Крокотка-Еловицкие, князья

Общие сведения о роде

Кропотки-Яловицкие (Крокотки-Яловицкие, первоначально — Еловицкие) — княжеский род, ветвь удельных князей Смоленских, берущих начало от Рюриковичей. Родословная князей Кропоток-Еловицких прослеживается довольно чётко. Родоначальником их был Дмитрий Васильевич Смоленский, прозванный Кропотка, который традиционно считается племянником последнего князя смоленского Юрия Святославича. У літературі його прізвисько часто виводять від назви птаха (давньоруське «кропотка» означає «куріпка»), проте більш вірогідно, що воно віддзеркалювало риси його характеру і князь Дмитро був буркотливою або метушливою людиною. У будь-якому випадку прізвисько — у різних формах (Кропотка, Кропотчинич, Кропоткін, Крокотка, Крокотчанка) — успадкували його нащадки.

У 2‑й пол. 15 ст. кн. Іван Дмитрович Кропотка отримав від короля польс. і великого кн. литов. Казимира IV Ягеллончика привілей на села Яловичі, Ворсин, Чекня та Котелів у Луцькому повіті Волинської землі, які перед тим тримала «княгиня Свидригайлова». Від назви першого з цих сіл нащадки князя почали йменуватися Яловицькими, а вже їхні наступники додали до родового прізвища приставку («придомок») – Кропотки (Крокотки). Син Івана Дмитровича – Василь Іванович К.-Я. (р. н. невід. – п. після 1534), згідно з описом війська Великого князівства Литовського 1528, мав виставляти зі своїх володінь на воєнну потребу 2 вершників (це повідомлення свідчить про те, що в нього було на той час 48 димів підданих; у порівнянні з числом підданих, приписаних до маєтків ін. представників князівських родів, осілих на Волині, це досить небагато). Синами Василя К.-Я. і його дружини Овдоті Олехнівни Козинської були князі Яків Васильович та Трохим Васильович. Після смерті 1564 старшого з братів – Якова – рід К.-Я. «по мечу» вигас, а всі родові володіння успадкували його зяті кн. Михайло Ружинський, Дмитро Долматович-Ісайковський, Василь Привередовський, Григорій Данилевич Слуцький (родоначальник Чеконських) та Степан Русинович-Берестецький.

Князь Дмитро Васильович мав трьох синів, і після скасування окремого Смоленського князівства двоє з них (Олександр та Іван Дмитровичі) перебралися до Великого князівства Московського, де стали засновниками двох відомих князівських родів — Кропоткіних. Натомість їх брат — Дмитро Дмитрович Кропотка — залишився у Великому князівстві Литовському (ймовірно, що він також, як і його брати, певний час мешкав у Московії).

Відомою волин. панською фамілією були Яловицькі (Єловицькі), які мали ін. походження, ніж представники князівського роду Крокоток-Яловицьких.

Бібліографія:
Тесленко І.А. Крокотки-Яловицькі [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон — Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В‑во «Наукова думка», 2008. — 568 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Krokotki_Yalovitski (останній перегляд: 09.09.2023)
Горін С. Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2004. — Вип. VIII. — с.164–173.
Вінниченко О.О. Князі і некнязі: про князівський титул Єловицьких / Вінниченко О.О. // Український історичний журнал. — 2009. — № 5. — С. 47–65.

Історіографія і геральдика роду

Ю.Вольф в окремому розділі своєї книги «Литовсько-руські князі з кінця XIV століття», що й досі залишається основною працею для дослідників князівських генеалогій, перелічив низку родів, представники або нащадки яких безпідставно титулувалися князями або приписували собі князівське походження1. Причинами появи таких квазікнязівських родів (автор подає понад 250 прізвищ) дослідник вважав плутанину у хроніках і літописах, помилки писарів, збіги гербів, імен та, найчастіше, прізвищ2. Власне, до родин, котрі саме в такий спосіб стали «носіями» князівського титулу, Ю.Вольф відніс і волинський рід Єловицьких3.

Власне, неясність із першими поколіннями роду Єловицьких і стала підґрунтям для появи кількох версій про їх князівське походження. Найдавнішу, наскільки нам відомо, запропонував у першій половині XVIII ст. автор чотиритомної праці з генеалогії та сфрагістики єзуїт К.Несецький, написавши про Єловицьких, що їх «дехто відносить до переяславських князів»11. На чому він базував свої твердження – чи то йшлося про його власні міркування, чи то про якусь родову леґенду Єловицьких – невідомо, проте можна не сумніватися, що відомості ці не відзначалися історичною достовірністю. Вірогідним тут видається вдале пояснення згаданої фрази К.Несецького відомим знавцем геральдики й генеалогії української шляхти В.Руліковським: «Ті дехто – це панегіристи, котрих історичними джерелами вважати не можна»12.

Слідом за К.Несецьким новогродський воєвода Ю.Яблоновський у своїх геральдично-генеалогічних працях спершу виводив Єловицьких (як, зрештою, і цілу низку інших шляхетських родів) також від переяславських князів із числа Рюриковичів13, а згодом – уже від переяславського князя Ізяслава. Ішлося про Ізяслава Мстиславича, переяславського (у 1142–1146 рр.) і київського (у 1146–1154 рр.) князя14, про якого Ю.Яблоновський довідався з твору М.Кромера15. Можливо першоосновою до творення князівської леґенди послужило оповідання Я.Длуґоша (вміщене в його хроніці під 1147 р.) про відступ Ізяслава Мстиславича з Києва до Луцька, його перебування на Волині (де пізніше й осіли Єловицькі), подарунки для поляків та прихід союзників – краківського князя Болеслава і сандомирського князя Генріка16.

Зрештою, не можна виключати можливості якоїсь формальної аналогії або просто механічної помилки когось із генеалогів, позаяк власне у середині XVIII ст. один з Єловицьких – а саме Пйотр Гієронім – виступає у джерелах як переяславський староста17. Стосовно ж князівського титулу можна лише припускати, що до думки про якесь особливе походження роду (а в умовах Речі Посполитої таким могло бути лише князівське коріння) спонукала наявність в Єловицьких власного герба – «Брами табірної». Ще Ш.Окольський, описуючи герб Єловицьких, зазначав, що його було отримано «від руських князів» («a Ducibus Russiae»)18.

Наприкінці XVI ст. Б.Папроцький подав цей герб (див. ілюстрацію), зарахувавши до нього – крім Єловицьких – також якийсь «дім Хавейловичів»19 (у пописі війська Великого князівства Литовського серед волинських зем’ян справді згадується Лев Хвале леєвич20). Натомість у першій половині XVIII ст. К.Не се цький, посилаючись на історика і геральдика XVII ст. А.Кояловича, твердив, що Єловицькі мали б бути споріднені із князями Оґінськими та Пузинами, котрі послуговувалися подібним гербом21. Справді, князі Оґінські вживали зображення «низької табірної брами із роздертим хрестом» (під назвою «Брама» або «Оґінський»). За леґендою, князь Ко зельський, предок Оґінських, захищав в’їзд до військового табору від татар, котрі вже розрубали розміщений над брамою хрест, але йому вдалося їх відбити, за що він і отримав відповідний герб22.

В.Руліковський, зараховуючи Єловицьких до числа «домів на Русі», що мають претензії на князівське походження «крові Рюрикової», рішуче опонував цим твердженням. На його думку, подібність їх герба до герба князів Оґінських не є переконливим свідченням спорідненості між цими родами: герби Єловицьких та Оґінських нагадують літеру «П» (першу у слові «печать»), що її безгербова руська й литовська шляхта впродовж тривалого часу застосовували як печатковий знак. Згодом, коли виникла потреба у сталих гербах, літера перетворилася на герб та, оздоблена хрестом і страусовим пір’ям, втратила своє первісне значення й була прийнята в польській геральдиці23.

Коли на волинських дворянських зборах у 1835 р. розглядалася справа про підтвердження їхнього шляхетства, кременецький повітовий предводитель дворянства Ламберт-Єжи Єловицький на доказ цього представив низку документів (переважно акти поділів і купівлі/продажу маєтків) і серед них – витяг із «коронного гербівника 1738 року». Що це був за гербівник у документі не вказувалося, проте А.Бонецький переконаний, що мався на увазі другий том «Korony Polskiey…» К.Несецького, який саме 1738 р. вийшов друком у Львові (зрештою, могло йтися і про ту ж саму «Геральдику» Ю.Яблоновського або про якусь з інших його публікацій, що виходили друком у різних місцях протягом 1730–1740‑х рр.). Так чи інакше результатом доведення шляхетства стало офіційне рішення волинських дворянських зборів (видане 17 травня 1835 р. під №194; у 1877 р. у Санкт-Петербурзі його було надруковано окремою брошурою) – «Визначення про дворянство роду Боженець-Єловицьких», в якому однозначно стверджувалося: «Предок цього роду Гнівош БоженецьЄловицький, що веде свій початок від князів переяславських…» («Предок сего рода Гневош Боженец-Еловицкий, возымевший своё начало от князей переяславских…»)24.

Проте у XIX столітті – в умовах розвитку історичної науки та моди на писання «історій» чи «хронік» окремих родів25 (і, як наслідок, інтенсивного накопичення історичних фактів) – родова леґенда про походження від безіменних, позачасових і недокументальних «переяславських князів» виглядала надто абстрактно чи казково і не могла задовольняти запити Єловицьких. Натомість документи давали чіткі відомості про низку осіб, котрі користувалися князівським титулом і у XVI ст. носили прізвище Єловицькі – ішлося про князів Кропоток-Єловицьких.

Можна припускати, що ідея про прямий зв’язок із князями Кропотками виник ла в родинному середовищі Єловицьких десь у другій половині XIX ст. Перша згадка про це (очевидно, вона і стала вихідним пунктом для подальших припущень та усталень) присутня в недатованому листі (упорядники фонду віднесли його до 1870‑х рр.), адресованому (знову ж таки за визначенням упорядників) маршалкові Адольфу Єловицькому. Автор листа (підпис нерозбірливий, можливо: «Kosakiew…») повідомляє адресата про те, що він був готовий задовольнити прохання пана стосовно «паперів», але за ними як раз приїхав пан Юзеф Єловицький (котрий мешкає поблизу Варкович). Тож автор не мав змоги виконати доручення і лише коротко повідомляв адресатові про зміст документів: «Князь Ян Крокотко Єловицький, син Дмитра, має привілей від короля Казимира на маєтність Єловичі. Цей привілей підтверджений тому ж князю Янові Дмитровичу королем Александром на ту ж саму маєтність. Обидва ті привілеї на названу маєтність підтверджені королем Сиґізмундом Авґустом князю Якову Васильовичу – внукові Яна Крокотки Єловицького. Судячи з часу, виходить, що Якуб із Гнівошем мали бути рідними братами, синами Василя, внуками Яна і правнуками Дмитра, але немає письмових доказів, щоби Гнівош був рідним братом згаданого Якова, щодо котрого документами доведено, що є правнуком Дмитра» («Xiąe Jan Krokotko Jełowicki, syn Dymitra, ma przywiley od krola Kazimirza na maiętnoć Jełowicze. Ten przywiley potwierdzony temu xięciu Janowi Dmitrowiczowi, przez krola Alexandra na te samą maiętnoć. Oba te przywileie na powyszą maiętnoć potwierdzone przez krola Zygmunta Augusta xięciu Jakowowi Wasylewiczowi a wnukowi Jana Krokotce Jełowickiemu, sądząc po epoce, wypada, e Jakób z Gniewoszem musieli być rodzonemi bracmi synami Wasyla, wnukami Jana a prawnukami Dymitra, ale niemasz dowodu literalnego zeby Gniewosz był rodzonym bratem wspomnionego Jakowa, ktory dokumentami udowodnia e iest prawnukiem Dymitra»)85. Результатом такого припущення стала подвійність (якщо не сказати – суперечність) у «князівській леґенді» Єловицьких. З одного боку, у родоводі, який ґрунтувався на укладеній З.Радзиминським генеалогії Єловицьких86 і який було доведено до 1 липня 1883 р., указано, що рід «герба власного, названого Єловицький: табірна біла брама у червоному полі, над нею хрест, у шоломі митра. Визнаний вироком леґітимаційної комісії, затвердженим Герольдією дня 28 лютого 1841 року, в якому йдеться, що цей рід, походячи від переяславських князів, користується вищеописаним князівським гербом. Цей рід є одним із найдавніших шляхетських родів на Волині і споріднений із найвизначнішими домами» («Herbu własnego Jełowicki zwanego Biała Brama Obozowa w czerwonym polu nad nią Krzyz w hełmie Mitra. Przyznany dekretem Kommissyi Legitymacyiney utwierdzonym Geroldyią d. 28 lutego 1841 roku, w którym powiedziano, ze ród ten pochodzący od Ksiąząt Pereasłaskich uzywa herbu ksiązęcego wyzey opisanego. Rod ten iest iednym z naydawnieyszych rodow szlacheckich na Wołyniu i spokrewniony z naypierwszemi domami»)87.

З іншого боку, у двох майже ідентичних родоводах князів Крокотків-Єловицьких88, долучених до генеалогічних схем роду Єловицьких і укладених також десь у другій половині XIX ст., зазначалося: «Зваживши, що Василь князь Крокотко Єловицький, син Івана, в урядових документах одночасно виступає з Гнівошем Єловицьким, що називається сином Івана, і пам’ятаючи про князівське походження Єловицьких […] можна б припускати, що Іван князь Крокотко Єловицький був батьком не лише Василя, але й Гнівоша […]» («Zwaywszy, e Wasyl knia Krokotko Jełowicki syn Iwana jednoczenie występuje z Gniewoszem Jełowickim w dokumentach urzędowych synem Iwana mianującym się i pomnąc na xiąęcą procedencyą Jełowickich […] suponować by mona, i Iwan knia Krokotko Jełowicki był ojcem nietylko Wasyla, ale i Gniewosza […]»). Різняться лише завершення цих генеалогічних довідок, в одному випадку категорично стверджується про походження Єловицьких від переяславських князів («Походження Єловицьких від переяславських князів підтверджене давніми гербовниками і декретом Герольдії, із визнанням князівського гербу»/«Pochodzenie Jełowickich od xiąąt pereasławskich stwierdzone dawnemi herbarzami i dekretem Heroldyi, z przyznaniem xiąęcego herbu»)89, натомість в іншому присутній певний сумнів, хоча і не щодо князівського коріння самих Єловицьких, а лише стосовно спорідненості князів Крокоток із переяславськими князями («Давні однак гербовники та указ Герольдії вказують на походження Єловицьких від переяславських князів, і невідомо, чи рід князів Крокотків становить із ними один дім»/«Dawne jednak herbarze i ukaz Heroldyi mianują pochodzenie Jełowickich od xiąąt perejasławskich a niewiadomo czy ród kniaziow Krokotków stanowi jeden z niemi szczep»)90.

Власне, ці фраґменти дозволяють відстежити генезу «князівської леґенди» Єловицьких: спершу у свідомості представників роду закріпилася навіяна генеалогами XVII–XVIII ст. думка про князівське походження – від якихось міфічних «переяславських князів», а коли ця думка, офіційно закріплена актами дворянських зборів та Герольдії (від 28 лютого 1841 р.)91, перетворилася на переконання, в Єловицьких виникла потреба прив’язати свою генеалогію до засвідчених історичними документами осіб із князівським титулом. Князі Кропотки (чий рід не залишив нащадків) – завдяки другій частині свого прізвища, яка походило від того ж самого маєтку, що й у самих Єловицьких – підходили для цієї ролі якнайкраще.

Саме в такому амбівалентному вигляді «князівська леґенда» Єловицьких набула поширення в літературі наприкінці XIX ст. У А.Косинського серед родів, що ведуть своє походження від Рюрика, згадуються і Крапотки/Кропотки («того ж гербу, що Єловицькі, були на Волині, згасли в кінці XVII століття»), і Єловицькі, які, на думку автора, мають походити від переяславської гілки Рюриковичів, але правдоподібно є відгалуженням згаслого князівського роду «Крапотка», а князівський титул втратили у XVI ст.92

При котором актикованъю того якобы тестаменту князя Якова Василевича Крокотки або Кропотки сведчился соленитер сам от себе и од всих пановъ Еловицких урожоный его милость панъ Захарияшъ Боженецъ Еловицкий, столникъ киевъский, секретар и писар его королевское милости, против тому титулови того то князя Крокотки або Кропотки, з Мосъквы недавно не ведати яким способом выеханому и Еловицъким ся написанному, и противъ печати гербови его, в котором под крыжом и хорогвою о двох розвиненыхъ // конъцах, што здавна слынетъ Боженец, гербъ такий
нашъ дедичовъ
Еловицъкихъ, тот князь Крокотъка межи тые два концы хоругъви гербу нашого свои три зубы або колки втрутил и вырыл в такую форму
и смелсе написати неслушне и
неналежне титулом старожитным нашим власным Еловицким, по дедицтве нашом селе Еловичах, в повете Луцком над рекою Стыром з гаем и з двема приселками Ворсином, Чекнем и Котилевом лежачих и в заставе у него будучих, и противъ тому тестаментови и кондицыям его, яко неналежне и неправне пописаным, якобы в диспозыцыю свою добра наши дедичные затигаючи. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника НАНУ. – Відділ рукописів. – Ф.46 (Єловицькі). – Тека XXI. – Арк.106–110. – №1176.

1 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. –
S.649–687. 2 Ibid. – S.649–650. 3 Ibid. – S.660. 4 Упорядники матеріалів Єловицьких подають, що це сталося 1444 р. (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника НАНУ (далі – ЛННБ). – Відділ рукописів. – Ф.46 (Єловицькі). – Тека XXI. – №1145). Відповідно, цей же рік подано й у:
Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1893. – Rocz.XV. – S.217. 5 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.140–141; Її ж. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Вид. 2‑ге. – К., 2008. – С.153– 154.
6 Archiwum ksiąąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. Z.L.Radzimiński,
P.Sko bielski, B.Gorczak. – Lwów, 1887. – T.I: 1366–1506. – S.54–55. 7 Ibid. – S.64. 8 Ibid. – S.112. 9 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXV. – №7009. 10 Яковенко Н.М. Українська шляхта… – К., 1993. – С.140; Її ж. Українська шляхта… – К., 2008. – С.153. 11 Niesiecki K. Korona Polska przy złotey wolnosci staroytnemi rycerstwa polskiego y
Wielkiego Xięstwa Litewskiego kleynotami naywyszymi honorami heroicznym, męstwem y odwagą, wytworną nauką a naypierwey cnotą, nauką pobonocią y swiątobliwocią ozdobiona potomnym za wiekom na zaszczyt y niemiertelną sławę pamiętnych w tey oyczynie synow
podana. – Lwów, 1738. – S.429. 12 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.5 (Оссолінські). – Спр.7444. – Ч.1. – Арк.324. 13 Jabłonowski J.A. Heraldica to iest osada kleynotow rycerskich y wiadomosc znakow herbownych etc. – Lwów, 1742. –Traktat VI. – §V.

14 Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. – К., 1987. –
С.123–125. 15 Tabulae Jabłonovianae ex arboribus genealogicis familiarum slavicarum, regni Poloniae, nec non extranearum ab iis prognatarum, tum cum iis cognatarum collactae. – Norimbergae, 1748. – Tab.XIV. 16 Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanacie / Przekład Karola Mecherzyńskiego. – Kraków, 1868. – T.II: Ks.V–VIII [Jana Długosza kanonika krakowskiego Dzieła wszystkie wydane staraniem Alexandra Przezdzieckiego. – T.III]. – S.30. 17 Пйотр Гієронім Єловицький, чернігівський мечник із 3 березня 1731 р. (ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXI. – №4483), виступає з цим урядом ще 9 червня 1747 р. (Там само. – Тека XXIX. – №3439). Як переяславський староста згадується у джерелах від 1740 р. (Там само. – Тека XXVIII. – №2983) до 1787 р. (Там само. –
Тека XXIX. – №3629). 18 Okolski S. Orbis Polonus. – Cracoviae, 1641. – T.I. – P.297–298. 19 Herby rycerstwa polskiego, przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584 /
Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. – Kraków, 1858. – S.863. 20 Archiwum ksiąat Sanguszków w Sławucie / Wyd. Bronisław Gorczak. – Lwów, 1890. –
T.III: 1432–1534. – S.325. 21 Herbarz Polski Kaspra Niesieckiegi S.J. powiększony dodatkami z poniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Lipsk, 1839. – T.IV. – S.486. 22 Wilczyński J.K. Herbarz starodawnej szlachty podług Heraldyków polskich z dopełnieniem do czasów obecnych. – Pary, 1860 (rozdział «Rodowód xiąąt Ogińskich»). 23 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.5. – Спр.7444. – Ч.1. – Арк.324. 24 Историческая родословная Еловицких. – Санкт-Петербург, 1877. – С.11. 25 Прикладом може слугувати «Хроніка роду Дрогойовських» (Drohojowski J. Kronika
rodziny Drohojowskich. – Kraków, 1904), на яку взорувалися Єловицькі при збиранні матеріалів до історії роду, або ж публікації мінімонографій про деякі роди у випусках «Золотої книги польської шляхти» (Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań,
1879–1908. – Rocz. I–XXXI). 26 Див., напр.: Славянская энциклопедия. XVII век: В 2 т. – Москва, 2004. – Т.1: А–М /
Авт.-сост. В.В.Богуславский. – С.622. 27 Словарь церковнославянского и русского языка, составленный вторым отделением
Императорской академии наук. – Санкт-Петербург, 1847. – Т.II. – С.225. 28 Российский родословный сборник, издаваемый князем Петром Долгоруковым. –
Санкт-Петербург, 1841. – Кн.II. – С.68–69, 101–103. 29 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S.185.

80 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXII. – №5086 (випис із: «Луцкие
зе мские записовые и декретовые книги №2076, л.667, ак.1519»). 81 Вписано в луцькі земські книги; впис №391 (Там само. – Тека XXXVI. – №7401. –
Арк.5). 82 Там само. – Тека XIII. – №1143. 83 Там само. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.94. 84 АЮЗР. – Ч.VIII. – Т.IV. – №XIII. – С.104–111; ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. –
Тека XXXVI. – №7401. – Арк.86–87. 85 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XVII. – №283. 86 Показово, що в монографії роду, написаній З.Радзиминським, жодних згадок про
князівське коріння Єловицьких немає; див. копію твору (на 28-ми сторінках): Там само. – Тека XXXV. – №7381.
87 Там само. – Тека XXXV. – №7383. – Арк.2. 88 Інформативне наповнення цих схем досить лаконічне: Дмитро кн. Єловицький – Іван кн. Крокотко (отримав від короля Казимира Яґеллончика привілей на Яловичі, Ворин, Чекен, Котелув «cum attenentis», що підтвердив Александр) – Василь кн. Крокотко – Тимофій кн. Крокотко і Яків кн. Крокотко (на 1578 р. вже помер; одружений із кн. Козинською, сестрою Дмитра; Сиґізмунд Авґуст підтвердив йому привілеї Казимира й Александра на Яловичі «cum attenentis») – невідомі на ім’я доньки, заміжні за Михайлом кн. Ружинським (1578 р.), луцьким ґродським суддею Григорієм Данилевичем, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Русин-Берестецьким (Там само. – Тека XXXV. – №7383. – Арк.8, 15). Плутанини з князями Крокотками-Єловицькими додавав і той факт, що, на думку упорядників документів Єловицьких, Іван Крокотка дістав привілей від Казимира в 1440 р. (так було потрактовано «індикт 3»; Там само. – Тека XXI. – №1153. –
Арк.30), тобто мав бути сучасником Пашка Єловицького. 89 Там само. – Тека XXXV. – №7383. – Арк.8. 90 Там само. – Арк.15. 91 Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1893. – Rocz.XV. – S.217. 92 [Kosiński A.A.]. Przewodnik heraldyczny. Monografie kilkudziesięciu znakomitszych rodzin,
spis rodzin senatorskich i tytuły honorowe posiadających. – [Cz.I]. – Kraków, 1877. – S.156. 93 http://pl.wikipedia.org/wiki/Je%C5%82owiccy 94 http://pl.wikipedia.org/wiki/Je%C5%82owicki_(herb_szlachecki) 95 Про З.Єловицького див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 років. Студія з історії українського реґіоналізму Речі Посполитої. – Острог; Л., 2002. – С.155–160.
96 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.121. 97 Herbarz Polski. – T.IX. – S.7. 98 АЮЗР. – Ч.VIII. – Т.III. – №XXII. – С.63–67. 99 Пропущено фраґмент: «самъ в себе и остаточное воли своеиб пишу тот» (див.: АЮЗР. – Ч. VIII. – Т.III. – С.64).
100 Має бути: «на вси».

Бібліографія:
Вінниченко О.О. Князі і некнязі: про князівський титул Єловицьких / Вінниченко О.О. // Український історичний журнал. — 2009. — № 5. — С. 47–65.

Геральдика

14 липня 1625 р. до канцелярії Кременецького земського суду з’явився шляхтич Павло Дудковський і попросив вписати заповіт князя Якова Кропотки. Ішлося про той самий документ, що його було облятовано (облята – запис документа до судово-адміністративних книг для того, щоби він набув юридичної сили) у луцькому ґроді понад півстоліття тому. Судові урядники (відповідно до тогочасної канцелярської практики) наказали публічно прочитати акт, після чого зголосився присутній там само київський стольник Захаріаш Єловицький95. Останній від свого імені та від імені всіх Єловицьких запротестував проти князя Крокотки/Кропотки, котрий, за словами протестанта, нещодавно прибув із Московії та узурпував герб і прізвище Єловицьких. Зокрема, до стародавнього гербу Єловицьких, що називається «Боженець» і складається з хреста й хоругви з двома розведеними кінцями, князь додав три лінії («зубы або колки»), а Єловицьким став зватися від розміщеного в Луцькому повіті, над річкою Стир, маєтку Яловичі (з присілками Ворсин, Чеконь і Котелев). Останній насправді є дідичною власністю Єловицьких, а князь лише тримав його у заставі й незаконно розпорядився ним у своєму заповіті. З.Єловицький задекларував своє бажання добиватися справедливості у судовому порядку, і на його прохання протестація була вписана до кременецьких земських книг разом із заповітом.
Очевидно, що ініціатива повторного вписання заповіту князя Я.Кропотки належала самим Єловицьким: цей документ з юридичного погляду вже не відігравав суттєвої ролі, позаяк спадкоємці князя успішно поділили його маєтності ще у XVI ст. Тож облятація тестаменту (до того ж у суді «рідного» для Єлови цьких Кременецького повіту) мала стати приводом для здійснення протесту з боку Єловицьких, а той своєю чергою був складовою процесу, спрямованого на повернення їх старого родового гнізда – села Яловичі. Ще раніше, того ж таки 1625 р., до луцьких земських книг під №276 була вписана апеляція у справі між Єловицькими (київський стольник Захаріаш, волинський підстолій Кшиштоф, холмський ловчий Гієронім, кременецький войський Даніель, Александр і Анджей) як позивачами та власниками часток в Яловичах, Ворсині, Котелеві й Чеконі як відповідачами. Останні мусіли представити свої права на ці маєтки, якщо б виявилось, що на цих селах записана «слушна й правова» сума, Єловицькі були зобов’язані до її сплати. Своєю чергою, відповідачі в тому ж суді 7 червня протестували проти таких дій панів Єловицьких (запис №ТНП)96. У подальшому Єловицьким – саме як власникам Яловичів, Ворсина і Котелева – вдалося в 1627 р. отримати в Коронному трибуналі вирок у справі проти князів Ружинських, Ісайковського й Слуцького, котрі знову ж таки мали пред’явити свої права на вказані маєтки та, після отримання належних їм сум, поступитися з держання цих сіл97. Очевидно, що ці заходи Єловицьких виявилися марними. Як, зрештою, примарними виглядали і їх претензії на Яловичі – родове гніздо в їх володіння так ніколи й не повернулося.

Таким чином, заява З.Єловицького, здійснена в кременецькому земстві, мала на меті суто практичні цілі й, відповідно, містила притаманні всім тогочасним протестаціям риси: їх автори, намагаючись у всілякій спосіб підкреслити та обґрунтувати протиправність дій іншої сторони, часто перебільшували чи применшували, перекручували або просто замовчували певні факти. Відповідним чином діяв і З.Єловицький, твердячи, що князь Кропотка нещодавно прибув із Московії, а маєток Яловичі тримав у заставі, хоча насправді предки князя Якова Васильовича мешкали на Волині щонайменше з кінця XV ст. й отримали тут маєтки від великого князя литовського. Сказане однак не підважує достовірності протестації стосовно інших моментів. Зокрема, у ній містяться цікаві відомості щодо герба Єловицьких, назва якого («Боженець», а не «Брама табірна») і опис (хрест і хоругва, а не брама з хрестом) не відповідають поданим у пізніших генеалогічно-геральдичних довідниках. Зрештою, безсумнівним залишається той факт, що жодного родинного зв’язку між Єловицькими та князями Кропотками не було.

Поколенная роспись рода князей Кропоток-Яловицких.

Рюрик, князь Новгородский
Игорь Рюрикович, великий князь Киевский +945
Святослав I Игоревич, великий Киевский 942–972
Владимир I, великий князь Киевский +1015
Ярослав I Мудрый, великий князь Киевский 978‑1054
Всеволод I, великий князь Киевский 1030–1093
Владимир II Мономах, князь Киевский 1053–1125
Мстислав I, великий князь Киевский 1075–1132
Ростислав, великий князь Киевский +1168
Давид, князь Смоленский 1120–1197
Мстислав, князь Смоленский +1230
Ростислав, князь Смоленский
Глеб, князь Смоленский
Александр, князь Смоленский +1313
Иван Александрович, в.кн. Смоленский
Святослав Иванович, князь Смоленский
Василий Святославич, князь Смоленский

XVIII генерація від Рюрика

1. КН. ДМИТРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОПОТКА (ум.1470)

Ум. в 1470 в Литве.

Родовід князів Кропоток-Єловицьких простежується доволі чітко. Родоначальником став племінник останнього смоленського князя Юрія Святославича — князь Дмитро Васильович Кропотка. У літературі його прізвисько часто виводять від назви птаха (давньоруське «кропотка» означає «куріпка»), проте більш вірогідно, що воно віддзеркалювало риси його характеру і князь Дмитро був буркотливою або метушливою людиною. У будь-якому випадку прізвисько — у різних формах (Кропотка, Кропотчинич, Кропоткін, Крокотка, Крокотчанка) — успадкували його нащадки.

[Славянская энциклопедия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А‑М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.; Словарь церковнославянского и русского языка, составленный вторым отделением Императорской академии наук. — Санкт-Петербург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.; Российский родословный сборник, издаваемый князем Петром Долгоруковым. — Санкт-Петербург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68–69, 101–103.].

XIX генерація від Рюрика

2/1. КН. ФЕДОР ДМИТРОВИЧ КРОПОТЧИНИЧ (1487)

згадується лише в 1487–1488 рр. (отримав від великого князя надання на 4 копи з берестейських корчем і 6 кіп зі смоленського мита) [1].

4.1. КН. ИВАН ДМИТРИЕВИЧ КРОПОТЧИЧ

У князя Долгорукова в I части «Родословной книги» (стр. 198) сказано ошибочно, будто Иван Дмитриевич пал в бою с меченосцами, разбитыми под начальством Плеттенберга, при Смолине Озере (13 сентября 1502 года), — это ошибка. В летописи убитым показан его племянник — князь Федор Александрович.

3/1. КН. ИВАН ДМИТРОВИЧ КРОКОТКА

в 1487–1488 рр. отримав 12 кіп із луцького мита, постав сукна і віз солі.

Йому король Казимир IV листом, виданим 28 вересня 1485 р. (3‑го індикту) у Троках та адресованим тодішньому луцькому старості й маршалкові Волинської землі Олізару Шиловичу, надав розміщений у Луцькому повіті маєток Яловичі (з усіма приналежностями, крім млинів), який раніше тримала на той час уже покійна дружина князя Свидриґайла. Підтвердження цього надання князь І.Кропотка (вперше названий у документі «Крокотка») отримав від великого князя литовського Александра — 21 червня 1493 р. (11-го індикту) у Троках, після того, як князь представив лист батька нового монарха, Александр видав аналогічний лист на ім’я тогочасного луцького старости князя Семена Юрієвича. Через три роки, 4 липня 1496 р. (14-го індикту) у Вільно Александр на прохання князя Івана Дмитровича «Крокотъка» видав ще один, докладнішого змісту, лист, яким підтверджував надання своїм батьком маєтку Яловичі з присілками Ворсин, Чеконь та Котелев («з людми и зо всимъ с тымъ, што к тому именю и приселкомъ слушаетъ, и какъ здавна ся в границахъ своихъ мели») на вічні часи і самому князеві, і його дружині, дітям та нащадкам.

Невідома нам на ім’я дружина князя Івана у 1494 р. згадується як власниця двору на луцькому передмісті («в околном городЬ в Луцку»), сусідній із ним двір луцький зем’янин Андрушко Русинович продав княгині Марії Ровенській, удові Семена Васильовича Збаразького. Село Яловичі згадується в акті від 1545 р. в описанні Луцького замку, в числі городень якого значиться «городня князя Крокотки Яловицького з Яловичів». У Луцьку, согласно ревізію луцьких замків 1552 року, на тринадцятому плацу, розташовувався двір князів Кропоток — Єловицьких, але чи належав він початково до маєтку Єловичі (Яловичі) достеменно не відомо, але швидше за все, що ні, оскільки князям Кропоткам в луцькому Окольному замку, певний час, належали не один, а два двори. Найдовше за ними рахувався сорок третій двір, що знаходився між двором Тихна Хомяковича і дворищем землян Холоневських[2]. Але на який із них Iван Дмитрович Кропотка отривав привілей від Великого князя литовського Казимира Ягелончика[3] до кінця не зрозуміло. Комбінацій з купівлею-продажем дворів може бути декілька, а документальних підтверджень цих операцій поки що не виявлено, тому ми і не стверджуємо категорично про приналежність котрогось із цих дворів до маєтку Єловичі. Хоча сорок третій двір найбільше підходить для такого визначення.

∞, ... ... ... .

Литература: М. М. Яцишин. Про деякі юридичні аспекти переходу володільницьких прав на маєткову нерухомість в Луцькому окольному замку. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S.185.; Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе (далі — АЮЗР). — К., 1907. — 4.VIII. — Т.ГУ: Акты о землевладении в Юго-Западной России XV-XVIII вв. — №XIII. — С.106. АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.106–107.; Акты Литовской метрики / Собраны Ф.Н.Леонтовичем. — Варшава, 1896. — Т.І. — Вып.1: 1413–1498 гг. — С.112–113. — №289. В архіві Єловицьких у реґесті документа його помилково датовано 1497 р. (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXV. — №7009).; Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.I. — S.101.

3.1. АЛЕКСАНДР ДМИТРИЕВИЧ КРОПОТЧИЧ (1470, — 1520)

1470 помещ. 1С:Дм.Вас. СМОЛЕНСКИЙ. КРОПОТКА

В конце XV в. вместе с братом Иваном отъехал в Москву на службу к вел. кн. Ивану III. Ему были даны поместья в Деревской пятине Новгородской области.

XX генерація від Рюрика

4/3. КН. ВАСИЛЬ ИВАНОВИЧ КРОПОТЧИЧ

Сином І.Кропотки був князь Василь Кропотчич, котрий фіґурує як свідок у листі (писаному в Луцьку 3 травня 1522 р.) князя Льва Федоровича Буремського, його дружини Марюхни, доньки Катерини та зятя Михайла Васильовича Свинуського про продаж Степанові Воропайовичу з Вікова маєтку Вілгощи та землі на луцькому передмісті («в городЬ колном») із Вілгощським двором (ця земля була розташована «межи кнегини Ровенской двора и князя Василева (К)рокочина»)35. У пописівійська Великого князівства Литовського 1528 р. князь Василь Кропотка згадується серед шляхти Волинської землі — тоді він виставив двох коней36.

У першій половині 1540‑х рр. князь Василь та його сини — князі Яків і Тимофій Крокотки, виявилися втягнутими у суперечку з луцьким монастирем Св. Діви Марії стосовно сіножатей («сеножатей пенныхъ») понад річкою Стир (Яловичі розташовані на її правому березі). Пріор монастиря Северин уважав їх кляшторною власністю, що належала до монастирського села Новий Став, проте князі Крокотки, порушуючи «вечистую границу реку Стыръ», також вважали ці землі своїм володінням, а їхні піддані косили там сіно. Намагаючись вирішити суперечку, пріор позвав князів Крокоток до великокнязівського суду. Великий князь призначив для розв’язання конфлікту суддів — господарських маршалків мельницького старосту Никодима Яновича з Цехановця («Стехановца»), мозир- ського і кревського старосту Миколая Войцеховича Нарбута та мінського й волко- виського старосту Василя Калениковича Тишкевича. Проте великокнязівським уповноваженим не вдалося залагодити конфлікт, тож вони призначили термін («рокъ певный»), коли обидві сторони мали з’явитися на спірний ґрунт і визначити вже своїх суддів. Князь В.І.Крокотка запросив представляти себе господарського маршалка, луцького старосту, городничого, ключника й мостовничого князя Андрія Михайловича Сангушковича Коширського, пріор — луцького й берестейського єпископа Юрія Фальчевського. Останній, будучи хворим, не зміг прибути на призначений термін і надіслав своїх представників («некоторыхъ людей добрыхъ»), але домовленості у справі знову не було досягнуто. Тоді обидві сторони прибули до Вільна, де (очевидно, це сталося під час проведення скликаного у січні 1547 р. литовського сейму37) завдяки зусиллям луцьких старости та єпископа, а також пріора віленського монастиря Св. Духа Ізаяша, як полюбовних суддів, було досягнуто порозуміння. Оскільки подальше ведення судового процесу призвело б до чималих витрат, пріор не хотів турбувати свою совість через цей конфлікт, а князі Крокотки вже віддавна тримали ці ґрунти, тож судді погодили сторони «едналнымъ обычаемъ». Сіножаті було поділено — половина, що прилягала до «старої костельної сіножаті», дісталася пріорові, а інша половина, що знаходилася під двором князів «отъ граници Кирдеевы», відійшла до князів Крокоток. Рішення було зафіксоване у спеціальному (писаному на пергаменті) «граничному листі», виданому від імені трьох полюбовних суддів38.Помер князь Василь десь у середині — другій половині 1540‑х рр.39,

XXI генерація від Рюрика

5/4. КН. ТИМОФЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОКОТКА

6/4. КН. ЯКОВ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОКОТКА ЕЛОВИЦКИЙ

фіґурує в ревізії Луцького замку 1545 р. — як луцький повітник він мав утримувати одну із замкових городень (опікувався нею спільно з іншими шляхтичами)40. Відомо , що у квітні 1558 р. він скаржився в луцькому ґроді на якогось луцького кравця83.

У наступне десятиліття князь Яків Васильович Крокотка (як онук князя Івана Дмитровича) вступає єдиним власником сіл Яловичі, Ворсин, Чеконь та Котелев. Очевидно, згадані волинські маєтки — відповідно до останнього Александрового привілею — залишалися у безумовній власності князів Кропоток (Крокоток) упродовж усієї першої половини XVI ст., поки десь на початку 1550‑х рр. київський воєвода князь Фрідріх Глібович Пронський41 не отримав від короля Сиґізмунда Авґуста право на володіння монастирем у Луцькому повіті, ствердивши, що територія його є «пусткою» і не перебуває у будь-чиїй власності. Згодом з’ясувалося, що насправді йшлося про село Чеконь, власник якого князь Яків Васильович Крокотка (онук князя Івана Дмитровича) звернувся до короля зі скаргою на київського воєводу, який, за словами скаржника, керуючись королівським наданням, ґвалтом захопив і село, і розташовану там церкву (називаючи їх «пустим монастирем»), а також тамтешні став та млин. Я.В.Крокотка апелював до короля та доводив, що згадана церква тяжіє до маєтку Яловичі, а той разом із присілками Ворсин, Чеконь та Котелев король Казимир IV надав його дідові — І.Д.Крокотці, це надання було підтверджене великим князем литовським Александром і відтоді ці маєтності (а в їх межах і згадана церква) перебували у володінні скаржника. На доказ своїх слів Я.В.Крокотка пред’явив ориґінал (на пергаменті з печатками) Александрового привілею. У результаті 19 січня 1554 р. у Книшині Сиґізмунд Авґуст видав спеціальний лист42 до київського воєводи, в якому було викладено обставини справи та повідомлялося про відрядження задля її залагодження королівського дворянина Івана Васильовича Бокія. Останній мав відібрати у воєводи спірний маєток, очевидно, для повернення його законному власникові.

9 листопада 1564 р. князь Яків прислав до Луцького ґроду свого приятеля луцького підключника Станіслава Демонського, який повідомив луцькому підстарості Андрію Івановичу Русину, що князь, будучи хворим і маючи намір (у випадку смерті) залишити дружину та дітей «в добром опатреню и слушном порадку», просить прийняти для вписання у замкові книги його заповіт. За наказом підстарости прохання було виконане, а випис із книг з його печаткою надіслано князеві43.

Печатка від 1558 р. князя Якова Васильовича Крокотки Єловицького

Вписаний Яковом Васильовичем тестамент був укладений ним ще за півроку раніше, 18 березня, в Яловичах. Згідно з ним, третина маєтностей князя (Єловицький двір, село Яловичі тощо) навічно відходила його дружині (оскільки її посаг у розмірі 200 кіп литовських грошей свого часу не був забезпечений), і доньки не мали права претендувати на цю частину. Натомість маєтки Ворсин і Чеконь переходили у власність п’яти доньок, котрі мали поділити спадщину на рівні частини; те саме стосувалося (за умови сплати 40 кіп литовських грошей) й села Котелев, яке князь Яків заставив своєму вже покійному зятеві Василеві Красовському, і якена той час продовжувала тримати його донька Марухна. Деякі з його доньок були незаміжніми та неповнолітніми, тож до шлюбу вони мали мешкати разом із матір’ю, яка тримала їхні частки спадщини (див. додаток).

Очевидно, невдовзі після вписання заповіту князь Яків помер, бо вже на пописі війська Великого князівства Литовського 1565 р. його вдова — «княгиня Кропотчи- ная» (записана серед шляхти Волинської землі) — виставила чотирьох коней44. Братом Овдотії був Дмитро Козинський (князь Яків у своєму заповіті назвав його шурином і доручив йому опіку над дружиною та дітьми46), а сестрою, імовірно рідною, — Зофія (Софія) — заміжня за паном Томилом Вороною Боротинським47 (у заповіті князя Якова він виступає як свідок, а до його синів Олехна та Яська Томиловичів Вороновичів Боротинських княжна Полагна Яківна Крокотчанка Єловицька звертається у своєму листі як до «братии своее ве кърви повинных»48).

Після смерті чоловіка княгиня Овдотія стала фактичною власницею більшої частини його маєтків і залишалася такою до заміжжя доньок. Згідно з поборовими реєстрами Волинського воєводства, у 1570 р. вона сплачувала податок зі своїх маєтків Яловичі і Ворсин у Луцькому повіті: з 8 димів — по 10 гр., із 7 огродни- ків — по 4 гр., з 8 огродників — по 2 гр., із 2 млинових кіл — по 24 гр.49. Уже незабаром вдова мала захищати свої володіння від «доброго сусіда» — холмського підкоморія Михайла Дзялинського, власника села Ярославичі. У жовтні 1567 р. в Луцькому ґроді (запис №578) княгиня маніфестувала проти його урядника, ярославицького підстарости, щодо Ворсинських ґрунтів, а у квітні наступного року в луцькі ґродські книги (запис №113) вписане їїї оповідання стосовно наїзду знову ж таки М. Дзялинського, але вже на двір в Яловичах50.

Видача заміж чотирьох доньок вимагала неабияких додаткових коштів, адже навіть відмінне господарювання в порівняно невеликому маєтку чоловіка не дозволяло забезпечити належного посагу. Зрештою, позичав гроші й сам князь Яків (як бачимо з його тестаменту — для участі у війні в Інфлянтах (польська назва Лівонії)), проте готівки на момент смерті він не мав. Тому боргові справи стали іншою проблемою, якій мала дати раду вдова. Так, 22 жовтня 1566 р. в луцькі земські книги (запис №3) вписано скаргу княгині Овдотії проти луцького підключника С.Деменського, якому князь Яків заборгував 11 кіп грошей. Княгиня видала новий борговий лист — уже на суму 16 кіп грошей, долучивши до заборгованості покійного чоловіка ще й позичені нею гроші та зобов’язавшись погасити борг 65 мацами жита. Натомість С.Деменський мав повернути княгині старий борговий запис її чоловіка, але не зробив цього, виїхавши до Польщі51.

Так чи інакше — і через маєткові суперечки з сусідами, і через боргові справи — княгиня Овдотія втягнулася у низку судових конфліктів. Наприклад, конфлікт із М.Дзялинським затягнувся на кілька років: ще 5 жовтня 1569 р. земський суд у Луцьку звільняв княгиню від позовів і термінів з огляду на те, що позивач — служебник М.Дзялинського Іван Некрашевич, упродовж трьох днів не з’явився до суду (запис у книги №59)52.

Восени 1571 р. княгиня Овдотія Козинська Яковова Єловицька помирає: у жовтні 1571 р. її тестамент було вписано до луцьких земських книг (запис №84 або 85). У ньому вона розпорядилася майном, назвавши серед своїх спадкоємців брата Дмитра Козинського, доньок Марію, Настасію, Анну та четверту Стефанову Русинову й онука Михайла, народженого донькою Маською53. відсутність докладніших відомостей про цей князівський рід не в останню чергу спричинена загибеллю їх архіву ще в XVI ст., уже невдовзі після смерті останнього чоловічого представника роду. Зокрема, згадані вище чотири королівські листи та «граничний лист» вдова Якова Крокотки за свого життя передала на зберігання — в окованій залізом скриньці (в ній також перебували й інші папери, що стосувалися маєтку Яловичі) — своєму братові Дмитру Козинському. Той сховав їх, не повідомивши про це нікому, разом зі своїми документами у селі Терешові, своєму маєтку в Луцькому повіті. Уже після його смерті, коли в 1577 р. (у Великий піст) війська кримського хана напали на Поділля та Волинь, татари вдерлися до Терешовського двору, розграбували й знищили його. Така ж доля спіткала й документи — очевидно, шукаючи коштовності, нападники розбили згадану скриньку, листи з неї пороздирали і порозкидали, повідривали від них печатки. Скриньку із залишками документів спадкоємцям князя Я.Кропотки вдалося відшукати у Семена Козинського лише через рік. 15 серпня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михайло Ружинський, Григорій Данилевич, Василь Привередовський і Семен Федорович Русин Берестецький) з’явилися до луцького ґродського уряду й розповіли про долю документів князів Кропотків. Також вони пред’явили розбиту скриньку та збережені акти і просили оглянути їх та вписати (разом зі своєю розповіддю) до актових книг. Уряд повністю задовольнив бажання прохачів, яке, зрештою, і не могло викликати якихось труднощів: один із заявників, Г.Данилевич, на той час був луцьким ґродським суддею84.

Таким чином, спадкоємцями останнього князя Кропотки/Крокотки стали його доньки. Щодо їх числа, імен та заміжжя в історіографії існують певні розбіжності54. У заповіті князя Якова чітко пойменовано п’ятеро доньок.

Чеконський монастир на вшанування Хреста Господнього [с. Чекнь; тепер с. Межиріччя у Млинівському р‑ні Рівненської обл.]. Найдавнішу згадку про монастир маємо під 1554 р. у привілеї великого князя литовського Зиґмунта Августа київському воєводі кн. Фрідріху Глібовичу Пронському: што перво сего дали есмо тобе манастыр в земли Волынской, у повете Луцком, которого ты од нас просил, давши нам тую справу, жебы в пусте лежал и нихто его на себе не держит, ино тых часов приездил до нас князь Яков Василевич Крокотка, жалуючи и вилико собе обтежаючи, штож дей ты церков его власную и село Чекон з ставом и млыном взял, поведаючи на то данину нашу господарскую, а он дей тую держит к именю своему Яловичом, которое деду его, князю Ивану Дмитровичу Крокотце, дед наш, великий князь литовський Казимир надав разом з селами Ворсин, Чекнь і Котелів, а великий князь Олександр підтвердив. Певний час кн. Яків Крокотка володів цими селами разом з Чеконською церквою, одно дей ты тепер за тою даниною нашою, заочне на то одержанною, моцю гвалтом тую церков и оное село Чекон взял, менечи то бысти пустым манастыром [4]. Як бачимо, обитель уже деякий час була порожньою, але запис від 12.02.1572 р. дає підстави твердити, що в той час вона функціонувала [5].

Важливим моментом є загальна малоінформативність та фраґментарність джерел про князів Кропоток: наприклад, про того ж князя Якова (поза згаданим вище) відомо лише, що у квітні 1558 р. він скаржився в луцькому ґроді на якогось луцького кравця83. Така відсутність докладніших відомостей про цей князівський рід не в останню чергу спричинена загибеллю їх архіву ще в XVI ст., уже невдовзі після смерті останнього чоловічого представника роду. Зокрема, згадані вище чотири королівські листи та «граничний лист» вдова Якова Крокотки за свого життя передала на зберігання – в окованій залізом скриньці (в ній також перебували й інші папери, що стосувалися маєтку Яловичі) – своєму братові Дмитру Козинському. Той сховав їх, не повідомивши про це нікому, разом зі своїми документами у селі Терешові, своєму маєтку в Луцькому повіті. Уже після його смерті, коли в 1577 р. (у Великий піст) війська кримського хана напали на Поділля та Волинь, татари вдерлися до Терешовського двору, розграбували й знищили його. Така ж доля спіткала й документи – очевидно, шукаючи коштовності, нападники розбили згадану скриньку, листи з неї пороздирали і порозкидали, повідривали від них печатки. Скриньку із залишками документів спадкоємцям князя Я.Кропотки вдалося відшукати у Семена Козинського лише через рік. 15 серпня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михайло Ружинський, Григорій Данилевич, Василь Привередовський і Семен Федорович Русин Берестецький) з’явилися до луцького ґродського уряду й розповіли про долю документів князів Кропотків. Також вони пред’явили розбиту скриньку та збережені акти і просили оглянути їх та вписати (разом зі своєю розповіддю) до актових книг. Уряд повністю задовольнив бажання прохачів, яке, зрештою, і не могло викликати якихось труднощів: один із заявників, Г.Данилевич, на той час був луцьким ґродським суддею84.

∞, ОВДОТІЯ ОЛЕХНОВНА КОЗИНСКАЯ , її батьком був господарський дворянин Олехно Гринькович (помер після 1545 р.), матір’ю, очевидно, княгиня Софія Петрівна Головнянка Острожецька (померла після 1566 р.)45.

XXII генерація

7/6. КЖ. МАРУХНА (МАРІЯ) ЯКІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Початково маєтки князя Якова Кропотки — відповідно до заповітів його, а згодом і княгині Овдотії — перебували у спільній, нероздільній власності доньок. Процес розподілу між ними спадщини розтягнувся на кілька років, і від самого початку був ускладнений боргами князя Якова та його дружини. Гроші останні позичали або їх борги сплачували чоловіки доньок. Це призвело до швидкого введення зятів (не лише як чоловіків доньок, але і як кредиторів) у володіння спадщиною. Ще за життя княгині Овдотії доньки князя Якова почали робити записи на користь своїх чоловіків: у 1570 р. Настасія Яківна записала чоловікові Григорієві Данилевичу свою частку у селі Чеконь (він же їй записав своє рухоме майно), а Марія Яківна — Василеві Привередовському свої частки в Котелеві й Ворсині68. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників ‑по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577–1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.

Очевидно, подібний співвласницький статус спадщина князів Кропоток зберігала й у наступні роки (видається, що найшвидше поділеними між Настасією, Марією і Полагією Яківними виявилися стави в Яловичах: нижній став від Стиру під двором, середній став із млином і третій став від Ярославич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. відбувся вічистий акт поділу маєтку Яловичі між князем Михайлом Ружинським, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Русином і їх дружинами, доньками покійного князя Якова Кропотки-Єловицького, та паном Дмитром Долматом Ісайковським78. Частина з них у 1583 р. сплачують поборове з маєтків: князь М.Ружинський, Дмитро Ісайковський і Стефан Русин — з частин Яловичів і Ворсина, а пан Василь Павлович від імені свого брата Г.Данилевича — з Чеконі і частини Яловичів79.Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.

∞, 1° ВАСИЛЬ КРАСОВСЬКИЙ (за Н.Яковенко — Василь Матвійович55). Відзначимо, що свідком у заповіті князя Якова виступає луцький воротний Войтех Красовський, можливо, його родич (чи не брат?). Очевидно, єдиною їхньою дитиною була донька Овдюхна, яку князь Яків у своєму заповіті доручав опіці княгині Овдотії. Після 1564 р. згадок про неї не маємо, можна припустити, що вона померла малолітньою.

Василь Красовський помер до 1561 р., адже навесні цього року княжна Марія була заміжня вже вдруге. Зокрема тоді князь Яків Васильович Крокотка Єловицький звернувся до Луцької ґродської канцелярії з проханням надати вижа його доньці Марії Василевій Привередовській для того, щоби вона уклала заповіт (spa- wila testament za dobrey pamiзci)56. 1 травня 1561 р. його було вписано до луцької ґродської книги (запис №1), і згідно з ним княжна Марія все своє рухоме майно та гроші заповіла чоловікові й доньці, а опікунами останньої призначила свого батька та дядька Дмитра Козинського57.

∞, 2° ВАСИЛЬ ПРИВЕРЕДОВСЬКИЙ (як його дружина вона згадується щонайменше до 1578 р.), співвласник села Привередового в Луцькому повіті58, очевидно, був нащадком боярина Богдана Волчковича, який наприкінці XV ст. отримав надання від великого князя Казимира на цей маєток, вислужений ним у вдови князя Свидриґайла59. У 1545 р. якийсь Грицько Привередовський спільно з князем Яковом Васильовичем опікувався однією з городень Луцького замку60.

8/6. КЖ. НАСТАСЯ ЯКІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Також була заміжня двічі. Першим її чоловіком, десь між 1564 і 1572 рр., став Григорій Слуцький, але невдовзі княжна, очевидно, овдовіла. Шлюб, імовірно, був бездітним, адже жодних Слуцьких серед спадкоємців князів Кропотків не бачимо.

Після 1572 р. (але не раніше 1578 р.) княжна Настасія Яківна вдруге вийшла заміж — за луцького ґродського суддю Григорія Данилевича (в 1570‑х рр. він також виступає як пленіпотент (повноважний представник) брацлав- ського воєводи князя Романа Сангушка61). Їх нащадки — від маєтку Чеконь, частина якого стала посагом княжни — іменувалися Чеконськими. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників ‑по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577–1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.

9/6. КНЖ. ГАННА ЯКІВНА КРОКОТКА ЕЛОВИЦЬКА.

У 1572–1578 рр. виступає як дружина князя Михайла Ружинського (у 1580‑х рр. гетьман Війська Запорізького; помер після 1589 р.), мала з ним шестеро дітей63.Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.

10/6. КНЖ. МАСЬКА ЯКІВНА КРОКОТКА ЕЛОВИЦЬКА

Вийшла заміж за Дмитра Долмат Ісайковського десь між 1564 і 1571 рр. Скоріше за все це сталося в 1569–1570 рр., адже ще у квітні 1569 р. згадується, уже як покійна, попередня дружина її чоловіка — Федора Єло- Букоємська64. Станом на осінь 1571 р. Маська була вже небіжчицею, а її сином і спадкоємцем — як випливає із заповіту княгині Овдотії та листа Полагни Яківни (див. нижче) — виступає Михайло Дмитрович Долмат Ісайковський.

А.Бонецький подав, що Марія Яківна була третьою або другою дружиною Дмитра Долмат Ісайковського і ще 1599 р. виступає як його вдова, що є очевидною помилкою65. В.Руліковський також хибно занотував, що Маська (стосовно якої він вагався, була вона донькою чи сестрою князя Якова Кропотки) була першою (з трьох) дружиною Д.Долмат Ісайковського. За його нотатками, її син (щоправда, названий Миколаєм) помер бездітним у 1594 р., перед тим записавши отримані від матері маєтки пожиттєво своєму батькові (очевидно, це сталося 13 листопада 1593 р., коли возний увів, на прохання троцького каштеляна Олександра Пронського, пана Дмитра Долмат Ісайковського в п’яту частину сіл Яловичі, Ворсин, Котелев і Чеконь66). На спадок по сину Маськи претендували його тітки, проте суд визнав право на п’яту частину Яловичів та інших сіл його батькові як на пожиттє- ве володіння, а його братові — віленському підключнику Яну Долмат Ісайков- ському — як на дідичну власність67.

11/6. КЖ. ПОЛАГНА (ПОЛАГІЯ, АПОЛОНІЯ) ЯКОВЛІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Одружилася зі Стефаном (Семеном) Федоровичем Русином Берестецьким (згадується як його дружина в 1572–1578 рр.), представником «приятельської» для Кропотків родини — у заповіті князя Якова його дядька, луцького підстаросту Андрія Івановича Русина, призначено опікуном, а свідком виступає луцький замковий писар Федір Іванович Русин, його батько (див. Додаток). Початково маєтки князя Якова Кропотки — відповідно до заповітів його, а згодом і княгині Овдотії — перебували у спільній, нероздільній власності доньок. Процес розподілу між ними спадщини розтягнувся на кілька років, і від самого початку був ускладнений боргами князя Якова та його дружини. Гроші останні позичали або їх борги сплачували чоловіки доньок. Це призвело до швидкого введення зятів (не лише як чоловіків доньок, але і як кредиторів) у володіння спадщиною. Ще за життя княгині Овдотії доньки князя Якова почали робити записи на користь своїх чоловіків: у 1570 р. Настасія Яківна записала чоловікові Григорієві Данилевичу свою частку у селі Чеконь (він же їй записав своє рухоме майно), а Марія Яківна — Василеві Привередовському свої частки в Котелеві й Ворсині68.

Уже невдовзі після смерті княгині Овдотії одна з доньок, княжна Полагія, подарувала своєму чоловікові, Стефанові Русинові Берестецькому, усі частки «во именях моих отчизных». Відповідний лист чоловікові княжна надала 12 лютого 1572 р. у Волковиях69, зобов’язавшись зізнати і вписати його до луцьких ґродсь- ких книг, що і було виконане 22 лютого70. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників ‑по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577–1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.
Очевидно, подібний співвласницький статус спадщина князів Кропоток зберігала й у наступні роки (видається, що найшвидше поділеними між Настасією, Марією і Полагією Яківними виявилися стави в Яловичах: нижній став від Стиру під двором, середній став із млином і третій став від Ярославич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. відбувся вічистий акт поділу маєтку Яловичі між князем Михайлом Ружинським, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Русином і їх дружинами, доньками покійного князя Якова Кропотки-Єловицького, та паном Дмитром Долматом Ісайковським78. Частина з них у 1583 р. сплачують поборове з маєтків: князь М.Ружинський, Дмитро Ісайковський і Стефан Русин — з частин Яловичів і Ворсина, а пан Василь Павлович від імені свого брата Г.Данилевича — з Чеконі і частини Яловичів79. Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.

Як бачимо, обитель уже деякий час була порожньою, але запис від 12.02.1572 р. дає підста% ви твердити, що в той час вона функціонувала. Цим записом Паланя Якововна Кропот< чанка княжна Яловицкая подарувала своєму чоловікові Степану Русину Берестець% кому все части мои во именях моих отчизных всих […] меновите в Яловичах, с частю церкви Яловицкоє святого Дмитра, а Чекня, з частю манастыра Чеконского святого Чесного Креста; її чоловік може тыє вси части […] держати и уживати при животе, яко и по животе моєм, а теж и по єго животе нигде ин дей то не маєт стати, толко на дом єго мл берестецкий40. 15 січня 1611 р. презвитер манастыра Яловицкого церкви Чесного Хреста Карп Євгеній заніс до луцьких гродських книг дві скарги. Одну на синів троцького каш% теляна кн. Олександра Пронського, Олександра і Юліуша, дідичів села Ярославичі, і посесора цього маєтку берестейського і куявського воєводича Рафала Лещинського у зв’язку з тим, що в 1592 р. помененый славноє памети княжа єго млст Александер Пронский, отец вм, Александре и Юлиушу Пронским, припавши бояр и подданых своих ярославицких до помененого манастыра Яловицкого, звон од церкви оноє святого Кры< жа взяти и пограбити росказал […] гвалтом взявши и пограбивши, до села Ярославич отправадили, ку церкви тамошнеє у звонницы зависили, который звон коштовал 100 зо< лотых полских41. Другу скаргу – на Степана Русина Берестецького, який у 1596 р. сам пришедшы з слугами и поддаными своими до помененого манастыра, звон од церкви того манастыра Яловицкого церкви святого Крыжа взял и пограбил, и до маєтности села Берестечка, до части своєє власноє отпровадивши, в церкви тамошнеє Берестецкоє завесити росказал и на пожиток свой єси обернул42. 4 січня возний відніс позов до Луцького гродського суду Степанові Русину Берестецькому, а 8 січня – князям Пронським43. На нашу думку, в цих записах ідеться про той самий монастир, який під 1554 і 1572 рр. згадується як Чеконський: села Чекнь і Яловичі розташовані поруч, а обитель, як побачимо з наведених далі свідчень, була розташована між ними. Звернемо увагу на те, що скаржився презвитер манастыра Яловицкого церкви Чесного Хреста.

Як правило, в таких конфліктах від імені ченців виступав настоятель обителі. Однак ченці не згадуються і, ймовірно, крім цього презвитера Карпа Євгенія в монастирі в 1611 р. нікого не було. Згадаємо, що в 1554 р. обитель уже певний час була порожньою, ймовірно, кн. Пронський відновив її функціонування, але те, що в 1572 р. одним із власників монастиря став Степан Берестецький, який у 1596 р. вивіз з нього дзвін, може слугувати доволі красномовним фактом щодо становища ченців в останній чверті XVI сторіччя. Схоже, на початку 90‑х рр. XVI ст. монастир уже запустів і саме тому з нього вивезли дзвони в 1592 і 1596 роках. Пізніше священиком монастирської церкви став згадуваний Карп Євгеній, який у 1611 р. зробив спробу повернути
церковне майно. Цим, мабуть, пояснюються такі запізнілі скарги з цього приводу.

Источники:
40 ЦДІАК України. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42.
41 Там само. – Ф.25. – Спр.91. – Арк. 503 зв. – 504.
42 Там само. – Арк.487.
43 Там само. – Спр. 90. – Арк. 220 зв. – 221.
Осн. литература:
Сергій Горін. Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2004. — Вип. VIII. — с.164–173.

Вінниченко О.О. Князі і некнязі: про князівський титул Єловицьких / Вінниченко О.О. // Український історичний журнал. — 2009. — № 5. — С. 47–65.

26 Див., напр.: Славянская энциклопедия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А‑М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.

27 Словарь церковнославянского и русского языка, составленный вторым отделением Императорской академии наук. — Санкт-Петербург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.

28 Российский родословный сборник, издаваемый князем Петром Долгоруковым. — Санкт-Петербург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68–69, 101–103.

35 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.352–355. — №XLVI.

36 Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.III. — S.323.

37 Любавский М. Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешнею жизнью государства. — Москва, 1901. — С.517–518.

38 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.109–111.

39 Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346.

40 Литовська метрика. — Кн.561: Ревізії українських замків 1545 р. / Підгот. В.Кравченко. — К., 2005. — С.120, 134, 139.

41 Князь Ф.Г.Пронський займав уряд київського воєводи в 1544–1555 рр. (Urz^dnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII wieku. Spisy / Opracowali Eugeniusz Janas i Witold Klaczewski. — Kornik, 2002. — S.66–67, 313).

42 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.107–109.

43 Там же. — T.III. — С.63–67. Запис до луцьких ґродських книг №15 (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143. — Арк.1. — №3; Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94).

44 АЮЗР. — 4.VII. — T.I. — С.220.

45 Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.132, 135, 279, 309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.144, 148, 311, 346.

46 АЮЗР. — 4.VIII. — T.III. — С.67.

47 Там же. — С.634.

48 Там же. — ^VI. — №CXXV. — С.388.

49 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 (ks.31, fol.203); Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1889. — T.XIX. — S.4.

50 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.92.

51 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093 (1565–1569 гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.7; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 а. — Арк.34, № 515.

52 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093. — С.45; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

53 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 (нотатка 519); Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

54 Пор.: Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346; Herbarz Polski. — Cz.I: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ulozyl i wydal Adam Boniecki. — Warszawa, 1908. — T.XII. — S.311; Rodzina. Herbarz szlachty polskiej / Oprac. S.Uruski, A.A.Kosinski, A.Wlodarski. — Warszawa, 1911. — T.VIII. — S.74; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59, 627, 633 (нотатки В.Руліковського про князя Якова Кропотку і його доньок). Плутанина ця додатково ускладнена невірною пунктуацією видавців АЮЗР при публікації листа княжни Полагни Яківни (АЮЗР. — 4.VIII. ‑Т/VI. — С.386).

55 Яковенко Н. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346. Проте тут В.Красовський помилково записаний як чоловік княжни Ганни Яківни.

56 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.95.

57 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2035 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1883. — С.16.

58 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.5, 6.

59 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. — Санкт-Петербург, 1846. — ТЛ: 1340–1506. — №59. — С.72; Skarbiec diplomatow papiezkich, cesarskich, krolewskich, ksi^z^cych; uchwal narodowych, postanowien roznych wladz i urz^dow posluguj^cych do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy, Rusi Litewskiеj i osciennych im krajow / Zebral i w tresci opisal Ignacy Danilowicz. Z pozgonnych r^kopismow znajduj^cych si^ w bibljotece Muzeum Wilenskiego wydal Jan Sidorowicz. — Wilno, 1860. — T.I. — №604. — S.301. Існують розбіжності щодо часу великокнязівського надання: 1393, 1456 і 1471 рр. Проте Ю.Вольф переконаний, що йдеться про 1486 р. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. — S.339). Зрештою, це корелюється із часом надання Яловичів для князя Івана Кропотки — також після вдови Свидриґайла.

60 Литовська метрика. — Кн.561. — С.134, 139.

61 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.38.

62 Там само. — Арк.35, 242, 612.

63 Яковенко Н. Українська шляхта. — К., 2008. — С.316.

64 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093 (1565–1569
гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.49.
6б Herbarz Polski. — T.VIII. — S.58–59.

66 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5087 (випис із: «Луцкие земские записовые и декретовые книги №2076, л.687, ак.1542»).

67 Там само. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.37, 59.

68 Там само. — Арк.59.

69 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.УІ. — №CXXV. — С.384–388.

70 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2046 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1890. — С.12.

71 АЮЗР. — Ч.ІІ. — Т.І. — С.6, 8.

72 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.4.

73 Ibid. — S.5.

74 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 зв. (випис із побо- рового реєстру Волинського воєводства: ks.31, fol.339); Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.52.

7б Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.59.

76 Його частку визначити складно, оскільки він сплачував поборове також з інших маєтностей (Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.60).

77 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59.

78 Акт спершу облятований до луцьких ґродських книг, а вже витяг із них вписано в луцькі земські книги; впис №29 (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.111).

79 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.95, 103, 105, 110.

80 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5086 (випис із: «Луцкие земские записовые и декретовые книги №2076, л.667, ак.1519»).

81 Вписано в луцькі земські книги; впис №391 (Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.5).

82 Там само. — Тека XIII. — №1143.

83 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94.

84 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — №XIII. — С.104–111; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.86–87.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Вінниченко О. О. Князі і некнязі: Про князівський титул Єловицьких

НОТАТКИ

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S.185[↩]
Архив ЮЗР. – Ч.VII., Т.І. – Киев, 1886. – ХІХ, ст. 164., ст. 164.[↩]
Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2007. – Kn. Nr. 4 (1494 – 1506): Užrašymų knyga 6. – p. 144., с. 144.[↩]
Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. – К., 1907. – Ч. VIII, т. 4. – С.108.[↩]
ЦДІАК України. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42.[↩]