Князі без родової прив’язки XV ст.

ФЕДОР И ЮШКО ЛЬВО­ВИЧ (1401)

Ю. Вольф обра­тил вни­ма­ние на име­на двух участ­ни­ков Вилен­ско-Радом­ской унии 1401 г.: «Fedorius Leonis cum Juscone fratre germano» – «Федор Льво­вич с род­ным бра­том Юшко», и уви­дел в них пред­ста­ви­те­лей ново­силь­ско­го кня­же­ско­го дома[1]. М. К. Любав­ский заме­тил, что бро­са­ет­ся в гла­за «мест­ный состав» сей­ма 1401 г. На нем при­сут­ство­ва­ли кня­зья и бояре «почти исклю­чи­тель­но из соб­ствен­ной Литов­ской зем­ли», сре­ди них было лишь несколь­ко бояр из Жемай­тии. Одна­ко, со ссыл­кой на мне­ние Ю. Воль­фа, тоже уви­дел здесь воро­тын­ских кня­зей[2]. Учи­ты­вая соб­ствен­ное заме­ча­ние М. К. Любав­ско­го о «мест­ном соста­ве» сей­ма, воз­мож­ность уча­стия в нем кня­зей ново­силь­ско­го дома пред­став­ля­ет­ся сомни­тель­ной. С. М. Кучинь­ский отверг дово­ды Ю. Воль­фа на том осно­ва­нии, что «Feodorius Leonis» и его род­ной брат «Juscone» не име­ли кня­же­ско­го титу­ла[3]. Доба­вим, что у кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го неиз­вест­но род­но­го бра­та Юшко. Так­же сомни­тель­но, что­бы воро­тын­ский князь мог участ­во­вать во внеш­не­по­ли­ти­че­ских делах Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в обход сво­е­го деда кня­зя Рома­на Семе­но­ви­ча Ново­силь­ско­го, кото­рый в 1402 г. был союз­ни­ком Моск­вы[4]. Более того, в нача­ле XV в. литов­ско-ново­силь­ские отно­ше­ния сде­ла­лись напря­жен­ны­ми. В 1406 г. Вито­вт назы­вал вла­дель­цев Воро­тын­ска «сво­и­ми вра­га­ми»[5]. Тем не менее, А. В. Шеков под­дер­жал мне­ние Ю. Воль­фа, опи­ра­ясь на гра­мо­ту пана Кота­ша Бели­ко­ви­ча, выдан­ную Лав­ра­ше­ву мона­сты­рю. В ней, меж­ду про­чим, ска­за­но: «А писалъ тотъ спи­сокъ кня­зя Лвовъ сынъ Федоръ». Здесь усмат­ри­ва­ет­ся ука­за­ние на кня­же­ский титул неко­е­го Федо­ра Льво­ви­ча[6]. В пуб­ли­ка­ции, выпол­нен­ной под редак­ци­ей Н. И. Косто­ма­ро­ва, этот доку­мент без объ­яс­не­ний был дати­ро­ван вре­ме­нем «око­ло 1401 г.»[7]. Одна­ко имя ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча встре­ча­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки в самом кон­це XV в.[8] Поэто­му отож­деств­ле­ние «Fedorius Leonis» и «кня­зя Льво­ва сына Федо­ра» ока­зы­ва­ет­ся несостоятельным.

КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ (1432)

Боярин Ленид Пат­ри­ке­е­вич осе­нью 1432 г. ездил к ливон­ско­му маги­стру про­сить о воен­ной помо­щи по при­ка­зу Свид­ри­гай­ла, пре­бы­вав­ше­го в Полоц­ке, нака­нуне его пер­во­го похо­да в Лит­ву (LECUB. Bd. 8. № 632). В этой поезд­ке его сопро­вож­дал некий князь Васи­лий Ива­но­вич (Korczak. 2008a. S. 91. Przyp. 179). Аль­тер­на­тив­ная вер­сия про­ис­хож­де­ния — из Друцких.

КН. ВАСИ­ЛИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ (1438)

Мар­ша­лок Свид­ри­гай­ла, сви­де­тель пожа­ло­ва­ний Свид­ри­гай­ла Гри­го­рию Стре­че­но­ви­чу от 2 сен­тяб­ря 1438 г. Попыт­ка Ю. Пузы­ны выве­сти его от кня­зя Андрея Оль­гер­до­ви­ча Полоц­ко­го и объ­явить родо­на­чаль­ни­ком одной из вет­вей кня­зей Друц­ких (Puzyna). О pochodzeniu kniazia Fedka Nieswizkiego // Micsiçcznik Heraldyczny. 1911. № 5–6. S. 79–80) неубе­ди­тель­на, посколь­ку пан Васи­лий Полоц­кий — это дру­гое лицо (Halecki О. Ostatnie lata Swidrygielly. S. 111–112; см. ниже его био­грам­му). Сын — веро­ят­но, князь Андрей Васи­лье­вич, кото­рый сле­ду­ет за ним в спис­ке сви­де­те­лей Свид­ри­гай­ло­ва пожалования.

КН. АНДРЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ (1438)

Мар­ша­лок Свид­ри­гай­ла, сви­де­тель пожа­ло­ва­ний Свид­ри­гай­ла Гри­го­рию Стре­че­но­ви­чу от 2 сен­тяб­ря 1438 г., запи­сан после дру­го­го мар­шал­ка Васи­ля Андре­еви­ча. Князь Андрей Васи­лье­вич был так­же сви­де­те­лем пожа­ло­ва­ния Свид­ри­гай­ло нем­цу Юрку на долж­ность вой­та в Кре­мен­це, дати­ро­ван­но­го 9 мая 1438 г.

ЕВЛАШ­КО ТЕЛЯ­ТИ­НА («Евлаш­ко Теля­ти­на, Телятино») 

Загад­ка­вы прад­стаўнік мяс­цо­вай минсь­кої тыту­ла­ва­най знац і. Апра­ча двар­ца у с. Качы­на з дву­ма пры­дад­зе­ны­ч­мі чала­ве­ка­мі і маент­ка Пры­лук на р. Пціч, Яўлаш­ку Цяля­ціне нале­жалі дара­ва­ныя вялікім кня­зем два чала­векі ў с. Ска­ры­нічы (3 км ад Пры­лук). Ю Вольф аднес гэта­га кня­зя да групы кня­зеу́ невя­до­ма­го паход­ж­эн­ня. У адной кры­ні­цы зна­ход­зім інфар­ма­цыю, што «на Взде», г. зн. у с. Узда ці, хут­че ўсё, ма р. Уздян­ка, пра­жы­валі дан­нікі «кн(я)зя Теля­ти­ны отчи­ны. [9]

КН. ФЕДОР ЛЬВО­ВИЧ (1490‑е)

В гра­мо­те пана Кота­ша Бели­ко­ви­ча, выдан­ную Лав­ра­ше­ву мона­сты­рю, ска­за­но: «А писалъ тотъ спи­сокъ кня­зя Лвовъ сынъ Федоръ». Здесь усмат­ри­ва­ет­ся ука­за­ние на кня­же­ский титул неко­е­го Федо­ра Льво­ви­ча[6]. В пуб­ли­ка­ции, выпол­нен­ной под редак­ци­ей Н. И. Косто­ма­ро­ва, этот доку­мент без объ­яс­не­ний был дати­ро­ван вре­ме­нем «око­ло 1401 г.»[7]. Одна­ко имя ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча встре­ча­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки в самом кон­це XV в.[8] Поэто­му отож­деств­ле­ние «Fedorius Leonis», участ­ни­ка Вилен­ско-Радом­ской унии 1401 г., и «кня­зя Льво­ва сына Федо­ра» ока­зы­ва­ет­ся несостоятельным.

КН. АНДРУШ­КО КОРОПЕЦЬКИЙ

Наступ­ним ета­пом в історії Жида­чівсь­ко­го князів­ства було вио­крем­лен­ня з його скла­ду Коро­пе­ць­ко­го князів­ства, яке три­мав князь Андруш­ко (1431–1435). Однак питан­ня, чи був Андруш­ко сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, чи похо­див з Острозь­ких, чи Коріа­то­ви­чів, зали­шаєть­ся й досі від­кри­тим. Думку
про те, що Андруш­ко Федо­ро­вич був сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, поді­ля­ли З‑Л. Рад­зи­мінсь­кий і Л. Вой­то­вич. На дум­ку З‑Л. Рад­зи­мінсь­ко­го, дис­кусій­ним є питан­ня володін­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча Жида­че­вом, це володін­ня він при­пи­су­вав Федо­ру Оль­гер­до­ви­чу. Однак дослід­ник заува­жив, що Андруш­ко і Мить­ко Федо­ро­ви­чі – це сини Федо­ра Любар­то­ви­ча, пер­ший володів Короп­цем, а дру­гий – Пуко­вом і Кура­шем[10]. Свої мір­ку­ван­ня він аргу­мен­ту­вав, поси­ла­ю­чись на судо­ві запи­си від 1438 [11] і 1439 рр.[12], де зга­ду­ють­ся від­по­від­но князі Андруш­ко Коро­пе­ць­кий і Мить­ко Кор­пе­ць­кий[13]. На дум­ку Л. Вой­то­ви­ча, Андруш­ко був сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, і до 1431 р. був кня­зем коро­пе­ць­ким, а в період 1431–1435 рр. – і кня­зем жида­чівсь­ким[14]. Однак дослід­ник зазна­чає, що зали­шаєть­ся незро­зу­мі­лим, чому його бра­ти (Дмит­ро-Сан­гуш­ко Федо­ро­вич, Мить­ко Федо­ро­вич, Гур­ко Федо­ро­вич) не боро­ли­ся за цю спад­щи­ну піс­ля його смер­ті. Кня­зем Острозь­ким Андруш­ка Федо­ро­ви­ча вва­жав Юзеф Пузи­на, а тепер – Наталія Яко­вен­ко й Олег Одно­ро­жен­ко. Юзеф Пузи­на при­ді­лив бага­то ува­ги роз­гля­ду мір­ку­вань на цю тему З.-Л. Рад­зи­мінсь­ко­го і наго­ло­сив на їх помил­ко­во­сті через роз­ме­жу­ван­ня авто­ром двох Федорів – Федо­ра Любар­то­ви­ча і Федо­ра-Любар­та Оль­гер­до­ви­ча[15]. Ю. Пузи­на вва­жав Андруш­ка сином кня­зя Федо­ра Дани­ло­ви­ча Острозь­ко­го[16]. Цю дум­ку роз­ви­ває Наталія Яко­вен­ко[17], а також Олег Одно­ро­жен­ко[18], який опи­раєть­ся на гераль­дич­но-сфра­гі­стич­ний матеріал (печат­ка 1431 р.)[19].

При­пу­щен­ня про те, що Андруш­ко Федо­ро­вич був за поход­жен­ням Коріа­то­ви­чем, вис­ло­ви­ли в нау­ко­вих кулу­а­рах українсь­кі нуміз­ма­ти Р. Сав­вов та О. Погоріле­ць. Свою дум­ку вони аргу­мен­ту­ва­ли близь­кістю Короп­ця до володінь Коріа­то­ви­чів. Муси­мо від­зна­чи­ти, що дис­кусії нав­ко­ло поход­жен­ня кня­зя Андруш­ка три­ва­ють і досі, бо має­мо лише одну пря­му згад­ку про ньо­го як воло­да­ря Короп­ця – з піз­ні­ших випи­сок із судо­вих Гали­ць­ких запи­сок під 18 трав­ня 1437 р., він зга­дуєть­ся як “illustris Andruszhko”
(“про­слав­ле­ний Андруш­ко”). З’ясувати це питан­ня можуть допо­мог­ти нові дже­ре­ла, з’ясування гераль­дич­но-сфра­гі­стич­них нюанcів, а також роз­ме­жу­ван­ня князів Андруш­ків, яких на той час було кілька.

Суще­ству­ет так­же вер­сия Поле­хо­ва о том, что «illustris Mythko de Kropyecz» — это князь Дмит­рий Секи­ра Семе­но­вич Зуб­ре­виц­кий из Друцких.

А для темы про Острож­ских при­ве­ден­ных Рад­зи­минсь­ким дока­за­тельств того, что Андрей Федо­ро­вич Острож­ский не тож­де­стве­нен «сия­тель­но­му гер­цо­гу Андруш­ко из Короп­ца», вполне доста­точ­но. Бли­же все­го к истине подо­шли Одно­ро­жен­ко и Тес­лен­ко, при­вед­шие доста­точ­но убе­ди­тель­ные аргу­мен­ты в поль­зу «Острож­ской» версии.

У 1435 р. Андруш­ко Федо­ро­вич помер без­діт­ним. Його лен нале­жав до коро­ни польсь­кої, і, оскіль­ки на той час три­ва­ли т. зв. “Свид­ри­гай­ло­ві вій­ни”, щоб не уск­лад­ню­ва­ти ситу­а­цію, князів­ство було збе­ре­жене у скла­ді Жида­чівсь­ко­го князів­ства [20].

9 верес­ня 1431 р. король Ягай­ло пожа­ло­вал дохо­ди з Жида­чівсь­ко­го повіту у роз­мірі 1000 гри­вен (а отнюдь не кня­же­ских прав на Зуде­чов) и несколь­ких сел на Холм­щине стар­шо­му з мазо­ве­ць­ких князів – кня­зю равсь­ко­му, соха­чевсь­ко­му і густинсь­ко­му Земо­ви­ту Земо­ви­то­ви­чу[21]. Сам він пере­бу­вав у Мазо­вії, але титу­лу­вав себе кня­зем Жида­чівсь­ким[22]), але він при­зна­чив тут сво­го наміс­ни­ка – жида­чівсь­ко­го суд­дю Сень­ка Про­чо­ли­ча з Руд­но­го. Это было награ­да Земо­ви­ту за помощь Ягай­ло в Луц­кой войне с ВКЛ. Коро­пец сре­ди пожа­ло­ва­ний в гра­мо­те не упоминается.

КН. МИТЬ­КО З ПУКО­ВА І КУРАША

Князь неві­до­мо­го поход­жен­ня. Зга­дуєть­ся на роках у жовтні 1436 р. на роках гали­ць­ко­го земсь­ко­го суду, коли при­сут­ні судо­ві засі­да­телі звіль­ни­ли своїм виро­ком пев­но­го Они­си­ма з Куро­са (Кура­ша) від зви­ну­ва­чень там­теш­ньо­го діди­ча, кня­зя Мит­ка.[23] Згід­но з обви­ну­ва­чен­ням, Они­сим не від­дав кня­зеві опла­ту, зва­ну у того­ча­с­них латинсь­ких дже­ре­лах recessionale, а у цьо­му судо­во­му акті також пере­кла­де­ну як «поклон», що її спла­чу­ва­ли під­дані, бажа­ю­чи перей­ти на нове міс­це про­жи­ван­ня та під вла­ду ново­го пана. Для розв’язання кон­флік­ту при­сут­ня на судо­во­му році шлях­та звер­ну­ли­ся до свід­чень русь­ких попів з Куро­са (Кура­ша), або ж, як опи­сує судо­ва запис­ка, від­да­ли Они­си­ма «на люд­ство». У при­сут­но­сті судо­во­го воз­но­го нена­звані русь­кі свя­ще­ни­ки назва­ли Они­си­ма своїм бра­том і віль­ною люди­ною. Далі вони заяви­ли, що він вий­шов і має пра­во вихо­ду, як і будь-хто з них, віль­них людей. Зміст цьо­го зізнан­ня оче­вид­но мож­на розу­міти так, що Они­сим, як віль­на люди­на, міг поки­ну­ти маєток кня­зя Мит­ка без спла­ти вихід­но­го. Саме ці зізнан­ня, ого­ло­шені на «люд­стві» курось­ки­ми попа­ми, вирі­ши­ли спра­ву на користь Они­си­ма. Судо­вий акт закін­чуєть­ся спис­ком імен кіль­кох визнач­них пред­став­ни­ків міс­це­вої шлях­ти, як от земсь­ко­го комор­ни­ка Мико­лая з Вод­ни­ків, комор­ни­ка гали­ць­ко­го ста­ро­сти Ход­ка Голо­вен­чи­ча, Гна­та з Кутищ, Сень­ка Голо­вен­чи­ча та нена­зва­но­го по імені молод­шо­го гали­ць­ко­го вій­та, із зазна­чен­ням, що вони були при­сут­ні на роз­гляді цієї справи.

Окрім цьо­го корот­ко­го судо­во­го акту, нічо­го неві­до­мо про кон­флікт Они­си­ма і кня­зя Мит­ка. Ймо­вірне ото­тож­нен­ня Куро­са з цієї запис­ки з Кура­шем, розта­шо­ва­ним неда­ле­ко від Дуб­ро­ви­ці на Волині, дава­ло б цікаві деталі про гео­гра­фію мобіль­но­сті під­да­них та мож­ливі від­стані, яких сяга­ла опе­ра­цій­на діяль­ність уряд­ни­ків гали­ць­ко­го земсь­ко­го суду. Згід­но з цим при­пу­щен­ням, гали­ць­кі земсь­кі засі­да­телі посла­ли воз­но­го аж на Волинь для заслу­хо­ву­ван­ня зізнань міс­це­вих русь­ких свя­щен­ни­ків і потім на під­ставі його пере­ка­зу винес­ли вирок про пра­во­чин­ність вихо­ду одно­го з під­да­них цьо­го села. Свід­чен­ня про судо­ву спра­ву кня­зя Мит­ка про­ти Они­си­ма також дає певне уяв­лен­ня про
спе­ци­фічне розу­мін­ня сво­бо­ди, якою були наді­лені під­дані у піз­ньо­му серед­ньо віч­чі і яке було закріп­лене пра­вом на вихід від пана. Мож­на гово­ри­ти про своєрідне дина­мічне співвід­но­шен­ня між індиві­ду­аль­ни­ми мож­ли­во­стя­ми сво­бо­ди, яку нада­ва­ло пра­во вихо­ду, і колек­тив­ни­ми при­віле­я­ми, обме­жен­ня­ми та інте­ре­са­ми селянсь­ких гро­мад і родин­них груп, які озву­чу­ва­ли­ся та під­твер­джу­ва­ли­ся шля­хом пуб­ліч­них судо­вих висту­пів їхніх пред­став­ни­ків. З цього
погля­ду, сво­бо­да Они­си­ма і його пра­во розір­ва­ти сто­сун­ки під­дан­ства на пев­них умо­вах були вод­но­час пара­мет­ром колек­тив­ної іден­тич­но­сті групи, до якої він нале­жав і яку пред­став­ля­ли його роди­чі, зга­дані попи з Куро­са (Кура­ша).

Інші згад­ки про цьо­го кня­зя у гали­ць­ких земсь­ких запис­ках, в яких він висту­пає влас­ни­ком Кура­ша, див.: AGZ. T. XII, № 23, 44, 213.

Князь Мит­ко міг бути однією осо­бою з кня­зем Дмит­рієм (Мит­ком) Глі­бо­ви­чем з роду смо­ленсь­ких князів, яко­му Вла­ди­слав Ягай­ло надав чис­лен­ні маєт­ки у Гали­ць­кій зем­лі. Про поход­жен­ня див.: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku (Warszawa, 1895), 460. Див. також запис 200 гри­вень, зроб­ле­ний Вла­ди­сла­вом Ягай­лом у 1433 р. для кня­зя Мит­ка зі Смо­ленсь­ка (dux Mythko de Smolensko) на селах Мона­стир­ча­ни. Ход­ко­ве і Хомя­ко­ве у Гали­ць­ко­му повіті, Materiały archiwalne wyjęte głównie z Metryki Litewskiej od 1348 do 1607 r. (wyd. A. Prochaska) (Lwów, 1890), № 92. Зга­дане у цьо­му гали­ць­ко­му земсь­ко­му акті село Курос, яке, разом з Пуко­вим коло Рога­ти­на, нале­жа­ло до володінь кня­зя Мит­ка, не іден­ти­фікуєть­ся серед тепе­ріш­ніх сіл Львівсь­кої, Іва­но-Фран­ківсь­кої та Тер­но­пільсь­кої обла­стей. Ото­тож­нен­ня Куро­са з волинським
Кура­шем було б аргу­мен­том на користь вер­сії тих істо­ри­ків, які вба­ча­ли у зга­да­но­му князі Мит­ку одно­го з пред­став­ни­ків волинсь­ких князівсь­ких дина­стій. Див., напри­клад: Тес­лен­ко І. Поход­жен­ня князів Голов­нів-Остро­же­ць­ких у світ­лі ново­ви­яв­ле­них дже­рел. Студії і матеріа­ли з історії
Волині, ред. В. Соб­чук. Кре­ме­не­ць, 2012, 129–152.

Дже­ре­ло: Юрій Зазу­ляк. …dederunt naludstwo. Селянсь­кий вихід, гро­ма­да та селянсь­кі колек­тив­ні свід­чен­ня на Гали­ць­кій Русі XV ст.

КН. .... .... ТУЧА

Туча — про­зва­ние, кото­рое име­ли какой-то князь Иван, жив­ший во вре­ме­на Кази­ми­ра IV и его вдо­ва кня­ги­ня Тучина.

НОТАТКИ

1. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 585; Codex epistolaris Vitoldi magni Ducis Lithuaniae 1376–1430 / Collectus opera Antonii Prochaska // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 6. Crakoviae: Typis Wład. L. Anczyc et Comp., 1882 (далее – CEV). /С. 34/ №234. S. 73; Akta unji Polski z Litwą 1385–1781 / Wydali Stanisław Kutrzeba i Władisław Semkowicz. Kraków, 1932. №39. S. 37.[↩]
2. Любав­ский М. К. Литов­ско-рус­ский сейм. Опыт по исто­рии учре­жде­ния в свя­зи с внут­рен­ним стро­ем и внеш­нею жиз­нью госу­дар­ства. М.: Уни­вер­си­тет­ская типо­гра­фия, 1901. С. 28–30.[↩]
3. Kuczyński S. M. Ziemie Czernihowsko-Siewerskie pod rządami Litwy. Warszawa, 1936. S. 134.[↩]
4. См: Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV-XVI вв. М.; Л.: Изда­тель­ство Ака­де­мии наук СССР, 1950 (далее – ДДГ). №19. С. 53, 55; Бес­па­лов Р. А. Рекон­струк­ция ново­силь­ско-тарус­ско­го фраг­мен­та из докон­ча­ния вели­ких кня­зей Дмит­рия Мос­ков­ско­го и Оле­га Рязан­ско­го 1385 г. // Бит­ва на Воже и сред­не­ве­ко­вая Русь. Рязань: ООО «Тигель», 2009. С. 167–170).[↩]
5. CEV. №369. S. 150; Пись­мо сооб­ща­ет о разо­ре­нии Воро­тын­ска литов­ски­ми вой­ска­ми и дати­ро­ва­но: «в вос­кре­се­нье после [дня апо­сто­лов] Пет­ра и Пав­ла». Не име­ет года. День памя­ти апо­сто­лов Пет­ра и Пав­ла – 29 июня. В изда­нии А. Про­хас­ки пись­мо отне­се­но к 3 июля 1407 г.; но его сле­ду­ет дати­ро­вать 4 июля 1406 г. – вско­ре после того, как соглас­но Твер­ской лето­пи­си был взят Воро­тынск (ПСРЛ. Т. 15. М., 2000. Стб. 472).[↩]
6. Шеков А. В. О систе­ме насле­до­ва­ния кня­же­ских сто­лов сре­ди кня­зей Ново­силь­ских в XIV-XV веках // Забе­лин­ские науч­ные чте­ния – Год 2005‑й. Исто­ри­че­ский музей – энцик­ло­пе­дия оте­че­ствен­ной исто­рии и куль­ту­ры. Тру­ды ГИМ. М., 2006. Вып. 158. С. 260, 263.[↩][↩]
7. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 1: 1361–1598. СПб.: Типо­гра­фия Эду­ар­да Пра­ца, 1863. Т. 1. №7. С. 3–4; Так­же см.: Восто­ков А. Х. Опи­са­ние рус­ских и сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музе­ума. СПб.: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ской ака­де­мии наук, 1842. №72. С. 125.[↩][↩]
8. Lietuvos metrika. Kniga Nr. 6 (1494–1506): Užrašymų knyga 6 / Parengė Algirdas Baliulis. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007 (далее – LM. Kn. 6). №130. P. 118; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė Lina Anužytė. Vilnius: Žara, 2004. №1.5. P. 33.[↩][↩]
9. AGAD, DP Sygn. 7423 [1501][↩]
10. [Radzimiński Z.L.] Monografia xx. Sanguszków... – T. 1. – S. 28–38.[↩]
11. Acta castr. Halic. – T. 219. – pag. 2.043. – 2.045.[↩]
12. AGZ. – T. XII. – № 321.[↩]
13. [Radzimiński Z.L.] Monografia xx. Sanguszków... – T.1.– S. 28.[↩]
14. Вой­то­вич Л. В. Кня­жа доба на Русі: порт­ре­ти еліти. – Біла Церк­ва, 2006. – С. 680.[↩]
15. Puzyna J. Daniło, xs.Turowski, Ostrogski i Chełmski i jego potomstwo // Miesięcznik Towarzystwa Heraldycznego. – 1931. – № 11. – S. 257–258; № 12. – S. 269–270.[↩]
16. Ibidem. – 1931. – № 11. – S. 251–258; № 12. – S. 269–275.[↩]
17. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Наддні­прян­щи­на). – Київ, 2008. – С. 93, 306.[↩]
18. Одно­ро­жен­ко О. Князівсь­ка гераль­ди­ка Волині... – С. 14–15.[↩]
19. AGAD, Archiwum Zamoyskich, Sygn. 33, st. 668.[↩]
20. Вой­то­вич Л. В. Жида­чівсь­ке князів­ство... – С. 44.[↩]
21. «Materyaly archiwalne...» №75, s.62.[↩]
22. Swieźawski A. Tytulatura Ruska ksiąźąt mazowieckich. – Częstochowa, 1994. – S. 45–48.[↩]
23. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej, z archiwum tak zwanego Bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacii A. Stadnickiego (далі ‒ AGZ). T. XII (wyd. K. Liske, A. Prochaska) (Lwów, 1887), № 70: “Item Onoszym de Kurosz est iustificatus, prout pro recessionalibus alias zapoklon per ducem Mithko inculpatus fuit. Unde domini superius descripti dederunt Onoszym naludstwo ad popones de Kurosz, ad quos ministerialis equitaverat. Qui dixerunt: est frater noster liber, qui recedere habet et recessit ut aliquis nostrum alias wolni...”.[↩]