Князі без родової прив’язки XV ст.

ФЕДОР И ЮШКО ЛЬВО­ВИЧ (1401)

Ю. Вольф обра­тил вни­ма­ние на име­на двух участ­ни­ков Вилен­ско-Радом­ской унии 1401 г.: «Fedorius Leonis cum Juscone fratre germano» – «Федор Льво­вич с род­ным бра­том Юшко», и уви­дел в них пред­ста­ви­те­лей ново­силь­ско­го кня­же­ско­го дома[1]. М. К. Любав­ский заме­тил, что бро­са­ет­ся в гла­за «мест­ный состав» сей­ма 1401 г. На нем при­сут­ство­ва­ли кня­зья и бояре «почти исклю­чи­тель­но из соб­ствен­ной Литов­ской зем­ли», сре­ди них было лишь несколь­ко бояр из Жемай­тии. Одна­ко, со ссыл­кой на мне­ние Ю. Воль­фа, тоже уви­дел здесь воро­тын­ских кня­зей[2]. Учи­ты­вая соб­ствен­ное заме­ча­ние М. К. Любав­ско­го о «мест­ном соста­ве» сей­ма, воз­мож­ность уча­стия в нем кня­зей ново­силь­ско­го дома пред­став­ля­ет­ся сомни­тель­ной. С. М. Кучинь­ский отверг дово­ды Ю. Воль­фа на том осно­ва­нии, что «Feodorius Leonis» и его род­ной брат «Juscone» не име­ли кня­же­ско­го титу­ла[3]. Доба­вим, что у кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го неиз­вест­но род­но­го бра­та Юшко. Так­же сомни­тель­но, что­бы воро­тын­ский князь мог участ­во­вать во внеш­не­по­ли­ти­че­ских делах Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в обход сво­е­го деда кня­зя Рома­на Семе­но­ви­ча Ново­силь­ско­го, кото­рый в 1402 г. был союз­ни­ком Моск­вы[4]. Более того, в нача­ле XV в. литов­ско-ново­силь­ские отно­ше­ния сде­ла­лись напря­жен­ны­ми. В 1406 г. Вито­вт назы­вал вла­дель­цев Воро­тын­ска «сво­и­ми вра­га­ми»[5]. Тем не менее, А. В. Шеков под­дер­жал мне­ние Ю. Воль­фа, опи­ра­ясь на гра­мо­ту пана Кота­ша Бели­ко­ви­ча, выдан­ную Лав­ра­ше­ву мона­сты­рю. В ней, меж­ду про­чим, ска­за­но: «А писалъ тотъ спи­сокъ кня­зя Лвовъ сынъ Федоръ». Здесь усмат­ри­ва­ет­ся ука­за­ние на кня­же­ский титул неко­е­го Федо­ра Льво­ви­ча[6]. В пуб­ли­ка­ции, выпол­нен­ной под редак­ци­ей Н. И. Косто­ма­ро­ва, этот доку­мент без объ­яс­не­ний был дати­ро­ван вре­ме­нем «око­ло 1401 г.»[7]. Одна­ко имя ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча встре­ча­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки в самом кон­це XV в.[8] Поэто­му отож­деств­ле­ние «Fedorius Leonis» и «кня­зя Льво­ва сына Федо­ра» ока­зы­ва­ет­ся несостоятельным.

КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ (1432)

Боярин Ленид Пат­ри­ке­е­вич осе­нью 1432 г. ездил к ливон­ско­му маги­стру про­сить о воен­ной помо­щи по при­ка­зу Свид­ри­гай­ла, пре­бы­вав­ше­го в Полоц­ке, нака­нуне его пер­во­го похо­да в Лит­ву (LECUB. Bd. 8. № 632). В этой поезд­ке его сопро­вож­дал некий князь Васи­лий Ива­но­вич (Korczak. 2008a. S. 91. Przyp. 179). Аль­тер­на­тив­ная вер­сия про­ис­хож­де­ния — из Друцких.

КН. ВАСИ­ЛИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ (1438)

Мар­ша­лок Свид­ри­гай­ла, сви­де­тель пожа­ло­ва­ний Свид­ри­гай­ла Гри­го­рию Стре­че­но­ви­чу от 2 сен­тяб­ря 1438 г. Попыт­ка Ю. Пузы­ны выве­сти его от кня­зя Андрея Оль­гер­до­ви­ча Полоц­ко­го и объ­явить родо­на­чаль­ни­ком одной из вет­вей кня­зей Друц­ких (Puzyna). О pochodzeniu kniazia Fedka Nieswizkiego // Micsiçcznik Heraldyczny. 1911. № 5–6. S. 79–80) неубе­ди­тель­на, посколь­ку пан Васи­лий Полоц­кий — это дру­гое лицо (Halecki О. Ostatnie lata Swidrygielly. S. 111–112; см. ниже его био­грам­му). Сын — веро­ят­но, князь Андрей Васи­лье­вич, кото­рый сле­ду­ет за ним в спис­ке сви­де­те­лей Свид­ри­гай­ло­ва пожалования.

КН. АНДРЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ (1438)

Мар­ша­лок Свид­ри­гай­ла, сви­де­тель пожа­ло­ва­ний Свид­ри­гай­ла Гри­го­рию Стре­че­но­ви­чу от 2 сен­тяб­ря 1438 г., запи­сан после дру­го­го мар­шал­ка Васи­ля Андре­еви­ча. Князь Андрей Васи­лье­вич был так­же сви­де­те­лем пожа­ло­ва­ния Свид­ри­гай­ло нем­цу Юрку на долж­ность вой­та в Кре­мен­це, дати­ро­ван­но­го 9 мая 1438 г.

ЕВЛАШ­КО ТЕЛЯ­ТИ­НА («Евлаш­ко Теля­ти­на, Телятино») 

Загад­ка­вы прад­стаўнік мяс­цо­вай минсь­кої тыту­ла­ва­най знац і. Апра­ча двар­ца у с. Качы­на з дву­ма пры­дад­зе­ны­ч­мі чала­ве­ка­мі і маент­ка Пры­лук на р. Пціч, Яўлаш­ку Цяля­ціне нале­жалі дара­ва­ныя вялікім кня­зем два чала­векі ў с. Ска­ры­нічы (3 км ад Пры­лук). Ю Вольф аднес гэта­га кня­зя да групы кня­зеу́ невя­до­ма­го паход­ж­эн­ня. У адной кры­ні­цы зна­ход­зім інфар­ма­цыю, што «на Взде», г. зн. у с. Узда ці, хут­че ўсё, ма р. Уздян­ка, пра­жы­валі дан­нікі «кн(я)зя Теля­ти­ны отчи­ны. [9]

КН. ФЕДОР ЛЬВО­ВИЧ (1490-е)

В гра­мо­те пана Кота­ша Бели­ко­ви­ча, выдан­ную Лав­ра­ше­ву мона­сты­рю, ска­за­но: «А писалъ тотъ спи­сокъ кня­зя Лвовъ сынъ Федоръ». Здесь усмат­ри­ва­ет­ся ука­за­ние на кня­же­ский титул неко­е­го Федо­ра Льво­ви­ча[6]. В пуб­ли­ка­ции, выпол­нен­ной под редак­ци­ей Н. И. Косто­ма­ро­ва, этот доку­мент без объ­яс­не­ний был дати­ро­ван вре­ме­нем «око­ло 1401 г.»[7]. Одна­ко имя ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча встре­ча­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки в самом кон­це XV в.[8] Поэто­му отож­деств­ле­ние «Fedorius Leonis», участ­ни­ка Вилен­ско-Радом­ской унии 1401 г., и «кня­зя Льво­ва сына Федо­ра» ока­зы­ва­ет­ся несостоятельным.

КН. АНДРУШ­КО КОРОПЕЦЬКИЙ

Наступ­ним ета­пом в історії Жида­чівсь­ко­го князів­ства було вио­крем­лен­ня з його скла­ду Коро­пе­ць­ко­го князів­ства, яке три­мав князь Андруш­ко (1431–1435). Однак питан­ня, чи був Андруш­ко сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, чи похо­див з Острозь­ких, чи Коріа­то­ви­чів, зали­шаєть­ся й досі від­кри­тим. Думку
про те, що Андруш­ко Федо­ро­вич був сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, поді­ля­ли З-Л. Рад­зи­мінсь­кий і Л. Вой­то­вич. На дум­ку З-Л. Рад­зи­мінсь­ко­го, дис­кусій­ним є питан­ня володін­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча Жида­че­вом, це володін­ня він при­пи­су­вав Федо­ру Оль­гер­до­ви­чу. Однак дослід­ник заува­жив, що Андруш­ко і Мить­ко Федо­ро­ви­чі – це сини Федо­ра Любар­то­ви­ча, пер­ший володів Короп­цем, а дру­гий – Пуко­вом і Кура­шем[10]. Свої мір­ку­ван­ня він аргу­мен­ту­вав, поси­ла­ю­чись на судо­ві запи­си від 1438 [11] і 1439 рр.[12], де зга­ду­ють­ся від­по­від­но князі Андруш­ко Коро­пе­ць­кий і Мить­ко Кор­пе­ць­кий[13]. На дум­ку Л. Вой­то­ви­ча, Андруш­ко був сином Федо­ра Любар­то­ви­ча, і до 1431 р. був кня­зем коро­пе­ць­ким, а в період 1431–1435 рр. – і кня­зем жида­чівсь­ким[14]. Однак дослід­ник зазна­чає, що зали­шаєть­ся незро­зу­мі­лим, чому його бра­ти (Дмит­ро-Сан­гуш­ко Федо­ро­вич, Мить­ко Федо­ро­вич, Гур­ко Федо­ро­вич) не боро­ли­ся за цю спад­щи­ну піс­ля його смер­ті. Кня­зем Острозь­ким Андруш­ка Федо­ро­ви­ча вва­жав Юзеф Пузи­на, а тепер – Наталія Яко­вен­ко й Олег Одно­ро­жен­ко. Юзеф Пузи­на при­ді­лив бага­то ува­ги роз­гля­ду мір­ку­вань на цю тему З.-Л. Рад­зи­мінсь­ко­го і наго­ло­сив на їх помил­ко­во­сті через роз­ме­жу­ван­ня авто­ром двох Федорів – Федо­ра Любар­то­ви­ча і Федо­ра-Любар­та Оль­гер­до­ви­ча[15]. Ю. Пузи­на вва­жав Андруш­ка сином кня­зя Федо­ра Дани­ло­ви­ча Острозь­ко­го[16]. Цю дум­ку роз­ви­ває Наталія Яко­вен­ко[17], а також Олег Одно­ро­жен­ко[18], який опи­раєть­ся на гераль­дич­но-сфра­гі­стич­ний матеріал (печат­ка 1431 р.)[19].

При­пу­щен­ня про те, що Андруш­ко Федо­ро­вич був за поход­жен­ням Коріа­то­ви­чем, вис­ло­ви­ли в нау­ко­вих кулу­а­рах українсь­кі нуміз­ма­ти Р. Сав­вов та О. Погоріле­ць. Свою дум­ку вони аргу­мен­ту­ва­ли близь­кістю Короп­ця до володінь Коріа­то­ви­чів. Муси­мо від­зна­чи­ти, що дис­кусії нав­ко­ло поход­жен­ня кня­зя Андруш­ка три­ва­ють і досі, бо має­мо лише одну пря­му згад­ку про ньо­го як воло­да­ря Короп­ця – з піз­ні­ших випи­сок із судо­вих Гали­ць­ких запи­сок під 18 трав­ня 1437 р., він зга­дуєть­ся як “illustris Andruszhko”
(“про­слав­ле­ний Андруш­ко”). З’ясувати це питан­ня можуть допо­мог­ти нові дже­ре­ла, з’ясування гераль­дич­но-сфра­гі­стич­них нюанcів, а також роз­ме­жу­ван­ня князів Андруш­ків, яких на той час було кілька.

Суще­ству­ет так­же вер­сия Поле­хо­ва о том, что «illustris Mythko de Kropyecz» — это князь Дмит­рий Секи­ра Семе­но­вич Зуб­ре­виц­кий из Друцких. 

А для темы про Острож­ских при­ве­ден­ных Рад­зи­минсь­ким дока­за­тельств того, что Андрей Федо­ро­вич Острож­ский не тож­де­стве­нен «сия­тель­но­му гер­цо­гу Андруш­ко из Короп­ца», вполне доста­точ­но. Бли­же все­го к истине подо­шли Одно­ро­жен­ко и Тес­лен­ко, при­вед­шие доста­точ­но убе­ди­тель­ные аргу­мен­ты в поль­зу «Острож­ской» версии. 

У 1435 р. Андруш­ко Федо­ро­вич помер без­діт­ним. Його лен нале­жав до коро­ни польсь­кої, і, оскіль­ки на той час три­ва­ли т. зв. “Свид­ри­гай­ло­ві вій­ни”, щоб не уск­лад­ню­ва­ти ситу­а­цію, князів­ство було збе­ре­жене у скла­ді Жида­чівсь­ко­го князів­ства [20].

9 верес­ня 1431 р. король Ягай­ло пожа­ло­вал дохо­ди з Жида­чівсь­ко­го повіту у роз­мірі 1000 гри­вен (а отнюдь не кня­же­ских прав на Зуде­чов) и несколь­ких сел на Холм­щине стар­шо­му з мазо­ве­ць­ких князів – кня­зю равсь­ко­му, соха­чевсь­ко­му і густинсь­ко­му Земо­ви­ту Земо­ви­то­ви­чу[21]. Сам він пере­бу­вав у Мазо­вії, але титу­лу­вав себе кня­зем Жида­чівсь­ким[22]), але він при­зна­чив тут сво­го наміс­ни­ка – жида­чівсь­ко­го суд­дю Сень­ка Про­чо­ли­ча з Руд­но­го. Это было награ­да Земо­ви­ту за помощь Ягай­ло в Луц­кой войне с ВКЛ. Коро­пец сре­ди пожа­ло­ва­ний в гра­мо­те не упоминается.

КН. МИТЬ­КО З ПУКО­ВА І КУРАША

1. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 585; Codex epistolaris Vitoldi magni Ducis Lithuaniae 1376-1430 / Collectus opera Antonii Prochaska // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 6. Crakoviae: Typis Wład. L. Anczyc et Comp., 1882 (далее – CEV). /С. 34/ №234. S. 73; Akta unji Polski z Litwą 1385-1781 / Wydali Stanisław Kutrzeba i Władisław Semkowicz. Kraków, 1932. №39. S. 37.[↩]
2. Любав­ский М. К. Литов­ско-рус­ский сейм. Опыт по исто­рии учре­жде­ния в свя­зи с внут­рен­ним стро­ем и внеш­нею жиз­нью госу­дар­ства. М.: Уни­вер­си­тет­ская типо­гра­фия, 1901. С. 28-30.[↩]
3. Kuczyński S. M. Ziemie Czernihowsko-Siewerskie pod rządami Litwy. Warszawa, 1936. S. 134.[↩]
4. См: Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV-XVI вв. М.; Л.: Изда­тель­ство Ака­де­мии наук СССР, 1950 (далее – ДДГ). №19. С. 53, 55; Бес­па­лов Р. А. Рекон­струк­ция ново­силь­ско-тарус­ско­го фраг­мен­та из докон­ча­ния вели­ких кня­зей Дмит­рия Мос­ков­ско­го и Оле­га Рязан­ско­го 1385 г. // Бит­ва на Воже и сред­не­ве­ко­вая Русь. Рязань: ООО «Тигель», 2009. С. 167-170).[↩]
5. CEV. №369. S. 150; Пись­мо сооб­ща­ет о разо­ре­нии Воро­тын­ска литов­ски­ми вой­ска­ми и дати­ро­ва­но: «в вос­кре­се­нье после [дня апо­сто­лов] Пет­ра и Пав­ла». Не име­ет года. День памя­ти апо­сто­лов Пет­ра и Пав­ла – 29 июня. В изда­нии А. Про­хас­ки пись­мо отне­се­но к 3 июля 1407 г.; но его сле­ду­ет дати­ро­вать 4 июля 1406 г. – вско­ре после того, как соглас­но Твер­ской лето­пи­си был взят Воро­тынск (ПСРЛ. Т. 15. М., 2000. Стб. 472).[↩]
6. Шеков А. В. О систе­ме насле­до­ва­ния кня­же­ских сто­лов сре­ди кня­зей Ново­силь­ских в XIV-XV веках // Забе­лин­ские науч­ные чте­ния – Год 2005-й. Исто­ри­че­ский музей – энцик­ло­пе­дия оте­че­ствен­ной исто­рии и куль­ту­ры. Тру­ды ГИМ. М., 2006. Вып. 158. С. 260, 263.[↩][↩]
7. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 1: 1361-1598. СПб.: Типо­гра­фия Эду­ар­да Пра­ца, 1863. Т. 1. №7. С. 3-4; Так­же см.: Восто­ков А. Х. Опи­са­ние рус­ских и сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музе­ума. СПб.: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ской ака­де­мии наук, 1842. №72. С. 125.[↩][↩]
8. Lietuvos metrika. Kniga Nr. 6 (1494-1506): Užrašymų knyga 6 / Parengė Algirdas Baliulis. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007 (далее – LM. Kn. 6). №130. P. 118; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479-1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė Lina Anužytė. Vilnius: Žara, 2004. №1.5. P. 33.[↩][↩]
9. AGAD, DP Sygn. 7423 [1501][↩]
10. [Radzimiński Z.L.] Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 28–38.[↩]
11. Acta castr. Halic. – T. 219. – pag. 2.043. – 2.045.[↩]
12. AGZ. – T. XII. – № 321.[↩]
13. [Radzimiński Z.L.] Monografia xx. Sanguszków… – T.1.– S. 28.[↩]
14. Вой­то­вич Л. В. Кня­жа доба на Русі: порт­ре­ти еліти. – Біла Церк­ва, 2006. – С. 680.[↩]
15. Puzyna J. Daniło, xs.Turowski, Ostrogski i Chełmski i jego potomstwo // Miesięcznik Towarzystwa Heraldycznego. – 1931. – № 11. – S. 257–258; № 12. – S. 269–270.[↩]
16. Ibidem. – 1931. – № 11. – S. 251–258; № 12. – S. 269–275.[↩]
17. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Наддні­прян­щи­на). – Київ, 2008. – С. 93, 306.[↩]
18. Одно­ро­жен­ко О. Князівсь­ка гераль­ди­ка Волині… – С. 14–15.[↩]
19. AGAD, Archiwum Zamoyskich, Sygn. 33, st. 668.[↩]
20. Вой­то­вич Л. В. Жида­чівсь­ке князів­ство… – С. 44.[↩]
21. «Materyaly archiwalne…» №75, s.62.[↩]
22. Swieźawski A. Tytulatura Ruska ksiąźąt mazowieckich. – Częstochowa, 1994. – S. 45–48.[↩]