Домонты

Домонты

Общие сведения о роде

ДОМОН­ТИ (Домон­ти-Мошенсь­кі, Domontowie, Domontowie Moszeńscy) – князівсь­кий рід влас­но­го гер­ба, гіл­ка князів Свирсь­ких. Про­то­пла­ста рода – Домонт Бутви­до­вич, сини яко­го у XVІ – пер­шій поло­вині XVІI ст. були зем­ле­влас­ни­ка­ми Київсь­ко­го повіту Київсь­ко­го воє­вод­ства. Родо­ве гніз­до – село Мош­ни Київсь­ко­го повіту Київсь­ко­го воє­вод­ства (нині Чер­кась­ко­го рай­о­ну Чер­кась­кої області), з дру­гої поло­ви­ни XVI ст. володі­ли містеч­ком Домон­тів на півд­ні Київ­щи­ни (Zrodla dziejowe., t. 20. W., 1894, s. 70; Лянц­ко­рон­ский В. Г. Гильом Левас­сер-де-Боплан и его исто­ри­ко-гео­гра­фи­че­ские тру­ды отно­си­тель­но Южной Рос­сии: I. Опи­са­ние Укра­и­ны. II. Кар­ты Укра­и­ны. К., 1901, с. 10).

За іншою вер­сією зас­нов­ник роду Василь (Гри­горій) був сином кн. Федо­ра Семе­но­ви­ча Глинсь­ко­го і бра­том путив­льсь­ко­го (1495-1500), зго­дом чер­кась­ко­го (1506) наміс­ни­ка Бог­да­на, який емі­гру­вав до Вели­ко­го князів­ства Мос­ковсь­ко­го (1508). Одна­ко прав­до­по­доб­но, что Домон­ты с Глин­ски­ми име­ли связь толь­ко по жен­ской линии.

Н. Яко­вен­ко без­під­став­но вва­жає князів Домон­тів пред­став­ни­ка­ми тієї ж лінії Глинсь­ких. Зокре­ма, в її схе­мі фігу­рує «Василь (Гри­горій) Федо­ро­вич Домонт Кіятів (зг. 1500)» 1. Оче­вид­но, така осо­ба ском­бі­но­ва­на з двох князів, які у Ю. Воль­фа фігу­ру­ють окре­мо: Василь-Гри­горій Федо­ро­вич Глинсь­кий (теж резуль­тат помил­ки – Василь був стар­шим сином Федо­ра Семе­но­ви­ча, а Гри­горій – молод­шим Федо­ра Іва­но­ви­ча) та «князь Василь Домонт Рятов (Rjatow), котро­го рід впи­са­но до пом’янника Київсь­ко­го поряд родів інших князів, що жили близь­ко 1500 р.» 2. Дже­ре­лом Воль­фа був опис пом’янника Києво-Мико­лаївсь­ко­го мона­сти­ря, куди було впи­са­но «Родъ кня­зя Васи­лія Домон­тов Рятовъ» (Восто­ков А. Опи­са­ние рус­ских и сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музе­ума. Санкт-Петер­бург, 1842. С. 579). Що тут озна­чає загад­ко­ве «Рятовъ», ска­за­ти неможливо.

Князь Сте­фан Домонт запи­сан в роде Ива­на Яро­сла­во­ви­ча, послед­не­го удель­но­го кня­зя Пин­ско­го, умер­ше­го без­дет­ным, кото­рый был женат на Олель­ковне. Князь Сте­фан Домонт там допи­сан на полях. И тут же допи­са­ны Ерши — пред­ки жены осно­ва­те­ля рода Пота­па, кото­ро­го Яко­вен­ко счи­та­ет Домон­то­ви­чем. Какое отно­ше­ние они име­ли к кня­зю Ива­ну Яро­сла­во­ви­чу — неизвестно.

Воз­мож­но одна из вет­вей име­ла зем­ли воз­ле Логой­ска: по родо­вым леген­дам князь Гарайн Д. слу­жил у под­ляш­ско­го вое­во­ды В.Тышкевича око­ло 1567 года, кото­рый заве­щал кня­зю бояр­ский дво­рец (двор) Меду­ха­ва око­ло Лагойска.

Так­жет суще­ство­вал род Дов­монт-Сесиц­ких — литов­ский кня­же­ский род, не поль­зу­ю­щий­ся кня­же­ским титу­лом. Князь Гав­ри­ил Дов­мон­то­вич осно­вал в 1434 — 1444 годах местеч­ко Сеси­ки, от кото­ро­го потом­ки его при­ня­ли фами­лию. Род Сесиц­ких име­ет герб Гип­по­цен­тавр и вне­сен в VI и I части родо­слов­ной книги.

Літе­ра­ту­ра

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 51-54; Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S. 199-200; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. Волинь і Цен­траль­на Украї­на. – Київ, 2008. – С. 364. А.Н.Нарбут. Гене­а­ло­гия Бело­рус­сии. Выпуск 4. М. 1996. 172 с.

Геральдика

Нако­неч­ник стре­лы меж­ду дву­мя полу­ме­ся­ца­ми. Domontowie h. Herb ich przedstawia grot od strzały utkwiony w dwóch księżycach, barkami do siebie zwróconych.

Герб их име­ет боль­шое сход­ство с гер­бом Лис кня­зем Свирських.

Генеалогия

I генерація

КН. ДОМОНТ БУТВИ­ДО­ВИЧ (1483) 

1483, род­ные бра­тья кня­зья Домунт и Якоб Свир­ские (Ducem Domunth, Jacobum fratrem germanum de Swyr) 3 упо­ми­на­ют­ся в каче­стве сви­де­те­лей в дар­ствен­ной запи­си костё­лу в селе Уша­ко­во (Вой­стом) в Свен­цян­ском пове­те 4. 31 октяб­ря 1484, Dominum Daumunt Butwidowicz – сви­де­тель, титул кня­зя отсут­ству­ет. 5

IІ генерація

СТЕ­ФАН ДОМОН­ТО­ВИЧ († поч. XVI ст.)

Упо­ми­на­ет­ся в Помян­ни­ке Кие­во-Печер­ской лав­ры 1532 г.: «Кня­зя Сте­фа­на Домон­то­ви­ча» (Домон­то­ви­ча при­пи­са­но на полі). Князь Сте­фан Домонт запи­сан в роде Ива­на Яро­сла­во­ви­ча, послед­не­го удель­но­го кня­зя Пин­ско­го, умер­ше­го без­дет­ным, кото­рый был женат на Олель­ковне. Князь Сте­фан Домонт там допи­сан на полях. И тут же допи­са­ны Ерши — пред­ки жены осно­ва­те­ля рода Пота­па, кото­ро­го Яко­вен­ко счи­та­ет Домон­то­ви­чем. Какое отно­ше­ние они име­ли к кня­зю Ива­ну Яро­сла­во­ви­чу — неиз­вест­но. Воз­мож­но, что запись сде­ла­ла жена Пота­па — Улья­на Пота­по­вая — Ершо­ва, она в то вре­мя была уже монахиней.

КН. ВАСИЛЬ ДОМОНТ († до 1537),

пер­вый вид­ный пред­ста­ви­тель рода князь Васи­лий он жил меж­ду XV и XVI сто­ле­ти­я­ми и вла­дел Мош­на­ми. От пер­вой жены имел сына Васи­лия, от вто­рой Алё­ны Глин­ской — 2 доч­ки, вышли замуж за Яна Кел­бо­уз­ска­го и Миха­и­ла Грыбуновича-Байбузу.
Інші володін­ня Глинсь­ких на Вор­склі відій­шли до сест­ри кня­зя Юрія, Огро­фе­ни. У 1638 р. мос­ковсь­ким послам було пред­став­ле­но ряд ста­рих доку­мен­тів, серед яких зна­чи­ли­ся: «Листъ судо­вый или заклад­ной кня­зя Юрья Глин­ска­го сест­ры Огро­фе­ны Бай­бу­зи­ны на Вор­склъ и Глин­щи­ну, писан в Чер­касѣхъ, лѣта 1537, мѣся­ца Мая въ 12 день, индик­та 10 (…) и запис­ка на имѣ­нье Глин­щи­на и Вор­склъ и иныхъ вот­ч­инъ отъ княж­ны Огро­фе­ны Васи­льев­ны Глин­ской, зем­лян­ки Чер­кас­кой, зятю ее Михай­лу Ива­но­ви­чю Гри­бу­но­ву подъ дачею лѣта 1550, Нояб­ря 12 дня, индик­та 8» 6.

В описі Чер­кась­ко­го зам­ку 1552 р. вка­за­но, що «Михай­ло Гра­бу­но­вичъ маеть по жоне жъ, княжъне Домон­товне сели­що у Лебе­динѣ на полы зъ Яномъ Кель­бо­въскимъ, а дру­гое сели­що и горо­ди­ще за Дне­промъ у Сиве­ре на рецѣ Вор­ск­ле, на имя Глин­ско» 7. Напевне, тестем Михай­ла Гра­бу­но­ви­ча (Гри­бу­но­ва) був князь Василь Домонт, земя­нин чер­кась­кий, зга­да­ний у тому ж описі без­по­се­ред­ньо перед свої­ми зятя­ми. Тещею ж Гри­бу­но­ви­ча, тоб­то дру­жи­ною кня­зя Домон­та, як вид­но з акта 1550 р., була княж­на Огро­фе­на Глинсь­ка, від якої він і отри­мав «Глин­ско».

На під­ставі цих даних Ю. Вольф виком­бі­ну­вав, що Огро­фе­на Васи­лів­на, доч­ка кня­зя Васи­ля-Гри­горія (так!) Федо­ро­ви­ча, була заміж­ня двічі: 1) за Бай­бу­зою; 2) за кня­зем Васи­лем Домон­том, від яко­го мала доч­ку, вида­ну за Михай­ла Гри­бу­но­ви­ча – також Бай­бу­зу 8. При цьо­му Вольф бук­валь­но сприй­няв інфор­ма­цію, наве­де­ну в актах 1537 й 1550 рр. Але слід вра­хо­ву­ва­ти, що вка­за­ні доку­мен­ти відо­мі не в ори­гі­на­лах і навіть не в копіях, а лише в корот­ких пере­ка­зах, вне­се­них до мос­ковсь­кої дипло­ма­тич­ної доку­мен­та­ції 1638 р. Нам видаєть­ся, що ці тек­сти містять дві помил­ки, піс­ля коре­гу­ван­ня яких усе «стає на свої міс­ця». А саме, в акті 1537 р. замість «Бай­бу­зи­ны» слід чита­ти «Бай­бу­зе» чи «Бай­бу­зине», а в акті 1550 р. замість «Васи­льев­ны» – «Васи­лье­вой», тоб­то тра­ди­цій­ну вказів­ку на ім’я чоло­віка, кня­зя Васи­ля Домон­та. На користь тако­го коре­гу­ван­ня існує, здаєть­ся, і пря­мий доказ. М. Є. Бич­ко­ва, з поси­лан­ням на руко­пис Г. О. Влась­є­ва, пише, що князь Юрій Гри­го­ро­вич «у трав­ні 1537 р. видав сест­ру заміж за кн. Оревсь­ко­го» 9. Напевне, мова тут іде (зва­жа­ю­чи на дату) про той самий акт Огро­фе­ни, сест­ри кня­зя Юрія Глинсь­ко­го, від 12 трав­ня 1537 р. А якщо так, то Огро­фе­на (про якусь іншу її сест­ру нічо­го не зга­дуєть­ся) у гра­мо­ті фігу­ру­ва­ла не як «Бай­бу­зи­на», а була пря­мо назва­на дру­жи­ною кня­зя Оревсь­ко­го. Остан­ньо­го і слід ото­тож­ни­ти з Васи­лем Домон­том. У тако­му разі він мав похо­ди­ти з роду князів Дру­ць­ких-Горсь­ких: ті були влас­ни­ка­ми Оревсь­ко­го маєт­ку (суч. Ара­ва у кіль­кох км на пів­день від Дру­ць­ка, в Біло­русі), від яко­го вдо­ва одно­го з Горсь­ких у 1541 р. зветь­ся кня­ги­нею Оревсь­кою 10.

Таким чином, слід гада­ти, у 1537 р. княж­на Огро­фе­на Гри­горів­на Глинсь­ка заста­ви­ла Глин­щи­ну комусь із Бай­буз, а у 1550 р. – оста­точ­но запи­са­ла її своє­му зятю. Остан-ній, шля­хет­ний Михай­ло Гри­бу­но­вич Бай­бу­за, 28 січ­ня 1578 р. за при­вілеєм коро­ля Сте­фа­на Баторія отри­мав у вічне володін­ня ще й «въ ста­ро­ствѣ нашимъ Чер­ка­съким и Канев­скимъ пусты­ню ку оса­жа­ню люд­ми, назва­ную реку Сулу, реку Удай и реку Соло­ни­цу, з речъ­ка­ми и озе­ра­ми, почавъши с конъ­ца, горою Сулы от Сня­ти­на, рубе­жа мос­ков­ско­го, ажъ вниз до устя Дне­пра» 11. Втім, уже через п’ять років ці зем­лі фак­тич­но захо­пи­ли князі Виш­не­ве­ць­кі, роз­по­чав­ши ство­рен­ня влас­но­го князів­ства на ліво­бе­ре­ж­жі – відо­мої «Виш­не­веч­чи­ни».

1-й брак: ИРИНА.

2-й брак: КНЖ. ОГРО­ФЕ­НА ГРИ­ГОРІВ­НА ГЛИНСЬ­КА (1537).

IV генерація

КН. ВАСИЛЬ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ДОМОНТ (1552)
1535 р. – «Домон­то­ве село та Мош­ни здав­на на замок вози­ли і воду носи­ли по тиж­ню, рік від року ту служ­бу на замок служили».
имел сына Гри­го­рия и доч­ку Авдотью.

Ж.: ……. …….. ………..

КН. МИХАЙ­ЛО ВАСИЛЬОВИЧ

КНЖ. ……… ВАСИ­ЛІВ­НА ДОМОН­ТІВ­НА (1552)

У описі Чер­кась­ко­го зам­ку 1552 р. вка­за­но, що «Михай­ло Гра­бу­но­вичъ маеть по жоне жъ, княжъне Домон­товне (…) сели­що и горо­ди­ще за Дне­промъ у Сиве­ре на рец Вор­ск­ле, на имя Глинско»51. Напевне, тестем Михай­ла Гра­бу­но­ви­ча (Гри­бу­но­ва) був князь Василь Домонт, земя­нин чер­кась­кий, зга­да­ний у тому ж описі без­по­се­ред­ньо перед свої­ми зятя­ми. Тещею ж Гри­бу­но­ви­ча, тоб­то дру­жи­ною кня­зя Домон­та, як вид­но з акта 1550 р., була княж­на Огро­фе­на Глинсь­ка, від якої він і отри­мав «Глин­ско».

М.: МИХАЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ ГРИ­БУ­НО­ВИЧ БАЙБУЗА.

КНЖ. ………… ………….. ДОМОН­ТІВ­НА († піс­ля 1552)

Лебе­дин на верхів’ях рч. Турії нале­жав з XV в. до кн. Глинсь­ких, потім перей­шов до зятя кн. Довмонта[Так зазна­чив Е. Рулі­ковсь­кий у Sł. Geogr. V. 642, инак­ше Wolff, Kn. с. 89.], далі до його зятів Кел­бовсь­ко­го та Гри­бу­но­ви­ча Бай­бу­зи: їх як-раз зазна­чає люст­ра­ція, пере­ра­хо­ву­ю­чи ухо­ди чер­кась­кі — „Янъ Кел­бов­скій… Михай­ло Гра­бу­но­вичъ… по жонѣ княж­ни Домон­товне въ поса­зе ее сели­ще у Лебе­динѣ на полы“ (Арх. VII, І, с. 90), так само зазна­чив цю систе­му спад­щи­ни Мих. Кел­бовсь­кий у своїм позві, внук Геле­ни з Глинсь­ких Бази­ло­вої Домон­то­вої (Źr. dz. XXI, 270).
В 1613—18 рр. спад­коєм­ці вели між собою судо­ві спра­ви з при­во­ду поді­лу спад­щи­ни і роби­ли наско­ки (Źr. dz. XXI, 184, 247, 270). Кири­лів на верхів’ях р. Оль­шан­ки зга­дуєть­ся в звяз­ку з Лебе­ди­ним, у судо­вих спра­вах з при­во­ду Лебе­ди­на спад­коєм­ці зазна­ча­ли теж і Кири­лів (Źr. dz. XXI, 247, 270).

М.: ЯН КЕЛБОВСЬКИЙ

V генерація

КН. ГРИ­ГО­РИЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ДОМОНТ МОШЕНСЬ­КИЙ (1585, † бл.1598)

вла­дел име­ни­я­ми Мош­ны, Паву­ко­ви­ча­ми, Домон­тов (после про­дал в 1591г) дво­ра­ми в Кие­ве и Черкасах.
Гри­горій одру­жи­вся з Полонією Тишан­кою Биковсь­кою і 1585 р. пере­дав їй у влас­ність «маєток свій влас­ний бать­ківсь­кий Доман­то­ви­чі з людь­ми». Доман­тів­щи­на тоді вклю­ча­ла Золо­то­но­шу, Піща­ну, Анти­пів­ку, Мош­ни, Лебе­дин. Мош­ны он про­дал кня­зям Виш­ня­вец­ким. Осталь­ные его име­ния пере­шли Апо­ли­на­рии Тышан­ки Быков­ской, она про­да­ла их кня­зю Виш­нев­ско­му 1640 г. После это­го про род Д. отсут­ству­ет. Послед­ний вла­дел Домон­та­ми, Мош­ной, Пау­ко­ви­ча­ми, тре­мя дво­ра­ми в Кие­ве и тре­мя дво­ра­ми в Чер­кас­сах. Он, его вдо­ва и его сест­ра в основ­ном рас­про­да­ли свои име­ния кн. Виш­не­вец­ким. Послед­нее упо­ми­на­ние о них в 1640 г.
Василь Васи­льо­вич Домонт-Глинсь­кий († піс­ля 1555) зали­шив по собі сина Гри­горія (Юрія) і двох дочок, з яких стар­ша N († до 1552) вий­ш­ла заміж за Михай­ла Іва­но­ви­ча Гри­бу­но­ви­ча-Бай­бу­зу, а молод­ша Овдо­тя, або Неви­да­на († 1608) – за Михай­ла Лас­ка. Влас­ник Мошен, Домон­то­ва і Золо­то­но­ші Гри­горій (Юрій) Домонт-Мошенсь­кий († бл. 1598) у шлю­бі з Апо­лонією, доч­кою київсь­ко­го підвоє­во­ди Федо­ра Тиші, наро­див єди­ну спад­коє­ми­цю N, яка побра­ла­ся з N Олек­ши­чем і, зали­шив­ши по собі кіль­кох дітей, померла.

В 1613—18 рр. спад­коєм­ці вели між собою судо­ві спра­ви з при­во­ду поді­лу спад­щи­ни і роби­ли наско­ки (Źr. dz. XXI, 184, 247, 270). Кири­лів на верхів’ях р. Оль­шан­ки зга­дуєть­ся в звяз­ку з Лебе­ди­ним, у судо­вих спра­вах з при­во­ду Лебе­ди­на спад­коєм­ці зазна­ча­ли теж і Кири­лів (Źr. dz. XXI, 247, 270).1616 р. Зла­то­польсь­кий (за дору­чен­ням чер­кась­ко­го ста­ро­сти Я.Острозького) подав позов на Полонію Домонт про неза­конне володін­ня селя­на­ми, що ніби­то нале­жа­ли до Чер­кась­ко­го ста­ро­ства. 1635 р. корон­но­му страж­ни­ку С.Лащеві нака­за­но відібра­ти королівсь­кі маєт­ки від П.Домонт. Ста­ра кня­ги­ня, взяв­ши з собою пра­вну­ку Марію Олек­сич­ну, втек­ла до Чер­кас на чов­ні під опіку кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го. Лящ володів Домон­то­вим 4 роки, 1639 р. зброй­ний загін на чолі з кня­зем Виш­не­ве­ць­ким повер­нув Домон­тів кня­гині. Про­те наступ­но­го ж року купив його у неї за 666 зло­тих. Він нама­гав­ся пока­то­ли­чи­ти насе­лен­ня. Про­те насе­лен­ня про­до­в­жу­ва­ло збері­га­ти пра­во­слав­ну віру. На моги­лі Дов­мон­та дов­гий час збері­га­лась кап­ли­ця та 6-мет­ро­вий хрест. у своїм позві, внук Геле­ни з Глинсь­ких Бази­ло­вої Домон­то­вої (Źr. dz. XXI, 270).

Гри­го­рий, про­дал Домон­тов м-ко, в 1591 г., Миха­и­лу Лас­ко (Lascowi), а от него оно опять пере­хо­дит из рук в руки, пока не доста­лось в поло­вине XVIII в. Евста­фию Потоцкому.).
Днев­ник Эри­ха Ляс­со­ты из Стеб­ле­ва: До места, где впа­да­ет в Днепр река Рось с пра­вой сто­ро­ны (2 мили). Домон­тов — горо­док и замок на левой сто­роне Дне­пра в рас­сто­я­нии одной мили от бере­га, при­над­ле­жа­щей кня­зю Домонту.
По сло­вам люст­ра­ций 1616 и 1631 гг. Домон­то­вым вла­де­ла вдо­ва кн. Гри­го­рия, кня­ги­ня Поло­ния Тышан­ка Домон­то­вая (Арх. юго-зап. Рос. ч. VII, т. I, стр. 315, 367)).

Ж.: АПО­ЛОНІЯ ФЕДОРІВ­НА ТИШАНКА-БИКОВСЬКА.(1585, 1631)

КНЖ. ОВДО­ТЯ-НЕВИ­ДА­НА ВАСИ­ЛІВ­НА († 1608)

М.: МИХАЙ­ЛО ЛАСКО.

VI генерація

КНЖ…………. ГРИ­ГОРІВ­НА ДОМОН­ТІВ­НА (поча­ток XVII ст.)

Напри­кін­ці ХVI ст. Пісо­чен зга­дуєть­ся вже як Піща­на або Піщане, при­ватне містеч­ко кня­зя Гри­горія Васи­льо­ви­ча Домонт Мошенсь­ко­го. В той час містеч­ка Домон­тів, Піща­на і Золо­то­но­ша скла­да­ли т. зв. «Домон­тів­щи­ну» – при­ватне володін­ня князів Домон­тів. У посаг за князів­ною Домонт вона пере­хо­дить до київсь­ко­го зем’янина-шляхтича Олек­шич-Ґера­новсь­ко­го, а потім до його сина – Богу­фа­ла. У 1635 р. страж­ник корон­ний Самій­ло Лащ Тучапсь­кий вчи­нив наїзд на містеч­ка Домон­тів, Піща­ну і Золо­то­но­шу та захо­пив їх. Ста­ра кня­ги­ня Апол­лонія Домонт, схо­пив­ши пра­внуч­ку, лед­ве встиг­ла втек­ти до Чер­кас під опіку кня­зя Костян­ти­на Кори­бут Виш­не­ве­ць­ко­го. Чоти­ри роки вона всю­ди шука­ла допо­мо­ги. Зре­штою, в 1638 р. могут­ній князь Яре­ма Виш­не­ве­ць­кий надав їй тисяч­ний загін своєї при­ват­ної армії. Блис­ка­вич­ним уда­ром був захопле­ний замо­чок в Домон­то­ві, а потім від­би­ті містеч­ка Піща­на і Золо­то­но­ша. У 1640 р. кня­ги­ня про­дає «Домон­тів­щи­ну» кня­зю Яре­мі Виш­не­ве­ць­ко­му, оче­вид­но, не споді­ва­ю­чись її утримати.
Князь Яре­ма під­твер­джує свої пра­ва на ці зем­лі, що були надані ще його дідам та пра­ді­дам. Однак все таки при­хо­дить­ся вели­ку части­ну своїх володінь заби­ра­ти збройно(кгвалтом). В цих війсь­ко­вих діях на ліво­бе­ре­ж­жі по від­во­ю­ван­ню своїх та захоплен­ню чужих тери­торій істо­ри­ки виді­ля­ють шість ета­пів. В верес­ні 1635 року, озброїв­ши 1000 чоло­вік поси­лає їх на захоплен­ня добр у страж­ни­ка корон­но­го, ста­ро­сти овру­ць­ко­го та канівсь­ко­го Самуї­ла Лаща. Коман­ди­ром цієї хоруг­ви були бра­ти Олек­сандр та Богу­фал Олек­ши­чі Кге­ра­новсь­кі, і як не див­но кня­ги­ня Полонія Домон­тів­на, вдо­ва кня­зя Гри­горія Домон­то­ва. Були захоплені «…кгвал­томъ съ зна­ка­ми воен­ны­ми, съ рот­містра­ми надъ хоруг­вя­ми, съ стрель­бою огни­стою….» город­ки Домон­тов, Піщане, Золотоноша.

М.:……….. ………… ОЛЕКШИЧ-ҐЕРАНОВСЬКИЙ.

Гра­мо­та кня­зя Алек­сандра (Олель­ка) Вла­ді­міро­ви­ча Киев­ско­му доми­ни­кан­ско­му мона­сты­рю, под­твер­жда­ю­щая пра­ва это­го мона­сты­ря на сбор пошлин, назы­ва­е­мой поклод­ное, и на вла­де­ние уро­чи­ше Хло­пач или Паш­ня, лежа­щим на Сыр­це, пожа­ло­ван­ным мона­сты­рю вели­ки­ми кня­зья­ми Вла­ди­ми­ром Оль­гер­до­ви­чем u Вито­в­дом. 1411. 

In nomine Domini Amen. Cum humana memoria de facili labitur, necesse est, ut testimonio litterarura ac testium roboretur. Nos igitur, Alexander, Dei gratia Dux et haeres Kijoviae et cetera, significamus tenore praesentium universis et singulis: quomodo donationem per eleemosynam, quara praeclarus felicis memoriae Wlodimirus.

Dei gratia Dux Kijoviae et caet., pater Noster carissimus, ecclesiae Sancti Nicolai in Kijow ac fratribus Ordinis Sancti Dominici donavit seu dedit; demumque praeclarissimus Vitoldus, Dei gratia Dux Magnus’ Lithuanorum bonae memoriae, littera sua confirmavit. Nos autem, his visis seu consideratis, dictam donationem vel eleemosynam patris Nostri iam dicti duximus confirmandam, praesentibusque confirmamus:
velut theloneum, vulgo Poklodne, ut ex antique tenuerunt et recipiebant, villamque in ulteriori Syrecz sitam, et allodium, dictum Chlopacz vel Paschnia, quae bona fuerunt cuiusdam foeminae, dictae Bieschowa Baba, cum omni jure, dominio omnibusque proventibus, quicunque in dictis bonis fuerunt vel fieri possint, nihil pro Nobis
reservantes, perpetue ef in aevum damns et tribuimus dictam villam et praefatam allodium cum dicto theloneo antedictae ecclesiae S. Nicolai et conventui Sancti Dominici ordinis tenere, habere pacificeque possidere, uti, frui et adusus sues, prout melius videbitur eis, converti. In cuius rei fidem sigillum. Nostrum praesentibus est subappensum. Actum et datum Kijoviae, feria quinta proxima post Dominicam Laetare, anno Domini millesimo quadringentesimo decimo primo, praesentibus strenuis: Pelcone, marschalco Nostro, Demontone et aliis quam plurimis fide dignis nobilibus. Cuius privilegii exemplar originale ad affectatiouem ofl’erentis est restitutum eidem offerenti. 

Ex actis castrensibus Leopoliensibus rescriptum. Sigismundus Poradowski, vicecapitaneus et judex castrensis Leopoliensis. 

При­ме­ча­ние: Гра­мо­та эта была под­твер­жде­на в послед­ствии коро­ля­ми: Алек­сан­дром в 1495 г. Сигиз­мун­дом I — в 1509, Сигиз­мун­дом Авгу­стом в 1560, Сте­фа­ном — в 1577, Сигиз­мун­дом III — в 1614, Вла­ди­сла­вом І — в 1638 и Іоан­ном Кази­ми­ром — в 1649 г.
(Опи­са­ние Кіе­во-Софій­ско­го собо­ра и Киев­ской епар­хіи — прео­св. митр. Евгенія —При­бав­ленія, cmp. 16—29).

НОТАТКИ
  1. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя. Київ, 2008. С. 364.[]
  2. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 52, 87.[]
  3. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej / Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis
    necnon Dioceseos Vilnensis. T. 1 (1387-1507). № 331, s. 387-388.[]
  4. Słown. Geogr. T. XIII, s. 761[]
  5. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej / Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis
    necnon Dioceseos Vilnensis. T. 1 (1387-1507). № 342, s. 397-399.[]
  6. Двор­цо­вые раз­ря­ды. Санкт-Петер­бург, 1851. Т. II. Стб. 900.[]
  7. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1886. Ч. VII. Т. I. С. 90 (тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «Скве­ре» замість «Сиве­ре», як у руко­писі, див.: Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 46, прим. 63).[]
  8. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 52, 87, 92 (таб­ли­ця).[]
  9. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (фонд Г. О. Влась­є­ва).[]
  10. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 138, przyp. 1, 20, s. 341. У відо­мих родо­во­дах князів Горсь­ких Василь Оревсь­кий (Домонт) від­сут­ній. Але вар­то зазна­чи­ти, що відо­мо­сті про шлюб княж­ни Глинсь­кої з кня­зем Оревсь­ким запо­зи­чені з руко­пи­су Г. О. Влась­є­ва, який під­го­ту­вав до видан­ня саме матеріа­ли з гене­а­ло­гії князів Дру­ць­ких: посмерт­но була опуб­лі­ко­ва­на лише пер­ша части­на цієї робо­ти, а пла­ни про­до­в­жен­ня, в т. ч. про лінію Горсь­ких, так і зали­ши­ли­ся нере­алі­зо­ва­ни­ми (Вла­сьев Г. А. Потом­ство Рюри­ка. Мате­ри­а­лы для состав­ле­ния родо­сло­вий. Пет­ро­град, 1918. Т. 2. Кня­зья Вла­ди­ми­ро-Волын­ские. Вып. 1 (без титуль­но­го арку­ша). С. [1], III-IV).[]
  11. Мате­ри­а­лы по исто­рии зем­ле­вла­де­ния кня­зей Виш­не­вец­ких в Лево­бе­реж­ной Укра­ине / Сооб­щил Ф. Д. Нико­лай­чик // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра лето­пис­ца. Киев, 1900. Кн. XIV. Отдел III. С. 86[]