Ружинские

I. Общие сведения и происхождение рода.

Ружинсь­кi (Рого­ви­ць­кі, Нари­мун­то­ви­чі-Ружинсь­кі) – князівсь­кий рід влас­но­го гер­ба, пред­став­ни­ки яко­го, за фаміль­ною леген­дою, похо­ди­ли від турівсь­ко­го і пінсь­ко­го кн. Нари­мун­та Геди­мі­но­ви­ча; зем­ле­влас­ни­ки Київсь­ко­го воє­вод­ства і Волинсь­ко­го воє­вод­ства Речі Поспо­ли­тої. Родо­ве гніз­до Р. – с. Ружин (нині село Турійсь­ко­го р-ну Волин. обл.) під м. Ковель, родо­на­чаль­ник – Іван, князь Ружинсь­кий і Рого­ви­ць­кий (п. піс­ля 1486). 1

Діяль­ність пер­шо­го з відо­мих пред­став­ни­ків роду кня­зя Іва­на Ружинсь­ко­го мож­на від­не­сти до сере­ди­ни — дру­гої поло­ви­ни XV ст. Ружин та інші зем­лі він або його бать­ко міг отри­ма­ти від Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Упро­до­вж 16–17 ст. біль­шість пред­став­ни­ків цьо­го роз­га­лу­же­но­го кла­ну були дріб­ни­ми зем­ле­влас­ни­ка­ми Воло­ди­мирсь­ко­го пов. Волин. воє­вод­ства, які буду­ва­ли свою кар’єру та здо­бу­ва­ли матеріаль­ні стат­ки служ­бою при маг­натсь­ких і пансь­ких дворах.

Щодо поход­жен­ня князів Ружинсь­ких існує пев­на дис­кусій­нiсть. Біль­шість дослід­ни­ків вва­жає їх нащад­ка­ми Нари­мун­та Геди­мі­но­ви­ча. 2 Б.Папроцький вва­жав ix нащад­ка­ми Олек­сандра Коря­то­ви­ча (284, s.847). С.Окольський виво­див цю роди­ну від Олек­сандра Нари­мун­то­ви­ча (280, р.651,653). Ю.Вольф вагав­ся кому від­да­ти пере­ва­гу (2112, s.413-419). Родин­на тра­ди­ція князів Ружинсь­ких не збе­ре­гла­ся, прав­да у XVII ст. окре­мі з них писа­ли­ся як Нари­мун­то­ви­чі-Ружинсь­кі. Вер­сія С.Окольського прий­ня­та біль­шістю польсь­ких дослід­ни­ків, почи­на­ю­чи з Т.Нарбута. Нари­мун­то­ви­ча­ми вва­жає Ружинсь­ких і Н.Яковенко (1700, с.282-283). Ми прий­має­мо вер­сію С.Окольського і вва­жає­мо, що за віком, розта­шу­ван­ням володінь і політич­ній орієн­та­ції князь Іван Ружинсь­кий скорі­ше міг бути нащад­ком Олек­сандра Нари­мун­то­ви­ча (його пра­вну­ком) ніж нащад­ком Олек­сандра Коря­то­ви­ча, хоча повністю усві­дом­лює­мо дис­кусій­ність цієї проблеми.

Хоча, сво­го часу, Б. Папро­ць­кий нази­вав їхнім пред­ком Олек­сандра Коріа­то­ви­ча: “Koryat syn piąty Gedyminów, od którego … dom Rożyńskich”, 3 пода­ю­чи при цьо­му зоб­ра­жен­ня родо­во­го гер­ба Ружинсь­ких, який мав вигляд подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли, що лежить в стовп. Ана­ло­гіч­ні відо­мо­сті про герб наяв­ні також в піз­ні­ших річ­поспо­литсь­ких гер­бов­ни­ках – Окольсь­ко­го, 4 Коя­ло­ви­ча 5 та Нєсє­ць­ко­го. 6 Остан­ній подає також забарв­лен­ня гер­ба: поля – в бла­кит­ний, фігу­ри – в золо­тий кольо­ри. Коя­ло­вич вка­зує на ще одну видоз­мі­ну кня­жо­го гер­ба, яка відріз­няєть­ся від вище опи­са­ної лише тим, що замість дозе­мої лініїзна­ку зоб­ра­же­но стрі­лу вістрям вго­ру. 7

Сфра­гі­стич­ні пам’ятки при­но­сять нам відо­мо­сті про гераль­ди­ку Ружинсь­ких з почат­ку XVI ст., і вони дещо відріз­ня­ють­ся від тієї інфор­ма­ції, яку пода­ють річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ни­ки. Так, нанай­дав­ні­шій відо­мій на сьо­год­ні кня­жій печат­ці Михай­ла Іва­но­ви­ча кня­зя Ружинсь­ко­го і Рого­ви­ць­ко­го з 1504–1517 рр., круг­лої фор­ми роз­міром 22 мм, зоб­ра­же­но знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на доліш­ніх кін­цях стрі­ли в стовп. 8 На одній з най­дав­ні­ших відо­мих на сьо­год­ні печа­ток князів Коре­ць­ких, родо­від яких тра­ди­цій­но пов’язують з Нари­мун­том Гедиміновичем66, 9 при­сут­нє зоб­ра­жен­ня подіб­но­го зна­ку у вигляді роз­двоє­ної здо­лу стрі­ли вістрям вго­ру (печат­ка Богу­ша Євфи­мія Федо­ро­ви­ча Коре­ць­ко­го від 1547 р.). 10 Слід зазна­чи­ти, що гер­бом з зоб­ра­жен­ням стрі­ло­подіб­но­го зна­ку у цей час кори­сту­ва­ли­ся й інші Нари­мун­то­ви­чі — князі Дольсь­кі.

II. Поколенная роспись рода князей Роговицких и Ружинских.

І генерація

КН. АЛЕК­САНДР РУЖИНСЬКИЙ

Най­пер­ше свід­чен­ня про осо­бу з пріз­ви­щем Ружинсь­кий має­мо у 1421 році. Згід­но з пере­пи­сом хору­гов, скла­де­ним за роз­по­ряд­жен­ням коро­ля Вла­ді­сла­ва І Ягай­ла для похо­ду про­ти Тев­тонсь­ко­го орде­ну, війсь­ку пере­бу­вав якийсь Олек­сандр Ружинсь­кий з заго­ном у 5 верш­ни­ків (на 3-х білих та 2-х воро­них конях). 11

ІI генерація

1. КН. ИВАН РУЖИН­СКИЙ (1486)

князь ружинсь­кий, у 1486 р. отри­мав з луць­ко­го мита 5 коп литов­ских грошей.
Жена: …

ІIІ генерація

3/2. КН. МИХАЙ­ЛО ИВА­НО­ВИЧ РОГО­ВИЦ­КИЙ и РУЖИН­СКИЙ (1475,† бл.1523),

князь ружинсь­кий і рого­ви­ць­кий. У 1486 р. отри­му­вав з луць­ко­го мита 5-6 коп литов­ских грошей.

Ружинские
Лист кн. Михай­ла Іва­но­ви­ча Рого­ви­ць­ко­го 1504 р.

1504 X 11 Kniaź Michał Iwanowicz Rohowicki sprzedaje panu Teodorowi Onożce Witonickiemu dobra dwoje dziedziczne Dażwa w ziemi wołyńskiej za 200 kop groszy czeskich oraz kożuch bobrowy i dwa konie pociągowe. 12 1579 г., февр. 11. Зав­ле­ние кня­зей Ружин­ских о том, что Вла­ди­мир­ский зем­ский суд не при­нял во вни­ма­ние воз­ра­же­ний, при раз­бо­ре тяж­бы их с Гри­го­ри­ем Кол­мов­ским об име­нии Даже­ве, кото­рое пре­док кн. Ружин­ских-кн. Миха­ил Рого­виц­кий, отдал в заста­ву в 1475 г. неко­е­му Онош­ку и кото­рое теперь кня­зья Ружин­ские жела­ли выку­пить у Кол­мов­ско­го. 13
9 мар­та 1503 года. Король Алек­сандр под­твер­жда­ет Мит­ку Ста­вец­ко­му, земя­ни­ну вла­ди­мир­ско­му, преж­нюю свою дани­ну сели­ща Липы (пред­ме­стье Турий­ска), в кото­ром был толь­ко один под­дан­ный. Даль­ше тем же при­ви­ле­ем нада­ет король тому ж Мит­ку цер­ковь свя­то­го Мико­лая на ост­ро­ве, с поля­ми и лука­ми до той церк­ви нале­жа­чи­ми, кото­рые рань­ше най­пер­вей Мит­ку был надал, а потом за жало­бой людей Турий­ских, им при­су­дил, остав­ляя теперь уже тури­ча­нам толь­ко воль­ность руба­нья дере­ва в том же цер­ков­ном ост­ро­ве. В цер­ковь ту и поля до ней нале­жа­чие Мит­ка увя­зать дол­жен князь Ружин­ский под­ле роз­ка­за­нья коро­лев­ско­го. В Кра­ко­ве дня 9 мар­та индик­та 6-го. (Сума­ри­уш Турий­ский, стр. 28, ори­ги­нал на бума­ге, язык русский).

Kniaź Michał Rohowicki uczynił zamianę dóbr z kniaziem Michałem Sanguszkowiczem i synami jego Januszem i Wasilem, albowiem za Rużyn wziął Zajeczyce i Wołkowicze, o co sprawa w 1510 r.). W 1522 r. spotykamy znów kniazia Michała…aby mu Rużyn zwrócili. Król Zygmunt, rozpatrzywszy tę skargę i uznawszy słuszność żądania Rohowickiego, nakazał Sanguszkom zwrócić mu Rużyn. 14

Ружинские
Михай­ло Іва­но­вич князь Ружинсь­кий і Рого­ви­ць­кий (піс­ля 1486–1523). Печат­ка від 11.10.1504–1517

1 июля 1517 свi­док в про­даж­ной запи­си Бог­да­на Илво­ви­ча Бого­ви­ти­но­ви­ча кня­зю Васи­лью Михай­ло­ви­чу Санк­гуш­ко­ви­чу Кошир­ско­му на име­нье Сомин за 450 коп гро­шей. 15

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: Печат­ка кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го і Рого­ви­ць­ко­го від 11.10.1504–1517. В полі печат­ки знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на доліш­ніх кін­цях стрі­ли в стовп. Напис по колу: ПЄЧА КНѦ МИХА­И­ЛА; круг­ла, роз­мір 22 мм. Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 4791. 1517 р.; BCz, Perg. 588. 11.10.1504. Інф. : Олег Одно­ро­жен­ко

ЖЕНА:…

4/2. КЖ. NN ИВА­НОВ­НА († піс­ля 1522)

МУЖ: МИХАЙ­ЛО КЛОЧКО

ІV генерація

5/3. КН. ИВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ РОГО­ВИЦ­КИЙ (1524,1545)

23 октяб­ря 1524 дво­ряне, кня­зья Иван, Васи­лей и Федор Миха­и­ло­ви­чи Рого­виц­кие жало­ва­лись вое­во­де троц­ко­му кня­зю Кон­стан­ти­ну Острож­ско­му, что уряд­ник кня­зя Федо­ра Чет­вер­тень­ско­го по име­ни Мить­ко и з слу­га­ми его, с Васень­ком и, и Лоз­кою и инши­ми, встре­ти­ли их на доб­ро­вол­нои доро­зе, поби­ли и пора­ни­ли, и шко­ды вели­кии поде­ла­ли [Литов­ская Мет­ри­ка. Užrašymų knyga 14 (1524–1529). [parengė Laimontas Karalius, Darius Antanavičius (tekstai lotynų kalba)].. 2008., стр.159]. По дан­ным пере­пи­си вой­ска Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го 1528 г. от Волын­ской зем­ли князь Иван Рого­виц­кий дол­жен был ста­вить два коня, а его бра­тья – Васи­лий и Федор – по одно­му [Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, т.33]. За поста­но­вою віленсь­ко­го сей­му 1 трав­ня 1528 р. покла­дав­ся обов’язок поста­ча­ти коней на земсь­кі потре­би; князь Іван Рого­ви­ць­кий на «potrzebę ziemską» пови­нен був поста­ви­ти два коня [Archiwum książąt Sanquszków w Sł.awucie. Т. III. 1432–1534. We Lwowie, 1890. – 556 s. // Т. ІІІ. №ССС­ХL. – Р. 321–326. 1 maja 1528. (Далі – AS).] Свi­док у Лист Овд­от­гі Семенів­ни Кощи­ча Вань­ко­вої Яко­ви­ць­кої про про­даж, спіль­но зі своїм чоло­віком Вань­ком Яко­ви­ць­ким, за 50 кіп литовсь­ких гро­шів мате­риз­ни в сели­щах Чере­мош­но­му, Ігнатів­цях і Фаль­ко­вій бра­то­ві Юхно­ві Кощи­чу (індик­та 14 (1526 или 1541 или 1556), верес­ня 14. Коз­лів). [ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 26, on. 1, спр. 5, арк. 542-555зв.// Публ. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566-1606 годов, стр.393].

В реви­зии зам­ков июня 1545 г. во Вла­ди­ми­ре упо­мя­ну­та город­ня кня­зя Ива­но­ва и кня­ги­ни Васи­лье­вой и кня­ги­ни Федо­ро­вой с Рого­виц­ких с Горо­ва, с Ружы­на и с Тво­ри­нич, оправ­ле­на и обма­за­на; в Луц­ком зам­ке так­же была город­ня Рого­виц­ких – город­ня кня­зя Ива­на и кня­ги­ни Федо­ро­вой Рого­виц­ких и кня­ги­ни Васи­лье­вой Рого­виц­кой с име­ния их Рого­вич, добра есть [Литовсь­ка Мет­ри­ка. – Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року– К., 2005. –л.11,50].

ЖЕНА: ….

6/3. КН. ВАСИ­ЛИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ РОГО­ВИЦ­КИЙ (1524,†1545)

23 октяб­ря 1524 дво­ряне, кня­зья Иван, Васи­лей и Федор Миха­и­ло­ви­чи Рого­виц­кие жало­ва­лись вое­во­де троц­ко­му кня­зю Кон­стан­ти­ну Острож­ско­му, что уряд­ник кня­зя Федо­ра Чет­вер­тень­ско­го по име­ни Мить­ко и з слу­га­ми его, с Васень­ком и Ску­рил­ком, и Лоз­кою и инши­ми, встре­ти­ли их на доб­ро­вол­нои доро­зе, поби­ли и пора­ни­ли, и шко­ды вели­кии поде­ла­ли [Литов­ская Мет­ри­ка. Užrašymų knyga 14 (1524–1529). [parengė Laimontas Karalius, Darius Antanavičius (tekstai lotynų kalba)].. 2008., стр.159].
По дан­ным пере­пи­си вой­ска Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го 1528 г. от Волын­ской зем­ли князь Иван Рого­виц­кий дол­жен был ста­вить два коня, а его бра­тья – Васи­лий и Федор – по одно­му [Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, т.33].
Умер до 1545, так как в реви­зии зам­ков июня 1545 г. во Вла­ди­ми­ре упо­мя­ну­та город­ня кня­зя Ива­но­ва и кня­ги­ни Васи­лье­вой и кня­ги­ни Федо­ро­вой с Рого­виц­ких с Горо­ва, с Ружы­на и с Тво­ри­нич, оправ­ле­на и обма­за­на; в Луц­ком зам­ке так­же была город­ня Рого­виц­ких – город­ня кня­зя Ива­на и кня­ги­ни Федо­ро­вой Рого­виц­ких и кня­ги­ни Васи­лье­вой Рого­виц­кой с име­ния их Рого­вич, добра есть. При этом кня­ги­ня Васи­ле­вая Рого­виц­кая Наста­сья запи­са­на сре­ди вла­ди­мир­ских повет­ни­ков, а её пле­мян­ник кн. Сте­фан Ружин­ский – сре­ди луц­ких [Литовсь­ка Мет­ри­ка. – Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року– К., 2005. –л.11,19,50].
15 лип­ня 1566 р. Наста­ся Львів­на Єсманів­на, дру­жи­на покій­но­го кня­зя Васи­ля Ружинсь­ко­го, завіта­ла до воло­ди­мирсь­ко­го зам­ку городсь­ко­го, до Яки­ма Васи­ле­ви­ча – під­ста­ро­сти м. Воло­ди­ми­ра i скар­жи­лась на доч­ку Кате­ри­ну, яка, вий­шов­ши без доз­во­лу рід­них заміж, разом з чоло­віком Яном Пан­ковсь­ким захо­пи­ла двір матері в маєт­ку Рого­ви­чі. «Згорьо­ва­на» мати роз­по­ві­да­ла, що донь­ка, не пита­ю­чи у неї доз­во­лу, піш­ла заміж про­ти її волі за яко­гось там Яна Паковсь­ко­го. І мало того, що вона так зле вчи­на­ла, так ще разом з своїм чоло­віком, захо­пи­ла один з її маєт­ків у Рого­ви­чах, нала­шту­ва­ла про­ти неї під­да­них, забра­ла пожит­ки й гро­ші і навіть помо­ло­ти­ла жито і пше­ни­цю. А коли вона кня­ги­ня при­ї­ха­ла від­би­ра­ти своє май­но, то той її нелю­бий зять Паковсь­кий вигнав її та мало не вбив.
W gronie właścicieli ziemskich województwa wołyńskiego, którzy zapłacili podatek mniejszy niż 5 fl., wyróżnia się głośna w dziejach rodzina kniaziów Rożyńskich (Rużyńskich, Różyńskich). W 1570 r. czterej synowie nieżyjącego już kniazia Iwana wnieśli pobór z należących do nich części Rożyna (Rużyna) i Tworynicz w powiecie włodzimierskim – kniaź Ostafi, do którego należała też wieś Kołomyja (4 fl. 14 gr), kniaź Dymitr (2 fl. 2 gr), kniaź Hrehory (2 fl. 8 gr), a kniaź Michał, który trzymał również część Orsyna (2 fl. 26 gr). Kniahini Nastazja, wdowa po kniaziu Wasylu, bracie Iwana, zapłaciła z części Rożyna podatek w wysokości 2 fl. 16 gr, a kniaź Stefan Fedorowicz, bratanek kniaziów Iwana i Wasyla, wniósł pobór z części Rohowicz i Żorniszcz w kwocie 1 fl. 28 gr106. W sumie więc sześcioro Rożyńskich opłaciło podatek wynoszący 16 fl. 4 gr [Regestr sumariae poborow ziemi Wołyńskiej z powiatów Łuczkiego, Włodzimirskiego i Krzemienieczkiego …//dła dziejowe, t. XIX (Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, t. VIII, Ziemie ruskie. Wołyń i Podole), wyd. A. Jabłonowski, Warszawa 1889, s. 3–36].

ЖЕНА: НАСТАСІЯ ЛЬВIВ­НА ЕСМАНIВ­НА (1545,1570).

7/3. КН. ФЕДОР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1524, † 1528/1545)

23 октяб­ря 1524 дво­ряне, кня­зья Иван, Васи­лей и Федор Миха­и­ло­ви­чи Рого­виц­кие жало­ва­лись вое­во­де троц­ко­му кня­зю Кон­стан­ти­ну Острож­ско­му, что уряд­ник кня­зя Федо­ра Чет­вер­тень­ско­го по име­ни Мить­ко и з слу­га­ми его, с Васень­ком и Ску­рил­ком, и Лоз­кою и инши­ми, встре­ти­ли их на доб­ро­вол­нои доро­зе, поби­ли и пора­ни­ли, и шко­ды вели­кии поде­ла­ли [Литов­ская Мет­ри­ка. Užrašymų knyga 14 (1524–1529). [parengė Laimontas Karalius, Darius Antanavičius (tekstai lotynų kalba)].. 2008., стр.159].

По дан­ным пере­пи­си вой­ска Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го 1528 г. от Волын­ской зем­ли князь Иван Рого­виц­кий дол­жен был ста­вить два коня, а его бра­тья – Васи­лий и Федор – по одно­му [Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, т.33]. За поста­но­вою віленсь­ко­го сей­му 1 трав­ня 1528 р. покла­дав­ся обов’язок поста­ча­ти коней на земсь­кі потре­би; князь Федiр Рого­ви­ць­кий на «potrzebę ziemską» пови­нен був поста­ви­ти одно­го коня [Archiwum książąt Sanquszków w Sł.awucie. Т. III. 1432–1534. We Lwowie, 1890. – 556 s. // Т. ІІІ. №ССС­ХL. – Р. 321–326. 1 maja 1528. (Далі – AS).].

Умер до 1545, так как в реви­зии зам­ков июня 1545 г. во Вла­ди­ми­ре упо­мя­ну­та город­ня кня­зя Ива­но­ва и кня­ги­ни Васи­лье­вой и кня­ги­ни Федо­ро­вой с Рого­виц­ких с Горо­ва, с Ружы­на и с Тво­ри­нич, оправ­ле­на и обма­за­на; в Луц­ком зам­ке так­же была город­ня Рого­виц­ких – город­ня кня­зя Ива­на и кня­ги­ни Федо­ро­вой Рого­виц­ких и кня­ги­ни Васи­лье­вой Рого­виц­кой с име­ния их Рого­вич, добра есть. При этом кня­ги­ня Васи­ле­вая Рого­виц­кая Наста­сья запи­са­на сре­ди вла­ди­мир­ских повет­ни­ков, а её пле­мян­ник кн. Сте­фан Ружин­ский – сре­ди луц­ких [Литовсь­ка Мет­ри­ка. – Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року– К., 2005. –л.11,19,50].
Све­де­ния о его вдо­ве Марии дости­га­ют 1570 г. Так, 30 лип­ня 1570 воз­ний Хаць­ко Чува­та Тули­човсь­кий зізнав­ся про пору­шен­ня кн. Марією та її сина­ми кня­зя­ми Сте­па­ном і Михай­лом Ружинсь­ки­ми умов шлюб­но­го кон­трак­ту із Стані­сла­вом Даменсь­ким щодо поса­гу його дру­жи­ни кн. Ога­фії з Ружинсь­ких Даменсь­кої. [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 192 зв.–193 зв.; док. 200]. 18 груд­ня 1570 – вру­че­но позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кн. Марії Ружинсь­кій та її сино­ві кн. Михай­лу Ружинсь­ко­му і кн. Марині Ружинсь­кій за скар­гою Стані­сла­ва Даменсь­ко­го та його дру­жи­ни Ога­фії про посаг та віно. [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 381, 381 зв.;док. 354.].

ЖЕНА: МАРИЯ РОЖИН­СКАЯ (1545,1570).

ІV генерація

8/5. КН. ГРИ­ГО­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1547,1577),

сот­ник надвір­ної хоруг­ви війсь­ка князів Сан­гуш­ків (1569-1577 рр.). В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­сгав­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «дер­жит уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним къ коро­лю в Люб­лин; князь же Сте­фан Ружин­ский заявил при при­ся­ге, что брат его кпязь Михай­ло на ту пору осед­ло­сти не име­ет, всю часть свою заста­вил и поехал к при­я­те­лям в Поль­шу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kraków, 1932. S. 327

18 руд­ня 1570 – зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].
1 трав­ня 1574 – про­даж­ний запис на Рого­ви­ць­кий маєток, про­да­ний Іва­ном Вористсь­ким Гри­горію Іва­но­ви­чу Ружинсь­ко­му. [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.171.].

Теста­мент Гри­горія Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го. 28 верес­ня 1576. [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.197].

10 січ­ня 1577 сви­де­тель в застав­ном запи­су Іва­на Іва­но­ви­ча Клюсь­ко­го, який дав у заста­ву ГнІво­шеві Семе­но­ви­чу Ряза­но­ві Луковсь­ко­му поло­ви­ну сво­го маєт­ку в Клю­со­ві до спла­ти бор­гу. 13 люто­го 1575 сви­де­тель в діль­чо­му лист, даний Іва­ном Васи­льо­ви­чем Боло­ба­ном Осекровсь­ким бра­то­ві Маной­ло­вІ з при­во­ду поді­лу маєтків.

ЖЕНА 1-Я: …. Дети: Адам, Богухвал.

ЖЕНА 2-Я: БОГ­ДА­НА ИВА­НОВ­НА ШЕЛ­ВОВ­СКАЯ, дочь Ива­на Васи­лье­ви­ча (Ван­ко­ви­ча) и Авдо­тьм Ива­нов­ны. Дети: Богу­ми­ла, Мари­на, Анна, Полония.

9/5. КН. ОСТА­ФИЙ ИВА­НО­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1547,† ок.1587),

namiestnik kijowski (1575-1581), pochodził z ruskiej rodziny książęcej (kniaziowskiej) władającej na Wołyniu dobrami, których centrum stanowiła włość Rużyn. Był synem Iwana, właściciela licznych dóbr na Wołyniu (Tworynicze, Rużyn, Łopuszno). Miał braci: Hrehorego, namiestnika rzeczyckiego kniazia Romana Sanguszki, Michała (zob.) i Dymitra. Wraz z nimi w l. 1547 i 1561 procesował się z kniaziem Aleksandrem Sanguszką Koszyrskim o zagarnięcie ich majątku podłokuszskiego.

Ружинские
Оста­фій Іва­но­вич князь Ружинсь­кий (1545–1587):
Печат­ка від 25.1.1575–12.8.1576

В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­став­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «дер­жит уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним к коро­лю в Люб­лин; Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327. Виш­не­вец­кий вме­сте z кн. Р. wyjechał na sejm lubelski, aby zaprzysiąc unię polsko-litewską i decyzję przyłączenia Wołynia do Korony. Dn. 16 III 1573 był na sejmiku szlachty wołyńskiej w Beresteczku, gdzie został obrany posłem na elekcję i uczestniczył w wyborze na tron polski Henryka Walezego W l. n.

18 руд­ня 1570 воз­ний Хаць­ко Чува­та Тули­човсь­кий зізнав­ся про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].
R. sprawował urząd namiestnika kijowskiego z ramienia księcia Konstantego Wasyla Ostrogskiego (1575–81). Про Ружинсь­ко­го мож­на гово­ри­ти як про пред­став­ни­ка князівсь­ко­го роду, що мав клієн­таль­ну залеж­ність від потуж­но­го кня­зя Михай­ла-Кори­бу­та Виш­не­ве­ць­ко­го, який у люто­му 1581 р. став київсь­ким каш­те­ля­ном. Мож­ли­во Виш­не­ве­ць­кий і про­те­гу­вав Ружинсь­ко­му при зай­нят­ті цієї поса­ди для кон­тро­лю ситу­а­ції в Києві [Новиц­кий И. Кня­зья Ружин­ские // Киев­ская ста­ри­на. – 1882. – № 2, с. 66]. Його ім’я з титу­ля­цією київсь­ко­го наміс­ни­ка зустрі­чаєть­ся у 1579 р., коли він ого­ло­шу­вав королівсь­ку гра­мо­ту київсь­ким міща­нам про поря­док веден­ня у місті судо­чин­ства [Російсь­кий дер­жав­ний архів дав­ніх актів. – Ф. 1478. – Оп. 1. – Од. зб. 964, арк. 1 – 2] та в 1581 р. [Новиц­кий И. Кня­зья Ружин­ские // Киев­ская ста­ри­на. – 1882. – № 2 ,с. 66].

Dn. 14 IV 1577 wraz z Dymitrem Jelcem R. potwierdził zapis 600 kop groszy Ewie Olizarównie, poczyniony przez jej męża i zabezpieczony na ich dobrach. Дмит­ро Єле­ць успад­ку­вав фак­тич­но всі маєт­но­сті сво­го бать­ка. Він одру­жи­вся з Мару­шею Олі­за­рів­ною, донь­кою Олі­за­ра Волч­ко­ви­ча і Бог­да­ни Неми­рян­ки, донь­ки київсь­ко­го воє­во­ди й колись кон­ку­рен­та Єль­ців щодо Коза­ро­ви­чів Андрія Неми­ро­ви­ча. Дмит­ро був близь­ким до роди­ни Олі­за­рів ще до одру­жен­ня — саме йому та кня­зеві Оста­фієві Ружинсь­ко­му у 1577 р. була дору­че­на опіка над непов­но­літ­нім Ада­мом Олі­за­ром, пле­мін­ни­ком Мару­ші й сином Іва­на Олі­за­ра, що в тому ж році заги­нув у бою з тата­ра­ми [Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. —Warszawa, 1991. — T. 2. — S. 120.]. Вико­нан­ня функ­цій опіку­на Дмит­ро разом з С. Костюш­ко­ви­чем про­до­в­жу­вав навіть піс­ля досяг­нен­ня Ада­мом пов­но­літ­тя, утри­му­ю­чи маєт­но­сті підо­піч­но­го. Лише 16 квіт­ня 1590 р. валь­ний сейм, реа­гу­ю­чи на про­хан­ня А. Олі­за­ра і його «повин­них» К. Ружинсь­ко­го та Я. Лен­ко­ви­ча, визнав «літа зупол­ні» Ада­ма і при­пи­нив вищез­га­да­ну опіку [РДА­ДА, ф. 389, on. 1, спр. 199, арк. 120 зв. – 121; про при­пи­нен­ня опіки при­близ­но тоді зга­дує й інше дже­ре­ло: Кни­га Київсь­ко­го під­ко­морсь­ко­го суду (1584-1644) / Упор. Г.В. Боряк, Т.Ю. Гирич, Л.З. Гіс­цо­ва та ін. — К., 1991. — С. 84.].

Ружинские
Оста­фій Іва­но­вич князь Ружинсь­кий (1545–1587). Печат­ка від 23.1.1584

Во вре­мя сво­е­го намест­ни­че­ства при­че­тен до дару­ван­ня т.н. зем­лі Євста­фіївсь­кої (при­над­ле­жа­ла в нача­ле XVI в. Євста­фію Даш­ке­ви­чу, бра­ту баб­ки его жёны) Києво-Подільсь­кій церкві. На під­ставі випи­су з книг Київсь­ко­го магістра­ту від 15 люто­го 1745 р., у яко­му містить­ся при­вілей Вла­ди­сла­ва IV 1645 р., текст дар­чо­го листа Є. Ружинсь­ко­го та опис гра­нич­них меж зем­ле­во­лодін­ня, дато­вані 1577 роком, мож­на зро­би­ти вис­но­вок, що впер­ше пра­во на кори­сту­ван­ня маєт­но­стя­ми Даш­ко­ви­ча за Дні­пром побли­зу Киє­ва церк­ва отри­ма­ла від його вну­ча­той пле­мян­ни­цы – Анни Волч­ко­вич, яка успад­ку­ва­ла їх за рішен­ням суду, а у влас­ність – лише піс­ля того, як її не ста­ло, від її чоло­віка – Є. Ружинсь­ко­го. Як зазна­че­но у дар­чо­му листі наміс­ни­ка, 20 серп­ня 1577 р. до ньо­го звер­нув­ся пре­сві­тер церк­ви Вос­кресін­ня Хри­сто­во­го о. Дани­ло та меш­кан­ці «мєста Київсь­ко­го» з про­хан­ням нада­ти зем­лю Євста­фіївсь­ку, якою вони вже три­ва­лий час кори­сту­ва­ли­ся. Князь пого­ди­вся зро­би­ти це на користь кап­лич­ки на честь св. вели­ко­му­че­ни­ка Євста­фія, що була збу­до­ва­на поруч із церк­вою, за умо­ви, що віря­ни у подаль­шо­му «будуть моли­ти­ся за нас». Свій запис він здійс­нив 29 листо­па­да 1577 року. Згід­но з опи­сом гра­нич­них меж кор­до­ни Зем­лі Євста­фіївсь­кої почи­на­ли­ся від бере­га Дні­п­ра, оми­на­ли розта­шо­вані непо­далік залиш­ки колиш­ньо­го горо­ди­ща кня­зя Олель­ка, далі – про­ля­га­ли бере­гом річ­ки Мелинів­ки до Мило­сла­ви­чів, гра­ни­чи­ли із «Чурил­ківсь­кою зем­лею», а на пів­но­чі – сяга­ли меж Биків­ні, і далі на сході – через Сухе Боло­то – до річ­ки Дар­ни­ці. ІР НБУВ. – Ф. 301 П. – Спр. № 594 Б. – Оп. 298. – А. 1–6. Jeszcze 2 XII 1581 otrzymał R. od K. Ostrogskiego nadanie na górę «Szczerkowicu» tj. uroczysko na prawym brzegu Dniepru poniżej Kijowa. Вско­ре он остав­ля­ет долж­ность киев­ско­го намест­ни­ка, так как уже в 1582 г. намест­ни­ком назван Гри­горій Мацевич.
Wówczas właśnie z początkiem 1582 r. mógł udać się na Zaporoże i tam wraz z bratem Michałem atamanić Kozakom zaporoskim. W poświęconym Romanowi Sanguszce wierszu żałobnym („Epicedion …”), wydanym w r. 1585 w Krakowie u Macieja Wirzbięty, anonimowy autor sławił R-ego, jako wybranego przez Kozaków na «sprawcę».

Na pytanie czy i kiedy R. przebywał na Zaporożu dokładnie odpowiedzieć nie możemy. Wg „Letopisu” H. Hrabianki miał R. hetmanić Kozakom niżowym po Dymitrze Wiśniowieckim; spopularyzowali ten pogląd M. A. Maksimovič i Adam Boniecki, który w swym „Poczcie rodów…” pisał, iż Ostafi wraz ze swym bratem Michałem byli atamanami kozackimi w l. 1579–86, co nie wydaje się prawdopodobne; stąd część badaczy przesuwa okres «kozakowania» Ostafieja na schyłek lat 50-tych XVI w., a nawet na lata 80-te (Antonowič). Zapewne R. znalazł się rzeczywiście U boku brata Michała na Zaporożu, a wobec pełnienia przez tegoż faktycznej komendy nad niżowcami w l. 1585–9 także i jemu przypisano atamaństwo na Siczy. Biorąc jednak pod uwagę podeszły już wiek R-ego budzi ta informacja spore wątpliwości.

Въ послѣд­ній разъ встре­ча­ем кн. Евста­фія въ 1586 г., когда онъ, будучи опе­ку­номъ земя­ни­на Кор­чов­ска­го, участ­во­вал, вмѣстѣ съ дру­ги­ми опе­ку­на­ми, в ограб­ле­нии опе­ка­е­ма­го [Курб­скій, т. 1, стр. 20 — 23 . — Опись А» V I I I , листы 4 на оборотѣ,10 , 103 , 174].
R. był właścicielem Koresteszowa, a oprócz tej włości posiadał części Rużyna, Tworenicz (Tworynicz) i Kołomyi w pow. włodzimierskim, a także części majętności grodzieńskiej na Wołyniu. Zmarł zapewne w r. 1587, gdyż w późniejszych latach nie znajdujemy o nim żadnej wzmianki.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
1. Печат­ка кня­зя Оста­фія Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го від 25.1.1575–12.8.1576. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: ОR. вось­ми­кут­на, роз­мір 13х12 мм. Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ХІІІ, Plik 76; Teka ХІV, Plik 9. 25.1.1575–12.8.1576. Олег Одно­ро­жен­ко
2. Печат­ка кня­зя Оста­фія Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го від 25.1.1575–12.8.1576. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: AR. оваль­на, роз­мір 16х14 мм. Дже­ре­ла: AGAD, AZ, Sygn. 2633, st. 60. 23.1.1584.Олег Одно­ро­жен­ко

ЖЕНА: БОГ­ДА­НА ИВА­НОВ­НА ОЛІ­ЗАР-ВОЛЧ­КО­ВИЧ, córką Iwana Olizara Wołczkiewicza i Бог­да­ны Андре­ев­ны Неми­ров­ны, dziedziczki Pawołoczy i Koresteczowa w woj. kijowskim.
Дети: Wg Józefa Wolffa pozostawił z niej córkę Marię, wydaną za Hordycia Suryna, i czterech synów: Mikołaja (zob.), Kiryka, Michała i Bohdana. Wg Seweryna Uruskiego R. miał pozostawić z Olizarówny trzy córki: Eudoksję za Horodeńskim, Teodozję za Trypolskim i Annę za Bokiejem.

Enc. Org., XXII 440–41; Ukrainskaja Radjanska Enciklopedia, Kiev 1963 XII 427; Słown. Geogr. (Kijów, s. 79, Koresteszów, Pawołocz, Rużyn, Tworenicze, Werbówka); Boniecki, Poczet rodów, s. 286; Jabłonowski J., Tabulae Iabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 267; Niesiecki, VIII 169; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 415–17, 421 (geneal. Rożyńskich); – Golobuckij W., Zaporožskoe Kazačestvo, Kiev 1957 s. 4; Hruševs’kyj, Istorija, VII 88–9, 572; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 66; [Rolle J.] Dr Antoni J., Semen Nalewajko, w: tegoż, Opowiadania historyczne, Lw. 1887 s. 148; Viktorovskij G., Zapadno-russkie dvorjanskie familii, otpravšija ot pravoslavja v końce XVI i v XVII w., „Trudy Kijovskoj Duchovnoj Akademii” R. 52: 1911 (06) kn. 6 s. 259; – Arch. Jug. Zap. Rossii, cz. 1 t. 10 s. 482, 485, cz. III t. 1 s. 284–6, 297–9; Golubiev S. T., Drevnij pomiannik Kievo-piečerskej Lavry, Kiev 1868 s. 78; Krylovskij A., L’vovskoe Stauropigyalnoe bratstvo, Priloženija, Kiev 1904 s. 5; Letopis H. Hrabianki, Kiev 1854 s. 20–21; Letopis Samovidca o vojnach Bohdana Chmielnickago, Moskva 1846 s. 1–2; Letopis Samovidca po nowootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich kronik, Kiev 1878 s. 212, 329, 332; Maksimovič M. A., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 299–301, 322; Petruševič A. S., Svodnaja galickorusskaja letopis s 1600 po 1700, L’viv 1874 s. 415; Staroženko A. V., Stefan Batorij i dnieprovskie Kozaki. Issledovanija, pamjatniki, dokumenti i zametki, Kiev 1904 s. 183; Źródła Dziej., XXI 20, 74; Žizn knjazia A. M. Kurbskago na Litvie i na Volyni, Kiev 1849 I 24, 49.

10/5. КН. МИХАЙ­ЛО ИВА­НО­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1561, † 1589),

ataman kozaków zaporoskich w l. 1585–8. Był synem Iwana, bratem Ostafieja (zob.). W literaturze bywa on utożsamiany bądź z Michałem Wasyliewiczem, który w r. 1569 opuścił Wołyń i osiadł w Koronie, bądź też z Michałem, synem Ostafieja dzierżawcą Rublewki w woj. kijowskim. Żaden z nich nie atamanił jednak Kozakom, stąd identyfikacje te należy uznać za błędne.

Ружинские
Михай­ло Іва­но­вич князь Ружинсь­кий (1545–1586). Печат­ка від 19.3.1553.

По дан­ным пере­пи­си вой­ска ВКЛ 1565 г. от Волын­ской зем­ли князь Михай­ло Ружин­ский дол­жен был ста­вить одно­го коня [РИБ т.33.- ст.419]. В рос­пи­си литов­ско­го вой­ска 1567 г. запи­сан по Волын­ской зем­ле, выстав­лял 1 зброй­но­го с пан­ци­ром и сагай­да­ком [РИБ т.33.- ст.1240]. В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­сгав­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «держпт уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним къ коро­лю в Люб­лин; князь же Сте­фан Ружин­ский заявил при при­ся­ге, что брат его кпязь Михай­ло на ту пору осед­ло­сти не име­ет, всю часть свою заста­вил и поехал к при­я­те­лям в Поль­шу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327
18 груд­ня 1570 – зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

W r. 1561 wraz z braćmi R. pozwał kniazia Aleksandra Sanguszkę Koszyrskiego o zagarnięcie majątku Podłokuszskiego. W r. 1565 był obecny na popisie wojska lit. w ramach służby ziemskiej wołyńskiej, wystawiając jednego konia (Raków – 15 VII 1565). Także jednego konia «po husarsku» wystawił na popisie wojska lit. na wyprawę radoszkowicką (23 IX 1567). W dn. 16–18 VI 1569 wraz z bratem Dymitrem był na sejmiku we Włodzimierzu, gdzie szlachta wołyńska składała przysięgę po włączeniu Wołynia do Korony. Uczynił to także R. imieniem pozostałych braci nieobecnych we Włodzimierzu tj. Hrehorego i Ostafieja. W dn. 28 II 1570 wraz z m. in. podkomorzym włodzimierskim Aleksandrem Siemaszką był gwarantem sporządzonego spisu włości monasteru żydyczyńskiego po śmierci archimandryty Jony. R. uczestniczył także w pogrzebie kniazia Lwa Sanguszki Koszyrskiego w monasterze mieleckim 18 II 1571, będąc jednocześnie świadkiem transakcji pomiędzy Hanną Romanówną Lubecką, księżną Pawłowa Sokolińską, a opiekunami jej wnuka Hrehorego Sanguszki, któremu zwróciła w posiadanie dobra koszyrskie, na których miała zapewnione dożywocie.

Wkrótce widzimy R-ego na Zaporożu, gdzie został niebawem atamanem Niżowców. Wg części przekazów R. miał ruszyć na Zaporoże dopiero w r. 1575, po stracie żony, wziętej w jasyr przez ordę, ale podania te tyczyły jego bratanka Bohdana (zob.). Wiemy, iż Stefan Batory uniwersałem ze Lwowa (16 IX 1578) przekazał komendę nad Kozakami rejestrowymi Janowi Oryszowskiemu, który tytułował się «porucznikiem niżowego wojska zaporoskiego» i miał podlegać władzy zwierzchniej Michała Wiśniowieckiego, star. czerkaskiego. Kniaź R. mógł zająć jego miejsce, gdy tenże w r. 1580 został senatorem, obejmując kaszt. bracławską. Nie wiemy jednakże, czy władzy R-ego podlegali oprócz Kozaków niżowych także rejestrowi, gdyż jeszcze w r. 1585 J. Oryszowski wyprawił się na czele Zaporożców 2-krotnie na tatarskie ułusy. W r. 1584 po spaleniu przez nich Oczakowa wysłał Batory do nich swego komisarza, szlachcica Głębockiego, którego Kozacy nie tylko nie usłuchali, ale uwięzili, a następnie utopili w nurtach Dniepru. R. aby odsunąć od siebie wszelkie podejrzenia o współudział w tej zbrodni rozpoczął energiczne śledztwo. W listopadzie 1585 przysłał przez swoich posłańców Oleksę Orła i Wojciecha Miasopusta jedenastu «okowanych» Kozaków winnych śmierci posłańca królewskiego. Miano ich osadzić w zamku kijowskim, lecz nie zgodził się na to namiestnik woj. kijowskiego Mateusz ze Zbaraża Woroniecki, odsyłając ich do magistratu. Mieszczanie także wzbraniali się przyjąć jeńców dostarczonych przez R-ego, w obawie przed późniejszą zemstą Kozaków. R. w dn. 7 II 1588 był obecny ze swymi Kozakami we Lwowie w trakcie uroczystych obchodów koronacji Zygmunta III Wazy. Kozacy «zgodnie obyczajem swym strzelbą tego tryumphu aż do południa pomagali». R. wraz z księciem Konstantym Wasylem Ostrogskim mieli bowiem zaciągnąć 1700 Kozaków niżowych «dla rozruchu w Koronie polskiej z strony najazdu potężnego arcyksięcia Maksymiliana», chcąc iść na pomoc Zygmuntowi III. Akcja okazała się zbyteczna wobec rozbicia Maksymiliana pod Byczyną i zaciągniętych Kozaków wkrótce rozpuszczono.

Wraz ze swym bratankiem Kirykiem (zob.) miał R. duży wpływ na Niżowców i tym należy tłumaczyć ich kontakty z carem Fiodorem, który początkowo zainteresowany w wyprawie Zaporożców w głąb Krymu wysłał do kniaziów Rożyńskich posłów Lichariewa i Chruszczowa z obietnicami nagrody i znacznej pomocy w sprzęcie wojennym. Wkrótce po śmierci Islam Gereja państwo moskiewskie opowiedziało się za Ghazi Gerejem i wstrzymało planowaną wyprawę kozacką, sądząc, iż uda się skierować ordę przeciwko Rzpltej. Kozacy wyprawili się jednak w kierunku forteczek dnieprowych pozostających w rękach Turcji. Odwetem była wyprawa ordy w r. 1589, zakończona rozgromieniem jednego z czambułów tatarskich pod Oryninem właśnie przez jednego z Rożyńskich. Wg tradycji miał to być Michał, ataman Kozaków niżowych, choć możliwe, iż był to Kiryk, gdyż obaj działali wówczas aktywnie na Zaporożu. Zmarł ok. r. 1589.

Вла­дел w pow. łuckim na Wołyniu dobra: Rużyn, Tworenicze (Tworynicze), Jałowicze i Orsyn (Worszyn, Worsuń).

Ружинские
Михай­ло Іва­но­вич князь Ружинсь­кий (1545–1586). Печат­ка від 18.2.1571.

Його жена, кнж. Ган­на Кро­пот­ка Яло­ви­ць­ка i чоти­рi її сест­ри ста­ли спад­коєм­ця­ми остан­ньо­го кня­зя Кропотки/Крокотки. Iз колиш­ніх маєт­ків князів Кро­пот­ків спла­чу­вав подат­ки: у 1577–1578 рр. – Дмит­ро Дол­ма­то­вич із частин Яло­ви­чів і Вор­си­на (з 4 димів – по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків – по 4 гр.), Гри­горій Дани­ле­вич – із части­ни Яло­ви­чів (з 7 димів – по 10 гр. і 3 огрод­ни­ків – по 2 гр.) та князь Михай­ло Ружинсь­кий Його част­ку визна­чи­ти склад­но, оскіль­ки він спла­чу­вав побо­ро­ве також з інших маєт­но­стей (Źródła dziejowe. – T.XIX. – S.52,S.59,S.60). В 1578 р. від­був­ся вічи­стий акт поді­лу маєт­ку Яло­ви­чі між кня­зем Михай­лом Ружинсь­ким, Васи­лем При­ве­ре­довсь­ким, Сте­фа­ном Федо­ро­ви­чем Ру сином і їх дру­жи­на­ми, донь­ка­ми покій­но­го кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го, та паном Дмит­ром Дол­ма­том Ісай­ковсь­ким [Акт спер­шу обля­то­ва­ний до луць­ких ґродсь­ких книг, а вже витяг із них впи­са­но в луць­кі земсь­кі кни­ги; впис №29 (ЛННБ. – Від­діл руко­писів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.111)]. . Части­на з них у 1583 р. спла­чу­ють побо­ро­ве з маєт­ків: князь М. Ружинсь­кий, Дмит­ро Ісай­ковсь­кий і Сте­фан Русин – з частин Яло­ви­чів і Вор­си­на, а пан Василь Пав­ло­вич від імені сво­го бра­та Г.Данилевича – з Чеконі і части­ни Яло­ви­чів [Źródła dziejowe. – T.XIX. – S.95, 103, 105, 110]. Зго­дом, 6 листо­па­да 1593 р., воз­ний уво­див уже нащад­ків (онуків по донь­ках – синів і доньок Г.Данилевича, кня­зя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Бере­сте­ць­ко­го) кня­зя Яко­ва Кро­кот­ки-Єло­ви­ць­ко­го у володін­ня зем­ля­ми і під­да­ни­ми у селах Яло­ви­ць­кої маєт­но­сті (Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев, Чеконь) [ЛННБ. – Від­діл руко­писів. – Ф.46. – Тека XXXII. – №5086 (випис із: «Луц­кие зем­ские запи­со­вые и декре­то­вые кни­ги №2076, л.667, ак.1519»).]. У 1597 р. від­бу­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня ґрун­тів між маєт­ка­ми Яло­ви­чі, Вор­син та уро­чи­щем Коте­ле­вим [ЛННБ. – Від­діл руко­писів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.5], а через понад 20 років, у січ­ні 1621 р., у луць­кі земсь­кі кни­ги було впи­са­но акт поді­лу Яло­ви­чів, Чеконі, Вор­си­на і Коте­ле­ва між влас­ни­ка­ми «Єло­ви­ць­ких часток», нащад­ка­ми кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го [ЛННБ. – Від­діл руко­писів. – Ф.46. – Тека XIII. – №1143, запис №100]. Цiка­ва iсторiя заги­белi архіву князiв Кро­ко­ток ще в XVI ст., уже невдо­взі піс­ля смер­ті остан­ньо­го чоло­ві­чо­го пред­став­ни­ка роду. Зокре­ма, зга­дані вище чоти­ри королівсь­кі листи та «гра­нич­ний лист» вдо­ва Яко­ва Кро­кот­ки за сво­го жит­тя пере­да­ла на збері­ган­ня – в око­ваній залі­зом скринь­ці (в ній також пере­бу­ва­ли й інші папе­ри, що сто­су­ва­ли­ся маєт­ку Яло­ви­чі) – своє­му бра­то­ві Дмит­ру Козинсь­ко­му. Той схо­вав їх, не пові­до­мив­ши про це ніко­му, разом зі свої­ми доку­мен­та­ми у селі Тере­шо­ві, своє­му маєт­ку в Луць­ко­му повіті. Уже піс­ля його смер­ті, коли в 1577 р. (у Вели­кий піст) війсь­ка кримсь­ко­го хана напа­ли на Поділ­ля та Волинь, тата­ри вдер­ли­ся до Тере­шовсь­ко­го дво­ру, роз­гра­бу­ва­ли й зни­щи­ли його. Така ж доля спіт­ка­ла й доку­мен­ти – оче­вид­но, шука­ю­чи коштов­но­сті, напад­ни­ки роз­би­ли зга­да­ну скринь­ку, листи з неї пороз­ди­ра­ли і пороз­ки­да­ли, повід­ри­ва­ли від них печат­ки. Скринь­ку із залиш­ка­ми доку­мен­тів спад­коєм­цям кня­зя Я.Кропотки вда­ло­ся від­шу­ка­ти у Семе­на Козинсь­ко­го лише через рік. 15 серп­ня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михай­ло Ружинсь­кий, Гри­горій Дани­ле­вич, Василь При­ве­ре­довсь­кий і Семен Федо­ро­вич Русин Бере­сте­ць­кий) з’явилися до луць­ко­го ґродсь­ко­го уря­ду й роз­по­ві­ли про долю доку­мен­тів князів Кро­пот­ків. Також вони пред’явили роз­би­ту скринь­ку та збе­ре­жені акти і про­си­ли огля­ну­ти їх та впи­са­ти (разом зі своєю роз­по­від­дю) до акто­вих книг. Уряд повністю задо­воль­нив бажан­ня про­ха­чів, яке, зре­штою, і не мог­ло викли­ка­ти яки­хось труд­но­щів: один із заяв­ни­ків, Г.Данилевич, на той час був луць­ким ґродсь­ким суд­дею [АЮЗР. – Ч.VIII. – Т.IV. –№XIII. – С.104–111; ЛННБ. – Від­діл руко­писів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.86–87.].

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
1. Печат­ка кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го від 19.3.1553. В полі печат­ки тур­нір­ний щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на доліш­ніх кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри напис: МИХ. Круг­ла, роз­мір 14 мм. Джерела:
ANK, AS, Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9. 19.3.1553. Інф. Олег Одно­ро­жен­ко
2. Печат­ка кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го від 18.2.1571: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: МR. Оваль­на, роз­мір 14х12 мм. Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ХІІ, Plik 64. 18.2.1571.

ЖЕНА: (ранее 1568) КНЖ. ГАН­НА ЯЦКОВ­НА КРО­ПОТ­КА ЯЛО­ВИ­ЦЬ­КА (1568,1578), донь­ка Яко­ва Васи­льо­ви­ча Кро­кот­ки i Овдо­тiї Олех­нов­ни Козинсь­кої. Дети: Ян, Иван, Петр, Овдотья.

Enc. Org., XXII 440–3; Enc. Wojsk., VII 287 (w obu pomylony z Kirykicm); Encyklopedičeskij Slovar’, S. Pet. 1899 XXVII s. 250 (jako Michał Ostafijewicz Rożyński); Ukrainskaja Radjanska Enciklopedija, Kiev 1963 XII 427 (jako Michał Ostafijowicz Rożyński); Słown. Geogr. (Kotelnia, błędnie R. jako właściciel Kotelni od r. 1581, Rużyn, Tworenicze, Worsuń); Boniecki, Poczet rodów, 280; Jabłonowski J., Tabulae Jabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz Compendium, s. 200–7; Niesiecki, VIII 169; Uruski, XV 288; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 415, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Hruševs’kyj, Istorija, VII 167–9, 284; Jabłonowski A., Historia Rusi Południowej do upadku Rzeczypospolitej, Kr. 1912 s. 207; Jarosz W., „Legenda batoriańska”, krytyczny szkic z dziejów Zaporoża, „Kwart. Hist.” T. 17: 1903 s. 605, 610; Jasienica P., Rzeczpospolita obojga narodów, W. 1982 I 223; Kripjakevič I., Gnatevič B., Istoria ukraïns’kogo vijs’ka, L’viv 1930 s. 178; Kuliš P. A., Istorija vossoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 II 134–5; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 67–8 (Michał Ostafijewicz Rożyński); [Rolle J.] Dr Antoni J., Semen Nalewajko, w: tenże, Opowiadania historyczne, Lw. 1887 s. 148 (Michał Ostafijewicz Rożyński); Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1986, s. 80, 81, 93; Solov’ev S., Istorija Rossii s drevnejšich vremen, kn. 4, t. 7, Moskva 1900 s. 260; Zubrzycki D., Kronika miasta Lwowa, Lw. 1844 s. 213; – Akta Unii, s. 326–7; Arch. Jugo-Zap. Rossii, cz. 1 s. 218, cz. 3 s. 15–18, 170–174, cz. 6 s. 313–37, cz. 7 s. 35, 218; Arch. Sanguszków, VII 393; Grabowski M., Przeździecki A., Źródła do dziejów polskich wydane, Wil. 1843 I 66–7; Letopis Samovidca po nowootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich chronik, Kiev 1878 s. 329, 332: Maksimovič M. A., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 242, 287–8, 300–1, 317; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, Kiev 1859 s. 23, 41, 110; Rus. Ist. Biblioteka, XXXIII 419, 1240; Źródła Dziej., XIX 10, 60, 95, 125, XXII 425; Žizń knjazja A.M. Kurbskago w Litve i na Wolyni, Kiev 1849 I 20, 23, 24.

11/5. КН. ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1567,1596),

пол­ков­ник отря­да кн. Сан­гуш­ко в похо­де про­тив Моск­вы 1567 г., при гет­мане Гри­го­рии Ход­ке­ви­че, и участ­во­вал в бит­вахъ при Чаш­ниг­сяхъ и Ива­нях [Nіsіе­скі, Коrоnа Роз­ка, т. III пзд. (17і0), стр. 898.] 

Ружинские
Дмит­ро Іва­но­вич князь Ружинсь­кий (1545 – піс­ля 1583). Печат­ка від 1569 р.

В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­ся­гав­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «дер­жит уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним к коро­лю в Люб­лин; князь же Сте­фан Ружин­ский заявил при при­ся­ге, что брат его кпязь Михай­ло на ту пору осед­ло­сти не име­ет, всю часть свою заста­вил и поехал к при­я­те­лям в Поль­шу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327

В янва­ре 1570 был сви­де­те­лем заста­вы Ива­ном Вань­ко­ви­чем Шел­вов­ским части име­ния поло­ви­ны Шел­во­ва кня­ги­ни Мико­ла­е­вои Зба­раж­скои, ста­ро­сти­ной кре­мя­нец­кой, Анне Дес­по­товне [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, он. 1, спр. 6, арк. 5 зв.-б зв.] 18 груд­ня 1570 воз­ний Хаць­ко Чува­та Тули­човсь­кий зiзнав­ся про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

22 квіт­ня 1593 р. был сви­де­те­лем вме­сте с дру­ги­ми шлях­ти­ча­ми огля­ду наслід­ків поже­жі луць­ким воз­ним Федо­ром Сви­ри­довсь­ко­го в селі Гні­да­ва Федо­ра Тере­хо­ви­чя, де були зни­щені вогнем будин­ки, загиб­ли люди та згорілі королівсь­кі листи гні­давсь­ким під­да­ним на пев­ні при­вілеї [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, снр. 43, арк. 360-361.]. Від 25 квіт­ня 1596 р. має­мо віно­вий запис Фили­па Бог­да­но­ви­ча Кру­не­ви­ча своїй дру­жині, доч­ці кня­зя Дмит­ра Ружинсь­ко­го – Олені. [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 244-245].

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: Печат­ка кня­зя Дмит­ра Іва­но­ви­ча Ружинсь­ко­го від 1569 р. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: DR.; оваль­на, роз­мір 15х12 мм. Дже­ре­ла: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 261. 1569 р. Інф. Олег Одно­ро­жен­ко

ЖЕНА: СОФИЯ ПЕТ­РОВ­НА ХОМЯК СМОР­ДОВ­СКАЯ, дочь Пет­ра Іва­но­ви­ча Хом’яка. Дети:

12/5. КЖ. АВДО­ТЬЯ ИВАНОВНА

8 груд­ня 1570 г. – запис визна­но­го листа Бог­да­на Клюсь­ко­го Іва­но­ві Ворись­ко­му та його дру­жині Овдо­ті з Ружинсь­ких Ворись­кій на орен­ду належ­ної йому третьої части­ни маєт­ку с. Клюськ. [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 375–377 зв.; док. 350].
1571 г., апр. 8. куп­чая запись, дан­ная Ека­те­ри­ною Васи­льев­ною Поков­ской, ур. кн. Ружин­ской, Ива­ну Вори­щско­му на всю часть име­ния Рого­виц­ко­го, полу­чен­ною ее в наслед­ство от отца и по раз­де­лу с сест­ра­ми, а так­же на те име­ния, кото­рые ей могут достать­ся по наслед­ству [АЮЗР ч.8 т.4] 1 трав­ня 1574 – про­даж­ний запис на Рого­ви­ць­кий маєток, про­да­ний Іва­ном Вористсь­ким Гри­горію Іва­но­ви­чу Ружинсь­ко­му. [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.171.].

МУЖ: ИВАН ДАНИ­ЛО­ВИЧ СТЕР­ЛО ВОРИСЬКИЙ.

13/6. КЖ. МАРИЯ (МАРФА,МАРИНА) ВАСИ­ЛЬЕВ­НА († 1581)

Замуж вышла до 1571. Федор Вой­нич утвер­ждал, что мать вос­пи­та­ла одно­го из сыно­вей, Михай­ла, “нена­лежне”, наусь­ки­вая его про­тив род­но­го отца. Это, одна­ко, не поме­ша­ло Михай­лу убить дво­ю­род­но­го бра­та сво­ей мате­ри, кн. Михай­ла Федо­ро­ви­ча, когда у того воз­ник кон­фликт с его отцом [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 8, док. 245].
По дан­ным пере­пи­си вой­ска ВКЛ 1565 г. от Волын­ской зем­ли Федор Вой­нич дол­жен был ста­вить четы­ре коня, при нем же один конь от Васи­ли­сы Ружин­ской [РИБ т.33.- ст.419]; по пере­пи­си 1567 г. – четы­ре коня по гусар­ски, а с име­ния Ружи­на одно­го коня по козац­ки с сагай­да­ком и рога­ти­ной [РИБ т.33.- ст.1239].
18 лип­ня 1569 зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про огляд ружинсь­ко­го уряд­ни­ка Федо­ра Вой­ни­ча Єсь­ка, пора­не­но­го кн. Михай­лом Ружинсь­ким. [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4.Арк. 176 зв., 177; док. 213.] 

МУЖ: ФЕДОР ВОЙ­НИЧ БОГО­ВИ­ТИН КОЗЕ­РАДСЬ­КИЙ. Дети: Миха­ил, Павел, Федор и Елена.

14/6. КЖ. КАТЕ­РИ­НА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА (1566,1577)

Жало­ба кня­ги­ни Наста­сьи Ружин­ской о том, что дочь ее княж­на Кате­ри­на само­воль­но, без ведо­ма мате­ри, вышла замуж за “неяко­го” Яна Пан­ков­ско­го и вме­сте с ним отня­ла у жалоб­щи­цы име­ние в с. Рого­ви­чах. 1566 года, июля 15 [Архив Юго-Запад­ной России,Ч. 8. Т. 3: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в ХVI-XVІІ вв. – 1909. – 120, 708, XXX с.].
16 січ­ня 1568 скар­га земя­ни­на Яна Поковсь­ко­го на кн. Сте­фа­на Ружинсь­ко­го про зброй­ний наїзд на Рого­ви­ць­кий двір [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3 – Арк. 6 зв.; док. 7.]. 3 берез­ня зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про огляд Яна Пань­ковсь­ко­го, пора­не­но­го кн. Сте­фа­ном Ружинсь­ким.[ ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв.; док. 40.]. 3 берез­ня зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про огляд дво­ру Яна Пань­ковсь­ко­го в с. Рого­ви­чах і пора­не­но­го слу­ги Том­ка Гори­човсь­ко­го піс­ля наїз­ду кн. Сте­фа­на Ружинь­ко­го. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв., 24; док. 41.]. 3 люто­го 1569 Скар­га кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го на Яна Паковсь­ко­го про напад на ньо­го, побит­тя й пора­нен­ня його та слуг. Зізнан­ня воз­но­го Юхна Орансь­ко­го [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4 Арк. 31, 31 зв.; док. 41.]. 3 Берез­ня 1570 Скар­га Кате­ри­ни з Ружинсь­ких Поковсь­кої на кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го про вби­вство її тиву­на Лаврі­на Куп­чи­ча в с. Рого­ви­чах (у котро­го були клю­чі “ото всє­го схо­ва­ня”). Зізнан­ня вижа зам­ко­во­го слу­ги Гри­ць­ка Золотого.[ЦДІАК Украї­ни –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 25 зв., 26; док. 30]. Берез­ня 29. Зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кн. Сте­па­ну Ружинсь­ко­му щодо наїз­ду на двір Яна Поковсь­ко­го в с. Рого­ви­чах. ЦДІАК Украї­ни –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 62, 62 зв.; док. 59. Трав­ня 7. Скар­га Мати­са, рого­ви­ць­ко­го уряд­ни­ка Яна Поковсь­ко­го та його дру­жи­ни Кате­ри­ни на кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го про “отпо­вє­ди и похвал­ки”, що при­зве­ли до втечі трьох родин під­да­них із с. Рого­ви­чів. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 114 зв.; док. 108. Лип­ня 21. Зізнан­ня воз­но­го Іва­на Літинсь­ко­го про освід­чен­ня ним ярмолівсь­ких сіно­жа­тей і поля, вико­ше­них Яном Поковсь­ким в маєт­ку кн. Сте­фа­на Ружинсь­ко­го в с. Рого­ви­чах. – Арк. 181; док. 185.
1571 г., апр. 8. куп­чая запись, дан­ная Ека­те­ри­ною Васи­льев­ною Поков­ской, ур. кн. Ружин­ской, Ива­ну Вори­щско­му на всю часть име­ния Рого­виц­ко­го, полу­чен­ною ее в наслед­ство от отца и по раз­де­лу с сест­ра­ми, а так­же на те име­ния, кото­рые ей могут достать­ся по наслед­ству [АЮЗР ч.8 т.4].
Дар­чий лист Кате­ри­ни Васи­лів­ни Ружинсь­кої на всю части­ну сво­го спад­щин­но­го маєт­ку в Ружині, даро­ва­ну її чоло­ві­ко­ві Васи­леві Яко­ви­ць­ко­му. 12 жовтня 1574.Дарчий запис Кате­ри­ни Васи­лів­ни Ружинсь­кої на суму гро­шей, даро­ва­ну її чоло­ві­ко­ві Васи­лю Яко­ви­ць­ко­му. 12 жовтня 1574 . . . .. [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.175, 176.].
17 січ­ня 1577 р. князів­на Кате­ри­на Васи­лів­на Ружинсь­ка запи­са­ла чоло­ві­ко­ві Васи­лю Яко­ви­ць­ко­му всю части­ну сво­го спад­щин­но­го маєт­ку в Ружині: «сама доб­ро­вол­нε и з доб­рым роз­мыс­лом сво­им … всю част имεнz моε­го ωтчиз­но­го в Ружине … даю, дарую и сим листом моим на вεч­ност запи­сую, ωтдалz­ю­чи ωт дεтεи моих, кото­рыε εст­ли­бых з ним мεла» [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / упор. В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко. Київ: Нау­ко­ва дум­ка, 1995. , c. 175]. При цьо­му вираз «не будучи ни ωт кого ничим при­му­шо­на ани намо­вε­на, ωдно сама доб­ро­вол­нε», як пра­ви­ло, вно­си­вся якраз на вимо­гу чоло­віка, який побо­ю­вав­ся пре­тен­зій з боку роди­чів дру­жи­ни, бо в разі її смер­ті, не маю­чи юри­дич­но зафік­со­ва­ної «даро­виз­ни», мав повер­ну­ти вне­сен­ня жін­ки її бать­кам або родичам.

МУЖ 1-Й: ЯН ПОКОВ­СКИЙ (†1571), земя­нин, слу­га п. Ста­ни­сла­ва Граевского.

МУЖ 2-Й: ВАСИ­ЛИЙ-ЯСЬ­КО ЯНО­ВИЧ ЯКО­ВЛЕ­ВИЧ ЯКО­ВИЦ­КИЙ (†15.III.1582)

15/6. КЖ. ВАСИ­ЛИ­СА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА (1565,1584)

По дан­ным пере­пи­си вой­ска ВКЛ 1565 г. от Волын­ской зем­ли Федор Вой­нич дол­жен был ста­вить четы­ре коня, при нем же один конь от Васи­ли­сы Ружин­ской [РИБ т.33.- ст.419].
Коли польсь­кий король Жиг­монт Август нака­зав українсь­кій і литовсь­кій шлях­ті при­ся­га­ти на унію Литовсь­ко­го князів­ства з Польщею, то на Волині разом із зем’янами при­ся­га­ло й чима­ло зем’янок – тих, що сиді­ли на “вдо­винім стіль­ці” і володі­ли маєтностями13. За себе і своїх нащад­ків скла­да­ли при­ся­гу Васи­ли­са – княж­на Ружинсь­ка, кня­ги­ня Кате­ри­на Ско­ру­пинсь­ка, пані Михай­ло­ва Козинсь­ка, каш­те­ля­но­ва Луцька.

За реєстром 1583 р. Дєм`ян Мок­ренсь­кий пла­тить з части­ни маєт­ку Рого­ви­чу Воло­ди­мирсь­ко­му повіті [Zrodla dziejowe. – T.IX. – С.117.].
Навес­ні 1584 року Стані­слав Молинсь­кий, його дру­жи­на Мар’я Яко­ви­ць­ка і її сини Федор й Іван Сте­фа­но­ви­чи Ружин­скь­кi пося­га­ли на маєток подруж­жя Дем’яна Мок­ренсь­ко­го і князів­ни Васи­ли­си Ружинсь­кої. Вигля­дає так, ніби маєток справ­ді був спір­ною влас­ністю, бо скарж­ни­ки апе­лю­ва­ли у позо­ві до листа зару­ки, тоб­то пра­ва володін­ня, затвер­дже­но­го уря­дом. Цей аргу­мент, на дум­ку напад­ни­ків, не мав пере­кон­ли­вої сили. Запо­міг­шись під­т­рим­кою синів та знач­ної кіль­ко­сті слуг-челяді, вой­ов­ни­ча Мар’я прий­ш­ла до дво­ру Д. Мок­ренсь­ко­го. Ціка­ва деталь – пані нака­за­ла при­не­сти на подвір’я тушу вби­то­го веп­ра і покла­сти те м’ясо на столі перед льо­хом («при­нес­ли з собою стер­во веп­ро­вое на носи­лахъ, кото­роє стеръ­во… на сто­ле под холод­ни­комъ поло­жи­ли»). Одіоз­ні дії жін­ки супро­вод­жу­ва­ли­ся сло­вес­ни­ми обра­за­ми. Пані Яко­ви­ць­ка, закли­ка­ю­чи гос­по­ди­ню маєт­ку до роз­мо­ви, вола­ла: «Кур­во ста­рая, выиди сюды!». Тим часом сини пома­га­ли матусі погроз­ли­ви­ми сло­ва­ми: «Вамъ уши и губы обре­жемъ!…». Суго­лос­но з гос­по­да­ря­ми дія­ли і слу­ги. За сло­ва­ми скарж­ни­ків, три десят­ки челяд­ни­ків ходи­ли біля вікон, задер­ши на голо­ви подо­ли кошуль-соро­чок, і «зад­ки» пока­зу­ва­ли! Той напад на маєток успі­ху роз­бій­ни­кам не при­ніс. Вони ще декіль­ка разів пори­ва­ли­ся чини­ти шко­ди кня­жої родині, тому спра­ва й потра­пи­ла до судо­вих актів [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, он. 1, спр. 17, арк. 129 зв.-131зв.].

МУЖ 1-Й: ИВАН ОХЛО­ПОВСЬ­КИЙ. Дети: Васи­лий, Раина.

МУЖ 2-Й: ДЕМЬЯН МОК­РЕН­СКИЙ. Дети: Дмитрий.

16/6. КНЖ. НАСТА­СИЯ ВАСИ­ЛЬЕВ­НА РУЖИН­СКАЯ († до 1571)

дожи­ла до совер­шен­но­ле­тия, одна­ко умер­ла в моло­дом воз­расте до 1571 г. неза­муж­ней, сёст­ры дели­ли наслед­ство без нее [ЦДIАК, ф.28 о.1 д.7 док.109а]. Един­ствен­ное упо­ми­на­ние про Наста­сию каса­ет­ся про­да­жи ней дво­ри­ща в с. Ружин мужу сво­ей сёст­ры Федо­ру Бого­ви­ти­ну [ЦДIАК, ф.28 оп.1 д.52 док.983].

17/7. КН. СТЕ­ФАН ФЕДО­РО­ВИЧ (1545,† 22.V.1578),

дво­ря­нин вла­ди­мир­ско­го пове­та (1569), сын кн. Федо­ра Михай­ло­ви­ча Ружинского.
В ревізії Луць­ко­го зам­ку 1545 зара­хо­ван ревізо­ром до кня­жат-повіт­ни­ків [Украї­на і Лит­ва в ХІV–ХVІ століт­тях. Політи­ко-пра­во­ві та соціаль­но-еко­но­міч­ні аспек­ти. –С. 142.]. В пере­пи­си литов­ско­го вой­ска 1567 г. запи­сан по Волын­ской зем­ле, выстав­лял 1 коня с каф­та­ном, сагай­да­ком и саб­лей [РИБ т.33.- ст.1242].

Ружинские
Сте­фан Васи­льо­вич князь Ружинсь­кий (1545–1577). Печат­ка від 1576 р.

В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­став­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «дер­жит уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним к коро­лю в Люб­лин; князь же Сте­фан Ружин­ский заявил при при­ся­ге, что брат его кпязь Михай­ло на ту пору осед­ло­сти не име­ет, всю часть свою заста­вил и поехал к при­я­те­лям в Поль­шу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kraków, 1932. S. 327].

16 січ­ня 1568 скар­га земя­ни­на Яна Поковсь­ко­го на кн. Сте­фа­на Ружинсь­ко­го про зброй­ний наїзд на Рого­ви­ць­кий двір [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3 – Арк. 6 зв.; док. 7.]. 3 берез­ня зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про огляд Яна Пань­ковсь­ко­го, пора­не­но­го кн. Сте­фа­ном Ружинсь­ким.[ ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв.; док. 40.]. 3 берез­ня зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про огляд дво­ру Яна Пань­ковсь­ко­го в с. Рого­ви­чах і пора­не­но­го слу­ги Том­ка Гори­човсь­ко­го піс­ля наїз­ду кн. Сте­фа­на Ружинь­ко­го. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв., 24; док. 41.]. 26 Лип­ня 1568 зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про огляд пош­код­же­них Рома­ном Мар­ковсь­ким гра­ни­ць Шель­вівсь­ко­го, Рого­ви­ць­ко­го і Зає­чи­ць­ко­го грун­тів кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го та вру­чен­ня Мар­ковсь­ко­му позо­ву до Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го суду. [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3.– Арк. 94, 94 зв.; док. 152.].

3 люто­го 1569 Скар­га кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го на Яна Паковсь­ко­го про напад на ньо­го, побит­тя й пора­нен­ня його та слуг. Зізнан­ня воз­но­го Юхна Орансь­ко­го [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4 Арк. 31, 31 зв.; док. 41.]. 3 Берез­ня 1570 Скар­га Кате­ри­ни з Ружинсь­ких Поковсь­кої на кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го про вби­вство її тиву­на Лаврі­на Куп­чи­ча в с. Рого­ви­чах (у котро­го були клю­чі “ото всє­го схо­ва­ня”). Зізнан­ня вижа зам­ко­во­го слу­ги Гри­ць­ка Золотого.[ЦДІАК Украї­ни –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 25 зв., 26; док. 30]. Берез­ня 29. Зізнан­ня воз­но­го Тих­на Орансь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кн. Сте­па­ну Ружинсь­ко­му щодо наїз­ду на двір Яна Поковсь­ко­го в с. Рого­ви­чах. ЦДІАК Украї­ни –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 62, 62 зв.; док. 59. Трав­ня 7. Скар­га Мати­са, рого­ви­ць­ко­го уряд­ни­ка Яна Поковсь­ко­го та його дру­жи­ни Люто­го 3. Скар­га кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го на Яна Паковсь­ко­го про напад на ньо­го, побит­тя й пора­нен­ня його та слуг. Зізнан­ня воз­но­го Юхна Орансь­ко­го. – Арк. 31, 31 зв.; док. 41.Катерини на кн. Сте­па­на Ружинсь­ко­го про “отпо­вє­ди и похвал­ки”, що при­зве­ли до втечі трьох родин під­да­них із с. Рого­ви­чів. [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 114 зв.; док. 108.] Лип­ня 3. Скар­га воло­ди­мирсь­кої під­ста­ро­сти­ної Овдо­ті Шель­вовсь­кої на кн. Сте­фа­на Ружинсь­ко­го про наїзд на дім під­да­ної Марії Лаврі­но­вої в маєт­ку її чоло­віка с. Воли­ці, побит­тя її, пош­код­жен­ня кро­сен, полот­на та пря­ди­ва. – Арк. 166 зв., 167; док. Лип­ня 21. Зізнан­ня воз­но­го Іва­на Літинсь­ко­го про освід­чен­ня ним ярмолівсь­ких сіно­жа­тей і поля, вико­ше­них Яном Поковсь­ким в маєт­ку кн. Сте­фа­на Ружинсь­ко­го в с. Рого­ви­чах. – Арк. 181; док. 185.

18 груд­ня 1570 – зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

Умер 22 мая 1578 и сво­им теста­мен­том все иму­ще­ство оста­вил жене и детям. Опе­ку­на­ми сво­ей семьи он назна­чил лов­че­го Холм­ско­го Мар­ти­на Угра­ев­ско­го, кня­зя Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Ружин­ско­го, Алек­сандра Воро­ну и Ива­на Яко­виц­ко­го. Мари­на Васи­льев­на после смер­ти мужа про­жи­ла ещё очень дол­го – не менее 43 лет. Вос­пи­та­ла тро­их детей и ещё раз вышла замуж. Она пере­жи­ла сво­е­го сына Федо­ра и доч­ку Марину.

Навес­ні 1584 року Стані­слав Молинсь­кий, його дру­жи­на Мар’я Гав­ри­лів­на Яко­ви­ць­ка і ее сини кня­зья Федор й Іван пося­га­ли на маєток подруж­жя Дем’яна Мок­ренсь­ко­го і князів­ни Васи­ли­си Ружинсь­кої. Вигля­дає так, ніби маєток справ­ді був спір­ною влас­ністю, бо скарж­ни­ки апе­лю­ва­ли у позо­ві до листа зару­ки, тоб­то пра­ва володін­ня, затвер­дже­но­го уря­дом. Цей аргу­мент, на дум­ку напад­ни­ків, не мав пере­кон­ли­вої сили. Запо­міг­шись під­т­рим­кою синів та знач­ної кіль­ко­сті слуг-челяді, вой­ов­ни­ча Мар’я прий­ш­ла до дво­ру Д. Мок­ренсь­ко­го. Ціка­ва деталь – пані нака­за­ла при­не­сти на подвір’я тушу вби­то­го веп­ра і покла­сти те м’ясо на столі перед льо­хом («при­нес­ли з собою стер­во веп­ро­вое на носи­лахъ, кото­роє стеръ­во… на сто­ле под холод­ни­комъ поло­жи­ли»). Одіоз­ні дії жін­ки супро­вод­жу­ва­ли­ся сло­вес­ни­ми обра­за­ми. Пані Яко­ви­ць­ка, закли­ка­ю­чи гос­по­ди­ню маєт­ку до роз­мо­ви, вола­ла: «Кур­во ста­рая, выиди сюды!». Тим часом сини пома­га­ли матусі погроз­ли­ви­ми сло­ва­ми: «Вамъ уши и губы обре­жемъ!…». Суго­лос­но з гос­по­да­ря­ми дія­ли і слу­ги. За сло­ва­ми скарж­ни­ків, три десят­ки челяд­ни­ків ходи­ли біля вікон, задер­ши на голо­ви подо­ли кошуль-соро­чок, і «зад­ки» пока­зу­ва­ли! Той напад на маєток успі­ху роз­бій­ни­кам не при­ніс. Вони ще декіль­ка разів пори­ва­ли­ся чини­ти шко­ди кня­жої родині, тому спра­ва й потра­пи­ла до судо­вих актів. Послед­ний раз упо­ми­на­ет­ся со вто­рым мужем в 1621 г. 152

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: Печат­ка кня­зя Сте­фа­на Федо­ро­ви­ча Ружинсь­ко­го від від 1576 р. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: SR. оваль­на, роз­мір 15х13 мм. Дже­ре­ла: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 685. 1576 р.Інф. Олег Одно­ро­жен ко

ЖЕНА 1-Я: НАСТА­СИЯ БОГУ­ШЕВ­НА ОЛЕВ­СКАЯ (ее 2-й брак, 1-й брак – Гри­горій Чер­невсь­кий, з яким мала трьох дітей). 16 Дети: Федор.

ЖЕНА 2-Я: (1567, С. БАБИ­ЧИ) МАРИ­НА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА ЯНЧИН­СКАЯ (1567,1621), дочь Гав­ри­лы и Мари­ны Васи­льев­ны з Янчинсь­ких. (1-й брак – Гав­ри­ло Яко­ви­ць­кий; 3-й брак – Ста­ни­слав Молинсь­кий). У цьо­му шлю­бі наро­ди­ли­ся сини Федір та Іван, а також доч­ка Мари­на. 17 Застав­ний лист Гав­ри­ло­вої Яко­ви­ць­кої Мари­ни Васи­лів­ни Янчинсь­ко­го, Іва­на та Пет­ра Гав­ри­ло­ви­чів Яко­ви­ць­ких, за яким названі осо­би, пози­чив­ши у Дани­ла Кар­по­ви­ча Попе­ля суму гро­шей, від­да­ли йому в заста­ву Яко­ви­ць­кий маєток до спла­ти гро­шо­во­го бор­гу. 9 листо­па­да 1576 . . . 209 [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.209.].

19/7. КН. МИХАЙ­ЛО ФЕДО­РО­ВИЧ (1567, † I.1577)

дво­ря­нин вла­ди­мир­ско­го пове­та, сын кн. Федо­ра Михай­ло­ви­ча Ружинского.
В спис­ке волын­ских дво­рян вла­ди­мир­ско­го пове­та, при­сгав­ших в 1569 г. на люб­лин­скую унию, упо­мя­ну­то шесть лиц это­го рода: к при­ся­ге яви­лись лич­но Михай­ло и Дмит­рий Ива­но­ви­чи и заяви­ли при этом, что брат их князь Гри­го­рий слу­жит у кня­зя Рома­на, вое­во­ды брац­лав­ско­го (т. е. Сан­гуш­ка), и «дер­жит уряд его коро­лев­ское мило­сти в Речи­це», т. е. состо­ит там под­ста­ро­стою или намест­ни­ком, а дру­гой брат, князь Оста­фий, слу­жит чер­кас­ско­му ста­ро­сте кня­зю Миха­и­лу Виш­не­вец­ко­му и идет с ним къ коро­лю в Люб­лин; князь же Сте­фан Ружин­ский заявил при при­ся­ге, что брат его кпязь Михай­ло на ту пору осед­ло­сти не име­ет, всю часть свою заста­вил и поехал к при­я­те­лям в Поль­шу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327.
Трав­ня 2. 1569 Скар­га Єсь­ка Кар­по­ви­ча, ружинсь­ко­го уряд­ни­ка Федо­ра Вой­ни­ча, на кн. Михай­ла Ружинсь­ко­го про побит­тя й пора­нен­ня. Зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про огляд потер­пі­ло­го. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4. – Арк. 81, 81 зв.; док. 121. Трав­ня 2. Скар­га Єсь­ка Кар­по­ви­ча на під­да­них кн. Марії Ружинсь­кої про покра­ден­ня меду з вули­ків та пола­ман­ня щеп (“три гру­шо­выхъ и одну ябло­но­вую”) у його саду. Зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про засвід­чен­ня збит­ків. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4– Арк. 81 зв., 82; док. 122. 18 лип­ня 1569 зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про огляд ружинсь­ко­го уряд­ни­ка Федо­ра Вой­ни­ча Єсь­ка, пора­не­но­го кн. Михай­лом Ружинсь­ким. [ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 4.Арк. 176 зв., 177; док. 213.] 12 октяб­ря 1569 сви­де­тель в застав­ний запис Лева Сан­гуш­ко­ви­ча Кошерсь­ко­го на маєток, даний в заста­ву Іва­но­ві Чап­ли­чу Шпа­новсь­ко­му до часу спла­ти його гро­шо­во­го бор­гу [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко. — К.: Нау­ко­ва дум­ка, 1995. — 248 с. Пам’ятки українсь­кої мови.].
4 жовтня 1570 Уступ­ний запис Михай­ла Федо­ро­ви­ча Ружинсь­ко­го його сест­рі й зятю на части­ну спад­щин­но­го маєт­ку. Дар­чий запис Марії Федо­ро­вої Ружинсь­кої сино­ві Михай­ло­ві на части­ну маєт­ку в Ружині. Роз­пис­ка Михай­ла Федо­ро­ви­ча Ружинсь­ко­го в тому, що він отри­мав від своєї матері у володін­ня части­ну маєт­ку в Ружині. 18 груд­ня 1570 – зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кня­зям Оста­фію, Гри­горію, Михай­ло­ві та Дмит­ро­ві Ружинсь­ким за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353]. 18 груд­ня 1570 – зізнан­ня воз­но­го Хаць­ка Чува­та Тули­човсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду кн. Марії Ружинсь­кій та її сино­ві кн. Михай­лу Ружинсь­ко­му і кн. Марині Ружинсь­кій за скар­гою Стані­сла­ва Даменсь­ко­го та його дру­жи­ни Ога­фії про посаг та віно. [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 381, 381 зв.;док. 354.].

Дар­чий запис на суму гро­шей на тре­ти­ну маєт­ку, яку Михай­ло Федо­ро­вич Ружинсь­кий дарує своїй жін­ці. 22 берез­ня 1575 . [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.175, 176.]. 20 трав­ня він вніс цей запис до судо­вих книг, 18

Теста­мент Михай­ла Федо­ро­ви­ча Ружинсь­ко­го. 3 жовтня 1575 [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. / Упо­ряд­ни­ки В. Б. Задо­рож­ний, А. М. Матвієн­ко, 1995. — с.181.]. 11 січ­ня 1577 р. князь Михай­ло Федо­ро­вич Ружинсь­кий пові­дом­ляв у перед­смерт­но­му теста­мен­ті, що був «без­винне от Михай­ла Вои­ни­ча Бого­ви­ти­но­ви­ча влас­шнь­ї­ми рука­ми єго зранєньш …шкрут­нє а шкод­ли­ве неми­ло­сердне», від чого він і помер (у цьо­му випад­ку смерть заподіяв сво­як сво­я­ку). Михай­ло Вой­нич Бого­ви­тин Козе­радсь­кий був рід­ним бра­том Федо­ра Вой­ни­ча Бого­ви­ти­на Козе­радсь­ко­го, чоло­віка стриєч­ної сест­ри кн. Михай­ла Федо­ро­ви­ча Ружинсь­ко­го, князів­ни Мар­фи (Марії) Васи­лів­ни Ружинсь­кої [Ворон­чук І. Родо­во­ди волинсь­кої шлях­ти XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. – С. 189, 282.]. Це ста­ло­ся в домі Гапо­на, під­да­но­го кня­зя Михай­ла Ружинсь­ко­го. Вби­вство Ружинсь­ко­го ста­ло куль­мі­на­цією три­ва­лої супереч­ки між ним та бать­ком вбив­ці, Федо­ром Бого­ви­ти­ном. Роз­слі­ду­ван­ня спра­ви три­ва­ло біль­ше двох тиж­нів, піс­ля чого було похо­ва­но тіло небіж­чи­ка, яке від часу вби­вства збері­га­ло­ся в льоху.

Іван Балабан–Осекровський скар­жи­вся на дру­жи­ну Раї­ну зі Ста­корсь­ких про те, що вона разом зі свої­ми бра­та­ми та при­я­те­ля­ми виг­на­ла його з маєт­ку Ружи­на. Ружин потра­пив до рук Раї­ни зі Ста­корсь­ких піс­ля смер­ті пер­шо­го чоло­віка кн. Михай­ла Ружинсь­ко­го (віно­вий запис від кня­зя дру­жині на маєт­ках Ружині, Рого­ви­чах і Твоpи­ни­чах [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спp. 9. – Аpк. 74 зв. –75 зв.] 22.03.1575 р. при­влас­ни­ла речі, які він уніс піс­ля весіл­ля в її двір, і пору­ши­ла шлюб­ну при­ся­гу, від­мо­вив­ши­ся з ним меш­ка­ти: «То пакъ, деи, мал­жон­ка моя, не веда­ти для кото­рое при­чи­ны, запом­нев­ши бояз­ни Божое и при­се­ги сво­еи, на мал­жен­ство зо мною вчи­не­ное, и срок­го­сти пра­ва поспо­ли­то­го, взяв­ши про­тив­ку мене, мал­жон­ка сво­е­го, без­в­инъне есми з умыс­лу сво­е­го або з намо­ви люд­ское непряз­ни неми­лост и змо­вив­ши­ся з бра­тею сво­ею и с при­я­тел­ми сво­и­ми, мене од оное всее мает­но­сти моее кгвал­товне выби­ла и ото­гна­ла, чим вели­кии жал и обо­лжене и шко­ду нема­лую мне вчи­ни­ла» [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 483 зв. –484.].
Чоло­вік послав до дру­жи­ни своїх при­я­телів, щоб з’ясувати при­чи­ну її вчин­ку та спо­ну­ка­ти жін­ку визна­ти «неслуш­ність» і «непри­стой­ність» своєї поведін­ки, від­да­ти чоло­ві­ко­ві май­но та повер­ну­ти­ся до подруж­ньо­го жит­тя згід­но з при­ся­гою. Однак Раї­на не лише від­мо­ви­ла, але й неучти­во пове­ла­ся з посе­ред­ни­ка­ми. При­к­мет­но, що чоло­вік не боїть­ся виста­ви­ти себе в очах зага­лую жерт­вою влас­ної дру­жи­ни. А перелік май­на, які він уніс до подруж­ньої влас­но­сті, поді­ляєть­ся на дві части­ни, як і у випад­ку поса­гу наре­че­ної, тоб­то готів­ка і речі, серед яких, окрім зброї, зустрі­чає­мо тузин ложок, посуд, одяг, постіль, тоб­то тра­ди­цій­ний асор­ти­мент жіно­чо­го май­на [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25. – Оп. 1. – Арк. 483–484.].

Ж., NN, поход­жен­ня неві­до­ме. Від неї у ньо­го наро­ди­ло­ся двоє синів Іван та Федір. 19

ЖЕНА: РАИ­НА ФЕДО­РОВ­НА СТА­КОР­СКАЯ (†1621). (2-й брак – Іван Балабан–Осекровський; 3-й брак – Мар­тин Ребе­линсь­кий), дочь Федо­ра Ста­корсь­ко­го та Федо­ри Само­ро­ків­ни (?) Хрі­новсь­кої. Подруж­жя мало трьох дітей – синів Олек­сандра та Гри­горія, а також донь­ку Федо­ру. Удо­ва Реги­на-Марія про­жи­ла піс­ля смер­ті чоло­віка досить дов­го – 46 років; за цей час вона вихо­ва­ла усіх п’ятьох дітей Ружинсь­ко­го ї ще двічі вихо­ди­ла заміж. Помер­ла вона у 1621 році, 20 зали­шив­ши все май­но бра­то­ві Кришто­фу. 21

Гав­ри­ла Неце­вич був одру­же­ним двічі. В пер­шо­му шлю­бі, коли він саме отри­мав від коро­ля зазна­чені вище ґрун­ти, його дру­жи­ною була Софія Богу­шів­на [131], яку було вби­то 3 лип­ня 1602 р., при роз­бій­но­му напа­ді на його дім вата­ги рот­міст­ра Симо­на Хар­линсь­ко­го [132]. Ця роди­на не спро­мо­гла­ся мати по собі нащад­ків. Піс­ля смер­ті Софії, вже в досить солід­но­му, близь­ко­му до 45 років віці, Гав­ри­ла одра­зу побрав­ся вдру­ге, взяв­ши за себе моло­ду (та бага­ту!) Раї­ну Ребе­линсь­ку [133]. Бать­ка­ми цієї дру­жи­ни були Мар­тін Ребе­линсь­кий і Раї­на-Марія Федорів­на Ста­ко­ровсь­ка [134], яка в своє­му пер­шо­му шлю­бі була за кня­зем Михай­лом Федо­ро­ви­чем Ружинсь­ким. Зазна­чи­мо, що в часи, коли доч­ка Раї­на наро­ди­ла­ся, її бага­то­му бать­ко­ві, на пра­вах отчиз­ни, вза­галі нале­жа­ла чи не поло­ви­на вели­ко­го села Ружино.

20/7. КН. АЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ († 1569)

не був одру­же­ний и помер до 1569.

18/7. КН. АБРА­ХАМ ФЕДО­РО­ВИЧ († 1602)

скоріш за все, був най­мо­лод­шим з братів Федо­ро­ви­чів. Отри­мав­ши спа­док по бать­ко­ві й запи­сав­ши з бра­та­ми маєток у дожи­вот­тя матері, він поли­шив свою неру­хо­мість на догляд бра­там Михай­ло­ві і Сте­фа­но­ві й пішов слу­жи­ти у війсь­ку. Від­бу­ло­ся це ще до смер­ті матері, тоб­то до 1572 р. Під час похо­ду “на Моск­ву” князь Абра­хам потра­пив у полон. Потім зга­ду­вав, що десять років про­жив “на Укра­ине”. Піс­ля повер­нен­ня додо­му не застав братів серед жнянх (Сте­фан помер у 1574 р.) Тим часом роди­чі встиг­ли при­влас­ни­ти його маєток й не поспі­ша­ли його повер­та­ти, хоча й за десять років наро­би­ли “шко­ди” на 2000 зло­тих польсь­ких. Не від­да­ва­ли роди­чі кня­зю Абра­ха­му й спад­ку по його покій­ній матері. Ціка­во, що князь Абра­хам почав вима­га­ти своє май­но ме в 1580, а в 1602 р. 22 Жив у маєт­ку Рого­ви­чі; був двічі одру­же­ний. На жаль, нія­ких відо­мо­стєй про його пер­шу дру­жи­ну ми не має­мо. Дру­гай раз, піс­ля 50-ти років, князь Абра­хам одру­жи­вся з Кате­ри­ною Висо­ць­кою-Духів­ною. 23 У цьо­му шлю­бі наро­ди­ли­ся сини Гри­горій та Ян. Помер князь. Абра­хам Ружинсь­кий на вес­ні 1602 р., 24 маю­чи не мен­ше 60 років. Його удо­ма вихо­ва­ла обох дітей, ще раз вий­ш­ла заміж і помер­ла десь у 20-х роках ХVII ст. (до 1625 р.) 25

ЖЕНА 1-Я: …..

ЖЕНА 2-Я: КАТЕ­РИ­НА ВИСОЦ­КАЯ ДУХОВНА.

21/7. КЖ. АГА­ФИЯ ФЕДОРОВНА

була дру­жи­ною Стані­сла­ва Доменсь­ко­го ще до 1570 р. Вихо­дя­чи заміж за ньо­го, княж­на так і не отри­ма­ла обі­ця­ний посаг у сумі 220 кіп литовсь­ких гро­шей. За ці гро­ші піс­ля смер­ті Ага­фії (до 1579 р.) поча­ли суди­ти­ся з бра­та­ми Михай­лом ї Сте­фа­ном Ружинсь­ки­ми її чоло­вік та діти Ян та Раї­на. 26 Також 18 груд­ня 1570 – пози­ва­ли­ся до Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суду князі Оста­фій, Гри­горій, Михай­ло та Дмит­ро Ружинсь­кі за скар­гою Сте­фа­на Ружинсь­ко­го, його сест­ри Ога­фії та її чоло­віка Стані­сла­ва Даменсь­ко­го про належ­ну їм части­ну спад­ко­во­го маєт­ку в с. Горо­дель­ці [Акто­ва кни­га Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду 1570 г., ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353]. Зго­дом Стані­слав Доменсь­кий став пози­ва­ти також князів Оста­фія та Кири­ка Ружинсь­ких, але невдо­взі, напри­кін­ці 1583 р., помер. 27

7 берез­ня наступ­но­го року під­дані і слу­ги князів наї­ха­ли на маєток Мед­ве­же, яким володі­ла дру­га дру­жи­на небіж­чи­ка, згвал­ту­ва­ли та вивез­ли з собою до с. Ружи­ин доч­ку Ага­фії, Раї­ну Доменсь­ку, 28 Піс­ля цьо­го випад­ку спра­ва повер­нен­ня поса­гу була надов­го призу­пи­не­на (до 1605 р.), а Раї­на вий­ш­ла заміж за Матя­ша Роз­чи­но­ва (?). Вона зга­дуєть­ся воста­нис у 1620 р., коли її брат Як вже був небіж­чи­ком, а судо­вий про­цес за 220 кіп литовсь­ких гро­шей ще три­вав. 29
МУЖ: СТА­НИ­СЛАВ ДАМЕНСЬ­КИЙ, слу­жеб­ник кн. Льва Сан­гуш­ка Коширського.

V генерація

22/8. КН. АДАМ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ (1600,† 20.II./3.IV.1625)

запи­сал­ся в чле­ны Львов­ско­го пра­во­слав­но­го брат­ства око­ло 1600 года, потом про­жи­вал на Укра­ине, у сво­е­го дво­ю­род­на­го пле­мян­ни­ка Рома­на, отдав­ше­го ему в поль­зо­ва­ние име­ние Вче­раш­нее, при­ни­мал уча­стие в его наез­дах на сосе­дей, а потом ходил с ним же на Моск­ву, к Тушин­ско­му вору; воз­вра­тясь отту­да в 1610 г., он жил на Волы­ни, в Ружине, как вид­но из того, что еще в 1625 г. одна­жды здесь соби­рал­ся коп­ный суд на кото­ром при­сут­ство­ва­ли все «паны» Ружин­ские, по жало­бе кре­стья­ни­на «уро­жо­но­го кня­зя Ада­ма Ружин­ско­го» [Архив ЮЗР, ч. VI, т. I, стр. 350, 454].

23/8. КН. БОГУ­ФАЛ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ (1578,1600)

24/8. КЖ. БОГУ­МИ­ЛА ГРИГОРЬЕВНА

МУЖ: ПАВ­ЛО КОНДРАТЬЕВ.

25/8. КЖ. МАРИ­НА ГРИГОРЬЕВНА

МУЖ: ТИМО­ФЕЙ ОРАНСЬКИЙ

26/8. КЖ. АННА ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА (†до 1625)

МУЖ: ПАВ­ЛО ЛИНЕВСЬ­КИЙ. Дети: Гри­го­рий, Стефан.

27/8. КЖ. ПОЛО­НИЯ ГРИГОРЬЕВНА

Матвій Май­ко Мислинсь­кий, який дітям та дру­жині князів­ні Полонії Гри­горів­ні Ружинсь­кій при­зна­чив вісь­мох опікунів, назвав­ши серед них шва­грів, князів Дмит­ра Іва­но­ви­ча і Кири­ка Ружинсь­ких та Пав­ла Зил­ковсь­ко­го, а також Михай­ла Васи­льо­ви­ча і Яки­ма Тих­но­ви­ча Линевсь­ких, Андрія Чер­невсь­ко­го, Мико­лая Хру­сти­ць­ко­го і Яна Вербсь­ко­го [ЦДIАК, ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 27 – 28 зв.].

МУЖ: МАТ­ВЕЙ МАЙ­КО МИСЛИНСЬКИЙ.

28/9. КЖ. МАРИЯ ОСТАФЬЕВНА

МУЖ: ГОР­ДІЙ СУРИН.

30/9. КН. МИХАЙ­ЛО ЕВСТА­ФЬЕ­ВИЧ (1585,1588)

гет­ман, упом. въ Київсь­кий підвоє­во­да (1586-1587 рр.). гет­манъ козац­кій, упо­минается е ъ этомъ званіп въ коі­щѣ 1585 г.; года пол­то­ра спу­стя, вес­ною 1587, мы встрѣ­ча­емъ его на гра­ни­цахъ Волы­ня, жите­лемъ села Руб­лев­ки (теперь Вруб­лев­ка нов­гра­дво­лын­ска­го ѵ.), кото­рое онъ арен­до­валъ у волын­ска­го вое­во­ды, кня­зя Яну­ша Константино­вича Острож­ска­го; отсю­да онъ дѣладъ ино­гда паѣз­ды на сосѣ­дей, какъ напр, на село Ко.тодежную, съ участіемъ сво­ихъ коза­ковъ (выпис­ка изъ акта при­ве­де­на выше), при­чемъ захва­тилъ силою двад­цать четы­ре кре­стьян­скихъ семьи со всѣмъ иму­ще­ство­аъ п пере­селил! въ дру­гое нмѣніе Острож­ска­го, Сапо­го­во (имя это сохра­нилось толь­ко въ названіи рѣч­ки Сапо­гов­ки); ско­ро впро­чемъ кн. Михай­ло поссо­рил­ся со сво­имъ патро­номъ, высе­лил­ся въ насдѣд­ствен­ную Наво­лочь, а отсю­да даже наѣз­жалъ на нмѣнія само­го Острож­ска­го. Сь кон­ца 1587 г., въ ыѣст­ныхъ актахъ мы его не встрѣ­часмъ, а пото­му очень вѣро­ят­но, что имен­но его слѣ­ду­е­гь видѣть въ томъ гет­манѣ Ружин­скомъ, кото­рый былъ во Льно­вѣ съ коза­ка­ми въ слѣдѵ­ю­щемъ году [Опись ѴШ, .и. 114 иа об., 227 па об., 2В0. 303, — Архи­иъ ю.-з. Рос., ч. Ш, т. I, стр. 10.— ’7. VI, т. I, стр.170 —174,— Зуб­рпц­БІй, Хро­ни­ка мѣсіа Льво­ва, сгр. 213]. Въ томъ же самоыъ году, вмѣстѣ съ бра­томъ Кири­комъ, онъ ока­зы­ва­ет­ся и на Запо­ро­жьн. Царь Ѳедоръ Іоіш­но­вичъ писалъ тогда крым­ско­му сул­та­ну Казы-Гирею: «Преж­де, какъ былъ на крым­скомъ юртѣ Исламъ-Гирей, то мы посла­ли рать свою боль­шую иа Дойъ и Вол­гу, со мно­ги­ми воево­дами а идти было имъ съ Муратъ-Гире­емъ царе­ви­чемъ на Исламъ- Гирея царя, за его неправ­ды. Да и на Днѣ­пръ за поро­ги къ е н язю Кири­ку и къ кня­зю Миха­и­лу Ружин­скимъ, къ ата­ма­и­амъ (т. е. ихъ обо­ихъ счи­та­ютъ ата­ма­на­ми, что, по тогдаш­ней мос­ков­ской нонен­вла­турѣ, мог­ло озна­чать и гет­ма­на), и къ чер­ка­самъ, посла­ли мы голо в ъ Лиха­ре­ва и Хру­що­ва, велѣ­ли имъ идти со всѣ­ми чер­ка­са­ми на Кръшъ, Но когда услы­ха­ли мы, что ты воца­рил­ся, то походъ отло­жи­ли, и посла­ли къ тебѣ язы­ка, тата­ри­на, кото­ра­го при­сла­ли къ вамъ съ Днѣ­п­ра голо­вы Лвха­ревъ и Хру­щовъ и кня­зья Ружин­скіе [Соло­вьевъ, Ист. Рос., т. VII, стр. 319. Въ слѣд.уюдв«ъ году пред­во­щ­те­леыъ вапо­рож­ска­го похо­да на Кримъ явля­ет­ся уже ата­мань Кула­га, уби­тый при разграб.геніи Коз-іева (Евпа­торіи). Там­же, 320.].

ЖЕНА: РАЇ­НА ЯЦЬ­КІВ­НА МИШ­КОВСЬ­КА. Дети: све­де­ний нет.

31/9. КН. МИКО­ЛА ОСТА­ФЬЕ­ВИЧ (1587,† 1592),

вой­ский киев­ский, сын Оста­фия и Бог­да­ны с Оли­за­ров Волч­ко­ви­чей, брат Кири­ка и Богдана,
Королівсь­кі при­вілей кня­зеві Мико­лаєві Ружинсь­ко­му від 10 черв­ня 1591 р. на уряд київсь­ко­го войсь­ко­го AGAD. MK, sygn. 136, k. 209-209v.
W r. 1587 R. wraz z bratem Kirykiem i księciem Prokopem Kurcewiczem zabili w Łucku Aleksandra Komara, za co R. został skazany na karę wieży i zapłacenie główszczyzny. Wraz z bratem uciekł wówczas na Zaporoże przed egzekucją wyroku. Rożyńscy mieli wówczas zaskarbić sobie względy Niżowców i zostać wkrótce ich atamanami. Krótki pobyt R-ego na Niżu czyni jego atamanowanie wśród Kozaków zaporoskich mało prawdopodobnym. W r. 1588, zapewne w związku ze śmiercią ojca, był R. już na Wołyniu, gdzie został wprowadzony prawnie do dóbr pawołockich, darowanych mu przez brata Kiryka, Dymitra Jelca i jego żonę Marię z Olizarów. Od Kiryka otrzymał R. wówczas także Kotelnię, Rużyn i Irhaczów (Jurkaczów).
Уже как вла­де­лец Паво­ло­чи имел Р. дело в 1590 г. со Ста­ни­сла­вом Hołyńskim, под­ча­шим брац­лав­ским, pozwany o krzywdy, кото­рую wyrządzili jego под­да­ные паво­лоц­кие. W r. 1591 купил Р. у Стр­жи­жов­ских dobra Szczerbów (Szczorbów) над rzeką Rastawicą w woj. киев­ском; na pamiątkę гнез­да родо­во­го Ста­ро­го Rużyna назвал nowo nabytą włość Nowym Rużynem. Dn. 10 VI 1591 otrzymał od Zygmunta III urząd вой­ско­го kijowskiego; w nadaniu podkreślono zasługi воен­ные, głównie organizację obrony kresów południowo-wschodnich przed najazdami Tatarów. Już jako wojski kijowski wraz z żoną otrzymał od króla nadanie pewnych pustek w woj. kijowskim, leżących nad rzekami Скви­ра, Rastawicą i Olszanką (w obrębie włości бело­цер­ков­ские). Na tym obszarze powstała wkrótce Рома­нов­ка (nadania w Krakowie 12 VI 1591). Dn. 5 X t. r. запи­сал R. жене dożywocie na swych dobrach w woj. kijowskim, tj. Szczorbowie (или Nowym Rużynie) i Jurkaczowie z при­сел­ка­ми. R. zmarł w r. 1592.
Z małżeństwa z Halszką (Elżbieta) ze Stużyńskich (Strożyckich), córką Kaspra, R. nie pozostawił potomstwa. Jego dobra dziedziczne przypadły bratu Kirykowi.
Wdowa Halszka w r. 1592 otrzymała konsens na cesję swych praw dożywotnich do uroczysk okolicznych wsi w pobliżu Romanówki, tj. Skwiry, Buk i Bukożyna na rzecz Kiryka Rożyńskiego. Wyszła ona powtórnie za mąż za księcia Dymitra Wasilewicza Kurcewicza Bułyhę, podstarościego białocerkiewskiego, i już jako jego małżonka miała sprawę 22 V 1595 z potomkami woj. smoleńskiego Filona Kmity o zastawienie majętności dziedzicznej Rożyńskich – Werbkowic. Ponownie owdowiawszy wyszła w r. 1598 za mąż za Mikołaja Charlińskiego.
Część heraldyków widzi w R-m dzielnego obrońcę Rusi przed atakami ordy, zwycięzcę jednego z czambułów tatarskich pod Oryninem, a także atamana Kozaków zaporoskich wraz z bratem Kirykiem. Wydaje się jednak, iż informacje te dotyczą jego stryja Michała.

ЖЕНА: ГАЛЬШ­КА (ГАЛЖ­БЕ­ТА, ЕЛИ­ЗА­ВЕ­ТА) КАС­ПЕ­РОВ­НА СТУЖИН­СКАЯ, 2-й муж – Мико­лай Чар­лин­ский. Mikołaj (zm. 1618) poślubił w 1598 r. Halszkę ze Stużyńskich, wdowę po kniaziu Mikołaju Różyńskim i kniaziu Dymitrze Bułyże-Kurcewiczu. Бездетный.

Enc. Org., XXII 441; Słown. Geogr. (Pawołocz, Romanówka, Rużyn); Niesiecki, III 897, VIII 169; Uruski, XV 288; Jabłonowski J., Tabulae Iabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 267 (dane błędne); Święcki, Historyczne pamiątki, II 36; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 417, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Baliński M., Lipiński T., Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana, W. 1844 II 525; Kuliš P. A., Istorija vossoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 I 19–20; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R: l. 1882 t. 2 s. 66–7; Petruševič A. S., Svodnaja galicko-russkaja letopis s 1600 po 1700 god, L’viv 1874 s. 415; – Arch. Jugo-Zap. Rossii, cz. VI t. 1 s. 264–70; Kwiaty i owoce, Wyd. J. Trusiewicz, Kr. 1870 s. 295; Starożytności polskie, Wyd. J. Moraczewski, P. 1852 II 368; Źródła Dziej., XXI 16; – AGAD: Metryka Kor. nr 136 k. 209v.; B. Czart.: dok. perg. nr 1016.

32/9. КН. КИРИК ОСТА­ФЬЕ­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1576, † VI.1599),

рот­мистр коро­лев­ский, посол на сей­ме, ата­ман козац­кий на Запо­ро­жье в 1588–90 г., сын Оста­фия и Бог­да­ны с Оли­за­ров Волч­ко­ви­чей, брат Бог­да­на, Михай­ла и Миколая.

Ружинские
Кирик Оста­фій­о­вич князь Ружинсь­кий (1587–1599). Печат­ка від 1598 р.

Пер­вый раз упо­ми­на­ет­ся еще в 1576, когда Р. имел дело с род­ствен­ни­ка­ми сво­ей жены Овдо­тьи Кунев­ской о мает­ках дедич­ных ее семьи: Семе­нов, Гулев­цы и Коше­лев­цы. Відо­мо також про наїзд на поло­ви­ну Куне­ва, здійс­не­ний кня­зя­ми Кири­ком Ружинсь­ким і Мати­сом Воро­ни­ць­ким 9 берез­ня 1576 р., через шість днів піс­ля смер­ті Андрія Куневсь­ко­го. У наїзді, про який діз­нає­мо­ся зі скар­ги П. Бучайсь­ко­го, вис­лов­ле­ної від сво­го й дру­жи­ни своєї імені 15 берез­ня перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом, взя­ло участь кіль­ка­де­сят осіб «з рознымъ
ωрYжъ­εмъ», які, «лεжа­чи и мεшъ­ка­ю­чи» в кунівсь­ких під­да­них, сило­мі­ць бра­ли на коней сіно й овес та всі­ля­ку жив­ність, пово­ди­ли­ся, «zко голов­ныи нεпри­zтεл». Ці під­дані 10 берез­ня роз­по­ві­ли про дії напад­ни­ків воз­но­му Бог­да­но­ві Копте­ви­ць­ко­му. Він, до речі, ще застав у Куневі М. Воро­ни­ць­ко­го «съ почъ­томъ нεма­лымъ». При­чи­ну наїз­ду П. Бучайсь­кий обхо­дить мов­чан­ням. [ЛНБ НАН Украї­ни, від. руко­писів. Ф. 5, оп.1, спр. 4043 II Арк. 125; ЦДІА­УК. Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1, спр. 16, арк. 69–70] Князь К.Р. не торо­пил­ся упла­чи­вать свои дол­ги, о чем сви­де­тель­ство­вал теста­мент его кре­ди­то­ра, Брац­лав­ско­го каш­те­ля­на Васи­лия Заго­ров­ско­го 11 VII 1577 г. Каш­те­лян пишет о дол­ге, обра­зо­вав­шем­ся при про­да­же в кре­дит золо­той цепи. „Мне князь Кирик Ружин­ский на лан­цух мой сто золо­тых поль­ским, то есть сорокъ адяъ гро­шей, оппсашн­ся под доб­рымъ сло­вом квптомъ сво­им, од часу нема­лою авневъ аос­га­аъ” [Архив ЮЗР, ч. I, т. I, стр. 76, 77.].
Впер­ше дже­рель­ні свід­чен­ня про війсь­ко­ву кар’єру Кіри­ка від­но­ся­ть­ся до часу мос­ковсь­ких воєн Сте­фа­на Баторія, коли він вже був відо­мим рот­містром кін­них рот. У поході під Вели­кі Луки 1580 р. Ружинсь­кий був на чолі коза­ць­кої роти (111 коней) в кін­ній коро­гві польсь­ко­го гетьма­на Яна Замойсь­ко­го й брав участь в облозі Велі­жа і Вели­ких Лук, а так­же в удач­ном штур­ме тамош­не­го зам­ка 5 IX т.г.. За війсь­ко­ві заслу­ги отри­мав від Сте­фа­на Баторія уро­чи­ще Котель­ню у Київсь­ко­му воє­вод­стві «вме­сте с людь­ми там осед­лы­ми», що було під­твер­дже­но сей­мо­вою кон­сти­ту­цією 1581 р.
Полу­чивши Коте­лен­ское име­ние, он не раз при­бе­гал к обыч­но­му в то вре­мя спо­со­бу «округ­ле­ния гра­ниц — к наез­дам и за­хвату сосед­них земель; боль­шая часть упо­ми­на­ю­щих о нем до­кументов заклю­ча­ет­ся в жало­бах на него сосе­дей, кото­рые, в свою оче­редь, при­бе­га­ли к само­за­щи­те, а ино­гда само­управ­ству, пред­став­ляя тем пово­ды к жало­бам со сто­ро­ны Ружин­ско­го. Во все вре­мя с 1583 по 1590 г. (За более ран­нее вре­мя, а рав­но за деся­ти­ле­тие 1591— 1600 книг киев­ско­го вое­вод­ства не сохра­нилось) не пре­кра­ща­ют­ся спор­ные дела о гра­ни­цах, о захва­те земель, мель­ниц, ско­та, об уво­де кре­стъ­ян, о обо­юд­ных наси­ли­ях над слу­га­ми и кре­стья­на­ми соседа.Владельцы помель­че, како­вы были напр. Кот­лу­баи (судил­ся с ними в 1583 г.), вла­дев­пгіе Илвя­ше­вымъ и Волы­вец­кимъ грун­том, Стри­жов­скіе, кото­рымъ при­над­ле­жа­ло Вербо­вое, а по дру­гимъ лзвѣстіямъ и самый Щор­бов [Вrасlavуnа, стр. 296.— не были в силах выдер­жи­вать эту еже­днев­ную вой­ну, а избав­ля­лись от нее толь­ко про­да­жею сво­их име­ний кому-либо из более силь­ных сосе­дей: ими руко­во­ди­ло то-же стрем­ле­ние, какое вынуж­да­ло неред­ко сво­бод­ны­хх зем­ле­дель­цев запи­сы­вать­ся за гос­под в кресть­яне. Но дру­гие выдер­жи­ва­ли борь­бу не без успе­ха, опи­ра­ясь на свое богат­ство, свя­зи, воору­жен­ную челядь, отра­жа­ли силу си­лою, и сами захва­ты­ва­ли зем­ли Ружин­ских; тако­вы были здесь: Бере­стей­ский вое­во­да Гав­ри­ло Гор­но­стай, вла­де­лец Лещи­на и Ту­лина; Мат­вей Неми­рич, пре­док извест­ных Юрия и Сте­фа­на,— ему при­над­ле­жа­ла Ивни­ца; Фри­дрих Тыш­ке­вич, вла­дев­шій Код­нею; вла­де­лец Лов­ко­ва Бог­дан Стры­быль (1587–8) и др. Име­ния Гор­ностая Ружин­ский пытал­ся при­сво­ить себе спол­на, утвер­ждая, что они вхо­дят в состав полу­чен­но­го им пожа­ло­ва­ния и пере­да­ны ему вме­сте съ Котель­ней коро­лев­ски­ми комис­са­ра­ми; этот спор при­вел к назна­че­нию новой комис­сии для отво­да гра­ниц, и мы встре­ча­ем сле­ды ее, под пред­се­да­тель­ством зна­ме­ни­то­го Ста­ни­сла­ва Жол­кев­ско­го, еще в 1597 году. В 1585 р. під час кон­флік­ту Ружинсь­ко­го з брац­лавсь­ким під­ко­морієм Лаврі­ном Пясо­чинсь­ким втру­ти­вся сам король Сте­фан Баторій (позив с 15 VIII 1583). В 1587–8 судил­ся так­же с Ильяшевскими .
Утім князь мав дуже вели­кий авто­ри­тет серед шлях­ти Київсь­ко­го воє­вод­ства, хоча не три­мав жод­но­го земсь­ко­го уря­ду (обій­ман­ня перед цим уря­ду канівсь­ко­го і чер­кась­ко­го під­ста­ро­сти за подан­ням князів Виш­не­ве­ць­ких не под­твер­жде­но досто­вер­ны­ми источ­ни­ка­ми). Київсь­ка шлях­та вба­ча­ла в Кіри­ко­ві сво­го ватаж­ка, напев­но, через його дов­гу воєн­ну служ­бу в ком­путі коро­ля. Саме на ньо­го у період безкоролів’я піс­ля смер­ті Сте­фа­на Баторія (гру­день 1586 р.) були покла­дені обов’язки кап­ту­ро­во­го суд­ді Київсь­ко­го воє­вод­ства. Невдо­взі вияви­ло­ся, що їхній вибір не був занад­то вда­лим, зва­жа­ю­чи на запаль­ність і почут­тя без­кар­но­сті Ружинського.
В 1587 р. він разом з бра­том Мико­лою вбив у Луць­ку шлях­ти­ча Олек­сандра Кома­ра, відра­зу ж втік на Запо­ро­ж­жя, полу­чил заоч­но skazany na infamię i gardło. На Запо­ро­ж­жі через неко­то­рое вре­мя Кірик став коза­ць­ким ота­ма­ном (1588). Перед отъ­ез­дом, щоб не втра­ти­ти родин­ні маєт­но­сті (Паво­лоч і Котель­ню) пода­ру­вав їх своє­му бра­ту Миколі. Ружинсь­кий пере­бу­вав на Запо­ро­ж­жі до 1590 р. У цей час його дру­га дру­жи­на Ядві­га пред­став­ля­ла під час судо­вих про­цесів. Вона вже 1588 р. внес­ла позов про­ти Фре­деріка Тиш­ке­ви­ча, оскар­жу­ю­чи його наїзд на її зем­лі, а також про­ти Бог­да­на Стриб­ля про побит­тя її під­да­но­го з Котель­ні. Оче­вид­но, що сусі­ди Кіри­ка, зва­жа­ю­чи на його від­сут­ність вдо­ма, роз­по­ча­ли на влас­ний роз­суд вирі­шу­ва­ти спір­ні земель­ні питан­ня. Въ ряду актовъ встрѣ­ча­емъ нели­шен­ныя инте­ре­са, хотя отры­воч­ный, ука­за­нія, что киязь Кирикъ дѣй­ство­валъ и въ Под­нѣ­про­вьѣ: къ нему, выѣстѣ съ кнвземъ Михай­ломъ, обра­ща­лось «за поро­ги» москов­ское пра­ви­тель­ство въ 1588 году; съ нимъ вели дѣло о наси­ліяхъ съ его сто­ро­ны канев­скіе бояре; на свя­зи его съ коза­ка­ми ѵка­зы­ва­етъ п упо­ми­наніе козац­ка­го сот­ни­ка Даш­ка, «под­да­но­го кня­зя Кири­ка Ружин­ско­го зъ Заво­ло­ча», не гово­ря уже о братѣ-гет­мавѣ; воз­мож­но, что и Кирикъ былъ съ коза­ка­ми во Льво­вѣ въ 1588 г., такъ какъ имя его встрѣ­ча­емъ въ числѣ чле­новъ Львовска­го брат­ства; а имен­но въ это вре­мя онъ отсѵт­ство­валъ изъ Укра­ины, и жало­бы по дѣламъ зане­се­ны его женою если предполо­жить, что онъ уѣз­жалъ тогда на сеймъ, то вѣро­ят­но кня­ги­ня Ядви­га не пре­ми­ну­ла бы упо­мя­нуть объ этомъ, какъ упо­ми­на­етъ она о подоб­номъ обсто­я­телъ­ствѣ въ дру­гое время
На почат­ку 1590 р. Ружинсь­кий повер­нув­ся на Київ­щи­ну, про що свід­чать судо­ві про­це­си з сусі­да­ми за його осо­би­стої участі. Цьо­го ж року він брав участь в наїзді на маєт­но­сті Агне­ш­ки Коза­ровсь­кої-Хво­ро­щи­ни у Київсь­ко­му воє­вод­стві, дору­чив­ши своїх людей під коман­ду­ван­ня керів­ни­ка акції Яць­ка Буто­ви­ча (про­те­сту­ва­ла с 14 II 1590 на под­да­ных с Котель­ни). Вони також бра­ли участь в напа­ді на маєт­но­сті воло­ди­мирсь­ко­го войсь­ко­го Васи­ля Гуле­ви­ча. Сам Р. заехал в т. г. мае­ток бело­поль­ский Федо­ра Тиш­ке­ви­ча, в свя­зи с дол­го­вре­мен­ным спо­ром o раз­гра­ни­че­нии сво­их добр с воло­стя­ми вое­во­ди­чей брест­ских Юрия, Пет­ра и Алек­сандра Тыш­ке­ви­чей. Дня 13 IV 1590 полу­чил Кирик oт Зиг­мун­та III пра­ва город­ские для ново­за­ло­же­но­го Ружин­ски­ми местеч­ка Ново­го Ружи­на над рекой Рас­та­ви­ца на шля­ху татар­ском. Осе­нью т. г. на Три­бу­на­ле Любель­ском Р. запи­сал сво­ей вто­рой жене dożywocie на całym swym ruchomym majątku.
Три­ва­ла воєн­на служ­ба Ружинсь­ко­го, а також розрив з коза­ка­ми ста­ли ваго­мим аргу­мен­том у тому, що піс­ля коза­ць­ко­го повстан­ня Кришто­фа Косинсь­ко­го восе­ни 1593 р. зібра­на на судо­вих роч­ках в Києві шлях­та обра­ла послом з коза­ка­ми саме Кіри­ка разом з Йоси­пом Вере­щинсь­ким „аби їх (коза­ків) мог­ли від іні­ціа­ти­ви пога­му­ва­ти”. Коза­ки пра­г­ну­ли помсти­ти­ся за своїх послів, кот­рих було затри­ма­но і ув’язнено, а також за крив­ди, отри­мані від кня­зя Олек­сандра Виш­не­ве­ць­ко­го, ста­ро­сти чер­кась­ко­го. Пере­го­во­ри в уро­чи­щі Либеді (річ­ці на заході від Киє­ва) не дали очіку­ва­но­го резуль­та­ту і коза­ки про­до­в­жи­ли рухати­ся в напрям­ку на Київ. Лише зав­дя­ки Ружинсь­ко­му цей кон­флікт вда­ло­ся погасити.
По све­де­ни­ям Новиц­ко­го Р. был послан на сейм 1590 r. И вошел в склад комис­сии пред­на­зна­чен­ной для раз­гра­ни­че­ния вое­водств волын­ско­го и брац­лав­ско­го по кон­сти­ту­ции сей­ма 1589 r. Одна­ко это не под­твер­жде­но источниками.

Вза­ім­ныя огно­ше­шя его съ коза­ка­ми ско­ро ста­ла впро­чемъ очень недру­же­люб­ны; въ 1597 г. козац­кій гет­манъ Мат­вей Шау­ла писалъ къ нему изъ Кіе­ва съ упре­ка­ми за враж­деб­ное поло­же­ние, при­по­ми­налъ преж­нюю служ­бу коза­ковъ Ружин­скимъ, про­силъ посред­ни­че­ства для при­ми­ренія коза­ковъ съ пре­слѣ­до­вав­шимъ ихъ корон­нымъ гет­ма­иомъ Ста­пи­сла­вомъ Жол­кев­скимъ, обѣ­щая вѣр­ную и дѣя­тель­ную по преж­не­му служ­бу за поро­га­ми; но нѣсколъ­ко рань­ше это­го пись­ма вышелъ изъ Кіе­ва-же пол­ков­никъ Сась­ко для разо­ренія имѣній Ружин­ска­го. Кирикъ Евста­фье­вичъ, быв­шій со сво­имъ отря­домъ впе­ре­ди поль­ска­го вой­ска, напалъ на коза­ковъ врас­плохъ, захва­тилъ мно­гихъ въ плѣнъ и каз­пилъ изъ в ихъ болѣе пяти­де­ся­ти; Жол­кев­скій былъ види­мо воз­му­ще­аъ этимъ поступ­комъ: «я, замѣ­ча­етъ онъ, не счи­тая уби­тыхъ въ сра­женіи, убе­регъ свои руки отъ ихъ кро­ви; я пред­по­чолъ бы лечить зара­жон­ные чле­ны, чѣмъ отсѣ­кать; впро­чемъ, при­бав­ля­етъ онъ въ изви­неніе, не диво и кня­зю Ружпн­ско­му: и всю эту зем­лю (т. е. мѣст­ныхъ земянъ), а его въ особенно­сти про­ня­ли коза­ки до живо­го» [іб іу 8 іа п із } а ѵ г а Х о Ік іе ѵ г з Ь іе з о , Крав о б ъ , 186 е*, с т р . 7 4 , 7 5]. Князь Кирикъ и по сво­имъ мѣст­нымъ свя­зямъ, и по воен­ной опыт­но­сти, и по зна­чи­тель­но­сти на­ходившихся въ его рас­по­ря­жевіи воеп­ныхъ средствъ,былъ однимъ изъ самыхъ опас­ныхъ про­тив­ви­ковъ коза­камъ въ тогдаш­ней вой­нѣ. Такъ, видя недо­ста­токъ артил­леріи при Жол­кев­скомъ, онъ обѣ­щалъ ему десят­ка пол­то­ра орудій со всѣ­ми бое­вы­ми сна­ря­да­ми 4). Ему въ зна­чи­тель­ной сте­пе­ни обя­за­ны поля­ки быст­рымъ окон­чаніемъ вой­ны; къ его при­хо­ду въ кіев­сг­сое вое­вод­ство, дѣла были въ такомъ поло­женіп: одинъ изъ козацкнхъ огря­довъ, Налп­вай­ка, былъ нѣсколь­ко разъ раз­битъ Жол­кев­скимъ, демо­ра­ли­зо­ванъ и, въ отступ­леніи изъ брац­лав­ска­го вое­вод­ства въ Кіев­щи­ну, посто­ян­но умень­шал­ся въ числѣ; Лобо­да съ Сась­комъ зани­малъ Бѣлую Цер­ковь, а ІІІа­у­ла, при кото­ромъ была вся козац­кая артил­лерія, цодви­гал­ся изъ Могя­лев­ска­го края къ Кіе­пу. Узнавъ о пора­жевіи Нали­пай­ка, Лобо­да побо­ял­ся ожи­дать наступ­ленія поля­ковъ, дви­нул­ся тоже къ Шеву; но едва при­со­еди­ни­лись къ ішмъ свѣ­жія силы, едва полу­чи­ли они артил­лерію, чел­ны іг съѣст­ные при­па­си (то и дру­гое было заго­тов­ле­но Шау­лою еще въ ІІро­пой­скѣ и Бмхо­вѣ), коза­ки пріо­бод­рилпсь. про­воз­гла­си­ли Шау­лу гет­ма­номъ, Сась­ко, какъ нм видѣ­ли, быль отря­женъ къ Наво­ло­чи, а глав­ныя силы высту­пи­ли для занятія вновь Бѣлой Церк­ви и навстре­чу Нали­вай­ку. Ружпн­ско­му при­ка­за­но было отъ Жол­кев­ска­го итти впе­редъ осто­рож­но, нро­вѣ­ды­вать о коза­кахъ и ждать глав­ныхъ силъ въ Наво­ло­чи; но князь Кирикъ, раз­бивъ Сась­ка, под­сту­пав­ше­го со сто­ро­ны Камен­ки (рѣч­ка въ нипѣи­шомъ Василь­ков­св­сшъ уѣздѣ), носпѣ­шилъ вос­пользоваться сво­имъ ѵспѢ­хомъ и быс­грымъ дви­женіемъ он сре­ди въ коза­ковъ, занялъ Білую Цер­ковь, пред­став­ляв­шую для того време­ни нема­ло­важ­ную крѣ­пость, Мы нахо­димъ его здѣсь улсе 28 мар­та, а соеди­нен­пая козац­кія силы,— къ иимъ прн­былъ уже и ІІа­ли­вай­ко, у кото­ро­го так­же оста­ва­лось нѣсколь­ко пушекъ и пожалован­ное въ 1594 г. запо­рож­цамъ эрц­гер­цо­гоыъ Мак­си­ми­ліа­номъ зна­мя,— все­го до 7000 чело­вѣкъ, под­сту­пи­ли къ горо­ду толь­ко 2 апрѣлз. Они ста­ли было при­сту­пать къ крѣ­по­сти. по и они, и Ружин­скій— зна­ли о при­бли­же­нии Жол­кев­ска­го. Обез­пе­чен­ный этиыъ, Рліин­скій сдѣлалъ смѣ­лую и успѣш­ную вылаз­ку, во вре­мя кото­рой коза­ки хотя и порва­лись било дру­ги­ми воро­та­ми въ городъ, по опъ успѣлъ ихъ выбить отту­да. Къ при­хо­ду на дру­гой день Жолкев­скаго, коза­кя отсту­пи­ли отъ горо­да и дви­ну­лись къ Три­по­лыо, окру­живъ себя по обык­но­венію «табо­ромъ» изъ пяти рядовъ пово­зокъ, воору­жен­нымъ слиш­комъ два­дца­тью пуш­ка­ми. Жол­кев­скій оре­слѣ­до­валъ ихъ изда­ли до вече­ра, и толь­ко узнавъ отъ перебѣжчк­ко­вт. о сму­тахъ меж­ду коза­ка­ми, рѣшил­са па напа­де­ние. Онъ при­пи­си­ва­етъ себѣ побѣ­ду, к дѣй­ствв­тель­но, коза­ки понес­ли болы­нія по­тери: Сась­ко былъ убитъ, Шаулѣ ядромъ ото­рва­ло рѵку, и на его мѣсто гет­ма­номъ избрапъ Налиі­зай­ко, хотя тоже раи­еі­шй; но изъ того, что таборъ остал­ся неразо­рван­пымъ, и коза­ки мог­ли продол­жать на всю ночь отстун­ле­піе, тогда какъ поля­ки не толь­ко не рѣп­шлисъ на немед­лен­ное пре­слѣ­до­ваніе, а даже, пере­но­че­вавъ на мѣстѣ бит­вы, ото­шли пазадъ къ Б’Ь.мн Церк­ви, оста­вивъ коза­ков без­пре­пят­ствен­но пере­прав­лять­ся за Днѣ­пръ,— изо все­го это­го вид­на иерѣ­ши­тель­ность исхо­да. Если тавовъ ока­зал­ся онъ въ откры­томъ бо лѢ, то тѣмъ труд­нѣе было бы поля­камъ, если бы Ружин­скій, со­гласно дан­но­му ему при­ка­за­нію, ожи­далъ въ Наво­ло­чи, а коза­ки заня­ли Бѣлую Цер­ковь, кото­рую самъ Жол­кев­скій назы­ва­етъ недур­нымъ зам­комъ, а при хоро­шемъ гарнн­зонѣ— непри­ступ­нымъ ]).попу­ляр­ность кня­зя Кири­ка въ сво­емъ краѣ была имъ заслу­же­на; не дароыъ Жол­кев­скііі назы­ва­етъ его вла­дѣнія «вѣдо­мы­ми слу­га­ми этихъ странъ* 2). На него расчи­ты­ва­ло поль­ское пра­ви­тель­ство и обра­ща­лось къ нему, <1с ,)иге част­но­му чело­пѣку, наря­ду съ дож­ност­пы­ми лица­ми; такъ въ 1594 году, когда опа­сались татар­ска­го напа­де­пія, Жол­кев­скій разо­слалъ листы канц­лера Замой­ска­го о добы­ваніи вѣстей тремъ лицамъ: кня­зю Булы­гѣ, намѣст­пи­ку Бѣ.юцсрковскому, Яну Дани­ло­ви­чу, тогда уже (?) ста­рость Кор­сун­ско­мѵ, и— кня­зю Ружип­ско­му; посдѣ­диій, впро­чемъ, и не дожи­дая при­гла­шенія, извѢ­щалъ о дви­же­піяхъ татаръ око­ло Очакова3). Точ­но такъ же, въ 1597 г., къ пему въ Котель­ню оріѣ­жа­югъ съ Запо­ро­жья коза­ки съ вѣстя­ми, а онъ пхъ немед­лен­но сообі­ца­етъ лицу долж­ност­но­му, имен­но каме­нец­ко­му ста­ро­стѣ Яко­ву Потоц­ко­му; пере­да­етъ ему о меж­до­усобіяхъ меж­ду коза­ка­ми, о воору­жен­номъ столк­но­веніи меж­ду пар­тіей мира, оста­вав­шей­ся за поро­га­ми, и пар­тіей непо­кор­ной, кото­рая выхо­ди­ла подъ началь­ствомъ Мет­лы «на волость», т. е. въ засе­лен­ный мѣста, про­тивъ пановъ; въ этомъ стол­ки­о­кеіііи Мет­ла былъ убитъ, а сооб­щи­икъ его Гед­рой­ць ной­манъ н аре­сто­вапъ; нено­кор­ные заня­ли всѣ доро­ги и не про­пус­ка­ютъ на Запо­ро­жье прк­па­совъ; сми­рив­ше­е­ся же про­сятъ назна­ченін имъ гет­ма­на отъ коро­ля и уво­за съ Запо­ро­жья артил­леріи, болѣе ста орудій, при­сут­ствие кото­рой спо­соб­ству­етъ свое­воль­ству 4); и т. д. 1598 p., січ­ня 26. Брац­лав. -Зізнан­ня воз­но­го Київсь­ко­го воє­вод­ства Стє­фа­на Міс­ковсь­ко­го і воз­но­го Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства Мико­лая Яслі­ковсь­ко­го перед Брац­лавсь­ким ґродсь­ким уря­дом про ув’язання ними кн. Кири­ка Ружинсь­ко­го у містеч­ко Янів, про­дане йому Федо­ром Гніво­шо­ви­чем Стри­жовсь­ким з при­на­леж­ни­ми до цьо­го містеч­ка сели­ща­ми [ЛНБ НАН Украї­ни, від. руко­писів, ф. 5, on. 1, спр. 4049 II, арк. 84 Публ.Документи Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566-1606 годов, стр.697] В 1598, когда он назна­чен был от сей­ма в чис­ло комис­са­ров для раз­гра­ни­ченія кіев­ска­го вое­вод­ства от пове­та мозыр­ско­го. R. был вла­дель­цем Kotelni, Pawołoczy, Nowego Rużyna, Вчо­раш­не­го, Wierzchowni (Wierehowni) w woj. kijowskim i licznych włości wchodzących w skład ww. dóbr. Od r. 1592 także Romanówki, где постро­ил обо­рон­ный замо­чек. O его богат­стве сви­де­тель­ству­ет zapis z 21 VII 1598, jaki sporządził dla сво­их трех дочек, tj. sumy posagowe po 10 tys. złp. w gotowiźnie i po 5 tys. złp. w wyprawie, co zostało zabezpieczone na dobrach паво­лоц­ких. Лаврин Пісо­чинсь­кий три­мав з 1563 р. разом із матір’ю на застав­но­му праві поло­ви­ну Куне­ва, нада­но­му їм опіку­на­ми, бра­та­ми матері, як ком­пен­са­цію за розтра­ту сирітсь­ких грошей23. Зго­дом, 18 верес­ня 1571 р., ця маєт­ність була оста­точ­но про­да­на йому за 1150 кіп Андрієм і Михай­лом Єло­ви­ча­ми- Куневськими24. Наступ­но­го року королівсь­кий мар­ша­лок Михай­ло Єло-Малинсь- кий, “зна­ю­чи­хут изыч­ли­вость вшє­ля­кую… яко по бра­те пови­но­ва­томь ”, пода­ру­вав Пісо­чинсь­ко­му двір з дво­ма сада­ми в місті Кре­мен­ці, що вже сім років пере­бу­вав у дер­жан­ні Лаврина25. Того ж року (1 берез­ня) за без­по­се­ред­нім кло­по­тан­ням під­канц­ле­ра Ф. Кра­синсь­ко­го русь­кий писар отри­мав пожит­тєве пра­во на Зарубсь­кі і Ярцівсь­кі ґрун­ти у Київсь­ко­му воє­вод­стві над Дніпром26. Подаль­ший зріст нерухо­ мого маєт­ку Лаври­на був зв’язаний з поді­лом спад­ку кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суд­ді Андрія Куневсь­ко­го між його донь­ка­ми Марією, матір’ю Лаври­на, на той час уже дру­жи­ною Пет­ра Бучайсь­ко­го, Ган­ною Ярмо­линсь­кою, Мари­ною, дру­жи­ною кня­зя Льва Воро­не­ць­ко­го, та Овдо­тією, дру­жи­ною кня­зя Кири­ка Ружинсь­ко­го. Дві остан­ні узур­пу­ва­ли весь спадок27. Марія Куневсь­ка роби­ла спро­би відібра­ти свою части­ну спад­ку, але всі вони були без­успіш­ни­ми. Тоді вона офор­ми­ла разом з своєю матір’ю Бог­да­ною ряд дар­чих записів на Лаври­на, згід­но з яки­ми його влас­ністю ста­вали села Ясків­ці, Загір­ці, Семе­но­ве, Тата­ринів­ці, Гулів­ці, Турів­ці та інші маєт­ки у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті28. Незва­жа­ю­чи нате що Лаврин у 1583 р. спла­тив з 17 димів у Ясків­цях і Загір­цях податок29, оста­точ­но Ясків­ці, Загір­ці, Тата­ринів­ці, Крас­на Лука, а також, пев­ні дво­ри й ґрун­ти у Кре­мен­ці опи­ни­ли­ся в його руках лише 20 груд­ня 1599 р. – піс­ля надан­ня їх у віч­ну даро­виз­ну Стані­сла­вом Нада­ринсь­ким і Ган­ною Ружинсь­кою на його особу30. Мав кон­флікт русь­кий писар щодо цих маєт­ків, і з дру­гим чоло­віком своєї матері Пет­ром Бучайсь­ким, який одно­го разу навіть пора­нив Лаври­на у Куневі. Зре­штою, цей кон­флікт завер­ши­вся у трав­ні 1581 р. полю­бов­ною угодою31 23 ЛНБ, від. руко­писів, ф. 5, спр. II 4049, арк. 25-26. 24 РГА­ДА, ф. 389, on. 1, д. 191, л. 218-224об. 25 Там же. Л. 227об.-233. 26 Pułaski К. Kronika polskich rodów… T. 2. S. 133; Pułaski F Opis 815 rękopisów… S. 167. 27 РГА­ДА, ф. 389, on. 1, д. 194, л. 72об.-74: Інсти­тут Руко­пи­су НБУ, ф. 60, № 55, арк. 4 0 -4 Ізв; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 2468, k. 61. 28 ЛНБ, від. руко­писів, ф. 5, спр. II4044, арк. 10—1 Озв.; Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Вип. І. С. 47. 29 Źródła dziejowe. 1889. Т. XIX: Ziemie Ruskie. Wołyń i Podole / Wyd. A.Jabłonowski. S. 143. 30 РГА­ДА, ф. 389, on. 1, д. 202, л. 31-34; ЛНБ, від. руко­писів, ф. 5, спр. II 4060, арк. 32-35зв. 31 ЛНБ, від. руко­писів, ф. 5, спр. II 4044, арк. 5-5зв., 94-95. Druga żona R-ego (Jadwiga z Chwalczewskieh) внес­ла mu Zahorce i Juskowce w pow. кре­ме­нец­ком, a niebawem cała fortuna Chwalczewskich spadła na R-ego i siostrę jego małżonki Helenę, będącą za Fedorem Szymkiewiczem Szklińskim. R. zmarł w r. 1599 w początkach lipca, gdyż w sprawie z Adamem Bohuchwałem występują уже 19 VII t. r. его жена Jadwiga z synem Romanem. Умер Кирик Ружинсь­кий веро­ят­но в лип­ня 1599 р. Еще 5 лип­ня 1599 он лич­но явля­ет­ся в суде, что­бы рас­счи­тать­ся за дол­ги с паном Хобол­тов­ским 47, а уже в апре­ле 1600 г. до Ядви­гы Ружин­ской обра­ща­ет­ся ее сест­ра с позо­вом про невы­пла­ту покой­ным кня­зем Кири­ком 1300 зло­тых долга48. Тогда же Матей Гра­новсь­кий позы­ва­ет Рома­на, Геле­ну и Ядви­гу Кири­ко­ви­чей Ружин­ских за дол­ги отца 49. Сра­зу после смер­ти Кири­ка вдо­ва Ружинсь­ка полу­чи­ла огром­ное коли­че­ство исков от раз­ных особ-кре­ди­то­ров. 50 Меж­ду тем суще­ству­ет доку­мент от 25 V 1599, по кото­ро­му сами Ружин­ские дают в долг огром­ную сум­му в 50000 зло­тых кня­зьям Чарто­рый­ским, при этом несмот­ря на на живо­го тогда ещё мужа, долг Чарто­рый­ские долж­ны были отдать в 1601 г. толь­ко Ядви­ге 51. у справі корон­но­го скар­бу з Ядвіґою Фал­чевсь­кою, дру­жи­ною помер­ло­го кня­зя Кири­ка Ружинсь­ко­го, щодо прав остан­ньої на маєт­но­сті у Київсь­ко­му воє­вод­стві Романів­ці й Жидів­ці, яка роз­гля­да­ла­ся у асе­сорсь­ко­му суді з листо­па­да 1599 р. до лип­ня 1601 р., спо­чат­ку був при­зна­че­ний один інкві­зи­тор – королівсь­кий дво­ря­нин Щас­ний Нара­пінсь­кий. Коли його інкві­зи­ція вияви­ла­ся непе­ре­кон­ли­вою, суд при­зна­чив нову комісію, до скла­ду якої, крім Щ.Нарапінського, увій­шов й Л.Пісочинський. Резуль­та­ти й цієї інкві­зи­ції не дава­ли під­став для вста­нов­лен­ня спра­вед­ли­во­сті. Суд зобов’язав Я.Фалчевську скла­сти тілес­ну при­ся­гу на пред­мет належ­но­сті їй цих мает­но­стей. І лише піс­ля нез’явлення Я.Фалчевської на скла­ден­ня при­ся­ги суд при­су­див Романів­ці й Жидів­ці скар­бо­ві [РГА­ДА, ф. 389, on. 1, д. 202, Л.25об.-27, 60 об.-61 об., 92об.-93об., 98об.-99об]. Jadwiga, wdowa po R-m, do marca 1602 występowała jako strona w раз­ных procesach, jakie prowadziła z sąsiadami. В апре­ле т. г. вышла замуж за ks. Jerzego Czartoryskiego. Mimo iż R. dawno już nie żył, w oblatach akt sądowych woj. kijowskiego znajdujemy go jeszcze jako żyjącego w r. 1600 w sprawie z Wasylem Surynem o zbiegłych poddanych do majętności pawołockiej. В нача­ле 1602 г. Коте­лен­ским име­ни­ем вла­де­ет уже его сын Роман. Доку­мент від 10 січ­ня 1611 року – скар­га київсь­ко­го гродсь­ко­го суд­ді Михай­ла Сили-Нови­ць­ко­го до Жито­мирсь­ко­го зам­ко­во­го уря­ду про вби­вство уряд­ни­ка Пет­ра Нови­ць­ко­го під­да­ни­ми кня­гині Софії Ружинсь­кої в орен­до­ва­но­му нею маєт­ку – селі Опа­рип­сах Кре­ме­не­ць­ко­го повіту та свід­чен­ня про це воз­но­го Яна Вишинсь­ко­го. Діз­нає­мо­ся, що був той Пет­ро Нови­ць­кий з повіту Мсти­славсь­ко­го. При­ї­хав в Опа­рип­си опівд­ні 30 груд­ня попе­ред­ньо­го, 1610 року. Але селя­ни вчи­ни­ли бунт, поча­ли бити уряд­ни­ка, а хлоп того ж села Іван Кос­мач убив його. R. był stałym informatorem hetmana Stanisława Żółkiewskiego; donosił o ruchach czambułów tatarskich w trakcie ich corocznych najazdów na ziemie południowo-wschodnie Rzpltej, m. in. w r. 1594 sygnalizował pojawienie się w okolicach Oczakowa ordy, gotowej do wtargnięcia w głąb ziem kor. W r. 1595 wziął udział w mołdawskiej wyprawie Zamoyskiego w celu osadzenia na hospodarstwie Jeremiego Mohiły. T. r. wraz z Adamem Wiśniowieckim wpisał się R. we Lwowie do prawosławnego bractwa stauropigialnego, wnosząc protestację przeciw ciemiężeniu religii greckiej. Wnieśli ją także w Trybunale lubelskim wobec ograniczeń, jakim poddani są wyznawcy prawosławia we Lwowie przez katolików. Po unii brzeskiej był R. gorliwym obrońcą utrzymania Kościoła prawosławnego. W l. 90-tych XVI w. spory R-ego z sąsiadami przybrały na sile: świadczą o tym sprawy, jakie miał R. z Matwiejem Niemiryczem (1595), Kotłubajami, Iljaszewskimi czy Gronostajami, które trwały kilkanaście lat i dotyczyły bądź rozgraniczenia dóbr pomiędzy stronami, bądź procesów o zbiegłych chłopów, którzy kierowali się głównie do dóbr Kiryka: Kotelni, Pawołoczy i Nowego Rużyna. Mając wzgląd na wojenne zasługi R-ego Zygmunt III wyznaczył w r. 1595 komisarzy do rozgraniczenia królewszczyzn, znajdujących się w zarządzie woj. kijowskiego Konstantego Ostrogskiego, z włościami dziedzicznymi R-ego i potomków Mikołaja Rożyńskiego. Komisarze nie uregulowali sporu pomiędzy zainteresowanymi stronami, skoro w r. 1597 wyznaczono nową komisję pod przewodnictwem Żółkiewskiego. Dopiero w lipcu 1598 komisarze (w zmienionym składzie) ponownie przystąpili do rozgraniczania dóbr w woj. kijowskim, lecz sporów nadal nie zażegnali, o czym świadczą protestacje zainteresowanych, m. in. Strybla (10 VII). Mieli oni bowiem oddzielić włości R-ego od majętności Adama Olizara (wołosowską), Hieronima Hornostaja (leszczyńską), M. Niemirycza (iwnicką) i Bohdana Strybla (łowkowską). R. toczył spory nie tylko z tak znanymi rodami jak: Zasławscy, Tyszkiewicze (zburzenie Białopola), Zbarascy czy Koreccy, ale i mniej możnymi jak: Chomiakowie z Seredyniec, Ludwiscy z Ludwiszcz, Siemaszkowie z Dobratyna, Chrzanowscy z Chrzanowa, Jackowscy z Wielkich Jackowiec, Woroniczowie z Trojanowa czy Surynowie z Hodotomli. W r. 1596 R. wziął udział w zdławieniu powstania kozackiego Semena Nalewajki. W połowie marca hetman Żółkiewski wysłał go w kilkaset koni wraz z piechotą w przedniej straży, «żeby za sławą nastąpienia wojska przybywało tamtym ludziom postrachu». Do otrzymanych sił włączył R. własne poczty wraz z artylerią. Żółkiewski zwracał się wówczas do Zamoyskiego, aby R-emu, «który tu majętności swe, sługi wiadome tych krajów, przyjacieli w tym kraju ma», skarb publiczny wypłacił przynajmniej żołd jego chorągwi kozackiej za trzecią ćwierć, gdyż w przeciwnym wypadku jego ludzie mogą przejść do Kozaków. R. miał ruszyć w stronę Kijowa, dokąd kierował się także jeden z wodzów powstańczych – Matwiej Sawuła. Przybywszy do swoich dóbr pawołockich, też objętych już powstaniem, rozpoczął R. sądy nad buntownikami ścinając wielu złapanych Kozaków, czego nie pochwalał Żółkiewski. Pisał jednak hetman, usprawiedliwiając postępowanie R-ego, iż Kozacy «wszystkiej tamtej ziemi, tak osobliwie jemu do żywego dojedli». W marcu Sawuła wysłał z Kijowa do R-ego (23 III) list, prosząc o wstawiennictwo u Żółkiewskiego, aby poprzestano dalszego rozlewu krwi, a wszystkie siły obrócono do walki z Tatarami. List ten doręczono R-emu za pośrednictwem przeora dominikanów kijowwskich, a R. przesłał go na ręce hetmana. Wobec działań Kiryka dowódcy kozaccy, Sawuła z Łobodą, wysłali przeciwko niemu atamana Saska z trzytysięcznym oddziałem kozackim, lecz R. rozbił go i ośmielony tym sukcesem ruszył na Białą Cerkiew, którą zajął wraz z zamkiem. W trakcie kampanii przeciwko Kozakom wyszły na jaw i inne cechy charakteru butnego kniazia. Lekceważenie przeciwnika omal nie doprowadziło do klęski całej grupy prowadzonej przez R-ego. Wbrew bowiem rozkazom Żółkiewskiego, zamiast zamknąć się w zamku białocerkiewskim i oczekiwać na przybycie hetmana, w nocy z 2 na 3 IV 1596 wyprowadził swe oddziały przed umocnienia miejskie i rzucił je na Kozaków Sawuły. Po rozerwaniu taboru kozackiego oddziały R-ego rzuciły się w pogoń za uciekającymi, a tymczasem mieszczanie Białej Cerkwi otworzyli bramy Kozakom prowadzonym przez Nalewajkę, który zajął miasto. R., powróciwszy z pogoni, zastał już Kozaków w mieście i ponosząc duże straty (50 piechoty hetmańskiej) schronił się w zamku. Żółkiewski wyratował R-ego z opresji, przybywając pod Białą Cerkiew i zmuszając Kozaków do ustąpienia z miasta. Milę od Białej Cerkwi doszło do bitwy z Kozakami (pod Ostrym Kamieniem), w której wziął udział także R. Nie mogąc rozerwać taboru, hetman zdecydował się na powrót do Białej Cerkwi. Stąd wysłał roty R-ego, M. Wiśniowieckiego i Jana Karola Chodkiewicza w celu opanowania Kaniowa. Zapewne uczestniczył R. w ostatniej fazie walki z Kozakami nad Sołonicą; jego oddziały wraz z siłami M. Wiśniowieckiego i star. bracławskiego Jerzego Strusia zajęły przeprawy Kozakom na rzece Sule, a tym samym uniemożliwiły im dalszy pochód, co przyczyniło się do ich ostatecznej klęski. Zgodnie z relacjami współczesnych R. miał znaczny udział w szybkim zakończeniu kampanii przeciwko Zaporożcom. Krwawe metody, jakie stosował, nie wzbudzały zachwytu Żółkiewskiego; przed walną rozprawą z Kozakami pisał bowiem do Zamoyskiego (24 III 1596): «Ja do tego czasu oprócz tych co w potrzebie legli zachowałem ręce swe od ich krwie, wolałbym alibij rzecz można putrida membra leczyć niźli odcinać». R., któremu Kozacy uniemożliwili założenie latyfundium na Porosiu (we włości pawołockiej), przenosił całą swą złość na niedawnych swych podkomendnych, okrutnie się z nimi obchodząc w trakcie powstania. Przypisuje się R-owi wycięcie w Kaniowie ludności prawosławnej, która schroniła się w cerkwi wobec wyparcia oddziałów powstańczych z miasta. Po zakończeniu walk z Kozakami rozpoczął R. mścić się na tych, co sprzyjali lub sympatyzowali z powstańcami. Najechał wówczas Chwastów (Nowy Wereszczyn), ograbił mienie cerkiewne, paląc nowo osadzone miasteczko bpa kijowskiego Józefa Wereszczyńskiego – Plisow (Piaseckie). Zygmunt III wobec skargi biskupa nakazał (7 IX 1596) R-emu, aby mu wynagrodził wyrządzone szkody. W początkach 1597 r. przebywał R. w Sandomierzu, gdzie pozostawił u tamtejszych lekarzy jedną z chorych córek. Dn. 20 IV t. r. przy zaleceniu swych służb Zamoyskiemu prosił o wypłatę «zasług» dla swoich ludzi i interwencję na rzecz jego roty, którą na leżach w okolicy Żytomierza zaatakowali ludzie woj. kijowskiego Ostrogskiego. Prosił nadto Zamoyskiego o przyjęcie swego syna Romana do wojska kor., gdyż «jak WMP. raczysz wiedzieć, żem żadnej nagrody za to nie odniósł od JKMci». W r. 1598 R. posłował na sejm i z izby poselskiej został wyznaczony do komisji powołanej w celu rozgraniczenia pow. mozyrskiego z woj. kijowskim. Komisja ta nie doszła jednak do skutku ze względu na nieobecność komisarzy kijowskich (sejm 1601 r. powołał nową, lecz już w zmienionym składzie wobec śmierci R-ego). W początkach sierpnia 1598, gdy Kiryk znajdował się w Lublinie podczas obrad Trybunału, Kozacy uderzyli na jego zamek pawołocki. Bronił go z ramienia R-ego niejaki «pan Bokiej». Kozacy zostali odparci, a jeńców wziętych do niewoli Kiryk po powrocie miał skazać na ścięcie, a innych «na pale powbijać kazał». R. wziął udział w wydarzeniach na Ukrainie w r. 1598, w związku z konfliktem w łonie kozaczyzny pomiędzy grupą Michała Gribunowicza Bajbuzy a wybranym na siczy atamanem Fedorem Połousem (Palusem), zwolennikiem wyprawy Kozaków do Wołoszczyzny. Ta ostatnia grupa miała ruszyć ponownie na włości R-ego, chcąc wyrównać rachunki krzywd za ostatnią kampanię 1596 r., lecz pod Kotelnią poniosła sromotną porażkę. Górę w tych rozgrywkach wzięła partia Bajbuzy, który miał prosić R-ego, aby tenże przekazał ich prośby o wybór nowego hetmana władzom Rzpltej. O sytuacji w łonie kozaczyzny nie omieszkał Kiryk zawiadomić hetmana Żółkiewskiego i star. kamienieckiego Jakuba Potockiego. Kozacy prosili, aby wolno im było sprowadzić «armatę» i hakownice z Zaporoża, radził Potockiemu, aby Rzplta nie mieszała się do tego konfliktu, gdyż «lepiej że się sami z sobą pierwej pojedzą [Kozacy], tedy i na potym może się lepsza posługa dziać KJMci i Rzeczypospolitej».

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: Печат­ка кня­зя Кири­ка Оста­фій­о­ви­ча Ружинсь­ко­го від 1598 р. В полі печат­ки чоти­риділь­ний пів­круг­лий баро­ко­вий щит, на яко­му: в пер­шій частині – знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп, в дру­гій частині – знак у вигляді двох три­ра­мен­них літер T, які роз­мі­ще­но одну над одною; над щитом шолом під шоло­мо­вою коро­ною; зго­ри літе­ри: KR; вось­ми­кут­на, роз­мір 18х16 мм. Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ХХІІІ, Plik 20. 1598 р. Інф. : Олег Одно­ро­жен­ко

ЖЕНА 1-Я: АВДО­ТІЯ АНДРІЇВ­НА КУНЕВСЬ­КА; córka Andrzeja, sędziego ziemskiego krzemienieckiego, i Bohdany Deniskówny, zginęła ponoć w płomieniach podczas pożaru zamku w Rużynie w wyniku napadu Tatarów, погиб­ла во вре­мя разо­ре­ния тата­ра­ми Котель­ны. Дети: Roman Jan Rużyński 1575-1610; Anna Rożyńska ca 1580, która wyszła za Stanisława Nadarzyńskiego.

ЖЕНА 2-Я: ЯДВІ­ГА ФРАН­ЦИШ­КОВ­НА ФАЛЬ­ЧЕВСЬ­КА, córka Franciszka i Anny z Sobockich, во 2-м бра­ке за кн. Чор­то­рый­ским. 31 янва­ря 1602 года кня­ги­ня Ядви­га Чор­то­рый­ская жало­ва­лась о том, что муж ее князь Юрий Михай­ло­вич Чор­то­рый­ский под­вер­гал ее жесто­ким истя­за­ни­ям, выну­дил от нее ряд запи­сей на име­ния и денеж­ные сум­мы, достав­ши­е­ся ей от пер­во­го мужа, кня­зя Кири­ка Ружин­ско­го, нако­нец под стра­жей отпра­вил ее к коро­лю хло­по­тать о под­твер­жде­нии наси­ли­ем исторг­ну­той от нее запи­си на пра­во пожиз­нен­но­го поль­зо­ва­ния ее состо­я­ни­ем по ее смер­ти, дав при этом тай­ный наказ сво­им слу­гам на обрат­ном пути лишить ее жиз­ни. Про­ве­дав о замыс­лах мужа, жалоб­щи­ца во вре­мя про­ез­да через Люб­лин тай­но бежал в костель и нашла убе­жи­ще в жен­ском мона­сты­ре. [Архив Юго-Запад­ной России,Ч. 8. Т. 3: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в ХVI-XVІІ вв. – 1909. – 120, 708, XXX с.]. Дети: Z drugiej żony miał dwie córki: Jadwigę i Helenę. Jadwiga miała 3-krotnie wchodzić w związki małżeńskie: 1. v. za Piotra Świrskiego, 2. v. za star. hajsyńskiego Adama Tyrawskiego i 3. v. za Jana Odrzywolskiego. Helena była żoną Jana Uhrowieckiego, a następnie Samuela Niemsty. Wg Aleksandra Jabłonowskiego R. miał mieć z Chwalczewskiej jeszcze Nastazję zw. Tomiłą i Bogumiłę (zm. przed r. 1611 jako panna).

Дже­ре­ла: Enc. Org., XXII 441–4; Enc. Wojsk., VII 287; Ukrainska Radjanska Euciklopedia, Kiev 1963 XII 427 (jako podstarosta czerkaski z ramienia A. Wiśniowieckiego); PSB (Semen Nalewajko); Słown. Geogr. (Biała Cerkiew, Chwastów, Kaniów, Kijów, Kotelnia – błędnie, że została nadana w r. 1581 Michałowi, Pawołocz, Romanówka, Rużyn, Wczorajsze, Wierzchownia); Boniecki, Poczet rodów, s. 286–7, 288 (tabl. geneal. Rożyńskich); Jabłonowski J., Tabulae Jablonovianae, Norimbergae 1748 tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 260–7 (dane błędne); Kossakowski, Monografie, I 200; Niesiecki, VIII 169; Paprocki, s. 835; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 447, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Besala J., Stanisław Żółkiewski, W. 1988 s. 110–12; Golobuckij W., Zaporožskoe Kazačestvo, Kiev 1957 s. 107, 138–9, 149–50; Hruševskyj, Istorija, VII 243–6, 169, 194, 214, 222–3; Kotarski H., Wojsko polsko-litewskie podczas wojny inflanckiej 1576–82, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., XVII cz. 2 s. 143; Kuliš P. A., Istorija Vossoedinenia Russi, S.-Pet. 1874 II 104, 127, 134; Lewicki K., Geneza idei unii brzeskiej, w: Prace historyczne wyd. ku uczczeniu 50-lecia akad. koła historyków Uniw. Jana Kazimierza we Lwowie 1878–1928, Lw. 1929 s. 228; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 68–73; Prochaska A.. Hetman Stanisław Żółkiewski, W. 1927; [Rolle J. A.] Dr. Antoni J., Niewiasty kresowe, w: Opowiadania historyczne, W. 1883 s. 107, 116–18 (jako podstar. czerkaski i kaniowski); tenże, Semen Nalewajko, tamże (Lw. 1887) s. 148–9; tenże, Trzy opowiadania historyczne, Lw. 1880 s. 179–80, 191, 199; Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1986 s. 81, 83, 131; Sobieski W., Pierwszy protektor Samozwańca, w: tenże, Szkice historyczne, W. 1904 s. 55–6; Solov’ev M., Istorija Rossii, s drevnejšich vremen, kn. 4, Moskva 1960 VII 260; Stroński Z., Swawola ukrainna u schyłku XVI w., „Kwart. Hist.” T. 38: 1924 s. 313–14, 324; Tomkiewicz W., Jeremi Wiśniowiecki, W. 1933; Viktorowskij G., Zapadno-russkie dvorianskije familii, otpravšija ot pravoslavija v konce XVI i v XVII v., „Trudy Kievskoj Duchovnoj Akademii” R. 52: 1911 kn. 6 s. 258–9; – Arch. jugo-Zap. Rossii, cz. 1 t. 1 nr 10 s. 77–8, t. 10 s. 115, 482, 485, cz. 3 t. 1 nr 9 s. 18–23, 20, nr 20 s. 57–8, cz. 6 t. 1 nr 101 s. 313–37, nr 63 s. 170–4, nr 77 s. 229, nr 85 s. 259, cz. 8 t. 3 s. 485–6; Bielski, Kronika, s. 1740–1, 1752; Gwagnin A., Kronika ziemie ruskiej, w której się zamyka wszystkich miast, zamków i prowincji należących, krótkie opisanie…, Kr. 1611 (wyd. rosyjskie 1969 Edmonton s. 13); Hejdensztejn R., Dzieje Polski, Pet. 1857 II 367–8; Joachima Bielskiego ciąg dalszy kroniki polskiej zawierającej dzieje od 1587 do 1598, Wyd. F. M. Sobieszczański, W. 1851 s. 251, 263–4; Krylovskij A., L’vovskoe stauropigial’noe bratstvo, Kiev 1904 s. 5; Listy Stanisława Żółkiewskiego (1584–1620), Wyd. T. Lubomirski, Kr. 1868 s. 28–30, 52, 72–5, 78–9, 86–7; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, Kiev 1852 III cz. I nr 12 s. 91; Sprawy wojenne króla Stefana Batorego, Wyd. I. Polkowski, Kr. 1887 s. 208; Vol. leg., II 1023, 1229, 1462, 1507; Źródła dziej., XXI 12, 16–21, 25, 27, 33, 35–40, 42, 44–6, 48, 50, 52, 54–5, 61–2, 67, 77, 411, XXII, 76, 116, 129, 890, 440; – AGAD: ASW 85 nr 64 k. 31–36, Arch. Radziwiłłów Dz. II nr 192 i mater. nieuporządkowane, BOZ nr 693 (R. do J. Zamoyskiego z Jelcza 20 IV 1597), nr 2066 (Pawołocz); B. Czart.: rkp. 2234/IV k. 270, dok. perg. nr 1011; B. Ossol.: rkp. 14628 k. 331–332 (tabl. geneal. Rożyńskich); B. PAN w Kr.: rkp. 690 k. 245–246 (nadanie R-emu Kotelni przez Stefana Batorego).

33/9. КЖ. АННА ОСТА­ФЬЕВ­НА (1597)

3 жовтня 1584 р. Филип Бокій Печи­хвостсь­кий з дру­жи­ною, кня­ги­нею Ган­ною Оста­фіїв­ною Ружинсь­кою, “ωбудвε ωсобε спол­нε и нεроздεл­нε”, пози­чи­ли у Кузь­ми Неми­ри Порва­не­ць­ко­го і його дру­жи­ни Овдо­ті Яки­мів­ни Охло­повсь­кої 200 коп. гро­шей і в цій сумі заста­ви­ли їм на два роки свою части­ну маєт­ку Сми­ко­ва [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 65, арк. 735-739].

МУЖ: ФИЛИП ГАВ­РИ­ЛО­ВИЧ БОКІЙ-ПЕЧИХВОСТСЬКИЙ.

34/10. КН. ЯН (ЯЦЕК) МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НАРИ­МУН­ТО­ВИЧ РУЖИНСКИЙ(1590,† 1611) 

Ружинские
Ян Михай­ло­вич Нари­мун­то­вич князь Ружинсь­кий. Печат­ка від 1592–1602 рр.

3 октяб­ря 1611 года земя­нин Ян Пав­ло­вич, женив­шись на вдо­ве кня­зя Яна Ружин­ско­го Кате­рине Шац­кой, дает обя­за­тель­ство не вынуж­дать и не при­ни­мать от нее ника­ких дар­ствен­ных запи­сей, сопря­жен­ных с нару­ше­ни­ем инте­ре­сов ее детей от пер­во­го бра­ка, и не доз­во­ля­ет ей выда­вать подоб­ные запи­си дру­гим лицам [АЮЗР, Ч. 8. Т. 3: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в ХVI-XVІІ вв. – 1909. – 120, 708, XXX с.] 

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: Печат­ка кня­зя Яна Михай­ло­ви­ча Нари­мун­то­ви­ча Ружинсь­ко­го від 1592–1602 рр. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді подвій­ної пере­хре­ще­ної на кін­цях стрі­ли в стовп; зго­ри літе­ри: ІR.восьмикутна, роз­мір 14х11 мм. Дже­ре­ла: ІР НБУВ, ф. 301, спр. 656 Л, арк. 111. 1592 р. ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, спр. 91, арк. 11. 1602 р. Інф. Олег Одно­ро­жен­ко

ЖЕНА: КАТЕ­РИ­НА ЧАЦЬ­КА. (2-й муж Ян Павлович)

35/10. КН. ПЕТР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ РУЖИНСКИЙ

36/10. КН. ИВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НАРИ­МУН­ТО­ВИЧ РУЖИН­СКИЙ (1606,1632)

Під­ста­ро­ста бiли­лiвсь­кий Коре­ць­ких (1613).

37/10. КЖ. ОВДО­ТЯ МИХАЙЛОВНА

МУЖ 1: ЛУКАШ ГОРОДЕНСЬКИЙ.

МУЖ 2: ВОЙ­ТЕХ ЛИХОВСЬКИЙ

38/11. КН. ОСТА­ФИЙ ДМИТ­РО­ВИЧ (†1621)

39/11. КЖ. ОЛЕ­НА ДМИТ­РОВ­НА (1596)

Від 25 квіт­ня 1596 р. має­мо віно­вий запис Фили­па Бог­да­но­ви­ча Кру­не­ви­ча своїй дру­жині, доч­ці кня­зя Дмит­ра Ружинсь­ко­го – Олені. [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 244-245].
Муж: Филипп Бог­да­но­вич Круневич.

40/11. КЖ. РАИ­НА ДМИТРОВНА

МУЖ: МИКО­ЛА ДАЖДИБОГ.

41/11. КЖ. НАСТА­СИЯ ДМИТ­РОВ­НА (1617,1638)

1617 Листо­па­да 4. / Листо­па­да 16 – Лист п. Миха­и­ла Дедер­ка­ла про запис за дру­жи­ною кн. Настасією Ружинсь­кою в раху­нок його при­да­но­го 500 польсь­ких зло­тих, Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Кни­га № 27 – док. № 117, арк. 107, 108. Семья Дедер­ка­лов име­ли детей, в том чис­ле сыно­вей, кото­рые поль­зо­ва­лись гер­бом мате­ри. В послед­ний раз княж­на Наста­сия упо­ми­на­лась в лип­нi 1638, когда про­да­ёт Ста­ни­сла­ву Мра­вин­ско­му часть села Твориничи.

МУЖ: МИХАЙ­ЛО ДЕДЕРКАЛО.

42/17. КН. ФЕДОР СТАР­ШИЙ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ (1578,1580)

син Наста­сии Олевсь­кой, несколь­ко раз упо­ми­на­ет­ся в 1578-1580 гг. в позо­вах про­тив маче­хи, Мари­ны Яковицкой.

КН. ФЕДОР МЛАД­ШИЙ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ (*1570/1577, † 1592) 

сын Мари­ны Васи­льев­ны Янчин­ской. Родил­ся после 1570 г., кро­ме упо­ми­на­ния его име­ни в позо­вах 1578-1580 гг., Федор Сте­фа­но­вич фигу­ри­ру­ет в деле изби­е­ния подан­ных Демья­на и Васи­ли­сы Мок­рен­ских (1584), в кото­ром вме­сте с мате­рью и бра­том Ива­ном брал непо­сред­стве­ное уча­стие [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 17, №116,156]. Нуж­но отме­тить, что меж­ду семья­ми суще­ство­вал дав­ний кон­фликт, ещё в 1572 Мари­на с Янчинсь­ких Ружин­ская вме­сте с мужем напа­ла и поби­ла княж­ну Васи­ли­су пря­мо на ули­це [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 7 № 4,5,47]. В 1591 г. с мает­ков Федо­ра было собра­но чопо­ве. В сле­ду­ю­щем году Федор вме­сте с бра­том Ива­ном имел спор с евре­ем-арен­да­то­ром [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 25 № 420,421]. Одна­ко в мар­те 1593 Мари­на Янчин­ская запи­са­ла все свои вла­де­ния Ива­ну, даже не вспов­нив про стар­ше­го сына [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 28 № 581]. В теста­мен­те княж­ны Марии Сте­фа­нов­ны Ружин­ской (1599) сре­ди пере­чис­ленн­ных бли­жай­ших род­ствен­ни­ков тоже нет Федо­ра [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 32 №537,538]. Наи­бо­лее веро­ят­но, что он умер око­ло 1592 г.

43/17. КН. ИВАН СТЕ­ФА­НО­ВИЧ (1584,1632)

В 1623 он с Гри­го­ри­ем Абра­ха­мо­ви­чем пытал­ся полу­чить пра­во на вла­де­ние мает­ка­ми кнж. Федо­ры Шапо­ров­ской. В 1632 г. про­бле­му раз­де­ла с. Ружин реша­ют меж­ду собой три послед­них пред­ста­ви­те­лей рода по муж­ской линии – Гри­го­рий Абра­ха­мо­вич, Иван Михай­ло­вич и Иван Сте­фа­но­вич 189.

44/17. КЖ. МАРИ­НА СТЕ­ФА­НОВ­НА (1599)

В 1599 писа­ла теста­мент [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 32 №537,538].

МУЖ: МАТЕЙ…

45/18. КН. ЯН АБРАХАМОВИЧ

46/18. КН. ГРИ­ГО­РИЙ АБРА­ХА­МО­ВИЧ (1618,1632)

В 1618 г. Г.А. был назна­чен соглас­но заве­ща­нию дво­ю­род­ной сёст­ры Федо­ры Шапо­ров­ской одним из испол­ни­те­лем ещё послед­ней воли. 186. Через пять лет он с Ива­ном Сте­фа­но­ви­чем пытал­ся полу­чить пра­во на вла­де­ние её мает­ка­ми. В 1625 Г.А. полу­чил пра­во вла­деть зем­ля­ми сво­ей матери.187 С 1628 по 1631 год кн. Гри­го­рий Абра­ха­мо­вич ула­жи­ва­ет вопрос наслед­ства Алек­сандра и Гри­го­рия Михай­ло­ви­чей с Кришто­фом Стахорским.188 А в 1632 г. про­бле­му раз­де­ла с. Ружин реша­ют меж­ду собой три послед­них пред­ста­ви­те­лей рода по муж­ской линии – Гри­го­рий Абра­ха­мо­вич, Иван Михай­ло­вич и Иван Сте­фа­но­вич 189.

47/19. КН. ФЕДОР МИХАЙЛОВИЧ

ЖЕНА: МАРИЯ ЯЦКОВ­НА УГРОВЕЦЬКА

48/19. КН. ИВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1598, 1634)

був одру­же­ний з Овдо­тією Порва­не­ць­кою (впер­ше зг. 1598 р.). 30 Його ім’я досить рід­ко фігу­ру­ва­ла у судо­вих спра­вах. Востан­нє акто­ві кни­ги зга­ду­ють про Іва­на Михай­ло­ви­ча у 1632 та 1634 роках, 31 коли він осо­би­сто з’явився у суд для оскар­жен­ня одно­го неспра­вед­ли­во­го виро­ку. У доку­мен­тах, яки­ми ми кори­сту­ва­ли­ся, немає свід­чень ні про дату смер­ті ки. Іва­на Михай­ло­ви­ча Ружинсь­ко­го, ані про його нащадків.

ЖЕНА: ОВДО­ТЬЯ ПОРВАНЕЦКАЯ

49/19. КН. ГРИ­ГО­РИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1608, † 1608/1612)

Гав­ри­ла Неце­вич ссу­жу­вав досить вели­кі гро­ші під заста­ву неру­хо­мо­сті. Напри­клад він, мабуть що на про­хан­ня своєї дру­жи­ни, під заста­ву части­ни села Ружи­но, дав у 1608 р. стро­ком на рік її стрий­че­но­му бра­ту Гри­горію Михай­ло­ви­чу кня­зю Ружинсь­ко­му 26 золо­тих монет. Однак оскіль­ки невдо­взі князь Гри­горій помер без­діт­ним, за цей борг тре­ба було вже роз­ра­хо­ву­ва­ти­ся його спад­коє­ми­ці, стрий­ченій сест­рі дру­жи­ни, Федорі Михай­лів­ні княж­ні Ружинсь­кій та її чоло­ві­ко­ві Золта­ну Тини­ць­ко­му. Роз­ра­ху­нок по зай­му цих осіб пови­нен був мати міс­це 9 трав­ня 1612 р. [134], але він не від­був­ся, і Гав­ри­ла ще дея­кий час «три­мав» закла­де­ну части­ну села Ружи­но, а роди­чі його дру­жи­ни – її стрий­чені з різ­но­го боку бра­ти та сест­ра – постій­но гра­бу­ва­ли цей маєток: так в 1612 р. вони «наї­ха­ли» на ньо­го, все там на дворі пола­ма­ли, спу­сто­ши­ли комо­ру, погра­бу­ва­ли май­но та навіть розтро­щи­ли тру­ну, що її зро­бив (собі ?) Плот­ніра­нич. Тре­ба однак зазна­чи­ти, що Раї­на та Гав­ри­ла таки спад­ку­ва­ли якусь маєт­ність в селі Ружи­но по її стрий­ченій сест­рі у 1620 р. [144], в роз­ра­ху­нок за той дав­ній борг. Бездетный.

50/19. КН. АЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1577, † 1606/1614)

Без­дет­ный.

51/19. КЖ. ФЕДО­РА МИХАЙ­ЛОВ­НА († 9.III.1618)

Княж­на Федо­ра Ружин­ская, сест­ра бра­тьев Михай­ло­ви­чей, два­жды выхо­ди­ла замуж. В пер­вом бра­ке она была женой Вален­тия Тиниц­ко­го, кото­рый умер, веро­ят­но, летом 1612 г. Вто­рым мужем Федо­ры был Павел Шапо­ров­ский. В 1614 году, в соот­вет­ствие с реше­ни­ем Люб­лин­ско­го три­бу­на­ла, Федо­ра Шапо­ров­ская всту­пи­ла во вла­де­ние зем­ля­ми умер­ших без­дет­ных бра­тьев, кня­зей Алек­сандра и Гри­го­рия. Еще до это­го, в 1610 году, после смер­ти послед­не­го из них на княж­ну пере­шло обя­за­тель­ство запла­тить неко­то­рые дол­ги бра­та, в част­но­сти Гав­ри­ле Неци­е­ви­чу, в раз­ме­ре 26 пол. злотых.Скорее все­го, княж­на в обо­их бра­ках не име­ла детей. Умер­ла она 9 мар­та 1618 г., осво­бо­див по заве­ща­нию всех сво­их тяг­лых под­дан­ных, а дви­жи­мое и недви­жи­мое иму­ще­ство пере­да­ла бра­ту Кришто­фу Ста­кор­ско­му, кото­рый дол­жен был рас­счи­тать­ся со все­ми дол­га­ми ее соб­ствен­ны­ми и бра­тьев. Похо­ро­не­на по схід­но­му обря­ду в Пре­чи­стенсь­кiй церк­ви у Ружині, пожерт­ви: на Ружинсь­ку церк­ву три поля ЦДIАК Украї­ни: Ф. 28.On. 1.Спр. 50. Арк. 111, 112 зв. ЦДIАК Украї­ни; Ф. 27. Оп.1.Спр. 26. Арк. 101 зв.103 зв. Вто­рой муж Федо­ры, Павел Шапо­ров­ский, недол­го про­жил вдов­цом и умер еще до 1620 г.

МУЖ 1-Й: ВАЛЕН­ТИЙ ТИНИЦКИЙ

МУЖ 2-Й: ПАВ­ЛО ШАПОРОВСКИЙ

7 коле­но

52/32. КЖ. РОМАН КИРИ­КО­ВИЧ (*ок.1575,† 4.IV.1610)

родил­ся, судя по поі­са­за­нію о воз­расте, въ какомъ онъ умеръ,— въ 1575 г.; въ янва­ре 1602 г. он иаз­ва­иъ иоро­де­ис­кимъ рот­мист­ромъ, а пото­му іш пола­га­емъ, что имен­но онъ, а не отецъ его, тогда уже глу­бо­кій ста­рикъ, уча­е­тво­валъ въ мол­дав­ском походѣ Яна Замой­ска­го, въ сра­женіи 14 октяб­ри 1600 г. съ вое­во­дою Мига­ломъ или Миха­и­ломъ Въ диз­ло­ка­ціи ііой­скъ, писан­ной саывмъ Заы­о­ис­квмъ, упо­мя­ни г князь Гуж пи­ сай, но беаъ о?иачеііія илеип.—АтпЬгоіу ОгаЪ­очѵз­кі, Ьіа­го­гуі­поз­сі РоЬ­кіе, т. I, сгр. 109.); за этотъ-то, вѣро­ят­но, походъ онъ полу­чилъ новое пожа­ло­ваніе изъ коро­лев­скихъ земель ‘). 11 берез­ня 1603 р. Павел Пяс­козсь­кий перед кни­га­ми РМ зізнав, що він, маю­чи королівсь­ку дани­ну на маєт­но­сті у Київсь­ко­му воє­вод­стві – Романів­ці, Жидів­ці, Чер­няв­ці, Кош­ля­ки, Ірши­ки, Ста­ви­ща, посту­паєть­ся своїм пожит­тєвим пра­вом на них кня­зеві Рома­но­ві Ружинсь­ко­му РГА­ДА, ф. 389, on. 1, Д. 203, л. 37об.-38.. Но актов ымъ дай­нымъ, кн. Романъ явля­ет­ся таг­спмъ же само­управ­нымъ маг­па­тоыъ, какимъ былъ и его отецъ, и точ­но такъ же веде­гь посто­ян­ные спо­ры съ сосе­дя­ми. Соби­ра­ясь въ 1(508 году въ походъ въ мос­ков­ское государ­ ство, на помощь тушин­ско­му само­зван­цу, Романъ Кнр­шіо­вить, вЬро­ат­но, въ падеж­дѣ на буду­щую добы­чу, надѣлалъ мас­су дол­гов, а всѣ свои имѣнія пораз­да­валъ въ арен­ду или заста­ву, остав­ляя въ непо­сред­ствеі­шомъ рас пори жен і и жени, кня­ги­ни Софііі изъ Караб­чев­скихъ, одну толь­ко Паво­лочь съ окрест­ны­ми села­ми. Два дру­гіе горо­да были отда­ны въ заста­ву: Рѵжипъ пану Кришто­фу Кев­ли­чу, а Котель­нл— львов­скимъ куп­цамъ Торо­со­ви­чаыъ. Кро­мѣ ихъ мы насчит­нЕ­а­емъ еще пят­на­дцать раз­лич­ныхъ лицъ, у кото­рыхъ нахо­ди­лись въ 1605— 1610 годахъ именія Ружип­скихъ въ заставѣ и частію въ ярен­дѣ. Но и поми­мо застан­ни­ковъ, встрѣ­ча­еііъ въ актахъ еще мяо­пяъ кре­ди­то­ровъ кня­зя Рома­на, дол­ги кото­рыхъ яе лмѣлп спе­ціа­лы­шхъ обе­зи­е­ченій; чис­ло ихъ, по дошед­ши­иъ до насъ остат­кам про­цес­совъ, про­сти­ра­ет­ся до шест­на­дца­ти, кро­мѣ упо­мя­ну­тыхъ сем­на­дца­ти, вла­дѣвн­шхъ имѣнія­ші. Эти же самые докѵ­меп­ты поз­во­ля­ютъ намъ опре­де­лить предѣ­лы вла­дѣній кня­зя Рома­на и сте­пень ихъ засе­лен­но­сти въ пер­вые годы X V II вѣка. Под­раздѣ­ля­ясь на три воло­сти, Ружин­скую, Паво­лоч­скую п Коте­лен­скѵю, имѣнія эти зани­ма­ли смеж­ныя части вынѣш­нихъ уез­довъ бер­ди­чев­ска­го, сквир­ска­го и житоы­ир­ска­го. Боль­шая часть упо­ми­на­е­ми­гь въ актахъ селеній сохра­ни­лась доны­нѣ подъ тѣмп же име­нами п о даль­нѣй­піемъ дви­же­иіи коло­ни­за­ціи въ этой местно­сти въ X V II вѣкѣ мы .можемт. судить по инвен­та­рю 1683 года тѣхъ же самых воло­стей, пере­шед­шихъ въ иол­номъ составѣ бъродъ Конец­поль­ск­пхъ. Этотъ инвен­тарь состав­ленъ при пере­да­чѣ именій Япу Алек­сан­дру Коя­ец­поль­ско­му, по смер­ти Ста­ни­сла­ва, каш­те­ля­на кра­ков­ска­го [Арх­пиь ю.-:).Рос., ч. VI, т. 1, Пріи­оніс­ніе, стр. 153.] Князь Романъ и перед мос­ков­ским похо­домъ спдѣлъ дома мало. Вскорѣ по воз­вра­щеніи изъ Мол­да­вии встрѣ­ча­емъ его въ чи­сле рот­мист­ровъ квар­тя­иа­го а) вой­ска, кото­рое соби­радъ Жод­кев­скій про­тивъ вторг­нув­ших­ся ізъ Подо­лье татаръ, осе­нью 1605 года. Когда часть это­го вой­ска въ сле­ду­ю­щемъ году обра­зо­ва­ла «рокошъ», т. е. орга­ни­зо­ван­ное воз­станіе про­тивъ Сигп­н­муп­да Ш, подъ пред­во­ди­тель­ствомъ кра­ков­ска­го вое­во­ды Зеб­р­жи­дов­ска­го,— Ружин­скій остал­ся веренъ коро­лю и при­яи­малъ дѣя­тель­ное участіе въ ііре­слѣ­до­ваніи роко­ша­иъ, осо­бен­но въ битвѣ подъ Гузо­вомъ, 6 ііо­ля 1607 года. Затѣмъ, какъ пере­да­етъ оче­ви­децъ Маскев’ичъ, князь Романъ око­ло полу­го­да оста­вал­ся безъ дѣла, во все вре­мя сто­ян­ки вой­ска подъ Зави­хо­стомъ. Когда вой­ска ста­ли рас­хо­дить­ся отсю­да, одни домой, дру­гіе въ Воло­ищ­ну, на помощь пре­тен­ден­ту иа тамо­га­пій пре­столъ, сыну пре­а­шя­го гос­по­да­ря Іере­міи, Кон­стан­ти­ну, Ружпн­скій, во главѣ зна­чи­тель­на™ кон­на­го отря­да, отпра­вил­ся ко вто­ро­му Лже­ди­мит­рі­го, нахо­див­ше­му­ся въ то вре­мя въ Орлѣ. Съ Ружин­скішъ было, по сло­вамъ Мас­ке­ви­ча, тыся­ча чедо­вѣкъ, а по хро­ни­кѣ Бус­со­ва, (при­пи­сы­ва­е­мой так­же Мар­ти­ну Беру), четы­ре тыся­чи *Диев­ни­кь Мас­ке­ви­ча у Устря­ло­ва, „Ска­за­вія совре­мен­пи­ковъ о Дмит­ріи Са- мозван­дѣ” (ко изд. 1834 г.),т. V, стр. 4, 14, 27.— Ьеръ (Гус­соьъ), там­же, т. I (1831г.), стр. 134. — Ііу­тур­ли­иъ, -Ист. снут­на­го времени1*, т. II, стр. 109. —Кем­га Кокі­са­гиш Йсгіріо^ез ехіе­гі, т. I, стр. 82; Пет­рой, тал­же, стр. 216.. Ружин­скій, не смот­ря на моло­дыя лета (33 года), поль­зовался боль­шою извѣст­по­стыо, какъ воен­ный, да кро­мѣ того яв­лялся, въ срав­неніи съ дру­ги­ми началь­ни­ка­ми при­быв­шихъ къ Лже­димп­трію поль­скихъ отря­довъ, знат­нымъ маг­на­томъ, а пото­му лег­ко полу­чилъ глав­ное началь­ство надъ вой­ска­ми «цари­ка», устра­нивъ коман­до­вав­ша­го ими до того вре­ме­ни Мехо­вец­ка­го. Князь Романъ оправ­далъ свою репу­та­цію пол­ко­вод­ца, но вмѣстѣ съ тѣмъ обна­руж­плъ необуз­дан­ное само­властіе, а въ жесто­ко­сти дале­ко првзошслъ сво­е­го огца, каз­ни­е­ша­го всѣхъ донав­ших­ся ему въ руки коза­ковъ Нали­вай ка и Лобо­ды. Мехо­вец­кій, пер­вый при­став­шіи къ Само­зван­цу а даже, судя по пѣко­то­рымъ ука­за­ніамъ, подав­шій ему мысль назвать­ся Димит­ріемъ, оче­вид­но, дол­женъ былъ поль­зо­вать­ся зва­чи­тель­нымъ вдіяніеыъ и иослѣ пере­да­чи началь­ства Ружин­ско­му. Послѣд­ній, раз­дра­же­лиый какиыъ-то про­ги­ворѣчіемъ Мѣхо­вец­ка­го, соб­ствен­но­руч­но убилъ его въ саы­о­звап­це­вой став­ке. Дви­нув­шись из Орла, вой­ска Само­зван­ца, въ чнс­ле кото­рихъ бмло до 7000 пол­ковъ и до 8000 коза­ковъ, встрѣти­лись съ цар­скою ратью подъ селомъ Камен­кою, меж­ду Орломъ и Бол­хо­вымъ. Началь­ни­ки слѵ­жив­ша­го Шуй­ско­му нѣмец­ка­го отря­да, Лам­сдорф, Бергъ и фон Ааленъ вошли въ сно­ше­аія съ Ружи­а­свимъ, пред­ла­гая перей­ти на сто­ро­ну Лже­ди­мит­рія, но передъ бит­вой пере­пи­лись и не успѣлк скло­нить сво­ихъ под­чи­кен­ныхъ въ выпол­ненію заду­ман­на­го ими пла­на. Имен­но нѣы­ец­кій отрядъ сдер­жалъ въ пер­вый день сра­же­иія натискъ вой­скъ, Лже­ди­мит­рія и при­врылъ отсту­и­леніе цар­ской рас и. Озлоб­лен­ный Ружинсг­сій, запо­до­зривъ здѣсь пре­ду­мыш­лен­ную измѣ­пу, отдалъ ири­казъ впредь не остав­лять къ живыхъ ни одио­го нѣм­ца. На дру­гой депь, 24 апрѣ­ля 1608 г., пре­слѣ­ду­е­мыя Ружин­ским къ Вол­хо­ву цар­скія вой­ска обра­ти­лись въ бѣг­ство; Лам­сдорфъ толь­ко теперь пред­ло­жилъ сво­имъ пере­дать­ся; боль­шин­ство не согла­си­лось, опа­са­ясь за участь остав­ших­ся на Москвѣ сво­ихъ семей­ствъ, и за Лам­сдор­фомъ иослѣ­до­ва­ло толь­ко двѣ­сти чело­вѣкъ. Несмот­ря на то, что они яви­лись въ лагерь Само­зван­ца доб­ро­воль­но, пред­ла­гая свои услу­ги, Ружин­скій при­ка­залъ ихъ всѣхъ пере­ру­бить, что и было бук­валь­но испол­не­но запо­рож­ца­ми. Вслед­ствіе бол­хов­ской побѣ­ды, Само­зван­цу былъ откры­та сво­бод­ный путь къ Москве, и ьъ кон­цѣ іюнз онъ рас­по­ло­жил­ся близъ горо­да, при томъ селѣ, кото­рое дало ему съ тѣхъ поръ имя тушин­ска­го вора. Пере­да­вать здѣсь о даль­нѣй­шихъ воен­ныхъ дей­ствіихъ, впро­дол­женіе иолу­то­ра­го­до­вой сто­яв­ки Само­зван­ца въ Туга­инѣ, пола­га­емъ излиш­нимъ, такъ какъ собы­тія эти болѣе или мепѣе обі­це­из­вѣ­стиы- Намъ доста­точ­но толь­ко упо­мя­нуть, что во все это вре­мя глав­ное руко­вод­ство дѣй­ствія­ми дуі­шш­цевъ при­над­ле­жа­ло кня­зю Рома­ну. Его воен­ныя спо­соб­но­сти на столь­ко при­зна­ва­лись всѣ­ми, что рас­по­ря­женіямъ его оди­на­ко­во­под­чи­ня­лась и пре­вос­хо­див­шій его знат­но­стью рода князь Адамт. Виш­не­вец­кій, и при­вед­піій къ «цари­ку» нзъ Поль­ши семи­ты­сяч­ный отрядъ кіев­скій каш­те­ля­ничъ Япъ-Петръ Сапѣ­га, и само­воль­ный Лисов­скій, и Еоза­кіт, я нако­нецъ самъ Саы­о­зва­нецъ. Лич­ное нліяніе и зна­ченіе кня­зя Рома­на хоро­шо созна­ва­ло п пра­ви­тель­ство, царя Васи­лія. Въ одной вѣсто­вой отписк смо­лен­ских лазут­чи­ков въ 1609 году, замѣт­по отра­зи­лось обще­ствен­ное мнѣ­піе того вре­мени о Ружи­ис­ком: «И теперь ино­го пріѣ­ха­ло съ-подъ Моск­вы куп­цовъ, ска­зу­ють, што воръ хочетъ побѣ­жа­ти, и боит­ца Ружин­скаго исъ коза­ка­ми». Въ пере­мир­номъ дого­во­ре; даря ПІуй­ска­го съ поля­ка­ми, заклю­чен­номъ въ іюлѣ 1608 г. содѣйст­піе Само­зван­цу со сто­ро­ны поля­ковъ выстав­ле­но глав­пы­ыъ упре­комъ, при­чемъ по­именно упо­мя­ну­ты толь­ко Ружин­скій », на вто­ромъ уже мѣстѣ, Адам Виш­не­вец­кий. Лже­д­мит­рий II во вре­мя сво­е­го похо­да к Москве и пре­бы­ва­ния в Туши­но зави­сел от поль­ско-литов­ских войск. Поэто­му в Москве о нем часто отзы­ва­лись как об эмис­са­ре коро­ля Сигиз­мун­да. Воз­глав­лял поль­ские вой­ска в тушин­ском лаге­ре гет­ман князь Роман Ружин­ский (Рожин­ский). 25 июня (5 июля) 1608 г. он напал на мос­ков­ский обоз и раз­гро­мил его, но затем вой­ска Шуй­ско­го оттес­ни­ли напа­дав­ших на Ходын­ку. Тушин­цы убе­ди­лись, что взять Моск­ву не так про­сто, и реши­ли уста­но­вить бло­ка­ду сто­ли­цы. Одно­вре­мен­но гет­ман Ружин­ский при­звал бояр к пере­го­во­рам, но полу­чил ответ с пред­ло­же­ни­ем вести пере­го­во­ры с царем Васи­ли­ем Шуй­ским и тре­бо­ва­ни­ем пре­кра­тить под­держ­ку ново­го само­зван­ца и воз­вра­тить­ся в Поль­шу. Нако­нецъ и самъ король Сигиз­мундъ III, всту­пил в пре­де­лы госу­дар­ства мос­ков­ска­го. В свя­зи с нехват­кой сил и средств для эффек­тив­ной оса­ды Смо­лен­ска Сигиз­мунд III и его совет­ни­ки реши­ли обра­тить­ся к наем­ным сол­да­там вой­ска само­зван­ца Лже­д­мит­рия II, кото­рые в это вре­мя нахо­ди­лись в лаге­ре в Туши­но. Туда напра­ви­ли «комис­са­ров» Ста­ни­сла­ва Стад­ниц­ко­го, Кшишто­фа Забраж­ско­го, Людви­га Вае­ра и Мар­ти­на Каза­нов­ско­го, кото­рые наря­ду с обыч­ны­ми полу­чи­ли и тай­ные инструк­ции. Им пред­пи­сы­ва­лось не всту­пать в пере­го­во­ры с Лже­д­ми­ри­ем II, а обра­тить­ся к тушин­ским боярам и выдви­нуть на рус­ский пре­стол кан­ди­да­ту­ру коро­ле­ви­ча Вла­ди­сла­ва. Для подоб­ных кон­так­тов им были даны гра­мо­ты как к цер­ков­ным, так и к свет­ским пред­ста­ви­те­лям тушин­цев. Комис­са­ры при­бы­ли в Туши­но 7(17) декаб­ря 1609 г. и оста­но­ви­лись у гет­ма­на Р. Ружин­ско­го, При­ве­зен­ное ими коро­лев­ское посла­піе къ шлях­тѣ было адре­со­ва­но на имя Ружин­ска­го, и съ нимъ велись всѣ пере­го­во­ры, втай­нѣ отъ Само­звлн­ца, кото­рый замѣтилъ нако­нецъ, что отъ него что-то скры­ва­ютъ, и рѣшил­ся об­ратиться съ пря­мымъ вопро­сомъ къ кня­зю Рома­ну. Послѣд­ній согла­сился уже съ дру­ги­ми пана­ми бро­сить цари­ка п перей­ти в коро­лев­скій лагерь, и пото­му не вндѣлъ необ­хо­ди­мо­сти доль­ше стѣс­нять­ся съ надоѣв­ши­чъ­е­му гру­бымъ, невѣ­же­ст­вев­нымъ и цип­н­ческ­нмъ аван-тюри­стомъ. Отвѣтъ кня­зя Само­зван­цу былъ болѣе чѣмъ непо­чти­те­ленъ, князь при гро­зил ъ даже побить его була­вою — неда­ром царик опа­сал­ся его и преж­де. Рас­те­ряв­шій­ся Само­зва­нецъ бежал в Калу­гу. После бег­ства Лже­д­мит­рия II 27 декаб­ря (6 янва­ря) его сто­рон­ни­ки встре­ти­лись с рус­ски­ми посла­ми, след­стви­ем чего ста­ло заклю­че­ние согла­ше­ния (кон­фе­де­ра­ции) с поль­ско-литов­ским вой­ском. В его состав­ле­нии с рус­ской сто­ро­ны участ­во­ва­ли все чины, нахо­див­ши­е­ся в Тушине, в том чис­ле ата­ма­ны, каза­ки, стрель­цы. В пере­го­во­рах при­ни­ма­ли уча­стие так­же назван­ный пат­ри­ар­хом Фила­рет и гет­ман Р.К. Ружин­ский. Бояре, околь­ни­чие, дво­ряне, дум­ные дья­ки, дво­ряне боль­шие и дети бояр­ские, при­каз­ные люди, ата­ма­ны и каза­ки обя­за­лись друж­но сто­ять с гет­ма­ном Р.К. Ружин­ским про­тив Васи­лия Шуй­ско­го и его пле­мян­ни­ка М.В. Ско­пи­на-Шуй­ско­го и не при­зы­вать нико­го из бояр на цар­ский трон, что кос­вен­но озна­ча­ло под­держ­ку ими кан­ди­да­ту­ры ино­зем­но­го госу­да­ря. Ружин­скій отпра­вил­ся съ вой­ско­иъ въ коро­лев­скій лагерь подъ Смо­лен­скъ. При отступ­ле­нии его отряд повтор­но взбун­то­вал­ся и он полу­чил трав­мы, от кото­рых откры­лись недав­ние ране­ния, в резуль­та­те чего Роман Рожин­ский скон­чал­ся 4 апре­ля 1610 года в Иоси­фо-Воло­ко­лам­ском мона­сты­ре. Тело его при­ве­зе­но было въ Кіевъ, вѣро­ят­но, участ­во­вав­шимъ въ его по ход ѣ кня­земъ Ада­момъ Ружин­скимъ, и тор­же­ствен­но погре­бе­но при доми­ни­кан­скомъ мона­сты­рѣ, что ныне цер­ковь Пет­ра и Пав­ла при духов­ной семи­наріи. Еще въ 1613 году бое­вые това­ри­щи кня­зя Рома­на. хода­тай­ство­ва­ло передъ коро­лемъ о воз­на­граж­де­аіи его вдо­вы за поне­се­и­ные имъ тру­ды и ра­сходы, кото­рые, какъ мы видѣ­ли выше, дале­ко пре­вы­шая его налич­ныя сред­ства, вовлек­ли его въ весь­ма зна­чи­тель­ные дол­ги и за­ставили роз­дать въ чужія руки почти все свои пмѣнія. Впро­чемъ, кня­ги­ня Софья, оста­ва­ясь дома и сорев­нуя, веро­ят­но, воеп­ной славѣ сво­е­го мужа и желая пока­зать себя впол­нѣ его достой­ною, устро­и­ла гран­діоз­ный даже для того вре­ме­ни иаѣздъ на сосѣд­нее иаѣніе кня­зей Корец­кихъ, мѣсте­чио Чсре­мош­ну 2), При­гла­сивъ въ глав­ные рас­по­ря­ди­те­ли арен­да­то­ра Ружи­на иана Кришто­фа Кев­ли­ча, а при немъ арен­да­то­ра Котель­ни Бон­дзын­ска­го, она собра­ла воору­жен­ный отрядъ изъ бояръ и кре­стышъ всѣхъ сво­ихъ имѣній, зару­чи­лась помо­щью отъ кня­зя Ада­ма Ружин­ска­го и раз­ныхъ сосѣд­нихъ вла­дѣль­цевъ, какъ напр. Ада­ма Оли­за­ра, бѣло­цер­ков­ска­го нод­ста­ро­сты кня­зя Дмит­рія Васи­лье­ви­ча Булы­ги, иана Зави­ши, Виль­ги, кіев­ска­го грод­ска­го судьи Михай­ла Силы Ловиц­ко­го, Олбрих­та Брест­ска­го и др.,— все­го у лея соста­ви­лось до шести тыснчь чело­вѣкъ. Съ этимъ отря­домъ «съ вели­кой арма­той, съ пища­ля­ми, пуш­ка­ми, ружья­ми, муш­ке­та­ми, сагайда­ками, с копья­ми, рога­ти­на­ми, и иньщъ вой­нѣ над­ле­жа­щимъ оружь-емъ, кояво и пѣшо, оруж­по, съ зна­ме­на­ми, буб­на­ми, тру­ба­ми в литав­ра­ми, обы­ча­емъ вра­же­скимъ, па городъ н замокъ, силой, насн­льемъ, неждан­но, нега­да­иыо, съ вели­ки­ми сила­ми настуднвъ и нае­хавъ, первѣе все­го тѣмъ всѣмъ вой­си­омъ замокъ к городъ вокругъ обсту­пив­ши, пуш­ки, пища­ли, арма­ту на городъ и замокъ нан­равнвъ, а въ тру­би, литав­ры и буб­ны уда­ривъ, я крикъ учи­нив­ши вели­кін, изъ нуш­сиъ, пища­лей и ружей стрѣ­лять поча­ли; а послѣ, уда­рив­ши штур­момъ на городъ и замокъ, до сама го вече­ра, язы­че­ским вра­же­сшшъ свы­ча­елъ, вели­кой наваль­но­стью добы­ва­ли. А город и замокъ вели­кою силой добыв­ши, въ мѣстеч­кѣ и зам­кѣ муж­ч­инъ всехъ и жен­щанъ, безъ вся­кой поща­ди, безъ Божья­го стра­ха, жесто­ко, без­жа­лост­но, съ жена­ми, съ дѣтьмн поби­ли, сірѣляд#, посѣклн, заму­чи­ли и пора­ни­ли; а городъ и замокъ раз­гра­би­иъ, язы­че­екымъ, вра­же­скимъ свы­ча­емъ, до кор­ня спа­ли­ли, и ни во что повер­ну­ли». Нем­по­гіс остав­шіе­ся въ живыхъ жите­ли были уве­депц отря­домъ кня­ги­ни Рѵжнн­ской. Оче­вид­но, она чув­ство­ва­ла за собой боль­шую силу, если рѣши­лась напа­дать на тако­го могу­ще­ствеі­ша­го соеѣ­да, какомъ былъ князь Іоахішъ Богу­те­вичъ Корец­кій, силь­ный еще и свя­зя­ми жены, урож­ден­ной Ход­ке­виѵе­вой. Смерть мужа мало нмѣ­ла вліянія на отно­шенія кня­ги­ни къ сво­имъ сосѣ­дям; замѣ­ча­емъ толь­ко, что она посте­пе­н­по перессо­рилась со сво­и­ми спо­движ­ни­ка­ми по похо­ду на Чере­мо­шив, и съ актахъ встре­ча­ют­ся ука­за­нія на раз­на­го рода насі­мія и самоуп­равства ея въ отно­шевіи отііхъ саы­ыхъ лнцъ. Такъ она захва­ти­ла имѣніе Михай­ла-Сплы Новиц­ка­го Селе­зе­нов­ку, про­дол­жа­ла рас­при съ Корец­ки­ми, съ Фри­дрт­хомъ п Еве­та­фіемъ Тыш­ке­ви­ча­ми п мно­гими дру­ги­ми лица­ми; въ свою оче­редь бѣло­цер­ков­скій под­ста­ро­ста. князь Янъ Кур­це­вичъ-Булы­га, собравъ кре­сты­інъ изъ сс. Пету­ховъ и Булы­жи­ной Боли­ды надъ р. Каы­е­ни­цею, огра­билъ ея имѣніе Рома­нов­кѵ. Изъ наѣз­довъ кпя­гинн Софьи выда­ет­ся за это вре­мя грап­діоз­ная поруб­ка дѵбравъ лнтов­ска­го падвор­на­го под­скар­бія Оста­фия Тыш­ке­ви­ча въ юіѣніяхъ Чср­ле­ной и Мош­ков­цахъ; кня­ги­ня насы­ла­ла сюда изъ Котсль­нп каж­дый разъ но пѣсколь­кѵ сотѣ нод­водъ за лесомъ, такъ что осматрн­сав­шій мѣсто поруб­ки воз­ный насчи­талъ болѣе ста хыеячъ іпіел дубом, и березъ. Въ дру­гой разъ кня­ги­ня устро­и­ла цаѣздъ для захва­та леща­иск­нхъ земель кісв­ска­го под­ко­морія Саму­и­ла Гор­но­стая, собрав­ши отрядъ въ 1800 чело­вѣкъ, а въ тоже вре­мя Гор­но­стай на ея коте­лян­скихъ зем­ляхъ загра­билъ до деся­ти тысячъ копенъ хлѣ­ба. Объ одномъ вруп­номъ наѣздѣ? кня­ги­ни, имен­но о раз­ру­шеніи уврѣп­лен­па­го заи­ка Нехво- роідн, нахо­димъ въ актахъ толь­ко неопредѣлев­ное упо­ми­наніе. В непро­до­ля­си­те­лыюмъ вре­ме­ни кня­ги­ня Софья, остав­шись един­ствен ион вла­дѣ­тель­ни­цей муж­нихъ имѣвій, всту­пи­ла въ весь­ма выгод­ный бракъ, съ вилен­скимъ каш­те­ля­номъ Іеро­пи­момъ Ход­ке­ви­чемъ. Подъ этимъ новы­ыъ име­немъ, а чаще подъ однимъ титу­ломъ «силен­ской панн», еще дол­гое вре­мя явля­ет­ся она въ актахъ, то при­зы­ва­е­мая къ суду за дол­ги пер­ва­го мужа, то по раз­пымъ сдѣл­камъ объ имѣніяхъ, то сно­ва въ жало­бахъ сосѣ­дей на ея само­управ­ства и наѣз­ды. Съ Рома­ном Кири­ко­ви­чемъ кон­ча­ет­ся посе­лив­ша­я­ся на Украи-нѣ отрасль Ружин­скихъ, да и мед­ко­по­мѣст­ные волын­ские предста­вители это­го, рода боль­ше намъ не попа­да­ют­ся въ актахъ. Разъ толь­ко встрѣ­ча­емъ неяс­ное упо­ми­наніе о какой то княжне Ружин­ской, быв­шей въ заму­же­ствѣ за сыпомъ мос­ков­ска­го выход­ца Неце­ви­ча; ея сыно­вья слу­жи­ли иъ поль­скихъ вой­скахъ во вре­мя войт*Богдана Хме­лы­іпц­ка­го, и въ 1653 г. волын­ское дво­рян­ство хода­тайствовало о даро­ваніи имъ инди­ге­на­та. При­ло­дилъ пере­чень име­ний Рома­на Ружин­ска­го, упо­ми­на­смьх гп, актахъ того вре­ме­ни: Вер­хов­ля, Еой­тов­цы, Волв­ца на ‘I орт о вой рудѣ, Воли­ца Мин­до­пз (те­перь Мьнь­ко­в­ды), доли­на Яапі­шагп ина­че Лебе­ди­ный Озе­ра (Лебедпн­цы), Воля Мар­кова ( часті. с. Сокол.чи). Воля Ора­но­ве­кая (Гара­иов­ка), Вчо­раі­ше, Гал­ч­инъ, Жер­де- левъ (Яіер­делн)’, Жмдов­ца, Ирга­човъ (Рога­чи), Караб­чевъ, Котель­ня. Крас­но­сел­га Лозов­пия, Лыі­шы, Мака­ров­ка, Недзгур­пы (Маль­ія Низ­гур­цы), Отсра­ны, Опа­рип­сы (Пары­исы), Оран­ско­го слоГ-ода, Оршпмин­цы, Паво­лочі, Погре­би­ща, Сопель­на, Раю­го­щш Рома­нов­на, Ружанъ, Сасор­ды, Сти­кщ­ца, Хар­ле­ев­ка, Чрр­шв­ка, Чорив­шов­ка, Ягмягн­пт.. Оппсн .V IX – XII. раг­зіш. Від­міти­мо випад­ки при­зна­чен­ня опіку­на з чис­ла влад­них людей або наб­ли­же­них до них. Ідеть­ся про опіку гали­ць­ко­го шлях­ти­ча серед­ніх стат­ків Самій­ла Лаща Тучапсь­ко­го (бл. 1584–1649 рр.), вихо­ва­но­го при дворі кня­зя Рома­на Ружинсь­ко­го на Київ­щині під опікою дво­юрід­ної сест­ри, дру­жи­ни кня­зя Ружинсь­ко­го Софії Караб­чіївсь­кої [Яко­вен­ко Ната­ля. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя. Волинь і Цен­траль­на Украї­на, с. 240]. Навряд чи в малоліт­ньо­го шлях­ти­ча не було іншої рід­ні, окрім дво­юрід­ної сест­ри, швид­ше за все це був роз­ра­ху­нок роди­ни, вихо­ву­ван­ня дити­ни в осе­ред­ку вла­ди. Цей роз­ра­ху­нок виправ­дав себе, бо Лащ уже замо­ло­ду очо­лив надвір­ний зброй­ний почет своєї рано овдо­ві­лої родич­ки-опікун­ки. жена Софія Караб­чев­ская (*ок.1585,†1635), по поль­ски Zofia Karabczewska z Korabczewa h. Ostoja, дочь Пет­ра Мико­лай­о­ви­ча и Katarzyną Magierówną z Przewodowa, kasztelanką bełską; во 2-мъ бра­кѣ за каш­те­ля­на вилен­ско­го Иеро­ни­ма (Яро­ша) Ход­ке­ви­ча (1560—1617). Wyprzedawszy majątki osiadła w Bełzie, gdzie wzniosła kościół i klasztor Dominikanom. Umarła tutaj, a sukcesyą po niej dzielili się dopiero w połowie XVIII-go wieku 53/32. Анна Кири­ков­на (1580,1618) Муж 1-й: Стані­слав Нада­ринсь­кий; Муж 2-й: Дре­ве­ць­кий. 54/32. Ядви­га Кири­ков­на (1580,1619) 2 берез­ня 1605 p. подруж­жя Пет­ро Свирсь­кий та Ядві­га Ружинсь­ка отри­ма­ли потвер­джен­ня при­вілею на королівсь­кі добра. Гай­син нада­ний їм піс­ля смер­ті Яна Ори­шевсь­ко­го [РДА­ДА. Ф. 389, оп. 1, д. 204, л. 96 – 97 об.; Сто­ро­жен­ко А.В. Сте­фан Бато­рий… – С. 274 – 275]. У 1616 р. Гай­си­ном все ще володі­ла Я.Ружинська зі своїм дру­гим чоло­віком – Яном Одри­вольсь­ким (РДА­ДА. Ф. 389, оп. 1, д. 206, л. 135 об.-136). Муж 1-й: кн. Іван Яро­шо­вич Жижемсь­кий; Муж 2-й: Пет­ро Свирсь­кий; Муж 3-й: Адам Тиравсь­кий; Муж 4-й: Ян Одри­вольсь­кий. 55/32. Еле­на Кири­ков­на (1580,1618) Муж 1-й: Ян Угро­ве­ць­кий; Муж 2-й: Саму­ель Нем­ста-Славсь­кий 56/32. Наста­сья-Томи­ла Кири­ков­на (1611) 57/34. Мико­лай Яно­вич († VI.1629) князь Мико­лай Ружинсь­кий-Нари­мунт теста­мен­том від 1629 року визнав себе римо-като­ли­ком, не зазна­чив­ши міс­ця сво­го похо­ван­ня. Дору­чає дру­жині обда­ру­ва­ти костел де буде спо­чи­ва­ти його тіло і шпи­талі [ЦДІАК Украї­ни: Ф.28. – Оп.1. – Спр. 64. – Арк. 54-56] Жена: София Мико­ла­ев­на Куче­ць­ка. 58/34. Анна Янов­на († піс­ля 1627) Като­лич­кою вияви­ла себе також його родич­ка Анна Ружинсь­ка, яка теста­мен­том від 1637 року запо­ві­ла похо­ва­ти своє тіло у Овру­ць­ко­му мона­сти­рі оо. доміні­кан. Пожерт­ви: на Овру­ць­кий доміні­кансь­кий костел 300 злотих.ЦДIАК Украї­ни: Ф. 25. On. 1. Спр. 206. Арк. 88-92 зв. Муж: Ярош Яку­бовсь­кий. 59/36. Федо­ра Ива­нов­на (1621,1641) Судя по все­му от обо­их бра­ков детей не име­ла. Имен­но это может пояс­нить пере­да­чу сво­их отцо­во­го наслед­ства пле­мян­ни­ку Мико­лаю Залеско­му в 1641 г. Муж 1-й: Андрій Чос­новсь­кий (1621). Муж 2-й: Вац­лав Ощовський.

60/36. КЖ. МАРУ­ША ИВА­НОВ­НА († 1621/1641)

Её сыну Мико­лаю Залеско­му, соглас­но поста­нов­ле­нию Люб­лин­ско­го три­бу­на­ла 1642 г. ото­шли мает­ки кн. Ружин­ских – Горо­дель­цы и Федо­ров­ка, а ещё ранее, 23 июня 1641 г. он полу­чил от тет­ки Федор­ки части­ну м. Ружин. Муж 1-й: Олек­сандр Залесь­кий. Дети: Мико­лай. Муж 2-й: Гри­го­рий Гулевич-Дрозденський

генерація

61/57. Мари­на Миколаевна

Муж: Сте­фан Михай­ло­вич Гуле­вич-Дроз­денсь­кий (1-я жена – Анна Мат­ве­ев­на Клюская)

Лица, не попавшие в роспись.

БОГ­ДАН (БОГ­ДАН­КО) ОСТА­ФЬЕ­ВИЧ? ИЛИ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ?(† 1576)

У 70-ті рр. XVI ст. ми має­мо яскра­вий при­клад коза­ць­ко­го фор­му­ван­ня, яке скла­да­ло­ся з коза­ків Волині та Поділ­ля. Це був загін кня­зя Бог­да­на Ружинсь­ко­го з пред­став­ни­ків дріб­ної та розо­ре­ної шлях­ти, які втра­ти­ли свої маєт­ки вна­слі­док спус­тошення татарсь­кою ордою цьо­го регіо­ну. Мож­ливо, на шля­ху до Запо­ро­ж­жя, до заго­ну при­єднувались аван­тю­ри­сти та селя­ни. Але точ­них свід­чень про кіль­кісне співвід­но­шен­ня у його за­ гоні пред­став­ни­ків різ­них соціаль­них про­шар­ків немає. З-поміж при­чин того, чому пред­став­ник замож­ного роду поли­шив свій затиш­ний маєток та опи­нився на небез­печ­но­му при­кор­дон­ні Речі Поспо­ли­тої з османсь­ки­ми володін­ня­ми, був і осо­би­стий чин­ник. У ході одно­го із набі­гів кримсь­ких татар на Волинь пост­раж­да­ла роди­на Б. Ружинсь­ко­го – вби­ли матір, а жін­ку, мож­ли­во, забра­ли в ясир [10, 164]. Поба­чив­ши спіль­ність інте­ресів як при­кордонної шля­хетсь­кої мілі­ції, так і запо­розь­ких коза­ків, Бог­дан Ружинсь­кий почав з’єднуватися з заго­на­ми кня­зя М. Виш­не­ве­ць­ко­го та запорозьки­ми коза­ка­ми з Тома­ківсь­кої Січі [10, 6]. У 1574 р. зустрі­чає­мо Б. Ружинсь­ко­го на по­саді війсь­ко­во­го пол­ков­ни­ка в заго­нах ота­ма­на І. Свір­човсь­ко­го [2, 153]. Він органі­зу­вав похід ко­заків у Мол­давію при неофі­цій­ній під­т­рим­ці ко­роля Генрі­ха Валуа. Дана війсь­ко­ва акція була здійс­не­на з метою під­т­рим­ки гос­по­да­ря Іоан­на Воде (Івоні Люто­го), який висту­пив про­ти турець­кої залеж­но­сті. Піс­ля похо­ду та зіткнен­ня з ре­гулярними туре­ць­ки­ми війсь­ка­ми уцілі­ло лише 300 запо­рож­ців на чолі з пол­ков­ни­ком Б. Ружинсь­ким, які не повер­ну­ли­ся на служ­бу «королів­ській мило­сті», а при­бу­ли на Тома­ківсь­ку Січ. Невдо­взі на Січі коза­ки, визна­ю­чи війсь­ко­вий і органі­за­торсь­кий талант, оби­ра­ють Бог­да­на ко­шовим ота­ма­ном [11, 52]. Мос­ковсь­кий цар, зна­ю­чи про від­ва­гу коза­цтва, для ней­тралі­за­ції та ослаб­лен­ня Кримсько­го хан­ства вирі­шує най­ня­ти пев­ну його кіль­кість на чолі з Б. Ружинсь­ким для рап­то­во­го насту­пу на півострів. Коза­ць­кий вата­жок пого­ди­вся з про­позицією царя Іва­на IV і вже через кіль­ка міся­ців, отри­мав­ши обі­цяне під­кріп­лен­ня та боє­при­па­си, виру­шив у похід [5, 32]. У жовтні 1575 р. відбула­ся пер­ша сутич­ка з ногайсь­кою ордою, штурм і взят­тя фор­те­ці Ор (Пере­коп), а татарсь­ке війсь­ко зазна­ло серй­оз­них втрат [3, 374]. Піс­ля захоплен­ня іншої твер­дині – фор­те­ці Гез­ле­ва – Бог­дан­ко (такий псев­донім ужи­вав­ся у дже­ре­лах досить часто) виру­шив на сто­ли­цю Кримсь­ко­го хан­ства – Бах­чи­са­рай. На р. Сал­гир кошо­во­го ота­ма­на зустрі­ли хансь­кі посли з дара­ми, повер­ну­ли 713 поло­не­них і в ама­нат дали 15 мурз [10, 59]. Узяв­ши дари та здо­бич, коза­ки на чолі з їхнім ватаж­ком повер­ну­ли­ся на Січ. Окрім цьо­го, за кримсь­ку кам­панію кож­ний рядо­вий запо­ро­же­ць отри­мав по 3 руб­лі, а стар­ши­на – по 4 руб­лі і жупа­ну [10, 59]. У 1576 р., при­близ­но в кін­ці трав­ня – на по­чатку черв­ня, коза­ць­кі війсь­ка, під­кріп­лені дон­цями, виру­ши­ли в туре­ць­кий похід. Як і в попе­редній кам­панії, запо­розь­ко-донсь­кі з’єднання Б. Ружинсь­кий поді­лив на два заго­ни: морсь­ку фло­ти­лію на чолі з Нечаєм та сухо­пут­ну експе­ц­щію, яку очо­лив сам. За допо­мо­гою поєд­нан­ня морсь­ких і сухо­пут­них сил було здо­бу­то і спале­но місто Тра­б­зонт [2, 214]. Відра­зу ж піс­ля його зруй­ну­ван­ня війсь­ка Ружинсь­ко­го взя­ли в обло­гу місто Синоп, але через малу кіль­кість гар­мат не і змог­ли здо­бу­ти місто і від­сту­пи­ли. З’єднання всіх коза­ць­ких військ, що були залу­чені до турецько­го похо­ду, від­бу­ло­ся побли­зу туре­ць­кої фор­те­ці Вар­на, але, ослаб­лене боя­ми, воно повер­ну­ло на Тома­ківсь­ку Січ [3, 374]. Піс­ля цієї блис­ку­чої акції запо­розькр-донсь­ких військ туре­ць­кий сул­тан Мурад II напи­сав гнів­ний лист коро­лю Речі Поспо­ли­тої Сте­фа­ну Баторію, в яко­му при­гро­зив новою вій­ною, якщо він не здій­снить караль­ні санк­ції про­ти своїх під­да­них і не стри­має січо­ви­ків від нових походів [13, 20]. Пере­моги кошо­во­го ота­ма­на спра­ви­ли неаби­ яке вра­жен­ня на коро­ля, який не пока­рав запо­рожців, а нав­па­ки – спро­бу­вав пере­тво­ри­ти січо­виків у бой­о­ву оди­ни­цю військ Речі Поспо­ли­тої. Восе­ни 1576 р. на Січ при­бу­ли посли від Стефа­на Баторія до Б. Ружинсь­ко­го і всьо­го низо­во­го това­ри­ства. У листах пові­дом­ля­лось про надан­ня Бог­да­ну чину гетьма­на Війсь­ка запо­розь­ко­го Ни­зового [7, 5]. Коро­на визна­ва­ла запо­рож­ців віль­ною війсь­ко­вою оди­ни­цею і нада­ва­ла їм приві­леї. Король при­слав на Січ гетьмансь­кі клей­но­ди: була­ву, бун­чук, печат­ку і коро­гву з королівсь­ким гер­бом. У січо­во­му війсь­ку вста­нов­лю­вав­ся чіт­ко органі­зо­ва­ний стар­шинсь­ко-управ­лінсь­кий апа­рат. Місто Трах­те­ми­рів нада­ва­лось як шпи­таль для вете­ранів та пора­не­них коза­ків [7, 5-6]. Отже, саме Бог­дан­ко став пер­шим офі­цій­ним гетьма­ном запо­розь­ких коза­ків. Біль­ше того, на дум­ку авторів «Малої енцик­ло­пе­дії етно­дер­жав­ства», сло­во «гетьман» ста­ло влас­но­го назвою лише піс­ля 1576 р., коли король Речі Посполи­тої дав запо­рож­цям при­вілеї та клей­но­ди, а кня­зя Ружинсь­ко­го впер­ше офі­цій­но іме­ну­вав гетьма­ном Війсь­ка Запо­розь­ко­го [11, 276]. Узим­ку 1576 р. до гетьма­на Б. Ружинсько­го зно­ву при­бу­ли посли від мос­ковсь­ко­го царя Іва­на IV на чолі з воє­во­дою Верьов­кі­ним. Воче­видь, велись пере­го­во­ри щодо ново­го похо­ду про­ти тур­ків, а саме – на туре­ць­кі фор­те­ці в пониз­зі Дні­п­ра. Перед запо­розь­ким гетьма­ном поста­ло над­зви­чай­но складне зав­дан­ня – зни­щи­ти могут­ню туре­ць­ку фор­те­цю Іслам-Кер­мен, яка у дже­релах відо­ма під різ­ни­ми назва­ми: Іслам-Город, Гаслан-Кер­мен, Ослан тощо [5, 24]. Навес­ні 1577 р. запо­рож­ці та мос­ковсь­кі заго­ни А. Верьов­кі­на поча­ли штурм фор­те­ці. Гетьман обло­жив Іслам-Кер­мен з усіх боків, але, не маю­чи вели­ких гар­мат, не зміг П здо­бу­ти. Тому один із запо­рож­ців пора­див Б. Ружинсь­ко­му зруйнува­ти фор­теч­ні мури поро­хом, вико­ри­сто­ву­ю­чи під­коп. Козак похва­ляв­ся, що може зро­би­ти це сам. Князь пого­ди­вся і разом з коза­ка­ми захо­ди­вся роби­ти під­коп. Але став­ся перед­час­ний вибух, і близь­ко 500 чоло­вік, серед них і Бог­дан­ко, за­гинули [18, 39]. Війсь­ко очо­лив воє­во­да А. Верьов­кін, який і нака­зав про­до­в­жи­ти штурм фор­те­ці. Ата­ку­ю­чим вда­ло­ся підір­ва­ти голов­ну башту цита­делі, і вже в боях все­ре­дині неї заги­ну­ло ще близь­ко 600 осіб. Уся зало­га Іслам-Кер­ме­ну була вирі­за­на, а фор­те­цю зруй­но­ва­но. Піс­ля цьо­го вона простоя­ла в руї­нах май­же пів­століт­тя. Оста­точ­но Іслам- Кер­мен було зруй­но­ва­но лише під час Азо­во-Дні­провсь­ко­го похо­ду в 1695 р. [18, 39]. Отже, пред­став­ник русь­ко-литовсь­кої князів­ської роди­ни Бог­дан Ружинсь­кий опи­ни­вся в епі­центрі бороть­би дер­жав Схід­ної Євро­пи й Азії та висту­пив послі­дов­ним захис­ни­ком християн­ського світу від подаль­шої екс­пан­сії Османсь­кої імпе­рії у Схід­ній Євро­пі. На Запо­розь­кій Січі він був обра­ний кошо­вим ота­ма­ном і здійс­нив чоти­ри успіш­ні війсь­ко­ві кам­панії, під час яких ви­явив себе як тала­но­ви­тий воєна­чаль­ник та пол­ководець. Упер­ше в історії українсь­ко­го козацтва князь вико­ри­став модер­ну так­ти­ку веден­ня ві­йни з (уші та моря, а також засто­су­вав так­ти­ку веден­ня вій­ни дво­ма-трьо­ма напрям­ка­ми, розді­ляючи акцію на сухо­пут­ну й морсь­ку. Бог­дан Ружинсь­кий віді­грав знач­ну роль у роз­витку війсь­ко­во-політич­них від­но­син Запорі­ж­жя з Мос­ковсь­ким цар­ством. Зав­дя­ки війсь­ко­вій ді­яльності Федо­ра Бог­дан­ка уряд Речі Поспо­ли­тої легалі­зу­вав й визнав віль­ною війсь­ко­вою оди­ни­цею запо­розь­ких коза­ків, а кошо­вий ота­ман упер­ше отри­мав зван­ня «гетьма­на». Гетьман Б. Ружинсь­кий був тала­но­ви­тим ко­зацьким органі­за­то­ром, зіграв поміт­ну роль у завер­шаль­ний ста­дії гене­зи­су козацтва як окре­мого ста­ну. Його діяль­ність отри­ма­ла визнан­ня не тіль­ки в Речі Поспо­ли­тій, а й за її межа­ми, а Османсь­ка імпе­рія і Кримсь­ке хан­ство з цьо­го часу муси­ло раху­ва­тись з новою війсь­ко­вою си­лою – запо­розь­ким козац­твом. ataman kozaków zaporoskich w l. 1575–6. Był synem Ostafiego (zob.) i Bohdany z Olizarów Wołczkiewiczów, bratem Mikołaja (zob.), Kiryka (zob.) i Michała, dzierżawcy Rublewki w woj. kijowskim z ramienia Konstantego Wasyla Ostrogskiego. Niektórzy historycy (m. in. P. Nowicki) identyfikują go z Michałem, który miał pełnić urząd hetmana kozackiego, co nie wydaje się jednak prawdopodobne. Wg innych był synem Michała Iwanowicza, a Michał Hruszewski widzi w nim ziemianina, związanego z księciem Dymitrem Wiśniowieckim i kontynuatora jego polityki. Bartosz Paprocki w swym dziełku: „Panosza tho jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich …” (Kr. 1575) pisał o Bohdanie, iż tenże jako «hetman niżowych Kozaków» w końcu r. 1575, gdy Tatarzy najechali Ukrainę, poszedł ze swoimi Kozakami na tatarskie ułusy i je straszliwie spustoszył. W dawnej literaturze korzystającej z przekazów staroruskich i tradycji ludowej odnajdujemy twierdzenie, iż legendarny hetman kozacki Bohdanko to właśnie wywodzący się z kniaziów Rożyńskich – Bohdan. Miał on nawet za zasługi wojenne otrzymać od Stefana Batorego Trechtymirów. Podobnie jak i inni książęta Rożyńscy miał się Bohdan kontaktować z wysłannikami Iwana Groźnego, który wykorzystywał Kozaków i Czerkiesów zamieszkałych w granicach Rzpltej do walki z Tatarami, zaogniając w ten sposób stosunki polsko-krymskie i odwracając niejednokrotnie najazdy ordy na ziemie moskiewskie. Wypad R-ego z końca 1575 r. wiązać należy z chęcią pomszczenia na ordzie doznanych krzywd, a przede wszystkim wzięcia w jasyr jego żony. Sukcesy R-ego sprawiły iż car moskiewski miał się zwrócić do Kozaków zadnieprzańskich z propozycją uderzenia na Kozłów leżący na Krymie, obiecując przysłanie posiłków, saletry i broni. Bohdan rzeczywiście wyprawił się w r. 1576 na Tatarów, ale skierował się w kierunku forteczek usytuowanych w dolnym biegu Dniepru. Miał on prowadzić około 3 tys. Kozaków m. in. znad Dniepru, z Bracławia i Winnicy. Wypad R-ego spełnił oczekiwania cara, gdyż wyprawa tatarska, która już wyruszyła na Moskwę, zawróciła z drogi. Natomiast dla R-ego kampania zakończyła się tragicznie. W czasie szturmu przypuszczonego przez Kozaków na Asłan-gorodok, leżący nad Dnieprem koło przeprawy tawańskiej, R. zginął od wybuchu źle założonej miny. Także Joachim Bielski podkreśla, iż dowódcą wyprawy z 1575 r. za Perekop, «który potem pod Assemgrodkiem zginął», był R., którego Kozacy «wielkie szkody Tatarom poczynili, i także brali, palili i nikogo nie żywili, nawet dzieci małe na pale wbijali, ale nie stało za nasze». Atak R-ego na Asłan-gorodok nie pozostał niezauważony przez władze Chanatu, a sam chan Dewlet Gerej wystosował do Stefana Batorego ostry w tonie list, skarżąc się na ostatni atak Kozaków pod wodzą Bohdanka. Po śmierci R-ego atamanem kozackim został znany z kampanii mołdawskich o opanowanie tronu hospodarskiego Iwan Podkowa. R. zapewne zmarł bezdzietnie. Stał się R. bohaterem wielu pieśni i dum kozackich, śpiewanych przez lud ukraiński; sławiły one żywot i śmierć atamana Bohdanka, jak np.: „Pisnia pro hetmana Bohdana w żałobie”. Późniejsza tradycja kozacka nie tylko przypisała mu wiele heroicznych czynów związanych z walkami z Tatarami, lecz niesłusznie widziała w nim głównego aktora baloriańskiej reformy i twórcę nowego podziału administracyjnego Kozaczyzny. Tradycja tych walk przetrwała do końca XVII w., skoro w liście atamana koszowego Iwana Sirki do chana z 23 IX 1675 czytamy, iż sto lat wcześniej niejaki Bohdanko «Z Kozakami Krym wojował i plądrował» (wg Hruszewskiego list ten jest jednak późniejszym falsyfikatem). Postać R-ego wprowadził Józef B. Zaleski do poematu „Potrzeba zboroska” (1840, Wyd. 1891).1. Конис­кий Г. Исто­рия Русов / Г. Конись­кий. – М. : Уни­вер­сит. тип., 1846. – 262 с. 2. Лето­пись Само­вид­ца по ново­от­крытьм спис­кам с при­ло­же­ним трех Мало­рос­сий­ских хро­ник. – К. : Тип. К.Н. Миляв­ско­го, 1878. – 450 с. 3. Лето­пись собы­тий в Юго-Запад­ной Рос­сии в XVII в. / Сост. С. Велич­ко. – ТЛІ. – К. : Лито-Ти­­по­гра­фи­че­ское заве­де­ние И. Валь­не­ра, 1850. – 612 с. 4. Анто­но­вич В. Б. Моя спо­відь / Воло­ди­мир Боні­фатій­о­вич Анто­но­вич. – К .: Либідь, 1995. – 816 с. 5. Бре­ху­нен­ко В. Морсь­кі вій­ни коза­ків / В. Бре­ху­нен­ко. – Жито­мир : Облас­на житомир­ська дру­кар­ня, 2007. – 82 с. 6. Голо­бу­ць­кий В. О. Запо­розь­ке козац­тво / В. О. Голо­бу­цы­шй. – К .: Вища шко­ла, 1994. – 539 с. 7. Гру­шев­съкий М. Гетьман Бог­дан­ко / Михай­ло Гру­шевсь­кий. – Львів : [Б. в.], 1846. – 18 с. 8. Єфи­мен­ко А. Южная Русь / Алек­сандра Єфи­мен­ко. -Т . 1. – Спб. : Кни­го­пе­чат­ня Шмид­та, 1905. – 436 с. 9. Крип’якевич І. П. З мину­ло­го Кахов­ки / I. П. Крип’якевич // Віс­ник АН УРСР. – 1951. – № 4. – С. 12-32. 10. Леп’явко С. Українсь­ке козац­тво у міжнарод­них від­но­си­нах (1451-1591 рр.) / Сер­гій Леп’яв­ко. – Чер­ні­гів : Сіве­рянсь­ка дум­ка, 1999. – 212 с. 11. Мала енцик­ло­пе­дія етно­дер­жав­ства / НАН Украї­ни, Інсти­тут дер­жа­ви і пра­ва ім. В. М. Коре­ць­ко­го / Від. ред. Ю. І. Рима­рен­ко. – К. : Дові­ра-Гене­за, 1996. – 942 с. 12. Мар­ке­вич Н. Исто­рия Мало­рос­сии / Н. Мар­ке­вич. – Т. І. – М. : Тип. А. Семи­на при Импе­ра­тор­ской Меди­ко-Хирур­ги­че­ской акаде­мии, 1842. – 387 с. 13. Новиц­кий И. П. Кня­зья Ружин­ские / И. П. Новиц­кий // Киев­ская ста­ри­на. – 1882. – Апрель (III). – С. 84-97. 14. Ново­сельсь­кий А. А. Борь­ба Московско­го Госу­дар­ства с тата­ра­ми в пер­вой поло­вине XVII в. / А. А. Ново­сельсь­кий. – М.-Л. : АН СССР, 1948. -4 4 8 с. 15. Полонсъ­ка-Васи­лен­ко Н. Д. Історія Украї­ни / Н. Д. Полонсь­ка-Васи­лен­ко. – Т. I. – К. : Ли­бідь, 1993. – 640 с. 16. Соло­вьев С. М. Исто­рия Рос­сии с древней­ших вре­мен / С. М. Соло­вьев; – Т. УП-УШ. – М. : Мысль, 1989. – 752 с. 17. Сто­ро­жен­ко А. В. Сте­фан Бато­рий и дне­провские каза­ки / А. В. Сто­ро­жен­ко. – К. : Тип. Г. Л. Фронц­ке­ви­ча, 1904. – 327 с. 18. Сушинсь­кийБ. Коза­ць­кі вожді Украї­ни. Істо­рія Украї­ни в обра­зах П вождів та пол­ко­вод­ців XV.XIX століть. Істо­рич­ні есе у двох томах / Бог­дан Сушинсь­кий. – Т. 1. – Оде­са : «ВМВ», 2004. – 592 с. 19. Федо­рук А. В. Най­мане коза­ць­ке війсь­ко (XVI – сере­ди­на XVII ст.): ідео­ло­гія, органі­за­ція та війсь­ко­ве мистец­тво : авто­реф. дис. … канд. іст. наук. – Чер­нів­ці : «Золо­ті литаври», 2000. – 19 с. 20. Явор­ни­цъ­кийД. І. Історія запо­розь­ких коза­ків / Дмит­ро Явор­ни­ць­кий. – Т. II. – К. : Нау­ко­ва дум­ка, 1990. – 560 с. 21. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХУП до сер. ХУП сг. (Волинь, Цен­траль­на Украї­на) / На­таля Яко­вен­ко. – К. : Нау­ко­ва дум­ка, 1993. – 416 с. Słown. Geogr. (Pawołocz, Rużyn); Enc. Org., XXII 440; Boniecki, Poczet: rodów, s. 286–7; Jabłonowski J., Tabule Jabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, 206–7; Niesiecki III 898, VIII 109; Paprocki, s. 109, 103, 835; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 417, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Baliński M., Lipiński T., Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym, W. 1844 II 498; Bantyš-Kamienskij I., Istorija Maloj Rossii, Moskva 1842 s. 123; Hruševs’kyj M., Hetman Bohdanko, „Zapiski Nauk. Tov. im. Ševčenka” R. 6: 1897 t. 16 s. 1–18; tenże, Istorija, VII 144, 146–7, 575–6; Kripjakevič I., Gnatevič B., Istoria ukraïns’kogo vijs’ka, L’viv 1936 s. 178; Kuliš P. A., Istorija vozsoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 I 86, 110, 112, 126, II 127, 134; Moraczewski J., Starożytności polskie, P. 1842 II 474; Novickij J. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 82–3; Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1980 s. 49, 76; Solov’ev M., Istorija Rossii s drevnejšich vremen, kn. 4, t. 7, Moskva 1960 s. 28; Tomkiewicz W., O składzie społecznym i etnicznym Kozaczyzny ukrainnej na przełomie XVI i XVII w., „Przegl. Hist.” T. 37: 1948 s. 250; – Bielski, Kronika, s. 722; Letopis Samovidca o vojnach Bogdana Chmel’nickiago, Moskva 1846: Letopis Samovidca po novootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich chronik, Kiev 1878 s. 214, 349; Maksimovič M., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 295, 298, 300, 308–9; Mater. do dziej. piśmiennictwa pol., I 214; Paszkowski M., Dzieje tureckie i utarczki kozackie z Tatary, Kr. 1615 s. 21; Stryjkowski M., O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego …, W. 1978 s. 216; Veličko S., Letopis sobytij w Jugozapadnoj Rossii w XVII v., Kiev 1851 II 380; Źródła Dziej., IV 35, IX 62 (Gródek).
Семён Дмит­ри­е­вич Ружин­ский, кото­рый был стре­лец­ким пол­ков­ни­ком. Воз­мож­но он был сыном кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Ружин­ско­го, млад­ше­го бра­та кня­зей Ива­на и Оста­фия Ива­но­ви­чей. Одна­ко неиз­вест­но, было ли у Семё­на потом­ство. Мару­ша [Оста­фье­ва­на?] Муж: Криштоф Косинсь­кий († 1593 р.), гетьман Війсь­ка Запо­розь­ко­го. Чиєю доч­кою була княж­на Мару­ша Ружинсь­ка неві­до­мо (s.421), але з огля­ду на тіс­ний зв’язок Оста­фія Іва­но­ви­ча та його нащад­ків з Війсь­ком Запо­розь­ким мож­на май­же не сум­ні­ва­ти­ся, що Мару­ша була його доч­кою. Глу­ша (Гальш­ка?) Ружин­ская (*ок.1585) Мико­лай Неце­вич меш­кав у Ста­ро­ко­тарсь­кій воло­сті князів Ружинсь­ких, яка зна­хо­ди­ла­ся в Ковельсь­ко­му повіті. Рід радунсь­ких бояр Неце­ви­чів, до яко­го він нале­жав, кори­сту­вав­ся гер­бом Яні­на. Однак піс­ля шлю­бу на почат­ку XVIІ ст. з князів­ною Глу­шею Ружинсь­кою, Мико­лай Неце­вич та його нащад­ки поча­ли кори­сту­ва­ти­ся гер­бом Нечуя, до яко­го нале­жа­ли князі Ружинсь­кі (Гера­си­мен­ко В. Нарис з історії роду Неце­ви­чів // Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки Українсь­ко­го гераль­дич­но­го това­ри­ства. – Біла Церк­ва: Видав­ниц­тво ТОСК, 2001. – Випуск ІІ. – С. 105-107). Муж: Мико­лай Неце­вич (*ок.1580) Дети:

Документы и акты.

23.X.1524 В жало­бе кн(я)зеи Рого­виц­ких о зби­те и зра­нене их от вряд­ни­ка кн(я)зя Четвертенског(о) Листъ доa воевод(ы) троц(кого), кн(я)зя Костян­ти­на. Што перъ­во сего жало­ва­ли дво­ряне, кн(я)зь Иванъ, а кн(я)зь Васи­леи, и кн(я)зь Федоръ Миха­и­ло­ви­чи Рого­виц­кии, што врад­никъ кн(я)зя Федо­ровъ Чет­вер­тень­ско­го на им Мить­ко и зъ слу­га­ми его, з Васень­комъ а Ску­ри­лъ­комъ, а Лозъ­кою и инши­ми, пере­не­мъ­ши на доб­ро­вол­нои доро­зе, самыхъ поби­ли и пора­ни­ли, и шко­ды вели­кии поде­ла­лиb. О чомъ же пра­во было перед маръ­шалъ­комъ Волын­ское зем­ли, ста­ро­стою володы­мер­скимъ. И онъ пра­ва не досто((л и ото­звалъ се до насъ. Ино каза­ли были в томъ имъ с ними спра­вед­ли­вость учи­ни­ти кн(я)зю Костян­ти­ну. И он на роска­зане листc и листъ перед его м(и)л(о)стю ста­ти хотелъ [ss], абы и тыми разы кн(я)зя Федо­ра листом и слу­жебъ­ни­комъ сво­имъ обослалъ, и казалъ передъ собою ста­ти и о томъ досмот­релъ. А ест­ли бы перед его м(и)л(о)стю в то с ним роспра­ви­ти­се не хотелъ, абы вод­ле обы­чая пра­ва Волын­ское зем­ли тотъ ихъ бои и шко­ды на име­ньи его казал отпра­ви­ти, ажъ бы бол­шеи тог(о) не жало­ва­ли. Копот, писаръ. Доне­сеніе воз­на­го о пере­го­во­рахъ п. Ста­ни­сла­ва Дамен­ска­го съ кня­ги­нею Марьей Ружин­скою и ея сыно­вья­ми по дѣлу сва­тов­ства его съ княж­ною Ган­ною Ружин­скою. 1567 года, нояб­ря 13. Лета Божо­го наро­же­ня 1567-го года, меся­ца нояб­ря тре­те­го- надцат дня. Став­ши обличне на вря­де зам­ко­вомъ, пере­до мною Михай­ломъ ІІри­ве­ре­дов­ским, под­ста­ро­стим Воло­ди­мер­скимъ, воз­пый пове­ту Воло­ди­мер­ско­го пан Хац­ко Чуват Тули­чов­ский тыми сло­вы до книг вызналъ: иж будучи мне от тебе з уря­ду зам­ко­во­го даным пану Ста­ни­сла­ву Дамен­ско­му, слу­а­геб­ни­ку вел­мож­но­го кня­жа­ти Лва Алек­сан­дро­ви­ча Санк­гуш­ка Кошир­ско­го, на потре­бу его до кне­ги­ни Ѳедо­ро­вое Рулшн­ское кня­ги­ни Мари н сына ее кня­зя Михай­ла Ѳедо­ро­ви­ча Ружпн­ско­го ку оны­та­ню их о зло­жене року ку поста­но­ве­ню сва­тов­ства доч­ки кня­ги­ни Ѳедо­ро­вое Ружпн­ское, сест­ры кня­зя Сте­па­но­вы а кня­зя Михай­ло­вы молод­шой, кнеж­ны Ган­ны, был есми с паномъ Ста­ни­сла­вомъ Дамин­скимъ в Ружнне в неде­лю про­шлую, меся­ца тепе­реш­не­го нояб­ря девя­то­го дня, II пыталъ пан Дамен­ск­пй пере­до мною, воз­ным, кня­ги­ни Ѳедо­ро­вое Ружин­ское и сына ее кня­зя Михай­ла Ружин­ско­го: если же з л о ­ ж и л и были рок ему який пев­ный ку ста­но­ве­ню сва­тов­ства о доч­ку ее, сест­ру молод­шую кня­зя Сте­па­но­ву и кня­зя Михай­ло­ву, кяеж­нѵ Ган­ну? Ипо кня­ги­ня Ѳедо­ро­вая Ружин­ская пове­ди­ла: „прав­да, иж напер­вей зло­жй­ла есми была вес­по­лок з сын­ми сво­и­ми кня- земъ Сте­па­ном а кня­земъ Михай­ломъ Ружин­ски­ми тобе, пане Дамин­ский, рок ку ста­но­ве­ню сва­тов­ства о доч­ку свою а сест­ру сынов моих молод­шую кнеж­ну Ган­ну на ден Роже­ства Пре­чи­стое, свя­та про­шло­го, року тепер йду­чо­го шест­де­сят семо­го, па кото­рый рокъ мела есми за тебе доч­ку свою в мал­жен­ство дати; а потомъ вси спо­лечне, як я сама, так и сыно­ве мои, за непо­спе­хомъ на- шимъ того року помкнулп есмо далей до Покро­ва Пре­чи­стое, так же свя­та про­шло­го, иод таким обы­ча­емъ: иже­еь мелъ на тот рок до нас, до Ружи­ня, в дом наш нри­е­хати, а я мела с тобою сына сво­е­го молод­шо­го кня­зя Михай­ла до дому тво­е­го посла­ти, хоте­чи веда­ти о осе­ло­сти тво­ей, и взяв­ши ведо­мост через того сына сво­ его, тую доч­ку свою за тебе в мал­жен­ство мела дати —Як же сын ее княз Михай­ло таким же обы­ча­емъ пере­до мною, воз­ным, то вы- знадъ, же перв­ший рокъ ста­но­ве­ню того сва­тов­ства пану Дамин­ско­мѵ на ден Роже­ства Пре­чи­стое вес­по­лок з мат­кою сво­ею и бра­том сво­им стар­шим кня­земъ Сте­па­ном были зло­жи­ли, а потом того року далей до Покро­вы Пре­чи­стое помкну­ли, на кото­рый он с па­ ном Дамин­ским до дому его меяът ехати, хоте­чи ведо­мост взя­ти о осе­ло­сти его, и взяв­ши ведо­мост, доне­сти мат­це сво­ей и бра­ту сво­е­му кня­зю Сте­па­ну, тогды на он часъ мели есмо доч­ку кня­ги­ни мат­ки сво­ей, сест­ру нашу молод­шую, кнеж­ну Ган­ну спо­леч­ным обы­ча­ем з мат­кою сво­ею за пана Дамин­ско­го в мал­жен­ство выда­ти. Пан Дамин­ский пере­до мною, воз­нымъ, на тые сло­ва кня­ги­ни Ружин­ское и сына ее кня­зя Михай­ла им пове­дил: „я будучи от вас в томъ убез­пе­чо­ным, опу­стив­ши потре­бы а послу­ги пана сво­ его, так теж не мало инших справъ сво­их, через так доро­гу не близ­кую з вой­ска, от кня­зя его мило­сти пана сво­е­го, з люд­ми доб­ры­ми к тому року на Волынь ехалъ и на тот рок зло­жо­ный, на ден све­тое Покро­вы, в дому вашом тут, в Ружи­ни, был, будучи готов тому поста­но­ве­ню досыт ч и н и т и , а до дому сво­е­го з сыномъ тво­имъ (то кня­ги­ни Ѳедо­ро­вои мовил) кня­зем Михай­ломъ, то ест с тобою, кня­же Михай­ло, до дому мое­го ехати и осе­лост мою пока­зат; ином самое тебе, кня­гине, на тот рок в дому тво­ем в Ружи­ни не засталъ, одно сын твой молод­ший на тот час в Ружи­ни в дво­ре тво­ем, то ест ты, к н я я ї є Михай­ло, был и отло­жил ест то до при­е­ха­ня кня­ги­ни мат­ки сво­ей; и кгды на зав­трее по све­тое Покро­ве при­е­ха­ла еси сама твоя милост, кне­гине Ѳедо­ро­вая, тут до Ружи­на, тогды про­си­ли есте мене з сыном сво­им кня­зем Ми­ хай­лом, абых я пово­лил вамъ еще в том часу до дву недель, за чим бы есте паш­ню посе­я­ли. Ино дей и на тот рок есте тому досыт не вчи­ни­ли, а зо мною кне­ги­ня Ѳедо­ро­вая сына сво­е­го кня­зя Михай­ла до дому мое­го не сла­ла. Я и над тот рОк, аж и до сего часу, вже через кол­ко недел. для того тут на Волы­ни меш­каю и за тым до кпя­зя его мило­сти, пана сво­е­го, до вой­ска не еду и в том собе не мало шко­дую, штом стра­вил от его мило­Сти на Во- лын еду чи и тут меш­ка­ю­чи и людей доб­рых на то спо­соб­ляй­чи и што дей ту жъ есми вамъ самым, як тобе, кня­гине,’ так сыном тво­им и доч­це тво­ей, княжне Ганне, пода­вал, и особ­ли­ве дей з*ь езче­ня тво­е­го кон мой мыша­стый здох, кото­ро­го дей ЄСИ’ в ііе­нё на потре­бу свою до Мышо­ва ехати брала,—котбрых дей ‘я b ć h x шкод сво­их реестръ мено­ви­те писа­ный в себе маю“.—Кнегиня Ѳедо­ро­вая Ружин­ская пове­ди­ла: иж „штоіі мела сына сво­е­го кня­зя Михай­ла с тобою, пане Дамен­скйй. слат до дому тво­е­го, дове­ды- ваю­чи ся осе­ло­сти тво­ей, ино я а ни сыно­ве мои того вже не потре­бу­ем и рок пев­ный весе­лю вес­но­лок з сыном моим кня­зем Михай­ломъ по роспу­ще­ню вой­ска за две неде­ли тобе скла­даєм, на кото­рый без вся­ко­го вже откла­дѵ доч­ку мою кнеж­ну Ган­ну за тебе в мал­жен­ство выдамъ”.—И просйлъ мене йаы Ста­ни­слав Дами­не­кий, абы тое вызнане воз­но­го в кни­ги зам­ко­вые было за­ писа­но; я тое в кни­ги зам­ко­вые запи­са­ти казалъ. Кни­га зам­ко­вая Вла­ди­мир­ская 1567 г., № 934, лгісшъ 188 № 1. 1608 г. авгу­ста 17. Гра­мо­та бояр и дум­ных людей в Тушин­ский лагерь гет­ма­ну Ружин­ско­му с тре­бо­ва­ни­ем не под­дер­жи­вать Лже­д­мит­рия II. (Л. 284)«… Божи­ею мило­стию вели­ко­го госу­да­ря царя и вели­ко­го кня­зя Васи­лья Ива­но­ви­ча всеа Росии само­держ­ца и мно­гих госу­дарств госу­да­ря и обла­да­те­ля его цар­ска­го вели­че­ства от бояр и дум­ных дво­рян и дья­ков и из горо­дов дво­рян и детей бояр­ских и гостей и тор­го­вых людей и от голов стре­лец­ких и от сот­ни­ков и от стрель­цов (Л. 284 об) и ото всех людей Мос­ков­ска­го госу­дар­ства Жиги­ман­та коро­ля поль­ско­го и Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го кня­зю Рома­ну Ружен­ско­му и всем поль­ским и литов­ским людям … И удив­ля­ем­ся тому, что ты добра­ва роду назы­ва­ес­ся, а не зази­ра­ешь сам себе, что оста­вя госу­да­ря сво­е­го Жиг­ди­мон­та коро­ля поль­ско­го и вели­ко­го кня­зя литов­ско­го и свою зем­лю, назвав неве­до­мо како­ва вора царе­ви­чем Дмит­ре­ем (Л. 285) и к нему бесрав­но в под­дан­ство учи­ни­ти себя хощеш кровь кре­стьян­скую непо­вин­но про­ли­ва­ти Бога не устра­ша­е­те­ся и бед­ных посе­лян, ничто­же разу­ме­ю­щих, некре­стьян­ски потреб­ле­нию без мило­сти пре­да­ва­е­те… А был у госу­да­ря наше­го бла­жен­ные паме­ти царя и вели­ко­го кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча всеа Росии сын послед­ней, Дмит­рей, и ему смерть божи­им судом учи­ни­лась на Угли­че, и ныне лежит на Москве в Архан­ге­ле, и мощи его чудо­тво­ре­ния пода­ют. А за грех все­го пра­во­слав­но­го хри­сти­ян­ства назвал­ся был тем царе­ви­че­вым име­нем Дмит­ре­евым вор ере­тик ростри­га Гриш­ка Отре­пьев, сво­их ере­ти­че­ством мно­гих людей обол­стив и при­вел к сво­ей воле…» Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов. Ф. 188. Руко­пис­ное собра­ние РГА­ДА. Оп. 1. № 472. Л. 284–285. Спи­сок. Пуб­ли­ка­ции: Соло­вьев С.М. Исто­рия Рос­сии с древ­ней­ших вре­мен. Кн. 4. Т. 8. М., 1963. С. 492–493. № 2 17 (27) фев­ра­ля 1610. Пись­мо кня­зя Р.Рожинского коро­лю Сигиз­мун­ду III. Со втор­ни­ка на сере­ду Цари­ца отпра­ви­лась в Калу­гу, пере­одев­шись в муж­ское пла­тье в сопро­вож­де­нии толь­ко одной слу­жан­ки и одно­го слу­жи­те­ля. Сбив­шись с доро­ги, она заеха­ла в Дмит­ров, где и теперь нахо­дит­ся. Здеш­нее вой­ско силь­но бун­ту­ет и если на поло­жен­ный срок не полу­чит­ся изве­стия, могу­ще­го удо­вле­тво­рить рыцар­ство, то труд­но будет удер­жать оное от даль­ней­ше­го бес­по­ряд­ка. Несколь­ко бояр, выбе­жав­ших из сто­ли­цы, пока­зы­ва­ют соглас­но с уве­дом­ле­ни­я­ми лазут­чи­ков, что моск­ви­чи име­ют боль­шую наклон­ность к В.К.В., и молят Бога, толь­ко что­бы В.К.В. изво­ли­ли поспеш­нее при­быть к ним. Васи­лий Шуй­ский в рас­пре с Миха­и­лом Ско­пи­ным и каж­дый из них про­мыш­ля­ет сам о себе. Не меша­ло бы напи­сать пись­мо Ско­пи­ну; по име­имым мною от лазутчи­ков уве­дом­ле­ни­ям, нетруд­но было бы его при­влечь на сто­ро­ну В.К.В. Боярам, остав­шим­ся с Пат­ри­ар­хом у нас, весь­ма не нра­вит­ся, что не полу­чи­ли ни одной гра­мо­ты от В.К.В.; жела­тель­но бы доста­вить им сие уте­ше­ние дабы удер­жать их при преж­них замыс­лах. Они так­же весь­ма оби­жа­ют­ся дей­стви­я­ми запо­рож­цев, кото­рые в Зуб­цев­ском уез­де гра­бят и уби­ва­ют бра­тии их и жен отби­ра­ют, хотя Зуб­цев­ские уезд­ные люди более всех про­чих пре­да­ны В.К.В. За сим пре­даю, с вер­но­под­дан­ни­че­ским и покор­ней­шим послу­ша­ни­ем, нижай­шую служ­бу мою воззре­нию В.К.В. Мило­сти­во­го госу­да­ря наше­го. Писа­но в стане под сто­лич­ным горо­дом Моск­вою 27 фев­ра­ля 1610. Каси­мов­ский Царь усиль­но про­сит поз­во­ле­ния пред­стать перед В.К.В. В.К.В. вер­ный под­дан­ный и нижай­ший слу­га Рожин­ский Роман Бутур­лин Д., Исто­рия Смут­но­го вре­ме­ни в Рос­сии в нача­ле XVII в. Т. 3. СПб., 1841. При­ло­же­ние № 11. С. 27-28

6 янва­ря 1605. Спра­ва пна Бялобрє(с)кого з єго м (л). кнзємь Романо(м) Ружи(н)ским. Року 1605, м (с)ца гє(н)вара, 6 дня. На врядє єго королєв­скоє мл(с)ти зам­ку Жито­мир­ско­го пєрє­до (м)но[ю], Фєдоро(м) Щуровски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)скимь, постанови(в)шисє очєви(с)то, шляхєтньі(и) па(н) Крьі(ш)тофь Бялобрєс(с)ки(и) пи(л)но(ст)ст [!]свою з освє(т)чє(н)є(м) чини(л) на уро­жо­но­го єго м(л). кнзя Рома­на Нарьі- мо(н)товича Ружин­ско­го со нєзаплачє(н)є до(л)гу позь­і­чо­но­го, сумьі и(с)то(т)ноє, пятисо(т) золотьі(х) по(л)ски(х), за дєкрєто(м) трибуна(л)ски(м) тєпєр, в року про(ш)ло(м), тисє­ча шє(ст)со(т) чє(т)вє(р)то(м), в Люб­линє сужоньі(м), сказаньі(х). А то по(д) закладо(м) тако­воє (ж) сумьі и(с)то(т)ноє звь­іш помєнє­ноє, кото­рую зара(з) на ни(м) сказа(л) и в нєзаплачє(н)ю сумьі исто(т)ноє, кото­рая за­ пла­та тоє сумьі мєла бьі(т)[и] на д[є]нь и свя­то рьі(м)скоє Трє(х) Кролє(в) на врядє Житоми(р)ски(м). То(и) то заплатє прєрєчоньі(и) па(н) Бялобрє(с)ки(и) дня и свя­та помєнє­но­го, поча(в)ши со(т) пора(н)ку а(ж) до нєшпо(р)ноє звь­ік­лоє годи­ны, пи(л)нуючи заплатьі сумьі помєнє­ноє яко о(т) само­го кнзя Ружи(н)ско(г)[о], та(к) и посла(н)ца єго дочє­ка­ти нє могу­чи, при­хи­ля­ю­чисє та(к) до запи­су своє[го], яко и до декре­ту трибуна(л)ского сосу­му про­па­лу­ю­за нєзаплачє(н)є(м) и уищ(є)(н)е(м) спо(л)на со тисе­чу золотьі(х) и ска­зу на двє(с)тє грошє(и) ли(ч)бьі лито(в)ское соша­цо­ва­нь­їє свє(т)чи(л)се и тоє своє (о(с)вєчє(н)е проси(л), абьі бьі­ло при­ня­то и до кни(г) кгро(д)ски(х) записано//. 1. П и(л)но(ст ) пна Будииіє(в)ско(г)[о] со(т )бира(н)я пнзє(и) со(т) к. Ада­ма Руж и(н)ско(г)[о\. Року 1609, м ц(а) ф є(в)., 2 дня. Пришє(д)ши до уря­ду єго кро. м(л). за(м)ку Житоми(р)ского до мене, Фє­дора Щ уров­ско­го, по(д)старостє(г)[о] житоми(р)ского, урожоньі(и) єго м(л). па(н) Пєтрь Будзишо(в)ски(и) ооповєда(л) и (с)вє(т)чи(л)сє, и(ж) яко дня сєго(д)нєшнєго, мца фє(в)раля, 2 дня, року тисє­ча шєсо(т) дє(в)ятого по то(и) є(г)[о] ми(лст)ти [!] суми пинєзє(и) пє(т)со(т) золоти(х) по(л)ски(х) єго мило(ст) кня(з) [!] Ада(му) Ружи(н)скому з нєко­то­роє арє(н)дьі єго мило(с)ти со(т)дать и заплати(т), поча(в)ши спора(н)ку а(ж) до нєшпо­ру сочєкива(л), ни(ж) єго мило(ст) ни са(м) чєрє(з) сєбє и нє чєрє(з) умоцовано(г)[о] своє­го нє (о(т)бираль и сотобра(т) нє хотє(л). И проси(л), абьі тоє єго шповєда(н)є и пи(л)но(ст) до кньі(г) врядовьі(х) при­ня­то и запи­са­но бьі­ло, што при­ня­то и запи­са­но є(ст)25. 2 . Пи(л)но(ст ) того (ж) пна Будиіио(в)ско(г)[о\со(т )бира(н)я су(м)мьі пнзє(и) о)(т) того (ж) к. Ад[ама] Руж и(н)ско(г)[о]. Року 1609, м ц(а) ф є(в)., 2 дня. На уря­де єго к(р). м(л).за(м)ку Житоми(р)ско(г)[о] пєрє­до (м)ною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)ски(м), ста(в)ши сочєви(с)то, урожоньі(и) // па(н) Пє(т)рь Будишо(в)ски(и) имєнє(м) свои(м), имєнє(м) ма(л)жо(н)ки своєє пнєє Я(д)викги Смєтя(н)чя(н)ки соповєда(л) и (с)вє(т)чилсє, и(ж) дня сєго(д)нє(ш)него, мца фєвь­ра­ля, второ(г)[о] дня, року тисє­ча шєсо(т) дєвято(г)[о] гото(в)би(л) со(т) єго мло­сти кня­зя Ада­ма Нариму(н)товича Ружи(н)ского суму пнєзє(и) дєвєть­соть золотьі(х) по(л)ски(х) во(д)лу(г) запи­су со(т) єго мило(с)ти мнє само­му и ма(л)жо(н)цє моє(и) панє(и) Я(д)визи Смєтячя­ци 26 данно(г)[о] со(т)бирати, ни(ж)ли єго м(лт), нє чинє­чи досьі(т) запи­со­ви своє­му, прєрє­чо­ноє суми пинєзє(и) нє (о(т)дали и со то(м) жа(д)ноє вєдо­мо­сти нє учи­ни­ли, кот(о)рого со(т)да(н)я сумьі пнзє(и), поча(в)ши спора(н)ку аж ь до нєшпо(р)ноє годиньї сочєкива(л). Проси(л), абь­ітоє соповєда(н)є и пи(л)но(ст), которуюта(к) имєнє(м) свои(м), яко имєнє(м) мальжо(н)ки своєє чини(л), до кни(г) врядовьі(х) за(м)ку Житоми(р)ского при­ня­то и запи­са­но бьі­ло, што є(ст) при­ня­то и запи­са­но. 3. Поло(ж)[єнє] по(з)[ву] со(т) кнж. Корє(ц )ки (х) по к. Руж и(н)ски(х). Року 1609, фєвра(л), 3 дня. На врядє єго кро. м(л). за(м)ку Житоми(р)ского пєрє­до мною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)., ставь став­ши [!] сочєви(с)то, во(з)ньі(и) єнєра(л)ньі(и) воєво(д)ствь Киє(в)ско(г)[о], Вольі(н)ского и Бра(с)- ла(в)ского шляляхє(т)ньі(и) [!] Ивань Волото(в)ски(и) ку записа(н)ю до кни(г) кгро(д)ски(х) житоми(р)ски(х) со(з)на(л) тими сло­вьі, и(ж) року тєпє(р) йду­чо­го тисє­ча шє(ст)со(т) дєвя­то­го, миса­ца хє(н)варя, шосто­го дня со(т)нє(с)ль єсми по(з)во(в) дєсє(т) кгро(д)[ских] києв[ских] до 38 зв мє(с)та // Паво­ло­чи, писа­нь­їє в жалобє (вєл)можни(х) єє мило(с)ти пнєє Ань­ньї Хо(д)кєвьічо(в)ньі кня(ж)ньі Корє(ц)коє яко дєди(ч)ни а єго м(л). кня­жа­ти Яхи- ма Корє(ц)кого, воє­во­ди­ча вольі(н)ского, яко сопєку­на на(и)вьшгьшо(г)[о] єє м(л). по вє(л)мо(ж)ни(х) кнз. Рома­на Ружи(н)ско(г)[о] и ма(л)жо(н)ку є(г)[о] м. пнюю Зофию с Караб­чє­ва Рома­но­вую Ружинь­скую со ро(з)ньіє гра­бє­жи при кгва(л)то(в)номь наєха(н)ю на має(т)носгь чєрємо(ш)ску, со палє(н)ю єє ста­лоє, яко ширє(и) тьіє по(з)вьі в собє со(б)мо(в)ляю(т). Которь­іє по(з)вьі, (о(т)нє(с)шьши само(и) кнє­ги­ни Ружиньско(и) в руки в за(м)ку Паволо(ц)ко(м), со(т)да(л) єсь­ми. И за тьі­ми по(з)вьі рокь ку пра­ву на ро(ч)кахь кгро(д)ски(х) воє­во­дь­ства Києвь­ско­го в року тєпє(р) идучо(м), тисє­ча шє(ст)со(т) дєвято(м) м(с)ца фє- вра­ля, со(с)могонадт>цагь дня припадаючи(х), ста­ти зложи(л) є(с)ми.
4. Поло(ж)[єнє] по(з)[ву] со(д) тьі(х) же
кнж. Корєцг[ких] по кнз. Ру(ж)[инского].
Року 1609, м ц(а) ф є(в)раля, 3 дня.
Ста(в)ши сочєви(с)то во(з)ньі(и) єнєра(л)ньі(и) воєво(д)ства Вольі(н)ского,
Бра(с)ла(в)ского и Киє(в)ского шляхє(т)ньі(и) Ива(н) Волото(в)ски(и) ку запи-
са(н)ю до кни­гь кгро(д)ски(х) житоми(р)ски(х) зо(з)на(л) тьі­ми сло­вьі, и(ж) року тєпє(р) йду­чо­го, тисє­ча шєсо(т) девя­то­го, м(с)ца гє(н)вара, шо(с)-
того дня со(т)нє(с)ль є(с)ми по(з)во(в) два кгро(д)ски(х) киє(в)ски(х) до мєста
Паво­ло­чи, писа­нь­їє в жалобє вє(л)мо(ж)ньімь єє мило­сти пнєє Ань­ньї Хо(д)-
кєвичо(в)ньі кнє(ж)ньі Корє­ць­коє яко дєди(ч)ньі а его м(лт). кня­жа­ти Яхи-
ма Корє(ц)кого, воє­во­ди­ча вольі(н)ского, яко сопєку­на навьі(ш)шого єє м(л). по
‘■’v ^
вє(л)мо(ж)ньі(х) кня­зя Рома­на Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго м(лт). пнюю
39 Зофию // с Кара(б)чєва Рома­но­вую Ружи(н)скую яко умислньі(х) при(н)ципа-
ло(в) учи(н)ку, нижє(и) мєнованого.
А то, при­хи­ля­ю­чи­ся до протє(с)тации, на урядє кгро(д)скомь Житоми(р)-
ско(м) в року тєпє(р) идучо(м), тисє­ча шє(ст)со(т) сосмо­мь чєрє(з) и(х) мтн са-
мьі(м) поводо(м) внєсє­ноє, со (к)гва(л)то(в)ноє наєха(н)є на має(т)носгь єє
^х^
м(л)сти кнє(ж)ньі Корє(ц)коє дєди(ч)ную мє(с)то и замо­кь Чєрємо(ш)ку, со злу-
пє(н)є з нєє [!] маєтно(с)ти и со (с)палє(н)є Чєрємо(ш)ки, за(м)ку и мє(с)та
сономь, о поби(т)є слу(г) и поданьі(х), при то(м) наєха(н)ю ста­лоє, та(к) в го-
ловно(и) рєчи, яко и до шкрутєни(и).
Которь­іє то по(з)вьі,со(т)ня(ш)ши, в руки само(и) кн[я]гини Ружи(н)ско(и) в за(мїку ж да(л) єсми.
А пото(м) того (ж) року шє(ст)со(т) дєвято(г)[о1, м’Ьсєца гє(н)варя, шо(с)то(г)[о! дня со(т)да(л) єсми по(з)во(в) два кгро(д)ски(х) киє(в)ски(х), в ворота
бра­мьі за(м)ку Ружи(н)ско(г)[о] увотькну(л) и воро(т)ному тамашь­нє­му [!] соповєда(л), писа­нь­їє в жалобє єє мило(ст) кня(ж)ньі Корє(ц)коє яко дєди(ч)ньі
и ма(л)жо(н)ка єє мило(с)ти27 яко сопєку­на по урожоньі(х) пна Крьі(ш)тофа
‘Х*,
Кє(в)лича и ма(л)жо(н)ку єго пню Анну Комаро(в)скою яко спо(л)ньіхь и
умьі(с)лньі(х) при(н)ципало(в) в справє со кгва(л)товноє наєха(н)є на мае(т)-
но(ст) єє м(л). кнж­ньї Корє(ц)коє дєди(ч)ную, замо­кь и мє(с)то Чєрємо(ш)ку,
со злупє(н)є и спалє(н)є, яко ширє(и) тьіє по(з)вьі в собє такь вь голо(в)но(и)
рєчи и до шкрутєни(и) вповняю(т).
За которь­і­ми по(з)вьі и ро(к) ку пра­ву ста­ти на ро(ч)ка(х) кгро(д)ски(х)
киє(в)ски(х) в року тєпє(р) идучо(г)[о], тисє­ча шє(ст)со(т) дєвято(г)[о], мца
фє(в)раля, два(д)ца(т) дєвя­то­го дня, припадаючи(и) ста­ти, зложи(л) є(с)ми.

5. Проте(с)тацьія кня(ж )ньі Коре(ц)кое на к. Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго.
Року 1609, мца фєря­ля [!], трє(тє)го дня.

Пєрє­до мною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)-
по(с)танови(в)ши сочєви(с)то, вє(л)мо(ж)ная єє мл(с)ть пани (Анна) 28
Ходкєвичо(в)на [кіняж ьна Корє(ц)кая яко деди­чa добрь, нижє(и) опи­са-ньіхь, сама ючєви­сто жалу­ю­чая а вє(л)мо(ж)ньі(и) єго мл(с)ть кня(ж)чь [1]

Яхи(м) Корє(ц)ки(и), воєводи(ч) воли(н)ски(и) и ма(л)жоно(к) єє мило(с)ти, яко сопєкунь навншє(и) черє(з) при­я­те­ля своє­го пна Григо(р)я Кнегини(н)ско(г)[о], за мо(ц)ю зупо(л)ную ему до тоє справьі дано­го, прихиляючи(с)я до протє(с)таци(и) аль­бо жало­бьі пє(р)шєє, чйрє(з) зошло­го Васи(л)я Мокрєньско(г)[о], старо(с)ту ра(с)тови(ц)кого, слух* ;бни­ка своє­го, имєнє(м) и(х) мло(с)ти в нижє(и) сописаньі(м) вчи(н)ку протьі(в)ко нижє(и) сописаньі(м) та(к) при(н)ципало(м), яко тьі(м) и помо(ч)никомь св’Ьжо по тьі(м) учи(н)ку стать на врядє туто(ш)ни(м) кгро(д)ско(м) Житоми(р)скомь учинє­ноє. Кото­роє и(х) мл(с)ть сами та(к) бо(р)зо ча(с)тью для нє(с)пособьного здоро(в)я, ча(с)тью тьі(х) для трьіво(г) тата(р)ски(х), которь­іє то тьіє в си часьі захо­ди­ли, учи­ни­ти нє мо(г)ли.
Тєпє(р) тєдьі со(б)тя(ж)ливє и жало(с)нє соповєда(л)ся и жало­ва­ли на уро-
жонь­їи и(х) мло(с)ти кня­за Рома­на Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго мл(с)ти
кня­ги­ню Рома­но­вую Ружи(н)скую Зофию с Каря(б)чєва и на пна Кри(ш)тофа
Кє(в)лича и ма(л)жо(н)ку єго паню А(н)ну Коморо(в)скою яко уми(с)лньі(х)
и ю(д)носта(и)ньі(х) при(н)ципало(в) учи(н)ку, нижє(и) сописа(н)ного.
Которь­іє то при(н)ципаловє, при(с)пособьі(в)ши собє нема­ло собьчи(х) и по(с)торо(н)ньі(х) люде(и) на помо(ч) со(т) помо(ч)нико(в) свои(х), то є[с](т) со(д) пна Ада­ма Оли­за­ря, пна Яна Бо(н)дзьі(н)ского, дє(р)жа(в)ци котєлє(н)ского, кнзя Буль­ї­ги, по(д)старо(с)тєго бєлоцє(р)ковско(г)[о], кнзя Ада­ма Ружи(н)ского, пна Бо(г)дана Хала(и)ка, пна Юря З ави ти , пна Яку­ба Ку(ц)бо(р)ского, уря(д)ника котєлє(н)ского, пна Варьі(с)кого, пна Налусо(в)ского, пна Стани(с)лава Пу(п)ко(в)ского, пнєє Зофєи Крьі(ш)тофовоє Вьі(л)жиное и о)(т) пнєє Ань­ньї Надарьі(н)скоє, пна Миха(и)ла Сильі-Нови(ц)кого, пна
40 0(л)брьі(х)та Брє(з)ского и со(т) // пана С0(л)брьі(х)та Льісако(в)ского и з и(н)шими помо(ч)никами, на учино(к), нижє(и) сописаньі(и), при(с)пособленьі(м).
И при ни(х) до того слу(г), боя(р) и по(д)даньі(х) свои(х) та(к) з має(т)-
но(с)тє(и), на сє(и) ча(с) дє(р)жавьі своєє, яко тє(ж) и(х) добрь уси(х), вза(с)та-
вє будучи(х), а то є(с)ть мєно­ви­те: Даниє­ля Клю(с)кого, старо(с)ту паволо(ц)-
кого, и Трушаносє(ц)кого, во(и)та паволо(ц)кого, и и(н)ши(х) слу(г), боя(р)
и по(д)даньі(х) свои(х) во(и)ско нєма­лоє чло(в)ка со шє(с)[т] тисєчє(и) забра(в)-
ш и 29, которьі(х) тиє при(н)ципаловє помєнє­ниє имє­на и про(з)вска [!] сами
лєпи(и) в’Ьдаю(т) и и(х) знаю(т).
Которь­іє то при(н)ципаловє, то є(с)т єго м(л). кня(з) Романь Ружи(н)ски(и),
са(м) пєрє(д) тьі(м) впєрє(д) з ма(л)жо(н)кою своєю на попо(л)нє(н)є учи(н)ку, нижє(и) (опи­са­но­го, згоди(в)ши и доб­ре ся наради(в)ши, а єє мл(ст) сама кня­ги­на Ружи(н)ская с пано(м) Кє(в)личомь и (с) пнєю Кє(в)личовою, вьїконь­ь­ва­ю­чи раду и волю кня(з)я Ружи(н)ского зао(д)нє, спо(л)нє и є(д)носта(и)нє,
пропо(м)нє(в)ши боя(з)ньі божиє и срокго(с)ти пра­ва по(с)полито(г)[о] иви(н) в нем на таковьі(х) кгва(л)то(в)нико(в) и на(з)нико(в) [!]сописани(х), нє (д)баю-чи, з вели­кою гарь­ма­тою, з ділам и, з гако(в)ницами, з руч­ни­ца­ми, з мушке­тами, сага(и)даками, с копія­ми, рога­ти­на­ми а з и(н)шими бро­на­ми, во(и)не нале­жа­чи­ми, ко(н)но, збру(и)но и пешо з хоро(г)вами, з бубь­на­ми, трубами
и су(р)мами, (обачае(м)30 неприяте(л)ски(м) року тепе(р) идучо(г)[о], тисєча
ше(ст)со(т) со(с)мо(г)[о], мца июіл [!] чоти(р)на(д)цатого дна со годинє двана(д)-
цато(и) на (в)ла(с)ную має(т)но(с)т о(тч и(х) мл(с)тє(и) кня­жа­ти Коре(ц)кого
и ма(л)жо(н)ки его мл(с)ти пни А(н)ни Хо(д)кевичо(в)ни ми(с)те(ч)ко, на(з)ва-
ное Чєрємо(ш)ну, и на замо(к), при то(м) ми(с)т-(ч)ку будучи(и), мо(ц)но,
кгва(л)то(в)не, и нєсо(т)повідне, и несподіва(н)е з вели­кою силою, притя(г)-
нув­ши и наєха(в)ши, єє мл(с)ть кня­ги­ня Ружи(н)ская за уми(с)лньі(м) ро(с)каза(н)ємь волею и видимо(с)гью єго мл(с)ти кня­зя Ружи(н)ского с прєрєчєни(м) пно(м) Кє(в)личомь и ма(л)жо(н)кою єго, котори(и) будучи спра(в)цєю того всє­го во(и)ска, с прєрє­чо­ни­ми помо(ч)никами сво­и­ми на(и)пє(р)ви и ти(м) си(м) во(и)скомь // замо(к) и мє(с)то вко­ло собьточи(в)ши, д іл а , гако(в)ници и всю га(р)мату до за(м)ку и до м іста н[а]ри(х)товавши и пото(м) в тру­бьі, сурь­мьі и (в) буб­ньї вдари(в)ши и сокри(к) вєлики(и) спра­вив­ши, з ди(л), з гаки(в)ни(ц) и (з) ручьни(ц) стрєля(т) поча­ли, а пото(м) до (ш)ту(р)му та(к) до ми(с)та, в которо(м) уже сосє­ло бьі­ло чло­ве­ка люде(и) до чотьіро(х)сот, яко тє(ж) и до за(м)ку припу(с)тили.
И соно­го, яко се помє­ни­ло, дня того о)(т) годиньї двана(д)цатоє а(ж) до са
мого вечо­ра собь­і­чаємь погань­скимь и нєпри­ятєль­скимь вєли­кои навально(ст)ю
добь­і­ва­ли, а пото(м), чєрєзь велики(и) кгвальть и силу мє(с)та и за(м)ку добь­івь­ши, такь слу­гь шля(х)тичо(в) по(ч)тивьі(х), яко тє(х) и по(д)даньіхь княжа(т) и(х) мило­сти Корє(ц)ки(х) в мє(с)тє(ч)ку и (в) за(м)ку, на то(т) ча(с) будучихь,
є(д)ньіхь такь мужь­ско­го, яко и жє(н)ского ста­ну, людє(м), ничо(г)[о] не жо(л)куючи, и совь­шємь бєзь бояз­ни божеє сокрут­нє и нєлюто(с)тивє з жона­ми и дє(т)ми поза­би­я­ли, пострє­ля­ли, посєк­ли, помо(р)довали и помо(р)довали [!], и поранили.
И маєтьно(с)ти, што со(д)но хто мети могь, вси со(т) мала и до вели­ка мо(ц)ю,кгвальтомь забра­ли и (з)лупили.
А по томь злу­пє­нью и (с)постушєнью мє(с)то и замє­кь собь­і­чаємь пога(н)ски(м) и нєпри­ятєль­скимь накорєнь спа­ли­ли и внивєч собє(р)нули.
А мало на томь маю­чи, по (з)буренью и (с)палєнью мє(с)та и замь­ку, нє-
мало людє(и) и подь­да­нь­їхь княж ать и(х) мл(с)ти Корє­ць­кихь сокру­ть­нє а нє-
люто(с)тиве повє­за­вь­ши, зс вси­ми купа­ми з собою кгваль­тов­нє побравь­ши, до
домовь сво­ихь со(т)провадили.4
А то єсть мєно­ви­тє: со(д)ного Гара­си­ма Тимь­ко­ви­ча а Федєя Ковалєнька,
Саво(с)тяна Конь­дра­шо­ви­ча, Дмить­ра Лучь­ни­ка, Ивана’^Коваля а Гарасима
Су(с)чича, мєщань чєрємь(с)ки(х), которь­іє нє(т) вєдо­ма, єсли живьт зоставили,
а и(н)шиє ра(н)ньі, которьі(х) з собою побра­ли, з ра(н) поуми­ра­ли, которьі(х)
тела нє(т) вєдо­ма, гдє подє­ва­ли, с которо(г)[о] то мє(с)та а и за(м)ку собьічае(м)
нєприятє(л)ски(м) и по[ган]ски(м), согнємь на корє(н)є спалєнь­но­го, збурє(н)ого,
спле(н)дрова(н)ного и (в)нивє(ч) собє(р)нєно(г)[о], то(т) уве(с) лупь мае(т)но(с)ти и рєчє(и) рухомьі(х) та(к) самьі(х) и(х) м(л). княж ать 11 Корє(ц)ки(х),~ яко
іє ж) слу(г) и гю(д)даньі(х) тамо(ш)ньі(х), и кгва(л)то(в)нє зо(б)равьши, и злу
п и в ш и , до мєста Паво­ло­чи єє мл(ст)ь кнє­гия [!] Ружи(н)ская а пань Крьі(ш)-
тофь Кє(в)ли(ч) з ма(л)жо(н)кою своєю до мє(с)та Ружи­на яко при(н)ципалове
и до и(н)ши(х) мє(ст) и має(т)но(с)тв(и) слу­ги и помо(ч)ники и(х), на пожито(к) /-ч»,
сво(и) со(т)провади(в)ши, та(к) єго мло(с)ти кнзя Ружи(н)ского собє(р)нульі.
И п(р)осили и(х) мло(ст), вьішє(и) мєно­ва­нь­їє сосо­бьі, абьі тая протє(с)ция
[!] и жало­ба и(х) мило(с)ти до кни­гь кгро(д)ски(х) запи­са­на бьіла.
6. В писа(н)є т є(с)т ам є(н)т у
пна Стани(с)лава П у(п)ко(в)ско(г)[о].
Року 1609, м(с)ца ф євра(л)я, трєтє(г)[о\ дня.
Н а врядє є(г)[о] к(р). м(л). за(м)ку Житоми(р)ско(г)[о] пєрє­до (м)ною,
Фвдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)ски(м), ста(в)ши сочє-
ви(с)то, єє м(лт) пни На(с)тазия Мє(н)сни(ц)кая Стани(с)лавовая Пу(п)ко(в)ская
по(к)ладала тє(с)тамє(нт) зо(ш)лого нєбо(ж)чика єго мло(с)ти пна ма(л)жо(н)ка
своє­го пна Стани(с)лава Пу(п)ко(в)ского по(д) пє(чат)ю и (с) по(д)писо(м) руки
єго м(л)., та(к) тє(ж) по(д) пєча(т)ми и (с) по(д)писами ру(к) людє(и) за(ц)ньі(х).
В то(м) тв(с)тамє(н)тє мєнованьі(х) прєрвчоно(и) ма(л)жо(н)цє єго мло(с)ти
в рєчи спосо(бом) 31, нижє(и) сопи­са­нь­їмь даньі(и), просє­чи а бьі(л) бьі прия(т)
и до кни(г) врядовьі(х) за(м)ку Житоми(р)ского уписа(н).
Кото­ро­го (м) принє(в)ши, сочи­та­но­го пєрв(д) собою, по до(с)та(т)ку вьіслу-
ха(в)ши, до (к)ни(г) сло­во в (с)лово впи­са­ти каза(л).
И та(к) сє в собє має(т):
Я, Стани(с)ла(в) Пу(п)ко(в)ски(и), со(з)на(и)мую тьі(м) тє(с)тамє(н)то(м)
со(с)та(т)нєє воли моєє.
Будучи(и) со(т) пна бога тя(ж)кою хоро­бою навєжоно(и), алє будучи(и)
щє з ла(с)ки божє(и) памєтьі цєлоє и разу­му зупо(л)ного, зо(с)тави(ти) умьі(с)лилє(м) маєт­ку сво­го, то є(ст) мєно­ви­ти: ма(л)жо(н)цє моє(и) мило(и) пнє(и) Настазьі(и) Мєнсьни(ц)ко(и) на сєлє Спичи(н)ца(х) двє тисє­чи золотьі(х) по(л)ски(х), со(т) кжа­ти єго м. Рома(на) Ружи(н)ского на(м) запи­са­ную, // цо(р)цє
мо(и) [!] ста(р)шо(и) Ан(н)є поло­ви­цу со(т)чи(з)ньі моєє (и) со(т) бра­та моєго
рожо[ного] пна Мико­лая Пу(п)ко(в)ского, лєжа­чоє в повєтє Новокгро(д)ско(м),
про­зь­і­ває­моє Тра­цо­ви­чє кро(в)ньіє, ньїко­му ни (в) чо(м) нєза­вєдєнь­їє, рєчи[и] ру-
хомьі(х), готовьі(х) грошє(и) три(с)та золотьі(х), што єє м(л). пни Надари(н)ская
ви(н)на, до того ла(н)цу(х) золотьі(и), в которо(м) золотьі(х) три(д)ца(т) со(с)мь
манє(т); золоть­іє, в которьі(х) два(д)ца(т) пя(т) золотьі(х) чаро­кь, двє срє(б)-
ньі(х), дє(н)ка золоть­іє, по(л)торьі гри(в)ньі; ложо(к) тузи(н), чоти­ри гри(в)ньі; жупа(н) чо(р)ньі(и) аксами(т)ньі(и), дєлю­ра чє(р)вона н\(т)ласовая с пє(т)лицами
пє(р)ловьіми.
Кото­рую цу(р)ку мою А(н)ну зо (в)си(м) поруча(л) и со(т)даваю в мо(ц)
и в опєку кня(ж)нє є(и) м(л). Романову(и) Ружи(н)ско(и) пнє(и) Зофии с Кара(б)чєва, кото­рая с побо(ж)ности и добро(с)ти своєє во(д)лу(г) бачє(н)я своє­го, кгдьі
кгдьі [!] доро(с)тє(т), заму(ж) вьіда(т).
До того пору­чаю и даю в опєку тую цу(р)ку мою А(н)ну єго мло(с)ти
пну Ада­мо­ви, кня­жа­ти Ружи(н)скому яко пови(н)ном у єє ужаю [?], и(ж) яко
чло­ви­кь богобо(и)ни(и) и цно(т)ливьі(и) будє(т) МЄЛЬ (0 нє(и) пєчу.
А цу(р)цє моє(и) милє(и) Зофєи дру­гую поло­ви­цу со(т)чи(з)ньі моєє имє(н)я
Трацови(ч)и кро(в)ни(є), до то(г)[о] рєчє(и) рухомьі(х): бра(м)ку пє(р)ловую,
за (с)то золотьі(х) куп­ле­ную, ложо­кь тузь­інь срє(б)рьньі(х), шля(б)лю [!] о п 
рав­ную, чоть­іри гри(в)нє (и) сага(и)дакь (опра(в)ньі(и), чоти­ри гри(в)ньі, жу-
па(н) чє(р)воньі(и) аксами(т)ньі(и) и други(и) адама(ш)ковьі(и), ферєзь­ію чи(р)-
воную, аксамито(м) по(д)шитую, во(з)ньіки чоти­ри с ко(т)чи(м) [!].
До то(г)[о] цьінь, м’Ьди, конє(и), бьі(д)ла, совє(ц), свинє(и) со(т) мала до вє-
ля — все тоє цо(р)цє моє(и) Зофии.
Має(т) сона а(ж) до лє(т) доро(с)льі(х) в опє­це у ма(т)ки своє(и) зо (в)си(м)
тьі(м) бьіти и тое(и) часу и(т)я заму(ж) со(т)да(т) все.
А пасєку и гу(м)на зє (з)бо(ж)є(м) ма(л)жо(н)цє своє(и) со(т)писую на собьі-
(и)стьє домовоє.
А ствє(р)жаючи то(и) мо(и) тє(с)тамє(нт), рукою моєю писаньі(и), руку (м)
42 свою по(д)писа(л) // и пєча(т) приложи(л).
До того ужилє(м) о)(т) м(л). єго м(л). пна Ка(с)пара Блє(н)до(в)ско(г)[о1,
пна Ада­ма Бокгу(ц)кого, пна Тимо­фєя О ра(н)ского до под­пи­су и приложє(н)я
пєчатє(и).
Писа(н) в Спичи(н)ца(х) дня шє(ст)на(д)цато(г)[о], мца нояб­ра, року тисєча
шє(ст) со(т) со (с) мо(г) [о ].
У тоєє [!] тєстамє(н)ту пєчатє(и) чоть­іри а по(д)пи(с) ру(к) тьі­ми словн:
Stanistaw Pupkowsky r^k^ sw^, Kasper Bl^dowsky, r^k^ sw%, Adam Bogucky,
r$k^ wtasnq., Tumofei [!] Oransky, r^k^ sw$.
Которьі(и) тє(с)тамє(нт) сло­во в сло­во до кни(г) врядовьі(х) приня(то) и впи­сано є(ст).

Земя­н­инъ Янъ Пав­ло­вичъ, женив­шись на вдо­вѣ кня­зя Яна Ружин­ска­го Кате­ринѣ Шац­кой, даетъ обя­за­тель­ство не вынуж­дать и не при­ни­мать отъ нея ника­кихъ дар­ствен­ныхъ или иныхъ запи­сей, сопря­жен­ныхъ съ нару­шеніемъ инте­ре­совъ ея дѣтей отъ пер­ва­го бра­ка, и не доз­во­лять ей выда­вать подоб­ныя запи­си дру­гимъ лицамъ. 1611 года, октяб­ря 3.
Року тисе­ча шест­сотъ оди­на­дца­то­го, месе­ца окте­б­ра шо­стого дня.
На вря­де кгрод­ском, въ зам­ку его кор. мило­сти Луц­ком, пе­редо мною Яку­бом Окгро­дзев­ским, будучим на тот час намѣст­ни­ком под­ста­ро­ства Луц­ко­го, и кни­га­ми нынеш­ни­ми кгрод­ски­ми Луц­ки­ми, поста­но­вив­ши­ся оче­ви­сто, уро­жо­ный панъ Ян Пав­ло­вич сознал лист, запис свой доб­ро­вол­ный, с печа­тю и с под­пи­сом руки сво­ее, так­же с печат­ми и с под­пи­са­ми рук людей доб­рых справ­лений, на стры­мане кон­ди­ции взгля­дом непри­му­ше­ня мал­жон­ки до запи­со­ва­ня мает­но­сти ему и нико­му инпіо­му, о чом ширей и доста­точ­ней в том запи­се естъ опи­са­но и доло­жо­но; кото­рый во всем оче­ви­стым и доб­ро­вол­ным сознанъ­ем сво­имъ ствер­див­ши и змоц­нив­ши, про­сил, абы при­нят и в кни­ги кгрод­ские Луц­кие упи­сан был. А так я, тот записъ от него при­няв­ши и чита­но­го выслу­хав­ши, въ кни­ги впи­са­ти роска­за­ломъ, кото­рый так се в собе маетъ: „Я Ян Пав­ло­вич чиню явно и вызна­ваю тым моим листом, доб­ро­вол­ным запи­сомъ, кому того потре­ба будет веда­ти теперъ и напо­томъ завж­ды, ижь што з воли и с прейзре­ня Божо­го взял есми в стан све­тый мал­жен­ский мал­жон­ку зошло­го кня­зя Яна Ружин­ско­го панюю Кате­ри­ну Шац­ко­го из дѣт­ка­ми небож­чи­ка кня­зя Ружин­ско­го, лет недо­рос­ли­ми, теды посте­ре­га­ю­чи то, яко ся годит доб­ро­му чоло­ве­ко­ви, абы через мене або нед­ба­лост мою тые дет­ки ее, з небож­чи­ком кня­зем Ружин­ским с’пложоные, в добрах сво­их, по небож­чи­ку кня­зю Ружин­ском зоста­лых, лежа­чих и рухо­мых, шко­ды якое не поно­си­ли, сам з доб­рое воли моее варую и запи­сую и сим листом, доб­ро­вол­ным запи­сомъ моимъ, обо­ве­зую, иж я сам через себе и через иншие направ­ные осо­бы жад­ным спо­со­бом не маю до того мал­жон­ки моее при­во­ди­ти, намо­в­ля­ти и при­му­ша­ти, абы мне добра якие свое власт­ные и по небож­чи­ку кня­зю Ружин­ском зоста­лые запи­со­ват мела, и хотя­бы сама доб­ро­волне або мне само­му, або кому кол­век з близ­ких, кров­ных сво­их и обчое осо­бы запи­со­ват, даро­ват або и отда­ва­ти хоте­ла, я на то ей поз­во­ле­ня жад­но­го чини­ти и до созна­ня тако­вых запи­сов перед каж­дый вряд ста­но­ви­ти и при­зна­ва­ти не маю и мочы не буду. А хотя бым запис який од нее одер­жал и на при­знане перед вря­дом ей поз­во­лил, то все за неваж­ное и неправ­ное розу­ме­но быти, и моци жад­ное мети не мает. Што все здер­жа­ти и сему запи­со­ви мое­му и кон­ди­ци­ям всимъ въ немъ выра­жо­ным досыт чини­ти маю п зару­кою на кож­до­го тако­во­го, у кого бы кол­век сес запис мой был, семи тисе­чей золо­тых пол­ских, и под шко­да­ми на голое речене сло­ва, кром при­се­ги оша­цо­ван­ны­ми; о кото­рую зару­ку в недо­сыть учи­не­ню в чом кол­век сему запи­со­ви мое­му даю вол­ность кож­до­му тако­во­му, у кого бы сес запис мой был, себе позва­ти поз­вом прав­ным и не прав­нымъ до кото­ро­го кол­век нра­ва, суду и вря­ду, кгрод­ско­го, зем­ско­го и три­бу­нал­ско­го, задвор­но­го, а часу, чого Болже ухо­вай, бёз­ко­ро­ле­вя, кап­ту­ро­во­го, албо який бы на тот час уфа­ле­ный был; передъ кото­рымъ то судом и вря­домъ я сам с потом­ка­ми мои­ми, отсту­пив­ши сво­ее влас­ное надеж­ное юриз­ди­ции пове­ту и вое­вод­ства, под­да­вай, где став­ши за поз­вом, яко на року зави­том, кото­рый собе с потом­ка­ми мои­ми завж­ды зави­тый чиню, обо­рон прав­ных и неправ­ных, диля­ций, хоро­бы сво­ее и умоцо­ва­но­го, бол­шое спра­вы, до того апе­ля­ций и до них при­поз­вов, ово зго­ла всѣх и ене­ре въ ста­ту­те и кон­сти­ту­ціях опи­са­ных вымовъ
не зажи­ва­ю­чи, спра­ви­ти­се маю и буду пови­нен, то есть зару­ку за­платити и шко­ды наго­ро­ди­ти; а запла­тив­ши зару­ку и шко­ды на­городивши, пред­се тому запи­со­ви мое­му во всем досыт чини­ти маю и буду пови­нен тыле крот, иле крот бы того потре­ба ука­зо­ва­ла. И на том далъ сесь мой лист запис с печа­тю и с под­пи­сом руки моее; до кото­ро­го за уст­ною и оче­ви­стою про­збою моею печа­ти свое при­ложити и руки власт­ные под­пи­са­ти рачи­ли пано­ве при­я­те­ле мои, их милост пан Алек­сан­дер Жабо­крыц­кий, пан Кас­пер Мат­чин­ский а пан Бог­данъ Заецъ. Писан в Луц­ку, року тисе­ча шест­сотъ оди­на­дца­то­го, месе­ца окте­б­ра тре­те­го дня.—У того листу запи­су пе­чатей чоты­ри, а под­пис рук в тые сло­ва: łan Pawłowicz własną ręką. Proszony pieczętarz Alexander Zabokrzicki, ręką. Kasper Matczinsky mp. Proszony pieczętarz Bohdan Zaiąc ręką własną.—Ко­торый то лист запис, за оче­ви­стым при­зна­нем выш­ре­че­ное осо­бы, увес, с почат­ку аж до кон­ца, до книг кгрод­ских Луц­ких есть уписанъ.
Кн. гродск. Луцк. 1611 г., j\? 2119, л. 522.
Архивь ІОго­зап. Рос­сіи, ч. YIII, т. I.

Актъ измѣренія имѣнія Ружин­ско­го, съ исчис­леніемъ кре­стьянъ и ихъ повин­но­стей. 1606 г., авгу­ста 28 дня.
Року тиcе­ча шестъ­сотъ шосто­го, мѣся­ца авгу­ста два­дцатъ ОСМО­ГО ДНЯ.

На вря­де кгрод­скомъ, въ зам­ку его коро­лев­ское мило­сти Воло­ди­мер­скомъ, пере­до мною Ива­номъ Шаба­помъ-Гно­ен­скимъ, будучимъ на тотъ часъ на мcc­цу его мило­сти пана Лна При­ле­пъ­ско­го, под­ста­ро­сте­го Воло­ди­мер­ско­го, поста­но­вив­ши­се оче­ви­сто воз­ный епе­ралъ вое­вод­ства Волын­ско­го, шля­хет­ный Васи­лей Ковыр­ский, ку запи­са­ню до книгъ явне, успе и доб­ро­волне зозналъ тыми сло­вы: ижъ року тиcе­ча шестъ­сотъ посто­го, меce­ца апри­ля два­дца­то­го дня, былемъ на спра­ве и потре­бе уро­жо­но­го пана Мико­лая Пабял­ка въ мает­но­сти Ружин­ской, въ сели Ружи­пе, и на всемъ кгрунъ­те до того нале­жа­чимъ, маю­чи при собе двохъ шлях­ты­човъ, то естъ: пана Ста­ни­сла­ва Калу­с­ка­го и пана Мико­лая Рыбал­то­въско­го, там­же види­ломъ всѣ кгрунъ­ты презъ волочь­ни­ка Пет­ра Станъ­ко­ви­ча, до села Ружи­на нале­жа­чие, поме­ре­ные сте­на­ми, вед­пугъ потре­бы обло­же­ны вточ­ны­ми и межа­ми въ полю, а по сепо­жа­тахъ-кола­ми и навер­тя­ми озна­чoне доста­точьне въ семъ кгрун­те и одъ всихъ участ­ни­ковъ, што на кото­ро­го нале­житъ, кгрун­ты вше­ля­кие роз­о­бране и въ спо­кой­ное ужи­ване подане, яко ширей въ собe тотъ снисъ поме­ру обмо­в­ля­етъ. Кото­рый номеръ уро­жо­ный панъ Мико­лай Пабя­лекъ, за моцю ему на то даною одъ всихъ участ­ни­ковъ Ружин­скихъ, кото­рые участ­ни­цы за декре­томъ три­бу­наль­скимъ въ року тиcе­ча шестъ­сотъ тре­темъ, мѣсe­ца май два­дцатъ тре­те­го дня, ска­за­нымъ, на померъ села и всихъ кгрун­товъ Ружин­скихъ поз­во­ли­ли, для впи­са­ня до книгъ презъ мене, воз­но­го, при­слалъ; яко жъ тотъ померъ пере­до мною на вря­де поме­не­ный воз­ный покла­далъ и про­силъ, абы того поме­ру спи­сане до книгъ кгрод­скихъ, Воло­ди­мер­скихъ, было запи­са­но. Кото­ро­го поме­ру снисъ я прий­му­ю­чи, для впи­са­ня до книгъ передъ собою чита­ти роска­залъ, и такъ се въ собе маетъ: Померъ села Гужин­ско­го и кгрун­товъ его и дѣлъ вечи­стый, кото­рый, въ декре­ту голов­но­го три­бу­наль­ско­го, за пово­домъ пана Мико­лая Набял­ка, въ року тиcе­ча шесть­сотъ тре­темъ, мѣсe­ца мая два­дцатъ тре­те­го дня вска­за­пый есть, и за шестъ недель одъ всихъ участ­ни­ковъ Ружин­скихъ поз­во­ле­ный и зача­тый, и папу Мико­ла­е­ви Набя­лъ­ко­ви въ моцъ зупол­ную даный одъ всихъ участ­ни­ковъ, а презъ волоч­ни­ка докон­чo­ный и спра­ве­ный въ року тиcе­ча шестъ­сотъ постомъ, мѣсe­ца апри­ля два­дца­то­го дня. Тотъ померъ спра­ве­ный и роз­мерт­ный естъ на три части, вод­лугъ трохъ дав­ныхъ прод­ковъ бра­тий рожо­ныхъ кня­зевъ Ружин­скихъ, кото­рыхъ име­на­ми зва­но: Иванъ, Васи­лей и Оедоръ; по кото­рыхъ сук­це­со­ро­ве нинеш­ние части свое берутъ напродъ Ива­нов­скую частъ нале­житъ и роз­ме­ро­на естъ на чъты­ри роз­дел­ки, т. е. пер­ший роз­де­локъ кня­зю Яну, Ива­ну Михай­ло­ви­чомъ Ружин­скимъ, кото­рый роз­де­локъ за пра­вомъ сво­имъ панъ Вой­техъ Лыхов­ский дер­житъ; дру­гий кня­зю Ада­му Гри­го­ре­ви­чу Ружин­ско­му; тре­тий пану Семе­ну Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му и потом­комъ его; а чет­вер­тий роз­де­локъ пану Мико­ла­е­ви Набял­ко­ви нале­житъ; дру­гая часть Васи­левъская пале­житъ пану Семе­ну Костю­шъ­ко­ви­чу и пану Мико­ла­е­ви Набил­ко­ви, кото­рое постая част­ка пану Костю­шъ­ко­ви­чу одт­де­ле­на естъ, а пятъ частокъ пану Набил­ко­ши, а тре­тяя частъ Ружи­на, Оедо­ров­ская, за пра­вомъ одъ небож­чи­ка кня­зя Абра­ма Ружин­ско­го и одъ мал­жон­ки его, Кате­ри­ны Духов­ны, и одъ кня­зя Ива­на Сте­фа­но­ви­ча, такъ же и одъ кня­зьевъ Михай­ло­ви­човъ Алек­сандра и Гре­го­ра Руж­инъ­скихъ пану Набял­ко­ви нале­житъ, и панее Раине Ста­кор­ска­го Боло­ба­но­вой, мат­це Алек­сандра и Гре­го­ра Ружин­скихъ, съ паномъ Кришто­фомъ Ста­кор­скимъ, иле каж­до­му на ихъ частъ при­хо­дитъ, тотъ кгрунътъ Ружин­ский, яко се въ собе маетъ, поме­ро­ный естъ паномъ на обпа­ры двор­ные а под­да­нымъ на пол­лан­ки, такъ ижъ на каж­дую частъ тре­тюю по осмь­на­дцатъ пол­лан­ковъ и по осмъ­на­дцатъ ого­ро­довъ, съ Пля­ща­ми под­да­нымъ доста­ло­ся, що въ чомъ на все село лаповъ два­дцатъ и семь, албо пол­лан­ковъ пятъ­де­сять и чты­ри под­дан­нымъ; а попо­ви до церк­ви пол­лан­ковъ два,—яко о томъ тое шисане ширей обмо­в­ляе. Село Руж­инъ; на почат­ку села, под­ле­сти­ны, кото­рая дѣли село одъ объ­ша­ру двор­но­го Крим­на, естъ застѣ­нокъ, аль­бо пляцъ нема­лый, где естъ два дво­ры: еденъ дворъ пана Семе­на Костюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ско­го, а дру­гый кня­зя Яня и Ива­на Ружин­скихъ, кото­рыхъ панъ Лыхов­ский три­ма­етъ; тотъ застѣ­нокъ змѣрен­ный естъ шну­ромъ волоч­нымъ, кото­рый шнуръ въ собѣ маетъ сажонъ трид­цетъ; въ кото­ромъ застѣн­ку естъ кгрун­ту вдо­вжъ шну­ровъ семъ, а вшир­кы шну­ровъ шестъ и десетъ саж­ний, зоста­вив­ши кгрунъ­ту под­ле сте­ны одъ Крым­на, вед­ле дво­ра пана Коштюш­ко­ви­ча кгру­иь­ту на выгонъ и па доро­гу до Ков­ля, презъ боло­то, сажонъ осмъ, а въ затыл­ку дво­ровъ тыхъ же на выгонъ и на доро­гу на Залѣ­се и до Кле­вен­ка полъ шну­ра кгрун­ту, кото­рый застѣ­нокъ вда­ет­ся на часть Ива­нов­скую и роз­ме­ро­ный естъ на чты­ри части: пер­вая часть пану Семе­ну Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му шну­ровъ пол­то­ра и саж­ний три вширъ; дру­гая часть кня­зю Ада­му Гри­го­ро­ви­чу Руж­инъ­ско­му так­же шну­ровъ пол­то­ра и саж­ний три; тре­тяя часть пану Набил­ко­ви шну­ровъ пол­то­ра и саж­ний два; чет­вер­тая часть пану Лыхов­ско­му одь кня­зевъ Яна и Ива­на Руж­инъ­скихъ шну­ривъ пол­то­ра и саж­ний два. А ижъ на частъ Васи­лев­скую и Оедо­ров­скую пе было кгрун­ту въ селѣ на ихъ дво­ры дати, теды въ поли кгрун­ту пис­ко­ва­то­го дало­ся имъ такъ веле яко тотъ застѣ­нокъ въ собе маетъ, т. е. на часть Васи­лев­скую дало­ся кгрун­ту на двохъ мѣст­цахъ-одна шту­ка надъ боло­томъ у Над­дея, а дру­гая надъ боло­томъ ку Зелоп­це, що так­же вынес­ло шну­ровъ семъ вдо­вжъ, а вширъ шестъ и саж­ний десятъ; поля и боло­та такъ же на частъ Оедо­ров­скую одмѣри­ло­ся шту­ку поля пис­ко­ва­то­го ку Зелоп­це, за попо­вымъ полемъ, вдо­вжъ шну­ровъ семъ, а вширъ шну­ровъ шесть; пля­цы и ого­ро­ды под­да­ныхъ садиб­ные, оденъ под­ле дру­го­го: пер­ший пляцъ съ хатою и ого­родъ тамъ же Гри­цу Лит­ви­цу, под­да­но­му пана Наблл­ко­во­му, до пол­лан­ка его; дру­гий шляцъ Мака­ру и Охри­му, на кото­ромъ хать две и при нихъ ого­родъ до пол­то­ра пол­лап­ковъ ихъ под­дан­нымъ кня­зя Ада­ма Ружин­ско­го; трстий пляцъ за доро­гою одъ поля зъ хатою и зь ого­ро­домъ до поло­ви­ци пол­лан­ка-под­да­но­му пана Набал­ко­во­му, Кли­му Лаи­чи­чу; чет­вер­тый и пятый под­ле того Лаи­чи­ча Хацъ и Сен­ко Ван­ко­ви­чи-два под­да­ныхъ пана Пабял­ко­выхъ, на пля­цахъ,— хатъ две и ого­ро­довъ два до пол­лан­ковь дво­ихъ маютъ; шестый за тыми-Иванъ Мар­ти­но­вичъ, под­да­ный пана Набал­ковь, пляцъ съ хатою и польо­го­ро­да передъ хатою, а польо­го­ро­да дано­му за селомъ въ рова, по до его пол­лан­ку пале­жить; семый под­ля него пуста хата съ плн­цо­мѣ Соро­ков­скимъ пана Набял­ко­ва, ого­родъ при­да­но на селѣ подъ ста­рымъ дво­ромъ пана Наблл­ко­вымъ; осмый и девя­тый про­тив­ко тое хаты Соро­ков­ское под­да­ныхъ два пана Кои­тюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ско­го: Иванъ Поле­щукъ и Грицъ При­хо­дисъ, — хаты свое и ого­родъ тамъ же маютъ до двохъ по план­ковъ; деся­тый напро­тив­ко, презъ доро­гу, под­да­ная папа Лихов­ска­го, Стец­ко­вая, Андрей­чичъ пляцъ съ халу­пою на сво­емъ по лап­ку масть, а ого­родъ ей дано подъ боло­томъ у Над­дея до него; оди­на­дца­тый Сав­чип­ская хата пуста кня­зя Ива­на Сте­па­но­ви­ча, кото­рая пану Набял­ко­ви нале­житъ, на пол­лан­ку сво­емъ пляцъ маетъ, а ого­родъ у Над­дея надъ боло­томъ и предъ Лит­ви­немъ Гри­цемъ; два­надца­тый — Грицъ Ѳед­чичъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, одъ кня­зя Гри­го­рия Ружин­ска­го, на пол­лан­ку сво­емъ хату маетъ, а ого­родъ дано муза селомъ у рова до пол­лан­ка; три­на­дца­тый— Рух­тичъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, одъ кня­зя Алек­сандра, на пол­лан­ку хату маетъ, а ого­родъ за селомъ, уро­ва, до пол­лан­ка; чoтыр­на­дца­тый, -Тур­чи­нов­ская хата, под­да­но­го панее Боло­ба­но­вой-пляцъ зъ ого­ро­домъ до пол­лан­ка маетъ на двохъ мѣст­цахъ, що здав­на три­ма­етъ при халу­пи и презъ доро­гу, на про­тив­ко на дру­гомъ мѣст­цу; пят­на­ца­тый-панъ Ста­кур­ский, на пол­лан­ку сво­емъ домъ маетъ, а ого­родъ у рова, за селомъ; постый­на­дцcтъ-пустый полъ­ла­нокъ, кня­зя Авра­ма, пану Набил­ко­ви, съ хатою а ого­родъ до него въ двохъ мес­цахъ; частъ под­ле Мис­ка Ред­чичъ-тре­ти­на ого­ро­да, а оста­токъ передъ дво­ромъ ста­рымъ даде­но пану Пабял­ко­ви край гуща­ка, про­тивъ Гир­ки; семый­на­дцать и осмый­на­дцать Борт­никъ и Пишло, под­да­ные пана Лыхов­ско­го, хаты свое маютъ на пол­лан­ку, а ого­родъ имъ дано до двухъ пул­ланъ­ковъ ихъ надъ боло­томъ у Надъ­дея; девя­тый­на­дцатъ, назадъ цофъ­но­въши­се за доро­гу, на дру­гую сто­ро­ну-Мнско Ред­чичъ, под­да­ный пана Лыхов­ско­го, хату мастъ при ого­ро­ди до поло­ви­ци пул­лап­ка сво­е­го а за нимъ под­да­ный пана Костюш­ко­ви­човъ, Ракъ, кото­рый зъ ними поло­ви­цу дру­гую пулъ­лан­ка дер­житъ, там­же мастъ полъ­o­го­ро­да и хату до поло­ви­ци пул­лан­ка сво­го; два­дца­тый Гур­ко, под­да­ный кня­зя Гре­го­ра Руж­инъ­ско­го, пану Ста­кор­ско­му слу­жить, ого­родъ съ халу­пою мастъ до пулъ­лан­ка сво­го, два­дцатъ пер­вый-Иванъ, воз­но­го лять, под­да­ный пана Набил­ковь, хату пого­родъ маетъ до поль­лан­ка сво­сто; два­дцатъ вто­рый-Кури­ло Скри­пъ­ка, под­да­ный пана Набял­ковъ, хату и ого­родъ поспо­лу маетъ до пулъ­лап­ка; два­дцатъ тре­тий —Якимъ Вас­ко­вичъ, под­да­ный папа Набял­ковъ, хату зъ ого­ро­домъ поспо­лу мастъ до пулъ­лан­ка; два­дцатъ чет­вер­тый-Ско­рут­ко, под­да­ный кня­зя Ива­на Сте­фа­но­ви­ча, ого­родъ и хата поспо­лу до пулъ­лап­ка; два­дцать пятый-Пле­ва­ка, под­да­ный пана Костюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ско­го, хата и ого­родъ тамъ­же до пулъ пап­ка; два­дцать шостый-Лапъ­ка, под­да­ный пана Набял­ковъ, и Иванъ Гур­ковъ, под даный панее Боло­ба­но­вое, хать две и ого­родъ до пуль­лан­ка маютъ съ полемъ; два­дцатъ семый-Мар­т­инъ Щечь­кемъ, под­да­ный пану Набял­ко­ви, хата и ого­родъ до пулъ­ланъ­ка; два­дцатъ осмый-Тубай, под­да­ный пана Набял­ковъ, хату и ого­родъ до пулъ­лан­ка маетъ; два­дцатъ девя­тый-Момо­то­вичъ, под­да­ный пана Набил­ковъ, хату и ого­родъ до пулъ­лан­ка; трид­ца­тый и трид­цатъ пер­вый-дво­рокъ ста­рый пана Набял­ковъ, ого­родъ до двохъ полъ­лан­ковъ и до пусто­го Соро­ков­ско­го, яко се поме­ни­ло пер­вей; трид­цатъ вто­рый-Мис­ко Шев­че­ня зь Оста­номъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, хаты и ого­ро­ды тамъ же до пулъ тан­ка; тры­д­цатъ тре­тый-Оме­лянъ Гир­ка, под­да­ный пана Набял­ковъ, ого­ро­да поло­ви­цу съ хатою маетъ, а дру­гую поло­ви­цу подъ Иль­комъ, под­да­нымъ дру­гимъ пана Набял­ко­вымъ, до пулъ­лан­ка; трид­цать чет­вер­тый-Бойть­ко, под­да­ный пана Костюш­ко­ви­човъ, ого­родъ и хата до пулъ­лан­ка; трид­цать пятый-Тимошъ, под­да­ный пана Лыхов­ско­го, ого­родъ съ хатою до пулъ­лан­ка; трид­цатъ шостый-Гапо­нов­ская хата и ого­родъ до пуль­лан­ка кня­зя Ива­на Сте­фа­но­ви­ча, пану Пабял­ко­ви слу­житъ; попо­ви­при церк­ви­пулъ­лан­ковъ два и ого­родъ съ халу­пою и за церк­вою ого­родъ въ кон­цу его пулъ­лан­ковъ; трид­цатъ семый,—Глушко, под­да­ный пана Набял­ковъ, хату и ого­родъ, тамъ же до пулъ­лап­ка его; трид­цатъ осмый-Бог­данъ, под­да­ный пана Костюш­ко­ви­човъ, ого­родъ и хату до пулъ­лан­ка; трид­цатъ девя­тый-Зен­ко Лит­в­инъ, под­да­ный пана Набя­лъ­ковъ, ого­родъ и хату до пул­лан­ку; чoтыр­де­ся­тый-Пори­ду­бецъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, ого­родъ и хату, до пулѣлан­ку; сорокъ пер­вый-Бакунъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, ого­родъ и хата до полъ­лап­ка его; сорокъ вто­рый-Евлахъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, ого­родъ и хата до пуль­ланъ­ка; сорокъ тре­тий-Бон­даръ, под­да­ный пана Набят­ковъ, ого­родъ и хата до пуль­ланъ­ка при хати и за доро­гою; сорокъ чет­вер­тый-Мис­ко Луш­ке­вичъ, под­да­ный пана Пабял­ковъ, ого­родъ и хата до пулъ­лань­ка тако же за хатою и передъ хатою; сорокъ пятый—Хома, под­да­ный пана Набял­ковь, такъ же ого­родъ и хату до пуль­ланъ­ку маетъ; сорокъ постый-Тури­бар­ка, под­да­ный пана Костюш­ко­ви­човъ, так­же ого­родъ и хата до пулъ­лань­ка; сорокъ семый-Тиш­ко Чор­но­мысъ, под­да­ный пана Набял­ковъ, такъ­же ого­родъ въ Яки­момъ до пулъ­лан­ка; сорокъ осмый-Кух­та, под­да­ный пана Набял­ковъ, ого­родъ, так­же и хата до пулъ­ланъ­ка; сорокъ девя­тый-Ваку­ла, под­да­ный пана Костю­шъ­ко­ви­човъ, ого­родъ, так­же и хата, до Пулъ­ланъ­ка, ров­но зъ межою сво­ею под­ле колод­ки, одъ стѣ­ны голов­ной до стѣ­ны одъ дво­ра Пур­ды­нов­ско­го; пят­де­ся­тый­Ко­лод­ко, под­да­ный кня­зя Ада­ма, хата и ого­родъ до сво­го пулъ­лан­ка и на сво­емъ тыл­ко пулъ­ланъ­ку ма: отъ сти­пы съ поля до сти­ны, одь пас­тув­ни­ка кня­зовъ Михай­ло­ви­човъ, яко въ собе естъ полъ­ла­некъ его; пят­де­сятъ пер­вый— Климъ Лаго­дичъ, так­же ого­родъ и хата до пулъ­лан­ка, одъ сти­ны до сти­ны, под­да­ный кня­зя Ада­ма Ружин­ско­го, яко въ собе полъ­ла­некъ его, так­же и ого­родъ вшир­ки; пят­де­сятъ вто­рый-Вас­ко Лаго­дичъ, под­да­ный кня­зя Ада­ма Ружин­ско­го, так­же ого­родъ и хату передъ сво­имъ пулъ­лан­комъ, одъ сти­ны до сти­ны; пят­де­сятъ тре­тий и пят­де­сятъ чет­вер­тый-на кон­цу села межи доро­гою и сти­ною, одъ обша­ру кня­зовъ Михай­ло­ви­човъ, Алек­сандра и Гре­го­ра, иллцъ пустый до двохъ полъ­ланъ­ковъ-кня­зу Абра­мо­ви­чу Руж­инъ­ско­му, а ого­родъ до тыхъ же двохъ пуль­ла­шъ­ковъ его за ровомъ, тамъ же под­ле­сти­ны боч­ней, про­тивъ его двохъ полъ­ланъ­ковъ. А сума хатъ и пля­цовъ зъ ого­ро­да­ми па под­да­ные всихъ пановъ лич­ба пят­де­сятъ и чти­ри, т. е. на частъ кня­зя Яна и Ива­на Михай­ло­ви­човъ Руж­инъ­скихъ доста­лось пану Лыхов­ско­му ого­ро­довъ полѣп­ста зъ хата­ми, до пулъ­пе­ту пулъ­лан­ковъ; под­да­нымъ на частъ кня­зя Ада­ма Гри­го­ре­ви­ча Ружинь­ско­го так­же до пулъ­пе­ту пулъ­лан­ковъ, ого­ро­довъ зъ хата­ми полъ­пя­та; на частъ пану Семе­ну Костюш­ко­ви­чу. Хобол­тов­ско­му ого­ро­довъ полъ­осма и съ хата­ми под­да­нымъ изъ частю част­ка Васе­лев­ской части-до полъ­oc­му полъ­ланъ­ковъ ихъ; пану Набял­ко­ви, части Васи­лев­ское и части Ива­нов­ское, ого­ро­довъ съ хата­ми девст­на­дцатъ и полъ­o­го­ро­да, а на частъ Ѳедо­ров­скую пану Набял­ко­ви съ панею Боло­ба­но­вою и съ паномъ Ста­кур­ски­мъ­о­го­ро­довъ и хатъ осмъ­па­дцатъ; кото­рый Ѳедоръ мялъ трехъ сыновъ: Абра­ма, Сте­фа­на и Алек­сандра. Сѣно­жа­ти за ого­ро­да­ми под­да­ныхъ на попла­вехъ роз­да­но на кож­дый полъ­ла­покъ по осми сажонь вширъ кон­ца­ми ку залѣ­сю, за ровы, якъ зна­ки поло­жо­ны у кри­ницъ, почав­ши одъ сажав­ки кня­зя Алек­сандра на почат­ку помѣ­ру розмѣ”роно въ року­тиcе­ча шестъ сотъ тре­те­го, мѣсe­ца июля осмо­го дня. Пер­ший резыкъ-кня­зю Абра­мо­ви­чу; дру­гий резыкъ-тому жъ;третий-Кухти; чет­вер­тый-Глуш­ко­визъ Богда­шомъ; пятый-Борт­ни­ко­ви зъ Шиломъ; постый-Гур­ко­ви; семый-Кли­му Лаго­ди­чу; осмый— Вас­ко­ви Лаго­ди­чу; девя­тый-Колод­ко­ви въ Севе­ру­гахъ; деся­тый-Ва. кули въ Севе­ру­гахъ; оди­на­дца­тый-Тиш­ко­ви съ Кух­тою въ Севе­ру­гахъ; два­надца­тый-Тур­бар­че въ Севе­ру­гахъ; три­на­дца­тый-Хомѣ Паш­че; чoтырнадцатый–Мискови Луш­че­ви­чо­ви; пят­на­дца­тый-Бон­да­ро­ви; пост­на­дца­тый-Евла­хо­ви; сем­на­дца­тый-Баку­но­ви; осм­на­дца­тый-Бори­дуб­че­ви; девет­на­дца­тый-Зѣн­ко­ви и Лит­ви­ну; два­дца­тый Богда­по­ви съ Клюш­кемъ; два­дцатъ пер­вый-попо­ви, резикъ; два­дцать вто­рый— попо­ви, резыкъ; два­дцать тре­тий-Гапо­нов­ско­му; два­дцатъ чет­вер­тый-Тимо­шу Ком­ли­чу; два­дцатъ пятый-Бот­ко­ви; два­дцать псстый-Савче­ня­ти въ Оста­номъ; два­дцать семый-Пуба­со­ви; два­дцатъ осмый-пусто­му и пана Набял­ко­во­му; два­дцатъ девя­тый — пусто­му пана Набял­ко­во­му; трид­ца­тый-Стец­ко­ви въ Мар­ти­номъ; тры­д­цать пер­вый-Момо­то­ви­чу; трид­цать вто­рый-Оме­лья­ну зъ Лап­кою, трид­цать тре­тий-Борт­ни­ко­ви зъ Шишлемъ; трид­цать чет­вер­тый-Пле­ва­че; трид­цатъ пятый-Скр­зип­че, зъ воз­нымъ; трид­цать постый-кня­зу Абра­мо­ви; трид­цать семый-папу Ста­кур­ско­му; трид­цатъ осмый –Тур­чи­нов­ско­му; трид­цатъ девя­тый-Гри­цу Рух­ти­цу; чoтыр­де­ся­тый-Гри­цу Оед­чи­чу; сорокъ пер­вый Сав­чин­ско­му; сорокъ вто­рый-Стец­ко­вой Андрей­чичъ; сорокъ тре­тий-Соро­ков­ско­му; сорокъ чет­вер­тый-Ива­но­ви Мар­ти­но­ви­чу; сорокъ пятый-Ско­рут­ко­ви; сорокъ постый-Сен­ко­ви Вас­ко­ви­чу; сорокъ семый —Хацу Вас­ко­ви­чу; сорокъ осмый-Скр­зып­це, съ воз­но­го зятемъ; сорокъ девя­тый-Охри­му зъ Лап­кою; пят­де­ся­тый — Гри­цу При­хо­ди­чу; пят­де­сятъ пер­вый-Мис­ко­ви Гет­чи­чу; пят­де­сятъ дру­гий – Яким­цо­ви; пят­де­сятъ тре­тий-Омелъ­я­но­ви Гир­це; пят­де­сятъ чет­вер­тый-Мака­ру Рево­ну; пят­де­сятъ пятый-Ива­ну Полѣ­щу­ку; пят­де­сятъ постый­Г­ри­цо­ви Лит­ви­но­ви; оста­товъ тыхъ сино­жа­тей въ куте за Гур­кемъ дало ся тымъ под­дан­нымъ, що ого­ро­довъ не маютъ сво­ихъ, надъ сино­жат­ми, а сидятъ на сво­ихъ пол­лан­кахъ, и що сады­ба­ми заня­ли —при тымъ захо­ва­ни быти маютъ; а мепо­ви­те тымъ под­да­нымъ: Кли­му Лап­чи­чу, Ива­ну Мар­ти­но­ви­чу, Соро­ков­ско­му, Стец­ко­ви Саз­чин­ско­му, Гриц­ку Ѳед­чи­чу, Рухтичу,-до одно­го пол­лап­ка; пану Ста­кур­ско­му, кня­зю Абра­мо­ви­чу, Борт­ни­ко­ви зъ Шишлемъ, Поле­щу­ку Ива­но­ви, Гри­цу При­хо­ди­чу, Гацу и Сеп­ку Вас­ко­ви­чамъ и Мис­ко­ви Ретчичу,-па спол­ную пашу, алъ­бо, если схо­чутъ, то косятъ поспо­лу, а ини­то­му нико­му не вол­но, подъ зару­кою трохъ руб­лей гро­шей Литов­скихъ. Пул­лан­ки садиб­ные въ Ружи­пи передъ селомъ, за сти­ною голов­ною, на первую руку, року тиcе­ча шестъ­сотъ чет­вер­то­го вымѣря­ные и роз­да­ные под­да­нымъ, по шест­на­дцатъ сажень вширь, кото­рые отъ сти­ны голов­ное почи­па­ют­ся, а впа­да­ютъ кон­ца­ми въ ста­вис­ко ку Тирис­ку: пер­ший пол­ла­нокъ одъ Крым­на под­ле­сти­ны, до пего надъ­да­токъ, же не такъ дов­гий, якъ инпие, тамъ же, зъ дру­гои сто­ро­пы тои жъ сти­ны, подъ ста­вомъ у Тирис­ку, и дру­гий, на под­ло­сти кгрун­ту пис­ко­ва­то­го, на забро­дю въ застѣпку,-Грину Лит­ви­пу; дру­гий поль­ла­покъ-Ива­ну Поли­щи­ку, под­да­но­му пана Костюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ско­го, пад­да­токъ так­же за сти­ною подъ ста­вомъ, и дру­гий на забро­дю, на под­ло­стъ кгруп­ту и корот­ко­стъ полъ­лан­ка; тре­тий полъ­ла­покъ-Мака­ру Рево­ну, под­да­но­му кня­зя Ада­ма Гре­го­ро­ви­ча, пад­да­токъ ему так­же за сти­пою надъ ста­вомъ, и дру­гий на забро­дю, так­же на под­ло­стъ кгрун­ту; чет­вер­тый-под­да­но­му Оме­ля­ну Гир­це, пад­да­токъ там­же на под­ста­вю, и дру­гый па забро­дю, так­же на под­ло­стъ кгрун­ту и корот­ко­стъ; пятый Яки­мо­ви­чо­ви под­да­но­му, — над­да­токъ там­же на под­ста­вю одинъ, а дру­гий на забро­дю; постый-Мис­ко Рет­чичъ, под­дан­ный пана Лыхов­ско­го, и под­да­но­му пана Коштюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ска­го, Рако­ви, обомъ полъ­ла­нокъ и над­да­токъ тамъ же-одипъ на под­ста­вю и па забро­дю дру­гий; семый-Гри­цу При­хо­ди­чу пана Коштюш­ко­ви­ча Хобол­тов­ско­го, полъ­ла­нокъ и над­да­токъ одинъ на под­ста­вю, а дру­гий па забро­дю, тамъ же, до того полъ­лан­ка корот­ши, а потомъ дов­ше идутъ, корот­кимъ мен­шиe пад­дат­ки дали­ся; осмый — Охримъ зъ Лап­кою, полъ­ла­нокъ обомъ, над­да­токъ корот­кий под­ле сти­ны одъ Крым­на, а дру­гый на забро­дю, въ кутѣ, нивокъ двѣ,-обѣма на под­ло­стъ кгрун­ту и корот­ко­стъ-полъ­лан­ка; девя­тый-Шкрип­ка-зъ воз­но­го зятемъ, полъ­ла­нокъ . . . . . . . . корот­кий тамъ же за сти­ною отъ Крым­на, у попо­вой стѣн­ки, и дру­гий на забро­дю; деся­тый-Хацъ Вас­ко­вичъ, полъ­ла­нокъ, а до него над­да­токъ корот­кий, двѣ пив­ци под­ле лапа одъ Крым­на, а дру­гый на забро­дю; оди­на­дца­тый-Сен­ко Вас­ко­вичъ, полъ­ла­нокъ, а до него над­да­токъ, копу­сту, дано на шест­на­дцатъ сажонъ въширь; чет­вер­тый роздѣ­локъ «-пану Лыхов­ско­му на частъ кня­зя Лна и Ива­на Михай­ло­ви­човъ, одъ межи Васи­лев­ской, до кото­ро­го над­да­токъ дано подъ Кляч­ко­ви­ча­ми одинъ, на шест­на­дцатъ сажонъ вширъ; тре­тяя часть Васи­лев­ская, одъ сти­ны, кото­рая идетъ въ голо­вахъ полъ­лан­ковъ тыхъ, що ку Туро­виц­кой гра­ни­ци кон­ца­ми при­ти­ка­ютъ, тая часть отда­на пану Набял­ко­ви, кото­рая шостая част­ка при­хо­дитъ пану Семе­ну Коштюш­ко­ви­чу и отдѣ­ле­на естъ под­ле роздѣл­ку пана Лыхов­ско­го, а пятъ частий пану Набял­ко­ви на кон­цу, под­ле сти­ны, на дру­гую руку поля одъ Кляч­ко­вичъ и Туро­вичъ, напе­редъ-запу­стъ подъ Кляч­ко­ви­ча­ми, межи сти­на­ми, кото­ро­го есть вширъ шну­ровъ девет­на­дцатъ и полъ шну­ра, на тры части роздѣ­ле­ны и съ кра­евъ межи озна­чо­ны, на пер­шую часть одъ Кляч­ко­вичъ шну­ровъ шестъ и полъ шну­ра-Ива­нов­скую, дру­гое часть, въ посрод­ку шну­ровъ шесть и полъ шну­ра-Васи­лев­ская, тре­тяя часть шну­ровъ полъ­се­ма-Ѳедо­ров­ская, кото­рой запу­стъ каж­до­му маетъ быти въ цѣло­сти захо­ванъ, абы них­то руба­ти не важил­ся, подъ зару­кою сто­ма копъ гро­шей Литов­скихъ на сто­ро­шу укрив­жо­ную и на врядъ Воло­ди­мер­ский, до кото­ро­го позвапъ будетъ шкод­ца; а коли хго кого, руба­ю­чи въ сво­емъ запу­сти, албо на сво­емъ полъ­лан­ку, застане, вол­но ему пой­ма­ти и на врядъ кгрод­ский Воло­ди­мер­ский отда­ти, ша упадъ Въ речи, зъ вол­ми албо зъ конми,-щимъ его заста­нутъ на сво­емъ кгрун­ти, руба­ю­чо­го дере­во, албо хво­рость: нехай кож­дый свое ужи­ва­етъ, а чужо­му даетъ покой. Полъ­лап­ки под­да­нымъ на дру­гую руку одъ Туро­виц­кое гра­ни­ци, а над­дат­ки за запу­стомъ, въ Забро­дю, и одъ стру­ги Татар­ское и одъ Кіяч­ко­вичъ: пер­ший полъ­ла­покъ, одъ запу­сту двор­но­го-Гри­цу Лит­ви­ну, и пад­да­токъ на забро­дю, а дру­го­го одъ Кляч­ко­вичъ, на под­лость кгрун­ту, дано полъ над­дат­ку; дру­гый-Ива­ну Поле­щу­ку полъ­ла­покъ, а над­да­токъ на Забро­дю, и, на под­лость кгрун­ту, дру­го­го одъ Кляч­ко­вичъ-полъ над­дат­ку; тре­тий полъ­та­нокъ-Макаръ Ревонъ, а над­да­токъ на забро­дю, и, на под­лость кгрун­ту, дру­гий одъ Кляч­ко­вичъ-полъ над­дат­ку; чет­вер­тый — пану Набят­ко­ви полъ­ла­шокъ пустый, до него над­да­токъ на Забро­дю, и дру­го­го, на под­лость кгрун­ту, отъ Кляч­ко­вичъ поло­ви­ца; пятый поль­ла­нокъ-Лким­цо­ви, и до него пад­да­токъ под­ле того жьвоз­но­го зятемъ, трид­цатъ чет­вер­тый-кня­зю Абра­мо­ви­чу, трид­цатъ пятый — пану Ста­кор­ско­му, трид­цатъ постый-Тур­чи­нов­ские, трид­цатъ семый — Рухъ­то­ви­чо­ви, трид­цатъ осмый—Грицеви Фед­чи­чо­ви, трид­цать девя­тый-Сав­чин­ское, чoты­ре­де­ся­тый-Стец­ко­вая Анъ­д­рей­чичъ, сорокъ пер­вый-Соро­ков­ской, сорокъ вто­рый-Мар­ти­по­ви­чо­ви, сорокъ тре­тий —Ско­рут­ко­ви, сорокъ чет­вер­тый-Сен­ку Вас­ко­ви­чо­ви, сорокъ пятый-Гацу Ван­ко­ви­чо­ви, сорокъ постый–Скрипка, зъ воз­но­го зятемъ, сорокъ семый— Охpѣмъ зъ Лап­кою, сорокъ осмый —При­хо­ди­чо­ви, сорокъ девя­тый-Ред­чи­чу зь Ракомъ, пет­де­ся­тый­Я­ки­ме­не­тю, нет­де­сятъ пер­вый-1Пи­ко­вичъ Гир­ка, пет­де­сятъ вто­рый —Макаръ, пет­де­сятъ тре­тий-Ива­ну Поле­щу­ку, пет­де­сятъ чет­вер­тый-Гри­цу Лит­ви­ну. Обша­ры двор­ные отъ доро­ги Миля­нов­ское, кото­рые тянутъ се презъ Сыч­инъ до сено­жа­тей хлоп­скихъ, до боло­та, на тую жъ руку; пер­ший дѣлъ-Кираю, отъ полъ­лан­ковъ, кото­рые кон­ца­ми до гра­ни­цы Туро­виц­кое вди­ра­ютъ, кото­рые на три части роз­де­ле­ные естъ, кото­ро­го вширъ шну­ровъ деветъ межи сти­па­ми; на передъ: на частъ Федо­ров­скую шну­ровъ три одда­но; под­ле сти­ны, на частъ дру­гую, то естъ Ива­но­въскую, три одда­но, кото­рая частъ чoты­ри роз­дел­ки маетъ въ собе, яко въ ипшихъ: пер­ший роз­де­локъ кня­зю Ада­мо­ви, под­ле части Федо­ровь­ское, дру­гий-пану Лыхов­ско­му, тре­тий-папу Костюш­ко­ви­чу а чет­вер­тый-пану Набял­ко­ви; под­ле части Васи­лев­ское, на частъ тре­тюю Васи­лев­скую, шну­ровъ три одда­но, кото­рую пятъ частей-пану Наблл­ко­ви, а постую част­ку-пану Семе­ну Костюш­ко­ви­чу, полшну­ра, под­ле Ива­нов­ское части, отде­ле­но; тамъ же дру­гий дѣлъ, сти­на­ми обло­жо­пый, на боло­ню, кото­ро­го естъ шну­ровъ осмъ, вширъ конъ­ца­ми до сено­жа­тей хло­пъ­скихъ за Сыч­инъ, по боло­то, роз­де­ле­ный на три части, кото­рое доста­ло па кожъ­дую частъ по два шну­ры и саж­ней два­дцатъ, кото­рый дѣлъ ози­ми­ною засѣя­но въ року тиcе­ча шестcотъ пятомъ, то естъ: на частъ Федо­ров­скую-шну­ровъ два и сажонъ два­дцатъ; под­ле сти­пи съ краю, на частъ Васи­лев­скую-шну­ровъ два и сажонъ два­дцатъ; под­ле тоeжъ, на часть Ива­но­въскую – такъ­же шну­ровъ два и сажонъ два­дцатъ, кото­рая частъ чoты­ри роз­дел­ки маетъ въ собе по два­дцeти саж­ней: пер­ший роз­де­локъ-папу Набѣлъ­ко­ви, одъ его обпа­ру саж­ный два­дцатъ, где постую част­ку Васи­лев­ское части одъ пана Пабѣлъ­ка пану Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му одъ­да­но, што ему пале­житъ, саж­ный три­над­цетъ и локотъ одинъ; пану Костюш­ко­ви­чо­ви Хоболъ­тов­ско­му сажопъ два­дцать; под­ле того кня­зю Ада­му сажонъ два­дцать; под­ле того пану Лыхов­ско­му сажонъ два­дцатъ, отъ сте­ны, съ краю. Тре­тий дѣлъ тамъ­же, под­ле сте­ны, на залѣ­сю, где дворъ кня­зевъ Бур­ди­по­ви­човъ-Гре­го­ра и Алек­сандра и пана Набѣлъ­ковъ, кото­рый дѣлъ на три части сами пано­ве роз­де­ли­ли тымъ спо­со­бомъ: па передъ-на частъ Федо­ров­скую, где два кня­зевъ Бур­ди­но­ви­човъ-Алек­санъ­д­ра и Гре­го­ра, под­ле сте­ны подъ­луж­нее, отме­ро­но, межи назна­чо­но-вширъ шну­ровъ деветъ лѣп­шо­го поля, а вдо­вжъ, отъ сте­ны селъ­ское, шну­ровъ дваНа­щатъ до боло­та вели­ко­го, кото­рое боло­то идетъ до гра­ни­цы Кле­вец­кое, кото­ро­го вдолъжъ не мѣро­но, бо тежъ нев­ное гра­ни­цы нимажъ, а въширъ так­же деветъ шну­ровъ, яко поле одме­ро­но; а на село, въ кон­цу того дѣлу, сѣно­жа­ти подъ­да­нымъ отда­но, на частъ Ива­нов­скую, того дѣлу, под­ле тое части, кото­рая па прод­ку ост­ро­вомъ и сено­жа­тя­ми тра­фи­ла­ся, а поля мен­шей въ ней одме­ри­ло­се: мѣсто деве­ти шну­ровъ вширъ-шну­ровъ две­над­цетъ, а вдо­вжъ шну­ровъ пул­три­на­ста отъ боло­та вели­ко­го до ста­рой речъ­ки и до зна­ковъ поло­же­ныхъ; а боло­то вели­кое до того жъ нале­житъ яко его ста­ви естъ до гра­ни­цы Кле­вец­кое, а для того ширей три­ма шну­ра­ми тая частъ пусти­ла­се, же корот­шое, полемъ естъ, и не дохо­дитъ до сти­ны, яко частъ кня­зевъ Бур­ди­но­ви­човъ и пана Набял­ка; вшакъ же кгрун­ту тамъ мно­го, и бол­шей най­ду­етъ се въ ней, же крив­ды въ томъ ни маешъ, а для того до сте­ны селъ­ское не дохо­дитъ, ижъ сено­жа­ти, под­да­нымъ роз­да­ные, зашли, кото­рыхъ не годит­се имъ братъ, бо безъ нихъ труд­но се маютъ обый­ти, кото­рые се имъ роз­да­ли, яко нижей напи­са­ло­се, на все село. Кото­рую частъ Ива­но­въскую роз­де­ле­но естъ на три роз­дел­ки: пер­ший роз­де­локъ, под­ле части Федо­ро­въское, вширъ шну­ровъ три, а вдо­вжъ-отъ боло­та вели­ко­го-шну­ровъ полъ­три­на­ста, по реч­ку ста­рую, и по зна­ки и колы затък­не­ные, нале­житъ пану Лыхов­ско­му, отъ кня­зевъ Яна и Ива­на Михай­ло­ви­човъ Ружин­скихъ; дру­гий роз­де­локъ, такъ­же под­ле того, вширъ шну­ровъ три, ров­но съ тымъ же, кня­зю Ада­му Гри­го­ре­ви­чу Ружин­ско­му; тре­тий роз­де­локъ пану Семе­ну Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му ширей две­мя саж­ня­ми, что естъ шну­ровъ три и два саж­ни, же корот­пи тра­фи­лъ­ce по ста­вокъ папа Набѣлъ­ковъ, и по ста­вокъ зоста­етъ, до кото­ро­го ого­родъ -Юеков­ский при­да­но, а пану Набѣл­ко­ви, на его четвор­тый роз­де­локъ, дано не полъ­на три шнуры,-то естъ безъ сажонъ двухъ, абы сго ста­вокъ въ цале ему зосталъ а переш­ко­ды не мѣлъ въ немъ, а вдолжъ, яко ему отме­ро­но, одъ боло­та до сено­жа­тей подъ­да­ныхъ, одъ села, поки поле естъ, а за полемъ сено­жа­ти под­да­пымъ зашли; а искъ нестъ вели­кая доли­на на части Федо­ров­ской, где вода зав­ше сто­итъ, -изхо­дитъ полю и сено­женъ­цомъ, тоды презъ частъ Ива­нов­скую потреб­ный ровъ будетъ копатъ для усу­ше­ня сено­жа­тей и полъ; и коли кпанъ Набя­локъ, алъ­бо инший учас­никъ части Федо­ров­ское будетъ 1хотелъ копатъ ровъ,-нехъ то му вол­но будетъ, почав­ши отъ тера­за­кей­шо­го рову, кото­рый идетъ отъ кри­пицъ, ажъ до тамъ той глу”бокой доли­ны тымъ ровомъ, и части Ива­нов­ское, для сено­жа­тей усу­ше­пя вели­кая помочъ будетъ коли ровъ будетъ копа­ный; на тре­тюю частъ Васи­левъскую, отме­ро­по шну­ровъ десетъ кгрун­ту пес-кова­то­го, под­лей­шо­го, на кото­ромъ обша­ре дворъ естъ пана Набял”ковь; презъ тотъ же обшаръ доро­га до Кле­вец­ка на гре­бел­ку его, ; вдолжъ тоeжъ обша­ру, одъ сти­ны до боло­та, шну­ровъ два­над­цетъ, кото­рое части роз­де­локъ постая частъ виде­ле­на пану Семе­ну Кос-тюн­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му, на краю, про­тивъ дво­ра его, шну­ровъ «пул­то­ра; третeе поле на Крым­пе, обша­ры двор­ные, паномъ, а на бору полъ­лан­ки и надъ­дат­ки, а въ подъ Локошъ, под­да­нымъ на тре”тюю руку, где па паре­ни­ну разо­б­ра­по сутъ въ року тиcе­ча шест, сотъ чет­веръ­томъ, месе­ца июня пято­го­над­цетъ дня, . . . . . тые обша­ры двор­ные под­ле сте­пы, кото­рая делитъ одъ Крим­на село, “кото­рыхъ въдолжъ естъ шну­ровъ два­дцатъ и пятъ, а впиръ шну:ровъ осм­на­дцатъ, и тымъ спо­со­бомъ поме­ро­но и роз­де­ле­но сутъ и роз­об­ра­пе въ року тиcе­ча пестcотъ чет­вер­томъ, одъ всихъ учасни”ковъ на три части звы­к­лые, то естъ: под­ле попа, кото­ро­му шнуръ одинъ на цер­ковъ пяс­ко­ва­то­го кгрун­ту одме­ро­но отъ ста­ву; на частъ Федо­ров­скую, пану Набял­ко­ви съ панею Боло­ба­по­вою, пис­ко­ова­то­го, отъ части пншихъ, под­ле того кгрун­ту, шну­ровъ шестъ; лпод­ле тое части на дру­гую частъ Пва­нов­скую дано шну­ровъ шесть, .кото­рая часть на чoты­ри роз­делъ­ки роз­ме­ро­на естъ, то естъ: пер­вый роз­де­локъ, отъ межи части Федо­ров­ское, кня­зю Ада­му, Гри­го­ре­ви­чу-шну­ровъ пул­то­ра; дру­гий роз­де­локъ пану Лыхов­ско­мушну­ровъ пул­то­ра; трстий роз­де­локъ — папу Семе­ну Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му, шну­ровъ пул­то­ра; чет­вер­тый роз­де­локъ-пану Набал­ко­ви шпу­ровъ пол­то­ра под­ле гостин­ца Ковел­ско­го, на кото­рый гости­нецъ кгрун­ту два саж­ши одъ­ме­ро­но; тре­тяя частъ Васи­лев­ская, кото­рая впа­ла въ боло­то въ обохъ кон­цовъ обша­ру, пану Набял­ко­ви отда­но, до кото­рое пис­ко­ва­то­го поля при­да­но шну­ровъ, два вширъ; тамъ­же обша­ры надъ боло­томъ, взгля­домъ того же боло­та, впа­ла тая частъ зъ обохъ коп­цовъ и место пля­цу на дворъ, яко се пер­вей поме­ни­ло, зъ дру­гою шту­кою кгрун­ту ку Зелон­це, и два­надцатъ подъ Плеч­ко­ви­ча­ми, теды части постая част­ка одъ­ме­ро­на, естъ и отда­на папу Костюш­ко­ви­чу Хобол­тов­ско­му. Под­ле межи части Ива­но­въское, за дво­ромъ пана Костюш­ко­ви­чо­вымъ, ку Кле­вец­кой гра­ни­цы, конъ­ща­ми, напродъ: одъ обы­на­ру пана Набял­ко­во­го одме­ро­но шну­ровъ семъ вширъ под­ло­го бар­зо боло­та на частъ Васи­лев­скую нану Набил­ко­ви, по поле надъ Дай (sic), а поле на ого­ро­ды роз­да­но под­да­нымъ, яко о томъ пер­вей писа­лосс-кому е дано при хатахъ ихъ; а потомъ, под­ле тоeжъ, на частъ Ива­нов­скую отме­ро­но боло­та лѣпъ­шо­го и жни­ва поля шну­ровъ полъ­се­ми, кото­рое на чoты­ри части звы­к­лые роз­де­ле­но; на тре­тюю частъ Федо­ро­въскую оста­токъ того боло­та, бар­зо под­ло­го, дико­го, дало­се по сти­шу волоч­ную, и попо­ви дано полъшну­ра боло­та тогожъ до церк­ви. Ту сти­ною волоч­ную, одъ объ­ша­ровъ Крим­на, въ голо­вахъ полъ­лан­ковъ на бору, въ тыле объ­ша­ровъ двор­ныхъ, полъ­лаш­ки подъ­да­нымъ поме­ро­но одъ боло­та Осо­вец­ко­го на три части до боч­ной сти­ны, до боло­та Селец­ко­го, у Зелон­ки, резовъ пет­де­сятъ и чoты­ри, и попо­ви въ посрод­ку пол­то­ра реза, каж­дый резъ вширъ по чoтыр­на­дца­ти сажонъ, а вдолъжъ шну­ровъ трид­цетъ; кото­рые пулъ­ланъ­ки почи­на­ют­ся одъ тыхъ объ­ша­ровъ Кри­мин­скихъ, а опи­ра­ют­се о сти­ну на бору отъ над­дат­ковъ: пер­вый полъ­ла­покъ па Бри­щи­ше, одъ боло­та-Гри­цу Лит­ви­ну, до кото­ро­го тамъ же над­да­токъ, на крот­ко­стъ пулъ­лан­ка, надъ боло­томъ отъ Сов­цы; дру­гий полъ­ла­нокъ-Иванъ Поле­щукъ, до кото­ро­го надъ­да­токъ у греб­ли ку Турас­ку, зъ нив­кою, тамъ же надъ ста­вис­комъ; тре­тий поль­ла­покъ Маля­ре­вою, до.вятый-nустый, кня­зю Абра­мо­ви, пет­де­ся­тый-пана Стакурского,
нет­де­сятъ пер­вый-Кури­ло Скри­пъ­ка, пет­де­сятъ вто­рый-Борт­никъ зъ 1Пишлемъ, пет­де­сятъ тре­тий-Абра­мо­ви­чу, пет­де­сятъ чет­вер­тый —Абра­мо­ви­чу; тамъ­же за сти­ною надъ­да­токъ одинъ зосталъ, вширъ на шнуръ одинъ, для мел­ни­ка, на частъ Васи­лев­скую, до Колесца.

Тамъ­же частъ, гдe eздятъ до Ков­ля, презъ боло­то, кото­рое частъ -роз­ме­ро­но на три части, а на кождую настъ шнуръ одинъ и саженъ

десетъ отме­ро­по, вед­лугъ озна­чо­ныхъ меcцъ, кото­рую частъ повин­ни шано­ве съ подъ­да­ны­ми напра­во­ватъ кож­дый дел­чое свое, вед­лугъ помѣ­ру, подъ зару­кою трохъ руб­лей гро­шей Литов­скихъ на укрив .жоную сто­ро­ну и на урядъ кгрод­ский, Воло­ди­мер­ский, и подъ на

горо­женъ­емъ шко­ды, хто бы се”допустилъ позва­ти о то, о што форумъ до кгро­ду Воло­ди­мер­ско­го и о дѣль­ни­чое на греб­ляхъ, хто бы -ихъ не напра­вилъ. А мостокъ тамъ­же на гати, яко на кгвалтъ повин­ни всѣ пано­ве тамъ­же на сво­ихъ дѣль­ни­чахъ напра­во­ва­ти, яко се роз­ме­ри­ло. Тамь­же сспо­жа­ти, роз­ме­ро­ные и роз­да­ные под­да­нымъ, резовъ пет­де­сятъ и чoты­ри, на кож­до­го по саж­ни нотыр­на­дцатъ вширъ: пер­ший резокъ дано Гри­цу Лит­ви­ну, дру­гий-Ива­ну Поле­щу­ку, тре­тий-Мака­ру, чет­вер­тый-Охри­му зъ Лапъ­чи­комъ, пятый-Гур­ко­ви, постый-Гацу Ванъ­ко­ви­чу, семый-Сен­ку Ван­ко­ви­цатъ осмый-Евла­хо­ви, трид­цатъ девя­тый –Боп­да­ро­ви, чoтырдесятый—Мискови Луш­че­ви­чу, сорокъ первый—Хомe Пас­ци, сорокъ вто­рый-Тури­бар­щи, сорокъ тре­тий-Чор­но­мы­со­ви, сорокъ чет­вер­тый— Кухъ­та, сорокъ пятый- Ваку­ла, сорокъ постый-Колод­ко­ви, сорокъ семый-Вас­ко­ви Лако­ди­чо­ви, сорокъ осмый-Кли­му Лако­ди­чо­ви, сорокъ девя­тый-пусто­му, кня­зю Абра­мо­во­му, пети­де­ся­тый-пану Ста­кур­ско­му, пет­де­сятъ пер­вый-Кури­ло­ви Сри­пъ­це, пет­де­сятъ вто­рый-Борт­ни­ко­ви зъ Шишлемъ, пет­де­сять тре­тий-кня­зю Абра­мо­ви­чо­ви, пет­де­сятъ чет­вер­тый-кня­зю Абра­мо­ви­чо­ви. За тыми сено­жа­тя­ми падъ ста­вомъ въ кутѣ у валъ­кахъ, межи боло­ты, подъ Локо­темъ, шту­ка хво­ро­сту не малую на спол­ную нашу и потре­бу, бо тежъ тамъ вода часто побѣра­етъ, для того не мѣро­шо. За ста­вомъ падъ речъ­кою Турею, отъ гра­ни­цы Селец­кое до гра­ни­цы Горо­делъ­ское, око­ло млы­на, частъ кгрун­ту, нема­лая шту­ка хво­ро­сту, сено­жа­ти и поля, пад­лужъ по гребъ­ли идучи, шну­ровъ шеснад­цетъ и греб­лю въ то роз­ме­рив­ши, кото­рое роз­ме­ро­но на три части: пер­шая частъ Ива­но­въская, где греб­ля-шну­ровъ пятъ, дру­гая частъ Васи­лелъ­ская-шну­ровъ пятъ, тре­тяя частъ отъ Селец­кое гра­ни­цы, Федо­ро­въcкая-шну­ровъ пестъ, кото­рая естъ не такъ широ­ка, яко дру­гие часты. Ста­вы: пер­ший ставъ подъ Локо­шомъ на спол­номъ кгрун­те и млынъ гото­вый; дру­гий ста­рый ста­вис­ко, ку Тури­с­ку, едучи зъ села-пустe, ста­рая гребъ­ля; третeе можетъ . . . ста­вис­ко на дикомъ боло­те у колес­ца, где можe ce збу­до­ватъ ставъ, греб­лю при­ткнутъ до бере­гу Горо­дел­ско­го, до нивы пана Набил­ко­вы, кото­рое тымъ спо­со­бомъ роз­де­ли­ти се маютъ на три части. 1Пто се тежъ при­пу­ща­етъ до узна­пя пановъ учас­ни­ковъ на частъ Васи­левъскую-у колес­ца будо­ва­ты ставъ, на частъ Федо­ров­скую-ста­ре ста­вис­ко одъ Тури­с­ка, а на частъ Ива­но­въcкую-ставъ готовъ и млынъ подъ Локо­шемъ; впакъ же то гото­во­го ста­ву и млы­на маютъ сполне ужи­ва­ти всѣ и мер­ка­ми дели­ти­се, поки сво­ихъ ста­вовъ не побу­ду­ютъ, и млы­повъ до шести лѣтъ, а по шести лѣтехъ толъ­ко на частъ Ива­но­въскую нале­жа­ти маетъ тотъ млыпъ, подъ Локо­шемъ; а ижъ до части Федо­ро­въское не мало учас­пи­ковъ, и до части Васи­левъское постую частъ маетъ панъ Костюш­ко­вичъ Хобол­тов­ский,— теды всѣ маютъ, роз­мѣрив­ши делъ­ни­цы на греб­ляхъ, што на кого прий­детъ, роби­ти, будо­ва­ти, опра­во­ватъ греб­лю, лото­ки, млы­ны, подъ зару­кою сто копъ гро­шей Литов­скихъ, о кото­рое вол­но будетъ укрив­ко­пой сто­роне позва­ти и о шко­ду свою, и до млы­на и до ста­ву каж­дый такий пе будетъ мѣти части, ажъ зару­ку и шко­ды запла­титъ сто­роне, коли слушне то пока­же, што шко­ды его буде и што пало­житъ робе­чи око­ло ста­ву и млы­на. Повин­но­стъ под­да­ныхъ съ полъ­лан­ковъ на кож­дый рокъ, то естъ: чин­шу-по гро­шей два­надца­ти Литов­скихъ, робо­ты-чoты­ри днѣ въ тый­денъ; а рано выхо­ди­ти зѣмѣ на весъну и весънѣ; а коли сѣнож­ни­во, пле­вид­ло наста­нетъ, же пѣпо роби­ти будутъ, теды нятъ дней и на толо­ку о хлѣ­би пан­скомъ пятъ разъ ве жни­ва прий­ти съ полъ­лан­ка; зѣмѣ —по три локъ­ти съ панъ­скою пра­ди­ва, куръ по двое и третeе по коле­де, яецъ по шесна­дца­ти, жита по полъ­ма­це на насѣне, под­во­ды до Буга, а на далей десетъ миль дру­гиe exaти маютъ; инъ­шихъ пови­пъ­по­стей пе маютъ отда­ва­ти надъ тую уста­ву. Дере­во борт­ное: дере­ва сосопъ борт­ныхъ естъ восе­мъ­де­сятъ и одна, кото­рое на три части, роз­де­ле­ны, по два­дца­ти и семи сосенъ доста­ло­се, то естъ: на частъ Ива­нов­скую сосонъ два­дцатъ и семъ, на частъ Васи­лев­скую два­дцатъ и семъ, на частъ Федо­ров­скую сосонъ два­дцатъ и семъ; попъ тежъ маетъ сосонъ шестъ. Кото­рый же то помѣръ кгрун­ту Ружин­ско­го и созъ­нанъe воз­но­го, за про­зъ­бою его, до кпигъ кгродъ­скихъ, Воло­ди­мер­скихъ, запи­сатъ казалемъ,-п естъ записано.

Кни­та Вла­ди­мир­ская род­ская, запи­со­вая и поточ­ная, No 959, годъ 1606, листъ 400.

Черновик

актъ 1606 года о раздѣлѣ имѣнія Ружи­на меж­ду сона­слѣд­ни­ка­ми, поз­во­ля­ю­щій намъ воз­ста­но­вить съ боль­шею точ­но­стью гене­а­ю­гію Ружип­скихъ. Въ актѣ этомъ гово­рит­ся: «тотъ померъ спра­ве­ный и роз­ме­ро­ный есть на три части, вод­лугъ трохъ дав­ныхъ прод­ковъ бра­тяй рожо­ныхъ кол­зевъ Ружвпскихъ, кото­рыхъ име­на­ми зва­но Иванъ, Васи­лій а Ѳедоръ» Архнвъ ю.-з. Рос., ч. VI, т. I, стр. 315—316.— это тѣ имен­но име­на, съ каки­ми за шесть­де­сятъ лѣтъ передъ тѣмъ упо­мя­ну­ты Рого­виц­кіе, чѣмъ и оправ­ды­ва­ет­ся догад­ка отно­си­тель­но ихъ Мак­си­мо­ви­ча.. Напрас­но толь­ко самое имя счи­талъ опъ за опис­ку и л и ошиб­ку: это такое же ііро­званіе по мѣст­но­сти, какъ и Ружин­скіе; послѣд­нее про­изо­шло отъ имѣнія Ружи­на, въ тогдаш­нею, вла­ди­мір­скомъ цовѣтѣ, а первое—-по имѣ­пію Рого­ви­чамъ, въ повѣтѣ луц­комъ, кото­рое при­над­ле­жа­ло имъ же Пам.чтішки, т. IV, отл. II. сгр. 110.
дерев­ня эта суще­ству­е­те и въ насто­я­щее вре­мя, въ южной части вла­ди­мир­ска­го уѣз­да, отно­сив­шей­ся тогда къ Луц­ку. Въ числѣ іго­том­ковъ этихъ трехъ бра­тьевъ, въ линіи Федо­ра, встрѣ­ча­емъ Алек­сандра и Гри­горія Михай­ло­ви­чей, Михай­ло Ива­но­вичъ пере­дадъ въ наслѣд­ство сво­имъ тремъ сыно­вьямъ при­ба­воч­ное отче­ство «Бур­ди­но­ви­чей», мало гово­ря­щее въ поль­зу его сте­пен­но­сти, такъ какъ поль­ское сло­во «Ьигйа» озна­ча­етъ ссо­ру, дра­ку, свал­ку, л поэто­му про­званіе «Бур­д­инъ» все­го вѣрнѣе
будетъ пере­ве­сти «Забія­кой».

Миха­и­ла Евста­фье­ви­ча Ружин­ска­го,— лицо
наи­болѣе и един­ствен­но соот­вет­ству­ю­щее иско­мо­му гет­ма­ну Ружи­яс­ко­иу: по служ­бѣ отца— онъ уро­же­пецъ и посто­ян­ный житель По-
днѣ­про­вья; кня­зья Кирикъ и Нико­лай, братъ кото­рыхъ, по Папроц­ко­му, былъ гет­ма­номъ,— его род­ные бра­тья; нако­нецъ, въ томъ самомъ актѣ, гдѣ онъ назвавъ по отче­ству, хотя пе гово­рит­ся о его гет­ман­скомъ досто­инств!;,, за то ска­за­но ясно, что онъ дѣлалъ одинъ паѣздъ, «маю­чи помощ­ни­ка­ми яъ собою бояръ и лод­дан­ныхъ его ми­лости (кн. Яну­ша Острож­ска­го) Саг­ю­гов­скихъ и Руб­лев­скихъ о кол­ко­сотъ, а особ­ли­во сво­ихъ коза­ковъ, людей незна­е­мыхъ, гуль­та­евъ люз­ныхъ, кото­рыхъ пра­во поспо­ли­тое хова­ти боро­нить, а онъ ихъ при собе обецне пере­хо­вы­ва­еть» и т. д.

НОТАТКИ
  1. Літе­ра­ту­ра: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895; Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. Warszawa, 2000; Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569–1648. Warszawa, 2000; Гера­си­мен­ко В. Родо­від князів Ружинсь­ких. В кн.: Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки Українсь­ко­го гераль­дич­но­го това­ри­ства у Льво­ві, вип. 3. Біла Церк­ва, 2002; Urzędnicy województw kijowskiego i czerniechowskiego XV–XVIII wieku: Spisy. Kórnik, 2002; Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі: Порт­ре­ти еліти. Біла Церк­ва, 2006; Mazur K. W stronę integracji z Koroną: Sejmiki Wołynia i Ukrainy w latach 1569–1648. Warszawa, 2006; Дов­би­щен­ко М.В. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. К., 2008; Одно­ро­жен­ко О. Князівсь­ка гераль­ди­ка Волині сере­ди­ни XIV – XVIII ст. Х., 2008; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). К., 2008; Олег Одно­ро­жен­ко. До iсторiї українсь­кої гене­а­ло­гiї та гераль­ди­ки: кня­жi роди XIV–ХVII ст.; Олег Одно­ро­жен­ко. Русь­кi родо­вi гер­би ХІV-ХVІ ст. як гене­а­ло­гiчне дже­ре­ло.[]
  2. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy do końca czternastego wieku.– S. 413; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХІV до сере­ди­ни ХVІІ ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). – С. 282–283; Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи (кіне­ць ІХ – поча­ток XVІ ст.). – С. 303.[]
  3. Paprocki B. Gniazdo cnoty skąd herby rycerstwa sławnego Krόlestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych panstw początek swoy maia. – Krakόw, 1578. – S. 1145; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. – Krakόw, 1858. – S. 835.[]
  4. Okolski S. Orbis Polonus. – Cracoviae, 1643. – T. IІ. – S. 649.[]
  5. Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Krakόw, 1897. – S. 266-267.[]
  6. Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1841. – Т. VIIІ. – S. 167–168.[]
  7. Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego. – S. 266.[]
  8. AGAD. – Perg. 4791; BCz. – Perg. 588.[]
  9. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa,1895. — S. 172; Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи. — С. 300-301.[]
  10. АРК, Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie, Teka VI, Plik 62; BCz, Perg. 878.[]
  11. Інсти­тут руко­писів Націо­наль­ної біб­ліо­те­ки Украї­ни ім. В. І. Вер­надсь­ко­го, ф. 83, спр. 5.[]
  12. http://​www​.wbc​.poznan​.pl/​d​l​i​b​r​a​/​d​o​c​m​e​t​a​d​a​t​a​?​i​d​=​1​3​9​2​5​2​&​f​r​o​m​=​p​u​b​l​i​c​a​t​ion.[]
  13. АЮЗР ч.8 т.4.[]
  14. ML 8.[]
  15. AGAD. – Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Dz. X. – Sygn. 4791. – K. 1.[]
  16. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 53, № 877[]
  17. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 6, №№ 308, 324[]
  18. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 11, №№ 285, 297, 320[]
  19. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр.6, № 84[]
  20. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 9, № 187[]
  21. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 53, №№ 75[]
  22. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 13, № 173[]
  23. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 53, № 254[]
  24. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 43, № 343[]
  25. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 34, № 318[]
  26. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 58, №№ 212, 213[]
  27. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 25, № 382[]
  28. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 13, № 236, 292, 297, 364[]
  29. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 17, № 130[]
  30. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 31, № 542[]
  31. ЦДІАК Украї­ни. Ф.28, оп 1, спр. 69, № 849[]