Огинские

Огинские
Герб кня­зей Огинских

Общие сведения о роде

Одним из круп­ней­ших кня­же­ских родов в Смо­лен­ской зем­ле в XV в. счи­та­лись кня­зья Гла­зы­ны — Глу­шон­ки — Пузы­ны. М.К. Любав­ский опре­де­ля­ет их как потом­ков «смо­лен­ских Рюри­ковичей» [7, 156]. Извест­ней­ший био­граф «литов­ско-рус­ских» кня­зей Ю. Вольф вооб­ще не каса­ет­ся вопро­са об их происхож­дении, отме­чая лишь, что в XV в. они посе­ли­лись на Смолен­щине [21, с. 93]. Спе­ци­аль­ное исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ское иссле­дование С.Л. Пта­шиц­ко­го «Кня­зья Пузы­ны» так­же не прибав­ляет что-либо новое к изна­чаль­ным дан­ным о родо­вых исто­ках Гла­зын. И все же, судя по тому высо­ко­му поло­же­нию, кото­рое зани­ма­ли кня­зья сре­ди осталь­ной смо­лен­ской титу­ло­ван­ной зна­ти, есть смысл гово­рить об их корен­ном смо­лен­ском про­исхождении. На это же ука­зы­ва­ет и «Хро­ни­ка Быхов­ца», опи­сывая собы­тия, свя­зан­ные с име­нем кн. Олех­но Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ны [13, с. 103].

Види­мо еще в 50-70-х гг. XV в. родо­на­чаль­ник Гла­зын-Пузын князь Васи­лий Гла­зы­на вла­дел зем­ля­ми в Лучи­но­го­род­ском (позд­нее Доро­го­буж­ском) пове­те Смо­лен­щи­ны. Его сын князь Олех­но Гла­зы­на в кон­це XV в. являл­ся одним из круп­ней­ших зем­ле­вла­дель­цев Смо­лен­ской зем­ли, зани­мая при этом одни из глав­ных адми­ни­стра­тив­ных «вря­дов» в Смо­лен­ском пове­те — околь­ни­че­го [14, с. 116]. В 1500 г. после при­со­еди­не­ния лучин­ско-доро­го­буж­ских воло­стей к Мос­ков­ско­му госу­дар­ству Олех­но Васи­лье­вич поте­рял титул лучин­ско­го намест­ни­ка, а «его отчи­ну мало не всю вели­кий князь Мос­ков­ский забрал». Вза­мен в авгу­сте вели­кий князь Алек­сандр пожа­ло­вал кня­зю и его до­чери Фео­до­ре гос­по­дар­ский двор Опсу в Бра­слав­ском пове­те [1, с. 286-287]. Веро­ят­но, вско­ре после это­го Олех­но Гла­зы­на умер.

У его род­но­го бра­та кн. Ива­на Васи­лье­ви­ча, бежав­ше­го в на­чале 1490-х гг. в Моск­ву было шесте­ро детей. Из них кн. Миха­ил Ива­но­вич Гла­зы­нич, носив­ший про­зви­ще Глу­шо­нок в Вед­рош­ской бит­ве 1500 г. «попал в плен к рус­ским вой­скам, после это­го изве­стий о нем нет» [21, с. 93]. Кн. Дмит­рий Ива­но­вич так­же по про­зви­щу Глу­шо­нок в прав­ле­ние коро­ля Алек­сандра Ягел­лон­чи­ка око­ло 1501 г. полу­чил гос­по­дар­ский дво­рец «у Жиж­моръ­ском пове­те на имя Вок­гин­ты [Огин­ты. — Г.Л.] напро­тив­ку его от­чины», навер­ня­ка захва­чен­ной мос­ков­ски­ми вой­ска­ми в 1500 г. Его сын Бог­дан Дмит­ри­е­вич, родо­на­чаль­ник кня­зей Огин­ских, в авгу­сте 1510 г. полу­чил под­твер­жде­ние на это и дру­гие владе­ния [16, с. 368-369]. К это­му вре­ме­ни само­го Дмит­рия Иванови­ча уже не было в живых.

1. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 1(6). Сбор­ник доку­мен­тов кан­це­ля­рии вел. кн. литов­ско­го Алек­сандра Ягел­лон­чи­ка, 1494-1506 гг. Шестая кни­га запи­сей Литов­ской Мет­ри­ки / под ред. С. М. Каш­та­но­ва. — М., СПб. : Нестор-Исто­рия, 2012. — 664 с.
7. Любав­ский, М. . Литов­ско-Рус­ский сейм / М. К. Любав­ский. — М. : Имп. Обще­ство исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских, 1900. — 1184 с.
13. Хро­ни­ка Быхов­ца / пре­дисл., ком­мент. и пер. Н. Н. Ула­щи­ка ; отв. ред. М. Н. Тихо­ми­ров. — М. : Нау­ка, 1966. — 154 с.
14. Lietuvos Metrika / Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 1994. — Kn. 4: (1479-1491): Uzrasymu knyga 4. — 286 p.
16. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p.
21. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku/ J. Wolff. — Warszawa : Druk. J. Filipowicza, 1895. — 723 p.

В.Каяловіч упэў­не­на вывод­зіў зга­да­ныя роды з леген­дар­на­га гора­ду Казель­ска 1. Апош­нюю інфар­ма­цыю, наколь­кі мож­на мер­ка­ва­ць, аўтар гер­боўніка шлях­ты ВКЛ атры­маў непа­ср­эд­на ад прад­стаўнікоў роду або Агін­скіх, або Пузы­наў, праў­да, ніяк гэты факт не пра­ка­мен­та­ваў­шы. Так ці інакш, але ён падаў так зва­ную “север­скую” вер­сію паход­жан­ня кня­зёў Агін­скіх. аўтар адзна­чыў, што такі герб пры­неслі ў ВКЛ у пачат­ку ХVІ ст. князі Агін­скія і Пузы­ны з Север­скай зям­лі пас­ля захо­пу апош­няй вялікім кня­зем мас­коўскім 1.

Дже­ре­ла інформаціїї:

Ластов­ский Г. А. Смо­лен­ские кня­зья Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го в пер­вой тре­ти XVI в.
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. W., 1895. S. 288;
Boniecki A. Herbarz Polski. Cz. I. Wiadomosci historyczno-genealogiczne о rodach szlacheckich. Т. I. W., 1899. S. 293- 294;
Idem. Poczet rodow w Wielkim Ksęstwie Litewskim w XV i XVI wieku. Warszawa, 1887. S. 75;
Пта­шиц­кий С.Л. Кня­зья Пузы­ны. СПб., 1899;
Вла­сьев А.Г. Потом­ство Рюри­ка. Мате­ри­а­лы для состав­ле­ния родо­сло­вий. Т. I. Кня­зья Чер­ни­гов­ские. Ч. 1. СПб., 1906. С 343-347.
Шалан­да А. Гераль­ды­ка кня­зёў Агін­скіх: генезіс, леген­да, фак­ты // Герольд Litherland. 2013. № 19.

Геральдика і сфрагистика

Пер­шае, што адра­зу здзіў­ляе пры зна­ём­стве з гераль­ды­кай кня­зёў Агін­скіх – даволі позняе з’яўленне іх гер­ба ў дру­ка­ва­ных і рука­піс­ных гер­боўні­ках ВКЛ і Рэчы Пас­палітай. ОгинскиеДастат­ко­ва адзна­чы­ць, што ўпер­шы­ню герб кня­зёў Агін­скіх зафік­са­ваў у сваім гер­боўніку ВКЛ Вой­цах Віюк Кая­ло­віч, пра­ца яко­га дату­ец­ца сяр­эд­зі­най ХVІІ ст. Назваў­шы яго “Агі­нец” “баць­ка” шля­хец­кай гераль­ды­кі ВКЛ апі­саў яго наступ­ным чынам: “Паві­нен быць знак такім кштал­там, як бачыш [тут] нама­ля­ва­ны, у чырво­ным полі. У кляй­но­це тры пёры стра­ву­са” 1. Які быў колер само­га зна­ку – ён не падаў. Са спа­сыл­кай на ста­рон­кі “Хронікі” Яўхі­ма Бель­ска­га, аўтар адзна­чыў, што такі герб пры­неслі ў ВКЛ у пачат­ку ХVІ ст. князі Агін­скія і Пузы­ны з Север­скай зям­лі пас­ля захо­пу апош­няй вялікім кня­зем мас­коўскім 2. Аднак, зва­рот да ўка­за­най В.Каяловічам ста­рон­кі ў “Хроні­цы” Я.Бельскага нічо­га не даў – апош­ні пісаў там пра кня­зёў Азяр­эц­кіх і Масаль­скіх, але ні сло­вам не ўзга­даў кня­зёў Агін­скіх з Пузы­на­мі 3. Іншы­мі сло­ва­мі В.Каяловіч пра гісто­рыю гер­ба апош­ніх нічо­га пэў­на­га не ведаў. Затое ён упэў­не­на вывод­зіў зга­да­ныя роды з леген­дар­на­га гора­ду Казель­ска 4. Апош­нюю інфар­ма­цыю, наколь­кі мож­на мер­ка­ва­ць, аўтар гер­боўніка шлях­ты ВКЛ атры­маў непа­ср­эд­на ад прад­стаўнікоў роду або Агін­скіх, або Пузы­наў, праў­да, ніяк гэты факт не пра­ка­мен­та­ваў­шы. Так ці інакш, але ён падаў так зва­ную “север­скую” вер­сію паход­жан­ня кня­зёў Агінскіх.

Пер­шым, хто падаў герб кня­зёў Агін­скіх у сваім гер­боўніку, выдад­зе­ным ў Пазнані ў 1705 г., быў ксён­дз фран­ціш­канін Антоні Свах. Малю­нак гер­ба пад кня­жац­кай мітрай меў у яго тво­ры харак­тар устаўкі без нія­кіх аўтар­скіх камен­та­роў 5. Але ён даклад­на пада­ваў кшталт гер­ба­вай выя­вы і кня­жац­кай шап­кі над тарчай.

Огинские
Герб “Агін­скі” па К.Нясецкаму, 1740 г.

Яшчэ адзін аўтар – Кас­пар Нясец­кі – скла­даль­нік агуль­на­га гер­боўніка шлях­ты Рэчы Пас­палітай у пер­шай пало­ве ХVІІІ ст., апі­сваў герб кня­зёў Агін­скіх зусім па-інша­му: “Павін­на быць абоз­ная бра­ма, а на яе вер­се крыж разд­зёр­ты, над гел­мам кня­жац­кая міт­ра”, ды і назы­ваў яго інакш: “Агінскі”174. Іншы­мі былі ў К.Нясецкага і гер­ба­выя коле­ры: “Як мне прый­ш­ло­ся бачы­ць на роз­ных мес­цах, бра­ма павін­на быць чырво­ная, крыж белы, поле тар­чы блакітнае”175. Акра­мя зме­ны коле­раў замест пёраў у кляй­но­це ў гер­бе Агін­скіх зама­ца­ва­ла­ся кня­жац­кая міт­ра. Не было ўпэў­нен­на­сці ў К.Нясецкага і ў адно­сі­нах да разд­зер­та­га кры­жа, бо ён пры­вод­зі­ць мер­ка­ванне “нека­то­рых”, што замест яго павін­на быць белая лілія: “lilji białej, w cyrkule złotym listki”176.

Такім чынам, у пер­шай пало­ве ХVІІІ ст. герб кня­зёў Агін­скіх стаў выгля­да­ць у параў­нан­ні з раней­шым часам інакш – з’явілася кня­жац­кая міт­ра, памя­ня­лі­ся гер­ба­выя коле­ры і наз­ва, што ў сваю чар­гу свед­чы­ць аб пера­ас­эн­са­ван­ні ў родзе сва­ёй гер­ба­вай выя­вы і надан­ні ёй іншых функцый.
У пер­шую чар­гу, звяр­та­ю­ць на сябе ўва­гу сло­вы пра “абоз­ную бра­му”. К.Нясецкі апі­су­ю­чы так гер­ба­вы знак кня­зёў Агін­скіх спа­сы­лаў­ся на рука­піс В.Каяловіча, але ў таго, як мы веда­ем, нічо­га падоб­на­га няма177. Тэма “бра­мы” была К.Нясецкім далей развіта так: “Герб гэты набы­ты з той аказіі, што, калі тата­ры бра­му ў або­зе пра­ла­малі, про­дак гэта­га дому спры­чы­ніў­ся да пера­мо­гі, бо з ім князі рус­кія тата­раў выгналі і разбілі”178. Па-сут­на­сці, перад намі падад­зе­на ў ска­ро­це гер­ба­вая леген­да кня­зёў Агін­скіх, якая тлу­ма­чы­ла яго сэнс і паход­жанне. Невя­до­мы про­дак Агін­скіх высту­пае тут як спад­руч­ны “рус­кіх” кня­зёў, а не як князь, што з адна­го боку свед­чы­ць пра ствар­энне гер­ба­вай леген­ды ў часы шля­хец­кай роў­на­сці і дэмак­ра­тыі, калі болей цанілі­ся не тыту­лы, а якас­ці такія, як муж­на­сць, вер­на­сць, адва­га. З дру­го­га – гер­ба­вая леген­да добра паказ­вае механізм нату­ралі­за­цыі клей­на­вай выя­вы ў больш зра­зу­ме­лую “бра­му”. У асно­ве апош­няй ляжаў прын­цып падаб­ен­ства абстракт­ных клей­наў-зна­каў на ней­кія рэалі­стыч­ныя рэчы.
Няма сум­нен­няў, што зме­ны ў гераль­ды­цы кня­зёў Агін­скіх былі выклі­ка­ны палітыч­ны­мі фак­та­ра­мі. Рост уплы­ву кня­зёў Агін­скіх у ВКЛ і Кароне Поль­скай у дру­гой пало­ве ХVІІ ст. пры­мусіў іх пераг­лед­зе­ць “север­скую” вер­сію іх паход­жан­ня, бо ў новых палітыч­ных рэаліях яна ста­но­віц­ца мала­пры­дат­най. Таму карот­кі “север­скі” рада­вод паг­лыб­ля­ец­ца ў гісто­рыю і ста­но­віц­ца “кіеўскім”, вывод­зячы род Агін­скіх ад вяліка­га кня­зя Ўлад­зі­мі­ра Свя­та­сла­ваві­ча Кіеўска­га. “Кіеўская” вер­сія паход­жан­ня кня­зёў Агін­скіх ста­ла шыро­ка вядо­май ўжо ў кан­цы ХVІІ ст., пра што свед­чы­ць тага­час­ная пане­гірыч­ная літаратура179. Новая леген­да выкон­ва­ла некаль­кі важ­ных для прэ­с­ты­жу роду задач. Па-пер­шае, яна абгрун­тоў­ва­ла кня­жац­кі тытул Агін­скіх. Па-дру­гое, тлу­ма­чы­ла паход­жанне іх про­звіш­ча – быц­цам бы ад мянуш­кі “Агонь” кня­зя Гры­го­рыя Юр’евіча, баць­ка яко­га быў некалі кня­зем на Казельску180. Апош­ні “факт” звяз­ваў дзве вер­сіі паход­жан­ня – “север­скую” і “кіеўскую” – у адную.

Для пад­ма­ца­ван­ня свай­го кня­жац­ка­га тыту­лу Агін­скі­мі ў 1702 г. у акта­выя кні­гі Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ВКЛ быў уне­се­ны фаль­шы­вы ўнівер­сал кара­ля поль­ска­га і вяліка­га кня­зя літоўска­га Жыгі­мон­та Аўгу­ста з зага­дам рых­та­вац­ца да вай­ны “кня­зю Фёда­ру з Казель­ска Агінс­ка­му, мар­шал­ку гас­па­дарска­му ВКЛ, віленска­му каш­та­ля­ну, магілёўс­ка­му, гаінс­ка­му старосце”181. Ужо ў 1707 г. новы “кіеўскі” рада­вод кня­зёў Агін­скіх – ад кня­зя Ўлад­зі­мі­ра Свя­та­сла­ваві­ча – быў апуб­лі­ка­ва­ны Вілен­скай езуіц­кай Ака­д­эміяй на спе­цы­яль­най гравіра­ва­най бля­се: “na blasze sztychowana”182. У 1732 г. у Вар­ша­ве Андрэем

174 Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi, y Rycerstwa Kleynotami … ozdobiona… Lwów, 1740. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. Lipsk, 1841. T.VІІ. S.48.
175 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.49.
176 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.49.
177 Kojałowicz W. Compendium. S.189.
178 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.48-49.
179 Мар­за­люк І. Наша “кіеўская” й “літоўская” спадчына.// Спад­чы­на. 2002. № 5-6. С.12-13. Tereškinas A.
Imperfect communities. Identity, discourse and nation in the seventeenth-century Grand Duchy of Lithuania.
Vilnius, 2005. P.206, 229.
180 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.49.
181 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S.289. Спа­сыл­ка 2.
182 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.49. Dacka I.M. “Korona Polska” Kaspra Niesieckiego. Pomnik staropolskiego piśmiennictwa heraldycznego. Warszawa, 2004. S.78

Пэзар­скім ён быў выдад­зе­ны на латы­ні асоб­най кні­гай і ад гэта­га часу стаў агуль­на­пры­ня­тым у ВКЛ і Рэчы Паспалітай183.

Гераль­дыч­на так зва­ны “кіеўскі” рада­вод пра­явіў­ся ў зама­ца­ван­ні ўжо ў кан­цы ХVІІ ст. за гер­ба­вай выя­вай Агін­скіх аса­цы­я­цыі з “бра­май”, з’яўлення ў гер­бе кня­жац­кіх атры­бу­таў – міт­ры і плаш­ча, а паз­ней – у кан­цы ХVІІІ–пачатку ХІХ ст. – далуч­эн­ня роду да агуль­нады­на­стыч­на­га гер­ба Руры­каві­чаў – “Свя­то­га Юрыя”. Апош­ні ў ВКЛ быў вядо­мы як “Паго­ня Рус­кая”, аднак, у кня­зёў Агін­скіх ён зай­меў тую адмет­на­сць, што замест дзі­ды верш­нік тры­маў шаблю184.
Наколь­кі ўстой­лі­вым быў зва­рот “Herbowna Oginskich Brama” ў пер­шай пало­ве ХVІІІ ст. свед­чы­ць выдад­зе­ны ў 1739 г. у Віль­ні твор ксян­дза Міха­ла Паш­кеві­ча з казан­нем на смер­ць трэцяй жон­кі віцеб­ска­га ваяво­ды Мар­цы­я­на Міха­ла Агін­ска­га Кры­сты­ны Абра­мо­віч († 14 ліпе­ня 1738 г.)185. Згод­на з афі­цый­ным рада­во­дам, прод­кам Мар­цы­я­на Міха­ла Агін­ска­га ў пане­гіры­ку назы­ва­ец­ца кіеўскі князь Улад­зі­мір Свя­та­сла­вавіч: “…sladem Wielkiego Włodzimierza protoplasta…”186. Як “абоз­ную чырво­ную бра­му”, а на ёй “белы разд­зер­ты ўвер­се крыж”, з кня­жац­кай “мітрай над гел­мам”, апі­сваў у 1763 г. герб Агін­скіх, нада­ны іх “прод­ку за тое, што тата­раў пра­г­наў”, Беня­дыкт Хмялёўскі187. Услед за ім тыя ж каля­ро­выя харак­та­ры­сты­кі з кня­жац­кай мітрай “над гел­мам” паўта­рыў у сва­ёй гераль­дыч­най пра­цы Пётр Мала­хоўскі, дадаў­шы пра герб: “На Русі перад 990 годам добра вядомы”188!

Такім чынам, з дру­гой пало­вы ХVІІ ст. род кня­зёў Агін­скіх фак­тыч­на вывод­зіў свае пачат­кі ад лета­піс­на­га Руры­ка. Іх герб паві­нен быў пад­ма­цоў­ва­ць прэ­с­тыж­ны, але даволі спр­эч­ны, рада­вод, які ўжо ў Кас­па­ра Нясец­ка­га выклікаў пада­з­р­эн­ні. Апош­ні прызна­ваў за імі толь­кі кня­жац­кі тытул: “Ахвот­на прызнаю так заслу­жа­най у гэтым Кара­леўстве фаміліі тое, што з кня­зёў ідзе … і няма нічо­га больш праў­да­па­доб­на­га, што з Рус­кіх кня­зёў, але вывад гэта­га дому цяж­ка аргу­мен­та­ва­на даказаць…”189. Як давёў у кан­цы ХІХ ст. поль­скі даслед­чык Юзаф Вольф, род кня­зёў Агін­скіх вывод­зіў­ся ад сма­лен­ска­га кня­зя Дзміт­рыя Іва­наві­ча Глу­шон­ка, які атры­маў маён­так Агін­ты ў Жыж­мор­скім (Ковен­скім) паве­це, ад чаго яго нашчад­кі з сяр­эд­зі­ны ХVІ ст. пачалі звац­ца Агінскімі190.

З кан­ца ХVІ ст. князі Агін­скія сталі дада­ва­ць да свай­го про­звіш­ча пры­до­мак “з Казель­ска”. Пер­шым, хто ўжо ў 1585 г. пад­пі­саў­ся з такім дадат­кам, быў князь Баг­дан Мацве­евіч Агін­скі, троц­кі падкаморы191. Гэта даз­ва­ляе бачы­ць менавіта ў яго асо­бе вера­год­на­га аўта­ра пер­ша­га так зва­на­га “север­ска­га” рада­во­ду Агін­скіх. Пры­до­мак “з Казель­ска” быў ім яўна ўзя­ты са ста­ра­жыт­на­рус­кіх зве­стак бела­рус­ка-літоўскіх лета­пі­саў, дзе аба­рон­цы Казель­ска ад ман­го­ла-тата­раў асаб­лі­ва пра­славілі­ся: “И отту­ду в тата­рех не сме­а­ху назва­ти град тои Коз(е)леск, но зва­ху тъи Злыи град, поне­же бишя­ся по 7 недель…”192. Праў­да, лета­піс­ны Казельск ляжаў у Разан­скай зям­лі, але ў ВКЛ у ХVІ ст. з мяс­цо­вых лета­пі­саў была больш вядо­ма яго пры­на­леж­на­сць да Вяліка­га княст­ва Маскоўскага193.
183 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.416. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.49.
184 Грыц­кевіч А. Агін­скія // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: Энцы­кла­пе­дыя (далей – ВКЛЭ). Мн.: Бел­Эн, 2005.
Т.1. С.202. Гл., так­са­ма: Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. Poznań, 1883. R.V. S.177.
185 Paszkiewicz M. Ślady bez zawady JW.JP.Krystyny z Abramowiczów Oginskiey… Wilno, 1739. F.A. Гл.
так­са­ма: Ніка­ла­еў М. Гісто­рыя Бела­рус­кай кні­гі. Кніж­ная куль­ту­ра Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Мн.: Бел­Эн, 2009. С.355 (герб Агін­скіх, 1739 г.).
186 Paszkiewicz M. Ślady bez zawady… F.Av.
187 Chmielowski B. Zbiór krótki herbów Polskich oraz wsławionych cnotą i naukami Polaków. Warszawa, 1763.
S.225.
188 Małachowski P. Zbiór nazwisk szlachty. Wyd. 2. Lublin, 1805. F.701-702.
189 Niesiecki K. Korona Polska. T.IІІ. F.417. Niesiecki K. Herbarz polski. T.VІІ. S.50.
190 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.288-289.
191 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.289, 294.
192 ПСРЛ. Лето­пи­си бело­рус­ско-литов­ские. М.: Нау­ка, 1980. Т.35. С.25.
193 ПСРЛ. Т.35. С.43, 60, 78, 110, 144, 165, 191, 212, 233.

Асо­ба кня­зя Баг­да­на Мацве­еві­ча Агін­ска­га даволі знач­ная ў гісто­рыі і куль­ту­ры ВКЛ194. Яго скла­да­ныя аса­бі­стыя гер­бы аздаб­ля­ю­ць ста­рон­кі ста­рад­ру­каў, якія былі выдад­зе­ны ў еўеўс­кай дру­кар­ні ў 1611 і 1616 г.: тар­ча пад­зе­ле­на на чаты­ры част­кі, у 1-ай клей­на­вы знак нак­шталт ніз­кай “П”-падобнай пад­ста­вы, на якой стаі­ць про­сты крыж з разд­зёр­тым у котві­цу верх­нім кан­цом (рода­вы), у 2-ой – месяц рага­мі ўверх, паміж імі шас­ці­пра­мен­ная зор­ка (герб “Лялі­ва” маці Кацяры­ны Іва­наў­ны Юрлоў­ны), у 3-яй – стра­ла васт­ры­ём дага­ры, якая выля­тае з трох дугаў, склад­зе­ных у квет­ку (герб баб­кі па баць­ку Багу­мі­лы Паўлаў­ны ці Паш­коў­ны), у 4-ай на ніз­кай “П”-падобнай пад­ста­ве стаі­ць стра­ла васт­ры­ём дага­ры (герб баб­кі па маці ней­кай Ган­ны, жон­кі Іва­на Юрло­ва), над тар­чай гелм са шля­хец­кай каро­най, у кляй­но­це тры пёры стра­ву­са, вакол тар­чы намёт з ліс­ця, па баках кляй­но­ту іні­цы­я­лы: “В[ohdan]” || “О[giński]” і ўні­зе па баках тар­чы – “Р[odkomorzy]” || “Т[rocki]”195. Адзна­чым, што ў змеш­ча­ных у ста­рад­ру­ках вер­ша­ва­ных эпі­гра­мах на яго гер­бы матыў з “бра­май” яшчэ адсут­ні­чае, а самая гер­ба­вая выя­ва пада­ва­ла­ся як “Крест ся Хри­стов”, які ёсць “знак набо­жен­ства и ста­лое веры”196. Пра гісто­рыю гер­ба “дому Окгин­ских” паве­дам­ля­ла­ся, што ён “с прод­ков пода­ный” і ім “здав­на их здо­бят сыно­ве и дщеры”197. Вядо­ма, трэ­ба рабі­ць папраўку на жанр і тып кры­ні­цы, але ананім­ны паэт адзна­чыў сярод іншых якас­цей Свя­то­га Кры­жа тое, што ім “вар­вар­ских наро­дов пол­ки побеждают”198. Як мож­на мер­ка­ва­ць, пас­ту­по­ва з такіх інт­эр­пр­эта­цый скла­даў­ся неаб­ход­ны мат­э­ры­ял для невя­до­ма­га ства­раль­ніка гер­ба­вай і рада­вод­най леген­даў Агінскіх.

Добра ары­ен­ту­ю­чы­ся ў гісто­рыі ВКЛ па мяс­цо­вых лета­пі­сах і хроні­ках невя­до­мы аўтар пры ствар­эн­ні рада­во­ду кня­зёў Агін­скіх па ней­кай пры­чыне праі­г­на­ра­ваў паве­дам­ленне “Хронікі Быхаў­ца” пра Алех­ну Гла­зы­ні­ча, які пра­славіў­ся ў бітве з чэха­мі яшчэ ў часы Казі­мі­ра Ягай­лаві­ча: “І паланілі ў той сечы шмат паноў чэш­скіх ды сілез­скіх з вой­ска Іры­ка­ва­га, сярод якіх і пана Пер­штын­ска­га. Злавіў яго князь Гла­шы­на, кня­жыч сма­лен­скі, які потым стаў аколь­нічым смаленскім”199. Сапраў­ды, князь Алех­на Васі­льевіч Гла­зы­ніч быў сма­лен­скім аколь­нічым у 1486-1500 г.200 Ён жа прых­од­зіў­ся род­ным бра­там Іва­на – баць­кі Дзміт­рыя і Іва­на Глушонкаў201. Зда­ва­ла­ся б асо­ба кня­зя Гла­зы­ны добра паса­ва­ла на тое, каб быць адзна­ча­най у рада­вод­зе. Але гэта­га не адбылося.

Рас­тлу­ма­чы­ць, чаму невя­до­мы аўтар рада­во­ду не звяр­нуў ува­гі на гераіч­на­га прод­ка Агін­скіх, мож­на толь­кі тым, што зга­да­ны ў “Хроні­цы Быхаў­ца” князь Алех­на Гла­зы­ніч не пакі­нуў нашчад­каў па муж­чын­с­кай лініі, а брат яго – сапраўд­ны про­дак Баг­да­на Мацве­еві­ча Агін­ска­га – князь Іван Васі­льевіч Гла­зы­ніч – нед­зе яшчэ да 1494 г. здрад­зіў вялі­ка­му кня­зю літоўс­ка­му і ўцёк у Мас­к­ву, пакі­нуў­шы ў ВКЛ сваю жон­ку з дзецьмі202. Віда­ць, далё­кая крэў­на­сць пер­ша­га і здра­да пра­прад­зе­да спры­чы­нілі­ся да таго, што зга­да­ныя асо­бы мала пады­ход­зілі для афі­цый­на­га рада­во­да кня­зёў Агін­скіх, які пачаў ства­рац­ца ў кан­цы ХVІ ст. Важ­ным так­са­ма было супад­зенне імё­наў казель­ска­га кня­зя Васі­ля: “сущу же в нем кня­зу мла­ду Василью”203 і баць­кі пра­прад­зе­да – кня­зя Васі­ля Гла­зы­ны, які яшчэ ў вяліка­га кня­зя літоўска­га і кара­ля поль­ска­га Казі­мі­ра выслу­жыў волас­ць Мсці­сла­вец у Сма­лен­скай зямлі204. Не стры­ма­ла нават тое, што ў лета­пі­сах лёс казель­ска­га кня­зя застаў­ся невядомы:

194 Скеп’ян Н. Мец­энацтва сям’і Баг­да­на Агін­ска­га // Спад­чы­на. 2002. №2-3. С.176-177.
195 Цітоў А. Гераль­ды­ка Бела­русі. Мн.: МФЦП, 2007. С.42, 50. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.289, 293.
196 Ста­ра­жыт­ная бела­рус­кая літа­ра­ту­ра: Збор­нік. Уклад. Л.Курбека. Мн.: Юнацтва, 1990. С.307, 308.
197 Ста­ра­жыт­ная бела­рус­кая літа­ра­ту­ра. С.307.
198 Ста­ра­жыт­ная бела­рус­кая літа­ра­ту­ра. С.307.
199 Бела­рус­кія лета­пі­сы і хронікі. Мн.: Бела­рус­кі кні­га­з­бор, 1997. С.144.
200 Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego. Spisy. Ziemia Smoleńska i województwo Smoleńskie XIV-XVIII wiek. Pod red. A.Rachuby. Oprac. H.Lulewicz, A.Rachuba, P.Romaniuk. Warszawa, 2003. T.IV. S.52.
201 Пта­шиц­кий С. Кня­зья Пузы­ны. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ские мате­ри­а­лы. СПб., 1899. С.39. Табліца.
202 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.93.
203 ПСРЛ. Т.35. С.25.
204 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.93.

“А о кня­зи Васи­лии неве­до­мо есть; инии гла­го­ла­ху, яко у кръ­ви утопл есть, поне­же мал бе, 12 лет”205. Як мож­на мер­ка­ва­ць, галоў­ным маты­вам для ства­раль­ніка “север­скай” вер­сіі паход­жан­ня кня­зёў Агін­скіх было імкненне як раз пака­за­ць вер­на­сць іх прод­каў гас­па­да­ру – вялі­ка­му кня­зю літоўс­ка­му і кара­лю польска­му. Герб жа паві­нен быў з адна­го боку дака­за­ць ста­ра­жыт­на­сць роду, а з дру­го­га – праз рас­шы­ф­роўку гер­ба­вай выя­вы як вары­ян­ту Свя­то­га Кры­жа – засвед­чы­ць вер­на­сць кня­зёў Агін­скіх пра­васлаў­най веры прод­каў, а так­са­ма іх муж­на­сць і ваяўні­час­ць у зма­ган­ні з адвеч­ны­мі вора­га­мі Русі і ВКЛ – варварамі-татарамі.

Паз­ней­шая “кіеўская” вер­сія праз сувязь з кіеўскім кня­зем Улад­зі­мірам Свя­та­славі­чам, добра вядо­мым у ВКЛ з лета­пі­саў і хронік хры­с­ці­це­лем Русі, не толь­кі абгрун­тоў­ва­ла кня­жац­кі тытул Агін­скіх і тлу­ма­чы­ла іх про­звіш­ча. Яна так­са­ма свед­чы­ла пра іх русін­с­кае і пра­васлаў­нае паход­жанне, што, зрэ­шты, адпа­вя­да­ла праўд­зе. Як мож­на мер­ка­ва­ць па пане­гіры­стыч­най літа­ра­ту­ры дру­гой пало­вы ХVІІ ст., натх­няль­ні­кам “кіеўска­га” рада­во­да быў сын Баг­да­на Мацве­еві­ча – Аляк­сандр Баг­да­навіч Агін­скі, троц­кі каш­та­лян. На яго гра­вюр­ным парт­р­эце, дата­ва­ным 1667 г., добра віда­ць над гала­вой кня­жац­кую мітру206. У сваю чар­гу, вядо­мы з еўеўска­га ста­рад­ру­ку 1641 г. яго аса­бі­сты скла­да­ны герб: тар­ча пад­зе­ле­на на чаты­ры част­кі, у 1-ай клей­на­вы знак нак­шталт ніз­кай “П”-падобнай пад­ста­вы, на якой стаі­ць про­сты крыж з разд­зёр­тым у котві­цу верх­нім кан­цом (рода­вы), у 2-ой – два нака­неч­нікі стр­э­лаў васт­ры­я­мі ўверх і ўніз, якія даты­ка­юц­ца кан­ца­мі (герб “Баго­рыя” маці Раі­ны Гры­го­раў­ны Вало­віч), у 3-яй – месяц рага­мі ўверх, паміж імі шас­ці­пра­мен­ная зор­ка (герб “Лялі­ва” баб­кі па баць­ку Кацяры­ны Іва­наў­ны Юрлоў­ны), у 4-ай – тры ўру­бы, якія змян­ша­юц­ца звер­ху ўніз (герб “Кар­чак” зме­не­ны невя­до­май баб­кі па маці пер­шай жон­кі Гры­го­рыя Баг­да­наві­ча Вало­ві­ча), над тар­чай закра­та­ва­ны гелм са шля­хец­кай каро­най, у кляй­но­це тры пёры стра­ву­са, вакол тар­чы намёт з ліс­ця і іні­цы­я­лы па колу, якія чыта­юц­ца зле­ва напра­ва і звер­ху ўніз: “А[лександр] О[кгинский] Х[оружий] В[еликого] К[нязства] Л[итовского] Н[адворный] Р[огачевский] Д[орсунишский] С[тароста]”207.

Такім чынам, гер­ба­ва­вы рода­вы знак кня­зёў Агін­скіх ства­раль­ні­ка­мі рада­вод­ных вер­сій быў “пра­чы­та­ны” ў рэчыш­чы сваіх рэлі­гій­ных уяў­лен­няў і лета­піс­ных звестак.
Але, на самой спра­ве выто­кі гер­ба роду кня­зёў Агін­скіх ляжа­ць ў клей­на­вых напя­ча­тка­вых выя­вах кня­зёў Глу­шон­каў, у пры­ват­на­сці, кня­зя Іва­на Іва­наві­ча Глу­шон­ка (1499 г.), бра­та рода­па­чы­наль­ніка Агін­скіх – Дзміт­рыя Іва­наві­ча. Пры жадан­ні ў ім мож­на ўба­чы­ць даволі бліз­кае падаб­ен­ства на ста­ра­жыт­ныя зна­кі Руры­каві­чаў, але пра­са­чы­ць іх гене­тыч­ную сувязь сён­ня не ўяў­ля­ец­ца магчымым.
Віда­воч­на адное – князі Агін­скія ў сваім зна­ку пай­шлі па шля­ху спраш­ч­эн­ня рода­ва­га кляй­на, што выні­кае з пячат­каў сына кня­зя Баг­да­на Дзмітраві­ча Глу­шон­ка – Мацвея Баг­да­наві­ча Агін­ска­га, дата­ва­ных 1555 і 1556 г.208 Менавіта, зга­да­ная фор­ма гер­ба­ва­га зна­ку зама­ца­ва­ла­ся ў родзе, пра што свед­чы­ць гераль­дыч­на-сфра­гі­стыч­ны мат­э­ры­ял ХVІ–ХVІІІ ст..

205 ПСРЛ. Т.35. С.25.
206 Tereškinas A. Imperfect communities. P.206.
207 Цітоў А. Гераль­ды­ка Бела­русі. Мн.: МФЦП, 2007. С.44.

Огинские
Герб кня­зёў Агін­скіх канец ХVІІІ–ХІХ ст.

Такім чынам, прад­стаў­ле­ны гераль­дыч­на-сфра­гі­стыч­ны мат­э­ры­ял кня­зёў Агін­скіх выдат­на ілюструе эва­лю­цыю ў ХVІ–ХVІІІ ст. іх кня­жац­ка­га клей­на­ва­га зна­ка ў герб. Мож­на вылучы­ць тры асноў­ныя эта­пы гэта­га пра­ц­э­са геральдызацыі:
• канец ХV–першая пало­ва ХVІ ст. – зама­ца­ванне ў кня­зёў Глу­шон­каў і іх нашчад­каў – Агін­скіх – у якас­ці гер­ба­вай выя­вы спрош­ча­най фор­мы рода­ва­га кляй­на; пер­шая фаза гераль­ды­за­цыі – раз­мяш­ч­энне клей­на­ва­га зна­ку на гераль­дыч­най тарчы;
• дру­гая пало­ва ХVІ–першая пало­ва ХVІІ ст. – набыц­цё гер­ба­вай выя­вай спад­чын­на­сці, спро­бы яе тлу­ма­ч­эн­ня праз нату­ралі­за­цыю і міфа­ла­гі­за­цыю (рас­шы­ф­роўка зна­ку спа­чат­ку як Свя­то­га Кры­жа, а паз­ней – як “бра­мы”, ствар­энне на пад­ста­ве ста­ра­жыт­на­рус­кіх зве­стак бела­рус­ка-літоўскіх лета­пі­саў гер­ба­ва­га міфа і набыц­цё гер­бам назвы “Агі­нец”); дру­гая фаза гераль­ды­за­цыі (набыц­цё кляй­но­ту ў выгляд­зе трох пёраў стра­ву­са, пер­шая коле­ра­вая рас­фар­боўка: чырво­нае поле, зала­тая выя­ва); час функ­цы­я­на­ван­ня “север­скай” вер­сіі паход­жан­ня кня­зёў Агін­скіх – “з Казельска”;
• дру­гая пало­ва ХVІІ–ХVІІІ ст. – зама­ца­ванне гер­ба­вай леген­ды ў свя­до­мас­ці як ула­даль­нікаў (дад­а­так да про­звіш­ча “з Казель­ска” ста­но­віц­ца ста­лым), так і сучас­нікаў (“бра­ма Агін­скіх” ста­но­віц­ца ўстой­лі­вым зва­ро­там у тага­час­най літа­ра­ту­ры); трэцяя фаза гераль­ды­за­цыі (набыц­цё гераль­дыч­ных кня­жац­кіх атры­бу­таў – міт­ры і плаш­ча, дру­гая коле­ра­вая рас­фар­боўка: поле тар­чы бла­кіт­нае, выя­ва “бра­мы” чырво­на-срэбра­ная); час функ­цы­я­на­ван­ня “кіеўс­кай” вер­сіі рада­во­ду кня­зёў Агін­скіх – ад кіеўска­га кня­зя Ўлад­зі­мі­ра Вялікага.

Дже­ре­ла інформаціїї:

Шалан­да А. Гераль­ды­ка кня­зёў Агін­скіх: генезіс, леген­да, фак­ты // Герольд Litherland. 2013. № 19.

Генеалогия

Рюрик, князь Новгородский
Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978-1054
Свя­то­слав II, вели­кий князь Киев­ский 1027-1076
Олег Гори­сла­вич, князь Чер­ни­гов­ский +1115
Все­во­лод II, вели­кий князь Киев­ский +1146
Свя­то­слав III, вели­кий князь Киев­ский +1194
Мсти­слав Святославич
[……] Мстиславич
Дмит­рий [……] Миха­ил Дмитриевич
Мсти­слав Михай­ло­вич Козель­ский
Тит Мсти­сла­вич Козельский
Иван Тито­вич Козель­ский (1371)
Роман Иванович
Андрей Романович

XIX генерація от Рюрика.

1. КН. ВАСИ­ЛИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1451)

Смо­лен­ский околь­ни­чий (1451); атры­маў ад вяліка­га кня­зя Казі­ме­ра маён­так Мсь­ці­сла­вец на Сма­лен­шчыне 6.

XX генерація от Рюрика.

2/1. КНЯЗЬ ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛАЗЫНИЧ

уцёк у Мас­ко­вію, але яго­ная жон­ка й дзе­ці былі вер­ну­тыя ў ВКЛ.

До кон­ца 1488 г. При­ход людей кня­зя Гла­зы­ни­ча , Васи­лья Пест­ро­го и Мит­ки Губа­сто­ва, захват Мес­ка, Быш­ко­ви­чей, Лычи­на (кня­зей Д.Ф. и С.Ф. Воро­тын­ских) и Недо­хо­до­ва (кня­зя Т.В. Мосаль­ско­го). В пуб­ли­ка­ции посоль­ских книг оши­боч­но ука­за­но: «при­хо­ди­ли люди с Лазы­чи­на, а Васи­лья Пест­ро­го, а Мит­ка Губа­сто­во» (СИРИО. Т. 35. № 6. С. 20).

Веро­ят­но, напа­де­ние про­из­во­ди­лось со сто­ро­ны Меды­ни в направ­ле­нии пра­во­бе­ре­жья низо­вья Угры, что­бы нада­вить на вер­ных Кази­ми­ру кня­зей. Инте­рес­но, что вме­сте с мос­ков­ски­ми слу­жи­лы­ми людь­ми участ­во­вал князь Иван Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич, Пузы­на), брат смо­лен­ско­го околь­ни­че­го Оле­х­ны Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ны. До кон­ца 1486 г. Иван Гла­зы­на вме­сте с сыно­вья­ми стре­мил­ся бежать в Моск­ву, но уда­лось это сде­лать ему одно­му — сыно­вей по доро­ге пере­ня­ли {LM. Кн. 6. № 147. Р. 125.}. Дата бег­ства И.В. Гла­зы­ны в Моск­ву опре­де­ля­ет­ся по вре­ме­ни намест­ни­че­ства в Смо­лен­ске Мико­лая Мико­ла­е­ви­ча Ради­ви­ло­ви­ча, при кото­ром это про­изо­шло — с 1482 по конец 1486 г. (LM. Кн. 4. № 72-74. Р. 114-115; № 77. Р. 116; № 92-94. Р. 121-122; № 97. Р. 124; № 100. Р. 125; Urządnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4. № 40. S. 50). 23 янва­ря 1487 г. Мико­лай Ради­ви­ло­вич упо­ми­нал­ся как быв­ший смо­лен­ский намест­ник. Эту долж­ность зани­мал уже Иван Ильи­нич (LM. Кн. 4. № 100. Р. 125).

3/1. КН. ОЛЕХ­НО ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НИЧ (1486,1500),

сма­лен­скі аколь­нічы (ад 1486), у 1494—1500 намесь­нік Лучына.

7 авгу­ста 1488 г., соглас­но лако­нич­ной запи­си в реест­ре «отправ» коро­ля Кази­ми­ра, были даны «Ива­ну Сви­ри­до­но­ву кадь меду з дмит­ро­въское дани въ Гла­зы­ны, а жере­бя в Миха­и­ла, коню­шо­го, а 8 локотъ сук­на махал­ско­го з мыта въ Смоленъску»259. Иван Сви­ри­до­нов (Сви­ри­дов) – это смо­лен­ский коню­ший, извест­ный в 1488–1499 гг. 7. Сле­до­ва­тель­но, один из уряд­ни­ков (долж­ност­ных лиц) вели­ко­кня­же­ской адми­ни­стра­ции полу­чил по гос­по­дар­ской воле, оче­вид­но, одно­ра­зо­во, в каче­стве воз­на­граж­де­ния часть дохо­да (кадь меда) с Дмит­ров­ца и его воло­сти от Гла­зы­ни, жереб­ца («жере­бя») от Миха­и­ла и 8 лок­тей сук­на со смо­лен­ских тамо­жен­ных сбо­ров. Миха­и­ла мож­но отож­де­ствить с коню­шим двор­ным и вилен­ским Михай­лом Гре­го­ро­ви­чем, упо­ми­на­е­мым в 1481–1488 гг. 8. Лег­ко пред­по­ло­жить, что гос­по­дар­ской данью с Дмит­ров­ца рас­по­ря­жал­ся извест­ный по актам Мет­ри­ки ВКЛ смо­лен­ский околь­ни­чий Олех­но Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич). Таким обра­зом, с 7 авгу­ста 1488 г. часть соби­ра­е­мой им дани была пожа­ло­ва­на по гос­по­дар­ско­му рас­по­ря­же­нию смо­лен­ско­му коню­ше­му Ива­ну Сви­ри­до­но­ву (Сви­ри­до­ву).

С 1495 по 1499 г. являл­ся намест­ни­ком в Лучине Город­ке 9. У 1492 атры­маў сяло Мама­еўс­кае, у 1496 вёскі Кожу­ха­ва, Вэхры, Раз­ра­бо­вічы, Ням­лё­на­ва, Нас­ко­ва на Сма­лен­шчыне, у 1498 Шчар­бі­ны, Каз­лоў, Чул­каў, у 1499 — Давыд­каў, Ска­ва­род­на, у 1500 — двор Опса ў Браслаўскім павеце.

Крыж зроб­ле­ны па зага­ду сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Аляк­сандра (Але­х­ны) Васілеві­ча Гла­зы­ны (Гла­зы­ні­ча), намес­ніка Лучы­на (у даку­мен­тах упа­мі­на­ец­ца ў 1486—1500). Як выні­кае з над­пі­су, крыж быў зроб­ле­ны ў 7003 (1495—1496) для царк­вы свя­то­га Геор­гія ў Лаз­ко­ві­чах. Нап­эў­на, гэта была вот­чы­на кня­зя на Сма­лен­шчыне. Пас­ля захо­пу сма­лен­скіх зямель Мас­квой князь застаў­ся ў ВКЛ, забраў­шы з сабою крыж. А.В.Глазына быў жана­ты з невя­до­май па імя дач­кой гас­па­дар­ска­га піса­ра Сямё­на Сапе­гі, з якой меў адзі­ную дач­ку Фядо­ру. Пас­ля смер­ці баць­коў Фядо­ра была выдад­зе­на замуж сваім дзяд­зь­кам Іва­нам Сапе­гаю, гас­па­дар­скім сакра­та­ром, за мар­шал­ка гас­па­дар­ска­га Аляк­сандра Сол­та­наві­ча. Такім чынам крыж тра­піў у род Сол­та­наў, ула­даль­нікаў Жыро­ві­чаў, і з цягам часу апы­нуў­ся ў Жыро­віц­кім мана­сты­ры. У 1732 жыро­віц­кі архі­манд­рыт Беняд­зікт Тру­левіч уклаў у Лаз­ко­віц­кі крыж част­ку свя­то­га жыватвор­на­га кры­жа, выве­зе­на­га з Рыму ў 1726, пра што на кры­жы быў зроб­ле­ны над­піс. З 19 ст. крыж зна­ход­зіў­ся ў Міка­ла­еўскім сабо­ры ў Віль­ні. У 1915, віда­ць, быў эва­ку­я­ва­ны ў Мас­к­ву. У 1926 пера­дад­зе­ны са схо­віш­ча Мас­коўска­га ювелір­на­га тава­ры­ства ў збо­ры Крам­ля. Цяпер захоў­ва­ец­ца ў музеі-запа­вед­ніку «Мас­коўскі Крэмль» (інвен­тар­ны № МР-4946).

Ж., N СЕМЕ­НОВ­НА САПЯЖАНКА

XXI генерація от Рюрика.

4/2. КНЯЗЬ ЮРИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1496)

Юрий со сво­ей мате­рью в 1496 г. тщет­но пытал­ся оспо­рить часть («дел­ни­цу») воло­сти Мсти­сла­вец, кото­рой вла­дел его отец вме­сте с бра­том. Доля Мсти­слав­ца после бег­ства кня­зя Ива­на в Моск­ву была пере­да­на сна­ча­ла Мико­лаю Мико­ла­е­ви­чу Ради­ви­ло­ви­чу («какъ дер­жалъ от оица нашо­го Смо­ленъ­скъ»), а потом Олех­ну Гла­зыне 10.

5/2. КН. ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛУ­ША­НОК ГЛА­ЗЫ­НЯ (?-1510)

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли 10. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи»). 11.

Ад вяліка­га кня­зя Аляк­сандра атры­маў маён­так Агін­ты ў Жыж­мар­скім павеце.

6/2. КН. ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ ГЛУ­ША­НОК ПУЗЫ­НЯ

Огинские
Печать кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Глу­шан­ка Пузы­ни 1499 г.

Родо­на­чаль­ник рода кня­зей Пузына.

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.]. Помер у 1515 р. Піс­ля пере­хо­ду Козельсь­ко­го князів­ства до Моск­ви зали­ши­вся у Литві і отри­мав володін­ня у Мак­си­мовсь­ко­му повіті на Смо­лен­щині. Від ньо­го пішли князі Пузини.

Печат­ка 1499 г.: В полі печат­ки знак у вигляді у вигляді двох літер П з заокруг­ле­ни­ми доліш­ні­ми кін­ця­ми, з’єднаних стов­пом і розта­шо­ва­них одна в одній, під хре­сти­ком з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням зго­ри. Напис по колу: + ПЄЧАТЬ КНѦЗѦ ИВА­НА ИВАНОВ
круг­ла, роз­мір 24 мм. (Дже­ре­ла: MNK, Rkps 892, Tom 2, st. 2. 12.9.1499.

Автор инфор­ма­ции: Олег Однороженко

)

7/2. КН. ЛЕЎ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

8/2. КНЯЗЬ МІХАЛ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») 11.

О нем име­ет­ся сле­ду­ю­щее изве­стие Карам­зи­на: «в 1500 году, в бит­ве при Вед­ро­ше был взят в плен князь Миха­ил Глу­ша­нок-Гла­зы­нич» 12.

9/2. КНЯЗЬ АНДР­ЭЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

10/3. КНЖ. ФЯДО­РА ОЛЕХ­НОВ­НА ГЛАЗЫНАВА

∞: АЛЯК­САН­ДАР САЛ­ТА­НО­ВІЧ, мар­ша­лак гаспадарскі.

XXІІ генерація от Рюрика.

11/5. КНЯЗЬ БОГ­ДАН ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ ГЛУ­ША­НОК ОГИН­СКИЙ (?-1542)

В 1510 г. король Сигиз­мунд I утвер­дил за ним име­ние его отца двор Вогин­ты. 1
у 1510 атры­маў у спад­чы­ну маён­так Агін­ты, у 1542 суд­зіў­ся з кня­зем Бароўскім за дом у Вільні;
В 1510 году после смер­ти кня­зя Дмит­рия вла­де­ние Огин­та­ми полу­ча­ет его сын Бог­дан. В 1555 году вдо­ва кня­зя Бог­да­но­ва Богу­шил­ла, делая таста­мант, назы­ва­ет сво­их сыно­вей Матея и Федо­ра Бог­да­но­вых, так­же и умер­ше­го мужа «кня­зя­ми Огин­ски­ми из Козель­ска». Так с ХVI века род Глу­шо­нок исче­за­ет и до наших дней исполь­зу­ет­ся назва­ние рода – Огинских.

Ж., БАГУ­МІ­ЛА

XXІІІ генерація от Рюрика.

4/2. КНЯЗЬ МАТ­ВЕЙ БОГ­ДА­НО­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (1546, -1564)

тиун вилен­ский, лов­чий Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. В 1556 г. под­пи­сал­ся кня­зем Огин­ским в каче­стве сви­де­те­ля. засна­валь­нік стар­эй­шай галі­ны, прад­стаўнікі якой ужы­валі граф­скі й княс­кі тытул; цівун вілен­скі, лоўчы літоўскі, у Стар­ший син кня­зя Бог­да­на Огінсь­ко­го, та Богу­мі­ли з неві­до­мо­го роду. Про дату народ­жен­ня нічо­го неві­до­мо. Втім, на час смер­ті бать­ка, що ста­ла­ся між 1549 та 1555 рока­ми був пов­но­літ­нім. Близь­ко 1555 року помер­ла його мати. Матвій розді­лив спад­щи­ну з молод­шим бра­том Федо­ром, став­ши з 1556 року йме­ну­ва­ти­ся кня­зем Огінсь­ким. Напевне пере­бу­вав у почті коро­ля і вели­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да II Авгу­ста, оскіль­ки кори­сту­вав­ся його довірою. У 1559 році отри­мав від остан­ньо­го дору­чен­ня щодо про­ве­ден­ня ревізії татарсь­ких маєт­но­стей у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му, що й було здійс­не­но (дея­кі дослід­ни­ки помил­ко­во від­но­сять ревізію до діяль­но­сті його бать­ка Бог­да­на Огінсь­ко­го). Помер у 1569 році.

Кате­ри­на Юрлів­на, була від­да­на заміж за кня­зя Матвія Бог­да­но­ви­ча Огінсь­ко­го, май­бут­ньо­го справ­цю Ковенсь­ко­го ста­ро­ства (зг. 1557 1558) та віленсь­ко­го тиву­на (зг. 1560). 13 У 1546 р. разом з чоло­віком та сест­рою Бар­ба­рою вона пози­ває матір Ган­ну Під­суд­ковсь­ку, що при­влас­ни­ла все май­но їх бать­ка, за невиді­лен­ня їм належ­но­го поса­гу. 14 Матвій Огінсь­кий помер у 1564 р., а його вдо­ва невдо­взі вдру­ге вихо­дить за гос­по­дарсь­ко­го лов­чо­го (15671574), з 1572 р. смо­ленсь­ко­го воє­во­ду Гри­горія Богдановича
Воло­ви­ча [† 1577], рід­но­го бра­та май­бут­ньо­го литовсь­ко­го канц­ле­ра Оста­фія Воло­ви­ча. Кате­ри­на Юрлів­на пере­жи­ла й дру­го­го сво­го чоло­віка; остан­ня згад­ка про неї датуєть­ся 1595 р.. 15 У шлю­бі з Матвієм Огінсь­ким вона наро­ди­ла двох синів та чоти­рьох дочок. 16

~ КАТЕ­РИ­НА ИВА­НОВ­НА ЮРЛО­ВА (1546,1595), дочь Ива­на Тимо­фе­е­ви­ча Юрло­ва и Ган­ны Мар­ти­нов­ны Хребтович.

Вона пере­жи­ла сво­го пер­шо­го чоло­віка і вий­ш­ла заміж за Мар­ти­на Под­суд­ков­ско­го 17, остан­ня згад­ка про неї датуєть­ся 1595 р.. 18

5/3. КНЯЗЬ ФЁДОР БОГ­ДА­НО­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (?-1575)

В 1547 г. полу­чил от коро­ля Сигиз­мун­да-Авгу­ста уни­вер­сал, начи­на­ю­щий­ся так: «Тобе вель­мож­но­му кня­зю Федо­ру з Козель­ска Окгин­ско­му мар­шал­ку Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, каш­те­ля­ну Вилен­ско­му, дер­жав­цы Моги­лев­ско­му, ста­ро­сте Гаинскому».
засна­валь­нік малод­шай, браслаўс­кай галі­ны, прад­стаўнікі якой стра­цілі княс­кі тытул; мар­ша­лак вялікі літоўскі, каш­та­лян вілен­скі, дзяр­жаў­ца магілёўскі, ста­ро­ста гаінскі.

∞: СРЕ­ЗОВ­СКАЯ

N БОГ­ДА­НОВ­НА ОГИНСКАЯ

∞: РУДО­МИН

XXIV генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

7 КНЯЗЬ БОГ­ДАН МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (1577, -1625)

Дзяр­жаў­ны i гра­мад­скі дзе­яч Вяліка­га княст­ва Літоўска­га, асвет­нік. Паход­зіў з ста­ра­даў­ня­га маг­нац­ка­га роду. 3 1580 пад­ка­мо­ры трок­скі, ста­роста Вілен­ска­га пра­васлаў­на­га брацтва, удзель­нік мір­ных пера­га­во­раў у Мас­кве ў 1587 i 1612. Пас­ля заба­ро­ны дзей­на­сці брац­кай бела­рус­кай Свя­та­ду­хаўс­кай дру­кар­ні ў Віль­ні ён засна­ваў у 1610 дру­кар­ню Вілен­ска­га пра­васлаў­на­га брацтва ў сваім ула­дан­ні — мяст. Еўі (цяпер г. Вевіс у Літве). Гэта дру­кар­ня праіс­на­ва­ла да сяр­эд­зі­ны 17 ст. i выпус­ці­ла болып за 25 выдан­няў, у т.л. «Новы запа­вет з Псал­ты­ром» (1611), «Дыёп­т­ру» (1612), «Бук­вар сла­вянскай мовы» (1618), «Гра­ма­ты­ку» М.Сматрыцкага (1619) i інш. Кіры­ліч­ныя кні­гі Еўін­с­кай дру­кар­ні вызна­чалі­ся высо­кі­мі мастац­ка­палі­гра­фіч­ны­мі якас­ця­мі. Кні­га­вы­даў­цы пра­даў­жалі i разві­валі тра­ды­цыі Ф.Скарыны (прад­мо­вы, пас­ляс­лоўі, камен­та­рыі i да т.п. рабілі­ся на белару­скай мове). Як i выдан­ні Ска­ры­ны, кні­гі Еўін­с­кай дру­кар­ні прызна­чалі­ся для шыро­кіх колаў насель­ніцтва i выка­ры­стоў­валі­ся бела­рус­кі­мі i ўкраін­скі­мі брацтва­мі ў наву­чаль­на­а­свет­ніц­кай i цар­коў­нар­э­лі­гій­най дзей­насць У прад­мо­вах выдаў­цы пад­кр­эс­лі­валі пат­ры­я­тыч­ныя маты­вы сва­ёй дзей­на­сці, намер рас­паў­сюдж­ва­ць кні­гі на ўсе «рус­кія» краі­ны, сад­зей­ні­ча­ць развіц­цю «наро­да рус­ка­га». Выдан­ні разы­ход­зілі­ся на Бела­русі, Украіне, част­ко­ва вывозілі­ся ў Расію. Апра­ча кіры­ліч­ных кніг дру­кар­ня выпус­ка­ла ў 1й пало­ве 17 ст. поль­скія выдан­ні, якія адыг­ры­валі пэў­ную ролю ў гра­мад­ска­палітыч­ным i духоў­ным жыц­ці Рэчы Паспалітай.

В 1581 г. отли­чил­ся в сра­же­нии под Вели­ки­ми Лука­ми, в 1577 г. под Гдань­ском. В 1587 г. был послом в Моск­ву от коро­ля Сте­фа­на Бато­рия. С 1580 г. был под­ко­мо­ри­ем трок­ским. С 1586 г.— дер­жав­ца Дор­су­ниш­ский, осно­ва­тель мона­сты­ря, шко­лы и типо­гра­фии под Виль­но, кти­тор церк­ви св. Духа в Виль­но и ста­ро­ста Пра­во­слав­но­го брат­ства. Участ­во­вал в подав­ле­нии казац­ко­го вос­ста­ния под руко­вод­ством Нали­вай­ко. Депу­тат сей­мов 1609, 1611 и 1613 гг. 4
Лёз­на ўзнік­ла на зем­лях Мікулін­с­кай волас­ці, якая ў кан­цы 15 ста­годдзя была пад кіра­ван­нем слу­жы­ла­га кня­зя Іва­на Асавіц­ка­га і разам са Сма­ленскам у 1514 г. была зава­ява­на Рус­кай дзяржавай.

Огинские
Bohdano Oginskio (1552 -1625) antkapinis bareljefas Kruonio bažnyčioje (buvusioje cerkvėje). XVII a. pirmasis ketvirtis, renesansas. 1931 m. Fot. Adolfas Valeška. Nacionalinis M. K. Čiurlionio dailės muziejus (LIMIS)

У 1526 г. гэтыя зем­лі зноў перай­шлі да Вяліка­га княст­ва Літоўска­га і былі пада­ра­ва­ны сыну кня­зя Асавіц­ка­га Міхай­лу Іва­наві­чу. Пас­ля яго смер­ці ў 1550 г. Мікулі­на перай­шло да яго жон­кі Агра­фе­ны Андр­эеў­ны з роду кня­зёў Луком­скіх. У 1555 г. гэта паграніч­ная волас­ць была пада­ра­ва­на кара­лём Жыгі­мон­там пану Рыго­ру Вало­ві­чу, ста­ро­сту Мерац­ка­му, а з 1573 г. ваяво­ду Сма­ленска­му. Дач­ка яго Раі­на (Рэгі­на) Вало­віч вый­ш­ла замуж за Баг­да­на Мацве­еві­ча Агін­ска­га і ўнес­ла Мікулі­на ў род кня­зёў Агін­скіх як пасаг.У 1611 год­зе ў сваім маёнт­ку Евье, у трыц­ца­ці кілям­эт­рах ад Віль­ні, уплы­во­вы брат­чык князь Баг­дан Агін­скі аддаў сьвя­та­ду­хаўскім айцам мес­ца для дру­кар­ні. Менавіта з гэтай дру­кар­ні вый­шаў у сьвет «Новы Запа­вет», на тытуль­ным лісь­це яко­га паве­дам­ля­ла­ся, што выдад­зе­ны ён «»пра­цай мана­хаў агуль­на­га жыцьця».
был пол­ков­ни­ком вой­ска в В.К.Л., участ­во­вал в Ливан­ской войне (1558 – 1582гг.), во взя­тии Полоц­ка (1579г.) и поль­ско-швед­ской войне (1601 – 1602 гг.). Бог­дан Мат­ве­е­вич Огин­ский – рев­ни­тель пра­во­сла­вия и стро­и­тель мона­сты­рей, ста­ро­ста пра­во­слав­но­го Вилен­ско­го брат­ства, в 1587г. был послан Сте­фа­ном Бато­ри­ем в Моск­ву для пере­го­во­ров, в 1612 году тоже при­ни­мал уча­стие в пере­го­во­рах о мире. Вла­де­лец поме­стьев Огин­ты, Кро­ны (здесь постро­ен замок и костел для униятов).

Был женат с Раи­ной Вало­вич, имел и сыно­вей (Яна, Дмит­рия и Саму­э­ля) и трех доче­рей. Ян и Алек­сандр вме­сте с отцом Бог­да­ном были осно­ва­те­ля­ми мона­сты­ря Пет­ра и Пав­ла в Мен­ску. Бог­дан Огин­ский и его жена были похо­ро­не­ны в пра­во­слав­ном мона­сты­ре в Кро­нах (Лит­ва).
Если гово­рить о роде Огин­ских, то этот пра­во­слав­ный литов­ский род пре­вра­тил­ся в маг­нат­ский имен­но в пер­вой поло­вине XVII в. — во вре­ме­на, когда борь­ба пра­во­слав­ных с уни­ей дости­га­ла осо­бой остро­ты. У исто­ков родо­во­го могу­ще­ства сто­ял Бог­дан Мат­ве­е­вич Огин­ский, под­ко­мо­жий троц­кий, рев­ност­ный сто­рон­ник пра­во­сла­вия. По мне­нию цер­ков­но­го исто­ри­ка мит­ро­по­ли­та Мака­рия (Бул­га­ко­ва), он «после неза­бвен­но­го К.К. Острож­ско­го едва ли не более всех рус­ских дво­рян в Лит­ве потру­дил­ся для пра­во­сла­вия». Ижди­ве­ни­ем кня­зя Бог­да­на в его родо­вом име­нии — Евье в нача­ле XVII в. была постро­е­на Успен­ская цер­ковь, при кото­рой осно­ван пра­во­слав­ный мона­стырь. Б.М. Огин­ский, будучи одним из покро­ви­те­лей, чле­ном и даже неко­то­рое вре­мя ста­ро­стой Вилен­ско­го пра­во­слав­но­го брат­ства, вся­че­ски под­дер­жи­вал его в борь­бе с уни­а­та­ми. В 1610 г., после закры­тия по рас­по­ря­же­нию коро­ля брат­ской типо­гра­фии, он раз­ре­шил пере­ве­сти ее в Евье. Уже через год она воз­об­но­ви­ла рабо­ту, изда­вая на день­ги кня­зя бого­слу­жеб­ные кни­ги. В 1616 г. Б.М. Огин­ский при­об­рел для брат­ства два дома в Вильне вбли­зи новой брат­ской церк­ви Св. Духа. Бла­го­да­ря ему же при брат­стве был осно­ван кол­ле­ги­ум. В 1619 г. князь даро­вал Успен­ско­му мона­сты­рю в Евье и его окрест­но­стях новые вла­де­ния: двор, два села, шесть озер и дру­гие уго­дья, одно­вре­мен­но под­чи­нив его брат­ской церк­ви Св. Духа в Вильне, при усло­вии, что брат­ство будет неиз­мен­но пре­бы­вать в «послу­ша­нии» у кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха и сохра­нять вер­ность пра­во­сла­вию. В про­тив­ном слу­чае Б.М. Огин­ский и его потом­ки име­ли пра­во Евьев­ский мона­стырь «на себе взя­ти и дер­жа­ти» (1).

У маёнт­ку Бак­шты ў пер­шай чвэр­ці XVII ста­годдзя засталі­ся два ўлас­ніка: сын памёр­ша­га ў 1604 г. Андр­эя Янаві­ча Заві­шы Кры­штаф, які скан­цан­тра­ваў у сваіх руках заві­шан­скую част­ку волас­ці, і князь Баг­дан Мацве­явіч Агін­скі, які ней­кім чынам набыў тую част­ку, што папяр­эдне нале­жа­ла Шэме­там. Пас­ля яго смер­ці ў 1625 г. засталі­ся сыны Аляк­сандр, Ян і Самуэль.

Жена: РАИ­НА (ИРИ­НА, РЕГИ­НА) ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА З ВОЛО­ВИ­ЧІВ, відо­ма від 1582 р., помер­ла после 1637 (по дру­гим све­де­ни­ям в 1646) г. 19 Дочь Гри­го­рия Бог­да­но­ви­ча Воло­ви­ча, дво­ю­род­ная сест­ра (кузи­на) Реги­ны Аста­фьев­ны Воло­вич. Подруж­жя мало 12 дітей.

Дети: 1) сын Алек­сандр Огинь­ский, 2) сын Ян Алек­сан­до Огинь­ский, 3) сын Саму­ил (Самю­эль) Лев Огинь­ский, 4) сын Дмит­рий Огинь­ский, 5) дочь Анна Огинь­ская, 6) дочь Бар­ба­ра Огинь­ская, 7) дочь Доро­та Огинь­ская, дочь Апо­ло­ния Огиньская.

8 КНЯЗЬ ЯН (?), 

столь­ник Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.

АННА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА

Муж: 1) АВРА­АМ ИВА­НО­ВИЧ КУН­ЦЕ­ВИЧ, дво­ря­нин коро­лев­ский, сбор­щик ковен­ский 1564 г.
Муж: 2) 1566, ВОЙ­ЦЕХ ДЕВАЛЬТОВСКИЙ.

АНА­СТА­СИЯ МАТВЕЕВНА

~ Нер­куш­ка

ЕКА­ТЕ­РИ­НА МАТВЕЕВНА

~ Меш­ков

ВАР­ВА­РА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА (1590?)

4Д:Матв.Богд

~N ХОЙ­НАЦ­КИЙ

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

5.3. КНЯЗЬ БОГ­ДАН ФЕДО­РО­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (ум. до 1607г.)

В 1593—1601 гг. был под­сто­ли­ем трок­ским, кти­то­ром церк­ви св. Духа в Виль­но и ста­ро­стой Пра­во­слав­но­го братства.

~ ЯКУ­ШЕВ­СКАЯ:

6 КНЯЗЬ ГРИ­ГО­РИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ОГИНСКИЙ

ГАЛЬШ­КА ФЕДОРОВНА

~ УЛЬЯ­СТОВ­СКИЙ

XXV генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

12/7. КНЯЗЬ РОМАН ОГИН­СКИЙ (?) 7 

13/7. КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ ОГИНСКИЙ 

14/7. КНЯЗЬ ЯН ФЕЛИКС ОГИН­СКИЙ ?-ок.1640.

С 1620 г. ста­ро­ста кор­мя­лов­ский. Мате­ри­а­лы о коро­лев­ском аренд­ном им. Кор­мя­ло­во с вол. Сасы Ковен­ско­го пов.: запись о поль­зо­ва­нии ими, выдан­ная Бог­да­ном Огин­ским и его женой, урожд. Воло-вич, сыну Яну Огин­ско­му и его жене Ека­те­рине, урожд. кнж. Жылин­ской; реест­ры денеж­но­го при­хо­да Сас­кой вол. (Име­ют­ся печа­ти). 1620 г., пол., д. 58.староста церк­ви св. Духа в Виль­но. С 1633 г. — каш­те­лян метиславский.

Разам з баць­кам і бра­там фун­да­ваў пра­васлаў­ны мана­стыр сьвя­тых Пят­ра й Паў­ла ў Мен­ску, у 1612 пад­пі­саў зва­рот супра­ць уніяцтва; фун­да­ваў Бога­яў­лен­скі мана­стыр у Магілё­ве; ста­ро­ста кар­мя­лаўскі (ад 1620), ста­ро­ста царк­вы сьвя­то­га Духа ў Віль­ні, каш­та­лян амсь­ціслаўскі (ад 1633) Мсти­слав­ский каш­те­лян Иван Огин­ский уже в 1610-х гг. актив­но вклю­чил­ся в борь­бу пра­во­слав­ных про­тив унии, был ста­ро­стой Вилен­ско­го брат­ства, опе­ку­ном пра­во­слав­но­го жен­ско­го мона­сты­ря в Мин­ске, и осо­бен­но — Моги­лев­ско­го бого­яв­лен­ско­го мона­сты­ря и Моги­лев­ско­го брат­ства, явля­ясь и одним из его осно­ва­те­лей (2).

Ogiński Jan h. własnego (ok. 1582–1640), kasztelan mścisławski. Był najstarszym z synów Bogdana, podkomorzego trockiego (zob.), i Rainy (Reginy) Wołłowiczówny, wojewodzianki smoleńskiej, bratem Aleksandra (zob.). Od wczesnej młodości związany był z Radziwiłłami birżańskimi. Wychowywał się na dworze Krzysztofa Mikołaja Radziwiłła, woj. wileńskiego i hetmana w. litewskiego. Został następnie dworzaninem jego syna Janusza Radziwiłła (przyszłego podczaszego litewskiego, potem kasztelana wileńskiego), któremu towarzyszył w l. 1595–7 w podróży na studia zagraniczne. Wpisał się do metryki uniwersytetu w Strasburgu na początku 1596 r., a następnie od października t.r. studiował w Bazylei. W orszaku Radziwiłła w kwietniu i maju 1596 podróżował po Palatynacie i Nadrenii, gdzie zwiedził Heidelberg, Frankfurt, Moguncję, Koblencję, Kolonię, Wormację, Spirę i Baden. Po opuszczeniu w lutym 1597 Bazylei przez Genewę, Lyon, Vienne i Orlean przybył w początku kwietnia t.r. do Paryża. Miesiące letnie 1597 r. spędził – towarzysząc swemu pryncypałowi – w obozie francuskim pod zajętym przez Hiszpanów Amiens. Następnie trasą przez Paryż, Bazyleę, Konstancję, Ulm, Augsburg, Monachium, Ingolstadt, Ratyzbonę, Pragę, Wrocław, Kraków i Lublin powrócił w grudniu 1597 na Litwę. Dn. 28 I 1605 ojciec cedował mu wsi Rzeczany i Ejtyczany w dzierżawie żośleńskiej na Żmudzi. Również w t.r. otrzymał O. dożywotnio dobra Kłopotowszczyzna (w pow. mozyrskim).

Mimo silnych powiązań z Januszem Radziwiłłem brak potwierdzenia, aby O. brał udział w rokoszu sandomierskim. Był deputatem na Trybunał Lit. w r. 1609, gdzie przewodniczył sądom koła duchownego. W l. 1611–20 był namiestnikiem borysowskim z ramienia Janusza Radziwiłła. Ok. r. 1612 został dworzaninem królewskim. W tym okresie, jako prawosławny, zaangażował się w działalność zmierzającą do utrzymania «prawdziwej wiary greckiej», stając niejednokrotnie w obronie swojego wyznania. Był członkiem bractwa przy cerkwi Św. Ducha w Wilnie, w r. 1612 podpisał, obok ojca Bogdana i brata Aleksandra, akt fundacji przez szlachtę prawosławną W. Ks. Lit. monasteru Piotra i Pawła w Mińsku. Posłował z pow. kowieńskiego na sejm zwycz. 1613 r., na którym został wybrany na komisarza do ordynacji woj. smoleńskiego. Na sejmie tym reprezentował jednocześnie interesy swojego wyznania, gdyż złożył w grodzie liwskim protestację przeciwko niezatwierdzeniu konstytucji «o religii greckiej». Nadal pozostał zaufanym sługą Janusza Radziwiłła, w którego imieniu pełnił funkcje reprezentacyjne, a także zaciągał szlachtę na służbę. W r. 1617 był deputatem na Trybunał Lit. Z powodu choroby marszałka Trybunału Mikołaja Kiszki, woj. derpskiego, O. zastępował go podczas sesji w Wilnie, a następnie i w Mińsku. Z cesji ojca w r. 1620 otrzymał starostwo kormiałowskie (w pow. kowieńskim). Po śmierci (w grudniu 1620) Janusza Radziwiłła związał się z jego bratem Krzysztofem, hetmanem polnym litewskim. W latach dwudziestych XVII w. niejednokrotnie organizował na sejmiku kowieńskim wybory deputatów i posłów sprzyjających interesom Radziwiłłów birżańskich. Był deputatem na Trybunał Lit. w r. 1621, gdzie wybrano go na marszałka. T.r. przysłał poczet 20 koni do obozu w Inflantach na wojnę przeciwko Szwedom. Na początku 1629 r. prowadził starania o podkomorstwo kowieńskie, prosząc Krzysztofa Radziwiłła o wstawienie się u kanclerza. Urzędu nie otrzymał, gdyż Zygmunt III uważał go zawsze za gorliwego «sługę Radziwiłłowskiego». W l. 1629–30, wraz z Wawrzyńcem Drewińskim, cześnikiem wołyńskim, był starostą prawosławnego bractwa przy cerkwi Św. Ducha w Wilnie. W r. 1630 Drewiński w imieniu swoim i O-ego wniósł do grodu warszawskiego protestację przeciwko bezprawnemu posiadaniu przez unitów przywilejów służących bractwu. W r. 1631 ustąpił dzierżawę kormiałowską Malcherowi Skorulskiemu, sędziemu ziemskiemu kowieńskiemu. W zamian za to w r. n. otrzymał przywilej na wójtostwo saskie (w pow. kowieńskim). W r. 1632 był deputatem z pow. kowieńskiego na Trybunał Lit. W marcu 1633 został mianowany ciwunem trockim.

Dn. 27 V 1633 O. otrzymał kasztelanię mścisławską. Na czas wyprawy Władysława IV pod Smoleńsk został mianowany przez króla namiestnikiem i dowódcą załogi («praefectus») w Wilnie na miejsce nieobecnego Krzysztofa Radziwiłła, woj. wileńskiego i hetmana polnego litewskiego. Funkcję tę pełnił do sierpnia – września 1634, z zadaniem zapewnienia bezpieczeństwa w Wilnie oraz patrolowania linii Dźwiny. Nadal zajmował się sprawami Kościoła prawosławnego. Szczególnie opiekował się cerkwią i monasterem p. wezw. Objawienia Pańskiego w Mohylewie (należał do grona jego fundatorów), był współzałożycielem (1633) przy tej cerkwi bractwa, a w r. 1637 został jego starostą. Sprawował nadto opiekę (od r. 1619) nad monasterem żeńskim w Mińsku. W lutym 1636 Anna ze Staweckich Horodeńska oddała w opiekę O-emu i jego braciom Aleksandrowi i Samuelowi, jako «filarom wiary prawosławnej», monaster w Surdegach (w pow. wiłkomirskim). Jako senator prawie nie uczestniczył w życiu politycznym, do czego przyczyniły się częste choroby i podeszły wiek.

r. 1630 O. przeprowadził, wraz z braćmi Aleksandrem i Samuelem, w Trybunale Lit. dział wieczysty majętności zapisanych mu przez ojca. Wziął dziedziczne Kronie i Oginty (w pow. kowieńskim). W r. 1633 z zapisu matki otrzymał trzecią część Mikulina (w woj. witebskim) i 5 000 na Misiucianach i Jewiu (w woj. trockim). W r. 1623 kupił od Mikołaja Frąckiewicza Radzimińskiego, star. lidzkiego, połowę dóbr Rogów (w pow. wiłkomirskim); drugą połowę wniosła mu w posagu żona Katarzyna Żylińska, a nadto Tułów (w woj. witebskim) i jakieś dobra w Siewierszczyźnie. W l. 1629–36 trzymał w dzierżawie dobra Wiażyń (w woj. mińskim) – posiadłość małoletniego Bogusława Radziwiłła. Oprócz wymienionych królewszczyzn posiadał jeszcze wieś Pokojpie w starostwie kowieńskim. O. zmarł na początku 1640 r. (przed 27 II).

Był O. żonaty dwukrotnie: w r. 1605 z Heleną Unichowską, wdową po Ławrynie Łowejce. Po jej śmierci ożenił się powtórnie (przed r. 1623) z Katarzyną, kniaźną Żylińską, która na początku 1641 r. wyszła za mąż za Krzysztofa Kiszkę, woj. witebskiego (zob.). Z obu związków nie pozostawił potomstwa.

~ 1) 1605 z Heleną Unichowską, wdową po Ławrynie Łowejce.

~2) Кате­ри­на з Жилинсь­ких, дру­га дру­жи­на Іва­на Огінсь­ко­го (1-5). Піс­ля смер­ті Іва­на вий­ш­ла заміж за Кришто­фа Кіш­ку, помер­ла в 1646 р. [Вольф, 298]. Тут запи­са­на кня­ги­нею, як родич­ка Огінських.

б/д

Estreicher, XXIII; Drukarze dawnej Pol., Wr. 1959 s. 53; Dworzaczek, tabl. 179; Kojałowicz, Compendium; Niesiecki; Uruski; Żychliński, V, VII; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Charlampovič, K istorii zapadnorusskogo prosveščenija, Vil’. 1897 s. 47; Chodynicki K., Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska,W. 1934; Grużewski B., Kościół ewangelicko-reformowany w Kielmach, W. 1912; Kot, S., Le rayonnement de Strasbourg en Pologne à l’époque de l’humanisme, „Revue des Études Slaves” (Paris) T. 27: 1951 s. 198; Skolimowska M., Daniel Naborowski, „Reform. w Pol.” R. 7–8: 1936 s. 188 n.; Wisner H., Wojsko litewskie I połowy XVII w., Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1973 XIX z. 1 s. 123; Wolff J., Pacowie, Pet. 1885; Załęski, Jezuici, IV z. 4 s. 1563; Žukovič P., Sejmovaja bor’ba pravoslavnogo zapadnorusskogo dvorjanstwa s cerkovnoj uniej, Pet. 1903–4 I 10, 109, II 114; – Akty Juž. i Zap. Ross., IV 518 n.; Akty Vil. Archeogr. Kom., VIII, IX, XII, XXXIII; Arch. Jugo-Zap. Rossii č. I otd. VII 565, 569, 622 n.; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, II, V, VII; Epicedion albo żałosny rym o ześciu z świata tego … Dymitra Bohdanowicza Ogińskiego, Wil. 1610; Istoriko-juridičeskie materialy, Vil’. XIV 338 n., XXI 477, XXII 451, XXVI 438; Die Matrikel der Universität Basel, Hrsg. v. M. Sieber, H. Sutter, Basel 1956 II 441; Maskiewicz S., Maskiewicz B. K., Pamiętniki, Wyd. A. Sajkowski, Wr. 1961; Opis dokumentov Vil. Centr. Archiva drevnich aktovych knig, Vil’. 1912 IX 440, 444; Polacy w Bazylei w XVI wieku, Oprac. J. Kallenbach, Arch. do Dziej. Liter., Kr. 1890 VI 7; Radziwiłł, Memoriale, III; [Radziwiłł K.] Księcia Krzysztofa Radziwiłła sprawy wojenne i polityczne 1621–1632, Paryż 1859; Sobranije drevnich gramot i aktov gorodov: Vil’ny, Kovna, Trok, Vil. 1843 II 113 n., 126 n.; Speronowic J., Gratulatio perillustri et magnifico D. D. Theodato Ogiński, Cracoviae 1635; Tjažby litovskich krest’jan i žitelej mesteček s upraviteljami imienij, Wyd. K. Jablonskis, Vil. 1959 I 228; Trenograph albo żałosne opisanie żywota, testamentu y śmierci… Bohdana Marcina Ogińskiego, [Jewie] 1625; Vol. leg., III 196; Zbiór dawnych dyplomatów i aktów miast mińskiej guberni, prawosławnych monasterów, cerkwi i w różnych sprawach, Mińsk 1848 s. 111 n., 120 n., 123 n., 237 n.; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. IV t. 14 kop. 170 nr 14, kop. 172 nr 54, t. 18 kop. 213 nr 5, t. 23 kop. 306 nr 245, 246, 248, 249, kop. 309 nr 311, 320, kop. 310 nr 343, 349, kop. 311 nr 351, Dz. V nr 2105, 10704, 10706, 10740, 14383, Arch. Zamoyskich t. IX plik 109 nr 234, Sumariusz Metryki Litewskiej, t. VII k. 71 n., 259v., 266v., t. VIII k. 18v., 38v., 42, 195, 206v., t. XIV k. 2v.; B. Czart.: rkp. 1352 s. 229 (Kojałowicz W., Herbarz litewski z roku 1658).

Henryk Lulewicz

15 АЛЕК­САНДР БОГ­ДА­НО­ВИЧ ОГИН­СКИЙ 1590-1653

Огинские
Кн. Аляк­сан­дар Бог­да­но­вич. Панэ­гірык, 1667

князь, дзяр­жаў­ны дзе­яч, харун­жы надвор­ны (1636-1667), ваяво­да мен­скі (1645-1649), каш­та­лян трок­скі (1647-1667). Чацвер­ты з пяці сыноў пад­ка­мо­ра­га трок­ска­га, дзяр­жаў­цы дар­суніш­ска­га Баг­да­на Мацве­еві­ча Агін­ска­га, які набыў у Шэме­таў іх част­ку Бак­штаў (у т.л. і Смілавічы). Вучы­ў­ся ў Кра­ля­вец­кім уніер­сіт­эце. Удзель­ні­чаў у бітвах пад Кірх­голь­мам (1604 г.), Сма­ленскам (1611 г.), Хаці­нам (1621 г.). Пад­пі­саў у 1612 г. акт пра­васлаў­най шлях­ты аб фун­да­цыі ў Мен­ску мана­сты­ра апо­ста­лаў Пят­ра і Паў­ла. 13.1.1645 г. стаў пер­шым сена­та­рам Рэчы Пас­палітай. Кіеўскі мітра­паліт Пётр Магі­ла ў 1647 г. прызна­чыў Агін­ска­га адным з апе­ку­ноў Кіеўс­кай кале­гіі (у будучым Кіе­ва-Магі­лян­скай ака­д­эміі). Сваё ула­данне Смілавічы дзя­ліў з малод­шым бра­там Саму­элем-Львом, кара­леўскім рот­містрам. У шлю­бе меў сыноў: Баг­да­на, пад­ча­ша­га брац­лаўска­га, і Мар­цы­я­на-Аляк­сандра (1632-1690), ваяво­ду трок­ска­га, гра­фа на Дуб­роўне; дач­ку Аляк­сан­дру, жон­ку (з 1645 г.) Андр­эя Казі­мі­ра Заві­шы (1618-1678), піса­ра вялікак­няс­ка­га, ста­ро­сты мен­ска­га (1645-1647).

отли­чил­ся в бит­вах под Смо­лен­ском (1611) и Хоти­ном (1621). С 1626 г. хорун­жий трок­ский. с 1636 г. хорун­жий надвор­ный литов­ский, с 1645 г. вое­во­да мин­ский, с 1649 г. каш­те­лян трокский.
Алек­сандр Огин­ский актив­но высту­пал про­тив лише­ния пра­во­слав­ных веру­ю­щих хра­мов и мона­сты­рей в Лит­ве, доби­вал­ся вос­ста­нов­ле­ния прав Пра­во­слав­ной церк­ви в Речи Поспо­ли­той. Будучи чле­ном Вилен­ско­го брат­ства, А. Огин­ский защи­щал инте­ре­сы пра­во­слав­ных на сей­мах и в судеб­ных про­цес­сах, а в 1647 г. киев­ский мит­ро­по­лит Петр Моги­ла сде­лал его опе­ку­ном Киев­ской кол­ле­гии Имен­но Алек­сандр и Иван пер­вы­ми сре­ди чле­нов рода вошли в сенат Речи Поспо­ли­той, когда Алек­сандр стал троц­ким каш­те­ля­ном, а вто­рой — мсти­слав­ским каштеляном.
Во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­сла­вие в Речи Поспо­ли­той лиша­ет­ся той мощ­ной под­держ­ки пра­во­слав­ных маг­на­тов, кото­рой оно поль­зо­ва­лось ранее. Князь Алек­сандр Огин­ский был послед­ним пра­во­слав­ным сена­то­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.
У маёнт­ку Бак­шты ў пер­шай чвэр­ці XVII ста­годдзя засталі­ся два ўлас­ніка: сын памёр­ша­га ў 1604 г. Андр­эя Янаві­ча Заві­шы Кры­штаф, які скан­цан­тра­ваў у сваіх руках заві­шан­скую част­ку волас­ці, і князь Баг­дан Мацве­явіч Агін­скі, які ней­кім чынам набыў тую част­ку, што папяр­эдне нале­жа­ла Шэме­там. Пас­ля яго смер­ці ў 1625 г. засталі­ся сыны Аляк­сандр, Ян і Самуэль.Суўладальнікі Бак­шт парад­нілі­ся паміж сабой: кня­зёў­на Аляк­сандра, дач­ка Аляк­сандра Агін­ска­га, каля 1645 г. вый­ш­ла за сына Кры­шта­фа Заві­шы Андр­эя Казі­мі­ра. Пас­ля смер­ці Аляк­сандра Агін­ска­га ў 1667 г. яго долю Бак­шт уна­сле­да­ваў яго сын Мар­цы­ян (1632 — 1690).

rotmistrz usarski, pułkownik JKM, poseł sejmowy, wojewoda miński, potem kasztelan trocki. Był trzecim synem Bogdana, podkomorzego trockiego (zob.), i Rainy (Reginy) Wołłowiczówny, wojewodzianki smoleńskiej, bratem Jana (zob.). Edukację rozpoczął prawdopodobnie w szkole ruskiej przy Bractwie Św. Trójcy w Wilnie. Następnie 28 VI 1600, wraz ze starszym bratem Dymitrem, immatrykulował się na uniwersytecie w Królewcu. Musiał przerwać naukę, by wziąć udział w wojnie ze Szwedami. Panegiryści wspominają, że walczył w bitwie pod Kircholmem. Od r. 1606 kontynuował studia. Wraz z młodszym bratem Samuelem i preceptorem Eustratiusem Ziałowskim immatrykulował się 23 III t.r. w Altdorfie, a 23 X w Ingolstacie. Studiował tam do sierpnia 1610, podróżując przy okazji po Niemczech. Po ukończeniu studiów poświęcił się karierze wojskowej. Brał udział w oblężeniu Smoleńska w r. 1611, gdzie został mianowany rotmistrzem. Już jako dworzanin i rotmistrz JKM był obecny w czerwcu 1615 na konwokacji w Wilnie, dopominając się zapłaty dla swojej chorągwi. Był członkiem bractwa prawosławnego przy cerkwi Św. Ducha w Wilnie, w r. 1612 podpisał akt fundacji przez szlachtę prawosławną W. Ks. Lit. monasteru Apostołów Piotra i Pawła w Mińsku. W r. 1619, gdy był deputatem z woj. trockiego na Trybunał Lit., wniósł do ksiąg trybunalskich protestację przeciw poczynaniom woj. mińskiego Piotra Tyszkiewicza, zmierzającym do odebrania prawosławnym tegoż monasteru. Rotmistrz usarski w r. 1621 pod Chocimiem, wyróżnił się podczas oblężenia, pokonując w harcu znacznego dostojnika tureckiego. Był posłem z woj. trockiego na sejm 1623 r., na którym wyznaczono go na komisarza do ustalenia cen na towary. T.r. król wyraził zgodę na ustąpienie mu przez ojca dzierżawy dorsuniskiej (w pow. kowieńskim). Od lat dwudziestych XVII w. był O. jednym z głównych zwolenników Radziwiłłów birżańskich na sejmiku trockim. Posłował na sejm zwycz. 1626 r., na którym wybrano go na deputata na Trybunał Skarbowy Lit. Jednocześnie w styczniu t.r. otrzymał urząd chorążego trockiego. W l. 1627–9 brał udział, jako rotmistrz chorągwi usarskiej, w wojnie ze Szwedami w Inflantach. Krytycznie nastawiony do polityki Zygmunta III wobec Szwecji, a także do dowództwa sapieżyńskiego, odgrywał w wojsku inflanckim poważną rolę jako doświadczony żołnierz. Uzyskał wówczas tytuł «pułkownika JKM». Istniały projekty, aby oddać mu dowództwo nad wojskiem po odjeździe hetmana w. litewskiego Lwa Sapiehy. W r. 1631 poświadczył zapis Krzysztofa Radziwiłła, hetmana polnego litewskiego, na zbory kalwińskie w Kiejdanach, Birżach i Bojnarowie.

O. był bardzo aktywny w okresie bezkrólewia po śmierci Zygmunta III. Zażarcie walczył na sejmiku przedkonwokacyjnym i przedelekcyjnym w Trokach o wpisanie do instrukcji poselskiej postulatów Krzysztofa Radziwiłła, a także punktów o «uspokojeniu dyzunitów i dysydentów». Posłował z woj. trockiego na sejm konwokacyjny 1632 r., brał aktywny udział w obradach sejmu elekcyjnego; jako elektor Władysława IV z woj. trockiego podpisał pakta konwenta nowego króla. Był posłem na sejm koronacyjny 1633 r. Na początku tego sejmu 5 II mianowany został chorążym nadwornym W. Ks. Lit. Dn. 1 III t.r. otrzymał przywilej na dzierżawę rohaczewską (w pow. rzeczyckim); 3 VI woj. wileński Lew Sapieha scedował mu wsie: Nadziuny, Szandzieniki i Mezulany (w woj. wileńskim); tegoż dnia O. uzyskał zgodę na cesję żonie wsi Zabłocie, Jucze, Kosierzów, Nowiszcze i Kołoska, należących do starostwa rohaczewskiego. W czerwcu t.r. O. powrócił na chorąstwo trockie, gdyż jego poprzednik na chorąstwie nadwornym litewskim Piotr Pac nie ustępował z tego urzędu. Dn. 29 VI otrzymał O. przywilej na puszczenie w trzyletnią arendę dzierżawy dorsuniskiej, a jesienią t.r. dostał dobra Zarubinki (w woj. smoleńskim) i prawie jednocześnie konsens na produkcję leśną w tych dobrach.

Tak liczne nadania charakteryzują zmianę polityki nowego króla wobec prawosławnej rodziny Ogińskich pomijanych dotychczas przez Zygmunta III w rozdawnictwie; związane również były z wystawieniem przez O-ego chorągwi usarskiej na wojnę z Moskwą w l. 1632–4. Na czele liczącej 120 koni tzw. srebrnej chorągwi znajdował się on we wrześniu 1633 w grupie wojsk Krzysztofa Radziwiłła pod Smoleńskiem. Podczas ataku 7 IX na silnie umocniony obóz S. Prozorowskiego chorągiew O-ego poniosła duże straty. W dalszych działaniach otrzymał dowództwo nad wydzielonym oddziałem Kozaków Zaporoskich z zadaniem blokowania obozu Prozorowskiego. Odznaczył się jako dowódca w działaniach 21 IX, skutecznie nie dopuszczając Prozorowskiego do udzielenia pomocy atakowanemu przez grupę Radziwiłła Mattisonowi. W działaniach październikowych 1633, podczas boju o Żaworonkowe Wzgórza, O. na czele pułku wojska litewskiego otrzymał zadanie obserwacji i zabezpieczenia odcinka na południe od Smoleńska. W marcu 1634 wyznaczono go na jednego z komisarzy do zawarcia traktatów pokojowych. W związku z tym w kwietniu i maju t.r. brał udział w rokowaniach pokojowych, a następnie podpisał 27 V pokój polanowski. Po zawarciu pokoju pozostał w wojsku. Wraz z Jakubem Karolem Madalińskim, pułkownikiem i wojskim mścisławskim, prowadził przed sejmem 1634 r. zabiegi o przyspieszenie zapłaty wojsku smoleńskiemu.

Posłował O. na sejm zwycz. 1635 r., w trakcie którego witał, wraz z Maksymilianem Ossolińskim, podkomorzym sandomierskim, poselstwo rosyjskie kn. A. M. Lwowa. T. r. był posłem z woj. trockiego na sejm nadzwycz. Został deputatem na Trybunał Skarbowy w Wilnie w kwietniu i maju 1636. Dn. 11 III 1636 powtórnie otrzymał nominację na chorążego nadwornego litewskiego. W t.r. Anna z Staweckich Horodeńska powierzyła w opiekę O-emu i jego braciom Janowi i Samuelowi, jako «filarom wiary prawosławnej», monaster w Surdegach (w pow. wiłkomirskim). Brał udział we wrześniu 1637 w uroczystościach związanych z przybyciem do Polski Cecylii Renaty Habsburżanki. Prawdopodobnie z tej okazji otrzymał nowe nadania: dobra Womięsk (w woj. trockim) oraz konsens na produkcję leśną w starostwie rohaczewskim. Był obecny na dworze Władysława IV podczas jego pobytu w r. 1639 w W. Ks. Lit. Uczestniczył w styczniu t.r. w homagium Jakuba Kettlera, ks. Kurlandii, w Wilnie, przekazując lennikowi chorągiew z rąk królewskich. Posłował na sejm 1643 r., na którym wyznaczono go na komisarza do restauracji obwarowań i obrony Smoleńska. Pełnienie funkcji komisarskiej zajęło mu koniec 1643 i początek 1644 r. W r. 1644 otrzymał konsens na cesję starostwa rohaczewskiego Janowi Judyckiemu.

Dn. 13 I 1645 został O. w końcu senatorem, uzyskując nominację na wojewodę mińskiego. Należał do zwolenników planów wojny tureckiej. Jako członek prawosławnego Bractwa Św. Ducha brał udział w październiku 1646 w elekcji Józefa Tryzny na namiestnika monasteru Św. Ducha w Wilnie. Metropolita kijowski Piotr Mohyła testamentem z 1 I 1647 uczynił go jednym z opiekunów «Collegium Kijowskiego» – przyszłej Akademii Kijowsko-Mohylańskiej. Aktywnie uczestniczył O. w obradach sejmu 1647 r., wchodząc w skład komisji do zbadania sprawy świadoskiej między bpem wileńskim Abrahamem Wojną a starostą żmudzkim Januszem Radziwiłłem. Brał udział w zjeździe senatorów litewskich w Wilnie na początku lipca 1648, gdzie podpisał listy do cara i patriarchy moskiewskiego z wiadomością o śmierci Władysława IV i propozycją przedłużenia porozumienia przeciw Tatarom. Na sejmie elekcyjnym 1648 r. należał do zwolenników królewicza Jana Kazimierza. Na tym sejmie został deputatem z senatu do ustalenia sumy przeznaczonej na żołd dla wojska. Bronił również interesów swego wyznania, domagając się zaspokojenia postulatów wyznawców prawosławia i zatwierdzenia postanowień konwokacji generalnej w sprawach religijnych. Elektor Jana Kazimierza z woj. mińskiego, podpisał pakta konwenta nowego króla z zastrzeżeniem praw «religii starodawnej greckiej», uczestniczył przy zaprzysiężeniu Jana Kazimierza w katedrze Św. Jana. Podczas sejmu koronacyjnego na pocz. 1649 r. mianowany został kasztelanem trockim.

W l. 1649–54 O. nie brał czynnego udziału w wojnie z Kozakami ze względu na podeszły wiek. Zajmował się natomiast organizacją chorągwi powiatowej w Trokach. Był na sejmie nadzwycz. 1650 r. (na którym wyznaczono go na senatora-rezydenta na okres od 1 IX 1651 do 29 II 1652 r.), a także na sejmach nadzwycz. 1652 r. i 1653 r. Na trzech tych sejmach wyznaczano go na komisarza do zapłaty żołdu wojskom W. Ks. Lit. Występując w obronie monasteru Apostołów Piotra i Pawła w Mińsku, procesował się w l. 1650–3 z Horskim, wójtem mińskim, i magistratem tego miasta. Dn. 8 III 1652 wszedł po raz drugi w posiadanie starostwa rohaczewskiego, które cedował mu podkanclerzy lit. Kazimierz Lew Sapieha.

W okresie «potopu» O. przebywał w Królewcu. Odrzucił ofiarowane mu przez poselstwo cara Aleksego Michajłowicza «jedynowładztwo» w Wilnie i Trokach oraz rządy na terenie tych województw. Po wojnach powrócił na Litwę i mimo podeszłego wieku brał jeszcze udział w działalności religijnej i politycznej. Prowadził m. in. pertraktacje z Bogusławem Radziwiłłem w sprawie zapisów żony Janusza Radziwiłła hospodarówny Marii na cerkwie prawosławne. W r. 1662 był dyrektorem sejmiku wiłkomirskiego. Na sejmie 1662 r. wyznaczono go na komisarza do zapłaty wojskom litewskim. W końcu t.r. uczestniczył w komisji skarbowej w Puniach, a następnie w obradach senatorów litewskich nad sytuacją powstałą po zabójstwie Wincentego Gosiewskiego. Jako przeciwnik planów królewskich w sprawach reformy wolnej elekcji, należał O. do obozu malkontentów, pozostawał w bliskim związku z Bogusławem Radziwiłłem. W r. 1665 ostro występował na sejmiku wiłkomirskim przeciwko wysłaniu wojsk litewskich do Korony. Jeszcze na przełomie 1665/6 r. istniał projekt przesunięcia O-ego na kasztelanię wileńską.

O. zgromadził znaczny majątek, tworząc w ten sposób trwale podstawy do magnackiej fortuny swojej rodziny. Oprócz wymienionych królewszczyzn posiadał jeszcze folwark Pośniętupie. Również po rodzicach odziedziczył znaczne dobra, składające się z miasteczka Jewie (z obowiązkiem opieki nad monasterem prawosławnym) oraz majętności: Misiuciany z folwarkiem Kokliszki, Strawienniki (w woj. trockim), Rudnię i trzecią część Mikulina (w woj. witebskim), a także Bakszty (w woj. mińskim). Do rozszerzenia majątków przyczyniły się znacznie zamężne siostry, przekazując O-emu w testamentach swoje dobra. Barbara z Ogińskich Szemetowa, podkomorzyna wileńska, zapisała w r. 1651 majętności Wieprze (w pow. wiłkomirskim) i Dziewałtów (w pow. kowieńskim) oraz folwark Starynki (w woj. nowogródzkim), natomiast po Apolonii z Ogińskich Zenowiczowej otrzymał w r. 1657 Potow i wspólnie z synem Marcjanem Kozłowsk (w pow. oszmiańskim).

Zmarł O. na początku 1667 r. (przed 27 III) jako ostatni senator niekatolik w W. Ks. Lit. Pogrzeb jego odbył się 7 VI 1667 w cerkwi Św. Ducha w Wilnie.

Po raz pierwszy O. był żonaty (już w r. 1621) z Aleksandrą (Elżbietą) Szemetówną, kasztelanką smoleńską, z którą miał dwóch synów: Jana, zmarłego młodo podczas nauki w Wilnie, i Bogdana, chorążego nadwornego litewskiego (zob.). Po śmierci Szemetówny ożenił się O. powtórnie 20 I 1630 w Dereczynie z Katarzyną Połubińską, kasztelanką mścisławską, która zmarła przed r. 1655. Z drugą żoną miał syna Marcjana, kanclerza litewskiego (zob.), i córki: Aleksandrę Konstancję, zamężną za Andrzejem Kazimierzem Zawiszą, pisarzem litewskim, i Teodorę, żonę Jana Grużewskiego, podkomorzego żmudzkiego.

Жена: 1) дач­цэ Вац­ла­ва Шаме­та, ад якой меў сына Багдана.

Жена: 2) кнж. Кацяры­на Кон­стан­ти­нов­на з Палубін­скіх, ад якой меў сына Марцыяна.

Дети: Баг­да­на, пад­ча­ша­га брац­лаўска­га, і Мар­цы­я­на-Аляк­сандра (1632-1690), ваяво­ду трок­ска­га, гра­фа на Дуб­роўне; дач­ку Аляксандру.

Estreicher, XXIII; Siarczyński, Obraz wieku panowania Zygmunta III, II 25; Dworzaczek, tabl. 179; Kojałowicz, Compendium; Niesiecki; Uruski; Żychliński, V, VIII; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Charłampovič K., K istorii zapadno-russkogo prosveščenija, Vil’. 1897 s. 29; Codello A., Konfederacje wojskowe na Litwie w latach 1659–63, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1960 VII cz. 1; tenże, Pacowie wobec opozycji J. Lubomirskiego (1660–1667), „Przegl. Hist.” R. 59: 1958; Godziszewski W., Polska a Moskwa za Władysława IV, Kr. 1930; Golubiev S., Kievskij metropolit Petr Mogiła, Kiev 1883 I 492, II 494 n.; Grużewski B., Kościół ewangelicko-reformowany w Kielmach, W. 1912; Kotłubaj E., Odsiecz Smoleńska i pokój polanowski, Kr. 1858 s. 26, 54 n.; Kubala L., Jerzy Ossoliński, W. 1924 s. 439, 459; Lipiński W., Bój o Żaworonkowe Wzgórze i osaczenie Szejna pod Smoleńskiem 16–30 października 1633 r., „Przegl. Hist.-Wojsk.” T. 7: 1935 s. 50 n.; tenże, Organizacja odsieczy i działania wrześniowe pod Smoleńskiem wr. 1633, T. 6: 1933 s. 200n., 211; Podhorodecki L., Kampania chocimska 1621 r., Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1964 X cz. 2 s. 130; Rywalizacja Paców i Radziwiłłów w latach 1666–1669, „Kwart. Hist.” T. 71: 1964; Sapiehowie, I 179, 238, II 37, 64; Wisner H., Wojna inflancka 1625–1629, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1970 XVI cz. 1 s. 92; Wolff J., Pacowie, Pet. 1885; – Akty Vil. Archeogr. Kom., VIII, IX, XII, XX, XXXIII; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, VII, VIII; Dyaryusz woyny Moskiewskiey 1633 roku, Wyd. A. Rembowski, Bibl. Ord. Krasińskich, W. 1895 XIII 28, 51, 120; Epicedion albo żałosny rym o ześciu z świata tego… Dymitra Bohdanowicza Ogińskiego, Wil. 1610; Istoriko-juridičeskie materiały, Vil. 1894 XXV 270; Die Matrikel der Albertus-Universität zu Koenigsberg, Hrsg. v. G. Erler, Leipzig 1910 I 152; Medeksza, Księga Pamiętnicza, s. 222, 340 n.; Michałowski J., Księga Pamiętnicza, Kr. 1864 s. 78 n., 253 n., 310 n.; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, II otd. 1 s. 170 n.; Polacy na studiach w Ingolsztadzie, Wyd. P. Czaplewski, P. 1914 s. 39, 88; Radziwiłł, Memoriale, I, II, III; [Radziwiłł K.], Księcia Krzysztofa Radziwiłła sprawy wojenne i polityczne 1621–1632, Paryż 1859; Relacya Krzysztofa Radziwiłła z wojny Moskiewskiej 1632–1634, Wyd. W. Lipiński, „Przegl. Hist.-Wojsk.” T. 7: 1935 s. 120; Sobranije drevnich gramot i aktov gorodov Vil’ny, Kovna, Trok, Vil’. 1843 II 118, 127; Speronowic J., Gratulatio perillustri et magnifico D. D. Theodato Ogiński, Cracoviae 1635; Tjažby litovskich krestjan i žitelej mesteček s upraviteljami imienij, Wyd. K. Jablonskis, Vil’. 1959 I 167; Trenograph albo żałosne opisanie żywota, testamentu y śmierci… Bohdana Marcina Ogińskiego, [Jewie] 1625; Tropheum wiekopomnej sławy P. Aleksandra Ogińskiego kasztelana trockiego, [Wil.] 1667; Vol. leg., III 454, 494, 739, 769, 906, IV 68, 95, 199, 253, 338, 345, 377, 402, 419, 884; Zbiór dawnych dyplomatów i aktów miast mińskiej guberni, prawosławnych monasterów, cerkwi i w różnych sprawach, Mińsk 1848 s. 114, 130 n., 250; Zbiór dyplomatów posługujących do rozjaśnienia dziejów Litwy, Wil. 1858 s. 92; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. IV t. 5 kop. 53 nr 213 s. 27 n., t. 23 kop. 306 nr 249, Dz. V nr 10694, 10718 s. 17, 21 n., Arch. Zamojskich rkp. nr 735, 2877, Sumariusz Metryki Litewskiej, t. VIII k. 34, 36v., 43v., 76v., 84v., 128v., 162, 178 n., 237v., 241v., 285v., t. IX k. 50v., 53v., 89v., 91v.; B. Czart.: rkp. nr 399 k. 385, nr 1352 s. 229, (Kojałowicz W., Herbarz litewski z roku 1658); B. Raczyńskiego: rkp. 17.

Основ­ні дже­ре­ла: Henryk Lulewicz

16 САМУ­ИЛ ЛЕВ БОГ­ДА­НО­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (о.1593-1657)

С 1620 г. столь­ник трок­ский, с 1625 г. коро­лев­ский рот­мистр, с 1633 г. тивун трокский.
столь­нік троц­кі (ад 1620), рот­містар кара­леўскі (ад 1625), цівун троц­кі (ад 1633); ула­даль­нік Агін­таў і Еўя ў Троц­кім ваяводзтве й Мікулі­на й Лёз­на ў Віцеб­скім; разам з браслаўскім зем­скім суд­зьд­зём Сэбась­ця­нам Мір­скім аднавіў Віцеб­скі Мар­каў манастыр.

У 1637 г. князь Леў Самуіл Агін­скі засна­ваў Полац­кі Бога­яў­лен­скі мана­стыр. Фун­ду­ша­вы запіс на засна­ванне грэка-пра­васлаў­на­га Мар­ка­ва мана­сты­ра ў Віцеб­ску зроб­ле­ны Л. С. Агін­скім і яго жон­каю 6 жніў­ня 1642 г., але ўжо пас­ля пабу­до­вы там сабор­на­га хра­ма, рас­па­ча­тай у 1633 г.

У 1555 г. гэта паграніч­ная волас­ць была пада­ра­ва­на кара­лём Жыгі­мон­там пану Рыго­ру Вало­ві­чу, ста­ро­сту Мерац­ка­му, а з 1573 г. ваяво­ду Сма­ленска­му. Дач­ка яго Раі­на (Рэгі­на) Вало­віч вый­ш­ла замуж за Баг­да­на Мацве­еві­ча Агін­ска­га і ўнес­ла Мікулі­на ў род кня­зёў Агін­скіх як пасаг. Яе сын, Саму­эл Баг­да­навіч Агін­скі , пры пад­зе­ле баць­коўскіх маёнт­каў у 1625 г. атры­маў Мікулі­на і Лёз­на, якое, мабы­ць, і было засна­ва­на ў пачат­ку 17 ста­годдзя кня­зем Багданам.

У 1654 г. Лёз­на ўпа­мі­на­ец­ца як мяст­эч­ка. Пас­ля смер­ці Саму­э­ла Баг­да­наві­ча ў 1657 г. адбы­ў­ся пад­зел ула­дан­няў паміж яго сына­мі. Стар­эн­шы Шыман-Караль атры­маў Лёз­на, малод­шы Ян — Мікулі­на. Шыман-Караль Агін­скі , ваяво­да Мсціслаўскі, вало­даў Лёз­нам да 1699 г., пас­ля яго смер­ці мяст­эч­ка было пад­зе­ле­на паміж яго сына­мі Багу­сла­вам (каля 1665-1730), Мар­цы­я­нам-Міхай­лам (1672-1750) і Аляк­сандрам (каля 1675-1709).
Пас­ля пер­ша­га пад­зе­лу Рэчы Пас­палітай у 1772 г. Лёз­на ўвай­шло ў склад Расій­с­кай імпе­рыі як цэнтр волас­ці Аршан­ска­га паве­та Магілёўс­кай губерні.У 1786г. тут пабу­да­ва­на мура­ва­ная царква.
У 1770 г. ад Агін­скіх Лёз­на перай­шло да Хра­павіц­кіх, потым да пал­коўніка Шабекі.
жил в Витеб­ске, его дом упо­ми­на­ет­ся в доку­мен­тах 1627 года. Вид­но, что «мигра­ция рези­ден­ций Огин­ских » про­дол­жа­ет­ся – после Смо­лен­щи­ны и Окин­тов Витебск и Витеб­щи­на ста­но­вят­ся 3 местом про­жи­ва­ния рода Огин­ских . Князь Лев Саму­эль имел 4 дочек и сыно­вей Сымо­на, Кара­ля и Яна.
Лев Саму­эль в 1642 г. рядом с Витеб­ском, вниз по Запад­ной Двине осно­вал на месте ранее суще­ство­вав­шей одно­имен­ной оби­те­ли пра­во­слав­ный Мар­ков мона­стырь (4). В деле покро­ви­тель­ства пра­во­слав­ным от бра­тьев Огин­ских не отста­ва­ли и доче­ри Бог­да­на Мат­ве­е­ви­ча — Анна, Бар­ба­ра, Аполлония.
кото­рый в каче­стве наслед­ства по линии мате­ри полу­чил име­ния Мику­ли­но и Лиоз­но в Витеб­ском вое­вод­стве. Зем­ля и дом Саму­е­ля Огин­ско­го «в зам­ке его коро­лев­ской мило­сти Витеб­ском Ниж­нем» впер­вые упо­ми­на­ют­ся в доку­мен­те 1627 года. Князь Огин­ский стал одним из ини­ци­а­то­ров вос­ста­нов­ле­ния пра­во­слав­но­го Мар­ко­ва мона­сты­ря, рас­по­ло­жен­но­го на бере­гу реки Запад­ной Дви­ны на рас­сто­я­нии двух верст от горо­да и при­шед­ше­го к тому вре­ме­ни в пол­ный упадок.
У маёнт­ку Бак­шты ў пер­шай чвэр­ці XVII ста­годдзя засталі­ся два ўлас­ніка: сын памёр­ша­га ў 1604 г. Андр­эя Янаві­ча Заві­шы Кры­штаф, які скан­цан­тра­ваў у сваіх руках заві­шан­скую част­ку волас­ці, і князь Баг­дан Мацве­явіч Агін­скі, які ней­кім чынам набыў тую част­ку, што папяр­эдне нале­жа­ла Шэме­там. Пас­ля яго смер­ці ў 1625 г. засталі­ся сыны Аляк­сандр, Ян і Саму­эль. Суўла­даль­нікі Бак­шт парад­нілі­ся паміж сабой: кня­зёў­на Аляк­сандра, дач­ка Аляк­сандра Агін­ска­га, каля 1645 г. вый­ш­ла за сына Кры­шта­фа Заві­шы Андр­эя Казі­мі­ра. Пас­ля смер­ці Аляк­сандра Агін­ска­га ў 1667 г. яго долю Бак­шт уна­сле­да­ваў яго сын Мар­цы­ян (1632 — 1690). Нашчад­кі Саму­э­ля, памёр­ша­га ў 1657 г., так­са­ма мелі долю ў Бак­штах, але пера­важ­на ў той част­цы маёнт­ка, што зна­ход­зіла­ся за межа­мі Чэрвен­шчы­ны — у Дуко­ры і інш. Іх ула­данне часам, у адроз­ненне ад маёнт­ка Смілавічы-Бак­шты, назы­ва­ла­ся Смілавічы-Дукора.Паводле падым­на­га тары­фу Мен­ска­га паве­та за 1667 г., Кры­шта­фу Заві­шы ў маёнт­ку Смілавічы-Бак­шты нале­жа­ла 346 дымоў, а Мар­цы­я­ну Агінс­ка­му — 117. Знач­ная част­ка ўла­дан­няў Агін­скіх — мяст­эч­ка Дуко­ра з вёс­ка­мі ў паме­ры 170 дымоў — на той момант зна­ход­зіла­ся ў заклад­зе ў Казі­мі­ра Навацкага.
Сын Бог­да­на Огин­ско­го князь Лев Саму­эль Огин­ский жил в Витеб­ске, его дом упо­ми­на­ет­ся в доку­мен­тах 1627 года. Вид­но, что «мигра­ция рези­ден­ций Огин­ских» про­дол­жа­ет­ся – после Смо­лен­щи­ны и Окин­тов Витебск и Витеб­щи­на ста­но­вят­ся 3 местом про­жи­ва­ния рода Огинских.
~ Софія з Беле­ви­чів, дру­жи­на Самуї­ла Огінсь­ко­го, відо­ма з 1619 р., помер­ла бл. 1644 р. [Вольф, 301 – 302].

Дети:Симеон-Карл Огинский(ок. 1625—1694), вое­во­да мсти­слав­ский; Криш­ти­на Огин­ская, жена Даж­дь­бо­га Франц­ке­ви­ча Рад­зи­мин­ско­го; Еле­на Огин­ская (ум. ок. 1689), 1-й муж хорун­жий витеб­ский Нико­лай Ста­ро­сель­ский, 2-й муж с 1681 года Миха­ил Ян Тыш­ке­вич (ум. после 1703)
Реги­на Огин­ская, 1-й муж тиун трок­ский Валь­тер Корф, 2-й муж вое­во­да витеб­ский Лео­нард Габ­ри­ель Поцей (1632—1695); Ян Огин­ский (ум. 1684), вое­во­да полоц­кий и гет­ман поль­ный литовский.

хх/7. КНЖ. АННА БОГДАНОВНА

доч­ка Бог­да­на та Іри­ни Огінсь­ких, дру­жи­на Віль­гель­ма Стет­ке­ви­ча, під­ко­морія бра­славсь­ко­го (на пів­но­чі Біло­русії). Відо­ма від 1616 р., помер­ла в 1644..1645 рр. [Вольф, 296].

хх/7. КНЯЖ­НА ВАР­ВА­РА БОГДАНОВНА

доч­ка Бог­да­на та Іри­ни Огінсь­ких, дру­жи­на Маль­хе­ра Шеме­та, під­ко­морія віленсь­ко­го. Відо­ма від 1633 р., помер­ла в 1651 р. [Вольф, 296].

КНЯЖ­НА ДОРО­ТА БОГДАНОВНА

доч­ка Бог­да­на та Іри­ни Огінсь­ких, дру­жи­на Пав­ла Печи­хойсь­ко­го, ста­ро­сти рос­лавсь­ко­го. Зга­да­на в 1633 р., рік смер­ті її неві­до­мий [Вольф, 297]. (4-3)

КНЯЖ­НА ПОЛОНІЯ БОГДАНОВНА

доч­ка Бог­да­на та Іри­ни Огінсь­ких, була
спо­чат­ку одру­же­на з Юрієм Шеме­том, а вдру­ге – із Михай­лом Зено­ви­чем (бачи­мо, що
його пріз­ви­ще у ВС зіп­со­ва­но). Вона відо­ма від 1633 р., помер­ла в 1657 р. [Вольф, 297].

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

9.6. КНЯЗЬ БОГ­ДАН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ОГИН­СКИЙ (?-1658)

10 КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ОГИНСКИЙ

11 КНЯЗЬ ПЁТР БОГ­ДАН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ОГИНСКИЙ

XXVI генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

19/13. КНЯЗЬ ЮРИЙ(?)

20/15. КН. БОГ­ДАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (*ок. 1619, †1649)

С 1635 г. под­ча­ший брац­лав­ский, был назна­чен хорун­жим надвор­ным Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.

Ogiński Bogdan (Teodat) z Kozielska h. własnego (ok. 1619–1649), poseł sejmowy, chorąży nadworny litewski. Był drugim synem Aleksandra, kaszt. trockiego (zob.), i jego pierwszej żony Aleksandry (Elżbiety) Szemetówny, kasztelanki smoleńskiej, przyrodnim bratem Marcjana Aleksandra (zob.). W semestrze letn. 1633 immatrykulował się na uniwersytecie w Krakowie. W trakcie studiów w r. 1634 brał udział w zaburzeniach studenckich, związanych ze sprawą zamknięcia szkół jezuickich w Krakowie, stając po stronie przeciwników szkolnictwa jezuickiego. W marcu 1635 ogłosił drukiem przedstawione do dysputy tezy z zakresu kursu filozofii, dedykując je stryjowi Janowi, kaszt. mścisławskiemu (zob.). Po ukończeniu Akad. Krak. podróżował za granicą, był m. in. w Niderlandach. Dn. 25 XI 1635 został mianowany podczaszym brasławskim. W l. 1640 i 1641 posłował z woj. trockiego na sejmy. Jako dworzanin JKM 8 IV 1643, za cesją ojca, został mianowany chorążym nadwornym litewskim; ponieważ jednak ojciec cofnął rezygnację, otrzymał ten urząd ostatecznie dopiero 14 I 1645. Brał udział w uroczystościach związanych z przyjazdem królowej Ludwiki Marii Gonzagi do Warszawy w marcu 1646. W t.r. miał wystawić chorągiew husarską na planowaną wojnę z Turcją. Metropolita kijowski Piotr Mohyła uczynił O-ego w swym testamencie z 1 I 1647 jednym z opiekunów prawosławnej szkoły w Kijowie. Był O. posłem na sejm 1647 r., na którym wybrano go na komisarza do zapłaty załodze smoleńskiej. Posłował z woj. trockiego na sejm konwokacyjny 1648 r. i został wyznaczony na komisarza wojennego do boku regimentarzy. Wszedł również w skład rady przy arcybiskupie gnieźnieńskim. Podpisał konfederację generalną z zastrzeżeniem praw «veteris ecclesiae ritus graeci». Był obecny na sejmie elekcyjnym 1648 r.: elekcję Jana Kazimierza podpisał z woj. trockim i mińskim. Pakta konwenta nowego króla podpisał z zastrzeżeniem praw «ecclesiae antiquissimae orientalis». Uczestniczył również w zaprzysiężeniu Jana Kazimierza w katedrze warszawskiej. Posłował z woj. trockiego na sejm koronacyjny 1649 r., na którym wybrany został na deputata do boku króla.

Posiadał O. dobra Mustuniany (w woj. trockim), zapisane mu przez babkę Reginę z Wołłowiczów, oraz królewszczyznę – folwark Miłosza (w pow. brasławskim). Zmarł nagle, «febri correptus», w lutym 1649 w Krakowie. Nie był żonaty.

Estreicher, XXIII; Dworzaczek, tabl. 179; Kojałowicz, Compendium; Niesiecki; Uruski; Żychliński, V, VIII; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Kubala L., Jerzy Ossoliński, W. 1924 s. 298, 439; Załęski, Jezuici, II 341; – Album stud. Univ. Crac., IV 146; Canevesi T., Syncharma perillustrissimi D. D. Theodato Ogiński, Cracoviae 1635; Michałowski J., Księga pamiętnicza, Kr. 1864 s. 253; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, II otd. 1 s. 171; Radziwiłł, Memoriale, III, IV; Speronowic J., Gratulatio perillustri et magnifico D. D. Theodato Ogiński, Cracoviae 1635; Tropheum wiekopomney sławy P. Aleksandra Ogińskiego kasztelana trockiego, [Wil.] 1667; Wojsznarowicz K. J., Orator polityczny, Kr. 1648 (dedykacja cz. II); Vol. leg., IV 121, 159, 161, 175, 199, 204, 215, 263, 268; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II nr 1193, Sumariusz Metryki Litewskiej, t. VIII k. 125v., 237v., 238v., 249; B. Czart.: rkp. 1352 s. 229 (Kojałowicz W., Herbarz litewski z r. 1658); B. Narod.: rkp. 6658 k. 42 n.; B. Ossol.: rkp. 189.

Henryk Lulewicz

21/15. КН. ИВАН (?) ?-1678

22/15. КН. МАР­ЦИ­АН АЛЕК­САНДР 1632-1690

В 1658 г. хорун­жий трок­ский, был назна­чен в 1659 г. под­сто­ли­ем, в 1661 г. столь­ни­ком, в 1665 г. край­чим. в 1670 г. вое­во­дой трок­ским. В 1684 г. в долж­но­сти канц­ле­ра Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го участ­во­вал в пере­го­во­рах, закон­чив­ших­ся под­пи­са­ни­ем Андру­сов­ско­го пере­ми­рия. Титу­ло­вал­ся кня­зем из Козель­ска Огин­ским, гра­фом на Дубровне
Во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­сла­вие в Речи Поспо­ли­той лиша­ет­ся той мощ­ной под­держ­ки пра­во­слав­ных маг­на­тов, кото­рой оно поль­зо­ва­лось ранее. Князь Алек­сандр Огин­ский был послед­ним пра­во­слав­ным сена­то­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Сле­ду­ю­щее поко­ле­ние рода Огин­ских, в том чис­ле Мар­ци­ан Огин­ский (сын Алек­сандра), Шимон Кароль и Ян Яцек (сыно­вья Льва Саму­э­ля) пере­шли в като­ли­че­ство. Свя­за­но это было в том чис­ле и с тем, что во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­слав­ным маг­на­там был пол­но­стью пере­крыт доступ в сенат. Мар­ци­ан Огин­ский стал като­ли­ком при усло­вии полу­че­ния долж­но­сти троц­ко­го вое­во­ды, Шимон Кароль — мсти­слав­ско­го, Ян Яцек был сна­ча­ла мсти­слав­ским, затем полоц­ким вое­во­дой (5). Одна­ко став като­ли­ка­ми уже в зре­лом воз­расте, Огин­ские про­дол­жа­ли ока­зы­вать под­держ­ку «фамиль­ным» пра­во­слав­ным монастырям.
Павод­ле падым­на­га тары­фу Мен­ска­га паве­та за 1667 г., Кры­шта­фу Заві­шы ў маёнт­ку Смілавічы-Бак­шты нале­жа­ла 346 дымоў, а Мар­цы­я­ну Агінс­ка­му — 117. Знач­ная част­ка ўла­дан­няў Агін­скіх — мяст­эч­ка Дуко­ра з вёс­ка­мі ў паме­ры 170 дымоў — на той момант зна­ход­зіла­ся ў заклад­зе ў Казі­мі­ра Навацкага.У наступ­ным 1668 г. князь Мар­цы­ян Агін­скі, край­чы ВКЛ, у сва­ёй част­цы Смілавіч, якія тады былі ўжо мяст­эч­кам, ахвя­ра­ваў вало­ку зям­лі (крыху больш 21 га) на кары­с­ць пра­васлаў­най царк­вы. У ство­ра­ным з гэтай наго­ды даку­мен­це ўпа­мі­на­ец­ца, што мяст­эч­ка і ўся волас­ць нале­жа­ць яму і пану Заві­шу сумес­на, пры­чым пад­да­ныя роз­ных паноў рас­се­ле­ны ўпе­ра­меш­ку — «хлоп праз хло­па сяд­зя­ць». Тая част­ка мяст­эч­ка, дзе пера­ва­жалі ўла­дан­ні Агін­ска­га, назы­ва­ла­ся Шахоўнічы.

Ogiński Marcjan Aleksander h. własnego (1632–1690), poseł sejmowy, wojewoda trocki, kanclerz w. lit. Był synem Aleksandra, kaszt. trockiego (zob.), i jego drugiej żony Katarzyny Połubińskiej, przyrodnim bratem Bogdana, chorążego nadwornego lit. (zob.). Wychowany był w wyznaniu prawosławnym. Być może uczył się w Akad. Wil., dla której biblioteki uczynił fundację w r. 1647. W r.n. studiował w Akad. Krak., a 14 VII 1650 wpisał się do metryki akademii w Leydzie. W r. 1647 jako dworzanin królewski mianowany stolnikiem trockim; z tym województwem podpisał elekcję Jana Kazimierza. Ok. r. 1651 rozpoczął służbę wojskową. Dn. 22 VI 1654 został mianowany chorążym trockim. Prawdopodobnie od ok. r. 1656 służył w armii lit. Pawła Sapiehy. Dn. 12 V 1657 – jako pułkownik królewski – podpisał instrukcję do króla, uchwaloną w interesie domu sapieżyńskiego i wojska prawego skrzydła, a skierowaną przeciw Wincentemu Gosiewskiemu, hetmanowi polnemu lit. Uczestniczył w działaniach wojennych 1657 r. przeciw Jerzemu II Rakoczemu. Dn. 18 III 1658 został cześnikiem W. Ks. Lit. po Krzysztofie Sapieże. W kwietniu t.r. pułk jego stał w woj. brzeskim, pilnując granicy litewskiej od strony kozackiej. Popierany przez Pawła Sapiehę zabiegał wiosną 1659 o starostwo mołczadzkie, ale otrzymał je Michał Pac. Latem t.r. wyprawiony pod dowództwem Aleksandra Połubińskiego do Kurlandii, odznaczył się w działaniach przeciw Szwedom pod wodzą R. Douglasa, rywalizując z Michałem Pacem, dowódcą lewego skrzydła wojska. W tym czasie pozostawał w ostrym konflikcie z Pawłem Sapiehą i wspólnie z wieloma innymi pułkownikami żądał utworzenia nowej, niezależnej od hetmana w. dywizji w armii lit. Prawdopodobnie w nagrodę za czyny wojenne otrzymał ok. r. 1660 konsens na wyrób towarów leśnych w starostwie rohaczewskim na lat 6. W maju 1660 z dużym powodzeniem zajmował się odrywaniem oddziałów wojska od konfederatów lit. w Drohiczynie. Następnie uczestniczył w wyprawie P. Sapiehy i Stefana Czarnieckiego na Białoruś, rozbijając w czerwcu t.r. podjazd moskiewski pod Gołynką. Brał udział w bitwie pod Połonką 28 VI 1660. Na początku lipca t.r. wyprawiony został przez P. Sapiehę na czele 18 chorągwi do Mińska, dla zabezpieczenia komisarzy do rokowań z Moskwą. Uczestniczył w bitwie nad Basią (październik 1660). W marcu 1661 wraz z Mikołajem Władysławem Judyckim brał udział w pogoni za uchodzącym na Miadzioł J. Chowańskim. Posłował z woj. trockiego na sejm 1661 r., z którego wybrany został do lit. Trybunału Skarbowego. Nie podpisał jednak manifestacji stanów lit. przeciwko Koronie 18 VII t.r., zorganizowanej przez Paców – sprzeciwiając się elekcji vivente rege. Tegoż miesiąca mianowany został stolnikiem lit. Jesienią t.r. wziął udział w bitwie pod Kuszlikami. Następnie uczestniczył w oblężeniu Wilna.

Dn. 4 II 1663 ożenił się O. z Marcybellą Anną, córką Jerzego Karola Hlebowicza (zob.), starosty żmudzkiego (później woj. wileńskiego), i Katarzyny Radziwiłłówny, dziedziczką jednej z największych fortun na Litwie. Uczestniczył w wyprawie wojsk lit. na Moskwę na przełomie 1663/4 r. w dywizji prawego skrzydła. Wspólnie z Michałem Leonem Obuchowiczem podejmował w końcu lutego 1664 marsz pod Pohary za Desnę. W tym okresie, związany z teściem Hlebowiczem, należał do stronnictwa antypacowskiego na Litwie. Jako poseł trocki wziął udział w sejmie 1664 r., a następnie w konwokacji grodzieńskiej 1665 r., skąd, wraz z Aleksandrem Sapiehą, Janem Karolem Kopciem i Michałem Obuchowiczem, wyprawiony został do króla po aprobatę jej uchwał. We wrześniu t.r. został mianowany krajczym lit. Był deputatem na Trybunał Lit. w r. 1667. W lipcu t.r. uczestniczył w zjeździe stronnictwa antypacowskiego w Wilnie przy okazji ślubu Kazimierza Sapiehy z Krystyną Hlebowiczówną, siostrą Marcybelli. Był starszym bractwa mohylewskiego przy cerkwi Objawienia Pańskiego. W r. 1668 był syndykiem Bractwa Religii Greckiej Św. Trójcy przy cerkwi Św. Ducha w Wilnie. Deputat do Trybunału 1668 r. i jednocześnie poseł na sejm t.r., podpisał akt abdykacji Jana Kazimierza. Nie był obecny na sejmie konwokacyjnym 1668 r., ale wybrano go na nim na komisarza do rokowań z Moskwą; wybór ten potwierdzony został przez sejm elekcyjny, na którym był O. obecny jako jeden z przywódców stronnictwa antypacowskiego. Wszedł do deputacji w celu ułożenia paktów konwentów dla Michała Korybuta oraz do deputacji dla rozmów z posłami elektora brandenburskiego Fryderyka Wilhelma. W tym czasie czynił starania o otrzymanie bądź woj. trockiego w związku z planowanym ustąpieniem z tego urzędu Mikołaja Paca, bądź też woj. witebskiego po Władysławie Wołłowiczu. W trakcie ugody Radziwiłłów z Pacami (lipiec 1669) ustalono przekazanie O-emu kasztelanii wileńskiej «hac conditione żeby został katolikiem albo uniatem». Brał udział w rokowaniach w Andruszowie z posłami carskimi od 7 X 1669 do 17 III 1670. Posłował na sejm 1670 r., w czasie którego otrzymał woj. trockie (przeszedł więc przedtem na katolicyzm). W r. 1671 był marszałkiem Trybunału Lit. Prawdopodobnie w związku ze sporami o podział dóbr po Bogusławie Radziwille (zm. 1669) i Jerzym Karolu Hlebowiczu (zm. 1669) przeszedł do obozu regalistów i związał się z Pacami. Wynikiem tego był jego udział w konfederacji szlachty lit. w Wilnie (28 VII 1672) i wojska lit. w Kobryniu (22 XI t.r.), opowiadającego się za królem, a przeciw obozowi malkontentów. Na sejmie 1673 r. został deputatem do rady wojennej przy hetmanach. Brał udział w bitwie pod Chocimiem na czele własnego pułku.

Po śmierci Michała Korybuta O. prowadził, wraz z innymi przywódcami stronnictwa pacowskiego, rokowania z rezydentem moskiewskim w Polsce W. Tjapkinem w sprawie kandydatury Romanowa na tron polski. Jednocześnie popierał zabiegi cesarza Leopolda I i elektora brandenburskiego Fryderyka Wilhelma, a zdecydowanie przeciwny był kandydaturze Jana Sobieskiego. Brał udział w konfederacji generalnej 1674 r., na której wybrany został na komisarza do rewizji skarbu, do traktatów pokojowych z Moskwą i do zapłaty wojsku. Po obiorze na króla Jana Sobieskiego podpisał zbiorową protestację, inspirowaną przez Paców. W wojnie z Turcją 1674 r. przeszkadzał (z polecenia Michała Paca) udziałowi armii lit. pod wodzą hetmana polnego lit. Michała Radziwiłła w działaniach wojennych. Brał udział w komisji prowadzącej rokowania z Moskwą w Andruszowie od września 1674 do stycznia 1675. Obecny był na sejmie koronacyjnym 1676 r.; wybrany został m. in. na: deputata do boku króla na czas wojny, komisarza do Trybunału Skarbowego W. Ks. Lit., deputata do ułożenia instrukcji do rokowań z Moskwą i do rozłożenia wojska na hibernach. Jako jeden z najaktywniejszych przeciwników Sobieskiego przeciwstawiał się jego polityce bałtyckiej, ściśle współpracując z elektorem brandenburskim Fryderykiem Wilhelmem i z cesarzem. Latem 1676 miał wziąć udział w jakoby zawiązanej konfederacji przeciw królowi. W czerwcu 1678 z ramienia Michała Paca był w Królewcu dla bliższego ustalenia warunków wspólnej akcji antykrólewskiej i dla uzyskania pieniędzy na armię lit. Na sejmie grodzieńskim 1678/9 r. należał do najostrzej krytykujących politykę dworu, a bronił Michała Paca przed Sapiehami. Na sejmie tym wybrano go m. in. na komisarza do rokowań z przebywającym w Grodnie poselstwem carskim i do zapłaty wojsku. W lipcu 1679 spotkał się z posłem Fryderyka Wilhelma J. Hoverbeckiem w Insterburgu w celu omówienia aktualnej sytuacji politycznej i uzgodnienia poczynań antykrólewskich. Wiosną 1681 O. wyznaczony został, wraz z bpem warmińskim Michałem Radziejowskim, do rokowań z Francją. W r. 1682 po śmierci Michała Paca był kontrkandydatem Kazimierza Sapiehy do buławy wielkiej lit. Następnie zmienił swe powiązania polityczne, wstępując na drogę współpracy z Sapiehami. Dn. 31 III 1683 w Warszawie podpisał akt traktatu wojskowego zawartego przez Jana III z cesarzem. T. r. wybrany został do komisji w celu traktowania z Moskwą. W r. 1684 ubiegał się o jeden ze zwolnionych urzędów: buławę polną lit. po swym stryjecznym bracie Janie (zob.) lub pieczęć wielką lit. po Krzysztofie Pacu. Starając się przeciwstawić O-ego wszechwładnym na Litwie Sapiehom król 15 V t.r. nadał mu urząd kanclerza w. lit. Zawiódł się jednak Sobieski zupełnie na O-m. Ten bowiem, starając się początkowo pogodzić króla z Sapiehami, ostatecznie ok. r. 1686 przeszedł zdecydowanie do obozu antykrólewskiego. W r. 1686 wziął udział, wraz z Krzysztofem Grzymułtowskim, w poselstwie do Moskwy w celu zawarcia z nią wiecznego pokoju i przymierza wojskowego. W r. 1687 podpisał inspirowany przez Sapiehów akt spisku antykrólewskiego w Warszawie i aczkolwiek już z oporami, podobny akt na sejmie grodzieńskim 1688 r. Ostatecznie jednak, mocno już schorowany, przyznał się królowi do winy, wydał swych wspólników i, przeszedłszy na pozycję regalisty, wycofał się z życia politycznego.

O. był jednym ze współtwórców potęgi rodowej Ogińskich. Po śmierci ojca (1667) otrzymał starostwa dorsuniskie i rohaczewskie oraz pewną część jego licznych posiadłości. Ślub z Marcybellą Hlebowiczówną uczynił O-ego jednym z największych magnatów lit. Po śmierci Jerzego Karola Hlebowicza (1669) i jego żony Katarzyny (1674) w czerwcu 1675 dobra po nich: Dąbrówna, Zasław, Iwie, starostwo jawłowskie, rekanciszskie, ławaryskie, podzielone zostały między Ogińskich i Sapiehów. Prócz tego Marcybelli przypadły jeszcze starostwa: mścibowskie, radoszkowskie i sidryczańskie. Ponadto O. otrzymał w zastawie od Ludwiki Karoliny Radziwiłłówny Nowe Miasto na Żmudzi, Siekę i Lubczę. W r. 1676 przekazał starostwo rohaczewskie Leonardowi Pociejowi, sędziemu ziemskiemu brzeskiemu, i jego żonie Reginie Ogińskiej, a otrzymał starostwo niemonojckie. Po śmierci Marcybelli (zm. 1681) dobra roskie i dąbrowieńskie przeszły na Krystynę Sapieżynę. Proces o te ostatnie toczony przez O-ego z Kazimierzem Sapiehą musiał zakończyć sam król, ale w kilkanaście lat później sprawa ta odżyła i miała się stać jedną z przyczyn wojny domowej na Litwie. W r. 1683 zrzekł się O. swych praw zastawnych do Nowego Miasta i Lubczy za 95 000 zł. W r. 1685 przekazał Kazimierzowi Sapieże dobra Iwie i poważną sumę na nich przysądzoną (ok. 68 000 zł). Następnie otrzymał od Rosochackiego dobra Holawę. Druga żona, poślubiona 4 III 1685, Konstancja Katarzyna Wielopolska, córka Jana, kanclerza kor., wniosła mu w posagu 100 000 zł. W r. 1688 O. sprzedał bratu stryjecznemu Szymonowi Karolowi duże dobra strawiennickie i Rudnię. W r. 1668, będąc jeszcze wyznawcą prawosławia, wystawił O. cerkiew w Śmiłowiczach. Po przejściu na katolicyzm fundował kościół w Rogowie (w pow. wiłkomirskim), kolegium jezuickie w Mińsku (fundacja nie ukończona) oraz odbudował siedzibę dominikanów w Trokach.

O. zmarł 26 I 1690 w Obowie pod Trokami. Nie pozostawił po sobie potomka; jedyny syn jego z Hlebowiczówny – Jerzy – zmarł mając 2 lata. Głównym spadkobiercą O-ego został jego szwagier Kazimierz Sapieha.

Estreicher; Kojałowicz, Nomenclator; Niesiecki; Uruski; Żychliński, V; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 300–1; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Codello A., Hegemonia Paców na Litwie i ich wpływ w Rzeczypospolitej 1669–1674, „Studia Hist.” R. 13: 1970 z. 1 s. 28, 42, 46, 52; tenże, Litwa wobec polityki bałtyckiej Sobieskiego w latach 1675–1679, „Kwart. Hist.” R. 74: 1967 z. 1 s. 33, 34, 35, 44; tenże, Litwa wobec wojny z Turcją 1672–1676 r., Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1968 XIV cz. 1 s. 139, 140, 147, 151; tenże, Wydarzenia wojenne na Żmudzi i w Kurlandii 1656–1660, „Przegl. Hist.” T. 17: 1966 s. 56 i n.; Hirsch F., Zur Geschichte der polnischen Königswahl von 1669, „Zeitschr. d. Westpreuss. Gesch.-vereins” Bd 25: 1889 s. 59, 87; Jankowski Cz., Powiat oszmiański, Pet. 1896–1900 III; Jasnowski J., Aleksander Hilary Połubiński, „Przegl. Hist.-Wojsk.” T. 10: 1938 s. 172; Konarski K., Polska przed odsieczą wiedeńską r. 1683, W. 1914; Kubala L., Wojny duńskie i pokój oliwski, Lw. 1922; Matwijowski K., Pierwsze sejmy z czasów Jana III Sobieskiego, Wr. 1976; Piwarski K., Między Francją a Austrią. Z dziejów polityki Jana III Sobieskiego w latach 1687–1690, Kr. 1933; tenże, Polityka bałtycka Jana III w latach 1675–1679, Cieszyn 1932 s. 51; Podhorecki L., Kampania polsko-szwedzka 1659 r. w Prusach i Kurlandii, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1958 IV 239; Sapiehowie; Woliński J., Z dziejów wojny i polityki w dobie Jana Sobieskiego, W. 1960 s. 132; Wójcik Z., Między traktatem andruszowskim a wojną turecką. Stosunki polsko-rosyjskie 1667–1672, W. 1968; tenże, Rzeczpospolita wobec Turcji i Rosji 1674–1679, Wr. 1976; – Acta do dziejów króla Jana III, Kr. 1883, Acta Hist., VI; Akty Moskovskogo Gosudarstva, S. Pet. 1901 III nr 186, 194, 285, 381, 389; Akty Vil. Archeogr. Kom., IV, VIII, XI, XXXIV; Album studiosorum Academiae Lugduno-Batavae, Hagae Comitum 1975; Arch. spraw. zagran. francuskie do dziejów Jana III, III 263; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, II 169, 177, III 185–8, V 126; Chrapowicki J. A., Diariusz wojewody witepskiego…, W. 1845 s. 11, 139, 176, 294; Kuligowski M. J., Dźwięk Marsa walecznego z walnej expedycji Chocimskiej i z otrzymanego w roku 1673 nad Turkami zwycięstwa…, Wil. 1675; Listy Jana Sobieskiego do żony Marii Kazimiery, Wyd. A. Z. Helcel, Kr. 1860; Listy z czasów Jana III i Augusta II, Wyd. G. B. Unn, W. Skrzydylka, Kr. 1870 (wzmianki prawie we wszystkich listach); Pezarski A., Annibal ad portas Vlodimirus Monarcha Russiae in Facie et Acie Ducum et heroum Illustr. Oginscianae Domus…, Varsaviae 1732 s. 233; Radziwiłł, Memoriale; Urkunden u. Actenstücke, XIX; Vol. leg., IV 216, 790, V 21, 30, 47 s. 52 (tylko w wyd. z r. 1860), 101, 135, 151, 210, 214, 229, 239, 265, 276, 335, 352, 418, 424, 427, 435, 438, 517, 551, 614, 617–18, 623, 634, 639, 680, 690, 696, 815; Wojsznarowicz K. J., Orator Polityczny, Weselnym y Pogrzebowym Aktom służący…, Kr. 1648 cz. II (dedykacja dla O-ego); Zawisza K., Pamiętniki wojewody mińskiego (1666–1721), W. 1862 s. 13; Źródła do dziejów polskich, Wyd. M. Malinowski, A. Przezdziecki, Wil. 1844 II; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II nr 1326 ks. 20 s. 602, ks. 25 s. 45, 91–93, 95–97, 149–150, 177–178 (listy O-ego do Jana III), ks. 31 s. 213–214, Dz. V nr 5226, 6168, 10718 (kilkadziesiąt listów O-ego), Metryka Lit., Ks. Zapisów 129/232 fol. 463–465 (wg Sumariusza Metryki Lit., IX k. 77), Ks. Zapisów 130 k. 372 (wg Sumariusza…, IX k. 133 v.), Ks. Zapisów 131/245 k. 1210, 1285 (wg Sumariusza…, IX k. 223v., 225), Ks. Zapisów 138/255 fol. 75, 80 (wg Sumariusza…, X k. 51v.); B. Czart.: rkp. 155 nr 92, rkp. 158 nr 161, rkp. 416 nr 19, 23.

Andrzej Rachuba

хх.15. АЛЕК­САНДРА АЛЕКСАНДРОВНА

М. (з 1645 г.) АНДРЕЙ КАЗІ­МІР ЗАВІ­ША (1618-1678), піса­ра вялікак­няс­ка­га, ста­ро­сты мен­ска­га (1645-1647).

хх.15. ФЕО­ДО­РА АЛЕКСАНДРОВНА

~ ГРУ­ШЕВ­СКИЙ

23.16. КНЯЗЬ ЯН ЯЦЕК САМУ­И­ЛО­ВИЧ (?-1684)

хорун­жий вол­ко­выс­ский в 1650 г., мар­ша­лок вол­ко­выс­ский с 1657 г., в 1664—1665 гг. под­во­е­во­да вилен­ский, с 1672 г. вое­во­да Мсти­слав­ский, с 1682 г. вое­во­да полоц­кий и поль­ный гет­ман Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.16 При­ни­мал уча­стие в бит­ве про­тив Рос­сии. Вое­вал про­тив тур­ков и Крым­ских тата­ров, участ­во­вал в бит­ве под Веной (1683 год).
Во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­сла­вие в Речи Поспо­ли­той лиша­ет­ся той мощ­ной под­держ­ки пра­во­слав­ных маг­на­тов, кото­рой оно поль­зо­ва­лось ранее. Князь Алек­сандр Огин­ский был послед­ним пра­во­слав­ным сена­то­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Сле­ду­ю­щее поко­ле­ние рода Огин­ских, в том чис­ле Мар­ци­ан Огин­ский (сын Алек­сандра), Шимон Кароль и Ян Яцек (сыно­вья Льва Саму­э­ля) пере­шли в като­ли­че­ство. Свя­за­но это было в том чис­ле и с тем, что во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­слав­ным маг­на­там был пол­но­стью пере­крыт доступ в сенат. Мар­ци­ан Огин­ский стал като­ли­ком при усло­вии полу­че­ния долж­но­сти троц­ко­го вое­во­ды, Шимон Кароль — мсти­слав­ско­го, Ян Яцек был сна­ча­ла мсти­слав­ским, затем полоц­ким вое­во­дой (5). Одна­ко став като­ли­ка­ми уже в зре­лом воз­расте, Огин­ские про­дол­жа­ли ока­зы­вать под­держ­ку «фамиль­ным» пра­во­слав­ным монастырям.

Имел поме­стье Мику­лин (Витеб­ское вое­вод­ство), Кра­пив­ни­цы (Вол­ко­выс­ский п.). Пас­ля смер­ці ў 1679 г. Аляк­сандра Палубін­ска­га, былая спад­чы­на Казі­мі­ра Сапе­гі ў Круг­лян­скім раёне скан­ц­эн­тра­ва­ла­ся ў руках Іаан­ны Тэа­до­ры Нару­ш­э­віч — дач­кі Стані­сла­ва Нару­ш­э­ві­ча і Ган­ны (стры­еч­най пля­мен­ні­цы Казі­мі­ра). Іаан­на Тэа­до­ра пас­ля смер­ці свай­го пер­ша­га мужа Яна Дол­мат-Ісай­коўска­га каля 1663 г. узя­ла шлюб з кня­зем Янам Агін­скім, будучым ваяво­дам мсціслаўскім, потым полац­кім. Князь Агін­скі, нап­эў­на, выку­піў усе долі маёнт­каў Цяце­рын і Круг­лае, якія нале­жалі іншым саўла­даль­ні­кам. У далей­шым абод­ва гэтыя маёнт­кі сталі ўласна­сцю нашчад­каў Іаан­ны Тэа­до­ры і Яна Агінскага
Ян Самуи́лович Оги́нский (Ян Я́цек; польск. Jan Samuelowicz или Jan Jacek Ogiński; ок. 1625[1] — 24 фев­ра­ля 1684) — госу­дар­ствен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, вол­ко­выс­ский хорун­жий с 1650, мар­ша­лок с 1657, под­во­е­во­да вилен­ский в 1661—1665, писарь поль­ный литов­ский в 1669—1672, вое­во­да мсти­слав­ский в 1672—1682, полоц­кий с 1682, одно­вре­мен­но гет­ман поль­ный литов­ский с 1683[1]. Пред­ста­ви­тель кня­же­ско­го рода Огин­ских. Отцом Яна был Саму­ил Лев Огин­ский (ум. 1657), мате­рью — Софья Биле­вич (ум. 1644).
Участ­ник рус­ско-поль­ской вой­ны 1654—1667 годов. В 1655 году пере­шёл на сто­ро­ну царя Алек­сея Михай­ло­ви­ча, но уже в сле­ду­ю­щем году сно­ва был в вой­ске Вели­ко­го кня­же­ства Литовского[1]. Участ­ник битв со швед­ски­ми и рос­сий­ски­ми вой­ска­ми. В 1675 году вое­вал с крым­ски­ми тата­ра­ми. В 1683 году при­ни­мал уча­стие в бит­ве про­тив турок под Веной.
За счёт удач­но­го пере­хо­да от одной маг­нат­ской груп­пи­ров­ки к дру­гой полу­чил круп­ные земель­ные вла­де­ния. Вла­дел поме­стья­ми Огин­ты, Мику­лин, Бак­шты, Кра­пив­ни­ца и другими[1].
В 1654 году был избран депу­та­том Три­бу­на­ла Литов­ско­го, в 1658, 1567 и 1568 годах изби­рал­ся послом на Сейм Речи Посполитой[1].
В 1645 году женил­ся на Анне Семаш­ко, от кото­рой имел сыно­вей Нико­лая Фран­тиш­ка, Гри­го­рия Анто­ния, Льва Кази­ми­ра и трёх доче­рей. В 1660 году женил­ся во вто­рой раз, женой его ста­ла Иоан­на Тео­до­ра Нару­ше­вич, от кото­рой он имел сыно­вей Алек­сандра, Кази­ми­ра Доми­ни­ка и Мар­ци­а­на Антония[1].

Ogiński Jan Jacek h. własnego (zm. 1684), wojewoda płocki, hetman polny lit. Był drugim synem Samuela Lwa i Zofii z Billewiczów, bratem Szymona Karola (zob.). Był wychowany w wyznaniu prawosławnym, ale dość szybko przeszedł na katolicyzm. Wraz z bratem Szymonem Karolem zapisał się w r. 1639 do Akad. Krak. W początkach swej działalności publicznej był związany z Jerzym Karolem Hlebowiczem, woj. smoleńskim, który w r. 1648 przekazał O-emu dobra Surycze w starostwie mścibowskim, a w r. 1650 otrzymał dla niego chorąstwo wołkowyskie od Kazimierza Leona Sapiehy (po śmierci Łukasza Wojny). O. dowodził chorągwią pow. wołkowyskiego w kampanii 1651 r. W r. 1654 był deputatem z tegoż powiatu na Trybunał Wileński. W r.n. przeszedł, wraz z ojcem, na stronę cara Aleksego. Od wiosny 1656, jako porucznik chorągwi husarskiej, a potem pancernej Pawła Sapiehy, woj. wileńskiego i hetmana w. lit., uczestniczył w działaniach wojennych przeciw Szwedom; jesienią t.r. wziął udział w wyprawie Wincentego Gosiewskiego w kierunku na Prusy. Walczył pod Prostkami (8 X 1656) i wykupił z rąk tatarskich Bogusława Radziwiłła. Następnie uczestniczył w wyzwalaniu Żmudzi, gdzie ok. 2 XI w czasie marszu na Birże rozbił oddział szwedzki. W r. 1657 walczył z wojskami Jerzego Rakoczego. Dn. 7 IX t.r. został marszałkiem wołkowyskim po śmierci Stefana Karpia, choć jeszcze jako chorąży podpisał 18 XI t.r. w Kamieńcu Lit. instrukcję od senatorów i szlachty posłowi do króla Władysławowi Wołłowiczowi, woj. witebskiemu, w interesie obozu sapieżyńskiego. Posłował na sejm 1658 r. z ramienia prawego skrzydła. W r. 1659 otrzymał folwark Zazierze w pow. pińskim po Mikołaju Czetwertyńskim. Dn. 28 XII t.r. w Krynkach 5 chorągwi jazdy lit. dowodzonych przez O-ego zostało rozbitych przez oddziały rosyjskie wysłane przez I. Chowańskiego. Brał udział w wojnie 1660 r. na Białorusi. W l. 1661–5 był podwojewodzim wileńskim z ramienia Pawła Sapiehy. W tym czasie należał do ugrupowania antypacowskiego na Litwie. Był na sejmie 1662 r. W r. 1666 otrzymał na trzy lata w arendę od Mikołaja Paca, woj. trockiego, starostwo krzyczewskie.

O. posłował na sejmy 1667 i 1668 r.; podczas tego ostatniego mianowany został we wrześniu pisarzem polnym lit. po Aleksandrze Połubińskim. Był kandydatem Jana Kazimierza na marszałka sejmu konwokacyjnego, ale marszałkiem został Jan Antoni Chrapowicki. Po śmierci Jerzego Hlebowicza, woj. wileńskiego, O. przeszedł do obozu Paców. Podpisał się pod elekcją Michała Korybuta. Dn. 22 XI t.r. podpisał w Kobryniu akt konfederacji wojska lit., deklarując się stać przy królu, wolnej elekcji i prawach szlacheckich. W grudniu t.r. mianowany został woj. mścisławskim oraz jednocześnie starostą i wójtem mścisławskim. Był z wojskiem lit. pod Chocimiem (1673); jego udział w bitwie (zrelacjonowany w „Muzie domowej” Zbigniewa Morsztyna) nie jest całkiem pewny. Podpisał w r. 1674 elekcję króla Jana Sobieskiego. W r. 1675 brał udział w działaniach wojennych przeciw Turkom. Być może uczestniczył w obronie obozu pod Żórawnem (1676); były tam jego chorągwie petyhorska i dragońska. Posłował na sejmy 1676, 1677 i 1678 r. W r. 1681 był dzierżawcą radomskim i poradnińskim, starostą stokliskim, bierzwińskim i piekielańskim. W r. 1682 O. został wojewodą połockim i hetmanem polnym lit. po Kazimierzu Sapieże. W tym czasie należał już do stronnictwa sapieżyńskiego. W kampanii 1683 r. współdziałał ściśle z hetmanem w. lit. Kazimierzem Sapiehą i był wykonawcą, jeśli nie współautorem, jego antykrólewskich planów. Obaj hetmani nie spieszyli się z koncentracją wojska i wyjściem poza granice Rzpltej. Ok. 22 VIII przybył O. z Sapiehą na pierwotne miejsce koncentracji pod Janowem Lubelskim; 6 X wkroczyli do Słowacji. Uczestniczył O. w naradzie ok. 13 X, która zadecydowała o marszu przez Orawę. Podczas walk z powstańcami E. Tökelego 6 XI Sapieha wyprawił O-ego z Valkocza pod Zamky Nove, aby wywabić przeciwnika z twierdzy, czego nie udało mu się dokonać. Dn. 9 XI wziął udział w spotkaniu starszyzny lit. z Karolem, ks. lotaryńskim, 10 XI – w naradzie z Janem III Sobieskim. W grudniu – po rozłożeniu jazdy lit. na leże w okolicach Koszyc – O. objął dowództwo jednej z trzech grup. W końcu stycznia 1684 zachorował i odjechał z armii do Krakowa.

~ 1-я ж. — 1645 ГАН­НА ЗЬ СЯМАШКАЎ
Дети: Нико­лая Фран­тиш­ка, Гри­го­рия Анто­ния, Льва Кази­ми­ра, Анну, Мари­ан­ну и Алену.
.

O., karierowicz, przechodzący kolejno do każdego stronnictwa, które uzyskiwało hegemonię na Litwie, rósł w znaczenie i majątek; niemałą rolę odegrało w tym pięciu się w górę jego drugie małżeństwo, nie bez znaczenia były i zasługi wojskowe. On i jego bracia, rodzony Szymon Karol oraz stryjeczny Marcjan Aleksander (zob.), położyli podwaliny pod magnacką potęgę ich rodu. Po śmierci ojca (jesień 1657) otrzymał O. w spadku dobra: Mikulin w woj. witebskim, Bakszty w woj. mińskim, Kropiwnicę w pow. wołkowyskim, Oginty w Kowieńskiem, Koszany, Meszłowicze i Jachniszki (tamże), a także kamienicę w Kownie i 24 000 zł. Druga żona, Joanna Teodora Naruszewiczówna, córka referendarza i pisarza W. Ks. Lit. Stanisława (zob.) i Anny Sapieżanki, a wdowa po Mikołaju Isajkowskim, łowczym lit., wniosła mu pokaźne dobra. Dn. 1 VIII 1660 przejął od Pawła Sapiehy, wraz ze swym szwagrem podkanclerzym lit. Aleksandrem Naruszewiczem, majątki: Starosiel, Sielec i Jakowlewszczyznę, zapisane im testamentem przez Kazimierza Leona Sapiehę (w wyniku ostatecznego działu z r. 1668 Ogińscy otrzymali tylko trzecią część Starosiela). Prócz tego od Aleksandra Naruszewicza otrzymała Joanna dobra Bieszenkowicze. Był O. fundatorem klasztoru Franciszkanów w Łopiennicy w pow. wołkowyskim. Zmarł 24 II 1684 w Krakowie.

Z pierwszego małżeństwa (zawartego ok. r. 1645) z Anną Siemaszkówną pozostawił O. synów: Mikołaja Franciszka (zob.), Grzegorza Antoniego (zob.), Leona Kazimierza (zob.), oraz córki: Annę, żonę Kazimierza Tyszkiewicza, star. starodubowskiego, Mariannę, 1. v. żonę Michała Massalskiego, chorążego grodzieńskiego, 2. v. zamężną za Kazimierzem Chaleckim, star. mozyrskim, 3. v. za Konstantym Wojną Jasienieckim, podkomorzym bracławskim, i Helenę, żonę 1. v. Stanisława Isajkowskiego, chorążego grodzieńskiego, potem 2. v. Mikołaja Tarły, cześnika lit. Z małżeństwa z Joanną Teodorą Naruszewiczówną (ślub 1660) pozostali synowie: Aleksander (zm. 1690), star. mścibowski, Kazimierz Dominik (zob.) i Marcjan Antoni (zm. 1703), kaszt. mścisławski.

Enc. Wojsk., VI; Kojałowicz, Nomenclator; Niesiecki, VII; Uruski, XII; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Codello A., Hegemonia Paców na Litwie i ich wpływ w Rzeczypospolitej 1669–1674, „Studia Hist.” R. 13: 1970 z. 1 s. 46; Czermak W., Szczęśliwy rok, „Przegl. Pol.” T. 82: 1886 s. 529; Kubala L., Wojna brandenburska i najazd Rakoczego w r. 1656 i 1657, Lw.–W. 1917 s. 81; tenże, Wojny duńskie i pokój oliwski 1657–1660, Lw. 1922 s. 356; Sapiehowie; Semkowicz W., Udział wojsk litewskich Sobieskiego w kampanii roku 1683, „Ateneum Wil.” T. 9: 1933/4 s. 129–54; Wimmer J., Wyprawa wiedeńska 1683 r., W. 1957 s. 149–51, 153–4; Wolff J., Pacowie, Pet. 1885; – Akta do dziej. Jana III; Akty Vil. Archeogr. Kom., VIII, X, XII, XXXIV; Album stud. Univ. Crac., IV 199; Chrapowicki J. A., Diariusz wojewody witepskiego, W. 1845 s. 252, 323; Istoriko-juridičeskie materiały, XXVI, XXVIII; Kuligowski M. J., Dźwięk Marsa walecznego z walnej expedycji Chocimskiej i z otrzymanego w roku 1673 nad Turkami zwycięstwa…, Wil. 1675; Listy z czasów Jana III i Augusta II, Wyd. G. B. Unn, W. Skrzydylka, Kr. 1870 passim; Materiały do dziejów wojny polsko-tureckłej 1672–1676, Wyd. J. Woliński, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1970 XVI cz. 2; Medeksza, Księga pamiętnicza; Sapieha K., Diariusz kampanii węgierskiej in anno 1683, Wyd. O. Laskowski, „Przegl. Hist.-Wojsk.” T. 6: 1933 s. 259–70; Vol. leg., IV 414, 462, V 21, 88, 145, 167, 212, 262, 269, 312; Zbiór dawnych dyplomatów i aktów miast mińskiej guberni, …Mińsk 1848 s. 265; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II nr 1338, 1362, Dz. V nr 10703, Dz. XI nr 48 s. 55–56, Metryka Lit., Ks. Zapisów 124/225 k. 22 (wg Sumariusza Metryki Lit., t. IX k. 46), Ks. Zapisów 130 k. 423 (wg Sumariusza…, t. IX k. 136), Ks. Zapisów 131/245 k. 452 (wg Sumariusza…, t. IX k. 204), Ks. Zapisów 138/255 k. 77 (wg Sumariusza…, t. X k. 51v.); B. Narod.: BOZ nr 1217 s. 199 v.–200, 234.

Andrzej Rachuba

Ж. 1, АННА СЕМАШКО

~ 2-я ж. — 1660 ІВАН­НА ТЭА­ДО­РА З НАРУШЭВІЧАЎ
Дети: Алек­сандр, Кази­мир Доми­ник и Мар­ци­ан Антоний.

24 ШИМОН-КАРОЛЬ (1622-1699)

С 1654 г. под­ко­мо­рий витеб­ский. В 1655 г. он вме­сте с отцом кня­зем Саму­и­лом-Львом Огин­ским при­е­хал в Виль­но, что­бы при­нять рус­ское под­дан­ство. Вое­во­да вилен­ский князь Миха­ил Шахов­ской при­вел их к при­ся­ге и отпу­стил кня­зя Шимо­на в Моск­ву. В 1656 г. ука­зом царя Алек­сея Михай­ло­ви­ча он был уво­лен от служ­бы по болез­ни и вер­нул­ся на коро­лев­скую служ­бу. В 1679 г. он был назна­чен меч­ни­ком Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. В 1682 г. он вое­во­да Мсти­слав­ский. В 1685 г. князь отка­зал­ся от двух послед­них должностей.
ваяво­да мсь­ціслаўскі (1682—1685);
Во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­сла­вие в Речи Поспо­ли­той лиша­ет­ся той мощ­ной под­держ­ки пра­во­слав­ных маг­на­тов, кото­рой оно поль­зо­ва­лось ранее. Князь Алек­сандр Огин­ский был послед­ним пра­во­слав­ным сена­то­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Сле­ду­ю­щее поко­ле­ние рода Огин­ских, в том чис­ле Мар­ци­ан Огин­ский (сын Алек­сандра), Шимон Кароль и Ян Яцек (сыно­вья Льва Саму­э­ля) пере­шли в като­ли­че­ство. Свя­за­но это было в том чис­ле и с тем, что во вто­рой поло­вине XVII века пра­во­слав­ным маг­на­там был пол­но­стью пере­крыт доступ в сенат. Мар­ци­ан Огин­ский стал като­ли­ком при усло­вии полу­че­ния долж­но­сти троц­ко­го вое­во­ды, Шимон Кароль — мсти­слав­ско­го, Ян Яцек был сна­ча­ла мсти­слав­ским, затем полоц­ким вое­во­дой (5). Одна­ко став като­ли­ка­ми уже в зре­лом воз­расте, Огин­ские про­дол­жа­ли ока­зы­вать под­держ­ку «фамиль­ным» пра­во­слав­ным мона­сты­рям. Осо­бен­но отли­чил­ся на этом попри­ще Шимон Кароль, кото­рый дей­ство­вал уже совсем в дру­гих усло­ви­ях, неже­ли его отец и дед.
В 1680-е гг. пра­во­слав­ные Речи Поспо­ли­той в силу уси­ли­вав­ше­го­ся дав­ле­ния в поль­зу при­ня­тия унии, и в част­но­сти из-за посте­пен­ной и под­час скры­той от мирян лик­ви­да­ции пра­во­слав­ной иерар­хии ста­ли испы­ты­вать про­бле­мы, свя­зан­ные не толь­ко с нехват­кой цер­ков­ной утва­ри и бого­слу­жеб­ных книг, что слу­ча­лось и ранее, но и с отсут­стви­ем свя­щен­ни­ков и дья­ко­нов. Попыт­ки бело­рус­ских пра­во­слав­ных обра­тить­ся за помо­щью к рус­ским епи­ско­пам погра­нич­ных с Лит­вой епар­хий — Псков­ской и Смо­лен­ской, пер­во­на­чаль­но не име­ли успе­ха, и толь­ко направ­ле­ние послан­цев в Моск­ву поз­во­ли­ло сдви­нуть дело с мерт­вой точ­ки. Нема­лую роль, как уже отме­ча­лось в этом сыг­рал и мсти­слав­ский вое­во­да Шимон Кароль Огин­ский, актив­но хода­тай­ство­вав­ший за мона­хов, кото­рым пред­ста­ви­те­ли рода, и в част­но­сти его отец и дед тра­ди­ци­он­но покро­ви­тель­ство­ва­ли. Пред­ста­ви­те­ли Витеб­ско­го, Крон­ско­го и Евьев­ско­го пра­во­слав­ных мона­сты­рей посе­ща­ли Моск­ву, снаб­жен­ные реко­мен­да­тель­ны­ми пись­ма­ми мсти­слав­ско­го вое­во­ды (6). В октяб­ре 1687 г. Шимон Кароль Огин­ский под­твер­дил все пра­ва Мар­ков­ско­го мона­сты­ря на само­управ­ле­ние и вла­де­ние зем­ля­ми, даро­ван­ны­ми его роди­те­ля­ми (7). А в 1690 г. на сред­ства Ш.К. Огин­ско­го в мона­сты­ре была постро­е­на дере­вян­ная Свя­то-Тро­иц­кая цер­ковь, вза­мен сго­рев­шей (пожар слу­чил­ся после 1687 г.). Две­ри церк­ви были укра­ше­ны ини­ци­а­ла­ми кня­зя, кото­рые сохра­ня­лись еще в 60-х гг. XIX в. (8)

Огинские
Част­ка «Чар­ця­жа Віцеб­ска» 1664 г.ў пра­вым вех­нім куце замку.

Симон-Кароль Огин­ский (око­ло 1620 — 1699) неко­то­рое вре­мя жил в Витеб­ске в доме, изоб­ра­же­ние кото­ро­го извест­но по так назы­ва­е­мо­му «Чер­те­жу» горо­да 1664 года. В моло­до­сти он, имея жела­ние полу­чить хоро­шее обра­зо­ва­ние, вме­сте со сво­им бра­том запи­сал­ся в Кра­ков­ский уни­вер­си­тет. Позд­нее Симон-Кароль пере­ехал в Гол­лан­дию и в 1641 году стал сту­ден­том уни­вер­си­те­та в горо­де Фра­не­кер. Там он издал свой пере­вод на латин­ский язык фран­цуз­ско­го учеб­ни­ка с пра­ви­ла­ми хоро­ше­го тона и при­двор­но­го эти­ке­та, а так­же женил­ся на доче­ри бур­го­мист­ра Т.Стакманс.
Воз­мож­но, что кар­ти­на извест­но­го гол­ланд­ско­го живо­пис­ца Рем­бранд­та Хар­мен­са ван Рей­на «Лисов­чик» (или «Поль­ский всад­ник»), напи­сан­ная око­ло 1655 года, явля­ет­ся порт­ре­том Симо­на-Каро­ля Огин­ско­го. Сей­час кар­ти­на нахо­дит­ся в собра­нии Фрик в Нью-Йор­ке. Поль­ские искус­ство­ве­ды утвер­жда­ют, что писа­лась она, несо­мнен­но, с нату­ры, на что ука­зы­ва­ют исклю­чи­тель­ная точ­ность в пере­да­че эле­мен­тов костю­ма, воору­же­ния, упря­жи и поро­ды лоша­ди, а так­же мане­ры дер­жать­ся в сед­ле, харак­тер­ной для кава­ле­рии Речи Поспо­ли­той того вре­ме­ни. На сред­ства Симо­на-Каро­ля Огин­ско­го в Витеб­ском Мар­ко­вом мона­сты­ре в 1691 году была постро­е­на дере­вян­ная цер­ковь в честь Свя­той Тро­и­цы, кото­рая про­сто­я­ла до 1920-х годов и была раз­ру­ше­на боль­ше­ви­ка­ми. За свою дол­гую жизнь князь Огин­ский три­жды женил­ся и оста­вил после себя мно­го­чис­лен­ное потомство.

1-я ж. —Т. СТАК­МАНС, дач­ка бур­га­міст­ра Франэкера;

2-я ж. — ТЭА­ДО­РА З КОРСАКАЎ;

3-я ж. — ТЭР­Э­ЗА З ВОЙНА-ЯСЯНЕЦКІХ

КРИШ­ТИ­НА САМУ­И­ЛОВ­НА ОГИНСКАЯ

жена ДАЖ­ДЬ­БОГ ФРАНЦ­КЕ­ВИЧ РАДЗИМИНСКИЙ

ЕЛЕ­НА САМУ­И­ЛОВ­НА ОГИН­СКАЯ (ум. ок. 1689), 

1-й муж хорун­жий витеб­ский Нико­лай Старосельский,

2-й муж с 1681 года Миха­ил Ян Тыш­ке­вич (ум. после 1703)

РЕГИ­НА САМУ­И­ЛОВ­НА ОГИНСКАЯ,

1-й муж тиун трок­ский Валь­тер Корф,
2-й муж вое­во­да витеб­ский­Лео­нард Габ­ри­ель Поцей (1632—1695)

N САМУ­И­ЛОВ­НА

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

17 МИХА­ИЛ ?-1712 9 

18/11. ЯН ЕЖИ (?-1678)

Мар­ша­лок брац­лав­ско­го повета

XXVII генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

26.23. НИКО­ЛАЙ ФРАНЦИШЕК

С 1680 по 1685 г. мар­ша­лок вол­ко­вы­с­кий, затем меч­ник Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. С 1695 г. литов­ский под­скар­бий надвор­ный. С 1711 г. каш­те­лян трок­ский и посол Поль­ши при царе Пет­ре I.

Род Агін­скіх меў дачы­ненне не толь­кі да маёнт­ка Бак­шты, але і да сёл Раванічы і Драх­ча, некалі далу­ча­ных панам Гаштоль­дам да маёнт­ка Радаш­ко­вічы. Нага­да­ем, што ў ХVI ста­годдзі яны былі ў часо­вым тры­ман­ні паноў Гар­на­ста­яў, а потым — Гля­бо­ві­чаў. У далей­шым гэтае ўла­данне заста­ло­ся дзяр­жаў­най уласна­сцю — ста­раствам, якое пера­да­ва­ла­ся роз­ным асо­бам у часо­вае ці пажыц­цё­вае кары­станне. Павод­ле падым­на­га тары­фу 1667 г. маён­так Раванічы ў паме­ры 33 дымоў быў ва ўла­дан­ні Кры­шта­фа Гара­бур­ды, а ў 1690 г. — Яна і Кры­шта­фа Гара­бур­даў. У 1700 г. Раванічы і Драх­ча былі пера­дад­зе­ны кня­зю Міка­лаю Фран­ціш­ку Агінс­ка­му (уну­ку Саму­э­ля), які адна­ча­со­ва быў і ста­рас­там радаш­ко­віц­кім. У 1704 г. ён атры­маў даз­вол кара­ля на пера­да­чу Радаш­ко­віц­ка­га і Раваніц­ка­га ста­растваў свай­му сыну Антонію, які памёр амаль адна­ча­со­ва з баць­кам у 1715 г. Пас­ля гэта­га Раваніц­кае ста­раства (якое паз­ней пача­ло назы­вац­ца Ахель­ніц­кім) даста­ла­ся кня­зю Міха­лу Масальска­му, паз­ней­ша­му гет­ма­ну ВКЛ, які быў жана­ты з дач­кой Міка­лая Фран­ціш­ка Агін­ска­га, і заста­ва­ла­ся ў яго руках да яго смер­ці ў 1762 г.

27 ГРИ­ГО­РИЙ АНТО­НИЙ ОГИН­СКИЙ, с. (польск. Grzegorz Antoni Ogiński; *23.6.1654 — 17.10.1709, Люблин) 

Огинские
Печать кн. Гри­го­рия Анто­ния Огин­ско­го 1691 г.

С 1684 г. он чаш­ник Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, в 1687 г. назна­чен хорун­жим Вели­ко­го кня­же­ства. В 1698 г. он гене­раль­ный ста­ро­ста жмуд­ский, с 1709 г. гет­ман литов­ский польный.
Гри­го­рий Анто­ний Огин­ский (польск. Grzegorz Antoni Ogiński; 23 июня 1654 — 17 октяб­ря 1709, Люб­лин) — поли­ти­че­ский и воен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и Речи Поспо­ли­той, вели­кий гет­ман литов­ский, князь из рода Огинских.
Про­ис­хо­дил из литов­ско­го кня­же­ско­го рода Огин­ских. Сын Яна, хару­жа­га (1650 г.) і мар­шал­ка ваў­ка­вы­ска­га (1657 г.), піса­ра поль­на­га ВКЛ (1668 г.), ваяво­ды мсціслаўска­га (1672 г.), ваяво­ды полац­ка­га і гет­ма­на поль­на­га ВКЛ (1682 г.) і Ган­ны з Сямаш­каў. Жена — Тео­фи­ла Чарто­рый­ская. Дети — Кази­мир Мар­ци­ан Огин­ский и Эльж­бе­та Маг­да­ле­на Огинская.

Огинские

Огинские
Гри­го­рий Анто­ний Огин­ский. Фото fgb​.by

30 cтуд­зе­ня 1691 г. у Ваў­ка­вы­с­ку пячат­ка ад імя Гры­го­рыя Антонія з Казель­ска Агін­ска­га, хару­жа­га вяліка­га ВКЛ, ста­ро­сты ваў­ка­вы­ска­га была прыклад­зе­на да поз­вы ў ваў­ка­вы­скі зем­скі суд Стані­сла­ву Яну Млоц­ка­му, вой­ска­му закра­чымска­му і яго жон­цы Кры­с­ціне Янаўне Трыз­нян­цы, ста­рас­цян­цы ваў­ка­вы­с­кай, N Русец­ка­му, каш­та­ляні­чу ваявод­ства Мен­ска­га і яго жон­цы Ганне Янаўне Трыз­нян­цы, ста­рас­цян­цы ваў­ка­вы­с­кай, былой Генры­ка­вай Рай­с­кай, Пят­ру Пякарска­му, меч­ніку Берас­цей­ска­га ваявод­ства і айцу Ўлад­зі­сла­ву Сушыц­ка­му па скар­зе Пят­ра Ваўка і яго жон­кі Зоф’і Дамас­лаўс­кай. Пад­пі­саў позву Кры­штаф Аленд­скі, пісар зем­скі ваў­ка­вы­скі: “Кры­штоф Оленъд­ский писар”.

23 июня 1698 года в Рос­си­е­нах был выбран ста­ро­стой Жмуд­ским. Участ­во­вал в литов­ской граж­дан­ской войне 1696—1702 годов про­тив рода Сапег. При­ни­мал уча­стие в Бит­ве при Оль­ке­ни­ках, в кото­ром круп­ное объ­еди­нён­ное вой­ско литов­ских маг­на­тов побе­ди­ло армию Сапег. С 20 нояб­ря 1703 года — поль­ный гет­ман литов­ский. В 1709 году на послед­нем году жиз­ни стал вели­ким гет­ма­ном литовским.
Гри­го­рий под­дер­жи­вал дру­же­ские отно­ше­ния с рус­ским царем Пет­ром I. В мар­те 1703 году в ходе Север­ной вой­ны Огин­ский отнял у шве­дов литов­скую кре­пость Бир­жи. Хотя уже 14 сен­тяб­ря 1704 года швед­ская армия Левен­гауп­та вер­ну­ла кре­пость себе.
Изве­стен как страст­ный люби­тель музы­ки. При сво­ём дво­ре имел соб­ствен­ный оркестр. После Гри­го­рия все Огин­ские покро­ви­тель­ство­ва­ли музы­ке, а неко­то­рые ста­но­ви­лись музыкантами.
С 1684 года — литов­ский под­ча­ший, с 1687 года — литов­ский хорун­жий, ста­ро­ста Тельшяйский.
За под­держ­ку на выбо­рах король Речи Поспо­ли­той Август Силь­ный награ­дил Гри­го­рия Орде­ном Бело­го орла.
Канец 17 ста­годдзя. У гэтыя цяж­кія часы, дзя­ку­ю­чы сла­бай улад­зе кіраўніка наша­га гас­па­дар­ства Кара­ля і Вяліка­га Кня­зя Аўгу­ста Дру­го­га, пача­ла­ся так зва­ная «хат­няя» вай­на паміж маг­на­та­мі Сапе­га­мі і кня­зя­мі Агін­скі­мі, якая на самой спра­ве была гра­мад­зян­скай вай­ной для Літ­вы ў 1696-1704 гадах.
Паня­тоўскія заня­лі бок кня­зёў Агін­скіх, даклад­ней кажучы, кня­зя Рыго­ра Антоні Агін­ска­га, хару­жа­га ВКЛ, на той час ста­рас­ты мсціслаўска­га. Ён ста­яў на чале ство­ра­най 17 каст­рыч­ніка 1696 года Берас­цей­с­кай вай­с­ко­вай кан­фед­эра­цыі, част­кі рэгу­ляр­на­га вой­ска і анты­са­пе­гаўска­га шля­хец­ка­га руху. Агін­скіх пад­т­ры­маў рус­кі цар Пётр Пер­шы, а Сапе­гаў — кароль шведзкі Карл 12 і на тэры­то­рыі ВКЛ запы­ла­ла спу­ста­шаль­ная вай­на, якая ў рэш­це рэшт пры­вя­ла да аслаб­лен­ня, а потым і да раз­ва­лу Рэчы Пас­палітай. Але вер­нем­ся да нашых геро­яў: Мар­цін Казі­мір, Улад­зіслаў, Антон, Стэфан Дамінік акты­ў­на ўдзель­ні­чалі ў бітве пад Алкені­ка­мі (Olkynikami) 18 ліста­па­да 1700, у якой з абодвух бакоў ўдзель­ні­чалі да 10-12 тысяч чала­век, і дзе сілы Сапе­гаў былі раз­гром­ле­ны. Віда­ць, ад атры­ма­ных ранаў, амаль праз паў­го­да, хут­ка ска­наў у роскві­це сілаў і кар’еры Мар­цін Казімір.
Наколь­кі бліз­кія былі ста­сун­кі паміж кня­зем Рыго­рам Антоні Агін­скім, ста­рас­там мсціслаўскім, і Стэфа­нам Даміні­кам Поня­тоўскім, страж­ні­кам мсціслаўскім, гаво­ры­ць на тое, што дач­ка кня­зя кня­гі­ня Ане­ля Агін­ская была хрос­най мат­кай у сына Стэфа­на Дамініка-Базы­ля, і на хрэс­ь­бі­ны яна пада­ра­ва­ла немаў­ля­ці вёс­ку Кры­валі з дзе­сяц­цю сялян­скі­мі два­ра­мі, якая зна­ход­зіц­ца ў Ігу­мен­скім паве­це, што пацверд­зі­ла ў сваім духоў­ным тэс­та­мен­це ў 1718 гаду (НГАБ, ф.319, в.2, с. 2610, спра­ва Паня­тоўскіх, с.64). У гэтай спра­ве Паня­тоўскіх, пада­най на два­ран­скі сход у 1825 год­зе, пры­вед­зе­ны даку­мент, перак­лад­зе­ны з поль­скай на рус­кую мову. Ніж­эй ён пры­вед­зе­ны з заха­ван­нем мовы арыгіналу.
Григо́рий Анто́ний Оги́нский (польск. Grzegorz Antoni Ogiński; 23 июня 1654 — 17 октяб­ря 1709, Люб­лин) — госу­дар­ствен­ный и воен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, чаш­ник литов­ский в 1684—1687, хорун­жий вели­кий литов­ский в 1687—1698, ста­ро­ста жемайт­ский с 1698 и одно­вре­мен­но гет­ман поль­ный литов­ский с 1703[1]. В 1709 году был назна­чен гет­ма­ном вели­ким литов­ским. Cта­ро­ста мсти­слав­ский и тельшяйский.

Про­ис­хо­дил из стар­шей (кня­же­ской) линии литов­ско­го рода Огин­ских. Сын Яна Огин­ско­го и Анны Семашко.strong В 1690, 1695 и 1696 годах изби­рал­ся послом от Вол­ко­выс­ско­го повета[2] на сейм Речи Поспо­ли­той. 23 июня 1698 года в Рос­си­е­нах был выбран ста­ро­стой жемайт­ским. Участ­во­вал в граж­дан­ской войне 1696—1702 годов, воз­глав­лял анти­са­пе­жан­скую коа­ли­цию. При­ни­мал уча­стие в побед­ной Бит­ве при Оль­ке­ни­ках. В ходе Север­ной вой­ны под­дер­жи­вал Авгу­ста Силь­но­го и Пет­ра I. В мар­те 1703 году отнял у шве­дов кре­пость Бир­жи, но 14 сен­тяб­ря 1704 года швед­ская армия Левен­гауп­та вер­ну­ла кре­пость себе. С 20 нояб­ря 1703 года стал гет­ма­ном поль­ным литов­ским. В 1709 году на послед­нем году жиз­ни стал гет­ма­ном великим.
Изве­стен как страст­ный люби­тель музы­ки. При сво­ём дво­ре имел соб­ствен­ный оркестр.
За под­держ­ку король поль­ский и вели­кий князь литов­ский Август Силь­ный награ­дил Гри­го­рия Орде­ном Бело­го орла.

Герб (1691 р.): тар­ча пад­зе­ле­на на пяць частак, у 1-ай у цэн­тры на шчы­це выя­ва зацер­тая, у 2-ой – клей­на­вы знак нак­шталт літа­ры “М”, з якой выход­зі­ць доў­гі про­сты крыж, у 3-яй – два нака­неч­нікі стр­э­лаў васт­ры­я­мі ўверх і ўніз (“Баго­рыя”), у 4-ай і 5-ай – выя­вы зацер­тыя, над тар­чай шля­хец­кая каро­на, па баках тар­чы дзве галін­кі, над­піс у ато­ку: “* HR[EHORY] ANTONI OGINSKI … … … [WOŁ]KOWISKI ~”. 20.

Пячат­ка (1691 р.): адбітак на папе­ры, заха­ва­на­сць кеп­ская, Ø 43 мм 21. 20.

У цэн­тры на шчы­це ў 1-м полі яго аса­біс­та­га гер­ба паві­нен быць рода­вы “Агі­нец”, у 2-м – герб улас­ны маці з роду Сямаш­каў, у 3-м – герб пра­баб­кі па баць­ку Раі­ны Вало­віч “Баго­рыя”, у 4-м і 5-м, на нашу дум­ку, павін­ны быць гер­бы: ўлас­ны “Магі­ла” баб­кі па баць­ку Зоф’і Білевіч і “Кары­бут” баб­кі па маці княж­ны Аляк­сан­дры Вара­нец­кай. Аднак, маг­чы­ма, замест апош­ня­га мог быць і герб “Паго­ня” жон­кі княж­ны Тэк­лі ці Тэа­фі­лы Чар­та­рый­с­кай 22. У такім выпад­ку было б зра­зу­ме­лым раз­мяш­ч­энне гер­бу пра­баб­кі па баць­ку ў 3-м полі. Най­больш ціка­вы эле­мент гер­ба Гры­го­рыя Антонія з Казель­ска Агін­ска­га – каро­на. Як бач­на, гэта яшчэ не кня­жац­кая міт­ра, але ўжо і не про­стая шля­хец­кая каро­на. Болей пад­стаў бачы­ць у ёй адную з разнавід­на­сцяў граф­скіх каро­наў у ВКЛ і Рэчы Пас­палітай. Але няма зве­стак аб вало­дан­ні Гры­го­ры­ем Антоніем Агін­скім граф­скім тыту­лам. Не кары­стаў­ся ён і тыту­лам кня­зя 23. Як бы там не было, але такі кшталт каро­ны выдае высо­кія амбі­цыі ўла­даль­ніка гер­ба, які быў дум­ны са свай­го паходжання.

∞ КНЖ. ТЕО­ФИ­ЛИЯ ЧАРТО­РЫЙ­СКАЯ, от кото­рой имел сыно­вей Яна, Кази­ми­ра Мар­ци­а­на и трёх дочерей[1].

28 ЛЕОН КАЗИ­МЕЖ (ум. 1700).

С 1689 г. под­сто­лий Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Сын полац­ка­га ваяво­ды і поль­на­га гет­ма­на Яна Яца­ка Агін­ска­га і Ган­ны з Сямаш­каў. Яго бра­та­мі былі такія вядо­мыя ў свой час дзе­ячы, як надвор­ны пад­скар­бі, паз­ней­шы троц­кі каш­та­лян Міка­лай Фран­ці­шак Агін­скі, жамойц­кі ста­рас­та, затым поль­ны гет­ман, адзін з рэс­пуб­лі­кан­скіх пра­ва­ды­роў Гры­го­рый Антоній Агін­скі, гор­ждаўскі ста­рас­та, паз­ней­шы вілен­скі ваяво­да Казі­мір Дамінік Агін­скі, мсціслаўскі каш­та­лян Мар­цы­ян Антоній Агін­скі, а так­са­ма заў­час­на памер­лы Аляк­сандр Агін­скі; два­ю­рад­ны­мі бра­та­мі – Людвік Кан­стан­тый і Казі­мір Аляк­сандр Пацеі. Жана­ты Лявон Казі­мір быў з 1690 г. з Кан­стан­цы­яй Ган­най з Коце­лаў, уда­вой ашмян­ска­га хару­жа­га Юрыя Міха­ла Козел-Паклеўска­га і сяст­рой віцеб­ска­га, затым троц­ка­га каш­та­ля­на і ваяво­ды Міха­ла Казі­мі­ра Коце­ла, паз­ней­ша­га пад­скар­бія ВКЛ, а ў той час – фар­маль­на­га ліда­ра рэспубліканцаў.

Маё­мас­ны стан Ляво­на Казі­мі­ра мож­на аца­ні­ць як сяр­эд­ніх паме­раў. Вядо­ма, што яму нале­жалі ней­кія част­кі ў спад­чын­ных маёнт­ках Агін­ты і Каша­ны (Ковен­скі павет), у Круг­лым, Цяце­рыне, Ста­ра­сел­лі, Кры­віне і Лагі­наві­чах (Аршан­скі; але апош­нія два, вера­год­на, – Кры­ві­на і Лугі­навічы ў Полац­кім ваявод­стве), якія ён запі­саў павод­ле шлюб­най дамо­вы жон­цы ў 1690 г. Акра­мя таго, яго жон­ка мела запі­са­ныя ёй пер­шым мужам Бак­шты, Аль­ш­э­ва, Стра­чу, Кабыль­нік, Кама­роўш­чы­ну і Боль­каўш­чы­ну (Ашмян­скі павет). Да таго ж ад баць­кі яму перай­шло Сто­кліш­каўс­кае ста­ро­ства ў Ковен­скі паве­це. У 1694 г. пас­ля канц­ле­ра Мар­цы­я­на Аляк­сандра Агін­ска­га ён атры­маў Нема­нойц­кае ста­ро­ства (Троц­кі павет), але ўжо 5 чэрве­ня 1696 г. пера­даў яго вялі­ка­му гет­ма­ну Казі­мі­ру Яну Сапегу213.
Вядо­ма, што ў мала­до­с­ці Лявон Казі­мір пры­маў удзел у вой­нах з тур­ка­мі і татарамі.
Так­са­ма ўжо ў 80-х гг. XVII ст. ён вызна­чаў­ся знач­най палітыч­най акты­ў­на­сцю, што пра­яў­ля­ла­ся ў рэгу­ляр­ным абіран­ні яго пас­лом на сойм. Яго палітыч­ным заплеч­чам было Мсціслаўс­кае ваявод­ства, дзе ён зай­маў урад судо­ва­га ста­ро­сты, які атры­маў пас­ля баць­кі ў 1684 г.214 Пер­шы раз Лявон Казі­мір высту­пае ў якас­ці пас­ла на сойм у 1685 г. з невя­до­ма­га нам сой­міка, затым трой­чы абіра­ец­ца пас­лом ад Мсціслаўска­га ваявод­ства: у 1688, 1690 і 1692–1693 гг.215 Урад пад­столія ВКЛ быў яму надад­зе­ны ў 1689 ці 1690 г.

Мож­на мер­ка­ва­ць, што як і баць­ка, поль­ны гет­ман Ян Яцак, у апош­нія гады жыц­ця, так і яго сыны пас­ля яго­най смер­ці пэў­ны час ішлі ў фар­ва­та­ры паліты­кі Сапе­гаў. Пад канец пана­ван­ня Яна ІІІ Сабес­ка­га ў ВКЛ узмац­ня­ец­ца апазі­цыя Сапе­гам у выніку кан­флік­таў вяліка­га гет­ма­на Казі­мі­ра Яна з вілен­скім біску­пам Кан­стан­ты­ем Казі­мірам Бжастоўскім і звя­за­ны­мі з ім Кры­шпі­на­мі-Кір­ш­эн­шт­эй­на­мі. Што тычыц­ца Агін­скіх, то най­больш вера­год­най пры­чы­най, з якой пачаў­ся іх раз­лад з Сапе­га­мі, была спр­эч­ка за спад­чы­ну Гля­бо­ві­чаў (а менавіта за Дуб­роў­на), на якую пас­ля смер­ці Мар­цы­бе­лы Ган­ны з Гля­бо­ві­чаў і яе мужа, канц­ле­ра Мар­цы­я­на Аляк­сандра Агін­ска­га, прэт­эн­да­валі так­са­ма два­ю­рад­ная сяст­ра апош­ня­га Рэгі­на Людвіка з Агін­скіх і яе муж, віцеб­скі ваяво­да Леа­нард Пацей. Пас­ля смер­ці апош­ня­га сыны Яна Яца­ка Агін­ска­га мусілі пад­т­ры­ма­ць сваю цёт­ку Рэгі­ну Людвіку і яе сыноў, Людвіка Кан­стан­тыя і Казі­мі­ра Аляк­сандра Паце­яў. Гэта да кан­ца не тлу­ма­чы­ць пры­чы­ны такой заў­зя­тай варо­жас­ці да Сапе­гаў, асаб­лі­ва з боку Гры­го­рыя Антонія Агін­ска­га, але ўліч­ва­ю­чы яго запаль­чы­вы харак­тар, маг­чы­ма, што пры­чы­ны далё­ка шука­ць і не трэ­ба. У кан­цы 1696 г., пас­ля кан­ва­ка­цый­на­га сой­ма, у Берас­цей­скім паве­це Гры­го­рый Антоній схі­ляе част­ку вой­ска ВКЛ да выступ­лен­ня супра­ць вяліка­га гет­ма­на Казі­мі­ра Яна Сапе­гі. Гэтая кан­фед­эра­цыя не пра­тры­ма­ла­ся і да кан­ца года, Агін­скі выму­ша­ны быў капіту­ля­ва­ць і пад­пі­са­ць пагад­ненне з Сапе­га­мі, але няг­лед­зячы на гэта, не перас­таў плес­ці інтрыгі.
Пад­рых­тоўка апазі­цыі да элек­цый­на­га сой­ма пача­ла­ся загад­зя. 4 люта­га 1697 г. Лявон Казі­мір Агін­скі пры­бы­вае на дэпу­тац­кі сой­мік у Менск. Мар­шал­кам (дыр­эк­та­рам) сой­міка быў пад­ча­шы ВКЛ Мар­цін Кры­шпін-Кір­ш­эн­шт­эйн, пры­сут­ні­чаў так­са­ма мен­скі ста­ро­ста Кры­штаф Заві­ша, які зана­та­ваў у сваіх “Успа­мі­нах”:
“Пад­час гэта­га сой­міка быў да мяне наў­мыс­на пры­бы­ў­шы Яго мілас­ць пан Лявон Агін­скі, пад­столі Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, з пэў­ны­мі інтарэсамі”216.
Нескла­да­на зда­га­дац­ца, ад каго ён пры­быў – бліз­кае супра­цоўніцтва Ляво­на Казі­мі­ра з бра­там Гры­го­ры­ем Антоніем буд­зе характ­эр­ным і для наступ­ных гадоў напру­жа­най міжу­соб­най бара­ць­бы ў ВКЛ. А што гэта за інтар­э­сы, ста­ла бач­на пад­час элек­цый­на­га сой­ма, калі апазі­цыя “неча­ка­на” абна­ро­да­ва­ла пра­гра­му г.зв. каэк­ва­цыі ці ўраў­на­ван­ня пра­воў літоўс­кай шлях­ты са шлях­тай поль­скай, скіра­ва­ную супра­ць Сапе­гаў, і запатра­ба­ва­ла яе пры­няц­ця. Гэтыя пра­па­но­вы выявілі­ся настоль­кі пры­ця­галь­ны­мі для літоўс­кай шлях­ты (а так­са­ма, зра­зу­ме­ла, імпа­на­валі поль­скай, што абу­мо­ві­ла пас­пя­хо­вае зац­вяр­дж­энне іх элек­цый­ным сой­мам), што ўплы­вы Сапе­гаў увад­на­час­се моц­на пахіснуліся.
Адным з пунк­таў пры­ня­тай пас­та­но­вы пра ўраў­на­ванне пра­воў была г.зв. “лака­цыя” ці пара­дак раз­мяш­ч­энне вой­ска на кват­э­ры, які пра­ду­г­ле­дж­ваў, што зай­мац­ца гэтым буд­зе не гет­ман, а спе­цы­яль­на прызна­ча­ная камісія (у склад якой увай­шлі мно­гія аса­бі­стыя вора­гі Казі­мі­ра Яна Сапе­гі). Кан­тра­ля­ва­ць дзей­на­сць камі­са­раў паві­нен быў хару­жы ВКЛ Гры­го­рый Антоній Агін­скі, а ў яго адсут­на­сць – пад­столі Лявон Казі­мір Агінскі217.
На элек­цыі рэс­пуб­лі­кан­цы пад­т­ры­малі сак­сон­ска­га кур­фюр­ста Фры­д­рыха Аўгу­ста, які кара­на­ваў­ся ў тым жа год­зе пад іме­нем Аўгу­ста ІІ. Пад­столі ВКЛ і мсціслаўскі ста­ро­ста Лявон Казі­мір Агін­скі пад­пі­саў элек­цыю як пер­шая асо­ба ад Мсціслаўска­га ваяводства218.
Затым удзель­ні­чаў у перад­ка­ра­на­цый­ным сой­міку Ковен­ска­га паве­та, пад­пі­саў інструк­цыю пас­лам на каранацыю219.
У далей­шым ён пры­мае акты­ў­ны ўдзел ва ўзбро­е­ным выступ­лен­ні супра­ць Сапе­гаў як пра­вая рука свай­го бра­та, хару­жа­га ВКЛ Гры­го­рыя Антонія, які 19 студ­зе­ня абвес­ціў сябе гене­раль­ным рэгі­мен­та­рам (аспр­эч­ваў ула­ду Сапе­гі над вой­скам). У пачат­ку 1698 г. Лявон Казі­мір быў адпраў­ле­ны да Аўгу­ста ІІ. Кароль у гэты час быў заня­ты спро­ба­мі паміры­ць Сапе­гаў з рэс­пуб­лі­кан­ца­мі, паколь­кі жадаў скліка­ць пацы­фіка­цый­ны (пры­мір­эн­чы) сойм.
17 студ­зе­ня Аўгуст ІІ выдаў універ­сал, звер­ну­ты да Гры­го­рыя Антонія Агін­ска­га, у якім паве­дам­ляў, што Сапе­гі схі­ля­юц­ца да пры­няц­ця каэк­ва­цыі, што адчы­няе шлях да пагад­нен­ня, але заклю­чы­ць яго не атрым­лі­ва­ец­ца, паколь­кі “пры­сла­ны шля­хет­ны пад­столі літоўскі (…) у нія­кія пера­мо­вы ўсту­па­ць не заха­цеў”, у сувязі з чым кароль прасіў хару­жа­га або пры­язд­жа­ць само­му, або, параіў­шы­ся з кім трэ­ба, дасла­ць прад­стаўніка з неаб­ход­ны­мі паўнамоцтвамі220. 23 люта­га адбы­ў­ся скан­дал, калі Лявон Казі­мір усту­піў у слоў­ную пера­пал­ку, выха­піў­шы шаб­лю, з жаў­не­ра­мі Казі­мі­ра Яна Сапе­гі, пас­ля чаго забег у кара­леўскія пакоі і пачаў свар­ку з самім вялікім гет­ма­нам. Кароль, яко­му пра гэта ўсё рас­па­вя­лі, зганіў Агінс­ка­му яго паводзіны221. Уво­гу­ле, не зусім зра­зу­ме­ла пры гэтым, хто пад­пі­саў з боку рэс­пуб­лі­кан­цаў заклю­ча­нае 28 студ­зе­ня пагад­ненне; мож­на больш-менш упэў­не­на каза­ць толь­кі пра поль­на­га гет­ма­на Юза­фа Багу­сла­ва Слуш­ку. У любым выпад­ку, яно не спы­ні­ла ўзбро­е­на­га выступ­лен­ня. На рад­зе сена­ту 30 студ­зе­ня было выра­ша­на накіра­ва­ць у ВКЛ пасяр­эд­ніц­кую місію для пера­мо­ваў з рэс­пуб­лі­кан­скім вой­скам і яго ліда­ра­мі; фак­тыч­на яна ўскла­да­ла­ся на поль­на­га гет­ма­на Слуш­ку. У кан­цы сва­ёй інструк­цыі пасяр­эд­ні­кам ад 8 люта­га кароль дадаў, што аба­вяз­вае Казі­мі­ра Ляво­на Сапе­гу еха­ць разам са Слуш­кам і дапа­ма­га­ць яму ў перамовах222.
Агін­скі аднак не пае­хаў на пера­мо­вы, а замест гэта­га далучы­ў­ся да вой­ска рэс­пуб­лі­кан­цаў. У кан­цы сакавіка Гры­го­рый Агін­скі са сваім вой­скам зра­біў спро­бу пра­біц­ца на адкрыц­цё паседжан­няў Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ВКЛ у Віль­ні, але пад Коў­нам яго не пра­пус­ціў столь­нік ВКЛ Юрый Станіслаў Сапе­га з даве­ра­ны­мі яму харуг­ва­мі. Затым Сапе­га адвёў сваё вой­ска да Мера­чы, а Агін­скі – да Кей­да­наў. Тым часам, на вызна­ча­ны дзень, 14 кра­савіка, да Віль­ні з’ехалася шлях­та з нава­коль­ных паве­таў і выпра­вы з усход­ніх – уся­го каля 4–5 тыс. чала­век, што было дастат­ко­ва для забес­пяч­эн­ня кон­тро­лю, тым больш, што рэс­пуб­лі­кан­цы і так здаб­ы­лі ў тым год­зе абса­лют­ную боль­шас­ць мес­цаў. Таму Гры­го­рый Агін­скі выра­шыў не спя­шац­ца, даслаў­шы з Кей­да­наў у Віль­ню пакуль толь­кі 10 харуг­ваў на чале з Ляво­нам Казі­мірам. Паўтор­ная спро­ба Гры­го­рыя Антонія пра­біц­ца ў Віль­ню скон­чы­ла­ся для яго фіяс­кам пад Жыж­ма­ра­мі, дзе 30 кра­савіка яго вой­ска перай­шло на бок Юрыя Стані­сла­ва Сапе­гі. Сам Агін­скі, папяр­эд­жа­ны пра такое развіц­цё пад­зе­яў, з дзвю­мя сот­ня­мі прых­іль­нікаў уцёк і накіра­ваў­ся да Віль­ні, а ў паго­ню за ім пай­шлі татары.
Ён не спы­няў­ся, пакуль не пры­быў у Рыкон­ты пад Віль­няй і не сустр­эў там Ляво­на Казі­мі­ра, які рухаў­ся яму насу­страч са сваі­мі харугвамі223.
Лявон Казі­мір Агін­скі ў Віль­ні ўзяў удзел у з’ездзе шлях­ты ВКЛ, пра­вед­зе­ным рэс­пуб­лі­кан­ца­мі 14 кра­савіка, у дзень адкрыц­ця Тры­бу­на­ла, і пад­пі­саў, як прад­стаўнік Мсціслаўска­га ваявод­ства, пры­ня­тыя ў гэты дзень мані­фест і пас­та­но­ву. Быў так­са­ма абра­ны ў пасоль­стве да кара­ля разам з браслаўскім пад­ка­мо­ры­ем Кан­стан­ты­ем Вой­нам-Яся­нец­кім, мен­скім каш­та­ляні­чам Пузы­нам і ста­ра­дуб­скім пад­століем Казі­мірам Пянт­коўскім. Дад­зе­ная ім інструк­цыя ўтрым­лі­ва­ла роз­ныя абві­на­ва­чан­ні, скіра­ва­ныя супра­ць Сапе­гаў, а так­са­ма прось­бу скліка­ць кон­ны сойм.
Аднак на спра­ве з пасоль­ствам у Вар­ша­ву ён выехаў удваіх з берас­цей­скім пака­мо­ры­ем Людві­кам Кан­стан­ты­ем Паце­ем, як пас­лом ад Тры­бу­на­лу ВКЛ, і толь­кі ў траўні. Гэтае пада­рож­жа абяр­ну­ла­ся для яго трагедыяй.
15 траў­ня пад мяст­эч­кам Мор­ды на Пад­ля­ш­шы на пас­лоў напалі сапе­жан­скія жаў­не­ры, высла­ныя з Рас­ны ў Берас­цей­скім паве­це. Павод­ле Агін­ска­га, гэта адбы­ло­ся, калі яны спы­нілі­ся апоўд­ні ў гас­цін­ным доме, не даязд­жа­ю­чы мілю да Мор­даў. У напад­зе ўдзель­ні­чалі дзя­ся­так жаў­не­раў пан­цыр­най харуг­вы Міка­лая Тар­ла пад каман­да­ван­нем паруч­ніка Кан­стан­тыя Вісла­боц­ка­га, шэс­цьд­зя­сят прыдвор­ных сапе­жан­скіх рэйтараў36 (пало­ва – пад­скар­бія Беняд­зік­та Паў­ла Сапе­гі, пало­ва – яго сына Міха­ла Юза­фа, страж­ніка ВКЛ) і двац­ца­ць тата­раў. Яны хут­ка раза­гналі слу­гаў Агін­ска­га і Пацея, пры­мусіў­шы пас­лоў рата­вац­ца ўцё­ка­мі. Як свед­чыў сам Агін­скі, ён не пас­пеў ускочы­ць на каня ад брыч­кі і мусіў уця­ка­ць на “павоз­цы, у наро­дзе зва­най тара­тай­ка” (“na wozie pospolicie nazwanym taradzie”), і таму стаў лёг­кай здаб­ы­чай для сапе­жан­цаў. Пры напад­зе, на ўезд­зе ў вёс­ку Глу­ха­ва, ён атры­маў тры агняст­р­эль­ныя ранен­ні, а яго рэчы былі раз­ра­ба­ва­ны. Пацею пашан­ца­ва­ла больш. Ён пас­пеў скочы­ць на запр­эж­на­га каня, уцёк да два­ра на замчыш­чы ў Мор­дах, і за ім зачы­нілі бра­му. Па ім яшчэ паспе­лі стр­э­лі­ць, калі ён заскочыў у двор, але куля прай­ш­ла міма. Туды ж жаў­не­ры пры­вез­лі і Ляво­на Казі­мі­ра, асла­бе­ла­га і стра­ціў­ша­га шмат кры­ві. Вісла­боц­кі спа­чат­ку патра­ба­ваў у гас­па­да­ра, нур­ска­га ста­ро­сты Стані­сла­ва Гад­леўска­га, выда­ць Пацея як “здрад­ніка Рэчы Пас­палітай”, але той яму адмо­віў, замест гэта­га рас­ставіў­шы люд­зей па валах і пад­рых­та­ваў­шы­ся да аба­ро­ны. Гад­леўскі заявіў, што жаў­не­ры сваі­мі дзе­ян­ня­мі пад­стаў­ля­ю­ць Казі­мі­ра Яна Сапе­гу, схіль­на­га да пера­мо­ваў, а так­са­ма пару­ша­ю­ць закон (“не можа­це мець тако­га зага­ду, каб забі­ва­ць без гет­ман­ска­га суда, аднак жа з Яго мілас­цю панам пад­століем даз­волілі сабе звыш уся­ля­ка­га загаду”).
Так­са­ма ўга­ва­рыў Вісла­боц­ка­га адвез­ці пара­не­на­га ў пля­банію і ака­за­ць яму меды­цын­скую дапа­мо­гу. Там лекар-фран­цуз, які быў пры сапе­жан­цах, ака­заў пара­не­на­му Агінс­ка­му пер­шую дапа­мо­гу і зра­біў пера­вяз­ку. Вісла­боц­кі не нава­жы­ў­ся штур­ма­ва­ць двор і кінуў­ся ў паго­ню за ваза­мі пас­лоў, якія рухалі­ся папе­ра­ду, і даг­наў­шы іх, раз­ра­ба­ваў (пера­важ­на Пацея, воз Агін­ска­га нібы­та пакі­нуў). Са сло­ваў Гад­леўска­га, пацяр­пе­лыя не схіль­ныя былі віна­ва­ці­ць у аргані­за­цыі напа­ду гет­ма­на Казі­мі­ра Яна Сапе­гу і ўво­гу­ле ўскла­далі віну хут­ч­эй не на стар­эй­шых, а на малод­шых Сапе­гаў – меў­ся на ўва­зе ў пер­шую чар­гу страж­нік Міхал Юзаф Сапега224. Агін­ска­га затым пера­вя­лі ў двор і выклікалі хірур­гаў, а ўжо праз некаль­кі дзён ён зага­даў вез­ці сябе ў Вар­ша­ву для леп­ша­га нагля­ду і лячэння225. Па пры­езд­зе кароль даў яму сваіх лекараў226. У аўто­рак пас­ля Троі­цы, г.зн. 27 мая, Ляво­на Казі­мі­ра пры­неслі для скла­дан­ня скар­гі і асвед­чан­ня ў вар­шаўскі грод­скі суд, на замак. Гэтая скар­га заха­ва­ла­ся, была зане­се­ная паўтор­на ў мен­скі грод­скі суд у перак­лад­зе з латы­ні на поль­скую; уклю­ча­на так­са­ма ў тры­бу­наль­скі дэкр­эт па гэтай спра­ве. Павод­ле вынікаў асвед­чан­ня, пер­шая куля з муш­ке­та тра­пі­ла ў яго з лева­га боку, прай­ш­ла навы­лет і вый­ш­ла са спі­ны, дру­гая – увай­ш­ла са спі­ны, і яе “аж на пра­вым баку спраў­ны хірург Яго кара­леўс­кай мілас­ці (…) выра­заў”, у выніку чаго заста­ла­ся вялікая адкры­тая рана, трэцяя – прай­ш­ла праз пазва­ноч­нік і вый­ш­ла навы­лет праз пра­вы бок. Усе раны харак­тары­зу­юц­ца, як “страш­ныя, глы­бо­кія і шырокія”227.
У той жа час Станіслаў Гад­леўскі, як свед­ка пад­зе­яў, ацэ­нь­ва­ю­чы стан Агін­ска­га адра­зу пас­ля ранен­ня, быў больш апты­мі­стыч­ны і пісаў, што:
“раны з Божай лас­кі не настоль­кі ўжо небяс­печ­ныя, нівод­ная куля ўнутр яго не пай­ш­ла, толь­кі пад ску­рай зза­ду са спі­ны, і адна адра­зу ж выпа­ла, дру­гая яшчэ ў целе, самая гор­шая, і толь­кі трэцяя пазва­ноч­нік разбіла”228.
Наўрад ці яго апты­мізм быў тут дар­эчы, бо мяр­ку­ю­чы па ўсім, нават апош­няй раны было дастат­ко­ва, каб надоў­га стра­ці­ць здароўе.
Ціка­ва, што няг­лед­зячы на гэта, Агін­скі і Пацей пры­сту­пілі да пера­мо­ваў з Сапе­га­мі, хаця на з’ездзе ім такіх паў­на­моцтваў не давалі. Адыг­ра­ла тут ролю і аса­бістае пасяр­эд­ніцтва кара­ля, які быў на гэты раз моц­на зацікаў­ле­ны ў замір­эн­ні, бо збіраў­ся вая­ва­ць з тур­ка­мі. Выні­кам пра­цяг­лых пера­мо­ваў было пад­пі­санне імі 22 ліпе­ня 1698 г.
мір­на­га пагад­нен­ня ад імя рэс­пуб­лі­кан­цаў. Сапе­гі чар­го­вы раз прызналі каэк­ва­цыю, рэс­пуб­лі­кан­цы пагад­зілі­ся на падат­кі для вой­ска. Для раз­лікаў з вой­скам скліка­ла­ся камісія ў Берас­ці, куды ваявод­ст­вы і паве­ты ВКЛ павін­ны былі дасла­ць з сой­мікаў, прызна­ча­ных на 25 жніў­ня, па адна­му камі­са­ру. Пагад­ненне было сар­ва­нае прак­тыч­на адра­зу. Па чыстай выпад­ко­вас­ці ў той самы дзень, 22 ліпе­ня, Юрый Станіслаў Сапе­га ата­ка­ваў і раз­біў пад Юрбар­кам рэс­пуб­лі­кан­с­кае вой­ска­га пад каман­да­ван­нем Гры­го­рыя Антонія Агінскага.
Нату­раль­на, Сапе­га не мог веда­ць, што ў гэты момант пад­пі­сва­ец­ца дамо­ва. Між тым, калі ў Віль­ні ста­ла вядо­ма пра абед­зве пад­зеі, рэс­пуб­лі­кан­цы склікалі новы з’езд, адмо­вілі­ся прызна­ва­ць пагад­ненне, і ўсё пача­ло­ся па новай229.
Віда­ць, Агін­скі спра­ба­ваў суд­зіц­ца з Сапе­га­мі ў ашмян­скім грод­скім суд­зе (заха­ваў­ся рэля­цый­ны квіт ашмян­ска­га воз­на­га ад 30 жніў­ня 1698 г.)230, але з улі­кам таго, што ашмян­скім судо­вым ста­ро­стам быў Беняд­зікт Павел Сапе­га, было гэта бес­с­эн­соў­на і прак­тыч­на аўта­ма­тыч­на гаран­та­ва­ла наступ­ны зва­рот у Трыбунал.
3 каст­рыч­ніка 1698 г. Галоў­ным Тры­бу­на­лам ВКЛ быў выне­се­ны завоч­ны пры­суд у спра­ве Агін­ска­га. Пад­столі абві­на­ва­ч­ваў Міха­ла Юза­фа і Беняд­зік­та Паў­ла Сапе­гаў акра­мя напа­ду, ранен­ня і раба­ван­ня так­са­ма ў затры­ман­ні двух сваіх слу­гаў (Дамініка Быкоўска­га і Герані­ма Хлу­севі­ча), якіх неза­кон­на тры­малі ў Высо­кім, а потым асуд­зілі да пака­ран­ня смер­цю (невя­до­ма, ці пры­суд быў выка­на­ны). Сапе­гі і жаў­не­ры – удзель­нікі напа­ду – былі асуд­жа­ныя да інфа­міі (паз­баў­лен­ня гона­ру) і пака­ран­ня смер­цю; на кары­с­ць пацяр­пе­ла­га было пас­та­ноў­ле­на спа­г­на­ць з сапе­жан­скіх маёнт­каў Рас­на і Баль­бе­рыш­кі амаль 46 000 зло­тых за нане­се­ную шкоду231. Віда­ць з пры­вяд­зен­нем пры­су­ду ў выка­нанне праз ковен­скі грод­скі суд былі праб­ле­мы, бо каб спа­г­на­ць гэтую суму з Баль­бе­ры­шак у Ковен­скім паве­це, туды выехаў троц­кі пад­ва­яво­да Міхал Казі­мір Баро­дзіч. Нату­раль­на, яму не далі гэта­га зра­бі­ць, і ўжо 18 сакавіка 1699 г. Тры­бу­нал вынес пры­суд у спра­ве непад­па­рад­ка­ван­ня суду, у выніку, разам з гаран­ты­я­мі і судо­вы­мі выдат­ка­мі, прызна­ная Агінс­ка­му сума вырас­ла амаль да 190 000 злотых232.
У кан­цы 1698 г. Лявон Казі­мір удзель­ні­чаў у пас­палітым рушан­ні супра­ць Сапе­гаў, якое скон­чы­ла­ся пагад­нен­нем пад Пуза­ві­ча­мі, пры­чым толь­кі як “плені­пат­энт”, г.зн.
паў­на­моц­ны прад­стаўнік Мсціслаўска­га ваяводства233. 5 траў­ня 1699 г. на мсціслаўскім перад­сой­ма­вым сой­міку ён быў абра­ны дыр­эк­та­рам і адным з сой­ма­вых пас­лоў, браў удзел у паседжан­нях сой­ма ў чэрвені–ліпені гэта­га года ў Варшаве234.
У кан­цы 1699 г. у наві­нах паве­дам­ля­ла­ся, што:
“…у Яго мілас­ці пад­столія ВКЛ пачалі аднаў­ляц­ца стр­э­ля­ныя раны, і ён ляжы­ць у Віль­ні, дэкокт [адвар] п’е…”235.
8 студ­зе­ня 1700 г. ён занёс прат­эс­та­цыю на Беняд­зік­та Паў­ла Сапе­гу ў троц­кі грод­скі суд, сцвяр­джа­ю­чы, што прат­эс­та­ваў 4 студ­зе­ня на адкрыц­ці паседжан­няў Скар­бо­ва­га Тры­бу­на­ла ВКЛ пад­час пры­ся­гі суддзяў супра­ць удзе­лу ў ім пад­скар­бія, дэман­стру­ю­чы два судо­выя выра­кі, але прат­эст быў праігнараваны236. Тым не менш, 30 сакавіка 1700 г.
Беняд­зікт і Міхал Юзаф Сапе­гі здо­лелі атры­ма­ць у кара­ля глейт супра­ць Агін­ска­га, якім пры­трым­лі­ва­ла­ся выка­нанне выне­се­ных выракаў237. 26 кра­савіка 1700 г. Лявон Казі­мір пад­пі­саў мані­фест з’езда шлях­ты ВКЛ, сабра­на­га пад­час адкрыц­ця Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ў Віль­ні з наго­ды напа­ду сапе­жан­цаў на кня­зёў Віш­ня­вец­кіх і іх ранен­ня (які, між іншым, параў­ноў­ваў­ся і з папяр­эд­нім напа­дам на яго самога)238.
Лявон Казі­мір Агін­скі памёр у Віль­ні 10 верас­ня 1700 г.239 Вось што зана­та­ваў з гэтай наго­ды мен­скі ста­ро­ста і вядо­мы мему­а­рыст Кры­штаф Завіша:
“Яго мілас­ць пан Агін­скі, пад­столі Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, якраз памёр ад гэтых агняст­р­эль­ных ранаў у сяр­эд­зіне верас­ня, будучы не ў стане вылечыц­ца ад сухо­таў. Вось пла­ды гра­мад­зян­скай вайны”240.
Але гэтыя пла­ды былі яшчэ не кан­чат­ко­выя. Аку­рат у гэты час пачы­налі­ся збо­ры пас­палі­та­га рушан­ня супра­ць Сапе­гаў, і смер­ць Агін­ска­га толь­кі пад­лі­ла мас­ла ў агонь, а скон­чы­ла­ся ўсё, як вядо­ма, бітвай пад Аль­кені­ка­мі ў гэтым жа год­зе і пара­ж­эн­нем Сапегаў.
Неза­доў­га да сва­ёй смер­ці Лявон Казі­мір пас­пеў пера­да­ць урад мсціслаўска­га ста­ро­сты свай­му шва­г­ру, віцеб­ска­му, затым троц­ка­му каш­та­ля­ну Міха­лу Казі­мі­ру Коцелу241. Так­са­ма зрок­ся на кары­с­ць стры­еч­на­га бра­та, дар­суніш­каўска­га ста­ро­сты Багу­сла­ва Агін­ска­га сва­ёй част­кі рода­ва­га маёнт­ка Агін­ты (але не засвед­чыў ва ўста­ноў­ле­ным парадку)242. У таста­мен­це, склад­зе­ным у Віль­ні 27 жніў­ня 1700 г., пад­столі завяш­чаў паха­ва­ць сябе ў кас­цё­ле кля­шта­ра фран­ціш­кан­цаў у Лапе­ні­цы (Ваў­ка­вы­скі павет), фун­да­цыі свай­го баць­кі. Жон­цы ён пакі­даў усе свае ўла­дан­ні ў пажыц­цё­вую ўласнасць.
Затым усё гэта павін­на было перай­с­ці яго дзе­цям. Аба­вя­заў жон­ку так­са­ма пакі­ну­ць дзе­цям усё, што яна мае і яшчэ набуд­зе, і ніко­му інша­му не запі­с­ва­ць, у тым ліку нака­заў, каб “дат­ры­ма­ла” Сто­кліш­каўс­кае ста­ро­ства сыну Міха­лу (пакі­ну­тае ёй так­са­ма ў пажыц­цё­вае вало­данне). Але пры гэтым даз­ва­ляў жон­цы з апе­ку­на­мі пра­да­ць свой палац на Нямец­кай вулі­цы ў Віль­ні, пакі­ну­ты яму канц­ле­рам Мар­цы­я­нам Агін­скім. Выру­ча­ная сума павін­на была пай­с­ці на пакрыц­цё доў­га перад Ган­най Хамін­с­кай, жон­кай ашмян­ска­га каню­ша­га Людвіка Хамін­ска­га (дач­кой ашмян­ска­га хару­жа­га Юрыя Козел-Паклеўска­га). Акра­мя таго, зга­д­ваў пра камяні­цу ў Коўне на Рын­ку, якую пада­ра­ваў разам з жон­кай кар­мелітам босым (гэтае пада­ра­ванне яшчэ неаб­ход­на было засвед­чы­ць). Непа­ср­эд­на сыну зараз завяш­чаў апраў­ле­ную ў зола­та шаб­лю, гер­ба­выя шпа­ле­ры і біб­ліят­эку, а вызна­ч­энне паса­гу доч­кам уск­лаў на жон­ку і апе­ку­ноў. Сво­е­а­саб­лі­ва Лявон Казі­мір пас­тавіў­ся да сва­ёй спра­вы з Сапе­га­мі, у якой “да гэта­га часу свя­той спра­вяд­лі­вас­ці даб­іц­ца не мог” і з-за якой, як пісаў, “заў­час­на смер­ць спа­ты­каю, і з гэтай наго­ды прыд­зец­ца з гэтым све­там развітац­ца”. З адна­го боку, “дзе­ля хры­с­ціян­скай любо­ві” абра­зу Сапе­гам ён дара­ваў, але з дру­го­га, каб закон не пару­шаў­ся і тако­га больш не зда­ра­ла­ся, даручыў жон­цы і апе­ку­нам даб­і­вац­ца і далей для іх пака­ран­ня. Апе­ку­на­мі яго нашчад­каў былі прызна­ча­ны Міхал Казі­мір Коцел, рефер­эн­да­ры ВКЛ Ян Бжастоўскі, надвор­ны пад­скар­бі Міка­лай Фран­ці­шак Агін­скі і браслаўскі мар­ша­лак Казі­мір Бяганскі243. Лявон Казі­мір Агін­скі пакі­нуў пас­ля сябе сына Міха­ла Антонія, ста­ро­сту сто­кліш­каўска­га, затым махоўска­га і када­рыш­ска­га, і дзвюх дачок: Людвіку, якая вый­ш­ла замуж за інсты­га­та­ра ВКЛ Казі­мі­ра Крулікоўска­га, і Але­ну, жон­ку інфлянц­ка­га вой­ска­га Яна Пля­та­ра. 24

Ж., 1690, Кан­стан­цыя Ган­на з Коце­лаў, уда­ва ашмян­ска­га хару­жа­га Юрыя Міха­ла Козел-Паклеўскага.

213 Wasilewski T. Ogiński Leon Kazimierz. // PSB. Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk, 1978. T. XXIII. S. 617– 618. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 311–312. Ціка­ва, што прак­тыч­на адна­ча­со­ва (7 чэрве­ня) ён састу­піў Нема­нойц­кае ста­ро­ства і полац­ка­му пад­ка­мо­рыю Яну­шу Зяно­ві­чу, гл.: LVIA. SA. B. 41. L. 1184–1187v. Тым не менш, атры­маў яго К.Я. Сапе­га, які вало­даў ста­ро­ствам у 1696–1698 гг., гл.: Rachuba A. Sapieha Kazimierz Jan Paweł. // PSB. Warszawa–Kraków, 1994. T. XXXV. S. 46.
214 Wasilewski T. Ogiński Leon Kazimierz. S. 617. Пісаў­ся ў сувязі з гэтым так­са­ма радамль­скім і парад­зін­скім ста­ро­стам (Радамль з сусед­ні­мі вёс­ка­мі, а так­са­ма Парад­зі­на скла­далі забес­пяч­энне мсціслаўска­га старосты).
215 Kołodziej R. “Ostatni wolności naszej klejnot”. Sejm Rzeczypospolitej za panowania Jana III Sobieskiego.
Poznań, 2014. S. 542, 548, 564, 571, 623.
216 Pamiętniki Krzysztofa Zawiszy, wojewody mińskiego (1666–1721). Wyd. J. Bartoszewicz. Warszawa, 1862. S.
49.
217 Coaequatio jurium una cum ordinatione judiciorum tribunalitiorum, et repartitione, locationeque exercituum Magni Ducatus Litvaniæ. B. m. i r. K. C.
218 VL. Petersburg, 1860. T. V. S. 452.
219 VUB. F. 7. Nr 32/13909. L. 12v.
220 BCz. Rkps. 1668. K. 35–36. AGAD. Archiwum Publiczne Potockich. Sygn. 134. K. 415–416 (чар­навік).
221 AGAD. Zbiór Branickich z Suchej. Sygn. 46/60. S. 347.
222 AGAD. Zbiór Branickich z Suchej. Sygn. 46/60. S. 93–94.
223 Віць­ко Д. Спро­ба рэс­пуб­лі­кан­цаў дамаг­чы­ся ўла­ды над вой­скам ВКЛ у 1697–1698 гг. // БГА. Менск, 2008.
Т. 15. Сш. 1–2. С. 321–322.
224 НГАБ. Ф. 1727. Воп. 1. Спр. 50. Арк. 147–148 адв. Скар­га ў мен­скі грод­скі суд з наго­ды напа­ду (копія зане­се­най у вар­шаўскі грод­скі суд, перак­лад з латы­ні). APT. Kat. II. Dz. XIII. Sygn. 34. K. 249–249v (апі­санне пад­зе­яў пад Мор­да­мі). BO. Rkps. 233/II. K. 370 (тое ж, карот­кая вер­сія). LVIA. SA. B. 382. L. 689–696v (дэкр­эт Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ВКЛ у спра­ве Л.К. Агін­ска­га, 3 каст­рыч­ніка 1698 г.). LVIA. SA. B. 214. L. 178–179v (прат­эст Людвікі Рэгі­ны Пацей, рэестр забра­ных напад­ні­ка­мі фаміль­ных дакументаў).
225 НГАБ. Ф. 1727. Воп. 1. Спр. 50. Арк. 148 адв.
226 APT. Kat. II. Dz. XIII. Sygn. 34. K. 250 (ліст А. Хай­нац­ка­га да Д. Яніт­сэна, б.д.).
227 НГАБ. Ф. 1727. Воп. 1. Спр. 50. Арк. 149. LVIA. SA. B. 382. L. 691v.
228 APT. Kat. II. Dz. XIII. Sygn. 34. K. 249v.
229 AGAD. AR. Dz. II. Ks. 35. S. 822–826 (пагад­ненне Сапе­гаў з рэс­пуб­лі­кан­ца­мі, Вар­ша­ва, 22 ліпе­ня 1698 г.).
Віць­ко Д. Спро­ба рэс­пуб­лі­кан­цаў… С. 323–324.
230 НГАБ. Ф. 1727. Воп. 1. Спр. 50. Арк. 179.
231 LVIA. SA. B. 382. L. 689–696v. Як саўд­зель­нікі абві­на­ва­ч­валі­ся берас­цей­скія хару­жы Дамінік Шуй­скі і зем­скі пісар Ян Казі­мір Кама­роўскі, якія суд­зілі слу­гаў (як “пры­дад­зе­ныя суддзі”).
232 LVIA. SA. B. 384. L. 511–514v.
233 Acta stanów Wielkiego Xięstwa Litewskiego na pospolite ruszenie (…) postanowionego między Ławnem a Puzewiczami w powiecie grodzieńskim zgromadzonych. Anno Domini 1698. Dnia 21 Decembris. Wilno, 1699. K.
n3.
234 Wasilewski T. Ogiński Leon Kazimierz. S. 618. Dybaś B. Sejm pacyfikacyjny w 1699 r. Toruń 1991. S. 245.
Wićko D. Kampania przedsejmowa 1699 roku w Wielkim Księstwie Litewskim. // Zapiski Historyczne. Warszawa, 2014. T. LXXIX. Zesz. 2. S. 45.
235 APT. Kat. II. Dz. XIII. Sygn. 35. K. 443 (наві­ны са Льво­ва ад 12 снеж­ня 1699 г.).
236 VUB. F. 7. Nr 15, 20/5974. L. 17–18.
237 НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 148. Арк. 356.
238 VUB. F. 7. Nr 15, 20/5974. L. 252.
239 Niezabitowski S. Dzienniki, 1695–1700. Oprac., przygot. do druku i wstępem opatrzył A. Sajkowski. Poznań, 1998. S. 290. UCDWKL. S. 167.
240 Pamiętniki Krzysztofa Zawiszy… S. 206.
241 LVIA. SA. B. 47. L. 901 (саступ­ка К.Л. Агін­скім мсціслаўска­га ста­ро­ства М.К. Коце­лу за зго­дай Аўгу­ста ІІ, Віль­ня, 14 жніў­ня 1700 г.).
242 LVIA. SA. B. 216. L. 318–319v (рэля­цый­ны квіт, упі­са­ны ў паточ­ныя кні­гі Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ВКЛ 9 верас­ня 1700 г.). Мусіў прызна­ць зра­ч­энне ў суд­зе да 11 жніў­ня 1700 г., але не зра­біў гэтага.
243 LVIA. SA. B. 4715. L. 1533–1536v (таста­мент Л.К. Агін­ска­га, Віль­ня, 27 жніў­ня 1700 г.; акты­ка­ва­ны ў вілен­скіх грод­скіх кні­гах 20 верас­ня 1700 г.). Вера­год­на, пра­пуш­ча­на імя адна­го з апе­ку­ноў, М.Ф. Агін­ска­га (ука­за­на толь­кі – “бра­та май­го”), параўн.: LVIA. SA. B. 388. L. 1791.

Основне дже­ре­ло: Дзміт­рый Віць­ко (Менск). Пад­столі ВКЛ Лявон Казі­мір Агін­скі і яго роля ў міжу­соб­ных кан­флік­тах кан­ца XVII ст. // Герольд Litherland., – № 22., – 2021.

29 АЛЕК­САНДР

30 МАР­ЦИ­АН АНТО­НИЙ ?-1703.

Каш­те­лян Мстиславский.

ГАН­НА

МАРЫ­Я­НА

АЛЕ­НА

31 КАЗИ­МЕЖ ДОМИ­НИК ?-1703.

С 1698 г. ста­ро­ста гор­ждов­ский, с 1709 г. вое­во­да трок­ский, а с 1730 г. — виленский.
ста­ро­ста гар­ждо­ўскі (ад 1698), ваяво­да троц­кі (ад 1709), вілен­скі ад 1730; Вилен­ский вое­во­да Кази­меж Доми­ник Огин­ский, сын Яна Яце­ка, в 1722 г. добил­ся пере­хо­да в унию церк­ви св. Ильи Про­ро­ка в сво­ем име­нии Бешен­ко­ви­чи (10)
.Маён­так Бялы­нічы на пачат­ку XVIII ста­годдзя зна­ход­зіў­ся ў вало­дан­ні троц­ка­га ваяво­ды Казі­мі­ра Дамініка Агін­ска­га. У 1726 г. ён пера­пра­даў заклад­нае пра­ва на гэты маён­так за 11 тыс. 220 бітых тале­раў Яну Казі­мі­ру Лен­дор­фу, які перад смер­цю завяш­чаў гэтую суму жон­цы Кры­с­ціне. У 1733 г. яна аднаві­ла шлюб са стры­еч­ным бра­там Казі­мі­ра Дамініка — віцеб­скім ваяво­дам Мар­цы­я­нам Міха­лам Агін­скім. Праз гэты шлюб Бялы­нічы перай­шлі да апошняга.
Казими́р Домини́к Оги́нский (ум. 10 октяб­ря 1733) — госу­дар­ствен­ный дея­тель Речи Поспо­ли­той. Вое­во­да трок­ский (1710—1730) и вилен­ский (с 1730)[1]. Ста­ро­ста гор­ждов­ский, ушполь­ский, сей­вей­ский и вижаньский[2].
Пред­ста­ви­тель маг­нат­ско­го рода Огин­ских гер­ба «Огин­ский», сын Яна Саму­и­ло­ви­ча и его вто­рой жены Иоан­ны Нарушевич.
Изби­рал­ся послом на сей­мы в 1688, 1693, 1695, 1696, 1698, 1701—1702, 1703 и 1712 годах. Вме­сте с бра­том Гри­го­ри­ем при­со­еди­нил­ся к шля­хет­ской коа­ли­ции, высту­пав­шей про­тив заси­лья Сапег в Вели­ком кня­же­стве Литовском[2].
Во вре­мя борь­бы за пре­стол меж­ду Авгу­стом Силь­ным и Ста­ни­сла­вом Лещин­ским под­дер­жал Cан­до­мир­скую кон­фе­де­ра­цию, высту­пав­шую на сто­роне Авгу­ста Силь­но­го. В 1729 году полу­чил Орден Бело­го орла[2].
Был женат на Эле­о­но­ре Войне, от кото­рой имел сына Юзе­фа Яна Тадеуша[1] и доче­рей Мар­ци­бел­лу, Тере­зу, Еле­ну и Марианну[2]. Зани­мал­ся поэ­зи­ей, про­из­ве­де­ния опуб­ли­ко­ва­ны не были[2].

∞ 1692 ЭЛЕ­А­НО­РА ВАЙНЯНКА

32/24. САМУ­ИЛ (?)

(1)СОФЬЯ

33 (1)БОГУСЛАВ КАЗИМИР

Ogiński Bogusław Kazimierz h. własnego (ok. 1669–1730), marszałek powiatu kowieńskiego, stolnik litewski. Był synem Szymona Karola (zob.) i Teodory z Korsaków, bratem Marcjana Michała (zob.). Podobnie jak inni Ogińscy pisał się «z Kozielska». W czerwcu 1687 występował jako starosta babinowicki, tak samo określano go w r. 1691. Wg Uruskiego w r. 1693 był starostą dorsuniskim. Jako starosta dorsuniski podpisał (1697) elekcję Augusta II. Nie wiadomo, jaką rolę odgrywał w obozie antysapieżyńskim w czasie wojny domowej na Litwie, jakkolwiek, podobnie jak młodszy brat Marcjan Michał, wziął udział w bitwie olkiennickiej (18 XI 1700). W r. 1701 został marszałkiem pow. kowieńskiego i piastował tę godność do końca życia. Wydaje się, że w l.n. O. zajmował dość konsekwentnie prowettyńskie stanowisko. Wileński zjazd stanów litewskich rozpoczęty 5 III 1703 wyznaczył go do grona posłów litewskich u boku Augusta II. Podpisał również akt zjazdu i instrukcję poselską jako marszałek i komisarz kowieński oraz starosta dorsuniski. Wziął udział jako poseł kowieński w obradach sejmu lubelskiego 1703 r., na którym wyznaczono go do grona deputatów u boku królewskiego. W r. 1704 został stolnikiem litewskim po Jerzym Sapieże, który «zdradził Augusta» (Krzysztof Zawisza), i piastował tę godność do r. 1709, kiedy to musiał zrezygnować na rzecz Sapiehy.

Działalność O-ego w późniejszych latach jest znana dość słabo. Wziął udział jako poseł kowieński w obradach Walnej Rady Warszawskiej w r. 1710, zabierając głos na sesji 17 III t.r. Domagał się, aby August II nie nadawał godności litewskich osobom z Korony, prosił również o podjęcie starań w celu uwolnienia przebywającego w niewoli rosyjskiej Michała Serwacego Wiśniowieckiego. Zalecał jednocześnie, aby adherenci szwedzcy objęci amnestią zadowolili się tą łaską królewską, a «od konfidencji aby byli amoveantur» (sic). Podpisał również poparcie konfederacji sandomierskiej. W l.n. kilkakrotnie posłował z pow. kowieńskiego. Był na sejmie grodzieńskim 1718 r. Na sejmie 1724 r. powołano go do grona deputatów mających do czasu ponownego zebrania się sejmu z limity przeprowadzić konferencje z ministrami dworów postronnych. Na sejmie 1726 r. wszedł w skład komisji do rokowań z dworem wiedeńskim. Na tymże sejmie został komisarzem dla Księstwa Żmudzkiego w celu przeprowadzenia rewizji dóbr hibernowych, czopowego, szelężnego oraz pogłównego żydowskiego. Pod koniec życia wiódł bliżej nie znaną «długą, azardowną i ekspensowną emulację» z późniejszym marszałkiem kowieńskim Mikołajem Zabiełłą. W r. 1702 miał chorągiew pancerną.

O. nie zgromadził większego majątku. Od r. 1701 był, wraz z braćmi Marcjanem Michałem i Aleksandrem, starostą uświackim, zaangażowany w długotrwały spór z Wawrzyńcem Juszyńskim, podczaszym podolskim, o majątek Łoźna w pow. orszańskim. Część powyższych dóbr została w r. 1699 wypuszczona w dzierżawę Marcjanowi Michałowi przez macochę Teresę Woyniankę Jasieniecką, a większość pozostawała w r. 1700/1 w ręku Juszyńskiego, którego solidarnie działający bracia Ogińscy usunęli siłą z dzierżawy w kwietniu 1701. Ostatecznie Łoźna znalazła się w posiadaniu O-ego w październiku 1705, kiedy to Woynianka Jasieniecka oddała mu majętność za 10 000 talarów. Wydaje się jednak, że po r. 1721 większość Łoźnej znalazła się w ręku Marcjana Michała Ogińskiego, który zapewne spłacił brata. W sierpniu 1717, po śmierci syna Karola, O. doprowadził do zrzeczenia się przez swą synową Rachelę Teresę z Wyhowskich (wychodzącą za mąż za Antoniego Kazimierza Sapiehę, starostę mereckiego) praw do starostwa dorsuniskiego, wydając przy tym deklarację, iż starostwo to zostanie przekazane za konsensem królewskim ich synowi – Józefowi. W r. 1720 żalił się O., że dzierżąc majątek Łazduny, jest «od wszystkich stron ukrzywdzony». Toczył również spór z Antonim Kazimierzem Sapiehą o Strawienniki. Zmarł w r. 1730.

Trzykrotnie wstępował O. w związki małżeńskie: jego pierwszą żoną była Polidora Aurora, baronówna Wrangel, drugą Elżbieta Esperyaszanka, która była prawdopodobnie matką wspomnianego już syna Karola, po raz trzeci ożenił się z Anną Dorotą Uniechowską (zm. 1736). Z pierwszego małżeństwa pozostawił córkę Teodorę, żonę Carla G. Dückera, gen. adiutanta Karola XII, później feldmarszałka.

Słown. Geogr., (Łoźna); Dworzaczek; Niesiecki; Uruski; Żychliński, V 189–90; Wolff, Senatorowie W. Ks. Lit., s. 31, 321; – Prusinowski J., Krupowicz M., Po ziarnie, Wil. 1861; Sapiehowie, III; – Diariusz Walnej Rady Warszawskiej z r. 1710, Wyd. R. Mienicki, Wil. 1928; Matuszewicz M., Pamiętniki, W. 1876; Teka Podoskiego, III 9, VI 95; Vol. leg., V 895, VI 102, 201, 401, 413, 493; Zawisza K., Pamiętniki, Wyd. J. Bartoszewicz, W. 1862 s. 39, 109, 113, 350; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. V nr 10727; B. PAN w Kr.: rkp. 5860–5862, 5797, 6122.

Andrzej Link-Lenczowski

34.24.(2). ЮРИЙ

36.24.(2) КН. МАР­ЦИ­АН МИХА­ИЛ ОГИН­СКИЙ, с. ШИМО­НА КАРОЛЯ. 

быў сынам Шыма­на Кара­ля Агін­ска­га, меч­ніка ВКЛ, пад­ка­мо­рыя віцеб­ска­га і Тэа­до­ры з Кор­са­каў. У сваю чар­гу Шыман Караль прых­од­зіў­ся зга­да­на­му выш­эй Мар­цы­я­ну Аляк­сан­дру Агінс­ка­му, ваявод­зе троц­ка­му і канц­ле­ру ВКЛ стры­еч­ным бра­там. 25 Адзна­чым, што Мар­цы­ян Міхал Агін­скі, няг­лед­зячы на наяў­на­сць ужо ўсіх патр­эб­ных атры­бу­таў у сваім гер­бе, яшчэ не ўжы­ваў кня­жац­ка­га тыту­лу. 26

Kariera jego rozpoczęła się w 1695 r., kiedy został miecznikiem litewskim. Początkowo pozostawał on pod wpływem swego krewnego Grzegorza (Hrehorego) Ogińskiego, który był filarem obozu prorosyjskiego. Jako kasztelan witebski wystąpił już w 1703 r., a po wyborze na tron Stanisława Leszczyńskiego Marcjan Ogiński zdecydowanie stanął po stronie nowego elekta, został nawet marszałkiem generalnym
skonfederowanego Wielkiego Księstwa Litewskiego. W toku dalszych wydarzeń politycznych zdecydował się jednak pojednać z Wettinern. W latach 1736-1750 od-
sunął się od wielkiej polityki i zajął się kwestiami majątkowymi, pilnował również
sejmików białoruskich. Ogiński zmarł 29 X 1750 r., żonaty był czterokrotnie5.

В 1695 г. назна­чен меч­ни­ком Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, с 1703 г.—каштеляном витеб­ским, а с 1730 г. — вое­во­дой витеб­ским. Был вла­дель­цем мно­гих поме­стий и от это­го имел боль­шие дохо­ды. Помо­гал в вос­ста­нов­ле­нии косте­лов. Был 4 раза женат и имел 5 сыно­вей и 5 дочек. В пер­вой поло­вине ХVIII века Мар­ци­ан Миха­ил при­об­рел Зале­сье, после смер­ти кото­рым стал вла­деть сын его от пер­во­го бра­ка Таде­уш Фран­ти­шек Огин­ский .Сле­ду­ю­щее поко­ле­ние Огин­ских, будучи уже като­ли­ка­ми по рож­де­нию, зача­стую попол­ня­ли ряды гони­те­лей Пра­во­слав­ной Церк­ви. Так, сын Ш.К. Огин­ско­го, витеб­ский вое­во­да Мар­ци­ан Михал Огин­ский, по дого­во­рен­но­сти с уни­ат­ским епи­ско­пом запре­тил под угро­зой смер­ти посе­щать пра­во­слав­ным г. Витеб­ска Мар­ков­ский мона­стырь «и церк­ви все запе­ча­тал». В достав­ших­ся ему и его бра­ту, литов­ско­му столь­ни­ку Богу­сла­ву, отцов­ских име­ни­ях, в т.ч. Мику­ли­но, Лиоз­но и Рудне в 1710-х гг. было обра­ще­но в унию несколь­ко церк­вей (9).
Мар­ци­ан Огин­ский (1632 – 1690 гг) в 17-м веке вер­нул Сми­ло­ви­чам их изна­чаль­ное назва­ние, постро­ил в Сми­ло­ви­чах замок, окру­жив его вала­ми и басти­о­на­ми, и воз­вёл в 1668 году пра­во­слав­ную Свя­то-Тро­иц­кую церковь.

Мар­ци­ан Огин­ский вос­пи­ты­вал­ся как пра­во­слав­ный и дол­гое вре­мя им оста­вал­ся, хотя и учил­ся несколь­ко лет в ака­де­ми­ях Кра­ко­ва и Лей­де­на. Он зани­мал ряд почет­ных обще­ствен­ных цер­ков­ных долж­но­стей: стар­ше­го моги­лев­ско­го брат­ства при церк­ви Бого­яв­ле­ния, син­ди­ка брат­ства при церк­ви св. Духа в Виль­но; постро­ил цер­ковь в Сми­ло­ви­чах (1668 г.). Необ­хо­ди­мо отме­тить, что после смер­ти поль­ско­го коро­ля Миха­и­ла Кори­бу­та Виш­не­вец­ко­го (1673 г.) Мар­ци­ан Огьн­ский вме­сте с еди­но­мыш­лен­ни­ка­ми вел пере­го­во­ры с рус­ским рези­ден­том в Поль­ше Тяп­ки­ным о кан­ди­да­ту­ре Рома­но­вых на поль­ский трон; неод­но­крат­но бывал в Москве в соста­ве посольств. После пере­хо­да в като­ли­че­ство выде­лял зна­чи­тель­ные сред­ства на стро­и­тель­ство косте­лов и мона­сты­рей, а так­же иезу­ит­ской кол­ле­гии в Мин­ске, от лица уча­щих­ся кото­рой ему и под­не­се­на была дан­ная пье­са. Мар­ци­ан-Михал Огин­ский (1672 — 1750), стал витеб­ским каш­те­ля­ном, а поз­же — витеб­ским вое­во­дой. Долж­ность вое­во­ды дава­ла воз­мож­ность засе­дать в Сена­те Речи Поспо­ли­той, на нее пожиз­нен­но коро­лем назна­ча­лись лица из чис­ла круп­ных маг­на­тов. Желая сде­лать Витеб­ское вое­вод­ство глав­ным местом про­жи­ва­ния сво­их потом­ков, князь Мар­ци­ан стре­мил­ся пре­вра­тить неко­то­рые свои име­ния в местеч­ки или неболь­шие города.
Мар­ци­ан Огин­ский был не толь­ко вои­ном и поли­ти­че­ским дея­те­лем, но так­же забо­тил­ся о стро­и­тель­стве новых хра­мов и высту­пал покро­ви­те­лем искусств. При его дво­ре в Витеб­ске была созда­на инстру­мен­таль­ная капел­ла, кото­рая обслу­жи­ва­ла не толь­ко семей­ные, но так­же и город­ские тор­же­ства. На сред­ства кня­зя Огин­ско­го нача­лось стро­и­тель­ство Витеб­ско­го иезу­ит­ско­го кол­ле­ги­ума. В авгу­сте 1731 года про­изо­шла интро­дук­ция (тор­же­ствен­ный ввод) ико­ны Св. Юзе­фа в новый иезу­ит­ский костел. Вот что писа­ла об этом собы­тии газе­та «Kurier Polski»: «В город съе­ха­лось мно­же­ство жите­лей из все­го Витеб­ско­го вое­вод­ства и гостей из Полоц­ка и Орши. В назна­чен­ное вре­мя нача­лось пом­пез­ное шествие, кото­рое откры­ва­ли хоругвь мест­но­го маги­стра­та и празд­нич­но оде­тые пред­ста­ви­те­ли город­ских цехов. В цен­тре про­цес­сии нахо­ди­лась три­ум­фаль­ная колес­ни­ца, на кото­рой была уста­нов­ле­на ико­на, дра­пи­ро­ван­ная рас­ши­ты­ми золо­ты­ми тка­ня­ми. Перед самой колес­ни­цей нахо­ди­лись капел­лы иезу­и­тов и витеб­ско­го вое­во­ды, кото­рые изда­ва­ли кра­си­вое зву­ча­ние. Поза­ди три­ум­фаль­ной повоз­ки дви­га­лись бога­то оде­тые пев­цы, кото­рые испол­ня­ли при­ят­ные кон­цер­ты, а за ними — сам витеб­ский вое­во­да Мар­ци­ан Огин­ский, мно­го­чис­лен­ные чинов­ни­ки, про­чие жите­ли вое­вод­ства и про­стой народ. Шествие сопро­вож­да­лось зал­па­ми из руч­но­го ору­жия и салю­та­ми пушек, нахо­див­ших­ся в Верх­нем зам­ке. Про­цес­сия оста­но­ви­лась перед три­ум­фаль­ной аркой, и вое­во­да с несколь­ки­ми санов­ни­ка­ми снял ико­ну с колес­ни­цы и про­во­дил ее до боль­шо­го алта­ря. Про­зву­чал бла­го­дар­ствен­ный костель­ный гимн «Te Deum Laudamus» («Хва­ла тебе, Боже») и нача­лось бого­слу­же­ние при зву­ках капел­лы, рас­по­ла­гав­шей­ся на двух хорах».

В Витеб­ском иезу­ит­ском косте­ле Мар­ци­ан-Михал Огин­ский имел наме­ре­ние сде­лать фамиль­ную усы­паль­ни­цу. Здесь были похо­ро­не­ны две его жены, сам князь, один из его сыно­вей и жена послед­не­го, кото­рая умер­ла в сво­ем двор­це в Вар­ша­ве, но тело заве­ща­ла пере­вез­ти в Витебск. К сожа­ле­нию, иезу­ит­ский костел был взо­рван в 1957 году, не сохра­нил­ся и фамиль­ный склеп Огинских.
Маён­так Бялы­нічы на пачат­ку XVIII ста­годдзя зна­ход­зіў­ся ў вало­дан­ні троц­ка­га ваяво­ды Казі­мі­ра Дамініка Агін­ска­га. У 1726 г. ён пера­пра­даў заклад­нае пра­ва на гэты маён­так за 11 тыс. 220 бітых тале­раў Яну Казі­мі­ру Лен­дор­фу, які перад смер­цю завяш­чаў гэтую суму жон­цы Кры­с­ціне. У 1733 г. яна аднаві­ла шлюб са стры­еч­ным бра­там Казі­мі­ра Дамініка — віцеб­скім ваяво­дам Мар­цы­я­нам Міха­лам Агін­скім. Праз гэты шлюб Бялы­нічы перай­шлі да апош­ня­га. У 1742 г. Мар­цы­ян састу­піў сваё пра­ва на кары­с­ць сына Ігна­цыя і яго жон­кі Але­ны (якая, дар­эчы, была дач­кой усё таго ж Казі­мі­ра Дамініка і, такім чынам, тра­ю­рад­най сяст­рой свай­го мужа).

У пачат­ку 18 ста­годдзя пас­ля смер­ці сваіх бра­тоў (сыноў Яна Агін­ска­га і Іаан­ны Нару­ш­э­віч) адзі­ным ула­даль­ні­кам Кругла­га і Цяце­ры­на стаў Казі­мір Дамінік Агін­скі, які з 1710 г. зай­маў высо­кую паса­ду трок­ска­га ваяво­ды. У 1730 г. ён атры­маў паса­ду вілен­ска­га ваяво­ды і пера­даў Трок­с­кае ваявод­ства свай­му адзі­на­му сыну Юза­фу Яну Тад­э­ву­шу. Апош­ні з 1722 г. быў мужам кня­зёў­ны Ган­ны Віш­ня­вец­кай — дач­кі буй­но­га маг­на­та Міхаі­ла Сер­ве­цыя Віш­ня­вец­ка­га. У гэты час каалі­цыя кня­зёў Агін­скіх і Віш­ня­вец­кіх (бра­та Міха­ла Сер­ве­цыя Януш зай­маў адна­ча­со­ва выш­эй­шую ў Рэчы Пас­палітай паса­ду кра­каўска­га каш­та­ля­на) мела больш знач­ны ўплыў у дзяр­жа­ве, чым каралі сак­сон­скай дына­стыі Аўгус ІІ і Аўгуст ІІІ.
Казі­мір Дамінік Агін­скі памёр у 1733 г., а праз тры гады ў тры­д­ца­ці­шас­ці­га­до­вым узрос­це памёр і яго сын Юзаф, пакі­нуў­шы вась­мі­га­до­ва­га сына Міха­ла Казі­мі­ра. Апе­ку­на­мі маёнт­каў апош­ня­га сталі родзічы з іншай галі­ны кня­зёў Агін­скіх. Гэта галі­на паход­зі­ла ад бра­та Яна Агін­ска­га, які набыў Цяце­рын і Круг­лае — Шымо­на Кара­ля. Сын апош­ня­га Мар­цы­ян Міхал, стры­еч­ны брат Казі­мі­ра Дамініка, ажаніў двух сваіх сыноў Ігна­цыя і Стані­сла­ва з доч­ка­мі Казі­мі­ра і сёст­ра­мі Юза­фа. Да сва­ёй смер­ці ў 1750 г. Мар­цы­ян Міхал Агін­скі быў апе­ку­ном непаў­на­лет­ня­га пля­мен­ніка сваіх нявестак.
Мар­ци­ан Михал Огин­ский (1672 – 1750) – меч­ник литов­ский, вое­во­да витеб­ский, ста­ро­ста бори­сов­ский и вишты­нец­кий. Фран­цуз­ский посол Мон­ти назвал его в 1773 году (?) одной из самых луч­ших голов Лит­вы и одним из наи­бо­лее вли­я­тель­ных людей. Жил в основ­ном в Мар­ци­а­но­ве под Витеб­ском, но носил титул гра­фа (то есть уже пол­но­стью без упо­ми­на­ния титу­ла кня­зя) на Моло­деч­но, Зале­сье, Обор­ке и Иза­бе­ли­но. Часть земель Моло­деч­но в 1740 году ему усту­пил Пац, касте­лян Полоц­кий. Бла­го­да­ря ста­ра­ни­ям Огин­ских от Поль­ско­го коро­ля Моло­деч­но полу­чи­ло при­ви­ле­гии на про­ве­де­ние еже­не­дель­ных двух рын­ков (в пят­ни­цу и вос­кре­се­нье), а так­же двух ярма­рок (вес­ной и осенью).
1-я ж. — 1701 ТЭР­Э­ЗА (?—1721), д. троц­ка­га каш­та­ля­на Яна Ўлад­зі­сла­ва Бжастоўскага;

2-я ж. — 1723 тэр­э­за з тыз­эн­гаў­заў; Teresa z Tyzenhauzów Ogińska była córką Jana, wojewody mścisławskiego. W 1723 roku została drugą żoną Marcjana Michała Ogińskiego, z małżeństwa tego mieli dwie córki: Stanisławę i Józefę. Teresa opiekowała się także dziećmi z pierwszego małżeństwa męża z Teresą z Brzostowskich. 27 Teresa Ogińska nie wyróżniała się szczególnie na tle innych kobiet. Teresa z Tyzenhauzów zmarła najprawdopodobniej przed 14 VII 1729 r.
Niewiele na jej temat informacji znaleźć można w źródłach, ale pozostawiła po sobie ciekawy akt ostatniej woli. Testament swój dyktowała 8 XI 1728 roku w Wilnie i złożyła pod nim swój własnoręczny podpis. Do ksiąg grodzkich wileńskich podany został 14 VII 1729 r. przez Stanisława Burzyńskiego, skarbnika województwa
smoleńskiego. 28

3-я ж. — 1733 ХРЫ­СЬ­ЦІ­НА З АБРА­МО­ВІ­ЧАЎ (?—1738);

4-я ж. — 1745 ТЭК­ЛЯ ГАН­НА ЗЬ ЛЯРСКІХ

Дже­ре­ла:
S. E. Rostworowski, Marcin Michał Ogiński, [w:] Polski Słownik Biograficzny, t XXI1I/1,
z. 96, Wrocław 1978, s. 620-624.

Тере­за Огин­ская с Бростовских.

(ад 2-й ж.) Хрысьціна

(ад 2-й ж.) Элеанора

35.24.(3). АЛЕК­САНДР

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

25/17 КН. ЯН ОГИНСКИЙ

XXVIII генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

39.26. ЛЮДО­ВИГ КАРАЛЬ (?—1718)

біскуп сма­лен­скі

40 ЮРИЙ

41 АНТО­НИЙ

КНЖ. РОЗА ОГИН­СКАЯ, ДОЧ­КА МИКО­ЛАЯ ФРАНТИШЕКА

Огинские
Роза Кра­синсь­ка з Огинсь­ких. Фото 1910 р. з портрету.

М., Кра­син­ский

42.27. КАЗИ­МЕЖ МАР­ЦИ­АН ?-1727,

под­сто­лий Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го (1722), ста­ро­ста мсци­бов­ский и езе­риш­ский. 27

43.27. ЯН ?-1710.

В 1709 г. он, ста­ро­ста мсци­бов­ский, был назна­чен кух­ми­сте­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.

ЭЛЬЖ­БЕ­ТА-МАГ­ДА­ЛЕ­НА, ДОЧЬ ГРИГОРИЯ

Огинские
Альж­бе­та Пузы­на (Огин­ская). Фото wikipedia​.org

Дочь Гри­го­рий Огин­ско­го, Эльж­бе­та-Маг­да­ле­на Пузы­на (по фами­лии мужа), свя­за­на с Витеб­щи­ной. В деревне Лучай Постав­ско­го рай­о­на она про­во­ди­ла аст­ро­но­ми­че­ские наблю­де­ния. Здесь же при косте­ле в 1766 году постро­и­ла дом для мис­сии иезу­и­тов, пожерт­во­ва­ла орде­ну нема­лые сред­ства и зем­лю для стро­и­тель­ства ново­го косте­ла. Кро­ме это­го, Эльж­бе­та-Маг­да­ле­на осно­ва­ла аст­ро­но­ми­че­скую обсер­ва­то­рию при Вилен­ской иезу­ит­ской академии.

Порт­ре­ты Альж­бе­ты и ее мужа мсти­слав­ско­го каш­те­ля­на Анто­ния Пузы­ны дол­гое вре­мя хра­ни­лись в косте­ле в деревне Лучай, а в кон­це ХХ века были пере­ве­зе­ны в Витебск и сего­дня нахо­дят­ся в фон­дах кра­е­вед­че­ско­го музея.

44/28. КН. МИХА­ИЛ АНТО­НИЙ, сын ЛЕВО­НА КАЗИМЕЖА 

ста­ро­ста сто­кліш­каўский, затым махоўский і када­рыш­ский. 24

КЖ. ЛЮДВІКА, доч­ка ЛЕВО­НА КАЗИМЕЖА

М., інсты­га­тар ВКЛ Казі­мір Крулікоўски. 29

КЖ. АЛЕ­НА, доч­ка ЛЕВО­НА КАЗИМЕЖА 

М., інфлянц­кий вой­ский Яна Пля­тар. 24

45.28. ТАДЕ­УШ ЮЗЕФ ЯН КАЗИ­МИ­РО­ВИЧ (ок.1693-06.12.1736)

гене­рал-май­ор литов­ских войск (1728). В 1729 г. был назна­чен меч­ни­ком Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, а в 1730 г. вое­во­дой трок­ским. Был женат на княжне Анне Кори­бут-Виш­не­вец­кой, стар­шей доче­ри послед­не­го пред­ста­ви­те­ля это­го рода кня­зя Миха­и­ла Сер­ва­ция. 31
Умест­но будет обра­тить вни­ма­ние на исто­ри­че­ские хро­ни­ки в кни­ге «Моло­деч­но и его учеб­ные заве­де­ния» (изд. Виль­но, 1914г.) Афа­на­сия Яру­ше­ви­ча — дирек­то­ра Моло­деч­нен­ской учи­тель­ской семе­на­рии, где ука­зы­ва­ет­ся, что пер­вым вла­дель­цем Моло­деч­но был Иосиф Таде­уш Огин­ский, меч­ник литов­ский, вое­во­да трок­ский, отец Миха­и­ла Кази­ми­ра (линия Яна Яце­ка), кото­рый полу­чил име­ние в каче­стве при­да­но­го за женой. Умер в декаб­ре 1736 года, погре­бен в Моло­деч­но (хотя архив­ных дан­ных мы пока не имеем).

Ж., ГАН­НА (1700-1742, стар­шая дочь гет­ма­на вели­ко­го литов­ско­го и канц­ле­ра вели­ко­го литов­ско­го, кня­зя Миха­и­ла Сер­ва­ция Виш­не­вец­ко­го (1680—1744), и Ека­те­ри­ны Доль­ской (1680—1725)
Дети: Миха­ил Кази­мир Огин­ский (1729—1830), чаш­ник вели­кий литов­ский (1744), пол­ков­ник коро­лев­ский (1749), писарь поль­ный литов­ский (1748), гене­рал-май­ор литов­ских войск (1748), вое­во­да вилен­ский (1764), гет­ман вели­кий литов­ский (1768—1793); княж­на Авгу­ста Огинская
Княж­на Гено­ве­фа Огин­ская, муж — каш­те­лян полоц­кий Адам Бжо­стов­ский (1722—1790)
Княж­на Катар­жи­на Огин­ская, муж — под­канц­лер литов­ский Анто­ний Таде­уш Пшез­дец­кий (1718—1772)
Княж­на Кази­ми­ра Огин­ская, муж — под­скар­бий вели­кий литов­ский Миха­ил Бжо­стов­ский (1722—1782)
Княж­на Эльж­бе­та Огин­ская (1731—1771), муж с 1754 года кух­мистр вели­кий литов­ский Миха­ил Вель­хор­ский (ок. 1730—1794)
Княж­на Гоно­ра­та Огин­ская- доми­ни­кан­ская мона­хи­ня в горо­де Львов (после упразд­не­ния львов­ско­го мона­сты­ря доми­ни­ка­нок жила в име­нии сво­е­го бра­та кня­зя Огин­ско­го под Телеханами).

хх.31. МАР­ЦЫ­Б­Э­ЛА

Мар­ци­бе­ла Зави­ша из рода Огин­ских покро­ви­тель­ство­ва­ла мис­си­о­не­рам и в 1767 году постро­и­ла про­тив Сми­ло­вич­ско­го двор­цо­во­го ком­плек­са костёл при мона­сты­ре, в кото­ром хра­ни­лись про­из­ве­де­ния ико­но­пи­си, в том чис­ле образ свя­то­го Вин­сен­та рабо­ты худож­ни­ка Семё­на Чехо­ви­ча. В крип­те костё­ла велись захо­ро­не­ния Огин­ских, поз­же – Маню­шек. При косте­ле было созда­но учеб­ное заве­де­ние. Вид мона­сты­ря и костё­ла был запе­чат­лён на рисун­ке худож­ни­ка Напо­лео­на Орды вто­рой поло­вине 19-го века. Соглас­но акту о пере­хо­де соб­ствен­но­сти, име­ние от Мар­ци­бе­лы после её кон­чи­ны в 1760 году пере­шло к Миха­и­лу Кази­ми­ру Огин­ско­му, кото­рый был сыном её бра­та Юзефа.

Огинские
Мар­ци­бел­ла з Огинсь­ких Завіша

Ігна­цы, як і яго дзед, у 1727 г. ажаніў­ся з прад­стаўні­цай роду Агін­скіх — кня­зёў­най Мар­цы­бе­лай, дач­кой вілен­ска­га ваяво­ды Казі­мі­ра Дамініка Агін­ска­га (уну­ка Саму­э­ля). Ігна­цы Заві­ша ў 1738 г. памёр без нашчад­каў, а яго маёнт­кі засталі­ся ў руках яго ўда­вы. У 1747 г. Мар­цы­бе­ла Агін­ская засна­ва­ла ў Смілаві­чах кля­штар каталіц­ка­га орд­эну місія­не­раў і пабу­да­ва­ла для яго мура­ва­ны кас­цёл. На забес­пяч­энне кля­шта­ру яна вылучы­ла фаль­ва­рак і сяло Вол­ма, а так­са­ма сяло Клі­нок. З гэта­га часу азна­ча­ныя паселіш­чы перас­талі адно­сіц­ца да маёнт­ка Смілавічы-Бак­шты, утва­ра­ю­чы ўласна­сць манахаў-місіянераў.
Асноў­ная ж част­ка маёнт­ка Смілавічы пас­ля смер­ці Мар­цы­бе­лы ў 1760 г. адыш­ла да кня­зя Міха­ла Казі­мі­ра Агін­ска­га (1728 — 1800), які быў сынам яе бра­та Юза­фа, троц­ка­га ваяводы.

ТЭР­Э­ЗА

АЛЕ­НА (каля 1700—1790, Варшава), 

у 1761 пада­ра­ва­ла Бялы­ніц­ка­му кась­цё­лу цудатвор­ны абраз Пан­ны Марыі, спа­чы­ла ў Віцеб­скім езуіц­кім кась­цё­ле; доч­ка Кази­ми­ра Дами­ни­ка, сына Яна Огин­ско­го , вошла в поли­ти­ку, помо­гая сво­е­му отцу. Запад­ные дипло­ма­ты харак­те­ри­зо­ва­ли ее как «кра­си­вую и интел­ли­гент­ную польку».
В 1740 году она сно­ва в Рос­сии – как жена посла Речи Поспо­ли­той. кня­ги­ня Але­на была дипло­ма­том, а ее муж Игна­тий выпол­нял функ­ции лишь пред­ста­ви­тель­ские. В 1775 году кня­ги­ня Але­на пере­да­ла в наслед­ство Андрею Огин­ско­му поме­стье Соко­лов (поз­же поме­стье перей­дет в наслед­ство сыну Андрея – Миха­и­лу Кле­а­фа­су Огин­ско­му ). После смер­ти Але­на была похо­ро­не­на в Витеб­ском костеле.

∞ 1739, Ігна­ці Агін­скі (?—1775)

МАРЫ­Я­НА

46/33. КАРЛ ок. 1690-1716 

47/36. ФРАН­ЦИ­ШЕК КСА­ВЕ­РИЙ ?-после 1750 

у 1733 усту­піў у орд­эн езуітаў, быў рэк­та­рам Вілен­ска­га, Віцеб­ска­га й Мен­ска­га езуіц­кіх калегіюмаў.

48.36. ТАДЕ­УШ ФРАН­ТИ­ШЕК 1711-1783,

Огинские
Tadeusz Książe z Kozielska Ogiński Wojewoda Trocki. Litografia z lat 1857-8, autorstwa Augusta C. Lemoine (1822-1869), opublikowana nakładem Jana Kazimierza Wilczyńskiego (1806-1885) w paryskiej oficynie R. J. Lemercier. „Album de Vilna”, seria II, poszyt 7, plansza bez numeru.

kasztelan, potem wojewoda trocki, syn
Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława. ў 20 год быў абра­ны пас­лом на Сойм ад Віцеб­скай зям­лі, пась­ля пасол ад Браслаў­шы­ны. 1733 год пісар вялікалітоўскі, вае­во­да троц­кі, мар­ша­лак Сой­му 1744 года ў Грод­на. Писарь Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го с 1737 г., каш­те­лян трок­ский (1744), вое­во­да трок­ский (1770).

05.04.1743 года даў фун­душ на царк­ву і мана­стыр базы­ля­наў у Тадуліне, 1757 год драў­ля­ны пара­фіяль­ны кас­цёл у Малад­зеч­на, 1762 малад­зе­чан­скі кля­штар тры­ніта­ры­яў, 1768 брацтва Св.Тройцы і Пана Езу­са Наза­р­этан­ска­га пры кас­цё­ле Малад­зеч­на, у 1772 годе пера­даў рэліквіі Св.Фартуната для кас­цё­ла фран­цы­с­кан­цаў у Сян­но, фун­да­ваў кап­лі­цу Божа­га Цела ў кас­цё­ле Св.Яна ў Віль­ні, 1780 з Рыма даставілі рэліквіі Св.Тэафіла (маг­чы­ма, пла­на­ва­ла­ся як рода­вы магіль­ны склеп Агін­скіх, М.Кл.Агінскі ў тэс­та­мен­це указ­ваў гэтую кап­лі­цу як мес­ца паха­ва­нь­ня). Вядо­мы яго­ны дзёнь­нік за 1738-1741гг.

Маёнт­кі – Малыя Веляш­ко­вічы, Малад­зеч­на, Іза­белін, Або­рак, Залес­се, Тадулі­на, Гану­та (Свян­цян­скі павет?), Лучай, Марцыянава.Его глав­ны­ми рези­ден­ци­я­ми были Моло­деч­но и дерев­ня Гану­ты. Вла­дел Зале­сьем (Иза­бе­ли­ном, назван­ным в честь его пер­вой жены). После смер­ти поме­стья пере­шли в наслед­ство сыно­вьям. В 1757 году он пере­дал одно­му сыну Андрею (отцу Кле­а­фа­са) – Ашмян­ское поме­стье, а дру­го­му сыну Пше­валь­ское. В том же году начи­на­ет­ся стро­и­тель­ство косте­ла в г.Молодечно где князь Таде­уш обно­вил для себя ста­рый палац Збар­ских. 15 фев­ра­ля уми­ра­ет его жена, кото­рую хоро­нят в новом косте­ле. 25 нояб­ря 1783 года Таде­уш Фран­ти­шек Огин­ский уми­ра­ет в Гануте.
Князь Таде­уш Фран­ти­шек Огин­ский (1712 – 83) – вели­кий писар литов­ский, вое­во­да трок­ский и витеб­ский, стро­ста ошмян­ский, вет­бор­ский и пше­валь­ский. Жил в основ­ном в Моло­деч­но Ошмян­ско­го пове­та, где рас­ши­рил дво­рец Зба­рас­ких. От пер­во­го супру­же­ства с Иза­бел­лой Рад­зи­вилл имел дво­их сыно­вей, Андрея Игна­тия (Анджея Игна­ция) и Фран­тиш­ка (Фран­цис­ка) Ксаверия.

В 1757 году князь Таде­уш пере­дал сыну Андрею ста­ро­ство Ошмян­ское, а Фран­ти­ше­ку Кса­ве­рию — Пше­валь­ское. В этом же году он с женой начал стро­и­тель­ство пара­фи­аль­но­го косте­ла в Моло­деч­но и мона­сты­ря ксен­зов три­ни­та­ри­ев. 7 нояб­ря 1761 года уми­ра­ет жена каш­та­ля­на, 15 фев­ра­ля ее похо­ро­ни­ли в новом косте­ле. Через два года в Сен­но был заклю­чен вто­рой брак кня­зя с Ядви­гой Тере­зой Залус­ской, вдо­вой ретав­ско­го ста­ро­сты Кшишто­фа Тышкевича.

За счет мужа и жены Огин­ских 7 октяб­ря 1768 года с Рима были при­ве­зе­ны релик­вии для моло­деч­нен­ско­го косте­ла. В нача­ле 1770 года умер вое­во­да трок­ский Алек­сандр Пацей, и 7 апре­ля князь Таде­уш полу­чил дол­го­ждан­ную долж­ность. В то вре­мя Огин­ский жил в Гану­те, кото­рую выбрал сво­ей послед­ней рези­ден­ци­ей, где в 1765 постро­ил дво­рец и усадь­бу. Умер 25 нояб­ря 1783г. в Гану­те, похо­ро­нен в скле­пе кап­ли­цы Божье­го Тела в Вильне, кото­рую сам же и постро­ил ранее.

ОгинскиеOgiński Tadeusz Franciszek h. własnego (1712–1783), kasztelan, potem wojewoda trocki. Ur. 26 VIII, był synem Marcjana Michała (zob.) i Teresy z Brzostowskich, młodszym bratem Ignacego (zob.) i Stanisława (zob.). Pisał się, jak cała rodzina, «z Kozielska». Wykształcenie zdobywał częściowo w szkole (przez dwa i pół roku), a częściowo pod kierunkiem domowego nauczyciela. Debiutował politycznie jako poseł witebski na sejm 1732 r. w szeregach opozycji; na sejm nadzwycz. 1733 r., już jako starosta przewalski, posłował z Brasławia, daremnie przeciwstawiając się elekcji marszałka. T. r. uzyskał poselstwo na sejm konwokacyjny i wszedł do rady przy prymasie. Będąc wyborcą z woj. witebskim Stanisława Leszczyńskiego, O. bronił jego praw do korony w szeregach konfederacji dzikowskiej, której marszałkiem na Litwie był jego ojciec. Walczył pod dowództwem regimentarza Antoniego Pocieja, początkowo na czele dywizji skierowanej na Białoruś, potem w chorągwi wraz z bratem Stanisławem. Po klęsce dzikowian wycofał się do Prus i pozostawał blisko pół roku przy królu Stanisławie. Po abdykacji Leszczyńskiego w imieniu konfederatów litewskich posłował w początkach 1736 r. do Warszawy z deklaracją uznania Augusta III i prośbą o pieniądze na spłacenie zaciągniętych przez dzikowian długów; żądane sumy wyasygnował wówczas H. K. Kayserling. Formalnie O. uznał Augusta III na sejmie pacyfikacyjnym t. r., na który miał mandat z Witebska. Wszedł wówczas w skład specjalnego sądu sejmowego do rozstrzygania przestępstw przeciw Majestatowi. Był też prawdopodobnie członkiem komisji grodzieńskiej, która w l. 1736–8 próbowała ustalić ewentualne dochody na rzecz aukcji wojska. Dn. 8 VII 1737 O. uzyskał pisarstwo w. litewskie. W początkach r. n. odmówił hetmanowi lit. Michałowi Radziwiłłowi starań o deputację i laskę Trybunału Lit., z charakterystycznym wyjaśnieniem, że «ad hoc munus nigdy przez wiek mój ochoty nie miałem i nie mam, spodziewam się, że mię Opatrzność Boska na zawsze od tego uchroni». Jesienią 1738 O. posłował z Brasławia na sejm, po nim zaś, w listopadzie lub grudniu t. r., otrzymał szefostwo chorągwi petyhorskiej królewicza. We wrześniu 1739 przywiózł ze Wschowy dyplom na starostwo oszmiańskie; wjechał na nie uroczyście 16 II 1740. Odtąd stale czuwał nad przebiegiem sejmików oszmiańskich; w lecie 1740 uzyskał stamtąd poselstwo. Od 24 IV t.r. aż do śmierci hetmana w. lit. Michała Wiśniowieckiego (wrzesień 1744) O. piastował funkcję regimentarza partii białoruskiej wojsk W. Ks. Lit.

Latem 1741 O. podążył do Saksonii dla zdobycia Orderu Orła Białego i zamówienia sobie laski następnego sejmu, który miał obradować w Grodnie. Wrócił bez orderu, za to z nadziejami na marszałkostwo sejmu. Na wieść o możliwości przeniesienia konfederackich zamysłów Potockich na Litwę O. wydał swej dywizji białoruskiej rozkaz gotowości bojowej; do ruszenia wojska nie doszło, gdyż plany rokoszowe republikantów upadły. Obecny we Wschowie, gdy odbywała się tam w maju 1742 rada senatu, O. dopilnował obietnicy przyznania sobie Orderu Orła Białego, który 3 VIII t. r. istotnie otrzymał. Jesienią przeprowadził elekcje na urzędy ziemskie oszmiańskie, ugruntowując tym swe wpływy w powiecie. W grudniu t. r. miał już u kanclerza w. lit. Jana Fryderyka Sapiehy zamówione poselstwo inflanckie, jako kandydat litewskich rywali «familii» Czartoryskich do laski sejmu grodzieńskiego 1744 r. Przygotowawszy ów sejm najstaranniej ze wszystkich sejmów w czasach Augusta III i żywiąc wielką wiarę w szanse jego sukcesu, «familia» chciała powierzyć kierowanie izbą poselską działaczom o wyraźniejszej od O-ego indywidualności politycznej. Wziąwszy udział w popisie wojska litewskiego w lecie 1744 O., mimo przeciwdziałania Czartoryskich, uzyskał laskę sejmową. Jako kierownik izby poselskiej owego pamiętnego sejmu grodzieńskiego niczym się nie wyróżnił. Zastanawia jednak fakt, że w regestrzyku Franciszka Wilczewskiego znalazł się poseł witebski Kazimierz Hurko, wówczas jeszcze wręcz domownik Ogińskich; niewinność jego historycy przyjęli tylko hipotetycznie.

.

Po zakończeniu sejmu O-ego nagrodzono kasztelanią trocką (23 XI), o którą od r. 1741 zabiegał. Uchyliwszy się od regimentarstwa partii żmudzkiej, które piastował przejściowo od grudnia 1744 do marca 1745, O. zachowywał wobec hetmana w. lit. Michała Radziwiłła dystans znacznie większy niż jego brat Ignacy. Bywał z reguły na fundacjach Trybunału i stale dozorował sejmików oszmiańskich. Obecny był też na sejmach 1746, 1748, 1750 i 1752 r., zajmując stanowisko neutralne. W chwili próby, w październiku 1754, należał do senatorów, którzy przesłali królowi ułożoną przez Jerzego Mniszcha petycję o ustanowienie administracji ordynacji ostrogskiej. Taka postawa chwilowo (1754–5) zbliżyła go do Nieświeża, zwłaszcza że Radziwiłłowi zależało na wpływach O-ego na sejmikach oszmiańskich. Po sejmie 1758 r. opowiedział się O. na radzie senatu za przyznaniem królewiczowi Karolowi lenna kurlandzkiego i podpisał conclusum, potępione przez «familię». Lojalności wobec dworu dowodziło też pozostawienie przy nim syna Andrzeja. Równocześnie jednak O. stanowczo odmówił Henrykowi Brühlowi podjęcia się marszałkostwa Trybunału Lit. 1759 r. Obecny na sejmie 1760 r., przed sejmem 1762 r. O. zjechał do Warszawy już w czerwcu, dla wyjednania wakansów. Na posejmowej radzie senatu t.r. wypowiadał się o sytuacji kraju krytycznie, podobnie jak wszyscy ubolewał nad użyciem broni w izbie, ale daleki był od potępienia koterii dworskiej, jak to uczynili senatorowie spod znaku «familii». Podpis syna Andrzeja na manifeście broniącym polskiego indygenatu Brühlów dowodzi, że żądny wakansów O. nie myślał o zrywaniu z dworem. Ten miał doń zaufanie, zlecając mu w kwietniu 1763 dopilnowanie spokojnego charakteru fundacji Trybunału Lit. 1763 r.

Śmierć Augusta III zmusiła O-ego do porzucenia postawy neutralnej. Przystąpiwszy w czasie bezkrólewia do konfederacji Czartoryskich, podczas sejmu konwokacyjnego O. został wyznaczony do rady przy prymasie, do konferencji z ministrami dworu berlińskiego, do komisji, która miała zbadać stan ekonomii grodzieńskiej i brzeskiej oraz do nowo utworzonej Komisji Skarbu W. Ks. Lit. Sejm elekcyjny delegował go w skład zespołu, który miał opracować pakta konwenta. Oddawszy z woj. trockiego głos na Stanisława Poniatowskiego, O. obecny był przy uroczystych przysięgach króla na sejmach elekcyjnym i koronacyjnym. Jako członek Komisji Skarbu Lit. był jedynym senatorem obecnym na jej pierwszym posiedzeniu 2 I 1765, toteż prezydował obradom. Brał w nich udział także podczas następnych sesji Komisji, w międzyczasie, 8 V 1765, nagrodzony Orderem Św. Stanisława. Sejm 1766 r. przyznał O-emu, podobnie jak innym członkom Komisji Skarbu, kwitację za dwuletni okres działalności. Zarówno w konfederacji radomskiej, jak i następującym po niej sejmie nie wziął udziału. W październiku 1769 z niezadowoleniem powitał petersburską misję syna Andrzeja, narażającą posła zarówno konfederatom barskim, jak Rosji, z którą zadrażnienia O. przez całe życie się wystrzegał. Kto wie, czy udział w konfederacji młodszego syna O-ego, Franciszka Ksawerego, nie był próbą asekurowania się na dwie strony. Mimo jego dwuznacznej postawy król, po śmierci Aleksandra Pocieja, dał O-emu woj. trockie (26 III 1770). W maju t. r. O. wywdzięczał się poparciem na fundacji Trybunału Lit. protegowanego przez króla do laski Dominika Aleksandrowicza; we wrześniu odbył upamiętniony licznymi panegirykami wjazd na województwo. Od udziału w sejmie rozbiorowym O. wymawiał się królowi w kwietniu 1773; czy przybył nań później, nie wiadomo, w każdym razie wyznaczono go w poczet komisji jurysdykcji marszałkowskiej. Podczas sejmu 1776 r., któremu marszałkował jego syn Andrzej, O. z radością witał wieść, «że Komisja Boni Ordinis [jako nieznośna] jest skasowana … ponieważ barzo by ciężko było … gdyby się … zapędziła do wymiaru gruntów i liczenia głów». Jedyną troską O-ego było w tym czasie, by sejm nie narzucił nowych podatków. Wybrany przez owo skonfederowane zgromadzenie do Rady Nieustającej na l. 1776–8, O. miał też zasiadać, z decyzji sejmów 1780 i 1782 r., w sądach sejmowych w lutym 1781 i w r. 1783.

O. interesował się literaturą polityczną i skłonił Jerzego z Warezub Lubowskiego, aby przełożył dzieło łacińskie Ambrożego Markoniego „Theatrum politicum” (Gd. 1745), częściowo finansując druk. Dzieło to ukazało się jako „Plac polityki albo Szkoła obyczajności …” (Wil. 1771). Pozostawił O. także pamiętnik pisany od 7 VIII 1738 do 5 VIII 1741, częściowo opublikowany przez Kazimierza Bartoszewicza („Przegl. Hist.” 1914 nr 18). Rękopis znajdował się w Bibliotece Przeździeckich. O. miał bogatą bibliotekę (włączoną w r. 1919 do Państwowej Centralnej Biblioteki w Kownie). O. zmarł 25 XI 1783 w Mołodecznie (w pow. oszmiańskim), gdzie najchętniej mieszkał, rozbudowawszy stary pałac książąt Zbaraskich. Pogrzeb odbył się w Wilnie 26 IV r. n.; ciało złożono w katedrze wileńskiej, w kaplicy Bożego Ciała, ufundowanej przez O-ego.

.

Żonaty od r. 1737 z krajczanką lit. Izabellą Radziwiłłówną (zmarłą 7 XI 1761), córką Michała, na cześć żony nazwał Izabellinem zorganizowany w Oszmiańskiem duży kompleks dóbr. W lutym 1763 O. ożenił się powtórnie z Jadwigą z Załuskich (zmarłą po r. 1793), wdową po staroście retowskim Krzysztofie Tyszkiewiczu, która wniosła w posagu Retów i była znaną z ufundowania wileńskiego szpitala Dzieciątka Jezus dla sierot i podrzutków (1766). Z pierwszego małżeństwa miał synów: Andrzeja (zob.) i Franciszka Ksawerego.

Franciszek Ksawery (1742–1814), po ojcu pułkownik chorągwi petyhorskiej królewicza i starosta przewalski, niedoszły poseł oszmiański w r. 1756 i poseł od wojska na sejm 1760 r., w r. 1769, będąc strażnikiem polnym litewskim, brał udział w konfederacji barskiej u boku krewnego, hetmana w. lit. Michała Kazimierza Ogińskiego (zob.). Po klęsce stołowickiej usprawiedliwiony przed królem przez ojca, dostał w r. 1770 Order Św. Stanisława, w r. 1775 kuchmistrzostwo litewskie (zrezygnował zeń w r. 1780), a w r. 1790 Order Orła Białego. Zmarł 3 V 1814 w Mołodecznie, bezżennie, pozostawiwszy majątek bratankowi Michałowi Kleofasowi (zob.).

Portret O-ego malowany na miedzi był nad drzwiami kaplicy Bożego Ciała w katedrze wileńskiej;

1-я ж. — 1737 ІЗА­БЭ­ЛА КАЦЯРЫ­НА З РАД­ЗІВІЛАЎ (1711-1762) была дач­кой Міха­ла Антонія Рад­зіві­ла (1687-1721), край­ча­га (прыдвор­ная паса­да ў ВКЛ, ство­ра­ная ў 1569 г. на ўзор паса­ды вяліка­га карон­на­га край­ча­га Рэчы Пас­палітай. Да яго аба­вяз­каў нале­жа­ла нара­за­ць (кроі­ць) і каш­та­ва­ць стра­вы пад­час пры­ё­маў у вяліка­га кня­зя. Паз­ней гэтая паса­да перат­ва­ры­ла­ся ў гана­ро­вы прыдвор­ны тытул.) Вяліка­га княст­ва Літоўска­га* і Мары­ян­ны з Сясіц­кіх (?-1736), дач­кі ваяво­ды Мсціслаўска­га. Неза­доў­га да смер­ці сва­ёй маці яна была аддад­зе­на ёю на выха­ванне ў сям’ю Міха­ла Казі­мі­ра Рад­зіві­ла (1702-1762) Рыбань­кі, ваяво­ды Вілен­ска­га, вяліка­га Літоўска­га гет­ма­на, які давод­зіў­ся баць­ку Іза­бэ­лы стры­еч­ным бра­там. Мары­ян­на Рад­зівіл памер­ла, захвар­эў­шы дызент­э­ры­яй, калі еха­ла са сваіх літоўскіх ула­дан­няў у поль­скі маён­так Шыд­ло­вец. Пас­ля двух тыд­няў хва­ро­бы яна памер­ла ў мяст­эч­ку Белевічы пад Коса­вам (каля Брэ­с­та). Гэта адбы­ло­ся ў жніўні 1736 г. Вест­ку аб смер­ці Мары­ян­ны пры­вёз пан Віш­неўскі, слу­га кня­гіні, які супра­ва­д­жаў яе ў гэтай паезд­цы. У сваім запа­ве­це яна прызна­чы­ла апе­ку­на­мі сваіх дзя­цей кня­зя Міха­ла Казі­мі­ра Рыбань­ку і яго жон­ку, якія забралі Іза­бэ­лу і Льва да сябе ў Нясвіж і выхоў­валі іх там. Іза­бэ­ла, якая вель­мі любі­ла маці, шмат пла­ка­ла і доў­га заста­ва­ла­ся несу­цеш­най. Паха­ванне кня­гіні Мары­ян­ны Рад­зівіл адбы­ло­ся ў кан­цы каст­рыч­ніка 1736 г. ў сямей­най усы­паль­ні­цы Рад­зівілаў у Нясвіжы.

Заручы­ны Іза­бэ­лы Рад­зівіл з Тад­э­ву­шам Агін­скім і іх вясел­ле даволі пад­ра­бяз­на апі­сва­ю­ць два аўта­ры: сам князь Міхал Казі­мір Рад­зівіл Рыбань­ка ў сваім дзён­ніку – “Дыяры­ю­шы…” (быў апуб­лі­ка­ва­ны ў №3 гіста­рыч­на­га часо­пі­са “Спад­чы­на” ў 1995 г.) і поль­скі гісто­рык пачат­ку ХХ ст. Казі­мір Бар­та­ш­э­віч у дасле­да­ван­ні “Тад­э­вуш Агін­скі і яго дзён­нік” (выдад­зе­ным у … год­зе). Заручы­ны мала­дой пары адбы­лі­ся ў 27 люта­га 1737 г. у Лах­ве, маёнт­ку кня­зя Міха­ла Казі­мі­ра “Рыбань­кі”, у той час літоўска­га паля­во­га гет­ма­на. На заручы­нах пры­сут­ні­чаў цес­ць “Рыбань­кі” Міхал Віш­ня­вец­кі, вялікі літоўскі гет­ман, з жон­кай. Пас­ля заручын адбы­ло­ся вялі­кае паляванне.
Вясел­ле Іза­бэ­лы Рад­зівіл і Тад­э­ву­ша Агін­ска­га, у той момант ста­рас­ты Пша­валь­ска­га і Вяліка­га літоўска­га піса­ра, павін­на было адбыц­ца яшчэ 16 мая 1736 г., але было адклад­зе­на па пры­чыне ней­кай цяж­кай і небяс­печ­най хва­ро­бы жаніха.

2-я ж. — 1763 Ядзь­ві­га Тэр­э­за з Залускіх.

Estreicher; Elektorowie; Elektorów poczet; Słown. Geogr., (Mołodeczno, Oborek, Oszmiana, Przewałka, Retów, Wymno, Zalesie); Uruski; Żychliński, V; Łoza, Kawalerowie; – Bartoszewicz K., Tadeusz Ogiński i jego pamiętnik, „Przegl. Hist.” R. 18: 1914 s. 51–83; Jankowski C., Powiat oszmiański, Pet. 1896–7 I 29, 64, 158, II 12, 119–25, 129, 142, 144–7, 192–3, 266; Konopczyński W., Liberum veto, Kr. 1918; tenże, Od Sobieskiego do Kościuszki, Kr. 1921; tenże, Polska w dobie wojny siedmioletniej, W. 1909–11 I–II; Kościałkowski S., Antoni Tyzenhauz, Londyn 1971 II; Lech M., Jazda autoramentu polskiego wojsk W. Ks. Lit. w dobie saskiej, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1961 VII cz. 2 s. 49, 54, 60 oraz 50, 61 (Franciszek Ksawery Ogiński); Łoza, Hist. Orderu Orła Białego; Rostworowski E., O polską koronę, Wr. 1958 (s. 317–18 poza indeksem, błędnie w nim przypisane Ignacemu Ogińskiemu); Skibiński M., Europa a Polska w dobie wojny o sukcesję austriacką, Kr. 1912–13 I–II (w indeksie mylony z bratem Ignacym); Truchim S., Konfederacja dzikowska, P. 1921 s. 54–5, 58, 60–2, 130; Waliszewski K., Potoccy i Czartoryscy, Kr. 1887; – Akty Vil. Archeogr. Kom., XIII; Diariusze sejmowe z w. XVIII, I–III; Jakubowski W., Listy do Jana Klemensa Branickiego, W. 1882 s. 52; Korespondencja Józefa Andrzeja Załuskiego 1724–1736, Wr. 1967; Matuszewicz M., Pamiętniki, W. 1876 I, III (poza indeksem: III 163); Ostrowski-Daneykowicz, Swada, I; Teka Podoskiego, IV 106, 108, 111, 120, 124, 128, 156, 158, 162, 166, 170, 182, 187, 191–2, 313, 316, 320–1, 469, 498, 707, 717, 783; Vol. leg., VI 283, 293, 297, 316, VII 16, 53, 60, 72, 75, 85, 90, 102–3, 106, 113, 135, 137, 231, VIII 87, 419, 448, 536, 583, IX 2, X; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II nr 2578, 2599, 2689, Dz. IV a (kopie) ks. 4–19, Dz. V nr 10702 (r. 1758), 10725 (listy O-ego), 10735 (listy Izabelli Ogińskiej), 13831 (l. 1741–4), Arch. Roskie XV/4, Zbiór Muz. Narod. rkp. 595; B. Czart.: rkp. 595, 675, 678, 680, 791, 812, 857, 942, 1170, 3842, 3849; B. Jag.: rkp. 6147/9, 6651/20; B. Narod.: rkp. 8633; B. Ossol.: rkp. 2649; B. PAN w Kr.: rkp. 3597, 3602, 4015, 4027, 5701, 5704, 5745, 6190, 7229; Dawna B. Ossol. we Lw.: rkp. 329, 716.

Zofia Zielińska

49.36. ИГНА­ТИЙ ?-1769,

надвор­ный мар­ша­лок литов­ский с 1744 г., вели­кий мар­ша­лок литов­ский с 1750 г. и каш­те­лян вилен­ский с 1768 г. При коро­ле Авгу­сте III был послом в Рос­сий­ской империи.

Игна­цы (Игна­тий) Огин­ский (польск. Ignacy Ogiński, лит. Ignotas Oginskis, белор. Ігна­ці Агін­скі; око­ло 1698 — 1775) — госу­дар­ствен­ный дея­тель, дипло­мат Речи Поспо­ли­той, мар­ша­лок вели­кий литов­ский (1750—1768), вилен­ский каш­те­лян, вели­кий обоз­ный литов­ский (1729—1744), мар­ша­лок Три­бу­на­ла Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го (1732), мар­ша­лок надвор­ный литов­ский (1744—1750), регент вели­ко­го кня­зя ВКЛ 1763—1764, ста­ро­ста бори­сов­ский и бра­слав­ский (1728—1738). Актив­ный сто­рон­ник реформ в Речи Поспо­ли­той. Про­ис­хо­дил из стар­шей линии кня­же­ско­го рода Огин­ских, сын Мар­ти­а­на Миха­и­ла и Тере­зы из рода Бжостовских.

Изби­рал­ся послом на Сейм Речи Поспо­ли­той в 1729, 1730, 1733, 1736 и 1737 годах. В пери­од прав­ле­ния Авгу­ста III по реше­нию Сена­та в 1739 году был назна­чен послом в Санкт-Петербург.
Обя­зан­но­сти послан­ни­ка Речи Поспо­ли­той при дво­ре импе­ра­три­цы Ели­за­ве­ты Пет­ров­ны стал испол­нять лишь с 1743 года. При­ла­гал дипло­ма­ти­че­ские уси­лия для реше­ния вопро­са об исправ­ле­нии гра­ниц меж­ду Укра­и­ной и Речью Поспо­ли­той. При­зы­вал вер­нуть Биро­на на Кур­лянд­ский трон. Одна­ко ниче­го не добил­ся, посколь­ку его не под­дер­жал король Август III и его министр Ген­рих фон Брюль, желав­шие любой ценой избе­жать тре­ний с Рос­си­ей. Был сто­рон­ни­ком Чарто­рый­ских, в поли­ти­че­ской дея­тель­но­сти ори­ен­ти­ро­вал­ся на Рос­сий­скую импе­рию. Учи­ты­вая это, Ека­те­ри­на II впо­след­ствии сохра­ни­ла за ним пра­во вла­де­ния име­ни­я­ми в восточ­ной Бело­рус­сии. Был гони­те­лем пра­во­сла­вия в при­над­ле­жа­щих ему бело­рус­ских горо­дах и селах. Запре­щал кре­стить мла­ден­цев в «церк­ви схиз­ма­тиц­кой» (пра­во­слав­ной), а свя­щен­ни­ку церк­ви в горо­де Бори­со­ве, заго­то­вив­ше­му лес для ремон­та хра­ма, запре­щал не толь­ко почин­ку, но и гро­зил «из она­го леса висе­ли­цу» сделать.

Женил­ся на Елене, доче­ри Кази­ми­ра Доми­ни­ка Огин­ско­го, вое­во­ды вилен­ско­го и троц­ко­го, кото­рая име­ла вли­я­ние при дво­ре рос­сий­ской импе­ра­три­цы Анны Ива­нов­ны. Потом­ства не оставил.

В 1736 году Игна­ций Огин­ский был награж­дён Орде­ном Бело­го Орла. Был одним из пер­вых литов­ских масо­нов. Маён­так Бялы­нічы на пачат­ку XVIII ста­годдзя зна­ход­зіў­ся ў вало­дан­ні троц­ка­га ваяво­ды Казі­мі­ра Дамініка Агін­ска­га. У 1726 г. ён пера­пра­даў заклад­нае пра­ва на гэты маён­так за 11 тыс. 220 бітых тале­раў Яну Казі­мі­ру Лен­дор­фу, які перад смер­цю завяш­чаў гэтую суму жон­цы Кры­с­ціне. У 1733 г. яна аднаві­ла шлюб са стры­еч­ным бра­там Казі­мі­ра Дамініка — віцеб­скім ваяво­дам Мар­цы­я­нам Міха­лам Агін­скім. Праз гэты шлюб Бялы­нічы перай­шлі да апош­ня­га. У 1742 г. Мар­цы­ян састу­піў сваё пра­ва на кары­с­ць сына Ігна­цыя і яго жон­кі Але­ны (якая, дар­эчы, была дач­кой усё таго ж Казі­мі­ра Дамініка і, такім чынам, тра­ю­рад­най сяст­рой свай­го мужа).[36] У тым жа 1742 г. згар­эў Бялы­ніц­кі кар­меліц­кі кля­штар. Агін­скія ўзя­лі­ся за яго аднаў­ленне, пры­чым на мес­цы ста­ро­га драў­ля­на­га пабу­да­валі новы, мура­ва­ны, з вялікім кас­цё­лам у гонар Ушэс­ця Маці Бос­кай. Будаўніцтва завяр­шы­ла­ся ў 1761 г. Тады ж Але­на Агін­ская, прыклаў­шы вялікія нама­ган­ні, вяр­ну­ла з Ляхавіч сла­ву­тую цудатвор­ную іко­ну, якая зна­ход­зіла­ся там з 1655 г. Вяр­танне абра­за было абстаў­ле­на з вялі­кай пыш­на­сцю, была аргані­за­ва­на нават яго кара­на­цыя. Гэтая рэк­ла­ма зра­бі­ла сваю спра­ву, і вест­кі пра вяр­танне цудатвор­най іко­ны шыро­ка разыш­лі­ся па нава­кол­лі, парад­зіў­шы сапраўд­ны рэлі­гій­ны ажыя- таж. У Бялы­нічы пача­ло­ся маса­вае палом­ніцтва вер­нікаў, у сувязі з чым мяст­эч­ка пачалі назы­ва­ць «рус­кай Чэн­ста­хо­вай» (у поль­скім горад­зе Чэн­ста­хо­ве так­са­ма зна­ход­зіў­ся цудав­тор­ны абраз — аб’ект экзаль­та­ва­на­га паломніцтва).Тым часам сын Кара­ля Стані­сла­ва Рад­зіві­ла — вілен­скі ваяво­да Міхаіл Казі­мір, па мянуш­цы Рыбань­ка, неча­ка­на выра­шыў усё ж з вялікім запаз­нен­нем выка­ры­ста­ць сваё пра­ва на выкуп Бялы­ніч з закла­ду. Ігна­цыю і Алене Агін­скім, якія ўклалі ў маён­так вялікія гро­шы, зусім не спа­даб­а­ла­ся пер­спек­ты­ва паз­бавіц­ца яго, атры­маў­шы ўза­мен заклад­ную суму, якая за 70 з ліш­кам гадоў у знач­най сту­пе­ні стра­ці­ла былую вар­тас­ць. Між тым павод­ле Ста­ту­та 1588 г., які дзей­ні­чаў у ВКЛ, тры­маль­нік закла­ду не меў пра­ва адмо­віц­ца ад выку­пу і не ўзя­ць гро­шы. Больш таго, Рад­зівіл, каб паз­бег­ну­ць пяр­э­чан­няў наконт неад­па­вед­на­сці сумы ў ста­рых і новых зло­тых, сабраў 106 тысяч у ста­рой сяр­эбра­най мане­це дру­гой пало­вы XVII стагоддзя.
Агін­скія пачалі ліха­ман­ка­ва шука­ць вый­с­це, якое б даз­волі­ла ім заха­ва­ць Бялы­нічы ў сваіх руках. Дзе­ля гэта­га яны пас­пра­ба­валі дака­за­ць, што маю­ць не толь­кі заклад­нае, але і спад­чын­нае пра­ва на маён­так. Агін­скія пачалі сцвяр­джа­ць, што быц­цам бы ўда­ва Кры­што­фа Сапе­гі Але­на, якая ў 1670-я гады ску­пі­ла част­кі Бялы­ніч у паноў Шэме­таў, не выпла­ці­ла ім цал­кам усю суму, у сувязі з чым яны част­ко­ва заха­валі спад­чын­нае пра­ва, набы­тае павод­ле завяш­чан­ня Казі­мі­ра Льва Сапе­гі. Гэтыя рэшт­кі спад­чын­на­га пра­ва нібы­та былі пада­ра­ва­ны Ігна­цыю і Алене Агін­скім Тэр­э­зай Шэмет, уда­вой адна­го з іх адда­ле­ных нашчад­каў, у 1751 г. Для вер­на­сці Ігна­цы Агін­скі ў 1761 г. нават запла­ціў Ерані­му і Леа­ну Шэме­там гро­шы, такім чынам яшчэ раз набы­ва­ю­чы ў іх гэтае міфіч­нае права.

На гэтай пад­ста­ве Агін­скія адмо­вілі­ся ўзя­ць выкуп, які пра­па­на­ваў ім Рад­зівіл у тым жа 1761 г. Нату­раль­на, такія хіст­кія аргу­мен­ты яго не збянт­э­жы­лі, і Міхал Казі­мір Рыбань­ка звяр­нуў­ся ў Галоў­ны тры­бу­нал. Агін­скія выка­ры­сталі звы­чай­ную ў такіх умо­вах так­ты­ку — не з’явіліся на судо­вае паседжанне. Тым не менш вер­дыкт быў выне­се­ны на кары­с­ць Рад­зіві­ла, і ў студ­зені 1762 г. у Бялы­нічы пры­быў судо­вы выка­наў­ца Яцак Жыж­эм­скі, які паві­нен быў забяс­пе­чы­ць пера­да­чу маёнт­ка нова­му ўлас­ніку. Аднак эка­ном Фран­ці­шак Раб­чыц­кі папро­сту не пус­ціў яго ў маён­так, а Жыж­эм­скі па мяк­кас­ці харак­та­ра не здо­леў наста­я­ць на сваім. [37] Не дача­каў­шы­ся закан­ч­эн­ня спра­вы, Рад­зівіл Рыбань­ка ў 1762 г. памёр. Бара­ць­бу за маён­так пра­цяг­нуў яго сын і пера­ем­нік на пасад­зе вілен­ска­га ваяво­ды Караль Станіслаў, вядо­мы па мянуш­цы «Пане Кахан­ку». Ён так­са­ма атры­маў у 1763 г. дэкр­эт тры­бу­на­ла на сваю кары­с­ць, аднак выка­нан­ню гэта­га дэкр­эта пераш­код­зі­ла бара­ць­ба маг­нац­кіх групо­вак у Рэчы Пас­палітай, у сувязі з якой Пане Кахан­ку выму­ша­ны быў у 1764 г. эмі­гры­ра­ва­ць за мяжу, дзе пра­вёў доў­гія 12 гадоў. Паса­да вілен­ска­га ваяво­ды даста­ла­ся тады 35-гадо­ва­му Міха­лу Казі­мі­ру Агінс­ка­му, які быў ула­даль­ні­кам Цяце­ры­на пас­ля свай­го дзе­да Казі­мі­ра Дамініка (памёр у 1733) і баць­кі Юза­фа (памёр у 1736). Што да Ігна­цыя Агін­ска­га, то ён атры­маў крыху паз­ней, у 1768 г., дру­гую па зна­ч­эн­ні пас­ля вілен­ска­га ваяво­ды дзяр­жаў­ную паса­ду — вілен­ска­га кашталяна.Усе ўла­даль­нікі маёнт­каў, далу­ча­ных да Расіі, павін­ны былі пры­нес­ці пры­ся­гу імпе­ра­тры­цы Ека­цярыне ІІ. Тым, хто адмаў­ляў­ся зра­бі­ць гэта, пагра­жа­ла кан­фіска­цыя ўла­дан­няў. Так, у пры­ват­на­сці, былі кан­фіс­ка­ва­ны вялікія пад­ня­проўскія маёнт­кі Кара­ля Стані­сла­ва Рад­зіві­ла — заця­та­га пра­ціўніка Расіі, які, нага­да­ем, тады зна­ход­зіў­ся ў эмі­гра­цыі. Не пажа­даў пры­нес­ці пры­ся­гу і ўла­даль­нік Цяце­ры­на Міхал Казі­мір Агін­скі, у выніку чаго стра­ціў лева­бяр­эж­ную част­ку гэта­га маёнт­ка (нага­да­ем, менавіта там яго абша­ры ахо­плі­валі част­ку Бялы­ніц­ка­га раё­на). Крыху паз­ней імпе­ра­тры­ца Ека­цяры­на пада­ра­ва­ла скан­фіс­ка­ва­ныя ў Агін­ска­га ўла­дан­ні кня­гіні Дашкавай.
Што да Ігна­цыя і Але­ны Агін­скіх, то яны здаў­на мелі доб­рыя ста­сун­кі з расій­скім два­ром. Кня­гі­ня Але­на яшчэ да пад­зе­лу была зна­ё­ма з Ека­цяры­най і кары­ста­ла­ся вялікім уплы­вам пры яе два­ры. Так што праб­лем з пры­ся­гай і пацвер­джан­нем пра­ва на маёнт­кі ў Агін­скіх не было. Крыху паз­ней, у 1775 г., Ігна­цы памёр і яго жон­ка заста­ла­ся адзі­най ула­даль­ні­цай Бялы­ніч, якія неў­за­ба­ве пада­ра­ва­ла пля­мен­ніку свай­го мужа — Фран­ціш­ку Кса­ве­рыю Агінскаму.

Ogiński Ignacy h. własnego (ok. 1698–1775), marszałek w. litewski, następnie kasztelan wileński. Był synem Marcjana Michała (zob.) i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza lit. Jana Władysława (zob.), bratem Tadeusza (zob.) i Stanisława (zob.). Pisał się, jak cała rodzina, «z Kozielska». Sejm 1726 r. wyznaczył O-ego, wówczas starostę borysowskiego, w skład komisji do konferencji z ministrem dworu wiedeńskiego oraz do lustracji dochodów z hiberny, czopowego, szelężnego i pogłównego żydowskiego w pow. orszańskim. Jako oboźny litewski (od 6 VI 1729) i poseł witebski O. należał do opozycji litewskiej, która zerwała sejm 1729 r. Nie przeszkodziło mu to w uzyskaniu mandatu z Brasławia na sejm 1730 r. W r. 1732, otrzymawszy deputację z Wilna, został marszałkiem Trybunału Lit., gdyż układający się o stanowiska magnaci, głównie Ogińscy i Sapiehowie, powołując się na zasadę incompatibilitatis ministerium i laski Trybunału, skłonili kanclerza Michała Wiśniowieckiego, by natychmiast po ufundowaniu judykatury kierownictwo jej oddał O-emu. Ten, obok starostwa borysowskiego, miał już wtedy starostwo grodowe brasławskie (od r. 1728) oraz chorąstwo husarskie znaku królewskiego. Podczas sejmu konwokacyjnego 1733 r., posłując z Inflant, O. wyznaczony został do rady przy prymasie. W lipcu t.r. odwoływał się do sejmików przedelekcyjnych o wcielenie do starostwa brasławskiego ekonomii brasławskiej zagarniętej przez jego krewną (odpowiednią ustawę przyjął sejm pacyfikacyjny 1736 r.). We wrześniu 1733 r. O. głosował na Stanisława Leszczyńskiego z województwem wileńskim, po czym bronił jego korony w konfederacji dzikowskiej. Posłując z Inflant na sejm pacyfikacyjny 1736 r., wraz z innymi stanisławczykami uznał majestat Augusta III, z góry (jeszcze przed sejmem, 11 VIII) nagrodzony Orderem Orła Białego; podczas sejmu, jako oboźny, wszedł w skład sądu nadzwycz. do rozstrzygania przestępstw przeciw Majestatowi. W lipcu 1737 był we Wschowie podczas rady senatu, w jesieni r.n. posłował z Inflant na sejm warszawski. Posiadając najpóźniej od maja 1738 porucznikostwo petyhorskie znaku królewicza, latem t.r., podobnie jak w lecie r.n., O. starał się bezskutecznie o laskę nadworną litewską.

Wiosną lub w początkach lata 1739 poślubił Helenę Ogińską (zob.), co miało dla jego dalszej kariery poważne znaczenie nie tylko z racji inteligencji i urody małżonki, ale i z uwagi na jej wpływy w Petersburgu. One to prawdopodobnie zadecydowały o powierzeniu O-emu przez radę senatu z sierpnia 1739 poselstwa nadzwycz. do Rosji. O. miał zatrzeć wrażenie turkofilskiej konfederacji Andrzeja Gurowskiego, zapobiec umieszczeniu armii B. Ch. Münnicha na zimowych kwaterach w Polsce oraz żądać wynagrodzenia szkód, spowodowanych przez to wojsko podczas jego przemarszu przez Rzpltą w r. 1738. Przybywszy do Petersburga w styczniu 1740, O. przyjęty został uroczyście, ale wskórał niewiele, uzyskując obietnicę skromnego odszkodowania i komisyjnego zbadania dalszych strat, spowodowanych powrotnym przemarszem Rosjan. Wg relacji O-ego w sejmie 1740 r. carowa Anna dała nadto pisemne zapewnienie, że wojska rosyjskie nigdy więcej nie wejdą w polskie granice; w rzeczywistości sformułowania owej deklaracji musiały być o wiele mniej jednoznaczne. Uzyskawszy pożegnalną audiencję 16 VI 1740, O. wyjeżdżał z Petersburga 24 VI, uwożąc liczne prezenty w naturze i 6000 rubli gotówką; dyplomaci zachodni obliczali, że jego pobyt kosztował carową 30 000 talarów. Zauważali też, że O. spełniał jedynie funkcje reprezentacyjne, gdy rzeczywistym dyplomatą była jego żona. Złożywszy sejmowi 1740 r. sprawozdanie z legacji (mandatu poselskiego O. nie miał), koniec 1740 r., podobnie jak niespokojny r. 1741, gdy republikanci koronni planowali konfederację, O. poświęcił prawdopodobnie porządkowaniu spraw majątkowych; posiadał przekazane mu w r. 1737 przez ojca dobra Pyszcze w pow. orszańskim, scedował Michałowi Kazimierzowi Ogińskiemu posiadane w r. 1739 starostwo wasiliskie (w pow. lidzkim), zbył starostwo brasławskie, kupił maćkowskie (w pow. trockim) i w r. 1741 tytułował się starostą borysowskim i maćkowskim.

Rada senatu w maju 1742 zdecydowała ponowne wysłanie na dwór rosyjski posła nadzwyczajnego Rzpltej, powierzając tę misję O-emu, mimo przeciwdziałania Czartoryskich, którzy promowali podkomorzego różańskiego Karola Podoskiego. Sporządzona przez podkanclerzego lit. Michała Czartoryskiego instrukcja w części jawnej nakazywała O-emu zabiegać, by komisja do oceny szkód spowodowanych przemarszem armii Münnicha wznowiła działalność, a pozostawiona przez to wojsko na Podolu amunicja, pobudzająca antypolskie nastroje Turków, została wywieziona do Rosji; miał też poseł żądać korekty krzywdzącego dla Polski rozgraniczenia turecko-rosyjskiego z r. 1740. W części tajnej kazano się posłowi domagać, by Rosja powstrzymała napady Kozaków siczowych na ziemie polskie; formalnie zakazywano mu uznania w jakiejkolwiek formie cesarskiego tytułu Elżbiety. Najważniejsze, poufne zlecenia ustne dotyczyły kwestii kurlandzkiej, przede wszystkim starań o uwolnienie E. J. Birona. Przybywszy nad Newę w pierwszej połowie marca 1743, O. uzyskał audiencję dopiero 28 IV, gdyż jako jej warunek stawiano uznanie cesarskiego tytułu carów Rosji; nie można wykluczyć, że nie uczyniwszy tego «de iure», jak podejrzewał poseł francuski w Petersburgu, użył owego tytułu w rozmowie. Przetrzymywany bez odpowiedzi na swe zasadnicze postulaty, O. tkwił w Petersburgu do lutego 1744 (audiencja pożegnalna 29 I t.r.) i wyjechał «nic tam prawie nie sprawiwszy in essentialibus» (kanclerz w. kor. Andrzej Stanisław Załuski), choć sam legat zapewniał kanclerza w. lit. Jana Fryderyka Sapiehę, że «Na punkta miane w mojej instrukcyi dosyć dobrą mam rezolucyję» i tylko «Interes kurlandzki jeszcze in suspenso do jakiego czasu zostaje». Przekazane O-emu odpowiedzi rosyjskie nie uzasadniają jego optymizmu, bo obok obietnic zbadania zasadności polskich skarg i postulatów zawierają wyolbrzymione i powielone opisy krzywd, jakie poddani rosyjscy i prawosławie cierpią ze strony Polski.

Poselstwo, podobnie jak w r. 1740, przyniosło O-emu i jego żonie prezenty w gotówce i kosztownościach wartości ok. 8500 rubli, nadto zaś rosyjską rekomendację posła do laski nadwornej litewskiej. Wróciwszy do swych dóbr w marcu 1744, O. otrzymał owo ministerium 19 IX t.r.; 13 X składał sejmowi sprawozdanie ze swej legacji. Wiosną 1746 wobec zaostrzenia stosunków rosyjsko-pruskich i ożywienia w Polsce antyrosyjskiej propagandy francusko-pruskiej carowa przypomniała O-emu i jego żonie o długu wdzięczności za doznane od Rosji dobrodziejstwa i prosiła, by krzewili wśród Polaków przyjazne Rosji nastroje. Zarówno owa rosyjska orientacja, jak zawiść wobec politycznego wyniesienia Czartoryskich zbliżyły O-ego do hetmana w. lit. Michała Kazimierza Radziwiłła, zwłaszcza że podkanclerzy lit. Michał Czartoryski popierał od r. 1744 Michała Kazimierza Ogińskiego, z którym O. procesował się o spadek po Wiśniowieckich. Od r. 1748 O. i hetman w. litewski byli w ścisłym sojuszu politycznym; skuteczne poparcie Radziwiłła dla starań o chorągiew petyhorską po zmarłym t.r. bracie O-ego, kasztelanie witebskim Stanisławie, wzmocniło więzy. We wspólnych kampaniach sejmikowych. O. przejął na siebie troskę o sejmiki białoruskie (brasławski, połocki, witebski, orszański, mścisławski), a choć w robocie sejmikowej nie zaspokajał nadziei politycznych i finansowych Radziwiłła, sojusz przetrwał do r. 1756.

Przybywszy wiosną 1750 do Warszawy dla uzyskania dyplomu na marszałkostwo w. litewskie (dostał je 21 VIII 1750), O. zbliżył się do marszałka nadwornego kor. Jerzego Mniszcha, wspólnie z nim planując rozdział wakansów litewskich pod nieobecność w stolicy hetmana Radziwiłła. Być może owa komitywa z Mniszchem miała korzenie masońskie, gdyż O. wymieniany bywa w l. 1742 i 1749 wśród członków lóż w Wiśniowcu i w Dukli. W październiku 1750 stanęła ugoda między O-m i Michałem Kazimierzem Ogińskim, kończąc wieloletnie spory majątkowe w rodzinie. W r. 1752, gdy myślano o wysłaniu do Petersburga posła polskiego dla rokowań o uznanie cesarskiego tytułu carów Rosji i dla sprawy kurlandzkiej, poseł Elżbiety w Polsce H. Gross rekomendował do tej funkcji O-ego, który go poufnie zapewniał, że nie dopuści do poruszenia drażliwej dla Rosji kwestii kurlandzkiej w sejmie. U schyłku t.r. O. dał się użyć jako narzędzie kliki dworskiej przeciw M. Czartoryskiemu, przejmując na siebie cesję starostwa kupiskiego i pieniańskiego, o które Czartoryski od dawna zabiegał. Latem 1753 podróżował O. do Drezna, by w imieniu własnym i Nieświeża zagrzać Henryka Brühla i Mniszcha do żywszego popierania starosty mińskiego Iwanowskiego przeciw M. Czartoryskiemu; za sprawą Iwanowskiego, któremu M. Czartoryski odmówił zapieczętowania podpisanego przez króla dyplomu na cesję królewszczyzn synowi, wykazując jego nielegalność, kryła się walka O-ego i Mniszcha o rzeczywistą władzę na Litwie. Przed sejmem 1754 r. O., zapewne w porozumieniu z Mniszchem, ostrzegał z Warszawy Radziwiłła przed ewentualnością konfederacji Czartoryskich podczas sejmików poselskich. O., stronnik dworu i hetmanów, mimo nalegań Mniszcha, w maju 1755 nie przybył na radę senatu we Wschowie, chyba dlatego, by nie zajmować stanowiska w sporze Mniszcha z hetmanem w. kor. Janem Klemensem Branickim. Mimo to jesienią t.r. marszałek nadworny koronny właśnie O-ego (obok Pociejów) upatrzył na litewskiego przywódcę stronnictwa «dworskiego», które zamyślił zbudować. Zapewne w związku z tym O. rozpoczął starania o laskę Trybunału Lit.; miała ona w rękach O-ego akcentować obecność w Litwie trzeciej siły, obok «familii» i M. Radziwiłła. Zorientowawszy się, że laski zdobyć nie zdoła (nie jest zupełnie pewne, czy myślał o niej naprawdę), O. na sejmikach deputackich 1756 r. ściśle współpracował z Radziwiłłem. Przed fundacją próbował zorganizować manifest czołowych przeciwników «familii» przeciw deputacji i lasce w rękach ministra, podskarbiego w. lit. Jerzego Flemminga (O. powoływał się na precedens z r. 1732) oraz skłonić Radziwiłła do przeciwstawienia się marszałkostwu Flemminga siłą. Na praworządność O-ego znamienne światło rzuca jego przekonanie, że jeśli kandydat wołczyński miałby w Wilnie zwyciężyć, «lepiej by, żeby i trybunał nie stanął, tak jak się stało było w Koronie…». Na sukces Flemminga zgromadzeni w rezydencji O-ego, Iwiu (Oszmiańskie), litewscy przeciwnicy «familii», a więc obok O-ego Michał i Hieronim Radziwiłłowie, Ludwik Pociej i gen. Antoni Sołłohub, odpowiedzieli 14 VII 1756 złożeniem prawie 150 000 złp. na koszty następnej kampanii sejmikowej. Pełen animuszu, O. przekonywał w sierpniu Radziwiłła, że mimo pojednawczych zaleceń dworu nie powinien on ani o krok ustąpić w sprawie oskarżonego o zamysły konfederackie Józefa Sosnowskiego, którego pozwał przed sąd hetmański; faktycznie godzono w ten sposób w protektora Sosnowskiego, Michała Czartoryskiego. Ów bojowy ton stłumiony został wskutek wizyty rosyjskiego generała Weymarna, który przybył wywiedzieć się o panujących w Polsce nastrojach; w kręgach antywołczyńskich podejrzewano, że przywiózł on nowe zapewnienia poparcia Petersburga dla «familii» i sądzono, że mające niebawem wkroczyć do Litwy wojska rosyjskie mogą zostać użyte dla pognębienia przeciwników «familii». O. z żoną podsuwali Radziwiłłowi plan wysłania do Petersburga kogoś, kto zaświadczy zarówno o ich dobrych wobec Rosji intencjach, jak i opresji, jaką od Czartoryskich cierpią. Widać z projektów tych nic nie wyszło, skoro w lutym 1757 O. uchylił się od współudziału w kampanii sejmikowej z Radziwiłłem, zaś latem t.r. sygnalizował «staremu Czartowi», jak niedawno jeszcze nazywał ks. Michała, chęć godzenia się.

Wiosną 1758 O. wymówił się od współuczestnictwa z Radziwiłłem w kampaniach trybunalskich także w przyszłości, a jesienią t.r. podczas sejmu warszawskiego zbliżył się do Jerzego Flemminga. Przezornie nie pojawił się na posejmowej radzie senatu w dniu, gdy składano podpisy pod jej uchwałą, potępioną przez Czartoryskich (inwestytura kurlandzka królewicza Karola). Ugiął się jednak wobec listownego żądania króla i w styczniu 1759 zawrócił z Grodna do Warszawy na akt inwestytury. Zapłatę miało stanowić dworskie poparcie do laski Trybunału Lit. 1760 r. dla jego bratanka, starosty oszmiańskiego, Andrzeja. Było oczywiste, że dwudziestoletni marszałek będzie marionetką w ręku ojca i stryja. W lutym 1760 O. pochwalił słynną egzekucję warcholskiego deputata, przyjaciela radziwiłłowskiego Michała Wołodkowicza, zarządzoną przez wicemarszałka Trybunału Michała Morykoniego, po czym w marcu t.r. był w Mińsku, by wraz z Flemmingiem zapobiec zerwaniu Trybunału Skarbowego przez radziwiłłowczyków (odwet za Wołodkowicza). Fundacja (kwiecień) i początki Trybunału 1760 r. pod laską Andrzeja Ogińskiego ujawniły, że O., od dłuższego czasu szukający zbliżenia z «familią», stał się jej politycznym sojusznikiem. Zjechawszy na czas sejmów 1760 i 1761 r. do Warszawy, usłyszał tam w marcu 1761, że zostawszy spadkobiercą brata hetman Radziwiłł zażądał zwrotu zyskownego zastawu Białynicz, od wielu lat pozostającego w rękach Ogińskich. Spowodowało to długotrwały proces, gdyż O. dowodził, że 4/5 owej majętności stały się jego dziedziczną własnością, nie zaś zastawem. Pochłonięty procesem O. uchylił się od prac nad redukcją monety i przygotowaniem nowej taksy cen (lato 1761), do których wzywał go dwór. W październiku 1762 na posejmowej radzie senatu, odbywającej się pod wrażeniem bezkarnego użycia broni w izbie sejmowej, O. wypowiadał się o sytuacji w kraju krytycznie, nie atakował jednak dworu tak ostro jak «familia». Do porzucenia gry na dwie strony zmusił O-ego proces z Radziwiłłem; uniknąwszy w r. 1762 zajazdu Białynicz, wobec opanowania przez Karola Radziwiłła Trybunału Lit. 1763 r., O. podpisał 18 IV manifest stronników «familii» o nielegalności fundacji, ale zagrożony trzecią kondemnatą zdecydował się stanąć przed Trybunałem. Śmierć Augusta III zapobiegła temu ustępstwu.

W czasie konwokacji na marszałka w. litewskiego «ze wszystkim rozkazom «familii» powolnego» (Kitowicz) spadły także obowiązki marszałka w. koronnego, gdyż Franciszek Bieliński został zawieszony w czynnościach. O. wszedł w skład rady przy prymasie. Podczas sejmu elekcyjnego wyznaczono go w poczet sędziów czuwających nad zachowaniem ustalonego porządku elekcji. O. ogłosił tłumom jej wynik, następnie zaś słuchał przysięgi nowego monarchy. Podczas sejmu koronacyjnego obecny był, gdy Stanisław August potwierdzał prawa Rzpltej. W r. 1766 zapewne skorzystał z pozwolenia królewskiego i wyjechał za granicę, «do wód». Na przełomie l. 1767/8 do posiadanych już starostw: borysowskiego, kadaryskiego, koziańskiego (to od maja 1758) i maćkowskiego, dodał kupione od Michała Brzostowskiego płotelskie, a 22 II 1768 dopełnił swej tytulatury kasztelanią wileńską po śmierci Michała Massalskiego. W maju 1769 podpisał w Warszawie, obok m. in. M. Czartoryskiego i J. Flemminga, manifest przeciw ukrzywdzeniu eks-kuratorów i kredytorów Karola Radziwiłła z l. 1764–7; o względy działającej w Wilnie komisji, która wyceniała szkody spowodowane przez owych kuratorów w dobrach radziwiłłowskich, zabiegał u Repnina bratanek O-ego – Andrzej. W jesieni 1769 O. uczestniczył w radzie senatu (30 IX – 6 X), która uchwaliła wysłanie do Petersburga poselstwa nadzwycz. ze skargami na repninowskie gwałty; gdy król powierzył je Andrzejowi Ogińskiemu, stryj był niepocieszony. Całe życie serwilistyczny wobec Rosji, O. nie mógł bowiem pochwalać misji, o której dwór rosyjski wypowiadał się zdecydowanie negatywnie. Na wieść o rozbiorze O. przestał bywać na radach senatu, prawdopodobnie całkowicie usuwając się od polityki. Choć w czerwcu 1773 należał do tych, którzy nie złożyli jeszcze Katarzynie przysięgi na wierność, nie było to sygnałem jego opozycyjnego wobec Petersburga stanowiska, toteż carowa pozwalała mu, w nagrodę zasług, zachować własność zakordonowych dóbr białoruskich.

O. zmarł w marcu 1775 w Halle. Ciało przewieziono do Witebska i pochowano w tamtejszym kościele Jezuitów. Liczne fundacje kościelne, które O. i jego żona czynili w dobrach dziedzicznych (m. in. w Iwiu, gdzie fundowali nadto szpital dla 8 osób, w Bobrze i Mikulinie w Orszańskiem), w posiadanych królewszczyznach (np. w Borysowie) oraz na rzecz wielu kościołów warszawskich, nie zdołały polepszyć ani u współczesnych, ani u historyków przekonania, że O. «w oczach przeciwników ‘worek nieprawości’, naprawdę byłby wielkim zerem, gdyby nie miał przy boku żony Heleny, pięknej, inteligentnej i atletycznej łamaczki podków» (Konopczyński). Małżeństwo O-ego z Heleną było bezdzietne

~ ж. — 1739 Але­на Агін­ская (каля 1700—1790)
Гісто­рыя свед­чы­ць, што сярод шлях­ця­нак было досы­ць фізіч­на моц­ных жан­чын, сярод якіх вылу­чалі­ся Хеле­на Агін­ская, дач­ка вілен­ска­га ваяво­ды Казі­мі­ра Агін­ска­га, і жон­ка Ігна­ція Агін­ска­га, што на вясел­лі сак­сон­ска­га прын­ца Фры­д­э­ры­ка ў 1719 г., у Дрэзд­эне, у 18-гадо­вым узрос­це, пра­д­э­ман­стра­ва­ла на спе­цы­яль­ным, зроб­ле­ным для ваен­най фізіч­най пад­рых­тоўкі жан­чын, кару­сель­ным стан­ку выдат­ныя “рыцар­скія” здоль­на­сці і атры­ма­ла за гэта ўзнагароду.

Estreicher; Elektorowie; Słown. Geogr., (Białynicze, Bóbr, Kadaryszki, Koziany, Maćkowskie starostwo, Płotele, Sokołów); Dworzaczek; Uruski; Małachowski-Łempicki, Wykaz pol. lóż wolnomularskich; Wolff, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Hedemann O., Historia powiatu brasławskiego, Wil. 1930 s. 428; Jankowski Cz., Powiat oszmiański, Pet. 1898 III 57, 87, 89 (poza indeksem); Konopczyński W., Liberum veto, Kr. 1918; tenże, Mrok i świt, W. 1922; tenże, Od Sobieskiego do Kościuszki, Kr. 1921; tenże, Polska a Turcja, W. 1936; tenże, Polska w dobie wojny siedmioletniej, W. 1909–11 I–II; tenże, Sejm grodzieński 1752 roku, Lw. 1907 s. 77; Korzon T., Kościuszko, Kr. [b. r.] s. 27; Kościałkowski S., Antoni Tyzenhauz, Londyn 1970 I; Lech M., Jazda autoramentu polskiego wojsk Wielkiego Księstwa Litewskiego w dobie saskiej, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., W. 1961 VII cz. 2 s. 49; Łoza, Hist. Orderu Orła Białego; Mościcki H., Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi, Wil. [b. r.] I; Rostworowski E., O polską koronę, Wr. 1958 (w indeksie błędnie przypisano O-emu zamiast Tadeuszowi Ogińskiemu s. 317–18); Schmitt H., Dzieje Polski XVIII i XIX w., Kr. 1866 s. 135, 143, 180–1; Skibiński M., Europa a Polska w dobie wojny o sukcesję austriacką, Kr. 1912–13 I–II (w indeksie O. częściowo pomieszany z bratem Tadeuszem, błędne inicjały imienia); Solov’ev S. M., Istorija Rossii, Wyd. 2., S. Pet. [b. r.] XXIII 732; – Akty Vil. Archeogr. Kom., XIII; Archiv knjazia Voroncova, Moskva 1873–5 VI–VII; Diariusze sejmowe z w. XVIII, I–III; Jakubowski W., Listy do Jana Klemensa Branickiego, W. 1882 s. 47, 147; Kitowicz J., Pamiętniki, W. 1971; Kossakowska K. z Potockich, Listy…, P. 1883; Matuszewicz M., Pamiętniki, W. 1876 I–IV (poza indeksem: I 224, IV 243); Mémoires du roi Stanislas-Auguste, I–II; Pamiętnik prymasa, w: Askenazy Sz., Dwa stulecia, W. 1910 II; Sapieżyna T., Z pamiętnika konfederatki, Kr. 1914; Sbornik Russ. Ist. Obšč., LXXXV, LXXXVI 198 (poza indeksem), XCIX, C, CV, CXLVI; Teka Podoskiego, III 305, 310, 319, IV, 475, 529, 557–8, 580–1, 584; Vol. leg., VI 213, 250, 283, 293, 301, 316, 328, VII 53, 68, 72, 88, 90, 94, 106, 135, 167, 220, VIII 424–5, 445, 458; – AGAD: Arch. Radziwiłłów Dz. II 2987, Dz. IV nr 639, Dz. IV a (kopie), księga 4–19, Dz. V nr 10702 (listy O-ego), 10725, 10733, 13831, Arch. Rodzinne Poniatowskich 372, Arch. Roskie I/49, XV/2, LIV/3, Zbiór Popielów 314; B. Czart.: rkp. 601, 680, 1153, 3429, 3836, 3838–3841, 3845, 3848, 3850, 3855; B. Jag.: rkp. 115, 6147/9; B. Narod.: rkp. 3285, 8633, BOZ 906, 939; B. Ossol.: rkp. 714, 2649; B. PAN w Kr.: poza indeksami rkp. 4019, 4021, 5683, 5719, 5727–5731, 5899, (rkp. do Ignacego i Heleny Ogińskich łącznie); B. Uniw. Warsz.: rkp. 97.

Zofia Zielińska

50/36. КАЗИ­МЕЖ ИГНА­ТИЙ МАР­ЦИ­А­НО­ВИЧ (?-после 1769)

В 1723 году часть Моло­деч­но, вме­сте с Гану­той, Бени­цей, Сели­щем, ста­но­вит­ся соб­ствен­но­стью ста­ро­сты мар­ков­ско­го, каз­на­чея литов­ско­го Кази­ми­ра Коте­ла, кото­рый в этом же году пере­да­ет Моло­деч­но, как при­да­ное за доче­рью Роза­ли­ей, Кази­ми­ру Игна­тию, сыну Мар­ци­а­на Миха­ла. В 1738 году супру­ги Огин­ские (в бра­ке детей не было) пере­да­ют име­ние Таде­ушу Фран­ти­ше­ку, млад­ше­му сыну Мар­ци­а­на Михала.

51/36. СТА­НИ­СЛАВ ЮРИЙ (*1710, †1748).

В 1738 г. он, ста­ро­ста верж­бов­ский, был назна­чен каш­те­ля­ном Мсти­слав­ским, а с 1740 г.—старостой витеб­ским. Маёнт­кі – Мікулі­на, Лёз­на, Мар­цы­я­на­ва (Сіда­раўш­чы­на), Веляш­ко­вічы, Гор­сп­ля?, Усвяц­кае і Бабі­навіц­кае ста­ро­ст­вы, Бобр і Бялы­нічы Аршан­ска­га паве­та. Пры сваім два­ры меў інстру­мен­таль­ную капэлу.
Быў паха­ва­ны ў крып­це езуіц­ка­га кас­цё­ла, які заду­маў як мес­ца спа­чы­ну для усіх сямейных.

BENEDYKTA OGIŃSKA, д. MARCJANA MICHAŁA 

córka Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława, od II 1736 r.

МУЖ: JÓZEF TYSZKIEWICZ, ciwun wileński.

BARBARA OGIŃSKA, д. MARCJANA MICHAŁA

МУЖ: KRZYSZTOF KONSTANTІN PAC

ANNA Z OGIŃSKICH BIAŁŁZOROWA

— córka Marcjana Michała.

STANISŁAWA TERESA OGIŃSKA,

córka Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Tyzenhauzów, przed IV 1742 r. poślubiła Rafała Oskierkę, marszałka
mozyrskiego.

JÓZEFA OGIŃSKA

(być może identyczna z wymienioną przez Dworzaczka Marią), córka Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Tyzenhauzów, żona Józefa Judyckiego, kasztelanica mińskiego.

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

37/25. ИГНА­ТИЙ

38/25. МИХА­ИЛ

z Kozielska Ogiński, pan na Pojzczy i Maru-
nach, marszałek brasławski. kasztelan brasławski 12. 1.1793, dyplom 26.11.1793—6
В 1793 г. мар­ша­лок брац­лав­ский был назна­чен каш­те­ля­ном брацлавским.

zaśl. MARCYBELLE Z PÓŹNIAKÓW h. wł.

XXIX генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

57 ЯН ?-1747 42 

58.45. МИХА­ИЛ КАЗИ­МЕЖ 1731-1800,

чаш­ник литов­ский (1744), писарь поль­ный литов­ский (1748), пол­ков­ник (1749), гене­рал-май­ор литов­ских войск, вое­во­да вилен­ский (1764), с 1768 по 1793 г. вели­кий гет­ман литов­ский. В 1771 г. он, коман­дуя поль­ски­ми вой­ска­ми под Сто­ло­ни­ча­ми, был наго­ло­ву раз­бит рус­ски­ми вой­ска­ми под коман­до­ва­ни­ем А. В. Суво­ро­ва и бежал за гра­ни­цу. Полу­чив про­ще­ние, воз­вра­тил­ся на роди­ну, где стро­ил фаб­ри­ки, истра­тил несколь­ко мил­ли­о­нов на соору­же­ние кана­ла, носив­ше­го его имя. Укра­сил город Сло­ним. Хоро­шо рисо­вал и играл на несколь­ких инстру­мен­тах. Знал тео­рию музы­ки и обла­дал ком­по­зи­тор­ским талан­том, напи­сал несколь­ко песен, отли­чав­ших­ся коло­ри­том наци­о­наль­ных мело­дий. В его сло­ним­ском двор­це нахо­ди­ли радуш­ный при­ем, а ино­гда и при­ют, арти­сты, пев­цы, худож­ни­ки 45
Миха­ил Кази­мир Огинский
Миха­ил Кази­мир Огин­ский (1728-31.05.1800) — госу­дар­ствен­ный дея­тель Речи Поспо­ли­той, ком­по­зи­тор, поэт, меце­нат. Пред­ста­ви­тель древ­не­го маг­нат­ско­го рода Огин­ских , при­няв­ших в XVII веке като­ли­че­ство. Зани­мал долж­но­сти: вели­ко­го литов­ско­го вино­чер­пия в 1744-1748 годах, поль­но­го литов­ско­го писа­ря и гене­рал-май­о­ра литов­ских войск в 1748-1764 годах, вое­во­ды вилен­ско­го в 1764-1768 годах, гет­ма­на вели­ко­го литов­ско­го в 1768-1793 годах.
Миха­ил Кази­мир Огин­ский родил­ся в Козель­ске в 1728 году в семье трок­ско­го вое­во­ды Таде­уша Юзе­фа и кня­ги­ни Анны из рода Виш­не­вец­ких. Его баб­кой по отцу была Эле­о­но­ра, жена вилен­ско­го вое­во­ды, рож­ден­ная Вой­на, а по мате­ри — Ека­те­ри­на Доль­ская, пер­вая жена вели­ко­го гет­ма­на литов­ско­го Миха­и­ла Сер­ва­тия Виш­не­вец­ко­го. Таким обра­зом М.К. Огин­ский был из «рус­ско­го» рода как по муж­ской, так и по жен­ской лини­ям. Несмот­ря на то, что семья Огин­ских была кня­же­ско­го про­ис­хож­де­ния, соглас­но зако­нам Речи Поспо­ли­той до кон­ца XVIII сто­ле­тия она этим титу­лом не поль­зо­ва­лась. Зато гет­ман Огин­ский , как и боль­шин­ство тогдаш­них маг­на­тов, в слу­жеб­ной пере­пис­ке на фран­цуз­ском язы­ке поль­зо­вал­ся титу­лом графа.
В дет­стве Огин­ский вос­пи­ты­вал­ся вме­сте с шестью сво­и­ми сест­ра­ми, что, опре­де­лен­но, нало­жи­ло отпе­ча­ток на его харак­тер: осо­бое вни­ма­ние к сво­е­му внеш­не­му виду.
Миха­ил Кази­мир Огин­ский сво­е­го отца, при­вер­жен­ца сак­сон­ских коро­лей, поте­рял рано. Сна­ча­ла он нахо­дил­ся под опе­кой сво­е­го деда по мате­рин­ской линии, а после его смер­ти (1744 г.) под при­смот­ром витеб­ско­го вое­во­ды Мар­ти­а­на Огин­ско­го , но толь­ко сле­ду­ю­щий его опе­кун, назна­чен­ный с согла­сия коро­ля, князь-канц­лер Миха­ил Чарто­рыс­кий, занял­ся осно­ва­тель­ным вос­пи­та­ни­ем и обра­зо­ва­ни­ем юноши.
С юно­сти Огин­ский изу­чал музы­ку и изоб­ра­зи­тель­ное искус­ство. Был хоро­шим живо­пис­цем-люби­те­лем и осо­бен­но музы­кан­том. Играл на скрип­ке (учил­ся у Джо­ван­ни Бат­ти­ста Виот­ти), арфе, кла­ви­кор­де и клар­не­те. Одна­ко семья Чарто­рыс­ких воз­ла­га­ла на сво­е­го вос­пи­тан­ни­ка дру­гие надеж­ды: поли­ти­че­скую и воен­ную карьеру.
В очень моло­дом воз­расте Миха­ил Кази­мир Огин­ский высту­пил на аре­ну обще­ствен­ной жиз­ни: 18 сен­тяб­ря 1744 года он полу­чил долж­ность вели­ко­го литов­ско­го вино­чер­пия, 20 июня 1748 года был назна­чен поль­ным литов­ским писа­рем, 20 сен­тяб­ря 1748 года полу­чил зва­ние гене­рал-май­о­ра литов­ских войск. В том же 1748 году впер­вые стал депу­та­том сей­ма и полу­чил пер­вые корон­ные поме­стья. На моло­дые годы Огин­ско­го при­хо­дят­ся так­же пер­вые кон­так­ты с масо­на­ми и тай­ны­ми сою­за­ми. Как раз в это вре­мя он стал чле­ном ложи в Лукле.
В 1753-1761 годах Огин­ский путе­ше­ство­вал по Евро­пе, был в Бер­лине, Дрез­дене, Вене, Пари­же. В 1757 году во вре­мя похо­да гер­цо­га Орле­ан­ско­го Огин­ский стал его адъютантом.
18 октяб­ря 1761 года Миха­ил Кази­мир Огин­ский заклю­чил брак с доче­рью кня­зя-канц­ле­ра Чарто­рыс­ко­го, Алек­сан­дрой, тре­тьей женой под­канц­ле­ра литов­ско­го Миха­и­ла Анто­на Сапе­ги (умер 12 октяб­ря 1760 года).
Самой цен­ной частью при­да­но­го Алек­сан­дры Сапе­ги, кото­рую она при­нес­ла сво­е­му вто­ро­му мужу Миха­и­лу Кази­ми­ру Огин­ско­му , была Сло­ним­ская эко­но­мия (где с 1761 он был ста­ро­стой). Это госу­дар­ствен­ное име­ние было одним из мно­го­чис­лен­ных, кото­рые при­над­ле­жа­ли Миха­и­лу Анто­ну Сапе­ге. Но брак, заклю­чен­ный меж­ду Алек­сан­дрой Сапе­гой и Миха­и­лом Огин­ским , ока­зал­ся не очень счаст­ли­вым. Без­дет­ные Огин­ские жили пре­иму­ще­ствен­но врозь: каж­дый сво­ей соб­ствен­ной жиз­нью, встре­ча­лись изред­ка. Алек­сандра Огин­ская име­ла рези­ден­цию в Седль­це, а Миха­ил Огин­ский — в Сло­ни­ме, где каж­дый созда­вал свою худо­же­ствен­ную среду.
После сва­дьбы око­ло года М.К. Огин­ский про­жил в Петер­бур­ге, где от импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны II полу­чил орден Андрея Пер­во­зван­но­го и был одним из ее кан­ди­да­тов на поль­ский трон. При петер­бург­ском дво­ре Огин­ский стре­мил­ся стать любов­ни­ком цари­цы. У него про­ис­хо­ди­ли даже встре­чи с Ека­те­ри­ной II, кото­рая сна­ча­ла к нему отно­си­лась доб­ро­же­ла­тель­но, но, в кон­це кон­цов, через «кро­вать» импе­ра­три­цы Огин­ский ниче­го не добил­ся (поль­ским коро­лем был избран Ста­ни­слав Август Поня­тов­ский), более того вызвал к себе ненависть.
В 1764 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский полу­чил титул вилен­ско­го вое­во­ды и ряд име­ний. По ини­ци­а­ти­ве и на сред­ства Огин­ско­го в 1767-1783 годах была осу­ществ­ле­на про­клад­ка через полес­ские боло­та двух дорог-трак­тов (Пинск-Сло­ним, Пинск-Волынь) и зна­ме­ни­то­го кана­ла, кото­рый соеди­нил бас­сей­ны Бал­тий­ско­го и Чер­но­го морей. Канал стал для все­го Поле­сья пово­дом для гор­до­сти и фак­то­ром эко­но­ми­че­ско­го роста. Про­тя­жен­ность кана­ла Огин­ско­го соста­ви­ла 47 км (вме­сте с Выго­но­щан­ским озе­ром 54 км) /большой канал/, кото­рый соеди­нил Щару (при­ток Нема­на) с Ясель­дой (при­ток При­пя­ти), а в пре­де­лах горо­да Сло­ни­ма выров­нял рукав Щары /малый канал/. Стро­и­тель­ные рабо­ты на кана­ле велись так­же с 1799 по 1804 годы. Воз­ве­ден­ный канал имел 10 шлю­зов и состав­лял часть Дне­про-Неман­ско­го вод­но­го пути. С 1804 года по кана­лу было откры­то судо­ход­ство. По нему пре­иму­ще­ствен­но сплав­ля­ли лес, пере­во­зи­ли так­же зер­но, сырье для ману­фак­тур и про­чие гру­зы. Во вре­мя пер­вой миро­вой вой­ны (1914-1918 гг.) и совет­ско-поль­ской вой­ны (1920 г.) канал ока­зал­ся в зоне актив­ных воен­ных дей­ствий, что при­ве­ло к раз­ру­ше­нию его гид­ро­тех­ни­че­ских соору­же­ний. В 1928 году канал был вос­ста­нов­лен. До 1941 года он исполь­зо­вал­ся для лесо­спла­ва, эпи­зо­ди­че­ски — для судо­ход­ства. 13 сен­тяб­ря 1942 года на кана­ле про­изо­шел Огин­ский бой, шлю­зы и пла­ти­ны были повре­жде­ны либо раз­ру­ше­ны. Попыт­ки вос­ста­нов­ле­ния в после­во­ен­ное вре­мя не име­ли успе­ха, в резуль­та­те рус­ло обме­ле­ло и ста­ло зарас­тать, канал поте­рял хозяй­ствен­ное значение.
29 фев­ра­ля 1768 года М.К. Огин­ский полу­чил була­ву вели­ко­го гет­ма­на Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. В 1771 году он пере­шел на сто­ро­ну Бар­ской кон­фе­де­ра­ции (кото­рая высту­па­ла как оппо­зи­ция поль­ско­му коро­лю Ста­ни­сла­ву Авгу­сту Поня­тов­ско­му и Рос­сии), а 7 сен­тяб­ря 1771 года напал на рус­ские вой­ска и раз­бил их под Без­де­жем. Неожи­дан­ный успех вскру­жил Огин­ско­му голо­ву настоль­ко, что он забыл о вся­кой осто­рож­но­сти: в ночь с 22 на 23 сен­тяб­ря 1771 года был окру­жен, и его трех­ты­сяч­ная армия была поно­стью раз­би­та под Сто­ло­ви­ча­ми (теперь Бара­но­вич­ский рай­он Брест­ской обла­сти) вой­ска­ми А.В. Суво­ро­ва, после чего Огин­ский эми­гри­ро­вал, а его име­ния в Рос­сии были конфискованы.
На рубе­же 1774-1775 годов гет­ман вер­нул­ся в Речь Поспо­ли­тую, где не без труд­но­стей при­нял коман­до­ва­ние над вой­ска­ми и занял­ся уре­гу­ли­ро­ва­ни­ем сво­их финан­со­вых дел.
Пре­бы­ва­ние в Пари­же и недо­ста­ток денег заста­ви­ли Огин­ско­го в 1774 году про­дать под­вар­шав­ское име­ние Небо­ров сво­ей пле­мян­ни­це кня­гине Гелене Рад­зи­вилл, врож­ден­ной Пшез­дет­ской, и ее мужу. Эта вели­ко­леп­ная усадь­ба, осно­ван­ная в XVII веке, была при­об­ре­те­на Огин­ским вме­сте с боль­шим зам­ком в 1766 году. Имен­но она долж­на была стать глав­ной рези­ден­ци­ей гет­ма­на. Миха­ил Кази­мир Огин­ский вло­жил в ее вос­ста­нов­ле­ние, отдел­ку и пар­ки зна­чи­тель­ные сред­ства, но, к сожа­ле­нию, бес­по­лез­но для себя. И толь­ко тогда он решил пере­не­сти свое посто­ян­ное жили­ще, свою худо­же­ствен­ную сре­ду на бело­рус­ское Поле­сье — в Слоним.
Полу­чив амни­стию и сек­ве­ст­ро­ван­ные име­ния, в 1775 году он воз­вра­тил­ся в Сло­ним. Это была невос­пол­ни­мая поте­ря для Поль­ши и куль­тур­ное при­об­ре­те­ние для Бело­рус­сии, так как с это­го момен­та на про­тя­же­нии два­дца­ти лет Сло­ним с его капел­лой и теат­ром ста­но­вит­ся «Полес­ски­ми Афинами».
Что­бы иметь пол­ную сво­бо­ду дей­ствий, Огин­ско­му необ­хо­ди­мо было лик­ви­ди­ро­вать маги­страт­ское само­управ­ле­ние. И, воз­мож­но, по его хода­тай­ству в 1776 году реше­ни­ем сей­ма Сло­ним был лишен само­управ­ле­ния по Маг­де­бург­ско­му пра­ву (воз­вра­ще­но 3 мая 1791 года).
После чего в руки Огин­ско­го пере­шла прак­ти­че­ски неогра­ни­чен­ная власть в ста­ро­стве и горо­де. Он мог исполь­зо­вать по сво­е­му жела­нию весь потен­ци­ал края: чело­ве­че­ские и мате­ри­аль­ные ресурсы.
27 декаб­ря 1781 года на общем собра­нии пред­ста­ви­те­лей масон­ских лож, кото­рое было посвя­ще­но стре­ми­тель­но­му рас­про­стра­не­нию это­го дви­же­ния в восточ­ных про­вин­ци­ях, Миха­ил Кази­мир Огин­ский был избран «упол­но­мо­чен­ным вели­ким масте­ром про­вин­ции Лит­ва». Намест­ни­ком Лит­вы он был утвер­жден и на выбо­рах 1788 года.
В сре­дине 1782 года М.К. Огин­ский нахо­дил­ся в Ахене (Гер­ма­ния), а в кон­це года — в Брюс­се­ле (Бель­гия), потом доволь­но дол­гое вре­мя, до сре­ди­ны 1785 года — в Гол­лан­дии — Амстер­да­ме и Гаа­ге. Тогда же он позна­ко­мил­ся с Англи­ей, где пре­бы­вал до мая 1786 года.
Из путе­ше­ствия гет­ман вер­нул­ся пре­дан­ный англий­ской куль­ту­ре и обы­ча­ям, кото­ры­ми в то вре­мя увлек­ся весь кон­ти­нент. К это­му вре­ме­ни отно­сит­ся раз­ви­тие фаян­со­вой фаб­ри­ки в Теле­ха­нах, ков­ро­во­го и гобе­ле­но­во­го про­из­вод­ства в Слониме.
В 1790 году М.К. Огин­ский побы­вал в штаб-квар­ти­ре в Прус­сии и Ниж­ней Силе­зии с надеж­дой, что у него полу­чит­ся так раз­вя­зать евро­пей­ские кон­флик­ты, что­бы улуч­шить поло­же­ние Речи Посполитой.
Рос­кош­ный стиль жиз­ни, чрез­вы­чай­но доро­гое содер­жа­ние дво­ра в Сло­ни­ме с его боль­шим оркест­ром и опер­ным теат­ром, мно­го­чис­лен­ные куль­тур­ные ини­ци­а­ти­вы, про­клад­ка кана­ла и дорог-трак­тов даже такое круп­ное состо­я­ние, кото­рым вла­дел Огин­ский , долж­ны были при­ве­сти к разо­ре­нию. Поэто­му в 1791 году почти все свои име­ния ста­рый гет­ман про­дал пле­мян­ни­ку — даль­не­му род­ствен­ни­ку Миха­и­лу Клео­фа­су Огин­ско­му (они про­ис­хо­ди­ли из двух раз­ных линий рода, общий пре­док их Саму­эль Лев, жил в пер­вой поло­вине XVII века, умер в 1657 году), с усло­ви­ем, что тот запла­тит за него более 8 мил­ли­о­нов дол­га. Иму­ще­ство гет­ма­на оце­ни­ва­лось в 14 мил­ли­о­нов, про­даж­ная же цена была опре­де­ле­на в 12 мил­ли­о­нов 250 тысяч зло­тых. Поэто­му после выче­та дол­гов Миха­ил Клео­фас Огин­ский дол­жен был упла­тить гет­ма­ну 4 мил­ли­о­на 250 тысяч зло­тых ассигнациями.
В 1791 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский нахо­дил­ся в Бер­лине, а затем в Гол­лан­дии, отку­да выслал поль­ско­му коро­лю Ста­ни­сла­ву Авгу­сту, при­об­ре­тен­ную в Амстер­да­ме, цен­ную кар­ти­ну из сво­ей гале­реи — зна­ме­ни­то­го «Лисов­щи­ка» («Поль­ско­го кон­ни­ка») Рем­бранд­та (сего­дня эта кар­ти­на нахо­дит­ся в одной из кол­лек­ций в Нью-Йор­ке). За кар­ти­ну гет­ман полу­чил из коро­лев­ской оран­же­реи апель­си­но­вые сажен­цы для сло­ним­ской оранжереи.
С сен­тяб­ря 1791 года Огин­ский сно­ва в Сло­ни­ме. По прось­бе Воен­ной комис­сии он при­ни­ма­ет уча­стие в манев­рах на Укра­ине, где отда­ет вни­ма­ние исклю­чи­тель­но воен­но­му оркест­ру, а в похо­де 1792 года коман­ду­ет вой­ска­ми Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и сво­им полком.
6 июля 1793 года Миха­ил Кази­мир Огин­ский сло­жил с себя гет­ман­ские пол­но­мо­чия в поль­зу Миха­и­ла Клео­фа­са Огинского.
В 1792-1793 годах закон­чил­ся «сло­ним­ский пери­од» в дея­тель­но­сти Миха­и­ла Кази­ми­ра Огин­ско­го , посколь­ку в 1793 году Ека­те­ри­на II кон­фис­ко­ва­ла у него Сло­ним, кото­рый назна­чи­ла как рези­ден­цию для губерн­ских вла­стей, хотя поз­же импе­ра­тор Павел I это реше­ние отменил.
Во вре­мя вос­ста­ния под руко­вод­ством Таде­уша Костюш­ки (1794 год) Огин­ский нахо­дил­ся в Виль­но. Будучи тяже­ло боль­ным, он по-преж­не­му окру­жал себя музы­кан­та­ми, его дру­гом стал Йозеф Гайдн.
В 1795 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский при­нес при­ся­гу Ека­те­рине II. Послед­ние годы сво­ей жиз­ни он про­вел в Гале­но­ве — сво­ей рези­ден­ции под Вар­ша­вой, хотя вре­ме­на­ми задер­жи­вал­ся в ста­ро­мод­ном и неудоб­ном вар­шав­ском двор­це на ули­це Шор­ной, кото­рый полу­чил в наслед­ство от сво­ей тет­ки Анны Огин­ской . В Бело­рус­сию и Лит­ву Огин­ский боль­ше нико­гда не возвращался.
28 авгу­ста 1798 года в при­сут­ствии мужа умер­ла Алек­сандра Огин­ская , так и не сыг­рав зна­чи­тель­ной роли в его жиз­ни, а 31 мая 1800 года в Вар­ша­ве умер и сам Миха­ил Кази­мир Огин­ский . Слу­ги уста­но­ви­ли ему памят­ник с пат­ри­о­ти­че­ской над­пи­сью, кото­рая сви­де­тель­ству­ет об их сер­деч­ном отно­ше­нии к покой­но­му: «Миха­и­лу Кази­ми­ру Огин­ско­му , кня­зю из Козель­ска, вели­ко­му гет­ма­ну Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, кото­рый за оте­че­ство сра­жал­ся, мно­го за него вытер­пел и все­гда ему вер­но слу­жил. Память почте­ния, скор­би и при­зна­тель­но­сти этим воз­да­ли слу­ги сво­е­му пану. Жил лет 72, умер в 1800».
Сло­ним­ский театр Огин­ско­го — при­двор­ная теат­раль­ная труп­па гет­ма­на вели­ко­го литов­ско­го Миха­и­ла Кази­ми­ра Огин­ско­го . Осно­ван в 1770 году, пре­кра­тил дея­тель­ность после 1791 года. В теат­ре рабо­та­ли про­фес­си­о­наль­ные ита­льян­ские, немец­кие, поль­ские пев­цы, кре­пост­ной хор и балет. Балет­ная труп­па под­го­тав­ли­ва­лась в Сло­ним­ской балет­ной шко­ле. Пред­став­ле­ния сопро­вож­да­ла Сло­ним­ская капел­ла Огин­ско­го . При теат­ре дей­ство­ва­ла так­же музы­каль­ная школа.
Репер­ту­ар теат­ра состо­ял из бале­тов, в том чис­ле «Коро­лев­ский балет», «Балет мель­ни­ков», «Дикий балет», «Дизер­тир» (1784) (послед­ние два пока­за­ны в 1790-1791 годах на гастро­лях в горо­де Дуб­но на Укра­ине), опер таких ком­по­зи­то­ров, как Дж. Паи­зи­ел­ло, Э. Р. Дуни, А.Э.М. Гре­три, П.А. Мон­си­ньи, Н. Йом­мел­ли, А. Саки­ни, П.А. Гуль­вель­ми, К.В. Глю­ка, Дж. Таэс­ки («Теле­мак», 1780 г.) и дру­гих, а так­же Огин­ско­го («Изме­нен­ный фило­соф», 1771 г.; «Поло­же­ние сосло­вий», 1781(4) г.; «Силы све­та», 1781(4) г.; «Ели­сей­ские поля», 1788 г.), тра­ге­дий Валь­те­ра («Аль­зи­ра», 1780 г., 1783 г.; «Марья­на», 1786 г.), про­из­ве­де­ний Ф.Д. Князь­ни­на («Цыгане», 1786 г.; «Мать спар­тан­ка», 1971 г.) и других.
Соглас­но «Инвен­тар­но­му спис­ку инстру­мен­тов и музы­каль­ных бумаг», состав­лен­но­му в 1801 году, собра­ние нот про­из­ве­де­ний, кото­рые испол­ня­лись на раз­лич­ных сце­нах теат­ра Огин­ско­го , вклю­ча­ло 60 опер, 18 бале­тов, 3 музы­каль­ные коме­дии, 253 сим­фо­нии и более 460 дру­гих музы­каль­ных про­из­ве­де­ний (ора­то­рии, арии, музы­ка для дивер­тис­мен­тов, отдель­ных тан­цев и про­чее). Сре­ди испол­ни­те­лей выде­ля­лись дочь «мэт­ра игры на кла­ви­кор­де» Д. Гра­бен­бау­э­ра, Г. Давиа, П. Дроз­дов­ская, Лесе­ви­чев­на, Коноп­ков­на, Кинт­нер, Гер­ман, Пленц, Мар­тин­ке­вич­на, Шуц­кая, Михай­лов­ская, Цель­нер; соли­сты Янский и М. Лаза­ри­ни. Фили­а­лы теат­ра рабо­та­ли так­же в Седль­це (Поль­ша) и Теле­ха­нах (Ива­це­вич­ский рай­он Брест­ской области).
В 1771 году на кана­ле Огин­ско­го функ­ци­о­ни­ро­вал «пла­ву­чий театр» на баржах, кото­рый пред­на­зна­чал­ся для поста­нов­ки летом теат­раль­ных спек­так­лей. В 1777-1788 годах по про­ек­ту извест­но­го ита­льян­ско­го архи­тек­то­ра и деко­ра­то­ра Ино­чен­ца Мора­и­но вбли­зи двор­ца на бере­гу мало­го кана­ла Огин­ско­го (выров­нен­но­го рука­ва реки Щары) на месте теат­раль­но­го поме­ще­ния, постро­ен­но­го ранее Сапе­гой, был воз­ве­ден в сти­ле барок­ко опер­ный театр — «Дом опе­ры» /»Опернхауз»/ (раз­ру­шен после 1804 года).
Театр пред­став­лял собой камен­ное двух­этаж­ное покры­тое чере­пи­цей зда­ние на перед­нем фаса­де кото­ро­го рас­по­ла­га­лись боль­шие дву­створ­ча­тые стек­лян­ные две­ри. В теат­ре име­лись двухъ­ярус­ные ложи, в каж­дой из кото­рых был кра­си­вый пар­кет­ный пол и камин. Осо­бен­но выде­ля­лась бога­то укра­шен­ная кар­ту­шем с гер­бом монар­ха коро­лев­ская ложа. Освет­ля­лось зда­ние рос­кош­ной хру­сталь­ной люст­рой, а так же мно­го­чис­лен­ны­ми рас­по­ло­жен­ны­ми око­ло стен лам­па­ми и настен­ны­ми све­тиль­ни­ка­ми. Для укра­ше­ния теат­ра слу­жи­ли, нахо­див­ши­е­ся в фойе, четы­ре але­баст­ро­вые фигуры.
Боль­шая сце­на теат­ра была при­спо­соб­ле­на для пока­за самых слож­ных спек­так­лей, опер­ных и балет­ных поста­но­вок, с выхо­дом боль­шо­го коли­че­ства пев­цов и ста­ти­стов, теат­ра­ли­зо­ван­ных кон­ных бата­лий и вод­ных фее­рий. Сце­на была раз­де­ле­на на две поло­ви­ны: перед­няя ее часть пред­на­зна­ча­лась для игры акте­ров, а зад­няя слу­жи­ла для пока­за сцен на лод­ках. В этом слу­чае часть сце­ны через систе­му труб запол­ня­лась водой из сосед­не­го выше рас­по­ло­жен­но­го ста­ва (пру­да). Когда же вода была не нуж­на, а по ходу дей­ствия пье­сы име­ла место какая-либо бит­ва или марш войск, то эта часть сце­ны закры­ва­лась тол­сты­ми щита­ми, а с тыль­ной ее сто­ро­ны откры­ва­лись огром­ные воро­та, через кото­рые вры­ва­лись всад­ни­ки. Тех­ни­че­ские воз­мож­но­сти поз­во­ля­ли пока­зать так­же и два фон­та­на, кото­рые начи­на­ли бить на сцене, осве­ща­ясь бен­галь­ски­ми огня­ми (при теат­ре рабо­тал пиро­тех­ник — «мастер по фей­ер­вер­кам» Т.Г. Ваксмунт).
Кро­ме зри­тель­но­го зала почти на тыся­чу мест, име­лись дру­гие поме­ще­ния. Для испол­не­ния высо­ко­ху­до­же­ствен­ных про­из­ве­де­ний и вопло­ще­ния тех­ни­че­ских нов­шеств при­гла­ша­лись извест­ные масте­ра из-за гра­ни­цы. Адми­ни­стра­то­ром при­двор­но­го теат­ра и капел­лы был гене­рал-адъ­ютант литов­ских войск Ста­ни­слав Вай­ни­ло­вич, кото­рый с 1776 по 1792 годы нахо­дил­ся на служ­бе у гет­ма­на Огин­ско­го . Деко­ра­ции для теат­ра созда­ва­ли И. Мора­и­на и теат­раль­ный маши­нист Жан Бои (Ян Бой). Сре­ди дру­гих худож­ни­ков теат­ра: К. Ата­сель­ский, А. Штров­бл (1776-1778 гг.), И. Регер (1776-1778 гг.), Й. Русте­мас (1788-1790 гг.), А.С. Дом­бров­ский, кре­пост­ные масте­ра-деко­ра­то­ры Миха­ил, Нико­лай, Янок и др.
Сло­ним­ская капел­ла Огин­ско­го — при­двор­ный хор с оркест­ром гет­ма­на вели­ко­го литов­ско­го Миха­и­ла Кази­ми­ра Огин­ско­го . Суще­ство­ва­ла в 1765-1793 годах. Обслу­жи­ва­ла пока­зы Сло­ним­ско­го теат­ра Огин­ско­го , балы, костель­ные служ­бы, совер­ша­ла кон­церт­ные поезд­ки (напри­мер, выезд капел­лы в Шклов в 1780 году). Опре­де­ля­лась высо­ким про­фес­си­о­наль­ным уров­нем аркест­ра, свое­об­раз­ным испол­ни­тель­ским сти­лем. Музы­каль­ные инстру­мен­ты кол­лек­ти­ва счи­та­лись одни­ми из луч­ших в Евро­пе, их общее коли­че­ство состав­ля­ло, как мини­мум, 106 еди­ниц (в том чис­ле 21 скрип­ка, 13 клар­не­тов, 4 габоя и др.).
В 1765 году под руко­вод­ством капель­мей­сте­ра Майз­не­ра (Майс­не­ра) была орга­ни­зо­ва­на музы­каль­ная тру­па, состо­яв­шая из 12 чело­век. С 1776 года капел­ла име­ла боль­шой ансамбль инстру­мен­та­ли­стов и вока­ли­стов (53 чело­ве­ка) во гла­ве с дири­же­ра­ми Ю. Пау­ли, А. Дане­зи. Сре­ди музы­кан­тов были: 24 кре­пост­ные (напри­мер, Рай­ский, кре­пост­ной Рад­зи­вил­лов, рабо­тал в Сло­ни­ме в 1775-1780 годах и счи­тал­ся одним из наи­бо­лее талант­ли­вых участ­ни­ков капел­лы) и ино­стран­ных (немец­кие, чеш­ские и ита­льян­ские пев­цы, инстру­мен­та­ли­сты и дири­же­ры (сре­ди кото­рых К. Чапри­а­ни). Рас­цвет дея­тель­но­сти капел­лы при­хо­дит­ся на 1780 год. С пер­вой поло­ви­ны 1780-ых годов начи­на­ет­ся ее упа­док: сокра­тил­ся состав — мно­гие ино­стран­ные музы­кан­ты пере­шли в Несвиж­скую капел­лу Рад­зи­вил­лов. Уже в 1785 году ансамбль состо­ял из 26 инстру­мен­та­ли­стов и вока­ли­стов. Вре­мен­ный подъ­ем капел­ла и театр пере­жи­ли в кон­це 1780 — нача­ле 1790-ых годов, одна­ко в 1792 году в аркест­ре оста­лось все­го 12 музы­кан­тов и он уже не состав­лял худо­же­ствен­но­го цело­го, а в 1793 году капел­ла пре­кра­ти­ла свое существование.
Сло­ним­ская музы­каль­ная шко­ла дей­ство­ва­ла в 1770-1780-ых годах при Сло­ним­ском теат­ре Огин­ско­го . В шко­ле обу­ча­лись маль­чи­ки и девоч­ки, в том чис­ле кре­пост­ные, с целью под­го­тов­ки пев­цов и музы­кан­тов для теат­ра и сло­ним­ской капел­лы Огинского.
Сло­ним­ская балет­ная шко­ла дей­ство­ва­ла при Сло­ним­ском теат­ре Огин­ско­го. С 1777 года суще­ство­вал неболь­шой балет­ный ансамбль (8 чело­век), под­го­тов­лен­ный балет­май­сте­ром Ноаком. В 1781 году под его руко­вод­ствам уком­плек­то­ва­на шко­ла (в 1785 году — 18 уче­ни­ков, после 1790 года боль­ше). Сна­ча­ла сре­ди уче­ни­ков пре­об­ла­да­ли дети при­двор­ных музы­кан­тов, поз­же — кре­пост­ных кре­стьян. Уче­ни­ков кро­ме тан­цев учи­ли так­же чте­нию и пись­му. Рас­цвет шко­лы и под­го­тов­лен­ной ею труп­пы свя­зан с дея­тель­но­стью балет­май­сте­ра и ком­по­зи­то­ра Ф. Мари­ни (око­ло 1781-1788 годов), балет­мей­сте­ров мужа и жены Эке­ров, а так­же поль­ско­го тан­цов­щи­ка, соли­ста, балет­мей­сте­ра и педа­го­га сло­ним­ско­го бале­та Ф. Шлян­цов­ско­го (рабо­тал в 1785-1792 годах). В 1788 году четы­ре вос­пи­тан­ни­ка высту­па­ли в Вар­ша­ве в бале­те «Рыба­ки». В сезон 1790-1791 годов груп­па (при­бли­зи­тель­но 20 чело­век) пока­за­ла 4 спек­так­ля на гастро­лях в горо­де Дуб­но (Укра­и­на). Сло­ним­ский балет успеш­но кон­ку­ри­ро­вал с коро­лев­ским бале­том в Вар­ша­ве. С 1792 года шко­ла и балет­ная труп­па была пере­ве­де­на в местеч­ко Теле­ха­ны (теперь Ива­це­вич­ский рай­он Брест­ской обла­сти), а в 1800 году после смер­ти гет­ма­на закрыта.
Асноў­ная ж част­ка маёнт­ка Смілавічы пас­ля смер­ці Мар­цы­бе­лы ў 1760 г. адыш­ла да кня­зя Міха­ла Казі­мі­ра Агін­ска­га (1728 — 1800), які быў сынам яе бра­та Юза­фа, троц­ка­га ваяво­ды. Міхал Казі­мір быў адным з най­больш прык­мет­ных дзе­я­чоў дру­гой пало­вы XVIII ста­годдзя. З 1764 па 1768 г. ён зай­маў паса­ду вілен­ска­га ваяво­ды, потым да 1793 г. быў канц­ле­рам ВКЛ і адна­ча­со­ва гет­ма­нам. Гэта быў час, калі Рэч Пас­палітая разам з Вялікім княст­вам Літоўскім, ува­х­од­зячым у яе склад, няў­моль­на хіліла­ся да заня­па­ду. На тэры­то­рыі дзяр­жа­вы амаль увесь час зна­ход­зілі­ся замеж­ныя вой­скі — расій­скія, прус­кія, аўст­рый­скія. У выніку пер­ша­га пад­зе­лу Рэчы Пас­палітай у 1772 г. ад яе былі адар­ва­ны вялікія тэры­то­рыі, у тым ліку Віцебш­чы­на і Магілёўш­чы­на, дзе зна­ход­зіла­ся знач­ная част­ка маёнт­каў Міха­ла Агін­ска­га. Яго маё­мас­ныя спра­вы, і без таго заблы­та­ныя, уск­лад­нілі­ся яшчэ больш. У 1791 г. князь Агін­скі пра­даў маён­так Смілавічы шлях­ці­чу Стані­сла­ву Манюш­ку, які папяр­эдне пра­ца­ваў у яго ака­но­мам гэта­га маёнт­ка. Адна­ча­со­ва ён пра­даў і Дуко­ру было­му ака­но­му Ашторпу.

АВГУ­СТА ТАДЕУШОВНА

муж — каш­те­лян трок­ский Кон­стан­ты Людвик Плятер(1722—1778)

КНЯЖ­НА ГЕНО­ВЕ­ФА ОГИНСКАЯ

Brzostowska Genowefa z Ogińskich, kasztelanowa połocka, była córką Józefa Tadeusza, wojewody trockiego (zm. w grudniu 1736) i Anny z Wiśniowieckich, hetmanówny w. litewskiej. Urodzona ok. r. 1725, odebrała w domu w otoczeniu 4 sióstr przeciętne, sądząc z późniejszych listów, wychowanie, nie okazywała też wybitniejszej indywidualności politycznej w pierwszym okresie życia, po ślubie (25 II 1743) z Adamem B-im, starostą daugowskim, (od r. 1758 kaszt. połockim), z którym przesiadywała w Daugach (na Litwie) czy w Białozorce (na Wołyniu), wychowując czterech synów: Aleksandra, Jana, Michała i Ksawerego. 3 V 1749 r. otrzymała od Marii Teresy odznakę Krzyża gwiaździstego. Oboje B-cy skłaniali się ku partii dworsko-radziwiłłowskiej. Dopiero kiedy kasztelan zbliżył się z Adamem Krasińskim (1763), ona też uległa urokowi mądrego biskupa-patrioty, i to tak dalece, że zapałała doń głęboką namiętną miłością. Odegrała ważną rolę jako posłanka Krasińskiego i konfederatów barskich w Dreźnie 1770–1772. Zdobywszy całkowite zaufanie elektorowej wdowy, Marii Antonii Walpurgis, wpływała na politykę saską, zwalczana przez ministra Sackena oraz dyplomatów rosyjskich i angielskich, a popierana przez francuskich, którzy z nią razem inspirowali M. Antonię, a pośrednio elektora Fryderyka Augusta w duchu polityki Krasińskiego: chciano wprowadzić na tron polski Sasa, ale koniecznie wbrew Rosji, przy poparciu Barzan, a bez ostrej walki z Czartoryskimi. B. mieszkała w domu Fr. Ponceta, wolnomularza i powiernika elektorowej. Przeceniając swe znaczenie, pisywała górnym stylem do takich nawet powag, jak kanclerz Kaunitz. Porażkę brata, Michała Ogińskiego, pod Stołowiczami odczuła boleśnie jako klęskę narodową i hańbę rodzinną (1771); jednak, mimo ciężkich cierpień duchowych i fizycznych (podagra), nie chciała opuszczać beznadziejnej placówki. W r. 1772 udała się z powrotem do Polski z wielkim żalem, »dogadzając w tym szczególnie woli męża, mieszkającego w Byczynie na Śląsku Pruskim, który, narzekając zawsze, że dla jej intryg nieszczęśliwy, pozbawił ją środków na mieszkanie w Saksonii«. Musiała wtedy prosić o łaskę Katarzynę II, co zresztą uczyniła z godnością. Wnet po rozbiorze widzimy ją znów w Dreźnie (1775) jako zapaloną zwolenniczkę »Castriotta«, tj. Stefana Zannowicza, dalmackiego awanturnika i duchowidza, który, udając pretendenta do tronu albańskiego i potomka Skanderbega, mistyfikował śmietankę dworską w Dreźnie i Berlinie, w tej liczbie następcę tronu pruskiego Fryderyka Wilhelma. Z Berlina w r. 1776 B. tajemniczo polecała oszusta K. Radziwiłłowi, Ogińskiemu i Stan. Augustowi, z którego polityką już przedtem pogodziła się zupełnie: tak przyłożyła ona ręki do wytworzenia w pewnych kołach magnackich orientacji pruskiej, która zapanuje na sejmie czteroletnim. Około tego czasu B-a wróciła na Litwę i osiadła na wsi, wyleczona z dawnych ambicji, przywiązana do rodziny, czego dowiodła, gdy w r. 1779 wstawiała się do Radziwiłłów za ich bankrutującym dłużnikiem a swoim szwagrem, Michałem B-im, wmawiając, jakoby ten prześladowca księcia Panie Kochanku w r. 1764 »to dopełniać musiał, od czego w sercu swym czuł wstręt gwałtowny«. Umarła, o ile wiadomo, w r. 1792. W pamięci Kurlandczyka K. H. Heykinga zapisała się jako »hic mulier«, o manierach nieco szorstkich, ale o duszy szlachetnej, »republikańskiej«. Poncet nazywał ją »duszą konfederacji«.

Konopczyński Wł., Konfederacja Barska, I, W. 1936; tenże, Z pamiętnika konfederatki T. Sapieżyny, Lw. 1914; Heyking, Aus Polens u. Kurlands letzten Tagen, Berlin 1897, 105; Matuszewicz, Pamiętniki, W. 1816, I 173; Mirko Breyer, Antun conte Zanović i njegovi sinovi, Zagreb 1928, 50–1 (por. naszą recenzję w »Kwart. Hist.«); Estr. XIII, XXIII, XXX; Herbarz J. Wolffa, rp. B. Kras. 3653. Relacje francuskie, rosyjskie i angielskie z Drezna w archiwach tych państw; Listy B-j do A. Krasińskiego (nader charakterystyczne) w B. Czart. 836 sq i 941 sq; do St. Augusta w B. Cz. 656, 699; do Radziwiłłów w Arch. Ord. Nieświeskiej; list do Poniatowskiego z r. 1776 w posiad. Stan. Wasylewskiego.

муж — каш­те­лян полоц­кий АДАМ БЖО­СТОВ­СКИЙ (1722—1790)

хх.45. КНЯЖ­НА КАТАР­ЖИ­НА ТАДЕ­УШОВ­НА ОГИНСКАЯ

Муж: Анто­ний Таде­уш Пшез­дец­кий (5 сен­тяб­ря 1718, Тра­кай — 28 мар­та 1772, Вар­ша­ва) — госу­дар­ствен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, писарь вели­кий литов­ский (1739—1750), под­ча­ший вели­кий литов­ский (1750—1752), рефен­да­рий вели­кий литов­ский (1752—1764), под­канц­лер литов­ский (1764—1772). Пол­ков­ник пяти­гор­ский и реги­мен­та­рий бело­рус­ской диви­зии (1764). Ста­ро­ста мин­ский, пин­ский, блуд­зен­ский и дэмбский.
Дети: Миха­ил Пшез­дец­кий (1747—1799), граф на Чер­ном Ост­ро­ве, писарь вели­кий литов­ский, ста­ро­ста пин­ский; Август Доми­ник Пшез­дец­кий (1760—1782), граф на Засла­ве, ста­ро­ста мин­ский; Кон­стан­ция Пшез­дец­кая, жена с 1766 года вели­ко­го канц­ле­ра литов­ско­го Иоахи­ма Хреп­то­ви­ча (1729—1818); Еле­на Пшез­дец­кая (1753—1821), жена послед­не­го вое­во­ды вилен­ско­го, кня­зя Миха­и­ла Иеро­ни­ма Рад­звил­ла (1744—1831); Мари­ан­на Пшез­дец­кая, жена гене­рал-май­о­ра литов­ских войск Игна­цы Тизен­гау­за (1760—1822)

КНЯЖ­НА КАЗИ­МИ­РА ОГИНСКАЯ,

муж — под­скар­бий вели­кий литов­ский Миха­ил Бжо­стов­ский (1722—1782)

КНЯЖ­НА ЭЛЬЖ­БЕ­ТА ОГИН­СКАЯ (1731—1771),

муж с 1754 года кух­мистр вели­кий литов­ский Миха­ил Вель­хор­ский (ок. 1730—1794)

хх.45. КНЯЖ­НА ГОНО­РА­ТА ОГИНСКАЯ

доми­ни­кан­ская мона­хи­ня в горо­де Львов (после упразд­не­ния львов­ско­го мона­сты­ря доми­ни­ка­нок жила в име­нии сво­е­го бра­та кня­зя Огин­ско­го под Телеханами).

59.46. ЮЗЕФ ок.1713-1787

60.48. КН. АНДЖЕЙ МАР­ЦЫ­ЯН ЯЎХІМ ОГИН­СКИЙ (1740—1787)

Огинские
Князь Анджей Огинский

ваяво­да троц­кі (ад 1783);
ста­ро­ста ошмян­ский. В 1762 г. назна­чен меч­ни­ком литов­ским, с 1773 г. — сек­ре­та­рем Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, с 1778 г.—каштеляном трок­ским, с 1783 г.—воеводой трок­ским; отец Миха­ла Кле­а­фа­са Огинского.

В основ­ном актив­но он себя про­яв­лял в Поль­ше. Андрей был дипло­ма­том и в раз­ное вре­мя слу­жил послан­ни­ком в клю­че­вых по сво­е­му зна­че­нию горо­дах: в Санкт – Петер­бур­ге, Вене, Бер­лине. Андрей Огин­ский, был одним из бли­жай­ших спо­движ­ни­ков поль­ско­го коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го. Анджей Огин­ский (1740-1787), вое­во­да трок­ский, ста­ро­ста ошмян­ский, был пол­но­моч­ным послом Речи Поспо­ли­той в Петер­бур­ге и послом в Вене. В 1763 г. он женил­ся на Пау­лине Шем­бек, кото­рая при­нес­ла ему в при­дан­ное ста­ро­ство гузовское.
– меч­ник литов­ский, посол Речи Поспо­ли­той, сек­ре­тарь Вели­кий литов­ский, вое­во­да трок­ский, ста­ро­ста ошмян­ский, гузов­ский, кадарш­ский и патель­ский. Брат Фран­тиш­ка Кса­ве­рия, отец Миха­ла Клео­фа­са, носил такой титул, как Мар­ци­ан Михал и все его потом­ки, — гра­фа на Моло­деч­но. В 1784 году он полу­ча­ет в наслед­ство ком­плекс Изо­бе­лин­ских земель в Ошмян­ском пове­те, в том чис­ле и Молодечно.

Ж., 1763 ПАЎЛІ­НА, д. Мар­ка Шэм­бе­ка й Ядзь­ві­гі з Рудніцкіх

Каб даве­дац­ца як мага больш пра асо­бу Паўлі­ны Шэм­бек, мне давя­ло­ся пер­ша­па­чат­ко­ва звяр­нуц­ца да гена­ло­гіі яе роду і дасле­да­ван­ня поль­ска­га гісто­ры­ка К. Кароль­ска­га “Szembekуw gaі№џ podolska”(“Падольская галі­на Шэм­бе­каў”), а так­са­ма да тых даку­мен­таў, якія пры­вод­зі­ць Пётр Ста­няк у сва­ёй кніж­цы. Такім чынам, маці Міха­ла Кле­а­фа­са, Паўлі­на з Шэм­бе­каў (1737-1798), з’яўлялася дач­кой гра­фа Мар­ка Шэм­бе­ка, Бжэсц­ка-Куяўска­га ста­рас­ты, паз­ней кара­леўска­га генерал-ад’ютанта, і яго жон­кі Ядзві­гі з Руд­ніц­кіх, дач­кі ста­рас­ты Балі­маўска­га. Вель­мі ста­ра­даўні род Шэм­бе­каў паход­зіў ад ста­рой нямец­кай шлях­ты з гора­да Стан­д­эл у Бран­д­эн­бур­гіі, адна з галін яко­га на чале з яе засна­валь­ні­кам Бар­та­ла­ме­ем у XVI ст. асе­ла ў Кра­ка­ве і вяла ган­даль сук­ном. Пер­ша­па­чат­ко­ва Шэм­бекі нале­жалі да мяш­чан­ска­га сас­лоўя, хаця Бар­та­ла­мей ужо быў аўта­рыт­эт­ным гра­мад­зяні­нам і ўва­х­од­зіў у склад Кра­каўс­кай гарад­ской Рады. Толь­кі пры нашчад­ку Бар­та­ла­мея, Стані­сла­ве, род Шэм­бе­каў атры­маў пра­вы на шля­хецтва. Шэм­бекі заў­сё­ды дада­валі да свай­го про­звіш­ча “са Слу­па­ва” (гэтак жа, як Агін­скія – “з Казель­ска”, што ўказ­ва­ла на мес­ца­з­на­ход­жанне гняз­да роду) і кары­сталі­ся ўлас­ным гер­бам “Шэм­бек”, што свед­чы­ла пра асаб­лівую гісто­рыю роду.

Паўліне было 7 год, калі памёр яе баць­ка і маці ў хут­кім часе вый­ш­ла замуж за Казі­мі­ра Лубен­ска­га, дэпу­та­та сей­му 1746 г. ад Кра­каўска­га ваявод­ства, ста­рас­ту Лялёўска­га, і жыла з ім і дзе­ць­мі ў маёнт­ку Шэм­бе­каў Міно­га каля Оль­ку­ша, так­са­ма Кра­каўска­га ваявод­ства. Маён­так Міно­га раз­меш­ча­ны ў над­звы­чай маляўні­чай мяс­цо­вас­ці ў нэпа­ср­эд­ным сусед­стве з Айцоўскім нацы­я­наль­ным пар­кам, у мяк­кіх клі­ма­тыч­ных умо­вах. Ён паз­ней стаў паса­гам Паўлі­ны і перай­шоў у рукі яе трэця­га мужа Андж­эя Агін­ска­га. Пер­шым мужам Паўлі­ны стаў граф Цэле­стын Лубен­скі (1729-1759) гер­бу “Памян”, кара­леўскі шам­бе­лан, прыдвор­ны пад­ка­мо­рый кара­ля Аўгу­ста ІІІ (шам­бе­лан – прыдвор­ны тытул. Так звалі ў больш ста­ра­жыт­ныя часы кара­леўска­га ахоўніка, які супра­ва­д­жаў гас­цей у кара­леўскія пакоі. Прыдвор­ны пад­ка­мо­рый – тытул, якім узна­га­родж­валі таго з прыдвор­ных, які адказ­ваў за бяс­пе­ку кара­леўска­га жыл­ля. У кан­цы ж XVIII ст. гэтыя прыдвор­ныя тыту­лы азна­чалі тое самае, што і дзяр­жаў­ныя орд­э­ны, а так­са­ма тое, што іх ула­даль­нік мае доступ да кара­леўска­га двара).
Род Лубен­скіх гер­бу Памян быў адным з самых уплы­во­вых у Польш­чы. Ён, як і род Шэм­бе­каў, даў краіне некаль­кі буй­ных дзяр­жаў­ных саноўнікаў-ваяво­даў і кара­леўскіх сакра­та­роў. У шлю­бе з Цэле­сты­нам Лубен­скім 22.11.1758 г. у Міно­зе нарад­зіў­ся сын Фелікс Валезій Улад­зіслаў Лубен­скі, які пас­ля смер­ці баць­кі гада­ваў­ся ў бабулі Шэм­бек у той жа Міно­зе, а паз­ней, з 6-гадо­ва­га ўзрос­ту, у родзі­ча Ўлад­зі­сла­ва Лубен­ска­га, ксян­дза-пры­ма­са Польш­чы. Пас­ля закан­ч­эн­ня Вар­шаўска­га іезуіц­ка­га кан­вік­ту Фелікс Лубен­скі выву­чаў пра­ва ў Сіенне і Рыме. Вяр­нуў­шы­ся на Рад­зі­му, ён рас­па­чаў сваю палітыч­ную і кар’еру з пра­цы ў кан­цы­лярыі кня­зя Аўгу­ста Міха­ла Чар­та­рый­ска­га, вяліка­га літоўска­га канц­ле­ра. Ён быў выбра­ны дэпу­та­там сей­му ад Каліш­ска­га ваявод­ства і за ста­ран­ную пра­цу атры­маў орд­эн св. Стані­сла­ва, вызна­чы­ў­шы­ся як палітыч­ны прых­іль­нік рэфор­маў кара­ля С. А. Паня­тоўска­га. Фелікс Лубен­скі з’яўляўся чле­нам Тава­ры­ства сяброў Кан­сты­ту­цыі 3 мая, дэпу­та­там 4-гада­во­га сей­му, які пры­няў гэтую Кан­сты­ту­цыю, і пра­ца­ваў у гэты час у дэпу­та­цыі замеж­ных спраў. Пад­час нацы­я­наль­на-вызва­лен­ча­га паўстан­ня пад кіраўніцтвам Тад­э­ву­ша Кас­ц­юш­кі Фелікс Лубен­скі вызна­чы­ў­ся як акты­ў­ны паўста­нец, адзін з тых, хто заду­маў і пад­рых­та­ваў само паўстанне. Яшчэ паз­ней, пас­ля ўтвар­эн­ня Напа­лео­нам гер­цаг­ства Вар­шаўска­га, ён стаў у ім міністрам юсты­цыі і вера­вы­знан­няў, увод­зіў у жыц­цё Польш­чы гра­мад­скі Код­экс Напа­лео­на, а так­са­ма адшу­каў і аднавіў так зва­ную Карон­ную мет­ры­ку (збор ста­ра­даўніх актаў кара­леўс­кай кан­цы­лярыі). Пас­ля пара­ж­эн­ня Напа­лео­на Фелікс Лубен­скі з жон­кай Тэк­ляй Бялін­с­кай і дзе­ць­мі пася­ліў­ся ў апус­це­лым пад­вар­шаўскім Гуза­ве (у сям’і Фелік­са і Тэк­лі з Бялін­скіх было ў той час 10 дзя­цей). Сучас­нікі так ацэ­нь­валі асо­бу Тэк­лі Бялін­с­кай: “Была гэта, несум­нен­на, жан­чы­на вяліка­га харак­та­ру: паэт­ка, дра­ма­тург, перак­лад­чы­ца з фран­цуз­с­кай, анлій­с­кай і іта­льян­скай моў. Адна з яе драм, “Ван­да і Рытыг­ер”, атры­ма­ла прызнанне не толь­кі кры­ты­каў, але і капрызнай вар­шаўс­кай публікі”.
Пас­ля смер­ці Цэле­сты­на Лубен­ска­га Паўлі­на Шэм­бек у хут­кім часе вый­ш­ла замуж за Яна Прас­пе­ра Патоц­ка­га гер­бу «Зала­тая Піля­ва», яко­му яго баць­ка, Міхал Антоні Патоц­кі, адсту­піў у сувязі з гэтым улас­нае Гуза­ўс­кае ста­раства. Паселіш­ча Гузаў ляжы­ць ля важ­ных транс­парт­ных і ганд­лё­вых шля­хоў, у 7 км ад між­на­род­най тра­сы Бер­лін-Вар­ша­ва. Мала­лет­ні сын Яна Прас­пе­ра Патоц­ка­га i Паўлі­ны Шэм­бек, Антоні Пра­та­зій (2.09.1761-23.01.1801) — усе звалі яго «Прот» — пас­ля смер­ці баць­кі гада­ваў­ся у доме свай­го дзе­да, ваяво­ды Антонія Міха­ла Патоц­ка­га (згод­на з тра­ды­цы­я­мі таго часу, асіра­це­лае дзі­ця муж­чын­ска­га полу павін­на было гада­вац­ца у род­ных па лініі бацькі).

Трэцім і самым уда­лым шлю­бам Паўлі­ны Шэм­бек быў шлюб са ста­рас­там Ашмян­ска­га паве­ту, меч­ні­кам літоўскім, дэпу­та­там сей­му, кня­зем Андж­эем Агін­скім (1740-1787). Шлюб адбы­ў­ся ў сусед­нім з Гуза­вам Мед­невіц­кім кас­цё­ле 21 ліпе­ня 1763 года. У архіве пара­фіі св. Стані­сла­ва ў вёс­цы Віскіт­кі (так­са­ма непа­да­лёк ад Гуза­ва) у кні­зе шлю­баў заха­ваў­ся акт пад нума­рам 197 за 1763 год, у якім паве­дам­ля­ец­ца: “Гузаў. Пан­скі дом. Дня 21 ліпе­ня. Я, Адам Мар­кевіч, прэпазіт віскіц­ка­га пара­фіяль­на­га кас­цё­ла, у Мед­невіц­кім кас­цё­ле Айцоў Рэфар­ма­таў зма­ца­ваў шлюб­ны кан­тракт паміж Най­я­с­ней­шым Панам гра­фам Андж­эем з Казель­ска Агін­скім, най­вы­ш­эй­шым меч­ні­кам Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, ста­рас­там Ашмян­ска­га паве­ту, пал­коўні­кам Яго Кара­леўс­кай Мос­ці і Рэчы Пас­палітай, і Ясна­вяль­мож­най Пані гра­фі­няй Паўлай з дому Шэм­бек, у І шлю­бе Лубен­скай, у ІІ шлю­бе – Патоц­кай, ста­рас­ці­най Гуза­ўс­кай». Пас­ля таго, як у Ашмян­скім пара­фіяль­ным кас­цё­ле ў няд­зель­ныя і свя­точ­ныя дні былі зроб­ле­ны тры абвяш­ч­эн­ні аб шлю­бе з боку Ясна­вяль­мож­на­га Андж­эя Агін­ска­га (павод­ле прад­пі­сан­няў правін­цый­ных сабо­роў і сіно­даў), а з боку Най­я­с­ней­шай Паў­лы Патоц­кай – у Віскіц­кім пара­фіяль­ным кас­цё­ле, кананіч­ных пераш­код не было выяў­ле­на. Шлюб Андж­эя Агін­ска­га і Паўлі­ны Шэм­бек пры­ця­г­вае да сябе ўва­гу ў пер­шую чар­гу тым, што ён даў све­ту выдат­ную асо­бу кам­пазіта­ра сусвет­най сла­вы, дзяр­жаў­на­га і палітыч­на­га дзе­я­ча перы­я­ду апош­ніх пад­зе­лаў Рэчы Пас­палітай, кас­ц­юш­каўска­га паўстан­ца і дас­ка­на­ла­га мему­а­ры­ста – Міха­ла Кле­а­фа­са Агін­ска­га (1765-1833), асо­бу тале­навітую і леген­дар­ную, якая шмат у чым пераў­зы­ход­зі­ла сваіх сучас­нікаў. Пас­пя­хо­вае фар­міра­ванне яго яркай шмат­ба­ко­вай асо­бы ста­ла выні­кам шчаслі­ва­га збе­гу жыц­цё­вых абставін, але най­боль­шую ролю тут адыг­ра­ла мэта­на­кіра­ва­нае ўзд­зе­янне маці і сям’і. Вось што зана­та­ваў у сваіх мему­а­рах сам Міхал Кле­а­фас: “Мая маці, Паўлі­на, народ­жа­ная гра­фі­ня Шэм­бек, была ў пер­шым шлю­бе жон­кай Лубен­ска­га, які пра­жыў мала, у дру­гім – Патоц­ка­га, які пакі­нуў яе ўда­вою праз год, і, нар­эш­це, май­го баць­кі, Агін­ска­га. …Яна мела ад кож­на­га з мужоў па адна­му сыну, што было пова­дам часта назы­ва­ць яе “маці трох правін­цый”. Яна была адной з самых пры­го­жых жан­чын Польш­чы, яе павод­зі­ны былі самыя прыклад­ныя, яна маг­ла слу­жы­ць узо­рам най­леп­шай жон­кі і адной з самых пяш­чот­ных маці…”.

Дже­ре­ла:
Тац­ця­на Кляш­чо­нак, наву­ко­вы супра­цоўнік музея-сяд­зі­бы М. К. Агінскага.

61.48. ФРАН­ТИ­ШЕК КСА­ВЕ­РИЙ СТА­НИ­СЛАВ 1742-1814

ста­ро­ста Прже­валь­ский. В 1775 г. был назна­чен кух­ми­сте­ром Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, но в 1780 г. отка­зал­ся от этой долж­но­сти. После раз­де­лов Поль­ши — рус­ский под­дан­ный. Фран­ти­шек Кса­ве­рий под­ко­мо­рий Лит­вы, уна­сле­до­вал круп­ные литов­ские поме­стья и явля­ясь одним из бога­тых дядю­шек Миха­ла Кле­а­фа­са зани­ма­ет важ­ное зна­че­ние в его жиз­ни. Когда в 1802 году Михал Кле­а­фас, без гро­ша в кар­мане, лишив­шись сво­их двух огром­ных поме­стий в пери­пе­ти­ях послед­не­го раз­де­ла Речи Поспо­ли­той, воз­вра­тил­ся из изгна­ний, ста­рый доб­рый «дядюш­ка Фра­нек» поз­во­лил ему взять себе желан­ное име­ние Зале­сье. После смер­ти дядюш­ки в 1841 году Михал Кле­а­фас уна­сле­до­вал от него и иную соб­ствен­ность, вклю­чая Молодечно.
В вой­ну 1812 г. Белы­ни­чи силь­но постра­да­ли от фран­цуз­ских войск. Из вос­по­ми­на­ний под­пол­ков­ни­ка Дени­са Давы­до­ва: «Местеч­ко Белы­ни­чи, при­над­ле­жа­щее кня­зю Кса­ве­рию Огин­ско­му, лежит на воз­вы­шен­ном бере­гу Дру­цы, име­ю­щей тече­ние своё с севе­ра к югу. По доро­ге от Шкло­ва пред­став­ля­ет­ся поле плос­кое и обшир­ное. За местеч­ком — один мост чрез Дру­цу, доволь­но длин­ный, пото­му что бере­га оной боло­ти­сты. За мостом, на пути к местеч­ку Эсмо­нам, частые хол­мы, покры­тые лесом; от Эсмо­нов до Бере­зи­ны лес почти бес­пре­рыв­ный…. В сём деле мы овла­де­ли мага­зи­ном и гошпи­та­лем в Белы­ни­чах. В пер­вом най­де­но четы­ре­ста чет­вер­тей ржи, сорок чет­вер­тей пше­ни­цы, две­сти чет­вер­тей гре­чи­хи и пять­де­сят чет­вер­тей коноп­лей, а в послед­нем взя­ли две­сти девя­но­сто чело­век боль­ных и пят­на­дцать лека­рей. Взят один под­пол­ков­ник, четы­ре капи­та­на и сто девя­но­сто два рядо­вых, весь обоз и сто восемь­де­сят ружей. Мэром дан­но­го город­ка явля­ет­ся Сапат Юрий.
ста­ро­ста ретав­ский и пше­валь­ский, участ­ник Бар­ской кон­фе­де­ра­ции, кух­ми­стер литов­ский с 1775 года. С 1787 года – вла­де­лец Моло­деч­но, Зале­сья и др. земель. Захо­ро­нен на уни­ат­ском клад­би­ще в Моло­деч­но. После его смер­ти эти зем­ли пере­шли вме­сте со всем его иму­ще­ством во вла­де­ние Андрея Игнатия.
В 1775 г. Игна­тий Огин­ский умер. Его жена оста­лась един­ствен­ной вла­де­ли­цей Белы­нич. Неожи­дан­но вдо­ва пода­ри­ла это име­ние пле­мян­ни­ку сво­е­го мужа — Фран­тиш­ку Кса­ве­рию Огин­ско­му. В этот пери­од к име­нию отно­си­лись сле­ду­ю­щие дерев­ни: Мок­ра­ви­чи, Вели­кая и Малая Моща­ни­цы, Алеш­ко­ви­чи, Осо­вец, Забо­ло­тье, Секер­ка, Сер­мя­жан­ка, Замочулье.

62 МАТ­ВЕЙ ?-1786 51 

63 АЛО­И­ЗИЙ ?-после 1769 

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

52 ЯН.

Пол­ков­ник с 1785 г. 37

53 АЛО­ЗИЙ

54 ТАДЕ­УШ 38

55 КОН­СТАН­ТИН

szambelan J. K. Mci., sędzia 2 depariamentu gub. połockiej, pan na Mohilnie.

56 ЮЗЕФ КАЗИ­МЕЖ ВИКЕН­ТИЙ 1767-?.

С 1787 г. шам­бе­лян (камер­гер) коро­ля поль­ско­го Ста­ни­сла­ва-Авгу­ста Понятовского.

pan na Poszczy, Narunach i Hanutowie, szambelan J. Kr. Mci, marszałek pow. sicbieżskiego.

zaśl. Annę z Bohomolców h. Bogorya.

ВИК­ТО­РИЯ ОГИН­СКАЯ, дочь ИГНАТИЯ

XXX генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

70 ИГНА­ТИЙ 1755-1787 59

ста­ро­ста дарсунінскі;

Ж. — ЮЗЭФА (1762—1841), д. Андр­эя Мар­цы­я­на Яўхі­ма Агінскага

хх.60. ЮЗЭФА (1762—1841);

1-ы м. — Ігна­ці Агін­скі (1755—1787); 2-гі муж — Ян Лапа­цін­скі, ста­ро­ста мсь­ціслаўскі; 2-ці муж — Ігна­ці Шышка

71.60. МИХА­ИЛ КЛЕО­ФАС 1764-1844, 

меч­ник литов­ский (1789), под­скар-бий вели­кий литов­ский (1793), сена­тор и тай­ный совет­ник Рос­сий­ской импе­рии с 1810 г. Горя­чий при­вер­же­нец кон­сти­ту­ции от 3 мая 1791 г., он в эпо­ху Тар­го­виц­кой кон­фе­де­ра­ции лишил­ся на вре­мя всех сво­их име­ний и уда­лил­ся в Прус­сию. В 1794 г. сфор­ми­ро­вал бата­льон еге­рей и сам пред­во­ди­тель­ство­вал им. После раз­гро­ма вос­ста­ния бежал из Поль­ши. Париж­ский коми­тет по делам эми­гра­ции назна­чил его пред­ста­ви­те­лем в Кон­стан­ти­но­поль. В 1797 г. пере­ехал в Париж, где вошел в кон­так­ты с Дирек­то­ри­ей и Талей­ра­ном, с целью вос­ста­нов­ле­ния Поль­ши, но ско­ро поте­рял веру в успех это­го дела и полу­чил раз­ре­ше­ние вер­нуть­ся в Рос­сию. В 1810 г. он посту­пил на рус­скую служ­бу, был назна­чен сена­то­ром и вско­ре стал одним из дове­рен­ных лиц импе­ра­то­ра Алек­сандра I. В 1811 г. пред­ста­вил про­ект обра­зо­ва­ния из про­вин­ций Поль­ши Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, кото­рый одоб­ре­ния не полу­чил. С 1815 г. жил во Фло­рен­ции. Полу­чил извест­ность как ком­по­зи­тор бла­го­да­ря напи­сан­ным им поло­не­зам, отли­чав­шим­ся ори­ги­наль­но­стью и харак­тер­но­стью. Самый извест­ный из них — «Поло­нез Огин­ско­го», назван­ный им «Про­ща­нье с Роди­ной». Он так­же автор мно­гих мело­дич­ных роман­сов. Оста­вил инте­рес­ные вос­по­ми­на­ния 60
в Гузо­ве, 25 сен­тяб­ря 1765 г. у них родил­ся вто­рой ребе­нок – сын, кото­ро­му при кре­ще­нии дали пыш­ное имя – Клео­фас-Михал-Фран­ти­шек-Феликс-Анто­ний-Игна­тий-Юзеф-Таде­уш, а нам он изве­стен как Михал Клео­фас Огин­ский. В Гузо­ве про­шли дет­ские годы буду­ще­го писа­те­ля, дипло­ма­та, исто­ри­ка, поли­ти­ка и ком­по­зи­то­ра. Боль­шую роль в ста­нов­ле­нии Огин­ско­го сыг­рал его гувер­нер, фран­цуз Жан Ролей, при­е­хав­ший из Вены по при­гла­ше­нию отца. Пер­вые шаги на музы­каль­ном попри­ще Миха­ил Клео­фас сде­лал в Гузо­ве под руко­вод­ством пре­по­да­ва­те­ля музы­ки Юзе­фа Коз­лов­ско­го, в то вре­мя моло­до­го ком­по­зи­то­ра и дири­же­ра, сыг­рав­ше­го реша­ю­щую роль в фор­ми­ро­ва­нии твор­че­ско­го обли­ка Огин­ско­го. А поз­же, когда Коз­лов­ский полу­чит при­гла­ше­ние в Петер­бург, в импе­ра­тор­ский дво­рец, и ста­нет дирек­то­ром музы­ки петер­бург­ских импе­ра­тор­ских теат­ров, он будет актив­ным попу­ля­ри­за­то­ром твор­че­ства сво­е­го ученика.
Полу­чив бле­стя­щее, раз­но­сто­рон­нее обра­зо­ва­ние под руко­вод­ством опыт­ных настав­ни­ков М.К.Огинский доволь­но рано начал поли­ти­че­скую карье­ру. В девят­на­дцать лет он – депу­тат сей­ма, участ­ву­ет в дея­тель­но­сти Эду­ка­ци­он­ной комис­сии (исто­ри­ки назо­вут ее пер­вым мини­стер­ством обра­зо­ва­ния). В 1790 г. с дипло­ма­ти­че­ской мис­си­ей он выез­жа­ет в Гол­лан­дию и Англию. В 23 года его награж­да­ют орде­ном Бело­го Орла.
Когда вспых­ну­ло вос­ста­ние 1794 г., Огин­ский без коле­ба­ний при­мы­ка­ет к нему. Он заяв­ля­ет Выс­ше­му наци­о­наль­но­му сове­ту (руко­вод­ству вос­ста­ния), что при­но­сит «в дар родине свое иму­ще­ство, труд и жизнь». Пере­дав зна­чи­тель­ную часть сво­их лич­ных средств наци­о­наль­но­му сове­ту, Огин­ский вошел в его состав в каче­стве «вилен­ско­го деле­га­та». На соб­ствен­ные сред­ства он воору­жил отряд чис­лен­но­стью 480 чело­век и по насто­я­нию жите­лей Виль­но воз­гла­вил его. Пер­вое бое­вое кре­ще­ние этот отряд полу­чил в боях под Сола­ми, под Смор­го­нью, Ошмя­на­ми, Ивен­цом и Воло­жи­ном. Вско­ре Огин­ский ста­но­вит­ся во гла­ве всех литов­ско-бело­рус­ских повстан­че­ских войск. Он лич­но воз­гла­вил несколь­ко похо­дов к бере­гам Дви­ны, на Бра­слав­щи­ну. Но судь­ба вос­ста­ния была реше­на. И в кон­це 1794 года как один из его руко­во­ди­те­лей Огин­ский вынуж­ден эми­гри­ро­вать. В тече­ние вось­ми лет он ски­та­ет­ся по Евро­пе, выпол­няя ответ­ствен­ные пору­че­ния поль­ских пат­ри­о­тов, фран­цуз­ско­го пра­ви­тель­ства. Но ни Париж, ни Кон­стан­ти­но­поль, ни Вене­ция не мог­ли заме­нить ему роди­ну. На про­ше­ние Пав­лу I о воз­вра­ще­нии в Рос­сию был полу­чен отказ. И толь­ко новый импе­ра­тор Алек­сандр I в октяб­ре 1801 года раз­ре­ша­ет изгнан­ни­ку вер­нуть­ся. 5 фев­ра­ля 1802 года Огин­ский при­был в Петер­бург, где вско­ре царь дает ему ауди­ен­цию. В Зале­сье Миха­ил Клео­фас посе­лил­ся в 1802 г.
Зале­сье ста­ло вла­де­ни­ем рода кня­зей Огин­ских в пер­вой поло­вине XVIII в., когда его при­об­рёл Мар­ци­ан Михал Огин­ский (1672-1750), каш­те­лян, а затем вое­во­да витеб­ский, пра­дед ком­по­зи­то­ра. Назы­ва­лось оно тогда Дер­бы. Позд­нее име­ние пере­шло к его сыну Таде­ушу Фран­тиш­ку (1712-1783), а после смер­ти к его млад­ше­му сыну Фран­тиш­ку Кса­ве­рию Огин­ско­му (1742-1814).
Когда ком­по­зи­тор впер­вые при­е­хал сюда, то его гла­зам пред­стал боль­шой дере­вян­ный ошту­ка­ту­рен­ный дво­рец, выстро­ен­ный еще в XVIII в., четы­ре фли­ге­ля, хозяй­ствен­ные стро­е­ния. Перед двор­цом зеле­не­ла окру­жен­ная липо­вы­ми алле­я­ми огром­ная поля­на. Поза­ди двор­ца, там где рань­ше нахо­дил­ся регу­ляр­ный парк, сереб­рил­ся пруд с ост­ров­ка­ми и ста­рой мель­ни­цей. Этот пруд и фраг­мен­ты липо­вых аллей сохра­ни­лись до наше­го времени.
В Зале­сье Огин­ский при­е­хал с новой женой, ита­льян­кой Мари­ей Нери-Нагур­ской. Они посе­ли­лись в ста­ром двор­це, а рядом с ним нача­ли воз­во­дить новый, по про­ек­ту про­фес­со­ра архи­тек­ту­ры Вилен­ско­го уни­вер­си­те­та Миха­и­ла Шуль­ца. Помо­гал ему, а после его смер­ти руко­во­дил все­ми рабо­та­ми дру­гой вилен­ский губерн­ский архи­тек­тор Иосиф Пус­се. Стро­и­те­ли были местные.
Новый дво­рец Огин­ских выгля­дел так, как ни одна дру­гая дво­рян­ская рези­ден­ция того вре­ме­ни. Она состо­я­ла из двух силь­но вытя­ну­тых, раз­ной высо­ты и дли­ны кры­льев, кото­рые соеди­ня­лись под пря­мым углом. Глав­ное кры­ло име­ло дли­ну око­ло 50 м, а боко­вое, вме­сте с оран­же­ре­ей – око­ло 150 м. Все соору­же­ние было воз­ве­де­но почти без фун­да­мен­та. Глав­ный кор­пус состо­ял из трех двух­этаж­ных частей и двух свя­зу­ю­щих одно­этаж­ных. Сред­няя часть по внеш­не­му виду боль­ше напо­ми­на­ла храм, чем жилой покой. По всей длине она име­ла пор­тик с четырь­мя колон­на­ми. Кры­ша завер­ша­лась башен­кой в виде обе­лис­ка с часа­ми и закан­чи­ва­лась камен­ной вазой. К этой цен­траль­ной части со сто­ро­ны пар­ка при­ле­га­ли низ­кие тер­ра­сы. К боко­во­му пави­льо­ну при­мы­ка­ла оран­же­рея с 14 ароч­ны­ми окна­ми и 15 пилястрами.
Внут­рен­няя пла­ни­ров­ка двор­ца поз­во­ля­ла раз­ме­стить здесь не толь­ко жилые ком­на­ты, но и раз­но­об­раз­ные гости­ные и сало­ны. Через мас­сив­ную дверь глав­но­го вхо­да гости попа­да­ли в цен­траль­ный вести­бюль, отку­да мож­но было попасть в анфи­ла­ду парад­ных поме­ще­ний – музы­каль­ный салон, розо­вую гости­ную, бильярд­ную, сто­ло­вую. Через ряд ком­нат и застек­лен­ные две­ри гости про­хо­ди­ли в оран­же­рею, кото­рая летом исполь­зо­ва­лась как сто­ло­вая. На вто­ром эта­же одно­го их пави­льо­нов нахо­ди­лась биб­лио­те­ка, где ком­по­зи­тор рабо­тал. Кни­ги были в основ­ном на фран­цуз­ском язы­ке. Из биб­лио­те­ки мож­но было вый­ти на гале­рею, отку­да откры­вал­ся пре­крас­ный вид на пруд, парк и зверинец.
Дво­рец рас­по­ла­гал­ся меж­ду дву­мя частя­ми пар­ка: ста­рым, фран­цуз­ским, и новым, англий­ским. Раз­де­ля­ла их широ­кая аллея. Через парк про­те­ка­ли две неболь­шие изви­ли­стые речуш­ки, кото­рые напол­ня­ли сво­и­ми вода­ми живо­пис­ное озе­ро с ост­ро­вом, назван­ным «Лебе­ди­ный». Через них были пере­ки­ну­ты мости­ки, в укром­ных местах устро­е­ны живо­пис­ные водопады.
Парк имел роман­ти­че­ский харак­тер: кро­ме пави­льо­нов, бесе­док, в укром­ных угол­ках были уста­нов­ле­ны памят­ные кам­ни. Один из кам­ней был посвя­щен Т. Костюш­ко, а дру­гой люби­мо­му учи­те­лю – Жану Ролею.
В Зале­сье Огин­ский начал писать свои вос­по­ми­на­ния. Ему был нужен моло­дой обра­зо­ван­ный сек­ре­тарь. И такой нашел­ся. Им стал Лео­нард Ходь­ка, кото­рый про­слу­жил в этой долж­но­сти с 1819 по 1826 год. Он сопро­вож­дал ком­по­зи­то­ра во всех его путе­ше­стви­ях. В сво­бод­ное вре­мя Л.Ходька с удо­воль­стви­ем зани­мал­ся бота­ни­че­ским садом, делал рисун­ки усадь­бы и соста­вил подроб­ную топо­гра­фи­че­скую кар­ту Залесья.
Жизнь в Зале­сье бла­го­твор­но повли­я­ла на Миха­и­ла Клео­фа­са. Он вновь воз­вра­ща­ет­ся к актив­ной поли­ти­че­ской и обще­ствен­ной жиз­ни. Огин­ско­го изби­ра­ют почет­ным чле­ном Вилен­ско­го уни­вер­си­те­та, он при­ни­ма­ет актив­ное уча­стие в засе­да­ни­ях уче­но­го сове­та, попол­ня­ет кол­лек­ции уни­вер­си­те­та. Состо­ит пред­се­да­те­лем Вилен­ско­го бла­го­тво­ри­тель­но­го обще­ства, на сче­та кото­ро­го пере­чис­ля­ет зна­чи­тель­ные сум­мы денег, полу­чен­ные от про­да­жи сбор­ни­ков сво­их музы­каль­ных произведений.
Воз­об­нов­ля­ет­ся и дипло­ма­ти­че­ская дея­тель­ность ком­по­зи­то­ра. Внеш­не­по­ли­ти­че­ские собы­тия 1806 года (ухуд­ша­ют­ся отно­ше­ния Рос­сии и Фран­ции) заста­ви­ли Огин­ско­го на вре­мя поки­нуть Зале­сье. Его путь про­ле­га­ет через Виль­но, Петер­бург, Париж. Про­ис­хо­дит мно­го встреч с вли­я­тель­ны­ми осо­ба­ми евро­пей­ских госу­дарств. При выпол­не­нии пору­че­ний импе­ра­то­ра Алек­сандра I ему очень при­го­дил­ся опыт преж­ней дипло­ма­ти­че­ской служ­бы. После одной из поез­док в Париж в апре­ле 1811 года сена­тор Огин­ский (зва­ние сена­то­ра он полу­чил в 1810 году) в бесе­де с импе­ра­то­ром выска­зал пред­по­ло­же­ние о ско­ром наше­ствии фран­цуз­ской армии на Рос­сию. Когда нача­лась вой­на 1812 года, коле­ба­ний о выбо­ре сво­е­го места у Огин­ско­го не было. Заехав на несколь­ко дней в Зале­сье, он поки­нул его вслед за отсту­па­ю­щи­ми частя­ми рус­ской армии и напра­вил­ся в Петербург.
В 1811 году М.К.Огинский напра­вил Алек­сан­дру I памят­ную запис­ку о вос­ста­нов­ле­нии в соста­ве Рос­сий­ской импе­рии Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го с предо­став­ле­ни­ем ему опре­де­лен­ной адми­ни­стра­тив­ной и пра­во­вой само­сто­я­тель­но­сти. Про­ект был встре­чен рос­сий­ским импе­ра­то­ром с пони­ма­ни­ем, у ком­по­зи­то­ра и его сто­рон­ни­ков появи­лась надеж­да. Весь 1812 год Миха­ил Клео­фас про­вел в Петер­бур­ге, про­дол­жая рабо­тать над этим про­ек­том. Но вре­мя шло, несмот­ря на свои обе­ща­ния Алек­сандр I все откла­ды­вал про­ве­де­ние обе­щан­ных реформ. В нояб­ре 1815 года после бесе­ды с рус­ским царем он понял, что вос­со­еди­не­ние с Поль­шей Лит­вы и дру­гих быв­ших про­вин­ций Речи Поспо­ли­той вряд ли произойдет.
И ком­по­зи­тор воз­вра­ща­ет­ся в свое люби­мое Зале­сье, кото­рое в 1814 году, после смер­ти дяди Фран­тиш­ка Кса­ве­рия, пере­хо­дит в его пол­ную соб­ствен­ность. Посте­пен­но оно при­об­ре­ло извест­ность как «Север­ные Афи­ны». В 1822 году сюда при­е­хал восем­на­дца­ти­лет­ний поэт Алек­сандр Ходь­ка. В поры­ве вдох­но­ве­ния моло­дой поэт сочи­нил пре­крас­ную поэ­му, посвя­щен­ную Залесью.
В 1822 году Михал Клео­фас по состо­я­нию здо­ро­вья поки­нул Зале­сье и тогда же обос­но­вал­ся во Фло­рен­ции, хотя в сле­ду­ю­щем году он посе­тил Париж и Дрез­ден. В 1829 году Огин­ско­го наве­стил поэт А.Мицкевич, кото­рый при­е­хал со сво­им дру­гом А.Э. Одын­цом. Оды­нец был дру­гом Алек­сандра Ходь­ки и вме­сте с ним при­ез­жал в Зале­сье. Впо­след­ствии А.Мицкевич упо­мя­нет Огин­ско­го в сво­ей поэ­ме «Пан Тадеуш».
Миха­ил Клео­фас еще в Зале­сье рас­сор­ти­ро­вал свои замет­ки и за пер­вые несколь­ко лет жиз­ни во Фло­рен­ции закон­чил «Мему­а­ры о Поль­ше и поля­ках, начи­ная с 1788 и до 1815 года». Здесь были напи­са­ны зна­ме­ни­тые «Пись­ма о музы­ке» (май – август 1828 года).
Опуб­ли­ко­вав в Пари­же в 1826-1827 гг. четы­рёх­том­ные «Мему­а­ры», Огин­ский при­сту­пил к рабо­те над новым исто­ри­че­ским тру­дом. Оза­глав­ле­на руко­пись была так « Замет­ки о собы­ти­ях, про­ис­хо­дя­щих в Поль­ше, начи­ная с кон­ца янва­ря 1830 года». Этот труд дол­жен был стать про­дол­же­ни­ем мему­а­ров Огин­ско­го. Но здо­ро­вье ком­по­зи­то­ра нача­ло рез­ко ухуд­шать­ся. В нача­ле 1833 года во Фло­рен­цию при­е­ха­ла дочь ком­по­зи­то­ра Эмма со сво­им мужем Иппо­ли­том Бжо­стов­ским. Бжо­стов­ские оста­ва­лись в Ита­лии целый год. В октяб­ре ком­по­зи­тор забо­лел. 13 октяб­ря Эмма при­вез­ла пока­зать ему свою дочь Еле­ну, кото­рая роди­лась в сен­тяб­ре 1833 года. У него хва­ти­ло силы толь­ко пере­кре­стить ребен­ка, гово­рить он уже не мог. 15 октяб­ря Огин­ский умер. Миха­ил Клео­фас похо­ро­нен в церк­ви Санта-Кроче.
Одно из важ­ней­ших мест в жиз­ни Огин­ско­го зани­ма­ла музы­ка. Он сочи­нил око­ло шести­де­ся­ти корот­ких про­из­ве­де­ний — пьес для фор­те­пи­а­но и роман­сов, а так­же одно­акт­ную опе­ру «Зели­да и Валь­кур, или Бона­парт в Каире».
~ 1-я ж. — 1789—1803 Іза­бэ­ля Лясоц­кая (1764—1852);
~ 2-я ж. — 1803 Марыя дэ Нэры (1778—1851), дач­ка карчмара

72 КЛЕОФАС-МИХАИЛ-ФРАНЦ-ФЕЛИКС-АНТОН-ИГНАТИЙ-ЮЗЕФ-ТАДЕУШ?-1765

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

64 АВГУСТ 1810-? 55 

pan na Mobilnie,

zaśl. Walentynę z Swiatopołk-Mirskich li. Białynia odm. panią na Uzmionach
i Pereasławli, córkę Klaudyusza na Uzmionie, Ulizie i Pereasławli, dr. filozofii, sędziego 2 dfipart. sądów mińskich i Brygidy z Światopołk-Mirskich h. Białynia odm. podkomorzanki brasławskiej.

65 МАВ­РИ­ЦИЙ СТА­НИ­СЛАВ (1811-?)

66 ВАЦ­ЛАВ 1815-до 1883 

pall na Marcybelinie,

zaśl. Kaźmierę z Kopańskich h. Jastrzębiec.

67 МИХА­ИЛ 1794, † 19.03.1855 56 

pan na Hanutowie w siebieżskim. Poszczy w brasławskim, a Pomornokach i Nalunach w pow. Wiłkomirskim, sztabsrotmistrz pawłowskiego pułku huzarów wojsk ross.

zaśl. Annę z Łuskinów h. Odrowąż.

68 КОН­СТАН­ТИН 1795-? 

69 ЮЗЕФ 1797-? 

XXXI генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

81/70. ГАВ­РИ­ИЛ 1784-1842

82.71. ТАДЕ­УШ АНТО­НИЙ 1798-1844. 

В 1821 г. вме­сте с бра­том Фран­циш­ком-Кса­ве­ри­ем был при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве Сена­том Цар­ства Поль­ско­го. 71

83.71. ФРАН­ТИ­ШЕК КСА­ВЕ­РИЙ, СЫН МИХА­ЛА 1801-1834 

Франц Кса­ве­рий Михайлович
рефе­рен­да­рий Цар­ства Польского
Дру­гі сын М іха­ла Кле­а­фа­са – Фран­ці­шак Кса­ве­ры Агін­скі (1801 – 1837),свае юнац­кія гады пра­вёў у Бжэзі­нах – рода­вым маёнт­ку дзе­да Антонія Ласоц­ка­га. Пас­ля ўтвар­эн­ня Поль­ска­га Кара­леўства (1815) ён пры­язд­жае ў Вар­ша­ву, а пас­ля вучыц­ца ў Дрэзд­эне і Віль­ні, дз е сяб­руе са зна­ка­міты­мі філа­ма­та­мі і філар­эта­мі. Пра­цу­ю­чы на дзяр­жаў­най служ­бе, Фран­ці­шак Кса­ве­ры мае і рэпу­та­цыю добра­га піяні­ста, які пас­та­ян­на высту­пае з музыч­ны­мі тво­ра­мі свай­го бацькі.Ксаверыю нале­жы­ць шэраг улас­ных вакаль­ных і інстру­мен­таль­ных мінія­ц­ю­раў, якія дру­ку­юц­ца ў выда­вецтвах Ю. Дам­броўска­га, Ф. Клю­коўска­га і В. Бжэзі­ны. Адны з іх пры­све­ча­ныя жон­цы Кса­ве­рыя М арыі з дому баро­наў фон Ранэ, іншыя — яго­на­му баць­ку М іха­лу Кле­а­фа­су, яко­га сын ніколі не ведаў і разам з тым абагаўляў…

хх.71. АМЕ­ЛИЯ ОГИН­СКАЯ, дочь МИХА­ЛА (*10 ліпе­ня 1803—1858);

Огинские
Кнж. Аме­лия Огинская

» … В рабо­тах по хозяй­ствен­но­му обу­строй­ству “госу­дар­ства Иво­нич” Каро­лю Залу­с­ко­му помо­га­ла его жена, Аме­лия. В жиз­ни обо­их супру­гов пере­се­ле­ние в Иво­нич соста­ви­ло такую боль­шую пере­ме­ну, что её, ничуть не пре­уве­ли­чи­вая, мож­но назвать тер­ми­ном “пере­лом”. Что­бы понять, в чём состо­я­ла эта пере­ме­на, нуж­но крат­ко пред­ста­вить преды­ду­щие жиз­нен­ные пути Аме­лии и Каро­ля Залуских.

Он родил­ся нака­нуне гибе­ли Пер­вой Речи Поспо­ли­той, 25 янва­ря 1794 г. в Вар­ша­ве. На его дет­ство и юность боль­шое вли­я­ние ока­за­ла мать, Гоно­ра­та из Стемп­ков­ских, дочь корон­но­го пол­ков­ни­ка (реги­мен­та­жа) Юзе­фа Стемп­ков­ско­го, киев­ско­го вое­во­ды, кото­рая и вос­пи­ты­ва­ла сына. Она три­жды была заму­жем. В очень моло­дом воз­расте она вышла замуж за кня­зя Мар­ти­на Любо­мир­ско­го, с кото­рым име­ла сына Ста­ни­сла­ва. Вто­рым её мужем был Тео­фил Залу­с­кий; в этом бра­ке роди­лось пяте­ро детей: Мария (умер­ла на 10-м году жиз­ни), Юзеф Бона­вен­ту­ра, Фран­тиш­ка, Кароль и Хеле­на (умер­ла во мла­ден­че­стве). С Тео­фи­лом она разо­шлась по вза­им­но­му согла­сию в 1797 г. и впо­след­ствии, в 1804 г. вышла замуж за зна­чи­тель­но стар­ше­го по воз­рас­ту гене­ра­ла Отто Игель­стрё­ма, с кото­рым не име­ла детей. Будучи самым млад­шим из живу­щих детей, к тому же часто болев­шим, Кароль боль­шую часть сво­ей моло­до­сти про­вёл рядом с мате­рью, на тер­ри­то­рии рос­сий­ско­го госу­дар­ства, преж­де все­го в её име­нии Хоти­ме на Волы­ни, полу­чен­ном от Тео­фи­ла, затем в име­ни­ях Игель­стрё­ма в Лит­ве, и, нако­нец, в Петер­бур­ге, где мать и отчим часто быва­ли на цар­ском дво­ре. Прав­да, Игель­стрём, кото­рый в своё вре­мя был глав­но­ко­ман­ду­ю­щим рос­сий­ски­ми вой­ска­ми в Поль­ше, после пер­во­на­чаль­ных пора­же­ни­ях в подав­ле­нии костюш­ков­ско­го вос­ста­ния попал в неми­лость и тогда завер­шил свою воен­нюу карье­ру, но Гоно­ра­та дол­го высту­па­ла на петер­бург­ском дво­ре как дама импе­ра­тор­ско­го дво­ра и дама Звёз­но­го Креста.

Огинские
Кнж. Аме­лия Огинская

Соглас­но с обы­ча­я­ми того вре­ме­ни каж­дый сын ари­сто­кра­ти­че­ской семьи, свя­зан­ной с дво­ром, хоро­шо вос­пи­тан­ный и пода­ю­щий надеж­ды на буду­щую карье­ру, оста­вал­ся на нём камеръ­юн­ке­ром. Кароль полу­чил это зва­ние на шест­на­дца­том году жиз­ни. На два­дца­том году он был направ­лен на дипло­ма­ти­че­скюу пло­щад­ку в Швей­ца­рии в зва­нии атта­ше de legation при рос­сий­ском посоль­стве в Берне. Он про­вёл там более пяти лет, посте­пен­но под­ни­ма­ясь по слу­жеб­ной лест­ни­це, руко­во­дил пло­щад­кой во вре­мя отсут­ствия посла и ино­гда испол­няя дипло­ма­ти­че­ские обя­зан­но­сти во Франк­фур­те на Майне. Затем его пере­ве­ли в рос­сий­ское посоль­ство в Бер­лине. По срав­не­нию со спо­кой­ным Бер­ном дипло­ма­ти­че­ская и свет­ская жизнь в сто­ли­це Прус­сии была интен­сив­ной. Про­ис­хо­ди­ли встре­чи в сало­нах, на кон­цер­тах, дипло­ма­ти­че­ских при­ё­мах. В Бер­лине Кароль позна­ко­мил­ся с намест­ни­ком Вели­ко­го Кня­же­ства Познань­ско­го – кня­зем Анто­ни­ем Рад­зи­вил­лом и сво­им буду­щим тестем – кня­зем Миха­лом Клео­фа­сом Огин­ским, кото­рый про­явил к нему симпатию.

Смерть близ­ких людей и необ­хо­ди­мость занять­ся иму­ще­ствен­ны­ми дела­ми при­ве­ли к пре­кра­ще­нию дипло­ма­ти­че­ской карье­ры Каро­ля Залу­ско­го. Вна­ча­ле, в 1819 г.) умер­ла от апо­плек­си­че­ско­го уда­ра его мать, Гоно­ра­та, а четырь­мя года­ми позд­нее (в 1823 г.) – её муж Отто Игель­стрём. Посколь­ку Кароль был избран род­ствен­ни­ка­ми для веде­ния наслед­ствен­ных дел, он взял на служ­бе бес­сроч­ный отпуск и занял­ся при­го­тов­ле­ни­ем вза­им­ных согла­ше­ний меж­ду наслед­ни­ка­ми, а так­же раз­де­лом иму­ще­ства, нахо­дя­ще­го­ся частич­но в Лит­ве, а частич­но на Волы­ни. Каро­лю доста­лись име­ния: Гуль­бин в Упит­ском уез­де, к кото­ро­му он при­ку­пил сосед­нее име­ние Миха­лин) и Мей­ер­гоф око­ло Дерп­та, а так­же боль­шое состо­я­ние в день­гах, золо­те, сереб­ря­ной посу­де, дра­го­цен­но­стях, семей­ных памят­ках. В резуль­та­те в воз­расте 30 лет Кароль был очень зажи­точ­ным и имел оста­точ­но средств, что­бы в 1825 г. отку­пить у отца Иво­нич в Гали­ции. Годом позд­нее, в Виль­но, он встре­тил «ту, кото­рую Гос­подь Бог пред­на­зна­чил ему в жёны»: Аме­лию Огин­скую. Он знал её ещё ребён­ком с петер­бург­ских вре­мён. Теперь эта взрос­лая, хоро­шо вос­пи­тан­ная и все­сто­ронне ода­рён­ная барыш­ня, про­ис­хо­дя­щая из извест­ной семьи, про­бу­ди­ла в нём любовь, мож­но ска­зать, со вто­ро­го взгляда.

Аме­лия была моло­же Каро­ля почти на 12 лет. Она роди­лась 10 декабря1805 г. в Лит­ве, соглас­но одних источ­ни­ков – в Зале­сье, а дру­гих – в Виль­но) как пер­во­род­ная дочь кня­зя Миха­ла Клео­фа­са Огин­ско­го и его вто­рой жены, ита­льян­ки Марии де Нери, вдо­вы Каэта­на Нагур­ско­го, вла­дель­ца боль­ших земель­ных уго­дий в Жемай­тии. Зале­сье было вели­ко­леп­ным име­ни­ем отца Аме­лии, рас­по­ло­жен­ным на Вилии, при трак­те, соеди­ня­ю­щем Виль­но с Минском…»

м. — 1826 КАРАЛЬ ТЭА­ФІЛ ЗАЛУ­СКІ (1794—1845), мар­ша­лак шлях­ты Ўпіц­ка­га павету

84 ИРЕ­НИЙ КЛЕО­ФАС 1808-1863,

Огинские
Порт­рет Ире­не­уша Огинского.

Ири­ней Михайлович
тай­ный совет­ник и гоф­мей­стер. В 1836 г. в чине кол­леж­ско­го асес­со­ра был отдан под суд по подо­зре­нию в госу­дар­ствен­ной измене. По суду оправ­дан и вос­ста­нов­лен в должности.
пред­во­ди­тель (мар­ша­лок) ковен­ской шлях­ты, инспек­тор (кура­тор) школ Ковен­ско­го уезда
После смер­ти ком­по­зи­то­ра в 1833 году поме­стье Зале­сье пере­шло в наслед­ство его сына Ире­не­уша (1808 – 1863), кото­рый жил здесь со сво­ей мате­рью, после смер­ти кото­рой в 1851 году пере­нес рези­ден­цию рода Огин­ских в город Ретов (тер­ри­то­рия совре­мен­ной Литвы).Сюды пры­язд­жалі Амелія, Эма і Іда са сваі­мі сем’ямі.
1838, 15 жніў­ня – пры­езд ў Залес­се Іды Куб­ліц­кай з 4-х гадо­вым сынам Каро­ле­кам на імяні­ны кня­гіні Агін­с­кай. У гэты дзень тут гась­ця­валі гас­па­да­ры сусед­ніх маёнт­каў, свя­точ­ны абед быў ў аран­ж­эр­эі, а ўве­ча­ры была ілю­мі­на­цыя (фей­ер­верк) ў пар­ку і “Дажын­кі” ў Ратон­дзе (ў “Лесе Міхала”).Здароўе ўда­вы Агін­с­кай патра­ба­ва­ла ляч­э­нь­ня (яна хвар­э­ла арт­ры­там) і яна езд­зі­ла на курорт ў Друскенікі.
1843 – Марыя дэ Нэры Агін­ская з-за дрэн­на­га ста­ну зда­роўя з’язджае ў Італію і там памірае ў 1851г. Паха­ва­на ў г. Піза.Ірэнеуш Агін­скі, пась­ля сьмер­ці маці, пера­носі­ць сваю рэзід­эн­цыю ў Рэтаў (зараз ў Лету­ве), дзе буд­зе новае мяст­эч­ка, кась­цёл і палац.Ад дру­го­га бра­ку з Воль­гай Калі­ноўс­кай (пер­шы ў 1845г., быў зь яе сяст­рой Юзэфай) князь Ірэ­не­уш меў сыноў Баг­да­на Міха­ла (1848-1909) і Міха­ла Міка­лая (1850-1902).

Огинские
Оль­га Огин­ская из Калиновских.

Ире­не­уш был един­ствен­ным сыном из вто­ро­го бра­ка Миха­ла Клео­фа­са. Родил­ся в 1809 году, мно­го вре­ме­ни про­вёл в Ита­лии, там же полу­чил выс­шее обра­зо­ва­ние, гото­вил­ся к дипло­ма­ти­че­ской карье­ре. Одна­ко после смер­ти отца (1833 г.) всту­пил в пра­ва насле­до­ва­ния и решил стать поме­щи­ком. Посе­лил­ся в име­нии Ретов (рус­ские источ­ни­ки пишут «Реутов», литов­ские — «Рие­та­вас») неда­ле­ко от Палан­ги, выстро­ил солид­ный дво­рец и занял­ся хозяй­ство­ва­ни­ем. Его женой была стар­шая дочь вар­шав­ско­го гене­ра­ла Кали­нов­ско­го Юзе­фа (Жозе­фи­на), кото­рая вско­ре умер­ла. При­мер­но в 1847 г. Ире­не­уш женит­ся на млад­шей сест­ре Жозе­фи­ны — Оль­ге Кали­нов­ской, в то вре­мя фрей­лине Петер­бург­ско­го импе­ра­тор­ско­го дво­ра. До сих пор живы слу­хи, что этой женить­бой Ире­не­уш желал убе­речь от позо­ра сво­я­че­ни­цу, яко­бы бере­мен­ную от буду­ще­го Алек­сандра ІІ. В любом слу­чае ребё­нок, кото­рый родил­ся в семье Ире­не­уша, полу­чил имя Бог­да­на кня­зя Огин­ско­го (1848-1909).

1-я ж. — Юзэфі­на (1816—1844), д. генэра­ла Юзэфа Калі­ноўска­га; 2-я ж. — 1845 Воль­га (?—1899), сяст­ра папярэдняй
Ж. Жозе­фи­на Оси­пов­на Кали­нов­ская роди­те­ли Иосиф (Осип) Севе­ри­но­вич Кали­нов­ский ум. 1825 и Эми­лия Яко­влев­на Потоц­кая (Кали­нов­ская, Чели­ще­ва) р. 1790
после 1844 брак: ♀ # Оль­га Оси­пов­на Кали­нов­ская [Кали­нов­ские] р. 1822 ум. 7 апрель 1899

хх.71. ЭМА (1810—1871),

1-ы м. — 1827 Іпаліт Бжастоўскі; 2-гі м. — Высоцкі.

хх.71. ІДА (1813—?)

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

73 АРТУР ЮЗЕФ МАВ­РИ­КИЙ АВГУСТ 1838-? 64 

74 ЭДМУНД ЮЗЕФ КСА­ВЕ­РИЙ АНДЖЕЙ СЕМЁН

75 ИОАНН МАВ­РИ­КИЙ ЮЗЕФ ВИК­ТОР 1849-? 

zaśl. Wandę z Korzeniowskich h. Nałęcz, córkę Stanisława, prezydenta dziśnieńskiego i Wilgeforty Barbary z Lisowskich h. Jeż.

MONIKA

zaśl. Źelackiemu.

MARYA.

76 ВЛА­ДИ­СЛАВ 66 

zaśl.
1° w sieipniu 1869 Wandę z Ogińskich h. Oginiec, † w maju 1871 w Marcybelinie, córkę Augusta z Mohilna i Walentyny z Swiatopołków-Mirskicli li. Białynia odm.
2° zaśl. 1875 Antoninę z Korzeniowskich h. Nałęcz, córkę Stanisława, prezydenta dziśnieńskiego i Wilgeforty Barbary z Lisowskich h. Jeż;
3° zaśl. Jadwigę z Dąbrowskich, córkę Alfonsa i Szostakówny.

77 ЛЕОН

78 ФЕР­ДИ­НАНД Józef z Kozielska
Ogiński 67 

właść. dóbr Hanutowo w pow. siebieżskim,

zaśl. Ludwikę z Rómerów h. wł. córkę Jana na Bykowie, Cimontach, Starym dworze, Ikaźni i Zamorzy, marszałka szlachty pow. rzeżyckiego i Konstancyi z Benisławskich h. Pobóg.

LUDWIKA

zaśl. 1° Wiktorowi Michałowskiemu
2° v. zaśl. p. Laplave.

ANIELA

zaśl. Stanisławowi Szyszkowi h. Dołęga.

MICHALINA

zaśl. Michałowi Szumkowskiemu h. Kościesza.

79 НАПО­ЛЕ­ОН РАЙ­МУНД 1826-? 

ur. 1827, właść. dóbr Naruny i Pomornoki w pow. Wiłkomirskim,

zaśl.
1° Karolinę z Pietkiewiczów h. Trąby;
2° zaśl. Otylię z Durasewiczów.

80 НИКО­ЛАЙ (*12.04.1831-25.09.1867)

f w pażdz. 1867, właś l. dóbr Poszczę
w pow. brasławskim,

Вели­ко­му и Наи­луч­ше­му Богу (Deo Optimo Maximo)
Нико­лай Князь ОГИН­СКИЙ род. 12 апре­ля 1831 ум. 25 октяб­ря 1867
Про­хо­жий вер­ный! вздох­ни о нём к Богу.

Ж., Wirginia z Bortkiewiczów h. Lubicz, * 1837, † 28.05.1881, córkę Tadeusza na Usianacli i Izabelli z Szyszków h. Dołęga.

XXXII генерація от Рюрика.

Стар­эй­шая (кня­жац­кая) галіна

90 ФЕЛИКС 1828-?,

цере­мо­ни­мей­стер импе­ра­тор­ско­го дво­ра с 1883 г. 83

91 БОГ­ДАН-МИХА­ИЛ-ИОСИФ-ФРАНЦ 1848-1909 

Огинские
Князь Бог­дан Огинский.

С 1899 г. стат­ский совет­ник. В 1868 г. был при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве. 84
Michael-Bogdan Oginski , Prince Oginski was born on 10 October 1848. He was the son of Aleksandr II Nikolaievich Romanov, Tsar of Russia and Olga Kalinovskya, Countess Kalinovskya. He died on 25 March 1909 at age 60 at Retow. Пась­ля сьмер­ці Ірэ­не­уша маён­так ў Рэта­ве перай­шоў ў спад­чы­ну Баг­да­ну Агінс­ка­му, а маён­так Плун­ге (неда­лё­ка ад Рэта­ва) атры­моў­вае Міхал Міка­лай, яко­му пера­ход­зі­ць у спад­чы­ну і Залесь­се (яно нале­жа­ла Агін­скім да 1909г.), якое пача­ло зда­вац­ца ў арэнду.
Міхал Агін­скі быў мец­эна­там юна­ка М. Чур­лёні­са – даў яму сты­пен­дыю ў 13 руб­лёў на наву­ча­ньне ў шко­ле музы­кі, ў Вар­ша­ве. М. Чур­лёніс потым стане сусь­вет­на зна­ка­мітым летувіскім кам­пазіта­рам і мастаком.
Баг­дан і Міхаіл Агін­скія патом­ства ня мелі, далей род Агін­ска­га вяд­зец­ца па дзь­вюх жаночых лініях, ад дачок Міха­ла Кле­а­фа­са – Амеліі Залу­с­кай (1803-1858) і Эмы, у дру­гім шлю­бе Высоц­кай (1809-1871).

ж. — ГАБРЫ­Э­ЛЯ З ПАТУЛІЦКІХ.

92 МИХА­ИЛ-НИКО­ЛАЙ-СЕВЕ­РИН-МАРК 1850-1902. 

Огинские
Князь Миха­ил Огинский.

В 1849 г. на свет при­шёл вто­рой сын Ире­не­уша — Михал Нико­лай (пер­вый порт­рет). Был поме­щи­ком, женил­ся на поль­ке Марии Ску­жев­ской, брак ока­зал­ся без­дет­ным. Был вла­дель­цем мно­гих име­ний на тер­ри­то­рии быв­ше­го Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и Поль­ши, офи­ци­аль­ную рези­ден­цию имел неда­ле­ко от Рето­ва, в местеч­ке Плун­ге. Постро­ил там вели­ко­леп­ный дво­рец, кото­рый сохра­нил­ся до наших дней, там рас­по­ла­га­ет­ся Музей народ­но­го искус­ства Жемай­тии. Это похо­же на исто­рию двор­ца в Любострони.
С 1899 г. стат­ский совет­ник. В 1868 г. вме­сте с бра­том при­знан в кня­же­ском достоинстве.
На тер­ри­то­рии Лит­вы было еще одно име­ние наслед­ни­ков Миха­ла Клео­фа­са Огин­ско­го – в Плун­ге (неда­ле­ко от Рето­ва). Име­ние в Плун­ге при­над­ле­жа­ло Миха­лу Нико­лаю Огин­ско­му, сыну Ире­не­уша, кото­ро­му пере­шло и име­ние в Залесье.
Имен­но в име­нии кня­зя Миха­ла Нико­лая Огин­ско­го в Плун­ге с 1889 по 1893 год жил, учил­ся и играл в при­двор­ном оркест­ре буду­щий все­мир­но извест­ный литов­ский худож­ник и ком­по­зи­тор Мика­ло­юс Кон­стан­ти­нас Чюр­лё­нис (1875 – 1911), твор­че­ское насле­дие кото­ро­го извест­но дале­ко за пре­де­ла­ми Литвы.
По неко­то­рым све­де­ни­ям, Михал Нико­лай Огин­ский был меце­на­том юно­го М. Чюр­лё­ни­са, обу­че­ние кото­ро­го в Инсти­ту­те музы­ки в Вар­ша­ве в 1884 – 1899гг. опла­чи­вал за соб­ствен­ные средства.
тель­шев­ский уезд­ный пред­во­ди­тель дворянства.

ж. — МАРЫЯ З СКАР­Ж­ЭЎСКІХ (1857—1945)

Малод­шая (брац­лаўская) галіна

85/76(2). ВАЦ­ЛАВ 76 

85/76(2). ЛЯВОН

zaśl. Narbuttównę li. Trąby.

ЯН

HELENA,

zaśl. Kaźmierzowi Ertmanowi.

JADWIGA,

zaśl. Edwardowi Żaglowi h. Trąby odm. właść. dóbr Kurkle i Kirkiliszki.

JÓZEFA,

zaśl. Bronisławowi Downiont Siesickiemu h. Hippocentaurus odm.

86.78. ВИТОЛЬД ФЕР­ДИ­НАН­ДО­ВИЧ 78

В спра­воч­ни­ке «Зем­ле­вла­дель­цы и зем­ле­вла­де­ния Витеб­ской губер­нии за 1905 год» зна­чит­ся, что Ану­то в 1905 г. при­над­ле­жа­ло Витоль­ду Иоси­фо­ви­чу Огин­ско­му, земель было 642 деся­ти­ны. При­над­ле­жал Огин­ский к рим­ско-като­ли­че­ской церкви.

87 БРО­НИ­СЛАВ

МАРИЯ ФЕР­ДИ­НАН­ДОВ­НА

88(2) МАРИ­АН 79 

89 БОГ­ДАН 80

MARYA

IRENA

M., Skibniewski.

STEFANIA

zaśl. Lipski.

LUDWIKA

ЛУНИЯ НИКО­ЛА­ЕВ­НА

Умер­ла ребен­ком в воз­расте 8 лет.

Лица не попавшие в роспись

кнг. Людви­ка Огин­ская (+1872)
урожд. Ромер. Похо­ро­не­на в Вильно

Скрипторий

номер 1

W imię Ojca i Syna i Ducha Świętego Boga w Trójcy Jedynego Amen.
Kiedy już dyspozycja Boska widocznie [z] obligacji stanu mojego, swojej zaczyna pro-
wadzić perfekcji i nie za długo każe pomyślnej lub niepomyślnej oczekiwać pory, należy mi
ze wszelkich okoliczności, które przy takowych okazjach bywać zwykły, mieć na pamięci
gotowość do należytej dyspozycji. Jakoż z tej cirkumstancji6 zaczynam teraźniejszą ostat-
nią wolę moją od pierwszego wszelkich zbawiennych rzeczy początku ukrzyżowanego dla
nas Zbawiciela Pana pragnąc, ażeby z niewymownej dobroci swej użyczywszy mi czasu do
opłakiwania serdecznym żalem grzechów moich ostatni moment rozstania duszy z mym cia-
łem za intencją Niepokalanie Poczętej Matki Swej Najświętszej, Świętych Aniołów Stróżów
i Świętych Patronów i duszę moją, jako z nieoszacowanego dobroci swej skarbu mnie po-
wierzoną, ze wszelkiej grzechowej zmazy najdroższą krwią swoją oczyściwszy do tego, na
który jest, stworzona doprowadził końca. Ciało zaś moje grzeszne, te lubo bez wątpienia żalu
z ziemi wzięte, do swojego wracać się powinno centrum jednak, iż i te bez przyzwoitej między
chrześcijaństwem w wierze świętej katolickiej zrodzonym niezwykło bywać bez ceremonii
i apparencyi7, na które częstokroć niebacznie ludzie więcej zwykli łożyć spezy8, aniżeli na
ratunek duszy.
Objaśniam ja, iż jeżeli mnie Pan i Zbawiciel mój zechce powołać do chwały swojej, wte-
dy ukochany mąż mój Jaśnie Wielmożny Jegomość Pan Marcjan Michał z Kozielska Ogiński,
kasztelan witebski, i wyrażeni poniżej Jaśnie Wielmożni Ichmość Panowie Egzekutorowie
z substancji mej według uczynionego takoż, poniżej wyrażenia powinni będą podług uniżo-
nej prośby miłością Boga obligującej9, aby ciało moje zakonnym habitem oblec kazano tak,
jako benedyktynki w Wilnie u Świętej Katarzyny noszą, jeno na głowie białe velum tak, jako
przy obłóczynach ubierają się wstępując do nowicjatu. Truna ma być, bez żadnych kosztow
i wyśmienitości tak jeno, jako jest zwyczaj grześć się nadmienionego klasztoru zakonnicą.
Ciało moje, jak najprędzej kazać zaprowadzić do Wilna i deponować w kościele wielebnych
Ichmość Panien Benedyktynek u Świętej Katarzyny, które niżeli pogrzebane zostanie proszę ażeby przez trzy dni na prostym katafalku bez żadnych apparencyi przy pomiernych i niezbyt nich ogniach zostawało insze.
Msze Święte także wilie, jako najwięcej przez te dni, aby się odprawiały przy zgroma-
dzeniu ubóstwa, obliguję i w tym, aby się bez żadnych panegiryków i kazań pogrzebowych
ta funebralna zakończyła ceremonia. A potem, w tymże kościele w sklepie, kędy się panny zakonne chowają za wielkim ołtarzem było deponowane. Na którą, to depozycję i egzekwie10
skąd takowym sposobem mają być expensa, niżeli przystąpić i niżeli doskonałą statecznej
intencji mej wyrażę ekspresją.
Najpierw dla informacji każdemu, komu by o tej mojej dyspozycji wiedzieć będzie na-
leżało, objaśniam iż substancja moja własna jest takowa za prawami zastawnymi od jaśnie
Wielmożnej Ichmości Pani Racheli z Korsaków Kotłowej11, podskarbiny wielkiej Wielkiego
Księstwa Litewskiego i roboracyjnym12 prawem od Wielmożnego Jegomości Pana Kotła13,
starosty markowskiego ukochanemu małżonkowi memu danym w Trybunale Głównym
Wielkiego Księstwa Litewskiego w roku tysiąc siedemsetnym dwudziestym trzecim na ka-
dencji wileńskiej przyznanymi, a mnie od małżonka mego za własną moją sumę zapisem,
takoż w Trybunale Wielkiego Księstwa Litewskiego w roku tysiąc siedemsetnym dwudzie-
stym czwartym miesiąca januarii14 trzydziestego pierwszego dnia w Mińsku, przyznanym
i cedowanym na majętności Hanucie, dobrach w powiecie oszmiańskim cum attinentiis15 bę-
dących należącymi sześćdziesiąt trzy tysiące złotych polskich. Item16 za prawem zastawnym
od ukochanego małżonka mego mnie danym i przyznanym w Wilnie w Trybunale Wielkiego
Księstwa Litewskiego w roku tysiąc siedemsetnym dwudziestym piątym miesiąca iunii17
dwudziestego ósmego za własną moją sumę należy mi na majętności Łoźno nazwanej w wo-
jewództwie witebskim leżącej czterdzieści tysięcy tynfów, item za obligiem od męża mego
mnie danym i przyznanym w Wilnie w Trybunale Wielkiego Księstwa Litewskiego w roku
tysiąc siedemsetnym dwudziestym piątym miesiąc jullii18 szóstego dnia należy mi rękodajnej
sumy in specie19 dwadzieścia cztery tysiące trzysta trzydzieści trzy złotych polskich talarowej
i tynfowej monety, rachując talar bity po złotych ośmiu, a tynf po złotych i groszy ośmiu.
Item za osobliwym zapisem od ukochanego męża mego mnie danym i przyznanym w Wilnie
w Trybunale Wielkiego Księstwa Litewskiego w roku tysiąc siedemsetnym dwudziestym
czwartym miesiąca januarii dnia dwudziestego ósmego. Ruchomość wszystką ingratitudi-
nis loco20, żem na żadne wniesione niemałej ceny w dom miłego małżonka mego splendory
i apperencyą opisów statutem obwarowanych i opisanych nie pretendowała, oraz tego czasu
ustąpiłam i darowałam ukochanemu małżonkowi mojemu pięćdziesiąt tysięcy złotych pol-
skich, więc tedy w rekompensacie affektowej usług moich mam sobie jakom namieniła oso-
bliwym skryptem przyznaną ruchomość wszelką.
Złoto, srebro, klejnoty, obicia wszelkie, sprzęt domowy i cokolwiek ruchomością nazwać
może od mała do wielu wiecznie darowaną i do wolnej dyspozycji oddaną, item mam własną
moją ruchomość i apparencyą, klejnoty, srebro, obicia, namioty, portyry21, zwierciadła wiel-
kie, suknie bogate, garnitury z koron wybornych, chust białych holenderskich niemałej liczby
i ceny i innych różnych rzeczy i galanterii.
W tej tedy, wszystkiej substancji mojej takową przy Boskiej pomocy czynię dyspozycję
sumę namienioną na obligu, to jest dwadzieścia cztery tysiące trzysta trzydzieści trzy złotych
polskich, co czyni trzy tysiące talarów bitych i namienionych kilkaset złotych. Tej tedy sumy
jakowej czynię podział i dystrybuuję dwanaście tysięcy złotych polskich obliguję ukochanego
małżonka mego miłością Boga ukrzyżowanego, aby oddał nie prolongując długo Ichmościom
księży Dominikanom w Wilnie przy kościele Ducha Świętego rezydującym na takową obliga-
cją, aby w kościele Ichmość Panien Benedyktynek, gdzie ciało moje będzie deponowane, na tydzień po trzy msze święte wiecznymi czasy sami odprawiali lub innych na to kapłanów niezawodnych mieli, z których mszy świętych w dzień poniedziałkowy ma się odprawiać msza jedna o Niepokalanym Poczęciu Najświętszej Matki Boskiej za ukochanego męża mego niżeli go zakroczą/atta22 na uproszenie szczęśliwej wieczności i pomyślnych jemu sukcesów. Druga msza święta w dzień środę ma się odprawiać, takoż o Niepokalanym Poczęciu Najświętszej Matki Boskiej za duszę moją. Trzecia msza święta ma się odprawiać w dzień piątkowy 0 Miłosierdziu Boskim za duszę ratunku najpotrzebniejsze. Po długim zaś życiu ukochanego męża mego, ta msza święta poniedziałkowa ma się odprawiać za duszę jego. Te wszystkie trzy msze powtarzam, że powinny być w każdym tygodniu nie przerywając i nie odmieniając dni i intencji postanowionych wiecznymi czasy, czym ażeby nie był zawód jakowy proszę i obliguję Jaśnie Wielmożnych Ichmościów Panów Egzekutorów, a princypialnie męża mego ukochanego, aby od ichmościów księży Dominikanów należący względem suffragiów23
na potomne czasy według, tej mojej obligacji wzięli i otrzymali na piśmie obowiązek, który
należeć będzie, aby był oddany do Ichmość Panien Benedyktynek w ręce Ichmości Pannie
Ksieni klasztoru tego, na ten czas będącej. A Ichmość Panny Benedyktynki postrzegać mają,
aby te trzy msze święte, co tydzień w kościele Ichmościów nie przerywając odprawiały się
w dni postanowione, nie odmieniając czasów, w czym obliguje Ichmość sumieniem zakon-
nym. Dokładam i tej pokornie prosząc jaśnie Wielmożnych pasterzów diecezji Wileńskiej,
jako przełożonych nad duchowieństwem obowiązując sumieniem, aby dla miłości Bożej czynili to, żeby wiedzieli o tym, jeżeli punktualnie podług opisania obligi dochodzą te msze trzy święte w kościele Ichmość Panien Benedyktynek Wileńskich.
Z tejże sumy obligowej leguję i zapisuję osiem tysięcy złotych polskich na miejsce ciału
memu pozwolone i na modlitwy święte, z tejże sumy obligowej leguję i zapisuję cztery tysiące złotych polskich na pogrzebowe potrzeby.
Hanutę i Łoźno w posesją i wolne wszelkich intra24 profitowanie ukochanemu mężowi
memu pozwalam i oddaję, ażeby do życia swego z owych pożytkował, a po długim jego życiu
sumę moją będącą na Hanucie i Łoźnie dzieciom moim ze mnie urodzonym, ile ichmościów
w życiu stanie po równej części daruję i zapisuję. A jeżeliby, te sumy moje pieniężne na Hanucie i Łoźnie będące ichmość panowie urzędnicy oddali, a wymienione majętności wy-
kupili i rekuperowali, tedy ukochany mąż mój odebrawszy te sumy powinien dać znowu
na majętność, czyli na daje, jakie niezawodne ażeby dzieci nasze ze mnie urodzone szkody
jakowej nie mieli i znowu z tych majętności do życia swego ukochany małżonek mój niech
profituje szczęśliwie. A jeżeliby, dzieci nasze które, ze mnie urodzone niedorosły lat i nie mając tych sum u swojej dyspozycji z tego świata zeszło, wtedy na drugie dzieci nasze ze mnie urodzone, ile ich w życiu stanie, mają iść po równej części i wieczyście należeć te obie namienione sumy, a jeżeliby żadnego dziecięcia naszego ze mnie urodzonego w życiu nie zostało 1 niedorosły lat i nie mając tych sum w swojej dyspozycji pomarli, a choć by i w dyspozycji swojej mieli, a nie zostawiwszy potomstwa po sobie pomarli, albo nie zapisali osobliwym skryptem nikomu, wtedy ja takowy czynię warunek i tak z pomocą Bożą chce mieć, aby suma pieniężna na Hanucie sześćdziesiąt trzy tysiące złotych polskich dostała się Jegomości Panu Benedyktowi Tyzenhauzowi, wojewodzicowi mścisławskiemu, staroście kupiskiemu bratu memu rodzonemu25.
Sumę zaś drugą moją na Łoźnie będącą czterdzieści tysięcy tynfów, co czyni pięćdziesiąt tysięcy sześćset sześćdziesiąt sześć złotych polskich bratu dzieci moich to jest, synowi naszemu Jegomości Panu Ignacemu Ogińskiemu26, staroście brasławskiemu, ma się dostawać i wieczyście te sumy namienionym ichmościom mają należeć, srebro i ruchomość wszelką wyżej namienioną tak własną moją wniesioną, jako za własne moje pieniądze sporządzone, oraz wszelką ruchomość to jest od mała do wielu nic nie excypując27 mnie zapisaną od męża mojego osobliwym skryptem. Srebra moje, stolik srebrny pośrodku z cyfrą złocistą z nogami, takoż srebrnymi po śmierci mojej exnunc20 równo z dyspozycją ciała mego powinien być oddany do Ichmość Panien Benedyktynek Wileńskich, kędy ciało moje deponowane będzie.
Obligując ukochanego męża mego miłością Boga ukrzyżowanego, aby oddawszy ten stolik do
Jejmość Panny Ksieni konwentu namienionego, kazał ze wszystkiego tego srebra stolikowe-
go zrobić krzyż wielki z Panem Jezusem do wielkiego ołtarza, za robotę zaś krucyfiksu tego wiem, że afekt ku Bogu perswadować będzie mężowi memu, aby zapłacił rzemieślniczą pra-
cę. Item dwa girydony29 podłużne z cyframi pozłocistymi, oba na nogach srebrnych trzynastej próby, naczynia do kawy i do herbaty do stawiania na stolik srebrny namieniony sztuk sześć trzynastej próby, prócz łyżeczek do tego, item srebro gotowalniowe30 trzynastej próby suto złociste wszystkie z zwierciadłem dużym, do tego takoż z sutą złocistą ramą z szkatułą angielską do tego należącą aksamitem zielonym wyklejaną z złotymi salonami, z wyrabianymi miejscami na każdą sztukę tego srebra suto złocistego wszystka ułożona bez żadnego miejsca próżnego. Item para obłożynków31 srebrnych na komin z herbami naszymi, fajerka srebrna stojąca na nogach srebrnych z sedesem32 srebrnym drugim wyższym, do tego mieszki srebrne takoż z herbami naszymi, szuflik srebrny takoż z herbami naszymi, szczypce srebrne takoż z naszymi herbami wszystkie, te do komina srebro trzynastej próby. Item serwis wielki stołowy ze wszystkimi do tego należącymi srebrnymi sztukami, item czary dwie wielkie srebrne z nakrywkami we środku pozłociste do potażu33, dwa sedesy srebrne podłużne do tych czar, dwie łyżki duże srebrne wychylane do tych czar, item drugie dwie czary mniejsze srebrne z wierzchami takimi, że blaierem34 jak pierwsze we środku pozłociste, item dwa sedesy srebrne każdy na czterech srebrnych nogach, na każdy ten sedes po dziewięciu farfiirek35 srebrnych do konfitur, co uczyni osiemnaście srebrnych farfiirek, dwie tace srebrne do podawania kieliszków, item sztuciec wielki srebrny dla krajczego, item lichtarzów srebrnych większych par dwie, mniejszych zaś takich, że samych blaierem par dwie, te wszystkie namienione srebro trzynastej próby, item półmisków z herbami naszymi dwanaście, przystawek cztery prawdy dwie srebrne wyrzynane, talerzy dwadzieścia cztery, sztućców dwadzieścia cztery, te srebro jedenastej próby.
Te wszystkie srebro namienione dzieciom naszym ze mnie urodzonym daruję i zapisuję tym sposobem, iż jeżeliby się syn urodził ze mnie, tedy onemu stołowe wszystkie srebro
daruję i zapisuję, a córce naszej starszej, ze mnie urodzonej Stanisławie Ogińskiej36 srebro
gotowalniowe suto złociste wszystkie, jak jest w sobie złożone w namienionej szkatule daruję
i zapisuję, dwa zaś namienione girydony srebrne duże z nogami takoż srebrnymi i wszystkie namienione do komina należące srebro córce naszej młodszej, ze mnie urodzonej Józefie Ogińskiej37 daruję i zapisuję. A jeżeliby nie był syn ze mnie, ale wszystko córki, wtedy wszystkie srebro ma iść w równy dział onym, a jeżeliby jedne z nich ze mnie urodzone umarło tedy pozostałym dzieciom naszym ile ich ze mnie urodzonych zostanie powinno należeć. A jeżeliby żadnego dziecięcia naszego ze mnie urodzonego w życiu niestało i nie dorosły lat i nie mając w swojej dyspozycji pomarli, a choćby i w dyspozycji swojej mieli, a nie zostawiwszy potomstwa po sobie pomarli, albo tych sreber nie zapisali nikomu osobliwym skryptem, tedy ja takowy czynie warunek i tak z pomocą Bożą chce mieć, aby jedna część to jest połowa wszystkiego srebra dostała się Jegomości Panu Ignacemu Ogińskiemu brasławskiemu, boiysowskiemu staroście, a druga zaś połowa wszystkim dzieciom męża mego. To jednak waruję, ażeby nad wszystkim srebrem miał mój mąż ukochany dyspozycję do używania póki go Pan Bog na tym świecie szczęśliwie chować będzie, a ponieważ jakom namieniła, iż mi mąż mój ukochany osobliwym skryptem zapisał wszystko ruchomość i srebro, więc te którem zastała w domu jego w równy dział dzieciom męża mego z pierwszej żony urodzonym daruję i zapisuję. Exceptio38 mojej własnej ruchomości i srebra już legowanego dzieciom naszym, ze mnie urodzonym prosząc uniżenie męża mego ukochanego, aby nie bawiąc po śmierci mojej chciał dać za prezent ode mnie dzieciom swoim z pierwszej żony urodzonym, to jest Jegomości Panu Ignacemu Ogińskiemu, brasławskiemu, borysowskiem staroście, kałamarz wielki srebrny, Jegomości Panu Kazimierzowi39, staroście przewalskiemu, miednicę wielką srebrną pozłocistą z naliwką, Jegomości Panu Tadeuszowi Ogińskiemu40, staroście babinowieckiemu, flasz para wielkich srebrnych na łańcuchach, Jegomości Panu Stanisławowi Ogińskiemu41, staroście Wierzbowskiemu, czarę srebrną z nakrywką pstrą pozłocistą i ferbowaną, Jejmości Pani Annie z Ogińskich Białłozorowej42, strościnie kiernowskiej, pierścień przednich diamentów, to jest brylantowy, w którym kamieni siedem, to jest pośrodku wielki brylant, a po bokach po trzy brylanty mniejsze, ten pierścień, który od jegomości pana Zakrysta wykupiony Jejmość Pannie Benedyktynie Ogińskiej43, kasztelance witebskiej, pierścień drugi przednich diamentów rautów44, w którym kamieni dziewięć takoż obliguje ukochanego męża mego z pokorną prośbą, aby rychło po śmierci mojej oddał, jako żeby ode mnie za prezent wnuczkom swoim Ichmościom Pannom Pacównom kasztelankom połockim, to jest Jejmości Pannie Teresie
Pacównie45, kasztelance połockiej, krzyż duży z sześcioma diamentami i kulon46 o jednym
dużym diamencie do tego daruję, drugiej zaś Jejmości Pannie Rozyli Pacównie47, kasztelance
połockiej, krzyż diamentowy raustowy z sześcioma diamentami i kulon o jednym diamencie do tego, trzeciej Jejmość Pannie Annie Pacównie48, kasztelance połockiej, miednicę srebrną z naliwką pstrą pozłocistą z dwiema pudełkami srebrnymi pstrozłocistymi gotowalniowemi, zwierciadłem do tego z srebrną pozłocistą ramą z sztukami powierzchu srebrnymi niepozłacanymi, para lichtarzyków do tego takoż pstrozłocistych i dzwonek pstrozłocisty do tej gotowalni należący, czareczka srebrna z wierzchem pstrozłocista do bulona do tejże gotowalni należąca, czwartej Jejmości Pannie Brygidzie Pacównie49, kasztelance połockiej, bukiet50 z diamentami i z inszymi kamieniami orygentalnemi, wnuczkowi męża mego Jegomości Panu Antoniemu Pacowi51, kasztelanicowi połockiemu, taca do podawania kieliszków, 24 kieliszków pstrozłocista, lichtarze pstrozłociste dawniejszej mody, z których obliguję męża mego, aby kazał zrobić kałamarz srebrny i oddał za prezent ode mnie, oraz obliguję ukochanego męża mego z uniżoną prośbą moją, aby bratu memu rodzonemu Jegomości Panu Benedyktowi Tyzenhauzowi, wojewodzicowi mścisławskiemu, staroście kupiskiemu, oddał za prezent rychło po mojej śmierci pierścień o jednym wielkim podługowatym rautowym diamencie.
Leguję i zapisuję do kościoła Ichmościów księży jezuitów świętokaźmierskich, guzików
moich diamentowych trzydzieści i trzy, w każdym guziku po dwanaście diamentów na opra-
wę monstrancji do bractwa Jezusa Konającego obligując w tym męża mego, aby rychło po
śmierci mojej Ichmościom księży jezuitom oddane były, córce zaś naszej młodszej Józefie
Ogińskie, kasztelance witebskiej, daruję i zapisuję kanak52 wielkich diamentów, w którym
kamieni dwadzieścia i jeden, ruchomość moją własną, to jest kotarka weneckiego, karma-
zynowego adamaszku bogato wszystka złotymi ubramowana, galonami53 i do wszystkich
szwach to jest bretach54, takoż galonami szerokimi złotymi oszywana kołdra tegoż adamaszku, do tego wszystka bogatą złotymi galonami ubramowaną, do tejże kotarki do ustawiania w głowach do łóżka tegoż adamaszku bogato złotymi galonami ubramowano obita na drzewie sztuka płotek55 takoż karmazynowy, adamaszkowy do tego galonem złotym oszyty, obicia tegoż adamaszku karmazynowo, co kotarna bretów trzydzieści jedno na każdym brecie cyfry z obwodami galonów złotych ubramowane po wszystkich szwach, to jest bretach szeroki-
mi złotymi galonami oszywaną i u samej góry obicia takoż wkoło szerokim galonem złotym
oszyte, na nawłoczenie na krzeseł dwanaście tegoż adamaszku karmazynowego cyfry z ob-
wadem galonami złotymi ubramowane, wkoło złotymi galonami i złotymi frędzlami oszyte
obicia perskiego ze złotem sztuk cztery u góry i u dołu na atłasie karmazynowym galonem
złotym wężykiem oszywaną, dwa dywaniki perskie bogate z frędzlami ze złotem po końcach
suknie alias56 szaty bogate haftowane i innych bogatych materii in plus57 bogato z sobola-
mi jedne droższe, futra, garnitury, drogich koron brabanskich i holenderskich, gotowalnie
różnych koron pięknych holenderskich, chusty białe przednich holenderskich płócien i inne
różne rzeczy w galanteriach nie małej ceny, podług regestrów będących panien możnych
te wszystkie, tedy rzeczy daruję i zapisuję dzieciom naszym ze mnie urodzonym. Letkie zaś
suknie, futra obliguję ukochanego męża mego, aby pannom moim były oddzielone, wszyst-
kie rzeczy moje, klejnoty wszystkie obliguję ukochanego męża mego, aby złożył i deponował
w klasztorze Ichmość Panien Benedyktynek Wileńskich, przy prezencji Jejmości dobrodziejki ukochanej matki mojej do wzrostu lat dzieci naszych ze mnie urodzonych.
Zatem ponieważ żem z pomocy Boskiej, podług zdania mego rozmyślnie bez żadnego
przynaglenia takowy uczyniła dyspozycją nie należnej mi więcej, jako tylko przy protekcji ukochanych rodziców dobrodziejów moich upraszać za opiekunów i egzekutorów tej mojej dyspozycji najpierw ojca i dobrodzieja mego Jaśnie Wielmożnego pana Tyzenhauza50, wojewodę
mścisławskiego, drugiego opiekuna i egzekutora Jaśnie Wielmożnego w Bogu najprzewieleb-
niejszego Jegomości księdza Gosiewskiego59, biskupa smoleńskiego. Upraszam też, za opieku-
na i egzekutora Jaśnie Wielmożnego Jegomości Pana Poniatowskiego60, podskarbiego wiel-
kiego Wielkiego Księstwa Litewskiego, oraz jegomości pana Marcjana z Kozielska Ogińskiego, kasztelana witebskiego, ukochanego małżonka mego i Jaśnie Wielmożnego Jegomości Pana Benedykta Tyzenhauza, wojewodzica mścisławskiego, kupiskiego starostę, brata mego. Jakoż namienionych Ichmościów naznaczam z uniżoną prośbą, z prośbą przez rany ukrzyżowanego Pana, aby ta moja dyspozycja do niezwłocznej, sprawiedliwej przyszła egzekucji, czego gdy bez wątpienia pewna jestem z ich łaski i zakochanego męża mego miłości.
Żegnam najpierw partykularnym afektem ukochanych rodziców dobrodziejów moich
z najniższym do ich stóp upadaniem za wszelkie mnie świadczone dobroczynne łaski dzię-
kując, żegnam z uniżoną obserwancyą61 ukochanego w życiu przyjaciela mego jegomość
pana Marcjana z Kozielska Ogińskiego, kasztelana witebskiego, męża mego, dziękując za miłe mnie świadczone affekta i szczerą jego miłość, oddając po mnie osierociałe pisklęta w miłosierną jego opiekę i protekcję ojcowską . Żegnam, oraz bracia, siostry i całą skoligowanych imion familię, osobliwie ciotkę i dobrodziejkę moją jejmość Pannę Pacównę, podkomorzankę litewską, ksienią zakonu Benedykta Świętego.
Prosząc serdecznie każdych z osobna, ażeby wszelkie awersie i offensy62, jeżeli na takie
zasłużyła darować mi raczyli dla miłości tego, w którego ręce zalawszy się hojnymi, za me
występki łzami ostatni życia mego poruszam moment, oraz Niepokalanej Najświętszej Matce
Boskiej oddaję się wiecznej opiece.
Na tym skończywszy, a dla lepszej ważności ręką się własną podpisawszy, Ichmościów
pieczętarzów podpis rąk ich do tej mojej dyspozycji uprosiłam. Pisany w Wilnie roku tysiąc siedemsetnego dwudziestego ósmego miesiąca noyembra63 ósmego dnia. U tego testamentu ostatniej woli podpis ręki w Bogu zeszłej jaśnie Wielmożnej Pani Teresy Ogińskiej, kasztelanowej witebskiej, przy pieczęci na laku, wyciśnionej i Ichmość pieczętarzów podpisy są temi słowy.
Teresa z Tyzenhaus Ogińska, kasztelanowa witebska ustnie proszony pieczętarz od
jW. Jejmości Teresy z Tyzenhauzow Ogińskiej, kasztelanowej witebskiej, do tej dyspozycji
testamentowej podpisuję się Aleksander Przezdziecki64, kasztelan inflanckim, podług prawa proszony pieczętarz od osoby wyżej wymienionej do tego ostatniej woli testamentu podpisuję się Jakub Antoni Zielonacki65, wojski i sędzia grodzki wileński, który to takowy ostatniej woli testament za podaniem onego przez wyżej wyrażonego patrona ad acta66 jest do ksiąg Głównego Trybunału Wielkiego Księstwa Litewskiego wieczystych przyjęty i wpisany, z których i ten wypis pod pieczęcią ziemską wileńską Jaśnie Wielmożnemu Jegomości Panu Marcjanowi z Kozielska Ogińskiemu, kasztelanowi witebskiemu jest wydań, pisań w Wilnie utsupra67.
Akt testamentu w Bogu zeszłej Jaśnie Wielmożnej Jejmości Ogińskiej, kasztelanowej witebskiej, Imić Panu Marcjanowi Ogińskiemu, kasztelanowi Witebskiemu Służące.

6 circumstancji — okoliczności (franc, circonstance)
7 apparencya — wygląd zewnętrzny, okazałość
8 speza — koszt, wydatek
9 obligującej — zobowiązującej
10 egzekwie — obrzędy pogrzebowe
11 Anna Rachela z Korsaków Kotłowa — l v . Danielowiczowa, żona Michała Kazimierza
Kociełła, podskarbiego wielkiego litewskiego.
12 roboracyjnym — urzędowym, zatwierdzonym
13 Michał Kazimierz Kociełł h. Pelikan (zm. 1722 r.], podskarbi wielki litewski, od 1674 r.
starosta skirstymoński, a od 1683 r. starosta markowski.
14 januarius — styczeń
15 cum attinentiis — z przyległościami, przynależnościami
16 item — także, zarówno, podobnie
17 iunius — czerwiec
18 jullius — lipiec
19 in specie — pod postacią
20 ingratitudinis loco — niechętnie pozostawiam na miejscu
21 portyry — portiera, zasłona
22 fatta — od fatum — los, przeznaczenie, śmierć
23 suffragiów — modlitw, mszy świętych
24 intra — wewnątrz, w środku
25 Benedykt Tyzenhauz, syn Jana, wojewody mścisławskiego, starosta kupiski, brat
Teresy Ogińskiej.
26 Ignacy Ogiński, marszałek wielki litewski, następnie kasztelan wileński, syn Marcjana
Michała Ogińskiego, kasztelana wileńskiego i Teresy z Brzostowskich.
27 ekcypując — wyjmując
28 exnunc — od tej chwili
29 girydony — girydon — stolik na jednej nóżce
30 srebro gotowalniowe — gotowalnia — mebel, toaletka ze wszelkimi przyborami
31 obłożynki — prawdopodobnie sztabki żelazne na nóżkach do stawiania nad ogniem
naczyń kuchennych
32 sedes — prawdopodobnie sosjerka z pokrywką
33 potaż — od franc. potage — zupa
34 blaier — forma, model, modła, wzór
35 farfurek — farfury — nazwa wyrobów ceramicznych, porcelana, fajans
36 Stanisława Teresa Ogińska, córka Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Tyzenhauzów, przed IV 1742 r. poślubiła Rafała Oskierkę, marszałka
mozyrskiego.
37 Józefa Ogińska (być może identyczna z wymienioną przez Dworzaczka Marią), córka
Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Tyzenhauzów, żona Józefa Judyckiego, kasztelanica mińskiego.
38 exceptio — wyjątek
39 Kazimierz Ogiński, wg Dworzaczka starosta przewalski i babinowicki, zmarł po
1769 r., syn Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława.
40 Tadeusz Franciszek Ogiński (1 7 12-1783), kasztelan, potem wojewoda trocki, syn
Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława.
41 Stanisław Jerzy Ogiński (1710-1748), kasztelan mścisławski, następnie witebski, syn
Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława.
42 Anna z Ogińskich Białłzorowa — córka Marcjana Michała.
43 Benedykta Ogińska, córka Marcjana Michała Ogińskiego, kasztelana witebskiego
i Teresy z Brzostowskich, córki referendarza litewskiego Jana Władysława, od II 1736 r. żona Józefa Tyszkiewicza, ciwuna wileńskiego.
44 rauty — małe kamienie i ich odłamki pokryte fasetami bez specjalnego systemu
45 Teresa Pacówna (zm. 1751), żona Michała Wołodkowicza, starosty hajeńskiego.
46 kulon — znaczenie wyrazu nieznane
47 Rozalia Pacówna, żona Karola Sulistrowskiego, wojskiego oszmiańskiego.
48 Anna Pacówna (zm. 1769), benedyktynka wileńska.
49 Brygida Pacówna (zm. 1761), benedyktynka wileńska.
50 bukiet — fr. boąuet, kwiatowa brosza. Motyw zdobniczy używany do dekoracji brosz,
zawieszeń, szpil w formie związanego wstęgą bukietu kwiatów.
51 Antoni Michał Pac h. Gozdawa (zm. 1774) pisarz wielki litewski, poseł na sejm, dzia-
łacz sejmikowy, syn Krzysztofa Konstantego Paca i Barbary z Ogińskich, wychowywany
u dziada Marcjana Michała Ogińskiego.
52 kanak — z tatarskiego naszyjnik, kanaki noszone przez kobiety przywożono ze
wschodu
53 galon — lamówka, rodzaj taśmy przy portierach i meblach
54 brety — mocowane pionowo na ścianach pasy tkaniny
55 płotek — dolna część łóżka z baldachimem, wykonana z ozdobnej tkaniny, czasem
upiętej na drewnianej ramie
56 alias — czyli
57 in plus — większa część, więcej
58 Jan Tyzenhauz, wojewoda mścisławski.
59 Bogusław Gosiewski, kantor wileński, następnie dziekan wileński, biskup akanteński
i sufragan białoruski, 1722 r. administrator diecezji wileńskiej, został biskupem smoleńskim
w 1724 r., zmarł w 1744 r.
60 Poniatowski (Ciołek Poniatowski) Stanisław h. Ciołek (1 6 7 6 -1 7 6 2 ), generał w służ-
bie Karola XII, podskarbi wielki litewski, wojewoda mazowiecki, kasztelan krakowski, syn
Franciszka i Heleny z Niewiarowskich.
61 obserwancya — ścisłe przestrzeganie prawa, poważanie, uszanowanie
62 offensy — obraza, ujma
63 novembris — listopad
64 Aleksander Przezdziecki h. Roch III (ok. 1665-1733), kasztelan inflancki, syn
Krzysztofa, stolnika upickiego i Anny Eleonory ze Skopów.
65 Jakub Antoni Zielonacki, podskarbi wileński, wojski wileński (1724-1729), sędzia
grodzki wileński (17 2 4 -1 7 2 9 ), dwukrotnie żonaty, w 1718 r. jego żoną była Katarzyna
Janowa Pawłowiczówna burmistrzyna wileńska.
66 ad acta — do akt
67 utsupra -ja k wyżej

Ори­гі­нал акту: Bibliotece Naukowej PAN i PAU
w Krakowie, rękopis 6000, k. 182-197).
Джерело:
Agnieszka Kwapińska. „Za me występki łzami ostatni życia mego poruszam moment…» Testament Teresy z Tyzenhauzów Ogińskiej, kasztelanowej witebskiej, 14 lipca 1729 roku

Черновик

Огин­ская Лилия Петровна
Роди­лась в 1908 г., Лиоз­нен­ский р-н; поль­ка; мед­сест­ра, Ж/д боль­ни­ца ст.Витебск. Про­жи­ва­ла: Витеб­ская обл., Витеб­ский р-н, Витебск.
Аре­сто­ва­на в 1937 г.
При­го­во­ре­на: Комис­сия НКВД СССР и Про­ку­ро­ра СССР 20 янва­ря 1938 г., обв.: член к/р орг-ции, а/с деят-сть.
При­го­вор: ВМН Рас­стре­ля­на 8 фев­ра­ля 1938 г. Место захо­ро­не­ния — Минск. Реа­би­ли­ти­ро­ва­на 7 октяб­ря 1964 г. Веон­ный три­бу­нал БВО
Источ­ник: Бело­рус­ский «Мемо­ри­ал»

Огин­ская Хри­сти­на Степановна
Роди­лась в 1922 г. Про­жи­ва­ла: Жито­мир­ская обл..
При­го­во­ре­на: 12 декаб­ря 1930 г., обв.: кула­ки (Поста­нов­ле­ние СНК и ЦИК СССР от 1.02.1930).
При­го­вор: спец­по­се­ле­ние в Том­ской обл.
Источ­ник: УВД Том­ской обл.

Огин­ский Антон Матвеевич
Родил­ся в 1893 г., д. Бетю­ны Свен­цян­ско­го у. Вилен­ской губ.; поляк; бес­пар­тий­ный; коче­гар лесо­за­во­да Бел­балт­ком­би­на­та. Про­жи­вал: ст. Мед­ве­жья Гора Карель­ской АССР..
Аре­сто­ван 16 декаб­ря 1937 г.
При­го­во­рен: Комис­си­ей НКВД и Про­ку­ра­ту­ры СССР 10 янва­ря 1938 г., обв.: по ст. ст. 58-6-7-9-11 УК РСФСР.
При­го­вор: ВМН Рас­стре­лян 15 янва­ря 1938 г. Место захо­ро­не­ния — г. Ленинград.
Источ­ник: Ленин­град­ский мар­ти­ро­лог: 1937-1938

Огин­ский Викен­тий Осипович
Родил­ся в 1890 г.
Рас­стре­лян в 1938 г. Место захо­ро­не­ния — Ленинград.
Источ­ник: Ленин­град­ский мар­ти­ро­лог. Т. 9 : Март — апрель 1938 года : Словник.

Огин­ский Викен­тий Осипович
Родил­ся в 1890 г., Поль­ша; поляк; сто­рож на ст. Торошино.
Аре­сто­ван 6 фев­ра­ля 1938 г.
При­го­во­рен: Комис­сия НКВД СССР 25 мар­та 1938 г., обв.: по ст. 58-6-10 УК РСФСР.
При­го­вор: рас­стрел Реа­би­ли­ти­ро­ван 1 фев­ра­ля 1990 г.
Источ­ник: Кни­га памя­ти Псков­ской обл.

Огин­ский Вита­лий Викторович
Родил­ся в 1904 г., Чер­ни­гов­ская губ., Крас­но­сло­бод­ская вол., с. Свет­ло­во; без опре­де­лен­но­го места рабо­ты.. Про­жи­вал: без опре­де­лен­но­го места жительства.
Аре­сто­ван 23 янва­ря 1930 г.
При­го­во­рен: трой­ка при ПП ОГПУ по НВК 4 апре­ля 1930 г., обв.: за про­ве­де­ние а/с агитации..
При­го­вор: Опре­де­ле­но выслать в Север­ный край на 3 года Реа­би­ли­ти­ро­ван 9 авгу­ста 1989 г. Сара­тов­ским област­ным судом.
Источ­ник: Кни­га памя­ти Сара­тов­ской обл. — под­го­то­ви­тель­ные материалы

Огин­ский Гри­го­рий Степанович
Родил­ся в 1926 г. Про­жи­вал: Жито­мир­ская обл..
При­го­во­рен: 12 декаб­ря 1930 г., обв.: кула­ки (Поста­нов­ле­ние СНК и ЦИК СССР от 1.02.1930).
При­го­вор: спец­по­се­ле­ние в Том­ской обл.
Источ­ник: УВД Том­ской обл.

Огин­ский Миха­ил Ефимович
Родил­ся в 1883 г. член кол­ле­гии защит­ни­ков, Ногин­ский народ­ный суд. Про­жи­вал: Кри­во­ар­бат­ский пер., 6, кв. 12.
Источ­ник: газе­та «Мос­ков­ская правда»

Огин­ский Петр Михайлович
Родил­ся в 1892 г., д. Мис­ни­ки Лиоз­нен­ско­го р-на Витеб­ской обл.; бело­рус; обра­зо­ва­ние н/среднее; бух­гал­тер, Паро­воз­ное депо ст.Витебск. Про­жи­вал: Витеб­ская обл., Витеб­ский р-н, Витебск, ул. Киро­ва 33.
Аре­сто­ван 4 декаб­ря 1937 г.
При­го­во­рен: ОСО 20 янва­ря 1938 г., обв.: 64, 71, 72, 76, 68 — член ПОВ.
При­го­вор: ВМН Рас­стре­лян 9 мар­та 1938 г. Место захо­ро­не­ния — Минск. Реа­би­ли­ти­ро­ван 3 декаб­ря 1957 г. Воен­ный три­бу­нал БВО
Источ­ник: Бело­рус­ский «Мемо­ри­ал»

Огин­ский Сели­верст Осипович
Родил­ся в 1893 г.
Рас­стре­лян в 1938 г. Место захо­ро­не­ния — Ленинград.
Источ­ник: Ленин­град­ский мар­ти­ро­лог. Т. 9 : Март — апрель 1938 года : Словник.

Огин­ский Сте­пан Антонович
Родил­ся в 1888 г. Про­жи­вал: Жито­мир­ская обл..
При­го­во­рен: 12 декаб­ря 1930 г., обв.: кула­ки (Поста­нов­ле­ние СНК и ЦИК СССР от 1.02.1930).
При­го­вор: спец­по­се­ле­ние в Том­ской обл.
Источ­ник: УВД Том­ской обл.

Огин­ский Франц Михайлович
Родил­ся в 1900 г., д. Ост­ров, Зель­вен­ский р-н, Грод­нен­ская обл.; поляк; обра­зо­ва­ние сред­нее; вет­врач, Дере­чин­ский уча­сток. Про­жи­вал: Грод­нен­ская обл., Зель­твен­ский р-н, м. Деречин.
Аре­сто­ван 18 декаб­ря 1945 г.
При­го­во­рен: , обв.: 63-1, 76 УК БССР — уча­стие в а/с организации.
При­го­вор: освоб. 08.05.46 Реа­би­ли­ти­ро­ван 4 мая 1946 г. УМГБ Грод­нен­ской обл.
Источ­ник: Бело­рус­ский «Мемо­ри­ал»
Огинские

Огин­ские – литов­ский и рус­ский дво­рян­ский и кня­же­ский род. Ведёт родо­слов­ную от кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Глу­шон­ка (? — 1510). В тре­тьем поко­ле­нии род Огин­ских раз­де­лил­ся на две линии: млад­шую (дво­рян­скую), вско­ре заху­дав­шую, и стар­шую (кня­же­скую).
Про­ис­хож­де­ние фамилии
Про­ис­хо­дит от свя­то­го кня­зя Миха­и­ла Все­во­ло­да Чер­ни­гов­ско­го (ум. 1246), пра­пра­внук кото­ро­го князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич Козель­ский (XV коле­но от Рюри­ка) имел двух сыно­вей: кня­зя Гри­го­рия Тито­ви­ча (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу Огонь, став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Огин­ских, и кня­зя Вла­ди­ми­ра Тито­ви­ча (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу «Пузырь», став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Пузына.
Одна­ко Г.А. Вла­сьев, в совей кни­ге «Потом­ство Рюри­ка» [Вла­сьев Г.А. Потом­ство Рюри­ка. СПб., 1906-1917, том 1, часть 1, стр. 343 и далее] даёт сле­ду­ю­щее пояс­не­ние о про­ис­хож­де­нии кня­же­ско­го рода Огин­ских и его род­ствен­ной свя­зи с домом Рюри­ка: «Род Огин­ских про­ис­хо­дит от древ­них кня­зей и с 1547 года име­но­вал­ся во всех поль­ских коро­лев­ских рескрип­тах, сей­мо­вых поста­нов­ле­ни­ях и судеб­ных актах, кня­же­ским титулом.
Высо­чай­ше утвер­ждён­ном, 3 апре­ля 1868 года, мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го Сове­та, при­зна­ны в кня­же­ском досто­ин­стве с вне­се­ни­ем в V часть Родо­слов­ной кни­ги: гоф­мей­стер Высо­чай­ше­го Дво­ра, тай­ный совет­ник Клео­фас-Ире­ний из Козель­ска Огин­ский с сыно­вья­ми: Бог­да­ном-Миха­и­лом-Фран­цем и Миха­и­лом-Нико­ла­ем-Севе­ри­ном-Мар­ком [«Спис­ки титу­ло­ван­ным родам и лицам Рос­сий­ской импе­рии», стр. 67] .
Родо­слов­ная кня­зей Огин­ских поме­ща­ет­ся здесь (име­ет­ся в виду кни­га «Потом­ство Рюри­ка») толь­ко пото­му, что до сих пор этот род счи­та­ет­ся про­ис­хо­дя­щим от Рюри­ка, как отрасль кня­зей Козельских-Черниговских».
Князь П.В. Дол­го­ру­ков [В сво­ей кни­ге «Рос­сий­ская родо­слов­ная кни­га», СПБ., 1855-1857] при­ни­ма­ет родо­на­чаль­ни­ком фами­лии кня­зя Гри­го­рия Тито­ви­ча или Юрье­ви­ча, с про­зви­щем «Огонь», так как его отцу он при­да­ёт два име­ни: Тит и Юрий.
Этот послед­ний князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич постав­лен у него род­ным вну­ком кня­зя Тита Мсти­сла­ви­ча Кара­чев­ско­го, и таким обра­зом, родо­на­чаль­ни­ком фами­лии Огин­ских, свя­зы­вая его непре­рыв­ной цепью с кня­зем Миха­и­лом Все­во­ло­до­ви­чем Черниговским…
Если князь Тит Мсти­сла­во­вич дей­стви­тель­но изве­стен не толь­ко по Родо­слов­ным, но и из Лето­пи­сей [в 1365 году он при­нял уча­стие в войне кня­зя Оле­га Рязан­ско­го с ханом Тага­ем] , то сына его кня­зя Фёдо­ра Тито­ви­ча и вну­ка кня­зя Тита-Юрия Фёдо­ро­ви­ча мы не нахо­дим даже в древ­них Родо­слов­цах; исхо­дя из это­го мож­но толь­ко дога­ды­вать­ся, что автор «Рос­сий­ской родо­слов­ной кни­ги» заим­ство­вал назва­ние кня­зей из Спи­ри­до­ва. В даль­ней­шем сво­ём изло­же­нии бли­жай­ших к родо­на­чаль­ни­кам колен, князь Дол­го­ру­ков сле­ду­ет совер­шен­но соглас­но с выво­да­ми поль­ско­го писа­те­ля, иезу­и­та ксен­дза Андрея Пежар­ско­го, в его кни­ге «Annibal ad Portas».
Пред­ста­ви­те­ли рода кня­зей Огин­ских, пода­вая в кон­це XVIII века дока­за­тель­ства дво­рян­ско­го сво­е­го про­ис­хож­де­ния, — осно­вы­ва­лись на дан­ных кни­ги «Annibal ad Portas» А. Пежар­ско­го, выво­дят сво­их родо­на­чаль­ни­ков от свя­то­го Вла­ди­ми­ра и пере­чис­ля­ют таких потом­ков послед­не­го, каких нико­гда не суще­ство­ва­ло, при­пи­сы­вая неко­то­рым из них дея­ния, обли­ча­ю­щий и пол­ное неве­же­ство и уди­ви­тель­ную бес­це­ре­мон­ность, чтоб не ска­зать более, авто­ра «Annibal ad Portas».
Извест­но, что в 1408 году князь Юрий Козель­ский был вое­во­дой в Рже­ве и в Лето­пи­сях упо­ми­на­ет­ся как стро­и­тель это­го горо­да, но «Отно­сят­ся ли эти един­ствен­ные ука­за­ния Лето­пи­сей к рас­смат­ри­ва­е­мо­му кня­зю Титу-Юрию Фёдо­ро­ви­чу, утвер­ждать труд­но, и ещё более затруд­ни­тель­но согла­сит­ся с кня­зем П.В. Дол­го­ру­ко­вым, утвер­жда­ю­щим вме­сте с поль­ски­ми писа­те­ля­ми, что у него было два сына: Вла­ди­мир, из-за горяч­но­сти сво­е­го харак­те­ра, назван­ный «Огнём», от кото­ро­го буд­то бы потом­ки ста­ли поэто­му назы­вать­ся Огин­ски­ми, и Гри­го­рий, из-за сво­ей туч­но­сти назван­ный «Пузы­рём» и поэто­му пере­дав­ший сво­е­му потом­ству фами­лию Пузыных.
Всё это не толь­ко сомни­тель­но, но и поло­жи­тель­но невоз­мож­но, как вид­но будет при изло­же­нии родов кня­зей Огин­ских и Пузы­ны, по доку­мен­там, име­ю­щих ино­го родо­на­чаль­ни­ка, быть может даже и не про­ис­хо­дя­ще­го от Рюрика».
По иссле­до­ва­ни­ям С.Л. Пта­шиц­ко­го сле­ду­ет, что «… во вто­рой поло­вине XV века суще­ство­вал князь Васи­лий Гла­зы­ня, имев­ший двух сыно­вей – кня­зя Олех­но Васи­лье­ви­ча и кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча, бежав­ше­го в Моск­ву и оста­вив­ше­го в Лит­ве пять сыно­вей: кня­зей Дмит­рия, Ива­на, Льва, Миха­и­ла и Андрея. Эти послед­ние в офи­ци­аль­ных доку­мен­тах назы­ва­ют­ся детьми кня­зя Ива­на – Гла­зы­ни­на бра­та, без упо­ми­на­ния про­звищ их или фами­лий…» Далее С.Л. Пта­шиц­кий, на осно­ва­нии доку­мен­тов, ведёт род Пузы­ных от вто­ро­го сына кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ни кня­зя Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­на, поло­учив­ше­го от коро­ля Сигиз­мун­да двор Носо­во в Мель­ниц­ком пове­те, а про бра­та послед­не­го – кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча, гово­рит, что от него пошёл род кня­зей Огинских.
Г.А. Вла­сьев пишет: «Из сочи­не­ния Ада­ма Бонец­ко­го «Pozset Rodow w Wielkim K. Litewskiem» ьы узна­ём, что в кон­це XV века суще­ство­ва­ли два бра­та Глу­шен­ки – князь Дмит­рий Ива­но­вич, полу­чив­ший от коро­ля Алек­сандра двор Вогин­та, Жиж­мор­ско­го уез­да, и князь Иван Ива­но­вич, полу­чив­ший в 1496 году дерев­ню в Мель­ниц­ком пове­те… внук кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча – князь Фёдор Бог­да­но­вич, име­ет фами­лию Огинского».
Срав­ни­вая име­на лиц «… надо при­знать, что в обо­их слу­ча­ях дело идет об одних и тех же бра­тьях – кня­зьях Дмит­рие и Иване Ива­но­ви­чах родо­на­чаль­ни­ках Огин­ских и Пузы­ны с раз­ли­чи­ем толь­ко в про­зви­щах, согла­сить кото­рые без­услов­но не пред­став­ля­ет­ся воз­мож­ным» [По мате­ри­а­лам ста­тьи П.Х. Гре­бель­ско­го и С.В. Думина] .
Извест­ные представители:
* Огин­ский, Миха­ил Казимир;
* Огин­ский, Миха­ил Клеофас;
Примечания

Внеш­ние ссылки
* [http://​www​.sejmwielki​.pl/​b​.​p​h​p​?​o​=​3​.​6​6​2​.​313 Гене­а­ло­ги­че­ское дре­во Огин­ских (на поль­ском язы­ке] * [http://​rurik​.genealogia​.ru/​R​o​s​p​i​s​i​/​O​g​i​n​s​k​.​htm Родо­слов­ная рос­пись Огин­ских] [http://​www​.interlit2001​.com/​o​g​i​n​s​k​y​-​1​.​htm Люд­ми­ла ХМЕЛЬ­НИЦ­КАЯ. Кня­зья Огин­ские на Витеб­щине.]

В 1873 году Плунг­ское поме­стье у Алек­сандра Зубо­ва купил князь Ире­не­юс Огин­ский . После Ире­не­ю­са Огин­ско­го это поме­стье уна­сле­до­вал его сын Миха­ил Нико­лай Севе­рин Марк Огин­ский (1849-1902). Ста­рый дво­рец был двух­этаж­ным. Пер­вый этаж был камен­ным, а вто­рой – из дере­ва. В 1879 году князь Миха­ил Огин­ский , на месте ста­ро­го двор­ца постро­ил новый дво­рец в сти­ле нео­ре­нес­сан­са, и дру­гие хозяй­ствен­ные построй­ки. Почти все они сохра­ни­лись до наших дней.
Вокруг двор­ца рас­ки­нул­ся парк пло­ща­дью 58.3 га. Пред­по­ло­жи­тель­но парк был раз­бит в сере­дине XVIII века, а в кон­це XIX века были выры­ты пру­ды. В цен­траль­ном пру­ду рас­по­ло­жен фон­тан. Были поса­же­ны мно­го­лет­ние рас­те­ния. Через парк про­те­ка­ет река Баб­рун­ге (Babrungas).
Этот дво­рец с само­го нача­ла был изве­стен как важ­ный центр Жямай­тий­ской куль­ту­ры и про­све­ще­ния. Кня­зья Огин­ские были боль­ши­ми поклон­ни­ка­ми музы­ки, поэто­му еще в 1873 году в сво­ей усадь­бе они орга­ни­зо­ва­ли музы­каль­ную шко­лу, при кото­рой суще­ство­вал оркестр. В Плун­ге учил­ся и Мика­ло­юс Кон­стан­ти­нас Чюр­лё­нис — зна­ме­ни­тый литов­ский худож­ник и ком­по­зи­тор; родо­на­чаль­ник про­фес­си­о­наль­ной литов­ской музыки .
Во двор­це Огин­ских до его наци­о­на­ли­за­ции было накоп­ле­но мно­го худо­же­ствен­ных цен­но­стей. Часть из них попа­ли в Литов­ский музей.
Дво­рец горел в 1941 году. В 1961 году был вос­ста­нов­лен и в нём рас­по­ло­жи­лись раз­лич­ные организации.
В 1994 году 16 июля во двор­це был открыт Жемай­тий­ский худо­же­ствен­ный музей (Zemaiciu dailés muziejus).

Нед­зе паміж 1440 і 1450 пан Кез­гай­ла Валі­мун­тавіч, каш­та­лян вілен­скі атры­маў два буй­ныя пажа­ла­ван­ні люд­зей у волас­ці Бак­шты. Ула­дан­ні Кез­гай­лы цяг­нулі­ся шыро­кім пасам даў­жы­нёй у 60 — 65 і шыры­нёй у 10 — 15 км — ад узбяр­эж­жа Пцічы на поўд­ні Пухавіц­ка­га раё­на да сучас­ных Дукор і Смілавіч, ахо­плі­ва­ю­чы і ўвесь захад Чэрвен­шчы­ны. У далей­шым гэты абшар заста­ваў­ся ў руках роду Кез­гай­лаў на пра­ця­гу прыклад­на ста­годдзя – да яго зга­сан­ня ў 1554 г. [#br][#br] У 15-16 стст. ў волас­ці Бак­шты на ўскрай­ку сён­няш­ніх Смілавіч пася­лілі­ся тата­ры. Тут яшчэ ў ХІХ ста­годдзі захоў­ва­ла­ся паселіш­ча Татар­ская Сла­ба­да. [#br][#br] У 1554 г. памер­лі апош­нія муж­чын­скія прад­стаўнікі роду Кез­гай­лаў — пад­ча­шы ВКЛ пан Станіслаў Міка­ла­евіч Кез­гай­ла і яго малень­кі сын Ян. Вяліз­ныя ўла­дан­ні Кез­гай­лаў, сярод якіх маён­так Бак­шты ства­раў толь­кі нязнач­ную част­ку, адыш­лі ў спад­чы­ну да стры­еч­ных бра­тоў Стані­сла­ва па жано­чай лініі — Яна і Мель­хіё­ра Андр­эяві­чаў Заві­шаў (сыноў яго цёт­кі Бар­ба­ры Кез­гай­лаў­ны) і Міка­лая і Стані­сла­ва Стані­сла­ваві­чаў Шэме­таў (сыноў дру­гой цёт­кі Ган­ны). [#br][#br] У 1556 г. долю маёнт­ка Бак­шты атры­маў Ян Заві­ша і пада­ра­ваў у пажыц­цё­вае кары­станне жон­цы. Ян Заві­ша памёр мала­дым амаль адра­зу пас­ля гэта­га, у 1557 год­зе. Яго ўда­ва паўтор­на вый­ш­ла праз некаль­кі год за кня­зя Андр­эя Іва­наві­ча Віш­ня­вец­ка­га. У 1562 г. яна запі­са­ла дру­го­му мужу сваё заклад­нае пра­ва на Бак­шты ў паме­ры 5800 коп гро­шаў, а так­са­ма сваё пра­ва пажыц­цё­ва кары­стац­ца маёнт­кам павод­ле запі­су пер­ша­га мужа. Такім чынам, фак­тыч­ным ула­даль­ні­кам Бак­шт часо­ва стаў князь Віш­ня­вец­кі, хаця Шэме­ты захоў­валі пра­ва выку­пі­ць сваю долю, а дзе­ці Яўхі­міі ад пер­ша­га шлю­бу — пра­ва атры­ма­ць сваю долю ў спад­чы­ну пас­ля смер­ці маці. [#br][#br] Так і адбы­ло­ся ў 1589 г., калі Яўхі­мія Вярж­біц­кая памёр­ла, на 5 гадоў пера­жы­ў­шы свай­го дру­го­га мужа. У тым жа год­зе бра­ты Вац­лаў і Ян Шэме­ты выку­пілі ў Яна і Андр­эя Заві­шаў сваю пало­ву маёнт­ка Бак­шты, які апы­нуў­ся, такім чынам, у руках чаты­рох ула­даль­нікаў. Пад­зел паміж імі адбы­ў­ся такім чынам, што па некаль­кі два­роў у кож­най вёс­цы нале­жа­ла роз­ным панам. У такім сумес­ным ула­дан­ні было і сяло Смілавічы, якое ўпер­шы­ню ўпа­мі­на­ец­ца ў 1582 год­зе. [#br][#br] У маёнт­ку Бак­шты ў пер­шай чвэр­ці XVII ста­годдзя засталі­ся два ўлас­ніка: сын памёр­ша­га ў 1604 г. Андр­эя Янаві­ча Заві­шы Кры­штаф, і князь Баг­дан Мацве­явіч Агін­скі . Пас­ля яго смер­ці ў 1625 г. засталі­ся сыны Аляк­сандр, Ян і Саму­эль. Суўла­даль­нікі Бак­шт парад­нілі­ся паміж сабой: кня­зёў­на Аляк­сандра, дач­ка Аляк­сандра Агін­ска­га , каля 1645 г. вый­ш­ла за сына Кры­шта­фа Заві­шы Андр­эя Казі­мі­ра. Пас­ля смер­ці Аляк­сандра Агін­ска­га ў 1667 г. яго долю Бак­шт уна­сле­да­ваў сын Мар­цы­ян (1632 — 1690). [#br][#br] У час вай­ны Мас­коўска­га цар­ства з Рэч­чу Пас­палітай 1654—67 абра­ба­ва­ны і спу­сто­ша­ны мас­коўскі­мі вой­ска­мі. [#br][#br] Павод­ле падым­на­га тары­фу Мен­ска­га паве­та за 1667 г., Кры­шта­фу Заві­шы ў маёнт­ку Смілавічы-Бак­шты нале­жа­ла 346 дымоў, а Мар­цы­я­ну Агінс­ка­му — 117. [#br][#br] У наступ­ным 1668 г. князь Мар­цы­ян Агін­скі , край­чы ВКЛ, у сва­ёй част­цы Смілавіч, якія тады былі ўжо мяст­эч­кам, ахвя­ра­ваў вало­ку зям­лі (крыху больш 21 га) на кары­с­ць пра­васлаў­най царк­вы. У ство­ра­ным з гэтай наго­ды даку­мен­це ўпа­мі­на­ец­ца, што мяст­эч­ка і ўся волас­ць нале­жа­ць яму і пану Заві­шу сумес­на, пры­чым пад­да­ныя роз­ных паноў рас­се­ле­ны ўпе­ра­меш­ку — «хлоп праз хло­па сяд­зя­ць». Тая част­ка мяст­эч­ка, дзе пера­ва­жалі ўла­дан­ні Агін­ска­га , назы­ва­ла­ся Шахоўнічы. [#br][#br] Кры­штаф Заві­ша памёр у 1670 г. Яго част­ка маёнт­ка перай­ш­ла да сыноў Андр­эя Казі­мі­ра (1618 — 1678) і Яна Юрыя (каля 1620 — 1671). Што да Мар­цы­я­на Агін­ска­га , які ў кан­цы жыц­ця даслу­жы­ў­ся да высо­кіх пасад троц­ка­га ваяво­ды і канц­ле­ра ВКЛ, то ў яго пра­мых нашчад­каў не заста­ло­ся, і яго доля Бак­шт пас­ля смер­ці ў 1690 г. адыш­ла да пля­мен­ніка Кры­шта­фа Стані­сла­ва Заві­шы — сына яго сяст­ры і Андр­эя Казі­мі­ра Заві­шы. Такім чынам дзве част­кі Смілавіч скан­цан­тра­валі­ся, нар­эш­це, у адных руках. [#br][#br] Пад час Паў­ноч­най вай­ны ў 1710 г. два пал­кі арміі ВКЛ былі рас­квар­ты­ра­ва­ны ў Смілавіц­кім маёнт­ку і пры гэтым пры­чы­нілі вялікія шко­ды ўла­дан­ням Кры­шта­фа Стані­сла­ва Заві­шы, ста­рас­ты мен­ска­га і чач­эр­ска­га. [#br][#br] Кры­штаф Станіслаў (1666 — 1721) быў бадай што най­больш выдат­ным прад­стаўніком роду Заві­шаў. Ён даслу­жы­ў­ся да паса­ды мен­ска­га ваяво­ды і пакі­нуў ціка­выя мему­а­ры, у якіх яскра­ва апі­свае жыц­цё Рэчы Пас­палітай у кан­цы ХVII — пачат­ку XVIII ста­годдзя. Заха­ваў­ся яго пры­вілей смілавіц­кім яўр­эям, у якім ён даз­воліў ім адкры­ць шко­лу (малітоў­ны дом), пра­даставіў пра­ва апе­ліра­ва­ць да яго на раш­эн­ні ўрад­ніка, а так­са­ма буда­ва­ць кра­мы і ганд­ля­ва­ць спірт­ны­мі напо­я­мі. У пры­вілеі так­са­ма ага­во­рва­ла­ся пра­ва яўр­эяў раз­гля­да­ць у сва­ёй абш­чыне судо­выя спра­вы, якія тычы­лі­ся толь­кі яўр­эяў і не закра­налі інтар­э­с­аў хры­с­ціян. У астат­нім яўр­эі павін­ны былі выкон­ва­ць тыя ж павін­на­сці і кары­стац­ца тымі ж пра­ва­мі, што і іншыя мяш­чане. [#br][#br] Яго сын Ігна­цы атры­маў граф­скі тытул — ён тыту­ла­ваў­ся гра­фам на Бак­штах, Бярд­зі­ча­ве і Заві­шыне. З гэтай наго­ды маён­так Бак­шты-Смілавічы часам назы­ваў­ся ў гэты час Бак­штан­скім граф­ствам. Ігна­цы, як і яго дзед, у 1727 г. ажаніў­ся з прад­стаўні­цай роду Агін­скіх — кня­зёў­най Мар­цы­бе­лай, дач­кой вілен­ска­га ваяво­ды Казі­мі­ра Дамініка Агін­ска­га (уну­ка Саму­э­ля). Ігна­цы Заві­ша ў 1738 г. памёр без нашчад­каў, а яго маёнт­кі засталі­ся ў руках яго ўда­вы. У 1747 г. Мар­цы­бе­ла Агін­ская засна­ва­ла ў Смілаві­чах кля­штар каталіц­ка­га орд­эну місія­не­раў і пабу­да­ва­ла для яго мура­ва­ны кас­цёл. На забес­пяч­энне кля­шта­ру яна вылучы­ла фаль­ва­рак і сяло Вол­ма, а так­са­ма сяло Клі­нок. З гэта­га часу азна­ча­ныя паселіш­чы перас­талі адно­сіц­ца да маёнт­ка Смілавічы-Бак­шты, утва­ра­ю­чы ўласна­сць мана­хаў-місія­не­раў. [#br][#br] Асноў­ная ж част­ка маёнт­ка Смілавічы пас­ля смер­ці Мар­цы­бе­лы ў 1760 г. адыш­ла да кня­зя Міха­ла Казі­мі­ра Агін­ска­га (1728 — 1800), які быў сынам яе бра­та Юза­фа, троц­ка­га ваяво­ды. Міхал Казі­мір быў адным з най­больш прык­мет­ных дзе­я­чоў дру­гой пало­вы XVIII ста­годдзя. З 1764 па 1768 г. ён зай­маў паса­ду вілен­ска­га ваяво­ды, потым да 1793 г. быў канц­ле­рам ВКЛ і адна­ча­со­ва гет­ма­нам. Гэта быў час, калі Рэч Пас­палітая няў­моль­на хіліла­ся да заня­па­ду. На тэры­то­рыі дзяр­жа­вы амаль увесь час зна­ход­зілі­ся замеж­ныя вой­скі — расей­скія, прус­кія, аўст­рый­скія. У выніку пер­ша­га пад­зе­лу Рэчы Пас­палітай у 1772 г. ад яе былі адар­ва­ны вялікія тэры­то­рыі, у тым ліку Віцебш­чы­на і Магілёўш­чы­на, дзе зна­ход­зіла­ся знач­ная част­ка маёнт­каў Міха­ла Агін­ска­га . Яго маё­мас­ныя спра­вы, і без таго заблы­та­ныя, уск­лад­нілі­ся яшчэ больш. У 1791 г. князь Агін­скі пра­даў маён­так Смілавічы шлях­ці­чу Стані­сла­ву Манюш­ку, які папяр­эдне пра­ца­ваў у яго ака­но­мам гэта­га маёнт­ка. [#br][#br] У кан­цы 18 ст. у мяст­эч­ку Смілавічы было 85 два­роў (43 хры­с­ціян­скіх, 31 яўр­эй­скі і 13 татар­скіх), 564 жыха­ры (257 муж­чын і 307 жан­чын). Мяст­эч­ка мела два вад­зя­ных млы­на, адзін з якіх выка­ры­стоў­ваў­ся як леса­піль­ня. Меў­ся кля­штар з мура­ва­ным кас­цё­лам св. Він­ц­эн­та, а так­са­ма дзве пра­васлаў­ныя царк­вы — у гонар св. Геор­гія і Ўспен­ня Бага­ро­дзі­цы. Да 1831 г. пры кля­шта­ры пра­ца­ва­ла шко­ла. [#br][#br] У Стані­сла­ва Манюш­кі, які набыў Смілавічы ў кня­зя Агін­ска­га , заста­ло­ся 6 сыноў: Ігна­цы, Дамінік, Юзаф, Чэс­лаў, Казі­мір і Аляк­сандр. Пры пад­зе­ле баць­коўскіх ула­дан­няў Смілавічы дасталі­ся Казі­мі­ру, які знач­на пераўста­ля­ваў пан­скую сяд­зі­бу і нават засна­ваў у Смілаві­чах батаніч­ны сад і шко­лу для мяс­цо­вых дзя­цей. Пас­ля яго смер­ці маён­так ады­шоў да яго малод­ша­га бра­та Аляк­сандра, які пачаў буда­ва­ць у мяст­эч­ку рас­кош­ны палац. Яго адзі­ная дач­ка Паўлі­на вый­ш­ла за Ляво­на Вань­ко­ві­ча, да яко­га перай­шоў у выніку гэта­га шлю­бу і маён­так Смілавічы. [#br][#br] Апош­нім ула­даль­ні­кам Смілавіч быў сын Ляво­на Вань­ко­ві­ча, так­са­ма Лявон (1874-1949), жана­ты ў 1897 г. на Сце­фаніі Бро­эль-Плят­эр. [#br][#br] У Смлаві­чах здаў­на быта­валі гар­бар­ныя, каваль­скія, бан­дар­ныя, ган­чар­ныя, кра­вец­кія, шавец­кія, ткац­кія, шор­ныя рамё­ст­вы і про­мыс­лы. У сяр­эд­зіне 19 ст. пра­ца­ва­ла сукон­ная фаб­ры­ка, у 1863 адкры­та народ­нае вучы­ліш­ча. [#br][#br] У 1897 у Смілаві­чах 3498 жыха­роў, 498 два­роў, валас­ная ўпра­ва, 2 зем­скія народ­ныя вучы­ліш­чы, 2 цар­коў­на-прых­од­скія шко­лы, пашто­вая стан­цыя, 2 царк­вы, кап­лі­ца, мяч­эць, 5 яўр­эй­скіх малітоў­ных дамоў, пашто­вая стан­цыя, хле­ба­за­пас­ны мага­зін, сукон­ная фаб­ры­ка, 2 млы­ны, некаль­кі гар­бар­няў, 58 дроб­ных крам, 2 карч­мы, 9 піцей­ных дамоў, што­тыд­нё­выя тар­гі, у маёнт­ку Смілавічы 83 жыха­роў, бро­вар. У 1917 у мяст­эч­ку 2766 жыха­роў, 633 два­ры. [#br][#br] З сакавіка 1918 г. у склад­зе абвеш­ча­най БНР. З 18.9.1923 у Чэрвень­скім паве­це. З 17.7.1924 да 18.7.1931 і з 6.7.1935 да 11.2.1938 цэнтр Смілавіц­ка­га раё­на, у 1931—35 у Пухавіц­кім раёне. З 20.8.1924 да 24.9.1926 і з 27.9.1938 вёс­ка, цэнтр сель­са­ве­та, з 1938 у Руд­зен­скім раёне. З кан­ца чэрве­ня 1941 да 3.7.1944 аку­па­ва­ны ням. фашы­ста­мі, якія загубілі тут больш за 2 тыс. жыха­роў (ўсё габр­эй­с­кае насель­ніцтва). З 20.1.1960 Смілавічы ў Чэрвень­скім раёне. З 2.11.1963 гарад­скі пасё­лак. [#br][#br] У Смілаві­чах пра­цу­ю­ць валюш­на-лям­ца­вая фаб­ры­ка, гар­бар­ны завод, цэх апра­цоўкі фут­ра, механіч­ныя май­ст­эр­ні, хле­ба­пя­кар­ня, кам­бі­нат быт­пас­луг; тэхні­ку­мы, ПТВ, шко­ла-інт­эр­нат, 2 сяр­эд­нія, музыч­ная шко­лы, 2 дашколь­ныя ўста­но­вы, Дом куль­ту­ры, Дом дзі­ця­чай твор­час­ці, кінат­эатр, 2 біб­ліят­экі, баль­ні­ца; дзей­ні­ча­ю­ць царк­ва, мяч­эць, прат­эс­танц­кі малітоў­ны дом. Брац­кая магі­ла савец­кіх вай­скоў­цаў і пар­ты­зан, магі­лы ахвяр фашыз­му; пом­нік настаўні­кам і вуч­ням, якія загі­нулі ў Дру­гую сусвет­ную вай­ну. [#br][#br] Пом­нік архіт­эк­ту­ры: пала­ца­вы ком­плекс 19 — пач. 20 ст.

ОГИН­СКАЯ ЕЛИ­ЗА­ВЕ­ТА Княж­на. Муж ВИЕЛЬ­ГОР­СКИЙ МИХА­ИЛ ФЕЛИК­СО­ВИЧ умер в 1794.

Усадь­ба вхо­ди­ла во вла­де­ния кня­же­ско­го рода Сапег в XVI веке. Потом Зави­ши, Огин­ские . Послед­ний из Огин­ских – Миха­ил Кази­мир (жил 1730–1800), кро­ме Дуко­ры, вла­дел и сосед­ни­ми Смиловичами.
Миха­ил Кази­мир Огин­ский был вое­во­дой Вилен­ским, гет­ма­ном Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.
Кро­ме все­го, писал сти­хи, музы­ку, меценатствовал.
Автор­ство на поло­нез «Про­ща­ние с Роди­ной» при­над­ле­жит дру­го­му Огин­ско­му – Миха­и­лу Клеофасу.
Миха­ил Кази­мир Огин­ский награж­ден Ека­те­ри­ной II орде­ном Андрея Пер­во­зван­но­го, она в 1760-е годы рас­смат­ри­ва­ла его как одно­го из пре­тен­ден­тов на поль­ский трон.
Огин­ские вла­де­ли эти­ми зем­ля­ми око­ло ста лет, а поте­ря­ли их бла­го­да­ря недо­смот­ру Миха­и­ла Кази­ми­ра Огин­ско­го и махи­на­ци­ям двух жули­ков: Фран­тиш­ка Оштор­па и Ста­ни­сла­ва Монюш­ко. Эти два достой­ных, но бед­ных, шлях­ти­ча пошли к гет­ма­ну на служ­бу и взя­ли часть его вла­де­ний в аренду.
Фран­тиш­ка Ошторп – пото­мок осев­ше­го в Бела­ру­си швед­ско­го сол­да­та из армии Кар­ла ХII, полу­чив­ший шляхетство.
Король Шве­ции Кар­ла ХII оста­нав­ли­вал­ся с вой­ском в Игу­мене (теперь это — рай­он­ный центр Червень).
Ста­ни­слав Монюш­ко – дед зна­ме­ни­то­го ком­по­зи­то­ра, авто­ра полонеза.
Бла­го­да­ря род­ству с Огинь­ским у арен­да­то­ров была пол­ная сво­бо­да действий.
Пока Миха­ил Огин­ский тра­тил лич­ные сбе­ре­же­ния на вой­ну за неза­ви­си­мость Речи Поспо­ли­той, Ошторп и Монюш­ко нажи­ва­лись на воен­ных постав­ках, и, непло­хо зара­ба­ты­ва­ли на хозяйствах.
В ито­ге, они ста­ли кре­ди­то­ра­ми Миха­и­ла Огин­ско­го , и вско­ре, все­ми прав­да­ми и неправ­да­ми, завла­де­ли иму­ще­ством гет­ма­на, кото­рый усту­пил им часть вла­де­ний для пога­ше­ния долга.
Соглас­но леген­де, в 1791 году Монюш­ко и Ошторп захо­те­ли поде­лить нажи­тое иму­ще­ство и под­бро­си­ли монет­ку. Ста­ни­сла­ву Монюш­ко доста­лись Сми­ло­ви­чи, Фран­тиш­ку Оштор­пу — Дукора.
Для урав­ни­ва­ния цен­но­сти вла­де­ний (так как, в Сми­ло­ви­чах уже был постро­ен рос­кош­ный костел), и в Дуко­ре воз­ве­ли новый камен­ный костел на сред­ства Ста­ни­сла­ва Монюшко.
У сына Фран­тиш­ка — Леон Ошторп было сто чело­век при­слу­ги и отряд тело­хра­ни­те­лей, для раз­вле­че­ния гостей в усадь­бе содер­жа­лись цирк и оркестр, состо­я­тель­ные горо­жане очень ува­жа­ли его за пыш­ные балы с изыс­кан­ны­ми уго­ще­ни­я­ми и он был избран мин­ским губерн­ским маршалком.

Свя­щен­ной Памя­ти (Świętej Pamięci)
Вир­ги­ня урож­ден­ная Борткевич
Княгиня
ОГИНСКАЯ
ум. 28 мая 1881 г.
в воз­расте 44 лет
Матерь, молись за нас

Вели­ко­му и Наи­луч­ше­му Богу
Людвика
урож­ден­ная Ромер
Княгиня
Огинская
ум. в 1872 году
Мир Её душе

Луния
Огинская
ум. в воз­расте 8 лет

Спе­ци­аль­ные родо­слов­ные этой фами­лии («Genealogia domu О.», Виль­но, 1707; Borejko-Chodzko, «Rodowod ks. О.», Париж, 1858) при­над­ле­жат к чис­лу ред­ких и мало­до­ступ­ных изданий.
Допол­ни­тель­ная инфор­ма­ция. Неко­то­рые дво­ряне кон­ца XIX века с этой фами­ли­ей. В кон­це стро­ки — губер­ния и уезд к кото­рой они приписаны.
Огин­ский, Бро­ни­сл. Ос., от. гс., г. Виль­но. Витеб­ская губер­ния. Себеж­ский уезд.
Огин­ский, Витол. Ос., от. прч., им. Ану­то­во. Витеб­ская губер­ния. Себеж­ский уезд.
Огин­ский, кн. Богд. Ирин., местеч­ко Рето­во, Лам­бард­зевск. вол., и им. Салан­ты. Ковен­ская губерния.
Огин­ский, Ос. Мих., от. прч., им. Ану­то­во. Витеб­ская губер­ния. Себеж­ский уезд.

Огин­ская Мария (Анна-Мария) Вильгельмовна

кня­ги­ня, из Сара­тов­ско­го Физи­ко-Меди­цин­ско­го Обще­ства, обу­ча­лась в Казан­ском Уни­вер­си­те­те с 30.9.по 30.10.1900, «пови­валь­ная баб­ка» (аку­шер­ка)
Источ­ник: Пре­по­да­ва­те­ли и сту­ден­ты Казан­ско­го уни­вер­си­те­та 1885-1903- с 1544
ОГИН­СКИЙ АНДРЕЙ. 1740-1787.

# ОГИН­СКИЙ АНДРЕЙ. 1740-1787. С 1783 вое­во­да Трок­ский. Дипло­мат, поль­ский посол в Санкт-Петер­бур­ге, Вене, Бер­лине. Жена ШЕБЕК ПАУ­ЛИ­НА МАР­КОВ­НА, в пер­вом бра­ке ПОТОЦ­КАЯ. Дети: МИХА­ИЛ-КЛЕО­ФАС 1764-1833, сена­тор, тай­ный совет­ник, ком­по­зи­тор, мемуарист,
# КЛЕО­ФАС-МИХА­ИЛ-ФРАНЦ-ФЕЛИКС-АНТОН-ИГНА­ТИЙ-ИОСИФ-ФАД­ДЕЙ 1765,
# СОФЬЯ ЖОЗЕ­ФИ­НА 1764-1847, по пер­во­му бра­ку тоже ОГИН­СКАЯ, по вто­ро­му — ЛОПАЦИНСКАЯ.
Сооб­ще­ние отправ­ле­но: 30 мая 2005 15:07 ( Ne administrator)

Сооб­ще­ние отре­дак­ти­ро­ва­но: 8 июля 2006 5:02
Сооб­щить модератору
ОГИН­СКИЙ ИОСИФ КАЗИ­МИ­РО­ВИЧ Ок. 1693-1736

ОГИН­СКИЙ
ИОСИФ КАЗИ­МИ­РО­ВИЧ Ок. 1693-1736. Вое­во­да Трок­ский. Жена княж­на АННА ВИШНЕВЕЦКАЯ
# (1700-1732). Дети:
ЭЛЕ­О­НО­РА 1723-1785, в мона­ше­стве ГОНОРАТА,

#

ЕКА­ТЕ­РИ­НА ум. 1762, в заму­же­стве ПШЕВ­ЛЕЦ­КАЯ (ПРЖЕЗ­ДЕЦ­КАЯ),

#

ГЕНО­ВЕФВ в заму­же­стве БЖО­СТОВ­СКАЯ (БРЖО­СТОВ­СКАЯ),

#

ЕЛИ­ЗА­ВЕ­ТА 1731-1771, Муж ВИЕЛЬГОРСКИЙ
МИХА­ИЛ ФЕЛИК­СО­ВИЧ умер в 1794,

#

АВГУ­СТА 1724 — ок. 1791, в заму­же­стве ПЛЯТЕР,

#

КАЗИ­МИ­РА ум. 1792 в заму­же­стве БРЖОСТОВСКАЯ,

#

МИХА­ИЛ-КАЗИ­МИР (КАЗИ­МЕЖ) 1728/30, Козельск — 1800,
Вар­ша­ва. В 1764 вое­во­да Вилен­ский. В 1764 жил в Санкт-Петер­бур­ге, один
из кан­ди­да­тов Ека­те­ри­ны II на поль­ский пре­стол. С 1768 вели­кий гет­ман Великого
кня­же­ства Литов­ско­го. В 1771 пере­шел на сто­ро­ну Бар­ской кон­вен­ции, его
вой­ско (око­ло 4 тысяч чело­век) было раз­би­то Суво­ро­вым. Бежал аз границу.
В 1775 вер­нул­ся в Сло­ним, где постро­ил несколь­ко фаб­рик, типо­гра­фию, основал
музы­каль­ный театр и создал капел­лу. Ком­по­зи­тор, поэт, меце­нат. Жена княжна
АЛЕК­САНДРА дочь МИХА­И­ЛА-ФРИ­ДЕ­РИ­КА ЧАРТО­РЫЙ­СКО­ГО в пер­вом бра­ке САПЕГА.

Сооб­ще­ние отправ­ле­но: 30 мая 2005 15:07 ( Ne administrator)
Сооб­щить модератору
ОГИН­СКИЙ МАР­ЦИ­АН-МИХА­ИЛ 1672-1780

ОГИН­СКИЙ
МАР­ЦИ­АН-МИХА­ИЛ 1672-1780. Вое­во­да Витеб­ский. Жена БРЖО­СТОВ­СКАЯ ТЕРЕЗИЯ.
# Дети:
ИОСИФ, АНТОН, ВЛА­ДИ­СЛАВ, ИОСА­ФАТ — умер­ли в молодости,

#

ФРАНЦ-КСА­ВЕ­РИЙ, монах-иезуит,

#

ИГНА­ТИЙ 1698-1775, с 1750 вели­кий мар­шал Великого
кня­же­ства Литов­ско­го. С 1768 каш­те­лян Вилен­ский. При коро­ле Авгу­сте III
посол в Рос­сии. Жена с 1739 княж­на ОГИН­СКАЯ ЕЛЕ­НА КАЗИ­МИ­РОВ­НА 1701-1790,

#

ФАД­ДЕЙ-ФРАН­ЦИСК
1711-1783,

#

КАЗИ­МИР, ста­ро­ста Пржевальский,

#

СТА­НИ­СЛАВ-ЮРИЙ ум. 1748, каш­те­лян Виленский,

#

ВАР­ВА­РА в заму­же­стве ПАЦ,

#

АННА в заму­же­стве БЯЛОЗОР,

#

МАР­ЦИ­АН­НА в заму­же­стве ПОТОЦКАЯ,

#

БЕНЕ­ДИК­ТА в заму­же­стве ТЫШКЕВИЧ,

#

СТА­НИ­СЛА­ВА в заму­же­стве ОСКЕРКО,

#

МАРИ­АН­НА в заму­же­стве ЮДИЦКАЯ.

Сооб­ще­ние отправ­ле­но: 30 мая 2005 15:07 ( Ne administrator)
Сооб­щить модератору
ОГИН­СКИЙ ФАД­ДЕЙ ФРАН­ЦИСК (ТАДЕ­УШ) МАР­ЦИ­А­НО­ВИЧ 1711-1783.

ОГИН­СКИЙ
ФАД­ДЕЙ ФРАН­ЦИСК (ТАДЕ­УШ) МАРЦИАНОВИЧ
1711-1783. Каш­те­лян Трок­ский. Жена княж­на РАД­ЗИ­ВИЛЛ ИЗА­БЕЛ­ЛА (1711-1761).
# Сыновья:
АНДРЕЙ.
1740-1787

#

ФРАНЦ-КСА­ВЕ­РИЙ 1742-1814, кух­мистр Вели­ко­го княжества
Литовского.

Из чис­ла пожерт­во­ван­ных В.А.Ивановским бумаг нахо­дит­ся инте­рес­ная руко­пись XVIII века – «Papiery wieonysle na Maietnons Tadulin aingace» (28 стр), по кото­рой мож­но про­сле­дить исто­рию Вым­но, упо­ми­на­ю­ще­го­ся еще в 1552 году как пере­шед­шее от гос­по­дарск. слуг пан­пы­ры. Селю­то­ни­ча, Хото­неп­чи­ча и Ход­осе­ни­чей к Пет­ру Тихон. Кисе­лю, в роде кото­ро­го было до 1608 года (Ян Янов. Кисель и Выспай Кисель). С 18 июня 1608 года Вым­но по декре­ту пере­хо­дит к кня­гине Марии Невель­ской-Луком­ской и оста­ва­лось в роду кня­зей Луком­ских до пер­вой поло­ви­ны 18-го века, когда в 1721 году Фели­ци­ан Л. Про­дал Вым­но Кази­ми­ру Сако­ви­чу за 70 тыс.руб.
Под 1695 год най­ден при­ви­лей Яна III на взи­ма­ние мосто­во­го на р.Котовка и в том же году раз­ре­ше­ние вилен­ско­го бис­ку­па Кон­стан­ти­на Кази­ми­ра Бжор­стов­ско­го на совер­ше­ние мши в Вым­нян­ской каплице.
В 1698 году зна­чит­ся фун­ду­шо­вая запись Луком­ско­го иезу­и­там и доми­ни­кан­цам, а в 1692г. Луком­ский про­дал Каш­те­ля­ну витеб­ско­му кня­зю Мар­ци­а­ну Миха­и­лу Огин­ско­му 28 домо­вв Вым­но и 2 дома в Слободе.
В 1701 году Вым­но вновь вер­ну­лось (до 1714г) в род Кисе­лей через брак вдо­вы кня­ги­ни Иза­бел­лы Анны Луком­ской с Ада­мом Фран­цем с Брже­а­то­ва Киселем.
В 1722 году упо­ми­на­ет­ся цер­ковь свя­то­го Нико­лая в Вымно.
В 1726г. вла­де­лец Вым­но Кази­мир Сако­вич дал фун­душ в 3000 зло­тыз витеб­ским бер­нар­дин­цам, в 1732 г. ту же сум­му – стань­ков­ским кар­ме­лит­кам, в 1736г. по заве­ща­нию еже­год­ный фун­душ в 3000 зло­тых ста­ецк. Кар­ме­лит­кам (в 1733г. зна­чит­ся про­да­жа Сако­ви­чем местеч­ка Вел. Ост­ров­но за 4400 тал.бит. Алек­сан­дру и Тере­зе с Вои­нов Ясен­ских. В 1737 году Вым­но при­над­ле­жа­ло Тек­ле с Лир­ских Соб­ко­вич (быв­шей затем 4-й женой кня­зя Мар­ци­а­на Огин­ско­го) у коей были опе­ку­на­ми кн. Мар­ци­ан Огин­ский и Алек­сандр Поцей. В 1775 году Вым­но было про­да­но Сако­ви­чем кня­зю Таде­ушу Огин­ско­му, чьим име­нем Таду­ли­но и прозывается.
В 1740 году новый вла­де­лец полу­чил при­ви­лей на устрой­ство тор­га и кир­ма­шей в местеч­ке Сло­бо­де Вым­нян­ской и в том же году в апре­ле Таде­уш Огин­ский и его пер­вая жена Иза­бел­ла О. рж.кн. Рад­зи­вилл, дали фун­душ Таду­лин­ским бази­ли­а­нам на фоль­варк Кази­ми­ро­во и Таду­лин­скую церковь.
В 1745 году за кн. Т.О. и его женой чис­лит­ся пра­во на Вым­но с фоль­вар­ком Иозофово.
В 1784 году Таду­ли­но при­над­ле­жа­ло 2-й жене кн.Т.О. – кня­гине Ядви­ге Огин­ской, рж. Залус­ской. В 1778, 1796, 1799г.г. были состав­ле­ны инвен­тар­ные опи­си имения.
В нача­ле XIX в. Име­ние Таду­ли­но пере­шло в род Трин­тро­хов, а от них путем бра­ка к Ива­нов­ским, име­ние Вым­но при­над­ле­жа­ло Казариным.
Капи­тан Лав­рен­тий Трин­трох упо­ми­на­ет­ся как поме­щик в 1814г. 1816г. 1818г.
В 1854 году име­ни­ем управ­ля­ли опе­ку­ны, что явству­ет из ука­за сур.отд.опеки от 28 нояб­ря 1854г №275 опе­кун­шах Надеж­де Трин­трох и Татьяне Кузьминой.
Как явству­ет из дан­ных дела 1832 года №10 Вит.Дв.Дем,Собр. 4 мар­та 1815г вве­рен­ный сена­то­ра тайн. Сов. кн. Миха­и­ла-Клео­фа­са Огин­ско­го рот­мистр Огинск. про­дал Л.Тринтроху достав­ше­е­ся ему от дяди Фран­цис­ка Кса­ве­рия Огин­ско­го и про­да­ва­е­мое «для удо­вле­тво­ре­ния остав­ших­ся на нем дол­гов и про­чих через вой­ну разо­рен­ных име­ний, име­ние Тадулино(Вымно) с дерев­ня­ми Сло­бо­дою, Шемен­дяи, Мелеш­ки, Запол­ло, Кото­во, Бараш­ко­во, Биб­ли­ки. Мар­ко­во, Ско­ро­бо­во, Заде­бря, Пан­ки, Лукиш­ки, Сапу­ны, Клот­цо­во, — все­го на 70 тыс. руб, за исклю­че­ни­ем име­ю­ще­го­ся всту­па до озе­ра ксен­зов Таду­лин­ских бази­ли­ан с под­во­лоч­кою при бере­гах и жика­ми джля лов­ли рыбы, на осно­ва­ни­ях нахо­див­ше­го­ся у них доку­мен­тов, а так же леса в уро­чи­ще Ценч­ков­щи­а­ны. Кро­ме того на поку­па­те­ля воз­ло­же­но вне­сти ксен­зам бази­ли­а­нам 1000 тал.бит. и 150 черн.талл., ксен­зам стань­ков­ским кар­ме­ти­там 5000 зл.польск., витеб­ским ксен­зам бер­нар­ди­нам 4000 зл.польск., что соста­ви­ло для трех мона­сты­рей око­ло 3000 р. Сер.

Огин­ский (Michal Kazimierz Oginski) Михал Кази­мир (1728-1800) – князь, гене­рал-лей­те­нант, литов­ский ком­по­зи­тор, поэт и дра­ма­тург. Родил­ся в 1728 году в Виль­но в все­мье кня­зя Юзе­фа Таде­уша Огин­ско­го (Josef Tadeusz Oginski) (1693-1736) и его супру­ги Анны Вис­нёв­ской (Anna Wisniowiecka) (1695-1732), в 1748 году посту­пил на воен­ную служ­бу в армию Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, про­из­ве­дён в гене­рал-май­о­ры, в 1749 году – пол­ков­ник Коро­лев­ско­го Дво­ра, в 1757 году всту­пил волон­тё­ром во фран­цуз­скую армию и при­ни­мал уча­стие в Семи­лет­ней войне. В 1764 году – вое­во­да Виль­но, был одним из кан­ди­да­тов на Поль­ский пре­стол, а после избра­ния коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста (Stanislaw August Poniatowski) был избран пала­ти­ном Виль­но. 23 октяб­ря 1767 года вошёл в состав Комис­сии сей­ма, опре­де­ля­ю­щей под нажи­мом рос­сий­ско­го посла гене­рал-фельд­мар­ша­ла кня­зя Нико­лая Васи­лье­ви­ча Реп­ни­на (1734-1801) устрой­ство Речи Поспо­ли­той. С 1768 по 1793 год – Вели­кий гет­ман Лит­вы, в 1771 году при­со­еди­нил­ся к Бар­ской Кон­фе­де­ра­ции (Konfederacjа Barskа), при­ни­мал уча­стие в бое­вых дей­стви­ях про­тив рос­сий­ских войск на тер­ри­то­рии Лит­вы, сра­жал­ся при Анно­по­ле (Annopole) и на реке Зель­ве (Zelwа), 23 сен­тяб­ря 1771 года потер­пел сокру­ши­тель­ное пора­же­ние от гене­ра­ла Алек­сандра Васи­лье­ви­ча Суво­ро­ва в сра­же­нии при Сто­ло­ви­чах (Stolowiczj), после чего эми­гри­ро­вал за гра­ни­цу. Про­жи­вал в Вене (Wien) и Пари­же (Paris), где стал изве­стен как ком­по­зи­тор и музы­кант. В 1776 году воз­вра­тил­ся на роди­ну, при­ни­мал уча­стие в Четы­рёх­лет­нем сей­ме 1788-1792 годов в каче­стве пред­ста­ви­те­ля пат­ри­о­ти­че­ской пар­тии, после паде­ния Кон­сти­ту­ции 3 мая сло­жил в знак про­те­ста гет­ман­скую була­ву и уда­лил­ся в своё име­ние в Сло­ни­ме (Slonim), где и умер 31 мая 1800 года в воз­расте 72 лет. Кава­лер орде­нов Бело­го Орла и Свя­то­го Ста­ни­сла­ва (1765 год), рос­сий­ских орде­нов Свя­то­го Андрея Пер­во­зван­но­го и Свя­то­го Алек­сандра Нев­ско­го, прус­ско­го орде­на Чёр­но­го Орла. С 1761 года был женат на кня­гине Алек­сан­дре Чарто­риж­ской (Aleksandra Czartoryska) (1730-1798). Автор лите­ра­тур­ных работ «Zarty dowcipne dla czytelnika z roznych autorow zebrane» (1780 год), «Xiazka in Octavo majori» (1781 год), «Powiesci historyczne i moralne» (1782 год), «Bayki i niebayki» (1788 год) и «Noc Jungia» (1788 год), коме­дии «La fete du jour de nom» (1784 год), опер «Opuszczone dzieci» (1771 год), «Filisof zmieniony» (1771 год), «Telemak» (1780 год), «Kondycje stanow» (1781 год), «Pola Elizejskie» (1781 год), «Cyganie» (1786 год) и «Mocy Swiata» (1788 год), а так­же извест­ной пес­ни «Do Temiry» (1788 год). Порт­рет гене­ра­ла напи­сан худож­ни­цей Анной Рози­ной Лисев­ской (Anna Rozyna Lisiewska) (1713-1783).

Малад­зеч­на. Таям­ні­цы рада­во­га маёнт­ка Агінскіх

МАЛАД­ЗЕЧ­НА, AЎТАР: МІКА­ЛАЙ ТАМА­Ш­ЭЎСКІ, 26.11.2011. 06:35

Дру­ка­ва­ць Кам­эн­та­рыi (0) Перасла­ць на э-адрас

Тое, што Малад­зеч­на з’яўлялася рада­вым маёнт­кам Агін­скіх, ужо не сакр­эт. Цяпер мы пас­пра­бу­ем рас­кры­ць яшчэ адну таям­ні­цу гэта­га зна­ка­мі­та­га роду.
У 1738 год­зе Казі­мір Ігнат Агін­скі разам з жон­кай Раза­ліяй Коцел пера­дае ва ўласна­сць свай­му бра­ту Тад­э­ву­шу Фран­ціш­ку маён­так Гану­та і Малад­зеч­на з фальваркамі.
Князь Тад­э­вуш Фран­ці­шак Агін­скі (1712−1783) − Вялікі пісар літоўскі, каш­та­лян трок­скі і віцеб­скі, ста­ро­ста ашмян­скі, вет­бор­скі і пшэ­валь­скі, граф на Малад­зечне, Залес­сі, Іза­беліне, Аборку.

У 1757 князь Тад­э­вуш пачы­нае ў Малад­зечне будаўніцтва пара­фіяль­на­га кас­цё­ла ў адзі­ным ком­плек­се з мана­сты­ром для ксян­дзоў-тры­ніта­ры­яў. У гэты час ён ужо жыве ў адр­эс­таўра­ва­ным пала­цы кня­зёў Зба­раж­скіх, раз­меш­ча­ным у Малад­зе­чан­скім замчышчы.

7 ліста­па­да 1761 года памірае жон­ка кня­зя Тад­э­ву­ша Агін­ска­га, а 15 люта­га яе паха­валі ў новым кас­цё­ле. (Сяр­гей Вера­мей­чык “М. К. Агін­скі”). Узні­кае адна ціка­вая дэталь: атрым­лі­ва­ец­ца, што кня­гі­ню праз тры меся­цы пера­па­ха­валі, але рэлі­гій­ныя кано­ны гэта­га ніколі не віталі. Віда­воч­на, раз­гад­ка кры­ец­ца ў наступ­ным: маг­на­ты і князі ства­ралі куль­та­выя збу­да­ван­ні яшчэ і як мес­ца рада­вых пахаванняў.

Князь Міка­лай Рад­зівіл (Сірот­ка), ван­д­ру­ю­чы па све­це, пры­вёз з Егіп­та склад баль­за­му, які выка­ры­стоў­валі для мумі­фіка­цыі цел фара­о­наў. І абрад паха­ван­ня ў скля­пы (а не ў зям­лю) ста­но­віц­ца куль­та­вым для най­ба­га­цей­шай эліты ВКЛ.

Так у 1701 год­зе, пры фінан­са­ван­ні каш­та­ля­нам трок­скім, скарб­ні­кам ВКЛ Міха­лам Казі­мірам Коце­лам (яго род вало­даў Бені­цай, Малад­зеч­нам і нава­коль­ны­мі зем­ля­мі з 1634), у Бені­цы пачы­на­ец­ца будаўніцтва кас­цё­ла Най­свя­цей­шай Трой­цы ў ком­плек­се з кля­шта­рам бер­нар­дын­цаў. Кас­цёл заха­ваў­ся па сён­няш­ні дзень і з’яўляецца пом­ні­кам гісто­рыі і архіт­эк­ту­ры сты­лю баро­ка. На ўва­х­од­зе зна­ход­зілі­ся трох­сту­пень­ча­тыя над­ма­гіл­лі (пом­нікі), а ў самім кас­цё­ле − сямей­ны склеп Коце­лаў і Швыкоўскіх.

Кас­цёл у Беніцы.

Высе­ча­ныя з каме­ню граб­ні­цы з камен­ны­мі над­ма­гіль­ны­мі пліта­мі зна­ход­зілі­ся (і зна­ход­зяц­ца цяпер) на глы­біні 2,5−3 мет­раў. Пэў­ная тэм­пе­ра­ту­ра і віль­гот­на­сць ства­ралі ўмо­вы для пра­цяг­ла­га захоў­ван­ня цел памер­лых. (Няг­лед­зячы на​тое, што Троіц­кі кас­цёл у Бені­цы цяпер зна­ход­зіц­ца пад ахо­вай дзяр­жа­вы, у ім адбы­лі­ся акты ван­даліз­му: адкры­лі паха­ван­ні, рас­кралі іх змес­ці­ва, астан­кі памер­лых пад­верг­лі марадзёрству).

Род кня­зёў Агін­скіх, знач­ных дзяр­жаў­ных дзе­я­чаў ВКЛ, пера­ва­жаў род Коце­лаў. І, хут­ч­эй за ўсё, кас­цёл Нара­дж­эн­ня Най­свя­цей­шай Пан­ны Марыі (паз­ней ён буд­зе перай­ме­на­ва­ны ў кас­цёл св. Казі­мі­ра), які пас­тавілі на ўлас­ныя срод­кі Тад­э­ву­ша Фран­ціш­ка Агін­ска­га і яго жон­кі Іза­бе­лы з роду Рад­зівілаў, быў пабу­да­ва­ны як будучы рада­вы склеп, тым больш, што Агін­скія ў гэты час ужо цал­кам жылі ў Малад­зе­чан­скім замку.

Такім чынам, адна з зага­дак роду, што тычыц­ца мес­ца паха­ван­ня бабулі Міха­ла Кле­а­фа­са Агін­ска­га кня­гіні Іза­бе­лы, ста­но­віц­ца бліз­кай да разгадкі.
Але ці стаў Малад­зе­чан­скі кас­цёл рада­вым склепам?

Апа­нас Яру­ш­э­віч ў сва­ёй кні­зе “Малад­зеч­на і яго наву­чаль­ныя ўста­но­вы”, выдад­зе­най у 1914 год­зе ў Віль­ні, паказ­вае на тое, што “…Малад­зеч­на праз шлюб­ныя саю­зы пера­ход­зі­ла да роз­ных ула­даль­нікаў, і ў 1722 год­зе яго атры­маў князь Іосіф Агін­скі як пасаг за жон­кай − кня­гі­няй Ган­най Віш­ня­вец­кай… У Малад­зечне быў паха­ва­ны пер­шы яго ўладальнік
з роду Агінскіх…”

У дад­зе­най інфар­ма­цыі аўтар (а можа, і рэдак­цыя) ўнёс памыл­ку, паколь­кі князь Іосіф Агін­скі атры­маў у пасаг за жон­кай маён­так Мола­даў ў Пін­скім ваявод­стве, а не Малад­зеч­на ў Мін­скім. А сапраў­ды пер­шым ула­даль­ні­кам Малад­зеч­на быў Казі­мір Іосіф (стар­эй­шы брат Тад­э­ву­ша Казі­мі­ра), ста­ро­ста Мар­каўскі і г.д., які памёр у 1769 год­зе і, па Апа­на­су Яру­ш­э­ві­чу, паха­ва­ны ў Маладзечне.

Казі­мір не быў знач­ным дзяр­жаў­ным дзе­я­чам, ад шлю­бу з Раза­ліяй Коцел дзя­цей не меў, але ён быў кня­зем з маг­нац­ка­га роду, і не дзіў­на, а хут­ч­эй лагіч­на, што і паха­ва­ны быў там жа, дзе кня­гі­ня Агін­скіх, у Малад­зе­чан­скім кас­цё­ле (у Бені­цы паха­ва­ныя толь­кі Коцел і Швыкоўскія).

Пра лёс кня­гіні Раза­ліі Агін­с­кай гіста­рыч­ных і архіў­ных зве­стак у нас пакуль няма, але адмаў­ля­ць тое, што яна маг­ла быць паха­ва­ная ў кас­цё­ле Нара­дж­эн­ня Най­свя­цей­шай Пан­ны Марыі нель­га, хут­ч­эй наа­д­ва­рот, паколь­кі менавіта за ёй у пасаг аддалі маён­так Малад­зеч­на, якое яны з мужам пера­далі кня­зю Тад­э­ву­шу Францішку.

Ціка­ва, што 7 каст­рыч­ніка 1768 за свой кошт Агін­скія (Ядві­га Тэр­э­за Залу­с­кая − дру­гая жон­ка Тад­э­ву­ша Казі­мі­ра) пры­вез­лі з Рыма спе­цы­яль­на для Малад­зе­чан­ска­га кас­цё­ла свя­тыя рэліквіі. Памёр князь Тад­э­вуш Фран­ці­шак Агін­скі 25 ліста­па­да 1783 у сва­ёй апош­няй рэзід­эн­цыі − мяст­эч­ку Гану­та, што ў 15 кіла­мет­рах ад Малад­зеч­на, але паха­ва­ны ў скле­пе кап­лі­цы Божа­га Цела кас­цё­ла Св. Яна ў Віль­ні, якую так­са­ма пабу­да­ваў на ўлас­ныя срод­кі ў апош­нія гады жыцця.
Яго спад­чын­ні­ка­мі сталі бра­ты Фран­ці­шак Кса­ве­ры і Андр­эй Ігнат Агін­скія. Малод­шы з іх, Фран­ці­шак Кса­ве­ры, выбраў сва­ёй рэзід­эн­цы­яй Залес­се, але ў 1801 год­зе пера­е­хаў у Малад­зеч­на, пера­даў­шы будучыя “Паў­ноч­ныя Афі­ны” свай­му пля­мен­ніку Міха­лу Кле­а­фа­су. Да апош­ніх дзён Фран­ці­шак Кса­ве­ры жыў у Малад­зе­чан­скім замку.

Тут жа 2 снеж­ня 1812 года ён раз­мяс­ціў адсту­паў­ша­га Напа­лео­на, у гутар­цы з якім з гона­рам заў­ва­жыў: “…фран­цу­зы прый­шлі і адсту­па­ю­ць, а Міхал Кле­а­фас пака­заў сябе сапраўд­ным пат­ры­ё­там, да кан­ца зма­га­ю­чы­ся за сва­бо­ду і неза­леж­на­сць сва­ёй радзімы!”

У 1814 год­зе ста­ры князь памёр. У сва­ёй кні­зе Апа­нас Яру­ш­э­віч паказ­вае, што князь Агін­скі, як і яго дзяд­зь­ка Казі­мір Іосіф, быў паха­ва­ны ў Малад­зечне. Але дзе знай­шоў апош­ні пры­ту­лак князь, граф, кан­фед­эрат, афі­ц­эр ВКЛ? Ёсць усе пад­ста­вы выка­за­ць зда­гад­ку, што і Фран­ці­шак Кса­ве­ры быў гэтак жа паха­ва­ны ў кас­цё­ле, пабу­да­ва­ным яго баць­кам Тад­э­ву­шам Фран­ціш­кам, дзе ўжо былі паха­ва­ныя чле­ны сям’і роду Агін­скіх. Не выклю­ча­на, што і жон­ка кня­зя, Ядві­га Тэр­э­за з Залу­скіх (памер­ла да яго ў 1793 год­зе), маг­ла быць паха­ва­ная ў рада­вым скле­пе Агінскіх.

Спад­чын­нікаў ў Фран­ціш­ка Кса­ве­рыя не было, і, павод­ле завяш­чан­ня, ула­даль­ні­кам Малад­зеч­на стаў князь Міхал Кле­а­фас Агін­скі, знач­ны дзяр­жаў­ны дзе­яч, кам­пазітар, рэва­лю­цы­я­нер. Разам з маёнт­кам ён атры­маў у спад­чы­ну і тытул гра­фа на Маладзечне.

У 1822 Агін­скі з’язджае ў Флар­эн­цыю, дзе праз 10 гадоў, 15 каст­рыч­ніка 1833 года, ён памірае. Пер­ша­па­чат­ко­ва яго паха­валі на могіл­ках пры хра­ме Сан­та Марыя Нове­ла, але неў­за­ба­ве, па патра­ба­ван­ні жон­кі, пера­па­ха­валі ў пант­эоне Сан­та Крочэ.

У 1823 год­зе, пас­ля таго, як Міхал Кле­а­фас Агін­скі наза­ў­сё­ды пакі­нуў рада­вы маён­так, кас­цёл Най­свя­цей­шай Пан­ны Марыі ў Малад­зечне згар­эў. Аднаві­ць яго ў пер­ша­па­чат­ко­вым выгляд­зе так і не атры­ма­ла­ся, хаця рэкан­струк­цыя ў сты­лі класі­цыз­му заха­ва­ла веліч кас­цё­ла. У 1832 год­зе мана­стыр пры ім зачы­нілі, і ўсе пабу­до­вы перай­шлі павя­то­ва­му два­ранс­ка­му вучы­ліш­чу, за выклю­ч­эн­нем трох памяш­кан­няў, пера­дад­зе­ных пад пля­банію кас­цё­ла. У 1864 год­зе кас­цёл зачы­нілі і паз­ней пера­бу­да­валі ў царкву.

У 1919 год­зе буды­нак кас­цё­ла пры былым мана­сты­ры зноў вяр­нулі каталі­кам. Пры рэс­таўра­цыі яго асвя­цілі пад імем Свя­то­га Казі­мі­ра. Побач з кас­цё­лам, на скры­жа­ван­ні вуліц Зам­ка­вай і Афі­ц­эр­скай, пабу­да­валі пры­да­рож­ную кап­лі­цу. У час Вялі­кай Айчын­най вай­ны буды­нак моц­на пацяр­пеў, пас­ля вай­ны яго раза­бралі, заха­ваў­шы толь­кі бака­выя сце­ны фаса­да. Выка­ры­стоў­ва­ю­чы іх, на мес­цы кас­цё­ла пабу­да­валі ліцей­ны цэх стан­ка­бу­даўні­ча­га заво­да. “Ліцей­ка” ў сваім гіста­рыч­ным абрам­лен­ні існуе па сён­няш­ні дзень. Там уста­ноў­ле­нае абста­ля­ванне, пра­цу­ю­ць люд­зі, якія наўрад ці веда­ю­ць, што пад іх нага­мі, пад камен­на-бетон­най тоўш­чай, маг­чы­ма, зна­ход­зіц­ца магіль­ны склеп кня­зёў Агінскіх…

Гэта толь­кі вер­сія, хаця і вель­мі падоб­ная да праў­ды. Кан­чат­ко­вы адказ могу­ць даць архі­вы і спецыялісты-археолагі.

Я Воз­ный Его Коро­лев­ско­го Вели­че­ства Мин­ско­го Вое­вод­ства ниже соб­ствен­но­руч­но под­пи­сав­ший­ся извещаю
симъ моимъ ввод­ным Листом что въ насто­я­щем 1747 году фев­ра­ля 12 дня будучи при­званъ и при­гла­шенъ Г. Ива­ном съ Сути­на Поня­тов­ским для пода­чи и вво­да къ части дерев­ни Кри­ва­ли назы­ва­е­мой въ Мин­ском Вое­вод­стве лежа­щей съ деся­тью Кре­стьян­ски­ми дворами.
Какъ же я Ввоз­ный съ Дво­ря­на­ми Юріемъ Колон­та­емъ, Семё­номъ Керо­нов­скимъ и Фаб­ія­номъ Мен­жин­скимъ, при­быв на место въ упо­мя­ну­тую дерев­ню Кри­ва­ли и раз­смот­ревъ доку­мен­ты на эту дерев­ню слу­жа­щія а именно:Духовное Заве­ща­ние Кня­ги­нею Гри­го­рье­вою Огин­ской въ 1718 году нояб­ря 15 учи­нен­ноё и въ Глав­ном Литов­скомъ Три­бу­на­ле явлен­ное изъ кое­го удо­сто­ве­рив­шись, что Кня­ги­ня Огин­ская Васи­лию съ Сути­на Поня­тов­ско­му Крест­но­му сыну сво­е­му дожиз­нен­ное вла­де­ние той дерев­ни отка­за­ла а Ему Гос­по­ди­ну Ива­ну сыну того Васи­лія вот­чин­ство с извест­нымъ и соот­вет­ствен­ным участ­комъ Зем­ли и леса и 2-Изре­ка­тель­ный доку­мент Васи­лiем съ Сути­на Поня­тов­ским 1746 года июня меся­ца 11 дня выдан­но­го и тогожъ чис­ла в Три­бу­на­ле Глав­номъ Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го Мин­ско­го Засе­данія совер­шен­ный коимъ тот же Васи­лій Поня­тов­ский дожиз­нен­ное вла­деніе этой Дерев­ни Кри­ва­ли съ Кре­стья­на­ми пере­усту­пилъ сыну сво­е­му Ива­ну Понятовскому.
Посе­му я Ввоз­ный испол­няя Законъ Рес­пуб­ли­ки и обя­зан­ность мою упо­мя­ну­тую часть дерев­ни Кри­ва­ли со всею къ оной при­над­леж­на­стію и кре­стья­на­ми въ инвен­тарь поиме­но­ван­ны­ми, Г. Ива­ну Поня­тов­ско­му симъ Листомъ подалъ, пови­но­веніе Кре­стья­намъ вну­шилъ и по про­бы­тіи въ оной Зако­номъ про­пи­сан­но­го вре­ме­ни сосед­ству­ю­щихъ опо­ве­стилъ, и тако­вый ввод­ный Листъ собс­вен­но­руч­но подписываю.
Писа­но как выписъ въ Криваляхъ.
У сего ввод­но­го под­пись Ввоз­но­го следующая.
Ввоз­ный Его Коро­лев­ско­го Вели­че­ства Мин­ско­го Вое­вод­ства Миха­илъ Козаринъ.
1748 года фев­ра­ля 23 дня. Въ Судъ Глав­но­го Три­бу­на­ла Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го явясь лич­но Г.Возный Его Коро­лев­ско­го Вели­че­ства Мин­ско­го Засе­данія Миха­илъ Коза­ринъ тако­вый ввод­ный листъ лич­но созналъ.
Писарь Три­бу­наль­скй: Ста­ни­слав Быковскій.

Миха­ил Кази­мир Огин­ский (1728-31.05.1800) – госу­дар­ствен­ный дея­тель Речи Поспо­ли­той, ком­по­зи­тор, поэт, меце­нат. Пред­ста­ви­тель древ­не­го маг­нат­ско­го рода Огин­ских, при­няв­ших в XVII веке като­ли­че­ство. Зани­мал долж­но­сти: вели­ко­го литов­ско­го вино­чер­пия в 1744-1748 годах, поль­но­го литов­ско­го писа­ря и гене­рал-май­о­ра литов­ских войск в 1748-1764 годах, вое­во­ды вилен­ско­го в 1764-1768 годах, гет­ма­на вели­ко­го литов­ско­го в 1768-1793 годах.
Миха­ил Кази­мир Огин­ский родил­ся в Козель­ске в 1728 году в семье трок­ско­го вое­во­ды Таде­уша Юзе­фа и кня­ги­ни Анны из рода Виш­не­вец­ких. Его баб­кой по отцу была Эле­о­но­ра, жена вилен­ско­го вое­во­ды, рож­ден­ная Вой­на, а по мате­ри – Ека­те­ри­на Доль­ская, пер­вая жена вели­ко­го гет­ма­на литов­ско­го Миха­и­ла Сер­ва­тия Виш­не­вец­ко­го. Таким обра­зом М.К. Огин­ский был из «рус­ско­го» рода как по муж­ской, так и по жен­ской лини­ям. Несмот­ря на то, что семья Огин­ских была кня­же­ско­го про­ис­хож­де­ния, соглас­но зако­нам Речи Поспо­ли­той до кон­ца XVIII сто­ле­тия она этим титу­лом не поль­зо­ва­лась. Зато гет­ман Огин­ский, как и боль­шин­ство тогдаш­них маг­на­тов, в слу­жеб­ной пере­пис­ке на фран­цуз­ском язы­ке поль­зо­вал­ся титу­лом графа.
В дет­стве Огин­ский вос­пи­ты­вал­ся вме­сте с шестью сво­и­ми сест­ра­ми, что, опре­де­лен­но, нало­жи­ло отпе­ча­ток на его харак­тер: осо­бое вни­ма­ние к сво­е­му внеш­не­му виду.

Герб «Агнец» рода Огинских

Миха­ил Кази­мир Огинский
(1728-1800)
Миха­ил Кази­мир Огин­ский сво­е­го отца, при­вер­жен­ца сак­сон­ских коро­лей, поте­рял рано. Сна­ча­ла он нахо­дил­ся под опе­кой сво­е­го деда по мате­рин­ской линии, а после его смер­ти (1744 г.) под при­смот­ром витеб­ско­го вое­во­ды Мар­ти­а­на Огин­ско­го, но толь­ко сле­ду­ю­щий его опе­кун, назна­чен­ный с согла­сия коро­ля, князь-канц­лер Миха­ил Чарто­рыс­кий, занял­ся осно­ва­тель­ным вос­пи­та­ни­ем и обра­зо­ва­ни­ем юноши.
С юно­сти Огин­ский изу­чал музы­ку и изоб­ра­зи­тель­ное искус­ство. Был хоро­шим живо­пис­цем-люби­те­лем и осо­бен­но музы­кан­том. Играл на скрип­ке (учил­ся у Джо­ван­ни Бат­ти­ста Виот­ти), арфе, кла­ви­кор­де и клар­не­те. Одна­ко семья Чарто­рыс­ких воз­ла­га­ла на сво­е­го вос­пи­тан­ни­ка дру­гие надеж­ды: поли­ти­че­скую и воен­ную карьеру.
В очень моло­дом воз­расте Миха­ил Кази­мир Огин­ский высту­пил на аре­ну обще­ствен­ной жиз­ни: 18 сен­тяб­ря 1744 года он полу­чил долж­ность вели­ко­го литов­ско­го вино­чер­пия, 20 июня 1748 года был назна­чен поль­ным литов­ским писа­рем, 20 сен­тяб­ря 1748 года полу­чил зва­ние гене­рал-май­о­ра литов­ских войск. В том же 1748 году впер­вые стал депу­та­том сей­ма и полу­чил пер­вые корон­ные поме­стья. На моло­дые годы Огин­ско­го при­хо­дят­ся так­же пер­вые кон­так­ты с масо­на­ми и тай­ны­ми сою­за­ми. Как раз в это вре­мя он стал чле­ном ложи в Лукле.
В 1753-1761 годах Огин­ский путе­ше­ство­вал по Евро­пе, был в Бер­лине, Дрез­дене, Вене, Пари­же. В 1757 году во вре­мя похо­да гер­цо­га Орле­ан­ско­го Огин­ский стал его адъютантом.
18 октяб­ря 1761 года Миха­ил Кази­мир Огин­ский заклю­чил брак с доче­рью кня­зя-канц­ле­ра Чарто­рыс­ко­го, Алек­сан­дрой, тре­тьей женой под­канц­ле­ра литов­ско­го Миха­и­ла Анто­на Сапе­ги (умер 12 октяб­ря 1760 года).
Самой цен­ной частью при­да­но­го Алек­сан­дры Сапе­ги, кото­рую она при­нес­ла сво­е­му вто­ро­му мужу Миха­и­лу Кази­ми­ру Огин­ско­му, была Сло­ним­ская эко­но­мия (где с 1761 он был ста­ро­стой). Это госу­дар­ствен­ное име­ние было одним из мно­го­чис­лен­ных, кото­рые при­над­ле­жа­ли Миха­и­лу Анто­ну Сапе­ге. Но брак, заклю­чен­ный меж­ду Алек­сан­дрой Сапе­гой и Миха­и­лом Огин­ским, ока­зал­ся не очень счаст­ли­вым. Без­дет­ные Огин­ские жили пре­иму­ще­ствен­но врозь: каж­дый сво­ей соб­ствен­ной жиз­нью, встре­ча­лись изред­ка. Алек­сандра Огин­ская име­ла рези­ден­цию в Седль­це, а Миха­ил Огин­ский — в Сло­ни­ме, где каж­дый созда­вал свою худо­же­ствен­ную среду.
После сва­дьбы око­ло года М.К. Огин­ский про­жил в Петер­бур­ге, где от импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны II полу­чил орден Андрея Пер­во­зван­но­го и был одним из ее кан­ди­да­тов на поль­ский трон. При петер­бург­ском дво­ре Огин­ский стре­мил­ся стать любов­ни­ком цари­цы. У него про­ис­хо­ди­ли даже встре­чи с Ека­те­ри­ной II, кото­рая сна­ча­ла к нему отно­си­лась доб­ро­же­ла­тель­но, но, в кон­це кон­цов, через «кро­вать» импе­ра­три­цы Огин­ский ниче­го не добил­ся (поль­ским коро­лем был избран Ста­ни­слав Август Поня­тов­ский), более того вызвал к себе ненависть.
В 1764 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский полу­чил титул вилен­ско­го вое­во­ды и ряд име­ний. По ини­ци­а­ти­ве и на сред­ства Огин­ско­го в 1767-1783 годах была осу­ществ­ле­на про­клад­ка через полес­ские боло­та двух дорог-трак­тов (Пинск-Сло­ним, Пинск-Волынь) и зна­ме­ни­то­го кана­ла, кото­рый соеди­нил бас­сей­ны Бал­тий­ско­го и Чер­но­го морей. Канал стал для все­го Поле­сья пово­дом для гор­до­сти и фак­то­ром эко­но­ми­че­ско­го роста. Про­тя­жен­ность кана­ла Огин­ско­го соста­ви­ла 47 км (вме­сте с Выго­но­щан­ским озе­ром 54 км) /большой канал/, кото­рый соеди­нил Щару (при­ток Нема­на) с Ясель­дой (при­ток При­пя­ти), а в пре­де­лах горо­да Сло­ни­ма выров­нял рукав Щары /малый канал/. Стро­и­тель­ные рабо­ты на кана­ле велись так­же с 1799 по 1804 годы. Воз­ве­ден­ный канал имел 10 шлю­зов и состав­лял часть Дне­про-Неман­ско­го вод­но­го пути. С 1804 года по кана­лу было откры­то судо­ход­ство. По нему пре­иму­ще­ствен­но сплав­ля­ли лес, пере­во­зи­ли так­же зер­но, сырье для ману­фак­тур и про­чие гру­зы. Во вре­мя пер­вой миро­вой вой­ны (1914-1918 гг.) и совет­ско-поль­ской вой­ны (1920 г.) канал ока­зал­ся в зоне актив­ных воен­ных дей­ствий, что при­ве­ло к раз­ру­ше­нию его гид­ро­тех­ни­че­ских соору­же­ний. В 1928 году канал был вос­ста­нов­лен. До 1941 года он исполь­зо­вал­ся для лесо­спла­ва, эпи­зо­ди­че­ски – для судо­ход­ства. 13 сен­тяб­ря 1942 года на кана­ле про­изо­шел Огин­ский бой, шлю­зы и пла­ти­ны были повре­жде­ны либо раз­ру­ше­ны. Попыт­ки вос­ста­нов­ле­ния в после­во­ен­ное вре­мя не име­ли успе­ха, в резуль­та­те рус­ло обме­ле­ло и ста­ло зарас­тать, канал поте­рял хозяй­ствен­ное значение.
29 фев­ра­ля 1768 года М.К. Огин­ский полу­чил була­ву вели­ко­го гет­ма­на Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. В 1771 году он пере­шел на сто­ро­ну Бар­ской кон­фе­де­ра­ции (кото­рая высту­па­ла как оппо­зи­ция поль­ско­му коро­лю Ста­ни­сла­ву Авгу­сту Поня­тов­ско­му и Рос­сии), а 7 сен­тяб­ря 1771 года напал на рус­ские вой­ска и раз­бил их под Без­де­жем. Неожи­дан­ный успех вскру­жил Огин­ско­му голо­ву настоль­ко, что он забыл о вся­кой осто­рож­но­сти: в ночь с 22 на 23 сен­тяб­ря 1771 года был окру­жен, и его трех­ты­сяч­ная армия была поно­стью раз­би­та под Сто­ло­ви­ча­ми (теперь Бара­но­вич­ский рай­он Брест­ской обла­сти) вой­ска­ми А.В. Суво­ро­ва, после чего Огин­ский эми­гри­ро­вал, а его име­ния в Рос­сии были конфискованы.
На рубе­же 1774-1775 годов гет­ман вер­нул­ся в Речь Поспо­ли­тую, где не без труд­но­стей при­нял коман­до­ва­ние над вой­ска­ми и занял­ся уре­гу­ли­ро­ва­ни­ем сво­их финан­со­вых дел.
Пре­бы­ва­ние в Пари­же и недо­ста­ток денег заста­ви­ли Огин­ско­го в 1774 году про­дать под­вар­шав­ское име­ние Небо­ров сво­ей пле­мян­ни­це кня­гине Гелене Рад­зи­вилл, врож­ден­ной Пшез­дет­ской, и ее мужу. Эта вели­ко­леп­ная усадь­ба, осно­ван­ная в XVII веке, была при­об­ре­те­на Огин­ским вме­сте с боль­шим зам­ком в 1766 году. Имен­но она долж­на была стать глав­ной рези­ден­ци­ей гет­ма­на. Миха­ил Кази­мир Огин­ский вло­жил в ее вос­ста­нов­ле­ние, отдел­ку и пар­ки зна­чи­тель­ные сред­ства, но, к сожа­ле­нию, бес­по­лез­но для себя. И толь­ко тогда он решил пере­не­сти свое посто­ян­ное жили­ще, свою худо­же­ствен­ную сре­ду на бело­рус­ское Поле­сье – в Слоним.
Полу­чив амни­стию и сек­ве­ст­ро­ван­ные име­ния, в 1775 году он воз­вра­тил­ся в Сло­ним. Это была невос­пол­ни­мая поте­ря для Поль­ши и куль­тур­ное при­об­ре­те­ние для Бело­рус­сии, так как с это­го момен­та на про­тя­же­нии два­дца­ти лет Сло­ним с его капел­лой и теат­ром ста­но­вит­ся «Полес­ски­ми Афинами».
Что­бы иметь пол­ную сво­бо­ду дей­ствий, Огин­ско­му необ­хо­ди­мо было лик­ви­ди­ро­вать маги­страт­ское само­управ­ле­ние. И, воз­мож­но, по его хода­тай­ству в 1776 году реше­ни­ем сей­ма Сло­ним был лишен само­управ­ле­ния по Маг­де­бург­ско­му пра­ву (воз­вра­ще­но 3 мая 1791 года). После чего в руки Огин­ско­го пере­шла прак­ти­че­ски неогра­ни­чен­ная власть в ста­ро­стве и горо­де. Он мог исполь­зо­вать по сво­е­му жела­нию весь потен­ци­ал края: чело­ве­че­ские и мате­ри­аль­ные ресурсы.
27 декаб­ря 1781 года на общем собра­нии пред­ста­ви­те­лей масон­ских лож, кото­рое было посвя­ще­но стре­ми­тель­но­му рас­про­стра­не­нию это­го дви­же­ния в восточ­ных про­вин­ци­ях, Миха­ил Кази­мир Огин­ский был избран «упол­но­мо­чен­ным вели­ким масте­ром про­вин­ции Лит­ва». Намест­ни­ком Лит­вы он был утвер­жден и на выбо­рах 1788 года.
В сре­дине 1782 года М.К. Огин­ский нахо­дил­ся в Ахене (Гер­ма­ния), а в кон­це года – в Брюс­се­ле (Бель­гия), потом доволь­но дол­гое вре­мя, до сре­ди­ны 1785 года – в Гол­лан­дии — Амстер­да­ме и Гаа­ге. Тогда же он позна­ко­мил­ся с Англи­ей, где пре­бы­вал до мая 1786 года.
Из путе­ше­ствия гет­ман вер­нул­ся пре­дан­ный англий­ской куль­ту­ре и обы­ча­ям, кото­ры­ми в то вре­мя увлек­ся весь кон­ти­нент. К это­му вре­ме­ни отно­сит­ся раз­ви­тие фаян­со­вой фаб­ри­ки в Теле­ха­нах, ков­ро­во­го и гобе­ле­но­во­го про­из­вод­ства в Слониме.
В 1790 году М.К. Огин­ский побы­вал в штаб-квар­ти­ре в Прус­сии и Ниж­ней Силе­зии с надеж­дой, что у него полу­чит­ся так раз­вя­зать евро­пей­ские кон­флик­ты, что­бы улуч­шить поло­же­ние Речи Посполитой.
Рос­кош­ный стиль жиз­ни, чрез­вы­чай­но доро­гое содер­жа­ние дво­ра в Сло­ни­ме с его боль­шим оркест­ром и опер­ным теат­ром, мно­го­чис­лен­ные куль­тур­ные ини­ци­а­ти­вы, про­клад­ка кана­ла и дорог-трак­тов даже такое круп­ное состо­я­ние, кото­рым вла­дел Огин­ский, долж­ны были при­ве­сти к разо­ре­нию. Поэто­му в 1791 году почти все свои име­ния ста­рый гет­ман про­дал пле­мян­ни­ку – даль­не­му род­ствен­ни­ку Миха­и­лу Клео­фа­су Огин­ско­му (они про­ис­хо­ди­ли из двух раз­ных линий рода, общий пре­док их Саму­эль Лев, жил в пер­вой поло­вине XVII века, умер в 1657 году), с усло­ви­ем, что тот запла­тит за него более 8 мил­ли­о­нов дол­га. Иму­ще­ство гет­ма­на оце­ни­ва­лось в 14 мил­ли­о­нов, про­даж­ная же цена была опре­де­ле­на в 12 мил­ли­о­нов 250 тысяч зло­тых. Поэто­му после выче­та дол­гов Миха­ил Клео­фас Огин­ский дол­жен был упла­тить гет­ма­ну 4 мил­ли­о­на 250 тысяч зло­тых ассигнациями.
В 1791 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский нахо­дил­ся в Бер­лине, а затем в Гол­лан­дии, отку­да выслал поль­ско­му коро­лю Ста­ни­сла­ву Авгу­сту, при­об­ре­тен­ную в Амстер­да­ме, цен­ную кар­ти­ну из сво­ей гале­реи – зна­ме­ни­то­го «Лисов­щи­ка» («Поль­ско­го кон­ни­ка») Рем­бранд­та (сего­дня эта кар­ти­на нахо­дит­ся в одной из кол­лек­ций в Нью-Йор­ке). За кар­ти­ну гет­ман полу­чил из коро­лев­ской оран­же­реи апель­си­но­вые сажен­цы для сло­ним­ской оранжереи.
С сен­тяб­ря 1791 года Огин­ский сно­ва в Сло­ни­ме. По прось­бе Воен­ной комис­сии он при­ни­ма­ет уча­стие в манев­рах на Укра­ине, где отда­ет вни­ма­ние исклю­чи­тель­но воен­но­му оркест­ру, а в похо­де 1792 года коман­ду­ет вой­ска­ми Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и сво­им полком.
6 июля 1793 года Миха­ил Кази­мир Огин­ский сло­жил с себя гет­ман­ские пол­но­мо­чия в поль­зу Миха­и­ла Клео­фа­са Огинского.
В 1792-1793 годах закон­чил­ся «сло­ним­ский пери­од» в дея­тель­но­сти Миха­и­ла Кази­ми­ра Огин­ско­го, посколь­ку в 1793 году Ека­те­ри­на II кон­фис­ко­ва­ла у него Сло­ним, кото­рый назна­чи­ла как рези­ден­цию для губерн­ских вла­стей, хотя поз­же импе­ра­тор Павел I это реше­ние отменил.
Во вре­мя вос­ста­ния под руко­вод­ством Таде­уша Костюш­ки (1794 год) Огин­ский нахо­дил­ся в Виль­но. Будучи тяже­ло боль­ным, он по-преж­не­му окру­жал себя музы­кан­та­ми, его дру­гом стал Йозеф Гайдн.
В 1795 году Миха­ил Кази­мир Огин­ский при­нес при­ся­гу Ека­те­рине II. Послед­ние годы сво­ей жиз­ни он про­вел в Гале­но­ве – сво­ей рези­ден­ции под Вар­ша­вой, хотя вре­ме­на­ми задер­жи­вал­ся в ста­ро­мод­ном и неудоб­ном вар­шав­ском двор­це на ули­це Шор­ной, кото­рый полу­чил в наслед­ство от сво­ей тет­ки Анны Огин­ской. В Бело­рус­сию и Лит­ву Огин­ский боль­ше нико­гда не возвращался.
28 авгу­ста 1798 года в при­сут­ствии мужа умер­ла Алек­сандра Огин­ская, так и не сыг­рав зна­чи­тель­ной роли в его жиз­ни, а 31 мая 1800 года в Вар­ша­ве умер и сам Миха­ил Кази­мир Огин­ский. Слу­ги уста­но­ви­ли ему памят­ник с пат­ри­о­ти­че­ской над­пи­сью, кото­рая сви­де­тель­ству­ет об их сер­деч­ном отно­ше­нии к покой­но­му: «Миха­и­лу Кази­ми­ру Огин­ско­му, кня­зю из Козель­ска, вели­ко­му гет­ма­ну Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, кото­рый за оте­че­ство сра­жал­ся, мно­го за него вытер­пел и все­гда ему вер­но слу­жил. Память почте­ния, скор­би и при­зна­тель­но­сти этим воз­да­ли слу­ги сво­е­му пану. Жил лет 72, умер в 1800».

Князь заве­щал мил­ли­о­ны мне!»

Гвар­дей­ский офи­цер Вон­ляр­ляр­ский пал жерт­вой мании вели­чия и стал аферистом
В годы перед Пер­вой миро­вой вой­ной Петер­бург лихо­ра­ди­ло: гром­кие судеб­ные про­цес­сы, при­вле­кав­шие вни­ма­ние не толь­ко в Рос­сии, но и за гра­ни­цей, сле­до­ва­ли один за дру­гим. Едва толь­ко успе­ли остыть стра­сти, буше­вав­шие вокруг дела пору­чи­ка Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ка Бутур­ли­на, с кото­рым рука­ми вра­ча-убий­цы рас­пра­ви­лись домо­гав­ши­е­ся его богат­ства наслед­ни­ки, как сто­ли­цу потряс­ло новое судеб­ное дело. На сей раз зло­умыш­лен­ни­ков при­влек­ли мил­ли­о­ны кня­зя Огинского.

Хит­ро­ум­ная комбинация

Итак, вес­ной 1911 года на ска­мье под­су­ди­мых ока­за­лись лица, поже­лав­шие вос­поль­зо­вать­ся богат­ства­ми кня­зя Бог­да­на Ере­ме­е­ви­ча Огин­ско­го и соста­вив­шие ради это­го под­лож­ное заве­ща­ние. Обви­ни­тель­ный и след­ствен­ный мате­ри­ал занял более трех тысяч стра­ниц. К тому вре­ме­ни уже око­ло года глав­ные герои про­цес­са томи­лись в доме пред­ва­ри­тель­но­го заклю­че­ния. Одним из пер­вых аре­сто­ва­ли «глав­но­го героя» — штабс-капи­та­на Дмит­рия Вонлярлярского.

Зло­умыш­лен­ни­ки обви­ня­лись в том, что летом 1909 года соста­ви­ли от име­ни умер­ше­го 23 мар­та того же года кня­зя Огин­ско­го духов­ное заве­ща­ние, кото­рое он в свою оче­редь под­го­то­вил еще 9 июля 1903 года. Все шло как по мас­лу, и пре­ступ­ни­ки, каза­лось, мог­ли тор­же­ство­вать. Петер­бург­ский окруж­ной суд уже утвер­дил под­лож­ное заве­ща­ние к испол­не­нию, а пра­ви­тель­ству­ю­щий Сенат был готов при­нять реше­ние о пере­да­че титу­ла кня­зя Огин­ско­го штабс-капи­та­ну Вонлярлярскому.

Но вдруг хит­ро­ум­ная ком­би­на­ция лоп­ну­ла — про­зву­ча­ло заяв­ле­ние закон­ных наслед­ни­ков Бог­да­на Огин­ско­го. Про­из­вод­ство дела в
Сена­те пре­кра­ти­ли, а мни­мый наслед­ник мил­ли­о­нов очу­тил­ся в тюрь­ме вме­сте со все­ми сво­и­ми соучаст­ни­ка­ми, пред­вку­шав­ши­ми круп­ные бары­ши. Затем меч пра­во­су­дия воз­нес­ся над при­ем­ным отцом Вон­ляр­ляр­ско­го. Его аре­сто­ва­ли и обви­ни­ли в руко­вод­стве всей про­це­ду­рой состав­ле­ния под­лож­но­го заве­ща­ния. Одна­ко Вон­ляр­ляр­ский-отец утвер­ждал, что пове­рил сыну, кото­рый заве­рял: мол, заве­ща­ние Огин­ско­го дей­стви­тель­но суще­ству­ет и нахо­дит­ся в руках като­ли­че­ско­го духовенства.

Ходи­ли раз­го­во­ры, что вся под­поль­ная рабо­та по под­ло­гу заве­ща­ния шла в отдель­ных каби­не­тах мел­ких петер­бург­ских ресто­ра­нов и гости­ни­це «Гранд-Отель». Глав­ную роль буд­то бы игра­ла кан­це­ля­рия като­ли­че­ской духов­ной кон­си­сто­рии, из кото­рой взя­ли доку­мен­ты с под­лин­ны­ми под­пи­ся­ми кня­зя Огин­ско­го. Вон­ляр­ляр­ский-сын уве­рял отца, что состо­ял в пере­пис­ке с Огин­ским и тот буд­то бы заве­щал ему титул и состо­я­ние. Когда же его попро­си­ли предъ­явить эти пись­ма, он заявил, что они поте­ря­ны или украдены.

Огин­ские — фана­тич­ные католики

Сам афе­рист Вон­ляр­ляр­ский так объ­яс­нял тот факт, что рев­ност­ный като­лик князь Огин­ский соста­вил свое заве­ща­ние имен­но в его поль­зу: мол, Вон­ляр­ляр­ские спас­ли Огин­ско­го от смерт­ной каз­ни во вре­мя Поль­ско­го вос­ста­ния 1863 года. Одна­ко на суде ста­ло понят­но, что все это выдум­ка: во-пер­вых, кня­зья Огин­ские в том мяте­же не участ­во­ва­ли, во-вто­рых, Бог­да­ну и Миха­и­лу Огин­ским было тогда 14 — 15 лет и они жили за границей.

Кня­зья Бог­дан и Миха­ил Огин­ские явля­лись послед­ни­ми пред­ста­ви­те­ля­ми ста­рин­но­го знат­но­го литов­ско-рус­ско­го рода. Им при­над­ле­жа­ли боль­шие име­ния в Ковен­ской, Вилен­ской и Киев­ской губер­ни­ях, в Гали­ции, а так­же недви­жи­мость в Петер­бур­ге, Вильне, Риге и Кра­ко­ве. Будучи без­дет­ны­ми, они хоте­ли из при­над­ле­жав­ших им земель учре­дить запо­вед­ное име­ние, с тем что­бы к его вла­дель­цу ото­шли герб, титул и фами­лия кня­зей Огин­ских. Выбор их пал на гра­фа Иоси­фа Залу­ско­го, одна­ко Бог­дан Огин­ский не довел сво­е­го наме­ре­ния до кон­ца из-за постиг­шей его душев­ной болезни.

«Доб­ро­воль­ное пала­че­ство» вме­сто защиты

В кон­це мая 1911 года при­сяж­ные засе­да­те­ли огла­си­ли вер­дикт: под­лож­ность заве­ща­ния при­зна­ли дока­зан­ным, а Вон­ляр­ляр­ско­го-сына — винов­ным, одна­ко посколь­ку он не при­бег­нул к под­ку­пу, при­сяж­ные дали ему снис­хож­де­ние. Они обра­ти­лись к суду с прось­бой «поверг­нуть участь под­су­ди­мо­го к сто­пам Его Импе­ра­тор­ско­го Вели­че­ства для смяг­че­ния нака­за­ния». Несколь­ких под­су­ди­мых при­сяж­ные оправ­да­ли, в том чис­ле и Вон­ляр­ляр­ско­го-отца. Заслу­шав при­сяж­ных, суд при­го­во­рил всех обви­нен­ных к лише­нию прав и отда­че в аре­стант­ские отде­ле­ния, в том чис­ле и штабс-капи­та­на Вон­ляр­ляр­ско­го на два года. Таков был финал гром­ко­го дела…

Впро­чем, совре­мен­ни­ки вовсе не торо­пи­лись радо­вать­ся тор­же­ству пра­во­су­дия. В печа­ти раз­да­ва­лось нема­ло сочув­ствен­ных голо­сов в адрес осуж­ден­но­го Вон­ляр­ляр­ско­го. К при­ме­ру, на стра­ни­цах «Петер­бург­ской газе­ты» жур­на­лист Гри­го­рий Ге назвал про­цесс по делу Вон­ляр­ляр­ско­го «доб­ро­воль­ным пала­че­ством» и срав­нил его со зре­ли­щем боя быков, кото­рых под­вер­га­ют пыт­кам на арене. Он обви­нял сто­ро­ну защи­ты в том, что она стре­ми­лась лишь «пори­со­вать­ся теат­раль­ной фра­зой», а где ей совсем было нече­го делать, там пере­шла в пала­че­ство. «Это зна­ме­ние вре­ме­ни, это вырож­де­ние, и об этом сто­ит поду­мать, — утвер­ждал Гри­го­рий Ге. — Два­дцать четы­ре дня доб­ро­воль­ные пала­чи бро­са­лись на упав­шую, уже умолк­нув­шую жерт­ву и с каким-то не зве­ри­ным, а чело­ве­че­ским сла­до­стра­сти­ем ста­ра­лись рвать ее за самые боль­ные места, изощ­ря­ясь в сво­ем инкви­зи­тор­ском занятии».

НОТАТКИ
  1. Kojałowicz, W. Herbarz rycerstwa W.X.Litewskiego tak zwany Compendium (далей – Compendium). Kraków, 1897. S.189.[][][]
  2. Kojałowicz W. Compendium. S.189.[]
  3. Kronika Polska Marcina Bielskiego nowo przez Joach. Bielskiego syna iego wydana. Kraków, 1597. F.524.[]
  4. Kojałowicz, W. Compendium. S.189.[]
  5. Swach A. Herby Polskie… Poznań, 1705. F.56.[]
  6. AGAD. Dok. perg. № 7310; опубл.: Ліц­кевіч А. У. Ста­ра­бе­ла­рус­кія гра­ма­ты XV ст. № 6. С. 19–20.[]
  7. АЛМ. 1.1. № 20. С. 14; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. T. 4. № 22. S. 48.[]
  8. Urzędnicy centralni i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: spisy / Opracowali H. Lulewicz i A. Rachuba. Kórnik, 1994. № 236. S. 54.[]
  9. Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4, Ziemia smolenska i województwo smolenskie XIV-XVIII wiek Warszawa, 2003. № 54. S. 5[]
  10. LM. Kn. 6. № 147. P. 125.[][]
  11. LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.[][]
  12. Карам­зин Н.М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. – СПб.: Изд. И. Эйнер­лин­га, 1842. – Т. VI, прим. 490[]
  13. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy S. 293; Boniecki À. Poczet rodów S. 115.[]
  14. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 293.[]
  15. Uruski S. Rodzina. Ò. VI. S. 125; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 293.[]
  16. Uruski S. Rodzina. T. XIV. S. 83.[]
  17. ЛМ. Кн. 20. Виль­нюс, 2009. С. 286–288, № 209. Тес­лен­ко І. Родин­ний клан Єрли­чів. С. 144.[]
  18. Вольф, 293[]
  19. Вольф, 294 – 295[]
  20. Друк: Шалан­да А. Сапраўд­ны гер­боўнік шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ВКЛ у дру­гой пало­ве ХVІ–ХVІІІ ст. (Б).// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 3–4. С.91.[][]
  21. НГАБ у Горад­ні. Ф.1664. Воп.1. Спр.511. Арк.1 адв.[]
  22. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.295, 305, 309.[]
  23. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.309.[]
  24. Wasilewski T. Ogiński Leon Kazimierz. S. 618.[][][]
  25. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.304, 322.[]
  26. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S.322-323.[]
  27. B. Popiołek, Kobiecy świat w czasach Augusta II. Studia nad mentalnością kobiet z kręgów szlacheckich, Kraków 2003, s. 125.[]
  28. Bibliotece Naukowej PAN i PAU
    w Krakowie, rękopis 6000, k. 182-197[]
  29. Wasilewski T. Ogiński Leon Kazimierz. S. 618[]