Глинские

Загальні відомості про рід Глинських

ГЛИНСЬ­КІ – князівсь­кий рід, по офі­цій­ний вер­сії татарсь­ко­го поход­жен­ня у ВКЛ. Воз­мож­но были потом­ка­ми Чер­ни­гов­ских Оль­го­ви­чей, бли­жай­ши­ми род­ствен­ни­ка­ми кня­зей Кро­шин­ских и Масаль­ских, в част­но­сти кн. Ива­на Свя­то­сла­ви­ча, слу­жеб­но­го кня­зя Вито­вта, уп. в 1422.

В 20‑х гг. XVI в. мос­ков­ские книж­ни­ки соста­ви­ли родо­слов­ную рос­пись кня­зей Глин­ский. В ней, как и во мно­гих подоб­ных родо­слов­цах, содер­жа­лись леген­дар­ные све­де­ния о пред­ках этих кня­зей. Так, в ней писа­лось, что при вели­ком кня­зе Литов­ском Вито­вте (пра­вил с 1392 по 1430 гг.) из Золо­той Орды в Лит­ву при­е­ха­ли татар­ский князь Алек­са с сыном Ива­ном. Они, яко­бы состо­я­ли в род­стве с самим тем­ни­ком Мама­ем, к это­му вре­ме­ни уже погиб­шем (в этом отно­ше­нии, по родо­вой леген­де, про­ис­хож­де­ние Еле­ны было сход­ным с Соло­мо-нией Сабу­ро­вой). Вито­вт при­нял гостей не как слуг, а как лиц, рав­ных себе по знат­но­сти — «срод­ни­ков» и выде­лил им в вот­чи­ны ряд воло­стей. Самы­ми круп­ны­ми из них были Глин­ни­цы, поэто­му Алек­са и Иван ста­ли име­но­вать­ся кня­зья­ми Глин­ски­ми 1.

В «Под­лин­ном Родо­сло­ве кня­зей Глин­ских» ска­за­но, что Вито­вт предо­ста­вил Ива­ну Алек­сан­дро­ви­чу, вну­ку Манс­ур-Кый­а­та, зем­ли на тер­ри­то­рии совре­мен­ной Пол­тав­щи­ны. Раз­бор све­де­ний памят­ни­ков, осу­ществ­лен­ный В. Тре­пав­ло­вым, выявил ряд хро­но­ло­ги­че­ских и исто­ри­че­ских неточ­но­стей 2. Предо­ста­вить зем­ли на Пол­тав­щине мог Вито­вт, одна­ко посту­пить на служ­бу к Геди­ми­но­ви­чам Манс­ур-Кый­ат мог уже при Вла­ди­ми­ре Оль­гер­до­ви­че. После того как Мамай был убит Урик-Тиму­ром, часть людей Мамая пере­ко­че­ва­ла с Йыл­кы (Кон­ки) в рай­он Энгел вэ Онгул (Ингу­ла и Ингуль­ца). Их по пятам пре­сле­до­ва­ли вои­ны Ток­та­мы­ша. Кори­а­то­ви­чи, не выдав Ток­та­мы­шу Манс­ур-Кыя­та, реши­лись на откры­тое про­ти­во­сто­я­ние с тата­ра­ми. В войне, кото­рая про­изо­шла, погиб Алек­сандр Кори­а­то­вич. Вой­ско Ток­та­мы­ша долж­но было прой­ти по при­дне­пров­ской части Подоль­ско­го кня­же­ства. После это­го вой­ска Ток­та­мы­ша, пре­сле­дуя Манс­ур-Кыя­та и раз­ве­ды­вая мест­ность боем, ата­ко­ва­ли Киев­ское кня­же­ство в рай­оне Поро­сья. Манс­ур-Кыят, как и поз­же Ток­та­мыш, веро­ят­но, бежал в направ­ле­нии Кие­ва 3. Обла­да­ние же зем­ля­ми в рай­оне Пол­тав­щи­ны мог­ло быть реаль­ным или в 90‑е гг. XIV в. или в 20‑х гг. XV в., когда Вито­вт рас­про­стра­нил свои вла­де­ния до Чер­но­го моря. При этом в спо­кой­ствии татар­ские пра­ви­те­ли мог­ли пра­вить сво­и­ми зем­ля­ми толь­ко в 20‑х гг. XV в., когда энер­гич­но­го и хариз­ма­тич­но­го Иде­гея уже не было в живых. Веро­ят­но, Ягол­тай и потом­ки Манс­ур-Кыя­та, Глин­ские, имен­но тогда и полу­чи­ли свои зем­ли 4.

У 1549 році С. Гер­бер­штейн над­ру­ку­вав свої «Запис­ки про мос­ко­витсь­кі спра­ви», де мимо­хо­дом кинув, що М. Л. Глинсь­кий «про­ис­хо­дил из знат­но­го рода и семей­ства рус­ских госу­да­рей». В іншо­му міс­ці він зазна­чив, що Василь Льво­вич Глинсь­ких похо­див із роду Пет­ро­ви­чів з Угор­щи­ни, що супере­чить пер­шій звістці. 

Гіл­кою Глинсь­ких вва­жа­ли себе князі Лиходіївсь­кі, цен­тром уді­лу яких була Лиходія у Слу­ць­ко­му повіті. Іван Васи­льо­вич († 1551 р.) мав двох синів Жда­на та Олек­сандра, які у 1587 р. про­да­ли свої част­ки Рад­зиві­лам. їх нащад­ки були земя­на­ми несвізь­ких Рад­зивілів. Князь Вац­лав у 1722 р. під­пи­су­вав­ся як Глинсь­кий-Лиходіївсь­кий, так само під­пи­су­вав­ся князь Бог­дан у 1753 р. (2112, s.200–201). Мож­ли­во вони були нащад­ка­ми Іва­на Семе­но­ви­ча Глинського.

Історична географія Глинського князівства

Владения князей Глинских в Вяземском княжестве

Волость Гли­неск Верей­ско­го уез­да, рас­по­ла­га­лась по р. Бере­гу, при­то­ку Протвы [110, c. 553]. М. К. Любав­ский, оче­вид­но, оши­ба­ясь, назы­ва­ет на вер­хо­вьях р. Моск­вы «име­ние мно­го­чис­лен­но­го рода кня­зей Глин­ских» — Глин­ки [169, c. 283]. Упо­ми­на­е­мые исто­ри­ком Глин­ки – это, веро­ят­нее, мест­ность, носив­шая поз­же назва­ние ста­на Гли­неска (к югу от р. Протвы, по р. Бере­гу) [110, c. 553]. Ю.В. Готье так­же оши­ба­ет­ся, счи­тая, что Гли­неск пере­чис­лен в духов­ной Дмит­рия Дон­ско­го сре­ди воло­стей, достав­ших­ся кня­зю Андрею Можай­ско­му [110, c. 553]. Стан Гли­неск нахо­дил­ся вбли­зи тер­ри­то­рий, отня­тых у Вязем­ско­го кня­же­ства (Моги­лен­ки), и сам ото­шел к Москве вме­сте с ними.

Кня­зьям Глин­ским, по заме­ча­нию М.К. Любав­ско­го, кро­ме того, при­над­ле­жа­ли Шатель­ша (Шатешь в духов­ной Ива­на III), Суди­лов (Сули­дов духов­ной Ива­на III) и Турье (Турьев духов­ной Ива­на III) [169, c. 283; 18, № 89, с. 355]. Таким обра­зом, выяс­ня­ет­ся, что все эти мест­но­сти, при­бав­лен­ные к Можай­ску Ива­ном III, в более ран­нее вре­мя к это­му горо­ду не относились.

18. Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV – XVI вв. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – 586 с.
110. Готье Ю. В. Замос­ков­ный край в XVII веке. Опыт иссле­до­ва­ния по исто­рии эко­но­ми­че­ско­го быта Мос­ков­ской Руси. – М., 1906. – 602 с.
114. Деболь­ский В. Н. Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты мос­ков­ских кня­зей как исто­ри­ко-гео­гра­фи­че­ский источ­ник // Запис­ки импе­ра­тор­ско­го рус­ско­го архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. – Т. XII. – Вып.II: Новая серия. – Кн.5. – 1901. – С.137–172. [Ч. 1]
169. Любав­ский М. К. Област­ное деле­ние и мест­ное управ­ле­ние Литов­ско-Рус­ско­го госу­дар­ства ко вре­ме­ни изда­ния пер­во­го литов­ско­го ста­ту­та. – М., 1892. – 884 с.

Источ­ник: Вик­тор Тему­шев. Тер­ри­то­рия и гра­ни­цы Мос­ков­ско­го кня­же­ства в кон­це XIII — пер­вой поло­вине XIV века.

Князі Глін­скія пры гэтым вало­далі вот­чы­на­мі ў супра­ць­лег­лай част­цы Вяземшчы­ны — на край­нім паўд­нё­вым усход­зе (волас­ці Тур’е[7] Судзілаў[8], Шацельшча[9]). Гэтыя іх волас­ці раз­мяш­чалі­ся кам­пакт­на ў вяр­хоўях р. Воры. Яшчэ далей, глы­бо­ка ўрэ­за­ў­шы­ся ў мас­коўскія ўла­дан­ні зна­ход­зіла­ся волас­ць Глі­неск (па пра­ва­му бера­гу р. Бярэ­гі да ўпад­зен­ня яе ў Протву)[10].

[7] Тур’еў духоў­най Іва­на III; зна­ход­зіў­ся, вера­год­на, у раёне рэч­кі Тур­эі (на яго ў 1488 г. напалі люд­зі удзель­на­га мажай­ска­го кня­зя Андр­эя Васільевіча).

[8] Сулі­даў духоў­най Іва­на III; ата­я­сам­лі­ва­ец­ца з сучас­ным Судзімавам.

[9] Шацеш у духоў­най Іва­на III; сучас­ная Шаце­ша на р. Воре. Любав­ский М.К. Указ. сач. С. 283; ДДГ. № 89. С. 355.

[10] Готье Ю.В Замос­ков­ный край в XVII веке. Опыт иссле­до­ва­ния по исто­рии эко­но­ми­че­ско­го быта Мос­ков­ской Руси. М., 1937. С. 553. У свой час М.К. Любаўскі паб­лы­таў гэту волас­ць з Выш­нім Глін­скім у вяр­хоўях р. Мас­к­вы і заявіў, што менавіта тут зна­ход­зіла­ся «име­ние мно­го­чис­лен­но­го рода кня­зей Глин­ских». Любав­ский М.К.

[10] Шацеш у духоў­най Іва­на III; сучас­ная Шаце­ша на р. Воре. Любав­ский М.К. Указ. сач. С. 284.

Владения в Киевском княжестве в Путивле

Скорі­ше за все, до скла­ду Глинсь­ко­го князів­ства вхо­ди­ла й тери­торія в басей­ні серед­ньої та ниж­ньої течії р. Псел, оскіль­ки той про­тікає до Дні­п­ра між Вор­склою й Сулою. Верх­ня ж течія Псла (почи­на­ю­чи при­близ­но від с. Ворож­ба Лебе­динсь­ко­го р‑ну Сумсь­кої обл.), як і Вор­ск­ли, нале­жа­ла до Путив­ля – тут зна­хо­ди­ли­ся містеч­ка- воло­сті Горо­диськ, Бирин, Хотень, Жол­важ і Мужеч. 5 Пів­ніч­ну части­ну Глинсь­ко­го князів­ства ста­но­ви­ло Посул­ля – «рка Сула съ вер­ху до устья». Втім, таке фор­му­лю­ван­ня в акті Глинсь­ких не слід сприй­ма­ти ціл­ком кате­го­рич­но. Адже у верх­ньо­му Посул­лі зна­хо­ди­ли­ся путив­льсь­кі воло­сті Утеш­ківсь­ка, Кле­пе­ць­ка й Сине­ць­ка. 6 Містеч­ка «на Сул (…) Утшковъ, Синеч, Кля­печь (…)» зга­дані ще в спис­ку 1448/1449 р. 7 «Синячъ» фігу­рує серед путив­льсь­ких місте­чок у ярли­ку Менґлі-Ґірея 1507 р., 8 тоб­то мало зна­чи­ти­ся як таке і в ярли­ку часів Віто­вта. «Уте­шъ­ковъ» же одно­знач­но зга­да­ний серед вели­ко­кня­жих (путив­льсь­ких) воло­стей у 1487 р. 9 Наре­шті, у 1638 р. польсь­кі пред­став­ни­ки «на волость Ромен­скую пока­зы­ва­ли при­ви­ліе коро­ля Кази­ме­ра ста­рин­ные дав­ные, что то зем­ля Коро­лев­ска­го Вели­че­ства нале­жа­ла все­гда до Чер­ни­го­ва». 10 Зва­жа­ю­чи на те, що Утеш­ківсь­ка волость охо­плю­ва­ла «течію р. Терн (пра­во­го при­то­ку Сули. – С. К.) з її при­то­ка­ми Біж («Бег») і Боб­рик», а Кле­пе­ць­ка зна­хо­ди­ла­ся «при впа­дін­ні Ром­на (теж спра­ва. – С. К.) в Сулу», 11 сло­ва з акта Глинсь­ких «рка Сула съ вер­ху до устья» слід розу­міти хіба що так: у 1490‑х рр. Глинсь­ким нале­жа­ло лише ліво­бе­ре­ж­жя верх­ньої Сули – при­близ­но до впа­дін­ня в неї (спра­ва) р. Удаю.

Серед­ня течія Сули вже точ­но вся нале­жа­ла Глинсь­ким, судя­чи з того, що їхні володін­ня зна­хо­ди­ли­ся «на рчк Удой», правій при­то­ці Сули. Зокре­ма, на р. Удай таким було «горо­ди­ще Пол­ств­инъ» – біля сучас­но­го с. Повстин Пиря­тинсь­ко­го р‑ну Пол­тавсь­кої обл., залиш­ки дав­ньо­русь­ко­го м. Полкостеня63. Тро­хи ниж­че до Удаю злі­ва впа­да­ла «рчка Курен­ка», в усті якої нині зна­хо­дить­ся с. Курінь­ка Чор­ну­хинсь­ко­го р‑ну. Однак верх­ня течія Удаю вхо­ди­ла вже до скла­ду Чер­ні­гівсь­ко­го повіту: за дани­ми «Пам’яті» 1527 р., близь­ко 1500 р. тут зна­хо­ди­ли­ся порубіж­ні чер­ні­гівсь­кі села Діви­ця та Шиловичі64.

Таким чином, напри­кін­ці XIV – XV ст. Глинсь­ке князів­ство обій­ма­ло вели­чез­ну тери­торію на пів­ден­но­му сході ВКЛ, вклю­ча­ю­чи серед­ню й ниж­ню течії Вор­ск­ли, Псла й Сули з їхні­ми при­то­ка­ми, а також, оче­вид­но, ліво­бе­ре­ж­жя верх­ньої Сули. Якщо віри­ти даним «Под­лин­но­го родо­сло­ва», до кін­ця XIV ст. ця тери­торія зна­хо­ди­ла­ся під без­по­се­ред­ньою вла­дою татар, а зас­нов­ни­ком Глинсь­ко­го князів­ства був князь Манс­ур-Кият Мамай­о­вич, який збу­ду­вав (від­но­вив) його основ­ні цен­три – Глинськ і Пол­та­ву (на Вор­склі), а також Глин­ни­цю (Глинськ на Сулі?).

Геральдика та сфрагистика князів Глинських

Про те, що Глинсь­кі, при­найм­ні, на межі XV – XVI ст. (а, напевне, і рані­ше), вва­жа­ли себе нащад­ка­ми татарсь­кої ари­сто­кратії, опо­се­ред­ко­ва­но свід­чить і їхня гераль­ди­ка. Зокре­ма, зна­ки, зоб­ра­жені на печат­ці кня­зя Васи­ля Льво­ви­ча почат­ку XVI ст., а також піз­ні­шо­му гер­бі Глинсь­ких, у своїй осно­ві мають оче­вид­ну пара­лель з там­гою ординсь­ких ханів 2‑ї поло­ви­ни XV ст. (т. зв. «тарак-там­га», що до сьо­год­ні є націо­наль­ним сим­во­лом кримсь­ких татар). Див. на рисун­ках ниж­че: 1) печат­ний знак кня­зя Васи­ля Льво­ви­ча Глинсь­ко­го, поча­ток XVI ст.21; 2) знак на гер­бі Глинсь­ких, сере­ди­на XVII ст.22; 3–4) при­клад там­ги на татарсь­ких моне­тах кін­ця XV ст. – Менґлі-Ґірея, хана Кримсь­кої орди (вико­ри­сто­ву­ва­ла­ся ще його бать­ком Хад­жі-Ґіреєм) і Мур­та­зи, хана Вели­кої (Заволзь­кої) орди. 12

Голов­на фігу­ра зі зна­ку кня­зя Васи­ля Глинсь­ко­го («пере­вер­ну­тий три­зуб») відріз­няєть­ся від хансь­кої там­ги лише тим, що гори­зон­таль­ні еле­мен­ти в осно­ві трьох «щогл» тут загнуті дого­ри на 45°; однак прин­ци­по­во іншим є «навер­шя» там­ги, яке у зна­ку кня­зя Васи­ля містить два «парост­ки» та хри­сти­янсь­кий сим­вол – хрест. На гер­бі Глинсь­ких боко­ві «щог­ли» є ціл­ком таки­ми ж, як на хансь­кій там­зі, а гори­зон­таль­на осно­ва серед­ньої – під­ня­та дого­ри, прий­няв­ши фор­му хре­ста; «навер­шя» також у вигляді двох «парост­ків». Кримсь­кі моне­ти XV ст. були над­то доб­ре відо­мі у ВКЛ, аби мож­на було при­пу­сти­ти, що гра­фіка хансь­кої там­ги і знаку/​знаків Глинсь­ких є настіль­ки подіб­ною чисто випад­ко­во. Зви­чай­но, Глинсь­кі ніяк не мог­ли пре­тен­ду­ва­ти на пря­ме поход­жен­ня від ханів-Джучідів. Але той із них, хто впер­ше почав вико­ри­сто­ву­ва­ти там­го­вид­ний знак (при­чо­му, неві­до­мо, в якій саме фор­мі), дуже віро­гід­но, хотів цим сим­воліч­но під­крес­ли­ти своє поход­жен­ня з вищої татарсь­кої аристократії.

Василь Льво­вич Слі­пий князь Глинсь­кий (до 1508)[4]:

Печат­ка від зла­му XV–XVI ст.:

В полі печат­ки тур­нір­ний щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри П з загну­ти­ми в бік та вго­ру доліш­ні­ми кін­ця­ми, на яку покла­де­но стрі­лу вістрям додо­лу з дво­ма пів­круг­ли­ми роз­га­лу­жен­ня­ми зго­ри під хре­стом. Напис по колу на стріч­ці: ПЄЧАТ КНӔ­ЗА ВАСИ­ЛІЯ ЛВО­ВИ­ЧА круг­ла, роз­мір 29 мм. Дже­ре­ла: ZNiO, GNS, TG, Teka LXXX. Пуб­ліка­ції: Лиха­чёв Н. Мате­ри­а­лы для исто­рии визан­тий­ской и рус­ской сфра­ги­сти­ки. Выпуск ІІ. – С. 246–247. Dziadulewicz S. Pierwiastek turański. – S. 134, 139, il. ІI. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 343–344, il. 717.

Михай­ло Льво­вич Дород­ний князь Глинсь­кий (1498–1508) [5]:

Печат­ка від 9.9.1501:

В полі печат­ки іспансь­кий щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри П з загну­ти­ми в бік доліш­ні­ми кін­ця­ми, на яку покла­де­но лілію. Напис по колу на стріч­ці: + s : michel : herczog : linczk : votus круг­ла, роз­мір 21 мм. Дже­ре­ла: BCz, Perg. 666. 9.9.1501. ZNiO, GNS, S 2916. 9.9.1501. Пуб­ліка­ції: Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 132, n. 78, poz. 7. 9.9.1501.

21 Piekosiński F. Heraldyka polska wieków rednich. Kraków, 1899. S. 343–344, tabl. XII, fig. 717. Про іден­ти­фіка­цію влас­ни­ка печат­ки див.: Одно­ро­жен­ко О. Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­кої ради вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча // Студії і матеріа­ли з історії Волині. 2012. Кре­ме­не­ць, 2012. С. 164.
22 Wijuk Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego tak zwany Compendium. Kraków, 1897. S. 70.
23

4. Олег Одно­ро­жен­ко. Глинсь­кий Василь Льво­вич Слі­пий // https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​g​l​y​n​s​k​y​j​-​v​a​s​y​l​-​l​v​o​v​y​c​h​-​s​l​i​p​yj/
5. Олег Одно­ро­жен­ко. Глинсь­кий Михай­ло Льво­вич Дород­ний // https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​g​l​y​n​s​k​y​j​-​m​y​h​a​j​l​o​-​l​v​o​v​y​c​h​-​d​o​r​o​d​n​yj/ 4. Олег Одно­ро­жен­ко. Глинсь­кий Михай­ло Льво­вич Дород­ний // https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​g​l​y​n​s​k​y​j​-​m​y​h​a​j​l​o​-​l​v​o​v​y​c​h​-​d​o​r​o​d​n​yj/ 4. Олег Одно­ро­жен­ко. Глинсь­кий Михай­ло Льво­вич Дород­ний // https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​g​l​y​n​s​k​y​j​-​m​y​h​a​j​l​o​-​l​v​o​v​y​c​h​-​d​o​r​o​d​n​yj/

Глин­ские поль­зо­ва­лись соб­ствен­ным гер­бом, кото­рый про­ис­хо­дит от татар­ской родо­вой там­ги, и сим­во­ли­зи­ру­ет кня­же­скую власть. В крас­ном поле кня­же­ский пре­стол, над ним ски­петр, кото­ро­го руко­ят­ка, име­ю­щая вид кре­ста, обра­зу­ет тре­тью, сред­нюю ногу пре­сто­ла. Такой герб при­над­ле­жал литов­ским кня­зьям Глин­ским, имев­шим удел в Севе­рии. Ср. герб Огинских[13]. Герб Глин­ских вне­сён в Часть 2 Гер­бов­ни­ка дво­рян­ских родов Цар­ства Поль­ско­го, стр. 47.

Родословцы

1526 г..– Родословная память князей Глинских по Румяцевскому списку.

Паметь>. Кня­зя 1 Ива­на Юрь>евичя Мсти­слов­ско­во были бояре бол­шие 2: Све­ти­тел, да боярин 3 Поцолт, да боярин Олгиш 4, да 5 боярин Сте­пан Есма­но­вич, Ива­на Роев­ско­во отец. Да 5 пятое 6 место 7 князь> 8 Лев, князь> 8 Василь>ев да князь> 8 Ива­нов Мама­ев, да князь> Миха­и­лов, да князь> Федо­ров Глин­ских отец; место ему 9 з бояры было 10 в сто­ле, а бояр­ства не дослу­жил­ся. И поме­стье /​л. 283 об./ за ним 11 было во Мсти­слов­ле сел­цо Ходо­со­во, что ныне за 11 княж 12 Михай­ло­вым 13 бояри­ном за Миха­и­лом 14 за Сухо­дол­ским 15

А 16 как пре­ста­вил­ся князь> Иван Юрь>евич Мсти­слов­скои 17 на 18 служ­бе в Кие­ве 19, и тот 20 князь> Лев Глин­ской понял дяди­ну 21 Ива­но­ву Раев­ско­во Гав­ри­ло­ву жену Мелеш­ко­ви­ча 22, после княж Ива­но­вы смер­ти Юрь>евича поехал 23 изо Мсти­слов­ля в Лит­ву слу­жи­ти. И 24 в 24 Лит­ве с нею при­жил четы­ре сына: князя> Василь>я да князя> Ива­на Мамая, да князя> Миха­и­ла, да кня­зя Федо­ра. И 25 [121] слу­жил тот князь> Лев Глин­ской 26 по паном по литов­ским и 27 з дет­ми сво­и­ми 27.

И как послал король> Алек­сандр Лито /​л. 284/ вара 28 послом в Нем­цы, и Лито­вар тово 29 князя> Миха­и­ла Глин­ско­во взял с 30 собою в Немъ­цы и дал ево 31 учи­ти 32 в Немъ­цах тамош­не­му 33 язы­ку немец­ко­му 31 и гра­мо­там. И там 31 в Нем­цах князь> Миха­и­ло Глин­ской веры сво­ей рус­ской отсту­пил­ся ина­учи­вся в Нем­цах князь> Миха­и­ло Глин­ской язы­ком немец­ким и гра­мо­там, и при­е­хал в Лит­ву слу­жи­ти. И 34 король> Алек­сандр взял кня­зя Миха­и­ла Глин­ско­во ксо­бе во двор слу­жи­ти, и у 35 коро­ля Алек­сандра 35 князь> Миха­и­ло во 36 дво­ре слу­жил, и у послов у немец­ких 36 тол­ма­чил 37 и 35 гра­мо­ты /​л. 284 об./ перед коро­лем чел 35. И дослу­жил­ся у коро­ля у Олек­сандра 38 дво­ро­во­го мор­шал­ства 39 Коли корол ь> Алек­сандр пой­дет к церк­ви или от церк­ви, и князь> Миха­и­ло Глин­ской перед коро­лем детей бояр­ских розбивает.

И брать>ю свою кня­зя Василь>я да кня­зя Ива­на Мамая 40 да кня­зя Федо­ра 41 Глин­ских х коро­лю Алек­сан­дру приказал.

И после коро­ля Алек­сандра смер­ти сел на госу­дарь­стве на 35 Литов­ском брат ево король> 35 Жиди­ги­мант 42, и князь Миха­и­ло Глин­ской з 43 бра­тею сво­ею 44 убил коро­ля 45 Жиди­ги­ман­та 46 и 47 бояри­на ево Яна Бере­зин­ско­во 48, и каз­ну /​л. 285/ ево всю пой­мал. И от коро­ля 49 Жиди­ги­ман­та 50 из Лит­вы з бра­тею 51 к Москве бежял 52. И ино­во пути Гли­но­ким тово лут­че не ведаем.

А у вели­кие кни­и­ни в сто­ле сиде­ли бояро­ни Марь>я Гри­горь>ева жена 53 Федо­ро­ви­ча. А коли Марь>и нет, ино сиде­ла Ори­на Юрь>ева жена Заха­ри­ча 54. А от них сиде­ла Оле­на да Огро­фе­на Челяд­ни­ны 55.

А Глин­ско­во 56 кни­и­ни Анна 57 сиде­ла в кри­вом сто­ле, да кни­и­ни Настась>я Мама­е­ва сиде­ла 58 в кри­вом же сто­ле. А не сижи­ва­ла у них /​л. 285 об./ Огро­фе­на Волын­с­ко­во. А сиде­ла у них в засед­ках в кри­вом же сто­ле любо 59 Ива­но­ва жена Треть>якова Овдо­тья, а либо Нехо­же­во 60 кни­и­ни Огрофена.

А коли Ма/​рь>и нет тут 61 и Ори­ны Юрь>евы, ино 62 сиде­ла кни­и­ни Анна да кни­и­ни Нае­тась>я от Оле­ны да от Огро­фе­ны от Челяд­ни­ных 63 в кри­вом же столе.

А коли ся 64 при­ве­дет 64 в 65 праз­ник сто­я­ти, а вой­дет князь> вели­ки или мит­ро­по­лит или удел­ныя кня­зи, и Глин­ския сто­я­ли в дру­гой лав­ке. А з бояро­ня­ми в ряду не сто­я­ли. А коли за обы­чаи сидят, а 66 вой­дет /​л. 286/ князь> вели­ки 66 Васи­леи, и оне сиде­ли 67 ниже всех боярынь>.

А коли родил­ся князь> Юрь>и Василь>евич вели­ко­во кня­зя сын, и 65 тол­ды бол­шой наряд был, а бояронь> мно­го было. И тол­ды была верх­няя лав­ка, а в верх­ней лав­ке сиде­ли в бол­шом месте Челяд­ни­ны Оле­на да Огро­фе­на 68. А Глин­ские кни­и­ни Анна да кни­и­ни 65 Настась>я сиде­ли 69 конец стола.

ГБЛ, собр. Румян­це­ва, ф. 256, № 349, л. 283–286.

Текст вос­про­из­ве­ден по изда­нию: Родо­сло­вие Глин­ских из Румян­цев­ско­го собра­ния // Запис­ки отде­ла руко­пи­сей, Вып 38. М. Госу­дар­ствен­ная биб­лио­те­ка СССР им В. И. Лени­на. 1977

Ком­мен­та­рии
1. Б, В, П у князя.
2. Нет Т.
3. Б, В, П даль­ше Сте­пан Есма­но­вич Ива­на Раев­ско­го отец, да боярин.
4. П, Т Ангиш, В Ангиш исправ­ле­но из дру­го­го слова.
5–5. Нет Б, В, П.
6. Б, В, П а под Сте­па­ном пятое, Т нет под Степаном.
7. Б, В, П даль­ше под ним.
8. Б, В, П княж.
9. Б, В, П даль­ше было.
10. Нет Б, В, П.
11. Нет Б. П.
12. Б, В, П князь.
13. Б, В, П Михаилом.
14. Б, В, П Микулаем.
15. Б, В, П, Т Суходоньским.
16. Б, В, П, Т и.
17. В руко­пи­си пер­вое с пере­де­ла­но из и.
18. Т на их.
19. В руко­пи­си в Киевкиеве.
20. Нет Т.
21. Б, В, П дяд­ню, Т дядини.
22. Т Лешковича.
23. Б, В, П послал.
24. Нет Т.
25. Нет Б, В, П, Т.
26. Б, В, П даль­ше з дет ми.
27–27. нет Б, В, П.
28. Т Литовской.
29. Нет Б, В, П.
30. Отсю­да про­пуск Б, В, П.
31. Нет Т.
32. Т выучить.
33. Т их.
34. Отсю­да начи­на­ет­ся текст Б.
35–35. Нет Т.
36–36. Т вме­сто этих слов Глин­ской у коро­ля слу­жил во дво­ре и немец­ких послов.
37. Т толмакихс.
38. Т даль­ше дворе.
39. Т даль­ше и гра­мо­ты перед коро­лем чол.
40. Т даль­ше зачерк­ну­то да кня­зя Михаила.
41. Т даль­ше зачерк­ну­то и слу­жил тот князь Лев.
42. Б, Т Жиги­монт. Т даль­ше литов­ской король.
43. Б и с сво­ею, Т и з.
44. Нет Б.
45. Так в руко­пи­си, Б, Т.
46. Б, Т Жигимонта.
47. Нет Б, Т.
48. Б, Т Заберзинского.
49. Здесь кон­ча­ет­ся про­пуск В, П.
50. Б, Т Жив­ги­мон­та, В, П Гиманта.
51. В руко­пи­си бра­ею; В, П. даль­ше своею.
52. Б, В, П, Т убежал.
53. Т сына.
54. Б, В, П, Т Захарьина.
55. Нет Т.
56. Б, В, П у Глинские.
57. В руко­пи­си сло­во напи­са­но над строкой.
58. Нет Б, В, П.
59. Б, В, П, Т а любо.
60. Так в руко­пи­си, Б, В, П, Т.
61. Нет В, П, Т.
62. Б, В, П, Т и они.
63. Б, В, П, Т Челяднины.
64–64. В, П, Т приведетца.
65. Нет Б, В, П, Т.
66–66. В, П и вой­дет вели­кии, Т а князь вели­кии войдет.
67. Б, В, П стояли.
68. В руко­пи­си ф пере­де­ла­но из х.
69. Б, В, П, Т седи­ли по.

1684 г. март. – Родословная роспись князей Глинских.

(Л. 1) Род Глин­ских князей.
К вели­ко­му кня­зю литов­ско­му Вито­вту при­е­хал из Орды тота­рин князь Алек­са да кре­стил­ся, а во свя­том кре­ще­нии имя ему дали князь Алек­сандр, а вот­чи­на у него была Гли­неск да Гли­ни­ца, да Пол­то­ва, с тою вот­чи­ною к Вито­вту и при­е­хал. А Вито­вт дал ему вот­чи­ну волость Ста­ку­хо­зо­ров да Глад­ко­вич, а женил ево: дал за него князь Дани­ло­ву дочь Ост­ров­ско­го княж­ну Наста­сью. А у кня­зя Алек­сандра сын князь Иван. А у кня­зя Ива­на дети: князь Борис да князь Федор, да князь Семен.
А у кня­зя Бори­са дети: князь Лев да князь Васи­лей, князь Иван Вели­кой. А кня­зя Льва дети: князь Иван Мамай да князь Васи­лей Сле­пой, да князь Федор, да князь Михай-ло Льво­ви­чи Дород­ной; те все четы­ре бра­та при­е­ха­ли из Лит­вы слу­жить вели­ко­му кня­зю Васи­лью Ива­но­ви­чу всеа Русии лета 7000 в 16 год. А у князь Васи­лья Льво­ви­ча у Сле­по­ва дети: князь Юрья да князь Иван – оба без­дет­ны, да князь Михай­ло. А князь Михай­ла Васи­лье­ви­ча вну­ка Глин­ско­го князь Льво­ва один сын князь Иван. А князь Миха­и­ла Льво­ви­ча у чет­вер­то­го сына князь Льво­ва один сын князь Васи­лей – без­де­тен. А у князь Васи­лья Бори­со­ви­ча у Глин­ско­го дети: князь Иван да князь (Л. 2) Семен, да князь Дмит­рей – те все три без­дет­ны, да князь Иван Мен­шой. А у кня­зя Ива­на Бори­со­ви­ча одна была дочь.
А у кня­зя Федо­ра Ива­но­ви­ча у вну­ка Алек­сан­дро­ва один сын князь Михай­ло Путим­ской. А у кня­зя Миха­и­ла сын князь Володимер.
А у кня­зя Семе­на Ива­но­ви­ча вну­ка князь Алек­сан­дро­ва дети: князь Иван да князь Федор, да князь Ондрей, да князь Дмит­рей – оба без­дет­ны. А у кня­зя Ива­на Семе­но­ви­ча дети: князь Михай­ло да князь Юрья. А у кня­зя Федо­ра Семе­но­ви­ча дети: князь Васи­лей да князь Бог­дан – без­де­тен. А у князь Васи­лья дети: князь Сте­пан да князь Семен. А у кня­зя Сте­па­на дети: князь Алек­сандр да князь Юрья без­де­тен. А у кня­зя Алек­сандра дети: князь Сте­пан – без­де­тен, да князь Михай­ло. А у князь Михай­ла сын князь Семен.
(Л. 1 об.) Поме­та: 194-го мар­та в 2 день.
(Л. 1 об.) К сей родо­слов­ной рос­пи­си князь Михай­ла Глин­ской руку приложил.

РГА­ДА. Ф. 210. Оп. 18. Ед. хр. 87. Л. 1–2. Подлинник.

Публ.: Родо­слов­ные рос­пи­си, подан­ные в Пала­ту родо­слов­ных дел в кон­це XVII в.: допол­не­ние (А‑К) (пуб­ли­ка­ция Л.Е. Шаба­е­ва) // Рос­сий­ская гене­а­ло­гия: науч­ный аль­ма­нах. Выпуск деся­тый. – М.: Ста­рая Бас­ман­ная, 2021. С. 155.

Поколінний розпис

Протопласти покоління I

1. МАМАЙ († 1380)

Протопласти покоління II

2/1. МАНС­УР КІЯТ († до 1380)

Покоління

3/2. КН. ОЛЕКСАНДР ..... 

леген­дар­ный родо­на­чаль­ник Глин­ских, внук ц. Мамая; осно­вал г. Гли­неск, Пол­до­ву, Гле­чи­цу; пере­ехал в г. Киев, затем пере­шел на служ­бу к вел. кн. литов­ско­му Вито­вту. 13

В ро­до­слов­ной вер­сии, со­став­лен­ной в 1‑й тре­ти 16 в. и по­лу­чив­шей в Рос­сии назв. «Под­лин­ный ро­до­слов Глин­ских кня­зей», ут­вер­жда­лось, что на служ­бу к Ви­тов­ту вы­ехал не толь­ко Алек­сандр, но и его сын Иван. Ро­до­слов­цы ут­вер­жда­ют, что Ви­товт же­нил Ива­на Алек­сан­д­ро­ви­ча на Ана­ста­сии, до­че­ри кн. Д. Ф. Ост­рож­ско­го. Позд­нее Алек­сандр и его сын Иван при­ня­ли уча­стие в бит­ве на р. Вор­ск­ла (12.8.1399), в ко­то­рой бла­го­да­ря их дей­ст­ви­ям Ви­товт из­бе­жал пле­на и смер­ти и вер­нул­ся в ВКЛ. Опи­са­ние по­хо­да и боя, за ис­клю­че­ни­ем со­ве­тов Алек­сан­д­ра и Ива­на Г., пол­но­стью сов­па­да­ет с тек­ста­ми др.-рус. ле­то­пи­сей, что рас­кры­ва­ет его ли­те­ра­тур­ную ос­но­ву. Ро­до­слов­ная ле­ген­да, ут­вер­ждав­шая, что от­цом Алек­сан­д­ра яв­лял­ся ор­дын­ский бек­лер­бек Ма­май (? – 1380), со­хра­ни­лась лишь в ча­ст­ных ро­до­слов­цах. Оче­вид­но, от­но­ше­ние к этой ис­кусств. вер­сии о про­ис­хо­ж­де­нии Г. бы­ло на­столь­ко кри­ти­че­ским, что её, не­смот­ря на бли­жай­шее род­ст­во Г. с ца­рём Ива­ном IV Ва­силь­е­ви­чем Гроз­ным, не вклю­чи­ли в со­став «Го­су­да­ре­ва ро­до­слов­ца» (1555–56).

Однак особ­ли­ве зна­чен­ня для нашо­го питан­ня має інше дже­ре­ло – лист хана Заволзь­кої (Вели­кої) орди Ших-Ахма­та, висла­ний у 1502 р. до князів Іва­на (Мамая), Васи­ля й Михай­ла Льво­ви­чів Глинсь­ких. Остан­ній із «царів заволзь­ких» звер­тав­ся до Глинсь­ких наступ­ним чином: «Кият кня­зя Мама­е­вы есте пра­выи дети, тамъ есте под­ле бра­та мое­го, а тут есте под­ле мене у моемъ цар­стве и спра­ва, и зле­ва. Вла­ны кня­зи чоты­ры, кора­чы бол­ши кия­товъ кня­зеи и бра­ти вашое слугъ, у мене нету те бол­шыхъ и леп­шых». 14 Видав­ці Литовсь­кої мет­ри­ки, в якій сучас­на пунк­ту­а­ція була від­сут­ня, на наш погляд, не зов­сім пра­виль­но роз­ста­ви­ли розді­ло­ві зна­ки. Ми про­по­нує­мо таке читан­ня: «Кият кня­зя Мама­е­вы есте пра­выи (прав­диві. – С. К.) дети,тамъ есте под­ле бра­та мое­го (коро­ля Олек­сандра. – С. К.), а тут есте под­ле мене у моемъ цар­стве и спра­ва, и зле­ва, вла­ны кня­зи чоты­ры кора­чы. Бол­ши Кия­товъ кня­зеи и бра­ти вашое, слугъ у мене нету те бол­шыхъ и леп­шых». Тоб­то, сам ординсь­кий хан визна­вав, що Глинсь­кі є справж­ні­ми нащад­ка­ми кня­зя Мамая з роду Киятів, і свід­чив, що їхні най­б­лиж­чі роди­чі («бра­ти вашое»), князі Кия­ти, у Заволзь­кій Орді зай­ма­ють поса­ди чоти­рьох кора­чів – вищих санов­ни­ків хана (тюрксь­кий ана­лог арабсь­ких візи­рів), – будучи його най­к­ра­щи­ми слу­га­ми. Така авто­ри­тет­на «ате­ста­ція» бага­то чого варта.

4/2. СКІ­ДИРЬ, син МАНС­УРА КІЯТА

И после Дон­ска­го побо­и­ща Мама­ев сын Манс­ур-Кият (Мар­ки­су­ат) Князь зару­бил три горо­ды Гли­неск, [да] Пол­до­ву (Пол­та­ву), [да] Гле­че­ни­цу (Гли­ни­цу), дети же Манс­ур-кия­то­вы (Манс­ур­ки­а­то­вы) мень­шой сын Ски­дер (Ски­дырь) [Князь] пой­мав [поимав] ста­до коней и вер­блю­дов и поко­че­вал в Пере­ко­пи, а боль­шой сын [его] Алек­са (Олеско) [Князь, а] остал­ся на тех гра­дех пре­жде­ре­чен­ных [горо­дех].

Покоління IV

5/3. КН. ІВАН ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1399),

пере­шел вме­сте с отцом на служ­бу к вел. кн. литов­ско­му Вито­вту; участ­ник бит­вы при Вор­ск­ле 1399 г. (Вре­мен­ник, 196; Вольф, 78).а у Алек­сандра сын Иван с отцем же кре­стил­ся. И в те вре­ме­на при­е­хати к Кие­ву Вели­ко­му Кня­зю Вито­вту Литов­ско­му и после ко Кня­зю Алек­сан­дру, и сыну его что похо­те слу­жи­ти; и Князь Иван и с отцем сво­им Алек­сан­дром сотво­ри­ли хоте­ние Вели­ко­го Кня­зя Вито­вта, и при­е­ха­ли кне­му, и били челом ему с сво­и­ми пред­ре­чен­ны­ми тре­мя горо­ды. И Князь Вели­кий Вито­вт прия их чест­но не яко слуг, но яко срод­них сво­их, и дал им вот­чи­ны воло­сти: Стан­ку, Хоро­зов, Сере­ков, Глад­ко­ви­ча; и дал Вито­вт за Кня­зя Ива­на Алек­сан­дро­ви­ча княж Дани­ло­ву дщерь Остро­жен­ска­го Княж­ну Настасью.

∞, КН. НАСТАСІЯ ДАНИ­ЛІВ­НА ОСТРОЗЬ­КА.

Покоління V

6/5. КН. БОРИС ІВА­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1451)

Син Іва­на Алек­сан­дро­ви­ча по родо­слов­цам, сучас­ні йому дже­ре­ла не знають
його патроні­ма; ро­до­на­чаль­ник стар­шей вет­ви ро­да, в 1430–40‑е гг. из­вес­тен сво­ей служ­бой при дво­ре вел. кня­зей ли­тов­ских Свид­ри­гай­ло и Си­гиз­мун­да, вхо­дил в ра­ду пер­во­го из них, позд­нее примк­нул к вел. кн. Ка­зи­миру Ягел­лон­чи­ку, по­лу­чил ряд зе­мель­ных по­жа­ло­ва­ний, был же­нат на вдо­ве кн. Ива­на Ко­ри­бу­то­ви­ча, про­ис­хо­див­шей из ро­да кня­зей Воротынских.

Під час гро­ма­дянсь­кої вій­ни у ВКЛ 1432 – 1438 рр. пере­бу­вав на боці Швит­риґай­ла Оль­ґер­до­ви­ча – пре­тен­ден­та на вер­хов­ну вла­ду у ВКЛ, яко­го, за вира­зом хроні­ста-сучас­ни­ка, «кня­зи русь­кыи и бояре поса­ди­ша (…) на вели­кое кня­же­ние на Рус­кое». Це й не див­но, оскіль­ки володін­ня Глинсь­ких зна­хо­ди­ли­ся у Київсь­кій та Сіверсь­кій зем­лях, під­влад­них Швитриґайлу.

Впер­ше князь Борис Глинсь­кий зга­дуєть­ся 9 груд­ня 1433 р., коли, як член ради Швит­риґай­ла, засвід­чив його гра­мо­ту, вида­ну в Києві. 15 Про­тя­гом 1436 – 1438 рр. князь Борис здійс­ню­вав «при­каз» ряду актів Швит­риґай­ла, вида­них у Луць­ку та Києві; при­чо­му в доку­мен­тах від 14 лип­ня 1437 і 4 люто­го 1438 р. він назва­ний під­канц­ле­ром, а 22 груд­ня 1437 р. – канц­ле­ром. І хоча в цих актах пріз­ви­ще Бори­са не вка­зане, таке ім’я серед відо­мих нам князів-при­хиль­ни­ків Швит­риґай­ла, здаєть­ся, носив лише Глинсь­кий. 16 4 верес­ня 1437 р., при­був­ши до польсь­ко­го Льво­ва, кіль­ка васалів Швит­риґай­ла, за себе і за всю Київсь­ку зем­лю, при­сяг­ну­ли коро­лю Вла­ди­сла­ву III й Короні Польсь­кій, що вони будуть дотри­му­ва­ти­ся сою­зу, укла­де­но­го Швит­риґай­лом з Польщею, а в разі смер­ті остан­ньо­го визна­ють вла­ду коро­ля Польсь­ко­го; серед цих осіб був і «dux Boriss Glynsky». 17 Князь Борис Глинсь­кий зга­да­ний на 4‑у міс­ці серед свід­ків пожа­лу­ван­ня для пана Кале­ни­ка Миш­ко­ви­ча, вистав­ле­но­го вели­ким кня­зем Свит­ри­гай­лом у Києві 17 жовтня 1437 року [Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии южной и запад­ной Рос­сии. – Спб.: 1863 г., т. 1, № 19, с. 12]. Текст відо­мий із обля­ти 1541 року, але дата там напи­са­на повністю сло­ва­ми, без вико­ри­стан­ня цифр, так що при­пус­ка­ти в ній помил­ку не мож­на.18 Князь Борис Глинсь­кий був свід­ком пожа­лу­ван­ня вели­ко­го кня­зя Свит­ри­гай­ла для пана Андрія Воло­то­ви­ча на маєт­ки в Луць­ко­му повіті. Доку­мент було вистав­ле­но в Києві 9 груд­ня 1442 року, вид­ру­ко­ва­но з пер­га­мент­но­го ори­гі­на­лу [Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии южной и запад­ной Рос­сии. – Спб.: 1863 г., т. 1, № 21, с. 14 = Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lw.: 1887, t. 1, № 38, s. 37 – 38; В. Розов, пере­дру­ко­ву­ю­чи його (Українсь­кі гра­мо­ти. Т. I, Київ, 1928 р., № 65, с. 117 – 119) нама­гав­ся пере­тяг­ну­ти його в 1433‑й рік, але непереконливо]. 

Однак піс­ля оста­точ­ної пораз­ки Швит­риґай­ла у 1438 р., Глинсь­кий перей­шов на служ­бу до його воро­га, вели­ко­го кня­зя Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча († 1440), отри­мав­ши за це від­по­від­ну вина­го­ро­ду. Зокре­ма, «Под­лин­ный родо­слов Глин­скихъ Кня­зей» пові­дом­ляє: «А сынъ Князь Ива­новъ Князь Борисъ выслу­жилъ у него у Вели­ка­го Кня­зя Жиги­мон­та у Вито­вто­ва сына (так!) волость Рако­ву въ Мѣн­ску (Мінсь­ку), да Новой дворъ въ Клетц­ку (на пінсь­ко­му Поліс­сі), да волость Ряшу­ко­ви­ча въ вот­чи­ну». 19

На почат­ку прав­лін­ня Кази­ми­ра Яґел­ло­на (1440 – 1492) князь Борис Глинсь­кий отри­мав кіль­ка надань, зареєст­ро­ва­них у т. зв. «Книзі данин Кази­ми­ра» (най­дав­ні­шій частині Литовсь­кої мет­ри­ки). «В Речи­ци и у Чер­ни­го­ве. Кн(я)зю Бори­су Глин­ско­му двор Домыс­лин до воли. Панъ Довк­гирдъ, панъ Кга­сто­втъ (…)». 20 Судя­чи з імен свід­ків, це надан­ня мало міс­це між 1440 та 1443 рр. 21 «Двор Домыс­лин» у «Пам’яті» 1527 р. фігу­рує як «Домыс­лин сєло к горо­ду». 22 Напевне, мова йде про сучасне с. Домашлин Корю­ківсь­ко­го р‑ну Чер­ні­гівсь­кої обл., розта­шо­ване злі­ва від верх­ньої течії р. Мена, при­близ­но за 20 км на пів­ніч від Хоро­бо­ра. Остан­ній, слід гада­ти, також був володін­ням стар­шо­го з Глинсь­ких («Пам’ять» свід­чить лише про те, що напри­кін­ці XV ст. Хоро­бор нале­жав Глинсь­ко­му, не вка­зу­ю­чи кон­крет­но­го імені). У тако­му разі, кня­зю Бори­су вда­ло­ся дещо роз­ши­ри­ти свою чер­ні­гівсь­ку вот­чи­ну; щоправ­да, Доми­слин він отри­мав лише «до воли» (литовсь­ко­го гос­по­да­ря), і ста­ном на 1500 р. це село було вже не при­ват­ним володін­ням, а від­но­си­ло­ся «к горо­ду», тоб­то до Чернігова.

Віро­гід­но, чер­ні­гівсь­кий Доми­слин був замі­ною за мінсь­кий Раков, кот­рий тоді ж, у 1440/1443 р., отри­мав іншо­го влас­ни­ка: «Кн(е)гини Миха­и­ло­вои Изя­ло­вои двор Рако­во до воли. Панъ Кга­сто­втъ и Довк­гирдъ». Утім, оста­точ­но свій біло­русь­кий маєток Глинсь­кий не втра­тив, нано­во отри­мав­ши його незнач­ну части­ну: «Кн(я)зю Бори­су Глинь­ско­му десеть ч(о)л(о)в(е)ков Раков­цовъ, што были за Белымъ дья­комъ». Крім того, в іншо­му міс­ці Мінсь­ко­го повіту Кази­мир надав «Бори­су Глин­ско­му два ч(о)л(о)в(е)ки с паш­нею». Зберіг він, при­найм­ні, й дея­ких під­да­них у Кле­ць­ко­му повіті: «Кн(я)зю Бори­су Глин­ско­му тыи люди, што высе­ли­ли ся из Ново­го Дво­ра». 23

«Под­лин­ный родо­слов» пові­дом­ляє, що «Король Кази­миръ Олгер­до­вичь (так! –С. К.) пожа­ло­валъ того Кня­зя Бори­са Ива­но­ви­ча два горо­да Клигли­че­скъ, да Ста­ро­дубъ, и пре­ста­ви­ся Князь Борисъ на тѣхъ всѣхъ городѣхъ и воло­стяхъ». 24 «Клигли­че­скъ», здаєть­ся, немож­ли­во прий­ня­ти за щось інше, як лише за спо­тво­рене «Кле­че­скъ», Кле­цьк. Такі знач­ні міста (повіто­ві цен­три) князь Глинсь­кий навряд чи міг отри­ма­ти у при­ватне володін­ня-вот­чи­ну, а хіба що у пожит­тєве дер­жан­ня, наміс­ниц­тво. 25 Ціка­во, що саме Ста­ро­дуб і Кле­цьк до 1432 р. вхо­ди­ли до скла­ду уді­лу Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча, май­бут­ньо­го вели­ко­го кня­зя. Вес­ною 1449 р. його син, Михай­луш­ко Жиґи­мон­то­вич, за допо­мо­гою татар зай­няв три міста, що нале­жа­ли до його «отчи­ни» – Київ, Ста­ро­дуб і Кле­цьк («Kyoff, Staradop unde Kletczk»), а потім ще Нов­го­род-Сіверсь­кий і Брянськ. Але вже літом король Кази­мир, осо­би­сто виру­шив­ши в похід на Сівер­щи­ну, повер­нув усі вка­за­ні зем­лі під свою владу14. 26 Дещо рані­ше, про­тя­гом біль­шої части­ни 1446 р., Ста­ро­дуб ухо­див до скла­ду володінь мос­ковсь­ко­го емі­гран­та, кня­зя Васи­ля Яро­сла­ви­ча Боровсь­ко­го. 27 А піз­ні­ше король Кази­мир надав Ста­ро­дуб іншо­му емі­гран­ту, кня­зю Іва­ну Андрій­о­ви­чу Можайсь­ко­му, 28 який втік до ВКЛ у 1454 р. 29 Таким чином, най­більш віро­гід­ним хро­но­ло­гіч­ним від­тин­ком, коли князь Борис Глинсь­кий міг отри­ма­ти у дер­жан­ня Ста­ро­дуб і Кле­цьк, є період між 1449 і 1454 рр. (хоча не мож­на повністю виклю­ча­ти і варіан­ти 1440 – 1445 (Утім, зазна­чи­мо, що 18 жовтня 1441 р. наміс­ни­ком Кле­ць­ким був пан Іваш­ко Рога­тинсь­кий (LM. Kn. 3. P. 43).)) (чи 1447 – 1448 рр.).

Як бачи­мо, під кіне­ць жит­тя князь Борис Іва­но­вич Глинсь­кий не лише володів на півд­ні Сівер­щи­ни Хоро­борсь­кою вот­чи­ною, яку навіть дещо роз­ши­рив (Доми­слин), а й отри­мав дер­жав­ний уряд на пів­но­чі регіо­ну – дер­жав­ці (наміс­ни­ка) Ста­ро­дубсь­ко­го повіту. Здаєть­ся, саме Борис запо­чат­ку­вав тра­ди­цію наміс­ництва Глинсь­ких у повіто­вих цен­трах Сівер­щи­ни, кот­ру в наступ­но­му поколін­ні роду, як поба­чи­мо далі, про­до­в­жи­ли його син та пле­мін­ник. Востан­нє князь Борис, судя­чи з усьо­го Глинсь­кий, зга­дуєть­ся 3 – 7 черв­ня 1453 року у Пар­чеві, де від­був­ся з’їзд коро­ля Кази­ми­ра і польсь­ких вель­мож, про який роз­по­вів Ян Длу­гош. Вели­ке князів­ство Литовсь­ке було пред­став­лене п’ятьма посла­ми: кня­зем Юрієм Семе­но­ви­чем, кня­зем Бори­сом, Она­чем, Андрієм Сако­ви­чем і Яном Неми­ро­ви­чем. 30 Цей факт під­твер­джує його поміт­ну вагу в політич­ній систе­мі держави.

15 берез­ня 1505 року [LM 6, № 530, p. 312]. Князь Іван Яро­сла­вич скар­жи­вся, що пан
Стані­слав Пет­ро­вич (Киш­ка) захо­пив був маєток його, Іва­на, дру­жи­ни (не названої
на ім’я). Оскіль­ки спір­ний маєток нале­жав кня­гині не без­умов­но, а за принципом
близь­ко­сті, то виник­ло слід­ство – яко­го роду була та кня­ги­ня. Три свід­ки згідно
пока­за­ли, що вона була доч­кою кня­зя Федо­ра Воро­тинсь­ко­го і ону­кою кня­зя Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча. Один із свід­ків, пан Андрій Олек­сан­дро­вич Дрож­д­жа, навів у суді інфор­ма­цію, яку він «слы­шалъ от баб­ки сво­еи, от кне­ги­ни Бори­со­вое, а перед тымъ, пове­да­еть, была за кня­земъ Ива­номъ Кори­бу­то­ви­чом». 31 Зва­жа­ю­чи на рід­кісне серед литовсь­ко-русь­ких князів ім’я Бори­са, а також те, що Андрій Дрожд­ча прий­няв діяль­ну участь у бун­ті Льво­ви­чів Глинсь­ких (онуків Бори­са), разом з яки­ми в 1508 р. емі­гру­вав до Моск­ви, вар­то пого­ди­ти­ся з вис­нов­ком Ю. Воль­фа про те, що дру­жи­на Олек­сандра Дрожд­чі Фед­ка була доч­кою кня­зя Бори­са Глинсь­ко­го. 32 Дру­жи­на Бори­са сама роз­по­ві­да­ла ону­ку, що рані­ше вона була заміж­ня за кня­зем Іва­ном Кори­бу­то­ви­чем. Остан­ній був живим ще в січ­ні 1432 р., а отже, його вдо­ва мог­ла вий­ти за кня­зя Глинсь­ко­го не рані­ше вка­за­но­го року. 33 Родо­во­ди XVI ст. зга­ду­ють у Бори­са Іва­но­ви­ча синів Льва, Васи­ля та Іва­на Вели­ко­го; 34 Ю. Вольф (на під­ставі актів Литовсь­кої мет­ри­ки) додає до них ще Гри­горія й Даш­ка, а також доч­ку Фед­ку за Олек­сан­дром Дрождчею.

Із дітьми кня­зя Бори­са має­мо певне уск­лад­нен­ня: його онук Андрій Дрож­д­жа діяв в той же час, коли і його сини – Бори­со­ви­чі. Я при­пус­каю два шлю­би кня­зя Бори­са, в яких Фед­ка була його доч­кою від пер­шо­го шлю­бу, а сини – дітьми від
дру­го­го шлю­бу.35)

∞, КНЖ. ... ... ВОРО­ТИНСЬ­КА, вдо­ва кн. Іва­на Кори­бу­то­ви­ча. 36

7/5. КН. ФЕДІР ІВА­НО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

серед­ній з трьох братів Глинсь­ких, успад­ку­вав їхнє родо­ве Глинсь­ке князів­ство (яке потім розді­ли­ли, як «вот­чи­ну свою», двоє синів Федо­ра). Цей факт свід­чить, що ста­ном на сере­ди­ну XV ст. пред­ківсь­кі володін­ня Глинсь­ких, пере­тво­рив­шись на май­же без­люд­ну пусте­лю, уже посту­па­ли­ся за своїм зна­чен­ням (при­бут­ко­вістю) маєт­кам, які вони отри­ма­ли від гос­по­дарів ВКЛ. Із сіл, отри­ма­них пер­ши­ми Глинсь­ки­ми від Віто­вта, нащад­кам кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча, а отже, колись і йому само­му, нале­жа­ло с. Стай­ки під Києвом. 37

У 1440 р. литовсь­кий уряд ново­го вели­ко­го кня­зя, малоліт­ньо­го Кази­ми­ра Яґел­ло­на, від­но­вив удільне князів­ство Київсь­ке, надане Олек­сан­дру (Олель­ку) Воло­ди­ми­ров­чу. На служ­бу до ньо­го й перей­шов князь Федір Глинсь­кий, а піс­ля смер­ті Олель­ка († 1455) про­до­в­жив слу­жи­ти його сину, Семе­ну Олель­ко­ви­чу († 1471). Від вка­за­них князів Київсь­ких Глинсь­кий отри­мав село й сели­ще на Київ­щині, потім ще сіль­це – від коро­ля Кази­ми­ра і ще одне купив сам. Про це нам відо­мо з піз­ні­шо­го під­твер­джен­ня, вида­но­го кня­зю Бог­да­ну Федо­ро­ви­чу Глинсь­ко­му. Зокре­ма, там гово­рить­ся, що «отецъ его княз Федор выслу­жил на кн(я)зи Алек­сан­дре а на кн(я)зи Семене село Боро­вое во Олев­ской воло­сти пят ч(о)л(о)в(е)ковъ дан­ныхъ, и теж отец жо его выслу­жил на кн(я)зи Алек­сан­дре ж а на кн(я)зи Семене сели­що в Чер­кас­комъ пове­те на имя Ради­во­но­во на Тасме­ни и с пасе­ка­ми, а озе­ра и луки на Дне­пре, и со вси­ми вхо­ды и при­хо­ды, и што к тому сели­щу здав­на при­слу­ха­ло. А далеи отец жо его княз Федоръ выслу­жил на отцы нашом, коро­ли его м(и)л(о)сти, Голу­бея в Зав­скои воло­сти, а в том Голу­бе один ч(о)л(о)в(е)къ данъ­ныи. И теж отец жо его купил Некра­шов в Киев­ском пове­те на Крас­нои реце». 38 Піс­ля лікві­да­ції Київсь­ко­го князів­ства князь Федір Глинсь­кий під­ля­гав вла­ді литовсь­ко­го пана Мар­ті­на Ґашто­вта, воє­во­ди Київсь­ко­го (1471 – 1480)74, 39 який «высы­лалъ» його діли­ти володін­ня між київсь­ки­ми бояра­ми. 40

∞, ОЛЕК­САНДРА

8/5. КН. СЕМЕН ІВА­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1448) (? – по­сле 1481/82),

зас­нов­ник молод­шої лінії (смо­ленсь­кої) був князь Семен (Сень­ко) Іва­но­вич. Поки­нув­ши бать­ків­щи­ну, він осів у Смо­ленсь­кій зем­лі, де отри­мав від коро­ля Кази­ми­ра Яґел­ло­на дея­кі дріб­ні надан­ня, зареєст­ро­вані в «Книзі данин Кази­ми­ра». «Кн(я)зю Сенъ­ку Глин­ско­му два ч(о)л(о)в(е)ки на Пру­дех: Оже­ре­ле да Губа; а в горо­де (Смо­ленсь­ку. – С. К.) двор мен­шии Кро­ш­инъ­ско­го». «Кня­зю Фили­пу Нагат отчи­на, што Глин­скии дер­жалъ». «Кн(я)зю Сень­ку Глинъ­ско­му сел­цо Мошен­ское, а в немъ два ч(о)л(о)в(е)ки, што было за кн(я)земъ Гри­го­ремъ; Гри­го­реи деи того посту­пил Глин­ско­му. Што Глинъ­скии пер­во дер­жалъ, то om него ото­шло — Кро­шин­ско­го с(ы)ну дано. Самъ корол. Пра­вилъ панъ Сен­ко со вси­ми паны. Инъдик(т) 11». 41

Остан­ній запис за індик­том слід дату­ва­ти 1447/1448 р. 42 Из тек­ста сле­ду­ет, что некий князь Гри­го­рий (Рома­но­вич?), види­мо, из козель­ских кня­зей (про­дал или обме­нял) кня­зю Семе­ну Глин­ско­му свое сель­цо в Мощин­ской воло­сти. Нато­мість, попе­ред­нє володін­ня Глинсь­ко­го відій­шло від ньо­го і було надане сину кня­зя Кро­шинсь­ко­го. Ця інфор­ма­ція про­яс­няє і попе­ред­ній запис: там як втра­чене володін­ня Глинсь­ко­го фігу­рує «Нагат отчи­на», тепер від­дане «кня­зю Фили­пу» – остан­нім, зва­жа­ю­чи на рід­кісне ім’я, явно був Филип Кро­шинсь­кий (зга­дуєть­ся у 1487 – 1496 рр.). 43 Що сто­суєть­ся сіль­ця Мошенсь­ко­го, нада­но­го кня­зю Сень­ку, то Ю. Вольф вва­жав, що мова йде про маєток Мош­ни у Чер­кась­ко­му повіті. Однак уже за прав­лін­ня кня­зя Семе­на Олель­ко­ви­ча Київсь­ко­го (1455 – 1471) ці Мош­ни були надані бояри­ну Єршу, а в сере­дині XVI ст. вони пере­бу­ва­ли у влас­но­сті князів Домон­тів. 44 Судя по все­му, в запи­си Мет­ри­ки под­ра­зу­ме­ва­лось не сель­цо с назва­ни­ем «Мошен­ское», а насе­лен­ный пункт в Мощин­ской воло­сти, кото­рая как раз и рас­по­ла­га­лась к Севе­ро-Запа­ду от Мосаль­ска.45

Князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий зали­шив чоти­рьох синів, які також слу­жи­ли у Смо­ленсь­кій землі.

9/5. КН. АГА­ФІЯ ІВАНІВ­НА ГЛИНСЬКА,ІН. ГАФ­ТЕ­ЛИ­НА (1500)

1 люто­го 1500 р. путив­льсь­кий наміс­ник князь Бог­дан Глинсь­кий зі своєю дру­жи­ною Марією та з дітьми надав своє село Гатне київсь­ко­му Микільсь­ко­му Пустин­но­му мона­сти­рю. Надан­ня було зроб­лене на про­хан­ня чер­ни­ці Гаф­те­ли­ни (Ага­фії, удо­ви по Іва­ну Кале­ни­ць­ко­му), тіт­ки Бог­да­на (отже, сест­ри кня­зя Федо­ра). Тут серед свід­ків зга­дані сот­ни­ки Хотинсь­кої, Биринсь­кої та Немирсь­кої воло­стей.46

∞, Іван ..... Кале­ни­ць­кий († до 1500)

Покоління VI

10/6. КН. ЛЕВ БОРИ­СО­ВИЧ СЛЕПОЙ

Біо­гра­фіч­ні відо­мо­сті щодо кня­зя Льва Бори­со­ви­ча містить лише один доку­мент – «Пам’ять» про Глинсь­ких, скла­де­на в Москві у 1532/1533 р. за іні­ціа­ти­вою кня­зя Федо­ра Мсти­славсь­ко­го (одно­го з пре­тен­ден­тів на регент­ство в період малоліт­ства май­бут­ньо­го Іва­на Гроз­но­го). 47 За дани­ми цьо­го дже­ре­ла, князь Лев Глинсь­кий слу­жив уділь­но­му кня­зю Іва­ну Юрій­о­ви­чу Мсти­славсь­ко­му, але не особ­ли­во успіш­но, зай­ма­ю­чи в раді Мсти­славсь­ко­го лише п’яте міс­це: «место ему з бояры было в сто­ле, а бояр­ства не дослу­жил­ся». Мізер­ни­ми були й володін­ня кня­зя Льва, отри­мані від сюзе­ре­на: «И поме­стье за ним было во Мсти­слов­ле сел­цо Ходо­со­во». «А как пре­ста­вил­ся князь Иван Юрье­вич Мсти­слов­ской на служ­бе в Кие­ве, и тот князь Лев Глин­ской понял дяди­ну Ива­но­ву Раев­ско­го Гав­ри­ло­ву жену Мелеш­ко­ви­ча, после княж Ива­но­вы смер­ти Юрье­ви­ча поехал изо Мсти­слов­ля в Лит­ву слу­жи­ти. И в Лит­ве с нею при­жил четы­ре сына: кня­зя Васи­лья, да кня­зя Ива­на Мамая, да кня­зя Миха­и­ла, да кня­зя Федо­ра. И слу­жил тот князь Лев Глин­ский по паном по литов­ским и з дет­ми сво­и­ми». 48

Однак відо­мо­сті «Пам’яті» про шлюб кня­зя Льва, точ­ні­ше його хро­но­ло­гію, містять сут­тєву помил­ку. Зокре­ма, князь Іван Мсти­славсь­кий помер під час похо­ду військ ВКЛ до Киє­ва у 1485 р.; 49 сини ж Льва Глинсь­ко­го Мамай (Іван), Василь і Федір (які начеб­то не мог­ли наро­ди­ти­ся рані­ше вка­за­ної дати) були дієз­дат­ни­ми вже в 1486 – 1488 рр.27. 50

У запи­сах роз­дач коро­ля Кази­ми­ра три­чі зга­дуєть­ся якийсь князь Лев: 27 берез­ня 1486 р. йому було при­зна­че­но 7 лік­тів сук­на з мита київсь­ко­го, 24 черв­ня – 10 коп гро­шей з мита бере­стейсь­ко­го, Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 28 жовтня 1488 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Пет­ро­ко­ва, містить запис: Кня­зю Льву 10 коп гро­шей з мыта луцъ­ко­го, а шуба лисья завый­ко­вая с клю­ча Тро­цъ­ко­го [LM 4, № 23.2, p. 78]. 51 Ціл­ком віро­гід­но, мова тут іде про Льва Глинсь­ко­го; але у 2‑й поло­вині XV ст. жили ще три князі, які носи­ли ім’я Лев і мали такий самий низь­кий ста­тус. 52 Тим не мен­ше, саме сини кня­зя Льва Бори­со­ви­ча, і особ­ли­во зна­ме­ни­тий Михай­ло Льво­вич, досяг­ли най­біль­ших серед усіх Глинсь­ких кар’єрних успіхів – до 1508 р. у ВКЛ, а потім у Москві (де ця гіл­ка роду, при­на­леж­на до вищої мос­ковсь­кої ари­сто­кратії, проіс­ну­ва­ла до 1602 р.).

∞, NN, вдо­ва Гав­ри­лы Мелеш­ко­ви­ча, вот­чын­ніка Гарад­зен­ска­га паве­та (вона ж сяст­ра мсціслаўска­га баяры­на Сця­па­на Есма­но­ві­ча), якая і нарад­зі­ла яму сыноў Міхай­лу, Іва­на, Васі­ля, Хве­да­ра і дач­ку Хведку.

11/6. КН. ГРИ­ГО­РИЙ БОРИ­СО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ (? – осень 1503),

Сын Бори­са Іва­но­ви­ча, на­ме­ст­ник в Ов­ру­че (1496–1503).

За акта­ми Литовсь­кої мет­ри­ки відо­мі ще два сини кня­зя Бори­са Глинсь­ко­го, від­сут­ні в родо­воді, – Гри­горій та Даш­ко (Дани­ло). Князь Гри­горій Бори­со­вич Глинсь­кий зро­бив кар’єру в Київсь­кій зем­лі (воє­вод­стві). Тут він отри­мав дер­жав­ний уряд наміс­ни­ка Вру­ць­ко­го (Овру­ць­ко­го), на яко­му не раз зга­дуєть­ся про­тя­гом 1496 – 1501 р. 53 Напри­клад, 25 черв­ня 1503 р. в. к. л. Олек­сандр Ягел­лон­чик пові­до­мив овру­ць­ко­го наміс­ни­ка кня­зя Гри­горія Бори­со­ви­ча Глинсь­ко­го про своє рішен­ня у справі стар­ця овру­ць­ко­го Васи­ля Михал­ке­ви­ча. Він скар­жи­вся, що наміс­ник Овру­ць­кий від­дав своє­му чоло­ві­ко­ві його отчи­ну – зем­лю Кон­ча­ковсь­ку, кот­ру три­мав стрий. Оскіль­ки остан­ній не мав дітей, то в. к. л. своїм при­вілеїм під­твер­див пра­во володін­ня за В. Михал­ке­ви­чем, а лист цей Г. Глинсь­кий забрав. Тому Олек­сандр Ягел­лон­чик писав: “при­ка­зу­ем тобі (Г. Глинсь­ко­му. – Д. Ващук), абы тему чло­ве­ку не казал в те зем­ли всту­па­ти­ся и лист абы ему (В. Михал­ке­ви­чу. – Д. Ващук) наш тот отдал конеч­но; нехай бы он ныне те зем­ли дер­жал, вод­луг пер­вой нашей дани­ны, а нам з оней служ­бу слу­жит” 54.

Восе­ни 1503 р. за Овру­чем на р. Уші литовсь­кі війсь­ка зазна­ли пораз­ки від татар; у цій битві заги­нув і міс­це­вий ста­ро­ста (наміс­ник) князь Гри­горій Глинсь­кий55

Пер­ша згад­ка про овру­ць­ко­го наміс­ни­ка кня­зя Гри­горія Глинсь­ко­го належить
до 1496 р. Патронім його не вказано.

Наступ­ний наказ овру­ць­ко­му наміс­ни­ку кня­зю Гри­горію Бори­со­ви­чу був
вида­ний через три міся­ці. Із цих двох доку­мен­тів мож­на ском­бі­ну­ва­ти повне
іме­ну­ван­ня намісника.
Далі має­мо згад­ку про кня­зя Гри­горія Глинсь­ко­го в про­то­колі розгляду
супереч­ки київсь­ких бояр (1499 р.) і наказ Олек­сандра овру­ць­ко­му наміснику
кня­зю Г. Б. Глинському.
Наступ­ні згад­ки про Г. Б. Глинсь­ко­го – зно­ву як овру­ць­ко­го намісника –
нале­жать до 1501 р..
У «хроні­ці Бихов­ця» є корот­кий запис про напад татар на рай­он Овруча
восе­ни 1502 р.:
Toie że oseni był boy z tatarami za Wruczym w semi milach, na rece na Uszy,
kniaziu Fedoru Iwanowiczu Jarosławicza y kniaziu Jurju Iwanowiczu
Dubrowickomu, y kniaziu Hryhoryiu Hlinskomu, staroste druckomu. Y bożyim
perepuszczeniem, hrych naszych rady, tatarowe naszych pobili, tohda y kniazia
Hryhorja Hlinskoho y Hornostaia ubili [ПСРЛ, т. 32, с. 148].
Druckomu тут – явна опис­ка, замість овру­ць­ко­му. Інших зві­сток про цю подію
немає.
Коли це було? «Хроніка Бихов­ця» при викла­ді подій почат­ку 16 ст.
спіз­ню­ють­ся на один рік (так, бит­ву під Кле­ць­ком, яка ста­лась в 1506 р., там
пода­но під 1507 р.). При­га­ду­ю­чи, що остан­ній наказ Г. Б. Глинсь­ко­му дато­ва­но 18
серп­ня 1501 р., мож­на дума­ти якраз про осінь 1501 р.
Де це було? В сучас­ній Біло­русії є три річ­ки, які звуть­ся Уша: пер­ша впа­дає в
Німан, від Овру­ча до її вито­ку – 250 км; дру­га впа­дає у Вілію, від Овру­ча до її
вито­ку – 320 км; тре­тя впа­дає у Бере­зи­ну, від Овру­ча до її вито­ку – 290 км. Інші
точ­ки на цих річ­ках зна­хо­дять­ся ще далі від Овру­ча. Жод­на з цих річок нам не
під­хо­дить, бо від­далі дале­ко пере­ви­щу­ють 7 миль (49 км).
З точ­ки зору жите­ля Біло­русії, яким був автор хроніки, ріка Уж, де відбулась
бит­ва, справ­ді лежить «за Овру­чем», на пів­день від ньо­го. Ця зем­ля навіть
отри­ма­ла спе­ціаль­ну назву Зауш­шя. Від­даль 7 миль (десь 50 км) від Овру­ча до
Ужа при­во­дить нас або в точ­ку на пів­ден­ний захід від Коро­сте­ня (це на пів­день від
Овру­ча), або рай­он нині від­се­ле­но­го села Варо­ви­чі Полісь­ко­го рай­о­ну Київської
області (це на схід від Овру­ча). Якщо літо­пи­се­ць не зга­дав від­носно значного
Коро­сте­ня, то рай­он Варо­ви­чів мені вдаєть­ся більш імовірним.
Про наказ овру­ць­ко­го наміс­ни­ка кня­зя Гри­горія Бори­со­ви­ча Глинського
зга­ду­ва­ли ще знач­но піз­ні­ше, на суді 1530 рок. 

12/6. КН. ВАСИЛЬ БОРИ­СО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ († піс­ля 1496)

Відо­мо­сті дже­рел про кня­зя Васи­ля Бори­со­ви­ча є міні­маль­ни­ми. У січ­ні 1496 р. він очо­лив посоль­ство від вели­ко­го кня­зя Олек­сандра до Ших-Ахма­та, хана Заволзь­ко­го. Для цьо­го кня­зю Васи­лю Глинсь­ко­му було виді­ле­но «20 конеи з воло­стеи под­не­пръ­скихъ», а також «слугъ осмъ: чоты­ры с Путив­ля, чоты­ри з Нова­го­род­ка Север­ско­го». Однак у дорозі литовсь­кий посол був захопле­ний людь­ми Менґлі-Ґірея, хана Кримсь­ко­го – запе­к­ло­го воро­га Ших-Ахма­та. У черв­ні Олек­сандр скар­жи­вся Менґлі-Ґірею: «Такеж посла­ли есмо пословъ нашыхъ, кн(я)зя Васи­ля Боры­со­ви­ча Глин­ско­го и иных с нимъ, до цара заволь­ско­го. Ино на поли тыхъ нашыхъ пословъ роз­би­ли и статъ­ки мно­гии и речы в нихъ побра­ли, и кня­зя Васи­лья, слу­гу нашо­го, к тобе при­ве­ли, и тепер в тебе есть»; литовсь­кий воло­дар вима­гав від кримсь­ко­го повер­ну­ти сво­го посла. Це про­хан­ня Олек­сандр повто­рив у лип­ні 1497 р.: вияв­ляєть­ся, Менґлі-Ґірей писав до ньо­го, «дивуя ся тому, што о томъ до тебе вска­зы­ва­ли есмо. Для того не хочешъ к намъ его отъ­пу­сти­ти, што есмо посла­ли его до Орды Завол­ское». 56 Ціл­ком віро­гід­но, що князь Василь Бори­со­вич з кримсь­ко­го поло­ну так і не повернувся.

Мож­ли­во, саме цей Василь Глинсь­кий одер­жав гро­шо­ве пожа­лу­ван­ня у тому ж 1496 році, хоча в цей час відо­мі й інші Васи­лі Глинські.
За дани­ми родо­водів, у ньо­го було чоти­ри чи п’ять синів: Іван, Василь (у одній з редак­цій не вка­за­ний), Семен, Дмит­ро та Іван (молод­ший). Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 85, 158.)) Вера­год­на пер­шы Іван назы­ваў­ся кня­зем Ліхад­зіеўскім, з гэт­кім-жа про­зь­віш­чам высту­па­ю­ць дзе­ці дру­го­га Іва­на — князі Ждан і Аляк­сан­дар Іва­навічы Ліхад­зіеўскія. Князі Дмит­ро та Іван Глинсь­кі в 1508 р. разом зі свої­ми дво­юрід­ни­ми бра­та­ми Льво­ви­ча­ми емі­гру­ва­ли до Моск­ви. 57

13/6. КН. ФЕДЬ­КА БОРИ­СОВ­НА ГЛИН­СКАЯ († піс­ля 1491)

15 берез­ня 1505 року [LM 6, № 530, p. 312]. Князь Іван Яро­сла­вич скар­жи­вся, що пан
Стані­слав Пет­ро­вич (Киш­ка) захо­пив був маєток його, Іва­на, дру­жи­ни (не названої
на ім’я). Оскіль­ки спір­ний маєток нале­жав кня­гині не без­умов­но, а за принципом
близь­ко­сті, то виник­ло слід­ство – яко­го роду була та кня­ги­ня. Три свід­ки згідно
пока­за­ли, що вона була доч­кою кня­зя Федо­ра Воро­тинсь­ко­го і ону­кою кня­зя Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча. Один із свід­ків, пан Андрій Олек­сан­дро­вич Дрож­д­жа, ска­зав, що він це чув від своєї баби (як завжди, не назва­ної на ім’я), кот­ра була дру­жи­ною кня­зя Іва­на Кори­бу­то­ви­ча, а потім була «кня­ги­нею Бори­со­вою». 14 груд­ня 1491 р. Андрій Олек­сан­дро­вич Дрож­д­жа про­дав части­ну своїх людей-дан­ни­ків, при цьо­му зга­да­на мати його пані Фед­ка [Archiwum książąt
Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lw.: 1887, t. 1, № 102, s. 98]. З цього
виком­бі­но­ву­ють, що Фед­ка – доч­ка кня­зя Бориса.

∞, ОЛЕК­САНДР ДРОЖДЖА

14/6. КН. ИВАН ВЕЛИ­КИЙ БОРИ­СО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ († 6.III.1498/V.1501),

звав­ся (за родо­во­да­ми) Великим,очевидно, зад­ля відріз­нен­ня від своїх тезок – дво­юрід­но­го бра­та Іва­на Семе­но­ви­ча та пле­мін­ни­ка, Іва­на Льво­ви­ча Мамая. 

У 1480 р. князь Іван Глинсь­кий їздив послом від коро­ля Кази­ми­ра до Менґлі-Ґірея, хана Кримсь­ко­го; напевне, це був саме Бори­со­вич, зва­жа­ю­чи на ана­ло­гічне посоль­ство тако­го в 1492 р. Восе­ни Менґлі-Ґірей писав Кази­ми­ру, що вже від­пу­стив його посла назад; «А какъ есмо вамъ при­ся­га­ли, князь Иванъ тое виделъ, онъ вамъ будеть тое пове­да­ти». 13 січ­ня 1481 р. хан під­твер­див коро­лю: «Через кня­зя Ива­на к вамъ кре­пъ­кое сло­во гово­ривъши о брат­стве и о пры­язь­ни и кре­пъ­кую при­ся­гу вчи­нив­ши, послал есми (…)». 58 Вза­галі З 1480 – 1481 років має­мо 5 зга­док про литовсь­ко­го посла до Кри­му, яко­го назва­но «кня­зем Іва­ном» або «Іва­ном Глинсь­ким» (без «кня­зя»). Ще К. Пулась­кий вис­ло­вив при­пу­щен­ня, що то був Іван Бори­со­вич Глинсь­кий [Pułaski K. Stosunki z
Mendli-Girejem, chanem tatarów perekopskich. – Warszawa: 1881, s. 16] і з того часу не дода­лось нія­ких аргу­мен­тів ані за, ані про­ти цьо­го.59 6 серп­ня 6994 р., 4‑го індик­та (1486) кня­гині Софія Дмит­ро­ва Зуб­ре­ви­ць­ка та Марем’яна Семе­но­ва Трабсь­ка нада­ли маєток Пре­чи­стенсь­ко­му собо­ру у Віль­ні. В числі свід­ків гра­мо­ти зга­да­но кня­зя Іва­на Глинсь­ко­го [АСД, т. 6, № 1, с. 1 – 2]. Оби­дві звіст­ки мож­на при­кла­да­ти як до Іва­на Бори­со­ви­ча Глинсь­ко­го, так і до Іва­на Семе­но­ви­ча чи Іва­на Даш­ко­ви­ча Глинсь­ких, які дія­ли при­близ­но в той самий час.

Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 6 квіт­ня 1488 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Пет­ро­ко­ва, містить запис: Кня­зю Ива­ну Бори­со­ви­чу 20 коп гро­шей из мыта киевъско­го [LM 4, № 18.2, p. 73]. 8 берез­ня 1490 р. зустрі­чає­мо такий запис: «Намест­ни­ку чер­ни­гов­ско­му кня­зю Ива­ну Бори­со­ви­чу 15 копъ з мыта киевъско­го, а 15 копъ з мыта путивль­ско­го, а стир­та ржи въ пана Мико­лая Ради­ви­ло­ви­ча». 60 У 1487 р. наміс­ни­ком чер­ні­гівсь­ким був ще якийсь пан Ян чи Яно­вич; 61 а отже, князь Глинсь­кий отри­мав цю поса­ду не рані­ше 1488 і не піз­ні­ше люто­го 1490 р. Оскіль­ки у ВКЛ була поши­ре­ною прак­ти­ка надан­ня адміністра­тив­них урядів міс­це­вим зем­ле­влас­ни­кам, ціл­ком віро­гід­ним є те, що саме Іва­ну Бори­со­ви­чу нале­жа­ла й чер­ні­гівсь­ка Хоро­борсь­ка волость (при­найм­ні, якась її частина).

Неза­дов­го до своєї смер­ті (чер­вень 1492 р.) король Кази­мир зно­ву при­зна­чив Глинсь­ко­го послом до Менґлі-Ґірея – «чоло­ве­ка доб­ро­го а зна­ме­ни­то­го, кн(я)зя Ива­на Боры­со­ви­ча, наме­стъ­ни­ка черъ­ни­го­въско­го». При цьо­му король запро­сив від хана Кримсь­ко­го ще й знат­но­го заруч­ни­ка, «в закла­де тому послу его м(и)л(о)сти, поки бы онъ от тебе веръ­нулъ». Утім, до Кри­му кня­зя Іва­на від­пра­вив уже новий вели­кий, князь Олек­сандр Кази­ми­ро­вич, 27 черв­ня 1492 р. Це посоль­ство вияви­ло­ся невда­лим: за сло­ва­ми Олек­сандра (у квіт­ні 1493 р.), «люди нашы черъ­ка­съ­цы (пер­ші дні­провсь­кі коза­ки.) людемъ тво­имъ под Тяги­нею (на ниж­ньо­му Дні­прі.) штось мало шко­ды вчы­ни­ли без нашо­го ведо­ма». Менґлі-Ґірей поста­вив вимо­гу від­шко­ду­ва­ти збит­ки, «а нашо­го посла кн(я)зя Ива­на того для в себе еси задеръ­жалъ». Олек­сандр вико­нав вимо­гу хана, піс­ля чого той «нашо­го посла кн(я)зя Ива­на к нам отпу­стил, и сво­ихъ пословъ, на имя Бастая а Бур­на­ка, к нему пры­ста­вив­шы, и к нам еси пры­слалъ». 62

Аре­шт Глинсь­ко­го в Кри­му мав й іншу при­чи­ну. Мос­ковсь­кий посол при дворі Менґлі-Ґірея допо­ві­дав: «а посолъ былъ коро­левъ въ Ордѣ князь Иванъ Глинь­ской; а хотѣлъ царь посла коро­ле­ва отпу­сти­ти часа тово, и царь намъ велѣлъ съ Лоба­номъ въ Кырь­корѣ у себя быти (…) И мы ему о томъ гово­ри­ли накрѣп­ко, что­бы посла коро­ле­ва не отпу­стилъ, а самъ бы одно­лич­но на конь всѣлъ да пошелъ на Литов­скую зем­лю. И онъ, госу­дарь, посла коро­ле­ва поималъ на Михай­ловъ день (…)», тоб­то 8 листопада.

Піз­ні­ше мос­ковсь­кий посол допо­ві­дав, що кримсь­кий хан «посла, госу­дарь, литов­ско­го Глин­ско­го отпу­стилъ на Нико­л­инъ день», тоб­то 6 груд­ня. Сам Менґлі-Ґірей гово­рив, що звіль­нив Глинсь­ко­го на про­хан­ня сво­го кня­зя Бара­ша, але запев­няв: «язъ посла
(литовсь­ко­го. – С. К.) изъ Кыр­ко­ра отпу­стилъ, а быти ему у меня поима­ну в новомъ город­кѣ». Зби­ра­ю­чись у похід на Чер­ка­си й Київ, кримсь­кий хан ще раз під­твер­див: «быти послу у меня поима­ну въ новомъ город­кѣ, доколѣ дасть Богъ язъ пріѣ­ду». Дійс­но, 8 січ­ня 1493 р. Менґлі-Ґірей пові­дом­ляв вели­ко­му кня­зю Іва­ну Мос­ковсь­ко­му, що він «посла кня­зя Ива­на не отпу­стилъ, в городѣ его изы­малъ», хоча Олек­сандр Литовсь­кий і про­сив звіль­ни­ти Глинсь­ко­го. Іван Мос­ковсь­кий ще 16 черв­ня «інструк­ту­вав» хана: «А посла бы еси его (Олек­сан­дро­во­го. – С. К.) кня­зя Ива­на Глин­ско­го, да и тол­ма­чи, кото­рыхъ еси изы­малъ, тѣх бы еси не отпус­калъ». 63 Насправ­ді ж, як ми бачи­ли, Глинсь­кий ще вес­ною повер­нув­ся з Кри­му до ВКЛ.

Князь Іван Бори­со­вич Глинсь­кий на уряді наміс­ни­ка чер­ні­гівсь­ко­го зга­дуєть­ся ще 11 люто­го 64 та 24 люто­го 1496 р. – коли вели­кий князь Олек­сандр задо­воль­нив його про­хан­ня про надан­ня йому «дан­ни­ка в Чер­ни­гов­ском повѣ­те, на имя Буто­ви­ча, и сел­ца Смо­ли­на» 65 (сучасне с. Смо­лин Чер­ні­гівсь­ко­го р‑ну). Однак невдо­взі Глинсь­кий зму­ше­ний був від­мо­ви­ти­ся від чер­ні­гівсь­ко­го наміс­ництва: 1 лип­ня 1496 р. гос­по­дар ВКЛ надав «город нашъ Чер­ни­говъ со въсим, што к нему слу­ша­еть» у вічне володін­ня кня­зю Семе­ну Іва­но­ви­чу Можайсь­ко­му, в дода­чу до Ста­ро­ду­ба й Гомія (Гоме­ля). Виня­ток було зроб­ле­но лише для окре­мих бояр, які «нам мают слу­жи­ти с тых име­неи сво­их, што в Чер­ни­го­въском пове­те мают». Але ті володін­ня, що на почат­ку року були надані І. Б. Глинсь­ко­му, тепер пере­да­ва­ли­ся у влас­ність кня­зя Можайсь­ко­го. 66

22 січ­ня 1498 р. вели­кий князь Олек­сандр під­твер­див кня­зю І. Б. Глинсь­ко­му лист коро­ля Кази­ми­ра, яким той «далъ ему чоты­ри ч(о)л(о)в(е)ки у Ста­ро­дуб­ском повѣ­те» у вічне володін­ня 67 А невдо­взі Глинсь­кий отри­мав новий дер­жав­ний уряд – досить пре­стиж­ну поса­ду наміс­ни­ка Васи­лишсь­кої воло­сті (повіту) Тро­ць­ко­го воє­вод­ства у вла­стивій Литві. 6 берез­ня 1498 р. гос­по­дар ВКЛ, роз­г­ля­нув­ши спра­ву двох міс­це­вих бояр, «казал там выехати и гораз­до ся того довѣ­да­ти намѣст­ни­ку васи­лиш­ско­му, кн(я)зю Ива­ну Бори­со­ви­чу». 68 Це була остан­ня згад­ка про І. Б. Глинсь­ко­го. Оче­вид­но, він помер до трав­ня 1501 р., коли наміс­ни­ком Васи­лишсь­ким був уже його пле­мін­ник, князь Василь Льво­вич Глинсь­кий. 69

Ю. Вольф зга­дав єди­ну доч­ку І. Б. Г., яка була за нія­ки­мось Яку­бом [WK, s. 79]. Його поси­лан­ня на [АСД, 6, 2] помил­ко­ве.70

16/7. КН. БОГ­ДАН ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ,

син Федо­ра Іва­но­ви­ча, пред­став­ник серед­ньої лінії (путив­льсь­кої). Вона в «поколін­но­му роз­пи­су» викла­де­на дуже корот­ко: «А у Кня­зя Федо­ра Ива­но­ви­ча, у вну­ка Князь Алек­сан­дро­ва одинъ сынъ Князь Михай­ло Путим­ской; а у Кня­зя Миха­и­ла сынъ Воло­ди­міръ да двѣ доче­ри». 71 Серед Глинсь­ких додат­ко­вим пріз­ви­щем «Путив­льсь­кі» нази­ва­ли­ся Бог­дан Федо­ро­вич, наміс­ник путив­льсь­кий (до 1500 р.) та його син Воло­ди­мир – єди­ний пред­став­ник роду, який носив таке ім’я. Звід­си, «за бук­вою дже­ре­ла», вип­ли­ває, що Михай­ло Федо­ро­вич «Путим­ской» – це і є Бог­дан Глинсь­кий-Путив­льсь­кий. Тим біль­ше, що ім’я Бог­дан є нека­лен­дар­ним, тоб­то його носій обов’язково мав отри­ма­ти ще й якесь дру­ге, хре­стильне ім’я. Але Ю. Вольф, роз­роб­ля­ю­чи гене­а­ло­гію Глинсь­ких, пішов іншим шля­хом, визнав­ши у цито­ва­но­му фраг­мен­ті родо­во­ду помил­ку: «Подро­би­ці ті однак без сум­ніву помил­ко­ві, виник­ли вна­слі­док поплу­тан­ня того кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча з кня­зем Федо­ром Семе­но­ви­чем і його потомством»65. Спра­ва в тому, що в родо­воді Глинсь­ких дійс­но вка­за­ний Бог­дан Федо­ро­вич – дру­гий син Федо­ра Семе­но­ви­ча з молод­шої лінії (дво­юрід­но­го бра­та Михай­ла «Путим­ско­го»). Тож Вольф і прий­няв його за Бог­да­на Глинсь­ко­го-Путив­льсь­ко­го, при­пи­сав­ши всю гіл­ку путив­льсь­ких («галузь Чер­кась­ко-Путив­льсь­ку») до нащад­ків Федо­ра Семе­но­ви­ча, а не його стар­шо­го дядь­ка Федо­ра Іва­но­ви­ча. Що ж до сина остан­ньо­го, Михай­ла «Путим­ско­го», то він у гене­а­ло­гіч­ній схе­мі Воль­фа вза­галі зникає66. Ця схе­ма, зав­дя­ки висо­ко­му авто­ри­те­ту польсь­ко­го дослід­ни­ка, була прий­ня­та і в подаль­шій історіографії67. Однак насправ­ді її слід визна­ти помилковою.

По-пер­ше, бать­ко кня­зя Бог­да­на Федо­ро­ви­ча Глинсь­ко­го-Путив­льсь­ко­го, за свід­чен­ня­ми акто­вих доку­мен­тів, усе жит­тя про­вів на Київ­щині: слу­жив уділь­ним кня­зям київсь­ким Олель­ку Воло­ди­ми­ро­ви­чу (1440 – 1455), Семе­ну Олель­ко­ви­чу (1455 – 1471), а потім ще й вико­ну­вав роз­по­ряд­жен­ня воє­во­ди київсь­ко­го Мар­ті­на Ґашто­вта. Тож чи мож­на ото­тож­ни­ти цьо­го Федо­ра (слі­дом за Ю. Воль­фом) з Федо­ром Семе­но­ви­чем, який напри­кін­ці XV ст., разом зі свої­ми бра­та­ми, офі­цій­но чис­ли­вся в кате­горії «Кня­зи и бояре смо­лень­ские», реаль­но володі­ю­чи зем­ля­ми на при­кор­дон­ні з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою? Гадає­мо, що ні. По-дру­ге, зі схе­ми Воль­фа вза­галі «випа­дає» Михай­ло Федо­ро­вич «Путим­ский» – нев­же він був чистою вигад­кою авто­ра «поколін­но­го роз­пи­су»? Наре­шті, у 1509 р. «бра­та­ни­чем» кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го зветь­ся князь Михай­ло (Львович)68 – отже, вони були дво­юрід­ни­ми дядь­ком і пле­мін­ни­ком, а не тро­юрід­ни­ми бра­та­ми (як вихо­дить за вер­сією Вольфа).

Таким чином, насправ­ді свід­чен­ня «поколін­но­го роз­пи­су» про поход­жен­ня путив­льсь­кої лінії Глинсь­ких жод­них серй­оз­них запи­тань не викли­кає. Автор родо­во­ду лише про­пу­стив нека­лен­дарне ім’я Михай­ла Федо­ро­ви­ча «Путим­ско­го» – Бог­дан. Остан­нє, у кож­но­му випад­ку, не мог­ло бути єди­ним іме­нем його носія, який обов’язково мав носи­ти ще й ім’я, при­сут­нє в офі­цій­но­му пра­во­слав­но­му іме­но­сло­ві. На користь тотож­но­сті Михай­ла «Путим­ско­го» з Бог­да­ном Глинсь­ким-Путив­льсь­ким свід­чить їхнє одна­ко­ве по бать­ко­ві, одна­ко­ве «додат­ко­ве» пріз­ви­ще, а також наяв­ність у обох «спіль­но­го» сина Воло­ди­ми­ра (за родо­во­дом – син Михай­ла «Путим­ско­го», за акто­ви­ми дже­ре­ла­ми – син Бог­да­на Путив­льсь­ко­го). У досто­вір­но­сті інфор­ма­ції «поколін­но­го роз­пи­су» не зали­шає сум­нівів пом’янник Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври, де містить­ся стат­тя «Ро(д) Кн(я)зя Воло­ди­мє­ра Путивльско(го)». Вона вклю­чає всьо­го чоти­ри чоло­вічі імені: князів Бори­са, Федо­ра, Михай­ла і ще яко­гось Андрія71. У пер­ших двох одно­знач­но впізна­ють­ся Борис та Федір Іва­но­ви­чі Глинсь­кі, тоді як їхній молодший
брат Семен (за Воль­фом – пре­док Путив­льсь­кої лінії) про­пу­ще­ний. З хре­стиль­ним же іме­нем Михай­ла у пом’яннику міг бути запи­са­ним, як і в «поколін­но­му роз­писі», лише бать­ко Воло­ди­ми­ра Путив­льсь­ко­го – Бог­дан Федо­ро­вич, син Федо­ра Івановича.

Князь Бог­дан-Михай­ло Федо­ро­вич разом з молод­шим бра­том Гри­горієм успад­ку­ва­ли без­люд­ні зем­лі своїх пред­ків – колиш­нє Глинсь­ке князів­ство. До 1498 р. бра­ти розді­ли­ли «вот­чи­ну свою», при­чо­му «Бог­да­ну бол­шо­му доста­ло­ся Сѣверъ-Сул­ская, и рѣка Сула съ вер­ху до устья, и на иныхъ мѣстѣхъ и иные помѣстья»76. Пер­ша чіт­ко дато­ва­на згад­ка про кня­зя Бог­да­на Федо­ро­ви­ча від­но­сить­ся до 7 серп­ня 1488 р., коли йому було при­зна­че­но випла­ту «10 копъ з мыта въ Кие­ве etc»77.

Уря­до­ва кар’єра кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го роз­по­ча­ла­ся на пів­ден­но­му при­кор­дон­ні Київсь­кої зем­лі, де він отри­мав поса­ду чер­кась­ко­го наміс­ни­ка. У верес­ні 1493 р. мос­ковсь­кий посол у Кри­му звіту­вав про недав­ні події, що ста­ли­ся вліт­ку (десь піс­ля Пет­ро­во­го посту). «Да при­хо­дилъ, госу­дарь, Узде­мирь царе­вичь (брат хана Кримсь­ко­го Менґлі-Ґірея, що пере­бу­вав на служ­бі у його воро­га – вели­ко­го кня­зя Олек­сандра Литовсь­ко­го. – С. К.), да съ нимъ при­хо­дилъ Бог­данъ, чер­кас­кой вое­вод­ка, да взя­ли новый горо­докъ; а царе­вичь Ахматъ-Кирей (син Менґлі-Ґірея. – С. К.), госу­дарь, вое­валъ и поло­ну ималъ мно­го». Тоді ж під «новим город­ком», неда­ле­ко від пере­пра­ви через Дні­п­ро, «Чер­кас­ци ночи люди мно­гіе» погра­бу­ва­ли мос­ковсь­ко­го посла, який повер­тав­ся від воє­во­ди Мол­давсь­ко­го. Зазна­чи­мо, що в листі само­го Менґлі-Ґірея до Іва­на Мос­ковсь­ко­го, де пові­дом­ля­ло­ся про вка­за­ний інци­дент, напад­ни­ки «изъ Чер­кась­ска­го город­ка» фігу­ру­ють як «казаки»78 – це один із най­рані­ших випад­ків вжи­ван­ня дано­го тер­мі­ну (татарсь­ко­го поход­жен­ня) сто­сов­но «україн­них» під­да­них ВКЛ.

У сере­дині верес­ня кримсь­кий хан від­пра­вив до Моск­ви ще один лист, в яко­му роз­по­ві­дав про недав­ні події більш доклад­но. Він аре­шту­вав литовсь­ко­го посла, а «людей его (вели­ко­го кня­зя Олек­сандра. – С. К.) вое­вавъ разо­ри­ли, и Ахметъ-Кирей, сынъ мой, и тотъ людей его пово­е­вавъ, и бив­ши­ся Божьимъ даньемъ и силою, кото­рые въ погонь при­хо­ди­ли, и тѣхъ людей побивъ, а лут­чихъ людей съ собою при­велъ». У від­по­відь Олек­сандр Литовсь­кий «не утер­пя наше­го бра­та Узде­ми­ря царе­ви­чя къ намъ послалъ, Чер­каз­ско­го город­ка кня­зя Бог­да­на вмѣстѣ послалъ (…) Кото­рой городъ на Нѣпрѣ чинилъ есми, взем­ши и разо­ри­ли на трит­цать тысящь алтынъ ден­га­ми взя­ли, а въ немъ шесть­де­сятъ да четы­ре чело­вѣки взя­ли, а иныхъ поби­ли, а иныхъ въ полонъ све­ли». Усьо­го ж, за сло­ва­ми Менґлі-Ґірея, для будів­ництва фор­те­ці він «на пол­то­рас­та тысящь алтынъ дол­гу учи­нивъ и наря­дилъ, и нынѣ тотъ долгъ на мнѣ. А какъ тотъ городъ сдѣланъ, а Литов­скую зем­лю какъ разо­ри­ти было, и язъ раз­болѣлъ, и въ ту пору при­шедъ городъ нашъ взя­ли да и разо­ри­ли да и прочь пошли (…)». Здаєть­ся, піс­ля цьо­го хан «сѣмъ ѣздомъ при­шодъ съ пуш­ка­ми и съ пищал­ми на Чер­кас­кой горо­докъ при­шли есмя»; воро­ги, зав­час­но попе­ре­джені сто­ро­жа­ми на Дні­прі, «скол­ко горо­довъ сво­ихъ поме­тавъ побѣ­жа­ли; и мы шод­шы Чер­кас­кой горо­докъ въ голо­вахъ и иные ихъ горо­ды пожгли, наб­ли­зу они людей сво­ихъ не оста­ви­ли бѣгу для». Царе­вич Ямгур­чей також писав до Іва­на Мос­ковсь­ко­го: «Да ещо со царемъ (Менґлі-Ґіреєм. – С. К.) вмѣстѣ сѣли на конь на тво­е­го недру­га, Чер­каз­ской горо­докъ да Каневъ стол­ко ся надъ ними сста­ло на укра­ин­ной зем­лѣ у недру­га какъ стол­ное мѣсто было, ино ся то разорило»79.

У тому, що «чер­кас­кой вое­вод­ка» князь Бог­дан був саме Глинсь­ким, не зали­ша­ють сум­ніву дея­кі інші фак­ти. По-пер­ше, навіть у 1495 р., коли Глинсь­кий уже зай­мав поса­ду наміс­ни­ка Путив­льсь­ко­го повіту, в Чер­ка­сах усе ще про­жи­ва­ли «слу­ги и люди ег(о)»80. Та головне, у 1507 р. чер­кась­кі міща­ни пред­ста­ви­ли коро­лю Жиґи­мон­ту ста­рий «листъ судо­вый кня­зя Бог­да­новъ Федо­ро­ви­ча», і король під­твер­див вине­се­ний у ньо­му вирок81. Це одно­знач­но свід­чить, що колись рані­ше князь Глинсь­кий зай­мав у Чер­ка­сах дер­жав­ний уряд наміс­ни­ка, до пов­но­ва­жень яко­го вхо­див роз­гляд судо­вих справ82.

Зали­шаєть­ся з’ясувати ще одне питан­ня: який саме новоз­бу­до­ва­ний «городъ на Нѣпрѣ» спу­сто­ши­ли царе­вич Узде­мирь і князь Бог­дан Глинсь­кий? М. Гру­шевсь­кий вва­жав, що тут мав­ся на ува­зі Очаків83. Однак про Оча­ків, що сто­яв на березі Дні­п­ро-Бузь­ко­го лима­ну, навряд чи мож­на було гово­ри­ти як про фор­те­цю «на Дні­прі». Менґлі-Ґірей ще у черв­ні 1492 р. писав до коро­ля Кази­ми­ра, що він «вжо еси поехалъ со вси­ми люд­ми сво­и­ми горо­да Тяги­ни оправъля­ти». У серп­ні Іван Мос­ковсь­кий ука­зу­вав хану Кримсь­ко­му: «а что городъ дѣла­ешь на Днѣ­прѣ, и намъ ска­зы­ва­ли, что тотъ городъ дале­че от Литов­скіе зем­ли, близ­ко деи устья Днѣ­прь­ско­го (…)»84. Наре­шті, у листо­па­ді 1492 р. з ВКЛ пові­дом­ля­ли до Поль­щі: «Тыми разы дошли до насъ слу­хи тако­вые, ижъ царъ пере­ко­пъ­скии Менд­ли Кге­реи вытяг­нулъ с Пере­ко­па со вси­ми моца­ми сво­и­ми. А тяг­нетъ до того замъ­ку сво­е­го, кото­рыи лета мину­ло­го опра­вил на сеи (правій. – С. К.) сто­роне Дне­пра с помочъю цара турец­ко­го, име­немъ Тягининъ»85. Таким чином, мова йде про фор­те­цю Кримсь­ко­го хан­ства, збу­до­ва­ну на пра­во­му боці ниж­ньо­го Дні­п­ра біля сучас­но­го с. Тягин­ка (і одной­мен­ної річ­ки), при­близ­но за 30 км вище піз­ні­шо­го Хер­со­на. Саме здо­бут­тя Тягинсь­ко­го зам­ку в 1493 р. ста­ло пер­шим знач­ним війсь­ко­вим успі­хом дні­провсь­ких (чер­кась­ких) коза­ків, а князь Бог­дан Глинсь­кий – вияв­ляєть­ся їхнім пер­шим відо­мим очільником.

Утім, уже наступ­но­го року литовсь­кий гос­по­дар замі­нив сво­го наміс­ни­ка у Чер­ка­сах. 17 трав­ня 1494 р. як такий зга­дуєть­ся пан Кміта Олександрович86, до того – путив­льсь­кий наміс­ник (зга­дуєть­ся 30 квіт­ня 1490 р.87). Нато­мість, князь Бог­дан Федо­ро­вич був пере­ве­де­ний до сіверсь­ко­го Путив­ля, наміс­ни­ком яко­го впер­ше назва­ний у акті від 2 лип­ня 1495 р.88. Цю поса­ду Глинсь­кий зай­мав про­тя­гом наступ­них п’яти років. Його зв’язок з Путив­лем, хоча й від­носно недов­гий, вияви­вся настіль­ки міц­ним, що «надав» кня­зю (посмерт­но), а також і його нащад­кам, додат­ко­ве пріз­ви­ще «Путив­льсь­ко­го».

27 лип­ня 1495 р. вели­кий князь Олек­сандр видав на користь кня­зя Бог­да­на Федо­ро­ви­ча, путив­льсь­ко­го наміс­ни­ка (який, оче­вид­но, осо­би­сто при­був до сто­лич­ної Віль­ни) відра­зу три доку­мен­ти. 1) Лист до гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на, кня­зя Льва (Гла­зи­ни­ча?): «Што дали есмо тобе име­не­ицо в Мен­скомъ пове­те Кги­ря­то­ви­ча а Кго­те­ви­ча, ино про­сил в насъ того име­не­и­ца наме­стъ­никъ путивль­скии кн(я)зь Бог­дан Федо­ро­вичъ и мовил перед нами, ижъ хочет о том с тобою зго­ди­ти ся и хочет тебе до смер­ти хова­ти». Якщо вони дій­дуть між собою такої зго­ди, то литовсь­кий гос­по­дар надає зга­да­ний маєток кня­зю Бог­да­ну за умо­ви, щоб той опі­кав без­сі­мей­но­го кня­зя Льва до його смер­ті; якщо ж не дій­дуть – маєток надаєть­ся Бог­да­ну піс­ля смер­ті Льва.

21 лип­ня 1495 р. в. к. л. Олек­сандр Ягел­лон­чик під­твер­див путив­льсь­ко­му наміс­ни­ку Бог­да­ну Федо­ро­ви­чу Глинсь­ко­му пра­во володін­ня села­ми Боб­ро­ве у Київсь­ко­му повіті Олевсь­кої воло­сті (так!, має бути Боро­вое. – С. Келем­бет), Голобів у Завсь­кій воло­сті та Родіво­но­ве в Чер­ка­сах “…по тому, как князь Олел­ко и князь Семен отцу его пода­ва­ли…” 72. На ці володін­ня бать­ко кня­зя Бог­да­на і він сам колись отри­ма­ли під­твер­джен­ня коро­ля Кази­ми­ра; але «как деи Киевъ тата­ро­ве сожгли (напевне, під час наше­стя Менґлі-Ґірея 1482 р. – С. К.), ино деи тотъ при­ви­леи тогды ж в Кие­ве зго­рел», про це отме­че­но у листі від 2 жовтня 1498 р., коли гос­по­дар видав повтор­ний при­вілей. 73. Ціка­во, що для під­твер­джен­ня Б. Глинсь­кий пред­ста­вив лише два доку­мен­ти (адже попе­ред­ня дар­ча гра­мо­та була зни­ще­на в полум’ї): “листы наши (гос­по­дар­чі. – Д. В.), што на нас князь Бог­дан (Глинсь­кий. – Д. В.) выслу­жил, и теж куп­чий лист, што поло­ви­ну Жуки­ня купил з нашим призво­ле­ньем”. Доля цих маєт­ків вирі­ши­лась у 1512 р., коли Сигіз­мунд I Ста­рий, пові­до­мив­ши кня­зя Михай­ла Мсти­славсь­ко­го та його братів, князів Федо­ра і Бог­да­на Жеславсь­ких, про смерть у мос­ковсь­ко­му полоні їхньо­го зятя кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го, писав: “…мы во вси его име­нья, кото­рые у Кіев­ском пові­те и инде где коль­век будут в пові­тех зам­ков и дво­ров наших, каза­ли есмо на нас ся ув’язати, к зам­ку нашо­му Кіев­ско­му, вое­воді Кіев­ско­му пану Юрью” 74.

2) Під­твер­джен­ня на бать­ківсь­кі вислу­ги – «села в Киев­ском пове­те у в Олевъскои воло­сти на имя Боб­ро­вое а в Зав­скои воло­сти Голу­бе­евъ, а въ Чер­ка­сехъ Радивоново». 

3) Лист до чер­кась­ко­го наміс­ни­ка, пана Кміти Олек­сан­дро­ви­ча, щоб той слуг і людей кня­зя Бог­да­на, які живуть у Чер­ка­сах, не судив і не брав з них судо­вих штра­фів – від­по­від­но до загаль­но­го при­вілею Київсь­кій землі89.

2 жовтня 1497 р. князь Бог­дан Федо­ро­вич Глинсь­кий, путив­льсь­кий наміс­ник, отри­мав під­твер­джен­ня на маєт­ки, вислу­жені та куп­лені його бать­ком у Київсь­кій зем­лі (див. вище), а також і свої влас­ні: «и што теж самъ княз Бог­дан выслу­жил на нас име­нье в Мен­ском пове­те на имя Гар­ма­нов­ское а Кги­ря­то­во, и теж княз Бог­дан жо купил в Рома­на Еско­ви­ча поло­ви­ну Жуки­на на Десне реце з нашим призволеньем»90.

У люто­му 1498 р. вели­кий князь Іван Мос­ковсь­кий скар­жи­вся, що його посол Плє­щеєв, їдучи з Туреч­чи­ни разом з мос­ковсь­ки­ми й іно­зем­ни­ми куп­ця­ми, «какъ при­шли въ Путимль, и твой намѣст­никъ путимль­ской Бог­данъ того наше­го посла и тѣхъ нашихъ гостей къ намъ не про­пу­стилъ». На це вели­кий князь Олек­сандр Литовсь­кий від­по­вів: «Ино намъ то вѣдо­мо, писалъ о томъ къ намъ намѣст­никъ, князь Бог­данъ, чтожъ тотъ его посолъ Михай­ло Пле­ще­евъ при­ѣ­халъ къ Путив­лю и съ тыми гост­ми, а съ ними поспо­лу мно­гіе люди Тата­ро­ве при­шод­чи, и въ зем­ли нашой по вскрай­намъ вели­кіе шко­ды нам почи­ни­ли; и онъ былъ его для того поза­дер­жалъ, покуль мы его нав­чимъ о томъ. И мы до него писа­ли, ажбы его про­пу­стилъ; и онъ его того же часу, и гостей тыхъ, кото­рые при­ѣ­ха­ли съ нимъ, про­пу­стилъ». Литовсь­кий воло­дар доко­ряв мос­ковсь­ко­му, що його посли «поган­ство Татаръ наво­дятъ на наши зем­ли, а гостей куп­цовъ про­во­дятъ съ собой мимо наши голов­ныи мѣста» – Київ і Луцьк, аби не пла­ти­ти там законне мито91.

В остан­ні роки XV ст. при­ват­ні володін­ня кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го про­до­в­жу­ва­ли зрос­та­ти. 14 трав­ня 1498 р. він отри­мав від вели­ко­го кня­зя Олек­сандра навіч­но с. Тулюб­ле у Київсь­ко­му повіті. 18 листо­па­да 1499 р. – «дан­никъ данъ Суха­ре­вичъ в Киевъскомъ пове­те в Зав­скои воло­сти до воли». 21 листо­па­да – отри­мав під­твер­джен­ня на с. Тулюб­лем, а також «штож купил име­нье в бояри­на киев­ско­го, в Бори­са Тиш­ко­ви­ча, отчи­ну его въ Киев­ском пове­те во Олев­скои воло­сти на имя Иро­ву, пят поту­говъ на реце бол­шои на Убор­ти и на речъ­це Иров­це теж вечно»92.

1 люто­го 1500 р. князь Бог­дан Глинсь­кий зро­бив надан­ня Київсь­ко­му Нико­ло-Пустинсь­ко­му мона­сти­рю. У цьо­му доку­мен­ті гово­ри­ло­ся: «Посмот­рѣлъ есми въ листъ, што писа­ла до мене тет­ка моя, сми­рен­ная ста­ри­ца Гаф­те­ли­на, быв­шая пани Ива­но­вая Кале­ниц­ко­го Ага­фья, о нашомъ имѣ­ньи о Гат­номъ, абыхъ его далъ и запи­салъ свя­то­му чюдо­твор­цу Хри­сто­ву Николѣ Пустынь­ско­го мона­сты­ря. И я Бог­данъ Федо­ро­вичъ Глин­скій, намѣст­никъ Путивль­скій, и зъ сво­ею кня­ги­нею Марьею и зъ наши­ми дѣт­ка­ми, дали есмо тое нашо имѣ­нье Гат­ное, въ Кіев­скомъ повѣтѣ, свя­то­му чюдо­твор­цу Хри­сто­ву Николѣ Пустынь­ско­го мона­сты­ря (…)». Серед свід­ків цьо­го акта вка­за­ні «бояре наши», в т. ч. адміністра­то­ри путив­льсь­ких воло­стей: «сот­никъ Хотѣнь­скоѣ воло­сти Некрашъ», «сот­никъ Мелень­скій Гри­дя, а Бирин­скоѣ воло­сти Матвѣй Або­ракъ, а сот­ни­ка Немирь­ско­го сынъ Яковъ». Сам лист був «Писанъ въ Млѣнѣ на рѣцѣ Семи» – у Мленсь­кій воло­сті на Сеймі93.

Пере­лом­ним момен­том у жит­ті кня­зя Бог­да­на Федо­ро­ви­ча ста­ла мос­ковсь­ко-литовсь­ка вій­на 1500 – 1503 рр. У 1500 р. воє­во­да Яков Заха­ро­вич, при­вів­ши до при­ся­ги на вір­ність Москві голов­них сіверсь­ких князів (Можайсь­ко­го-Ста­ро­дубсь­ко­го та Шемя­чи­ча Нов­го­род-Сіверсь­ко­го), разом з остан­ні­ми «городъ Путивль взя, авгу­ста 6, на Спа­совъ день, кня­зя Бог­да­на Глин­ско­го поималъ и зъ женою»94. Тоді ж у полон потра­пив Воло­ди­мир, непов­но­літ­ній син наміс­ни­ка путив­льсь­ко­го, і його вихо­ва­тель Федір – май­бут­ній свя­тий Фотій!Волоцький. «И егда князь Бог­данъ Путивль­скый жил на сво­ей вот­чинѣ (так! – С. К.), во гра­дѣ Путив­ле, и в те вре­ме­на сей Фео­доръ слу­жилъ кня­зю Бог­да­ну Путивль­ско­му; и доб­ро­детѣл­на­го ради его нра­ва князь Бог­данъ у сво­е­го сына, кня­зя Вла­ди­ме­ра, повелѣлъ дят­кою ему быти. Егда же вели­ко­го кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча, всея Руси само­дерс­ца, посла­ни­емъ вое­во­ды с вой­ском взя­ли град Путивль, тогда со кня­зем Бог­да­номъ, и з сыномъ его кня­зем Вла­ди­ме­ром, и с про­чи­ми и сего Фео­до­ра плениша»95.

Полон кня­зя Бог­да­на вияви­вся дов­гим. Тож при­ват­ні володін­ня мос­ковсь­ко­го бран­ця, за свід­чен­ням само­го коро­ля Жиґи­мон­та в 1512 р., «дали были завѣ­да­ти слу­жеб­ни­ку его Замо­рен­ку», який і заві­ду­вав ними аж до смер­ті князя96. Втім, части­на маєт­ків Глинсь­ко­го діста­ла­ся іншим влас­ни­кам. Зокре­ма, села в Олевсь­кій воло­сті Київсь­ко­го повіту до 1508 р. «дер­жал зрад­ца наш князь Иван Глин­ский, на имя Каме­ное да Боро­вое, что ему доста­ли­ся после кня­зя Бог­да­на Федоровича»97.

Восе­ни 1509 р. король Жиґи­монт вима­гав від вели­ко­го кня­зя Васи­ля Мос­ковсь­ко­го, щоб той у числі дея­ких затри­ма­них у Москві литовсь­ких поло­не­них від­пу­стив і Бог­да­на Глинсь­ко­го. На це була отри­ма­на така від­по­відь: «А о князѣ Бог­данѣ Глин­скомъ и о Якубѣ Ива­шин­цо­вѣ (зять кня­зя Іва­на Бори­со­ви­ча Глинсь­ко­го, див. вище. – С. К.) посломъ его отка­за­но, что при­ѣ­ха­ли они къ госу­да­рю служити»98. Напри­кін­ці того ж року Василь Мос­ковсь­кий ще раз нага­дав литовсь­ким послам: «И Бог­данъ Глин­ской билъ намъ челомъ, бра­та­ни­чемъ сво­имъ кня­земъ Михай­ломъ (Льво­ви­чем Глинсь­ким. – С. К.), что­бы намъ его пожа­ло­ва­ти, велѣти ему собѣ слу­жи­ти; и мы, по его чело­би­тью, Бог­да­на пожа­ло­ва­ли, велѣ­ли ему собѣ слу­жи­ти; да и посломъ бра­та наше­го и сва­та (Жиґи­мон­та. – С. К.), кото­рые у насъ были о миру, Ста­ни­сла­ву Глѣ­бо­ву съ това­ри­щи, о Бог­данѣ о Глин­скомъ тогды отго­во­ре­но, что Бог­данъ билъ челомъ слу­жи­ти намъ (…) и намъ Бог­да­на Глин­ско­го (…) отпу­сти­ти непригоже»99. Посоль­ство пана Стані­сла­ва Глі­бо­ви­ча пере­бу­ва­ло у Москві 19 верес­ня – 10 жовтня 1508 р.; на той час князь Михай­ло Глинсь­кий, зали­ша­ю­чись на тери­торії ВКЛ, уже при­ніс при­ся­гу Васи­лю Московському100. Таким чином, пере­хід Бог­да­на Глинсь­ко­го на мос­ковсь­ку служ­бу, за посе­ред­ниц­твом його дво­юрід­но­го пле­мін­ни­ка Михай­ла Льво­ви­ча, від­був­ся в 1508 р.

Остан­ня згад­ка про Бог­да­на Глинсь­ко­го містить­ся в інструк­ції для
мос­ковсь­ких послів до коро­ля Сигіз­мун­да, затвер­дженій 30 листо­па­да 1522 р. Кон­текст згад­ки – умов­ний: якщо послів запи­та­ють – як там себе має Бог­дан Глинсь­кий, то посли мали від­по­ві­да­ти розп­лив­ча­сто і неконкретно. 

Чіт­ка згад­ка про смерть кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го (!) у московському
ув’язненні містить­ся у гра­мо­ті коро­ля Сигіз­мун­да до князів Михай­ла Мсти­славсь­ко­го, наміс­ни­ка рошсь­ко­го (в Орші) Федо­ра Іва­но­ви­ча Жославсь­ко­го та наміс­ни­ка мінсь­ко­го Бог­да­на Іва­но­ви­ча Жославсь­ко­го [АЗР, т. 2, № 76, с. 100 = LM 7, № 317, p. 541 – 542]. Гра­мо­та не дато­ва­на, в Литовсь­кій мет­ри­ці запи­са­на між доку­мен­та­ми 1512 року, але думаю, вона запи­са­на не на міс­ці. Мабуть, її слід від­не­сти до часу піс­ля 1522 року, коли король дізнав­ся про смерть Б. Ф. Глинсь­ко­го не з офі­цій­но­го листа, а з при­ват­но­го усно­го пові­дом­лен­ня когось із мос­ковсь­ких дипло­матів. В гра­мо­ті князь Бог­дан назва­ний «зятем вашим» (братів Жеславських).
Бук­валь­но зять – це чоло­вік доч­ки, але мені здаєть­ся, що два князі Жеславсь­кі не мог­ли мати одну спіль­ну доч­ку, ані князь Бог­дан не міг бути оже­не­ним із дво­ма княж­на­ми Жеславсь­ки­ми одно­час­но (але міг бути оже­не­ний послі­дов­но). Скорі­ше зять тут озна­чає «чоло­віка сест­ри», шури­на. Саме так розу­мів спра­ву Ю. Вольф, кот­рий вва­жав кня­ги­ню Марію, дру­жи­ну Б. Ф. Глинсь­ко­го, доч­кою кня­зя Іва­на Юрій­о­ви­ча Жеславсь­ко­го, сест­рою князів Федо­ра і Бог­да­на [WK, s. 88]. З наго­ди смер­ті кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го король нака­зав: його маєтки,
котрі були в тимча­со­во­му заві­ду­ван­ні Замо­рен­ка (слу­ги Бог­да­на), пере­хо­дять до вели­ко­го кня­зя. Це озна­ча­ло, що на той момент у Б. Ф. Глинсь­ко­го не було спадкоємців. 

Утім, король Жиґи­монт про­до­в­жу­вав напо­ля­га­ти на звіль­нен­ні кня­зя Бог­да­на. Ще в 1512 р. мос­ковсь­кі пред­став­ни­ки вко­т­ре від­по­ві­да­ли литовсь­ким: «А о Бог­данѣ Глин­скомъ (…) мно­ги­жды коро­лю отка­зы­ва­но, что они госу­да­рю служатъ»101. Невдо­взі ж піс­ля цьо­го князь Бог­дан Федо­ро­вич, мож­ли­во, так і не отри­мав­ши реаль­ної сво­бо­ди, помер. У 1512 р. король Жиґи­монт писав до князів Михай­ла Мсти­славсь­ко­го і його братів Жославсь­ких: «Повѣ­дилъ передъ нами вое­во­да Кіев­скій, под­ча­шій нашъ, намѣст­никъ Мерец­кій и Мозыр­скій панъ Юрьи Мико­ла­е­вичъ Ради­ви­ло­ви­ча, ижъ зять вашъ князь Бог­данъ Путивль­скій, будучи на Москвѣ у вели­ко­го кня­зя у вязен­ствѣ, Богу душу отдалъ»102.

З цьо­го доку­мен­та вип­ли­ває також, що дру­жи­на кня­зя Бог­да­на Федо­ро­ви­ча, Марія (див. вище під 1500 р.), була доч­кою кня­зя Іва­на Юрій­о­ви­ча Жославсь­ко­го (Заславсь­ко­го) – сест­рою його синів, до яких писав король. В одно­му піз­ні­шо­му акті (1551 р.) зга­да­но, що чер­кась­кий маєток на р. Вяза­ні князь Жославсь­кий дав у посаг своїй доч­ці, вида­ю­чи її за кня­зя Путивльського103. Піс­ля смер­ті Бог­да­на його вдо­ва повер­ну­ла­ся до ВКЛ, де вдру­ге вий­ш­ла заміж за кня­зя Іва­на Васи­льо­ви­ча Крас­но­го (Дру­ць­ко­го): остан­ній 2 черв­ня 1516 р. запи­сав кіль­ка маєт­ків «Марині, доч­ці кня­зя Жославсь­ко­го Іва­на Юрій­о­ви­ча, дру­жині своїй»104. Князь Воло­ди­мир Бог­да­но­вич Путив­льсь­кий дов­го слу­жив у Москві, на якийсь час повер­нув­ся до ВКЛ (1532 – близь­ко 1540 р.), а потім зно­ву подав­ся до Моск­ви. Його маєт­ки на Київ­щині успад­ку­ва­ли дру­жи­на та син, князь Бог­дан Путивльський105, який помер без­діт­ним до 1571 р.106. По Вла­сье­ву крім сина Воло­ди­ми­ра, у Бог­да­на Федо­ро­ви­ча було ще дві доч­ки, Ана­стасія та Марія.75

Бог­дан Федо­ро­вич Глинсь­кий-Путив­льсь­кий († 1509/1512)

наміст­ник путив­льсь­кий (1495–1497 рр.).1495 г. полу­чил име­ние в Мен­ском пов. (Опи­са­ние, 41); 1495, 1498 г. нам. в Путив­ле (АЗР, I, 151, 152, 178; Сб. РИО, 245); 1497, 1498, 1500 гг. полу­ча­ет вла­де­ния (АЗР, I, 158; АЛМ, II, 392, 517); 1510 г. в пле­ну в Москве (АЗР. II, 70). 1512 г. в Москве &служит государю& (Сб. РИО, 498); ум. в 1512 г. в Москве (АЗР, II, 100);
1522 г. пере­го­во­ры о его обмене на рус­ских плен­ных (Сб. РИО, 661).
В кін­ці 80‑х р. р. XV в. князь Бог­дан Глинсь­кий меш­кав у Чер­ка­сах, як вид­но з тако­го запи­су у книзі «данин» кор. Кази
мира під 1488 р.: «ІІуш­ка­ру Чер­кась­ко­му Ули­ри­ху Цимор­ма­ну 7 локот сук­на штуч­но­го; там жо кня­зю Бог­да­ну Федо­ро­ви­чу 10 коп. гро­шей з листа в Кіевѣ» 3). В Чер­ка­сах меш­ка­ли «слу­ги і люди» кня­зя Бог­да­на, навіть і тоді, коли він сам був уже наміст­ни­ком у Путив­лі *). Князь Бог­дан меш­кав у Чер­ка­сах не як про­стий пан-земя­нин, а як наміст­ник чер­кась­кий, цеб то справ­ді «вое­во­да» Чер­кась­ко­го зам­ку: про судо­ву діяль­ність його, яко наміст­на­ка, зга­дуе піз­ні­щий доку­мент р. 1507. «Били нам чолом, гово­рить­ся в Сигиз­мун­да від 1507 р., мещане Чер­кас­кии на имя Семенъ, а Игнатъ, а Иванъ Взо­рочъ­е­вы дети и кла­ли передъ нами листъ судо­вый кня­зя Бог­да­нов Федо­ро­ви­ча, въ кою­ромъ жо листе випи­са­но, штожъ есач­ни­ки чер­кас­кии при­ис­ки­ва­ли ихъ къ собе есакъ тяг­ну­ти. А и они люди прых­о­жые. И въ томъ ихъ князь Бог­данъ пра­вихъ нашод­ши, и велелъ имъ поспо­лу зъ меща­ны чер­кас­ки­ми слу­жи­ти» 5). Не відо­мо, коли саме кн. Бог­да­на було наста­нов­ле­но чер­кась­ким паміст­ни­ком; був­жевін наміст­ни­ком до кін­ця 1493р., коли, піс­ля напа­ду на мос­ковсь­ко­го бояри­на Іва­на Суб­о­ту, пои­аіз у руки Менгли-Гире­ево­го сина Ахме­та х). Виз­во­лив­шись з неволі, Глинсь­кий на почат­ку 1494 р. одер­жав наміс­ниц­тво у Путив­лі, а на його міс­це у Чер­ка­си перей­шов з Путив­ля пан Кми­та Алек­сан­дро­вич 2). На рус.-ли­тов. пе­ре­го­во­рах 1512 бы­ло за­яв­ле­но, что он пе­ре­шёл на служ­бу к вел. кн. Ва­си­лию III Ива­но­ви­чу, од­на­ко пред­ста­ви­те­ли ли­тов. сто­ро­ны не по­ве­ри­ли в дос­то­вер­ность этих све­де­ний и в 1522 вновь под­ни­ма­ли во­прос о его об­ме­не на пленных.

Бог­да­ну Глинсь­ко­му в Олевсь­кої воло­сті нале­жа­ло село Боро­ве і в Зав­скій (Заушсь­кій) воло­сті — Голу­беєв; король Олек­сандр під­твер­див це дару­ван­ня в 1495 році. Понад те, бать­ко Бог­да­на — Федір Глинсь­кий купив село Некра­ші на річ­ці Крас­ній в Київсь­ко­му повіті і Жукин на Дес­ні, під­твер­джені в 1498 році, а Іва­ну Глинсь­ко­му — Госто­мель в Київсь­ко­му повіті і Пір­ха­ловсь­ке, на ім’я Ста­вок в Жито­мирсь­ко­му повіті (1499 рік).

~ кн. МАРІЯ ІВАНІВ­НА ЗАСЛАВСЬ­КА /​Ижеславская/​76, доч­ка кня­зя Жославсь­ко­го Іва­на Юрійовича.

3) Варш. когіія Мет­ри­ки Литов­сы­соі. Кни­га № 4, стор. 58.
4) Акты Зап. Рос­сіи. I № 130.
5) Акты Лит.-Русск. госу­дар­ства, изд. Дов­наръ — Заігольскимъ.
Выи. I № 99. Порів. також Журн. М. Н. П. 1895 р. ѴП Рецензія
М. Любавсь­ко­го на стат­тю И. Кама­ни­на, стор. 2 26— 227.
*) Сборн. И. Р. И. О. т. Х Ы , стор. 195— 196.л
2) Бер­шадсь­кий. Доку­мен­ты и реги­стры, т. I, стр. 51.

Ком­мен­та­рии:
64
65 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 78.
66 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 86–87, 92.
67 Напр.: Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 296; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя. Київ, 2008. С. 362, 364.
68 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. СПб., 1848. Т. II. С. 70, № 57.
69 Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.;Л., 1950. С. 208.
70 Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург, 1882. Т. 35. С. 661, 663. Зазна­чи­мо, що у роді Глинсь­ких існу­вав ще і третій (!) князь Бог­дан Федо­ро­вич – син Федо­ра Іва­но­ви­ча, пле­мін­ни­ка Федо­ра Семе­но­ви­ча; він зга­дуєть­ся у ВКЛ про­тя­гом 1534 – 1586 рр. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 90).
71 Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври / Упоряд-
куван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. Київ, 2007. Спе­цви­пуск 7. С. 30.
76 Двор­цо­вые раз­ря­ды. Санкт-Петер­бург, 1851. Т. II. Стб. 900 (пере­каз змісту акта у
1638 р.).
77 LM. Kn. 4. P. 65, nr 16.6.
78 Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург, 1884. Т. 41. С. 194–195 (у тексті хансь­ко­го ярли­ка вида­ве­ць непра­виль­но поста­вив розді­ло­вий знак коми – пор. ниж­че з листом само­го мос­ковсь­ко­го посла).
79 Сбор­ник РИО. Т. 41. С. 196, 198.
80 LM. Kn. 6. P. 114, nr 121.
81 LM. Kn. 8. P. 190, nr 196.
82 Іден­ти­фіка­цію «кня­зя Бог­да­на» 1493 р. як Глинсь­ко­го вста­но­вив А. Яко­в­лєв (Яко­влев А. Наміст­ни­ки, дер­жав­ці і ста­ро­сти гос­по­дарсь­ко­го зам­ку Чер­кась­ко­го в кін­ці XV і в XVI в.в. //
Украї­на. Київ, 1907. Т. III. Сен­тябрь. С. 344). Разом з тим дослід­ник, схо­же, поми­ли­вся, ствер­джу­ю­чи, ніби­то князь Бог­дан Федо­ро­вич меш­кав у Чер­ка­сах уже в 1488 р. – пов’язавши запис Литовсь­кої мет­ри­ки про надан­ня йому 10-ти коп з київсь­ко­го мита (див. вище) з попе­ред­нім запи­сом про надан­ня пуш­ка­рю чер­кась­ко­му Цимор­ма­ну (сло­ва «там жо» напевне від­но­ся­ть­ся до пер­шо­го запи­су, вка­зу­ю­чи на дже­ре­ло випла­ти пуш­ка­реві – «з мыта луцъ­ко­го»). Також Яко­в­лєв від­но­сить до кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го звіст­ку про те, що в 1489 р. на Дні­прі люди пана Юрія Паце­ви­ча (воє­во­ди Київсь­ко­го) «въ голо­вахъ Бог­данъ да Голу­бе­ць да Вас­ко Жила со мно­ги­ми люд­ми» поби­ли і погра­бу­ва­ли мос­ковсь­ких куп­ців (Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 23). Чисто тео­ре­тич­но це мож­ли­во; але досить див­но, що Бог­дан тут назва­ний так про­сто, без князівсь­ко­го титу­лу і пріз­ви­ща. Див. про це: Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. Київ, 1995. Т. VII. С. 89–90.
83 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. Київ, 1995. Т. VII. С. 59, 83, 90.
84 Сбор­ник РИО. Т. 41. С. 167.
85 LM. Kn. 5. P. 174, 182, 183, nr 269, 282, 283.
86 LM. Kn. 5. P. 51, nr 31.
87 LM. Kn. 4. P. 43, nr 7.
88 LM. Kn. 6. P. 240, nr 383; див. також nr 384 (16 лип­ня), p. 241, nr 386 (16 квіт­ня 1496 р.).
89 LM. Kn. 6. P. 113–114, nr 118, 120, 121. У 1496 р. князь Бог­дан отри­мав від ключ­ни­ка київсь­ко­го «13 судовъ север­ское дани» (p. 242, nr 388).
90 LM. Kn. 6. P. 164–165, nr 238. Зга­дуєть­ся ще як наміс­ник Путив­льсь­кий, 14 трав­ня 1497 і 28 квіт­ня 1498 р. (LM. Kn. 6. P. 243, 245, nr 393, 397).
91 Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 244, 245; те ж саме: LM. Kn. 5. P. 245–246, nr 391; LM. Kn. 6. P. 86, nr 58.
92 LM. Kn. 6. P. 174, 227, 233, nr 256, 350, 364.

16 люто­го 1499 р. зга­дуєть­ся якийсь князь Бог­дан Боровсь­кий, який мав судо­ву спра­ву зі смо­ленсь­ки­ми бояра­ми за сіль­це Нем­чи­новсь­ке (LM. Kn. 5. P. 117–118, nr 191). Ще кн. Федір Глинсь­кий, бать­ко Бог­да­на, отри­мав с. Боро­ве на Київ­щині. М. Є. Бич­ко­ва пише, що саме «його нащад­ки писа­лись як кн. Боровсь­кі (Вольф. 86–87)» (Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 296). Однак на вка­за­них сторін­ках кни­ги Воль­фа про це нічо­го не гово­рить­ся. Біль­ше того, Вольф схи­ляв­ся до дум­ки, що Боровсь­кі були кня­зя­ми «чисто литовсь­ко­го поход­жен­ня» (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 10, пор. 86–87). Сином кня­зя Бог­да­на 1499 р. був князь Юрій Боровсь­кий і т. д. (Там само). Тоді як у Бог­да­на Глинсь­ко­го був лише один син, Воло­ди­мир Путив­льсь­кий. Вста­но­ви­ти міс­це­з­на­ход­жен­ня родо­во­го гніз­да князів Боровсь­ких доз­во­ляє королівсь­кий акт, вида­ний кня­зю Мико­лаю Боровсь­ко­му в 1625 р. – «при­вілей додат­ко­вий до Було­ве­ць на село Боровсь­ке (…) у Смо­ленсь­ко­му (воє­вод­стві)» (Там само. S. 11). Це ниніш­ні «дерев­ні» Боров­скоє і Було­ві­ца в Почин­ковсь­ко­му р‑ні Смо­ленсь­кої обл. Між ними є ще «дерев­ня» Бер­ді­бя­ки, назву якої той же Вольф пов’язав з кня­зя­ми Бер­дя­бя­ко­ви­ча­ми, які напри­кін­ці XV ст. зга­ду­ють­ся як дріб­ні зем­ле­влас­ни­ки Смо­ленсь­кої зем­лі (Там само. S. 2). Порів­ню­ю­чи ці фак­ти, ми навряд чи поми­ли­мо­ся, визнав­ши князів Боровсь­ких нащад­ка­ми Бердябяковичів.
Князь Бог­дан Федо­ро­вич за жит­тя нази­вав­ся лише Глинсь­ким, піс­ля смер­ті – Путив­льсь­ким (Путимсь­ким), але ніко­ли – Боровсь­ким. Утім, таким пріз­ви­щем в одно­му акті 1571 р. зветь­ся його онук, князь Бог­дан Воло­ди­ми­ро­вич – влас­ник Боро­во­го і Яро­во­го на Київ­щині (Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1911. Ч. VIII. Т. VI. С. 330, № CXIII). Він помер без­діт­ним, і «спа­докъ по зошломъ кня­зю Бог­дане Путивль­скомъ въ име­няхъ Боро­вой и Яро­вой» перей­шов до кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го (Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108, № 17 (1576 р.)). У влас­них актах він теж висту­пає як «князь Бог­дан Володимирович
Путивль­скии» (Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII – XVI ст. Хар­ків, 2009. С. 90, прим. 1).
93 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Санкт-Петер­бург, 1846. Т. I. С. 201–202, № 178 (за оригіналом).
94 Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Санкт-Петер­бург, 1859. Т. VIII. С. 239, і т. д.
95 Древ­не­рус­ские пате­ри­ки. Кие­во-Печер­ский пате­рик. Воло­ко­лам­ский пате­рик. Москва, 1999. С. 223 (Житіє Фотія Волоцького).
96 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Санкт-Петер­бург, 1848. Т. II. С. 100, № 76.
97 LM. Kn. 8. P. 255, nr 312 (надан­ня їх кня­зю Юрію Дуб­ро­ви­ць­ко­му в 1508 р., піс­ля зра­ди Глинського).
98 Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 490.
99 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. II. С. 68, 70, № 57 (від­по­відь на литовсь­ке посоль­ство від 28 листо­па­да, з 7‑ї кни­ги Литовсь­кої мет­ри­ки); Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 491.
100 Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. 1859. Т. VIII. С. 249–250.
101 Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 494 (1511 р.), 498 (1512 р.).
102 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. II. С. 100, № 76. Цей лист у 7‑й книзі Литовсь­кої мет­ри­ки не дато­ва­ний; але він запи­са­ний між акта­ми 1512 р. Юрій Ради­ви­ло­вич був воє­во­дою Київсь­ким у 1510/11 – 1514/15 рр. (Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego
Księstwa Litewskiego. S. 20). Дату смер­ті кня­зя Бог­да­на під­твер­джує і те, що піс­ля 1512 р. вимо­ги коро­ля Жиґи­мон­та про його звіль­нен­ня при­пи­ня­ють­ся. Щоправ­да, ще у 1522 р. мос­ковсь­кі посли до ВКЛ отри­ма­ли інструк­цію: «А нѣчто взмол­вятъ (литовсь­кі пред­став­ни­ки. – С. К.) о Бог­данѣ о Глин­скомъ (…)» (Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 661, 663). Але тут, напевне, мова йде про пов­но­го тез­ку Бог­да­на Федо­ро­ви­ча – його дво­юрід­но­го пле­мін­ни­ка, який виї­хав до Моск­ви в 1508 р. (див. вище).
103 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 88 (поси­лан­ня: S. 24 k. 55 od.).
104 Lietuvos Metrika. Vilnius, 1998. Knyga Nr. 1 (1380 – 1584). P. 76, nr 328 (польсь­ка регеста).
105 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 88.
106 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1911. Ч. VIII. Т. VI. С. 330, № CXIII; Киев, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108 (1576 р.).
107
Литература:
Келем­бет С. Князі Глинсь­кі: ран­ня історія роду // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2019. – № 3. – С. 17–38.

17/7. КН. ГРИ­ГОРІЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ,

молод­ший брат Бог­да­на, здаєть­ся, зга­да­ний лише в пере­казі акта, яким вони до 1498 р. розді­ли­ли «вот­чи­ну свою». Тоді «Гри­го­рью мен­шо­му доста­ло­ся Сѣверъ-Глин­щи­на, и въ Вор­склѣ, и Мер­ла рѣч­ка съ вер­ху до устья, а на рѣч­кѣ Удой Сѣверъ и горо­ди­ще Пол­ств­инъ, и рѣч­ка Курен­ка и иные помѣ­стья роз­ные в иныхъ мѣстѣхъ». 77 За дея­ки­ми дани­ми, його син, князь Юрій Гри­го­ро­вич Глинсь­кий, зга­дуєть­ся в трав­ні 1537 р.109. 78 Дійс­но, остан­нім чоло­ві­чим пред­став­ни­ком роду Глинсь­ких, який володів запу­сті­лою «Глин­щи­ною» у поріч­чі Вор­ск­ли, був князь Юрій. Потім же ця тери­торія перей­ш­ла до його сво­я­ків по жіночій лінії.

Гри­горій Федорович
Без­цін­ним дже­ре­лом, яке доз­во­ляє рекон­стру­ю­ва­ти тери­торію Глинсь­ко­го князів­ства XV ст., є гра­мо­та про поділ володінь між кня­зя­ми Бог­да­ном і Гри­горієм Федо­ро­ви­ча­ми Глинсь­ки­ми. Вони були молод­ши­ми пле­мін­ни­ка­ми кня­зя Бори­са (зга­дуєть­ся в 1433 – 1453 рр.), стар­шо­го сина кня­зя Іва­на Глинсь­ко­го. Це доволі про­мо­ви­сто свід­чить, що родо­ві володін­ня Глинсь­ких уже на сере­ди­ну XV ст. силь­но запу­сті­ли, а тому не ста­но­ви­ли собою знач­ної цін­но­сті порів­ня­но з «вислу­га­ми» в інших повітах ВКЛ. Але роз­міри цієї родо­вої «вот­чи­ни» про­сто вра­жа­ють. Зга­да­ний доку­мент був нада­ний мос­ковсь­ким послам Проску­рою, писа­рем Київсь­ким, під час пере­го­ворів про роз­ме­жу­ван­ня кор­до­ну між Річ­чю Поспо­ли­тою й Мос­ковсь­кою дер­жа­вою в 1638 р. Тому гра­мо­та Глинсь­ких, на жаль, відо­ма не в пов­но­му тексті, а лише за пере­ка­зом її змісту, вне­се­ним до мос­ковсь­кої дипло­ма­тич­ної доку­мен­та­ції. За свід­чен­ням польсь­кої сто­ро­ни, дав­ність доку­мен­та ста­но­ви­ла «уже бол­ши 140 лтъ», тоб­то скла­де­ний він був до 1498 р.; це ціл­ком від­по­ві­дає біо­гра­фіч­ним даним, які ми має­мо про кня­зя Бог­да­на Глинського49.

Отже, Проску­ра «ука­зы­валъ гра­мо­ту дловую, какъ кня­зи Глин­скіе Бог­данъ и Гри­го­рей Федо­ро­ви­чи, бра­тья, длили межъ собою вот­чи­ну свою Глин­скъ, Блскъ, Вор­склъ и иные Сверные вот­чи­ны свои въ Кіев­скомъ кня­жень: Бог­да­ну бол­шо­му доста­ло­ся Сверъ-Сулская, и рка Сула съ вер­ху до устья, и на иныхъ мстхъ и иные помстья; а Гри­го­рью мен­шо­му доста­ло­ся Сверъ-Глинщина, и въ Вор­скл, и Мер­ла рчка съ вер­ху до устья, а на рчк Удой Сверъ и горо­ди­ще Пол­ств­инъ, и рчка Курен­ка и иные помстья роз­ные в иныхъ мстхъ, чему уже бол­ши 140 лтъ». Дея­кий інте­рес для нас пред­став­ля­ють згад­ки про ще два піз­ні­ших акти. «Листъ судо­вый или заклад­ной кня­зя Юрья Глин­ска­го сест­ры Огро­фе­ны Бай­бу­зи­ны на Вор­склъ и Глин­щи­ну, писан в Черкасхъ, лта 1537, мсяца Мая въ 12 день, индик­та 10 (…) и запис­ка на имнье Глин­щи­на и Вор­склъ и иныхъ вот­ч­инъ отъ княж­ны Огро­фе­ны Васи­льев­ны Глин­ской, зем­лян­ки Чер­кас­кой, зятю ее Михай­лу Ива­но­ви­чю Гри­бу­но­ву подъ дачею лта 1550, Нояб­ря 12 дня, индик­та 8»50.

Акт князів Глинсь­ких, як зазна­чав ще М. Гру­шевсь­кий, досить ясно свід­чить про те, що Глинськ і «Сверъ-Глинщина», яку отри­мав князь Гри­горій, розта­шо­ву­ва­ли­ся на Вор­склі, а не на Сулі – оскіль­ки «Сверъ-Сулская, и рка Сула съ вер­ху до устья» діста­ли­ся кня­зю Бог­да­ну. (ЛОИИ, ф. 180,

18/8. КН. ФЕДІР СЕМЕ­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1480)

У реєстрі «Кня­зи и бояре смо­лень­ские», скла­де­но­му напри­кін­ці XV ст., зга­дані «Кня­зя Семе­но­вых сыновъ Глинъ­ско­го 4: Федор, Анъ­д­реи, Дмит­реи, Иванъ». 79 Стар­шин­ство кня­зя Федо­ра Семе­но­ви­ча під­твер­джу­ють й інші дані. У 1487 р. князі Глинсь­кі скар­жи­ли­ся коро­лю Кази­ми­ру, що мос­ковсь­кі під­дані силь­но погра­бу­ва­ли їхні володін­ня, а Щател­шу й Суди­лов вза­галі «засѣ­ли». У 1488 р. – нова скар­га Глинсь­ких: князь Андрій Васи­льо­вич (Можайсь­кий, брат вели­ко­го кня­зя Іва­на) виси­лав своїх людей «на отчи­ну ихъ на Турьеѣ», поло­нив­ши та погра­бу­вав­ши багатьох людей. Оче­вид­но, цю ж скар­гу Кази­мир повто­рив послам до Моск­ви у трав­ні 1489 р.: «А такежъ жало­ва­ли намъ кня­зи Глин­скии, князь Фео­доръ зъ бра­тьею: при­сы­лалъ князь Андрѣй Можай­скій сво­ихъ дѣтей бояр­скихъ вое­вать отчи­ны ихъ Турья», які спа­ли­ли 200 «дере­вень», поло­ни­ли 150 людей і награ­бу­ва­ли май­на на 500 руб­лів. Утім, у січ­ні 1494 р. литовсь­кі посли, піс­ля дов­гих супере­чок, офі­цій­но пого­ди­ли­ся від­сту­пи­ти Турьє до мос­ковсь­ко­го Можайсь­ка. 80

Оче­вид­но, дру­жи­ною Федо­ра Семе­но­ви­ча була «кня­ги­ня Федо­ро­вая Глин­ско­го, ино­ка Алек­сандра», яка нада­ла Трої­ць­ко­му мона­сти­рю у Смо­ленсь­ку своє село Коло­тов­чи­но; це надан­ня було під­твер­джене 12 люто­го 1510 р. коро­лем Жиґи­мон­том I. 81 Князь Федір Семе­но­вич зали­шив двох синів, Васи­ля й Бог­да­на. 82

По­том­ки сы­на Ф. С. Глин­ско­го, Ва­си­лия Фё­до­ро­ви­ча – Ми­ха­ил Алек­сан­д­ро­вич и его сын Се­мён Ми­хай­ло­вич по­сле 1654 пе­ре­шли на рус. служ­бу. 4(14).3.1686 они по­да­ли рос­пись Г. в Раз­ряд­ный при­каз, где бы­ла от­ме­че­на ле­ген­да об их ор­дын­ском про­ис­хо­ж­де­нии, но уже не го­во­ри­лось о пред­по­ла­гае­мом пред­ке – Ма­мае. Федір Глинсь­кий купив село Некра­ші на річ­ці Крас­ній в Київсь­ко­му повіті і Жукин на Дес­ні, під­твер­джені в 1498 році.

∞, ..... ин. Алек­сандра (1510)

19/8. КН. АНДРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

ум. без­дет­ным, 83 не зга­ду­ю­чись у жод­но­му дато­ва­но­му документі.

20/8. КН. ДМИТ­РО СЕМЕ­НО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

ум. без­дет­ным, 84 не зга­ду­ю­чись у жод­но­му дато­ва­но­му документі.

21/8. КН. ІВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 1504)

< князі Глинсь­кі (смо­ленсь­ка гілка)
є фігу­ран­том досить знач­но­го чис­ла актів. 19 люто­го 1466 або 1481 р. Мисаїл, єпис­коп Смо­ленсь­кий, видав лист «сыну нашо­му кня­зю Ива­ну Семе­но­ви­чу Глин­ско­му, бла­го­сло­вилъ есь­ми его цер­ковь Божую поста­ви­ти нано­ве у его имѣ­нью у Вязич­нѣ», звіль­ня­ю­чи її від єпископсь­ких пода­тей. 85 Утім, заду­ма­ну церк­ву князь Глинсь­кий вчас­но не збу­ду­вав, оскіль­ки 17 лип­ня 1495 р. отри­мав ана­ло­гіч­ний дозвіл на її будів­ниц­тво від єпис­ко­па Смо­ленсь­ко­го Іоси­фа з додат­ко­вою умо­вою, що «князь Иванъ маетъ къ той церк­ви при­пи­са­ти сель­цо свое Шепе­лов­ское, о чомъ тому све­щен­ни­ку жить». 86 Село Вязич­ня зна­хо­дить­ся у сучас­ній Калузь­кій області (це 170 км на схід від
Смо­ленсь­ка), рані­ше вхо­ди­ло до Мосаль­ско­го повіту.

15 серп­ня 1483 р. король Кази­мир писав до наміс­ни­ка смо­ленсь­ко­го: «Што побегъ к Мосъкве князь Иванъ Глинъ­скии, ино били намъ чолом бра­тья его, што­бы­х­мо имъ дали име­не­ицо, дель­ни­цу бра­та ихъ кня­зя Ива­но­ву, а двор город­скии (у Смо­ленсь­ку. –С. К.). И мы имъ тое (…) дали по тому, какъ братъ ихъ дер­жалъ». 87 Втім, у Москві Глинсь­кий не затри­мав­ся і невдо­взі повер­нув­ся до ВКЛ. Мож­ли­во, до ньо­го від­но­сить­ся запис у реєстрі роз­дач Кази­ми­ра від 24 черв­ня 1486 р.: «Кня­зю Ива­ну Семе­но­ви­чу 12 копъ з мыта путивль­ско­го». 88 6 серп­ня 1486 р. князь Іван Глинсь­кий засвід­чив запис кня­гинь Зуб­ре­ви­ць­кої (Дру­ць­кої) і Трабсь­кої (Голь­шансь­кої), вида­ний «на Пре­чи­стое Домъ къ Виль­ни, отцу наше­му мит­ро­по­ли­ту Семіо­ну Кіев­ско­му и всея Руси». 89 Навряд чи мова тут іде про кня­зя Іва­на Бори­со­ви­ча, май­бут­ньо­го наміс­ни­ка Чер­ні­гівсь­ко­го: 90 скоріш за все той про­жи­вав на півд­ні ВКЛ, тоді як і видав­ці запи­су, і біль­шість його свід­ків похо­ди­ли з тери­торії Біло­русі, сусід­ньої зі Смо­лен­щи­ною. Хоча запис міг засвід­чи­ти як Іван Семе­но­вич, так і стар­ший пред­став­ник наступ­но­го поколін­ня Глинсь­ких – Іван Льво­вич Мамай.

Утра­тив­ши свої володін­ня під час литовсь­ко-мос­ковсь­кої при­кор­дон­ної вій­ни 1486 – 1494 рр., князь Іван Семе­но­вич за прав­лін­ня Олек­сандра Яґел­ло­на (1492 – 1506) отри­мав за них замі­ну. В період наміс­ництва Смо­ленсь­ко­го пана Юрія Глі­бо­ви­ча (1492 – тра­вень 1499) 91 вели­кий князь Олек­сандр писав до ньо­го (16 люто­го, без року): «Што пер­во писалъ ты до насъ за кня­земъ Ива­номъ Семе­но­ви­чемъ Глин­скимъ, штожъ отчиз­на его вся к Москвѣ ото­шла и не маетъ се на чомъ пожи­ви­ти самъ зъ дѣтьми сво­и­ми, и пишешь къ намъ, абысь­мо дали ему сель­цо у Смо­ленъ­скомъ повѣтѣ, у Демен­ской воло­сти, на име Сно­по­тецъ, ино мы его сель­цомъ пожа­ло­ва­ли (…) а дали есь­мо ему тое сель­цо до нашо­го лѣп­шо­го осмот­рѣ­нья доту­ля, поки его отчиз­ну очи­стимъ». 92

Остан­ні сло­ва, здаєть­ся, свід­чать про те, що доку­мент був вида­ний ще до укла­ден­ня литовсь­ко-мос­ковсь­ко­го миру, акт яко­го у Москві дато­ва­ний 5 люто­го 1494 р.. 93 У тако­му разі надан­ня Сно­пот­ця кня­зю Глинсь­ко­му слід від­не­сти до 16 люто­го 1493, мож­ли­во, й 1494 р. Щоправ­да, на пере­го­во­рах у Москві в люто­му 1494 р. «воло­сть­ка» Сно­пот фігу­рує серед володінь, які на мос­ковсь­кій служ­бі дер­жав князь Семен Воро­тинсь­кий, хоча сам «князь Семенъ ска­зы­валъ, что тѣхъ воло­стей не дръ­жалъ, а дер­жалъ ихъ князь Федоръ Одо­евъской изъ Доро­го­бу­жа». Як би там не було, у 1494 р. Сно­пот офі­цій­но було визна­но тери­торією ВКЛ. Але вже на почат­ку 1500 р. роз­горіла­ся нова вій­на, вна­слі­док якої Сно­пот відій­шов до Моск­ви, що й було офі­цій­но зафік­со­ва­но в акті перемир’я 1503 р.. 94

Кня­зю Глинсь­ко­му дове­ло­ся зно­ву нада­ва­ти ком­пен­са­цію. 1 верес­ня 1500 р. вели­кий князь Олек­сандр писав: «Намѣст­ни­ку Смо­лен­ско­му пану Ста­ни­сла­ву Пет­ро­ви­чу. Билъ намъ чоломъ князь Иванъ Глин­скій и про­силъ насъ двор­ца въ мѣстѣ Смо­лен­скомъ, за Днѣ­промъ, близ­ко церк­ви свя­то­го Ильи, кня­зя Семе­на Воло­ди­ме­ро­ви­ча Бѣль­ско­го и мы ему тотъ дво­рецъ за Днѣ­промъ кня­зя Семе­новъ дали». 95 4 берез­ня 1501 р. литовсь­кий гос­по­дар пові­дом­ляв того ж пана Стані­сла­ва Пет­ро­ви­ча: «Билъ намъ чоломъ князь Иванъ Глин­скій, про­силъ у насъ сель­ца у Смо­лен­скомъ повѣтѣ у Моло­хов­ской воло­сти, на име Шил­ко­вичъ, и мы ему тое сель­цо Шил­ко­ви­чи зъ людь­ми дали (есь­мо), и ты бы ему въ то уве­за­нье далъ». 96 Утім, уже 6 серп­ня Олек­сандр зно­ву писав до сво­го наміс­ни­ка, що «тые Шиль­ко­ви­чи поча­ли были намъ се на него жало­ва­ти и потомъ дей запѣ­ня­ли се ему слу­жи­ти зъ того сель­ца; ино будетъ ли, такъ какъ намъ повѣ­да­но, и они нехай кня­зю Ива­ну слу­жатъ под­лугъ пер­шое нашое дани­ны и ты бы се въ нихъ не усту­по­валъ». 97 Тож чи зміг Глинсь­кий закрі­пи­ти­ся у своє­му ново­му маєт­ку, точ­но не відо­мо. Піз­ні­ше князь Іван Семе­но­вич Глинсь­кий випро­сив у наміс­ни­ка Смо­ленсь­ко­го, Юрія Андрій­о­ви­ча (Соло­гу­ба, наміс­ник з серп­ня 1503 р.), 98 «мѣста пустов­ска­го, на име Вол­ко­ва, за Днѣ­промъ близ­ко его дво­ра въ мѣстѣ Смо­лен­скимъ» (25 жовтня, без року). 99

Наре­шті, 7 квіт­ня 1503 р. Олек­сандр дав роз­по­ряд­жен­ня наміс­ни­ку Вол­ко­вийсь­ко­му: «Билъ намъ чоломъ кн(я)зь Иванъ Семе­но­вичъ Глинъ­ско­го и пове­дилъ передъ нами, штожъ отчи­ну его всю непри­я­тел нашъ вели­кии князь мос­ков­скии забралъ и поселъ и не маеть ся где з жоною и зъ детьми сво­и­ми поде­ти. И билъ намъ чоломъ, абы­х­мо его какимъ хле­бо­корм­ле­ньемъ осмот­ре­ли и пожа­ло­ва­ли. Ино мы дали ему на хле­бо­корм­ле­нье двор нашъ Вол­ко­вы­ис­ко­го пове­та на имя Побо­е­во (…) до тыхъ часовъ, поки отчи­ну его очи­стимъ от непри­я­те­ля нашо­го вели­ко­го кн(я)зя мос­ков­ско­го». 100

Невдо­взі піс­ля цьо­го, близь­ко 1504 р., князь Іван Глинсь­кий помер. 9 лип­ня 1505 р. король Олек­сандр задо­воль­нив про­хан­ня його стар­шо­го сина, кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го, який «пове­дилъ перед нами, штожъ есмо дали отцу его кн(я)зю Ива­ну двор нашъ у Вол­ко­вы­ис­комъ пове­те на имя Побо­е­во на хле­бо­корм­ле­нье, поки бых­мо отчи­ну ихъ очи­сти­ли, и он пове­дил намъ, штож ихъ бра­товъ шесть и не мает ся на чомъ пожи­ви­ти, и про­силъ в нас деся­ти чоло­ве­ковъ на имя Тете­ров­чан Кре­мя­ни­цъ­ко­го десят­ка, абы­х­мо ему тые люди одно­му дали (…)». 101

Іме­на шести синів кня­зя Іва­на Семе­но­ви­ча, про яких зга­да­но в акті 1505 р., наве­дені в доку­мен­ті 1522 р.: крім Федо­ра (дав­но вже покій­но­го), це були стар­ший Михай­ло, Семен, Юрій, Вац­лав і Яро­слав (помер неза­дов­го до 1522 р.). 102 Вони вка­за­ні й у родо­воді Глинсь­ких (окрім Семе­на), де пові­дом­ляєть­ся також, що двоє молод­ших, Вац­лав і Яро­слав, слу­жи­ли могут­нім литовсь­ким панам – від­по­від­но Ґашто­вту і Ради­ви­ло­ви­чу. 103 Нащад­ки Смо­ленсь­кої лінії Глинсь­ких були дріб­ни­ми шлях­ти­ча­ми, які навіть не завжди вжи­ва­ли князівсь­кий титул. Ці не титу­ло­вані Глинсь­кі існу­ва­ли в Біло­русі, Литві та Поль­щі, при­найм­ні, ще напри­кін­ці XIX ст. 104

Князі Глін­скія з’яўляюцца ў Ваў­ка­вы­скім паве­це ў пачат­ку ХVІ ст. як сма­лен­скія бежан­цы. У 1503 г. князь Іван Сямё­навіч Глін­скі ад вяліка­га кня­зя літоўска­га Аляк­сандра за стра­ча­ныя на кары­с­ць Мас­к­вы сма­лен­скія маёнт­кі атры­маў у «хле­ба­карм­ленне» у Ваў­ка­вы­скім паве­це двор Пабо­е­ва. Ён памёр у 1504 г., пакі­нуў­шы сем сыноў: Міхай­ла, Фёда­ра, Юрыя, Вац­ла­ва, Яра­сла­ва, Сямё­на і Васі­ля. 105. Його син Юрій († піс­ля 1528 р.) у 1516 р. був у Москві. У 1528 р. його взя­ли у мос­ковсь­кий полон. Інші бра­ти Юрія: Михай­ло, Федір († до 1514 р.), Вац­лав († піс­ля 1506 р.) і Яро­слав († до 1505 р.) слу­жи­ли литовсь­ким маг­на­там Мар­ти­ну Гаштоль­ду та Миколі Рад­зиві­лу та отри­ма­ли володін­ня на Смо­лен­щині. Ця гіл­ка швид­ко роз­рос­ла­ся і її пред­став­ни­ки втра­ти­ли князівсь­кий титул.

∞, ..... .....

22/8. АГА­ФІЯ СЕМЕНІВ­НА ГЛИНСЬ­КА († піс­ля 1509)

15/6. КН. ДАШ­КО ..... ГЛИНСЬ­КИЙ († до 1496)

Оче­вид­но, сином Бори­са Іва­но­ви­ча був також князь Даш­ко Глинсь­кий, який помер не піз­ні­ше 1496 р., коли його син Іван про­сив вели­ко­го кня­зя Олек­сандра про надан­ня «мана­сты­ра во Вру­чомъ Све­тых Пра­вед­ни­ковъ Иоаки­ма и Анъ­ны мат­це сво­еи кн(я)гини Даш­ко­вои». 25 лип­ня 1496 р. литовсь­кий гос­по­дар задо­воль­нив це про­хан­ня, надав­ши мона­стир у пожит­тєве дер­жан­ня кня­гині Даш­ко­вій, а дати їй «уве­за­нье» нака­зав наміс­ни­ку Вру­ць­ко­му, кня­зю Гри­горію Бори­со­ви­чу. 106

15/6. КН. ІВАН ..... ГЛИНСЬ­КИЙ, ПР. ХРОМОЙ ()

Покоління VII

23/9. КН. ІВАН ЛЬВО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ, ПР. МАМАЙ († до 1522),

на­ме­ст­ник ож­ский и пе­релом­ский (1495), мар­ша­лок гос­по­дар­ский (1501–07), хо­рун­жий зем­ский (с 1501), вое­во­да ки­ев­ский (1505) и но­во­груд­ский (1507–08)Воєвода київсь­кий (1505–1507 рр.) Слу­жи­лый князь. В 1508 г. пере­шел на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Васи­лию III из Лит­вы; 107

Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 23 листо­па­да 1486 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Грод­на, містить запи­си пожа­лу­вань з доходів кор­чем у Єйшиш­ках та з мита у Бере­сті: «Кня­зю Манаю (!) 7 коп с кор­чом там жо, а 7 коп з мыт там жо. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 5 коп с кор­чом там жо, а 5 з мыт тамъ жо. Бра­ту ж их Федо­ру 3 копы с кор­чом там жо, а 3 копы з мыт там жо».108. Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 17 берез­ня 1488 р., коли король Казимир
пої­хав із Віль­на до Поль­щі, містить запи­си пожа­лу­вань уже зга­да­ним осо­бам: Кня­зю Мамаю 8 коп гро­шей с кор­чом ейшис­ких, а 8 коп гро­шей з мыта в Луц­ку. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 6 коп с кор­чом лидъ­ских, а 6 з мыта в Бере­сти. Бра­ту их Федь­ку 4 копы с кор­чом нов­го­род­ских, а 4 з мыта там жо».109

упо­ми­на­ет­ся в актах 1482, 1488, 1493, 1495 гг. 110; в 1493 г. послан вел. кн. литов­ским Алек­сан­дром в Смо­ленск (АЗР, I, 126); в 1495 г. встре­чал неве­сту вел. кн. Алек­сандра вел. кнж. Еле­ну Ива­нов­ну (Вольф, 80); в 1501 г. хорун­жий зем­ский, нам. пере­лом­ский и ожский 111; в 1503 г. мар­ша­лок 112; в 1506 г. воев. киев­ский 113; в 1507 г. воев. нов­го­род­ский; 114 в 1508 г. пере­ехал в Моск­ву; ж. — Наста­сья (При­ло­же­ние I) ум. до 1522 г. 115

Ж., НАСТА­СЬЯ РОМАНІВ­НА ІВАШЕНЦЕВИЧ.

21/9. КН. ВАСИЛЬ ЛЬВО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ, ПР. СЛІ­ПИЙ († до 1522),

на­ме­ст­ник ва­си­лиж­ский (1501–05), сло­ним­ский (1505–06), ста­рос­та бе­ре­стей­ский (1506–07), под­сто­лий ли­тов­ский (1501–1507), Слу­жи­лый князь. Пере­шел на мос­ков­скую служ­бу из Лит­вы в авгу­сте 1508 г. 116

Его дочь кня­ги­ня Еле­на Васи­льев­на Глин­ская в янва­ре 1526 г. вышла замуж за вели­ко­го кня­зя Васи­лия III. Дру­гая его дочь кня­ги­ня Мария вышла замуж за кня­зя Ива­на Дани­ло­ви­ча Пен­ко­ва-Яро­слав­ско­го. 117 6 фев­ра­ля 1521 г. по кня­зе Васи­лии Сле­пом Глин­ском дано вкла­дом в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь 18 руб. 118.

Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 23 листо­па­да 1486 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Грод­на, містить запи­си пожа­лу­вань з доходів кор­чем у Єйшиш­ках та з мита у Бере­сті: «Кня­зю Манаю (!) 7 коп с кор­чом там жо, а 7 коп з мыт там жо. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 5 коп с кор­чом там жо, а 5 з мыт тамъ жо. Бра­ту ж их Федо­ру 3 копы с кор­чом там жо, а 3 копы з мыт там жо».119. Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 14 груд­ня 1486 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Пет­ро­ко­ва, містить запис: «Кня­зю Васи­лью Льво­ви­чу шуба лисья завый­ко­вая с клю­ча Нов­го­род­ско­го» [LM 4, № 13.3, p. 51]. Реєстр пожа­лу­вань коро­ля Кази­ми­ра, роз­по­ча­тий 6 берез­ня 1488 р., містить запис: «Кня­зю Васи­лью Льво­ви­чу 7 локоть сук­на махал­ско­го з мыта луцъ­ко­го» [LM 4, № 18.3, p. 74]. Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 17 берез­ня 1488 р., коли король Кази­мир пої­хав із Віль­на до Поль­щі, містить запи­си пожа­лу­вань уже зга­да­ним осо­бам: Кня­зю Мамаю 8 коп гро­шей с кор­чом ейшис­ких, а 8 коп гро­шей з мыта в Луц­ку. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 6 коп с кор­чом лидъ­ских, а 6 з мыта в Бере­сти. Бра­ту их Федь­ку 4 копы с кор­чом нов­го­род­ских, а 4 з мыта там жо».120

Упо­ми­на­ет­ся в актах 1482, 1488, 1495 гг. 121; в 1495 г. встре­чал неве­сту вел. кн. литов­ско­го Алек­сандра вел. кнж. Еле­ну Ива­нов­ну 122; в 1499 г. полу­чил жалов. гр.; в 1501 нам. васи­лиш­ский, в 1503 г. полу­чил зем­ли в Васи­лиш­ском пов.; 123 в 1508 г. пере­ехал в Моск­ву; Глин­ский, князь Васи­лий Льво­вич Тем­ный или Сле­пой, дед Иоан­на Гроз­но­го по мате­ри, упо­ми­на­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки с 1482 г. по пово­ду полу­че­ния им и бра­тья­ми его данин с кор­чем и мытов. В 1488 г. полу­чил 7 лок­тей сук­на с луц­ко­го мыта. Око­ло это­го же вре­ме­ни ездил в Орду послом от вели­ко­го кня­зя Алек­сандра. В 1499 г., будучи гос­по­дар­ским дво­ря­ни­ном, полу­чил при­ви­лей на людей кле­виц­ких. В мае 1501 г. был намест­ни­ком Васи­лиш­ским, а в сен­тяб­ре 1502 г. упо­ми­на­ет­ся в зва­нии под­сто­лия Литов­ско­го. В 1503 г. полу­чил под­твер­жде­ние на Забо­ло­тье в Васи­лиш­ском пове­те, достав­ше­е­ся ему от васи­лиш­ско­го бояри­на Рома­на Путя­ти­ча, а в 1504 г. пожа­ло­ва­но ему Лосо­си­но в Сло­ним­ском пове­те после кн. Миха­и­ла Твер­ско­го. В нача­ле 1505 г. назна­чен намест­ни­ком Сло­ним­ским, в апре­ле 1506 г. — ста­ро­стой Брест­ским; в янва­ре 1507 г. король Сигиз­мунд под­твер­дил за ним уря­ды ста­ро­сты Брест­ско­го и ключ­ни­ка Брест­ско­го. Зани­мая эти уря­ды про­дол­жал носить зва­ние подстолия.

Вялікі князь Жыгі­монт адра­зу пачаў перагля­да­ць надан­ні свай­го папяр­эд­ніка ў адно­сі­нах да Глін­скіх. Жыгі­монт пісаў, што “Глин­скии… сла­вен был… лас­кою бра­та нашо­го”. 124 Калі Аляк­сан­дру фава­рыт Глін­скі быў патр­эб­ны, то Жыгі­мон­ту – ужо не. Са смер­цю Аляк­сандра Казі­міраві­ча зор­ка кня­зёў Глін­скіх пача­ла адва­рот­ны рух з палітыч­на­га небас­хі­лу дзяр­жа­вы. У пачат­ку 1507 г. манарх прызнаў, што князь Васіль Глін­скі атры­маў маён­так Заба­лоц­це “неслуш­нымъ обы­ча­емъ” і паві­нен быў вяр­ну­ць яго закон­на­му ўла­даль­ніку. 125

В 1507—1508 гг. участ­во­вал в вос­ста­нии сво­е­го бра­та Миха­и­ла и был послан послед­ним добы­вать Овруч и Жито­мир, что одна­ко ему не уда­лось (1508 г.). Осе­нью 1508 г. вме­сте с бра­тья­ми пере­шел на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Мос­ков­ско­му и полу­чил с бра­том Ива­ном от него Медынь. Литов­ские его име­ния были кон­фис­ко­ва­ны и в 1508 г. отда­ны Нар­бу­то­ви­чу (Забо­ло­тье) и кня­зю Чарто­рый­ско­му (Лосо­си­но). В 1509 г. Менгли-Гирей, хан Крым­ский, по его прось­бе послал к нему вра­ча для лече­ния «очной» болез­ни. В 1509 г. велись пере­го­во­ры о при­сыл­ке в Моск­ву из Кры­ма лека­ря для лече­ния глаз Васи­лия Глин­ско­го (Зимин. Рос­сия, 223).

Умер до 6 фев­ра­ля 1521 г. 126 и У вклад­ній книзі Трої­це-Сер­гіє­ва мона­сти­ря є два запи­си про В. Л. Глинсь­ко­го: 7029 (1521) году фев­ра­ля в 6 день по кня­зе Васи­лье Глин­ском Сле­пом дано вкла­ду денег осм­нат­цать руб­лев да ковш сереб­ре­ной вынос­ной [ВК, с. 49]. 39 (1530) году нояб­ря в 10 день князь Васи­лье­ва же вкла­ду про­да­на шуба собо­лья бар­хат черв­чат з золо­том, взя­то 16 руб­лев [ВК, с. 49].

У него были 3 сына: Юрий, Иван и Миха­ил и 3 доче­ри: Еле­на, жена вели­ко­го кня­зя Васи­лия Иоан­но­ви­ча, мать Иоан­на Гроз­но­го, Ана­ста­сия и Мария, быв­шая заму­жем за кня­зем Ива­ном Дани­ло­ви­чем Хомя­ком Пенковым.

∞, АННА СТЕ­ФА­НОВ­НА ЯКШИЧ, доч­ка серб­ско­го воев. Сте­фа­на Якши­ча (Тихо­ми­ров, 86); ум. в 1515 г З 1547 р. чер­ни­ця Анисія († бл. 1553 р.)

24/9. КН. ФЕДІР ЛЬВО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ (* ...., 1482, 1488, † ....)

Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 23 листо­па­да 1486 р. із при­їз­дом коро­ля Кази­ми­ра до Грод­на, містить запи­си пожа­лу­вань з доходів кор­чем у Єйшиш­ках та з мита у Бере­сті: «Кня­зю Манаю (!) 7 коп с кор­чом там жо, а 7 коп з мыт там жо. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 5 коп с кор­чом там жо, а 5 з мыт тамъ жо. Бра­ту ж их Федо­ру 3 копы с кор­чом там жо, а 3 копы з мыт там жо».127. Реєстр пожа­лу­вань, роз­по­ча­тий 17 берез­ня 1488 р., коли король Казимир
пої­хав із Віль­на до Поль­щі, містить запи­си пожа­лу­вань уже зга­да­ним осо­бам: Кня­зю Мамаю 8 коп гро­шей с кор­чом ейшис­ких, а 8 коп гро­шей з мыта в Луц­ку. Бра­ту его кня­зю Васи­лью 6 коп с кор­чом лидъ­ских, а 6 з мыта в Бере­сти. Бра­ту их Федь­ку 4 копы с кор­чом нов­го­род­ских, а 4 з мыта там жо».128

Мож­но свя­зать млад­ше­го бра­та Мамая Глин­ско­го Федо­ра с пис­цом дани­ны ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча Лав­ри­шев­ско­му мона­сты­рю. В гра­мо­те пана Кота­ша Бели­ко­ви­ча, выдан­ную Лав­ра­ше­ву мона­сты­рю, ска­за­но: «А писалъ тотъ спи­сокъ кня­зя Лвовъ сынъ Федоръ». Здесь усмат­ри­ва­ет­ся ука­за­ние на кня­же­ский титул неко­е­го Федо­ра Льво­ви­ча129. В пуб­ли­ка­ции, выпол­нен­ной под редак­ци­ей Н. И. Косто­ма­ро­ва, этот доку­мент без объ­яс­не­ний был дати­ро­ван вре­ме­нем «око­ло 1401 г.»130. Одна­ко имя ново­груд­ско­го бояри­на Кота­ша Бели­ко­ви­ча встре­ча­ет­ся в актах Литов­ской мет­ри­ки в самом кон­це XV в.131 Поэто­му отож­деств­ле­ние «Fedorius Leonis», участ­ни­ка Вилен­ско-Радом­ской унии 1401 г., и «кня­зя Льво­ва сына Федо­ра» ока­зы­ва­ет­ся несостоятельным.

25/9. КН. МИХАЙ­ЛО ЛЬВО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ ДОРОДНИЙ/​Немец († 1534)

– пред­став­ник князівсь­ко­го роду Глинських.
в 1499 г. нам. утен­ский; 132
в 1500 г. мар­ша­лок двор­ный; 133 в 1501 г. нам. мерец­кий и утен­ский; 134 в 1506 г. мар­ша­лок двор­ный, дер­жав­ца бель­ский и утен­ский; 135 в 1508 г. пере­ехал в Москву.

Замо­ло­ду слу­жив зх.-європ. монар­хам, потім зро­бив блис­ку­чу кар’є­ру при дворі вел. кн. литов. Олек­сандра Кази­ми­ро­ви­ча (1460– 1506), обій­няв­ши, зокре­ма, поса­ду мар­шал­ка дво­ру (1500) і отри­мав­ши чис­лен­ні земель­ні володін­ня. Піс­ля смер­ті Олек­сандра ста­но­ви­ще Г. похит­ну­ло­ся: Сигіз­мунд I Ста­рий з намо­ви литов. шлях­ти­чів (передусім Я.Заберезинського) поз­ба­вив його май­же всіх посад. Втра­тив­ши надію на їх повер­нен­ня закон­ним шля­хом, Г. у лют. 1508 убив Забе­ре­зинсь­ко­го. Потім нама­гав­ся здо­бу­ти міста Ков­но (нині м. Кау­нас) та Віль­но (нині Віль­нюс, оби­д­ва в Литві). Пораз­ка в цих аван­тю­рах зму­си­ла його шука­ти під­т­рим­ки у вел. кн. моск. Васи­лія III Іва­но­ви­ча, який обі­цяв пере­да­ти Г. усі воло­сті та міста, які той здо­бу­де в Литві. Однак йому вда­ло­ся захо­пи­ти лише Мозир (нині місто в Біло­русі); моск. під­т­рим­ка була незнач­ною. Піз­ні­ше увій­шло в тра­ди­цію зма­льо­ву­ва­ти Г. обо­рон­цем нац. інте­ресів рус. земель у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му, вираз­ни­ком настроїв місц. пра­во­сл. ари­сто­кратії. На зла­мі 1508-09 Г. з бра­та­ми Іва­ном і Васи­лем емі­гру­вав до Рос. д‑ви, де отри­мав у володін­ня Яро­сла­ве­ць (нині Мало­я­ро­сла­ве­ць) та Боровськ (нині оби­д­ва міста Калузь­кої обл., РФ). Був іні­ціа­то­ром і актив­ним учас­ни­ком Смо­ленсь­ких походів 1512–14. Неза­до­во­ле­ний своїм ста­но­ви­щем, 1514 нама­гав­ся втек­ти до Лит­ви, за що був ув’яз­не­ний. Звіль­не­ний 1526 у зв’яз­ку з одру­жен­ням Васи­лія III на його (Г.) пле­мін­ни­ці Олені Глинсь­кій. Отри­мав у вот­чи­ну Ста­ро­дуб Ряпо­ловсь­кий (нині с. Клязь­минсь­кий Горо­док Вла­ди­мирсь­кої обл., РФ). Брав актив­ну участь у при­двор­ній бороть­бі, через що був удру­ге ув’яз­не­ний 1534. П. у тюрмі.

Слу­жи­лый князь. В авгу­сте 1508 г. пере­шел из Лит­вы на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Васи­лию III. В янва­ре 1510 г. при­нял уча­стие в похо­де на Псков. В декаб­ре 1512 г. в вой­ске из Можай­ска на Смо­ленск вое­во­да в боль­шом пол­ку. В авгу­сте 1513 г. в похо­де на Смо­ленск коман­до­вал пере­до­вым пол­ком. В мае 1514 г. в реша­ю­щем похо­де на Смо­ленск при­был под Смо­ленск из Доро­го­бу­жа, воз­гла­вил пере­до­вой полк. Рас­счи­ты­вал полу­чить пост намест­ни­ка Смо­лен­ска, но ему было в этом отка­за­но. Пытал­ся бежать в Лит­ву, но был схва­чен. С 1514 г. до 1527 г. про­си­дел в тюрь­ме за госу­дар­ствен­ную изме­ну и был выпу­щен отту­да лишь в фев­ра­ле 1527 г. в свя­зи со сва­дьбой вели­ко­го кня­зя Васи­лия III и его пле­мян­ни­цы кня­ги­ни Еле­ны Васи­льев­ны Глин­ской. В 1526/1527 г. была взя­та поруч­ная запись по кня­зе М. Л. Глин­ском. В мае 1530 г. коман­до­вал кон­ной ратью в похо­де на Казань. В янва­ре 1533 г. на сва­дьбе кня­зя А. И. Ста­риц­ко­го и кня­ги­ни Е. А. Хован­ской сидел в кри­вом сто­ле. Был назна­чен Васи­ли­ем III в декаб­ре 1533 г. опе­ку­ном наслед­ни­ка пре­сто­ла. Вхо­дил в Опе­кун­ский совет при мало­лет­нем Иване IV в 1533–1534 гг., дум­ный чин бояри­на не имел. 136

В 1526/1527 г. купил у И. Г. Моро­зо­ва село Звя­ги­но с 9 дерев­ня­ми, пусто­ша­ми и сели­ща­ми и поло­ви­ной мель­ни­цы на р. Уче в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да за 400 руб. 137

В авгу­сте 1534 г. был схва­чен и умер в тем­ни­це 15 сен­тяб­ря 1536 г. 138 4 апре­ля 1532 г. по князь М. Л. Глин­ский дал вкла­дом в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь 50 руб., 1 июля 1533 г. по княжне Фети­нье он дал аршин бар­ха­та черев­ча­то­го, 10 июня 1534 г. дал вот­чи­ну в Мос­ков­ском уез­де на р. Клязь­ме село Звя­ги­но с дерев­ня­ми (ценой в 400 руб.). 1 нояб­ря 1538 г. его жена кня­ги­ня Еле­на дала 65 руб. 139

Дядя вели­кой кня­ги­ни Еле­ны Васи­льев­ны Глин­ской, супру­ги госу­да­ря Васи­лия III. Был женат на доче­ри кня­зя Ива­на Немо­го Васи­лье­ви­ча Телеп­не­ва Обо­лен­ско­го 140

∞, КНЖ. ОЛЕ­НА ІВАНІВ­НА ТЕЛЕП­НЕ­ВА ОБО­ЛЕНСЬ­КА, доч­ка Ива­на Немо­го Васи­лье­ви­ча Телеп­не­ва Оболенского.

26/9. КН. ФЕДЬ­КА ЛЬВІВ­НА ГЛИНСЬКА

Брат мужа Фед­ки — Ян Литавор Хреб­то­вич ездил в Моск­ву сва­тать княж­ну Еле­ну Ивановну.

∞, МАР­ТИН ХРЕБ­ТО­ВИЧ, род­но­й бра­т вы­даю­ще­го­ся гос. дея­те­ля ВКЛ – па­на Ива­на (Яна) Ли­та­во­ра Бо­гда­но­ви­ча Хребтовича.

27.8. КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ СТАР­ШИЙ († 1508)

воз­мож­но, в 1508 г. бежал в Моск­ву (АЗР, II. 41; Вольф, 80)

29/.8. КН. СЕМЕН ВАСИЛЬЕВИЧ

ум. без­дет­ным 141

30/. 8. КН. ДМИТ­РИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ

воз­мож­но, в 1508 г. бежал в Моск­ву 142

31/ КН. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

33/13. КН. NN ІВАНІВ­НА ГЛИНСЬКА

Дочь Ива­на Бори­со­ви­ча. Родо­від Глинсь­ких пові­дом­ляє: «А у Кня­зя Ива­на у Бори­со­ви­ча у Вели­ка­го одна была дочь, а была она за Яку­бомъ». 143 Мова йде про Яку­ба Іва­шен­цо­ви­ча, наміс­ни­ка Мозирсь­ко­го у 1506 – 1507 рр., кот­рий відо­мий як зять кня­зя Михай­ла Глинсь­ко­го (тоб­то чоло­вік його дво­юрід­ної сест­ри). 144 У 1508 р. Іва­шен­цо­вич, разом з Глинсь­ким, емі­гру­вав до Моск­ви. Але його дру­жи­на зали­ши­ла­ся у ВКЛ і на вимо­гу вели­ко­го кня­зя Васи­ля Іва­но­ви­ча була при­сла­на до Моск­ви лише у 1511 р. 145

34. КН. ІВАН ДАШ­КО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1499),

по-ви­­ди­­мо­­му, был за­ме­шан в за­го­во­ре 1481 кня­зей М. Слу­ц­ко­­го-Олель­­ко­ви­­ча, Ф. И. Бель­ско­го и И. Ю. Голь­­­шан­ско­­го-Дуб­ро­ви­ц­ко­­го, со­би­рав­ших­ся убить вел. кн. ли­тов­ско­го и польск. ко­ро­ля Ка­зи­ми­ра IV и отъ­е­хать из ВКЛ со свои­ми вот­чи­на­ми на служ­бу к вел. кн. мо­с­ков­ско­му Ива­ну III Ва­силь­е­ви­чу; в 1482 бе­жал в Рус. гос-во (пер­вый слу­чай отъ­ез­да Г. на служ­бу в Мо­ск­ву), но к 1486 вер­нул­ся в ВКЛ, в 1495 по­лу­чил ко­ро­лев­ский при­ви­лей на г. Гос­томль, в 1496 до­бил­ся пе­ре­да­чи сво­ей ма­те­ри на­стоя­тель­ст­ва в Ов­руч­ском мон. во имя Свя­тых Ио­а­ки­ма и Ан­ны, а в 1499 – под­твер­жде­ния сво­их прав на Гос­томль, Став­ки и др. име­ния в Ки­ев­ском воеводстве.

Ще 24 черв­ня 1486 р. отри­мав від коро­ля Кази­ми­ра «8 копъ з мыта киевъско­го», а 2 черв­ня 1489 р. – «12 копъ з мыта киевъско­го; ему жъ шуба лисья завы­и­ко­вая с клю­ча тамъ жо». 146 17 серп­ня 1495 р. йому ж, дво­ря­ни­ну гос­по­дарсь­ко­му, вели­кий князь Олек­сандр надав маєток Гостомль у Київсь­ко­му повіті. 147 24 лип­ня 1496 р. в. к. л. Олек­сандр Ягел­лон­чик видав вирок у справі дво­ря­ни­на Сен­ка Волод­ке­ви­ча Мсти­слав­ця із кня­зем Іва­ном Даш­ко­ви­чем Глинсь­ким сто­сов­но маєт­ку Гостомль. Сен­ко пові­до­мив, що вислу­жив у коро­ля Кази­ми­ра в київсь­ко­му повіті маєток Гостомль, а князь Іван зі сво­го боку випро­сив той маєток у в. к. л. Олек­сандра без його відо­ма, оскіль­ки не мав листів від остан­ньо­го. Обви­ну­ва­чу­ва­ний від­по­вів, що Сен­ко отри­мав маєток від поло­ць­ко­го наміс­ни­ка, пана Юрія Паце­ви­ча, коли той три­мав від коро­ля Київ, а від­по­від­них королівсь­ких листів не отри­мав. Дво­ря­нин нав­па­ки під­твер­див про отри­ман­ня тако­го листа, але той “зги­нулъ”. Для розв’язання супереч­ки було вирі­ше­но запи­та­ти у Юрія Паце­ви­ча. Він зізнав­ся про надан­ня маєт­ку С. Волод­ке­ви­чу: “…далъ былъ Сен­ку Волод­ке­ви­чу безъ воли коро­ля е. м. (кур­сив наш. – Д. В.)”. Тому і вирок був від­по­від­ним: “И мы, о том досмот­рев­ши, коли Сен­ко листу отца нашо­го на то не мелъ, а п. Юрей Паце­вич далъ был ему тое именіе Гостомль без воли отца нашо­го, коро­ля е. м. (кур­сив наш. – Д. В.), при­су­ди­ли есмо тое именіе Гостомль кня­зю Ива­ну Даш­ко­ви­чу Глинсь­ко­му по тому, какъ пер­во есмо ему тое именіе дали; нехай он тое именіе дер­житъ, а нам с того слу­жит” 148 Зга­дуєть­ся також 27 лип­ня, у Києві чи десь побли­зу. 149 15 трав­ня 1499 р. князь Іван Даш­ко­вич Глинсь­кий отри­мав при­вілей на «тыи име­нья в Киевъскомъ пове­те, в Жыто­ми­ры Пиръ­ха­ло­въское, на имя Ста­вокъ, дани­ну отца нашо­го, коро­ля его м(и)л(о)сти (Кази­ми­ра. – С. К.), тежъ под­ле Кие­ва име­нье, на имя Гостомль, зъ данъ­ни­ки в Запал­цохъ а въ Запру­ди­чохъ, дани­ну нашу, выслу­гу его». 150

У 1500 р. князь Іван Даш­ко­вич зга­дуєть­ся вже як наміс­ник Чер­кась­кий. 151 Віро­гід­но, у 1501 р. він був висла­ний до хана Заволзь­ко­го Шиг-Ахма­та, союз­ни­ка ВКЛ, який зі своєю ордою пере­бу­вав на мос­ковсь­кій Сівер­щині. Зокре­ма, у груд­ні Шиг-Ахмат (уже зна­ю­чи про обран­ня вели­ко­го кня­зя Олек­сандра коро­лем Поль­щі), зупи­нив­шись на зимів­лю в рай­оні Дес­ни, писав до Олек­сандра: «што жъ княз Иванъ Чер­кас­кии уми­ра­ю­чы вамъ конь отка­зал, а я на васъ, бра­та сво­е­го, наде­ю­чы ся, тотъ есми конь взялъ». 152 Дійс­но, у наступ­но­му 1502 р. хан Кримсь­кий Менґлі-Ґірей писав «сло­во Чер­кас­ко­му Семе­ну, пры­я­те­лю мое­му»; 153 з іншо­го доку­мен­та 1503 р. вид­но, що мова йде про відо­мо­го Сень­ка Поло­зо­ви­ча154.

35/14. КН. ВАСИЛЬ ДАШ­КО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 1507),

чер­кась­кий наміс­ник (1504–1507 рр.).
5 верес­ня 1502 р. князь Василь Даш­ко­вич отри­мав дея­ких під­да­них у Васи­лишсь­кій воло­сті. 155 У 1504 р. був наміс­ни­ком чер­кась­ким; пока­рав на смерть («шиею каз­нил») роз­бій­ни­ків-коза­ків, що погра­бу­ва­ли куп­ців і послів з Кри­му. 156 Як бачи­мо, князь Василь успад­ку­вав не лише при­ват­ні володін­ня, а й (через 2–3 роки) також і дер­жав­ний уряд бра­та Іва­на. 1 верес­ня 1506 р., в Києві, «князь Васи­лей Дани­ло­вичъ Глин­скій, ста­ро­ста Чер­кас­кій», засвід­чив запи­си двох київсь­ких панів на користь Нико­ло-Пустинсь­ко­го мона­сти­ря. 157 Князь Василь Даш­ко­вич, наміс­ник чер­кась­кий, зга­дуєть­ся ще 6 груд­ня 1506 р.; 158 а 14 серп­ня 1507 р. він був уже покій­ним, зали­шив­ши 41 золо­тий бор­гу: «вмеръ, жоны и детей не маю­чи». 159 10 квіт­ня 1508 р. пан Сень­ко Поло­зо­вич випро­сив собі маєт­ки небіж­чи­ка кня­зя Васи­ля Даш­ко­ви­ча, що піс­ля ньо­го потра­пи­ли до зрад­ни­ків Льво­ви­чів Глинсь­ких: Гостомль у Київсь­ко­му повіті, Ста­вок у Жито­мирсь­ко­му, Глад­ко­ви­чі у Вру­ць­ко­му, а також двір у Вру­ць­ко­му зам­ку160. Ана­ло­гіч­ний при­вілей отри­мав 26 люто­го 1509 р.161 Вар­то зазна­чи­ти, що із цих маєт­ків, за дани­ми «Под­лин­но­го родо­сло­ва», Глад­ко­ви­чі Глинсь­кі отри­ма­ли ще від Віто­вта при всту­пі на литовсь­ку служ­бу. 162

Без потом­ства.

36/. 39. КН. ВЛА­ДИ­МИР БОГДАНОВИЧ

с 1507 г. в Москве с отцом; 163 в 1527 г. выехал в Лит­ву; 164 в 1532 г. в Лит­ве; 165 в 1540 г. выехал в Моск­ву, воз­мож­но с сыном Бог­да­ном (Вольф, 88);

∞, КНЖ. НАСТА­СЬЯ ЖИЖЕМ­СКАЯ; 166 в 1552 г. упо­ми­на­ют­ся ее вла­де­ния в Кане­ве. 167

37/. КН. НАСТА­СЬЯ БОГДАНОВНА

По Вла­сье­ву крім сина Воло­ди­ми­ра, у Бог­да­на Федо­ро­ви­ча було ще дві доч­ки, Ана­стасія та Марія.168

38/. КН. МАРИЯ БОГДАНОВНА

По Вла­сье­ву крім сина Воло­ди­ми­ра, у Бог­да­на Федо­ро­ви­ча було ще дві доч­ки, Ана­стасія та Марія.169

39/ КН. ЮРІЙ ..... ГЛИНСЬКИЙ 

Сын Бог­да­на или Гри­го­рия Федо­ро­ви­ча Глин­ско­го. За дея­ки­ми дани­ми, син Гри­горія Федо­ро­ви­ча, в трав­ні 1537 р. выдал сест­ру замуж за кн. Орев­ско­го. 170 Дійс­но, остан­нім чоло­ві­чим пред­став­ни­ком роду Глинсь­ких, який володів запу­сті­лою «Глин­щи­ною» у поріч­чі Вор­ск­ли, був князь Юрій. Потім же ця тери­торія перей­ш­ла до його сво­я­ків по жіночій лінії.

40/ КН. ОГРО­ФЕ­НА ..... ГЛИНСЬ­КА (1517, 1552)

Дочь Бог­да­на или Гри­го­рия Федо­ро­ви­ча Глин­ско­го. 1638 р. мос­ковсь­ким послам Литов­ской сто­ро­ной було пред­став­ле­но ряд ста­рих доку­мен­тів, серед яких значилися: 

«№ 1. Да в ту ж пору пока­зы­ва­но [мос­ковсь­ким послам] от дер­жа­ве­ць [польсь­ких] гра­мо­ту дело­вую, и ныне вам в отве­те перед нами сам Проску­ра, писарь киев­ский, ука­зы­вал гра­мо­ту дело­вую, как кня­зья Глин­ские Бог­дан и Гри­го­рий Федо­ро­ви­чи, бра­тья, дели­ли меж собою вот­чи­ну свою Глинск, Бельск, Вор­скл и иные север­ные [= сіверсь­кі] вот­чи­ны в Киев­ском кня­же­нье: Бог­да­ну бол­шо­му доста­ло­ся Север Сул­ская, и река Сула с вер­ху до устья,
и на иных местах и иные поме­стья; а Гри­го­рию мен­ше­му доста­ло­ся Север Глин­щи­на, и в Вор­ск­ле, и Мер­ла реч­ка свер­ху до устья, а на реке Удой Север и горо­ди­ще Пол­ствин, и реч­ка Курен­ка и иные поме­стья роз­ные в иных местех, чему уже бол­ши 140 лет.
№ 2. Да в ту же пору и ныне пока­зы­ва­ли тот же Проску­ра лист судо­вый пана Албрех­та Гаштол­то­ви­ча, вое­во­ды полоц­ко­го, ста­ро­сты чер­кас­ко­го, меж княж­ною и кня­ги­нею Глин­скою о тех же Глин­ские о меня­нье вот­чи­ны их; писан тот лист в Кане­ве, меся­ца сен­тяб­ря в 15 ден, индик­та 6, чему ж тож 140 же лет. [1517 год]
№3. Лист судо­вой или заклад­ной кня­зя Юрья Глин­ско­го сест­ры Огро­фе­ны Бай­бу­зи­ны на Вор­скл и Глин­щи­ну, писан в Чер­ка­сех лета 1537, меся­ца мая в 12 день, индик­та 10, сви­де­тель­ство­ван перед паном Васи­льем Тиш­ке­ви­чем, ста­ро­стою черкаским;
№ 4. и запис­ка на име­ние Глин­щи­на и Вор­скл и иных вот­чин от княж­ны Огро­фе­ны Васи­льев­ны Глин­ской, зем­лян­ки чер­кас­кой, зятю её Михай­лу Ива­но­ви­чу Гри­бу­но­ву под дачею лета 1550, нояб­ря 12 дня, индик­та 8, чему уже 88 лет; а в ту пору Путивль уже был за Моск­вою, а коро­лев­ско­го вели­че­ства люди вла­де­ли теми вот­чи­на­ми своими.»

Про связь княж­ны Глин­ской и Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Гри­бу­но­ви­ча Бай­бу­зы есть неза­ви­си­мое сви­де­тель­ство. В описі Чер­кась­ко­го зам­ку 1552 р. вка­за­но, що «Михай­ло Гра­бу­но­вичъ маеть по жоне жъ, княжъне Домон­товне сели­що у Лебе­динѣ на полы зъ Яномъ Кель­бо­въскимъ, а дру­гое сели­що и горо­ди­ще за Дне­промъ у Сиве­ре на рецѣ Вор­ск­ле, на имя Глинско».[Архив Юго-Запа­д­­ной Рос­сии. Киев, 1886. Ч. VII. Т. I. С. 90 (тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «Скве­ре» замість «Сиве­ре», як у руко­писі, див.: Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 46, прим. 63).] Князь Василь Домонт, земя­нин чер­кась­кий, зга­да­ний у тому ж описі без­по­се­ред­ньо перед свої­ми зятями.

Т.е. кнж. зем­лян­ка чер­кас­ская Агра­фе­на Глин­ская была женой кня­зя Васи­ля Домон­та, и в 1517 году дели­ла име­ния с мате­рью кня­ги­ней Глин­ской в Каневе. 

В 1552 році в описі Канівсь­ко­го зам­ку є згад­ка, що село Тули­б­ле в 1 вер­сті від зам­ку нале­жить кня­гині Воло­ди­ми­ро­вій Путив­льсь­кій [Архив юго­за­пад­ной Рос­сии, 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 99]. В тому ж 1552 році в описі Чер­кась­ко­го зам­ку є згад­ка: «уход на Дне­пре, на имя Бело­вец, кня­зя Воло­ди­ми­ров­ский Путивль­ско­го» [Архив юго-запад­ной Рос­сии, 1886 г., ч. 7, т. 1, с. 86].

У запо­віті кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го, скла­де­но­му 21 черв­ня 1576 р., є згад­ки про помер­ло­го кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го [Архив юго-запад­ной Рос­сии, К., 1859 г., ч. 1, т. 1, № 17, с. 108 – 109]. Там ска­за­но, що князь Коре­ць­кий успад­ку­вав маєт­ки кня­зя Путив­льсь­ко­го як його родич по жін­ці, яка похо­ди­ла з князів Жижемсь­ких. (Тут кста­ти тоже гене­а­ло­ги­че­ская загад­ка). Спа­док скла­дав­ся із сіл Боро­ва та Яро­ва, Кой­ло­ва, Стай­ків біля Киє­ва (у Кагар­ли­ць­ко­му рай­оні Київсь­кої області), Туле­ба (Тулиб­ля біля Кане­ва) та Золо­то­ної, яку зовуть Глинщина.

«Листъ судо­вый или заклад­ной кня­зя Юрья Глин­ска­го сест­ры Огро­фе­ны Бай­бу­зи­ны на Вор­склъ и Глин­щи­ну, писан в Чер­касѣхъ, лѣта 1537, мѣся­ца Мая въ 12 день, индик­та 10 (…) и запис­ка на имѣ­нье Глин­щи­на и Вор­склъ и иныхъ вот­ч­инъ отъ княж­ны Огро­фе­ны Васи­льев­ны Глин­ской, зем­лян­ки Чер­кас­кой, зятю ее Михай­лу Ива­но­ви­чю Гри­бу­но­ву подъ дачею лѣта 1550, Нояб­ря 12 дня, индик­та 8»111.

В описі Чер­кась­ко­го зам­ку 1552 р. вка­за­но, що «Михай­ло Гра­бу­но­вичъ маеть по жоне жъ, княжъне Домон­товне сели­що у Лебе­динѣ на полы зъ Яномъ Кель­бо­въскимъ, а дру­гое сели­що и горо­ди­ще за Дне­промъ у Сиве­ре на рецѣ Вор­ск­ле, на имя Глинско»112.

Напевне, тестем Михай­ла Гра­бу­но­ви­ча (Гри­бу­но­ва) був князь Василь Домонт, земя­нин чер­кась­кий, зга­да­ний у тому ж описі без­по­се­ред­ньо перед свої­ми зятя­ми. Тещею ж Гри­бу­но­ви­ча, тоб­то дру­жи­ною кня­зя Домон­та, як вид­но з акта 1550 р., була княж­на Огро­фе­на Глинсь­ка, від якої він і отри­мав «Глинско»113.
На під­ставі цих даних Ю. Вольф виком­бі­ну­вав, що Огро­фе­на Васи­лів­на, доч­ка кня­зя Васи­ля-Гри­горія (так!) Федо­ро­ви­ча, була заміж­ня двічі: 1) за Бай­бу­зою; 2) за кня­зем Васи­лем Домон­том, від яко­го мала доч­ку, вида­ну за Михай­ла Гри­бу­но­ви­ча – також Бай­бу­зу (див. нижче)114! При цьо­му Вольф бук­валь­но сприй­няв інфор­ма­цію, наве­де­ну в актах 1537 й 1550 рр. Але слід вра­хо­ву­ва­ти, що вка­за­ні доку­мен­ти відо­мі не в ори­гі­на­лах і навіть не в копіях, а лише в корот­ких пере­ка­зах, вне­се­них до мос­ковсь­кої дипло­ма­тич­ної доку­мен­та­ції 1638 р. Нам видаєть­ся, що ці тек­сти містять дві помил­ки, піс­ля коре­гу­ван­ня яких усе «стає на свої міс­ця». А саме, в акті 1537 р. замість «Бай­бу­зи­ны» слід чита­ти «Бай­бу­зе» чи «Бай­бу­зине», а в акті 1550 р. замість «Васи­льев­ны» – «Васи­лье­вой», тоб­то тра­ди­цій­ну вказів­ку на ім’я чоло­віка, кня­зя Васи­ля Домон­та. На користь тако­го коре­гу­ван­ня існує, здаєть­ся, і пря­мий доказ. М. Є. Бич­ко­ва, з поси­лан­ням на руко­пис Г. О. Влась­є­ва, пише, що князь Юрій Гри­го­ро­вич «у трав­ні 1537 р. видав сест­ру заміж за кн. Оревського»115. Напевне, мова тут іде (зва­жа­ю­чи на дату) про той самий акт Огро­фе­ни, сест­ри кня­зя Юрія Глинсь­ко­го, від 12 трав­ня 1537 р. А якщо так, то Огро­фе­на (про якусь іншу її сест­ру нічо­го не зга­дуєть­ся) у гра­мо­ті фігу­ру­ва­ла не як «Бай­бу­зи­на», а була пря­мо назва­на дру­жи­ною кня­зя Оревсь­ко­го. Остан­ньо­го і слід ото­тож­ни­ти з Васи­лем Домон­том. У тако­му разі він мав похо­ди­ти з роду князів Дру­ць­ких-Горсь­ких: ті були влас­ни­ка­ми Оревсь­ко­го маєт­ку (суч. Ара­ва у кіль­кох км на пів­день від Дру­ць­ка, в Біло­русі), від яко­го вдо­ва одно­го з Горсь­ких у 1541 р. зветь­ся кня­ги­нею Оревською116.

Таким чином, слід гада­ти, у 1537 р. княж­на Огро­фе­на Глинсь­ка заста­ви­ла Глин­щи­ну комусь із Бай­буз, а у 1550 р. – оста­точ­но запи­са­ла її своє­му зятю. Остан­ній, шля­хет­ний Михай­ло Гри­бу­но­вич Бай­бу­за, 28 січ­ня 1578 р. за при­вілеєм коро­ля Сте­фа­на Баторія отри­мав у вічне володін­ня ще й «въ ста­ро­ствѣ нашимъ Чер­ка­съким и Канев­скимъ пусты­ню ку оса­жа­ню люд­ми, назва­ную реку Сулу, реку Удай и реку Соло­ни­цу, з речъ­ка­ми и озе­ра­ми, почавъши с конъ­ца, горою Сулы от Сня­ти­на, рубе­жа мос­ков­ско­го, ажъ вниз до устя Дне­пра»171. Втім, уже через п’ять років ці зем­лі фак­тич­но захо­пи­ли князі Виш­не­ве­ць­кі, роз­по­чав­ши ство­рен­ня влас­но­го князів­ства на ліво­бе­ре­ж­жі – відо­мої «Виш­не­веч­чи­ни».

∞, кн. Василь Домонт (1552).

Ком­мен­та­рии:
111 Двор­цо­вые раз­ря­ды. Санкт-Петер­бург, 1851. Т. II. Стб. 900.
112 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1886. Ч. VII. Т. I. С. 90 (тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «Скве­ре» замість «Сиве­ре», як у руко­писі, див.: Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 46, прим. 63).
113 Н. Яко­вен­ко без­під­став­но вва­жає князів Домон­тів пред­став­ни­ка­ми тієї ж лінії Глинсь­ких. Зокре­ма, в її схе­мі фігу­рує «Василь (Гри­горій) Федо­ро­вич Домонт Кіятів (зг. 1500)» (Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя. Київ, 2008. С. 364). Оче­вид­но, така осо­ба ском­бі­но­ва­на з двох князів, які у Ю. Воль­фа фігу­ру­ють окре­мо: Василь-Гри­горій Федо­ро­вич Глинсь­кий (теж резуль­тат помил­ки – Василь був стар­шим сином Федо­ра Семе­но­ви­ча, а Гри­горій – молод­шим Федо­ра Іва­но­ви­ча) та «князь Василь Домонт Рятов (Rjatow), котро­го рід впи­са­но до пом’янника Київсь­ко­го поряд родів інших князів, що жили близь­ко 1500 р.» (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 52, 87). Дже­ре­лом Воль­фа був опис пом’янника Києво-Мико­лаївсь­ко­го мона­сти­ря, куди було впи­са­но «Родъ кня­зя Васи­лія Домон­тов Рятовъ» (Восто­ков А. Опи­са­ние рус­ских и сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музе­ума. Санкт-Петер­бург, 1842. С. 579). Що тут озна­чає загад­ко­ве «Рятовъ», ска­за­ти неможливо.
114 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 52, 87, 92 (таб­ли­ця).
115 Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (фонд Г. О. Власьєва).
116 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 138, przyp. 1, 20, s. 341. У відо­мих родо­во­дах князів Горсь­ких Василь Оревсь­кий (Домонт) від­сут­ній. Але вар­то зазна­чи­ти, що відо­мо­сті про шлюб княж­ни Глинсь­кої з кня­зем Оревсь­ким запо­зи­чені з руко­пи­су Г. О. Влась­є­ва, який під­го­ту­вав до видан­ня саме матеріа­ли з гене­а­ло­гії князів Дру­ць­ких: посмерт­но була опуб­лі­ко­ва­на лише пер­ша части­на цієї робо­ти, а пла­ни про­до­в­жен­ня, в т. ч. про лінію Горсь­ких, так і зали­ши­ли­ся нере­алі­зо­ва­ни­ми (Вла­сьев Г. А. Потом­ство Рюри­ка. Мате­ри­а­лы для состав­ле­ния родо­сло­вий. Пет­ро­град, 1918. Т. 2. Кня­зья Вла­ди­ми­ро-Волын­ские. Вып. 1 (без титуль­но­го арку­ша). С. [1], III-IV).
117

41/15. КН. ВАСИЛЬ ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ,

напевне, це той князь Василь Глинсь­кий, брат (дво­юрід­ний) кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го, який зга­дуєть­ся в 1514 – «Жало­ва­ла передъ нами кн(я)гни Федо­ро­вая Ива­но­ви­ча Глин­ская на деве­ря своє­го на кня­зя Васи­лья Глин­ско­го»172 та 1517 р.: Скар­га пана Мико­лая Рач­ко­ви­ча «на кня­зя Васи­лья а на кня­зя Семе­на а на кня­зя Михай­ла Глин­скихъ»173. Михай­ло і Семен були сина­ми Іва­на Семе­но­ви­ча, молод­ши­ми дво­юрід­ни­ми бра­та­ми Васи­ля Федо­ро­ви­ча. серед п’яти рід­них братів Федо­ра Іва­но­ви­ча Васи­ля не було.

42/ КН. БОГ­ДАН ФЕДОРОВИЧ,

емі­гру­вав до Мос­ковсь­кої дер­жа­ви (у 1508 р.?), де зга­дуєть­ся в 1522 р.; тут він і помер десь близь­ко 1555 р.128

?48/. 29. КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ ПОБО­ЕВ­СКИЙ (* ...., 1512, † 1538)

упо­ми­на­ет­ся в 1514 г.; 174 ум. око­ло 1538 г. 175

1512 г. июля 1‑го дня Wasil et Michaijło de Poboiewo ducibus сви­де­те­ли в данине Софии, жена Мико­лая Рад­зи­ви­ло­ви­ча, вое­во­ды, сво­е­му слу­ге Ста­ни­сла­ву Жам­боц­ко­му и его закон­ной жене, бла­го­род­ной Агне­те Гер­ши­ковне, свою зем­лю Морд­ви­нов­щи­на.176 Він упер­ше зга­да­ний в 1514 р. у судо­вих позо­вах, які пода­ла про­ти ньо­го дру­жи­на його бра­та Федо­ра. В 1517 р. Мико­лай Мих­но­вич Рач­ко­вич пози­вав до суду князів Васи­ля, Семе­на і Михай­ла Глинсь­ких за гос­по­дарсь­ку шко­ду у його маєт­ку Кремяниці.

У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. князь Василь не зга­да­ний, мабуть на
той час він уже помер. В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий скар­жи­вся на сво­го дядь­ка Семе­на Глинсь­ко­го у справі опіки над дітьми покій­но­го кня­зя Васи­ля Глинського.
Ю. Вольф [WK, s. 89] зазна­чив, що ці діти – князі Вой­цех і Михай­ло Васи­льо­ви­чі Глинсь­кі – в 1549 р. скар­жи­лись на сво­го стрия кня­зя Семе­на Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го. Він послав­ся на 22‑у кни­гу судо­вих справ Литовської
мет­ри­ки (арк. 249). Ця кни­га наразі не опуб­лі­ко­ва­на, я не міг перевіри­ти цієї
згад­ки.177

43/. КН. МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ ПОБО­ЕВ­СКИЙ (1502, †1532)

упо­ми­на­ет­ся в актах 1502, 1505, 1522, 1524 гг. 178
Кня­зю Міхай­лу Іва­наві­чу Глінс­ка­му, два­рані­ну ЯКМ Жыгі­монт Ста­ры ў тым жа Ваў­ка­вы­скім паве­це надаў у 1522 г. некаль­кі чала­век. 179 Ціка­ва, аднак, што на попіс 1528 г. князі бра­ты Сямён і Міхай­ла Іва­навічы Глін­скія не ставілі­ся з Ваў­ка­вы­ска­га паве­та. 180 Князь Міхай­ла Іва­навіч Глін­скі памёр у 1532 г., ум. в 1532 г.,181пакі­нуў­шы з жон­кай Пет­ранэ­ляй N сына Аляк­сандра і дач­ку Але­ну пер­шы раз заму­жам за Стані­сла­вам Вой­ца­хаві­чам Вай­шві­ло­ві­чам, а дру­гі – за Шыма­нам Гры­боўскім182.

Упер­ше князь Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий зга­дуєть­ся в 1502 р., коли король Олек­сандр пожа­лу­вав йому два села в Оршансь­ко­му повіті. В доку­мен­ті М. І. Г. назва­ний дво­ря­ни­ном вели­ко­го кня­зя. В 1505 р. дво­ря­нин вели­ко­го кня­зя Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий отри­мав ще 10 чоло­вік поруч із його маєт­ком в Побоєві. При цьо­му зга­да­но, що їх, Глинсь­ких, є шість братів, але при цьо­му не зга­да­ний їх бать­ко, який вихо­дить, уже помер. Із того, що бра­ти Іва­но­ви­чі успад­ку­ва­ли маєток Побоєво, який був отри­мав князь Іван Семе­но­вич Глинсь­кий, вид­но, що вони були його сина­ми (а не сина­ми яко­го іншо­го Іва­на Глинсь­ко­го – їх в цей час відо­мо ще три).

Десь навес­ні 1507 р. князь М. І. Глинсь­кий отри­мав жалу­ван­ня від коро­ля Сигіз­мун­да. Наступне подібне жалу­ван­ня він отри­мав у 1510 р. В 1514 р. дво­ря­нин князь М. І. Глинсь­кий одер­жав пожа­лу­ван­ня – маєток у
Кринсь­кій воло­сті Грод­ненсь­ко­го повіту.
В 1516 р. дру­жи­на Ф. І. Глинсь­ко­го кня­ги­ня Опран­ка (Євпрак­сія?) скар­жи­лась на кня­зя Михай­ла Глинського.

В 1517 р. Мико­лай Мих­но­вич Рач­ко­вич пози­вав до суду князів Васи­ля, Семе­на і Михай­ла Глинсь­ких за гос­по­дарсь­ку шко­ду у його маєт­ку Кремяниці.
В 1522 р. та ж кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти
чоло­віка) князї Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної частини
із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра княгині).
В 1528 р. князь Михай­ло Глинсь­кий зі своєю дру­жи­ною Пет­ро­нел­лою про­це­су­вав за маєток Чере­но­во у Більсь­ко­му повіті.
У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. зга­да­но, що князь Михай­ло Глинсь­кий має ста­ви­ти на служ­бу 4 коні – за себе і за сво­го бра­та Юрія. В цьо­му ж пере­писі він зга­да­ний ще раз у реєстрі Доро­ги­чинсь­кої зем­лі. В 1530 р. роз­гля­дав­ся позов Юрія Рач­ка на кня­ги­ню Михай­ло­ву Глинську
Пет­рух­ну (Пет­ро­нел­лу). В тому ж 1530 р. князь Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий зга­да­ний як засі­да­тель у суді.
В 1531 р. князь Михай­ло Глинсь­кий скар­жи­вся на Юрія Рач­ка за маєток у Доро­ги­чинсь­ко­му повіті.

27 черв­ня 1533 р. дво­ря­нин Михай­ло Тиш­ке­вич про­сив у вели­ко­го кня­зя доз­во­лу оже­ни­тись із не назва­ною на ім’я кня­ги­нею Михай­ло­вою Глинсь­кою – зара­ди того, щоб маєт­ки кня­гині у Вовко­вись­ко­му повіті перей­шли до нього,
Тиш­ке­ви­ча. Михай­ло Тиш­ке­вич негай­но, 20 жовтня 1533 р., під­няв спра­ву про опіку над
дітьми кня­зя Михай­ла, у якій мав бра­ти участь князь Семен Глинсь­кий. 20 січ­ня 1534 р. (!) Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий поді­лив своїх бра­та­ни­чів, синів Федо­ра Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го – князів Іва­на, Дмит­ра та Бог­да­на Федо­ро­ви­чів. Доку­мент відо­мий із обля­ти 1579 р., яка в свою чер­гу була ско­пій­о­ва­на в 1721 р. Дата повністю напи­са­на сло­ва­ми, без вико­ри­стан­ня цифр. Але мабуть все ж таки тре­ба пере­не­сти дату на поча­ток 1533 року, коли М. І.
Глинсь­кий ще був живим.
В доку­мен­ті 1536 р. князь Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий зга­да­ний як покійний.

КН. СЕМЁН ИВА­НО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

1516, поста­нов­ле­ния по жало­бам кня­ги­ни Пет­ру­х­ны Семе­но­вой Глин­ской и ее сест­ры Вар­ва­ры Вой­техо­вой Стан­ко­вич на их зятя Юрия Рач­ка, судью Бель­ско­го, мужа ее сест­ры укло­няв­ше­го­ся от раз­де­ла Любеш и дру­гих име­ний, остав­ших­ся после их мате­ри в Доро­гиц­ком пове­те183.

Він упер­ше зга­да­ний в 1514 р., коли було під­твер­дже­но його купів­лі маєтків
у Жемай­тії. Його дру­жи­на Пет­рух­на (Пет­ро­нел­ла?) Пет­рів­на в 1516 (?) році про­це­су­ва­ла за маєт­ки своєї матері (десь у Більсь­ко­му повіті). В 1517 р. Мико­лай Мих­но­вич Рач­ко­вич пози­вав до суду князів Васи­ля, Семе­на і Михай­ла Глинсь­ких за гос­по­дарсь­ку шко­ду у його маєт­ку Кремяниці.
В 1522 р. кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти чоло­віка) князі Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної части­ни із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра княгині). 

У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. зга­да­но, що князь Семен Глинсь­кий має слу­жи­ти з 2 кінь­ми і ще одно­го коня ста­ви­ти з воло­сті Росей­ні, де в ньо­го був маєток (зга­да­ний вище, в 1514 р.). В 1533 р. Юрій Рач­ко пози­вав кня­зя Семе­на Глинсь­ко­го за маєток Чере­но­во. В 1533 р. Михай­ло Тиш­ке­вич подав скар­гу на кня­зя Семе­на Глинсь­ко­го, який мав би опіку­ва­тись його бра­та­ни­ча­ми, дітьми кня­зя Михайла.
В 1537 р. князь Семен Глинсь­кий зга­да­ний як засі­да­тель суду у Вовковиську.
М ТАВ 1538 р. князь Бог­дан Федо­ро­вич Глинсь­кий скар­жи­вся на сво­го дядька
Семе­на Глинсь­ко­го у справі опіки над дітьми покій­но­го кня­зя Васи­ля Глинського.
В 1538 р. князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий скар­жи­вся на своїх братаничів –
князів Дмит­ра та Бог­да­на Федо­ро­ви­чів Глинсь­ких за крив­ди між підданими.
В 1538 р. князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий отри­мав дозвіл від­кри­ти корч­му у
своє­му дворі в містеч­ку Равіни.
В 1540 р. князь Семен Глинсь­кий скар­жи­вся на Вис­ло­ухів та сво­го братанича
кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го за шко­ди у маєт­ку Самуйловичі.
В 1541 р. було про­ве­де­но роз­ме­жу­ван­ня володінь кня­зя Семе­на Глинсь­ко­го і
Вис­ло­ухів у Самуйловичах.
В 1542 р. бояри Вовко­вись­ко­го повіту скар­жи­лись на шко­ду від Тараса –
наміс­ни­ка кня­зя Семе­на Глинсь­ко­го в Самуйловичах.
В 1546 р. був суд в супереч­ці за зем­лю в Росієнсь­ко­му повіті, сто­ро­ною якого
був князь Семен Глинсь­кий (в 1528 р., як вище, була запи­са­на його служ­ба з цього
маєтку).

∞, ПЕТ­РУХ­НА ПЕТ­РОВ­НА (1516)184.

44/.29. КН. ФЕДОР ИВА­НО­ВИЧ (1494, †1508/1514)

в 1494 г. делил зем­ли по рас­по­ря­же­нию Мар­ти­на Гаштоль­да185; упо­ми­на­ет­ся в актах 1508 г.186 Ум. до 1514. 187

Пер­ша згад­ка про ньо­го нале­жить до 1509 р., коли король Сигіз­мунд під­твер­див йому володін­ня людь­ми у Поло­ць­ко­му повіті, які надав ще король Олек­сандр. В 1510 році князь Федір Глинсь­кий одер­жав гро­шо­ве жалу­ван­ня від короля. 

В 1514 р. про­це­су­ва­ла за свої маєт­ки уже не назва­на на ім’я кня­ги­ня – дру­жи­на Ф. І. Глинсь­ко­го. Мож­на при­пу­сти­ти, що Федір на той час уже помер. В 1516 р. дру­жи­на Ф. І. Глинсь­ко­го кня­ги­ня Опран­ка (Євпрак­сія?) скар­жи­лась на кня­зя Михай­ла Глинсь­ко­го. В 1522 р. та ж кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти чоло­віка) князі Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної части­ни із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра кня­гині). У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. зга­да­но, що кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ка має ста­ви­ти 2 коні з маєт­ків у Поло­ць­кій зем­лі (які зга­дані вище, в 1509 р.).

∞, ОПРАН­КА (1514)188.

45/29. КН. ЮРИЙ ИВАНОВИЧ

в 1516 г. в пле­ну в Москве; 189 в 1528 и 1538 г. нахо­дил­ся в Москве. 190

Цей князь впер­ше зга­дуєть­ся в 1510 р., коли він одер­жав гро­шо­ве жалу­ван­ня від коро­ля. Орієн­тов­но в 1512 р. було укла­де­но пере­пис, де зга­да­но, що князь Юрій Глинсь­кий слу­жить із 12 кінь­ми. В 1516 р. дру­жи­на Ф. І. Глинсь­ко­го кня­ги­ня Опран­ка (Євпрак­сія?)
скар­жи­лась на кня­зя Михай­ла Глинсь­ко­го, і при цьо­му зга­да­ла, що брат Михайла –
князь Юрій (який тепер на Москві) узяв у неї, Опран­ки, певне май­но. Михайло
від­мо­в­ляв­ся повер­та­ти це май­но, аж поки Юрій не повер­неть­ся із Москви.
В 1522 р. та ж кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти
чоло­віка) князі Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної частини
із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра княгині).
У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. зга­да­но, що князь Михай­ло Глинсь­кий має ста­ви­ти на служ­бу 4 коні – за себе і за сво­го бра­та Юрія, «який на Москві сидить».
В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий подав скар­гу на сво­го бра­та Дмит­ра, який не
хотів виді­ли­ти Бог­да­ну части­ни маєт­ку їх дядь­ка – кня­зя Юрія Глинського
(ув’язненого в Москві).

46/. 29. КН. ВАЦ­ЛАВ ИВАНОВИЧ

«слу­жил Гашто­вту»; 191 упо­ми­на­ет­ся в 1506 г. 192
В «Попи­су дво­рян всих коро­ля его мило­сти у вели­ком княз­стве», состав­лен­ный пред­по­ло­жи­тель­но перед похо­дом в Мол­да­вию в 1509 г. 193
про­тив име­ни каж­до­го дво­ря­ни­на ука­за­но, сколь­ко кон­ных рат­ни­ков он ведет в поход и где нахо­дит­ся его име­ние. Все упо­мя­ну­тые в спис­ке кня­зья — Иван Дуда (из рода кн. Друц­ких-Гор­ских), Семен Один­це­вич, Тимо­фей и Васи­лий Лепу­зы­ни­чи, Богуш Мосаль­ский, Гри­го­рий Луком­ский, Вац­лав Глин­ский — отно­си­лись к слу­жи­лой мел­ко­те: они выстав­ля­ли по 4–6 «коней», а Вац­лав Глин­ский поме­щен в пере­чень дво­рян, «кото­рые име­ней не мають» 194

Орієн­тов­но в 1512 р. було укла­де­но пере­пис, де зга­да­но, що князь Вац­лав Глинсь­кий слу­жить із 6 кінь­ми, а маєток мав у Смоленську.

В 1522 р. кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти
чоло­віка) князі Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної частини
із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра княгині).
У пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. князь Вац­лав не зга­да­ний, мабуть на
той час він уже помер.

В 1530 р. кня­ги­ня Мари­на Вац­ла­во­ва пода­ла скар­гу на кня­зя Бог­да­на Федоровича.

∞, Мари­на ..... .....

47/. 29. КН. ЯРО­СЛАВ ИВАНОВИЧ

«слу­жил Мико­лаю Рад­зи­ви­ло­ви­чу»; 195 ум. око­ло 1508 г. 196 В 1522 р. кня­ги­ня Федо­ро­ва Глинсь­ко­го скар­жи­лась, що її діве­ри (бра­ти
чоло­віка) князі Михай­ло, Семен, Юрій та Вац­лав не виді­ли­ли їй належ­ної части­ни із май­на помер­ло­го кня­зя Яро­сла­ва (їхньо­го бра­та, діве­ра княгині).

32/?. КН. ЮРІЙ ИВА­НО­ВИЧ ХРО­МОЙ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1508)

ў 1508 г., пас­ля пара­ж­эн­ня Глін­скіх, кароль адаб­раў у іх маё­мас­ць, зем­лі і маёнт­кі, у тым ліку ў кня­зя Іва­на (Бары­саві­ча) і яго пля­мен­нікаў Дзміт­рыя Васілеві­ча і Юрыя Хра­мо­га, тры «пала­цы» пад Клец­кам на кары­с­ць кня­зя Фёда­ра Яра­сла­ваві­ча, назваў­шы Глін­скіх «здрад­ца­мі».

У 1508 р. до Моск­ви емі­гру­вав князь Юрій Хро­мий, який разом з кня­зя­ми Іва­ном та Дмит­ром Васи­льо­ви­чем Глинсь­ки­ми володів пала­цом під Кле­ць­ком. 197 У 1522 р. «Федь­ко­вая, дочъ­ка кня­зя Ива­на Хро­мо­го» скар­жи­ла­ся на пана Сень­ка Поло­зо­ви­ча, «ижъ бы онъ дер­жалъ име­нья, бли­зость єє». 198 На цій під­ставі Ю. Вольф при­пус­кав, що Юрій Хро­мий міг бути тотож­ним одно­му з двох Іванів – братів Дмит­ра Васи­льо­ви­ча 199 Сень­ко Поло­зо­вич у 1508 р. отри­мав володін­ня кня­зя Васи­ля Даш­ко­ви­ча; оче­вид­но, саме на них пре­тен­ду­ва­ла доч­ка кня­зя Іва­на Хро­мо­го. У кож­но­му випад­ку, Юрій (Іван) Хро­мий явно був нащад­ком Бори­са Глинсь­ко­го (який вислу­жив володін­ня під Кле­ць­ком), а не його бра­та Федо­ра – діда Юрія Григоровича.

КН. МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

Покоління VIII

49/20. КН. ОЛЕШ­КО (АЛЕКСІЙ) ІВА­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1522)

упо­ми­на­ет­ся в пере­пис­ке 1522 г. 200.

Сын кня­зя Ива­на Льво­ви­ча Глин­ско­го в одной гра­мо­те 1515 г. был запи­сан, как князь Алек­сандр княж Ива­нов сын Мамаев.

50/21. КН. ЮРІЙ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 26.06.1547)

Крав­чий (з 1536 р.), боярин (з 1540 р.), один з лідерів Думи. Слу­жи­лый князь. В декаб­ре 1533 г. стряп­чий. 201 В авгу­сте 1538 г. нахо­дил­ся в боль­шом пол­ку в рати в Коломне. В авгу­сте 1540 г. вое­во­да в Костро­ме. В июле 1541 г. вое­во­да в Муро­ме. В июне 1542 г. вое­во­да в Сен­кине. В нояб­ре 1542 г. назна­чен гла­вой пере­до­во­го пол­ка во Вла­ди­ми­ре, но стал мест­ни­чать с кня­зем А. Б. Гор­ба­тым (гла­вой вой­ска) и поэто­му был заме­нен на дру­гое лицо. В июле 1544 г. вое­во­да в Туле. В фев­ра­ле 1547 г. боярин на сва­дьбе царя Ива­на IV и Ана­ста­сии Заха­рьи­ной. 202

Заги­нув в Успенсь­ко­му соборі під час повстан­ня про­ти Глинсь­ких. 203

Упо­ми­на­ет­ся в раз­ря­дах в 1532, 1541–1544 гг. (РК I, 94, 100, 102–104, 108);
боярин с янва­ря 1547 г. (Зимин. Состав, 59); участ­ник сва­дьбы Ива­на IV в фев­ра­ле 1547 г. (РК I, 10);
Юрий Васи­лье­вич Глин­ский (ум. 26 июня 1547) — князь, крав­чий (1536) и боярин (1540), сын литов­ско­го слу­жи­ло­го кня­зя Васи­лия Льво­ви­ча Тём­но­го-Глин­ско­го и Анны Якшич, брат вели­кой кня­ги­ни Еле­ны Васи­льев­ны Глин­ской (ок. 1508—1538), вто­рой жены вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го Васи­лия III Ива­но­ви­ча и пра­ви­тель­ни­цы Рус­ско­го госу­дар­ства (1533—1538). Дядя вели­ко­го кня­зя и царя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гроз­но­го. В 1536 году Юрий Васи­лье­вич Глин­ский был назна­чен вели­ко­кня­же­ским крав­чим, а в 1540 году ему было пожа­ло­ва­но бояр­ство. В 1543–1547 годах после свер­же­ния Шуй­ских бра­тья-кня­зья Миха­ил и Юрий Васи­лье­ви­чи Глин­ские, дядь­ки моло­до­го вели­ко­го кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча, ста­ли фак­ти­че­ски­ми руко­во­ди­те­ля­ми мос­ков­ско­го пра­ви­тель­ства. По нау­ще­нию бра­тьев Глин­ских вели­кий князь в декаб­ре 1543 года при­ка­зал каз­нить реген­та Андрея Михай­ло­ви­ча Шуй­ско­го. Позд­нее были каз­не­ны дво­рец­кий князь Иван Ива­но­вич Кубен­ский, Фёдор Семё­но­вич и Васи­лий Михай­ло­вич Ворон­цо­вы, кня­зья Иван Ива­но­вич Доро­го­буж­ский и Фёдор Ива­но­вич Овчи­на Телеп­нев-Обо­лен­ский, попал в тем­ни­цу коню­ший боярин Иван Пет­ро­вич Фёдоров-Челяднин.

По сло­вам рус­ско­го исто­ри­ка Нико­лая Михай­ло­ви­ча Карам­зи­на, Юрий Васи­лье­вич Глин­ский «был не толь­ко често­лю­бив, но и мсти­те­лен, вслед­ствие чего заслу­жил нена­висть бояр».

В янва­ре 1547 года Юрий Васи­лье­вич Глин­ский участ­во­вал в тор­же­ствен­ном обря­де вен­ча­ния вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го Ива­на Васи­лье­ви­ча на цар­ство. Юрий Глин­ский осы­пал царя в две­рях церк­ви и на лест­ни­це золо­ты­ми деньг­ми. В фев­ра­ле 1547 года князь Юрий Глин­ский вме­сте со сво­ей женой Ксе­ни­ей Васи­льев­ной Быч­ко­вой-Ростов­ской при­сут­ство­вал на сва­дьбе сво­е­го пле­мян­ни­ка, царя Ива­на Васи­лье­ви­ча, и Ана­ста­сии Рома­нов­ны Захариной.

В июне того же 1547 года в Москве вспых­нул «вели­кий пожар», кото­рый уни­что­жил боль­шую часть дере­вян­но­го горо­да. Погиб­ло несколь­ко тысяч жите­лей, а десят­ки тысяч оста­лись без кро­ва и пищи. Бояре, настро­ен­ные враж­деб­но к кня­зьям Глин­ским, вну­ши­ли царю, что Москва сго­ре­ла от «вол­шеб­ства неко­то­рых зло­де­ев». Моло­дой царь при­ка­зал создать бояр­скую комис­сию для нака­за­ния винов­ни­ков бед­ствия. 26 июня бояре при­бы­ли в Кремль, собра­ли про­стой народ на пло­ща­ди и ста­ли спра­ши­вать: «Кто зажи­гал Моск­ву?» Про­стой народ обви­нил в под­жо­ге сто­ли­цы цар­скую баб­ку Анну Глин­скую «с детьми и людь­ми». Из Глин­ских в Крем­ле нахо­дил­ся толь­ко князь Юрий Васи­лье­вич, кото­рый попы­тал­ся укрыть­ся в Успен­ском собо­ре. Мятеж­ни­ки ворва­лись в цер­ковь и умерт­ви­ли кня­зя Юрия. Были уби­ты мно­гие слу­ги Глин­ских, а их иму­ще­ство было раз­граб­ле­но. Вдо­ва Юрия Глин­ско­го, Ксе­ния Васи­льев­на, постриг­ла в мона­хи­ни под име­нем Евфросиньи.

Убит 24 июня 1547 г. 204

∞, ОВДО­ТЬЯ 205

51/21. КН. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 1533)

Слу­жи­лый князь. В 1521 г. намест­ник на мень­шей поло­вине Костро­мы В 1530 г. вое­во­да в Пле­се. В 1543 г. намест­ник в Пле­се из Костро­мы. 206

Умер до 21 фев­ра­ля 1544 г. 207 21 фев­ра­ля 1544 г. по кня­зе И. В. Глин­ском дала в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь кня­ги­ня Анна, жена кня­зя М. Глин­ско­го, 12 руб. 28 фев­ра­ля 1545 г. по кня­зю Ива­ну дал кго брат князь М. В. Глин­ский 50 руб. 208

52/21. КН. МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 1559)

Коню­ший (з 1541 р.), один з лідерів Думи, піс­ля невда­лої спро­би втечі до Лит­ви у 1547 р. відій­шов на дру­гі ролі.

Семей­ные и род­ствен­ные свя­зи­При­хо­дил­ся царю Ива­ну Гроз­но­му дво­ю­род­ным бра­том. Его отец князь Васи­лий Льво­вич Глин­ский был отцом кня­ги­ни Еле­ны Глин­ской, супру­ги вели­ко­го кня­зя Васи­лия III. В 1527 г. князь Миха­ил Льво­вич Глин­ский, дядя кня­зя М. В. Глин­ско­го, женил­ся на доче­ри кня­зя Ива­на Немо­го Обо­лен­ско­го. 209 Князь В. Ф. Ско­пин Шуй­ский был женат пер­вым бра­ком на кня­гине Анне Пет­ровне Тате­вой, доче­ри кня­зя П. И. Тате­ва. На сест­ре кня­зя Васи­лия Ско­пи­на Овдо­тье (в ино­че­стве Фео­до­сии) был женат князь Миха­ил Васи­лье­вич Глин­ский. 210

Слу­жеб­ная био­гра­фия. Сре­ди кня­зей и детей бояр­ских, кото­рые в думе не живут во вре­мя пере­го­во­ров в мар­те 1542 г. с литов­ски­ми посла­ми в Москве под заго­лов­ком «Ста­ро­дуб­ские кня­зья» назва­ны кня­зья Юрий, Иван, Миха­ил Васи­лье­ви­чи Глин­ские. В сен­тяб­ре 1554 г. князь М. В. Глин­ский вое­во­да в Каза­ни. 211 Боярин с июля 1547 г., 212 либо боярин с янва­ря 1547 г. 213 В янва­ре 1547 г. имел чин бояри­на и коню­ше­го. 214 Летом 1547 г. во вре­мя вол­не­ний в Москве Глин­ские, вызы­вав­шие глу­бо­кое недо­воль­ство у насе­ле­ния, были обви­не­ны в под­жи­га­тель­стве. Брат Еле­ны Глин­ской, Юрий Васи­лье­вич, был убит тол­пой. Князь Миха­ил Васи­лье­вич Глин­ский пытал­ся бежать в Лит­ву, но по доро­ге был схва­чен и лишен титу­ла коню­ше­го: «И в том воз­му­ще­нии уби­енъ [...] вой его, князь Юрий Глин­ский от все­го наро­да, и домъ его весь раз­граб­ленъ. Дру­гие же вой его, князь Миха­илъ Глин­ский, кото­рой был все­му зло­му начал­никъ, уте­че, и дру­гие чело­вѣко­угод­ни­цы, сущие с нимъ, раз­бе­го­ша­ся И в том воз­му­ще­нии уби­енъ [...] вой его, князь Юрий Глин­ский от все­го наро­да, и домъ его весь раз­граб­ленъ. Дру­гие же вой его, князь Миха­илъ Глин­ский, кото­рой был все­му зло­му начал­никъ, уте­че, и дру­гие чело­вѣко­угод­ни­цы, сущие с нимъ, раз­бе­го­ша­ся». 215 После мяте­жа 1547 г., по мне­нию А. А. Зими­на, неко­то­рое вре­мя нахо­дил­ся в опа­ле. Во вре­мя болез­ни царя в мар­те 1553 г., веро­ят­но, под­дер­жал кан­ди­да­ту­ру царе­ви­ча Дмит­рия. В ящи­ке 198 Цар­ско­го архи­ва хра­ни­лась «отпис­ка в Калу­гу ко кня­зю Миха­и­лу Глин­ско­му от кня­зя Юрья Тем­ки­на о местех» (мест­ни­ча­лись осе­нью 1555 г.), а так­же «сыск кня­зя Миха­и­ла Глин­ско­го про гра­беж, как в шел в Ливон­скую зем­лю». В сен­тяб­ря 1561 г. литов­цы заня­ли захва­чен­ный ранее рус­ски­ми г. Тар­васт в Ливо­нии, а вой­ско из Юрье­ва во гла­ве с кня­зем М. В. Глин­ским попы­та­лось сво­бо­дить город, по фак­ту этих собы­тий было про­ве­де­но осо­бое рас­сле­до­ва­ние. 216 В Дво­ро­вой тет­ра­ди боярин с поме­той «68-го умре». 217 В фев­ра­ле 1556 г. назна­чен нов­го­род­ским намест­ни­ком. В мар­те 1556 г. ему была пожа­ло­ва­на поло­ви­на намест­ни­чье­го дохо­да с Нов­го­ро­да Вели­ко­го. 218 12 фев­ра­ля 1556 г. от его име­ни как нов­го­род­ско­го намест­ни­ка швед­ско­му коро­лю была отправ­ле­на гра­мо­та по вопро­су о плен­ных. В июле 1556 г., янва­ре, июле 1557 г. боярин и намест­ник в Вели­ком Нов­го­ро­де. 219 В 1556 г. писец в Яро­слав­ском уез­де. 220 В июне 1542 г. вто­рой вое­во­да в Сен­кине. В нояб­ре 1542 г. вое­во­да в Ниж­нем Нов­го­ро­де в горо­де. В 1544 г. вто­рой вое­во­да в Туле. В июле 1547 г. в цар­ском похо­де в Колом­ну из Моск­вы сто­ит пер­вым сре­ди бояр, сопро­вож­дав­ших царя. В июне 1548 г. вое­во­да, годо­вав­ший в Василь­го­ро­де. В апре­ле 1551 г. вое­во­да в Прон­ске. В июле 1550 г. в раз­ря­де цар­ско­го похо­да в Колом­ну сопро­вож­дал царя Ива­на IV. В апре­ле 1552 г. во вре­мя похо­да на Казань отправ­лен на Каму во гла­ве судо­вой рати. В сен­тяб­ре 1552 г. перед штур­мом Каза­ни ездил вокруг горо­да «для бере­же­нья». В октяб­ре 1552 г. по воз­вра­ще­нии из Каза­ни в Моск­ву царь напра­вил в Ниж­ний Нов­го­род судо­вую рать под его коман­до­ва­ни­ем. В июне 1553 г. сре­ди бояр сопро­вож­дал царя в Колом­ну. В нояб­ре 1553 г. на сва­дьбе Семи­о­на Каса­е­ви­ча был на дво­ре царя Семи­о­на. В апре­ле 1554 г. отправ­лен вое­во­дой на годо­ва­нье в Казань. В октяб­ре 1555 г. в вой­ске в Калу­ге и Сер­пу­хо­ве во гла­ве пере­до­во­го пол­ка. В июле 1557 г. в раз­ря­де цар­ской поезд­ки в Колом­ну из Моск­ву с бояра­ми сопро­вож­дал царя. Зимой 1558 г. в похо­де в Ливо­нию вто­рой вое­во­да боль­шо­го пол­ка. В мар­те 1559 г. в цар­ском похо­де про­тив Девлет-Гирея коман­до­вал пере­до­вым пол­ком. 221

Зем­ле­вла­де­ни­еВ 15771578 г. кня­ги­ня Анна, жена кня­зя Васи­лия Льво­ви­ча Глин­ско­го, с сыном Миха­и­лом Глин­ские дали Махри­щско­му мона­сты­рю вот­чи­ну сель­цо Кор­са­ко­во и дерев­ню Иса­ко­во. Она же дала мона­сты­рю 300 чет­вер­тей ржи, 200 чет­вер­тей овса, 20 руб. денег. Князь Миха­ил Васи­лье­вич, в ино­че­стве Лазарь. После его смер­ти дьяк Пути­ло Михай­лов дал по нему мона­сты­рю 10 руб. 222 В 1526/1527 г. князь М. Л. Глин­ский купил у И. Г. Моро­зо­ва село Звя­ги­но с дерев­ня­ми и поло­ви­ной мель­ни­цы в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да. 223 10 июня 1534 г. его дядя князь Миха­ил Льво­вич Глин­ский дал куп­лен­ное у И. Г. Моро­зо­ва (в 1526/1527 г. за 400 руб.) село Звя­ги­но с дерев­ня­ми на р. Клязь­ме в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю. Послу­хи кня­зья Юрий, Иван, Миха­ил Васи­лье­вы дети Глин­ские. ()Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 722. Л. 514.)) В 1533/1534 г. князь М. В. Глин­ский купил у Федо­ра Мен­ши­ка, Дани­лы, Беля­ни­цы Вла­ди­ми­ра, Гри­го­рья Ратая детей Федо­ра Ива­но­ва сына Голо­ви­на их отчи­ну поло­ви­ну села Назор­но­во в Назор­ском стане Ростов­ско­го уез­да за 120 руб. 224 В 1536/1537 г. князь М. В. Глин­ский при­об­рел у Марьи, жены Тимо­фея Голо­ви­на и у ее сына Бог­да­на в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да их вот­чи­ну село Ильин­ское с дерев­ня­ми Крю­ко­во, Юри­ни­но, Ширя­е­во и пр. (все­го 9 дере­вень, 1 пустошь, 2 почин­ка) за 600 руб. 225 В 1536/1537 г. князь М. В. Глин­ский купил у Федо­ра Мен­ши­ка, Дани­лы Беля­ни­цы, Гри­го­рия Ратая Федо­ро­вых детей Ива­но­ва сына Голо­ви­на их вот­чи­ну село Оле­ни­но с 5 дерев­ня­ми, 1 почин­ком, 5 пусто­ша­ми в Назор­ском стане Ростов­ско­го уез­да за 460 руб. 226 В 1543/1544 г. купил у Тимо­фея Андре­ева сына Шер­ши­на Голо­ви­на его отчи­ну дерев­ню Измай­лов­скую в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да за 50 руб. 227 В 1545/1546 г. купил у Тимо­фея Андре­ева сына Шир­ше­ва Голо­ви­на его вот­чи­ну в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да на р. Сухо­до­ле села Нажи­ро­во и Раме­нье с дерев­ня­ми Ред­ри­ко­во, Дуб­ров­ка, пусто­ша­ми Микит­ки­но, Бур­цо­во за 250 руб. 228 В 1547/1548 г. кня­ги­ня Анна, вдо­ва кня­зя Васи­лия Льво­ви­ча Глин­ско­го, с сыном Миха­и­лом дала Покров­ско­му мона­сты­рю сель­цо Бул­га­ко­во и дерев­ню Лыче­во в Суз­даль­ском уез­де 229: Се яз, княж Василь[е]ва жена Лво­ви­ча Глин­ско­го кня­ги­ни Анна, да с сво­им сыном со кня­зем с Миха­и­лом Васи­лье­ви­чем даем в дом Пре­чи­стой Бого­ро­ди­цы Покров­ско­го мона­сты­ря в Суз­дал­ском уез­де свою вот­чи­ну куп­ли сел­цо Бул­га­ко­во, да к тому сел­цу дерев­ня Лычо­во, што купил сын мой князь Иван у Ондрея у Бул[гако]ва. А даем то сел­цо и ту дерев­ню в дом Пре­чи­стой Бого­ро­ди­цы Покров­ско­го монаст[ы]ря веч­ных ради благ впрок без выку­па с лесы и с луги, и [с пожня]ми, и со всем уго­дьем, куды изста­ри к тому сел­цу и к дерев[не потя]гло, куды соха и коса и топор ходи­ли. И игу­ме­нье и сест­рам, и[ли по ней] иные игу­ме­ньи и сест­ры будут, то сел­цо и ту дерев­ню дер­жа­ти за [монасты]рем. А даю яз, кня­ги­ни Анна, то сел­цо и ту дерев­ню по сво­ем госу­да­ре по муже по кня­зе по Васи­лье Лво­ви­че и по сво­их детех по кня­зе по Юрье и по кня­зе по Иване, и по сво­ей доче­ри по кня­гине по Марье, и по собе, и по сво­е­му роду. 230 В сен­тяб­ре 1552 г. его слу­га Наза­рий Дьяк Васи­льев сын дал в долг 105 руб. Гри­го­рию Ники­ти­ну сыну Бас­ка­ко­ву и по каба­ле взял сво­е­му гос­по­ди­ну вот­чин­ную дерев­ню Крив­цо­во в Кинель­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да на р. Гря­зе­ви­це 231 В октяб­ре 1553 г. Андрей Михай­лов сын Бас­ка­ков с детьми Бог­да­ном, Федо­ром, Семей­кой, Образ­цом заня­ли у чело­ве­ка кня­зя М. В. Глин­ско­го 70 руб. на год и зало­жи­ли свою вот­чи­ну в Кинель­ском стане Перя­с­лав­ско­го уез­да дерев­ни Новин­ки и пустошь Вах­ра­ме­е­во. Послу­хи Замят­ня Яко­влев сын, Шестак Шера­пов сын Бас­ка­ко­вы. 232 16 мар­та 1554 г. купил у Иева Васи­лье­ва сына Тете­ри­на его куп­лю село Лыс­цо­во с дерев­ня­ми Ники­тин­ское, Полян­ки, Тебен­ко­во, Ряб­цо­во, Бобо­е­во, Елман­цо­во, Вет­ри­цо­во, пусто­ша­ми Сани­ко­во, Хлеб­ни­ко­во, Косо­бу­ко­во, Край­ко­во, Взма­но­во, Куче­би­но, Бур­дуч­ко­во, Кру­той враг, Тел­кин почи­нок, Дани­лов­ское, Сту­де­ное в Назор­ском стане Ростов­ско­го уез­да за 500 руб. 233 Князь М. В. Глин­ский в авгу­сте 1556 г. вла­дел селом Путя­тин­ское с дерев­ня­ми Пав­ло­во, Полут­ки­но, Суты­рев­ская, Шело­мо­во, Рот­не­во, Паньи­но, Рогоз­ки, Еси­но, Юрцы­но , Неустро­е­во и др. в Вок­шер­ском стане Яро­слав­ско­го уез­да. 234 В фев­ра­ле 1557 г. дал в долг Андрею Гри­го­рье­ву сыну База­ни­ну 20 руб. и при­об­рел по заклад­ной каба­ле его отца бла­го­сло­ве­ние пол­де­рев­ни Яко­влев­ской в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да. 235 В 1558/1559 г. Иван Федо­ров сын Кара­мы­шев с сыном Пет­ром про­да­ли кня­зю М. В. Глин­ско­му вот­чи­ну дерев­ню Жега­ло­ву в Пехор­ском стане Мос­ков­ско­го уез­да. В 1601/1602 г. село Жега­ло­во на р. Воро­нов­ке было пожа­ло­ва­но царем Бори­сом Году­но­вым Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю по духов­ной бояри­на кня­зя Ива­на Михай­ло­ви­ча Глин­ско­го по нему, его мате­ри и по его отце. 236 Его жене Фети­нье в 1560/1561 г. Васи­лий, Иван Неклю­до­вы дети Семе­но­вы про­да­ли отчи­ны сво­ей сели­ще Горе­мыч­ки­но в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да, луг и пожни по р. Юхо­ти за 50 руб. 237 До 1 авгу­ста 1566 дал в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь село Звя­ги­но с дерев­ня­ми в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да. 238 В июле 1562 г. вла­дел зем­ля­ми (10 дерев­ня­ми) в Шахов­ской воло­сти Яро­слав­ско­го уез­да. 239 За кня­зем М. В. Глин­ским упо­мя­ну­ты села в Ржев­ском уез­де, из кото­рых он в нояб­ре 1547 г. с кня­зем И. Турун­та­ем Прон­ским пытал­ся бежать в Лит­ву. 240 В 1550‑е гг. вла­дел вот­чи­ной дерев­ней Ско­по­во в Верх­ду­бен­ском стане, селом Пло­щев­ское (Пло­ще­во), дерев­ня­ми Хле­сто­во (Кле­сто­во), Про­ни­но, Жуко­во, Федя­е­во, Кад­ни­ко­во, Поля­ны, Воро­но­во, Меле­ди­но в Кинель­ском стане Пере­слав­ско­го уез­да. 241 К сере­дине XVI в. кн. М. В. Глин­ско­му была пожа­ло­ва­на в вот­чи­ну Плю­щев­ская волость, быв­шая в нача­ле XVI в. «зем­лей вели­ко­го кня­зя». В 1555/56 г. М. В. Глин­ский дал в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь дерев­ню Софьи­но в Кине­ле, куп­лю сво­е­го бра­та Юрия 242 В 1564/1565 г. вла­сти Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря купи­ли у Ф. Д. Лихо­ти­на вот­чи­ну его под­че­ри­цы Ари­ны Замят­ни­ной доче­ри Басо­ва, кото­рую ей пожа­ло­ва­ла Фети­нья, жена кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча Глин­ско­го по при­ка­зу мужа, треть сели­ща Басо­во (10 чет­вер­тей худой зем­ли) 243 В резуль­та­те бра­ка Васи­лия III и Еле­на Глин­ской ее мать Анна (в ино­че­стве Ани­сье) полу­чи­ла в виде пожа­ло­ва­ния вот­чи­ну село Уго­ди­чи с дерев­ня­ми в Яки­мов­ском стане Ростов­ско­го уез­да. После смер­ти Анны в 1553 г. село доста­лось ее сыну кня­зю М. В. Глин­ско­му, а затем вну­ку кня­зю И. М. Глин­ско­му. В Яки­мов­ском стане Ани­сье при­над­ле­жа­ли еще три дерев­ни, кото­рые она дала Ростов­ско­му Бори­со­глеб­ско­му мона­сты­рю. Князь М. В. Глин­ский купил у Голо­ви­ных в Ростов­ском уез­де в Назор­ном стане в 1533/1534 г. за 120 руб. пол­се­ла Назор­ное, в 1535/1536 г. за 460 руб. сель­цо Оле­ни­но и 5 дере­вень, в 1536/1537 г. за 600 руб. сель­цо Ильин­ское с 9 дерев­ня­ми, пусто­шью и 2 почин­ка­ми, в 1543/1544 г. дерев­ню Измай­лов­ская за 50 руб., в 1445/1546 г. сель­цо Раме­нье и 2 дерев­ни, 2 пусто­ши за 250 руб. В 1554 г. за 500 руб. у И. В. Тете­ри­на он купил вот­чи­ну детей Ф. И. Голо­ви­на село Лыс­цо­во с 7 дерев­ня­ми и 11 пусто­ша­ми. В 1556/1557 г. А. База­нин зало­жил кня­зю М. В. Глин­ско­му за 20 руб. пол­де­рев­ни Яко­влев­ская. В 1560/1561 г. вдо­ва кня­зя М. В. Глин­ско­го Фети­нья купи­ла у Семе­но­вых за 50 руб. сели­ще Горе­мыч­ки­но. В 1581/1582 г. князь И. М. Глин­ский, сын М. В. Глин­ско­го, купил у А. Ф. Тре­тья­ко­ва за 20 руб. три пусто­ши в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да. 244

Вкла­ды зем­ле­вла­дель­ца в мона­сты­ри, вкла­ды по зем­ле­вла­дель­цу род­ствен­ни­ков Князь М. В. Глин­ский дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю 13 октяб­ря 1541 г. 50 руб. 29 янва­ря 1544 г. князь Миха­ил дал с мате­рью кня­ги­ней Анной по бра­ту кня­зю Ива­ну Васи­лье­ви­чю 137 руб. 28 фев­ра­ля 1545 г. он же дал по бра­ту кня­зю Ива­ну 50 руб. 27 фев­ра­ля 1547 г. по бра­ту кня­зю Ива­ну за село князь Миха­ил дал 100 руб. 12 апре­ля 1553 г. по мате­ри кня­гине ино­ке Ани­сьи он дал 100 руб. 3 фев­ра­ле 1555 г. по сыну кня­зю Пет­ру князь Миха­ил дал «бар­ха­ту золот­но­го аршин». 11 декаб­ря 1559 г. по кня­зю М. В. Глин­ском дали Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю его душе­при­каз­чи­ки кня­зья Иван Ива­но­вич Прон­ский, Дмит­рий Михай­ло­вич Жижем­ский, дья­ки Пути­ло Михай­ло и Васи­лий Сте­па­нов 500 руб. Женой кня­зя Миха­и­ла была кня­ги­ня Ксе­ния (Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 49–50). В 1559/1560 г. царь Иван Васи­лье­вич дал Кирил­ло-Бело­зер­ско­му мона­сты­рю по кня­зе М. В. Глин­ском и его жене кня­гине Фео­до­тии (Овдо­тьи), в ино­ки­нях Фео­до­сии 400 руб. По кня­зе Иване Васи­лье­ви­че Глин­ском дано 10 руб. (ОР РНБ Кир.-Бел. собр. № 87/1325. Л. 65, 65 об.). Корм по кня­зю Миха­и­лу Васи­лье­ви­чу Глин­ско­му с сыном Ива­ном 28 сен­тяб­ря. По нему дал царь Иван Васи­лье­вич Кирил­ло-Бело­зер­ско­му мона­сты­рю 300 руб. (Саха­ров И.П. Кор­мо­вая кни­га Кирил­ло-Бело­зер­ско­го мона­сты­ря // Запис­ки Отде­ле­ния рус­ской и сла­вян­ской фило­ло­гии Импе­ра­тор­ско­го архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. 1851. Т. 1. Отд. 3. С. 57). Сохра­ни­лась гра­мо­та «даная княж Васи­лье­вы кня­ги­ни Лво­ви­ча Глинъ­ско­го кня­ги­ни Анны да ее сына кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча, что дали в Покров­ской мона­стырь по сво­их душах сел­цо Бул­га­ко­во да дерев­ню Лычо­во, 56-го году» во Вла­ди­мир­ском уез­де (ГАВО. Ф. 575. Оп. 1. № 349. Л. 70).

Глин­ские дали денеж­но-веще­вой вклад в яро­слав­ский Толг­ский мона­стырь обу­сло­вив­ший соот­вет­ству­ю­щую запись в одном из сино­ди­ков: «Род княж Васи­ли­ев Лво­ви­ча Глин­ска­го. Кня­зя Лаза­ря (над стро­кой: «Глин­ской»), кня­гы­ни ино­кы Ани­сии, княж­ны мла­ден­ца Еле­ны»245. Одно­знач­но уста­но­вить, кто из Глин­ских имел молит­вен­ное имя Лазарь, труд­но. В сино­дик ТСМ меж­ду 1558–60 гг. было впи­са­но имя кня­зя Лаза­ря, а свер­ху поме­че­но: «Васи­лье­вич Глинь­ской»246. Посколь­ку 11 декаб­ря 1559 г. был дан поми­наль­ный вклад по кня­зе Миха­и­ле Васи­лье­ви­че, мож­но заклю­чить, что речь идет о нем. На вто­ром месте в поми­на­нии ука­за­ны мать М.В. Глин­ско­го кня­ги­ня Анна (ино­ка Ани­сия) и, воз­мож­но, его дочь Еле­на, умер­шая в мла­ден­че­стве, и пото­му неиз­вест­ная родо­слов­ным. Сле­до­ва­тель­но, вклад был дан меж­ду 1553–1559 гг., посколь­ку око­ло 1553 г. скон­ча­лась кня­ги­ня Анна, а в 1559 г. князь Миха­ил247.

∞ ОКСИ­НЬЯ; 248 ум. в 1559 г. 249

53/21. КН. ОЛЕ­НА ВАСИ­ЛІВ­НА ГЛИНСЬ­КА († 4.04.1538)

Регент­ша Мос­ковсь­кої дер­жа­ви при мало­му Іва­но­ві IV (1533–1538 рр.). 

(1510–1512 гг. – † 3 апре­ля 1538 г. в Москве), кня­ги­ня Мос­ков­ская и вели­кая кня­ги­ня Вла­ди­мир­ская, вто­рая жена (с 21 янва­ря 1526 г.) кня­зя Мос­ков­ско­го и вели­ко­го кня­зя Вла­ди­мир­ско­го Васи­лия III Ива­но­ви­ча. Отец: Васи­лий Льво­вич Глин­ский, литов­ский князь. Мать: По одной из вер­сий, Анна Сте­фа­нов­на Якшич, дочь серб­ско­го вое­во­ды Сте­фа­на Якшича

Еле­на Васи­льев­на Глин­ская роди­лась в 1510–1512 гг. и была доче­рью Васи­лия Льво­ви­ча, литов­ско­го кня­зя, пере­шед­ше­го на служ­бу к мос­ков­ско­му госу­да­рю. Она роди­лась уже в Рос­сии, после бег­ства отца из Лит­вы. Во вре­ме­на ее дет­ства род Глин­ских при­шел в упа­док, не имел вли­я­ния в Москве, одна­ко оста­вал­ся одним из знат­ней­ших литов­ских родов. Этот факт, по мне­нию иссле­до­ва­те­лей, и при­влек вни­ма­ние Васи­лия III. После скан­даль­но­го раз­во­да с пер­вой женой, Соло­мо­ни­ей Сабу­ро­вой, так и не сумев­шей родить вели­ко­му кня­зю наслед­ни­ка, Васи­лий Ива­но­вич стре­мил­ся как мож­но быст­рее заклю­чить вто­рой брак, при этом не допу­стив новой борь­бы сре­ди соб­ствен­но­го окру­же­ния за пра­во пород­нить­ся с госу­да­рем и не тра­тя вре­мя на слож­ную дипло­ма­ти­че­скую про­це­ду­ру сва­тов­ства к ино­стран­ным прин­цес­сам [21, гл. 9]. Знат­ная, но не имев­шая поли­ти­че­ско­го вли­я­ния фами­лия Глин­ских под­хо­ди­ла иде­аль­но. Как пола­га­ет А. И. Филюш­кин, при­бли­зив род Глин­ских через женить­бу на Елене, а так­же осво­бо­див сидев­ше­го в тюрь­ме гла­ву рода Миха­и­ла Глин­ско­го, Васи­лий III полу­чал в их лице пре­дан­ных и зави­си­мых от него слуг [21, гл. 9]. Впро­чем, источ­ни­ки поз­во­ля­ют сде­лать вывод и о суще­ство­вав­шей сим­па­тии госу­да­ря к моло­дой неве­сте. Гер­бер­штейн сооб­щал, что вели­кий князь настоль­ко стре­мил­ся понра­вить­ся сво­ей избран­ни­це, что даже сбрил боро­ду на евро­пей­ский манер, чем вызвал ужас у кон­сер­ва­тив­но настро­ен­но­го бояр­ства [II, c. 75; 2; 21; 25; 27].

Сва­дьба состо­я­лась 21 янва­ря 1526 г. На момент бра­ко­со­че­та­ния Елене было око­ло 14–16 лет, Васи­лию III – почти в три раза боль­ше. Юность Еле­ны была и ее козы­рем: вели­ко­му кня­зю сроч­но тре­бо­вал­ся наслед­ник. Одна­ко, в пер­вые годы бра­ка про­бле­ма так и не была реше­на. Дол­го­ждан­ный пер­ве­нец Иван в кня­же­ской семье появил­ся толь­ко в 1530 г. Спу­стя два года у Еле­ны и Васи­лия родил­ся вто­рой сын Юрий. Каза­лось бы, вопрос о том, кому пере­дать власть в госу­дар­стве, решен. Одна­ко вку­пе с исто­ри­ей о более чем два­дца­ти­лет­нем бес­плод­ном пер­вом бра­ке вели­ко­го кня­зя столь «позд­нее» (спу­стя четы­ре года после сва­дьбы) появ­ле­ние детей у моло­дой и здо­ро­вой кня­ги­ни поро­ди­ло новые слу­хи о бес­пло­дии само­го Васи­лия III. Сплет­ни ходи­ли и о том, что реаль­ным отцом кня­жи­чей был при­бли­жен­ный к Елене князь Иван Федо­ро­вич Овчи­на Телеп­нев Обо­лен­ский [I, c. 311–313; II, c. 87, V, c. 227; III, c. 218–220; 20, c. 84–94]. На сего­дняш­ний день боль­шин­ством уче­ных при­зна­ет­ся, что слу­хи о невер­но­сти Еле­ны в годы ее бра­ка не более, чем выдум­ка зло­пы­ха­те­лей [2; 16]. На осно­ве вос­ста­нов­лен­ных порт­ре­тов Софьи Палео­лог и Ива­на IV иссле­до­ва­те­ли под­твер­жда­ют их внеш­нее сход­ство, воз­мож­ное толь­ко через Васи­лия III. Но оче­вид­но, дан­ной аргу­мен­та­ции явно недо­ста­точ­но, что­бы со сто­про­цент­ной уве­рен­но­стью откло­нить вер­сию об Овчине Обо­лен­ском, как о реаль­ном отце Ива­на Гроз­но­го. Так, в част­но­сти, А. Л. Ники­тин ука­зы­ва­ет на пси­хи­че­ские откло­не­ния, неиз­вест­ные ни в роду Кали­ти­чей, ни в роду Глин­ских, кото­рые впер­вые про­яви­лись толь­ко у Ива­на Гроз­но­го и его млад­ше­го бра­та и кото­рые, по мне­нию уче­но­го, могут слу­жить кос­вен­ным дока­за­тель­ством отсут­ствия род­ства меж­ду Васи­ли­ем III и Ива­ном IV [11, c. 95]. Пря­мых дока­за­тельств свя­зи Еле­ны и Овчи­ны Телеп­не­ва Обо­лен­ско­го до смер­ти Васи­лия III нет.

21 сен­тяб­ря 1533 г. Еле­на с детьми сопро­вож­да­ла Васи­лия III в тра­ди­ци­он­ной бого­моль­ной поезд­ке в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь. После бого­слу­же­ния царь отпра­вил­ся на охо­ту, но поезд­ка ока­за­лась намно­го более дол­гой и менее при­ят­ной, чем ожи­да­лось, из-за пора­зив­шей его болез­ни. Несколь­ко меся­цев про­му­чив­шись гной­ным пери­ости­том [15, c. 72], Васи­лий III умер в ночь с 3 на 4 декаб­ря 1533 г., при­няв перед смер­тью ино­че­ский постриг под име­нем Вар­ла­а­ма. Наслед­ни­ку пре­сто­ла Ива­ну Васи­лье­ви­чу было на тот момент все­го три года. Заве­ща­ние Васи­лия III не сохра­ни­лось. Повесть о болез­ни и смер­ти Васи­лия III ниче­го не гово­рит о пере­да­че вла­сти жене госу­да­ря, лето­пи­си, в част­но­сти Вос­кре­сен­ская и Псков­ская Пер­вая содер­жат на этот счет про­ти­во­по­лож­ные све­де­ния. Офи­ци­аль­ная Вос­кре­сен­ская сооб­ща­ет, что Васи­лий III оста­вил госу­дар­ство и мало­лет­не­го пра­ви­те­ля на попе­че­ние жене и мит­ро­по­ли­ту [VI, Ч. 2, c. 285]. Псков­ская лето­пись гово­рит о пере­да­че вла­сти узко­му кру­гу лиц из бояр­ско­го окру­же­ния [IV, c. 106]. На сего­дняш­ний день боль­шин­ство исто­ри­ков скло­ня­ет­ся к тому, что Васи­лий III наме­ре­вал­ся пере­дать регент­ство над Ива­ном, а соот­вет­ствен­но и власть в госу­дар­стве Опе­кун­ско­му сове­ту. Про­дол­жа­ют­ся спо­ры о пер­со­наль­ном соста­ве Регент­ско­го сове­та при мало­лет­нем Иване IV [4, c. 289–292; 21, гл. 9; 26, c. 21–28; 27, c. с. 395–409].

Борь­бе в при­двор­ных кру­гах, попе­ре­мен­ным взле­там и паде­ни­ям раз­лич­ных бояр­ских груп­пи­ро­вок во гла­ве с кня­зья­ми Шуй­ским, Бель­ски­ми и Глин­ски­ми, про­яс­не­нию их соста­ва и поли­ти­че­ских взгля­дов посвя­ще­на обшир­ней­шая исто­рио­гра­фия [2; 3, c. 225–248; 4, c. 289–292; 7, c. 10–107; 8, c. 36–164; 9, 44–48; 10, c. 3–19; 17; 18, c. 19–74; 19, c. 278–288; 23; 24; 25; 27, c. 395–409; 29, с. 101–112; 30, c. 195–197] Не вда­ва­ясь в подроб­но­сти этой борь­бы, сле­ду­ет отме­тить, что Еле­на все­ми сила­ми стре­ми­лась укре­пить­ся в каче­стве пра­ви­тель­ни­цы госу­дар­ства. Леги­тим­ность ее поло­же­нию в гла­зах наро­да при­да­вал тот факт, что она явля­лась мате­рью закон­но­го госу­да­ря [8, 136–164; 9, c. 44–48]. По этой же при­чине ее мог под­дер­жи­вать мит­ро­по­лит Дани­ил. Но то, что Еле­на была ино­стран­кой без каких-либо обшир­ных (по крайне мере, на пер­вых порах) свя­зей сре­ди бояр­ства, без­услов­но, дела­ло ее поло­же­ние уяз­ви­мым. Добить­ся вла­сти ей уда­лось толь­ко в авгу­сте 1534 г. [8, c. 99–111; 17, c. 12; 18, c. 33–44; 29, c. 101–112]. Удер­жать­ся же на пре­сто­ле ока­за­лось гораз­до слож­нее. Опи­ра­ясь на под­держ­ку сво­е­го фаво­ри­та кня­зя Ива­на Телеп­не­ва Обо­лен­ско­го и близ­ких ей людей, Еле­на после­до­ва­тель­но устра­ня­ла сопер­ни­ков и про­сто не соглас­ных с ее поло­же­ни­ем. Пер­вым от дво­ра был уда­лен род­ной дядя Еле­ны Миха­ил Глин­ский, осу­див­ший пле­мян­ни­цу за пороч­ную связь с Телеп­не­вым Обо­лен­ским [II, c. 78]. Были лик­ви­ди­ро­ва­ны млад­шие бра­тья Васи­лия III кня­зья Юрий Дмит­ров­ский и Андрей Ста­риц­кий. Обо­лен­ский был вве­ден в Бояр­скую Думу (полу­чил выс­ший чин бояри­на и коню­ше­го) вме­сте с еще несколь­ки­ми близ­ки­ми Елене людь­ми (о вли­я­нии Обо­лен­ско­го, см.: 1, c. 79–81; 3, c. 231–232; 8, c. 154–161; 14, c. 22–23; 18, c. 44–45; 28, c. 67–73; 29, c. 109–111). Вопрос о том, насколь­ко само­сто­я­тель­ной была Еле­на в сво­ем прав­ле­нии, спор­ный. Тем не менее, нель­зя не ска­зать о про­ве­ден­ных в годы ее прав­ле­ния госу­дар­ствен­ных рефор­мах. Опи­ра­ясь на под­держ­ку церк­ви в лице Дани­и­ла, Еле­на суще­ствен­но огра­ни­чи­ла пра­ва мона­сты­рей на при­об­ре­те­ние земель [5, c. 303; 18, c. 45–46]. Губ­ная и денеж­ная рефор­мы были направ­ле­ны на укреп­ле­ние цен­траль­ной вла­сти, а воз­ве­де­ние новых горо­дов и укреп­ле­ний (в част­но­сти, Китай­го­род­ской сте­ны в Москве) спо­соб­ство­ва­ло росту обо­ро­но­спо­соб­но­сти госу­дар­ства. Мало­лет­ство Ива­на IV, уяз­ви­мое поло­же­ние его мате­ри и бес­ко­неч­ная борь­ба за власть не спо­соб­ство­ва­ли ста­биль­но­сти во внеш­не­по­ли­ти­че­ской ситу­а­ции. В 1534 г. меж­ду Лит­вой и Рос­си­ей раз­вя­за­лась оче­ред­ная вой­на. Сигиз­мунд I отка­зал­ся про­дле­вать пере­ми­рие, заклю­чен­ное еще при Васи­лии III, и потре­бо­вал вер­нуть­ся к гра­ни­цам 1508 г. Бое­вые дей­ствия дли­лись до 1537 г., когда был заклю­чен мир, сохра­няв­ший ста­тус-кво обо­их госу­дарств. Рос­сия лиши­лась Гомель­ской обла­сти, но полу­чи­ла ряд кре­по­стей, при­над­ле­жав­ших до это­го Вели­ко­му кня­же­ству Литовскому.

Несмот­ря на то, что фак­ти­че­ски Еле­на нахо­ди­лась у вла­сти все­го око­ло трех с поло­ви­ной лет, ее прав­ле­ние ока­за­лось насы­щен­ным поли­ти­че­ски­ми собы­ти­я­ми. Одна­ко ни рефор­мы по укреп­ле­нию госу­дар­ствен­ной вла­сти, ни откро­вен­ный тер­рор Обо­лен­ско­го [8, c. 220–221; 10, c. 7–8] не помог­ли Елене надол­го закре­пить­ся на пре­сто­ле. 4 апре­ля 1538 г. кня­ги­ня неожи­дан­но умер­ла в воз­расте 30 лет. Сра­зу же рас­про­стра­ни­лись слу­хи о ее отрав­ле­нии бояра­ми Шуй­ски­ми. Спу­стя несколь­ко веков уче­ные под­твер­ди­ли вер­сию о насиль­ствен­ной смер­ти мате­ри Ива­на Гроз­но­го. Хими­че­ский ана­лиз ее костей и волос пока­зал мно­го­крат­ное пре­вы­ше­ние солей рту­ти, цин­ка и мышья­ка [12, c. 148; 13, c. 26–31; 22, c. 23–25]*.

Еле­на Глин­ская была похо­ро­не­на в Воз­не­сен­ском мона­сты­ре Мос­ков­ско­го Кремля.

* Вер­сию об отрав­ле­нии Еле­ны Глин­ской раз­де­ля­ют не все иссле­до­ва­те­ли [подроб­нее, см.: 17; 23; 24].

Дети: Иван IV Гроз­ный (1530–1584 гг.)
Юрий Васи­лье­вич, удель­ный князь Углиц­кий (1533–1563 гг.)
Вла­де­ния: Волость Нерехта в Костром­ском уез­де [8, с. 481]
Состав двора
Еле­ну Васи­льев­ну под­дер­жи­ва­ли князь И. Ф. Овчи­на Телеп­нев Обо­лен­ский, князь Д. Ф. Бель­ский, И. Г. Моро­зов, князь Н. В. Хро­мой Обо­лен­ский, М. В. Туч­ков, М. Ю. Заха­рьин, кня­зья В. В. Шуй­ский и И. В. Шуй­ский, князь Б. И. Гор­ба­тый, М. С. Ворон­цов, дво­рец­кий И. Ю. Шиго­на Под­жо­гин, князь И. Д. Пен­ков, кня­зья А. И. Стри­гин Обо­лен­ский и Н. В. Обо­лен­ский, князь И. И. Кубен­ский, и мит­ро­по­лит Дани­ил [VII, c. 102, 105; VIII, с. 75, 91–92; 4, c. 289–292; 7, с. 10–107].

В состав муж­ско­го дво­ра вели­кой кня­ги­ни вхо­дил дво­рец­кий князь П. И. Реп­нин Обо­лен­ский [8, с. 431, 447].

В сви­ту или в жен­ский двор Еле­ны Глин­ской вхо­ди­ли бояры­ни, окру­жав­шие вели­кую кня­ги­ню на сва­деб­ных тор­же­ствах, офи­ци­аль­ных цере­мо­ни­ях, посоль­ских приемах:

На сва­дьбе Васи­лия Ива­но­ви­ча и Еле­ны Васи­льев­ны в Москве 21 янва­ря 1526 г. у вели­кой княж­ны за сто­лом сиде­ли бояры­ни кня­ги­ня Анна, жена кня­зя Федо­ра Ива­но­ви­ча Бель­ско­го, кня­ги­ня Мария, жена Семе­на Дани­ло­ви­ча Холм­ско­го, Ари­на (Ори­на, Ири­на), жена Юрия Заха­рьи­ча, Анна, жена Пет­ра Яко­вле­ви­ча Заха­рьи­на, Ири­на, жена Миха­и­ла Юрье­ви­ча Заха­рьи­на. Сва­ха­ми вели­ко­го кня­зя были кня­ги­ня Мар­фа, жена кня­зя Дмит­рия Федо­ро­ви­ча Бель­ско­го (он испол­нял роль друж­ки вели­ко­го кня­зя на сва­дьбе), и Ири­на, жена Миха­и­ла Юрье­ви­ча Заха­рьи­на (он испол­нял роль вто­ро­го друж­ки вели­ко­го кня­зя). Сва­ха­ми вели­кой княж­ны явля­лись Овдо­тья (Евдо­кия), жена кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Шуй­ско­го и Вар­ва­ра, жена Юрия Мало­го Тра­ха­ни­о­та. На сва­дьбе так­же при­сут­ство­ва­ли жена кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча Гор­ба­то­го (друж­ки вели­кой княж­ны) и жена кня­зя Бори­са Ива­но­ви­ча Гор­ба­то­го (вто­ро­го друж­ки вели­кой княж­ны). У посте­ли ново­брач­ных нахо­ди­лись Марья, жена Гри­го­рия Федо­ро­ви­ча Давы­до­ва, Але­на (Еле­на), жена Ива­на Андре­еви­ча Челяд­ни­на, и Агра­фе­на, жена Васи­лия Андре­еви­ча Челяд­ни­на. Сре­ди при­гла­шен­ных на сва­дьбу была княж­на Наста­сья (Ана­ста­сия), дочь род­ной сест­ры Васи­лия III Евдо­кии и казан­ско­го царя Кудай­ку­ла (в кре­ще­нии Петра).

На сва­дьбе дво­ю­род­но­го бра­та Васи­лия III Андрея Ста­риц­ко­го и кня­ги­ни Евфро­си­нии Хован­ской, сыг­ран­ной в Москве 2 фев­ра­ля 1533 г., на кото­рой при­сут­ство­ва­ла Еле­на Глин­ская, сва­ха­ми удель­но­го кня­зя Андрея Ста­риц­ко­го явля­лись Еле­на (Але­на), жена кня­зя Ива­на Дани­ло­ви­ча Хомя­ка Пен­ко­ва, и Агра­фе­на, жена Миха­и­ла Семе­но­ви­ча Ворон­цо­ва. Сва­ха­ми кня­ги­ни Е. Ф. Хован­ской были жены Васи­лия Пет­ро­ви­ча Бори­со­ва и Тимо­фея Васи­лье­ви­ча Бори­со­вых Бороз­ди­ных. Сиде­ли в сто­ле от вели­кой кня­ги­ни бояры­ни кня­ги­ня Мар­фа, жена кня­зя Дмит­рия Федо­ро­ви­ча Бель­ско­го, Ири­на (Ори­на), жена Юрия Заха­рьи­ча, Еле­на (Але­на), жена Ива­на Андре­еви­ча Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена Васи­лия Андре­еви­ча Челяд­ни­на, жена кня­зя Ива­на Федо­ро­ви­ча Палец­ко­го (не назва­на по име­ни), и Ксе­ния, жена кня­зя Ива­на Федо­ро­ви­ча Бельского.

Соглас­но родо­слов­ной памя­ти кня­зей Глин­ских, состав­лен­ной в 1532–1534 гг., у вели­кой кня­ги­ни в сто­ле сиде­ли бояры­ни Мария, жена Гри­го­рия Федо­ро­ви­ча Давы­до­ва. Если Марии не было, то на ее месте сиде­ла Ори­на, жена Юрия Заха­рьи­ча. А от них за сто­лом сиде­ли Оле­на, жена Ива­на Андре­еви­ча Челяд­ни­на, и Агра­фе­на, жена Васи­лия Андре­еви­ча Челяд­ни­на. В кри­вом сто­ле сиде­ли кня­ги­ня Анна, жена Васи­лия Сле­по­го Льво­ви­ча Глин­ско­го, и кня­ги­ня Наста­сья, жена Ива­на Мамая Льво­ви­ча Глин­ско­го. С ними не сиде­ла Агра­фе­на Волын­ская. У них же «в засад­ках» в кри­вом сто­ле сиде­ли Овдо­тья, жена Ива­на Ива­но­ви­ча Тре­тья­ко­ва, либо «Нехо­же­во кни­и­ни Огро­фе­на» (воз­мож­но, речь шла о жене кня­зя Ива­на Палецкого).

В день похо­рон вели­ко­го кня­зя Васи­лия III в Архан­гель­ском собо­ре Мос­ков­ско­го Крем­ля, кото­рые про­ис­хо­ди­ли, ско­рее все­го, на сле­ду­ю­щий день после кон­чи­ны, то есть 5 декаб­ря 1533 г., Еле­ну Глин­скую выве­ли из хором бояры­ни кня­ги­ня Ана­ста­сия, жена Ф. М. Мсти­слав­ско­го, кня­ги­ня Мария, жена И. Д. Пен­ко­ва, Але­на, жена И. А. Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена В. А. Челяд­ни­на, Фео­до­сия, жена М. Ю. Заха­рьи­на, Агра­фе­на, жена В. И. Волын­ско­го, кня­ги­ня Анна, жена В.Л. Глинского.

На при­е­мах казан­ско­го хана Ших-Али (Шига­лея) и его жены Фатьмы-сал­тан в Москве, состо­яв­ших­ся 9 и, веро­ят­но, 10 янва­ря 1536 г., в пер­вый день при­е­ма Шига­лея в пала­те у церк­ви Вос­кре­ше­ния Лаза­ря (хра­ма Вос­кре­ше­ния Бого­ро­ди­цы в Сенях) в Мос­ков­ском Крем­ле у вели­кой кня­ги­ни сиде­ли бояры­ни кня­ги­ня Ана­ста­сия, жена Ф. М. Мсти­слав­ско­го, Еле­на, жена И. А. Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена В. А. Челяд­ни­на «и иные мно­гие бояры­ни». В дру­гой раз, когда во дво­рец при­е­ха­ла жена Шига­лея цари­ца Фатьма-сал­тан ее встре­ча­ла у саней Агра­фе­на, жена В. И. Волын­ско­го, да с нею моло­дые бояры­ни, а у лест­ни­цы Агра­фе­на, жена В. А. Челяд­ни­на, с моло­ды­ми бояры­ня­ми. Во вре­мя ауди­ен­ции цари­цы за сто­лом у Еле­ны Глин­ской сиде­ли бояры­ни кня­ги­ня Ана­ста­сия жена Ф. М. Мсти­слав­ско­го, Еле­на, жена И. А. Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена В. А. Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена В. И. Волын­ско­го «и ины мно­гие бояры­ни». После завер­ше­ния пере­го­во­ров во вре­мя засто­лья у Еле­ны Глин­ской сиде­ла цари­ца «с пра­вои руки в угле», у вели­ко­го кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча его дво­ю­род­ная сест­ра Ана­ста­сия, дочь царе­ви­ча Пет­ра и жена кня­зя Ф. М. Мсти­слав­ско­го, а под нею сиде­ла Еле­на, жена И. А. Челяд­ни­на, Агра­фе­на, жена В. А. Челяд­ни­на «и иные бояры­ни», да кня­ги­ня Мар­фа, жена Д. Ф. Бель­ско­го, под нею Агра­фе­на, жена В. И. Волын­ско­го, «и иные бояры­ни, а иные бояры­ни въ ска­миѣ седѣ­ли» [VII, с. 419; VIII, с. 9–10, 13–14; 6].

Источ­ни­ки
I. Биб­лио­те­ка лите­ра­ту­ры Древ­ней Руси. Т. 11. СПб., 2001. С. 311–313
II. Гер­бер­штейн С. Запис­ки о Мос­ко­вии. М., 1988.
III. Курб­ский Андрей. Исто­рия о делах вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го // Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. 31. СПб., 1914. С. 161–354.
IV. Псков­ские лето­пи­си. Вып. 1. М.; Л., 1941.
V. ПСРЛ. Т. V. Вып. 2. Псков­ские лето­пи­си. М., 2000.
VI. ПСРЛ. Т. VIII. Про­дол­же­ние лето­пи­си по Вос­кре­сен­ско­му спис­ку. М., 2001.
VII. ПСРЛ. Т. XIII. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый Пат­ри­ар­шею или Нико­нов­скою лето­пи­сью. М., 2000.
VIII. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966.

Биб­лио­гра­фия
1. Абра­мо­вич Г.В. Кня­зья Шуй­ские и Рос­сий­ский трон. Л., 1991.
2. Воло­ди­хин Д.М. Иван IV Гроз­ный. М., 2010.
3. Зимин А.А. Рефор­мы Ива­на Гроз­но­го (Очер­ки соци­аль­но-эко­но­ми­че­ской и поли­ти­че­ской исто­рии Рос­сии XVI в.). М., 1960.
4. Зимин А.А. Фор­ми­ро­ва­ние бояр­ской ари­сто­кра­тии в Рос­сии во вто­рой поло­вине XV – пер­вой тре­ти XVI в. М., 1988.
5. Каш­та­нов С.М. Соци­аль­но-поли­ти­че­ская исто­рия Рос­сии кон­ца XV– пер­вой поло­ви­ны XVI в. М.. 1967.
6. Кор­зи­нин А.Л. Жен­ский двор Еле­ны Глин­ской (в печати).
7. Кор­зи­нин А.Л. Регент­ский совет при мало­лет­нем Иване Гроз­ном // Клио. 1999. № 3. С. 10–107.
8. Кром М.М. «Вдов­ству­ю­щее цар­ство»: Поли­ти­че­ский кри­зис в Рос­сии 30–40‑х годов XVI века. М., 2010.
9. Кром М.М. «Мне сирот­ству­ю­ще­му, а цар­ству вдов­ству­ю­ще­му»: кри­зис вла­сти и меха­низм при­ня­тия реше­ний в пери­од «бояр­ско­го прав­ле­ния» (30–40‑е годы XVI в.) // Рос­сий­ская монар­хия: вопро­сы исто­рии и тео­рии. Воро­неж, 1998. С. 44–48.
10. Кром М.М. Поли­ти­че­ский кри­зис 30–40‑х годов XVI века (Поста­нов­ка про­бле­мы) // Оте­че­ствен­ная исто­рия. № 5. 1998. С. 3–19.
11. Ники­тин А.Л. Соло­мо­ния Сабу­ро­ва и вто­рой брак Васи­лия III // Гри­го­рьев Г. Л. Кого боял­ся Иван Гроз­ный? М., 1998. С. 91–93.
12. Пано­ва Т.Д. Крем­лёв­ские усы­паль­ни­цы. Исто­рия, судь­ба, тай­на. М., 2003.
13. Пано­ва Т.Д., Пежем­ский Д. Отра­ви­ли! Жизнь и смерть Еле­ны Глин­ской: исто­ри­ко-антро­по­ло­ги­че­ское иссле­до­ва­ние // Роди­на. 2004. № 12. С. 26–31.
14. Пла­то­нов С.Ф. Сочи­не­ния по рус­ской исто­рии. СПб., 1994.
15. Прес­ня­ков А.Е. Заве­ща­ние Васи­лия III // Сб. ста­тей по рус­ской исто­рии, посвя­щен­ных С. Ф. Пла­то­но­ву. Пг., 1922.
16. Пуш­ка­ре­ва Н.Л. Част­ная жизнь жен­щи­ны в доин­ду­стри­аль­ной Рос­сии. X – нача­ло XIX в. Неве­ста, жена, любов­ни­ца. М., 1997.
17. Скрын­ни­ков Р.Г. Иван Гроз­ный. М., 2001.
18. Смир­нов И. И. Очер­ки поли­ти­че­ской исто­рии Рус­ско­го госу­дар­ства 30–50‑х годов XVI века. М.; Л., 1958.
19. Тихо­ми­ров М.Н. Запис­ки о регент­стве Еле­ны Глин­ской и бояр­ском прав­ле­нии 1533–1547 гг. // Исто­ри­че­ские запис­ки. Кн. 46. 1954. С. 278–288.
20. Тихо­ми­ров М.Н. Мало­из­вест­ные лето­пис­ные памят­ни­ки XVI в. // Исто­ри­че­ские запис­ки. Кн. 10. 1941. С. 84–94.
21. Филюш­кин А.И. Васи­лий III. М., 2010.
22. Филюш­кин А.И. Мать Ива­на Гроз­но­го // Нау­ка и рели­гия. № 4. 2011. С. 23–25.
23. Фло­ря Б.М. Иван Гроз­ный. М., 1999.
24. Фро­я­нов И.Я. Дра­ма рус­ской исто­рии. На пути к оприч­нине. М., 2007
25. Шапош­ник В.В. Иван Гроз­ный. Пер­вый рус­ский царь. М., 2006.
26. Шапош­ник В.В. К вопро­су о заве­ща­нии Васи­лия III // Вест­ник СПб­ГУ. Серия 2. Вып. 2. 2009. С. 21–28.
27. Шапош­ник В.В. Пра­ви­тель­ни­ца Еле­на Глин­ская и мос­ков­ская эли­та // Древ­няя Русь: во вре­ме­ни, в лич­но­стях, в иде­ях. Вып. 5. 2016. С. 395–409.
28. Шата­гин Н.И. Рус­ское госу­дар­ство в пер­вой поло­вине XVI века. Сверд­ловск, 1940.
29. Юрга­нов А.Л. Поли­ти­че­ская борь­ба в 30‑е годы XVI века // Исто­рия СССР. № 2. 1988. С. 101–112.
30. Юрга­нов А.Л. Пра­вя­щая эли­та Рус­ско­го госу­дар­ства IX – нача­ла XVIII вв. (Очер­ки исто­рии). СПб., 2006

∞ 1526, В. КН. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ МОС­КОВСЬ­КИЙ, вел. кн. мос­ковсь­кий († 1533 р.)

54/21. КН. АНА­СТАСІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА ГЛИНСЬКА

55/21. МАРИЯ ВАСИЛЬЕВНА

Має­мо вказів­ку на ще одну доч­ку Васи­ля Льво­ви­ча Глинсь­ко­го – Марію, мабуть, молод­шу сест­ру Оле­ни: Тово же году [7035 – 1526..1527] женил князь вели­кий кня­зя Ивана
Дани­ло­ви­ча Пен­ко­ва, дал за нево сво­я­чи­ну свою княж­ну Марью Васи­лье­ву дочь Глин­ско­го [РК-1605–2, т. 1, ч. 2, с. 200 ; дуже корот­ко – ПСРЛ, т. 8, с. 272]. Цей запис постав­ле­но перед запи­сом про звіль­нен­ня М. Л. Глинсь­ко­го, тому мож­на дума­ти, що весіл­ля від­бу­ло­ся в остан­ні міся­ці 1526 року. Вираз «женил князь вели­кий» мож­на розу­міти – Василь 3‑й узяв на себе опіку над роди­ною кня­зя Васи­ля Глинсь­ко­го.250

∞, 1526, кн. Иван Дани­ло­вич Пен­ков.251

56/23. КН. ВАСИЛЬ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ, КР. ПРО­КО­ПИЙ († VII/VIII.1565)

князь, мос­ков­ский вое­во­да и боярин с 1562 г., 252 един­ствен­ный сын бояри­на кня­зя Миха­и­ла Льво­ви­ча Дород­но­го-Глин­ско­го (ум. 1534) и Еле­ны Ива­нов­ны Телеп­не­вой-Обо­лен­ской. Дво­ю­род­ный дядя вели­ко­го кня­зя и царя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гроз­но­го. В 1534 году князь Миха­ил Льво­вич Глин­ский, отец Васи­лия, по при­ка­зу пра­ви­тель­ни­цы и сво­ей пле­мян­ни­цы Еле­ны Васи­льев­ны Глин­ской был заклю­чен в тем­ни­цу и убит.

Впер­вые упо­ми­на­ет­ся в источ­ни­ках в мар­те 1542 года, когда он при­сут­ство­вал при при­ё­ме вели­ким кня­зем Ива­ном Васи­лье­ви­чем литов­ско­го посоль­ства. В Дво­ро­вой тет­ра­ди из Слу­жи­лых кня­зей (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 117). Боярин с 1561/1562 г. (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 193). В июле 1556 г. столь­ник в голо­вах. В 1558/59 г. вое­во­да в Деди­ло­ве. В мар­те 1559 г. в похо­де про­тив Девлет-Гирея вое­во­да в ярто­уль­ском пол­ку. В 1560 г. в вой­ске в Туле во гла­ве пол­ка пра­вой руки. В 1561/62 г. в вой­ске из Юрье­ва на Тар­вас воз­гла­вил боль­шой полк, назван впер­вые бояри­ном. В декаб­ре 1562 г. в похо­де на Полоцк воз­гла­вил пере­до­вой полк. В 1563/64 г. в вой­ске в Калу­ге коман­до­вал боль­шим пол­ком (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 158, 177–179, 187, 188, 193, 194, 198, 200, 209). В июле 1561 г. при­сяг­нул на вер­ность, дал клят­ву в вер­ной служ­бе царю Ива­ну Гроз­но­му (Собра­ние госу­дар­ствен­ных гра­мот и дого­во­ров. Ч. 1. М., 1813. С. 470–473). В нояб­ре 1562 г. участ­во­вал во встре­че литов­ско­го послан­ни­ка С. Алек­се­е­ва, был на дво­ре кня­зя И. Д. Бель­ско­го с дру­ги­ми бояра­ми; в посла­нии от паны рады назван «намест­ни­ком Казан­ским». В декаб­ре 1563 г. сидел за сто­лом во вре­мя обе­да с литов­ски­ми посла­ми Ю. А. Хот­ке­ви­ча, Б. Воло­ви­ча (Выпис­ка из посоль­ских книг о сно­ше­ни­ях Рос­сий­ско­го госу­дар­ства с Поль­ско-Литов­ским за 1487–1572 гг. // Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Источ­ни­ки XV–XVII вв. Т. II. Москва; Вар­ша­ва, 1997. С. 228, 229, 231; Сбор­ник Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 71. СПб., 1892. С. 91, 93, 98, 99, 197). В ящи­ке 39 Цар­ско­го архи­ва хра­ни­лись запи­си на кня­зя Васи­лия Глин­ско­го. В фев­ра­ле 1563 г. с дру­ги­ми бояра­ми отве­чал на гра­мо­ты литов­ским панам рады (Госу­дар­ствен­ный архив Рос­сии XVI сто­ле­тия. Опыт рекон­струк­ции / Подг. тек­ста и ком­мент. А. А. Зими­на. М., 1978. С. 49, 199, 532).

В 1560 году по цар­ско­му при­ка­зу князь Васи­лий Глин­ский, назна­чен­ный пер­вым вое­во­дой боль­шо­го пол­ка, воз­гла­вил поход из Дерп­та на Тар­васт. Вме­сте с кня­зем Пет­ром Семе­но­ви­чем Сереб­ря­ным Васи­лий Глин­ский пре­сле­до­вал вели­ко­го литов­ско­го гет­ма­на Нико­лая «Рыже­го» Рад­зи­вил­ла и раз­бил его отряд под Пер­нау. Летом 1561 года князь Васи­лий Михай­ло­вич Глин­ский попал в цар­скую опа­лу. Его обви­ни­ли в попыт­ке побе­га в Вели­кое кня­же­ство Литов­ское. В июле Васи­лий Глин­ский был аре­сто­ван, а в кон­це того же меся­ца под­пи­сал кре­сто­це­ло­валь­ную гра­мо­ту и был осво­бож­ден. За него пору­чи­лись мит­ро­по­лит Мака­рий и выс­шее духо­вен­ство. В «про­кля­той» гра­мо­те Васи­лий Глин­ский при­зна­вал, что «пре­сту­пил» перед царем и обя­зы­вал­ся не ссы­лать­ся с поль­ским коро­лём Сигиз­мун­дом Кази­ми­ро­ви­чем Ста­рым и литов­ски­ми вель­мо­жа­ми. Васи­лий Михай­ло­вич обя­зал­ся вер­но слу­жить мос­ков­ско­му госу­да­рю и его супру­ге Марии Чер­кас­ской, царе­ви­чам Ива­ну и Фёдору.

В 1562 году Васи­лий Михай­ло­вич Глин­ский полу­чил бояр­ство и титул намест­ни­ка казан­ско­го. В том же году он участ­во­вал в мир­ных пере­го­во­рах с литов­ским гон­цом, паном Алек­се­е­вым, при­слан­ным литов­ской радой к мос­ков­ско­му мит­ро­по­ли­ту и боярам. Литов­ский посол доби­вал­ся в Москве про­дле­ния пере­ми­рия, что­бы потом начать пере­го­во­ры о мире. Рус­ско-литов­ские пере­го­во­ры закон­чи­лись безрезультатно.

Осе­нью 1562 года боярин князь Васи­лий Михай­ло­вич Глин­ский участ­во­вал в цар­ском похо­де на Полоцк. Во вре­мя полоц­ко­го похо­да Васи­лий Глин­ский был пер­вым вое­во­дой пере­до­во­го пол­ка. Его заме­сти­те­лем был вое­во­да Алек­сей Дани­ло­вич Бас­ма­нов. В фев­ра­ле 1563 года после взя­тия Полоц­ка и воз­вра­ще­ния Ива­на Гроз­но­го Васи­лий Глин­ский так­же был пер­вым вое­во­дой пере­до­во­го пол­ка. В 1564 году боярин князь Васи­лий Михай­ло­вич Глин­ский был пер­вым вое­во­дой боль­шо­го пол­ка в рус­ской рати на южных гра­ни­цах. 253

Умер меж­ду 15 июля и 24 авгу­ста 1564 г. (Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 50). Похо­ро­нен в Тро­и­це-Сер­ги­е­вом мона­сты­ре (Спи­сок погре­бен­ных в Тро­иц­кой Сер­ги­е­вой лав­ре от осно­ва­ния оной до 1880 года. М., 1880. С. 3).

10 июня 1534 г. его отец князь Миха­ил Льво­вич Глин­ский дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю село Звя­ги­но на р. Клязь­ме в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да, кото­рое он купил с 8 дерев­ня­ми и поло­ви­ной мель­ни­цы у И. Г. Моро­зо­ва в 1526/1527 г. за 400 руб. До 1524 г. село Звя­ги­но при­над­ле­жа­ло Домне Дят­ло­вой. В кон­це XV-нача­ле XVI в. село было в соб­ствен­но­сти у Васи­лия Зино­вье­ви­ча Дят­ла Ста­ни­ще­ва, кото­рый был женат два­жды – на Евфи­мии и на Домне. Дом­на про­да­ла село Алек­сею Дмит­ри­е­ви­чу Вла­ди­ми­ро­ву из рода Хов­ри­ных-Голо­ви­ных. В 1526/1527 г. село купил выпу­щен­ный из тюрь­мы князь М. Л. Глин­ский. Неза­дол­го до сво­ей опа­лы 10 мая 1534 г. он дал село Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю. В кор­мо­вой кни­ге Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря ука­за­но, что село дал в мона­стырь по отце его сын князь Васи­лий (Акты Рус­ско­го госу­дар­ства 1505–1526 гг. М., 1975. № 286, С. 331, 338). Дал вклад с сыном Дани­и­лом Пат­ри­ке­е­вым в 1563/64 г. (Титов А.А. Вклад­ные и запис­ные кни­ги Иоси­фо­ва Воло­ко­лам­ско­го мона­сты­ря XVI в. // Руко­пи­си сла­вян­ские и рус­ские, при­над­ле­жа­щие И. А. Вах­ра­ме­е­ву. Вып. 5. М., 1906. С. 63). Память о нем 25 фев­ра­ля (Титов А.А. Вклад­ные и кор­мо­вые кни­ги Ростов­ско­го Бори­со­глеб­ско­го мона­сты­ря в XV, XVI, XVII и XVIII сто­ле­ти­ях. Яро­славль, 1881. С. 18). Дал вклад 15 июля 1564 г., а уже 24 авгу­ста 1564 г. царь Иван IV пожа­ло­вал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю по нем и его роди­те­лях по его духов­ной вот­чи­ну его в Мос­ков­ском уез­де на р. Клязь­ме село Чер­ки­зо­во и сель­цо Лоша­ко­во с 17 дерев­ня­ми и 3 почин­ка­ми (632 чет­вер­ти сред­ней зем­ли в поле) (Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 50). Князь Васи­лий Михай­ло­вич Глин­ский дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю 15 июля 1564 г. 500 руб. Жена кня­зя Миха­и­ла ста­ри­ца Фео­до­сья (Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 49–50). По его душе царь Иван Васи­лье­вич дал Симо­но­ву мона­сты­рю 10 июля 50 руб. (Вклад­ная и кор­мо­вая кни­га Мос­ков­ско­го Симо­но­ва мона­сты­ря / Подг. тек­ста А.И. Алек­се­ев, А.В. Машта­фа­ров // Вест­ник цер­ков­ной исто­рии. 2006. С. 27, 102). Корм по кня­зю В. М. Глин­ском в Кие­во-Печер­ском мона­сты­ре на его пре­став­ле­ние 12 апре­ля (Апух­тин В.Р. Пско­во-Печер­ский Успен­ский мона­стырь и его вклад­ная кни­га 1558 г. М., 1914. С. 36). Кня­ги­ня Агрип­пи­на, жена Ива­на Федо­ро­ви­ча Суд­ско­го, дала по зяте кня­зе Васи­лии Михай­ло­ви­че Глин­ском Кирил­ло-Бело­зер­ско­му мона­сты­рю 200 руб. и по доче­ри кня­гине Ирине 50 руб. (ОР РНБ Кир.-Бел. собр. № 87/1325. Л. 65; Саха­ров И.П. Кор­мо­вая кни­га Кирил­ло-Бело­зер­ско­го мона­сты­ря // Запис­ки Отде­ле­ния рус­ской и сла­вян­ской фило­ло­гии Импе­ра­тор­ско­го архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. 1851. Т. 1. Отд. 3. С. 80). В 1564/1565 г. царь Иван Васи­лье­вич дал по кня­зе В. М. Глин­ском Брян­ско­му Свен­ско­му мона­сты­рю 50 руб. Уста­нов­лен боль­шой корм на 4 июня (Вклад­ная кни­га Брян­ско­го Свен­ско­го мона­сты­ря // Изве­стия Рус­ско­го гене­а­ло­ги­че­ско­го обще­ства. Вып. 4. СПб., 1911. С. 398). В 1577/1578 г. царь Иван Васи­лье­вич дал Махри­щско­му мона­сты­рю по кня­зе В. М. Глин­ском, име­нем Про­ко­пий, 60 руб. Корм по нему на 27 фев­ра­ля (Лео­нид (Каве­лин). Махри­щский мона­стырь: Сино­дик и вклад­ная кни­га // Чте­ния в Обще­стве исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских. Кн. 3. М., 1878. С. 8). Корм по нему 8 июля в Новоспас­ском мона­сты­ре. Молит­вен­ное имя Про­ко­фий (Кор­мо­вая кни­га Мос­ков­ско­го Став­ро­пи­ги­аль­но­го Новоспас­ско­го мона­сты­ря. М., 1903. С. 22). По кня­зю В. М. Глин­ском, Про­ко­пии, корм 27 фев­ра­ля в Спас­ском Яро­слав­ском мона­сты­ре. По нем же и его жене кня­гине Ирине корм 3 июля (Кни­га кор­мо­вая из Яро­слав­ля Поволг­ско­го Спа­со­ва мона­сты­ря // Вах­ра­ме­ев И. А. Исто­ри­че­ские акты Яро­слав­ско­го Спас­ско­го мона­сты­ря. Т. 3. М., 1896. С. 27, 33). Его жена княж­на ино­ка Ана­ста­сия дала по муже кня­зю Васи­лию Ростов­ско­му Бори­со­глеб­ско­му мона­сты­рю 160 руб. и 3 дерев­ни (ОР РНБ. Ф. 775 (Собр. Тито­ва). Д. 4904. Л. 45 об.-46). Царь Иван Васи­лье­вич дал Ростов­ско­му Бори­со­глеб­ско­му мона­сты­рю 100 руб. по кня­зю В. М. Глин­ско­му. Корм по нему 25 фев­ра­ля (Титов А.А. Вклад­ные и кор­мо­вые кни­ги Ростов­ско­го Бори­со­глеб­ско­го мона­сты­ря в XV, XVI, XVII и XVIII сто­ле­ти­ях. Яро­славль, 1881. С. 18; ОР РНБ. Ф. 775 (Собр. Тито­ва). Д. 4904. Л. 12 об.-13). Князь Васи­лий-Про­ко­пий Михай­ло­вич Глин­ский дал Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­му мона­сты­рю 100 руб. (РГА­ДА Ф. 181. Оп. 2. Д. 141/196. Л. 59 об.). Село Куба­е­во 3 июня 1570 г. было куп­ле­но у Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря кня­ги­ней ста­ри­цей Алек­сан­дрой Суд­ской в Залоц­ком стане Юрьев Поль­ско­го уез­да в пожиз­нен­ное вла­де­ние за 400 руб., и после ее смер­ти долж­но было перей­ти мона­сты­рю по душе мужа, ино­ка кня­зя Ионы Федо­ро­ви­ча Суд­ско­го, по ее душе и по душе кня­зя Васи­лия Михай­ло­ви­ча Глин­ско­го и по ее доче­рям кня­ги­ням Ирине и Фео­до­ре (Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1359. Л. 1834).

Молит­вен­ное имя Про­ко­пий (Шаб­ло­ва Т.И. Кор­мо­вое поми­но­ве­ние в Успен­ском Кирил­ло-Бело­зер­ском мона­сты­ре в XVI–XVIII веках. СПб., 2012. С. 349). Пле­мян­ник кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Немо­го Обо­лен­ско­го, упо­ми­на­ет­ся в его духов­ной 1562/1563 г. (Акты фео­даль­но­го зем­ле­вла­де­ния и хозяй­ства XIV–XVI веков. Ч. 2. М., 1956. № 297).

Ж., Ири­на Ива­нов­на Суд­ская, дочь кня­ги­ни Агрип­пи­ны, жены кня­зя Ива­на Федо­ро­ви­ча Хро­мо­го Суд­ско­го Про­зо­ров­ско­го (ОР РНБ. Кир.-Бел. собр. № 87/1325. Л. 65). Дру­гие доче­ри кня­зя И. Ф. Хро­мо­го Суд­ско­го Про­зо­ров­ско­го были заму­жем: одна за кня­зем Миха­и­лом Ива­но­ви­чем Стри­ги­ным Ряпо­лов­ским, дру­гая (кня­ги­ня Фео­до­ра) за кня­зем Семе­ном Дмит­ри­е­ви­чем Палец­ким (Памят­ни­ки исто­рии рус­ско­го слу­жи­ло­го сосло­вия / Сост. А. В. Анто­нов. М., 2011. С. 56; Архив РАН. Ф. 620. Оп. 1. Д. 48. Л. 165; Саха­ров И.П. Кор­мо­вая кни­га Кирил­ло-Бело­зер­ско­го мона­сты­ря // Запис­ки Отде­ле­ния рус­ской и сла­вян­ской фило­ло­гии Импе­ра­тор­ско­го архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. 1851. Т. 1. Отд. 3. С. 54; ОР РНБ. Кир.-Бел. собр. № 87/1325. Л. 70 об., 71; № 78/1317. Л. 43).

57/ КН. ......... МИХАЙ­ЛІВ­НА ГЛИНСЬКА

∞, КН. ФЁДАР ІВА­НАВІЧ ТРАЕКУРАВ.

58/ КН. ІВАН ЮРІЙОВИЧ

59/9. КН. ГАН­НА ЮРІЙОВНА,

У 1517 г. Ган­на разам з мужам Фед­зь­кам Валын­цом скард­зіла­ся на баяры­на Наў­га­род­ска­га паве­та Зуб­ко­ві­ча, пасын­ка яе сяст­ры Аўдоц­ці: «Гос­по­даръ король казалъ про память запи­са­ти дело Иваш­ка Зγбъ­ко­ви­ча. Жало­валъ намъ слу­жеб­никъ пана Троц­ко­го, ста­ро­сты Жомо­ит­ско­го, пана Ста­ни­сла­вовъ Иано­ви­ча — θедь­ко Волы­нецъ и жона єго Анна на боiа­ри­на нашо­го Нов­го­род­ско­го пове­ту Иваш­ка Зγбъ­ко­ви­ча: ижъ бы ωнъ дер­жалъ именьє, ѡтчиз­нγ тоє-то Анъ­ны, на Цеп­ре. <…> И таiа Анъ­на, при­є­хав­шы до насъ, до Виль­ни, зъ сест­рою своєю, мачо­хою єго ωвъдо­ть­єю, того имень­iа на немъ не иска­ли. <…> И тотъ Иваш­ко пове­дилъ передъ нами: штожъ тоє именьє єго на Цеп­ре — здра­дец­коє, спа­ло на насъ по бра­те ихъ, кнiа­зи Иване, кото­ры же втекъ былъ съ Глинь­скимъ и панъ­ство нашо казилъ; и мы тоє именьє дали ωтцγ єго, не по близъ­ко­сти жоны ωтца єго, а єго мачо­хи ωвъдо­тьи, але зъ ωсоб­ли­воє лас­ки нашоє».

ў 1522 г. пані Фед­зь­ка­ва, дач­ка кня­зя Іва­на Васілеві­ча Хра­мо­га (Глін­ска­га), пача­ла маё­мас­ную спр­эч­ку з Сень­кам Пала­зо­ві­чам, намес­ні­кам рэчыц­кім: «Гос­по­даръ король его милость казалъ про память запи­са­ти. Жало­ва­ла его мило­сти Ѳедь­ко­ваѣ, дочъ­ка кня­зя Ива­на Хро­мо­го, на намест­ни­ка речиц­ко­го пана Сень­ка Поло­зо­ви­ча ѡ томъ: ижъ бы ѡнъ дер­жалъ именьѣ, близ­кость ее…».

Праз пэў­ны час знай­шоў­ся пры­вілей кара­ля Жыгі­мон­та ад 6 мая 1514 г. і яшчэ некаль­кі даку­мен­таў, з якіх ста­ла вядо­ма, што пані Фед­зь­ка­ву звалі Ган­най і яна была жон­кай Фед­зь­кі Валын­ца. Праз 12 гадоў зма­ганне Ган­ны Глін­с­кай за гэты маён­так пра­доў­жы­ла­ся. У той час яна была заму­жам у дру­гі раз за баяры­нам Кас­ц­юш­кам Федаровічам.

Звер­нем­ся да пры­вілея кара­ля Жыгі­мон­та ад 30 каст­рыч­ніка 1529 г.: «…тое име­нье на реце, на Цеп­ре, под Клец­комъ ему дали со въсим с тым, какъ отецъ его и онъ перъ­во тог(о) дер­жалъ. А тот лист нашъ выроч­ный [в] нивечъ есмо оберъ­ну­ли. Маеть Ива­шъ­ка Зубъ­ко­вичъ и его жона, и их дети, и на потомъ будучие их щад­ки тое име­нье дер­жа­ти и въжы­ва­ти со всимъ с тым, што к тому имен(ь)ю здав­на и нине прислухает(ь), вечъ­но и наве­ки, непо­руш­но, а Костюш­ко Федо­ро­вич и его жона Ган­на, и их дети, и потом­ки их не мают(ь) в тое име­нье ничимъ ся уступати…»

А вось пры­вілей ад 30 ліста­па­да 1529 г.: «…Ива­шъ­ко поло­жыл перед нами при­ви­лей нашъ, што данъ на тое имен(ь)е отцу его, въ кото­ром при­ви­ли стоит(ь) выпи­са­но, иж пер­вей тое име­нье дер­жалъ брат жоны Костю­шъ­ко­вы, княз Иван Юре­вичъ, кото­ро­го ж кня­зя Ива­на сест­ра рожо­ная была за отцом его, и коли он зра­дил нас, г(оспо)д(а)ря, и пошол зъ зрадцою нашимъ, кня­зем Михай­лом Глин­ским, в тот часъ отецъ его Андрей про­силъ в насъ того име­нья по близ­ко­сти жоны своее».

60/9. КН. АВДО­ТЬЯ ЮРІЄВНА

У 1517 г. Ган­на разам з мужам Фед­зь­кам Валын­цом скард­зіла­ся на баяры­на Наў­га­род­ска­га паве­та Зуб­ко­ві­ча, пасын­ка яе сяст­ры Аўдоц­ці: «Гос­по­даръ король казалъ про память запи­са­ти дело Иваш­ка Зγбъ­ко­ви­ча. Жало­валъ намъ слу­жеб­никъ пана Троц­ко­го, ста­ро­сты Жомо­ит­ско­го, пана Ста­ни­сла­вовъ Иано­ви­ча — θедь­ко Волы­нецъ и жона єго Анна на боiа­ри­на нашо­го Нов­го­род­ско­го пове­ту Иваш­ка Зγбъ­ко­ви­ча: ижъ бы ωнъ дер­жалъ именьє, ѡтчиз­нγ тоє-то Анъ­ны, на Цеп­ре. <…> И таiа Анъ­на, при­є­хав­шы до насъ, до Виль­ни, зъ сест­рою своєю, мачо­хою єго ωвъдо­ть­єю, того имень­iа на немъ не иска­ли. <…> И тотъ Иваш­ко пове­дилъ передъ нами: штожъ тоє именьє єго на Цеп­ре — здра­дец­коє, спа­ло на насъ по бра­те ихъ, кнiа­зи Иване, кото­ры же втекъ былъ съ Глинь­скимъ и панъ­ство нашо казилъ; и мы тоє именьє дали ωтцγ єго, не по близъ­ко­сти жоны ωтца єго, а єго мачо­хи ωвъдо­тьи, але зъ ωсоб­ли­воє лас­ки нашоє».

61/47. КН. БОГ­ДАН ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ ПУТИВ­ЛЬСЬ­КИЙ БОРОВСЬ­КИЙ († до 1576)

акт 1576 р., де серед володінь покій­но­го кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го-Глинсь­ко­го фігу­рує «Золо­то­ной, кото­рую зовутъ Глин­щи­на». 254 Путив­льсь­кий повіт перей­шов від ВКЛ до Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Тим біль­ше, що це були при­ват­ні володін­ня кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го, наміс­ни­ка Путив­льсь­ко­го, який у 1500 р. потра­пив у полон і зго­дом пого­ди­вся на мос­ковсь­ку служ­бу. 255

ум. задол­го до 1579 г. (Арх. ЮЗР, I, 1, с. 108–109); воз­мож­но, он запи­сан умер­шим в Дво­ро­вой тет­ра­ди по Яро­слав­цу с оши­боч­ным отче­ством Федо­ро­вич. 256

Князь Бог­дан Федо­ро­вич за жит­тя нази­вав­ся лише Глинсь­ким, піс­ля смер­ті – Путив­льсь­ким (Путимсь­ким), але ніко­ли – Боровсь­ким. Утім, таким пріз­ви­щем в одно­му акті 1571 р. зветь­ся його онук, князь Бог­дан Воло­ди­ми­ро­вич – влас­ник Боро­во­го і Яро­во­го на Київ­щині. 257 Він помер без­діт­ним, і «спа­докъ по зошломъ кня­зю Бог­дане Путивль­скомъ въ име­няхъ Боро­вой и Яро­вой» перей­шов до кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го 258. У влас­них актах він теж висту­пає як «князь Бог­дан Воло­ди­ми­ро­вич Путивль­скии» 259

Від кня­зя Бог­да­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Путив­льсь­ко­го не зали­ши­лось ніяких
доку­мен­тів. У запо­віті кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го, скла­де­но­му 21 черв­ня 1576 р., є згад­ки про помер­ло­го кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го [Архив юго-запад­ной Рос­сии, К., 1859 г., ч. 1, т. 1, № 17, с. 108 – 109]. Там ска­за­но, що князь Коре­ць­кий успад­ку­вав маєт­ки кня­зя Путив­льсь­ко­го як його родич по жін­ці, яка похо­ди­ла з князів Жижемсь­ких. Спа­док скла­дав­ся із сіл Боро­ва та Яро­ва, Кой­ло­ва (думаю, це Кий­лів Бор­и­спільсь­ко­го рай­о­ну Київсь­кої області, який у подат­ко­вих реєстрах 1750 – 1756 рр. запи­са­ний як Кой­лів [Адміністра­тив­но-тери­торіаль­ний устрій ліво­бе­реж­ної Украї­ни 50‑х рр. 18 ст. – К.: 1990 р., с. 22, 92]), Стай­ків біля Киє­ва (у Кагар­ли­ць­ко­му рай­оні Київсь­кої області), Туле­ба (Тулиб­ля біля Кане­ва) та Золо­то­ної, яку зовуть Глин­щи­на. Цю звіст­ку при­кла­да­ють до піз­ні­шої Золо­то­но­ші, і так може бути, при­найм­ні іншої назви на золо­то- я в Київсь­ко­му воє­вод­стві не бачу. Схе­му спорід­не­но­сті Ю. Вольф пояс­ню­вав так: був князь Михайло
Жижемсь­кий [WK, s. 624 – 625], а в ньо­го дві доч­ки. Одна, з них, на ім’я Анна, була дру­жи­ною кня­зя Федо­ра Коре­ць­ко­го, матір’ю Бог­да­на Федо­ро­ви­ча Коре­ць­ко­го. А дру­га доч­ка, на ім’я Ана­стасія, як здо­га­ду­вав­ся Вольф, була дру­жи­ною кня­зя Воло­ди­ми­ра Путив­льсь­ко­го і матір’ю кня­зя Бог­да­на Путив­льсь­ко­го. Із запо­віту кня­зя Коре­ць­ко­го знає­мо про дея­кі май­но­ві обо­руд­ки кня­зя Б. В. Путив­льсь­ко­го. Зокре­ма, він заста­вив Боро­ве та Іро­ве кня­зю Іва­ну Чор­то­рийсь­ко­му у 500 копах гро­шей. Коре­ць­кий, щоб увій­ти в спад­щи­ну, спла­тив цей борг удо­ві Чор­то­рийсь­ко­го, кня­гині Ган­ні Кузь­мів­ні Жеславсь­кій. Також князь Бог­дан брав гро­ші в борг від кня­зя Коре­ць­ко­го, що на остан­ній мав листи. І от Коре­ць­кий запо­ві­дав: якщо Жижемсь­кі захо­чуть пере­бра­ти спад­щи­ну по Бог­да­ну Путив­льсь­ко­му (зокре­ма, ці два села) за пра­вом близь­ко­сті, вони мають спла­ти­ти ці бор­ги його сину – Йоахи­му Коре­ць­ко­му. Коре­ць­кий також нічо­го не зга­ду­вав про дру­жи­ну та дітей кня­зя Бог­да­на – напев­но, він і не був одружений.

62/44. КН. МАРИ­НА ЮРІЇВ­НА ГЛИНСЬКА

на Вор­склі розта­шо­ва­на Пол­та­ва, якою у пер­шій тре­тині XVI ст. володів князь Юрій Глинсь­кий, бать­ко княж­ни Мари­ни, дру­жи­ни Яцка Єль­ця, дер­жав­ці Чор­но­бильсь­ко­го. Піс­ля того, як Глинсь­кий від’їхав до Моск­ви, король Жиґи­монт I «Пол­та­ву над річ­кою Вор­склою, як спад­щи­ну жін­ки його (Єль­ця. – С. К.), повер­нув йому»52. Верх­ня ж течія Вор­ск­ли і її при­то­ків, зокре­ма містеч­ка-воло­сті Лоси­чі (Лоши­ці), Хот­ми­шль, Нитя­ни (Ничян) і Немирсь­ка, під­по­ряд­ко­ву­ва­ли­ся вже Путивлю53.

Княж­на Мари­на Юріїв­на Глинсь­ка вий­ш­ла заміж за Яць­ка Єль­ця, дер­жав­цю Чор­но­бильсь­ко­го. Піс­ля того, як Глинсь­кий виї­хав до Моск­ви, король Жиґи­монт I «Пол­та­ву над річ­кою Вор­склою, як спад­щи­ну жін­ки його (Єль­ця. – С. К.), повер­нув йому». 260 На жаль, Нєсє­ць­кий не пові­дом­ляє, коли саме Глинсь­кий виї­хав до Моск­ви, а Єле­ць від­по­від­но отри­мав Полтаву.

Яцко, імо­вір­но, був двічі одру­же­ний. Однією з дру­жин, напев­но була, княж­на Мари­на Юріїв­на Глинсь­ка, шлюб з якою засвід­чив висо­кий ста­тус і пре­стиж роди­ни Єль­ців. Існу­ван­ня пер­шої дру­жи­ни є гіпотетичним.

У під­тверд­но­му при­вілеї Сигіз­мун­да І Виду­би­ць­ко­му мона­сти­реві на почат­ку XVI ст. зга­дуєть­ся «Зіно­в’ї­ва Ягол­даїв­на Яцко­ви­ча Єль­це­ви­ча», що пере­да­ла оби­телі сели­ще Ігна­то­ве на Стугні15. Дослід­ни­ки по-різ­но­му роз­шиф­ро­ву­ва­ли цю фра­зу. П. Кле­па­ць­кий вва­жав, що йдеть­ся про Зіно­вію Єль­цо­ву, дру­жи­ну Ягол­дая Сарай­о­ви­ча і матір Рома­на Яголдайовича16. Н. Яко­вен­ко іден­ти­фіку­ва­ла дару­валь­ни­ка як Зіно­вія Яцко­ви­ча Єль­ця, чоло­віка N Ягол­даїв­ни, донь­ки Рома­на Яголдайовича17. О. Руси­на запро­по­ну­ва­ла третє вирі­шен­ня про­бле­ми. На її дум­ку, йдеть­ся про донь­ку Зіно­вія, оче­вид­но бра­та Рома­на Ягол­дай­о­ви­ча, дру­гу дру­жи­ну Яцка Єльця18. Пер­ші дві вер­сії викли­ка­ють обґрун­то­вані запе­ре­чен­ня. Про Зіно­вія нічо­го біль­ше неві­до­мо. Та й не міг бути перед 1500 р., коли Ягол­даїв­на помер­ла, у Яцка такий дорос­лий син; він сам нещо­дав­но став пов­но­літ­нім. Для дру­жи­ни Ягол­дая Сарай­о­ви­ча і для матері Рома­на Ягол­дай­о­ви­ча Ягол­даїв­на була занад­то моло­дою. Додат­ко­вим аргумен­том, на дум­ку О. Руси­ної, на користь того, що донь­ка Зіно­вія була дружи­ною Яцка, є факт пере­да­чі с. Лев­ко­ви­чі, що нале­жа­ли Михай­лу Гагі­ну до його втечі до Моск­ви у 1507 р., саме йому. При цьо­му О. Руси­на при­хо­ва­но гіпо­те­зує, що мож­ли­во донь­ка бра­та Рома­на Ягол­дай­о­ви­ча Зіно­вія була дру­жи­ною Гагі­на, а піс­ля його втечі ста­ла дру­жи­ною Яцка19. Мож­на при­пу­сти­ти, що О. Руси­на має рацію, але донь­ка Зіно­вія не мог­ла бути дру­гою дру­жи­ною Яцка, такою, швид­ше всьо­го, була Мари­на Юріїв­на Глинсь­ка, донь­ка гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Юрія Васи­льо­ви­ча Глинсь­ко­го, що помер піс­ля 1522 р.20. Як дру­жи­на Єль­ця вона зга­дуєть­ся близь­ко 1508 p., тому Ягол­даїв­на мог­ла бути пер­шою дру­жи­ною Яцка. Ігна­то­ве ж як віно мог­ло бути запи­сане донь­ці Зіно­вія, яка запо­ві­ла його Виду­би­ць­ко­му монастиреві.
Дру­гий шлюб — з княж­ною Мари­ною Юріїв­ною Глинсь­кою — на дея­кий час вклю­чив до володінь Яцка Пол­та­ву, яка коро­лем Сигіз­мун­дом І була повер­не­на Марині як її дідиз­на зго­дом піс­ля повстан­ня Михай­ла Глинського21.

16 Кле­пац­кий П.Г. Указ. соч. — С. 293,450.
17 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя. Волинь іЦен­траль­на Украї­на. — К., 2008. — С. 367.
18 Руси­на О. До історії Київсь­кої зем­лі у XIV-XV ст.: Ягол­дай, Яголдайовичі,Яголдайова «тьма» // Студії з історії Киє­ва та Київсь­кої зем­лі. — К., 2005. — С. 106.
19 Там само. — С. 106–107.
20 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та... — С. 364.
21 Słownik geograficzny królewstwa Polskiego... — T. V. — S. 798; Rulikowski E.Op. cit. — S. 119.

У 1508 р. до Моск­ви емі­гру­вав князь Юрій Хро­мий, який разом з кня­зя­ми Іва­ном та Дмит­ром Васи­льо­ви­чем Глинсь­ки­ми володів пала­цом під Кле­ць­ком. 261 У 1522 р. «Федь­ко­вая, дочъ­ка кня­зя Ива­на Хро­мо­го» скар­жи­ла­ся на пана Сень­ка Поло­зо­ви­ча, «ижъ бы онъ дер­жалъ име­нья, бли­зость єє». 262. На цій під­ставі Ю. Вольф при­пус­кав, що Юрій Хро­мий міг бути тотож­ним одно­му з двох Іванів – братів Дмит­ра Васи­льо­ви­ча. 263 Сень­ко Поло­зо­вич у 1508 р. отри­мав володін­ня кня­зя Васи­ля Даш­ко­ви­ча (див. вище); оче­вид­но, саме на них пре­тен­ду­ва­ла доч­ка кня­зя Іва­на Хро­мо­го. У кож­но­му випад­ку, Юрій (Іван) Хро­мий явно був нащад­ком Бори­са Глинсь­ко­го (який вислу­жив володін­ня під Кле­ць­ком), а не його бра­та Федо­ра – діда Юрія Григоровича.

∞, ЯЦЬ­КО ІВАШ­КО­ВИЧ ЄЛЕ­ЦЬ, син Іваш­ки Ігна­то­ви­ча Єльцовича.

52 Niesiecki K. Herbarz Polski. Lipsk, 1839. T. IV. S. 479; Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1905. T. VIII. S. 384 (поси­лан­ня на кни­ги Литовсь­кої мет­ри­ки 8, 15, 17, 61).
53 Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 – 1514). P. 83, nr 47; Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись… С. 476; Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 128, 132 (Немирсь­ка волость), 133–134, 217 (кар­та).

Юрий Васи­лье­вич (упом. ок. 1550) (ум. после 1550?) 

КН. МИХАЙ­ЛО ВАЦ­ЛА­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

Ў тым жа 1565 г. у рэе­ст­ры Ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы зга­д­ва­юц­ца так­са­ма: “Михай­ло Глинъ­ски 2 кони въ пан[цыри], въ пр[илбицы], з още­пам. Князь Бог­дан Глинъ­ски конь въ каф[тане], въ пр[илбицы], съ кор­домъ”. 264 Па-пер­шае, звяр­тае на сябе ўва­гу тое, што Міхай­ла, у адроз­ненне ад Баг­да­на, быў запі­са­ны без кня­жац­ка­га тыту­лу. Па-дру­гое, быў гэта яшчэ адзін Міхай­ла Глін­скі, як ўба­чым ніж­эй – сын кня­зя Вац­ла­ва Іва­наві­ча Глін­ска­га. Пра апош­ня­га Юзаф Вольф ведаў толь­кі, што ён слу­жыў Гаштоль­ду. 265 Больш пад­ра­бяз­ную інфар­ма­цыю пра іх дае попіс вой­ска ВКЛ 1567 г. З яго выні­кае, што ваў­ка­вы­ская галі­на кня­зёў Глін­скіх па свай­му маё­мас­на­му ста­ну нічым не вылу­ча­ла­ся з ася­роддзя павя­то­вай шлях­ты. Той жа князь Міхай­ла Глін­скі ставіў са свай­го маёнт­ка Самуй­лавічы ўся­го адна­го зброй­на­га верш­ніка. 266

В 1555 р. князь Михай­ло Венц­ла­во­вич Глинсь­кий був позва­ний до суду у зв’язку із маєт­ком Самуй­ло­ви­чі. В 1565 р. у пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка зазна­че­но, що князь Михай­ло Глинсь­кий мав ста­ви­ти 2 коні у вовко­вись­ку хору­гов. В 1566 р. князь Михай­ло Глинсь­кий зга­да­ний у скарзі, зане­се­ної до слонімсь­ко­го земсь­ко­го суду.
В 1567 р. у пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка по Вовко­вись­ко­му повіту зазна­че­но, що князь Михай­ло Глинсь­кий мав ста­ви­ти коня з маєт­ку Самуйловичі.

Вой­цех Васи­лье­вич (упом. 1538–1549) (ум. после 1549) 

Сте­фан Васи­лье­вич (упом. ок. 1550) (ум. после 1550?) 

Семён Васи­лье­вич (упом. ок. 1550) (ум. после 1550?)

63/ КН. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

Сын Миха­и­ла Ива­но­ви­ча. У 1565 г. пад двор­ную харугву ВКЛ князь Аляк­сандр Міхай­лавіч Глін­скі паві­нен быў ставі­ць трох зброй­ных верш­нікаў. 267

Він та його сест­ра Оле­на були зга­дані в 1558 р. у справі про поділ май­на. Їх дядь­ком і опіку­ном Оле­ни був князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий. Отже, гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин Олек­сандр і Оле­на були дітьми Михай­ла Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го. В 1565 р. у пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка зазна­че­но, що князь Олек­сандр Глинсь­кий мав ста­ви­ти 3 коні у надвір­ну хоругов.
В 1567 р. у пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка по Вовко­вись­ко­му повіту зазначено,що князь Олек­сандр Глинсь­кий мав ста­ви­ти 3 коней з маєт­ків Побоєво, Пар­фе­но­ви­чі та Красне.

КН. АЛЕ­НА МИХАЙЛОВНА

Але­ну пер­шы раз заму­жам за Стані­сла­вам Вой­ца­хаві­чам Вай­шві­ло­ві­чам, а дру­гі – за Шыма­нам Гры­боўскім. 268 У 1567 князь Аляк­сандр Міхай­лавіч Глін­скі ставіў трох зброй­ных верш­нікаў і адна­го дра­ба “...з ыме­ней сво­ихъ съ Побо­е­ва, с Пар­фе­но­вичъ и с Крас­но­го в пове­те Вол­ко­вый­скомъ…”. 269

КН. АЛЕК­САНДР СЕМЕНОВИЧ

КН. МИХАЙ­ЛО СЕМЕНОВИЧ

Єди­на згад­ка про ньо­го нале­жить до 1534 р., коли він був свід­ком поді­лу маєт­ків своїх братів у дру­гих – синів Ф. І. Глинського.

КН. ІВАН ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

Впер­ше він зга­да­ний у зв’язку з бій­кою, яку учи­нив був його брат Бог­дан десь у квіт­ні 1529 р. 20 січ­ня 1534 р. (? 1533 р.) Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий поді­лив своїх бра­та­ни­чів, синів Федо­ра Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го – князів Іва­на, Дмит­ра та Бог­да­на Федоровичів.

КН. ДМИТ­РО ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

20 січ­ня 1534 р. (? 1533 р.) Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий поді­лив своїх 

бра­та­ни­чів, синів Федо­ра Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го – князів Іва­на, Дмит­ра та Бог­да­на Федоровичів.

В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий подав скар­гу на сво­го бра­та Дмитра
Федо­ро­ви­ча Глинсь­ко­го, який не хотів виді­ли­ти Бог­да­ну части­ни маєт­ку їх дядька
– кня­зя Юрія Глинсь­ко­го (ув’язненого в Москві).
В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий подав скар­гу на сво­го дяд­ка Семе­на Глинсь­ко­го у справі опіки.
В 1538 р. князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий скар­жи­вся на своїх бра­та­ни­чів – князів Дмит­ра та Бог­да­на Федо­ро­ви­чів Глинсь­ких за крив­ди між підданими.
В доку­мен­ті 1539 р. зга­да­но, що перед тим князь Дмит­ро Глинсь­кий був наміс­ни­ком в Обольцях.
В 1539 р. роз­гля­да­лась спра­ва про­ти під­да­но­го кня­зя Дмит­ра Глинсь­ко­го із села Санники.

КН. БОГ­ДАН ФЕДО­РО­ВИЧ ГЛИНСЬКИЙ

Ў тым жа 1565 г. у рэе­ст­ры Ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы зга­д­ва­юц­ца так­са­ма: “Михай­ло Глинъ­ски 2 кони въ пан[цыри], въ пр[илбицы], з още­пам. Князь Бог­дан Глинъ­ски конь въ каф[тане], въ пр[илбицы], съ кор­домъ”. 270 У 1567 князь Баг­дан Фёда­равіч Глін­скі з Самуй­лаві­чаў – адна­го верш­ніка. 271 Апош­ні быў сынам Фёда­ра Іва­наві­ча Глін­ска­га, які акра­мя яго пакі­нуў з жон­кай Апра­няй яшчэ Дзміт­рыя і Іва­на. 272

Впер­ше він зга­да­ний у зв’язку з бій­кою, яку він учи­нив разом із бра­том Іва­ном десь у квіт­ні 1529 р.

В 1530 р. кня­ги­ня Мари­на Вац­ла­во­ва пода­ла скар­гу на кня­зя Бог­да­на Федоровича.
20 січ­ня 1534 р. (? 1533 р.) Михай­ло Іва­но­вич Глинсь­кий поді­лив своїх
бра­та­ни­чів, синів Федо­ра Іва­но­ви­ча Глинсь­ко­го – князів Іва­на, Дмит­ра та Бог­да­на Федоровичів.
В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий подав скар­гу на сво­го бра­та Дмит­ра, який не
хотів виді­ли­ти Бог­да­ну части­ни маєт­ку їх дядь­ка – кня­зя Юрія Глинського
(ув’язненого в Москві).
В 1538 р. князь Б. Ф. Глинсь­кий скар­жи­вся на сво­го дядь­ка Семена
Глинсь­ко­го у справі опіки над дітьми покій­но­го кня­зя Васи­ля Глинського.
В 1538 р. князь Семен Іва­но­вич Глинсь­кий скар­жи­вся на своїх братаничів –
князів Дмит­ра та Бог­да­на Федо­ро­ви­чів Глинсь­ких за крив­ди між підданими.
В 1540 р. князь Семен Глинсь­кий скар­жи­вся на Вис­ло­ухів та сво­го братанича
кня­зя Бог­да­на Глинсь­ко­го за шко­ди у маєт­ку Самойловичі.
В 1541 р. князь Бог­дан Глинсь­кий зга­да­ний як засі­да­тель у суді.
В 1565 р. у пере­писі литовсь­ко­го війсь­ка зазна­че­но, що князь Богдан
Глинсь­кий мав ста­ви­ти коня у вовко­вись­ку хоругов. 

В 1579 р. князь Бог­дан Федо­ро­вич Глинсь­кий про­дав части­ну сво­го маєтку
Овдієви­чі пану Васи­лю Бог­да­но­ви­чу (вітебсь­ко­му земсь­ко­му писа­рю) та його
дру­жині княж­ні Ган­ні Дмит­рів­ні Глинсь­кій (бра­та­ни­ці кня­зя Богдана).
Ще одна згад­ка 1586 р. пов’язана з судо­вою спра­вою про­ти кн. Бог­да­на Федо­ро­ви­ча Глинсь­ко­го [WK, s. 90 із поси­лан­ням на 65‑ю кни­гу судо­вих справ Литовсь­кої мет­ри­ки, арк. 360. Кни­га не опуб­лі­ко­ва­на, я не міг перевіри­ти цю згадку].

∞, ОПРА­НЯ

Покоління IX

64/39. КН. ІВАН (ИН. ИОНА) МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ († 1602)

князь, боярин и вое­во­да в цар­ство­ва­ние Ива­на Гроз­но­го, Федо­ра Ива­но­ви­ча и Бори­са Году­но­ва, сын кн. М. В. Глин­ско­го. Сест­ра кня­зя М. В. Глин­ско­го кня­ги­ня Еле­на Васи­льев­на Глин­ская в 1526 г. ста­ла женой вели­ко­го кня­зя Васи­лия III. У кня­зя Васи­лия Льво­ви­ча Сле­по­го, отца кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча Глин­ско­го, поми­мо Еле­ны (став­шей вели­кой кня­ги­ней) роди­лись доче­ри Мария и Ана­ста­сия. Кня­ги­ня Мария Васи­льев­на вышла замуж за бояри­на кня­зя Ива­на Хомя­ка Дани­ло­ви­ча Пен­ко­ва. Кня­ги­ня Ана­ста­сия, в ино­че­стве Алек­сандра, вышла замуж за кня­зя Федо­ра Васи­лье­ви­ча Сисе­е­ва-Яро­слав­ско­го (Лиха­чев Н.П. Сбор­ник актов, собран­ных в архи­вах и биб­лио­те­ках. СПб., 1895. С. 64; Кобрин В.Б. Мате­ри­а­лы гене­а­ло­гии кня­же­ско-бояр­ской ари­сто­кра­тии XV–XVI вв. М., 1995. С. 51). Князь И. М. Глин­ский был женат на Ека­те­рине, доче­ри Малю­ты Ску­ра­то­ва. Дру­гая дочь Малю­ты, Мария, вышла замуж за Бори­са Федо­ро­ви­ча Году­но­ва, буду­ще­го царя. Тре­тья дочь Ека­те­ри­на (Хри­сти­на) ста­ла супру­гой кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Шуй­ско­го, бра­та буду­ще­го царя Васи­лия Ива­но­ви­ча Шуй­ско­го. Еще одна дочь Малю­ты упо­ми­на­ет­ся как жена оприч­ни­ка кня­зя Ива­на Кел­ма­ма­е­ви­ча (Кобрин В.Б. Оприч­ни­на. Гене­а­ло­гия. Антро­по­ни­ми­ка. М., 2008. С. 160; Вот­чин­ные хозяй­ствен­ные кни­ги XVI в. При­ход­ные и рас­ход­ные кни­ги Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­го мона­сты­ря 70–80‑х гг. Вып. 1. М.; Л., 1980. С. 6, 9). Дочь кня­зя И. Ф. При­им­ко­ва Гвоз­де­ва Анна была тре­тьей супру­гой кня­зя Ива­на Михай­ло­ви­ча Глин­ско­го, она умер­ла в 1596 г. (Виш­нев­ский В.И. Некро­поль кня­зей Ростов­ских в Тро­и­це-Сер­ги­е­вом мона­сты­ре (по мате­ри­а­лам архео­ло­ги­че­ских работ 2002–2005 гг.) // Исто­рия и куль­ту­ра Ростов­ской зем­ли. 2005. Ростов, 2006. С. 266; Нико­ла­е­ва В.П. Новые над­пи­си на камен­ных пли­тах XVI–XVII вв. из Тро­и­це-Сер­ги­е­вой лав­ры // Нумиз­ма­ти­ка и эпи­гра­фи­ка. Вып. 6. М., 1966. С. 242–243).

Летом 1559 г. в вой­ске, вышед­шем про­тив крым­ских татар, из Брон­ниц за Тулу и Деди­лов, вое­во­да ертау­ле (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 2. Ч. 1. М., 1981. С. 57). Рын­да у госу­да­ря с боль­шим саа­да­ком вес­ной 1572 г. в цар­ском похо­де из Вели­ко­го Нов­го­ро­да про­тив шве­дов (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 2. Ч. 1. М., 1982. С. 303). В 1573–1584 гг. вхо­дил в Осо­бый двор Ива­на Гроз­но­го. В мар­те 1573 г. полу­чил оклад в 600 руб. (Спи­сок оприч­ни­ков Ива­на Гроз­но­го / Подг. тек­ста Д. Н. Аль­ши­ца // Руко­пис­ные памят­ни­ки. Вып. 7. СПб., 2003. С. 55). Был в поез­де на сва­дьбе коро­ля Маг­ну­са и кня­ги­ни Марии Вла­ди­ми­ров­ны Ста­риц­кой в апре­ле 1573 г. Нахо­дил­ся в поез­де на сва­дьбе царя Ива­на и А. Г. Василь­чи­ко­вой в 1574/1575 г. (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 2. Ч. 1. М., 1982. С. 334; Василь­чи­ков А.А. Чин бра­ко­со­че­та­ния царя Ива­на Васи­лье­ви­ча с цари­цею Анною Василь­чи­ко­вою // Изве­стия Рус­ско­го гене­а­ло­ги­че­ско­го обще­ства. Вып. 1. Отд. 3. СПб., 1900. С. 12). В июне, сен­тяб­ре 1579 г. вое­во­да в раз­ря­де цар­ско­го пол­ка из Пско­ва в Ливо­нию; коню­ший у госу­да­ря на сва­дьбе царя и М. Ф. Нагой в сен­тяб­ре 1580 г. (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 3. Ч. 1. М., 1984. С. 57, 94, 172). В 1586 пожа­ло­ван в бояре. В 1587 коман­до­вал боль­шим пол­ком в Сер­пу­хо­ве. В 1591 в каче­стве двор­цо­во­го вое­во­ды отра­жал напа­де­ние па Моск­ву хана Казы-Гирея. В 1592 послан коман­до­вать «на берег» боль­шим пол­ком про­тив татар. В апре­ле-мае 1598 г. в раз­ря­де цар­ско­го похо­да Бори­са Году­но­ва в Сер­пу­хов про­тив крым­ско­го хана Казы-Гирея сре­ди бояр (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 4. Ч. 1. М., 1994. С. 27). Князь И. М. Глин­ский, боярин, в 1598 г. при­сут­ство­вал на Зем­ском собо­ре, избрав­шем царем Бори­са Году­но­ва (Акты, собран­ные в биб­лио­те­ках и архи­вах Рос­сий­ской импе­рии Архео­гра­фи­че­ской экс­пе­ди­ци­ей Импе­ра­тор­ской Ака­де­мии наук. Т. 2. СПб., 1836. С. 42), после чего был остав­лен в Москве на вре­мя похо­да царя под Сер­пу­хов про­тив татар.

По сло­вам англ. послан­ни­ка Флет­че­ра, Г. зани­мал 2‑е место в Бояр­ской думе после кн. Ф. И. Мсти­слав­ско­го. Кро­ме того, в то вре­мя он был одним из 4 знат­ней­ших бояр, кото­рые чере­до­ва­лись меж­ду собой в коман­до­ва­нии боль­шим пол­ком. Один из бога­тей­ших людей России.

Князь Иван Михай­ло­вич Глин­ский, в ино­че­стве Иона, был похо­ро­нен 27 янва­ря 1602 г. в Тро­и­це-Сер­ги­е­вом мона­сты­ре (Спи­сок погре­бен­ных в Тро­иц­кой Сер­ги­е­вой лав­ре от осно­ва­ния оной до 1880 года. М., 1880. С. 4).

Зем­ле­вла­де­ние. В 1562/1563 г. купил у Чюди­на Ива­но­ва сына Неклю­до­ва дерев­ню Зуба­рев­скую и треть почин­ка в Пере­я­с­лав­ском уез­де за 30 руб. (Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. № 1251. Л. 1566). Вла­дел в Пере­я­с­лав­ском уез­де пусто­ша­ми Посо­хо­во, Мелен­ки, Фате­е­во, кото­рые дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю (Шума­ков С.А. Обзор гра­мот кол­ле­гии эко­но­мии. Вып. 4. М., 1917. С. 512). В 1584/1585 г. боярин князь И. М. Глин­ский дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю в Ново­сель­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да село Кожер­ское с дерев­ня­ми и пусто­ша­ми (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 812. Л. 187 об.-188). Князь И. М. Глин­ский вла­дел в Иван­ч­юш­ко­ве стане Костром­ско­го уез­да круп­ной вот­чи­ной селом Сели­ще с дерев­ня­ми (око­ло 2 тыс. чет­вер­тей зем­ли), кото­рая к нача­лу XVII в. пошло в помест­ную раз­да­чу (РГА­ДА Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 209. Л. 86–136). 30 июня 1574 г. князь Д. А. Друц­кий с дья­ком Кире­ем Федо­ро­вым сыном Гори­ным про­да­ли кня­зю Ива­ну Михай­ло­ви­чу Глин­ско­му в вот­чи­ну вели­ко­кня­же­скую зем­лю в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да поме­стье кня­зя Ива­на Чер­кас­ско­го Шеле­тю­ко­во и 5 пусто­шей Дья­ко­во, Пет­ко­во, Коро­бо­во, Сус­ка­но­во, Кобы­ли­но (100 четей в поле) (Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1529. Л. 2199–2200). В 1581/1582 г. Алек­сей Фомич Тре­тья­ков про­дал кня­зю Ива­ну Михай­ло­ви­чу Глин­ско­му за 20 руб. пусто­ши, что были дерев­ни Кис­ли­но, Кону­ри­но, Полян­ка в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да. Сре­ди послу­хов назван Семен Фомич Тре­тья­ков (Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1773. Л. 2740–2741). 20 апре­ля 1586 г. Иван Михай­ло­вич Глин­ский соста­вил духов­ную гра­мо­ту. В ней он давал в каче­стве при­да­но­го за сво­ей доче­рью Анной 1 тыс. руб. Так­же доче­ри после смер­ти он заве­щал в Суз­даль­ском уез­де треть дерев­ни Талиц­кие, кото­рой его пожа­ло­вал госу­дарь вме­сто сель­ца Горо­ди­ще в Юрьев­ском уез­де. Отцов­ские вот­чи­ны село Ильин­ское с дерев­ня­ми и село Уго­ди­чи с дерев­ня­ми в Ростов­ском уез­де и сель­цо Жега­ло­во в Мос­ков­ском уез­де, село Пло­ще­во с дерев­ня­ми в Пере­я­с­лав­ском уез­де, куп­ли отца дерев­ни Крив­цо­во, Хле­пе­то­во, пустошь Лыз­ло­во и про­чие пусто­ши и дерев­ни он пере­да­вал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю. Упо­ми­на­ет­ся кня­зя Глин­ско­го дерев­ня Иса­ко­во в Пере­я­с­лав­ском уез­де. При­ка­зы­вал похо­ро­нить его в Тро­иц­ком мона­сты­ре. Душе­при­каз­чи­ком был Борис Федо­ро­вич Году­нов (Лиха­чев Н.П. Сбор­ник актов, собран­ных в архи­вах и биб­лио­те­ках. СПб., 1895. С. 63–67; Чер­ка­со­ва М.С. Зем­ле­вла­де­ние Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря в XV–XVI вв. М., 1996. С. 164, 257). До 1611/1612 г. утра­тил вот­чи­ну дерев­ни Окуль­це­во и Чури­но с пусто­ша­ми и дерев­ню Ста­ри­ко­во с пусто­ша­ми в Иван­чуш­ко­ве стане Костром­ско­го уез­да (Анто­нов А.В. Част­ные архи­вы рус­ских фео­да­лов XV–начала XVII века // Рус­ский дипло­ма­та­рий. Вып. 8. М., 2002. № 25, 2563). К 1573/1574 г. лишил­ся поме­стья в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го езда 5 пусто­шей (125 чет­вер­тей сред­ней зем­ли). Одна­ко в 1573/1574 г. в вот­чине за ним было быв­шее поме­стье кня­зя Ива­на Чер­кас­ско­го Шелютю­ко­ва 5 пусто­шей (125 чет­вер­тей зем­ли) в том же стане (Пис­цо­вые кни­ги Мос­ков­ско­го госу­дар­ства XVI в. Ч. 1. Отд. 1. СПб., 1872. С. 23, 209). Вла­дел вот­чи­ной до 1601/1602 г. в Заволь­ском стане Яро­слав­ско­го уез­да селом Путя­ти­но с мно­го­чис­лен­ны­ми дерев­ня­ми, назван бояри­ном (Пис­цо­вые мате­ри­а­лы Яро­слав­ско­го уез­да XVI в. Вот­чин­ные зем­ли / Сост. В.Ю. Бели­ков, С.С. Ермо­ла­ев, Е.И. Колы­че­ва. СПб., 1999. С. 196). За ним в 1584–1586 гг. в Пехор­ском стане Мос­ков­ско­го уез­да село Жега­ло (25 чет­вер­тей) (Явоч­ный спи­сок вот­чин­ных вла­де­ний Мос­ков­ско­го уез­да пис­цов 1584–1586 гг. Т. А. Хло­по­ва «с това­ры­щи» // Источ­ни­ко­ве­де­ние оте­че­ствен­ной исто­рии. 1984. М., 1986. С. 250). Вла­дел в вот­чине в Яро­слав­ском уез­де села­ми Уша­ко­во и Михай­лов­ское с дерев­ня­ми, почин­ка­ми и пусто­ша­ми, кото­рые затем вошли в состав двор­цо­вых земель (Земель­ные пожа­ло­ва­ния в Мос­ков­ском госу­дар­стве при царе Вла­ди­сла­ве 1610–1611 гг. / Под ред. Л. М. Сухо­ти­на. М., 1911. С. 56). Князь Иван Глин­ский вла­дел вот­чи­на­ми в Яро­слав­ском уез­де пого­стом Озе­ры с дерев­ня­ми и пусто­ша­ми, селом Шахо­во с дерев­ня­ми, селом Давыд­ко­во с дерев­ня­ми. Имел место (двор?) и пала­ту в Камен­ном горо­де в Москве (Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 4. СПб., 1848. С. 348, 408). В Талиц­ком стане Суз­даль­ско­го уез­да за кня­зем И. М. Глин­ским в поме­стье были дерев­ня Дья­ко­во на р. Чер­няв­ке и еще 6 дере­вень, 6 пусто­шей (150 чет­вер­тей). В том же стане за ним веро­ят­но в вот­чине была дерев­ня Бир­ки­но на Сухо­до­ле и пустошь (50 чет­вер­тей), сель­цо Дру­гое Зале­сье, дерев­ня и пустошь (65 чет­вер­тей) (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 11319. Л. 372, 425 об., 429). За кня­зем И. М. Глин­ским до 1585 г. в Камен­ской губе Гдов­ско­го уез­да имел поме­стье дерев­ню Крас­нов Луг (65 чет­вер­тей зем­ли) (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 827. Л. 81 об.). В резуль­та­те бра­ка Васи­лия III и Еле­на Глин­ской ее мать Анна (в ино­че­стве Ани­сье) полу­чи­ла в виде пожа­ло­ва­ния вот­чи­ну село Уго­ди­чи с дерев­ня­ми в Яки­мов­ском стане Ростов­ско­го уез­да. После смер­ти Анны в 1553 г. село доста­лось ее сыну кня­зю М. В. Глин­ско­му, а затем вну­ку кня­зю И. М. Глин­ско­му. В Яки­мов­ском стане Ани­сье при­над­ле­жа­ли еще три дерев­ни, кото­рые она дала Ростов­ско­му Бори­со­глеб­ско­му мона­сты­рю. Князь М. В. Глин­ский купил у Голо­ви­ных в Ростов­ском уез­де в Назор­ном стане в 1533/1534 г. за 120 руб. пол­се­ла Назор­ное, в 1535/1536 г. за 460 руб. сель­цо Оле­ни­но и 5 дере­вень, в 1536/1537 г. за 600 руб. сель­цо Ильин­ское с 9 дерев­ня­ми, в 1543/1544 г. дерев­ню Измай­лов­ская за 50 руб., в 1454/1546 г. сель­цо Раме­нье и 2 дерев­ни за 250 руб. В 1554 г. за 500 руб. у И. В. Тете­ри­на он купил вот­чи­ну детей Ф. И. Голо­ви­на село Лыс­цо­во с 7 дерев­ня­ми и 11 пусто­ша­ми. В 1556/1557 г. А. База­нин зало­жил кня­зю М. В. Глин­ско­му за 20 руб. пол­де­рев­ни Яко­влев­ская. В 1560/1561 г. вдо­ва кня­зя М. В. Глин­ско­го Фети­нья купи­ла у семе­но­вых за 50 руб. сели­ще Горе­мыч­ки­но. В 1581/1582 г. князь И. М. Глин­ский, сын М. В. Глин­ско­го, купил у А. Ф. Тре­тья­ко­ва за 20 руб. три пусто­ши в Назор­ном стане Ростов­ско­го уез­да (Стрель­ни­ков С.В. Зем­ле­вла­де­ние в Ростов­ском крае в XIV–первой тре­ти XVII века. М.; СПб., 2009. С. 80, 105, 106).
Вкла­ды зем­ле­вла­дель­ца в мона­сты­ри, вкла­ды по зем­ле­вла­дель­цу родственников
Князь Иван Михай­ло­вич Глин­ский 28 апре­ля 1530 г. дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю 30 руб. Его отец князь Миха­ил Льво­вич Глин­ский дал мона­сты­рю 10 июня 1534 г. свою вот­чи­ну в Мос­ков­ском уез­де на р. Клязь­ме село Звя­ги­но с дерев­ня­ми, куп­лен­ной за 400 руб. 3 июля 1574 г. князь И. М. Глин­ский дал мона­сты­рю по сест­ре княжне Федо­ре 50 руб. В 1584/1585 г. он же дал по жене кня­гине Ека­те­рине свою вот­чи­ну в Ново­се­лов­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да село Логи­но­во (Пожар­ское) и 3 дерев­ни (147 чет­вер­тей). 20 апре­ля 1586 г. он же дал по себе и роди­те­лям вот­чи­ны свои в Бохо­ве стане Мос­ков­ско­го уез­да сель­цо Жега­ло­во и в Кинель­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да село Пло­ще­во с 57 дерев­ня­ми, и деда куп­лю дерев­ни Крив­цо­во, Хле­пе­то­во, пустошь Лыз­ло­во, и в Ростов­ском уез­де села Ильин­ское и Уго­ди­чи (око­ло 600 чет­вер­тей зем­ли толь­ко в Ростов­ском уез­де). В 1602 г. царь Борис Году­нов дал по бояри­ну кня­зю И. М. Глин­ском в Кинель­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да село Пле­ще­е­во с дерев­ня­ми и пусто­ша­ми, а так­же мно­го цен­ных вещей (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 812. Л. 658–658 об.; Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 49–50; Чер­ка­со­ва Круп­ная фео­даль­ная вот­чи­на С. 75, 83, 98; Алек­се­ев Ю.Г. Аграр­ная и соци­аль­ная исто­рия Севе­ро-Восточ­ной Руси XV–XVI вв. Пере­я­с­лав­ский уезд. М.; Л., 1966. С. 182. 210, 211, 220, 222, 223). В сен­тяб­ре 1595 г. князь И. М. Глин­ский дал Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­му мона­сты­рю вкла­да на 200 руб. (РГА­ДА Ф. 181. Оп. 2. Д. 141/196. Л. 98 об.-99). В 1584/1585 г. дал Тро­и­це-Сер­ги­е­ву мона­сты­рю по сво­ей кня­гине Кате­рине в Ново­силь­ском стане Пере­я­с­лав­ско­го уез­да свое село при­да­ное Логи­но­во (Пожар­ское) с дерев­ня­ми Кли­мо­во, Про­та­со­во, Кряч­ко­во. Боярин князь И. М. Глин­ский умер без­дет­ным и был послед­ним пред­ста­ви­те­лем Глин­ских на мос­ков­ской служ­бе. 27 янва­ря 1562 г. царь Борис дал по его душе боль­шой вклад в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь, где он был похо­ро­нен (Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1799. Л. 2819–2820; Кири­чен­ко Л.А. Акто­вый мате­ри­ал Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря 1584–1641 гг. как источ­ник по исто­рии зем­ле­вла­де­ния и хозяй­ства. М., 2006. № 10). Князь И. М. Глин­ский в 1581/1582 г. дал Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­му мона­сты­рю на моле­бен 1 руб. (При­хо­до-рас­ход­ные кни­ги Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­го мона­сты­ря 70–80- гг. XVI в. Вып. 1. М.; Л., 1980. С. 191). В 1601/1602 г. царь Борис Году­нов дал Кирил­ло-Бело­зер­ско­му мона­сты­рю по кня­зе И. М. Глин­ском 30 руб. (ОР РНБ Кир.-Бел. собр. № 87/1325. Л. 64 об.). 5 мар­та 1602 г. по кня­зю И. М. Глин­ском царь Борис Году­нов дал Симо­но­ву мона­сты­рю мно­го цен­ных вещей и 30 руб. (Вклад­ная и кор­мо­вая кни­га Мос­ков­ско­го Симо­но­ва мона­сты­ря / Подг. тек­ста А.И. Алек­се­ев, А.В. Машта­фа­ров // Вест­ник цер­ков­ной исто­рии. 2006. № 3. С. 31).
Дру­гие сведения
Корм по доче­ри кня­зя И. М. Глин­ско­го княжне Анне в Ново­де­ви­чьем мона­сты­ре. Дано мона­сты­рю дра­го­цен­но­стей на 70 руб. (Пав­лов-Силь­ван­ский. Вклад­ная кни­га Мос­ков­ско­го Ново­де­ви­чье­го мона­сты­ря. С. 205).

∞, кон. 1560‑х – нач. 1570‑х гг., ЕКА­ТЕ­РИ­НА ГРИ­ГОРЬ­ЕВ­НА СКУ­РА­ТО­ВА БЕЛЬ­СКАЯ (? – 1584/85), до­чь Г. Л. Скуратова-Бельского.

КЖ. ЕЛЕ­НА МИХАЙ­ЛОВ­НА ГЛИНСКАЯ

мла­де­нец. Глин­ские дали денеж­но-веще­вой вклад в яро­слав­ский Толг­ский мона­стырь обу­сло­вив­ший соот­вет­ству­ю­щую запись в одном из сино­ди­ков: «Род княж Васи­ли­ев Лво­ви­ча Глин­ска­го. Кня­зя Лаза­ря (над стро­кой: «Глин­ской»), кня­гы­ни ино­кы Ани­сии, княж­ны мла­ден­ца Еле­ны»273. Одно­знач­но уста­но­вить, кто из Глин­ских имел молит­вен­ное имя Лазарь, труд­но. В сино­дик ТСМ меж­ду 1558–60 гг. было впи­са­но имя кня­зя Лаза­ря, а свер­ху поме­че­но: «Васи­лье­вич Глинь­ской»274. Посколь­ку 11 декаб­ря 1559 г. был дан поми­наль­ный вклад по кня­зе Миха­и­ле Васи­лье­ви­че, мож­но заклю­чить, что речь идет о нем. На вто­ром месте в поми­на­нии ука­за­ны мать М.В. Глин­ско­го кня­ги­ня Анна (ино­ка Ани­сия) и, воз­мож­но, его дочь Еле­на, умер­шая в мла­ден­че­стве, и пото­му неиз­вест­ная родо­слов­ным. Сле­до­ва­тель­но, вклад был дан меж­ду 1553–1559 гг., посколь­ку око­ло 1553 г. скон­ча­лась кня­ги­ня Анна, а в 1559 г. князь Миха­ил275.

АЛЕК­САНДР СТЕ­ФА­НО­ВИЧ (1‑я пол. 17-го в.) 

ЮРИЙ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ (упом. 1671) (ум. после 1671)

КН. ПЁТР АЛЯК­САНДРАВІЧ ГЛІНСКІ

Сын Алек­сандра Михай­ло­ви­ча. пад­ста­ро­ста ваў­ка­вы­скі, 1630.

Герб: тар­ча пад­зе­ле­на на чаты­ры част­кі, у 1‑ай – клей­на­вы знак “П”-падобнай пад­ста­вы з зала­ма­ны­мі ў бакі кан­ца­мі, паміж імі крыж, доў­гі канец яко­га над пас­та­вай разд­зёр­ты ў котві­цу, у 2‑ой – пера­вер­ну­ты тры­зуб з кры­жам навер­се (“Рад­ван”), у 3‑яй – стра­ла васт­ры­ём дага­ры на выгну­тых у бакі нож­ках (“Агонь­чык”), у 4‑ай – стаі­ць цялё (“Цялё”), над тар­чай гелм са шля­хец­кай каро­най, у кляй­но­це тры пёры стра­ву­са, вакол тар­чы намёт, па баках кляй­но­ту іні­цы­я­лы: “P[iotr] H[linski]”. Пячат­ка: адб., вак, 13х16 мм, д. 276) 20 студ­зе­ня 1630 г. у Ваў­ка­вы­с­ку Пётр Глін­скі, пад­ста­ро­ста ваў­ка­вы­скі, прыклаў сваю пячат­ку да выпі­су з кніг судо­вых грод­скіх па спра­ве Міка­лая і Лука­ша Рама­наві­чаў Ада­мо­ві­чаў з Андр­эям Фёда­раві­чам Ада­мо­ві­чам аб 80 капах гро­шаў літоўскіх, запі­са­ных іх баць­ку Рама­ну Мары­най Лука­шаў­най Ада­мо­віч спяр­ша Ленар­та­вай Алях­но­ві­ча­вай, а пас­ля – Дзмітро­вай Акулічавай.

Упер­шы­ню князь Пётр Глін­скі зга­д­ва­ец­ца ў 1601 г, калі быў суддзёй і дэпу­та­там ад Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ў Галоў­ны Тры­бу­нал ВКЛ. 277 Баць­кам яго быў вядо­мы нам Аляк­сандр Міхай­лавіч Глін­скі, 278 а бра­там, вера­год­на, Ян, памер­лы да 1621 г. У тым жа год­зе пад ваў­ка­вы­с­кую павя­то­вую харугву Пётр паві­нен быў ставі­ць баць­коўска­га маёнт­ку адна­го верш­ніка па-гусар­ску, а дру­го­га – з застаў­на­га маёнт­ку Нава­сёл­кі. 279 Ваў­ка­вы­скім пад­ста­ро­стай фік­су­ец­ца з 1627 г. 280

Пет­ро Олек­сан­дро­вич князь Глинсь­кий (1609–1627): Печат­ка від 1627 р.: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді три­ра­мен­ної літе­ри Т з дво­ма пів­круг­ли­ми роз­га­лу­жен­ня­ми зго­ри; над щитом шолом під князівсь­кою коро­ною, нав­ко­ло щита намет; зго­ри літе­ри: PH; оваль­на, роз­мір 17х15 мм. Пуб­ліка­ції: Puzyna J. Niektóre pieczęcie litewskie. – S. 73, il. 28. 1627 р.

Гене­а­ла­гіч­ная нерас­пра­ца­ва­на­сць роду не даз­ва­ляе ідэн­ты­фі­ка­ва­ць гер­ба­выя выя­вы ў аса­бі­стым скла­да­ным гер­бе Пят­ра Глін­ска­га, бо невя­до­ма, хто была яго маці (з роду гер­ба “Рад­ван”), баб­ка па баць­ку (з роду гер­ба “Адра­вуж”) і баб­ка па маці (з роду гер­ба “Цялё”). Затое ціка­вым выгля­дае кляй­нот на гел­ме са шля­хец­кай каро­най – тры пёры стра­ву­са. Зда­ва­ла­ся, што ён свед­чы­ць пра поў­нае забыц­цё Пятром Глін­скім пра свой кня­жац­кі тытул і пра яго прых­іль­на­сць ідэа­лам шля­хец­кай роў­на­сці і дэмак­ра­тыі. Але, як выні­кае з дру­гой яго пячат­кі з 1627 г., якую ў свой час апуб­лі­ка­ваў Юзаф Пузы­на, Пётр Глін­скі добра памя­таў пра сваё кня­жац­кае паход­жанне, бо змяс­ціў у сваім про­стым гер­бе замест шля­хец­кай каро­ны з пёра­мі кня­жац­кую міт­ру. 281 Адсут­на­сць кры­жа на сяр­эд­няй ляс­цы гер­ба­ва­га зна­ку Пят­ра Глін­ска­га Юзаф Пузы­на патрак­та­ваў як яго ўлас­ны адмет­ны вары­янт гер­ба “Глінск”. 282 На нашу дум­ку, ён там быў, але застаў­ся неза­ў­ва­жа­ны з‑за дэфек­та адбіт­ка пячат­кі. Князь Пётр Глін­скі фік­су­ец­ца на ўрад­зе ваў­ка­вы­ска­га пад­ста­ро­сты па 1637 г., калі зга­д­ва­ец­ца як “быв­шый”. 283 Зна­ход­зіў­ся на пасад­зе з рукі Пят­ра Вой­ны, пад­столія ВКЛ, ваў­ка­вы­ска­га ста­ро­сты, дзяр­жаў­цы пора­за­ўска­га і нова­двор­ска­га. НГАБ у Горад­ні, ф.1664, воп.1, спр.348, а.3.)) У 1631 г. быў дру­гі раз суддзёй и вол­ко­вы­с­ким депу­та­том в глав­ном три­бу­на­ле ВКЛ.

Меў сына Андр­эя Глін­ска­га, які ў 1648 г. быў элек­та­рам Яна Казі­мі­ра, 284 а ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Ондрей Пет­ров сын Глин­ский” 285 Нашчад­ком кня­зя Андр­эя Пятро­ві­ча Глін­ска­га може бути тоболь­ский син боярсь­кий Ян Андрійович.

Він у 1609 р. був слонімсь­ким земсь­ким писарем.

3 черв­ня 1609 р. було укла­де­но уго­ду про поділ маєт­ків Іва­на та Кришто­фа Тиш­ке­ви­чів, які зна­хо­ди­лись у Грод­ненсь­ко­му та Вовко­вись­ко­му повітах [АВК, т.
1, № 5, с. 22 – 26]. Серед свід­ків уго­ди назва­но слонімсь­ко­го земсь­ко­го писаря
кня­зя Пет­ра Олек­сан­дро­ви­ча Глинського. 

КН. ЯН АЛЕКСАНДРОВИЧ

Попіс ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы 1621 г. даз­ва­ляе гава­ры­ць, што да гэта­га года памер­лі ней­кія Сямён і Ян Глін­скія, бо зга­д­ва­юц­ца толь­кі іх удо­вы, пры гэтым за пер­шую ставіў верш­ніка Кры­штаф Кан­дзе­раўскі, а дру­гая ставі­ла сама “каня па-казац­ку” з маёнт­каў Пар­фія­навічы і Бер­шты 286

Калі зыход­зі­ць з назвы маёнт­каў, на якіх гас­па­да­ры­ла ўда­ва Яна Глін­ска­га, апош­ні з’яўляўся сынам Аляк­сандра Міхай­лаві­ча Глін­ска­га з попі­саў 1565 і 1567 г. У сваю чар­гу Ян меў сына Кан­стан­ці­на Улад­зі­сла­ва, які ў 1648 г. быў элек­та­рам Яна Казі­мі­ра, 287 а ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Князь Костя­тин княж Янов сын Глин­ской”. 288

КН. ЙОСИФ ..... ГЛИНСЬКИЙ

В 1616 р. в акті роз­ме­жу­ван­ня зга­дані володін­ня кня­зя Йоси­фа Глинсь­ко­го – мабуть, Самуй­ло­ви­чі. Йосиф, скорі­ше за все, був сином кня­зя Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Глинського.

КН. СЕМЕН АЛЕКСАНДРОВИЧ,

сын Алек­сандра Семёновича.

Попіс ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы 1621 г. даз­ва­ляе гава­ры­ць, што да гэта­га года памер­лі ней­кія Сямён і Ян Глін­скія, бо зга­д­ва­юц­ца толь­кі іх удо­вы, пры гэтым за пер­шую ставіў верш­ніка Кры­штаф Кан­дзе­раўскі, а дру­гая ставі­ла сама “каня па-казац­ку” з маёнт­каў Пар­фія­навічы і Бер­шты. 289 На пад­ста­ве пуб­ліка­цыі ваў­ка­вы­скіх урад­нікаў (адсут­на­сць ваў­ка­вы­скіх гарад­нічых) 290 і інфар­ма­цыі Юза­фа Воль­фа, 291 мусім зра­бі­ць шэраг заў­ва а мер­ка­ва­ць, пер­шы Сямён Глін­скі пакі­нуў мала­лет­ніх сыноў, бо за яго ўда­ву ставіў верш­нікаў Кры­штаф Кан­дзе­раўскі (апя­кун?). Маг­чы­ма, памер­лы Сямён ідэн­тыч­ны з сынам Аляк­сандра, уну­кам Сямё­на Іва­наві­ча Глін­ска­га Пабо­еўска­га, кня­зем Сямё­нам Глін­скім, жон­кай яко­га ў 1600 г. была Раі­на Іва­наў­на Жыне­ва [25, s.90–91], у 1621 г. ужо ўда­ва. Сына­мі кня­зя Сямё­на Аляк­сандраві­ча Глін­ска­га былі Тра­ян, ула­даль­нік Пабо­е­ва, які зга­д­ва­ец­ца ў 1648 г. як элек­тар Яна Казі­мі­ра, 292 і Баг­дан, які ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Бог­дан Семё­нов сын Глин­ский”. 293

КН. МИКО­ЛАЙ МИХАЙЛОВИЧ

Зга­да­ны ў 1565 і 1567 г. князь Міхай­ла ідэн­тыч­ны з кня­зем Міхай­лам Глін­скім, сын яко­га Міка­лай у 1590 г. суд­зіў­ся з ваў­ка­вы­скім ста­ро­стай Кры­шта­фам Мон­ві­дам Дара­га­стай­скім, а дач­ка Раі­на ў 1583 г. была заму­жам за зямяні­нам Слонім­ска­га паве­та Львом Сця­па­наві­чам Сцяц­кеві­чам. 294 У 1604 г. князь Міка­лай Міхай­лавіч Глін­скі суд­зіў­ся з Міка­ла­ем Кры­шта­фо­ві­чам Воль­скім на Кра­мяні­цы па маёнт­ку Юхно­вічы. Сут­на­сць спра­вы была ў тым, што пас­ля смер­ці свай­го баць­кі – кня­зя Міхай­лы Вац­ла­ваві­ча Глін­ска­га – Міка­лай застаў­ся “в летех вел[ь]ми малых и моло­дых”, а яго апя­кун – Андр­эй Като­віч, гарад­зен­скі зем­скі пісар – рас­па­ра­джаў­ся яго маёнт­ка­мі Самуй­лавічы, Юхно­вічы і Пабо­е­ва, з якіх Юхнавічы “двор з будо­ва­нем, з ста­вом, з млы­ном и люд[ь]ми осе­лы­ми и зо вси­ми кгрун­та­ми” заставіў пад­скар­бію ВКЛ Лаўры­ну Войне, а пас­ля яго маён­так ней­кім чынам апы­нуў­ся ў руках Міка­лая Воль­ска­га. Князь Міка­лай Глін­скі “тепер дошед­шы лет сво­их зупол­ных” пас­пра­ба­ваў вяр­ну­ць Юхнавічы праз суд. 295 Але ака­за­ла­ся, што сяст­ра кня­зя Міка­лая Раі­на, “мал­жон­ка пана Стец­ко­ви­ча” ў 1599 г., калі брат “в недо­рос­ло­сти еще лет его на тот час кгды он бавечы­се учъ­сти­вы­ми служ­ба­ми в ыншых пан­ствах за гра­ни­ца­ми Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го слу­жыл”, сама рас­па­рад­зіла­ся маёнт­кам, пад­ма­нуў­шы ўсіх наконт яго жывых спад­чын­нікаў па муж­чын­с­кай лініі: “тако­вую спра­ву дала иж вжо помер­ли на све­те их [роди­цо­ве] ... а ни потом­ства их нет тоеж подоб­но разу­ме­ла ... бра­тей...”. 296 Як мож­на мер­ка­ва­ць па гэтай інфар­ма­цыі, князь Міхай­ла Вац­ла­вавіч Глін­скі пакі­нуў дач­ку Раі­ну і сына Мікалая.

КН. РАИ­НА МИХАЙЛОВНА

зга­д­ваў­ся ў даку­мен­тах 1583–1598 гг. Пада­ра­ваў сва­ёй жон­цы Раіне Глін­с­кай сяло Міт­кевічы маёнт­ка Рагот­на, што пац­вяр­джае выпіс 21.06.1583 г. з акта­вай кнігі
Слонім­ска­га зем­ска­га суда. 297 У Ваў­ка­вы­скім грод­скім суд­зе раз­гля­да­ла­ся ней­кая спра­ва кня­зя Міка­лая Міхай­лаві­ча Глін­ска­га, зямяні­на Льва Сця­па­наві­ча Стат­кеві­ча са ста­рас­там ваў­ка­вы­скім Кры­шта­фам Мон­ві­дам Дара­га­стай­скім, што пац­вяр­джа­ю­ць выпі­сы з акта­вай кні­гі Слонім­ска­га зем­ска­га суда ад [ ].01.1590 г. паве­дам­лен­ня воз­на­га Ваў­ка­вы­ска­га паве­та Себас­цья­на Дуб­роўска­га. 298

Разам з жон­кай пра­даў зямяні­ну Слонім­ска­га паве­та Пят­ру Сме­тан­ко­ві­чу Был­чынс­ка­му і яго жон­цы Ганне Іва­наўне Яцы­ні­чаўне част­ку зямель маёнт­ка Рагот­на пала­ца Мле­ку­соўска­га за 80 коп гро­шаў, у вало­данне які­мі іх увёў 03.01.1597 г. воз­ны Слонім­ска­га паве­та Станіслаў Пад­лескі. 299

І разам з жон­кай у іх доме Мле­ку­соўш­чызна на Рагот­ным 18.01.1597 г. збілі зямяні­на гас­па­дар­ска­га Слонім­ска­га паве­та Пят­ра Маце­еві­ча, што пац­вяр­джае выпіс 20.01.1597 г. з акта­вай кні­гі Слонім­ска­га зем­ска­га суда: «…в году тепер иду­чом по наро­же­нью сына Божи­его тисе­ча пять­сот деветь­де­сят се м[е]с[я]ца ген­ва­ра осм­на­дца­то­го дня пан Лев Сте­па­но­вич Стец­ке­вич, земе­нин гос­по­дар­ский пове­ту Сло­ним­ско­го, и мал­жон­ка его пани Раи­на, кнеж­на Глин­ска, з одною намо­ваю и радою сво­ею упро­сив­ши мене в дом свой в пове­те Сло­ним­ском лежа­чий, про­зы­ва­е­мый Мле­ко­сов­щиз­на на Рогот­ной, и кгды там до того дому их пры­ехал, тогды они за гостя упро­шо­но­го мене при­няв­ши, а потом без данья при­чы­ны моее, не веда­ти для чого тот пан Лев Сте­па­но­вич Стец­ке­вич и вышей мено­ва­ная мал­жон­ка его сами сво­и­ми власт­ны­ми рука­ми мене, чоло­ве­ка ни в чом им не вин­но­го, окрутне без мило­сер­дя кий­ми зби­ли и змор­до­ва­ли, пры кото­ром опо­ве­да­нью став­шы оче­ви­сто ввоз­ный пове­ту Сло­ним­ско­го Карп Оку­лич… прызнал… виде­лом раны на нем, то есть на плечы левом и в весь хры­бет кий­ми зби­тый синий кры­ва­вый шкод­ли­вее…». 300

∞, ЛЕЎ СЦЯ­ПА­НАВІЧ СЦЯЦ­КЕВІЧ, *1561 г. н., кара­леўскі зямянін Слонім­ска­га паве­та, дзяр­э­чан­скі ўрад­нік (на 1583 г.). 301 Вало­даў част­ка­мі спад­чын­ных маёнт­каў Рага­цен­скае, Млекусоўска.

КН. СТА­НИ­СЛАВ БОГДАНОВИЧ

Він мав маєток у Поло­ць­ко­му воє­вод­стві. Зга­да­ний у 1604 р. [Prochaska A. O
kniaziowskiem pochodzeniu szlachty Glińskich. – Miesięcznik Heraldyczny. 1912. № 7–8, s. 105, з поси­лан­ням на Литовсь­ку мет­ри­ку, кни­гу судо­вих справ № 76, с. 295.

КН. СЕМЁН БОГДАНОВИЧ

Попіс ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы 1621 г. даз­ва­ляе гава­ры­ць про двух кня­зей Семе­нов Глин­ских З дру­гім кня­зем Сямё­нам Глін­скім, хво­рым на той час, ставіў з Самуй­лаві­чаў адна­го верш­ніка пан Васілеўскі, гарад­нічы, 302 яко­га мы раней пад пыталь­ні­кам прызналі як ваў­ка­вы­ска­га гарад­ні­ча­га. 303 Дру­гі Сямён, які хвар­эў, маг­чы­ма, быў сынам кня­зя Дзміт­рыя Фёда­раві­ча Глін­ска­га, бо пад гарад­нічым, зга­да­ным разам з ім, маец­ца на ўва­зе Міка­лай Васі­льевіч Васілеўскі, гарад­нічы віцеб­скі ў 1616 г. Маці апош­ня­га была княж­на Ган­на Дзмітраў­на Глін­ская, дач­ка Дзміт­рыя Фёда­раві­ча Глін­ска­га 304 і, на нашу дум­ку, сяст­ра Сямё­на, бо інакш пат­лу­ма­чы­ць сумес­нае стаў­ленне імі верш­нікаў на попіс 1621 г. мы не можам.

КН. ЯН БОГДАНОВИЧ

КН. ПЕТР БОГДАНОВИЧ

КН. ГАН­НА ДМИТРІВНА

В 1579 р. вона була дру­жи­ною вітебсь­ко­го земсь­ко­го писа­ря Васи­ля Богдановича.
Наступ­на звіст­ка про неї нале­жить до 1616 р., коли вона була дру­жи­ною Яку­ба Семаш­ка [WK, s. 90 із поси­лан­ням на 93‑ю кни­гу записів Литовсь­кої мет­ри­ки, арк. 40. Кни­га не опуб­лі­ко­ва­на, я не міг перевіри­ти цю згадку].

Попіс ваў­ка­вы­с­кай харуг­вы 1621 г. даз­ва­ляе гава­ры­ць про двух кня­зей Семе­нов Глин­ских З дру­гім кня­зем Сямё­нам Глін­скім, хво­рым на той час, ставіў з Самуй­лаві­чаў адна­го верш­ніка пан Васілеўскі, гарад­нічы, 305 яко­га мы раней пад пыталь­ні­кам прызналі як ваў­ка­вы­ска­га гарад­ні­ча­га. 306 Дру­гі Сямён, які хвар­эў, маг­чы­ма, быў сынам кня­зя Дзміт­рыя Фёда­раві­ча Глін­ска­га, бо пад гарад­нічым, зга­да­ным разам з ім, маец­ца на ўва­зе Міка­лай Васі­льевіч Васілеўскі, гарад­нічы віцеб­скі ў 1616 г. Маці апош­ня­га была княж­на Ган­на Дзмітраў­на Глін­ская, дач­ка Дзміт­рыя Фёда­раві­ча Глін­ска­га 307 і, на нашу дум­ку, сяст­ра Сямё­на, бо інакш пат­лу­ма­чы­ць сумес­нае стаў­ленне імі верш­нікаў на попіс 1621 г. мы не можам.

В 1579 р. вона була дру­жи­ною вітебсь­ко­го земсь­ко­го писа­ря Васи­ля Бог­да­но­ви­ча. Наступ­на звіст­ка про неї нале­жить до 1616 р., коли вона була дру­жи­ною Яку­ба Семаш­ка [WK, s. 90 із поси­лан­ням на 93‑ю кни­гу записів Литовсь­кої мет­ри­ки, арк. 40. Кни­га не опуб­лі­ко­ва­на, я не міг перевіри­ти цю згадку]

∞, Василь Бог­да­но­вич Василевский.

∞, Якуб Семашко

Покоління X

65/64. КЖ. АННА ИВАНОВНА

«зго­во­ре­на за кня­зя Федо­ра (Ива­но­ви­ча. — ) за Мсти­слав­ско­го» 308

Корм по доче­ри кня­зя И. М. Глин­ско­го княжне Анне в Ново­де­ви­чьем мона­сты­ре. Дано мона­сты­рю дра­го­цен­но­стей на 70 руб. (Пав­лов-Силь­ван­ский. Вклад­ная кни­га Мос­ков­ско­го Ново­де­ви­чье­го мона­сты­ря. С. 205).

СТЕ­ФАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (2‑я пол. 17-го в.) 

(пере­шёл на мос­ков­скую служ­бу; имел сыно­вей Логги­на (уп. 1686–91) и Семё­на (уп. 1686))

КН. АНДРЕЙ ПЕТ­РО­ВИЧ ГЛІНСКИЙ,

які ў 1648 г. быў элек­та­рам Яна Казі­мі­ра, 309 а ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Ондрей Пет­ров сын Глин­ский”. 310

КН. КОН­СТАН­ТИН ЯНО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

ў 1648 г. быў элек­та­рам Яна Казі­мі­ра, 311 а ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Князь Костя­тин княж Янов сын Глин­ской”. 312

КН. ТРО­ЯН СЕМЕ­НО­ВИЧ ГЛИНСЬ­КИЙ (1637, 1648)

ула­даль­нік Пабо­е­ва, які зга­д­ва­ец­ца ў 1648 г. як элек­тар Яна Казі­мі­ра. 313

Ввозм. имел бра­та кня­зя Бог­да­на Семё­но­ви­ча Глин­ско­го (уп. 1655))

КН. БАГ­ДАН СЕМЕНОВИЧ

які ў 1655 г. склаў пры­ся­гу мас­коўс­ка­му цару Аляк­сею Міхай­лаві­чу: “Бог­дан Семё­нов сын Глин­ский”. 314

КН. АНДРЕЙ СТА­НИ­СЛА­ВО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

В 1631/1632 г. «141 г декаб­ря 3 дня, писа­ли к госу­да­рю из пол­ков боярин Миха­ил Бори­со­вич Шеин с това­ри­щи, а в отпис­ке его напи­са­но, что послал он к госу­да­рю к Москве поля­ка Ондрея Ста­ни­сла­во­ва да вен­гря­ни­на Яна Кры­жа­нов­ско­го, а взя­ты тот поляк и вен­гря­нин в язы­ках под Смо­лен­ском. А на Москве Ондрей Ста­ни­сла­вов в рас­про­се скла­зал что родом он бело­ру­сец шлях­тич Полоц­ко­го пове­ту отец де у нем князь Ста­ни­слав княж Бог­да­нов сын Глин­ской и ныне жив в Полоц­ку да у него ж Полоц­ку бра­тья его род­ные князь Юрьи да князь Алек­сандр да Гри­го­рий Глин­ские а живут в полоц­ком пове­те в име­нии сво­ем. Да читал де он «князь Ондрей в Лит­ве в ста­рых край­ни­ках сво­их да от отца сво­е­го слы­шал что князь Миха­ил Глин­ский при преж­них госу­да­рех од Лит­вы отъ­е­хал к Москве ему княз Ондрею пра­дед а поехал де он к Москве для того что убил Вилен­ско­го вое­во­ду Забе­ре­жин­ско­го: а ныне де род­ства их Глин­ских в Лит­ве дядья его князь Семен да князь Ян да князь Петр живут в Вол­ко­виц­ком пове­те, в про­шлом де в 140‑м году в вели­кий пост при­е­хал он отца сво­е­го из Полоц­ка в Смо­ленск и в Смо­ленск у слу­жил казац­кую служ­бу роте у рот­мист­ра Бунец­ко­го и с тех он мест и по си места в Лит­ве не бывал. И нояб­ря в 23 день послал из Смо­лен­ска Алек­сандр Гошев­ской (Гон­сев­ский?) рот­мист­ра Меде­лян­ско­го, а с ним послал каза­ков его, Меде­лян­ско­го роты 30 чел, да Бунец­ко­го роты 20 ч. все­го 50 ч. для язы­ка и про­ве­дать про бояри­на про Миха­и­ла Бори­со­ви­ча Шеи­на, вско­ре ли он из Доро­го­бу­жа под Смо­ленск пой­дет, и как они будут в Дол­го­мо­стье и за ними госу­да­ре­вы люди уча­ли гонять и на погоне взя­ли их двух чело­век от Смо­лен­ска за 7 верст и при­ве­ли его в Дого­мо­стье в остро­жек к голо­ве к Ники­фо­ру Неры­би­ну и голо­ва Ники­фор Неры­бин при­слал его пол­ки к бояри­ну Миха­и­лу Бори­со­ви­чу Шеи­ну с това­ри­щи, а боярин Миха­ил Бори­со­вич Шеин с това­ри­щи при­слал его к госу­да­рю к Москве». 315

Князь Андрей Ста­ни­сла­вов Глин­ский, так­же сооб­щал: «А что в про­шлом в 140 (1631–32) — м году при­е­хал из Лит­вы на госу­да­ре­во имя князь Ян княж Ондре­ея сын Глин­ской а он де его не зна­ет и кня­зя Ондрея Глин­ско­го и сына его кня­зя Яна у них нет. И из Лит­вы к Москве их роду Глин­ских кня­зей никто не отъ­ез­жи­вал». 316 То, что речь идет имен­но о том­ском Яне Глин­ском, не под­ле­жит сомне­нию. Ян Ондре­ев сын Глин­ской ука­зан уже в oклад­ной кни­ге жало­ва­нья 151 (1642/43) г. сре­ди том­ских детей бояс­ких, но ука­зан он, как и в даль­ней­шем, без титу­ла кня­зя. 317

КН. ЮРИЙ СТА­НИ­СЛА­ВО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

КН. АЛЕК­САНДР СТА­НИ­СЛА­ВО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

КН. ГРИ­ГО­РИЙ СТА­НИ­СЛА­ВО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ

Покоління XI

ЯН ТРО­Я­НО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ (1705)

(ум. после 1705) 

Возм. имел сына кня­зя Юрия Ива­но­ви­ча Глин­ско­го (уп. 1706-10).

Андрей Тро­я­но­вич (ум. 1695) 

Алек­сандр Тро­я­но­вич (упом. 1695) (ум. после 1695) 

Нико­дим Тро­я­но­вич (упом. 1690–1695) (ум. после 1695) (в 1690 г. про­дол­жал рас­по­ря­жать­ся кня­же­ским име­ни­ем Побоево)

КН. ЯН АНДРЕ­ЕВИЧ ГЛИНСКИЙ

1646 г. все том­ские жите­ли: слу­жи­лые и посад­ские люди, кре­стьяне, слу­жи­лые и ясач­ные тата­ры при­ни­ма­ли при­сяу «крес цело­ва­ли» и «шер­то­ва­ли» ново­му царю «всея Руси» Алек­сею Михай­ло­ви­чу. Пер­вы­ми в спис­ке шли пред­ста­ви­те­ли том­ской эли­ты дво­ряне и дети бояр­ские. Зна­чи­тель­ную часть том­ской эли­ты соста­ви­ли быв­шие под­дан­ные Речи Поспо­ли­той: Юрий Тупаль­ский, Петр Саван­ский, Павел Рых­ле­вес­кой, Ян Ржиц­кий, Ян Глин­ский, Ян Вер­биц­кий, Юрий Едлов­ский, име­на кото­рых доволь­но часто встре­ча­ют­ся на стра­ни­цах том­ской и сибир­ской исто­рии. Био­гра­фия каж­до­го из низ достой­на отдель­но­го иссле­до­ва­ния. Чрез­вы­чай­но инте­рес­ны доку­мен­ты про­ли­ва­ю­щие свет на при­чи­ны их появ­ле­ния в Том­ске. Один из таких доку­мен­тов, был опуб­ли­ко­ван еще в 1890 г. в сбор­ни­ке доку­мен­тов «Акты Мос­ков­ско­го госу­дар­ства». Речь в этом доку­мен­те идет об одном из выше­упо­мя­ну­тых лиц — Яне Глинским.

В 141 (1632–33) году поляк князь Андрей Ста­ни­сла­вов Глин­ский, взя­тый «в язы­ках» под Смо­лен­ском, в Раз­ряд­ном при­ка­зе сооб­щал: «А что в про­шлом в 140 (1631–32) — м году при­е­хал из Лит­вы на госу­да­ре­во имя князь Ян княж Ондре­ея сын Глин­ской а он де его не зна­ет и кня­зя Ондрея Глин­ско­го и сына его кня­зя Яна у них нет. И из Лит­вы к Москве их роду Глин­ских кня­зей никто не отъ­ез­жи­вал». 318 То, что речь идет имен­но о том­ском Яне Глин­ском, не под­ле­жит сомне­нию. Ян Ондре­ев сын Глин­ской ука­зан уже в oклад­ной кни­ге жало­ва­нья 151 (1642/43) г. сре­ди том­ских детей бояс­ких, но ука­зан он, как и в даль­ней­шем, без титу­ла кня­зя. 319

Несмот­ря на то, что Андрей Ста­ни­сла­вов Глин­ский не при­знал Яна Андре­ем Глин­ско­го сво­им род­ствен­ни­ком, нет сомне­ний что Ян Глин­ский дей­стви­тель­но при­над­ле­жат к како­му-либо роду Глин­ских носив­ших кня­же­ских титул. В XVII в. не про­сто было убе­дить мос­ков­ских подья­чих в сво­ем кня­же­ском про­ис­хож­де­нии и судь­ба потом­ков Яна Глин­ско­го явное дока­за­тель­ство при­зна­ния оного.

В Том­ске Ян Андре­ев Глин­ский полу­чал высо­кий оклад 15 руб в год.

Покоління XII

Юрий Ива­но­вич Глин­ский (уп. 1706-10).

Юрий Алек­сан­дро­вич (упом. ок. 1730) (ум. после 1730?) 

КН. ЮРИЙ ИВА­НОВ ГЛИНСКИЙ,

упо­ми­на­ет­ся сре­ди том­ских детей бояр­ских с 170 (1661/62) г. в оклад­ных кни­гах с жало­ва­ни­ем 10 руб. В 185 (1676/77) п он еще упо­ми­на­ет­ся в Том­ске, а В 1686 г. уже в Тоболь­ске в спис­ке тоболь­ских горо­до­вых дво­рян с окла­дом 20 руб. 320

Горо­до­вые дво­ряне в слу­жи­лой иерар­хии нани­ма­ли место выше детей бояр­ских и полу­ча­ли более высо­кое жало­ва­нье. В кон­це XVII в. по шта­ту пола­га­лось быть дво­ря­нам толь­ко в Тоболь­ске. Полу­чав­шие чин дво­ря­ни­на долж­ны были пере­би­рать­ся из дру­гих сибир­ских горо­дов в Тобольск. В 1689–1696 гг. в Тоболь­ске было 2 дво­ря­ни­на по выбо­ру и 16 горо­до­вых дво­рян (тобо­лян). Сре­ди них Юрий Глин­ский и еще один быв­ший томич Федор Роди­о­нов сын Кача­нов. 321 В нача­ле 1700‑х гг. Юрий Глин­ский полу­чил чин дво­ря­ни­на по мос­ков­ско­му спис­ку. Этот чин был самым высо­ким в иерар­хии слу­жи­лых людей Сиби­ри, хотя оклад у него остал­ся преж­ним 20 руб. Юрий Глин­ский умер око­ло 1706 г. На его место был опре­де­лен быв­ший тоболь­ским подъ­ячий Гри­го­рий Сте­па­нов сын Стреж­нев. 322

Боль­шин­ство быв­ших под­дан­ных Речи Поспо­ли­тий хоро­шо извест­ны в исто­рии Сиби­ри как адми­ни­стра­то­ры осно­ва­те­ли и при­каз­чи­ки остро­гов, как дипло­ма­ты и вое­на­чаль­ни­ки. Одна­ко Глин­ский ничем осо­бен­ным ни в Том­ске, ни в Тоболь­ске себя не про­яви­ли — это имя не встре­ча­ет­ся в дело­про­из­вод­ствен­ных доку­мен­тах, исклю­чая оклад­ные кни­ги жало­ва­нья. Полу­че­ние самых высо­ких чинов, воз­мож­ных для сибир­ско­го слу­жи­ло­го чело­ве­ка в сово­куп­но­сти с преды­ду­щим сви­де­тель­ству­ет о при­зна­нии за Глин­ски­ми знат­но­го протисхождения.

Жена: ПЕЛА­ГЕЯ ИВА­НОВ­НА (*1645)

Покоління XIII

Анто­ний Юрье­вич (упом. ок. 1760) (ум. после 1760?) 

КН. ИВАН ЮРЬЕ­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ (*1685)

Иван и Федор ука­за­ны в 1707 г. в чине дво­рян по жилец­ко­му спис­ку — чин на сту­пень ниже дво­рян по мос­ков­ско­му спис­ку 323

В 1710 г. ука­за­ны в Турин­ской сло­бо­де Тоболь­ско­го уездa дво­ряне по жилец­ко­му спис­ку сыно­вья Юрия: «Во дво­ре мир­ском живут жил­стикшо спис­ка Иван да Федор Егорьн­вы дети Глин­ские по 25 лет, у них мать Пела­гея Ива­но­ва дочь, 65 лет, а дво­ро­вых людей ...» 324

КН. ФЕДОР ЮРЬЕ­ВИЧ (*1685)

Покоління XIV

Фели­ци­ан Анто­но­вич (упом. ок. 1790) (ум. после 1790?) 

Покоління XV

ИОАХИМ ФЕЛИ­ЦИ­А­НО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ († 1841)

Персони без місця у розпису

ГЛІН­СКІ ЮЗАФ, зямянін Ваў­ка­вы­ска­га паве­та, 1610.
Герб: на тар­чы клей­на­вы знак нак­шталт “П”- падоб­най ніз­кай пад­ста­вы з зала­ма­ны­мі ў бакі кан­ца­мі, паміж імі доў­гі крыж вер­хам ўніз, канец яко­га над пад­ста­вай разд­зёр­ты ў котві­цу, над тар­чай тры пёры, па баках якіх змеш­ча­ны іні­цы­я­лы: “I.[ozef] H[linski]”. Пячат­ка: адб. № 3, вак, 14х15 мм, в. 325 6 ліпе­ня 1610 г. у Ваў­ка­вы­с­ку Юзаф Глін­скі, як свед­ка і пяча­тар, прыклаў сваю пячат­ку да зра­чо­на­га ліста Стані­сла­ва Гры­го­раві­ча Паў­ло­ві­ча. Пад­пі­саў­ся: «Jozef hlinski własną ręką.»

Хто быў баць­кам Юза­фа Глін­ска­га невя­до­ма, бо ў рада­во­дах Глін­скіх ён не зга­д­ва­ец­ца. 326 Вядо­ма толь­кі, што ў 1599 г. Юзаф Глін­скі быў суддзёй і дэпу­та­там ад Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ў Галоў­ны Тры­бу­нал ВКЛ. 327 Адсут­на­сць зве­стак пра яго ў попі­се 1621 г. ставі­ць пытанне аб смер­ці Юза­фа Глін­ска­га да гэтай пад­зеі. Невя­до­ма так­са­ма ці пакі­нуў ён нашчад­каў. Адзі­нае, што мож­на яшчэ ска­за­ць, так гэта тое, што яго каталіц­кае імя можа свед­чы­ць пра зме­ну кан­фесіі. Гер­ба­вая выя­ва Юза­фа Глін­ска­га адроз­ні­ва­ец­ца ад агуль­на­пры­ня­та­га ўзо­ру ўлас­на­га гер­ба кня­зёў Глін­скіх “Глінск”, даў­ней­шы тып яко­га фік­су­ец­ца на пячат­цы кня­зя Міхай­лы Льво­ві­ча Глін­ска­га з 1501 г. 328 Адроз­ненне даты­чы­ць ляс­кі кры­жа, які ў гер­бе Юза­фа Глін­ска­га мае боль­шае падоў­жанне, што даз­ва­ляе бачы­ць у ім адмет­ны вары­янт “Глін­ска”.

БОГ­ДАН, СТА­НИ­СЛАВ, НИКО­ДИМ, МИХАЛ, ЯН
У падым­ным рэе­ст­ры 1690 г. зга­д­ва­юц­ца тры Глін­скія: Баг­дан на Самуй­лаві­чах – 1 дым, Станіслаў – з Крас­на­га – 2 дымы і Ніка­дым на Пабо­е­ве – 1 дым, які пісаў­ся кня­зем Глін­скім Пабо­еўскім. 329 У 1734 г. у падым­ным тары­фе Ваў­ка­вы­ска­га паве­та былі запі­са­ны тыя ж Баг­дан на Самуй­лаві­чах і Ніка­дым на Пабо­е­ве Глін­скія, а так­са­ма з Кала­соў – Міхал і з Ясколь­даў – Ян Глін­скія. 330 Рада­вод ваў­ка­вы­с­кай галі­ны кня­зёў Глін­скіх у ХVІІ-ХVІІІ ст. не рас­пра­ца­ва­ны, таму гене­а­ла­гіч­на звя­за­ць зга­да­ных прад­стаўнікоў роду пакуль не ўяў­ля­ец­ца маг­чы­мым. Тым не меней, насу­перак мер­ка­ван­ню Ада­ма Банец­ка­га, 331 Глін­скія ў ХVІІІ ст. добра памя­талі пра сваё кня­жац­кае паход­жанне, пра што зга­д­валі ў сваіх под­пі­сах. Так, у 1729 г. Міхал Глін­скі, ідэн­ты­чы са зга­да­ным у тары­фе 1734 г., у Лыс­ка­ве Ваў­ка­вы­ска­га паве­та пад­пі­саў ліст скар­бо­ва­га піса­ра ВКЛ Людвіка Быхаў­ца: “Michał Kniaz Hlinski mp”. 332

Недостоверные персоны

КН. ИВАН ДМИТ­РО­ВИЧ ФЕДО­РО­ВИ­ЧА «ГЛИН­СКИЙ»

У «Дво­ро­вой тет­ра­ди» 1550‑х років в розділі «Кня­зи слу­жи­лые» зроб­ле­но запис: «Князь Иван княж Дмит­ри­ев сын Федо­ро­ви­ча Глин­ско­го (А, Т и У «Бель­ско­го»). В под­лин­ной почер­нен» [Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Двор­цо­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. – М.-Л.: 1950 г.]. Ціл­ком оче­вид­но, що тут йшло­ся про Іва­на Дмит­ро­ви­ча Бельсь­ко­го (як стоїть у 3 спис­ках), і сам писар основ­но­го спис­ку зано­ту­вав, що цей запис викрес­ле­но як помил­ко­вий (почер­нён).

УРУ­СТАЙ МЕНСЬКИЙ
На почат­ку XV ст. тери­торія, при­лег­ла до Хоро­бо­ра з боку р. Мена (пра­ва притока
Дес­ни), нале­жа­ла до тако­го ж мініа­тюр­но­го «князів­ства» Менсь­ко­го; мож­ли­во, остан­нє й вио­кре­ми­ло­ся з Хоро­борсь­ко­го чи навіть ста­но­ви­ло з ним одне ціле. 26 лип­ня 1408 р. на служ­бу до Моск­ви при­ї­хав Швит­риґай­ло Оль­гер­до­вич, князь Брянсь­кий (дво­юрід­ний брат Віто­вта), яко­го супро­вод­жу­ва­ли єпис­коп Брянсь­кий (він же Чер­ні­гівсь­кий), кіль­ка дріб­них князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі (у най­шир­шо­му зна­чен­ні цьо­го понят­тя), низ­ка бояр із Чер­ні­го­ва та дея­ких інших міст. Остан­нім серед зга­да­них князів у літо­пи­сах назва­ний «князь Уру­стай Менскій»76. Ще Р. В. Зотов при­пу­стив, що володін­ням Уру­стая мог­ла бути Мена, сучас­ний рай­центр Чер­ні­гівсь­кої області77.

Про гли­бо­ку дав­ни­ну Мени, при­чо­му в яко­сті укріп­ле­но­го цен­тру, свід­чить тутеш­нє горо­ди­ще дав­ньо­русь­ко­го періо­ду. З інших посе­лень у межах дав­ньої Чер­ні­гівсь­кої зем­лі (єпар­хії) на роль уді­лу кня­зя Уру­стая міг би «пре­тен­ду­ва­ти» хіба що верх­ньо­оць­кий Мценськ; але цен­тром окре­мого князів­ства вка­зане місто ніко­ли не було.
Про біло­русь­кий же Мінськ (Мєнськ) тут не може бути й гад­ки: він не мав жодного
від­но­шен­ня до «сфе­ри впли­ву» Швит­риґай­ла, звід­ки похо­ди­ли всі емі­гран­ти 1408 р., і до того ж на межі XIV – XV ст. нія­ко­го князів­ства Мінсь­ко­го, розта­шо­ва­но­го в само­му цен­трі ВКЛ, існу­ва­ти не могло.
25 черв­ня 1408 р. із Віль­ни на чолі литовсь­ко-польсь­ко-німе­ць­кої армії висту­пив у похід сам вели­кий князь Віто­вт; його голов­ною метою було упо­ко­рен­ня Швит­риґай­ла і вза­галі Сівер­щи­ни (хоча потім литовсь­кий воло­дар дій­шов аж до р. Угри у Підмосков’ї). 25 лип­ня Марк­варт фон Зальц­бах, який у цьо­му поході коман­ду­вав рица­ря­ми-хре­сто­нос­ця­ми, пові­до­мив вер­хов­но­му мар­ша­лу Тев­тонсь­ко­го орде­на, що чут­ки про зра­ду Швит­риґай­ла під­твер­ди­ли­ся й він забрав із собою бага­то людей.
Зга­да­ний лист був напи­са­ний у пунк­ті «Meynisken»; на дум­ку Р. Бес­па­ло­ва, це була вот­чи­на кня­зя Уру­стая Менсь­ко­го (Мену дослід­ник не згадує)78.
76 Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Санкт-Петер­бург., 1859. Т. VIII. С. 82; Москва, 2004. Т. XXV. С. 237 («Уру­стаи Мень­скыи»), і т. д.
77 Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… С. 128.
78 Бес­па­лов Р. А. Литов­ско-мос­ков­ские отно­ше­ния 1392–1408 годов в свя­зи со смо­лен­ской, чер­ни­гов­ской и рязан­ской поли­ти­кой Вито­вта и Васи­лия I // Сред­не­ве­ко­вая Русь. Москва, 2016. Вып. 12. С. 169, 17

Судо­вы дакум­энт з 1516 году пры­носі­ць нам ціка­вае адкры­ць­цё, у ім сустра­ка­ем­ся з про­зь­віш­чам Глін­скія, а даклад­ней з кня­гі­няй Пятрух­най Глін­с­кай ды яе сяст­рой Вар­ва­рай Станковіч.

Документи

/ ПАМЯТЬ ПО РУМЯН­ЦЕВ­СКО­МУ СПИСКУ

Памет<ь>. Кня­зя 1 Ива­на Юр<ь>евичя Мсти­слов­ско­во были бояре бол­шие 2: Све­ти­тел, да боярин 3 Поцолт, да боярин Олгиш 4, да 5 боярин Сте­пан Есма­но­вич, Ива­на Роев­ско­во отец. Да 5 пятое 6 место 7 княз<ь> 8 Лев, княз<ь> 8 Васил<ь>ев да княз<ь> 8 Ива­нов Мама­ев, да княз<ь> Миха­и­лов, да княз<ь> Федо­ров Глин­ских отец; место ему 9 з бояры было 10 в сто­ле, а бояр­ства не дослу­жил­ся. И поме­стье /​л. 283 об./ за ним 11 было во Мсти­слов­ле сел­цо Ходо­со­во, что ныне за 11 княж 12 Михай­ло­вым 13 бояри­ном за Миха­и­лом 14 за Сухо­дол­ским 15

А 16 как пре­ста­вил­ся княз<ь> Иван Юр<ь>евич Мсти­слов­скои 17 на 18 служ­бе в Кие­ве 19, и тот 20 княз<ь> Лев Глин­ской понял дяди­ну 21 Ива­но­ву Раев­ско­во Гав­ри­ло­ву жену Мелеш­ко­ви­ча 22, после княж Ива­но­вы смер­ти Юр<ь>евича поехал 23 изо Мсти­слов­ля в Лит­ву слу­жи­ти. И 24 в 24 Лит­ве с нею при­жил четы­ре сына: княз<я> Васил<ь>я да княз<я> Ива­на Мамая, да княз<я> Миха­и­ла, да кня­зя Федо­ра. И 25 [121] слу­жил тот княз<ь> Лев Глин­ской 26 по паном по литов­ским и 27 з дет­ми сво­и­ми 27.

И как послал корол<ь> Алек­сандр Лито /​л. 284/ вара 28 послом в Нем­цы, и Лито­вар тово 29 княз<я> Миха­и­ла Глин­ско­во взял с 30 собою в Немъ­цы и дал ево 31 учи­ти 32 в Немъ­цах тамош­не­му 33 язы­ку немец­ко­му 31 и гра­мо­там. И там 31 в Нем­цах княз<ь> Миха­и­ло Глин­ской веры сво­ей рус­ской отсту­пил­ся ина­учи­вся в Нем­цах княз<ь> Миха­и­ло Глин­ской язы­ком немец­ким и гра­мо­там, и при­е­хал в Лит­ву слу­жи­ти. И 34 корол<ь> Алек­сандр взял кня­зя Миха­и­ла Глин­ско­во ксо­бе во двор слу­жи­ти, и у 35 коро­ля Алек­сандра 35 княз<ь> Миха­и­ло во 36 дво­ре слу­жил, и у послов у немец­ких 36 тол­ма­чил 37 и 35 гра­мо­ты /​л. 284 об./ перед коро­лем чел 35. И дослу­жил­ся у коро­ля у Олек­сандра 38 дво­ро­во­го мор­шал­ства 39 Коли корол <ь> Алек­сандр пой­дет к церк­ви или от церк­ви, и княз<ь> Миха­и­ло Глин­ской перед коро­лем детей бояр­ских розбивает.

И брат<ь>ю свою кня­зя Васил<ь>я да кня­зя Ива­на Мамая 40 да кня­зя Федо­ра 41 Глин­ских х коро­лю Алек­сан­дру приказал.

И после коро­ля Алек­сандра смер­ти сел на госу­дарь­стве на 35 Литов­ском брат ево корол<ь> 35 Жиди­ги­мант 42, и князь Миха­и­ло Глин­ской з 43 бра­тею сво­ею 44 убил коро­ля 45 Жиди­ги­ман­та 46 и 47 бояри­на ево Яна Бере­зин­ско­во 48, и каз­ну /​л. 285/ ево всю пой­мал. И от коро­ля 49 Жиди­ги­ман­та 50 из Лит­вы з бра­тею 51 к Москве бежял 52. И ино­во пути Гли­но­ким тово лут­че не ведаем.

А у вели­кие кни­и­ни в сто­ле сиде­ли бояро­ни Мар<ь>я Григор<ь>ева жена 53 Федо­ро­ви­ча. А коли Мар<ь>и нет, ино сиде­ла Ори­на Юр<ь>ева жена Заха­ри­ча 54. А от них сиде­ла Оле­на да Огро­фе­на Челяд­ни­ны 55.

А Глин­ско­во 56 кни­и­ни Анна 57 сиде­ла в кри­вом сто­ле, да кни­и­ни Настас<ь>я Мама­е­ва сиде­ла 58 в кри­вом же сто­ле. А не сижи­ва­ла у них /​л. 285 об./ Огро­фе­на Волын­с­ко­во. А сиде­ла у них в засед­ках в кри­вом же сто­ле любо 59 Ива­но­ва жена Трет<ь>якова Овдо­тья, а либо Нехо­же­во 60 кни­и­ни Огрофена.

А коли Ма/р<ь>и нет тут 61 и Ори­ны Юр<ь>евы, ино 62 сиде­ла кни­и­ни Анна да кни­и­ни Наетас<ь>я от Оле­ны да от Огро­фе­ны от Челяд­ни­ных 63 в кри­вом же столе.

А коли ся 64 при­ве­дет 64 в 65 праз­ник сто­я­ти, а вой­дет княз<ь> вели­ки или мит­ро­по­лит или удел­ныя кня­зи, и Глин­ския сто­я­ли в дру­гой лав­ке. А з бояро­ня­ми в ряду не сто­я­ли. А коли за обы­чаи сидят, а 66 вой­дет /​л. 286/ княз<ь> вели­ки 66 Васи­леи, и оне сиде­ли 67 ниже всех боярын<ь>.

А коли родил­ся княз<ь> Юр<ь>и Васил<ь>евич вели­ко­во кня­зя сын, и 65 тол­ды бол­шой наряд был, а боярон<ь> мно­го было. И тол­ды была верх­няя лав­ка, а в верх­ней лав­ке сиде­ли в бол­шом месте Челяд­ни­ны Оле­на да Огро­фе­на 68. А Глин­ские кни­и­ни Анна да кни­и­ни 65 Настас<ь>я сиде­ли 69 конец стола.

Бібліографія

Келем­бет С. Князі Глинсь­кі: ран­ня історія роду // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2019. – № 3. – С. 17–38.;
Шалан­да, А. Сапраўд­ны гер­боўнік шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ВКЛ у дру­гой пало­ве ХVІ-ХVІІІ ст. (Г) // Герольд Litherland. Горад­ня-Менск, 2012. № 19. С.55–66;
Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90.

Чорновик

Глин­ский Миха­ил Васи­лье­вич (ск. 1559), князь, пле­мян­ник М.Л. Глин­ско­го, сын В. Л. Глин­ско­го. Вме­сте с бра­том Геор­ги­ем при­ни­мал уча­стие в сму­тах вре­ме­ни мало­лет­ства Ива­на IV, а после низ­вер­же­ния Шуй­ских занял при дво­ре пер­вое место. Во вре­мя женить­бы царя на Ана­ста­сии Глин­ской играл глав­ную роль. Вско­ре Моск­ву ста­ли опу­сто­шать пожа­ры (12 и 20 апр.), в ней ста­ло неспо­кой­но. 21 июня 1547 раз­ра­зил­ся самый страш­ный пожар, когда сго­рел Кремль Мос­ков­ский и пол­го­ро­да. Насчи­ты­ва­лось до 1700 жертв пожа­ра. Моск­ви­чи завол­но­ва­лись. Сре­ди суе­вер­но­го наро­да послы­ша­лись обви­не­ния в том, что кн. Анна Глин­ская со сво­и­ми сыно­вья­ми Юри­ем и Миха­и­лом волх­во­ва­ла, выни­мая чело­ве­че­ские серд­ца, выма­чи­ва­ла их в воде и той водой кро­пи­ла город, отче­го Москва и заго­ре­лась. В горо­де был толь­ко кн. Юрий. Узнав о таком страш­ном обви­не­нии, он укрыл­ся в Успен­ском собо­ре, отку­да его выта­щи­ли и убили.

После подав­ле­ния мяте­жа Глин­ские поте­ря­ли свое пер­вен­ству­ю­щее поло­же­ние. Миха­ил Васи­лье­вич решил забла­го­вре­мен­но бежать в Лит­ву, был схва­чен, но потом про­щен и отдан на пору­ки, лишив­шись зва­ния коню­ше­го. В 1552 Миха­ил Глин­ский уже участ­во­вал в похо­де на Казань и вме­сте с кня­зья­ми Мику­лин­ским и Шере­ме­те­вым нанес реша­ю­щий удар тата­рам. Впо­след­ствии он был нов­го­род­ским намест­ни­ком, вел пере­го­во­ры со шве­да­ми, был одним из вое­вод соро­ка­ты­сяч­но­го вой­ска, всту­пив­ше­го в н. 1556 в пре­де­лы Ливо­нии под пред­во­ди­тель­ством каси­мов­ско­го хана Шиг-Алея и силь­но опу­сто­шив­ше­го ее севе­ро-восточ­ные пределы.

Исполь­зо­ва­ны мате­ри­а­лы сай­та Боль­шая энцик­ло­пе­дия рус­ско­го наро­да — http://​www​.rusinst​.ru

ГЛИН­СКИЙ Миха­ил Васи­лье­вич (ум. 1559) — гос. дея­тель. Из кня­же­ско­го рода Глин­ских, дядя Ива­на IV, брат Еле­ны Глин­ской. Один из ини­ци­а­то­ров при­ня­тия Ива­ном IV цар­ско­го титу­ла. Г., стар­ший из бра­тьев, заявил свои пре­тен­зии на зва­ние коню­ше­го, быв­шее пред­ме­том домо­га­тельств могу­ще­ствен­ных гос. лиц. Лето­пис­цы сви­де­тель­ству­ют, что по пове­ле­нию Глин­ско­го и его мате­ри кня­ги­ни Анны были каз­не­ны кня­зья-кон­ку­рен­ты Иван Доро­го­буж­ский и Федор Овчи­нин. В янв. 1547 по слу­чаю коро­на­ции Ива­на IV Глин­ский был объ­яв­лен коню­шим, после чего насту­пил недол­гий пери­од гос­под­ства Глин­ских. Вре­мен­щи­ки обло­жи­ли горо­жан денеж­ны­ми побо­ра­ми, вызвав к себе все­об­щую нена­висть, уме­ло исполь­зо­ван­ную их полит, про­тив­ни­ка­ми. Воору­жен­ные моск­ви­чи ворва­лись в Кремль 26 июня 1547 и потре­бо­ва­ли на рас­пра­ву нена­вист­ных Глин­ских. Брат Глин­ско­го Юрий был убит. Пере­пу­ган­ный Глин­ский бежал из сво­ей ржев­ской вот­чи­ны в Лит­ву, но по доро­ге был схва­чен. По насто­я­нию бояр Иван IV уда­лил ском­про­ме­ти­ро­ван­ных вре­мен­щи­ков, обви­нен­ных в каз­нях бояр. Глин­ский был лишен зва­ния коню­ше­го, а име­ние его было кон­фис­ко­ва­но. Вско­ре по прось­бе мит­ро­по­ли­та Мака­рия Глин­ский был про­щен за свой побег. В 1552 — 1555 слу­жил вое­во­дой в Каза­ни. В 1556 — 1557 был намест­ни­ком в Нов­го­ро­де. Участ­во­ва­ла Ливон­ском похо­де в 1558.

Исполь­зо­ва­ны мате­ри­а­лы кн.: Шик­ман А.П. Дея­те­ли оте­че­ствен­ной исто­рии. Био­гра­фи­че­ский спра­воч­ник. Москва, 1997 г.

Глин­ский Миха­ил Васи­лье­вич (?-1559) — князь, коню­ший и вое­во­да в цар­ство­ва­ние Ива­на Гроз­но­го, сын кн. В. Л. Глин­ско­го-Сле­по­го, дядя Ива­на IV. Под 1533 г. упо­мя­нут на сва­дьбе ста­риц, кн. Андрея Ива­но­ви­ча. В 1541 г. полу­чил выс­ший дум­ный чин коню­ше­го бояри­на. В 1543 г. слу­жил 1‑м вое­во­дой в Ниж­нем Нов­го­ро­де. В том же году, после побе­ды над кн. Шуй­ски­ми в двор­цо­вой борь­бе за власть, вме­сте с бра­том Ю- Глин­ским стал управ­лять стра­ной от име­ни пле­мян­ни­ка. Кн. А. М. Курб­ский в сво­их запис­ках назы­вал Глин­ско­го «все­му зло­му началь­ни­ком». В 1544 г. — 2‑й вое­во­да в Туле, затем отправ­лен годо­вать на Каму и в Казань. Актив­ное уча­стие при­ни­мал в вен­ча­нии Ива­на IV на цар­ство (1547) и на сва­дьбе царя и Ана­ста­сии Заха­рьи­ной. В июле того же года упом. в цар­ском похо­де к Коломне. Во вре­мя Мос­ков­ско­го вос­ста­ния это­го же года бежал из Моск­вы вме­сте с мате­рью, А. Глин­ской, в Ржев. Оста­вив ему бояр­ство и пра­во жить где хочет, Иван IV лишил Глин­ско­го чина коню­ше­го. Опа­са­ясь, что его может постичь участь уби­то­го во вре­мя вос­ста­ния бра­та Юрия, Глин­ский осе­нью того же года пред­при­нял вме­сте с кн. И. И. Прон­ским-Турун­та­ем неудач­ный побег в Лит­ву, был схва­чен и поса­жен под стра­жу, но вско­ре про­щён царём. В 1548 г. остав­лен на год 1‑м вое­во­дой в Василь­сур­ске. В 1550 г. ходил с царём к Коломне про­тив Крым. татар. Иван IV во вре­мя Казан, похо­да (1552), что­бы лишить хана воз­мож­но­сти полу­чать под­мо­гу из Кры­ма и Ногай­ской орды, напра­вил Г. с детьми бояр­ски­ми, стрель­ца­ми и каза­ка­ми на р. Каму, нака­зав ему вме­сте с вят­ча­на­ми и устю­жа­на­ми занять все бро­ды на Каме и Вят­ке. Во вре­мя штур­ма Каза­ни Глин­ский был послан с вое­во­да­ми Шере­ме­те­вым и кн. Мику­лин­ским на пре­сле­до­ва­ние татар, про­бив­ших­ся из оса­жден­но­го горо­да и пытав­ших­ся скрыть­ся в лесу. В1553 г. участ­во­вал в цар­ском похо­де к Коломне. В 1555 г. послан 1‑м вое­во­дой в Казань «на вылаз­ку»; тогда же они вме­сте с вое­во­дой кн. И. Ф. Мсти­слав­ским усми­ря­ли вос­ста­ние луго­вых чере­ми­сов, а затем учи­ни­ли рас­пра­ву над казан, тата­ра­ми, пере­бив­ши­ми про­мос­ков­ски настро­ен­ных сопле­мен­ни­ков в Каза­ни. В 1556 г. участ­во­вал в коло­мен. похо­де про­тив Крым. татар, а в ливон. похо­де того же года коман­до­вал боль­шим пол­ком. По пути в Ливо­нию гра­бил сво­их, а на пск. гра­ни­це его люди гра­би­ли и жгли пск. дерев­ни, уби­ва­ли жите­лей, за что Глин­ский под­верг­ся поз­же опа­ле. В 1556 ‑1557 гг. — нов­го­род­ский намест­ник; заклю­чил вме­сте с новг. дво­рец­ким А. Д. Бас­ма­но­вым пере­ми­рие со Шве­ци­ей на 40 лет. В 1557 г. участ­во­вал «по крым­ским вестем» в царск, похо­де к Коломне. Зимой 1558/59 годил с ханом Шейх-Али боль­шой полк в Ливо­нию. В 1559 устро­ил на р. Оксе съезд из 4 судей для раз­ме­же­ва­ния швед. и рус. земель, а так­же для раз­бо­ра «обид­ных дел» после вой­ны со шве­да­ми. В том же году водил «по крым­ским вестем» из Брон­ниц на рубеж р. Шиво­ро­ны пере­до­вой полк. Глин­ско­го вла­дел г. Юрье­вом-Поль­ским, кро­ме того, его вот­чи­ны нахо­ди­лись в Яро­слав­ском, Боров­ском и Пере­я­с­лав­ском уездах.

Исполь­зо­ва­ны мате­ри­а­лы из кн.: Богу­слав­ский В.В., Бур­ми­нов В.В. Русь рюри­ко­ви­чей. Иллю­стри­ро­ван­ный исто­ри­че­ский словарь.

Под­лин­ный родо­слов» пові­дом­ляє наступне.
«А у Мамая Царя сынъ Манс­уръ-Кіятъ, а у Манс­уръ-Кія­та Кня­зя дти два сына:
Князь Алек­са, а дру­гой Ски­дырь Князь. И посл Дон­ска­го побо­и­ща (Кули­ковсь­кої
бит­ви 1380 р. – С. К.) Мама­евъ сынъ Манс­уръ-Кіятъ зару­билъ три горо­ды Глинескъ,
да Пол­до­ву, да Гле­че­ни­цу; дти же Манс­уръ-кія­то­вы: мень­шой сынъ Ски­дерь Князь,
пой­мавъ ста­до коней и вер­блю­довъ, и поко­че­валъ къ Пере­ко­пи, а боль­шой сынъ его
Алек­са Князь, а остал­ся на тхъ градхъ пре­же­ре­чен­ныхъ городхъ. И по Божію
изво­ленію похот Алек­са Князь кре­сти­ти­ся, и при­слалъ къ Кіе­ву, и митрополитъ
Кіев­ской кре­стилъ его въ кре­стьян­скую вру, и далъ ему во свя­томъ кре­щеніи имя
Князь Алек­сан­дръ; а у Алек­сандра сынъ Князь Иванъ, съ отцемъ же кре­стил­ся. И вът вре­ме­на слу­чи­ся пріхати къ Кіе­ву Вели­ко­му Кня­зю Вито­вту Литов­ско­му; и посла
ко Кня­зю Алек­сан­дру Манс­уръ-Кія­то­ви­чу, и сыну его ко Кня­зю Ива­ну, что[бы – С. К.]
ему похот слу­жи­ти; и Князь Иванъ и съ отцемъ сво­имъ Алек­сан­дромъ сотворили
хотние Вели­ка­го Кня­зя Вито­вта, и пріхали къ нему съ сво­и­ми предреченными
тре­мя горо­ды. И Князь Вели­кій Вито­втъ при­ня ихъ чест­но не яко слугъ, но яко
еди­ныхъ отъ срод­никъ сво­ихъ, и далъ имъ на при­казъ вот­чи­ны воло­сти: Станку,
Хоро­зовъ, Сере­ковъ, Глад­ко­ви­ча; и далъ Вито­втъ за Кня­зя Ива­на Александровича,
княжъ Дани­ло­ву дщерь Остро­жен­ска­го, Княж­ну Наста­сью. И у Кня­зя Ива­на дти:
Князь Борисъ, да Федоръ, да Семенъ (…)».
«(…) и при Вито­вт, еще посл прізда къ нему Кня­зя Алек­сандра и сына его Кня-
зя Ива­на къ Вито­вту, доволь­ну вре­ме­ни мимо­шед­шу, и бысть бой Вели­ко­му Князю
Вито­вту Литов­ско­му на пол съ Царемъ съ Темиръ-Кут­лу­емъ на рк на Воросл
(бит­ва на Вор­склі 1399 р. – С. К.); и повел Вито­втъ Кня­зю Ива­ну Александрови-
чу Манс­ур­кія­то­ву вну­ку съ его людь­ми быти во сво­емъ пол­ку; и тол­ды Божіимъ
попу­щеніемъ за умно­женіе грховъ Пра­во­слав­ныхъ Кре­стьянъ при­де преодолнье
Царе­во Темиръ-Кут­луя над Вели­кимъ Кня­земъ Вито­втомъ, и побилъ Темиръ-
Кут­луй Царь Вито­вто­ва вой­ска вель­ми мно­го. Князь же Вели­кій Вито­втъ вид веліе побженіе сво­ихъ людей отъ Царя Темиръ-Кут­луя, и побже а съ нимъ Князь Иванъ
Манс­ур­кія­товъ внукъ съ сво­и­ми людь­ми, и заблу­ди­ша. Князь же Вели­кій Витовтъ
учалъ гово­рить Кня­зю Ива­ну: толь­ко выве­дутъ меня твои вожи къ моей Украйне,
къ кото­рымъ моимъ горо­дамъ или къ воло­стемъ; и я тми горо­ды и воло­стьми тебя пожа­лую. И княжъ Ива­но­вы вожи при­ве­ли Вели­ко­го Кня­зя Вито­вта къ Литов­ской Украйн къ горо­ду его къ Хороб­лю, да къ воло­стемъ: къ Мако­ши­ну, да къ Сахо­че­ву, да къ Вер­ху, да къ Кобо­ло­нью; Князь же Вели­кій Вито­втъ тотъ городъ Хоро­бръ и воло­сти т далъ въ вот­чи­ну Кня­зю Ива­ну Алек­сан­дро­ви­чу Манс­ур­кія­то­ву вну­ку, а
Мама­е­ву Царе­ву правнуку»18.
Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам, с пре­ди­сло­ви­ем и азбуч­ным ука­за­те­лем // Вре­мен­ник Импе­ра­тор­ско­го Мос­ков­ско­го Обще­ства исто­рии и древ­но­стей рос­сий­ских. Москва, 1851.
Кн. X. С. 195–197.

1. Вре­мен­ник обще­ства исто­рии древ­но­стей рос­сий­ских. Кн. X. М., 1851. С. 196.[↩]
2. Тре­пав­лов В.В. Пред­ки Мамая-царя. Кият­ские беки в Под­лин­ном родо­сло­ве Глин­ских кня­зей // Мамай: опыт исто­ри­че­ской анто­ло­гии. Сбор­ник науч­ных тру­дов. Казань: Изд-во ФЭН АН РТ, 2010. С. 171–182, с. 138–153, 158–162.[↩]
3. Мир­га­ле­ев И.М. Чер­ный чело­век Мамай // Мамай: опыт исто­ри­че­ской анто­ло­гии. Сбор­ник науч­ных тру­дов. Казань: Изд-во ФЭН АН РТ, 2010. С. 183–197, с. 190–193; Чер­кас Б. Поход Ток­та­мы­ша на Киев­ское кня­же­ство // Воен­ное дело Золо­той Орды. Казань: ООО Фоли­ант, Инсти­тут исто­рии им. Ш. Мар­джа­ни АН РТ, 2011. С. 167–169, с. 167–169.[↩]
4. Пилип­чук Я.В. Бит­ва на реке Вор­ск­ла (источ­ни­ко­вед­че­ские аспек­ты).[↩]
5. Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 128, 131, 135, 217 (кар­та).[↩]
6. Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 132, 133, 217 (кар­та).[↩]
7. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись… С. 475.[↩]
8. LМ. Kn. 8. P. 83, nr 47.[↩]
9. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2004. Knyga Nr. 4 (1479 – 1491). P. 54, nr 16.1.[↩]
10. Двор­цо­вые раз­ря­ды. Санкт-Петер­бург, 1851. Т. II. Стб. 8[↩]
11. Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 132, 133.[↩]
12. Каза­ров А. А., Сту­диц­кий Я. В., Рева Р. Ю. Моне­ты хана Мур­та­зы, сына Ахма­да (80 – 90‑е годы XV в.) // От Оно­на к Тем­зе. Чин­ги­си­ды и их запад­ные сосе­ди.[↩]
13. Вре­мен­ник, 195–196[↩]
14. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2012. Knyga Nr. 5 (1427 – 1506). P. 295, nr 488.[↩]
15. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. Т. I. XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. Київ, 1928. С. 117–119, № 65.[↩]
16. Огляд зга­док див.: Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Москва, 2015. С. 573; огляд самих актів, зі вказів­ка­ми їх сиг­на­тур і пуб­ліка­цій: Там само. С. 563–565. Іншим «пре­тен­ден­том» на роль кня­зя Бори­са може бути хіба що Борис Звя­гольсь­кий, сини яко­го зга­ду­ють­ся в актах 1446 – 1461 рр.[↩]
17. Monumenta medii aevi
    historica res gestas Poloniae illustrantia, t. 2. Codex epistolaris saeculi decimi quinti [t. 1]. – Cracoviae: 1876, № 92, p. 86; Барвінсь­кий Б. Кіль­ка доку­мен­тів і заміток до часів вел. князів Свит­ри­гай­ла і Жиги­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства іме­ни Шев­чен­ка. Львів, 1913. Т. CXV. С. 17–19; Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Москва, 2015. С. 424–425.[↩]
18. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі. Київ. 2023. С. 7.[↩]
19. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 196–197.[↩]
20. Lietuvos Metrika. Vilnius, 1998. Knyga Nr. 3 (1440 – 1498) (далі: LM. Kn. 3). P. 38.[↩]
21. Ян Довґірд, воє­во­да Віленсь­кий, помер у 1443 р., піс­ля чого його міс­це зай­няв Ян Ґашто­вт – до того воє­во­да Тро­ць­кий. При­найм­ні, змі­ни на вка­за­них уря­дах точ­но від­бу­ли­ся між 1442 і 1444 рр. (Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386 – 1795. Kraków, 1885. S. 56, 72).[↩]
22. Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Київ, 1998. С. 207, 209–210, 216.[↩]
23. LM. Kn. 3. P. 53, 56.[↩]
24. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 197.[↩]
25. «Кни­га данин Кази­ми­ра» містить знач­ну кіль­кість реєстрів надань у Кле­ць­ку та Ста­ро­дубі, зроб­ле­них у 1440 – 1450‑х рр. (LM. Kn. 3, за покаж­чи­ком). Звер­тає на себе ува­гу, що не мен­ше 4‑х роз­по­ряд­жень щодо земель у Ста­ро­дубі Кази­мир здійс­нив у люто­му 1452 р., 15-го індик­та (Там само. P. 30, 41).[↩]
26. Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu // Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378. Gdańsk, 2018. S. 220–223; пуб­ліка­ція дже­рел – s. 236–240.[↩]
27. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Москва, 2004. Т. XXV. С. 266, 268.[↩]
28. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2007. Knyga Nr. 6 (1494 – 1506) (далі: LM. Kn. 6). P. 129, nr 156 (під­твер­джен­ня кня­зю Семе­ну Можайсь­ко­му 1496 р.).[↩]
29. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. XXV. С. 273.[↩]
30. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Warszawa, 2009. Ks. 12. 1445–1461. S. 177.[↩]
31. LM. Kn. 6. P. 312, nr 530.[↩]
32. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 78–79[↩]
33. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Москва, 2015. С. 573.[↩]
34. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 85, 158, 196–197.[↩]
35. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі. Київ. 2023. С. 147.[↩]
36. Вольф, 78.[↩]
37. Келем­бет С. Князі Глинсь­кі: поход­жен­ня роду… С. 6, 7, прим. 25.[↩]
38. LM. Kn. 6. P. 164, nr 238 (1497 р.); те ж саме більш корот­ко – p. 114, nr 120 (1495 р.).[↩]
39. Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386 – 1795. Kraków, 1885. S. 19.[↩]
40. LM. Kn. 5. P. 45, nr 16 (згад­ка в акті 1494 р.); Гру­шевсь­кий М. Кіль­ка київсь­ких доку­мен­тів XV – XVI в. // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства іме­ни Шев­чен­ка. Львів, 1896. Т. XI. С. 10 (спи­сок 1572 р.).[↩]
41. LM. Kn. 3. P. 46, 47.[↩]
42. 11‑й індикт в період прав­лін­ня Кази­ми­ра при­па­дав ще на 1462/63 і 1477/78 рр. Але бук­валь­но попе­ред­ній запис дато­ва­но: «Инъдик(т) 10. Самъ вел(икий) [князь]». Кази­мир коро­ну­вав­ся на коро­ля Польсь­ко­го у 1448 р., а до того був лише вели­ким кня­зем Литовсь­ким. Отже, зва­жа­ю­чи на вели­ко­кня­жий титул, індикт 10 у вка­за­но­му записі може при­па­да­ти лише на 1446/47 р., а індикт 11 у наступ­но­му записі – на 1447/48 р.[↩]
43. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 188.[↩]
44. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 51–52.[↩]
45. Бабен­ко А. (Alexios). Электр.ресурс. https://​imtw​.ru/​t​o​p​i​c​/​2​1​2​0​8​-​k​n​y​a​z​y​a​-​g​l​i​n​s​k​i​e​-​p​r​o​i​s​h​o​z​h​d​e​n​i​e​-​i​-​p​e​r​s​o​n​a​l​n​y​i​/​p​a​g​e​_​_​v​i​e​w​_​_​f​i​n​d​p​o​s​t​_​_​p​_​_​2​9​1​7​066[↩]
46. АЗР, т. 1, № 178, с. 201 – 202.[↩]
47. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских из Румян­цев­ско­го собра­ния // Быч­ко­ва М. Е. Рус­ско-литов­ская знать XV – XVII вв. Источ­ни­ко­ве­де­ние. Гене­а­ло­гия. Гераль­ди­ка. Москва, 2012. С. 284–285, 287–289 (впер­ше стат­тя опуб­лі­ко­ва­на в 1977 р.).[↩]
48. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 290.[↩]
49. Zrzódła do dziejów polskich. Wilno, 1844 / Wyd. M. Malinowski i A. Przezdziecki. T. II. S. 119; Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. Warszawa, 1936. S. 242, 250. Доклад­но зупи­ня­ти­ся над питан­ня­ми хро­но­ло­гії Київсь­ко­го похо­ду тут не буде­мо.[↩]
50. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2004. Knyga Nr. 4 (1479 – 1491) (далі: LM. Kn. 4). P. 32, 61.[↩]
51. LM. Kn. 4. P. 34, 35, 78.[↩]
52. LM. Kn. 3. P. 45 (князь Лев Коз­ловсь­кий, 1470 р.); LM. Kn. 4. P. 152, nr 141.1 (князь Лев Гла­зи­нич); LM. Kn. 6. P. 187, nr 284 (князь Лев Козе­чич).[↩]
53. LM. Kn. 6. P. 124, 146, 250–251, 268, nr 144 (1496.04.27), 199 (1496.07.25), 409 (1499.07.06), 410 (1501.08.18), 452 (1501.07.01).[↩]
54. Гра­мо­ты вели­ких кня­зей литов­ских с 1390 по 1569 год, собран­ные и издан­ные под редак­ціею В. Анто­но­ви­ча и К. Коз­лов­ско­го (далі – Гра­мо­ты). – К., 1868. – С. 35–36.[↩]
55. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Москва, 1975. Т. XXXII. С. 169. Хро­но­ло­гія тут тро­хи зіп­со­ва­на (про­пу­ще­ний 7011 р.), але ця бит­ва від­бу­ла­ся восе­ни піс­ля того, як було укла­де­но литовсь­ко-мос­ковсь­ке перемир’я на 6 років – у берез­ні 1503 р. У Хроні­ці Бихов­ця, де кири­лич­ний текст транслі­те­ро­ва­но лати­ни­цею, князь Гри­горій Глинсь­кий вна­слі­док опис­ки в одній літері назва­ний ста­ро­стою Дру­ць­ким («druckomu»), замість Вру­ць­ким.[↩]
56. Lietuvos Metrika. Vilnius, 2012. Knyga Nr. 5 (1427 – 1506) (далі: LM. Kn. 5). P. 215–216, 233–234, 237–238, nr 342, 343, 367, 375; дуб­лю­ван­ня: LM. Kn. 6. P. 77, 79–80, nr 44, 48.[↩]
57. Зимин А. А. Новое о вос­ста­нии Миха­и­ла Глин­ско­го в 1508 году // Совет­ские архи­вы. 1970. № 5. С. 72.[↩]
58. LM. Kn. 4. P. 91–95.[↩]
59. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі. Київ. 2023. С. 147.[↩]
60. LM. Kn. 4. P. 73, 87, nr 18.2, 23.15.[↩]
61. Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства (далі: Сбор­ник РИО). Санкт-Петер­бург, 1882. Т. 35. С. 9, 12 (скар­ги мос­ковсь­ко­го посоль­ства, від­прав­ле­но­го 1 січ­ня 1488 р.).[↩]
62. LM. Kn. 5. P. 173–174, 190, nr 269, 298; про це посоль­ство кня­зя І. Б. Глинсь­ко­го хан зга­ду­вав ще в 1496 р. (Там само. P. 228, nr 359).[↩]
63. Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург, 1884. Т. 41. С. 166, 170, 181–183, 185, 187.[↩]
64. LM. Kn. 6. P. 122, nr 140.[↩]
65. LM. Kn. 5. P. 90, nr 129.[↩]
66. LM. Kn. 6. P. 129, nr 156.[↩]
67. LM. Kn. 5. P. 106, nr 167.[↩]
68. LM. Kn. 5. P. 108, nr. 173[↩]
69. LM. Kn. 6. P. 266–267, 271, nr 448–450, 457.[↩]
70. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі. Київ. 2023. С. 147.[↩]
71. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 158, 85 (тут помил­ко­во «Путин­ской»).[↩]
72. АЗР. – Т. І. – С. 151.[↩]
73. Там само. – С. 178–179.[↩]
74. АЗР. – Т. II. – С. 100.[↩]
75. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (це фонд папе­рів відо­мо­го гене­а­ло­гі­ста Г. О. Влась­є­ва).[↩]
76. АЗР, I, 200–201[↩]
77. Двор­цо­вые раз­ря­ды. Санкт-Петер­бург, 1851. Т. II. Стб. 900 (пере­каз 1638 р.). Про локалі­за­цію цих володінь див.: Келем­бет С. Князі Глинсь­кі: поход­жен­ня роду, Глинсь­ке князів­ство, володін­ня в Сіверсь­кій зем­лі // Сіве­рянсь­кий літо­пис. 2019. № 2. С. 11–13.[↩]
78. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об.[↩]
79. LM. Kn. 4. P. 152. Вони зга­дані й у родо­воді XVI ст., але там Іван помил­ко­во пере­не­се­ний з остан­ньо­го міс­ця на пер­ше (Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 85, 158).[↩]
80. Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 3, 20, 36–37, 119. Щател­ша й Суди­лов зна­хо­ди­лись захід­ні­ше р. Воря, ліво­го при­то­ку Угри; Турьє – тро­хи пів­ден­ні­ше, на р. Турєя, також ліво­му при­то­ці Угри (Тему­шев В. Н. Пер­вая Мос­ков­ско-литов­ская погра­нич­ная вой­на: 1486–1494. Москва, 2013. С. 162, 170, 210, 211, кар­ти 10, 11).[↩]
81. LM. Kn. 8. P. 344, nr 470. Ю. Вольф помил­ко­во вва­жає Олек­сан­дру вдо­вою кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 78, 92), який жод­но­го від­но­шен­ня до Смо­ленсь­ка не мав.[↩]
82. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 85, 158.[↩]
83. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 158, 85[↩]
84. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 158, 85.[↩]
85. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Виль­на, 1886. Т. XIII. С. 16–17, № 5. Лист дато­ва­ний 14‑м індик­том. Вва­жаєть­ся, що Мисаїл був єпис­ко­пом Смо­ленсь­ким в 1454 – 1480 рр., з 1474 р. будучи одно­час­но й упра­ви­те­лем Київсь­кої митрополії.
    Посвя­чен­ня на мит­ро­по­ли­та він так і не отри­мав, тож і піс­ля 1474 р. титу­лу­вав­ся єпис­ко­пом Смо­ленсь­ким. Але коли саме помер Мисаїл, точ­но не відо­мо. Оче­вид­но, це ста­ло­ся до черв­ня 1481 р., коли патріарх Кон­стан­ти­но­польсь­кий затвер­див ново­го мит­ро­по­ли­та Симео­на (Фло­ря Б. Н. Иссле­до­ва­ния по исто­рии церк­ви. Древ­не­рус­ское и сла­вян­ское сред­не­ве­ко­вье. Москва, 2007. С. 253, елек­трон­ної вер­сії 222–223). Тож 19 люто­го 14 індик­ту мог­ло при­па­да­ти як на 1466, так і на 1481 р. Остан­ня дата, з огля­ду на наступ­ний акт, видаєть­ся навіть більш віро­гід­ною.[↩]
86. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 17. Лист дато­ва­ний 13‑м індик­том, який у період єпископ­ства Іоси­фа (1494 – 1498) при­па­дав лише на 1495 р.[↩]
87. LM. Kn. 4. P. 114–115, nr 74. Лист дато­ва­но: «авъгу­стъ 15 день, инъдик(т)ъ 1, в лет 6990». Однак 1‑й індикт від­по­ві­дає вже 6991-му верес­не­во­му року (1482/1483), а 6990‑й (1481/1482) – 15-му індик­ту. Надає­мо пере­ва­гу дату­ван­ню за індик­том, оскіль­ки воно масо­во вико­ри­сто­ву­ва­ло­ся в кан­це­лярії ВКЛ, на від­мі­ну від літо­чис­лен­ня «від сотворін­ня світу» (тоді як видав­ці LM чомусь нада­ють пере­ва­гу остан­ньо­му, від­ніс­ши доку­мент до 1482 р.).[↩]
88. LM. Kn. 4. P. 34, nr 1.6. Інший варіант іден­ти­фіка­ції – князь Іван Семе­но­вич Масальсь­кий.[↩]
89. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси. Виль­на, 1869. Т. VI. С. 1–2, № 1.[↩]
90. Так вва­жав Ю. Вольф (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 79).[↩]
91. Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. S. 50.[↩]
92. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 15, № 5. Лист Юрія Глі­бо­ви­ча «при­каз­чи­ку Сно­поц­ко­му и всимъ мужомъ», з пові­дом­лен­ням про надан­ня кня­зю Глинсь­ко­му, дато­ва­ний зі Смо­ленсь­ка 5 берез­ня, теж без року.[↩]
93. Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 129.[↩]
94. Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 136, 400; LM. Kn. 5. P. 324, nr 518.[↩]
95. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 16, № 5. Лист дато­ва­ний 4‑м індик­том, який у період прав­лін­ня Олек­сандра при­па­дав лише на 1500/1501 рр. Стані­слав Пет­ро­вич Кіш­ка був наміс­ни­ком Смо­ленсь­ким у 1500 – 1503 рр. (Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. S. 51). Його лист про «уве­за­нье» кня­зя Глинського
    у нада­ний двіре­ць дато­ва­ний 5 листо­па­да.[↩]
96. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 15, № 5. Лист-пові­дом­лен­ня Стані­сла­ва Пет­ро­ви­ча «ко всимъ мужомъ Шиль­ков­цомъ» дато­ва­ний 11 трав­ня, теж 4‑го індик­та.[↩]
97. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 15–16, № 5.[↩]
98. Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. S. 51.[↩]
99. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. XIII. С. 16, № 5.[↩]
100. LM. Kn. 6. P. 300–301, nr 512.[↩]
101. LM. Kn. 6. P. 59, nr 12.[↩]
102. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. XX / Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. Стб. 1552, № 223.[↩]
103. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 85, 158.[↩]
104. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 91; Prochaska A. O kniaziowskiem pochodzeniu szlachty Glińskich // Miesięcznik Heraldyczny. Lwów, 1912. Nr 7–8. S. 105–107.[↩]
105. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.89[↩]
106. LM. Kn. 6. P. 146–147, nr 199.[↩]
107. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 101, 102.[↩]
108. LM 4,№ 1.2, p. 32.[↩]
109. LM 4,
     № 16.4, p. 61.[↩]
110. Вольф, 80[↩]
111. АЛМ, 595; Опи­са­ние, 69[↩]
112. АЗР, I, 356[↩]
113. Опи­са­ние, 32[↩]
114. АЗР, И, 5[↩]
115. Вольф, 80[↩]
116. Зимин А.А. Фор­ми­ро­ва­ние бояр­ской ари­сто­кра­тии в Рос­сии во вто­рой поло­вине XV – пер­вой тре­ти XVI в. М., 1988. С. 142.[↩]
117. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 2. М., 1977. С. 192, 199.[↩]
118. Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 49.[↩]
119. LM 4,№ 1.2, p. 32.[↩]
120. LM 4, № 16.4, p. 61.[↩]
121. Вольф, 85[↩]
122. Вольф, 80[↩]
123. Опи­са­ние, 69; АЛМ 643.[↩]
124. Литов­ская мет­ри­ка = Lietuvos metrica / Ин‑т исто­рии Лит­вы. – Виль­нюс : Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1995. – 8 Кни­га запи­сей (1499–1514) / [Под­гот. А. Балюлис и др.]. – 708 с., № 69, с. 113.[↩]
125. Литов­ская мет­ри­ка = Lietuvos metrica / Ин‑т исто­рии Лит­вы. – Виль­нюс : Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1995. – 8 Кни­га запи­сей (1499–1514) / [Под­гот. А. Балюлис и др.]. – 708 с., № 392, с. 295–296.[↩]
126. Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 49.[↩]
127. LM 4,№ 1.2, p. 32.[↩]
128. LM 4,
     № 16.4, p. 61.[↩]
129. Шеков А. В. О систе­ме насле­до­ва­ния кня­же­ских сто­лов сре­ди кня­зей Ново­силь­ских в XIV-XV веках // Забе­лин­ские науч­ные чте­ния – Год 2005‑й. Исто­ри­че­ский музей – энцик­ло­пе­дия оте­че­ствен­ной исто­рии и куль­ту­ры. Тру­ды ГИМ. М., 2006. Вып. 158. С. 260, 263.[↩]
130. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 1: 1361–1598. СПб.: Типо­гра­фия Эду­ар­да Пра­ца, 1863. Т. 1. №7. С. 3–4; Так­же см.: Восто­ков А. Х. Опи­са­ние рус­ских и сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музе­ума. СПб.: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ской ака­де­мии наук, 1842. №72. С. 125.[↩]
131. Lietuvos metrika. Kniga Nr. 6 (1494–1506): Užrašymų knyga 6 / Parengė Algirdas Baliulis. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007 (далее – LM. Kn. 6). №130. P. 118; Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė Lina Anužytė. Vilnius: Žara, 2004. №1.5. P. 33.[↩]
132. Вольф, 81.[↩]
133. АЗР, I, 215[↩]
134. АЗР, I, 344[↩]
135. Опи­са­ние, 31, 32[↩]
136. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 14, 39, 40, 41, 49, 52, 53, 75; Сбор­ник Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 35. СПб., 1882. С. 487–489; Памят­ни­ки дипло­ма­ти­че­ских сно­ше­ний Древ­ней Рос­сии с дер­жа­ва­ми ино­стран­ны­ми. Т. 1. СПб., 1851. С. 151–154, 310, 311, 313, 314, 426, 430; Мас­лен­ни­ко­ва Н.Н. При­со­еди­не­ние Пско­ва к Рус­ско­му цен­тра­ли­зо­ван­но­му госу­дар­ству. Л, 1955. С. 191; Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV–XVI вв. М.; Л., 1950. С. 472; Зимин А.А. Фор­ми­ро­ва­ние бояр­ской ари­сто­кра­тии в Рос­сии во вто­рой поло­вине XV – пер­вой тре­ти XVI в. М., 1988. С. 142–143; Кор­зи­нин А.Л. К вопро­су об Опе­кун­ском сове­те при мало­лет­нем Иване IV // Вест­ник Санкт-Петер­бург­ско­го уни­вер­си­те­та. Сер. 2. 2014. Вып. 2. С. 5–17.[↩]
137. Акты Рус­ско­го госу­дар­ства 1505–1526 гг. М., 1975. № 286.[↩]
138. Кром М.М. Вдов­ству­ю­щее цар­ство: поли­ти­че­ский кри­зис в Рос­сии 30–40‑х годов XVI века. М., 2010. С. 136.[↩]
139. Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., Обо­лен­ско­го?.[↩]
140. Зимин А.А. Фор­ми­ро­ва­ние бояр­ской ари­сто­кра­тии в Рос­сии во вто­рой поло­вине XV – пер­вой тре­ти XVI в. М., 1988. С. 142.[↩]
141. Вре­мен­ник, 158[↩]
142. АЗР, II, 41; Вольф, 80[↩]
143. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 158, 85.[↩]
144. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Санкт-Петер­бург, 1848. Т. II. С. 49, № 41 (посоль­ство коро­ля Жиґи­мон­та до хана Менґлі-Ґірея 1508 р.); Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy… S. 79.[↩]
145. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. II. С. 69–70, № 57 (кіне­ць 1509 р.); Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 490, 493–494.[↩]
146. LM. Kn. 4. P. 34, 83, nr 1.6, 23.3.[↩]
147. LM. Kn. 6. P. 116, nr 126.[↩]
148. АЛМ. – Т. І. – Вып. І. – С. 147; LM. Kn. 6. P. 133, 145–146, nr 166, 197.[↩]
149. Там само. P. 147–148, nr 202.[↩]
150. LM. Kn. 5. P. 132–133, nr 214.[↩]
151. Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург, 1884. Т. 41. С. 330 (гра­мо­та вели­ко­го кня­зя Олек­сандра до хана Менґлі-Ґірея).[↩]
152. LM. Kn. 5. P. 292, nr 477.[↩]
153. LM. Kn. 5. P. 295, nr 490.[↩]
154. LM. Kn. 6. P. 289–290, nr 493.[↩]
155. LM. Kn. 6. P. 286, nr 486.[↩]
156. LM. Kn. 6. P. 92, 95–96, nr 69 (1504.10.19), 70, 76.[↩]
157. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1883. Ч. I. Т. VI. С. 10–13, № V, VI. Запи­си видані 1 верес­ня 7015 р., індик­та 10; це від­по­ві­дає 1506, а не 1507 р., як помил­ко­во вка­за­но у заго­лов­ках пуб­ліка­цій.[↩]
158. Lietuvos Metrika. Vilnius, 1995. Knyga Nr. 8 (1499 – 1514) (далі: LM. Kn. 8). P. 131, 168, nr 87, 165.[↩]
159. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Петер­бург, 1903. Т. XX / Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. Стб. 577–578, № 42 (Кни­га 2 судо­вих справ).[↩]
160. LM. Kn. 8. P. 252, nr 307[↩]
161. Там само.P. 316, nr 424.[↩]
162. Родо­слов­ная кни­га по трем спис­кам. С. 196.[↩]
163. ЛОИИ, ф. 180, № 153, л. 14 об.[↩]
164. там же[↩]
165. Вольф, 88[↩]
166. Вольф, 88[↩]
167. Арх. ЮЗР, VII, I, с. 11[↩]
168. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (це фонд папе­рів відо­мо­го гене­а­ло­гі­ста Г. О. Влась­є­ва).[↩]
169. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об. (це фонд папе­рів відо­мо­го гене­а­ло­гі­ста Г. О. Влась­є­ва).[↩]
170. Быч­ко­ва М. Е. Родо­сло­вие Глин­ских… С. 297, поси­лан­ня: ЛОИИ. Ф. 180. Кн. 153. Л. 14 об.[↩]
171. Мате­ри­а­лы по исто­рии зем­ле­вла­де­ния кня­зей Виш­не­вец­ких в Лево­бе­реж­ной Укра­ине / Сооб­щил Ф. Д. Нико­лай­чик // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра лето­пис­ца. Киев, 1900. Кн. XIV. Отдел III. С. 86.[↩]
172. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. XX / Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. Стб. 151, № 116 (Кни­га 1 судо­вих справ).[↩]
173. Там само. Стб. 470–472, № 353.[↩]
174. РИБ, 151–153[↩]
175. Вольф, 89.[↩]
176. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Вып. 2: 18‑я и 32‑я кни­ги запи­сей Литов­ской мет­ри­ки: Мет­ри­ка коро­ле­вы Боны. / сост. Д. И. Алек­се­е­ва, А. Е. Бели­ков, А. А. Бон­да­рен­ко, А. Пет­ке­вич, К. Пет­ке­вич, О. И. Хору­жен­ко, М. В. Шуми­лин; отв. ред. С. М. Каш­та­нов. — М.: Куч­ко­во поле, Фонд «Связь Эпох», 2018. — 576 с. — (Акты Рос­сий­ско­го госу­дар­ства. Госу­дар­ствен­ные и кор­по­ра­тив­ные архи­вы Рос­сии XIII–XVII веков. Т. II). Акт № I‑200 1512 г. [июля 1.] б[↩]
177. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі. Київ. 2023. С. 147.[↩]
178. Вольф, 89[↩]
179. Любав­ский М. Област­ное деле­ние и мест­ное управ­ле­ние Литов­ско-Рус­ско­го госу­дар­ства ко вре­ме­ни изда­ния пер­во­го Литов­ско­го Ста­ту­та. М., 1892., с.163; Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.6, s.86[↩]
180. РИБ. Пгд, 1915. Т.33. 1378 с, с.54[↩]
181. Вольф, 90[↩]
182. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.89–90; Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.6, s.86.[↩]
183. РИБ20, ML, кни­га запи­сей[↩]
184. Вольф, 89[↩]
185. Арх. ЮЗР, IV, I, с. 11.[↩]
186. Вольф, 90[↩]
187. РИБ20, 151–153.[↩]
188. РИБ, 151–153, 377–379[↩]
189. РИБ, 377 — 378.[↩]
190. Вольф, 90[↩]
191. Вре­мен­ник, 158.[↩]
192. Вольф, 89[↩]
193. ЛМ. Кн. 8. JI. 136— 141 об. (изд.: LM. Кп. 8. Vilnius, 1995. № 158. Р. 163—166. Пред­ло­жен­ная пуб­ли­ка­то­ра­ми дата это­го доку­мен­та — 1512 г. — оши­боч­на).[↩]
194. Там же. л. 138 об. (опубл.: LM. Кп. 8. Р. 164).[↩]
195. Вре­мен­ник, 158.[↩]
196. Вольф, 89[↩]
197. LM. Kn. 8. P. 258, nr 317.[↩]
198. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Петер­бург, 1903. Т. XX / Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. Стб. 1092, № 369 (Кни­га 2 суд­них справ[↩]
199. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 80.[↩]
200. Сб. РИО, 663.[↩]
201. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. 6. Вып. 2. М., 2001. С. 272.[↩]
202. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 10, 94, 100, 102–104, 108).7 мая 1544 г. дал вкла­дом в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь 50 руб. (Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 50.[↩]
203. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. 13. М., 2000. С. 154.[↩]
204. ПСРЛ, т. 29, с. 54.[↩]
205. ЛОИИ, ф. 41, ед. хр. 70.[↩]
206. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 179–180, Т. 1. Ч. 2. М., 1977. С. 217, 311.[↩]
207. Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 50.[↩]
208. Вклад­ная кни­га Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. М., 1987. С. 50.[↩]
209. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 2. М., 1977. С. 202.[↩]
210. Быч­ко­ва М.Е. Родо­сло­вие кня­зей Глин­ских // Исто­ри­че­ская гене­а­ло­гия. 1994. № 3. С. 25, 27.[↩]
211. Сбор­ник Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 59. СПб., 1887. С. 147, 449.[↩]
212. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 110[↩]
213. Зимин А.А.Состав Бояр­ской думы в XV–XVI вв. // Архео­гра­фи­че­ский еже­год­ник за 1957. М., 1958. С. 59.[↩]
214. Зимин А.А.Состав Бояр­ской думы в XV–XVI вв. // Архео­гра­фи­че­ский еже­год­ник за 1957. М., 1958. С. 59; Скрын­ни­ков Р.Г. Цар­ство тер­ро­ра. СПб., 1992. С. 90, 91, 94; Кром М.М. Вдов­ству­ю­щее цар­ство: поли­ти­че­ский кри­зис в Рос­сии 30–40‑х годов XVI века. М., 2010. С. 329–330.[↩]
215. Сочи­не­ния кня­зя Андрея Курб­ско­го // Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Т. 31. СПб., 1914. С. 169.[↩]
216. Госу­дар­ствен­ный архив Рос­сии XVI сто­ле­тия. Опыт рекон­струк­ции / Подг. тек­ста и ком­мент. А. А. Зими­на. М., 1978. С. 84, 85, 90, 402, 443, 444, 446, 483, 484; Каш­та­нов С.М. Из исто­рии рус­ско­го сред­не­ве­ко­во­го источ­ни­ка (Акты X‑XVI вв.). М., 1996. С. 174–175.[↩]
217. Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 112.[↩]
218. Архив СПб ИИРАН. Кол. 2. Кн. 23. Л. 309, 455–455 об.; Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. 20. Ч. 2. СПб., 1914. С. 568[↩]
219. Допол­не­ния к актам исто­ри­че­ским. Т. 1. СПб., 1846. № 99; Сбор­ник Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 129. СПб., 1910. С. 2, 6, 9, 23, 39, 40, 42–51, 53, 57, 506.[↩]
220. Анто­нов А.В. 1) Акты Яро­слав­ских мона­сты­рей и церк­вей XIV – нача­ла XVII веков // Рус­ский дипло­ма­та­рий. Вып. 1. М., 1997. № 82; 2) Яро­слав­ские мона­сты­ри и церк­ви в доку­мен­тах XVI – нача­ла XVII века // Рус­ский дипло­ма­та­рий. Вып. 5. М., 1999. № 10.[↩]
221. Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 12, 103, 104, 108, 110, 116, 124, 127, 134, 137, 138, 140, 144, 153, 162, 170, 178, 180.[↩]
222. Лео­нид (Каве­лин). Махри­щский мона­стырь: Сино­дик и вклад­ная кни­га // Чте­ния в Обще­стве исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских. Кн. 3. М., 1878. С. 7–8.[↩]
223. Пере­чень актов Архи­ва Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. 1505–1537 гг. / Сост. С.М. Каш­та­нов, С.Ю. Коро­ле­ва, Л.В. Сто­ля­ро­ва. М., 2007. № 288.[↩]
224. СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 726. Л. 520; Пере­чень актов Архи­ва Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. 1505–1537 гг. / Сост. С.М. Каш­та­нов, С.Ю. Коро­ле­ва, Л.В. Сто­ля­ро­ва. М., 2007. № 409.[↩]
225. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 777. Л. 632; Пере­чень актов Архи­ва Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. 1505–1537 гг. / Сост. С.М. Каш­та­нов, С.Ю. Коро­ле­ва, Л.В. Сто­ля­ро­ва. М., 2007. № 492; Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 4. СПб., 1848. С. 389.[↩]
226. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 778. Л. 633–634; Пере­чень актов Архи­ва Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря. 1505–1537 гг. / Сост. С.М. Каш­та­нов, С.Ю. Коро­ле­ва, Л.В. Сто­ля­ро­ва. М., 2007. № 491.[↩]
227. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 931. Л. 938.[↩]
228. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 972. Л. 1002.[↩]
229. Анто­нов А.В., Машта­фа­ров А.В. Об архи­ве Суз­даль­ско­го Покров­ско­го деви­чье­го мона­сты­ря XV – нача­ла XVII века // Рус­ский дипло­ма­та­рий. Вып. 10. М., 2004. № 36.[↩]
230. Каш­та­нов С. М. Из исто­рии рус­ско­го сред­не­ве­ко­во­го источ­ни­ка. М., 1996. С. 172. № 5.[↩]
231. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1093. Л. 1219; Шума­ков. Обзор. Вып. 4. С. 321–322.[↩]
232. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1106. Л. 1239–1240.[↩]
233. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1112. Л. 1252.[↩]
234. Мят­лев Н.В. Кня­ги­ня Ана­ста­сия Ала­бы­ше­ва // Изве­стия Рус­ско­го гене­а­ло­ги­че­ско­го обще­ства. Вып. 4. Отд. 1. СПб., 1911. С. 64–68.[↩]
235. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1148. Л. 1320.[↩]
236. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1187. Л. 1401.[↩]
237. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1232. Л. 1499.[↩]
238. Архив СПб ИИРАН. Ф. 29. Оп. 1. Д. 8. № 1296. Л. 1681.[↩]
239. Акты фео­даль­но­го зем­ле­вла­де­ния и хозяй­ства XIV–XVI веков. Ч. 3. М., 1961. № 9.[↩]
240. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. 13. М., 2000. С. 154–155.[↩]
241. РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 254. № 204, 205, 219, 220, 221, 240, 241.[↩]
242. Алек­се­ев Ю.Г. Аграр­ная и соци­аль­ная исто­рия. С. 135.[↩]
243. Пис­цо­вые кни­ги Мос­ков­ско­го госу­дар­ства XVI в. Ч. 1. Отд. 1. СПб., 1872. С. 813.[↩]
244. Стрель­ни­ков С.В. Зем­ле­вла­де­ние в Ростов­ском крае в XIV–первой тре­ти XVII века. М.; СПб., 2009. С. 80, 105, 106, 136.[↩]
245. ОР РГБ. Ф. 205. Обще­ство исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских. № 234. Сбор­ник (Сино­дик Толг­ско­го мона­сты­ря).. Л. 69.[↩]
246. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Сино­дик. Л. 81 об.[↩]
247. ВКТСМ. С. 49.[↩]
248. РК I, 10[↩]
249. Зимин, Состав, 59.[↩]
250. Жар­ких М. Князі Глинсь­кі[↩]
251. ПСРЛ, т. 8, с. 272.[↩]
252. Зимин. Состав, 71[↩]
253. РК I. 158, 177, 187, 193, 198, 200, 209.[↩]
254. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Київ, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108.[↩]
255. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. S. 87.[↩]
256. ТК, 208[↩]
257. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1911. Ч. VIII. Т. VI. С. 330, № CXIII.[↩]
258. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1859. Ч. I. Т. I. С. 108, № 17 (1576 р.[↩]
259. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII – XVI ст. Хар­ків, 2009. С. 90, прим. 1.[↩]
260. Niesiecki K. Herbarz Polski. Lipsk, 1839. T. IV. S. 479; Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1905. T. VIII. S. 384 (поси­лан­ня на кни­ги Литовсь­кої мет­ри­ки 8, 15, 17, 61).[↩]
261. LM. Kn. 8. P. 258, nr 317.[↩]
262. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Петер­бург, 1903. Т. XX / Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. Стб. 1092, № 369 (Кни­га 2 суд­них справ[↩]
263. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 80.[↩]
264. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, с.319.[↩]
265. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.89.[↩]
266. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с„ слп.858[↩]
267. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1565 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, слп.258–259.[↩]
268. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.89–90; Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.6, s.86.[↩]
269. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с., слп.865–866.[↩]
270. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, с.319.[↩]
271. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, слп.866.[↩]
272. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90.[↩]
273. ОР РГБ. Ф. 205. Обще­ство исто­рии и древ­но­стей Рос­сий­ских. № 234. Сбор­ник (Сино­дик Толг­ско­го мона­сты­ря).. Л. 69.[↩]
274. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Сино­дик. Л. 81 об.[↩]
275. ВКТСМ. С. 49.[↩]
276. НГАБ у Горад­ні., ф.1664, воп.1, спр.347, а.1 адв.; ГДГАМ, КП 9216, а.1 адв. (1631[↩]
277. Deputaci Trybunału Głównego Wielkiego Księstwa Litewskiego (1582–1696). Spis./ Pod red. A.Rachuby. Warszawa, 2007. 469 s, s.115.[↩]
278. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90; Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.6, s.86.[↩]
279. Семян­чук, Г. Попіс шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1621 г.// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 1–2. С.44–51., с.46.[↩]
280. Puzyna, J. Niektóre pieczęcie litewskie z XVI i XVII w. // Magazyn heraldyczny. Warszawa, 1933. R.XII. Nr 4. S.55–58; Nr 5. S.73–77., Nr 5, s.73.[↩]
281. Puzyna, J. Niektóre pieczęcie litewskie z XVI i XVII w. // Magazyn heraldyczny. Warszawa, 1933. R.XII. Nr 4. S.55–58; Nr 5. S.73–77., Nr 5, s.73, № 28; Одно­ро­жен­ко, О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ-ХVІ ст. Хар­ків, 2009. 320 с., с.134, 282. Пера­ма­лёўка № 461.[↩]
282. Puzyna, J. Niektóre pieczęcie litewskie z XVI i XVII w. // Magazyn heraldyczny. Warszawa, 1933. R.XII. Nr 4. S.55–58; Nr 5. S.73–77., Nr 5, s.73[↩]
283. НГАБ у Горад­ні, ф.1783, воп.1, спр.17, а.11.[↩]
284. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.91[↩]
285. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, с.83.[↩]
286. Семян­чук, Г. Попіс шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1621 г.// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 1–2.
     С.44–51., с.47.[↩]
287. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.91[↩]
288. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с., с.87.[↩]
289. Семян­чук, Г. Попіс шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1621 г.// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 1–2.
     С.44–51., с.47.[↩]
290. Рада­ман, А., Галу­бо­віч, В., Вілі­мас, Д. Зем­скія ўрад­нікі Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ВКЛ (дру­гая пало­ва ХVІ–першая пало­ва ХVІІ ст.) // Герольд Litherland. Горад­ня-Менск, 2011. № 18. С.143–155.[↩]
291. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90.[↩]
292. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.91.[↩]
293. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с, с.83.[↩]
294. Стец­ке­вич-Чебо­га­нов, А. Я – сын Ваш: Стец­ке­ви­чи, Сац­ке­ви­чи-Стец­ке­ви­чи гер­ба “Кос­те­ша”. Кара­фа-Кор­бу­ты гер­ба “Кор­чак”. Мн.: БПЦ, 2011. 576 с., с.117–118.[↩]
295. НГАБ у Горад­ні., ф.1783, воп.1, спр.9, а.7–7 адв.[↩]
296. НГАБ у Горад­ні., ф.1783, воп.1, спр.9, а.8.[↩]
297. НГАБ, ф. 1785, воп. 1, спр. 7, арк. 181–183.[↩]
298. НГАБ, ф. 1785, воп. 1, спр. 11, арк. 314 адв. – 315 адв., 315 адв. – 316.[↩]
299. НГАБ, ф. 1785, воп. 1, спр. 15, арк. 64–65 адв.[↩]
300. НГАБ, ф. 1785, воп. 1, спр. 15, арк. 209.[↩]
301. НГАБ, ф. 1785, воп. 1, спр. 7, арк. 173 адв. – 174.[↩]
302. Семян­чук, Г. Попіс шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1621 г.// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 1–2. С.44–51., с.48.[↩]
303. Шалан­да, А. Сапраўд­ны гер­боўнік шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ВКЛ у дру­гой пало­ве ХVІ-ХVІІІ ст. (В) // Герольд Litherland. Горад­ня-Менск, 2011. № 18. С.129–142., с.130.[↩]
304. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90[↩]
305. Семян­чук, Г. Попіс шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1621 г.// Герольд Litherland. Горад­ня, 2004. № 1–2. С.44–51., с.48.[↩]
306. Шалан­да, А. Сапраўд­ны гер­боўнік шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та ВКЛ у дру­гой пало­ве ХVІ-ХVІІІ ст. (В) // Герольд Litherland. Горад­ня-Менск, 2011. № 18. С.129–142., с.130.[↩]
307. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.90[↩]
308. БАН, 4.7.28, л. 158 об.).[↩]
309. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.91.[↩]
310. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с., с.83.[↩]
311. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.91.[↩]
312. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с., с.87.[↩]
313. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s, s.91.[↩]
314. Кре­сто­при­вод­ная кни­га шлях­ты Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1655 г.: Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы: Источ­ни­ки ХV-ХVІІ вв./ Сост. Е.Е.Лыкова, М.Кулецкий. М.: Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 1999. Т.ІV. 264 с., с.83.[↩]
315. Акты Мос­ков­ско­го госу­дар­ства, т.I, Раз­ряд­ный при­каз. Мос­ков­ский стол 1571–1634, СПб, 1890, с. 428–429[↩]
316. Акты Мос­ков­ско­го госу­дар­ства, т.I, Раз­ряд­ный при­каз. Мос­ков­ский стол 1571–1634, СПб, 1890,с. 429.[↩]
317. РГА­ДА, ф.214 о.1 д.189, л 4[↩]
318. Акты Мос­ков­ско­го госу­дар­ства, т.I, Раз­ряд­ный при­каз. Мос­ков­ский стол 1571–1634, СПб, 1890,с. 429.[↩]
319. РГА­ДА, ф.214 о.1 д.189, л 4[↩]
320. Тобольск: мате­ри­а­лы для исто­рии горо­да XVII-XVIII сто­ле­тий, М., 1885, с. 44[↩]
321. РГА­ДА ф.214 о.1 д.919, л.115,116 об.; Wolff. Kniazowie... , с 441[↩]
322. Аки­шин М. О. Рос­сий­ский абсо­лю­тизм и управ­ле­ние Сиби­ри XVIII века, дис­сер­та­ция, с 106[↩]
323. РГА­ДА ф.214 о.1 кн.1473, л.161[↩]
324. РГА­ДА ф.214 о.1 кн.1528, л.4.[↩]
325. НГАБ у Мен­ску., ф.694, воп.10, спр.3, а.11 адв.[↩]
326. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. 698 s., s.89–91.[↩]
327. Deputaci Trybunału Głównego Wielkiego Księstwa Litewskiego (1582–1696). Spis./ Pod red. A.Rachuby. Warszawa, 2007. 469 s., s.109.[↩]
328. Dziadulewicz, S. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce. Wilno, 1929. 495 s, s.401; .Одно­ро­жен­ко, О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ-ХVІ ст. Хар­ків, 2009.320 с., с.133–134. № 460.[↩]
329. Metryka Litewska. Rejestry podymnego Wielkiego Księstwa Litewskiego. Województwo nowogródzkie 1690 r./ Oprac. H.Lulewicz, A.Rachuba. Warszawa, 2002. 290 s., s.165, 169, 195.[↩]
330. Семян­чук, Г., Шалан­да, А. Падым­ны “Тарыф” шлях­ты Ваў­ка­вы­ска­га паве­та 1734 г.// Герольд Litherland. Горад­ня-Менск, 2011. № 18. С.159–175, с.164, 165, 171.?) Маг­чы­ма, апош­ні быў элек­та­рам ад Ваў­ка­вы­ска­га паве­та Стані­сла­ва Аўгу­ста Паня­тоўска­га ў 1764 г. ((Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.7, s.291.[↩]
331. Boniecki, A. Herbarz Polski. Warszawa, 1899–1913. T.1–16., Т.6, s.86.[↩]
332. НГАБ у Горад­ні., ф.1664, воп.1, спр.89, а.2[↩]