Крокотка-Еловицкие, князья

Общие сведения о роде

Кропотки-Яловицкие (Крокотки-Яловицкие, первоначально — Еловицкие) — княжеский род, ветвь удельных князей Смоленских, берущих начало от Рюриковичей. Родословная князей Кропоток-Еловицких прослеживается довольно чётко. Родоначальником их был Дмитрий Васильевич Смоленский, прозванный Кропотка, который традиционно считается племянником последнего князя смоленского Юрия Святославича.

Родовід князів Кропоток-Єловицьких простежується доволі чітко. Родоначальником став племінник останнього смоленського князя Юрія Святославича — князь Дмитро Васильович Кропотка. У літературі його прізвисько часто виводять від назви птаха (давньоруське «кропотка» означає «куріпка»), проте більш вірогідно, що воно віддзеркалювало риси його характеру і князь Дмитро був буркотливою або метушливою людиною. У будь-якому випадку прізвисько — у різних формах (Кропотка, Кропотчинич, Кропоткін, Крокотка, Крокотчанка) — успадкували його нащадки.

Князь Дмитро Васильович мав трьох синів, і після скасування окремого Смоленського князівства двоє з них (Олександр та Іван Дмитровичі) перебралися до Великого князівства Московського, де стали засновниками двох відомих князівських родів — Кропоткіних. Натомість їх брат — Дмитро Дмитрович Кропотка — залишився у Великому князівстві Литовському (ймовірно, що він також, як і його брати, певний час мешкав у Московії).

Поколенная роспись рода князей Кропоток-Яловицких.

Рюрик, князь Новгородский
Игорь Рюрикович, великий князь Киевский +945
Святослав I Игоревич, великий Киевский 942-972
Владимир I, великий князь Киевский +1015
Ярослав I Мудрый, великий князь Киевский 978-1054
Всеволод I, великий князь Киевский 1030-1093
Владимир II Мономах, князь Киевский 1053-1125
Мстислав I, великий князь Киевский 1075-1132
Ростислав, великий князь Киевский +1168
Давид, князь Смоленский 1120-1197
Мстислав, князь Смоленский +1230
Ростислав, князь Смоленский
Глеб, князь Смоленский
Александр, князь Смоленский +1313
Иван Александрович, в.кн. Смоленский
Святослав Иванович, князь Смоленский
Василий Святославич, князь Смоленский

XVIII генерація від Рюрика

1. КН. ДМИТРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОПОТКА (ум.1470)

Ум. в 1470 в Литве.

[Славянская энциклопедия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А-М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.; Словарь церковнославянского и русского языка, составленный вторым отделением Императорской академии наук. — Санкт-Петербург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.; Российский родословный сборник, издаваемый князем Петром Долгоруковым. — Санкт-Петербург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68-69, 101-103.].

XIX генерація від Рюрика

2/1. КН. ФЕДОР ДМИТРОВИЧ КРОПОТЧИНИЧ (1487)

згадується лише в 1487-1488 рр. (отримав від великого князя надання на 4 копи з берестейських корчем і 6 кіп зі смоленського мита) 1.

4.1. КН. ИВАН ДМИТРИЕВИЧ КРОПОТЧИЧ

У князя Долгорукова в I части «Родословной книги» (стр. 198) сказано ошибочно, будто Иван Дмитриевич пал в бою с меченосцами, разбитыми под начальством Плеттенберга, при Смолине Озере (13 сентября 1502 года), — это ошибка. В летописи убитым показан его племянник — князь Федор Александрович.

3/1. КН. ИВАН ДМИТРОВИЧ КРОКОТКА

в 1487-1488 рр. отримав 12 кіп із луцького мита, постав сукна і віз солі.

Йому король Казимир IV листом, виданим 28 вересня 1485 р. (3-го індикту) у Троках та адресованим тодішньому луцькому старості й маршалкові Волинської землі Олізару Шиловичу, надав розміщений у Луцькому повіті маєток Яловичі (з усіма приналежностями, крім млинів), який раніше тримала на той час уже покійна дружина князя Свидриґайла. Підтвердження цього надання князь І.Кропотка (вперше названий у документі «Крокотка») отримав від великого князя литовського Александра — 21 червня 1493 р. (11-го індикту) у Троках, після того, як князь представив лист батька нового монарха, Александр видав аналогічний лист на ім’я тогочасного луцького старости князя Семена Юрієвича. Через три роки, 4 липня 1496 р. (14-го індикту) у Вільно Александр на прохання князя Івана Дмитровича «Крокотъка» видав ще один, докладнішого змісту, лист, яким підтверджував надання своїм батьком маєтку Яловичі з присілками Ворсин, Чеконь та Котелев («з людми и зо всимъ с тымъ, што к тому именю и приселкомъ слушаетъ, и какъ здавна ся в границахъ своихъ мели») на вічні часи і самому князеві, і його дружині, дітям та нащадкам.

Невідома нам на ім’я дружина князя Івана у 1494 р. згадується як власниця двору на луцькому передмісті («в околном городЬ в Луцку»), сусідній із ним двір луцький зем’янин Андрушко Русинович продав княгині Марії Ровенській, удові Семена Васильовича Збаразького. Село Яловичі згадується в акті від 1545 р. в описанні Луцького замку, в числі городень якого значиться «городня князя Крокотки Яловицького з Яловичів». У Луцьку, согласно ревізію луцьких замків 1552 року, на тринадцятому плацу, розташовувався двір князів Кропоток — Єловицьких, але чи належав він початково до маєтку Єловичі (Яловичі) достеменно не відомо, але швидше за все, що ні, оскільки князям Кропоткам в луцькому Окольному замку, певний час, належали не один, а два двори. Найдовше за ними рахувався сорок третій двір, що знаходився між двором Тихна Хомяковича і дворищем землян Холоневських2. Але на який із них Iван Дмитрович Кропотка отривав привілей від Великого князя литовського Казимира Ягелончика3 до кінця не зрозуміло. Комбінацій з купівлею-продажем дворів може бути декілька, а документальних підтверджень цих операцій поки що не виявлено, тому ми і не стверджуємо категорично про приналежність котрогось із цих дворів до маєтку Єловичі. Хоча сорок третій двір найбільше підходить для такого визначення.

∞, … … … .

Литература: М. М. Яцишин. Про деякі юридичні аспекти переходу володільницьких прав на маєткову нерухомість в Луцькому окольному замку. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S.185.; Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе (далі — АЮЗР). — К., 1907. — 4.VIII. — Т.ГУ: Акты о землевладении в Юго-Западной России XV-XVIII вв. — №XIII. — С.106. АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.106-107.; Акты Литовской метрики / Собраны Ф.Н.Леонтовичем. — Варшава, 1896. — Т.І. — Вып.1: 1413-1498 гг. — С.112-113. — №289. В архіві Єловицьких у реґесті документа його помилково датовано 1497 р. (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXV. — №7009).; Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.I. — S.101.

3.1. АЛЕКСАНДР ДМИТРИЕВИЧ КРОПОТЧИЧ (1470, — 1520)

1470 помещ. 1С:Дм.Вас. СМОЛЕНСКИЙ. КРОПОТКА

В конце XV в. вместе с братом Иваном отъехал в Москву на службу к вел. кн. Ивану III. Ему были даны поместья в Деревской пятине Новгородской области.

XX генерація від Рюрика

4/3. КН. ВАСИЛЬ ИВАНОВИЧ КРОПОТЧИЧ

Сином І.Кропотки був князь Василь Кропотчич, котрий фіґурує як свідок у листі (писаному в Луцьку 3 травня 1522 р.) князя Льва Федоровича Буремського, його дружини Марюхни, доньки Катерини та зятя Михайла Васильовича Свинуського про продаж Степанові Воропайовичу з Вікова маєтку Вілгощи та землі на луцькому передмісті («в городЬ колном») із Вілгощським двором (ця земля була розташована «межи кнегини Ровенской двора и князя Василева (К)рокочина»)35. У пописівійська Великого князівства Литовського 1528 р. князь Василь Кропотка згадується серед шляхти Волинської землі — тоді він виставив двох коней36.

У першій половині 1540-х рр. князь Василь та його сини — князі Яків і Тимофій Крокотки, виявилися втягнутими у суперечку з луцьким монастирем Св. Діви Марії стосовно сіножатей («сеножатей пенныхъ») понад річкою Стир (Яловичі розташовані на її правому березі). Пріор монастиря Северин уважав їх кляшторною власністю, що належала до монастирського села Новий Став, проте князі Крокотки, порушуючи «вечистую границу реку Стыръ», також вважали ці землі своїм володінням, а їхні піддані косили там сіно. Намагаючись вирішити суперечку, пріор позвав князів Крокоток до великокнязівського суду. Великий князь призначив для розв’язання конфлікту суддів — господарських маршалків мельницького старосту Никодима Яновича з Цехановця («Стехановца»), мозир- ського і кревського старосту Миколая Войцеховича Нарбута та мінського й волко- виського старосту Василя Калениковича Тишкевича. Проте великокнязівським уповноваженим не вдалося залагодити конфлікт, тож вони призначили термін («рокъ певный»), коли обидві сторони мали з’явитися на спірний ґрунт і визначити вже своїх суддів. Князь В.І.Крокотка запросив представляти себе господарського маршалка, луцького старосту, городничого, ключника й мостовничого князя Андрія Михайловича Сангушковича Коширського, пріор — луцького й берестейського єпископа Юрія Фальчевського. Останній, будучи хворим, не зміг прибути на призначений термін і надіслав своїх представників («некоторыхъ людей добрыхъ»), але домовленості у справі знову не було досягнуто. Тоді обидві сторони прибули до Вільна, де (очевидно, це сталося під час проведення скликаного у січні 1547 р. литовського сейму37) завдяки зусиллям луцьких старости та єпископа, а також пріора віленського монастиря Св. Духа Ізаяша, як полюбовних суддів, було досягнуто порозуміння. Оскільки подальше ведення судового процесу призвело б до чималих витрат, пріор не хотів турбувати свою совість через цей конфлікт, а князі Крокотки вже віддавна тримали ці ґрунти, тож судді погодили сторони «едналнымъ обычаемъ». Сіножаті було поділено — половина, що прилягала до «старої костельної сіножаті», дісталася пріорові, а інша половина, що знаходилася під двором князів «отъ граници Кирдеевы», відійшла до князів Крокоток. Рішення було зафіксоване у спеціальному (писаному на пергаменті) «граничному листі», виданому від імені трьох полюбовних суддів38.Помер князь Василь десь у середині — другій половині 1540-х рр.39,

XXI генерація від Рюрика

5/4. КН. ТИМОФЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОКОТКА

6/4. КН. ЯКОВ ВАСИЛЬЕВИЧ КРОКОТКА ЕЛОВИЦКИЙ

фіґурує в ревізії Луцького замку 1545 р. — як луцький повітник він мав утримувати одну із замкових городень (опікувався нею спільно з іншими шляхтичами)40. Відомо , що у квітні 1558 р. він скаржився в луцькому ґроді на якогось луцького кравця83.

У наступне десятиліття князь Яків Васильович Крокотка (як онук князя Івана Дмитровича) вступає єдиним власником сіл Яловичі, Ворсин, Чеконь та Котелев. Очевидно, згадані волинські маєтки — відповідно до останнього Александрового привілею — залишалися у безумовній власності князів Кропоток (Крокоток) упродовж усієї першої половини XVI ст., поки десь на початку 1550-х рр. київський воєвода князь Фрідріх Глібович Пронський41 не отримав від короля Сиґізмунда Авґуста право на володіння монастирем у Луцькому повіті, ствердивши, що територія його є «пусткою» і не перебуває у будь-чиїй власності. Згодом з’ясувалося, що насправді йшлося про село Чеконь, власник якого князь Яків Васильович Крокотка (онук князя Івана Дмитровича) звернувся до короля зі скаргою на київського воєводу, який, за словами скаржника, керуючись королівським наданням, ґвалтом захопив і село, і розташовану там церкву (називаючи їх «пустим монастирем»), а також тамтешні став та млин. Я.В.Крокотка апелював до короля та доводив, що згадана церква тяжіє до маєтку Яловичі, а той разом із присілками Ворсин, Чеконь та Котелев король Казимир IV надав його дідові — І.Д.Крокотці, це надання було підтверджене великим князем литовським Александром і відтоді ці маєтності (а в їх межах і згадана церква) перебували у володінні скаржника. На доказ своїх слів Я.В.Крокотка пред’явив ориґінал (на пергаменті з печатками) Александрового привілею. У результаті 19 січня 1554 р. у Книшині Сиґізмунд Авґуст видав спеціальний лист42 до київського воєводи, в якому було викладено обставини справи та повідомлялося про відрядження задля її залагодження королівського дворянина Івана Васильовича Бокія. Останній мав відібрати у воєводи спірний маєток, очевидно, для повернення його законному власникові.

9 листопада 1564 р. князь Яків прислав до Луцького ґроду свого приятеля луцького підключника Станіслава Демонського, який повідомив луцькому підстарості Андрію Івановичу Русину, що князь, будучи хворим і маючи намір (у випадку смерті) залишити дружину та дітей «в добром опатреню и слушном порадку», просить прийняти для вписання у замкові книги його заповіт. За наказом підстарости прохання було виконане, а випис із книг з його печаткою надіслано князеві43.

Крокотка-Еловицкие, князья — Печатка від 1558 р. князя Якова Васильовича Крокотки Єловицького

Вписаний Яковом Васильовичем тестамент був укладений ним ще за півроку раніше, 18 березня, в Яловичах. Згідно з ним, третина маєтностей князя (Єловицький двір, село Яловичі тощо) навічно відходила його дружині (оскільки її посаг у розмірі 200 кіп литовських грошей свого часу не був забезпечений), і доньки не мали права претендувати на цю частину. Натомість маєтки Ворсин і Чеконь переходили у власність п’яти доньок, котрі мали поділити спадщину на рівні частини; те саме стосувалося (за умови сплати 40 кіп литовських грошей) й села Котелев, яке князь Яків заставив своєму вже покійному зятеві Василеві Красовському, і якена той час продовжувала тримати його донька Марухна. Деякі з його доньок були незаміжніми та неповнолітніми, тож до шлюбу вони мали мешкати разом із матір’ю, яка тримала їхні частки спадщини (див. додаток).

Очевидно, невдовзі після вписання заповіту князь Яків помер, бо вже на пописі війська Великого князівства Литовського 1565 р. його вдова — «княгиня Кропотчи- ная» (записана серед шляхти Волинської землі) — виставила чотирьох коней44. Братом Овдотії був Дмитро Козинський (князь Яків у своєму заповіті назвав його шурином і доручив йому опіку над дружиною та дітьми46), а сестрою, імовірно рідною, — Зофія (Софія) — заміжня за паном Томилом Вороною Боротинським47 (у заповіті князя Якова він виступає як свідок, а до його синів Олехна та Яська Томиловичів Вороновичів Боротинських княжна Полагна Яківна Крокотчанка Єловицька звертається у своєму листі як до «братии своее ве кърви повинных»48).

Після смерті чоловіка княгиня Овдотія стала фактичною власницею більшої частини його маєтків і залишалася такою до заміжжя доньок. Згідно з поборовими реєстрами Волинського воєводства, у 1570 р. вона сплачувала податок зі своїх маєтків Яловичі і Ворсин у Луцькому повіті: з 8 димів — по 10 гр., із 7 огродни- ків — по 4 гр., з 8 огродників — по 2 гр., із 2 млинових кіл — по 24 гр.49. Уже незабаром вдова мала захищати свої володіння від «доброго сусіда» — холмського підкоморія Михайла Дзялинського, власника села Ярославичі. У жовтні 1567 р. в Луцькому ґроді (запис №578) княгиня маніфестувала проти його урядника, ярославицького підстарости, щодо Ворсинських ґрунтів, а у квітні наступного року в луцькі ґродські книги (запис №113) вписане їїї оповідання стосовно наїзду знову ж таки М. Дзялинського, але вже на двір в Яловичах50.

Видача заміж чотирьох доньок вимагала неабияких додаткових коштів, адже навіть відмінне господарювання в порівняно невеликому маєтку чоловіка не дозволяло забезпечити належного посагу. Зрештою, позичав гроші й сам князь Яків (як бачимо з його тестаменту — для участі у війні в Інфлянтах (польська назва Лівонії)), проте готівки на момент смерті він не мав. Тому боргові справи стали іншою проблемою, якій мала дати раду вдова. Так, 22 жовтня 1566 р. в луцькі земські книги (запис №3) вписано скаргу княгині Овдотії проти луцького підключника С.Деменського, якому князь Яків заборгував 11 кіп грошей. Княгиня видала новий борговий лист — уже на суму 16 кіп грошей, долучивши до заборгованості покійного чоловіка ще й позичені нею гроші та зобов’язавшись погасити борг 65 мацами жита. Натомість С.Деменський мав повернути княгині старий борговий запис її чоловіка, але не зробив цього, виїхавши до Польщі51.

Так чи інакше — і через маєткові суперечки з сусідами, і через боргові справи — княгиня Овдотія втягнулася у низку судових конфліктів. Наприклад, конфлікт із М.Дзялинським затягнувся на кілька років: ще 5 жовтня 1569 р. земський суд у Луцьку звільняв княгиню від позовів і термінів з огляду на те, що позивач — служебник М.Дзялинського Іван Некрашевич, упродовж трьох днів не з’явився до суду (запис у книги №59)52.

Восени 1571 р. княгиня Овдотія Козинська Яковова Єловицька помирає: у жовтні 1571 р. її тестамент було вписано до луцьких земських книг (запис №84 або 85). У ньому вона розпорядилася майном, назвавши серед своїх спадкоємців брата Дмитра Козинського, доньок Марію, Настасію, Анну та четверту Стефанову Русинову й онука Михайла, народженого донькою Маською53. відсутність докладніших відомостей про цей князівський рід не в останню чергу спричинена загибеллю їх архіву ще в XVI ст., уже невдовзі після смерті останнього чоловічого представника роду. Зокрема, згадані вище чотири королівські листи та «граничний лист» вдова Якова Крокотки за свого життя передала на зберігання — в окованій залізом скриньці (в ній також перебували й інші папери, що стосувалися маєтку Яловичі) — своєму братові Дмитру Козинському. Той сховав їх, не повідомивши про це нікому, разом зі своїми документами у селі Терешові, своєму маєтку в Луцькому повіті. Уже після його смерті, коли в 1577 р. (у Великий піст) війська кримського хана напали на Поділля та Волинь, татари вдерлися до Терешовського двору, розграбували й знищили його. Така ж доля спіткала й документи — очевидно, шукаючи коштовності, нападники розбили згадану скриньку, листи з неї пороздирали і порозкидали, повідривали від них печатки. Скриньку із залишками документів спадкоємцям князя Я.Кропотки вдалося відшукати у Семена Козинського лише через рік. 15 серпня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михайло Ружинський, Григорій Данилевич, Василь Привередовський і Семен Федорович Русин Берестецький) з’явилися до луцького ґродського уряду й розповіли про долю документів князів Кропотків. Також вони пред’явили розбиту скриньку та збережені акти і просили оглянути їх та вписати (разом зі своєю розповіддю) до актових книг. Уряд повністю задовольнив бажання прохачів, яке, зрештою, і не могло викликати якихось труднощів: один із заявників, Г.Данилевич, на той час був луцьким ґродським суддею84.

Таким чином, спадкоємцями останнього князя Кропотки/Крокотки стали його доньки. Щодо їх числа, імен та заміжжя в історіографії існують певні розбіжності54. У заповіті князя Якова чітко пойменовано п’ятеро доньок.

Чеконський монастир на вшанування Хреста Господнього [с. Чекнь; тепер с. Межиріччя у Млинівському р-ні Рівненської обл.]. Найдавнішу згадку про монастир маємо під 1554 р. у привілеї великого князя литовського Зиґмунта Августа київському воєводі кн. Фрідріху Глібовичу Пронському: што перво сего дали есмо тобе манастыр в земли Волынской, у повете Луцком, которого ты од нас просил, давши нам тую справу, жебы в пусте лежал и нихто его на себе не держит, ино тых часов приездил до нас князь Яков Василевич Крокотка, жалуючи и вилико собе обтежаючи, штож дей ты церков его власную и село Чекон з ставом и млыном взял, поведаючи на то данину нашу господарскую, а он дей тую держит к именю своему Яловичом, которое деду его, князю Ивану Дмитровичу Крокотце, дед наш, великий князь литовський Казимир надав разом з селами Ворсин, Чекнь і Котелів, а великий князь Олександр підтвердив. Певний час кн. Яків Крокотка володів цими селами разом з Чеконською церквою, одно дей ты тепер за тою даниною нашою, заочне на то одержанною, моцю гвалтом тую церков и оное село Чекон взял, менечи то бысти пустым манастыром 4. Як бачимо, обитель уже деякий час була порожньою, але запис від 12.02.1572 р. дає підстави твердити, що в той час вона функціонувала 5.

∞, ОВДОТІЯ ОЛЕХНОВНА КОЗИНСКАЯ , її батьком був господарський дворянин Олехно Гринькович (помер після 1545 р.), матір’ю, очевидно, княгиня Софія Петрівна Головнянка Острожецька (померла після 1566 р.)45.

XXII генерація

7/6. КЖ. МАРУХНА (МАРІЯ) ЯКІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Початково маєтки князя Якова Кропотки — відповідно до заповітів його, а згодом і княгині Овдотії — перебували у спільній, нероздільній власності доньок. Процес розподілу між ними спадщини розтягнувся на кілька років, і від самого початку був ускладнений боргами князя Якова та його дружини. Гроші останні позичали або їх борги сплачували чоловіки доньок. Це призвело до швидкого введення зятів (не лише як чоловіків доньок, але і як кредиторів) у володіння спадщиною. Ще за життя княгині Овдотії доньки князя Якова почали робити записи на користь своїх чоловіків: у 1570 р. Настасія Яківна записала чоловікові Григорієві Данилевичу свою частку у селі Чеконь (він же їй записав своє рухоме майно), а Марія Яківна — Василеві Привередовському свої частки в Котелеві й Ворсині68. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників -по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577-1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.

Очевидно, подібний співвласницький статус спадщина князів Кропоток зберігала й у наступні роки (видається, що найшвидше поділеними між Настасією, Марією і Полагією Яківними виявилися стави в Яловичах: нижній став від Стиру під двором, середній став із млином і третій став від Ярославич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. відбувся вічистий акт поділу маєтку Яловичі між князем Михайлом Ружинським, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Русином і їх дружинами, доньками покійного князя Якова Кропотки-Єловицького, та паном Дмитром Долматом Ісайковським78. Частина з них у 1583 р. сплачують поборове з маєтків: князь М.Ружинський, Дмитро Ісайковський і Стефан Русин — з частин Яловичів і Ворсина, а пан Василь Павлович від імені свого брата Г.Данилевича — з Чеконі і частини Яловичів79.Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.

∞, 1° ВАСИЛЬ КРАСОВСЬКИЙ (за Н.Яковенко — Василь Матвійович55). Відзначимо, що свідком у заповіті князя Якова виступає луцький воротний Войтех Красовський, можливо, його родич (чи не брат?). Очевидно, єдиною їхньою дитиною була донька Овдюхна, яку князь Яків у своєму заповіті доручав опіці княгині Овдотії. Після 1564 р. згадок про неї не маємо, можна припустити, що вона померла малолітньою.

Василь Красовський помер до 1561 р., адже навесні цього року княжна Марія була заміжня вже вдруге. Зокрема тоді князь Яків Васильович Крокотка Єловицький звернувся до Луцької ґродської канцелярії з проханням надати вижа його доньці Марії Василевій Привередовській для того, щоби вона уклала заповіт (spa- wila testament za dobrey pamiзci)56. 1 травня 1561 р. його було вписано до луцької ґродської книги (запис №1), і згідно з ним княжна Марія все своє рухоме майно та гроші заповіла чоловікові й доньці, а опікунами останньої призначила свого батька та дядька Дмитра Козинського57.

∞, 2° ВАСИЛЬ ПРИВЕРЕДОВСЬКИЙ (як його дружина вона згадується щонайменше до 1578 р.), співвласник села Привередового в Луцькому повіті58, очевидно, був нащадком боярина Богдана Волчковича, який наприкінці XV ст. отримав надання від великого князя Казимира на цей маєток, вислужений ним у вдови князя Свидриґайла59. У 1545 р. якийсь Грицько Привередовський спільно з князем Яковом Васильовичем опікувався однією з городень Луцького замку60.

8/6. КЖ. НАСТАСЯ ЯКІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Також була заміжня двічі. Першим її чоловіком, десь між 1564 і 1572 рр., став Григорій Слуцький, але невдовзі княжна, очевидно, овдовіла. Шлюб, імовірно, був бездітним, адже жодних Слуцьких серед спадкоємців князів Кропотків не бачимо.
Після 1572 р. (але не раніше 1578 р.) княжна Настасія Яківна вдруге вийшла заміж — за луцького ґродського суддю Григорія Данилевича (в 1570-х рр. він також виступає як пленіпотент (повноважний представник) брацлав- ського воєводи князя Романа Сангушка61). Їх нащадки — від маєтку Чеконь, частина якого стала посагом княжни — іменувалися Чеконськими. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників -по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577-1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.

9/6. КНЖ. ГАННА ЯКІВНА КРОКОТКА ЕЛОВИЦЬКА.

У 1572-1578 рр. виступає як дружина князя Михайла Ружинського (у 1580-х рр. гетьман Війська Запорізького; помер після 1589 р.), мала з ним шестеро дітей63.Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.

10/6. КНЖ. МАСЬКА ЯКІВНА КРОКОТКА ЕЛОВИЦЬКА

Вийшла заміж за Дмитра Долмат Ісайковського десь між 1564 і 1571 рр. Скоріше за все це сталося в 1569-1570 рр., адже ще у квітні 1569 р. згадується, уже як покійна, попередня дружина її чоловіка — Федора Єло- Букоємська64. Станом на осінь 1571 р. Маська була вже небіжчицею, а її сином і спадкоємцем — як випливає із заповіту княгині Овдотії та листа Полагни Яківни (див. нижче) — виступає Михайло Дмитрович Долмат Ісайковський.

А.Бонецький подав, що Марія Яківна була третьою або другою дружиною Дмитра Долмат Ісайковського і ще 1599 р. виступає як його вдова, що є очевидною помилкою65. В.Руліковський також хибно занотував, що Маська (стосовно якої він вагався, була вона донькою чи сестрою князя Якова Кропотки) була першою (з трьох) дружиною Д.Долмат Ісайковського. За його нотатками, її син (щоправда, названий Миколаєм) помер бездітним у 1594 р., перед тим записавши отримані від матері маєтки пожиттєво своєму батькові (очевидно, це сталося 13 листопада 1593 р., коли возний увів, на прохання троцького каштеляна Олександра Пронського, пана Дмитра Долмат Ісайковського в п’яту частину сіл Яловичі, Ворсин, Котелев і Чеконь66). На спадок по сину Маськи претендували його тітки, проте суд визнав право на п’яту частину Яловичів та інших сіл його батькові як на пожиттє- ве володіння, а його братові — віленському підключнику Яну Долмат Ісайков- ському — як на дідичну власність67.

11/6. КЖ. ПОЛАГНА (ПОЛАГІЯ, АПОЛОНІЯ) ЯКОВЛІВНА КРОКОТКА ЯЛОВИЦЬКА

Одружилася зі Стефаном (Семеном) Федоровичем Русином Берестецьким (згадується як його дружина в 1572-1578 рр.), представником «приятельської» для Кропотків родини — у заповіті князя Якова його дядька, луцького підстаросту Андрія Івановича Русина, призначено опікуном, а свідком виступає луцький замковий писар Федір Іванович Русин, його батько (див. Додаток). Початково маєтки князя Якова Кропотки — відповідно до заповітів його, а згодом і княгині Овдотії — перебували у спільній, нероздільній власності доньок. Процес розподілу між ними спадщини розтягнувся на кілька років, і від самого початку був ускладнений боргами князя Якова та його дружини. Гроші останні позичали або їх борги сплачували чоловіки доньок. Це призвело до швидкого введення зятів (не лише як чоловіків доньок, але і як кредиторів) у володіння спадщиною. Ще за життя княгині Овдотії доньки князя Якова почали робити записи на користь своїх чоловіків: у 1570 р. Настасія Яківна записала чоловікові Григорієві Данилевичу свою частку у селі Чеконь (він же їй записав своє рухоме майно), а Марія Яківна — Василеві Привередовському свої частки в Котелеві й Ворсині68.

Уже невдовзі після смерті княгині Овдотії одна з доньок, княжна Полагія, подарувала своєму чоловікові, Стефанові Русинові Берестецькому, усі частки «во именях моих отчизных». Відповідний лист чоловікові княжна надала 12 лютого 1572 р. у Волковиях69, зобов’язавшись зізнати і вписати його до луцьких ґродсь- ких книг, що і було виконане 22 лютого70. У згаданому листі княжни Полагії Яківни йшлося про села Яловичі разом із частиною тамтешньої церкви св. Дмитра, Чеконь із частиною тамтешнього монастиря Св. Хреста, Котелев, Ворсин, Яловицький двір та подвір’я в Луцькому замку. Причому спадщина залишалася ще не поділеною, але певна частина (фільварок біля Гнідави) перебувала у безпосередньому держанні княжни Полагни, а «дворища Яловицкие» тримали у заставі Григорій Слуцький і Дмитро Долмат Ісайков- ський. Саме останній ще за життя княгині Овдотії виступає як співвласник маєтків: 17 червня 1569 р. Дмитро Долматович у числі інших шляхтичів Луцького повіту присягнув на вірність королеві і Короні Польській із села Яловичі (княгиня Овдотія зробила це днем раніше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. сплачував податки з частини Яловичів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огродників -по 2 гр.)72. Іншим співвласником маєтків тоді був Василь Привередовський: у 1570 р. він також сплачував поборове з частин Яловичів і Ворсина73. Згодом із колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577-1578 рр. — Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огродників — по 4 гр.)74, Григорій Данилевич — із частини Яловичів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огродників — по 2 гр.)75 та князь Михайло Ружинський76.
Очевидно, подібний співвласницький статус спадщина князів Кропоток зберігала й у наступні роки (видається, що найшвидше поділеними між Настасією, Марією і Полагією Яківними виявилися стави в Яловичах: нижній став від Стиру під двором, середній став із млином і третій став від Ярославич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. відбувся вічистий акт поділу маєтку Яловичі між князем Михайлом Ружинським, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Русином і їх дружинами, доньками покійного князя Якова Кропотки-Єловицького, та паном Дмитром Долматом Ісайковським78. Частина з них у 1583 р. сплачують поборове з маєтків: князь М.Ружинський, Дмитро Ісайковський і Стефан Русин — з частин Яловичів і Ворсина, а пан Василь Павлович від імені свого брата Г.Данилевича — з Чеконі і частини Яловичів79. Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь)80. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим81, а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького (запис №100)82.
Як бачимо, обитель уже деякий час була порожньою, але запис від 12.02.1572 р. дає підста% ви твердити, що в той час вона функціонувала. Цим записом Паланя Якововна Кропот< чанка княжна Яловицкая подарувала своєму чоловікові Степану Русину Берестець% кому все части мои во именях моих отчизных всих […] меновите в Яловичах, с частю церкви Яловицкоє святого Дмитра, а Чекня, з частю манастыра Чеконского святого Чесного Креста; її чоловік може тыє вси части […] держати и уживати при животе, яко и по животе моєм, а теж и по єго животе нигде ин дей то не маєт стати, толко на дом єго мл берестецкий40. 15 січня 1611 р. презвитер манастыра Яловицкого церкви Чесного Хреста Карп Євгеній заніс до луцьких гродських книг дві скарги. Одну на синів троцького каш% теляна кн. Олександра Пронського, Олександра і Юліуша, дідичів села Ярославичі, і посесора цього маєтку берестейського і куявського воєводича Рафала Лещинського у зв’язку з тим, що в 1592 р. помененый славноє памети княжа єго млст Александер Пронский, отец вм, Александре и Юлиушу Пронским, припавши бояр и подданых своих ярославицких до помененого манастыра Яловицкого, звон од церкви оноє святого Кры< жа взяти и пограбити росказал […] гвалтом взявши и пограбивши, до села Ярославич отправадили, ку церкви тамошнеє у звонницы зависили, который звон коштовал 100 зо< лотых полских41. Другу скаргу – на Степана Русина Берестецького, який у 1596 р. сам пришедшы з слугами и поддаными своими до помененого манастыра, звон од церкви того манастыра Яловицкого церкви святого Крыжа взял и пограбил, и до маєтности села Берестечка, до части своєє власноє отпровадивши, в церкви тамошнеє Берестецкоє завесити росказал и на пожиток свой єси обернул42. 4 січня возний відніс позов до Луцького гродського суду Степанові Русину Берестецькому, а 8 січня – князям Пронським43. На нашу думку, в цих записах ідеться про той самий монастир, який під 1554 і 1572 рр. згадується як Чеконський: села Чекнь і Яловичі розташовані поруч, а обитель, як побачимо з наведених далі свідчень, була розташована між ними. Звернемо увагу на те, що скаржився презвитер манастыра Яловицкого церкви Чесного Хреста.

Як правило, в таких конфліктах від імені ченців виступав настоятель обителі. Однак
ченці не згадуються і, ймовірно, крім цього презвитера Карпа Євгенія в монастирі
в 1611 р. нікого не було. Згадаємо, що в 1554 р. обитель уже певний час була порож%
ньою, ймовірно, кн. Пронський відновив її функціонування, але те, що в 1572 р. одним із власників монастиря став Степан Берестецький, який у 1596 р. вивіз з нього
дзвін, може слугувати доволі красномовним фактом щодо становища ченців в останній чверті XVI сторіччя. Схоже, на початку 90-х рр. XVI ст. монастир уже запустів і саме тому з нього вивезли дзвони в 1592 і 1596 роках. Пізніше священиком монастирської церкви став згадуваний Карп Євгеній, який у 1611 р. зробив спробу повернути
церковне майно. Цим, мабуть, пояснюються такі запізнілі скарги з цього приводу.

Источники:
40 ЦДІАК України. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42.
41 Там само. – Ф.25. – Спр.91. – Арк. 503 зв. – 504.
42 Там само. – Арк.487.
43 Там само. – Спр. 90. – Арк. 220 зв. – 221.
Осн. литература:
Сергій Горін. Невідомі волинські монастирі XVI – першої половини XVII сторіччя. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2004. — Вип. VIII. — с.164-173.
Вінниченко О.О. Князі і некнязі: про князівський титул Єловицьких / Вінниченко О.О. // Український історичний журнал. — 2009. — № 5. — С. 47-65. — Р

26 Див., напр.: Славянская энциклопедия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А-М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.

27 Словарь церковнославянского и русского языка, составленный вторым отделением Императорской академии наук. — Санкт-Петербург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.

28 Российский родословный сборник, издаваемый князем Петром Долгоруковым. — Санкт-Петербург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68-69, 101-103.

35 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.352-355. — №XLVI.

36 Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.III. — S.323.

37 Любавский М. Литовско-русский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешнею жизнью государства. — Москва, 1901. — С.517-518.

38 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.109-111.

39 Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346.

40 Литовська метрика. — Кн.561: Ревізії українських замків 1545 р. / Підгот. В.Кравченко. — К., 2005. — С.120, 134, 139.

41 Князь Ф.Г.Пронський займав уряд київського воєводи в 1544-1555 рр. (Urz^dnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII wieku. Spisy / Opracowali Eugeniusz Janas i Witold Klaczewski. — Kornik, 2002. — S.66-67, 313).

42 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.107-109.

43 Там же. — T.III. — С.63-67. Запис до луцьких ґродських книг №15 (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143. — Арк.1. — №3; Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94).

44 АЮЗР. — 4.VII. — T.I. — С.220.

45 Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.132, 135, 279, 309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.144, 148, 311, 346.

46 АЮЗР. — 4.VIII. — T.III. — С.67.

47 Там же. — С.634.

48 Там же. — ^VI. — №CXXV. — С.388.

49 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 (ks.31, fol.203); Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1889. — T.XIX. — S.4.

50 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.92.

51 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093 (1565-1569 гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.7; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 а. — Арк.34, № 515.

52 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093. — С.45; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

53 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 (нотатка 519); Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

54 Пор.: Яковенко Н.М. Українська шляхта. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346; Herbarz Polski. — Cz.I: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ulozyl i wydal Adam Boniecki. — Warszawa, 1908. — T.XII. — S.311; Rodzina. Herbarz szlachty polskiej / Oprac. S.Uruski, A.A.Kosinski, A.Wlodarski. — Warszawa, 1911. — T.VIII. — S.74; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59, 627, 633 (нотатки В.Руліковського про князя Якова Кропотку і його доньок). Плутанина ця додатково ускладнена невірною пунктуацією видавців АЮЗР при публікації листа княжни Полагни Яківни (АЮЗР. — 4.VIII. -Т/VI. — С.386).

55 Яковенко Н. Українська шляхта. — К., 2008. — С.346. Проте тут В.Красовський помилково записаний як чоловік княжни Ганни Яківни.

56 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.95.

57 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2035 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1883. — С.16.

58 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.5, 6.

59 Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. — Санкт-Петербург, 1846. — ТЛ: 1340-1506. — №59. — С.72; Skarbiec diplomatow papiezkich, cesarskich, krolewskich, ksi^z^cych; uchwal narodowych, postanowien roznych wladz i urz^dow posluguj^cych do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy, Rusi Litewskiеj i osciennych im krajow / Zebral i w tresci opisal Ignacy Danilowicz. Z pozgonnych r^kopismow znajduj^cych si^ w bibljotece Muzeum Wilenskiego wydal Jan Sidorowicz. — Wilno, 1860. — T.I. — №604. — S.301. Існують розбіжності щодо часу великокнязівського надання: 1393, 1456 і 1471 рр. Проте Ю.Вольф переконаний, що йдеться про 1486 р. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. — S.339). Зрештою, це корелюється із часом надання Яловичів для князя Івана Кропотки — також після вдови Свидриґайла.

60 Литовська метрика. — Кн.561. — С.134, 139.

61 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.38.

62 Там само. — Арк.35, 242, 612.

63 Яковенко Н. Українська шляхта. — К., 2008. — С.316.

64 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2093 (1565-1569
гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.49.
6б Herbarz Polski. — T.VIII. — S.58-59.

66 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5087 (випис із: «Луцкие земские записовые и декретовые книги №2076, л.687, ак.1542»).

67 Там само. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.37, 59.

68 Там само. — Арк.59.

69 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.УІ. — №CXXV. — С.384-388.

70 Опись актовой книги Киевского центрального архива №2046 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1890. — С.12.

71 АЮЗР. — Ч.ІІ. — Т.І. — С.6, 8.

72 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.4.

73 Ibid. — S.5.

74 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 зв. (випис із побо- рового реєстру Волинського воєводства: ks.31, fol.339); Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.52.

7б Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.59.

76 Його частку визначити складно, оскільки він сплачував поборове також з інших маєтностей (Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.60).

77 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59.

78 Акт спершу облятований до луцьких ґродських книг, а вже витяг із них вписано в луцькі земські книги; впис №29 (ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.111).

79 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.95, 103, 105, 110.

80 ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5086 (випис із: «Луцкие земские записовые и декретовые книги №2076, л.667, ак.1519»).

81 Вписано в луцькі земські книги; впис №391 (Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.5).

82 Там само. — Тека XIII. — №1143.

83 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94.

84 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — №XIII. — С.104-111; ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.86-87.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУЦБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

НОТАТКИ

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S.185[↩]
Архив ЮЗР. – Ч.VII., Т.І. – Киев, 1886. – ХІХ, ст. 164., ст. 164.[↩]
Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2007. – Kn. Nr. 4 (1494 – 1506): Užrašymų knyga 6. – p. 144., с. 144.[↩]
Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. – К., 1907. – Ч. VIII, т. 4. – С.108.[↩]
ЦДІАК України. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42.[↩]