Друцкие–Горские, Дудаковские, Бурневские

Друцкие–Горские, Дудаковские, Бурневские
Рис 1. Герб Друц­ких-Гор­ских 1642 г.

I. Общие сведения о роде.

ДРУЦ­КИЕ-ГОР­СКИЕ, ДУДА­КОВ­СКИЕ и БУР­НЕВ­СКИЕ – кня­же­ский род гер­ба Друцк, ветвь кня­зей Друц­ких, полу­чив­ших про­зва­ние Гор­ских по име­нию Горы в Оршан­сом пове­те. Родо­на­чаль­ни­ком обыч­но счи­та­ет­ся Васи­лий Ива­но­вич, сын Ива­на Семе­но­ви­ча Путя­ты. Дети Ива­на Дуды назы­ва­лись кня­зья­ми Дуда­ков­ски­ми по име­нию Дуда­ко­ви­чи так­же в Оршан­сом пове­те. Гри­го­рий Фёдо­ро­вич и его сыно­вья назы­ва­лись кня­зья­ми Бур­нев­ски­ми по име­нию Бурнево.

В 1778 г. в свя­зи с тем, что со смер­тью Миха­и­ла-Анто­ния, род кня­зей Друц­ких-Гор­ских угас, король Поль­ши Ста­ни­слав-Август пере­дал его име­ние Сту­ко­ви­чи в Мин­ском повя­те Игна­тию Ива­нов­ско­му. Тем не менее в 1825 г. Иосиф, кав­каз­ский вице-губер­на­тор, назы­вав­ший­ся кня­зем Друц­ким-Гор­ским и гра­фом на Мыже и Пре­слав­ле подал про­ше­ние о при­зна­нии кня­же­ско­го и граф­ско­го титу­лов и о вне­се­нии потом­ков это­го рода и, в част­но­сти, потом­ков Геро­ни­ма в родо­слов­ную кни­гу Витеб­ской губ. Они были вне­се­ны в 5 часть в 1825 г. Одна­ко под­лин­ность пред­став­лен­ных доку­мен­тов не под­твер­ди­лась и про­ше­ние не было утвер­жде­но Пра­ви­тель­ству­ю­щим Сенатом.

Основ­ная лите­ра­ту­ра: Сяр­гей Рыб­чо­нак. Кар’ера мсціслаўска­га ваяво­ды кня­зя Гры­го­рыя Юрыя Друц­ка­га Горскага.

ІІ. Сфрагистика и геральдика князей Друцких Горских

В гераль­ди­ке кня­зей Друц­ких в пер­вой поло­вине XVI в. не все было так одно­знач­но. Напри­мер, потом­ки кня­зя Ива­на «Путя­ты» – кня­зья Друц­кие-Гор­ские и Друц­кие-Толо­чин­ские 1, про­дол­жа­ли упо­треб­лять на сво­их печа­тях тра­ди­ци­он­ный кре­сто­вый мотив. На печа­ти кня­зя Фёдо­ра Дмит­ри­е­ви­ча Друц­ко­го-Гор­ско­го (1538 г.) хоро­шо виден знак: крест, ниж­ний конец кото­ро­го раз­де­лен на длин­ные «усы», загну­тые вверх и в сто­ро­ны, с кре­ста­ми на кон­цах, без сле­дов какой-либо гераль­ди­за­ции 2 (ил. 11.8). Фак­ти­че­ски это был
деге­раль­ди­зи­ро­ван­ный и изме­нен­ный знак кня­зя Ива­на «Путя­ты» с 1431 г., толь­ко перевернутый.

В ХV в. – пер­вой поло­ви­ны XVI в. кня­зей Друц­ких наблю­да­лось такое явле­ние, как мно­го­гер­бо­вость. Одна­ко во вто­рой поло­вине ХVI в. ситу­а­ция рез­ко изме­ни­лась. Сфра­ги­сти­ка всех вет­вей кня­зей Друц­ких (Соко­лин­ских, Гор­ских, Любец­ких и др.) нача­ла пре­зен­то­вать общий вто­рой вари­ант их гер­ба с кре­стом и четырь­мя полу­коль­ца­ми или полу­ме­ся­ца­ми 3.

Даль­ней­ший про­цесс нату­ра­ли­за­ции клей­мо­вых гер­бо­вых зна­ков при­вел к тому, что уже в кон­це XVI в. – нача­ле XVII в. крест пре­вра­тил­ся в меч в окру­же­нии четы­рех полу­ме­ся­цев. В резуль­та­те толь­ко с это­го вре­ме­ни мож­но гово­рить о появ­ле­нии в гераль­ди­ке кня­зей Друц­ких ново­го – чет­вер­то­го – вари­ан­та их гер­ба, в осно­ве кото­ро­го лежал меч меж­ду четы­рех полу­ме­ся­цев (рис. 11.11). В свя­зи с этим мож­но с уве­рен­но­стью утвер­ждать, что обще­ро­до­вой герб кня­зей Друц­ких воз­ник толь­ко во вто­рой поло­вине ХVІ в. – нача­ле XVIІ в. в резуль­та­те гераль­ди­за­ции и нату­ра­ли­за­ции их преж­них клей­мо­вых зна­ков в виде стре­лы или кре­ста в окру­же­нии четы­рех полу­ко­лец. Это явно про­ти­во­ре­чит выво­ду Вяче­сла­ва Носе­ви­ча про гене­зис гер­ба «Друцк» от како­го-то «клас­си­че­ско­го» про­то­ти­па 4, кото­ро­го про­сто-напро­сто не существовало.

Закреп­ле­нию окон­ча­тель­но­го вари­ан­та гер­ба с мечом и полу­ме­ся­ца­ми в гераль­ди­ке кня­зей Друц­ких спо­соб­ство­ва­ла так­же пане­ги­ри­сти­че­ская лите­ра­ту­ра ВКЛ пер­вой поло­ви­ны XVII в., насы­щен­ная эмбле­ма­ти­кой, в том чис­ле гераль­ди­че­ской. Эмбле­мы и гер­бы в книж­ной гра­вю­ре того вре­ме­ни соот­вет­ство­ва­ли миро­вос­при­я­тию чело­ве­ка 5. Учи­ты­вая, что под­час авто­ра­ми неко­то­рых гераль­ди­че­ских про­из­ве­де­ний были сами пред­ста­ви­те­ли рода кня­зей Друц­ких, исполь­зо­ван­ные ими све­де­ния поз­во­ля­ют иссле­до­вать про­бле­му «изнут­ри». В 1642 г. в Виль­но были из-даны «Тра­ур­ные голо­са сыно­вей…» на похо­ро­ны Анны Друц­кой Гор­ской с Коптей 6. Она была женой оршан­ско­го ста­ро­сты Гри­го­рия Юрия Друц­ко­го-Гор­ско­го, а соста­ви­те­ля­ми тра­ур­но­го про­из­ве­де­ния явля­лись их сыно­вья Миха­ил и Сте­фан, сту­ден­ты Вилен­ской иезу­ит­ской Ака­де­мии 7. Наи­бо­лее инте­рес­ны­ми явля­ют­ся сти­хо­тво­ре­ния Миха­и­ла и Сте­фа­на Друц­ких-Гор­ских о сво­ем родо­вом гер­бе, кото­рый, соглас­но их сло­вам, скла­ды­вал­ся из меча и четы­рех «лун» или «меся­цев». От-метим, что герб еще не назы­вал­ся «Друцк», а по сво­ей основ­ной гер­бо­вой фигу­ре опи­сы­вал­ся как «Меч и меся­цы»: «Плач над гер­бо­вым Мечом на-шим…», «Плач над сами­ми меся­ца­ми…» 8. Поме­щен­ная в кни­ге гра­вю­ра дает воз­мож­ность озна-комить­ся с его тогдаш­ним пол­ным изоб­ра­же­ни­ем: на щите изоб­ра­жен меч остри­ем вниз сре­ди четы­рех полу­ме­ся­цев, кото­рые поме­ще­ны с обе­их сто­рон попар­но рога­ми к себе, над щитом – заре­ше­чен­ный шлем, повер­ну­тый вле­во (!), со шля­хет­ской коро­ной, в нашлем­ни­ке – хвост пав­ли­на, вокруг щита – намет из лист­вы (рис. 11.15, а). Хвост пав­ли­на в нашлем­ни­ке фик­си­ру­ет­ся еще в слож­ном гер­бе княж­ны Софии Друц­кой-Любец­кой, жены Пав­ла Ляс­ков­ско­го (1649 г.) (рис. 11.15, б) 9. В общем для авто­ров «Тра­ур­ных голо­сов сыно­вей…» это был толь­ко «герб Гор­ских», в свя­зи с чем его друц­кое про­ис­хож­де­ние явно отхо­ди­ло на зад­ний план, а кня­же­ский титул совсем не был упо­мя­нут. Одна­ко самым сла­бым местом родо­слов­ной Миха­и­ла и Сте­фа­на Друц­ких-Гор­ских была гер­бо­вая исто­рия. Фак­ти­че­ски, поми­мо слов Миха­и­ла о том, что их «гер­бо­вый Меч» рубил турец­кие и швед­ские шеи, а так­же гро­зил сво­им клин­ком мос­ков­ским пол­кам, боль­ше ника­кой инфор­ма­ции о про­ис­хож­де-нии гер­ба пода­но не было 10. Сте­фан от себя при­пом­нил толь­ко факт исполь­зо­ва­ния гер­ба кня­зей Друц­ких на перст­нях умер­шей мате­ри 11.

Друц­кие – Гор­ские в кон­це ХVI в. – пер­вой поло­вине XVII в. исполь­зо­ва­ли в сво­их гер­бах шлем или вооб­ще без коро­ны, или со шля­хет­ской коро­ной (гер­бо­вая печать княж­ны Анны Друц­кой-Гор­ской Быхов­цо­вой. 1622 г.) 12 (см. рис. 11.17). К сере­дине XVII в. шлем с кня­же­ской мит­рой появил­ся и у них. Имен­но ею накрыл слож­ный герб княж­ны Софии Друц­кой-Горх­ской Ход­ке­ви­че­вой, вое­во­дян­ки вилен­ской, извест­ный гра­вер Конрад Гёд­ке в 1646 г. 13. Инте­рес­но, что глав­ный эле­мент гер­бо­вой фигу­ры подан на его гра­вю­ре так, что тяже­ло опре­де­лить: то ли это меч, то ли это крест в окру­же­нии четы­рех полу­ме­ся­цев (рис. 11.18)

III. Генеалогия рода князей Друцких Горских

І коле­но Рюрик, князь Новгородский
II коле­но Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
III коле­но Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
IV коле­но Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
V колено ?
VI колено ?
VII колено ?
VIII колено ?
IX колено ?
X колено ?
XI колено ?
XII коле­но Данило
XIII коле­но Миха­ил, князь Друцкой
XIV коле­но Семен Михай­ло­вич, князь Друцкой
XV коле­но Дмит­рий [Михайлович?Семенович], князь Друцкой
XVI коле­но Семен Дмит­ри­е­вич, князь Друцкой
XVII коле­но Иван Семе­но­вич Млад­ший Путя­та Друц­кий

XVIII генерация

1. КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (ок.1440-до 1496)

Про­то­пла­ста кня­зей Гор­ских, Дуда­ков­ских и Бур­нев­ских. Володін­ня його потом­ків (“два­ри”) група­валі­ся ў двух абша­рах – непа­ср­эд­на ў ваколі­цах Друц­ка (Дуда­ко­вічы, Бур­неўка, Гар­ба­чо­ва, Ара­ва) та за Дня­пром – у вяр­хоўях рэк Проні і Басі (Горы, Гор­кі, Чурылава).

Ж., …… …… ……

XIX генерация

2/1. КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ДУДА ГОР­СКИЙ (ок.1470-1515)

Dobrohost Narbutowicz pozwany przez kniaziow Dymitra, Olelka i Michała Horskich o część w Horbaczewie i Nowosiółkach, dowiódł, że części w tych majątkach nabył od starszego ich brata kniazia Iwana Horskiego, wskutek czego król mu te części przysądza 1496 r . 14).

В 1497-1499 гг. род­ныя бра­ты: Алель­ка, Міхал, Іван Дуда і Дзміт­ры Васі­лья­вічы Гор­скія паклікалі ў палю­боў­ны суд сма­лен­ска­га мітра­паліта Іосі­фа. Няла­ды ўзніклі з-за пры­на­леж­на­сці чуры­лаўскіх зем­ляў “на Гарах”. Аляк­сандр Казі­міравіч, поль­скі кароль і вялікі князь літоўскі, пацверд­зіў пра­вы Іосі­фа на гэтыя зем­лі, няг­лед­зячы на тое, што на іх выка­за­лі сур’ёзныя прэт­эн­зіі Гор­скія, ліча­чы іх сваі­мі “атчыз­ны­мі”, атры­ма­ны­мі ад баць­кі, Васі­ля Іва­наві­ча Пуця­ты­ча. Сма­лен­скі мітра­паліт пас­кард­зіў­ся кара­лю на дзе­ян­ні бра­тоў, якія “не далі ўла­ды­цы зем­лі і вялікія кры­ў­ды яму чыня­ць”. Гор­скія ўзя­лі “з сва­ей рукі суддзя­мі намес­ніка сма­лен­ска­га Юрыя Гля­бо­ві­ча і кня­зёў Дзміт­рыя і Баг­да­на Адзін­ц­э­ві­чаў”. Мітра­паліт Іосіф запрасіў пры­ня­ць удзел у выра­ш­эн­ні спра­вы вопыт­ных і добра веда­ю­чых сут­на­сць спра­вы асо­баў: Даб­ра­го­ста Нар­бу­таві­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Кан­стан­ці­на Гла­зы­ні­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, Кан­стан­ці­на Кро­шын­ска­га, сма­лен­ска­га скарб­на­га, і Васі­ля Пол­це­ва, сма­лен­ска­га каню­ша­га. Суддзі пра­вя­лі межа­ванне зем­ляў мітра­паліта Іосі­фа і Гор­скіх і, пас­ля ста­ран­на­га вывуч­эн­ня гісто­рыі пытан­ня, пры­суд­зілі спр­эч­ныя зем­лі сма­ленска­му мітра­паліту 15

Ten czy inny kniaź Iwan Wasilewicz Drucki (sic), świadczy 1509 r. w sprawie kniahini Julianny Holcowskiej 16. Kniaź ten od mjatku Dudakowicze pod Druckiem, otrzymał przyıloinek Duda. Kniaz Iwan Duda, według popisu 1506 r ., ma stawić na potrzeby wojenne 6 koni 17, a w 1509 r . otrzymuje 15 kop groszy jurgeltu 18. Umarł około 1515 r. pozostawiając z dwóch żon trzech synów i dwie córki. Potomkowie jego zwali się niekiedy kniaziami Duda lub Dudakowskimi.

Wdowa kniazia Iwana, kniahinia Iwanowa Horska Nastazya i syn jej kniaz Fedor Iwanowicz Horski, procesują się z kniaziami Połubińskimi, którzy ich oskarżnli o wyrzadzenie krzywd z majątku ich Dudakowicze 1520 r. 19. Kniahinia Iwanowa Wasilewicza Horska Nastazya, nabywszy za 100 groszy udział w Horbaczewie synowicy swej (dewericzny) Fedorowej Podbipiatinej Maryny Dmitrowny Horskiej, takowy zapisała córce swej Bohdanowej Martinowicza Chrebtоwicza, Owdotii. Następnie taż “kniahinia Nastazya wspólnie z synami swymi kniaziami Fedorem i Iwanem, ustąpiła tejże córce swej udział w Druckim powiecie w Horbaczewie, który jej się dostał po bracie męża (dewerze) kniaziu Michale. Pani Chrebtowiczowa nabywszy jeszcze część w Horbaczewie od potomków Dobrohosta Narbutowicza, na cały Horbaczew otrzymuje w 1528 r. przywilej 20. Kniahinia Iwanowa Wasilewicza Horska dwór na zamku Mińskim sprzedała synowi swemu kn. Fedorowi 21. W późniejszym dokumencie spotykamy wzmianky, że kniahinia Iwanowu Dudakowska Vastuzya, była świekrą pani Chaleckiej, której pierwszym mężem był kniaz Fedor Iwanowicz Horski i której sprzedała dwór Petrykowicze 22. 17 чэрве­ня 1533 г. kniahina Iwana Wasileroicza Horska Nastazya, otrzymuje пры­вілей кара­ля і вяліка­га кня­зя Жыгі­мон­та І Ста­ро­га na пра­во заня­ць паса­ду ігу­мен­ні Прсв. Бага­ро­дзі­цы (Пра­чы­с­цен­ско­го) мона­сты­ря яшчэ пры жыц­ці яе папяр­эд­ні­цы – ігу­мен­ні Ана­стасіі Debrowej (Калені­каві­чо­вай), bardzo starej i chorej 23.

Ж. 1-я, …… …… ……;

Ж. 2-я, Наста­ся …… ……., ігу­мен­ня Прсв. Бага­ро­дзі­цы (Пра­чы­с­цен­ско­го) мона­сты­ря (1533).

3/1. КН. ОЛЕЛЬ­КО ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГОР­СКИЙ (1497, 1500)

Dobrohost Narbutowicz pozwany przez kniaziow Dymitra, Olelka i Michała Horskich o część w Horbaczewie i Nowosiółkach, dowiódł, że części w tych majątkach nabył od starszego ich brata kniazia Iwana Horskiego, wskutek czego król mu te części przysądza 1496 r . 24).

В 1497-1499 гг. род­ныя бра­ты: Алель­ка, Міхал, Іван Дуда і Дзміт­ры Васі­лья­вічы Гор­скія паклікалі ў палю­боў­ны суд сма­лен­ска­га мітра­паліта Іосі­фа. Няла­ды ўзніклі з-за пры­на­леж­на­сці чуры­лаўскіх зем­ляў “на Гарах”. Аляк­сандр Казі­міравіч, поль­скі кароль і вялікі князь літоўскі, пацверд­зіў пра­вы Іосі­фа на гэтыя зем­лі, няг­лед­зячы на тое, што на іх выка­за­лі сур’ёзныя прэт­эн­зіі Гор­скія, ліча­чы іх сваі­мі “атчыз­ны­мі”, атры­ма­ны­мі ад баць­кі, Васі­ля Іва­наві­ча Пуця­ты­ча. Сма­лен­скі мітра­паліт пас­кард­зіў­ся кара­лю на дзе­ян­ні бра­тоў, якія “не далі ўла­ды­цы зем­лі і вялікія кры­ў­ды яму чыня­ць”. Гор­скія ўзя­лі “з сва­ей рукі суддзя­мі намес­ніка сма­лен­ска­га Юрыя Гля­бо­ві­ча і кня­зёў Дзміт­рыя і Баг­да­на Адзін­ц­э­ві­чаў”. Мітра­паліт Іосіф запрасіў пры­ня­ць удзел у выра­ш­эн­ні спра­вы вопыт­ных і добра веда­ю­чых сут­на­сць спра­вы асо­баў: Даб­ра­го­ста Нар­бу­таві­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Кан­стан­ці­на Гла­зы­ні­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, Кан­стан­ці­на Кро­шын­ска­га, сма­лен­ска­га скарб­на­га, і Васі­ля Пол­це­ва, сма­лен­ска­га каню­ша­га. Суддзі пра­вя­лі межа­ванне зем­ляў мітра­паліта Іосі­фа і Гор­скіх і, пас­ля ста­ран­на­га вывуч­эн­ня гісто­рыі пытан­ня, пры­суд­зілі спр­эч­ныя зем­лі сма­ленска­му мітра­паліту 25

O kniaziach Olelku i Michalo Wasilewiczach występujących 1496–1499, więcej nie słychać.

4/1. КН. ДМИТ­РИЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГОР­СКИЙ (1496, 1500)

Dobrohost Narbutowicz pozwany przez kniaziow Dymitra, Olelka i Michała Horskich o część w Horbaczewie i Nowosiółkach, dowiódł, że części w tych majątkach nabył od starszego ich brata kniazia Iwana Horskiego, wskutek czego król mu te części przysądza 1496 r . 26).

В 1497-1499 гг. род­ныя бра­ты: Алель­ка, Міхал, Іван Дуда і Дзміт­ры Васі­лья­вічы Гор­скія паклікалі ў палю­боў­ны суд сма­лен­ска­га мітра­паліта Іосі­фа. Няла­ды ўзніклі з-за пры­на­леж­на­сці чуры­лаўскіх зем­ляў “на Гарах”. Аляк­сандр Казі­міравіч, поль­скі кароль і вялікі князь літоўскі, пацверд­зіў пра­вы Іосі­фа на гэтыя зем­лі, няг­лед­зячы на тое, што на іх выка­за­лі сур’ёзныя прэт­эн­зіі Гор­скія, ліча­чы іх сваі­мі “атчыз­ны­мі”, атры­ма­ны­мі ад баць­кі, Васі­ля Іва­наві­ча Пуця­ты­ча. Сма­лен­скі мітра­паліт пас­кард­зіў­ся кара­лю на дзе­ян­ні бра­тоў, якія “не далі ўла­ды­цы зем­лі і вялікія кры­ў­ды яму чыня­ць”. Гор­скія ўзя­лі “з сва­ей рукі суддзя­мі намес­ніка сма­лен­ска­га Юрыя Гля­бо­ві­ча і кня­зёў Дзміт­рыя і Баг­да­на Адзін­ц­э­ві­чаў”. Мітра­паліт Іосіф запрасіў пры­ня­ць удзел у выра­ш­эн­ні спра­вы вопыт­ных і добра веда­ю­чых сут­на­сць спра­вы асо­баў: Даб­ра­го­ста Нар­бу­таві­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Кан­стан­ці­на Гла­зы­ні­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, Кан­стан­ці­на Кро­шын­ска­га, сма­лен­ска­га скарб­на­га, і Васі­ля Пол­це­ва, сма­лен­ска­га каню­ша­га. Суддзі пра­вя­лі межа­ванне зем­ляў мітра­паліта Іосі­фа і Гор­скіх і, пас­ля ста­ран­на­га вывуч­эн­ня гісто­рыі пытан­ня, пры­суд­зілі спр­эч­ныя зем­лі сма­ленска­му мітра­паліту 27

Зга­да­ны як памер­лы ў мас­коўскім палоне, на што спа­сы­ла­ец­ца і Ю.Вольф. Павод­ле таго ж – Дзміт­ры быў сынам кня­зя Васі­ля Іва­наві­ча Пуця­ты­ча і N. Нарад­зіў­ся, лічым, не паз­ней за 1481 г. У 1495 г. быў свед­кам пры запі­се кня­зем Фёда­ра Фёда­раві­ча Друц­ка­га-Сакалін­ска­га Кана­плі, który go nazywa stryjem (diadia moj) 28. У 1496 г. разам з бра­та­мі Іва­нам і Алель­кам суд­зіў­ся з Даб­ра­го­стам Нар­бу­таві­чам з-за вало­дан­ня част­ка­мі ў маёнт­ках Гар­ба­ч­э­ве і Нава­сёл­ках. У 1497–1499 г. усе бра­ты – Іван, Алель­ка, Дзміт­ры і Міхаіл Васі­льевічы – суд­зілі­ся са сма­лен­скім ула­ды­кам Іосі­фам па спр­эч­ках у маёнт­ках Чуры­лавічы і Горы. У 1499 г. Дзміт­ры быў дзель­чым суддзёй паміж кня­зя­мі Тру­бяц­кі­мі. Мяр­ку­ем, што Дзміт­ры тра­піў у палон пас­ля Вяд­ро­шы і, вера­год­на, памёр у Мас­кве, бо зве­стак аб яго вяр­тан­ні ў ВКЛ не адшу­ка­на. Wdowa po nim kniahinia Dymitrowa, Васілі­са N (Ю.Вольф пра яе не ведаў, яе імя бач­на са скар­гі Юрыя Шыш­эўска­га ў 1510 г.) dzieliła się Dudakowiczami z bratową swi kniahinią Iwanowa 29. З жон­кай меў сына Фёда­ра і дач­ку Мары­ну (заму­жам за Фёда­рам Пад­бі­пя­там). 30 Шлюб Дзміт­рыя і нара­дж­энне яго дзя­цей адна­знач­на адбы­лі­ся да лета 1500 г.

Жена: до 1500, Василиса …. ……

5/1. КН. МИХА­ИЛ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГОР­СКИЙ (1496, 1500)

Dobrohost Narbutowicz pozwany przez kniaziow Dymitra, Olelka i Michała Horskich o część w Horbaczewie i Nowosiółkach, dowiódł, że części w tych majątkach nabył od starszego ich brata kniazia Iwana Horskiego, wskutek czego król mu te części przysądza 1496 r . 31).

В 1497-1499 гг. род­ныя бра­ты: Алель­ка, Міхал, Іван Дуда і Дзміт­ры Васі­лья­вічы Гор­скія паклікалі ў палю­боў­ны суд сма­лен­ска­га мітра­паліта Іосі­фа. Няла­ды ўзніклі з-за пры­на­леж­на­сці чуры­лаўскіх зем­ляў “на Гарах”. Аляк­сандр Казі­міравіч, поль­скі кароль і вялікі князь літоўскі, пацверд­зіў пра­вы Іосі­фа на гэтыя зем­лі, няг­лед­зячы на тое, што на іх выка­за­лі сур’ёзныя прэт­эн­зіі Гор­скія, ліча­чы іх сваі­мі “атчыз­ны­мі”, атры­ма­ны­мі ад баць­кі, Васі­ля Іва­наві­ча Пуця­ты­ча. Сма­лен­скі мітра­паліт пас­кард­зіў­ся кара­лю на дзе­ян­ні бра­тоў, якія “не далі ўла­ды­цы зем­лі і вялікія кры­ў­ды яму чыня­ць”. Гор­скія ўзя­лі “з сва­ей рукі суддзя­мі намес­ніка сма­лен­ска­га Юрыя Гля­бо­ві­ча і кня­зёў Дзміт­рыя і Баг­да­на Адзін­ц­э­ві­чаў”. Мітра­паліт Іосіф запрасіў пры­ня­ць удзел у выра­ш­эн­ні спра­вы вопыт­ных і добра веда­ю­чых сут­на­сць спра­вы асо­баў: Даб­ра­го­ста Нар­бу­таві­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Кан­стан­ці­на Гла­зы­ні­ча, сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, Кан­стан­ці­на Кро­шын­ска­га, сма­лен­ска­га скарб­на­га, і Васі­ля Пол­це­ва, сма­лен­ска­га каню­ша­га. Суддзі пра­вя­лі межа­ванне зем­ляў мітра­паліта Іосі­фа і Гор­скіх і, пас­ля ста­ран­на­га вывуч­эн­ня гісто­рыі пытан­ня, пры­суд­зілі спр­эч­ныя зем­лі сма­ленска­му мітра­паліту 32

O kniaziach Olelku i Michalo Wasilewiczach występujących 1496–1499, więcej nie słychać. Michał umarł bezdzietnie, skoro udział jego w Horbaczewie przypadł po nim wdowie i dzieciom brata jego Iwana 33

XX генерация

6/2. КНЖ. МАРИ­НА ИВА­НОВ­НА ДУДА­КОВ­СКАЯ ГОР­СКАЯ (1533)

córka kniazia Iwana Wasilewicza – pierwszej jego żony, oddana przez ojca na dwór pani Marcinowej Gestoldowej, bawiła nastopnie kolejno przy Elżbiecie Gastoldównie żonie Jana Mikołajewicza Radziwiłła, królowej Helenie i pani Tarnowskiej, która ją zamąż wydała. Мары­на Гор­ская суд­зіла­ся з сваім род­ным бра­там Іва­нам Іва­наві­чам Гор­скім за пра­ва атры­ма­ць пасаг (1533). І. Гор­скі, каб пакі­ну­ць у сябе маё­мас­ць, падаў два ўза­е­ма­вы­клю­чаль­ныя аргу­мен­ты: 1) Мары­на не яго сяст­ра; 2) замуж вый­ш­ла без даз­во­лу баць­коў. Абод­ва даз­ва­ля­лі пакі­ну­ць Мары­ну без паса­гу. Яна запрасі­ла све­дак Іва­на Андр­эеві­ча Палубін­ска­га і Васі­ля Юр’евіча Палубін­ска­га, якія пацверд­зілі, што яна дач­ка І. Гор­ска­га. Канц­лер ВКЛ Аль­бр­эхт Гаштольд засвед­чыў, што Мары­на выхоў­ва­ла­ся пры два­рах вялі­кай кня­гіні літоўс­кай Але­ны, жон­кі кіеўска­га ваяво­ды Мар­ці­на Гаштоль­да – Ган­ны Галь­шан­с­кай, Альж­бе­ты Гаштоль­даў­ны, Зафеі Мон­ві­даў­ны. Было адзна­ча­на, што яна замуж пай­ш­ла не сва­воль­на, а са зго­ды выха­ва­це­ляў. Гэтыя свед­чан­ні былі прызна­ны слуш­ны­мі, і І. Гор­ска­га аба­вя­за­лі выда­ць пасаг34.

М., …… …… ……

7/2. КН. ВОЛОД­КО ИВА­НО­ВИЧ ДУДА­КОВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ (1509, 1545)

сын Іва­на Васі­льеві­ча Дуды Друц­ка­га-Гор­ска­га і N. Ён нарад­зіў­ся каля 1490 г. і быў жана­ты са сва­ёй адда­ле­най рад­нёй – кня­зёў­най Дан­мітрай, адной з дачок Андр­эя Прых­аб­ска­га. Праз гэты шлюб ён набыў част­ку вот­чын згаслай галі­ны кня­зёў Прых­аб­скіх. Пер­ша згад­ка про ньо­го маєм у 8-й кні­зе запі­саў Мет­ры­кі ВКЛ, і гэта спі­сы «бая­раў» (і не толь­кі бая­раў), якія былі ў палоне ў Мас­кве. Пер­шы спіс дата­ва­ны 15 мая, індыкт 12 (1509 г.) і назы­ва­ец­ца: «В Кра­ко­ве дава­но жол­не­ром на Киев», а далей у спі­су «Бояромъ, тымъ кото­рыи на Москве седе­ли» 35 зга­д­ва­ец­ца князь Валод­ка Іва­навіч. Яго про­звіш­ча не ўка­за­нае, але гэта несум­нен­на князь Друц­кі-Гор­скі. Пры­сут­на­сць Валод­кі ў зга­да­най адпра­ве (з улі­кам адсут­на­сці яго ж у раней­шых кры­ні­цах) даз­ва­ляе нам выка­за­ць мер­ка­ванне, што Валод­ка Іва­навіч разам з іншы­мі кня­зя­мі Друц­кі­мі і сваім род­ным дзяд­зь­кам Дзміт­ры­ем Васі­льеві­чам выправіў­ся на Вяд­ро­шу і потым сяд­зеў у палоне ў Маскве.

Był w roku 1515 namiestnikiem Oszmiańskim 36 i nie zajmował więcej tego urzędu w 1521 r. Już w 1521 r. namiestnikiem Ogzmiańskim Mikołaj Stanisławowicz Kiezgajło 37. Za żonę miał kniażnę Donimitrę Andrzejównę Prichabską, która w 1522 r. jako kniahinia Wołodkowa Iwanowicza Donimitra, wspólnie z ciotką swą panią podskarbiną Iwanową Aleksandrowicza Anną, siostrzeńcami jej, ka. Wiszniowieckimi i siostrami swemi córkami kn. Andrzeja Prichabskiego, otrzymuje przywilej na Lubonicze 38. Według popisu 1528 r. kniaz Wolodko Ivanowicz obowiązany stawić 3 konie 39. Kniaź Wołodko Iwanowicz Horski, jako swiadek podpisany 1533 r. 40 i 1544 r . 41 Niezawodnie umarł bezpotomnie 1545-1546.

Wdowa po nim kniahinia Wołodkowa Iwanowicza Horska Donimitra Andrejewna zapisuje w 1547 r. trzecią część majątków zapisanych jej przez męża, zięciowi swemu Lwu Roskiemu i żonie jego siostrzenicy swej kniaźnie Aleksandrze Fedorownie Horskiej 42. Oprócz imienia Donimitry nosiła także imię Maryi; kniahinia Włodzimierzowa Horska
Marya Prichabska zapisuje 1559 r. Prichaby siostrzeńcowi swemu Hamszejowi 43 i taż kniahinia Marya Wołodkowa, według popisu wojska Litewskiego 1565 r., ma stawić 12
kini w pancerzach z oszczepami 44.

Ж., кнж. Мари­на-Дони­мит­ра Андре­ев­на Друц­кая При­хаб­ская (1522, 1565), дочь кн. Андрея Кон­стан­ти­но­ви­ча Друцкого-Прихабского.

8/2.11/5. КН. ФЁДОР ИВА­НО­ВИЧ ДУДА­КОВ­СКИЙ (1520, † 1530)

drugi syn kniazia Iwana Wasilewicza, zwał się pierwiastkowo kniaziem Dudakowskim.
Jako kniaź Horski występuje obok matki 1520-1528. Wdowa kniazia Iwana, kniahinia Iwanowa Horska Nastazya i syn jej kniaz Fedor Iwanowicz Horski, procesują się z kniaziami Połubińskimi, którzy ich oskarżnli o wyrzadzenie krzywd z majątku ich Dudakowicze 1520 r. 45. Następnie kniahinia Nastazya wspólnie z synami swymi kniaziami Fedorem i Iwanem, ustąpiła tejże córce swej Bohdanowej Martinowicza Chrebtоwicza, Owdotii, udział w Druckim powiecie w Horbaczewie, który jej się dostał po bracie męża (dewerze) kniaziu Michale. В 1524 г. князь Васи­лий Полу­бин­ский, на тот момент вла­де­лец Круг­ло­го, судил­ся с вла­дель­цем сосед­не­го име­ния Дуда­ко­ви­чи Фёдо­ром Ива­но­ви­чем Дуда­ков­ским за оби­ды, кото­рые он нанёс Круг­лян­ским под­дан­ным кня­зя Полу­бин­ско­го 46

Według popisu 1528 r. kniaziowie Iwan i Fedor Horscy razem mają stawić 13 koni 47. Umarł bezpotomnie około 1530 r.; już w 1533 r. kniaź Iwan Iwanowicz Horski oskarża przed królem małżonkę nieboszczyka brata swego kniahinię Fedorową Iwanowiczu Horską o nieprawne zagarnięcie majątków kniazia Fedora. Król nakazuje wyznaczyć kniahini Fedorowej, która z mężem żyła krótko i bezdzietnie, trzecią część jego dóbr, zaś dwie części oddać kniaziowi Iwanowi 48. Ową małżonką kniazia Fedora była kniażna Dobruchna Matwiejewna, córka kniazia Matwieja Mikitynicza; owdowiawszy wyszła 2° za Józefa Michałowicza Chaleckiego. W 1538 r. Józef Michałowicz Chalecki i małżonka jego Dobruchna Matwiejewna, córka kniazia Matwieją Mikitynicza dzierżawcy Birsztanskiego zeznają, iż pierwszym mężem Dobruchny był kniaz Fedor Iwanowicz Horski, który zapisał jej jedną trzecią część swoich majątków, oddalajac od tej części brata swego kniazia Iwana, i że kniaź Fedor za pieniądze żony swej kupił od ojca jej Petrykowicze w Mińskiem a od matki swej kniahini Iwanowej Wasilewicza Horskiej Nastazyi, dwór na zamku Minskim; na to wszystko Chaleccy otrzymują potwierdzenie królewskie 49. Na skutek jednak sprawy z kniaziem Iwanem Iwanowiczonu Horskim, Chalecki zmuszony był ustąpić mu trzecią część Petrykowicze 50. W późniejszym akcie znajdujemy wzmiankę, że pani Chalecka wiano, które posiadała na skutek zapisu pierwszego męża swego kniazia Fedora Iwanowicza Horskiego, dwór Petrykowicze, który kupiła i świekry swej kniahini Iwanowej Dudakowskiej Nastazyi i wszystkie ruchomości, darowała drugiemu mężowi swemu Chaleckiemu 51

9/2. КН. ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ДУДАКОВСКИЙ

kniahinia Nastazya wspólnie z synami swymi kniaziami Fedorem i Iwanem, ustąpiła tejże córce swej Bohdanowej Martinowicza Chrebtоwicza, Owdotii, udział w Druckim powiecie w Horbaczewie, który jej się dostał po bracie męża (dewerze) kniaziu Michale.

Част­ку спад­чы­ны кня­зёў Крас­ных атры­малі праў­нукі Іва­на Пуця­ты – князі Гор­скія і Васіль Тала­чын­скі. У 1541

Będzie to niezawodnie kniaź Iwan Duda, który według popisu 1528 r . miał stawić 14 koni 52. Z późniejszych dokumentów dowiadujemy się, że kniaz Iwan Dudakowski miał sprawę z kniahinią Fedorową Dymitrowicza Horską i jej synami, na których uzyskał „przezysk”. Kniaź Iwan Iwanowicz Horski, występuje1528 r. obok matki i brata Fedora 53, z którego wdową procesuje się 1533 i 1538 r.. W 1541 r. kniaź Iwan Iwanowicz Horski pozwany przez kniazia Tołoczyńskiego o szkody czynione z majątku Hory, majątkom Toloczyńskiego, Czuryłowskiemu, Timkowszczyńskiomu, Zaholszczańskiemu, Łahowskiemu, Radczyńskiemu i Leśnej, a także o dług 54 . W tymże roku ma sprawę z kniahinią Fedorową (Dymitrowicza) Horską i synem jej kniaziem Hrihorym o udział w Dudakowiczach oraz plac i łowy w Drucku 55. У 1541 р. Іван Іва­навіч Гор­скі папра­каў жон­ку свай­го стры­еч­на­га бра­та, kniahinię Фёда­ра Дзміт­ры­еві­ча Гор­ска­га, і сина її Гри­горія ў тым, што той не пры­мае ўдзе­лу ў пра­ц­э­се з кня­зем Тала­чын­скім за спад­чы­ну Іва­на Крас­на­га i o różne krzywdy 56. Ze swej strony kniahinia Horska z synem pozywają kniazia Iwana o pięć sjół, na które ten ostatni uzyskuje potwierdzenie 57. W 1547 r. ukończoną została sprawa między kniahinią Wasilową Tołoczyńską a kniaziem Iwanem Horskim, wyrokiem, którym król Čzuryłowszczyzną po połowie im podzielić się kazał 58. W 1548 r. kniaź Iwan Iwanowicz Horski, obok innych kniaziów Druckich, występuje w sprawie z Podberezskim o Druck 59. Jeszcze w 1551 r, kniaziowie Iwan Iwanowicz, Hrihory Fedorowicz i brat jego kniaź Abraham Fedorowicz Horscy pozwani przez panią Hornostajowa kniażny Maryę Zesławską o Druck 60.

10/2. КНЖ. АВДО­ТЬЯ ИВА­НОВ­НА ДУДА­КОВ­СКАЯ (1528, † 1528/1558)

córka kniazia Iwana Wasilewicza Horskiego i kniahini Nastazyi, żona Bohdana Marcinowicza Chrebtowicza, wspólnie z mężem otrzymuje w 1528 r. przywilej na Horbaczew 61. Kniahinia Iwanowa Wasilewicza Horska Nastazya, nabywszy za 100 groszy udział w Horbaczewie synowicy swej (dewericzny) Fedorowej Podbipiatinej Maryny Dmitrowny Horskiej, takowy zapisała córce swej Bohdanowej Martinowicza Chrebtоwicza, Owdotii.

Umarla przed 1558 r. W tym roku córka jej Bohdana Chrebtowiczówna żona Onikieja Hornostaja marszałka hospodarskiego dzierżawcy Rzeczyckiego i Luboszańskiego zapisuje małżonkowi swemu majątki Woroncy w powiecie Nowogrodzkim i jedną trzecią część Horbaczewa, które jej się dostały od ojca Bohdana Chrebtowicza dzierżawcy Ejszyszskiego i Orańskiego i matki Owdotii kniazny Horskiej 62). Пас­ля яе вввв АК уву­у­ус. Цю до маён­так пад­ля­гаў роў­на­му ней на мос­ков­скую в ней в паміж яе сынам і дач­кой у якас­ці «мацярын­ска­га». На прак­ты­цы, аднак, дач­ка Аўдоц­ці Баг­да­на са сваім мужам Ані­ке­ем Гар­на­ста­ем выку­пілі ў яе бра­та Пят­ра Хра­б­то­ві­ча яго долю маёнт­ка, аб’яднаўшы яе такім чынам са сва­ёй доляй. 63

Тры сыны кня­зя Іва­на Гор­ска­га Улад­зі­мір, Фёдар і Іван не мелі дзя­цей, і памер­лі ў пер­шай пало­ве XVI ст. без нашчад­каў. Спад­чы­на іх адыш­ла да сяст­ры Аудоц­ці, уда­вы Б. М. Храп­то­ві­ча. Спад­чын­ні­цай іх ула­дан­няў (у тым ліку і част­кі Гор­скай волас­ці з Чуры­лаві­ча­мі) ста­ла адзі­ная сяст­ра Аўдоц­ця — жон­ка пана Храбтовіча.

М., Бог­дан Мар­ти­но­вич Хребтович.

Д., Петр, Бог­да­на (за Ани­ке­ем Горностаем).

11/4. КН. ФЁДОР ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ОРЕВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ (о.1480, †1539/1541)

Друцкие–Горские, Дудаковские, Бурневские
Рис. 11.8. Печать кня­зя Фёдо­ра Дмит­ри­е­ви­ча Друц­ко­го-Гор­ско­го. 1538 г.

Ад маёнт­ка Бур­не­ука пад Друц­кам назы­вай­ся кн. Бур­не­ускім. Вало­дау так­са­ма маёнт­кам Ара­ва, быужа­на­ты з далё­кай сва­яч­кай кня­зёу­най Ган­най Андр­эе­у­най Друц­кай-Прых­аб­скай. Фёдар Дзміт­ры­евіч так­са­ма меў сяст­ру, але, паколь­кі ў яго засталі­ся два сыны, маён­так ады­шоў у спад­чы­ну да іх, сяст­ра ж атры­ма­ла гра­шо­вы пасаг. Пры пад­зе­ле паміж сына­мі Фёда­ра доля ў Горах цал­кам адыш­ла да малод­ша­га, Абра­га­ма. Яго брат Рыгор атры­маў на кошт сва­ёй долі іншыя маёнткі.

Procesuje się 1516 r. ze szwagrem swym Podbipięta 64, świadek 1507 lub 1522 r. 65. On to zapewne według popisu 1528 r. miał dostarczać na potrzeby wojenne 6 koni 66. Сви­де­тель и печа­тарь на про­даж­ном листе тете­рин­ско­го бояри­на Ива­на Тимо­фе­е­ви­ча на двор в Лихи­ни­чах для кня­зя Васи­лия Андре­еви­ча Полу­бин­ско­го от 22 нояб­ря 1538 г., писа­ном в Друцке.

Niezawodnie umarł około 1538 r.; już nie żył więcej w 1541 r., w którym wdowa po nim kniahinia Fedorowa Dymitrowicza Horska Hanna Andrejewna i syn jej kniaź Hlrihory i zic Lew Iwanowicz Roski, pozywają kniazia Iwana Iwanowicza Horskiego w pięć siół. Kniaź Iwan dowiół jednak, że siała te nieboszczyk kniaź Fedor Dymitrwicz sprzedał, przed mniej więcej 10-ciu laty, stryjenci swej kniahini Iwanowej Horskiej Nastazyi i synom jej kriaziom Fedorowi i Iwanowi Iwanowiczom Horskim, wskutek czego potwierdzony został w ich posiadaniu 67. Prawie jednocześnie wyżej wymienieni oskarżają tegoż kniazia Iwana o niewydawanie im danin miedowych, gonów bobrowych i t. d., ze wspólnego majątku Dudakowicze, stosownie do działu między niewiestkami (żonami braci) kniahiniami Iwanową i Dymitrową 68 i pozywaja go o plac w Drucku 69. Ze swej strony kniaź Iwan oskarżał kniahinię Fedorową i jej syna o to, że niechcą występować z nim przeciwko kniaziowi Toroczyńskiemn, o krzywdy wewspólnych majątkach, o spadek po kniaziu Iwanie Krasnym, o Łomaczyno it. d ., jesami trzymają wspólne ich ziemie it. d . 70, nadto pozywał knialinię o dań miodową z majątku Orewskiego, którą nieboszczyk mąż jej kniaź Fedor Dymitrowicz obowiązał się płacić 71.

O ten majątek Orewski ma kniahinia Hanna w tymže roku proces z bojarynem Wasilem Jakowlewiczem 72. Wymieniona żona kniazia Fedora Dymitrowicza Hanna Andrejewna, była córką kniazia Andrzeja Prichabskiego, siostra rodzoną bratowej swej kniahini Wołodkowej Iwanowicza Horskiej. Umarła 1542–1543; dowiadujemy się o tem przywileju danego 1544 r. dzierżawcy Markowskiemu panu Lwu Iwanowiczu Roskiemu na ziemie Lichaczewską i Łowaczyną w powiecie Orszańskim , Małkowszczyznę w Witebskim i t. d ., według którego ziemie te nadał król Aleksander dziadowi żony Roskiego, kniaziowi Andrzejowi Konstantynowiczowi Prichabskiemu, a po nim trzymała je jego wdowa. Po ich śmierci temi ziemiami podzielili się zięciowie ich kniaź Wołodko Iwanowicz, kniaź Fedor Dymitrowicz
Horski, pan Jan Hamszejewicz i trzymali je do zajęci ich przez wielkiego księcia Moskiewskiego; po odzyskaniu tych ziem, król nadał je Janowi Hlebowiczowi wojewodzie Witebskiemu (1529 – 1532), a gdy na miejsce Hlebowicza , który został wojewodą Połockim , wojewodą Witebskim mianowany Maciej Wojciechowicz Janowicz, wówczas zięciowie kniazia Prichabskiego kniaź Wołodko Iwanowicz ze swojakiem swym panem Janem Hamszejewiczem i swojakinią knialinią Fedorową Dymitrowicza Horską – Hanną Andrejewną, dopominali się tych majątków. Po śmierci kniahini Hanny Fedorowej, część jej w tych ziemiach spadła na zięcia jej wyżejwymienionego Roskiego, któremu także udział swój ustąpili kniaź Wołodko i żona jego, ciotka żony Roskiego, wskutek czego ten ostatni na te ziemie uzyskuje przywilej 73. W 1552 r. pani Lwowa Iwanowicza Roska dzierżawczyni Markowska, kniaźna Aleksandra Fedorowna Horsķa, potwierdza zapis ojca swego kňiazia Fedora Horskiego na dnů miodową dla cerkwi Św. Michała w Orszy 74.

W zapisie kniazia Wasila Tołoczyńskiego żonie, w 1544 r. kniahinia Fedorowa i synowie jej Hrihory i Abraham nazwani kniaziami Burnewskimi; wzmianka o nich, że z majątku swego Orewskiego obowiązani byli dań miodową, przezysk kniazia Iwana Dudakowskiego, uiszczać jego spadkobiercom 75. Po kniaziu Fedorze Dymitrowiczu pozostali synowie Hrihory, Abram i córka Aleksandra.

Ж., кнж. Анна Андре­ев­на Орев­ская При­хаб­ская (?-ок.1543), дочь кн. Андрея Кон­стан­ти­но­ви­ча Друц­ко­го Прихабского.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Іл. Печат­ка кня­зя Федо­ра Дмит­ри­е­ви­ча Гор­ско­го от 22 нояб­ря 1538 г.:
Знак: в поли печа­ти крест, ниж­ний конец кото­ро­го раз­де­лен на длин­ные «усы», загну­тые вверх и в сто­ро­ны, с кре­ста­ми на кон­цах, над­пись по краю печа­ти: «ПЕЧА(ть) ФЕДО­РА ДМН­ТРЕ­ЕВН­ЧА». Печать: № 2, меж­стра­нич­ная кусто­дия, Ø 25 мм, сохран­ность хорошая.
Пуб­ли­ка­ция: Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ–ХVI ст. С. 72, 228. № 87, с оши­боч­ной леген­дой и рисун­ком (см. рис. 11.8). Шалан­да А.И. Гераль­ди­ка кня­зей Друц­ких в ХV–XVIII вв.: от гераль­ди­зи­ро­ван­ных зна­ков к гер­бу «Друцк» (Рис. 11.8.)

12/4. КНЖ. МАРИЯ ДМИТ­РИ­ЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОР­СКАЯ († перед 1516)

udział swój w Horbaczowie sprzedała stryjence swej kniahini Nastаzyi Iwanowej Wasilewicza Horskiej. Zmarła przed 1516 r.; w tym bowiem roku dworzanin hospodarski Fedor Michnowicz Podbipięta, pozywa szwagia swego kniazia Fedora Dymitrowicza Horskiego o rzeczy ruchome po zonie swej siostrze jego pozostałe, które ona mężowi swemu zapisala 76.

М., Федор Михай­ло­вич Подбипята.

13/5. КН. ФЁДОР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ГОР­СКИЙ (1528)

On to zapewne według popisu 1528 r. miał dostarczać na potrzeby wojenne 6 koni 77.

XXI генерация

14/11. КН. ГРИ­ГО­РИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ОРЕВ­СКИЙ И БУР­НЕВ­СКИЙ (?-1560)

кн. Бур­нев­ский сын Федо­ра Дмит­ри­е­ви­ча, Рыгор (каля 1510—60), сын Фёда­ра; засна­валь­нік аліньї роду Д.-Г. Ула­даль­нік Бур­не­укі і част­кі маёнт­кау Ара­ва і Горы. Праз шлюб з кня­зёу­най Тамілай Баг­да­на­у­най Заслау­с­кай набыу Лошы­цу пад Менскам. Меу сыноу Пят­ра, Фёда­ра, Ста­фа­на і Яна.

Князь Гри­го­рий Друц­кий-Гор­ский вла­дел име­ни­ем Бур­нев­ка в 10 кило­мет­рах от Друц­ка, а после женить­бы стал вла­дель­цем доста­точ­но боль­шо­го коли­че­ства земель в Мин­ске и его окрест­но­стях. Древ­ней­ший из сохра­нив­ших­ся мин­ских пра­во­слав­ных хра­мов – Пет­ро­пав­лов­ский собор на Неми­ге – был постро­ен на зем­ле кня­зей Заслав­ских, отдан­ных в при­дан­ное Гри­го­рию Друц­ко­му-Гор­ско­му. А пере­да­ла их в 1613 году пра­во­слав­ной общине горо­да Мин­ска, в свою оче­редь, его дочь Авдо­тья Гри­го­рьев­на Друц­кая-Гор­ская (в заму­же­стве Стеткевич).

starszy syn kniazia Fedora Dymitrowicza i kninhini Hanny Prichabskiej, występuje 1541 1. obok matki, w 1546 r. brał udział w sprawie wszystkich knjaziów Druckich z kniaziami Połubińskimi 78, a 1548 r. z Podberezskim 79; od majątku Burnewa tytułował się kniaciem Burnewskim. W 1548 r. kniaz

Ж. 1-я, (пред­пол.), кнж. ……. Гри­горів­на Глинська

Ж. 2-я, кнж. Томи­ла Бог­да­но­ва Жеслав­ская (?-1560), дочь кня­зя Бог­да­на Ива­но­ви­ча Жеслав­ско­го. Кры­штоф Стэц­кевіч паход­зіў з вель­мі ўплы­во­ва­га ў ВКЛ роду, які выка­ры­стоў­ваў герб Кас­це­ша. Пач­а­так замож­на­сці Стэц­кеві­чаў ідзе ад пад­скар­бія двор­на­га Жыгі­мон­та І – Іва­на Андр­эяві­ча. Сын Іва­на Віль­гельм Стэц­кевіч, мар­ша­лак Браслаўскі, ста­рас­та Кокен­гаўз­скі, кара­леўскі рот­містр, з-за маёнт­ка Завер­жа ў Браслаўскім паве­це мена­ва­ны Завер­скім, усту­піў у дру­гі шлюб з адной са шмат­лікіх дачок Рыго­ра Друц­ка­га Гор­ска­га Бур­неўска­га і Тамі­лы Заслаўс­кай – пані Аўдоц­цяй Друц­кай Гор­скай. У сям’і кня­зя Рыго­ра Бур­неўска­га нарад­зіла­ся дзе­вя­ць дзя­цей, з іх толь­кі дачок было пяць, і нівод­зін з нашчад­каў Рыго­ра і Тамі­лы Гор­скіх не застаў­ся без добра­га паса­гу. Нас ціка­вя­ць толь­кі тры асо­бы з гэтай вялі­кай сям’і: сын Пётр, дач­ка Раі­на і адна з самых малод­шых дачок Рыго­ра і Тамі­лы Друц­кіх Гор­скіх – Аўдоц­ця. Яны пад­зя­лілі паміж сабой вялікія абша­ры зямель, што некалі нале­жалі Заслаўскім – баць­кам пані Тамі­лы Гор­скай. У гэтай сям’і нарад­зілі­ся толь­кі чаты­ры дач­кі. Аднак у сувязі з тым, што толь­кі ў Тамі­лы нарад­зілі­ся дзе­ці, спад­чы­на яе бес­патом­ных сяс­цёр спа­ла на яе. Усе гэтыя зем­лі раз­меш­ча­ны на поўд­зень ад Мен­ска. Па сён­няш­нім часе яны абме­жа­ва­ны: з захаду – чыгун­кай на Брэст, з ухо­ду – аўта­ма­біль­най даро­гай на Магілёў. Лошы­ца, Міха­навічы, Мачуліш­чы з Каляд­зі­ча­мі і Новым Два­ром тра­пілі да адна­го з стар­эй­шых сыноў Гор­скіх – Пят­ра, які ўсту­піў у шлюб з Пала­не­яй Валад­ко­ві­чаў­най. Зем­лі вакол Сама­хва­лавіч і Стаў­бу­но­віч, атры­ма­ла Раі­на, пашлю­біў­шая баць­ку Пала­неі – Мар­ці­на Валад­ко­ві­ча, суддзю зем­ска­га Мен­ска­га. Нар­эш­це, самую заход­нюю част­ку былых вало­дан­няў кня­зёў Заслаўскіх, а потым і Гор­скіх атры­ма­ла ў якас­ці паса­гу Аўдоц­ця Баг­да­на­вая Іва­наві­ча­вая Стэц­кеві­ча­вая, мар­шал­ко­вая Браслаўская. У Баг­да­на і Аўдоц­ці Стэц­кеві­чаў нарад­зілі­ся: дач­ка Мары­на, пай­шоў­шая за Луком­ска­га, і Віль­гельм, так­са­ма як і баць­ка, пра­фесій­ны ваяр.

15/11. КН. АБРАМ ФЕДО­РО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (*о.1520-1570)

drugi syn kniazia Fedora i Hanny; засна­валь­нік асоб­най галіньї роду Д.-Г. Вало­дау част­кай маёнт­кау Горы і Ара­ва, якую яго уда­ва затым адда­ла у заклад Баг­да­ну Друц­ка­му-Саколінс­ка­му. Фёдар Дзміт­ры­евіч так­са­ма меў сяст­ру, але, паколь­кі ў яго засталі­ся два сыны, маён­так ады­шоў у спад­чы­ну да іх, сяст­ра ж атры­ма­ла гра­шо­вы пасаг. Пры пад­зе­ле паміж сына­мі Фёда­ра доля ў Горах цал­кам адыш­ла да малод­ша­га, Абра­га­ма. Яго брат Рыгор атры­маў на кошт сва­ёй долі іншыя маёнткі.

Występuje obok matki i brata. W 1549 r. kniaz Abraham Fedorowicz Horski, pozwany przez kniahinię Wasilowę Tołoczyńską o najazd na Kostelewo 80, a w 1551 r. obok kniazia Iwana Iwanowicza i brata swego kniazia Hrihorego Fedorowicza Horskich, procesuje się z Hornostajową o Druck 81. Umarł przed 1570 r., w którym Ostafi Wołłowicz kasztelan Trocki i podkanclerzy Litewski w liście do siostry (krewnej) swej, donosi jej o wzięciu w opiekę dzieci nieboszczyka kniazia Abrahama Horskiego, syna kniazia Jurja i córki kniażny Doroty 82. Zona knjazia Abrahama była kniażna Wasilisa Jurjewna Masalska, która jeszcze jako niezamężna występuje w 1561 r . obok matkiswej kniahini Jurjowej Tymofiejewicza Masalskiej, Hanny Sokolińskiej 83. Wychodząc za kniazia Abrahama, była już wdową po Mikołaju Jermoliczu (Słotowiczu), z któryin miała syna Jana i córkę Aleksandrę 84. Owdowiawszy po kniaziu Abrahamie, wyszła 3-0 za Jana Wołosieckiego. Zachowały się dwa listy, którymi pani Janowa Wolosiecka, Wasilisa Masalska, zaprasza na ślub córki swej Aleksandry , synowę swą kniahinię Jurjowe Drucką Horską — Bohdane Filonówne Kmiciankę wojewodziankę Smoleńską 85 i donosi synowi kniaziowi Jurjowi Druckiemu Horskiemu o interesach osobistych 86. W 1600 r. kniaź Jurij Abramowicz Puliatycz Drucki Horski, majątek ojczysty Orewę w powiecie Orszańskini, który po śmierci ojca, matka jego kniahinin Abramowa Horska Wasilisa Masalska zastawiła i kniazia Bohdana Sokolinskiego, ustępuje stryjecznemu swemu bratu kniaziowi Fedorowi Hrihorowiczowi Druckiemu Horskiemu 87.

Ж., кнж. Васи­ли­са Юрьев­на Мосаль­ская, дочь кня­зя Юрия Тимо­фе­е­ви­ча Мосаль­ско­го († до 1571) (1° Мико­ла Єрмо­лич, 2° князь Абрам Федо­ро­вич Дру­ць­кий-Горсь­кий, 3°Ян Воло­се­ць­кий). 88.

16/11. КНЖ. АЛЕК­САНДРА ФЕДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОР­СКАЯ (1541, 1567)

już w 1541 r . żona pana Lwa Iwanowicza Roskiego, który jako dzierżawca Markowski otrzymuje 1544 r. przywilej na ziemie należące do dziada żony kniazia Prichabskiego. Nie była to jego pierwsza żona, gdyż wcześniej poślubił wdowę po Wasylu Misuniczu, która była siostrą biskupa żmudzkiego Mikołaja Wieżgajłowicza. W 1552 r. pani Lwowa Iwanowicza Roska dzierżawczyni Markowska, kniaźna Aleksandra Fedorowna Horsķa, potwierdza zapis ojca swego kňiazia Fedora Horskiego na dnů miodową dla cerkwi Św. Michała w Orszy 89. W 1558 r. Lew Roski ziemianin hospodarski i małżonka jego Aleksandra Fedorowna Horska, oskarżeni o najazd na majątek Bienicę 90. Lew Roski umarł w ciągu 1558 r.; w Grudniu tegoż roku występuje tylko syn jego Stefan Lwowicz Roski, który działając w imieniu matki pani Lwowej Roskiej Aleksandry Fedorówny Horskiej, sprzedaje dwór w Wilnie za 700 kop kniaziowi Aleksandrowi Fedorowiczowi Czartoryskiemu i małżonce jego Maryi Despotownie 91.

1567, кня­зёў­на Аляк­сандра Фёда­раў­на Гор­ская, жон­ка Льва Роска­га, выстаў­ля­ла са сваіх мацярын­скіх маёнт­каў Оба­ля, Мош­ка­ва і Сяль­ца (спад­чы­ны кня­зёў Прых­аб­скіх) 3 кон­нікаў, а саўла­даль­нік гэтай спад­чы­ны Станіслаў Гам­шэй спас­лаў­ся на тое, што яго маён­так Прых­а­бы быў спу­сто­ша­ны. przeżyła swego męża.

М., Лев Ива­но­вич Роский.

XXII генерация

17/14. КНЖ. АННА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М., Лаврин Ратомский.

18/14. КНЖ. БОГ­ДА­НА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М. 1-й, N Есьман;

М. 2-й, кн. Ярош Жижем­ский

19/14. КН. ПЁТР ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ БУР­НЕВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ (?-1582)

Opiekę nad dzieci brata Abrahama, Hrehorego: Jan, Stefan, Fedor, Piotr i cztery córki. (od 1561 roku) sprawował najpierw Hieronim Aleksandrowicz Chodkiewicz – kalwinista, a następnie Pa.weł Juriewicz Drucki-Sokoliński – także ewangelik. Nie wiadomo, czy przejęcie się ideologią reformacyjną zostało odziedziczone po ojcu, Hrehorym, czy decy.dujący wpływ na ich konfesję mieli opiekunowie. Najprawdopodobniej wszy.scy czterej bracia związali się z kalwinizmem. Piotr, zapewne także był ich współwyznawcą. Пётр (каля 1545— да 1582) быу спад­чь­ін­ні­кам Лошы­цы, яго род згас у 3-м калене у сярзд­зіне 17 ст. Мит­ро­по­лит Раго­за как архи­манд­рит мин­ско­го Воз­не­сен­ско­го мона­сты­ря имел тяж­бу с кня­зем Пет­ром Гор­ским из-за села Тро­стен­ца, кото­рое пода­ри­ла тому мона­сты­рю еще коро­ле­ва Еле­на, и король решил судеб­ное дело в поль­зу мит­ро­по­ли­та (28 мар­та 1597 г.).

Ж., Поло­нея Мар­ты­нов­на Волод­ко­ви­чов­на; 1582-вдова.

20/14. КН. ФЁДОР ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ БУР­НЕВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ ДРУЦ­КИЙ (*1550-е, †1615)

столь­ник полоцький10. Фёдар, які нарад­зіў­ся ў 1550-я гады, быў удзель­ні­кам Інфлянц­кай вай­ны, а ў 1589 г. атры­маў на лен­ным пра­ве невя­лі­кае Цэль­скае ста­ро­ства са скла­ду коліш­няй Свіслац­кай волас­ці. Памёр ён у 1615 г. Фёдар (каля 1550—1615) — удзель­нік Інфлянц­кай вай­ны. У 1589 атры­мау на лен­ным пра­ве Цэль­скае ста­раства (част­ка былой Свіслац­кай вол.), праз шлюб з кня­зёу­най Мары­яй Віш­ня­вец­кай набыу сусед­нія Багу­шзвічьі і Дзякш­ня­ны у Мен­скім пав.Быў дэпу­та­там Галоў­на­га Тры­бу­на­ла ВКЛ ад Мен­ска­га ваявод­ства ў 1586, 1594, 1597, 1600, 1604 г., ад Віцеб­ска­га – у 1591 г., у тым ліку тры­бу­наль­скім мар­шал­кам мен­скай кад­эн­цыі – у 1586, 1591, 1597 г., а так­са­ма ў Нава­груд­ку – у 1604 г. 92.

brał udział w synodzie ewangelickim w 1595 roku [J. Wolff, Kniaziowie…s. 145].
Осно­вы­ва­ясь на архив­ных источ­ни­ках, мож­но ска­зать, что име­ние Лоши­ца упо­ми­на­ет­ся начи­ная с XVI в. В доку­мен­тах “Литов­ской мет­ри­ки” под 1557 г. речь идет о “Дво­ре Лошиц­ком” кня­зя Толо­чин­ско­го и “дво­ре Сухой Лоши­цы кня­зя Один­цо­ва” [2, л. 12–12об.]. Позд­нее оба эти име­ния пере­шли во вла­де­ние кня­зей Друц­ких-Гор­ских [2, л. 15об.].
Гра­мо­та, состав­лен­ная 13 мая 1582 года, сооб­ща­ет о том, что гра­ни­цы лошиц­ких земель с горо­дом Мин­ском опре­де­ля­ют уже кня­зья Друц­кие-Гор­ские, кото­рые на этот момент сре­ди про­чих сво­их поме­стий име­ли в общем вла­де­нии две Лоши­цы– Гор­но­ста­ев­скую и Одын­цов­скую. [“Актах Мин­ско­го Грод­ско­го суда” за 1582–1590 гг.].

Друцкие–Горские, Дудаковские, Бурневские
Рис. 11.11. Слож­ный герб кня­зя Фёдо­ра Гри­го­рье­ви­ча Друц­ко­го-Гор­ско­го. 1599 г.

В 1597 г. про­изо­шел раз­дел Лошиц­ко­го име­ния. Меж­ду кня­зя­ми Друц­ки­ми-Гор­ски­ми было достиг­ну­то согла­ше­ние “…июня 4-го дня 1597 г. в Мин­ском зем­ском суде, при­знан­ное во всех частях утвер­жден­ным, о согла­сии кня­зей и кня­гинь Гор­ских меж­ду выде­лен­ны­ми частя­ми раз­ных име­ний: кня­зю Федо­ру Гор­ско­му Лоши­цу Гор­но­ста­ев­скую и Саму­и­лу, Кон­стан­ти­ну и Симео­ну Пио­тро­ви­чам кня­зьям Друц­ким-Гор­ским Лоши­цу Один­цов­скую, назна­чая и одно­вре­мен­но обе­им сим Лоши­цы меж­ду собой раз­ме­же­вы­вая…” [2, л. 16]. Князь Федор Гор­ский зна­чи­тель­но уве­ли­чил свое име­ние за счет покуп­ки “грун­тов и сено­жа­тей оба­пол реки Свис­лочь”. Веро­ят­нее все­го, имен­но он в кон­це XVI – нача­ле XVII в. постро­ил на склоне у сли­я­ния рек Лоши­цы и Свис­ло­чи боль­шой уса­деб­ный дом, фраг­мен­ты фун­да­мен­тов кото­ро­го были выяв­ле­ны во вре­мя архео­ло­ги­че­ских иссле­до­ва­ний в 1988 г. После смер­ти Федо­ра в 1615 г. вла­дель­цем Лоши­цы стал его сын Гри­го­рий. Одна из таких немно­го­чис­лен­ных све­де­ний каса­ет­ся коп­но­го суда, кото­рый состо­ял­ся в апре­ле 1594 с осно­ва­ния кра­жи лоша­дей в селе Дубок Игу­мен­ско­го име­ния. В копне тогда участ­во­ва­ли Игу­мен­ский ста­рец, вой­ты сел колод­ца, Юрье­ви­чи и Мику­ли­чи, вхо­дя­щих в это же поме­стье, а так­же пред­ста­ви­те­ли сосед­них вла­де­ний – в основ­ном тех, тяну­щих­ся к севе­ро-восто­ку от ИГУ­МЕН­СКИЕ волость: Бели­ча­ны, Лаго, Жар­эм­цав и др.. Зем­ли этих сел выступ­ле­ни­ем дли­ной и шири­ной в 6 – 7 км уда­ва­лась в совре­мен­ный Чер­вен­ский рай­он меж­ду Юрье­вич и Рова­ни­чах, но посе­ле­ний на тер­ри­то­рии это­го выступ­ле­ния в то вре­мя еще не было. Как отме­ча­лось ранее, этот про­стор до 1506 при­над­ле­жал кня­зю Дмит­рию Пуця­ци­чу, а потом частич­но был пода­рен пра­во­слав­ной церк­ви. В даль­ней­шем дан­ни­ки с Бели­ча­ны и Жар­эм­цав ста­ли соб­ствен­но­стью пра­во­слав­ных, а после Брест­ской цер­ков­ной унии 1597 – уни­ат­ских мит­ро­по­ли­тов. Осталь­ная часть дан­ни­ков в Бели­ча­ны пере­шла к род­ствен­ни­кам Пуця­ци­ча кня­зей Друц­ких-Гор­ских, а часть Жар­эм­цав и Лаго – до кня­зя Семе­на Яман­то­ви­ча-Под­бе­рез­ско­му, после смер­ти кото­ро­го в 1540-е годы доста­лась детям его сест­ры боярам Яцка­ви­чам (отныне они упо­треб­ля­ли фами­лия Под­бе­рез­ский) . Еще одна доля в озна­чен­ном про­стран­стве была при­пи­са­на к име­нию Ворон­це­ви­чи непо­да­ле­ку от Друц­ка, кото­рый одним из кня­зей Пуця­ци­чав в нача­ле ХVI века был про­дан гос­по­ди­ном Ильи­ни­чем, а потом при­над­ле­жал Нико­лаю Юрье­ви­чу Рад­зи­ви­лу. Послед­ний в 1584 обме­нял Ворон­це­ви­чи вме­сте с при­су­щей к ним частью дан­ни­ков в лагам и др.. пану Оста­фий Воло­вич, от кото­ро­го они пере­шли к Мар­ти­ну Стра­вин­ско­го. Выезд­ной суд 1594 зафик­си­ро­вал то состо­я­ние силь­ной черес­по­ло­си­цы, обра­зо­вав­ший­ся в озна­чен­ных вла­де­ни­ях. На копне тогда при­сут­ство­ва­ли Бели­чан­ская ста­рец мит­ро­по­ли­та Миха­и­ла Раго­зы, так­же Бели­чан­ская ста­рец кня­зя Федо­ра Друц­ко­го-Гор­ско­го. Тре­тий ста­рец с Бели­ча­ны пред­став­лял вла­де­нии Кирил­ла Зубов­ский. Вме­сте с ними при­сут­ство­ва­ли Лагов­ский ста­рец Мар­ти­на Стра­вин­ско­го, Лагов­ский и жар­эмец­ки ста­рец гос­под Под­бе­рез­ский, а так­же ста­рец села Чер­не­ви­чи, что на самом Бере­зине. Кста­ти, на этом суде раз­би­ра­тель­ство дела закон­чи­лось срав­ни­тель­но мир­но – игу­мен­цы толь­ко само­воль­но аре­сто­ва­ли и изби­ли Чер­не­вич­ский стар­ца, кото­ро­го они обви­ня­ли в помо­щи пре­ступ­ни­кам пере­пра­вить­ся через Бере­зи­ну с кра­де­ны­ми лошадь­ми. В сле­ду­ю­щем XVII веке про­изо­шли сме­ны соб­ствен­ни­ков неко­то­рых дру­гих име­ний. Так, Горь­кий вме­сте с Гану­та и Богу­ше­ви­ча в нача­ле века при­над­ле­жа­ли кня­зьям Юрию и Миха­и­лу Михай­ло­ви­чем Виш­не­вец­ким. Они усту­пи­ли свои пра­ва в поль­зу сест­ры Мари­ны, кото­рая была заму­жем за кня­зем Федо­ром Гри­го­рье­ви­чем Друц­ким-Гор­ский (кото­ро­му, кста­ти, при­над­ле­жа­ла и доля в селе Бели­ча­ны). Они, как и мно­гие дру­гие пред­ста­ви­те­ли пра­во­слав­ной шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства, пере­шли в като­ли­че­ство. Като­ли­кам был, есте­ствен­но, и их сын Гри­го­рий Юрий Друц­кий-Гор­ский, ста­ро­ста оршан­ский. В 1644, испол­няя волю покой­ной мате­ри, он осно­вал в Богу­ше­ви­ча костел и запи­сал на поль­зу его насто­я­те­ля несколь­ко кре­стьян из Горок.

Сви­де­тель и печа­тарь листа Нико­лая Яро­ше­ви­ча Волч­ка от 28 нояб­ря 1599 г., писа­но­го в Край­ске 93.

После смер­ти Гри­го­рия Юрия в 1659 име­ние пере­шло по наслед­ству к его един­ствен­но­го сына Тео­до­ра Коро­ля. Асноў­ным яго маёнт­кам пас­ля пад­зе­лу спад­чы­ны паміж бра­та­мі Гор­скі­мі ў 1597 г. была Лошы­ца Гар­на­ста­еўская з вёс­ка­мі Трас­ця­нец, Сіні­ла, Тыг­о­рак 94. За Віш­ня­вец­кай Фёдар атры­маў пасаг, а 26 снеж­ня 1594 г. мал­жон­кі набы­лі ў Мары­ні­ных бра­тоў Міхаі­ла і Юрыя Віш­ня­вец­кіх маён­так Дзяк­с­ня­ны 95. Фёдар памёр у пер­шай пало­ве 1615 г.

Ж., Мари­на († 1629), дочь кня­зя Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча Виш­не­вец­ко­го и Гальш­кі Юр’еўны Зяно­віч. Дети: Гры­го­рый, Соф’я, Альж­бе­та і Еўдаксія.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Ил. Друц­кий-Гор­ский Фёдор Гри­го­рье­вич – князь, сви­де­тель и печа­тарь листа Нико­лая Яро­ше­ви­ча Волч­ка от 28 нояб­ря 1599 г., писа­но­го в Крайске:
Герб: щит раз­де­лен на четы­ре части. В пер­вой части – заост­рен­ный крест (меч ?) остри­ем вниз, по сто­ро­нам лез­вия кото­ро­го попар­но четы­ре полу­ме­ся­ца рога­ми к себе (родо­вой); во вто­рой части – иду­щий лев (мате­рин­ский); в тре­тьей и чет­вер­той частях фигу­ры затёр­ты, но извест­ны по пуб­ли­ка­ци­ям: «Кори­бут» и «Кос­те­ша» соот­вет­ствен­но. Печать: № 2, выре­зан­ная в листе кусто­дия, 18 × 19 мм, сохран­ность пло­хая [НИАБ в Грод­но, ф. 1160, оп. 1, д. 60, л. 56]. Пуб­ли­ка­ции: Puzyna J. Niektóre pieczęcie litewskie z XVI i XVII w. № 4. S. 58. № 5. S. 74. Тabl. 5. Nr 18 (1600 г.); Цітоў А. Пячат­кі ста­ра­жыт­най Бела­русі. 1993. С. 93. № 221 (1602 г.); Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ–ХVI стст. С. 73, 229. № 89 (1600 г.); (см. рис. 11.11)

21/14. КНЖ. РАИ­НА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М., Мар­тин Волод­ко­вич, гер­бу «Рад­ван» (? — да 1592). Жана­ты: 1) з Люд­мілай Есма­ноў­най; 2) з Раі­най кн. Друц­кай-Гор­скай (не паз­ней за 1560 г.). Маг­чы­ма, паход­зіў з баяр Руда­мін­ска­га паве­та ці Віцеб­ска­га ваявод­ства. Пер­шая згад­ка пра ней­ка­га Мар­ці­на Валад­ко­ві­ча дату­ец­ца 1520 г., калі ён высту­паў суддзёй пры раз­гляд­зе спра­вы пра збіц­цё маці сынам, гл.: РИБ. Т. ХХ. Стб. 1481. № 162. Тры­маў ад кня­зёў Слуц­кіх маён­так Савічы, гл.: AGAD. AR. Dz. X. Akta niesygnowa​.ne. Papiery ks. Słuckich. На служ­бе ў сыноў кня­зя Юрыя Сямё­наві­ча Слуц­ка­га пас­ля 1551 г. не зна­ход­зіў­ся. У 1558 г. быў улас­ні­кам маёнт­ка Вялі­кае Гро­за­ва, што межа­ваў з ула­дан­ня­мі кня­зёў Слуц­кіх, і зямель у маёнт­ку Грэск, гл.: Мин­ская ста­ри­на. Вып. 4. Минск, 1913. С. 1. З 1565 г. (?) з’яўляўся мен­скім зем­скім піса­рам, з 1577 г. мен­скім зем­скім суддзёю. Пад­ра­бяз­ней гл.: Рада­ман А., Галу­бо­віч В., Вілі­мас Д. Зем­скія ўрад­нікі Мен­ска­га паве­та ў дру­гой пало­ве (дру­гая пало­ва XVI — пер­шая пало­ва XVII cтст.) // Commentarii Polocenses Historici = Полац­кія гіста­рыч­ныя запіскі. T. III. 2006. С. 66, 67; Рада­ман А. Ста­ту­то­вая комис­сия, создан­ная на грод­нен­ском сей­ме 1568 г., в кон­тек­сте раз­ра­бот­ки кон­цеп­ции тре­тьей коди­фи­ка­ции пра­ва Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го, Рус­ско­го и Жемайт­ско­го (у дру­ку); Ragauskienė R. Du žinomi nežinomi 1566 m.Antrojo Lietuvos Statuto rengimo komisios nariai — Povilas Ostrovickis ir Martynas Volodkevičius // Florilegium Lithuanum. In honorem eximii professoris atque academici Lithuani domini Eugenii Jovaiša anniversarii sexagesimi causa dicatum. Vilnius, 2010. Р. 223—227.

22/14. КНЖ. АЛЕ­НА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М. 1-й, Мате­уш Тышкевич;

М. 2-й, Лаврин Ратомский.

23/14. КНЖ. АВДО­ТЬЯ ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ГОР­СКАЯ (1562, †1616/1618)

У сям’і кня­зя Рыго­ра Бур­неўска­га нарад­зіла­ся дзе­вя­ць дзя­цей, з іх толь­кі дачок было пяць, і нівод­зін з нашчад­каў Рыго­ра і Тамі­лы Гор­скіх не застаў­ся без добра­га паса­гу. Нас ціка­вя­ць толь­кі тры асо­бы з гэтай вялі­кай сям’і: сын Пётр, дач­ка Раі­на і адна з самых малод­шых дачок Рыго­ра і Тамі­лы Друц­кіх Гор­скіх – Аўдоц­ця. Яны пад­зя­лілі паміж сабой вялікія абша­ры зямель, што некалі нале­жалі Заслаўскім – баць­кам пані Тамі­лы Гор­скай. У гэтай сям’і нарад­зілі­ся толь­кі чаты­ры дач­кі. Аднак у сувязі з тым, што толь­кі ў Тамі­лы нарад­зілі­ся дзе­ці, спад­чы­на яе бес­патом­ных сяс­цёр спа­ла на яе. Усе гэтыя зем­лі раз­меш­ча­ны на поўд­зень ад Мен­ска. Па сён­няш­нім часе яны абме­жа­ва­ны: з захаду – чыгун­кай на Брэст, з ухо­ду – аўта­ма­біль­най даро­гай на Магілёў. Лошы­ца, Міха­навічы, Мачуліш­чы з Каляд­зі­ча­мі і Новым Два­ром тра­пілі да адна­го з стар­эй­шых сыноў Гор­скіх – Пят­ра, які ўсту­піў у шлюб з Пала­не­яй Валад­ко­ві­чаў­най. Зем­лі вакол Сама­хва­лавіч і Стаў­бу­но­віч, атры­ма­ла Раі­на, пашлю­біў­шая баць­ку Пала­неі – Мар­ці­на Валад­ко­ві­ча, суддзю зем­ска­га Мен­ска­га. Нар­эш­це, самую заход­нюю част­ку былых вало­дан­няў кня­зёў Заслаўскіх, а потым і Гор­скіх атры­ма­ла ў якас­ці паса­гу Аўдоц­ця Баг­да­на­вая Іва­наві­ча­вая Стэц­кеві­ча­вая, мар­шал­ко­вая Браслаўская.

Кры­штоф Стэц­кевіч паход­зіў з вель­мі ўплы­во­ва­га ў ВКЛ роду, які выка­ры­стоў­ваў герб Кас­це­ша. Пач­а­так замож­на­сці Стэц­кеві­чаў ідзе ад пад­скар­бія двор­на­га Жыгі­мон­та І – Іва­на Андр­эяві­ча. Сын Іва­на Віль­гельм Стэц­кевіч, мар­ша­лак Браслаўскі, ста­рас­та Кокен­гаўз­скі, кара­леўскі рот­містр, з-за маёнт­ка Завер­жа ў Браслаўскім паве­це мена­ва­ны Завер­скім, усту­піў у дру­гі шлюб з адной са шмат­лікіх дачок Рыго­ра Друц­ка­га Гор­ска­га Бур­неўска­га і Тамі­лы Заслаўс­кай – пані Аўдоц­цяй Друц­кай Горскай.

Дру­гі, вядо­мы нам, шлюб Баг­дан Янавіч Стэц­кевіч узяў да 5 люта­га 1563 г. з Аўдо­цяй кня­зеў­най Друц­кай Гор­скай, дач­кой Рыго­ра Фёда­раві­ча кня­зя Друц­ка­га Гор­ска­га, яко­га гісто­ры­кі часта мяну­ю­ць Бур­неўскім, і Тамі­лы Баг­да­наў­ны Жаслаўс­кай. 96 У гэтай сям’і нарад­зілі­ся сыны: Пётр, Фёдар, Стэфан і доч­кі: Ган­на, Баг­да­на, Алё­на і Аўдоц­ця 97 Пас­ля смер­ці Рыго­ра Друц­ка­га Гор­ска­га і яго жон­кі, Тамі­лы Жаслаўс­кай, іх дзе­ці пад­зя­лілі бага­тую спад­чы­ну і ўзя­лі шлюб. На імен­ні памер­лых Друц­кіх Гор­скіх звяр­нулі ўва­гу і іх кроў­ныя і крэды­то­ры. Павел Юр’евіч Друц­кі Сакалін­скі, кроў­ны памер­ла­га Рыго­ра Друц­ка­га Гор­ска­га і апе­кун яго дзя­цей, паз­ваў 5 люта­га 1563 г. у суд зяцёў Рыго­ра Друц­ка­га Гор­ска­га Бур­неўска­га: Баг­да­на Стэц­кеві­ча і яго жон­ку Аўдоц­цю, Мар­ці­на Валад­ко­ві­ча, піса­ра Міка­лая Рад­зіві­ла Чор­на­га, ваяво­ды вілен­ска­га і канц­ле­ра ВКЛ, і яго жон­ку Раі­ну, Паў­ла Гле­баві­ча Есма­на, дзяр­жаў­цу дзі­сен­ска­га і мей­ша­голь­ска­га, і яго жон­ку Баг­да­ну. 98 Іх абві­на­ва­цілі ў без­праў­ным захопе, пас­ля неча­ка­най смер­ці 29 снеж­ня 1560 г. Рыго­ра і Тамі­лы Друц­кіх Гор­скіх, усіх іх ула­дан­няў. На дум­ку Друц­ка­га Сакалін­ска­га: Пры­лукі, два сяла і Снак­са­раўскі і Сол­кінікскі два­ры павін­ны былі прый­с­ці на сяст­ру памер­лай Тамі­лы з кня­зёў Заслаўскіх Рыго­ра­вай Друц­кай Гор­скай, менавіта на Мары­ну Гаўры­ла­вую Гар­на­ста­е­вую, ваявод­зі­ну нава­га­род­скую, пад­скар­бі­ну ВКЛ.

Шва­грам прыш­ло­ся ўсту­пі­ць нава­га­родска­му ваявод­зе част­ку спад­чы­ны па кня­зях Друц­кіх Гор­скіх. Гаўры­ла Гар­на­стай атры­маў па сва­ёй апош­няй жон­цы зем­лі ў Аршан­скім паве­це: долю ў Друц­ку, Басеі, Гарах, Ста­ра­сел­лі і Талочыне. 99 Пры­лукі і дво­ры: Снак­са­раўскі і Сол­кінікскі, якія зна­ход­зілі­ся ў Вілен­скім і Мен­скім паве­тах, засталі­ся ў вало­дан­ні Баг­да­на Іва­наві­ча Стэц­кеві­ча. Стэц­кевічы абралі для сябе мес­ца пас­та­ян­на­га пра­жыц­ця ў Пры­лу­ках і іх імё­ны і про­звіш­чы вель­мі часта сустра­ка­юц­ца ў судо­вых спра­вах з мяс­цо­вы­мі зямя­на­мі. Адра­зу ж пас­ля атры­ман­ня сяла ў вало­данне ў Стэц­кеві­чаў уста­ля­валі­ся жорст­кія адно­сі­ны да боль­шас­ці сусед­зяў. Зда­ец­ца, што нівод­зін год не пра­ход­зіў без таго, каб у Мен­скі грод­скі суд не прых­од­зілі скар­гі мяс­цо­вых зямян на напа­ды і насіл­ле, якія чынілі Стэц­кевічы і іх слу­гі і пад­да­ныя. У чэрвені 1582 г. люд­зі Баг­да­на Стэц­кеві­ча зня­нац­ку напалі на Звя­роўш­чы­ну, якая нале­жа­ла Фла­ры­я­ну Мар­марска­му і ўчы­нілі сапраўд­ны пагром ў гэтым сяле. 100

Не змяні­ла Аўдоц­ця Друц­кая Гор­ская сва­ёй пас­та­вы да сусед­зяў і пас­ля смер­ці мужа. Дзей­ні­ча­ла яна вель­мі жорст­ка і не дава­ла ніко­му маг­чы­мас­ці на здзяйс­ненне насіл­ля ў адно­сі­нах да яе слуг і пад­да­ных. 17 снеж­ня 1592 г. на яе пас­кард­зіў­ся Вой­цах Празд­зец­кі, зямянін Мен­ска­га ваявод­ства. 101 Яго пад­да­ныя моц­на пацяр­пе­лі ў Дуб­ро­вах ад яе слуг. Боль­шая част­ка зем­ляў у гэтым сяле нале­жа­ла Празд­зец­ка­му, аднак пані мар­шал­ко­вая браслаўская, палічы­ў­шы, што Празд­зец­кі заха­піў яе грун­ты, насла­ла слуг каб пра­вучы­ць захопніка. 13 каст­рыч­ніка 1595 г. на яе скард­зіц­ца Мацвей Лем­жын­скі. 102 Яго пад­да­ныя пад час побы­ту ў Нава­сель­скім два­ры былі збіты яе слу­га­мі і пад­да­ны­мі. 24 чэрве­ня 1594 г. на яе пас­кард­зіў­ся Станіслаў Паня­тоўскі. 103 Пані мар­шал­ко­вая пазы­чы­ла гро­шы, абя­ца­ла вяр­ну­ць сво­е­ча­со­ва і з пра­ц­эн­та­мі. Прай­шло шмат часу, а Аўдоц­ця Друц­кая Гор­ская і не пом­ні­ла аб неаб­ход­на­сці вяр­тан­ня пазыкі.

Баг­дан Янавіч Стэц­кевіч, мар­ша­лак Браслаўска­га паве­та, памёр каля 26 кра­савіка 1586 г. 104 Яго жон­ка, Аўдо­ця з кня­зёў Друц­кіх Гор­скіх Баг­да­на­вая Стэц­кеві­ча­вая, мар­шал­ко­вая браслаўская, пры­ма­ла ўдзел у раз­гляд­зе судо­вай спра­вы 28 верас­ня 1596 г. 105 Як паве­дам­ляе Юзаф Вольф, Аўдоц­ця Друц­кая Гор­ская зга­д­ва­ец­ца яшчэ і ў 1616 г. 106 Памер­ла мар­шал­ко­вая браслаўская да 1618 г.

В 1611 г., 23 нояб­ря жена мар­шал­ка Бог­да­на Стец­ке­ви­ча Евдо­кия Гри­го­рьев­на, рож­ден­ная княж­на Друц­кая-Гор­ская, пода­ри­ла в самом Мин­ске три лежав­шие вме­сте на Юрьев­ской ули­це пла­ца со все­ми построй­ка­ми и ого­ро­да­ми на них како­му-то игу­ме­ну Пав­лу Дом­жи­ву и его ино­кам, с тем а) что­бы на тех пла­цах устро­ен был мона­стырь обще­жи­тель­ный по уста­ву свя­то­го Васи­лия Вели­ко­го во имя свя­тых апо­сто­лов Пет­ра и Пав­ла и состо­ял веч­но и неот­ступ­но под бла­го­сло­ве­ни­ем Царе­град­ско­го пат­ри­ар­ха; б) что­бы этот мона­стырь был соеди­нен с вилен­ским брат­ским Свя­то-Духов­ским мона­сты­рем, имел с ним оди­на­ко­вое внут­рен­нее устрой­ство и нахо­дил­ся все­гда в пол­ном под­чи­не­нии насто­я­те­лю вилен­ско­го брат­ско­го мона­сты­ря и в) что­бы на пер­вых порах новый мона­стырь отдан был в управ­ле­ние игу­ме­ну Пав­лу Дом­жи­ву, кото­рый бы ввел в нем обще­жи­тель­ный поря­док. Опе­ку над вновь устро­ен­ным мона­сты­рем жерт­во­ва­тель­ни­ца пору­чи­ла сво­е­му сыну Виль­гель­му Стец­ке­ви­чу, под­ко­мо­рию брац­лав­ско­му, бра­ту сво­е­му кня­зю Федо­ру Друц­ко­му-Гор­ско­му и четы­рем сво­им пле­мян­ни­кам по сест­ре, а так­же кня­зю Ива­ну Огин­ско­му и всем пра­во­слав­ным обы­ва­те­лям вое­вод­ства Мин­ско­го, про­ся их и устро­ить мона­стырь, и быть все­гда его защит­ни­ка­ми и попе­чи­те­ля­ми. По это­му пово­ду в сле­ду­ю­щем году пра­во­слав­ные дво­ряне и зем­ские врад­ни­ки вое­вод­ства Мин­ско­го, рав­но и дру­гих пове­тов, собрав­шись в Мин­ском зам­ке, соста­ви­ли пись­мен­ный акт, в кото­ром сви­де­тель­ство­ва­ли, что они, при­няв с древ­них вре­мен в лице пред­ков сво­их свя­тую веру, кре­ще­ние, пас­ты­рей духов­ных и все цер­ков­ные поста­нов­ле­ния от Царе­град­ско­го пат­ри­ар­ха, не могут ныне по сове­сти при­нять унии с Рим­ским папою, но желая оста­вать­ся навсе­гда и неиз­мен­но в сво­ей ста­ро­жит­ной вере, соору­ди­ли в Мин­ске на сво­ей шля­хет­ской зем­ле сво­им шля­хет­ским пра­вом пра­во­слав­ную цер­ковь во имя свя­тых апо­сто­лов Пет­ра и Пав­ла, и при ней зало­жи­ли мона­стырь вме­сте с шко­лою, и обра­зо­ва­ли цер­ков­ное брат­ство, с тем что­бы мона­стырь этот нахо­дил­ся веч­но под вла­стию и бла­го­сло­ве­ни­ем Кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха. Акт под­пи­са­ли пять­де­сят два лица, в том чис­ле кня­зья Бог­дан, Иван и Алек­сандр Огин­ские, Юрий Ску­мин-Тыш­ке­вич (пле­мян­ник вое­во­ды ново­груд­ско­го Ску­ми­на-Тыш­ке­ви­ча), Алек­сандр и Адам Триз­ны, Иван, Сте­фан и Мар­тин Раго­зы, Бог­дан и Иван Стец­ке­ви­чи, Алек­сандр Кос­сов, Андрей Селява.

М., Бог­дан Яно­вич Стеткевич.

Д, На гэты час вядо­ма аб нара­дж­эн­ні каля 1562 г., у шлю­бе Баг­да­на Стэц­кеві­ча з Аўдоц­цяй Друц­кай Гор­скай, толь­кі сына Віль­гель­ма. На нашу дум­ку ў гэтым шлю­бе нарад­зіла­ся і дач­ка, якую назвалі, як і пер­шую жон­ку кара­леўска­га мар­шал­ка, так­са­ма Марынай.

24/14. КН. СТЕ­ФАН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ БУР­НЕВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ ДРУЦКИЙ

Stefan związkom z kalwinizmem dał wyraz w swym testamencie. 107

25/14. КН. ЯН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ БУР­НЕВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ ДРУЦ­КИЙ (1566-1619)

Адзі­ны з бра­тоў ён зай­маў даволі знач­ную паса­ду – з 1605 г. да сва­ёй смер­ці ў 1619 г. быў аршан­скім мар­шал­кам. Jan był uczestnikiem zjazdu kalwinistów z prawosławnymi w 1599 roku (jako protestant). 108

26/15. КНЖ. ДОРО­ТА АБРА­МОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

niezamężna 1570 r, już w 1583 r . była żony Mikołaja Wilczka, który w tym roku, będąc opiekunem majątków brata swej żony kniazia Jurja Horskiego, znaj dującego się w niewoli w Moskwie, pisał w sprawie dóbr Hory i Horki 109. Mikołaj Wilczek i żona jego Dorota Horska otrzymują 1589 r. przywilej 110. Po śmierci Wilczka, Dorota wyszła 2° za Jana Dziewoczkę; w 1597 r. Jan Fedorowicz Dziewoczka i żona jego Dorota Abramowna Horska, otrzymują przywilej na sioła Szadiuny i Sokoluny we włości Mereckiej, któremi poprzednio władał pierwszy mąż Doroty nieboszczyk Mikolaj Wilczek 111. W 1611 r. Dorota z Horskich Janowa Dziewoczyna, wespół ze swym małżonkiem, dobra Druja, odziedziczone po matce kniahini Wasilisie Masalskiej, sprzedają Lwowi Sapieże za 5000 kop groszy Litewskich 112. W 1616 r. Jan Dziewoczka dworzanin królewski i małżonka jego Dorota Drucka Horska zcedowali siola Ozarycze i Wiazok w Mozyrskiem, Baltazarowi Strawińskiemu, który na nie otrzymuje przywilej 113. Niezawodnic taž Dorota Horska była tertio voto żoną Hieronima Czerniewskiego; na cessyą im wsi Sudzinny i Smerluny, otrzymuje 1631 r . Kurcz kongens 114.

М. 1-й, Нико­лай Вильчек;

М. 2-й, Иван Федо­ро­вич Дзевочка;

М. 3-й, Геро­ним Черневский.

26а/15. КНЖ. АЛЕК­САНДРА АБРА­МОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

∞, ЯН ОРДА.

27/15. КН. ЮРИЙ АБРА­МО­ВИЧ ГОР­СКИЙ ДРУЦ­КИЙ (1582, †1609)

овру­ць­кий зам­ко­вий писар, сын Абра­ма Федо­ро­ви­ча. Kniaź Abraham Fedorowicz osierocił wcześnie dwoje dzieci: córkę Dorotę i syna Jurija. Ich opiekunem został Ostafij Wołłowicz 115, ewangelik i nieformalny zwolennik antytrynitarzy. Mimo tej opieki, Jurij wyznawał prawosławie. Protestował przeciwko zawarciu unii brzeskiej (szlachta prawosławna zobowiązała go w 1596 roku do wniesienia jej protestacji do ksiąg grodzkich warszawskich [RBN, f. 971, sygn. 158, k. 9]), brał udział w zjeździe prawosławnych z ewangeli.kami w 1599 roku, podpisał także (w 1601 roku) postanowienie o obronie brac.twa lubelskiego. 116

małoletni 1570, podczas wojny z Moskwą 1581 r. dowodził oddziałem wojska i z Orszy piśmiconic donosil hetmanowi Radziwiłłowi o krokach nieprzyjacielskich 117. W czasie tej wojny dostał się do niewoli Moskiewskiej, w której znajdował się jeszcze 1583 r.. Prawdopodobnic po powrocie z niewoli, ożenił się z Bohdana Filonówniе Kmiciankę wojewodzianką Smoleńsky, starościanka Orszańską, która w 1595 r. oddaje w zastaw, małżonkowi swemy kniaziowi Jurjowi Druckiemu Horskiemu, majątek Weledniki w Kijowskiem, spadły na nią po bracie Łazarzu Filonowiczu Kmicie Czarnobylskim 118. W następnym roku kniaz Jurij Abramowicz Drucki Horski i Łukasz Michałowicz Sapieha dworzanin J.K.M., mężowie Bohdany i Zofii, córek nieboszczyka Filona Kmity Czarnobylskiego, skazani na zwrot to skarbu majątku Antonowo, wskutek smierci Łazarza Filonowicza Kmity Czarnobylskiego 119. W tymże roku kniaź Jurij Abramowicz Drucki Horski, nabywa od kanclerza Lwa Sapichy majątek Hory w powiecie Orszańskim za 4000 kop 120 i jednocześnie kwituje Sapiehy z pretengyi, które rościł do Andrzeja Nikodemowicza Ciechanowieckiego poprzedniego właściciela Hor 121. W tymże roku oblatował w Warszawie protest przeciwko soborowi Brzeskiemu i unii 122. W 1599 r . kniaz Georii Horski znajdował się w Wilnie na zjeździe dyssydentów z dysunitami 123, a w 1600 r . ustapil Orewe stryjecznenu bratu kniaziowi Fedorowi Horskiemu 124. W 1601r. razem z innymi obywatelami Wołyńskimi podpisał postanowienie obrony bractwa prawosławnego Lubelskiego. W 1603 r. kniaź Jurij Drucki Horski i zona jego Bohdana Filonowna Kmicianku Czarnobylska, sprzedali Pikow, Hlyńsko i Zukow kniaziowi Ostrogskiemu 125. Biorac udział w wyprawie do Moskwy, kniaź. Jurij zabitym został na początku 1609 r. przy oblężeniu Troickiej Ławry 126. Kniać Jurij Abramowiez Drucki Horski i malżonka jego Bohdana Filonówna Kmicianka. wojewodzianka Sinoleńska, występują bądź oddzielnie, bądź razem , w aktach Bracławskich i Kijowskich z lat 1594 – 1609 127. Walowa po nim kniahinia Bohdana Drucka Horska, pozwana 1611 r. o zapłacenie Turskiemu długu nieboszczyka inęża kniaza Jurja 128. Taż Bohdana Kmicianka kn. Drucka Horska występuje w aktach Bracławskich i Kijowskich 1613-1624 129.

Юрый у час Інфлянц­кай вай­ны 1558—82 тра­піу у палон, у якім заста­ва­у­ся яшч­эу 1583. У1596 набы­уу сау­ла­даль­ніка Гор Л. Сапе­гі част­ку маёнт­ка, якую, нап­эу­на, паз­ней пра­дау яму ж. Має­мо ще дея­ку інфор­ма­цію про наших героїв. У 1851 р. була над­ру­ко­ва­на “Судеб­ная явка” від 27 берез­ня 1597 р. королівсь­ко­го воз­но­го Мак­си­ма Коз­ловсь­ко­го про зізнан­ня поло­не­но­го коза­ць­ко­го ватаж­ка Семерія Нали­вай­ка у погра­бу­ван­ні в Моги­леві під час похо­ду 1595 р. речей кня­зя Юрія Дру­ць­ко­го-Горсь­ко­го: “Иж дей вой­ско мое мает­ность твою побра­ли и мне при­нес­ли рад и палаш и шаб­лю сереб­ром оправ­ле­ные, золо­ти­стые, а иную мает­ность вашу вой­ско мое побрали”39. Тро­хи піз­ні­ше озна­че­ний князь зі свої­ми людь­ми опи­ни­вся у війсь­ку Нали­вай­ка і, схо­же, остан­ній таки не повер­нув йому пограбованого.У 1600 пра­дау част­ку Ара­вы стры­еч­на­му бра­ту Фёда­ру. Зап’нуу у час вай­ны Рэчы Пас­палітай з Расіяй 1609—18 пры абло­зе у 1609 Троіц­кай лау­ры. Нашчад­кау не пакінуу.

В 1585 г.(?) Кміта-Чор­но­бильсь­кий назна­ча­ет опе­ку­на­ми сво­их детей кня­зя Юрия Друц­ко­го-Гор­ско­го, канц­ле­ра Лео­на и Лука­ша Сапег. Име­ния на г. Сни­во­да опе­ку­ны про­да­ли в 1603 г. кня­зьям Острозьким.Пикив (Pikow). “Пикив заме­чек и местеч­ко гос­по­ди­на Фило­ни Кми­ти­ча, ста­ро­сты оршан­ско­го, поч­ва того зам­ка и горо­да аж по Чер­ный путь…” (1, С. 227). Пикив после смер­ти Фило­ни Кми­ти Чер­но­быль­ско­го был пере­дан в руки опе­ку­нов мало­лет­них доче­рей зна­ме­ни­то­му в Лит­ве роду Сапег (10, S. 388).

Опе­ку­ном Лазар­ця Кми­ти (в 1594 г.) был назна­чен­ный князь Юрий Друц­кий-гор­ский . в 1594 году Пикив отстра­и­ва­ет­ся, сюда убе­га­ют под­дан­ные дру­гих вла­дель­цев (10, S. 393, 405, 415). Бог­да­на и София Кми­ти­чан­ки в 1596 году были при­зна­ны наслед­ни­ца­ми пикив­ских почв (10, S. 402, 413). Ерих Лясо­та, посол немец­ко­го циса­ря, писал, что после Хмель­ни­ка, “через дубо­вый лес к Пико­ва (доста­точ­но боль­шой ого­ро­жен­ный город с зам­ком внут­ри, что при­над­ле­жит како­му-то литов­ско­му гос­по­ди­ну” (5, С. 194). Инте­рес­ный доку­мент за 1602 год, где князь Друц­кий-гор­ский позы­ва­ет Ход­ке­вич-корец­ку за то, что при­сво­и­ла его чело­ве­ка из Пико­ва (10, S. 75). Почти 10-лет­няя вой­на меж­ду кня­зем Юри­ем Друц­ким-гор­ским и ста­ро­стой мос­ков­ским закон­чи­лась про­да­жей г. Пико­ва и почв кня­зю Острозь­ко­му в 1603 году.про що гово­рить запис у книзі корон­но­го три­бу­на­лу від 17 черв­ня 1603 р. [Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566–1606 років / Упор. М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк;.. Вступ. ст. М. Кри­ку­на. – Львів, 2008. – 1220 с. , c. 837–840]. Инвен­тарь м. Вeлед­никъ и при­над­ле­жа­щихъ къ нему селъ, состав­лен­ный при отда­чѣ это­го имѣнія кня­ги­ней Бог­да­ной Фило­нов­ной Друц­кой-Гор­ской въ залогъ мужу сво­е­му, кня­зю Юрію Друц­ко­му-Гор­ско­му, 1595, іюня 17. https://books.google.com.ua/bo…mp;f=false1598 года июля 20 дня. Судеб­ный про­цесс меж­ду кня­зем Юри­ем Друц­ким-Гор­ским и Ста­ни­сла­вом Вили­мон­том, слу­гой его, о взя­тье этим слу­гой доку­мен­тов ори­ги­наль­ных на село Суща­ны, ист­цу слу­жа­чие. (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 27) Как извест­но, князь Юрий Друц­кий-Гор­ский женат был на Бог­дане Фило­новне Кмит­чан­ке Чер­но­быль­ской, вла­де­ли­це Велед­ник. (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 31). Так вот как Вили­мон­ты ока­за­лись в Лев­ко­ви­чах! Они слу­жи­ли сосе­ду и так вышло, что вра­гу Лев­ков­ских-Невмер­жиц­ких, кня­зю Друц­ко­му-Гор­ско­му, вла­де­дель­цу Велед­ник по запи­си сво­ей жены и одно­вре­мен­но доче­ри Фило­на Кми­ты Чер­но­быль­ско­го – Бог­да­ны Фило­нов­ны Кмит­чан­ки Чер­но­быль­ской, пере­шед­шее на нее по смер­ти ее род­но­го бра­та Лаза­ря Кми­ты (кста­ти, герб имен­но это­го Лаза­ря – Рад­ван двой­ной хоругвь, где в нашлем­ни­ке 5 стра­у­си­ных перьев и 6-конеч­ная звез­да ) видел на его гро­бу сво­и­ми гла­за­ми гераль­дик Коя­ло­вич в чер­но­быль­ской церк­ви, о чем сам писал и об этом же пере­ска­зы­вал Несец­кий: “Кojalowícz ín MS. widzial na trumnie Lazarza Kmity Filonowego syna”. https://books.google.com.ua/bo…mp;f=false Ясно, что при таких отно­ше­ни­ях (вспом­ним наезд на Лев­ко­ви­чи еще за жиз­ни само­го Фило­на Кми­ты), неуди­ви­тель­но, что это закон­чи­лось убий­ством Дмит­рия Гри­го­ро­ви­ча Лев­ков­ско­го в 1604 году слу­га­ми кня­зя Юрия Друц­ко­го-Гор­ско­го – шлях­ти­ча­ми Вили­мон­та­ми. Но, ока­за­лось, что нача­ло этой кро­ва­вой исто­рии было еще рань­ше, когда в 1600 г. меся­ца июня 22 дня состо­ял­ся судеб­ный про­цесс меж­ду Лаври­ном и дру­ги­ми Вили­мон­та­ми ист­ца­ми, и Сте­фа­ном и дру­ги­ми Нев­ми­риц­ки­ми ответ­чи­ка­ми, об убий­стве Яна Вили­мон­та в селе Нев­ми­ри­чи, кото­рый ехаль­до Норин­ска, добр Аксака.(Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 58). Нам хоро­шо извест­но о про­ти­во­сто­я­нии наших пред­ков и потом­ков Фило­на Кми­ты. При­ве­ду еще пару доку­мен­тов, до это­го неиз­вест­ных нам:
4. Года 1624 авгу­ста 5 дня. Меж­ду Иво­нем и дру­ги­ми Нев­ми­риц­ки­ми ист­цы, а Лука­шем и Зофия з Чар­но­быль­ских Сапе­га­ми ответ­чи­ки, о поби­тье сынов ист­цов за зво­зе­нье сена з грун­тов Нев­ми­риц­ких ист­цов влас­ных, людь­ми велед­ниц­ки­ми – декрет. Меж­ду теми же сто­ро­на­ми о пере­кры­тии доро­ги ист­цам с при­ви­ле­я­ми Нев­ми­риц­ки­ми до коро­ля еду­щих, в добрах капи­ту­лы вилен­ской каме­нец­ких, зва­ных Руд­ня Озе­рян­ская (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 352). Обра­ти­те вни­ма­ние, по какой доро­ге езди­ли наши пред­ки в Вар­ша­ву к коро­лю – через вла­де­ния не толь­ко капи­туль­ные, но и через зем­ли, как Сол­та­нов, так и Неми­ри­чей (Олев­ских), зна­чит так было без­опас­нее. По той же доро­ге к коро­лю езди­ли и Лев­ков­ские о чем сви­де­тель­ству­ет доку­мент от 24 июля 1624 года, где ска­за­но, что Супру­ну Лев­ков­ско­му пытал­ся пере­крыть доро­гу в той же Рудне Озе­рян­ской до добр Каме­нец­ких нале­жа­чой, некий Ян Скло­тов­ский. (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 334). Похо­же, что мсти­ли за Лев­ков­ских-Невмер­жиц­ких и их соро­ди­чи Сол­та­ны, о чем гово­рит доку­мент, где они не толь­ко пере­ма­ни­ва­ли под­да­ных кня­зя Друц­ко­го-Гор­ско­го, но и отби­ра­ли скот и др. речи в его подданых:
5. Года 1609 меся­ца авгу­ста 11 дня. Меж­ду кня­зем Друц­ким-Гор­ским истец, а Васи­ле­вой Шаш­ке­ви­че­вой Федо­ра Сол­та­нов­на хорун­жан­кой брац­лав­ской и сына­ми ее ответ­чи­ки, о выда­нье под­да­ных из с. Велед­ни­ки и Суща­ны до мает­но­сти ответ­чи­ков с. Воня­ков, в вое­вод­стве Киев­ском лежа­чем збег­лых – декрет.
Меж­ду теми же сто­ро­на­ми о гра­бе­же быд­ла и рухо­мо­сти у под­да­ных ист­цов велед­ни­цих на хуто­ре неда­ле­ко реч­ки Жере­ва на уро­чи­щу Низ­би­цах под­да­ны­ми ответ­чи­ков из с. Вой­ня­ков и Нова­ков. (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, стр. 131).
1600 мар­та 25 – При­вілей потверд­ний Сиґіз­мун­да ІІІ кня­зю Федо­ру Дру­ць­ко­му-Горсь­ко­му на маєт­ність Орів Оршансь­ко­го повіту від 25 берез­ня 1600 року.Тым часам адным з саўла­даль­нікаў сусед­няй Гор­скай волас­ці стаў стар­эй­шы сын Іва­на Сапе­гі і Баг­да­ны Друц­кай Леў Сапе­га — будучы канц­лер Вяліка­га княст­ва і адзін з яго най­бо­лыы тале­навітых дзе­я­чаў. Пры пад­зе­ле мацярын­с­кай спад­чы­ны ён атры­маў апра­ча інша­га ўсю яе долю ў Гор­ках, Шыша­ве і Басеі [Sapiehowie, materyaly historyczno-genealogiczne i majatkowe. T. 1. Petersburg, 1890. S. 144.], астат­нім бра­там дасталі­ся іншыя маёнт­кі. Саўла­даль­ні­ка­мі Льва Сапе­гі на той момант былі сын кня­зя Абра­га­ма Гор­ска­га Юрый, унук Іва­на Гар­на­стая Геранім і вера­год­ны сын Улья­ны Пад­бяр­эз­с­кай Андр­эй Цеханавецкі.
Най­больш знач­ным кіеўскім зямель­ным багац­цем рас­па­ра­джаў­ся Філон Кміта, які ў 1566 г. атры­маў „на веч­на­сць” Чар­но­быль і пры­лег­лыя да яго тэры­то­рыі, у дад­а­так да чаго меў ва ўласна­сці вялікую волас­ць Вялед­нікі і некаль­кі вёсак. Памер маё­мас­ці ставіў Кміту на трэц­юю пазі­цыю ў спі­се мяс­цо­вых зем­леўла­даль­нікаў (1581). Кміта­ва сяд­зі­ба мес­ціла­ся ў Чар­но­бы­лі, на што ўказ ваў допіс да яго­на­га про­звіш­ча — Кміта-Чар­но­быль­скі. Пры гэтым ён выкон­ваў функ­цыі аршан­ска­га ста­рас­ты (з 1566 г.), а з 1579 г. — ваяво­ды сма­лен­ска­га, што звяз­ва­ла яго з ВКЛ. Сам ён выраз­на лічыў сябе ліцві­нам. Памёр Кміта ў 1587 г., пакі­нуў­шы пас­ля сябе непаў­на­га­до­вых сыноў, з якіх толь­кі Лазар „дас­пеў” да сама­стой­на­га ўзрос­ту, але ўсё роў­на памёр мала­дым і без нашчад­каў у 1595 г. Назва­ныя зем­лі перай­шлі ў спад­чы­ну яго сёст­рам. Пас­ля смер­ці свай­го бра­та Лаза­ра Соф’я, жон­ка Лука­ша Сапе­гі, і з ёю Баг­да­на Друц­кая — абед­зве дач­кі Кміты — пад­зя­лілі баць­ка­ву спад­чы­ну такім чынам, што пер­шай заста­ла­ся Чар­но­быль­ская волас­ць, дру­гой жа Вялед­ніц­кая з некаль­кі­мі мен­шы­мі маёнт­ка­мі (Замыс­ло­вічы, Ракіт­нае, Анто­наў, Мака­левічы, Веп­рын, пера­на­зва­ны паз­ней у Лука­шаў). Друц­кія, аднак, не пры­жы­лі­ся на Кіеўш­чыне. Калі ў 1609 г. Юры Друц­кі-Гор­скі загі­нуў пад Мас­квой, уда­ва пера­пі­са­ла сваю част­ку баць­ка­вай спад­чы­ны на сяст­ру і яе сямей­ства. Такім чынам, у 1613 г. Лукаш Сапе­га стаў улас­ні­кам усіх кіеўскіх зем­ляў Кмітаў.

Ж., Бог­да­на Фило­нов­на Кмит, доч­ка Філо­на Кміти-Чорнобильського.

[Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569–1648. Warszawa, 2000. S. 26. ; Eberle J. Kmita Czarnobylski Filon // PSB. T. 13. S. 88–89.; Lulewicz H. Gniewów o unię ciąg dalszy. Stosunki polsko-litewskie w latach 1569–1588. Warszawa, 2002. S. 107–108. AP Kraków, Archiwum Młynowskie Chodkiewiczow, N. 972; Опись акто­вой кни­ги… T. 13. C. 87; Ukraina (Kijów — Bracław)… Dz. II. S. 205.Metryka Ruska… Op. cit. S. 690, 707, 712, 727, 728.Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. – СПб.: Тип. Эду­ар­да Паца, 1851. – Т. 4: 1588–1632. – С. 173. 40 Леп’явко С. Коза­ць­кі вій­ни кін­ця XVI ст. в Україні. – Чер­ні­гів, 1996. – С. 188, 231. Яко­вен­ко Н. Нари­си історії серед­ньо­віч­ної та ран­ньо­мо­дер­ної Украї­ни. – К., 2006. – С. 268.]
XXIII генерация

28/19.КН. КОН­СТАН­ТИН ПЕТ­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-1664)

Осно­вы­ва­ясь на архив­ных источ­ни­ках, мож­но ска­зать, что име­ние Лоши­ца упо­ми­на­ет­ся начи­ная с XVI в. В доку­мен­тах “Литов­ской мет­ри­ки” под 1557 г. речь идет о “Дво­ре Лошиц­ком” кня­зя Толо­чин­ско­го и “дво­ре Сухой Лоши­цы кня­зя Один­цо­ва” [2, л. 12–12об.]. Позд­нее оба эти име­ния пере­шли во вла­де­ние кня­зей Друц­ких-Гор­ских [2, л. 15об.]. В “Актах Мин­ско­го Грод­ско­го суда” за 1582–1590 гг. име­ние Лоши­ца упо­ми­на­ет­ся как “Гор­но­ста­ев­ская” или как “Вели­кая” [3].

В 1597 г. про­изо­шел раз­дел Лошиц­ко­го име­ния. Меж­ду кня­зя­ми Друц­ки­ми-Гор­ски­ми было достиг­ну­то согла­ше­ние “…июня 4-го дня 1597 г. в Мин­ском зем­ском суде, при­знан­ное во всех частях утвер­жден­ным, о согла­сии кня­зей и кня­гинь Гор­ских меж­ду выде­лен­ны­ми частя­ми раз­ных име­ний: кня­зю Федо­ру Гор­ско­му Лоши­цу Гор­но­ста­ев­скую и Саму­и­лу, Кон­стан­ти­ну и Симео­ну Пио­тро­ви­чам кня­зьям Друц­ким-Гор­ским Лоши­цу Один­цов­скую, назна­чая и одно­вре­мен­но обе­им сим Лоши­цы меж­ду собой раз­ме­же­вы­вая…” [2, л. 16].

29/19. КН. СЕМЁН ПЕТ­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

30/19. КН. САМУ­ЕЛЬ ПЕТ­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

Войт мен­ский.
У 1605, 1609, 1611 гг. выбіраў­ся дэпу­та­там Тры­бу­на­ла ВКЛ ад Мсціслаўска­га ваявод­ства, а ў 1617 г. вера­год­на ад Мен­ска­га паве­та (Deputaci Trybunału Głównego Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1582–1696. Spis. S. 38, 40, 124, 138, 144, 162). Пасол на кра­каўскі сойм 1603 г. з сой­міка Мен­ска­га паве­та Мен­ска­га ваявод­ства. Пра яго гл.: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 143–144, 149; Галу­бо­віч В., Рыб­чо­нак С., Шалан­да А. Князі Друц­кія-Гор­скія ў Вялікім Княст­ве Літоўскім у XV–XVIII ст. Мір, 2016. С. 112–119.

После смер­ти Матея Сухо­доль­ско­го его вдо­ва Алек­сандра Дубов­ская выхо­дит повтор­но замуж за кня­зя Саму­э­ля Пет­ро­ви­ча Дру­цо­го-Гор­ско­го и 23 мар­та 1596 года князь полу­чил пожа­ло­ва­ние от коро­ля на 20 служб (1 служба=2-3 дво­ра­ми) в дерев­нях Хат­сла­ви­чах (Хисла­ви­чах), Мик­ши­но, Лиз­ки Хисла­вич­ский рай­он), Дуди­но (Мона­стыр­щин­ский рай­он), Баби­ни­чи (Шумяч­ский рай­он), кото­ры­ми ранее Алек­сандра Дуб­ров­ская вла­де­ла вме­сте с мужем. В кон­це 16 века хозя­и­ном Кух­ти­чей стал Ян Кове­чин­ский – сын кого-то из этих трёх бра­тьев, – а после него Кри­стоф Кове­чин­ский. Криштоф повто­рил судь­бу Нико­лая Рад­зи­вил­ла Сирот­ки: рож­дён­ный в про­те­стан­тиз­ме он стал вер­ным като­ли­ком, осно­ва­те­лем като­ли­че­ских мис­сий и костё­лов в сво­их вла­де­ни­ях. Сбор в Кух­ти­чах Кри­стоф Кове­чин­ский при­ка­зал освя­тить как като­ли­че­скую часов­ню. У Кришто­фа Кове­чин­ско­го была сест­ра Бар­ба­ра Кон­стан­ция, кото­рая вышла замуж за кня­зя Саму­э­ля Друц­ко­го-Гор­ско­го . Бог даро­вал ей дол­гий век жиз­ни, и ей было суж­де­но стать послед­ней вла­де­ли­цей Кух­ти­чей из Кове­чин­ских. В 1690 году от Бар­ба­ры Друц­кой-Гор­ской усадь­ба пере­шла к Апол­ло­нии Зави­ше, и теперь на несколь­ко сто­ле­тий ста­ли родо­вым поме­стьем этой шля­хет­ской фами­лии гер­ба «Лебедь».

В “Актах Мин­ско­го Грод­ско­го суда” за 1582–1590 гг. име­ние Лоши­ца упо­ми­на­ет­ся как “Гор­но­ста­ев­ская” или как “Вели­кая”. В 1597 г. про­изо­шел раз­дел Лошиц­ко­го име­ния. Меж­ду кня­зя­ми Друц­ки­ми-Гор­ски­ми было достиг­ну­то согла­ше­ние “…июня 4-го дня 1597 г. в Мин­ском зем­ском суде, при­знан­ное во всех частях утвер­жден­ным, о согла­сии кня­зей и кня­гинь Гор­ских меж­ду выде­лен­ны­ми частя­ми раз­ных име­ний: кня­зю Федо­ру Гор­ско­му Лоши­цу Гор­но­ста­ев­скую и Саму­и­лу, Кон­стан­ти­ну и Симео­ну Пио­тро­ви­чам кня­зьям Друц­ким-Гор­ским Лоши­цу Один­цов­скую, назна­чая и одно­вре­мен­но обе­им сим Лоши­цы меж­ду собой раз­ме­же­вы­вая…” [2, л. 16]. В XVII в. име­ние “Лоши­ца Один­цов­ская” после смер­ти “…Саму­и­ла-Федо­ра отца и сына его Кон­стан­ти­на-Иоси­фа Друц­ких-Гор­ских по при­род­но­му наслед­ству пере­шло в вот­чи­ни­че­ство един­ствен­ной доче­ри Саму­и­ла и сест­ры Кон­стан­ти­на, Еле­ны Гор­ской, по мужу Луком­ской… кото­рая в асси­стен­ции мужа сво­е­го, про­дав вот­чи­ни­че­ство сего же име­ния Лоши­цы Анто­нию Кост­ро­виц­ко­му, вну­ку сво­е­му, пра­вом сво­им веч­ным 1690 года апре­ля 3-го дня сему же Кост­ро­виц­ко­му выдан­ном…” [2, л. 17об.].

Ж. 1-я, …… ……..

Ж. 2-я, Алек­сандра Дыбовская;

Ж., 3-я, Бар­ба­ра Кавечинская.

31/19. КНЖ. ЕВА ПЕТ­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

32/20. КНЖ. СОФЬЯ ФЕДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

Амаль адна­ча­со­ва з фун­да­цы­яй кля­шта­ра бер­нард­зі­нак вілен­скім каноні­кам Вой­це­хам Сяля­вам быў засна­ва­ны ў Мен­ску на Збо­ра­вай вулі­цы кля­штар бене­дык­ты­нак. У 1633 г. ён адку­піў у Саму­э­ля Друц­ка­га-Гор­ска­га і Аляк­сандра Сакалін­ска­га два дамы “з будын­ка­мі, пля­ца­мі, гаро­да­мі і полем” на вулі­цы Збо­ра­вай і пера­да­ваў іх як фун­душ бене­дык­тын­кам [23]. 14 ліпе­ня 1633 г. гэты фун­душ быў пацвер­джа­ны пры­віле­ем кара­ля Улад­зі­сла­вам IV, а потым зацвер­джа­ны вілен­скім біску­пам Абра­га­мам Вой­нам. Пер­шыя манаш­кі пера­ся­лілі­ся ў Мінск з Нясві­жа. Дзя­ку­ю­чы нама­ган­ням В. Сяля­вы былі пабу­да­ва­ны драў­ля­ныя будын­кі кля­шта­ра і кас­цё­ла Свя­то­га Вой­це­ха біску­па-Мучаніка. Наступ­ныя фун­да­та­ры вілен­скі ваяво­да Кры­штаф Хад­кевіч і яго жон­ка Софія, княж­на Друц­кая-Гор­ская рас­па­чалі будаўніцтва нова­га мура­ва­на­га кас­цё­ла. 1 снеж­ня 1647 г. Хад­кевіч пад­пі­саў кан­тракт з магістрам муляр­ска­га рамя­ст­ва Андр­эем Кро­ме­рам на будаўніцтва нова­га мура­ва­на­га кас­цё­ла бене­дык­ты­нак. Кро­мер да гэта­га пабу­да­ваў зна­ка­міты кас­цёл у Буд­сла­ве. Павод­ле кан­трак­та ён паві­нен быў цал­кам закон­чы­ць будаўніцтва кас­цё­ла ў 1649 г. Новы кас­цёл у Мен­ску быў асве­ча­ны біску­пам Міка­ла­ем Слуп­скім [24].
Источ­ник: http://niab.by/stat/dzianisau_kascioly/Национальный исто­ри­че­ский архив Беларуси.

М. 1-й, Бал­та­зар Стра­вин­ский [1], цівун і гарад­нічы троц­кі (зга­д­ва­ец­ца ў 1596), ста­ро­ста­ма­зыр­скі (1607—1620), каш­та­лян берас­цей­скі (1624—1627) і сма­лен­скі (1627—1631), ваяво­да мен­скі (з 1631).

М., 2-й, Кри­стоф Ход­ке­вич [2], вілен­скім ваяво­дам (1642–1652).

1 Lulewicz H. Strawiński Baltazar (Balcer) // PSB. T. XLIV. Z. 4. Warszawa; Kraków, 2006–2007. S. 275–279.
2 Mienicki R. Chodkiewicz Krzysztof // PSB. T. III. Z. 4. Kraków, 1937. S. 369–370.

33/20. КНЖ. АЛЬЖ­БЕ­ТА-ЕВДО­КИЯ ФЕДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

Маён­так Гол­да­ва (Олда­ва) у кан­цы XVI ст. купіў ў Чар­та­рый­скіх кара­леўскі два­ранін Ян Рыго­равіч Трызна. У 1613 г. яго сыны Адам і Аляк­сандр (будучы лід­скі пад­ка­мо­ры) пад­зя­лілі паміж сабой баць­коўскія ўла­дан­ні. Пер­ша­му дастаў­ся маён­так Лябё­да (зараз вёс­ка ў Лід­скім раёне), дру­го­му – маён­так Гол­да­ва. Гол­да­ва, акра­мя пан­ска­га маёнт­ка, было тады мяст­эч­кам з пра­васлаў­най царквой Св. Спа­са, якую засна­валі і над­зя­лілі фун­ду­ша­мі прод­кі бра­тоў Трызнаў. У 1633 г. Аляк­сандр Трызна засна­ваў пры Гол­даўс­кай царкве пра­васлаў­ны мана­стыр. Памі­ра­ю­чы бязд­зет­ным, ён запі­саў маён­так Гол­да­ва ў пажыц­цё­вае вало­данне сва­ёй жон­цы Хры­с­ціне Швяй­коўс­кай. У 1634 г. маён­так Гол­да­ва выку­піў брат нябож­чы­ка Адам Трызна разам са сва­ёй жон­кай, княж­ной Альж­бе­тай Друц­кай-Гор­скай. У пачат­ку 1660-х г. Гол­да­вам вало­даў іх сын Казі­мір Кры­штаф Трызна, які раз­вёў­ся са сва­ёй жон­кай Ган­най Лом­скай і, стаў­шы мана­хам, узна­чаліў Свя­та-Духаў мана­стыр у Віль­ні, а ў 1680 г. быў абра­ны пра­васлаў­ным епіска­пам. У мана­стве ён вядо­мы як Кле­менс (Кле­мент) Трызна.
Памер­ла пас­ля 1635 г. 130

М., Адам Яно­вич Тризна.

34/20. КНЖ. ЕВДО­КИЯ- КРИ­СТИ­НА ФЕДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОР­СКАЯ (?-1647)

памер­ла да студ­зе­ня 1647 г.[1]

М. 1-й, Ян Исай­ков­ский [2]

М. 2-й, 1632, Мат­вей Водо­рад­ский [3] [1] Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146. UWKL. T. II: Województwo Trockie. XIV–XVIII wiek /
oprac. H. Lulewicz, A. Rachuba, P. Romaniuk, A. Haratym. 2009. S. 361.
[2] Kojałowicz Wijuk W. Compendium. S. 242; Idem. Nomenclator. S. 137.
[3] Niesiecki K. Herbarz Polski. Т. ІX. Lipsk, 1841. S. 378.

35/20. КН. ГРИ­ГО­РИЙ-ЕЖИ ФЕДО­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (ок.1595/98-1659)

Мсціслаўский ваяво­да. Пер­шая згад­ка Гры­го­рыя ў кры­ні­цах адно­сіц­ца да 1616 г., калі ён разам з маці пра­ц­э­с­а­ваў са свя­та­ром Юза­фам Кун­ц­э­ві­чам [1]. У 1619 г. Гры­го­ры пра­цяг­нуў судо­вую спра­ву (яе рас­па­чаў яшчэ яго баць­ка Фёдар) супра­ць Міка­лая Янаві­ча Гля­бо­ві­ча наконт вало­дан­ня част­кай Заслаўскіх маёнт­каў, а ў 1620 г. разам са стры­еч­ным бра­там Саму­элем Пятро­ві­чам Гор­скім атры­маў у Мен­скім зем­скім суд­зе адпа­вед­ны дэкр­эт [2]. Потым ён разам з маці суд­зіў­ся з Дуб­роўскі­мі па маёнт­ках Багу­ш­э­вічы і Гану­та ў Мен­скім і Востра­ва ў Аршан­скім паве­тах (1626 г.) [3].

Гры­го­ры Гор­скі ўзяў шлюб з Капа­цёў­най не паз­ней за 1626 г. (калі ўзя­ць за асно­ву ўзрост стар­эй­ша­га сына). Нап­эў­на, тады ж, а можа і раней, ён перах­ры­с­ціў­ся з каль­ві­наў у католікі. Мы веда­ем, што яго маці перай­ш­ла ў каталіцтва (гэта адбы­ло­ся нап­эў­на пас­ля смер­ці мужа), бо запі­са­ла фун­да­цыі Багу­ш­э­віц­ка­му кас­цё­лу (павод­ле Н. Яка­вен­ка, Мары­на з Віш­ня­вец­кіх Гор­ская памер­ла пас­ля 1629 г. [4]), якія выка­наў ужо сын. Часта, пры­ма­ю­чы каталіцтва, асо­бы атрым­лі­валі дру­гое імя: так Гры­го­ры атры­маў імя Юрый, а, прыкла­дам, яго сяст­ра Еўдак­сія ста­ла Еўдак­сіей Кры­с­ці­най. Па нашым мер­ка­ван­ні, пры­няц­це каталіцтва так­са­ма ста­ла для Гры­го­рыя Гор­ска­га штурш­ком у кар’еры.
Сваю палітыч­ную кар’еру Гры­го­ры Гор­скі рас­па­чаў як пасол ад Мен­ска­га ваявод­ства на сойм 1626 г. Сойм адбы­ў­ся ў Вар­ша­ве з 27 студ­зе­ня да 10 сакавіка 1626 г. Там Гры­го­ры Гор­скі быў абра­ны ў спе­цы­яль­ную камісію па адшу­кан­ні нявы­пла­ча­ных падат­каў, так зва­ны Вілен­скі Тры­бу­нал. Камісія павін­на была рас­па­ча­ць пра­цу 22 ліпе­ня 1626 г. у Віль­ні і зася­да­ць 4 тыд­ні, каб раз­гляд­зе­ць спра­вы ўсіх, хто не выпла­ціў падат­кі [5]. Мож­на мер­ка­ва­ць, што Гор­скі пры­няў удзел у пра­цы камісіі. Вялікі роз­га­лас мела спра­ва Мары­ны, маці, і Гры­го­рыя Юрыя, сына, Гор­скіх з Мен­скім магістра­там. Горад аспр­эч­ваў вало­данне памеж­ны­мі зем­ля­мі, на якіх былі доб­рыя сена­жа­ці, млы­ны і рыб­ныя ловы на рацэ Свісла­чы, а так­са­ма пэў­ны­мі пля­ца­мі ў Мен­ску. Пер­шы дэкр­эт па спра­ве быў выдадзены
яшчэ ў 1620 г., і ў рэш­це рэшт спра­ва дай­ш­ла да раз­гля­ду ў кара­леўскім суд­зе. У 1629 г. манарх выдаў дэкр­эт, якім пры­суд­зіў усе спр­эч­ныя зем­лі і маё­мас­ць гора­ду [6]. 13 чэрве­ня 1631 г. князь Гры­го­ры Юрый Друц­кі Гор­скі, два­ранін КМ, з жон­кай Ган­най Капа­цёў­най атры­малі ад Жыгі­мон­та ІІІ Вазы пры­вілей на Цэль­скае ста­раства ў Мен­скім ваявод­стве [7]. Гэта невя­лі­кае тры­манне ўклю­ча­ла вёс­ку Цэль пад Баб­руй­с­кам. Дар­эчы, раней цэль­скім ста­рас­там быў баць­ка Гры­го­рыя Фёдар, які тры­маў ста­раства з 1589 г. да смер­ці ў 1615 г. 29 студ­зе­ня 1635 г. новы кароль Улад­зіслаў IV прызна­чыў кня­зя Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га на Аршан­с­кае ста­раства [8]. Аршан­скім ста­рас­там Гор­скі быў да студ­зе­ня 1650 г., калі з даз­во­лу кара­ля пера­даў урад свай­му стар­эй­ша­му сыну Міха­лу. Аршан­с­кае ста­раства было, зра­зу­ме­ла, не толь­кі больш даход­ным мес­цам, але і вель­мі адказ­ным ура­дам, бо зна­ход­зіла­ся бліз­ка ад небяс­печ­най усход­няй мяжы ВКЛ. У Оршы Гор­скі адра­зу пачаў навод­зі­ць пара­дак. У тым жа 1635 г. ён паклікаў у суд Казі­мі­ра Лео­на Сапе­гу з-за невы­пла­ты апош­нім з маёнт­ку Ста­ра­сел­ле падат­ко­вых пабо­раў, ухва­ле­ных для аба­ро­ны Аршан­ска­га паве­та [9].

Асноў­ным ула­дан­нем Гор­ска­га ў Мен­скім ваявод­стве была Лошы­ца, якая межа­ва­ла з маёнт­кам вен­д­эн­ска­га ваявод­зі­ча Рафа­ла Слуш­кі. Маё­мас­ныя кан­флік­ты паміж сусед­зя­мі былі вель­мі характ­эр­ны для таго часу. Як кажу­ць, пакуль паны спра­ча­юц­ца, у сялян чубы траш­ча­ць. Перад 1638 г. пад­да­ныя Гры­го­рыя Гор­ска­га нанеслі сяля­нам зга­да­на­га Слуш­кі роз­ныя кры­ў­ды і шко­ды. Кня­зю ўда­ло­ся выра­шы­ць спр­эч­ку з сусе­дам палю­боў­на, і 11 чэрве­ня 1638 г. Гор­скі выдаў Рафа­лу Слуш­ку свой квіта­цый­ны ліст аб саты­с­фак­цыі шко­даў і завяр­ш­эн­ні раз­лікаў [10]. Вера­год­на, для раз­лікаў са Слуш­кам Горска­му спатр­эбілі­ся наяў­ныя гро­шы, таму ён аддаў у арэн­ду менска­му жыду Зель­ма­ну Іза­каві­чу свой фаль­ва­рак Гранічы (з маёнт­ка Дзяк­с­ня­ны) у Мен­скім паве­це на 3 гады за 1800 поль­скіх зло­тых (запіс выда­ны ў Мен­ску 17 кра­савіка 1638 г.) [11]. Неў­за­ба­ве праз некаль­кі год аршан­скі старa­ста абві­на­ва­ціў мен­скіх жыдоў у забой­стве ней­ка­га дзі­ця­ці. Па гэтай спра­ве былі прызна­ча­ны тры след­ст­вы, якія нія­кіх пэў­ных вынікаў не далі. Пада­з­ра­ва­ныя пры­неслі пры­ся­гу аб сва­ёй нявін­на­сці. 23 люта­га 1641 г. спра­ву раз­гля­даў на сакр­эт­най рад­зе сам манарх. Канц­ле­ру ВКЛ кня­зю Аль­бр­эхту Стані­сла­ву Рад­зіві­лу яна запом­ніла­ся, бо ён запі­саў у сваім дыяры­ушы: «…jednak w sumieniu niewinnie cierpieli zniewagę i ja też nie byłem wolny od fałszywego podejrzenia» [12].

Хут­ка пас­ля гэтых пад­зей давя­ло­ся Гры­го­рыю Юрыю Горска­му паха­ва­ць сваю жон­ку, дар­эчы, з нова­на­род­жа­ным сынам. Напа­чат­ку памер­ла дзі­ця, потым маці. Адбы­ло­ся гэта ў 1642 г. (больш даклад­най даты, на жаль, не веда­ем, пра што можам даве­дац­ца з пане­гіры­ка, склад­зе­на­га сына­мі Гры­го­рыя – Міхаі­лам і Стэфа­нам на ўша­на­ванне памя­ці маці. Сыны вучы­лі­ся тады ў Вілен­скай езуіц­кай ака­д­эміі. Пане­гірык быў над­ру­ка­ва­ны пад тыту­лам «Głosy Synow Żałosne przy pogrzebie Wielmożney Iey Mośći Paniey P. Anny Kopćiowny Druckiey Horskiey Starosciney Orszanskiey…» пэў­на ў Віль­ні ў тым жа 1642 г.[13] З гэтай кры­ні­цы, між іншым, добра бач­ны склад сям’і Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га. 11 сакавіка 1644 г. Гры­го­ры Юрый выка­наў даруч­энне сва­ёй маці Мары­ны з Віш­ня­вец­кіх, якая збу­да­ва­ла кас­цёл у Багу­ш­э­ві­чах Мен­ска­га паве­та, і запі­саў хра­му вёскі Гор­кі і Запол­ле, а так­са­ма засна­ваў пры ім пля­банію [14].

Аршан­с­кае ста­раства так­са­ма зай­ма­ла час. Гры­го­ры Юрый Гор­скі быў дыр­эк­та­рам (стар­шы­нёй) рэля­цый­на­га сой­міка шлях­ты і абы­ва­це­ляў Аршан­ска­га паве­та, які сабраў­ся 6 ліпе­ня 1647 г. у Вор­шы. На сой­міку было пас­та­ноў­ле­на: сабра­ць гро­шы для пабу­до­вы ў горад­зе мура­ва­на­га будын­ка архі­ва для бяс­печ­на­га заха­ван­ня судо­вых грод­скіх і зем­скіх кніг. Такі ляў­дум пры­няў яшчэ папяр­эд­ні Аршан­скі сой­мік, а Вар­шаўскі трох­тыд­нё­вы сойм 1647 г. яго зацверд­зіў. Пер­шым зга­да­ную пас­та­но­ву пад­пі­саў Гры­го­ры Юрый Гор­скі, ста­рас­та аршан­скі як дыр­эк­тар сой­міка (і заў­ва­жым, без тыту­ла – князь) [15].

1648 г. пры­нёс у дзяр­жа­ву неча­ка­ныя пад­зеі. Выбух­ну­ла казац­кае паўстанне на Украіне пад кіраўніцтвам Баг­да­на Хмяль­ніц­ка­га. Летам 1648 г. паўстанне рас­паў­сюд­зіла­ся на паўд­нё­выя зем­лі Бела­русі. Рэгу­ляр­на­га вой­ска (най­мітаў) у ВКЛ прак­тыч­на не было, таму супра­ць­ста­я­ць каза­кам маглі толь­кі поча­ты бага­тых паноў і пас­палітыя руш­эн­ні ў паве­тах. Пра акты­ў­ны ўдзел кня­зя Гор­ска­га ў бара­ць­бе з каза­ка­мі пер­шым зга­даў яшчэ В. Кая­ло­віч. Даклад­на гэта пра­гу­ча­ла так: у 1648 г. на пачат­ку казац­ка­га паўстан­ня муж­на павя­то­вы­мі харуг­ва­мі разам з сынам Міха­лам непры­я­це­ля ад свай­го паве­та адга­няў. К. Нясец­кі про­ста паўта­рыў сло­вы В. Кая­ло­ві­ча. Най­больш пра ўдзел Гор­ска­га ў вайне з каза­ка­мі напі­саў Э. Кат­лу­бай у пра­цы «Жыц­цё Яну­ша Радзівіла»[16]. Гісто­рык, дар­эчы, выка­ры­стаў шмат кры­ніц з нясвіж­ска­га архіву Рад­зівілаў. Звест­кі Э. Кат­лу­бая корат­ка пера­ка­заў Ю. Бар­та­ш­э­віч, толь­кі што на Кат­лу­бая не спас­лаў­ся [17]. З нядаўніх прац успом­нім арты­ку­лы В. Мялеш­кі пра анты­фе­адаль­ную вай­ну 1648–1651 г., у іх так­са­ма зга­д­ва­ец­ца князь Гры­го­ры Гор­скі, хаця спа­сыл­кі на Кат­лу­бая няма [18]. Апош­нім пра вай­ну Гор­ска­га напі­саў В. Бяр­нац­кі. Ён, як разу­ме­ем, пас­пра­ба­ваў уда­клад­ні­ць хра­на­ло­гію важ­ней­шых пад­зей гэтай вай­ны, хаця даклад­ных спа­сы­лак шмат у якіх мес­цах не пазна­чыў [19]. Некаль­кі вель­мі ціка­вых зга­дак пра наша­га Гор­ска­га ў час казац­ка-сялян­скай вай­ны нядаў­на адшу­каў і апуб­лі­ка­ваў украін­скі даслед­чык Ю. Мыцык. Праў­да, у яго пуб­ліка­цыі Гор­скі час­цей фігу­руе без імя, про­ста як ста­рас­та аршан­скі (аб гэтым далей) [20]. У выніку напі­са­на пра тую казац­ка-сялян­скую вай­ну мно­га, але ў літа­ра­ту­ры сустра­ка­ем роз­ныя трак­тоўкі пад­зей, а гэта зна­чы­ць, што да сён­ня мы не веда­ем даклад­на пра пад­зеі 1648–1651 г. на Бела­русі. І, зда­ец­ца, спра­ва не толь­кі ў тым, што пач­а­так казац­ка­га паўстан­ня сла­ба адлюстра­валі­ся ў пісь­мо­вых кры­ні­цах, бо нека­то­рыя даку­мен­ты загі­нулі ці пакуль невя­до­мы гісто­ры­кам. Маж­лі­ва, ура­жан­ні былі такі­мі моц­ны­мі, што нават у кры­ні­цах пера­мя­шалі­ся (бо ў памя­ці люд­зей пера­мя­шалі­ся) і адзна­ча­ны не зусім хра­на­ла­гіч­на. Мы наколь­кі маг­чы­ма пас­пра­ба­валі спраўд­зі­ць дзе­ян­ні Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га ў гэты час.

Павод­ле апош­ніх дасле­да­ван­няў, каза­кі заха­пілі Гомель у кан­цы чэрве­ня 1648 г. (да 27 чэрве­ня даклад­на, як свед­чы­ць кры­ні­ца), адкуль пачалі рас­сы­ла­ць заго­ны па нава­кол­лі [21]. Да Ста­ра­ду­ба тады каза­кі не дай­шлі, пра што свед­чы­ць ліст ста­ра­дуб­ска­га пад­ста­рас­ты Рафа­ла Уей­ска­га да труб­чаўска­га ваяво­ды Нікі­фа­ра Наш­чо­кі­на, дата­ва­ны 21 ліпе­ня 1648 г. [22] Тым не менш Ста­ра­дуб быў узя­ты каза­ка­мі, віда­воч­на, на пачат­ку жніў­ня 1648 г. (да 10 жніў­ня) [23]. 4 жніў­ня па ста­рым кален­да­ры (14 жніў­ня па новым) вязем­скія ваяво­ды паве­дам­ля­лі цару, што каза­кі заха­пілі гара­ды Ста­ра­дуб, Почап, Ноў­га­рад-Север­скі і Чач­эрск [24]. За Ста­ра­дуб тады вялі­кай біт­вы не было. Адбы­ло­ся, пэў­на, дроб­нае сутык­ненне з мяс­цо­вай шлях­тай, павод­ле кры­ні­цы, пад Неві­за­ра­вым, у 2 мілях ад Ста­ра­ду­ба. Тады ж загі­нуў ней­кі пан Стравін­скі. На нашу дум­ку, гэта быў Караль Стравін­скі, пад­ка­мо­ры ста­ра­дуб­скі [25]. Пра гэта свед­чы­ць апо­вед Мар­ці­на Рыль­ска­га, які ў той суты­ч­цы быў пара­не­ны, уцёк у Труб­чаўск, адкуль вяр­нуў­ся толь­кі праз год (каля 7 ліпе­ня 1649 г.) [26]. Бара­ць­бу з каза­ка­мі ў ВКЛ узна­чаліў не вялікі гет­ман Януш Кіш­ка, які быў вель­мі хво­ры, але амбіт­ны поль­ны гет­ман (прызна­ча­ны ў кра­савіку 1646 г.) [27] – князь Януш Рад­зівіл, які раза­слаў адпа­вед­ныя паве­дам­лен­ні панам і ў паве­ты [28]. Быхаў і Шклоў барані­ла дывізія, якую за свае гро­шы наняў Казі­мір Леон Сапе­га, пад­канц­лер ВКЛ. Гры­го­ры Юрый Гор­скі, ста­рас­та аршан­скі, на чале Аршан­ска­га павя­то­ва­га руш­эн­ня, так­са­ма стаў на аба­ро­ну ВКЛ ад казац­кіх напа­даў. Павод­ле В. Бяр­нац­ка­га, пас­палітае рушанне на чале з Гор­скім 2 жніў­ня 1648 г. прый­шло ў лагер Сапе­гі пад Магілё­вам [29].

У сяр­эд­зіне жніў­ня 1648 г. Гор­скі пера­мяс­ціў­ся пад Новы Быхаў, дзе злучы­ў­ся з дзвю­ма харуг­ва­мі пад кіраўніцтвам Яна Паца (гэта Ян Саму­эль Пац, хару­жыч ВКЛ, † 1654) [30]. Аб’яднаныя аддзе­лы раз­мяс­цілі­ся або­зам пад Рага­чо­вам, адкуль мелі частыя выпра­вы супра­ць каза­каў. Павод­ле Э. Кат­лу­бая, 29 жніў­ня атрад пад кіраўніцтвам сына Гры­го­рыя Гор­ска­га Міха­ла раз­біў казац­кі загон, які кіра­ваў­ся з Гоме­ля да Быха­ва, а неў­за­ба­ве харуг­ва Міла­доўска­га пабі­ла паўстан­цаў пад Стр­э­шы­нам. Лагер пад Рага­чо­вым зна­ход­зіў­ся аднак у няз­руч­ным мес­цы, яго аду­сюль ата­чалі баг­ны і лясы, што ўсклад­ня­ла дастаўку правіян­ту. Таму ў сяр­эд­зіне верас­ня 1648 г. Пац і Гор­скі пера­мяс­цілі­ся і сталі або­зам паміж Ста­рым і Новым Быха­вам [31]. Ней­кі час аддзел пад нача­лам Гор­ска­га пра­ця­г­ваў зна­ход­зіц­ца пад Быха­вам, баро­нячы лінію Дня­п­ра. Гор­скі высы­лаў рэй­ды ўніз і ўверх па рацэ, але каза­кі суты­чак паз­бя­галі [32]. Поль­ны гет­ман Януш Рад­зівіл 24 верас­ня 1648 г. ста­яў або­зам пад Пухаві­ча­мі [33]. Тым часам 22–23 верас­ня 1648 г. адбы­ла­ся бітва пад Піляў­ца­мі, у якой вой­ска Рэчы Пас­палітай прак­тыч­на збег­ла з поля бою. Неў­за­ба­ве, згод­на з Э. Кат­лу­ба­ем (ён нія­кай даклад­най даты не назы­вае), каза­кі на чале з Кры­ва­шап­кам неча­ка­на пера­правілі­ся праз Сож і заха­пілі Чэры­каў. Было забіта мно­га жыдоў і шлях­ты [34]. Павод­ле В. Бяр­нац­ка­га, гэта адбы­ло­ся на пра­васлаў­нае свя­та Пакро­ва, і каза­кі ска­ры­сталі нераз­бярыху ў базар­ны дзень (гэта зна­чы­ць, каля 1 каст­рыч­ніка па ста­рым кален­да­ры і 10 – па новым) [35]. Даве­даў­шы­ся аб напад­зе Гор­скі папрасіў дапа­мо­гі ў пад­канц­ле­ра Сапе­гі. Апош­ні пры­слаў Горска­му на дапа­мо­гу част­ку быхаўска­га гар­ні­зо­на на чале з Гіляры­ем Чыжом (500 кава­ле­рыі, 300 пяхо­ты і 2 пуш­кі). Спа­сыл­ку Э. Кат­лу­бай тут пас­тавіў на рука­піс В. Кая­ло­ві­ча, маг­чы­ма, гэта: «De rebus gestis anno 1648 et sequenti contra Cosacos Zaporovios rebelles» (Vilnius, 1651). Далей Э. Кат­лу­бай паве­дам­ляў, што да Гор­ска­га далучы­лі­ся яшчэ поча­ты нава­груд­ска­га каш­та­ля­на Стат­кеві­ча (Баг­дан. – С. Р.), кня­зя Яна Сан­гуш­кі, рэгі­мен­та­ра Віцеб­ска­га ваявод­ства Агін­ска­га (В. Бяр­нац­кі назы­вае яго Аляк­сандрам. – С. Р.) і 300 пяхо­ты з шклоўска­га гар­ні­зо­на ад Сяняўскіх. Павод­ле В. Бяр­нац­ка­га, далучы­лі­ся так­са­ма магілёўскія харуг­вы на чале з Маце­ем Паў­пен­там. На чале ўсіх аб’яднаных атра­даў Гор­скі пай­шоў на Чэры­каў і 11 ліста­па­да 1648 г. вызваліў горад. Было забіта больш за 1500 паўстан­цаў, шмат з іх загі­ну­ла ў час адступ­лен­ня пры пера­пра­ве праз раку. Э. Кат­лу­бай пад­кр­эс­ліў, што Гор­скі хацеў пра­цяг­ну­ць наступ­ленне, але даве­даў­ся ад палон­ных, што каза­кі збі­ра­юц­ца вялікі­мі сіла­мі ата­ка­ва­ць Быхаў. Таму князь адпус­ціў жаў­не­раў з Быха­ва і Шкло­ва, а сам з рэшт­ка­мі свай­го атра­да стаў або­зам пад Бялы­ні­ча­мі, адкуль пра­ця­г­ваў рэй­ды на каза­каў і меў з імі сутык­нен­ні пад Паго­стам і Мак­сі­мо­ві­ча­мі [36]. У гэтым мес­цы Э. Кат­лу­бай не пас­тавіў нія­кай спа­сыл­кі, хаця мож­на мер­ка­ва­ць, што звест­кі ўзяў з выш­эйз­га­да­на­га рука­пі­са В. Кая­ло­ві­ча. Дату 11 ліста­па­да 1648 г. паўта­ры­лі В. Мялеш­ка і В. Бяр­нац­кі [37], і трэ­ба разу­ме­ць, абод­ва гісто­ры­кі ўзя­лі яе з пра­цы Э. Кат­лу­бая. Дар­эчы, пра бітву Гор­ска­га з каза­ка­мі за Чэры­каў заха­валі­ся і іншыя згад­кі. Адна з іх (без даты) даў­но дру­ка­ва­на і маец­ца ва ўспа­мі­нах фран­цу­за Шэва­лье (ён трохі змяніў про­звіш­ча кня­зя): «Горш, губер­на­тор оршан­ский, в Черес­ке раз­бил на части коза­ков 1500 чел. и про­гнал их от Быхо­ва прочь» [38].

Дру­гую згад­ку адшу­каў у польска­моў­най хроні­цы Саму­э­ля Грон­дзка­га «Historia belli cosacico​-poloni​.ci» і падаў у перак­лад­зе на ўкраін­скую мову Ю. Мыцык. Па-бела­рус­ку даклад­на яна гучы­ць так: Каза­кі і ў Чэры­ка­ве былі так­са­ма добра пабіты Гор­скім [39]. Яна, на жаль, не дадае нам хра­на­ла­гіч­най ясна­сці, бо побач зме­ша­на апі­сва­юц­ца пад­зеі 1648–1649 гг. Там жа зга­д­ва­ец­ца, што аршан­ская шлях­та (трэ­ба разу­ме­ць, руш­энне на чале з Гор­скім) па даруч­эн­ні Яну­ша Рад­зіві­ла барані­ла разам з іншы­мі атра­да­мі ад каза­каў Быхаўскі замак. Маг­чы­ма, дата 11 ліста­па­да зана­та­ва­на ў рука­пі­се В. Кая­ло­ві­ча. Пытанне, аднак, у яе даклад­на­сці. Павод­ле нашых дасле­да­ван­няў, 17 ліста­па­да князь Гры­го­ры Гор­скі з сынам Міха­лам былі ў Вар­ша­ве. Тут з 6 каст­рыч­ніка да 19 ліста­па­да 1648 г. пра­ход­зіў элек­цый­ны сойм, на якім кара­лём выбралі Яна Казі­мі­ра Вазу. І менавіта 17 ліста­па­да 1648 г. Гры­го­ры Юрый Гор­скі пад­пі­саў яго элек­цыю як пасол ад Аршан­ска­га паве­та. Выба­ры кара­ля пад­пі­саў і яго сын Міхал як ста­рас­та цэль­скі [40]. І, дар­эчы, яшчэ адзін удзель­нік пахо­ду на Чэры­каў – Баг­дан Стат­кевіч. Лічым, што дае­ха­ць з Чэры­ка­ва да Вар­ша­вы за 6 дзён нер­эаль­на. Таму хут­ч­эй за ўсё ў кры­ні­цы (у В. Кая­ло­ві­ча?) дата засвед­ча­на памыл­ко­ва. Па нашым мер­ка­ван­ні, бітва за Чэры­каў маг­ла адбыц­ца ў дру­гой пало­ве – кан­цы каст­рыч­ніка. Сцвяр­джа­ць нешта больш пэў­нае не прыходзіцца.
Пас­ля сой­ма Гор­скі вяр­нуў­ся да свай­го атра­ду, які ста­яў або­зам, маг­чы­ма, пад Бялы­ні­ча­мі. І, мяр­ку­ем, адра­зу даве­даў­ся пра абло­гу каза­ка­мі на чале з Гар­ку­шам і Падаб­ай­лам Быха­ва. Лічыц­ца, што каза­кі абклалі Быхаўскі замак у каст­рыч­ніку-ліста­пад­зе 1648 [41]. Больш вера­год­на, што абклалі як раз тады, калі Гор­скі пае­хаў на элек­цыю. Гры­го­ры Гор­скі выслаў на дапа­мо­гу аба­рон­цам зам­ку ар’ергард з харуг­ва­мі Яна Саму­э­ля Паца, а сам рушыў за ім. Тым часам каза­кі вель­мі няў­да­ла штур­ма­валі Быхаўскі замак, а яго аба­рон­цы рабілі нават вылаз­кі. Стра­ціў­шы шмат люд­зей, паўстан­цы выра­шы­лі запрасі­ць на пад­мо­гу пал­коўніка Гры­ць­ка Бута­га і 24 снеж­ня (гэту дату падае В. Бяр­нац­кі) аднаві­ць абло­гу Быха­ва. Але даве­даў­шы­ся, што на дапа­мо­гу аба­рон­цам Быха­ва ідзе князь Гор­скі з мно­гі­мі харуг­ва­мі, каза­кі выра­шы­лі адыс­ці з-пад зам­ку і накіра­валі­ся на Чач­эрск, каб заха­пі­ць яго з дапа­мо­гай імклі­ва­га напа­ду. Аднак іх ады­ход скон­чы­ў­ся неча­ка­най сустр­э­чай з Пацам пад Жлобі­нам. Напа­чат­ку каза­кі заселі ў мяст­эч­ку і ўпар­та баранілі­ся. Але хут­ка пады­шоў Гор­скі з асноў­ны­мі сіла­мі, пяхо­тай і невя­лікі­мі пуш­ка­мі. Жлобін быў узя­ты, каза­кі адсту­пілі. Гэтыя і далей­шыя пад­зеі даволі пад­ра­бяз­на пера­ка­заў В. Бяр­нац­кі, і галоў­най кры­ні­цай для яго стаў, лічым, выш­эйз­га­да­ны рука­піс В. Кая­ло­ві­ча (дар­эчы, аб гэтым жа толь­кі зусім сціс­ла ёсць і ў Э. Кат­лу­бая) [42].

Пас­ля гэта­га групоўка Гор­ска­га (агу­лам да 8000 жаў­не­раў) накіра­ва­ла­ся да Папо­вай Гары [43], дзе каза­кі пас­пра­ба­валі ўтва­ры­ць сабе пас­та­ян­ны ўма­ца­ва­ны лагер. Гэты лагер жаў­не­ры ўзя­лі штур­мам і пасек­лі там шмат паўстан­цаў. Астат­нія каза­кі на чале з Кры­ва­шап­кам адыш­лі да Бабо­ві­чаў [44]. Гор­скі рушыў на Бабо­вічы, але каза­кі, не чака­ю­чы яго паяў­лен­ня, адсту­пілі далей – у Ста­ра­дуб і Ноў­га­рад-Север­скі. У паго­ню за імі Гры­го­ры Юрый Гор­скі з Бабо­ві­чаў выправіў тры харуг­вы на чале з сваім сынам Міха­лам, Кры­што­фа Міла­доўска­га і Зда­но­ві­ча. Мэтай выпра­вы так­са­ма было вызва­ленне Ста­ра­ду­ба. Гэтыя харуг­вы раз­білі невя­лікі атрад каза­каў пад Топа­лем [45]і вызвалілі Ста­ра­дуб. Тым часам нады­ход­зіў тэр­мін выпла­ты жала­ван­ня жаў­не­рам. Не маю­чы маг­чы­мас­ці пакі­ну­ць у зам­ку гар­ні­зон (зало­гу), Міхал Гор­скі адсту­піў з Ста­ра­ду­ба ў Чач­эрск [46]. Пра выпра­ву Міха­ла Гор­ска­га на Ста­ра­дуб ёсць звест­кі і ў пане­гіры­ку, склад­зе­ным ксян­дзом І. Жукоўскім на смер­ць мало­до­га кня­зя († 1651). Гэты твор пад назвай «Wiara abo wiernosc prawdziwa…» быў дру­ка­ва­ны ў Віль­ні, мяр­ку­ем, у кан­цы 1651 г., бо ўра­чы­стае паха­ванне адбы­ло­ся 23 студ­зе­ня 1652 г. у Мін­ску [47]. І. Жукоўскі, між іншым, зга­даў, што ў Ста­ра­ду­бе Міхал Гор­скі вызваліў з пало­ну каля 80 чала­век шлях­ты (муж­чын і жан­чын) і вывеў іх у бяс­печ­нае мес­ца. Пац­вяр­дж­энне гэта­му знай­шоў Ю. Мыцык –даку­мент, дата­ва­ны 22 студ­зе­ня 1649 г.: спіс ста­ра­дуб­скай шлях­ты, вызва­ле­най харуг­вай пана Стані­сла­ва Аршан­ска­га [48]. Лічым, што даслед­чык неда­клад­на адчы­таў кры­ні­цу, там павін­на было быць – «пана ста­рос­ці­ца Аршан­ска­га», гэта зна­чы­ць Міха­ла Горскага.

Не можам не пры­вес­ці яшчэ адну згад­ку пра кня­зя Гры­го­рыя Гор­ска­га, якая даты­чы­ць менавіта гэтай выпра­вы на Папо­ву Гару. Тым больш, што гэта сло­вы сама­га кня­зя. Іх адшу­каў В. Бяр­нац­кі і змяс­ціў у сва­ёй пуб­ліка­цыі. Цыту­ем: «Каб да гэтай сва­ёй кон­ні­цы я меў крыху болей пяхо­ты, шмат добра­га мож­на было б учы­ні­ць. У гэтых харуг­вах, што пры мне былі, наліч­ва­ла­ся 8 тыс. чала­век, але гэта ўжо лас­цы Божай нале­жы­ць, чым нашай муж­на­сці і адва­зе» [49]. Мяр­ку­ем, што звест­кі пра выпра­ву Гор­ска­га на Ста­ра­дуб адлюстра­валі­ся і ў мас­коўскіх кры­ні­цах, але ў ска­жо­ным выгляд­зе. Ёсць запіска дзя­ка Гры­го­рыя Куна­ко­ва, які езд­зіў пас­лом цара ў РП. Кры­ні­ца зга­д­вае пра паход на Ста­ра­дуб кня­зя Луком­ска­га, які быў пара­не­ны ў суты­ч­цы з паўстан­ца­мі пад вёс­кай Млы­ні (?), уцёк у Бранск і вяр­нуў­ся адтуль у Оршу. А далей Куна­коў паве­дам­ляў: «Мар­та въ 20 день (1649 г., пэў­на, па ста­рым сты­лі.) ска­зы­ва­ли гон­цу въ Орше Оршан­ские мещане… и ныне де сби­ра­ют­ца Ляхи и гуль­тяй­ство мно­гое, а въ про­мыш­ле­ни­кехъ съ ними идетъ на Север­ские жъ места того Луком­ско­го кня­зя братъ мен­шой мстить то, что поби­ли бра­та его; а братъ де его въ Орше отъ раны боленъ» [50]. Маг­чы­ма, так люд­ская пага­лос­ка пера­на­зва­ла баць­ку і сына Друц­кіх Гор­скіх, бо пра ўдзел ней­кіх кня­зёў Луком­скіх у вайне з каза­ка­мі нічо­га невя­до­ма, і лічы­лі­ся, што князі Луком­скія так­са­ма паход­зячы­мі з Друцкіх.

Ю. Мыцык адшу­каў яшчэ адзін даку­мент пра Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га. Гэта ліст кня­зя Яну­ша Рад­зіві­ла да аршан­ска­га ста­рас­ты, піса­ны 7 ліпе­ня 1649 г. з Рэчы­цы. Поль­ны гет­ман паве­дам­ляў Горска­му пра ста­сун­кі нека­то­рых магілёў­цаў з каза­ка­мі, якія не толь­кі пера­да­ю­ць ім апош­нія наві­ны, у тым ліку пра пера­мяш­ч­энне войск, але і забяс­пе­ч­ва­ю­ць пора­хам. Адна­го магілёў­ца – баць­ку Антонія Кліку­на – гет­ман зага­д­ваў знай­с­ці і ўзя­ць пад ары­шт пад зару­ку ўся­го гора­да Яго Кара­леўс­кай Мілас­ці ў вялікую суму гро­шай. «Na co (jest) pewne dowody i codzienne tych, którzy na czaty i podjazdy z obozu wy.chodzą, świadectwa, lecz i w samym Mohilewie nie trudno o tym dowiedzić się
będzie…» [51].

Дру­гая кры­ні­ца, пры­вед­зе­ная Ю. Мыцы­кам, паве­дам­ляе нам пра ліст Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га кня­зю Яну­шу Рад­зіві­лу. Гет­ман атры­маў яго ў або­зе пад Рэчы­цай 8 жніў­ня 1649 г. Аршан­скі ста­рас­та, між іншым, пісаў (ліст дата­ва­ны 14 ліпе­ня 1649 г. у Оршы), што абы­ва­целі Аршан­ска­га паве­та не ўхвалілі дадат­ко­ва­га падат­ку на жаў­не­раў, і дакла­д­ваў, што жада­ю­чых далучыц­ца да гет­ма­на мно­га, а попіс пас­палі­та­га руш­эн­ня паві­нен адбыц­ца 23 жніў­ня, пра што Гор­скі абя­цаў паве­да­мі­ць паз­ней [52]. 9 каст­рыч­ніка 1649 г. Гры­го­ры Юрый Гор­скі, віда­воч­на, як ста­рас­та аршан­скі, засвед­чыў, што гарад­нічы і намес­нік Аршан­ска­га зам­ку Якуб Казі­мір Вайдзевіч і яго жон­ка Мары­на Закр­эўская праў­ным ці закон­ным пра­ва­моц­ным чынам набы­лі ў аршан­ска­га зямяні­на Міхаі­ла Фёда­раві­ча Калад­зеж­ска­га яго дзед­зіч­ны зам­ка­вы пляц, зва­ны Хлу­со­ві­чаўскі. Ліст быў патр­эб­ны Вайдзеві­чу, каб атры­ма­ць у манар­ха даз­вол на будаўніцтва [53].

15 студ­зе­ня 1650 г. Гор­скі атры­маў зго­ду кара­ля Яна Казі­мі­ра Вазы на пера­да­чу Аршан­ска­га ста­раства сыну Міха­лу [54]. У пачат­ку мая 1650 г. рап­тоў­на памёр мсціслаўскі ваяво­да Фры­д­э­рык Сапе­га. Ян Казі­мір Ваза аца­ніў заслу­гі Гры­го­рыя Юрыя ў бара­ць­бе з казац­кі­мі наез­да­мі і 27 мая 1650 г. прызна­чыў яго новым мсціслаўскім ваяво­дам [55]. Маг­чы­ма, тут не абыш­ло­ся без пэў­най прат­эк­цыі з боку вілен­ска­га ваяво­ды Кры­шта­фа Хад­кеві­ча, жон­кай яко­га была род­ная сяст­ра Гор­ска­га Соф’я, і поль­на­га гет­ма­на ВКЛ Яну­ша Рад­зіві­ла, з якім Гор­скі не раз кан­так­та­ваў пад­час казац­ка-сялян­скай вайны.

У снеж­ні таго ж 1650 г. на вар­шаўскім сой­ме Гры­го­ры Юрый Гор­скі быў абра­ны пас­лом для пера­мо­ваў з каза­ка­мі Запа­рож­ска­га вой­ска [56]. На жаль, нічо­га не веда­ем, пра яго пасоль­ства. Звер­нем ува­гу на дру­гі ціка­вы момант. Утры­манне харуг­вы ў час вай­ны звы­чай­на рабіла­ся яе началь­ні­кам, най­час­цей з улас­ных коштаў. Гэтыя гро­шы вяр­талі­ся паз­ней са скар­бу Рэчы Пас­палітай са зго­ды сой­ма. Віда­ць, вай­с­ко­вы­мі патр­э­ба­мі тлу­ма­чыц­ца пазы­ка Гры­го­рыя Юрыя ў бага­та­га магілёўска­га мяш­чані­на Савелія Сафро­наві­ча 4000 поль­скіх зло­тых пад заклад свай­го маёнт­ка Караліш­чавічы. Невя­до­ма аднак, ці спа­г­налі нашчад­кі Сафро­наві­ча гэтыя гро­шы, бо ваяво­да мсціслаўскі памёр у 1659 г., а сам Сафро­навіч у 1661 г. яшчэ сяд­зеў у мас­коўскім палоне ў Сма­лен­ску, адкуль, маг­чы­ма, не вяр­нуў­ся [57].

У маі 1654 г. казац­кае паўстанне пера­рас­ло ў вай­ну Мас­коўс­кай дзяр­жа­вы з Рэч­чу Пас­палітай, якая зацяг­ну­ла­ся да 1667 г. Мсціслаўс­кае ваявод­ства апы­ну­ла­ся на шля­ху групоўкі кня­зя Тру­бяц­ко­га. 18 ліпе­ня 1654 г. Тру­бяц­кі абла­жыў Мсціслаў, а 22 ліпе­ня пас­ля чаты­рох штур­маў заха­піў замак. Павод­ле кры­ніц, былі забіты больш 15000 чала­век [58]. Мсціслаўска­га ваяво­ды кня­зя Гры­го­рыя Гор­ска­га там аднак не было. Да кан­ца 1655 г. прак­тыч­на ўся Бела­русь (за выклю­ч­эн­нем Берас­ця), а так­са­ма сталі­ца ВКЛ Віль­ня былі захопле­ны цар­скі­мі вой­ска­мі. У ліпе­ні 1655 г. вай­ну супра­ць Рэчы Пас­палітай рас­па­ча­ла і Шве­цыя. Прак­тыч­на за паў­га­ды шве­ды заня­лі ўсю Польш­чу, у тым ліку Вар­ша­ву і Кра­каў, і Жамой­ць. Але хут­ка сіту­а­цыя змяніла­ся. Зімой 1656 г. у Польш­чы выбух­ну­ла народ­нае паўстанне супра­ць шве­даў. Цар­скія вой­скі так­са­ма рых­та­валі­ся да вай­ны са Шве­цы­яй за Пры­бал­ты­ку. Гэта даз­волі­ла Рэчы Пас­палітай заклю­чы­ць з Расіяй 3 ліста­па­да 1656 г. Вілен­скае перамір’е: абод­ва бакі аба­вя­за­лі­ся не вая­ва­ць паміж сабой, але высту­пі­ць разам супра­ць Шве­цыі і Бран­д­эн­бур­га. Дзе ў гэты час зна­ход­зіў­ся і што рабіў мсціслаўскі ваяво­да Гры­го­ры Юрый Гор­скі, мы не веда­ем. Па нашым мер­ка­ван­ні, ён мусіў быць сярод шлях­ты, якая заха­ва­ла вер­на­сць Рэчы Пас­палітай. Маг­чы­ма, ён зна­ход­зіў­ся ў вой­ску на чале з віцеб­скім ваяво­дам і потым вялікім гет­ма­нам ВКЛ (прызна­ча­ны ў сакавіку 1656 г.) Паў­лам Янам Сапе­гам, які ў кан­цы 1655 г. ста­яў лаге­рам пад Берас­цем ці нед­зе побач. У вой­ску Сапе­гі, нап­эў­на, быў і яго сын Стэфан, які па звест­ках В. Кая­ло­ві­ча загі­нуў у бітве са шве­да­мі пад Вар­ша­вай. Сапраў­ды, кор­пус П. Я. Сапе­гі з кра­савіка 1656 г. быў пад Вар­ша­вай і пры­маў удзел у яе вызва­лен­ні ад шве­даў летам таго ж года [59].

Далей маем даклад­ныя звест­кі пра мсціслаўска­га ваяво­ду Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га. 17 сакавіка 1657 г. ён пры­сут­ні­чаў на кан­ва­ка­цый­ным сой­ме ў Берас­ці, дзе сярод іншых пад­пі­саў пры­ня­тую ўхва­лу [60]. Гэты горад тады выгля­даў добраў­ма­ца­ва­ным зам­кам, таму шве­ды са сваім саюз­ні­кам сямі­грод­скім кня­зем Рака­чы рушы­лі на Берас­це. Берас­цей­скі гар­ні­зон на чале з каш­та­ля­нам Маль­хе­рам Савіц­кім не стаў барані­ць замак, і 7 мая 1657 г. здаў­ся на мілас­ць швед­ска­га кара­ля Кар­ла X. Швед­скі кароль пакі­нуў у Берас­ці свой гар­ні­зон і хут­ка ады­шоў у Памор’е, дзе супра­ць яго высту­пі­ла Данія [61]. З Расіяй, нага­да­ем, тады было перамір’е, таму 12 ліпе­ня 1657 г. ваяво­да мсціслаўскі Гор­скі заехаў у гос­ці да про­баш­ча гро­дзен­ска­га і біску­па вен­д­эн­ска­га Аляк­сандра Кры­шта­фа Хад­кеві­ча ў Адэльск (гэта непа­да­лё­ку ад Грод­на). Там ён, мяр­ку­ем, навед­ваў сяст­ру Соф’ю, уда­ву па ваявод­зе вілен­скім Кры­шта­фе Хад­кеві­чу, якая сха­ва­ла­ся ў часы ліха­лец­цяў у рад­ні мужа. І сво­е­ча­со­ва, бо 19 ліпе­ня 1657 г. пані Соф’я Хад­кеві­ча­ва, ваявод­зі­на вілен­ская, памер­ла [62].

Неў­за­ба­ве, 12 ліста­па­да 1657 г., сустра­ка­ем мсціслаўска­га ваяво­ду Гор­ска­га на вай­с­ко­вай нарад­зе ў Камян­цы. Там, між іншым, раз­гля­далі пытанне аб незра­зу­ме­лай зда­чы Берас­ця шве­дам, пра што заха­валі­ся згад­кі ў мему­а­рах Яна Антонія Хра­павіц­ка­га [63]. Пас­ля нара­ды ў Камян­цы адбы­ла­ся кан­ва­ка­цыя (з’езд) сена­та­раў і шлях­ты ВКЛ (яе іні­цы­я­та­рам быў дар­эчы Павел Ян Сапе­га, які тады кан­флік­та­ваў з кара­лём), на якой пас­лом да Яна Казі­мі­ра выбралі віцеб­ска­га ваяво­ду Улад­зі­сла­ва Вало­ві­ча і склалі для яго адпа­вед­ную інструк­цыю [64]. 18 ліста­па­да 1657 г. інструк­цыю сярод іншых пад­пі­саў і мсціслаўскі ваяво­да: у тэкс­це даку­мен­та літа­раль­на – «Юрый Друц­кі Гор­скі» [65]. Гэта апош­няя згад­ка пра Гор­ска­га ў кры­ні­цах, якую нам уда­ло­ся адшукаць.

Нічо­га пра кня­зя Гор­ска­га за 1658 г. пакуль невя­до­ма. Павод­ле В. Кая­ло­ві­ча, ён памёр у 1659 г. (больш даклад­най даты гісто­рык не ўка­заў) [66]. У сваю чар­гу К. Нясец­кі паўта­рыў гэтую дату [67]. Павод­ле Ю. Воль­фа, на ўрад­зе мсціслаўска­га ваяво­ды Гор­ска­га змяніў Міка­лай Цеха­на­вец­кі, мсціслаўскі старa­ста, віда­воч­на, з 1659 г. Ён так­са­ма спас­лаў­ся выключ­на на К. Нясец­ка­га і пры­вёў свед­чанне апош­ня­га, што Цеха­на­вец­кі ўжо быў ваяво­дам у 1660 г. (гэта зна­чы­ць, сваіх аргу­мен­таў не меў) [68]. Павод­ле апош­ніх зве­стак, адшу­ка­ных А. Раху­бам, Цеха­на­вец­кі ў чэрвені 1659 г. яшчэ не з’яўляўся ваяво­дам і даклад­на быў ім толь­кі ў каст­рыч­ніку таго ж года [69]. З гэта­га выні­кае прыб­ліз­ная дата смер­ці Гры­го­рыя Юрыя Гор­ска­га – лета 1659 г. (павод­ле зве­стак А. Раху­бы – да 20 ліпе­ня 1659 г.). Даклад­ных свед­чан­няў, дзе і пры якіх абставі­нах памёр мсціслаўскі ваяво­да Гор­скі, пакуль не адшу­ка­на. Нап­эў­на, не быў з вой­скам ВКЛ у гэты час, мяр­ку­ю­чы па яго ўзрос­це. Менск, дзе была рода­вая кап­лі­ца Друц­кіх Гор­скіх, быў вызва­ле­ны толь­кі ў ліпе­ні 1660 г.131

Што тычыц­ца маг­чы­ма­га мес­ца паха­ван­ня ваяво­ды. Вера­год­на, што Гры­го­ры Юрый Гор­скі паха­ваў сваю жон­ку пры кас­цё­ле мен­скіх даміні­ка­наў. Даклад­на вядо­ма, што там быў паха­ва­ны стар­эй­шы сын Гры­го­рыя Міхал. Падоб­на на тое, што паз­ней на гэтым мес­цы дру­гі сын кня­зя Тэа­дор Караль збу­да­ваў кап­лі­цу Св. Троі­цы. Пры­нам­сі ў скле­пе пад гэтай кап­лі­цай прасіў паха­ва­ць сябе ўнук Гры­го­рыя і апош­ні князь Гор­скі –Міхал Антоні, які памёр у 1734 г. На нашую дум­ку, паз­ней тру­ну Гры­го­рыя Юрыя пераз­аха­валі ў гэтым жа месцы.

После смер­ти Федо­ра в 1615 г. вла­дель­цем Лоши­цы стал его сын Гри­го­рий. Блі­ж­эй да сяр­эд­зі­ны 17 ста­годдзя наступ­нае пака­ленне Гор­скіх дасяг­ну­ла пэў­ных вышынь. Сынам Фёда­ра быў Гры­го­рый Юрый (Грэ­гар Ежы), які нарад­зіў­ся каля 1585 г. і атры­маў пас­ля баць­кі лен­нае Цэль­скае ста­ро­ства. У 1635 г. ён быў прызна­ча­ны аршан­скім ста­ро­стам, а ў 1650 г. дасяг­нуў сена­тар­скай паса­ды – стаў ваяво­дам мсціслаўскім. Аршан­с­кае ста­ро­ства ён са зго­ды кара­ля састу­піў стар­ша­му сыну Міха­лу, які праз год памёр. Сам Грэ­гар Ежы памёр у 1659 г., пад час вялі­кай вай­ны з Расіяй, калі ўсе яго маёнт­кі былі заня­ты рус­кі­мі. Вое­во­да мсти­слав­ский и ста­ро­ста оршан­ский князь Гри­го­рий Ежи Федо­ро­вич Друц­кий-Гор­ский, похо­ро­нив в 1642 году свою кня­ги­ню, Анну из Коп­це­ви­чей, соста­вил теста­мент, соглас­но кото­ро­му наслед­ни­ком назна­чил пято­го сына – Тео­до­ра Каро­ля. И имел на то осно­ва­ния, посколь­ку сын Сте­фан погиб под Вар­ша­вой в бит­ве со шве­да­ми. Миха­ил, ста­ро­ста оршан­ский, с кото­рым князь во гла­ве повя­то­вых хоруг­вей муже­ствен­но отби­вал непри­я­те­ля от сво­их вла­де­ний во вре­мя казац­ких бес­по­ряд­ков 1648 года, умер моло­дым в 1651 году. Оче­вид­но, сыно­вьям Геро­ни­му, ста­ро­сте сураж­ско­му, и Нико­лаю так­же не суж­де­на была дол­гая жизнь.

В июне 1648 года казац­кий пол­ков­ник Пётр Гла­вац­кий (шлях­тич с Поле­сья) вошёл с отря­дом в зем­ли Кня­же­ства и взял Ста­ро­дуб, до 4 июля пал Гомель, потом Речи­ца, и угро­за навис­ла уже над Ста­рым Быхо­вом – част­ной кре­по­стью маг­нат­ско­го рода Сапег. По неиз­вест­ной при­чине отряд Гла­вац­ко­го был Хмель­ниц­ким ото­зван, но взрыв­ной про­цесс пока­за­чи­ва­ния уже начал­ся, и огнём вос­ста­ния ока­за­лись охва­че­ны ещё недав­но спо­кой­ные пове­ты Кня­же­ства. Боль­шая часть литов­ских кре­по­стей, деся­ти­ле­ти­я­ми не знав­ших вой­ны, нахо­ди­лась в неудо­вле­тво­ри­тель­ном состо­я­нии, так что брать их мог­ли даже отря­ды вче­раш­них кре­стьян и мещан. Отно­си­тель­но мощ­ны­ми укреп­ле­ни­я­ми мог­ли похва­стать раз­ве что маг­нат­ские кре­по­сти Быхов, Дуб­ров­но, Ляхо­ви­чи, Мир, Несвиж и Слуцк. Пока в Вар­ша­ве шли под­ко­вёр­ные игры, литов­ская шлях­та гото­ви­лась к обо­роне. Людей, умев­ших дер­жать саб­лю и нюхав­ших порох, в рядах шлях­ти­чей хва­та­ло, и сей­час они ста­ли пер­вым барье­ром на пути раз­го­ра­ю­ще­го­ся вос­ста­ния. Маг­на­те­рия за свой счёт выста­ви­ла несколь­ко хоруг­вей, кото­рые пове­ли в бой Гри­го­рий Друц­кий-Гор­ский, Вла­ди­слав Халец­кий, Ян Пац и Вла­ди­слав Воло­вич. Кро­ме того, неболь­шую армию нанял под­канц­лер литов­ский Кази­мир Лев Сапе­га. По тра­ди­ци­ям Кня­же­ства, сна­ча­ла вои­ны нани­ма­лись за лич­ные день­ги маг­на­тов, а со вре­ме­нем пере­хо­ди­ли на госу­дар­ствен­ный кошт и в под­чи­не­ние гет­ма­ну. Впро­чем, были и исклю­че­ния – так, пин­ская пове­то­вая хоругвь уже при най­ме была опо­ве­ще­на, что поки­дать пре­де­лы пове­та сол­да­там нель­зя (над­ле­жит обо­ро­нять толь­ко Пинск). Неко­то­рые хоруг­ви «вое­ва­ли» крайне стран­но – пока они нето­роп­ли­во шество­ва­ли к месту собы­тий, истёк срок их най­ма, и бра­вые вои­ны с чув­ством испол­нен­но­го дол­га разо­шлись по домам, даже не дой­дя до воен­но­го лагеря.Генеральная пере­пись в Смо­лен­ске, где собра­лись спеш­но набран­ные вой­ска, дала, по одним дан­ным, 5000 сол­дат, по дру­гим – все­го 1419 сол­дат и один отряд каза­ков. Эти­ми сила­ми и пред­сто­я­ло обо­ро­нять огром­ную стра­ну. Литов­ские силы раз­ме­сти­лись на двух стра­те­ги­че­ских направ­ле­ни­ях. Пер­вое вой­ско было наня­то Сапе­га­ми и соби­ра­лось обо­ро­нять их вла­де­ния – про­тив­ни­ка пла­ни­ро­ва­лось задер­жать, опи­ра­ясь на при­над­ле­жав­шие роду Сапег кре­по­сти Ляхо­ви­чи и Ста­рый Быхов. Извест­но, что в состав это­го вой­ска вхо­ди­ла оршан­ская шлях­та, при­ве­дён­ная кня­зем Гри­го­ри­ем Друц­ким-Гор­ским – 2 авгу­ста его части появи­лись в лаге­ре под Моги­лё­вом. Око­ло 10 октяб­ря 1648 года казац­кий пол­ков­ник Кри­во­шап­ка во гла­ве зна­чи­тель­но­го отря­да пере­пра­вил­ся через реку Сож и ворвал­ся в Чери­ков – каза­ки взя­ли город, вос­поль­зо­вав­шись нераз­бе­ри­хой в базар­ный день. Далее после­до­ва­ло тра­ди­ци­он­ное изби­е­ние евре­ев, шлях­ты и мно­гих мещан, кото­рые не поже­ла­ли под­дер­жать каза­ков. Зато мест­ные кре­стьяне во мно­же­стве пока­за­чи­лись и вли­лись в отряд Кри­во­шап­ки, обра­зо­вав вой­ско в несколь­ко тысяч чело­век. Отря­ды каза­ков и кре­стьян не огра­ни­чи­лись заня­ти­ем горо­да и отпра­ви­лись в Мсти­слав­ский повет, где «дво­ры и дома шля­хет­ские вне­зап­но под­жи­гать и раз­ру­шать нача­ли, жите­лей уби­ва­ли, где толь­ко мог­ли, не медля».Против бун­тов­щи­ков бро­си­ли энер­гич­но­го коман­ди­ра кня­зя Друц­ко­го-Гор­ско­го, в отря­де кото­ро­го были при­двор­ные роты Сапе­ги, моги­лёв­ские пове­то­вые хоруг­ви и 300 шклов­ских пехо­тин­цев. 11 нояб­ря литов­ский отряд неожи­дан­но подо­шёл к Чери­ко­ву и взял его так же вне­зап­но, как и каза­ки меся­цем ранее. Увлёк­шись гра­бе­жа­ми, повстан­цы, види­мо, осла­би­ли бди­тель­ность, и серьёз­но­го сопро­тив­ле­ния пра­ви­тель­ствен­ным вой­скам не ока­за­ли. Погиб­ло более 1500 чело­век, мно­гие уто­ну­ли в Соже, пыта­ясь скрыть­ся – коли­че­ство уто­нув­ших оце­ни­ва­лось в «несколь­ко сотен голов». Заняв Чери­ков, Друц­кий-Гор­ский не стал мед­лить – часть вой­ска под коман­до­ва­ни­ем сво­е­го сына Миха­ла он отпра­вил в рейд по окру­ге (доби­вать каза­ков), сам же ото­шёл к Белы­ни­чам и стал лаге­рем. Побе­да ока­за­лась пол­ной. За это Гри­го­рий полу­чил почёт­ную долж­ность мсти­слав­ско­го вое­во­ды – фак­ти­че­ски коман­ди­ра все­го шля­хет­ско­го опол­че­ния на совре­мен­ной Моги­лёв­щине. Его вое­вод­ству одно­му из пер­вых дове­лось при­нять на себя удар мос­ков­ских захват­чи­ков и узнать, и испы­тать истреб­ле­ние и разо­ре­ние, кото­рое нес­ли с собой воен­ные орды “госу­да­ря всея Руси”. К сча­стью, Гри­го­рий Друц­кий-Гор­ский уце­лел в этой мясо­руб­ке хоть и вре­мен­но поте­рял все свои вла­де­ния – и родо­вые, и при­об­ре­тён­ные. В даль­ней­шем он вое­вал на той же войне уже со шве­да­ми, решив­ши­ми в то же самое вре­мя напасть на Речь Поспо­ли­тую со сто­ро­ны Поль­ши. В сра­же­ни­ях со шве­да­ми под Варшавой.

Гри­го­рий Друц­кий-Гор­ский в 1656 году поте­рял сво­е­го сына Нико­лая. А дру­гой его сын Иеро­ним ока­зал­ся пре­да­те­лем и в 1658 году пере­шёл в стан мос­ков­ско­го непри­я­те­ля. Сам он умер в самый раз­гар этой вой­ны в 1659 году.

Ж., Анна Копц (?-1642), стар­эй­шая дач­ка лід­ска­га мар­шал­ка Філо­на Васі­льеві­ча Коп­ця і Але­ны, дач­кі Ада­ма Храп­то­ві­ча, нава­груд­ска­га пад­ка­мо­ра­га, і нарад­зіла­ся яна ў 1605 г.132

Д., Михал Юрий, Сте­фан, Мари­на Бяниг­на, Нико­лай, Кате­ри­на, Филон, Тео­дор Кароль.

1 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.
2 Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo sprendimai (1583–1655). P. 307–314.
3 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 145.
4 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV–до сере­ди­ни XVII століт­тя. С. 337.
5 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146; VL. T. IIІ. Petersburg, 1859. S. 238.
6 НГАБ. Ф. 1816. Воп. 1. Спр. 16. Арк. 732; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 145.
7 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.
8 Ibid.
9 Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo sprendimai (1583–1655). P. 359–368; Kazimiero Leono Sapie.gos archyvo inventorinė knyga (1647/1648 m.) / Lietuvos istorijos institutas; parengė D. Antanavičius, A. Baliulis. Vilnius, 2014. P. 231.
10 Чар­няўскі Ф. В. Урад­нікі (паса­ды, тыту­лы) Мен­ска­га ваявод­ства XVI–XVIII ста­годдзяў: (бія­граф. давед.). Бара­навічы, 2007. (Вып. 1: Столь­нікі, пад­століі, лоўчыя, струк­ча­шыя Мін­ска­га ваяв.). С. 37.
11 АВАК. Т. XXVIII. Виль­на, 1901. С. 168–171.
12 Albrycht Stanisław Radziwiłł. Pamiętnik o dziejach w Polsce. T. 2. Warszawa, 1980. S. 236. Разу­ме­ем так: «… (ёсць) аднак у сум­нен­ні, (ці не) нявін­ныя цяр­пе­лі зня­ва­гу, і я так­са­ма не быў воль­ны ад фаль­шы­ва­га падазрэння».
13 Głosy Synow Załosne przy pogrzebie Wielmożney J. M. Paney P. Anny Kopciowny Druckiey Horskiey Starościney Orszańskiey <…> 1642. Гл. Estrejcher K. Bibliografia Polska. T. XV. Kraków, 1897. S. 329–330.
14 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.
15 ИЮМ. Вып. 10. Витебск, 1879. С. 214–215.
16 Kotlubaj E. Życie Janusza Radziwiłła. Wilno; Witebsk, 1859.
17 [Bartoszewicz J.] Horski (Grzegorz, Hrehor) // Encyklopedyja powszechna. T. 12. Warszawa, 1863. S. 154–156; Moraczewski A. Bartoszewicz Julijan (182–1870) // PSB. T. I. Z. 3. Kraków, 1935. S. 325–326.
18 Мялеш­ка В. Вой­ны сяр­эд­зі­ны XVII ст. Анты­фе­адаль­ная вай­на 1648–1651 гг. // Нары­сы гісто­рыі Бела­русі: у 2 ч. Ч. 1. / М. П. Кас­ц­юк, У. Ф. Іса­ен­ка, Г. В. Шты­хаў [і інш.]. Мінск, 1994. С. 201–208; Яго ж. Анты­фе­адаль­ная вай­на 1648–51 на Бела­русі // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: энцы­кл.: у 2 т. Мінск, 2005. Т. 1. С. 229–232.
19 Бяр­нац­кі В. Паўстанне Хмяль­ніц­ка­га: ваен­ныя дзе­янь­ні ў Літве ў 1648–1649 г. // Arche. Пач­а­так. 2008. № 1–2 (64–65). С. 45–222. Ён нават вылучыў асоб­ны карот­кі разд­зел ІІ «Зімо­вы наступ кня­зя Друц­ка­га-Гор­ска­га», у якім апі­саў паход на Папо­ву Гару і Ста­ра­дуб (с. 68–69).
20 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1 (1648–1649 рр.) / упор. Юрій Мицик. Киīв, 2012.
21 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 78–80, 84–87; АЮЗР. Т. 3. СПб., 1862. С. 226–227.
22 АЮЗР. Т. 3. С. 227–228. UWKL. T. IV. Ziemia Smoleńska i województwo Smoleńskie. XIV–XVIII wiek / оprас. H. Lulewicz, A. Rachuba, P. Romaniuk. Warszawa, 2003. S. 282.
23 АЮЗР. Т. 3. С. 236.
24 Там­са­ма. С. 237.
25 UWKL. T. IV. S. 278.
26 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648-1658 рр. Т. 1. С. 283–284.
27 Urzędnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku. Spisy / оpr. H. Lulewicz, A. Rachuba. Kórnik, 1994. S. 46.
28 Rachuba A. Janusz Kiszka // Poczet hetmanów Rzeczypospolitej. Hetmani litewscy / рod red. M. Nagielskiego. Warszawa, 2006. S. 119.
29 Бяр­нац­кі В. Паўста­ньне Хмяль­ніц­ка­га: ваен­ныя дзе­янь­ні ў Літве ў 1648–1649 г. С. 58.
30 Kojałowicz-Wijuk W. Herbarz rycerstwa W. X Litewskiego tak zwany Compendium. S. 57; Wolff J. Pacowie. Materyały historyczno-genealogiczne. Petersburg, 1885. S. 193–194.
31 Kotlubaj E. Życie Janusza Radziwiłła. S. 115–116.
32 Бяр­нац­кі В. Паўста­ньне Хмяль­ніц­ка­га. С. 62.
33 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 139–140, 172–173.
34 Kotlubaj E. Życie Janusza Radziwiłła. S. 118.
35 Бяр­нац­кі В. Паўстанне Хмяль­ніц­ка­га. С. 65.
36 Вера­год­на, сён­ня гэта вв. Пагост у Бяр­эзін­скім р-не і Мак­сі­мавічы ў Клі­чаўскім р-не.
37 Мялеш­ка В. Вой­ны сяр­эд­зі­ны XVII ст. Анты­фе­адаль­ная вай­на 1648–1651 гг. // Нары­сы гісто­рыі Бела­русі: у 2 ч. Ч. 1. / М. П. Кас­ц­юк, У. Ф. Іса­ен­ка, Г. В. Шты­хаў [і інш.]. Мінск, 1994. С. 205; Бяр­нац­кі В. Паўста­ньне Хмяль­ніц­ка­га. С. 65.
38 Бело­рус­сия в эпо­ху фео­да­лиз­ма. Т. 2. Минск, 1960. С. 42.
39 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 593.
40 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146. Elektorów poczet którzy niegdyś głosowali na elek.tów Jana Kazimierza roku 1648, Jana III roku 1674, Augusta II roku 1697, i Stanisława Augusta roku 1764, najjaśniejszych królów polskich, wielkich książąt litewskich, i t. d. / ułożył i wydał Oswald Zap.rzaniec z Siemuszowej Pietruski. Lwów, 1845. S. 116; VL. T. IV. Petersburg, 1860. S. 108.
41 Majewski W. Podobajło (Pobodajło) Stefan (Stepan), (zm. 1654) // PSB. T. XXVII. Z. 2. Wrocław; Warszawa etc., 1983. S. 135–136.
42 Kotlubaj E. Życie Janusza Radziwiłła. S. 116; Бяр­нац­кі В. Паўста­ньне Хмяль­ніц­ка­га. С. 65–69.
43 Цяпер гэтае мяст­эч­ка вядо­ма як г. Крас­ная Гара – рай­ц­энтр у Бран­с­кай вобл. Расій­с­кай Фед­эра­цыі, зна­ход­зіц­ца на паў­ноч­ным захад­зе воб­лас­ці на адлег­лас­ці бліз­ка 15 км ад расій­ска­бе­ла­рус­кай мяжы. Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: энцы­кл. Дад­а­так. Мінск, 2010. Т. 3. С. 373.
44 Пэў­на, сён­ня в. Ста­рыя Бабо­вічы бліз­ка на паў­ноч­ны захад ад Навазыбкава.
45 Пэў­на, сён­ня в. Вялікая Топаль паміж Нава­зыб­ка­вам і Старадубам.
46 Бяр­нац­кі В. Паўста­ньне Хмяль­ніц­ка­га. С. 66–69.
47 Wiara abo wiernosc prawdziwa przy pogrzebie Wielmożnego Iego Mośći Pana P. Michała Ier.zego Druckiego Horskiego… Vilnae, [1652].
48 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 184–186, 197.
49 Бяр­нац­кі В. Паўстанне Хмяль­ніц­ка­га. С. 68.
50 АЮЗР. Т. 3. С. 300.
51 «На гэта (ёсць) пэў­ныя дока­зы і штод­зён­ныя свед­чан­ні тых, якія выход­зя­ць з або­зу на чаты і раз’езды, але і ў самым Магілё­ве не цяж­ка буд­зе аб гэтым даве­дац­ца». З історіī
Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 283.
52 Дже­ре­ла з історіī Націо­наль­но-виз­воль­ноī вій­ни украīнсь­ко­го наро­ду 1648–1658 рр. Т. 1. С. 334–335, 341.
53 ИЮМ. Вып. 25. Витебск, 1894. С. 431–432.
54 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.
55 Radziwiłł A. S. Pamiętnik o dziejach w Polsce. T. 3. Warszawa, 1980. S. 266; Wolff J. Senatoro.wie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego 1386–1795. Kraków, 1885. S. 31; Idem. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.
56 VL. T. IV. Petersburg, 1860. S. 152.
57 АВАК. Т. XXXIV. Виль­на, 1909. С. 196–197.
58 Мяцель­скі А. А. Мсціслаўс­кае княст­ва і ваявод­ства ў XII–XVIII стст. Мінск, 2010. С. 241.
59 Rachuba A. Sapieha Paweł Jan h. Lis (1609–1665) // PSB. T. XXXV. Warszawa; Kraków, 1994.
S. 140.
60 AZS. T. II. Okresy panowań królów elekcyjnych XVI–XVII wiek / оprас. H. Lulewicz. Warsza.wa, 2009. S. 358–363.
61 Паў­ноч­ная вай­на 1655–60 // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: энцы­кл.: у 2 т. Мінск, 2006. Т. 2. С. 412.
62 Chrapowicki J. A. Diariusz / оprас. T. Wasilewski. Warszawa, 1978. Cz. 1. S. 128–129.
63 Ibid. Cz. 1. S. 141.
64 Rachuba A. Sapieha Paweł Jan h. Lis (1609–1665) // PSB. T. XXXV. S. 141.
65 AZS. T. II. S. 366–370.
66 Kojałowicz W. W. Compendium. S. 46.
67 Niesiecki K. Korona polska. T. IІ. Lwów, 1738. S. 373.
68 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze. S. 31.
69 Dumin S., Rachuba A., Sikorska-Kulesza J. Ciechanowieccy herbu Dąbrowa. S. 56.
70 

36/25. КНЖ. АННА ЯНОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОР­СКАЯ (1622)

мар­шал­коў­на аршан­ская. Януш Быха­вец меў за жон­ку княж­ну Ган­ну Друц­кую Гор­скую, мар­шал­коў­ну аршан­скую, памёр да 8
мая 1622 г. Вало­даў куп­ле­ны­мі маёнт­ка­мі Таўка­ч­э­вічы (з 1617 г.) і Грэ­бені Дуд­зічы (з 1621 г.) у Менскім
ваявод­стве133. У 1616–1621 г. тры­маў арэн­дай у суме 5 000 злотых
поль­скіх маён­так Шацк у тым жа ваявод­стве ад кня­зя Аляк­сандра Галаўчын­ска­га, ваяво­ды мсціслаўска­га134. Пас­ля смер­ці Яну­ша Таўка­ч­э­вічы і Грэ­бені Дуд­зічы адыш­лі да бра­та Базы­ля, які
быў апе­ку­нам яго дзя­цей: сына Яна і дач­кі Леа­но­ры135. Апош­няя ў 1638 г.
выхоў­ва­ла­ся ў вілен­скім кля­шта­ры Свя­той Кацяры­ны136. У 1645 г. згадваецца
бра­там Янам як закон­ні­ца рэгу­лы Свя­то­га Бене­дык­та вілен­ска­га кля­шта­ру Свя­той Кацяры­ны137.

∞, ЯНУШ БЫХОВЕЦ

37/25. КН. ФЕДОР ЯНО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

38/25. КН. СТЕ­ФАН ЯНО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

39/25. КН. ЮРИЙ ЯНО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (1600-1643)

стар­шы сын Яна, народ­жа­ны каля 1600 г., з 1639 г. быў прызна­ча­ны харун­жым аршан­ска­га паве­та, а праз год атры­маў так­са­ма ста­ро­ства Упіц­кае ў Літве. Заў­час­ная смер­ць у 1643 г. пакла­ла канец яго кар’еры. Вало­дау част­кай маёнт­кау Ара­ва і Палес­се у Аршан­скім пав., якія пас­ля яго смер­ці перай­шлі да бра­та Ста­фа­на (псіхіч­на­хво­ра­га, апе­ку-намі яко­га бьілі сяст­ра Альж­бе­та і яе муж Ю. Ломскі).

40/25. КН. АЛЕК­САНДР ЯНО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

41/25. КНЖ. АЛЕ­НА ЯНОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

42/25. КНЖ. АЛЬЖ­БЕ­ТА ЯНОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

Маён­так Гол­да­ва (Олда­ва) у кан­цы XVI ст. купіў ў Чар­та­рый­скіх кара­леўскі два­ранін Ян Рыго­равіч Трызна. У 1613 г. яго сыны Адам і Аляк­сандр (будучы лід­скі пад­ка­мо­ры) пад­зя­лілі паміж сабой баць­коўскія ўла­дан­ні. Пер­ша­му дастаў­ся маён­так Лябё­да (зараз вёс­ка ў Лід­скім раёне), дру­го­му – маён­так Гол­да­ва. Гол­да­ва, акра­мя пан­ска­га маёнт­ка, было тады мяст­эч­кам з пра­васлаў­най царквой Св. Спа­са, якую засна­валі і над­зя­лілі фун­ду­ша­мі прод­кі бра­тоў Трызнаў. У 1633 г. Аляк­сандр Трызна засна­ваў пры Гол­даўс­кай царкве пра­васлаў­ны мана­стыр. Памі­ра­ю­чы бязд­зет­ным, ён запі­саў маён­так Гол­да­ва ў пажыц­цё­вае вало­данне сва­ёй жон­цы Хры­с­ціне Швяйкоўскай…У 1634 г. маён­так Гол­да­ва выку­піў брат нябож­чы­ка Адам Трызна разам са сва­ёй жон­кай, княж­ной Альж­бе­тай Друц­кай-Гор­скай. У пачат­ку 1660-х г. Гол­да­вам вало­даў іх сын Казі­мір Кры­штаф Трызна, які раз­вёў­ся са сва­ёй жон­кай Ган­най Лом­скай і, стаў­шы мана­хам, узна­чаліў Свя­та-Духаў мана­стыр у Віль­ні, а ў 1680 г. быў абра­ны пра­васлаў­ным епіска­пам. У мана­стве ён вядо­мы як Кле­менс (Кле­мент) Трызна. Маён­так Ара­ва ў 17 ста­годдзі заста­ваў­ся ўласна­сцю кня­зёў Друц­кіх-Гор­скіх. Князь Фёдар Рыго­равіч, што памёр у 1615 г., пакі­нуў сына Рыго­ра, які перай­шоў у каталіцтва і быў вядо­мы пад імем Гжэ­га­жа Ежы. Брат Фёда­ра Іван (Ян) памёр у 1619 г., пакі­нуў­шы сыноў Ежы, Ста­фа­на, Аляк­сандра і дач­ку Альж­бе­ту (Гальш­ку), якая ста­ла жон­кай Юрыя Лом­ска­га, які пра­даў Круг­лае Льву Сапе­гу. У 1642 г. Гжэ­гаж Ежы Гор­скі суд­зіў­ся са сваім стры­еч­ным бра­там за долю ў Ара­ве. У хут­кім часе двое з іх, Ежы і Аляк­сандр, памер­лі, а трэці брат Ста­фан быў псіхіч­на хво­ры. Кары­ста­ю­чы­ся гэтым, Гжэ­гаж Ежы заха­піў іх долю ў Ара­ве (у склад­зе якой было ў гэты час сяло Палес­се), за што ў 1664 г. іх сяст­ра са сваім мужам Юры­ем Лом­скім падалі на яго ў суд.

М., Юрий Ломский.

43/25. КНЖ. РЕГИ­НА ЯНОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

44/27. КН. ЯН ЮРЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

45/27. КН. ФЁДОР ЮРЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

XXIV генерация

46/30. КНЖ. АНТО­НЕЛ­ЛА САМУ­И­ЛОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

В 1622 году после бра­ка Кришто­фа Ста­ни­сла­ва Цеха­но­вец­ко­го на Анта­не­ле Друц­кой-Гор­ской, Хисла­вич­ское ста­ро­ство пере­шло в руки Цеха­но­вец­ких, кото­рые дер­жа­ли его прак­ти­че­ски без пере­ры­ва до пер­во­го раз­де­ла Речи Посполитной.

М., Нико­лай Цехановецкий.

47/30. КН. ФЁДОР САМУ­И­ЛО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-1651)

Ж. 1-я, Софья Тышкевич;

Ж. 2-я, Анна Левонь

48/30. КН. ЯРОШ САМУ­И­ЛО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

ста­ро­ста суражский

Автор под-твер­ди­тель­но­го листа для отца Меле­тия Керс­нов­ско­го, стро­и­те­ля мин­ской церк­ви Свя­то­го Духа от 10 декаб­ря 1643 г., писа­но­го в Мин­ске 138

Друцкие–Горские, Дудаковские, Бурневские
Рис. 11.12б. Гер­бо­вая печать кня­зя Геро­ни­ма Гор­ско­го-Друц­ко­го, 1643 г.

Г е р б: на кар­ту­ше изоб­ра­жен меч остри­ем вниз, по сто­ро­нам лез­вия кото­ро­го попар­но – четы­ре полу­ме­ся­ца рога­ми к себе, над щитом – ини­ци­а­лы: «Н[eronim]D[rucki]H[orski]».
П е ч а т ь: в листе выре­за­на кусто­дия, 12 × 14 мм, сохран­ность хорошая.
П у б л и к а ц и я: Шалан­да А. И. Гераль­ди­ка кня­зей Друц­ких в ХV–XVIII вв.: от гераль­ди­зи­ро­ван­ных зна­ков к гер­бу «Друцк» (рис. 11.12, б).

Ж. Кате­ри­на Старосельская.

49/35. КН. МИХА­ИЛ ЮРИЙ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ГОР­СКИЙ (ок.1620-1651)

Миха­ил, ста­ро­ста оршан­ский, с кото­рым князь Гри­го­рий Гор­ский во гла­ве повя­то­вых хоруг­вей муже­ствен­но отби­вал непри­я­те­ля от сво­их вла­де­ний во вре­мя казац­ких бес­по­ряд­ков 1648 года, умер моло­дым в 1651 году. Паплеч­нік баць­кі ў 1648 г., ста­рас­та аршан­скі з 1650 г., памёр рап­тоў­на вяс­ной ці ў маі 1651 г., пане­гірык на яго смер­ць напі­саў ксён­дз мен­скіх даміні­ка­наў І. Жукоўскі ў 1652 г. 139

50/35. КН. СТЕ­ФАН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

па звест­ках В. Кая­ло­ві­ча, забіты ў бітве са шве­да­мі пад Вар­ша­вай вяс­ной-летам 1656 г.

51/35. КНЖ. МАРИ­НА БЯНИГ­НА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

ў пане­гіры­ку 1642 г. зга­да­на як манаш­ка фран­цы­с­кан­ска­га ордэну.

52/35. КН. НИКО­ЛАЙ (МИХАЛ ЕЖИ) ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-1656)

Пра лёс Міка­лая (зга­да­ны ў пане­гіры­ку 1642 г.) нічо­га не веда­ем. zmarł w 1652 roku jako katolik, bowiem autorem poświęconego mu panegiryku pogrzebowego był ksiądz Innocenty Żukowski, jezuita.

53/35. КНЖ. КАТЕ­РИ­НА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

Пра Кацяры­ну (зга­да­на ў пане­гіры­ках 1642 і 1652 г. як дзяві­ца) зве­стак не адшукана.

54/35. КН. ФИЛОН ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОРСКИЙ

памёр праз некаль­кі дзён пас­ля нара­дж­эн­ня і быў паха­ва­ны разам з маці (1642 г.).

55/35. КН. ТЕО­ДОР-КАРОЛ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?- +12.03.1708/12.03.1709)

Пад­ка­мо­ры менскі.
в 1659 году Лоши­ца Гор­но­ста­ев­ская ста­ла частью обшир­ных вла­де­ний кня­зя Тео­до­ра Каро­ля Друц­ко­го-Гор­ско­го, под­ко­мо­рия мин­ско­го, кото­рый «имел добра свои Друцк, Ора­ва и Орав­ка в Оршан­ском пове­те; Лоши­ца, Богу­ше­ви­чи, Коро­ли­ще­ви­чи – в Мин­ском вое­вод­стве» и дру­гие. Надо пола­гать толь­ко, что князь и его наслед­ни­ки с тру­дом справ­ля­лись с хозяй­ствен­ны­ми забо­та­ми. Их иму­ще­ствен­ные дела пред­ста­ют весь­ма запу­тан­ны­ми настра­ни­цах судеб­ных актов, где, в част­но­сти, гово­рит­ся, что со вре­ме­нем Гор­ские «веч­ность добр Тро­стен­ца, Коро­ли­ще­вич, Горок» и дру­гих вла­де­ний утра­ти­ли. Тем не менее, кня­зю Тео­до­ру было еще что оста­вить в наслед­ство чет­ве­рым детям. В заве­ща­нии, состав­лен­ном 24 нояб­ря 1703 года, он рас­по­ря­дил­ся отно­си­тель­но всех сво­их име­ний, выде­лив опре­де­лен­ные части каж­до­му из наслед­ни­ков, назна­чив выпла­ты заи­мо­дав­цам и сред­ства на поми­но­ве­ние души, а сам до 1708 года пере­шел в пре­де­лы веч­ной жизни.Пераймаў паса­ду пад­ка­мо­ра­га мин­ска­го ў Кавячын­ска­га прад­стаўнік кня­жац­ка­га роду Друц­кіх Гор­скіх Тэа­дор Караль. Час заняц­ця ім паса­ды невя­до­мы, акра­мя таго, што 7 мая 1681 г. ён пра­вёў раз­ме­жа­ванне багніс­та­га ўрочыш­ча Шыро­кае ўнут­ры ўла­дан­ня Тара­са­ва памер­лай вілен­скай ваявод­зі­ны Сафіі Гор­скай Хад­кевіч і ўлас­на учы­ніў мяжу выд­зе­ле­на­га мес­ца з дапа­мо­гай пад­суд­ка і свай­го камор­ніка. 140 Згод­на з запі­сам ад 12.03.1708 г. Т. К. Гор­скі пачаў суд­зіц­ца з ста­рас­ці­хай гор­баўс­кай Ган­най Гру­ш­эўс­кай Абор­скай адно­сна фаль­вар­ка Гор­кі, у якім пад­ка­мо­ры пад­бух­то­рваў сялян да непад­па­рад­ка­ван­ня гас­пады­ні, так што тыя два гады запар не пла­цілі ёй чын­шу. У наступ­ным год­зе пад­ка­мо­ры памёр, бо ста­рас­ці­ха 12.03.1709 г. апе­ля­ва­ла за прэт­эн­зія­мі у суд да нашчад­каў пад­ка­мо­ра­га Казі­мі­ра Міка­лая і Міхаі­ла Анто­на. 141

Ж., N Цехановецкая

XXV генерация

56/47. КН. КОН­СТАН­ТИН ЮЗЕФ ФЕДО­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-1664)

57/47. КНЖ. КОН­СТАН­ЦИЯ АЛЕ­НА ФЕДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М., кн. Тео­дор Луком­ский

58/55. КНЖ. АЛЕ­НА АЛЕК­САНДРА ТЕО­ДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

59/55. КН. КАЗИ­МИР ТЕО­ДО­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-до 1721)

ксендз Кази­мир, умер до 1721 года.

60/55. КНЖ. РУЖА ТЕО­ДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

61/55. КН. МИХА­ИЛ-АНТО­НИЙ ТЕО­ДО­РО­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ГОР­СКИЙ (?-п.1721)

млад­ший сын кня­зя Тео­до­ра, Михал Анто­ний, под­ко­мо­рич мин­ский, «по выпо­са­же­нию сест­ры Анны», остал­ся пол­но­власт­ным и само­сто­я­тель­ным вла­дель­цем вот­чин­ных поме­стий. Одна­ко, судя по оби­лию иму­ще­ствен­ных тяжб, кото­рые вел князь Михал, в наслед­ство ему доста­лись не толь­ко зем­ли, но и мно­же­ство дол­гов. А необуз­дан­ный харак­тер спо­соб­ство­вал утра­те име­ний, достав­ших­ся от роди­те­ля. В 1718 году под­ко­мо­рич женил­ся на ясно­вель­мож­ной панне Мари­анне из дома Лахер­фельт, взяв 20 тысяч зло­тых приданого8. К тому вре­ме­ни он погряз в дол­гах и сутяж­ни­че­стве и зна­чи­тель­но умень­шил вот­чи­ну, про­да­вая поме­стья и закла­ды­вая зем­ли. Нако­нец, подо­шла оче­редь Лоши­цы, кото­рая на про­тя­же­нии послед­них соро­ка лет не име­ла посто­ян­но­го хозя­и­на, слу­жа кня­зьям Гор­ским в каче­стве зало­га и пере­хо­дя от одно­го вре­мен­щи­ка к дру­го­му. «В году 1719 меся­ца апре­ля 16 дня» супру­ги Гор­ские офор­ми­ли «пра­во веч­но­про­даж­ное на добра Лоши­цу со вся­ми, Лоши­ца, Обчак и Коле­ди­чи назы­ва­е­мы­ми, в Мин­ском вое­вод­ство рас­по­ло­жен­ны­ми… вме­сте с веч­ным вла­де­ни­ем той же маент­но­сти Лоши­цы… их мостям Ежи Анто­нию и Тере­зе из Ратом­ских Пру­шин­ским, край­чим мин­ским», за 80 тысяч злотых9. Ежи Анто­ний Пру­шин­ский, город­ни­чий оршан­ский, край­чий мин­ский, в то вре­мя уже вла­дел фоль­вар­ком Стай­ки, кото­рый до 1699 года при­над­ле­жал кня­зю Тео­до­ру Каро­лю. А к 1731 году он посте­пен­но ску­пил все (или почти все) зем­ли кня­зей Гор­ских, рас­по­ло­жен­ные в Мин­ском вое­вод­стве: Коро­ли­ще­ви­чи, Тро­сте­нец, Новый Двор, Лоши­цу с дерев­ня­ми, под­дан­ны­ми и всем инвентарем.

62/55. КНЖ. АННА ТЕО­ДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

М., Пётр Кор­сак, хорун­жий новогрудский.

63/55. КНЖ. БИБИ­АН­НА ТЕО­ДО­РОВ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

умер­ла в авгу­сте 1710 года во вре­мя эпи­де­мии моро­вой язвы.

Лица не попавшие в роспись

КНЖ. ЕЛЕ­НА ДРУЦ­КАЯ ГОРСКАЯ

Усадь­ба и дерев­ня Воль­но в XVII веке при­над­ле­жа­ли роду Камин­ских. В 1632 году столь­ник ново­груд­ский Кры­штоф Камен­ский вме­сте с женой Еле­ной из кня­же­ско­го рода Друц­ких-Гор­ских ста­ли фун­да­то­ра­ми церк­ви в Воль­но, при кото­рой открыл­ся орден бази­ли­ан­цев. После Кры­што­фа Камин­ско­го вла­дель­цем усадь­бы был его сын Саму­ил и внук Юзо­фат, кото­рый и про­дал его в 1711 году за 20 тысяч зло­тых вме­сте с дру­ги­ми име­ни­я­ми и зем­ля­ми. От Камен­ских име­ние пере­шло к семье Домасловских.

КНЖ. ЮЛИЯ ГОР­СКАЯ (1650?)

М., Ян-Кази­мир Бростовский.

IV. Скрипторий

№ 1

1552.Х.16, индикт 11. Место не ука­за­но. Льво­вая Ива­но­ви­ча Роская дер­жав­чи­ная <…>дел­ская (Ски­дель­ская или Мядель­ская) Олек­сандра Федо­ров­на Гор­ская под­твер­жда­ет пожа­ло­ва­нье сво­е­го отца кня­зя Федо­ра Гор­ско­го церк­ви Свя­то­го Мико­лы в Орше: «Небож­чик отец мой слав­ное паме ти кн(я)зь Федор Гор­ский запи­сал на цер­ковь зало­же­ня <…> отца Мико­лы, кото­рая цер­ковь на Орши, з зем­ли Куте­ен­ское два пуды меду, а з Селец <…> пуд меду, то есть тры пудь».

БГАМ­ЛИ (Бело­рус­ский госу­дар­ствен­ный архив-музей лите­ра­ту­ры и искус­ства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Гри­го­ро­ви­ча, кол­лек­ция Г. В. Юдина),.Д. 14, л. 79, № 41. Ори­ги­нал на бума­ге был подан для запи­си в зем­ские Полоц­кие кни­ги полоц­ким архи­епи­ско­пом И. Кун­це­ви­чем в 1621 г. Или сам ори­ги­нал, или копия запи­си хра­ни­лась до 1825 г. в биб­лио­те­ке Румянцева.

№ 2

При­вілей потверд­ний Сиґіз­мун­да ІІІ кня­зю Федо­ру Дру­ць­ко­му-Горсь­ко­му на маєт­ність Орів Оршансь­ко­го повіту від 25 берез­ня 1600 року

Жиги­монтъ Тре­тий божъю млстъю Корол Пол­ский Вели­кий Княз Литов­ский Рус­кий, Прус­кий, Жомойт­ский, Мазо­вец­кий, Ифлянтъ­ский и Швед­ский и Гот­ский, Ван­дал­ский дедич­ний король.
Ознай­му­емъ чини­мо ведо­мо, иж поста­но­вив­шы­ся оче­ви­сто перед нами гсдрем до книгъ нашых кан­це­ляр­ских [князъ Юрий Абра­мо­вичъ Путя­ти­ча Друц­кий Гор­ский] покла­дал листъ свой вод­ле пра­ва поспо­ли­то­го справ­ле­ныи уро­жо­но­му кня­зю Федо­ру Гри­го­ре­ви­чу Друц­ко­му Гор­ско­му, бра­ту его стри­еч­но­му , именъе назы­ва­е­мое Орев в пове­те Оршан­ском лежа­чое вечъ­но­стъю даний, пры­зы­ва­ю­чи все то што в томъ листе опи­са­но естъ быт нам гсдру [абы] есмо то до ведо­мо­сти нашой пры­пу­стив­шы до книг нашых кан­це­ляр­ских впи­са­ты роска­за­ли и листом нашым тое сознанъе его утвер­ди­ли. Кото­рой запис уро­жо­но­го кня­зя Федо­ра Друц­ко­го Гор­ско­го до книг кан­це­ля­рии и в листъ нашъ впи­су­ю­чы сло­во от сло­ва так ся в собе маетъ: Юрий Абра­мо­вичъ Путя­ти­ча Друц­кий Гор­ский чыню явно и вызна­ваю тым моим доб­ро­вол­нымъ вызна­нымъ вечи­стымъ листом запи­сомъ кож­до­му кому бы того веда­ти нале­жа­ло нинеш­ним и на потом будучым иж не будучи никим намо­в­ле­ный але з доб­рое воли свое зна­ю­чы млстъ упреймъ про­тив себе бра­та сво­е­го стры­ечъ­но­го его млсти кня­зя Федо­ра Гри­горъ­е­ви­ча Дру­цъ­ко­го Гор­ско­го а хотечы тую упреймую млсти его млсти млстъю сво­ею отда­ти и наго­ро­ди­ти а ужы­ва­ю­чы вол­но­сти шля­хет­ское в пра­ве поспо­ли­том и в кон­сти­ту­цы­ях опи­сан­ное [именъ­ями] отчиз­на­ми сво­и­ми шафо­ва­ти [заво­ди­ти, заме­ни­ти] именъе мое отчиз­ное в пове­те Оршанъ­скомъ лежа­чое про­зы­ва­е­мое Оревъ по отцу мне пра­вом пры­ро­жо­номъ спа­лое а от паней мат­ки моее кне­с­ны Абра­мо­вое Гор­ское кнеж­ны Васи­ли­сы Масал­ское от дав­ных часовъ в суме пене­зей небо­щы­ку кнзю Бог­да­ну Соко­лин­ско­му заве­ден­ное а так я маю­чы взгляд на млстъ впред­ре­чо­но­го бра­та мое­го и хотечы его тым болшъ ку млсти сво­ей мети поз­во­лил есми и тым листомъ моим поз­во­ляю тое именъе Оревъ у потом­ков кня­зя Бог­да­на Соко­лин­ско­го и у кого быт пра­вом тым заве­де­но было выку­пи­ти и зо всим тым яко то небо­щык год­ное паме­ти нашои дер­жалъ и осво­бо­дав­шы на себе дер­жа­ти ужы­ва­ти вше­ля­кые пожит­ки [при­вла­ша­ю­чы] [роз­ши­ратъ] и вод­лугъ воли и упо­до­банъя сво­е­го тым шафо­ва­ти вечъне ни чым наве­ки не порушно.
А то естъ самое именъе Оревъ з дво­ром з будо­ва­немъ двор­нымъ, зъ кгрунъ­ты вше­ля­ки­ми, с паш­нею двор­ною зъ шлях­тою з бояры и кунич­ни­ка­ми под­да­ни­ми вси­ми [их повин­но­стя­ми] здав­на к тому именъю нале­жа­чы­ми с пуща­ми с пол­ми зъ селы зъ сено­жатъ­ми з гаи з боры с пусто­ша­ми зъ ста­вы и млы­ны и зъ их вымел­ка­ми. Такъ же мено­ва­ное яко и не мено­ва­ное огу­лом все такъ яко в роз­бра­ню [нашимъ] небо­щыкъ княз Абрам Федо­ро­вичъ от бра­та сво­е­го деръ­жал, ужи­вал и пры­бав­лял ни чом на себе жону дети пото­мъ­ки по мне позо­ста­лые не зоста­ву­ю­чы, огу­лом того сво­е­го именъя, к нему належ­но­стей вечъне се выре­каю и все пра­во пры­ро­жо­ное и набы­тое к тому именъю слу­ха­ю­чое и на се его млсти кня­зя Федо­ра Гор­ско­го доб­ро­волне жоне и дети и пото­мъ­ки его млсти даю дарую и вли­ваю. Воленъ его млстъ будетъ а по немъ пото­мъ­ки его млсти … [дер­жа­ти] ужы­ва­ю­чы оное вод­лугъ воли свое обо­ро­ча­ти, про­да­ти, отда­ти даро­ва­ти кому хоте­чи запи­са­ти и вод­лугъ воли свое тым шафо­ва­ти яко одно воля его млсти будетъ. А я вже такъ самъ в тое поме­не­ное именъе Оре­ву яко и потом­ки мои всту­по­ва­ти и пере­ка­зы чыни­ти и труд­но­сти жад­ное зада­ва­ти не маю и мочы не буду вечъ­ны­ми часы.
И на тотъ дар его млсти кня­зю Федо­ру Дру­цъ­ко­му Гор­ско­му сесъ мой под моею печа­тю и с под­пи­сом влас­ное рукы моее. А пры томъ были и на того доб­ре ведо­ми и за уст­ною і оче­ви­стою про­збою мое печа­ти свое пры­ло­жы­ти и рука­ми под­пи­са­ти рачи­ли млсти пано­ве и пры­я­те­ли ясно­вел­мож­ный панъ Еро­ним Ход­ке­вичъ каш­те­лян виленъ­ский ста­ро­ста бере­стей­ский, его млстъ панъ Алек­сан­дер Ход­ке­вичъ кгра­бя на Шкло­ве и Мышы, а его млстъ пан Мико­лай Гле­бо­вич ста­ро­ста окиншенъский.
Писанъ у Вар­ша­ве року по наро­женъю Ису­са Хри­ста сына боже­го тисе­ча шест­сот­но­го мсца мар­ца пято­го­на­дцат дня. У того листу печа­тей пры­тыс­не­ных чоты­ры и под­пи­сы рукъ писмомъ пол­скимъ тымы словы
Ierzy Druckі Horski ręką własną,
Heronim Chodkiewieсz kosztelan wilenski ręką swą pieczętarz oczewisto proszony,
Alexander Chodkiewicz hrabia na Szkłowie y Myszy z Bychowa ręką swą własną preszony pieczętarz
Mikołay Hlebowicz na Dabrownie ręką swą własną podpisał y pieczęc przyłozył.
Кото­рое оче­ви­стое и доб­ро­вол­ное сознане уро­жо­но­го кня­зя Юря Абра­мо­ви­ча Дру­цъ­ко­го Гор­ско­го и тотъ листъ
за про­збою его до книгъ нашых канъ­це­лярый­ских и в сесь выпис нашъ естъ впи­са­но. А по запи­са­ню Мы гсдръ з лас­ки нашое гсдръ­ское тот дар вли­вокъ пра­ва от уро­жо­но­го кня­зя Юря Дру­цъ­ко­го Гор­ско­го уро­жо­но­му кнзю Федо­ру Дру­цъ­ко­му Гор­ско­му учы­не­ный во все­мъ­сим листом нашымъ утвер­жа­емъ. Маетъ уро­жо­ный князъ Федор Дру­цъ­кий Гор­ский тое именъе Оре­ву у деръ­жа­чых оку­пивъши и осво­бо­дивъшы на себе сам, жона, дети и пото­мъ­ки его дер­жа­ти вод­ле того пра­ва сво­е­го ужы­ва­ти и тым яко властъ­но­стъю сво­ею шафо­ва­ти, не будучы повинъ­ни с того нико­то­рое повинъ­но­сти ни кому пол­ни­ти тол­ко служ­бу зем­скую военъ­ную заров­но з ынъ­ши­ми обы­ва­тел­ми Вели­ко­го Княз­ства Литов­ско­го засту­по­ва­ти. И на то есмо дали уро­жо­но­му кнзю Федо­ру Гры­го­ре­ви­чу Дру­цъ­ко­му Гор­ско­му сесъ нашъ листъ с под­пи­сомъ руки нашое гсдр­ское. До кото­ро­го и печат нашу Вели­ко­го Княз­ства Литов­ско­го пры­ве­си­ти роска­за­ли­е­смо. Писанъ у Вар­ша­ве лета боже­го наро­женъя тисе­ча шестъ­сот­но­го мсца мар­ца два­дцатъ пято­го дня пано­ванъя пан­ствъ нашых пол­ско­го и лито­въско­го тры­на­дца­то­го, а швед­ско­го семо­го року.
Sigismundus rex
[Ярошъ Воло]вич под­скар­бий на:[двор]ный и писарь
М.П.
На звороті:
1600 marce 25 dnie ohis veyhego w e[nam] a[nno] mil[lessino] sexcentesimo martii 25 dnie w Kancellaryi W[iękney] WXLitt przysnanego Extrakt prawa Wieczystego od kniazie Ierzego Awramowicza Putiatycza Horskiego kniaztowi Fedorowi Horskiemu danego Na m[aie]t[no]ść Orawę cum attinentiis w p[owie]tie Orhan[skim] [dziediczne] ktyra m[aie]t[no]ść cum attinentiis buła ot [iego] m[iłosci] kniahini Wasilisy Abramowiei Horskiego zastawione kniaziu Bohdanowi Sokolińskiemu
[Ktyra cum attinentiis buła zastawione]Za numę 700 kop gr[oney] lit[ewskich] № H. 71
Pet[rus] Brolnicky
1600 Prawo wieczyste [dziediczne] na Orew od k[niazia] Ierzego Abramowicza Horskiego
[pusewnę] w zastawę od p[ani] matki iego kniaziu Bohdanowi Sokolińskiemu
Fastykuł s Rawskoch głownych spraw wedłuy reistru.

НОТАТКИ
  1. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. – Warszawa, 1895. s. 135, 536; Насевіч, В. Л. Друц­кае княст­ва і князі Друц­кія / В. Л. Насевіч // Друцк ста­ра­жыт­ны: да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да. – Мінск : Бел­Эн, 2000. – С. 49–76., с. 56[]
  2. ANKr, AS, TR III, plik 75, s. 1; Одно­ро­жен­ко, О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ–ХVI ст. / О. Одно­ро­жен­ко. – Хар­ків, 2009б., с. 72, 228, № 87.[]
  3. Одно­ро­жен­ко, О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ–ХVI ст. / О. Одно­ро­жен­ко. – Хар­ків, 2009б., с. 72, 73, 74, 75, 76, 77, 229, 230, 231, 232, 233, № 88, 89, 98, 99, 100–102, 105, 109, 110, 111, 112, 113, 114, 115[]
  4. Насевіч, В. Л. Друц­кае княст­ва і князі Друц­кія / В. Л. Насевіч // Друцк ста­ра­жыт­ны: да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да. – Мінск : Бел­Эн, 2000. – С. 49–76. с. 57[]
  5. Тка­ч­эн­ка, М. Эмбле­ма­тыч­ныя рысы ў гра­вюр­ным парт­р­эце пачат­ку ХVІІ ст. / М. Тка­ч­эн­ка // Баро­ка ў бела­рус­кай куль­ту­ры і мастац­тве. – 2-е выд. – Мінск : Бела­рус­кая наву­ка, 2001. – С. 236–241. с. 236[]
  6. Drucki Horski Michał i Stephan. Głosy synow żałosne przy pogrzebie Wielmożney JeyMośći Paniey P. Anny Kopciowny Druckiey Horskiey Starosciney Orszańskiey, ktore Pallas Synowska w Threny zebrala. – Wilno, 1642.[]
  7. Опи­са­ние содер­жа­ния этой кни­ги соста­вил Нико­лай Нико­ла­ев [Ніка­ла­еў, 2009, т. 1, с. 141, 146, 148][]
  8. Drucki Horski Michał i Stephan. Głosy synow żałosne przy pogrzebie Wielmożney JeyMośći Paniey P. Anny Kopciowny Druckiey Horskiey Starosciney Orszańskiey, ktore Pallas Synowska w Threny zebrala. – Wilno, 1642., fol. Е2–Е2 v[]
  9. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. – Warszawa, 1895., s. 212; Ginkiewicz, M. Kazanie na pogrzebie dobrey pamięci Jey Mosci Paney Pani Zofiey z Drucka Lubeckiey Pawlowey Laskowskiey / M. Ginkiewicz. – Wilno, 1649, fol. A1 v.[]
  10. Drucki Horski Michał i Stephan. Głosy synow żałosne przy pogrzebie Wielmożney JeyMośći Paniey P. Anny Kopciowny Druckiey Horskiey Starosciney Orszańskiey, ktore Pallas Synowska w Threny zebrala. – Wilno, 1642, fol. Е2[]
  11. Drucki Horski Michał i Stephan. Głosy synow żałosne przy pogrzebie Wielmożney JeyMośći Paniey P. Anny Kopciowny Druckiey Horskiey Starosciney Orszańskiey, ktore Pallas Synowska w Threny zebrala. – Wilno, 1642, fol. Е2 v.[]
  12. Цітоў, А. Пячат­кі ста­ра­жыт­най Бела­русі: Нары­сы сфра­гі­сты­кі / А. Цітоў. – Мінск : Полы­мя, 1993, с. 93, № 219; Одно­ро­жен­ко, О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ–ХVI ст. / О. Одно­ро­жен­ко. – Хар­ків, 2009б. с. 72, 76–77, 229, 232, 233, № 88, 110, 111, 112, 113[]
  13. Liškevičienė, J. XVI–XVIII amžiaus knygų grafika : herbai senuosiuose Lietuvos spaudiniuse / J. Liškevičienė. – Vilnius, 1998., p. 169; Цітоў, А. Гераль­ды­ка Бела­русі / А. Цітоў. – Мінск : МФЦП, 2007, с. 48.[]
  14. W Wilnie Sierpnia 20 ind. 14 (1496, Z. 6 str. 167[]
  15. Z. 6 str. 180 i 243, dr. A. Z. R. I 188-170.[]
  16. Z. 8 k. 283, dr. A. Z. R. II 63.[]
  17. Z. 8 k. 119[]
  18. Z. 8 k. 445 od.[]
  19. S. 3 d. 127 i 128.[]
  20. 1528 Czerwca 20 (Z. 12 k . 391 d. 677).[]
  21. Z. 20 k. 122 od. d. 99[]
  22. 1562r. (S. 35 k . 149[]
  23. РДА­СА. Ф. 389. Воп. 1. Адз. зах. 17. Арк. 452адв.–453.[]
  24. W Wilnie Sierpnia 20 ind. 14 ( 1496 , 2. 6 str. 167[]
  25. Z. 6 str. 180 i 243, dr. A. Z. R. I 188-170.[]
  26. W Wilnie Sierpnia 20 ind. 14 ( 1496 , 2. 6 str. 167[]
  27. Z. 6 str. 180 i 243, dr. A. Z. R. I 188-170.[]
  28. S. 18 k. 10-13.[]
  29. S. 10 d. 196[]
  30. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. S. 135, 138.[]
  31. W Wilnie Sierpnia 20 ind. 14 ( 1496 , 2. 6 str. 167[]
  32. Z. 6 str. 180 i 243, dr. A. Z. R. I 188-170.[]
  33. Z. 12 k. 391, patrz niżej. W motryce czytany, że kniaź Fedor Michałowicz (sic) Horski dostarczał 1528 r. va ekspedycye wojenne 6 koni (P. 1 k. 8); niewątpliwie jeduak słowo Michalowicz powstało skutkiem omyłki przepisywacza i mowa tu o kniaziu Fedorze Dynitrowiczu Horskim.[]
  34. Lietuvos Metrika 1999, kn. 227, 91-93.[]
  35. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). Užrašzymų knyga 8. P. 413–415.[]
  36. Z. 9 (Boniecki), także późuiejsza wzmianka pod r. 1524 (Z. 12 k . 131).[]
  37. Z. 10 k. 46 i 55[]
  38. S. 2 k . 268 od.[]
  39. P. 1 k. 8.[]
  40. Z. 27 k. 47.[]
  41. Arch. Sław . II 400.[]
  42. S. 19 k. 103[]
  43. Z. 40 k. 442[]
  44. Arch . Jugo Cz. VII T. I 215.[]
  45. S. 3 d. 127 i 128.[]
  46. Z. 14 d. 645 k. 239.[]
  47. P. 1 k 8.[]
  48. 1533 Czerwca 20 ind. 6 (Z. 17 k . 378[]
  49. 1538 r. Marca 19 (Z. 20 k. 122 od. d. 99[]
  50. 1538 Maja 4 (Z. 16 k . 277 od.[]
  51. 1562 r. (S. 36 k . 149.[]
  52. S. 1 k . 7 od.[]
  53. S. 24 k. 79[]
  54. S. 10 k . 91 od., k. 93 , dok. 133 i 134.[]
  55. Tamże k. 161 d. 196-198.[]
  56. S. 10 d. 245; w zagłówku togo dokumentu „kniahinia Orewska”.[]
  57. S. 10 d 260 k. 227 od.[]
  58. S. 10 d. 183. 1647 Sierpnia 18 (z Metr. Lit. Star. Pol. II 1376[]
  59. S. 20 k . 61.[]
  60. 1551 Luty 28 ind. 9 (S. 28 k. 463 od. d. 651[]
  61. Z. 20 k , 122 od. d. 99[]
  62. 1558 Czerwca 11 (Z. 40 k. 118 od. d. 231[]
  63. Wolff J. Kniaziowie … S. 137-138; Аддзел рука­пі­саў біб­ліят­экі Ака­д­эміі навук Літ­вы, ф. 1, спр. 164, л. 1.[]
  64. S. 1 k. 127 d. 138[]
  65. Arch. Sław . III 24.[]
  66. P. 1 k. 8, Michałowicz zam. Dymitrowicz[]
  67. 1541 Stycznia 31 (s. 10 k. 146 d. 183[]
  68. 1541 Lutego 14 (S. 10 k. 161 d . 196[]
  69. S. 10 k . 161 d. 197.[]
  70. 1541 r. Marca 19 (S. 10 k. 212 d. 245), w zagłówku „Orewska“.[]
  71. 1541 Marca 28 (S. 10 k . 227 d. 260[]
  72. S. 10 d. 158 k . 146.[]
  73. 1544 Sierpień 23 (Z. 24 k . 230 d . 206).[]
  74. 1552 r. Października 16 (dr. A. J. Z. R. II str . 148 i Rumiancow 113, z mylną datę 1522 r.[]
  75. Arch . Sław . IV 398-400 , także S. 24 k . i 9 r. 1551 i Z. 31 dl. 73 k . 83 r. 1547.[]
  76. S. 1 k. 127 d. 138[]
  77. P. 1 k. 8, Michałowicz zam. Dymitrowicz[]
  78. S. 18 k. 25.[]
  79. S. 20 k. 61.[]
  80. 1549 Luty 27 (S. 22 d . 295[]
  81. S. 22 d . 651[]
  82. W Rotnicy 1570 Marca 8 (dr. Arch . Sbor. IV 9), nagłówek listu do „kniahini Jurjowej Timofiejewicza ( ?) Horskiej (?) Sokolińskieg” fałszywy, powinno być: Jurjewa Timofiejewicza Masalska Hanna Sokolińska , która była babką dzieci kniaxia Abrahama.[]
  83. Z. 41 k. 210 d. 169.[]
  84. Żychliński IV 174.[]
  85. W Niesinie 5 Września b. r. (dr. Arch. Sbor. IV 55-56).[]
  86. W Niesinie 19 Września b . r. (dr. Arrb . Shor. IV 56-57).[]
  87. 1600 r. Marca 15 (Z. 85 k. 57, dr. A. J. Z. R. II 6-7).[]
  88. Князі Масальсь­кі. Доку­мен­ти і матеріа­ли XVI ст. Випуск І /Упор. А. Ола­ну­ца, Д. Ващук. – К., 2007. – С. 142–143. Полі­щук В. Князі Масальсь­кі на Волині у XVI ст. за доку­мен­та­ми істо­рич­но­го архіву Лит­ви. – К., 2007. – С. 42.[]
  89. 1552 r. Października 16 (dr. A. J. Z. R. II str . 148 i Rumiancow 113, z mylną datę 1522 r.[]
  90. S. 33 k. 948.[]
  91. Z. 40 k. 301.[]
  92. Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo sprendimai (1583–1655) / рar. V. Raudeliūnas, A. Baliulis. Vilni​.us, 1988. P. 62, 65, 90, 136, 173, 501, 502. Deputaci Trybunału Głównego Wielkiego Księstwa Litew.skiego (1582–1696). Spisу / pod red.: A. Rachuby; oprac. H. Lulewicz, A. Rachuba. Warszawa, 2007.S. 70, 72, 82, 84, 94, 101, 103, 113, 121, 124.[]
  93. НИАБ в Грод­но, ф. 1160, оп. 1, д. 60, л. 56[]
  94. НГАБ у Гродне. Ф. 1664. Воп. 1. Спр. 808. Арк. 6.[]
  95. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя: Волинь і Цен­траль­на Украї­на. Київ, 2008. С. 337.[]
  96. НГАБ. КМф 18, воп. 1, с. 249., л. 573 зв.[]
  97. Wolff J. I., s. 140-142.[]
  98. НГАБ. КМф 18, воп. 1, с. 249., л. 573 зв.[]
  99. НГАБ. КМФ 18, воп. 1, с. 123., л. 488.[]
  100. НГАБ. Ф 1926, воп. 5, с. 1., л. 30.[]
  101. НГАБ. Ф 1926, воп. 5, с. 1., л. 267.[]
  102. НГАБ, ф 1926, воп. 5, с. 3, л. 141.[]
  103. НГАБ, ф. 1926, воп. 5, с. 2., л. 176.[]
  104. Urzędnicy wileńscy., № 4156, s. 536.[]
  105. НГАБ. Ф 1926, воп. 5, с. 4., л. 37[]
  106. Wolff J. I., s. 142.[]
  107. MRPL, Akta„., s. 36.[]
  108. D. Oljancyn, Originaltext„., s. 202 i 204]. І Фёдар, і Ян былі ўжо католі­ка­мі.[]
  109. Wilno 1583 r. Czerwca 22 (Arch. Sbor. IV 42).[]
  110. Z. 78 k. 22.[]
  111. 1597 r. Marca 27 (7. 83 k . 234 1. 235).[]
  112. 1611 r . Stycznia 11 (Słow . Geogr. IX 208 ).[]
  113. 1616 r. Maja 20 (Z. 93 k. 11 d. 15).[]
  114. Z. 99 k. 445?[]
  115. J. Wolff, Kniaziowie… s. 139[]
  116. J. Wolff, Kniaziowie„„ s. 140.[]
  117. Dwa listy pisane 15 i 26 Maja 1581 r. (dr. Arch . Sbor. VII 52—55).[]
  118. Arch . Jugo Cz. VI T. I 244.[]
  119. 1596 Styczeń 23 (S. 73 k. 2).[]
  120. S. 71 d . 91, 92.[]
  121. Tamże dl. 97.[]
  122. Arch . Jugo Cz . I T. I 534-536. []
  123. Kiewo-Sofij. Sobor. dod. 75 , Łukaszewicz, Dzieje 1 131.[]
  124. Arch . Jugo Cz. II T. 1 35–37[]
  125. Boniecki 92.[]
  126. Karamzin XII 66[]
  127. Źr. dziej. XXI 13-164, 392–533[]
  128. Kiews. Centr. Arch. XII 11 d . 26.[]
  129. Źr. dziej. XXI 181–334 , 539-586[]
  130. АВАК. Т. VIII. Виль­на, 1875. C. 117–119. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 146.[]
  131. Грыц­кевіч А. Вай­на Расіі з Рэч­чу Пас­палітай 1654–67 // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: энцы­кл.: у 2 т. Т. 1. Мінск, 2005. С. 376.[]
  132. Boniecki A. Herbarz polski. T. XI. Warszawa, 1907. S. 116.[]
  133. НГАБ у Горад­ні., ф.1664, воп.1, спр.209, а.1; 27, Т.2, s.271.[]
  134. НГАБ у Горадні,
    ф.1664, воп.1, спр.755, а.1.[]
  135. НГАБ у Горад­ні, ф.1664, воп.1, спр.770, а.3.[]
  136. НГАБ у Горад­ні, ф.1664, воп.1, спр.875, а.1.[]
  137. НГАБ у Горад­ні, ф.1664, воп.1,
    спр.10, а.1.[]
  138. НИАБ, ф. 694, оп. 5, д. 71, л. 12.[]
  139. Wiara abo wiernosc prawdziwa przy pogrzebie Wielmożnego Iego Mośći Pana P. Michała Ie.rzego Druckiego Horskiego <…> Vilnae, [1652].[]
  140. НГАБ, ф. 1727, воп. 1, спр. 8, арк. 208. Запіс акты­ка­ва­ны у мін­скім грод­скім суд­зе 25.01.1721.[]
  141. НГАБ, ф. 1727, воп.1, спр. 8, арк. 193, спр. 9, арк. 16, спр. 13, арк. 829-1065.[]

Оставьте комментарий