Вишневецкие

Вишневецкие
Герб князів Вишневецький.

Загальні відомості

ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КІ – укр. князівсь­кий рід 14–17 ст. (у 17 ст. спо­лоні­зо­ва­ний), гіл­ка чер­ні­гівсь­ких князів, вас­салів литовсь­ких князів на Поділ­лі. Родо­на­чаль­ни­ком роду вва­жаєть­ся Федь­ко Несвізь­кий (п. 1442), подільсь­кий ста­ро­ста 1432–33, брац­лавсь­кий наміс­ник 1434– 35, кре­ме­не­ць­кий наміс­ник 1431–35. Від ньо­го взя­ли поча­ток роди князів Пори­ць­ких, Воро­не­ць­ких і Зба­разь­ких (від остан­ніх у 15 ст. від­га­лу­жуєть­ся рід в.).

Родо­вим гніз­дом в. було м. Виш­ні­ве­ць. Володін­ня в. спо­чат­ку зна­хо­ди­ли­ся пере­важ­но на Волині, а з 80-х рр. 16 ст. ще й на Ліво­бе­реж­ній Україні (Лубен­щи­на, Ромен­щи­на та ін., пере­важ­но це були колиш. зем­лі князів Глинсь­ких та Домон­тів). У 16–17 ст. В. ста­ли одним із най­ба­гат­ших та най­силь­ні­ших маг­натсь­ких родів Речі Поспо­ли­тої. Вони пере­бу­ва­ли в родин­них сто­сун­ках з багатьма укр., біло­рус., польс., литов. та мол­дов. рода­ми (Заславсь­кі, 0Лещинські, 0Тишковичі, Ход­ке­ви­чі, Сапі­ги, Рад­зивіл­ли, Замойсь­кі, Собесь­кі, Тар­новсь­кі, Чарто­рийсь­кі, Моги­ли та ін.), віді­гра­ва­ли знач­ну роль в екон. та політ. жит­ті Речі Посполитої.

Генеалогия

XIX генерація

1. КН. МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КИЙ ( *сер.1450-Х, † 1517)

стар­ший син Васи­ля Васи­льо­ви­ча, за дея­ки­ми опо­се­ред­ко­ва­ни­ми дани­ми, мав наро­ди­ти­ся десь у сере­дині 1450-х рр. (най­мо­лод­ший із його чоти­рьох братів, князь Семен Мен­ший, досяг пов­но­літ­тя восе­ни 1482 р. – див. ниж­че). Піс­ля заги­белі бать­ка у 1474 р. князь Михай­ло успад­ку­вав його части­ну Зба­разь­ко­го «повіту», якою кіль­ка років, до пов­но­літ­тя молод­ших братів, володів, здаєть­ся, одно­осіб­но. Вже наступ­но­го 1475 р. він подав скар­гу на сво­го дядь­ка, кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го, сто­сов­но спад­ку іншо­го дядь­ка, кня­зя Сол­та­на, кот­рий князь Василь та князь Семен начеб­то розді­ли­ли між собою, хоча остан­ній це спра­вед­ли­во запе­ре­чу­вав. Король нака­зав поді­ли­ти-таки вка­за­ний спа­док, що й від­бу­ло­ся 4 лип­ня в Луць­ку: князь Семен дав одну з рів­них поло­вин на обран­ня кня­зю Михай­лу, і той взяв собі город Виш­не­ве­ць з при­сіл­ка­ми й Тараж. Того ж року дядь­ко та пле­мін­ник укла­ли ще одну уго­ду, за якою пер­шо­му від­хо­ди­ло ще с. Сту­де­ня­ків­ці (з влас­ної «отчи­ни» кня­зя Михай­ла); також князі вста­нов­лю­ва­ли межу між Виш­нев­цем та Мане­вом. Але оста­точ­ний поділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на, що від­був­ся 2 черв­ня 1478 р. у Маневі, був знач­но кори­сні­ший для матері кня­зя Михай­ла та його чоти­рьох братів: крім Виш­нев­ця й Тара­жа, вони отри­му­ва­ли ще Лопуш­ну та Вла­ши­нов­ці, а також, оче­вид­но, повер­та­ли свої Сту­де­ня­ків­ці (див. розділ IV, п. 13).

Пер­ший поділ володінь між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча, умо­ви яко­го невдо­взі були ска­со­вані, від­був­ся десь близь­ко 1480 р. Про його факт ми знає­мо лише з неда­то­ва­ної уго­ди князів Михай­ла та Семе­на Мен­шо­го Зба­разь­ких, за якою вони обмі­ню­ва­ли дядь­ку, кня­зю Семе­ну Зба­разь­ко­му (Коло­денсь­ко­му), ста­ро­сті Кре­ме­не­ць­ко­му, свої маєт­ки Іва­чів Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці на його маєт­ки Ко-ськів і Шуль­жин­ці (у Полонсь­ко­му повіті). За відо­мим нам поді­лом, здійс­не­ним уже піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Коло­денсь­ко­го, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці діста­ли­ся кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу; там же зга­ду­ють­ся й інші села братів Васи­льо­ви­чів. А отже, уго­да про обмін близь­ко 1480 р. так і зали­ши­ла­ся на папе­рі (див. там само).
Князь Семен Коло­денсь­кий, який мав лише одну доч­ку, неза­дов­го до смер­ті запи­сав бра­та­ни­чу, кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу, Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мир­ку, Бор­су­ков­ці та Горо­док з при­сіл­ка­ми (остан­ній – у Луць­ко­му повіті). Але вдо­ва кня­зя Коло­денсь­ко­го, Марія, та її зять, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий), «того имѣ­нья отпи­ра­ли (…) и нє хотѣ­ли мя к тому имѣ­нью при­пу­сти­ти». Вре­шті решт, не вда­ю­чись до суду («нє даю­чи ся у пра­во»), сто­ро­ни домо­ви­ли­ся вине­сти супереч­ку на рішен­ня «стар­шихь при­ятєлєй нашихъ – што тыи при­ятє­ли про­мє­жи нами най­дуть, то намь тєр­пѣти на обѣ сто­ронѣ». За уго­дою, укла­де­ною у Віль­ні 1 квіт­ня 1481 р., «ихь милость про­мє-жи нами такь нашли: што жь я князь Михай­ло Василь­євичь посту­пилъ єсми дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Марьи и зятю єи кня­зю Сємє­ну Юрь­єви­чу имѣньє на имя Горо­до­кь со всѣ­ми тыми при­сєл­ки, што здав­на кь Город­ку при­слу­ша­ють, со всѣ­ми пожит­ки вѣч­но и нєпо­руш­но, а к моєй руцѣ мнѣ посту­пи­ла дяди­ная моя (…) имѣньє на имя Манєвъ, а Вєр­бо­вє­ць, а Пєрєдь­мир­ку, а Бор­су­ков­ци, со всѣ­ми пожит­ки, што к тым сєломъ слу­шаєть вѣч­но и нєпо­руш­но (…) А кто бы тоє єдна­ньє з насъ с обу сто­ронь узру­шилъ, тотъ маєт запла­ти­ти коро­лю пять сотъ копъ гро­ший, а одна сто­ро­на дру­гой сто­ронѣ три­ста копъ гро­ший. А тотъ листъ, кото­рый жє былъ запи­салъ дядя мой нєбож­чи­кь князь Сємєнъ на тая имѣ­нья мнѣ, тотъ єсми листъ содралъ»415.

Наступ­но­го дня, 2 квіт­ня 1481 р., у Віль­ні ж, від­був­ся й поділ володінь між чотир­ма сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча. «Во има Божє стань­са. Мы кня­зи Зба­раз­скии Васи­лєви­чи, князь Михай­ло, князь Сємєнъ, князь Фєдор а князь Сємєн молод­ший, роздє­ли­ли єсмо отчиз­ну свою. Я князь Михай­ло будучи(?) брат стар­ший, взял єсми молод­шо­го бра­та кня­зя Сємє­на на свою сто­ро­ну и з дєл­ни­цєю єго (…, 2-3 сло­ва). Мнє кня­зю Михай­лу стар­шо­му бра­ту доста­ло­ся з молод­шим бра­том князєм Сємє­ном город Виш­нєвєц зо вси­ми сєлы, и з люд­ми, и с тра­вы, з лєсы, и зо вси­ми пожит­ки, што коли там (?) у том горо­ду. А нама пєр­воє сєло Лозы з двє­ма ста­вы, а Куна­хо­ви­чи, а Буду­инъ (має бути Бутин), а Бако­та, а Ост­ро­вєцъ, а Вязо­вая, а Олєк­синєцъ, а Мєл­ная, а Ива­ня, а Таражъ. А Зба­раж­скоі воло­сти три сєла к тому ж горо­ду пєр­во писа­но­му к Виш­нєвъ­цу нама, [И]вачово и з ста­вом, а Янков­цы, а Оба­рин­цы. А тыє имє­ния на вєр­ху писа­ныє и з ста­вы и со вси­ми пожит­ки, што коли к ним здав­на тяг­ну­ло и тяг­нет». (Далі опи­су­ють­ся уді­ли інших братів). У випад­ку, коли хтось із братів пору­шив би вста­нов­ле­ний поділ, він мав запла­ти­ти коро­лю 500 (?) коп, а іншим бра­там – 300 коп гро­шей, на про­сту усну вимо­гу («на про­стую помову»)416. На пер­ший погляд досить див­но, що князь Михай­ло Васи­льо­вич, будучи най­стар­шим із братів, не взяв собі бать­ківсь­кої сто­ли­ці, Зба­ра­жа. Але це стає зро­зу­мі­лим, якщо при­га­да­ти, що під час кримсь­ко-татарсь­ко­го напа­ду 1474 р. Зба­раж зазнав нищів­ної поже­жі; оче­вид­но, за ті непов­ні сім років, що прой­шли від­то­ді, Зба­разь­кий замок так і не був від­бу­до­ва­ний, при­най­мі повністю. Напевне, саме через це князь Михай­ло й вирі­шив зро­би­ти своєю рези­ден­цією не бать­ківсь­кий Зба­раж, а Виш­не­ве­ць – спад­щи­ну дядь­ка, кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча. Втім, це не зава­ди­ло йому до кін­ця жит­тя писа­ти­ся Зба­разь­ким, хоча інко­ли князь вжи­вав і нове пріз­ви­ще Вишневецького.

14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, за нака­зом коро­ля поді­ли­ли­ся між собою і князі Михай­ло з Семе­ном Мен­шим, мабуть, у зв’язку з досяг­нен­ням остан­нім пов­но­літ­тя. При цьо­му стар­шо­му з братів дістав­ся город Виш­не­ве­ць з містеч­ком, при­місь­ким селом і виш­не­ве­ць­ким митом, села Олек­си­не­ць, Ост­ро­ве­ць, Тараж, Бако­та, Бутин, Кона­хо­ви­чі, Лози, Бода­ки, посе­лен­ня яки­хось Миш­ка та Юхна. Якщо ж хтось із братів цей розділ пору­шить, то має запла­ти­ти коро­лю дві тисячі руб­лів широ­ки­ми гро­ша­ми, і стіль­ки ж іншо­му брату417. Піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Мен­шо­го, не рані­ше 1489 р., князь Михай­ло успад­ку­вав також три з його шести сіл – Мли­нов­ці, Мель­ну й Возову418, тоді як інші три – Іва­чов, Янков­ці та Оба­рин­ці, – відій­шли до кня­гині Марії Ровенсь­кої, згід­но уго­ди з її чоло­віком близь­ко 1480 р.

Влад­нав­ши свої маєт­ко­ві спра­ви, про­тя­гом наступ­них років князь Михай­ло Зба­разь­кий, здаєть­ся, зосе­ре­ди­вся на служ­бо­вій діяль­но­сті. При­най­мі, 2 черв­ня 1489 р. він отри­мав від коро­ля Кази­ми­ра 21 копу гро­шей із мита Володимирского419. Того ж року, за свід­чен­ням польсь­ко­го шлях­ти­ча Стані­сла­ва Дави­довсь­ко­го, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий осо­би­сто здійс­нив напад на його сім сіл, які спа­лив та погра­бу­вав, при­чо­му нака­зав вби­ти двох шлях­ти­чів та одно­го про­сто­лю­ди­на. Піз­ні­ше, за сло­ва­ми Дави­довсь­ко­го, король Олек­сандр роз­гля­дав цю спра­ву і сто­ро­ни «переєд­налъ», нака­зав­ши «ми тому все­му запла­ту вчи­ни­ти»; однак це рішен­ня вико­нане так і не було. У 1511 р. Дави­довсь­кий зно­ву скар­жи­вся на вка­за­ний зло­чин, вже 22-річ­ної дав­ни­ни, коро­лю Жиги­мон­ту I. Але князь Виш­не­ве­ць­кий запе­ре­чив, що «я дей о томъ съ тобою нико­ли ся не єдналъ, ани тебе єсми про­силъ», при­чо­му це під­твер­див і поса­до­ве­ць, який, за свід­чен­ням Дави­довсь­ко­го, був при­сут­нім при рішен­ні коро­ля Олек­сандра. Король виніс вирок, що сто­ро­ни «межи собою судьи полю­бов­ныи мають взя­ти, и тыи судьи ихъ мають межи ними конецъ вчинити»420.
1490 р., 20 лип­ня – Марія та Анна, доч­ки кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го, офі­цій­но від­сту­пи­ли своє­му дво­юрід­но­му бра­ту, кня­зю Михай­лу, бать­ківсь­кі маєт­ки Манев, Перед­мир, Вер­бо­ве­ць та Бор­су­ков­ці (яки­ми той реаль­но володів ще з 1481 р.)421. Про­тя­гом 1490-х рр. князь Михай­ло зга­дуєть­ся лише в яко­сті свід­ка, при­чо­му фігу­рує з пріз­ви­щем як Зба­разь­ко­го, так і Виш­не­ве­ць­ко­го. 2 верес­ня 1491 р., в Луць­ку, князь М. В. Зба­разь­кий висту­пив свід­ком судо­во­го рішення422. А 21 серп­ня 1497 р., в Кре­мен­ці, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий засвід­чив уго­ду купів­лі-про­да­жу423. Відо­мо також, що за часів коро­ля Олек­сандра князь Михай­ло Зба­разь­кий мав подвір’я у Кре­ме­не­ць­ко­му замку424.

У серп­ні 1500 р. кіль­ка кримсь­ких царе­ви­чів, сини та роди­чі хана Мен­глі-Гірея, були вислані вій­ною на литовсь­ко-польсь­кі зем­лі; серед інших міст, вони пово­ю­ва­ли також і Вишневець425. Восе­ни 1502 р. два кримсь­кі царе­ви­чі зно­ву були під Вишневцем426, про що зга­ду­вав у своїх листах від 25 – 29 верес­ня сам король Олександр427. 31 жовтня 1502 р. Стані­слав з Ход­ча, ста­ро­ста Львівсь­кий, пові­дом­ляв коро­лю Олек­сан­дру, що через кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го («per ducem Visnioviensem») до Королів­ства заво­зить­ся вели­ка кіль­кість фаль­ши­вої моне­ти, не лише польсь­кої, але й литовської428. Так це було насправ­ді чи ні, неві­до­мо, але король не лише не пока­рав кня­зя, а й ще того само­го року надав йому дер­жав­ний уряд – ста­ро­сти Брац­лавсь­ко­го та Вінницького.

16 люто­го 1504 р. король Олек­сандр писав до наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, щоб той дав «увя­за­ніе» земя­ни­ну він­ни­ць­ко­му, Шул­гі Дол­би­ни­чу, до запу­сті­ло­го сели­ща Коте­не­ва на р. Росі429. 28 квіт­ня, вико­ну­ю­чи це роз­по­ря-джен­ня, князь Михай­ло у Він­ни­ці видав такий лист: «При­ка­за­ньемъ гос­по­да­ря наше­го мило­сти­во­го Алек­сандра (…) я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, ста­ро­ста Бря­с­лав­ский, под­луг листу гос­по­дарь­ско­го и нау­ки его мило­сти, дал есми вой­ту вѣни­цъ­ко­му Шюлзѣ Дол­бы­ни­чю имѣ­нье въ Бря­с­лав­ском повѣ­те на Р(о)си селиш­че на имя Коте­невъ съ всим (…) и въвя­за­ти есмо его дали въ тое имѣ­нье дво­ря­ни­ну гос­по­дарь­ско­му пану Счас­но­му Поло­зо­ви­чу (…) Пис. у въ Вѣенн(ицы), апрѣ­ля 28 день, индикт. 7»430. Вка­за­ний уряд князь Зба­разь­кий отри­мав, скоріш за все, у 1502 р. (4 листо­па­да 1501 р. наміс­ни­ком Брац­лавсь­ким був ще князь Андрій Сангушкович431, який 15 жовтня 1502 р. зга­дуєть­ся вже як наміс­ник Кременецький)432. Окрім Брац­ла­ва, до його наміс­ни­ць­кої окру­ги вхо­ди­ли також Зве­ни­го­род і Чуд­нів. Так, у Брац­лаві він видав лист наступ­но­го змісту: «Я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, намѣст­никъ Бра­слав­ский и Зви­ни­го­род­ский и Чуд­нов­ский. Бил мнѣ чолом земя­нин бра­слав­ский на имя Иван Дол­бы­нич Коте­нев­ский и про­сил у мене сели­ща у Бра­слав­ском повѣ­те на имя Три­бѣ­со­ва, на рецѣ на Рси; ино я, уви­див­ши его вѣр­ную служ­бу ку гос­по­да­рю нашо­му коро­лю его мило­сти, иж он есть слу­га доб­рый, дал есми ему тое сели­що Три­бѣ­совъ со всим (…)»433. Досить ціка­во, що сам король Олек­сандр надав Коте­невсь­ко­му вка­зане сели­ще дещо піз­ні­ше – 11 берез­ня 1506 р., згід­но листу сво­го намісника434. Відо­мо також, що за коро­ля Олек­сандра наміс­ник Брац­лавсь­кий, князь М. В. Зба­разь­кий, надав яко­мусь Семе­ну Кіш­ці озе­ро у Брац­лавсь­ко­му повіті435.
На цито­ва­них актах кня­зя Михай­ла 1504 – 1506 рр., що дій­шли до нас у ори­гі­на­лах, збе­ре­гла­ся також і його печат­ка. Наній зоб­ра­же­но той самий гераль­дич­ний знак, що й на печат­ці його бать­ка, кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча (1475 р.) – пере­хре­ще­ний хрест, постав­ле­ний на пів­ко­ло під шести­про­ме­не­вою зір­кою. Цей знак потім успад­ку­ва­ли й нащад­ки Михай­ла Васи­льо­ви­ча, Виш­не­ве­ць­кі, пере­тво­рив­ши його на родин­ний герб436.
7 верес­ня 1507 р. князь М. В. Зба­разь­кий, наміс­ник Брац­лавсь­кий, отри­мав від коро­ля Жиги­мон­та до Брац­лавсь­ко­го зам­ку брац­лавсь­кі корч­ми «ему на поживене»437. Однак невдо­взі, напри­кін­ці вересня/початку листо­па­да, він мусив повер­ну­ти наміс­ниц­тво Брац­лавсь­ке кня­зю Костян­ти­ну Острозь­ко­му, який повер­нув­ся з мос­ковсь­кої неволі, отри­мав­ши при цьо­му назад всі свої попе­ред­ні уряди438.

У люто­му 1509 р. князь Михай­ло Зба­разь­кий отри­мав 20 коп гро­шей у «вос­ков­ни­чих» луць­ких. Восе­ни – ще 20 коп зі скар­бу. 25 жовтня – король Жиги­монт, задо­воль­ня­ю­чи про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, нада­ну йому рані­ше лише «до нашое воли» волость Бря­гин (на пів­но­чі Київсь­кої зем­лі), тепер надав кня­зю у по-жит­тєве володіння439.
28 квіт­ня 1512 р. під Лопуш­ною, неда­ле­ко від Виш­нев­ця, литовсь­ко-польсь­ка армія зав­да­ла нищів­ної пораз­ки вели­ко­му війсь­ку кримсь­ких татар. Литовсь­кі війсь­ка очо­лю­вав гетьман князь Костян­тин Острозь­кий, а най­біль­ше при ньо­му від­зна­чи­ли­ся князь Андрій Зба­разь­кий і князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий з кня­зя­ми Іва­ном та Олек­сан­дром (свої­ми синами)440. Це єди­на згад­ка, що збе­ре­гла­ся у дже­ре­лах про війсь­ко­ву діяль­ність пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го. Хоча, слід гада­ти, його участь у про­ти­дії набі­гам кримсь­ких татар, які ледь не щоро­ку пусто­ши­ли пів­ден­но-русь­кі (українсь­кі) зем­лі, бит­вою під Лопуш­ною не обмежувалася.

Не забу­вав князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий і про свої маєт­ко­ві спра­ви. У верес­ні (?) 1513 р. він, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, заяви­ли пре­тен­зії «о бли­зость свою, о именьє и скар­бы пана Кучуковы»441. А 21 груд­ня 1514 р. король Жиги­монт, задо­воль­нив­ши про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, надав йому «волост­ку» Бря­гин, яку той дер­жав на по-жит­тєво­му праві,
тепер вже навіч­но – з містом, корч­ма­ми, митом, горо­ди­щем, всі­ма села­ми і людь­ми, зем­ля­ми і т. д.442. 19 квіт­ня 1517 р. в Луць­ку, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким та інши­ми кня­зя­ми, судо­ву спра­ву роз­гля­дав «князь Михай­ло Васи­лєвич Виш­нєвєц­кий и Збаражский»443. Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го він і помер.
Дру­жи­ну кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча зва­ли Агафією444; у піз­ніх гене­а­ло­гіях Виш­не­ве­ць­ких вона зветь­ся (княж­ною) Полубенською445. Щоправ­да, мож­на при­пу­сти­ти, що князь був одру­же­ний двічі: у 1522 р. Анна, вдо­ва під­скар­бія Іва­на Олек­сан­дро­ви­ча, пода­ва­ла до суду «съ сест­ренъ­цы сво­и­ми» кня­зя­ми Іва­ном, Федь­ком та Федо­ром Михай­ло­ви­ча­ми Вишневецькими446. Тут від­сут­ній їхній стар­ший брат, князь Олек­сандр, який, отже, міг бути народ­же­ним іншою дру­жи­ною кня­зя Михай­ла – княж­ною Полубенською?447. І. Чаманьсь­ка схи­ляєть­ся до дум­ки, що дру­гою дру­жи­ною пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го була Анна Нару­ше­ви­чів­на, зга­да­на в акті кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го від 7 черв­ня 1501 р., що відо­мий лише за спис­ком 1782 р., транслі­те­ро­ва­ним лати­ни­цею. Тут пові­дом­ляєть­ся про про­даж маєт­ку Богу­ше­ви­чі «ieho miłosti kniaziu Wiszniowieckomu Mikolaju Siemienowiczu, staroscie Łuckomu, y iey miłosti kniażnie Wisznioweckoj, małżące jego miłosty Annie Naruszewiczownie»448. Але як міг писар, навіть самий недо­свід­че­ний, непра­виль­но пере­да­ти як ім’я, так і по-бать­ко­ві кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча, і до того ж при­пи­са­ти йому уряд ста­ро­сти Луць­ко­го, яким він ніко­ли не був!; при­чо­му наве­де­на цита­та повто­ре­на в доку­мен­ті двічі449. Іме­на свід­ків також ціл­ком фан­та­стич­ні: чого вар­ті князь Олек­сандр Овло­чимсь­кий, ста­ро­ста Пінсь­кий, та пан Якуб Мас­сальсь­кий, воє­во­да Новгородський450! Одно­знач­но, в дано­му випад­ку ми має­мо спра­ву з гру­бим фальсифікатом.

Спад­коєм­ця­ми кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча ста­ли чет­ве­ро синів, які оста­точ­но засвої­ли пріз­ви­ще Виш­не­ве­ць­ких. Стар­шин­ство братів, згід­но з І. Чаманьсь­кою, було наступ­ним: Олек­сандр, Іван та два Федо­ри. Це під­твер­джу­ють дані пере­пи­су литовсь­ко-русь­ко­го війсь­ка 1528 р., за яким князь Олек­сандр «Виш­нев­ский» мав вистав­ля­ти 15 «коней» (повністю озброє­них воїнів-верш­ни­ків), князь Іван – 14, князь Федір – 12 й інший князь Федір – 5 «коней» 1.

Ж., Ага­фия, (?) кнж. Полубенська.

415 AKLS. – T. I. – S. 79-80, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
416 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6. Це під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р., вне­сене до 2-ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки». До сих пір доку­мент так і не опублікований.
417 AKLS. – T. I. – S. 80-81, № LXXXIV (за оригіналом).
418 Соб­чук В. З історії… – С. 237, 244, прим. 60.
419 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 82.
420 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. – Стб. 729-730, № 133 (акт від 24 черв­ня 1511 р. – Кни­га 2 суд­них справ).
421 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 238).
422 AKLS. – T. I. – S. 95, № XCIX (ори­гі­нал).
423 AKLS. – T. I. – S. 112, № CXIII (спи­сок близь­ко 1540 р.).
424 Акти Волинсь­ко­го воє­вод­ства кін­ця XV – XVI ст. – К., 2014. – С. 62, № 5 (ори­гі­нал від 27 черв­ня 1508 р.); спи­сок: LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 263.
425 Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб., 1884. Т. 41. – С. 359-360.
426 Там само, с. 489 (повер­ну­ли­ся за тиждень до Філі­по­во­го посту, тоб­то на почат­ку листопада).
427 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 153, 155, 165, 167, Nr 109, 110, 112, 114).
428 Akta Aleksandra krola Polskiego… – S. 175-176.
429 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – К., 1868. – С. 38, № 18 (Сооб­щил В. Анто­но­вич). Замість «на Рси» тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на Уси» (див. зараз нижче).
430 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 173, № XXVIII.1 (Арх. Киев. Арх. Ком. № 22). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 639 (от Абра­мо­ви­ча, А. К. № 22). За ним подає­мо пра­вильне читан­ня «на Р(о)си» (так і в наступ­но­му доку­мен­ті), тоді як у пуб­ліка­ції помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на вси». Зазна­чи­мо ще згад­ку про купівль­ний лист під печат­кою наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, вида­ний до 10 лип­ня 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 204, Nr 225).
431 AKLS. – T. I. – S. 146, № CXLVI.
432 AKS. – T. III. – S. 32, № LIII.
433 Архив Юго-Запад­ной Росии. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 174, № XXVIII.2 (Арх. Киев. Архео­гр. Ком. № 21). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 640 (от Абрамовича).
434 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – С. 43-44, № 22 (сооб­ще­но В. Антоновичем).
435 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 217, Nr 249. 436 Одно­ро­жен­ко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки… – С. 49. 437 LM. – Kn. 8. – P. 220, Nr 255. З тим же уря­дом зга­дуєть­ся також у попе­ред­ньо­му акті (p. 220, Nr 254).
438 Зга­дуєть­ся як наміс­ник Брац­лавсь­кий та Він­ни­ць­кий вже 12 листо­па­да 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 230, Nr 277).
439 LM. – Kn. 8. – P. 411, 417, 431 Nr 559, 568, 584.
440 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 371. Польсь­кий пись­мен­ник XVII ст. Ш. Ста­ро­вольсь­кий об’єднав кня­зя М. Виш­не­ве­ць­ко­го, який ніби­то «бага­то років (per multos annos)», разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, вою­вав з тата­ра­ми і роз­гро­мив їх під Лопуш­ною, з його ону­ком – кня­зем Михай­лом Олек­сан­дро­ви­чем (1529 – 1584), інко­ли зва­ним «гетьма­ном» запо­розь­ких коза­ків (Starovolsci S. Sarmatiae bellatores. – Coloniae Agrippinae, M.DC.XXXI. – P. 187-188).
441 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. – Стб. 816, № 182 (Кни­га 2 суд­них справ).
442 LM. – Vilnius, 2003. – Kn. 9. – P. 240-241, Nr 382.
443 AKS. – T. III. – S. 153, № CLXXV (ори­гі­нал).
444 Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. VI. – При­ло­же­ние. – С. 77 (у стат­ті «Род кня­зя Ива­на Вишь­нєвъско­го», пер­ши­ми запи­сані князь Михай­ло та кня­ги­ня Ога­фія – без­пе­реч­но, бать­ки кня­зя Івана).
445 Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. – T. IV. – S. 543; Czamańska I.Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 33 (NIAB Minsk, F. 694, op. 1, nr. 34, s. 10).
446 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1036. 447 Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 34. 448 Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. – Виль­на, 1908. – Т. XXXIII. – С. 7-10.
449 Там само, с. 7, 9.
450 Там само, с. 10. 451 

XX генерація

2/1. КН. ІВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1542) 

Князь виш­не­ве­ць­кий (бл. 1517-1542 рр.).

Ж., 1). Ана­стасія Семенів­на Олізарович;
Ж., 2). Маг­да­ли­на Деспотівна.

3/1. КН. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1533) 

~ 1). NN Дес­по­тів­на; 2). кн. Ана­стасія Васи­лів­на Жилинська.

4/1. ФЕДЬ­КО МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1549) 

~ 1). кн. Бог­да­на Юріїв­на Голь­шансь­ка-Дуб­ро­ви­ць­ка; 2). кн. Мари­на Путя­тич-Дру­ць­ка Князь виш­не­ве­ць­кий (1542-1549 рр.).

5/1. КН. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1555) 

~ Кате­ри­на Ско­ру­тян­ка, Князь виш­не­ве­ць­кий (1549-1555 рр.), ста­ро­ста річись­кий (1532-1555 рр.).

XXI генерація

6/2. КН. ЗИГ­МУНТ ІВА­НО­ВИЧ († 1552) 

7/2. КН. ДМИТ­РО БАЙ­ДА ІВА­НО­ВИЧ († 1563) 

Князь белевсь­кий (1557-1559 рр.), гос­по­дар Мол­до­ви (1563 р.), ста­ро­ста канівсь­кий і чер­кась­кий, ота­ман Війсь­ка Запо­розь­ко­го (1551-1557,1559-1563 рр.).

8/2. КН. АНДРІЙ ІВА­НО­ВИЧ († 1584)

Князь виш­не­ве­ць­кий (1555-1584 рр.), ста­ро­ста любе­ць­кий (1580-1584 рр.), каш­те­лян волинсь­кий (1568-1572 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1572-1576 рр.), волинсь­кий (1576-1584 рр.).Молодший брат леген­дар­но­го коза­ць­ко­го гетьма­на Дмит­ра «Бай­ди» († 1563) та пер­ший в роду Виш­не­ве­ць­ких сена­то­ро­ві. У май­бут­ньо­му з цієї фамілії вий­де не один відо­мий політик, пред­став­ник кла­ну навіть пося­де пре­стол Речі Поспо­ли­тої (Міхал Кори­бут-Виш­не­ве­ць­кий, король у 1669–1673-му). Про­те до кня­зя Андрія (1538–1583), який стрім­ко рво­нув уго­ру щаб­ля­ми кар’єри, ніх­то з його пра­щурів і роди­чів по бать­ко­вій лінії уряд­ни­ць­ко­го олім­пу під­ко­ри­ти ще не спро­міг­ся. 1562-го він одру­жи­вся з удо­вою Яна Заві­ші Євфи­мією Вер­би­ць­кою. Окрім сімох кров­них нащад­ків, які з’явилися на світ у цьо­му шлю­бі, мусив опіку­ва­ти­ся також і трьо­ма малоліт­ні­ми дітьми дру­жи­ни від пер­шо­го чоло­віка. Май­но­ве ста­но­ви­ще кня­зя було доволі міц­ним: на попис війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1565 р. він виста­вив 71 вершника.

Вишневецкие
Печат­ка кн. Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го, 1560-і — 1570-і оп.

Зав­дя­ки роди­чан­ню із Вер­би­ць­ки­ми та Заві­ша­ми Андрій Виш­не­ве­ць­кий зумів увій­ти в тіс­ні­ший кон­такт із вели­ко­кня­жим дво­ром, і, воче­видь, за про­тек­цією впли­во­ві­ших крев­них десь на зла­мі 1568–1569-го отри­ма­ти при­вілей на уряд волинсь­ко­го каш­те­ля­на. Із цим титу­лом він брав участь у Люб­лінсь­ко­му сей­мі, де було ухва­ле­но об’єднання Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го й Польсь­ко­го королів­ства в Рес­пуб­ліку «двох народів» – Річ Поспо­ли­ту. Надалі кар’єра Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го йшла лише в гору. За три роки (1572) він став брац­лавсь­ким, а ще через сім (1576) – волинсь­ким воє­во­дою. Це був ней­мо­вір­ний успіх! Вель­мо­жі з титу­лом волинсь­ко­го воє­во­ди серед понад 130 світсь­ких сена­торів, які засі­да­ли у верх­ній палаті пар­ла­мен­ту Речі Поспо­ли­тої, нале­жа­ло­ся 17 міс­це. Годі ска­за­ти, яких іще кар’єрних висот зумів би досяг­ну­ти князь Андрій, якби не його перед­час­на смерть 1583-го.

Маєт­но­стей Виш­не­ве­ць­ко­го лежа­ли, окрім рід­ної Волині, також у Тро­ць­ко­му, Ново­го­родсь­ко­му, Мінсь­ко­му та Віленсь­ко­му воє­вод­ствах Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Всі володін­ня піс­ля смер­ті ари­сто­кра­та успад­ку­ва­ли його діти. З-поміж семи нащад­ків Андрія та Євфи­мії († 1589) до пов­но­літ­тя дожи­ли тіль­ки чет­ве­ро, й то самі донь­ки. Гальш­ка-Євфи­мія (1569–1596) була дру­жи­ною віленсь­ко­го воє­во­ди Мико­лая-Кришто­фа Ради­ви­ла на пріз­вись­ко «Сиріт­ка»; Ган­ну (1569–1595) вида­но за вітебсь­ко­го воє­во­ду Мико­лая Сапі­гу; Софія (1568–1619) заміж вихо­ди­ла двічі – спо­чат­ку за мінсь­ко­го воє­во­ду Яна Паца, потім за росієнсь­ко­го ста­ро­сту Кришто­фа-Вац­ла­ва Шеме­та. Двічі в жит­ті бра­ла шлюб і Іза­бе­ла († 1612): її пер­шим чоло­віком став князь Юрій Чор­то­рийсь­кий, а дру­гим – волинсь­кий каш­те­лян Ян Лагодовський.
Текст канд. істор. наук Іго­ря Тес­лен­ка. Ство­ре­но в рам­ках проєк­ту #ЗаПід­т­рим­ки­УКФ

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки. Печат­ка кня­зя Андрія Виш­не­ве­ць­ко­го (звер­ху — сучас­ний від­тиск мат­ри­ці). Вели­ке князів­ство Литовсь­ке, 1560–1570-ті. Свинцево-олов’яний сплав; лит­тя, граві­ю­ван­ня. Оваль­на; 16×14,5 мм; Н – 26,5 мм. 15,0 г. Зі збір­ки Музею Шере­меть­євих, Київ (МЦ-1480).

Ж., Євфи­мія Юріїв­на Вербицька

9/2. КН. КОСТЯН­ТИН ІВА­НО­ВИЧ († 1574) 

~ Анна-Ельж­бе­та Сверщ.

Ста­ро­ста жито­мирсь­кий (l 571-l 574 pp.).

10/2. КНЖ. КАТЕ­РИ­НА ІВАНІВ­НА († бл.1580)

М., до 1539, Гри­горій Олек­сан­дро­вич Ход­ке­вич († 1572)

11/2. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА ІВАНІВ­НА († піс­ля 1569) 

~ Іван Шимкович.

12/5. КН. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 16.10.1584)

Ж., Гальш­ка Юріїв­на Зенов’євич.

Князь виш­не­ве­ць­кий (1584 рр.), ста­ро­ста канівсь­кий і чер­кась­кий (1559-1580 рр.), любе­ць­кий (1584 р.), каш­те­лян брац­лавсь­кий (1580-1581 рр.), київсь­кий (1581-1584 рр.). Точ­на дата смер­ті вста­нов­ле­на на під­ставі копії А.Кальнофойського (поз. 17) напи­су на над­гроб­ку у Києво-Печерсь­кій Лаврі.

13/5. МАК­СИМ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 1565) 

Згід­но реєст­ру кти­торів А.Кальнофойського (поз.51) його дру­гим іме­нем було Боніфацій.

14/5. ОЛЕК­САНДР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (* 1543 † 3.04.1577)

Ж., кн. Олек­сандра Андріїв­на Капу­ста
Точ­ні дати народ­жен­ня і смер­ті вста­нов­лені на під­ставі копії А.Кальнофойського (поз. 19) напи­су на над­гроб­ку у Києво-Печерсь­кій Лаврі.

15/5. КНЖ. СТЕ­ФАНІЯ ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († 1558)

М., Лукаш Куренецький

XXII генерація

16/8. КНЖ. АННА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1594) 

~ до 1581 Мико­ла Пав­ло­вич Сапє­га († 1599 р.).

17/8. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1613) 

~ 1). кн. Юрій Іва­но­вич Чор­то­рийсь­кий; 2). Ян Лагодовський.

18/9. КН. КОСТЯН­ТИН КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ (* 1564 † 1641) 

~ 1). Анна Васи­лів­на Заго­ровсь­ка; 2). Урсу­ля Мні­шек; 3) Кате­ри­на Кор­някт; 4) Геле­на Струсь.

Ста­ро­ста чер­кась­кий (1620-1638 рр.), воє­во­да белзь­кий (1636-1638 рр.), русь­кий (1638-1641 рр.).

19/8. КНЖ. СОФІЯ АНДРІЇВ­НА (* 1568 † 1619) 

~ 1) Ян Пац; 2) Криштоф-Вац­лав Шемет

20/8. КНЖ. ГАЛЬШ­КА АНДРІЇВ­НА (* 1569 † 9.11.1596)

М., 1584, Мико­ла Криштоф Рад­зивіл (* 2.08.1549, †28.02.1616).

21/9. КНЖ. ОЛЕК­САНДРА КОСТЯН­ТИНІВ­НА († до 1582) 

М., кн. Мико­ла Рад­зивіл (* 1546 † 1589)

22/9. КНЖ. АННА КОСТЯН­ТИНІВ­НА († 1593) 

~ 1591/93 Ян Замойсь­кий († 1619 р.)

23/12. КН. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1594) 

Ж., Оле­на Єловицька 

Князь виш­не­ве­ць­кий (1584-1594 рр.), ста­ро­ста чер­кась­кий і канівсь­кий (1580-1594 рр.), любе­ць­кий (1584-1594 рр.).

24/12. МИХАЙ­ЛО КОРИ­БУТ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1615) 

~ кн. Раї­на Єре­міїв­на Могила.

Князь виш­не­ве­ць­кий (1594-1614 рр.), ста­ро­ста овру­ць­кий (1603-1615 рр.).

25/12. ЮРІЙ КОРИ­БУТ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († 1618) 

~ Федо­ра Чапліч.

Каш­те­лян київсь­кий (1609-1618 рр.).

26/12. КНЖ. МАРИ­НА МИХАЙ­ЛІВ­НА († піс­ля 1629)

~ кн. Федір Гри­го­ро­вич Дру­ць­кий-Горсь­кий.

27/12. КНЖ.СОФІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА († піс­ля 1613)

~ Оста­фій Тишкевич.

28/14. КН. АДАМ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРИ­БУ­ТО­ВИЧ († 1622) 

~ Олек­сандра Ходкевич.

29/14. ЄВА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († бл.1618)

~ кн. Пет­ро Зба­разь­кий († бл. 1604)

XXIII генерація

30/18. КН. ЯНУШ (* 1598 † 1636) 

~ Євгенія-Кате­ри­на Тишкевич.

Ста­ро­ста кре­ме­не­ць­кий (1627-1636 рр.), коню­ший корон­ний (з 1633 р.).

31/18. МАР’ЯНА († 1624) 

~ 1620 р. Якуб Собєсь­кий (* 1580 † 1646)

32/18. КНЖ. ОЛЕ­НА († 1660) 

~ Стані­слав Варшицький.

33/18. ЄЖІ († 1641)

~ Євфро­синія Тарновська.

34/18. ОЛЕК­САНДР († 1639) 

Ста­ро­ста чер­кась­кий (1638-1639 рр.), кор. ротмістр.

35/18. ТЕО­ФІ­ЛЯ († 1645)

~ Пет­ро Шишковський.

36/24. КН. ЄРЕ­МІЯ-МИХАЙ­ЛО КОРИ­БУТ (* 1612 † 1651) 

~ 1639 р. Грі­зель­да-Кон­стан­ція Замойсь­ка (* 1623 † 1672).

Князь виш­не­ве­ць­кий і лубенсь­кий (1615-1651 рр.), ста­ро­ста гадя­ць­кий (1634-1651 рр.), воє­во­да русь­кий (1634-1651 рр.).

37/24. АННА († бл.1648)

М., Збі­гнєв Фірлей.

38/25. КНЖ. ГАЛЬШ­КА ЮРІЇВ­НА († до 1624) 

39/28. КНЖ. ХРИ­СТИ­НА († 1654) 

~ 1). Мико­лай Єло-Малинсь­кий; 2). Пет­ро Данилович

XXIV генерація

40/30. ДМИТ­РО-ЄЖІ (* 1631 † 1682) 

~ 1). Мар’яна Замойсь­ка († 1668 р.);
~ 2). 1671 кн. Тео­фі­ля Людвіка Заславсь­ка († 1709 р.) 

Князь виш­не­ве­ць­кий (1673-1682 рр.), ста­ро­ста біло­цер­ківсь­кий, кам’янецький, соле­ць­кий, стру­ми­лівсь­кий, бра­гімсь­кий, любо­мельсь­кий, страж­ник корон­ний (1658-1667 рр.), воє­во­да белзь­кий (1660-1678 рр.), кра­ківсь­кий (1678-1680 рр.), каш­те­лян кра­ківсь­кий (1680-1682 рр.), гетьман поль­ний корон­ний (1667-1676 рр.), гетьман вели­кий корон­ний (1676-1682 рр.).

41/30. АННА (* † 1632) 

42/30. БАР­БА­РА (* † 1632) 

43/30. КН. КОСТЯН­ТИН-КРИШТОФ (* 1633 † 1686) 

~ 1). Урсу­ла-Тере­за Мні­шек († 1668 р.); 2). Анна Ходо­ровсь­ка († 1711 р.) Князь виш­не­ве­ць­кий (1682-1686 рр.), воє­во­да подільсь­кий (1673-1676 рр.), брац­лавсь­кий (1676-1678 рр.), белзь­кий (1678-1686 рр.).

44/33. КНЖ. КОН­СТАН­ЦІЯ († 1669) 

~ Саму­ель Лєщинський.

45/36. КН. МІХАЛ-ТОМАШ КОРИ­БУТ (* 1640 † 1673) 

~ 1670 р. Марія-Елео­но­ра Габс­бург (* 1653 † 1697) Князь виш­не­ве­ць­кий (1651-1673 рр.), король польсь­кий (1669-1673 рр.).

XXV генерація

46/40. КНЖ. САЛОМЕЯ 

Чер­ни­ця.

47. ЄВГЕНІЯ († піс­ля 1681) ……………………………………………………………. 40
~ 1667 р. Стані­слав Конєц­польсь­кий († 1682 р.)
48. СОФІЯ († 1681) ……………………………………………………………. 40
~ Вац­лав Лєщинський
49. ЯНУШ-АНТОНІЙ (* 1678 † 1741) ……………………………………………………………. 43
~ 1704 p. Тео­фі­ля Лєщинсь­ка (* 1680 † 1757)
Князь виш­не­ве­ць­кий (1686-1741 рр.), ста­ро­ста пінсь­кий, під­ча­ший литовсь­кий (1697-1699 рр.), мар­ша­лок надвір­ний литовсь­кий (з 1699 р.), каш­те­лян віленсь­кий (1702-1703 рр.), воє­во­да віленсь­кий (1704-1706 рр.), кра­ківсь­кий (1706-1726 рр.), каш­те­лян кра­ківсь­кий (1726-1741 рр.).
50. ФРАН­ЦІСКА ……………………………………………………………. 43
~ Кази­мір Тарло.

51/43. МИХАЙ­ЛО-СЕР­ВАСІЙ (* 1680 † 1744) 

Вишневецкие
Авто­граф і печат­ка кн. Міха­ла Сер­ва­ція, 1739 р.

był młodszym synem wojewody0bełskiego Konstantego Krzysztofa (zm. 1686) i Anny Chodorowskiej. Urodził się 13 maja 1680 r. Już w 1695 r. matka ożeniła go ze swoją pasierbicą, Katarzyną ks. Dolską. W 1718 r. dokonał podziału dóbr po rodzicach ze starszym bratem. Przypadły mu w udziale dobra na Wołyniu, w województwie podolskim oraz na Ukrainie. Przytaczając spis tych majętności Autorka po raz kolejny popełnia rażące błędy w zapisie nazw miejscowych (s. 407-409). Również starostwa wymienia bez ładu i składu. Myli się też niewątpliwie, stwierdzając, iż Michał Wiśniowiecki z czasem stał się potentatem, jednYm z największych, jeśli nie największym na Litwie. Największym latyfundium na Litwie, a zapewne i w całej Rzeczypospolitej dysponowali bowiem w połowie XVIIIw. Radziwiłłowie z linii nieświeskiejl08. Michał Wiśniowiecki był bez wątpienia jednYm z najbardziej utalentowanych dowódców wojskowych wśród współczesnych mu magnatów polskich i litewskich. Odegrał czołową rolę w bitwie pod Olkienikami, a później energicznie walczył z wojskami szwedzkimi. W styczniu 1702 r. został hetmanem polnYm litewskim. Pułkownika Alexandra Hummerhielma pokonał jednak w bitwie pod Druszkieniszkami (24 marca 1702 r.), a nie pod Dorsuniszkami, jak twierdzi Autorka na s. 410. Wspomniana na tej samej stronie bitwa pod Kamionną (26 lipca 1702 r.) zakończyła się rozbiciem przez wroga wojsk dowodzonych przez księcia Michała, o czym Ilona Czamańska zapomniała już jednak napisać. Kardynał-prYmas Michał Radziejowski nie był krewnYm Wiśniowieckich (Autorka na s. 411 utrzymuje, że należał do rodziny księcia Michała). Jego dość odległe powinowactwo z książętami na Wiśniowcu wynikało z faktu, że jego matka Eufrozyna Eulalia z Tarnowskich była żoną starosty kamionackiego Jerzego ks. Wiśniowieckiego (zm. 1641), a więc przyrodniego brata dziadka ostatnich Wiśniowieckich księcia Janusza (zm. 1636). Michał ks. Wiśniowiecki był marszałkiem słynnego sejmu lubelskiego z 1703 r. I chociaż rzeczywiście «doprowadził sejm do szczęśliwego końca i podjęcia uchwał, co było w tej epoce nie lada sztuką» (s. 411), to jednak nie należy tego faktu przeceniać. Niedopuszczenie do udziału w obradach tego sejmu posłów wielkopolskich i zmuszenie prYmasa Radziejowskiego do złożenia upokarzającej przysięgi obróciło się bowiem w rezultacie przeciwko interesom Augusta II i wzmocniło pozycję polityczną obozu szukającego porozumienia z Karolem XII. Zasygnalizowane przez Ilonę Czamańską na s. 412 powiązania rodzinne hetmana wielkiego koronnego Hieronima Lubomirskiego z Sapiehami wynikały z faktu, że jego przyrodnia siostra Anna Krystyna była żoną koniuszego wielkiego litewskiego

108 Por. Z. An u s i k, A. S t r o y n o w s k i, Radziwiłłowie w epoce saskiej. Zarys dziejów politycznych i majątkowych, «Acta Universitatis Lodziensis», Folia historica 33, 1989, s. 29-58; oraz kor u n d e m, Problemy majątkowe Radziwiłłów w XVIII w., «Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych», t. XLVIII, 1987 [druk 1991], s. 79-115.

Franciszka Stefana Sapiehy (zm. 1686). Nie związki z Sapiehami, ale ówczesne zapatrywania polityczne sprawiły, że Michał Wiśniowiecki znalazł się w konflikcie z Lubomirskim w początkach wielkiej wojny północnej. W listopadzie 1703 r. Michał ks. Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim po odebraniu tego urzędu Kazimierzowi Janowi Sapieże, który od początku wojny znajdował się w obozie szwedzkim i nie kwapił się, mimo uchwały sejmowej, do stawienia się u boku Augusta II. Podana przez Ilonę Czamańską informacja o tym, że na przełomie 1703 i 1704 r. Michał Wiśniowiecki wziął udział w posiedzeniu trybunału skarbowego w Mińsku i Wilnie (s. 416), potwierdza tylko moje wcześniejsze zastrzeżenia wobec jej stwierdzenia, że trybunał skarbowy w Koronie został powołany do życia dopiero na sejmie niemym w 1717 r. Zwycięska dla Wiśniowieckiego bitwa z dywizją sapieżyńską z dnia 1 listopada 1704 r. została stoczona pod Szkudami, a nie pod Szkudrami, jak na s. 416. Nieprawdziwa jest też informacja, że w 1705 r. Michał Wiśniowiecki «przeniósł się do swoich Świadości» (s. 417). Majątek ten nigdy nie należał bowiem do Wiśniowieckich, a jego właścicielami byli od XVIw. Radziwiłłowie. Błędne jest także stwierdzenie, że w 1707 r. Karol XII prowadził rozmowy pokojowe z cesarzem (s. 418). Prowadzone przez dyplomatów obu stron pertraktacje miały bowiem doprowadzić nie do ustalenia warunków zakończenia wojny, gdyż ta nigdy nie wybuchła, ale do usunięcia narastającego napięcia i utrzymania pokoju pomiędzy królem Szwecji a Józefem I. Ostatecznie też rozmowy owe zakończyły się podpisaniem konwencji w Altranstadt (2 września 1707 r.), która była w istocie swego rodzaju dyktatem szwedzkim. Niemal natychmiast potem Karol XII opuścił Saksonię i wrócił do Polski 109. W tym samym czasie decyzję o przejściu na stronę Leszczyńskiego i Szwedów podjął książę Michał. Jesienią 1707 r. zjawił się w kwaterze głównej króla szwedzkiego, gdzie został bardzo serdecznie przyjęty. Jednak już wkrótce Wiśniowiecki pokłócił się z oboźnym koronnym Jerzym Aleksandrem Lubomirskim. Po krótkiej utarczce słownej, obaj rzucili się do szabel, po czym książę Michał ciął swojego przeciwnika w prawe ramię. Ponieważ zajście nastąpiło tuż obok kwatery króla, obaj magnaci zostali umieszczeni w areszcie, gdyż Karol nie tolerował pojedynków w obozie. Wkrótce jednak cała sprawa została wyjaśniona i obaj magnaci

109 Por. Z. Anusik, Karol XII… , s. 164-170. odzyskali wolność llO.

W 1708 r. Stanisław Leszczyński postanowił nadać Wiśniowieckiemu buławę wielką litewską (po przejściu na stronę szwedzką książę Michał musiał zadowolić się urzędem hetmana polnego litewskiego, gdyż hetmanem wielkim u boku króla Stanisława był Kazimierz Jan Sapieha). Doprowadziło to do konfliktu króla i jego kuzyna z popieranymi przez Karola XII Sapiehami i ostatecznie buława wielka litewska dostała się staroście bobrujskiemu Janowi Kazimierzowi Sapieże. Od tej chwili Wiśniowiecki nie angażował się już zbyt czynnie ani w działania wojenne, ani w działalność polityczną u boku Leszczyńskiego. Po bitwie połtawskiej został na rozkaz cara Piotra I uwięziony i wywieziony najpierw do Moskwy, a następnie do Głuchowa. Z niewoli uciekł w grudniu 1710 r. i udał się na emigrację. Przebywał w Mołdawii w czasie, kiedy w Warnicy miał miejsce słynny kalabalik (12 lutego 1713 r.), a więc szturm wojsk turecko-tatarskich na umocniony obóz szwedzki, który zakończył się pojmaniem i uwięzieniem Karola XIIllI. Dodajmy jednak, że myli się Autorka, kiedy pisze, iż «szereg wypadków (śmierć Ludwika XIV, przedostanie się Karola XII do Szczecina i osłabienie jego współpracy z Leszczyńskim, kolejna wojna Turcji z Wenecją i Cesarstwem) spowodowało, że szanse realizacji planów wprowadzenia na tron Stanisława Leszczyńskiego spadły niemal do zera» (s. 421). Trudno bowiem łączyć śmierć Ludwika XIV (król Francji zmarł 1 września 1715 r.) z wydarzeniami niemal o rok wcześniejszymi. Karol XII dotarł do Stralsundu (nie do Szczecina, który od jesieni 1713 r. znajdował się w rękach pruskich) w nocy z 21 na 22 listopada 1714 r., a wspomniana wojna Turcji z Wenecją wybuchła w grudniu tego samego roku. Powiedzmy także, że Karol XII nigdy nie zrezygnował z popierania Stanisława Leszczyńskiego i do końca swojego życia dbał o zabezpieczenie jego interesów. Niezmiennie myślał też o ponownym wyniesieniu Stanisława I na tron polski. Dopiero w 1716 r. Michał Wiśniowiecki wrócił z powrotem do kraju. Przez kilka lat nie piastował żadnych urzędów. W lutym 1720 r. otrzymał jednak ważny urząd kanclerza wielkiego litewskiego. Na marginesie wywodów Autorki warto dodać, że protest szlachty połockiej przeciwko mianowaniu na województwo połockie Stanisława Denhoffa (Wiśniowieckina sejmie warszawskim w 1724 r. występował w jego obronie) nie był wcale czymś wyjątkowym

110 Por. ibidem, s. 175-176. 111 Por. ibidem, s. 309-318. (s. 422).

Województwo to dysponowało bowiem prawem elekcji swojego wojewody. Ponieważ zaś królowie polscy systematycznie łamali ten przywilej i mianowali na urząd wojewody wybranych przez siebie kandydatów, szlachta połocka niemal za każdym razem zgłaszała protest przeciwko nadaniu tej godności niezgodnie z obowiązującym prawem. W 1730 r. książę Michał został regimentarzem generalnym wojsk litewskich. Był jednym z głównych autorów bezprawnej elekcji Augusta III dokonanej w Kamieniu 5 października 1733 r. W 1735 r. Michał Serwacy Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim. W tym samym roku (po rezygnacji z kanclerstwa) otrzymał województwo wileńskie. Wśród nadanych księciu przez Augusta III starostw znajdowało się jednak starostwo szadowskie, a nie szadeckie, jak na s. 427. W czasach panowania drugiego Sasa Wiśniowiecki należał do grupy najbardziej wpływowych magnatów w Rzeczypospolitej. Warto jednak uściślić stwierdzenie ilony Czamańskiej, iż jego majątek oceniano na 14 mln zł (s. 427). Chodzi tu bowiem ewidentnie o wartość jego prywatnych dóbr ziemskich, które przynosiły roczne dochody w wysokości 700 tys. zł. Do tego z pewnością należałoby doliczyć jeszcze dochody z królewszczyzn oraz trudne do oszacowania ruchomości. Był to bez wątpienia majątek bardzo znaczny, ale z pewnością nie największy w skali całej Rzeczypospolitej. Ostatni męski potomek rodu Wiśniowieckich książę Michał Serwacy zmarł w Mereczu 16 września 1744 r. Bezpośrednim świadkiem jego śmierci był miecznik litewski Janusz Aleksander ks. Sanguszko (1712-1775), ostatni posesor ordynacji ostrogskiej i ostatni zarazem potomek jej twórcy kasztelana krakowskiego Janusza ks. Ostrogskiego. Nie do końca prawdziwa jest jednak następująca konstatacja ilony Czamańskiej: «Olbrzymie majętności Michała Serwacego przejęły wnuki, dzieci dwóch jego córek z pierwszego małżeństwa: Anny Ogińskiej i Elżbiety Zamoyskiej. Pierwsza część, należna dzieciom Anny, wobec bezpotomnej śmierci jej jedynego syna Michała Kazimierza Ogińskiego, uległa rozdrobnieniu na potomstwo jej pięciu córek, przyczyniając się do wzmocnienia pozycji takich rodów, jak Broel-Platerowie, Brzostowscy, Przeździeccy i Wielhorscy. Drugą część, w tym Wiśniowiec, jedyna córka Elżbiety, Katarzyna, wniosła do domu Mniszchów, którzy stali się dzięki temu jedną z najzamożniejszych i najbardziej wpływowych rodzin magnackich» (s. 436). Po pierwsze bowiem, dobra po Michale Wiśniowieckim zostały podzielone pomiędzy dzieci nieżyjącej już Anny Ogińskiej i Elżbietę Zamoyską. Po drugie, część Anny została podzielona pomiędzy jej syna i córki (Michał Kazimierz Ogiński nigdy nie dysponował całością spadku po dziadku). Po trzecie, prawidłowa forma nazwiska męża jednej z wnuczek Michała Serwacego (Katarzyny Ogińskiej) brzmi Przezdziecki (chodzi o Antoniego Przezdzieckiego, w przyszłości podkanclerzego litewskiego), a nie Przeżdziecki. Po czwarte, Katarzyna z Zamoyskich Mniszchowa przejęła należną jej część dóbr po dziadku w wyniku rezygnacji na jej rzecz dokonanej przez matkę. Po piąte wreszcie, Mniszchowie już wcześniej należeli do grona wpływowych rodzin magnackich, a starszy brat Jana Karola (męża Katarzyny z Zamoyskich) marszałek nadworny koronny Jerzy Augustyn Mniszech odgrywał w Rzeczypospolitej rolę nieporównanie większą niż rezydujący w Wiśniowcu mąż wnuczki ostatniego z Wiśniowieckich.

Pierwszą żoną Michała Serwacego ks. Wiśniowieckiego była Katarzyna ks. Dolska (1680-1725), córka Jana Karola, marszałka wielkiego litewskiego i jego pierwszej żony Elżbiety Ostrorożanki. Do jej ślubu z Michałem doszło w wyniku zabiegów jego matki, a macochy Katarzyny Anny z Chodorowskich ks. Dolskiej. Niezbyt precyzyjne jest jednak stwierdzenie, że Jabłonowscy byli krewnymi obu małżonek księcia Dolskiego (s. 436). Rzeczywiście tak było, ale przypomnijmy, że Elżbieta Ostrorożanka była córką Zygmunta Ostroroga, starosty rohatyńskiego i Anny z Potockich. Jej dziadkami byli z kolei: Mikołaj Ostroróg, Barbara z Górki Roszkowska, Stanisław Rewera Potocki i Anna Kalinowska. O ile więc Anna Chodorowska (urodzona z Jabłonowskiej) była bliską krewną (siostrzenicą) hetmana wielkiego koronnego Stanisława Jana Jabłonowskiego, o tyle Elżbietę Ostrorożankę łączyło jedynie dość w sumie odległe pokrewieństwo z nim samym (matka hetmana Anna z Ostrorogów była przyrodnią siostrą dziadka Elżbiety podczaszego koronnego Mikołaja) oraz z jego dziećmi (żona hetmana Marianna z Kazanowskich była córką Anny Potockiej, stryjecznej siostry Stanisława Rewery). Na s. 437 Anna z Chodorowskich po raz pierwszy nazwana została księżną Dolską. Jest to o tyle ciekawe, że wcześniej Autorka o tytule książęcym Dolskich nigdy nie wspominała. Kompletnym absurdem jest z kolei konstatacja, że dopiero w 1700 r. «zmarł młodszy przyrodni brat Katarzyny i stała się ona jedyną dziedziczką całej ojcowskiej i macierzystej fortuny» (s. 438). Z tego, co wiadomo genealogom, żadne z dzieci Jana Karola Dolskiego i Anny z Chodorowskich nie przeżyło bowiem ojca. Katarzyna wniosła do domu Wiśniowieckich całą fortunę po rodzicach. Były to: Dąbrowica, Dolsk, Karolin, Lubieszów i Opole w powiecie pińskim oraz Komarno w województwie ruskim. Nie ma więc racji Autorka, kiedy pisze, że Komarno leżało w powiecie pińskim, a Opole w województwie ruskim (s. 438). Katarzyna z Dolskich Wiśniowiecka zmarła 25 stycznia 1725 r. w Lubieszowie.

Ж.1, 1695 р. кн. Кате­ри­на Дольсь­ка († 1725 р.);

Ж.2, 1725, кн. Маг­да­ли­на Чор­то­рийсь­ка († 1728 р.);

Ж.3, 1730 р. кн. Тек­ла-Роза Рад­зивіл (* 1703† 1747).

Князь виш­не­ве­ць­кий (1741-1744 рр.), ста­ро­ста пінсь­кий, вол­ко­вись­кий, гли­нянсь­кий, тухольсь­кий, віль­ківсь­кий, кірс­ненсь­кий, метельсь­кий, мере­ць­кий, каш­те­лян віленсь­кий (1703-1706 рр.), воє­во­да віленсь­кий (1706-1707, 1735-1744 рр.), гетьман поль­ний литовсь­кий (1702-1703 рр.), гетьман вели­кий литовсь­кий (1703-1707, 1730, 1735-1744 рр.), канц­лер литовсь­кий (з 1720 р.).

XXVI генерація

52/49. КЖ. ФРАН­ЦИШ­КА УРСУ­ЛА ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КА (* 1705 † 1753) 

Вишневецкие
Кня­ги­ня Фран­циш­ка Уршу­ла Рад­зивіл­ло­ва (з Виш­не­ве­ць­ких) (1705–1753)

– пер­ша жін­ка-дра­ма­тург у Речі Поспо­ли­тій. Донь­ка кра­ківсь­ко­го воє­во­ди Яну­ша Антонія Виш­не­ве­ць­ко­го та його дру­жи­ни Тео­філії Лещинсь­кої. Її матір – Тео­філія Лещиньсь­ка – родич­ка польсь­ко­го коро­ля поч. XVIIІ ст. Стані­сла­ва І Лещиньсь­ко­го. Була родич­кою пред­став­ни­ків багатьох маг­натсь­ких родів Украї­ни та Поль­щі. Її бабу­ся Ган­на Дольсь­ка з Ходо­ровсь­ких та бать­ко були у гар­них сто­сун­ках із гетьма­ном Украї­ни Іва­ном Мазе­пою, вони запро­си­ли остан­ньо­го (незва­жа­ю­чи на різне віро­спо­ві­дан­ня) ста­ти хре­ще­ним бать­ком Урсу­ли-Фран­цис­ки, що від­бу­ло­ся у маєт­ку Біла Кри­ни­ця під Дуб­но. Отри­ма­ла чудо­ву домаш­ню освіту. Замо­ло­ду ста­ла скла­да­ти вір­ші та оповідки.

У 1725 р. остан­ня спад­коє­ми­ця князівсь­ко­го роду Виш­не­ве­ць­ких вий­ш­ла заміж за маг­на­та Міха­ла Кази­мє­жа Рад­зивіл­ла, переїз­дить до зам­ку Несвіж. Тут вона зай­ма­ла­ся вихо­ван­ням дітей, скла­дан­ням п’єс та лібре­то. Вод­но­час зай­маєть­ся гро­мадсь­кою та про­світ­ни­ць­кою діяль­ність. Стає пан­ною Орде­ну зір­ко­во­го хре­ста, однієї з почес­ні­ших наго­род Свя­щен­ної Римсь­кої імпе­рії. Листу­ва­ла­ся з відо­мим сус­піль­ни­ми дія­ча­ми Речі Поспо­ли­тої та Німеч­чи­ни. Засну­ва­ла у 1740 році у Несві­жі при­двор­ний театр, а у 1746 році осо­би­сто очо­ли­ла його.

Піс­ля смер­ті бать­ка й дядь­ка при­нес­ла чоло­ві­ко­ві знач­ні родо­ві маєт­но­сті на тери­торії Волинсь­ко­го, Брац­лавсь­ко­го та Київсь­ко­го воє­водств, зокре­ма, Мош­ни та Білозір’я коло Черкас.

Відо­ма як пер­ша жін­ка дра­ма­тург Речі Поспо­ли­тої. скла­да­ла свої тво­ри польсь­кою мовою. У її дороб­ку 16 п’єс та 17 лібре­то, що були зве­дені у збір­ки та видані піс­ля смер­ті Урсу­ли-Фран­ціски у 1754 році. Зго­дом про них забу­ли. Лише у 2003 році від­бу­ло­ся дру­ге видан­ня. Бага­то з них э твор­чою оброб­кою п’єс Моль­є­ра. П’єси є поєд­нан­ням баро­ко­вих форм й кла­си­циз­му зі знач­ною кіль­кістю фан­та­зії, гро­тес­ку, дотеп­них та любов­них сцен. Про це свід­чать їх назви, зокре­ма «Любов — заці­кав­ле­ний суд­дя», «Любов — дос­ко­на­лий май­стер», «Дотеп­на любов». Окрім вір­шо­ва­них творів Урсу­ла-Фран­ціш­ка є авто­ром «Засте­ре­жен­ня моїй донь­ці» й «Про обов’язки хри­сти­янсь­ко­го жовніра».

Помер­ла 23 трав­ня 1753 року у маєт­ку Пуцевичі.

М., 1725 р. кн. Михай­ло Кази­мир Рад­зивіл (* 1702 † 1762).

Діти: Кароль Стані­слав «Пане-кохан­ку» Рад­зивілл (1734—1790) — воє­во­да віленський
Януш Таде­уш (1734—1750); Тео­фі­ла Кон­стан­ція (1738—1818); Кате­ри­на Каролі­на (1740—1789) — дру­жи­на Стані­сла­ва Фер­ди­нан­да Жевусь­ко­го, хорун­жо­го вели­ко­го литовського.

53/51. КЖ. АННА ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КА (* 1700 † 1732)

Вишневецкие
Анна Огінсь­ка з Вишневецьких

starszą córką Michała Serwacego
i Katarzyny z ks. Dolskich. Urodziła się 7 września 1700 r. w Pińsku. W 1722 r. wyszła za mąż za starostę gorżdowskiego (nie gorz-
dowskiego, jak na s. 439) Józefa Ogińskiego (zm. 1736), z czasem wojewodę trockiego. W małżeństwie tym Anna urodziła sześć córek
i syna. Jej jedynym synem był słynny Michał Kazimierz Ogiński, urodzony około 1730 r. (nie w roku 1728), w przyszłości hetman wielki litewski, a nie koronny, jak na s. 440. Warto w tym miejscu zwrócić też uwagę na fakt, że wspomniany w przypisie 137 na s. 440 podskarbi wielki litewski to nie Jan z Dewojna Sołłohub,
a Jan Michał Ursyn Dowojna Sołłohub (tak bowiem brzmiała pełna forma jego nazwiska).

М., 1721 р. кн. Иосиф Огінсь­кий (* бл.1693 † 1736)

Дже­ре­ло: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu. 

54. ЄЛЬЖ­БЕ­ТА (* 1701 † 1770) 

Młodszą córką Michała Serwacego i Katarzyny ks. Dolskiej była Elżbieta ks. Wiśniowiecka. Urodziła się ona w 1701 r. W 1722 r. poślubiła swojego dalekiego kuzyna, łowczego koronnego Michała Zamoyskiego (prababka Michała — Anna ks.Wiśniowiecka była rodzoną siostrą prapradziadka Elżbiety — Konstantego ks. Wiśniowieckiego, wojewody ruskiego). Elżbieta wniosła mężowi 9 wsi o wartości 222 780 zł. Ich nazwy zostały jednak tak znacznie przez Autorkę zniekształcone, że tylko domyślać się
można, iż chodzi tu o wsie z klucza wiśniowieckiego. Mąż Elżbiety zmarł w 1735 r. jako ordynat Zamojski i wojewoda smoleński. Ojca przeżyła tylko jedna córka — Katarzyna, która w 1741 r. poślubiła Jana Karola Mniszcha (zm. 1759), podkomorzego litewskiego. Córce i jej mężowi przekazała Elżbieta wszystkie dobra, które spadły na nią po śmierci ojca. Nie jest jednak prawdą, że od razu weszła ona w ich posiadanie (s. 443). Dożywocie na wszystkich swoich dobrach zapisał bowiem Michał Serwacy swojej trzeciej żonie — Tekli Róży z Radziwiłłów. Jego spadkobiercy nie zaakceptowali tego stanu rzeczy i rozpoczęli procesy sądowe z wdową po wojewodzie wileńskim. W ich wyniku odzyskali najpierw (w 1746 r.) dobra po Dolskich, a póżniej stopniowo przejmowali sukcesję po Wiśniowieckich. Ostatnie dobra po Michale Serwacym przeszły jednakw posiadanie jego wnuków dopiero po śmierci Tekli z Radziwiłłów w 1747 r. (ostatecznego podziału spadku dokonano w 1749 r.).

Elżbieta z Wiśniowieckich Zamoyska zmarła w 1770 r. jako ostatnia przedstawicielka swojego rodu. Jej śmierć przeszła jednak niemal bez echa. Do dziś nie wiadomo ani gdzie zmarła, ani też gdzie została pochowana.

М., 1722 р. Міхал Замойсь­кий (* бл. 1679† 1735)

Дже­ре­ло: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu. 

1 поко­ле­ние

Миха­ил Зба­раж­ский, князь Виш­не­вец­кий (1470 – 1512 гг.), намест­ник Брац­лав­ский. 1-я жена: из рода Полу­бен­ских. 2-я жена: имя и про­ис­хож­де­ние неизвестны.

2 поко­ле­ние

Федор Виш­не­вец­кий (ок. 1500 – 1533 гг.). 1-я жена: дочь Сте­фа­на, вое­во­ды Валаш­ско­го, имя неиз­вест­но. 2-я жена: Ана­ста­сия Зилин­ская (ум. до 1535 г.).

Иван Виш­не­вец­кий (ок. 1490 – 1542 гг.). 1-я жена: Ана­ста­сия Семе­нов­на Оли­за­ро­вич (ум. ок. 1536 г.). 2-я жена: Маг­да­ле­на Дес­по­тов­на Бран­ко­вич (ум. 13. 07. 1575 г.).

Алек­сандр Виш­не­вец­кий (ум. 1555 г.). Жена: Катар­жи­на Ско­ру­тян­ка (ум. после 1568 г.).

Федь­ко (Федор II) Виш­не­вец­кий (ум. 1549 г.). 1-я жена: Бог­да­на Голь­шан­ская-Дуб­ро­виц­кая (ум. до 1535 г.). 2-я жена: Мария Путя­тян­ка (ум. 1554 или 1561 г.).

3 поко­ле­ние

Дети Ива­на Вишневецкого:

Дмит­рий «Бай­да» Виш­не­вец­кий (ок. 1510 – 1564 гг.).

Кате­ри­на Виш­не­вец­кая (ум. до 1580 г.). Муж: Гри­го­рий Ход­ке­вич (ум. 12.11.1572 г.), касте­лян Вилен­ский, вели­кий гет­ман Литовский.

Андрей Виш­не­вец­кий (ум. 1584 г.). Каш­те­лян Волын­ский, каш­те­лян Брац­лав­ский, вое­во­да Волын­ский, ста­ро­ста Луц­кий. Жена: Эуфи­мия Верж­биц­кая (ок. 1539 – 1589 гг.).

Дети Алек­сандра Вишневецкого

Мак­сим Виш­не­вец­кий (ум. 1565 г.).

Алек­сандр Виш­не­вец­кий (ум. 1577 г.). Жена: Алек­сандра Капу­стян­ка (ум. ок. 1603 г.).

Эва Виш­не­вец­кая (ум. 1617/1618 г.). Муж: Петр Зба­раж­ский (ум. 1603/1604 г.).

Миха­ил Виш­не­вец­кий (1529 – 1584 гг.), каш­те­лян Брац­лав­ский, каш­те­лян Киев­ский. Жена: Гальш­ка Зено­вич (ум. до 1594 г.).

Сте­фа­ния Виш­не­вец­кая. Муж: Лукаш Курзенецкий.

4 поко­ле­ние

Дети Андрея Вишневецкого

Ган­на Виш­не­вец­кая (ум. ок. 1595 г.). Муж: Мико­лай Сапе­га (1526 – 1.11.1599 гг.), вое­во­да Витебский.

Зофья Анна Виш­не­вец­кая (ум. 1619 г.). 1-й муж: Ян Пац (ум. 1610 г.), вое­во­да Мин­ский. 2-й муж: Кшиштоф Вац­лав Шемёт (ум. 1614/1619 г.), ста­ро­ста Росенский.

Иза­бел­ла Алек­сандра Виш­не­вец­кая (ум. после 1612 г.). 1-й муж: Ежи Чарто­рый­ский (ум. 1626/1632 г.), в раз­во­де с 1605 г. 2-й муж: Ян Лахо­дов­ский, каш­те­лян Волынский.

Кон­стан­тин и Дмит­рий (умер­ли в младенчестве).

Скрипторій

№ 1

1641 р., трав­ня 31. Залоз­ці. Запо­віт русь­ко­го воє­во­ди кня­зя Костян­ти­на Вишневецького

Wiedząc wolą Bozą bÿdz takową, iż tego po kazdÿm człowieku potrzebuie, abÿ w boiazni iego żÿiąc w porządku wiek swoÿ skonczÿł, przeto ia, Constanti xiąze Wiszniowieckie, woiewoda ziem ruskich, poczuwaiąc sie w starości a rachuiąc sie z powinnoscią moią, że kto sie rodzi, vmrzeć musi, chcąc tedÿ dom moÿ w porządku dobrÿm po smierci sweÿ zostawic, ten testament zdrowÿ będąc na ciele ÿ vmÿsle, ÿ z dobrÿm vzÿwaniem on pisząc, ostatnią wolą moie tak disponuie.
Naprzod dusze moie w ręce Panu Bogu moiemu oddawam, prosząc Maiestatu iego Swiętego, abÿ mie nie karał według zasług ÿ postępkow // (1721) moich, ale miłosierdzie swe Swięte raczÿł miec nade mną.
Ciało moie grzeszne w kosciele załozieckim w sklepie, gdzie małzonka moia Orszula z Wielkich Kunczÿc Mniszkowna leżÿ, zadnÿch pomp tego mizernego swiata ÿ ceremonieÿ, zwłaszcza katafalkow, nie zazÿwaiąc, krom zwÿkłÿch starodawnÿch obrzędow koscielnÿch, w trumnie czarnÿm falendiszem obiwszÿ, pochowane bÿdz ma.
A iz bÿ sie chwała Boza pomnazała, ża dusze moie ÿ za dusze małzonek moich, także ÿ dziatek zmarłÿch, Curs Naswiętszeÿ Pannÿ abÿ na kazdÿ dzien bÿł odprawowanÿ w kosciele załozieckim, tedÿ do pierwszego funduszu nieboszczÿka pana Kamienieckiego vczÿnionego daie ÿ tÿm testamentem leguie szęść tÿsięcÿ złotÿch polskich gotowÿch, ktore w skarbcu są. Ta summa tedÿ ma bÿdz dana na wÿderkaf, z ktoreÿ prouisia na xięzą trzech isc ma, ÿ na muzÿkow, to iest organiste ÿ dwoch skrzÿpkow. Ten Curs iednak ma bÿdz odprawowanÿ sprawiedliwie, czego successorowie moi doglądać maią. Do tego mszÿ dwie załobne na kazdÿ tÿdzien spiewane za dusze tak moie, iako ÿ małżonek ÿ dziatek mo// (1722)ich odprawowane bÿdz maią a do tego xiądz proboszcz według dawnego zwÿczaiu nabozenstwo odprawowac ma. Koscioł zaczętÿ a niedomurowanÿ successorowie domurowac maią, do ktorego tÿsiąc złotÿch leguie.
Rosporządzaiąc dom moÿ małzonce moieÿ miłeÿ Krÿstÿnie z Komorowa xięznie Wiszniowieckieÿ, woiewodzineÿ ruskieÿ, prawo dozÿwotnie ÿ oprawe przed aktami grodzkiemi lwowskiemi zeznane in toto approbuie.
Sługom moim, ktorÿchem doznał cnotÿ, wiarÿ ÿ szczerośći, to leguie ÿ rozporządzam. Panu Wierzbickiemu dozÿwocie na wsi Podberescach zapisuie. Panu Pawłowskiemu Florianowi na wsi Fedorkach. Dąmbrowskiemu Prokopowi na teÿ maiętnosci, co teraz trzÿma. Panu Andrzeiowi Dobrzanskiemu na Bokiowne. Panu Janowi Zaborowskiemu na Hnidawie. Marcinowi Chlapowskiemu, Grzegorzowi Badowskiemu, Krzÿsztophowi Piaseckiemu, Woÿciechowi Trawinskiemu na wsiach Białÿchgłowach, Nieterpincach ÿ Trzcincu dozÿwocie zapisuie ÿ wedlug zasług ich, abÿ proportionaliter executor testamentu te maiętności ÿ gruntÿ tak w gaiach, stawach między niemi pomiarkował. // (1723) Panu Piotrowi Bockowi, panu Piotrowi Lekarskiemu, panu Mikołaiowi Stolskiemu po złotÿch polskich piąciuset leguie. Grÿgrowi Woÿtowi ÿ Marcinowi Rozanskiemu, iako daninÿ ode mnie trzÿmaią, tÿm testamentem dozÿwocie onÿm zapisuie. Komornikom wszÿstkim moim za zasługi ich słuszna nagroda ÿ vkontentowanie oddana bÿdz ma, prosze. Panią Skubiedziną przÿ dożÿwociu na wsi Krzÿwczÿcach zachowuie. Pokoiowych ÿ inszeÿ wszÿstkieÿ rozneÿ czeladzi, białÿchgłow, robotnic według zasług ich ma bÿdz popłacona.
Corki moie, Helene Warszÿcką, woiewodziną mazowiecką, Theophile Szÿszkowską, kasztellanową woÿnicką, te maią wÿrok vczÿnić według contractow od małzonkow ich ze mną spisanÿch.
Wnuczęta moie, Dmitra ÿ Constantego, Anne ÿ Barbare, Constantią wprzod Panu Bogu w sieroctwie ich poruczam, a miłosciwie vpraszam ich m[oś]ciow, ktorÿchem miłosci za żÿwota doznał, ÿ teraz po smierci mam nadzieie po łasce ich m[oś]ciow, jasnie wielmoznego jego m[oś]ci pana Jakuba Sobieskiego33, woiewode bełskiego, xiążęcia jego m[oś]ci Hieremia Wiszniowieckiego, jasnie wielmoznego jego m[oś]ci pana Piotra Szÿszkowskiego, kasztellana woÿnickiego, sÿna mego miłego, executorow // (1724) tego testamentu ÿ ostatnieÿ woli moieÿ naznaczam, abÿ ich mość radą zdrową ÿ pomocą we wszÿstkim tÿm sirotom pozostałÿm bÿli, ÿ ku dobremu tÿch sierot, ÿ wÿchowaniu, czwiczeniu staranie swe czÿnili.
Acz xięzna jeÿ mość Euphrosina s Tarnowa xięzna Wiszniowiecka, sÿnowa moia miła, zostaiąc po małzunku z wnuczęciem moim a coreczką zmarłego sÿna mego, tedÿ maiąc osobliwÿ wzgląd na one, summe sto tÿsięcÿ złotÿch polskich na dobrach moich dziedzicznÿch Czarnÿm Ostrowie ÿ wsiach, do niego nalezącÿch, oneÿ zapisuie, tudzisz ÿ dożÿwocie na tÿch dobrach, ktore ża żÿwota nieboszczÿk mąż ieÿ a sÿn moÿ Jerzÿ, starosta kamionacki, trzÿmał, żachowawszÿ wcale possessorow, ktorzÿ trzÿmaią wsi około Czarnego Ostrowa ode mnie, abÿ według praw swoich kazdÿ w pokoiu zostawał, ktorÿch sÿnowa moia krzÿwdzić nie ma.
Rzeczÿ moie wszÿstkie ruchowe, iako złoto, srebro, tak stołowe, iako ÿ insze, kleÿnotÿ, szatÿ, obicia iedwabne ÿ kobierce, konie, stada, bÿdła tak rogate, iako ÿ nierogate, armate ÿ wszÿstek sprzęt tak domowÿ, iako ÿ woiennÿ generaliter wnuczętom // (1725) moim po zmarłÿch sÿnach moich, to iest xiążęciu Januszu, koniuszÿm koronnÿm, Dmitrowi ÿ Constantemu pozostałÿm totaliter leguie ÿ tÿm testamentem moim daie ÿ daruie.
Corkÿ a wnuczęta moie nie maią nic do tÿch rzeczÿ ruchomÿch, ktore to rzeczÿ przez sług moich, to iest pana Jana Kazimierza Wierzbickiego, pana Floriana Pawłowskiego, pana Piotra Lekarskiego, pana Piotra Boczka, pana Woÿciecha Trawinskiego, ÿ przÿiacioł moich jego m[oś]ci pana Adama Klunskiego, jego m[oś]ci pana Jana Brzuchowskiego, ktorÿch vpraszam, abÿ spisane na regestrze ÿ rękami ich podpisane, tÿmze opiekunom pokazać maią ÿ abÿ wcale zostawali do rozrostu lat wnucząt moich Constantego ÿ Dmitra ich m[oś]ciow panow opiekunow vpraszam. A co bÿ miał mol zieść z tÿch rzeczÿ, tedÿ one sprzedać, lubo sługom wedlug zasług ich rozdać, co na vważenie ich m[oś]ciow daie, a kto ma od tÿch rzeczÿ moich klucze ÿ regestra, abÿ wcale ÿ wiernie oddali.
Summÿ wszÿstkie przeze mnie w listach, takze dlugi, tak na zapisÿ, iako ÿ recognitie ÿ listÿ tak moie, iako ÿ sÿna mego xiązęcia Jerzego // (1726) zmarłego wzięte, ile sie realnie pokazą, bez zadnÿch zawodow ich mość panowie executorowie, ktorÿch vpraszam, abÿ płacili.
Acz cięzarÿ prawne tak moie, iako ÿ wnucząt moich, abÿ ich mość panowie executorowie, ktorÿch vpraszam, abÿ vprzątali, ÿ długi z prouentow, z maiętnośći moich wziętÿch, znosili ÿ vprzątali ÿ ku naÿlepszemu dobremu tÿch sierot przÿwodzili.
A ci słudzÿ, ktorÿmem dozÿwocie vczÿnił, powinni będą kazdÿ z nich według vocatieÿ sweÿ służÿć, takze komornikom, ktorzÿ dawnieÿ służą, vkontentowanie bÿdz ma, ÿ tÿm wszÿstkim satisfactią vczÿnić, iż ich mość panowie executorowie maią, vpraszaiąc ÿ powtore tÿchze ich mośćiow panow executorow, abÿ te ostatnią wole moie wÿkonali ÿ we wszÿstkim dosÿc vczÿnili.
Ktorÿ to testament ręką moią własną podpisawszÿ przÿ bÿtnośći moieÿ34 jego m[oś]ci xiędza Franciszka Głoszkowskiego ÿ xiędza Jana Czeranowicza, proboszcza załozieckiego, tak spowiednika, ÿ przÿ bÿtnośći ich mosciow, jego m[oś]ci pana Adama Kłunskiego ÿ pana Jana Brzuchowskiego ÿ pana // (1727) Jana Turskiego, ktorÿchem vżÿł, abÿ sie na tÿm testamencie ostatnieÿ woli meÿ podpisali.
Działo sie w Załoscach roku Panskiego tÿsiąc szescset czterdziestego pierwszego miesiąca maia trzÿdziestego pierwszego dnia. Locus sigillorum quatuor.
Constanti xiąże Wiszniowieckie, woiewoda ziem ruskich, ręką swą.
Oczewisto proszonÿ pieczętarz Adam Klunskÿ, m[anu] pr[opri]ae.
Jan Turskÿ, ręką swą.
Jan Brzuchowskÿ z Brzuchowa, m[anu] pr[opri]ae.
Frater Franciscus Głoszkowskÿ, confessarius, m[anu] pr[opri]ae.
Xiądz Jan Czeranowicz, proboszcz załozieckÿ.

Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Львів. – Ф.9. – Оп.1. – Спр.394. – С.1720–1727. Копія, упи­са­на у три­бу­нальсь­кий декрет від 22 жовтня 1643 р.

33 Пріз­ви­ще «Sobieskiego» в тексті писар про­пу­стив, тому поста­вив зна­чок # і допи­сав із ним пріз­ви­ще вни­зу сторін­ки під остан­нім рядком.
34 Сло­во «moieÿ» тут зай­ве, оче­вид­но допи­са­но випадково.

Пере­клад

Віда­ю­чи Божу волю бути такою, що того по кож­ній людині потре­бує, аби в бояз­ні його живу­чи, у поряд­ку свій вік скін­чив, тому я, Костян­тин князь Виш­не­ве­ць­кий, воє­во­да русь­ких земель, почу­ва­ю­чись у ста­ро­сті та раху­ю­чись із моїм обов’язком, що хто наро­дить­ся, помер­ти мусить, бажа­ю­чи тоді мій дім у доб­ро­му поряд­ку піс­ля своєї смер­ті зали­ши­ти, цей теста­мент, здо­ро­вий будучи тілом і роз­умом, і з добрим ужит­ком його пишу­чи, мою остан­ню волю так диспоную.
Насам­пе­ред мою душу в руки Пану Богу моє­му від­даю, про­ха­ю­чи його Свя­тий Маєстат, щоб мене не карав від­по­від­но до моїх заслуг і поступ­ків, але своє Свя­те мило­сер­дя зво­лив мати наді мною.
Моє грішне тіло у зало­зе­ць­ко­му костелі у скле­пі, де моя дру­жи­на Оршу­ла з Вели­ких Кун­чи­ць Мниш­ків­на лежить, жод­них помп цьо­го мізер­но­го світу та цере­моній, особ­ли­во ката­фал­ків, не засто­со­ву­ю­чи, крім зви­чай­них ста­ро­дав­ніх цер­ков­них обрядів, у труні, оббив­ши [її] чор­ним фален­ди­шем, похо­ване бути має.
А щоби Божа хва­ла при­мно­жу­ва­лась, за душу мою і за душі моїх дру­жин, також і помер­лих діток, Курс Най­святі­шої Пан­ни аби кож­но­го дня був від­прав­ля­ний у зало­зе­ць­ко­му костелі, тоді до пер­шої фун­да­ції покій­ни­ка пана Каме­не­ць­ко­го вчи­не­ної даю й цим теста­мен­том леґую шість тисяч польсь­ких зло­тих готів­ко­вих, котрі у скарб­ни­ці є. Та сума тоді має бути пере­да­на на видер­каф, з якої від­сот­ки на трьох свя­ще­ни­ків мають іти, і на музик, тоб­то органі­ста і двох скри­палів. Той Курс однак має бути від­прав­ля­ний спра­вед­ли­во, чого мої спад­коєм­ці догля­да­ти повин­ні. До того дві жалоб­ні меси кож­но­го тиж­ня спі­вані за душі як мою, так і моїх дру­жин і дітей від­прав­ляні бути мають, а для того ксьон­дз-про­бощ згід­но з дав­нім зви­чаєм бого­слу­жін­ня від­прав­ля­ти має. Костел роз­по­ча­тий і недо­бу­до­ва­ний спад­коєм­ці дому­ру­ва­ти мають, на який тися­чу зло­тих леґую.
Роз­по­ряд­жа­ю­чи мій дім моїй милій дру­жині Кри­стині з Комо­ро­ва кня­гині Виш­не­ве­ць­кій, русь­кій воє­во­диній, пожит­тєве пра­во й опра­ву, визнані перед львівсь­ки­ми ґродсь­ки­ми акта­ми, в усьо­му апробую.
Моїм слу­гам, яких пізнав чес­но­ти, віру і щирість, то леґую та роз­по­ряд­жа­юсь. Пано­ві Веж­бі­ць­ко­му дожи­вот­тя на селі Під­бе­рез­цях запи­сую. Пано­ві Пав­ловсь­ко­му Флоріа­но­ві на селі Федір­ках. Дом­бровсь­ко­му Про­ко­по­ві на тій маєт­но­сті, що тепер три­має. Пану Анджеєві Доб­жансь­ко­му на Бокіїв­ні. Пану Яно­ві Забо­ровсь­ко­му на Гні­даві. Мар­ци­но­ві Хла­повсь­ко­му, Ґжеґо­жеві Бадовсь­ко­му, Кшишто­фо­ві Пясе­ць­ко­му, Вой­це­хо­ві Травінсь­ко­му на селах Біло­го­ло­вах, Нетер­пин­цях і Тро­стян­цеві дожи­вот­тя запи­сую і згід­но їхніх заслуг, щоб про­пор­цій­но екзе­ку­тор теста­мен­ту ті маєт­но­сті та ґрун­ти так у гаях, ста­вах між ними виміряв. Пану Пьо­тро­ві Боц­ко­ві, пану Пьо­тро­ві Лекарсь­ко­му, пану Мико­лаєві Стольсь­ко­му по п’ятсот польсь­ких зло­тих леґую. Ґриґро­ві Вій­то­ві та Мар­ци­но­ві Розансь­ко­му, які дани­ни від мене три­ма­ють, цим теста­мен­том дожи­вот­тя оним запи­сую. Усім моїм комір­ни­кам за їхні заслу­ги слуш­на наго­ро­да й укон­тен­ту­ван­ня від­да­на бути має, про­шу. Пані Ску­бе­ди­ну при дожи­вот­тю на селі Крив­чи­цях зали­шаю. Покой­о­вих та іншої всієї різ­ної челяді, жінок, робіт­ни­ць [вина­го­ро­да] від­по­від­но до їхніх заслуг має бути виплачена.
Мої донь­ки, Геле­на Вар­ши­ць­ка, мазо­ве­ць­ка воє­во­ди­на, Тео­фі­ла Шиш­ковсь­ка, вой­ни­ць­ка каш­те­ля­но­ва, ті мають зре­чен­ня вчи­ни­ти згід­но з кон­трак­та­ми, укла­де­ни­ми їхні­ми чоло­ві­ка­ми зі мною.
Моїх вну­чат, Дмит­ра та Костян­ти­на, Анну й Бар­ба­ру, Кон­стан­цію насам­пе­ред Пану Богу в їх сиріт­стві дору­чаю, та лас­ка­во про­шу їх мило­стей, кот­рих мило­сті за жит­тя пізнав і тепер піс­ля смер­ті маю надію по лас­ці їх мило­стей, ясно­вель­мож­но­го його милість пана Яку­ба Собесь­ко­го, белзь­ко­го воє­во­ду, кня­зя його милість Єре­мію Виш­не­ве­ць­ко­го, ясно­вель­мож­но­го його милість пана Пьо­т­ра Шиш­ковсь­ко­го, вой­ни­ць­ко­го каш­те­ля­на, мого мило­го сина, екзе­ку­торів цьо­го теста­мен­ту та моєї остан­ньої волі при­зна­чаю, аби їх милість здо­ро­вою радою й поміч­чю в усьо­му тим позо­ста­лим сиро­там були та до добра й вихо­ван­ня, нав­чан­ня тих сиріт своє ста­ран­ня чинили.
Кня­ги­ня ж її милість Евфро­зи­на з Тар­но­ва кня­ги­ня Виш­не­ве­ць­ка, мила моя сино­ва, зали­ша­ю­чись піс­ля чоло­віка з моїм вну­чат­ком і донеч­кою помер­ло­го мого сина, тоді маю­чи особ­ли­вий погляд на неї, суму сто тисяч польсь­ких зло­тих на моїх дідич­них маєт­ках Чор­но­му Ост­ро­ві та селах, при­на­леж­них до ньо­го, їй запи­сую, також і дожи­вот­тя на тих маєт­ках, які за жит­тя покій­ник її чоло­вік і мій син Єжи, кам’янський ста­ро­ста, три­мав, зали­шив­ши ціл­ко­ви­то посе­сорів, котрі три­ма­ють села нав­ко­ло Чор­но­го Ост­ро­ва від мене, аби згід­но зі свої­ми пра­ва­ми кож­ний у спо­кої зоста­вав­ся, кот­рих моя сино­ва крив­ди­ти не має.
Мої речі всі рухо­мі, як золо­то, сріб­ло, так сто­ло­ве, як і інше, клей­но­ди, шати, єдвабне оббит­тя й ковер­ці, коні, ста­да, бид­ло так рога­те, як і неро­га­те, зброю та все спо­ряд­жен­ня так домаш­нє, як і війсь­ко­ве ґене­раль­но моїм вну­ча­там по помер­лих моїх синах, тоб­то кня­зеві Яну­шу, корон­но­му коню­шо­му, позо­ста­лим Дмит­ро­ві й Костян­ти­но­ві ціл­ко­ви­то леґую й тим моїм теста­мен­том даю та дарую.
Мої донь­ки і вну­ча­та не мають нічо­го до тих рухо­мих речей, які то речі мої­ми слу­га­ми, тоб­то паном Яном Кази­ме­жом Веж­бі­ць­ким, паном Флоріа­ном Пав­ловсь­ким, паном Пьо­тром Лекарсь­ким, паном Пьо­тром Боч­ком, паном Вой­це­хом Травінсь­ким, та мої­ми при­я­те­ля­ми його милість паном Ада­мом Клунсь­ким, його милість паном Яном Бжу­ховсь­ким, кот­рих про­шу, аби пере­пи­сані в реєстр та під­пи­сані їхні­ми рука­ми, тим же опіку­нам пока­за­ти мають і аби у ціло­сті зали­ша­ли­ся до зрос­тан­ня років моїх ону­чат Костян­ти­на і Дмит­ра їх мило­стей панів опікунів про­шу. А що би мала міль з’їсти з тих речей, тоді їх про­да­ти, або слу­гам від­по­від­но до їхніх заслуг роз­да­ти, що на роз­суд їхніх мило­стей даю, а хто має від тих моїх речей клю­чі та реєстри, аби у ціло­сті й вір­но віддали.
Усі суми мною в листах, також бор­ги, так на запи­си, як і рекоґні­ції й листи так мої, як і мого сина кня­зя Єжи помер­ло­го взяті, якщо реаль­ні пока­жуть­ся, без жод­них викрутів їх милість пани екзе­ку­то­ри, кот­рих про­шу, аби платили.
Пра­во­ві ж обтя­жен­ня так мої, як і моїх ону­чат, щоб їх милість пани екзе­ку­то­ри, кот­рих про­шу, аби при­би­ра­ли, і бор­ги з при­бут­ків, узя­тих із моїх маєт­но­стей, усу­ва­ли і при­би­ра­ли та до най­кра­що­го добра тих сиріт приводили.
А ті слу­ги, кот­рим я дожи­вот­тя вчи­нив, повин­ні будуть кожен із них згід­но зі своїм покли­кан­ня слу­жи­ти, також комір­ни­кам, котрі дав­ні­ше слу­жать, укон­тен­ту­ван­ня бути має, і тим усім сатис­фак­цію вчи­ни­ти, що їх милість пани екзе­ку­то­ри мають, бла­га­ю­чи й повтор­но [про­шу] тих же їх мило­стей панів екзе­ку­торів, аби ту мою остан­ню волю вико­на­ли та в усьо­му досить вчинили.
Який то теста­мент моєю влас­ною рукою під­пи­сав­ши в моїй35 при­сут­но­сті його мило­сті ксьон­дза Фран­ціш­ка Ґлош­ковсь­ко­го і ксьон­дза Яна Чера­но­ви­ча, зало­зе­ць­ко­го про­бо­ща, так спо­від­ни­ка, та у при­сут­но­сті їхніх мило­стей, його мило­сті пана Ада­ма Клунсь­ко­го й пана Яна Бжу­ховсь­ко­го та пана Яна Турсь­ко­го, кот­рих я вжив, аби на цьо­му теста­мен­ті моєї остан­ньої волі підписалися.
Дія­ло­ся у Залоз­цях року Божо­го тися­ча шіст­сот сорок пер­шо­го міся­ця трав­ня трид­цять пер­шо­го дня. Міс­це печа­ток чотирьох.
Костян­тин князь Виш­не­ве­ць­кий, воє­во­да земель русь­ких, своєю рукою.
Осо­би­сто запро­ше­ний печат­ник Адам Клунсь­кий, рукою власною.
Ян Турсь­кий, своєю рукою.
Ян Бжу­ховсь­кий зі Бжу­хо­ва, рукою власною.
Брат Фран­циск Ґлош­ковсь­кий, спо­від­ник, рукою власною.
Ксьон­дз Ян Чера­но­вич, зало­зе­ць­кий пробощ.

Публ.: Олексій Він­ни­чен­ко. Запо­віт русь­ко­го воє­во­ди кня­зя Костян­ти­на Виш­не­ве­ць­ко­го (31 трав­ня 1641 р.): обста­ви­ни укла­ден­ня і внут­ріш­ня структура.

НОТАТКИ
  1. Пера­піс вой­ска Вяліка­го княст­ва Літоўска­го 1528 года / Мет­ры­ка Вяліка­го княст­ва Літоўска­го. – Кні­га 523. – Мінск, 2003. – С. 149.[]