Общие сведения о роде
ОСТРОЖЕЦЬКI, ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦЬКІ, ЛИЖИНОСИ (польск. Hołownia-Ostrożecki, рос. Острожецкие) – князівський рід, судячи з їх знаку на печатці, який нагадував різновид тризуба, походили від Рюриковичів. Мали невеликий уділ у Луцькому повіті на Волині з центром у Острожці, який могли отримати від Свидригайла Ольгердовича, як багато його прихильників, які втратили свої князівства в інших землях.Версія про їх походження від Гедиміновичів позбавлена будь-яких доказів. Наталя Яковенко припускає, що князь Дмитро Головня був онуком Наримунта Ґедиміновича. Ян Тенґовський і Олег Однороженко вважають родоначальником Острожецьких двох різних осіб, загиблих 12 серпня 1399 року в битві на Ворсклі. Польський історик доводить, що засновника роду звали Дмитро Коріатович Боброк-Волинський, тоді як український припускає, що ним був Дмитро Данилович Острозький.
Джерела
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. – Warszawa, 1895. – S. 131–134; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1904. – Т. 7. – S. 315; Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. – Warszawa, 1916. – T. 13. – S. 113; Тесленко І. Походження князів Головнів-Острожецьких у світлі нововиявлених джерел // Студії і матеріали з історії Волині / Ред. В. Собчук. – Кременець, 2012. – С. 129–152.
Родовід князів Острожецьких
І генерація
КНЯЗЬ ДМИТРО ...... ДЕРЕВЕНСЬКИЙ (пер. трет. XV ст.).
1446 року князь Іван Дмитрович за вірну службу при боці Свидригайла отримав разом із синами Острожець та ряд інших володінь (див. додаток 2). З надання випливають імена Іванового батька Дмитра й сина Гліба (цей документ – перша й остання згадка про всіх трьох).
Печатка князя Петра Михайловича Головні-Острожецького з 1507–1533 рр. В її полі зображено щит, на якому вміщено знак у вигляді з’єднаних стовпом двох півкіл з кінцями загнутими додолу і вбік; над щитом – шолом, в нашоломнику два дерева, навколо щита намет; коловий напис виконано на стрічці мінускульним шрифтом: sigillum pe ...[Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. – Teka ІІ, plik 11; Teka ІII, plik 16 (кругла, розмір 26 мм)]. Не може не впадати у вічі виразна подібність між цим найдавнішим з відомих нам гербів князів Головнів-Острожецьких та гербом князів Острозьких, яким його знаємо впродовж другої половини XIV–першої половини XVI ст. [Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. – Teka ІІ, plik 39; plik 41; AGAD w Warszawie.– Archiwum Zamoyskich. – Sygn. 33. – S. 678; Archiwum Radziwiłłów. – Dz. XI. – Sygn. 17. – S. 68; Sygn. 18. – S. 1;Perg. 1212; Perg. 8409; ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 644. – Арк. 1.] (див. для прикладу печатку Костянтина Івановича князя Острозького з 1508 р.[ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 644. – Арк. 1; AGAD. – Perg. 8409; Archiwum Radziwiłłów. – Dz. XI. – Sygn. 18. –S. 1.).] Власне, відмінність полягає лише у відсутності зображення зірки на гербі Головнів-Острожецьких. На думку, така подібність геральдичних знаків не може бути випадковою, і, очевидно, вказує на спорідненість даних княжих родів.видається цілком вірогідним припущення, що князі Головні-Острожецькі могли походити від одного з молодших синів Данила Васильковича з Острога – князя Дмитра, який загинув у битві на Ворсклі 1399 р. Відомості про цього князя є вкрай обмеженими – власне, крім факту участі в нещасливій для литовсько-руської держави битві, жодної достовірної інформації в нашому розпорядженні немає. З іншого боку, не менш проблемною, щодо висвітлення в джерелах, є також постать першого з князів Острожецьких, який відомий лише за іменем по-батькові князя Івана Дмитровича, якого знаємо з документу з 1446 р. На нашу думку, не було б великим перебільшенням припустити, що князь Дмитро Острожецький та князь Дмитро Данилович Острозький є однією й тією жсамою особою. Хронологічна відстань між битвою на Ворсклі, в якій загинув Дмитро Данилович, та актом 1446 р., в якій згадано сина князя Дмитра Острожецького – Івана, не є надто великою, щоб зробити дане припущення неможливим. Вирішальним же аргументом для підтвердження даної версії має послужити встановлений нами факт подібності геральдичних знаків князів Острозьких та Острожецьких.
[Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. – S. 343; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 232. 197 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. – S. 131.]
ІІ генерація
КНЯЗЬ ИВАН ДМИТРИЕВИЧ ЛИЗИНОС ДЕРЕВЕНСЬКИЙ І ОСТРОЖЕЦКИЙ († після 1446)
князь Іван Дмитрович 1446 року за вірну службу при боці Свидригайла отримав разом із синами Острожець та ряд інших володінь (див. додаток 2). З надання випливають імена Іванового батька Дмитра й сина Гліба (цей документ – перша й остання згадка про всіх трьох).
У квітні 1600-го київський воєвода Василь-Костянтин Острозький подав до Луцького ґродського суду цікаву скаргу на спадкоємців свого давнього слуги, на той момент уже померлого Ждана Боровицького. У ній ішлося про псування й неповернення Боровицьким переданих йому для провадження судових процесів дому Острозьких «справ […] листовъ, привилеевъ, мамрамовъ и всяких поступков правныхъ, которые одно были в доме и скарбе его княжатское милости». У реєстрі загублених документів на першому місці стоїть привілей на пергаменті «продку» князя Василя-Костянтина – Івану Острозькому на має-тки Острожець, Косарів та інші 1 Здається, цього «Івана Острозького» слід ототожнювати зі згаданим вище «Іваном Дмитровичем», якому 1446 року Свидригайло повернув батьківщину. Оригінал Свидригайлового привілею 1582 року зберігався ще в скарбі королеви Анни Яґеллонки серед паперів Острозького князівства (див. додаток 2). Зрештою, співзвучність назв двох столичних міст могла підштовхнути авторів легенди до логічного припущення про те, що Острожець заснував, як «Малий Остріг», котрийсь із молодших представників роду Острозьких. На жаль, жодне з відомих нам джерел не вказує на час та обставини появи цього населеного пункту. Перша писемна згадка про нього датується 1446‑м роком, коли Острожець, відповідно до привілею Свидригайла, було повернуто князю Івану Дмитровичу.
ІІІ генерація
КН. ГЛЕБ ИВАНОВИЧ ЛИЗИНОС († між 1488–1493)
у 1446 р. князь Іван Дмитрович за вірну службу при боці Свидригайла отримав разом із синами Острожець та ряд інших володінь (див. додаток 2). З надання випливають імена Іванового батька Дмитра й сина Гліба (цей документ – перша й остання згадка про всіх трьох). На початок XVI ст. Острожець і Косарів, а також Березне з околицею й надалі належали нащадкам Івана Дмитровича, рештою ж земель володіли інші роди, причому найбільше посідали князі Корецькі – Суськ, Радомишль і Перекали. Про те, в який спосіб вони дістали частину Острожеччини, дізнаємося з опублікованих документів архіву Санґушків. 1512 року вдова й сини князя Івана Васильовича Корецького передали Перекали своєму зятю Михайлу Зброховичу та його дружині57. У відповідному записі село назване «батьківським маєтком» вдови Корецької, яку звали Василиса Глібівна. З інших джерел відомо, що вона була дочкою і єдиною спадкоємицею князя Гліба Лизиносовича, померлого між 1488‑м і 1493‑м роками58. У каталогах Наталі Яковенко та Леонтія Войтовича князі Лизиноси зараховані до родів невстановленого походження59, проте з’ясувати їх ґенезу не так і складно. З огляду на те, що 1446 року Свидригайло повернув Перекали князю Івану Дмитровичу «и сыномъ его князю Глебу з братьею его», а сам Гліб звався Лизиносовичем, можна з певністю твердити, що першим Лизиносом був Іван Дмитрович, князь на Острожці.
КН. МИХАЙЛО ИВАНОВИЧ ЛИЗИНОС ДЕРЕВЕНСЬКИЙ И ОСТРОЖЕЦКИЙ (1446)
згадані у 1446 р. Ще один Іванів нащадок – князь Михайло – вираховується за допомогою логічного припущення, що коли наприкінці XV – на початку XVI ст. жив Петро Михайлович Острожецький, значить, його батько народився десь у першій половині – середині XV ст. в родині Івана Дмитровича.
У 1445 р. князь О. Чарторийський підтверджує надання великого князя Свидригайла на село «Дерно як маєток Пашки Дахновича». За ревізією луцького замку 1545 р. Дерно було власністю князя Головні Острожецького, який був зобов’язаний до утримування 3 город, того замку. Від Головні Острожецького село перейшло до Єло-Малинських, а частина до князів Сангушків.
~ [......] ДАХНОВИЧ, дочка Пашка Дахновича, володимирського старости і члена панів-ради князя Свидригайла. листа Жигимонта І від 29 червня 1528 р.
ІV генерація
КЖ. ВАСИЛИСА ГЛЕБОВНА ЛИЗИНОС († після 1512)
∞, КН. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ КОРЕЦЬКИЙ († між 1493/1502)
КНЯЗЬ ПЕТРО МИХАЙЛОВИЧ МЕЖИНОСОВИЧ ГОЛОВНЯ ОСТРОЖЕЦКИЙ († 1538 р.)
Ж. 1. NN († до 1540)
Ж. 2. Софія Андріївна N (1540)
dworzanin królewski 1503, horodniczy trocki 1524–1531. У його актив занесемо багаторічну службу на королівському дворі, що увінчалася сходженням на уряд троцького городничого (1523). За пописом війська 1528 р. виставляли 16 вершників.
1498 г., июля 30, князь Петр Михайлович Мѳжиносович, свидетель, подписал разъезжий лист наместника владимирского Василия Хребтовича, с опрѳдѣленіем границ имений п. Янчинского от соседних (границы обозначены еще в. кн: Свидригайломъ).
В 1519 году началась тяжба о наследстве Пашка Дохновича, состоящего из имений Дернь, Одерадов, Мощеницы, Ставок, Дубищи и Уховецк. Всё наследство вначале было разделено на две части, из которых одна часть принадлежала жене князя Михаила Головни-Острожецкого, после которой перешла по наследству к её сыну Петру Михайловичу Острожецкому и двум дочерям, которые уступили свою долю брату. Наследниками второй части имений (от второй дочери Пашка — Анны, вышедшей замуж за Василия Хрептовича), стали зятья (мужья сестер теки) князя Петра Острожецкого: староста кременецкий Якуб Михайлович Монтовтович, князья Андрей Михайлович Каширский и Василий Михайлович Сокольский. Все наследство было поделено 2 мая 1519 года в присутствии комиссаров, на шесть частей, из которых три достались князю Петру Острожецкому, как получившему права своих сестер, и по одной части получили Якуб Монтовтович, Андрей Каширский и Василий Сокольский.
29 червня 1528 р. — Великий князь литовський і польський король Жигимонт І видав лист на чолобиття городничого троцького, князя Петра Михайловича , який звертався до правителя з проханням дозволити йому в його спадковому («отчизному и дедизномъ») маєтку Острожці «место поднести и посадити». Князь просив запровадити в місті торги, мати щорічний ярмарок, а міщанам міста надати Магдебурзьке право: «право майтборское со всими потребами установити». Отже, князь Петро Михайлович був дідичним власником Острожця [7, 14–143]. Таким чином, лист короля польського і великого князя литовського Жигимонта І був типовим законодавчим актом центральної влади для приватновласницьких міст Великого князівства Литовського. Документ поклав початок заснуванню міста на Магдебурзькому праві. В «отчизномъ и дедезномъ» володінні князя Петра Михайловича Головні-Острожецького в Острожці населення («люди посполитые») за Магдебурзьким правом отримало відповідні права і вольності, даровані привілеєм, насамперед право на проведення торгів та ярмарків. Регламентувалися порядок їх проведення і функціонування. Місту гарантувалося визнання його кордонів, а із запровадженням Магдебурзького права передбачалося їх розширення. Документ дозволив добровільно поселятися усім прибулим, особливо ремісникам. Мешканці міста, насамперед міщани, отримали низку прав економічного характеру: дозвіл на торгівлю в місті і за його межами; звільнення від оплати новопризначених торговельних мит. Привілей регулював норми міського життя, гарантував самоврядування міста. Особливістю організації самоврядування міста є її обмеженість. Міське самоврядування презентував лише війт. Зі змісту листа випливає своєрідна здібність правителя бачити перспективи розвитку приватного міста Острожця. Невеликий за обсягом привілей тяжіє до архаїчності, оскільки в умовах запровадженням Магдебурзького права неодноразово посилається на необхідність слідування старовині.
17 травня 1535 р. князь Василь Михайлович Сангушкович Ковельський придбав у кн. Петра Михайловича Острожецького вислужений у великого князя литов-ського Олександра Ягеллончика маєток Туличів у Володимир-ському повіті на Волині за 400 кіп грошів литовських. Разом з маєтністю продавець передавав новому власнику і всі приватно-
правові документи на продане володіння. У даному випадку — це господарські листи, привілеї, педтвердження, а також судовий
лист — «которыи листы, твєрдости привилz, г(о)с(по)даръскии потвtржtнz на Туличов и листъ сYдовый, што єсми мѣ право з лѣтовскими j зtмлю туличовскую, тыи вси листы єго м(и)л(о)сти єсми дал» 2. Трансакційна угода була засвідчена свідками з числа волинської шляхти і духовенства. Зокрема, свої підписи поставили та скріпили печатками володимирський і берестейський владика Іона та шляхтичі Василь Семашкович, Федір Сербин і Петро Калусовський 3. У підтвердному листі великого князя литовського Сигізмунда І Старого від 20 травня 1536 р. уточнюються, зокрема, розміри проданого маєтку Туличова. Так, у даному документі указувалося, що кн. П.М. Острожецький продав кн. В.М. Сангушковичу Ковельському половину Туличова 4. Укладаючи договір купівлі-продажу, разом із маєтністю кн. П.М. Острожецький передав новому влас-нику всі документи, що підтверджували право на володіння нею. За змістом документу — це, по-перше, привілей великого князя литовського Сигізмунда І Старого на тримання Туличова; по-друге, надавчий лист великого князя литовського Олександра Ягеллончинка на Туличів. За указаними листами відомо, що кн. П.М. Острожецький вислужив половину Туличова за вірну службу великому князю литовському Олександру Ягеллончику, а надана маєтність перед цим перебувала у володінні Федька Туличівського. Із велико-князівських листів також дізнаємося, що власником другої половини Туличова був володимирський зем’янин Тирика, який ще за правління Олександра Ягеллончика без його дозволу намагався її продати. Утім господар заборонив продавати половину Туличова, власником якої був Тирика, будь-кому іншому, окрім власнику другої половини Туличова, тобто кн. П.М. Острожецькому, аргументуючи свій наказ дією норми права близькості. Князь П.М. Острожецький так і не скористався своїм правом першочергової купівлі другої половини Туличова, тому і Сигізмунд І Старий у диспозиційній частині свого підтвердного листа залишав право купівлі Тирикової частини Туличова за кн. В.М. Сангушковичем Ковельським 5.
В 1536, Кременец был пожалован королеве в 6 В 12‑й книге судовых дел содержится запись (1540 г.) о разграничении Кременецкого замка Боны с владениями князя Ивана Михайловича Вишневецкого. 7 Подтвердительные листы Сигизмунда I Старого 1536 г. указывают на села Кременецкого повета: Дунаево, Куликово, Рутка, Цециневцы, Демковцы, дворец Верх-Вельи. 8 Кременец (ныне административный центр Кременецкого р‑на Тернопольской обл. Украины), вместе с замком и «местом», неоднократно упоминается в актах 32‑й книги записей. 9 Из судового листа 1536 г. следует, что Бона с разрешения короля выкупила «со всимъ правомъ и властъностью» луцкое войтовство. Разбирательство касается части владений, «тянувших» к войтовству, но находившихся в собственности «хоружиной» волынской пани Михайловой Семашковича и ее сыновей. По приказанию короля собиралась комиссия, которая должна была разрешить взаимные владельческие претензии Боны и Семашковичей. 10 В состав комиссии, выступавшей со стороны королевы, вошли владыка луцкий и острожский Арсений, князь Василий Федорович Четвертенский и князь Петр Михайлович Острожецкий (Головня). С противоположной стороны в комиссию вошли архимандрит жидичинский и дворяне короля Василий Иванович Курцевич и Петр Кирдеевич. Таким образом, мы видим, что представители православной церкви принимали участие в светских судах и разбирательствах, касавшихся имущественных вопросов. 11
Сфрагистичні пам’ятки:
Печатка від 10.9.1507–26.10.1533: В полі печатки турнірний щит, на якому знак у вигляді з’єднаних стовпом двох півкіл з кінцями загнутими додолу та в бік; над щитом шолом, в нашоломнику два дерева, навколо щита намет. Напис по колу: sigillum pe …; кругла, розмір 26 мм.
Джерела: ANK, AS, Teka ІІ, Plik 11; Teka ІII, Plik 16. 10.9.1507–26.10.1533.
Публікація: Однороженко О. Петро Михайлович Головня князь Острожецький // Сайт Sigillum. – https://sigillum.com.ua/stamp/golovnya-ostrozhetskyj-petro-myhajlovych/
КНЯЖНА КАТЕРИНА МИХАЙЛОВНА ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКАЯ (1518)
~ N ШУД
КНЯЖНА БЕЛУХНА МИХАЙЛОВНА ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКАЯ (1518)
М., Ян Котович
V генерація
КН. ФЕДОР ПЕТРОВИЧ ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКИЙ († 1569 р.)
Ж., Кнж. Ганна Семенівна Одинцевич († після 1568). 1°-v. ks. Sołomerecki.
справця Брацлавського і Вінницького староств при князеві Богуші Корецькому (1559); koniuszy litewski 1569.
Запис в акті від 1545 р. в описі Луцького замку, де в числі городень значиться і городня князя Федора та княгині Юр’євої Острожецьких з Острожця.
27 IV 1548 р. король і вел.кн. Жиґимонт наказує своїм дворянам — кн. Матвію Четвертенському, галичанському і красносельському державці Василю Єнковичу, Федору і Гаврилу Бокієвичам та Івану Гутору Рогачевському виїхати на місце конфлікту і «шкоды досмотрети и справедливость наконец вчинити подле обычая права и статуту земского». Суть конфлікту: піддані кн. Федора Острожецького з Березного робили наїзди на бистрицьку власність Богдана Семашка – «остров Погорилицу», куди «людей своих моцно ґвалтом усылает и бчолы дерет и дерево бортное о колко сот порубат и показити казал». На місці згаданої Погорілиці пізніше було засноване село Погорілецьке, яке після останнього перейменування стало селом Поліське.
Запис князя Федора Петровича Головні Острожецького 1567 р. дочкам своїм Ганні Адамовій Потієвій і княжні Марині сумм на маєтності Рожанка. 12
У серпні 1568 року на Млинів напали урядник і підлеглі князя Головні-Острожецького. Відібрали у селян коней, одяг, зброю та інше майно.
Сфрагистичні пам’ятки:
Іл. Федір Петрович Головня князь Острожецький (1538–1569): Печатка від 20.1.1551: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді з’єднаних стовпом двох півкіл з кінцями загнутими додолу та в бік у горішнього півкола; згори літери: FGH; овальна, розмір 16х13 мм.
Джерела: ANK, AS, Teka VІІ, Plik 34. 20.1.1551.
Публікація: Однороженко О. Головня Острожецький Федір Петрович // Сайт Sigillum. – https://sigillum.com.ua/stamp/golovnya-ostrozhetskyj-fedir-petrovych/
КНЯЗЬ ЮРИЙ ПЕТРОВИЧ ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКИЙ († 1542/1545)
Ж., Кнж. Ганна Василівна Санґушко († після 1545).
Запис в акті від 1545 р. в описі Луцького замку, де в числі городень значиться і городня князя Федора та княгині Юр’євої Острожецьких з Острожця.
У гербівниках єзуїта Каспера Несецького згадуються якісь Головні-Острожецькі (правда, без князівського титулу) у XVIII ст. на білоруських землях Речі Посполитої. Їх родовий знак (рис. 1), який на власні очі бачив у ольшевському костелі попередник Несецького Войцех Коялович, відрізнявся від того, що ним користувалися волинські князі Острожецькі (рис. 2). Однак, нещодавно Олег Однороженко виявив печатку кн. Юрія Петровича Головні 1542 р. (рис. 3), де зображено геральдичну фігуру, схематично подібну до «ольшевського знаку». Таким чином, можна припустити, що кн. Юрій Петрович Головня-Острожецький не помер бездітним, як прийнято вважати, а започаткував гілку роду, яка існувала ще в середині XVIII ст. 13
Сфрагистичні пам’ятки: Юрій Петрович Головня князь Острожецький (1538–1545): печатка від 1542 р.: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді півкола з кінцями загнутими додолу та в бік під хрестиком з ламаним подвійним розгалуженням згори; згори напис: ГЄоР; овальна, розмір 16х13 мм.
Джерела: AGAD, Perg. 7621. 1542 р.
Публікація: Однороженко О. Головня Острожецький Юрій Петрович // Сайт Sigillum. – https://sigillum.com.ua/stamp/golovnya-ostrozhetskyj-yurij-petrovych/
КНЯЖНА СОФИЯ ПЕТРОВНА ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКАЯ (1566,1576)
М., Олехно Гринькович Козинський († 1561/1570)
VI генерація
КНЯЗЬ АНДРЕЙ ФЕДОРОВИЧ ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКИЙ (+1585)
Ж., Анастасія Михайлівна Єло-Малинська † 1600
Останній представник роду, син Федора Андрій Острожецький не посідав жодного уряду і на політичній арені «засвітився», здається, тільки раз, коли в період першого безкоролів’я в Речі Посполитій (1573) за рішенням шляхти Волинського воєводства потрапив до представницької делегації на елекційний сейм.
Село Мошків пана Яна Фрайштина, будівничого князя Василя Острозького лежало на самому краю Сатиївської волости неподалік Косарівського маєтку, який ще на початку 80‑х ро ків XVI ст. належав князям Головням-Острожецьким. І як це часто буває, коли сусідні села належать різним власникам, а кордони між ними позначені нечітко, підданим з обох сторін доводилося зі зброєю в руках доводити своє право косити ту чи іншу сіножать або брати дрова в порубіжному лісі. У давній конфлікт між мошківцями та косарівцями неминуче потрапляли, з одного боку, Ян Фрайштин, а з другого — слуги та управителі князів Острожецьких. До судових установ обидві сторони зверталися переважно для того, аби засвідчити наслідки протиправних дій своїх супротивників. Так, 23 червня 1583 р. повітовий возний Григорій Анцутич на запрошення пана Фрайштина оглянув рани, завдані нападниками з Косарова його мошківському уряднику Янові Івановському, слузі Войткові і ще трьом підданим 14. Зі скарги самих „нападників“, поданої до суду двома днями пізніше, дізнаємося, що це, власне, вони, косарівці, стали жертвою аґресії своїх сусідів, похід яких очолював сам зем’янин князя В.-К. Острозького. За свідченнями постраждалих, Ян Фрайштин ще 19 червня, зібравши всіх слуг і підданих, спочатку завернув до Мошкова їхніх коней, що паслися на спірному ґрунті, а потім наїхав безпосередньо на князівський двір у Косарові, де поранив і пограбував місцевого урядника Парфена Новоселецького та тих селян, які потрапили йому під руку. Про всі ці збитки, завдані Фрайштином і його підлеглими, повідомляла княгиня Острожецька, яка в той час жила на Підляшші і дізналася про деталі нападу від делеґації косарівців, що прибули до неї 15.
Имеем визнання возного у ґроді, який при слузі кн. Андрія Головні-Острожецького носив лист від князя до його дружини Настасі Єловичівни-Малинської з проханням повернутися додому. Як засвідчив возний, жінка так пояснила свою відмову повертатися до чоловіка: “Для тое причины до князя малжонъка своего ехати не хотела, жем мя былъ збилъ”. А про свої подальші наміри заявила: “Коли схочу, тогды поеду” 16.
Андрій Федорович, 1584 року уклав заповіт, в якому головним опікуном своєї дружини просив бути київського воєводу князя Василя-Костянтина Острозького, що йому «так отец мой, яко и я самъ, хотяжъ мало накладне, во-дле можности своее, ласку […] заслуговал» 17.
Помер на Підляшші 23 листопада 1585 року.
24 лютого 1586 року до Луцького ґродського суду приїхав Василь Козаревський, слуга волинського воєводи кн. Януша Острозького, для того аби від імені свого патрона зробити важливу заяву30. Її зміст коротко можна переповісти так: заклопотаний організацією оборони краю від можливого татарського нападу, Острозький тільки зараз, узимку 1586 року, отримав інформацію про смерть «свого кревного й повинного» князя Андрія Головні наступна заява, виголошена через два тижні, 11 березня 1586 року, уже самим Острозьким33. У цей день він завітав до Володимирського ґродського суду задля оприлюднення листа рідних сестер померлого Ганни й Марини та їхніх чоловіків у справі про спадкові маєтності, «до которых то именей я теж [...] право певное у себе маю от небожчика князя Головни-Острожецкого». Лист, про який ідеться, адресований Острозькому і виданий 1 березня в Дубні, в резиденції його батька київського воєводи князя Василя-Костянтина (див. додаток 3). Одразу звернімо увагу на те, що серед осіб, які підписують цей документ, немає Анастасії Єловичівни, вдови князя Головні. Це не випадковість – як ми пізніше побачимо, сестри конкурували з невісткою за право успадкувати маєтки брата. Початок листа частково переповідає «заповіт» батька князівен Федора Острожецького, укладений десь наприкінці 1560‑х років і вписаний згодом до берестейських ґродських і земських книг35. Усі свої володіння тестатор переказав синові Андрію з умовою: якщо той помре без нащадків, родові маєтки дістануться його сестрам. Аби підкреслити й так відомий артикул II Литовського статуту36, у заповіті зроблене застереження не передавати бодай частину маєтків у чужі руки: «князь Андрей Острожецкий, не маючи потомства, так усих, яко и поедынком тых именей своих отчизных и набытых вечистым правом, никому отдать, продать, ани заставным обычаєм в руки объчие заводити, записовати и жадным обычаем от нас, сестръ своих, отдаляти и заводити не мел и не мог»37.
Отож, коли 1585 року Андрій Федорович помер, не залишивши дітей, «тые вси имѣнья отчизные и набытые, так водле запису его милости князя Федора Острожецкого, пана отца нашого, яко и правом прирожоным, на нас пришли и спали», – констатують князівни Головнянки разом зі своїми чоловіками. Саме в цей момент, коли вони на законних підставах мали вступити у володіння батьківщиною, на горизонті з’являється Януш Острозький з «правом своим от его милости князя Андрея Головни-Острожецкого даным» і претензіями «до никоторых имѣней отчизних»38. Наявність в Острозького якогось листа князя Головні явно суперечить згаданому вище пункту тестаменту, що обмежував Андрія Федоровича в проведенні земельних операцій, хіба що в записі йшлося не про продаж, заставу чи оренду, а звичайний борг без вводу кредитора в посідання нерухомості.Так чи інакше, реальні спадкоємці сприйняли слова волинського воєводи більш ніж серйозно: «а так мы вси вышей менованые едностайне, обачивши право его милости, а не удаючи ся зъ его милостью в жадное право, паметаючи на кровное повиноватство его княжецкое милости з малжонками нашими, кгдыж князь Головня и малжонки наши, и тая маетность з дому его милости вышла [виділення моє – І. Т.], учинили есмо из его милостью […] постановене»39. Далі обидві родини визнають Острозького рівноправним учасником майбутнього поділу й домовляються про відрядження до маєтків небіжчика своїх слуг. Більше того, у листі накреслено обриси майбутнього розпаювання, відповідно до якого найбільша частина спадку з містами Острожець та Андріїв і десятьма селами в Луцькому повіті відходила в руки волинського воєводи. Усі умови запису сторона, що його видала, зобов’язувалася визнати впродовж наступних 12-ти тижнів у Берестейському ґродському суді або на іншому уряді, а у випадку невиконання цього або хоча б одного з пунктів мала сплатити контрагенту заруку в сумі 4000 литовських кіп.
В Острожецькому князівстві після смерті Андрія Федоровича вже кілька місяців панувала його вдова Анастасія Єловичівна-Малинська. Наприкінці листопада 1585 року вона перебрала під свій контроль всі маєтки покійного чоловіка, а на початку грудня у Володимирському ґродському суді представила його тестамент 18. Відповідно до цього документа, всі підляські володіння роду князь передавав дружині на вічному праві, а решту земель – на Волині – залишав їй же в пожиттєве користування. І лише по смерті Анастасії «сестры моє, по которых єсми великую нелюбост, што и здоровю моему зашкожало, знал, […] абы они сами и потомъство их вдячност и милост мою ку собе знали, вечносттых именей имъ зоставую». 9 лютого 1586 р. князя Головню поховали в його маєтку Андрієві в присутності багатьох родичів, приятелів і сусідів. Як і слід було чекати, оголошений над могилою небіжчика тестамент одразу викликав гостру реакцію обділених членів сім’ї, які заявили про його підробку і навіть вказали на те, як саме, на їхню думку, виглядала технологія виготовлення фальсифікату45. У підсумку, розгорівся конфлікт, розв’язання якого вимагало від скривдженої сторони звернення до суду і, відповідно, витрат, терпіння й пошуку союзників на чужій території (чужій, оскільки чоловіки Головнянок, що походили з Берестейського й Новогородського воєводств Великого князівства Литовського, не мали на Волині впливу й зв’язків). Що стосується пошуку союзників, то із цим завданням зацікавлена сторона впоралася досить швидко, дійшовши в лютому згоди з Янушем Острозьким. Деталі укладеної з ним у Дубні домовленості, напевне, незабаром стали відомі вдові князя Андрія Головні. «Дубенська угода» демонструвала їй готовність до серйозного протистояння. У тексті недвозначно робиться натяк на можливе силове розв’язання проблеми, що мало би схилити Анастасію Єловичівну та її братів до випрацювання компромісного рішення. Розрахунок виявився вірним: вже за два дні (!) приятелі схилили сторони до угоди. За її підсумками Анастасія Єловичівна відмовилася від усіх підляських і частини волинських маєтків чоловіка, натомість отримала Острожець та Андріїв із присілками46. Нагадаємо, що саме на ці маєтки, відповідно до попередніх домовленостей із Головнянками, мав розраховувати волинський воєвода. Проте він, як сторона, участі в цих перемовинах не брав і нічого в їх підсумку не одержав.
Ще через два дні, 5 березня 1586 року, сестри поділили навпіл свій шматок батьківщини: Ганні дісталися володіння в Берестейському, а Марині – у Луцькому й Володимирському повітах. І знову серед учасників розпаювання Острожецького князівства волинського воєводи не було. Жодних претензій до спадкоємців Андрія Головні у майбутньому він не висував, хоч і заніс «дубенську угоду» до володимирських ґродських книг. Таким чином, домовленість, укладена 1 березня 1586 р. у Дубні, допомогла вирішити конфлікт у родині Головнів-Острожецьких, у чому були зацікавлені, у першу чергу, сестри останнього представника фамілії. Надавши волинському воєводі можливість втрутитися в суперечку, вони досягли більшої поступливості своєї братової.
Сфрагистичніі пам’ятки:
Іл. Печатка від 20.2.1569: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді стріли вістрям вгору над півколом, що лежить кінцями додолу; над щитом шолом під короною, в нашоломнику страусове перо, навколо щита намет; згори літери: GO; восьмикутна, розмір 16х13 мм.
Джерела: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 201v. 20.2.1569.
Публикация: Однороженко О. Головня Острожецький Андрій Федорович // Сайт Sigilium. – https://sigillum.com.ua/stamp/golovnya-ostrozhetskyj-andrij-fedorovych/
КЖ. ГАННА ФЕДОРОВНА ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКАЯ † 1592
М., Адам Львович Потій † 1613
КНЯЖНА МАРИНА ФЕДОРОВНА ГОЛОВНЯ-ОСТРОЖЕЦКАЯ (1590)
М., Федір Богушович Тушевицький † між 1593–1602.
Після смерти князя Андрія Головні і зречення його вдовою своїх майнових прав на користь сестер чоловіка (1586) 19, 5 березня 1586 р. у Луцьку було укладен дільчий акт між сестрами-княжнами Головнянками-Острожецькими — Мариною, дружиною Федора Богушевича-Тушевицького, та Ганною, дружиною Адама Потія (майбутнього володимирського і берестейського єпископа, згодом київського митрополита), укладено . Відповідно до цього документа, Богушевичам-Тушевицьким дісталися в Луцькому повіті села Косарів, Красне (Чернчичі) та Чорне, а у Володимирському — село Уховецьке. Потії натомість отримали в Берестейському повіті містечко і село Рожанець, села Приборове і Ставки. 20
У липні наступного 1587 р. до Луцького ґроду „писав і присилав“ уже сам Тушевицький, оповідаючи про різні кривди, завдані його косарівським селянам „от чоловека злого и небачного Яна Фрейштына нимца и от помочника его Волчка Борблевского, бояр его милости княжати Острозского“ 21. Цього разу не обійшлося самими грабунками та масовим побиттям селян. Під гарячу руку „злого і небачного чоловіка“ мало не потрапили члени родини слонімського судді — його жінка і малолітня дочка, що ледь не померли від переляку. Дісталося, зрештою, і панові Федору, якого нападник „досыт доткливыми словы торгалъ и лаялъ“ 22.
З власниками Косарова Ян Фрайштин не міг дійти згоди і в майбутньому, навіть тоді, коли село купив острозький староста Ждан
Боровицький — людина, яку німець, вочевидь, дуже добре знав, оскільки обидва належали до вузького кола найближчих слуг князя Василя-Костянтина 23. Продаж Федором Богушевичем-Тушевицьким та його дружиною села Косарів Ждану Боровицькому за 2000 кіп литовських грошів (Слонім, 12 січня 1590 р.). Екстракт зі слонімських земських книг (12 січня 1590 р.), в якому було вписано акт купівлі, через тиждень пред’явив у Луцькому земському суді зять Ждана Боровицького Олізар Єрлич-Тиненський (батько автора відомої „Хронічки“). 24
Персони без місця у родоводу
Ян Головня знак з герба шляхетського роду Головнів-Острожецьких зі Слонімського повіту, яким його було зображено на фундованому Яном Головнею вівтарі ольшевської церкви (срібна фігура на червоному полі, в нашоломнику – три страусових пера)Втім, у 1626 р. Ян Головня з Острожця користувався печаткою, круглої форми розміром 25 мм, з коловим написом: • IAN • HOLOWNIA • Z OSTROZCA • та чотиридільним полем, на якому було зображено зовсім інші знаки: в першій частині – знак у вигляді стріли вістрям вгору над півколом, яке лежить кінцями додолу (очевидно – родовий герб), в другій – знак у вигляді зав’язаної кінцями вгору пов’язки, в третій – знак у вигляді хреста над півколом, яке лежить кінцями вгору, в четвертій – знак у вигляді стріли на основі з загнутими догори кінцями. Обидва герба Яна Головні (ольшевської церкви та першого поля печатки 1626 р.), як виявилося, мали пряме відношення до геральдичної спадщини князів Головнів-Острожецьких (прощо докладніше скажемо далі). З огляду на це, можна зробити припущення, що княжий рід Головнів-Острожецьких не вигас 1585 р. зі смертю князя Андрія Федоровича, як на тому наголошувалося в генеалогічній літературі. Імовірно, Ян Головня був представником якоїсь бічної галузі князів Головнів-Острожецьких, хоч і не користувався, очевидно, княжим титулом. Подібна практика, коли молодші гілки певних княжих родів могли втрачати княжий титул, була доволі поширеною на руських землях в кінці XVI – першій половині XVII ст.
Сфрагистичні пам’ятки:
Іл. Ян Головня з Острожця: Печатка від 1626 р.: Поле печатки чотиридільне: в першій частині – знак у вигляді стріли вістрям вгору над півколом, що лежить кінцями додолу, в другій частині – знак у вигляді зав’язаної кінцями вгору пов’язки, в третій частині – знак у вигляді хреста над півколом, що лежить кінцями вгору, в четвертій частині – знак у вигляді стріли на основі з загнутими догори кінцями.
Напис по колу: • IAN • HOLOWNIA • Z OSTROZCA •; кругла, розмір 25 мм.
Публікації: Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. – С. 84, мал. 167. 1626 р. Однороженко Олег. Ян с Острожця // https://sigillum.com.ua/stamp/golovnya-yan-z-ostrozhtsya/
Документи
№ 1
[1445].VI.01, оу Вилни, июнѧ 1 ден, индик оу 8. Вильно. В. к. л., королевич Казимир подтверждает Пашку Дохновичу пожалование князя Свидригайла – село Дерн с приселками Водорада, Полжо и Уховецк, данник в Полесье, под Перемильским поветом Берестье и Яблонно, данники в Березном.
Оригинал: AGAD. Archiwum Radziwiłłów. Dz. I. Zbiór pergaminów, dok. № 8414. Несвижская сигнатура: AR-1208. Пергамен размерами 230 x 135 мм, закладка для печати 20 мм. Печать на пергаменной ленте.
Публикации: Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1. 1366–1506. Lwów, 1887. S. 237, № 134 (по оригиналу); Ліцкевіч А.У. Старабеларускія граматы XV ст. з Archiwum głównego akt dawnych у Варшаве // Здабыткі. Дакументальныя помнікі на Беларусі. Вып. 11. Мн., 2009. С. 16–17, № 2 (по микрофише оригинала).
Примечание: в составе 3‑й книги записей Литовской Метрики имеется регест пожалования Пашку Дохновичу на те же имения, но он датирован 10 января 6960 г., индикт (1452 г., в Вильно); см. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anužytė ir A. Baliulis. Vilnius, 1998. P. 57. Вероятно, речь идет о другом документе. Ср. также грамоту дочери Пашка Дохновича Феодоры от 16 декабря 1490 г., которою она записала Яблонно и Полжи своему мужу Василию Хребтовичу (Українські грамоти XV ст. / Підг. В.М. Русанівський. Київ, 1965. С. 49, № 21). Под Берестьем имеется в виду населенный пункт на территории современной Ровенской области Украины.
Электронная версия сделана по публикации в «Здабытках».
Сам великии кн(я)з. |
М(и)л(о)стью Б(о)жьею мы, великии кн(я)зь Казимиръ королевич даемъ ведати каждому | симъ нашим листомъ, што дѧдѧ нашь, кн(я)зь Швитрикгалъ подавал Пашкоу Дохновичу | сѣла и дань на имѧ Дѣрнъ с присѣлки, што к нему слушаеть, Водорада | а Полъжо, а Оухо[в]ѣцкое1, Полѣсье даньники, а под Перемирьским повѣтом Берестии | а Яблонъно, даньники оу Березномъ.
И мы ему нинѣ потвержаемъ тыхъ сѣ|лъ тымъ нашим листомъ и печать нашю велѣли есмо привесити к сѣму | нашому листоу.
Псан оу Вилни, июнѧ 1 ден, индик оу 8. |
При том были пан Кгасто|втъ, воевод[а] Виленьс[кии], а пан | Монивид, воев[ода] Тр[о]цкии, а пан Петръ, маршалок земьс[кии], а пан Юршѧ.
1 В оригинале: Оухосѣцкое. Издатели 1‑го тома «Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków» отмечали, что «Ухосецкое-Палесье» является приселком Дерна в Дубенском повете (см. с. 293). В регесте в 3‑й книге записей ЛМ и в более поздних документах о наследстве Дахновича речь идет про населенный пункт Уховецк, существующий и в наши дни.
На обороте записи: 1) № 8 Fasc. 12 Spraw Ołyckich. 2) [Неразборчивая запись].
О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel.by/dok/d172.htm, 2018.XII.05.
№ 2
1446, листопада 20. Несвіч. – Привілей великого князя Свидриґайла Ольґердовича слузі кн. Івану Дмитровичу про повернення Острожця та інших сіл у Луцькому повіті, які тримав ще його батько кн. Дмитро і які він сам разом з синами відтепер має посідати на вічному праві
М[и]л[о]стью Божεю мы, вεликии кн[ѧ]зь Швитри[к]гаило Ѡлкгиртовичъ, чинимъ знамεнито сим н[а]шимъ листомъ кождому доброму нинεшнимъ и напотомъ будүчимъ, кто ж на нεго үзрить албо, чтучи, єго үслышить коли ж кому будεть єго потрεба, үизрεвши εсмо знамεнитую нам службу а николи нεзамεшканую слуги н[а]шого вεрного кн[ѧ]зӕ Ивана Дмитрεвича, и мы, дорадившисӕ з нашою жоною, з нашими кн[ѧ]зи, и с паны, з нашою вεрною радою, вεрънули εсмо εму єго ѡтъчизну, и сыну єго кн[ѧ]зю Глεбу и з братεю в Луцкимъ повεтε: Ѡстрожεцъ на рεци на Городци, а Косарεвъ, а Блищаны, а Тεрεшовъ, а Воиница на рεци на Икъви, || [арк. 221] а Пεрεкалы, ү Радомышли двε дворища Ѡкастъвича, а в Стутку (!) двε дворища на рεцε на Горини, а Бεрεзноε волость в Луцкомъ повεтε на рεцε на Случи, а къ тому сεло Бронноε, а Тишица, а Кнѧжε сεло, Савитьковичε, а Чεнина, а Хотѣнь, а Моквинε зо всими тыми доходы и приходы, што к тым сεлам з стародавна слушало и тӕгло, с полми, з ролӕми, з лεсы, с пасεками, з ловищи, з рεками, с озεры, и з ставы, и з ставищи, со млыны, и з болоты, и з рудами, и зъ сεножатьми, с крыницами, с потоки, и з боры, и з бортными зεмлӕми, со всими пожитъки, со всими правы. Можεть собε полεпшивати и сширати, на новомъ корεни посадити. А дали εсмо напрод рεчεному кн[ѧ]зю Ивану Дмитръєвичу и сыномъ єго кн[ѧ]зю Глεбу з братьεю єго вεръху выписаными (!) имεньӕ сεла вεчно и нεпорушно, какъ ѡтεцъ кн[ѧ]зӕИвановъ кн[ѧ]зь Дмитрεи дεржалъ.
А при том были свεтки рада наша: кн[ѧ]зь Иванъ Васильεвичъ, а кн[ѧ]зь Иванъ Романовичъ, а кн[ѧ]зь Михаило Василεвичъ, маръшалокъ н[а]шъ дворныи, а кн[ѧ]зь Иванъ Звӕголскии, а братъ єго кн[ѧ]зь Сεмεнъ, а панъ Сεнько Калεниковичъ, подскаръбии и канъцлεр нашъ, а Юшко писалъ,
а иных много при томъ было. А εщε над то на потвεръжεнε сεго листу нашого прε лεпшоε свεдεцтво памεти и пεчачать (!) н[а]шу казали εсмо привεсити к сεму н[а]шому листу.
Данъ и писан въ Нεсвичу м[εсε]ца ноӕбра двадцатыи дεнь в лεто шостоє тисєчи чотыриста пѧтьдεсӕтъ чεтвεртыи.
Дж.: Российский государственный архив древних актов, ф. 389, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221; ЦДІАК України, КМФ-36, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221; НГАБ. –КМФ-18, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221 (мікрофотокопії справи з РГАДА). Оригінал привілею зберігався разом з іншими паперами, «которые... именям п[а]на воеводы браславъского... и иньшихъ участъников его милости належать», у скарбі королеви Анни Яґеллонки. 20 грудня 1582 р. на прохання троцького воєводи кн. Стефана Збаразького, брацлавського воєводи кн. Януша Збаразького та «інших учасників» і за дозволом короля Речі Посполитої Стефана Баторія, свого чоловіка, королева видала лист, до якого було вписано привілей великого князя Свидриґайла, «зъ самым листом орииналомъ добре скорикгованый». Після цього на прохання кн. Януша Збаразького лист королеви був внесений до книг Руської (Волинської) метрики. Витяг із книг, виданий князю, засвідчили підканцлер Ян Боруковський і писар канцелярії Лаврін Пісочинський.
№ 2а
1498 г., іюля 30. Разъѣзжій листъ намѣстника владимірскаго Василія Хребтовича, съ опрѳдѣленіемъ границъ имѣній п. Янчинскаго отъ сосѣднихъ (границы обозначены еще в. кн: Свидригайломъ).
Року тисѳча пятьсотъ дѳвѳтдѳсят трѳтего, месяца июля шостогонадцат дня.
На рокохъ судовыхъ зѳмскихъ володимѳрскихъ, у три недели по Светой Троицы, святѳ римском, в року тепѳрешнѳмъ, дѳветдѳсятъ трѳ тѳ мъ, месяца июля пятого дня припалыхъ и судовнѳ отправовати зачатыхъ, перед нами Андреем Валѳнтовичомь Залѳнскимъ з Слубуцъ судьею, а Григорѳмъ Кисѳлѳмъ Низкиницъкимъ подъсудкомъ, врядники судовыми зѳмъскими повету Володимерского, постановивъшися очѳвисто в суду пан Иванъ Гаврилович Яковицкий оповѳдал, иж дѳй што ее млсть пани матка моя, пани Гавриловая Яковицкая, подъеудковая земская володимѳръская, рачила мне з ласки своей именя Туронин и Волицу, в повете тутошнѳмъ Володимѳрскомъ лежачие, поступити и перѳдъ судомъ зозънати и листы права на тыѳ именья валѳжачиѳ отдать; а ижъ я видечи одѳн листъ граничъный для старости псоватися почалъ, и варуючи для того, абы и до конца далей не зопсовалъ и в тым вонтпливости не поносилъ, прѳ то для вписаня в кни ги зѳ мъские подаю. Которого листу перед нами у суду положилъ, просил, абы до книгъ зѳмъскихъ володимѳрских записанъ былъ. Мы, того листу, пѳрѳдъ нами в суду поклада- ного, оглодавши и его прочитать велевши, видѳ чи его для старости иЖ початъ псовать, слово от слова до книгъ запи- сати казали, который такъ ся в собѳ маѳть:
Приказано его милости Александра, господара’нашого, ве ликого князя, Литовского. Я, Василей Хрѳбтовичъ, намесникъ володимѳ рский, сознавамъ симъ моимъ листомъ: розѳжчалъ ѳ сми землю пану Янъчинскому от господаря нашого великого князя людми з Мокрычаны и з игумѳномъ Блажѳ ницким; на пѳрвѳ й повел нас пан Янчинский по своимъ гранямъ долиною, што от Блажѳника идет подле реки, и рѳкъ панъ Янчинский:
на той долине мои люде мають слидогонъ и з Блажѳничаны; и оттол приехали есмо к дорождѣ , што от Блаженика идеть в лѣ съ Кгопѳрѳцкий, и пан Янчинский рекъ: ту я маю сли догонъ и (с) Мокрычаны. И Мокрычанъ опытали; и Мокрычане инъшие рекли: тут мает панъ Янчинский слидогонъ, а иншиѳ рекли: далей маем; и в том рѳ ч свою подвоили.
И оттол поехали есмо дорожкою, што от Блаженика идеть кг Бовбломъ и преѳхали есмо к дубу, и пан Янъчинский рек: тот дуб стоит на моей земли а словѳ т Дягилев дуб;
мой чоловек Дягил выделал его своею рукою, потому словет Дягилѳвъ дубъ; и от того привел нас пан Янчинский и к граням и рек: тут тые грани сам княз великий Швитригайло, привернувши свой кон и вынемши кордъ, своею ру кою тые грани зарубал. Мы Бовблян опытали, и Бовблянѳ рекли вси: „правда ест, тые грани сам княз великий Швитригайло привернулъ свой кон и, вынемши кордъ, своею ру кою тые грани зарубал и казал намъ потол держати и по тот дуб, што от нас едучи от Бовбол ко Влажѳнику стоит по левой руде дороги, што словет Дягилев дуб, ино по лѣ вой руде того дуба казал пану Янчинскому держати, а по пра вой руцѣ того дуба к дороги, што идет от нас и к Влажѳнику, нам казал держати и пахат“. И потом Мокрычанѳ нас повели по своим граням мановицами по дубровѣ и по бору; и опят есмо приехали к той долине, откол нас пан Янчин ский повел; и Мокрычанѳ нам жадного знаку не вказали, а ни грани. И я есми з людми добрыми порозумѳлъ, иясбы тые люди господарскии Мокрычане с паномъ Янчинским ото болшѳ й того тяжи не мели;, и о колко земли онѳ с паном Янчинским спор мели, и я есми того половицу отѳхал и грань пѳръвую ѳ сми зарубал в дубѣ , едучи от Бовбол к Блажѳнику, к лесу приехавши, по левой руцѳ, подле самой дороги тот дуб стоит, и оттоль через гребли конѳцъ пропаханых нив и озли тое смужали (сѳ ножати?), што и къ Влажѳнику слушают, олижъ до самое реки; а што Мокрыцкии пропаши (и) сѳ но- жати, тое ѳ сми казалъ Мокрычанѳ мъ робити; а што Блажѳницкии пропаши и сеяожати, то ѳ сми казал Влажѳничаномъ робити. А при мнѣ былъ панъ Яцко Хвалѳлиевичъ, а княз Пѳтръ Михайловичъ Мѳжиносовичъ, а панъ Исачко Пузовский, а пан Фѳдько Шѳлвовскии, а панъ Литаваровъ, намесникъ вѳ рбовский Сидоръ. А для липъшои твердости и пѳчат ѳсми свою приложил и к сему моему листу. Писан у Володимери, июля тридцатого дня, индыктъ первый.
Который же тот лист вышей мѳнованый до книгъ зѳмскихъ володимѳрских ѳстъ записан.
Книга Киев. Центр. Арх. М 929, л. 158 об. актъ 94.
№ 2
1518 г., мая 5. Король потверждаетъ на вѣ чность князю Петру Михайловичу земли, пожалованныя ему и пріобрѣтенныя имъ мѣною.
Потвѳржѳньѳ князю Петру Михайловичу на три дворища в Луцкомъ повете на Красномъ: Дѳмъяновскоѳ, Башмановское и Жуковскоѳ, и на фольварокъ въ Луцку на Чѳрньчохъ Гриневский, вымѳнѳный у Васка Бѳликовича вечностью.
Жикгимонтъ, Божъю милостью корол полский, великий княз литовский, руский, пруский, жомоитъский и иныхъ,— чинимъ знаменито симъ нашимъ листомъ, хто на него посмотрит або чтучи его услышить, нинѳшнимъ и напотомъ будучимъ, кому будѳть потребъ того вѳдати: билъ намъ чоломъ княз Пѳтръ Михайловичъ и повѳдилъ перед нами, што жъ братъ нашъ Алѳкъсандър король его милость далъ ему две дворища пустыхъ въ Луцъкомъ повете, на Крас номъ, на имя Дѳмъяновъскоѳ а Башмановъскоѳ, с полми, и з сѳяожатьми, и зо въсимъ с тымъ, што здавъна к нимъ прислухадо; а ку тому вжо мы к тымъ жо двумъ дворищамъ придали ему тамъ жо на Красномъ дворищо иа имя Жуковъскоѳ, такъжо с польми, и сѳножатьми. Тежъ повѳдилъ перед нами, ижъ онъ вымѳнялъ в зѳмѳнина волынъского Васка Беликовича фольварокъ в Луцку на Чѳрънъчохъ на имя Гриневъскоѳ, тежъ зо всимъ, какъ ся тотъ фольварокъ здавъна в собѳ мелъ; и на то все листы данину брата нашого короля его милости Алѳкъсанъдра и нашу, и тежъ листъ мѳновъный того Васка Беликовича перед нами вказывалъ и билъ намъ чоломъ, абыхъмо ему на то дали нашъ листъ и то все потверъдили ему нашимъ листомъ на вечъность. Ино мы, з ласки нашоѳ за его к намъ верную служъбу и на его чоломъбитьѳ то вчинили, — на то дали ему сѳсь нашъ листъ на тые три дворища, данину брата нашого и нашу, и фольфарокъ, што онъ вымѳнялъ у Васка Вѳликовича, потвѳръжаѳмъ симъ нашимъ листомъ вѳчъно, ему самому, и его жояе, и ихъ детѳмъ и напотомъ буду- чимъ ихъ щадкомъ, со въсими людми тыхъ дворищъ и фольваръка, и з ихъ всими зѳмълями пашными, и съ сеножатьми, и з гаи, и з хворосты, и заросльми, и з ловы зверинными и пъташъими, и с озѳры, и з реками, и з рѳчъками, и съ ставы и ставищи, и з млыны и ихъ вымѳ лъки, и з бобровыми гоны, и служъбами тыхъ лю дей, и с цинъши и зо въсими оными платы, и пожитъки и податми, которые кольвѳк з людей и с тыхъ дворищъ и фольваръка идуть, и со всим с тымъ, какъ ся тые дворища и фольварокъ здавъна и нинѳ сами в собе и въ границахъ ся своихъ мають, подлугъ данины и листовъ брата нашого и нашоѳ и тежъ мены его и листа мѳновъною; и волѳнъ онъ то собе разширити, и прибавити,и к своему лѳпъшому и въжиточъному обѳрънути, и какъ самъ налепей розумѳючи.
А на твердость того и печать нашу казали есмо иривѳсити к сему нашому листу. При томъ были пановѳ рада: панъ виленский, гѳтъманъ навышъший, староста луцъкий, брас лавъский и вѳницъкий, маршалокъ волынъскоѳ земъли княз Костентинъ Ивановичъ Озстрозский, маръшалокъ, староста бѳрѳстѳйский и лидский панъ Юрый Ивановичъ Ильинича, подскаръбий зѳмъский, староста ковѳньский панъ Авърамъ Езуфовичъ, маршалокъ и писаръ, дѳръжавъца каменѳцкий панъ Богушъ Боговитиновичъ, подскаръбий дворъный дѳръжавъна вѳликийский пан Иван Александровичъ. Писанъ у Краковѣ, под лет. Бож. нарож. 1618, мѣсяцамая б дня, индикта 6.
Подпис руки его королевское милости.
Копоть, писаръ.
Литов. Метрики. Зап. Лит. № 22 л., 100 101.
№ 2
1528, июня 29. Грамота Сигизмунда I, разрешающая князю Петру Михайловичу основать город в его наследственном имении, сел Острожце, в земле Волынской; устанавляющая в этом городе торги и ярмарки, жалующая ему Магдебурское право и освобождающая его жителей от пошлин в пользу частных лиц.за провоз товаров.
Жигкимонт, Божою милостю король польский, великий князь литовский, руский, пруский, жомоитьский, мазовецкий и иных.
Чиним знаменито сим нашим листом, хто на него посмотрит, або, чтучи его, велышит, нинешним и потом будучим, кому потреба будеть того ведали. Бил нам чолом городничий троцкий, князь Петр Михайлович, о том, абыхъмо дозволили ему в имении его отчизном и дедизном, на ймя в Острожцы‚ в земли Волынской, место поднести и посадити, и торги встановити, и ярмарк врочный мети, и тым мещаном того места его право майтборское со всима потребами уставати. Ино мы, упамятовавши к нам его верныи послуги, которые он нам звык здавна чинити, из особливое ласки нашое на его челомъбитье, то вчинили есмо: ему в том именьи его, Острожцы, место поднести и посадити всякими людми: Ляхи и Русью, Жиды и Оръмяны; в котором-же месте допущаем торг мети и встановити в неделю; и закликати по всем сторонам и явно выславити; и ярмарки два в рок там мети: один на Вознесене Господне, а друг на день светого апостола и евангелиста Луки у в осень; а тыи яръмарки маютъ черезъ тыдень стояти и вси люди посполитыи мають в них добрую безпечность и доброволенство мети приехати, и отъехати, и торговати, водле прав и звычаю инших мест наших.
И допустили есмо всим людем их и ремесником, хтобы-колвек по своей доброй воли до того места его пришелъ, доброволие сажатися. И вызволяем тое место его, яко ся на своих границах и межах долго и широко маеть, з права руского и литовского и з ыншихъ правъ посполатых: маеть ся тое место его — войт, и мещане, и вси люде, которыи будуть в нем мешкати, тых часов нынешних и на вечность, всими тыми справами, и члонками, и выписами обычаев справовати и обыходити так, яко есть обычай права майтборского, и як ся в ынших местех наших справують и радять. А жидова того места его Острожецкого мають ся у праве рядити и обыходити тым правом, которым Жидов ........ ........ обходять, и справуют, и бывают сужоны.
А которы мещане и крамары, мешкаючи в том месте, где колвек з конми, и з быдлом, и з ыншими речьми своими торговыми, до которых мест и местечок поедуть, тогды старый мыта, и соленичое в местех наших мают давати, а где бы инде в местех, князьских и панских новыи мыта были встановлены, и они там мыта и соленичое не мають платити. И кождый мещанин того места Острожецкого мает от такового платежа мыта вызволен быти. И тое место в том именьи его, и торг и яръморки, и вси члонки и дела, яко выше в том нашом листе стоить выписано, ишь то к праву майтборскому прислушить, потвержаемо сим нашим привилем князю Петру самому, и его жоне, и их детем, и напотом будучим их счадком вечно и на веки непорушно. А на твердость того, и печать нашу казали есмо привесити к сему нашому листу.
А при том были панове рада великого киязства: Князь Ян, бискуп виленский. Князь Павел, бискуп луцкий и берестейскй. Воевода троцкий, гетман найвышший, староста браславский и винницкий, князь Костентин Иванович Острозский. Воевода виленский, канцлер великого князства, староста белзкий и мозырский, пан Олбрахт Мартынович Кгаштолд. Пацюн виленский, староста городенский, маршалок дворный, державца лидский и белицкий, паяюн Юрьи Миколаевич Радивиловича. Маршалок земский, воевода новгородский, державца меречский, ошмянский и довитовский, пан Ян Янович Заберезинский; и иные панове рада.
Писан у Вилни, под леты Божего нароженя тысяча пятсот 28, месяца июня 29 дня. Индикта первого.
Sigismundus rex m. р. Ивашко Горностай, писар, наместник дорсунишский.
Подлинник, написанный на пергаментном листе, с привешенною восковою печатью,
Публикации: Архив Юго-Западной России, издаваемый Вре менной комиссиею для разбора древних актов, учрежденной при Киевском, По дольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 5, т. 1. Акты о городах (1432 1798). Киев, Унив. Тип., 1869. — С. 36–37. 2. Lietovus Metrika. Kn.12. (1522–1529): Uzrasyimi knyga 12 / Parenge D. Antanavicius ir A. Baliulis. — Vilnius, 2001 // № 680. 1528. 06.29. — C. 522–523.
№ 3
1535, травня 16. Туличів. — Лист продажний князя Петра Михайловича Острожецького князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському на маєток Туличів за 400 кіп грошів.
Z, кн(я)зь Пtтръ Михайлович jстрожtцкий, чиню zвно и сознаваю самъ на сtбt симъ моимъ листtмъ, нинtшнимъ и на по-том будучим, кому будtт потрtб того вѣдати або чтучи єго слышати, што ж продал єсмо на вѣчность кн(я)зю Василю Михайловичу Сонкгушкtвича Ковtлскому tго м(и)л(о)сти, кн(я)г(и)ни и ихъ м(и)л(о)сти дѣтtмъ имtнє, выслугу мою, в повѣтt Володимtрскомъ на имz Туличовъ за чотыриста коп грошtй монtты и личбы Вtликого кн(я)зтва Литовского по дtсzти пѣнzзtй Y грошь, котороє жь имtнє выслужилъ єсми на г(о)с(по)дарѣ н(а)шомъ славноє памtти Алtксандрt, короли єго м(и)л(о)сти, а продал єсми єго м(и)л(о)сти тоє вышшо мtнtноє имtнє вѣчно и на вtчныи часы нtпорушно з дворомъ моимъ, с полми пашными того двора и сtно-жатми, з людми и зъ ихъ подачками и роботами, и з ихъ зtмлzми пашными и бортными, съ сtножатми, з лtсы и з дубровами, з ло-вы звtриными и пташими, з рtками и з рtчками, и з болоты, съ ставы и съ ставищи, з млыны и з ихъ вымtлками, и зо всимъ с тымъ, какъ z тоє имѣньє самъ дtржал и как сz тоє имtнє съ стародавна Y своих границах маєт, ничого на сtбt нt выймуючи и на потомки мои.
Волtн кн(я)зь Василtй єго м(и)л(о)сть и єго м(и)л(о)сти кн(я)-г(и)нz, и ихъ м(и)л(о)сти дѣти и потомки тоє вышшо мtнtноє имѣньє продати и jтдати, и замtнити, и на ц(t)рков Божю за-писати, и къ своєму лtпшому пожитку jбtрнути, zко самъ налtпtй розумtти будtть, а z, кн(я)зь Пtтръ, жона и дtти мои, и ближнии и потомки н(а)ши нt маємъ сz в тоє имѣньє ничимъ въступати, а ни тоє купли єго м(и)л(о)сти зрYшити. И которыи листы, твtрдости привилz, г(о)с(по)даръскии потвtржtнz на Туличов и листъ сYдовый, што єсми мѣл право з лѣтовскими j зtмлю туличовскую, тыи вси листы єго м(и)л(о)сти єсми дал. И на то єсми єго м(и)л(о)сти дал сtй мой листъ з моєю пtчатью. А при томъ были к тому добрt свѣдоми г(о)с(по)д(и)нъ jт(t)цъ вл(а)ди(к)а володимtрский и бtрtстtйский Иjна, а пан Василtй Сtмашкtвич, а пан Фtдоръ Сtрбин, а пан Пtтръ Калусовский. И жtдал єсми ихъ м(и)л(о)сть j пtчати, и их м(и)л(о)сть на моє жtданє то вчинили и пtчати свои приложили к сtму моєму листу.
П(и)с(а)н в Туличовt под лtт(о) Бож(его) нарож(еня) 1535 м(е)с(я)ца маz 17 дtн, индикта jсмый.
Оригінал: AGAD, Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych, Dz. X, Sygn. 4785, K. 1.
Пергамент. Розміри: 53,5х30 см. Кількість стрічок — 15. Стан збереження — добрий. Чорнило світло-коричневе. Скоропис. Почерк писаря виразний. Натиск сильний. Перша літера з візерунком. Збереглися місця від п’яти печаток, а також два плетених шнурки (кожен з яких складається із зеленого та коричневого кольорів). На одному з них залишилась кустодія без печатки. Ім’я писаря відсутнє.
Попередні публікації: Archiwum książąt Sanguszków w Sławucię, wydane przez Bronisława Gorczaka, kon.serwatora tegoż archiwum. — T. IV. (1535–1547). — Lwów, 1890. — № VIII. — S. 11–12. У цьому видані документ помилково датується 17 травня 1535 р.
№ 4
1586, березня 1. Дубно. – Лист берестейського земського судді Адама Потія і його дружини кж. Ганни Головнянки-Острожецької, та слонімського ґродського судді Федора Тушевицького і його дружини кж. Марини Головнянки-Острожецької волинському воєводі кн. Янушу Острозькому про визнання за ним прав на третю частину спадкових володінь по смерті кн. Андрія Головні-Острожецького
Ѧ, Адам Потεи, судѧ зεмскии бεрεстεискии, а ѧ, Ганна кнεжна Ѡстрожεцког[о], малжонка εго м[и]л[о]сти, и ѧ, Өεдор Богүшεвич Тушовицкии, судѧ кгродскии слонимскии, а ѧ, Марина кн[ε]жна Ѡстрожεцког[о], созна|| [арк. 106 зв.]ваεм и чиним ѧвно сами на сεбε сим нашим листом кождомү, кому будεть потрεба тог[о] вѣдати албо чтучи εго слышати нинεшъним и напотом будүчим, иж што годныи памєти εго м[и]л[о]сть кнѧз Өεдор Головнѧ Ѡстрожεцкии, пан и ѡтεць наш милыи, за добрым үважεнεм и розмыслом своим, за живота своεго, маючи ѡднакую м[и]л[о]сть против сына своεг[о] кн[ѧ]зѧ Андрεѧ и нас, дεвок своих, а забεгаючи томү, абы по смεрти εго маεтности вси имεнѧ εго ѡтчизныε, набытыε лεдаεко ѡт дому и потомства нε ѡтышли и роспрошоны нε были и в рүки ѡбчиε нε пришли, ѧко тог[о] мног[о] бываεть, иж сε домы зацныε в нεдостатъкү потомства станү мүзског[о] зводεть (!) и маεтности мимо властноε потомство в ыншиε домы приходѧть, з милости своεи ѡтцεвскоε то варовал, иж сын εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зь Андрεи, зоставши по смεрти εго м[и]л[о]сти ѡтца своεг[о] на тых үсих иминѧх ѡтчизных и набытых, мεшкаючи, а потом бεз
потомства з сεго свѣта зышол, тεды тыε вси иминѧ ѡтчизныε и набытыε гдεж колвεк лεжачиε ни на кого иншог[о], водлє права прирожоног[о] и того варункү εго м[и]л[о]сти, ѡдно на нас, дочки εго м[и]л[о]сти, спасти и приити мили. А сын εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зь Андрεи Ѡстрожεцкии, нε маючи потомства, так үсих, ѧко и поεдынком тых имεнεи своих ѡтчизных и набытых вεчистых правом никомү ѡтдать, продать, ани заставным ѡбычаєм в рүки ѡбъчиε заводити, записовати и жадным || [арк. 107] ѡбычаεм ѡт нас, сεстръ своих, ѡтдалѧти и заводити нε мεл и нε мог, ѡ чом ширεи в том записε εсть написано, што и на врѧдε кгродском и зεмском бεрεстεиском ѡчεвистε εго м[и]л[о]сть сознати рачил.
То пак тεпεр в рокү нεдавно прошлом ѡсмъдεсѧт пѧтом кн[ѧ]зь Андрεи Головнѧ Ѡстрожεцкии бεз потомства из сεго свεта зышол, а тыε вси имѣньѧ ѡтчизныε и набытыε, так водлε записү εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Өεдора Ѡстрожεцког[о], п[а]на ѡтца нашог[о], ѧко и правом прирожоным, на нас пришли и спали.
Ѧкож до никоторых имѣнεи ѡтчизных εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зь Ѧнүшъ Ѡстрозскии, пан воεвода зεмли Волынскоε, правом своим, ѡт εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Андрεѧ Головни Острожεцког[о] даным, ѡзвал. А так мы вси вышεи мεнованыε εдностаинε, ѡбачивши право εг[о] м[и]л[о]сти, а нε үдаючи сѧ зъ εго м[и]л[о]стью в жадноε право, памεтаючи на кровноε повиноватство εго кн[ѧ]жεцкоε м[и]л[о]сти з малжонками нашими, кгдыж кн[ѧ]зь Головнѧ и малжонки н[а]ши, и таѧ маεтность з домү εго м[и]л[о]сти вышла, үчинили εсмо из εго м[и]л[о]стью такоε постановεнε. Маючи волность на листε доброволном записε, ѡт εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Өεдора Головни нам даног[о], по смεрти сына εго, а шъвакгра нашог[о], ү тыε вси иминѧ ѡтчизныε и набытыε, ѧко во власность н[а]шу, үεхат, до тог[о] всεг[о] права своεго вεчными часы εго м[и]л[о]сти кнѧж[а]ти Ѧнуша Ѡстрозског[о], воεводү волынског[о], припустили и заровно, ѧко и на сεбε, тоε право н[а]шε набытоε и прирожоноε на εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зѧ Ѧнуша Ѡстрозского үлили и симъ листом || [арк. 107 зв.] нашим үливаεм.
Маεт εг[о] м[и]л[о]сть за тым правом своимъ и нашим сам прεз сεбε або слүгъ посланцов своих з нами або с посланцами н[а]шими в тыε үси имεнѧ ѡтчизныε и набытыε мεста, дворы, өолварки, по смεрти кн[ѧ]зѧ Андрεѧ Ѡстрожεцког[о] зосталыε, моцнε үεхати, ү моц и дεржанε сполом з нами або посланцами нашими взѧт, а үзѧвши, зараз тыε үси имεнѧ гдε колвεк лεжачиε на ровныε три части з нами ү дεржанε роздεлити водлε тεпεрεшнεг[о] постановεнѧ нашого, то εст:Маεт εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зь Ѧнуш Ѡстрозскии на част свою взѧти собε замок и мѣсто и сεло Ѡстрожεц, сεло Повжи, двор и мисто Андрєεв и с присεлками, здавна до нεг[о] налεжачими, то εст сεло Бεрεзнаѧ, сεло Городищε, Витковичε, Кнѧз, сεло Бовши, сεло Броннаѧ, сεло Полѧнε и Чорнаѧ Тишица. А на част мεнε, Адама Потεѧ, суди зεмског бεрεстεиског[о], и мεнε, малжонки εго м[и]л[о]сти, Ганны: двор, мѣсто и сεло Рожанцы, сεло Приборов – имεнѧ, в повεтε Бεрεстεиском лεжачиε, а в повѣтε Володимεрскомъ двор и сεло Уховицкоε.
А на часть мεнε, Өεдора Богушεвича Тушεвицког[о], суди кгродског[о] слонимског[о], и мнε, малжонцε εго м[и]л[о]сти, Маринε: двор и сεло Дεрнь с присεлки, до нεго налεжачими, өолварок под мѣстом Луцком Чεрнъчычи, и двор в замкү ѡколном луцком, двор и сεло Коѧров, лεжачиε в зεмли Волынскои в повεтε Луцком, зо всим на всε, з боѧры, людми тӕглыми, подворищъными, подсусεдки и их всѧкими повинностӕми мεноваными и нεмεноваными, правε зо всим с тым, ѧко сѧ тыε имεнѧ здавна сами в собє, ү пожиткох, границεх и ѡбыходεх своих мають. И, такжε подεливши, водлε сεг[о] постановεнѧ нашого, кождыи своεε дεлницы имεнεи, мы сами и потомки || [арк. 108] н[а]ши, дεржачи, спокоинε бεз пεрεказы и үступү ѡдин ѡт дрүгог[о] дεржати маεм. А пак ли бы тεжъ котороε ж колвεк имѣньε с тых наших розобраных частεи правнε по сεм листε и розобраню нашом ӕко колвεк и ѡт которого ж з нас колвεк ѡтыити мило, тогды маεм и повинни будεмъ с тых всих трεх частεи так вεлε ѡному, комү бы с права што ѡтышло, нагородити и поступити, выдεливши то ӕкобы бεз шкоды ѡног было.
А чинεчи тым пεвнεи, маεм и винни будεм сεε постановεнε и запис наш на рочках кгродских бεрεстεиских або гдεж колвεк на врѧдε кгродском, г[оспо]д[а]рском и на которых жε колвεк рочках буд надалεи, ѡдно которыε бы ү дванадцати нεдε[л]ӕх ѡт даты сεго листү сужεны были, сознати и сεс лист постановεнε н[а]шε до книг дати записати. А εслибысмы вси або которыи з нас так нε үчинил и нε выполнил або сεε постановεнε н[а]шε мы сами або потомки н[а]ши в чим колвεк здεржати нε хотεли, тεды мы, а по нас потомки н[а]ши кн[ѧ]ж[а]ти εго м[и]л[о]сти пану воεводε волынскому маεм и винни будεм заруки заплатити чотыри тисεчи копъ грошεи личбы и монεты литовскоε, и шкоды, и наклады, которыε бы правнε показали, а заплативши εго м[и]л[о]сти зарүку, шкоды и наклады, прεд сε сεс лист и постановεнε н[а]шε вεчнε мы и потомство н[а]шε мεжи собою дεржати и в каждог[о] сүдү и права сεε постановεнε и лист наш за моцныи приимован и захован быти маεть. А гдεбысмо мы тεж вси або котороε з насъ на рочках кгродских водлε сεг[о] постановεнѧ, ӕко сε вышεи помεнило, и з ӕких колвε[къ] причин нε сознали || [арк. 108 зв.] и сεго листү до кънигъ записати нε дали, тεды мы сѣмъ листом нашим даємъ моцъ и волъно будε кн[ѧ]ж[а]ти εго милости самомү або прεз үмоцованого своεго сεсь листъ постановεнε н[а]шε на которыε рочки або роки зεмскиε, кгродскиε, гъдε εго милость самъ похочεт, пεрεдъ врѧдомъ зεмъскимъ або кгродским ѡповεдати и дати до книг записати и выпис собε взѧти, а тоε ѡповεданε и записанε εго м[и]л[о]сти самого або үмоцованого εго милости ү каждого права завшε маεть быти такъ моцъно, ӕкобысмо мы сами ѡчεвисто пєрεд врӕдом до къниг созънавали.
И на то εсмо дали εго милости кнѧжати Ѧнүшу Ѡсътрозскомү, воεводε волынскомү, сами на сεбε сεс нашъ листъ вызнаныи под нашими пεчатьми и съ подписомъ рүкъ мнε, Адама Потεѧ, суди зεмъского бεрεстεиского, а мънε, Өεдора Богүшεвича Түшεвицъкого, и под пεчатьми и съ подписомрүкъ их м[и]л[о]сти панов а приѧтεлεи наших εго милости п[а]на Михаила Мышъки-Варковского, кашъ||[арк. 109]талѧна зεмли Волынскоε, пана Ѧцка Бутовича, хорүжого киεвского, пана Крышътоөа Палүцкъкого, подъчашого (!), а пана Өεдора Гурка, которыε то ихъ милость при том были и того всεго добрε вѣдоми, и за усътною а ѡчεвистою прозьбою нашεю пεчати свои приложили и рүки свои подписати рачили къ сεмү нашомү листү.
Писанъ ү Дүбънε лѣта по Нарожεню Сына Божого тисѧча пѧтьсотъ ѡсмъдεсѧтъ шосътого м[ε]с[ε]ца марца пεрвого днѧ.
Адам Потεи, судѧ зεмскии бεрεстεискии.
Өεдор Богүшεвич Түшєвицкии, судѧ кгродскии слонимскии.
Михалъ Мышъка, кашталѧн волынскии, рүкою властною.
Krzisztoph Paluczki, podczaszy ziemie wolhinskiey.
Ѧцъко Дмитрович Бутович, хорүжии зεмли Киεвскоε.
Өεдор Гүръко, рукою властною.
Дж.: ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 106–109. 11 березня 1586 р. волинський воєвода кн. Януш Костянтинович Острозький пред’явив лист у Володимирському ґродському суді перед володимирським старостою кн. Костянтином Костянтиновичем Острозьким.
№ 5
1548 года, апреля 27. Грамота Сигизмунда Августа, приказывающая дворянамъ: князю Матвею Четвертинскому, Василію Янковичу, Федору и Гаврилу Бокевичамъ и Ивану Гутору, явиться въ качест†третейскихъ судей въ означенный судебный срокъ для разбирательства тяжбы между Ковельскимъ старостою Богданомъ Семашкомъ и княземъ Федоромъ Острожецкимъ, о праве владенія урочищем Прогорелицею.
Жикгимонтъ Августь, Божого милостію король Полскій, великій князь Литовскій, Рускій, Прускій, Жомоитскій, Мазовецкій и инныхъ.
Дворанину нашому, князю Матвею Василевичу Четвертинскому, а державце Красносельскому и Галичанскому, Василю Енковичу, а дворанамъ нашимъ: Федору а Гаврилу Бокевичомъ, а Ивану Гугору Рогачовскому. Присылалъ до насъ староста Ковельскій, королевое ее милости, и наивышшое великое княгини Боны, пани матки нашое, панъ Богданъ Михайловичъ Семашко, жалуючи на князя Федора Петровича Острожецкаго о томъ, ижъ которое именье, на имя Быстриці, онъ купиль у бояръ: кнегини Илиной, у Ждана Промченковича, а Остафія Янича, ижъ онъ тому именю его, зъ имеия своего Березное, кривды и шкоды великое починилъ и островъ его власный, Быстрыцкій, которого зовутъ ПрогорЂлицою, уступуетъ, и по колко разъ людей своихъ моцно и кгвалтомъ усылаетъ, и бчолы деретъ, и деревья бортного о колко сотъ порубати и попалити казалъ, и еще самъ, зъ канцлеромъ нашое комисеи, взялъ, за которую ему рокъ положиль отъ середы, уступивши въ пость третей недели, за дванадцать недЂль, который рокъ припаднетъ по семой суботе въ середу, хотячи зъ нимъ о тотъ островъ ПрогорЂлицу право мЂти, и мЂнуючи быти его своимъ, и онъ, хотячи зъ нимъ того року вживаты и право мЂти, взялъ в насъ зъ руки своей судями васъ; прото праказуемъ вамъ, абисте на тотъ рокъ зъ руки его судами были, и восполокъ и зъ судями его згодивши, тамъ выехали и о томъ островъ и о шкоды, въ немъ поделаные, межи ними досмотрЂли, и справедловость на конецъ вчинили, подле обычая, права и статуту земского. И мы до князя Федора листъ нашъ писати казали, абы онъ самъ и зъ судями своими на тотъ рокъ, который самъ зложилъ, тамь выЂхалъ, и втомъ ся зъ нимь разправилъ и у права былъ послушонъ во всімъ. Естли жъ бы вы, судьи, который зъ васъ, за некоторыми справами своими, на тотъ рокъ тамъ быти не могли, тогды онъ можетъ на вашо местце кого иншихъ судей взяти, которые будутъ мЂти моцъ тые речи межи нихъ за тою комиссіею нашою справовати и кончити подле обычая, права и статуту земского, такъ яко и вы сами, отъ насъ взятые. Писанъ у Вилни, подъ лЂто Божого нароженія 1548 г., месяца Априлиа 27 дедь, индикта 6. (М. П.) Валеріапъ.
Сообщено В. Антоновичемъ. /73/
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
- 1535, травня 16. Туличів. — Лист продажний князя Петра Михайловича Острожецького князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському на маєток Туличів за 400 кіп грошів.
- 1536, травня 20. Вільно. — Лист підтвердний великого князя литовського Сигізмунда I Старого князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському на купівлю половини маєтка Туличова у Володимирському повіті на вічність.
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
Статтєй не знайдено
- ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 496 зв.–497 зв.[↩]
- AGAD. ZDPerg. — Dz. X. — Sygn. 4785. — K. 1.[↩]
- AGAD. ZDPerg. — Dz. X. — Sygn. 4785. — K. 1.[↩]
- AGAD. ZDPerg. — Dz. X. — Sygn. 4786. — K. 1.[↩]
- AGAD. ZDPerg. — Dz. X. — Sygn. 4786. — K. 1.[↩]
- Архив юго-западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далее — АЮЗР). Ч. V. Акты о городах (1432–1798). Т. I. № IX. С. 38–45.[↩]
- Lietuvos Metrika. 12-oji Teismų bylų knyga. № 14. P. 40–41.[↩]
- Описание Рукописного отделения Виленской публичной библиотеки. Вильна, 1898. Вып. 3. Русские пергамены. № 6, 12.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 32. Л. 11–12 об., 33 об.–36 об., 92 об.–94 об. и т. д.[↩]
- Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 19. № 214. Р. 219–223.[↩]
- Ibid. № 237. P. 242–243.[↩]
- Archiwum Narodowe w Krakowie, Zbiór Zygmunta Glogera[↩]
- див.: Niesiecki K. Korona Polska. – Lww, 1740. – T. 3. – S. 530–531; Niesiecki K. Herbarz polski / wyd. przez Jana Nep.[↩]
- ЦДІА України у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 460, арк. 677 зв.—679 зв.[↩]
- Там само.— Арк. 686—686 зв., 689—692.[↩]
- ЦДІАК України – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 459. – Арк. 408–408 зв.[↩]
- ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 141 зв.[↩]
- ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 142–143 зв.[↩]
- ЦДІАК у Києві.— Ф. 26, оп. 1, спр. 7, арк. 317—319 зв. [↩]
- ЦДІАК у Києві.— Ф. 26, оп. 1, спр. 7.— Арк. 341—343.[↩]
- ЦДІАК у Києві.— Ф. 25, оп. 1, спр. 37, арк. 613 зв. Волчко Борблевський — ще один слуга князя Острозького і сусід Яна Фрайштина — був державцею у селі Борблина Сатиївської волости.[↩]
- Там же.— Арк. 614—614 зв.[↩]
- ЦДІА України у Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 7, арк. 320—322 зв.[↩]
- Про Ждана Боровицького див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики...— С. 238—239; Тесленко І. Родинний клан Єрличів.— С. 153—154.[↩]