Слуцькі (Олельковичі)

Загальні відомості про рід князів Олельковичів Слуцьких

КОПИЛЬ­СКІ И СЛУ­ЦЬ­КІ, ОЛЕЛЬ­КО­ВИ­ЧІ – впли­во­вий князівсь­кий рід Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го гер­ба «Пого­ня», пред­став­ни­ки однієї зі стар­ших галу­зей Оль­гер­до­ви­чів, котрі як потом­ки Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча й уділь­ні воло­дарі пра­ви­ли 1440–70 в Києві, а потім – лише в Слу­ць­ку та Копи­лі (нині оби­д­ва міста Мінсь­кої обл., Біло­русь). Віді­гра­ва­ли знач­ну роль в того­час­но­му сусп. і дер­жав­но-політ. жит­ті Украї­ни, Біло­русі, Лит­ви та Поль­щі. Не раз бра­ли участь у внут­ріш­ньо­політ. бороть­бі у ВКЛ, пре­тен­ду­ва­ли на вели­кок­нязівсь­кий трон. У 1450–70‑х пере­бу­ва­ли в опо­зи­ції до уря­ду коро­ля польс. і вел. кн. литов. Кази­ми­ра IV Ягел­лон­чи­ка, дотри­му­ю­чись одно­час­но про­моск. політ. орієн­та­ції. Київсь­кі О. за при­кла­дом сво­го бать­ка й діда Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча вжи­ва­ли знак-герб зі схе­ма­тич­ним зоб­ра­жен­ням церк­ви, під­т­ри­му­ва­ли зага­лом пра­во­сл. церк­ву, обсто­ю­ю­чи її орг. єдність, хоча часом вияв­ля­ли при­хиль­ність до унії цер­ков­ної. Дба­ли про обо­ро­ну Серед­ньої Наддні­прян­щи­ни від спу­стош­ли­вих напа­дів ордин­ців та кри­мча­ків. Про­те­гу­ва­ли пожвав­лен­ню культ. жит­тя в регіоні. С.-О. – круп­ные вклад­чи­ки мо­на­стырей (в т. ч. Кие­во-Пе­­чер­ско­­го, а так­же Свя­то-Тро­и­ц­ко­­го в Слуц­ке), воз­ве­ли ряд церк­вей в сво­их владениях.

Бібліографія

Anita Klecha, Przodkowie księżnej Zofii Słuckiej. // Rocznik Bialskopodlaski tom XXIII. Biała Podlaska, 2015. Stadnicki K. Bracia Wladyslawa Jagielly. Lwów, 1867.
Його ж. Dodatki i poprawki do dziala «Bracia Wladyslawa Jagielly» i «Olgierd i Kiejstut». Lwów, 1873. Анто­но­вич В.Б. Киев, его судь­ба и зна­че­ние с ХIV по ХVI сто­ле­тие (1362–1569). В кн.: Анто­но­вич В.Б. Моно­гра­фии по исто­рии Юго-Запад­ной Рос­сии. К., 1885. Wolff J. Kniazowie Litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. Гру­шевсь­кий М. До питан­ня про прав­но-дер­жавне ста­но­ви­ще київсь­ких князів XIV–XV ст. «ЗНТШ», 1899, т. 31–32
Його ж. Історія Украї­ни-Руси, т. 4–5. К.–Львів, 1907 (пере­вид. – К., 1993–94)
Кле­патский П.Г. Очер­ки по исто­рии Киев­ской зем­ли, т. 1. Одес­са, 1912
Вой­то­вич Л.В. Гене­а­ло­гія дина­стії Рюри­ко­ви­чів і Геди­мі­но­ви­чів. К., 1992
Козу­бовсь­кий Г. Знак-герб київсь­ких князів ХIV–ХV ст. В кн.: Тре­тя нау­ко­ва гераль­дич­на кон­фе­рен­ція: Львів, 4–5 листо­па­да 1993 р. Львів, 1993. Шабуль­до Ф. Київсь­ке князів­ство Оль­гер­до­ви­чів в кон­тексті українсь­кої дер­жав­но­сті. «Ста­ро­жит­но­сті», 1994, чис­ло 1–2 (60–61).. Вой­то­вич Л. Уділь­ні князів­ства Рюри­ко­ви­чів і Геди­мі­но­ви­чів. Львів, 1996. Іва­кін Г.Ю. Істо­рич­ний роз­ви­ток Киє­ва ХIII – сере­ди­ни ХVI ст. К., 1996. Тере­щен­ко Ю.І. Украї­на і євро­пейсь­кий світ: Нарис історії від утво­рен­ня Ста­ро­київсь­кої дер­жа­ви до кін­ця ХVI ст. К., 1996. Енцик­ло­пе­дія історії Бєла­русі, т. 4. Мінск, 1997. Tęgowski J. Pierwsze pokolenie Giedyminowiczów. Poznań–Wrocław, 1999.

Історична географія

В «лето­пис­це вели­ких кня­зей литов­ских» гово­рит­ся о том, что Вито­вт дал Вла­ди­ми­ру Оль­гер­до­ви­чу Копыль, но ни сло­вом не упо­ми­на­ет­ся про Слуцк — кото­рый впо­след­ствии стал основ­ным цен­тром вла­де­ний кня­зей Олель­ко­ви­чей, потом­ков Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча. Извест­но, что по состо­я­нию на август 1387 г. Слуц­ком вла­дел некий князь Гри­го­рий (Gregorio de Slusczsko), о кото­ром уже упо­ми­на­лось выше. В «Спис­ке рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них», содер­жа­щем несколь­ко пла­стов инфор­ма­ции вто­рой поло­ви­ны Х1У — пер­вых деся­ти­ле­тий V в., Копыль отне­сен к киев­ским горо­дам, а Слуцк — к литов­ским 1. Напра­ши­ва­ет­ся вывод, что Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич в 1394 г. полу­чил Копыль имен­но пото­му, что это была одна из быв­ших воло­стей Киев­ской зем­ли, а Слуцк достал­ся ему (либо его сыно­вьям) не как часть Копыль­ской воло­сти, а как центр отдель­ной волости.

По опре­де­ле­нию Стрый­ков­ско­го, пере­дан­ный Вла­ди­ми­ру Оль­гер­до­ви­чу Копыль­ско-Слуц­кий удел зани­мал тер­ри­то­рию в 30 с лиш­ним миль в шири­ну и в дли­ну от Копы­ля и исто­ков Нема­на на севе­ре до впа­де­ния реки Случь в При­пять и зам­ка Пет­ри­ко­ви­чи на юге. Как засви­де­тель­ство­вал хро­нист, гра­ни­цы уде­ла «с боль­ши­ми воло­стя­ми, с пуща­ми, с фоль­вар­ка­ми, со дво­ра­ми и озе­ра­ми» про­ве­ли комис­са­ры, спе­ци­аль­но при­слан­ные для этой цели коро­лем Вла­ди­сла­вом (Ягай­лом) 2; воз­мож­но, Стрый­ков­ский руко­вод­ство­вал­ся в дан­ном слу­чае каки­ми-то источ­ни­ка­ми из архи­ва кня­зей Олель­ко­ви­чей, хотя, без­услов­но, допу­стил здесь неко­то­рые ана­хро­низ­мы, упо­мя­нув о фоль­вар­ках, кото­рых в кон­це МУ в. не существовало.

По мне­нию А. П. Гриц­ке­ви­ча, удел зани­мал тер­ри­то­рию от места впа­де­ния реки Случь в При­пять на юге до исто­ков Нема­на на севе­ре и охва­ты­вал тер­ри­то­рии совре­мен­ных Слуц­ко­го, Копыль­ско­го, Соли­гор­ско­го, Любан­ско­го, Ста­ро­до­рож­ско­го и части Узден­ско­го, Глус­ско­го, Пет­ри­ков­ско­го и Жит­ко­вич­ско­го рай­о­нов 3. Дру­гую фор­му­ли­ров­ку (по фор­ме, но не по сути) давал М. К. Любав­ский, кото­рый рас­по­ла­гал тер­ри­то­рию уде­ла «на верх­ней Слу­чи, левом при­то­ке При­пя­ти, и ее при­то­ках, а так­же на верх­них при­то­ках реки Орес­сы, впа­да­ю­щей в Птичь» 4.

Хотя точ­но уста­но­вить гра­ни­цы уде­ла по состо­я­нию на 1394 г. не пред­став­ля­ет­ся воз­мож­ным, мож­но при­бли­зи­тель­но пред­по­ла­гать, что он зани­мал восточ­ную часть буду­ще­го Ново­го­род­ско­го пове­та в гра­ни­цах ХVI в.: бас­сей­ны рек Мажа, Морочь, Лок­нея, Случь, Орес­са 5 . Позд­нее, соглас­но суд­ной гра­мо­те вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Алек­сандра (от 16 янва­ря 1499 г.), удел вклю­чал в себя Слуцк со все­ми при­ле­га­ю­щи­ми дво­ра­ми (а имен­но Ива­нью, Пого­стом, Омго­ви­ча­ми) и со все­ми воло­стя ми Слуц­ко­го пове­та, кня­же­ски­ми и бояр­ски­ми зем­ля­ми. Так­же в его состав вхо­дил Копыль со все­ми при­ле­га­ю­щи­ми дво­ра­ми, как то: Баслав­цы, Сыро­ват­чи­чи 6, Ста­ри­ца, Тим­ко­ви­чи, Ске­пе­во 7, Колок? 8, Ста­рое Село 9, и все­ми копыль­ски­ми воло­стя­ми, кня­же­ски­ми и бояр­ски­ми зем­ля­ми и име­ни­я­ми, «и со вси­ми зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и з ловы, из сено­жатьми, и з река­ми, и с озе­ры, и з боб­ро­вы­ми гоны, с слу­га­ми пут­ны­ми и з люд­ми тяг­лы­ми, и з сло­бо­ди­чы, и з дан­ни­ки, и з их дань­ми гро­шо­вы­ми и медо­вы­ми, и со вси­ми дохо­ды, што с них спер­ва шло под­ле дав­но­го обы­чая» 10.

Кро­ме того, Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич вла­дел с. Турец неда­ле­ко от Ново­го­род­ка (теперь дерев­ня в Коре­лич­ском рай­оне), с кото­ро­го меж­ду 1394 и 1398 гг. он запи­сал деся­ти­ну для Лав­ри­шев­ско­го мона­сты­ря 11.

Соглас­но доку­мен­там кня­зя Алек­сандра Вла­ди­ми­ро­ви­ча за 1444/45 г., к Копыль­ско-Слуц­ко­му уде­лу издав­на при­над­ле­жа­ли села Пасе­ка (теперь в Ста­ро­до­рож­ском рай­оне) и Осо­вец (теперь в Любан­ском рай­оне) 12.

В мате­ри­а­лах ХVII в. назы­ва­ют­ся так­же такие села Слуц­ко­го кня­же­ства, как Уре­чье, Любань, Песоч­ное, Рома­но­во, Доро­ги (Ста­рые Доро­ги), Ленин (на реке Случь), Беле­ви­чи, Семе­же­во, Языль, Бра­но­ви­чи, Луч­ни­ки, Вар­ко­ви­чи, Без­вер­хо­ви­чи, Сели­ще и Пет­ри­ко­ви­чи 13. Нель­зя утвер­ждать с уве­рен­но­стью, суще­ство­ва­ли ли эти села уже в кон­це ХIV или в ХV в., но в состав Копыль­ско-Слуц­ко­го уде­ла тогда мог­ли вхо­дить их территории.

Воло­сти Глуск и Поре­чье (теперь дерев­ня в Октябрь­ском рай­оне), лежа­щие вдоль реки Птичь, к Копыль­ско-Слуц­ко­му уде­лу не при­над­ле­жа­ли: в кон­це ХУ в. ими вла­дел голь­шан­ский князь Иван Оль­ги­мон­то­вич 14. С юго-запа­да же удел гра­ни­чил с зем­ля­ми Клец­ко­го кня­же­ства, кото­рым в 90‑е гг. ХУ в. управ­лял князь Ямонт Тулунтович.

Поколінний розпис роду

III генерація от Гедиміна.

КН. ВОЛО­ДИ­МИР ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (до 1344 — 12.X.1398/нач.VIII.1399)

вел. кн. киев­ский (ок. сер. 60‑х гг. XIV в.- осень 1394), кн. копыль­ский и слуц­кий (1395 — после 12 окт. 1398), 4‑й сын литов. вел. кн. Оль­гер­да от его 1‑го бра­ка с витеб­ской кнж. Мари­ей Яро­слав­ной († 1346). Кня­же­ское и христ. имя В. О. полу­чил в честь киев­ско­го кн. рав­но­ап. Вла­ди­ми­ра (Васи­лия) Свя­то­сла­ви­ча. Зимой 1347/48 г. вме­сте со стар­ши­ми бра­тья­ми и хри­сти­а­на­ми Виль­ны В. О. мог участ­во­вать в тай­ном погре­бе­нии мч. Евста­фия, уби­то­го по при­ка­зу Оль­гер­да 14 дек. 1347 г. (см. ст. Анто­ний, Иоан­на и Евстафий).

Точ­ная дата вокня­же­ния В. О. в Кие­ве неиз­вест­на. В каче­стве киев­ско­го кня­зя В. О. впер­вые упо­ми­на­ет­ся в мир­ном дого­во­ре меж­ду пра­ви­те­ля­ми Лит­вы и Ливон­ским орде­ном 7 нояб. 1367 г. (Karys I. K. Senovés Lietuviu pinigai. Bridgeport, 1959. S. 178; Wdowiszewski. S. 12). Нек-рые иссле­до­ва­те­ли (С. А. Беля­е­ва, Г. Ю. Ива­кин и др.), осно­вы­ва­ясь на дан­ных Густын­ской лето­пи­си (ПСРЛ. Т. 42. С. 130), состав­лен­ной в 1597 г., выска­зы­ва­ли пред­по­ло­же­ние, что В. О. стал киев­ским кня­зем в 1362 г., после того как Оль­герд захва­тил Киев.

Вре­мя кня­же­ния В. О. в Кие­ве, несмот­ря на поли­ти­че­скую под­чи­нен­ность Золо­той Орде и все воз­рас­тав­шую зави­си­мость от Литов­ско­го вели­ко­го кня­же­ства, харак­те­ри­зу­ет­ся замет­ным воен­но-эко­но­ми­че­ским и куль­тур­ным подъ­емом Юж. Под­не­про­вья. С помо­щью литов. воен­ных сил В. О. уда­лось посте­пен­но оттес­нить ордын­цев за Днепр, на юго-вост. гра­ни­це Киев­ско­го кня­же­ства были вос­со­зда­ны обо­ро­ни­тель­ные укреп­ле­ния по р. Суле. Вос­ста­нав­ли­вал­ся ряд уни­что­жен­ных в сер. XIII в. киев­ских при­го­ро­дов, в част­но­сти г. Юрьев-на-Роси, быв­ший в XII — сер. XIII в. цен­тром отдель­ной епар­хии. При В. О. в Кие­ве ожи­ви­лась жизнь на тер­ри­то­рии Верх­не­го горо­да, здесь на горе (позд­нее — Зам­ко­вая гора) был постро­ен дере­вян­но-зем­ля­ной замок, воз­вы­шав­ший­ся над Подо­лом. В. О. вос­ста­но­вил домонг. бело­ка­мен­ную кня­же­скую рези­ден­цию (киев­ская ротон­да). За Кие­вом, в р‑не совр. Выгу­ров­щи­ны, нахо­ди­лись заго­род­ные дере­вян­ные замок и двор В. О.

Во вре­мя кня­же­ния В. О. воз­об­но­ви­лись регу­ляр­ные бого­слу­же­ния в вос­ста­нов­лен­ном Успен­ском собо­ре Кие­во-Печер­ско­го мон-ря, были отстро­е­ны др. оби­те­ли: Выду­биц­кий Все­во­лож во имя арх. Миха­и­ла, с XIV в. являв­ший­ся мит­ро­по­ли­чьим, киев­ский в честь Воз­не­се­ния Гос­под­ня и Фло­ра и Лав­ра, Зла­то­вер­хий во имя арх. Миха­и­ла, дей­ство­вал Кирил­лов­ский муж. мон-рь. Во 2‑й пол. XIV в. в Кие­ве был постро­ен камен­ный храм в честь Рож­де­ства Пре­св. Бого­ро­ди­цы, нахо­див­ший­ся в рай­оне позд­ней­ше­го Покров­ско­го подво­рья. На месте раз­ру­шен­ной мон­го­ла­ми в 1240 г. Деся­тин­ной церк­ви в XIV в. была постав­ле­на дере­вян­ная ц. Нико­лы Деся­тин­но­го. Во 2‑й пол. XIV в. бого­слу­же­ния совер­ша­лись в Софий­ском, Геор­ги­ев­ском, Ири­нин­ском и Фео­до­ров­ском собо­рах, Спас­ской и Трех­свя­ти­тель­ской (Васи­льев­ской) церк­вах. На Подо­ле дей­ство­ва­ли извест­ные с домонг. эпо­хи камен­ные хра­мы — в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы (Пиро­го­ща) и во имя св. кня­зей Бори­са и Гле­ба. Ива­кин пред­по­ла­га­ет, что во 2‑й пол. XIV в. в Кие­ве дей­ство­ва­ли ц. Бла­го­ве­ще­ния над Золо­ты­ми воро­та­ми и камен­ный Спас­ский храм в Бере­сто­ве, вбли­зи к‑рого с XV в. извест­на рези­ден­ция Олель­ко­ви­чей, потом­ков В. О.

Пред­по­ло­жи­тель­но меж­ду 1367 и 1385 гг. В. О. дал жало­ван­ную гра­мо­ту хра­му свт. Нико­лая в Сме­дене (при­го­род Кие­ва) «себе на память, и кня­ги­ни моей, и детемь моимь» на «жере­бей зем­ли Гри­го­рьев Бор­зи­ло­ви­ча Сме­динь­ско­го с всем дохо­дом, на свечя и на канон» (Гра­мо­ти XIV ст. № 18. С. 37). В. О. так­же вло­жил в храм «Еван­ге­лие напре­столь­ное, на мем­вранох писа­ное»; в 1629 г. свящ. Фео­дот Буян пока­зы­вал эту руко­пись посе­тив­ше­му с. Сме­де­но свт. Пет­ру (Моги­ле), митр. Киев­ско­му (Арх­ЮЗР. 1887. Ч. 1. Т. 7. С. 59). В. О. пожа­ло­вал киев­ско­му доми­ни­кан­ско­му мон-рю во имя свт. Нико­лая Мир­ли­кий­ско­го при­го­род­ные селе­ния Сырец, Хло­пач, Паш­ня и Бешо­ва Баба.

На актив­ную дея­тель­ность киев­ско­го кня­зя и его бли­жай­ших пре­ем­ни­ков ука­зы­ва­ет боль­шое чис­ло най­ден­ных архео­ло­га­ми в Кие­ве ино­стран­ных и мест­ных монет (в т. ч. с име­нем В. О.) и свин­цо­вых печа­тей XIV-XV вв., сре­ди к‑рых сле­ду­ет выде­лить бул­лу Фео­до­ра, санов­ни­ка К‑польского Пат­ри­ар­ха Нила (1379–1388), сви­де­тель­ству­ю­щую о цер­ков­ных кон­так­тах Кие­ва с К‑полем.

В. О. воз­об­но­вил в Кие­ве чекан­ку сереб­ря­ных монет. Моне­ты с его име­нем име­ли хож­де­ние в Киев­ской и Чер­ни­гов­ской зем­лях, Лит­ве, Орде, встре­ча­ют­ся в кла­дах вме­сте с литов. дена­ри­я­ми, праж­ски­ми гро­ша­ми и ордын­ски­ми дир­хе­ма­ми, экзем­пляр моне­ты с име­нем В. О. обна­ру­жен в Кры­му (Хро­мов К. Моне­та Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча из Ста­ро­го Кры­ма // Наслед­ни­ки Чин­гиз­ха­на и их моне­ты // www​.hordecoins​.folgat​.net/​r​p​a​g​e​h​o​m​e​.​htm [Электр. ресурс]). Ран­ние моне­ты В. О. име­ют орна­мен­таль­ный рису­нок пле­тён­ку, сви­де­тель­ству­ю­щий о зави­си­мо­сти киев­ско­го кня­зя от пра­ви­те­лей Золо­той Орды. Моне­ты В. О. обна­ру­жи­ва­ют тес­ную весо­вую вза­и­мо­связь от литов­ских и отра­жа­ют уста­но­вив­шу­ю­ся поли­ти­че­скую зави­си­мость Киев­ской зем­ли от Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Тех­ни­ка чекан­ки испы­та­ла вли­я­ние масте­ров Вла­ди­ми­ро-Суз­даль­ской зем­ли, выра­зив­ше­е­ся в исполь­зо­ва­нии заго­то­вок из сереб­ря­ной проволоки.

Зави­си­мость киев­ско­го кня­зя от литов. пра­ви­те­лей ярко отра­зи­лась в собы­ти­ях, свя­зан­ных с борь­бой за мит­ро­по­ли­чий пре­стол, раз­вер­нув­шей­ся после смер­ти Киев­ско­го митр. св. Алек­сия († 1378). В этой борь­бе В. О. под­дер­жи­вал Кипри­а­на, постав­лен­но­го по насто­я­нию литов. вел. кн. Оль­гер­да в 1376 г. К‑польским Пат­ри­ар­хом Фило­фе­ем Кок­ки­ном в мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го и Литов­ско­го с пра­вом управ­ле­ния всей Рус­ской Цер­ко­вью после кон­чи­ны свт. Алек­сия. В 1376–1381 и 1382–1390 гг. Кипри­ан дей­ство­вал на тер­ри­то­рии Лит­вы, часто жил в Кие­ве. Вес­ной 1384 г. В. О. задер­жал в Кие­ве Суз­даль­ско­го архи­еп. св. Дио­ни­сия, путе­ше­ство­вав­ше­го из К‑поля, где он был постав­лен Пат­ри­ар­хом Нилом на обще­рус. мит­ро­по­ли­чью кафед­ру, в Моск­ву. Киев­ский князь обви­нил свт. Дио­ни­сия в том, что архи­ерей «пошел еси на мит­ро­по­лию в Царь­град» без его «пове­ле­ниа», и зато­чил его в тюрь­му, где свя­ти­тель скон­чал­ся через пол­то­ра года. Том­ский спи­сок 1‑й редак­ции Кни­ги сте­пен­ной цар­ско­го родо­сло­вия (60‑е гг. XVI в.) акцен­ти­ру­ет вни­ма­ние на том, что реше­ние об аре­сте свт. Дио­ни­сия В. О. при­нял, «Кипри­а­ну мит­ро­по­ли­ту быв­шу в Кие­ве» (Сире­нов А. В. Крат­кая редак­ция Сте­пен­ной кни­ги // Руко­пис­ная кни­га Др. Руси и сла­вян­ских стран: От коди­ко­ло­гии к тек­сто­ло­гии. СПб., 2004. С. 116, 132). (Пози­ция В. О. была хоро­шо извест­на в Москве, поэто­му Митяй (Миха­ил) и Пимен, др. мос­ков­ские кан­ди­да­ты на мит­ро­по­ли­чий пре­стол, в 1379–1389 гг. путе­ше­ство­ва­ли в К‑поль по Дону, в объ­езд под­не­пров­ских земель В. О.)

После вступ­ле­ния в 1386 г. на польск. коро­лев­ский трон Вла­ди­сла­ва-Ягай­ло В. О. при­знал власть и сюзе­ре­ни­тет сво­е­го млад­ше­го бра­та. В 1386, 1388 и 1389 гг. киев­ский князь при­но­сил клят­ву вер­но­сти коро­лю, его супру­ге кор. Ядви­ге и Поль­ской Короне. При осно­ва­нии като­лич. епи­скоп­ства в Виль­но В. О. вме­сте с пра­во­сл. кня­зья­ми Иоан­ном-Скир­гай­ло Троц­ким и Димит­ри­ем-Кори­бу­том Нов­го­род-Север­ским, а так­же като­ли­ка­ми — грод­нен­ским кн. Алек­сан­дром-Вито­втом и польск. пана­ми 2 и 17 февр. 1387 г. высту­пал в каче­стве сви­де­те­ля в при­ви­ле­ях Вла­ди­сла­ва-Ягай­ло Вилен­ско­му епи­ско­пу. Като­лич. кафед­ре были пожа­ло­ва­ны дома в Виль­но и др. горо­дах, пло­ща­ди, зем­ли, ряд воло­стей на тер­ри­то­рии Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, а так­же пра­во на лов­лю рыбы в Немане; епи­скоп был осво­бож­ден от всех нало­гов и полу­чил пол­ную судеб­ную власть над людь­ми, жив­ши­ми в его вла­де­ни­ях. Пра­во­сл. Цер­ковь в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском таких при­ви­ле­гий нико­гда не име­ла. По-види­мо­му, после огла­ше­ния этих при­ви­ле­ев В. О. поки­нул Виль­но, посколь­ку не был в чис­ле сви­де­те­лей при­ви­лея 20 февр. 1387 г., к‑рым король даро­вал ряд льгот литов. боярам, при­ни­мав­шим или соби­рав­шим­ся при­нять Кре­ще­ние по като­лич. обря­ду (Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 25 (1387–1546): Užrašymu knyga 25. Vilnius, 1998. № 1. S. 35–37).

Вел. кнг. Иули­а­ния Алек­сан­дров­на, мать кор. Вла­ди­сла­ва-Ягай­ло и маче­ха В. О., под­дер­жи­вав­шая пра­во­сл. Цер­ковь в Лит­ве, до кон­ца сво­ей жиз­ни сохра­ни­ла доб­рые отно­ше­ния с киев­ским кня­зем и про­ве­ла при его дво­ре послед­ние годы. Духов­ни­ком вдов­ству­ю­щей вел. кня­ги­ни был архим. Кие­во-Печер­ско­го мон-ря Давид, в Кие­ве перед смер­тью она при­ня­ла мона­ше­ский постриг с име­нем Мари­на и была похо­ро­не­на в мона­стыр­ских пеще­рах (ПСРЛ. Т. 25. С. 219). С Твер­ским кня­же­ским домом, из к‑рого про­ис­хо­ди­ла кнг. Иули­а­ния, В. О. был пород­нен так­же бла­го­да­ря заму­же­ству доче­ри в 1385 г. за кн. Васи­ли­ем Кашин­ским — пле­мян­ни­ком кнг. Иули­а­нии, 4‑м сыном твер­ско­го вел. кн. св. Миха­и­ла Александровича.

В 1390 г. В. О. под­дер­жал Вла­ди­сла­ва-Ягай­ло в его борь­бе про­тив Вито­вта, вме­сте с киев­ской ратью участ­во­вал в оса­де Грод­но. 18 февр. 1394 г. в Дола­ты­чах В. О. вме­сте с кня­зья­ми Вито­втом, Скир­гай­ло Трок­ским и Федо­ром Рат­нен­ским высту­пил в чис­ле пору­чи­те­лей за сво­е­го бра­та бывш. полоц­ко­го и псков­ско­го кн. Андрея Оль­гер­до­ви­ча. После при­хо­да в 1392 г. к вла­сти в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском Вито­вта король при­ка­зал всем рус­ско-литов. кня­зьям под­чи­нить­ся ново­му пра­ви­те­лю Лит­вы. Одна­ко В. О. отка­зал­ся при­не­сти Вито­вту клят­ву вер­но­сти, моти­ви­руя тем, что он уже дал ее коро­лю. В 1393–1394 гг. в борь­бе про­тив Вито­вта В. О. под­дер­жал нов­го­род-север­ско­го кн. Димит­рия-Кори­бу­та и подоль­ско­го кн. Фео­до­ра Кори­а­то­ви­ча. Вес­ной 1394 г. Вито­вт и полоц­кий кн. Иоанн-Скир­гай­ло захва­ти­ли в сев. части Киев­ской зем­ли горо­да Жито­мир и Овруч и выну­ди­ли В. О. пой­ти на пере­го­во­ры, в резуль­та­те к‑рых был заклю­чен мир на 2 года. Осе­нью 1394 г. в резуль­та­те 2‑го похо­да литов. кня­зей В. О. лишил­ся Киев­ско­го кня­же­ства, к‑рым завла­дел Иоанн-Скиргайло.

В «лето­пис­це вели­ких кня­зей литов­ских» гово­рит­ся о том, что Вито­вт дал Вла­ди­ми­ру Оль­гер­до­ви­чу Копыль, но ни сло­вом не упо­ми­на­ет­ся про Слуцк — кото­рый впо­след­ствии стал основ­ным цен­тром вла­де­ний кня­зей Олель­ко­ви­чей, потом­ков Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча. Извест­но, что по состо­я­нию на август 1387 г. Слуц­ком вла­дел некий князь Гри­го­рий (Gregorio de Slusczsko), о кото­ром уже упо­ми­на­лось выше. В «Спис­ке рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них», содер­жа­щем несколь­ко пла­стов инфор­ма­ции вто­рой поло­ви­ны Х1У — пер­вых деся­ти­ле­тий V в., Копыль отне­сен к киев­ским горо­дам, а Слуцк — к литов­ским 15. Напра­ши­ва­ет­ся вывод, что Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич в 1394 г. полу­чил Копыль имен­но пото­му, что это была одна из быв­ших воло­стей Киев­ской зем­ли, а Слуцк достал­ся ему (либо его сыно­вьям) не как часть Копыль­ской воло­сти, а как центр отдель­ной волости.

По-види­мо­му, в сер. 90‑х гг. XIV в. В. О. стре­мил­ся вер­нуть себе Киев с помо­щью мос­ков­ско­го вел. кня­зя. На этот факт ука­зы­ва­ет «Хро­ни­ка Быхов­ца», где гово­рит­ся, что «князь Воло­ди­мер бегал на Моск­ву и тем про­бе­гал отчи­ну свою Киев» (ПСРЛ. Т. 32. С. 162). Добить­ся под­держ­ки вел. кн. Васи­лия I Димит­ри­е­ви­ча в борь­бе про­тив Вито­вта В. О. не уда­лось, он был вынуж­ден вер­нуть­ся в Лит­ву, где в 1395 г. полу­чил осво­бо­див­ший­ся Копыль­ско-Слуц­кий удел, а так­же ряд земель в Поне­ма­нье. В 1397 г. Иоанн-Скир­гай­ло был отрав­лен Фомой, намест­ни­ком митр. Кипри­а­на в Кие­ве. Одна­ко киев­ский стол пере­шел не к В. О., а к вер­ным спо­движ­ни­кам Вито­вта — кня­зьям Иоан­ну Бори­со­ви­чу и Иоан­ну Оль­ги­мон­то­ви­чу Гольшанскому.

В 1398 г. В. О. при­мкнул к воз­глав­ля­е­мой Вито­втом оппо­зи­ции кор. Вла­ди­сла­ву-Ягай­ло, недо­воль­ной усло­ви­я­ми Крев­ской унии и тре­бо­ва­ни­ем выпла­чи­вать дань в Поль­шу в поль­зу кор. Ядви­ги (с пра­во­сл. земель Витеб­ско­го кня­же­ства и Под­не­про­вья). Осе­нью 1398 г. В. О. стал участ­ни­ком съез­да рус­ско-литов. зна­ти (пра­во­сл. и като­лич.) на о‑ве Салин на Немане, про­воз­гла­сив­ше­го Вито­вта «коро­лем Лит­вы». Послед­ний раз князь Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич упо­ми­на­ет­ся 12 октяб­ря 1398 г. сре­ди кня­зей и ноби­лей ВКЛ — сви­де­те­лей Салин­ско­го дого­во­ра с Тев­тон­ским орде­ном, при­чем безо вся­ко­го титу­ла, про­сто как дво­ю­род­ный брат вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Вито­вта — «Voldemir des irluchten fursten Allexandri vorgenant vetter» 16. Веро­ят­но, вско­ре после это­го он скон­чал­ся и был похо­ро­нен в Кие­во-Печер­ской лав­ре 17 . Вско­ре В. О. умер (дата смер­ти неиз­вест­на, кос­вен­но на нее ука­зы­ва­ет тот факт, что он не при­ни­мал уча­стия в бит­ве на р. Вор­ск­ле 12 авг. 1399; кро­ме того, в кон. 1398 — сер. лета 1399 г. литов. вел. кн. Вито­вт под­твер­дил жало­ван­ную гра­мо­ту В. О. киев­ско­му доми­ни­кан­ско­му мон-рю, что сви­де­тель­ству­ет о том, что к это­му вре­ме­ни бывш. киев­ский князь скон­чал­ся,- Vitoldiana. N 15. S. 21–22). В. О. был похо­ро­нен в Успен­ской ц. Кие­во-Печер­ско­го мон-ря.

В. О. стал родо­на­чаль­ни­ком вли­я­тель­ных маг­нат­ских родов на тер­ри­то­рии Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го — кня­зей Слуц­ких-Олель­ко­ви­чей и Бель­ских, вме­сте с ним запи­сан­ных в сино­ди­ки Кие­во-Печер­ско­го, слуц­ко­го во имя Св. Тро­и­цы мон-рей и, веро­ят­но, киев­ско­го Нико­ло-Пустын­но­го мон-ря (Голу­бев. С. 6–7; Виль­нюс. БАН Лит­вы. Ф. 21. № 799. Л. 4 об.- 4а). Послед­ним пред­ста­ви­те­лем рода Слуц­ких-Олель­ко­ви­чей была кнж. прп. София Юрьев­на Рад­зи­вилл († 1612); ее мощи почи­ва­ли в слуц­ком Тро­иц­ком мон-ре, кти­то­ра­ми к‑рого начи­ная с XV в. были потом­ки В. О.

Ист.: АЗР. Т. 1. № 46. С. 59; Голу­бев С. Т. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон. XV и нач. XVI ст.) // ЧИОНЛ. 1892. Кн. 6. Отд. 3. Мат-лы: Прил. С. 6–7; ПСРЛ. Т. 15. Вып. 1. Пг., 1922; Т. 25. М.; Л., 1949; Т. 32. М., 1975; Т. 35. М., 1980; Т. 42. СПб., 2003 (по указ.); Akta unji Polski z Litwą, 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kraków, 1932. № 23. S. 20–21; № 35. S. 32; При­сел­ков М. Д. Тро­иц­кая лето­пись: (Рекон­струк­ция тек­ста). М.; Л., 1950. С. 402, 427–428; Гра­мо­ти XIV ст. / Упор., вступ. ст., ком­мент. М. М. Пещак. К., 1974. № 18. С. 37, 201 [Биб­лиогр.]; Joannis Dlugossii. Annales, seu Cronicae incliti regni Poloniae. Liber decimus: 1370–1405. Varsaviae, 1985 (по указ.); Vitoldiana. S. 21–22. № 15.
Лит.: Daniłowicz. Skarbiec dyplomatów papieskich, cesarskich, króleskich, książących, władz; uchwał narodowych, postanowień roznych i urzędów poslugujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Lytwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów. Wilno, 1860. T. 1. S. 256, 263, 265, 296, 302; Анто­но­вич В. Б. О ново­най­ден­ных сереб­ря­ных моне­тах с име­нем Вла­ди­ми­ра // Тр. 3‑го Архе­ол. съез­да. К., 1878. Т. 2. С. 151–157; Гру­шев­ский М. [С.] Очерк исто­рии Киев­ской зем­ли от смер­ти Яро­сла­ва до кон. XIV ст. К., 1891. С. 484–500; Любав­ский М. К. Област­ное деле­ние и мест­ное управ­ле­ние Литов.-Рус. гос-ва ко вре­ме­ни изда­ния Пер­во­го Литов. ста­ту­та: Ист. очер­ки. М., 1893. С. 24, 30, 36–38, 133–135, 239; Кле­патский П. [Г.] Очер­ки по исто­рии Киев­ской зем­ли. Од., 1912. Т. 1; Ochmański J. Biskupstwo Wileńskie w średniowieczu: Ustrój i uposażenie. Poznań, 1972. S. 10–12; Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonów. Warsz., 1968. S. 12–13; Собо­ле­ва Н. А. К вопро­су о моне­тах Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча // НЭ. 1970. Т. 8. С. 81–87; она же. О денеж­ных систе­мах Вели­ко­го кн-ва Литов­ско­го в XIV-XV вв. // Nummus et historia: Pienądz Europy średniowiecznej. Warsz., 1985. S. 205–212; Кот­ляр Н. Ф. Клад монет Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча // НЭ. 1970а. Т. 8. С. 88–100; он же. Рус­ско-литов. моне­ты XIV в. // ВИД. Л., 1970б. Т. 3. С. 179–201; Дар­ке­вич В. П., Собо­ле­ва Н. А. О дати­ров­ке литов. монет с над­пи­сью «печать» (по мат-лам Шан­чай­ско­го кла­да) // Сов. Арх. 1973. № 4. С. 83–95; Пашу­то В. Т., Фло­ря Б. Н., Хорош­ке­вич А. Л. Древ­не­рус. насле­дие и ист. судь­бы вост. сла­вян­ства. М., 1982 (по указ.); Беля­е­ва С. А. Южно­рус. зем­ли во 2‑й пол. XIII-XIV вв. К., 1982. С. 20, 30–40, 103; Ива­кин Г. Ю. Киев в XIII-XV вв. К., 1982. С. 36–40, 62–77; Ула­щик Н. Н. Вве­де­ние в изу­че­ние белорус.-литов. лето­пи­са­ния. М., 1985 (по указ.); Орлов Р. С., Моця А. П., Покас П. М. Иссле­до­ва­ние лето­пис­но­го Юрье­ва на Роси и его окрест­но­стей // Зем­ли Юж. Руси в IX-XIV вв.: (Исто­рия и архео­ло­гия): Сб. науч. тр. / Отв. ред. П. П. Толоч­ко. К., 1985. С. 30–62; Błaszczyk G. Dzieje stosunków polsko-litewskich od czasów najdawniejszych do współczesności. T. 1: Trudne początki. Poznań, 1998. S. 218; Руси­на О. В. Сiверь­ска зем­ля у скла­дi Вели­ко­го князiв­ства Литовсь­ко­го. К., 1998 (по указ.); Про­хо­ров Г. М. Русь и Визан­тия в эпо­ху Кули­ков­ской бит­вы: Повесть о Митяе. СПб., 20002. С. 357–361.

Ж., …… …… ……

Д.,

IV генерація от Гедиміна.

1. КН. ОЛЕЛЬ­КО ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ СЛУ­ЦЬ­КИЙ І КОПИЛЬСЬ­КИЙ (бл. 1386, † 1455), 

зас­нов­ник роду, син київ. кн. Воло­ди­ми­ра, онук вел. кн. литов. Оль­гер­да, пра­внук вел. кн. литов. Геди­мі­на. Уділь­ний князь у Копи­лі й Слу­ць­ку з 1399, а з 1440 – князь київсь­кий. Алель­ка вало­даў на Беларусі
не толь­кі Слуц­кам, але і Лагой­скам – цэн­трам ста­ра­жыт­на­га княст­ва 18.

стар­ший сина Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча Київсь­ко­го, кот­рий у 1394 р. втра­тив свій уділ, отри­мав­ши замість ньо­го Копил. Піс­ля цьо­го до сере­дини 30‑х рр. XV ст. Київ пере­бу­вав у руках князів Голь­шансь­ких. З доч­кою Андрія Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го взяв шлюб молод­ший брат Олель­ка — Іван Воло­ди­ми­ро­вич. Мож­ли­во, це вто­ру­ва­ло йому шлях до київсь­ко­го кня­жін­ня — при­найм­ні, в літо­пис­них пові­дом­лен­нях про Виль­ко­мирсь­ку бит­ву (1435 р.) зазна­чаєть­ся, що серед інших прихиль­ників Свид­ри­гай­ла до рук вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Сигіз­мун­да потра­пив князь Іван Воло­ди­ми­ро­вич Київсь­кий. Вод­но­час було ув’язне­но й Олель­ка з роди­ною: дру­жи­ною Ана­стасією (доч­ка вели­ко­го кня­зя мос­ковсь­ко­го Васи­лія І Дмит­ро­ви­ча, зва­на «мос­ков­кою», з якою він узяв шлюб у 1417 р.) і сина­ми Семе­ном та Михай­лом. Олель­ка три­ма­ли в Кер­но­ві, а його рід­них — в Утяні.

Ув’яз­нен­ня три­ва­ло до 1440 р., коли було вби­то Сигіз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча і вели­ко­кня­жий стіл посів юний Кази­мир Ягел­лон­чик. Йому й бив чолом Олель­ко «об отчиз­ну свою, о Киев», яку, на кло­по­тан­ня панів-ради, отри­мав «со вси­ми при­го­род­ки киевскими».

Прав­лін­ня Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ви­ча три­ва­ло май­же 15 літ — до 1455 р. На жаль, брак від­по­від­них дже­рел стає на переш­коді з’я­су­ван­ню харак­те­ру його внут­ріш­ньої політи­ки й навіть міри її само­стій­но­сті, однак у внут­ріш­ніх спра­вах своєї зем­лі вони під­ля­га­ли вели­кому кня­зеві і його власть обме­жу­ва­ла дуже знач­но їх власть». На під­твер­джен­ня цієї дум­ки має­мо два акти Кази­ми­ра, які сто­су­ва­ли­ся бояри­на Іваш­ка Юрши­ча, що його бать­ко Юрша вислу­жив у Свид­ри­гай­ла маєт­но­сті на Київ­щині. З неві­до­мих при­чин ці зем­лі були кон­фіс­ко­вані в Іваш­ка Олель­ком. У 1453 р., за скар­гою бояри­на, до спра­ви втру­ти­вся Кази­мир, спо­чат­ку усно нака­зав­ши київсь­ко­му кня­зю повер­нути зга­дані зем­лі їх закон­но­му спад­коєм­цеві, потім звер­нув­шись до ньо­го листов­но й, наре­шті, під­твер­див­ши це надан­ня при­вілеєм, згід­но з яким Іваш­ко отри­мав свою «отчи­ну у Киев­ском пове­те», «што по наше­му (Ка­зимира — авт.) при­ка­за­нию князь Алек­сандр Воло­ди­ме­ро­вич вер­нул». Також це під­твер­джує декрет Сигіз­мун­да III (1613 р.), де зга­ду­ють­ся два «листи» Кази­ми­ра: пер­ший, «писа­ний до кня­зя Алек­сандра Воло­ди­ме­ро­ви­ча, абы зем­ли у вое­вод­стве Киев­ском над рекою Ушею лежа­чие Гри­ню Паши­ни­чу и Мака­ру Вол­ко­ви­чу при­вер­нул», і дру­гий, з під­твер­джен­ням цьо­го надан­ня.19 Харак­тер­но, що дати вида­чі цих «листів» (19 трав­ня і 24 верес­ня 1453 р.) і доку­мен­тів зі спра­ви Іваш­ка Юрши­ча (19 трав­ня і 21 верес­ня 1453 р.) прак­тич­но збі­га­ють­ся. Від­так, є під­ста­ви гово­ри­ти про колек­тивне звер­нення до Кази­ми­ра кіль­кох київсь­ких бояр, покрив­д­же­них Олель­ком. Органі­за­ція такої «депу­та­ції» вка­зує на те, що йшло­ся, най­віро­гід­ні­ше, про оди­нич­ний випа­док, і втру­чан­ня вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го у київсь­кі спра­ви не мало регу­ляр­но­го харак­те­ру. До того ж, Олель­ко лише з дру­гого разу вико­нав Кази­ми­ро­ву волю; тож, оче­вид­но, на тере­нах сво­го князів­ства він почу­вав­ся як ціл­ком само­стій­ний правитель.

Най­по­міт­ні­шою подією пер­ших років Олель­ко­во­го кня­зю­ван­ня став при­їзд до Киє­ва мит­ро­по­ли­та Іси­до­ра, кот­рий перед тим брав участь у робо­ті Фло­рен­тійсь­ко­го собо­ру, на яко­му було укла­де­но унію пра­во­слав­ної та като­ли­ць­кої Цер­ков (1439 р.). По дорозі з Італії до Моск­ви він завітав до Киє­ва, де князь Олель­ко, не зда­ю­чи собі спра­ви з того, на яких заса­дах «ста­лось одина­че­ство с лати­ною», у люто­му 1441 р. під­твердив «гос­по­ди­ну и отцу сво­е­му Сидо­ру» пра­ва, яки­ми кори­сту­ва­ли­ся на тери­торії мит­ро­по­ли­чої єпар­хії його попередники.

«Госу­дарь отчич киев­ский» разом зі свої­ми «князь­ми и с паны, и со всею пол­ною сво­ею радою», декла­ру­вав­ши прин­цип недо­тор­кан­но­сті мит­ро­по­ли­чих маєт­но­стей, пере­дав Іси­до­ру те, що «издав­на», ще за часів його «вели­ких пра­ро­ди­те­лей» — «вели­ких бла­го­вер­ных и бла­го­род­ных кня­зей и кня­гинь» — нале­жа­ло мит­ро­полії. Таке гучне поси­лан­ня Олель­ка на своїх пра­ро­ди­телів (з них лише його бать­ко, Во­лодимир Оль­гер­до­вич, сидів на київсь­ко­му столі) мож­на роз­ці­ню­ва­ти тіль­ки як стилістич­ну фігу­ру. Однак, гадає­мо, Олель­ко сві­до­мо куль­ти­ву­вав уяв­лен­ня про спад­ко­вість, «от­чинность», своїх володінь, як і під­но­сив влас­ний ста­тус за допо­мо­гою титу­ла­ту­ри; ціка­во, що остан­ня на зла­мі ХУ-ХУІ ст. вва­жа­ла­ся дещо «над­мір­ною» — при­найм­ні, в тогочас­ній мит­ро­по­ли­чій кан­це­лярії, заці­ка­вив­шись гра­мо­тою Іси­до­ру як зраз­ком князівсь­ко­го по-жалу­ван­ня («как дати гра­мо­ту кня­зю на свя­ти­тель­ские (дохо­ди — авт.)»), внес­ли її до збір­ки фор­му­лярів в «урі­за­но­му» вигляді — викрес­лив­ши сло­ва «от Бога даваный».Він також під­твер­див надан­ня при­ват­них осіб — те, що «вели­кие гос­по­дья бояре и бояры­ни, и все име­ни­тые наро­ды ... дава­ли ... у поми­нок себе и за спа­се­ние сво­ей души и сво­е­му роду все­му: села и воло­сти с даня­ми и со все­ми дохо­ды, так­же зем­ли, и воды, з бор­тя­мы и со все­ми пошли­на­ми, с люд­ми и с озе­ры» Кня­жим вое­во­дам і тіу­нам забо­ро­ня­ло­ся «всту­па­ти» в «цер­ков­ные зем­ли и воды, и в люди, и во все дохо­ды, и во все пошли­ны», що збира­лися на користь мит­ро­по­ли­та; до остан­ніх Олель­ко додав «мыто конь­ское» (гро­шо­вий збір з про­да­жу коней). За від­сут­но­сті Сидо­ра (коли він «отъ­едет далее в свою мит­ро­по­лию, оправ­ляя цер­ковь Божию») маєт­но­сті й дохо­ди мит­ро­по­ли­чої кафед­ри пере­хо­ди­ли під кон­троль його намісника.

Роби­ли­ся засте­ре­жен­ня щодо мит­ро­по­ли­чих людей: вони мали допо­магати при будів­ниц­тві місь­ких укріп­лень; нато­мість їм «по ста­рине» допо­ма­га­ли під­во­да­ми. Якщо ж між ними й під­да­ни­ми кня­зя вини­ка­ли кон­флік­ти, вони під­ля­га­ли ком­пе­тен­ції «смес­но­го» суда, що його про­це­ду­ра також опи­са­на в Олель­ко­вій грамоті.

Мит­ро­по­ли­ту при­зна­ча­лась і поло­ви­на «осмь­ни­че­го»; під цим мож­на розу­міти як поло­ви­ну всіх гро­шо­вих зборів князівсь­ко­го «осмь­ни­ка» (уряд­ни­ка, кот­рий відав збо­ром риб­но­го мита, роз­би­рав дріб­ні кра­діж­ки й бій­ки тощо), так і лише ті, що були пов’я­за­ні зі зло­чи­на­ми про­ти моралі. На остан­нє при­пу­щен­ня наштовхує нор­ма, зафік­со­ва­на в устав­ній гра­мо­ті вели­ко­го кня­зя Олек­сандра київсь­ким міща­нам (1499 р.): «Коли кото­ро­го хри­сти­а­ни­на куп­ца або меща­ни­на, або каза­ка заста­нет осмь­ник непо­чест­ные речи дела­ю­чи с белы­ми голо­ва­ми (жін­ка­ми — Гене­ограф), тогда на том намест­ни­ку мит­ро­по­ли­че­му хожи­ва­ла уроч­ная вина (різ­но­вид штра­фу — Генеограф)».

Факт вида­чі цієї гра­мо­ти мит­ро­по­ли­ту Іси­до­ру вираз­но засвід­чує тен­ден­цій­ність піз­ні­шої літо­пис­ної звіст­ки про те, що «Иси­дор, мит­ро­по­лит киев­ский, при­шел во одеж­де кар­ди­наль­ской в Киев, но отту­ду изгна­ша его». Навіть на зла­мі ХV-ХVІ ст. ім’я Іси­до­ра фігу­ру­ва­ло в пом’я­ни­ку Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря — і тіль­ки зго­дом цей запис було знищено.

На від­мі­ну від Олель­ка, його шурин, вели­кий князь мос­ковсь­кий Васи­лій II, рішу­че висту­пив митро­полита — Іону, кот­рий неза­ба­ром звер­нув­ся до київсь­ко­го кня­зя, праг­нучи пояс­ни­ти, чому це було зроб­ле­но без санк­ції Кон­стан­ти­но­по­ля. Іона покли­кав­ся на спри­чи­нене Фло­рен­тійсь­кою унією «цер­ков­ное нестрое­ние во Цари­гра­де» — «царь (візан­тійсь­кий про­ти укла­де­ної у Фло­рен­ції унії та її реч­ни­ка Іси­до­ра; у 1448 р. собор міс­це­вих єпис­ко­пів висвя­тив ново­го імпе­ра­тор — авт.) не таков, а ни пат­ри­арх не таков, ино­мудр­ству­ю­щий и к лати­нам при­бли­жа­ю­щий­ся «; пара­лель­но він зга­ду­вав, що й рані­ше, через «негла­дость (незго­ду — авт.) рус­ских гос­по­да­рей со цари­град­ски­ми царя­ми» бува­ло несанк­ціо­но­ване патріар­хом «постав­лєньє мит­ро­по­ли­там … на Кие­ве», маю­чи на ува­зі пре­це­ден­ти 1051 і 1147 рр.

Вар­тий ува­ги ком­плі­мен­тар­ний тон цьо­го послан­ня. Звер­та­ю­чись до Олель­ка, Іона писав: «От мно­гих про тебя, про вели­ко­го чело­ве­ка, слы­шу, яко же еси ... заступ­ник все­му пра­во­слав­но­му хри­сти­ан­ству и тоя дер­жа­вы, Литов­ской зем­ли, всем хри­сти­а­нам тутош­ним и похва­ла, и помо­же­ние...; во вся­ко вре­мя ты еси начал­ник все­му доб­ру». Нині, за бра­ком дже­рел, важ­ко суди­ти, наскіль­ки ці сло­ва від­по­ві­да­ли дійснос­ті, однак мит­ро­по­ли­то­ве звер­нен­ня до Олель­ка не мину­ло без слі­ду: князь, оче­вид­но, доклав пев­них зусиль до того, щоб Іоні були підпоряд­ковані й литовсь­кі єпар­хії. Він же, разом зі Свид­ри­гай­лом і низ­кою литовсь­ко-русь­ких вель­мож, засвід­чив акт, яким Кази­мир пере­дав Іоні «сто­лец мит­ро­по­лич киев­ский и всея Руси» (31 січ­ня 1451 р.). Наяв­ні дже­ре­ла засвід­чу­ють хіба що побож­ність Олель­ко­вої роди­ни: «князь Олек­сан­дро Воло­ди­ме­ро­вич ис сво­ею кня­ги­нею мос­ков­кою и сво­и­ми детьми» пожа­лу­вав деся­ти­ну з маєт­но­стей у Тур­ці Лав­ра­шівсь­ко­му мона­сти­рю в Ново­груд­ку; в 1458/59 р. , вже піс­ля смер­ті Олель­ка, «кня­ги­ня Наста­сья Киев­ская» за зго­дою синів пере­да­ла дві свої воло­сті Трої­це-Сер­гієво­му мона­сти­рю, ігу­мен яко­го Васіан у той час пере­бу­вав у Києві з місією «укреп­ле­ния пра­во­слав­но­го христианства».

Отже, як бачи­мо, сучас­ни­ки висо­ко ста­ви­ли політич­ний авто­ри­тет і хри­сти­янсь­кі чес­но­ти Олель­ка. На схи­лі віку він постриг­ся в чен­ці під ім’ям Олексій і скін­чив своє жит­тя в Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рі, де й був похо­ва­ний. Важ­ко суди­ти, наскіль­ки від­по­ві­дає дійс­но­сті епіта­фія з його над­гробку, від­тво­ре­на в «Тера­тур­ги­мі» Афа­на­сія Каль­но­фойсь­ко­го (1638 р.), за якою Олель­ко зрік­ся князівсь­кої вла­ди, пере­ко­нав­шись у суєт­но­сті всьо­го сущо­го — «коли поба­чив, як б’єть­ся народ з наро­дом, коро­лівство з королів­ством, схо­дять зі сце­ни цеза­рі, пада­ють тирани».

Оль­ґер­до­ву сину Воло­ди­ми­ру замість відібра­но­го в сере­дині 90‑х років XIV ст. Киє­ва разом із горо­дом Копиль Віто­вт міг нада­ти й сусід­ній Слу­цьк. Знає­мо що його син Олель­ко Воло­ди­ми­ро­вич, київсь­кий князь 1440–1454 рр., що 1420 р. прий­мав уже тут мит­ро­по­ли­та Фотія 20.

Адзін з най­больш ран­ніх аўт­эн­тыч­ных даку­мен­таў Алель­каві­чаў, што збе­ра­га­ец­ца ў Нацы­я­наль­ным гіста­рыч­ным архіве Бела­русі. Гэта дара­валь­ная гра­ма­та кня­зя Алель­кі Лаўры­шаўс­ка­му мана­сты­ру 1433/1434 года 21. Згод­на з гэтым даку­мен­там, Алель­ка дара­ваў Лаўры­шаўс­ка­му мана­сты­ру дзе­ся­ці­ну са свай­го маёнт­ка Тур­эц (цяпер у Кар­э­ліц­кім раёне Гро­дзен­скай воб­лас­ці). Ска­ро­ча­ная копія гра­ма­ты тады ж была ўпі­са­на і ў мана­стыр­скае Еван­гел­ле 22. Гра­ма­та была выдад­зе­на ў самім Тур­цы, але мае толь­кі гада­вую і індык­та­вую даты: 6942 год, індыкт 12. Індыкт і год адпа­вя­да­ю­ць 1.IX.1433 – 31.VIII.1434. У гэты час у Вялікім Княст­ве Літоўскім ішла вай­на паміж Сві­дры­гай­лам і Жыгі­мон­там Кей­с­ту­таві­чам. Пад­час выдан­ня даку­мен­та Алель­ка мусіў зна­ход­зіц­ца на баку Жыгі­мон­та, яко­му тады пад­па­рад­коў­ва­ла­ся Нава­град­чы­на. Даку­мент доў­гі час захоў­ваў­ся ў архіве Лаўры­шаўска­га мана­сты­ра. У 1571 год­зе за яго раз­гар­э­ла­ся спр­эч­ка паміж тага­час­ным лаўры­шаўскім архі­манд­ры­там і Алель­ка­вым нашчад­кам – кня­зем Юры­ем Юр’евічам Слуц­кім. Архі­манд­рыт скард­зіў­ся, што князь забраў з мана­стыр­ска­га архі­ва гэтую гра­ма­ту і не жадаў вяр­та­ць. Вядо­мы так­са­ма ліст Ю.Ю. Слуц­ка­га да архі­манд­ры­та, у якім князь выказ­ваў «поди­ве­нье» наконт зві­на­ва­чан­ня яго ў пры­сва­ен­ні даку­мен­та, але аба­вяз­ваў­ся нада­лей пла­ці­ць мана­сты­ру надад­зе­ную Алель­кам дзе­ся­ці­ну 23. Так ці інакш, паз­ней даку­мент так­са­ма збе­ра­гаў­ся ў мана­сты­ры пры­нам­сі да кан­ца XVIII стагоддзя.

Помер у Києві чен­цем, похо­ва­ний у Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рі. Помер у 1455 р.24 Адзі­най адно­сна ран­няй кры­ні­цай зве­стак аб смер­ці Алель­кі з’яўляецца «Хроніка Быхаў­ца». Там падад­зе­на, што князь ска­наў у 6962 год­зе 25. Даслед­чы­кі пры пера­вод­зе гэта­га года на лета­зліч­энне ад нара­дж­эн­ня Хры­ста пазна­ча­ю­ць 1454 год 26. Меж­ду тем сохра­ни­лась гра­мо­та Олель­ки, дати­ро­ван­ная 1 фев­ра­ля 3‑го индик­та, что соот­вет­ству­ет 1455 г.27. Длу­гош пишет о дей­стви­ях Семе­на Олель­ко­ви­ча уже под тем же 1455 г.28.

Как извест­но, Ана­ста­сия, дочь мос­ков­ско­го вели­ко­го кня­зя Васи­лия I, была выда­на замуж за киев­ско­го кня­зя Алек­сандра (Олель­ка) Вла­ди­ми­ро­ви­ча.29 При этом кня­ги­ня не утра­ти­ла свои кон­так­ты с Севе­ро-Восточ­ной Русью. Так, осе­нью 1421 г. кня­ги­ня Ана­ста­сия «была у отца на Москвѣ».30 Во вре­мя собы­тий фео­даль­ной вой­ны 1440‑х гг. кня­ги­ня дер­жа­ла спе­ци­аль­но­го чело­ве­ка в Москве «на вестѣхъ про вели­ко­го же кня­зя».31 Соглас­но хро­ни­ке Быхов­ца, Ана­ста­сия умер­ла в 1470 г.32

В 1458/1459 г.33 кня­ги­ня Ана­ста­сия, «посо­ве­то­вав­шись» со сво­и­ми детьми кня­зья­ми Семе­ном Алек­сан­дро­ви­чем и Миха­и­лом Алек­сан­дро­ви­чем, пожа­ло­ва­ла Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю «двѣ волѡ­сти наших, Пере­дол и Почѧ­под, со всѣ­ми при­сел­ки, и со всѣ­ми пошли­на­ми, и с люд­ми, што издав­на к тым воло­стем при­слү­ша­ли и к тым при­сел­кѡм и съ зем­лѧ­ми, и з вода­ми, с озе­ры, и с рѣка­мы, и с рѣч­ка­ми, и с пото­кы, и з боб­ро­вы­ми гоны, и с пол­ми, и съ сѣнож(а)дами, и с лѣсы, и з дүбро­ва­ми, и чѧщы».34 Иму­ще­ство, пере­дан­ное мона­сты­рю, в гра­мо­те име­ну­ет­ся «нашим при­да­ньем».35 Вслед за С. Б. Весе­лов­ским отме­тим, что «акт, воз­вра­щав­ший в Мос­ков­ское кня­же­ство погра­нич­ные воло­сти, имел, несо­мнен­но, боль­шое поли­ти­че­ское зна­че­ние».36 Имен­но по этой при­чине под­лин­ник акта хра­нил­ся в XVI сто­ле­тии не в Тро­и­це, а в так назы­ва­е­мом «госу­дар­ствен­ном архи­ве»: «Ящик 150. А в нем гра­мо­та даная кня­ги­ни Наста­сьи княж Олек­сан­дров­ны Киев­ско­го на две воло­сти, что дала с детьми сво­и­ми живо­на­чаль­ной Тро­и­це в Сер­ге­ев мона­стырь».37

∞, 1417, АНА­СТАСІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА МОС­КОВСЬ­КА, доч­ка вел. кн. моск. Васи­лія Дмит­рій­о­ви­ча, внуч­ка вел. кн. моск. Дмит­рія Донсь­ко­го і вел. кн. лит. Вітовта.

Діти:

Сфра­ги­стич­ні пам’ят­ки:
1. Печат­ка від 27.9.1422: в полі печат­ки знак у вигляді пере­хре­ще­ної стрі­ли вістрям вго­ру над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми догори.
Напис по колу: + ПЄЧАТЬ КНѦЗѦ ОЛЄК­САН­РА ВОЛОДI­МIРО­ВIЧ; круг­ла, роз­мір 27 мм.
Дже­ре­ла: GStAPKB, XX. HA, PU, Schiebl. 109, n. 68. 27.9.1422.
Пуб­ліка­ції: Nowak P., Pokora P. Dokumenty strony polsko-litewskiej. – S. 75, il. B 82. 27.9.1422.
2. Печат­ка від 29.11.1430–1441: в полі печат­ки готич­ний щит, на яко­му знак у вигляді пере­хре­ще­ної стрі­ли вістрям вго­ру над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми догори.
Напис по колу: ПЄЧАТ КН … ЛЄКСѦНД ВОЛ •; круг­ла, роз­мір 32 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, AZ, Sygn. 32, st. 899, 917; Sygn. 33, st. 654, 693. 29.11.1430–1.9.1431; BCz, Perg. 374; Perg. 384. 1.9.1431–20.1.1433; MNK, Rkps 1713, karta 258. 20.1.1433.
Пуб­ліка­ції: Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. – С. 26, n. 1. 1441 р. Daniłowicz J. Skarbiec dyplomatów. – Tom II. – S. 143. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 691, tab. 1, il. 2, tab. 9, il. 66. 1431–1433 рр.; Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 90, n. 59, poz. 6. 20.1.1433. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 248, il. 411. 1433 р.
Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – S. 25, n. 92; S. 89, n. 928, il. 29.11.1430–1.9.1431.
Puzyna J. O pochodzeniu kniazia Fedka Nieswizkiego. – S. 82. 29.11.1430–1.9.1431.

najstarszi syn Włodzimierza
Olgierdowicza. Poślubił on 22 sierpnia 1417 r. Anastazję, córkę Wasyla Dymitrowicza, wielkiego księcia Moskwy i Zofii Witoldowny. Ich ślub i tygodniowe wesele odbyło się na Litwie. Małżonkowie byli ze sobą bardzo blisko spokrewnieni, gdyż w stopniu czwartym, dotykającym trzeciego. Pomimo tego pokrewieństwa, po śmierci ks. Witolda, planowano powołać Olelkę na tron Wielkiego Księstwa Litewskiego. Fakt ten świadczy o popularności Aleksandra Włodzimierzowicza wśród ówczesnych elit litewskich.

Kniaź Olelko występował jako świadek na dokumencie księcia Świdrygiełły z 1431 r. Od momentu wstąpienia na tron wielkoksiążęcy na Litwie Zygmunta Kiejstutowicza, Olelko stanął po jego stronie. Potem znów przeszedł na stronę Świdrygiełły. Przez swoje niezdecydowanie,
jak podaje Kronika Bychowca, został pojmany wraz z rodziną przez księcia Zygmunta Kiejstutowicza i uzyskał wolność dopiero po zamachu na życie wielkiego księcia, dokonanym przez książąt Czartoryskich. Od momentu objęcia rządów przez Kazimierza Jagiellończyka na Litwie, Olelko pozostawał u jego boku. Za zasługi oddane ojczyźnie książę Kazimierz Jagiellończyk przywrócił mu Kopyl, a następnie Kijów. Pobyt Olelki w Kijowie został poświadczony 5 lutego 1441 r.

Kniaź Olelko miał pięcioro dzieci; J. Tęgowski uzupełnił liczbę znanych dzieci kniazia o dwie córki: Barbarę i Aleksandrę. Nic natomiast nie wiadomo o drugiej córce, Aleksandrze. Najmłodszym dzieckiem Olelki była Eudoksja, którą wydano za mąż za hospodara mołdawskiego Stefana (1429–1504) dnia 5 czerwca 1464 r. 38.

Jego dzieckiem był też prawdopodobnie „Alexander Alexandri ex ducibus Russie”, zapisany w metryce Akademii Krakowskiej w semestrze letnim pod rokiem 1455. Według J. Tęgowskiego, Aleksander był katolikiem, gdyż został duchownym, a następnie kustoszem kapituły płockiej; przebywał na Mazowszu już w 1445 r. 39.

Kniaź Olelko zmarł w 1454 r. i pochowano go w Ławrze Kijowsko-Pieczerskiej, a informacja ta znalazła się w Kronice Bychowca21. Małżonka kniazia zmarła
w 1470 r. 40.

Z kolei M. Stryjkowski przesunął śmierć Olelki na rok 1455: „O rozterkach na Litwie przez Gastołta i o śmierci Olełka Włodimirowica Xiążęcia Kijowskiego. książąt Słuckich przodka. Tegoż roku 1455, od narodzenia Christusa Pana, a według rachunku ruskiego od stworzenia świata 6964, Alexander albo Olelko Włodimirowic książę Kijowskie, wnuk Olgierda Wielkiego Księdza Litewskiego, Ruskiego i Żmodzkiego, mądry, dzielny i na wszystkim sprawny pan, dług z ciała śmierci zapłacił, zostawił po sobie dwu synów, kniazia Michajła i kniazia Siemiona. A ci gdy się chcieli po ojcu dzielić księstwem Kijowskim i Kijowem miastem, nie dozwolił im tego król Cazimirz, przed którym mieli o ten dział sprawę w Wilnie, ale Kijów dał od siebie dzierżeć kniaziowi Siemionowi (którego po tym panowie Litewscy chcieli wziąć na Wielkie Księstwo Litewskie, jako o tym będzie wnętrze niżej), a kniaź Michajło na Kopylu i jego przygródkach wziął swój udział. A od tego Alexandra albo Olelka Włodimirowica Olgerdowica książęcia Kijowskiego Słuckie książęta piszą się Olelkowicy, który Pogonią i kolumny herby z czapką słusznie noszą, gdyż są od Olgierda Gedyminowica Wielkiego Księstwa Litewskiego potomkami” 41. M. Stryjkowki wiele miejsca poświęcił w Kronice Włodzimierzowi Olelce (A. Mironowicz, Latopisy supraskie jako jedno ze źródeł „Kronik polskiej...” Macieja Stryjkowskiego, [w:] Studia polsko-litewsko-białoruskie. Red. J. Tomaszewski, E. Smułkowa i H. Majecki. Warszawa 1988, s. 22–32.)).

КН. ІВАН ВОЛИДИМИРОВИЧ

КН. АНДРІЙ ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ († 1457)

Князь Андр­эй Улад­зі­міравіч як стры­еч­ны брат вяліка­га кня­зя Казі­мі­ра зай­маў вель­мі высо­кае ста­но­віш­ча ў дзяр­жа­ве, хаця ў адроз­ненне ад стар­шых бра­тоў Аляк­сандра (Алель­кі) Кіеўска­га і Іва­на Бель­ска­га не меў ста­ту­са ўдзель­на­га кня­зя. Яго ўла­дан­ні, рас­кі­да­ныя па роз­ных кан­цах Вяліка­га княст­ва, фак­тыч­на мелі ста­тус такіх жа пры­ват­ных вот­чын, як маёнт­кі Маніві­даві­чаў, Суд­зі­мон­таві­чаў і іншых паноў. У алроз­ненне ад іх князь Андр­эй быў пра­васлаў­ным, што фар­маль­на абмя­жоў­ва­ла яго пра­вы, бо галоў­най дзяр­жаў­най рэлі­гіяй пас­ля Крэўс­кай уніі лічы­ла­ся каталіцтва. Аднак дзя­ку­ю­чы знат­на­му паход­жан­ню ён ува­х­од­зіў у склад Рады ВКЛ і кары­стаў­ся вялікім уплывам.

Асноў­ная ж част­ка Логой­ской волас­ці так­са­ма яшчэ пры Вітаў­це, нед­зе ў 1420‑я гады, была пажа­ла­ва­на адна­му са шмат­лікіх кня­зёў Геды­мі­наві­чаў — Андр­эю, сыну Ўлад­зі­мі­ра Аль­гер­даві­ча. Пра тое, што князь Андр­эй атры­маў Айну ад Вітаўта, пры­га­д­ва­ец­ца ў больш познім даку­мен­це 42. Паз­ней яму ж дастаў­ся і Лаго­жаск, які разам з Айнай назва­ны сярод яго ўла­дан­няў у 1446 г. [Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии (АЗР). Т. 1. Спб., 1846. С. 59–60.] У руках яго тады апы­нулі­ся ўсе рэшт­кі коліш­ня­га Лагож­ска­га княст­ва, якія яшчэ заста­ваі­ся вяліка­кня­жац­кай уласна­сцю. 25 серп­ня 1484 р. до Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка і панів-ради звер­нув­ся князь Семен Іва­но­вич Воло­ди­ми­ро­вич Бєльсь­кий. Він вима­гав вирі­ши­ти спра­ву між ним та кобринсь­ким кня­зем Іва­ном Семе­но­ви­чем щодо маєт­ків сво­го покій­но­го дядь­ка, кня­зя Андрія Воло­ди­ми­ро­ви­ча. Князь Іван ска­зав: “…тые име­нья кня­зю Андрею пода­валъ князь вели­кій Вито­втъ, а жоне моей вну­че кня­зя Андре­еві, тые име­нья близ­ки”. Пози­вач навів інший аргу­мент: “ижъ дей отцы ихъ были неділь­ны, а то имъ была отчи­на тые име­нья”. Про­те вирок був таким: “И мы о том досмот­рев­шы и дове­дав­ши­ся, ижъ тые име­нья кня­зю Андрею Воло­ди­ме­ро­ви­чу данье вели­ко­го кня­зя Вито­вта и дер­жалъ тые име­нья князь Андрей, ажъ до смер­ти, а по смер­ти его кне­ги­ня его дер­жа­ла тежъ ажъ до смер­ти, а впо­ми­на­нья нико­то­ро­го о тые име­нья не бява­ло ему ни отъ бра­та его, кня­зя Ива­на, ни отъ его детей, ажъ до тыхъ местъ, коли ужо понялъ князь Иванъ кобрин­ский вну­ку кня­зя Андре­еву (бо князь Иванъ Воло­ди­ме­ро­вичъ свои име­нья мелъ оприш­ныи), – и досмот­рев­ши о томъ, при­су­ди­ли есмо: тые име­нья, Айну, а Могил­ную, а Сло­ве­не­скъ, а Иле­мь­ни­цу, а Поло­ное, кне­ги­ни Ива­но­вой Семе­но­ви­ча Кобрин­ско­го, кне­ги­ни Федь­це, вну­це кня­зя Андрея Воло­ди­ме­ро­ви­ча, веч­но, съ всимъ тымъ, што къ тымъ име­ньям здав­на слу­ша­етъ, по тому, какъ дер­жалъ небо­жь­чикъ князь Андрей Воло­ди­ме­ро­вичъ…”43.

В пре­ам­булі сво­го теста­мен­ту князь зга­дує про те, як у 1446 р. “при­ез­дил в Киев со сво­ею женою и со сво­и­ми дет­ка­ми, и были есмо в дому Пре­чи­стая (Бого­ро­ди­цы) и покло­ни­ли­ся есмы пре­свя­то­му обра­зу ея, и пре­по­доб­ным отцам Анто­нию и Фео­до­сию, и про­чим пре­по­доб­ным и бого­нос­ным отцам печер­ским..., и покло­ни­хом­ся отца сво­е­го гро­бу, кня­зя Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча, и дядь сво­их гро­бом”.44

Ён памёр у 1457 г., а хут­ка затым памёр і яго адзі­ны сын Глеб, пас­ля чаго спад­чы­ні­цай боль­шас­ці ўла­дан­няў заста­ла­ся дач­ка Аўдоц­ця, якая была жон­кай пана Іва­на Рага­цін­ска­га. Вялікі князь, аднак, даз­воліў ёй атры­ма­ць толь­кі Айну, а Лаго­жаск (з рэшт­ка­мі Хар­эц­кай волас­ці) нано­ва пажа­ла­ваў каля 1460 г. інша­му Геды­мі­наві­чу — кня­зю Аляк­сан­дру Васі­льеві­чу Чар­та­рый­с­ка­му (Чар­та­рыжс­ка­му) 45.

Князь Андрій Воло­ди­ми­ро­вич: Печат­ка від 20.1.1433: В полі печат­ки знак у вигляді бра­ми в супро­воді двох хре­сти­ків. Напис по колу: ПЄЧАТЬ КНIЗѦ АНДРѢѦ ВОЛО; круг­ла, роз­мір 23 мм.
Дже­ре­ла: BCz, Perg. 384. 20.1.1433. MNK, Rkps 1713, karta 251. 20.1.1433.
Пуб­ліка­ції: Бол­су­нов­ский К. Моне­ты киев­ских кня­зей. – Табл. II, n. 2. 20.1.1433. Лиха­чёв Н. Мате­ри­а­лы для исто­рии визан­тий­ской и рус­ской сфра­ги­сти­ки. Выпуск ІІ. – С. 259, илл. 224. 20.1.1433. Album rysunków pieczęci Kajetana Wincentego Kielisińskiego. – S. 119, n. 213 a. Gumowski M. Numizmatyka litewska. – S. 66. 20.1.1433. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 692, tab. 9, il. 63. 20.1.1433. Hlebionek M. Nieznana pieczęć księcia Andrzeja Włodzimierzowica. – S. 139–140, il. 4. Kozubowski G. Monety księstwa Kijowskiego. – Il. 7 l. Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 90, n. 59, poz. 8. 20.1.1433.
Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 277, il. 462. 20.1.1433.
Pokora P. Rysunki pieczęci Kajetana Wincentego Kielisińskiego. – S. 399, n. 10.
Дже­ре­ло: сайт Музей Шере­ме­тье­вых https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​a​n​d​r​i​j​-​v​o​l​o​d​y​m​y​r​o​v​y​ch/

Князь Андрій Воло­ди­ми­ро­вич: печат­ка від 16.6.1446: В полі печат­ки знак у вигляді бра­ми в супро­воді двох хре­сти­ків. Напис по колу: ПЄЧА КНѦ АНД­РА ВЛАД­Н­МИР. Круг­ла, роз­мір 29 мм.
Дже­ре­ла: РГБ, ОР, ф. 256, оп. 1, ед. хр. 68, карт. 4. 16.6.1446. AGAD, AZ, Sygn. 33, st. 668. 16.6.1446.
Пуб­ліка­ції: Акты Запад­ной Рос­сии. – Том I. – С. 59–60, n. 46. 16.6.1446. Бол­су­нов­ский К. Моне­ты киев­ских кня­зей. – Табл. II, n. 1. 16.6.1446. Лиха­чёв Н. Мате­ри­а­лы для исто­рии визан­тий­ской и рус­ской сфра­ги­сти­ки. Выпуск ІІ. – С. 258, илл. 223. 16.6.1446.
Daniłowicz J. Skarbiec dyplomatów. – Tom II. – S. 183. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 692, tab. 1, il. 6; tab. 9, il. 62. 16.6.1446. Hlebionek M. Nieznana pieczęć księcia Andrzeja Włodzimierzowica. – S. 137–139, il. 2. Kozubowski G. Monety księstwa Kijowskiego. – Il. 7 k. Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – S. 48, n. 392, il. 16.6.1446.Джерело: сайт Музей Шере­ме­тье­вых https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​a​n​d​r​i​j​-​v​o​l​o​d​y​m​y​r​o​v​y​ch/

Жена:

КН. АНА­СТАСІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

która wyszła za mąż za Wasyla Michajłowicza, księcia na Kaszynie (z rodu książąt twerskich) w końcu 1385 r. Księżna Anastazja zmarła w 1396 r. i pochowana została w Twerze 46.

КН. N ВОЛОДИМИРІВНА

J. Tęgowski dodaje jeszcze córkę o niewiadomym imieniu, którą poślubił książę Jan (Janusz) II Raciborski około 1394 r.
Córka Włodzimierza Olgierdowicza zmarła najpóźniej w roku 1406. Zob. Rozstrzygające wyjaśnienie co do kwestii małżeństwa Janusza Raciborskiego z Heleną Korybutówną, a następnie z nieznaną z imienia córką Włodzimierza: J. Tęgowski, dz. cyt., s. 85–86

V генерація от Гедиміна.

КН. СЕМЕН ОЛЕЛЬ­КО­ВИЧ (*1420 — † 03.12.1470)

— остан­ній київсь­кий уділь­ний князь (1455—70) з литов. вели­кок­нязівсь­ко­го роду Оль­гер­до­ви­чів, син Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ви­ча. Вос­пи­ты­вал­ся при дво­ре вел. кн. мо­с­ков­ской Со­фьи Витовтовны.

По­сле смер­ти от­ца по­лучил во вла­де­ние Ки­ев­ское кн-во как по­жа­лова­ние вел. кн. ли­тов­ско­го Ка­зи­ми­ра Ягел­лон­чи­ка. Kniaź Semen Aleksandrowicz został ochrzczony przez metropolitę kijowskiego Focjusza w 1420 r. W Latopiścu Litwy i kronice ruskie, wydanej przez Ignacego Daniłowicza, Wilno 1827, s. 244, czytamy: „Tohoż lieta [6928 czyli roku 1420)] pojde mitropolit [Focjusz] ko Kijewu, i w Słucku krestił kniazia Semen Aleksandrowicz, [...]”.

W 1451 r. kniaź Semen przebywał w Moskwie w okresie, gdy Kazimierz Jagiellończyk pozostawał w konflikcie z księciem Michałem Zygmuntowiczem. Od tego też roku kniaź Semen wraz z bratem Michałem manifestował swoje więzy religijne i pokrewieństwo z dworem moskiewskim. Kniaź Michał stawał w jawnej opozycji do króla Kazimierza Jagiellończyka, co uwidaczniało się w działaniach politycznych. Kniaź był przeciwny polityce centralizacyjnej króla (m.in. przeciwstawiał się likwidowaniu księstw dziedzicznych) oraz patronował Cerkwi prawosławnej. Pod koniec życia Olelki król Kazimierz narzucił swe zwierzchnictwo nad Kijowszczyzną i nawet „mieszał się do jej stosunków wewnętrznych” 47. Двічі (1456 і 1461) вису­вав­ся кан­ди­да­том на вели­кок­нязівсь­кий пре­стол литов. сепа­ра­ти­ста­ми, які дома­га­ли­ся пов­но­го розри­ву литовсь­ко-польс. унії та повер­нен­ня до скла­ду Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го — Схід­но­го Поділ­ля. 1456, король польс. і вели­кий кн. литов. Кази­мир IV Ягел­лон­чик зала­го­див цей кон­флікт, надав­ши С.О. «в дер­жа­ву» Сх. Поділ­ля (Брац­лав­щи­ну), а 1461 сепа­ра­ти­сти зму­шені були від­сту­пи­ти, не нава­жив­шись на зброй­ний виступ.

Olelkowicz zwracał się nawet przeciwko związkowi Litwy z Koroną oraz przeciw królowi Kazimierzowi, z którym poróżniła go kwestia tycząca się praw dziedzicznych do Kijowa. Opozycja kniazia Semena względem króla i Korony była więc całkiem zrozumiała. Król stwierdził, że księstwo kijowskie nie jest ojcowizną potomków Włodzimierza Olgierdowicza, lecz nadaniem „co do woli hospodarskiej”. Z tego względu nie zezwolił na podział księstwa między synów Olelki, lecz dał je „dzierżyć” Semenowi27. Jeżeli się weźmie również pod uwagę, że Semen był zięciem Jana Gasztołda, to zaprzeczenie Olelkowiczom praw dziedzicznych do Kijowszczyzny musiało ich bardzo oburzyć 48.

Później król podarował wdowie kniazia Semena i jego potomstwu księstwo pińskie z grodem Pińsk 49.. Kniaź Semen Olelkowicz zmarł w 1470 r., a jego dziedzice, jak już zaznaczono, utworzyli linię książąt pińskich. „Rok Pański 1471. Symeon książę Kijowski przy śmierci porucza opiekę nad żoną swoją i dziećmi Kazimierzowi Polskiemu, który rządy Kijowa, mimo sprzeciwiania się obywateli Kijowskich, powierza Gastołdowi. [...] Kiedy zaś jechał do Litwy , wtenczas właśnie zszedł ze świata Siemion Olelkowic z, książę Kijowski ; który gdy się czuł bliskim śmierci, wyprawił posłów do króla, polecając mu w opiekę swoje księstwo, żonę i dwoje dzieci z niej zrodzonych, syna i córkę, a w podarku posyłając królowi konia i łuk, z któremi szczęśliwie wojował przeciw Tatarom. Litwini dopraszali się usilnie, aby księstwo Kijowski e z resztą Rusi zamienione było w prowincyą Litewską, i wymogli na królu, że nad Kijowiany Marcina Gastołda wielkorządcą przełożył: co tak dalece oburzyło Kijowian, z przyczyny, iż Gastołd równy im a odmiennego był wyznania [oni zaś bardziej życzyli sobie Michała, brata Siemiona , który ów czas z ramienia królewskiego władał w Nowogrodzie], [...]. 50. Księstwo pińskie zostało reaktywowane w 1471 roku. Po likwidacji księstwa kijowskiego król Kazimierz Jagiellończyk pozostawił byłemu księciu kijowskiemu Aleksandrowi Włodzimierzowiczowi (Olelce) Kopyl, Słuck i Kleck, a jego najstarszemu synowi – Semenowi Olelkowiczowi – księstwo pińskie. Następnie monarcha, po śmierci Semena Olelkowicza (1470 r.), przywilejem z 27 kwietnia 1471 r. przekazał Pińsk księżnej Marii Gasztołd, wdowie po księciu kijowskim Semenie Olelkowiczu 51. Król nadał księżnej Marii ziemie pińskie „ze wszystkimi przynależnościami kniahini Siemienowej Aleksandrowiczowej, kniahini Marii i jej potomkom dał i darował” z wyjątkiem tych, które należały do miejscowych bojarów i szlachty. Monarcha zastrzegł sobie prawo odebrania księstwa, oddając w zamian inne posiadłości32. Przywilej Kazimierza Jagiellończyka został potwierdzony księżnej Marii i jej córce Helenie (Olenie) przez wielkiego księcia Aleksandra 16 stycznia 1499 r. 52.

У часи прав­лін­ня С.О. Київсь­ке князів­ство об’єднало у своїх межах май­же всю Центр. і Сх. Украї­ну, став­ши тери­торіаль­но-політ. і культ. осе­ред­ком фор­му­ван­ня укр. народ­но­сті на одно­му із завер­шаль­них ета­пів цьо­го про­це­су. Напри­кін­ці 1450‑х рр. за нака­зом С.О. було здійс­не­но «обвід» пд. кор­донів Київ. князів­ства, які тяг­ли­ся від р. Мура­фа (прит. Дніст­ра) вниз по Дніст­ру до гир­ла Дніст­ровсь­ко­го лима­ну, а звід­ти — повз Оча­ків до гир­ла Дні­п­ра і Тавані, далі — Дні­пром і по річ­ках Ове­ча Вода і Сама­ра (прит. Дні­п­ра) «аж до Дін­ця, і від Дін­ця до Тихої Сос­ни». За участю С.О. і киян була оста­точ­но роз­гром­ле­на (1455) орда Сеїд-Ахме­да, що з 1430‑х рр. пану­ва­ла у межи­річ­чі Дні­п­ра та Дону. Части­на цієї тери­торії (ліво­бе­ре­ж­жя Дні­п­ра та Вор­ск­ли і май­же до його гир­ла) відій­ш­ла до Київ. князів­ства. Про­ва­див само­стій­ну політи­ку щодо Кримсь­ко­го хана­ту, Мол­давсь­ко­го князів­ства і Вели­ко­го князів­ства Мос­ковсь­ко­го. Про­те­гу­вав пра­во­сл. церкві, літ. занят­тям вче­но­го гурт­ка при Софійсь­ко­му соборі, його коштом було від­бу­до­ва­но Києво-Печерсь­кий мона­стир. Діяль­ність Олель­ко­ви­чів, С.О. і його бать­ка, спри­я­ла куль­тур­но-нац. під­не­сен­ню в Наддні­прянсь­кій Україні з при­та­ман­ни­ми йому рене­санс­ни­ми тен­ден­ція­ми й від­кри­тістю впли­вам як гре­ко-пра­во­сл. світу, так і катол. Зх. Євро­пи. Здійс­нені в най­б­лиж­чо­му ото­чен­ні С.О. пере­кла­ди зі ста­роєврейс. і лат. мов низ­ки творів філос. та нау­ко­во-при­род­ни­чо­го змісту («Арі­сто­те­леві вра­та», «Шесто­крил», «Кос­мо­гра­фія» та ін.), а також дві нові редак­ції Пате­ри­ка Києво-Печерсь­ко­го (1460—62) засвід­чу­ють зрос­тан­ня нац. сві­до­мо­сті місц. еліти й осві­че­них кіл, звер­нен­ня їх до влас­ної істор. тра­ди­ції, зв’язок із дер­жав­ни­ць­ки­ми аспіра­ція­ми Олель­ко­ви­чів, їхні­ми спро­ба­ми повер­ну­ти Києву роль знач­но­го політ. і культ. центру.

Оd 1454 r. С.О. був одру­же­ний із Марією, доч­кою все­влад­но­го у 1440—50‑х рр. литов. маг­на­та Я.Гаштольда, від якої мав сина Васи­ля, кня­зя в Пінсь­ку (1471—95), і двох стар­ших дочок. Małżeństwo to przyczyniło się do wzmocnienia pozycji Semena i jego brata przy Kazimierzu Jagiellończyku, który oddał Olelce księstwo kijowskie i Słuck (odjęty mu przez Zygmunta Kiejstutowicza). Одна з них, Софія, була одру­же­на (1471) з вел. кн. тверсь­ким Михай­лом Бори­со­ви­чем. 1455 Кази­мир IV не визнав спад­коєм­ні пра­ва Олель­ко­ви­чів на Київсь­ке князів­ство і фор­маль­но звів С.О. до ран­гу сво­го наміс­ни­ка. По смер­ті С.О. воно оста­точ­но було пере­тво­рене на воє­вод­ство: пани-рада ВКЛ від­сто­ро­ни­ла від володін­ня Києвом його сина Васи­ля та бра­та Михай­ла Олель­ко­ви­ча і попри опір киян при­зна­чи­ла київ. наміс­ни­ком маг­на­та-като­ли­ка Мар­ти­на Гаштовта.

Піс­ля смер­ті його бать­ка король польс. і вел. кн. литов. Кази­мир IV Ягел­лон­чик від­мо­ви­вся визна­ти Київсь­ке князів­ство уді­лом О. і не доз­во­лив його діли­ти, а надав Київ Семе­ну на пра­вах сво­го наміс­ни­ка, Слу­цьк й Копил утри­мав за собою Михай­ло Олель­ко­вич. Рішен­ня Кази­ми­ра IV ста­ло однією з при­чин участі О. в діях опо­зи­цій­но­го щодо його вла­ди угрупо­ван­ня литовсь­ко-рус. знаті, очо­лю­ва­но­го до 1456 впли­во­вим литов. маг­на­том, тра­кайсь­ким воє­во­дою Яном Гаштоль­дом, тестем Семе­на Олель­ко­ви­ча. Литов. пани-опо­зи­ціо­не­ри двічі (1454 і 1461), але без­успіш­но роби­ли спро­би обра­ти Семе­на Олель­ко­ви­ча вели­ким кня­зем литовсь­ким. 1456 Кази­мир IV при­зна­чив його брац­лавсь­ким наміс­ни­ком, що на пів­то­ра десят­ка років поста­ви­ло під вла­ду київ. кня­зя біль­шість тери­торії сучас­ної Украї­ни. Під­т­ри­му­вав тіс­ні родин­ні й політ. зв’яз­ки із пра­ви­те­ля­ми Моск­ви. Разом із бра­том Михай­лом і кн. Юрієм Голь­шансь­ким 1463 спец. декла­ра­цією визнав вел. кн. моск. Іва­на III Васи­льо­ви­ча опіку­ном пра­во­сл. церк­ви у ВКЛ. Обно­вив Успенсь­кий собор Печерсь­ко­го мона­сти­ря, де й був похо­ва­ний. Піс­ля смер­ті Семе­на Олель­ко­ви­ча уділь­ний ста­тус Київ. князів­ства був оста­точ­но скасований.

Наступ­ни­ком Олель­ка на київсь­ко­му столі став його стар­ший син Семен, яко­му на той час було близь­ко 35 років (збе­рег­ли­ся відо­мо­сті про його охре­щен­ня мит­ро­по­ли­том Фотієм у 1420 р.). У родин­ній тра­ди­ції це тлу­ма­чи­лось як наслі­док роз­поді­лу («дела») бать­ківсь­ких володінь між Олель­ко­ви­ми сина­ми: «князь Семен и князь Михай­ло Алек­сан­дро­ви­чи про­ме­жи себе дел име­ли, [и] князь Семен взял Киев со все­ми при­го­род­ки и воло­стьми Киев­ско­го пове­та». Інак­ше опо­ві­дає про ці події літо­пис: «Пре­ста­ви­ся князь Алек­сан­дро Воло­ди­ме­ро­вич Киев­ский, про­ре­ко­мый Олель­ко, и зоста­вит по соби двух сынов, кня­зя Семе­на и кня­зя Михай­ла. И король по смер­ти отца их не дал в дел межи них Кие­ва, але даст [его] от себе дер­жа­ти кня­зю Семе­ну, и князь Михай­ло сел на от­чизне сво­ей, на Копы­ли». Отже, Кази­мир не визна­вав «отчиз­ных» (спад­ко­вих) прав Олель­ко­ви­чів на Київ, які начеб­то «про­бе­гал» їхній дід Воло­ди­мир Оль­гер­до­вич, подав­шись у 1394 р. до Москви.

Втім, і за цих умов Кази­мир прак­тич­но не втру­чав­ся у внут­ріш­нє жит­тя Київсь­кої зем­лі. Зі сво­го боку, Семен Олель­ко­вич вва­жав себе «кня­зем вели­ко­го княз­ства сво­е­го Киев­ско­го», а його сусід, молдавсь­кий воє­во­да Сте­фан III, кот­рий у 1464 р. одру­жи­вся з сест­рою Семе­на Євдо­кією, навіть нази­вав його «київсь­ким царем» (з таким титу­лом він зга­дуєть­ся в міс­це­вих літо­пи­сах). Це й не див­но — з огля­ду на мас­шта­би його володінь, які про­стя­га­ли­ся від Мози­ря на пів­но­чі до Чорно­морського узбе­ре­ж­жя на півд­ні. Наміс­ник Семе­на Олель­ко­ви­ча Свири­дов, «кото­рый от него Чер­ка­сы дер­жал», так окрес­лив цей пів­ден­ний кор­дон: річ­кою Мура­фа до Дніст­ра, потім униз Дністром, повз Тяги­ню (сучас­ні Бен­де­ри), «аж где Днестр упал в море; а оттоль, с устья Дне­стро­ва, лима­ном пошла гра­ни­ца мимо Оча­ко­ва аж до устья Дне­про­ва... а от устья Дне­про­ва до Тава­ня» — пере­во­зу на ниж­ньо­му Дні­прі, який ста­но­вив спіль­ну влас­ність воло­дарів Лит­ви та Кри­му; далі кор­дон з Кримсь­ким хан­ством про­ля­гав по річ­ках Ове­ча Вода, Сама­ра, Сіверсь­кий Доне­ць і Тиха Сосна.

Зав­дя­ки гео­гра­фіч­но­му поло­жен­ню сво­го князів­ства Семен Олель­ко­вич кон­тро­лю­вав знач­ну части­ну Дні­провсь­ко­го тор­го­вель­но­го шля­ху, що з’єд­ну­вав Пів­ніч­но-Схід­ну Русь із Кри­мом та краї­на­ми Схо­ду. Київ посі­дав важ­ли­ве міс­це в систе­мі того­ча­с­них еко­но­міч­них зв’яз­ків. Як зазна­чав у своє­му щоден­ни­ку вене­ціа­не­ць Амброд­жіо Кон­таріні, «сюди з’їж­д­жаєть­ся чима­ло куп­ців із хутра­ми з Верх­ньої (Пів­ніч­но-Схід­ної — авт.) Русі; об’єд­нав­шись у кара­ва­ни, вони пря­му­ють до Кафи (щоправ­да, часто, наче вів­ці, потрап­ля­ють у дорозі до рук татар)». Київсь­кий князь охо­че кори­сту­вав­ся виго­да­ми цієї тран­зит­ної тор­гів­лі, й навіть через два деся­ти­літ­тя піс­ля його смер­ті мос­ковсь­кі куп­ці зга­ду­ва­ли про збіль­шен­ня ним мит­них зборів у Києві.

Однак не цим запа­м’я­тав­ся Семен Олель­ко­вич нащад­кам, а тим, що від­но­вив Успенсь­ку церк­ву Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря, «разо­рен­ную и в запу­сте­нии выв­шую от наше­ствия зло­че­сти­ва­го Батыя»; обдару­вав її «зла­том, и среб­ром, и сосу­ды цер­ков­ны­ми» та «в ней же и сам погре­бен бысть в гроб­ни­це, юже сам созда». Власне, як зазна­че­но в його епіта­фії, сама церк­ва Успін­ня ста­ла велич­ним над­гроб­ком Семе­ну Олель­ко­ви­чу — остан­ньо­му київсь­ко­му кня­зю, піс­ля смер­ті яко­го в 1470 р. «на Кие­ве кня­зи пре­ста­ша быти, а вме­сто кня­зей вое­во­ды насташа».

Під 1463 р. зафік­со­ва­на подія – це чудо, яке ста­ло­ся на Велик­день у Києво-Печерсь­кій оби­телі за часів Семе­на Олель­ко­ви­ча. Досі Про ньо­го відо­мо з Бар­ку­ла­бівсь­ко­го літо­пи­су та «Києво-Печерсь­ко­го пате­ри­ку»53, куди цей сюжет дода­но у XVI ст. «Києво-Печерсь­кий пате­рик»: «В лето 6971 в Печерь­ском мана­сты­ри ство­ри­ся зна­ме­ние тако­во. При кня­зи Семене Алек­сан­дро­ви­чи и при бра­те его кня­зи Миха­и­ле, а при архи­манд­ри­те печерь­ском Нико­ле, пече­ру же тогда дер­жал некто Дио­ни­сие, нари­ца­ем Щепа. Сий при­и­де на Велик день в пече­ру пока­ди­ти теле­са усоп­ших, и при­и­де, где зовет­ся Общи­на, и, пока­див, рече: “Отци и бра­тие, Хри­стос вскрес! Сего дни есть Велик день”. И отве­ща, яко гром тучен: “В истин­ну вскре­се Хри­стос!”». Вар­то від­зна­чи­ти наяв­ність ана­ло­гіч­ної фор­му­ли («при бла­го­вер­ных кня­зех Семе­на и Миха­и­ла Олел­ко­ви­чев») в Лістви­ці 1455 р., пере­кла­деній у Печерсь­ко­му мона­сти­рі.54 Пате­ри­ко­вий запис, рані­ший за часом і справ­ні­ший, дещо відріз­няєть­ся від літо­пис­но­го – пере­дов­сім згад­кою про Семе­но­во­го бра­та Михай­ла, яка ніби­то натя­кає на існу­ван­ня нефор­маль­но­го дуум­віра­ту Олель­ко­ви­чів. Оче­вид­но, подіб­на інтер­пре­та­ція помил­ко­ва – як помил­ко­ві уяв­лен­ня про те, що Михай­ло Олель­ко­вич був тимча­со­вим пра­ви­те­лем Київсь­ко­го князів­ства або його «най­ме­но­ва­ним спад­коєм­цем» (див.: Улья­новсь­кий В. Мит­ро­по­лит київсь­кий Спи­ри­дон. – К., 2004. – С.83–84; Його ж. Жит­тя, при­го­ди й смерть Михай­ла Олель­ко­ви­ча // Князі Олель­ко­ви­чі-Слу­ць­кі. – К., 2017. – С.92). Вони ґрун­ту­ють­ся на хиб­ній інтер­пре­та­ції доку­мен­таль­них дже­рел. У пер­шо­му випад­ку це акт зі згад­кою при київсь­ко­го кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го (див.: Поле­хов С. Новые доку­мен­ты о Киев­ской зем­ле XV в. // Сфра­гі­стич­ний щоріч­ник. – Вип.2. – К., 2012. – С.258–263, 266–268, 276–279). У дру­го­му – запис 1486 р. в Литовсь­кій мет­ри­ці, де йдеть­ся про «кня­зя олек­та київсь­ко­го Михай­ла». Ціл­ком зро­зу­мі­ло, що тут ми має­мо спра­ву з титу­лу­ван­ням «кня­зя­ми» като­ли­ць­ких єпис­ко­пів. Що ж до тер­мі­на «олект» / «алект» (пере­кру­чене лат. electus), то він озна­чав обра­но­го, але ще не затвер­дже­но­го у сані єпис­ко­па. Отже в мет­ри­ці зга­да­но домі­ни­кан­ця Михай­ла зі Льво­ва (Michael de Leopoli), кот­рий був висвя­че­ний на київсь­ко­го єпис­ко­па Іно­кен­тієм VIII 22 черв­ня 1487 р. і пере­бу­вав на поса­ді до верес­ня 1494 р.55

Під 1463 р. у Патріар­ший збір­ни­ку чи Бар­ку­ла­бівсь­ко­му хро­но­граф зберіг­ся част­ко­во дру­гий запис : «И того ж лета княз­ну Овдо­тю одда­ли за вели­ко­го...», який фік­сує укла­ден­ня в 1463 р. шлю­бу Євдо­кії Олель­ків­ни й мол­давсь­ко­го гос­по­да­ря Сте­фа­на Вели­ко­го. Більш подріб­ні відо­мо­сті про цей союз донес­ли до нас мол­давсь­кі дже­ре­ла.56 У Бист­ри­ць­ко­му літо­писі, дове­де­но­му до 1507 р., читає­мо: «В літо 6971 юлія 5 прий­няв Сте­фан воє­во­да собі гос­по­жу кня­ги­ню Євдо­кію від Киє­ва, сест­ру Семе­на царя.» 57. Стиль дату­ван­ня тут – берез­не­вий (це вид­но з наступ­но­го запи­су, дато­ва­но­го чет­вер­гом, 23 січ­ня 6973 р., що від­по­ві­дає 23 січ­ня 1467 р.), тому дата – 5 лип­ня 1463 р. У злег­ка пере­фра­зо­ва­но­му вигляді цей запис повто­ре­но у Пут­нянсь­ко­му 1‑у літо­писі 58; цей літо­пис додат­ко­во подає, що Євдо­кія помер­ла в 6975 = 1467 році 59. Оби­д­ва запи­си повто­рені у Пут­нянсь­ко­му 2‑у літо­писі 60.

На полі­хром­но­му рель­є­фу-три­пти­ху з обра­за­ми Марії Оран­ти, Антонія та Фео­до­сія, який було вста­нов­ле­но піс­ля від­бу­до­ви Успенсь­ко­го собо­ру, близь­ко 1470 р., на фаса­ді його цен­траль­ної апси­ди (у XVIII ст., при спо­руд­жен­ні лаврсь­кої дзві­ни­ці, його трьо­ма фраґ­мен­та­ми вмон­ту­ва­ли у сті­ни над две­ри­ма ниж­ньо­го яру­су будів­лі), місти­вся напис: «Осно­ва­на бысть цер­ковь пре­свя­тыя Бого­ро­ди­цы Печер­ская на ста­ром осно­ва­нии при вели­ком коро­ли Кази­ми­ре бла­го­вер­ным кня­зем Семе­ном Алек­сан­дро­ви­чем, отчи­чи Киев­ском, при архи­манд­ри­те Иоанне».61

Ród Olelkowiczów zasłużył się dla Cerkwi prawosławnej. Między innymi dzięki jego postawie został wygnany w 1441 r. z ziem litewskich zwolennik unii kościelnej metropolita Izydor, a Ławra Kijowsko-Pieczerska uzyskała immunitet majątkowy. Przedstawiciele tego rodu ufundowali cerkiew w Stawku, a w Pińsku cerkiew św. Dymitra 62. Pierwszych wielkich nadań na rzecz biskupstwa turowsko-pińskiego, w tym placów w Pińsku, dokonał książę Semen Olelkowicz i jego syn Wasyl Semenowicz. Na ich przywileje, nadane biskupom turowskim, powoływali się nawet władycy uniccy. 26 marca 1636 r. przed sądem ziemskim w Pińsku, ówczesny biskup unicki Rafał Korsak, przedłożył przywileje Olelkowiczów na cerkiewne place pińskie 63.

Так ста­ло­ся з волі Кази­ми­ра, який на звіст­ку про смерть Семе­на Олель­ко­ви­ча при­слав до Киє­ва сво­го наміс­ни­ка — Мар­ті­на Гаштоль­да, шва­г­ра (бра­та дру­жи­ни) покій­но­го кня­зя. Однак Семен мав пря­мих на­щадків — сина Васи­ля і бра­та Михай­ла, на той час наміс­ни­ка в Новгороді.

Syn kniazia Semena Olelkowicza, kniaź Wasyl Semenowicz, dzierżył władzę w Pińsku wraz z matką Marią Gasztołd, na co wskazują liczne dokumenty wystawiane przez „kniahinię Semenowę Aleksandrowicza kniahinię Maryę z synem swym kniaziem Wasylem Semenowiczem” 64. Zmarł on bezpotomnie 4 czerwca 1495 r. lub w drugiej połowie 1496 r. Pochowano go w Ławrze Kijowsko-Pieczerskiej. Natomiast siostra kniazia Wasyla Semenowicza, księżna Aleksandra Helena (Olena) Semenowna, władała wraz z matką księstwem pińskim od 1501 do 1518 r. O zarządzaniu księżny Heleny księstwem pińskim poświadczają zachowane dokumenty 65. Matka księżnej, ks. Maria zmarła po 24 marca 1501 r., następnie księstwo pińskie przeszło w ręce jej zięcia ks. Fiodora Jarosławowicza, księcia horodeckiego 66.

Ж., МАРІЯ ГАШТОЛЬД, córką Jana Gasztołda (Iwaszko), syna Andrzeja Gasztołda. Ojciec Marii reprezentował swój ród w unii horodelskiej 1413 r. i został przyjęty do herbu Awdańców przez Jakuba z Rogoźna i Piotra z Widawy, ziemian sieradzkich. Matka Jana Gasztołda była prawdopodobnie z domu Buczacka, córka Michała Awdańca; okoliczność ta utorowała być może drogę Gasztołdom do tego stanowiska i świetnego polskiego rodu, w szczególności zaś do jego rusko-podolskiej gałęzi 67.

КН. МИХАЙ­ЛО ОЛЕЛЬ­КО­ВИЧ (бл. 1425 – † 30.8.1481),

молод­ший син Олек­сандра Воло­ди­ми­ро­ви­ча, князь слу­ць­кий і копильсь­кий. Ożenił się z księżną Anną Mścisławską. Хро­ни­ка Быхов­ца утвер­жда­ет, что после смер­ти Олель­ки Киев достал­ся его стар­ше­му сыну Семе­ну, а млад­ший сын Миха­ил «сел на отчызне сво­ей на Копы­ли». Свои доку­мен­ты Миха­ил Олель­ко­вич изда­вал так­же в Копы­ле 68.

Самым оче­вид­ным пре­тен­ден­том на Киев был Миха­ил Олель­ко­вич. Он был явно не прочь побо­роть­ся за пре­стиж­ный стол сво­их деда, отца и бра­та. По сооб­ще­нию Яна Длу­го­ша, Миха­ил имел в Кие­ве нема­ло сто­рон­ни­ков, кото­рые жела­ли видеть его сво­им сле­ду­ю­щим кня­зем. 69 Одна­ко Миха­ил Олель­ко­вич попал в очень затруд­ни­тель­ную ситу­а­цию, создан­ную во мно­гом ста­ра­ни­я­ми Кази­ми­ра. Неза­дол­го до смер­ти Семе­на Олель­ко­ви­ча (ори­ен­ти­ро­воч­но вес­ной или летом 1470 г.) к Кази­ми­ру при­бы­ло нов­го­род­ское посоль­ство, кото­рое попро­си­ло его при­слать в Нов­го­род сво­е­го кня­зя 70. Более того, меж­ду сто­ро­на­ми был заклю­чен дого­вор, соглас­но кото­ро­му нов­го­род­цы при­зна­ва­ли Кази­ми­ра сво­им гос­по­ди­ном. Они согла­си­лись при­нять его намест­ни­ка – прав­да, поста­вив усло­вие, что этот намест­ник дол­жен быть «от нашеи веры от гре­че­скои, от пра­во­слав­на­го хре­стьян­ства» 71. Как опыт­ный поли­тик, Кази­мир, по всей види­мо­сти, недол­го думал над кан­ди­да­ту­рой и отпра­вил на Вол­хов Миха­и­ла Олель­ко­ви­ча. Хотел того князь или не хотел, но ему при­шлось отпра­вить­ся в Нов­го­род: непо­ви­но­ве­ние Кази­ми­ру мог­ло слиш­ком доро­го ему обой­тись. Млад­ший Олель­ко­вич при­был в сто­ли­цу вече­вой рес­пуб­ли­ки 8 нояб­ря 1470 г., «и при­я­ша его ноуго­род­цы с вели­кою честию» 72. Харак­тер­но, что рус­ские лето­пи­си посто­ян­но назы­ва­ют его Миха­и­лом Олель­ко­ви­чем Киев­ским (или, как Псков­ская тре­тья, «кня­зеи киев­скых» 73) – несмот­ря на то, что он нико­гда не кня­жил в Кие­ве. Одна­ко Миха­ил про­был на бере­гах Вол­хо­ва недол­го. Уже 15 мар­та 1471 г. он отпра­вил­ся на роди­ну 74. Нет ника­ких сомне­ний в том, что отъ­езд Миха­и­ла Олель­ко­ви­ча из Нов­го­ро­да был свя­зан со смер­тью бра­та – по сло­вам рус­ско­го лето­пис­ца, князь «поеха на Киевъ, на свою вот­чи­ноу». Оче­вид­но, Миха­ил рас­счи­ты­вал занять осво­бо­див­ший­ся там кня­же­ский стол. Одна­ко его отъ­езд все-таки не был таким стре­ми­тель­ным, как это пред­став­ля­ют неко­то­рые источ­ни­ки, – напри­мер, «Fragmentum de supplicio ducum Slucensium Vilnae sumpto anno 1487» 75.

Доста­точ­но ска­зать, что после смер­ти бра­та Миха­ил оста­вал­ся в Нов­го­ро­де еще целых три меся­ца. По всей види­мо­сти, он ожи­дал санк­ции на отъ­езд от Кази­ми­ра. Одна­ко сам Кази­мир, кото­рый в янва­ре 1471 г. как раз при­е­хал в Вели­кое кня­же­ство Литов­ское, вовсе не мед­лил и назна­чил в Киев сво­е­го намест­ни­ка-вое­во­ду. Этим вое­во­дой стал Мар­тин Гаштольд 76. Миха­ил Олель­ко­вич остал­ся ни с чем. Он оста­вил нов­го­род­цев без под­держ­ки перед лицом угро­жав­шей им мос­ков­ской опас­но­сти – ведь Иван III дви­гал­ся на Нов­го­род с мно­го­ты­сяч­ным вой­ском. 11 авгу­ста 1471 г. нов­го­род­цы были вынуж­де­ны заклю­чить с вели­ким кня­зем мос­ков­ским дого­вор, по кото­ро­му обе­ща­ли «за коро­ля и за вели­ко­го кня­зя литов­ско­го … не отда­ти­ся нико­то­рою хит­ро­стью» и «ни прии­ма­ти из Лит­вы кня­зеи в Вели­кии Нов­го­родъ» 77. Миха­ил Олель­ко­вич был послед­ним кня­зем, кото­ро­го нов­го­род­цы при­ня­ли «из руки» вели­ко­го кня­зя литов­ско­го 78.

Источ­ни­ки зафик­си­ро­ва­ли его при­сут­ствие в июле 1474 г. в Кие­ве 79. А 14 мар­та 1476 г. Миха­ил Олель­ко­вич под­пи­сал в Вильне извест­ное посла­ние к Папе Рим­ско­му Сикс­ту IV, в кото­ром шест­на­дцать вид­ней­ших пред­ста­ви­те­лей пра­во­слав­но­го духо­вен­ства и свет­ской зна­ти выка­зы­ва­ли свое согла­сие при­нять цер­ков­ную унию. Там он постав­лен на чет­вер­тое место – и на пер­вое сре­ди мирян: «Вели­ко­слав­ное кня­жа, ясно врож­де­ный Миха­илъ, братъ по пло­ти пре­светла­го коро­ля пол­ско­го, кня­зя Кази­ми­ра литов­ско­го и рус­ко­го пана» 80.

Вполне воз­мож­но, что Миха­ил Олель­ко­вич еще рас­счи­ты­вал вер­нуть­ся в Киев. Одна­ко и здесь Кази­мир не оправ­дал его надежд: когда в 1480 г. Мар­тин Гаштольд был назна­чен трок­ским вое­во­дой, то на его место в Киев поехал вовсе не Миха­ил Олель­ко­вич, а Иван Ход­ке­вич. Вме­сте со сво­и­ми род­ствен­ни­ка­ми, кня­зья­ми Федо­ром Бель­ским и Ива­ном Голь­шан­ским, он орга­ни­зо­вал заго­вор с целью отстра­не­ния Кази­ми­ра от вла­сти. Хотя источ­ни­ки по-раз­но­му пред­став­ля­ют пла­ны заго­вор­щи­ков, одна­ко смерт­ная казнь, кото­рой под­верг­лись двое из них (Бель­ский бежал в Моск­ву), гово­рит о том, что кня­зья, ско­рее все­го, дей­стви­тель­но наме­ре­ва­лись совер­шить убий­ство Кази­ми­ра и его сыно­вей. Уча­стие Миха­и­ла Олель­ко­ви­ча в заго­во­ре про­тив закон­но­го монар­ха и его казнь 30 авгу­ста 1481 г. силь­но дис­кре­ди­ти­ро­ва­ли этот род, одна­ко не при­ве­ли к пони­же­нию его ста­ту­са в стране.

В 1470–71 – вели­кок­нязівсь­кий наміс­ник у Нов­го­роді Вели­ко­му. Дові­дав­шись про смерть бра­та, само­віль­но виї­хав з Вели­ко­го Нов­го­ро­да і зро­бив без­успіш­ну спро­бу отри­ма­ти Київ. Ство­рив угрупо­ван­ня князівсь­ких і маг­натсь­ких родів, яке мало за мету від­сто­ро­ни­ти від вла­ди у ВКЛ Ягел­лонів, а у випад­ку невда­чі – відо­кре­ми­ти сх. зем­лі Біло­русі та Украї­ни з Києвом і визна­ти над ними вла­ду вел. кн. моск. Іва­на III Васи­льо­ви­ча. За органі­за­цію змо­ви про­ти Кази­ми­ра IV пока­ра­ний смер­тю у Києві 3 верес­ня 1481.

Po śmierci swego ojca Olelki kniaź Michał wraz ze starszym bratem Semenem dążył do władania nad księstwem kijowskim. Zatarg o księstwo z królem Kazimierzem Jagiellończykiem zaostrzył się złaszcza w momencie, gdy w lecie 1480 r. namiestnikiem kijowskim po śmierci Gasztołda został Iwan Chodkiewicz. W przeddzień świąt Wielkanocnych spiskowcy planowali (przed 22 IV 1480 r.) zgładzić Kazimierza Jagiellończyka i jego synów. Na czele spisku już w 1479 r. stanęli: książę Fiodor Bielski, Michał Olelkowicz i Iwan Jurjewicz Holszański. Spiskowców wykryto: Olelkowicza i Holszańskiego ścięto 30 sierpnia 1481 r., a Fiodor Bielski, jeden z książąt Glińskich i kilku przedstawicieli mniej znacznych rodów uciekli do księstwa moskiewskiego 81. Król Kazimierz Jagiellończyk po ścięciu kniazia Michała pozostawił w rękach wdowy Anny i ich syna Semena Michajłowicza Olelkowicza księstwo słuckie (1460–1505).

Извест­но, что уже свою вклад­ную гра­мо­ту Вар­ва­рин­ской церк­ви, дати­ро­ван­ную 21 декаб­ря 1481 (или, воз­мож­но, 1482) года, «кня­ги­ни Миха­и­ло­вая Алек­сан­дро­ви­ча Анна» изда­ла в Слуц­ке (см. при­ло­же­ние). Есть и дру­гие доку­мен­ты 80‑х гг. XV в., в кото­рых «кня­ги­ня Анна Михай­ло­вая» 82.

Ж., КНЖ. АННА МСТИСЛАВСКАЯ.

КНЖ. ЕВ­ДО­КІЯ ОЛЕЛЬ­КІВ­НА (1463,† 1467),

У Бист­ри­ць­ко­му літо­писі, дове­де­но­му до 1507 р., читає­мо: «В літо 6971 юлія 5 прий­няв Сте­фан воє­во­да собі гос­по­жу кня­ги­ню Євдо­кію від Киє­ва, сест­ру Семе­на царя.» 83. Стиль дату­ван­ня тут – берез­не­вий (це вид­но з наступ­но­го запи­су, дато­ва­но­го чет­вер­гом, 23 січ­ня 6973 р., що від­по­ві­дає 23 січ­ня 1467 р.), тому дата – 5 лип­ня 1463 р. У злег­ка пере­фра­зо­ва­но­му вигляді цей запис повто­ре­но у Пут­нянсь­ко­му 1‑у літо­писі 84; цей літо­пис додат­ко­во подає, що Євдо­кія помер­ла в 6975 = 1467 році 85. Оби­д­ва запи­си повто­рені у Пут­нянсь­ко­му 2‑у літо­писі 86.

∞, 5.7.1463, СТЕ­ФА­Н III ВЕ­ЛИ­КИЙ, молд. господарь.

КНЖ. УЛІАН­НА ОЛЕЛЬ­КІВ­НА (? — піс­ля 1481)

Має­мо спис, змеш­ча­ны бліз­ка да пачат­ку Кіе­ва-Пяч­эр­ска­га памян­ніка (і зна­чыц­ца, запі­са­ны іма­вер­на не нашмат паз­ней за 1483 г.) “род кня­гіні Ўлля­ны Юр’евай”: “вяліка­га кня­зя Ўлад­зі­ме­ра Кіеўска­га, кня­зя Аляк­сандра, кня­зя Сімяо­на, памяні Гос­пад­зе забітых кня­зя Міхаі­ла Аляк­сандраві­ча, кня­зя Іва­на Юр’евіча, кня­зя Іва­на Аль­гі­мон­таві­ча, кня­зя Сімяо­на, кня­зя Юрыя, сына яго кня­зя Васілія (кня­зя Сімяо­на Юр’евіча, кня­гі­ню Настасію і сына іх кня­зя Льва), кня­зя Юрыя. [да тэкс­ту ў дуж­ках дадад­зе­на спа­сыл­ка: сас­куб­ле­ныя імё­ны пры­пі­са­ныя паз­ней на палях]”. Далей іду­ць жаночыя імё­ны, пачы­на­ю­чы з “кн. Феа­дос­сі”. Мы не пэў­ныя ў тым, ці адно­сяц­ца яны да роду кня­зёў Галь­шан­скіх, таму спы­нім­ся на ўжо выпі­са­ным. Перш за ўсё, забітыя князі Міхаіл Аляк­сандравіч і Іван Юр’евіч – гэта, бяс­спр­эч­на, Міхаіл Алель­кавіч і Іван Галь­шан­скі Дуб­ро­віц­кі, пака­ра­ныя ў 1481 г. смер­цю за змо­ву супра­ць Казі­ме­ра Ягай­лаві­ча. Пер­шыя тры імя ў спі­се, гэтак жа віда­воч­на, – Улад­зі­мер Аль­гер­давіч, яго­ны сын Алель­ка і яго­ны стар­эй­шы сын Сямён, брат Міхаі­ла. Пачы­на­ю­чы з Іва­на Аль­гі­мон­таві­ча іду­ць Галь­шан­скія. Най­прас­цей­шае тлу­ма­ч­энне ўся­го запі­су такое: “кня­гі­ня Ўлля­на Юр’ева” – гэта жон­ка 87 Юрыя Сямё­наві­ча Галь­шан­ска­га, якую Ю.Вольф ведаў з імя, але не ведаў яе паход­жан­ня. Мяр­ку­ю­чы па пачат­ку яе запі­су ў памян­ніку (і з улі­кам узрос­таў), яна мусі­ла быць дач­кою Алель­кі і сяст­рою Сямё­на і Міхаі­ла. Ю.Вольф назы­ваў трох дачок Алель­кі: 1) Фед­ку, жон­ку пэў­на­га Сямё­на Юр’евіча; 2) невя­до­мую на імя, жон­ку мал­даўска­га гас­па­да­ра Стэфа­на; 3) невя­до­мую на імя, жон­ку Юрыя Фёда­раві­ча Прон­ска­га. Вале­ры Пазд­ня­коў так­са­ма падаў трох дачок, але яго звест­кі не цал­кам згод­ныя з пра­цаю Ю.Вольфа, якою ён, глед­зячы па біб­лія­гра­фіі, непа­ср­эд­на не кары­стаў­ся. В.Пазднякоў вызна­чыў Сямё­на Юр’евіча як Пат­ры­ке­е­ва, падаў імя жон­кі гас­па­да­ра Стэфа­на (Еўда­кія), але трэц­юю дач­ку (па-раней­ша­му невя­до­мую з імя) назваў жон­каю Ю.Ф.Гальшанскага (іні­цы­я­лы Ю.Ф. у рада­вод­зе кня­зёў Галь­шан­скіх – у адроз­ненне ад Прон­скіх – нам невя­до­мыя).88 Імя Улля­на не з’яўляецца ні ў Ю.Вольфа, ні ў В.Пазднякова. Нам пада­ец­ца, што ў свят­ле дадат­ко­вых зве­стак з памян­ніку мусім гава­ры­ць наса­мр­эч пра чат­ры­рох дачок Алелькі.

Пац­вяр­джа­ец­ца, між іншым, і згад­ка М.Карамзіна, што князь Іван Галь­шан­скі Дуб­ро­віц­кі быў з “праў­ну­каў Аль­гер­да”.89 Гіпот­э­зу пра паход­жанне Ўлля­ны з Алель­каві­чаў выка­заў раней Мар­ц­элі Анта­невіч, не выка­ры­стоў­ва­ю­чы зве­стак памян­ніка, але зыход­зячы з аналі­зу гер­ба ўну­ка Ўлля­ны, Паў­ла Галь­шан­ска­га, і з агуль­ных зве­стак пра адно­сі­ны паміж рода­мі.90

Гер­бу Паў­ла Галь­шан­ска­га ў літа­ра­ту­ры пры­све­ча­на нема­ла мес­ца і ён патра­буе пад­ра­бяз­на­га адступ­лен­ня. Пры­вед­зе­ная тут выя­ва – са “Stemmata Polonica” – рука­пі­су сяр­эд­зі­ны XVI ст. з біб­ліят­экі Арсе­на­ла ў Пары­жы91; цал­кам ана­ла­гіч­ная выяве, якая, павод­ле Ю.Вольфа, змеш­ча­ная на магі­ле Паў­ла. Ціка­ва, што на яшчэ адной выяве ў “Дыя­ц­эзіяль­ных ста­ту­тах для Луц­кай дыя­ц­эзіі”92, гер­бы “Кітаўрус” і “Паго­ня” змеш­ча­ныя ў адва­рот­ным парад­ку. Але паколь­кі трак­тоўка “Кітаўру­са” як гер­ба ўлас­на кня­зёў Галь­шан­скіх не выклі­кае сум­не­ву, то тут трэ­ба бачы­ць ці памыл­ку гра­вё­ра, ці дай­шоў­шае да кур’ёзу жаданне высу­ну­ць най­больш ста­тус­ны герб як мага мац­ней наперад.

Паход­жанне Паў­ла па жано­чай лініі добра вядо­мае: яго­ная маці Соф’я была дач­кою вілен­ска­га ваяво­ды Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча і Ядзві­гі з Маніві­даў гер­бу “Лялі­ва”.
Аднак, адсут­на­сць дастат­ко­вых зве­стак пра гераль­ды­ку Суд­зі­мон­таў і пра род кня­гіні Ўлля­ны пры­вя­ла да таго, што ў роз­ны час быў пра­па­на­ва­ны цэлы шэраг пра­чы­тан­няў гер­ба. Пра тое, што “Паго­ня” павін­на адно­сіц­ца менавіта да Ўлля­ны, пісаў яшчэ Ю.Вольф, не пра­па­ну­ю­чы пры тым кан­кр­эт­на­га роду, з яко­га яна мусі­ла паход­зі­ць.93

З улі­кам жа гэтых новых зве­стак спр­эч­ку мож­на лічы­ць выра­ша­най на кары­с­ць Ю.Вольфа: “Кітаўрус” адно­сіц­ца да Галь­шан­скіх, “Паго­ня” – да Алель­каві­чаў, “Лялі­ва” – да Маніві­даў. Што назва­ныя роды кары­сталі­ся адпа­вед­ны­мі гер­ба­мі, вядо­ма з пэў­на­сцю. Пры­пі­сванне “Тру­баў” Суд­зі­мон­там, з якіх Паўла­ва маці паход­зі­ла па баць­коўс­кай лініі, патра­буе больш пад­ра­бяз­на­га раз­бо­ру. Такі раз­бор, як зга­да­на выш­эй, ужо здзейс­ніў М.Антаневіч.94 Мы ж спы­нім­ся карот­ка толь­кі на адной досы­ць шыро­ка вядо­май супяр­эч­на­сці. Дор­гі, баць­ка Паўла­ва прад­зе­да Суд­зі­мон­та, мог быць тоес­ны Дор­гію бра­ту Осціка гер­бу “Тру­бы”, як аб тым піша Ю.Пузына.95 Улад­зіслаў Сэм­ко­віч адмаў­ляе гэтую тое­сна­сць з той пры­чы­ны, што Суд­зі­монт пяча­таў­ся не “Тру­ба­мі”, а ўлас­ным зна­кам.96 Але ён жа ў
іншым мес­цы той самай пра­цы свед­чы­ць, што сучас­нік Суд­зі­мон­та, ста­ро­ста жамойц­кі Галі­мін Надо­бавіч, кары­стаў­ся у 1430‑х г. дзвю­ма пячат­ка­мі – з “гарад­зель­скім” гер­бам “Дуб­на” і са ста­рым сваім зна­кам; таму аргу­мент ад несу­пад­зен­ня выя­вы на пячат­цы не абса­лют­ны.97

Дже­ре­ло: Брыль А. Ф.. Князі Галь­шан­скія ў
Кіе­ва-Пяч­эр­скім памян­ніку // Герольд Litherland. № 18. Горадня–Менск. 2011. С.41

∞, КН. ЮРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ ГОЛЬ­ШАНСЬ­КИЙ ДУБ­РО­ВИ­ЦЬ­КИЙ († 1457)

КНЖ. ВАР­ВА­РА ОЛЕЛЬ­КІВ­НА (* б. 1428, † 25.VII.1488/1492)

польск. Barbara Olelkowna, доч­ка Олель­ки Воло­ди­ми­ро­ви­ча98 ), род. ок. 1428 г. – умер­ла меж­ду 25.07.1488 и 1492 г., похо­ро­не­на в при­ход­ском Костё­ле св. Тро­и­цы в Нове-Място-над-Соной око­ло Плонсь­ка (польск. Nowe Miasto nad Soną koło Płońska, город в Плонь­ском повя­те Мазо­вец­ко­го вое­вод­ства Поль­ши). В 2014 году насто­я­тель при­хо­да св. Анны – ксён­дз Вой­цех Бжо­зов­ский (польск. Wojciech Brzozowski) вскрыл над­гро­бие. Остан­ки Вар­ва­ры поко­ят­ся под при­де­лом св. Анны. Она была регент­шей при сыно­вьях с 1458 года,

∞, мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва IV († 10.09.1454 г.)99.

ГЛЕБ АНДРЕ­ЕВИЧ

Андрей Вла­ди­ми­ро­вич памёр у 1457 г., а хут­ка затым памёр і яго адзі­ны сын Глеб, пас­ля чаго спад­чы­ні­цай боль­шас­ці ўла­дан­няў заста­ла­ся дач­ка Аўдоц­ця, якая была жон­кай пана Іва­на Рагацінскага.

АВДО­ТЬЯ АНДРЕЕВНА

спад­чы­ні­цай боль­шас­ці ўла­дан­няў Андрея Вла­ди­ми­ро­ви­ча заста­ла­ся дач­ка Аўдоц­ця, якая была жон­кай пана Іва­на Рага­цін­ска­га. Вялікі князь, аднак, даз­воліў ёй атры­ма­ць толь­кі Айну, а Лаго­жаск (з рэшт­ка­мі Хар­эц­кай волас­ці) нано­ва пажа­ла­ваў каля 1460 г. інша­му Геды­мі­наві­чу — кня­зю Аляк­сан­дру Васі­льеві­чу Чар­та­рый­с­ка­му (Чар­та­рыжс­ка­му) 100.

Маён­так Айна ў выніку кан­чат­ко­ва ада­собіў­ся ад Лагож­ска. У кня­зёў­ны Аўдоц­ці ад шлю­бу з Іва­нам Рага­цін­скім заста­ла­ся дач­ка Фядо­ра, да якой і перай­ш­ла спад­чы­на дзе­да. Нед­зе ў 1470‑я гады яна вый­ш­ла за кня­зя Іва­на Сямё­наві­ча Коб­рын­ска­га (дар­эчы, яе адда­ле­на­га родзі­ча, так­са­ма Геды­мі­наві­ча). 25 серп­ня 1484 р. до Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка і панів-ради звер­нув­ся князь Семен Іва­но­вич Воло­ди­ми­ро­вич Бєльсь­кий. Він вима­гав вирі­ши­ти спра­ву між ним та кобринсь­ким кня­зем Іва­ном Семе­но­ви­чем щодо маєт­ків сво­го покій­но­го дядь­ка, кня­зя Андрія Воло­ди­ми­ро­ви­ча. Князь Іван ска­зав: “…тые име­нья кня­зю Андрею пода­валъ князь вели­кій Вито­втъ, а жоне моей вну­че кня­зя Андре­еві, тые име­нья близ­ки”. Пози­вач навів інший аргу­мент: “ижъ дей отцы ихъ были неділь­ны, а то имъ была отчи­на тые име­нья”. Про­те вирок був таким: “И мы о том досмот­рев­шы и дове­дав­ши­ся, ижъ тые име­нья кня­зю Андрею Воло­ди­ме­ро­ви­чу данье вели­ко­го кня­зя Вито­вта и дер­жалъ тые име­нья князь Андрей, ажъ до смер­ти, а по смер­ти его кне­ги­ня его дер­жа­ла тежъ ажъ до смер­ти, а впо­ми­на­нья нико­то­ро­го о тые име­нья не бява­ло ему ни отъ бра­та его, кня­зя Ива­на, ни отъ его детей, ажъ до тыхъ местъ, коли ужо понялъ князь Иванъ кобрин­ский вну­ку кня­зя Андре­еву (бо князь Иванъ Воло­ди­ме­ро­вичъ свои име­нья мелъ оприш­ныи), – и досмот­рев­ши о томъ, при­су­ди­ли есмо: тые име­нья, Айну, а Могил­ную, а Сло­ве­не­скъ, а Иле­мь­ни­цу, а Поло­ное, кне­ги­ни Ива­но­вой Семе­но­ви­ча Кобрин­ско­го, кне­ги­ни Федь­це, вну­це кня­зя Андрея Воло­ди­ме­ро­ви­ча, веч­но, съ всимъ тымъ, што къ тымъ име­ньям здав­на слу­ша­етъ, по тому, какъ дер­жалъ небо­жь­чикъ князь Андрей Воло­ди­ме­ро­вичъ…”101. Спра­ва вирі­ши­лась на користь кобринсь­ко­го кня­зя. З гра­мо­ти нам зали­ши­лось неві­до­мим, яким чином йому вда­ло­ся дове­сти свою право­ту: чи пока­за­ти ори­гі­наль­ну гра­мо­ту Віто­вта, чи за допо­мо­гою свідків.

∞, ІВАН РОГАТИНСЬКИЙ

Дети: Федо­ра.

VI генерація от Гедиміна.

КН. ВАСИЛЬ СЕМЕ­НО­ВИЧ ПІНСЬ­КИЙ (* бл. 1465, † 4.06.1495),

син Семе­на Олель­ко­ви­ча, князь пінсь­кий (1471–1495 рр.). Точ­на дата смер­ті вста­нов­ле­на на під­ставі копії напи­су з над­гроб­ка А.Кальнофойського Dzierżył władzę w Pińsku wraz z matką Marią Gasztołd, na co wskazują liczne dokumenty wystawiane przez „kniahinię Semenowę Aleksandrowicza kniahinię Maryę z synem swym kniaziem Wasylem Semenowiczem” 102.

Zmarł on bezpotomnie 4 czerwca 1495 r. lub w drugiej połowie 1496 r., не зали­шив­ши потом­ства. Похо­ва­ний у Києво-Печерсь­ко­му монастирі.

КНЖ. СО­ФЬЯ СЕ­МЁ­НОВ­НА (? – 7.2.1483),

По сооб­ще­нию твер­ской лето­пи­си, зимой 1470/1471 г. мест­ный вели­кий князь Миха­ил Бори­со­вич «жени­ся ... Софи­ею, княжь Семе­но­ва дщерь Олель­ко­вичь» 103. София умер­ла в Тве­ри 7 фев­ра­ля 1483 г. и «поло­же­на бысть въ Свя­темъ Спа­се» 104. В лето­пи­си поче­му-то ска­за­но, буд­то она была заму­жем за Миха­и­лом Бори­со­ви­чем семь лет, хотя в дей­стви­тель­но­сти двенадцать.

Ч., 1471/72, В.КН. МИ­ХАИ­Л БО­РИ­СО­ВИ­Ч, вел. кн. тверский .

КНЖ. ОЛЕК­САНДРА-ОЛЕ­НА СЕМЕНІВ­НА ПИНСЬ­КА (†21.III.1518)

władała wraz z matką księstwem pińskim od 1501 do 1518 r. O zarządzaniu księżny Heleny księstwem pińskim poświadczają zachowane dokumenty 105. Matka księżnej, ks. Maria zmarła po 24 marca 1501 r., następnie księstwo pińskie przeszło w ręce jej zięcia ks. Fiodora Jarosławowicza, księcia horodeckiego 106.

Faktem godnym uwagi jest to, że księżna Helena wraz z małżonkiem znaleźli się pod specjalną protekcją monarchy, który obiecał obronić ich od wszelkich roszczeń sąsiadów. W zamian, po ich bezpotomnej śmierci, dobra kniazia Fiodora miały przejść na własność króla i jego następców. Ugoda z królem zawarta w 1508 r. została potwierdzona 30 maja 1518 r. przez Zygmunta Starego. Na mocy porozumienia z królem kniaź Fiodor zapisał swoje dobra (Horodno, Kleck, Kobryń, Rohaczów, Pińsk wraz z okolicznymi dworami) Zygmuntowi Staremu, a ten 29 stycznia 1509 r. specjalnym przywilejem wziął pod opiekę kniazia Fiodora i jego małżonkę Helenę 107. Księżna Helena zmarła bezpotomnie 25 marca 1518 r.

Według Antoniego Mironowicza, okres sprawowania władzy przez Olelkowiczów i Jarosławowiczów w Pińsku nazywany był „złotym okresem rozwoju prawosławia na terenie eparchii turowsko-pińskiej. Ks. Helena wraz z mężem również przez pewien okres sprawowała opiekę nad monasterem leszczyńskim pw. Zaśnięcia NMP w Pińsku 108.

1518.III 05, лист Але­ны Семе­нов­ны Олель­ко­вич­ны, жены Федо­ра Ива­но­ви­ча Яро­сла­ви­ча, кня­зя Пин­ско­го, кото­рым она заве­ща­ет усадь­бу Кро­пот­чи­чи церк­ви Непо­роч­но­го Зача­тия Бого­ро­ди­цы в Пин­ске и дарит маль­чи­ка Охрен­ко.109

Ч., КН. ФЕДІР ІВА­НО­ВИЧ ЯРО­СЛА­ВИЧ, syn Iwana Wasylewicza Horodeckiego i Eudoksji, córki Fiodora Lwowicza Worotyńskiego. Według A. Mironowicza, za rządów kniazia Fiodora Iwanowicza Jarosławowicza nastąpił największy rozwój struktury cerkiewnej na terenie diecezji turowsko-pińskiej. Jednym z powodów owego rozwoju były częste nadania czynione przez kniazia na rzecz cerkwi i duchowieństwa. 110.

КН. СЕМЕН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ СЛУ­ЦЬ­КИЙ (бл. 1460, † 14.11.1504),

син Михай­ла Олель­ко­ви­ча, князь слу­ць­кий. Król Kazimierz Jagiellończyk po ścięciu kniazia Michała po zostawił w rękach wdowy Anny i ich syna Semena Michajłowicza Olelkowicza księstwo słuckie (1460–1505). 1502 і 1503 на чолі влас­но­го війсь­ка від­бив напад крим. чам­булів і роз­гро­мив їх у бит­вах біля річок Уша (нині р. Уж, прит. При­п’яті) і При­п’ять (прит. Дніпра).

Летом 1492 г., когда после смер­ти Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка про­ис­хо-дили выбо­ры ново­го вели­ко­го кня­зя литов­ско­го, Семен Михай­ло­вич во гла­ве отря­да из 500 всад­ни­ков явил­ся на сейм в Виль­ню и попы-тал­ся заявить свои пра­ва на трон. По утвер­жде­нию М. Стрый­ков­ско­го, князь Слуц­кий имел сто­рон­ни­ков, кото­рые были гото­вы под­дер­жать его кан­ди­да­ту­ру («acz też Siemion Olelkowic Michałowic xiążę Słuckie z strony swoich przyjaciół miał vota na się») 111. Нет ника­ких сомне­ний в том, что Семен Слуц­кий дей­стви­тель­но мог собрать 500 всад­ни­ков. Так, соглас­но зем­ско­му попи­су 1528 г., сын Семе­на Юрий дол­жен был выстав­лять в вой­ско 433 коня 112. Хотя Семен Михай­ло­вич и имел при себе вну­ши­тель­ный воен­ный отряд, одна­ко он все-таки рас­счи­ты­вал в первую оче­редь на избра­ние. Тем не менее, его надеж­ды не оправ­да­лись – пози­ции Алек­сандра, сына Кази­ми­ра, были очень силь­ны, а сто­рон­ни­ков кан­ди­да­ту­ры слуц­ко­го кня­зя, по всей види­мо­сти, было не слиш­ком много.

В мар­те 1496 г. он не явил­ся на сейм в Бер­шты, в кни­ги Мет­ри­ки Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го была вне­се­на запись «на память», кото­рая име­ла заго­ло­вок: «О нестане кня­зя Слуц­ко­го на сой­ме». Мар­ша­лок Кучук сви­де­тель­ство­вал в ней перед вели­ким кня­зем о том, что «зазы­вал» кня­зя Семе­на Михай­ло­ви­ча Слуц­ко­го гос­по­дар­ским листом на сейм, но тот так и не при­е­хал 113.

W 1499 r. kniaź Semen Michajłowicz był zmuszony bronić Słucka i Kopyla przeciwko pretensjom wdowy po swym stryju, księżnej pińskiej Marii. Ożenił się on z Anastazją Mścisławską, córką kniazia Jurja Lingwenowicza (1422–1447) i Zofii 114. Księżna Anastazja w 1507 r. (prawdopodobnie po śmierci swej siostry Julianny) występowała przeciwko kniaziowi Mścisławskiemu z pretensjami o Mścisław. Sprawa księżny Anastazji o Mścisław z kniaziem Michałem Mścisławskim była wznawiana i rozpatrywana w 1519 i 1522 r. Syn ks. Marii kniaź Jerzy (Jurij) I Olelkowicz, wielokrotnie dopominał się o dobra macierzyste, jakim był Mścisław.

У 1867 год­зе Вілен­скай архе­а­гра­фіч­най камісіяй быў над­ру­ка­ва­ны невя­лікі лета­піс­ны фраг­мент слуц­ка­га паход­жан­ня, выяў­ле­ны ў Нясвіж­скім архіве [25, c. VII]. Выдаў­цы выка­за­лі над­зею, што з часам буд­зе знойдзе­ны ўвесь гэты лета­піс, аднак даг­этуль пра яго па-раней­ша­му нічо­га не было вядо­ма. І вось нар­эш­це, амаль праз 150 гадоў пас­ля пуб­ліка­цыі Архе­а­гра­фіч­най камісіі, нам выпа­ла маг­чы­мас­ць высвет­лі­ць, што гэта быў за лета­піс. У збо­рах поль­ска­га калек­цы­я­не­ра Т. Невад­ні­чан­ска­га, які жыў у Гер­маніі, пера­дад­зе­ных у 2009 год­зе ў Біб­ліят­эку кара­леўска­га зам­ка ў Вар­ша­ве, мож­на адшу­ка­ць пад­бор­ку лета­піс­ных запі­саў пра Слуцк 115. Піса­ны яны на адным арку­шы, вера­год­на, выня­тым з ней­ка­га рука­пі­су XVIII ста­годдзя (па кра­ях бач­ны сля­ды абр­э­заў). Най­больш познія лета­піс­ныя запі­сы адно­сяц­ца да пер­шай пало­вы XVIII ста­годдзя. Боль­шую част­ку арку­ша зай­мае тэкст слуц­ка­га лета­пі­су, які корат­ка рас­па­вя­дае пра ста­ра­жыт­ную гісто­рыю гора­да да часоў кня­гіні Ана­стасіі Слуц­кай. І вось зна­ход­зім у гэтым лета­пі­се той самы фраг­мент, апуб­лі­ка­ва­ны Архе­а­гра­фіч­най камісіяй у 1867 год­зе. Наш лета­піс ска­піра­ва­ны па-поль­ску (пры­тым даволі няд­бай­на), аднак несум­нен­на, што яго ары­гі­нал быў піса­ны па-рус­ку, як і фраг­мент з Нясвіж­ска­га архі­ва. Мае зага­ло­вак «Prognostyk», што зна­чы­ць «Прад­ка­занне». Сапраў­ды, зна­ход­зім тут прад­ка­занне аб будучы­ні Слуц­ка, яко­му, аднак, папяр­эд­ні­чае карот­кі выклад гісто­рыі гора­да. Пер­шы­мі слуц­кі­мі кня­зя­мі назы­ва­юц­ца вялікія князі літоўскія, час пана­ван­ня якіх паб­лы­та­ны – спа­чат­ку тут меў кня­жы­ць Сві­дры­гай­ла («Fedrygajła»), а потым Аль­герд. Трэцім слуц­кім кня­зем меў быць Сямён Міхай­лавіч, з яко­га нара­тыў ста­но­віц­ца ўжо больш пад­ра­бяз­ным і настае ўлас­на тэкст пры­па­вес­ці. Гаво­рыц­ца, што князь Сямён Міхай­лавіч увесь час пра­вод­зіў на вой­нах з тата­ра­мі, кня­гі­ня ж Ана­стасія сума­ва­ла па сваім мужы і выму­ша­на была сяд­зе­ць у Слуц­ку. Гэты апо­вяд, хоць і пры­бра­ны ў леген­дар­ны строй, пры­нам­сі част­ко­ва адпа­вя­дае рэчаіснасці.

Так, князь Сямён (†1503 г.) сапраў­ды вядо­мы сваім зма­ган­нем з тата­ра­мі. Пас­ля яго заў­час­най смер­ці Ана­стасія мусі­ла сама­стой­на ўма­цоў­ва­ць замак і адбі­ва­ць татар­скія напа­ды. У пры­ват­на­сці, яна пашы­ры­ла замак і раз­бу­да­ва­ла горад. І вось тут у лета­пі­се змеш­ча­на пра­роцтва, згод­на з якім Слуц­ку пра­дра­ка­ла­ся сла­ва і веліч, пас­ля чаго, аднак, мусіў наста­ць абса­лют­ны заня­пад, калі загіне праўд­зі­вая вера, ула­да­ры гора­да буду­ць любі­ць срэб­ра і сялі­ць тут чужын­цаў – у пер­шую чар­гу яўр­эяў. Усё гэта выклі­ча гнеў мяс­цо­ва­га люду і спра­ва­куе стра­ш­эн­ныя паўстан­ні. Віда­ць, тут мы маем спра­ву з г.зв. vaticinium ex eventu – пра­роцтвам, запі­са­ным пас­ля яго, пры­нам­сі, част­ко­ва­га ажыц­цяў­лен­ня. Перад намі нібы­та паўстае вод­гук пад­зей кан­ца XVI – сяр­эд­зі­ны XVII ста­годдзя, калі ў горад­зе на самай спра­ве ўзрас­та­ла яўр­эй­ская гра­ма­да, з’яўляліся прад­стаўнікі іншых кан­фесій, калі гвал­там пашы­ра­ла­ся цар­коў­ная унія ды пачаў­ся перы­яд пра­цяг­лых рэлі­гій­ных кан­флік­таў і казац­кіх паўстан­няў. У лета­пі­се пра­соч­ва­ец­ца фак­тыч­на кры­ты­ка кня­зёў Слуц­кіх, якія пад­т­рым­лі­валі яўр­эяў і спры­я­лі развіц­цю іх прад­п­ры­маль­ніц­кай дзей­на­сці. Неза­да­валь­ненне слу­ча­наў такой паліты­кай кня­зёў Слуц­кіх назіра­ец­ца пры­нам­сі з кан­ца XVI ста­годдзя. Кра­са­моў­ны прыклад зна­ход­зім у ліс­це слуц­ка­га пра­та­по­па Баг­да­на ад 1591 года да кня­зя Аляк­сандра Слуц­ка­га. Апош­нія князі Слуц­кія не вель­мі кла­па­цілі­ся пра горад, любілі рас­ко­шу і пата­налі ў пазы­ках. Гэта так­са­ма супа­дае з пра­роцтвам лета­піс­ца пра ўла­да­роў-срэ­бра­люб­цаў. Падоб­ныя назіран­ні даю­ць ускос­ныя ары­ен­ці­ры для дата­ван­ня лета­пі­су. Час яго напі­сан­ня, канешне, не паз­ней як XVII ста­годдзе, бо вядо­мыя спі­сы дату­юц­ца пачат­кам XVIII ста­годдзя. Вар­та так­са­ма заў­ва­жы­ць, што тэкст пісаў­ся ў тыя часы, калі ў Рэчы Пас­палітай рус­кая мова яшчэ не была цал­кам мар­гі­налі­за­ва­на і шыро­ка выка­ры­стоў­ва­ла­ся ў мяс­цо­вай гіста­рыч­най літа­ра­ту­ры. Мяр­ку­ю­чы па апі­сан­ні дзей­на­сці Ана­стасіі Слуц­кай, якое мае леген­дар­ныя рысы, лета­пі­сец жыў ужо пас­ля яе эпо­хі, але не над­та позна, бо пры­вод­зіў пра кня­гі­ню звест­кі, якія, трэ­ба дума­ць, былі ўзя­ты з памя­ці і яшчэ мусілі быта­ва­ць сярод стар­эй­ша­га насель­ніцтва. На пад­ста­ве ўсіх выка­за­ных назіран­няў мож­на было б аднес­ці лета­піс нед­зе да кан­ца XVI – пер­шай пало­вы XVII ста­годдзя. У любым выпад­ку над­зей­на дата­ва­ць лета­піс мож­на толь­кі агу­лам XVI–XVII стагоддзямі.

Obrona zamku słuckiego na czele z księżną Anastazją Słucką podczas najazdu tatarskiego w roku 1506 zapisała się w pamięci potomnych jako czyn nadzwyczajnej dzielności. Zaowocowało to pojawieniem się utworów natury panegirycznej. Jednym z takich utworów jest powieść historyczna pisana wierszem, Księżna Słucka autorstwa Karola Chrzczonowicza (zm. 1850), starszego nauczyciela białostockiego gimnazjum, następnie inspektora gimnazjum gubernialnego w Wilnie, potem dozorcy szkoły powiatowej dworzańskiej w Świecianach. Tekst zamieszczono w „Radegaście”, piśmie zbiorowym redagowanym przez Adama Honorego Kirkora, a wydawanym w Wilnie (Encyklopedia Powszechna, Orgelbrand. Warszawa 1861, t. V, s. 550); oto jej fragment: „Po Księciu Słuckim, po Siemionie wdową. Ta licem Anioł, sercem amazonka. Nad przyrodzone wyższa niedołęstwa. Przez rozum, siłę, przez czujność i męstwo. Dościgła sławy wielkiego małżonka. Księżna Słucka. Powieść, [w:] „Radegast. Pismo zbiorowe” A. Kirkor, Wilno 1843, t. I, s. 50. Również Władysław Syrokomla z zamiłowania badacz historii Księstwa Litewskiego, nie omieszkał nie przypisać księżnej Anastazji Słuckiej takich cech jak dzielność, odwaga, waleczność ducha: „Na zamku Słuckim dzielna niewiasta, [...] Stała w obronie swojego miasta. Jako orlica w piskląt obronie. Tam głowa rodu, mały Kniaź Jerzy, Pod okiem matki dziarsko się chowa” (W. Syrokomla, Marcin Studzieński: kartka z kroniki Wilna. Wilno 1859, cz. III ‑Tatarowie pod Kleckiem, s. 67). Również J.I. Kraszewski nie omieszkał pominąć faktu opisania najazdu Tatarów na zamek słucki: „[...] Zaleli okrutnie Tatarowie Litwę. Było ich tam kilka Carzyków, wszystko Mendli Gerejowi powinowaci, z jego ręki wysłani. Ci w dzień Wniebowzięcia przyszli pod Słuck, kędy się była zamknęła księżna Anastazja z synkiem Jurgim Siemionowiczem. Dwór jej był całe pański a liczny, a zamek mocny dosyć, przetoż próżno Tatarowie ogień podkładali i szturmowali zajadle, gdzie ich wiele poległo bardzo. Jako tylko sroższe było niebezpieczeństwo, to księżna wychodziła do Szlachty a bajarów swych z dziecięciem na ręku we wdowich szatach i czepku, a stając w podwórcu, zaklinała ich, aby nie jej białogłowy, ale dziedzica jedynego wielkiego rodu, bronili jako mogli. A tem dodawała serca, że się mężnie obraniali, gromiąc Tatar przeważnie” 116.

W literaturze historycznej księżna Anastazja zapisała się jako osoba dzielna odważna, biegła w piśmiennictwie. Michał Gliński bezskutecznie starał się o rękę księżnej Anastazji. Mszcząc się za odmowę przyjęcia propozycji małżeńskiej, książę Gliński zniszczył w odwecie Słuck. „Sam zaś kniaź Michał Gliński Słucki zamek obległ, spodziewając się za poradą swojej strony, iż xiężna Anastasia, jako wdowa na ten czas po książęciu Siemionie będąca (tylko z jednym synem książęciem Jerzym, dzisiejszych książąt Słuckich dziadem), albo z strachu albo z namowy łagodnej jemu w małżeństwo przyzwoli, którą pojąwszy (bo żony nie miał) tak rozumiał, iż mu mocy nie mniejszej, tudzież skarbów za przybycim księstwa Słuckiego i Kopylskiego przybyć miało i już sprawiedliwie Kijowskiej stolice, jako udzielnego księstwa przedtym Włodzimirzowi Olgierdowicu książąt Słuckich przodkowi po żenie lub prawem lub wojną dochodzić mógł” 117. Glińskiemu zależało na małżeństwie z młodą wdową ze względów finansowych, prestiżowych – dzięki zdobyciu jej ręki, mógłby starać się o władzę wielkoksiążęcą w Kijowie przez wzgląd na nieżyjącego już ojca małoletniego kniazia Jerzego I, kniazia Siemiona Michajłowicza, potomka Olelki, kniazia kijowskiego.

«Бла­го­вер­ный и хри­сто­лю­би­вый князь Семен Михай­ло­вич Алек­сан­дро­ви­ча Слуц­кий» умер 14 нояб­ря 1504 г. Ю.Вольф згод­на з паве­дам­лен­нем «Хронiкi Быха­уuа», суад­но­сячы яrо з годам смер­цi мас­ко­ускаrа вялiкаrа кня­зя Iва­на Васi­льевi­ча, вызна­чыу дату смер­цi Сямё­на Мiхай­лавi­ча Алель­кавi­ча-Слуц­каrа як 14.11.1505 г. [Woif.f J. Клjaziowie litewsko-ruscy od konca cztemastego wieku. S. 330], што пры­ма­ец­ца у сучас­най лiта­ра­ту­ры (гл., да прыкла­ду [Ске­п’ян А.А. Князi Слуц­кiя. Мiнск, 2013. С. 27; Пазд­ня­коу В. Алель­кавiчы. // Вялi­кае княст­ва Лiто­ускае. Энцы­кла­пе­дыя. Т. 1. А‑К. Мiнск, 2005. С. 217–219. С. 218; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кiн­ця XIV до сере­ди­ни XVII столiт­тя. С. 331]). У гене­а­лаriч­най пра­цы Л.Вайтовiча фiгу­руе iншая дата — 14.11.1503 г. [Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Pyci: порт­ре­ти елiти. С. 645]. Аднак адзiн з аута­рау цi скла­даль­нiк тэкс­ту «Хронiкi Быха­у­ца», якi, мяр­ку­ю­чы па драб­ней­шых дэта­лях пры апi­сан­нi напа­ду татар 30.08.1503 г. на нава­кол­ле Слуц­ка, зна­ход­зiу­ся тут у гэты час i быу блiз­кi да Сямё­на Мiхай­лавi­ча, вызна­чыу час, калi памёр «Blahowirny i Chrystolublwy kniaź Semen Michaylowicz Alexand­гowicza Slucki» як «misiaca nowembra czetyrhnadcaty deń, so seгedy na czetwer» [Naгbut Т. Pomniю do dziejow litewskich. S. 73–74; ПСРЛ. Т .17. Ст. 566]. Такое супад­зенне калян­дар­най даты i дня тыд­ня было у 1504 г. У 1503 г. 14 лiста­па­да пры­па­да­ла на ауто­рак, а у 1505 г. — на пятнiцу. 

Księżna Anastazja otrzymała od króla Zygmunta I Starego (1506–1548) szereg majątków za udział w walce z Glińskim, m.in. Liszkowo (Liszków) nad Niemnem z folwarkami, siołami i bojarami, które to dobra wcześniej należały do owego kniazia 118, czy też Wiejsieje koło Sejn. Zarówno Liszkowo i Wiejsieje księżna w 1516 r. dostała na „wieczność” i w 1546 r. król Zygmunt I potwierdził ich nadanie synowi księżny Anastazji, Jerzemu I, również na „wieczność” 119.

Жена: КНЖ. АНА­СТА­СИЯ ИВА­НОВ­НА МСТИ­СЛАВ­СКАЯ (zm. 1524 r.), córka ks. mścisławskiego Iwana Jurjewicza Lingwenowicza.

VII генерація от Гедиміна.

КН. ЮРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ (бл. 1492 – 17.4.1542),

син Семе­на Михай­ло­ви­ча, князь слу­ць­кий. swoją młodość spędził uczestni cząc w walkach z Tatarami i Michałem Glińskim.

„Nasamprzód w Sierpniu syn Mengli-Gereja Byty-Gerej Sułtan wpadł niespodziewanie do prowincji Litewskiej mając z sobą sześć tysięcy ludu, zbliżył się pod Słuck. Książę tameczny Symon Juriewicz, znajdował się w tej porze na zamku Słuckim, nie spodziewając się żadnego niebezpieczeństwa, aż gdy jednego ranka obaczył z okna pokojów swoich, za rzeką ku stronie cerkwi S. Jerzego [św. Jerzego] kurzawę i Tatarów, pędzących na koniach, a innych lud pobrany prowadzących, lub mordujących i kazał zamknąć bramy i uzbrajać się ludziom, jakich miał przy sobie. Dziwną się rzeczą zdawało, że ci barbarzyńcy, w dniu jednym, dwadzieścia pięć mil ubiegli przeprawiwszy się przez Prypeć i przyszli pod Słuck, a drudzy, minąwszy to miejsce, poszli pod Kopyl, pięć mil jeszcze dalej. [...] Nie dość mając na tem, pod sam koniec roku 1503 i na początku 1504, trzytysięczna banda Tatarów przebrała się znowu pod Słuck, zapędziła się aż w okolice Nowogródka i narobiwszy szkód mnóstwo, poszła inną drogą, przez błota Hrycyńskie ku Horodkowi” 120.

Maciej Stryjkowski przypisał odniesienie zwycięstwa nad Tatarami w bitwie na uroczysku Rutka 20 mil od Kijowa, do której doszło w 1511 r., Jerzemu I Olelkowiczowi. Młody Olelkowicz walczył tam pod dowództwem Andrzeja Niemirowicza. Maciej Stryjkowski tak relacjonuje starcie z Tatarami: „Tegoż roku 1511, Jurgi xiążę Słuckie Siemionowic, acz młodego wieku ale serca prawie męskiego będąc, Tatarów, którzy około Kijowa wiele włości byli zwojowali, poraził na głowę i rozgromił, tak iż ich na placu ośm tysięcy poległo, na Rutku urociscu za Kijowem mil 20, których fortelem nocnym pożył, z Andrzejem Niemirowicem, wojewodą kijowskim [...]” 121.

Będąc jeszcze dzieckiem, w 1508 r. bronił on Słucka wraz z matką Anastazją;

Воз­глав­лял (вме­сте с ма­те­рью) обо­ро­ну Слуц­ка от крым­ских та­тар (1506), от рус. войск (1508) в хо­де рус.-ли­тов. вой­ны 1507–1508. Уча­ст­ник сра­же­ний с крым­ски­ми та­та­ра­ми в уро­чи­ще Рут­ка (1511) и на Оль­ша­нице (1527), рус.-ли­тов. войн 1512–22 (в т. ч. сра­же­ния под Ор­шей, 1514) и 1534–37. Под­дер­жи­вал кн. К. И. Ост­рож­ско­го в борь­бе с канц­ле­ром ВКЛ А. Гаштольдом

Ще юна­ком вда­ло керу­вав (разом із матір’ю) обо­ро­ною Слу­ць­ка, обло­же­но­го війсь­ком кн. Михай­ла Глинсь­ко­го (1508). Учас­ник Оршансь­кої бит­ви 1514, від­зна­чи­вся в роз­гро­мі крим. чам­булів у пд. Київ­щині, біля р. Оль­ша­ни­ця 1527. За допо­мо­гою суд. позо­вів, купівель, успад­ку­ван­ня знач­но при­мно­жив свої земель­ні володін­ня, став­ши одним із най­біль­ших зем­ле­влас­ни­ків у ВКЛ. Був одру­же­ний з Оле­ною Радзивілл.

Відо­мий як один з опікунів Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря. В 1536 г. Сигиз­мунд I Ста­рый пере­дал кня­зю Ю. Слуц­ко­му пра­во назна­че­ния архи­манд­ри­та киев­ско­го Печер­ско­го мона­сты­ря. Это пожа­ло­ва­ние было совер­ше­но еще при жиз­ни дей­ство­вав­ше­го насто­я­те­ля Ген­на­дия: «кгды… в живо­те не ста­нет… мает князь Юрий оный мана­стыр к руком сво­им взя­ти и дати его тому дер­жа­ти, кому воля его з зако­ну гре­че­ско­го будет». После смер­ти став­лен­ни­ка кня­зя Слуц­ко­го пре­ро­га­ти­ва постав­ле­ния мест­но­го архи­манд­ри­та воз­вра­ща­лась вели­ко­му кня­зю 122. Воз­мож­ность кня­зя рас­по­ря­жать­ся дохо­да­ми и иму­ще­ством мона­сты­ря в этой гра­мо­те не ого­ва­ри­ва­ет­ся, хотя не исклю­че­но, что по смер­ти Ген­на­дия к нему все же пере­хо­ди­ло пра­во так назы­ва­е­мо­го jus regalium — пра­во свет­ско­го фео­да­ла «поль­зо­вать­ся дохо­да­ми кафед­ры в пери­од от смер­ти епи­ско­па до назна­че­ния ново­го» 123.

Poślubił Helenę Radziwiłł, katoliczkę, córkę Mikołaja II Radziwiłła, wojewody wileńskiego, kanclerza litewskiego (1515–1521). Przed zawarciem ślubu Jerzy I zwrócił się 15 stycznia 1529 r. z prośbą do papieża Klemensa VII (1523–1534), aby ten zezwolił pojąć za żonę osobę odmiennej konfesji 124. Zgodnie z ówczesnym prawem synowie mieli być wychowywani w wierze ojca, a córki w wierze matki. Kniaź był człowiekiem tolerancyjnym; choć gorąco przywiązany do prawosławia, nie żywił uprzedzeń do katolicyzmu (ufundował w 1526 r. kościół katolicki w swych dobrach Wieszczycach) 125. Piotr Skarga chciał, w myśl polecenia nuncjusza Antoniego Possesiva, aby książęta Słuccy skłonili się ku wierze rzymskiej i całkowicie przyjęli obrządek łaciński. O ustępstwach na rzecz zwyczajów i wierzeń Kościoła greckiego nie było nawet mowy. Uroczysty akt wyniesienia Zygmunta Augusta (naówczas dziewięcioletniego) na tron wielkoksiążęcy odbył się w dniu św. Łukasza,tj. 18 października 1529 r. w wielkiej sali zamku dolnego w Wilnie. W uroczystości tej brał udział m.in. kniaź Jerzy I Olelkowicz, Olbracht Gasztołd wojewoda wileński i kanclerz (1522–1539), Aleksander Chodkiewicz (1457–1549), starosta brzeski 126. Jerzy I zajął w trakcie koronacji należne mu w Radzie miejsce z prawej strony króla, jako drugi po biskupie wileńskim. Samo wzięcie udziału w owym akcie koronacyjnym wiązało się z ogromnym uprzywilejowaniem.

W roku następnym Jerzy I otrzymał wraz z Aleksandrem Chodkiewiczem starostą brzeskim i Iwanem Hornostajem podskarbim ziemskim litewskim, prawo opieki nad metropolią kijowską podczas wakansu na stolicy metropolitalnej. Dnia 8 lutego 1535 r. nadał mu król Zygmunt I przywilej na jednorazowe podawanie (zatwierdzenie) archimandryty Ławry Pieczerskiej w Kijowie. Jerzy I Olelkowicz zmarł 17 kwietnia 1542 127. Był on od 13 marca 1525 r. namiestnikiem (ciwunem, dzierżawcą) wysokodworskim, po wykupieniu tego urzędu J. Święcickiego 128.

Za rządów Jerzego I księstwo słuckie powiększało się w błyskawiczny sposób. Kniaź poszerzał swe posiadłości poprzez zakup licznych dóbr w obrębie własnego księstwa i poza nim. Był też niezwykle hojnym patronem cerkwi w Słucku. Monastyr św. Trójcy stanowił jedno z miejscowych centrów religijnych, w których znajdowała się bogato zaopatrzona biblioteka. Kniaź nie stronił również od kontaktów z innymi krajami. Olelkowicze zajmowali się pośrednictwem w handlu między krajami zachodnioeuropejskimi a Wschodem (Turcja i uzależnione od niej Wołoszczyzna i Mołdawia). Zwłaszcza hodowla koni cieszyła się szczególnym zainteresowaniem kniaziów Słuckich. Albrecht Hohenzollern nieraz w ciągu prawie 30 lat zwracał się do Jerzego I i jego syna Jerzego II Juriewicza z prośbą o nabycie czy znalezienie koni pewnych ras. A. Skiepjan, Olelkowicze w XVI wieku w życiu społeczno-kulturalnym Wielkiego Księstwa Litewskiego 129.

Ze związku małżeńskiego z księżną Heleną Radziwiłł kniaź Jerzy I miał córkę Zofię i dwóch synów: Semena i Jerzego.

Ж., OLENA RADZIWIŁŁ, córka Mikołaja II Radziwiłła herbu Trąby (ok. 1470–1521); matką Heleny Radziwiłł była Elżbieta z Sakowiczów (zm. po 1542 r.), córka Bogdana, wojewody trockiego i jego jedyna spadkobierczyni 130.

КНЖ. ОЛЕК­САНДРА СЕМЕНІВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА (1520, † до 1556)

Córka kniazia Semena Michajłowicza i księżny Anastazji Mścisławskiej, księżna Aleksandra Semenowna, poślubiła w 1523 r. kniazia Konstantego Iwanowicza Ostrogskiego (1460–1530), hetmana wielkiego litewskiego, kasztelana wileńskiego, wojewodę trockiego 131. Intercyza ślubna między Konstantym Ostrogskim a jego drugą żoną Alexandrą, księżniczką słucką z roku 1520, którą kniaź Ostrogski wziął za żonę według obrządku greckiego. Księżniczka otrzymała w posagu tysiąc złotych czerwonych węgierskich i wyprawę o wartości 3000 kop groszy litewskich 132.

Aleksandra Słucka to druga żona kniazia, pierwszą natomiast była (ok. r. 1509) Tatiana, córka księcia Semena Juriewicza Holszańskiego. Z pierwszego małżeństwa kniaź pozostawił syna Eliasza; kniaź posiadał olbrzymie majętności, jakie uzyskał głównie z nadań hospodarskich udzielanych mu tytułem nagrody za sukcesy wojenne i wynagrodzenia za ponoszone w wojnie nakłady. 133. Księżna Aleksandra miała z kniaziem Konstantym syna Konstantego Wasyla i córkę Zofię, która zmarła w wieku dziecięcym. Wychowaniem kniazia Konstantego Wasyla Ostrogskiego (około1524/​1525 ‑1608)48, późniejszego marszałka ziemi wołyńskiej, wojewody kijowskiego zajęła się jego matka Aleksandra Semenówna Ostrogska (księżna zmarła po 1556 r.) 134. Wychowywał się pod opieką matki w Turowie, a jego majątkiem zarządzał starszy brat Ilia (Eliasz).

26 лип­ня 1522 р. у Віль­но К.І. Острозь­кий уклав уго­ду про одру­жен­ня з кн. Олек­сан­дрою* Семенів­ною Олель­ко­вич-Слу­ць­кою, пра­о­ну­кою київсь­ко­го кн. Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ва­ча і дво­юрід­ною ону­кою остан­ньо­го київсь­ко­го кн. Семе­на Олель­ко­ви­ча. Сто­ро­ну наре­че­ної репре­зен­ту­ва­ли мати-вдо­ва Ана­стасія (згід­но з опо­від­дю Стрий­ковсь­ко­го, у 1508 р. гетьман виз­во­лив її з татарсь­кої неволі)135 та її син і брат Олек­сан­дри Юрій Семе­но­вич Слу­ць­кий, з яки­ми гетьман “у вечи­стую при­язнь и в кров­ное ся звя­за­нье зашол” через шлюб із Олек­сан­дрою “вод­ле обь­і­чая зако­ну нашо­го хри­сти­янсь­ко­го гре­че­с­кай вери”.136 У кон­трак­ті вка­зу­ва­ло­ся, що у випад­ку народ­жен­ня новою дру­жи­ною сина й інших дітей, усі діти Острозь­ко­го мають поді­ли­ти бать­ко­вий спа­док порів­ну, а бать­ко їх так само має “мило­вать”, як і сво­го первіст­ка від пер­шо­го шлю­бу Іллю; при цьо­му всі діти кня­зя мають пра­во на рів­ну част­ку, й жоден не може виді­ля­ти­ся один над іншим137. Посаг, окрім того, мав скла­да­ти 1 000 золо­тих угорсь­ких червін­ців та коштов­но­сті (клей­но­ди, золо­то, сріб­ло, пер­ли, шати) не менш ніж на 3 000 коп гро­шей литовсь­ких, за це Острозь­кий зобов’язувався запи­са­ти дру­жині 1/3 маєт­ків, як це було зроб­ле­но щодо пер­шої дру­жи­ни.138 У випад­ку пору­шен­ня уго­ди про шлюб вин­на сто­ро­на зобов’язана була спла­ти­ти 8 000 коп гро­шей (4 000 — про­ти­леж­ній сто­роні, 4 000 — коро­лю).139 Дата шлю­бу в угоді не була зазна­че­на, лише вка­за­но, що нині гетьман “для служ­би гос­по­дар­ской” їде до Мінсь­ка, а від- так немає мож­ли­во­сті визна­чи­ти точ­ний час він­чан­ня й шлю­бу; це стане зро­зу­мі­лим лише піс­ля повер­нен­ня з похо­ду: “Тоді я відра­зу без жод­ної від­мо­ви, окрім служ­би гос­по­дарсь­кої чи хво­ро­би, її милість княж­ну Олек­сан­дру собі за дру­жи­ну взя­ти маю”.140

В угоді зі Слу­ць­ки­ми сам Острозь­кий пояс­нює дру­ге одру­жен­ня намо­вою інших: “3 волі Божої, за при­пи­сом гос­по­да­ря нашо­го коро- ля їх мило­сті і вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Жиги­мон­та, і сам за влас­ною волею та за намо­вою дея­ких панів і при­я­телів моїх”.141 Серед “приятелів”-учасників шлюб­ної уго­ди були: “оте­ць наш” мит­ро­по­лит Йосиф, “гос­по­дин і доб­родій мій” Богуш-Бого­ви­ти­но­вич (зять Острозь­ко­го, чоло­вік сест­ри) — під­скар­бій земсь­кий, мар­ша­лок і писар королівсь­кий та вели­кок­нязівсь­кий, ста­ро­ста сло­нимсь­кий та кам’янецький. Окрім них, ще й свід­ки при під­пи­сан­ні акта: “зять наш милий” кн. Юрій Іва­но­вич Дуб­ро­ви­ць­кий (чоло­вік сест­ри), “брат наш” кн. Михай­ло Іва­но­вич Заславсь­кий, кн. Іван Михай­ло­вич Виш­не­ве­ць­кий та писар гос­по­дарсь­кий Іван Михай­ло­вич.142

Зазна­чи­мо також, що шлюб був укла­де­ний з дотри­ман­ням тра­ди­ції — через рік піс­ля смер­ті Тетя­ни Голь­шансь­кої та завер­шен­ня обов’язкового “часу жало­би”. Він­чан­ня від­бу­ло­ся 1523 p., піс­ля повер­нен­ня кня­зя з чер­го­во­го похо­ду про­ти татар. У літе­ра­турі вка­зуєть­ся, ніби зберіг­ся текст гра­мо­ти архі­манд­ри­та Йоси­па Кобринсь­ко­го від 8 верес­ня 1526 p., де під­твер­джуєть­ся закон­ність шлю­бу, взя­то­го цер­ков­но143. Дже­ре­ла не засвід­чу­ють гуч­но­го весіл­ля із запро­си­на­ми всьо­го нобілі­те­ту ВКЛ. Гра­мо­та 1526 р. опо­се­ред­ко­ва­но доз­во­ляє при­пу­сти­ти, що весіл­ля було доволі скром­ним і обме­жу­ва­ло­ся цер­ков­ним обря­дом, якщо виник­ла потре­ба через три роки офі­цій­но­го під­твер­джен­ня закон­но­сті шлю­бу. Мабуть, “татарсь­ка загро­за” і в цьо­му випад­ку зво­ди­ла осо­би­сте жит­тя вели­ко­го гетьма­на до корот­ких “мит­тєво­стей щастя”. За своєю новою дру­жи­ною князь взяв “вена тися­чу золо­ты­хь чер­ле­ны­хь вгор­скихь, важ­ны­хь, доб­рых, а к тому у кле­и­но­тахь, в золо­те, у сереб­ре, у пер­ла­хь, у шатахь и в иншь­ых речах, того все­го вне­се­нья ее мило­сти к нему оша­цо­вал его милость три тися­чи копь гро­шей литов­скои монеть“.144 Своїй дру­гій дру­жині, “бачаы ее милость к собе цноть­ли­вое захо­ва­нье, напро­тив­ку вне­се­нья ее к собе” гетьман запи­сав (28 черв­ня 1527 p., королівсь­ке під­твер­джен­ня 18 серп­ня 1527 р.)145 віно­ве у 6 тис. коп литовсь­ких гро­шей на Сати­еві, Туро­ві, Кру­пі з Поворсь­ком і Кото­вим, Тара­со­ві, що ста­но­ви­ло ледь не тре­ти­ну його володінь. Ціка­во, що сто­сов­но Туро­ва, Острозь­кий під­твер­див, що запи­сав його в раху­нок віна в 1 000 коп гро­шей своїй пер­шій покій­ній дру­жині, але оскіль­ки вона “еще за живо­та сво­е­го, яко тьім вне­се­ньем всим, так и тим веном сво­им его милость даро­ва­ла и тот запись свой за ся ему отда­ла”, то гетьман “тот запис свой ста­рий тим сво­им листом умо­ра­ет и ни при жад­ной моцы его зостав­ля­ет”. Як бачи­мо, і цьо­го разу віно­вий запис Острозь­кий здійс­ню­вав через п’ять років піс­ля шлю­бу — своєрід­ний “випро­бов­ний тер­мін”, хоча його війсь­ко­ві вип­ра- ви та мож­ли­ва заги­бель вима­га­ли б оформ­лен­ня віно­во­го відра­зу піс­ля отри­ман­ня поса­гу. Кня­ги­ня отри­ма­ла пра­во володіти запи­са­ни­ми чоло­віком маєт­ка­ми “до живо­та сво­е­го” й мог­ла від­пи­са­ти це своє віно “кому будеть воля”, згід­но зі зви­чаєм та пра­вом. Спіль­них дітей — Васи­ля та Софію мати мала утри­му­ва­ти до їх пов­но­літ­тя. Коли ж Васи­лю випов­нить­ся 15 років, тоді вони з Іллею мали порів­ну поді­ли­ти бать­ко­ву отчи­ну, вислу­ги та куп­ле­ну зем­лю. Софії ж бра­ти мали дати в посаг і віно по дві части­ни, а кн. Олек­сандра — тре­тю части­ну з своїх володінь.146 Мож­на при­пу­сти­ти, що народ­жен­ня дітей від дру­гої дру­жи­ни та погір­шен­ня ста­ну здоров’я Костян­ти­на Іва­но­ви­ча, а також “тиск” Слу­ць­ких при­му­сив його запи­са­ти віно­ве зад­ля збе­ре­жен­ня прав дру­гої дружини.

Дові­ра Слу­ць­ких до Острозь­ко­го при укла­дан­ні шлюб­ної уго­ди була все ж така вели­ка, що гетьман не робив запи­су віно­во­го в час домо­в­ле­но­сті про шлюб, навіть піс­ля само­го шлю­бу. У тексті віно­во­го 1527 р. це пояс­ню­ва­ло­ся так: “И ач-кол­век на он час за непо­спеш­но­стью своєю иже мило­сти вена напро­тив­ку того не запи­сал, а одна­ко жь его милость, бачучы ее мило­сти к собе цнот­ли­вое захо­ва­нье, напро­тив­ку вне­се­нья ее к собе, запи­сал ее мило­сти кня­ги­ни сво­ей” все те, про що вже йшло­ся. Ця воля кня­зя була затвер­дже­на коро­лем Жиги­мон­том 123 груд­ня 1528 р. А через два дні король затвер­див і надан­ня Острозь­ким своїй дру­жині маєт­ку Сло­венсь­ке з усією воло­стю, під­да­ни­ми та прибутками466.147 Це надан­ня гетьман здійс­ню­вав “видячн ее, кне­ги­ни сво­ее, доб­рое а цнот­ли­вое и во вьсемь поволь­ное и покор­ное захо­ва­нье к собе, яко прь­іслу­ши на доб­рое маль­жень­ство, без жад­ное намо­ви и при­пу­же­нья, самь своєю доб­рою волею и з особ­ли­вое лас­ки сво­ее дал и даро­валь”.148 Звіс­но, подіб­на фор­му­ла була певним штам­пом, однак не мож­на запе­ре­чу­ва­ти гли­бо­ко­го почут­тя ста­ро­го гетьма­на до моло­дої дру­жи­ни. Зага­лом оби­д­ва його шлю­би, незва­жа­ю­чи на їхню тра­ди­цій­ну стра­те­гію вибо­ру вигід­ної пар­тії, як може­мо при­пу­сти­ти, були щас­ли­ви­ми. Зви­чай­но, це не засвід­че­но пря­мо в доку­мен­тах (та й чи мог­ло бути засвід­че­но?), про­те самі зазна­чені дари Острозь­ко­го дру­жині, на наш погляд, якраз і є тими “доку­мен­та­ми любо­ві”, котрі, на жаль, потрак­то­ву­ють­ся лише в еко­но­міч­но­му клю­чі. Так само ми не може­мо сто­від­сот­ко­во ствер­джу­ва­ти, що цито­вані фра­зи про “милость” та доб­рі сто­сун­ки були лише фор­маль­ни­ми штам­па­ми й нічо­го не зна­чи­ли для обох одружених.

Уго­да 1522 р. з кня­ги­нею Слу­ць­кою та запи­си стар­шо­му сино­ві й дру­гій, а рані­ше, як вияви­ло­ся зго­дом, і пер­шій дру­жи­нам спро­во­ку­ва­ли піс­ля смер­ті Костян­ти­на Іва­но­ви­ча († бл. 15. 08. 1530) в родині Острозь­ких гост­ру бороть­бу за спад­щи­ну. Спо­чат­ку вона точи­ла­ся між удо­вою покійного
й стар­шим сином Іллею, а піз­ні­ше — між удо­вою остан­ньо­го й молод­шим сином Васи­лем. На дру­го­му ета­пі цієї «родо­вої вій­ни» одним із голов­них каменів спо­ти­кан­ня став ком­плекс володінь із цен­тром у зам­ку Степань.

За скар­гою кня­зя Юрія Слу­ць­ко­го, бра­та овдо­ві­лої кня­гині Острозь­кої, пої­хав­ши з остан­ка­ми бать­ка до Киє­ва, Ілля Костян­ти­но­вич наслав звід­ти на замок Туров сто верш­ни­ків і вони віді­бра­ли в мачу­хи різ­ні речі та при­вілеї і теста­мент покій­но­го чоло­віка, запе­ча­та­ли все й пере­да­ли на збері­ган­ня там­теш­ньо­му наміс­ни­ку. У листі з цьо­го при­во­ду король велів кня­зю повер­ну­ти забране в при­сут­но­сті направ­ле­но­го до ньо­го дво­ря­ни­на.149

За ухва­лою монар­ха почат­ку 1531 р. Ілля Костян­ти­но­вич мав від­да­ти мачусі запи­сані їй бать­ком замок Туров із воло­стя­ми, дво­ри Тара­со­во, Сатиїв і Кру­па та взяті в борг коштов­но­сті.150 Тим часом вияви­ло­ся, що пода­ро­ва­ний Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем дру­гій дру­жині двір Сло­венсь­ко ста­но­вить спад­щи­ну пер­шої, якій він, оче­вид­но, теж запи­су­вав це над­бан­ня; на зам­ку Туров пер­ша дру­жи­на також мала віно, суму яко­го дру­га не спла­ти­ла сино­ві й спад­коєм­цю своєї попе­ред­ни­ці; і на дво­рах Тара­со­во й Кру­па тяжі­ли запи­си на користь пер­шої дру­жи­ни. Через пів­то­ра міся­ця король при­су­див ці володін­ня пасин­ку кня­гині Острозь­кої, а їй відвів нато­мість маєт­ки Зди­тель та Охо­но­во.151

Оскіль­ки новий декрет не при­ми­рив сторін, уліт­ку 1531 р. Сиґіз­мунд ще раз роз­г­ля­нув спір і через кіль­ка днів вони отри­ма­ли вже від­по­від­ний акт. Для кра­що­го вив­чен­ня спра­ви крім панів-ради Вели­ко­го князів­ства з доз­во­лу монар­ха Острозь­кі вибра­ли собі по дві осо­би з панів-ради Польсь­ко­го королів­ства, щоб «кождую сто­ро­ну во всем доб­ре осмот­ре­ти»; комі­са­ри роз­г­ля­ну­ли всі аргу­мен­ти й при­ве­ли Іллю Костян­ти­но­ви­ча та його мачу­ху «ку слуш­но­му една­ню», піс­ля чого ті ста­ли перед монар­хом і від­да­ли­ся йому на суд під загро­зою штра­фу на 10 000 кіп гро­шів за пору­шен­ня декре­ту.152 Не вда­ю­чись у деталі оста­точ­но­го рішен­ня коро­ля, які не мають пря­мо­го від­но­шен­ня до пред­ме­та нашо­го роз­гля­ду, зазна­чи­мо тіль­ки, що воно, вла­шту­ва­ло, наре­шті, Острозь­ких. Вислу­хав­ши ухва­лу, того само­го дня вони укла­ли уго­ду про поря­док її вико­нан­ня.153

Піс­ля суду Ілля Костян­ти­но­вич поклав перед монар­хом бать­ків лист 1522 р. з про­хан­ням, «абы­х­мо тот запис отца єго мило­сти при моцы зоста­ви­ли, а оный замок Сте­пан зо всим, што к нему при­слу­ха­ет, як в запи­се отца его есть выпи­са­но, потвер­ди­ли ему на его пар­су­ну нашим при­ви­лем на вѣч­ность». У своє­му при­вілеї король зазна­чив, що Костян­тин Іва­но­вич здійс­нив цей запис, «маю­чи вол­ность вод­ле дани­ны и при­ви­ля нашо­го кому хотя то все отда­ти, про­да­ти, запи­са­ти и што хотя с тым вод­ле воли своей
вчи­ни­ти и будучи […] в доб­ром здо­ро­ви и в пол­ном розу­ме»; визнав, «иж князь Костян­тин, вое­во­да троц­кий, доб­ре а слушне то сыну сво­е­му кня­зю Или даро­вал и запи­сал»; зга­дав поло­жен­ня листа, за яким у разі появи інших дітей «князь Иля мает сам вес Сте­пан один на себе дер­жа­ти на вѣчные
часы»; під­твер­див Іллі Костян­ти­но­ви­чу маєток і наго­ло­сив, що ні мачу­ха, ані молод­ші брат і сест­ра не можуть усту­па­ти в ньо­го «и нико­то­рым пра­вом и обы­ча­ем под кня­зем Илею и его мило­сти кня­ги­нею и дѣт­ми и потом­ки поис­ки­ва­ти не мают и вѣч­ное мол­чане мѣти мают про­тив него в том вод­луг листу запис­но­го небож­чи­ка кня­зя Костян­ти­но­ва».154) Цим під­твер­джен­ням монарх роз­ста­вив у питан­ні про пра­ва на Сте­пань, начеб­то, всі мож­ливі крап­ки над «і». На кіль­ка літ у родині Острозь­ких запа­ну­вав спокій. 

Смерть стар­шо­го з Острозь­ких, Іллі Костян­ти­но­ви­ча, 19 серп­ня 1531 р., від­кри­ла, зда­ва­ло­ся, для його мачу­хи й бра­та шанс на доступ до спад­щи­ни Костян­ти­на Іва­но­ви­ча, але кня­ги­ня Іллі­на взя­ла в королівсь­кій кан­це­лярії листи, в яких за нею було визна­но пра­во про­тя­гом року й шести тиж­нів роз­по­ряд­жа­ти­ся всі­ма маєт­ка­ми, що пере­бу­ва­ли рані­ше в руках чоло­віка, та «опи­са­но, абы князь Васи­лей в отчиз­ну свою не въежъд­чалъ и ничимъ се в то не всту­по­вал» під загро­зою штра­фу роз­міром 10 000 кіп гро­шів. Та Олек­сандра Острозь­ка оскар­жи­ла вдо­ву пасин­ка перед монар­хом, що та неза­кон­но отри­ма­ла листи, за якими
«ку вели­кой крив­де и шко­де кня­зя Васи­лье­вой тыи име­нья, отчиз­ну его, на себе деръ­жа­ла и мно­гие шко­ды тамъ поде­ла­ла, и тыи име­нья зни­щы­ла», і зажа­да­ла ска­су­ва­ти зару­ку, допу­сти­ти її сина до бать­ко­вої спад­щи­ни й пере­да­ти йому родо­ві папе­ри. У зв’язку з цим на почат­ку верес­ня 1540 р. Сиґіз­мунд наклав на маєт­ки Острозь­ких сек­вестр і звелів пред­ста­ви­ти всі доку­мен­ти, необ­хід­ні для належ­но­го вив­чен­ня спра­ви.155 Наміс­ни­кам зам­ків удо­ви Іллі Костян­ти­но­ви­ча кан­це­лярія напра­ви­ла листи з вимо­гою доз­во­ли­ти послан­цям монар­ха пере­пи­са­ти все озброєн­ня й кори­ти­ся їм аж до вирі­шен­ня спо­ру між кня­ги­ня­ми.156

На почат­ку 1541 р. Сиґіз­мунд ска­су­вав запо­віт Острозь­ко­го, але зали­шив його вдо­ві запи­са­ну ним тре­ти­ну маєт­ків, а до пов­но­літ­тя доч­ки — і дві тре­ти­ни мате­риз­ни, тре­ти­на якої нале­жа­ла їй за листом на віно, з умо­вою збо­ру доходів під нагля­дом пред­став­ни­ків коро­ля. Оскіль­ки Олександ-
ра Острозь­ка пред’явила лист чоло­віка, за яким пов­но­літ­тя її сина мало наста­ти, «кгды он пет­на­дца­ти лет дорас­тет», і заяви­ла, що на Гром­ни­цю [2 люто­го юліансь­ко­го кален­да­ря] він досягне вже цьо­го віку, монарх визнав Васи­ля Костян­ти­но­ви­ча дорос­лим і велів поді­ли­ти між ним і Гальш­кою Іллів­ною спад­щи­ну його бать­ка, прав­да, тіль­ки на час до пов­но­літ­тя пле­мін­ни­ці. Для забез­пе­чен­ня юно­го кня­зя монарх доз­во­лив йому ще до поді­лу в’їхати в замок Острог і кори­сту­ва­ти­ся дохо­да­ми з належ­ної до ньо­го воло­сті, а кня­ги­ня Беа­та на тих самих умо­вах отри­ма­ла вступ у замок Зди­тель. Монарх при­су­див кня­зю Острозь­ко­му всі доку­мен­ти на бать­ко­ву спад­щи­ну, а вдо­ва його бра­та мала отри­ма­ти тіль­ки копії папе­рів на мате­риз­ну чоло­віка. Спір­ні маєт­ки Сте­пань, Рівне, Сатиїв і Хла­по­тин, які князь Василь вима­гав поді­ли­ти як бать­ко­ву спад­щи­ну, а кня­ги­ня Беа­та — від­да­ти їй як володін­ня покій­но­го чоло­віка, до яких його брат не має від­но­шен­ня, за зго­дою сторін монарх зали­шив «до зупол­ных панов рад» під сек­ве­стром. Василь Костян­ти­но­вич про­сив пере­да­ти йому на час до пов­но­літ­тя Гальш­ки Іллів­ни дві тре­ти­ни належ­ної їй поло­ви­ни спад­щи­ни його бать­ка (тре­ти­на пере­бу­ва­ла в руках її матері), та оскіль­ки кня­ги­ня Беа­та кате­го­рич­но запе­ре­чи­ла, ця части­на володінь поки-що теж зали­ши­ла­ся під сек­ве­стром. Діль­чи­ми при­зна­чи­ли гос­по­дарсь­ких дво­рян Федора
Гуле­ви­ча, Семе­на Бабинсь­ко­го, Бог­да­на Семаш­ка й Пет­ра Чап­ли­ча. Органі­за­цію поді­лу й нагляд за його здійс­нен­ням король дору­чив мар­шал­ку Волинсь­кої зем­лі і воло­ди­мирсь­ко­му ста­ро­сті Федо­ру Санґуш­ко­ви­чу.157

Олек­сандра Слу­ць­ка помер­ла, згід­но з тра­ди­цій­ною вер­сією, невдо­взі піс­ля сво­го чоло­віка (12 лип­ня 1531 р. — за А. Каль­но­фойсь­ким). Ця дата ціл­ком нере­аль­на, оскіль­ки ще 1537 р. на її ім’я був вида­ний королівсь­кий при­вілей на тор­ги у Тара­со­ві.158 Згід­но з Л. Вой­то­ви­чем, кня­гині не ста­ло піс­ля 1556 р. Однак ще в люто­му-черв­ні 1562 р. вона сама вела свої май­но­ві та судо­ві спра­ви,159 ЗО серп­ня 1563 р. кн. Аль­брехт адре­су­вав листа живій кня­гині Олек­сан­дрі Слу­ць­кій-Острозь­кій, а вже 3 черв­ня 1564 р. вона зга­да­на у королівсь­ко­му листі як покій­на. Це дало під­ста­ви Т. Кем­пі визна­чи­ти час смер­ті кня­гині в про­між­ку між дво­ма остан­ні­ми згад­ка­ми.160 А Л.М. Рома­новсь­кий ствер­джу­вав, що в лубенсь­ко­му архіві Острозь­ких бачив ліст коро­ля Жиги­мон­та II Авгу­ста до кн. Васи­ля Острозь­ко­го, в яко­му зга­дуєть­ся про смерть матері кня­зя 1562 р.161 Дея­кі дослід­ни­ки вва­жа­ють, ніби саме вона була похо­ва­на в Успенсь­ко­му соборі поряд з чоло­віком, що від­по­ві­да­ло родин­ній тра­ди­ції Олель­ко­ви­чів-Слу­ць­ких. Утім, як зазна­чи­мо ниж­че, це при­пу­щен­ня малой­мо­вірне в світ­лі похо­ван­ня поряд з Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем членів його пер­шої роди­ни (дру­жи­ни та сина).

VIII генерація от Гедиміна.

СЕМЕН ЮРІЙ­О­ВИЧ ОЛЕЛЬ­КО­ВИЧ СЛУ­ЦЬ­КИЙ († 15.VIII/12.IX.1560)

syn kniazia Jerzego I i księżnej
Heleny Radziwiłł. Kniaź Semen Juriewicz ożenił się z Halszką Ostrogską67, wojewodziną poznańską, córką Eliasza, kniazia Ostrogskiego, starosty bracławskiego i winnickiego, oraz Beaty Kościeleckiej podskarbianki wielkiej koronnej. Słynna Halszka to Elżbieta Górkowa (1539–1582), znana powszechnie pod zdrobniałym imieniem Halszki. Została ona dziedziczką wielkiej fortuny na Wołyniu i Ukrainie, co czyniło ją dobrą kandydatką do zamążpójścia. Semen Olelkowicz, aby zostać mężem Halszki, udawał żebraka. Co więcej, musiał też, w pewnym sensie, przyzwolić na bigamię. Dnia 11 marca 1559 r. książę Olelkowicz znalazł się w klasztorze dominikanów, gdzie w owym czasie znajdowała się księżniczka i tam też doszło do zawarcia małżeństwa. W istocie jednak nie dane było księciu Semenowi Juriewiczowi spędzić z księżniczką długich szczęśliwych lat; książę zmarł w 1560 roku. Więcej o zawiłych i dramatycznych losach Halszki z Ostroga (Elżbiety Górkowej) zob. 162. O kniaziu Siemionie Słuckim i Halszce z Ostroga napisał też M. Stryjkowski: „Roku zaś 1559, Siemion Olelkowic książę Słuckie przyjechawszy nieznacznie do Lwowa, wziął ślub z księżną Halską Iljanką Ostrogską, poślubioną przed tym Lukaszowi panu z Górki, o co wielkie burdy między nimi z obudwu stron były urosły, aż to król w Krakowie ledwo utamował i to na czas” 163 oraz W. Kojałowicz: „Siemion roku 1559 wziął był w małżeństwo Elżbietą x. Ostrogską, zaręczoną p. Gorce, stąd wiele kłopotów miał” 164.

Księżniczka Halszka, mimo że formalnie pozostawała w związku małżeńskim z Łukaszem Górką, zdecydowała się poślubić księcia Semena i odtąd miała dwóch mężów. Znamienne, że Beata Ostrogska, matka Halszki, uważała małżeństwo córki z Łukaszem Górką za nieważne, gdyż zawarto je bez jej zgody. Potajemnie rozpoczęła układy z dwoma nowymi konkurentami do ręki Halszki — księciem Janem na Ziębicy i Oleśnicy, owdowiałym po Krystynie Szydłowieckiej i księciem Semenem Słuckim. Jednak książę Jan na Ziębicy i Oleśnicy nie był kandydatem, na którego patrzyłby przychylnym okiem Radziwiłł Czarny jak i inni wtajemniczeni w sprawę magnaci, zaś Semen Olelkowicz zyskał przychylność Beaty Ostrogskiej. Radziwiłł Czarny obiecał matce Halszki, że poprze księcia Olelkowicza jako kandydata na męża jej córki (Olelkowicz był synem jego stryjecznej siostry — Elżbiety
Radziwiłłówny).

На почат­ку верес­ня 1553 р. князь Дмит­ро Санґуш­ко уві­рвав­ся разом із Васи­лем Костян­ти­но­ви­чем в Острог, сило­мі­ць узяв із Гальш­кою Іллів­ною шлюб і невдо­взі втік із нею за межі дер­жа­ви, а на почат­ку люто­го наступ­но­го року заги­нув під містом Яро­мир у Чехії.165 Повер­нув­ши доч­ку, під тис­ком Сиґіз­мун­да Авґу­ста кня­ги­ня Острозь­ка дала зго­ду вида­ти її за бжесь­ко-куявсь­ко­го каш­те­ля­на Лука­ша Ґур­ку. Вес­ною 1555 р. в судо­ві кни­ги внесли
запис, за яким, «кгды бы мал­жен­ства зако­ном хре­сти­ян­ским кня­жь­на Галш­ка з паном Лука­шом з Кгор­ки при­ня­ти не хоте­ла», її мати мала спла­ти­ти монар­хо­ві та май­бут­ньо­му зятю по 50 000 гро­шів зару­ки з гаран­тія­ми цих сум на всіх належ­них їй у Вели­ко­му князів­стві маєт­ках. Князів­на, у свою чер­гу, взя­ла на себе зобов’язання йти заміж тіль­ки «за волею, ведо­мо­стю и поз­во­ле­нем гос­по­дарь­ским, уст­ным або листов­ным», у разі пору­шен­ня яко­го всі маєт­ки, які зали­ши­ли­ся їй піс­ля бать­ка, від­хо­ди­ли до монар­ха.166

Хоча, за свід­чен­ня­ми дея­ких сучас­ни­ків, Гальш­ка Іллів­на взя­ла з Ґур­кою шлюб, не бажа­ю­чи від­да­ва­ти доч­ку нав’язаному чоло­ві­ко­ві167, що до кін­ця року став уже бжесь­ко-куявсь­ким воє­во­дою, дея­кий час Беа­та пере­бу­ва­ла з нею на дворі коро­ле­ви Бони у Вар­шаві, далі пере­бра­ла­ся в доміні­кансь­кий мона­стир у Льво­ві. У люто­му 1559 р. Сиґіз­мунд Авґуст звелів львівсь­ко­му ста­ро­сті сило­мі­ць забра­ти дів­чи­ну в матері й від­да­ти Ґур­ці, але на почат­ку берез­ня в мона­стир про­брав­ся князь Семен Юрій­о­вич Слу­ць­кий і в поро­зу­мін­ні з віленсь­ким воє­во­дою і канц­ле­ром Вели­ко­го князів­ства Мико­лаєм Ради­ви­лом кня­ги­ня Іллі­на вида­ла за ньо­го доч­ку, та під тис­ком ста­ро­сти зму­ше­на була від­да­ти князів­ну, як писав оче­ви­де­ць, «у сек­вестр» із надією, що король виз­нає новий шлюб. Ста­ро­ста пере­дав князів­ну Ґур­ці, а той вивіз її у маєток Шамо­ту­ли в Познансь­ко­му воє­вод­стві.168

Напри­кін­ці квіт­ня Беа­та з Костель­ця виї­ха­ла зі Льво­ва до Кра­ко­ва й у дру­гій поло­вині трав­ня скла­ла там у при­сут­но­сті воє­во­ди Стані­сла­ва Тен­чинсь­ко­го, кня­зя Іва­на Чор­то­рийсь­ко­го, столь­ни­ка Вели­ко­го князів­ства Яна Ход­ке­ви­ча, мар­шал­ків і писарів монар­ха Оста­фія Воло­ви­ча і Яна Шим­ко­ви­ча, мар­шал­ка і вовко­вийсь­ко­го дер­жав­ці Юрія Тиш­ке­ви­ча, писа­ря й горо­денсь­ко­го коню­шо­го Яна Гай­ка та шлях­ти­ча з Волині Михай­ла Сви­нусь­ко­го на користь кня­зя Слу­ць­ко­го чоти­ри листи. В одно­му з них із вдяч­но­сті зятю за любов до доч­ки й шан­обли­ве став­лен­ня до неї самої, зокре­ма, за те, що меш­кав із ними у Льво­ві, нех­ту­ю­чи небез­пе­кою, а потім із чима­лим поч­том при­я­телів і слуг випро­ва­див її в доро­гу, та в наго­ро­ду за затра­ти кня­ги­ня Іллі­на запи­са­ла йому на віч­ність свої волинсь­кі маєт­ки, пода­ро­вані сво­го часу чоло­віком, «то εст замокъ Ров­ноε, полъ замъ­ку Стε­панӕ, замокъ Бεрεз­до­во, назы­ва­е­мыи Хла­по­т­инъ, замокъ Саты­εвъ, назы­ваε­мыи Жор­нов­но, з мεсты, з мεща­ны, и з мεскы­ми пожитъ­ка­ми и паш­ны­ми, з дво­ры и з
двор­цы, з сεлы и при­сεлъ­ка­ми, з ста­вы и з ста­ви­ща­ми, з млы­ны и ихъ вымεлъ­ки, з дво­ры и сεлы боӕр­ски­ми и со всимъ, ӕко сε тыε замъ­ки и мεста, дво­ры и воло­сти и сεла, к нимъ при­слү­ха­ю­чыε, сами в собε и въ сво-
ихъ пожитъ­кахъ мають», зали­шив­ши собі тіль­ки «воль­ност үжи­ва­ньӕ тыхъ имεнεи, гдε бых до кото­ро­го при­ε­ха­ла, до вшεлӕкоε влад­но­сти, роска­за­ньӕ и үжи­ва­ньӕ пожитъ­ковъ и послү­шень­ства под­да­ныхъ» з умо­вою, що це не зву­жу­ва­ти­ме прав Семе­на Юрій­о­ви­ча.169

У зв’язку з хво­ро­бою кня­гині Сиґіз­мунд Авґуст при­слав до неї своїх надвір­них уряд­ни­ків, у при­сут­но­сті яких вона осо­би­сто визна­ла запи­си, а далі звелів уне­сти її листи в кни­ги кан­це­лярії і видав на ім’я кня­зя Слу­ць­ко­го від­по­від­ні випи­си з тек­ста­ми цих актів, засвід­чив­ши тим самим їх автен­тич­ність.170 В архіві Острозь­ких, за інвен­та­рем 1594 р., був лист зятя тещі на довічне кори­сту­ван­ня запи­са­ни­ми маєт­ка­ми171, але до апро­ба­ції його монар­хом, здаєть­ся, не дій­шло. Восе­ни 1559 р. Ґур­ка скар­жи­вся при­ма­су Польсь­ко­го королів­ства й Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Яну Пше­рембсь­ко­му, що «Семен» «неза­кон­но забрав маєт­ки» його дру­жи­ни.172 Князь Слу­ць­кий зро­бив навіть у запи­са­них володін­нях дея­кі роз­по­ряд­жен­ня: ігу­мен Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря Федір Яко­во­вич мав, напри­клад, його лист на цю духов­ну поса­ду.173

На межі літа й осені 1560 р. Семе­на Юрій­о­ви­ча не ста­ло. У листі Беа­ти Тен­чинсь­ко­му, дато­ва­но­му 15. 08. 1560, князь Слу­ць­кий фігу­рує ще як живий 174, а в листі Ґур­ки Ради­ви­лу, напи­са­но­му в Познані 12. 09. 1560 – уже як покій­ний.175 Належ­ні йому володін­ня успад­ку­вав стар­ший брат Юрій, жона­тий на доч­ці зга­да­но­го вище Тен­чинсь­ко­го.176 Та оскіль­ки він і його діти не вистав­ля­ли потім пре­тен­зій на маєт­ки, запи­сані Беа­тою з Костель­ця, мож­на дума­ти, що листи кня­гині й види­му­си коро­ля не потра­пи­ли до адресата.

Z krótkiego związku z Halszką kniaź Semen nie miał potomstwa.

∞, КНЖ. ГАЛЬШ­КА ОСТРОЗЬКА

КН. ЮРІЙ ІІ ЮРІЙ­О­ВИЧ (бл. 1531 – 9.11.1578),

син Юрія Семе­но­ви­ча, князь слу­ць­кий (с 1542, до 1560 совм. с бра­том Се­мё­ном), член рады ВКЛ, уча­ст­ник Ли­вон­ской вой­ны 1558–83. Ссу­жал день­га­ми вел. кн. Си­гиз­мун­да II Ав­гу­ста, за что по­лу­чил от не­го в дер­жа­ние Пин­ское (1559–61) и Боб­руй­ское (с 1561) ста­рос­тва. При­знал Люб­лин­скую унию 1569; до­би­вал­ся, но не по­лу­чил мес­та в Се­на­те Ре­чи По­спо­ли­той. Двор кня­зя яв­лял­ся важ­ным цен­тром пра­во­слав­ной куль­ту­ры в ВКЛ, при нём жи­ли бе­жав­шие в ВКЛ из Рус. гос-ва ста­рец Ар­те­мий и Марк Са­ры­хо­зин, в 1576–78 ра­бо­тал ис­то­рик М. Стрый­ков­ский, поль­зо­вав­ший­ся ру­ко­пи­ся­ми кня­же­ской биб­лио­те­ки в Слуц­ке для на­пи­са­ния сво­ей «Хро­ни­ки». У скла­ді військ ВКЛ й на чолі влас­ної коро­гви брав участь у Лівонсь­кій вій­ні 1558–1583. Був одним із кре­ди­торів вели­ких князів литовсь­ких і патро­ном відо­мо­го пое­та й істо­ри­ка М. Стрий­ковсь­ко­го, який кори­сту­вав­ся його гостин­ністю та б‑кою під час напи­сан­ня слав­но­звіс­ної «Хроніки польсь­кої, литовсь­кої, жмудсь­кої та всієї Русі».

Podobnie jak jego ojciec Jerzy I stale zasiadał w Radzie panów litewskich jako książę słucki. Nie brał udziału w sejmie lubelskim w 1569 r. prawdopodobnie z powodu choroby i fakt ten spowodował, że odsunięto go od życia politycznego na Litwie. Jako jedyny spośród wielu wielmożów litewskich rzeczywiście stracił na skutek reform, wprowadzonych wraz z unią lubelską 177. Życie Jerzego II Słuckiego przypadło na okres burzliwy w dziejach Kościoła Katolickiego i Prawosławnego. Otóż według Kazimierza Chodynickiego, Katarzyna Tęczyńska była katoliczką, jednak pochodziła w linii żeńskiej rodu prawosławnego. Wyznanie prawosławne babki i matki wywarło duży wpływ na postawę wyznaniową księżnej.

Przyjęła ona wszystkie ruskie zwyczaje kulturowe i „religię grecką”. Pomimo tego nuncjusz Antonio Possesivo nawiązał z kniaziem słuckim bliskie relacje spodziewając się, że wraz z synami zmieni on wyznanie na łacińskie. Jednym z powodów zabiegania o pozyskanie dla katolicyzmu kniazia słuckiego, a także Ostrogskiego (który w odróżnieniu od Olelkowicza miał do obrządku łacińskiego wrogie nastawienie), było wpływowe stanowisko obu książąt oraz to, że posiadali w swych dobrach drukarnie, w których drukowano pisma wrogie Kościołowi katolickiemu. Possesivo przypisywał niezmiernie ważne znaczenie do propagandy za pomocą książek, m.in. z tego właśnie powodu zwrócił uwagę na tych magnatów. Co do istnienia drukarni w Ostrogu nie ma wątpliwości; co zaś do drukarni w Słucku, pewności nie ma; jak pisze jednak Chodynicki, „[...] nawet, gdyby drukarnia ks. Słuckich nie istniała, nie zmienia to faktu, iż mniemanie o jej istnieniu było jedną (obok wielu innych) z przyczyn dążenia do pozyskania dla katolicyzmu tych książąt przez Possesiva” 178. „Przy klasztorze słuckim istniała również pracownia pisarska zaopatrująca w księgi liturgiczne pobliskie cerkwie i klasztory”. 179.

Za pontyfikatu papieża Grzegorza XIII (1572–1585) wzrosło dążenie do rozpowszechnienia katolicyzmu wśród prawosławnych. Grzegorz XIII do ks. Jerzego Słuckiego 1 listopada 1578 r., „[...] optamus et precari non desistimus, ut omni rituum diversitate remota non solum splendeas ea laude, qua semper maiores tui Poloniae Reges in catholica Ecclesia claruerunt, sed referas etiam a Deo praemia omni existimatione maiora et sempiterna” 180. Po zakończeniu soboru trydenckiego (1545–1563) podporządkowanie Rzymowi wyznawców Kościoła wschodniego stało się jednym z głównych działań polityki Stolicy Apostolskiej. Misja legata papieskiego o. Antonio Possesivo na terenie Rzeczypospolitej nie była zatem przypadkowa – nie odniósł on sukcesu u cara Iwana IV Groźnego, u którego miał pozyskać Moskwę do unii kościelnej. Zatem Stolica Apostolska skoncentrowała się na Kościele prawosławnym w Rzeczypospolitej. Papież Grzegorz XIII w swym breve do kniazia Jerzego II Olelkowicza pisał o odrzuceniu wszelkiej różnicy obrządków70. Papież napisał do kniazia także inne listy, ale Jerzy II nie zapoznał się z ich treścią, ponieważ zmarł 16 listopada 1578 r.

Nuncjusz Possesivo do akcji unijnej skierował jezuitów, którzy wzięli na siebie główny ciężar przygotowywania synodu i pozyskania do jedności kościelnej możnowładców prawosławnych. Jednym z elementów przygotowawczych do synodu brzeskiego 1596 r. było wydanie rozprawy rektora seminarium jezuickiego w Wilnie – Piotra Skargi – O rządzie i jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu. Gorliwością w propagowaniu unii i „nawracaniu prawosławnych” dorównywał Skardze Benedykt Herbst,nazywany jeszcze za życia „apostołem Rusi” 181.

Piotr Skarga polecał księżnie Tęczyńskiej Słuckiej swoją książkę «O jedności Kościoła Bożego...». Wskazywał jednak nie na te ustępy, w których pisał, że w Kościele katolickim Rusini mogą zachować wszystkie swoje zwyczaje i ceremonie, ale kładł nacisk na niebezpieczeństwo, jakie zagraża zbawieniu dusz tych, którzy nie chcą przystąpić do Kościoła katolickiego. Skarga nie zgadzał się na żaden kompromis w zakresie zwyczajów kościelnych. Księżna Tęczyńska miała zwyczaj przystępowania do komunii pod dwiema postaciami. Natomiast duchowny bezwzględnie występował przeciwko takiej praktyce i ostatecznie księżna Katarzyna uległa jego wpływom. Udało się również Skardze nakłonić jej syna, Jana Symeona, do przyjmowania komunii według obrządku Kościoła łacińskiego 182.
Sam ożenek z Katarzyną z Tęczyńskich był dla kniazia Jerzego II bardzo korzystny; małżonka wniosła w posagu Kraśnik obok Lublina 183.

Jerzy II doczekał się ze swą małżonką Katarzyną Tęczyńską trzech synów: Jana (Iwana) Symeona, Aleksandra i Jerzego III. W XV i na początku XVI wieku młodzież raczej nie oddalała się poza granice Wielkiego Księstwa Litewskiego, ale w latach 30-tych XVI stulecia sytuacja zaczęła ulegać zmianie. Okres renesansu i reformacji to czas wyjazdów do uniwersyteckich ośrodków światowej klasy,
oddalonych od domów rodzinnych o setki, jeśli nie tysiące kilometrów. W drugiej połowie XVI wieku magnateria litewska, jak i książęta ruscy, idąc w ślad za Radziwiłłami, zaczęli traktować kształcenie zagraniczne jako element obowiązkowy w szkoleniu własnych synów. Edukacja zagraniczna stała się jednym z czynników umożliwiających przyszłą karierę na arenie politycznej, społecznej 184. Wykształcenie takie okazywało się wręcz niezbędne, a obycie w świecie kultury i sztuki pożądane. Jerzy II dostrzegał korzyści płynące z edukacji synów poza domem. Uważał, że prócz umiejętności pisania i czytania, młodzieńcy mogli uczyć się o rzemiośle rycerskim i obyczajach poprzez obserwację, zwłaszcza zaś powinni „zażywać” tego synowie z zacnych rodów 185.

Dlatego też nakazał swej małżonce wysłać każdego z trzech synów na okres od dwóch do trzech lat na dwór wybranego przez nią władcy lub magnata. Istotne, że Jerzy II pod groźbą przekleństwa zakazywał synom porzucić „ruską wiarę”. Książę zdawał sobie z pewnością sprawę, że za granicą synowie zetkną się z naukami reformatorów, a owo zerknięcie wywoływało w nim niemałe obawy. Dbałość ze strony ojca o stan intelektualny synów była także wynikiem nienajlepszego poziomu edukacji w Wielkim Księstwie Litewskim. Jerzy II nie doczekał się jednak osobiście wyjazdu synów poza granice Wielkiego Księstwa Litewskiego, ponieważ zmarł. W spadku przekazał swój ojczysty zamek słucki wraz z przyległościami „jako starszemu” synowi Jerzemu III. Zapis ów był raczej symboliczny, gdyż resztę majątku książę podzielił równo między wszystkich synów. Relacje o równym podziale majątku księcia Jurija (jak często był nazywany w swoim otoczeniu) między synów nierzadko zamieszczano w literaturze historycznej. Warto przyjrzeć się choćby jednej takiej wzmiance zamieszczonej w Starożytnej Polsce pod względem historycznym…: „Po zgonie Jerzego II Olelkowicza w r. 1578, który miał za sobą Katarzynę Tenczyńską, trzej jego synowie tak się równo podzielili
bogatą dziedziną ojca swego, że nawet miasto Słuck na trzy części rozebrali między siebie. Jerzy dostał stare miasto z zamkiem dolnym niższym, Jan Symon nowe miasto, to jest Trojczany z dworem zowiącym się nowy dwór, Aleksander zaś część miasta zowiącą się Ostrów. W ważnym akcie tego działu, książęta podług woli ojca, zachowali sobie wspólną kollacyą monasteru św. Trójcy przy starem mieście, monasteru ś. Eliasza, i jeszcze jednej cerkwi w starem mieście, zależącej od cerkwi sobornej na zamku znajdującej się, oraz kościoła rzymsko-katol. przy zamku położonego” 186.

Książę Jerzy II za życia przekształcił Słuck we wspaniałe centrum kultury prawosławnej. W latach 60-tych w Słucku znalazł schronienie zbiegły z Moskwy ihumen Artemiusz – teolog, przeciwnik reformacji, do którego ludzie z całego Wielkiego Księstwa Litewskiego przyjeżdżali z pytaniami natury religijnej i moralnej. Warto wiedzieć, że Słuck utrzymywał kontakty z innym ośrodkiem
kulturalno-religijnym, jakim był Supraśl. Centrum to darzył uznaniem też Maciej Stryjkowski. Ów ceniony kronikarz, urzędujący na dworze księcia Jerzego II Słuckiego w latach 1575–1579, był blisko przywiązany do ktitorów supraskich, tj. przełożonych monasteru w Supraślu.

A. Mironowicz podkreśla, że Supraśl i Słuck były ze sobą blisko powiązane jako dwa istotne prawosławne ośrodki w tym czasie. Otóż monaster prawosławny znajdujący się w Słucku „przy gwarnym i światowym dworze ks. Słuckich”, utrzymywał bliskie kontakty z różnymi placówkami prawosławia, a związki między Słuckiem a Supraślem polegały głównie na wymianie intelektualnej. Jak w podobnych tego typu ośrodkach, również i przy monastyrze słuckim istniała pracownia pisarska, zaopatrująca w księgi liturgiczne pobliskie cerkwie i klasztory 187.

Miejsce pochówku kniazia nie jest dokładnie znane. Wiele przemawia jednak za tym, że Jerzego II pochowano w kaplicy lubelskiej. Można spotkać się z następującymi wyjaśnieniami: E. Kotłubaj wskazuje na kościół o.o. Jezuitów w Lublinie w kaplicy Świętego Stanisława Kostki (Galeria Nieświeżska portretów Radziwiłłowskich opisana historycznie przez Edwarda Kotłubaja; z drzeworytami Michała Starkmana. Wilno 1857, s. 91). U K. Niesieckiego w Herbarzu Polskim
także widnieje wzmianka, iż Katarzyna Tęczyńska „naprzód żyła z książęciem Słuckim, potem z Radziwiłem Krzysztofem wojewodą Wileńskim, i hetmanem, ta w Lublinie, przy kościele naszym kaplicę bogatą wystawiła, w której pierwszego męża swego pogrzebła” (Lipsk 1842, t. IX, s. 68). Podobnie czyni „[...] w podziemiach kościelnych, prócz Jana Siemiona Olelkowicza, księcia Słuckiego, ostatniego z rodu, zmarłego w Kraśniku roku 1593-go, spoczywają tam także brat jego rodzony, Aleksander Olelkowicz, książę Słucki, zmarły w Lublinie 1592 i ojciec ich, Jerzy Olelkowicz, książę słucki, ożeniony z Katarzyną Tenczyńską, za którą wziął dobra Kraśnik w Lubelskiem, zmarły w Kraśniku 1578. Ci trzej książęta słuccy spoczywają w dosyć dobrze jeszcze zachowanych trumnach (r. 1877) w podziemiach pod presbiteryum lubelskiego katedralnego kościoła. Dostęp do tych grobów, jako też i do będących pod obu bocznemi kaplicami, pod nawą główną i dwoma bocznemi dziś już nie istnieje, w czasie bowiem ostatniej restauracyi kościoła r. 1877 na usilne żądanie ówczesnego gubernialnego budowniczego, Szamoty, szczelnie został zamurowany [...].”,W.K. Zieliński, O grobach Olelkowiczów, książąt Słuckich, [w:] „Biblioteka Warszawska”. Warszawa 1890, t. 2, s. 307–308. J. Wolff Kniaziowie litewsko-ruskich... podaje, że kniazia pochowano w Kijowo-Pieczerskiej Ławrze. Z kolei M. Stryjkowski w Kronice pisze, że Jerzy II pochowany został w Słucku. O śmierci kniazia napisał w swoim pamiętniku Teodor Jewłaszewski: „Tegoż roku 1578, dnia 9 listopada w niedzielę, umarł książę Jerzy Słucki, pan sławny z wielu bogactw i zebranych skarbów”. Pamiętnik Teodora Jewłaszewskiego nowogrodzkiego podsędka: 1546–1604. Warszawa 1860, s. 35.)).

Jego śmierć nastąpiła 16 października 1578 r. w miejscowości Nowy Dwór 188. Dwór ten jak i przyległy do niego folwark wraz z włościami były rodową własnością książąt Olelkowiczów.

Po śmierci męża Katarzyna wyszła w 1581 r. ponownie za mąż za Krzysztofa Radziwiłła zwanego „Piorunem” (1547–1603), kasztelana trockiego, wojewodę wileńskiego. Księżna zmarła 19 marca 1592 r. w wieku 48 lat.

??Похо­ва­ний у Києво-Печерсь­ко­му монастирі.??

∞, KATARZYNĄ Z TĘCZYNA (1558–1592), córką Stanisława hrabiego Tęczyńskiego wojewody krakowskiego (1581–1588).

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Ил. 1. Печат­ка від 1558 р.: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му рицар на коні, в пра­ви­ці три­має меч, в ліви­ці щит, на яко­му дво­ра­мен­ний хрест; зго­ри літе­ри: SGDS; круг­ла, роз­мір 22 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 7737. 1558 р. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​l​e​l​k​o​v​y​c​h​-​s​l​u​t​s​k​y​j​-​y​u​r​i​j​-​i​i​-​y​u​r​i​j​o​v​y​ch/
Іл. 2. Кате­ри­на из Тен­чи­на Олель­ко­ви­чов­на Слуц­кая. Печат­ка 1582 г. Воск чер­ный 23×21 мм. Ф. Р., оп. 4, спр. 1329, Арк. 10.

КНЖ. СОФІЯ ЮРІВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА († 1571)

Córka kniazia Jerzego I, księżniczka słucka Zofia (zm. 1571), poślubiła Jerzego (Jurija) Chodkiewicz kasztelana trockiego (1566–1569), najmłodszego syna wojewody nowogrodzkiego Aleksandra. Zofia Słucka była drugą żoną Jerzego Chodkiewicza; pierwsza małżonka to Eugenia Hornostajówna, z którą Chodkiewicz miał syna Konstantego i córkę Zofię. 189.

Chodkiewicz zmarł nagle na apopleksję 6 czerwca 1569 r. (przybył do Lublina 3 czerwca 1569 w celu obrony litewskiej koncepcji unii, ale nie doczekał się już wznowienia obrad). Ze związku z Chodkiewiczem księżna wydała na świat córkę Halszkę (ur. 19 czerwca 1539 r. w Ostrogu, zm. 1582 r.). Halszka natomiast wyszła za mąż za Wacława Szemeta starostę rosieńskiego (1575–1581), starostę smoleńskiego (1597–1600). Zofia Słucka urodziła Jerzemu Chodkiewiczowi również dwóch synów: Jerzego (zm. 1595 r.) i Hieronima (1560–1617). Bracia Chodkiewiczowie przez długi czas po śmierci ostatnich książąt Słuckich: Jana (Iwana) Symeona, Aleksandra i Jerzego III sprawowali prawną opiekę nad małoletnią księżniczką Zofią Olelkowiczówną (1586–1612) i jej ogromnym majątkiem.

IX генерація от Гедиміна.

КН. ЮРІЙ III ЮРІЙ­О­ВИЧ (17.8.1559–6.5.1586),

син Юрія Юрій­о­ви­ча, князь слу­ць­кий, остан­ній з роду О. по чол. лінії. С 1582 по­сле раз­де­ла с брать­я­ми вла­дел б. ч. Слуц­ка и Слуц­ко­го кн-ва. За його часів князівсь­кий двір у Слу­ць­ку зали­шав­ся знач­ним культ. цен­тром. Лич­но уча­ст­во­вал в соз­да­нии Слуц­ко­го Еван­ге­лия (1580–82). Піс­ля смер­ті його доч­ки Софії Слу­ць­ке і Копильсь­ке князів­ства перей­шли у влас­ність Рад­зивіл­лів, з одним з яких, Яном, вона була у шлюбі.

Urodził się 17 września 1559 r. Nuncjusz apostolski Alberto Bolognetti (1576–1585) 190. wraz z jezuitą Stanisławem Herbestem byli zwolennikami przeważającego wówczas w sferach katolickich poglądu, iż wśród prawosławnych najlepiej rozpowszechniać katolicyzm w formie łacińskiej. Jednakże te zapatrywania musiały ulec zmianie przy pozyskiwaniu dla Kościoła katolickiego wpływowych wielmożów ruskich, którzy byl bardzo gorąco przywiązani do obrządku wschodniego. Ta modyfikacja przejawia się przy zabiegach Bolognettiego o zjednanie dla Kościoł ks. Jerzego Słuckiego i książąt Ostrogskich, mecenasów prawosławia. Zabiegi te rozpoczęli ci dwaj gorący zwolennicy obrządku łacińskiego po powrocie młodego księcia Słuckiego z wojaży po Europie w 1583 r.

W odróżnieniu od młodszych braci, Jerzy III pozostał przy wierze przodków i był gorliwym wyznawcą wiary greckiej. Dawał on hojne ofiary na rzecz cerkwi i monastyrów prawosławnych108. Katarzyna Tęczyńska, wychowywana w Krakowie w ówczesnym ognisku wiedzy i postępu, jakim był dwór królewski, miała na wszystkich swych synów dodatni wpływ, a jej zamiłowania do kultury i sztuki odziedziczył szczególnie najstarszy z synów, Jerzy III109. Przyjrzyjmy się jednak bliżej zabiegom Bolognettiego. Nuncjusz w swych zamiarach natrafił na znaczne trudności z powodu przywiązania ks. Słuckiego do obrządku wschodniego. Wówczas próbował skłonić księcia Słuckiego do przyjęcia przynajmniej katolicyzmu według obrządku wschodniego110. Nuncjusz nie widząc innego sposobu pozyskania Olelkowicza dla katolicyzmu, zdecydował się na pewne ustępstwo. Po omówieniu spraw dogmatycznych, Jerzy III zgodził się na przyjęcie katolicyzmu, z zachowaniem jednak rytuału greckiego. Pod wpływem nuncjusza, książę 6 lipca 1583 r. napisał do papieża list, w którym wyrażał swą chęć do pracy nad zjednoczeniem Kościołów i prosił o przysłanie do swych dóbr kapłanów greckich z Rzymu111, którzy mogliby w jego posiadłościach szerzyć „prawdziwą religię grecką według czystej i katolickiej nauki starożytnych ojców”112. Papież w liście z dnia 3 września tego roku obiecał spełnić jego życzeniu i zachęcał go do pracy nad zjednoczeniem Kościołów113. Pozyskanie dla katolicyzmu Olelkowicza było sprawą niezwykłej wagi; z nadzieją tą nuncjusz Bolognetti snuł rozległe plany. Dyplomata papieski spodziewał się, że zostanie w Słucku założone biskupstwo grecko-katolickie, skąd można będzie propagować na całą Ruś katolicyzm 114. Jednakże te projekty nie zrealizowały się. Książę nie przyjął katolicyzmu i nie rozwinął szerszej działalności misyjnej. Do śmierci zachował przywiązanie do obrządku wschodniego; przed zgonem książę życzył sobie być pochowanym w monasterze Kijowsko-Peczerskim, tam gdzie znajdowały się szczątki jego przodków115. Właściciel księstwa słuckiego przeżył zaledwie 26 lat 8 miesięcy i 19 dni116. Słusznie napisał Alojzy Sajkowski, że niewiele mamy listów pisanych z Włoch do rodziców w XVI w., zwłaszcza zaś tworzonych po polsku117. Ważność treści listu uzasadnia jego obszerne przytoczenie: „Żadnej rzeczy swej własnej tak sobie nie ważę, abym WKM. dla niej miał o frasunek przywodzić, i przeto list napisałem o moim zadłużeniu oznajmując, tego nie oznajmując, co mnie więcej dolega, postępek mego pana Strzeszkowskiego przeciw mnie. I chciałem ja był już cale zaniechać, a powoli potem bez frasunku WKsM. jego sprawy ukazać, ale iż on czując się winnym chce pisaniem swym wynieść ze wszystkiego, na mnie obaliwszy przyczynę zadłużenia i złego rządu, musze i ja dać o sobie sprawę i okazać niewinność moje, ale i w tym, jako we wszystkim ze mną się obłudnie obchodzi, bo onegdaj powiadał, iż pisać do WKsM. nie miał co, a napisawszy zataić chciał listku i którego, by prawdziwie był napisany, i miał by jej mnie samemu dał czytać, jako ja jemu moje listy do przeczytania posyłałem. We Wrocławiu jeszcze przez jego leniwą wyprawę i nikczemne rzeczy kupowanie na mnij półtora tysiąca złotych ja szkoduję. Począł się takim mieć, że nie za starszego sługę, ale za ojczyma albo opiekuna WM. raczyłaś mi go dać. Nigdy inakszy jeno gniewliwą twarz i słowa z furią na mnie, a niejedna, aby na mnie jako na pana od sługi wzgląd i uczciwość w opowiadaniu, ale ani jako równy równemu zwykł na pytanie albo na ukazanie zwykł odpowiedź dawać. W ten czas ja winien, że WKsM. o tym nie oznajmił, czując się, żem już w tych leniach, w których nie trzeba mi nóg stawiać, a iż Pan Bóg wziąwszy tego, który miał prawo ze mną surowie się obchodzić i na mnie fukać, nie zostawił mnie pod inną zwierzchnością, jeno pod posłuszeństwem WKsM. samej, która z baczenia swego nigdy dziesiątej części po mnie tego posłuszeństwa nie żądasz, jako mój pan starszy, bo jej potrawki jednej przyczynić i jednej osoby wezwać zgoła bez pozwolenia jego nie trzeba. Ten ciężar dźwigałem przez wszytką niemiecką ziemię, aż do przyjechania do mnie książęca Siemiona, który, zastawszy mnie w takiej szkole, a połowice jeno wiedząc, co się ze mną działo, sam mnie z miłości braterskiej żałował. Uprzągł sobie w głowie swojej, że ja i mówić słowa, i ustąpić kroku, i pojrzeć nie miał, jeno aż z jego dozwoleniem, i co dzień prawie mi to otworzycie mawiał, że dla tego ze mną wyjechał, aby uczciwość ze mnie u ludzi mu rosła; o czym ja rozumiałem opak, że on dla mojej uczciwości od WKsM. ze mną był posłany. Zastał mnie ks. Siemiona, a ja kilkanaście próśb do niego uczynionych wymodlić nie mogłem, aby mi był kilku skór za kilka koron na miesiąc obicia do jadalny sali dostał, a jako tego nie chciał, tak ani najmniejszej rzeczy, gdym ja choć najsłuszniej kazał dać. Z fukiem wszystko odparowując, aż nawet przy ks. Siemionie, gdy zapalony przyszedłszy przy wszystkich dwiema diabłom mnie oddawał, ledwie mu się wstrzymał człowiekiem będąc, żem mu takich słów zapłacił. Zezna przed WKM. ks. Siemion, jako przed nim samym nie mógł się wstrzymać, aby mi sromotnych słów, których nie cierpiał był, nikomu nie miał zadawać, miedzy którymi najuczciwsze to było, żem ja błazen. Nawet zezna pan brat, że mnie groził zabić, gdybym mu co przykrego mówić, albo do broni się nań porwać miał. A iż był sobie co lepsze mieszkanie wziął, mnie w ciasne i w podłe wprawiwszy, posłałem do niego, aby mi to mieszkanie puścił, tak się rozjadał, że powiadając, że zawdy sławie i uczciwości przywykł, że po sławę przyjechał, że po poczciwości chodzi – zawdy obecnie o tej uczciwości i zacności swej woła. W ten czas, kiedym brata wyprowadzał kilka mil, przeniósł sie z domu mego i na mój koszt sługami, szkapami, na wielką zelżywość do najświętszego domu gościnnego najmniej trawiąc dwie niedzieli, tam będąc choć dosyć zelżywości starszego mego, gdy ludzie wszyscy widzieli w karczmie mieszkając ku większemu oblężeniu, to z Hiszpany, to z Włochy o mnie obecne rozmowy. W niebytności mojej dobrowolnie sie ode mnie przeniósłszy, żałując zaś, w głupstwie swym zaś obaczywszy sie, chciał iść do urzędu, do senatu tutecznego i cyrografem WKsM. abo plenipotencją dochodzić, aby mie senat pod posłuszeństwo i władzę jako szkapę albo towar jaki przesądził, co u ludzi mądrych śmiech z onego, ale mnie zelżywość wielką by było uczyniło. Tak mi zadziaławszy, gdy pan starosta namówił, że sie do mnie wprowadził z oną dumą i mniemaniu o wielkim rozumie swym, nie dosyć ma na tym, że równo ze mną siedzi, równo jeździ, do czapki mnie nie uprzedzi, ale chce po staremu po mnie, sam nie wiem, czego. Każda rzeczy by najlepsza, by najprzystojniejsza – u niego zła, przeto że nie z jego głowy, o której głowie nie przestawać o ni powiadać co dzień, że mądra, że ludzie wielcy sprawy przezeń odprawowali, stąd że cokolwiek chto inny do mnie rzeczy, głupie każdy mówi, co jedno nie on. Jako się na tym myli, jak sie, choć młody, nie jedno przypatrzył, ale prawie domacał, że wiadomość postronnych obyczajów najmniej nie masz i częstokroć z moim wstydem. Tak w Niemczech, tak tu we Włoszech w... postępkach około mnie ani wiedział, gdzie obrócić, i tak jest sposobny do ochmistrzostwa, jako mój karosz do hetmaństwa (iż gdym był bardzo zachorzał i za pilnością jednego doktora, który jest z domu jednego szlacheckiego zacnego, w kilka dni ozdrowiałem, prosiłem go i upomniałem kilkanaście kroć, aby temu doktorowi pracą nagrodził, gdyż ten co zacniejszych chodząc mógł mnie osławić, nic na prośbę i upomnienia moje nie uczynił. Trafiałem sie z doktorem po ulicach ze wstydem patrząc nań, a pan Strzeszkowski w tem ode mnie sie wyniósł i przy sobie moich pieniędzy zostawiwszy blisko trzech set koron, dziesiąci doktorowi żałował i w tym WKsM. poznać jego szafunek i życzliwość, przeniósł się ode mnie pieniądze moje własne wziąwszy, a ja zostawszy z kilkadziesiąt osób i bez pieniążka złamanego musiałem łańcuch, którym chował dla przygody w chalifie wielki zastawić i potem sprzedać, przy czym był brat, ks. Siemion. Jeszcze mało na tym, że pieniądze wziął sobie, ale upominał mi się dwustu czerwonych złotych, które powiada, że wydał w drodze, o czym nigdy nie wspominał jadąc i owszem stało nam pieniędzy aż do Mediolanu i dwiema sty czerwonych brata Aleksandra ratował we Wrocławiu). Proszę uniżenie WKsM., racz mnie z długu co rychlej wyswobodzić, a potem od tego człowieka wyzwolić, który napijając się a śpiąc, a o rozumie swym wielkie rzeczy powiadając, chce wszystek rząd odprawować, który za niego ani był, ani być może. Ja jednak, póki albo się sam nie namyśli dla swej wiary, albo od WKsM., który uniżenie służy moje łaski WKsM. mej M. pani i matki pilnie zalecam, daj Panie Boże, abych WKsM. w dobrym zdrowiu oglądał. Datum z Mediolanu 14 Octobris RP 1580.” List, którego autorem był Jerzy III, napisano po polsku i książę skierował go do matki. List ten ma nieocenioną wartość poznawczą, ponieważ daje wgląd w miejsca, jakie odwiedzili młodzi Olelkowicze. List Jerzy III napisał w Mediolanie dnia 14 października 1580 r. Przyjrzyjmy się zatem wymowie tego pisma: książę Jerzy III uskarża się przed matką na swego protektora-guwernera Strzeczkowskiego, który wykonując pracę wymagającą rozwagi w podejmowaniu wszelkich decyzji, okazał się człowiekiem pozbawionym morale. Wspomniano wyżej o znamiennej roli preceptora przy okazji peregrynacji księcia Aleksandra. Warto przypomnieć raz jeszcze, że owa głowa „dworu”, całego orszaku książęcego, zwana też ochmistrzem, mentorem, inspektorem, gubernatorem, dyrektorem, eforusem była odpowiedzialna za bezpieczny przebieg całej wyprawy oraz zapewnienie wszystkim pozostałym uczestnikom podróży godziwych warunków życia w trakcie podróży i nauki118. Co więcej, preceptor gospodarował powierzoną mu przez rodziców młodego pana gotówką. Funkcja ta była zatem niezwykle odpowiedzialna. Jak można wyczytać z listu księcia Jerzego III, Strzeszkowski nie wywiązał się ze swego obowiązku guwernera, wręcz haniebnie sprawował powierzone mu zadania, wydając na swe zachcianki nie swoje pieniądze, i przynosząc tym samym wstyd całemu gronu ochmistrzostwa. Choć obowiązki kierownika zagranicznych podróży młodzieży polskiej, litewskiej, ruskiej nie należały do łatwych, to mogli je wypełniać jedynie ludzie ze stosownym do tej funkcji przygotowaniem, predyspozycjami oraz cieszący się ogromnym zaufaniem rodziców. Taki guwerner (będący niekiedy przyjacielem, powiernikiem młodego księcia, magnata) wręcz musiał stanowić wzór do naśladowania z uwagi na wkraczanie przyszłego studenta w dorosłe życie. Nie wiemy, gdzie Strzeszkowski kształcił się, za to posiadamy informacje, iż dobrze władał językiem włoskim i hiszpańskim. Choć mentor winien był charakteryzować się mądrością, pilnością, sumiennością, posiadać rozległą wiedzę, a pobożność i łagodność były cechami pożądanymi, to w przypadku „mentora” ks. Jerzego III stało się zupełnie inaczej – Strzeczkowski sporadycznie chodził ze swym podopiecznym do kościoła, nie obchodziło go, co jadł, gdzie sypiał i gdzie się uczył119. Następne listy księcia słuckiego pisane były już z kraju (najwcześniejszy datowany w Bobrujsku w marcu 1582 r.); prawdopodobnie w drugiej połowie 1581 r., kiedy Jerzy III powrócił do Polski. Szlaki podróżnicze Jerzego III i Jana Symeona nie przebiegały jednakowo – Jana Symeona spotykamy w kwietniu 1581 r. w Lukce, natomiast najstarszego z braci w Rzymie. Rzym zaś, wieczne miasto, przyciągał wspaniałymi antycznymi zabytkami oraz hucznymi zabawami w trakcie karnawału. A. Sajkowski sądzi, że Olelkowicze w drodze powrotnej z Mediolanu nie pominęli Padwy, choć raczej nie przebywali tam długo. Najdłużej za granicą bawił najmłodszy brat Aleksander, który w chwili powrotu Jerzego III mieszkał w Strasburgu, a dopiero w 1582 r. pojawił się we Włoszech. W życiu Jerzego III znaczącą rolę odegrał Jan Bojanowski, znany już nam z listów do młodszego brata Aleksandra. Był on również sługą księcia Jerzego III, ale też pośrednikiem w jego sprawach finansowych, politycznych oraz osobistych. To właśnie Bojanowskiemu powierzono pełnomocnictwo, m.in. w sprawie regulacji problemów z utrzymaniem starostwa mohylewskiego (wcześniej książę Jerzy III otrzymał to starostwo, co później zostało rozciągnięte na jego młodszych braci). Książę Słucki na niecały rok przed śmiercią (w 1585 r.) ożenił się z Barbarą Kiszczanką, wojewodzianką podlaską. Młody książę nie potrafił w sposób rozsądny gospodarować pieniędzmi, czego efektem było częste zapożyczanie się. Pomimo spadku po ojcu i pokaźnego majątku matki, jego zależność finansowa od osób trzecich wciąż rosła. Książę będąc w trudnej sytuacji pieniężnej, zmuszony był do ożenku; wyłącznie niezadowalający stan materialny przymusił naówczas dwudziestotrzyletniego człowieka do szukania odpowiedniej, tj. majętnej kandydatki za żonę. W 1585 r. doszło do nawiązania stosunków z rodziną Kiszków podlaskich; wówczas to Barbara Kiszczanka, córka Mikołaja Kiszki, wojewody podlaskiego121 została małżonką młodego księcia Słuckiego. Swaty, jak i zaślubiny, zostały zaaranżowane za sprawą Jana Kiszki oraz za zgodą Katarzyny Tęczyńskiej, matki Jerzego III i jej drugiego małżonka, Krzysztofa „Pioruna”122

O życiu Barbary Kiszczanki, wdowy po Jerzym III Olelkowiczu, wiadomo jak dotąd niewiele. Zgodnie z ustaleniami A. Skiepjan, po śmierci małżonka od razu pojawiły się problemy z jego długami i ewentualnymi opiekunami pozostawionego majątku, tj. braćmi zmarłego – Aleksandrem i Janem Symeonem124. Na początku lutego 1592 r. Barbara wyszła ponownie za mąż za Andrzeja Sapiehę, starostę homelskiego.
Długi męża oraz obowiązek ich spłacania przeszedł na prawnych opiekunów jedynej córki księcia Olelkowicza, Zofii Słuckiej (1586–1612), a później na nią samą.

105 Tamże, W Jakubowicach 28. sierpnia 1590. Jan Tenczyński do Aleksandra księcia Słuckiego; nr 79, s. 62.

106 W Kronice mieszczanina krakowskiego z lat 1575–1595 (H. Barycz, Kraków 1930, s. 96) podano, iż śmierć księcia Aleksandra nastąpiła 25 czerwca. Napisano tam, że zmarł on w kamienicy wojewodziny Myszkowskiej, ciotki Katarzyny Tęczyńskiej (kamienica znajdowała się na rogu ulicy Siennej). Ciało księcia Aleksandra przez długi czas nie było pochowane (od czerwca do kwietnia) – zgodnie ze swą wolą, chciał on spocząć w Kraśniku wraz ze swym dziadkiem Andrzejem Tęczyńskim. W kościele w Kraśniku zaczęto szykować kryptę i po dniu św. Franciszka (4 kwietnia) trumnę z ciałem księcia spuszczono Wisłą z Krakowa do Kraśnika, gdzie w niedzielę doszło do pochówku. Zob. A. Skiepjan, Kniazi Słuckija..., s. 147.

107 Alberto Bolognetti, nuncjusz apostolski w Rzeczypospolitej w latach 1581–1585. L. Boratyński, Studya nad nuncjaturą polską Bolognettiego (1581–1585). Kraków 1906.

108 W 1585 r. książę podarował monasterowi św. Trójcy w Słucku ewangeliarz prawosławny, własnoręcznie przepisany i zilustrowany. M. Kałamajska-Saeed, Portrety książąt Olelkowiczów w Słucku. Inwentaryzacja Józefa Smolińskiego z 1904 r. Warszawa 1996, s. 11–18.

109 Tamże, s. 62. 110 List Bolognetiego do kardynała di Comé, d. 8 sierpnia 1583. „Signor Castellano (di Podlachia) d’andar un giorno a rendere la visita la Duca, et tentar con questa occasione quello che si potea fare rimoverlo almeno dallo Scisma, et farlo Greco Cattolico, se non si volea riddure al rito Romano come gl’altri duoi fratelli. Quanto al passare al rito Romano assai chiaramente si puote vedere, che questo era un trattare dell’impossibile”. A. Theiner, Annales, t. III, s. 733–734. 111 A. Theiner, Annales, t. III, s. 431. 112 List Bolognettiego do swego brata, d. 8 lipca 1583 r. „Nel che il S‑r Dio m’ha favorito di maniera che il S‑r duca Giorgio s’é ridotto a ferma risolutione di lasciar lo scisma et con una lettera credentiale, riferendosi ad un’altra mia, n’ha fatto fede a N. S‑re domando a S. S‑tá sacerdoti buoni per ridurre i suoi popoli dallo scisma al vero culto greco, secondo la pura et cattolica dottrina de i Padri antichi”. Arch. Vat., Nunz. Pol. vol. 15 B. fol. 260. Odpis Kom. Hist. Polsk. Ak. Um. Streszczenie obszerne po rosyjsku, Szmurło, t. II, s. 339. 113 A. Theiner, Annales, t. III, s. 433. 114 Nuncjusz Bolognetti do kardynała di Comé, 20 lipca 1583 r. A. Theiner, Annales, t. III, s. 735.

115 A. Mironowicz, Rękopisy supraskie w zbiorach krajowych i obcych. Białystok
2014, s. 67. 116 J. Wolf, Kniaziowie litewsko-ruscy…, s. 335. 117 A. Sajkowski poświęcił ks. Jerzemu III Słuckiemu podrozdział w swojej książce, tytułując go Listem do matki. Profesor przytacza list księcia słuckiego z niewielkimi opuszczeniami. List ten znajduje się w AGAD, Archiwum Radziwiłłowskie, dz. V, teka
363, nr 14632. Ponadto w AGAD, dz. V, teka 363, nr 14633 znajdują się listy księcia Jana Symeona Olelkowicza (A. Sajkowski, Włoskie przygody Polaków : wiek XVIXVIII. Warszawa 1973, s. 31–37). List ten świadczy o dużej zażyłości księcia Jerzego III z matką Katarzyną z Tęczyńskich. Posiada on niezwykłą wartość poznawczą ze względu na treść, z której wyłania się obraz młodego księcia słuckiego, wynurzającego przed matką swoje żale, bolączki, przemyślenia. Książę traktuje matkę Katarzynę jakoby swoją spowiedniczkę i orędowniczkę. Jerzy III uskarża się w liście na swego sługę Strzeczkowskiego, wymieniając jego przywary i przytaczając niepochlebne, wręcz haniebne czyny pseudopomocnika — opiekuna i zuchwalca uzurpującego sobie wręcz prawo do godności książęcej.

118 B. Obtułowicz, Guwernerzy XVI-XVII wieku w praktyce wychowawczej, literaturze pedagogicznej i obyczajowej, [w:] Wokół Wacława Potockiego: studia i szkice staropolskie w 300. rocznicę śmierci poety. Katowice 1997, s. 22–33.

119 B. Obtułowicz, Guwernerzy XVI-XVII wieku w praktyce wychowawczej…, s. 28;
A. Sajkowski, Włoskie przygody Polaków: wiek XVI-XVIII. Warszawa 1973, s. 32–34.

122 A. Skiepjan, Kniazi Sluckija. Mińsk 2013, s. 111–112.

124 Tamże, s. 118–120.

Жена: BARBARĄ KISZCZANKĄ, wojewodzianką podlaską, corka Mikołaj Kiszka herbu Dąbrowa (zm. 1587), wojewoda podlaski. Najmłodszy syn Piotra, starosty żmudzkiego i kasztelana trockiego, oraz Heleny Iliniczówny. Pochodził z Ciechanowca. W 1555 r. ożenił się z wdową po Jerzym Ościku, kniaziówną Maryną Mścisławską, a po jej śmierci w 1563 r. z Barbarą Chodkiewiczówną (zm. po 1595), córką starosty żmudzkiego i kasztelana wileńskiego Hieronima. Po śmierci Jerzego III matka Zofii wyszła powtórnie za mąż za Andrzeja Sapiehę starostę homelskiego; spoczęła w kościele w Boćkach w woj. podlaskim 191

ЯН СИМЕ­ОН ЮРІЙ­О­ВИЧ ОЛЕЛЬ­КО­ВИЧ СЛУ­ЦЬ­КИЙ († 9.3.1592),

У кра­каўскім архіве ў калек­цыі Русец­кіх зна­ход­зім ком­плекс даку­мен­таў Аляк­сандра і Яна Сімяо­на Слуц­кіх 192. Гэта 37 даку­мен­таў за 1588–1600 гады. Асноў­ную іх част­ку скла­дае аса­бістая кар­эс­пан­д­эн­цыя: лісты, піса­ныя да Аляк­сандра і Яна Сімяо­на пад­час іх побы­ту ў Польш­чы. Маюц­ца тут так­са­ма некаль­кі пры­віле­яў кня­зёў Слуц­кіх (даты­ча­ць маё­мас­ці у Кароне), судо­выя поз­вы да іх і пры­вілей жон­кі Яна Сімяо­на – Сафіі Мялец­кай. Усе даку­мен­ты, акра­мя позваў Нава­град­ска­га суда, піса­ны па-поль­ску. Боль­шас­ць даку­мен­таў даты­чац­ца фінан­са­ва­ма­ё­мас­ных спраў. Аднак вылу­ча­юц­ца тут і некаль­кі груп, несум­нен­на, даволі важ­ных лістоў. Нека­то­рыя з іх адлюстроў­ва­ю­ць удзел Алель­каві­чаў у палітыч­ных спра­вах. Напрыклад, ціка­вы ліст слу­гі кня­зя Аляк­сандра ад 13 ліпе­ня 1588 года з даня­сен­нем аб спра­вах пры кара­леўскім два­ры: аб пера­мо­вах наконт вызва­лен­ня аўст­рый­ска­га эрц­гер­ца­га Мак­сі­мі­ля­на (быў прэт­эн­д­эн­там на поль­скі трон, у выніку няў­да­лай інт­эрвен­цыі 1587 года ўзя­ты паля­ка­мі ў палон), аб пры­быц­ці пас­ла іспан­ска­га кара­ля і пап­ска­га лега­та, аб сустр­э­чах кара­ля з роз­ны­мі саноўні­ка­мі 193. Звяр­та­ю­ць на сябе ўва­гу так­са­ма лісты 1591 года да Яна Сімяо­на Слуц­ка­га ад Ярэміі Магі­лы і яго жон­кі 194. Гэта вядо­мы мал­даўскі саноўнік, будучы гас­па­дар Мал­давіі (1595–1605), які ў жніўні 1591 года ўцёк у Польш­чу і пэў­ны час там жыў. У ліс­це ён шчы­ра дзя­ка­ваў Слуц­ка­му за ней­кія «вялікія дабрадзействы».

Яшчэ адна група лістоў адлюстроўвае
сувязі Алель­каві­чаў, якія тады зна­ход­зілі­ся ў Польш­чы, з род­ным Слуц­кам. Ціка­вы ліст слуц­ка­га пра­та­по­па Баг­да­на ад 7 мая 1591 года 195. Ён паве­дам­ляў, што князь Ян Сімяон пера­даў раней пры­на­леж­ныя слуц­ка­му пра­та­по­пу гас­ці­ны дом, карч­му з пра­вам про­да­жу гар­эл­кі і мёду ў арэн­ду яўр­эю Юдку. Аднак апош­ні перас­таў пла­ці­ць за арэн­ду і адмаў­ляў­ся вяр­та­ць неру­хо­мас­ць, а будын­кі тым часам пагнілі і не выка­ры­стоў­валі­ся, што наносі­ла знач­ны ўрон скар­бу. У ліс­це адчу­валь­ны папрок да кня­зя, бо той «рачыў быць лас­ка­вы жыдам». Пра­та­поп піша, што яго служ­ба кня­зю, прых­іль­на­му яўр­эй­скім прад­п­ры­маль­ні­кам, кам­пра­ме­туе яго ў вачах насель­ніцтва. З ліста сярод інша­га давед­ва­ем­ся, што пра­та­поп меў цес­ныя кан­так­ты з кня­зем, нават езд­зіў да яго ў Кракаў.

Даволі важ­ным уяў­ля­ец­ца так­са­ма даня­сенне вой­та Кіпры­я­на Ціш­э­ві­ча са Слуц­ка, у якім пад­ра­бяз­на апі­сва­ец­ца напад на Случ­чы­ну запа­рож­скіх каза­каў. Як выні­кае з ліста, каза­кі ўчы­нілі напад на ваколі­цы Слуц­ка – мяст­эч­ка Любань і сяло Таль. Ліст дата­ва­ны 22 сакавіка (павод­ле ста­ро­га сты­лю), без гада­вой даты. Ён даклад­на быў напі­са­ны не паз­ней за 1591 год, бо ў чэрвені таго года адрас­ат – князь Аляк­сандр Слуц­кі – памёр 196, а восен­ню 1591 года не жыў ужо і сам Ціш­э­віч. Лічыц­ца, што каза­кі ўпер­шы­ню напалі на Случ­чы­ну ў 1595 год­зе пад­час паўстан­ня С. Налі­вай­кі 197. Бачым, аднак, што запа­рож­скія вой­скі даход­зілі сюды нашмат раней. Уво­гу­ле пер­шыя звест­кі пра казац­кія «сва­воль­ст­вы» – напа­ды, якія супра­ва­д­жалі­ся рабаўніцтвам і забой­ства­мі, вядо­мы на Украіне з 1580‑х гадоў. Паз­ней яны сягалі далей, даход­зячы і на тэры­то­рыю Бела­русі. Так, увес­ну 1590 года каза­кі ўчы­нілі напад на Быхаўскую волас­ць 198. Дума­ец­ца, наш ліст вар­та было б дата­ва­ць нед­зе 1590–1591 гада­мі. Такім чынам, перад намі каш­тоў­нае свед­чанне пра адзін з пер­шых напа­даў запа­рож­ска­га вой­ска на бела­рус­кія землі.

Яшчэ ў адным сваім ліс­це войт Кіпрыян
Ціш­э­віч паве­дам­ляў пра бягучыя гас­па­дар­чыя спра­вы ў Слуц­ку: про­даж жыта, спа­гнанне гро­шай і да т.п. У кан­цы ён прасіў кня­зя наве­да­ць горад, аб чым ужо шмат­кро­ць пісаў да яго 199. У ліс­це слу­гі кня­зя Яна Сімяо­на ад 11 ліста­па­да 1591 года 200 паве­дам­ля­ец­ца аб смер­ці слуц­ка­га вой­та і прызна­ч­эн­ні на паса­ду яго сына Міхаі­ла. Імя памер­ла­га вой­та там не назва­на, але вядо­ма, што да гэта­га часу паса­ду зай­маў К. Ціш­э­віч (гл. у кні­зе А.А. Скеп’ян
на с. 145).

Нар­эш­це, мож­на адзна­чы­ць лісты да
кня­зёў Слуц­кіх ад каталіц­кіх святароў –
слуц­ка­га ксян­дза Паў­ла Ялен­ска­га 201 і ксян­дза езуіц­ка­га кале­гіу­ма ў Яро­сла­ве (у Кароне) Пят­ра Фаб­ры­цыя 202. Апош­ні ліст зга­д­вае пра кты­тар­скую дзей­на­сць кня­зя Аляк­сандра і яго жон­кі на кары­с­ць Кас­цё­ла, за што ксён­дз ім дзякаваў
203.

Przyszedł na świat w końcu 1560 lub na początku 1561 roku 204. Zgodnie z wolą ojca został ochrzczony w religii greckiej. W 1586 r. ożenił się z Zofią Mielecką
(1567–1619)81, córką Mikołaja Mieleckiego, hetmana wielkiego koronnego i wojewody ziem podolskich (1569–1585) oraz księżnej Elżbiety Radziwiłłówny, córki ks. Mikołaja Radziwiłła Czarnego (1515–1565),
kanclerza wielkiego litewskiego. Miał z nią córkę, która zmarła w 1591 r.
jako roczne dziecko. Księżna Zofia zaś po śmierci Jana Symeona wyszła powtórnie za mąż za Jana Karola Chodkiewicza, hetmana litewskiego (1605–1616).

W 1580 r. trzej bracia Słuccy wyruszyli w zagraniczną podróż po Europie. Rozpoczęła się ona w rok po śmierci ich ojca, Jerzego II. Niedługo szlaki podróżnicze książąt zaczęły się rozchodzić. Jan Symeon z Aleksandrem za ostateczny cel podróży obrali Rzym i katolicki uniwersytet w Ingolstadt. Zostali wysłani do Włoch przez matkę, Katarzynę z Tęczyńskich, za namową jezuitów. Skutkiem wyprawy miało być
nawrócenie braci na katolicyzm, co wkrótce nastąpiło. Być może, jak wskazuje Marzena Liedke, książę Jan Symeon skłaniał się epizodycznie ku ideom reformacyjnym wraz z bratem Aleksandrem 205. Zainteresowanie reformacją (zwłaszcza ks. Aleksandra) mogło nastąpić w okresie, kiedy w kraju większość magnatów odstępowała od niej, więc zapewne nie trwało zbyt długo. Książę Jan Symeon miał kontakt z jezuitami już w Lublinie, w szczególności z księdzem Wysockim (wygłosił on później mowę na pogrzebie księcia), podobnie zresztą jak jego najmłodszy brat Aleksander (w Krakowie, o czym będzie mowa dalej). Podstawowe wykładnie wiary katolickiej były przekazywane Janowi Symeonowi przez jezuitów podczas ich wypraw misyjnych; działali oni gorliwie w obrębie posiadłości matki księcia, Katarzyny Tęczyńskiej 206.

Jan Symeon zmarł 9 marca 1592 r. w Lublinie jako socjusz jezuitów, pochowany w kościele lubelskim, ufundowanym przez jego matkę, Katarzynę Tęczyńską 207. W Kronice mieszczanina krakowskiego z lat 1575–1595 208 napisano, że książę Słucki zmarł z nocy z niedzieli na poniedziałek 9 marca 1592 r. u doktora w Lublinie. Na jego pogrzebie kazanie wygłosił ks. Szymon Wysocki, Societatis Jesu kapłan: Kazanie na pogrzebie Jaśnie Oswieconego Książęcia [...] Jana Symeona Olelkowicza [...] książęca słuckiego y kopylskiego [...] ostatecznego męskiey płci tey zacney y starodawney familiey potomka/​miane przez x. Symona Wysockiego [...] w Lvblinie 29. Aprilis 1593”. Kazanie to ks. S. Wysockiego zadedykował wdowie po kniaziu, Zofii z Mielca. Kazanie ukazało się nakładem drukarni Akademii Societatis Jesu w Wilnie 29 kwietnia 1593 r. Na stronie 42 kazania ks. Wysocki zamieszczona została charakterystyka kniazia słuckiego: „A na ostatek,
abym wżdy kiedy rzeczy koniec uczynił, ponieważ wszyscy wiedzą, że ta zacna familia w ruskiej zawsze religii była, to najszlachetniejsze książę, od tego czasu, jako został katolikiem, tak był gorącym, a uprzejmym wyznawcem religii naszej powszechnej, iż go żaden nie widział, aby się o jakąkolwiek inszą rzecz bardziej obruszyć miał, jako kiedy słyszał kogo, wiarę powszechną bluźniącego” 209.

Zmarł bezpotomnie tak samo, jak i jego brat rodzony Aleksander. We fragmencie tekstu pod tytułem Lubelska kaplica księcia Olelkowicza Słuckiego znajduje się opis kaplicy grobowej ks. Olelkowicza, która – niesłusznie dotąd zapomniana przez badaczy architektury – stylowo i warsztatowo bliska jest krakowskim kaplicom dominikańskim. Kaplicę wzniesiono przy prezbiterium lubelskiego kościoła jezuitów (obecnie katedra) na zakończeniu północnego ciągu kaplic bocznych. Kaplica nazywana jest marmurową. Jej funkcja w następnych stuleciach zmieniła się na czysto kultową, otrzymując najpierw wezwanie św. Stanisława Kostki, później Najświętszego Sakramentu (względnie Krzyża Trybunalskiego). Po śmierci w 1592 r. Iwana Symeona Olelkowicza Słuckiego, wdowa po nim, Zofia z Mieleckich, ofiarowała sumę 10 000 złp. na budowę kaplicy dla małżonka. Projekt kaplicy księcia musiał już być gotowy w 1593 r. W roku następnym generał zakonu, Klaudiusz Aquaviva, zalecił nakłonić księżnę, by ograniczyła się do położenia płyty z herbami zmarłego i napisem. Prace nad wewnętrzną dekoracją kaplicy Olelkowiczów podjęto w 1609 r., na co Zofia Mielecka, wówczas już Chodkiewiczowa, wyasygnowała 6 000 złp. Całą tę sumę wydano do końca 1614 r., a w roku następnym umieszczono w ozdobionej kaplicy relikwie kilku świętych. W latach 1630–1631 ustawiono we wnętrzu ołtarz św. Stanisława Kostki, któremu wówczas kaplicę dedykowano. Zapewne w latach trzydziestych XVII w. powstała także stiukowa dekoracja kopuły, przypisywana nie bez racji warsztatowi Falconiego. Fundacja księżny jest najwcześniejszym na terenie historycznej Małopolski przykładem kaplicy o ośmiobocznym wnętrzu 210.

Istotną sprawą było podejmowanie przez Jana Symeona decyzji majątkowych 211, wskazujących na kłopoty finansowe księcia Słuckiego. Między innymi książę powziął znaczące posunięcia odnośnie majętności Sawicze, które oddał w zastaw Walentemu Telszewskiemu 212. Sawicze leżące w powiecie nowogródzkim do XVI w. wraz z Puzowem należały do Olelkowiczów. Obejmowały one z folwarkami i okolicznymi wioskami około 5 000 dziesięcin. Inwentarz majętności Sawicze z 1587 r. 213 napisany został z powodu oddania w zastaw tych dóbr Walentemu Telszewskiemu przez Jana Symeona Olelkowicza. Zawierał on własnoręczny podpis i pieczęć kniazia. Ponadto dokument ten mieścił w sobie pełną imienną listę poddanych z kilku siół należących do włości Sawicze. W 1600 r. Sawicze i włości do nich należące, nie były już własnością książąt Słuckich.

Жена: ZOFIA MIELECKĄ (1567–1619) 214, córką Mikołaja Mieleckiego, hetmana wielkiego koronnego i wojewody ziem podolskich (1569–1585) oraz księżnej Elżbiety Radziwiłłówny, córki ks. Mikołaja Radziwiłła Czarnego (1515–1565), kanclerza wielkiego litewskiego.

ОЛЕК­САНДР ЮРІЙ­О­ВИЧ ОЛЕЛЬ­КО­ВИЧ СЛУЦЬКИЙ 

Jak podaje B. Paprocki, wraz z bratem Jerzym i Janem Symeonem we trzech „włoskie kraje objeżdżali 215. Książę kształcił się w słynnym w tamtym czasie ośrodku w Ingolsztadt, w którym przyjął katolicyzm 28 maja 1580 r. 216. W akademii tej wykładali jezuici. „Im większy pan, tem okazalszy bywał jego orszak”, dlatego też z księciem Aleksandrem do metryki akademii zapisało się 15 dworzan i służby 217. Dla porównania, hrabiowie Kostkowie mieli ich ośmiu, baronowie po 3–5, możniejsi ze szlachty po 1–4. Wszyscy oni uczęszczali na wykłady uniwersyteckie, jeśli tylko obowiązki względem panicza zezwalały na udział w „lekcjach”. Poza tym zobligowani byli do wpisania się do metryki, ponieważ ustawa uniwersytetu wszechnicy w Ingolsztadt z 1556 r. wymagała od studentów nawet przysięgi, że nie będą oni trzymali służby, która nie była immatrykulowana 218.

Pisząc o peregrynacji młodych książąt Słuckich, należy uwzględnić fakt, iż każdy z nich posiadał własnego mentora-opiekuna, który od najmłodszych lat aż do dorosłości sprawował nad nim pieczę. Osoba taka, mająca gruntowne wykształcenie, świetne maniery (jak przekonamy się później – zdarzały się wyjątki), obycie w świecie, była zobligowana do udzielana porad, nadzoru nad sprawami finansowymi młodego księcia, opieki w trakcie podróży za granicą, podczas nauki oraz na całym etapie kształcenia. Każdy młody panicz udający się za granicę miał takiego opiekuna; uwagę tychże opiekunów również absorbowała nauka. Niemal każdy z nich pragnął wykorzystać okazję przebywania na koszt rodziny swego wychowanka i wspólnie z nim podejmował studia. To właśnie mentorzy i towarzysze podróży młodych paniczów przywozili do kraju stopnie akademickie, gdyż synom magnackim nie były one potrzebne w przyszłej karierze wojskowej i politycznej. Dla tego z rodziną Słuckich zżył się m.in. Jan Bojanowski, który służył też bratu Aleksandra, Jerzemu III. Jan Bojanowski kierował później wyprawą Janusza Radziwiłła – małżonka ks. Zofii Słuckiej, kiedy książę jechał w roku 1598 na Węgry, do obozu arcyksięcia Macieja 219.

Zatem kiedy w 1580 r. na czele licznego orszaku wyruszył w peregrynację zagraniczną książę Aleksander Słucki wraz ze swoim opiekunem, było to wielki wydarzenie. Na trasie podróży naukowej księcia leżał najpierw Wrocław, a następnie Praga, do których zawitał w styczniu 1581 roku 220. Z Pragi udał się do wspomnianego już Ingolsztadt. W Ingolsztadt student Christoph Sella z Norymbergi dedykował księciu dysputację antyluterańską 221. Po blisko rocznym pobycie w Ingolsztadt Aleksander Słucki przyjechał do Strasburga. W Strasburgu przebywali z księciem Słuckim m.in. Jan Dzierżek, spełniający funkcję preceptora,oraz Stanisław Kochanowski, bratanek poety Jana Kochanowskiego. W Strasburgu studentami z Rzeczypospolitej zaopiekował się Johann Lobart. Książę Aleksander wyraził przez J. Lobarta chęć odwiedzenia w Northeim sędziwego mistrza, niemieckiego humanistę, pedagoga Johana Sturma, który w 1581 r. rzadko bywał w Strasburgu częściej w swoim domu w Northeim. Do spotkania Aleksandra z Johanem Sturmem nie doszło, ponieważ książę musiał nagle wyjechać. Johann Sturm jako wyraz wdzięczności za zainteresowanie jego osobą przedstawiciela książęcej rodziny dedykował mu dzieło De educatione principium, dotyczące stałego problemu pedagogów, tj. wychowania monarchy. Do utworu tego Johann Sturm załączył list dedykacyjny, datowany na 27 maja 1581 r. w Northeim. Dziękował w nim księciu za chęć osobistego poznania go. Pisał w nim m.in. to, że książęta i arystokraci są ozdobą każdego społeczeństwa, tak jak familia Słuckich.
Po opuszczeniu Strasburga Aleksander wraz z orszakiem udał się do Stuttgartu, w odwiedziny do księcia wirtemberskiego Fryderyka. Na pamiątkę tej wizyty książę Aleksander wraz z całym orszakiem wpisali się w dniach 2 i 3 września 1581 r. do sztambucha księcia Fryderyka 222.

W tymże roku orszak księcia Aleksandra Słuckiego przeniósł się do Bazylei. Książę Aleksander figuruje wraz z Janem Karolem Chodkiewiczem w metryce ingolsztackiego uniwersytetu jezuickiego pod dniem 26 Julii 1586 r. 223.
Profesor uniwersytetu, Theodor Zwinger dedykował księciu Etykę Arystotelesa przez siebie przygotowaną do druku. W liście dedykacyjnym podkreślił jagiellońskie pochodzenie rodziny księcia Słuckiego 224.

Jesienią 1582 r. książę Aleksander wyruszył w dalszą podróż do Włoch. Prawdopodobnie z Italii wrócił on drogą morską do Gdańska. Do takiego wniosku można dojść z powodu wpisu księcia Aleksandra Słuckiego do sztambucha H Schröttera. Wpisał się on do tego sztambucha w Gdańsku, pozostawiając H. Schrötterowi w jego imionniku pięknie wymalowany herb. Wpis do sztambucha nie jest datowanym, ale na podstawie większości wpisów polskich do tego imionnika można przyjąć, że został on dokonany w czasie podróży księcia do Polski 225. Strasburg był jednym z najpopularniejszych miejsc studiów młodzieży z Rzeczypospolitej. O związkach księcia Aleksandra z Krakowem i okolicach możemy dowiedzieć się z kilku listów umieszczonych m.in. w publikacji opracowanej przez Antoniego Prochaskę, który skompletował listy domu Sapiehów z lat 1575–1606 226. Zatem z Końskiej Woli (miasteczka pod Lublinem) w marcu 1588 r. Andrzej hrabia na Tęczynie, wojewoda krakowski (1581–1588), a dziadek księcia Aleksandra, napisał do wnuka list z informacją: „Mościwy książę! Zalecam służby me w łaskę W. ks. Mci m. m. pana i wnuka. dobrego zdrowia z fortunnem powodzeniem od p. Boga W. ks. Mci winszując na czasy długie, jako uprzejmy przyjaciel i krewny W. ks. Mci etc. Z posłańca który mi list od W. ks. Mci m. m. pana oddał o zdrowiu lepszem W. ks. Mci wziąłem sprawę jako życzliwy krewny W. ks. Mci, wiernie życząc, aby p. Bóg w niem W. ks. Mć pomnażać raczył” 227.

Najmłodszy z książąt Słuckich cierpiał na różne choroby, a w tym okresie mogły to być suchoty. Z krótkiej wzmianki w powyższym liście widać, że samopoczucie księcia Słuckiego uległo chwilowej poprawie, choć po wzmiankowanym liście książę żył zaledwie trzy lata. Książę Aleksander nie odegrał znaczącej roli na arenie politycznej. Zachowana korespondencja świadczy jednak, iż na bieżąco informowano go o sprawach związanych z polityką prowadzoną przez króla Zygmunta III Wazę. Z racji bliskich powiązań z Chodkiewiczami orientował się on w zagranicznych działaniach wojennych Jana Karola Chodkiewicza 228. Słabe zdrowie nie pozwalało mu wszak na aktywny udział w życiu państwowym, bardziej skupiał się na jego obserwacji. Jan Bojanowski przekazywał w liście z dnia 7 kwietnia 1588 r., że on sam księciu Aleksandrowi oraz Pan Skarga „nieodmiennie służb swe W. ks. Mci zaleca” 229; działalność jezuitów w otoczeniu matki Katarzyny Tęczyńskiej wywierała wpływ nie tylko na Jana Symeona, ale i na samego Aleksandra. Z kolei Jan Tęczyński, wuj księcia Aleksandra, a brat rodzony matki
księcia, wystosował 28 VIII 1590 r. list z Jakubowic do siostrzeńca z prośbą o wstawiennictwo za księdzem Pawleyczkiem, który według relacji hrabiego Tęczyńskiego, sprawował swój kościelny urząd od dwudziestu lat z pobożnością, godnością, poświęceniem. Prośba o pomoc ks. Słuckiego była spowodowana złym stanem posług kościelnych świadczonych przez ówczesnego proboszcza kraśnickiego. Hrabia Tęczyński napisał zatem: „[...] proszę, aby W. ks. Mć. [Aleksander Słucki] tego [ks. Pawleyczkę] na ten urząd [proboszcza] do JMci księdza biskupa Krakowskiego tudzież do księdza proboszcza Bożocielskiego, jako tego tam konwentu Kraśnickiego prowizora podać raczył. Gdyż on zakonnikiem dawno będąc i zakonnie żyjąc może tego konwentu już snać w religiją zakonną upadłego i w służbę bożą kościelną zaniedbanego poratować, w coby kapłan inny świecki potrafić inny nie mógł, za którym pilnie prosząc, zalecam się miłościwej łasce waszej książęcej mości m. m. panu i siostrzeńcowi” 230. Z owego krótkiego listu wynika, jak znaczący musiał być wpływ młodego księcia Słuckiego w krakowskich kręgach kościelnych oraz na ile ingerencja u władz zakonnych ks. Aleksandra mogła spowodować istotne zmiany w hierarchii klasztoru Bożego Ciała na Kazimierzu Krakowskim.

Książę Aleksander Słucki zmarł 26 czerwca 1591 r. w Krakowie nie dożywszy sędziwego wieku. W Kronice mieszczanina krakowskiego z lat 1575–1595 231 podano, iż śmierć księcia Aleksandra nastąpiła 25 czerwca. Napisano tam, że zmarł on w kamienicy wojewodziny Myszkowskiej, ciotki Katarzyny Tęczyńskiej (kamienica znajdowała się na rogu ulicy Siennej). Ciało księcia Aleksandra przez długi czas nie było pochowane (od czerwca do kwietnia) – zgodnie ze swą wolą, chciał on spocząć w Kraśniku wraz ze swym dziadkiem Andrzejem Tęczyńskim. W kościele w Kraśniku zaczęto szykować kryptę i po dniu św. Franciszka (4 kwietnia) trumnę z ciałem księcia spuszczono Wisłą z Krakowa do Kraśnika, gdzie w niedzielę doszło do pochówku 232.

X генерація от Гедиміна.

КНЖ. СОФІЯ ЮРІЄВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА (1.5.1586–9.3.1612),

став­шая по­сле смер­ти дя­ди, Яна Си­ме­о­на Юрь­е­ви­ча (9.3.1592), по­след­не­го муж­ско­го пред­ста­ви­те­ля ро­да, един­ст­вен­ной на­след­ницей б. ч. вла­де­ний С.-О. На­хо­ди­лась под опе­кой двою­род­ных дя­дей – пред­ста­ви­те­лей ро­да Ход­ке­ви­чей. Ка­но­ни­зи­ро­ва­на РПЦ в 1984, её имя вклю­че­но в Со­бор Бе­ло­рус­ских свя­тых (дни па­мя­ти: 4 ию­ня и 19 мар­та ст. ст., 3‑я не­де­ля по Пятидесятнице).

Przyszła na świat w czwartek 1 maja 1586 r. zaledwie kilka dni przed śmiercią swego ojca. O tym wydarzeniu w liście napisanym w nocy powiadomił Katarzynę z Tęczyńskich Radziwiłłową jej stary sługa, były słucki namiestnik, Józef Bychowiec 233.

urodzona l Maja 1585 r‑, poślubiona l Października 1600 r. Januszowi księciu Radziwiłłowi podczaszemu Litewskiemu, zmarła 9 Marca 1612 r., mając 25 lat 10 miesięcy 8 dni IJ). 

Яшчэ ў 1594 г. вілен­скі ваяво­да і гет­ман ВКЛ Кры­штаф Рад­зів Пярун заклю­чыў дамо­ву са жмуд­скім ста­ро­стай Ежы Хад­кеві­чам аб шлю­бе яго­най апя­кун­кі адзі­най спадіанкі
роду кня­зёў Слуц­кіх Зафе­яй са стар­эй­шым сынам Яну­шам. Дзяўчыне
было на той час 9 гадоў, хлоп­цу — 15. Справау
тым, пгго Зафея на па-
чат­ку жыц­ця згубі­ла баць­коў, а неўзабаве1 род­ных дзяд­зь­каў, застаў-
шьт­ся 3 1592 г пад апе­кай най­б­лі­ж­эй­ша­га сва­я­ка Ежы Хад­кеві­ча, а
пас­ля яго­най смер­ці _— віленскагакашталянаГеранімаХадкевіча.
Уся далей­шая хада пад­зей свед­чы­ць пра тое, пгго маю­чы адбыцца
шлюб быў наів­вы­чай выгод­ны як для адна­го, так і для дру­го­га боку
Перы­я­дыч­на каса­ва­ла­ся і заклю­ча­ла­ся наноў шлюб­ная дамо­ва, справа
даход­зі­ла да суда Галоў­на­гаТ­ры­бу­на­ла. У дад­а­так да сутык­нен­ня палі-
тыч­ных і эка­на­міч­ных амбі­цый Рад­зівілаў і Хад­кеві­чаў вост­ра паўста-
ла тама крэў­на­га сва­яцтва а так­са­ма роз­на­га вера­вы­знан­ня кальвініста
Януша1 каталіч­кі Зафеі. Асаб­лі­ва на фоне кан­фран­та­цы­і­па­між парты-
ЯМ1 прат­эс­тан­таў і пра­васлаў­ных. з адна­го боку, і каталікоў, якіх пад-
трым­лі­ваў кароль Жьт­гі­мон­гІІІ Ваза, з дру­го­га што абваст­ры­ла­ся напры­кан­цы ХУІ сг. Усё гэта пры­вя­ло да напру­жан­ня напяр­э­дад­ні абу-
моў­ле­на­га­да­мо­вай дня шлю­бу , 6 лютага.

Па свед­чан­нях віда­воч­цы пад­зе­яў берас­цей­ска­га ваяво­ды Крыппафа

Зяно­ві­ча, Віль­ня і яе ваколі­цы былі заня­тыя гато­вы­мі пача­ць рашучыя дзе-

янні ўзбро­е­ны­мі атра­да­мі вілен­ска­га ваяво­ды Крь­шпа­фа Рад­зіві­ла Вялі-

кую дапа­мо­гу яму ака­за­лі дзед і дзяд­зь­ка Яну­ша _ князі Асгрож­скія. На
баку Рад­зівілаўста­яў так­са­ма канц­лерВ­КЛ Леў Сапе­га ды шмат ігшых
З дру­го­га боку камяні­ца Хад­кеві­чаў на вулі­цы Савіч. дзе мусіў
адбьц­ша шлюб, перат­ва­ры­ла­ся ў непри­ступ­ную крэпас­ць. « .. На ўсіх
гма­хах і на вер­се камяні­цы і па дамах, стай­нях. паў­сюль люд, падрьш
тава­ны да бою, і аддзе­лы насу­пра­ць бра­мы падрыхтавакшя...»
г за-
пісаў Крь­шпаф ЗяновічЭ.
На выбу­хо­вую сіту­а­цыю мусіў рэа­га­ва­ць кароль Жыгі­монт ІІІ
Ваза. Да галоў­ных дзе­я­чаў кан­флік­ту быў пас­ла­ны ліст з намерам
пра­ду­хілі­ць вай­с­ко­выя дзеі. Хат­няя вай­на не пача­ла­ся, але напру-
жанне было віда­воч­ным. Хад­кевічы спад­зя­валі­ся, шго, калі не ўдасца
паз­бег­ну­ць шлю­бу, Зафея сама адмо­ві­ць Яну­шу перад алта­ром (яе
зго­да была адным з пунк­таў той пачат­ко­вай шлюб­най дамовы).
Хітра­муд­рыя гуль­ні хці­вых апе­ку­ноў і прап­сь­іх да чужо­га дабра
сва­тоў скон­чы­лі­ся тым, што Януш Рад­зівіл з ней­кіх пры­чы­наў не зявіў-
ся ў камяні­цы на вулі­цы Савіч. Шлюб у
той дзень так і не адбыўся.
Аб гэтым свед­ча­ць тры даку­мен­ты, запі­са­ныя ў акта­вых кнігах
Мен­ска­га грод­ска­га суда, якія якраз і апа­вя­да­ю­ць пра пад­зеі 6 лютага
1600 г. ў Віль­ні, пакі­да­ю­чы, праў­да, шэраг пьгганняў:
«Квіт ене­ра­ла Аршан­ска­га пав. Ані­кея Сямё­наві­ча пра непры-
бьщ­цё вілен­ска­га ваявод­зі­ча Яну­ша Рад­зіві­ла ў прызна­ча­ны дзень
6 люта­га 1600 г. у камяні­цу пана вілен­ска­га Герані­ма Хад­кеві­ча для
ўзяц­ця шлю­бу з кн. Слуцкай)”;
«Квіт ене­ра­ла Аршан­ска­га пав. Ані­кея Сямё­наві­ча пра пад­зеі, што
адбы­валі­ся ў камяні­цы пана вілен­ска­га Хад­кеві­ча пад час чакан­ня падча-
шага ВКЛ Яну­ша Рад­зіві­ла ў прызна­ча­ны дзень шлю­бу з кн. Слуцкайід;
«Апо­вед пана вілен­ска­га Герані­ма Хад­кеві­ча пра выкананне
свай­го запі­су-дамо­выз вілен­скім ваяво­дам Кры­шта­фам Рад­зіві­лам на
«ста­вене» кн. Зафеі Юр*еўны Алель­каві­чаў­ныў прызна­ча­ны дзень»6.
У даку­мен­тах, прыкла­дам, не адчу­валь­ная тая напру­га, якая,
мусі­ць, ліха­мані­ла ўсіх удзель­нікаў, дах над гало­ва­мі якіх павінен
быў бы гру­ка­та­ць пад цяжа­рам гар­ма­таў ды гакаўніцаў.
Най­ці­ка­вей­шай пада­ец­ца пра­мо­ва самой Зафеі Слуц­кай перад
апе­ку­на­мі, воз­ны­мі ды прь­ія­це­ля­мі, у якой яна нар­эш­це выход­зі­ць з ценю ў гуль­ні, дзе ёй адвод­зіла­ся самая няўд­зяч­ная роля. Ці быў гэта
яе ўлас­ны парыў, ці то былі сло­вы, уклад­зе­ныя ёй у вус­ны Хадкевіча-

мі, —— невя­до­ма, хаця калі ўяві­ць сабе, што катэ­га­рыч­ная адмо­ва ад

шлю­бу бьша яе шчы­рай пазі­цы­яй, то дра­ма Зафеі выгля­дае яшчэ

больш тра­гіч­най. Таму што шлюб з Яну­шам Рад­зіві­лам усё ж такі ад-
быў­ся 1 каст­рыч­ніка 1600 г. у рэзід­эн­цыі Герані­ма Хад­кеві­ча ў Бяр­эс­ці. Праз 12 год Зафея памер­ла пры наро­дзі­нах пер­шаю дзіцяці. 

2 Miscellanea Histоrico-archivistica. Т III. Q.–L., 1989. Lulewicz. Н. Walka Radziwillow z Chodkiewiczami o dziedzictwo sluckie. S. 201–215.
3 Там жа.
4 НГАБ. Ф. 1727. Воп. 1. Спр. 1. Арк. 107адв.–108адв.
5 Там жа. Арк. 108адв.–110адв.
6 Там жа. Арк. 110адв.–111.

Była ona krewna męża w czwartym etapnin, wskutek czego książę Janusz Radziwiłł listem z dnia 20 Lipca 1600 r. prosił Papieża o pozwolenie poślubieniajej z prawem dla niej pozostania w wierze wschodniej » ) . Zofia będąc po ojcu i stryjach dziedziczką całej schedy książąt Słuckich, stała się przedmiotem intryg raożnowładców w celu za- garnięcia jej olbrzymiego wiana. Po śmierci ojca Zona dostała opiekunów w pokrewnych Chodkiewiczach, którzy będąc dłużni Radziwiłłom znaczne summy, postanowili uiścić należność przej, swoją pupilkę i jeszcze cos przytem zarobić. Stanęła przeto ugoda na piśmie pomiędzy Jerzym Chodkiewiczem, starostą Żmiidzkim, opiekunem księżniczki i Krzysztofem Radziwiłłem, wojewodą Wileńskim, w rzeczy wydania księżniczki po dojściu jej do pełnoletności, w dniu fi Lutego 1600 r. za syna wojewody Janusza Radziwiłła. Wkrótce umaił starosta Żmudzki, a brat jego Hieronim Chodkiewicz, opiekę nad księżniczką objąwszy, wznowił umowę z Radziwiłłami, poczem pozwolono księciu Janu- szowi widywać się z panną, mieszkającą wtedy w Wilnie w demu Chodkiewiczów. Wszystko szło gładko, lecz gdy Radziwiłłowie zaczęli nieoględnie, za należność Chodkiewiczów, tiadować Kopyś pod Orszą, ci oburzeni, zerwali stosunki księżniczki Zofii z księciem Januszem. Obie strony nie myśląc zgoła o ustępstwach, zaczęły się gotować formalnie do wojny domowej. Zaciągano więc wojska cudzoziemskie, zbierano tłumy przyjaciół. Jan Zamoyski przysłał nawet Radziwiłłowi 200 koni. Radziwiłłowie uzbroili b’OOO zbieranego żołdactwn, Chodkiewiczowie zaś obsadzili swój dworzec Wileneki trze- ma tysiącami zbrojnego ludu. Król Zygmunt dowiedziawszy się na co się w Wilnie za- nosi, posłał rozjemców: Gedrojoa biskupa Żmudzkiego, Doiohostajskiego. marszałka wielkiego Litewskiego i Zawiszę podskarbiego Litewskiego. W końcu Chodkiewiczowie przystąpili do ugody; skasowano wszystkie pretensye Radziwiłłów do Chodkiewiczów, pokwitowano i>ch ostatnich z opieki», nadto Chodkiewiczowie dostali 360,080 złp. w gotowiżnte i 500 włók ziemi na wieczność porękawicznego, poczem księżniczka Zofia została wydaną za księcia Janusza Radziwiłła (lnia l Października 1600 r. w Brześciu. Pożycie małżeńskie księżnej było smutne. Przed śmiercią księżna zapisała mężowi olbrzymie dobra swoje, pvzez co księstwo Słuckie przeszło w dom Radziwiłłów IS).

Муж: (с 1.10.1600) кн. Я. РАД­ЗИ­ВИЛ­Л (21.7.1579 – в ночь с 6 на 7.11.1620). В ре­зуль­та­те это­го бра­ка зна­чит. часть зе­мель­ных вла­де­ний С.-О. пе­ре­шла в ру­ки кня­зей Радзивиллов.

КНЖ. .... ІВАНІВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА († 1591),

мла­де­нец.

Сумнівни персони

N ОЛЕЛЬ­КІВ­НА

Неві­до­ма на ім’я доч­ка була дру­жи­ною кня­зя Юрія Федо­ро­ви­ча Пронського.

1. Тихо­ми­ров М. Н. «Спи­сок рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них». С. 224.[↩]
2. Stryjkowski М. Kronika ... S. 498.[↩]
3. Гриц­ке­вич А. П. Древ­ний город на Слу­чи. Минск: Полы­мя, 1985. С. 6; Грыц­кевч А. П. Капыль­скае княст­ва // ВКЛЭ. Т. 2. С. 42.[↩]
4. Любав­скии М. К. Област­ное деле­ние ... С. 134. — Опи­са­ние вла­де­ний слуц­ких кня­зей Олель­ко­ви­чей, пред­став­лен­ное А. А. Ске­пьян, похо­же осно­вы­ва­ет­ся на выво­дах М. К. Любав­ско­го, но содер­жит неточ­но­сти: напри­мер, име­ние Ске­пе­во поме­ще­но вдоль При­пя­ти (Скеп’ян А. А. Князі Слуц­кія. Минск : Бела­русь, 2013. С. 20).[↩]
5. Спіры­до­нау́ М. Ф. Нова­га­род­скі павет у кан­цы ХVI ст. [кар­та] // ВКЛЭ. Т. 2. С. 364.[↩]
6. Место­на­хож­де­ние Сыро­ват­чи­чей не опре­де­ле­но.[↩]
7. Ске­пе­во лока­ли­зу­ет­ся к севе­ро-запа­ду от Тим­ко­ви­чей: в ХVII в. это был фоль­варк, основ­ной хозяй­ствен­ный ком­плекс кото­ро­го состав­ля­ли дерев­ни Коно­топ­цы, Загрод­ни­ки, Дол­гое и Коло­дез­но (Каза­коу́ Л. Ю. Інвен­тар­ныя вопі­сы маёнт­кау́ як кры­ні­ца па вывуч­эн­ні эва­лю­цыі феадаль­най гас­па­дар­кі Бела­русі ХVI — пер­шай пало­вы ХVII ст. // Кры­ні­ца­з­на­уства, архе­а­гра­фия, архі­ва­з­на­уства у ХХ—ХХІ ст. у Бела­русі: збор­нік наву­ко­вых арты­ку­лау́, пры­све­ча­ных 100-годдзю з дня нара­дж­эн­ня М. М. Улаш­чы­ка. Мінск: БДУ, 2008. С. 82; Вял­кі гіста­рыч­ны атлас Бела­русі: у 3 т.. Минск : Бел­кар­та­гра­фия. 2009. Т. 1. С. 126). [↩]
8. В одном из изда­ний назва­ние про­чи­та­но как «Колок», в дру­гом — как «Коленъ»; точ­но это село не лока­ли­зо­ва­но: оно нахо­ди­лось либо на месте совре­мен­ной д. Кол­ки Мороч­ско­го сель­со­ве­та Клец­ко­го рай­о­на (топо­гра­фи­че­ская кар­та N‑35–114), либо на месте дво­ра Коль­но, рас­по­ла­гав­ше­го­ся рядом с Пет­ри­ков­ским зам­ком и в ХVI в. так­же при­над­ле­жав­ше­го кня­зьям Олель­ко­ви­чам.[↩]
9. Ста­рое Село, воз­мож­но, нахо­ди­лось на месте совре­мен­ной д. Ста­ро­се­лье Копыль­ско­го рай­о­на (топо­гра­фи­че­ская кар­та N‑35–103).[↩]
10. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 1. С. 186; Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. 27: Литов­ская Мет­ри­ка. Отдел 1. Часть 1. Кни­ги запи­сей. Т. 1. СПб. : Сенат­ская тип., 1910. Стб. 720.[↩]
11. В уни­ат­ской руко­пи­си «Objasnienia praw i konctytuciow zakonnych», пере­пи­сан­ной не ранее 1719г. и нахо­див­шей­ся в архи­ве Жиро­вич­ско­го мона­сты­ря, чита­ем: «Wiaç y na zapisanych dziecięcinach, а mianowicie na tak glowney maietnosci Turcu od wielkiego xiazecia Wlodzimierza Olgierdowicza y od innych, co ten klastor szkody poniosł, trudno tego opicać» (Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси. Виль­на: Тип. А. Г. Сыр­ки­на, 1902. Т. 13. С. ХV, ХХIII, 18), что позд­нее в 1433/34 г. под­твер­дил его сын Алек­сандр (Олель­ко) Вла­ди­ми­ро­вич ((Микуль­ский Ю. Н. Нека­то­рыя мат­э­ры­я­лы да істо­рыі роду кня­зёу Алель­каві­чау-Слуц­кіх і г. Слуц­ка ХV—ХVI ст. (з наго­ды кни­ги А. А. Ске­пян «Князі Слуц­кія») // Бела­рус­кая даун­на. Мінск : [6. и.], 2014. Вып. 1. С. 160.[↩]
12. Ліц­кевіч А. У. Ста­ра­бе­ла­рус­кя гра­ма­ты ХУ ст. ... С. 14.[↩]
13. Гриц­ке­вич А. П. Древ­ний город на Слу­чи. С. 6.[↩]
14. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 1. С. 92.[↩]
15. Тихо­ми­ров М. Н. «Спи­сок рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них». С. 224.[↩]
16. Weise Е. Die Staatsvertrăge ... S. 12. [↩]
17. Кле­патский П. Г. Очер­ки по исто­рии Киев­ской зем­ли ... С. 30. [↩]
18. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. – СПб., 1903., c. 883[↩]
19. Архив ЮЗР. — К., 1907. — Ч. 8. — Т. 5. — № 150. — С. 388–389.[↩]
20. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 327–333.[↩]
21. Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі. Фонд 147. Воп. 2. Спр. 179. Арк. 1.[↩]
22. Fridelówna, T. Ewangeliarz Ławryszewski. Monografia zabytku / T. Fridelówna. – Wrocław, 1974., s. 66.[↩]
23. Vilniaus universiteto biblioteka. – F4–A–2105., s. 102–103.[↩]
24. С. В. Поле­хов, „Литов­ская Русь в XV веке: еди­ная или раз­де­лён­ная? (На мате­ри­а­ле кон­флик­тов меж­ду рус­ски­ми зем­ля­ми Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и госу­дар­ствен­ным цен­тром)“, Древ­няя Русь после Древ­ней Руси: дис­курс восточ­но­сла­вян­ско­го (не)единства, Москва, 2017, с. 85, прим. 71.[↩]
25. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. – Т. 17: Запад­но­рус­ские лето­пи­си. – СПб., 1907., c. 549[↩]
26. Tęgowski, J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów / J. Tęgowski. – Poznań – Wrocław, 1999. , c. 90[↩]
27. Сто­ро­жен­ко А. В. Очер­ки пере­я­с­лав­ской ста­ри­ны. Иссле­до­ва­ния, доку­мен­ты и замет­ки. Киев, 1900. С. 79–80; Кле­патский П. Г. Очер­ки по исто­рии Киев­ской зем­ли. Т. 1: Литов­ский пери­од. Одес­са, 1912. С. 55.[↩]
28. DlugossiiJ. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Liber XII (1445–1461). P. 245[↩]
29. Алфа­вит­но-спра­воч­ный пере­чень удель­ных кня­зей рус­ских и чле­нов цар­ству­ю­ще­го дома Рома­но­вых / Сост. М. Д. Хмы­ров. 1‑я пол. СПб., 1871. 160 с., с. 19; Экзем­пляр­ский А. В. Вели­кие и удель­ные кня­зья Север­ной Руси в татар­ский пери­од с 1238 по 1505 г.
    Био­гра­фи­че­ские очер­ки по пер­во­ис­точ­ни­кам и глав­ней­шим посо­би­ям. СПб., 1889. Т. 1. 474 с., с. 147.[↩]
30. ПСРЛ. М.; Л., 1949. Т. 25. С. 245.[↩]
31. Там же. С. 268.[↩]
32. ПСРЛ. М., 1975. Т. 32. С. 162.[↩]
33. О дати­ров­ке гра­мо­ты см.: [Клю­чев­ский В. О. Бояр­ская дума Древ­ней Руси. 3‑е изд. М., 1902. 547 c., 1902, с. 143]; АСЭИ. М., 1952. Т. 1. С. 613.[↩]
34. АСЭИ. Т. 1. № 279. С. 200. [↩]
35. Там же.[↩]
36. АСЭИ. Т. 1. С. 613. Несколь­ко иную точ­ку зре­ния см.: [Зимин А. А. Госу­дар­ствен­ный архив Рос­сии XVI сто­ле­тия. Опыт рекон­струк­ции. М., 1978. 631 с., с. 354–355].[↩]
37. Опи­си цар­ско­го архи­ва и архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1614 г. / Под ред. С. О. Шмид­та. М., 1960. С. 32. Ср.: АСЭИ. Т. 1. № 607. С. 506; № 607а. С. 511.[↩]
38. J. Tęgowski, dz. cyt., s. 90; J. Wolff, Kniaziowie…, s. 328.[↩]
39. J. Tęgowski, dz. cyt., s. 88.[↩]
40. W. Dworzaczek, Genealogia: Tablice. Warszawa 1959, tabl. nr 161.[↩]
41. Kronika polska, litewska, żmudzka i wszystkiej Rusi Kijowskiej, Moskiewskiej, Siewierskiej, Wołyńskiej, Podolskiej. Warszawa 1980, t. II, s. 248–249.[↩]
42. РИБ. Т. 27. С. 393 — 395.[↩]
43. АЗР. Т. 1. № 85. С. 105.[↩]
44. Южно­рус­ские гра­мо­ты, собран­ные Вл. Розо­вым. — K., 1917. — Т. 1. — № 83. — C. 154.[↩]
45. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1897. S. 20, 337 — 338.[↩]
46. J. Wolff, Ród i synowie Gedimina. Kraków 1886, s. 102, 102, tenże, Kniaziowie litewsko-ruscy, s. 337.[↩]
47. Pismo Kazimierza do Olelki z 19 maja 1453 r., wyd. przez M. Hruszewskiego w „Zapysky Naukowoho Towarystwa im. T. Szewczenka”, t. XI, nr 2, (Do pytanja pro prawnoderżawne stanowyszcze kyiwskych knjaziw XV w., s. 4); O. Halecki, DziejeUnii Jagiellońskiej. Kraków 1919, t. I, p. 1, s. 390.[↩]
48. O. Halecki, dz. cyt., s. 394, 395.[↩]
49. J. Wolff, Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. Kraków 1885, s. 19.[↩]
50. J. Długosz, Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Kraków 1870, t. V, ks. XII, s. 514–515.[↩]
51. J. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy…, s. 329–330; K. Pietkiewicz, Wielkie Księstwo litewskie pod rządami Aleksandra Jagiellończyka. Poznań 1995, s. 103; A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie. Białystok 2011, s. 145.[↩]
52. Akty Otnosjaszcziesja k istorii Zapadnoj Rossii, sobrannyje i izdannyje Archeograficzeskoju Kommissieju. Tom pierwyj (1340–1506). Sanktpeterburg 1846, nr 163; Pinskije akty XV-XVI ww., s. 5–6; A.S. Hruszewskij, Oczerk istorii Turowsko-Pińskogo kniażestwa w sostawie Litowsko-Russkago gosudarstwa XIV-XVI w., s. 13.[↩]
53. Абра­мо­вич Д. Києво-Печерсь­кий пате­рик. – К., 1931. – С.193. Див. також зау­ва­ги: Гру­шевсь­кий М. Історія українсь­кої літе­ра­ту­ри. – Т.5. – Кн.1. – С.29 (прим.2).[↩]
54. див.: Икон­ни­ков В.С. Опыт рус­ской исто­рио­гра­фии. – Т.2. – Кн.1. – К., 1908. – С.258–259; Лето­пись заня­тий Архео­гра­фи­че­ской комис­сии. – Вып.5. – Санкт-Петер­бург, 1871. – Отд.IV: Выпис­ка из про­то­ко­лов. – С.25–26; Попо­ва Т.Г. Киев­ские руко­пи­си Лестви­цы Иоан­на Синай­ско­го // Руко­пис­на та книж­ко­ва спад­щи­на Украї­ни. – Вип.23. – К., 2019. – С.59.[↩]
55. шир­ше див.: Руси­на О. Студії з історії Киє­ва та Київсь­кої зем­лі. – С.58–59, 71–72[↩]
56. Сла­вя­но-мол­дав­ские лето­пи­си XV–XVI вв. – Москва, 1976. – С.26, 63, 106, 118.[↩]
57. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 26[↩]
58. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 63[↩]
59. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г.с. 64.[↩]
60. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 69, 70.[↩]
61. Див. щодо ньо­го: Бар­тош А.Є. Сві­док від­нов­лен­ня Успенсь­ко­го собо­ру в 1470 р. // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – Вип.2. – К., 1999. – С.69–75. Зано­тує­мо, що за часів архі­манд­ри­та Іоан­на в Печерсь­ко­му мона­сти­рі було пере­пи­са­но збір­ник «Зла­то­струй» (1474 р.) (Галь­чен­ко М.Г. Запи­си пис­цов в дати­ро­ван­ных древ­не­рус­ских руко­пи­сях XIII–XV вв. // Palaeoslavica. – 2003. – Vol.11. – P.86. – №36). Він же був одним із під­пи­сан­тів послан­ня мит­ро­по­ли­та Мисаї­ла до папи Сік­ста IV (1476 р.).[↩]
62. Rewizja Puszcz i pieriechodow zwierinnych w Wielkimi Kniażstwie Litowskom s prisowokuplenijem gramot i priwilegii na wchody w puszczy i na ziemli sostawlennaja starostoju mścibogowskim Grigoriem Bogdanowiczem Wołowiczem w 1559 godzie, s pribawlenijem drugoj aktowoj knigi, sodzierżaszczej w siebie priwilegii dannija dworianam i swiaszczennikam pińskogo powieta sostawlennoj w 1554 godu. Wilno 1867, s. 221, 321 (dalej: Rewizja Puszcz…). A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie…, s. 145.[↩]
63. Lietuvos Valstybinis Istorijos Archivas (LVIA), Wileńska Biblioteka Publiczna (WBP), F. 597, op. 2, nr 84, k. 3–6 v.; A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie, s. 146.[↩]
64. Rewizja Puszcz... 1488 (s. 216, 282); 1492 (s. 218, 302); 1494 (s. 285); 1495 (s. 63, 76, 79, 104, 111, 114, 121, 218, 246, 251, 262); 1503 (s. 96); J. Wolff: Ród i synowie Gedimina, s. 109; przyp. 1, A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie, dz. cyt., s. 146.[↩]
65. Rewizja Puszcz... 1496 (s. 95, 128, 217, 290); 1497 (s. 84); 1498 (s. 113); J. Wollf, Ród i synowie Gedimina, dz. cyt., s. 109, przyp. 3.[↩]
66. A.S. Hruszewskij, Oczerk istorii Turowsko-Pinskogo kniażestwa w sostawie Litowsko-Russkago gosudarstwa XIV-XVI w., s. 16–17; A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie…, przyp. 153, s. 146.[↩]
67. W. Semkowicz, Gasztołd Jan (Iwaszko). PSB, t. VII. Kraków 1948, s. 297–298.[↩]
68. Українсь­кі гра­мо­ти. Т. 1. № 88. С. 164.[↩]
69. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki Sławnego Królestwa Polskiego. Księga 12. Warszawa, 2006. S. 275.[↩]
70. Софий­ская вто­рая лето­пись. Стб. 170; Вос­кре­сен­ская лето­пись // ПСРЛ. Т. 8 / подг. к изд. А. Ф. Быч­ков. Санкт-Петер­бург, 1859. С. 160.[↩]
71. Гра­мо­ты Вели­ко­го Нов­го­ро­да и Пско­ва. № 77. С. 130.[↩]
72. Псков­ская 3‑я лето­пись. С. 172; Софий­ская пер­вая лето­пись // ПСРЛ. Т. 5 / [без указ. сост. и ред.]. Санкт-Петер­бург, 1851. С. 275; Софий­ская вто­рая лето­пись. Стб. 170.[↩]
73. Псков­ская 3‑я лето­пись. С. 172; Софий­ская пер­вая лето­пись // ПСРЛ. Т. 6 / [без указ. сост. и ред.]. Санкт-Петер­бург, 1853. С. 5; Софий­ская вто­рая лето­пись. Стб. 170, 171; Вос­кре­сен­ская лето­пись. С. 160.[↩]
74. Псков­ская 3‑я лето­пись. С. 175; Софий­ская вто­рая лето­пись. Стб. 171.[↩]
75. Rowell S. C. Išdavystė ar paprasti nesutarimai? Kazimieras Jogailaitis ir Lietuvos diduomenė 1440–1481 metais // Lietuvos valstybė XII–XVIII a. / red. kolegija: Z. Kiaupa, A. Mickevičius, J. Sarcevičiene. Vilnius, 1997. P. 71–72.[↩]
76. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki Sławnego Królestwa Polskiego. Księga 12. S. 275. Выби­рая кан­ди­да­ту­ру пер­во­го киев­ско­го вое­во­ды, Кази­мир все-таки ста­рал­ся обес­пе­чить хотя бы види­мость пре­ем­ствен­но­сти меж­ду ста­рой и новой вла­стью: сест­ра Мар­ти­на Гаштоль­да Мария была женой Семе­на Олель­ко­ви­ча.[↩]
77. Гра­мо­ты Вели­ко­го Нов­го­ро­да и Пско­ва. № 26–27. С. 45–46.[↩]
78. Krupa K. Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430– 1471 // Przegląd Historyczny. T. 84. 1993. Zesz. 3. S. 298–300.[↩]
79. Скеп’ян А. А. Князі Слуц­кія. Мінск, 2013. С. 20.[↩]
80. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Ч. 1. Т. 7 / подг. к печ. С. Т. Голу­бев. Киев, 1887. С. 199.[↩]
81. J. Tyszkiewicz, Tatarzy na Litwie i w Polsce. Studia z dziejów XIII-XVIII w.,
    Warszawa 1989, s. 138. O. Halecki, Dzieje Unii Jagiellońskiej, podaje informację
    odnośnie powodu pozbawienia życia Michała Olelkowicza: „W dwóch «silvis rerum» z XVII w. (Ms. Czartor. 1662 s. 310/1; Ms. Biblioteki publ. w Wilnie II/27, fol. 161/2 spotkaliśmy ciekawe «Fragmentum de supplicio ducum Slucensium Vilnae sumpto», które potwierdza ostatecznie (por. Papée, I 79/80), że ścięcie Olelkowicza i Holszańskiego (30/8 1481) nastąpiło w Wilnie «ante portam ad pontem Viliae», a jako główną winę Olelkowicza podaje opuszczenie Nowogrodu wbrew woli króla” (t. I, s. 427). U I. Daniłowicza pod rokiem 1481 czytamy: „W ljeto 6989 (1481) indikt 14, miesiąca Auhusta 30. Korol polskij i litowskij Kazimir powelie stjati kniazia Michaiła Olelkowicza a kniazja Iwana Jurjewicza, winja ich Bohu jedinomu swieduszczu, pri wojewodie Wilenskom panu Olechnu Sudimontowiczu a trockom panu Martinu Khastołtowiczu”. Pod tymże tekstem znajduje się wyjaśnienie: „Książęta litewscy, Olszańscy, Michał Olelkowicz i Teodor Bełzki, Olgerda prawnukowie jako greckiego obrządku, bardziej Rusi jak Kazimierzowi sprzyjający, zapragnęli poddać W. księciu moskiewskiemu Iwanowi własne dzielnice w Siewiersku posiadane. Król o tem przestrzeżony odjął życie Olszańskiemu i Olelkowiczowi [...]. I. Daniłowicz, Skarbiec dyplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych, uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów. Wilno 1860, t. I, s. 219, 220.[↩]
82. Vide: Lietuvos Metrika = Lithuanian Metrica = Metryka Litewska. Kn. 4 / par. L. Anužytė. Vilnius, 2004. P. 82.[↩]
83. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 26[↩]
84. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 63[↩]
85. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г.с. 64.[↩]
86. Сла­вян­ско-мол­дав­ские лето­пи­си 15 – 16 вв. /Ф. Гре­кул. – М.: Нау­ка, 1976 г., с. 69, 70.[↩]
87. Л.Вайтовіч з невя­до­май пры­чы­ны пра­па­на­ваў лічы­ць гэтую кня­гі­ню Ўлья­ну княж­ной Улья­най, дач­кой кня­зя Юрыя. Гэта тым болей дзіў­на, што цал­кам ана­ла­гіч­ную фор­му­лу “род кня­гіні Марыі Сямё­на­вае Траб(скай)” ён слуш­на інт­эр­пр­этуе як род жон­кі (а не дач­кі) Сямё­на Траб­ска­га. Гэтая памыл­ка ўсклад­ні­ла далей­шую інт­эр­пр­эта­цыю запі­су. У пры­ват­на­сці, зда­гад­ку пра сувязь Алель­каві­чаў з родам Юр’евай жон­кі Л.Вайтовіч міма­ходзь выказ­вае, аднак, прад­ка­заль­на неда­ац­э­нь­вае тры­ва­лас­ць гэтай гіпот­э­зы: у яго­най інт­эр­пр­эта­цыі гэта зна­чы­ла б, што княж­на запі­са­ла мат­чын род раней за баць­каў, што было б маг­чы­ма, але досы­ць дзіў­на; наса­мр­эч жа кня­гі­ня Юлія­на запі­са­ла ўлас­ны род раней за мужаў, што цал­кам лагіч­на.[↩]
88. гл.: Пазд­ня­коў В. Алелькавічы.// ВКЛЭ. Мн.: Бел­Эн, 2005. Т.1. С.217–219.[↩]
89. Карам­зин Н.М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. Т.6. Гл.4.// http://​az​.lib​.ru/​k​/​k​a​r​a​m​z​i​n​_​n​_​m​/​t​e​x​t​_​1​060.[↩]
90. Antoniewicz M. Manifestacja genealogiczna w herbie złożonym biskupa Pawła Olgimunta księcia Holszańskiego.// Prace naukowe Wyższej Szkoły Pedagogicznej w Częstochowie. Seria: Zeszyty Historyczne. 1997. Z.IV. S.431.[↩]
91. Stemmata Polonica. Rękopis nr 1114 Klejnotów Długosza w Bibliotece Arsenału w Paryżu. Wyd. H.Polaczkówna.// Prace Sekcji Historii Sztuki i Kultury Tow. Naukowego we Lwowie. Lwów, 1929. T.I. S.84[↩]
92. Насевіч В. Галь­шан­скія. С.491–493.[↩]
93. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S.99.[↩]
94. Antoniewicz M. Manifestacja genealogiczna... S.406.[↩]
95. Puzyna J. Herb złożony Pawła Holszańskiego... S.128.[↩]
96. Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlachtą polską w Horodle roku 1413.// Lituano-slavica Posnaniensia. Studia Historica. Poznań,1989. T.III. S.65.[↩]
97. Semkowicz W. O litewskich rodach... S.76–77[↩]
98. За Я. Тень­говсь­ким, у Вой­то­ви­ча її немає.[↩]
99. Tęgowski J. Piastowie i Giedyminowicze. Dzieje wzajemnych stosunków w średniowieczu // Średniowiecze polskie i powszechne. — Katowice : Wydawnictwo Uniwersytetu Śląskiego, 2011. — T. 3 (7). — S. 85.[↩]
100. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1897. S. 20, 337 — 338.[↩]
101. АЗР. Т. 1. № 85. С. 105.[↩]
102. Rewizja Puszcz... 1488 (s. 216, 282); 1492 (s. 218, 302); 1494 (s. 285); 1495 (s. 63, 76, 79, 104, 111, 114, 121, 218, 246, 251, 262); 1503 (s. 96); J. Wolff: Ród i synowie Gedimina, s. 109; przyp. 1, A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie, dz. cyt., s. 146.[↩]
103. Твер­ская лето­пись // ПСРЛ. Т. 15 / подг. к изд. А. Ф. Быч­ков. Санкт-Петер­бург, 1863. Стб. 497.[↩]
104. Там же. Стб. 498.[↩]
105. Rewizja Puszcz... 1496 (s. 95, 128, 217, 290); 1497 (s. 84); 1498 (s. 113); J. Wollf, Ród i synowie Gedimina, dz. cyt., s. 109, przyp. 3.[↩]
106. A.S. Hruszewskij, Oczerk istorii Turowsko-Pinskogo kniażestwa w sostawie Litowsko-Russkago gosudarstwa XIV-XVI w., s. 16–17; A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie…, przyp. 153, s. 146.[↩]
107. A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie..., s. 147–148.[↩]
108. A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie…,s. 229–236, s. 150.[↩]
109. Muziejus Lietuvos nacionalinis muziejus. Inventorinis numeris LNM R 847. Sukūrimo data 1518-03-05.[↩]
110. A. Mironowicz, Biskupstwo turowsko-pińskie w XI-XVI wieku, Białystok 2011, s. 146. Kniaź zmarł w 1521 r., a pochowano go w Ławrze Kijowsko-Pieczerskiej. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy..., s. 157.[↩]
111. Stryjkowski M. Kronika... T. 2. S. 293; ejusdem. O początkach... S. 541.[↩]
112. Пера­піс вой­ска Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­га кня-ства Літоўска­га. Кн. 523. Кн. Пуб­ліч­ных спраў 1 / пад­рыхт. да дру­ку А. І. Гру­ша, М. Ф. Спіры­до­наў, М. А. Вай­то­віч. Мінск, 2003. С. 54.[↩]
113. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. 27. № 140. Стб. 660–661.[↩]
114. Księżna Anastazja miała młodszą siostrę Juliannę i brata Iwana Jurjewicz Lingweniewicza; J. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy…, s. 263–265.[↩]
115. BZKW, TN № 14227.[↩]
116. J.I. Kraszewski, Stańczykowa kronika od roku 1503 do 1508, Wilno 1841, s. 64.[↩]
117. M. Stryjkowski, Kronika polska, litewska…, t. II, s. 346, 347.[↩]
118. AGAD, dz. II, sygn. 3284; A. Skiejpan, Kniazi Sluckija. Mińsk 2013, s. 31; K. Pietkiewicz, dz. cyt., przyp. 157, s. 99.[↩]
119. H. Kowalska, J. Wiśniewski, Olelkowicz Jerzy (Jurij Semenowicz), PSB. Wrocław ‑Warszawa — Kraków — Gdańsk 1978, t. XXIII, s. 742.[↩]
120. T. Narbutt, Dzieje starożytnego narodu litewskiego: Panowania Kazimierza i Alexandra. Wilno 1840, t. VIII, s. 433–435.[↩]
121. M. Stryjkowski, Kronika polska, litewska..., t. II, s. 362.[↩]
122. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 19 (1535–1537). Uţrašymų knyga 19. Vilnius, 2009. № 37. Р. 94–95.[↩]
123. Фло­ря Б.Н. Иссле­до­ва­ния по исто­рии церк­ви. М., 2007. С. 45.[↩]
124. Podaję za K. Chodynicki, Theiner, Monumenta, t. II, nr 504, s. 463; tenże, Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska: zarys historyczny 1370–1632. Warszawa 1934, s. 227.[↩]
125. A. Jabłonowski, Źródła dziejowe. Polska XVI wieku. Warszawa 1908, t. I., cz. 1, s. 503.[↩]
126. W. Pociecha, Królowa Bona (1494–1557). Czasy i ludzie Odrodzenia. Poznań 1958, t. III, s. 84, 85.[↩]
127. H. Kowalska, J. Wiśniewski, Olelkowicz Jerzy (Jurij Semenowicz). PSB, t. XXIII, s. 743.[↩]
128. Metryka Litewska 12, k. 316‑v; Boniecki, Poczet rodów, s. XLII; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego. Spisy. Warszawa 2009, t. II — woj. trockie XIV-XVIII wiek. Red. A. Rachuba, nr 275, s. 94–95.[↩]
129. Władza i prestiż. Magnateria Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku. Red. J. Urwanowicz, E. Dubas-Urwanowicz. Białystok 2003, s. 553.[↩]
130. G. Błaszczyk, Radziwiłł Mikołaj H Trąby. PSB. Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź 1987, t. XXX, s. 319.[↩]
131. List między księciem Konstantym Ostrogskim, a księżną Anastazją Słucką i synem jej Jerzym ks. Słuckim, o pojęcie w stan małżeński księżniczki Aleksandry Słuckiej[↩]
132. T. Malinowski, A. Przezdziecki, Źródła do dziejów Polskich. Wilno 1844, t. II, s. 425–428, s. 271–272.[↩]
133. Z. Wojtkowiak, Ostrogski Konstanty Iwanowicz, książę. PSB. Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk 1979, t. XXIV, s. 488–489.[↩]
134. J. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy…, s. 331.[↩]
135. Przezdziecki A. Jagiellonki polskie w XVI wieku. — T. II. — Krakow, 1868. — S. 45.[↩]
136. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844. — T. 2. — S. 425–428.[↩]
137. Zrzodla do dziej6w polskich. — Wilno, 1844. — T. 2. — S. 427–429.[↩]
138. АЗР. — T. 2. — № 157. — C. 191–192; ЛНБ BP. Ф. 5, on. 1, спр. 11.1802, арк. 8 зв.[↩]
139. Там само. [↩]
140. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844. — S. 425–428; Przezdziecki A. Jagiellonki polskie w XVI wieku. — T. II. — Krakow, 1868. — S. 46.[↩]
141. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844.-S . 425–426.[↩]
142. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. 11. — Wilno, 1844.-S . 426,428.[↩]
143. Шумовсь­кий П. Остріг. Істо­рич­ний нарис. — Мар­гет, Він­ні­пег, 1964. ‑С. 62.[↩]
144. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001. — № 694. — С. 531.[↩]
145. Stecki TJ. Z boru і stepu: Obrazy і pamiqtki. — Krakow, 1888. — S. 9 (поси­лан­ня на лубенсь­кий архів № 235).[↩]
146. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001. — № 694. — С. 531 ‑532; АЗР. — Т. 2. — № 157. — С. 191 ‑192; Ossolineum (Wroclaw), № 534,633 (ста­ра нуме­ра­ція за львівсь­ким інвен­та­рем); ЛНБ ВР. Ф. 91 Рад­зи­мінсь­ких, спр. 181/VI‑4, ч. З, арк. 16, ч. 5, арк. 137 зв.-140 зв.[↩]
147. Сло­венсь­ке з при­сіл­ка­ми Полонія, Ілемчі, Білая у Віденсь­ко­му повіті К.І. Острозь­кий отри­мав від коро­ля. — РГА­ДА. Ф. 389, on. 1, спр. 196, арк. 257–258 зв.[↩]
148. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001.
     — № 695. — С. 533.[↩]
149. Акты ЮЗР. – Т. 1. – С. 78–79 (5. 10. 1530).[↩]
150. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 351 (3. 02. 1531). [↩]
151. Ibid. (20. 03. 1531[↩]
152. LM. – Kn. Nr. 15. – P. 135–137(1. 08. 1531, Кра­ків). Той самий текст за копією листа, вида­но­го на руки, див.: AS. – T. 3. – S. 385–387 (5. 08. 1531, Непо­ло­ми­ці). [↩]
153. LM. – Kn. Nr. 15. – P. 137–138 (1. 08. 1531, Кра­ків). 17. 01. 1532 р. монарх писав комі­са­рам, щоб при­ско­ри­ли вико­нан­ня ухва­ли (ibid. – P. 143–145).[↩]
154. AS. – T. 3. – S. 377–380 (1. 08. 1531, Кра­ків[↩]
155. LM. – [Kn. Nr. 231]. – P. 43–45 (3. 09. 1540).[↩]
156. AS. – T. 4. – S. 268.[↩]
157. LM. – [Kn. Nr. 231]. – P. 58–65 (11. 01. 1541).[↩]
158. Wolff J. Kniaziowie... — S. 351.[↩]
159. ЦДІА­УК. Ф. 25, спр. 4, арк. 30–30 зв., 112 зв.[↩]
160. Kempa Т. Konstanty Wasyl Ostrogski. — S. 172.[↩]
161. Рома­нов­ский Л.M. О Кон­стан­тане Ива­но­ви­че кня­зе Острож­ском. — С. 209, прим. 2.[↩]
162. S. Zagórska, Halszka z Ostroga. Między faktami a mitami. Warszawa 2006. Dramaty o Halszce J.I. Kraszewski, A. Przezdziecki, K. Szujski i T. Wojciechowski; R. Żelewski, Górkowa Elżbieta. PSB. Wrocław — Kraków — Warszawa 1959–1960, t. VIII, s. 424–426;[↩]
163. M. Stryjkowski, Kronika polska, litewska, żmudzka i wszystkiej Rusi Kijowskiej, Moskiewskiej, Siewierskiej, Wołyńskiej, Podolskiej. Warszawa 1980, t. II, s. 411.[↩]
164. W. Kojałowicz, Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego tak zwany compendium czyli o klejnotach albo herbach. Kraków 1897, s. 14.[↩]
165. Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 2, cz. 1. – S. 115–122.[↩]
166. LM. – [Kn. Nr. 251]. – P. 21–22 (7. 04. 1555).[↩]
167. У листі кра­ківсь­ко­му воє­воді Стані­сла­ву Тен­чинсь­ко­му кня­ги­ня Іллі­на писа­ла, що доч­ка «не бра­ла» шлю­бу з Ґур­кою (15. 08. 1560, Крас­ник; цит. за: Przezdziecki A. Jagiellonki polskie… – T. 2. – S. 157).[↩]
168. Ibid. – S. 111–134, 144–147.[↩]
169. РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 38, л. 209–210 об. (20. 05. 1559, Кра­ків).[↩]
170. Там же (6. 06. 1559, Кра­ків).[↩]
171. BUW, rkps 425, s. 345.[↩]
172. Цит. за.: Przezdziecki A. Jagiellonki polskie… – T. 2. – S. 141 (27. 09. 1559, Шамо­ту­ли).[↩]
173. Пер­шодру­кар Іван Федо­ров… – С. 25; те саме: Архив ЮЗР. – Ч. 1, т. 1. – С. 50.[↩]
174. Przezdziecki A. Jagiellonki polskie… – T. 2. – S. 157.[↩]
175. ibid. – S. 160[↩]
176. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 333.[↩]
177. H. Lulewicz, Gniewów o unię ciąg dalszy, stosunki polsko-litewskie w latach 1569–1588. Warszawa 2002 r., s. 57[↩]
178. K. Chodynicki, Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska..., przyp. 5,s. 227.[↩]
179. Por. A. Mironowicz, Rękopisy supraskie w zbiorach krajowych i obcych. Białystok 2014; tenże, O początkach monasteru supraskiego i jego fundatorach. Supraśl 2013.[↩]
180. I.A. Caligarii, Monumenta Poloniae Vaticana. Epistolas et Acta 1578–1581. Kraków 1915, t. IV, nr 46, s. 65.[↩]
181. A. Mironowicz, Kościół prawosławny w dziejach dawnej Rzeczypospolitej. Białystok 2001, s. 55, 56.[↩]
182. K. Chodynicki, Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska..., s. 228–229.[↩]
183. Słownik Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa 1883, t. IV, s. 631.[↩]
184. M. Chachaj, Zagraniczna peregrynacja Radziwiłłów. Lublin 1995, s. 101.[↩]
185. W. Zielecka-Mikołajczyk, Prawosławni i unici w Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku wobec życia i śmierci w świetle testamentów. Warszawa 2012, s. 215.[↩]
186. M. Baliński, T. Lipiński, Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym opisana przez M. Balińskiego, Warszawa 1846, t. III, s. 670–671; testament Jerzego II Olelkowicza w AGAD, dz. XXIII, t. 116, pl. 1., s. 53–65; A. Skiepjan, Kniazi Sluckija..., s. 212–218.[↩]
187. Więcej o Supraślu i jego powiązaniach ze Słuckiem w XVI w. zob. A. Mironowicz, Supraśl jako ośrodek kulturalno-religijny w XVI wieku. Leimen 1984.[↩]
188. W. Zielecka-Mikołajczyk, dz. cyt., s. 297.[↩]
189. J. Jasnowski, Chodkiewicz Jerzy (Jurij). PSB. Kraków 1937, t. III, s. 369.[↩]
190. Alberto Bolognetti, nuncjusz apostolski w Rzeczypospolitej w latach 1581–1585. L. Boratyński, Studya nad nuncjaturą polską Bolognettiego (1581–1585). Kraków 1906.[↩]
191. Testament Barbary Kiszczanki z 12 IV 1596 r., Nacjonalny Istoriczeski Archiv Bielarusi,fond. 1741, op. 1, d. 63, s. 342–345; (fragmenty testamentu w książce T. Lewiszko, Swiataja prawiednaja Sofija, kniahinia Sluckaja. Żiznieopisanije. Minsk 2012, s. 7–9); o Barbarze Chodkiewiczowej-matce Barbary i jej samej zob. J.Zawadzki, Siedziby Kiszków i Radziwiłłów na Białorusi w XVI-XVIII wieku. Warszawa 2002, s. 16–17.[↩]
192. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50.[↩]
193. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 7–8[↩]
194. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 83–84, 117–120.[↩]
195. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 43–46.[↩]
196. Wolf, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku / J. Wolf. – W‑wa, 1896., s. 334.[↩]
197. Гру­шев­ский, М. Исто­рия Укра­и­ны-Руси / М. Гру­шев­ский. – Т. 7: Казац­кие вре­ме­на – до года 1625. – Киев, 1913. , c. 269.[↩]
198. Гру­шев­ский, М. Исто­рия Укра­и­ны-Руси / М. Гру­шев­ский. – Т. 7: Казац­кие вре­ме­на – до года 1625. – Киев, 1913. , c. 220–221.[↩]
199. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 53–56[↩]
200. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50.,s. 73–76[↩]
201. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 49–52[↩]
202. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50., s. 77–80[↩]
203. Archiwum Narodowe w Krakowie. Zbiór Rusieckich 50.s. 77–80.[↩]
204. A. Skiepjan, Kniazi Sluckija..., s. 120–135.[↩]
205. M. Liedke, Od prawosławia do katolicyzmu, s. 97.[↩]
206. Podaję za J. Krajcar, S. Rostowski, Lituanicarum Societatis Jesu Historiarum libri decem. Parisiis — Bruxellis 1877, s.113; J. Krajcar, The last princes of Słuck and the West, [in:] “The Journal of Byelorussian Studies”. London 1975, przyp. 51, s. 277.[↩]
207. M. Kałamajska-Saeed, Portrety książąt Olelkowiczów…, s. 30.[↩]
208. H. Barycz, Kraków 1930, s. 101–102[↩]
209. J. Łukaszewicz, Dzieje kościołów wyznania helweckiego w Litwie. Poznań 1842, t. I, przyp. 3, s. 159–160.[↩]
210. J.Z. Łoziński, Grobowe kaplice kopułowe w Polsce 1520–1620. Warszawa 1973, s. 172–177, por. Z. Wojtasik, Sztukaterie kaplicy Olelkowiczów-Słuckich w katedrze lubelskiej, [w:] Studia nad sztuką renesansu i baroku. Red. A. Maślański.
     Lublin 1989, t. I., s. 197–221.[↩]
211. Zob. A. Skiepjan, Kniazi Słuckija..., s. 132–135. [↩]
212. R. Aftanazy, Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, t. 2 : Województwo brzesko-litewskie, nowogródzkie. Wrocław 1992, s. 346.[↩]
213. Pełny tytuł inwentarza brzmi: Inwentarz maiętności Sawicz starodawny roku tysiąc pięćset osmdziesiat siódmego m[iesią]ca octobra piętnastego dnia przy prawie zastawnym od Jana Symeona Juryewicza Olelkowicza X[ię]cia Słuckiego w summie 2000 kop groszy litt[ewsk]ich Walentemu Telszewskiemu wydanym, [w:] M. Kałamajska-Saaed, Portrety i zabytki książąt Olelkowiczów w Słucku. Inwentaryzacja Józefa Smolińskiego z 1904 r. Warszawa 1996, aneks nr 2, s. 73–95.[↩]
214. W. Dobrowolska, Chodkiewiczowa Zofia z Mieleckich (z Mielca). PSB. Kraków 1937, t. III, s. 371–372.[↩]
215. B. Paprocki, Herby rycerstwa polskiego. Kraków 1858, s. 828.[↩]
216. H. Kowalska, J. Wiśniewski Olelkowicz Jerzy (Jurij Juriewicz). PSB, t. XXIII, Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk 1978, s. 744–745. Por. zapis w metryce Akademii. P. Czaplewski, Polacy na studyach w Ingolsztacie. Poznań 1914, s. 25.[↩]
217. Czaplewski, Polacy na studiach…, s. 10.[↩]
218. Tamże, s. 10–11.[↩]
219. AGAD, AR, dz. IV, t. 14, nr 170. Janusz Radziwiłł do Mikołaja Krzysztofa Radziwiłła Sierotki, 1598 Wilno); H. Wisner, Stań się! Z dziejów tworzenia się Litwy, „Lithuania, Ogólnopolski Klub Miłośników Litwy”. Warszawa 1994, nr 4(13), s. 41.[↩]
220. T. Wotschke, Polnische Studenten in Altdorf. Breslau 1928, s. 217.[↩]
221. Autorem tekstu był również Gregorio de Valencia, a publikacja jest pt. Disputatio theologica de vera et falsa differentia veteris et nouae legis: contra fundamentum Lutheranae doctrinae à Calvino etiam receptum, et à Melanchthone, Kemnicio, Heerbrando, et aliis passim sectariis repetitum, quo vanissimè ponitur, promissiones euangelicas, non sicut promissiones [...], dedykacja zaś księciu Aleksandrowi Słuckiemu brzmi: Illustrissimo Principi, domino domino Alexandro, Duci Slucensi, et Copeliensi (tekst opublikowano w 1580 r. na Uniwersytecie Ingolsztadt).[↩]
222. H. Barycz, Z zaścianka na Parnas. Drogi kulturalnego rozwoju Jana Kochanowskiego i jego rodu. Kraków 1981, s. 53.[↩]
223. Polacy na studyach w Ingolsztacie. Poznań 1914, s. 29.[↩]
224. Aristoteles, Ethicorum Nicomachiorum libri decem ex Dion. Lambini interpretatione Graeco-Latini, ed. Theodor Zwingeri, Bazylea 1582.[↩]
225. Z. Pietrzyk, W kręgu Strasburga. Z peregrynacji młodzieży z Rzeczypospolitej polsko-litewskiej w latach 1538–1621. Kraków 1997, s. 135–136.[↩]
226. A. Prochaska, Archiwum domu Sapiehów. 1575–1606. Lwów 1892, t. I, s. 24, 29, 31–32, 62–63.[↩]
227. Tamże, W Końskiej woli w marcu 1588. Andrzej Tęczyński woj. Krak. do ks. Aleksandra Słuckiego, nr 40, s. 29.[↩]
228. Tamże, W Warszawie w październiku 1590. Jarosz Wołłowicz do ks. Aleksandra Słuckiego, nr 80, s. 62–63.[↩]
229. Tamże, W Krakowie 7. Kwietnia 1588. J. Bojanowski do ks. Aleksandra Słuckiego; nr 43, s. 31–32.[↩]
230. Tamże, W Jakubowicach 28. sierpnia 1590. Jan Tenczyński do Aleksandra księcia Słuckiego; nr 79, s. 62.[↩]
231. H. Barycz, Kraków 1930, s. 96[↩]
232. Zob. A. Skiepjan, Kniazi Słuckija..., s. 147.[↩]
233. List J. Bychowca do K. Radziwiłła 1.05.1586 r. pisany w Słucku. AGAD, dz. V, sygn. 1759, s. 17; A. Skiepjan, Kniazi Sluckija..., s. 154.[↩]