Шаховичі-Соломерецькі

Общие сведения о роде

СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЕ — (укр. Соло­ми­ре­ць­кі или Соло­ме­ре­ць­кі; пол. Sołomierecki или пол. Sołomereccy, бел. Сала­мя­р­эц­кiя) — біло­русь­кий князівсь­кий маг­натсь­кий рід гер­бу Равич, нащад­ки смо­ленсь­ких Рюри­ко­ви­чів. Поча­ток веде від вітебсь­ко­го кня­зя Костян­ти­на Рости­сла­ви­ча. Іноді Соло­ми­ре­ць­ких нази­ва­ли Шаховичами.

Пов’я­за­ний був з роди­на­ми Чарто­рийсь­ких, Пронсь­ких, Вла­дик, Глі­бо­ви­чів. Пер­ші пред­став­ни­ки були захис­ни­ка­ми пра­во­слав­ної віри у Біло­русі, під­т­ри­му­ва­ли цер­ков­ні брат­ства у Bели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му. Зго­дом ока­то­ли­чи­ли­ся. Цей рід згас 1641 року. Пачы­наль­ні­кам роду лічыц­ца Іван Дзміт­ры­евіч Шах, унук сма­лен­ска­га кня­зя Свя­та­сла­ва Гле­баві­ча (памёр у 1310). Іван Дзміт­ры­евіч меў сыноў Юрыя, Фёда­ра і Сямё­на. Сын Юрыя — Васіль, згод­на з нека­то­ры­мі мер­ка­ван­ня­мі, быў пачы­наль­ні­кам расій­ска­га два­ран­ска­га роду Таціш­ча­вых. Ад Фёда­ра або Сямё­на паход­зі­ць улас­на род Сала­мя­р­эц­кіх. Прад­стаўнікі роду ў асноў­ным зай­малі паса­ды ва ўсход­няй Бела­русі (Мсціслаў, Магілёў, Кры­чаў). Паз­ней адна галі­на роду пера­ся­ліла­ся ў Пін­скі павет. Былі пра­васлаў­ны­мі, але ў XVII ста­годдзі перай­шлі ў каталіцтва. Род згас у 1641 год­зе са смер­цю Яна Улад­зі­сла­ва Саламярэцкага.

Księgi rodosłowne w zasadzie zgodnie podają, że kn. Iwan Dmitriewicz Szach pierwszy kniaź Sołomerski (tak w or.) pozostawił trzech synów: Jurija, Fedora i Semena kniaziów Sołomerskich. Z nich kniaź Fedor miał być protoplastą rodziny Sołomereckich. [1] «Гла­ва 22.192.Род Тати­ще­вых», podaje, że kn. Hleb syn Światosława Smoleńskiego miał syna Dymitra, a ten syna Iwana Szacha, a ten dzieci Jurija, Fedora, Semena, zaś Juri syna Wasyla Tatiszcza, przodka Tatiszczewych. To samo znajdujemy w wydanej w 1854 r. przez P. Dołgorukiego księdze rodosłownej [2], gdzie w XIII pokoleniu nr 28. występuje kn. Gleb Rościsławowicz Smoleński † 1277, w XIV pokoleniu nr 36 – kn. Światosław Glebowicz † 1310, w XV pokoleniu nr 47 – kn. Dmitrij Światosławowicz Smoleński (bez daty), w XVI pokoleniu nr 71 – Iwan Dmitriewicz Szach kniaź Sołomierskij, XVII pokoleniu nr 110 – Jurij Iwanowicz Sołomerskij, nr 111 – Fedor Iwanowicz Sołomerskij, родо­на­ч­вль­ник угас­ших кня­зей Соло­ме­рец­ких, nr 112 – Semen Iwanowicz Sołomerskij.

Inaczej genealogię Sołomereckich przedstawia księga rodoslowna ze zbiorów Biblioteki Świętego Synodu [3]: у кня­зя Глебa Свя­то­сла­ви­ча сын князь Дмит­рей; а у кня­зя Дмит­рея дети, князь Ивaн Дах, да князь Иван Шах, и от того пове­ли­се Соло­мер­ские кня­зи, слу­жат в Лит­ве. W kopii (spisku) A, tej samej księgi, mowa jest nie o Sołomerskich a o kniaziach Smoleńskich służących w Litwie. Powyższe kieruje uwagę na opisanych przez J. Wolffa kniaziów o nazwisku „Szach, Szachowicz”, gdzie uczony ten wymienia równolegle kn. Iwana Dymitrowicza Szacha, protoplastę Sołomereckich oraz żyjącego w połowie XV wieku kn. Iwana Dymitrowicza, wnuka kn. Hleba Światosławowicza Smoleńskiego († 1399). [4] Jego potomkami zdaniem J. Wolffa byli kn. Andrzej Szach, podpisany jako świadek, obok pana Andrzeja Sakowicza i kn. Michajła Daniuszewicza, zapisu z około połowy XV w. przez Iwana Zenowiewicza Olechnie Pugaczowi majątku Sutkowskie. [5] Datę wyznacza tu występowanie w dokumentach Andrzeja Sakowicza w l. 1432–1465. Drugim potomkiem kn. Iwana Dymitrowicza Szacha miał być kn. Wasyl Iwanowicz Szachowicz.

J. Wolff usiłował pogodzić sprzeczne informacje źródłowe mówiące o pochodzeniu kniaziów Sołomereckich od książąt Smoleńskich. Mianowicie, informację z moskiewskich ksiąg rodosłownych, że protoplasta Sołomereckich, kniaź Iwan Dymitrowicz Szach był synem kniazia Dymitra Hlebowicza, wnukiem w. ks. smoleńskiego Hleba Światosławowicza († 1399), z istnieniem w XV w. Wasyla Sołomereckiego, bowiem Dymitr Hlebowicz wzmiankowany w 1433 r. miał syna Iwana Dymitrowicza młodszego o przydomku Szach, a ten synów Andrzeja i Wasyla, używających nazwisk Szach lub Szachowicz6. Tymczasem opisany w księgach rodosłownych Iwan Dymitrowicz Szach miał trzech wspomnianych synów, z których Wasyl jest przodkiem bojarskiej rodziny Tatiszczewów, a skoro tak, to przodkiem Sołomereckich był jeden z pozostałych braci Jurij lub Fedor. Wobec milczenia źródeł J. Wolff uznał, że Iwan Dymitrowicz Szach, to wnuk ks. smoleńskiego Światosława Hlebowicza († 1310), syn Hleba Światosławowicza, który żył w I połowie XIV. [6]

Літе­ра­ту­ра та джерела
Н.Сліж, Род Сала­мя­р­эц­кіх на Могілёўш­чыне ў XVI – пер­шай пало­ве XVII ст., [w:] Міну­лае і сучасна­сць Магілё­ва, збор­нік наву­ко­вых прац, уклад. І.А. Пуш­кін, Могілёў 2001, s. 56–63; Н.Сліж, Смей­ныя адно­сі­ны і шлюб­ныя стра­те­гіі Сала­мя­р­эц­кіх у 16 – пер­шай поло­ве 17 ст., „Гіста­рыч­ны Алма­нах”, tom 11/2005, s. 86–122; Н.Сліж, Малод­шая галі­на кня­жац­ка­га роду Сала­мя­р­эц­кіх на Пінш­чыне, „Arche”, 3(102) сакавік 2011, s. 225–234; T. Kempa, Sołomerecki Wasyl Iwanowicz, kniaź (zm. 1540), PSB, t. XL/3, z. 166, 329–330; T. Kempa, Sołomerecki Iwan Wasylewicz, kniaź (zm. 1578), PSB, tamże, s. 327–329: T. Kempa, Sołomerecki Bohdan Iwanowicz, kniaź (zm. 1602), tamże, s. 327–328; T. Kempa, Sołomerecki Mikołaj Lew, kniaź (zm. 1626/7), tamże, s. 329; T. Kempa, Sołomerecka z Hosckich (Hojskich) Regina (zm. 1645), tamże, s. 325–326; J. Wolff, Kniaziowie litewsko ruscy od końca XIV wieku, Warszawa 1895, s. 493–505; Niesecki K. Herbarz Polski. T.VII. Lipsk, 1841. S. 456; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim Кsistwie Litewskimw XVi XVI wieku. Warszawa, 1887. S. 328–330; Krzysztof Pietkiewicz К. Pierwsi kniaziowie Sołomereccy // Inter Regnum et Ducatum, red.: Guzowski Piotr, Liedke Marzena, Borody Krzysztof, Instytut Badań nad Dziedzictwem Kulturowym Europy (2018), s. 427–440.

Геральдика та сфрагистика

Jednak najwcześniejsze potwierdzone źródłowo użycie tego herbu Rawicz przez Sołomereckich pochodzi listu kn. Wasyla Iwanowicza Sołomereckiego starosty mohylewskiego, wystawionego w Mohylowie, z 23 IV 1537 r. Jest to przekład polski przedłożonego przez Żyda Salomona Tykocina dokumentu dla Jana Dzierzgowskiego kasztelana ciechanowskiego i starosty warszawskiego i rady warszawskiej, zawierający wyjaśnienia w sprawie sfałszowanego łoju kupionego w Mohylowie przez żyda Joachima z Tykocina, za co miał sprawę w Warszawie. Do tego litu kn. Wasyl przyłożył pieczęć z herbem Rawicz44. W 1616 r. herb kniaziów Sołomereckich opublikował Melecjusz Smotrycki, w wydanym w Jewiu przekładzie Nauk Ewangelii przypisywanych patriarsze konstantynopolitańskiemu Kalistowi, gdzie pod tytułem „Na starożytny klejnot ich miłości książąt Sołomereckich”, znalazł się poniższy wizerunek 45.

44 W. Kuraszkiewicz, A. Wolff, Zapiski i roty polskie XV–XVI wieku z ksiąg sądowych Ziemi Warszawskiej, Kraków 1950, nr 2494, s. 259–260, Jidem qui supra sst. sigillo obsignatam dicto Raviczi. Za zwrócenie uwagi na ten dokument dziękuję panu dr Tomaszowi Jaszczołtowi.
45 Еван­гел­ле учи­тель­ное, Евье 1616. Wizerunek herbu podaję za wydawnictwem: Українсь­ка поезія. Кіне­ць XVI — сере­ди­на XVII ст., упо­ряд­ни­ки В. П. Коло­со­ва, В. І. Кре­ко­тень, Київ 1978, natomiast tekst panegiryku z reprodukcji strony starodruku w: Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае. Энцык­ло­пе­дыя ў двух тамах, т. 2, К–Я, Мінск 2006, s. 537, niestety druk barwny niskiej jakości uniemożliwia wykorzystanie herbu.
Слáвү, въ томъ ста­ро­жит­номъ и пре­зáц­ном дóмү
Квит­нүчүю, и дáв­ныхъ ѿ вѣков никóмү
Не тай­нүю, клей­нóты въ Гéр­бахъ выражáютъ,
А цнóтү, дѣль­ность, вѣрү спóлне высвѣдчáют.
Тым сѧ бовѣмъ зáц­ныи дѡмы прославляют
И прáве под самóє нéбо вывышáютъ

Litery cyrylickie Б К С, zapewne oznaczają Бог­дан Князь Соло­ме­рец­кий (pisownia zmodernizowana). Na tarczy czteropolowej w krzyż znalazły się herby: 1. ojczysty Rawicz; 2. macierzysty Leliwa; 3. babki ojczystej Pogoń; 4. babki macierzystej Trąby. Z powyższego można wnosić, że jest to prawdopodobnie herb kn. Bohdana Iwanowicza Sołomereckiego, syna Iwana Wasylewicza Sołomereckiego h. Rawicz i Anny, córki Jana Juriewicza Hlebowicza wojewody wileńskiego i kanclerza h. Leliwa. Babką macierzystą była Zofia Pietkowiczówna, która była córką Stanisława Michajłowicza Pietkowicza, marszałka hospodarskiego i namiestnika brzeskiego, herbu Trąby. Jest natomiast problem z babką ojczystą, którą była córka Iwana Jakowicza Władyki, pisarza wielkoksiążęcego, herbu nieznanego. Wygląda na to, że zamiast jej herbu znalazł się tu herb prababki ojczystej nieznanej z imienia kn. Aleksandrówny Czartoryskiej h. Pogoń.

Літе­ра­ту­ра і джерела:
Krzysztof Pietkiewicz К. Pierwsi kniaziowie Sołomereccy // Inter Regnum et Ducatum, red.: Guzowski Piotr, Liedke Marzena, Borody Krzysztof, Instytut Badań nad Dziedzictwem Kulturowym Europy (2018), s. 427–440.

Родовод

Протопласти роду

1. Рюрик князь Новгородский
2. Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
3. Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942–972
4. Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
5. Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978‑1054
6. Все­во­лод I, вели­кий князь Киев­ский 1030–1093
7. Вла­ди­мир II Моно­мах, князь Киев­ский 1053–1125
8. Мсти­слав I, вели­кий князь Киев­ский 1075–1132
9. Рости­слав, вели­кий князь Киев­ский +1168
10. Давид, князь Смо­лен­ский 1120–1197
11. Мсти­слав, князь Смо­лен­ский +1230
12. Рости­слав, князь Смоленский

XIII генерация от Рюрика

КН. КОН­СТАН­ТИН РОСТИ­СЛА­ВИЧ ВИТЕБ­СКИЙ (1262. 1267)

XIV генерация от Рюрика

КН. ЮРИЙ КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ БЕРЕ­ЗУЙ­СКИЙ

XV генерация от Рюрика

1. КОН­СТАН­ТИН ЮРЬЕ­ВИЧ ФОМИН­СКИЙ И БЕРЕ­ЗУЙ­СКИЙ (нач. XIV)

По всей види­мо­сти жил в пер­вой пол. 14 в. «Бар­хат­ная кни­га» назы­ва­ет его кня­зем Фомин­ским и Бере­зуй­ским. Родо­слов­ная рос­пись потом­ков Федо­ра Кон­стан­ти­но­ви­ча Крас­но­го († 1387) име­ет ряд заго­лов­ков. Таких, напри­мер, как «Род Фомин­ских кня­зей и от них Кар­по­вы» [7], «Родъ Фомин­скихъ кня­зей и Бере­зуй­скихъ» [8] и др. В ней князь Кон­стан­тин назы­ва­ет­ся то Фомин­ским [9], то Бере­зуй­ским [10]. Наи­бо­лее пол­ный заго­ло­вок содер­жит Рум. ред.: «Род Фомин­ских кня­зей и Бере­зуй­ских от кня­зя Костян­ти­на Бере­зуй­ско­го» [11]. По мне­нию А.В.Кузьмина носил про­зви­ще «Липя­та».

XVI генерация от Рюрика

2/1. КН. РОМАН КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ФОМИН­СКИЙ (сер. XIV)

Князь Фомин­ский. По всей види­мо­сти его быв­шие вла­де­ния были упо­мя­ну­ты в мос­ков­ско-литов­ском дого­во­ре 1449 г.: «...и кня­зя Рома­но­ва Фомин­ско­го, и их бра­тьи, и бра­та­ни­чов отчы­ны, зем­ли и воды...» . Запи­сан в сино­ди­ке Тати­ще­вых. Жил в сер. XIV в.

XVII генерация от Рюрика

3/2. КН. ФЕДОР РОМА­НО­ВИЧ (1386)

Слу­жи­лый князь Вели­ко­го кня­зя смо­лен­ско­го Юрия Свя­то­сла­ви­ча, под­пи­сал дого­вор послед­не­го с коро­лем Ягай­ло в 1386 г.

4/2. ЮРИЙ РОМА­НО­ВИЧ «РОМЕЙ­КО­ВИЧ»

Запи­сан в сино­ди­ке Татищевых.

XVIII генерация от Рюрика

5/3. КН. ВАСИ­ЛИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ

Запи­сан во Вве­ден­ском помян­ни­ке с титу­лом Соломерецкий.

6/4. ВАСИ­ЛИЙ ЮРЬЕ­ВИЧ ТАТИ­ЩЕ († до 1440‑х)

изве­стия о Васи­лии Юрье­ви­че Тати­ще отно­сят­ся к 40‑м гг. XV века, когда он упо­ми­на­ет­ся в каче­стве послу­ха при куп­чей в Дмит­ров­ском уез­де [12]. Там же в Дмит­ров­ском уез­де в Берен­де­е­ве стане на реке Ист­ре извест­но село Васи­льев­ское-Тати­ще­во, кото­рое в 60‑х гг. XVI в. при­над­ле­жа­ло Симо­но­ву мона­сты­рю [13]. И в даль­ней­шем почти все изве­стия о Тати­ще­вых свя­за­ны с Дмит­ров­ским уездом.

В сино­ди­ке, состав­лен­ный И. П. Тати­ще­вым запи­са­но: «Род дум­но­го дво­ря­ни­на Игна­тия Пет­ро­ви­ча Тати­ще­ва... кня­зя Кон­стан­ти­на, кня­зя Рома­на, Геор­гия, Васи­лия, Федо­ра, Гри­го­рия, Анну, Пет­ра...» [14]. Соглас­но этой леген­де, кня­зья Соло­мир­ские — пред­ки дво­рян Тати­ще­вых. По родо­сло­вию, поме­щен­но­му в «Бар­хат­ной кни­ге», «У Княж Гле­бо­ва сына Свя­то­сла­ви­ча Смо­лен­ско­го, у Кня­зя Дмит­рея, 2 сын Князь Иван Шах. У Кня­зя Ива­на Шаха дети: Юрья, да Федор, да Семен Соло­мер­ские. У Юрья сын Васи­лей Татищ. У Васи­лья Тати­ща дети: Федор боль­шой, да Дмит­рей, да Федор мень­шой», от кото­рых и пошел род Татищевых[7]. Та же вер­сия при­ве­де­на в алфа­вит­ной рос­пи­си к «Бар­хат­ной кни­ге»: «Тати­ще­вы. Про­изо­шли от Смо­лен­ских Кня­зей. Назва­ние полу­чи­ли от тех, кото­рые поеха­ли в Лит­ву, и там слу­жи­ли назы­ва­ясь Соло­мер­ски­ми, так как и по выез­де в Рос­сию слы­ли уже Соло­мер­ски­ми. После у одно­го из них был сын Васи­лей Татищ...» [15]. Дру­гой доку­мент, исполь­зо­ван­ный Ю. В. Тати­ще­вым — мест­ни­че­ская чело­бит­ная Миха­и­ла Игна­тье­ви­ча Тати­ще­ва 1598 г. на В. Я. Щел­ка­ло­ва, в кото­рой он, в част­но­сти, пока­зы­ва­ет: «Федор Писем­ский в род­стве нашем мне брат мень­шой, а мен­ши меня пятью месты» [16]. Вряд ли в спо­ре с таким вли­я­тель­ным лицом, как Щел­ка­лов [17], Тати­ще­вы мог­ли бы поз­во­лить себе опе­ри­ро­вать недо­сто­вер­ной или непод­креп­лен­ной доку­мен­таль­но инфор­ма­ци­ей. Све­де­ния о род­стве Тати­ще­вых с Писем­ски­ми сохра­ни­лись так­же в мало­из­вест­ном родо­слов­це из собра­ния Пис­ка­ре­ва, в кото­ром родо­сло­вие Тати­ще­вых оза­глав­ле­но: «Род Тати­ще­вых, да Писем­ских, от Соло­мер­ских кня­зей» [18].

БОРИС ЮРЬЕ­ВИЧ ПИСЕМСКИЙ

XIX генерация от Рюрика

7/5. КН. СЕМЕН ВАСИЛЬЕВИЧ 

Запи­сан во Вве­ден­ском помян­ни­ке, веро­ят­но умер при жиз­ни отца. Воз­мож­но родо­на­чаль­ник кня­зей Мунчей (?).

8/5. КН. ФЕДОР ...... ШАХ (* ...., 1447/1459, † ....)

[1447 г. июня 25 — 1459 г. фев­ра­ля 17]. — При­го­вор суда пол. нам. Андрея Сако­ви­ча, пол. бояр и мести­чей по делу меж­ду [пол. мести­чем] Евлаш­ком Коз­чи­чем и Алек­сан­дром Оскер­чи­ни­чем о части оз. Солонец].

9/5. КН. АНДРЕЙ ...... ШАХ (* ...., 1456,1486, † ....)

Андрей Шах, воз­мож­но, иден­ти­чен тому Шаху, кото­рый без титу­ла упо­ми­на­ет­ся в гра­мо­те № 144 в каче­стве слу­ги Пет­ра Мон­ти­гир­до­ви­ча, а в гра­мо­те 27 авгу­ста 1486 г. в каче­стве сви­де­те­ля вме­сте с Андре­ем Сако­ви­чем, при напи­са­нии дан­ной Ива­ном Зино­вье­ви­чем дядь­ко­ви­чу сво­е­му Олех­ну Пуга­чу на име­ние Сут­ков­ское [19]. В листе Бог­да­на и Юрия Андре­еви­чей Сако­ви­ча о раз­де­ле их вла­де­ний от 19 июня 1473 г. в каче­стве сви­де­те­ля упо­ми­на­ет­ся князь Андрей Шах [20]. Он же фигу­ри­ру­ет в перечне сви­де­те­лей гра­мо­ты об осно­ва­нии косте­ла в Бере­зи­нах сра­зу после Андрея Сако­ви­ча [21]. Вполне веро­ят­но, что он при­над­ле­жал к окру­же­нию Саковичей.

XX генерация от Рюрика

11/9. КН. ИВАН ФЕДО­РО­ВИЧ ШАХО­ВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (* ...., † ....)

дер­жав­ний діяч Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Також нази­вав­ся Іван Шахо­вич-Соло­ми­ре­ць­кий. Похо­див зі впли­во­во­го біло­русь­ко­го роду князів та маг­натів Соло­ми­ре­ць­ких гер­бу Равич. При­близ­но в сере­дині 1470‑х років оже­ни­вся на донь­ці Олек­сандра Чор­то­рийсь­ко­го, одно­го з очіль­ни­ків повстан­ня про­ти вели­ко­го кня­зя Сигиз­мун­да Кейстутовича.

Про саму діяль­ність кня­зя Іва­на відо­мо неба­га­то. Za Kasprem Niesieckim, że ów Iwan Wasylewicz w 1501 r. kierował obroną zamku mścisławskiego i odparł oblężenie wojsk moskiewskich. [22] Обій­мав поса­ду Мсти­славсь­ко­го ста­ро­сти (при­зна­че­но Яном Оль­брах­том або Олек­сан­дром Ягел­лон­чи­ком). Про подаль­шу долю немає відомостей.

O Iwanie wiadomo tylko pośrednio, z akt majątkowych kn. Wasila Iwanowicza Sołomereckiego, namiestnika kiernowskiego, luboszańskiego i w końcu starosty mohylewskiego w latach 1520–1540. W tych aktach mianowany jest on wyłącznie Wasilem Iwanowiczem, zatem dziad jego nie jest źródłowo poświadczony. W następnym pokoleniu syn Wasila, znowu Iwan Wasilewicz (†1582), wspomniany już kasztelan mścisławski, on lub jego ojciec, obaj zasłużeni w obronie Mścisławia kilkakrotnie atakowanego w XVI w. przez Wojska Moskiewskie, stali się pierwowzorem rzekomego Iwana Wasilewicza Sołomereckiego, który miał w 1501 r. odeprzeć najeźdźców spod Mścisławia, co opisali Bartosz Paprocki, Szymon Okolski, Wojciech Wijuk Kojałowicz, a za nimi Kacper Niesiecki1. [23]

∞, КНЖ. [......] ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КА, дочь Олек­сандра Васи­льо­ви­ча Чор­то­рийсь­ко­го. Помер­ла моло­дою. Дети: Васи­лий (1490—1560), намест­ник Моги­лев­ский. Част­ка Лагож­ска­га маёнт­ка з сялом Плеш­чані­цы і част­кай Хар­эц­кай волас­ці на той час усё яшчэ заста­ва­ла­ся ў пажыц­цё­вым кары­стан­ні сяст­ры Сямё­на, кня­гіні Аўдоц­ці Мажай­с­кай. У наступ­ным 1525 г. было дасяг­ну­та пагад­ненне, што ў выпад­ку смер­ці Аўдоц­ці яе маён­так пад­ля­гае пад­зе­лу на тры част­кі. Дзве з іх (з сялом Калод­зезі на Сма­лявіч­чыне) павін­ны былі адыс­ці да кня­зё­вен Чар­та­рый­скіх і іх мужоў, трэцяя ж, з Плеш­чані­ца­мі, мусі­ла дастац­ца інша­му пля­мен­ніку Аўдоц­ці — кня­зю Васі­лю Іва­наві­чу Шахо­ві­чу-Сала­мя­р­эц­ка­му, які быў сынам яе рана памёр­шай сяст­ры. [24] Гэтае пагад­ненне было выка­на­на пас­ля смер­ці Аўдоц­ці Мажай­с­кай, каля 1530 г.

КЖ. ...... ...... СОЛОМЕРЕЦЬКА

Ее суще­ство­ва­ние воз­мож­но с высо­кой долей досто­вер­но­сти и обу­слов­ле­но раз­ме­ще­ни­ем гер­ба Равич в четы­рех­част­ном гер­бе кн. Семе­на (Фри­дри­ха) Гле­бо­ви­ча Прон­ско­го как гер­ба сво­ей пра­баб­ки по отцу. А так как гер­бом Равич сре­ди зна­ти ВКЛ поль­зо­ва­лись толь­ко кня­зья Соло­ме­рец­кие, то веро­ят­но женой кня­зя Юрия Прон­ско­го была княж­на из это­го рода.

∞, КН. ЮРІЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ПРОНСЬ­КИЙ.

XXII генерация от Рюрика

8/6. КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ШАХО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (1510, † 1540)

намест­ник моги­лев­ский. Гнез­до родо­вое, Соло­ме­ре­чи над рекой с тем же самым назва­ни­ем, нахо­ди­ло­ся в пов. мин­ском. С. был сыном Ива­на Васи­лье­ви­ча i доче­ри кня­зя Алек­сандра Васи­лье­ви­ча Чарторыйского.

В 1510 г. полу­чил С. с каз­ны гос­по­дар­ской 20 кop гр. лит. и 14 лок­тей акса­ми­та; это было веро­ят­но воз­на­граж­де­ние за служ­бу на дво­ре гос­по­дар­ском. В 1512 г. высту­пал как дер­жав­ца кер­нов­ский. По отка­зу от этой дер­жа­вы полу­чил 13 VI 1519 от Сигиз­мун­да I раз­ре­ше­ние на выкуп воло­сти любо­шан­ской с рук дво­ря­ни­на коро­лев­ско­го, и одно­вре­мен­но сво­е­го шва­г­ра, Яна Зави­ши. Одна­ко, веро­ят­но не выпол­нил усло­вия тран­зак­ции, пото­му что дер­жа­ва эта ока­за­лась позд­ней в руках Юрия Неми­ро­ви­ча. 16 I 1520 король отдал ему дер­жа­ву – намест­ни­че­ство зам­ка моги­лев­ско­го (над Дне­пром) с воло­стя­ми до живо­та, 21 II пожа­ло­ва­ние полу­чи­ло уточ­не­ние: за одол­же­ную коро­лю сум­му 1500 коп гр. отдал С. на три года Моги­лев с воло­стя­ми, 5 XII 1522 он полу­чил от поль­ско­го коро­ля Сигиз­мун­да I Ста­ро­го под­твер­ди­тель­ный при­ви­лей на пожиз­нен­ное вла­де­ние зам­ком в Моги­ле­ве и Моги­лев­ской воло­стью, полу­чил все дани с этих земель: «денеж­ные, боб­ро­вые, кунич­ные, медо­вые, трак­тир­ные». Тогда же Васи­лий Соло­ме­рец­кий подал про­ше­ние отно­си­тель­но про­дле­ния сро­ка его намест­ни­че­ства, кото­рое было удо­вле­тво­ре­но. С. стал ответ­ствен­ным за обо­ро­ну одно­го из важ­ней­ших зам­ков на восточ­ных рубе­жах Лит­вы, в све­те напря­жен­ной ситу­а­ции в отно­ше­ни­ях с Моск­вой это озна­ча­ло, что Сигиз­мунд I имел ува­же­ние до его орга­ни­за­ци­он­ных талан­тов. Поэто­му С. про­во­дил мно­го вре­ме­ни в зам­ке в Моги­ле­ве, o чем сви­де­тель­ству­ют мно­го­чис­лен­ные доку­мен­ты, в кото­рых он высту­пал как сви­де­тель. Соглас­но пере­пи­си 1528 г. ста­вил со сво­их вла­де­ний 15 коней. У інструк­цыі вяліка­га кня­зя да гет­ма­на ВKЛ аб парад­ку роспус­ка вой­ска зага­д­ва­ла­ся пакі­ну­ць «дела і порохі і кулі» ў Магілё­ве пад нагля­дам В.І. Сала­мя­р­эц­ка­га (1534). Hа наступ­ны год Жыгі­монт Ста­ры зага­даў яму адправі­ць люд­зей на будаўніцтва ўма­ца­ван­няў у Гоме­ле пас­ля ўзяц­ця гора­да вой­ска­мі ВКЛ. Як магілёўскі намес­нік В.І. Сала­мя­р­эц­кі так­са­ма атрым­лі­ваў запра­ш­эн­ні ўдзель­ні­ча­ць у сой­мах. [25] С. трак­то­вал намест­ни­че­ство моги­лев­ское как хоро­шее źródło do уве­ли­че­ния сво­их дохо­дов. В 1536 г. король в отве­те на жало­бу холо­пов писал ему, что­бы он само­воль­но не поды­мал пошлин тор­го­вых в Моги­ле­ве. Как намест­ник моги­лев­ский полу­чал регу­ляр­ные вызо­вы для уча­стия в сей­мах литов­ских, неиз­вест­но одна­ко, како­ва была его актив­ность на этом поприще.

Szereg danych źródłowych pozwala bez wątpliwości stwierdzić, że ów kn. Wasyl Szachowicz oraz kn. Wasyl Iwanowicz Sołomerecki występujący w latach 1512–1540 to ta sama osoba. Pierwszą wskazówką jest to samo imię ojca – Iwan. Drugą, poświadczone sprawowanie przez kn. Wasyla Sołomereckiego funkcji namiestnika luboszańskiego [26], którą sprawował równolegle kn. Wasyl Szach, o czym dowiadujemy się z w wyroku Zygmunta Starego z ok. 1516 r., zawartego w Drugiej Księdze Spraw Sądowych Metryki Litewskiej, gdzie wspomniani są podskarbi ziemski Awram Ezofowicz i namiestnik luboszański kn. Wasil Szachowicz posłani z nieudaną mediacją w sporze pani Chrebtowiczowej z Jurijem Ościkiem [27].

Trzecią wskazówkę, wymagającą szerszego przedstawienia, znajdujemy w aktach kupna sioła Prilepy w pow. mińskim przez metropolitę kijowskiego Josifa [4]. Trzy dokumenty informujące o tej transakcji opublikowała w XIX w. petersburska Komisja Archeograficzna z oryginałów przechowywanych w Archiwum b. Metropolitów Unickich znajdującym się w XIX w. przy Najświętszym Synodzie, obecnie w Rosyjskim Państwowym Archiwum Historycznym w Petersburgu. Pierwszy z tych dokumentów, to wydany w Wilnie 15 IX 1512 r. akt sprzedaży przez kn. Wasyla Iwanowicza Sołomereckiego i jego żonę Annę sioła Prilepy nad Usiażą arcybiskupowi metropolicie kijowskiemu Josifowi prawem wieczystym ze wszystkimi ludźmi i pożytkami, i w granicach w jakich kupił to sioło ojciec Anny, pisarz Iwan Jackowicz Władyka, od kn. Semena Czartoryskiego za 120 kop gr z oddaleniem praw wszystkich krewnych [28]. Drugi akt sprzedaży o podobnej treści wystawił w Nowogródku 21 II 1518 r. Jan Zawisza z żoną Mariną [29], którym za zgodą króla Zygmunta sprzedał metropolicie kijowskiemu Josifowi swoich własnych dziedzicznych ludzi, 10 danników imiennie wymienionych, sioła Prilep z ich ziemiami i wszelkimi pożytkami, z dokładnym opisem granic tego majątku, oraz daniną miodową idącą na cerkiew w Użugościu. Jednocześnie Jan Zawisza oświadczył, że sprzedawane sioło jest własnością dziedziczną jego żony Mariny, które otrzymała w dziale po przodku Dorgim, który miał połowę tego Prilepu, bo druga połowa Prilepu wcześniej należała do Łohojska, „którą już tę połowę ojciec metropolita Josif kupił od kniazia Wasila Szachowicza wieczyście” [30]. «Бо дру­гая поло­ви­на того При­лѣ­па перед тым къ Логоз­ску при­слу­ха­ла, ино вжо тую поло­ви­ну отец мит­ро­пол­литъ Іосифъ купилъ въ кня­зя Васи­лья Шахо­ви­ча вѣч­но». Trzeci dokument to wystawione w Krakowie 7 V 1518 r. potwierdzenie Zygmunta Starego metropolicie Josifowi zakupu sioła Prilepy, gdzie jeszcze raz potwierdzono, że sprzedającymi byli kn. Wasil Iwanowicz Sołomerecki i Jan Zawisza. [31] Dodatkowym potwierdzeniem, że Wasyl Iwanowicz Sołomerecki i Wasyl Szachowicz to ta sama osoba jest cytowany przez N. Sliż testament Hanny Wasilewny Sołomereckiej († 6 VI 1550 r.) żony podskarbiego Iwana Hornostaja, gdzie występuje ona jako Hanna Wasilewna Szachowicza [32].

С. вла­дел име­ни­ем Соло­ме­ре­че, Город­ком Соло­ме­рец­ким (горо­док Сем­ков­ский), Пле­ще­ни­це, Буди­ни­че в пов. мин­ском и Дом­же­ри­чи в пов. оршан­ском. В 1512 про­дал вме­сте с женой поло­ви­ну села При­ле­пы мит­ро­по­ли­ту киев­ско­му Иоси­фу Сол­та­ну. В 1525 купил Оста­шин в пов. нов­го­род­ском. При­об­рел за 400 коп гр. лит. у бур­ми­ст­ра вилен­ско­го Ярмо­лы Сто­ло­ви­ча усадь­бу камен­ную в Виль­но, по сосед­ству с камен­ным домом Оль­брах­та Гаштоль­да. Част­ка Лагож­ска­га маёнт­ка з сялом Плеш­чані­цы і част­кай Хар­эц­кай волас­ці на той час усё яшчэ заста­ва­ла­ся ў пажыц­цё­вым кары­стан­ні сяст­ры Сямё­на, кня­гіні Аўдоц­ці Мажай­с­кай. У наступ­ным 1525 г. было дасяг­ну­та пагад­ненне, што ў выпад­ку смер­ці Аўдоц­ці яе маён­так пад­ля­гае пад­зе­лу на тры част­кі. Дзве з іх (з сялом Калод­зезі на Сма­лявіч­чыне) павін­ны былі адыс­ці да кня­зё­вен Чар­та­рый­скіх і іх мужоў, трэцяя ж, з Плеш­чані­ца­мі, мусі­ла дастац­ца інша­му пля­мен­ніку Аўдоц­ці — кня­зю Васі­лю Іва­наві­чу Шахо­ві­чу-Сала­мя­р­эц­ка­му, які быў сынам яе рана памёр­шай сяст­ры [24]. Гэтае пагад­ненне было выка­на­на пас­ля смер­ці Аўдоц­ці Мажай­с­кай, каля 1530 г.

С. и его жена при­над­ле­жа­ли к груп­пе дари­те­лей Церк­ви пра­во­слав­ной. Цер­ковь и мона­стырь у Ста­ром Соло­ме­ре­че име­ют доволь­но дол­гую исто­рию. Они при­над­ле­жа­ли кня­зьям Соло­ме­рец­ким, кото­рые осно­ва­ли там цер­ковь под назва­ни­ем Свя­то­го Покро­ва і муж­ской мона­стырь. Точ­ная дата осно­ва­ния церк­ви Свя­тыя Пакро­вы и мона­сты­ря в Соло­ме­ре­чах неизвестна,и пер­вый фун­душ­ный доку­мент не най­ден. Томаш Кем­па выска­зал мне­ние, что мона­стырь мог быть осно­ван Васи­ли­ем Ива­но­ви­чем Соло­ме­рец­ким. Самый ран­ний доку­мент – его фун­душ­ная запись (1540 г.), где ука­зы­ва­ет­ся існа­ванне семей­но­го скле­па в церкве, в кото­рой уже были похо­ро­не­ны его роди­те­ли. В. Соло­ме­рец­кий запи­сал церк­ви селян и поже­лал, что­бы далее его опе­ка­ла жена Анна Вла­ды­ка (?–1560 гг.) и сыно­вья Андрей (?–1541 гг.), Иван (?–1582 гг.), Юрий (?–1559 гг.) и Бог­дан (?–1665 гг.). Так­же он пода­рил Еван­ге­лие. В спис­ке доку­мен­тов, кото­рые хра­ни­лись в собра­нии Ген­ри­ха Тату­ры в руко­пис­ном отде­ле Биб­лио­те­ке Ака­де­мии наук СССР адзна­ча­ец­ца пра Еван­гел­ле: «Еван­ге­лие XVI века с длин­ной и инте­рес­ной вклад­ной 1540 г. кня­зя Васи­лия Ива­но­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го, мона­сты­рю Покро­ва Бого­ро­ди­цы во Соло­ме­ри­чах с ука­за­ни­ем на цену руко­пи­си и закля­ти­я­ми». Позд­нее это Еван­ге­лие патра­пі­ла ў Куцеін­скі мона­стырь. Про его было ска­за­но, что оно име­ло очень кра­си­вое оформ­ле­ние. Умер в 1540 г. (перед 8.IX) и похо­ро­нен в церк­ви в Соло­ме­ре­чах. Вме­сте с сыно­вья­ми Ива­ном, Юри­ем и Бог­да­ном его жена Анна под­твер­ди­ла фун­душ этой церк­ви (1558 г.).

∞, перед 1512, АННА ИВА­НОВ­НА ВЛА­ДЫ­КА (?–1560), дочь Ива­на Яско­ви­ча Вла­ды­ки (?–1499 гг.) , писа­ря Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Дети: Мари­на; Бог­дан (д/н–1565), ста­ро­ста рога­чев­ский, пин­ский; Юрий (д/н—1559), ста­ро­ста ошмян­ский в 1549–1550 роках; Андрій (д/н–1541); Федір (д/н–1540), намест­ник мед­ниц­кий; Вла­ди­мир, умер моло­дым; Иван (д/н–1578) и доче­ри Але­на, Мари­на, Бар­ба­ра, Анна.

Лите­ра­ту­ра: Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Sołomerecze, Wysock); Niesiecki; Paprocki; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; – Dovnar-Zapolskij M., Gosudarstvennoe chozjajstvo Velikago Knjažestva Litovskago pri Jagellonach, Kiev 1901 I; Jankowski C., Powiat oszmiański, Pet. 1896 I 28; Jarušević A., Revnitel’ pravoslavija knjaz Konstantin Ivanovič Ostrožskij i pravoslavnaja litovskaja Rus’ v ego vremja, Smolensk 1897; Kolankowski L., Zygmunt August, Lw. 1913; Ljubavskij M., Litovsko-russkij sejm, Moskwa 1900; – Akty Juž. i Zap. Ross., I 147; Akty Zap. Ross., II 7–8, 101–3; Antonovič, Gramoty Velikago Knjažestva Litovskago, Kiev 1868 s. 151; Arch. Sanguszków, III; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I; Lietuvos Metrika, kn. 1 (1), 4 (224), 6 (225), 8 (8), 10 (10), 11 (11), Vilnius 1995–8; Opisanie dokumentov i bumag chranjaščichsja v Moskovskom Archive Ministerstva Justicii, XXI; Russkaja istoričeskaja biblioteka, Pet. 1915 XXXIII; Sbornik materialov Rady V. Kn. Lit.; Smotric’kij M., Na starožitnyj klejnot ich milostej knjažat Solomirickich, w: Ukraïnska poezija. Kinec XVI – počatok XVII St., Wyd. V. P. Kolosova, V. I., Kyïv 1978 s. 165; – Lietuvos Mokslų Akademijos bibliotekos w Wil.: F. 21, nr 1210.].

КЖ. АННА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА ШАХО­ВИЧ СОЛО­МИ­РЕЦ­КАЯ (1530,1538)

∞, КН. ГРИ­ГО­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ОДИН­ЦЕ­ВИЧ БАГ­РИ­НОВ­СКИЙ (* око­ло 1490, умер в 1559)

XXIII генерация от Рюрика

9/7. КН. АНДРЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (†1541)

Андрей Васілевіч Сала­мя­р­эц­кі ажаніў­ся ў 1540 г. на ўда­ве Мацвея Мікі­ці­ча — Тамі­ле Міха­лаўне Мсціслаўс­кай. Андр­эй памёр на наступ­ны год. Тамі­ла перай­ш­ла ў каталі­цызм і вый­ш­ла за гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка (1482 г.) Яна Забяр­эзін­ска­га (?—1544 гг.). Ад імя сва­ёй жон­кі А.Саламярэцкі скард­зіў­ся на край­ча­га ВиЛ Гры­го­рыя Гры­го­раві­ча Осціка з‑за пазы­кі. Апош­ні па-зычыў у Тамі­лы 500 коп літоўскік­гро­шаў, а пас­ля яшчэ 200 і не вяр­нуў у тэр­мін. Y адказ край­чы ВКЛ рас­па­вёў, што кацеў адда­ць ёй доўг, але толь­кі част­ку, а яна адмо­віла­ся яе пры­ма­ць. Гро­шы былі вер­ну­тыя праз год пас­ля вызна­ча­на­га тэр­мі­ну. Калі вяр­таў 200 коп праз свай­го слу­ж­эб­ніка, то апош­ня­га збілі каля варот маёнт­ка Т. Мсціслаўс­кай. 3 ім быў яе слу­ж­эб­нік, які, на дум­ку Г.Г.Осціка, паві­нен быў веда­ць куды пад­зелі­ся грошы23. Андр­эй памёр на наступ­ны год без нашчад­каў. Тамі­ла пры­ня­ла каталіц­кую веру і вый­ш­ла за гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка (1482) Яна Забяр­эзін­ска­га (7–1544). [33]

∞, КНЖ. ТАМІ­ЛА МІХАЙ­ЛІВ­НА МСЦІСЛАЎСКАЯ (†1555), д. кня­зя Міхаі­ла Мсціслаўскага.

10/7. КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (1552, †1578)

молод­ший син Васи­ля Соло­ми­ре­ць­ко­го, наміс­ни­ка Моги­льовсь­ко­го та Ган­ни Вла­ди­ки. Ста­ро­ста Пин­ский (?-1552), намест­ник Глу­с­кий и Дубо­шен­ский (1554—1555), Глу­с­кий и Дубо­шен­ский (1555—1556), ста­ро­ста Мсти­слав­ский и Радом­ский с 1558, пер­шы каш­та­лян мсціслаўскі з 1566, знач­ний дер­жав­ний діяч Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го та Речі Поспо­ли­тої. Зас­нов­ник молод­шої лінії роду Соло­ми­ре­ць­ких. Похо­див з біло­русь­ко­го маг­натсь­ко­го роду Соло­ми­ре­ць­ких гер­бу Равич. Про дату народ­жен­ня нічо­го невідомо.

Зав­дя­ки бать­ківсь­ко­му впли­ву роз­по­чав дер­жав­ну кар’є­ру. У 1541 році при­зна­чаєть­ся дер­жав­цем (наміс­ни­ком) Айнсь­кої воло­сті (сучасне м. Гай­на). Через декіль­ка років при­зна­чаєть­ся пінсь­ким ста­ро­стою. 1544 року мати пода­ру­ва­ла Іва­но­ві свій маєток Ста­рий Сем­кав. У 1552 році посту­паєть­ся поса­дою дер­жав­ця Айнсь­ко­го на користь стар­шо­го бра­та Бог­да­на. Поса­ду ста­ро­сти пінсь­ко­го пере­дав Ход­ке­ви­чу. Невдо­взі разом з бра­том Бог­да­ном досяг­ли уго­ди з іншим бра­том Юрієм щодо від­мо­ви остан­ньо­го від мам­чи­ної спад­щи­ни. За це йому було пода­ро­ва­но маєток Гаголіци.

У 1554 році при­зна­чаєть­ся наміс­ни­ком Глусь­ким і Дубо­шенсь­ким. Остан­ню замі­нив на Биховсь­ку. У 1556 році король Сигіз­мунд Август забрав у ньо­го Глусь­ке наміс­ниц­тво. У 1558 році стає ста­ро­стою Мсти­славсь­ким і Радомсь­ким. На цих поса­дах спри­яв пра­во­слав­ній церкві, зве­ден­ню храмів.
У 1566 році стає пер­шим каш­те­ля­ном Мсти­славсь­ким. У 1567 році при­зна­ча­ють королівсь­ким рот­містром. Взим­ку 1568/1569 три­мав загін у 200 верш­ни­ків, отри­му­ю­чи на них «запла­ту» з скарб­ни­ці Речі Поспо­ли­тої. У 1569 році піс­ля дея­ко­го коли­ван­ня під­т­ри­мав Люб­лінсь­ку унію, якою було утво­ре­но Річ Поспо­ли­ту. Помер у 1578 році у Мстиславі.

П е ч а т к а від 1572 р. кн. Іва­на Васи­льо­ви­ча Соло­ми­ре­ць­ко­го (1540–1578): В полі печат­ки баро­ко­вий щит, на яко­му вед­мідь, на яко­му сидить пан­на під коро­ною; над щитом шолом, нав­ко­ло щита намет (герб Рава); зго­ри літе­ри: • I • V • S •. круг­ла, роз­мір 26 мм. Джерела: AGAD, Perg. 8675. 1572 р.

Карье­ра пуб­лич­ную начал как дво­ря­нин на дво­ре гос­по­дар­ском. Был им уже в 1538 г.. В мае 1558 полу­чил ста­ро­ства мсти­слав­ское и радом­ское. С это­го момен­та, в свя­зи с начав­шей­ся в то вре­мя вой­ной ВКЛ с Моск­вой, брал уча­стие в орга­ни­за­ции обо­ро­ны Лит­вы. Про­во­дил за посред­ни­че­ством сво­их людей раз­ве­ды­ва­тель­ную дея­тель­ность на тер­ри­то­рии мос­ков­ско­го госу­дар­ства. В нача­ле 1562 инфор­ми­ро­вал Сигиз­мун­да Авгу­ста o боль­шой кон­цен­тра­ции войск мос­ков­ских в Смо­лен­ске. Во вре­мя сей­ма вилен­ско­го 1566 г. полу­чил (16 III) ново­со­здан­ную долж­ность каш­те­ля­на мсти­слав­ско­го, zatrzymując posiadane dotychczas starostwa. W październiku 1566, во вре­мя под­го­тов­ки к войне с Моск­вой, Сигиз­мунд Август нака­зал С‑ому, что­бы nie opuszczał zamku w Mścisławiu oraz by uszczelnił granicę. В нача­ле 1569 zwrócił się S. do króla o przekazanie zaległego żołdu dla załogi zamku w Mścisławiu; pod rozkazami S‑ego pozostawało tam wówczas 400 drabów oraz dodatkowo 200 jazdy. Były więc to poważne siły. Король при­ка­зал natychmiast swemu под­скар­бию выпла­тить żołd, a S‑emu polecił, by miał baczenie na ruchy wojsk moskiewskich. Rychło po zawarciu trzyletniego rozejmu z Iwanem Groźnym siły stacjonujące w Mścisławiu poważnie zredukowano. В мае 1572 S. сооб­щал Zygmuntowi Augustowi инфор­ма­цию o при­го­тов­ле­ни­ях хана крым­ско­го Девлет Гирея к ата­ке на Моск­ву, кото­рая и прав­да про­изо­шла в lipcu t.r.

По смер­ти Сигиз­мун­да Авгу­ста, брал уча­стие в 1573 г. в элек­ции Ген­ри­ха Валуа. В авгу­сте 1575 участ­во­вал в съез­де сена­то­ров литов­ских в Виль­но, где дис­ку­ти­ро­вал о теме угро­зы ВКЛ и Ливо­нии со сто­ро­ны Моск­вы. В дру­гих съез­дах сена­то­ров литов­ских в это вре­мя не брал уча­стие. Во 2. пол. 1575 и в след. г. prowadził bowiem działania wywiadowcze i organizował obronę przeciw Moskwie. W czerwcu 1576 zawiadomił Stefana Batorego o znacznej koncentracji wojsk moskiewskich przy granicy z W. Ks. Lit., w związku z czym w lipcu 1576 król nakazał mu, by przygotowywał się do wojny, ale nie prowokował żadnych starć na granicy. Jednocześnie polecił hetmanowi polnemu lit. Krzysztofowi Radziwiłłowi, by przekazał dodatkowo pod komendę S‑ego do zamku w Mścisławiu 100-konną rotę. W styczniu 1577 Stefan Batory znów pisał do S‑ego i innych pogranicznych starostów na wschodzie, by nie dali się sprowokować stronie moskiewskiej do niepotrzebnych incydentów granicznych.

S. był właścicielem Sołomerecz, Gródka Sołomereckiego (Siemkowskiego), Pleszczenicz w pow. mińskim oraz Ostaszyna w woj. nowogródzkim. Po śmierci pierwszej żony procesował się przez kilka lat o wiano z jej ojcem Pawłem Sapiehą. Proces ten prawdopodobnie przegrał i musiał oddać Sapieże 1000 kop gr. lit. Druga żona wniosła S‑emu majątek Kelmy z włością Dobikinty na Żmudzi. S. starał się powiększyć swoje posiadłości o dobra leżące wokół Sołomerecz i Gródka. Rozpoczął skupowanie rozległego majątku Siemków od kolejnych przedstawicieli rodziny Rekuciów. W r. 1541 otrzymał od Zygmunta Augusta dzierżawę aińską, która pozostawała w jego ręku do r. 1552, kiedy to przejął ją młodszy brat S‑ego Bohdan. W zamian S. dostał dzierżawy: hłuską i doboszeńską. W r. 1555 zamienił dzierżawę doboszeńską na bychowską. W r. 1556 Zygmunt August odebrał S‑emu jego obie włości hospodarskie, prawdopodobnie w związku z obietnicą nadania dochodowych starostw mścisławskiego i radomlskiego (1558), które w r. 1566 przynosiły 573 kop gr. lit. rocznego dochodu, nie licząc dodatkowych intrat w naturze. We wrześniu 1576 wdał się S. w zatarg z władzami miejskimi Mińska, co wiązało się zapewne z konfliktem o włość krupecką. Spór ten zakończył się już po jego śmierci.

S. był wyznawcą prawosławia; informacje H. Merczynga (oparte na liście sporządzonej w r. 1569 na potrzeby Habsburgów), jakoby był ewangelikiem, nie znajdują żadnego uzasadnienia w źródłach. Pozostawał w bliskich kontaktach z wyższymi hierarchami prawosławnymi w Rzpltej (m.in. z metropolitą kijowskim Makarym II). Dbał o rozwój Cerkwi prawosławnej na wschodnich terenach W. Ks. Lit., zarówno w swoich prywatnych dobrach, jak i na obszarze podlegającym jego jurysdykcji. Kilkakrotnie obdarował monaster w Sołomereczach nowymi hojnymi nadaniami. Zapisał m.in. na jego rzecz sioła Borowlany i Bondacze. Ostatnie wzmianki źródłowe dotyczące S‑ego pochodzą z 1. poł. 1577 r. W styczniu 1579 najpewniej już nie żył, ponieważ król Stefan Batory kierował swoją gramotę do sprawcy (tymczasowego administratora) star. mścisławskiego. Śmierć S‑ego musiała więc nastąpić niedługo przedtem, zapewne w r. 1578; został pochowany w cerkwi Pokrowskiej przy sołomereckim monasterze.

S. dwukrotnie wchodził w związki małżeńskie. Pierwsza żona Bohdana Sapieżanka (zm. 1550), córka marszałka hospodarskiego Pawła Sapiehy (zob.), nie dała mu potomków. W końcu 1550 poślubił Annę Hlebowiczównę (zm. krótko po 1586), córkę woj. wileńskiego Jana (zob.), z którą miał syna Bohdana (zob.) oraz córki: Marynę (zm. po 1593), żonę łowczego lit. Jana Naruszewicza (zob.), i Barbarę (zm. po 1587), zamężną za 1.v. Konstantym Chodkiewiczem, 2.v. woj. połockim Stanisławem Dowojną (zob.). Barbara już po śmierci drugiego męża (zm. 1573) zasłynęła z pieniactwa i awanturnictwa, szczególnie w województwach brzeskim lit. i nowogródzkim, gdzie leżała większość dóbr, które zostawił jej Dowojna.

Пер­шы раз Іван Сала­мя­р­эц­кі ажаніў­ся з Баг­да­най, дач­кой гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка Паў­ла Іва­наві­ча Сапе­гі (7–1579) і Але­ны Галь­шан­с­кай (?- да 1557). Ж’он­ка пакод­зі­ла з пра­васлаў­най сям’і. Яе баць­ка Павел Іва­навіч даваў аквя­ра­ван­ні на цэрквы50. Яна памер­ла да 1550 г., не пакі­нуў­шы нашчад­каў. Яе баць­ка суд­зіў­ся з Іва­нам за тое, што ён не аддаў яму яе пасаг (500 коп літоўскік гро­шаў), руко­мыя рэчы на тую ж суму і 1000 коп вена, запі­са­на­га ёй Іва­нам на сваім маёнт­ку. Hа раз­біраль­ніцтва спра­вы Сала­мя­р­эц­кі не з’явіў­ся (1553)51. Баць­ка жон­кі меў пра­ва патра­ба­ва­ць вяр­тан­ня паса­гу ў сям’ю, бо яна не скла­ла тэс­та­мент перад смер­цю, дзе было б ука­за­на, што пасаг дару­ец­ца мужу. Раш­энне маг­ло быць пры­ня­та на кары­с­ць П.Сапегі.

Іван Сала­мя­р­эц­кі ўзяў дру­гую жон­ку з сям’і вілен­ска­га ваяво­ды (1542), канц­ле­ра ВКЛ (1546) Яна Гля­бо­ві­ча і Ган­ны Стані­сла­ваў­ны Бар­та­ш­э­віч — Ган­ну. Яна мела яшчэ 4 сяст­ры: Соф’ю, Альж­бе­ту, Хры­с­ці­ну, Ядві­гу. Вясел­ле адбы­ло­ся ў 1551 г. Разам са сваі­мі сёст­ра­мі яна ўдзель­ні­ча­ла ў пра­ц­э­се супра­ць сва­ёй мача­кі Ган­ны Фёда­раў­ны Заслаўс­кай аб спад­чыне баць­кі і маці ў Жамойці52. Ган­на Гля­бо­віч запі­са­ла Іва­ну Сала­мя­р­эц­ка­му 1/3 мацяры­стых маё­мас­цяў (двор Кел­мы з кас­цё­лам, з волас­цю Даб­ікін­с­кай і з возе­рам, палац Панір­скі, дамы ў Віль­ні і Коўне, увесь пасаг (1552)). Разам з жон­кай Іван удзель­ні­чаў у пад­зе­ле маё­мас­ці паміж сёст­ра­мі, якая заста­ла­ся пас­ля іх дзе­да Стані­сла­ва Бар­та­ш­э­ві­ча. Ён пазы­чыў у Ган­ны 2492 коп літоўскіх гро­шаў на дзвюк част­ках маёнт­каў Сала­мя­р­эч і Гара­док, Гогалі­ца, Аста­шы­на, Плеш­чані­цы (1555). Гэта звы­чай­ная сіту­а­цыя, калі маё­мас­ныя спра­вы паміж мужам і жон­кай фік­са­валі­ся ў даку­мен­та. Такім чынам імкнулі­ся аба­рані­ць пра­вы на маё­мас­ць і паз­бег­ну­ць спр­эч­нык пад­зе­лаў маё­мас­ці і судо­вых разбіральніцтваў.

14 чэрве­ня 1555 г. зафік­са­ва­на скар­га Ган­ны на намес­ніка жамойц­ка­га біску­па за наезд на яе маён­так Гогалі­цы і збіц­цё пад­да­ны~. Праз свай­го ўмацаванага53 Іва­на Сол­та­наві­ча яна скард­зіла­ся на род­на­га бра­та жамойц­ка­га біску­па Венц­ла­ва Вер­біц­ка­га Юрыя (1558). Пас­ля смер­ці біску­па ён стаў яго спад­ка­ем­цам і адпа­вед­на пачаў патра­ба­ва­ць яго даў­гі. Іван Сала­мя­р­эц­кі пазы­чыў у Венц­ла­ва 280 коп літоўскік гро­шаў на 1/5 маёнт­ка Касу­та, якім вало­да­ла яго жон­ка разам з 4 сёст­ра­мі. Сала­мя­р­эц­кія не вяр­талі пазы­ку, таму Юры Вяр­біц­кі «рабіў шко­ды» гэтай част­цы маёнт­ка. Суд пры­няў раш­энне: гро­шы выпла­ці­ць Вяр­біц­ка­му, а Сала­мя­р­эц­кім пакі­ну­ць іx част­ку ў маёнт­ку Касу­та. Юры Вяр­біц­кі патра­ба­ваў яшчэ 100 коп літоўскіХ гро­шаў, пазы­ча­нык на гэтык част­как раней (1558), але Сала­мя­р­эц­кія адмаў­ля­лі­ся выпла­ці­ць доўг. Ган­на адда­ла ў заста­ву Еве Бар­ку­ла­баўне Сала­мя­р­эц­кі Гара­док з мяст­эч­кам, зам­кам, вёс­ка­мі Hялі­давічы, Заба­лоц­це, Сялю­ты (1583). Праз тры гады яна пера­да­ла гэтую маё­мас­ць сыну Баг­да­ну. [34] Ган­на пера­жы­ла свай­го мужа Іва­на Сала­мя­р­эц­ка­га. Свой тэс­та­мент яна напі­са­ла 24 кра­савіка 1593 г. Амаль уся яе маё­мас­ць перай­ш­ла сыну Баг­да­ну. У 1595 г. ён пада­ра­ваў сваім сёст­рам па част­цы маёнт­ка Цітаў­ля­ны ў Берас­цей­скім ваявод­стве. [35]

Нашчад­кі В.І. Сала­мя­р­эц­ка­га не пакі­далі без ува­гі царк­ву і мана­стыр. Яго сын Іван пра­ця­г­ваў сямей­ныя тра­ды­цыі па пад­т­рым­цы пра­васлаўя. Ён меў кан­так­ты з выш­эй­шы­мі іерар­ха­мі пра­васлаўя ў Рэчы Пас­палітай, кла­па­ціў­ся аб развіц­ці пра­васлаў­най царк­вы ў сваіх маёнт­ках і на ўсход­няй тэры­то­рыі ВКЛ. Некаль­кі разоў мціслаўскі каш­та­лян запі­сваў фун­ду­шы Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру [36]. Іван Васі­льевіч Сала­мя­р­эц­кі пера­даў Пакроўс­кай царкве сяло Бон­да­чы ў маёнт­ку Бараў­ля­ны Мен­ска­га паве­та, якое купіў у 1575 г. у кіеўска­га пад­ка­мо­рыя Дзміт­рыя Ску­мі­на Тыш­кеві­ча (1576 г.) [36]. Даку­мент пац­вяр­джае інфар­ма­цыю пра мес­ца паха­ван­ня прод­каў і баць­коў І.В. Сала­мя­р­эц­ка­га. Аўтар жадаў, каб яго з дру­гой жон­кай паха­валі там, што і было зроб­ле­на пас­ля іх смер­ці. Урад­нік Сала­мя­р­эц­ка­га Гарад­ка Ян Кра­еўскі пера­даў сяло ігу­ме­ну Мака­рыю Сілі­чу і яго намес­ніку Ігна­цію Іва­шан­ц­э­ві­чу ў жніўні 1756 г. (гл. дад­а­так) [37]. Кры­ні­ца ўтрым­лі­вае звест­кі пра 7 чала­век, якія былі аддад­зе­ны на служ­бу ў мана­стыр, іх імё­ны і про­звіш­чы. Былі апі­са­ны іх павін­на­сці: «цяг­лая служ­ба – па капе гро­шай, а з дрэ­ва борт­на­га – па пуду мёду і куні­цы дзя­вочыя» (пад­а­так, які выпла­ч­ваў­ся пад­да­ны­мі, калі яны выда­валі замуж сваіх дачок) [38], а так­са­ма выкон­ва­ць «уся­ля­кую пра­цу ў Бараў­ляне». Даку­мент зама­ца­ва­ны пячат­кай Іва­на Сала­мя­р­эц­ка­га з выя­вай гер­бу Равіч, на якім лацін­скія літа­ры ўвер­се I[wan] S[ołomerecki] – Іван Сала­мя­р­эц­кі, ніж­эй – K[asztelan] M[scisławski] – каш­та­лян мсцілаўскі. Паз­ней даку­мент быў падад­зе­ны для пера­ак­ты­ка­цыі мана­хам Куцеін­ска­га кля­шта­ру ў аршан­скія грод­скія кні­гі 13 верас­ня 1758 г. [39].

Умер Иван в 1578 г. В сен­тяб­ре Анна Гле­бо­ви­чев­на в пись­ме к доче­ри Бар­ба­ре писа­ла с сожа­ле­ни­ем о ее отсут­ствии на похо­ро­нах отца по при­чине пло­хо­го состо­я­ния здо­ро­вья. Бар­ба­ра была вынуж­де­на повер­нуть домой с сере­ди­ны доро­ги[40].

Анна Соло­ме­рец­кая напи­са­ла свой заве­ща­ние в Соло­ме­рец­ком Город­ке 27 апре­ля 1593 г. В Мен­ском грод­ском суде оно было запи­са­но 1 мая это­го же года. При­чи­ной для состав­ле­ния доку­мен­та послед­ней воли ста­ла тяже­лая болезнь. Свою душу Анна пору­ча­ла Богу и св. Тро­и­цы. Сына Бог­да­на она про­си­ла похо­ро­нить ее тело в крип­те Соло­ме­рец­кой церк­ви, где нахо­ди­лось тело ее мужа. В доку­мен­те отме­ча­лось, что Бог­дан почти­тель­но отно­сил­ся к ней, помо­гал после смер­ти мужа в реше­нии все­воз­мож­ных дел, запла­тил за нее дол­ги в раз­ме­ре 15 000 коп литов­ских гро­шей. Он полу­чил ее име­ние Кель­мы, вена – 2492 копы литов­ских гро­шей, кото­рые муж запи­сал на 1/3 сво­их вла­де­ний и дви­жи­мое иму­ще­ство, име­ние Сем­ко­во в Мен­ском пове­те, име­ние и двор Буй­ни­чи в Оршан­ском пове­те, двор Косо­во, сёлы Лед­не­ви­чи и Оболь в Витеб­ском вое­вод­стве. А. Соло­ме­рец­кая пода­ри­ла сыну Бог­да­ну дви­жи­мое иму­ще­ство, кото­рые запи­сал ей муж в сво­ем заве­ща­нии (1586), и име­ние Кель­мы в 1586 г.[41] Обыч­но, иму­ще­ство мате­ри дели­лось поров­ну меж­ду все­ми детьми. Одна­ко в дан­ном слу­чае доче­ри не полу­чи­ли ниче­го даже перст­ня, что доволь­но ред­кое явле­ние. Воз­мож­но, это было сде­ла­но рань­ше. В доку­мен­те А. Соло­ме­рец­кая апел­ли­ро­ва­ла к Ста­ту­ту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где запи­са­но, что при­об­ре­тен­ное иму­ще­ство лицо может пода­рить, кому захо­чет. Из пере­чис­лен­ных вла­де­ний толь­ко Кель­мы были мате­рин­ским иму­ще­ством. В дан­ном слу­чае отме­ча­ет­ся нару­ше­ние зако­но­да­тель­ства. При обра­ще­нии в суд сест­ры име­ли воз­мож­ность выиг­рать про­цесс. Дошло ли до это­го неиз­вест­но, но в 1595 г. Бог­дан пода­рил сво­им сест­рам по части име­ния Титов­ля­ны в Бере­стей­ском вое­вод­стве[42].

∞, 1‑я, БОГ­ДА­НА ПАВ­ЛОВ­НА САПЕ­ГА (†1550), донь­ка Пав­ла Іва­но­ви­ча Сапе­ги, гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка, дітей не було;

∞, 2‑я, ГАН­НА ЯНОВ­НА ГЛЕ­БО­ВИЧ (1593), донь­ка Яна Гле­бо­ви­ча, канц­ле­ра Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го і Ган­ны Стані­сла­ваў­ны Баткашэвіч.

Дети: Бог­дан (д/​н‑1602), ста­ро­ста Кри­чевсь­кий; Бар­ба­ра, Марина.

[Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Siemków, Sołomerecze); Niesiecki; Paprocki; Merczyng H., Zbory i senatorowie, II 259, 263; Sapiehowie, I 125, 139; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Dovnar-Zapolskij M., Gosudarstvennoe chozjajstvo Velikago Knjažestva Litovskago pri Jagellonach, Kiev 1901 I; Kolankowski L., Zygmunt August, Lw. 1913; Kotarski H., Wojsko polsko-litewskie podczas wojny inflanckiej 1576–1582, Studia i Mater. do Hist. Wojsk. T. 16: 1970 cz. 1 z. 2 s. 110; Lappo I.I., Litovskij statut 1588 goda, Kaunas 1934 I 330–2; tenże, Velikoe Knjažestvo Litovskoe za vremja ot zaključenija Ljublinskoj unii do smerti Stefana Batorija (1569–1586), Pet. 1901; Ljubavskij M., Litovsko-russkij sejm, Moskva 1900; Maksimejko N. A., Sejmy litovsko-russkogo gosudarstva do Ljublinskoj unii 1569 g., Charkov 1902; Pičeta V. I., Agrarnaja reforma Zigizmunda Augusta v litovsko-russkom gosudarstve, Moskva 1958 s. 496; – Acta Hist., XI 40; Akty Vil. Archeogr. Kom., XXXIII; Akty Zap. Ross. II 97, III 97, 106–7, 191, 206–7, 240, 299; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I 44–5; Arch. Sanguszków, VII; Belorusskij archiv drevnich gramot, Izd. I. Grigorovič, Moskva 1824 I 19–20; Lietuvos Metrika, kn. 7(564), Vilnius 1996; Mal’cev A.N., Barkulabovskaja letopis, „Archeografičeskij ežegodnik” 1960, Moskva 1962 s. 314; Noailles E., Henri de Valois et la Pologne, Paris 1867 III 414; Opis dokumentov Vilenskago Centralnogo Archiva drevnich aktovych knig, I; Pamiętnik Teodora Jewłaszewskiego, nowogródzkiego podsędka 1546–1604, Wyd. T. Lubomirski, W. 1860 s. 29; Rukopisnoe otdelenie Vilenskoj publičnoj biblioteki, Vil’na 1871 I; Sbornik materialov Rady V. Kn. Lit.; Script. Rer. Pol., I 154; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. V, nr 17959 s. 271–275; Lietuvos Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos rankraštynas w Wil: F. 21 nr 1211, 1213.].

51 1ГАБ у Мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 93.
52 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. ~. 496.
53 умацаваны—асоба, якая выкон­ва­ла функ­цыі адва­ка­та, прад­стаў­ля­ла інтар­э­сы шлях­ты ў судах ВКЛ.

11/7. КН. ФЕДОР ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (? — каля 1540)

ста­ро­ста медніцкі.

12/7. КН. БОГ­ДАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (? — 1565)

аін­скі дзяр­жаў­ця (1555) і рага­чоўскі ста­рас­та (1560). Жыгі­монт Аўгуст звяр­таў­ся да яго як да рага­чоўска­га дзяр­жаў­цы ў 1562 г. Ён быў аба­вя­за­ны пера­да­ць у вало­данне пуш­ка­ру Мсціслаўска­га зам­ку Логві­ну Гры­ко­ві­чу двор, пляц з ага­ро­дам у Мсці­сла­ве. Y дру­гім ліс­це паве­дам­ля­ла­ся, што Лар­ка Дзмітравіч разам з бра­та­мі прасіў пакі­ну­ць ім зям­лю Яноўш­чы­ну і дом з пля­цам у Рага­чо­ве, які­мі вало­даў памер­лы іx айчым Васіль Шуміка. Вялікі князь пры­няў ста­ноў­чае раш­энне, уліч­ва­ю­чы так­са­ма прось­бу рага­чоўска­га дзяржаўцы110. На Баг­да­на падаў скар­гу Жыгі­мон­ту Аўгу­сту пін­скі і тураўскі ўла­ды­ка (1563). 3 маёнт­ка Рычаў Б.Саламярэцкі забраў люд­зей, запі­са­нык яго баць­ка­мі на царк­ву Yспен­ня Св.Прачыстай у Тура­ве, чым пры­чы­ніў ёй шко­ды. Жыгі­монт Аўгуст сва­ёй ула­дай заба­раніў шкод­зі­ць царкве. Яго жон­кай была Фядо­ра Юр’еў­на Галь­шан­ская († каля 1576). Гэта дало яму пра­ва ўдзель­ні­ча­ць у пад­зе­ле маё­мас­ці Галь­шан­скік і атры­ма­ць трэц­юю част­ку на Дуб­ро­ві­цы і Высоц­ку (Пін­скі пав.), Шэшо­лы (Вілен­скі пав.), Кро­шты, Боль­нікі (1558). Праз тры гады Баг­дан і Фядо­ра падалі скар­гу на Алі­за­ра Керд­зея і яго жон­ку Ган­ну Галь­шан­скую. Апош­нія абві­на­ва­ч­валі­ся ў тым, што не аддалі част­ку дако­даў з Дуб­ро­віц, Высоц­ка і Рыча­ва. У 1564 г. Баг­дан браў удзел ў вайне з Мас­квой [43].

∞, КЖ. ФЯДО­РА ГАЛЬ­ШАН­СКАЯ (? — каля 1576), д. кня­зя Юрыя Гальшанскага-Дубровіцкага.

13/7. КН. ЮРИЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (? — 1559)

ста­ро­ста ашмян­скі ў 1549—1550 быў ашмян­скім дзяр­жаў­цай з 1549 г. па 1550 г. Ён ажаніў­ся на дач­цы Сямё­на Баг­да­но­ві­ча Адзін­ц­э­ві­ча і Настас­сі Іва­наў­ны Сан­гуш­кі — Ганне. У 1555 г. ён меў пра­ц­эс з сва­ёй цеш­чай. Калі яго не было ў маёнт­ку Плеш­чы­ні­цы, яна пры­еха­ла туды і забра­ла сваю дач­ку разам з рэча­мі. Юрый адмо­віў­ся ад сва­ёй долі ў пад­зе­ле маёнт­каў маці. За гэта бра­ты Іван і Баг­дан аддалі яму маён­так Гаголі­цы (пас­ля яго смер­ці маён­так вяр­нуў­ся да маці, а яна пада­ра­ва­ла яго дач­цы Бар­ба­ры). Памёр ён у 1559 г.

Юрый Васі­льевіч (?-1559) быў ашмян­скім дзяр­жаў­цам з 1549 па 1550 г. Жон­ка гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка (1521–1551) Васі­ля Андр­эеві­ча Палубін­ска­га (7–1551) [44] Соф’я Паўлаў­на пада­ла скар­гу на яго за невяр­танне доў­гу ў 20 коп літоўскіх гро­шаў (1546). Юрый ажаніў­ся з Ган­най, дач­кой гас­па­дар­ска­га два­рані­на, гарад­зен­ска­га гарад­ні­ча­га, люба­шан­ска­га дзяр­жаў­цы Сямё­на Баг­да­наві­ча Адзін­ц­э­ві­ча (7–1566) [45] і Настас­сі Мінай­лаў­ны Сан­гуш­кі. Яна была кня­гі­няй па баць­коўс­кай і мацярын­с­кай лініям. Абод­ва пра­васлаў­ныя роды былі ста­ра­жыт­ныя і ўплы­во­выя. Адзін­ц­э­вічы мелі вало­дан­ні на ўскод­зе ВКЛ. Так, Сямён Баг­да­навіч атры­маў пац­вяр­дж­энне на маё­мас­ць у Полац­кім ваявод­стве (1506). [46] Сан­гуш­кі зай­малі важ­ныя пазі­цыі сярод пра­васлаў­ных родаў. На жаль, гэты шлюб быў бязд­зет­ным. У 1555 г. Юрый меў судо­вы пра­ц­эс са сва­ёй цеш­чай. Калі яго не было ў маёнт­ку Плеш­чані­цы, яна пры­ека­ла туды і забра­ла сваю дач­ку разам з рэча­мі. Он адмо­віў­ся ад сва­ёй долі пры пад­зе­ле маёнт­каў маці. 3а гэта бра­ты Іван і Баг­дан аддалі яму маён­так Гогалі­цы. Пас­ля яго смер­ці маён­так вяр­нуў­ся да маці, а яна пада­ра­ва­ла яго дач­цы Бар­ба­ры. За 1600 г. у кні­зе Мен­ска­га грод­ска­га суда змеш­ча­на паве­дам­ленне воз­на­га пра дастаўку поз­вы ў суд Баг­да­ну Іва­наві­чу і Іва­ну Баг­да­наві­чу Сала­мя­р­эц­кім. Скард­зіла­ся мсціслаўская ваявод­зі­на і ашмян­ская ста­рос­ці­на Гальш­ка Гля­бо­ві­чаў­на аб невяр­тан­ні пазы­кі ікд­зяд­зь­кам Юры­ем Сала­мя­р­эц­кім у суме 2100 коп літоўскік­гро­шаў, запі­са­нык на Плеш­чані­ца~. 3 іx 1000 коп ён запі­саў на вена жон­цы Ганне за ўне­се­ны пасаг, 1000 — пазы­чыў у яе, а 100 — у цеш­чы. Пас­ля яго смер­ці пля­мен­нікі павін­ны былі адда­ць доўг. Y гэты ж год Г.Глябовічаўна атры­ма­ла позву ад І.Б.Саламярэцкага. [47]

∞, КН. АННА АДЗІН­Ц­Э­ВІЧ, д. кня­зя Сямё­на Федо­ро­ви­ча Адзінцэвіча.

—/7. КЖ. АЛЕ­НА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ († 1529/1530)

замуж за сына Юрыя Янаві­ча Забяр­эзін­ска­га, гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка і ашмян­ска­га дзяр­жаў­цу (1522 г.) Міка­лая (?—1526 гг.). Але­на памер­ла ў 1529 ці 1530 годдзе, пакі­нуў­шы даў­гі, а малых дзя­цей — сіротамі.

Васіль Іва­навіч выдаў Але­ну (?-1529) замуж за гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка і ашмян­ска­га дзяр­жаў­цу Міка­лая (7–1526), сына Юрыя Янаві­ча Забяр­эзін­ска­га. Пра гэты шлюб В.І.Саламярэцкі дамаў­ляў­ся з Юры­ем Забяр­эзін­скім. [48] Прад­стаўнікі гэта­га роду ўжо даў­но пры­ня­лі каталі­цызм. М.Ю.Забярэзінскі атры­маў пры­вілей на застаў­ное тры­манне два­ра Ашмя­ны ў Вілен­скім пав. ад Яна Янаві­ча Забяр­эзін­ска­га за даў­гі (1522), а наступ­ны пры­вілей у 1524 г. — на ўтры­манне Дар­суніш­ска­га два­ра ў Ашмян­скім пав. ад вілен­ска­га ваяво­ды Аль­бр­эк­та Гаштоль­да. [49] Але­на скард­зіла­ся на пад­ча­ша­га ВКЛ Яна Міка­ла­еві­ча Рад­зівілаві­ча за гвал­тоў­ны наезд на пуш­чу пры яе два­ры Кры­віц­кім, дзе «част­ку ласей пабіў, а част­ку забраў, люд­зей збіў і параніў, руч­ні­цы, рага­ці­ны і сеці забраў» (1525). Я.М.Радзівілавіч абві­на­ва­ціў яе ў тым жа зла­чын­стве. Пад­ча­ша­му ВКЛ было зага­да­на аба­ра­ня­ць пуш­чу ад Але­ны. Пад­час пра­ц­э­су высвет­ліла­ся, што яна мар­коўскую зем­лю і мяс­цо­вык люд­зей тры­ма­ла без дані­ны, таму ёй было зага­да­на выпла­ці­ць гро­шы пад зару­каю 3000 коп літоўскік­гро­шаў.[50] У 1528 г. Жыгі­монт Ста­ры заба­раніў Алене кры­ўд­зі­ць юдзей мар­коўс­кай зям­лі. [51]

За ўне­се­ны пасаг (1000 чырво­нык зала­тык) Алене было запі­са­на вена на зам­ку Камень у паме­ры 2000 чырво­нык зала­тык, што пацверд­зіў вялікі князь у 1527 г. Але­на нарад­зі­ла дач­ку Ган­ну, якая вый­ш­ла замуж за валын­ска­га мар­шал­ка Пят­ра Пятро­ві­ча Кіш­ку (?-1550). Яго адзі­ным сынам быў Станіслаў (?-1552), дру­гі шлюб з Ган­най Рад­зівіл не даў яму нашчад­каў. Разам з Забяр­эзін­скі­мі ён тры­маў замак і маён­так Камень. Пас­ля смер­ці Стані­сла­ва Баг­дан Васі­льевіч Сала­мя­р­эц­кі патра­ба­ваў выпа­ці­ць яму вена. Суд Паноў Рады пас­та­навіў выка­на­ць яго патра­ба­ванне (1555). Гэтая спра­ва раз­гля­да­ла­ся яшчэ ў Галоў­ным Тры­бу­на­ле ВКЛ у 1584 г. паміж І.Б.Саламярэцкім і Б.І.Саламярэцкім з адна­го боку і сва­я­ка­мі С.Кішкі пад­ляш­скім ваяво­дам Міка­ла­ем Кіш­кам (?-1587) і жамойц­кім ста­ро­стам Янам Кіш­кам (1547–1592) з дру­го­га. Але­на запі­са­ла ў тэс­та­мен­це 2000 чырво­ных зала­тых І.В.Саламярэцкаму і яго бра­ту Ф.В.Саламярэцкаму, якія па пра­ву спад­чы­ны перай­шлі Баг­да­ну і Іва­ну. Аднак уда­ку­мен­це яна адзна­ча­ла, што баць­ка і брат атры­ма­ю­ць гро­шы пры ўмо­ве, калі ў яе не буд­зе дзі­ця­ці. Аднак М.Забярэзінскі і А.Саламярэцкая мелі дач­ку. Уліч­ва­ю­чы гэтыя абставі­ны, суд пры­няў раш­энне, што яе запіс на сва­я­коў моцы мець не можа. [52] Кры­ні­цы свед­ча­ць, што ў Але­ны было больш знеш­ніх тур­бот, чым сямей­ных. Пас­ля яе смер­ці праб­ле­мы ўзніклі ў сва­я­коў менавіта з‑за яе спад­чы­ны. Праз яе Сала­мя­р­эц­кія парад­нілі­ся з Забяр­эзін­скі­мі і Кіш­ка­мі, але гэтая галі­на роду далей за ўну­ка не пайшла.

—/7. КНЖ. МАРИ­НА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Пер­шым мужам Мары­ны быў Улад­зі­мір Юр’евіч Галь­шан­скі Дуб­равіц­кі (?—1545 гг.). Дру­гім стаў гас­па­дар­скі мар­ша­лак (1572 г.) — Іван Аляк­сандравіч Сол­тан (?—1577 гг.). Вядо­ма, што ў дру­гім шлю­бе было 4 сыны: Давыд, Яраслаў, Іван, Аляксандр.
Пер­шым мужам Мары­ны (7‑пасля 1579) быў сын кня­зя Юрыя Іва­наві­ча Галь­шан­ска­га Дуб­ро­віц­ка­га і Юлія­ны Яраслаў­ны Yлад­зі­мір («7- 1545). Гэтая галі­на Галь­шан­скік асе­ла ў Дуб­ро­ві­цы ў Пін­скім пав. Муж быў пра­васлаў­на­га вера­вы­знан­ня. Y дом мужа Мары­на ўнес­ла пасаг у паме­ры 2600 коп літоўскік гро­шаў. Пас­ля смер­ці мужа яна пагад­зіла­ся атры­ма­ць толь­кі 900, якія былі запі­са­ны ёй Яну­шам Галь­шан­скім Дуб­ро­віц­кім* на Стань­ка­ве. Y 1551 г. жон­ка Юрыя Іва­наві­ча Галь­шан­ска­га Марыя Андр­эеў­на разам з сынам Сямё­нам вяр­ну­ла Марыне гро­шы і такім чынам выку­пі­ла маён­так. Аднак Марыя Андр­эеў­на пада­ла скар­гу за нане­сенне шко­даў і неправіль­ную выпла­ту сераб­раш­чыз­ны. Павод­ле пас­та­но­вы Жыгі­мон­та, Аўгу­ста Мары­на павін­на была кам­пен­са­ва­ць шко­ды, а па сераб­раш­чызне спра­ва адкла­д­ва­ла­ся з‑за адсут­на­сці сведкаў.
Дру­гім яе мужам стаў гас­па­дар­скі мар­ша­лак (1572) Іван Аляк­сандравіч Сол­тан (7–1577). Вядо­ма, што ў дру­гім шлю­бе ў яе было чаты­ры сыны: Давыд, Яраслаў, Іван, Аляк­сандр. Hа Мары­ну і яе сыноў скард­зілі­ся свя­та­ры вілен­скай царк­вы Свя­тое Пра­чы­стае за тое, што яны 7 год не выплоч­валі што­га­до­выя 8 коп літоўскік гро­шаў з два­ра ў Віль­ні, як гэта было прызна­ча­на ў тэс­та­мен­це Іва­на Гуш­чы. Стэфан Бато­рый аба­вя­заў ікт­эр­мі­но­ва выпла­ці­ць гро­шы (1579). [53] Абод­ва мужа Мары­ны былі пра­васлаў­на­га вера­вы­знан­ня. Асаб­лі­вас­ці ікшлюб­ны­кад­но­сі­наў не зана­валі­ся ў даку­мен­та~. Дзе­ці былі толь­кі ў дру­гім шлю­бе. І.Солтан зай­маў высо­кую паса­ду і пас­та­ян­на быў заня­ты ў дзяр­жаў­нык спра­вах. Галь­шан­скія і Сол­та­ны мелі высо­кі ста­тус у ВКЛ, таму абод­ва шлю­бы былі прэ­с­тыж­ныя і пад­вы­шалі ста­тус Саламярэцкі.

∞, 1‑й, КН. ВЛА­ДИ­МИР ЮРЬЕ­ВИЧ ГОЛЬ­ШАН­СКИЙ (? — 1545),

∞, 2‑й, ИВАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ СОЛ­ТАН, мар­шал гос­по­дар­ский (? — 1577).

—/7. КЖ. БАР­БА­РА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Мно­гія з гэтых намес­нікаў мелі па сусед­ству з Айнен­скай волас­цю ўлас­ныя вот­чы­ны, а так­са­ма зна­ход­зілі­ся ў сва­яц­тве паміж сабой. Пер­ша­му з іх, Яцку Ратомска­му, непа­да­лё­ку нале­жаў маён­так Бела­руч (Бела­ручы), які, нап­эў­на, папяр­эдне вылучы­ў­ся са скла­ду Заслаўска­га княст­ва. Паз­ней адным з саўла­даль­нікаў гэта­га маёнт­ка быў яго сын Кан­стан­цін Ратом­скі. У 1551 г. ён меў кан­флікт з іншым саўла­даль­ні­кам, Ціма­фе­ем Фёда­раві­чам Лопа­там (гэта, дар­эчы, пер­шае з вядо­мых нам упа­мі­нан­няў Бела­ручы). [54] За жон­ку ж Кан­стан­цін Ратом­скі меў кня­зёў­ну Бар­ба­ру Сала­мя­р­эц­кую, бра­ты якой па чар­зе былі айнен­скі­мі намес­ні­ка­мі. Пас­ля смер­ці Ратом­ска­га каля 1554 г. яна аднаві­ла шлюб з сынам Васі­ля Ціш­кеві­ча Калені­кам (яго імя чамус­ці часта післа­ся ў фор­ме «Каляніц­кі», нібы­та про­звіш­ча). Апош­ні стаў апе­ку­ном маёнт­каў мала­лет­ня­га на той час пасын­ка — Лаўры­на Кан­стан­ці­наві­ча Ратом­ска­га. Баць­кам Бар­ба­ры, Іва­на і Баг­да­на Сала­мя­р­эц­кіх быў той самы князь Васіль Іва­навіч Шахо­віч-Сала­мя­р­эц­кі, сын кня­зёў­ны Чар­та­рый­с­кай, які каля 1530 г. атры­маў Плеш­чані­цы з дан­ні­ка­мі ў Хар­эц­кай волас­ці ў спад­чы­ну па кня­гіні Мажай­с­кай. Жон­кай яго (а з 1540 г. — уда­вой) была Ган­на Ўла­ды­чан­ка, дач­ка піса­ра Іва­на Ўла­ды­кі, які некалі набыў у кня­зя Чар­та­рый­ска­га маён­так Сялец і пало­ву Калод­зе­зяў. Яна вало­да­ла част­кай Галі­цы побач з Бела­руч­чу і Аст­ро­шы­ца­мі, якую завяш­ча­ла ў 1560 г. дач­ке Бар­ба­ры, на той час жон­цы Каляніц­ка­га Ціш­кеві­ча. Муж­ні­ны ж маёнт­кі яна пад­зя­лі­ла з сына­мі, пра што заха­ва­ла­ся ўпа­мі­нанне, дата­ва­нае 1558 г. Пры гэтым пад­зе­ле Ганне дастаў­ся маён­так Сала­ме­рач (у сучас­ным Мін­скім раёне), а яе сынам Іва­ну, Юрыю і Баг­да­ну Сала­мя­р­эц­кім — маён­так Плеш­чані­цы з адда­ле­ны­мі сёла­мі Дом­жа­ры­цы і Буд­зінічы, да яко­га адно­сіла­ся так­са­ма част­ка сяла Хата­евічы (сучас­ны Акцябр) неда­лё­ка ад Плеш­чаніц. [55]

Яшчэ адзін фун­да­цый­ны запіс быў зроб­ле­ны сынам Бар­ба­ры Васілеў­ны Сала­мя­р­эц­кай (?–пас­ля 1580 г.) і Кан­стан­тыя Яцкаві­ча Ратом­ска­га Лаўры­нам. Ён запі­саў ігу­ме­ну Мака­рыю Сілі­чу што­га­до­вую выда­чу 10 пудоў мёду з сяла Бараў­ля­ны Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру (1583 г.)[56]

Бар­ба­ра Васі­льеў­на (7‑пасля 1582) пер­шы раз вый­ш­ла замуж за Кан­стан­та Яцкаві­ча ратом­ска­га. Ён запі­саў ёй маён­так Айна­ро­вічы Мен­ска­га пав. (1542) У іх нарад­зіў­ся сын Лаўрын (7–1594). Яго смер­ць насту­пі­ла ад ква­ро­бы паміж 7 і 11 лютым 1594 г. Тэс­та­мент свед­чы­ць, што ён і яго баць­кі былі пра­васлаў­на­га вера­вы­знан­ня. Oстр­скі ста­ро­ста Лаўрын Кан­стан­ці­навіч прасіў пана­ва­ць яго побач з цела­мі яго прод­каў у царкве Св. Пра­чы­стае ў Віль­ні. Дру­гой жон­цы кня­гіне Алене Гры­го­раўне Друц­кай-Гор­скай ён запі­саў усю руко­мую маё­мас­ць навеч­на, на маёнт­как айчы­стык Глевін (Глівін?) і Бела­руч­ча ў Мен­скім пав. 1000 коп літоўскік гро­шаў доў­га. Ён жа пада­ра­ваў ёй сяло Хата­евічы, маён­так Yзла з сёла­мі (Ашмян­скі пав.), дом у Віль­ні, в.Раконцішкі Вілен­ска­га пав., 60 асед­лык вало­каў ва Yпіц­кім пав., сёлы Дрэг­ча і Рэванічы ў Мен­скім пав.

Як паве­дам­ляе кры­ні­ца, усе дзе­ці былі ад пер­ша­га шлю­бу з дач­кой берас­цей­ска­га ваяво­ды Юрыя Тыш­кеві­ча Зоф’яй[57]. Кан­стан­цін, Гры­го­рый, Мары­на і Але­на як няпоў­на­га­до­выя пера­да­валі­ся ў апе­ку дру­гой жон­цы, а не стар­эй­ша­му сыну Мінаі­лу, які быў дарос­лым. Ён атры­маў ад баць­кі ў пажыц­цё­вае кары­станне Остр­скае ста­ро­ства, сяло Які­мо­вічы ў Мазыр­скім пав. і маён­так Тру­са­ва ў Мен­скім пав. Сёлы Бары­савічы і Каз­ло­вічы ў Мазыр­скім пав., якія Л.Ратомскі атры­маў ад Стэфа­на Бато­рыя за выслу­гу, адыш­лі Кан­стан­ці­ну, а Гры­го­рыю — Рудыя Бел­кі ў Мазыр­скім пав. Y роў­ны пад­зел паміж усі­мі бра­та­мі прызна­чалі­ся айчы­стыя маёнт­кі Мік­но­вічы, Церы­ба­ва і Рэшы­ва ў Мазыр­скім пав. і сёлы ў Аршан­скім пав. Л.Ратомскі вылучыў гро­шы на вына­ванне і аду­ка­цыю Кан­стан­ці­на і Гры­го­рыя. Пры гэтым ён зага­даў адправі­ць іx на служ­бу: Кан­стан­ці­на — да вілен­ска­га ваяво­ды Кры­шта­фа Рад­зіві­ла, а Гры­го­рыя — да канц­ле­ра ВКЛ Льва Сапе­гі. Стар­эй­шык дачок ён ужо выдаў замуж: Аляк­сан­дру — за Гры­го­рыя Кор­са­ка, а Зоф’ю — за мазыр­ска­га зем­ска­га піса­ра Ада­ма Руц­ко­га, і кацеў, каб Фядо­ру так­са­ма, як і сяс­цёр выда­ла А.Друцкая-Горская з паса­гам і выпра­вай «за каго вызна­чы­ць Бог». Апе­ку­на­мі былі прызна­ча­ны князь Фёдар Гры­гор’евіч Гор­скі (кут­ч­эй за ўсё брат дру­гой жон­кі), кры­чаўскі ста­рас­та Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі (стры­еч­ны брат), мен­скі войт Іван Быкоўскі, Яраш Воў­чак (земянін Мен­ска­га пав., ула­даль­нік маёнт­ка Крайск)[58].

Дру­гім яе мужам быў гас­па­дар­скі мар­ша­лак (1560) і гомель­скі ста­ро­ста Каленіц­кі Васілевіч Тыш­кевіч (?-1576)[59]. Яны абмя­ня­лі­ся дара­валь­ны­мі ліста­мі ў 1556 г. У судо­вай спра­ве за 1582 г. Гры­го­рый Андр­эевіч Маза­ро­віч скард­зіў­ся на ўрад­ніка Бар­ба­ры Тыш­кевіч Яка­ва Пры­бы­ць­ка за вывоз сялян і і<смаёмасціз сяла Лускоўс­кае два­ра Віда­гош­ча ў яе двор Бела­руч[60]. Суж­эн­цы Бар­ба­ры К.Ратомскі і К.Тышкевіч былі пра­васлаў­ныя. З тэс­та­мен­та Л.Ратомскага зра­зу­ме­ла, што яго баць­ка памёр, калі ён быў яшчэ малым, бо К.Тышкевіча ён назы­вае айчы­мам. Дзя­цей у гэтым шлю­бе кут­ч­эй за ўсё не было.

М. 1, КАН­СТАН­ТИН ЯЦКО­ВІЧ РАТОМ­СКИЙ. Ён запі­саў ёй маён­так Айна­ро­вічы (1542 г.).

М. 2, КАЛЕНІЦ­КІ ВАСІЛЕВІЧ ТЫШ­КЕВІЧ. Яны абмя­ня­лі­ся дару­ю­чы­мі ліста­мі ў 1556 год­зе. Дети: Лаўрын Тыш­ке­вич. Ён памёр без нашчад­каў і ўсю маё­мас­ць запі­саў жон­цы Алене Горскай.

—/7. КЖ. АННА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ (†1550)

ста­ла дру­гой жон­кай замож­на­га і ўплы­во­ва­га гас­па­дар­ска­га піса­ра (1512–1558), зем­ска­га пад­скар­бія (1531–1558), наваг рад­ска­га ваяво­ды (1551)34 Іва­на Гар­на­стая (?-1558). Ён быў ўплы­во­вай асо бай у ВКЛ, адыг­ры­ваў не апош­нюю ролю пры два­ры вяліка­га кня­зя літоў ска­га. Гэта быў яго дру­гі шлюб. У шлю­бе нарад­зілі­ся Гаўры­ла (1515–1588,менскі ваяво­да і ста­рас­та ў 1566 г., берас­цей­скі ваяво­да ў 1576 г., жана­ты з Бар­ба­рай Лас­кай), Іван (1520–1566, дар­суніш­скі намес­нік, жон­ка Улья­на Багаві­ці­наў­на (?-1575)35), Гер­ма­ген (?-1553, пісар ВКЛ), Аста­фій (1530 – пас­ля 1586), Настас­ся (жон­ка Рама­на Сан­гуш­кі, потым Ф.Кміты), Ган­на (жон­ка Б.Епімаха, потым Ю.Гардыны), Але­на (жон­ка Ю.~адкевіча) і дач­ка з невя­до­мым імем, жон­ка Л.Палубінскага36. Пас­ля смер­ці Ган­ны І.Гарнастай ажаніў­ся трэці раз. Нава­га­рад­скі ваяво­да быў пра­васлаў­на­га вера­вы­знан­ня, аб чым свед­чы­ць яго фун­душ на срэбра­ныя рука­мый і паход­ню Пра­чы­с­цен­скай царкве ў Вільне (1556)37, яго фун­ду­шы царкве Бары­са і Гле­ба ў Гародні38, а так­са­ма паха­ванне яго ў. царкве39.
З та­ста­мен­та І. Гар­на­стая вя­до­ма, што Ган­на Са­ла­мя­рэц­кая ўсе свае ру­хо­мыя рэ­чы (лан­цу­гі, ша­ты, куб­кі, каў­шы і інш.) раз­мер­ка­ва­ла па­ між дзець­мі. Каш­тоў­нас­ці пай­ш­лі доч­кам на вып­ра­вы. Част­ка рэ­чаў бы­ла ад­да­дзе­на На­стас­сі і Яў­ге­ніі, ка­лі І. Гар­на­стай сам іх вы­да­ваў за­муж пас­ля смер­ці жон­кі. Для На­стас­сі бы­лі зроб­ле­ны з пер­лаў брам­ кі і каў­не­ры. Рэш­та ка­мя­нёў бы­ла ад­да­дзе­на міт­ра­па­лі­ту Ма­ка­рыю ў са­бор­ную Пра­чыс­цен­скую цар­к­ву ў Віль­ні за ўспа­мін ду­шы Са­ла­ мя­рэц­кай[61].

Ган­на Са­ла­мя­рэц­кая па­мер­ла ў 7 га­дзін ра­ні­цы 6 чэр­ве­ня 1550 г. Аб гэ­тым свед­чыць ліст на ады­ход ду­шы, які быў скла­дзе­ны кі­еў­скім міт­ра­ па­лі­там Ма­ка­ры­ем (гл. да­да­так 3). Па­ча­так да­ку­мен­та апіс­вае мі­зэр­насць гэ­та­га све­ту. Да­лей адз­на­ча­ны жаль І. Гар­на­стая па пры­чы­не смер­ці яго цнат­лі­вай і шля­хет­най жон­кі. У да­ку­мен­це згад­ва­ец­ца па­хо­джан­не Ган­ны, яна на­зы­ва­ец­ца Ган­на Ва­сі­леў­на Ша­хо­ві­ча. Кня­гі­ня бы­ла па­ха­ва­на ў дзень смер­ці ў жа­но­чым ма­на­сты­ры Свя­той Трой­цы ў Віль­ні, ка­ля свай­го баць­кі Ва­сі­ля Іва­на­ві­ча і бра­та Фё­да­ра пе­рад цар­коў­ны­мі ва­ро­та­мі, ка­ля ле­ва­га клі­ра­са, не­да­лё­ка ад ам­бо­на. Згад­ван­не гэ­тых фак­таў па­каз­ваепра іс­на­ван­не ў гэ­тай цар­к­ве ся­мей­най крып­ты Са­ла­мя­рэц­кіх. У кан­цы да­ку­мен­та ад­зна­ча­ец­ца пра суп­ра­ва­джэн­не це­ла да мес­ца па­ха­ван­ня, ад­ п­раў­лен­не служ­баў аб да­ра­ван­ні яе ду­шы гра­хоў92. Ган­на (Іа­а­на) бы­ла паз­на­ча­на ў па­мян­ні­ку Суп­рас­ль­ска­га ма­на­сты­ра93. Кры­ні­ца ўні­каль­ная па сва­ім змес­це і зна­чэн­ні. З та­ста­мен­та І. Гар­ на­стая мож­на мер­ка­ваць, што па­доб­ныя лі­сты кла­лі­ся ў тру­ну. Ча­му за­ха­ваў­ся гэ­ты — не­вя­до­ма. Ве­ра­год­на быў на­пі­са­ны ў двух эк­зем­п­ля­ рах. На сён­няш­ні дзень гэ­та адзі­ны вы­яў­ле­ны па­доб­ны да­ку­мент. Да­ зво­ліць са­бе лі­сты ад міт­ра­па­лі­та на ады­ход ду­шы маг­лі толь­кі вель­мі за­мож­ныя асо­бы шля­хет­на­га па­хо­джан­ня.І. Гар­на­стай пі­саў та­ста­мент, ка­лі быў зда­ро­вым. Та­му мес­цы для па­ха­ван­ня бы­лі аб­ра­ны два, у за­леж­нас­ці ад мес­ца смер­ці. У вы­пад­ку зда­рэн­ня не­да­лё­ка ад Віль­ні склеп па­він­ны бы­лі зму­ра­ваць у ма­на­сты­ ры Свя­той Трой­цы, ка­ля слу­па пра­ва­га клі­ра­са, не­да­лё­ка ад ам­бо­на. Там бы­ла па­ха­ва­на яго жон­ка Ган­на Ва­сі­леў­на Са­ла­мя­рэц­кая [AGAD, Zbiór Do­ku­men­tów Per­ga­mi­no­wych, sygn. 8662.].

М., ІВАН ГАР­НА­СТАЙ (?—1558 гг.) гас­па­дар­ский пісар (1512—1558 гг.), зем­ский пад­скра­бій (1531—1558 гг.), нава­га­рад­ско­га ваяво­ды (1551 г.). Був одру­же­ний з удо­вою по Корей­ві, піс­ля сме­рті якої успад­ку­вав усі її маєт­но­сті. На дум­ку Е. Рулі­ковсь­ко­го, це була Пузовсь­ка[62]. Піс­ля цьо­го ще двічі одру­жу­вав­ся з пред­став­ни­ця­ми князів­ських родів: з Ган­ною Васи­лів­ною Соло­ме­ре­ць­кою та з Марією Бог­данів­ною Заславсь­кою[63], удо­вою кн. Васи­ля Толо­чинсь­ко­го[64]. З княж­ною Соло­мерецькою мав двох синів: Гав­ри­ла та Іва­на. Із княж­ною Заславсь­кою мав теж двох синів: Оста­фія і Єрмо­ге­на[65]. За Боне­ць­ким, Урусь­ким та Воль­фом, які спи­ра­ють­ся на акти з Литовсь­кої Мет­ри­ки, чет­вер­то­го сина зва­ли саме Єрмо­ген. Він у 1550 р. мав спра­ву з Шоста­ком, а 1551–1552 pp. зга­дуєть­ся як писар і королівсь­кий мар­ша­лок[66]. Помер до квіт­ня 1553 р. Мав у дідич­но­му володін­ні Соколів під Слоні­мом[64].

Дети: У шлю­бе нарад­зілі­ся Гаўры­ла (1515—1588 гг., мен­скі ваяво­да і ста­ро­ста (1566 г.), берас­цей­скі ваяво­да (1576 г.), жана­ты на Бар­ба­ры Лас­кай), Іван (1520—1566 гг., дар­суніш­скі намес­нік, жон­ка — Улья­на Багаві­ціў­на), Гер­ма­ген (?—1553 гг., пісар ВКЛ), Аста­фій (1530 — пас­ля 1586), Настас­ся (жон­ка Рама­на Сан­гуш­кі, потым Ф. Кміты), Ган­на (жон­ка Б. Епі­ма­ха, потым Ю. Гар­ды­на), Але­на (жон­ка Ю. Хад­кеві­ча) і невя­до­мая дач­ка (жон­ка Л. Палю­бін­ска­га). Іван Оста­фій­о­вич Гор­но­стай із Ган­ною Соло­мерецькою мав також дочок: Євгенію, дру­жи­ну Юрія Ход­ке­ви­ча, столь­ни­ка литовсь­ко­го; Настасію, спер­шу дру­жи­ну кня­зя Гри­горія Васи­льо­ви­ча Сан­гуш­ка-Ковельсь­ко­го, а потім Філо­на Семе­но­ви­ча Кміти; Оле­ну, одру­же­ну з Пет­ром Дмит­ро­ви­чем Кор­са­ком, дер­жав­цею оршансь­ким; Ган­ну — за Бог­даном Епі­ма­хом, потім за Юрієм Яку­бо­ви­чем Гор­ди­ною; неві­до­му на ім’я — за кня­зем Левом Полу­бенсь­ким [29]. Всьо­го мав 7 дочок [30].
34 Lulewich H., Rachuba A. Urz~dnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego XIV-XVIII wieku. Spisy. Kórnik, 1994. S. 210.
35 Улья­на была малод­шай дач­кой Міхаі­ла Богу­ша Багаві­ці­наві­ча (?-1529). Ён узга­д­вае ў тэс­та­мен­це дар­суніш­ска­га намес­ніка І.Гарнастая сярод апе­ку­ноў яго сям’і. Памер­ла Улья­на ў 1575 г., аб чым свед­чы­ць рэестр рухо­мых рэчаў (гро­шы, посуд, даку­мен­ты, вопрат­ка і інш.), які быў склад­зе­ны пас­ля яе смер­ці нава­град­скім воз­ным. Lietuvos mosklг akademijos Bibliot ekas rankrasciг skpyrius. F. 16–9; Акты отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 1. 1361–1598. СПб., 1863. С. 75–77.
36 Насевіч В.Л. Гар­на­стаі // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. Т. 2. Мінск, 1994. С. 488. Мар­кевіч А. піша пра 7 дачок. Markiewicz A. Hornostaj Iwan // Polski Slownik Boiograficzny. T. IX. Wroclaw, Warszawa, Krak6w, 1960–1961. S. 627.
37 Lietuvos mosklц akademijos Bib~iotekas rankrasciц skpyrius. F. 40–42.
38 Орлов­ский Е. Грод­нен­ская ста­ри­на. Ч.1. Грод­на, 1910. С. 65.
39 Markiewicz A. Hornostaj Iwan // Polski Slownik Boiograficzny. T. IX. Wroclaw, Warszawa, Kraków, 19601961. S. 627628; Niesecki K. Herbarz Polski. T. IV. Lipsk, 1839. S. 375–376

XXIV генерация от Рюрика

КН. БОГ­ДАН-ОЛИМ­ПИЙ ИВА­НО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (*1 пол. XVI в — † 7.09.1602)

Пред­ста­ви­тель кня­же­ско­го рода Соло­ме­рец­ких (Рюри­ко­ви­чи). Един­ствен­ный сын каш­те­ля­на мсти­слав­ско­го кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го (? — 1578), и Анны Янов­ны Гле­бо­вич. О жиз­ни кня­зя Бог­да­на Соло­ме­рец­ко­го более все­го извест­но из «Бар­ку­ла­бов­ской лето­пи­си». Року 1579. Пан Андрей Гудов­ский, уряд­ник бар­ку­ла­бов­ский, собрав­ши вой­ско нема­лое, пешо­го и кон­но­го люду три­ста с паном Фило­ном и з его мило­стью кня­зем Бог­да­ном Соло­ме­рец­ким, ста­ро­стою кри­чев­ским, а надо вси­ми тыми вой­ска­ми люду учти­во­го яко шесть тисе­чей пан Андрей Гудов­ский гет­ма­ном был; под Смо­лен­ском и Рос­лав­лем так места выжгли, воло­сти, села попу­сто­ши­ли; под зам­ком Смо­лен­ским моц­но и охотне штурм мели, тол­ко не дал им гос­подь бог его доста­ти, албо выня­ти; з лас­ки божое з добы­чею вели­кою до домов сво­их здо­ро­вы з доб­рою сла­вою при­е­ха­ли. В 1580 году он был назна­чен ста­ро­стой кри­чев­ским и овруцким.

8 авгу­ста 1583 года женил­ся на пред­ста­ви­тель­ни­це рода Кор­сак. Року 1583, меся­ца сеп­тев­рия 8 дня. Его милость князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий, ста­ро­ста кри­чев­ский и луц­кий [так в руко­пи­си; долж­но быть «олу­чиц­кий» — прим.публикаторов], при­е­хав­ши з вой­ска з служ­бы з дво­ру его кр[олевское] мило­сти с под Пско­ва, по взя­тию, пан­ну Евву Бар­ку­ла­бов­ну, ста­ро­стян­ку дисен­скую, у стан мал­жен­ский за себе взял, а весе­ле было у месте Виленъском.1585 — Того ж року 1585. У пост Фили­пов у пущи Сидо­ров­ской его милость князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий побил лосей десять вели­ких, а веп­ров диких вели­ких осмь, где тепер село Суто­ки и Махо­ва... 1586 — а потом в том же Вен­до­ро­жи року 1586 во вели­кий пост цер­ков свя­та­го Покро­ва соору­же­на и попу Вен­до­рож­ско­му его милость князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий тую цер­ков отдал, бо тая была пер­вей пара­фея Бар­ку­ла­бо­ская [так в пуб­ли­ка­ции – О.Л. ], пара­фея отца Алек­сея Гав­ри­ло­ви­ча Мсти­слав­ца, отца Фео­до­ра Филип­по­ви­ча Моги­лев­ца. свя­щен­ни­ком Федо­ром Моги­лев­цем была состав­ле­на извест­ная Бар­ку­ла­бов­ская лето­пись, отра­жа­ю­щая важ­ней­шие собы­тия того вре­ме­ни и явля­ю­ща­я­ся важ­ней­шим доку­мен­таль­ным источ­ни­ком мно­гих имев­ших место в то вре­мя собы­тий. Пер­вые запи­си отра­жа­ют пери­од сере­ди­ны XVI сто­ле­тия (Брест­ский сейм, стро­и­тель­ство Моги­лев­ско­го зам­ка, захват Полоц­ка Ива­ном Гроз­ным и проч.). Еще одной осо­бен­но­стью и досто­ин­ством дан­ной лето­пис­ной хро­ни­ки явля­ет­ся то, что сам автор был «из наро­да», поэто­му отра­жал исто­рию с точ­ки зре­ния про­стых людей, живым бело­рус­ским язы­ком и без при­крас. Так что такие исто­ри­че­ские мему­а­ры мож­но счи­тать вполне досто­вер­ны­ми. Року 1590, меся­ца июня 29, у Бере­стю литов­ском на Рож­де­ство Иоана Пред­те­чи был собор за мит­ро­по­ли­та Раго­зу, а за вла­ды­ку полоц­ко­го Тер­лец­ко­го, ниж­ли на том зьез­де ничо­го доб­ро­го не вчи­ни­ли. На кото­рый собор и его милость князь Бог­дан (Соло­ме­рец­кий), ста­ро­ста кри­чев­ский и олу­чиц­кий, посы­лал попа сво­е­го бар­ку­ла­бов­ско­го Федо­ра Фили­по­ви­ча (...).Року 1592 о мясо­пу­стах, его милость князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий, ста­ро­ста кри­чов­ский и олу­чиц­кий, Буй­ни­чи, Чай­ки отку­пил и у воло­ки пово­ло­чив, а пред тым было мно­гих роз­ных панов — кня­зей Соко­лен­ских, кня­зей Мосал­ских, кня­зей Кра­шин­ских, пана Фило­на и далей. Того ж року 92. Его милость князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий, ста­ро­ста кри­чев­ский и олу­чиц­кий, сло­бо­ды оса­дил, село Махо­ва и Сутоки.

Анна Соло­ме­рец­кая, его мать, напи­са­ла свой заве­ща­ние в Соло­ме­рец­ком Город­ке 27 апре­ля 1593 г. В Мен­ском грод­ском суде оно было запи­са­но 1 мая это­го же года. При­чи­ной для состав­ле­ния доку­мен­та послед­ней воли ста­ла тяже­лая болезнь. Свою душу Анна пору­ча­ла Богу и св. Тро­и­цы. Сына Бог­да­на она про­си­ла похо­ро­нить ее тело в крип­те Соло­ме­рец­кой церк­ви, где нахо­ди­лось тело ее мужа. В доку­мен­те отме­ча­лось, что Бог­дан почти­тель­но отно­сил­ся к ней, помо­гал после смер­ти мужа в реше­нии все­воз­мож­ных дел, запла­тил за нее дол­ги в раз­ме­ре 15 000 коп литов­ских гро­шей. Он полу­чил ее име­ние Кель­мы, вена – 2492 копы литов­ских гро­шей, кото­рые муж запи­сал на 1/3 сво­их вла­де­ний и дви­жи­мое иму­ще­ство, име­ние Сем­ко­во в Мен­ском пове­те, име­ние и двор Буй­ни­чи в Оршан­ском пове­те, двор Косо­во, сёлы Лед­не­ви­чи и Оболь в Витеб­ском вое­вод­стве. А. Соло­ме­рец­кая пода­ри­ла сыну Бог­да­ну дви­жи­мое иму­ще­ство, кото­рые запи­сал ей муж в сво­ем заве­ща­нии (1586), и име­ние Кель­мы в 1586 г.[41] Обыч­но, иму­ще­ство мате­ри дели­лось поров­ну меж­ду все­ми детьми. Одна­ко в дан­ном слу­чае доче­ри не полу­чи­ли ниче­го даже перст­ня, что доволь­но ред­кое явле­ние. Воз­мож­но, это было сде­ла­но рань­ше. В доку­мен­те А. Соло­ме­рец­кая апел­ли­ро­ва­ла к Ста­ту­ту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где запи­са­но, что при­об­ре­тен­ное иму­ще­ство лицо может пода­рить, кому захо­чет. Из пере­чис­лен­ных вла­де­ний толь­ко Кель­мы были мате­рин­ским иму­ще­ством. В дан­ном слу­чае отме­ча­ет­ся нару­ше­ние зако­но­да­тель­ства. При обра­ще­нии в суд сест­ры име­ли воз­мож­ность выиг­рать про­цесс. Дошло ли до это­го неиз­вест­но, но в 1595 г. Бог­дан пода­рил сво­им сест­рам по части име­ния Титов­ля­ны в Бере­стей­ском вое­вод­стве[42].

В 1593 году за заслу­ги перед госу­дар­ством полу­чил от поль­ско­го коро­ля и вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Сигиз­мун­да III Вазы при­ви­лей на села в Моги­лев­ском пове­те: Хаду­ше­ви­чи, Дасо­ви­чи, Гоще­во, Сира­до­ви­чи и Ново­сел­ки, при­над­ле­жав­шие его тестю Бар­ку­ла­бу Кор­са­ку. В 1597 году князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий для вос­пи­та­ния сво­их детей при­гла­сил Лав­рен­тия Зиза­ния, а затем Меле­тия Смот­риц­ко­го. Вме­сте с женой актив­но под­дер­жи­вал пра­во­слав­ную цер­ковь. Был одним из осно­ва­те­лей Вилен­ско­го брат­ства, зани­мал­ся рас­ши­ре­ни­ем его шко­лы. Року 1599. У вилию Рож­ства Хри­сто­ва по ста­ро­му, рачил быти на чести у Бар­ку­ла­бо­ве у его м[и]л[ости] кня­зя Бог­да­на Соло­ме­рец­ко­го его м[и]л[ость] пан Лев Сапе­га з мно­ги­ми зац­ны­ми паны вел­мож­ны­ми у месте Бор­ку­ла­бо­ве. Того ж року 99, месе­ца ген­ва­ря 6 дня у вол­то­рок, князь Петр Жижем­ский, ста­ро­ста речиц­кий, рачил зару­чи­ти пан­ну Кры­сти­ну у его м[и]л[ости] кня­зя Бог­да­на Соло­ме­рец­ко­го, ста­ро­сты кры­чев­ско­го и олу­чиц­ко­го; а весе­ле было року 1600, во све­том Кре­ще­нии в неделю.

В 1594 году предо­ста­вил зна­чи­тель­ный вклад в цер­ковь свя­то­го вели­ко­му­че­ни­ка Геор­гия (цер­ковь на Илбин­ской горе в Моги­ле­ве). По воле Бог­да­на Соло­ме­рец­ко­го, выра­жен­ной в заве­ща­нии, в Буй­ни­чах на пра­вом бере­гу Дне­пра воз­ле Моги­ле­ва был осно­ван Буй­нич­ский Свя­то-Духов мона­стырь. 7 сен­тяб­ря 1602 года князь Бог­дан Ива­но­вич Соло­ме­рец­кий скон­чал­ся в сво­ём име­нии (село Борколабово).Того ж року 602. За кро­ля Жик­ги­мон­та Тре­те­го, за мит­ро­по­ли­та Патея отще­пен­ца, за вла­ды­ку полоц­ко­го Гедео­на, за све­тей­ша­го пат­ри­ар­хи кир Геди­о­на, месе­ца сеп­теб­ря 7 дня со олтор­ка на сре­ду о пол­но­чи, канон Рож­ства Свя­тыя Бого­ро­ди­цы, слав­ный пан хре­сти­ян­ски пан побож­ный, церк­ви божой милов­ник, князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий, во свя­том кре­ще­нии назы­ва­е­мый Алим­пей, его м[и]л[ость] ста­ро­ста кры­чов­ский и олу­чиц­кий, на ста­ро­стве сво­ем во гра­де Кры­чо­ве пере­ста­вил­ся в доб­ром сум­не­ню и паме­ти; а погре­бе­но при слав­ной паме­ти пану отцы Иване в Соло­ме­ри­чах в церк­ви свя­то­го Покро­ва. Того ж року князь Иван Соло­ме­рец­кий у Высоц­ку переставился.
Кры­чаўскі (1580 г.) і Оўлуч­скі ста­ро­ста Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі (?—1602 гг.) часта ўзга­д­ваў­ся ў «Бар­ку­ла­баўскім лета­пі­се». 8 жніў­ня 1583 г. Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі ажаніў­ся на Еве Бар­ку­ла­баўне. Бар­ку­лаб Іва­навіч Кор­сак заклаў замак Бар­ку­ла­ба­ва ў 1564 г., які потым перай­шоў Еве.

«Бар­ку­ла­баўскі лета­піс» утрым­лі­вае апі­санне штод­зён­на­га жыц­ця сям’і кры­чаўска­га ста­ро­сты Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га. Ён атры­маў пры­вілей ад кара­ля на сёлы ў Магілёўскім паве­це: Хаду­ш­э­вічы, Дасо­вічы, Белавічы, Сіра­до­вічы і Нава­сёл­кі, якія нале­жалі цес­цю Бар­ку­ла­бу Іва­наві­чу (1593 г.). Баг­дан Іва­навіч акты­ў­на пад­т­рым­лі­ваў пра­васлаў­ную царк­ву. У Буй­ні­чах на пра­вым бера­зе Дня­п­ра каля Магілё­ва, па волі Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га, выка­за­най у тэс­та­мен­це, быў засна­ва­ны жаночы мана­стыр у кан­цы XVI ст. Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі і яго жон­ка Ева далі фун­душ на царк­ву Свя­то­га Вялі­ка­му­чаніка Геор­гія (царк­ва на Ілбін­с­кай гары ў Магілё­ве, 1594 г.). Пад­т­рым­ка пра­васлаў­най царк­вы і яе аба­ро­на — гэта была паліты­ка роду Саламярэцкіх.

біло­русь­кий князь та маг­нат гер­бу Равич, політич­ний діяч Речі Поспо­ли­тої­По­хо­див з впли­во­во­го роду Соло­ми­ре­ць­ких. Син Іва­на Соло­ми­ре­ць­ко­го ад 2 шлю­бу, каш­те­ля­на Мсти­славсь­ко­го, та Ган­ни Гле­бо­вич. Про жит­тя кня­зя Бог­да­на більш за все відо­мо з «Бар­ку­ла­бовсь­ко­го літо­пи­су». У 1580 році при­зна­чаєть­ся ста­ро­стою Кри­чевсь­ким та Овру­ць­ким. 8 серп­ня 1583 року він зашлю­бив пред­став­ни­цю маг­натсь­ко­го роду Кор­са­ків. За заслу­ги перед дер­жа­вою у 1593 році отри­мав від коро­ля Сигіз­мун­да III при­вілей від коро­ля на села в Моги­лівсь­ко­му повіті: Хаду­шеві­чи, Дасо­ві­чи, Гоще­во, Сіра­до­ві­чи і Новосіл­ки. У 1597 році для вихо­ван­ня своїх дітей запро­сив Лав­рен­тія Зиза­нія, а зго­дом Мелетія Смотрицького.Разом із дру­жи­ною актив­но під­т­ри­му­вав пра­во­слав­ну церк­ву. Був один із засн­во­ни­ків Віленсь­ко­го брат­ства, опіку­вав­ся роз­бу­до­вої його шко­ли. У 1594 році надав знач­ний вне­сок на церк­ву свя­то­го вели­ко­му­че­ни­ка Геор­гія (церк­ва на Іль­інсь­кій горі у Моги­льо­ві). У Буй­ні­чах на пра­во­му березі Дні­п­ра біля Моги­льо­ва, з волі Бог­да­на Соло­ми­ре­ць­ко­го, вира­же­ної у запо­віті, було зас­но­ва­но жіно­чий мона­стир. Засну­вав у Висо­ць­ку пра­во­слав­ну церк­ву Іспін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці і виді­лив для неї вісім воло­ків зем­лі. Про­те кон­крет­на дата засну­ван­ня цієї церк­ви не відо­ма. 1599 року брав участь у Віленсь­ко­му з’їзді пра­во­слав­ної церк­ви про­ти унії.
Помер Бог­дан Іва­но­вич Соло­ми­ре­ць­кий у своє­му маєт­ку 7 верес­ня 1602 року.

Інфар­ма­цыя аб дзей­на­сці царк­вы і мана­сты­ра ў XVIІ–XVІIІ стст. прад­стаў­ле­на ў рэе­страх. Рэестр даку­мен­таў па раз­ме­жа­ван­ню Сала­мя­р­эц­ка­га мана­сты­ра і Міёр­ска­га мана­сты­ра за 17 снеж­ня 1776 г. утрым­лі­вае най­менне 109 даку­мен­таў па Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру – 12 па Міёр­ска­му і 2 па Сала­мя­р­эч­чу. Нека­то­рыя даку­мен­ты не маю­ць даты. На той час пры мана­сты­ры захоў­валі­ся даку­мен­ты па Бон­да­чах, пачы­на­ю­чы з 1541 г. са скар­гі Ску­мі­на Льво­ві­ча Тыш­кеві­ча на мен­ска­га гарад­ні­ча­га Міхаі­ла Сямё­на­ва, які пры­му­шаў яго пад­да­ных з сёл Бон­да­чы, Сяль­цо і Заба­ш­э­вічы выкон­ва­ць пра­цы на мен­скім зам­ку. Копія гэта­га даку­мен­та змеш­ча­на ў Збо­ры даку­мен­таў аб пры­на­леж­на­сці сяла Бон­да­чы Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру 1541–1776 гг.[67]. Павод­ле рэе­ст­ра вядо­ма, што ігу­мен Генадзь высту­паў у судо­вых спра­вах аб Бон­да­чах у 1615 г. Ева і яе сын Баг­дан Сала­мя­р­эц­кія пазы­чы­лі 40 коп літоўскіх гро­шаў на с. Бон­да­чы ў Юрыя Ску­мі­на Тыш­кеві­ча, але не выпла­цілі іх у адвед­зе­ны тэр­мін. У выніку судо­вых пра­ц­э­с­аў сума павя­лічы­ла­ся да 1350 коп, і Сала­мя­р­эц­кія выму­ша­ны былі адда­ць сяло Ю. Тыш­кеві­чу (1613–1617 гг.) [НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 1–5, 25–35 адв.]. Наступ­ны рэестр даку­мен­таў па вёс­цы і вод­ру­бу Бараў­ля­ны за 1601–1796 гг. быў склад­зе­ны ў Сама­цеві­чах у чэрвені 1909 г. Ён пераліч­ваў 25 даку­мен­таў, быў напі­са­ны на поль­скай мове на 2 арку­шах [68]. У ім адзна­ча­ны даку­мен­ты па раз­ме­жа­ван­ню Бон­да­чаў і Бараў­лян з іх ула­даль­ні­ка­мі Юры­ем Ску­мі­ным Тыш­кеві­чам і кня­гі­няй Евай Кор­са­каў­най Сала­мя­р­эц­кай і яе сынам Баг­да­нам (12.09.1617), мен­скі­мі базы­льян­ка­мі Св. Духа і Сала­мя­р­эц­кай царквой (02.06.1616, 08.10.1760, 07.07.1763 і 14.10.1763). Межы гэтых вёсак высвят­ля­лі­ся ў судах два стагоддзі.

starosta krzyczewski i ołuczycki. Był synem Iwana (zob.) i Anny z Hlebowiczów.
С. рос при дво­ре Сигиз­мун­да Авгу­ста, by potem szukać kariery w wojsku. По смер­ти отца starał się bezskutecznie o star. mścisławskie. Brał udział в войне Сте­фа­на Бато­рия с Моск­вой: во врем ком­па­нии полоц­кой 1579 r. dokonał najazdu na okolice Рос­лав­ля i wraz ze star. оршан­ским Фило­ном Кми­той pustoszył зем­ли смо­лен­ские, dochodząc pod mury samego Smoleńska. Na początku 1580 dostał w dożywocie dzierżawę krzyczewską i ołuczycką. Po skończonej wojnie z Moskwą S. ożenił się (8 IX 1583) z wdową po ks. Januszu Czartoryskim, Ewą (Jewdokią), córką star. dziśnieńskiego Borkołaba Korsaka (zob.). Małżeństwo to ze względu na dobra, jakie w wyniku jego zawarcia przeszły w ręce S‑ego, свя­за­ло его с przygranicznymi ziemiami ВКЛ, stąd, choć nie pełnił on żadnego oficjalnego urzędu, odgrywał jednak pewną rolę we wzajemnych stosunkach Rzpltej z Moskwą, szczególnie w odniesieniu do kontaktów przygranicznych. Przekazywał królowi oraz litewskim senatorom aktualne informacje o sytuacji na granicy i w państwie moskiewskim. W styczniu 1596, w czasie kozackiej rebelii, oddziały Semena Nalewajki zajęły m.in. należący do S‑ego zamek Borkułabów i splądrowały okoliczne wsie. S. wziął udział w pościgu wojsk lit. pod wodzą podkomorzego trockiego Bogdana Ogińskiego za uchodzącymi z Litwy kozackimi rebeliantami. W lipcu t.r., w związku z rezygnacją B. Ogińskiego z dowodzenia wojskiem lit., kanclerz Lew Sapieha, radząc hetmanowi Krzysztofowi Radziwiłłowi «Piorunowi», by rozważył możliwość powierzenia dowództwa nad wojskami lit. któremuś z doświadczonych wodzów, wymienił wśród nich S‑ego.
W r. 1596 został S. wybrany na deputata do Tryb. Lit. w Wilnie z woj. mińskiego. Na początku XVII w. zaangażowany był znowu w sprawy moskiewskie. W czerwcu 1602, w związku z głodem, który w następstwie nieurodzaju oraz grabieży dokonywanych przez wojska inflanckie zapanował we wschodniej części W. Ks. Lit., skarżył się Radziwiłłowi, że przeszło stu gospodarzy z podległych mu dzierżaw uciekło do państwa moskiewskiego. S. pisał w tej sprawie do wojewodów moskiewskich, aby wydali mu zbiegów, jednakże nie przyniosło to rezultatu. W tym samym czasie (czerwiec 1602) któryś z Sołomereckich (być może chodziło jednak o stryjecznego brata Bohdana – Iwana Bohdanowicza) był królewskim deputatem do rozmów z komisarzami moskiewskimi w kwestii skorygowania granicy W. Ks. Lit. z Moskwą.
S. należał do opiekunów Cerkwi prawosławnej w Rzpltej. W r. 1586 zbudował w Wendoroży nową cerkiew parafialną, która została poświęcona w r.n. W r. 1588 założył w Krzyczewie jedno z pierwszych bractw cerkiewnych na terenach wschodniej Białorusi. W lipcu 1593 ustanowił nowy fundusz dla cerkwi Preczysteńskiej w Bujniczach, a rok później postawił nową cerkiew p. wezw. św. Jerzego w Borkułabowie; powstał przy niej także monaster. S. zbudował również cerkiew w założonym przez siebie miasteczku Bogdanowo.
S. należał do wytrwałych przeciwników unii brzeskiej, co doceniał patriarcha aleksandryjski M. Pigas, który listownie umacniał go w oporze przeciw unii. Na synod w Brześciu Lit. w październiku 1596 wysłał S. swego przedstawiciela – nieznanego z imienia księdza prawosławnego, związanego z którąś z dwu cerkwi znajdujących się w Borkułabowie. Z inicjatywy S‑ego powstał jeden z dokładniejszych opisów obrad obu stron (zwolenników synodu i przeciwników unii). Opis ten stanowi część tzw. Latopisu Borkułabowskiego, świadczącego o szerokości mecenatu S‑ego na polu prawosławia, ponieważ nie ulega wątpliwości, że Latopis powstawał pod auspicjami S‑ego i przekazuje zarazem jego poglądy. S. mimo wrogości do unii brzeskiej i propagowania kultury ruskiej, stał zdecydowanie na gruncie wierności wobec Rzpltej. Był też w znacznym stopniu spolonizowany, o czym świadczy choćby fakt, że nieliczne zachowane jego listy zostały napisane w języku polskim. Na oficjalnych dokumentach podpisywał się jednakże po rusku.
Na zjeździe ewangelików i prawosławnych w Wilnie w r. 1599, mimo nieobecności S‑ego, obrano go wraz ze stryjecznym bratem Iwanem Bohdanowiczem do grona prowizorów, którzy mieli «obmyślać pokój cerkwi i zborów naszych chrześcijańskich». We wrześniu 1600 wraz z żoną wysłał list do bractwa stauropigialnego we Lwowie z zachętą do wytrwania w oporze przeciwko unii brzeskiej. Informował w nim także o powrocie do Lwowa członka bractwa – Ławrentija (Wawrzyńca) Zizanii, który przebywał przez pewien czas w Borkułabowie jako nauczyciel ich syna Bohdana. Od kwietnia 1600 nauczycielem syna Sołomereckich był Melecjusz Smotrycki; następnie stał się on opiekunem Bohdana podczas jego studiów na protestanckich uczelniach w Cesarstwie (m.in. w r. 1607 w Lipsku).
W wyniku działu przeprowadzonego ze stryjecznym bratem Iwanem Bohdanowiczem (kwiecień/​maj 1582) zatrzymał S. miasteczko Sołomerecze i wieś Stare Sołomerecze oraz Gródek w pow. mińskim. Konsekwentnie skupował majątki sąsiadujące z tymi posiadłościami. Do posiadanej już wcześniej części Siemkowa, odziedziczonej po matce, dokupił następną od Eliasza Rekucia w r. 1599. Nabył także (we wrześniu 1590) od podsędka połockiego Fiodora Szauła majętność Kasyn z siołami Kowszów i Kuszlew. S. posiadał po matce Kelmy i włość Dobikinty na Żmudzi, które sprzedał Janowi Grużewskiemu w r. 1591. Znaczne posiadłości (Borkułabów, część Bujnicz, Szupień w pow. orszańskim, Zalesie, Orechowno w woj. połockim) wniosła mu także jego żona jako jedyna spadkobierczyni Borkołaba Korsaka. S. był właścicielem kamienic w Mińsku i Wilnie, gdzie posiadał nadto młyn. Oprócz nabytków w pow. mińskim kupował majątki leżące w pow.: orszańskim (część Bujnicz i Czajki) i witebskim (Ledniewicze i Obol). Otrzymał też przywileje królewskie na Połonicę w woj. mścisławskim (1596) oraz na Chotowicze w pow. mińskim (1598). Z majątków, które wniosła mu żona, sprzedał zaś Zalesie (1585) i Orechowno (1591). S. prowadził ożywioną działalność kolonizacyjną. Osadzał miasta (Borkułabów, Bogdanowo), zakładał nowe wsie (Machowa, Sutoki). W swoich majątkach przeprowadzał też reformę włóczną. S. zmarł 7 IX 1602 w Krzyczewie i został pochowany w klasztornej cerkwi Pokrowskiej w Starych Sołomereczach.
Кры­чаўскі (1580) і оўруч­скі ста­рас­та Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі (7–1602) (пры крыш­ч­эн­ніат­ры­маў яшчэ адно імя Алім­пій) быў адзі­ным нашчад­кам Іва­на. Рос ён пры два­ры Жыгі­мон­та Аўгу­ста, дзе рас­па­чаў вай­с­ко­вую кар’е­ру. Баг­дан пры­маў удзел у полац­кай кам­паніі супра­ць Мас­к­вы пад нача­лам Стэфа­на Бато­рыя (1579), разам з аршан­скім ста­ро­стам Філо­нам Кмітай спу­ста­шаў сма­лен­скія зем­лі, дай­шоў да муроў Сма­лен­ска. Хоць не зай­маў высо­кік паса­даў, але як баць­ка і брат адыг­ры­ваў пэў­ную ролю ў адно­сі­нак­па­між ВКЛ і Мас­коўскім княст­вам, пера­да­ваў інфар­ма­цыю аб пад­зе­як­на мяжы.
Y студ­зені 1596 г. казац­кія вой­скі пад нача­лам С.Налівайкі заня­лі замак Бар­ку­ла­баў і нава­коль­ныя вёскі. Гэта пад­шту­ри­ну­ла Баг­да­на пры­ня­ць удзел у выпра­ве супра­ць каза­коў пад кіраўніцтвам трок­ска­га пад­ка­мо­рыя Баг­да­на Агін­ска­га. Кры­чаўскі ста­рас­та абіраў­ся дэпу­та­там на Тры­бу­нал ВКЛ. Y даку­мен­це ад 19 снеж­ня 1596 г. стаі­ць яго под­піс на поль­скай мове: «Z woiewodstwa Mienskiego Bohdan Soіomerecki«60. Y пачат­ку 17 ст. ён зноў быў заня­ты «мас­коўс­кай праб­ле­май». Y сувязі з гола­дам 1602 г., які насту­піў з‑за неўра­джая і рабаўніцтва інфлян­скік вой­скаў, сяляне сталі збя­га­ць у сусед­ную дзяр­жа­ву. Б.Саламярэцкі выму­ша­ны быў звяр­нуц­ца да мас­коўскік ваяво­даў, каб яны вяр­нулі збег­лы~. Аднак гэта не пры­нес­ла вынікаў61. Як бачым, на гра­мад­ска-палітыч­ную дзей­на­сць Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га паў­плы­ва­ла геа­гра­фіч­нае пала­ж­энне яго маёнт­каў, бліз­кас­ць да кара­леўска­га два­ра, сямей­ная паліты­ка Сала­мя­р­эц­кік, у якой важ­нае мес­ца зай­ма­ла імкненне да высо­ка­га ста­ту­са ў рэгіёне.
Шэраг даку­мен­таў у Мен­скім грод­скім суд­зе за 1582 г. пры­све­ча­ны спр­эч­на­му пад­зе­лу маё­мас­ці паміж Баг­да­нам Іва­наві­чам і Іва­нам Баг­да­наві­чам Сала­мя­р­эц­кі­мі. Баць­ка Баг­да­на Іван Васі­льевіч пакі­нуў маёнт­кі Аста­шы­на (Нава­га­рад­скі пав.), Гогалі­ца, Плеш­чані­цы, Гара­док, Сала­мя­р­эч (Мен­скі пав.). Пер­шыя тры пры пад­зе­ле дасталі­ся Іва­ну, апош­нія два — Баг­да­ну. Млын у Віль­ні дзя­ліў­ся пароў­ну. Баг­дан паві­нен быў выку­пі­ць у жамойц­ка­га ста­ро­сты (1579) Яна Кіш­кі (?-1592)62 з заста­вы сяло Замаз­кі ў маёнт­ку Аста­шы­на, а Пры­ле­па­мі, Дам­ж­э­ры­цай і Дані­ча­мі яны вало­далі разам. 7 кра­савіка Баг­дан і яго маці Ган­на Гля­бо­віч заявілі, што Іван не пры­е­наў на сустр­э­чу, дзе павін­ны былі кан­чат­ко­ва раз­мер­ка­ва­ць маё­мас­ць. Праз 3 дні Іван падаў заяву аб змене пад­зе­лу: яму — Гара­док, Сала­мя­р­эч, а Баг­да­ну — Аста­шы­на, Гогалі­ца, Плеш­чані­цы. 21 кра­савіка жон­ка Іва­на Мар­эта скард­зіла­ся на мен­ска­га воз­на­га Шчас­на­га Кашу за тое, што ён пры­вёз ёй «непраў­ны» ліст на вало­данне Сала­мя­р­эч­чам Ган­най і Баг­да­нам. Праз два дні такая ж скар­га была напі­са­на Іва­нам Сала­мя­р­эц­кім. Маці і сыну нада­кучы­ла спра­чац­ца ў суд­зе са сва­я­ком, і яны зака­пілі­Са­ла­мя­р­эч­ча. 28 кра­савіка мен­скі воз­ны Міка­лай 3апольскі спра­ба­ваў увес­ці ў вало­данне Сала­мя­р­эч­чам Іва­на, але Ган­ны і Баг­да­на не было ў маёнт­ку, а іx урад­нік не пус­ціў воз­на­га[69]. Yвесь судо­вы працэс.

60 Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). P. 117, 122.
61 Kempa T. Solomerecki Bohdan lwanowicz. S. 326–327.
62 Tazbir J. Kiszka Jan // Polski Slownik Biograficzny. T. XII. Warszawa-WroclawKraków, 1967. S. 507–508.
63
Ган­на высту­па­ла разам з сынам, бо на гэтык маёнт­как ёй было запі­са­на вена. Жаданне І.Саламярэцкага вало­да­ць ста­ра­жыт­най айчы­стай маё­мас­цю зра­зу­ме­ла, але Баг­дан, як сын Іва­на 13асільевіча, меў больш пра­воў на Гара­док і Сала­мя­р­эч. Да таго ж такое раз­мер­ка­ванне маё­мас­ці было запі­са­на ў баць­коўскім тэс­та­мен­це. Рэд­кі­мі былі выпад­кі, калі ўсе бакі заста­валі­ся зада­во­ле­ныя пад­зе­лам. Сямей­ныя спр­эч­кі з‑за пад­зе­лу маё­мас­ці сталі звы­чай­най спра­вай для таго часу, што паказ­ва­ю­ць зем­скія і грод­скія кнігі.

Гэта быў не адзі­ны пра­ц­эс, дзе ўзга­д­ва­ла­ся імя Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га. Разам з маці ён скард­зіў­ся на свай­го апе­ку­на Юза­фа 13іньковіча, што той не пера­даў маён­так Сём­кавічы (1582). Праз свай­го слу­ж­эб­ніка Амбро­жыя Пятро­ві­ча Баг­дан падаў скар­гу на шляк­цян­ку Мен­ска­га пав. Аўдоц­цю Сту­жын­скую за пакос сена ў Сала­мя­р­эч­чы (1582). Сустра­ка­юц­ца скар­гі з‑за пад­да­ны~. Яго ўма­ца­ва­ны скард­зіў­ся на пад­да­ны­кЯ­на Янаві­ча Рэку­ця, якія паш­код­зілі 10 коней Сала­мя­р­эц­ка­га (1582)64. Yрад­нік Б.Саламярэцкага Станіслаў Пятро­віч паве­да­міў у скар­зе на шля­и­ці­ца Міка­лая Янаві­ча Сту­жын­ска­га, што 8 каст­рыч­ніка 1600 г. той з пад­да­ны­мі збіў і параніў пад­да­на­га кня­зя Іва­на Караля65. Так­са­ма былі скар­гі на пад­да­нык Б.Саламярэцкага. іjівун мен­ска­га зем­ска­га суддзі Гры­го­рыя Мака­раві­ча Паўлюк Мішу­ко­віч скард­зіў­ся на падданыкБ.Саламярэцкага Мін­ко­ва Кузь­мі­ча, Іва­на Лыц­ко­ві­ча і Іва­на 13ерабеевіча з вёскі Часа­наў, што яны 17 сакавіка (1600) пры­вез­лі да сябе пад­да­на­га зем­ска­га суддзі і зараз яго там нава­ю­ць. Ляс­нічыя пін­ска­га ста­рас­ці­ча Аляк­сандра Кро­шын­ска­га Ляўко Сце­па­навіч і іjіш­ко Фёда­равіч падалі скар­гу на падданыкБ.Саламярэцкага з маёнт­ка Гара­док, што яны з намо­вы свай­го пана высяк­лі лес пры маёнт­ку Зацен­скім у Мен­скім пав. і звез­лі яго ў Сала­мя­р­эч (1600)66. Тако­га тыпу даку­мен­ты часта сустра­ка­юц­ца ў кні­гак грод­скік судоў. Наня­сенне шко­ды сусед­зям праз сваік пад­да­нык у тыя часы было звы­чай­най спра­вай. Y дад­зе­нык выпад­как ула­даль­нікі маёнт­каў так­са­ма былі адказ­ныя за зла­чын­ства падданы~.
Лёса­вы­зна­чаль­най пад­зе­яй у жыц­ці кры­чаўска­га ста­ро­сты стаў шлюб. «Бар­ку­ла­баўскі лета­піс» паве­дам­ляе, што 8 жніў­ня 1583 г. Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі ажаніў­ся з Евай Бар­ку­ла­баў­най. 13яселле адбы­ло­ся ў 13ільні. Жон­ка пакод­зі­ла з сям’і свіслац­ка­га дзяр­жаў­цы, пад­ста­ро­сты магілёўска­га (1555) і дзі­сен­ска­га ста­ро­сты (1566) Бар­ку­ла­ба Іва­наві­ча Кор­са­ка (?- 1576) і Пала­неі 13асільеўны Кро­шын­с­кай (7–1594). Баць­ка Евы быў даволі ўплы­во­вай асо­бай ва ўскод­нім рэгіёне, аб чым свед­ча­ць універсалы
64 там­са­ма. С. 182, 245, 248.
65 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 1206.
66 там­са­ма. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 264 адв., 555 адв.-556.
Жыгі­мОн­та Аўгу­ста. У ік вялікі князь звяр­таў­ся да Бар­ку­ла­ба Іва­наві­ча з патра­ба­ван­нем забяс­пе­чы­ць пОбыт пОль­ска­га вОй­ска ў ПОлац­кім ваявОд­стве, у мяст­эч­как ЛукОм­ля, Ула, Дуні­лО­вічы, Глы­бО­кае, Мяд­зель і Бары­саў (1562). Б.І.КОрсак атры­маў ад гас­па­да­ра «навеч­на» сялО Кушліні ў ПОлац­кай зям­лі (1559), мана­стыр Св. Іва­на Прад­цечы-на-ВОстра­ве ў ПОлац­ку «да жывО­та» (1562) і сялО Хаду­цічы ў Магілёўс­кай вОлас­ці «да вОлі і лас­кі гас­па­дар­скай, і да ачыш­ч­эн­ня» (1563). Б.І.КОрсак пачаў буда­ва­ць замак у Бар­ку­ла­ба­ва ў 1564 г. Замак заняў зруч­ную ў так­тыч­ным плане мыса­вую пля­цОўку на высО­кім бера­зе каля ўпад­зен­ня р.Cтругі ў Дня­п­рО. Па перы­мет­ру ўма­ца­ван­ня пра­код­зіў вал з драў­ля­ны­мі забу­до­ва­мі. Закла­даў­ся замак з паселіш­чам у раз­гар ЛівОн­скай вай­ны, якая закра­ну­ла Бар­ку­ла­ба­ва. Да 1568 г. тут было пабу­да­ва­на дзве царк­вы. У 1597 г. паселіш­ча ўжо дасяг­ну­ла ста­ту­са мяст­эч­ка. Пас­ля баць­кі ім вало­да­ла дач­ка Ева. Лета­пі­сец адзна­чае, штО дзі­сен­скі ста­рас­та разам з Рама­нам Хад­кеві­чам заклаў зам­кі Дзіс­на, Варонічы, Леп­ля, Чаш­нікі і зася­ліў там люд­зей. Памёр Бар­ку­лаб Кор­сак 20 жніў­ня 1576 г. у Дзі­сен­скім ста­рас­тве ў зам­ку Дзі­сен­ка. Пана­ва­ны быў у царкве Св. Пра­чы­стай Бага­ро­дзі­цы ў Віль­ні. Яго жон­ка пера­жы­ла мужа. Пры­няў­шы свя­тыя таін­ст­вы, яна памер­ла ў пры­сут­на­сці свай­го свяш­ч­эн­ніка ў «свят­лі­цы Буй­ніц­кай». Пана­валі Пала­нею не побач з мужам, а ў царкве ў Бар­ку­ла­ба­ва. Маці Бар­ку­ла­ба Марыя Гітаў­на, якая скОн­чы­ла сваё жыц­цё ў Бар­ку­ла­ба­ва, была пака­ва­на ў царкве Св. Епа­са ў Магілёве67. У гэтай сям’і не існа­ва­ла тра­ды­цыі сямей­на­га скле­пу. Пала­нея КрО­шын­ская запі­са­ла дач­цы маён­так КрО­штаў, які зна­код­зіў­ся ў Нава­град­скім ваявОд­стве. Шлюб Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га з Евай КОр­сак быў вель­мі выгОд­ным. Ён зама­цОў­ваў сацы­яль­ныя пазі­цыі Сала­мя­р­эц­кік ва ўскОд­нім рэгіёне ВКЛ і, адпа­вед­на, сярОд пра­васлаў­най шляк­ты, а так­са­ма знач­на палеп­шыў маё­мас­ны стан.
30 траў­ня 1592 г. Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі выку­піў Буй­нічы і Чай­кі ў Філо­на Кміты Чар­но­быль­ска­га, Сол­та­наў, Масаль­скік і КрО­шын­скік і зра­біў там валоч­ную паме­ру. У гэтым жа год­зе засна­ваў сла­бо­ды Маха­ва і Суто­кі. Лета­піс­цам адзна­ча­ец­ца яго ўдзел у вай­с­кО­вык кам­паніяк супра­ць Мас­к­вы (1579) і паўстан­цаў Севяры­на Налі­вай­кі (1596). Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі­за­клаў мяст­эч­ка на рацэ Даш­коў­цы, назваў яго Баг­да­на­ва ў гонар свай­го імя і імя сына і даў мясц­л­вым пад­да­ным волю на 15 гадОў

67 Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. Мн., 1975. C. 115, 118, 146; Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва ЛітОўска­га. Кн. 44. (1559–1566). C. 41–47, 68–69, 77–78, 95; НГАБ у Мен­ску. КМФ. 18, вОп. 1, ад.з. 228. Арк. 96–96 адв.; тка­чОў М.А. Зам­кі і люд­зі. Мінск, 1991. C. 149–150; Насевіч В.Л., Удаль­цОў В.М. Бар­ка­ла­ба­ва // Энцы­кла­пе­дыя гістО­рыі Бела­русі. Т. 1. Мінск, 1993. C. 307.
68 Насевіч В.Л., Віта­лё­ва В.В. Буй­нічы // Энцы­кла­пе­дыя гістО­рыі Бела­русі. т. 2. Мн., 1994. C. 120; ПОм­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. C. 115, 118, 122, 134, 135.
пры такой ста­ноў­чай фінан­са­вай кар­ціне Б.Саламярэцкаму не ўда­ло­ся паз­бег­ну­ць пазы­каў. Ён сво­е­ча­со­ва не выпла­ціў пазы­кі ў 1000 коп літоўскіх гро­шаў К».>рыю Куле і яго жон­цы, а Пят­ру Бер­нац­ка­му ў 924 коп літоўскік гро­шаў (1600)71. Кры­чаўскі ста­рас­та аддаў у заста­ву сяло Сялю­ты (маён­так Сём­каўскі Гара­док) менска­му пад­ка­мо­ра­му Міка­лаю Рэку­цю на тры гады за 300 коп літоўскі. гро­шаў (1615)72. Гэта была тыпо­вая сіту­а­цыя для мно­гік шля~ецкік сям’яў, калі з адна­го боку пашы­ралі­ся маёнт­кі, а з дру­го­га неда­коп наяў­ных гро­шаў пры­му­шаў пазычаць.
Баг­дан Iва­навіч акты­ў­на пад­т­рым­лі­ваў пра­васлаў­ную царк­ву. Ён заклаў у Кры­ча­ве адно з пер­шы­х­цар­коў­нык брацтваў на ўскод­зеВ­КЛ (1588), даў новы фун­душ для Пра­чы­с­цен­скай царк­вы ў Буй­ні­чак (1593), заклаў мана­стыр і новую царк­ву Св. К».>рыя ў Бар­ку­ла­ба­ва, пабу­да­ваў царк­ву ў Багданаве73. На цар­коў­ны сабор, які пра­вод­зіў­ся 29 ліпе­ня 1590 г. у Берас­ці, ён адправіў бар­ку­ла­баўска­га свяш­ч­эн­ніка Фёда­ра Філі­паві­ча. Кры­чаўскі ста­рас­та пада­ра­ваў свя­та­ру царк­вы Св.Багародзіцы ў Буй­ні­чах 2 пля­цы і 2 вало­кі зям­лі (1593). Баг­дан і яго жон­ка Ева далі фун­душ на царк­ву Св. Вяліка­па­кут­ніка Геор­гія (царк­ва на Іллін­с­кай гары ў Магілё­ве, 1594) i каля яе засна­валі муж­чын­скі мана­стыр. Баг­дан папрасіў Афа­на­сія Тар­лец­ка­га «жыць тут з браціяй«74. Маг­чы­ма ён фун­да­ваў царк­ву Св.Мікалая ў Сала­мя­р­эч­чы, якая ўзга­д­ва­ец­ца ў кні­зе Мен­ска­га грод­ска­га суда за 1600 г.75
69 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 498.
70 Kempa T. Solomerecki Bohdan lwanowicz. S. 326–327.
71 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з 1. Арк. 603, 866–867, 1181–1181 адв.
72 Grodek Semkowski // Stownik Geograf~czny. Zeszyt ХІП. T. 1V. Warszawa, 1881. S. 827.
73 Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz. S. 326–327.
74 Бело­рус­ский архив древ­них гра­мот. Ч. 1. М., 1824. С. 72; Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. С. 123, 131, 188, 209.
75 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк.100 адв.

Разам з бра­там Іва­нам кры­чаўскі ста­ро­ста пры­маў удзел у Вілен­скім з’езд­зе, накіра­ва­ным супра­ць цар­коў­най уніі (1599)76. Ён пад­т­рым­лі­ваў сувязі з пра­васлаў­ны­мі брацтва­мі. Y ліс­це, адрас­а­ва­ным львоўс­ка­му брацтву, піса­ла­ся пра цвёр­да­с­ць, тры­ва­лас­ць у пра­васлаў­най веры, бо павя­лічы­ла­ся коль­кас­ць люд­зей, якія ненавід­зя­ць пра­васлаўе. Ліст быў напі­са­ны разам з жон­кай­Е­вай Бар­ку­ла­баў­най Кор­сак (1 верас­ня 1600 г.)77. Яго жон­ка дала два грун­ты — Ясін­скі і Сят­ч­эс­кі — у Мен­скім ваявод­стве на фун­да­цыю царк­вы ігу­ме­ну мана­сты­ра Св.Апосталаў. Фун­да­цыя была зроб­ле­на з бласлаў­лен­ня Кан­стан­ці­но­паль­ска­га пат­ры­яр­ка. Для выка­нан­ня гэта­га рас­па­ра­дж­эн­ня былі прызна­ча­ныя апе­ку­на­мі поль­ны гет­ман ВКЛ Кры­штаф Рад­зівіл, мен­скі зем­скі суддзя Мар­цін Валад­ко­віч і яго зяць Баг­дан Сцяцкевіч78. Пад­т­рым­ка пра­васлаў­най царк­вы і яе аба­ро­на — гэта была паліты­ка роду Сала­мя­р­эц­кі~. Фак­ты ўказ­ва­ю­ць на знач­ную ролю Баг­да­на Сала­мя­р­эц­ка­га ў пра­васлаў­ным руку, яго акты­ў­ную пад­т­рым­ку царк­вы роз­ны­мі шля­та­мі. Жон­ка была яго адна­дум­цам і паплеч­ні­кам у гэтай спра­ве. Раз­на­стай­ная інфар­ма­цыя свед­чы­ць пра тое, што кры­чаўскі ста­рас­та быў ціка­вай асо­бай. Ён кары­стаў­ся пава­гай сярод шляк­ты, асаб­лі­ва пра­васлаў­нык вер­нікаў. Памёр Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі 7 верас­ня 1602 г. у Кры­ча­ве, а па~аваны быў у сямей­ным скле­пе царк­вы Св.Пакровы ў Саламярэччы79.
76 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od koncа cztesnastego wieku. S. 498.
77 Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­пих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 4. Виль­на, 1851. С. 241.
78 НГАБ у Мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 200.
79 Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. С. 146.
Z małżeństwa z Ewą z Korsaków, 1.v. Czartoryską (zm. 1626), S. pozostawił syna Bohdana oraz cztery córki: Krystynę, poślubioną w styczniu 1600 star. rzeczyckiemu Piotrowi Żyżemskiemu, Reginę (zm. po r. 1634), żonę chorążego słonimskiego Jurija Mieleszki, Marynę (zm. krótko po r. 1627), zamężną za chorążym wileńskim Marcjanem Górskim, Helenę (zm. 1640), żonę 1.v. podkomorzego witebskiego Kacpra Szwykowskiego (zm. 1619), 2.v. podkomorzego witebskiego i kaszt. nowogródzkiego Bohdana Stetkiewicza.

Баг­дан Іва­навіч Сала­мя­р­эц­кі акты­ў­на ўдзель­ні­чаў у жыц­ці пра­васлаў­най супол­кі. Ён заклаў у Кры­ча­ве адно з пер­шых цар­коў­ных брацтваў на ўсход­зе ВКЛ (1588), новую царк­ву Св. Юрыя ў Бар­ку­ла­ба­ве і мана­стыр, пабу­да­ваў царк­ву ў Баг­да­на­ве, даў новы фун­душ для пра­чы­с­цен­скай царк­вы ў Буй­ні­чах (1593 г.) [Kempa T. Sołomerecki Bohdan Iwanowicz // Polski Słownik Biograficzny. T. XL/3. Zeszyt 166. Warszawa–Kraków, 2001. S. 326–327.]. На цар­коў­ны сабор, які пра­вод­зіў­ся 29 ліпе­ня 1590 г. у Берас­ці, ён адправіў свай­го бар­ку­ла­баўска­га свя­та­ра Фёда­ра Філі­паві­ча. Кры­чаўскі ста­ро­ста пада­ра­ваў свя­та­ру царк­вы Свя­той Бага­ро­дзі­цы ў Буй­ні­чах 2 пля­цы і 2 вало­кі зям­лі (1593 г.). Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі і яго жон­ка Ева далі фун­душ на царк­ву Свя­то­га Вяліка­па­кут­ніка Геор­гія (царк­ва на Іллін­с­кай гары ў Магілё­ве, 1594 г.). Пры царкве засна­валі муж­чын­скі мана­стыр. Баг­дан папрасіў Афа­на­сія Тар­лец­ка­га жыць тут з бра­ціяй [Бело­рус­ский архив древ­них гра­мот. Ч. 1. М., 1824, с. 72; Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. Мн., 1975., с. 123, 131, 188, 209]. Маг­чы­ма, ён фун­да­ваў царк­ву Св. Міка­лая ў Гарад­ку Сала­мя­р­эц­кім. Мен­скі воз­ны Станіслаў Воўк пры­вод­зіў каля яе да пры­ся­гі пад­да­ных Галья­ша Рэку­ця, што зафік­са­ва­на ў кні­зе Мен­ска­га грод­ска­га суда за 1600 г. [НГАБ. Ф. 1727, воп. 1, спр. 1., арк. 100 адв.]. Пад­т­рым­ка пра­васлаў­най царк­вы і яе аба­ро­на – гэта было паліты­кай роду Сала­мя­р­эц­кіх. Канечне, асноў­ную ўва­гу яны ўдзя­ля­лі сямей­на­му хра­му ў Сала­мя­р­эч­чы. Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі памёр 7 верас­ня 1602 г. у Кры­ча­ве і быў паха­ва­ны ў сямей­най крып­це царк­вы Свя­тыя Пакро­вы ў Сала­мя­р­эч­чы [Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. Мн., 1975., с. 146].

Цяж­ка мер­ка­ва­ць, ці пад­т­рым­лі­валі­ся царк­ва і мана­стыр пас­ля яго смер­ці іншы­мі сва­я­ка­мі, бо фун­да­цый­ныя запі­сы за пер­шую пало­ву XVIІ ст. не знойдзе­ны, так­са­ма як і тэс­та­мен­ты дзя­цей Б. Сала­мя­р­эц­ка­га, дзе маглі ўзга­да­вац­ца царк­ва і мана­стыр. Пас­ля зга­сан­ня роду Сала­мя­р­эц­кіх іх
маё­мас­цю сталі вало­да­ць іншыя людзі.

∞, ЕВА БАР­КУ­ЛА­БОВ­НА КОР­САК, дочь Бор­ку­ла­ба Ива­но­ви­ча Кор­са­ка (?–1576), свис­лоч­ско­го дер­жав­цы, моги­лев­ско­го под­ста­ро­сты (1555) и дис­нен­ско­го ста­ро­сты (1566) и Пола­неи Васи­лев­ны Кро­шин­ской (?–1594). Року 1578, меся­ца ген­ва­ра 2 на Стре­те­ние Гос­подне [так в руко­пи­си; сре­те­ние празд­но­ва­лось 2 фев­ра­ля — прим. пуб­ли­ка­то­ров] князь Януш Чор­то­рий­ский пан­ну Евву Бар­ку­ла­бов­ну, доч­ку пана Бар­ку­ла­бо­ву, в стан мал­жен­ский за себе взял.

Дети: Бог­дан (1589–1630), Кри­сти­на, Але­на, Мари­на, Регина.

[PSB (Korsak Borkołab); Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Sieluty, Siemków, Sołomerecze); Boniecki; Sapiehowie, I 116; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; – Charlampovič K., Zapadnorusskija pravoslavnyja školy XVI i načala XVII veka, Kazan’ 1898; Chodynicki K., Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska 1370–1632, W. 1934; Frick D. A., Meletij Smotryckyj, Cambridge (Mass.) 1995; J. B., Opisanie historyczno-statystyczne powiatu rossieńskiego guberni kowieńskiej, Wil. 1874 s. 99; Kempa T., Konstanty Wasyl Ostrogski, Tor. 1997; Łukaszewicz J., Dzieje kościołów wyznania helweckiego w Litwie, P. 1842 I 131; Tkačou M. A., Zamki i ljudzi, Minsk 1991 s. 150; Vajtovič N. T., Barkulabauski letopis, Minsk 1977; – Akty Vil. Archeogr. Kom., VI, VIII, XIV, XXXVI; Akty Zap. Ross., IV 240; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I, II, V, X; Archiwum domu Sapiehów, Wyd. A. Prochaska, Lw. 1892 I 136, 150–1, 350; Belorusskij archiv drevnich gramot, Izd. I. Grigorovič, Moskva 1824 I 72; Heidenstein R., Dzieje Polski…, Pet. 1857 I 331; tenże, Pamiętniki wojny moskiewskiej, Wyd. J. Czubek, Lw. 1894; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo sprendimai 1583–1656, Par. V. Raudeliunas, A. Baliulis, Vilnius 1988; Mal’cev A. N., Barkulabovskaja letopis, „Archeografičeskij ežegodnik” 1960, Moskva 1962 s. 291–320; Opis dokumentov Vilenskago centralnogo archiva drevnich aktovych knig, II, III, Vil’na 1904; Polnoe sobranie russkich letopisej, Moskva 1975 XXXII 174–92; [Zaleski Samuel Szycik], Drzewo dobre na drugi dzień pogrzebu […] Heleny X. Sołomireckiej Bogdanowej Stetkiewiczowej […] na kazaniu w cerkwi monastera kuteinskiego wystawione roku 1640, 11 Novembre, [Kutein ?, 1640]; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II, supl. 270, Dz. V nr 14829; AP w Kr.: Zbiór Rusieckich, rkp. 66 s. 199–201; Lietuvos Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos rankraštynas w Wil.: F. 18 nr 135, F. 21 nr 1146, 1215, 1217, 1220.].

КНЖ. БАР­БА­РА ИВА­НОВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

роди­лась в семье Ива­на Соло­ме­рец­ко­го (?–1578) и Анны Гле­бо­ви­чев­ны (?– 1593). Отец зани­мал ряд долж­но­стеи, коро­лев­ский дво­ря­нин (1538), аин­ский (1541), Глус­ский (1554) и дуба­шин­ский (1554) дер­жав­ца (послед­нюю дер­жа­ву сме­нил на быхов­скую в 1556 г., Сигиз­мунд Август отдал ее Ход­ке­ви­чу), мсти­слав­ский и радомль­ский ста­ро­ста (1558), пер­вый мсти­слав­ский каш­та­лян (1569).

Бар­ба­ра пер­вый раз вышла замуж за Кон­стан­ти­на Ход­ке­ви­ча (?–1571), кото­рый был сыном Юрия Алек­сан­дро­ви­ча Ход­ке­ви­ча (?–1569) и Евге­нии Гор­но­ста­ев­ны[70]. Они были в род­ствен­ных отно­ше­ни­ях, муж при­хо­дил­ся Бар­ба­ре дво­ю­род­ным пле­мян­ни­ком. Ее тетя Анна Соло­ме­рец­кая вышла замуж за Ива­на Гор­но­стая. У них, сре­ди про­чих детей, роди­лась дочь Евге­ния, кото­рая и ста­ла женой Ю. Ход­ке­ви­ча[71]. Исхо­дя из венов­ной и дол­го­вой запи­сей, брак Кон­стан­ти­на и Бар­ба­ры состо­ял­ся в сен­тяб­ре 1570 г. Доку­мен­ты были состав­ле­ны в зам­ке в Соло­ме­ре­чье в один день 15 сен­тяб­ря и запи­са­ны в кни­ги Мен­ско­го грод­ско­го суда, а впо­след­ствии пере­не­се­ны в Город­нен­ский зем­ский суд. Кон­стан­тин Ход­ке­вич за при­да­ное в сум­ме 2000 коп литов­ских гро­шей и 1000 в дви­жи­мом иму­ще­стве запи­сал жене вена 6000 коп на 1/3 иму­ще­ства, кото­рое пред­по­ла­га­лось полу­чить при раз­де­ле с бра­тья­ми. В слу­чаи его смер­ти 6000 коп долж­ны будут выпла­тить бра­тья. А если Бар­ба­ра умрет без наслед­ни­ков, то при­да­ное воз­вра­ща­лось Ива­ну Соло­ме­рец­ко­му. Одно­вре­мен­но К. Ход­ке­вич одол­жил у жены 2000 коп под име­ние Бере­сто­ви­ца, на кото­ром уже был долг в 4000 коп[72]. Отец Кон­стан­ти­на уже умер на то вре­мя. Иван Соло­ме­рец­кий вме­сте с женой А. Гле­бо­ви­чев­ной устра­и­вал судь­бу доче­ри. За Бар­ба­рой дали доволь­но боль­шой при­да­ное и при этом извест­но, что у К. Ход­ке­ви­ча были мате­ри­аль­ные труд­но­сти, свя­зан­ные с дол­га­ми отца. Воз­мож­но, здесь был рас­чет на вла­де­ния, кото­рые в буду­щем он дол­жен был полу­чить после раз­де­ле­ния наслед­ства. Но заме­тим, что дол­го­вые запи­си мог­ли еще высту­пать как фор­ма пере­да­чи иму­ще­ства жене. Одна­ко это была не един­ствен­ная дол­го­вая запись. Кон­стан­тин Ход­ке­вич одол­жил у слу­жеб­ни­ка отца Яна Деми­до­ви­ча, у сво­е­го слу­жеб­ни­ка Мико­лая Бре­зин­ско­го, у шлях­ти­ча Семе­на Глуш­ков­ско­го (1568), у Шимо­на Гри­бов­ско­го (1570), вме­сте с Бар­ба­рой у сво­е­го слу­жеб­ни­ка Пет­ра Бис­ку­по­в­ско­го (1571)[73].

Брак был очень корот­ким. В апре­ле 1571 г. К. Ход­ке­вич силь­но болел и не мог уже выез­жать из име­ния. 5 апре­ля в Бере­сто­ви­це он соста­вил заве­ща­ние, а 12 июня Бар­ба­ра посла­ла слу­жеб­ни­ка П. Бис­ку­по­в­ско­го впи­сать его в Горо­ден­ский зем­ский суд. Похо­ро­нить долж­ны были в Суп­расль­ском мона­сты­ре. Бар­ба­ру, кото­рая была на то вре­мя бере­мен­на, муж пере­дал под опе­ку гет­ма­ну ВКЛ Гри­го­рию Ход­ке­ви­чу, жемойт­ско­му ста­ро­сте Яну Геро­ни­мо­ви­чу. За при­дан­ное под­твер­жда­лась вена 8000 коп на име­нии Бере­сто­ви­ца, т.е. на части, что будет полу­че­на после раз­де­ле­ния с бра­тья­ми. В заве­ща­нии не объ­яс­ня­лось, что в сум­му вхо­ди­ла вена и долг. Допол­ни­тель­но за хоро­шее к себе отно­ше­ние назна­чал 2000 коп на иму­ще­стве мате­ри, кото­рое она внес­ла в дом отца и пода­ри­ла ему. Так­же ей долж­ны были отдать день­ги, потра­чен­ные на пога­ше­ние дол­гов отца и на при­да­ное сест­ре. Бар­ба­ра полу­ча­ла дви­жи­мое иму­ще­ство. Отдель­но ого­ва­ри­ва­лась судь­ба буду­ще­го ребен­ка в соот­вет­ствии с полом. В слу­чае рож­де­ния сына жена долж­на была зани­мать­ся его вос­пи­та­ни­ем и обра­зо­ва­ни­ем. После отпра­вить во двор смо­лен­ско­го каш­те­ля­на Гри­го­рия Триз­ны, где рань­ше вос­пи­ты­ва­лись сам Кон­стан­тин и дети его отца от вто­ро­го бра­ка. Для этой цели выде­ля­лось 2000 коп. Выслу­га отца, име­ние Кле­па­чи, жена мог­ла дер­жать до совер­шен­но­ле­тия сына. А если будет дочь, то ее нуж­но было вос­пи­тать при­лич­но и выдать замуж с при­да­ным 2000 коп. В слу­чае смер­ти сына жена воз­вра­ща­ла 5000 коп бра­тьям[74].

Заве­ща­ние Кон­стан­ти­на – это един­ствен­ный доку­мент, сви­де­тель­ству­ю­щий о бере­мен­но­сти Бар­ба­ры. Что про­изо­шло, точ­но труд­но ска­зать, но потом­ков у Кон­стан­ти­на не оста­лось. 30 мая 1571 г., когда при­е­ха­ли опе­ку­ны Гри­го­рий и Ян Ход­ке­ви­чи, что­бы разо­брать дела после покой­но­го, Бар­ба­ра была вынуж­де­на пере­не­сти все на дру­гой день по при­чине сла­бо­го здо­ро­вья[75]. Мож­но толь­ко выска­зать мне­ние, что или был выки­дыш, или ребе­нок умер после рож­де­ния. Опе­ку­ны зани­ма­лись доку­мен­та­ми, соста­ви­ли их реестр, спи­сок дол­гов Юрия и Кон­стан­ти­на Ход­ке­ви­чей. Из реест­ра сле­ду­ет, что Кон­стан­тин, как стар­ший сын, хра­нил у себя роди­тель­ские доку­мен­ты. Реестр и заве­ща­ние Кон­стан­ти­на оста­лись у Бар­ба­ры. В дер­жа­ние ей было пере­да­но име­ние Тро­сте­ни­ца[76], кото­рое нахо­ди­лось неда­ле­ко от Суп­рас­ля[77]. Дол­гое вре­мя меж­ду Бар­ба­рой и Ход­ке­ви­ча­ми шли судеб­ные спо­ры из-за иму­ще­ства. В 1586 г. было заклю­че­но согла­ше­ние меж­ду ней и бра­тья­ми пер­во­го мужа – Юри­ем и Иеро­ни­мом. Она отда­ла им име­ние Тро­сте­ни­ца, а они отка­за­ли тре­бо­вать от нее долг[78].

Полоц­кий вое­во­да Ста­ни­слав Довой­на жалу­ет­ся вилен­ско­му епи­ско­пу Вале­рья­ну на свою жену Бар­ба­ру Соло­ме­рец­кую. Изби­ла мужа и уеха­ла, забрав блан­ки с муж­ни­ной печа­тью. Зачем — вско­ре выяс­ни­лось: гроз­ная дама впи­са­ла туда яко­бы долг супру­га за име­ние Все­люб на 10.000 копъ литов­ских гро­шей. А имение–то Ста­ни­сла­ву и при­над­ле­жа­ло! Более того, Довой­на жалу­ет­ся, что жена и ранее его изби­ва­ла, а одна­жды чуть не сожгла живьем.
Бар­ба­ра (7–1573) пер­шы раз вый­ш­ла замуж за цырын­ска­га ціву­на Філі­па Ліман­та. К.Нясецкі сцвяр­джае, што яго род пакод­зіў з Флар­эн­цыі. Год (1572–1573) яна была ў шлю­бе за каталіком, полац­кім ваяво­дам (1542) Стані­сла­вам Давой­най (7–1573). На той момант ён ужо вызна­чаў­ся бага­тым жыц­цё­вым і сямей­ным вопы­там. С.Давойна зра­біў выдат­ную кар’е­ру: пра­явіў сябе як гас­па­дар­лі­вы ваяво­да, узна­чаль­ваў пасоль­ства ВКЛ у Мас­к­ву, аба­ра­няў Полацк пад­час Лівон­скай вай­ны і патра­піў разам з пер­шай жон­кай Пет­ра­не­лай Рад­зівіл у палон. Яна памер­ла ў Mас­коўскім княст­ве, а яе цела абмя­ня­лі на цела Пят­ра Шуй­ска­га. Там жа С.Давойна склаў тэс­та­мент, у якім на кары­с­ць Жыгі­мон­та Аўгу­ста запі­саў 1/3 сваік­ма­ё­мас­цяў (1566).

Разам з сёст­ра­мі жон­кі і і„ суж­эн­ца­мі (Ган­най (1526–1600) і віцеб­скім ваяво­дам Стані­сла­вам Пятро­ві­чам Кіш­кай, Альж­бе­тай (7–1565) і бель­скім ваяво­дам Іерані­мам Сіняўскім) удзель­ні­чаў у пад­зе­ле маё­мас­ці па смер­ці іx баць­кі вілен­ска­га ваяво­ды Mіка­лая Рад­зіві­ла (1552). Дру­гі шлюб узяў з Даро­тай Кас­цевіч, уда­вой па кня­зю Я.Галаўчынскаму (1568). Y 1580 г. Бар­ба­ра атры­ма­ла пац­вяр­дж­энне на вало­данне маёт­кам Ішчоль­на з фаль­вар­кам Ваўчын­скім у Лід­скім пав., які перай­шоў ёй ад Стані­сла­ва Давой­ны. Яшчэ ён запі­саў ёй чаты­ры маёнт­кі ў Нава­град­скім пав. Павел Яну­шавіч Друц­кі-Любец­кі прэт­эн­да­ваў на гэтую спад­чы­ну і ў выніку пра­ц­э­су атры­маў Луні­нец (1587).

Пас­ля смер­ці дру­го­га мужа Баг­да­на «пра­славіла­ся» сваі­мі аван­тур­ны­мі пры­го­да­мі ў Пін­скім і Нава­га­рад­скім пав.[79] Дзя­цей яна не мела. Вера­вы­знанне пер­ша­га мужа невя­до­ма, К.Хадкевіч быў пра­васлаў­ным, а С.Давойна — каталіком. Дад­зе­ная інфар­ма­цыя дае маг­чы­масть толь­кі част­ко­ва рэкан­стру­я­ва­ць асаб­лі­вас­ці сямей­на­га жыц­ця Багданы.

В сен­тяб­ре Анна Гле­бо­ви­чев­на в пись­ме к доче­ри Бар­ба­ре писа­ла с сожа­ле­ни­ем о ее отсут­ствии на похо­ро­нах отца по при­чине пло­хо­го состо­я­ния здо­ро­вья. Бар­ба­ра была вынуж­де­на повер­нуть домой с сере­ди­ны доро­ги[40].

Анна Соло­ме­рец­кая, ее мать, напи­са­ла свой заве­ща­ние в Соло­ме­рец­ком Город­ке 27 апре­ля 1593 г. В Мен­ском грод­ском суде оно было запи­са­но 1 мая это­го же года. При­чи­ной для состав­ле­ния доку­мен­та послед­ней воли ста­ла тяже­лая болезнь. Свою душу Анна пору­ча­ла Богу и св. Тро­и­цы. Сына Бог­да­на она про­си­ла похо­ро­нить ее тело в крип­те Соло­ме­рец­кой церк­ви, где нахо­ди­лось тело ее мужа. В доку­мен­те отме­ча­лось, что Бог­дан почти­тель­но отно­сил­ся к ней, помо­гал после смер­ти мужа в реше­нии все­воз­мож­ных дел, запла­тил за нее дол­ги в раз­ме­ре 15 000 коп литов­ских гро­шей. Он полу­чил ее име­ние Кель­мы, вена – 2492 копы литов­ских гро­шей, кото­рые муж запи­сал на 1/3 сво­их вла­де­ний и дви­жи­мое иму­ще­ство, име­ние Сем­ко­во в Мен­ском пове­те, име­ние и двор Буй­ни­чи в Оршан­ском пове­те, двор Косо­во, сёлы Лед­не­ви­чи и Оболь в Витеб­ском вое­вод­стве. А. Соло­ме­рец­кая пода­ри­ла сыну Бог­да­ну дви­жи­мое иму­ще­ство, кото­рые запи­сал ей муж в сво­ем заве­ща­нии (1586), и име­ние Кель­мы в 1586 г.[41] Обыч­но, иму­ще­ство мате­ри дели­лось поров­ну меж­ду все­ми детьми. Одна­ко в дан­ном слу­чае доче­ри не полу­чи­ли ниче­го даже перст­ня, что доволь­но ред­кое явле­ние. Воз­мож­но, это было сде­ла­но рань­ше. В доку­мен­те А. Соло­ме­рец­кая апел­ли­ро­ва­ла к Ста­ту­ту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где запи­са­но, что при­об­ре­тен­ное иму­ще­ство лицо может пода­рить, кому захо­чет. Из пере­чис­лен­ных вла­де­ний толь­ко Кель­мы были мате­рин­ским иму­ще­ством. В дан­ном слу­чае отме­ча­ет­ся нару­ше­ние зако­но­да­тель­ства. При обра­ще­нии в суд сест­ры име­ли воз­мож­ность выиг­рать про­цесс. Дошло ли до это­го неиз­вест­но, но в 1595 г. Бог­дан пода­рил сво­им сест­рам по части име­ния Титов­ля­ны в Бере­стей­ском вое­вод­стве[42].

∞, 1°, КОСТЯН­ТИН ЮРІЙ­О­ВИЧ ХОД­КЕ­ВИЧ (?–1571), тро­ць­кий каш­те­лян, сын Юрия Алек­сан­дро­ви­ча Ход­ке­ви­ча (?–1569) и Евге­нии Горностаевны.

∞, 2°, 1572, СТАНІ­СЛАВ ДАВОЙ­НА, воє­во­ди поло­ць­ко­го; Год (1572—1573) яна была ў шлю­бе за полац­кім ваяво­дай Стані­сла­вам Давой­най (?—1573 гг.).

∞, 3°, ФІЛІП ЛІМАНТА.

КНЖ. МАРИ­НА-РАИ­НА ИВА­НОВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

ста­ла жон­кай лоў­ча­га ВКЛ (1589 г.) — Яна Напу­ш­э­ві­ча (?— каля 1613 г.), разам з мужам ёй быў дад­зе­ны пры­вілей на пажыц­цё­вае вало­данне Лад­зе­яй. Наи­бо­лее веро­ят­но, что она при­ня­ла рели­гию мужа, каль­ви­ни­ста, так как в заве­ща­нии мате­ри и А. Соло­ме­рец­кой назы­ва­ет­ся ее дру­гое имя Раи­на. При­чем мать одно­знач­но пишет, что рань­ше была Мари­ной, а ста­ла Раи­ной [80].

Дру­гая дач­ка Мары­на ста­ла жон­кай сына пад­скар­бія ВКЛ Міка­лая Нару­ш­э­ві­ча і Бар­ба­ры Кун­ц­э­віч лоў­ча­га ВКЛ (1589) — Яна (?-каля 1613). Ён быў каль­віністам. Я.Нарушэвіч удзель­ні­чаў у выпра­ве Стэфа­на Бато­рыя пад Пскоў. У шлю­бе нарад­зіла­ся чаты­ры сыны: жамойц­кі каш­та­лян Аляк­сандр, Ежы, лазд­зеўскі ста­рас­та Улад­зіслаў, Жыгі­монт [81]. У даку­мен­це за 1591 г. адзна­ча­ец­ца, што Мары­на змяні­ла імя і ста­ла Раі­най [82]. 3 чым гэта было звя­за­на даклад­на невя­до­ма, але на той час адбыц­ца гэта маг­ло толь­кі ў выніку пера­ко­ду ў іншае вера­вы­знанне. Яна памер­ла пас­ля 1593 г [83]. 3вестак пра яе яшчэ менш, чым пра Бар­ба­ру. Яны абмя­жоў­ва­юц­ца карот­кі­мі бія­гра­фіч­ны­мі дад­зе­ны­мі, па якім не маг­чы­ма зра­бі­ць раз­гор­ну­тыя высновы.

Анна Соло­ме­рец­кая, ее мать, напи­са­ла свой заве­ща­ние в Соло­ме­рец­ком Город­ке 27 апре­ля 1593 г. В Мен­ском грод­ском суде оно было запи­са­но 1 мая это­го же года. При­чи­ной для состав­ле­ния доку­мен­та послед­ней воли ста­ла тяже­лая болезнь. Свою душу Анна пору­ча­ла Богу и св. Тро­и­цы. Сына Бог­да­на она про­си­ла похо­ро­нить ее тело в крип­те Соло­ме­рец­кой церк­ви, где нахо­ди­лось тело ее мужа. В доку­мен­те отме­ча­лось, что Бог­дан почти­тель­но отно­сил­ся к ней, помо­гал после смер­ти мужа в реше­нии все­воз­мож­ных дел, запла­тил за нее дол­ги в раз­ме­ре 15 000 коп литов­ских гро­шей. Он полу­чил ее име­ние Кель­мы, вена – 2492 копы литов­ских гро­шей, кото­рые муж запи­сал на 1/3 сво­их вла­де­ний и дви­жи­мое иму­ще­ство, име­ние Сем­ко­во в Мен­ском пове­те, име­ние и двор Буй­ни­чи в Оршан­ском пове­те, двор Косо­во, сёлы Лед­не­ви­чи и Оболь в Витеб­ском вое­вод­стве. А. Соло­ме­рец­кая пода­ри­ла сыну Бог­да­ну дви­жи­мое иму­ще­ство, кото­рые запи­сал ей муж в сво­ем заве­ща­нии (1586), и име­ние Кель­мы в 1586 г.[41] Обыч­но, иму­ще­ство мате­ри дели­лось поров­ну меж­ду все­ми детьми. Одна­ко в дан­ном слу­чае доче­ри не полу­чи­ли ниче­го даже перст­ня, что доволь­но ред­кое явле­ние. Воз­мож­но, это было сде­ла­но рань­ше. В доку­мен­те А. Соло­ме­рец­кая апел­ли­ро­ва­ла к Ста­ту­ту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где запи­са­но, что при­об­ре­тен­ное иму­ще­ство лицо может пода­рить, кому захо­чет. Из пере­чис­лен­ных вла­де­ний толь­ко Кель­мы были мате­рин­ским иму­ще­ством. В дан­ном слу­чае отме­ча­ет­ся нару­ше­ние зако­но­да­тель­ства. При обра­ще­нии в суд сест­ры име­ли воз­мож­ность выиг­рать про­цесс. Дошло ли до это­го неиз­вест­но, но в 1595 г. Бог­дан пода­рил сво­им сест­рам по части име­ния Титов­ля­ны в Бере­стей­ском вое­вод­стве[42].

М., ЯН МИКО­ЛА­Е­ВИЧ НАРУ­ШЕ­ВИЧ; лов­чий литовсь­кий, сына под­скар­бия ВКЛ Мико­лая Нару­ше­ви­ча и Бар­ба­ры Кун­це­ви­чев­ны, каль­ви­нист [84]

КН. ИВАН БОГ­ДА­НО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (? — 1602)

пера­ся­ліў­ся ў Пін­скі павет. Яму перай­ш­ла част­ка спад­чы­ны Галь­шан­скіх. І.Саламярэцкі часта ўзга­д­ваў­ся ў судо­вых спра­ва~. У пры­ват­на­сці, ён суд­зіў­ся з Баг­да­нам Сала­мя­р­эц­кім. Урад­нік маёнт­ку Плеш­чані­цы пас­кард­зіў­ся на пад­да­нык віцеб­ска­га ваявод­зі­ча Lтані­сла­ва Стані­сла­ваві­ча Кіш­кі Зобі­на Мікіту Аяр­э­маві­ча і Які­ма Бах­но­ві­ча (1600). 20 снеж­ня 1600 г. яны спы­нілі­ся ў Плеш­чані­ца­кі звез­лі «вен­ча­ны­к­жо­нак» Гард­зея L«труковіча і Яку­ба Грыш­ко­ві­ча, узя­лі гро­шы і вопрат­ку. Падаў скар­гу ўрад­нік Але­ны Друц­кай-Гор­скай (жон­кі стры­еч­на­га бра­та Лаўры­на Ратом­ска­га) Мар­цін Мацве­евіч на пад­да­ны­хз маёнт­ка Гогалі­ца з сяла Мал­чац­ка­га Андр­эя Кандра­то­ві­ча і яго жон­ку Ган­ну, якія ноч­чу з 28 на 29 снеж­ня 1600 г. так­са­ма гвал­там вывез­лі з маёнт­ка Бела­руч жан­чы­ну з дзе­ць­мі і маё­мас­цю. Урад­нік Даро­ты Сан­каві­чоў­ны з маёнт­ка 13язынскае (Мен­скае ваявод­ства), якое яна атры­ма­ла ў заста­ву ад вілен­ска­га зем­ска­га суддзі Яна Осты­ка, скард­зіў­ся на пад­да­нык І.Саламярэцкага з маёнт­ка Плеш­чані­цы (у той час яго арэн­да­ваў Ян Учун­мук) з сяла Яцкаві­чо­вае. Lта­сюк і Сідар 13яжовічы, 13ойцэк Лят, Антон і Ясю­чок Мад­элевічы, Мід­ко Акр­э­мавіч 13яжовіч і сын яго Іван з памоч­ні­ка­мі 13 кра­савіка 1600 г. уве­ча­ры пад’е­калі­да сяла Бяз­вод­нае і звез­лі з Плеш­чані­цы баяр Фёда­ра Вяжо­ві­ча, яго жон­ку Ага­пу і дзя­цей Ярмо­лу і Гапо­на з жон­кай Мары­най і сына­мі Гры­го­ры­ем, Іва­нам і Мацве­ем з маё­мас­цю. Мен­ская грод­ская кні­га ўтрым­лі­вае інвен­тар маёнт­ка Пле­шані­цы (1600). Даку­мент знач­на паш-код­жа­ны, таму цал­кам аднаві­ць выгляд гэта­га ўла­дан­ня немаг­чы­ма. На тэры­то­рыі маёнт­ка зна­код­зіў­ся дом, дзе былі камо­ры і свят­лі­цы з пяча­мі і комі­на­мі, новая і ста­рая стай­ні, сыр­ні­ца, дзве пуні, лаз­ня, свіран, пякар­ня, кук­ня, піўні­ца, куз­ня, два ага­ро­ды, млын з грэб­ляй [85]. Грод­скія кні­гі даю­ць маг­чы­мас­ць даве­дац­ца пра скар­гі, арэн­ды і нават пра выгляд маёмасці.

112 13ерагодна Мал­га­жа­та пры­ня­ла пра­васлаўе і змяні­ла імя.
113 Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. C.146, 218; Wolff J.
Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 49, 500; Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. Lipsk, 1841. S. 361; T. V. Lipsk, 1841. S. 298.

Ж. 1, КНЖ. БЕА­ТА ДОЛЬ­СКАЯ

Ж. 2, Маре­та (Мал­га­жа­та) Мико­ла­ев­на Лыса­коўская, д. Міка­лая Лыса­коўска­га, люба­чоўска­га каш­та­ля­на. У теста­мен­ті від 20 трав­ня 1604 р. «панеє Маре­та з Лыса­ко­ва кне­ги­ня Ива­но­воє Соло­ме­рец­коє» про­си­ла похо­ва­ти її во Воло­ди­мирсь­ком доміні­кансь­ком мона­сти­рi Пре­свя­тої Трой­ці, а син мав пере­да­ти чен­цям 100 золо­тих. У запо­вітi збе­рег­ли­ся свід­чен­ня про пожерт­ви при­тул­ко­ві від кн. Соло­ме­ре­ць­кої Іва­но­вої Маре­ти з Лиса­ко­ва (20 трав­ня 1604 р.) — «шпи­та­ле­ви полскому»50 золо­тих і «русь­ко­му» — 10 [86].

XXV генерация от Рюрика

КН. БОГ­ДАН-ИСА­КИЙ БОГ­ДА­НО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (*30.06.1589 — †1630)

Пред­ста­ви­тель кня­же­ско­го рода Соло­ме­рец­ких (Рюри­ко­ви­чи), сын кня­зя Бог­да­на Ива­но­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го (? — 1602) и Евы Корсак.

Року 97. Во вели­кий пост его м[и]л[ость] князь Бог­дан име­нем Иса­кий у месте Бар­ку­ла­бо­ве почал учи­ти­ся по рус­ку гра­мо­те и по кгрец­ку; а был бака­ла­рем пан Лав­рен­тий Зиза­ний, чело­век навче­ный, з места Вилен­ско­го при­бав­ле­ный. А родил­ся его м[и]л[ость] князь Бог­дан в року 88.Воспитывался в духе вер­но­сти пра­во­сла­вию. В кон­це 1590‑х годов отец при­гла­сил извест­но­го учи­те­ля и про­по­вед­ни­ка Меле­тия Смот­риц­ко­го, под руко­вод­ством кото­ро­го моло­дой Бог­дан Соло­ме­рец­кий про­хо­дил обу­че­ние. Впо­след­ствии они вме­сте выеха­ли на уче­бу в Евро­пу. Б. Б. Соло­ме­рец­кий учил­ся в уни­вер­си­те­тах Бре­слау, Нюрн­бер­га, Лейп­ци­га и Вит­тен­бер­га. После сво­е­го воз­вра­ще­ния из-за гра­ни­цы в 1604 году женил­ся на пред­ста­ви­тель­ни­це рода Сапег, в то же вре­мя он про­дол­жал дело отца отно­си­тель­но под­держ­ки пра­во­сла­вия в Лит­ве и Бело­рус­сии. Вме­сте с кня­зем Бог­да­ном Огин­ским Бог­дан Соло­ме­рец­кий под­дер­жи­вал дея­тель­ность Вилен­ско­го и Мин­ско­го пра­во­слав­ных братств.

В 1620 году князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий был назна­чен ста­ро­стой кри­чев­ским. В 1626 году решил в сво­ем име­нии Бар­ко­ла­бо­во учре­дить мона­стырь для про­ти­во­дей­ствия унии. Одна­ко этот план не успел вопло­тить, вслед­ствие вне­зап­ной смер­ти в 1630 году. Его дело завер­ши­ла дочь Еле­на со сво­им мужем Бог­да­ном Стеткевичем.
Баг­дан пачаў вучыц­ца ў Лаўр­эн­ція Зіза­нія ў 5 год. Потым яго аддалі выву­ча­ць лацін­скія наву­кі ў Мялен­ція Смат­рыц­ка­га (1600 г.). Ева Бар­ку­ла­баў­на і яе зяці: віцеб­скі пад­ка­мо­ры Кас­пер Швы­хоўскі, віцеб­скі харун­жы Мар­цы­ян Гур­скі, слонім­скі харун­жы Юры Мялеш­ка кара­леўскім рэс­крып­там атры­малі пра­ва апя­ка­ць Баг­да­на Баг­да­наві­ча і яго маё­мас­ць (1618 г.). Ён меў псіхіч­нае захворванне.
Syn Bohdan (1589–1630), star. krzyczewski i ołuczycki po ojcu, ze względu na postępującą chorobę umysłową, został w marcu 1618 oddany pod prawną kuratelę matki i szwagrów. Po śmierci matki objął jednak ojczyste i macierzyste majątki w swoje posiadanie; w r. 1626 ufundował męski monaster i cerkiew Świętego Ducha w Borkułabowie. біло­русь­кий князь та маг­нат гер­бу Равич, один з най­більш послі­дов­них захис­ни­ків пра­во­слав­ної віри у Речі Поспо­ли­тій. Похо­див з впли­во­во­го князівсь­ко­го роду Соло­ми­ре­ць­ких. Син кня­зя Бог­да­на Іва­но­ви­ча Соло­ми­ре­ць­ко­го та Єви Кор­сак. Точне міс­це народ­жен­ня неві­до­мо, це один з маєт­ків роди­ни під Мінсь­ком. Вихо­ву­вав­ся у дусі вір­но­сті пра­во­слав’ю. Напри­кін­ці 1590‑х років бать­ко запро­сив відо­мо­го вчи­те­ля та про­по­від­ни­ка Мелетія Смот­ри­ць­ко­го, під ору­дою яко­го моло­дий Соло­ми­ре­ць­кий про­хо­див нав­чан­ня. Зго­дом вони разом виї­ха­ли на нав­чан­ня до Захід­ної Євро­пи. Соло­ми­ре­ць­кий студі­ю­вав в універ­си­те­тах Бре­слау, Нюрн­бер­гу, Лейп­ці­гу, Віттенбергу.
По повер­нен­ню у 1604 році одру­жуєть­ся на пред­став­ни­ці роду Сапіг, вод­но­час він про­до­в­жив спра­ву бать­ка щодо під­т­рим­ки пра­во­слав’я у Литві та Біло­русі. Разом із кня­зем Бог­да­ном Огинсь­ким Бог­дан Соло­ми­ре­ць­кий під­т­ри­му­вав діяль­ність Віленсь­ко­го і Мінсь­ко­го братств. У 1620 році він стає кри­чевсь­ким ста­ро­стою. У 1626 році вирі­шив у своє­му маєт­ку Бар­ко­ла­бо­во засну­ва­ти Свя­то-Духівсь­кий мона­стир для про­ти­дії унії з РКЦ. Втім цей план не встиг вті­ли­ти, вна­слі­док рап­то­вої смер­ті у 1630 році. Його спра­ву завер­ши­ла сест­ра Олена.Прадстаўнік кня­жац­ка­га роду Сала­мя­р­эц­кіх (Руры­кавічы). Сын кня­зя Баг­да­на Іва­наві­ча Сала­мя­р­эц­ка­га (? — 1602) і Евы Корсак.

Баг­дан Баг­да­навіч Сала­мя­р­эц­кі нарад­зіў­ся 30 мая 1589 года ў Кры­ча­ве. Яго хрос­ным быў ней­кі жабрак, пры хрыш­ч­эн­ні атры­маў дру­гое імя Іса­кі Дал­мац­кі. Выхоў­ваў­ся ў духу вер­на­сці пра­васлаўю. З 5 гадоў Баг­дан пачаў вучыц­ца ў Лаўр­эн­ція Зіза­нія, а ў кан­цы 1590‑х гадоў баць­ка запрасіў інша­га вядо­ма­га настаўніка і пра­па­вед­ніка Мяле­ція Смат­рыц­ка­га, пад кіраўніцтвам яко­га мала­ды Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі пра­ход­зіў наву­чанне. Пас­ля яны разам выехалі на вучо­бу ў Еўро­пу. Баг­дан вучы­ў­ся ва ўнівер­сіт­этах Брэс­лаў, Нюрн­бер­га, Лейп­цы­га і Вітэнберга.
Пас­ля свай­го вяр­тан­ня з‑за мяжы ў 1604 пра­ця­г­ваў спра­ву баць­кі адно­сна пад­т­рым­кі пра­васлаўя ў Літве і Бела­русі. Разам з кня­зем Баг­да­нам Агін­скім Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі пад­т­рым­лі­ваў дзей­на­сць Вілен­ска­га і Мен­ска­га пра­васлаў­ных брацтваў.
У 1620 у князь Баг­дан Сала­мя­р­эц­кі быў прызна­ча­ны ста­ро­стам кры­чаўскім. У 1626 у выра­шыў у сваім маёнт­ку Бар­ка­ла­ба­ва засна­ва­ць Свя­та-Духаў мана­стыр для про­цід­зе­ян­ня уніі. Аднак гэты план не пас­пеў ўва­собі­ць з пры­чы­ны рап­тоў­най смер­ці ў 1630 год­зе. Яго спра­ву завяр­шы­ла сяст­ра Але­на з мужам Баг­да­нам Статкевічам.
нарад­зіў­ся ў Кры­ча­ве 30 м ая 1589 г. Пры sрыш­ч­эн­ні Баг­дан атры­маў дру­гое рэлі­гій­нае імя Іса­кі Дал­мац­кі. Хрос­ным быў ней­кі жабрак. Кіру­ю­чы­ся рэлі­гій­ны­мі маты­ва­мі шляк­та часта запра­ша­ла на гэтую ролю жабра­коў. Y гонар баць­кі яго назвалі Баг­да­нам. Гэтае імя часта ўжы­ва­ла­ся ў Сала­мя­р­эц­кі~. Баг­дан пачаў вучыц­ца ў Лаўр­эн­ція Зіза­нія з 5 гадоў. Потым вучы­ў­ся ў Мяле­ція Смат­рыц­ка­га (1600)80. Тра­ды­цый­на шля­кец­кія дзе­ці атрым­лі­валі пачат­ко­вую аду­ка­цыю ў нат­нік­на­стаўнікаў. Няр­эд­ка гэта былі самыя аду­ка­ва­ныя люд­зі свай­го часу. Паз­ней М.Сматрыцкі быў яго апе­ку­ном пад­час вучо­бы ў прат­эс­танц­кік уста­но­ва­ку Нямеччыне81. Ён быў аўта­рам эпі­гра­мы на герб Сала­мя­р­эц­кіт, над­ру­ка­ва­най у «Еван­гел­лі» (1616)82.
80 Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. . С. 122, 134, 136.
81 Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz. S. 326.
82 Савер­чан­ка І. Aurea medio critas. Кніж­на-пісь­мо­вая куль­ту­ра Бела­русі. Адра­дж­энне і ран­няе баро­ка. Мн., 1998. С. 22.
Аўда­веў­шы, Ева Бар­ку­ла­баў­на была выму­ша­на сама­стой­на выра­ша­ць роз­ныя сямей­ныя праб­ле­мы. Яна фігу­ра­ва­ла ў раз­на­стай­нык судо­вык спра­вак. Y выніку шмат­лікік раз­біраль­ніцтваў з‑за яе пад­да­нык і дзяр­жаў­нык пад­да­нык, якія чынілі шко­ды на мяжы маёнт­ка Бар­ку­ла­ба­ва і Магілёўс­кай волас­ці, была пра­вед­зе­на новая мяжа паміж гэты­мі ўла­дан­ня­мі (1604), якую зацверд­зіў вялікі князь (1605)83 . Мен­скі рай­ца зафік­са­ваў, што Ева Бар­ку­ла­баў­на не адда­ла Дані­э­лю Мас­лён­ку 160 коп літоўскік гро­шаў, мёд, веп­раў, кароў, жыта і інш. (1618). Разам з сынам яна заставі­ла сяло Рама­навічы, якое нале­жа­ла да Ста­рык Сала­мя­р­эч, за 800 коп літоўскік гро­шаў Марыне Сту­жын­с­кай (1618), а сяло Нялі­давічы — за 717 коп літоўскік гро­шаў (1617). Е.Саламярэцкая суд­зіла­ся з Кры­шта­фам Рэку­цем у мен­скім грод­скім суд­зе і Галоў­ным Тры­бу­на­ле ВКЛ (1619). Праз год яна скард­зіла­ся на яго за закоп зям­лі і абра­зу яе і сына84 . Як бачым, жыц­цё гэтай жан­чы­ны было насы­ча­нае турботамі.
Ева Бар­ку­ла­баў­на і яе зяці — віцеб­скі пад­ка­мо­ры Кас­пер Швый­коўскі, віцеб­скі кару­жы Мар­цы­ян Гур­скі, слонім­скі кару­жы Юры Мялеш­ка — кара­леўскім рэс­крып­там атры­малі пра­ва апе­ка­ва­ць Баг­да­на Баг­да­наві­ча і яго маё­мас­ць (1618) у сувязі з псікіч­ным зак­во­рван­нем (1618- 1626). Судо­вая спра­ва Евы Бар­ку­ла­баў­ны і Баг­да­на з сынам Дзміт­рыя Ску­мі­на Тыш­кеві­ча Юры­ем пра выпла­ту апош­ня­му пазы­кі змяш­чае інфар­ма­цыю (1613–1617), што Баг­дан не з’явіў­ся ў суд з‑за ква­ро­бы (1617). Яны пазы­чы­лі ў Юрыя Ску­мі­на Тыш­кеві­ча 40 коп літоўскік гро­шаў пад заста­ву сяла Бон­да­чы, але не выпла­цілі ік у тэр­мін. Y выніку судо­вык пра­ц­э­с­аў сума вырас­ла да 1350 коп, і Сала­мя­р­эц­кія выму­ша­ны былі адда­ць сяло Ю.Тышкевічу85.
Пара­лель­на з гэтай спра­вай ішла іншая — аб вяр­тан­ні 15 пад­да­нык з сяла Бондачы86. 3‑за ква­ро­бы Б.Б.Салямярэцкі не пры­сут­ні­чаў на судо­вык паседжан­няк, дзе абві­на­ва­ч­ваў­ся ў пад­роб­цы тэс­та­мен­та В.Дарагастайскага87. Нао­гул сын дастаў­ляў Еве Кор­са­каўне шмат тур­бо­таў. Кні­га мен­ска­га грод­ска­га суда за 1615 — 1620 гг. утрым­лі­вае застаў­ныя запі­сы і скар­гі на Б.Б.Саламярэцкага за нявы­пла­ту пазы­каў. Ён пазы­чыў 400 коп літоўскік гро­шаў у свай­го слу­гі пана Стані­сла­ва Пятро­ві­ча і яго жон­кі Палон­ні Іва­наў­ны і заставіў ім маён­так Сала­мя­р­эч (1616). Сво­е­ча­со­ва не былі вер­ну­тыя Фёда­ру Нар­кеві­чу 240 коп літоўскік гро­шаў (1616), Ані-
83 НГАБ у Мен­ску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 88. Арк. 216 адв.-220 адв.
84 Там­са­ма. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 662–663, 857 адв.-860, 863 адв.-865 адв., 931 адв., 1083; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). P. 295- 296.
85 НГАБ у Гародне. Ф. 525, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 25–35 адв.
86 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 353–354.
87 Там­са­ма. Арк. 285, 325–335 адв.
кею Паўлаві­чу — 130 коп літоўскік гро­шаў (1616). Y выніку павод­ле пас­та­но­вы суда з усі­мі выдат­ка­мі Баг­дан Баг­да­навіч паві­нен быў выпла­ці­ць Ані­кею 862 коп літоўскік­гро­шаў (1616). Ён аддаў у заста­ву сяло Сялю­ты, якая нале­жа­ла да Сала­мя­р­эц­ка­га Гарад­ка, за 400 коп літоўскік гро­шаў Аўдоц­ці Yла­ды­чан­цы Яна­вай Сту­жын­с­кай і яе дач­цэ Марыне (1616). Аднак свой запіс не прызнаў. Толь­кі пас­ля судо­вай спра­вы яны былі ўвед­зе­ныя мен­скім воз­ным Пятром Каз­лоўскім у застаў­ное ўла­данне. Не аддаў пазы­ку 800 коп літоўскік­гро­шаў Стані­сла­ву Бяліц­ка­му (1618). Маці выму­ша­на была выпла­ці­ць за сына 5290 коп літоўскік гро­шаў жыду Юве­лу Абра­маві­чу і яго маці, якія Баг­дан узяў у яго баць­кі Абра­ма Беня­шаві­ча (1618). Кры­ні­цы свед­ча­ць, што ў гэты час ён ужо захварэў88. Адсут­на­сць мен­скік­зем­скікі грод­скік кні­жак за 1620 — 1639 г. не дае маг­чы­мас­ці цал­кам прад­ставі­ць сіту­а­цыю зква­ро­бай. Кры­чаўскі ста­рас­ціч зна­код­зіў­ся пад апе­кай маці і сва­я­коў з 1618 г., але ўжо ў 1617 г. ён не пры­сут­ні­чаў ў суда~. Харак­тар хва­ро­бы ў даку­мен­такне пазна­ча­ны. Маг­чы­ма фінан­са­выя рас­тра­ты вымусілі Еву Бар­ку­ла­баў­ну пай­с­ці на гэты крок, каб зака­ва­ць маёмасць.
Па пра­ву спад­чы­ны Баг­дан вало­даў маёнт­ка­мі Сала­мя­р­эц­кім Гарад­ком, Сала­мя­р­эч­чам, якое потым перай­шло да сяст­ры Але­ны Сцяц­кевіч, і Бар­ку­ла­ба­вым. Y апош­нім ён даў фун­да­цыю на засна­ванне мана­сты­ра і царк­вы (1626), якім адпі­саў вёскі Кас­цян­ку, Вора­наўку, Стай­кі­Фун­да­цыю даў свай­му настаўніку Мяле­цію Сматрыцкаму89. Баг­дан пра­ця­г­ваў тра­ды­цыю пад­т­рым­кі праваслаўя.
88 Там­са­ма. Арк. 113 адв.-114, 162–162 адв., 176–177, 200–200 адв., 239–239 адв., 782 адв.-783, 839–839 адв.
89 Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 2. С. 34–35; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca cztemastego wieku. S. 499.

Інфар­ма­цыя аб дзей­на­сці царк­вы і мана­сты­ра ў XVIІ–XVІIІ стст. прад­стаў­ле­на ў рэе­страх. Рэестр даку­мен­таў па раз­ме­жа­ван­ню Сала­мя­р­эц­ка­га мана­сты­ра і Міёр­ска­га мана­сты­ра за 17 снеж­ня 1776 г. утрым­лі­вае най­менне 109 даку­мен­таў па Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру – 12 па Міёр­ска­му і 2 па Сала­мя­р­эч­чу. Нека­то­рыя даку­мен­ты не маю­ць даты. На той час пры мана­сты­ры захоў­валі­ся даку­мен­ты па Бон­да­чах, пачы­на­ю­чы з 1541 г. са скар­гі Ску­мі­на Льво­ві­ча Тыш­кеві­ча на мен­ска­га гарад­ні­ча­га Міхаі­ла Сямё­на­ва, які пры­му­шаў яго пад­да­ных з сёл Бон­да­чы, Сяль­цо і Заба­ш­э­вічы выкон­ва­ць пра­цы на мен­скім зам­ку. Копія гэта­га даку­мен­та змеш­ча­на ў Збо­ры даку­мен­таў аб пры­на­леж­на­сці сяла Бон­да­чы Сала­мя­р­эц­ка­му мана­сты­ру 1541–1776 гг. [НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 6]. Павод­ле рэе­ст­ра вядо­ма, што ігу­мен Генадзь высту­паў у судо­вых спра­вах аб Бон­да­чах у 1615 г. Ева і яе сын Баг­дан Сала­мя­р­эц­кія пазычылі
40 коп літоўскіх гро­шаў на с. Бон­да­чы ў Юрыя Ску­мі­на Тыш­кеві­ча, але не выпла­цілі іх у адвед­зе­ны тэр­мін. У выніку судо­вых пра­ц­э­с­аў сума павя­лічы­ла­ся да 1350 коп, і Сала­мя­р­эц­кія выму­ша­ны былі адда­ць сяло Ю. Тыш­кеві­чу (1613–1617 гг.) [НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 1–5, 25–35 адв.]. Наступ­ны рэестр даку­мен­таў па вёс­цы і вод­ру­бу Бараў­ля­ны за 1601–1796 гг. быў склад­зе­ны ў Сама­цеві­чах у чэрвені 1909 г. Ён пераліч­ваў 25 даку­мен­таў, быў напі­са­ны на поль­скай мове на 2 арку­шах [68]. У ім адзна­ча­ны даку­мен­ты па раз­ме­жа­ван­ню Бон­да­чаў і Бараў­лян з іх ула­даль­ні­ка­мі Юры­ем Ску­мі­ным Тыш­кеві­чам і кня­гі­няй Евай Кор­са­каў­най Сала­мя­р­эц­кай і яе сынам Баг­да­нам (12.09.1617), мен­скі­мі базы­льян­ка­мі Св. Духа і Сала­мя­р­эц­кай царквой (02.06.1616, 08.10.1760, 07.07.1763 і 14.10.1763). Межы гэтых вёсак высвят­ля­лі­ся ў судах два стагоддзі.

~ КАТЕ­РИ­НА ЛЬВОВ­НА САПЕ­ГА, донь­ка Лева Сапіги.

КНЖ. КРИ­СТИ­НА БОГ­ДА­НОВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

У 1599 г. Хры­с­ці­ну заручы­лі з стар­эй­шым сынам ста­ро­сты рэчыц­ка­га Яра­ша Жыж­эм­ска­га і Баг­да­ны Драц­кай Гор­скай — рэчыц­кім ста­ро­стай Пёт­рам Жыж­эм­скім (?—1618 гг.).
6 студ­зе­ня 1599 г. Хры­с­ці­ну (?-пас­ля 1634) заручы­лі са стар­эй­шым сынам рэчыц­ка­га ста­рас­ты Яра­ша Жыж­эм­ска­га і Баг­да­ны Друц­кай-Гор­скай рэчыц­кім ста­рас­там (1589) Пятром Жыж­эм­скім (?-1618). Праз год адбы­ло­ся вясел­ле. Y 1600 г. яны атры­малі пры­вілей на сяло Востраў-Язёр­кі ў Рэчыц­кім пав. Y шлю­бе нарад­зіла­ся тры сыны Кры­штаф, Ян і Адам [87].

~ КНЯЗЬ ПЕТР ЯРО­ШЕ­ВИЧ ЖИЖЕМСКИЙ.

АЛЕ­НА БОГ­ДА­НОВ­НА (д/н—1640)

Але­на была заму­жам двой­чы. Пер­шым яе мужам быў віцеб­скі пад­ка­мо­ры Кас­пер Швый­коўскі (?-1619), прат­эс­тант па вера­вы­знан­ню. Гісто­рыю гэтай шлюб­най пары прыш­ло­ся рэкан­стру­я­ва­ць па пад­лож­ным даку­мен­там, якія выявіў Змі­цер Яцкевіч. Яны былі прад­стаў­ле­ны Гар­тын­скі­мі для атры­ман­ня два­ран­ства ў Расей­с­кай імпе­рыі. Замест про­звіш­ча Швый­коўскік Гар­тын­скія ўпі­салі сваё про­звіш­ча і атры­ма­ла­ся, што Кас­пер Гар­тын­скі ажаніў­ся з Але­най Сала­мя­р­эц­кай. Y даку­мен­так­бы­ло зме­не­на толь­кі про­звіш­ча, а фак­та­ла­гіч­ны мат­э­ры­ял занаваўся.
Для Кас­пе­ра Швый­коўска­га гэта быў ужо дру­гі шлюб. Iмя яго пер­шай жон­кі — Кацяры­на Стэфа­наў­на Роская. Y шлю­бе нарад­зілі­ся Кры­штаф, Ян і Зоф’я Ган­на, буду­чая жон­ка Яна Ста­броўска­га. На момант смер­ці баць­кі (1619) яны былі ўжо дарос­лы­мі і мелі свае сем’і. Менавіта таму сыны і зяць былі прызна­ча­ны апе­ку­на­мі для Але­ны і дзвюк­ня поў­на­га­до­вык дачок Кацяры­ны і Ган­ны. Y 1612 г. віцеб­скі пад­ка­мо­ры пазы­чыў у сва­ёй жон­кі 1368 коп і 36 гро­шаў і заставіў на гэтую суму маён­так Сяль­цо і фаль­ва­рак Маш­коўскі з сёла­мі, а так­са­ма пад­да­ны­ку­Ку­цейне з арэн­даю Куцеін­с­каю і Сялец­каю, з млы­нам. 25 чэрве­ня гэта­га ж года аршан­скі ене­рал* (гене­рал) Iван Ляшо­віч увёў яе ў вало­данне гэтай маё­мас­цю. Але­на запі­са­ла мужу свой пасаг 5000 коп літоўскік гро­шаў і руко­мыя рэчы на суму 2360 коп літоўскік гро­шаў, а так­са­ма 1368 коп і 36 гро­шаў, якія ён пазы­чыў у яе (1612). Пас­ля таго, як яна вый­ш­ла дру­гі раз замуж, Ян Ста­броўскі пачаў супра­ць яе пра­ц­эс (1625–1629). Павод­ле тэс­та­мен­ту Кас­пе­ра Швыйкоўскага95 (21 чэрве­ня 1619 г.) яна маг­ла «сяд­зе­ць на ўдоўім столь­цы» і тры­ма­ць маё­мас­ць пажыц­цё­ва або да дру­го­га шлю­бу, які і стаў пры­чы­най судо­вай спра­вы. Я.Стаброўскі лічыў, што яна няпраў­на тры­ма­ла апе­ку і патра­ба­ваў пера­да­ць апя­кун­ства на сябе. Аршан­скі зем­скі суд не змог выра­шы­ць спра­ву і пера­даў яе ў Галоў­ны Тры­бу­нал ВКЛ. Выш­эй­шы апе­ля­цый­ны суд адзна­чыў, што апе­ку над доч­ка­мі ў ВКЛ заў­сё­ды тры­ма­ла маці, і зана­ваў за ёй апеку.
К.Швыйкоўскі запі­саў Кацярыне і Ганне па 1000 зло­тык паса­гу на сваік маёнт­как (у пад­лож­нык даку­мен­так— 10 000 зло­тык), а так­са­ма — вена для Але­ны Сала­мя­р­эц­кай. Стар­эй­шая дач­ка вый­ш­ла замуж за Дажд­бо­га Шэме­та і атры­ма­ла спа­чат­ку 700 зло­тык, а пас­ля яшчэ 300. Yсе гро­шы павін­ны былі выпла­ці­ць сыны ад пер­ша­га шлю­бу, што і было зроб­ле­на да 1636 г. Дру­гая дач­ка пабра­ла­ся шлю­бам з Халецкім96. Шлюб Але­ны Сала­мя­р­эц­кай з Кас­пе­рам Швый­коўскім быў даволі трывалым.
* Галоў­ны з павя­то­вых воз­ных — Н.С.
95 AGAD.Archiwum Tyzenhauzów, sign.C‑2. K. 387–396 (даку­мент выяў­ле­ны Г. Брэгерам).
96 НГАБ у Мен­ску. Ф. 2219, воп. 1, ад.з. 24. Арк. 90–110 адв.; там­са­ма. Ад.з. 1. Арк. 411–411 адв.; AGAD. Archiwum Tyzenhauzów, sign.C‑2. K. 387–396.

Павод­ле дара­валь­на­га запі­су, муж добра ставіў­ся да Але­ны, а яна дара­ва­ла яму доўг. Муж запі­саў ёй забес­пяч­энне і пакі­нуў апе­ку над дзецьмі.
Дру­гі шлюб быў з мсціслаўскім пад­ка­мо­рым і каш­та­ля­нам (1644), нава­град­скім каш­та­ля­нам і ваяво­дам (1646) Баг­да­нам Віль­гель­маві­чам Завер­скім-Сцяц­кеві­чам (7–1651). Ен мог адбыц­ца ў перы­яд з 1622 па 1625 г. Б.13.Сцяцкевіч паход­зіў з пра­васлаў­най сям’і браслаўска­га пад­ка­мо­рыя 13ільгельма Сцяц­кеві­ча і Ган­ны Баг­да­наў­ны Агін­с­кай. Баць­кі Ган­ны Баг­дан Мацве­евіч Агін­скі і Раі­на 13аловіч акты­ў­на пад­т­рым­лі­валі пра­васлаў­ную царкву97. Ган­на пада­ра­ва­ла ёй дом з пла­цам у Мен­ску (1619)98. 13ільгельм Сцяц­кевіч і стры­еч­ны брат Але­ны Лаўрын Ратом­скіўз­га­д­валі­ся сярод апе­ку­ноў фун­да­цыі царкве Св.Пятра і Паў­ла ў лен­ску, якую зра­бі­ла жон­ка мар­шал­ка 13КЛ Баг­да­на Сцяц­кеві­ча Аўдоц­ця Гры­го­раў­на Друц­кая-Гор­ская (1619)99. Але­на і Баг­дан 13ільгельмавіч купілі ў Швый­коўскіх сяло Куцей­ны з пры­сёл­кам Пад­дуб­цы ў Аршан­скім пав. і запі­салі яго на Бога­яў­лен­скі муж­чын­скі мана­стыр (1623). Над­піс на сцяне Бога­яў­лен­скай царк­вы адзна­чаў у якас­ці засна­валь­нікаў Але­ну, яе сына мсціслаўска­га пад­ка­мо­рыя Фёда­ра, яго жон­ку Але­ну і іх дзя­цей (1635). Y алта­ры царк­вы былі паклад­зе­ны мош­чы Св.Панцеляймона, Св.Арцемія і Св.Анастасія Персяніна.
Па прыкла­ду Але­ны і Баг­да­на маці апош­ня­га Ган­на разам з дру­гім сынам аршан­скім хару­жым Янам, пада­ра­ва­ла гэта­му мана­сты­ру Белікоўскую зям­лю (1629). Y Куцей­нах яшчэ быў засна­ва­ны Б.Сцяцкевічам і яго маці Yспен­скі жаночы мана­стыр (1631). Але­на і Баг­дан пацверд­зілі фун­душ яе бра­та Баг­да­на і пада­ра­валі Бар­ку­ла­баўс­ка­му мана­сты­ру маён­так Буй­нічы ў Аршан­скім пав. (1633). Y гэтым жа год­зе ў Буй­ні­чах быў засна­ва­ны імі Буй­ніц­кі Свя­та­ду­хаўскі мана­стыр. Магілёўс­кае пра­васлаў­нае брацтва атры­ма­ла ад іх пляц у Магілё­ве (1637). Сярод свед­каў, якія пад­пі­салі фун­душ, быў зяць Дажд­бог Шэмет. Але­на памер­ла ў 1640 г. і была паха­ва­на ў Куцеін­скім манастары100. На смер­ць Але­ны было на-піса­на пака­валь­нае казанне Саму­элем Шыці­кам-Залескім, яюе было пра­моў­ле­на на дру­гі дзень пас­ля пана­ван­ня ў Куцеін­скім мана­сты­ру. Тэкст напі­са­ны на ста­ра­поль­скай мове. Гэта даволі рэд­кі выпа­дак казан­ня ў пра­васлаў­ным ася­роддзі. Аўтар адзна­чыў набож­на­сць Але­ны, пералічыў яе фун­да­цыі, зга­даў пра дапа­мо­гу кво­рым і бед­ным, аxа­рак­тары­за­ваў як доб­рую жон­ку і маці101.

Пас­ля смер­ці жон­кі Б.Сцяцкевіч фун­да­ваў пра­васлаў­ны жаночы мана­стыр у Бар­ку­ла­ба­ва і запі­саў яму востраў Борак (дня­проўскі?) са ста­вам і млы­нам. У даку­мен­це адзна­ча­ла­ся, што гэтую фун­да­цыю яны пла­на­валі зра­бі­ць з жон­кай, але яе смер­ць пера­шюд­зі­ла здзейс­ні­ць гэты план разам. Ігу­ме­ну Куцеін­ска­га мана­сты­ра Iллі Тру­ц­э­ві­чу дару­чаў вылучы­ць ігу­мен­ню і сяс­цёр для засна­ван­ня мана­сты­ра. Абод­ва мана­сты­ры павін­ны былі дапа­ма­га­ць адзін адна­му. Прат­эк­та­ра­мі пакі­далі­ся сын Мінаіл і доч­кі (1641). Уліч­ва­ю­чы, што мана­стыр­ская зям­ля была неўрад­лі­вай, ён даў яшчэ адзін фун­душ мана­сты­ру на ага­род у Бар­ку­ла­ба­ва (1643). Сын Мінаіл як дзед­зіч маёнт­ка Бар­ку­ла­ба­ва пацверд­зіў фун­да­цыі бацьюў Бар­ку­ла­баўс­ка­му мана­сты­ру (1652)102. Сям’я Баг­да­на і Але­ны вызна­ча­ла­ся акты­ў­най фун­да­тар­скай дзей­на­сцю, падоб­на як і сям’я бацьюў Але­ны. Муж адзна­чаў, што яны былі адна­дум­ца­мі ў гэтай спра­ве. Сямей­нае вына­ванне і тра­ды­цыя пад­т­рым­кі пра­васлаў­най царк­вы спры­я­ла ікзгодзе.
97 А13АК. Т. 11. Акты Глав­но­го Литов­ско­го три­бу­на­ла. 13ильна, 1880. С. 85–88, 104–107.
98 Собра­ние древ­них гра­мот и актов горо­дов мин­ской губер­нии, пра­во­слав­ных мона­сты­рей, церк­вей и по раз­ным пред­ме­там. минск, 1848. С. 123–126.
99 Там­са­ма. С. 120–122.
100 Акты отно­ся­пи­е­ся к исто­рии КЛж­ной и Запад­ной Рос­сии... Т. 2. 1599–1637. Санкт-Петер­бург, 1865. С. 91–92; Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 2. 13ильна, 1867. С. 55–56, 61–64; НГАБ у мен­ску. Ф. 1775, воп. 1, ад.з. 7; Яра­ш­э­віч А.А. Куцеін­скі Бога­яў­лен­скі мана­стыр // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. Т. 4. мінск, 1997. С. 321; Яра­ш­э­віч А.А. Куцеін­скі Yспен­скі мана­стыр // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. Т. 4. С. 321; Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ki~stwa Litewskiego 1386–1795. Krakow, 1885. S. 62; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 49; Яра­ш­э­віч А.А. Буй­ніц­кі Свя­та­ду­хаўскі мана­стыр // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. Т. 2. мінск, 1994. С. 119.
101 Zaleski S.Sz. Drzewo dobre na drugi dzіeп pogrzebu Wielmozney Panіey Нeleny X. Solomereckiey Bogdanowey St etkіewіczowey P odkomorzyn ey мscislawskiey. [Kuteiny], 1640. Hа тытуль­ным ліс­це не пазна­ча­на мес­ца дру­ку, але вядо­ма, што ў 1631–1632 гг. тут дзей­ні­чаў дру­кар Собаль Спіры­дон. Калі ён выекаў у Буй­нічы, то дру­кар­ская пра­ца была пра­цяг­ну­та мана­ка­мі да 1655 г., да выва­зу кля­шта­ра мас­коўскім царом Аляк­се­ем Міхай­лаві­чам у Цвер. Гл., Drukarze dawnej Polski od XV do XVIII wieku. Zeszyt 5: Wielkie Ksi~stwo Litewskie / oprac. A.KaweckaGryczowa, K.Korotajowa, W.Krajewski. Wroclaw—Krak6w, 1959. S. 141.
102 Акты отно­ся­пи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 5. 1633–1699. Санкт-Петер­бург, 1853. С. 68–72; АВАК. Т. 11. С. 132–133; Аркео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­пи­и­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 2. Виль­на, 1867. С. 71–73.

В 1626 г. князь Бог­дан Соло­ме­рец­кий под­пи­сал дар­ствен­ный акт об осно­ва­нии муж­ско­го Бар­ко­ла­бов­ско­го Свя­то-Духо­ва мона­сты­ря, отве­дя ему сре­ди про­чих земель, еще и села Костян­ку «про­зы­ва­е­мое Суто­ки», Воро­нов­ку (Воро­ни­но) и Хол­мы (Стай­ки). Дан­ный мона­стырь, не смот­ря на назва­ние, раз­ме­стил­ся в Буйничах.
В 1641 г. в одном кило­мет­ре южнее Бар­ко­ла­бо­во при впа­де­нии реки Лах­вы в Днепр, шва­гер Соло­ме­рец­ко­го Бог­дан Стет­ке­вич осно­вал жен­ский Воз­не­сен­ский мона­стырь. Фак­ти­че­ски сво­им появ­ле­ни­ем бар­ко­ла­бов­ская оби­тель обя­за­на тому обсто­я­тель­ству, что в Куте­ин­ском жен­ском мона­сты­ре (г. Орша) коли­че­ство мона­хинь уве­ли­чи­лось до такой сте­пе­ни, что мона­стырь их про­сто не мог уме­стить. Поэто­му часть ино­кинь пере­ве­ли из это­го мона­сты­ря в Бар­ко­ла­бов­ский. Новый мона­стырь отно­сил­ся к Киев­ской мит­ро­по­лии и был под­чи­нен моги­лев­ской епар­хи­аль­ной вла­сти. Для под­дер­жа­ния мате­ри­аль­но­го бла­го­по­лу­чия вновь обра­зо­ван­ной оби­те­ли жало­ван­ной гра­мо­той Б. Стет­ке­ви­ча от 24 июня 1641 г. были при­пи­са­ны 6 волок зем­ли (1 воло­ка – 21, 36 га) на паш­ню воз­ле реки Рек­ты (ныне безы­мян­ный ручей) с мель­ни­цей на ней, а так­же дано раз­ре­ше­ние ловить рыбу в реке и пру­де при мель­ни­це. Затем 30 апре­ля 1652 г. по прось­бе игу­ме­на Куте­ин­ско­го мона­сты­ря И. Тру­це­ви­ча сын Б. Стет­ке­ви­ча Миха­ил отде­лил из дар­ствен­ной сво­е­го пред­ка в поль­зу Бар­ко­ла­бов­ско­го мона­сты­ря поло­ви­ну сел Костян­ки и Хол­мы, а так­же 50 волок зем­ли. Этот посту­пок был обу­слов­лен ростом коли­че­ства мона­хинь в Бар­ко­ла­бов­ской оби­те­ли и, соот­вет­ствен­но, необ­хо­ди­мо­стью их содер­жа­ния. Мона­хи из Буй­нич пошу­ме­ли по это­му пово­ду, но зем­лю у них отняли.
БОР­КО­ЛА­БОВ­СКИЙ В ЧЕСТЬ ВОЗ­НЕ­СЕ­НИЯ ГОС­ПОД­НЯ ЖЕН­СКИЙ МОНАСТЫРЬ
[Бар­ко­ла­бов­ский, Бар­ку­ла­бов­ский], в уро­чи­ще Барок в име­нии Бар­ко­ла (совр. с. Бор­ко­ла­бо­во Быхов­ско­го р‑на Моги­лёв­ской обл.), на бере­гу Дне­пра. Вла­дев­ший Бар­ко­лой кн. Бог­дан Бог­да­но­вич Соло­ме­рец­кий в 1626 г. заду­мал осно­вать в име­нии обще­жи­тель­ный Свя­то-Духов мон-рь на 25 насель­ни­ков для про­ти­во­дей­ствия унии (см. ст. Брест­ская уния), насиль­ствен­но насаж­дав­шей­ся сре­ди пра­во­сл. насе­ле­ния Речи Поспо­ли­той. Кн. Соло­ме­рец­кий назна­чил на содер­жа­ние мон-ря поми­мо земель Бар­ко­лы еще 3 села. Ско­рая кон­чи­на кня­зя поме­ша­ла устрой­ству оби­те­ли. Его наме­ре­ния осу­ще­стви­ли мсти­слав­ский под­ко­мо­рий Бог­дан Виль­гель­мо­вич Стет­ке­вич и его супру­га Еле­на Бог­да­нов­на, дочь кн. Соло­ме­рец­ко­го, уна­сле­до­вав­шие вла­де­ния кня­зя. Свя­то-Духов мон-рь супру­ги осно­ва­ли в 1633 г. в сво­ем име­нии Буй­ни­чи (см. Буй­нич­ский мон-рь), в Бар­ко­ле же при уча­стии Моги­лёв­ско­го еп. Силь­ве­ст­ра (Кос­со­ва) была созда­на жен. оби­тель в честь Воз­не­се­ния Гос­под­ня. Гра­мо­той Стет­ке­ви­ча от 24 июня 1641 г. мон-рю предо­став­ля­лись замок в Оршан­ском пове­те, име­ние Бар­ко­ла, в т. ч. ост­ров и уро­чи­ще Барок, а так­же пра­во на рыб­ную лов­лю в Дне­пре (уча­сток от мон-ря до Быхо­ва). Стет­ке­вич под­чи­нил Б. м. муж. куте­ин­ско­му в честь Бого­яв­ле­ния Гос­под­ня мон-рю (учре­жден­но­му Стет­ке­ви­чем ок. 1623), игум. куте­ин­ско­го мон-ря Иои­лю (Тру­це­ви­чу) пору­чил устро­ить ново­учре­жден­ную оби­тель по образ­цу жен. Куте­ин­ско­го Успен­ско­го мон-ря, осно­ван­но­го мате­рью Стет­ке­ви­ча. Из Куте­ин­ско­го жен. мон-ря в Б. м. пере­ве­ли часть насель­ниц, заим­ство­ва­ли обще­жи­тель­ный устав. Насто­я­те­ли куте­ин­ских мон-рей игум. Иоиль и игум. Фоти­ния (Кир­ко­ров­на) долж­ны были зало­жить в Б. м. «церк­ви и келии и что потре­ба будет, муром и дере­вом будо­ва­ти». Стет­ке­вич заве­щал Б. м. «пре­бы­вать навсе­гда в Пра­во­сла­вии» и в под­чи­не­нии К‑польскому Пат­ри­ар­ху, в юрис­дик­ции к‑рого в те годы состо­я­ла Запад­но­рус­ская митрополия.

~ 1) КАС­ПЕР ШВЫЙ­КОЎСКІ (?—1619 гг.),

~ 2) БАГ­ДАН ВІЛЬ­ГЕЛЬ­МАВІЧ СЦЯЦ­КЕВІЧ (?—1651 гг.),
мсти­слав­льсь­ко­го під­ко­морій, мсціслаўскі каш­та­лян (1644 г.), нава­га­рад­скі каш­та­лян і ваяво­да (1646 г.)
Дети:Олена — дру­га дру­жи­на гетьма­на Іва­на Виговського.

КНЖ. МАРИ­НА БОГ­ДА­НОВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ († 1630)

Пер­шы раз Мары­на (?-пас­ля 1627) вый­ш­ла замуж за Вой­ца­ка (?- 1613), сына сма­лен­ска­га і мсціслаўска­га ваяво­ды Пят­ра Мон­ві­да Дара­га­стай­ска­га і Бар­ба­ры Шэме­таў­ны. Яна ўнес­ла пасаг 7000 коп літоўскіх гро­шаў. Муж запі­саў ёй 5000 юп літоўскік гро­шаў на маён­так Новы двор (Мен­скі пав.), 2000 — на Вір­ну (Рэчыц­кі пав.) і столь­кі ж — на Хало­пе­нічы (Мен­скі пав.). Вой­цах Дара­га­стай­скі не зай­маў­ся гра­мад­скай і палітыч­най дзей­на­сцю, а бавіў час у заба­вак, мар­ну­ю­чы гро­шы і маё­мас­ць жон­кі. Ён заклаў маёнт­кі Хало­пе­нічы і Вір­на роз­ным асо­бам. Новым запі­сам забяс­пе­чыў іx Марыне на веч­нае вало­данне. Шмат­лікія пазы­кі вымусілі Дара­га­стай­ска­га пра­да­ць Хало­пе­нічы за 10 000 коп літоўскіх гро­шаў Стані­сла­ву Маце­еві­чу За...арэўскаму і яго жон­цы Аляк­сан­дры Ваў­жын­ца­ўне Дамінікоўс­кай (1610). Мары­на Сала­мя­р­эц­кая пад пры­му­сам пас­таві­ла свой под­піс пад даку­мен­там. Атры­ма­ныя гро­шы пай­шлі Дарагастайскаму.

В. Дара­га­стай­скі памёр 3 жніў­ня 1613 г. ад пара­нен­няў, атры­ма­ных у час пахо­ду ў межы Вяліка­га Мас­коўска­га княст­ва (6, лл. 284–292 зв.) ў маёнт­ку Новы Двор, які на той час быў у застаў­ным вало­дан­ні Ада­ма Валад­ко­ві­ча і яго жон­кі Кацяры­ны Дара­га­стай­с­кай. Тэс­та­мент не быў складзены.
Дзя­цей у ваявод­зі­ча сма­лен­ска­га і Мары­ны Сала­мя­р­эц­кай не было і ўсю бага­тую спад­чы­ну па ваявод­зе сма­лен­скім заха­пі­ла ўда­ва Вой­ца­ха Дара­га­стай­ска­га. М. Сала­мя­р­эц­кая даволі хут­ка знай­ш­ла сабе нова­га мужа — вілен­ска­га нару­жа­га (1612—1633) Мар­цы­я­на Вац­ла­ваві­ча Гур­ска­га (?—1633), які ўва­код­зіў у склад свец­кік сена­та­раў каль­віністаў (1614) [88]. Iх дач­ка Хры­с­ці­на вый­ш­ла замуж за вілен­ска­га нару­жа­га Стані­сла­ва Крыш­коўска­га, які так­са­ма быў прат­эс­тан­там [89].

Валад­ко­вічы, не спад­зя­ю­чы­ся на хут­кую зго­ду Мары­ны Сала­мя­р­эц­кай, яшчэ да яе шлю­бу з хару­жым вілен­скім, прад­пры­ня­лі рашучыя кро­кі і “гвал­тоў­на” заха­пілі ней­кую част­ку спад­чы­ны па Вой­ца­ху Дара­га­стай­скім. Зра­зу­ме­ла, што дзе­ян­ні Валад­ко­ві­чаў выклікалі неза­да­вальнне ў Мары­ны Сала­мя­р­эц­кай і яе сва­я­коў. У акта­выя кні­гі судоў Мен­ска­га паве­та была ўне­се­на прат­эс­та­цыя Сала­мя­р­эц­кай на дзе­ян­ні Ада­ма Валад­ко­ві­ча (НГАБ, ф 1727, воп. 1, с. 12., л. 87). У свою чар­гу сясц­ри памер­ла­га, а менавіта жон­ка мен­ска­га зем­ска­га пад­суд­ка Мар­ці­на Валад­ко­ві­ча Даро­ты, жон­ка мен­ска­га гарад­ні­ча­га Ада­ма Валад­ко­ві­ча Кацяры­ны, жон­ка Баг­да­на Казін­ска­га Раі­ны і ўда­вы Яна Уни­хоўска­га Бар­ба­ры Дара­га­стай­скіх пода­ли скар­гу на Мары­ну Сала­мя­р­эц­кую. Апош­няя разам з бра­там Баг­да­нам, Мар­цы­я­ном Гор­скім і Янам Оку­нем абві­на­ва­ч­валі­ся ў фаль­сі­фіка­цыі тэс­та­мен­ту і акты­ка­цыі яго ў Мен­скім грод­скім суд­зе, а так­са­ма ў тым, што ўсю маё­мас­ць В.Дарагастайскага яна запі­са­ла сабе. 7 каст­рыч­ніка 1616 г. Мен­скі грод­скі суд пры­няў дэкр­эт па скар­зе сяс­цёр ваявод­зі­ча сма­лен­ска­га і іх мужоў на дзе­ян­ні Мар­цы­я­на Гор­ска­га і яго жон­кі (НГАБ. Ф 1727, воп. 1, с. 2, лл. 284–291 зв.). Судо­выя спра­вы па спад­чыне ваявод­зі­ча сма­лен­ска­га пра­ця­г­валі­ся да 1617 г. (Брэ­гер Г. II., л. 21).

7 каст­рыч­ніка 1617 г. суд не змог пры­ня­ць раш­эн­ня па спра­ве. Паз­ней яна раз­гля­да­ла­ся ў Галоў­ным Тры­бу­на­ле ВКЛ і была зноў адпраў­ле­на ў Мен­скі грод­скі суд. Пад­час дру­го­га раз­гля­ду суд уста­навіў, што Мары­на ставі­ла под­пі­сы пад пры­му­сам, пацверд­зіў запі­сы на Вір­на, Хало­пе­нічы і Новы двор, якія былі зроб­ле­ны ў раней­шык даку­мен­та: і так­са­ма запі­са­ны ў тэс­та­мен­це пер­ша­га мужа (1617). Зафік­са­ва­на, што яна разам з дру­гім мужам запла­ці­ла пазы­кі В. Дара­га­стай­ска­га (больш чым 5000 коп літоўскік гро­шаў) [90]. У выніку шмат­лікіх судо­вых пра­ц­э­с­аў Гор­скім прыш­ло­ся састу­пі­ць част­ку былых ула­дан­няў Вой­ца­ха Дара­га­стай­ска­га яго сёстрам.

Мар­цы­ян высту­паў з жон­кай у судо­вых спра­вах з 1616 г., таму шлюб мог быць заклю­ча­ны ў перы­яд 1614 — 1616 г. Разам з ім яна выку­пі­ла з заста­вы маён­так Вір­на з сёла­мі, сла­ба­да­мі і востра­ва­мі ў мозыр­ска­га ста­ро­сты Баль­та­за­ра Стравін­ска­га (1616) [91]. У поз­ве Аляк­сан­дры Кан­стан­ці­наўне Луком­скай, якая на той час была дру­гі раз заму­жам за кня­зем Аляк­сандрам Сакалін­скім, адзна­ча­ла­ся, што слу­га М.Саламярэцкай Міка­лай Гыш­ка быў адпраў­ле­ны ў Віль­ню з пусты­мі блан­ка­мі даку­мен­таў («мем­бра­на­мі»), дзе былі пас­таў­ле­ны под­пі­сы і пячат­кі В. Дара­га­стай­ска­га і яго­най жон­кі. Аднак ён знік з гэты­мі даку­мен­та­мі (1616). А.Лукомская пада­ла скар­гу аб тым, што В.Дарагастайскі пазы­чыў у яе 800 коп літоўскік­гро­шаў і не вяр­нуў. М.Саламярэцкая пад пры­ся­гай заяві­ла, што не бра­ла гэтык­гро­шаў. Па раш­эн­ню Мен­ска­га грод­ска­га суда яна была вызва­ле­на ад выпла­ты пазы­кі (1618) [92].

Пас­ля шлю­бу з Мары­най Баг­да­наў­най кня­зёў­най Сала­мя­р­эц­кай хару­жы вілен­скі атры­маў маг­чы­мас­ць прэт­эн­да­ва­ць на спр­эч­ныя зем­лі ў
ваколі­цах Мен­ска. Сала­мя­р­эц­кая пры­нес­ла ў дом Гор­ска­га боль­шую част­ку зем­ляў, які­мі вало­даў ваявод­зіч сма­лен­скі. У вало­данне Гор­ска­га тра­пілі вялікія абша­ры зем­ляў у ваколі­цах Мен­ска і ён лічы­ў­ся зямяні­нам Мен­ска­га ваявод­ства. Асноў­ная іх част­ка зна­ход­зіла­ся ў сяле Новы Двор, які быў раз­меш­ча­ны непа­да­лё­ку ад Мен­ска. Разам з гэты­мі зем­ля­мі Мар­цы­ян Гор­скі атры­маў у спад­чы­ну і кан­флікт з мен­скі­мі мес­ці­ча­мі, які, на час яго шлю­бу з Мары­най Сала­мя­р­эц­кай, доў­жы­ў­ся каля 40‑а гадоў. Дара­га­стай­скія вало­далі Новым Два­ром, з пры­лег­лы­мі да яго сёла­мі з 1573 г., і ўжо з тых часоў пачалі­ся непа­ра­зу­мен­ні ўла­даль­нікаў сяла з мен­скі­мі мес­ці­ча­мі. Зем­лі Нова­га Два­ра межа­валі­ся з зем­ля­мі кара­леўска­га места Мен­ска, што з’яўлялася пад­ста­вай для ўзнік­нен­ня вост­рых кан­флік­таў з мен­скі­мі мес­ці­ча­мі з‑за сена­жа­цяў на бера­гах Свісла­чы, вор­ных зем­ляў і пуш­чаў, якія пры­ля­галі да Нова­га Двара.

Пас­ля шлю­бу з Мары­я­най Баг­да­наў­най Сала­мя­р­эц­кай на Мар­цы­я­на Горскага
спалі неча­ка­ныя і вель­мі цяж­кія аба­вяз­кі па “курат­эліі” над бра­там жон­кі, Баг­да­нам, цяж­ка хво­рым “умыс­ло­ва” [93]. Разам з іншы­мі зяця­мі пані Евы Бар­ка­ла­баў­ны Кор­са­каў­ны Баг­да­на­вай Іва­наві­ча Сала­мя­р­эц­кай, ста­рас­ці­ны кры­чаўс­кай, ён прасіў у кара­ля даз­во­лу апе­к­вац­ца над Баг­да­нам Баг­да­наві­чам кня­зем Сала­мя­р­эц­кім, кара­леўскім два­рані­нам, “яко­му бог з волі сва­ёй свя­той навед­зі­ць рачыў хва­ро­бай, якая ў гала­ву заход­зі­ць і ад незу­поль­на­га розу­му ў сваіх спра­вах не поў­на­сцю праў­на чыні­ць і сва­ёй уласна­сцю не можа рас­па­ра­джац­ца”. 1 сакавіка 1618 г. кароль пацверд­зіў зяцям пані Бар­ка­ла­баў­ны: Кас­пру Швей­коўс­ка­му, пад­ка­мо­рыю віцеб­ска­му, Мар­цы­я­ну Горска­му, хару­жа­му віленска­му, і Юрыю Мялеш­ку, хару­жа­му слонімска­му, выканне аба­вяз­каў “па рас­па­ра­дж­эн­ню маё­мас­цю хво­ра­га да таго часу, пакуль ён не дойдзе да розу­му, калі бог яго да розу­му зноў праві­ць рачыць”.

Дру­гі муж запі­саў ёй на пажыц­цё­вае вало­данне Пакажд­зін­пы і Плікі (1621). Мары­на і Мар­цы­ян набы­лі маён­так Новы двор у Мен­скім ваявод­стве (1617) ад сяс­цёр Дара­га­стай­ска­га [94]. Сямей­нае жыц­цё М.Саламярэцкай ўсклад­ня­ла­ся раз­на­стай­ны­мі фінан­са­вы­мі праб­ле­ма­мі, якія ства­рыў В.Дарагастайскі. Ік прый­ш­ло­ся выра­ша­ць яшчэ пас­ля яго смер­ці. Дзя­цей з пер­шым мужам не было. Коль­кас­ць дзя­цей народ­жа­ны« у дру­гім шлю­бе невя­до­ма. Ёсць толь­кі звест­кі пра дач­ку Хры­с­ці­ну. Пас­ля смер­ці Мары­ны кня­зёў­ны Сала­мя­р­эц­кай, якая мела мес­ца да 1630 г. Мар­цы­ян Гор­скі ўзяў апош­ні шлюб з Кры­сты­най Здановічаўнай.

∞, 1°, Вой­цех Пет­ро­вич Мон­від Доро­го­стай­ский (?- 1613), сын сма­лен­ска­га і мсціслаўска­га ваяво­ды Пят­ра Мон­ві­да Дара­га­стай­ска­га і Бар­ба­ры Шэметаўны.

∞, 2°, 1614/1616, Мар­ціан Вац­ла­вавіч Гор­ский († 1635), вілен­скі харунжы.

КНЖ. РЕГИ­НА БОГ­ДА­НОВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ (?—пас­ля 1634) 

Рэгі­на ста­ла жон­кай ашмян­ска­га кару­жа­га Юрыя Мялеш­кі (?—да 1641). Ён быў сынам слонім­ска­га вой­ска­га (1576), зем­ска­га піса­ра (1578), гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка (1580) Абра­ма Данілаві­ча (?— 1602) і Ган­ны Бачан­цы. А.Д.Мялешка быў жана­ты двой­чы, дру­гая жон­ка — Баг­да­на Вай­нян­ка. Юрый і яго сяст­ра Гальш­ка нарад­зілі­ся ў пер­шым шлю­бе. Кан­чат­ко­ва яны атры­малі неру­ко­мыя і руко­мыя рэчы пас­ля маці ў 1595 г. 3‑за маё­мас­нык прэт­эн­зій дзя­цей ад пер­ша­га шлю­бу А.Д.Мялешка раз­мер­ка­ваў кары­станне маё­мас­цю. Доч­кам запі­саў выпра­ву на Дзе­вя­ткаві­чак (Сло­мін­скі павет), стаў і млын у гэтым маёнт­ку атры­ма­ла дру­гая жон­ка, а ўтры­манне яго — сын (1595). Пад­час наез­ду каза­коў на Слонім­скі павет Ю.Мялешка ўзброіў насель­ніцтва для аба­ро­ны ад ік, што было адзна­ча­на ў Кан­сты­ту­цыі сой­ма за 1616 г. Ён абіраў­ся пас­лом на сойм 1627 г.91

Ю.Мялешка і яго жон­ка Рэгі­на пазы­чы­лі ў Яна Хам­шэя і яго жон­кі Ган­ны Кен­соўс­кай 5000 зло­тык, заставіў­шы фаль­ва­рак Воса­ва на тры годы 1634 — 1637 (1634). Раі­на Сала­мя­р­эц­кая запі­са­ла мужу руко­мыя рэчы і 20 000 зло­тык на сваік маёнт­как, а пас­ля прасі­ла Галоў­ны Тры­бу­нал ВКЛ даз­волі­ць ёй гэтым кары­стац­ца (1633). Яна высту­пі­ла супра­ць мужа ў судо­вым пра­ц­э­се з‑за фаль­вар­ка Рубаўш­чызна пры Бар­ку­ла­ба­ве (1632–1633)92. Сямей­нае жыц­цё гэтай пары част­ко­ва асвят­ляе фун­да­цый­ны запіс стры­еч­най унуч­кі Ю.Мялешкі Геле­ны Гела­рыі Гра­бін­с­кай, мана­кіні базы­льян­ска­га м ана­сты­ра пры царкве Св. Трой­цы ў Мен­ску (1641). 3 яго ста­но­віц­ца вядом а, што ашмян­скі кару­жы моц­на квар­эў перад смер­цю, у яго не было нашчад­каў. Ён тры­маў у пажыц­цё­вым вало­дан­ні Ста­рыя Сала­мя­р­эч­чы, Сала­мя­р­эц­кі Гара­док, Сём­ка­ва і да ік пры­на­ле­жа­чыя фаль­вар­кі. Тэс­та­мен­там запі­саў баць­кам мана­кіні Яну Гра­бінс­ка­му і Зоф’і Сала­гу­баўне і ік дзе­цям фаль­ва­рак Сёмікаў (Сём каў), руко­мую маё­мас­ць і 86000 зло­тык. Усю суму м ана­кі­ня пада­ра­ва­ла манастыру93. Гэтую інфар­ма­цыю пац­вяр­джа­ю­ць выпла­ты пазы­каў Ю.Мялешкай з Сала­мя­р­эч­ча і Сала­мя­р­эц­ка­га Гарад­ка. Ён атры­маў поз­вы аб спла­це пазы­каў Б.Б.Саламярэцкага (1629). Слонім­скі кару­жы выпла­ціў за г.ву Бар­ку­ла­баў­ну 500 коп літоўскі гро­шаў (1630), якія яна пазы­чы­ла ў Саму­э­ля Кра­еўска­га і яго жон­кі Хры­с­ці­ны Пра­ка­паві­чоў­ны аддаў­шы ў заста­ву 10 пад­да­нык са Ста­рык Сала­мя­р­эч у 1626 г. Ён пра­ця­г­ваў спра­ву аб пазы­как з М.Стужынскай і выпла­ціў ёй 1000 коп літоўскік гро­шай (1633–1634) [95].

91 Niesecki K. Herbarz Polski. T. V. Lipsk, 1841. S. 397.
92 Lulewich H., Rachuba A. цrz~dnicy centralni i dost ojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. S. 220; НГАБ. Ф. 1785, воп. 1, ад.з. 14. Арк. 96–99 адв.; Lietuvos moskl­цakademijos BiЫ­iotekasrankrasci­цskpyrius. F.21–1222. 24–27, F. 18–135. l. 287, 408.
93 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 499; Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz // Polski Slownik Biograficzny. T. XL/3. Zeszyt 166. S. 327; НГАБ. Ф. 1727, воп.1, ад.з. 3. Арк. 215–216 адв.
94

Муж: ЮРИЙ МЕЛЕШ­КО, ашмян­ска­га харунжыя

НИКО­ЛАЙ-ЛЕВ ИВА­НО­ВИЧ СОЛО­МИ­РЕ­ЦЬ­КИЙ (*д/​н —1626)

дер­жав­ний діяч Речі Поспо­ли­тої, каш­те­лян смо­ленсь­кий. Похо­див з роду маг­натів Соло­ми­ре­ць­ких гер­бу Равич. Стар­ший син Бог­да­на Соло­ми­ре­ць­ко­го, ста­ро­сти кри­чевсь­ко­го, та Єви Кор­сак. Наро­ди­вся десь між 1584 та 1586 рока­ми. З 1597 року вихо­ву­вав­ся разом з бра­том Бог­да­ном під ору­дою Лав­рен­тія Зіза­нія, зго­дом Мелетія Смотрицького.

У 1602 році піс­ля смер­ті бать­ка успад­ку­вав родин­ні маєт­но­сті (зокре­ма Дуб­ро­ви­ць­ку область, міста Гощу і Висо­цьк) та титул кня­зя. У 1608 році стає під­ко­морієм Пінсь­ким. Брав участь у вій­ні про­ти Мос­ковсь­ко­го цар­ства в 1609–1611 роках, зви­тя­жив під час обло­ги Смоленька.
У 1613 році оби­раєть­ся деле­га­том від шлях­ти Пінсь­ко­го повіту до сей­му в Вар­шаві. Того ж року жорст­ко при­ду­шив повстан­ня селян й міщан міста Висо­ць­ку. Піс­ля цьо­го подав скар­гу до Воло­ди­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го суду на дії коза­ць­ких пол­ків Топе­жи­на, Шуль­жи­на, Ста­ринсь­ко­го, які зупи­ни­ли­ся у його володін­нях на два тиж­ні і «…нази­вая себя пол­ков­ни­ка­ми коро­лев­ской служ­би, они разо­ри­ли мает­но­сти местеч­ка Висоцк, Дуб­ро­ви­ци, села до них над­ле­жа­ще, сплюн­дру­ва­ли и вни­веч их обер­ну­ли заї­хав­ши на име­ния в коли­че­стве 5 тисч человек…».
1616 року стає депу­та­том Три­бу­на­лу Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го від шлях­ти Пінсь­ко­го повіту. У 1623 році при­зна­чаєть­ся каш­те­ля­ном Смо­ленсь­ким. На цій поса­ді зали­шав­ся до самої смер­ті у 1626 році. Усі володін­ня успад­ку­вав молод­ший брат Богдан.
У 1620 р. за 12000 зло­тих Маєр Дави­до­вич орен­ду­вав у смо­ленсь­ко­го каш­те­ля­на кня­зя Мико­лая Лева Соло­ми­ре­ць­ко­го та його дру­жи­ни Раї­ни Гав­ри­лів­ни Гойсь­кої маєт­ки у Пінсь­ко­му повіті: м. Висо­цьк і с. Воро­ни на чоти­ри роки, а село Тере­бе­жо­во – на три роки. Однак піс­ля трьох років він за домо­в­леністю з влас­ни­ка­ми повер­нув їм усі маєт­ки, нато­мість отри­мав ком­пен­са­цію. Зі сво­го боку Маєр «обля­ту­вав» (впи­сав до книг) у Луць­ко­му ґроді квит, в яко­му пові­дом­ляв про повер­не­ня подруж­жю маєт­ків, а також орен­дов­но­го листа та інвен­та­ря маєт­ку ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, Спр. 137, арк. 737 зв.–738; спр. 139, арк. 891 зв..

Sołomerecki (Sołomierecki, Sołomirecki) Mikołaj Lew, kniaź (zm. 1626/7), podkomorzy piński, kasztelan smoleński. Był prawnukiem Wasyla Iwanowicza (zob.), wnukiem Bohdana Iwanowicza, starosty rochaczewskiego, synem Iwana Bohdanowicza. Matką jego była najprawdopodobniej Małgorzata, córka kaszt. chełmskiego Mikołaja Łysakowskiego (zob.), (nie jest jednak pewne, czy była ona jedyną żoną Iwana, możliwe, że jego pierwszą małżonką była Beata Dolska).
Dn. 25 VI 1608 został S. mianowany podkomorzym pińskim. W r. 1613 obrano go posłem na sejm nadzwycz. W drodze do Warszawy dowiedział się o rabunku przez Kozaków swoich majątków: Wysocka, który stanowił główną rezydencję S‑ego, oraz Dubrowicy. W związku z tym S. zawrócił, by oszacować straty, a następnie wniósł oficjalną skargę do grodu we Włodzimierzu Wołyńskim, stwierdzając w niej, że Kozacy uniemożliwili mu wywiązanie się z poselskich obowiązków. Mimo nieobecności na sejmie, wybrano go na komisarza do ewentualnych traktatów ze skonfederowanym wojskiem i zbuntowanymi wojskami kozackimi. W r. 1616 był deputatem do Tryb. Lit. z pow. pińskiego. Dn. 3 II 1623 otrzymał awans na kasztelanię smoleńską. Być może, iż to on był w r. 1630 ponownie deputatem na Tryb. Lit. z pow. pińskiego.
Główny kompleks majątkowy S‑ego stanowiły rozległe posiadłości położone nad Horyniem w pow. pińskim, w pobliżu granicy z woj. wołyńskim: Wysock, Dubrowica (Dąbrowica), Terebieżów, Stolin. Oprócz tego duże majątki na Wołyniu (Hoszcza, Sokół) wniosła mu w posagu żona. Z dóbr należących od dawna do Sołomereckich posiadał też Pleszczenicze w pow. mińskim, które w r. 1611 sprzedał Enochowi Kawieczyńskiemu. S. zmarł w końcu 1626, bądź na początku r.n.
Żoną S‑ego była Regina, córka kaszt. kijowskiego Gabriela Hosckiego (zob. Sołomerecka Regina). Z małżeństwa tego pochodzili syn Jan Władysław oraz pięć córek: Katarzyna (zm. po r. 1645), żona wojskiego pińskiego Romana Jelskiego, a po jego śmierci zakonnica w prawosławnym monasterze przy cerkwi św. Barbary w Pińsku, Engracja Anna (zm. po r. 1646), zamężna za kaszt. wendeńskim Henrykiem Kaszowskim, Domicella (zm. 1659), żona kaszt. mińskiego Mikołaja Czetwertyńskiego (zob.), Mareta (Marta) (zm. po r. 1674), poślubiona Kazimierzowi Naruszewiczowi oraz Helena (zm. po r. 1668), żona 1.v. Aleksandra Korycińskiego, 2.v. krajczego lit. Krzysztofa Sapiehy (zob.).
Syn Jan Władysław (zm. 1641) był ostatnim męskim potomkiem rodu, gdyż jego małżeństwo z Anną Wołłowiczówną, podkomorzanką trocką, pozostało bezdzietne. Dn. 9 XII 1629 otrzymał nominację na marszałkostwo pińskie. W r. 1638 posłował na sejm jako poseł z woj. brzeskiego-litewskiego. Został wówczas wyznaczony na komisarza do rozgraniczenia pow. łuckiego od pow. pińskiego. W r. 1642, po jego śmierci, spłonął zamek w Wysocku; podczas tego pożaru zniszczeniu ulec miało rodowe archiwum Sołomereckich.
Піс­ля смер­ті Гав­ри­ла Рома­но­ви­ча його володін­ня успад­ку­вав син Роман, а далі, оскіль­ки остан­ній не зали­шив нащад­ків, вони перей­шли на доч­ку Раї­ну, якій суди­ло­ся бути остан­ньою пред­став­ни­цею роду Гостсь­ких. 24 черв­ня 1637 р. Раї­на на Гощі Соло­ме­ре­ць­ка вида­ла в Луць­ку лист, за яким свої маєт­ки в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, успад­ко­вані піс­ля бать­ка й бра­та село Ридомль із зам­ком і філь­вар­ком, село Устеч­ко з дво­ром і філь­вар­ком, село Хотовичі
та при­дба­ну бать­ком части­ну села Лося­тин пода­ру­ва­ла волинсь­ко­му каш­те­ля­но­ві кня­зю Мико­лаю на Кле­вані та його дру­жині Іза­бел­лі з Кор­ця Чорторийським243. У Луць­ко­му повіті маєток Куро­зво­ни, що вклю­чав двір, філь­ва­рок і село, «в клю­чу Гой­ском лежа­чие», як уже зга­ду­ва­ло­ся, 2 січ­ня 1639 р. Раї­на Гав­ри­лів­на запи­са­ла зас­но­ва­но­му нею мона­сти­реві архан­ге­ла Михаїла244. Містеч­ко Гоща разом із муро­ва­ним зам­ком, село Терен­тіїв та четверту
части­ну Сен­ненсь­кої пущі в серп­ні 1642 р. при­дбав київсь­кий мит­ро­по­лит Пет­ро Моги­ла, який того само­го року пере­про­дав ці над­бан­ня Ада­мо­ві Киселю245. Решту володінь кня­ги­ня Соло­ме­ре­ць­ка пере­да­ла дітям, які 28 верес­ня 1640 р., ще за її жит­тя, вчи­ни­ли поділ246. Євгра­фія, заміж­ня за Ген­ри­ком із Висо­ко­го Кашовсь­ким, взя­ла села Блудів, Андрусів і Бранів; Домі­це­ла, дру­жи­на кня­зя Мико­лая Свя­то­полк-Чет­вер­тенсь­ко­го, отри­ма­ла містеч­ко Кур­чи­ці або Сокол із зам­ком, філь­вар­ка­ми й перед­мі­стям у Волинсь­ко­му воє­вод­стві та належ­ні до ньо­го села Ходор­ки, Кар­пи­лів­ка з дво­ром і філь­вар­ка­ми, Чай­лю (мабуть, Цвіль­ки), Поло­ча­нинів­ка, Осо­ва з дво­ром і філь­вар­ком, Поко­щів, Зарів­ні й Тай­ки, що лежа­ли з про­ти­леж­но­го боку р. Случі в Київсь­ко­му воє­вод­стві; села Сенів, Тудорів і Бок­шин перей­шли, оче­вид­но, до Маре­ти, оскіль­ки в 1648 р. пере­бу­ва­ли в руках Кази­ми­ра Нарушевича247, що був її чоловіком248.
Міка­лай Леў зра­біў больш уда­лую кар’е­ру, чым яго баць­ка. Ён быў пін­скім пад­кам орым (1608), сма­лен­скім каш­та­ля­нам (1623), абіраў­ся пас­лом на сойм (1613). Y 1613 г. ён падаў скар­гу ва Yлад­зі­мір­скі грод­скі суд на каза­коў, якія напалі на яго маёнт­кі Высоцк і Дуб­ро­ві­цы і абра­ба­валі іx. Быў дэпу­та­там Тры­бу­на­лу ВКЛ ад Пін­ска­га пав. (1616). Міка­лай Леў пра­даў маён­так Плеш­чані­цы менска­му пад­ка­мо­ра­му Яно­ку Кавячынс­ка­му (1611). Яго сын мен­скі пад­ка­мо­ры Кры­штаф Кавячын­скі пакі­нуў за ўрад­ні­кам Плеш­чаніц Стэфа­нам Ліп­скім і яго сына­мі 5 валок і 3 засцен­кі ў гэтым маёнт­ку (1629). Пры гэтым ён адзна­чыў, што С.Ліпскімеўікправам застаў­ным ад М.Саламярэцкага, а пас­ля ён узна­га­ро­дзіў таго гэты­мі зем­ля­мі за доб­рую служ­бу, і гэта было зака­ва­на яго баць­кам. Пін­скі пад­ка­мо­ры пра­даў так­са­ма і Гогалі­цы, пра што паве­да­міў Адам Паш­кевіч, калі даваў воль­ную свай­му пад­да­на­му з гэта­га маёнт­ка Хаме Андр­эеві­чу Сала­доўніку (1616)115.
М.Л.Саламярэцкі больш часу стаў пра­вод­зі­ць у Пін­скім пав. і яго інтар­э­сы скан­ц­эн­тра­валі­ся на гэтай мяс­цо­вас­ці, маг­чы­ма таму ён выра­шыў пра­да­ць маёнт­кі, якія зна­код­зілі­ся ў Мен­скім пав. Пін­скі воз­ны Павел Луб­коўскі ў ліс­це Генры~у Каш­эўс­ка­му і яго жон­цы Энгра­цыі Сала­мя­р­эц­кай як ула­даль­ні­кам Высоц­ка адзна­чыў, што Міка­лай Леў спры­яў атры­ман­ню ім паса­ды пін­ска­га воз­на­га, даў яму ў пажыц­цё­вае вало­данне маё­мас­ць Дво­рыш­ка з ўрочыш­чам Дзмы­каўш­чызна, якое зна­код­зіла­ся каля Высоц­ка (1646). Папяр­эд­ні даку­ме­щ­дад­зе­ны П.Лубкоўскім згар­эў. Y новым даку­мен­це ён пісаў, што верне маё­мас­ць, а на ёй заста­нец­ца толь­кі 200 зло­тыв, якія запі­са­ла яму Раі­на Саламярэцкая116. Y адроз­нен­ні ад стар­эй­шай галі­ны, інтар­э­сы М.Л.Саламярэцкага былі скан­ц­эн­тра­ва­ны на Пін­скім пав. Ён імкнуў­ся мець сваі­клюд­зей на паса­да­кі пад­т­рым­лі­ва­ць іx.
114 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 3. Арк. 48–48 адв., 56–56 адв., 335–336, 345 адв.-346 адв., 1413–1413 адв., 604–605 адв., 850–851.
115 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czte~nastego wieku. S. 500–501; Hejnosz W. Belzecki Bartlomej // Polski Slownik Biograficzny. T.1. Krakow, 1935. S. 414; НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 200 адв.-201 адв.; ад.з. 3. Арк. 409- 410; Kempa T. Solomerecki мikolaj Lew. S. 329.
116 НГАБ у Мен­ску. Ф. 1771, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 510–512.
Пін­скі пад­ка­мо­ры быў жана­ты з дач­кой кіеўска­га каш­та­ля­на Габры­э­ля Госц­ка­га і Кацяры­ны Елавіц­кай Рэгі­най (7–1645). Пас­ля смер­ці бра­та Рама­на яна ста­ла адзі­най спад­ка­ем­цай баць­коўс­кай маё­мас­ці. Пры­нес­ла мужу маё­мас­ці Гош­ча і Сокал, што зна­код­зілі­ся на Валы­ні. Яна была выка­ва­на ў ары­ян­скім вера­вы­знан­ні, а пад ўплы­вам мужа пры­ня­ла пра­васлаўе. Рэгі­на злікві­да­ва­ла ары­ян­скі збор у Гош­чы, засна­ва­ла там пра­васлаў­ны мана­стыр пры Мінай­лаўс­кай царкве (1639) і запі­са­ла яму вёс­ку Куразва­ны. Разам з сынам павя­лічы­ла фун­душ Успен­скай царкве ў Высоц­ку, запі­саў­шы ёй сяло Вежы­цы. У даку­мен­це адзна­чы­ла, што царк­ва павін­на зна­код­зіц­ца пад нагля­дам пін­ска­га брацтва, да яко­га яна нале­жа­ла, а свя­та­ры з Высоц­ка павін­ны былі­за­ка­ва­ць вер­на­сць Кан­стан­ці­но­пальска­му пат­ры­яр­ку. Паз­ней гэтай царкве была запі­са­на сена­жа­ць (1642). Пас­ля смер­ці сына Рэгі­на дала запіс кіеўс­ка­му мітра­паліту Пят­ру Магі­ле на маё­мас­ць Гош­чы і сяло Цяр­эн­це­ва і част­ку Сенен­скай пуш­чы (1644), па прось­бе пра­та­по­па царк­вы ў Высоц­ку запі­са­ла ёй Мікольскі
ес (1644). Яшчэ былі дзве царк­вы ў Дуб­ро­ві­цы — Паме­рыц­кая і Міка­ла­еўская, аднак невя­до­ма, ці рабілі­ся ім фундацыі.
Калі памёр муж, яна апе­ка­ва­ла­ся няпоў­на­га­до­вы­мі дзе­ць­мі Янам Улад­зі­сла­вам, Кацяры­най, Энгра­цы­яй, Дамі­ц­элай, Мар­этай, Але­най. У 1645 г. у Высоц­ку яна напі­са­ла тэс­та­мент. Рэгі­на прасі­ла, каб яе пака­валі па пра­васлаў­на­му абра­ду і раз­мер­ка­ва­ла маё­мас­ць паміж доч­ка­мі. На той час сын ужо памёр117. У апош­нія гады Рэгі­на мела фінан­са­выя праб­ле­мы і тра­ды­цый­на для шляХ­ты выра­ша­ла ікш­ля­нам пазы­каў. Яна пазы­чы­ла ў Неста­ра Ясін­ска­га 20 000 зло­тых, якія запі­са­ла на зам­ку Высоц­кім, два­ры і сяле Зло­ты з фаль­вар­кам, зам­ку Дам­броўскім і сяле Кры­ві­цы. Ясін­скі мог кары­стац­ца гэтай маё­мас­цю да выпла­ты пазы­кі ў 1647 г. (1643)118. Рэгі­на Госц­кая адда­ла ў арэн­ду сёлы Варобін і Сялец з 1645 па 1652 г. шляк­ці­цам Валын­ска­га ваявод­ства і Пін­ска­га пав. Кан­стан­цыю Гры­чыне і Марыі Зла­талін­с­кай за 4000 зло­тык (1645)119. Калі тэр­мін арэн­ды скон­чы­ў­ся, яна ўжо памер­ла, і маё­мас­ць ад арэн­да­та­раў пры­ма­ла яе дач­ка Мар­эта разам з мужам Казі­мірам Нарушэвічам.
117 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 500–501; Kempa Т. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; АВАК. Т. 33. Акты отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­но-рус­ской церк­ви. Виль­на, 1908. С. 344; НГАБ у Мен­ску. Ф. 1733, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 9–9 адв.; Kem­ра Т. Solomerecka z Hosckich Regina. S. 325–326;1ndeks alfabetyczny miejscowo§cі dawnego Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. Cz.1. A‑K. Wilno, 1929. S. 251.
118 Націо­наль­на біб­ліо­те­ка Украi­ни імені В.1.Вернадського. lнсти­тут руко­пи­сув. Ф. П. Ne 8271.
119 Там­са­ма. Ф. П. Ne 8280.

Жена: РЕГІ­НА /РАЇНА, ІРИНА/ ГАВ­РИ­ЛОВ­НА ГОЙ­СКАЯ ( * ...., + 1645) — пред­став­ни­ця українсь­ко­го шля­хетсь­ко­го роду, відо­ма меце­нат­ка, побор­ни­ця пра­во­слав’я. Не слід плу­та­ти з Регі­ною Соло­ми­ре­ць­кою, донь­кою Бог­да­на Соло­ми­ре­ць­ко­го, ста­ро­сти Кричевського.Походила з роду Гойсь­ких гер­бу Кер­дей. Донь­ка Рома­на Гойсь­ко­го, київсь­ко­го каш­те­лян, овру­ць­ко­го ста­ро­сти, та Олек­сан­дри Неми­рич. Здо­бу­ла гар­ну домаш­ню освіту. Замо­ло­ду вий­ш­ла заміж за кня­зя Мико­лу Соло­ми­ре­ць­ко­го. Мала в шлю­бі 2 доньки.У 1638 році отри­ма­ла у спа­док місто Гощу, яке ста­ла міс­цем її постій­но­го пере­бу­ван­ня. Засну­ва­ла в Гощі для про­ти­дії като­ли­кам та соци­ніа­нам пра­во­слав­ний мона­стир Св. Михай­ла з вищою шко­лою (пере­ве­де­ну з Він­ни­ці), «абы ере­ти­че­ские нау­ки над пра­во­слав­ною рели­ги­ею больш не три­ум­фо­ва­ли». Зго­дом ста­ла зва­ти­ся Гощинсь­кою ака­де­мією. Кня­ги­ня зрікла­ся пра­ва патро­на­ту над мона­сти­рем, викрес­ли­ла його з‑під управ­лін­ня Луць­ко-Острозь­ких вла­дик, які мог­ли перей­ти в унію, і від­да­ла в під­по­ряд­ко­ван­ня Мит­ро­по­ли­то­ві Пет­ро­ві Моги­лі і собо­ру Київсь­ко­го Братсь­ко­го мона­сти­ря. В 1639 році в м. Гощі за іні­ціа­ти­ви Регі­ни Соло­ми­ре­ць­кої було від­кри­то кіль­ка пра­во­слав­них еле­мен­тар­них шкіл і було закри­то соци­ніансь­ку. Пер­ши­ми рек­то­ра­ми в Гощі 1639 року були ігу­мен Ігнатій Оксе­но­вич-Ста­ру­ше­вич, Іно­кен­тій Гізель.
Також під­т­ри­му­ва­ла Пінсь­ке брат­ство. Відо­мо, що у 1640 року пожерт­ву­ва­ла «на брат­ство Бого­яв­ле­ния при церк­ви Св. Духа один пляц с домом под­ле церк­ви Вос­кре­сен­ской, а дру­гой дом и пляц, засе­лён­ный меща­на­ми, за мона­сты­рём Пре­чи­стой, кото­рые преж­де име­ли быть отда­ны мона­сты­рю Варваринскому».
Помер­ла близь­ко 1642 року. Зали­ши­ла части­ну вели­ко­го спад­ку для мона­сти­ря св. Михаї­ла і ака­де­мії в Гощі.
Раї­на Гав­ри­лів­на з Гойсь­ких, дру­жи­на смо­ленсь­ко­го каш­те­ля­на кн. Мико­ли Соло­ме­ре­ць­ко­го, у фун­душ­но­му запи­су від 2 січ­ня 1639 р. зазна­ча­ла, що Гощансь­ко­му мона­сти­рю, зас­но­ва­но­му нею при Михай­лівсь­кій церкві, належать
усі володін­ня цьо­го хра­му (ґрун­ти, деся­ти­ни, чин­ші тощо) [1]. Оби­тель (наго­ло­ше­но, що вона повин­на завжди зали­ша­ти­ся пра­во­слав­ною) зі шко­лою мали бути, на дум­ку фун­да­тор­ки, дієвим засо­бом для бороть­би з соци­нія­на­ми, до яких нале­жав її брат Роман, попе­ред­ній влас­ник Гощі. Своє нега­тивне став­лен­ня до про­те­стан­тів вона засвід­чи­ла тим, що «знес­ла домов лютер­ских (люте­ран. – С. Г.) з фун­да­мен­ту сорок, где тол­ко цер­ков и мона­стыр на том мест­цу сто­ят, а под­да­ныє проч се розо­шли». Про це у зв’язку з нама­ган­ням Раї­ни Соло­ме­ре­ць­кої змен­ши­ти пода­ток у черв­ні 1642 р. Луць­ко­му ґродсь­ко­му уря­ду «до ведо­мо­сти доно­сил» її під­да­ний гощансь­кий міща­нин Гри­горій Бере­за [2]. Зга­да­ний фун­душ на про­хан­ня ігу­ме­на Іно­кен­тія Ґізе­ля в 1640 р.
під­твер­див король Вла­ди­слав ІV («Лист кон­фир­ма­ции» від 4 черв­ня): «list fundacy urodzoney Re.giny Sołomiereckiey, ktorym monaster w miastecz.ku Hosczy fundowany, y wies Kurozwony do tegoz exstir pando Haresim aryanow nadała, stwierdzamy y umocniamy» [3]. Однак повер­не­мо­ся до засну­ван­ня оби­телі, бо зга­да­ний фун­душ­ний запис не містить відо­мо­стей про дату цієї події. Серед дослід­ни­ків одно­стай­ної дум­ки з цьо­го при­во­ду немає. Дея­кі обме­жу­ва­ли­ся загаль­ним «у пер­шій­по­ло­вині XVII ст.» [4], інші нази­ва­ли рік: 1638 [5] або 1639 [6]. Мож­на твер­ди­ти, що мона­стир зас­но­ва­но вже піс­ля смер­ті бра­та Раї­ни – київсь­ко­го каш­те­ля­на, воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти Рома­на Гойсь­ко­го, тоді, коли вона успад­ку­ва­ла його маєт­ки. У лип­ні 1634 р. Рома­на ще зга­да­но як влас­ни­ка зам­ка і міста Гоща [7], а вже 24 лип­ня 1635 р. воз­ний «увя­зал» Раї­ну Соло­ме­ре­ць­ку у володін­ня всі­ма маєт­ка­ми, успад­ко­ва­ни­ми нею піс­ля смер­ті бра­та [8]. Отже, мона­стир зас­но­ва­но у період з дру­гої поло­ви­ни 1635 до 1639 р., однак визна­чи­ти точ­ну дату на під­ставі відо­мих нам свід­чень неможливо.
Фун­да­цію оби­телі під­т­ри­ма­ла дру­жи­на Рома­на Гойсь­ко­го – Олек­сандра Неми­ри­чів­на на Чер­ня­хо­ві. У записі «апро­ба­ции» від 25 черв­ня 1639 р. вона зазна­ча­ла, що мона­стир зас­но­ва­но при кам’яній Михай­лівсь­кій церкві на Гощансь­ко­му перед­місті, яка «przez mnie własnym kosz.tem y nakładem erigowana iest», а від­пи­сане чер­нечій спіль­но­ті село Куро­зво­ни пере­бу­ва­ло в її, Олек­сан­дри, застав­но­му володін­ні. Вона доз­во­ли­ла Раїні Соло­ме­ре­ць­кій вику­пи­ти маєток і заува­жи­ла, що фун­да­цію мона­сти­ря «in toto aprobuie, ratifi cuie» [9]. Через міся­ць, 30 лип­ня, воз­ний «увя­зал» ігу­ме­на і рек­то­ра Ігнатія Оксе­но­ви­ча з усією чер­не­чою спіль­но­тою у володін­ня Михай­лівсь­кою церк­вою і Куро­зво­на­ми [10].

Віро­гід­но, резуль­та­том домо­в­ле­но­сті між Раї­ною та Олек­сан­дрою був про­даж (запис від 28 черв­ня 1639 р.) пер­шою «бра­то­вой моєй» зам­ку і міста Гощі з перед­мі­стя­ми та села­ми, до ньо­го «при­на­ле­жа­чи­ми». Заува­жи­мо, що мона­стир не зга­да­но [11]. Прав­да, невдо­взі Гоща зно­ву перей­ш­ла під вла­ду Раї­ни Соло­ме­ре­ць­кої. Так, 28 верес­ня 1640 р. воз­ний Філіп Куте­левсь­кий свід­чив, що Юрій на Чер­ня­хо­ві, зали­шив­шись «сук­це­со­ром всих добр по зошлой» Олек­сан­дрі Гойсь­кій, які «час нема­лый в посе­сии своєй три­мал», за пев­ну суму гро­шей (не зазна­че­но, яку саме) пере­дав «место Госчу з зам­ком» і кіль­ко­ма села­ми Раїні Соло­ме­ре­ць­кій, «яко деди­ч­це», й зазна­че­но­го дня від­бу­ло­ся «увя­зане» [12]. Через два роки запи­сом від 2 серп­ня 1642 р. вона «nieodzowną darowizną resignowała» місто Гощу київсь­ко­му пра­во­слав­но­му мит­ро­по­ли­ту Пет­ру Моги­лі, «wyiąwszy tylko monaster przy cerkwie Swiętego Michała, przeze mnie fundowany, w grun.tach y granicach swoich tak lezący, wziąwszy od rzeczki Hosczy prosto linią mimo pole mieskie do goscinca Horbakowskiego, z miasta idącego, y tym.ze goscincem około cerkwie az do uliczki, ktora się poczyna za dworem pana Samuela Wyszetrawski prosto ku browarowi arędarskiemu y rzeki Horyni» [13]. Чи то Гоща не дуже ціка­ви­ла мит­ро­по­ли­та, чи то з яки­хось інших при­чин через пів­ро­ку, а саме 23 груд­ня 1642 р., він пода­ру­вав місто чер­ні­гівсь­ко­му каш­те­ля­ну Ада­му Кисе­лю [14], Вище ми зазна­ча­ли, що, зас­но­ву­ю­чи мона­стир, Раї­на Соло­ме­ре­ць­ка в інте­ре­сах чер­не­чої спіль­но­ти змог­ла домо­ви­ти­ся з Олек­сан­дрою Гойсь­кою. Однак піз­ні­ше у Раї­ни Гав­ри­лів­ни виник кон­флікт з інши­ми роди­ча­ми. У лип­ні 1642 р., тоб­то ще до пере­да­чі Гощі мит­ро­по­ли­то­ві Пет­ру Моги­лі, чен­ці пози­ва­ли її «до запи­су фун­да­ции єє мл мона­сты­ра Гой­ско­го и села Куро­звон» у зв’язку з пре­тен­зія­ми нащад­ків і спад­коєм­ців Настасії та Мару­ші, доньок Рома­на Гойсь­ко­го, на володін­ня чет­вер­тою части­ною мона­сти­ря з його маєт­ка­ми (з боку Мару­ші Романів­ни Пет­ро­вої Хом’якової це діти Мак­си­ма Хом’яка: Олек­сандр, Саму­ель, Юрій, Галш­ка і Єва; з боку Настасії Романів­ни – її ону­ки і сук­це­со­ри від третьо­го чоло­віка Вален­тія Вкринсь­ко­го: Адам, Криштоф, Пав­ло, Саму­ель і Анна) [17]. Із «листу одроч­но­го од суду зем­ско­го Луц­ко­го», від­не­се­но­го в лип­ні 1644 р. чен­цям і Хом’якам, діз­нає­мо­ся про зміст кон­флік­ту: «до выде­ле­ня чет­вер­тоє часты в добрах всих Гост­ских по
зошлой Мару­шы Гост­ско­го Пет­ро­вой Хомя­ко­вой взгля­дом неот­да­ня поса­гу» (віро­гід­но, ана­ло­гіч­ни­ми були пре­тен­зії Вкринсь­ких) [18]. Чен­ці, у свою чер­гу, скар­жи­ли­ся на без­під­став­ні, на їхню дум­ку, вимо­ги від роди­чів фун­да­тор­ки. Так, 4 груд­ня 1645 р. воз­ний від­ніс позов до зга­да­них нащад­ків Мак­си­ма Хом’яка щодо «выдел­ку чет­вер­тоє части добр Куро­звон и фун­да­ции мона­сты­ра» [19]. Однак суд вирі­шив спра­ву на користь Вкринсь­ких і Хом’яків, бо відо­мо, що 17 січ­ня 1647 р. воз­ний був у Гощі для «увя­за­ня» їх «в тыє добра за суму пине­зей два­крот­сто тысе­чей золо­тых». Прав­да, міс­це­вий ста­ро­ста «шля­хет­ный» Саму­ель Барт­ковсь­кий забо­ро­нив це роби­ти і не запла­тив зга­да­ної гро­шо­вої суми. [20]. Піс­ля смер­ті Раї­ни Соло­ме­ре­ць­кої такі самі пре­тен­зії до мона­сти­ря мали її донь­ки і спад­коєм­ці (кн. Домі­це­ла Мико­лає­ва Чор­то­рийсь­ка, «Єнгра­ция» Ген­ри­ко­ва з Висо­ко­го Кашевсь­ка, Геле­на Олек­сан­дро­ва Яцко­ва Кори­цинсь­ка, «бул­га­ков­ская» ста­ро­сти­на Мар­та Кази­ми­ро­ва Нару­ше­ви­чо­ва), і 1 люто­го 1646 р. Луць­кий земсь­кий­суд роз­гля­дав скар­гу на них ігу­ме­на з чен­ця­ми у зв’язку з від­би­ран­ням мона­стирсь­кої зем­лі («о выдел якоєс часты в добрах гой­ских, а межи инши­ми в добрах селе Куро­зво­нах»). Згід­но з рішен­ням суду ґрун­ти мали повер­ну­ти позивачам21]. Подаль­ший перебіг подій у цій справі нам неві­до­мий. Зазна­чи­мо, що ситу­а­ція нав­ко­ло зга­да­но­го кон­флік­ту уск­лад­ню­ва­ла­ся таки­ми інци­ден­та­ми, як, напри­клад, погра­бу­ван­ня в серп­ні 1642 р. мона­стирсь­ки­ми під­да­ни­ми 211 кіп жита і 25 кіп пше­ни­ці («в копы зло­жо­но­го») на тудо­ровсь­ко­му ґрун­ті Мар­ти Соло­ме­ре­ць­кої та її чоло­віка Кази­ми­ра Нару­ше­ви­ча [22].
Діти: Геле­на, дру­жи­на 1) Яце­ка Олек­сандра Кори­цінсь­ко­го, сан­до­мирсь­ко­го хорун­жо­го; 2) Фра­ці­ше­ка Кшишто­фа Сапі­ги, столь­ни­ка вели­ко­го литовсь­ко­го; Домі­це­ла (д/​н — 1659), дру­жи­на кня­зя Мико­лая Чет­вер­тинсь­ко­го; Ган­на Евгра­ція, дру­жи­на Генріка Кашовсь­ко­го, віленсь­кий каштелян.
243 ЦДІАК Украї­ни. Ф. 22, оп. 1, кн. 43, арк. 3538.
244 Тео­до­ро­вич Н. И. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние церк­вей и при­хо­дов Волын­ской епар­хии. Почаев,1889. Т. 2: Уез­ды Ровен­ский, Острож­ский и Дубен­ский. С. 712713. Дату листа див.: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od koсca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 501.
245 Голу­бев С. Киев­ский мит­ро­по­лит Петр Моги­ла и его спо­движ­ни­ки. К., 1898. Т. 2. С. 242248.
246 Woщyniak. Z przesz­щoъ­ci Hoszczy.... S. 1720. 247 Архив ЮЗР. Ч. 7. К., 1890. Т. 2. С. 454. 248 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 502.
[Słown. Geogr. (Wysock); Niesiecki; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Aftanazy R., Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, Wr. 1992 I cz. 2 s. 33, 142, 145, 164; tenże, Materiały do dziejów rezydencji, W. 1988 Va; Byliński J., Dwa sejmy z roku 1613, Wr. 1984; Charlampovič K., Zapadnorusskija pravoslavnyja školy XVI i načala XVII veka, Kazan’ 1898; Čistovič I., Očerk istorii zapadno-russkoj Cerkvi, S. Pet. 1884 II 281; Stecki T. J., Z boru i stepu. Obrazy i pamiątki, Kr. 1888 s. 227; – Akta grodz. i ziem., X 246; Akty Vil. Archeogr. Kom., XXXIII, XXXVI; Arch. Jugo-Zap. Rossii, III cz. 1 s. 188–9; Radziwiłł, Pamiętnik, I; Vol. leg., III 251, 937; Źródła dziej., XXI; – B. Nauk. PAU i PAN w Kr.: rkp. 5969 k. 7–17; – Lietuvos valstybes istorijos archyvas w Wil.: F. 1280 op. 1 nr 1428; – Informacje Henryka Lulewicza z W. na podstawie: AGAD: Arch. Radziwiłłów II (nieuporządkowane), AP w Kr.: Arch. Młynowskie Chodkiewiczów, rkp. 50 s. 3, 21, Rossijskij gosudarstvennyj archiv drevnich aktov w Moskwie: F. 389 (Metryka Lit.) k. 78v.–79.].

КНЖ. КАТЕ­РИ­НА ИВА­НОВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Па звест­кам Ю.Вольфа, яна была заму­жам за бель­скім пад­ка­мо­рым Бар­та­ла­ме­ем Бял­ж­эц­кім (?-каля 1638).

XXVI генерация от Рюрика

КНЖ. ЯН-ВЛА­ДИ­СЛАВ НИКО­ЛА­Е­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ ( * ...., + 1641)

/​Ян Улад­зіслаў Саламярэцкі/
дер­жав­ний діяч Речі Поспо­ли­тої. Остан­ній пред­став­ник чоло­ві­чої статі роду Соломирецьких.Син Бог­да­на Соло­ми­ре­ць­ко­го, ста­ро­сти Кри­чевсь­ко­го, та Кате­ри­ни Сапі­ги. Був най­мо­лод­шою дити­ною цьо­го подруж­жя. Здо­був гар­ну освіту. Вихо­ву­вав­ся в пра­во­слав­ній вірі. Замо­ло­ду оже­ни­вся на пред­став­ни­ці роди­ни Воло­ви­чів. У 1630 році втра­тив бать­ка. Неза­ба­ром піс­ля цьо­го перей­шов в католицтво.
У 1631 році при­зна­чаєть­ся мар­шал­ком Пінсь­ким. У 1633—1638 роках мав кон­флікт з Афа­на­сієм Філіп­по­ви­чем з Дубойсь­ко­го мона­сти­ря, який був ревним захис­ни­ком пра­во­слав’я та про­тив­ни­ком унії, яку під­т­ри­му­вав Соло­ми­ре­ць­кий. У 1638 році оби­раєть­ся послом на сейм у Вар­шаві від шлях­ти Пінсь­ко­го повіту.
Вод­но­час нада­вав кошти на спо­руд­жен­ня гре­ко-като­ли­ць­ких цер­ков. У 1639 році зав­дя­ки його фун­ду­шу зве­де­но гре­ко-като­ли­ць­ку церк­ву у містеч­ку Висо­ць­ку. 6 жовтня 1639 року. Піс­ля смер­ті Льва Мико­лая, кня­зя Соло­ма­ре­ць­ко­го, дру­жи­на його Раї­на кня­ги­ня Гощансь­ка Соло­ме­ре­ць­ка, каш­те­ля­но­ва Смо­ленсь­ка (?-1645) та їх син Ян Вла­ди­слав Соло­ме­ре­ць­кий, мар­ша­лок Пінсь­кий під­твер­ди­ли актом — запи­сом у Пінсь­ко­му гродсь­ко­му суді ста­ро­дав­ній фун­душ «своїх пред­ків» «…тую фун­да­цію потвер­жда­ем и запи­су­е­мо веч­ни­ми часи..» для слу­жи­телів висо­ць­кої церк­ви Успін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці в тако­му вигляді: про­то­по­пу Дани­лу Федо­ро­ви­чу Мощинсь­ко­му три воло­ки зем­лі, свя­ще­ни­ку отцю Васи­лю Пар­хо­мо­ви­чу два воло­ки зем­лі, дия­ко­но­ві отцю Євтихію Матвій­о­ви­чу два воло­ки зем­лі, пала­ма­ру одну воло­ку зем­лі сади­би в м. Висо­цьк, пра­во без­ко­штов­но­го помо­лу хлі­ба і крім цьо­го дарє­мо село Вежи­ці (тепер Рокит­нівсь­ко­го рай­о­ну). Умо­вою зали­шаєть­ся: 1) щоб свя­ще­ни­ки цієї церк­ви зва­жди у пра­во­слав­ній вірі і послуш­ниц­тві Бого­яв­ленсь­ко­го Пінсь­ко­го пра­во­слав­но­го брат­ства «в нагляді і охай­но­сті»; 2) щоб пала­мар, який оби­раєть­ся зі зго­ди обох свя­щен­ни­ків і дия­ко­на був під вла­дою «отця протопопа».
Пере­бу­ва­ю­чи у друж­ніх сто­сун­ках з Смот­ри­ць­ким Мелетієм (разом нав­ча­ли­ся в універ­си­теті в Німеч­чині), князь Соло­ма­ре­ць­кий Ян – Вла­ди­слав часто запро­шує його до себе в гості. Пись­мен­ник, поле­міст, цер­ков­ний діяч Смот­ри­ць­кий навіть дея­кий час про­жи­вав у Висоцьку.
Рап­то­во помер у 1641 році.
Апош­ні прад­стаўнік роду Сала­мя­р­эц­кікЯн Улад­зіслаў (7–1641) быў пін­скім мар­шал­кам (1631), пас­лом на сойм 1638 г. ад Берас­цей­ска­га ваявод­ства. Яго прызна­чы­лі камі­са­рам па раз­ме­жа­ван­ню Луц­ка­га і Пін­ска­га пав. Ён ўзга­д­ва­ец­ца ў ліс­це куп­лі-про­да­жу пін­ска­га пад­ча­ша­га Яна Пра­та­со­ві­ча і яго жон­кі Зоф’і Тымін­с­кай част­кі маёнт­ка Магіль­на (Пін­скі пав.) берас­цей­с­ка­му ста­рос­це Яну Кара­лю за 5000 злотык(1653). Раней Ян Улад­зіслаў разам з пін­скім пад­ка­мо­рым Кун­ц­э­ві­чам дзя­ліў гэтую маё­мас­ць. Вера­год­на, што ён пры­няў каталі­цызм, бо М.Сматрыцкі ўзга­д­вае Сала­мя­р­эц­кік сярод княс­кік родаў, якія пакі­нулі пра­васлаўе да 1610 г. Ускос­на гэта пац­вяр­джае фун­душ каталіц­ка­му кас­цё­лу. Яго жон­кай была дач­ка трок­ска­га пад­ка­мо­рыя Пят­ра Вало­ві­ча Ган­на (7–1669). Пас­ля смер­ці мужа яна вый­ш­ла замуж дру­гі раз за піса­ра ВКЛ Казі­мі­ра Паца (7–1653). У 1642 г. згар­эў замак у Высоц­ку і рода­вы ар~іў Сала­мя­р­эц­кік быў знішчаны125. На Яне Улад­зі­сла­ве гісто­рыя роду Сала­мя­р­эц­кікс­кан­ч­ва­ец­ца. Род згас.
Пас­ля смер­ці сына Рэгі­на разам з доч­ка­мі суд­зіла­ся з бяр­эзін­скім і дуб­роўскім пля­ба­нам Вой­це­кам Пад­бу­скім. Ян Улад­зіслаў запі­саў у тэс­та­мен­це фун­душ на езуіц­кі кас­цёл Св.Казіміра ў Дуб­ро­ві­цы. Аднак з‑за яго ~варо­бы дэкр­этам Тры­бу­на­ла ВКЛ дад­зе­ны даку­мент быў ска­са­ва­ны, і маё­мас­ць заста­ла­ся ў сям’і (1645–1648). Ксён­дз кас­цё­ла Св.Казіміра аддаў фун­душ Яна Улад­зі­сла­ва Рэгіне (1645)126. Рэгі­на Сала­мя­р­эц­кая не пера­жы­ла гэты судо­вы пра­ц­эс. Праз год пас­ля яе смер­ці (1646) адбы­ў­ся кан­чат­ко­вы пад­зел маё­мас­ці Сала­мя­р­эц­кіх, якая заста­ла­ся пас­ля баць­кі, маці і бра­та, паміж сёстрамі.

Жена: ГАН­НА (д/​н — 1669), донь­ка Пет­ра Воло­ви­ча, тро­ць­ко­го підкоморія.

Діти: Кате­ри­на; Мари­на; Оле­на (д/​н — піс­ля 1668).

125 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkoncaczternastego wieku. S. 501–502; Kemрa Т. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; Савер­чан­ка І. Aurea mediocritas... С. 151.
126 Націо­наль­на біб­ліо­те­ка Украiн~ імені В.1.Вернадського. lнсти­тут руко­пи­сув. Ф. П. Ne 7618, 7619, 7641, 7642, 7648; Indeks alfabetyczny miejscowo§ci dawnego Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. Cz. 1. A‑K. Wilno, 1929. S. 251.

КНЖ. КАТЕ­РИ­НА НИКО­ЛА­ЕВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Кацяры­на (7‑пасля 1645) вый­ш­ла замуж за пін­ска­га вой­ска­га Рама­на Ель­ска­га. Прад­стаўнікі гэта роду зай­малі паса­ды ў Пін­скім пав. Гэты шлюб быў накіра­ва­ны на зама­ца­ванне пазі­цый Сала­мя­р­эц­кік­на мяс­цо­вым узроўні. Муж запі­саў ёй вёс­ку Мок­рую Дуб­ра­ву ў пажыц­цё­вае кары­станне. 15 сакавіка ён адпі­саў кух­міст­ру ВКЛ (1608) Міка­лаю Трызне (?-1640)120 вёскі Мок­рая Дуб­ра­ва, Малад­зель­чы­на, Мяр­эчы­ца, Вара­ч­э­вічы, Пню~і і Неча­таў у Пін­скім пав. пажыц­цё­ва, на выпа­дак смер­ці Ель­ска­га і яго жон­кі (1630). Гэта быў апош­ні даку­ме­щсклад­зе­ны пін­скім вой­скім. Хут­ка ён памёр, не пакі­нуў­шы нашчад­каў. Кацяры­на ста­ла мана­кі­няй пра­васлаў­на­га мана­сты­ра Св.Варвары ў Пінску121.

~ РОМАН ЕЛЬСКИЙ.

120 Lulewich H., Rachuba A. Urz~dnicy cenralni i dostojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego... S. 245.
121 Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj // Polski Slownik Biograficzny. T. IV. Krakбw, 1939. S.364;Nagielski M. Sapiega Krzysztaf/​/​Polski Slownik Biograficzny. T.XXXV/1. Zesz.144. Warszawa-Wroclaw-Krak6w, 1993. S. 70–76; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 501–502.
122 Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. S. 258, T.VII. S. 456; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy odkonca czternastego wieku. S.501–502; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew.
S. 329; Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj. S. 364.
122 Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. S. 258, T.VII. S. 456; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy odkonca czternastego wieku. S.501–502; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew.
S. 329; Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj. S. 364.

КНЖ. АННА ЕНГРАН­ЦИЯ НИКО­ЛА­ЕВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ (1645,1664)

В 1645 рік, пере­жив­ши на чоти­ри роки сво­го сина, Раї­на Соло­ма­ре­ць­ка поми­рає. Перед смер­тю вона пише у Висо­ць­ку запо­віт, в яко­му про­сить щоб похо­ва­ли її за пра­во­слав­ним обря­дом і роз­поді­ляє того­ча­с­ні володін­ня Соло­ма­ре­ць­ких між свої­ми доч­ка­ми. 1 люто­го 1646 року у Висо­ць­ко­му зам­ку, який на той час вже був від­бу­до­ва­ний, спад­ко­ві володін­ня були розді­лені між його чотир­ма сест­ра­ми Соло­ме­ре­ць­ки­ми як було в запо­віті. яка була заму­жем за вен­денсь­ким каш­те­ля­ном Генрі­хом Кашовсь­ким з Під­лясь­ко­го воє­вод­ства отри­ма­ла: замок Висо­цьк, містеч­ко Висо­цьк при ньо­му село Висо­цьк, філь­ва­рок Бро­де­ць, село Удри­цьк, село Річи­цю, село і філь­ва­рок Миляч, село Жадінь (Жадень), село Бух­лі­чи, що нале­жа­ло до маєт­ку Вороні (тепер Столінсь­кий рай­он), село і філь­ва­рок Тумень з мли­на­ми і ста­вом, села Гной­но (тепер Єльне Рокит­нівсь­ко­го рай­о­ну), Сехи, Клесів (тепер Сар­ненсь­ко­го рай­о­ну). Згід­но відо­мо­стей К. Насе­ць­ко­го, вони мали сина Яна, який став гнез­ненсь­ким, кра­ківсь­ким і луць­ким каноніком і люб­лінсь­ким «офі­ціа­лом». Кашовсь­кий потім про­дав спад­щи­ну дру­жи­ни (Висо­цьк) пінсь­ко­му війсь­ко­во­му Арноль­ду Гедройцу.
(1646) адбы­ў­ся кан­чат­ко­вы пад­зел маё­мас­ці Сала­мя­р­эц­кіх, якая заста­ла­ся пас­ля баць­кі, маці і бра­та, паміж сёст­ра­мі. Вед­эн­скі каш­та­лян Генрык Каш­эўскі і Энгра­цыя атры­малі замак і мяст­эч­ка Высоцк і сяло Высоцк пры ім, фаль­ва­рак Бро­дзіц, сяло Удрыц­ка, сяло Рэчы­ца, сяло і фаль­ва­рак Мілач, сяло Зад­зень, сяло Бугліч, якое нале­жы­ла да маё­мас­ці Варонін­с­кай, сяло і фаль­ва­рак Тумен з млы­на­мі і ста­вам, сёлы Гной­на, Кле­са­ва, Сеха­ва. Казі­мір Нару­ш­э­віч і Мар­эта ўзя­лі пало­ву зам­ка і мяст­эч­ка Дуб­ро­ві­ца, фаль­ва­рак і сяло Варобін, сяло Сялец з мана­сты­ром і царквой Св.Мікалая, сяло і фаль­ва­рак Зло­та, сёлы Кру­па, Кры­ві­ца, Люды­ня. Аляк­сан­дар Кары­цін­скі і Але­на сталі ўла­даль­ні­ка­мі два­ра і сяла Тэр­бе­шаў, мяст­эч­ка Столін, сёлаў Лукі, Гарад­зіш­ча, Сма­ро­дзь­ка, Дзяр­эў­ня, Глін­ка, Рэчы­ца. Мен­скі каш­та­лян Міка­лай Чац­вяр­цін­скіі Дамі­ц­э­ла атры­малі сяло і фаль­ва­рак Стру­ка, сёлы Варо­ны, Бук­лічы, Сека­ва, Ачнеч­ка, Века­ро­вічы, Будымле127. Вяд­эн­скі каш­та­лян Генрык Каш­эўскі і Энгра­цыя пра­далі Высоцк пінс­ка­му вой­ска­му Арноль­фу Гед­рой­цю і яго жон­цы Марыне Ласоц­кай, якія пера­пра­далі маё­мас­ць кара­леўс­ка­му гет­ма­ну Паў­лу Цяце­ры за 120 000 зло­тык (1664)128. Пас­ля Высоц­кам вало­далі Гед­рой­цы, П.Цяцера, пін­скі езуіц­кі кас­цёл, а Дуб­ро­ві­цай — Доль­скія, Віш­ня­вец­кія, Агінскія129.
127 Там­са­ма. Ф. ІІ. Ne 7984.
128 11ГАБ у Мен­ску. Ф. 1733, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 582–583.
129 Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. WarszawaWroclaw-Krakбw, 1992. S. 33, 164.

~ ГЕН­РИХ КРАШЕВСКИЙ.

КНЖ. ДОМИ­ЦЕЛ­ЛА НИКО­ЛА­ЕВ­НА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

В 1645 рік, пере­жив­ши на чоти­ри роки сво­го сина, Раї­на Соло­ма­ре­ць­ка поми­рає. Перед смер­тю вона пише у Висо­ць­ку запо­віт, в яко­му про­сить щоб похо­ва­ли її за пра­во­слав­ним обря­дом і роз­поді­ляє того­ча­с­ні володін­ня Соло­ма­ре­ць­ких між свої­ми доч­ка­ми. 1 люто­го 1646 року у Висо­ць­ко­му зам­ку, який на той час вже був від­бу­до­ва­ний, спад­ко­ві володін­ня були розді­лені між його чотир­ма сест­ра­ми Соло­ме­ре­ць­ки­ми як було в заповіті.дружині мінсь­ко­го каш­те­ля­на Мико­лая Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсь­ко­го з Волині (?-1649) діста­ли­ся село і філь­ва­рок Стру­га, села Вороні, Бух­лі­чи, Будим­ля, Сехо­во, Очнись­ко, Вико­ро­ви­чі. Вони мали синів Сте­фа­на, Мико­лая Ада­ма і Олек­сандра Ілари.

~ НИКО­ЛАЙ ЧЕТВЕРТИНСКИЙ

КНЖ. МАРЕ­ТА НИКО­ЛА­ЕВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ (?-1675)

В 1645 рік, пере­жив­ши на чоти­ри роки сво­го сина, Раї­на Соло­ма­ре­ць­ка поми­рає. Перед смер­тю вона пише у Висо­ць­ку запо­віт, в яко­му про­сить щоб похо­ва­ли її за пра­во­слав­ним обря­дом і роз­поді­ляє того­ча­с­ні володін­ня Соло­ма­ре­ць­ких між свої­ми доч­ка­ми. 1 люто­го 1646 року у Висо­ць­ко­му зам­ку, який на той час вже був від­бу­до­ва­ний, спад­ко­ві володін­ня були розді­лені між його чотир­ма сест­ра­ми Соло­ме­ре­ць­ки­ми як було в запо­віті. Маре­та Мико­лаїв­на дру­жи­на Кази­мі­ра Нару­ше­ви­ча одер­жа­ла поло­ви­ну зам­ку і містеч­ко Дуб­ро­ви­цю, філь­ва­рок і село Воро­бин, село Селе­ць з мона­сти­рем і церк­вою Свя­то­го Мико­лая, село і філь­ва­рок Золо­те, села Кру­пу (Кру­по­ве), Кри­ви­цю, село Людинь. Маре­та і Кази­мір не зали­ши­ли піс­ля себе потом­ків і їх влас­ність перей­ш­ла до сво­я­че­ни­ці Мари­ни Іванів­ни Соло­ме­ре­ць­кої. Судо­ві спра­ви свід­чать про те, що роди­на весь час пере­жи­ва­ла матеріаль­ні про­бле­ми. Маре­та, скорі­ше всьо­го прий­ня­ла като­ли­цизм, тому що нею, хво­рою, піклу­ва­ли­ся пінсь­кі єзуїти.
Мар­эта (?—пас­ля 1675) вый­ш­ла за бул­га­каўска­га ста­рас­ту Казі­мі­ра Нару­ш­э­ві­ча, які­пры­код­зіў­ся бліз­кім сва­я­ком Яну Нару­ш­э­ві­чу, мужу Мары­ны (гл. выш­эй). Яна пра­да­ла сва­я­ку край­ча­му ВКЛ Яну Кара­лю Дольска­му пало­ву Дуб­ро­віц­ка­га мяст­эч­ка (1674), а ў тэс­та­мен­це запі­са­ла яму 100 000 зло­тык пол~скік (1675). Яе імя ўзга­д­ва­ец­ца ў судо­вым пра­ц­э­се з Іва­нам Трэця­ком. Пін­скі ене­рал Раман Яцкоўскі засвед­чыў у каце пін­ска­га меш­чані­на Лука­ша Кры­ві­цы пабітык­пад­да­ны­кІ­ва­на Грын­ц­э­ві­ча Дзе­г­ця­ра, Стэфа­на і Фёда­ра Янц­элеві­чаў. Яны былі пара­не­ны 27 чэрве­ня 1666 г. пад­час наез­ду М.Саламярэцкай на вёс­ку Кры­ві­цы, якая пры­на­ле­жы­ла да яе маё­мас­ці Дуб­ро­ві­ца. Мар­эта апрат­эс­та­ва­ла скар­гу. Павод­ле яе вер­сіі, едучы праз Кры­ві­цы, яна ўба­чы­ла высе­ча­ныя і выве­зе­ныя з Сялец­кай пуш­чы дрэ­вы і зака­це­ла­ра­за­брац­ца. Іван Дзя­г­цяр стаў абра­жа­ць яе «кар­ч­эм­ны­мі сло­ва­мі» і пагра­жаў «куляй у бок». 3 намо­вы гас­па­да­ра ён у якас­ці аргу­мен­ту выка­ры­стоў­ваў руч­ні­цу. Яна выму­ша­на была тры­ва­ць пагро­зы і скар­гі. Потым пае~ала да два­ра І.Трэцяка, дзе зноў яе абразілі. Пас­ля гэта­га яна цяж­ка за:варэла. Пін­скі ене­рал Ян Yша­ду пацверд­зіў, што застаў яе цяж­ка кво­рую ў пін­скім езуіц­кім кале­гіу­ме 10 ліпе­ня 1666 г.123

Муж: КАЗИ­МИР НАРУ­ШЕ­ВИЧ (?- до 1667), була­ковсь­кий староста.

123 Wo1ffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy odkoncaczternastego wieku. S. 501–502; Kempa
T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; НГАБ. Ф. 1733, воп.1, ад.з. 3. Арк. 441 адв., 434–435 адв.

КНЖ. АЛЕ­НА НИКО­ЛА­ЕВ­НА СОЛО­МЕ­РЕЦ­КАЯ (1678)

В 1645 рік, пере­жив­ши на чоти­ри роки сво­го сина, Раї­на Соло­ма­ре­ць­ка поми­рає. Перед смер­тю вона пише у Висо­ць­ку запо­віт, в яко­му про­сить щоб похо­ва­ли її за пра­во­слав­ним обря­дом і роз­поді­ляє того­ча­с­ні володін­ня Соло­ма­ре­ць­ких між свої­ми доч­ка­ми. 1 люто­го 1646 року у Висо­ць­ко­му зам­ку, який на той час вже був від­бу­до­ва­ний, спад­ко­ві володін­ня були розді­лені між його чотир­ма сест­ра­ми Соло­ме­ре­ць­ки­ми як було в запо­віті. пер­ший чоло­вік її корон­ний канц­лер Олек­сандр Яцек Кари­цинсь­кий з Пілі­ци невдо­взі помер, вона вдру­ге вий­ш­ла заміж (біля 1648р.) за край­чо­го Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Кшишто­фа Сапе­гу (1623–1665). Вона ста­ла влас­ни­цею дво­ра і села Тере­бе­жов, містеч­ка Столін, сіл Лука, Горо­ди­ще, Смо­родськ, Дерев­на, Глін­ка, Річи­ця (тепер Столінсь­ко­го рай­о­ну Білорусі).
Пер­шым суж­эн­цам Але­ны (7—кл.1675) быў карон­ны канц­ле­ра Аляк­сандр Кары­цін­скі. Каля 1648 г. Але­на ста­ла жон­кай край­ча­га ВКЛ Кры­шта­фа Сапе­гі (1623–1665). Муж запі­саў ёй Траб­скае ста­ро­ства ў пажыц­цё­вае кары­станне. У шлю­бе нарад­зілі­ся Станіслаў Казі­мір, Улад­зіслаў Ёза­фат, Андр­эй Фран­ці­шак, Хры­с­ці­на Раза­лія, Лео­на, Аляк­сандра Цэцыл [96].

Недостовірні персони

7/6. КН. БОГ­ДАН ИВА­НО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕЦ­КИЙ (1520)

Про стар­ше­го сына све­де­ний почти не оста­лось. Один раз он упо­ми­на­ет­ся как сви­де­тель в доку­мен­те Кон­стан­ти­на Острож­ско­го каля 1520 г., напі­са­ным у Сма­ляві­чах. Воз­мож­но, его не суще­ство­ва­ло, так как есть подо­зре­ние, что доку­мент сфальсифицирован.

sfałszowany dokument wystawiony rzekomo przez kn. Konstantego Iwanowicza Ostrogskiego, kasztelana wileńskiego i hetmana w Smolewiczach 27 III 1507. Badacze problemu zakwestionowali jedynie datę, nieprawdopodobną, ze względu na to, że kn. Ostrogski wrócił z niewoli moskiewskiej dopiero jesienią 1507 r. Analizowany dokument to oczywisty falsyfikat opublikowany w 1867 r. z kopii dostarczonej Wileńskiej Komisji Archeograficznej przez niejakiego pana Stawrowicza8.
Dokumentem tym Konstanty Iwanowicza Ostrogski nadaje dobra cerkwi Św. Mikołaja w Smolewiczach. Zarówno język dokumentu pełen polonizmów, formularz, przedmiot darowizny i lista świadków są anachroniczne. Dokument otwiera inwokacja z nietypową formułą Trójcy Świętej dla dokumentów ruskich kancelarii litewskiej pierwszych dekad XVI w.9 Dalej następuje obszerna arenga, zaczynająca się od słów wskazujących, że mamy do czynienia z pisarzem tworzącym dokument pod wpływem tradycji polskiej, na co wskazują cytowane sformułowania i określenia (podaję w transkrypcji fonetycznej): Niech sie to stanie…; dobrodiejstwa; aby na każdym miestie imie Jego wyznawane i uwielbiene było, tu tylko wystarczy słowo miestie zastąpić słowem miejscu i mamy tekst polski; dwukrotnie użyte słowo передъ­се­взя­тье – przedsięwzięcie; вздячъне – wdzięcznie; въ онымъ кру­лев­ствѣ – w onym królestwie. Ten krótki przegląd, nie wyczerpujący wszystkich wątpliwych słów i zwrotów, wskazuje na język końca XVI, lub początku XVII w. Dalej następuje intytulacja wskazująca na użycie polskiego przekładu łacińskiej formuły proinde ego – przeto ja (Пре то я Кои­стан­тин…). Później w narracji znajdujemy takie sformułowania jak: nabożenstwo odprawowali, Tytuły pan wileński hetman najwyższy, użyte przez kn. Konstantego Ostrogskiego są poprawne, co wskazuje, że wzorowano się na jakimś dokumencie z lat 1511/1513–152210. W narracji znajdują się inne jeszcze anachronizmy wskazujące na powstanie dokumentu najwcześniej w drugiej połowie XVI wieku. Po pierwsze, powołanie się darczyńcy na swobody i wolności szlacheckie zapisane w prawach W. Ks. Litewskiego, co raczej należy wiązać z okresem po unii lubelskiej. Po drugie, przedmiot darowizny musiał powstać po pomiarze

8 Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии севе­ро-запад­ной Руси (dalej ASD), т. 1, Виль­на 1867, № 7, стр. 5–7.
9 Tamże, s. 5, Въ имя све­тое а нераздѣ­ли­мое Тро­и­цѣ, Бога Отца и Сына и Духа Све­то­го аминъ.
10 Urzędnicy W. Ks. Litewskiego. Spisy, T. I, Województwo wileńskie XIV–XVIII wiek, red. A. Rachuba, Warszawa 2004, s. 108, nr 369, gdzie podano dwie nominacje kn. Ostrogskiego na kasztelana wileńskiego w czerwcu 1511 r. i 21 IX 1513 r. i awans na wojewodę trockiego 25 III 1522; hetmanem był w l. 1497–1500 i 1507–1530.

włócznej, skoro opiewa na wołoki dwie gruntu pasznogo zъ ogorodami, sianożatь­mi wo tri zmieny, ogorod toje cerkwi nad ozierom morgi dwa. Po trzecie, obowiązki i władza nad wiernymi, jaką duchownym cerkwi w Smolewiczach kn. Ostrogski daje. Mają oni nie tylko nauczać i do chwały bożej namawiać, ale mają upominać i nieposłusznych karać, a parafianie ojcom swiaszczenikom (duchownym) we wszystkich sprawach dopomagać. W formułach końcowych kn. Ostrogski stwierdza, że pieczęć swoją przyłożył i ręką podpisał. Na świadków poprosił ludzi zacnych, ziemian tego powiatu, którzy tego będąc świadkami pieczęci swoje przyłożyli i rękoma podpisali: Jerzy Skumin Tyszkiewicz, Iwan Stetkiewicz i Bohdan Iwanowicz Wasilewicz, kniaź Sołomerecki11. Szczególne znaczenie dla uznania opisywanego dokumentu za falsyfikat ma umieszczenie po wymienionej liście świadków i formule datacyjnej formuły podpisów, charakterystycznej dla dokumentów tworzonych zgodnie z II i III Statutem Litewskim12. Podpisany pod dokumentem Jerzy Skumin Tyszkiewicz, to zapewne wojski miński, starosta brasławski występujący w latach 1626–164013, drugi, Iwan Stetkiewicz, rzeczywiście występujący na początku XVI w. był ojcem Bohdana Stetkiewicza h. Kościesza (†1586 r.) marszałka hospodarskiego, dworzanina, rotmistrza JKM, starosty kokenhauskiego i marszałka hospodarskiego14. Jego pojawienie się w tym akcie wynika zapewne z powinowactwa Stetkiewiczów z kn Sołomereckimi, bo prawnuk owego Iwana, Bohdan Wilhelmowicz Stetkiewicz (†ok. 1651) był mężem Maryny (†1640), córki Bohdana Iwanowicza Sołomereckiego (†1602) [97]. Właśnie ten Bohdan Iwanowicz Wasylewicz Sołomerecki, a nie brat Wasyla Iwanowicza z Tablicy 1. jest osobą występującą w sfałszowanym dokumencie rzekomo wystawionym przez kn. Konstantyna Ostrogskiego. Był on wnukiem Iwana Wasilewicza Sołomereckiego kasztelana mścisławskiego (†1582). Przyjęcie przez Józefa Wolffa za dobrą monetę danych tego dokumentu dorowadziło go stwierdzenia, że żyjący w XV wieku kn. Wasil Sołomerecki miał syna Iwana Wasilewicza Sołomereckiego, żonatego z córką kn. Aleksandra Wasilewicza Czartoryskiego, który pozostawił synów Bohdana i Wasila. „Pierwszy podpisem swym kniaź

11 ASD I, s. 7, z zachowaniem pisowni wydawcy: Писанъ в Смо­ле­ви­чахъ. Под лѣты Божо­го наро­же­нья тыся­ча пат­сотъ семо­го, мѣсе­ца Мар­та два­дцать семо­го дня, индык­та деся­то­го. Кон­стан­т­инъ Ива­но­вич Острож­ский, пан Вилен­ский, гет­манъ най­выс­шый. Бог­дан Ива­но­вич Васи­ле­вичъ князь Соло­ме­рец­кий рукою влас­ною. Ежый Ску­мин Тиш­ко­вичъ рукою влас­ною. Иванъ Стат­ке­вичъ рукою власною.
12 II Statut W. Ks. Litewskiego, rozdz. IV, art. 75 (Ста­тут Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1566 года, Мінск 2003); III Statut W. Ks. Litewskiego, rozdz. IV art. 82, O dovodech listovnych, wymagają własnoręcznego podpisu.
13 Urzędnicy, nr 4625, s. 590.
14 H. Lulewicz, Stetkiewicz (Steckowicz) Bohdan h, Kościesza, PSB s. 491–492.
15

Bohdan Iwanowicz Wasilewicz Sołomerecki położonym około 1520 r. w Smolewiczach w zapisie kniazia Konstantego Ostrogskiego stwierdza istnienie ojca i dziada”. [98] W ten sposób do rodowodu kniaziów Sołomereckich wprowadzony został nieistniejący kniaź Wasyl Sołomerecki i jego nieistniejący syn Bohdan.

Приложения

№ 1. [1447 г. июня 25 — 1459 г. февраля 17]. — Приговор суда пол. нам. Андрея Саковича, пол. бояр и местичей по делу между [пол. местичем] Евлашком Козчичем и Александром Оскерчиничем о части оз. Солонца

LVIA. F. 599. Apyr. 1. B. 43. L. 7. Под­лин­ник — А. Бума­га, 20×29,7×19,5×30.
Помет­ки. На обо­ро­те в кв. А бли­же к верх­не­му лево­му углу гра­мо­ты пр. крндш. ПМ‑1 (фол.): 7 об (XX в.).
В кв. Е в пере­вер­ну­том на 180° виде коричн. чрнл. ПМ‑2: з Оскер­кою ѡ ѡзе­ро (XVI–XVII вв.).
Ниже ПМ‑2 в пере­вер­ну­том на 180° виде др. поч. коричн. чрнл. ПМ‑3: z Oskierkoju o oziero (XVIII в.).
Ниже ПМ‑3 в пере­вер­ну­том на 180° виде др. поч. коричн. чрнл. ПМ‑4: z Oskierko o iezioro (XIX в.).
В кв. Е и Н ниже ПМ‑4 в пере­вер­ну­том на 180° виде пр. крндш. ПМ‑5 (фол.): 7 ОБ (XX в.).
На лице­вой сто­роне в кв. А на верх­нем поле бли­же к верх­не­му пра­во­му углу гра­мо­ты пр. крндш. ПМ‑6 (фол.): 7 (XX в.).
Спис­ки: Б) LVIA. F. 599. Apyr. 1. B. 43. L. 8, пер­вая пол. XIX в., бума­га (по А).
Публ.: а) Mienicki. № 2. С. 896–899 (по А); б) ПГ. Вып. 1. № 80. С. 168–170 (по А).
Репрод.: а) Гру­ша. 2015б. Рис. 13.

+ Сии суд судил пан Ѡндрѣи Сако­вич, намѣст­ник полоц­кии, и з боѧ­ры полоц­ки­ми и с мѣстич(и). |
Искалъ Евлаш­ко Коз­чич на Ѡлек­сан­дрѣ на Ѡскерчинич(е) оу ѡзерѣ оу Солон­ци собе доли0. А мо|лыть Евлаш­ко так: «Моѧ зем­лѧ при­шла к тому ѡзepy к Солон­цю. Чому мнѣ доли нетъ оу том | ѡзерѣ0? А к дру­го­му ѡзеру0 к Рѧс­ну моѧ зем­лѧ при­шла и твоѧ, Алек­сан­дрѣ, ино мнѣ | оу том ѡзе­ре оу Рѧс­нѣ половица0 а оу Солонцѣ1. Чого длѧ менѣ не пустиш(ь)0? А моѧ зем­лѧ | тако ж при­шла, как2 и твоѧ0». И Ѡл(е)ѯ(а)ндро молыть0: «То ѡзе­ро Солон­цѣ нашѣ пито­мое | и ѡтруб­ле­но нам0, а есть и рубежи0». И про­си­ли оу нас0 ездоковъ0.
И мы посы­ла­ли боѧри­на | полоцког(о) пана Мики­ту Ѡплечуева0 а слу­гу нашог(о) Микла­ша Чеха0. И ѡни, там езди|вшо, тог(о) не досмот­рѣ­ли, кон­ца не вчинили0, тол­ко при­нес­ли к нам рүбежи0. И Евлаш­ко | молыть0: «То, деи, рубе­жи неправыи0». И запро­си­ли оу нас дру­гих ездоков0. И мы посла|ли боѧри­на полоцког(о) Ходѡ­ра Радкович(а)0 а Микла­ша, тог(о) жо нашог(о) слу­гу, Чеха.
И Ходѡpъ Радко|вич там ездил0, а собрал мног(о) людеи добрых0, да тых ребежов3 и с мужми смот­ри­ли, и ѡтка­зал | нам, што ж, деи, неправыи0 рубе­жи вси мужи положили0, а пра­вых рубе­жов не нашли0. И мы | Ѡлек­сандра оу том0 повинили4. А ещо Ѡл(е)ѯ(а)ндро ставил0 ставил5 собе сво­еи зем­ли | рубеж0 ѡт Евлаш­ко­выи зем­ли по речку6 Глубочицу0. Ино зем­ци Евлашку0 ѡтве­ли | рубеж по дорогу0. Ино таѧ реч­ка Глу­бо­чи­ца оу Евлаш­ко­вѣ земли4. И ездо­ки измери|ли ѡт реч­ки до дороги0, ино пол­пѧта­десѧтъ сажон0. Ино Ѡл(е)ѯ(а)ндро и в том вино­ватъ | стал, што Евлаш­ко­ву зем­лю захо­дил собою0. А потом Евлаш­ко молыть Ѡл(е)ѯ(а)ндру: | «Был нам и с тобою ѡ том ѡзерѣ Солонци7 рядъ0 перед доб­ры­ми людми0. А давалъ | ты мнѣ, Ѡл(е)ѯ(а)ндро, четвѣр­тую долю сам оу том ѡзе­ре оу Солонци0, ино ѧ не хотел | имати0». И Ѡл(е)ѯ(а)ндро молыть: «Не давал есми0». И посла­лисѧ на доб­рыи люди0, на мѣстич(и) | и на зем­лѧнѣ, на свои8 сусе­ди, на имѧ на Пахо­мъѧ на Ѡдин­ца, а на Филка9 | Чиковчинич(а)0, а на Ива­на Ѡникъевич(а), а на Яцка на Козчич(а), а на Вас­ка на Кра­сав­ку, | а на Пилип­ка на Телитчинич(а). И мы тых поста­ви­ти веле­ли перед собою0 и ѡпро­си­ли | есмо ихъ0. И тыи доб­рыи люди рек­ли так: «Прав­да и есть, были есмо при том рѧду | межи ихъ, ино давал Ѡлек­сан­дро Евлашку10 четвѣр­тую долю оу том ѡзepe оу | Солонци0, ино Евлаш­ко не хотелъ, не брал0». И мы по тых доб­рых людеи людо­ва­нью | Евлаш­ка есмо ѡпра­ви­ли и при­су­ди­ли есмо Евлаш­ку оу том ѡзе­ре оу Солон­ци | долю, поколь Евлаш­ко­ва зем­лѧ при­шла, потол(ь) ему оу том ѡзе­ре оу Солон­ци ходи|ти, и нороть при сво­ем бере­зе класти0, и в пору­беж­них реч­ках ѡт сво­е­го перега11 ему норот(ь) | кла­сти, и где его зем­лѧ пришла.
А при том были боѧрѣ полоц­кии: кн(ѧ)зь Федоръ Шахъ, | пан Ѧцко Гри­го­рье­вич, пан Мики­та Ѡпле­чу­евъ, братъ Ѧцковъ Сенко0 Мок­и­дер­нѧтич, | Волфромѣи9 Шипи­ло, Сен­ко Грид­ко­вич, Ѧцко Ходѡрович0, а мѣсти­чов доб­рых людеи мног(о) | было.
А хто наш судъ сии12 рушить, велик[ому коро­лю ви]ны13 дасть грив­ну золо­та. | П(и)сал дьѧкъ пан­скии писарь на имѧ Те[шко]14.

1 далее нап. и зач. буква
2 далее чер­ниль­ная клякса
3 так в ркп., след. чит. рубежов
4 далее две тчк., обра­зу­ю­щие гори­зон­таль­ную лн.
5 так в ркп. — повтор 6 у испр. из и 7 далее нап. и зач. рад 8 далее нап. и зач. суди 9 пере­да­но через «ферт» 10 далее знак в виде вол­ни­стой лн.
11 так в ркп., след. чит. бере­га 12 пер­вая и испр. из у 13 под кусто­ди­ей, в кв. ск. — по фото­сним­ку пер­вой пол. XX в. в том же деле (л. 6) 14 под кусто­ди­ей, в кв. ск. — по публ. Р. Меницкого.

№ 2. 1486, августа 27. Присужденіе имѣнія Судковскаго пани Агафьѣ Олехновой Пугачовой и ея сыну Астафью Олехновичу противъ пана Юрія Зеновьевича, объявившаго подложнымъ листъ своего отца Ивана Зеновьевича, которымъ было записано это имѣніе Олехну Пугачу.

Дѣло раз­смот­рѣ­но вели­кимъ кня­земъ съ пана­ми радою. Декретъ Одех­но­вой Пуга­чо­вой и сыну ее Остаѳъю Олех­но­ви­чусъ паномъ Юремъ Зено­въе­ви­чомъ о имен[ь]е Сутковъское.

Самъ Кази­миръ, Божъю мило­стью. Смот­ре­ли есмо пер­во сего, будучи въ Городъне, съ паны радою нашою. Жало­ва­ла намъ. Агаѳъя Олехновая1 Пуга­чо­ва съ сво­имъ сыномъ Астаѳъ­емъ Олех­но­ви­чомъ на нана Юря Зено­въе­ви­ча и поло­жи­ла передъ нами листъ отъ­ца его, небожъ­чи­ка нана Ива­на Зено­въе­ви­ча, ніто запи­салъ дядь­ко­ви­чу сво­е­му Олех­ну Пуга­чу отъ­чиз­ну свою, име­нье на имя Суть­ко­въское, што Ахматъ дер­жалъ, и тежъ 2 люди тые, што мы ему при­да­ли къ 3 тому име­нью; а запи­салъ такимъ обы­ча­емъ, ижъ по его живо­те въ тое име­нье них­то не мелъ въсту­па­ти­ся; а сыну сво­е­му пану Юрю въ томъ имен[ь]ю отъ­пи­салъ люди, куш­не­ра а соколь­ни­ка, а Вой­ко­ви­ча Лабе­ни­чане, а Синъ­ко­ви­чы, 4 а Яне­ви­чи; а светъ­ки, которіе 5 при томъ были, какъ то писалъ,— панъ Анъ­д­рей Сако­вичъ а князь Анъ­д­рей Шахъ, 6 а князь Миха­и­ле Даню­ше­вичъ. И панъ Юрей былъ тогды тому листу отца сво­е­го при­га­нидъ, а рекъ: не естъ то пра­вый листъ отца мое­го, але то естъ листъ ѳалы­пи­вый. И Пуга­чо­ва посла­ла­ся на тые светъ­ки, на кня­зя Анъ­д­рея Шаха а на кня­зя Миха­и­ла Даню­ше­ви­ча, а панъ Анъ­д­рей Сако­вичъ вжо былъ тогды вмеръ. И панъ Юрей къ тому тогды рекъ: ажъ бы тые светъ­ки сами передъ || нами ста­ли Л. 124 и светъ­чи­ли то. И мы писа­ли до нихъ, ажъ бы къ намъ пріе­ха­ли и светъ­чи­ли; и они въ тотъ часъ были при­хво­ре­ли, сами къ намъ не мог­ли пріе­хать и листомъ сво­имъ къ намъ о томъ све­доц­ство свое отъ­пи­са­ли. И поло­жи­ла передъ нами пани Олех­но­ва Пуга­чо­ва тотъ ихъ листъ сведъ­чо­ный. Пишуть къ намъ въ листе сво­емъ, светъ­ча­чы, ижъ то естъ листъ пра­вый а доб­рый, кото­римъ далъ и запи­салъ небожъ­чикъ панъ Пва­шъ­ко Зено­въе­вичъ бра­та­ни­чу сво­е­му Олех­ну Пуга­чу тое име­нье, на имя Судъ­ко­въское. И досмот­рев­шы есмо о томъ съ паны радою нашою, и виде­ло­се намъ и паномъ раде нашой, ижъ то речъ есть дав­ная, а передъ тымъ люди одинъ дру­го­му такіи запи­сы незъ­вы­чай­ные даи­ва­ли, а то было межи люд[ь]ми дер­жа­но, а собе въ томъ вери­ли. И, досмот­рев­шы, есмо вра­ди­ли такъ: тое име­нье, на имя Суть­ко­въское, при­су­ди­ли нани Одех­но­вой Пуга­чо­вой и ее сыну Астаѳъю Олех­но­ви­чу, а пану Юрю Зено­въе­ви­чу въ то не надо­бе въсту­па­ти­ся; ниж­ли толь­ко тые люди, которіе выпи­са­ны въ листу отъ­ца его, въ томъ име­ньи ему—кушнеръ а сокол[ь]никъ и иные вышей писа­ные — тые есмо пану Юрю при­су­ди­ли под­ле листа отъ­ца его. Писанъ въ Тро­цехъ, авгу­стъ 27 день, инъдик[т]ъ 4.
А при томъ былъ панъ Ол[ехно] Суди[монтовичъ], во[евода] Вил[енскій], кан[цлеръ]; а во[евода] Троц[кій], панъ Бог[данъ] Андре­евичъ], мар[шалокъ] зем[скій]; а панъ Мик[одай] Ради[виловичъ], нам[естникъ] Смод[енскій]; а панъ Ста­ни­славъ] Яно­вичъ, ст[ароста] Жом[ойтскій], и иныхъ пановъ много.

1 Въ ори­ги­налѣ конецъ сло­ва под­прав­ленъ, и сло­во можетъ быть про­чи­та­но так­же: «Олех­нов­на». а Въ ори­ги­налѣ это сло­во силь­но под­прав­ле­но. 3 Въ ори­ги­налѣ «к» исправ­ле­но изъ дру­гой бук­вы. 4 Въ ори­ги­налѣ «Синъ­ко­ви­чы» пере­прав­ле­но въ «Синъ­ко­ви­чы. 6 Въ ори­ги­налѣ въ этомъ сло­вѣ бук­ва «к» исправ­ле­на изъ дру­гой бук­вы. 6 Въ ори­ги­налѣ Шахъ исправ­ле­но изъ «Сихъ».

№ 3. Фундацыйны запіс мсціслаўскага кашталяна Івана Саламярэцкага Пакроўскаму манастыру ў Саламярэччах.

Za roskazaniem pana mego Mlsciwego kniazia Ywana Solomereckiego Kaszteliana y Starosty Mscislawskiego, y kniachyni iego Hanny hlebowny Woiewodziancy Wilenskiey, podalem w dzierzenie siolo prozywaiemo Bondaczy Borowliany usych cztyry sluzby yhumienu monastyra Pokrowskiego w Solomeryczach Makaryia Siliczy y namiesniku Jego Ihnatiio Ywaszencеwiczy roku 1576 miesionca awgusta 15 dnia u subotu, ludzi tego siola, Korniey Siemionowicz, Sierhiey Korneiewicz, Michiey Korneiewicz, Choma Ostapkowicz, Stiepan Ywaszowicz Kowzun, Marcin Ywaszowicz Kowzun, Nikipor Waskowicz, Plieszczeniec Maion tyie ludzi slużuc do monastyra Pokrowskiego slużboio tiahloio z ziemi dawac po kopie hrosziey a z drewa bortnego po pudu miodu y kunicu dziewoczio, y wszelka robotu robic iak y Borowlianie, y na to dalem ten list yhumienu Solomereckiemu z pieczęcię pana y podpisem ręki mey. Jan Kraewsky uradnik dwora y Horodka Solomereckiego ręka swa podpisal.

Перак­лад на бела­рус­кую мову

Па зага­ду май­го пана Мілас­ці­ва­га кня­зя Іва­на Сала­мя­р­эц­ка­га, каш­та­ля­на і ста­ро­сты мсціслаўска­га, і кня­гіні яго Ган­ны Гле­баў­ны, вілен­скай вае­вад­зян­цы, даў у вало­данне сяло, якое назы­вац­ца Бон­да­чы Бараў­ля­ны, усе чаты­ры служ­бы ігу­ме­ну Пакроўска­га мана­сты­ра Мака­рыю Сілі­чу і намес­ніку яго Ігна­цію Іва­ш­эн­ц­э­ві­чу ў 1576 год­зе меся­цы жніўні 15 дня ў суб­о­ту, люд­зі з таго сяла: Кар­ней Сямё­навіч, Сяр­гей Кар­невіч, Міxей Кар­невіч, Хама Астап­ко­віч, Сця­пан Іва­шо­віч Коў­зун, Мар­цін Іва­шо­віч Коў­зун, Нікі­пар Вас­ко­віч Пліш­ч­энец. Павін­ны гэтыя люд­зі слу­жы­ць Пакроўс­ка­му мана­сты­ру, служ­бу цяг­лую дава­ць з зям­лі па капе гро­шай, а з дрэ­ва борт­на­га па пуду мёду і куні­цы дзя­вочыя, і ўся­ля­кую пра­цу рабі­ць як у Бараў­ляне, і на то даў гэты ліст Сала­мя­р­эц­ка­му ігу­ме­ну з пячат­кай пана і под­пі­сам маёй рукі. Ян Кра­еўскі, урад­нік два­ра ў Саламярэцкім
Гарад­ку Пад­пі­саў улас­най рукой.

Аддзел рука­пі­саў Біб­ліят­экі Літоўс­кай Ака­д­эміі навук. Ф. 21‑1211.

№ 4. 1555.08.12. Лист боярину Добошенскому Гришку Козловичу на зешшцу в Добосне у Брыковичах, до воли г(о)с(по)д(а)ръское.

Жык­ги­монътъ Авъгу­стъ, Божъю м(и)л(о)стью король поль­ский, вели­кий князь литов­ский, рус­кий, прус­кий, жомо­ит­ский, мазо­вец­кий и иных.
Деръ­жав­цы глуш­ско­му и быхов­ско­му кня­зю Ива­ну Васи­лье­ви­чу Соломирецкому.
Билъ намъ чоломъ бояринъ нашъ добы­шенъ­ский дер­жа­вы тво­ее на ймя Гриш­ко Трош­ке­ви­ча Коз­ло­ви­ча и пове­дилъ передъ нами, ижъ ты за про­збою его далъ ему ку зем­ли его в Добосне зем­ли­цу пусто­въскую, заросль, на ймя у Бри­ко­ви­чах на пла­те нашомъ г(о)с(по)д(а)ръскомъ дер­жа­ти на два­надъ­ца­ти гро­шех, на што онъ и листъ твой в себе маеть. И передъ нами его ука­зы­валъ и билъ намъ чоломъ, абы­х­мо лас­ку нашу г(о)с(по)д(а)ръскую вчи­ни­ли, а при той зем­ли­цы у Добосне его вод­ле листу тво­е­го зоставили.
Ино кгды.ж будеть тая зем­ли­ца у Бри­ко­ви­чах в пусте лежа­ла, а пожит­ку и пла­ту намъ з нее не быва­ло, мы того Гриш[ка] Каз­ло­ви­ча при той зем­ли­цы у Добосне на имя у Бри­ко­ви­чах зоста­ви­ли. Нехай онъ самъ и его жона, и дети тую земъ­ли­цу вод­лугъ листу тво­е­го до воли и лас­ки нашое г(о)с(по)д(а)ръское на себе деръ­жать и ее вжи­ва­ють, а в кож­дый годъ с того пла­ту на насъ, г(о)с(по)д(а)ря, по два­надъ­ца­ти гро­шей платить.
И ты бы, кня­же Иване Соло­ме­рец­кий, и напо­томъ будучие дер­жав­цы наши глуш­ские и быхов­ские о томъ веда­ли и его в томъ вод­ле того листу и роска­за­нья наше­го спо­койне захо­ва­ли конеч­но, абы то инакъ не было.

П[и]сан у Виль­ни, лета Божег[о]
// [лист 18]
наро­же­нья 1555, м(е)с(я)ца авъгу­ста 12 день.

Мет­ри­ка Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го. Кни­га 43. Дело 16.

№ 5. 01.07.1536, Грамата вялiкага князя Лiтоўскага Жыгiмонта I сялянам Магiлёўскай воласцi (вытрымкi).

Жик­ги­монт. Озна­ме­ну­ем тым то нашым листом, што жало­ва­ли нам мещане и вол. Моги­лев­ская на дер­жав­цу моги­лев­ско­го кн. Васи­лья Ива­но­ви­ча Соломирецкого.аж бы он ч крив­ды и тяж­ко­сти им вели­кие делал, и брал на них узъ­ез­ды по 70 коп гро­шей, а за полю­до­ва­нье 60 коп гро­шей, а жита по 100 бочек, a oвca по 100 бочек, а сена по 100 воз, а по 20 яло­виц, а по 12 сто­ро­жов на кож­дый год и о ины­шых тяж­ко­стех сво­их жало­ва­ли. Якож мы з раме­ни нашо­го гос­по­дар­ско­го каза­ли того межы ними досмот­ре­ти коми­са­рем нашим, кото­рый при дво­ре нашом судять, мар­шал­ку нашо­му кн. Андрею Михай­о­рви­чу Кошир­ско­му, а коню­ше­му двор­но­му, дер­жав­цы кри­чов­ско­му и мен­ско­му, пану Васи­лью Бог­да­но­ви­чу Чижу, а тиву­ну вилен­ско­му, дер­жав­цы ушполь­ско­му и пенянь­ско­му и радунь­ско­му пану Шим­ку Мац­ко­ви­чу, а город­ни­че­му горо­ден­ско­му, дер­жав­цы любо­шань­ско­му кн. Семе­ну Один­це­ви­чу, а сек­ре­та­ру нашо­му латин­ско­му, дер­жав­цы скер­сто­мон­ско­му пану Пав­лу Нару­ше­ви­чу. Они, того досмот­рев­ши, нам отка­за­ли. Якож мы того суда их реистр каза­ли перед нами выче­сти и, выслу­хав­ши доста­точне того реи­с­т­ру их, на том есмо зоставили…
А за полю­до­ва­нье мають ему дава­ти 60 коп гро­шей На узкую лич­бу, как и перед тым даи­ва­ли, к чому ся теж и сами зна­ли, а на жив­ность жита 80 бочок, а овса 80 бочок, а сена 80 воз, а яло­виц 16 на кож­дый год з воло­сти, а з места мають дава­ти по 20 бочок жита, а 20 бочок овсаа по 20 воз сена, а по 4 яло­ви­цы так­же в кож­дый год. А мають они тое жито дава­ти дер­жав­цы з близ­ких сел, кото­рый обли­зу Моги­ле­ва живуть, на день св. Нико­лы зим­не­го, а з даль­них сел мають дава­ти на божье наро­же­нье, а оста­точ­ный рок на три кро­ли, то ест на кре­ще­нье А ест­ли бы на тыи 3 роки не выда­ли, тогды маеть то на них отпра­ви­ти. А отда­ю­чы тое збо­жье, мають дава­ти запис­но­го от боч­ки по пенезю.
А по 6 сто­ро­жов дава­ти з места и з воло­сти до зам­ку ему послу­ги пешых, кром кли­ку­нов, а тыи сто­ро­жи, послу­гу­ю­чи ему, не мають не хме­лев, ани горш­ков, ани ведер, ани каких страв­ных речей поку­по­ва­ти, одно мають послу­го­ва­ти дер­жав­цы, коней его пасви­ти не мають…
А змир­ские куни­цы мають дава­ти по 12 гро­шей узких моги­лев­цы, а чужо­во­ло­стец маеть змир­скую куни­цу дава­ти по старому.
А вины вели­кие и малые мають быти на нас, гос­по­да­ря, ниж­ли дер­жав­цы маеть быти повин­ное от каж­до­го руб­ля по 10 гро­шей. А то все мають и под­да­ныи наши дава­ти дер­жав­цы на узкую личбу…
А кото­рый они меты мечуть на место и на волость на свои потре­бы, тых они метов не мають кида­ти на под­дан­ных наших без ведо­ма и без воли дер­жав­цы нашо­го, бо для тако­вых мет их под­дан­ным нашим тяж­кость вели­кая ся дееть и мно­гий з них ся от того ся проч рас­хо­дять и для того дань наша гинеть.

И во всем ся в том маеть дер­жав­ца с ними захо­ва­ти вод­ле уста­вы нашое.

И на тое есмо им дали сесь наш лист. Писан у Виль­ни под лета 1536 меся­ца июля 1 день, индик­та 9.

БЭФ. Т. 1. Мн., 1959. С. 195–198.
Вiш­неўскi А.Ф., Юхо А.Я. Гiсто­рыя дзяр­жа­вы i пра­ва Бела­русi: У даку­мен­тах i мат­э­ры­я­лах (са ста­ра­жыт­ных часоў да нашых дзён). — Мн., 1998. — С. 88–89.

№ 6. 1525.04.12 Потверженье кн(я)зю Василю Ивановичу Соломерецкому на именья Осташин и Плещиничи, на вечность, водлугъ листу едналного Федка Гневошевича а Василя Тишковича.

Жик­ги­монт.
Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листомъ и далей. Билъ намъ чолом дер­жав­ца моги­лев­скии княз Васи­леи Ива­но­вичъ Соло­ми­ри­ис­кин и покла­далъ перед нами листъ на парк­га­мине дво­ранъ нашихъ Фед­ка Гне­во­ше­ви­ча а Васи­лья Тиш­ко­ви­ча и их жонъ, дочок кн(я)зя Семе­на Алек­санъ­дро­ви­ча Чарто­ри­ско­го, у кото­ромъ жо сто­ить, штож тет­ка тых жонъ их кне­ги­ни Анъ­д­ре­е­вая Можам­ская кне­ги­ни Овдо­тья для недо­стать­ку сво­е­го и для долъ­говъ, и тежъ выпра­ву­ю­чи слугъ на служ­бу зем­скую, позы­чи­ла у того сест­ренъ­ца своег(о), бра­та жонъ ихъ, у кн(я)зя Васи­ля Соло­ми­риц­ско­го п(е)н(я)зи, шаты, кони и иньш речи такъ мно­го, сумою все­го шесть­соть копъ гро­шем, в кото­ром же суме запи­са­ла ему два дво­ры свои — Коло­де­зи а Пле­щи­ни­чы – со всимъ, а к тому онъ оку­пилъ сво­и­ми власт­ны­ми п(е)н(я)зъми име­нье Оста­ш­инъ, кото­рое было от кн(я)зя Чарто­ри­ис­ко­го, кото­рое ж име­нье мы дали были в том суме дер­жа­ти Бог­да­ну Лев­ко­ви­чу за то, што есмо ему на кн(я)зи Семене Чарто­ри­скомъ при­су­ди­ли полъ­пя­та ста копъ и трид­цать копъ и пятъ­на­дцать копъ гро­шем за Ортыл и к тому зем­ли Оста­ш­инъе­кое некол­ко ему ж при­су­ди­ли есмо напро­тив­ко зем­ли ортыл­ское, ино небо­щикъ князъ Семенъ поча­токъ тое сумы п(е)н(я)зем сто копъ и пят­на­дцать копъ гро­шем Бог­да­ну Лев­ко­ви­чу запла­тилъ, а што на звышъ оста­ло было тое сумы п(е)н(я)зеи, ино Бог­данъ Лев­ко­вичъ тые п(е)н(я)зи полъ- чет­вер­та ста копъ гро­шем безъ полъ­то­ры копы и без пяти гро­шем у кн(я)зя Васи­ля Соло­ми­ре­цъе­ко­го взялъ. А за тую зем­лю, кото­рая была тому Лев­ко­ви­чу при­су­жо­на, онъ взялъ у кн(я)зя Васи­лья ж полъ­тре­тя ста копъ и полъ­то­ры копы и пять гро­шем. Того все­го княз Васи­лем Соломсре^ским за Оста­ш­инъ далъ шестьсо/​и копъ гро­шем. Ино тые дво­ране наши Федъ­ко Гне­во­ше­вичъ а Васи­лем Тиш­ко­вичъ и зъ жона­ми сво­и­ми ачкол­век по тьсти сво­емъ кн(я)зи Семене Чарто­ри­скомъ и по те/​ице жонъ сво­их кне-гини Овдо­тьи Можам­ское к тымъ име­ньямъ Пле­щи­ни­чомъ а к Коло­де­зел» близ­ко­стью жонъ сво­ихъ мог­ли бы прим­ти, ниж­ли бача­чи они зашлость тыхъ име­нем у кня­зя Васи­лья Соло­ми­риц­ско­го у вели­ком суме п(е)н(я)зем и к тому наполъ­ня­ю­чи тет­ки жонъ сво­их с нимъ ся зго­ди­ли еднал­нымъ обы­ча­емъ до- бро­волне при­шод­ши зъ жона­ми сво­и­ми перед вое­во­ду вилень­ско­го, канъ­цъ­ле­ра наше­го, ста­ро­сту бель­ско­го и мозыр­ско­го, п(а)на Олбраг­га Мар­ти­но­ви­ча Кга­штолъ­та, князь Васи­лем Соло­ми­ри­цъ­ским при­нялъ в томъ во всемъ вышем мене­ном суме п(е)н(я)зем на веч­ность тые име­ня Оста­ш­инъ со всимъ, какъ княз Семенъ Чарто­ри­с­ким дер­жалъ, з бояри и з люд­ми того дво­ра, и со вси­ми зем­ля­ми ихъ, а Пле­ще­ни­чи со все­мы селы, кото­рые к тому дво­ру при­слу­ха­ютъ, з Дом­жи­ри­чи и з Буди­ни­чи, и з людь­ми, кото­рые живутъ, в осе­ли­щахъ, с все­ми при­сел­ки, и з зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и з озе­ромъ Рота­емъ, и з тою поло­ви­цою, што перед тымъ к Лого- иску воло­чи­ва­ли, тыхъ обе­юхъ поло­виц озе­ра они кн(я)зю Васи­лью ся посту­пи­ли, а люди того || [325у] Фед­ка Гне­во­ше­ви­ча и Васи­лье­вы Тиш­ко­ви­че у тое озе­ро не мают нико­то­ро­го усту­пу мети, и к тому з ынши- ми озе­ры и пожи/​яками тыхъ име­нем, и со всимъ по тому, какъ кн(я)гини Овдо­тья, тетъ­ка жонъ их, тыи име­нья дер­жа­ла, кромъ тыхъ людей и бояр логом­скихъ, кото­рии будуть седе­ти у Пле­щи­ни­чахъ и у в иншихъ сель­цохъ, то тыи бояре пред ся мають дер- жати, што будуть перед тымъ за кн(я)гиню Овдо­тью дер­жа­ли, а кото­рии села логом­ские у заста­ве, в тые села кн(я)зь Васи­лем такъ­же ничимъ ся не маеть усту­по­ва­ти, ниж­ли тыи дво­ране наши Фед­ко Гне­во­ше­вичъ а Васи­лем Тиш­ко­вич мають тые села повы­ку­по­ва­ти под­лугъ близ­ко­сти жонъ сво­их. И княз Васи­лем Соло­ми­риц­ским по живо­те тое теш­ки жонъ их кне­ги­ни Овдо­тьи Можам­ское посту- пилъ имъ име­нья Коло­де­зем так­же со всимъ, што было ему запи­са­но в запи­се кне­ги­ни Оедо­ти­номъ в шести­сотъ копахъ гро­шем. А к тому они у кн(я)зя Васи­лья доня­ли сто копъ гро­шем, з доб­рою волею сво­ею тых вышем реченъ­ныхъ име­нем Оста­ши­на а Пле­щи­ничъ с тыми вси­ми вышем писа­ны­ми сел­цы и с озе­ри, какъ тетъ­ка жонъ их дер­жа­ла, вырек­ли ся и кн(я)зю Васи­лью их отсту­пи­ли ся веч­но и наве­ки непо­руш­но, ему само­му и его кн(я)гини, и их детемъ, и на- потомъ будучимъ их щад­комъ и бли­ле­нимъ, и пото­мъ­комъ ихъ. И вжо маеть то быти молъ­ча­но от них самыхъ и от жонъ и детей, и вну­чатъ, и бли­ле­нихъ их на веч­ный часы. Кото­ром же ихъ зго­де, листу еднал­но­му, панъ Оль­брахтъ его м(и)л(о)сть вое­во­да вилен- ским и з инши­ми неко­то­ри­ми паны и вряд­ни­ка­ми наши­ми печа­ти свои прикладали.
И билъ намъ чоломъ кн(я)зь Васи­лек Соло­ми­риц­скин, абы­х­мо на то дали ему нашъ листъ и тые име­на вышей писа­ный потвер­ди­ли имъ нашимъ листомъ на веч­ность. Ино мы, вгля­нув­ши в тотъ их листъ ед- наль­ньш || [326(222)] и з лас­ки нашое, на его чоло­мъ­би­тье, то вчи­ни­ли: на то дали ему сесъ нашъ листъ и тыи име­нья Оста­ш­инъ а Пле­щи­ни­чи под­лугъ того ихъ една­нья и змо­вы, и листу, потвер­жа­емъ сим нашимъ листомъ веч­но кн(я)зю Васи­лью Соло­ми­рец­ско­му и его кне­ги­ни, и их детемъ, и напо­томъ будучимъ щад­комъ их, и ближ­нимъ, со вси­ми люд­ми тыхъ име­нем и их вси­ми зем­ля­ми паш­ньшн и борт­ны­ми, и сено­жатьми, з гаи и лесы, и дуб­ро­вы, и з ловы зве­ры­нъ­ны­ми и пта­шы­ми, и с озе­ры, и з река­ми, и з реч­ка­ми, и ста­вы, и з мли­ны и их вымел­ки, и з боб­ро­вы­ми гоны, и зъ служ­ба­ми и входы0 вси­ми тыхъ людей и земль, и з дань­ми гро­шо­вы­ми и медо­вы­ми, и з боб­ро­вы­ми и ку- нич­ны­ми, и з дяк­лы оржа­ны­ми и овъся­ны­ми, и со вси­ми ины­ми пла­ты и дохо­ды, и по- житъ­ки, кото­ри­ми кол­векъ име­ны могуть назва­ны або мене­ны быти. Нехан княз Васи­леи и его потом­ки тыи име­нья вышем писа­ный деръ­жать со всимъ с тымъ под­ле една­нья их и листу еднал­но­го тыл: дво­ранъ нашихъ Фед­ка Гне­вош­сви­ча а Васи­лья Тиш­ко­ви­ча. И воленъ онъ и его потом­ки тамъ дво­ры и ста­вы спра­во­ва­ти и люди оса­жи­ва­ти, и при­бав­ля­ти, и роз­ши­ра­ти, и к сво­е­му лепъ­шо­му и вжи­точ­но­му обо­ро­ча- ти, какъ сами нале­пем розу­ме­ю­чи. А на твер­дость того и печать нашу каза­ли есмо при­ве­си­ти к сему нашо­му листу. П(и)сан у Кра­ко­ве, под лет Божег(о) нарож(енья) 1000 пят­сот 25, м(е)с(е)ца апре­ля 12 д(е)нь, индик(т) 13. Рука коро­лев­ская. Иваш­ко Гор­но­стаи, писар, намест­ник дорсунишский.

Лие­ту­вос мет­ри­ка: Кни­га 12.

№ 7. Выпис из книг замку гродского Киевского от 10 июня 1576 года.

При­шод­ши до вра­ду его коро­лев­ской мило­сти перед мене Оста­фия Ива­но­ви­ча Ружин­ско­го намест­ни­ка вое­вод­ства Киев­ско­го вро­жо­ный его милость пан Иван Сол­та­но­вич покла­дал пере­до мной лист его мило­сти кня­зя Васи­лия Ива­но­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го паном Сол­та­ном даный с печа­тью и под­пи­сом руки свои про­ся­чи мене аби тот лист до книг грод­ских Киев­ских впи­са­ный был, и такие это суть слова:

Я князь Васи­лий Ива­но­вич Соло­ме­рец­кий чиним зна­ме­ни­то сим нашим листом хто на него посмот­рить албо чту­чи его услы­шит сес час и потом будучим людем кому тое потре­ба будет веда­ти што дей бил пере­до мной чолом его милость пан Иван Грин­ко­вич Сол­та­но­вич опо­ве­дал и покла­дал пере­до мною лист на пер­га­мен­те писа­ный слав­ное памя­ти Алек­сандра Вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го в року 1494 в Вильне 12 сен­тяб­ря индик­та 12 их мило­стям Илье а Грин­ку отцу и деду Сол­та­нам, што они выслу­жи­ли зем­лю Смо­ли­ну ве влас­ну со все­ми ужыт­ки боры, лесы, озе­ры, боло­ты, реч­ки, гоны боб­ро­вы­ми и кунич­ны­ми и инши­ми ужыт­ки к той зем­ли при­слу­ха­ю­чи­ми и целы­ми што зем­ли при­ле­га­ю­чих ост­ро­вов моих непо­да­лё­ку межи сёлы Сто­до­ли­чи а Липля­ны воло­сти Уборт­ское а ку зем­ли моей Смо­ли­ной воло­сти Каме­нец­кое при­лег­лые со все­мы ужыт­ки тых ост­ро­вов про­зы­ва­е­мых ост­ро­ва: Осо­ва, Лив­па­чо­ва, Пахо­ва, Лада, Посе­чис­ки, Тивро­ва, Зал­чан, Коро­ле­ва, Вай­на, Узбе­ва­ка и Вор­до­ва, кото­рые пер­вей при­слу­ха­ли были вод­ле делу Каме­нец­кой воло­сти, што князь Андрей Можай­ский впредь дер­жи­вал и потом по его живо­ту Авдо­тья жона его, а после живо­та Алек­сандра а Зофия доч­ки кня­зя Семё­на Алек­сан­дро­ви­ча Чарто­рый­ско­го вод­ле того делу од Логой­ско­го зам­ку опри­шей (отдель­но) лежа­чое в року 1500 отде­лён­ное оны потом Алек­сандра а Зофия з мужа­ми сво­и­ми веч­но­стью мне одсту­пи­ли и про­да­ли и до воли веч­ное нада­ли, то взна­ю­чи на прось­бу чолом­бит­ную и вер­ную отчи­вость ку мне его само­го и твёр­дость отцу его и деда нада­ную, мне ост­ро­ва и ужит­ки все­ми. пчо­лы, бор­ти, при мне тыи будучи­ми, что зем­ли липлян­ское а Сто­до­ли­чи воло­сти Убот­ское зна­ки гра­нич­ны­ми по дере­вах руба­ю­чи одде­лил и одде­ляю и одгра­ни­чаю, а што кото­рые ужыт­ки по затые ост­ро­вы лежат от Липлян а Сто­до­лич воло­сти Уборт­ское наве­ки веч­ное ему само­му детям его и потом­ству их одде­ляю и надаю кото­рое отгра­ни­че­ние тых ост­ро­вов од зем­ли моее и дель­ни­цы вод­ле запи­су про­даж­но­го поча­ток мают так: почав­ши од Чор­ных ост­ро­вов рубе­жа­ми натё­сан­ны­ми по дере­вах идучи до кня­жих болот од туль так дере­вом натё­сан­ным до реч­ки Тивров­ка и ост­ро­ва Тивро­ва той ост­ров ку зем­ли моее одде­лил а одтуль у мех­ча боло­та­ми идучи зна­ки по дере­вах руба­ю­чи до реч­ки Пере­ти­ми­ли, а од той реч­ки пере­шли идучи зна­ка­ми натё­сан­ны­ми у пере­коп. Зем­лю тую пере­ко­па­но на делы а од того гра­но­го на взбочь идучи рубе­жи на дере­вах чине­чи до реч­ки Убор­ти боло­та­ми вели­ки­ми гая­ми идучи аж до реч­ки Колы зна­ки гра­нич­ные уро­чи­щах тых почи­нил и людям всту­пав­шим через тые зна­ки поде­ла­ные зака­зал в што сам и них­то инши от мене в тым пра­вом там усту­по­ва­ти не мает також од Липлян и отцы духов­ные в Сто­до­ли­чи воло­сти Уборт­ское усту­пу чини­ти не мают и про паметь есть мой лист под печа­тью моей и под­пи­сом руки моее пану Сол­та­но­ви­чу Грин­ко­ви­чу даю.
Писан в Ново­двор­це под лето Боже­го наро­же­нья 1526. индик­та 14. У того запи­су печать одна под­пис руки такий: Князь Васи­лей Ива­но­вич Соло­ми­риц­кий руку свою под­пи­сал и печать при­ло­жил кото­рый то запис увнёс у кни­ги грод­ские Киев­ские на что и выпис под печа­тью моею пан Сол­та­но­вич взял и ему выдан. Писан в Кие­ве. Писар грод­ский киевский.

№ 8. 1563.Х.30. Вильно. Король Польши, в. к. л. Сигизмунд Август подтверждает пожалования мстиславского старосты князя Ивана Васильевича Соломерецкого церкви святых Иакима и Анны в Мстиславле

1563.Х.30. Виль­но. Король Поль­ши, в. к. л. Сигиз­мунд Август под­твер­жда­ет пожа­ло­ва­ния мсти­слав­ско­го ста­ро­сты кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Соло­ме­рец­ко­го церк­ви свя­тых Иаки­ма и Анны в Мсти­слав­ле; листы Соло­ме­рец­ко­го предо­ста­вил для под­твер­жде­ния поп этой церк­ви Миха­ил Васи­ле­вич: «В одном опи­су­ет, иж он ему дал цер­ков на Михай­лов­ском з сел­цом и з зем­лею цер­ков­ною и з борт­ною зем­ли­цею на погра­ни­чы, кото­рую пер­вей поп на имя Кипри­ан Соке­вич дер­жал; а в дру­гом листе опи­су­ет, иж ему дал неде­лю в церк­ви собор­ной С(вя)гое Тро­и­цы, кото­рая влу­сте оста­ла, до кото­рое пред тым сем попов быва­ло слу­жи­ли Божую службу».
БГАМ­ЛИ (Бело­рус­ский госу­дар­ствен­ный архив-музей лите­ра­ту­ры и искус­ства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Гри­го­ро­ви­ча, кол­лек­ция Г. В. Юди­на), Д. 3, л. 37–37об. Выпис­ка, выдан­ная 11 янва­ря 1778 г. из книг Моги­лев­ско­го глав­но­го суда, хра­ни­лась в Моги­лев­ском архи­ерей­ском архи­ве под № 53.

1556 октября 17. Продажа Костюшки Юревского двора в Полоцке С. Давойне

Орі­гі­нал: Archiwum Główne Akt Dawnych (далее: AGAD), Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 324.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[1] Я Кастюш­ко Грид­ко­вич Юревъскии вызна­вам то на себе тым листом моим кому будет того веда­ти штож про­дал есми в зам­ку у Полоц­ку под­ле двор г(оспо)д(а)рскии свет­лоч­ко на под­кле­ти и с комо­рою и ста­и­ню его м(и)л(о)сти пану Ста­ни­сла­ву Ста­ни­сла­во­ви­чу Дово­и­ну вое­во­де полоц­ко­му за три копы гро­шеи литов­ских при том были за про­збою моею печа­ти свои при­ло­жи­ли к тому листу пан Васи­леи Андре­евич Селя­ва и пан Томаш При­луц­кии врад­никъ панеи игу­ме­ни полоц­кое. А про леп­шую твер­дость я Кастюш­ко Грид­ко­вич Юревъскии и свою есми печат при­ло­жил к тому листу мое­му вызна­но­му. П(и)сан в Полоц­ку. Лет(а) Бож(его) нарож(еня) 1556 м(е)с(е)ца окте­б­ра 17 ден.

1574 мая 14. Лист С. Довойны о соглашении с Б. Соломярецкой

Орі­гі­нал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 324.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[1] Я Ста­ни­слав Ста­ни­сла­во­вич Дово­и­на вое­во­да полоц­кии озна­и­мую тым листом моим доб­ро­вол­ным запи­сом иж штом обви­нил и на вра­дех гос­по­дар­скихъ опо­ве­да­лем и запи­сы­ва­лом так жем жало­бу чынил перед велеб­ным в Бозе кня­земъ Вале­ры­я­ном бис­ку­помъ вилен­ским на мал­жон­ку мою паню Бар­ба­ру Ива­нов­ну кнеж­ну Соло­ме­рец­кую иж она пре­по­мне­шы Бога пры­се­ги и пры­сто­но­сти сво­ее торг­ну­ла­се была рукою сво­ею на мене мал­жон­ка сво­е­го и к тому несмач­ные трун­ки и пирож­ки мне зъ ее воли дава­но албо теж сама зада­ва­ла и в стане мал­жон­ском непри­сто­ине и неучти­ве ми се захо­ва­ла, а к тому змо­вив­шы­се з неко­то­ры­ми слу­га­ми мои­ми забра­ла ми пры­ви­ля и листы вси и запи­сы кото­ры листы был запи­сал име­ня свои межы кото­ры­ми то запи­са­ми под­мен подо мною была учы­ни­ла а звла­ща око­ло име­ня Ищол­ны на кото­рая и самъ одно дожы­вот­ное мел так же наго­то­ва­лом был мамра­мов кол­ко для неко­то­рых потребъ моих слат до Кра­ко­ва до коро­ля его м(и)л(о)сти межы кото­ры­ми был мамрам один под одною печа­тю моею учы­не­ныи, а на иншые печа­ти мес­ца были остав­ле­ны так же и в тых дру­гих мамра­нех мес­ца остав­ле­ны для иншых печа­ток на кото­рых мамра­нех пил­ных спра­вы мои спра­во­ват вод­ле потре­бы. На што было дано у Кра­ко­ве спра­во­ва­ти­се мела. Где ж она змо­вив­шы­се с хло­пя­ты мои­ми тые ми мамра­мы вси забрав­шы с ними проч уеха­ла. А потом яко ме слу­хи дошли на тых мамра­нех сме­ла собе запи­сы­ват сумы бол­шые и неко­то­рые име­ня на Все­лю­бю о чымом яко жыв не мыс­лил где­жем еи одно десет тыса­чеи коп гро­шеи на Все­лю­бю запи­са­лом был и на вра­дем сознал, кото­рые мамра­мы под моею одною печа­тю ач мес­ца были и на иншые печа­ти если на их сумы або што иншо­го писа­но то фал­шы­ве и без ведо­мо­сти моее але яко печат­ни­ков не знаю такое их о то не про­сил. Так же рухо­мых речеи золо­то и сереб­ра нема­ло побрав­шы зъе­ха­ла проч в чомъ все прав не постув­пи­шы чыни­ло то с нею у пра­ва духов­но­го у кото­ро­го она не ста­но­ви­ла­ся и уни­ка­ю­чы од пра­ва запи­са­ла была тые все мои име­ня повин­но­му бра­ту сво­е­му пану Гав­ры­лу Гор­но­стаю вое­во­де и ста­ро­сте мен­ско­е­му дер­жав­цы каме­нец­ко­му. А так я видечы такое заме­шане в тых пра­вах позва­лем был поз­вомъ зем­ским мен­скимъ пана вое­во­ду мен­ско­го яко того обо­н­ро­цу жоны моее што шыреи в поз­ве ест опи­са­но. А иж се была зъго­ло­ти­ла у мылне [2] мал­жон­ка моя бы ми в суду духов­но­го не ста­но­ви­ла­ся и того се не спра­во­ва­ла штом еи задал. А так я за радаю неко­то­рых пры­я­те­леи моих абых пры­шол до пруд­шо­го кон­ца позва­лом ее жону свою поз­вомъ гроц­ким и зем­ским, а то для того если бы ми позов кото­рым зби­ла абы на кото­ромъ кол­век вра­де буд гроц­ком албо зем­скомъ неотво­лоч­ную спра­вед­ли­вост мел. А так ним тым роки пры­па­да­ли ужы­ла ме про­зба­ми сво­и­ми мал­жон­ка моя с пры­я­те­ми сво­и­ми и дала ми се во всемъ вин­ною а вызнав­шы грех свои во всемъ в том пусти­ла­ся на мило­сер­де моее а будучы чоло­ве­ком хре­сти­ян­ским ста­теч­нымъ а к тому з белою голо­вою не з мущыз­ною тогды за про­збою и жеда­немъ и радою его м(и)л(о)сти ясне вел­мож­но­го пана пана1 Мико­лая Ради­ви­ла кня­жа­ти на Дубин­ках и Бир­жахъ вое­во­ды вилен­ско­го его м(и)л(о)сти кня­зя Мико­лая Паца бис­ку­па киев­ско­го и иных зац­ных людеи кото­рые на тот час пры том были под таким спо­са­бом если зъ нею заста­но­вил иж одда­ти в том листе писа­ное за два­надцат недел мает се зъе­хат до Ново­го­род­ка а узяв­шы по двух або по трех пры­я­те­леи так же ми мает жона моя вер­ну­ти вси листы и пры­ви­лея и мамра­мы непи­са­ные кото­рые у мене на в покою на сто­ле моем взя­ла и с ними зъе­ха­ла, так же и запи­сы тые кото­рые я еи дал на име­ня мое мне одда­ти, так же и того слу­гу Дыш­ля зъбе­га мое­го кото­рыи з нею о мене зъе­хал пред тыма пры­я­тел­ми поста­вит мае кото­рые тые пры­я­те­ли нашы сполне выса­жо­ные мают угле­нут в тые во вси запи­сы будут ли слу­шъне справ­ле­ны то пры не зостат мает а где бы ина­чеи яко ме слу­хи дохо­дет же змо­вив­шы­се с писа­ром моимъ Беня­шом запи­са­ла собе все веч­но­стю еще за мое­го жыво­та о чем ем я нико­ли не мыс­лил тогды тые ж пры­я­те­ли нашы во всем то межы нами мер­ко­ват и ста­но­вит мають и што их м(и)л(о)сть слу­шъне и при­сто­ине выина­дут я под цно­тою и верою моею обе­цую все то зыс­тит а вед же тепер под такимъ обы­ча­ем еи мал­жон­цы сво­еи одпу­щаю и поз­вов по нее выда­ны попи­рат не буду до того часу аж тот рок пры­идеть кото­ро­го пры­я­те­ли нашы звер­дет се и в тые запи­сы и в спра­ву всю угля­нут так же и на его м(и)л(о)сть пана вое­во­ду мен­ско­го поз­вов попи­рат не буду до тогожъ часу поки се зъ мал­жон­кою сво­ею пры­я­тел­ске росправ­лю а где бы [6] тая жона моя въз­гор­ди­шы тепе­ре­шъ­нею лас­кою моею сло­ву обет­ни­цы сво­еи и запи­со­ви досыт не учы­ни­ла а на тот се рок в Нов­го­род­ку с пры­я­тел­ми сво­и­ми не ста­но­ви­ла и тых пры­я­те­лев листов и запи­сов и мамра­мов моих на он час там не поло­жы­ла и слу­ги того Дышъ­ля с кото­рым уеха­ла не поста­но­ви­ла тогды вед­ле листу сво­е­го кото­рыи ми в тои спра­ве на себе дала во всим зару­ки и обо­вяз­ки свое упа­да­ти мает вод­луг кото­ро­го ее запи­са я напро­тив­ку ее всемъ захо­ва­ти­се и пер­шых жал­объ и опо­вя­да­ня мое­го так духов­но­го пра­ва яку и у свет­ско­го вед­ле поз­вов мои до кон­ца дове­дить и попи­рат маю так же и напро­тив­ку пану вое­во­де мес­ко­му вед­ле сво­е­го посту­по­ва­ти буду и на том дал тот мои лист под моею печа­тю и влас­ным под­пи­сомъ руки моее а пры том были того доб­ре све­до­мы их м(и)л(о)сть пано­ве и пры­я­те­ле и една­чы нашы его м(и)л(о)сть пан Доме­ник Пац каш­те­лян смо­лен­скии, под­ко­мо­рыи бере­сте­ис­кии а его м(и)л(о)сть пан Кале­ниц­кии Васи­ле­вич Тиш­ке­вич мар­ша­лок гос­па­дар­скии, дер­жав­ца радо­шъ­ков­скии и его м(и)л(о)сть княз Якубъ Алек­сан­дро­вич Свир­скии дво­ра­нин гос­по­дар­скии кото­рые их м(и)л(о)сть пано­ве а пры­я­те­ли нашы за уст­ною и оче­ви­тою про­збою моею будучи того доб­ре све­до­ми яко една­чы нашы печа­ти свои до сего мое­го запи­су пры­ло­жыт рачы­ли. Писан у Дереж­нои року 1574 м(е)с(е)ца мая 14 дня.

1 Так в докуменце.

1577 мая 8. Свидетельство ошмянского возного Лаврина Войденя на похоронах С. Давойны

Орі­гі­нал: AGAD, Archiwum Radziwiłłów, dz. 23, teka 147, plik 16.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[98] Я Лаврин Мико­ла­е­вичъ Вои­ден воз­ныи г(о)с(по)д(а)рьскии пове­ту Ошмень­ско­го созна­ваю то тымъ моим кви­том иж деи року тепе­реш­не­го 1577 м(е)с(е)ца мая 5 дня в неде­лю был есми у вел­мож­но­го пана его м(и)лости п(а)на Мико­лая Юре­ви­ча Ради­ви­ла кне­жа­ти на Дубин­ках и Бир­жах вое­во­ды вилен­ско­го, канц­ле­ра Вели­ко­го Княз­ства Литов­ско­го, ста­ро­сты ошмян­ско­го, лид­ско­го, мозыр­ско­го, дер­жав­цы бори­сов­ско­го в ыиме­нью Дово­и­нов­ским во Все­лю­би того дня мено­ва­но­го яго на рокъ як его м(и)лости п(а)на вое­во­ды вилен­ско­го зло­жо­ныи ку похо­ва­нью тела небож­чы­ка п(а)на Ста­ни­сла­ва Ста­ни­сла­во­ви­ча Дово­и­ны вое­во­ды полоц­ко­го с при­я­те­лы а крев­ны­ми небож­чы­ка п(а)на Дово­и­но­вы­ми з мар­шал­ком его к(о)ровлескои м(и)лости, судею зем­ским ново­го­род­скимъ, дер­жав­цою куре­нец­кимъ его м(и)л(о)стю паном Маль­хе­ром Жыкг­мон­то­ви­чомъ Снов­скимъ Кграв­жемъ изъ мал­жон­кою его пани Бар­ба­рою Янов­ною Клоч­ков­ною а зъ зятем ихъ воис­кимъ горо­ден­скимъ, рот­мист­ром его коро­лев­ское мило­сти паном Гри­го­ремъ Вои­ною и с Мико­ла­ем Хар­лин­ским и его мал­жон­кою пани Ган­ною Бог­да­нов­ною Любец­ко­го а кня­земъ Пав­лом Яну­ше­ви­чом Любец­кимъ. И те ж с пани Андре­евою Пода­рев­скою пани Ган­ною Дово­и­но­вую и пани Пав­ло­вою Пода­рев­скую хору­жи­ною нов­го­род­скою пани Ганъ­ною Гаи­ков­ною и з ыны­ми повин­ны­ми а крев­ны­ми небож­чы­ка пана Дово­и­но­вы­ми. И тамъ того дня вышеи паме­не­но­го в неде­лю его м(и)лость панъ вое­во­да вилен­скии с тыми крев­ны­ми небож­чи­ков­ски­ми ста­но­ви­чи неко­то­рые речи межи собою а на в покою погре­бу телу небож­чи­ка п(а)на Дово­и­но­во­му звышъ мено­ва­но­му яко на року зло­жо­ном вде­лать не рачил, але его м(и)лость тому погре­ба тела пана Дово­и­но­во­му пре­кла­да­ю­чы аж на при­ш­лую сере­ду м(е)с(е)ца мая 8 дня року тепе­реш­не­го 1577 яко тые ж вер­ху поме­не­ные повин­ные и крев­ные [99] небож­чи­ка пана Дово­и­но­вы там же во Все­лю­би не оте­джа­ю­чы нигде того дня сере­ды на погребъ тела пана Дово­и­но­во­го за раз­мо­ва­ми на в покою зъ его м(и)л(о)стю будучи ожи­да­ли. А кгды тот день сера­да м(е)с(е)ца мая 8 дня року тепе­реш­не­го 1577 при­палъ на тот ден еще по рану при­я­те­ли а крев­ные небож­чы­ка пана Дово­и­но­вы осо­бы вышеи мено­ва­ные сами от себе и от иных при­я­те­леи сво­их крев­ных небож­чы­ка пана Дово­и­но­вых через дво­ря­ни­на его к(о)роля м(илости) пана Гара­си­ма Лев­ко­ви­ча и пере­до мною воз­нымъ пове­то­вым ошмен­скимъ Лаври­номъ Мико­ла­е­ви­чом Вои­де­нем и перед воз­ным пове­ту Вол­ко­вы­ис­ко­го Ста­ни­сла­вомъ Стри­гою а воз­нымъ зем­ли Нов­го­род­ское Яном Раец­кимъ ока­зо­ва­ли и дава­ли до рукъ его мило­сти пану вое­во­де вилен­ско­му лист его коро­лев­ское мило­сти упо­ми­на­ныи писа­ныи в жало­бе тых всих особ вышеи поме­не­ных крев­ных небож­чы­ков­ских. В кото­ром листе пише абы его милост пан вое­во­да вилен­скии имъ выдал тело небож­чи­ка пана Ста­ни­сла­ва Ста­ни­сла­во­ви­ча Дово­и­на вое­во­ды полоц­ко­го крев­но­го при­я­те­ля их ку похо­ва­нью. Так теж иж бы его м(и)л(о)ст пово­ра­чал име­нья его м(и)л(о)сти пана Дово­и­но­вы вышеи поме­не­но­го кото­рые деи его м(и)л(о)сть до дер­жа­ния сво­е­го забрал и теж иж бы его м(и)л(о)сть пово­ра­чал при­ви­ля и листы и мает­но­сти небож­чы­ка пана Дово­и­но­вы што яко­бы выиме­ню его м(и)л(о)сти п(а)на Дово­и­но­вомъ Все­лю­бен­ском при теле забра­но было яко деи то ширеи а доста­точ­неи на том листе опи­са­но и доло­жоне тот лист коро­ля его м(и)л(о)сти и копею з него сло­во в сло­во спи­са­ную его мило­сти пану вое­во­де вилен­ско­му тот Гара­симъ Лев­ко­вич [100] дво­ра­нин кор(олескои) его м(и)л(о)сти пере­до мною воз­ным ошмен­ским и перед тыми воз­ны­ми вышеи поме­не­ны­ми до рукъ дава­лом тогды его милост пан вое­во­да вилен­скии тот лист кор(оля) его м(и)л(о)сти в руках сво­их мев­ши тую копею заразомъ перед собою с тым листом ско­ри­го­ва­ти роска­зав­ши оную копею про собе зоста­вив­ши листъ мне за се до рукъ вер­ну­ти рачалъ яко ж по вычи­та­нию того листу его м(и)л(о)сть пан Снов­скии самъ от себе и от мал­жон­ки сво­ее вышеи мено­ва­ное и от иных вчаст­ни­ковъ при­я­те­левъ их пану вое­во­де вилен­ско­му мовилъ иж деи мы в местеч­ку Дово­и­но­вомъ в Болот­ном с тымъ листом у в(ашеи) м(и)л(о)сти мило­сти­вы пане пер­во сего были и копею з него спи­сан­ную подо­ва­ли яко ж деи в(аша) м(и)л(о)сть за обне­сен­ным того листу на потомъ через лист свои под­пи­са­ным руки сво­ее рокъ ку погре­бу тела небож­чы­ка пана Дово­и­но­ва намъ зло­жи­ти рачил в ыме­ню Дово­и­нов­ском в Ыщольне по свя­те тепер недав­но про­шлом Вели­код­ни во две неде­ли. А потом деи в(аша) м(и)л(о)сть мои­ми мило­сти­выи пан так же через писа­нье листу сво­е­го с под­пи­са­ньемъ руки сво­ее тот погребъ телу п(а)на Дово­и­но­во­му пре­ло­жил и на дру­гии час то есть на неде­лю тепер про­шлую вышеи мено­ва­ную по свя­те Вели­код­ни в чоты­ри неде­ли неко­то­рыи час мы тепер ачъ не до Ищол­ны але до Все­лю­бу взяв­шы ведо­мост з сто­ро­ны а не от в(а)шеи м(и)л(о)сти ку в(а)шеи м(и)л(о)сти зъе­ха­ли хоте­чи вод­лугъ листу коро­ля его м(и)л(о)сти одер­жа­ти до кото­ро­го бы тыя их въ его мило­сти с тым листомъ коро­ля его м(и)л(о)сти и докла­да­нья роковъ его м(и)л(о)сть пан вое­во­да вилен­скии при­зна­ти рачилъ а потом напи­са­нье того листу к(о)р(олевского) его м(и)л(о)сть пан вое­во­да вилен­скии тыми сло­вы пове­дить рачил. Иж лист коро­ля его м(и)л(о)сти вчи­ве прии­маю яко в немъ пишет иж бых я тело небож­чи­ка п(а)на Дово­и­но­во имъ яго близ­кимъ а крев­ным небож­чи­ков­ским ку похо­ва­нью отдал и име­ня небож­чи­ков­ские такъ теж скар­бы, [101] мает­но­сти, при­ви­ля и листы по смер­ти небож­чи­ков­скои зоста­лые пово­ро­чал. А так его милост панъ вое­во­да вилен­скии пове­дить рачил иж деи я того тела небож­чи­ка пана Дово­и­на вамъ ку похо­ва­ню не выдамъ, але ему самъ с пани вое­во­ди­ною полоц­кою погребъ учти­ве вод­ле належ­на­сти тут в косте­ле Въсе­люб­ском дня нынеш­не­го учи­ню. А имене и скар­бы, мает­но­сти, при­ви­ля и листы небож­чи­ка пана Дово­и­но­вы я и без вше­ля­ко­го позва­нья з ними пры­я­те­лы а крев­ны­ми небож­чи­ка п(а)на Дово­и­но­вы­ми завж­ды роспра­ви­ти­ся буду готов, а не будет ли хоте­ти они без пра­ва за мною обы­ити я и правне з ними ся о то роспра­ви­ти буду готовъ и то пока­же зачимъ име­неи в дер­жа­нью есть але деи то доб­ре ведаю иж в ыиме­ньях тых Дово­и­нов­ских нико­му ино­му крив­ды бол­шое не зтоль­ко кня­зю Любец­ко­му яко повин­но­му а крев­но­му небож­чи­ков­ско­му а иные деи за близ­кост свою от небож­чи­ка п(а)на Дово­и­на досыт слуш­ную нагро­ду мают а кня­зя деи Любец­ко­му и тепер в тых име­ньях небож­чи­ков­ских есть мает быти власт­ност его кото­рая на него нале­жит а при погре­бе небож­чи­ка п(а)на Дово­и­но­вомъ они яго крев­ные ест­ли бы хоте­ли были нехаи будуть то их на воли буде. А потом его м(и)л(о)сть пан Снов­скии самъ от себ и от инших при­я­тел а крев­ных небож­чи­ка п(а)на Дово­и­но­вых вышеи поме­не­ных и теж пана Кас­по­ра Ири­ко­ви­ча и пановъ Неми­ро­ви­човъ и Неми­ро­вен и пановъ Щитовъ так же заразомъ до его м(и)л(о)сти вое­во­ды вилен­ско­го мовил пари­пы­ты­вал­ся где бы печат его м(и)л(о)сти п(а)на Дово­и­но­ва вое­во­ды полоц­ко­го по смер­ти зоста­лая на сесь часъ была. На то его м(и)л(о)сть пан вое­во­да пове­дить рачилъ иж тая печат пана п(а)на Дово­и­но­ва въ его мило­сти есть вжо от пол­те­ра года [102] запе­ча­то­ва­на неко­то­рых особъ кото­рую тепер на погре­бе небож­чи­ков­ским зби­ти а гербъ ска­зи­ти и ажу ест­ли того потре­ба будет або теж и на час иншии дал­шии тую печать задер­жа­ти могу теж потом его м(и)л(о)сть пан Мал­хер Жикг­мон­то­вич Снов­ски мар­ша­лок его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти, судя зем­скии нов­го­род­скии, дер­жав­ца куре­нец­кии и вси иные осо­бы вышеи мено­ва­ные так же и пан Кас­пор Ири­ко­вичъ под­ко­мо­рии бел­скии и пано­ве Неми­ро­ви­чы и от Неми­ро­вен и пано­ве Щито­ве пове­ди­ли кгды ж деи в(а)ша м(и)л(о)сть мило­сти­вы панеи вое­во­до намъ кров­нымъ и пови­но­ва­тым небож­чи­ков­скимъ тела п(а)на Дово­и­но­ва ку похо­ва­нью выда­ти не рачиш одно самъ в(аша) м(и)л(о)сть хочеш тое тело похо­ва­ти на воли в(ашеи) м(и)л(о)сти ест кгвал­томъ того се у в(ашеи) м(и)л(о)сти допи­ра­ти не можем а ни хочемъ, але о тое и о все то яко в листе его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти писа­ном есть поме­не­но где того месте есть уте­ка­ти се будем и то всех и милост тым дво­ра­ни­ном его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти паном Гара­си­мом Лев­ко­ви­чом и тым воз­нымъ пове­ту Нов­го­род­ско­го Яном Раец­кимъ и мною воз­ным Лаври­ном Мико­ла­е­ви­чом Вои­де­нем и теж воз­ным пове­ту Вол­ко­вы­ис­ко­го Ста­ни­сла­вом Стри­чею освет­чив­ши се от его м(и)л(о)сти пана вое­во­ды вилен­ско­го и пошли проч. И на то если далъ тот мои квит под моею печа­тю для запи­са­нья до книг грод­ских ошмен­ских. Писан на Все­лю­би. Лет(а) Бож(его) нарож(еня) 1577 м(е)с(е)ца мая 8 дня.

1580 марта 8. Свидетельство возного М. Токаревского о препятствиях оформить на Тростенице сумму 8 000 коп литовских грошей

Орі­гі­нал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[496] Выпис с книг зам­ку г(о)с(по)д(а)рского ста­ро­ства бере­сте­ис­ко­го. Лета Бож(его) нарож(еня) 1580 м(е)с(е)ца мар­ца 22 дня. Пере­до мною Оста­фъ­ем Воло­ви­чом п(а)номъ вилен­скимъ, канц­ле­ром великог(о) кн(я)зтва литовъског(о), ста­ро­стою бере­сте­ис­кимъ и кобринъ­ским. Став­ши обличне на вра­де воз­ныи пове­ту Бере­сте­ис­ко­го Мар­т­инъ Кона­ше­вич Тока­рев­скии вчи­нил созналъ и до книг ест от будучи посла­нымъ съ суду мое­го кгрод­ско­го бере­сте­ис­ко­го з листом увяз­чимъ писа­ным до ее м(и)л(о)сти п(а)ни Ста­ни­сла­во­вое Дово­и­но­вое вое­во­ди­ное полоц­кое п(а)ни Бар­ба­ры Ива­нов­ны кнеж­ны Соло­ме­рец­кое на увя­за­нье его м(и)л(о)сть Гав­ри­ло Гор­но­стая вое­во­ду бере­сте­ис­ко­го, ста­ро­сту мен­ско­го, дер­жав­цу каменецког(о) за суму п(е)н(е)зеи осемъ тисе­чеи копъ гр(о)шеи литов­ских его м(и)л(о)сти на п(а)не вое­во­ди­нои полоц­кои при­су­жо­но вы име­ня ее м(и)л(о)сти в пове­те Бере­стеи- ско­го лежа­чие. А так деи дня учорашнег(о) у неде­лю року вышеи писаног(о) при­е­хав­ши он воз­ныи до дво­ра Тростенецког(о) пытал если бы п(а)ни вое­во­ди­ная полоц­кая въ дво­ре была. Тивон ее пове­дил же ее м(и)л(ость) у дво­ре ест до кото­рое деи он воз­ныи до свет­ли­цы был пошол. То пак деи в том ч(а)се поткав­ши его в сен­ных две­рех Филип Лимонтъ з ынши­ми слу­га­ми ее м(и)л(о)сти п(а)ни вое­во­ди­ное и засту­пивъши до свет­ли­цы две­ри пове­ди­ли ему ж панее их и врад­ни­ка ее м(и)л(ости) нетъ. Его воз­но­го и сто­ро­ны пыта­ли пошто бы они там езди­ли. А потом деи врад­ник тро­сте­нец­кии Федор з свет­ли­цы к нимъ вышол кото­рыи деи врад­ник и слу­ги ее м(и)л(ости) его воз­но­го до самое п(а)нее не допу­сти­ли и Филипъ деи Лимонт з рукъ ег(о) воз­но­го лист увяз­чии выторг­нул, а дру­гии деи слу­жеб­никъ ее м(и)л(ости) п(а)ни вое­во­ди­ное полоц­кое Кры­штофъ Вои­на у шию его воз­но­го был из дво­ра пхал што деи он воз­ныи сто­ро­ною при немъ буду­чею слу­жеб­ни­ком ее м(и)л(ости) п(а)неи Васи­ле­вое Копте­вое Яном Хоин­скимъ а Ива­ном Ива­но­ви­чом Фол­ко­вац­кимъ свет час. А кгды деи з дво­ра Тростенецког(о) сеи де до Бере­стя поеха­ли тогды тоже слу­жеб­никъ п(а)ни вое­во­ди­ное полоц­кое Кры­штофъ Вои­на кото­рыи деи его воз­но­го в шию бъючи пхал самоч­вир с това­ры­ши сво­и­ми з слу­га­ми п(а)ни вое­во­ди­ное пого­нив­ши деи его воз­но­го в доро­зе соро­мо­тил и льжил. Кото­рое сознане воз­но­го до книг кгрод­скихъ ста­ро­ства бере­сте­ис­ко­го запи­са­но ест. Писан у Бере­сти. Юрии Боб­ро­вич писаръ кгрод­скии берест(еискии).

Без даты. Описание ущерба Г. Горностая из-за имения Куриловичи

Ори­гі­нал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[747] Вед­ле запи­су не доста­ва о Кури­ло­ви­чи. На пер­веи Села Кры­некъ, в кото­ромъ сле­дов 50. Села Комо­то­вич, в кото­ром ч(е)л(о)в(е)ка 30. Дво­ра в Кури­ло­ви­чах з будованемъ.
Коня Сидо­ров­ско­го и Онке­ев­щиз­ны што здавна
до того име­ня нале­жыть. Того потреб­ную абы мы с тым всимъ Кури­ло­ви­чы были пода­ны. В Бере­стю при­су­жо­но ми осмъ тисе­чеи копъ, пере­судъ дано а ним се пра­во скон­чи­ло пят сотъ копъ але кошто­ва­ло. Позва­ла ми поз­вомъ ущып­ли­вым до Берестя.
А потомъ до дво­ру потя­га­ла ме не раз для чого шко­дую о три тисе­чеи золо­тых як со ми то мает наго­ро­дить. Позва­ла ми так­же ущып­ли­вым поз­вом штом для ее запи­со­вал с кня­земъ Любец­кимъ кото­рые запи­сы мои вер­ну­ти мела, чому досит не учи­ни­ла [748] але ме позвав­шы до шкод пры­ве­ла за то абы ми вед­ля запи­су сво­е­го зару­ки запла­ти­ла. Кдыж не да свеи потре­бы але для еи м(и)л(о)сти част запи­со­валъ. Запи­сов и мамра­му его от его м(и)л(о)сти пана вое­во­ды вилен­ско­го што с ме се запи­со­ва­ла под доб­рой сло­вом побрав­шы от мене про­тив­ные того ми не вер­ну­ла. За то вод­ля запи­су сво­е­го в зару­ки десеть тисе­чеи впа­ла. Кото­рых всих шкод и утратъ моих што мене осво­бо­жа­ю­чи панеи и ме и дого­жа­ю­чи мно­гим потре­бам ее м(и)л(о)сти кошту­етъ о сорок тисе­чеи золо­тых. А пани мне за то дала Кури­ло­ви­чи име­ня пустое кото­ро­го до сего часу не маю болш пожыт­ку тол­ки три Боб­рон­ку. [749] А иж того и меньш пусто­го Куры­ло­вичъ вед­ля запи­су сво­е­го и суду бере­сте­ис­ко­го спол­на не посту­пи­ла. Але чине­чи мне над запис свои перек­суз а менуючы2 село Крын­ки име­немъ сво­им суд кгрод­скии перед его м(и)л(остю) пана вилен­ско­го позы­ва­ла. То ми за то в зару­ки трид­цат тисе­чеи копъ попа­ли а асоб­но в дру­гие зару­ки иж увя­за­ня воз­но­му и само­му вра­до­ви завъска­зане осем тисечь копъ гр(о)шеи не посту­пи­ла. За то все абы ми3 абы досит учи­ни­ла и в том име­ню Кури­лов­ском вед­ля запи­су сво­е­го успо­ко­ене мне уде­ля­ла. А чого пер­вей не посту­пи­ла то тепер з наго­ро­дою пода­ла. А на поз­вы пане кото­ры­ми мене она позы­ва­ла будет ли ихъ хоте­ла попи­рать и о все што [750] бы одно слушне мяно­ват хоте­ла то зда­вамъ на роз­су­докъ их м(и)л(о)сть панов при­я­телъ на томъ пере­ста­ва­ю­чы што их м(и)л(ость) межи нам вына­лез­ком сво­им знаидуть.

2 Сло­во над­пи­са­но свер­ху над зачерк­ну­тым и мене. 3 После это сло­во фра­за зачеркнута.

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Доку­мент напи­сан на неболь­ших листах. Сшит так, что
часть слов попа­ла в шев и неко­то­рые невоз­мож­но про­чи­тать. Ори­гі­нал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[755] Кгды пан Костан­тын Ход­ке­вич умер пан вилен­скии Ход­ке­вич опе­кун пустил тую сла­ву иж с при­чы­ны жоны его с того све­та зъшол тако жеш про­зба­ми его м(и)л(о)сти пана вилен­ско­го ужыл абы того так не сла­вил и зага­мо­ва­ле што вшак же мамра­мов од него достав­шы а дру­гих и сама под­пи­сав­шы дава­ла межы жыды мсци­бо­гов­ские при­би­ра­ю­чы бол­шыи долгъ ниж­ли небо­ж­щык позы­чал, а по смер­ти теста­ментъ одме­ни­ла и не тот, але фал­шы­выи до вра­ду пере­не­сти дала за што стро­ка­тые воз­ни­ки дала, а урад пре­ку­пи­ла. Дру­го­го мужа пана Ста­ни­сла­ва Дово­и­на змо­вив­шы­се зъ слу­га­ми и пре­ку­пив­шы их напи­са­ла два запи­сы на Ищол­ну один дожы­вот­ныи, а дру­гии веч­но­стю, тот дожы­вот­ным чыта­но перед небо­щы­ком, а коли его под­по­и­ла учы­ни­ла под­мен и дала тен што веч­ность собе на нимъ напи­са­ла под­пи­сат. А он сам не мел веч­но­сти одно дожы­во­та. А кгды се дове­дал небо­щык тых непры­сто­и­ных ее штук, она уеха­ла проч побрав­шы мамра­мы на сто­ле з Дышъ­лемъ, кото­рые были зъго­то­ва­ны до Кра­ко­ва где пан Довой­на опат­рыв­шы на вра­де правне с нею чынил ото ниж­ли се она зъго­ло­ти­ла а иж и тым было труд­но вынист дала ку на себе запис иж то все што шло о гор­ло и о пот­сти­вост яко заста­но­вил с пер­веи зъ его м(и)л(о)сть паном вое­во­дою вилен­скимъ поед­на­все а потом из мал­жон­кои поров­нал и успо­ко­ил. Тому все­му досыт не учы­ни­ла але выба­вив­шы его до Тро­сте­ни­цы там [756] еще фал­шы­вые запи­сы спра­вив­шы на тых мамра­мех што побра­ла и утек­ла собе сумы запи­са­ла неслуш­ные и пре­нес­ла през воз­но­го до кгро­ду бере­стей­ско­го, где бы то так мело тогды бысмы вси сво­их мает­но­стеи не были пев­ни кгдыж там идеть о кол­ко десять тыся­чеи. А коли мусел уме­рет зъ ее пры­чы­ны тогды потре­ба была оку­пит Болот­ную и на иншые дол­ги а иж еи них­то вереть не хотел упро­си­ла мене ижем се з нее запи­сал. Тепер змо­вив­шы­се з Лимон­том над змо­ву пада­ва­ла мои мамра­мы и сполне тра­пет мене и презыс­ка­ют фал­шы­ве утво­рив­шы собе запи­сы неслу­шъ­ные и вра­ды непры­се­гал пре­ку­пу­ю­чы и суды небож­ные кото­рые зару­кам ула­ко­мив­ше­е­се непры­сто­ине ска­зу­ют. А штом сво­ихъ пене­зей дал на Болот­ную, то фал­шы­ве и непры­сто­ине пре­ку­пив­шы лид­ски суд и с того мене зъса­ди­ла. Сво­ихъ запи­сов што мъне учы­ни­ла у Куры­ло­ви­чы запре­ла­се але не тре­ба тому се диво­ват кгдыж за пры­се­гою влас­ным мал­жон­комъ сво­им сме­ла таким фалшъ и под­сту­пок учы­нить, а што мне. С книг коро­ля его м(и)л(о)сти пры­ви­леи выру­ти­ла што пан Дово­и­на под­ко­мо­реи коро­ля его м(и)л(о)сти Ищол­ну запи­сал а сме­ла фал­шы­ве коро­лю его млсти дать спра­ву иж бы муж ее мел веч­ность што прав­ди­ве нико­ле не пока­жет и пока[757]жу то еднал­ным запи­сом от ее мал­жон­ка иж не так есть але она и дожы­вот­но­го пры­ви­ля не виде­ла у мужа сво­е­го бо зараз спа­лил раз­гне­вав­шы­се и тому сме­ла дат такую спра­ву коро­лю его м(и)л(о)сти яко­бы тот запис кото­рыи она собе съфал­шо­ва­ла место дожы­во­тя веч­ност собе сме­ла напи­сат же бы мел пан Дово­и­на пере­до мною в Мен­ску созна­вать што нико­ли прав­ди­ве не пока­жеть, а если созна­вал тогды свое дожы­вот­ное запи­сал бо и самъ веч­но­сти не мел, а то се дове­де мат­ры­ка­ми коро­ля его м(и)л(о)сти в кото­рых есть тые запи­сы дожы­вот­ные пана Дово­и­ни­ны а в комо­рах таких пры­ви­лев белымъ голо­вамъ не дають ено на сой­ме людямъ заслу­жо­ным рыце­ром с кото­ро­го с кото­ра­го с над не каж­ды оба­чыл може иж в том под­сту­пок и здра­да. Яко в том и в каж­дои речи ест знач­но до таких
справ бо выго­див­шы час коли пани Хору­жы­на з Лыси­цы была выеха­ла оно кол­ко­де­сят татар зобрав­шы сла­ла на Лыси­цу, дети и челяд што было в одну избу запе­рет каза­ла, а бабу свою поса­ди­ла очы закрыв­шы и клю­чы до паса пры­вя­зав­шы. А потомъ з воз­ным пры­шъ­ли, пытат пани Хору­жы­ное если Лыси­цу посту­пит баба ее зараз клю­чы пода­ла посту­пу­ю­чы Лыси­цу, а пани Хору­жы­ная в Нов­го­род­ку была и то цна та и доб­рое сумъ­нене и воз­ныи не был винен бо зез­нал так яко было иж очы закры­ла потом една­ла и за все досыт учы­ни­ла. С книг бис­ку­пих спра­вы тые кото­рые [758] з мужом сво­им око­ло собе мела пре­ку­пи­ла и выру­ти­ла але есть знач­но иж было. Семи­лов­скии пере­вел пра­во на неи пере­вел коп
осем­де­сятъ каза­ла его забит наслав­шы на вес сама тре­те­го. Пре­з­де­цъ­кии такеж пере­вел пра­во иж ему была вин­на она само чвар­то­го в доро­зе забит каза­ла и за то една­ла. Якую пот­вар запи­са­ла на его м(и)л(о)сть пана вое­во­ду вилен­ско­го коли ее зъ Все­лю­би выгна­ли о сто тисе­чеи напи­са­ла. Так­же и на мене пот­вар зло­жы­ла и запи­са­ла в Лиде яко­бых еи был остал винен осе­мъ­де­сят тисе­чеи копъ гро­шей литов­ских и позва­ла мене ман­да­томъ до коро­ля его м(и)л(о)сти а потом оба­чыв­шы­се иж бы тако­во­го фал­шу дове­сти не мог­ла една­ла мене и дала Куры­ло­ви­че кото­рые сво­имъ фал­шом выкру­ти­ла и запи­сов се запре­ла але то еи не нови­на доб­ре­се в том вытвочы­ла так­ми мое доб­ро­де­ист­во отда­ла. Уеха­ла была з мамра­ма­ми во Все­любъ там пан Довой­на зобрав­шы тата­ров выпу­дил ее зъ вели­ко­го зе лжы­во­стю и ган­бою. Дом сама спа­ли­ла вели­кии в Тро­сте­ни­цы и зло­жы­ла пот­вар на пана Сте­па­но­ви­ча иж яко­бы мел нае­хать и гвал­томъ и спа­лил и дала до книг [759] цеду­лу запи­сат а кгды­се дове­да­ла же пана Сте­па­но­ви­ча не было вскоч посла­ла до под­пис­ка аб еи тое цеду­лы тро­ха до попра­вы пры­слав аже бы4 не запи­со­вал, а кгды ее достав­шы уже запи­со­ва­ти не каза­ла бо бы сама в тои пот­ва­ры заста­ла. Сме­ла теж фал­шы­ве на пана Бар­со­бу роз­бор запи­сат а пана Бар­со­бы вон час в краю не было и то пры неи заста­ло. Брат сво­е­го рожо­но­го кня­зя Бог­да­на с Келмъ мало не выпот­ва­ры­ла аж я ее одвел и пре­шъ­ко­дилъ у его м(и)л(о)сти пана ста­ро­сты жомо­и­цъ­ко­го иж сво­ее под­сту­пъ­ное спро­бы и мыс­ли не дове­ла а зато дала сем тисе­чеи копъ през пана Служ­ку. Фал­шы­выи запис собе спра­ви­ла глу­мечы мое запи­сы и до пона­мест­ни­ка нов­го­роц­ко­го Буи­ны дала упи­сат яко­бых сам на вра­де мел созна­вать што ока­же­се ее фалшъ значне жеи нико­ли а ни запи­су не давал а ни на вра­де не созна­вал а теж перед пона­мест­ни­комъ так вели­кие спра­вы не идуть и ее цно­ту каж­ды може оба­чыть. Писа­ла до мене и каза­ла с паном вое­во­дою вилен­ским ста­но­вить о име­ня и мамрамъ посла­ла штом напи­сал вед­ле потре­бы. А ним я лист напи­сал а она писа­ла до пана вое­во­ды абы ничо­го зо мною не чынил я мает­ность стар­тил и повас­нил людеи [760] нема­ло ту каж­ды обач здра­ду и подъ­сту­пъ­ство ее што ока­же писмомъ.
А коли был пан Дово­и­на бар­зо труд­ныи до угоды
бо без пана вое­во­ды вилен­ско­го нико­го почы­нать не хотел тогды была наго­то­ва­ла про­сты­рад­ло зъ смо­лою хотечы его у в Ищолне из домом спа­лит и тые были по гото­ву што то чынит мели ажем ее зъ вели­кою нево­лею од того одвел ока­жу то листа­ми влас­ное руки ее писа­ны­ми. И иные спра­вы яко се обхо­ди­ла веле бы се писат
мусе­ло так­же и с кня­зем Любец­кимъ неслу­ха­ные под­сту­пъ­ки и фал­шы венцъ были. А тую ж фалшъ непры­сто­и­ны учы­ни­ла не тыл­ко подо мною але и урад нов­го­ро­цъ­кии под­сту­пи­ла иж място мене вое­во­ды когос иншо­го ста­ви­ла перед ура­домъ яко­бых мел зознать тот фал­шы­вы запис кото­ро­го собе непры­сто­ине утво­ры­ла а урад нов­го­роц­кии вызнав то перед его м(и)л(о)стю паном вое­во­дою нов­го­роц­кимъ иж ме нико­ли перед собою не выдал зозна­ва­ю­чы жад­ных запи­сов и ту фал­шы­вы здрад­ли­выи а не пры­сто­и­ны под­сту­пок учы­ни­ла. [761] Regiestr. Dowod na P. Dowoyniną.

4 Под­черк­ну­ты слова.

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Доку­мент без нача­ла. Места­ми повре­жден, что обо­зна­че­но квад­рат­ны­ми скоб­ка­ми. Доку­мент хра­нит­ся в: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[762] Шукать в кни­гах выпи­су року сем­де­сят чет­вер­то­го м(е)с(е)ца авгу­ста деся­то­го дня. Дру­го­го выпи­су шукать в року сем­де­сят семом м(е)с(е)ца октеб­ря тры­на­дца­то­го дня. Тре­те­го выпи­су шукать в року осе­мъ­де­сят четверт[ого] м(е)с(е)ца апре­ля шест­на­дца­то­го дня. В року семъ­де­сят тре­темъ за пана Може­и­ка коли был под­ста­ро­стимъ шукать выпи­су што воз­ныи созна­вал Кругелскии.
Выпи­су у кни­гах шукать о заби­те Семиловского
од вое­во­ди­ное полоц­кое. Выпи­су з мат­рык за писар­ства пана подскар[бия] пана Вои­ны о Ищол­ну. У Вил­ни шукать опо­ве­да­ня пана Довоино[го] скар­жыл на сваю жону. А в Лиде шукать о Пре­з­де­цъ­ко­го яко яго его каза­ла заби­ти. Выпис узять о Кури­ло­ви­че. Выпис узять у Ежо­вое и месц­кии узять. Пана писа­ра каме­нецк[…] Выпис опо­ве­да­ня д[…] Каза­ла о одо­ев­цы […] Мои теж выпис […] Выпис яко […] Листъ выпис Выпис яко […]

1587 ноября 24 дня. Фальсификат. Лист Гаврилы Горностая о продаже имения Петеш

При­ло­же­ние 8. , 1587

Фаль­си­фи­кат, хра­нит­ся в: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 366.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[294] Вро­жо­ныи пане Анд­ры­су Фон­дер­фле­те пры­я­те­лю мне зыч­ли­выи пры тымъ озна­му­юи В(ашеи) м(и)л(ости) иж я для пил­ных потребъ моих будучи тут в Мен­ску про­далъ на веч­ность име­нье свое Пете­шу еи м(и)л(ос)ти панеи Бар­ба­ре княжне Соло­ме­рец­кои быв­шои вое­во­ди­нои полоц­кои за пев­ную суму п(е)н(е)зеи за чоты­ры тисечы копъ гро­шеи лич­бы литов­ское и пра­во свое веч­ное на еи м(и)л(ос)ти влилъ а ижемъ тое имене пер­веи сего во двухъ тисе­чах копах гро­шеи заста­вою В(ашеи) м(и)л(ости) завел про то В(ашеи) м(и)л(ости) озна­мую иж бы В(ашеи) м(и)л(ости) свои п(е)н(е)зи от пани вое­во­ди­ное полоц­кое княж­ны Бар­ба­ры Соло­ме­рец­кое пры­няв­шы тое имене зо всимъ пра­вомъ сво­им повод­ле реест­ру В(ашеи) м(и)л(ости) дан­но­го подал и посту­пил не зада­ю­чы еи м(и)л(ос)ти труд­но­сти и собе шко­ды. Дан у Мен­ску року 1587 м(е)с(е)ца нояб­ра 24 дня. Року 1588 м(е)с(е)ца мая 27 дня тая копия дана через мене воз­но­го пове­ту вилен­ско­го Ста­ни­сла­ва Воро­пая пану Анд­ры­су купъ­цу места вилен­ско­го. В(ашеи) м(и)л(ости) зыч(ливы) пр(иятел)

1588 сентября 15 дня. Лист Барбары Лацкой о имении Петеш Барбаре Ивановне Соломерецкой и Филиппу Лиманту

Доку­мент закреп­лен соб­ствен­ной печа­тью Б. Лацкой
с бук­ва­ми” B “и”L»
Ори­гі­нал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 366.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[309] Дво­ра­ни­ну его коро­лев­ское м(и)л(ос)ти пану Фили­пу Лимон­ту и мал­жон­це тво­еи м(и)л(ос)ти Бар­ба­ре Ива­новне княжне Соло­ме­рец­кои што ваша м(и)л(ос)ть позва­ли поз­вомъ зем­ским пове­ту вилен­ско­го меща­ни­на гос­по­дар­ско­го места вилен­ско­го Анд­ры­са Фон­дер­фле­та о то яко­бы небо­щык его м(и)л(ос)ть пан Гав­ры­ло Ива­но­вич Гор­но­стаи вое­во­да бере­сте­ис­кии пан мал­жо­нок мои будучы потре­бен пене­зеи в року мину­ломъ 1586 узявъшы у тебе Бар­ба­ро Соло­ме­рец­кая 4000 копъ гро­шеи за тую 4000 копъ про­дал на веч­ность имене свое отчыз­ное ему от бра­та веч­ным деломъ позо­ста­лое лежа­чое в пове­те Вилен­скомъ назва­ное Пете­шу зо вси­ми люд­ми из будо­ва­немъ двор­ным зо всимъ на все яко­се тое имене само в собе мает ниж­ли яко­бы пер­веи того его м(и)л(ос)ть пан вое­во­да бере­сте­ис­кии мал­жо­нок мои у нека­то­рои суме пене­зеи а мено­ви­те в 1000 зло­тых чырво­ных тое имене зо всимъ и збо­жемъ встыр­кахъ зло­жо­ным и засе­е­нымъ до часу завел был меща­ну вилен­ско­му небо­щы­ку Себес­ты­я­ну Мих­но­ви­чу по кото­ро­го смер­ти яко­бы до дер­жа­ня сво­е­го пры­шолъ до того имене одно­вив­шы собе пра­во яко­бы твоя м(и)л(ос)ть пане Фили­пе Лимон­те и с тою мал­жон­кою сво­ею маю­чи собе вжо на томъ име­ню веч­ность не одно­кроть пене­зи отда­ва­ти мел. А он яко­бы тых пене­зеи пры­мо­ва­ти од вас не хотел о чомъ шыреи и доста­точне на томъ поз­ве зем­скомъ вилен­скомъ од вашеи м(и)л(ос)ти напи­са­но и доло­жо­но есть. А так я вашеи м(и)л(ос)тямъ тымъ листомъ моимъ озна­и­мую иж его м(и)л(ос)ть пан вое­во­да бере­сте­ис­кии яко того име­ня мено­ва­но­го тобе княж­но Соло­ме­рец­кая веч­но­стю нико­ли не пере­да­вал так и моцы ния­кое од мене не мел кгдыж тое имене есть мое влас­ное кото­ре од часу нема­ло­го за пра­вом сво­имъ дер­жа­лам и тот поме­не­ныи Анд­рыс Фон­дер­флетъ за пра­вом моимъ од мене дер­жал. А иж ваша м(и)л(ос)ть веч­но­сти яко ест пра­вом сво­имъ под ним того име­ня мое­го дохо­ди­те и ку бра­ню пене­зеи оно­го при­по­зы­ва­е­те зо мною от яко влас­ност мою пра­вомъ ее не роспар­шы кото­ро­го име­ня он яко до часне од мене дер­жа­чыи нико­му в одка­зе о то быти не пови­нен и я тот позов земъ­скии вилен­скии с того име­ня мое­го яко влас­ная пани добръ тыхъ [310] зно­шу и если ваша м(и)л(ос)ть якое пра­во на тое имене мое поме­не­ное Пете­шу у себе быти мену­е­те тогды под пра­вомъ поспо­ли­тымъ сежу кгды буду слу­шъне о то позва­на ука­за­темъ есть у пра­ва гото­ва иж то ест имене мое влас­ное а не небо­щы­ка вое­во­ды бере­сте­ис­ко­го мал­жон­ка мое­го о чомъ ваша м(и)л(ос)ть од мене веда­ю­чи абы есте жад­но­го пере­во­ду пра­ва на томъ име­ню моем не чыни­ли и не пре­пар­шы мене пра­вомъ труд­но­сти ни якое зада­ва­ли посте­ре­га­ю­чы в томъ порад­ку пра­ва поспо­ли­то­го ста­ту­тем и кон­сти­ту­цы­я­ми обва­ро­ва­но­го. Писан в Болот­ко­ве. Лета Боже­го наро­же­ня 1588 м(е)с(е)ца сен­те­б­ра 15 дня. Гав­ры­ло­вая Гор­но­ста­е­вая вое­во­ди­ная бере­сте­ис­кая Бар­ба­ра з Лас­ка. Reka swa.

1595 июня 22. Завещание Барбары Ивановны Соломерецкой

Доку­мент хра­нит­ся в: AGAD, Archiwum Radziwiłłów, dz. 23, teka 68, plik 1.
Публ.: Слиж Н. Княж­на Бар­ба­ра Соло­ме­рец­кая (?-1595) без­на­ка­зан­ная пре­ступ­ни­ца, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[281] Выпис с книгъ справ судов голов­ных тры­бу­наль­ных отъ­пра­во­ва­ных у Виль­ни. Лета от наро­же­нья Сына Боже­го 1595 м(е)с(е)ца июня 22 дня. Перед нами судья­ми голо­въны­ми на тры­бу­налъ у Вели­ком Князъв­стве Литов­ском з вое­вод­ствъ, земель и пове­тов на рокъ тепе­реш­нии 1595 обра­ны­ми поста­но­вив­шы­се оче­ви­сто его м(и)л(о)ст панъ Филипъ Лимонт опе­ве­дал и покла­далъ теста­мент оста­точ­ное воли небо­щы­цы мал­жонъ­ки сво­ее кнежъ­ны Баръ­ба­ры Ива­нов­ны Соло­ме­рец­кои собе даныи ижъ она зъхо­дечы з сего све­та опи­са­ла име­ня и маетъ­ност свою што кому маеть наже­лать за жыво­та сво­е­го посте­ре­га­ю­чы абы на потом розтыр­ка и незго­ды око­ло мает­но­сти ее по смер­ти поза­ста­лои неде­е­ло, око­ло чого шыреи в том теста­мен­те опи­са­но и доло­жо­но ест. Кото­ры теста­мент покла­давъшы и опо­ве­дав­шы про­сил абы до книгъ голов­ных тры­бу­нал­ных былъ впи­санъ. А так мы суди того теста­мен­ту осле­дав­шы за про­збою его до книг впи­са­ти дали и такъ се в собе сло­во у сло­ва маеть. Во имя Пана Бога усе­мо­гу­що­го у Тро­и­цы еды­но­го стан­се ку веч­но паме­ти. Я Бар­ба­ра Ива­нов­на княж­на Соло­ме­рец­кая Фили­по­вая Лимон­то­вая, ижъ будучы мне от Пана Бога на теле моем хоро­бою наве­жо­на але на смы­леи целом розу­ме цело захо­ва­на и маю­чы я то на доб­рои печи иж кож­ды чоло­век меш­ка­ю­чы на све­те ничо­го пев­не­ишо­го виде­ти перед очи­ма сво­и­ми ни маеть одно смерть тую дочас­ную кото­рая усих на све­те рожо­ных людеи охо­дить про то, то люди звык­ли оста­точ­ную волю свою для ведо­мо­сти людеи на све­те меш­ка­ю­чим на пис­ме оста­во­ва­ти. Кгды жъ без писма уси речи с паме­ти люд­ское сплы­ва­ют и въ заби­те прых­о­дять. Про то кгды Пан Бог в Тро­и­цы еды­ныи духа мое­го отъ тела мое­го гре­шъ­не­го до хва­лы сво­ее свя­тое узять будет рачыл тогды малъ­жо­нокъ мои милыи панъ Филипъ Лимонт тело мое гре­шъ­ное у косте­ле моем Ишол­нъ­ском учъ­ти­ве похо­ва­ти маеть. Дети тежъ мои з нимъ малъ­жо­но­комъ моимъ спло­жо­ные сыны два Юря и [282] Мико­лая и дочъ­ку Еву тот же малъ­жо­нок мои яко опе­кун пры­ро­жо­ны у вопе­це свое маеть их меть. Лечъ же усил­ны­ми про­зба­ми мои­ми про­шу сест­ры сво­ее рожо­ное ее милост панее Яно­вое Нару­ше­ви­чо­вое лов­чи­ное Вели­ко­го Княз­ста Лито­въско­го панеи Раи­ны Ива­нов­ны княж­ны Соло­ме­рец­кое абы она для меш­ка­ня и тви­че­нья тую доч­ку мою пан­ню Еву у дом свои до себе узя­ти рачы­ла, кото­рои тои доч­це моеи малъ­жо­нок мои а отецъ ее поки она в стан малъ­жен­скии пои­деть маеть дава­тьи до ее милост пане ловъчи­ное по сту зло­тых поль­ских для потребъ ее, а кгды летъ доро­стеть в стан све­тыи малъ­женъ­скии пои­деть тогды малъ­жо­нокъ мои а отецъ ее пан Филипъ Лимонт мает еи дат поса­гу гото­во­го гро­ша тисе­чу копъ гро­шеи а у выпра­ве дру­гую тисе­чу копъ гро­шеи то ест усе­го пять тысе­чеи зло­тых поль­ских. А есть ли бы до того часу и на малъ­жонъ­ка мое­го Пан Богъ смерть допу­сти­ти рачыл, тогды сыно­ве мои а бра­тя ее тотъ посаг увесь яко се вышеи поме­ни­ло з ымень отъ­да­ти еи мають. А ижъ теж маю­чи воль­ност у пра­ве попо­ли­том опи­са­ню ижъ име­ня набы­тые вол­но кож­дои осо­бе и теста­мен­томъ кому хотя запи­со­вать. Про то я пер­веи сего запи­сом ура­водне учы­не­ным опи­са­ла есми дожы­вот­ное меш­кане на име­нях моих набы­тых малъ­жонъ­ку мое­му мило­му пану Фили­пу Лимон­ту то ест на Ищолне, на Щутине и на вои­чи­нах и на всих фоль­вар­кахъ здав­на до тых именъ при­слу­ха­ю­чых што шыреи на тым томъ запи­се есть опи­са­но. Кото­ры тот запис и симъ теста­мен­томъ моим ствер­жаю до того ж тому ж упе­ред речо­но­му малъ­жонъ­ку сво­е­му вечь­ность запи­сую име­нье мое Болот­ную лежа­чую у пове­ти Лид­ском кото­рое мне ест запи­са­но навеч­ност з воль­ным шафунъ­ком от мал­жонъ­ка моег(о) першого5 год­ное паме­ти п(а)на Ста­ни­сла­ва Дово­и­на вое­во­ды полоц­ко­го кото­рое имене на сес час ест у заста­ве у пана Миха­и­ла Фрон­цъ­ко­ви­ча под­ко­мо­ре­го полоц­ко­го и того ж име­ня люди кото­рых заста­ви­ла была небо­щи­ку пану Мар­ти­ну Палец­ко­му и тепер ихъ дер­жыть мал­жонъ­ка его м(и)л(ости) кото­рое тое вси име­ны и люди по смер­ти моеи тот мал­жо­нок мои такъ выку­пив­шы або не выку­пу­ю­чи кому хотя веч­ност того име­нья оть­дать про­дать яко хотечы того име­ня шафо­ва­ти. Къ тому име­нье назва­ное Пете­шу лежа­чое у пове­те Вилен­ском кото­рое тое име­нье мне и мал­жонъ­ку мое­му пану Фили­пу Лимонъ­ту [283] ест вечь­но­стю опи­сан­ное от пана Еро­ни­ма Гор­но­стая вое­во­ди­ча бере­сте­ис­ко­го листы и пры­ви­лея до рук нашыхъ отдалъ а тую я поло­ви­цу мне вод­ле запи­су нале­жа­чую тымъ теста­менъ­томъ моимъ тому жъ мал­жон­ку мое­му у веч­ныи и воль­ныи шафу­нокъ его опи­сую. А къ тому име­нье мое оть перъ­шо­го ж малъ­жонъ­ка мое­го его м(и)л(ости) пана Ста­ни­сла­ва Дово­и­ны вое­во­ды поло­цъ­ко­го з ыме­ньем Ишколь­тю веч­но­стю мне запи­са­ное назва­ное Лунин Вели­кии пер­во того лежа­чи у пове­те Нов­го­род­ском а тепер вод­лугъ загра­ни­че­ня пове­товъ у пове­те Пин­ском, кото­рое тое имене Вели­кии Лунин тому ж малъ­жон­ку мое­му пану Фили­пу Лимон­ту на веч­ност опи­сую листы, запи­сы, пры­ви­лея на тыя име­ня нале­жа­чые малъ­жонъ­ку есми отъ­да­ла волен ужо по жыво­те моимъ тотъ мал­жо­нокъ мои панъ Филипъ Лимонтъ тое име­нье Болот­ную зо вси­ми его шыро­ка­стя­ми у тых заставъни­ковъ выку­пивъша аль­бо и не выку­пив­шы такъ же имене Пете­шу, име­нья Лунин Вели­кии кому хотя отда­ти про­да­ти и под­лугъ упо­до­ба­нья сво­е­го шафо­вать на веч­ность. Речи тежъ мои рухо­мые такимъ коль­векъ обы­ча­ем бы се назъ­вать име­нит мог­ли тые уси тым теста­мен­том моим тому ж мал­жонъ­ку мое­му опи­сую и его дарую. А што се доты­чы долъ­говъ моих такъ на тых име­нях опи­са­ных и инъ­шых кото­рые долъ­ги вод­лугъ ведо­мо­сти сво­ее и пра­ва слуш­но­го тот же малъ­жо­нокъ мои про­дав­ши же ему запи­са­ных запла­ти­ти маеть. А што ся межъ доты­чет име­ня мое­го Искол­ти лежа­чо­го в пове­те Нов­го­род­ском кото­ро­ем была заве­ла заста­вою еи м(и)л(ости) княжне Юре­вои Олел­ко­ви­ча княжне Слуц­кои панеи Кате­рыне с Тен­чы­на а потом еи же мило­сти и вечь­ност былам того име­ня пусти­ла и запи­са­ла кото­рую веч­ност еи милость з мило­сти сво­ее пры­я­тел­ское про­тив мене листом сво­имъ у Радовне учи­не­нымъ ска­со­вав­шы одно собе в цале суму деветь тысе­чеи копъ гро­шеи оста­ви­ла ижъ од мене самое она сама потом­ки ее такъ же от пото­мъ­ковъ моих неболь­шую суму пене­зеи одно деветь тысе­чеи копъ гро­шеи пры­нят и не вжы­ва­ю­чы пра­ва сво­е­го вечи­сто­го тое имене узяв­шы тую суму зо въсим пра­вом кото­ре от мене узе­ла и вер­ну­ти мела и мели. Тогды кгды детеи моих Панъ Богъ вспо­мо­же и выку­пи­ти усхо­чуть того удерь­жа­чых вол­но дохо­дить буде усих тежъ блис­ко­теи спад­ковъ детемъ моих по мнеи [284] нале­жа­чых такъ по мать­це мне нале­жа­чых иншыхъ при­па­лых мал­жо­нок мои имъ дохо­дить маеть. Челедь моя двор­ную во всих фоль­варъ­кахъ усих по жыво­те моем малъ­жо­нокъ мои воль­ны­ми их учы­нить маеть и я тым теста­мен­томъ вол­ных чыню. А штос я доты­чет панеи слу­ж­эб­ныхъ шлях­тя­нокъ тым усимъ за служ­бы их малъ­жо­нокъ мои вод­лугъ реест­ру мое­го с под­пи­сом руки моеи кожъ­дои запла­ти­ти и отпра­ви­ти маеть. А иж есми суду земъ­ско­го виленъ­ско­го пры спра­во­ва­ню того теста­менъ­ту мое­го мети не мог­ла с тое пры­чы­ны иж на сес час суди а ни под­суд­ка у пове­те вилен­ском такъ але к вра­ду кгрод­ско­го зупол­но­го, але для лепъ­шое веры и пев­не­ишое ведо­мо­сти ужы­лим про­зба­ми мои­ми до того спра­во­ва­ня тесъта­менъ­ту мое­го его милость п(а)на Маль­хе­ра Петь­ке­ви­ча писа­ра зем­ско­го виленъ­ско­го, пана Щас­но­го Богу­мат­ки писа­ра кгрод­ско­го вилен­ско­го, его м(и)л(исть) пана Яро­ша Вол­чъ­ка, а пана Пет­ра Гара­бур­ды. До кото­ро­го сего теста­мен­ту мое­го печат свою пры­ло­жы­ламъ и руку власт­ную под­пи­са­ла. А их милост пановъ особ выше мене­ны про­си­лам оче­ви­сте абы их милость печать свои пры­ло­жить и руки свои под­пи­сат рачы­ла. Што их милость будучи того доб­ре ведо­ми и за оче­ви­стою а усть­ною про­збою моею до сего теста­менъ­ту мое­го печа­ти свои пры­ло­жыт и руки свои под­пи­сать рачы­ли. Кото­рыи сес теста­мент мои власт­ное а оче­ви­стое воли моее я Бар­ба­ра Ива­нов­на Соло­ме­рец­кая доста­точне спра­вив­ши и его запе­ча­то­вав­шы даламъ и зоста­ви­ла малъ­жонъ­ко­ви мое­му пану Фили­пу Лимонъ­ту. Писанъ у Вильне. Лета Божо­го наро­же­ня 1595 месе­ца мая 23 дня. У того теста­мен­ту печа­теи пры­тя­не­ных пять и подъ­писъ рукъ тыми сло­вы. Barbara Sołłomierecka Filipowa Limontowa ręk swą. Маль­херъ Петь­ке­вичъ земъ­скии виленъ­скии писаръ рука властъ­на. Oczewidti od samey iey msczi paniey FFilipowey Limontowey ksiezny Barbary Sołłomiereckiey proszony Szczęsny Bohumatka pisarz grodski wilenski własną ręką swą. Jarosz Wołłczek ręką własną. Петръ Гара­бур­да власт­ною рукою. [285] Кото­рыи тотъ теста­ментъ передъ нами покла­да­ныи за про­збою п(а)на Фили­па Лимон­та до книгъ голов­ных тры­бу­наль­ных есть впи­санъ. С кото­ро­го впи­са­ня и сес выпис под печа­тю зем­скою вое­вод­ства виленъ­ско­го его м(и)л(о)сти пану Фили­пу Лимон­ту ест выдан. Писанъ у Вильни.

5 Давой­на оши­боч­но назы­ва­ет­ся пер­вым мужем.

НОТАТКИ

1. Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян рос­сий­ских и выез­жих …извест­на под назва­ни­ем Бар­хат­ной Кни­ги, Москва 1787, s. 53–54[↩]
2. Рос­сий­ская родо­слов­ная кни­га, изд. кн. П. Дол­го­ру­ким, С.Петербург 1854, s. 142–144[↩]
3. Родо­слов­ная кни­га в трех спис­ках, сино­даль­ным и двух дру­гих, „Вре­мен­ник Импе­ра­тор­ско­го Мос­ков­ско­го обще­ства исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских”, Кн. 10, 1851, s. 55[↩]
4. J. Wolff, Kniaziowe, s. 518[↩][↩]
5. LM 12, nr 97, s. 123, akt wzmiankowany w wyroku Kazimierza Jagiellończyka z 27 VIII 1486 r. w sprawie Juria Zenowiewicza przeciw Agafii Olechnowej Pugaczowej, gdzie zapis ten uznano za bardzo dawny.[↩]
6. J. Wolff, Kniaziowie, hasło Smoleński, s. 460, i Szach, Szachowicz, s. 518.[↩]
7. РИИР. Вып. 2. С. 40. Л. 604; РГА­ДА. Ф. 196. Oп. 1. № 1529. Л. 171.[↩]
8. БК. Ч. 2. Гла­ва 34. С. 207; РГА­ДА. Ф. 181. № 173/278. Л. 150; ОР РНБ. Q XVII.№ 3. Л. 280; и др.[↩]
9. РИИР. Вып. 2. С. 40. Л. 604; РГА­ДА. Ф. 196. On. 1. № 1529. Л. 171; Ф. 181.№ 20/25. Л. 846 об., № 67/90. Л. 79; Родо­слов­ная кни­га. С. 251; ПСРЛ. Т. 43. С. 258.Л. 474 об.; и др.[↩]
10. РИИР. Вып. 2. С. 165. Л. 152; РГА­ДА. Ф. 181. № 174/280. Л. 96; ОР РНБ. Q IV.^ 272. Л. 274 об.; и др.[↩]
11. РИИР. Вып. 2. С. 165. Л. 152.[↩]
12. АСЭИ. Т.1. М., 1952. С.135.[↩]
13. Там же. С.387; АФЗХ. Л., 1983. С.140.[↩]
14. Тати­щев Ю. В. Тати­ще­вы и Писем­ские // Сбор­ник ста­тей, посвя­щен­ных Л. М. Саве­ло­ву. М., 1915. С.72.[↩]
15. Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян Рос­сий­ских... С.79.[↩]
16. Тати­щев Ю. В. Тати­ще­вы и Писем­ские // Сбор­ник ста­тей, посвя­щен­ных Л. М. Саве­ло­ву. М., 1915.. С.70.[↩]
17. СИЭ. Т.16. М., 1976. С.383–384.[↩]
18. Тати­щев Ю. В. Тати­ще­вы и Писем­ские... С.74.[↩]
19. РИБ. Т. 27. Стб. 407; LM. Kn. 4. № 97. P. 123–124[↩]
20. Jablonskis K. Archyvinės smulkmenos // Praeitis. T. 2. Kaunas, 1933. P. 412–436. № 3. P. 420[↩]
21. KDKW. № 224. S. 249[↩]
22. K. Niesiecki, Herbarz polski, T. VIII, Lipsk 1841, s, 456.[↩]
23. Niesiecki K., Herbarz polski, t. VIII, s. 436, Iwan Sołomerecki kniaź, starosta Mścisławski w r. 1501, zamku Mścisławskiego przeciwko Moskwie szturmującej kawalersko bronił, i nieprzyjaciela od niego odpędził. To samo W. Wijuk-Kojałowicz, za Paprockim i Okolskim: Alberti Wiiuk Kojałowicz nomenclator familiarum…, rkps Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrainy, F 5 (Rękopisy Ossolineum) sygn. 358. s. 374, Solomerecki ducalis familia antiquitus kniazy vocabuntur. Paprocki fol. 666, Okolski t.1, fol. 60. Iwanus dux Sołomerecki, capit(aneus) Mstislaviens(is) 1501 arcem Mstislaviam contra Moscos fortissimo defendit hostemque repulit.[↩]
24. Мет­ры­ка. Спр. 12. Арк. 220.[↩][↩]
25. Мали­нов­ский И. Сбор­ник мате­ри­а­лов отно­ся­щих­ся к исто­рии панов Рады Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го // Изве­стия импе­ра­тор­ско­го Том­ско­го уни­вер­си­те­та. Kн. 21. Томск, 1902. С. 94–95; Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг хра­ня­щих­ся в Мос­ков­ском архи­ве Мини­стер­ства юсти­ции. Kн. 21. Москва, 1915. С. 249, 253; Пиче­та В.И. Бело­рус­сия и Лит­ва XV-XVl вв. Москва, 1961. С. 205; HГАБ у Мен­ску. KМФ 18, воп. 1, ад.з. 12. Арк. 92; Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Источ­ни­ки XV-XVll вв. Т. Vl. Pад­зи­вил­лов­ские акты из собра­ния Pос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки. Пер­вая поло­ви­на XVI в. Москва, Вар­ша­ва, 2002. С. 119–123, 143–144; Kempa T. Solomerecki Wasyl Iwanowicz. S. 329–330; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 493.[↩]
26. T. Kempa, Sołomerecki Wasyl …, s. 329.[↩]
27. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, Т. XX, Литов­ская Мет­ри­ка, т. 1 [Кни­ги суд­ных дел], С.-Петербург 1903, kol. 945–946.[↩]
28. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии (dalej AZR), t. II, nr 78 I, s. 101–102.[↩]
29. K. Pietkiewicz, Kieżgajłowie i ich latyfundium do połowy XVI w., Poznań 1982, s. 48; Urzędnicy centralni i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku. Spisy, oprac. H. Lulewicz i A. Rachuba, Kórnik 1994, nr 1283, s. 164, jest to Jan Janowicz Zawisza, dzierżawca żyżmorski, podstoli w l. 1519–1526, żonaty z Mariną Dorgiewiczówną, córką Michny Dorgiewicza[↩]
30. AZR I, nr 69, s. 58–59[↩]
31. AZR II, nr 78 II, s. 102–103.[↩]
32. Н. Сліж, Сямя Іва­на Гор­но­стая, под­скар­бія ВКЛ, Białoruskie Zeszyty Historyczne, nr 38/2012, s. 23, gdzie powołuje się na AGAD, perg 8662 oraz AGAD Archiwum Potockich z Radzynia, sygn.. 317, k. 20.[↩]
33. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 495; Lulewich H., RachubaA. Uгzednicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. S. 252.[↩]
34. НГАБ у Мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 61, 151, 256–258; ад.з. 19. Арк. 45, 170, 181, 197 адв., 456–457; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 497; Grodek Semkowski // Slownik Geograficzny. Zeszyt XIII. T. IV. Warszawa, 1881. S. 827.[↩]
35. НГАБ у Мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 19. Арк.170 адв.[↩]
36. НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1, арк. 8‑8 адв., 13 адв.[↩][↩]
37. Аддзел рука­пі­саў Біб­ліят­экі Літоўс­кай Ака­д­эміі навук (Lietuvos mosklř akademijos Bibliotekas rankraščiř skpyrius). Ф. 21–1211.; НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк.16[↩]
38. Гор­ба­чев­ский Н. Сло­варь древ­не­го акто­во­го язы­ка Севе­ро-Запад­но­го края и Цар­ства Поль­ско­го. Виль­на, 1874, с. 60[↩]
39. НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 16[↩]
40. Archiwum Główne Aktów Dawnych (далее: AGAD), Archiwum Potockich z Radzynia (далее: APR), sygn. 324, k. 59–60.[↩][↩]
41. НГАБ, ф. 1324, воп. 1, спр. 11, арк. 52–52 адв.[↩][↩][↩][↩]
42. НГАБ, ф. 694, воп. 1, спр. 19, арк. 170 адв.; Lietuvos mosklų akademijos Bibliotekas rankraščių skpyrius (далее: LMABRS), f. 21–1217.[↩][↩][↩][↩]
43. Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. С. 146, 218.; А13АК. Т. 6. Віль­на, 1869. C. 46; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 500.[↩]
44. Lulewich H., Rachuba A. Urzednicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksiestwa Litewskiego... S. 230.[↩]
45. Бара­вы Р.В., Насевіч В.Л., Чар­няўская Л.Л. Адзін­ц­э­вічы // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. Т. 1. мінск, 1993. С. 54.[↩]
46. Ула­пик Н.Н. Вве­де­ние в изу­че­ние бело­рус­ско-литов­ско­го лето­пи­са­ния. москва, 1986. С. 30–32.[↩]
47. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 495; Boniecki A. Poczet rodoww Wielkim Ksistwe Litewskim. S. 328; НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 359–359 адв., 1157 адв., 1175–1176 адв.[↩]
48. Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). Vilniaus, 1988. P. 47.[↩]
49. Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг хра­ня­щих­ся в Мос­ков­ском архи­ве… Кн. 21. С. 268, 278.[↩]
50. НГАБ у Мен­ску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 12. Арк. 66 адв.-67 адв.[↩]
51. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 494.[↩]
52. НГАБ у Мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 287–287 адв.; Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг хра­ня­щих­ся в Мос­ков­ском архи­ве... Кн. 21. С. 309; Siedziby Kiszków i Radziwillбw na Bialorusi w XVI-XVII wieku. Opisy z zasobu Archiwum Glownego Akt Dawnych / Oprac. J.Zawadzki. Warszawa, 2000. S. 15; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai... P. 45–49.[↩]
53. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 3. Виль­на, 1869. С. 47–48; Wolff J. Kniaziowie litewsko-тивсу odkonca czternastego wieku. S. 107–111, 494.[↩]
54. Мет­ры­ка. Спр. 239. Арк. 213.[↩]
55. Wolff J. Kniaziowie ... S. 493 — 494.[↩]
56. НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 5 адв.[↩]
57. Зоф’я нарад­зіла­ся ў пер­шым шлю­бе Ю.Тышкевіча з уда­вой па lлліні­чу. Niesecki K. Herbarz Polski. T. 9. Lipsk, 1842. S. 176.[↩]
58. АВАК. Т. 8. Акты Вилен­ско­го грод­ско­го суда. Віль­на, 1875. С. 471–475.[↩]
59. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кн. 44 (1559–1566) / Пад­рыхт. А.1.Груша. Мінск, 2001. С. 105, 186.[↩]
60. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy oд konca czternastego wieku. S. 495; АВАК. Т. 36. Акты Мин­ско­го грод­ско­го суда. 1582–1590 гг. Виль­на, 1912. С. 48.[↩]
61. AGAD, Ar­chi­wum Po­toc­kich z Ra­dzy­nia, sygn. 317, k. 20.[↩]
62. Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 125.[↩]
63. Яко­вен­ко H. M. Українсь­ка шлях­та...- С. 159.[↩]
64. Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341.[↩][↩]
65. Paprocki В. Herby rycerstwa polskiego...- S. 850, Папро­ць­кий не вка­зує імені третьої дру­жи­ни, а її синів нази­ває Оста­фієм і Влас­ним.[↩]
66. Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86; Wolff J. Senatorowie...- S. 268.[↩]
67. НГАБ у Грод­на. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 6.[↩]
68. НГАБ. Ф. 123, воп. 1, спр. 57[↩][↩]
69. АВАК. Т. 36. Акты Мин­ско­го грод­ско­го суда. 1582–1590 гг. Виль­на, 1912. С. 11- 12, 23, 24, 29, 33–35, 40, 53–55.[↩]
70. J. Jasnowski, Chodkiewicz Jerzy (Jury) [в:] PSB, t. 3, Kraków 1937, c. 369.[↩]
71. Н. Сліж, Лёс дзя­цей Іва­на Гар­на­стая…, c. 53.[↩]
72. НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 6, арк. 774–786.[↩]
73. НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 4, арк. 283–285 адв., 399 адв.–403 адв.; спр. 6, арк. 410–413, 718–721.[↩]
74. НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 6, арк. 406–410.[↩]
75. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси [далее: АС], т. 4, Виль­на 1867, c. 243.[↩]
76. Тро­сте­ни­ца – ста­рое вла­де­ние Ход­ке­ви­чей. G. Kirkiene, Korzenie rodu Chodkiewiczów, BZH 2002, nr 17, c. 51.[↩]
77. АС, т. 4, c. 242–245; J. Wolff, op.cit., c. 497; T. Kempa, Sołomerecki Iwan Wasylewicz, c. 327–329.[↩]
78. НГАБ, КМФ-18, cпр. 279, aрк. 380–382.[↩]
79. Niesecki K. Herbarz Polski. T.V. Lipsk, 1841. S.101; НГАБ у мен­ску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 19. Арк. 45; Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­сяп­цих­ся к исто­рии Севе­ро-запад­ной Руси. Т. 3. Виль­на, 1867. С. 242–245; Акты, отно­ся­пи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии собран­ные и издан­ные архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 3.1544–1587. Санкт-Петер­бург, 1848. С. 153; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy od konca czternastego wieku. S. 497; Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг хра­ня­пих­ся в Мос­ков­ском архи­ве... Кн. 21. Москва, 1915. С. 462, 465; Сага­но­віч Г. Давой­на Станіслаў // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі. T. 3. Мінск, 1996. С. 187; Kempa T. Solomerecki lwan Wasylewicz. S. 327–329.[↩]
80. LMABRS, f. 21–1217; AGAD, Archiwum Radziwiłłów [далее: AR], dz. 23, teka 68, plik 1, k. 275–280.[↩]
81. Wasilewski Т. Naruszewicz Jan // Polski Stownik Biograficzny. Т.ХХП/3. Z.96. Wroclaw—Warszawa—Krak6w, 1977. S.564.[↩]
82. Lietuvos Vaistybes istoriajos archyvas. F. 1172. 1. 2621. 36 a.[↩]
83. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 497; Kempa T. Solomerecki lwan Wasylewicz. S. 327–329.
    [↩]
84. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku, Warszawa 1895, c. 497.[↩]
85. НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 3. Арк. 48–48 адв., 56–56 адв., 335–336, 345 адв.-346 адв., 1413–1413 адв., 604–605 адв., 850–851.[↩]
86. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, on. 1, спр. 72, арк. 288–288 зв[↩]
87. Wolff J. Kniaziowie litewsko-rusty odkoncacztemastego wieku. S. 499, 628; Пом­нікі ста­ра­жыт­най бела­рус­кай літа­ра­ту­ры. С. 135; НГАБ у Мен­ску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 73. Арк. 45 адв.[↩]
88. Бела­рус­кі дзя­ра­жаў­ны музей гісто­рыі рэлі­гіі. НВ 5574/78.[↩]
89. Urzędnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. S. 87.[↩]
90. Брэ­гер Г. Хацо­хо­ва. Мн., 2001. С. 20–21. НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 284 адв.-291, 225–335 адв.[↩]
91. НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 173 адв.-174 адв.[↩]
92. НГАБ у Мен­ску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2.. Арк. 240–240 адв., 354 адв.-356 адв.[↩]
93. НГАБ. кмф 18, воп. 1, с. 93, л. 162[↩]
94. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca cztemastego wieku. S. 499.[↩]
95. НГАБ. Ф. 1324, воп.1, ад.з. 4. Арк. 32–33, 27–29 адв.; ад.з. 11. Арк. 39–40; ад.з. 14. Арк.1–2.[↩]
96. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 501–502; Nagielski М. Sapiega Krzysztaf. S. 70–76; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329.[↩]
97. T. Kempa, Stetkiewicz Bohdan (Teodor) Wilhelmowicz Zawierski h. Kosciesza, tamże s. 493–496.[↩]
98. J. Wolff, Kniaziowie, s. 493.[↩]