Кейстутовичи

Генеалогия

II генерация от Гедимина.

1. КЕЙ­С­ТУТ ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 1382)

III генерация от Гедимина.

2/1. ПАТЕРГ [ПАТ­РИ­КІЙ ?] КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1365)

Його діяль­ність від­но­си­ла­ся до 1348-1365 рр. Даль­ших зга­док у дже­ре­лах немає (2112, s. 160). Мож­ли­во був кня­зем грод­ненсь­ким. [Patirg].

У старій польсь­кій історіо­гра­фії пану­ва­ло пере­ко­нан­ня, що зга­ду­ва­ний Пат­ри­кій (у біль­шо­сті робіт він фігу­рує зі схи­б­ле­ною фор­мою імені – Патирк) був стар­шим сином Кей­с­ту­та. Це пере­ко­нан­ня зас­но­ване на тому, що у хроні­ках Я. Длу­го­ша, М. Мєховсь­ко­го, М. Кро­ме­ра, т. зв. Бихов­ця та М. Стрий­ковсь­ко­го переліки синів Кей­с­ту­та містять ім’я Пат­ри­кія. Однак необ­хід­но вра­хо­ву­ва­ти, що у цих піз­ніх дже­ре­лах гене­а­ло­гія литовсь­ких князів XIV ст. викла­де­на з рядом гру­бих поми­лок, тому й їх свід­чен­ня про Пат­ри­кія Кей­с­ту­то­ви­ча ціл­ком мож­на поста­ви­ти під сум­нів. Скорі­ше за все, у кін­це­во­му під­сум­ку всі вони похо­дять з хроніки Длу­го­ша – авто­ра, схиль­ність яко­го до над­зви­чай­но віль­но­го вико­ри­стан­ня своїх дже­рел, вклю­ча­ю­чи «кон­стру­ю­ван­ня» істо­рич­них фак­тів на осно­ві влас­них здо­га­док чи навіть вига­док, є загальновідомою22. Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 406; ця звіст­ка повто­ре­на у більш піз­ніх хроні­ках: Miechowita M. Cronica Polonorum. – Kraków, 1521. – P. CCLXIIII; Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 349. Інші сини Кей­с­ту­та тут пере­ра­хо­вані пра­виль­но, однак Бутав Кей­с­ту­то­вич помил­ко­во від­не­се­ний до синів Оль­гер­да, так само, як Нари­мунт і Любарт реаль­но – сини Гедиміна. 

У Хроні­ці Бихов­ця серед синів Кей­с­ту­та зга­дуєть­ся Андрій Гор­ба­тий Поло­ць­кий, насправ­ді – син Оль­гер­да (ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 43). Зазна­чи­мо, що у Єреї­новсь­ко­му літо­пи­су, єди­но­му, де містить­ся перелік Оль­гер­до­ви­чів, ана­ло­гіч­ний з Хронікою Бихов­ця, серед Кей­с­ту­то­ви­чів поі­мен­но названі лише Віто­вт, Андрій Поло­ць­кий і Жиги­монт, про інших же ска­за­но: «А три в моло­до­сти сво­ей без пло­ду и без удѣ­лов помер­ли» (ПСРЛ. – Т. XXXV. – С. 223, 224). У Хроні­ці ж Бихов­ця замість цих анонім­них князів фігу­ру­ють Пат­ри­кій, Товти­вил та Вой­дат – так само, як у Длу­го­ша. Оскіль­ки вка­за­на хроніка відо­ма лише з видан­ня Т. Нар­бу­та, а остан­ній «про­сла­ви­вся» дуже віль­ним від­но­шен­ням до своїх дже­рел і навіть пря­ми­ми фаль- сифіка­ція­ми, то ціл­ком мож­ли­во, що іме­на трьох Кей­с­ту­то­ви­чів «додав» з Длу­го­ша сам Нар­бут. Це тим більш віро­гід­но, що ні Пат­ри­кій, ні Товти­вил, ні Вой­дат у ли- товсь­ко-русь­ких літо­пи­сах жод­но­го разу біль­ше не зга­ду­ють­ся. Не мож­на ціл­ком виклю­ча­ти й того, що їх іме­на запо­зи­чив з польсь­кої хро­но­гра­фії (Мєховсь­ко­го чи Кро­ме­ра) сам автор Хроніки Бихов­ця. У Хроні­ці Стрий­ковсь­ко­го перелік синів Кей­с­ту­та повністю повто­рює Длу­го­ша. Однак про Пат­ри­ка Кей­с­ту­то­ви­ча тут наве­де­но додат­ко­ві відо­мо­сті: його уді­лом були «Bransko, Zurasz i Stramele» (на Під­ля­ш­ші), а сам князь, «про­вів­ши вели­кі вій­ни з прус­сь­ки­ми хре­сто­нос­ця­ми», начеб­то був вби­тий тата­ра­ми у 1398 р. (Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, zmodska i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 58). Це – одне з тих «ори­гі­наль­них пові­дом­лень» Стрий­ковсь­ко­го, досто­вір­ність яких є біль­ше ніж сум­нів­ною; зокре­ма, якщо Пат­рик, брат вел. кня­зя Віто­вта, заги­нув у 1398 р., то чому він жод­но­го разу не зга­дуєть­ся у дже­ре­лах про­тя­гом 1380 – 1390-х рр.? Від­зна­чи­мо ще, що у старій польсь­кій історіо­гра­фії впев­неність у тому, що Пат­ри­кій був сином Кей­с­ту­та, була настіль­ки міц­ною, що при­зве­ла навіть до «виправ­лен­ня» тек­сту дже­ре­ла. За Віган­дом і Длу­го­шем, неза­ба­ром піс­ля похо­ду 1352 (за Длу­го­шем 1348) р. ана­ло­гіч­ний похід на Прус­сію здійс­нив анонім­ний князь Смо­ленсь­кий, який у ньо­му і заги­нув. Й. Фогт та Е. Рачинсь­кий, пер­ші видав­ці Віган­да, чомусь ото­тож­ни­ли цьо­го кня­зя з Пат­ри­ком Кей­с­ту­то­ви­чем (Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – Poznanie, 1842. – S. 94-95), мабуть, на під­ставі свід­чен­ня Длу­го­ша про участь Пат­ри­кія у попе­ред­ньо­му поході. Однак у Віган­да загиб­лий князь Смо­ленсь­кий ясно назва­ний «filius fratri sui», тоб­то сином бра­та Кей­с­ту­та (Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 518). Тим часом у видан­ні Фог­та-Рачинсь­ко­го замість цьо­го стоїть про­сто «filius» (син), а у поль- сько­му пере­кла­ді гово­рить­ся, що князь Смо­ленсь­кий «лед­ве не заги­нув»! (Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – S. 95-96). З цьо­го видан­ня дану гру­бу помил­ку перей­няв І. Дани­ло­вич, у яко­го вка­за­но, ніби­то Віганд нази­ває Пат­ри­ка 1352 р. «Rex de Smalentz», а остан­ньо­го – сином Кей­с­ту­та (Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych… – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 193-194, № 400).

3/1. ВОЙ­ШВІЛ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ [?] († піс­ля 1359)
Непев­на згад­ка у доку­мен­ті з 1359 р. 1 За доку­мен­том з 1387 р. Скір­гай­ло Оль­гер­до­вич отри­мав логойсь­ку дани­ну, яку рані­ше отри­му­вав Вой­швіл (2112, s. 160). З цьо­го мог­ло вип­ли­ва­ти, що Вой­швіл Кей­с­ту­то­вич за жит­тя сво­го бать­ка три­мав Логойсь­ке князів­ство. [Waysewilt]

1 При­міт­ка litopys​.kiev​.ua. Маєть­ся на ува­зі фаль­си­фі­кат гра­мо­ти Оль­гер­да, яка ніби­то під­твер­джує існу­ван­ня судів «кревів» у Литві. Знай­де­ний в руко­пи­сах Т.Нарбута. Володін­ня Вой­шві­ла (лит. Вай­швіль­тис) зна­хо­ди­ло­ся в Упитсь­кій зем­лі, де досьо­год­ні існує село Вай­швіл­чяй, відо­ме з XIV ст. (Waysewilt [Waysewist] зга­дуєть­ся в дого­ворі між Лит­вою та Ливонією від 7 листо­па­да 1367 р.) Помил­ко­во при­пи­са­ний до синів Кей­с­ту­та Яном Длу­го­шем, на що вка­зує Вольф (2112). У хроні­ці Варт­берґе зазна­че­но, що «Wezewilte, nobilis satrapa» заги­нув від холо­ду піс­ля Рудавсь­кої бит­ви (1370). Інфор­ма­ція Тома­са Бара­на­ус­ка­са (сайт Серед­ньо­віч­на Литва).

4/1. ВОЙ­ДАТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1362)

У 1362 р. обо­ро­няв Ков­но, потра­пив у полон до Орде­ну і помер у неволі у хре­сто­нос­ців (2051, s.207). Із запи­су Віто­вта у 1401 р. відо­мо, що Вой­дат був кня­зем ново­грудсь­ким. Я.Тенговський вис­ло­вив гіпо­те­зу, що хри­сти­янсь­ке ім’я кня­зя було Іван і саме він був послом Віто­вта до Орде­ну у 1390 р. (2069, s. 180). У тако­му разі важ­ко пояс­ни­ти чому не Вой­дат, а Віто­вт висту­пив як стар­ший з Кей­с­ту­то­ви­чів і спад­коє­ме­ць бать­ка. [Wojdat]

5/1. БУТАВ-ГЕНРІХ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1380)

пол. Butaw,

Важ­но учесть, что сре­ди пору­чи­те­лей за кня­зя Ива­на Жеде­ви­да фигурирует
кра­ков­ский и сан­до­мир­ский кустош Ян «Букон­то­вич». Его сле­ду­ет отождест-
влять с Яном Буто­вто­ви­чем (ducis de Drogiczin). Он был род­ным племянником
литов­ско­го кня­зя Вито­вта. В 1365 г. отец кня­зя Яна бежал из ВКЛ в пре­де­лы Тев­тон­ско­го Орде­на. В Мари­ен­бур­ге Буто­вт Кей­с­ту­то­вич († 1413) кре­стил­ся и пере­шёл в като­ли­че­ство под име­нем Ген­ри­ха. После неудач­ных попы­ток вер­нуть­ся назад, князь остал­ся за гра­ни­цей. Из вла­де­ний Тев­тон­ско­го Орде­на «Henricus dux Lithuaniae» пере­брал­ся в Пра­гу ко дво­ру импе­ра­то­ра «Свя­щен­ной Римской
импе­рии» 1. Як Henricus dux Lithuanie чи навіть гех Litwinorum він зга­дуєть­ся при дворі кай­зе­ра Кар­ла IV (1368, 1370, 1374, 1377, 1380 рр.).

Позд­нее князь вос­ста­но­вил отно­ше­ния со сво­и­ми род­ствен­ни­ка­ми и, по-види­мо­му, помог им укре­пить отно­ше­ния с Праж­ским уни­вер­си­те­том. До 1413 г. Ген­рих умер. Пра­ви­тель ВКЛ Вито­вт «за похо­ро­ны и мра­мор­ное над­гро­бие в косте­ле свя­то­го Тома­ша (Фомы) в Малой Сто­роне (был уни­что­жен гуси­та­ми)… пере­дал в дар церк­ви авгу­стин­цев-отшель­ни­ков доро­гие тка­ни для изго­тов­ле­ния обла­че­ний». Из ВКЛ в Пра­гу их «при­вез некий брат Пет­рик, воз­мож­но, один из “белых авгу­стин­цев”, у кото­рых был мона­стырь в Быст­ри­це воз­ле Виль­но (ныне Ост­ро­вец­кий рай­он Грод­нен­ской обла­сти)» 2.

У 1365 р. втік від бать­ка до хре­сто­нос­ців. 25.07.1365 р. прий­няв хре­щен­ня у Кро­лев­ці, потім невда­ло про­бу­вав здо­бу­ти Віль­но. Орден нама­гав­ся вико­ри­ста­ти його у бороть­бі з Гедиміновичами.

6/1. ВІТО­ВТ-ОЛЕК­САНДР-ВІГАНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* бл.1352 † 27.10.1430)

Князь грод­ненсь­кий (бл. 1370-1382, 1383-1392 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1392-1430 рр.). Без­пе­реч­но був одним з най­ви­дат­ні­ших політич­них діячів не тіль­ки Лит­ви, але й усієї Схід­ної Євро­пи. Очо­лю­вав вели­кі армії у бит­вах на р.Ворсклі (1399 р.) та під Грюн­валь­дом (1410 р.), роз­ши­рив кор­до­ни Лит­ви до Чор­но­го моря (225; 1967; 362; 363; 1041). Спо­чат­ку був пра­во­слав­ним (як Олек­сандр запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику — поз.5), а піс­ля Кревсь­кої унії перей­шов у като­ли­ць­ку віру (Вігант). Згід­но Хроніки Бихов­ця був одру­же­ний три­чі (181, с.78). [Witowd-Aleksander]

Яґай­ло надав йому Луцьк, най­біль­ше ймо­вір­но, під час при­їз­ду сюди на почат­ку 1388 р.2 Від оформ­лення своєї волі на пись­мі монарх від­мо­ви­вся тоді, тому в листі Ски­рґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу, дато­ва­но­му 29 трав­ня 1389 р., Віто­вт фігу­рує як князь горо­денсь­кий, бере­стейсь­кий та ін? Подібне тра­пи­ло­ся з мазо­ве­ць­ким кня­зем Семо­ви­том, який отри­мав Белзь­ку зем­лю 1388 р., а при­вілей на неї — аж через вісім літ, піс­ля того як пішов на дея­кі само­віль­ні кро­ки по закріп­ленню за собою цьо­го надбання4 Не доче­кав­шись від Ягай­ла вико­нан­ня обі­ця­но­го, напри­кін­ці 1389 р. Віто­вт угік до хре­сто­нос­ців. У вида­них там листах він висту­пає вже як із Божої лас­ки князь Луць­ка й Городніг5 У скарзі на Яґай­ла, запи­саній кан­це­ля­ри­ста­ми Орде­ну, Віто­вт опо­ві­дав: піс­ля під­твер­джен­ня кня­зю Ски­рґай­лу Тро­ць­ко­го князів­ства «я теж про­сив у ньо­го лист і при­вілей на зем­лю, яку він мені дав, на ту Русь­ку зем­лю, яка нале­жа­ла Любар­ту, щоб я міг дер­жа­ти її»6. Гене­раль­ний ста­ро­ста Русі Ян із Тар­но­ва та кра­ківсь­кий воє­во­да Спит­ко з Мель­пг­ги­на, мало­польсь­кі вель­можі, що усві­дом­лю­ва­ли вагу кня­зя в справі реалі­за­ції Кревсь­кої унії і під­тримали його про­хан­ня, почу­ли від коро­ля: «Я дав кня­зю Віто­вту зем­лю до
моєї волі; коли я захо­чу, то забе­ру від ньо­го зем­лю назад»7
Повер­нув­шись уліт­ку 1392 р., піс­ля спро­би сило­мі­ць зай­ня­ти пре­стол Вели­ко­го князів­ства, на бать­ків­щи­ну й зустрів­шись із Ягай­лом у посе­лен­ні Острів, Віто­вт отри­мав бать­ко­ву спад­щи­ну з дода­чею до неї Луць­кої зем­лі 2 27. 01. 1388 король датує тут одну з гра­мот (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… — Т. 1. — С. 36-37), а 31.01.1388 прий­має вже в селі Садо­во за 40 км від Луць­ка від сво­го бра­та Семе­на-Лінг­ве­ня при­ся­гу на вір­ність дина­стії і короні Поль­щі (Akta UPL. — S. 16).
3 Codex epistolaris Vitoldi…-P. 18(29. 05. 1389, Люблін).
4 JaneczekA. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego… — S. 32.
5 Codex epistolaris Vitoldi… — P. 20 (19. 01. 1390; «von Gotis gnadin Herczog czu Luczik und czu Garthin»), 20-21, (19. 01. 1390; «von Gots gnaden Herczog zcu Lutzik und zcu Garten»).
6 SRP. — T. 2. — S. 713 (1390; «vnd ich bat ouch czu herezogen Jagaln brife vnd priuilegien obir di lant di her mir gegeben hatte obir das Russche land, das Luwburten was gewest, das ich das behalden mochte»).
1 Ibid. — S. 713 (1390; «ich habe gegeben herczog Witawthen das land bis an minen
willen, wen ich will zo will ich aber weder nemen von jm das land»).

й видав у зв’язку з цим свій при­сяж­ний лист, де фігу­рує вже як князь ли­товський, пан тро­цы­шй, луць­кий та ін.х 3 подіб­ним титу­лом висту­пає і йо­го дру­жи­на Анна в листах про пору­ку за вір­ність чоло­віка присязі2.
Острівсь­ка уго­да поста­ви­ла на поря­док ден­ний питан­ня про компенса­цію Скир­гай­лу за Тро­ки, від­по­відь на яке знай­шли під час зустрічі напри­кінці року в Белзі, де король видав лист, яким пого­див Ски­рґай­ла з Вітовтом3 У листі остан­ньо­го читає­мо, що він від­сту­пає бра­то­ві коро­ля свої го­роди Кре­ме­не­ць і Сті­жок та бере на себе обов’язок допо­мог­ти відібра­ти у Воло­ди­ми­ра Оль­ґер­до­ви­ча Київ. На цей раз Віто­вт постає з титу­лом «із Божої лас­ки литовсь­кий князь, пан Луць­ка та інших земель»4.

Закрі­пив­шись у Луць­ку, вес­ною наступ­но­го року Віто­вт поши­рив свою вла­ду й на Воло­ди­мирсь­ку зем­лю, витіс­нив­ши звід­си Федо­ра Любар­то­ви­ча в Сіверсь­ку землю5 Чи дій­шло до реалі­за­ції Белзь­кої уго­ди в частині щодо Кре­мен­ця й Стіж­ка, істо­рич­ні дже­ре­ла мов­чать, та якщо Скир­гай­ло встиг узя­ти вка­за­ні горо­ди до своїх рук, то піс­ля його смер­ті напри­кін­ці 1394 р.6 вони повер­ну­ли­ся, оче­вид­но, до Вітовта.

Akta UPL. — S. 26-27 (4. 08. 1392, Острів).
2 Ib id — S. 27-28 (4. 08. 1392, Острів), 28-29 (4. 08. 1392, Острів).
3 Codex epistolarissaeculi decimi quinti…-T. l,p. 1.-P.16-17 (6. 12. 1392, Белз).
4 Ibid. — P. 17-18 (6. 12. 1392, Белз; «von Gottes genaden Herzog zu Lithauen, Herr zu Luck und anderer Lande»).
5 Див. вище текст про Любартовичів.
6 Див. вище текст про Скирґайла

Сто­сов­но шлю­бів Віто­вта зали­шаєть­ся бага­то супереч­но­стей в дже­ре­лах, які пород­жу­ють різ­ні вер­сії. Ми під­т­ри­мує­мо вер­сію Ю.Вольфа, за якою пер­шою дру­жи­ною Віто­вта була Марія, княж­на лукомсь­ка (хоча за Хронікою Бихов­ця вона постав­ле­на дру­гою, що було би абсо­лют­но немож­ли­вим) (2112, s.160). Ми від­но­си­мо цей шлюб до часу бл. 1370-х. На нашу дум­ку Марія най­пев­ні­ше була доч­кою одно­го з остан­ніх Рюри­ко­ви­чів на лукомсь­ко­му пре­столі, тоб­то похо­ди­ла з поло­ць­кої дина­стії (504, c. 190). Нічо­го неправ­до­подіб­но­го у цьо­му шлю­бі немає, тому сум­ні­ва­ти­ся у його віро­гід­но­сті також не варто.

Дру­гою дру­жи­ною Віто­вта була Анна, яка помер­ла 31.07.1418 р. Згід­но Хроніки Бихов­ця вона була доч­кою вел. кн. смо­ленсь­ко­го Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча, що і було прий­ня­то Ю.Вольфом (2112, s. 160-161). Я.Йонинас вва­жав, що Анна була доч­кою Суде­мун­та, кня­зя на Ейшиш­ках (1853, s. 183-244). Суде­мунт справ­ді назва­ний шури­ном Віто­вта, але це над­то слаб­ка зачіп­ка. Ми не знає­мо скіль­ки сестер було у Марії, пер­шої дру­жи­ни Віто­вта. їхні­ми мужа­ми ціл­ком мог­ли бути Суде­мунт та дру­ць­кий князь Лев, яко­го теж назва­но шури­ном Віто­вта (225, N13, s.4; N 101, s.32). Тим не мен­ше Г. Лов­мянь­ский, від­ки­нув­ши свід­чен­ня дже­рел і не прий­няв­ши аргу­мен­та­ції Йони­на­са, посіяв, сум­ніви щодо поход­жен­ня Анни, визнав­ши його неві­до­мим (1919, s. 122). Роз­віяв ці сум­ніви, на наш погляд Я.Тенговський, довів­ши пра­виль­ність вер­сії Ю.Вольфа (2068, s. 177-182). Без­пе­реч­но, що Василь, титу­ло­ва­ний «кня­зем Русі» і назва­ний шури­ном Віто­вта у доку­мен­тах з 1413 р. був Васи­лем Свя­то­сла­ви­чем, одним з молод­ших синів смо­ленсь­ко­го кня­зя (2068, s. 179). Я.Тенговський також довів, що Анну мож­на вва­жа­ти матір’ю єди­ної доч­ки Віто­вта Софії. Сам шлюб, вихо­дя­чи з мож­ли­вої дати народ­жен­ня Софії, польсь­кий дослід­ник від­но­сить до періо­ду між 1368-1377 р. Що сто­суєть­ся ниж­ньої дати, то вона без­під­став­на (тре­ба спо­чат­ку запе­ре­чи­ти відо­мо­сті Хроніки Бихов­ця, якій не було потре­би вига­ду­ва­ти Марію Лукомсь­ку, а потім пояс­ни­ти чому так дов­го не було дітей). Хит­кою вигля­дає і дру­га дата. Син Софії — Василь Тем­ний, який наро­ди­вся бл. 1415 р., дійс­но був сьо­мою або вось­мою дити­ною Васи­ля Дмит­ро­ви­ча (молод­шою за ньо­го мог­ла бути тіль­ки Ана­стасія Мос­ков­ка). Але пер­ша їх дити­на — Юрій зга­да­ний тіль­ки у 1395 р., він і всі чет­ве­ро стар­ших братів Васи­ля помер­ли у ран­ньо­му віці. Це схи­ляє до дум­ки, що Софію мог­ли вида­ти зов­сім дити­ною (що з огля­ду на політич­ні виго­ди шлю­бу не раз мало міс­це) і вона мог­ла поча­ти народ­жу­ва­ти слаб­ких дітей у над­то ран­ньо­му віці. Якщо ж від­не­сти поча­ток ста­те­во­го жит­тя Софії бл. 1394 р., коли її мог­ло бути 11 років, то дату дру­го­го шлю­бу мож­на від­не­сти до 1381 -1382 рр., (ближ­че до пер­шої­да­ти), а отже саме Анна вря­ту­ва­ла жит­тя Віто­вту у 1382 р. (тут ми також згід­ні з Я.Тенговським). 19.11.1418 р. Віто­вт одру­жи­вся втретє з Юліан­ною, доч­кою кня­зя Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча Голь­шансь­ко­го, вдо­вою за хоте­товсь­ким кня­зем Іва­ном Мсти­сла­ви­чем. Юліан­на помер­ла у 1448 р. у віці бл.70 років. Тоб­то вона наро­ди­ла­ся бл. 1378 р. Ми слі­дом за Ю.Вольфом (2112, s. 161) прий­має­мо цю інфор­ма­цію Т.Нарбута. Я.Тенговський, який вирі­шив, що 66-річ­ний Віто­вт ніяк не міг зако­ха­ти­ся у 40 річ­ній жін­ці (!), вже гото­вий дово­ди­ти, що Юліан­на не доч­ка, а внуч­ка Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча у яко­го міг бути незна­ний з дже­рел син Іван (2069, s. 181 -182). Бать­ко кара­чевсь­ко­го кня­зя Іва­на Мсти­сла­ви­ча востан­нє зга­да­ний у 1377 р., його син Михай­ло — у 1408 р. Все разом взя­те свід­чить на користь Т.Нарбута.

7/1. ЗИГ­МУНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* 1353/1365 † 20.03.1440)

— князь мозирсь­кий (1385-1401 рр.), ново­грудсь­кий (1401-1406 рр.) і ста­ро­дубсь­кий (1406-1432 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1432-1440 рр.), сын вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Кей­с­ту­та и Биру­ты, брат Вито­вта. Два фак­ти свід­чать на користь того, що Зиг­мунт був стар­шим за Товтиві­ла і наступ­ним за Віто­втом сином Кей­с­ту­та: у 1384 р. він був назва­ний спад­коєм­цем Віто­вта, а Ягай­ло, реко­мен­ду­ю­чи на литовсь­кий пре­стол, назвав його стар­шим бра­том. На ці оби­д­ва випад­ки звер­нув ува­гу Т.Василевський (2097, s.23-24). Запе­ре­чен­ня Я.Тенговського (2077, s.113-114) не вигля­да­ють достат­ньо пере­кон­ли­ви­ми: від­сут­ність печат­ки Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча на доку­мен­ті Віто­вта з 30.01.1384 р. зов­сім не озна­чає, що він ще був моло­дий і не мав печат­ки. Про­сто Зиг­мунт чи Товтивіл на той час не мали мож­ли­во­сті висту­па­ти гаран­та­ми Віто­вта, перш за все не маю­чи влас­них уділів. Крім того на той час Зиг­мунт міг ще не пере­бу­ва­ти на тери­торії Орде­ну. Доречі опис печа­ток, при­ві­ше­них до доку­мен­ту (1830, s.716), досить непев­ний. Так дру­ць­ко­му кня­зеві Льву при­пи­са­на «пого­ня», тоді як жоден з відо­мих гер­бів дру­ць­ких князів її навіть від­да­ле­но не нага­дує: їх «ліх­тарі» мож­на скорі­ше при­лі­пи­ти до «колюм­ни», хоча вони, напев­но, похо­дять від «три­зу­ба».

18 січ­ня 1401 р. «Олек­сандр інак­ше Віто­вт Божою милістю князь Литовський
і т. д.» видав акт, в яко­му ого­ло­шу­вав, що піс­ля його смер­ті ВКЛ має повернутися
до коро­ля й коро­ни Польсь­кої, але за винят­ком пев­них земель, які спе­ціаль­но для сво­го бра­та Жиґи­мон­та «піс­ля смер­ті нашої при­зна­чає­мо (post decessum nostrum
deputamus)». Таки­ми володін­ня­ми Жиґи­мон­та в доку­мен­ті названі: поло­ви­на Ново­грод­ка-Литовсь­ко­го (отчи­на Кей­с­ту­то­ви­чів), «також замок іме­нем Гомій (item castro, cui nomen Hoymi)», сусід­ня «міс­цевість Річи­ця (loco dicto Ryczhicza)», у Пінсь­ко­му Поліс­сі «окру­га зва­на Кле­цьк а також окру­га зва­на Вода (districtu dicto Clyczisk atque districtu dicto Woda)», двір у литовсь­ких Гера­ньо­нах 3. Слід гада­ти, Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич реаль­но отри­мав ці володін­ня невдо­взі піс­ля того, як десь вліт­ку 1398 р. повер­нув­ся на бать­ків­щи­ну з Прус­сії (куди він емі­гру­вав з ВКЛ ще в 1390 р., а з 1392 р. утри­му­вав­ся хре­сто­нос­ця­ми в яко­сті заруч­ни­ка) 4. Адже досить важ­ко уяви­ти, щоб рід­ний брат вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го, ціл­ком пов­но­літ­ній чоло­вік, був без­зе­мель­ним кня­зем (при наяв­но­сті у дер­жаві чис­лен­них уділь­них князівств), який мав чека­ти на влас­ний уділ аж до смер­ті Віто­вта. Остан­ній у акті 1401 р., скорі­ше за все, лише забез­пе­чу­вав Жиґи­мон­ту збе­ре­жен­ня його володінь також і піс­ля своєї смер­ті – коли основ­на тери­торія ВКЛ повин­на була відій­ти до Польсь­ко­го королів­ства 5. Але піз­ні­ше склад уді­лу Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча був змі­не­ний: у 1422 р. він упер­ше титу­луєть­ся кня­зем Ста­ро­дубсь­ким. До 1406 р. включ­но Ста­ро­дуб нале­жав Олек­сан­дру Пат­ри­кієви­чу, а про­тя­гом 1406–1408 рр. – Швит­риґай­лу. Отже, Жиґи­монт отри­мав Ста­ро­дуб між 1408 і 1422 рр. В історіо­гра­фії пере­ва­жає логіч­на дум­ка, що це ста­ло­ся ще в 1408 р. При цьо­му вар­то зазна­чи­ти, що у пом’яннику князів Чер­ні­гівсь­ких зга­да­но «Кн(з): Фєо­до­ра Алек­сан­дро­ви­ча, Староду(б)ско(го)» 6.

Прий­шов до вла­ди, ски­нув­ши з пре­сто­лу вел. кн. литов. Свид­ри­гай­ла, у бороть­бі з яким прой­шло май­же все його кня­зю­ван­ня; пере­лом у цьо­му про­ти­сто­ян­ні позна­чи­вся піс­ля пораз­ки Свид­ри­гай­ло­вих військ у битві під Віль­ко­ми­ром (нині м. Укмер­ге, Лит­ва; вере­сень 1435). 1432 С. від­сту­пив Поль­щі Поділ­ля і тери­торії на волин. порубі­ж­жі; піс­ля його смер­ті вся Волинь мала відій­ти до Коро­ни Польсь­кої. При­віле­я­ми С. 1432 і 1434 на рус. князів та бояр були поши­рені пра­ва, яки­ми кори­сту­ва­ла­ся литов. знать; втім, вва­жаєть­ся, що він обсто­ю­вав, гол. чин., інте­ре­си дріб­ної шляхти. 

Зиг­мунт Кей­с­ту­то­вич був вби­тий вна­слі­док змо­ви, органі­зо­ва­ної кня­зя­ми Олек­сан­дром та Іва­ном Чор­то­рийсь­ки­ми (364).

Во вре­мя борь­бы за власть меж­ду Вито­втом и Ягай­лом Зиг­мунт был пле­нён послед­ним (1382-1384). В 1384 в Кёнигсбер­ге вме­сте с Вито­втом заклю­чил дого­вор с Тев­тон­ским орде­ном про­тив Ягай­ла, но в 1386 при­сяг­нул ему. В 1389 был послан Вито­втом в Прус­сию для пере­го­во­ров о сов­мест­ном с орде­ном выступ­ле­ния про­тив Ягай­ла. К 1398 был залож­ни­ком у вели­ко­го маги­стра в Мари­ен­бур­ге. После воз­вра­ще­ния полу­чил от Вито­вта Ста­ро­дуб­ское княжество.

Зиг­мунт при­ни­мал уча­стие в пере­го­во­рах и заклю­че­нии согла­ше­ний с Тев­тон­ским орде­ном в 1398, 1411, 1422 и 1431 годах, унии с Поль­шей. Участ­во­вал в бит­ве на Вор­ск­ле в 1399 и Грюн­вальд­ской бит­ве 15.07.1410. При прав­ле­нии Вито­вта не имел поли­ти­че­ско­го вли­я­ния, но под­дер­жи­вал брата.

После смер­ти Вито­вта и избра­ния вели­ким кня­зем Свид­ри­гай­ло в 1432 Зиг­мунт с помо­щью поля­ков в бит­ве под Ошмя­на­ми нанёс пора­же­ние вой­ску сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та, но Свид­ри­гай­ло смог бежать в Полоцк. При под­держ­ке поля­ков Зиг­мунт был избран вели­ким кня­зем; его власть при­зна­ли Виль­на, Тро­ки, Ков­но, Жемай­тия, Грод­но, Минск, Ново­гру­док, силой был под­чи­нён Брест. Остав­ши­е­ся зем­ли оста­лись вер­ны Свид­ри­гай­ло, кото­рый закре­пил­ся в Витебске.

Меж­ду Свид­ри­гай­лом и Зиг­мун­том нача­лась меж­до­усоб­ная борь­ба. Что­бы при­влечь на свою сто­ро­ну фео­да­лов из анти­поль­ской пар­тии, Зиг­мунт рас­ши­рил все пра­ва, дан­ные фео­да­лам при­няв­шим като­ли­че­ство, на всех фео­да­лов вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го неза­ви­си­мо от их веро­ис­по­ве­да­ния. Но зна­чи­тель­ная часть бояр всё рав­но не под­дер­жи­ва­ла Зиг­мун­та, посколь­ку он вёл поли­ти­ку на под­чи­не­ние вели­ко­го кня­же­ства Поль­ше. Свид­ри­гай­ло потер­пел тяжё­лое пора­же­ние в бит­ве под Виль­ко­ми­ром (1435), и в 1437 Зиг­мунт стал еди­но­власт­ным вели­ким князем.

Зиг­мунт был слиш­ком подо­зри­тель­ным, веро­ят­но зная, что анти­поль­ская пар­тия всё рав­но изоби­лу­ет сто­рон­ни­ка­ми, пото­му всё вре­мя искал заго­вор­щи­ков, даже мни­мых, жесто­ко нака­зы­вал их, кон­фис­ко­вы­вал поме­стья, выно­сил смерт­ные при­го­во­ры. От это­го даже пошли слу­хи, что он жела­ет истре­бить всех кня­зей и бояр. Про­тив его был орга­ни­зо­ван заго­вор кня­зей Ива­на и Алек­сандра Чарто­рый­ских, вилен­ско­го вое­во­ды Дов­гер­да и троц­ко­го вое­во­ды Лялю­ша — все чет­ве­ро като­ли­ки, кото­рые при­над­ле­жа­ли к анти­поль­ской пар­тии и были свя­за­ны со Свид­ри­гай­лом. В ито­ге заго­во­ра 20.03.1440 Зиг­мунт был убит в Трок­ском зам­ке від руки шлях­ти­ча-кия­ни­на Скобейка. 

Пер­шою його дру­жи­ною була доч­ка кня­зя Андрія Один­це­ви­ча. Вдру­ге він одру­жи­вся у 1418 р. Ім’я і поход­жен­ня його дру­гої дру­жи­ни незнане. [Zygmunt]

8/1. ТОВТИВІЛ-КОНРАД КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († 09.1390)

Князь ново­грудсь­кий (1362-1390 рр., з перервами?).

У 1382 р. втік у Мазо­вію, де прий­няв хре­щен­ня під іме­нем Конра­да (276, t.2, p.720). Заги­нув у верес­ні 1390 р. при обо­роні Віль­на (2112, s. 161). Спро­ба Я.Тенговського запе­ре­чи­ти цю вер­сію Ю.Вольфа, спи­ра­ю­чи­ся на хроніку Віган­да з Мар­бур­гу та Хроніку вели­ких магістрів, непе­ре­кон­ливі (2077, s. 115).

Не було змісту заби­ра­ти смер­тель­но пора­не­но­го Товтиві­ла з Віль­на, а тим біль­ше чини­ти пере­по­ни його похо­ван­ню у місь­кій кате­дрі. Так само лег­ко мог­ли поми­ли­ти­ся орденсь­кі писарі, визна­ча­ю­чи сту­пінь родин­них зв»язків Товтиві­ла, бо з жод­них дже­рел про існу­ван­ня Конра­да Вой­да­то­ви­ча нічо­го не відо­мо. Так само ми не бачи­мо під­став, щоби від­ки­да­ти відо­мо­сті Длу­го­ша, прий­няті Воль­фом, згід­но яких дру­жи­ною Товтиві­ла була Юліан­на, сест­ра Анни, дру­жи­ни Віто­вта (2112, s. 160), тоб­то доч­ка вели­ко­го смо­ленсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча. [Towtiwil-Konrad]

9/1. МІК­ЛОВ­СА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 30.10.1405)
Була черницею.

10/1. МАРІЯ КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 1404)

У 1375 р. вида­на за Іва­на Все­во­ло­до­ви­ча, вел. кн.тверського († 22.05.1425 р.).

11/1. ДАНУ­ТА-АННА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА (* бл.1362 † 25.05.1448)

До 27.09.1376 р. вида­на за Яну­ша Земо­ви­то­ви­ча, кн. виш­го­родсь­ко­го, цеханівсь­ко­го, вісь­ко­го, вар­шавсь­ко­го і черсь­ко­го († 8.12.1429) (1739, tabl. 10).

12/1. АНДРІЙ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ ГОР­БА­ТИЙ († піс­ля 1390)

Через плу­та­ни­ну з Андрієм Оль­гер­до­ви­чем біль­шість дослід­ни­ків його зов­сім не зга­ду­ють (2097, s.25). Схо­же, що у 1386 р. три­мав Лукомсь­ке князів­ство, а у 1390 р. був посла­ний Віто­втом з Грод­на на пере­го­во­ри з Орде­ном (2069, s. 180). У Хроні­ці Бихов­ця серед синів Кей­с­ту­та зга­дуєть­ся Андрій Гор­ба­тий Поло­ць­кий, насправ­ді – син Оль­гер­да (ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 43). 

13/1. ЮЛІАН­НА КЕЙСТУТІВНА [?]

Відо­мий литовсь­кий нобіль Монівід, воє­во­да і ста­ро­ста віленсь­кий, одру­жи­вся з Юліан­ною, яка згід­но інфор­ма­ції Длу­го­ша була вдо­вою кня­зя Нари­мун­та, який ніби-то заги­нув під Віль­но у 1390 р. (232, rs.10, s. 187). За Хронікою Бихов­ця її пер­шим мужем був Віди­мунт, дядь­ка Біру­ти (1816 с.64). Пер­ше невіро­гідне з огля­ду на дату смер­ті Нари­мун­та, дру­ге вза­галі пога­но в’яжеться з хро­но­ло­гією (хоча у при­роді трап­ля­ють­ся випад­ки, коли дядь­ко молод­ший за пле­мін­ни­цю). Тому Ю.Вольф вирі­шив, що пер­шим мужем Юліан­ни був Товтивіл (2112, s. 160), А.Прохазка запро­по­ну­вав Корі­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча (1968,s.30-32). А.Крупська, не зупи­ня­ю­чи­ся на про­бле­мі пер­шо­го мужа Юліан­ни, вва­жає одоч­кою Бута­ва-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча (1892А, s.658-659). Тіль­ки вер­сія Ю.Вольфа від­по­ві­дає іншим дже­ре­лам, які нази­ва­ють Моніві­да шури­ном Віто­вта: дру­жи­на Товтиві­ла — Юліан­на була сест­рою Анни, дру­жи­ни Віто­вта (одру­жив­шись з нею по смер­ті Товтиві­ла, Монівід також став шури­ном вели­ко­го кня­зя, що забез­пе­чи­ло його кар’єру). Я.Тенговський вва­жає Юліан­ну доч­кою Кей­с­ту­та, пер­шим мужем якої був Суде­мунт, також назва­ний шури­ном Віто­вта. Заги­бель Суде­мун­та він від­но­сить до 1394 р., а дру­гий шлюб — до періо­ду між кін­цем 1394 р. та 2.02.1395 р., коли поча­ла­ся стрім­ка кар’єра Моніві­да (2069, s. 177-178). Оби­дві вер­сії ціл­ком мож­ливі і не зале­жать від дис­кусії сто­сов­но дати смер­ті Товтиві­ла. Про­бле­ма існу­ван­ня Юліан­ни Кей­с­тутів­ни зали­шаєть­ся дискусійною.

14/1. РИН­ГАЛ­ЛА-ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 1433)

З Хроніки Мурініу­са відо­мо про наміри Віто­вта у 1390 р. вида­ти сест­ру зама­зо­ве­ць­ко­го кня­зя Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча († 1393 р.) (277, s.171-172). За О.Бальзером (1739, tabl. 10) та В.Двожачеком (1803,tabl.4) цей шлюб від­був­ся між 4.02 і кін­цем 06.1392 р. На тій під­ставі, що князь Генріх у 1391-1392 рр. був пло­ць­ким біску­пом, Я.Тенговський запе­ре­чує мож­ливість шлю­бу, від­ки­да­ю­чи цим пові­дом­лен­ня дже­рел (2069, s. 179). Це не зву­чить пере­кон­ли­во, у Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча був при­клад Конра­да І († 1273 р.), кня­зя гло­говсь­ко-битомсь­ко­го, який спо­чат­ку був проб­стом гло­говсь­ким, піз­ні­ше пас­савсь­ким біску­пом, а невдо­взі (про­тя­гом року) зай­няв пре­стол, одру­жи­вся і мав дітей. П’ясти, як і Рюри­ко­ви­чі та Геди­мі­но­ви­чі, на пер­ше міс­це ста­ви­ли політи­ку. Вдру­ге Рин­гал­ла-Єли­за­ве­та вий­ш­ла за Олек­сандра, гос­по­да­ря Мол­до­ви († 1432/33 р.).

IV генерация от Гедимина.

15/4. ЮРІЙ ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ († піс­ля 1384)

Князь ново­грудсь­кий (? — піс­ля 1384 рр.). У доку­мен­ті від 30.01.1384 р. висту­пив пер­шим з литовсь­ких гаран­тів Віто­вта (225, N13, s.4). Помер до 1401 р. без нащад­ків, бо Ново­грудсь­ке князів­ство у цьо­му році було пере­да­но Зиг­мун­то­ві Кейстутовичу.

16/4. ОЛЕК­САНДР ВОЙДАТОВИЧ [?]

За Нар­бу­том — син Вой­да­та (1931, t.5, s.302; t.7, s. 112). У стар­шій літе­ра­турі нав­ко­ло цієї осо­би точи­ла­ся поле­міка: К.Несецький вва­жав Олек­сандра сином Вігун­та Кей­с­ту­то­ви­ча, яко­го не існу­ва­ло, К.Стадніцкий ото­тож­нив Вігун­та з Патергом.

17/4. ІВАН ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ < князі КРО­ШИНСЬ­КІ ?

Про його діяль­ність нічо­го не відо­мо. У XV ст. існу­ва­ло неве­ли­ке Кро­шенсь­ке князів­ство у скла­ді воло­стей Кро­шин, Тешинів, Сукролі­на, Охло­ве­ць, От’єзд, Зако­лон­ня, Вол­ста, Кли­пін, Наєз­ди­лов, Чар­па, Голо­вині. Цей уділ, напев­но, був виді­ле­ний ще у XIV ст. для най­мо­лод­шо­го з Вой­да­то­ви­чів і зали­ши­вся за його нащад­ка­ми. Князь Роман Кро­шинсь­кий, напев­но, син Іва­на Вой­да­то­ви­ча, запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му (поз.243) та Супральсь­ко­му (поз.37) сино­ди­ках. Князі Роман, Пет­ро, Флор і Суран Кро­шинсь­кі впи­сані у сино­дик мона­сти­ря св. Трій­ці у Віль­ні (пер­ша поло­ви­на XV ст.). їх сучас­ник Семен Кро­шинсь­кий, схо­же, запи­са­ний у Любе­ць­ко­му пом’янику (поз.90). У Супральсь­ко­му пом’янику запи­са­но ще 9 Кро­шинсь­ких (поз.38-46), У Києво-Печерсь­ко­му є кіль­ка записів сім’ї Кро­шинсь­ких (поз.215-216, 244-249, 251 -252), запи­сані вони і у Холмсь­ко­му пом’янику (поз.9). З огля­ду на ці запи­си родо­від князів Кро­шинсь­ких, при­ве­де­ний у Ю.Вольфа (2112, s. 190-193) вигля­дає непов­ним, особ­ли­во у верх­ній частині. Хто із запи­са­них бра­ти, а хто сини Рома­на Іва­но­ви­ча вста­но­ви­ти немож­ли­во. Діяль­ність кня­зя Іва­на Рома­но­ви­ча, одно­го з синів Рома­на, Ю.Вольф від­но­сить до 1446-1450 рр. Але чи були всі наступ­ні Кро­шинсь­кі його нащад­ка­ми? Чиї вну­ки Костян­тин (зга­да­ний у 1482-1513 рр.), Іван (діяль­ність від­но­сить­ся до 1488-1525 рр., у 1494 р. був у скла­ді посоль­ства, яке їзди­ло у Моск­ву за Оле­ною Іванів­ною) та Тимо­фій (зга­дуєть­ся у 1498-1540 рр.), від яких пішли три гіл­ки Кро­шинсь­ких, не мож­на ска­за­ти з впев­неністю. З дру­гої поло­ви­ни XVI ст. князі Кро­шинсь­кі ста­ли като­ли­ка­ми (257, s. 145). Най­стар­ша гіл­ка вигас­ла до 1568 р.,середня-до-1579 р., молод­ша — піс­ля 1683 р.

18/5. ВОЙ­ДАТ-ЯН ГЕНРІ­ХО­ВИЧ (* бл.1365 † піс­ля 1381)

У 1381 р., маю­чи тро­хи біль­ше 16 років втік з Лит­ви в Орден, звід­ки був пере­прав­ле­ний до дво­ру кай­зе­ра, де тоді пере­бу­вав його бать­ко. Даль­ша доля неві­до­ма. Ю.Вольф помил­ко­во отож­нив його з Юрієм Вой­да­то­ви­ча 7. Мож­ли­во прий­няв духов­ний сан під іме­нем Яна.

Сын кня­зя Буто­вта вос­пи­ты­вал­ся при дво­ре сво­е­го деда вели­ко­го кня­зя Кей­с­ту­та Геди­ми­но­ви­ча. В 1381 г. Вой­дат Буто­вто­вич († 1402) так­же выехал из Лит­вы и ока­зал­ся во вла­де­ни­ях Тев­тон­ско­го Орде­на. В Инстер­бур­ге (совр. Чер­ня­ховск Кали­нин­град­ской обл.) князь заявил, что хотел бы попасть в Пра­гу. Здесь он пла­ни­ро­вал при­нять кре­ще­ние. Вла­сти Тев­тон­ско­го Орде­на помог­ли беглецу.
В Пра­ге про­изо­шло вос­со­еди­не­ние отца и сына. Князь Вой­дат кре­стил­ся под име­нем Яна и стал сту­ден­том Праж­ско­го уни­вер­си­те­та. После кре­ще­ния Лит­вы Ян Буто­вто­вич пере­ехал из Пра­ги в Малую Поль­шу и стал жить при дво­ре коро­ля Вла­ди­сла­ва IV Ягай­ло. В 1389 г. этот пле­мян­ник Вито­вта занял в Кракове
долж­ность кусто­ша. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 38–39. Впер­вые в новом каче­стве Ян Буто­вто­вич фигу­ри­ру­ет в собы­ти­ях, дати­ро­ван­ных 2.II.1390 г. Князь был пре­ем­ни­ком кусто­ша и кано­ни­ка Кра­ков­ской кафед­ры и коро­лев­ско­го нота­рия Свя­то­сла­ва, кото­рый скон­чал­ся 25.I.1388 г. Иссле­до­ва­те­ли пола­га­ют, что Ян стал испол­нять долж­ность кусто­ша до 4.IV.1389 г. 8.

19/6. СОФІЯ ВІТО­ВТІВ­НА († 15.06.1453)

9.01.1391 р. вида­на за Васи­ля Дмит­ро­ви­ча, вел. кн. воло­ди­мирсь­ко­го і мос­ковсь­ко­го († 7.02.1425 р.)

20/7. МИХАЙ­ЛО-БОЛЕ­СЛАВ ЗИГ­МУН­ТО­ВИЧ (* до 1406 † до 10.02.1452)

Князь ста­ро­дубсь­кий (1432-1445 рр.). Тала­но­ви­тий пол­ко­во­де­ць. Пере­мо­г­ою біля Віль­ко­міра­на р.Святій (29-30.08.1435 р.) забез­пе­чив бать­ко­ві вели­кок­нязівсь­кий пре­стол. Втра­тив­ши надії на успад­ку­ван­ня цьо­го пре­сто­лу емі­гру­вав в Москву. 

Т. зв. Хроніка Бихов­ця (Третій літо­пис­ний звід ВКЛ, укла­де­ний у 1520-х рр.) містить наступне опо­ві­дан­ня, що за сми­слом має від­но­си­ти­ся до 1443 р. Вели­кий князь Кази­мир Яґел­лон «вызвал к собі з Мазовш Міхай­луш­ка Жыгі­мон­то­ви­ча, жалу­ю­чы єго яко бра­та своє­го стры­єч­но­го, и дал єму отчыз­ну єго, вдєл отца Жыгі­мон­та, што отєц єго міл, дєл от бра­тиі своєє, напєрвєй Бєл­ско, Бранск, Сураж, Клєчєск, Кой­да­нов, Бранск, Ста­ро­дуб; чєсто­вав­шы єго, одпу­стил на тыє горо­ды. И будучы єму в Клєц­ку и жалость собє роз­мыш­лит (…)». Далі опи­суєть­ся спро­ба вби­вства Кази­ми­ра, яке Михай­луш­ко дору­чив здійс­ни­ти кня­зям Воло­жинсь­ким. Ті хоті­ли вби­ти вели­ко­го кня­зя в Меречі під час полю­ван­ня, але моло­до­го Кази­ми­ра вря­ту­вав його мар­ша­лок двор­ний, Андруш­ко Ґаштол­то­вич. Бать­ко Андруш­ка, воє­во­да Тро­ць­кий Ян Ґаштолт, від­пра­вив за зло­чин­ця­ми пого­ню, яка і схо­пи­ла князів Воло­жинсь­ких, усіх п’ятьох братів; зго­дом їх було стра­че­но в Тро­ках. У цей час від­бу­ли­ся змі­ни на голов­них уря­дах ВКЛ: Ґаштолт був при­зна­че­ний воє­во­дою Віленсь­ким, а Тро­ць­ким – Іван Мон­від. Михай­луш­ко Жиґи­мон­то­вич, дові­дав­шись про аре­шт і стра­ту Воло­жинсь­ких пере­ля­кав­ся і «встрє­мі­ся на бєг в дал­ній свой город, ко Бран­ску. И будучи єму в Бран­ску, и собрал вой­ско нєма­ло, и с помо­чию мос­ков­скою, и єхав­шы зася­дет город Кієв. И князь велікі Казі­мір, собрав­шы сілы свои літов­скии, и посы­лаєть вборздє дядю своє­го Іва­на Гаштол­та; он жє там єхав­шы и город Кієв и Бра­неск от(и)мєть к Вєліко­му княст­ву» 9.

Реаль­на біо­гра­фія Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча досить доб­ре задо­ку­мен­то­ва­на сучас­ни­ми дже­ре­ла­ми 10. З них ціл­ком ясно, що піс­ля виїз­ду Михай­луш­ка за кор­дон у 1440 р. він ніко­ли не мири­вся з Кази­ми­ром Яґел­ло­ном і нія­ко­го уді­лу в межах ВКЛ отри­ма­ти не міг. Уже через це роз­по­відь про замах на жит­тя Кази­ми­ра слід визна­ти вигад­кою. Така резо­нанс­на подія, якби вона мала міс­це в дійс­но­сті, не мог­ла зали­ши­ти­ся поза ува­гою сучас­ни­ків (особ­ли­во інфор­ма­торів Тев­тонсь­ко­го орде­ну). До того ж нія­ких князів Воло­жинсь­ких, та ще й відра­зу п’ятьох братів, реаль­но ніко­ли не існувало.

Хроніка Бихов­ця пред­став­ляє собою твір 1-ї поло­ви­ни 1520-х рр., замов­ни­ком і
«сус­піль­но-політич­ним ідео­ло­гом» яко­го був Аль­брехт Ґашто­вт (Ґаштольт) – най-
могут­ні­ший литовсь­кий пан, воє­во­да Віленсь­кий і канц­лер ВКЛ 11. Про­тя­гом усієї Хроніки Бихов­ця під­креслю­ють­ся особ­ливі заслу­ги роди­ни Ґашто­втів перед ВКЛ, особ­ли­во Яна Ґашто­вта (діда Аль­брех­та) – перед Кази­ми­ром Яґел­ло­ном. Звід­си є оче­вид­ним і мотив вигад­ки опо­ві­дан­ня про зако­лот Михай­луш­ка: читач хроніки мав зро­зу­міти, що дина­стія Яґел­лонів самим своїм існу­ван­ням зав­дя­чує не кому іншо­му, як Ґашто­втам. (До речі, Аль­брехт Ґашто­вт у «Меморіалі» 1525 р. без зай­вої скром­но­сті писав, що саме він у 1508 р. не дав захо­пи­ти ВКЛ кня­зю Михай­лу Глинсь­ко­му: «цей меморіал – пане­гірик само­му Аль­брех­ту Ґашто­вту, і з точ­ки зору історії Ґашто­втів, справж­нє про­до­в­жен­ня Хроніки Бихов­ця. Як у Хроні­ці Бихов­ця Ян Ґашто­вт пока­за­ний рятів­ни­ком Кази­ми­ра Яґел­лон­чи­ка, так у меморіалі Аль­брехт Ґашто­вт воз­ве­ли­чуєть­ся як рятів­ник Литовсь­кої дер­жа­ви, якою керує син Кази­ми­ра Жиґи­монт II») 12. Стає зро­зу­мі­лим і те, звід­ки у Хроні­ці Бихов­ця з’явилися загад­ко­ві князі Воло­жинсь­кі. У 1484 р. маєток Воло­жин (Ошмянсь­ко­го повіту) був серед володінь, які король Кази­мир надав кня­зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Верейсь­ко­му. Доч­ка остан­ньо­го Софія вий­ш­ла заміж не за кого іншо­го, як Аль­брех­та Ґашто­вта, який у 1505 р. отри­мав королівсь­кий лист на спад­щи­ну кня­зя Верейсь­ко­го, вклю­ча­ю­чи і Воложин123.

Тим не мен­ше, штуч­но «ство­рю­ю­чи» уділ Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча, ніби-то отри­ма­ний ним від Кази­ми­ра Яґел­ло­на, автор Хроніки Бихов­ця явно опирався
на реаль­ні фак­ти. Замок Бранськ на Під­ля­ш­ші, як і, віро­гід­но, вся Бєльсь­ка зем­ля (вклю­ча­ю­чи Сураж), дійс­но вхо­ди­ли до скла­ду уді­лу Михай­луш­ка – але ще за жит­тя його бать­ка Жиґи­мон­та, у 2-й поло­вині 1430-х рр.124. Замок Кле­цьк (у пінсь­ко­му Поліс­сі) був визна­ний володін­ням Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча ще в акті Віто­вта 1401 р.125. Сіверсь­кі ж Ста­ро­дуб і, оче­вид­но, Брянськ нале­жа­ли Жиґи­мон­ту про­тя­гом 1400/1409–1432 рр.

123 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 549.
124 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. S. 207 i przyp. 45.
125 С. Полє­хов пише, що Кле­цьк у 1404 р. був нада­ний кня­зю Рома­ну Федоровичу,
ону­ку Оль­ґер­да (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 342). Мова йде про акт Віто­вта, відо­мий за спис­ком 1782 р., де русь­кий текст ори­гі­на­лу транслі­те­ро­ва­но польсь­кою лати­ни­цею (опуб­лі­ко­ва­ний: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków LubartaFedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. Lwów, 1906. T. I. S. 58). Зокре­ма, тут серед надань князю
Рома­ну фігу­ру­ють: «da u Koszyri dali jesmo jemu Hrabow, Nesuchojeżi, Milenowiczi, Kleczko». Як бачи­мо, мова йде про володін­ня у Коширсь­кій воло­сті на Волині, а не полісь­кий Кле­цьк. Піз­ні­ше ці зем­лі перей­шли до Рома­но­во­го бра­та Сан­гуш­ка і його нащад­ків. Зокре­ма, у 1511 р. як володін­ня князів Сан­гуш­ко­ви­чів зга­дані «Мєлє­но­ви­чи, Нюй­но, Поры­ду­бы, дворєц Клєвєц­ко, Клєч­ко­ви­чи (…)», локалі­зо­вані у Ковельсь­ко­му повіті (Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1890. T. III. S. 90-91, nr CXIX). Віро­гід­но, і в ори­гі­налі акта 1404 р. сто­я­ло «Клєвєц­ко», у спис­ку 1782 р. помил­ко­во пере­дане як «Kleczko»

Однак жит­тя Михай­луш­ки зов­сім набу­ло інших обста­вин, ніж вка­за­но у Хроні­ці Бихов­ця. У 1448 р. Михай­луш­ко, який піс­ля вби­вства бать­ка бага­то років поневіряв­ся по іно­зем­них дво­рах, знай­шов реаль­ну допо­мо­гу про­ти Кази­ми­ра Яґел­ло­на у хана Сеїд-Ахма­та. Вес­ною 1449 р. литовсь­кий емі­грант досяг сво­го най­біль­шо­го успі­ху: 19 черв­ня уря­до­ве­ць Тев­тонсь­ко­го орде­ну повідомляв
вели­ко­му магіст­ру, що «гер­цог Міхел» за допо­мо­гою татар зай­няв три міста «зі всі­ма володін­ня­ми», що нале­жа­ли до його «отчи­ни» – Київ, Ста­ро­дуб і Кле­цьк («Kyoff, Staradop unde Kletczk»). Біль­ше того, у Ста­ро­дубі князь ніби­то знай­шов скарб сво­го бать­ка, за допо­мо­гою яко­го споді­вав­ся закін­чи­ти вій­ну з коро­лем Казимиром126. У такій ситу­а­ції польсь­ко-литовсь­кий монарх осо­би­сто висту­пив у похід на Сівер­щи­ну (до Брянсь­ка), який три­вав при­близ­но два міся­ці – з сере­ди­ни трав­ня до сере­ди­ни лип­ня 1449 р.127. Оче­вид­но, ще до почат­ку цьо­го похо­ду Михай­луш­ко втра­тив зем­лі на захід від Дні­п­ра: тоді Київ уже зна­хо­ди­вся під вла­дою татар, союз­них Кази­ми­ру – звід­ти вони закли­ка­ли на хан­ство сво­го пре­тен­ден­та, який гостю­вав у короля128. Длу­гош пові­дом­ляє, що Михай­луш­ко зай­няв Ста­ро­дуб, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий та дея­кі інші зам­ки, з допо­мо­гою татар чинив напа­ди на зем­лі ВКЛ і навіть зму­сив до втечі вислане про­ти ньо­го литовсь­ке війсь­ко (оче­вид­но, те саме, про від­прав­ку яко­го зга­да­но в листі вели­ко­го магіст­ра до магіст­ра Лівонсь­ко­го від трав­ня 1449 р.129). Тоді в похід висту­пив осо­би­сто Кази­мир, очо­лив­ши вели­ку армію з литов­ців, русинів та незнач­но­го від­ді­лу поля­ків. Михай­луш­ко супро­ти­ви­ти­ся такій силі не нава­жи­вся і втік, а його люди зда­ли захоплені зам­ки Казимиру130. Це під­твер­джує і лист само­го польсь­ко-литовсь­ко­го воло­да­ря, напи­са­ний до вели­ко­го магіст­ра 25 лип­ня у Нов­го­род­ку-Литовсь­ко­му – вже піс­ля повер­нен­ня з похо­ду. Тут гово­рить­ся, що Михай­луш­ко з тата­ра­ми Сеїд-Ахма­та зай­ня­ли зам­ки «Ста­ро­дуб, Радо­гощ, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий і Брянськ (Stharodwb, Radohosch, Nowohrodek Syewyersky et Bransko)». Дові­дав­шись же про наб­ли­жен­ня військ Кази­ми­ра, наміс­ни­ки, при­зна­чені Михай­луш­ком і тата­ра­ми, самі під­да­ли­ся вла­ді короля131. Як ми бачи­ли, про ці події зга­дує і Хроніка Бихов­ця; але тут захоплен­ня Киє­ва помил­ко­во при­пи­са­но не татарсь­кій, а мос­ковсь­кій допо­мозі (явно за ана­ло­гією з повстан­ням кня­зя Глинсь­ко­го 1508 р.), а на чолі литовсь­ких військ, замість коро­ля Кази­ми­ра, не дуже скром­но «постав­ле­но» Яна Ґаштовта.

126 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 220-221; пуб­ліка­ція доку­мен­та – s. 236-238.
127 Rutkowska G. Itinerarium króla Kazimierza Jagiellończyka 1440–1492. Warszawa, 2014. S. 87-88 (ще 8 трав­ня Кази­мир був у Тро­ках, 4 лип­ня – вида­вав акти у Брянську).
128 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 223, 240-241 (пуб­ліка­ція листа Кази­ми­ра до вели­ко­го магіст­ра від 26 серп­ня 1449 р.).
129 Там само. С. 221.
130 Dlugossii J. Annales… Cracoviae, 2003. Liber XII. 1445–1461. P. 76; Długosz J. Roczniki… Warszawa, 2009. Ks. 12. S. 87-88. Автор явно поми­ляєть­ся, коли пише, що Кази­мир висту­пив у похід близь­ко 15 серпня.
131 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 221, 223; пуб­ліка­ція листа – s. 238-240.

Був одру­же­ний три­чі: до 26.05.1427 р. з Анною, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Земо­ви­та IV (* 13.06.1407/13 † до 17.03.1435); бл. 1435 р. з Євфи­мією, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва III (* до 1420 † до 3.03.1436); між 1440/45 рр. з Кате­ри­ною, сест­рою пер­шої дру­жи­ни Анни († піс­ля 22.10.1468) (2112, s. 161).

21/8. ЯДВІ­ГА ТОВТИВІЛІВ­НА († до 1.12.1405)

У 1397/98 рр. вида­на за Бар­ні­ма V, кня­зя поморсь­ко-слупсь­ко­го († піс­ля 13.05.1403 р.) (1969, s.635). Вер­сія Й.Здренка ніби Ядві­га була доч­кою Свид­ри­гай­ла малой­мо­вір­на (2125, s.34).

Скрипторий

[1451 г., нояб­ря 2]. – Заве­ща­ние вели­кой кня­ги­ни Софии Вито­втов­ны [Во имѧ Свѧтыѧ и Живо­на­чал­ныѧ Тро­и­ци, Ѿ]ца1 и С(ы)на и С(вѧ)т(а)го Д(у)ха, и по бл(аго)сл(о)в(е)нiю ϖца нашег(о) Iѡны, мит­ро­по­ли­та Кiевьскаг(о) и всеӕ Рус(и), се ӕз, грѣш|[наѧ худаѧ раба Божiѧ Софьѧ, пишу сию д(у)х(о)]вную гра­мωту, оуправ­ленiе чинѧ ω сво­еи д(у)ши, въ сво­емь смыслѣ и въ сво­ем разүмѣ.
1. А при|[казываю]… [мое]му2 с(ы)ну, вели­ко­му кн(ѧ)зю3 Васил(ь)ю Васил(ь)евич(ю).
А г(о)с(поди)нъ мои, с(ы)нъ мои4, вели­кiи кн(ѧ)зь Васи­леи Васи­лiе­вич, печа|[луетъ…]5 2. [А бла­го­слов­лѧю] сво­е­го с(ы)на, вели­ко­го кн(ѧ)зѧ, даю ему ϖ с(вѧ)тости ӕщик съ мωщ­ми, а в нем кр(е)стъ взъ|[двизалныи, чимъ мѧ бл(аго)сл(о)вилъ ϖ(е)ць мои вели­кiи кн(ѧ)зь Ви]тωвтъ6.
3. Да бл(аго)с(ло)влѧю его, даю ему, чимъ мѧ бл(аго)с(ло)вилъ г(о)с(поди)нъ мои, муж мои, ϖ(е)ць его, вели|[кии кн(ѧ)зь Васи­леи Дмит­ре­евич из коло­мен­ских воло­стеи и мос­ков­ских сел]7 по сво­еи д(у)х(о)внои гра­мωтѣ, и тѣ воло­сти и села мое­му с(ы)ну, вели­ко­му кн(ѧ)зю, ωпри|[сно сво­е­го] при[купа], да ωприс[но сел­ца Се]мчиньского и Кже­ли, въ чем есмь вол­на, по гос­по­дарѧ сво­е­го жалован(ь)ю, вели­ко­го | кнѧз(ѧ) Васил(ь)ӕ Дмитревич(а).
170 4. А из кол[оменскихъ селъ изъ с]воих прикупов8, даю с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­мү кн(ѧ)зю Васил(ь)ю, Колы­чевь­ское село, Нико|лцево9 село, Липѧтинь­ское село, Чюхи[стово село].
5. А что есмь пере­же сего дала два свои села, Ѡку­ловь­ское да Рѣпинь­ское [кому]10, | и тѣ ωба села мои с(ы)ну же мое­му, великомү11 кн(ѧ)зю Ва[силь]ю, в том воленъ ωнъ, за собою ли их дер­жит, кого ли ими самъ пожалүет.
7. А из Юрiе|ва даю12 с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­му кн(ѧ)зю, свои ж при­купъ, село Күр­чев­ское, да село Елец­кое, да село Варварьское.
8. А за Вол­гою на Шекст­нѣ | даю13 с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­му кн(ѧ)зю, свои воло­сти Оусть-Оуг­лу да станъ Вере­те­и­ку съ всѣ­ми дерев­нѧ­ми, и съ езы сво­и­ми съ всѣ­ми, | и со всею рыбною14 ло[влею], и со всѣми15 ухω­ды, и съ пошли­на­ми съ всѣ­ми, и съ судом, как было за мною, за вели­кою кнѧгинею.
9. А снωх[у] | свою, вели­кую кнѧгиню16 М(а)рiю, бл(аго)с(ло)влѧю17, даю еи с(вѧ)тую икω­ну ωко­ва­ну на мусiи с(вѧ)тыи.
10. А из селъ из сво­их даю еи на Колом­нѣ село | [Ба]бы[ше]вское, да Лыс­це­во, да село Ѡслебѧ­тевь­ское, куп­лю сво­ее све­кро­ви, чим мѧ бл(аго)с(ло)вила моӕ све­к­ры, вели­каӕ кнѧ­ги­ни Ѡвдот(ь)|ѧ. А из при­ку­повъ из сво­их, из коло­мен­скых селъ на Сѣверь­с­цѣ Гри­гωрiе­во село Наү­мω­ва да оу Мали­на Ива­новь­ское село Бункова.
11. | [А] вну­ка сво­е­го, великог(о) кн(ѧ)зѧ Ива­на, бл(аго)с(ло)влѧю18, даю ему с(вѧ)тую икω­ну Преч(и)стую Б(огороди)цю съ пеленою.
12. А из селъ из сво­их даю ему свои при­куп | [в]ъ Волод(и)мери, село Гри­гωрiевь­ское Ѡлферiе­ва, Толъ­бу, да Вижек­шю, да Головино.
13. А внүка своег(о), кн(ѧ)зѧ Юpia, бла(го)с(ло)влѧю, даю ему | с(вѧ)тую икω­ну Преч(и) стую Б(огороди)цю, бол­шюю икω­ну стѣн­ную съ19 пеле­ною и съ оубрусцы.
14. А изъ селъ из сво­их даю ему сел­це Сем­чин­ское | и съ Сам­со­новь­скым лугомъ, да Кже­лю, чимъ мѧ пожа­ло­валъ и бл(аго)с(ло)вилъ мои гос­пω­дарь, вели­кiи кн(ѧ)зь Васи­леи Дмит­рiе­вич, и по|ложил на мωеи вωли.
15. А из мωскωв­скых селъ даю ему свои при­куп, село Поповь­ское Воробiе­во, и съ Семе­новь­ским, и съ деревнѧ|ми, и съ всѣм сво­им при­ку­помъ, да на Похрѣ село Мѧч­ко­во, и съ Фаву­стωвь­ским, и съ Лоды­гин­ским, и съ Федо­ро­вым Левон­тiе­ва, | и с Тѧжи­ным [и] съ ры[бо]ловлими дерев­нѧ­ми, и съ всѣм с тѣмъ, что къ тѣмъ селом и къ дерев­нѧм потѧг­ло, какъ было за мною, за вели|кою20 кнѧгинею.
16. А из коло­мен­ских из сво­их селъ даю вну­ку сво­е­му, кн(ѧ)зю Юpiю, свои ж при­купъ Вели­но, да Крив­це­во, да Брон­ни­че, | да Чевы­ре­во, да Мар­ч­ю­ко­во, да Рожек, да Починωк оу Щѣли­на ωзера.
17. А из Юрiевь­скых из сво­их селъ даю ему свои ж при­куп, Тураб(ь)|евскiи села всѣ, ωп[ри]сно Берез­ни­ковъ, да Рат­ко­ва, да Ѡлек­си­на, а то Ѡлек­си­но дала есмь кнѧ­гинѣ Ефро­си­нье, до ее живо|та, а Березник[и и] Рат­ко­во дала есмь сво­еи сносѣ, кнѧ­гинѣ М(а)рье, до ее ж живо­та, а по ихъ живо­тѣхъ, и тѣ села Ѡлек­си­но, и | Берез­ни­ки, и Ра[тко]во вну­ку ж мое­му, кн(ѧ)зю Юpiю. Да даю ему туто ж въ Юpiевѣ свои ж при­куп, свои села Куч­ку, да Дере­вен­ку, | [да Ша]дрино.
18. А и[з К]остромскых из сво­их селъ даю ему свои ж при­куп, село Кача­ловь­ское, да село Оуша­ков­ское, да С(вѧ)тое село оу | [Е]впат(ь)ӕ .
19. А из Во[л]огωдскых из сво­их селъ даю емү свои ж при­куп, Мас­лен­скiе села, да Ӕнга­сарь­скии села, да Говорωв­скiе села.
20. | [А вну­ка] сво­е­го, кнѧз(ѧ) Андрѣӕ, бла(го)с(ло)влѧю, даю ему с(вѧ)тую икω­ну с(вѧ)т(ы)хъ без­среб­ре­ник и чюдо­твωре­ць Коз­мү и Дамiана.
21. А из селъ из сво­их | [да]ю ему свои ж при­куп Вышелѣсъ.
22. А внүка своег(о), кнѧз(ѧ) Бори­са, бл(аго)с(ло)влѧю, даю емү с(вѧ)тую икω­ну с(вѧ) т(о)го великом(у)ч(е)н(и)ка Θеω­до­ра Стра|тилата, выби­ту на серебрѣ.
23. А из селъ из сво­их даю емү свои ж при­куп, на Волω­цѣ Белевүтовь­скiе села да Ѡкораковские.
24. | [А что с]ѧ ωстанет21 кото­рые с(вѧ)тости, ωприс­но того, кого есмь чимъ бл(аго) с(ло) вила, ч(е)стные кр(е)сты и с(вѧ)тые икω­ны или мωщи с(вѧ)т(ы)хъ |[чюдотворец]22 въ бол­шемъ в дубо­вом и въ мен­шем лар­чи­ку, и въ ӕщи­ку въ бол­шем, и въ корω­бьи, и ӕз всѣмъ тѣм бл(аго)с(ло)вила внүка ж сво­е­го | [кн(ѧ)зѧ Юpiа]23.
25. [А что сѧ] ωста­нет оу мене моее каз­ны или какiе рух­лѧ­ди моее клѣт­ные, какiе ни бүди, и ӕз то въсе | [даю вну­ку] же сво­е­му, кн(ѧ)зю Юpiю.
26. Да даю ему дворъ свои москωвь­скiи внут­ри горω­да Ѡри­нинь­скiи Семе­но­вы жены | Васил(ь)евич(а), и [с]ъ тѣми съ сво­и­ми двор­ци съ подол­ни­ми, что стоӕm под моим дво­ром на том же Ѡри­нин­ском мѣсте. Да и то мое мѣсто | туто ж на24 Подолѣ ему же, гдѣ coбѣ постав­лѧл хоро­мы Сте­панъ Ѡбобуровъ.
27. Да что ми дал с(ы)нъ мои, кнѧз(ь) вели­кiи Васи­леи Васил(ь)евич, | мѣсто дво­ро­вое Фωминь­ское Иванович(а), и ӕз на том на Фωминь­ском мѣстѣ поста­ви­ла жит­нич­ныи дворъ, да того ж Фо|миньского25 мѣста про­мѣ­ни­ла есмь была Ива­ну Стар­ко­ву на его куп­лю, на Сте­панωвь­скiи дворъ Дмитриевич(а) и его дѣте|и, Гри­горiевъ и Федо­ровъ, на Подолѣ, и тоm есмь была Сте­панωвъскии дворъ и его дѣтеи взѧ­ла coбѣ, а Ива­ну есмь была пр[о|ти]ву того дала того Фωминь­ско­го мѣста, гдѣ coбѣ Иванъ хоро­мы поста­вил, и то свое мѣсто подолнее26, свою куп­лю, вѣда|ет Иванъ, а в то сѧ мѣсто въ Фωминь­ское не въсту­па­ет, зна­ет свои хорω­мы, а ӕз то все Фωминь­ское мѣсто и съ житнич|ным сво­им дво­ром дала внукү же сво­е­му, кн(ѧ) зю Юpiю.
28. А за горо­домъ дала есмь ему Ели­за­ров­скiи двωр и со всѣм, что к нему потѧг­ло, | да Иванωвь­ское мѣсто конюшего27, а на вели­комъ поса­дѣ Мωра­вьевь­скiи двωръ и съ садом, то все ему ж.
29. А что взхо­чет | с(ы)нъ мои, кнѧз(ь) вели­кiи, оу сво­е­го с(ы)на, а оу мое­го вну­ка, оу кнѧз(ѧ) оу Юpiа, вымѣ­ни­ти что, села ли, мѣста ли какие, гдѣ будет | ему что при­год­но, и ωнъ оу него вымѣ­нит, а без ωбиды.
30. А что оу мене, оу вели­кiе кнѧ­ги­ни, коль­кое людеи моих ни есть, и | бωл­ших, и мен­ших, и ӕз их вcѣx пожа­ло­ва­ла, ωсло­бо­ди­ла есмь их всѣхъ, по моем живо­тѣ въси слобωдни.
31. А что кото­рыи мои | боӕ­ре, и дѣти боӕрь­скiи, и слү­ги мои, котωрыи слү­жи­ли мнѣ, вели­кои кнѧ­гинѣ, и тѣх всѣx г(о)с(поди)нъ мои, с(ы)нъ мои, вели­кiи | [кнѧзь Ва]силеи Васил(ь) евич, жалу­ет и блю­дет, как и сво­их. А ӕз своег(о) г(о)с(поди)на, с(ы)на своег(о), великог(о) кнѧз(ѧ), ω том и бл(аго)с(ло)влѧю, и челом бью, и Б(о)га мо|[лю о н]ем.
32. А на поми­нок д(у)ши своег(о) гос­по­дарѧ, мүжа сво­е­го, вели­ко­го кн(ѧ)зѧ, Васил(ь) ӕ Дмитрiевич(а), и сво­ее све­кро­ви, вели­кiе | [кнѧгин]и Ѡвдот(ь)и, и по сво­еи д(у)ши, и по д(у) ши с(ы)на сво­е­го, кнѧз(ѧ) Ива­на, даю вели­ко­му архан­ги­лү Миха­и­лү къ сбωр­нои ц(е) ркви | [в Горетовѣ]28 село свое Баню, а къ с(вѧ)т(о)мү В(о)знесен(ь)ю въ мана­стырь даю село свое Дорень­ское, да внүтри горω­да двωр свои |…евьское29 мѣсто, что есмь взѧ­ла оу Ива­на оу Старкова.
33. А къ С(вѧ)тѣи и Живоначалнѣи30 Тро(и)ци въ Сер­ги­евъ мана­стырь даю се|[ла К] инел­скiе, Чечев­ки­но да Сло­ти­но, и иныи вcѣ свои села Кинель­скiе, ωприс­но тѣх вcѣx пүсто­шеи, что ми был къ тѣм моим селом | [далъ в]олостныи пусто­ши с(ы)нъ мои, вели­кiи кнѧз(ь), в тѣ сѧ пусто­ши игу­мен съ брат(ь)ею не въсту­па­ют, да ωприс­но и суда, сүдъ кнѧже|[скiи].
34. А даю тѣ свои села къ тѣмъ Б(о)жiимъ ц(е)рквам со вcѣм съ сво­им, как было за мною, за вели­кою кнѧ­ги­нею, и съ хлѣ­бом со вcѣм, и съ живот|[иною], да съ поло­ви­ною издѣл­но­го сереб­ра, что на людех, а поло­ви­ну издѣл­но­го сереб­ра велѣ­ла есмь хр(и)с(т)ианом сереб­ре­ни­ком ϖда­ва­ти, | [опр]исно и страд­ни­ковъ, страд­ни­ки пои­дут на слобωду.
35. А что есмь кото­рыи села свои пода­ва­ла сво­е­му с(ы)ну31, вели­ко­му кн(ѧ)з(ю), | [и сво­еи cн]ocѣ, вели­кои кнѧ­гинѣ М(а)рье, и сво­имъ внү­ча­том, и ӕз имъ тѣ села пода­ва­ла по томү ж съ поло­ви­ною издѣлног(о) сереб­ра, [и с | животин]ою32, да съ хлѣ­бом с тѣм, кото­рыи в зем­ли, а дру­гую поло­ви­ну издѣлног(о) сереб­ра вeлѣлa есмь хрис(ти)ӕном сереб­ре­ни­комъ ϖдавати33, | ωприс­но и страд­ни­ков, страд­ни­ки поидүт на слобω­ду ж.
36. А ω всем34 поло­жи­ла есмь на сво­ем гос­по­динѣ на сво­ем с(ы)ну, на вели­ком кн(ѧ)зи, ω том | cepeбpѣ, при­ка­за­ла есмь ему то үчи­ни­ти по ωбыс­ку: кто будет ϖ тѣхъ издѣл­ни­кoвъ ωхүдѣлъ, а и поло­ви­ны того из[дѣлного] | сереб­ра запла­ти­ти не взмо­жет, и (с)ынъ мо[и, ве] ликiи35 кн(ѧ)зь, томү велит ϖда­ти за мою д(у)шю въсе издѣл­нoe серебро.
37. [А кото]|рыи будеть издѣл­ныи сереб­ре­никъ измо­женъ в живо­тѣ, а не ωхүдѣлъ, взмо­жет запла­ти­ти и все сереб­ро, и на том с(ы)нъ мои36, | [вели]кiи кнѧз(ь), велит все издѣл­ное сереб­ро взѧти, то үчи­нит с(ы)нъ мои вели­кiи кнѧз(ь) и своег(о) ради сп(а)с(е)нiа, а и за мою д(у)шю по ωбыс­ку без [ωбиды]37.
38. | А что будет в тѣх моих селех въ вcѣх хлѣ­ба стоӕ­че­го на поли ржи и ӕри, ωприс­но сѣменъ ӕрных, и с(ы)нъ мои, вели­кiи кнѧз(ь) Васи­леи Васил(ь)евич, | тот xлѣбъ стоӕчiи38 весь велит попро­да­ти да сереб­ро роз­дасть по моеи дүши.
173 А кто ciю мою д(у)х(о)внүю гра­мо­ту в чем порү­шит, и тот | дасть ϖвѣтъ Пра­вед­но­му Суд(ь)ѣ вcѣx, Вл(а)д(ы)цѣ Гос­пωдү Б(о)гү.
А оу сее моее д(у)ховныи гра­мо­ты были с(вѧ)щенници: сп(а)сьскiи архим|андрит Три­фωн, симо­новь­скiи архи­манд­рит Герωн­тiи, ϖ(е)ць мои д(у)ховныи, архи­манд­рит Θеωдосии.
А д(у)х(о)внүю гра­мо­ту [пи|с]алъ мит­ро­по­лич дьӕк Ӕрлык.

1 Здесь и далее в квад­рат­ных скоб­ках утра­чен­ный текст частич­но вос­ста­нав­ли­ва­ет­ся по смыс­лу и по ана­ло­гии с дру­ги­ми кня­же­ски­ми заве­ща­ни­я­ми, в дан­ной стро­ке про­пу­щен текст – 80 мм (при­мер­но 32 бук­вы в строке)
2 Утра­та нача­ла стро­ки 75 мм (при­мер­но 29 букв в строке)
3 Сере­ди­на сло­ва частич­но затерта
4 Бук­ва м пло­хо вид­на из-за штри­ха позд­них чер­ных чернил
5 Утра­та нача­ла стро­ки 106 мм (при­мер­но 42 бук­вы в строке)
6 Утра­та нача­ла стро­ки 102 мм (при­мер­но 40 букв в строке)
7 Утра­та нача­ла стро­ки 102 мм (при­мер­но 40 букв в строке)
8 Бук­ва и загряз­не­на чер­ны­ми чернилами
9 Бук­ва л частич­но утра­че­на из-за повре­жде­ния бума­ги 10 Бук­вы пло­хо чита­ют­ся 11 Бук­вы ко пло­хо вид­ны 12 Бук­ва а пло­хо вид­на 13 Бук­ва ю пло­хо вид­на 14 Бук­ва о пло­хо вид­на 15 Бук­ва м вид­на частич­но 16 Бук­ва ѧ пло­хо вид­на 17 Сере­ди­на сло­ва частич­но утра­че­на из-за повре­жде­ния бума­ги 18 Бук­ва л вид­на частич­но 19 Бук­ва с раз­мы­та 20 Послед­ние три бук­вы вид­ны частично
21 Бук­вы та полу­смы­ты 22 Утра­та нача­ла стро­ки 21 мм (при­мер­но 9 букв в стро­ке) 23 Утра­та нача­ла стро­ки 42 мм (при­мер­но 18 букв в стро­ке) 24 Бук­вы име­ют утра­ты 25 Бук­вы ми пло­хо вид­ны 26 Верх бук­вы д загряз­нен чер­ны­ми чернилами
27 Бук­ва к пло­хо вид­на, бук­ва ю пере­прав­ле­на из дру­гой буквы
28 Утра­та нача­ла стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 29 Утра­та нача­ла стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 30 Верх букв ив закры­ва­ет чер­ниль­ное пят­но 31 Ниж­няя часть бук­вы с пло­хо вид­на 32 Вид­на ниж­няя часть букв сло­ва 33 Бук­ва т вид­на частич­но из-за раз­ры­ва бума­ги 34 Бук­ву е покры­ва­ет чер­ное чер­ниль­ное пят­но 35 В стро­ке неко­то­рые бук­вы не вид­ны из-за раз­ры­ва бума­ги 36 Бук­вы м и и пло­хо вид­ны 37 Утра­та кон­ца стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 38 Бук­вы ст пло­хо видны

После име­ни дья­ка сле­ду­ет длин­ная гори­зон­таль­ная моно­грам­ма, текст кото­рой пере­во­дит­ся с уйгур­ско­го язы­ка, как В шести­де­ся­тое (лето) нояб­ря вто­ро­го [Боб­ров­ни­ков А. А. О мон­голь­ских под­пи­сях на рус­ских актах (пись­мо к В. В. Велья­ми­но­ву-Зер­но­ву) // Изве­стия Импе­ра­тор­ско­го Архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. СПб., 1861. Т. 3. Стб. 19–29.; Моро­зов Д. А. Уйгур­ские авто­гра­фы мос­ков­ских дья­ков (допол­не­ние к древ­не­рус­ской дипло­ма­ти­ке) // Памя­ти Луки­че­ва. Сбор­ник ста­тей по исто­рии и источ­ни­ко­ве­де­нию. М., 2006. С. 173–199., с. 185–186].
Вни­зу под­пись круп­ны­ми бук­ва­ми: Cмѣре­ны Iωна, архiеп(и)с(ко)п кiе(вскiи и) всеӕ Р[уси].
На лице­вой сто­роне гра­мо­ты были при­ве­ше­ны две печа­ти: жел­то­вос­ко­вая (95 мм от лево­го края) – Софьи Вито­втов­ны (на крас­ном шел­ко­вом шну­ре, с изоб­ра­же­ни­ем чело­ве­че­ской фигу­ры, дер­жа­щей в руках дру­гую фигу­ру [См. послед­нюю рабо­ту об этой печа­ти: Пче­лов Е. В. Печать Софьи Вито­втов­ны и изоб­ра­же­ние на ней // Меж­ду­на­род­ная нумиз­ма­ти­че­ская кон­фе­рен­ция «Нумиз­ма­ти­че­ские кол­лек­ции: насле­дие исто­ри­че­ской Лит­вы и свя­зан­ных с ней стран – откры­тия для про­све­ще­ния и нау­ки». Vilnius, 2012. С. 142–143.]) и чер­но­вос­ко­вая (135 мм от лево­го края) – мит­ро­по­ли­та Ионы (на корич­не­вом шел­ко­вом шну­ре с изоб­ра­же­ни­ем Бого­ма­те­ри с Хри­стом-мла­ден­цем), послед­няя в насто­я­щее вре­мя хра­нит­ся отдельно.
Обе печа­ти с повреждениями.
Заве­ща­ние напи­са­но на бумаж­ном листе раз­ме­ром 524 × 283 мм. Зна­чи­тель­ные утра­ты име­ют­ся по обо­им кра­ям листа. Лист накле­ен на плот­ную бума­гу XVIII в., опре­де­ля­ют­ся лишь раз­ме­ры вер­же­ров: 4 на 10 мм.
Гра­мо­та напи­са­на корич­не­вы­ми чер­ни­ла­ми мел­ким полу­уста­вом, пере­хо­дя­щим в ско­ро­пись сере­ди­ны XV в. Текст зани­ма­ет 72 строки.

НОТАТКИ
  1. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 37–38.[]
  2. Афа­на­сен­ко Ю.Ю. Мис­сия Иеро­ни­ма Праж­ско­го в Восточ­ную Евро­пу // Книж­ное насле­дие А.П. Сапу­но­ва. Минск, 2014. С. 76.[]
  3. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. Kraków, 1932. S. 34-36, nr 38 (за ори­гі­на­лом). У копії Нару­ше­ви­ча 1782 р. замість «Clyczisk» читаєть­ся «Czyczisk», який А. Про­хаcка прий­няв за Чечерськ – мабуть, через його близь­кість до Річи­ці (Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1882. Т. VI. P. 72-73, nr CCXXXIII, przyp. 3). Однак важ­ко зро­зу­міти, чому з таким ото­тож­нен­ням пого­ди­лись С.-М. Кучиньсь­кий і А. Кузь­мін, знай­о­мі з видан­ням 1932 р. (Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 51, przyp. 106, s. 180; Кузь­мин А. В. Титу­ло­ван­ная знать Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в «Вели­кой войне» 1409–1411 гг. про­тив Тев­тон­ско­го орде­на // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае і яго сусед­зі у XIV – XV ст.ст. Сапер­ніцтва, супра­цоўніцтва, уро­кі. Мінск, 2011. С. 39-40, прим. 1: автор пише про «ряд архео­гра­фіч­них недоліків» у пуб­ліка­ції ори­гі­наль­но­го тек­сту, нада­ю­чи пере­ва­гу спис­кам кін­ця XVIII ст.!). Для того, щоб ото­тож­ни­ти «Clyczisk» з Чечерсь­ком, потріб­но визна­ти, як міні­мум, подвій­ну помил­ку в ори­гі­налі: напи­сан­ня «l» замість «z» і про­пуск «r».[]
  4. Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999. S. 220-221.[]
  5. С.-М. Кучиньсь­кий писав, «що Віто­вт актом унії 1401 р. не обі­цяв, але забез­пе­чу­вав володін­ня певни­ми воло­стя­ми Жиґи­мон­то­ві (здо­га­дує­мо­ся: подаль­ше володін­ня!)». Володі­ю­чи Гомієм та Річи­цею, піз­ні­ше «з огля­ду власне на зазна­чені воло­сті дістав Жиґи­монт сусід­ній Ста­ро­дуб по Нари­мун­то­ви­чах» (Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 180, przyp. 463). Є. Охмансь­кий вва­жав, що існу­вав спе­ціаль­ний запис Віто­вта для Жиґи­мон­та, реге­ста яко­го вмі­ще­на в акті 18 січ­ня 1401 р. (Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386–1430 / Zebral i wydal J. Ochmański. Warszawa–Poznań, 1986. S. 11-12, nr 7). Нато­мість, С. Полє­хов пише, що фак­тич­но «із всіх обі­ця­них володінь Сиґіз­мунд, всу­переч твер­джен­ням ста­рої історіо­гра­фії, отри­мав лише двір у Гера­ньо­нах, які з часом по його імені ста­ли зва­ти­ся Зиг­мун­тиш­ка­ми, мож­ли­во, також Кле­цьк» (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Москва, 2015. С. 291).[]
  6. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Упо­ряд­ку­ван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. Київ, 2007. Спе­цви­пуск 7. С. 18-19.[]
  7. , s. 160[]
  8. Fijałek J. Wnuk Kiejstuta Jan książe drohiczyński… S. 181–185.[]
  9. ПСРЛ. М., 1975. Т. XXXII. С. 159. Цита­ти подає­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з польсь­кої лати­ни­ці, яка не дає змо­ги впев­не­но рекон­стру­ю­ва­ти всі особ­ли­во­сті кири­лич­но­го про­то­гра­фу (літе­ру «ъ», розріз­нен­ня «е» та «ѣ», «и» та «і»; латинсь­ка «y» може від­по­ві­да­ти як «ы», так і «и»/«і» – пере­важ­но, коли
    вико­ри­сто­вуєть­ся в яко­сті спо­луч­ни­ка). Опо­ві­дан­ня про Михай­луш­ка вмі­щене піс­ля литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни, що реаль­но мала міс­це зимою 1444/1445 рр. Однак зга­дані посе­ред опо­ві­дан­ня змі­ни на уря­дах воє­вод Віленсь­ко­го і Тро­ць­ко­го тра­ди­цій­но від­но­ся­ть­ся до 1443 р.; при­найм­ні, вони від­бу­ли­ся між 1442 і 1444 рр. (Wolff J.Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386–1795. Kraków, 1885. S. 56, 72).[]
  10. Див. най­но­ві­шу біо­гра­фію: Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu // Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV
    Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378. Gdańsk, 2018. S. 199-243.[]
  11. Вка­за­ні тези пере­кон­ли­во довів литовсь­кий істо­рик Р. Ясас, див.: Ясас Р. Хроніка Быхаў­ца і яе паход­жанне // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. 2017, сне­жань. Т. 24. Сшыт­кі 1-2 (46-47). С. 209-220 (доступ­ний біло­русь­кий пере­клад дослід­жен­ня авто­ра, опуб­лі­ко­ва­но­го на литовсь­кій мові ще у 1971 р.).[]
  12. Там само. С. 217.[]