Чорторыйские

Общие сведения и происхождение

ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КІ, Чарто­рийсь­кі — князівсь­кий рід гер­ба “Пого­ня”, що веде своє корін­ня від литов. прав­ля­чої дина­стії Геди­мі­но­ви­чів. Родо­ве гніз­до, від яко­го утво­ри­ло­ся пріз­ви­ще, — м-ко Чор­то­рийськ (нині с. Ста­рий Чор­то­рийськ Мане­ви­ць­ко­го р-ну Рів­нен. обл.).

Тра­ди­ци­он­но на осно­ва­нии «Родо­сло­вия кня­зей литов­ских» отцом Васи­лия Чарто­рый­ско­го счи­та­ет­ся Кон­стан­тин Оль­гер­до­вич. Соглас­но гипо­те­зе Х. Паш­ке­ви­ча, под­дер­жан­ной и раз­ви­той Я. Тен­гов­ским, этот Кон­стан­тин был сыном Кори­а­та, а не Оль­гер­да 1. Спе­ци­аль­но­го изу­че­ния заслу­жи­ва­ет мало­из­вест­ный источ­ник ‒ помян­ник пред­ков кня­зя Федо­ра Михай­ло­ви­ча Чарто­рый­ско­го, пер­во­на­чаль­но напи­сан­ный по-рус­ски и пере­пи­сан­ный по-гре­че­ски в пер­вой поло­вине XVI в., где имя Кон­стан­ти­на отсут­ству­ет 2. В этом источ­ни­ке из пред­ков Федо­ра пока под­да­ют­ся иден­ти­фи­ка­ции лишь отец Миха­ил и дед Василий.

Стар­ша гіл­ка, пред­став­ни­ки якої до 1601 посі­да­ли дав­ню фаміль­ну рези­ден­цію в Чор­то­рийсь­ку, вигас­ла в серед. 17 ст. Серед її най­ві­до­мі­ших пред­став­ни­ків слід виді­ли­ти пер­шо­го волин. воє­во­ду (1566—71) кн. Олек­сандра Федо­ро­ви­ча (п. 1571) та його сина, жито­мирсь­ко­го ста­ро­сту (див. Ста­ро­ство; 1574—82) кн. Михай­ла Олек­сан­дро­ви­ча (п. 1582). Центр. володін­ням молод­шої гіл­ки роду до серед. 17 ст. була Кле­вань. Три­ва­лий час кле­вансь­кі князі пере­бу­ва­ли в тіні сла­ви своїх роди­чів князів Ч. з Чор­то­рийсь­ка. Однак від 1620-х рр. їхні впли­ви на Волині посту­по­во зрос­та­ли, що було пов’язано з роз­бу­до­вою кар’єри кн. Мико­лая-Єжи (1603—61). Сек­рет його успі­ху поля­гав у вда­ло­му одру­жен­ні із княж­ною Іза­бел­лою Коре­ць­кою (1617), зав­дя­ки яко­му Ч. поро­ди­ча­ли­ся з таки­ми впли­во­ви­ми маг­натсь­ки­ми фамілія­ми Речі Поспо­ли­тої, як Рад­зивіл­ли, Кали­новсь­кі, Пото­ць­кі, Ход­ке­ви­чі та ін.

У наш час пред­став­ни­ки роду князів Ч. живуть у Вели­кій Бри­танії та Польщі.

Вер­сии происхождения:

1)Засновником фамілії до недав­ньо­го часу вва­жав­ся третій син вел. кн. литов. Оль­гер­да Геди­мі­но­ви­ча і рід­ний брат коро­ля польс. і вер­хов­но­го кн. литов. Вла­ди­сла­ва II Ягай­ла кн. Кори­гай­ло (Костян­тин), який жив у 2-й пол. 14 ст.

2) Най­но­ві­ші дослід­жен­ня свід­чать про те, що про­то­пла­стою Ч. був сучас­ник Кори­гай­ла кн. Костян­тин Корія­то­вич (див. Коріятовичі).

3) от Рюри­ко­ви­чей. Вер­сия осно­ва­на на запи­си в сино­ди­ке пред­ков кня­зя Федо­ра Михай­ло­ви­ча Чарто­рый­ско­го: (в вос­хо­дя­щем поряд­ке) Миха­ил (отец), Васи­лий (дед), Миха­ил (пра­дед), Васи­лий, Федор.

Літе­ра­ту­ра:
Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej, t. 8. Poznań, 1886
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895
Urzędnicy wojewόdztwa ruskiego XIV—XVIII wieku: Spisy. Wrocław—Warszawa—Krakόw—Gdańsk—Łodź, 1987
Tęgowski J. Ktόry Konstanty — Olgierdowic czy Koriatowic — był przodkiem kniaziόw Czartoryskich? В кн.: Europa Orientalis. Toruń, 1996
Його ж. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczόw. Poznań —Wrocław, 1999
Яко­вен­ко Н. Пара­лель­ний світ: Дослід­жен­ня з історії уяв­лень та ідей в Україні XVI—XVII ст. К., 2002
Дов­би­щен­ко М. Роз­га­дані таєм­ни­ці князів Чарто­рийсь­ких (родин­ні зв’язки, маєт­ки та релі­гійне жит­тя). «Істо­рич­ний жур­нал» (К.), 2004, № 10—11
Urzędnicy wołyńscy XIV—XVIII wieku: Spisy. Kόrnik, 2007
Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). К., 2008.

Поколенная роспись рода

Протопласти роду

ФЕДІР (поч.XIV)

ВАСИЛЬ ФЕДО­РО­ВИЧ (сер. XIV)

МИХАЙ­ЛО ВАСИЛЬОВИЧ

І генерація

1. КН. ВАСИЛЬ ….. (1417)

Князь чор­то­рийсь­кий [?], фігу­руе ў 1417 г. пры кара­лю ў Новым мес­це. Гэты ці іншы князь Васіль быў баць­кам узга­да­ных выш­эй кня­зёў Іва­на, Аляк­сандра i Міха­ла Чар­та­рый­скіх, з якіх Аляк­сандр – пачы­наль­нік галі­ны роду на Лагой­ску, а Міхал – на Валыні.

V генерація

2/1. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († бл.1460)

Князь чор­то­рийсь­кий (до 1438 -1440 рр.), труб­чевсь­кий (бл. 1451 — бл. 1460 рр.). У 1440 р. разом з бра­том Олек­сан­дром органі­зу­вав змо­ву вна­слі­док якої було вби­то вел. кня­зя литовсь­ко­го Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча. Один з най­б­лиж­чих сорат­ни­ків Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча у 1440-1451 рр. (2112, s. 18-19). Отри­мав від Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка поло­ви­ну Труб­чевсь­ко­го князівства.

В 1442 г. бра­тья Алек­сандр, Иван и Васи­лий Чарто­рый­ские полу­чи­ли от поль­ско­го коро­ля Вла­ди­сла­ва III при­ви­лей, под­твер­жда­ю­щий пра­во поль­зо­ва­ния печа­тью с изоб­ра­же­ни­ем «Пого­ни» Геди­ми­но­ви­чей 3.

Полу­чил от Кази­ми­ра «дель­ни­цу» кня­зя Юрия Тру­бец­ко­го после его выез­да в Моск­ву. Веро­ят­но, сви­де­тель пожа­ло­ва­ния Свид­ри­гай­ла Богу­шу Овер­ки­чу Тимо­ху от 23 апре­ля 1438 г. (Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły. S. 298). Как и его брат Алек­сандр, актив­ный участ­ник убий­ства Сигиз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча 20 мар­та 1440 г.4, после это­го дер­жал верх­ний замок в Тро­ках для Свид­ри­гай­ла. Сви­де­тель несколь­ких при­ви­ле­ев Свид­ри­гай­ла в 1442‒1451 гг., член его рады5. После его смер­ти в 1452 г. поспо­соб­ство­вал пере­хо­ду Луц­кой зем­ли в состав ВКЛ6.

Пра­во­слав­ный. Длу­гош назы­ва­ет его кня­зем «рус­ско­го обря­да и рода» (“ritus et generis Ruthenici” — Dlugossii J. Annales. Lib. XI et XII. P. 216). Мат­вей Мехов­ский пере­да­ет содер­жа­ние пес­ни, кото­рую литов­цы пели в его вре­ме­на: «Дерз­кие рус­ские кня­зья уби­ли литов­ско­го кня­зя Сигиз­мун­да»7.

Князь Іван Васілевіч Чар­та­рый­скі, разам з бра­там Аляк­сандрам, браў удзел у 1440 г. у забой­стве вяліка­га кня­зя Жыгі­мон­та. Пас­ля гэта­га Аляк­сандр збег у Расею, а Іван, баю­чы­ся, замкнуў­ся ў верх­нім Троц­кім зам­ку, з яко­га вый­шаў толь­кі пас­ля атры­ман­ня ад Казі­мі­ра ахоў­на­га ліста i вяр­тан­ня яму каш­тоў­на­сцяў, якія былі зне­се­ны з велікак­няс­ка­га скар­бу. Част­ку жыц­ця князь Іван пра­вёў пры два­ры Шві­дры­гай­лы, на баку яко­га высту­пав ў пахо­дах 1440-1451 гг. Яго­нае ста­но­віш­ча на Літве было не апош­няе, хут­ка ў 1451 г. Кры­жац­кі каман­дор Раг­не­ты паве­дам­ляў вялі­ка­му магіст­ру пра кня­зя Літоўска­га Міха­ла (Жыгі­мон­таві­ча) i Іва­на Чар­та­рый­ска­га. Абод­ва бра­ты мелі дачы­ненне да таго, што пас­ля смер­ці Шві­дры­гай­лы Луц­кі замак застаў­ся за ліцві­на­мі. Са спра­вы 1499 г. паміж кня­зя­мі Тру­бяц­кі­мі пра ўдзел у Тру­бец­ку давед­ва­ем­ся, што пас­ля выез­ду кня­зя Юрыя (Тру­бяц­ко­га) у Мас­к­ву кароль Казі­мір яго­ны над­зел пера­даў кня­зю Іва­ну Чар­та­рый­с­ка­му, а пас­ля яго (г. зн. пас­ля смер­ці) свай­му каню­ша­му Грынь­ку Вало­ві­чу. Князь Іван памёр бяздзетным.

5. КН. ОЛЕК­САНДР ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ (1437, † 1477/1496)

Князь псковсь­кий (1443-1447,1456-1460 рр.), нов­го­родсь­кий (1447-1455 рр.) і чор­то­рийсь­кий (піс­ля 1460 — піс­ля 1477 рр.). Отец — Васи­лий Чарто­рый­ский. Православный.

Сви­де­тель пожа­ло­ва­ний Свид­ри­гай­ла Паш­ку Ело­виц­ко­му от 21 июля 1437 г., Зин­ку Хотин­ско­му от 27 мар­та 1438 г. 8. и Богу­шу Овер­кич Тимо­ху от 23 апре­ля 1438 г. 9. Сыг­рал одну из глав­ных ролей в убий­стве Сигиз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча 20 мар­та 1440 г. После это­го бежал в Вели­кое кня­же­ство Мос­ков­ское, где слу­жил сна­ча­ла Дмит­рию Шемя­ке, затем Васи­лию II. В 1443‒1447 и 1455‒1460 гг. кня­жил в Пско­ве, в 1447‒1455 гг. — в Новгороде.

В 1460 г. вер­нул­ся в ВКЛ. После воз­вра­ще­ния в ВКЛ полу­чил от Кази­ми­ра Логойск, Оста­шин, Спо­ров и Каме­ни­цы, а так­же людей в Гане­ви­чах10.

Голов­ний органі­за­тор вби­вства Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча, через що мусив поки­ну­ти Лит­ву. У емі­гра­ції кори­сту­вав­ся під­т­рим­кою Дмит­ра Шемя­ки. Від­мо­ви­вся при­ся­га­ти вел. кня­зеві мос­ковсь­ко­му Васи­леві Тем­но­му і повер­нув­ся у Лит­ву (115, с.213). Отри­мав Логойсь­ке князів­ство, Оста­шин, Спо­ров і Кам’янець.

Князь Аляк­сандр Васілевіч Чар­та­рый­скі адыг­раў галоў­ную ролю ў забой­стве вяліка­га кня­зя Жыгі­мон­та ў 1440 г.

З-за гэта­га быў выму­ша­ны пакі­ну­ць Літву i накіра­ваў­ся ў Расею. Пере­езд Чарто­рый­ско­го в Мос­ков­ское кня­же­ство объ­яс­ним: он был в род­стве с вели­ким кня­зем Васи­ли­ем Васи­лье­ви­чем (так­же пра­пра­вну­ком Геди­ми­на) и его мате­рью (князь при­хо­дил­ся ей дво­ю­род­ным пле­мян­ни­ком). Васи­лий II про­явил щед­рость и пожа­ло­вал ново­яв­лен­но­му род­ствен­ни­ку Суз­даль11. Нали­чие у кня­зя А.В. зна­чи­тель­но­го воин­ско­го кон­тин­ген­та мог­ло при­го­дить­ся в борь­бе Васи­лия II с удель­ны­ми кня­зья­ми, оспа­ри­вав­ши­ми у него вели­ко­кня­же­ский пре­стол. Извест­но, что в 1460 г. у Чарто­рый­ско­го было «кова­нои рати бое­вых людеи 300 чело­векъ, опричь кошо­вых (лиц при обо­зе)»12. Очень быст­ро у вели­ко­го кня­зя появил­ся повод для сожа­ле­ния о сво­ем госте­при­им­стве: А.В. аб’яднаўся з кня­зем Дзі­міт­ры­ем Шамя­кам, які пасва­ры­ў­ся са сваім стры­еч­ным бра­там вялікім кня­зем Васілём13.

Зимой 1441–1442 гг. или в нача­ле вес­ны, оче­вид­но, полу­чив све­де­ния о ее акти­ви­за­ции, Васи­лий II орга­ни­зо­вал поход к Угли­чу про­тив галиц­ко­го кня­зя Дмит­рия Юрье­ви­ча Шемя­ки. При при­бли­же­нии вели­ко­кня­же­ско­го вой­ска тот скрыл­ся в Бежец­ком Вер­хе. Схва­тить сра­зу его не уда­лось, а потом начав­ша­я­ся весен­няя рас­пу­ти­ца поме­ша­ла пре­сле­до­ва­нию. Лояль­ность союз­ни­ка Шемя­ки – можай­ско­го кня­зя Ива­на Андре­еви­ча, нахо­див­ше­го­ся на момент похо­да в Угли­че, была куп­ле­на пере­да­чей ему ото­бран­но­го у Чарто­рый­ско­го Суз­да­ля, из чего сле­ду­ет, что литов­ский князь был к тому вре­ме­ни сто­рон­ни­ком Шемя­ки. Шемя­ка и Чарто­рый­ский орга­ни­зо­ва­ли в 1442 г. ответ­ный поход к Москве. Им уда­лось неза­ме­чен­ны­ми добрать­ся до Тро­иц­ко­го мона­сты­ря, но выехав­ший навстре­чу кня­зьям игу­мен Зино­вий сумел уми­рить их с Васи­ли­ем II14.

После это­го вели­кий князь преду­смот­ри­тель­но отпра­вил литов­ско­го род­ствен­ни­ка подаль­ше. Вес­ной 1443 г. пас­ля смер­ці кня­зя Аляк­сандра Іва­наві­ча, праў­ну­ка Аль­гер­да, он в каче­стве кня­зя-намест­ни­ка при­был в Псков. «Пско­ви­чи при­я­ша его», и 25 авгу­ста состо­я­лось офи­ци­аль­ное вве­де­ние его в долж­ность: при­е­хав­ший вели­ко­кня­же­ский посол «поро­учи­ша емоу кня­же­ние», князь же «цело­ва кре­стъ (т.е. при­нес при­ся­гу) къ кня­зю вели­ко­му и къ Пско­воу»15. Уже осе­нью 1443 г. он с пско­ви­ча­ми ходил под немец­кий Новый горо­док, где они «потро­ша жито на сво­еи зем­ле». Оче­вид­но, целью поезд­ки был вывоз зер­на с тер­ри­то­рии, кото­рую пско­ви­чи счи­та­ли сво­ей. При­езд Чарто­рый­ско­го и пско­ви­чей сопро­вож­дал­ся кара­тель­ной опе­ра­ци­ей: были пове­ше­ны семь чюхон­цев (мест­ное фино­языч­ное насе­ле­ние). В кон­це 1443 – нача­ле 1444 г. под город Нарву при­шли шве­ды. Часть пско­ви­чей они уби­ли, а часть, вклю­чая посад­ни­ка, была захва­че­на в плен и про­ве­ла в нем год, пока Чарто­рый­ский и псков­ские вла­сти не при­ня­ли реше­ние их выку­пить16.

Нахо­дясь в Пско­ве и решая зада­чи по осво­е­нию рус­ски­ми при­бал­тий­ских земель, Чарто­рый­ский не при­нял уча­стия в заго­во­ре удель­ных кня­зей 1445-1446 гг. про­тив Васи­лия II. Потер­пев­ший пора­же­ние в борь­бе за власть Шемя­ка нашел убе­жи­ще у нов­го­род­цев17, при­знав­ших его вели­ким кня­зем18. Пока семья Шемя­ки жила в Нов­го­ро­де, сам он пери­о­ди­че­ски вел бое­вые дей­ствия на тер­ри­то­рии Мос­ков­ско­го кня­же­ства. Чарто­рый­ский так­же пере­брал­ся в Нов­го­род, после того как в июне 1447 г. в Псков при­е­ха­ло нов­го­род­ское посоль­ство с при­гла­ше­ни­ем. Несмот­ря на уго­во­ры пско­ви­чей, он его при­нял19. По при­ез­де лито­вец раз­вер­нул актив­ную воен­ную дея­тель­ность, бла­го­да­ря ему уда­лось пере­ло­мить ход затя­нув­шей­ся вой­ны с Ливон­ской кон­фе­де­ра­ци­ей, длив­шей­ся с осе­ни 1444 г., когда нем­цы пожгли посад горо­да Ям и «берегъ пово­е­ва­ша» (город сто­ит на бере­гу р. Луга). В нача­ле июля 1447 г. Чарто­рый­ский с нов­го­род­ца­ми совер­шил удач­ный поход про­тив нем­цев к устью р. Нар­вы. Одно­вре­мен­но под Ямом с дру­гой частью нов­го­род­цев успеш­но про­вел опе­ра­цию князь Васи­лий Васи­лье­вич Гре­бен­ка (пред­ста­ви­тель суз­даль­ской вет­ви Рюри­ко­ви­чей), вско­ре пере­брав­ший­ся в Псков на место Чарто­рый­ско­го. Во вре­мя похо­да было уби­то и потоп­ле­но мно­го нем­цев и шве­дов, 86 чело­век, вклю­чая 2 «кня­зей» были взя­ты в плен20.

После после­до­вав­шей за этим неудач­ной попыт­кой нем­цев овла­деть Ямом, нов­го­род­ская сто­ро­на пред­при­ня­ла ответ­ные дей­ствия. Чарто­рый­ский выде­лил 60 чело­век из сво­е­го дво­ра в помощь вое­во­дам Яма, совер­шив­шим зимой 1447-1448 гг. вылаз­ку за Нарву, где они нанес­ли пора­же­ние нем­цам. Успехи
нов­го­род­цев выну­ди­ли про­тив­ни­ка пой­ти на уре­гу­ли­ро­ва­ние отно­ше­ний. Посол юрьев­ско­го епи­ско­па дого­во­рил­ся о «съез­де» на ост­ро­ве в устье Нар­вы пред­ста­ви­те­лей сто­рон. В состав нов­го­род­ско­го посоль­ства вошел Чарто­рый­ский. Встре­ча закон­чи­лась под­пи­са­ни­ем бла­го­при­ят­но­го для
нов­го­род­цев Нарв­ско­го мира на 25 лет. Раз­ви­вая успех, нов­го­род­цы нача­ли стро­и­тель­ство око­ло Яма еще одно­го укреп­лен­но­го город­ка «бол­ши пер­во­го»21.

После того как Иван Можай­ский в 1449 г.
пере­мет­нул­ся на сто­ро­ну Васи­лия II, полу­чив за это Бежец­кий Верх22, Чарто­рый­ский остал­ся един­ствен­ным союз­ни­ком Шемя­ки, и в 1452 даже воз­гла­вил поход нов­го­род­цев на можай­ско­го кня­зя. Узнав о при­бли­же­нии рати, Иван Андре­евич бежал, а напа­дав­шие погра­би­ли и пожгли «мно­го воло­стей вели­ко­го кня­зя»23. В том же году жена Шемя­ки в отсут­ствие мужа, но конеч­но с его ведо­ма, выда­ла дочь замуж за Чарто­рый­ско­го24. Сам Шемя­ка вско­ре, отрав­лен­ный дове­рен­ны­ми людь­ми Васи­лия Тем­но­го, умер (18 июля 1453 г.).

Через год 15 июля 1454 г. князь Васи­лий Васи­лье­вич Гре­бен­ка пере­ехал из Пско­ва в Нов­го­род, а пско­ви­чи напра­ви­ли посоль­ство к Чарто­рый­ско­му, про­ся его вер­нуть­ся. Соглас­но псков­ско­му лето­пи­са­нию, князь согла­сил­ся25, но даль­ней­шие собы­тия пока­зы­ва­ют при­сут­ствие Чарто­рый­ско­го в Нов­го­ро­де, что мож­но объ­яс­нить союз­ным харак­те­ром отно­ше­ний двух рес­пуб­лик. В нача­ле 1456 г. мос­ков­ский вели­кий князь Васи­лий Тем­ный, разо­рвав мир с Нов­го­ро­дом, начал про­тив него мас­штаб­ный поход. Узнав о захва­те г. Русы, нов­го­род­цы высла­ли вой­ско во гла­ве с Гре­бен­кой. Несколь­ко поз­же со сво­им дво­ром и дру­гой частью нов­го­род­цев высту­пил и Чарто­рый­ский. По сви­де­тель­ству лето­пи­си, литов­ский князь чинил пре­пят­ствия к ссо­еди­не­нию ил. Гре­бен­ка не стал ждать под­креп­ле­ния, высту­пил к Русе и потер­пел пора­же­ние. Чарто­рый­ский и быв­шие с ним нов­го­род­цы поспе­ши­ли укрыть­ся в Нов­го­ро­де26. Васи­лий II встал в селе Яжел­би­цы, отку­да вел бое­вые дей­ствия в нов­го­род­ской зем­ле. Оце­нив ситу­а­цию, вдо­ва Шемя­ки 7 фев­ра­ля напра­ви­лась в Лит­ву к сыну, выехав­ше­му из Нов­го­ро­да еще год назад, а через неде­лю 13 фев­ра­ля умер­ла ее дочь Мария Чарто­рый­ская. А.А.Зимин спра­вед­ли­во пола­гал, что ее кон­чи­на для нов­го­род­цев, скло­няв­ших­ся к заклю­че­нию мира с Васи­ли­ем II, была свое­вре­мен­ной, и что они были к ней при­част­ны27. Во вся­ком слу­чае, вско­ре архи­епи­скоп Евфи­мий выехал на пере­го­во­ры в Яжел­би­цы. Под­пи­сав мир, Васи­лий II отбыл в Моск­ву, а в Нов­го­род при­е­хал его сын и наслед­ник Иван, про­быв­ший там 2 неде­ли. Сра­зу после его отъ­ез­да нов­го­род­цы изгна­ли Чарто­рый­ско­го, обви­нив в тай­ных сно­ше­ни­ях с про­тив­ни­ком и назвав винов­ни­ком пора­же­ния под Русой. Князь по прось­бе пско­ви­чей 18 июля при­е­хал в Псков28.

Сле­ду­ю­щие несколь­ко лет он про­вел там, что ока­за­лось кста­ти. Нарв­ский мир ока­зал­ся непроч­ным, и борь­ба за погра­нич­ные зем­ли вско­ре воз­об­но­ви­лась. Повелением
Чарто­рыйм­ко­го и посад­ни­ков была над­стро­е­на часть псков­ской кре­пост­ной сте­ны вдоль р. Вели­кой29. В 1458 г. князь участ­во­вал в меро­при­я­ти­ях по закреп­ле­нию за Пско­вом погра­нич­ных воло­стей Озо­ли­ча и Жолчь. Как было пока­за­но ранее, одним из спо­со­бов при­со­еди­не­ния земель было их хозяй­ствен­ное осво­е­ние. При­е­хав­шие с Чарто­рый­ским пско­ви­чи про­ве­ли здесь покос и веле­ли сво­им лов­цам «рыбы лови­ти по ста­рине». Дру­гим спо­со­бом коло­ни­за­ции было стро­и­тель­ство: в Озо­ли­че постро­и­ли цер­ковь во имя св. Миха­и­ла. Так­же была про­ве­де­на оче­ред­ная кара­тель­ная акция – на Рож­кине были пове­ше­ны чюхонцы.

Вес­ной 1459 г. нем­цы наве­да­лись в Озо­ли­чу, где сожгли цер­ковь и девять чело­век. Отве­том стал кара­тель­ный поход пско­ви­чей с Чарто­рый­ским в теже места про­тив чюхон­цев. Нем­цы в свою оче­редь погра­би­ли псков­ское посе­ле­ние на Нарве. После всех этих собы­тий было полу­че­но при­гла­ше­ние нем­цев на пере­го­во­ры. Чарто­рый­ский с представителями
Нов­го­ро­да и Пско­ва при­е­ха­ли в Озо­ли­чу и Жолчь, где дол­го жда­ли немец­ких послов, но те не яви­лись, что укре­пи­ло при­е­хав­ших в пра­во­мер­но­сти сво­их при­тя­за­ний на оспа­ри­ва­е­мые тер­ри­то­рии. В кон­це 1459 – нача­ле 1460 г. в отмест­ку за нарв­ский гра­беж Чарто­рый­ский с нов­го­род­ца­ми и пско­ви­ча­ми совер­шил очень удач­ный трех­днев­ный рейд, «пово­е­ва­ша» 70 верст в немец­кой зем­ле и не поне­ся ника­ких потерь.

Меж­ду тем, в поли­ти­ке Моск­вы все замет­нее про­яв­ля­лось стрем­ле­ние уси­лить свое вли­я­ние в Севе­ро-Запад­ной Руси. В этих усло­ви­ях вопрос о ста­ту­се Чарто­рый­ско­го тре­бо­вал сво­е­го реше­ния, тем более что он был участ­ни­ком завер­шив­шей­ся кня­же­ской усо­би­цы. Когда 20 янва­ря 1460 г. в Нов­го­род при­е­хал Васи­лий II, к нему при­бы­ли псков­ские послы с жало­бой на нем­цев и прось­бой оста­вить им кня­зем-намест­ни­ком Алек­сандра Чарто­рый­ско­го. Васи­лий II обе­щал «боро­нить» Псков и согла­сил­ся при­знать Чарто­рый­ско­го сво­им намест­ни­ком при усло­вии, что он при­сяг­нет ему и его детям с обе­ща­ни­ем в даль­ней­шем «не мыс­ли­ти зла ника­ко­ва». В Пого­дин­ском 1 спис­ке Псков­ской 1-й лето­пи­си пере­дан выра­зи­тель­ный ответ кня­зя, как пишет лето­пи­сец, заявив­ше­го: «Не слу­га де яз вели­ко­му кня­зю и не боуди цело­ва­ние ваше на мне и мое на вас; коли учнуть пско­ви­чи соко­лом воро­ны имать, ино тогда де и мене, Чер­то­ри­ска­го вос­по­мя­не­те». Пуб­лич­но сняв перед пско­ви­ча­ми с себя слу­жеб­ные обя­за­тель­ства, 10 фев­ра­ля Алек­сандр Васи­лье­вич Чарто­рый­ский уехал в Лит­ву30.

Пас­ля свай­го вяр­тан­ня на рад­зі­му князь Аляк­сандр атры­маў ад кара­ля Казі­мі­ра пры­вілей на Лагойск, Аста­шын, Спо­раў i Камя­нец i яшчэ жыў у 1477 г. У паз­ней­шых даку­мен­тах узга­д­ва­ец­ца, што ў Ганеві­чах, каля Лагой­ска, вало­далі люд­зь­мі пачар­го­ва князі: Алель­ка Улад­зі­міравіч, брат яго­ны Андр­эй, Аляк­сандр Васілевіч Чар­та­рый­скі i яго­ны сын князь Сямён Чар­та­рый­скі. Павод­ле рада­во­ду Літоўскіх кня­зёў меў сыноў: Міха­ла, Улад­зі­мі­ра i Сямё­на. Акра­мя гэта­га, меў некаль­кі дачок. Пра кня­зёў Міха­ла i Улад­зі­мі­ра нія­кіх зве­стак няма. З дачок кня­зя Аляк­сандра адна, з невя­до­мым імем, была жон­кай кня­зя Іва­на Васілеві­ча Сала­мя­р­эц­ка­гаі маці кня­зя Васі­ля Іва­наві­ча, які ў 1525 г. заклю­чае пагад­ненне аб спад­чыне пас­ля сва­ёй цёт­кі кня­гіні Аўдоц­ці Андр­эеў­ны Мажайскай.

Умер меж­ду 1477 и 1496 гг. 31.

В 1442 г. бра­тья Алек­сандр, Иван и Васи­лий Чарто­рый­ские полу­чи­ли от поль­ско­го коро­ля Вла­ди­сла­ва III при­ви­лей, под­твер­жда­ю­щий пра­во поль­зо­ва­ния печа­тью с изоб­ра­же­ни­ем «Пого­ни» Геди­ми­но­ви­чей 32.

∞, КНЖ. МАРИЯ ДМИТ­РИ­ЕВ­НА ШЕМЯ­КИ­НА, дочь кн. Дмит­рия Юрье­ви­ча Шемя­ки. В 1456 г. в Геор­ги­ев­ском собо­ре Юрье­ва мона­сты­ря была погре­бе­на дочь кня­зя Дмит­рия Шемя­ки, Мария, жена кня­зя Алек­сандра Васи­лье­ви­ча Чарто­рый­ско­го, в то вре­мя являв­ше­го­ся слу­жи­лым кня­зем Нов­го­род­ским; кня­ги­ню поло­жи­ли где-то воз­ле отца. Лето­пись гово­рит о том, что она «поло­же­на бысть в мана­сты­ре у свя­то­го Геор­гия, въ при­тво­ре въ Юрье­ве мана­сты­ре»33. Дети: Сыно­вья — Миха­ил, Вла­ди­мир и Семен. Доче­ри — N. (жена кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го) и Авдо­тья (жена кня­зя Ива­на Андре­еви­ча Можайского).

6. КН. МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1478/1489

Князь чор­то­рийсь­кий (1440-1460 рр.), кле­вансь­кий (піс­ля 1460 -1478/89 рр.). У 1478 р. обо­ро­няв Брац­лав перед ордин­ця­ми, а у 1489 р. брац­лавсь­ким наміс­ни­ком був князь Андрій Сан­гуш­ко, тоб­то князь Михай­ло помер між тими дво­ма дата­ми. Був у війсь­ку Вла­ди­сла­ва Вар­нен­чи­ка. У 1442 р. отри­мав від ньо­го при­вілей для «трьох братів наших Іва­на, Олек­сандра і Михай­ла, князів на Чор­то­рийсь­ку, тим кня­зям кревним своїм, доз­во­ляю вжи­ва­ти печат­ку кня­жу, яку від бать­ка і діда ужи­ва­ли, тоб­то озброє­но­го верш­ни­ка три­ма­ю­чо­го в руці меч ого­ле­ний» [ще один аргу­мент на користь поход­жен­ня Чор­то­рийсь­ких від Костян­ти­на Оль­гер­до­ви­ча]. Дов­ший час був надвір­ним мар­шал­ком у Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Піс­ля смер­ті Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча став наміс­ни­ком брац­лавсь­ким, тоб­то фак­тич­но очо­лив обо­ро­ну пів­ден­них кор­донів. У 1463 р. про­ти­ви­вся про­ти рішен­ня уря­ду висла­ти на допо­мо­гу Кафі загін най­ма­ної піхо­ти (500 чол.). Заги­бель цьо­го заго­ну під­твер­ди­ла його сум­ніви. Опіку­вав­ся мона­сти­рем св.Миколая у Кле­вані (1835; 1857).

Князь Міхал Васілевіч Чар­та­рый­скі супра­ва­д­жаў кара­ля Улад­зі­сла­ва ў вен­гер­скім паход­зе. У 1442 г. у Буд­зе кароль Улад­зіслаў выдаў Чар­та­рый­с­ка­му пры­вілей, у якім «непа­коіў­ся пра год­на­сць трох бра­тоў нашых: Іва­на, Аляк­сандра i Міха­ла, кня­зёў Чар­та­рый­скіх; тым кня­зям, род­ным сва­я­кам сваім даз­ва­ля­ец­ца ўжы­ва­ць княс­кую пячат­ку, якую ад баць­кі i дзе­да ўжы­валі, гэта – узбро­е­ны верш­нік з мечам у руцэ». Няма нія­кай пад­ста­вы не веры­ць у аўт­эн­тыч­на­сць гэта­га даку­мен­та; як i не можа быць памыл­ко­вы i іншы даку­мент, выпі­са­ны ў тым жа год­зе Улад­зі­сла­вам Вар­нен­чу­ком у Буд­зе, які, мяр­ку­ю­чы па спо­са­бу напі­сан­ня i па свед­ках, мае шмат агуль­на­га з папяр­эд­нім. У наступ­ным год­зе ў Варадыне кароль Улад­зіслаў надаў кня­зю Міха­лу Нові­цы i Галіч.

Падоб­на на тое, што пас­ля тра­гіч­най смер­ці кара­ля князь Міхал вяр­нуў­ся на баць­каўш­чы­ну i, па прыкла­ду свай­го стар­эй­ша­га бра­та Іва­на, пас­ту­піў на служ­бу пры два­ры Шві­дры­гай­лы; тут атры­маў паса­ду надвор­на­га мар­шалк а. Ва ўзна­га­ро­ду за служ­бу князь Міхал Васілевіч атры­маў пры­вілеі: у 1445 г. на Рычаў над Сты­рам, у 1446 – на маё­мас­ць у Луц­кім паве­це ў Жука­ве, а Ў 1451 г. – атры­маў пры­вілей на.Халопы на Случы.

Пас­ля смер­ці Шві­дры­гай­лы князь Міхал атры­маў ад кара­ля Казі­мі­ра замак Брац­лаў. Гэты ж князь Чар­та­рый­скі з-за сва­ёй нелю­бо­ві да паля­каў пераш­код­зіў у 1447 г. эфек­ты­ў­на­му адпо­ру тата­рам, а ў 1479 г. бараніў Брац­лаў, ужо запа­ла­нё­ны татар­мі, i лед­зь­ве яго аба­раніў. Памёр перад 1489 г., у якім намес­ні­кам Брац­ла­ва ўжо быў князь Андр­эй Аляк­сандравіч Сан­гуш­ко­віч. Яго­ная ўда­ва, кня­гі­ня Міха­ла­ва Васілеві­ча Чар­та­рый­ска­га Марыя, атры­ма­ла пры­вілей на Бага­ро­дзіц­кі мана­стыр на Пера­соп­ні­цы. У хут­кім часе пас­ля гэта­га яна памер­ла, таму што ўжо 5 сакавіка 1505 г. яе сын князь Фёдор Міхай­лавіч Чар­та­рый­скі атрым­лі­вае пры­вілей на апе­ку над Пера­соп­ніц­кім мана­сты­ром, які маці тры­ма­ла пажыц­цё­ва. Узга­да­ная Марыя, жон­ка кня­зя Міха­ла, была дач­кой пана Нямі­ры Ража­но­ві­ча, Луц­ка­га ста­рас­ты, сяст­рой пана Яку­ба Вой­ны Неміровіча.

Павод­ле рада­во­ду князь Міхал пакі­нуў пас­ля сябе сыноў Андр­эя i Фёда­ра; так­са­ма меў дач­ку княж­ну Ган­ну Міхай­лаў­ну, жон­ку кня­зя Іва­на Юр’евіча Дуб­ро­віц­ка­га, якая атры­ма­ла ў пасаг Рычаў. Гэты маён­так быў дад­зе­ны кня­зю Міха­лу Васілеві­чу (Чар­та­рый­с­ка­му) пры­віле­ем Шві­дры­гай­лы, а ён пада­ра­ваў яго свай­му зяцю кня­зю Іва­ну Юр’евічу (Дуб­ро­віц­ка­му) i жон­цы яго­най, сва­ёй дач­цэ Ганне, якая пас­ля смер­ці мужа выдае сваю дач­ку Юлья­ну за кня­зя Міха­ла Іва­наві­ча (Мсціслаўска­га) i аддае ім гэты маён­так, на які князь Міхал у 1514 г. атрым­лі­вае пры­вілей. Сын Ган­ны князь Юры Іванавіч

Дуб­ро­віц­кі ў сваім тэс­та­мен­це назы­вае кня­зя Фёда­ра Міхай­лаві­ча Чар­та­рый­ска­га «дзяд­зь­кам».

VІ генерація

7. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ЧОРТОРИЙСЬКИЙ

Відо­мий з родоводу.

8. КН. ВОЛО­ДИ­МИР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ЧОРТОРИЙСЬКИЙ

Відо­мий з родоводу.

9/5. СЕМЕН ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1524), 

князь чор­то­рийсь­кий (п. 1477 — бл. 1524 рр.) і логойсь­кий (1496 — бл. 1524 рр.), дер­жав­ця чечерсь­кий і про­пойсь­кий (з 1518 р.).

Князь Сямён Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі падаў у суд у 1496 г. на ней­ка­га Богу­ша Пят­кеві­ча, каб ён вяр­нуў маёнт­кі, якія яго­ны баць­ка князь Аляк­сандр выслу­жыў у кара­ля Казі­мі­ра; калі ж, аднак, выявіла­ся, што Пят­кевіч не вало­дае гэты­мі пры­віле­я­мі, вялікі князь Аляк­сандр выдаў кня­зю Сямё­ну Аляк­сандраві­чу ў гэтым жа год­зе новы пры­вілей на Лагойск, Аста­шын, Спо­раў i Камя­нец. У 1503 г. князь Сямён Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі падае скар­гу ў суд на Богу­ша Пят­кеві­ча за тое, што ён не хоча яму несці служ­бу са свай­го маёнт­ку Калод­зі­жы Ў Лагой­ску. Пас­ля смер­ці кня­зя Сямё­на Юр’евіча Галь­шан­ска­га атры­маў у 1505 г. намес­ніцтва ў Камян­цы; з гэтым тыту­лам фігу­руе ўжо ў сакавіку 1507 г. Пад­час напа­ду тата­раў у 1505 г. Лагой­скі замак быў даш­ч­эн­ту спа­ле­ны, дзе­ці кня­зя Сямё­на тра­пілі у няво­лю, адна­ча­со­ва загі­нулі пры­вілеі на добра i зем­лі, у сувязі з чым кароль выдаў яму ў Віль­ні 20 снеж­ня 1508 г. паўтор­ны пры­вілей на Лагойск i іншую маёмасць.

У наступ­ным год­зе князь Сямён Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі, намес­нік Камя­нец­кі, атры­маў пры­вілей на Ласасі­ну i Бела­ве­жу ў Слонім­скім паве­це пас­ля здра­ды Васі­ля Глін­ска­га, а ў хут­кім часе (1510 г.) гэта было яшчэ раз пацвер­джа­на, пры­чым ўзга­д­ва­ец­ца, што гэты­мі маёнт­ка­мі раней вало­далі князь Міхал Бары­савіч Цвяр­скі i здрад­нік Васіль Глін­скі34. В сле­ду­ю­щем году меж­ду кня­зем Семе­ном Алек­сан­дро­ви­чем Чарто­рыс­ким и Копо­чем Васи­ле­ви­чем намест­ни­ком Жиж­мор­ским воз­ни­ка­ет спор с Яном Литаво­ром по пово­ду при­со­еди­не­ния послед­ним Бела­вич и Гощо­ва к Косо­во35. Из судеб­но­го дела меж­ду ними под 1511 годом вид­но, что пан Ян Литавор, будучи все еще дер­жав­цей Сло­ним­ским, «выпро­силъ» у коро­ля Алек­сандра «зем­лю пусто­въскую на имя Косов­щи­ну» в пове­те Сло­ним­ском. Дан­ные име­ния «отгра­ни­чилъ» ему Федь­ко Гав­ри­ло­вич, кото­рый: «на пове­да­нье людей Бела­ви­чанъ и Гощо­въцовъ тыи зем­ли къ Косо­ву пану Литава­ру отгра­ни­чилъ». В резуль­та­те судеб­но­го раз­би­ра­тель­ства король Сигиз­мунд при­знал пра­виль­ны­ми аргу­мен­ты кня­зя Семе­на и Копо­ча Васи­ле­ви­ча кото­рые утвер­жда­ли: «коли дей пану Литава­ру тую зем­лю огра­ни­чи­валъ панъ Ѳедь­ко, тогды былъ панъ Литаваръ дер­жавъцою Сло­ним­скимъ, а тыи дей люди нашы Бела­ви­чане и Гощо­въ­цы, на оный час подъ егож пове­томъ были; и если бы пана Литава­ро­ва воля была, и казалъ бы имъ, и они бы и дво­ры свои ему отве­ли; а нам дей тыи име­нья, Бела­ви­чи а Гош­чо­во, дано на веч­ность со всимъ съ тымъ, какъ ся [з]стародавна въ гра­ни­цахъ сво­ихъ мають; и на то при­ви­лья в себе маемъ».

Князь Сямён Аляк­сандравіч выпус­ціў з рук намес­ніцтва ў Камян­цы, i пас­ля яго 18 мая 1518 г. Камя­нец пай­шоў пад заклад за 1000 коп гро­шай Багу­сла­ву Багавіты­но­ві­чу, мар­шал­ку i піса­ру, а замест гэта­га 29 снеж­ня 1518 г. князь Сямён Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі атры­маў пажыц­цё­ва пры­вілей на Пра­пойск i Чачэрск.

В 1523 году, Васи­лий Тыш­ке­вич, коро­лев­ский дво­ря­нин, при­об­рел у сво­е­го тестя, кня­зя Семе­на, села Бай­ко­ви­чи и Молоч­ко­ви­чи в Сло­ним­ском пове­те (части Лосос­ны) за 500 коп. гр. лит. Выше­упо­мя­ну­тое при­об­ре­те­ние под­твер­жде­но коро­лем Сигиз­мун­дом под 27 октяб­ря 1523 г.36. Это одно из пер­вых извест­ных нам при­об­ре­те­ний Васи­лия Тыш­ке­ви­ча на тер­ри­то­рии соб­ствен­но Лит­вы. Види­мо, вдох­нов­лен­ный при­ме­ром Васи­лия, его брат, дво­ря­нин коро­лев­ский Гав­ры­ло Тыш­ке­вич, пере­ез­жа­ет в Лит­ву. И имен­но он поку­па­ет име­ние Бела­ви­че у кня­зя Семе­на Чарто­рый­ско­го в 1524 году за 450 коп. гр. лит., на эту покуп­ку он вско­ре полу­чит коро­лев­ское под­твер­жде­ние37.

У 1524 г. князь Сямён памёр. Яго­ная ўда­ва Юлья­на атрым­лі­вае 8 мая 1524 г. пацвер­джанне на запі­са­ныя ёй ад свай­го нябож­чы­ка мужа кня­зя Сямё­на Аляк­сандраві­ча Чар­та­рый­ска­га 600 коп гро­шай у Спо­ра­ве38, а 12 чэрве­ня таго ж года – на Пра­пой­скі замак з зем­ля­мі вакол Пра­пой­ска i Чач­эр­ска, аддад­зе­ны кня­зю Фёда­ру Міхай­лаві­чу Вішнявіцкаму.

Князь Сямён пакі­нуў сва­ёй уда­ве дзвюх дачок. Кня­гі­ня Сямё­на­ва Чар­та­рый­ская павод­ле зем­ска­га попі­су 1528 г. запі­са­на на 22 коні. Остав­ше­е­ся после кня­зя Семе­на в боль­ших дол­гах име­ние было уна­сле­до­ва­но дочерь­ми Алек­сан­дрой, пер­вым мужем кото­рой был Борис Игна­то­вич Образ­цов, а вто­рым – Васи­лий Тыш­ке­вич и Зофьей, женой Федь­ка Гне­во­ше­ви­ча. По всей види­мо­сти, покой­ный князь Семен при жиз­ни испы­ты­вал боль­шие финан­со­вые затруд­не­ния, посколь­ку в 1525 году король поз­во­лил Мыш­ко­ви­чам wwiązać się [?] в Лососне за долг кня­зя Семе­на в раз­ме­ре 300 коп гр. лит., а еще в 1528 году зятья кня­зя Семе­на полу­чи­ли пись­мо от коро­ля на отсроч­ку [? na rozłożenie] упла­ты дол­гов их тестя39. Пре­сле­ду­е­мые кре­ди­то­ра­ми и сосе­дя­ми, вдо­ва кня­ги­ня Юли­ан­на и дво­ряне Васи­лий и Гав­ри­ло Тыш­ке­ви­чи жалу­ют­ся на Богу­ша Бого­ви­ты­но­ви­ча, дер­жав­цы Сло­ним­ско­го и Каме­нец­ко­го:: «о томъ, што жъ дей ты всы­ла­ешь въ ловы имѣ­ней ихъ Лосо­син­ско­го а Бѣла­виц­ко­го и Гощов­ско­го лѣс­ни­чихъ сво­ихъ со псы и съ обла­вою», за что король Сигиз­мунд в пись­ме от 1526 г. суро­во того уко­ря­ет40. Васи­лий Тыш­ке­вич покупа­ет поло­ви­ну Логой­ска у сест­ры сво­ей жены, жене Федь­ка Гне­во­ше­ви­ча Зофье, а дру­гую поло­ви­ну запи­сы­ва­ет ему жена Алек­сандра41. В 1528 году король Сигиз­мунд под­твер­жда­ет ему акт покуп­ки поло­ви­ны Логой­ска у Гне­во­ше­ви­ча, а в 1531 году – запись вто­рой поло­ви­ны, засви­де­тель­ство­ван­ной в его поль­зу женой42

Ж., ЮЛІАН­НА ….. ….. .

10/5. NN ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ЧОРТОРИЙСЬКА

М., КН. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ СОЛОМИРЕЦЬКИЙ

11/5. АВДО­ТІЯ ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1528)

М., КН. АНДРІЙ ІВА­НО­ВИЧ МОЖАЙСЬКИЙ

12/6. АНДРІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († піс­ля 1491)

Князь кле­вансь­кий і чор­то­рийсь­кий (до 1489-піс­ля 1491 рр.), Кре­ме­не­ць­кий наміс­ник (з 1491 р.).

13/6. КН. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1542)

Князь кле­вансь­кий (піс­ля 1491 — 1542 рр.), чор­то­рийсь­кий (бл.1524- 1542 рр.), ста­ро­ста луць­кий (1527-1536)

Чорторыйские
Печат­ка кн. Федо­ра Михай­ло­ви­ча, луць­ко­го ста­ро­сти. 1536 р.

Князь Фёдар Міхай­лавіч Чар­та­рый­скі атрым­лі­вае пачар­го­ва пры­вілеі: у 1501 г. на тры два­рыш­чы ў Кля­вані, у 1505 г.- апе­ку над Пера­соп­ніц­кім мана­сты­ром, у 1512 г. – на Літо­вец ва Улад­зі­мір­скім паве­це i 6 служ­баў татар­скіх у Кар­э­лі­чах, у 1517 г. – на куп­лю Сус­ка ў Кар­эц­кіх. У 1516 г. князь Фёдар Чар­та­рый­скі адмя­жоў­вае свае маёнт­кі ад цар­коў­ных Улад­зі­мір­скіх зем­ляў, у 1519 г. кароль накіроў­вае на яго ліст, каб той запла­ціў Улад­зі­мірска­му вой­ту 600 зло­тых за літоўс­кае вой­таўства, якое купіў пры кара­лю Казі­мі­ру, а менавіта: 500 зло­тых за вой­таўства, а 100 зло­тых за два­рыш­ча Жасаркі.

У 1522 г. у даку­мен­тах назы­ва­ец­ца Луц­кім ста­рас­там. Ужо ў студ­зені 1523 г. кароль пісаў у спра­ве Красна­сель­ска­га да Луц­ка­га ста­рас­ты кня­зя Фёда­ра Міхай­лаві­ча Чар­та­рый­ска­га, на яко­га ў гэтым жа год­зе скарц­зяц­ца ўлад­зі­мір­скія сяляне.

У зем­скім попі­се 1528 г. князь Фёдар Міхай­лавіч Чар­та­рый­скі, ста­рас­та Луц­кі, запі­са­ны на 32 коні, а ў наступ­ным год­зе атрым­лі­вае пры­вілей на тар­гі i корч­мы ў зам­ку ў Бела­га­роддзі. У 1530 г. пазо­вай выклі­ка­ны ў суд за кры­ў­ду, якую ўчы­ніў мар­шал­ку зям­лі Валын­с­кай i Улад­зі­мірска­му ста­рас­ту кня­зю Сан­гуш­ку. Вліт­ку 1534 р. кн. Ф. М. Чор­то­рийсь­кий звер­нув­ся до вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го з про­хан­ням звіль­ни­ти його від земсь­кої служ­би, обу­мо­в­лю­ю­чи таку при­чи­ну різ­ко­го погір­шен­ня зору ще на Сей­мі ВКЛ та «ино, дεй, тая форо­ба єщε єго нε оминy­ла и бол­шεй кy шкодε здо­ро­вя єго при­вε­ла». Сигіз­мунд І Ста­рий поста­но­вив «тую слyж­бу нашy на своє мєст­цε маεт он посла­ти с(ы)на своє­го, кн(я)зя Ива­на, так слуш­нε и ряд­нε, яко бы сам мεлє­ха­ти с тым поч­том слуг сво­ихъ, кото­рыи повинεн з ымєнεй сво­их вод­лε рεи­ст­ров зεм­ских ста­ви­ти» і напра­вив листа гетьману
ВКЛ пану Юрію Мико­лай­о­ви­чу Рад­зиві­лу від 27.06.1534 р., у яко­му нака­зу­вав йому: «твоя бы м(и)л(о)сть о том єи того с(ы)на єго со вси­ми слу­га­ми єго на той служ­бε н(а)шой при собє мεлъ» 43. У 1536 г. суд­зіц­ца з кня­зем Іллёй Аст­рож­скім за Ства­ло­вічы. У наступ­ным год­зе нале­жаў да камісіі, прызна­ча­най да супа­ка­ен­ня міжу­собіц паміж пад­да­ны­мі кара­ле­вы Боны з Пін­ска­га зам­ка i пад­да­ны­мі зам­ка Чар­та­рый­ска­га. Лістом ад 19 мая 1541 г. кароль дару­чае Луц­ка­му ста­рас­ту, кня­зю Фёда­ру Міхай­лаві­чу Чар­та­рый­с­ка­му, каб выслаў свай­го сына кня­зя Аляк­сандра з іншы­мі кня­зя­мі, пана­мі i памеш­чы­ка­мі супра­ць тата­раў, якія накіра­валі­ся на Baлынь. Памёр у 1542 г., у тым жа год­зе 18 снеж­ня Луц­кім ста­рас­там, пас­ля смер­ці кня­зя Фёда­ра Міхай­лаві­ча Чар­та­рый­ска­га, назва­ны Андр­эй Міхай­лавіч Сангушка.

З тэс­та­мен­ту кня­зя Фёда­ра Андр­эеві­ча Сан­гуш­ко­ві­ча ад 1547 г., у якім ён сыноў кня­зя Фёда­ра кня­зёу Аляк­сандра i Іва­на Чар­та­рый­скіх назы­вав «пля­мен­ні­ка­мі па сяст­рын­с­кай лініі», выні­кае, што жон­ка кня­зя Фёда­ра была княж­на Сан­гуш­коў­на, дач­ка кня­зя Андр­эя Аляк­сандраві­ча Сан­гуш­ко­ві­ча, мар­шал­ка зям­лі Валын­с­кай i Улад­зі­мір­ска­га ста­рас­ты, пля­мен­ні­ца кня­зя Кан­стан­ці­на Аст­рож­ска­га, які назы­вае кня­зя Фёда­ра «зяцем». Акра­мя двух выш­эй­уз­га­да­ных сыноў, князь Фёдар меў яшчэ трох дачок.

Ж., NN АНДРЕ­ЕВ­НА САН­ГУШ­КОВ­НА, доч­ка кн. Андрія Сангушка.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
1) Іл. 1, 1536, печать кн. Федо­ра Михай­ло­ви­ча Чор­то­рийсь­ко­го. На гер­бі – росто­ва фігу­ра рица­ря з мечем у лівій руці, і спи­сом вра­жа­ю­чим змія у правій руці.

14/6. АННА МИХАЙ­ЛІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1514)

М., КН. ІВАН ЮРІЙ­О­ВИЧ ГОЛЬ­ШАНСЬ­КИЙ-ДУБ­РО­ВИ­ЦЬ­КИЙ

VII генерація

15/9. КЖ. СОФІЯ СЕМЕНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1531)

Остав­ше­е­ся после кня­зя Семе­на в боль­ших дол­гах име­ние было уна­сле­до­ва­но дочерь­ми Алек­сан­дрой, пер­вым мужем кото­рой был Борис Игна­то­вич Образ­цов, а вто­рым – Васи­лий Тыш­ке­вич и Зофьей, женой Федь­ка Гне­во­ше­ви­ча. Васи­лий Тыш­ке­вич поку­па­ет поло­ви­ну Логой­ска у сест­ры сво­ей жены, жене Федь­ка Гне­во­ше­ви­ча Зофье, а дру­гую поло­ви­ну запи­сы­ва­ет ему жена Алек­сандра44. В 1528 году король Сигиз­мунд под­твер­жда­ет ему акт покуп­ки поло­ви­ны Логой­ска у Гне­во­ше­ви­ча, а в 1531 году – запись вто­рой поло­ви­ны, засви­де­тель­ство­ван­ной в его поль­зу женой45.

М., ФЕДЬ­КО ГНІВОШОВИЧ

16/9. КЖ. ОЛЕК­САНДРА СЕМЕНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († 1531) 

Пер­вый муж кн. Алек­сан­дры, Борис Образ­цов, был одним из четы­рех сыно­вей Игна­тия Бори­со­ви­ча Образ­ца-Сине­го, быв­ше­го «в Колу­ге на поме­стьях», слу­жив­ше­го удель­но­му кня­зю углиц­ко­му Андрею Васи­лье­ви­чу Боль­шо­му (1446–1493)2, а затем Ива­ну III. Соглас­но родо­слов­ным рос­пи­сям, род Образ­ца-Сине­го про­дол­жил­ся толь­ко через его сына Рома­на, дети кото­ро­го, Иван и Федор, слу­жи­ли кня­зю Вла­ди­ми­ру Андре­еви­чу Ста­риц­ко­му, а Гри­го­рий и Семен были запи­са­ны в Тысяч­ной кни­ге по Можай­ску46. Ука­за­ние на его побег появ­ля­ет­ся в рос­пи­сях потом­ства Андрея Кобы­лы, подан­ных в Пала­ту родо­слов­ных дел в кон­це XVII в. К тому вре­ме­ни род Образ­цо­вых извел­ся, и их родо­слов­ная была пере­да­на в Раз­ряд в соста­ве рос­пи­си их роди­чей Коко­ре­вых: «У 2 Бори­со­ва сына Андрея Коко­ря у мень­шо­го бра­та, у Игна­тья Образ­ца, дети: Федор, без­де­тен, да Борис, сбе­жал в Лит­ву, да Роман, да Иван Глу­хой… А ныне по рос­пи­си Коко­ре­вых выше­пи­сан­ных Образ­цо­вы дети Борис да Иван Глу­хой были без­дет­ны»47.

Повест­вуя о набе­ге крым­ских татар на Вели­кое кня­же­ство Литов­ское 1505 г., во вре­мя кото­ро­го был сожжен при­над­ле­жав­ший кня­зю Семе­ну Алек­сан­дро­ви­чу Чарто­рый­ско­му Логойск, уве­де­ны в плен его «дети» и утра­че­ны иму­ще­ствен­ные доку­мен­ты, граф Кон­стан­тин Тыш­ке­вич ука­зы­вал, что у кня­зя Чарто­рый­ско­го оста­лись две доче­ри, вышед­шие замуж после («potem oddane za mąż») полу­че­ния им в 1508 г. вели­ко­кня­же­ской под­твер­ди­тель­ной гра­мо­ты на вла­де­ние Логой­ском. Одна из доче­рей кня­зя, княж­на Алек­сандра Семе­нов­на, ста­ла женой Бори­са Игна­тье­ви­ча Образ­цо­ва. К 1514 г. она уже овдо­ве­ла и жила в Логой­ске с «мало­лет­ним сыном Львом» при сво­ей тет­ке кня­гине Авдо­тье Можай­ской-Ста­ро­дуб­ской (род­ной сест­ре кня­зя С.А. Чарто­рый­ско­го, вдо­ве кня­зя Андрея Ива­но­ви­ча – пра­вну­ка Дмит­рия Дон­ско­го)48. Граф Тыш­ке­вич ссы­лал­ся на доку­мен­ты родо­во­го архи­ва Тыш­ке­ви­чей («Archiwum Łohojskie»); позд­нее при­ве­ден­ная им инфор­ма­ция была заим­ство­ва­на Юзе­фом Воль­фом. В неда­ти­ро­ван­ном доку­мен­те, нахо­дя­щем­ся сре­ди актов 1514–1516 гг., упо­ми­на­ют­ся люди «з Гощо­ва панее Бори­со­вое Образ­цо­вое»49 – кос­вен­ное ука­за­ние на факт само­сто­я­тель­но­го вла­де­ния име­ни­ем Гоще­во под­твер­жда­ет вдов­ство Алек­сан­дры Семе­нов­ны в это вре­мя. К 1517 г. она повтор­но вышла замуж50. Ее супру­гом стал буду­щий граф «на Логой­ске и Бер­ди­че­ве» Васи­лий Тыш­ке­вич, в даль­ней­шем после­до­ва­тель­но соби­рав­ший в соб­ствен­ность зем­ли сво­е­го тестя кня­зя Семе­на Чарторыйского.

Борис Игна­тье­вич полу­чил от Сигиз­мун­да I Ста­ро­го «дво­рец» Вей­сеи в Пере­валь­ском пове­те вме­сте с Вей­сей­ским озе­ром, сено­жа­тью Жмирк­ли и допол­ни­тель­но при­дан­ны­ми к двор­цу 20-ю «служ­ба­ми» тяг­лых людей. В 1516 г. вели­ко­кня­же­ско­му писа­рю Копо­ту Васи­лье­ви­чу вза­мен име­ния Сло­ним­ско­го пове­та Гоще­во «на веки веч­ныи» были пожа­ло­ва­ны Вей­сеи, «кото­рое ж име­нье… зрад­ца наш князь Иван Глинь­ский, а потом Борыс Образ­цов и з жоною сво­ею мели», и сено­жать Жмирк­ли, кото­рую «зрад­ца гос­по­дарь­ский князь Иван Глин­ский коши­вал к Вей­се­ям, а по нем Борис Образ­цов» [Lietuvos metrika. Knyga Nr. 9 (1511–1518). Užrašymų knyga 9. Vilnius: Žara, 2002. 615 p. 32, № 540, р. 299; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 7 (1506–1539). Užrašymų knyga 7. Vilnius: Lietuvos istorijos institutо leidykla, 2011. XXX, 1012 p, № 375–376, р. 616–618, № 378, р. 619– 620]. В под­твер­ди­тель­ной гра­мо­те на Вей­сеи, выдан­ной Копо­ту Васи­лье­ви­чу в 1530 г., были вновь назва­ны преж­ние вла­дель­цы это­го име­ния51. Князь Иван Льво­вич Мамай Глин­ский стал вла­дель­цем двор­ца Вей­сеи до июля 1501 г., когда вели­кий князь литов­ский Алек­сандр «на веч­ность» под­твер­дил его пра­ва на эту вот­чи­ну52. Оче­вид­но, Иван Льво­вич оста­вал­ся соб­ствен­ни­ком этих земель вплоть до мяте­жа Глин­ских (1508 г.), после кото­ро­го все литов­ские име­ния его роди­чей были кон­фис­ко­ва­ны и вско­ре роз­да­ны новым вла­дель­цам. Посколь­ку Борис Образ­цов полу­чил вот­чин­ные пра­ва на Вей­сеи вслед за Ива­ном Льво­ви­чем, его отъ­езд в Лит­ву мож­но свя­зать с собы­ти­я­ми Рус­ско-литов­ской вой­ны 1507–1508 гг. После смер­ти Бори­са Образ­цо­ва име­ние уже в фев­ра­ле 1509 г. под­твер­ди­тель­ную гра­мо­ту на двор Лиш­ков с двор­цом Вей­сеи полу­чи­ла кня­ги­ня Наста­сья Ива­нов­на Слуц­кая, при­чем преды­ду­щим вла­дель­цем име­ния был назван не Иван Глин­ский, а его брат Миха­ил53. Пра­ва на Лиш­ков и Вей­сеи пере­да­ва­лись кня­гине Слуц­кой пожиз­нен­но («до живо­та ее»). Еще в 1524 г. она была жива54 – несмот­ря на это, в 1516 г. Вей­сеи были пере­да­ны «дедич­ным пра­вом» писа­рю Копо­ту Васи­лье­ви­чу, а Лиш­ков назы­вал­ся тогда дво­ром вели­ко­го князя.

Столь же запу­та­на исто­рия вла­дель­че­ской при­над­леж­но­сти име­ния Гоще­во. Воз­мож­но, в пер­вой чет­вер­ти XVI в. у него было одно­вре­мен­но несколь­ко вла­дель­цев, хотя позд­нее им еди­но­лич­но вла­дел Лев Бори­со­вич Образ­цов, фигу­ри­ру­ю­щий в несколь­ких доку­мен­тах с при­дом­ком Гощевский/Гощовский. Во вре­мя пре­бы­ва­ния в Лит­ве Миха­и­ла Бори­со­ви­ча Твер­ско­го при­над­ле­жав­шие ему име­ния Сло­ним­ско­го пове­та Гоще­во, Лосос­ная и Бела­ви­чи явля­лись еди­ным зем­ле­вла­дель­че­ским ком­плек­сом. После его смер­ти двор Лосос­ная был пере­дан Васи­лию Льво­ви­чу Глин­ско­му, но Гоще­во и Бела­ви­чи изы­ма­лись в поль­зу вели­ко­го кня­зя литов­ско­го: «А што есмо при­да­ли были кн(я)зю Миха­и­лу Тфер­ско­му села Бела­ви­чи а Гощо­во, то есмо тыми разы при­вер­ну­ли зася к Сло­ни­му, кн(я)зю Васил(ь)ю в то ся не надо­бе всту­па­ти»55. В 1509 г. Сигиз­мунд I Ста­рый отдал двор Лосос­ную «со вси­ми селы» и с. Бела­ви­чи кня­зю Семе­ну Алек­сан­дро­ви­чу Чарто­рый­ско­му, а в 1510 г. под­твер­дил свое пожа­ло­ва­ние еще одной гра­мо­той56. Как уже гово­ри­лось, в 1514/16 г. вла­де­ли­цей Гоще­ва была назва­на вдо­ва Бори­са Образ­цо­ва княж­на Алек­сандра Семе­нов­на, одна­ко при этом, соглас­но вели­ко­кня­же­ской гра­мо­те от 22 фев­ра­ля 1516 г., име­ние при­над­ле­жа­ло Копо­ту Васи­лье­ви­чу и было обме­не­но на Вей­сеи. Спу­стя десять лет Лосос­ная, Бела­ви­чи и «Гоще­ви­чи» нахо­ди­лись в сов­мест­ном вла­де­нии вдо­вы кня­зя Семе­на Чарто­рый­ско­го Улья­ны, отчи­ма Льва Образ­цо­ва Васи­лия Тыш­ке­ви­ча и его бра­та Гав­ри­лы Тыш­ке­ви­ча. Подав жало­бу Сигиз­мун­ду I Ста­ро­му на нару­ше­ние гра­ниц их име­ния, они апел­ли­ро­ва­ли к выдан­ным С.А. Чарто­рый­ско­му вели­ко­кня­же­ским гра­мо­там 1509–1510 гг. Их жало­ба была удо­вле­тво­ре­на; впо­след­ствии судеб­ный лист Сигиз­мун­да хра­нил­ся у Льва Бори­со­ви­ча и в 1559 г. был предо­став­лен коро­лев­ским реви­зо­рам в каче­стве дока­за­тель­ства его прав «на име­ние свое Гоще­во». Тогда же с его слов было запи­са­но подроб­ное опи­са­ние гра­ниц это­го име­ния57.

∞, 1°, БОРИС ГНА­ТО­ВИЧ ОБРАЗЦОВ;

∞, 2°, ВАСИЛЬ ТИШКЕВИЧ.

17/13. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1571)

Князь чор­то­рийсь­кий (1542-1571 рр.), воє­во­да волинсь­кий (1566-1571 рр.). Один з кра­щих пол­ко­вод­ців у вій­нах з ордин­ця­ми (з 1527 р. або навіть і рані­ше). Почи­на­ю­чи від ньо­го стар­ша гіл­ка писа­ла­ся кня­зя­ми на Чор­то­рийсь­ку і Літовежу.

Князь Аляк­сандр Фёда­равіч Чар­та­рый­скі ўсю сваю мала­до­с­ць зма­гаў­ся з тата­ра­мі; надоб­на ўжо ў 1512 г. браў удзел у бітве пад Віш­няў­цом, але гэта, нап­эў­на, вель­мі рана для яго. У 1527 г. яго­ны атрад ада­г­наў тата­раў на 40 міляў ад Кіе­ва, пабіў ix там i адаб­раў тра­феі. Два разы, у 1537 i 1541 гг., кароль піша яго­на­му баць­ку, зага­д­ва­ю­чы яму выправі­ць свай­го сына кня­зя Аляк­сандра сунра­ць тата­раў. Абод­ва бра­ты кніязі Аляк­сандр i Іван Чар­та­рый­скія пра­вя­лі 19 чэрвв­ня 1547 г. у Чар­та­рыс­ку пад­зел маё­мас­ці, навод­лв яко­га Аляк­сандр узяў сабе замак i места Чар­та­рыск, замак i места Літо­віж з нава­кол­лем, два­ры Сялец, Мсці­шып, Шпрахі i Гор­кі, а Іван – замак i места Кля­вань, замак i места Бел­га­рад, Шэп­лю, Сер­ны, Хало­пы i Чару­каў. З маёнт­каў, пра­вы на якія часо­ва спы­не­ны, Іван узяў Кар­э­лічы, Аляк­сандр – Стваловічы.

Жон­каю кня­зя Аляк­сандра была Маг­далі­на Дзес­па­таў­на, уда­ва кня­зя Іва­на Міхай­лаві­ча Віш­нявіц­ка­га. У 1561 г. князь Аляк­сандр Фёда­равіч Чар­та­рый­скі атрым­лі­вае пры­вілей на заклад­ку местаў тар­га­мі ў Ства­ло­ві­чах i Хіно­ві­чах. Вало­да­ю­чы зям­лёй Смедын­ска, цяр­пеў на ёй кры­ў­ду ад свай­го сусе­да кня­зя Курб­ска­га, яко­га за гэтую кры­ў­ду выклікаў у суд у маі 1566 г. Нар­эш­це 12 верас­ня 1566 г. нано­ва зацвер­джа­на паса­да Валын­ска­га ваяво­ды. 12 студ­зе­ня 1567 г. князь Аляк­сандр Фёда­равіч Чар­та­рый­скі, ваяво­да зям­лі Валын­с­кай, запі­свае сва­ёй жон­цы кня­гіні Маг­даліне Дзес­па­таўне 10 000 поль­скіх зло­тых, аль­бо 4 000 коп гро­шай літоўс­кай ліч­бай з Сяль­ца, кля­шта­ра Чэс­ны Крыж, Наўра­ты­ні, Жыта­наў, Буб­но­ва, Горак, Палес­ся i Зямен­ска­га мана­сты­ра. У наступ­ным год­зе стра­ціў Смедынь, які тры­маў у 1 000 коп i які пера­далі кня­зю Курб­ска­му пры ўмо­ве, каб кня­зю Чар­та­рый­с­ка­му той выпла­ціў гэтую суму. На сой­ме ў Люб­ліне ў 1569 г. князь Чар­га­рый­скі, Валын­скі ваяво­да прад­ставіў кара­леўскі дыпла­мат кара­ля Улад­зі­сла­ва Вар­нен­чу­ка, у якім князі Чар­та­рый­скія прызна­валі­ся за кроў­ных сва­я­коў кара­ля, i на той пад­ста­ве патра­ба­ваў, як князь кры­ві, прызна­ч­эн­ня спад­чын­на­га мес­ца ў сена­це, аднак атры­маў толь­кі для сябе i свай­го сына Міха­ла пацвер­джанне гэта­га прывілею.

Пас­ля далуч­эн­ня Валы­ні да каро­ны князь Аляк­сандр Фёда­равіч Чар­та­рый­скі, Валын­скі ваяво­да не пры­быў ва Улад­зі­мір­скі замак для выка­нан­ня пры­ся­гі на вер­на­сць кароне. У тым жа год­зе атры­маў ад кара­ля пры­вілей як ваяво­да, нароўні з атры­бу­цы­я­мі іншых ваяво­даў, суд­зі­ць спра­вы судоў. Памёр у 1571 г. Валын­скім ваяво­дам, пас­ля смер­ці кня­зя Аляк­сандра Чар­та­рый­ска­га 4 ліпе­ня 1572 г. ста­рас­там Луц­кім i Браслаўскім назва­ны князь Богуш Карэцкі.

Яго­ная ўда­ва Аляк­сандра­ва Фёда­раві­ча Чар­та­рый­ска­га, Маг­далі­на Дзес­па­таў­на, пад­пі­са­ла тэс­та­мент 13 ліпе­ня 1571 г., у якім усю сваю спад­чы­ну, не ўзга­д­ва­ю­чы пра сваю дач­ку, адда­ла свай­му сыну кня­зю Міха­лу Аляк­сандраві­чу Чар­та­рый­с­ка­му, Валынс­ка­му ваявод­зі­чу. Пакі­ну­ла пас­ля сябе сына Міха­ла i дачку.

Ж., Маг­да­ли­на Деспотівна

18/13. АННА ФЕДОРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1537) 

М., Василь Бог­да­но­вич Чиж

19/13. ФЕДО­РА ФЕДОРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († 1568) 

М. 1, Михай­ло Михай­ло­вич Свинюський;

М. 2, Баль­цер Гнівош

20/13. АНА­СТАСІЯ ФЕДОРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1578) 

М., Пет­ро Бог­да­но­вич Хребтович

21/13. ІВАН ФЕДО­РО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1567)

Князь кле­вансь­кий (1547-1567 рр.). Згід­но роз­поді­лу з бра­том Олек­сан­дром від 19.06.1547 р. отри­мав Кле­вансь­ке князів­ство, сто­сов­но інших маєт­ків, отри­ма­них їх бать­ком за заслу­ги, бра­ти поста­но­ви­ли спіль­но їх боронити,а їх втра­ту вза­єм­но компенсувати.

ks. na Klewaniu i Żukowie Czartoryski, pan na Białogrodzie, Szaplach, Serni, Cholopowie 1547, poseł sejm. 1564 i 1573.

Князь Іван Фёда­равіч Чар­та­рый­скі фігу­руе ў даку­мен­тах 1542-1547 гг. побач з бра­там Аляк­сандрам. Пры пад­зе­ле з ім, які адбы­ў­ся 19 чэрве­ня 1547 г., атры­маў Кля­вань, Бел­га­рад i г. д. Адна­ча­со­ва князь Іван Фёда­равіч запэўні­вае бра­та Аляк­сандра ў тым, што пры аспр­эч­ван­ні пра­воў на яго маёнт­кі, выслу­жа­ныя баць­кам, буд­зе разам барані­ць ix i пры стра­це аба­вяз­ва­ец­ца ўза­мен узна­га­ро­дзі­ць. У тым жа год­зе бяр­эц­ца шлю­бам з княж­ной Ган­най, дач­кой кня­зя Кузь­мы Заслаўска­га, Камя­неіц­са­га ста­рас­ты, i кня­гіні Настас­сі Юр’еўны Галь­шан­ска-Дуб­ро­віц­кай, за якую ўзяў 1 000 коп гро­шай у мане­тах i 1 000 коп гро­шай у каш­тоў­на­сцях i стро­ях. Актам, пад­пі­са­ным у Заслаўі 18 верас­ня 1547 г., запі­свае ёй 4 000 коп гро­шаў з трэцяй част­кі сва­ёй маёмасці.

У люто­му 1548 р. князь уклав чер­го­вий дого­вір із спад­коєм­ця­ми пана Богу­ша Бого­ви­ти­но­ви­ча, київсь­ким воє­во­дою кн. Фрідрі­хом Глі­бо­ви­чем Пронсь­ким, який став влас­ни­ком Жуківсь­ко­го дво­ра, взяв­ши за дру­жи­ну доч­ку Бого­ви­ти­но­ви­ча, Федо­ру Богу­шів­ну. Спер­шу між зем­ле­влас­ни­ка­ми було улад­на­но попе­ред­ній кон­флікт щодо Бєло­го­родсь­ко­го та Жуківсь­ко­го маєт­ків. Утім зго­дом дове­ло­ся вирі­шу­ва­ти наступ­ну супереч­ку, яка ста­ла­ся з пере­соп­ни­ць­ки­ми під­да­ни­ми кня­зя Чор­то­рийсь­ко­го — вони без відо­ма і доз­во­лу кня­зя Пронсь­ко­го лови­ли рибу у Кри­ве­ць­ко­му став­ку, що під Жуківсь­ким зам­ком. Князь Ф.І. Чор­то­рийсь­кий, «чинu­чи досыт той вгодε н(а)шой, симъ тεпεрεш­ним листомъ моим то ѡпи­сую, иж архи­манд­рыт мой пεрε­соп­ниц­кий ани люди мана­ст­ры­рu Пεрε­соп­ниц­ко­го в тот став Кривεц­кий, кото­рый под замъ­ком их м(и)л(о)сти Жуков­скимъ, нико­то­ры­ми при­чи­на­ми всту­по­ва­ти ани в нεго въεж­ча­ти и рыб лови­ти нεма­ют ѩвно, ани злодѣй­скимъ ѡбы­чаεм» і зобов’язувався кара­ти злов­мис­ни­ків як злодіїв. Даний гаран­тій­ний лист кн. І.Ф. Чор­то­рийсь­кий з влас­но­руч­ним під­пи­сом і скріп­ле­ний печат­кою видав київсь­ко­му воє­воді і його дру­жині.58

Вліт­ку 1548 р. князь Чор­то­рийсь­кий оста­точ­но при­ми­ри­вся із київсь­ким воє­во­дою, про що свід­чить чер­го­вий дого­вір щодо став­ків на спір­них зем­лях зем­ле­влас­ни­ків. Він, по суті зала­год­жу­вав кон­флікт, що іні­ці­ю­вав ще його бать­ко. Так, луць­кий ста­ро­ста кн. Ф.М. Чор­то­рийсь­кий, як опи­са­но у доку­мен­ті, заси­пав ста­вок на р. Стуб­лі ниж­че зам­ку і містеч­ка Біло­го­род­ки до бере­га і зем­лі Жуківсь­ко­го маєт­ку кн. Ф.Г. Пронсь­ко­го. Тим самим було затоп­ле­но чима­ло жуківсь­ких полів і сіно­жа­тей, через які було про­кла­де­но нову доро­гу до греб­лі. У резуль­таті цьо­го було також затоп­ле­но Жуківсь­кий ста­вок вище села Біле­ва, яке три­мав боярин київсь­ко­го воє­во­ди Офа­нас Рож­ка, чим було зав­да­но вели­ких збит­ків, бо «на кото­ромъ ста­ву на грεб­ли было звε­чи­стоє мыто коло­во­рот­ноє и млын с кото­ро­го мыта и мли­на поло­ви­на при­хо­жы­ва­ла на мана­стыр мой Пεрε­соп­ниц­кий, а поло­ви­ца мыта и со млы­на при­хо­жы­ва­ла на замок ихъ м(и)л(о)сти
Жуков­ский».59

Київсь­кий воє­во­да звер­нув­ся до королівсь­ко­го суду із позо­вом на кн. І.Ф. Чор­то­рийсь­ко­го. Остан­ній, «став­шы на поз­вы королѩ ε(го) м(и)л(о)сти и нεхо­тѧчы сѧ зъ их м(и)л(о)стью пра­вомъ ѡбхо­ди­ти, вчи­нил єсми зъ ε(го) м(и)л(о)стю кн(я)зεмъ воε­во­дою вмо­ву, хотѩчы зъ их м(и)л(о)стью Yгод­ли­вым ѡбы­чаєм в том нало­жи­ти».60 Зно­ву спра­ву було пере­ве­де­но на комі­сарсь­кий суд, який вели­кий князь литовсь­кий при­зна­чив «рокъ зло­жи­ли εсмо на дεн Свѧто­го Пεт­ра, которє свuто было в ындик­тε шосто­му». Зі сто­ро­ни кн. І.Ф. Чор­то­рийсь­ко­го суд­дя­ми висту­пи­ли кн. Василь Іва­но­вич Кур­це­вич і пан Пет­ро Бог­да­но­вич Заго­ровсь­кий, а зі сто­ро­ни кн. Ф.Г. Пронсь­ко­го — ковельсь­кий ста­ро­ста пан Бог­дан Михай­ло­вич Семаш­ко і пан Пет­ро Чап­лич. Спра­ва була вирі­ше­на полю­бов­но, про що було вине­се­на обо­піль­но вигід­на поста­но­ва, за якою кня­зеві Чор­то­рийсь­ко­му від­хо­див ста­вок на р. Стуб­лі, а кня­ги­ня Федо­ра Богу­шів­на як ком­пен­са­цію отри­ма­ла інший ста­вок побли­зу с. Біле­ва.61

Додат­ко­ві гаран­тії щодо вико­нан­ня поста­но­ви комі­сарсь­ко­го суду нада­ва­ли­ся у дого­ворі зару­кою, яка визна­ча­ла­ся у
сумі по 1000 кіп гро­шів литовсь­ких на коро­ля і на київського
воє­во­ду. Як бачи­мо, досить солід­на сума зару­ки не лише
забез­пе­чу­ва­ла у май­бут­ньо­му ком­пен­са­цією за порушення
умов дого­во­ру, а й ілюстру­ва­ла поши­ре­ну у ВКЛ правову
про­це­ду­ру.62 Пуб­ліч­но­сті дого­во­ру при­да­ва­ли печат­ки як
само­го кн. І.Ф. Пронсь­ко­го, так і комі­сарсь­ких суд­дів. 63 Під такою ж датою, 30.06.1548 р., зі своєї сто­ро­ни київсь­кий воє­во­да видав листа з ана­ло­гіч­ним змі­стом кн. І.Ф. Чор­то­рийсь­ко­му. У ньо­му кн. Ф.Г. Пронсь­кий нада­вав такі ж
гаран­тії непо­руш­но­сті дого­во­ру кня­зеві Чорторийському,
забез­пе­чу­ю­чи зару­кою у тій же 1000 кіп гро­шів на кня­зя і
коро­ля.64
Укла­де­на між кня­зя­ми-зем­ле­влас­ни­ка­ми уго­да мала покла­сти край супереч­но­стям. Утім, її живучість і прак­тич­на реалі­за­ція зафік­со­ва­них умов мала прой­ти перевір­ку часом.

Понад шість років дого­вір діяв і дотри­му­вав­ся обо­ма сто­ро­на­ми, аж допо­ки напри­кін­ці груд­ня 1554 р. кн. І.Ф. Пронсь­кий виму­ше­ний був звер­та­ти­ся до королівсь­ко­го суду із
скар­гою на київсь­ко­го воє­во­ду про пору­шен­ня ним домо­в­ле­но­стей, згід­но з яки­ми доз­во­ля­лось під­да­ним кня­зя Чор­то­рийсь­ко­го проїж­д­жа­ти доро­гою через Жуківсь­кий маєток
кн. Ф.Г. Пронсь­ко­го та на збір мита. Вели­кий князь литовсь­кий Сигіз­мунд ІІ Август, вив­чив­ши матеріа­ли спра­ви, виніс
вирок, яким зобов’язував київсь­ко­го воє­во­ду «ажбы в(а)ша
м(и)л(ость) и тεпεрь вод­лε ѡбо­вѧ­за­нu и листов сво­их, кото­ры­ми сu εстε под зару­ка­ми ѡпи­са­ли (дого­вір від 30.06.1548 р. — ), тоε доро­ги чεрεз полu и сεно­жа­ти имεнu в(а)шого
Жуков­ско­го εму и людεм εго так тεж и людεм ѡбаполнымъ
до имεнu εго Бεла­го­ро­да εзди­ти нε забо­ронu­ли и мыта з них
нико­то­ро­го нε бра­ли, и врѧд­ни­комъ сво­имъ того чини­ти нε
допус­ка­ли, и во всεмъ к нεму в том сѧ захо­ва­ли, вод­лε вгоды
и поста­но­вεнu пεрεд при­ѩтεл­ми в(а)шими вчинε­ноє конεчно,
ѩко бы ѡн в томъ собε нε шко­до­вал и намъ ѡ том болшεй
того при­чи­ны жало­ва­ти нε мεл».65 Таким чином, великий
князь литовсь­кий обме­жи­вся лише забо­ро­ною вчи­ня­ти про­ти-прав­ні дії, не засто­со­ву­ю­чи поки що заруку.

Адвеч­ная спра­ва з Рад­зівіла­мі аб зем­лях Кля­вані, Смо­шаў, Міх­арш­чы­ны i Гарад­зіш­ча скон­чы­ла­ся ў 1555 г. дамо­вай, што за выш­эй­уз­га­да­ныя зем­лі ён аддаў Рад­зіві­лам Сіль­но, жон­чын пасаг. Каля 1 студ­зе­ня 1564 г. князь Іван Фёда­равіч Чар­та­рый­скі свед­чы­ць пра маёнт­кі, якія жон­цы яго­най, кня­гіні Ганне Кузь­мінічне Заслаўс­кай, дасталі­ся ў Глу­с­ку i Кры­ча­ве пас­ля смер­ці кня­зя Яну­ша Заслаўска­га. У тым жа год­зе быў пас­лом на карон­ны сойм, сабра­ны для пры­няц­ця Літоўс­кай Уніі. Гэта апош­няя ўзгад­ка пра кня­зя Іва­на, які, вера­год­на, памёр у 1566-1567 гг. У запі­су, выдад­зе­ным у 1568 г. яго дач­цэ Алене яе мужам Гар­на­ста­ем, князь Іван назва­ны нябожчыкам.

Яго­ная уда­ва кня­гі­ня Іва­на­ва Чар­та­рый­ская вало­да­ла ў г. у Луц­кім паве­це маёнт­ка­мі Кля­вань, Белеў, Сер­ны i Хало­пы. У 1571 г. кня­гі­ня Іва­на­ва Чар­та­рый­ская Ган­на Кузь­мініч­на Заслаўская пад­пі­свае дамо­ву з кня­зя­мі Яну­шам i Міха­лам Яну­шаві­ча­мі Заслаўскі­мі, што пры пад­зе­ле Глу­с­ка з нава­кол­лем i Рыча­вым два­ром атрым­лі­вае сабе пало­ву Глу­с­ка i пало­ву сёлаў: Оса­ва, Карыт­на, Замо­шта i г. д. Памер­ла, пэў­на, у 1582 г., таму што ў наступ­ным год­зе Кля­ван­ню вало­даў ужо яе сын князь Юры Чартарыйскі.

Ж., кн. Анна Кузь­мів­на Заславсь­ка, córkę ks. Kuźmy, starosty kamienieckiego, pana
na Czerniechowie i Milatynie i ks. Holszańskiej h. Hippocentaurus.

VIII генерація

22/17. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ. ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1582) 

Князь чор­то­рийсь­кий (1571 -1582 рр.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1574-1582 рр.).

Князь Міхал Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі ўзга­д­ва­ец­ца ў 1553 i 1569 гг. разам з баць­кам, выбра­ны ў 1573 г. на Валын­скім сой­міку пас­лом на элек­цыю. Адра­зу пас­ля абран­ня кара­ля Генрыха 12 мая 1574 г. прызна­ча­ны, пас­ля смер­ці кня­зя Кан­стан­ці­на Віш­нявіц­ка­га, Жыто­мір­скім ста­рас­там. У 1576 г. князь Міхал Аляк­сандравіч Чар­та­рый­скі, Жыто­мір­скі ста­ро­ста, высту­пае ў якас­ці свед­кі пры пад­пі­сан­ні тэс­та­мен­ту кня­зя Богу­ша Кар­эц­ка­га, Валын­ска­га ваяво­ды, а ў 1579 г. – як свед­ка пры запі­су кня­зя Курб­ска­га маё­мас­ці сва­ёй жон­цы. Ажаніў­ся з Соф’яй Хад­кеві­чаў­най, дач­кой Юрыя Аляк­сандраві­ча Хад­кеві­ча, каш­та­ля­на Тра­ец­ка­га, якая была неза­муж­няй яшчэ ў 1569 г. Яны абое, князь Міхал Чар­та­рый­скі, Жыто­мір­скі ста­рас­та i Соф’я Хад­кеві­чаў­на, аддалі ў 1580 г. у заклад Іваніц­кім за 4 000 коп гро­шай свой маён­так Чэс­ны Крыж ва Улад­зі­мір­скім паве­це. Князь Міхал Чар­та­рый­скі пад­пі­саў у Літо­ві­жы 22 люта­га 1582 г. тэс­та­мент, павод­ле яко­га хацеў быць паха­ва­ны ў мана­сты­ры Сос­ні­цы пад Чар­та­рыс­кам, якім прызна­чае апе­ку­ноў сва­ёй жон­цы Соф’і Хад­кеві­чаўне i сваім дзе­цям, ix не пераліч­вае. У тым жа год­зе памёр. Ужо ў 1583 г. Чар­та­рыс­кам i Літо­ві­жам вало­да­ла толь­кі кня­гі­ня Міха­ла­ва Чар­та­рый­ская, ста­рас­ці­ха Жыто­мір­ская. У хут­кім часе пас­ля гэта­га пабра­ла­ся шлю­бам дру­гі раз з Рафа­лам Сіняўскім, Камя­нец­кім каш­та­ля­нам. У акце про­да­жу Чар­та­рыс­ка кня­зем Юры­ем Міхай­лаві­чам Чар­та­рый­скім Менска­му ваяво­ду Пацу ў 1603 г. узга­д­ва­ец­ца маці Юрыя Чар­та­рый­ска­га, Соф’я Хад­кеві­ча­ва Сіняўская, каш­та­ля­на­ва Каменскава.

Князь Міхал пакі­нуў пас­ля сябе сыноў Юрыя i Міха­ла, а так­са­ма дач­ку Соф’ю.

Ж., Софія Юріїв­на Ходкевич

23/17. МАРИ­НА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († 1570) 

Княж­на Мары­на Чар­та­рый­ская была пер­шай жон­кай Андр­эя Паўлаві­ча Сапе­гі, Наў­га­род­ска­га ваявод­зі­ча. 18 каст­рыч­ніка 1569 г. Андр­эй Паўлавіч Сапе­га, Наў­га­род­скі ваявод­зіч, разам ca сва­ёй жон­кай Мары­най Аляк­сандраў­най Чар­та­рый­с­кай, дач­кой ваяво­ды Валын­ска­га, даю­ць рас­піску кня­зю Аляк­сан­дру Чар­та­рый­с­ка­му, Валынс­ка­му ваяво­ду, i яго­най жон­цы Маг­даліне Дзес­па­таўне, што яны цал­кам атры­малі паса­гу 5 000 коп літоўскіх гро­шаў i рыштун­ку 1 750 коп гро­шай. Мары­на ўзга­д­ва­ец­ца ў тым жа год­зе ў тэс­та­мен­це баць­кі. Памер­ла бязд­зет­най, неза­доў­га перад сва­ёй маці.

М., Андрій Пав­ло­вич Сапєга

24/21. ІВАН ІВА­НО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1581)

Князь кле­вансь­кий (1567-1581 рр.).

Князь Іван Іва­навіч Чар­та­рый­скі (Януш) – пасол на элен­цыі 1573 г. Ваяваў на баку кара­ля Сця­па­на Бату­ры пад­час абло­гі Пско­ва, куды пры­быў з атра­дам у 50 вер­нікаў, загі­нуў 14 каст­рыч­ніка 1581 г. ад няш­час­на­га выпад­ку: упаў­шы з каня пра­біў сябе шаб­ляй. Перад смер­цю князь Януш Іва­навіч Чар­та­рый­скі напі­саў тэс­та­мент, павод­ле яко­га хацеў быць паха­ва­ным у Кля­ван­скай царкве побач са сваі­мі баць­ка­мі. Сваю жон­ку Еву Бар­ку­ла­баў­ну Кор­са­ко­ву i сваіх дзя­цей даручыў апе­ка­ва­ць сва­ёй маці кня­гіні Іва­на­вай Чар­та­рый­с­кай Ганне Кузь­мінічне Заслаўс­кай, а так­са­ма Сапе­гу, Мінс­ка­му ваяво­ду, кня­зю Пронска­му, літоўс­ка­му столь­ніку, свай­му стры­еч­на­му бра­ту кня­зю Чар­та­рый­с­ка­му, Жыто­мірска­му ста­рас­ту, i свай­му шва­г­ру Яну­шу Кор­са­ку. Пац­вяр­джае выдад­зе­ны раней жон­цы запіс на Кар­э­лічы, якія дасталі­ся пры пад­зе­ле з род­ным бра­там кня­зем Чартарыйскім.

Уда­ва кня­зя Яну­ша, Ева Бар­ку­ла­баў­на, дру­гі раз пабра­ла­ся шлю­бам з кня­зем Баг­да­нам Іва­наві­чам Саламярэцкім.

Ж., Єва Бор­ку­ла­бів­на Корсак.

25/21. ЮРІЙ ІВА­НО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1624) 

ks. na Klewaniu i Żukowie (1581-1624 рр.) і чор­то­рийсь­кий (1606-1624 рр.). Учас­ник обо­ро­ни Кор­фу і бит­ви під Бел­гра­дом., pan na Zimnie, deputat na tryb. kor. 1616 i 1621.

Князь Юры Іва­навіч Чар­та­рый­скі ўжо ў 1583 г. вало­даў Кля­ван­ню. У тым жа год­зе князь Юры Іва­навіч Чар­та­рый­скі выкуп­ляе ў Паня­тоўскіх маён­так Белеў, які яго­ны брат нябож­чык князь Іван Іва­навіч Чар­та­рый­скі i яго­ная жон­ка Ева Бар­ку­ла­баў­на аддалі ў заклад. У 1585 г. князь Юры Іва­навіч бярэ ўдзел у спра­ве паміж усі­мі спад­чын­ні­ка­мі Сця­па­на Бату­ры i кня­зем Кан­стан­ці­нам Аст­рож­скім. Ажаніў­ся з княж­ной Аляк­сандрай Андр­эеў­най Віш­нявіц­кай. У 1597 г. на кня­зя Юрыя Іва­наві­ча Чар­та­рый­ска­га скард­зіц­ца князь Аляк­сандр Палу­бен­скі за тое, што яго­ныя пад­да­ныя з Глу­с­ка Дуб­ро­віц­ка­га напалі на пад­да­ных сяла Асоўс­кае кня­зя Палубенскага.

У гэты час раз­вёў­ся ca сва­ёй жон­кай, якая паўтор­на пабра­ла­ся з Янам Лага­доўскім. Князь Юры са свай­го боку ажаніў­ся дру­гі раз з Галіш­кай Галавін­с­кай. Юры, князь Чар­та­рый­скі, пад­пі­саў у 1616 г. на сой­міку ў Луц­ку інструк­цыю пас­лам, якіх накіроў­валі на сойм у Вар­ша­ву; быў депу­та­там у Карон­ны тры­бу­нал у 1616 i 1621 гг., а апош­ні год – разам з сынам Міко­лам Юр’евічам. У снеж­ні 1622 г. Валын­скі сой­мік пасы­лае пас­лоў на сойм у Вар­ша­ву i дару­чае ім, каб атры­малі пры­вілей кня­зю Юрыю Чар­та­рый­с­ка­му, які меў вялікія заслу­гі над Хоці­мам, на тры­манне праз пэў­ны час мыт: Кіеўска­га, Валын­ска­га i Браслаўска­га. Памёр, вера­год­на, у 1624 г.

Князь Юрій Іва­но­вич Чарто­рийсь­кий (Кле-
ваньсь­ка лінія) у 1603 р. заявив у Люб­ліні’ польсь­ко­му коро­лю Сигіз­мун­ду щодо сво­го бажан­ня прий­ня­ти унію та новий кален­дар. Чарто­рийсь­кий досить актив­но під­т­ри­му­вав римо-като­ли­ків. Ще у 1590 р. на його кошті було збу­до­ва­но като­ли­ць­кий костел у Кле­вані. За його спри­ян­ня у Він­ни­ці була від­крита ієзуїтсь­ка коле­гія, яка ста­ла осеред­ком латинсь­кої віри на Поділ­лі 66. 1618 р. його син Олек­сандр під іме­нем Андріа­на всту­пив чен­цем в орден бер­нар­динів і від­писав всі свої маєт­ки бра­ту Мико­лаю (каш­те­лян волинсь­кий у 1633—1655 pp.), який був послі­дов­ни­ком ієзуїтів. У 1629 р. йому нале­жа­ло 124 посе­лен­ня, з них 117 управ­лялися осо­би­сто, без посе­со­ра (60 — філь­варків, 57 — дер­жань залеж­ної шлях­ти) 67.

Пер­шая жон­ка нарад­зі­ла яму сыноў: Аляк­сандра, Адры­я­на, i Міко­лу; дру­гая – сына Андр­эя i дач­ку Соф’ю.

Ж. 1, кн. Олек­сандра Андріїв­на Виш­не­ве­ць­ка, córkę ks. Andrzeja starosty łuckiego, wojewody wołyńskiego i Eufemii z Wierzejskich.

Ж. 2, Гальш­ка Головинська

26/21. АННА ІВАНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1568)

М. 1, Іван Лесницький;

М. 2, Олек­сандр Хрінницький

27/21. ОЛЕ­НА ІВАНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1596)

М., Остап Горностай

28/21. КАТЕ­РИ­НА ІВАНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1595)

М., Василь Пет­ро­вич Загоровський

XVIII

29/22. МИХАЙ­ЛО МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († бл.1600)

Князь чор­то­рийсь­кий (1582 — бл. 1600 рр.).

30/22. ЮРІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1606) 

Князь Юры Міхай­лавіч Чар­та­рый­скі. у 1602 г. абра­ны канды­да­там на паса­ду Кіеўска­га пад­ка­мо­ра­га. У тым жа год­зе ажаніў­ся з Ядві­гай Фамч­эўс­кай, уда­вой кня­зя Кіру­ку Астаф’евіча Ружын­ска­га. Прыклад­на ў гэты час князь Юры Міхай­лавіч Чар­та­рый­скі пра­даў замак i места Чар­та­рыск Яну Пацу, Менска­му ваяво­ду, пакі­да­ю­чы за сабой на сем гадоў пра­ва жыць у Чар­та­рыс­кім зам­ку. Але ж Пац не заха­цеў выкон­ва­ць гэтую ўмо­ву i сам раз­мяс­ціў­ся Ў Чар­та­рыс­ку. Князь выра­шыў пры­мусі­ць Паца выка­на­ць сваё абя­цанне: 5 снеж­ня 1602 г. князь Юры Чар­та­рыс­кі разам са сваі­мі пры­я­це­ля­мі Беня­дык­там Гулеві­чам, Міко­лам Сямаш­кам, Браслаўскім каш­та­ля­нам i некаль­кі­мі два­ро­вы­мі неспад­зя­ва­на напаў на Чар­та­рыск, слуг Паца забіў, а яго само­га параніў. Пац падаў на ix ў кара­леўскі суд, i спра­ва раз­гля­да­ла­ся на сой­ме ў Кра­ка­ве, на які яны былі выклі­ка­ны з сакавіка 1603 г. Кароль у трох дэкр­этах пад выш­эйз­га­да­най датай па спра­ве паміж Янам Пацам, Мен­скім ваяво­дам, Вілен­скім ста­рас­там Камя­нец­кім i Даў­гі­лен­скім i кня­зем Юры­ем Міхай­лаві­чам Чар­та­рый­скім, Беня­дык­там Гулеві­чам, Міко­лам Сямаш­кам, каш­та­ля­нам Браслаўскім, ста­рас­там i ключ­ні­кам Луц­кім, выклі­ка­ны­мі ў суд, вызваліў ад абві­на­ва­ч­ван­ня ў кры­мі­на­ле, а Сямаш­ку ўво­гу­ле ад адказ­на­сці. Спра­ва Паца з Гулеві­чам i Чар­та­рый­скім пера­дад­зе­на ў зем­скі суд. Аднак бакі ў сва­ёй спр­эч­цы не пай­шлі так дале­ка. Праз дзень пас­ля раз­гля­ду гэтай спра­вы пры паср­эд­ніц­тве кня­зёў Кры­шта­фа Рад­зіві­ла, Вілен­ска­га ваяво­ды, Аляк­сандра Аст­рож­ска­га, Валын­ска­га ваяво­ды, ваяво­да Мен­скі Ян Пац i князь Юры Чар­та­рый­скі прый­шлі да зго­ды. Абод­ва бакі пра­ба­чы­лі­ся за ўза­ем­ныя абра­зы і г. д., адмо­вілі­ся ад абві­на­ва­ч­ван­ня ў кры­мі­на­ле i адмянілі ўза­ем­ныя поз­вы ў суд. Нашчад­кам забітых слуг Пац аба­вяз­ва­ец­ца пла­ці­ць за стра­ту баць­коў. Князь адра­ка­ец­ца, павод­ле папяр­эд­ніх кан­трак­таў, ад свай­го зна­ход­жан­ня ў Чар­та­рый­скім зам­ку i гэтую маё­мас­ць аддае ва ўласна­сць ваяво­ду i яго­най жон­цы Соф’і з Віш­няў­ца Цаца­вай ваяво­ды Мен­ска­га. Апроч таго, князь Пац, са свай­го боку, на наступ­ны дзень, 6 сакавіка 1603 г., запі­свае кня­зю Чар­та­рый­с­ка­му ва ўласна­сць маё­мас­ць у Валын­скім ваявод­стве, замак i места Мураві­цы. Памёр князь Юры прыклад­на ў студ­зені 1606 г., таму што ўжо ў лютым таго ж года Ян Пац быў выклі­ка­ны ў суд, каб запла­ці­ць 1 600 зло­тых, якія застаў­ся вінен нябож­чы­ку, кня­зю Юрыю Чартарыйскаму.

На ім скон­чы­ла­ся лінія кня­зёў Чар­та­рый­скіх у Чар­та­рыс­ку i Літовіжы.

Ж., Ядві­га Фаль­чевсь­ка, вдо­ва по кн. Кири­ку Ружинсь­ко­му († 1599 р.). її роди­на вела про­цес за

спа­док по Чор­то­рийсь­ких ще у 1636 р. Остан­ній князь чор­то­рийсь­кий (бл. 1600 — 1606 рр.) із стар­шої гіл­ки роду.

31/22. СОФІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († до 1605)

М., Вац­лав Боговитин

32/24. ОЛЕК­САНДРА ІВАНІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА († піс­ля 1611) 

М. 1, Криштоф Лабунський;

М. 2, Мико­ла Єловицький;

М. 3, Василь Семашко

33/25. КН. ОЛЕК­САНДР ЮРІЙ­О­ВИЧ ЧАРТО­РИЙСЬ­КИЙ († до 1605) 

Від пер­шої дру­жи­ни. Помер молодим.

34. МИКО­ЛА-ЮРІЙ ЮРІЙ­О­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 12.7.1662)

ks. na Klewaniu i Żukowie, deputat na tryb. kor. 1621, poseł 1623.1630, kasztelan wołyński 16. 5. 1630, wojewoda podolski 1655! wołyński 1657.
Князь чор­то­рийсь­кий і кле­вансь­кий (1624-1661 рр.), каш­те­лян волинсь­кий (1633-1655 рр.), воє­во­да подільсь­кий (1655-1657 рр.), волинсь­кий (1657-1661 рр.). Наро­ди­вся від пер­шої дру­жи­ни. Від ньо­го похо­дять нині живучі князі Чор­то­рийсь­кі, які з XVIII ст. пишуть­ся Чарто­ризь­ки­ми. В їх числі зна­ме­ни­ті польсь­кі політи­ки і дипло­ма­ти Олек­сандр Август (1697-1782 рр.), Адам Єжі (1770-1861 рр.), Вла­ди­слав (1828-1894 рр.). Вже з кін­ця XVI ст. роди­на князів Чор­то­рийсь­ких поча­ла спо­льщу­ва­ти­ся, а піз­ні­ше ста­ла однією з най­знач­ні­ших польсь­ких маг­натсь­ких родин.

Піс­ля смер­ті 1633 шва­г­ра Яна-Каро­ля Коре­ць­ко­го, що був волин. каш­те­ля­ном, Мико­лай-Єжи, від­по­від­но до королів. при­вілею, успад­ку­вав його уряд і, таким чином, посів міс­це в сенаті. Титул волин. каш­те­ля­на князь носив до 1654, а з цьо­го часу й до смер­ті вико­ну­вав функ­ції волин. воє­во­ди. Піс­ля кон­чи­ни 1651 остан­ньо­го пред­став­ни­ка роду Коре­ць­ких — кня­зя Саму­е­ля-Каро­ля — успад­ку­вав його фаміль­ні володін­ня, які за роз­міра­ми знач­но пере­ви­щу­ва­ли маєт­ки Миколая-Єжи.

Ж., кн. ІЗА­БЕЛ­ЛА ІОАХІ­МІВ­НА КОРЕ­ЦЬ­КА h.
Pogoń, panią na Hłusku z przyl. ostatnią z rodu, córkę ks. Joachim a i Anny z Chodkiewiczów h. Gryf odm. i Kościesza, kasztelanki wileńskiej.

35. АНДРІЯН ЮРІЙ­О­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († піс­ля 1618) 25

Від пер­шої дру­жи­ни, став ченцем.

36. АНДРІЙ ЮРІЙ­О­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ 25

Від дру­гої дру­жи­ни. Помер молодим.

37. СОФІЯ ЮРІЇВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА, † піс­ля 1631, (25)

M., Кази­мир Пісочинський.

ПЕТ­РАНЭ­ЛА ЮРІВНА,

маг­чы­ма, стар­эй­шая дач­ка кня­зя Міко­лы – хоць назы­ва­ец­ца яго­най сяст­рой, памер­ла пан­най, паха­ва­на ў Кля­вані побач са сва­я­ка­мі. Гэта пра яе піша Рад­зівіл 31 снеж­ня 1634 г.: «Май­го сусе­да кня­зя Чар­та­рый­ска­га сяст­ра, ужо зару­чо­ная Хар­мін­скім, адкі­нуў­шы зям­ное, пай­ш­ла да веч­на­га шлю­бу праз бра­му смерці».

X

КН. ФЛОРІАН-КАЗИ­МИР (1620—74)

зро­бив блис­ку­чу церк. кар’єру. Вихо­ва­не­ць Луць­ко­го єзуїтсь­ко­го коле­гіу­му і Папсь­ко­го ун-ту в Римі (“collegium Romanum”), д-р тео­ло­гії, піс­ля повер­нен­ня до Речі Поспо­ли­тої (1642) він нена­дов­го опи­ни­вся при королів. дворі. 1642—43 — віленсь­кий, із 1643 — пло­ць­кий канонік, 1650—55 — познансь­кий, а 1655—73 — вроц­лавсь­кий римо-катол. єпис­коп. Вре­шті, напри­кін­ці 1673, у період безкоролів’я по смер­ті Міха­ла-Кори­бу­та Виш­не­ве­ць­ко­го, Флоріан-Кази­мир став гнєз­ненсь­ким архіє­пис­ко­пом і при­ма­сом Речі Посполитої.

MICHAŁ JERZY *1621, †1692,

ks. na Klewaniu i Żukowie, pan na Banissowie, Niemcu, Jakubowicach, dworzanin pokojowy król. 1642, deputat na tryb. lubelski 1662, starosta krzemieniecki 1645 i wieliżski, elektor 1669 i 1674, poseł w. do Moskwy 1677—8, wojewoda bracławski 1658, wołyński 1661, sandomierski 1680.

Міхал-Єжи на Кле­вані Ч. поруч із бать­ком посі­дав міс­це в сенаті, спо­чат­ку — як волин. каш­те­лян (1653—57), зго­дом — брац­лавсь­кий (1657—66), волинсь­кий (1661—81) і, вре­шті, сан­до­мирсь­кий (1682—92) воє­во­да. Окрім цьо­го, обій­мав уряд кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сти (1645—53, 1688—89).
zaśl. 1668 Joannę z Olędzkich h. Rawicz, panią na Siedlcach w ziemi łukowskiej, córkę Tomasza, kasztelana zakroczymskiego, f 17. i2. 1678 i Gordonówny margrab. de Huntley.

ЯН КАРОЛЬ

Бать­ко — князь Мико­ла-Юрій Чор­то­рийсь­кий, матір – дру­жи­на бать­ка княж­на Іза­бе­ла Коре­ць­ка. Від Яна Кар­ла виво­дить­ся коре­ць­ка лінія Чорторийських.[1] Помер 1690 року як кра­ківсь­кй під­ко­морій, упра­ви­тель 7-ми ста­роств, зокре­ма, Бохенського.

Чорторыйские
Печат­ка кн. Яна Каро­ля Чарто­рийсь­ко­го, 1677 р.

Піс­ля бра­та Михай­ла Юрія став крем’янецьким ста­ро­стою. 1656 року як живе­ць­кий ста­ро­ста був на чолі повстан­ня про­ти «шведсь­ко­го пото­пу». Разом з тестем про­бу­ва­ли від­во­ю­ва­ти Кра­ків, але части­ни були роз­би­ті війсь­ком під коман­ду­ван­ням гене­ра­ла Вірт­ца. 1657 року був пол­ков­ни­ком поспо­ли­то­го рушен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства, в 1662 році був ста­ро­стою сня­тинсь­ким. 26 люто­го 1664 року став під­ко­морієм кра­ківсь­ким (піс­ля Йор­да­на). На пер­шо­му Сей­мі 1668 року був обра­ний мар­шал­ком всу­переч бажан­ню коро­ля Яна ІІ. Під­пи­сав абди­ка­цію (зре­чен­ня) коро­ля Яна ІІ, вибо­ри коро­лем Міха­ла Виш­не­ве­ць­ко­го (його при­хиль­ник). 1672 року був керів­ни­ком поспо­ли­то­го рушен­ня Кра­ківсь­ко­го воєводства.

Був одру­же­ний з Анною Зеб­жи­довсь­кою — донь­кою меч­ни­ка корон­но­го Мико­лая, переї­хав до Кра­ківсь­ко­го воє­вод­ства (взяв як посаг Каль­варію Зеб­жи­довсь­ку). Діти: Кази­мир Михай­ло, Саму­ель, Михай­ло, Тек­ля — дру­жи­на Єжи Красіцького.
Дру­га дру­жи­на — Маг­да­ле­на Коно­па­ць­ка, primo voto Ґосєвська.[2] По його смер­ті вдо­ва мала судо­ву тяга­ни­ну з Михай­лом-Юрієм Чор­то­рийсь­ким, яка поча­лись за жит­тя Я. К. Чарто­рийсь­ко­го. Діти: Антоній, Юзеф, Геле­на Кон­стан­ція Део­да­та — дру­жи­на Юзе­фа Мишковського.

XI

Ks. KAŹMIERZ (*1674, †31.8. 1741 w Warszawie),

pan na Klewaniu z przyl. 1701, poseł 1696—7, starosta krzemieniecki, wieliżski, jezierzysti i uświatski 3.5. 1701, fundator kościoła w Siedlcach 1740, deputat do boku króla 1.11. 1726 do 31.1. 1727 i od 1.11. 1737 do 31.1. 1738, kawaler Orła b. 1739, podczaszy w. lit. 15. 8.1699, podskarbi w. lit. 1707—9, podkanclerzy lit. 1712, kasztelan wileński 1724,

zaśl. 1693 Izabellę z Morsztynów h. Leliwa, ur. 26.8. 1671, † 24.2. 1758 w Warszawie,
damę krzyża gwiaździstego 3. 5. 1739, córkę Andrzeja na Radziminie w Polsce, a Chateauvillain i Montrouge we Francyi, dworzanina król., posła 1653 stolnika sandomierskiego, starosty kowalskiego, zawichostskiego, wartskiego i tucholskiego, referendarza kor. 1658, podskarbiego
w. kor. 1668—84, posła wielkiego do Szwecyi 1654, Wiednia, Frankfurtu 1656, Berlina 1657. poety, statysty i mówcy -f* 1701 i pułkownikówny Katarzyny z Gordonów, margrabiów de Huntley, damy dworu królowej Maryi Ludwiki.

XII

Ks. AUGUST ALEXANDER (*9.11. 1697 w Warszawie, † 4.4. 1782 tamże);

ks. na Klewaniu i Żukowie, dyplomata, pan na W yżlanach z przyl. Różance z przyl. tenutaryusz na W iśniowczyku na Rusi, Lignowie, Rudnie, i Gręblinie na Pomorzu, kawaler maltański, pułkownik wojsk austr. 1718, pułkownik gw ardyi pieszej kor. 1.6. 1729, generał-major wojsk kor. 14. 6. 1729, kawaler Orla b. 21.7. 1731, starosta kałuski, kościerzyński, lucyński, latowicki, wieliżski, lubocheński, gr. warszawski od 14.11. 1742 do 18. 8. 1750, generał ziem podolskich. 20. 8. 1750 do 1758, rotmistrz chorągwi liussarskiej petyhorskiej 1739, elektor 1764, marszałek kapturu mazowieckiego 5. 2. 1764, marszałek konfederacyi generalnej i generalny regim entarz wojsk kor. 1764, wojewoda ruski 12. 11. 1731, kaw. Orła b. 1730, św. Stanisława 1765, sask. św. Henryka 7. 10. 1736, ross. św. Andrzeja 1747,

рус. воє­во­да (1731—82) і гене­рал Подільсь­ких земель (1750—58), відо­мий як один із твор­ців і лідерів Фамілії — політ. угрупо­ван­ня, яке фак­тич­но керу­ва­ло Річ­чю Поспо­ли­тою в серед. 18 ст. У 1720-х рр. без­успіш­но про­бу­вав від­су­ди­ти у князів Сан­гуш­ків пра­во посі­да­ти маєт­ки Острозь­кої орди­на­ції. Упро­до­вж 1750-х — на поч. 1760-х рр. готу­вав ґрунт для обран­ня на польс. пре­стол сво­го сина Ада­ма-Кази­ми­ра (1734—1823), гене­ра­ла Подільсь­ких земель (1758—94), а оскіль­ки оста­точне рішен­ня з цьо­го при­во­ду ухва­лю­ва­ло­ся в Санкт-Петер­бурзі, вста­но­вив міц­ні кон­так­ти з рос. дво­ром. Незва­жа­ю­чи на пев­ні успі­хи у про­ва­д­жен­ні цих пере­го­ворів, рос. імп. Кате­ри­на II вре­шті-решт вис­ло­ви­ла­ся на під­т­рим­ку ін. кан­ди­да­ту­ри, а саме пле­мін­ни­ка кн. Авгу­ста-Олек­сан­де­ра — Стані­сла­ва-Авгу­ста Понятовського.

zaśl. 11. 7. 1731 w Warszawie Maryę Zofię z Sieniawskich h. Leliwa, ur. 1698, † 21.5.1771, ostatnią swego rodu, panią na Jarosławiu, Sieniawie, Brzeżanach, Oleszycach, Krzeszowicach, Wysocku, Wiązownicy, Międzyborzu, Granowie, Puławach, Łańcucie, Wilanowie, Starymsiole, Grzymałowie, Lubniach, Toustem, Międzyrzeczu, Sieniawce, damę krzyża gwiaź­dzistego 3. 5. 1745, córkę Adama Mikołaja, hr. na Myszy i Szkłowie, fundatora kościołów w Majdanie Sieniawskim 1714, w Toustem 1715, Grzymałowie 1716, Narajowie 1705, starosty lwowskiego, rohatyńskiego, lubaszowskiego, stryjskiego, piaseczyńskiego, wojewody bełzkiego 1692, hetmana polnego 23. 5. 1702 a wielkiego kor. 5. 5. 1706, kasztelana krakowskiego 24. 4. 1710, kawalera Orła b. † 18.2. 1726 we Lwowie i Elżbiety z ks. Lubomirskich h. Szreniawa, marszałkówny wielkiej kor.

КОН­СТАН­ЦІЯ (1700—59)

у 1720 вий­ш­ла заміж за май­бут­ньо­го кра­ківсь­ко­го каш­те­ля­на Стані­сла­ва Поня­товсь­ко­го й у шлю­бі з ним наро­ди­ла 5-х дітей, одним з яких був Стані­слав-Август Поня­товсь­кий, король Речі Поспо­ли­тої (1764—95).

XIII

Ks. ADAM KAZIMIERZ JOACHIM AMBROŻY MAREK (*1.12.1734 w Gdańsku,† 20. 3. 1823 w Sieniawie);

znakomity mecenas nauk, mąż stanu, historyk, komedyopisarz i mówca jako „Belgram Daniel“, „Doświadczyński“, „W. Turski“, „Toulusan“, pan na Puławach, Sieniawie, Wołczynie z przyl. Szkle, Jarosław iu z przy]. Bukaczowcach z przyl. Końskiej woli z przyl. Nowy-Konstantynów z przyl. Moszczennica, Miękisz, Oleszyce-Dzików z przyl. Nowagrobla, Wiązownica, Wysokie, Mię­dzybórz z przyl. Granówr z przyl. Krzeszowice, Klewań z przyl. Żuków, Mikołajów, Stara Sieniawa, Stopie, fundator kościoła w Dzikowie 1781, Malowej górze 1782, kaplicy w Puław ach 1803, starosta latyczowski, kamieniecki, poseł 1756, 1758, 1764, 1767, 1782, 1788-92, 1812,generał ziem podolskich 27. 12. 1758, komendant korpusu kadetów 27. 3. 1768, do 1792, generał-]ejtnant wojsk lit. 1777, szef pułku gw ardyi lit. marszałek tryb. lit. 1782, marszałek sejmów 1764 i 1812, członek stanów gałic., dowódca-kapitan gw ardyi szlach. gałic. 1781—91, właściciel 4 pułku kirasyerów austr. 1781 potem 1-y właśc. gałic. pułku piechoty Nr. 9 od 1802 r., generał-zbrojmistrz 1781, generał kawaleryi i feldmarszałek wojsk austr. 1805 — 25, poseł wielki do Drezna 1788, członek czynny tow. nauk. warszawskiego 1800, kaw. austr. Złotego runa 1808, ross. św. Andrzeja 1764, Orła b. 1764, św. Stanisława 1765, magnat węgierski 8. 6. 1808, zaśl. 19. 9.1761 w Wołczynie Izabellę Dorotę Balbinę z hr. Flemmingów li. wł. ar. 3. 3. 1745, -j-17. 6 1835 w Sieniawie, autorkę „Pielgrzyma w Dobromilu“ i o ogrodownictwie, córkę hr. Jerzego Detłofa, pana na Terespolu, Borklowie, Włodawie, Rożannie, Rzeczycy i Zdzitowieach. generała artyleryi lit. 1738, podskarbiego w. lit. 24. 11. 1746—64, starosty gr. barskiego 1752, szadowskiego, szereszewskiego, marszałka tryb. lit. 1761, wojewody pomorskiego 22. 5. 1766, kaw. Orła b. 1761, św. Stanisława 1765 i ross. św. Andrzeja, f 10. 12. 1771 i Konstancy i A ntoniny z ks. Czartoryskich, kanclerzanki w. lit., damy krzyża gwiaździstego 14. 9. 1748.

XIV

1. Ks. ADAM JERZY ur. 14. 1. 1770 wr W arszawie, j 15. 7. 1861 w Montfermeił,

autor, dyplomata, sztycliarz-amator, mówca, rotm istrz kawaleryi nar. 1789, podpułkownik dywizyi małopolskiej 1791, kaw. krzyża yjrtnti miłitari 20. 7. 1792, ces. ross. kam erjunkier 1796, marszałek dworu w. ks. Helen}”, pan na Puławach, Koń­skowoli z przyl. Zakrzówku z przył. Międzyborzu z przyl. Granowie z przył. Stołpie z przyl Sieniawie z przyl., generał-porucznik wójsk ross. poseł wielki ces. ross. do Sardynii 1798—1800, minister spraw zagranicznych państwa ross. 1801—1805, członek czynny warszaw, tow. przyjaciół nauk 4. 11. 1802, kurator szkół na Litwie 3. 4. 1803 do 1821, prezes warsz. tow. dobroczynności 1815—31, senator-wojewoda król. Kongres. 1815—31, wielki podkomorzy dworu polsk. 24. 5.1829, prezes senatu 11.11. 1815, prezes rządu polskiego 1830 do 16. 8.1831, kaw. Orla b. 1815, ross. św. Anny 2 kl. 1796. komandor maltański, członek hon. krak. tow. naukowego, zaśl. 25. 9. 1817 Annę z ks. Sapiehów, h. Lis odm. ur. 1798 w St. Germain en Laye, f 26. 12. 1864 w Montpellier, córkę ks. Alexandra na Dołholikach, uczonego, miecznika ks. warszawskiego, szambelana i adjutanta ces. Napoleona I. i Anny z hr. Zamoyskich li. Jelita, kanclerzanki wielkiej kor.

2. Ks. KONSTANTY ADAM ALEKSANDER KAŹMIERZ, ur. 28. 10. 1773 w Warszawie, † 23. 4. 1860 w Wiedniu,

pan na Międzyrzeczu z przy]. Terespolu z przyl. Jarosławiu-Pedkiniach z przyl. Wiązownicy, Klewaniu z przyl. Starej-Sieniawie z przyl. Nowo-Konstantynowie z przyl.Wołczynie z przyl. Rzeczycy z przyl., ces. ross. kamer-junkier 1796, koniuszy a v . ks. Maryi, pułkownik 5. pułku piech. 1806 a 16. p. piech. ks. warszawskiego 1809, generał brygady i generał-adjutant cesarza Alexandra I.
1815, kaw. ord. ross. św. A nny I. kl. 1798, virtuti militari, urzędnik franc. legii honorowej 1812, kaw. m altań­ski, zaśl. 1 0 1800 Anielę z ks. Radziwiłłów h. Trąby odm.ur. 1781, f 16. 9. 1809, córkę ks. Michała, ordynata kleckiego, ołyckiego, nieświeżskiego, wojewody wileńskiego, kaw. Orła b., św. Stanisława i prusk. Orła czarnego i H eleny z Pierzchała Przeździeckich h. Roch III., podkanclerzanki lit. star ości anki pińskiej, mińskiej, dembskiej i bludeńskiej, marszałkówny tryb. lit.

zaśl. 20. 3. 1810 w Wiedniu Maryę z Dzierżanowskich h. Gozdawa, ur.1790, -{- 28.11. 1842, córkę majora wójsk ks. warszawskiego.

XV

2/1. WITOLD KAZIMIERZ FILIP JAN (*6. 6. 1824 w Puławach,†14.11.1865 w Algerze),

Сын Ада­ма, porucznik kr. hiszpańskiego pułku piechoty Reina Gubernadora 1848,

Чорторыйские
Князь Адам Юрій Чарто­рийсь­кий с сина­ми Вла­ді­сла­вом і Вітоль­дом Ала­мом, б.1860 р. Паріж, fot. Meyer&Pierson.
zaśl. (30. 10. 1851 w Paryżu) MARYĘ z GROCHOLSKICH h. Syrokomla, ur. 1833, córkę Henryka na Pietniczanach i Kniaziu i Xawery z Brzozowskich h. Belina marszałkówny po w. olgopolskiego. Obecnie jako Siostra Marya Ksawera od Jezusa, Karmelitanka bosa, profoska 14. 4. 1875 w Krakowie.

3/1. Ks. WŁADYSŁAW ur. 3. 7. 1828 w Warszawie,† 23. 6.1894 w Paryżu,

pan na Sieniawie, Dybkowie, Adamówce, Cieplicach, Dobczy, Dobrej, Majdanie sieniawskim, Rudce, Słobodzie, Dąbrowicy, Pawłowie i W ylewie w pow. jarosławskim, Milczy, Jasielu, Moszczaricu, Puław ach i Surowicy w pow. sanockim i hotelu Lambert
w Paryżu, m agnat węgierski, założyciel muzeum im. Czartoryskich w Krakowie, obywatel hon. m. Krakowa 7.10.1880, protektor tow. muzycznego w Krakowie 1881, członek hon. tow. przyjąć, nauk. w Poznaniu 1861, hon. gal. towleśnego 1888, prezes tow. św. Kazimierza w Paryżu, kaw. w. krzyża pap. ord. Piusa IX 1880, w. krzyża hiszp. K arola III., w. krzyża brazylijskiego Południa, kaw. zakonu Kalatrawy;

zaśl. 1° (1.3.1855 w Malmaison pod Pary­żem) MARYĘ AMPARO z hr. de VISTA-ALEGRE ur. 17. 1.1834 w Madrycie, f 19. 8. 1864 w Paryżu, córkę królowej hiszpańskiej K rystyny z ks. król. Dwojga Sycylii i Ferdynanda Munoz ks. de Rianzares i de Montmorot;

2° zaśl.15. 1. 1872 w Chantilly MAŁGORZATĘ ADELAIDĘ MARYĘ ks. D’ORIEANS, ur. 16. 2. 1846 w Paryżu, -j- 25. 10. 1893 tamże, córkę J. król. Wysokości ks. Ludwika Orleań­skiego, ks. de Nemour, generała dywizyi wójsk francuskich, kaw. hiszp. Złotego runa i W iktoryi z ks. Saxe-Coburg-Gotha.

KS. ADAM KONSTANTY СИН КОСТЯН­ТИ­НА , ur. 24. 10. 1804 w Warszawie, f 19. 12. 1880 w Rokossowie,

з пер­шої дру­жи­ни, oficer wójsk polskich 1830, właść. dóbr Rokossowo, Sarbinowo,Jutrosin i Dubin w poznańskiem, a Ruhlterg na Szląsku pruskim,

1 ° zaśl. 10.12. 12. 1832 w Sclimiedeberg na Szląsku Wandę Augustę Ludwikę z ks. Radziwiłłów h. Trąby odm. ur. 29. 1. 1813 †11. 9. 1845, córkę ks. Anloniego, ordynata
nieświezkiego, ołyckiego i przygodzickiego, namiestnika w. ks.poznańskiego, kaw. ord. Orła czarnego i Ludwiki z ks. królewskich Pruskich,

2° zaśl. 11. 2.1848 w Kórniku Elżbietę z lir. Działyńskich h. Ogończyk, ur.16. 8. 1826 w Poznaniu, córkę lir. Tytusa pana na Kórniku, Granowie, Babinie i Przecławiu, znakomitegomecenasa nauk, literata i wydawcy, prezesa tow. przyj,nauk. poznańskiego, posła na sejmy poznańskie, majora wójsk polskich 1831 r., kaw. kizyża virtuti militari i wojewodzianki Celiny z hr. Zamojskich h. Jelita.

ks. Alexander Romuald ur. 7.2. 1811, f 9. 7. 1886 w Woli justowskiej,

з дру­гої дру­жи­ни właść. dóbr Wola justowska pod Krakowem, prezes rady nad z galie, zakładu kredyt, ziemskiego i protektor tow. muzycznego w Krakowie;

zaśl. 20. 8. 1840. Marcelinę z ks. Radziwiłłów h. Trąby odm. ur. 18. 5. 1817, b. właść. dóbr Podhajce, Kotuzów, Łysa, Rudniki, Siołko, Marcelówka, Uhrynów, Wiśniowczyk i Podłużne, protektorkę tow. muzycznego w Krakowie 1881, damę pałacową ces. austr. 1881, prezesowe tow. Św. Wincentego a Paulo w Krakowie, córkę ks. Michała pułkownika wójsk polskich i Emilii z Worcellów h. Dąb, kiuhmistrzanki w. kor.

ks. Jerzy Konstanty ur. 24. 4. 1828 w Dreźnie, 

właść. dóbr Wiązownica, Czerwona wola, Setna, Leżachów, Mołodycz. Nielipkowice, Piwoda, Ryszkowa wola, Szówsko, Tarnawiec i Zaradawa w pow. jarosławskim, poseł na sejmy galie, od r. 1807, poseł do rady państwa w Wiedniu 1869—71, 1873 —6, 1879—91, prezes komitetu galie, wyborczego 1879, prezydent delegacji rady państwa 1890, ces. austr. tajny radca 1887, członek dziedziczny austr. izby panów 13.4. 1891, delegat galie, tow. kredyt, ziemskiego 1868—70, członek hon. gal. towleśnego 1886, prezes rady pow. jarosławskiej 29. 8-1893, dyrektor galie zakładu ciemnych we Lwowie 1881,

zaśl. 2. 5. 1861 w Wiedniu Maryę Joannę z Czermaków, ur. 4. 5. 1833/4 w Pradze, córkę dr. Jana Czerniaka.

XVI

KS. ADAM LUDWIK, ur. 5. 11. 1872 w Paryżu,

ks. na Klewaniu i Zukowie, син Вла­ди­сла­ва z 2-ej żony.

Ordynat Sieniawski w Galicyi od 3. 12. 1896, c. k. podporucznik 6. pułku ułanów austr. 1. 1. 1899, wiceprezes zakładu św. Kazimierza w Paryżu 1901, człon. hon. 1905, kaw. w. wstęgi ord. tureckiego Osmanie 1900, zaśl. 30. 8. 1901 w W arszawie Ludwikę Maryę Joannę Julię z hr. Krasińskich h. Slepowron, ur. 24.3. 1883 w W arszawie, córkę hr. Ludw ika na Krasnem z przyl. Ojcowie z przyl. Rohatynie z przyl. itd., c. i k. szambelana austr. granda hiszpańskiego, prezesa muzeum przemysłu i rołnictwra w W arszawie, kaw. hon. maltańskiego i Magdaleny z Kierżgaiłło-Zawiszów h. Łabędź odm. Ona właśc. dóbr Krasne, Augustów, Heleno w, Żbiki, Milewo, Szwejki, Szczuki, Węgrzynowo, Chodup, Zalesie, Wężowo, Kozina, Tabuły, Nowawieś, Kurowo, Filipy, Goręca, Mossaki, Godacze, Szlazy, Gawronki, Bramura, Kierzki, Suche, Łazy, Grondy, Sławki. Starki, Bobowa, Milewo-Byki w pow. prasnyskim, gub. płockiej, Mossaki – Łączki, Szlaze, Bure, W ęgrzynowo, Smieeino, Krasinice, w pow. ciechanowskim, Nowydwór, Osmolice w pow. garwolińskim, gub. siedleckiej, Gułów, Konaszałka i Purtow izna w pow. łukowskim, Orzyce, Magnuszewo małe i laski, Jaciążek. Wierzchonie, Przystonie, Krasnosielec w gub. łomżyńskiej, Łubieniec, Ojców, Prądnik, Smardzewice, Czajowice, Kolęcin w pow. olkuskim, gub. kieleckiej, Pom ian i Żulin w pow. chełmskim, gub. lubelskiej, Rohatyri, Potok, Wierzbołowce, Załuże, Babińce i Kutce w pow. rohatyńskim w Galicyi.

ks. Witold Kaźmierz Filip Jan ur. 10 3.
1870 w Paryżu.

ks. Izabella nr. 19. 12. 1830 w Warszawie,

zaśl. 21. 2. 1857 w Paryżu, Janowi lir. Działyńkiemu h. Ogończyk, f 30. 3. 1880 w Kurniku, ostatniemu z rodu, właść. dóbr Kórnickich, Goluchowa i Januszewa w poznańskiem, prezesowi tow. literacko -histo-
rycznego w Paryżu, wydawcy biblioteki nauk ścisłych, posłowi na sejm berliński 1862—3 .

f ks. Roman Adam August Wilhelm, ur. 23. 11 1839 w Berlinie, f 18. 2. 1887
w Jabłonowie,

син Ада­ма Костян­ти­на і Ван­ди Рад­зи­вилл, właść. dóbr Sarbinowo i Przyborowo w pow krobskim, poseł do parlamentu niemieckiego, prezes koła polskiego w Berlinie, poseł na sejm galie, przewodniczący wiecu rolniczego we Lwowie 1885, członek rady pow. husiatyńskiej;

zaśl. 6. 12. 1873 we Lwowie Florentynę Maryę z hr. Pzieduszyckich h.Sas, ur. 28. 5. 1851, właść. dóbr Jabłonów, Suchostaiy, Celejów, Uwisła, Horodnica, w pow. husiatyńskim,
a Iwanówka, Semenów, Małów, Zaścinocze i Zieleńca© w pow. trembowelskim, córkę lir. Tytusa na Jabłonowie z przyl. posła na sejm ustawodawczy rakuski 1848 i Izabelli z hr. Dzieduszyckich h. Sas.

ks. Adam Antoni Bogusław, ur. 2. 1. 1845
w Berlinie,

син Ада­ма Костян­ти­на і Ван­ди Рад­зи­вилл, właść. dóbr Dubin i Wielkibór w poznańskiem, poseł do parlamentu niemieckiego i sekretarz koła polskiego w Berlinie 1887

ks. Zygmunt Konstanty Ksawery ur. 21. 9. 1853 w Poznania,

син Ада­ма Костян­ти­на і Ельж­бе­ты Дзя­линсь­кої, wł. dóbr Rokossowo w poznańskiem.

ks. Helena Marya, ur. 29. 9. 1855 w Poznaniu,

доч­ка Ада­ма Костян­ти­на і Ельж­бе­ты Дзялинської,

zaśl. 12. 5. 1878 w ltokossowie Stanisławowi hr. Zyberg- Platerowi h. wł., wł. dóbr Kazimierzyszki i Rubin w Kurlandyi, a Moszków i Ostrów z przyl. w pow. sokalskim w Galicji.

ks. Zdzisław Alexander Tytus, ur. 4. 1.
1859 w Poznaniu,

син Ада­ма Костян­ти­на і Ельж­бе­ты Дзя­линсь­кої, właść. dóbr. Sielec i Jutrosin w po znańskiem, poseł do parlamentu pruskiego 1890 i na sejmy pruskie 1889, zaśl. 17. 2. 1884 we Wiedniu Marję Helenę Magdalenę Joannę Klarę Leopoldyne, z Zaleskich h. Prawdzie, nr. 15. 11. 1863, córkę Marcina na Kuźminie, Ostapkowcacb, Warowcach, Niemierzyńcacb, Porzeczu i Sutkowcach na Podolu, i Martyny z Grabianków h. Leszczyc.

ks. Marceli Adam Konstantyn Michał
Felix ur. 30. 5. 1841 w Weinhaus pod Wiedniem,

син Алек­сандра Рому­аль­да, właść. dóbr Wola justuwska pod Krakowem, członek rady pow. podhajeckiej 1867, protektor tow. muzycznego w Krakowie 1881, prezes tow. sztuk pięknych w Krakowie 1881—94,

zaśl. 31. 7. 1866 w Paryżu, Zuzannę Maryę Annę de Riąuet, hr. de Caraman, ur. 20. 1841 w Paryżu, córkę ks. Alfonsa de Chimay i Rozalii z de Riqnet, hr. de Caraman.

ks. Wanda, ur. 20. 8. 1862 w Weinlians.

доч­ка Єжи Костянтина.

ks. Witold, nr. 10. 2. 1864 w Weinhaus,

син Єжи Костян­ти­на właśl. dóbr Pełkinia, Wierzbna i Wola bucbonska w pow.
jarosławskim, członek rady pow. jarosławskiej, członek komitetu galie, tow, gospodarskiego,

zaśl. 21. 2. 1889 we Lwowie Jadwigę z hr. Dzieduszyckich h. Sas, nr. 2. 3. 1867, córkę hr. Włodzimierza na Poturzycy, Sokalu
Zarzeczu, Pieniakach, ZKłoźcach, i t. d. założyciela muzeum im. Dzieduszyckich we Lwowie, ces. austr. tajnego radcy, członka dożyw, izby panów, marszałka kraj. gali c. 1876—8, obywatela hon. m. Lwowa 1877, posla
na sejmy galie, i Alfonsyny z hr. Miaczyńskich h. Sachekomnaty, damy pałacowej ceł. austr. 1881

XVII

ks. Elżbieta Marya Helena Martyna Zofia Klementyna uv. 16. 12. 1885 w Sielcu.

доч­ка Здислава

ks. 0lgerd Alexander Jan Paweł Antoni
ur. 25. 10. 1888 w Sielcu

син Зди­сла­ва.

ks.Marya nr. 24.4. 1890w Wiedniu.

доч­ка Витольда.

ks. Anna, nr. 18. 4. 1801 w Weinhaus.

доч­ка Витольда.

ks. Kaźmierz, ur. 1893.

син Витоль­да.

ks. Jerzy ur. . . 2. 1894 w Pełkini.

син Витоль­да.

НОТАТКИ
  1. Tęgowski J. Który Konstanty — Olgierdowic czy Koriatowic — był przodkiem kniaziów Czartoryskich? // Europa Orientalis. Toruń, 1996; Idem. Pierwsze pokolenia. S. 181‒182). О. Халец­кий отвер­гал эту гипо­те­зу (Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszańskich i Czartoryskich // Miesięcznik Heraldyczny. 1939. R. 18. № 6. S. 86–88[]
  2. Iwańczak W., Voicu S. J., Ziff er G. Une notice sur la famille Czartoryski dans le Vat. Gr. 2630 // Byzantion. 1988. T. 58. Fasc. 1. P. 78–96[]
  3. Под­лин­ник: Biblioteka XX. Czartoryskich w Krakowie, rękopis nr 13064 (до 2008 г. — nr Depozyt 1). Репро­дук­ция опубл.: Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszańskich i Czartoryskich. S. 87. Текст опубл. по позд­ней­шим под­твер­жде­ни­ям: Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. Kraków, 1584 (репринт: Kraków, 1858). P. 828; Zaleski B. Żywot księcia Adama Jerzego Czartoryskiego. T. 1. Poznań, 1881. Dod. I. S. 495‒496; Архив ЮЗР. Ч. 8. Т. 4, Киев, 1907. С. 73–75, прим. Ср.: Одно­ро­жен­ко О. А. Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­коï ради. С. 167–168[]
  4. LECUB. Bd. 11. № 157.[]
  5. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły. S. 298.[]
  6. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 18–19.[]
  7. “Audaces principes Russiae occiderunt Sigismundum ducem Lithuaniae”. — Maciej z Miechowa. Chronica Polonorum. Cracoviae, 1521. P. 309; см. также:
    Rowell S. C. Bears and Traitors. P. 41.[]
  8. Доку­мент не сохра­нил­ся, о его содер­жа­нии см.: Halecki O. Ostatnie lata. S. 289, 298.[]
  9. Розов В. Українь­ски гра­мо­ти. № 76. С. 140‒141; Halecki O. Ostatnie lata. S. 298. Доку­мент изве­стен лишь по пуб­ли­ка­ции в «Актах Запад­ной Рос­сии», его под­лин­ник недо­сту­пен для изу­че­ния. Нали­чие ряда модер­ни­зи­ру­ю­щих эле­мен­тов в его тек­сте застав­ля­ют видеть в нем позд­ней­ший фаль­си­фи­кат, в осно­ве кото­ро­го лежал под­лин­ный при­ви­лей Свид­ри­гай­ла: спи­сок сви­де­те­лей сомне­ний не вызы­ва­ет.[]
  10. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 19–21.[]
  11. Ермо­лин­ская лето­пись / Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далее – ПСРЛ). – Т. 23. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2004. – 256 с. , с. 151.[]
  12. Псков­ская 1-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. Вып. 1. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2003. – 256 с., c. 58.[]
  13. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., стб. 193.[]
  14. Ермо­лин­ская лето­пись / Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далее – ПСРЛ). – Т. 23. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2004. – 256 с. – c. 145.[]
  15. Псков­ская 1-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. Вып. 1. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2003. – 256 с., c. 46.[]
  16. Там же, с. 47.[]
  17. Нов­го­род­ская лето­пись по спис­ку П.П.Дубовского / ПСРЛ. Т. 43. М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2004. – 368 с., c. 182.[]
  18. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., cтб. 192.[]
  19. Там же, стб. 190-191; Псков­ская 2-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. – Вып. 2. – М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 368 с., с. 48.[]
  20. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., cтб. 190-191; Псков­ская 2-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. – Вып. 2. – М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 368 с., с. 48.[]
  21. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., cтб. 191-192.[]
  22. Нов­го­род­ская лето­пись по спис­ку П.П.Дубовского / ПСРЛ. Т. 43. М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2004. – 368 с., c. 182.[]
  23. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., стб. 192-193.[]
  24. Там же, с. 193.[]
  25. Псков­ская 1-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. Вып. 1. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2003. – 256 с., c. 52.[]
  26. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., cтб. 194-195; Псков­ская 2-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. – Вып. 2. – М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 368 с., c. 141.[]
  27. Зимин А.А. Витязь на рас­пу­тье: Фео­даль­ная вой­на в Рос­сии XV в. М.: Мысль, 1991. – 288 с., c. 175.[]
  28. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки / ПСРЛ. – Т. 16. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 240 с., cтб. 196; Псков­ская 2-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. – Вып. 2. – М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 368 с., c. 49.[]
  29. Псков­ская 1-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. Вып. 1. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2003. – 256 с., c. 55.[]
  30. Псков­ская 2-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. – Вып. 2. – М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000. – 368 с., c. 51; Псков­ская 1-я лето­пись / ПСРЛ. – Т. 5. Вып. 1. – М.: Язы­ки сла­вян­ской куль­ту­ры, 2003. – 256 с., c. 58.[]
  31. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 19–21.[]
  32. Под­лин­ник: Biblioteka XX. Czartoryskich w Krakowie, rękopis nr 13064 (до 2008 г. — nr Depozyt 1). Репро­дук­ция опубл.: Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszańskich i Czartoryskich. S. 87. Текст опубл. по позд­ней­шим под­твер­жде­ни­ям: Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. Kraków, 1584 (репринт: Kraków, 1858). P. 828; Zaleski B. Żywot księcia Adama Jerzego Czartoryskiego. T. 1. Poznań, 1881. Dod. I. S. 495‒496; Архив ЮЗР. Ч. 8. Т. 4, Киев, 1907. С. 73–75, прим. Ср.: Одно­ро­жен­ко О. А. Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­коï ради. С. 167–168[]
  33. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. XVI: Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый лето­пи­сью Авра­ам­ки. М.: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2000., стлб. 196.[]
  34. Акты Юг. Зап. Рос., т. I, №. 46, стр. 43–4.[]
  35. Метр. Лит. Кн. 2 Спр. Суд., ф. 87–89 (Р. И. Б., т. XX, стр. 695–697).[]
  36. Оп. Док. Бум. Моск. Арх. Мин. Юст. Кн. XXI, стр. 278, №. 253, стр. 411.[]
  37. Ibid. стр. 282, №. 321, стр. 412.[]
  38. Wolff, Kniaziowie, str. 22.[]
  39. Wolff, Kniaziowie, str. 22.[]
  40. Рев. Пущ и Пер. Звер., стр. 205.[]
  41. Оп. Док. Бум. Моск. Арх. Мин. Юст. Кн. XXI, стр. 313, №. 674.[]
  42. Boniecki, Poczet Rodow, str. 357.[]
  43. Рос­сий­ская наци­о­наль­ная биб­лио­те­ка. Отдел руко­пи­сей. Фонд 293. Опись 1. Еди­ни­ца хра­не­ния 69. Лист 1–1 об. Опуб­лі­ко­ва­но: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Источ­ни­ки XV–XVI в. Т. VI: Рад­зи­ви­лов­ские акты из собра­ния Рос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки. Пер­вая поло­ви­на XVI в. / Соста­ви­тель тома М. М. Кром. М.; Вар­ша­ва, 2002. С. 82–83.[]
  44. Оп. Док. Бум. Моск. Арх. Мин. Юст. Кн. XXI, стр. 313, №. 674.[]
  45. Boniecki, Poczet Rodow, str. 357.[]
  46. Весе­лов­ский С.Б. Иссле­до­ва­ния по исто­рии клас­са слу­жи­лых зем­ле­вла­дель­цев. М.: Нау­ка, 1969. 583 с, с. 143; Зимин А.А. Фор­ми­ро­ва­ние бояр­ской ари­сто­кра­тии в Рос­сии во вто­рой поло­вине XV – пер­вой тре­ти XVI в. М.: Нау­ка, 1988. 350 с., с. 175; Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян рос­сий­ских и выез­жих / [изд. Н.И. Нови­ков]. Ч. II. М.: Унив. тип., 1787. 453 с., с. 100, 102.[]
  47. Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян рос­сий­ских и выез­жих / [изд. Н.И. Нови­ков]. Ч. II. М.: Унив. тип., 1787. 453 с., с. 102.[]
  48. Tуszkiеwiсz K. Wiadomość historyczna o zamkach, horodyszczach i okopiskach starożytnych na Litwie i Rusi Litewskiej // Teka Wilenska. T. IV. Wilno: Księgarza i Typografa Wileńskiego Naukowego Okręgu, 1858. S. 205–240., s. 220.[]
  49. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, изда­ва­е­мая Импе­ра­тор­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. ХХ. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. СПб.: Сенат­ская тип., 1903. VII, 1120 с., Кни­га пер­вая суд­ных дел (1510–1517), № 62, стб. 77.[]
  50. Грыц­кевiч А. Тыш­кевiчы // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: энцы­кла­пе­дыя у 2 тамах. Т. 2. Мiнск: Бела­рус­кая Энцы­кла­пе­дыя імя П. Броўкі, 2007. С. 681–682., с. 681; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. XXV, 698 s., s. 22.[]
  51. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 17 (1530–1536). Užrašymų knyga 17. Vilnius: Lietuvos istorijos institutо leidykla, 2015. XLVI, 705 р., № 7, р. 75–77.[]
  52. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Вып. 1: 6-я кни­га запи­сей Литов­ской мет­ри­ки. Сбор­ник доку­мен­тов кан­це­ля­рии вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Алек­сандра Ягел­лон­чи­ка. 1494–1506 гг. М.: Куч­ко­во поле, 2018. 704 с., № 448, с. 348–349.[]
  53. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, изда­ва­е­мая Импе­ра­тор­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. ХХ. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. СПб.: Сенат­ская тип., 1903. VII, 1120 с., Кни­га вто­рая суд­ных дел (1506–1523), № 77, стб. 630–631.[]
  54. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. XXV, 698 s., s. 331.[]
  55. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 5 (1427–1506). Užrašymų knyga 5. Vilnius: Lietuvos istorijos institutо leidykla, 2012. 516 р., № 559, р. 374–375.[]
  56. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Вып. 2: 18-я и 32-я кни­ги Литов­ской мет­ри­ки: Мет­ри­ка коро­ле­вы Боны. М.: Куч­ко­во поле, 2018. 576 с., № I-155, с. 228–229; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). Užrašymų knyga 8. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1995. 709 р., № 436, р. 324; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 1 (1380–1584). Užrašymų knyga 1. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998. 208 р., № 398, р. 87–88.[]
  57. Реви­зия пущ и пере­хо­дов зве­ри­ных в быв­шем Вели­ком кня­же­стве Литов­ском. Виль­на: Тип. Губ. прав­ле­ния, 1867. 381 с., с. 205–206.[]
  58. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 133. — Л. 1–1 об.[]
  59. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 133. — Л. 1.[]
  60. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 133. — Л. 1–1 об.[]
  61. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 133. — Л. 1 об.[]
  62. Деталь­но пр. зару­ку див.: Kulisiewicz W. Zaruka w praktyce administracyjnej Wielkiego Księstwa Litewskiego w XV–XVII w. // Czasopismo prawno-historyczne. — 1985. — Tom XXXVII. — Zeszyt 2. — S. 123–137; Kulisiewicz W. Zaruka (vadium) w prawie litewskim XV–XVII
    wieku. — Warszawa, 1993. — 193 s.[]
  63. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 133. — Л. 2.[]
  64. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 136. — Л. 1–4 об.[]
  65. РНБ. ОР. — Ф. 293. — Оп. 1. — Ед. хр. 146. — Л. 1–1 об.[]
  66. Волинь і Цен­траль­на Украї­на). — К. : Наук, дум­ка, 1993. — 301 с.[]
  67. Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до се­редини XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). — К. : Наук, дум­ка, 1993. — 301 с.[]