Вишневецькі

Загальні відомості

ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КІ – укр. князівсь­кий рід 14–17 ст. (у 17 ст. спо­лоні­зо­ва­ний), гіл­ка чер­ні­гівсь­ких князів, вас­салів литовсь­ких князів на Поділ­лі. Родо­на­чаль­ни­ком роду вва­жаєть­ся Федь­ко Несвізь­кий (п. 1442), подільсь­кий ста­ро­ста 1432–33, брац­лавсь­кий наміс­ник 1434– 35, кре­ме­не­ць­кий наміс­ник 1431–35. Від ньо­го взя­ли поча­ток роди князів Пори­ць­ких, Воро­не­ць­ких і Зба­разь­ких (від остан­ніх у 15 ст. від­га­лу­жуєть­ся рід в.).

Родо­вим гніз­дом в. було м. Виш­ні­ве­ць. Володін­ня в. спо­чат­ку зна­хо­ди­ли­ся пере­важ­но на Волині, а з 80‑х рр. 16 ст. ще й на Ліво­бе­реж­ній Україні (Лубен­щи­на, Ромен­щи­на та ін., пере­важ­но це були колиш. зем­лі князів Глинсь­ких та Домон­тів). У 16–17 ст. В. ста­ли одним із най­ба­гат­ших та най­силь­ні­ших маг­натсь­ких родів Речі Поспо­ли­тої. Вони пере­бу­ва­ли в родин­них сто­сун­ках з багатьма укр., біло­рус., польс., литов. та мол­дов. рода­ми (Заславсь­кі, 0Лещинські, 0Тишковичі, Ход­ке­ви­чі, Сапі­ги, Рад­зивіл­ли, Замойсь­кі, Собесь­кі, Тар­новсь­кі, Чарто­рийсь­кі, Моги­ли та ін.), віді­гра­ва­ли знач­ну роль в екон. та політ. жит­ті Речі Посполитої.

Геральдика

З кни­ги Мар­ці­на Лещи­но­ви­ча «Conclusiones physicae…» (Кра­ків, 1648).
Ста­ро­жит­ній герб князів Виш­не­ве­ць­ких похо­дить від родо­во­го зна­ку князів Несві­ць­ких – пере­хре­ще­но­го хре­ста (т.зв. «хре­ста русинів», «Crux ruthenorum»). Як молод­ша гіл­ка цьо­го роду, Виш­не­ве­ць­кі вда­ли­ся до його видоз­мі­ни – замість ниж­ньо­го раме­на дода­ли пів­ко­ло та шести­кут­ний знак, а вже в XVI ст. транс­фор­му­ва­ли в пере­хре­ще­ний хрест над пів­мі­ся­цем і зір­кою У річ­поспо­литсь­ких гер­бов­ни­ках XVII–XVII ст. цей герб отри­мав назву «Кори­бут». Вона апе­лю­ва­ло до родо­від­ної леген­ди князів Виш­не­ве­ць­ких і Зба­разь­ких, що ніби­то ці роди похо­ди­ли від сіверсь­ко­го кня­зя Кори­бу­та Дмит­ра – одно­го із синів вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Оль­гер­да Ґеди­мі­но­ви­ча. Насправ­ді Несві­ць­кі та їхні молод­ші від­га­лу­жен­ня мали русь­ке дина­стичне поход­жен­ня. Саме під назвою «Korybuth» цей герб фігу­рує у вір­ші в книзі Мар­ці­на Лещи­но­ви­ча «Conclusiones physicae…» (Кра­ків, 1648). Родо­вий герб Виш­не­ве­ць­ких зоб­ра­же­но у склад­но­му й вишу­ка­но­му кар­ту­ші. Він­чає ком­по­зи­цію князівсь­ка коро­на, що її три­ма­ють два анге­ли – тра­ди­цій­ний поза­щи­то­вий еле­мент у гер­ботво­рен­ні XVII ст.[1]

Генеалогия

XIX генерація

1. КН. МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КИЙ ( *сер.1450‑Х, † 1517)

стар­ший син Васи­ля Васи­льо­ви­ча, за дея­ки­ми опо­се­ред­ко­ва­ни­ми дани­ми, мав наро­ди­ти­ся десь у сере­дині 1450‑х рр. (най­мо­лод­ший із його чоти­рьох братів, князь Семен Мен­ший, досяг пов­но­літ­тя восе­ни 1482 р. – див. ниж­че). Піс­ля заги­белі бать­ка у 1474 р. князь Михай­ло успад­ку­вав його части­ну Зба­разь­ко­го «повіту», якою кіль­ка років, до пов­но­літ­тя молод­ших братів, володів, здаєть­ся, одно­осіб­но. Вже наступ­но­го 1475 р. він подав скар­гу на сво­го дядь­ка, кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го, сто­сов­но спад­ку іншо­го дядь­ка, кня­зя Сол­та­на, кот­рий князь Василь та князь Семен начеб­то розді­ли­ли між собою, хоча остан­ній це спра­вед­ли­во запе­ре­чу­вав. Король нака­зав поді­ли­ти-таки вка­за­ний спа­док, що й від­бу­ло­ся 4 лип­ня в Луць­ку: князь Семен дав одну з рів­них поло­вин на обран­ня кня­зю Михай­лу, і той взяв собі город Виш­не­ве­ць з при­сіл­ка­ми й Тараж. Того ж року дядь­ко та пле­мін­ник укла­ли ще одну уго­ду, за якою пер­шо­му від­хо­ди­ло ще с. Сту­де­ня­ків­ці (з влас­ної «отчи­ни» кня­зя Михай­ла); також князі вста­нов­лю­ва­ли межу між Виш­нев­цем та Мане­вом. Але оста­точ­ний поділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на, що від­був­ся 2 черв­ня 1478 р. у Маневі, був знач­но кори­сні­ший для матері кня­зя Михай­ла та його чоти­рьох братів: крім Виш­нев­ця й Тара­жа, вони отри­му­ва­ли ще Лопуш­ну та Вла­ши­нов­ці, а також, оче­вид­но, повер­та­ли свої Сту­де­ня­ків­ці (див. розділ IV, п. 13).

Пер­ший поділ володінь між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча, умо­ви яко­го невдо­взі були ска­со­вані, від­був­ся десь близь­ко 1480 р. Про його факт ми знає­мо лише з неда­то­ва­ної уго­ди князів Михай­ла та Семе­на Мен­шо­го Зба­разь­ких, за якою вони обмі­ню­ва­ли дядь­ку, кня­зю Семе­ну Зба­разь­ко­му (Коло­денсь­ко­му), ста­ро­сті Кре­ме­не­ць­ко­му, свої маєт­ки Іва­чів Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці на його маєт­ки Ко-ськів і Шуль­жин­ці (у Полонсь­ко­му повіті). За відо­мим нам поді­лом, здійс­не­ним уже піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Коло­денсь­ко­го, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці діста­ли­ся кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу; там же зга­ду­ють­ся й інші села братів Васи­льо­ви­чів. А отже, уго­да про обмін близь­ко 1480 р. так і зали­ши­ла­ся на папе­рі (див. там само).
Князь Семен Коло­денсь­кий, який мав лише одну доч­ку, неза­дов­го до смер­ті запи­сав бра­та­ни­чу, кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу, Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мир­ку, Бор­су­ков­ці та Горо­док з при­сіл­ка­ми (остан­ній – у Луць­ко­му повіті). Але вдо­ва кня­зя Коло­денсь­ко­го, Марія, та її зять, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий), «того имѣ­нья отпи­ра­ли (…) и нє хотѣ­ли мя к тому имѣ­нью при­пу­сти­ти». Вре­шті решт, не вда­ю­чись до суду («нє даю­чи ся у пра­во»), сто­ро­ни домо­ви­ли­ся вине­сти супереч­ку на рішен­ня «стар­шихь при­ятєлєй нашихъ – што тыи при­ятє­ли про­мє­жи нами най­дуть, то намь тєр­пѣти на обѣ сто­ронѣ». За уго­дою, укла­де­ною у Віль­ні 1 квіт­ня 1481 р., «ихь милость про­мє-жи нами такь нашли: што жь я князь Михай­ло Василь­євичь посту­пилъ єсми дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Марьи и зятю єи кня­зю Сємє­ну Юрь­єви­чу имѣньє на имя Горо­до­кь со всѣ­ми тыми при­сєл­ки, што здав­на кь Город­ку при­слу­ша­ють, со всѣ­ми пожит­ки вѣч­но и нєпо­руш­но, а к моєй руцѣ мнѣ посту­пи­ла дяди­ная моя (…) имѣньє на имя Манєвъ, а Вєр­бо­вє­ць, а Пєрєдь­мир­ку, а Бор­су­ков­ци, со всѣ­ми пожит­ки, што к тым сєломъ слу­шаєть вѣч­но и нєпо­руш­но (…) А кто бы тоє єдна­ньє з насъ с обу сто­ронь узру­шилъ, тотъ маєт запла­ти­ти коро­лю пять сотъ копъ гро­ший, а одна сто­ро­на дру­гой сто­ронѣ три­ста копъ гро­ший. А тотъ листъ, кото­рый жє былъ запи­салъ дядя мой нєбож­чи­кь князь Сємєнъ на тая имѣ­нья мнѣ, тотъ єсми листъ содралъ»415.

Наступ­но­го дня, 2 квіт­ня 1481 р., у Віль­ні ж, від­був­ся й поділ володінь між чотир­ма сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча. «Во има Божє стань­са. Мы кня­зи Зба­раз­скии Васи­лєви­чи, князь Михай­ло, князь Сємєнъ, князь Фєдор а князь Сємєн молод­ший, роздє­ли­ли єсмо отчиз­ну свою. Я князь Михай­ло будучи(?) брат стар­ший, взял єсми молод­шо­го бра­та кня­зя Сємє­на на свою сто­ро­ну и з дєл­ни­цєю єго (…, 2–3 сло­ва). Мнє кня­зю Михай­лу стар­шо­му бра­ту доста­ло­ся з молод­шим бра­том князєм Сємє­ном город Виш­нєвєц зо вси­ми сєлы, и з люд­ми, и с тра­вы, з лєсы, и зо вси­ми пожит­ки, што коли там (?) у том горо­ду. А нама пєр­воє сєло Лозы з двє­ма ста­вы, а Куна­хо­ви­чи, а Буду­инъ (має бути Бутин), а Бако­та, а Ост­ро­вєцъ, а Вязо­вая, а Олєк­синєцъ, а Мєл­ная, а Ива­ня, а Таражъ. А Зба­раж­скоі воло­сти три сєла к тому ж горо­ду пєр­во писа­но­му к Виш­нєвъ­цу нама, [И]вачово и з ста­вом, а Янков­цы, а Оба­рин­цы. А тыє имє­ния на вєр­ху писа­ныє и з ста­вы и со вси­ми пожит­ки, што коли к ним здав­на тяг­ну­ло и тяг­нет». (Далі опи­су­ють­ся уді­ли інших братів). У випад­ку, коли хтось із братів пору­шив би вста­нов­ле­ний поділ, він мав запла­ти­ти коро­лю 500 (?) коп, а іншим бра­там – 300 коп гро­шей, на про­сту усну вимо­гу («на про­стую помову»)416. На пер­ший погляд досить див­но, що князь Михай­ло Васи­льо­вич, будучи най­стар­шим із братів, не взяв собі бать­ківсь­кої сто­ли­ці, Зба­ра­жа. Але це стає зро­зу­мі­лим, якщо при­га­да­ти, що під час кримсь­ко-татарсь­ко­го напа­ду 1474 р. Зба­раж зазнав нищів­ної поже­жі; оче­вид­но, за ті непов­ні сім років, що прой­шли від­то­ді, Зба­разь­кий замок так і не був від­бу­до­ва­ний, при­най­мі повністю. Напевне, саме через це князь Михай­ло й вирі­шив зро­би­ти своєю рези­ден­цією не бать­ківсь­кий Зба­раж, а Виш­не­ве­ць – спад­щи­ну дядь­ка, кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча. Втім, це не зава­ди­ло йому до кін­ця жит­тя писа­ти­ся Зба­разь­ким, хоча інко­ли князь вжи­вав і нове пріз­ви­ще Вишневецького.

14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, за нака­зом коро­ля поді­ли­ли­ся між собою і князі Михай­ло з Семе­ном Мен­шим, мабуть, у зв’язку з досяг­нен­ням остан­нім пов­но­літ­тя. При цьо­му стар­шо­му з братів дістав­ся город Виш­не­ве­ць з містеч­ком, при­місь­ким селом і виш­не­ве­ць­ким митом, села Олек­си­не­ць, Ост­ро­ве­ць, Тараж, Бако­та, Бутин, Кона­хо­ви­чі, Лози, Бода­ки, посе­лен­ня яки­хось Миш­ка та Юхна. Якщо ж хтось із братів цей розділ пору­шить, то має запла­ти­ти коро­лю дві тисячі руб­лів широ­ки­ми гро­ша­ми, і стіль­ки ж іншо­му брату417. Піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Мен­шо­го, не рані­ше 1489 р., князь Михай­ло успад­ку­вав також три з його шести сіл – Мли­нов­ці, Мель­ну й Возову418, тоді як інші три – Іва­чов, Янков­ці та Оба­рин­ці, – відій­шли до кня­гині Марії Ровенсь­кої, згід­но уго­ди з її чоло­віком близь­ко 1480 р.

Влад­нав­ши свої маєт­ко­ві спра­ви, про­тя­гом наступ­них років князь Михай­ло Зба­разь­кий, здаєть­ся, зосе­ре­ди­вся на служ­бо­вій діяль­но­сті. При­най­мі, 2 черв­ня 1489 р. він отри­мав від коро­ля Кази­ми­ра 21 копу гро­шей із мита Володимирского419. Того ж року, за свід­чен­ням польсь­ко­го шлях­ти­ча Стані­сла­ва Дави­довсь­ко­го, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий осо­би­сто здійс­нив напад на його сім сіл, які спа­лив та погра­бу­вав, при­чо­му нака­зав вби­ти двох шлях­ти­чів та одно­го про­сто­лю­ди­на. Піз­ні­ше, за сло­ва­ми Дави­довсь­ко­го, король Олек­сандр роз­гля­дав цю спра­ву і сто­ро­ни «переєд­налъ», нака­зав­ши «ми тому все­му запла­ту вчи­ни­ти»; однак це рішен­ня вико­нане так і не було. У 1511 р. Дави­довсь­кий зно­ву скар­жи­вся на вка­за­ний зло­чин, вже 22-річ­ної дав­ни­ни, коро­лю Жиги­мон­ту I. Але князь Виш­не­ве­ць­кий запе­ре­чив, що «я дей о томъ съ тобою нико­ли ся не єдналъ, ани тебе єсми про­силъ», при­чо­му це під­твер­див і поса­до­ве­ць, який, за свід­чен­ням Дави­довсь­ко­го, був при­сут­нім при рішен­ні коро­ля Олек­сандра. Король виніс вирок, що сто­ро­ни «межи собою судьи полю­бов­ныи мають взя­ти, и тыи судьи ихъ мають межи ними конецъ вчинити»420.
1490 р., 20 лип­ня – Марія та Анна, доч­ки кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го, офі­цій­но від­сту­пи­ли своє­му дво­юрід­но­му бра­ту, кня­зю Михай­лу, бать­ківсь­кі маєт­ки Манев, Перед­мир, Вер­бо­ве­ць та Бор­су­ков­ці (яки­ми той реаль­но володів ще з 1481 р.)421. Про­тя­гом 1490‑х рр. князь Михай­ло зга­дуєть­ся лише в яко­сті свід­ка, при­чо­му фігу­рує з пріз­ви­щем як Зба­разь­ко­го, так і Виш­не­ве­ць­ко­го. 2 верес­ня 1491 р., в Луць­ку, князь М. В. Зба­разь­кий висту­пив свід­ком судо­во­го рішення422. А 21 серп­ня 1497 р., в Кре­мен­ці, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий засвід­чив уго­ду купів­лі-про­да­жу423. Відо­мо також, що за часів коро­ля Олек­сандра князь Михай­ло Зба­разь­кий мав подвір’я у Кре­ме­не­ць­ко­му замку424.

У серп­ні 1500 р. кіль­ка кримсь­ких царе­ви­чів, сини та роди­чі хана Мен­глі-Гірея, були вислані вій­ною на литовсь­ко-польсь­кі зем­лі; серед інших міст, вони пово­ю­ва­ли також і Вишневець425. Восе­ни 1502 р. два кримсь­кі царе­ви­чі зно­ву були під Вишневцем426, про що зга­ду­вав у своїх листах від 25 – 29 верес­ня сам король Олександр427. 31 жовтня 1502 р. Стані­слав з Ход­ча, ста­ро­ста Львівсь­кий, пові­дом­ляв коро­лю Олек­сан­дру, що через кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го («per ducem Visnioviensem») до Королів­ства заво­зить­ся вели­ка кіль­кість фаль­ши­вої моне­ти, не лише польсь­кої, але й литовської428. Так це було насправ­ді чи ні, неві­до­мо, але король не лише не пока­рав кня­зя, а й ще того само­го року надав йому дер­жав­ний уряд – ста­ро­сти Брац­лавсь­ко­го та Вінницького.

16 люто­го 1504 р. король Олек­сандр писав до наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, щоб той дав «увя­за­ніе» земя­ни­ну він­ни­ць­ко­му, Шул­гі Дол­би­ни­чу, до запу­сті­ло­го сели­ща Коте­не­ва на р. Росі429. 28 квіт­ня, вико­ну­ю­чи це роз­по­ря-джен­ня, князь Михай­ло у Він­ни­ці видав такий лист: «При­ка­за­ньемъ гос­по­да­ря наше­го мило­сти­во­го Алек­сандра (…) я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, ста­ро­ста Бря­с­лав­ский, под­луг листу гос­по­дарь­ско­го и нау­ки его мило­сти, дал есми вой­ту вѣни­цъ­ко­му Шюлзѣ Дол­бы­ни­чю имѣ­нье въ Бря­с­лав­ском повѣ­те на Р(о)си селиш­че на имя Коте­невъ съ всим (…) и въвя­за­ти есмо его дали въ тое имѣ­нье дво­ря­ни­ну гос­по­дарь­ско­му пану Счас­но­му Поло­зо­ви­чу (…) Пис. у въ Вѣенн(ицы), апрѣ­ля 28 день, индикт. 7»430. Вка­за­ний уряд князь Зба­разь­кий отри­мав, скоріш за все, у 1502 р. (4 листо­па­да 1501 р. наміс­ни­ком Брац­лавсь­ким був ще князь Андрій Сангушкович431, який 15 жовтня 1502 р. зга­дуєть­ся вже як наміс­ник Кременецький)432. Окрім Брац­ла­ва, до його наміс­ни­ць­кої окру­ги вхо­ди­ли також Зве­ни­го­род і Чуд­нів. Так, у Брац­лаві він видав лист наступ­но­го змісту: «Я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, намѣст­никъ Бра­слав­ский и Зви­ни­го­род­ский и Чуд­нов­ский. Бил мнѣ чолом земя­нин бра­слав­ский на имя Иван Дол­бы­нич Коте­нев­ский и про­сил у мене сели­ща у Бра­слав­ском повѣ­те на имя Три­бѣ­со­ва, на рецѣ на Рси; ино я, уви­див­ши его вѣр­ную служ­бу ку гос­по­да­рю нашо­му коро­лю его мило­сти, иж он есть слу­га доб­рый, дал есми ему тое сели­що Три­бѣ­совъ со всим (…)»433. Досить ціка­во, що сам король Олек­сандр надав Коте­невсь­ко­му вка­зане сели­ще дещо піз­ні­ше – 11 берез­ня 1506 р., згід­но листу сво­го намісника434. Відо­мо також, що за коро­ля Олек­сандра наміс­ник Брац­лавсь­кий, князь М. В. Зба­разь­кий, надав яко­мусь Семе­ну Кіш­ці озе­ро у Брац­лавсь­ко­му повіті435.
На цито­ва­них актах кня­зя Михай­ла 1504 – 1506 рр., що дій­шли до нас у ори­гі­на­лах, збе­ре­гла­ся також і його печат­ка. Наній зоб­ра­же­но той самий гераль­дич­ний знак, що й на печат­ці його бать­ка, кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча (1475 р.) – пере­хре­ще­ний хрест, постав­ле­ний на пів­ко­ло під шести­про­ме­не­вою зір­кою. Цей знак потім успад­ку­ва­ли й нащад­ки Михай­ла Васи­льо­ви­ча, Виш­не­ве­ць­кі, пере­тво­рив­ши його на родин­ний герб436.
7 верес­ня 1507 р. князь М. В. Зба­разь­кий, наміс­ник Брац­лавсь­кий, отри­мав від коро­ля Жиги­мон­та до Брац­лавсь­ко­го зам­ку брац­лавсь­кі корч­ми «ему на поживене»437. Однак невдо­взі, напри­кін­ці вересня/​початку листо­па­да, він мусив повер­ну­ти наміс­ниц­тво Брац­лавсь­ке кня­зю Костян­ти­ну Острозь­ко­му, який повер­нув­ся з мос­ковсь­кої неволі, отри­мав­ши при цьо­му назад всі свої попе­ред­ні уряди438.

У люто­му 1509 р. князь Михай­ло Зба­разь­кий отри­мав 20 коп гро­шей у «вос­ков­ни­чих» луць­ких. Восе­ни – ще 20 коп зі скар­бу. 25 жовтня – король Жиги­монт, задо­воль­ня­ю­чи про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, нада­ну йому рані­ше лише «до нашое воли» волость Бря­гин (на пів­но­чі Київсь­кої зем­лі), тепер надав кня­зю у по-жит­тєве володіння439.
28 квіт­ня 1512 р. під Лопуш­ною, неда­ле­ко від Виш­нев­ця, литовсь­ко-польсь­ка армія зав­да­ла нищів­ної пораз­ки вели­ко­му війсь­ку кримсь­ких татар. Литовсь­кі війсь­ка очо­лю­вав гетьман князь Костян­тин Острозь­кий, а най­біль­ше при ньо­му від­зна­чи­ли­ся князь Андрій Зба­разь­кий і князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий з кня­зя­ми Іва­ном та Олек­сан­дром (свої­ми синами)440. Це єди­на згад­ка, що збе­ре­гла­ся у дже­ре­лах про війсь­ко­ву діяль­ність пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го. Хоча, слід гада­ти, його участь у про­ти­дії набі­гам кримсь­ких татар, які ледь не щоро­ку пусто­ши­ли пів­ден­но-русь­кі (українсь­кі) зем­лі, бит­вою під Лопуш­ною не обмежувалася.

Не забу­вав князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий і про свої маєт­ко­ві спра­ви. У верес­ні (?) 1513 р. він, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, заяви­ли пре­тен­зії «о бли­зость свою, о именьє и скар­бы пана Кучуковы»441. А 21 груд­ня 1514 р. король Жиги­монт, задо­воль­нив­ши про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, надав йому «волост­ку» Бря­гин, яку той дер­жав на по-жит­тєво­му праві,
тепер вже навіч­но – з містом, корч­ма­ми, митом, горо­ди­щем, всі­ма села­ми і людь­ми, зем­ля­ми і т. д.442. 19 квіт­ня 1517 р. в Луць­ку, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким та інши­ми кня­зя­ми, судо­ву спра­ву роз­гля­дав «князь Михай­ло Васи­лєвич Виш­нєвєц­кий и Збаражский»443. Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го він і помер.
Дру­жи­ну кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча зва­ли Агафією444; у піз­ніх гене­а­ло­гіях Виш­не­ве­ць­ких вона зветь­ся (княж­ною) Полубенською445. Щоправ­да, мож­на при­пу­сти­ти, що князь був одру­же­ний двічі: у 1522 р. Анна, вдо­ва під­скар­бія Іва­на Олек­сан­дро­ви­ча, пода­ва­ла до суду «съ сест­ренъ­цы сво­и­ми» кня­зя­ми Іва­ном, Федь­ком та Федо­ром Михай­ло­ви­ча­ми Вишневецькими446. Тут від­сут­ній їхній стар­ший брат, князь Олек­сандр, який, отже, міг бути народ­же­ним іншою дру­жи­ною кня­зя Михай­ла – княж­ною Полубенською?447. І. Чаманьсь­ка схи­ляєть­ся до дум­ки, що дру­гою дру­жи­ною пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го була Анна Нару­ше­ви­чів­на, зга­да­на в акті кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го від 7 черв­ня 1501 р., що відо­мий лише за спис­ком 1782 р., транслі­те­ро­ва­ним лати­ни­цею. Тут пові­дом­ляєть­ся про про­даж маєт­ку Богу­ше­ви­чі «ieho miłosti kniaziu Wiszniowieckomu Mikolaju Siemienowiczu, staroscie Łuckomu, y iey miłosti kniażnie Wisznioweckoj, małżące jego miłosty Annie Naruszewiczownie»448. Але як міг писар, навіть самий недо­свід­че­ний, непра­виль­но пере­да­ти як ім’я, так і по-бать­ко­ві кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча, і до того ж при­пи­са­ти йому уряд ста­ро­сти Луць­ко­го, яким він ніко­ли не був!; при­чо­му наве­де­на цита­та повто­ре­на в доку­мен­ті двічі449. Іме­на свід­ків також ціл­ком фан­та­стич­ні: чого вар­ті князь Олек­сандр Овло­чимсь­кий, ста­ро­ста Пінсь­кий, та пан Якуб Мас­сальсь­кий, воє­во­да Новгородський450! Одно­знач­но, в дано­му випад­ку ми має­мо спра­ву з гру­бим фальсифікатом.

Фраг­мент кар­ты XVI в. с с. Хвой­ни­ки и Остроглядами

В Мозыр­ском пове­те князь Миха­ил Васи­лье­вич Зба­раж­ский вла­дел Бра­гин­ской воло­стью. Пры­віле­ем ад 25 каст­рыч­ніка (4 ліста­па­да) 1509 г. волас­ць тым жа кара­лём была аддад­зе­на “до живо­та его” кня­зю Міхаі­лу Васі­льеві­чу Зба­ражс­ка­му, які раней ужо кары­стаў­ся дахо­да­мі з яе “до воли гос­по­даръ­ское”[2]. У хут­кім часе князь М. Зба­раж­скі, жада­ю­чы атры­ма­ць волас­ць “на веч­ность”, біў чалом кара­лю аб пра­вяд­зен­ні яе абме­жа­ван­ня, што і выка­наў у пачат­ку 1512 г. дзяр­жаў­ца трах­та­мір­скі і дымір­скі І. Кмі­ціч[3]. 21.12.1514г. атрым­лі­ває ад кара­ля Жыгі­мон­та Ста­ро­га на веч­на­сць “<…> тую волост­ку Бря­гин з местом и с корч­ма­ми, и з мытом, и з горо­ди­щом, и со вси­ми селы, и з люд­ми, кром тых сел, што пер­веи того кому у тои воло­сти будем дали <…>”[4]. Села «пер­веи того», Аст­рагля­ды і Хой­нікі ўжо нале­жалі оўруц­ка­му намес­ніку Сямё­ну (Сен­ку) Пала­зо­ві­чу и были к 1514 г. изъ­яты из Бра­гин­ской воло­сти. Лістом, склад­зе­ным ў Кра­ка­ве 3 (13 н. ст.) сакавіка 1532 г. кароль кара­ля Жыгі­монт Старогі,вяртаў Хвой­нікі, Аст­рагля­давічы і Нава­сёл­кі, якія пры­гар­нуў быў да Кіеўска­га зам­ку ваяво­да Адр­эй Яку­бавіч Неміро­віч, зяцю С. Пала­зо­ві­ча кня­зю Дзміт­рыю Рама­наві­чу Від­эніц­ка­му (Любец­ка­му) гер­ба “Друцк”[5]. Калі ў 1558 г. князь Дзміт­рый памёр, яго жон­ка пані Фен­на Пала­зоў­на запі­са­ла маёнт­кі на імя сына Богу­ша Любец­ка­га, але той пакі­нуў свет жывых бес­патом­ным у 1564 г., і яго ўда­ва Ган­на не здо­ле­ла ашчад­зі­ць “добра” ад упар­тых, нават нахаб­ных, дама­ган­няў Мель­хіё­ра Насі­лоўска­га, мужа сяст­ры Богу­ша Фен­ны[6]. Кня­зёў­на Фен­на Дмит­ров­на Любец­кая пас­ля смер­ці мужа ў 1568 г. узя­ла шлюб са Шчас­ным (Фелік­сам Ада­ук­там) Хар­лін­скім, запі­саў­шы яму ў выш­эйз­га­да­най гра­ма­це “име­ня свое отчиз­ные, дедиз­ные, мате­ри­стые”[7].

Спад­коєм­ця­ми кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча ста­ли чет­ве­ро синів, які оста­точ­но засвої­ли пріз­ви­ще Виш­не­ве­ць­ких. Стар­шин­ство братів, згід­но з І. Чаманьсь­кою, було наступ­ним: Олек­сандр, Іван та два Федо­ри. Це під­твер­джу­ють дані пере­пи­су литовсь­ко-русь­ко­го війсь­ка 1528 р., за яким князь Олек­сандр «Виш­нев­ский» мав вистав­ля­ти 15 «коней» (повністю озброє­них воїнів-верш­ни­ків), князь Іван – 14, князь Федір – 12 й інший князь Федір – 5 «коней» [8].

∞, Ага­фия, (?) кнж. Полубенська.

415 AKLS. – T. I. – S. 79–80, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
416 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12–13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6. Це під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р., вне­сене до 2‑ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки». До сих пір доку­мент так і не опублікований.
417 AKLS. – T. I. – S. 80–81, № LXXXIV (за оригіналом).
418 Соб­чук В. З історії… – С. 237, 244, прим. 60.
419 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 82.
420 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. – Стб. 729–730, № 133 (акт від 24 черв­ня 1511 р. – Кни­га 2 суд­них справ).
421 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 238).
422 AKLS. – T. I. – S. 95, № XCIX (ори­гі­нал).
423 AKLS. – T. I. – S. 112, № CXIII (спи­сок близь­ко 1540 р.).
424 Акти Волинсь­ко­го воє­вод­ства кін­ця XV – XVI ст. – К., 2014. – С. 62, № 5 (ори­гі­нал від 27 черв­ня 1508 р.); спи­сок: LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 263.
425 Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб., 1884. Т. 41. – С. 359–360.
426 Там само, с. 489 (повер­ну­ли­ся за тиждень до Філі­по­во­го посту, тоб­то на почат­ку листопада).
427 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 153, 155, 165, 167, Nr 109, 110, 112, 114).
428 Akta Aleksandra krola Polskiego… – S. 175–176.
429 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – К., 1868. – С. 38, № 18 (Сооб­щил В. Анто­но­вич). Замість «на Рси» тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на Уси» (див. зараз нижче).
430 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 173, № XXVIII.1 (Арх. Киев. Арх. Ком. № 22). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 639 (от Абра­мо­ви­ча, А. К. № 22). За ним подає­мо пра­вильне читан­ня «на Р(о)си» (так і в наступ­но­му доку­мен­ті), тоді як у пуб­ліка­ції помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на вси». Зазна­чи­мо ще згад­ку про купівль­ний лист під печат­кою наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, вида­ний до 10 лип­ня 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 204, Nr 225).
431 AKLS. – T. I. – S. 146, № CXLVI.
432 AKS. – T. III. – S. 32, № LIII.
433 Архив Юго-Запад­ной Росии. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 174, № XXVIII.2 (Арх. Киев. Архео­гр. Ком. № 21). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 640 (от Абрамовича).
434 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – С. 43–44, № 22 (сооб­ще­но В. Антоновичем).
435 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 217, Nr 249. 436 Одно­ро­жен­ко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки… – С. 49. 437 LM. – Kn. 8. – P. 220, Nr 255. З тим же уря­дом зга­дуєть­ся також у попе­ред­ньо­му акті (p. 220, Nr 254).
438 Зга­дуєть­ся як наміс­ник Брац­лавсь­кий та Він­ни­ць­кий вже 12 листо­па­да 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 230, Nr 277).
439 LM. – Kn. 8. – P. 411, 417, 431 Nr 559, 568, 584.
440 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 371. Польсь­кий пись­мен­ник XVII ст. Ш. Ста­ро­вольсь­кий об’єднав кня­зя М. Виш­не­ве­ць­ко­го, який ніби­то «бага­то років (per multos annos)», разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, вою­вав з тата­ра­ми і роз­гро­мив їх під Лопуш­ною, з його ону­ком – кня­зем Михай­лом Олек­сан­дро­ви­чем (1529 – 1584), інко­ли зва­ним «гетьма­ном» запо­розь­ких коза­ків (Starovolsci S. Sarmatiae bellatores. – Coloniae Agrippinae, M.DC.XXXI. – P. 187–188).
441 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. – Стб. 816, № 182 (Кни­га 2 суд­них справ).
442 LM. – Vilnius, 2003. – Kn. 9. – P. 240–241, Nr 382.
443 AKS. – T. III. – S. 153, № CLXXV (ори­гі­нал).
444 Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. VI. – При­ло­же­ние. – С. 77 (у стат­ті «Род кня­зя Ива­на Вишь­нєвъско­го», пер­ши­ми запи­сані князь Михай­ло та кня­ги­ня Ога­фія – без­пе­реч­но, бать­ки кня­зя Івана).
445 Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. – T. IV. – S. 543; Czamańska I.Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 33 (NIAB Minsk, F. 694, op. 1, nr. 34, s. 10).
446 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1036. 447 Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 34. 448 Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. – Виль­на, 1908. – Т. XXXIII. – С. 7–10.
449 Там само, с. 7, 9.
450 Там само, с. 10. 451.

XX генерація

2/1. КН. ІВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1542) 

Князь виш­не­ве­ць­кий (бл. 1517–1542 рр.).

В 1527 году князь Иван Михай­ло­вич (вме­сте со сво­им род­ным бра­том кня­зем Алек­сан­дром Михай­ло­ви­чем) был в чис­ле рус­ских, волын­ских, литов­ских и поль­ских вое­вод «з рыцар­ством», нанес­ших жесто­кое пора­же­ние под Кие­вом крым­ско­му царе­ви­чу, име­ну­е­мо­му в лето­пис­ной тра­ди­ции «Мала­ем». После раз­гро­ма кочев­ни­ки были пре­сле­ду­е­мы на рас­сто­я­нии 40 миль, вплоть до местеч­ка Оль­ша­ни­цы, и у них было отби­то до 80 тысяч уго­ня­е­мых в раб­ство хри­сти­ан «…з Руси, Подо­ля и Под­го­ря», все «добыт­ки и здо­быт­ки», «…а татар на пля­цу поло­жи­ли и поби­ли всех 24.000, мижи кото­ры­ми было и тур­ков 10.000, а сам Малай царе­вич, уте­ка­ю­чий от двух лит­ви­нов, догнан­ный, зостал поиман­ным, кото­ро­го Кон­стан­тин, гет­ман литов­ский (Кон­стан­тин Острож­ский — Гене­ограф) казал обе­си­ти на голе едной и стре­ла­ми нашпи­ко­ва­ти (при­вя­зать к стол­бу и рас­стре­лять из луков — Гене­ограф)»[9]. Рат­ная служ­ба кня­зя Ива­на Михай­ло­ви­ча нашла свое отра­же­ние так­же в Евре­и­нов­ской лето­пи­си и Мазу­рин­ском лето­пис­це, кото­рые назы­ва­ют его началь­ни­ком «пенеж­ных людей» (наем­ни­ков, навер­бо­ван­ных на воен­ную служ­бу за пла­ту, по-поль­ски «pieniądze» [пенён­дзе] — день­ги — О.К.) в соста­ве гар­ни­зо­на Кие­ва при отра­же­нии набе­га крым­ских татар в «от сотво­ре­ния мира 7038 году» (1530/1531)[10], и похо­да пере­коп­ских татар Беле­ка-мур­зы в 1538 году на укра­ин­ские зем­ли[11].

По реест­ру 1528 года на служ­бу Литов­ско­му вели­ко­му кня­зю все Виш­не­вец­кие были обя­за­ны выста­вить 84 кон­ных вои­на, в том чис­ле самое боль­шое чис­ло сре­ди них — 52 кон­ни­ка при­во­дил с собой князь Иван Михай­ло­вич, отец героя наше­го иссле­до­ва­ния. Это коли­че­ство вои­нов не шло ни в какое срав­не­ние с отря­да­ми иных бело­рус­ско-литов­ских маг­на­тов: лич­но­го вой­ска кня­зей Кез­гай­лов, насчи­ты­вав­ше­го 768 слу­жи­лых людей, дру­жи­ны панов Рад­зи­вил­лов, состо­яв­шей из 621 вои­на, отря­дов панов Гаштоль­дов и кня­зей Острож­ских, имев­ших в сво­их рядах 466 и 426 кон­ни­ка соот­вет­ствен­но; но, прав­да, пре­вос­хо­ди­ло чис­ло вои­нов кня­зей Чарто­рый­ских, выстав­ляв­ших 55 чело­век, кня­зей Соко­лин­ских — 40 кон­ни­ков, кня­зей Прон­ских — 25 слу­жи­лых людей, а тем более кня­зей Лыко или Бер­ди­бя­ка, при­во­див­ших с собой все­го по одно­му кон­но­му вои­ну[12].

∞, 1°, Ана­стасія Семенів­на Олізарович;

∞, 2°, Маг­да­ли­на Деспотівна.

3/1. КН. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1533) 

∞, 1°, ..... Деспотівна; 

∞, 2°, кн. Ана­стасія Васи­лів­на Жилинська.

4/1. ФЕДЬ­КО МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1549) 

В сен­тяб­ре 1549 года, когда в резуль­та­те набе­га крым­ских татар на Чер­кас­ское ста­ро­ство в плен попал князь Федор Михай­ло­вич Хро­ни­ка Литов­ская и Жмойт­ская сооб­ща­ет ску­по, но емко: «Року 1549. Тата­ре пере­коп­ские вторг­ну­ли на Волынь и мно­го шлях­ты и роз­ма­и­то­го люду набра­ли, и кня­зя Виш­не­вец­ко­го з жоною поима­ли и до сво­ей зем­ли заве­ли»[13]. 24 сен­тяб­ря 1549 года нахо­див­ший­ся с посоль­ством при поль­ском коро­ле Сигиз­мун­де II Авгу­сте боярин М.Я. Моро­зов доно­сил царю Ива­ну IV Васи­лье­ви­чу о том, что «… при­гнал в Кра­ков гонец, а ска­зал, что при­хо­ди­ли Крым­ские мно­гие люди, и при­шед, взя­ли кня­зя Федо­ра Виш­не­вец­ко­го в его новом зам­ке с женой и со мно­ги­ми людь­ми, а замок сожгли, а до само­го Виш­нев­ца не дохо­ди­ли»[14].

∞, 1°, кн. Бог­да­на Юріїв­на Гольшанська-Дубровицька; 

∞, 2°, кн. Мари­на Путя­тич-Дру­ць­ка Князь виш­не­ве­ць­кий (1542–1549 рр.).

5/1. КН. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1555) 

ста­ро­ста річись­кий (1532–1555 рр.).

В 1527 году князь Иван Михай­ло­вич (вме­сте со сво­им род­ным бра­том кня­зем Алек­сан­дром Михай­ло­ви­чем) был в чис­ле рус­ских, волын­ских, литов­ских и поль­ских вое­вод «з рыцар­ством», нанес­ших жесто­кое пора­же­ние под Кие­вом крым­ско­му царе­ви­чу, име­ну­е­мо­му в лето­пис­ной тра­ди­ции «Мала­ем». После раз­гро­ма кочев­ни­ки были пре­сле­ду­е­мы на рас­сто­я­нии 40 миль, вплоть до местеч­ка Оль­ша­ни­цы, и у них было отби­то до 80 тысяч уго­ня­е­мых в раб­ство хри­сти­ан «…з Руси, Подо­ля и Под­го­ря», все «добыт­ки и здо­быт­ки», «…а татар на пля­цу поло­жи­ли и поби­ли всех 24.000, мижи кото­ры­ми было и тур­ков 10.000, а сам Малай царе­вич, уте­ка­ю­чий от двух лит­ви­нов, догнан­ный, зостал поиман­ным, кото­ро­го Кон­стан­тин, гет­ман литов­ский (Кон­стан­тин Острож­ский — Гене­ограф) казал обе­си­ти на голе едной и стре­ла­ми нашпи­ко­ва­ти (при­вя­зать к стол­бу и рас­стре­лять из луков — Гене­ограф)»[9].

∞, Кате­ри­на Скорутянка

XXI генерація

6/2. КН. ЗИГ­МУНТ ІВА­НО­ВИЧ († 1552) 

7/2. КН. ДМИТ­РО БАЙ­ДА ІВА­НО­ВИЧ († 1563) 

Князь белевсь­кий (1557–1559 рр.), гос­по­дар Мол­до­ви (1563 р.), ста­ро­ста канівсь­кий і чер­кась­кий, ота­ман Війсь­ка Запо­розь­ко­го (1551–1557,1559–1563 рр.).

Впер­вые имя кня­зя Д.И. Виш­не­вец­ко­го упо­ми­на­ет­ся в исто­ри­че­ских источ­ни­ках, отно­ся­щих­ся к 1545 году, в свя­зи с так назы­ва­е­мой люст­ра­ци­ей (реви­зи­ей) Волын­ско­го кня­же­ства, когда про­изо­шла пого­лов­ная пере­пись всех зем­ле­вла­дель­це. Комис­сар вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Лев Патий (Паций), про­во­див­ший люст­ра­цию Волын­ско­го вое­вод­ства, соста­вил доку­мен­ты, сви­де­тель­ству­ю­щие о том, что «дес­пот Димит­рий Ива­но­вич Виш­не­ве­ць­кий сам при­был к мис­це Кре­ме­не­ць», где тот нахо­дил­ся, и пока­зал, что в Кре­ме­нец­ком пове­те он вла­де­ет поме­стья­ми Куш­нин, Под­гай­ке, Окнин, Гараж, Кама­рин, Крут­нив и Лопушне[15]. В 1546 году он полу­чил «при­ве­лею на досто­я­ние Воня­чин» на Подо­лье[16]. Кро­ме того, из опи­си Волын­ско­го кня­же­ства от 28 сен­тяб­ря 1546 года, состав­лен­ной вслед­ствие пре­об­ра­зо­ва­ния его в вое­вод­ство, мы узна­ем о родо­вых вла­де­ни­ях кня­зей Виш­не­вец­ких, нахо­див­ших­ся в то вре­мя в соб­ствен­но­сти кня­зя Дмит­рия, — «Олек­син­цы власт­ная отчиз­на и дидызна кня­зей Виш­не­вец­ких, име­ние Крут­не­во, Лопуш­ное, Боб­ров­цы»[17]. В 1546 году в Виль­но он судил­ся с кня­зем Чарто­рый­ским из-за дома в местеч­ке Сво­бод­но, в 1548 году при­вле­кал­ся к судеб­ной ответ­ствен­но­сти за «запо­ди­ян­ня крив­ди пид­да­ним коро­ле­ви Бони» Сфор­цы, жены поль­ско­го коро­ля Сигиз­мун­да I Кази­ми­ро­ви­ча (Ста­ро­го).

Не рань­ше лета 1548 года Дмит­рий Виш­не­вец­ко­го появил­ся в окру­же­нии пана Бер­нар­да. О похо­дах и подви­гах пана Бер­нар­да Прет­ви­ча и его бое­вых спо­движ­ни­ков — кня­зей Семе­на Прон­ско­го, Федо­ра Сан­гуш­ко, Богу­сла­ва Корец­ко­го и Дмит­рия Виш­не­вец­ко­го — мы зна­ем из мему­а­ров само­го вое­во­ды, кото­рые им были напи­са­ны как допол­не­ния к защи­ти­тель­ной речи (так назы­ва­е­мой «Апо­ло­гии»), про­из­не­сен­ной им 14 декаб­ря 1550 года на засе­да­нии Корон­но­го Сена­та в Кра­ко­ве, созван­ном по тре­бо­ва­нию коро­ля Сигиз­мун­да I Кази­ми­ро­ви­ча (Ста­ро­го) в ответ на жало­бы дво­ра турец­ко­го сул­та­на Сулей­ма­на I Кану­ни на враж­деб­ные дей­ствия при­гра­нич­ных поль­ско-литов­ских ста­рост. По его насто­я­нию было нача­то судеб­ное след­ствие, кото­рое, одна­ко, пре­вра­ти­лось в фарс. Подоб­но тому, как турец­кое пра­ви­тель­ство, поощ­ряв­шее татар­ские набе­ги, ссы­ла­лось на свое­во­лие при­чер­но­мор­ских кочев­ни­ков, поль­ский и литов­ский дво­ры так­же покры­ва­ли сво­их погра­нич­ных геро­ев, отве­чав­ших «бусур­ма­нам» кара­тель­ны­ми экс­пе­ди­ци­я­ми и про­сто гра­би­тель­ски­ми нале­та­ми. Как сле­ду­ет из опуб­ли­ко­ван­ных запи­сок пана Б. Прет­ви­ча, наш герой с 8 июня 1548 по 6 декаб­ря 1549 года непре­рыв­но нахо­дил­ся в окрест­но­стях Оча­ко­ва, ведя актив­ные пар­ти­зан­ские дей­ствия сов­мест­но со «ста­ро­стою брац­лавсь­ким кня­зем Богу­шем Коре­ць­ким, ста­ро­стою барсь­ким Бер­нар­дом Прет­ви­чем, сына­ми гетьма­на Мико­ли Сенявсь­ко­го Яро­шем и Мико­лою»[18], не толь­ко про­тив татар, но уже и про­тив их сюзе­ре­на — Бли­ста­тель­ной Пор­ты. Имен­но их успеш­ные и, в тра­ди­ци­ях того вре­ме­ни, жесто­кие набе­ги ста­ли при­чи­ной мно­го­чис­лен­ных жалоб (по-укра­ин­ски — «реест­рах кривд») от турец­ко­го сул­та­на на имя коро­ля Поль­ско­го и вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Сигиз­мун­да II Авгу­ста, став­ших осно­ва­ни­ем для созы­ва сес­сии корон­но­го Сената.

В сен­тяб­ре 1549 года, когда в резуль­та­те набе­га крым­ских татар на Чер­кас­ское вое­вод­ство в плен попал его род­ной дядя князь Федор Михай­ло­вич, и место ста­ро­сты Чер­кас­ско­го и Канев­ско­го ока­за­лось вакант­ным[13]. В 1550 году на осно­ва­нии при­ве­лея (имен­но­го ука­за) Вели­ко­го кня­зя Литов­ский Сигиз­мун­да II Авгу­ста эту адми­ни­стра­тив­ную долж­ность занял князь Дмит­рий, полу­чив в пожиз­нен­ное вла­де­ние зем­ли, кото­ры­ми до это­го в раз­ное вре­мя управ­ля­ли его отец, князь Иван Михай­ло­вич, и дядя, князь Федор Михай­ло­вич. Еще одной при­чи­ной дан­но­го назна­че­ния мог стать рез­кий рост его мате­ри­аль­но­го бла­го­со­сто­я­ния, кото­рый по смер­ти род­но­го дяди без­дет­но­го кня­зя Федо­ра Михай­ло­ви­ча полу­чил во вла­де­ние в поряд­ке насле­до­ва­ния родо­вые вот­чи­ны, кото­ры­ми тот управ­лял как стар­ший пред­ста­ви­тель этой кня­же­ской фами­лии. К их чис­лу отно­си­лись местеч­ко Пере­миль в Луц­ком пове­те, пожа­ло­ван­ное кня­зьям Ива­ну и Федо­ру Виш­не­вец­ким коро­лем Поль­ским и Вели­ким кня­зем Литов­ским Сигиз­мун­дом I Ста­рым 15 июня 1511 года за «ихъ служ­бу намъ веръ­ную, и нико­ли не омеш­ка­лую, яко слугъ нашыхъ доб­рыхъ, хотячы ихъ к намъ захо­ва­ты охот­ней­шыхъ и поспеш­ней­шыхъ ку служ­бе нашой»[19]. В 1550–1555 гг. князь Д.И. Виш­не­вец­кий мог при­звать под зна­ме­на уже поряд­ка 95–100 всад­ни­ков из чис­ла шлях­ты, состав­ляв­ших ядро его фео­даль­но­го вой­ска. Об этом сви­де­тель­ству­ют и дан­ные реви­зии Чер­кас­ско­го и Канев­ско­го зам­ков в фев­ра­ле 1552 года: в Чер­кас­сах «ука­залъ тежъ ста­ров­ста слу­жеб­ни­ковъ сво­иъ езд­но з бро­ней пять­де­сят молод­цов при­ездъ­чихъ, а тутош­нихъ Чер­кас­цовъ и Канев­цовъ, кото­рые ему з дет­ку слу­жат, 11, а под­вод­ныхъ коней шесть­на­дцать, бубнъ, пра­пор»[20], все­го 61 человек.

На долж­но­сти ста­ро­сты имел кон­флик­ты с чер­ка­ща­на­мы. Осо­бую оби­ду он нанес мест­ным жите­лям в резуль­та­те пере­рас­пре­де­ле­ния про­мыс­ло­вых уго­дий, име­но­вав­ших­ся «ухо­да­ми» или «ста­на­ми». В окрест­но­стях Чер­касс было 33 «ухо­да», пять из кото­рых чис­ли­лись за ста­ро­стой, осталь­ные — за горо­дом, за поль­зо­ва­ние кото­ры­ми мест­ные жите­ли были обя­за­ны нату­раль­ной рен­той. Одна­ко князь Дмит­рий моно­по­ли­зи­ро­вал в свою поль­зу и эту ста­тью дохо­дов горо­жан, сда­вая «ухо­ды» в кон­цес­сию выход­цам из дру­гих вое­водств и ста­роств Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Из мате­ри­а­лов люст­ра­ции 1552 года узна­ем, что «ста­ро­ста тепе­реш­ний ухо­ды вси… дает Кия­намъ, Черъ­но­быль­цомъ, Мозыръ­цомъ, Пет­ри­ко­въцомъ, Быхо­въцомъ, Моги­левъцомъ и инымъ чуже­го­родъ­цомъ, а беретъ отъ нихъ, напер­вей пус­ка­ю­чи ихъ въ ухо­ды, покло­ну з вата­ги — овса осмакъ, то есть пять соля­нокъ, круп солянъ­ку, соло­да солянъ­ку, коле­са, абы яко­си умо­выть за то пенязь­ми, абы медомъ, бо уход­ни­ки одни передъ дру­ги­ми, опе­ре­жа­ю­чи, уку­пу­ю­чи­са» (ста­ро­ста тепе­реш­ний все уго­дья отда­ет киев­ля­нам, чер­но­быль­цам, мозыр­цам, пио­т­ро­ков­цам, быхов­цам, моги­лев­цам и выход­цам из иных горо­дов, а берет он с них сна­ча­ла, допус­кая до кон­цес­сии, овса омь­мак или 5 соля­нок (мера объ­е­ма, рав­ная 105 л), солян­ку круп (21 л), солян­ку соло­да, коле­са, но может взять за раз­ре­ше­ние на про­мы­сел и день­га­ми или медом, ибо про­мыс­ло­ви­ки, опе­ре­жая друг дру­га, дают взят­ки — О.К.). И далее чита­ем: «А кгды з ухо­довъ за ся уверхъ идутъ, ино з добы­чи ихъ беретъ ста­ро­ста отъ нихъ вить ось­мую часть: з рыбы, з сала, з мяса, з кожъ и со все­го. А быва­етъ уход­ни­ковъ нема­ло, яко блис­ко про­шло­го года было ихъ на всехъ ухо­дахъ о три­ста чоло­векъ. Взялъ ста­ро­ста съ лонь­ско­го году з ухо­довъ тыхъ, кромъ пяти зам­ко­выхъ, за свою часть 80 копъ гро­шей, а з тепе­реш­ня­го году взялъ болшъ»[21] (а когда с про­мыс­ла они идут вверх по Дне­пру, то от добы­чи ста­ро­ста берет вось­мую часть все­го — рыбы, сала, мяса, шкур; про­мыс­ло­ви­ков быва­ет нема­ло, до 300 чело­век в год, в минув­шем году ста­ро­ста полу­чил с город­ских про­мыс­ло­вых уго­дий свою долю в 80 копей гро­шей (1 копа рав­ня­лась 2 золо­тым или 60 гро­шам, общая сум­ма соста­ви­ла 4800 гро­шей), а в нынеш­нем взял боль­ше — Генеограф).

Отго­лос­ки систе­мы орга­ни­за­ции пору­беж­ной служ­бы, пред­ло­жен­ной Б. Прет­ви­чем, мы нахо­дим в доку­мен­тах Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го нача­ла 1550‑х гг., отно­ся­щих­ся к управ­ле­нию Д.И. Виш­не­вец­ким Чер­кас­ским и Канев­ским ста­ро­ства­ми. Так, напри­мер, бояре и мещане Чер­касс были повин­ны непо­сред­ствен­но перед кня­зем Дмит­ри­ем, как пред­ста­ви­те­лем вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го в этих зем­лях дву­мя вида­ми госу­дар­ствен­ной служ­бы: «сто­ро­жей поль­ной» и опол­че­ни­ем. Суть пер­вой заклю­ча­лась в выстав­ле­нии поле­вых кара­у­лов в зара­нее опре­де­лен­ных местах («местъ­цахъ уро­чи­стыхъ») для пре­ду­пре­жде­ния от вра­же­ских набе­гов. Реви­зия Чер­касс 1552 года опи­сы­ва­ет этот вид служ­бы так: «На поли сто­ро­жу деръ­жа­ти повын­ни, скла­да­ю­чи­ся тежъ на то вси какъ бояре, яко мещане часовъ потреб­ныхъ, кгды на паш­ни выхо­дятъ, абы кгды ся высте­ре­га­ютъ людей непри­я­тель­скихъ. А маютъ сто­ро­жу поль­ную на местъ­цахъ уро­чи­стыхъ: на Тясме­ни у Чиги­ри­на в осми миляхъ отъ зам­ку, на Голомъ Тясме­ни пять миль отъ зам­ку, на Рдне пять миль, у Суга­ре­ва кур­га­на 6 миль, у Вели­ко­го кур­га­на 3 мили, на Мости­щахъ 3 мили, на Мош­нахъ 3 мили, абы инъ­де, где бы потре­ба ука­зы­ва­ла»[22] (в сте­пи сто­ро­жу дер­жать повин­ны, сов­мест­ны­ми уси­ли­я­ми бояр и мещан в любое вре­мя, когда рабо­та­ют на пашне или когда спе­ци­аль­но высте­ре­га­ют людей вра­же­ских, а кара­уль­ную служ­бу несут на местах воз­вы­шен­ных… ). Из Кане­ва наблю­де­ние за мест­но­стью осу­ществ­ля­лось толь­ко во вре­мя поле­вых работ, «а уста­вич­ное сто­ро­жи в поле не дер­жатъ»[23] (спе­ци­аль­ных кара­у­лов в степь не направ­ля­ют — Гене­ограф). Это объ­яс­ня­ет­ся тем, что Чер­кас­сы рас­по­ла­га­ют­ся южнее, т. е. бли­же к зем­лям Крым­ско­го хан­ства, а поэто­му обна­ру­же­ние набе­га степ­ня­ков на Чер­кас­сы явля­лось осно­ва­ни­ем для при­ве­де­ния в бое­вую готов­ность гар­ни­зо­на и опол­че­ния Канева.
Опол­че­ние же состо­я­ло в сле­ду­ю­щем: «Повин­ни Чер­кас­цы бояре слу­жи­ти кон­но, зброй­но и езди­ти съ ста­ро­стой, абы безъ ста­ро­сты съ слу­жеб­ни­ка­ми его про­тивъ людей непри­я­тель­скихъ и въ пого­ню за ними. А хотябъ и небы­ло слу­ху о людяхъ непри­я­тель­скихъ, одъ­на­къ­же, для осто­рож­но­сти отъ нихъ повин­ни бояре съ ста­ро­стою, абы съ слу­га­ми его езди­ти на поле разъ, и два, и три на лето. А мещане, ижъ на замокъ и на подый­мо­ва­нье пословъ даютъ, про то не повин­ни езди­ти на поле, алижъ съ самимъ ста­ро­стой»[24] (обя­за­ны чер­кас­ские бояре кон­но и с ору­жи­ем ездить со ста­ро­стой, а в его отсут­ствие — с его слу­жи­лы­ми людь­ми в степь про­тив людей непри­я­тель­ских и в пого­ню за ними. Даже если нет изве­стий о непри­я­те­ле, для без­опас­но­сти бояре обя­за­ны с кня­зем или его слу­га­ми ездить в степь несколь­ко раз за лето. Горо­жане, кото­рые на содер­жа­ние зам­ка и про­ез­жа­ю­щих посольств [из Кры­ма и в Крым] на служ­бу в степь ездить не обя­за­ны, раз­ве толь­ко с самим ста­ро­стой — Гене­ограф). Жите­ли Кане­ва были обя­за­ны кня­зю Д.И. Виш­не­вец­ко­му ана­ло­гич­ной «служ­бой воен­ной», с той толь­ко раз­ни­цей, что круг лиц, при­вле­ка­е­мых к ней, был несколь­ко шире: поми­мо бояр и мещан в чис­ло опол­чен­цев вклю­ча­лись бояр­ские «под­дан­ные», люди «цер­ков­ные» и «гости вси»[25].

Летом 1553 года князь Д.И. Виш­не­вец­кий со все­ми име­ю­щи­ми­ся у него сила­ми при­был к комен­дан­ту турец­кой кре­по­сти Озю (Оча­ков — О.К.) и про­был там несколь­ко меся­цев, нахо­дясь в пере­пис­ке со стам­буль­ским дво­ром сул­та­на Сулей­ма­на I Кану­ни (Вели­ко­леп­но­го). 15 июня 1553 года король поль­ский и вели­кий князь литов­ский Сигиз­мунд II Август писал по это­му пово­ду вели­ко­му гет­ма­ну Литов­ско­му (коман­ду­ю­ще­му вой­ска­ми Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го — О.К.) пану Нико­лаю Хри­сто­фо­ру Рад­зи­вил­лу Чер­но­му: «А съе­хал он со всею сво­ею дру­жи­ною, то есть со всем тем козац­твом или хлоп­ством, кото­рое воз­ле него про­яв­ля­лось…». Вско­ре эту инфор­ма­цию Н.Х. Рад­зи­вил­лу под­твер­ди­ли лазут­чи­ки, кото­рый на осно­ва­нии их доне­се­ний сооб­щал коро­лю о том, что князь Виш­не­вец­кий «… со всей сво­ей ротой, то есть со всем каза­че­ством и хлоп­ством, кото­рое дер­жал око­ло себя, съе­хал к тур­кам, выслав зара­нее казац­кую роту, а выклю­чая и сам со сво­и­ми каза­ка­ми потя­нул­ся в Тур­цию»[26]. Факт нахож­де­ния неко­то­рое вре­мя кня­зя Дмит­рия под патро­на­том сул­та­на Сулей­ма­на I Вели­ко­леп­но­го под­твер­жда­ет­ся и мате­ри­а­ла­ми позд­ней­шей дипло­ма­ти­че­ский пере­пис­ки меж­ду вилен­ским и бах­чи­са­рай­ским дво­ра­ми: так, впо­след­ствии при отправ­ке посоль­ства к крым­ско­му хану Девлет-Гирею I король Сигиз­мунд II Август 2 мая 1557 года нака­зы­вал пану Раз­му­су Бог­да­но­ви­чу Дов­гир­ду ска­зать крым­ско­му хану в оправ­да­ние набе­га каза­ков кня­зя Д.И. Виш­не­вец­ко­го на Оча­ков в 1556 году и дока­за­тель­ство его лич­ной неви­нов­но­сти в этом, что он не мог это­го сде­лать хотя бы пото­му, что в свое вре­мя нахо­дил­ся под покро­ви­тель­ством сул­та­на: «…и потом пора­зу­ме­ти може­те, братъ нашъ, же и до Цеса­ря, его мило­сти, Туре­цъ­ко­го зем­ли ходилъ надъ волю нашу, и яко тамъ при­нятъ былъ, то вам ведо­мо быть може, бо онъ вер­нув­ши­ся до пан­ствъ нашихъ пове­далъ, же тамъ жало­ва­ни­емъ осмот­ренъ былъ, да и отъ тебе, бра­та наше­го, лас­ку зналъ…»[27]. 4 мар­та 1554 года при посред­ни­че­стве вели­ко­го гет­ма­на корон­но­го пана Нико­лая Сеняв­ско­го князь Д.И. Виш­не­вец­кий встре­тил­ся с коро­лем Сигиз­мун­дом II Авгу­стом в местеч­ке Камен­на близ Люб­ли­на, то смог с ним объ­яс­нить­ся и вер­нуть­ся на коро­лев­скую служ­бу[28], прав­да, не извест­но, в каком каче­стве, посколь­ку ранее при­над­ле­жав­шая ему долж­ность ста­ро­сты Чер­кас­ско­го и Канев­ско­го к тому вре­ме­ни уже была заме­ще­на паном Оси­пом Халецким.

В пери­од с лета 1554 по конец весты 1556 года мы не встре­ча­ем ника­ких све­де­ний о воен­ной актив­но­сти Д.И. Виш­не­вец­ко­го и его людей в сред­нем Под­не­про­вье ни в рус­ских, ни в поль­ско-литов­ских, ни в крым­ско-татар­ских и турец­ких источ­ни­ках. Види­мо, все это вре­мя он был занят воз­ве­де­ни­ем Хор­тиц­ко­го зам­ка и инже­нер­ны­ми рабо­та­ми по укреп­ле­нию ост­ро­ва (эскар­пи­ро­ва­ни­ем скло­нов бере­гов, стро­и­тель­ством и укреп­ле­ни­ем при­ста­ни для реч­ных лодок-«чаек»), а так­же реше­ни­ем насущ­ных хозяй­ствен­ных вопро­сов. Все кар­ди­наль­но изме­ни­лось где-то в сере­дине-кон­це апре­ля 1556 года, когда к его ост­ров­но­му зам­ку при­бы­ли мос­ков­ские слу­жи­лые люди из отря­да цар­ско­го намест­ни­ка в Чер­ни­го­ве, Путив­ле и Рыль­ске дья­ка Мат­вея Ива­но­ви­ча Ржев­ско­го. О зада­чах этих отря­дов Нико­нов­ская лето­пись повест­ву­ет так: «… И по тем вестем послал госу­дарь диа­ка Ржев­ско­го ис Путим­ля на Днепр с каза­ки, а велел ему ити Дне­пром под улу­сы крым­ские и язы­ков добы­ва­ти, про царя про­ве­да­ти. И диак собрав­ся с каза­кы да при­шел на Псел-реку, суды поде­лал и пошел по нака­зу. А Данил­ка Чюл­ко­ва да Иван­ка Мал­цо­ва послал госу­дарь вниз по Дону про­ве­да­ти про крым­ские же вести»[29]. Преж­де все­го, князь снаб­жа­ет М.И. Ржев­ско­го всей име­ю­щей­ся у него инфор­ма­ци­ей о крым­ских тата­рах, их пла­нах, бое­вых воз­мож­но­стях и воен­но-стра­те­ги­че­ском потен­ци­а­ле. Эти све­де­ния были сра­зу же сооб­ще­ны в Моск­ву под видом «ска­зок от поло­ня­ни­ков»: из Нико­нов­ской лето­пи­си мы зна­ем, что «…к нему поло­ня­ни­ки при­бе­жа­ли, а ска­зы­ва­ют, что крым­ский царь собрав­ся, вышел на Кон­ские Воды (левый при­ток Дне­пра в 20 вер­стах от Хор­ти­цы ниже по тече­нию — О.К.) со все­ми людь­ми,[30] а хочет ити на царя и вели­ко­го кня­зя украины».

Эти дан­ные были полу­че­ны в Москве в кон­це мая 1556 года и ста­ли осно­ва­ни­ем для объ­яв­ле­ния моби­ли­за­ции помест­но­го вой­ска. Для выбо­ра луч­ше­го спо­со­ба отра­же­ния похо­да татар мос­ков­ский царь про­вел, как о том сооб­ща­ет все та же Нико­нов­ская лето­пись, воен­ный совет «з бра­ти­ею и з бояры», на кото­ром было реше­но встре­тить непри­я­те­ля в сте­пи и побе­дить его в откры­том бою: «дела­ти с ним пря­мое дело, как Бог помо­жет»[30]. Было реше­но дей­ство­вать сле­ду­ю­щим обра­зом: «С Тулы, вышед­ши на Поле, жда­ти: на какую царь Крым­ский украй­ну не пой­дет, на Рязань, или в Оду­ев и в Козе­леск, и царю и вели­ко­му кня­зю ко всем местом поспе­ти льзя, доку­да не при­дет на украй­ну». В каче­стве ерта­у­ла или сто­ро­же­во­го пол­ка впе­ред был послан отряд околь­ни­че­го Ники­ты Васи­лье­ви­ча Шере­ме­тье­ва «места заня­ти» к югу от недав­но воз­ве­ден­но­го Деди­лов­ско­го остро­га, «за Шаво­ро­ною (рекою Шиво­ронь — Гене­ограф) на Поле»[31], на север­ной око­неч­но­сти Мурав­ско­го шля­ха. Далее запись в раз­ряд­ной кни­ге сви­де­тель­ству­ет: «…того же лета июля 2 день по вестем кня­зя Дмит­рея Веш­не­вец­ко­го, что царь крым­ской вышел со мно­ги­ми с при­бы­лы­ми люд­ми, и царь и вели­кий князь при­го­во­рил для сво­е­го дела и зем­ско­во идти на Колом­ну по вестем…»[32] Как мы видим, местом сбо­ра мос­ков­ско­го помест­но­го вой­ска ста­но­вит­ся не Тула, а Колом­на, что сви­де­тель­ству­ет о сме­ще­нии акцен­та вни­ма­ния рус­ско­го коман­до­ва­ния на восток в сто­ро­ну «рязан­ской украй­ны», что было бы невоз­мож­но без полу­че­ния досто­вер­ных кор­рек­ти­ру­ю­щих данных. 

В июне 1556, когда зна­чи­тель­ные силы крым­ских татар соби­ра­лись высту­пить в свой оче­ред­ной набег на южные окра­и­ны Мос­ков­ско­го госу­дар­ства (о чем князь, как уже было ска­за­но выше, зара­нее пре­ду­пре­дил мос­ков­ско­го царя), литов­ские и рус­ские союз­ни­ки спу­сти­лись вниз по тече­нию Дне­пра, раз­гра­би­ли окрест­но­сти погра­нич­ной кре­по­сти Крым­ско­го хан­ства Ислам-Кер­мен и даже ата­ко­ва­ли турец­кую кре­пость Озю (нынеш­ний Оча­ков). Мас­штаб при­чи­нен­но­го ущер­ба мы узна­ем из мате­ри­а­лов дипло­ма­ти­че­ской пере­пис­ки Сигиз­мун­да II Авгу­ста и Девлет-Гирея I: поми­мо захва­чен­ных в плен «язы­ков» добы­чей союз­ни­ков ста­ли гру­зо­вой паром через Днепр под Оча­ко­вом, табу­ны лоша­дей и мно­го­чис­лен­ные ста­да овец, угнан­ные у татар­ских и турец­ких чаба­нов[33], кото­рые необ­хо­ди­мо было пере­пра­вить на левый берег Дне­пра в зем­ли Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Един­ствен­ным в тех местах удоб­ным местом для эва­ку­а­ции награб­лен­но­го был так назы­ва­е­мый Тован­ский пере­воз — брод через Днепр, кото­рый при­кры­ва­ла кре­пость Ислам-Кер­мень. Что­бы крым­ские тата­ры и тур­ки не смог­ли отбить тро­феи, союз­ни­кам при­шлось укре­пить­ся на одном из дне­пров­ских ост­ро­вов непо­да­ле­ку от бро­да и в тече­ние шести дней огнем из пища­лей и луков пре­се­кать их попыт­ки вер­нуть себе уте­рян­ное иму­ще­ство. В Нико­нов­ской лето­пи­си это было опи­са­но так: на обрат­ном пути отря­ды мос­ков­ских слу­жи­лых людей и при­мкнув­ших к ним каза­ков были окру­же­ны на одном из дне­пров­ских ост­ро­вов крым­ски­ми тата­ра­ми, кото­рые из-за это­го напа­де­ния на свои окра­ин­ные вла­де­ния были вынуж­де­ны отка­зать­ся от похо­да на южно-мос­ков­ские зем­ли, но после шести­днев­ной оса­ды союз­ни­кам уда­лось с боем и без осо­бых потерь вырвать­ся из коль­ца окру­же­ния. При этом они, по лето­пис­но­му сви­де­тель­ству, выдер­жав оса­ду и отбив несколь­ко напа­де­ний, ушли от пого­ни «по Зад­не­прью, по Литов­ской сто­роне»[34].

О сво­их подви­гах про­тив татар и турок на Дне­пре летом 1556 года князь Виш­не­вец­кий не замед­лил изве­стить коро­ля Сигиз­мун­да II Авгу­ста через слу­жеб­ни­ка Мис­ку (т. е. ата­ма­на Миха­и­ла Млын­ско­го), про­ся у него монар­шей про­тек­ции и под­держ­ки. Король все это вре­мя вел актив­ные пере­го­во­ры с крым­ским ханом Девлет-Гире­ем I, пыта­ясь дипло­ма­ти­че­ски­ми сред­ства­ми уми­ло­сти­вить того и сохра­нить шат­кое состо­я­ние мира с южным сосе­дом в усло­ви­ях воен­ной актив­но­сти рус­ских в При­бал­ти­ке с нача­лом Ливон­ской вой­ны 1556–1583 гг. Посол при бах­чи­са­рай­ском дво­ре пан Раз­мус Дов­гирд летом 1557 года пере­дал хану Девлет-Гирею I два листа (посла­ния) коро­ля Сигиз­мун­да II Авгу­ста, в кото­рых тот, по сути, брал кня­зя на пору­ки, стре­мясь обе­лить его имя в гла­зах крым­ско­го монар­ха. Гово­ря, как об этом мы уже писа­ли выше, о том, что князь тре­мя года­ми ранее обра­щал­ся за покро­ви­тель­ством к турец­ко­му сул­та­ну, полу­чил и его, и зна­ки рас­по­ло­же­ния само­го крым­ско­го хана, король Сигиз­мунд II Август ука­зы­вал Девлет-Гирею I, что имен­но эти обсто­я­тель­ства выну­ди­ли его пору­чить Д.И. Виш­не­вец­ко­му стро­и­тель­ство Хор­тиц­ко­го зам­ка для вос­пре­пят­ство­ва­ния литов­ским каза­кам совер­шать несанк­ци­о­ни­ро­ван­ные набе­ги на окра­и­ны Крым­ско­го хан­ства, а так­же для того, что­бы пере­крыть мос­ков­ским слу­жи­лым людям воз­мож­ность совер­шать похо­ды от Путив­ля по реке Псел в сред­нее и ниж­нее тече­ние Дне­пра. Вели­кий князь Литов­ский писал хану: «Съ тое при­чи­ны розу­ме­ли есь­мо, же боль­шей будетъ схи­ленъ людемъ вашимъ и недо­пу­ститъ коза­комъ шко­ды чини­ти улу­сомъ и чаба­номъ Цеса­ра, его мило­сти, Туре­цъ­ко­го, позвавъши лас­ку и жало­ва­ние, и про то пору­чи­ли есь­мо ему сто­ро­жу поль­ную…»[35].

Не полу­чив в крат­чай­шие сро­ки, как это быва­ло ранее, ника­ко­го вра­зу­ми­тель­но­го отве­та от Сигиз­мун­да II Авгу­ста на свои реля­ции о побе­де над крым­ски­ми тата­ра­ми под Ислам-Кер­ме­нем и над тур­ка­ми под Оча­ко­вом, в нача­ле осе­ни 1556 года князь напра­вил в Моск­ву сво­е­го пред­ста­ви­те­ля, что­бы сооб­щить царю о сво­ем ско­рее вынуж­ден­ном жела­нии окон­ча­тель­но порвать узы вас­са­ли­те­та с поль­ско-литов­ской коро­ной и уйти со служ­бы коро­ля Сигиз­мун­да II Авгу­ста и стрем­ле­нии перей­ти под покро­ви­тель­ство Рус­ско­го госу­дар­ства (посла­нец при­был в Моск­ву меж­ду 27 сен­тяб­ря и 5 октяб­ря). Лето­пись сви­де­тель­ству­ет: «…при­е­хал ко царю и вели­ко­му кня­зю Ива­ну Васи­лье­ви­чю всеа русии от Виш­не­вец­ко­го кня­зя Дмит­рея Ива­но­ви­ча бити челом Михай­ло Еско­вичь, что­бы его госу­дарь пожа­ло­вал, а велел себе слу­жи­те. А от коро­ля из Лит­вы отъ­е­хал да на Дне­пре на Кор­тиц­ком ост­ро­ву (на ост­ро­ве Хор­ти­це — О.К.) город поста­вил про­тив Кон­ских вод у Крым­ских коче­вищ. И царь и вели­кий князь послал к Виш­не­вец­ко­му детей бояр­ских Ондрея Щепо­те­ва да Нечая Рти­ще­ва да того же Миха­и­ла с опас­ной гра­мо­той и с жало­ва­ни­ем»[36]. 16 октяб­ря направ­лен­ные к кня­зю Виш­не­вец­ко­му дво­ряне вер­ну­лись в Моск­ву и сооб­щи­ли, что он при­нял при­ся­гу: «…а при­ка­зал князь Дмит­реи, что он холоп царя вели­ко­го кня­зя и прав­ду на том дал, что ему ехати ко госу­да­рю.», а сам высту­пил в поход «. вое­ва­ти Крым­ских улу­сов под Ислам-Кер­мень, слу­жа­ча царю и вели­ко­му кня­зю»[37]. В част­но­сти, в чело­бит­ной мос­ков­ско­го посла при дво­ре Сигиз­мун­да II Авгу­ста бояри­на Ива­на Михай­ло­ви­ча Ворон­цо­ва «со това­ри­щи» от 8 сен­тяб­ря 1556 года ука­зы­ва­ет­ся, что «…ска­зы­валъ имъ Гриш­ка Жуковъ сынъ Лев­ши­на: князь Дмит­рей Виш­не­вец­кой отъ­е­халъ къ Москве, а съ нимъ Тиш­ко­вых два, Юшко до Офо­ня…»[38]. В декаб­ре того же года рус­ский посол в Кры­му князь Ф.Д. Загряж­ский сооб­щил царю, что хан гото­вил­ся к войне все лето и даже про­сил помо­щи от сво­е­го сюзе­ре­на — турец­ко­го сул­та­на, но так и не смог осе­нью отра­зить напа­де­ния отря­да кня­зя Д.И. Виш­не­вец­ко­го на Ислам-Кер­мен, — князь этот город взял штур­мом 1 октяб­ря, в празд­ник Покро­ва пре­свя­той Бого­ро­ди­цы. Как сооб­ща­ют лето­пи­си, «… сее осе­ни, о Покро­ве, у него (т. е. у крым­ско­го хана — О.К.) Виш­нев­ской князь Дмит­реи город взял Ислам-Кер­мень и людей побил и пуш­ки вывез к собе на Днепр в свой город»[39].

Несмот­ря на его после­ду­ю­щее воз­вра­ще­ние на служ­бу к коро­лю Сигиз­мун­ду-Авгу­сту, его память была отме­че­на вкла­дом Ива­на Гроз­но­го в брян­ский Свен­ский мона­стырь[40].

8/2. КН. АНДРІЙ ІВА­НО­ВИЧ († 1584)

Князь виш­не­ве­ць­кий (1555–1584 рр.), ста­ро­ста любе­ць­кий (1580–1584 рр.), каш­те­лян волинсь­кий (1568–1572 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1572–1576 рр.), волинсь­кий (1576–1584 рр.).Молодший брат леген­дар­но­го коза­ць­ко­го гетьма­на Дмит­ра «Бай­ди» († 1563) та пер­ший в роду Виш­не­ве­ць­ких сена­то­ро­ві. У май­бут­ньо­му з цієї фамілії вий­де не один відо­мий політик, пред­став­ник кла­ну навіть пося­де пре­стол Речі Поспо­ли­тої (Міхал Кори­бут-Виш­не­ве­ць­кий, король у 1669–1673-му). Про­те до кня­зя Андрія (1538–1583), який стрім­ко рво­нув уго­ру щаб­ля­ми кар’єри, ніх­то з його пра­щурів і роди­чів по бать­ко­вій лінії уряд­ни­ць­ко­го олім­пу під­ко­ри­ти ще не спро­міг­ся. 1562-го він одру­жи­вся з удо­вою Яна Заві­ші Євфи­мією Вер­би­ць­кою. Окрім сімох кров­них нащад­ків, які з’явилися на світ у цьо­му шлю­бі, мусив опіку­ва­ти­ся також і трьо­ма малоліт­ні­ми дітьми дру­жи­ни від пер­шо­го чоло­віка. Май­но­ве ста­но­ви­ще кня­зя було доволі міц­ним: на попис війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1565 р. він виста­вив 71 вершника.

Печат­ка кн. Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го, 1560‑і — 1570‑і оп.

Зав­дя­ки роди­чан­ню із Вер­би­ць­ки­ми та Заві­ша­ми Андрій Виш­не­ве­ць­кий зумів увій­ти в тіс­ні­ший кон­такт із вели­ко­кня­жим дво­ром, і, воче­видь, за про­тек­цією впли­во­ві­ших крев­них десь на зла­мі 1568–1569-го отри­ма­ти при­вілей на уряд волинсь­ко­го каш­те­ля­на. Із цим титу­лом він брав участь у Люб­лінсь­ко­му сей­мі, де було ухва­ле­но об’єднання Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го й Польсь­ко­го королів­ства в Рес­пуб­ліку «двох народів» – Річ Поспо­ли­ту. Надалі кар’єра Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го йшла лише в гору. За три роки (1572) він став брац­лавсь­ким, а ще через сім (1576) – волинсь­ким воє­во­дою. Це був ней­мо­вір­ний успіх! Вель­мо­жі з титу­лом волинсь­ко­го воє­во­ди серед понад 130 світсь­ких сена­торів, які засі­да­ли у верх­ній палаті пар­ла­мен­ту Речі Поспо­ли­тої, нале­жа­ло­ся 17 міс­це. Годі ска­за­ти, яких іще кар’єрних висот зумів би досяг­ну­ти князь Андрій, якби не його перед­час­на смерть 1583-го.

Маєт­но­стей Виш­не­ве­ць­ко­го лежа­ли, окрім рід­ної Волині, також у Тро­ць­ко­му, Ново­го­родсь­ко­му, Мінсь­ко­му та Віленсь­ко­му воє­вод­ствах Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Всі володін­ня піс­ля смер­ті ари­сто­кра­та успад­ку­ва­ли його діти. З‑поміж семи нащад­ків Андрія та Євфи­мії († 1589) до пов­но­літ­тя дожи­ли тіль­ки чет­ве­ро, й то самі донь­ки. Гальш­ка-Євфи­мія (1569–1596) була дру­жи­ною віленсь­ко­го воє­во­ди Мико­лая-Кришто­фа Ради­ви­ла на пріз­вись­ко «Сиріт­ка»; Ган­ну (1569–1595) вида­но за вітебсь­ко­го воє­во­ду Мико­лая Сапі­гу; Софія (1568–1619) заміж вихо­ди­ла двічі – спо­чат­ку за мінсь­ко­го воє­во­ду Яна Паца, потім за росієнсь­ко­го ста­ро­сту Кришто­фа-Вац­ла­ва Шеме­та. Двічі в жит­ті бра­ла шлюб і Іза­бе­ла († 1612): її пер­шим чоло­віком став князь Юрій Чор­то­рийсь­кий, а дру­гим – волинсь­кий каш­те­лян Ян Лагодовський.
Текст канд. істор. наук Іго­ря Тес­лен­ка. Ство­ре­но в рам­ках проєк­ту #ЗаПід­т­рим­ки­УКФ

Сфра­ги­стич­ні пам’ят­ки. Печат­ка кня­зя Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го (звер­ху — сучас­ний від­тиск мат­ри­ці). Вели­ке князів­ство Литовсь­ке, 1560–1570-ті. Свинцево-олов’яний сплав; лит­тя, граві­ю­ван­ня. Оваль­на; 16×14,5 мм; Н – 26,5 мм. 15,0 г. Зі збір­ки Музею Шере­меть­євих, Київ (МЦ-1480).

∞, Євфи­мія Юріїв­на Вербицька

9/2. КН. КОСТЯН­ТИН ІВА­НО­ВИЧ († 1574) 

∞, Анна-Ельж­бе­та Свирч

Ста­ро­ста жито­мирсь­кий (l 571‑l 574 pp.).

10/2. КНЖ. КАТЕ­РИ­НА ІВАНІВ­НА († бл.1580)

∞, до 1539, Гри­горій Олек­сан­дро­вич Ход­ке­вич († 1572)

11/2. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА ІВАНІВ­НА († піс­ля 1569) 

∞, Іван Шимкович.

12/5. КН. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 16.10.1584)

∞, Гальш­ка Юріїв­на Зенов’євич.

Князь виш­не­ве­ць­кий (1584 рр.), ста­ро­ста канівсь­кий і чер­кась­кий (1559–1580 рр.), любе­ць­кий (1584 р.), каш­те­лян брац­лавсь­кий (1580–1581 рр.), київсь­кий (1581–1584 рр.). Точ­на дата смер­ті вста­нов­ле­на на під­ставі копії А.Кальнофойського (поз. 17) напи­су на над­гроб­ку у Києво-Печерсь­кій Лаврі.

13/5. МАК­СИМ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 1565) 

Згід­но реєст­ру кти­торів А.Кальнофойського (поз.51) його дру­гим іме­нем було Боніфацій.

14/5. ОЛЕК­САНДР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (* 1543 † 3.04.1577)

∞, кн. Олек­сандра Андріїв­на Капу­ста.
Точ­ні дати народ­жен­ня і смер­ті вста­нов­лені на під­ставі копії А.Кальнофойського (поз. 19) напи­су на над­гроб­ку у Києво-Печерсь­кій Лаврі.

15/5. КНЖ. СТЕ­ФАНІЯ ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († 1558)

∞, Лукаш Куренецький.

XXII генерація

16/8. КНЖ. АННА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1594) 

∞, до 1581 Мико­ла Пав­ло­вич Сапє­га († 1599 р.).

17/8. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1613) 

∞, 1°, кн. Юрій Іва­но­вич Чорторийський; 

∞, 2°, Ян Лагодовський.

18/9. КН. КОСТЯН­ТИН КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ (* 1564 † 1641) 

Ста­ро­ста чер­кась­кий (1620–1638 рр.), воє­во­да белзь­кий (1636–1638 рр.), русь­кий (1638–1641 рр.).

∞, 1°, Анна Васи­лів­на Загоровська; 

∞, 2°, Урсу­ля Мнішек; 

∞, 3°, Кате­ри­на Корнякт; 

∞, 4°, Геле­на Струсь.

19/8. КНЖ. СОФІЯ АНДРІЇВ­НА (* 1568 † 1619)

∞, 1°, ЯН ПАЦ;

∞, 2°, КРИШТОФ-ВАЦ­ЛАВ ШЕМЕТ.

20/8. КНЖ. ГАЛЬШ­КА АНДРІЇВ­НА (* 1569, † 9.11.1596)

нарад­зіла­ся ў сям’і кня­зя Андр­эя Іва­наві­ча Віш­ня­вец­ка­га і Яўфі­міі Юр’еўны Вяр­біц­кай[41]. А. І. Віш­ня­вец­кі быў спа­чат­ку каш­та­ля­нам валын­скім, потым — брац­лаўскім, з 1576 г. — ваяво­дам валын­скім. Ён памёр каль­віністам. Каль­вініст­кай была спа­чат­ку і яго дач­ка Гальш­ка Яўфі­мія. На каталіцтва яе схіліў муж у кан­цы 1586 г.[42]. Дата нара­дж­эн­ня Г. Я. Рад­зівіл — 1569 г.[43]. Яе шлюб з М. К. Рад­зіві­лам Сірот­кам адбы­ў­ся ў в. Дзе­раў­ной 25 ліста­па­да 1584 г.[44] (у літа­ра­ту­ры сустра­ка­ец­ца і памыл­ко­вая дата — 24 ліста­па­да 1584 г.[45]. М. К. Рад­зівіл Сірот­ка палічыў патр­эб­ным паве­да­мі­ць пра мяр­ку­е­мы свой шлюб з нека­таліч­кай папска­му нун­цыю А. Бала­нье­ці і само­му рымска­му папу Рыго­ру ХІІІ, про­сячы бла­га­сла­венне. Сірот­ка тлу­ма­чыў папу, што на Літве цяж­ка знай­с­ці няве­сту з добра­га роду і каталіч­ку. Папа бла­га­славіў шлюб. Гальш­ка Яўфі­мія нарад­зі­ла мужу дзе­вя­це­ра дзя­цей. Памер­ла ў г. Белая на Пад­ля­ш­шы 9 ліста­па­да 1596 г., маю­чы толь­кі 27 гадоў[46]. Таста­мент склад­зе­ны 1 жніў­ня 1594 г. у Нясві­жы. Пэў­на, мала­дая жан­чы­на цяж­ка хвар­э­ла, раз выра­шы­ла піса­ць таста­мент, але пра сва­ю­хва­ро­бу нічо­га не паве­да­мі­ла. Пас­ля яе смер­ці таста­мент быў яўле­ны ў грод­скі суд Нова­га­род­ска­га ваявод­ства і 7 снеж­ня 1596 г. запі­са­ны ў акта­вую кнігу.

Іл. Княж­на Гальш­ка Євфи­мія Андріїв­на Виш­не­ве­ць­ка: печат­ка від 1588 р.:

Княж­на Гальш­ка Євфи­мія Андріїв­на Виш­не­ве­ць­ка: Печат­ка від 1588 р.: В полі печат­ки баро­ко­вий щит, на яко­му знак у вигляді пере­хре­ще­но­го хре­ста над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою; зго­ри літе­ри: ЕW. Вось­ми­кут­на, роз­мір 14х13 мм.
Пуб­ліка­ції: Цітоў А. Пячат­кі ста­ра­жыт­най Бела­русі. – С. 77, мал. 122. 1588 р.
Дже­ре­ло: Одно­ро­жен­ко Олег. Сайт Музею Шере­ме­тье­вых. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​v​y​s​h​n​e​v​e​t​s​k​a​-​g​a​l​s​h​k​a​-​y​e​v​f​y​m​i​y​a​-​a​n​d​r​i​y​i​v​na/


Княж­на Гальш­ка Євфи­мія Андріїв­на Виш­не­ве­ць­ка: печат­ка від 1595 р.

Княж­на Гальш­ка Євфи­мія Андріїв­на Виш­не­ве­ць­ка: печат­ка від 1595 р.: В полі печат­ки пів­круг­лий баро­ко­вий щит, на яко­му знак у вигляді пере­хре­ще­но­го хре­ста над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою; зго­ри літе­ри: ЕW. Вось­ми­кут­на, роз­мір 15х13 мм.
Пуб­ліка­ції: Цітоў А. Пячат­кі ста­ра­жыт­най Бела­русі. – С. 77, мал. 123. 1595 р.
Дже­ре­ло: Одно­ро­жен­ко Олег. Сайт Музею Шере­ме­тье­вых. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​v​y​s​h​n​e​v​e​t​s​k​a​-​g​a​l​s​h​k​a​-​y​e​v​f​y​m​i​y​a​-​a​n​d​r​i​y​i​v​na/

∞, 25.11.1584, Мико­ла Криштоф Рад­зивіл (* 2.08.1549, †28.02.1616).

21/9. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА КОСТЯН­ТИНІВ­НА († до 1582) 

∞, кн. Мико­ла Рад­зивіл (* 1546 † 1589)

22/9. КНЖ. АННА КОСТЯН­ТИНІВ­НА († 1593) 

∞, 1591/93, Ян Замойсь­кий († 1619 р.)

23/12. КН. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1594) 

∞, Оле­на Єловицька

Князь виш­не­ве­ць­кий (1584–1594 рр.), ста­ро­ста чер­кась­кий і канівсь­кий (1580–1594 рр.), любе­ць­кий (1584–1594 рр.).

24/12. МИХАЙ­ЛО КОРИ­БУТ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1615) 

∞, кн. Раї­на Єре­міїв­на Могила.

Князь виш­не­ве­ць­кий (1594–1614 рр.), ста­ро­ста овру­ць­кий (1603–1615 рр.).

25/12. ЮРІЙ КОРИ­БУТ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1618) 

∞, Федо­ра Чапліч.

Каш­те­лян київсь­кий (1609–1618 рр.).

26/12. КНЖ. МАРИ­НА МИХАЙ­ЛІВ­НА († піс­ля 1629)

∞, кн. Федір Гри­го­ро­вич Дру­ць­кий-Горсь­кий.

27/12. КНЖ.СОФІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА († піс­ля 1613)

∞, Оста­фій Тишкевич.

28/14. КН. АДАМ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРИ­БУ­ТО­ВИЧ († 1622) 

~ Олек­сандра Ходкевич.

29/14. ЄВА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († бл.1618)

∞, кн. Пет­ро Зба­разь­кий († бл. 1604).

XXIII генерація

30/18. КН. ЯНУШ (* 1598 † 1636) 

∞, Євгенія-Кате­ри­на Тишкевич.

Ста­ро­ста кре­ме­не­ць­кий (1627–1636 рр.), коню­ший корон­ний (з 1633 р.).

31/18. МАР’Я­НА († 1624) 

∞, 1620, Якуб Собєсь­кий (* 1580 † 1646)

32/18. КНЖ. ОЛЕ­НА († 1660) 

∞, Стані­слав Варшицький.

33/18. ЄЖІ († 1641)

∞, Євфро­синія Тарновська.

34/18. ОЛЕК­САНДР († 1639) 

Ста­ро­ста чер­кась­кий (1638–1639 рр.), кор. ротмістр.

35/18. ТЕО­ФІ­ЛЯ († 1645)

∞, Пет­ро Шишковський.

КН. ИВАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ВИШ­НЕ­ВЕЦ­КИЙ (1611, 1627) 

моск.двн.(1611) С:Алдр.Мих. ?

1611 нояб­ря 3, спи­сок раз­ных чинов людей, кото­рые были на зем­ской служ­бе с вое­во­дою кн. Д. Т. Тру­бец­ким, мос­ков­ский дво­ря­нин князь Иван княжь Олек­сан­дров сын Виш­не­ветц­кой был без съез­ду; помест­ной оклад 700 четьи, денег из чети 60 руб­лев [47].

36/24. КН. ЄРЕ­МІЯ-МИХАЙ­ЛО КОРИ­БУТ (* 1612 † 1651) 

Князь виш­не­ве­ць­кий і лубенсь­кий (1615–1651 рр.), ста­ро­ста гадя­ць­кий (1634–1651 рр.), воє­во­да русь­кий (1634–1651 рр.).

В своїх гер­бах князь кори­сту­вав­ся попе­ре­мін­но Пого­нею русь­кою зі свя­тим Юрієм (в чому слі­ду­вав тра­ди­ції сво­го роду — фото 1) або Пого­нею литовсь­кою (слі­ду­ю­чи тра­ди­ції роди­чів — князів Зба­разь­ких — фото 2). Але як вияви­ло­ся не лише цими тра­ди­цій­ни­ми кня­жи­ми гер­ба­ми. На вияв­леній нами печат­ці кня­зя 1633 р. родо­вий герб (пере­хре­ще­ний хрест над пів­мі­ся­цем і зір­кою) три­має на гру­дях орел — герб польсь­ких королів і Коро­ни Польсь­кої. Таке ж поєд­нан­ня цих гер­бів через май­же сорок років вико­ри­стає його син став­ши коро­лем, спи­ра­ю­чись на той грунт який під­го­ту­вав князь Єре­мія свої­ми здіб­но­стя­ми, амбі­ція­ми та без­огляд­ною жорстокістю

∞, 1639, Грі­зель­да-Кон­стан­ція Замойсь­ка (* 1623 † 1672).

37/24. АННА († бл.1648)

∞, Збі­гнєв Фірлей.

38/25. КНЖ. ГАЛЬШ­КА ЮРІЇВ­НА († до 1624) 

39/28. КНЖ. ХРИ­СТИ­НА († 1654) 

∞, 1°, Мико­лай Єло-Малинський; 

∞, 2°, Пет­ро Данилович.

XXIV генерація

40/30. ДМИТ­РО-ЄЖІ ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КИЙ (* 1631 † 1682)

Князь виш­не­ве­ць­кий (1673–1682 рр.), ста­ро­ста біло­цер­ківсь­кий, кам’я­не­ць­кий, соле­ць­кий, стру­ми­лівсь­кий, бра­гімсь­кий, любо­мельсь­кий, страж­ник корон­ний (1658–1667 рр.), воє­во­да белзь­кий (1660–1678 рр.), кра­ківсь­кий (1678–1680 рр.), каш­те­лян кра­ківсь­кий (1680–1682 рр.), гетьман поль­ний корон­ний (1667–1676 рр.), гетьман вели­кий корон­ний (1676–1682 рр.).

∞, 1°, Мар’я­на Замойсь­ка († 1668 р.);

∞, 2°, 1671, кн. Тео­фі­ля Людвіка Заславсь­ка († 1709 р.)

41/30. АННА (* † 1632) 

42/30. БАР­БА­РА (* † 1632) 

43/30. КН. КОСТЯН­ТИН-КРИШТОФ (* 1633 † 1686) 

~ 1). Урсу­ла-Тере­за Мні­шек († 1668 р.); 2). Анна Ходо­ровсь­ка († 1711 р.) Князь виш­не­ве­ць­кий (1682–1686 рр.), воє­во­да подільсь­кий (1673–1676 рр.), брац­лавсь­кий (1676–1678 рр.), белзь­кий (1678–1686 рр.).

44/33. КНЖ. КОН­СТАН­ЦІЯ († 1669) 

~ Саму­ель Лєщинський.

45/36. КН. МІХАЛ-ТОМАШ КОРИ­БУТ (* 1640 † 1673) 

Князь виш­не­ве­ць­кий (1651–1673 рр.), король польсь­кий (1669–1673 рр.).

∞, 1670 р. Марія-Елео­но­ра Габс­бург (* 1653 † 1697) 

XXV генерація

46/40. КНЖ. САЛОМЕЯ 

Чер­ни­ця.

47/40. ЄВГЕНІЯ († піс­ля 1681) 

∞, 1667 р. Стані­слав Конєц­польсь­кий († 1682 р.)

48/40. СОФІЯ († 1681) 

∞, Вац­лав Лєщинський.

49/43. ЯНУШ-АНТОНІЙ (* 1678 † 1741) 

Князь виш­не­ве­ць­кий (1686–1741 рр.), ста­ро­ста пінсь­кий, під­ча­ший литовсь­кий (1697–1699 рр.), мар­ша­лок надвір­ний литовсь­кий (з 1699 р.), каш­те­лян віленсь­кий (1702–1703 рр.), воє­во­да віленсь­кий (1704–1706 рр.), кра­ківсь­кий (1706–1726 рр.), каш­те­лян кра­ківсь­кий (1726–1741 рр.).

∞, 1704 p. Тео­фі­ля Лєщинсь­ка (* 1680 † 1757)

50/43. ФРАН­ЦІСКА

∞, Кази­мір Тарло.

51/43. МИХАЙ­ЛО-СЕР­ВАСІЙ (* 1680 † 1744) 

Авто­граф і печат­ка кн. Міха­ла Сер­ва­ція, 1739 р.

był młodszym synem wojewody0bełskiego Konstantego Krzysztofa (zm. 1686) i Anny Chodorowskiej. Urodził się 13 maja 1680 r. Już w 1695 r. matka ożeniła go ze swoją pasierbicą, Katarzyną ks. Dolską. W 1718 r. dokonał podziału dóbr po rodzicach ze starszym bratem. Przypadły mu w udziale dobra na Wołyniu, w województwie podolskim oraz na Ukrainie. Przytaczając spis tych majętności Autorka po raz kolejny popełnia rażące błędy w zapisie nazw miejscowych (s. 407–409). Również starostwa wymienia bez ładu i składu. Myli się też niewątpliwie, stwierdzając, iż Michał Wiśniowiecki z czasem stał się potentatem, jednYm z największych, jeśli nie największym na Litwie. Największym latyfundium na Litwie, a zapewne i w całej Rzeczypospolitej dysponowali bowiem w połowie XVIIIw. Radziwiłłowie z linii nieświeskiejl08. Michał Wiśniowiecki był bez wątpienia jednYm z najbardziej utalentowanych dowódców wojskowych wśród współczesnych mu magnatów polskich i litewskich. Odegrał czołową rolę w bitwie pod Olkienikami, a później energicznie walczył z wojskami szwedzkimi. W styczniu 1702 r. został hetmanem polnYm litewskim. Pułkownika Alexandra Hummerhielma pokonał jednak w bitwie pod Druszkieniszkami (24 marca 1702 r.), a nie pod Dorsuniszkami, jak twierdzi Autorka na s. 410. Wspomniana na tej samej stronie bitwa pod Kamionną (26 lipca 1702 r.) zakończyła się rozbiciem przez wroga wojsk dowodzonych przez księcia Michała, o czym Ilona Czamańska zapomniała już jednak napisać. Kardynał-prYmas Michał Radziejowski nie był krewnYm Wiśniowieckich (Autorka na s. 411 utrzymuje, że należał do rodziny księcia Michała). Jego dość odległe powinowactwo z książętami na Wiśniowcu wynikało z faktu, że jego matka Eufrozyna Eulalia z Tarnowskich była żoną starosty kamionackiego Jerzego ks. Wiśniowieckiego (zm. 1641), a więc przyrodniego brata dziadka ostatnich Wiśniowieckich księcia Janusza (zm. 1636). Michał ks. Wiśniowiecki był marszałkiem słynnego sejmu lubelskiego z 1703 r. I chociaż rzeczywiście «doprowadził sejm do szczęśliwego końca i podjęcia uchwał, co było w tej epoce nie lada sztuką» (s. 411), to jednak nie należy tego faktu przeceniać. Niedopuszczenie do udziału w obradach tego sejmu posłów wielkopolskich i zmuszenie prYmasa Radziejowskiego do złożenia upokarzającej przysięgi obróciło się bowiem w rezultacie przeciwko interesom Augusta II i wzmocniło pozycję polityczną obozu szukającego porozumienia z Karolem XII. Zasygnalizowane przez Ilonę Czamańską na s. 412 powiązania rodzinne hetmana wielkiego koronnego Hieronima Lubomirskiego z Sapiehami wynikały z faktu, że jego przyrodnia siostra Anna Krystyna była żoną koniuszego wielkiego litewskiego

108 Por. Z. Anusik, A. Stroynowski, Radziwiłłowie w epoce saskiej. Zarys dziejów politycznych i majątkowych, «Acta Universitatis Lodziensis», Folia historica 33, 1989, s. 29–58; oraz korundem, Problemy majątkowe Radziwiłłów w XVIII w., «Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych», t. XLVIII, 1987 [druk 1991], s. 79–115.

Franciszka Stefana Sapiehy (zm. 1686). Nie związki z Sapiehami, ale ówczesne zapatrywania polityczne sprawiły, że Michał Wiśniowiecki znalazł się w konflikcie z Lubomirskim w początkach wielkiej wojny północnej. W listopadzie 1703 r. Michał ks. Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim po odebraniu tego urzędu Kazimierzowi Janowi Sapieże, który od początku wojny znajdował się w obozie szwedzkim i nie kwapił się, mimo uchwały sejmowej, do stawienia się u boku Augusta II. Podana przez Ilonę Czamańską informacja o tym, że na przełomie 1703 i 1704 r. Michał Wiśniowiecki wziął udział w posiedzeniu trybunału skarbowego w Mińsku i Wilnie (s. 416), potwierdza tylko moje wcześniejsze zastrzeżenia wobec jej stwierdzenia, że trybunał skarbowy w Koronie został powołany do życia dopiero na sejmie niemym w 1717 r. Zwycięska dla Wiśniowieckiego bitwa z dywizją sapieżyńską z dnia 1 listopada 1704 r. została stoczona pod Szkudami, a nie pod Szkudrami, jak na s. 416. Nieprawdziwa jest też informacja, że w 1705 r. Michał Wiśniowiecki «przeniósł się do swoich Świadości» (s. 417). Majątek ten nigdy nie należał bowiem do Wiśniowieckich, a jego właścicielami byli od XVIw. Radziwiłłowie. Błędne jest także stwierdzenie, że w 1707 r. Karol XII prowadził rozmowy pokojowe z cesarzem (s. 418). Prowadzone przez dyplomatów obu stron pertraktacje miały bowiem doprowadzić nie do ustalenia warunków zakończenia wojny, gdyż ta nigdy nie wybuchła, ale do usunięcia narastającego napięcia i utrzymania pokoju pomiędzy królem Szwecji a Józefem I. Ostatecznie też rozmowy owe zakończyły się podpisaniem konwencji w Altranstadt (2 września 1707 r.), która była w istocie swego rodzaju dyktatem szwedzkim. Niemal natychmiast potem Karol XII opuścił Saksonię i wrócił do Polski 109. W tym samym czasie decyzję o przejściu na stronę Leszczyńskiego i Szwedów podjął książę Michał. Jesienią 1707 r. zjawił się w kwaterze głównej króla szwedzkiego, gdzie został bardzo serdecznie przyjęty. Jednak już wkrótce Wiśniowiecki pokłócił się z oboźnym koronnym Jerzym Aleksandrem Lubomirskim. Po krótkiej utarczce słownej, obaj rzucili się do szabel, po czym książę Michał ciął swojego przeciwnika w prawe ramię. Ponieważ zajście nastąpiło tuż obok kwatery króla, obaj magnaci zostali umieszczeni w areszcie, gdyż Karol nie tolerował pojedynków w obozie. Wkrótce jednak cała sprawa została wyjaśniona i obaj magnaci

109 Por. Z. Anusik, Karol XII... , s. 164–170. odzyskali wolność llO.

W 1708 r. Stanisław Leszczyński postanowił nadać Wiśniowieckiemu buławę wielką litewską (po przejściu na stronę szwedzką książę Michał musiał zadowolić się urzędem hetmana polnego litewskiego, gdyż hetmanem wielkim u boku króla Stanisława był Kazimierz Jan Sapieha). Doprowadziło to do konfliktu króla i jego kuzyna z popieranymi przez Karola XII Sapiehami i ostatecznie buława wielka litewska dostała się staroście bobrujskiemu Janowi Kazimierzowi Sapieże. Od tej chwili Wiśniowiecki nie angażował się już zbyt czynnie ani w działania wojenne, ani w działalność polityczną u boku Leszczyńskiego. Po bitwie połtawskiej został na rozkaz cara Piotra I uwięziony i wywieziony najpierw do Moskwy, a następnie do Głuchowa. Z niewoli uciekł w grudniu 1710 r. i udał się na emigrację. Przebywał w Mołdawii w czasie, kiedy w Warnicy miał miejsce słynny kalabalik (12 lutego 1713 r.), a więc szturm wojsk turecko-tatarskich na umocniony obóz szwedzki, który zakończył się pojmaniem i uwięzieniem Karola XIIllI. Dodajmy jednak, że myli się Autorka, kiedy pisze, iż «szereg wypadków (śmierć Ludwika XIV, przedostanie się Karola XII do Szczecina i osłabienie jego współpracy z Leszczyńskim, kolejna wojna Turcji z Wenecją i Cesarstwem) spowodowało, że szanse realizacji planów wprowadzenia na tron Stanisława Leszczyńskiego spadły niemal do zera» (s. 421). Trudno bowiem łączyć śmierć Ludwika XIV (król Francji zmarł 1 września 1715 r.) z wydarzeniami niemal o rok wcześniejszymi. Karol XII dotarł do Stralsundu (nie do Szczecina, który od jesieni 1713 r. znajdował się w rękach pruskich) w nocy z 21 na 22 listopada 1714 r., a wspomniana wojna Turcji z Wenecją wybuchła w grudniu tego samego roku. Powiedzmy także, że Karol XII nigdy nie zrezygnował z popierania Stanisława Leszczyńskiego i do końca swojego życia dbał o zabezpieczenie jego interesów. Niezmiennie myślał też o ponownym wyniesieniu Stanisława I na tron polski. Dopiero w 1716 r. Michał Wiśniowiecki wrócił z powrotem do kraju. Przez kilka lat nie piastował żadnych urzędów. W lutym 1720 r. otrzymał jednak ważny urząd kanclerza wielkiego litewskiego. Na marginesie wywodów Autorki warto dodać, że protest szlachty połockiej przeciwko mianowaniu na województwo połockie Stanisława Denhoffa (Wiśniowieckina sejmie warszawskim w 1724 r. występował w jego obronie) nie był wcale czymś wyjątkowym

110 Por. ibidem, s. 175–176. 111 Por. ibidem, s. 309–318. (s. 422).

Województwo to dysponowało bowiem prawem elekcji swojego wojewody. Ponieważ zaś królowie polscy systematycznie łamali ten przywilej i mianowali na urząd wojewody wybranych przez siebie kandydatów, szlachta połocka niemal za każdym razem zgłaszała protest przeciwko nadaniu tej godności niezgodnie z obowiązującym prawem. W 1730 r. książę Michał został regimentarzem generalnym wojsk litewskich. Był jednym z głównych autorów bezprawnej elekcji Augusta III dokonanej w Kamieniu 5 października 1733 r. W 1735 r. Michał Serwacy Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim. W tym samym roku (po rezygnacji z kanclerstwa) otrzymał województwo wileńskie. Wśród nadanych księciu przez Augusta III starostw znajdowało się jednak starostwo szadowskie, a nie szadeckie, jak na s. 427. W czasach panowania drugiego Sasa Wiśniowiecki należał do grupy najbardziej wpływowych magnatów w Rzeczypospolitej. Warto jednak uściślić stwierdzenie ilony Czamańskiej, iż jego majątek oceniano na 14 mln zł (s. 427). Chodzi tu bowiem ewidentnie o wartość jego prywatnych dóbr ziemskich, które przynosiły roczne dochody w wysokości 700 tys. zł. Do tego z pewnością należałoby doliczyć jeszcze dochody z królewszczyzn oraz trudne do oszacowania ruchomości. Był to bez wątpienia majątek bardzo znaczny, ale z pewnością nie największy w skali całej Rzeczypospolitej. Ostatni męski potomek rodu Wiśniowieckich książę Michał Serwacy zmarł w Mereczu 16 września 1744 r. Bezpośrednim świadkiem jego śmierci był miecznik litewski Janusz Aleksander ks. Sanguszko (1712–1775), ostatni posesor ordynacji ostrogskiej i ostatni zarazem potomek jej twórcy kasztelana krakowskiego Janusza ks. Ostrogskiego. Nie do końca prawdziwa jest jednak następująca konstatacja ilony Czamańskiej: «Olbrzymie majętności Michała Serwacego przejęły wnuki, dzieci dwóch jego córek z pierwszego małżeństwa: Anny Ogińskiej i Elżbiety Zamoyskiej. Pierwsza część, należna dzieciom Anny, wobec bezpotomnej śmierci jej jedynego syna Michała Kazimierza Ogińskiego, uległa rozdrobnieniu na potomstwo jej pięciu córek, przyczyniając się do wzmocnienia pozycji takich rodów, jak Broel-Platerowie, Brzostowscy, Przeździeccy i Wielhorscy. Drugą część, w tym Wiśniowiec, jedyna córka Elżbiety, Katarzyna, wniosła do domu Mniszchów, którzy stali się dzięki temu jedną z najzamożniejszych i najbardziej wpływowych rodzin magnackich» (s. 436). Po pierwsze bowiem, dobra po Michale Wiśniowieckim zostały podzielone pomiędzy dzieci nieżyjącej już Anny Ogińskiej i Elżbietę Zamoyską. Po drugie, część Anny została podzielona pomiędzy jej syna i córki (Michał Kazimierz Ogiński nigdy nie dysponował całością spadku po dziadku). Po trzecie, prawidłowa forma nazwiska męża jednej z wnuczek Michała Serwacego (Katarzyny Ogińskiej) brzmi Przezdziecki (chodzi o Antoniego Przezdzieckiego, w przyszłości podkanclerzego litewskiego), a nie Przeżdziecki. Po czwarte, Katarzyna z Zamoyskich Mniszchowa przejęła należną jej część dóbr po dziadku w wyniku rezygnacji na jej rzecz dokonanej przez matkę. Po piąte wreszcie, Mniszchowie już wcześniej należeli do grona wpływowych rodzin magnackich, a starszy brat Jana Karola (męża Katarzyny z Zamoyskich) marszałek nadworny koronny Jerzy Augustyn Mniszech odgrywał w Rzeczypospolitej rolę nieporównanie większą niż rezydujący w Wiśniowcu mąż wnuczki ostatniego z Wiśniowieckich.

Pierwszą żoną Michała Serwacego ks. Wiśniowieckiego była Katarzyna ks. Dolska (1680–1725), córka Jana Karola, marszałka wielkiego litewskiego i jego pierwszej żony Elżbiety Ostrorożanki. Do jej ślubu z Michałem doszło w wyniku zabiegów jego matki, a macochy Katarzyny Anny z Chodorowskich ks. Dolskiej. Niezbyt precyzyjne jest jednak stwierdzenie, że Jabłonowscy byli krewnymi obu małżonek księcia Dolskiego (s. 436). Rzeczywiście tak było, ale przypomnijmy, że Elżbieta Ostrorożanka była córką Zygmunta Ostroroga, starosty rohatyńskiego i Anny z Potockich. Jej dziadkami byli z kolei: Mikołaj Ostroróg, Barbara z Górki Roszkowska, Stanisław Rewera Potocki i Anna Kalinowska. O ile więc Anna Chodorowska (urodzona z Jabłonowskiej) była bliską krewną (siostrzenicą) hetmana wielkiego koronnego Stanisława Jana Jabłonowskiego, o tyle Elżbietę Ostrorożankę łączyło jedynie dość w sumie odległe pokrewieństwo z nim samym (matka hetmana Anna z Ostrorogów była przyrodnią siostrą dziadka Elżbiety podczaszego koronnego Mikołaja) oraz z jego dziećmi (żona hetmana Marianna z Kazanowskich była córką Anny Potockiej, stryjecznej siostry Stanisława Rewery). Na s. 437 Anna z Chodorowskich po raz pierwszy nazwana została księżną Dolską. Jest to o tyle ciekawe, że wcześniej Autorka o tytule książęcym Dolskich nigdy nie wspominała. Kompletnym absurdem jest z kolei konstatacja, że dopiero w 1700 r. «zmarł młodszy przyrodni brat Katarzyny i stała się ona jedyną dziedziczką całej ojcowskiej i macierzystej fortuny» (s. 438). Z tego, co wiadomo genealogom, żadne z dzieci Jana Karola Dolskiego i Anny z Chodorowskich nie przeżyło bowiem ojca. Katarzyna wniosła do domu Wiśniowieckich całą fortunę po rodzicach. Były to: Dąbrowica, Dolsk, Karolin, Lubieszów i Opole w powiecie pińskim oraz Komarno w województwie ruskim. Nie ma więc racji Autorka, kiedy pisze, że Komarno leżało w powiecie pińskim, a Opole w województwie ruskim (s. 438). Katarzyna z Dolskich Wiśniowiecka zmarła 25 stycznia 1725 r. w Lubieszowie.

Ж.1, 1695 р. кн. Кате­ри­на Дольсь­ка († 1725 р.);

Ж.2, 1725, кн. Маг­да­ли­на Чор­то­рийсь­ка († 1728 р.);

Ж.3, 1730 р. кн. Тек­ла-Роза Рад­зивіл (* 1703† 1747).

Князь виш­не­ве­ць­кий (1741–1744 рр.), ста­ро­ста пінсь­кий, вол­ко­вись­кий, гли­нянсь­кий, тухольсь­кий, віль­ківсь­кий, кірс­ненсь­кий, метельсь­кий, мере­ць­кий, каш­те­лян віленсь­кий (1703–1706 рр.), воє­во­да віленсь­кий (1706–1707, 1735–1744 рр.), гетьман поль­ний литовсь­кий (1702–1703 рр.), гетьман вели­кий литовсь­кий (1703–1707, 1730, 1735–1744 рр.), канц­лер литовсь­кий (з 1720 р.).

XXVI генерація

53/51. КЖ. АННА ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КА (* 1700 † 1732)

Анна Огінсь­ка з Вишневецьких

starszą córką Michała Serwacego i Katarzyny z ks. Dolskich. Urodziła się 7 września 1700 r. w Pińsku. W 1722 r. wyszła za mąż za starostę gorżdowskiego (nie gorzdowskiego, jak na s. 439) Józefa Ogińskiego (zm. 1736), z czasem wojewodę trockiego. W małżeństwie tym Anna urodziła sześć córek i syna. Jej jedynym synem był słynny Michał Kazimierz Ogiński, urodzony około 1730 r. (nie w roku 1728), w przyszłości hetman wielki litewski, a nie koronny, jak na s. 440. Warto w tym miejscu zwrócić też uwagę na fakt, że wspomniany w przypisie 137 na s. 440 podskarbi wielki litewski to nie Jan z Dewojna Sołłohub, a Jan Michał Ursyn Dowojna Sołłohub (tak bowiem brzmiała pełna forma jego nazwiska).

∞, 1721 р. кн. Иосиф Огінсь­кий (* бл.1693 † 1736)

Дже­ре­ло: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu. 

54. ЄЛЬЖ­БЕ­ТА (* 1701 † 1770) 

Młodszą córką Michała Serwacego i Katarzyny ks. Dolskiej była Elżbieta ks. Wiśniowiecka. Urodziła się ona w 1701 r. W 1722 r. poślubiła swojego dalekiego kuzyna, łowczego koronnego Michała Zamoyskiego (prababka Michała — Anna ks.Wiśniowiecka była rodzoną siostrą prapradziadka Elżbiety — Konstantego ks. Wiśniowieckiego, wojewody ruskiego). Elżbieta wniosła mężowi 9 wsi o wartości 222 780 zł. Ich nazwy zostały jednak tak znacznie przez Autorkę zniekształcone, że tylko domyślać się
można, iż chodzi tu o wsie z klucza wiśniowieckiego. Mąż Elżbiety zmarł w 1735 r. jako ordynat Zamojski i wojewoda smoleński. Ojca przeżyła tylko jedna córka — Katarzyna, która w 1741 r. poślubiła Jana Karola Mniszcha (zm. 1759), podkomorzego litewskiego. Córce i jej mężowi przekazała Elżbieta wszystkie dobra, które spadły na nią po śmierci ojca. Nie jest jednak prawdą, że od razu weszła ona w ich posiadanie (s. 443). Dożywocie na wszystkich swoich dobrach zapisał bowiem Michał Serwacy swojej trzeciej żonie — Tekli Róży z Radziwiłłów. Jego spadkobiercy nie zaakceptowali tego stanu rzeczy i rozpoczęli procesy sądowe z wdową po wojewodzie wileńskim. W ich wyniku odzyskali najpierw (w 1746 r.) dobra po Dolskich, a póżniej stopniowo przejmowali sukcesję po Wiśniowieckich. Ostatnie dobra po Michale Serwacym przeszły jednakw posiadanie jego wnuków dopiero po śmierci Tekli z Radziwiłłów w 1747 r. (ostatecznego podziału spadku dokonano w 1749 r.).

Elżbieta z Wiśniowieckich Zamoyska zmarła w 1770 r. jako ostatnia przedstawicielka swojego rodu. Jej śmierć przeszła jednak niemal bez echa. Do dziś nie wiadomo ani gdzie zmarła, ani też gdzie została pochowana.

Дру­га донь­ка Михай­ла Сер­ва­ція Виш­не­ве­ць­ко­го, гетьма­на вели­ко­го литовсь­ко­го, та Кате­ри­ни Дольсь­кої. Наро­ди­ла­ся в 1701 році у Виш­нів­ці. Здо­бу­ла кла­сич­ну освіту як для жінок-ари­сто­кра­ток того часу. 1722 року вий­ш­ла заміж за лов­чо­го вели­ко­го корон­но­го Міха­ла Замойсь­ко­го. У 1725 році втра­ти­ла матір.

У 1732 році піс­ля при­зна­чен­ня чоло­віка смо­ленсь­ким воє­во­дою про­во­ди­ла час, подо­ро­жу­ю­чи Волин­ню та Вели­ким князів­ством Литовсь­ким, часто меш­ка­ю­чи у Вар­шаві. У 1733 році отри­ма­ла в управ­лін­ня части­ну Люба­шівсь­ких володінь. 1735 року піс­ля смер­ті чоло­віка керу­ва­ла влас­ним поса­гом (части­ною володінь Виш­не­ве­ць­ких), пере­важ­но меш­ка­ю­чи в Люба­шо­ві або Вишневці.

1741 року вида­ла донь­ку за пред­став­ни­ка маг­натсь­ко­го роду Мні­ше­ків. У 1744 році піс­ля смер­ті бать­ка ста­ла керу­ва­ти знач­ни­ми володін­ня­ми Виш­не­ве­ць­ких, але виму­ше­на була всту­пи­ти у судо­ві супереч­ки зі свої­ми небо­жа­ми щодо розді­лу володінь Виш­не­ве­ць­ких. У цьо­му їй допо­ма­гав зять Ян Кароль Мні­шек. 1746 року пере­да­ла усі пра­ва на маєт­но­сті остан­ньо­му. Піс­ля смер­ті зятя в 1759 році разом із донь­кою керу­ва­ла володін­ня­ми Вишневецьких.

Помер­ла в 1770 році.

∞, 1722 р. Міхал Замойсь­кий (* бл. 1679† 1735)

Дже­ре­ло: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu. 

52/49. КЖ. ФРАН­ЦИШ­КА УРСУ­ЛА ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КА (* 1705 † 1753) 

Кня­ги­ня Фран­циш­ка Уршу­ла Рад­зивіл­ло­ва (з Виш­не­ве­ць­ких) (1705–1753)

– пер­ша жін­ка-дра­ма­тург у Речі Поспо­ли­тій. Донь­ка кра­ківсь­ко­го воє­во­ди Яну­ша Антонія Виш­не­ве­ць­ко­го та його дру­жи­ни Тео­філії Лещинсь­кої. Її матір – Тео­філія Лещиньсь­ка – родич­ка польсь­ко­го коро­ля поч. XVIIІ ст. Стані­сла­ва І Лещиньсь­ко­го. Була родич­кою пред­став­ни­ків багатьох маг­натсь­ких родів Украї­ни та Поль­щі. Її бабу­ся Ган­на Дольсь­ка з Ходо­ровсь­ких та бать­ко були у гар­них сто­сун­ках із гетьма­ном Украї­ни Іва­ном Мазе­пою, вони запро­си­ли остан­ньо­го (незва­жа­ю­чи на різне віро­спо­ві­дан­ня) ста­ти хре­ще­ним бать­ком Урсу­ли-Фран­цис­ки, що від­бу­ло­ся у маєт­ку Біла Кри­ни­ця під Дуб­но. Отри­ма­ла чудо­ву домаш­ню освіту. Замо­ло­ду ста­ла скла­да­ти вір­ші та оповідки.

У 1725 р. остан­ня спад­коє­ми­ця князівсь­ко­го роду Виш­не­ве­ць­ких вий­ш­ла заміж за маг­на­та Міха­ла Кази­мє­жа Рад­зивіл­ла, переїз­дить до зам­ку Несвіж. Тут вона зай­ма­ла­ся вихо­ван­ням дітей, скла­дан­ням п’єс та лібре­то. Вод­но­час зай­маєть­ся гро­мадсь­кою та про­світ­ни­ць­кою діяль­ність. Стає пан­ною Орде­ну зір­ко­во­го хре­ста, однієї з почес­ні­ших наго­род Свя­щен­ної Римсь­кої імпе­рії. Листу­ва­ла­ся з відо­мим сус­піль­ни­ми дія­ча­ми Речі Поспо­ли­тої та Німеч­чи­ни. Засну­ва­ла у 1740 році у Несві­жі при­двор­ний театр, а у 1746 році осо­би­сто очо­ли­ла його.

Піс­ля смер­ті бать­ка й дядь­ка при­нес­ла чоло­ві­ко­ві знач­ні родо­ві маєт­но­сті на тери­торії Волинсь­ко­го, Брац­лавсь­ко­го та Київсь­ко­го воє­водств, зокре­ма, Мош­ни та Білозір’я коло Черкас.

Відо­ма як пер­ша жін­ка дра­ма­тург Речі Поспо­ли­тої. скла­да­ла свої тво­ри польсь­кою мовою. У її дороб­ку 16 п’єс та 17 лібре­то, що були зве­дені у збір­ки та видані піс­ля смер­ті Урсу­ли-Фран­ціски у 1754 році. Зго­дом про них забу­ли. Лише у 2003 році від­бу­ло­ся дру­ге видан­ня. Бага­то з них э твор­чою оброб­кою п’єс Моль­є­ра. П’є­си є поєд­нан­ням баро­ко­вих форм й кла­си­циз­му зі знач­ною кіль­кістю фан­та­зії, гро­тес­ку, дотеп­них та любов­них сцен. Про це свід­чать їх назви, зокре­ма «Любов — заці­кав­ле­ний суд­дя», «Любов — дос­ко­на­лий май­стер», «Дотеп­на любов». Окрім вір­шо­ва­них творів Урсу­ла-Фран­ціш­ка є авто­ром «Засте­ре­жен­ня моїй донь­ці» й «Про обо­в’яз­ки хри­сти­янсь­ко­го жовніра».

Помер­ла 23 трав­ня 1753 року у маєт­ку Пуцевичі.

∞, 1725 р. кн. Михай­ло Кази­мир Рад­зивіл (* 1702 † 1762).

Діти: Кароль Стані­слав «Пане-кохан­ку» Рад­зивілл (1734—1790) — воє­во­да віленський
Януш Таде­уш (1734—1750); Тео­фі­ла Кон­стан­ція (1738—1818); Кате­ри­на Каролі­на (1740—1789) — дру­жи­на Стані­сла­ва Фер­ди­нан­да Жевусь­ко­го, хорун­жо­го вели­ко­го литовського.

1 поко­ле­ние

2 поко­ле­ние

Федор Виш­не­вец­кий (ок. 1500 – 1533 гг.). 1‑я жена: дочь Сте­фа­на, вое­во­ды Валаш­ско­го, имя неиз­вест­но. 2‑я жена: Ана­ста­сия Зилин­ская (ум. до 1535 г.).

Иван Виш­не­вец­кий (ок. 1490 – 1542 гг.). 1‑я жена: Ана­ста­сия Семе­нов­на Оли­за­ро­вич (ум. ок. 1536 г.). 2‑я жена: Маг­да­ле­на Дес­по­тов­на Бран­ко­вич (ум. 13. 07. 1575 г.).

Алек­сандр Виш­не­вец­кий (ум. 1555 г.). Жена: Катар­жи­на Ско­ру­тян­ка (ум. после 1568 г.).

Федь­ко (Федор II) Виш­не­вец­кий (ум. 1549 г.). 1‑я жена: Бог­да­на Голь­шан­ская-Дуб­ро­виц­кая (ум. до 1535 г.). 2‑я жена: Мария Путя­тян­ка (ум. 1554 или 1561 г.).

3 поко­ле­ние

Дети Ива­на Вишневецкого:

Дмит­рий «Бай­да» Виш­не­вец­кий (ок. 1510 – 1564 гг.).

Кате­ри­на Виш­не­вец­кая (ум. до 1580 г.). Муж: Гри­го­рий Ход­ке­вич (ум. 12.11.1572 г.), касте­лян Вилен­ский, вели­кий гет­ман Литовский.

Андрей Виш­не­вец­кий (ум. 1584 г.). Каш­те­лян Волын­ский, каш­те­лян Брац­лав­ский, вое­во­да Волын­ский, ста­ро­ста Луц­кий. Жена: Эуфи­мия Верж­биц­кая (ок. 1539 – 1589 гг.).

Дети Алек­сандра Вишневецкого

Мак­сим Виш­не­вец­кий (ум. 1565 г.).

Алек­сандр Виш­не­вец­кий (ум. 1577 г.). Жена: Алек­сандра Капу­стян­ка (ум. ок. 1603 г.).

Эва Виш­не­вец­кая (ум. 1617/1618 г.). Муж: Петр Зба­раж­ский (ум. 1603/1604 г.).

Миха­ил Виш­не­вец­кий (1529 – 1584 гг.), каш­те­лян Брац­лав­ский, каш­те­лян Киев­ский. Жена: Гальш­ка Зено­вич (ум. до 1594 г.).

Сте­фа­ния Виш­не­вец­кая. Муж: Лукаш Курзенецкий.

4 поко­ле­ние

Дети Андрея Вишневецкого

Ган­на Виш­не­вец­кая (ум. ок. 1595 г.). Муж: Мико­лай Сапе­га (1526 – 1.11.1599 гг.), вое­во­да Витебский.

Зофья Анна Виш­не­вец­кая (ум. 1619 г.). 1‑й муж: Ян Пац (ум. 1610 г.), вое­во­да Мин­ский. 2‑й муж: Кшиштоф Вац­лав Шемёт (ум. 1614/1619 г.), ста­ро­ста Росенский.

Иза­бел­ла Алек­сандра Виш­не­вец­кая (ум. после 1612 г.). 1‑й муж: Ежи Чарто­рый­ский (ум. 1626/1632 г.), в раз­во­де с 1605 г. 2‑й муж: Ян Лахо­дов­ский, каш­те­лян Волынский.

Кон­стан­тин и Дмит­рий (умер­ли в младенчестве).

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

НОТАТКИ
  1. Текст Oleg Odnorozhenko[]
  2. Lietuvos Metrika. Kniga Nr. 8 (1499 — 1514) / A. Baliulis ir kt. — Vilnius: Mokslo ir enciklopedj leidykla, 1995. — 649 p., с. 431.[]
  3. Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі ў Мін­ску (НГАБ) — Ф. 333. — Воп. 9. — Спр. 59, 263.[]
  4. Kniga Nr. 9 (1511–1518) / K. Pietkiewicz — Vilnius: Zara, 2002. — 615 p., с. 240–241.[]
  5. Бла­ну­ца, А. Земель­ні надан­ня Сигіз­мун­да і Ста­ро­го на Українсь­кі зем­лі Вели­ко­го Князів­ства Литовсь­ко­го / А. Бла­ну­ца // Украї­на в Цен­траль­но- Схід­ній Евро­пі — Київ, 2008. — № 8 (даку­мент) — С. 69–70.; іл. № 16.[]
  6. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od czternastego wieku / J. Wolff — Warszawa, 1895. — 724 s., s. 206–207.[]
  7. Архив ЮЗР — Ч. 8. — Т. 6: Акты о зем­ле­вла­де­нии в Юго-Запа­дой Рос­сии XV-XVIII вв. — Киев, 1911. — 624 с., с. 224–227.[]
  8. Пера­піс вой­ска Вяліка­го княст­ва Літоўска­го 1528 года / Мет­ры­ка Вяліка­го княст­ва Літоўска­го. – Кні­га 523. – Мінск, 2003. – С. 149.[]
  9. ПСРЛ. Т. XXXII. С. 107.[][]
  10. ПСРЛ. Т. XXXI. С. 129.[]
  11. ПСРЛ. Т. XXXV. С. 237.[]
  12. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. 33. С. 89–91; Любав­ский М.К. Литов­ско-рус­ский сейм. С. 357.[]
  13. ПСРЛ. — Т. XXXII. — С. 109.[][]
  14. Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 59. С. 330.[]
  15. Zródia dziejowe. T. VI. Revizia zamkov ziemi Wolynskiej w polowie XVI wieku / Wydal A. Jablonowski. S. 41.[]
  16. Голу­буц­кий В.А. Запо­рож­ское каза­че­ство. С. 88–89.[]
  17. Гра­мо­ты Вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год, собран­ные и издан­ные под редак­ци­ей Вла­ди­ми­ра Анто­но­ви­ча и Кон­стан­ти­на Коз­лов­ско­го. С. 44–46.[]
  18. L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejme 1550 roku. S. 56.[]
  19. Гра­мо­ты Вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год, собран­ные и издан­ные под редак­ци­ей Вла­ди­ми­ра Анто­но­ви­ча и Кон­стан­ти­на Коз­лов­ско­го. С. 44.[]
  20. Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. I. С. 90.[]
  21. Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. I. С. 85.[]
  22. Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. I. С. 81.[]
  23. Там же. С. 95.[]
  24. Там же. С. 81–82.[]
  25. Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. I. С. 96.[]
  26. Эвар­ниц­кий (Явор­ниц­кий) Д.И. Исто­рия запо­рож­ских каза­ков. Т. II. С. 25.[]
  27. Кни­га посоль­ская Мет­ри­ки Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го. № 86. С. 135.[]
  28. Эвар­ниц­кий (Явор­ниц­кий) Д.И. Исто­рия запо­рож­ских каза­ков. Т. II. С. 26.[]
  29. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 269; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 244.[]
  30. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 270; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 245.[][]
  31. Там же.[]
  32. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. С. 162.[]
  33. Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 71. С. 64.[]
  34. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 271; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 265.[]
  35. Кни­га посоль­ская Мет­ри­ки Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го. № 88. С. 139.[]
  36. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 262–263; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 238–239.[]
  37. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 275–276; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 251.[]
  38. Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 59. С. 530.[]
  39. ПСРЛ. Т. XIII, ч. I–II. С. 277; ПСРЛ. Т. XXIX. С. 252.[]
  40. Вклад­ная кни­га Брян­ско­го Свен­ско­го мона­сты­ря. Тула, 1911. С. 7.[]
  41. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. XXV, [1], 698 s., s. 567—569.[]
  42. Kempa T. Mikołaj Krzysztof Radziwłł Sierotka (1549—1616), wojewoda wileński. Warszawa: Semper, 2000. 381 s. , s. 144.[]
  43. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. XXV, [1], 698 s. , s. 569.[]
  44. Kempa T. Mikołaj Krzysztof Radziwłł Sierotka (1549—1616), wojewoda wileński. Warszawa: Semper, 2000. 381 s. , s. 129. Przyp. 114.[]
  45. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. XXV, [1], 698 s., s. 569.[]
  46. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. XXV, [1], 698 s., s. 569; 9, s. 246.[]
  47. Мос­ковск. ст. столб. № 4‑й, д. 2, лл. 1 — 17[]