Курцевичи (Буремльские, Булыги)


Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Герб Кур­це­ви­чей.

Общие сведения о роде

КУР­ЦЕ­ВИ­ЧІ (Кур­це­ви­чі-Бурем­льсь­кі, Кур­це­ви­чі-Були­ги, Коріа­то­ви­чі-Кур­це­ви­чі) – кня­же­ский род, вос­хо­дя­щий, по родо­слов­но­му пре­да­нию, к кня­зю Кори­а­ту-Миха­и­лу Геди­ми­но­ви­чу (1301 —1357), — отсю­да упо­треб­ля­ю­ще­е­ся с XVII в. родо­вое про­звание «Кори­а­то­ви­чи». Но боль­шин­ство поль­ских гене­а­ло­гов кон­ца XIX—начала XX вв. счи­та­ют их потом­ка­ми дру­го­го сына Геди­ми­на — Нари­мон­та, кня­зя Пин­ско­го 1. Пер­вым доку­мен­таль­но извест­ным пред­ком этой семьи сле­ду­ет при­знать кня­зя Кон­стан­ти­на, по про­зви­щу Курч, вла­дель­ца Бурем­ля на Волы­ни, от кото­ро­го и ведет­ся родо­слов­ное дре­во 2.

Поход­жен­ня князів Бурем­льсь­ких та їх молод­шо­го від­га­лу­жен­ня – князів Кур­це­ви­чів — у істо­ри­ків, які вив­ча­ли про­бле­ми литовсь­ко-русь­кої князівсь­кої гене­а­ло­гії доби серед­ньо­віч­чя, немає одно­стай­но­сті. Сво­го часу Ю.Вольф зро­бив при­пу­щен­ня про поход­жен­ня князів на Бурем­лю від Нари­мун­та-Глі­ба Геди­мі­но­ви­ча кня­зя Пинсь­ко­го. 3 Ана­ло­гіч­ної дум­ки дотри­муєть­ся також Н.Яковенко. 4 Нато­мість Л.Войтович волів виво­ди­ти поход­жен­ня Бурем­льсь­ких та Кур­це­ви­чів від Костян­ти­на Коріа­то­ви­ча, кня­зя і гос­по­да­ря Подільсь­кої зем­лі. 5 Муси­мо зазна­чи­ти, що гене­а­ло­гіч­ні відо­мо­сті, які пере­бу­ва­ють сьо­год­ні в руках істо­ри­ків, не дають достат­ніх під­став для оста­точ­них вис­нов­ків. У свою чер­гу, гераль­дич­ний матеріал також не може зара­ди­ти в розв’язанні даної про­бле­ми: гер­би князів Бурем­льсь­ких та Кур­це­ви­чів не мають жод­ної подіб­но­сті ні з гер­ботво­рен­ням кня­жих родів Коре­ць­ких та Ружинсь­ких, 6 гене­а­ло­гія яких без­за­сте­реж­но виво­дить­ся від Нари­мун­та Геди­мі­но­ви­ча, 7 ні з гераль­дич­ною спад­щи­ною Коріа­то­ви­чів. 8

Михай­ло Костян­ти­но­вич Кур­це­вич, князь Оль­шансь­кий і Бурем­льсь­кий, (р. н. невід. – п. бл. 1452) – був 1446–51 воло­ди­мирсь­ким ста­ро­стою (див. Ста­ро­ство), 1452 отри­мав при­вілей коро­ля польс. і вел. кн. литов. Кази­ми­ра IV Ягел­лон­чи­ка на Буремль (Боре­мель, нині село Деми­дівсь­ко­го р-ну Рів­нен. обл.) та ряд ін. сіл у Луць­ко­му пов. Волинсь­кої зем­лі. Мав двох синів – Федо­ра та Васи­ля, князів на Бурем­ля та Липов­ця. 9 Від стар­шо­го з них бере свій поча­ток рід князів Бурем­льсь­ких (Кур­це­ви­чів-Бурем­льсь­ких), від молод­шо­го – князів Кур­це­ви­чів (Кур­це­ви­чів-Булиг). Оби­д­ва роди володі­ли на Волині маєт­ком із декіль­кох сіл на р. Слонів­ці. Його стар­ший син – Федір Михай­ло­вич (р. н. невід. – п. піс­ля 1464), успад­ку­вав­ши Буремль, запо­чат­ку­вав гіл­ку, пред­став­ни­ки якої від назви бать­ків­щи­ни поча­ли писа­ти­ся Кур­це­ви­ча­ми-Бурем­льсь­ки­ми (Буремсь­ки­ми). Остан­нім пред­став­ни­ком цієї гіл­ки був Андрій Андрій­о­вич К.-Буремльський, який помер 1619 у 19-літ­ньо­му віці.

Зберіг­ся вели­чез­ний фак­то­ло­гіч­ний матеріал, який зосе­ре­дже­но у судо­вих спра­вах. Ці спра­ви охо­плю­ють період з сере­ди­ни XVI ст. до сере­ди­ни XVIIІ ст. У Цен­траль­но­му дер­жав­но­му істо­рич­но­му архіві в м. Києві збері­га­ють­ся акто­ві кни­ги Воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го (Ф. 28), Воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го (Ф. 27), Луць­ко­го гродсь­ко­го (Ф. 25) та Луць­ко­го земсь­ко­го (Ф. 26) судів, у яких пола­год­жу­ва­ли свої спра­ви бага­то поколінь кн. Кур­це­ви­чів. Ону­ки молод­шо­го Михай­ло­ва сина – Васи­ля Михай­ло­ви­ча – в 1-й пол. 16 ст. запо­чат­ку­ва­ли ще дві гіл­ки. Їх зас­нов­ни­ка­ми були королів. рот­містр Василь Іва­но­вич К.-Булига (р. н. невід. – п. 1555) та воло­ди­мирсь­кий повіто­вий суд­дя Михай­ло Іва­но­вич (р. н. невід. – п. піс­ля 1583). Нащад­ки обох братів у 2-й пол. 16 – на поч. 17 ст. були на служ­бі в пред­став­ни­ків потуж­но­го князівсь­ко­го роду Острозь­ких. Так, син Васи­ля – Дмит­ро Васи­льо­вич (р. н. невід. – п. 1596) – був біло­цер­ківсь­ким, а онук – Іван Дмит­ро­вич – чер­кас. і біло­цер­ківсь­ким під­ста­ро­стою кн. Яну­ша Острозь­ко­го. Бать­ко кня­зя Яну­ша – Василь-Костян­тин Острозь­кий – та брат – Костян­тин, які в різ­ний час обій­ма­ли уряд воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти, а отже, на влас­ний роз­суд фор­му­ва­ли штат місц. гродсь­ко­го суду з чис­ла своїх слуг та клієн­тів, при­зна­ча­ли на клю­чо­ві міс­ця в ньо­му дітей Михай­ла Іва­но­ви­ча К.: Олек­сандра (р. н. невід. – п. піс­ля 1585; під­ста­ро­ста 1578–85), Костян­ти­на (р. н. невід. – п. 1586; під­ста­ро­ста 1581–83, писар 1584–86) та Федо­ра (р. н. невід. – п. піс­ля 1598; під­ста­ро­ста 1584, суд­дя 1584–88).

Най­ві­до­мі­ший пред­став­ник роду К. – Йосиф (у чер­нец­тві Ієзекіль; див. Й.Курцевич, 1589–1642). Його тра­ди­цій­но пов’язують зі зга­да­ним вище чер­кась­ким та біло­цер­ківсь­ким наміс­ни­ком Іва­ном Дмит­ро­ви­чем К. Про­те існує ще одна вер­сія, за якою він був сином не Дмит­ра К.-Булиги, а його дво­юрід­но­го бра­та – воло­ди­мирсь­ко­го гродсь­ко­го писа­ря Костян­ти­на Михай­ло­ви­ча К.

Згід­но з сучас­ни­ми дослід­жен­ня­ми, гіл­ка К., зас­но­ва­на воло­ди­мирсь­ким суд­дею Михай­лом Іва­но­ви­чем, вгас­ла в 1-й пол. 17 ст. Рід про­до­в­жи­ли ті нащад­ки Васи­ля Іва­но­ви­ча К.-Булиги, які від 1620-х рр. поча­ли іме­ну­ва­ти­ся Коріатовичами-Курцевичами.

Пріз­ви­ще «Курч» (Kurcz), яке мають князь Пінсь­кий Костян­тин, зго­дом пере­тво­ри­ло­ся, згід­но з судо­ви­ми доку­мен­та­ми, на родо­ве пріз­ви­ще цьо­го дому. Польсь­кою мовою впро­до­вж двох століть воно писа­ло­ся саме як Kurczewicz, тоб­то в українсь­кій тран­скрип­ції – Кур­че­вич. Таким пріз­ви­щем, «влас­ною рукою», під­пи­са­но окре­мі спра­ви Кур­це­ви­чів. 10 Ста­ро­українсь­ке напи­сан­ня цьо­го пріз­ви­ща (Кур­це­вич) обу­мо­в­лене суто фоне­тич­ни­ми особ­ли­во­стя­ми українсь­кої мови. Та закон шику­ван­ня в ряд 11 не тіль­ки транс­фор­му­вав це пріз­ви­ще на українсь­ких зем­лях, але в сере­дині XVII ст. спри­чи­ни­вся також до змі­ни його напи­сан­ня і польсь­кою мовою – до Kurcewicz.

Дже­ре­ла та література:
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895; Хар­лам­по­вич К.В. Иосиф Кур­це­вич. Поча­ев, 1900; Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). К., 1993;
Гера­си­мен­ко В. Родо­від князів Кур­це­ви­чів. В кн.: Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки Українсь­ко­го гераль­дич­но­го това­ри­ства. Біла Церк­ва, 2000; Гера­си­мен­ко В. Допов­нен­ня до родо­во­ду князів Кур­це­ви­чів. Там само, 2001; 

Геральдика и сфрагистика

Гераль­дич­ний матеріал також не дає достат­ніх під­став для оста­точ­них вис­нов­ків щодо поход­жен­ня князів Кур­це­ви­чів: гер­би князів Бурем­льсь­ких та Кур­це­ви­чів не мають жод­ної подіб­но­сті ні з гер­ботво­рен­ням кня­жих родів Коре­ць­ких та Ружинських,4 гене­а­ло­гія яких без­за­сте­реж­но виво­дить­ся від Нари­мун­та Гедиміновича,5 ні з гераль­дич­ною спад­щи­ною Коріатовичів.6

4. Fundacja Ksi№ї№t Czartoryskich przy Muzeum Narodowym w Krakowie, Biblioteka Ksi№ї№t Czartoryskich w Krakowie, Perg.588; Perg.729; Perg.878; Perg.1168; Archiwum Paсstwowe w Krakowie, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka VI, Plik 62; Teka VІI, Plik 84; Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9; Teka IХ, Plik 27; Teka ХІІ, Plik 64; Teka ХІІI, Plik 25; Plik 27; Muzeum Narodowe w Krakowie, Rkps, Tom 4, st.3; Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у місті Києві, ф.221, оп.1, спр.7, арк.4; ф.223, оп.1, спр.5, арк.3; Archiwum Gіь­wne Akt Dawnych w Warszawie, Perg.4791.
5. Wolff J. Kniaziowie litewsko?ruscy.? C.172, 413; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та. С.282. 283; Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи. С.300-301, 303.
6. Львівсь­кий націо­наль­ний універ­си­тет ім. І.Франка, Збір­ка Пав­лі­ковсь­ких, n.296; APK, Archiwum Aktуw Dawnych Miasta Krakowa, Luџ.90 (Sygn.51); Perg.61; Погоріле­ць О., Сав­вов Р. Моне­та подільсь­ко­го кня­зя Кон­стян­ти­на // Нумиз­ма­ти­ка и сфра­ги­сти­ка.? Киев, 2004.? №3.С.24?29; Погоріле­ць О., Сав­вов Р. Кар­бу­ван­ня моне­ти на Поділ­лі в дру­гій поло­вині XIV ст. // Гро­шо­вий обіг і бан­ківсь­ка спра­ва в Україні: мину­ле та сучас­ність. Львів, 2005. С.145?153.

У всіх гер­бів­ни­ках вмі­ще­но одно­типне зоб­ра­жен­ня гер­ба Курч, про­те вико­ри­стан­ня його кож­ним чле­ном князівсь­ко­го роду Кур­це­ви­чів мог­ло при­зво­ди­ти до появи ново­го ори­гі­наль­но­го варіан­та. Про це свід­чить зоб­ра­жен­ня з печа­ток воло­ди­мирсь­ко­го під­ста­ро­сти кня­зя Олек­сандра Кур­це­ви­ча (1584 р.), біло­цер­ківсь­ко­го під­ста­ро­сти кня­зя Дмит­ра Були­ги-Кур­це­ви­ча (1581 р.) та кня­зя Яна Коріа­то­ви­ча-Кур­це­ви­ча (1755 р.)[12]. З пуб­ліка­ції цих від­бит­ків роби­мо при­пу­щен­ня, що в гер­бів­ни­ках кін­ця XVI – сере­ди­ни XVIII ст. зафік­со­ва­но почат­ко­ве зоб­ра­жен­ня гер­ба Курч. Нато­мість в повсяк­ден­но­му вжит­ку князі Кур­це­ви­чі вико­ри­сто­ву­ва­ли на своїх печат­ках різ­ні пер­со­наль­ні варіан­ти родо­во­го гер­ба. Знач­ні від­мін­но­сті між варіан­та­ми гер­ба Курч князів Олек­сандра та Дмит­ра мож­на пояс­ни­ти вже тим, що вони були не рід­ни­ми, а дво­юрід­ни­ми братами[13]. Князь Ян, мож­ли­во, був пра­пра­пра­вну­ком кня­зя Дмит­ра Булиги-Курцевича[14]. Ціка­во, що фраг­мент пред­ківсь­ко­го гер­ба пере­тво­ри­вся до сере­ди­ни XVIII ст. на пере­вер­ну­тий знак гер­ба Кось­цє­ша, на що мог­ли впли­ну­ти як зга­дані вище при­пу­щен­ня в гер­бів­ни­ках, так і мож­ли­вий шлюб одно­го з князів Кур­це­ви­чів з шлях­тян­кою гер­ба Косьцєша.

Гераль­дич­на спад­щи­на стар­шої галузі роду Михай­ла Костян­ти­но­ви­ча пред­став­ле­на кіль­ко­ма сфра­гі­стич­ни­ми пам’ятками пер­шої поло­ви­ни XVI ст. Най­дав­ні­шою з них є печат­ка серед­ньо­го сина Федо­ра Михай­ло­ви­ча – Льва Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го, від 1522 р. В її полі бачи­мо готич­ний щит іспансь­кої гераль­дич­ної фор­ми, на яко­му вмі­ще­но знак у вигляді пере­хре­ще­них роз­двоє­них здо­лу вил; зго­ри пода­но напис: ЛЕВЪ.8 На печат­ці молод­шо­го бра­та Льва Федо­ро­ви­ча – Олек­сандра Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го, від 1525 р. подібне зоб­ра­жен­ня, що відріз­няєть­ся від гер­ба з печат­ки кня­зя Льва Кур­це­ви­ча лише наяв­ністю від­га­лу­жен­ня на лівій частині вил, а також тим, що доліш­ні роз­га­лу­жен­ня зна­ка не заго­стрені, а роз­ши­рені на кінцях.9 Наступ­ним ета­пом ево­лю­ції гер­ба князів Бурем­льсь­ких є зоб­ра­жен­ня на печат­ці сина Олек­сандра Федо­ро­ви­ча – Дмит­ра Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го, від 1540 – 1550 рр. Цьо­го разу від­га­лу­жен­ня на вилах містить­ся з пра­во­го боку, а доліш­ня части­на родо­во­го зна­ка має вигляд пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми догори.10

8. ЦДІАК, ф.220, оп.1, спр.17, арк.1 (круг­ла, роз­мір 18 мм).
9. Бол­су­нов­ский К. Сфра­ги­сти­че­ские и гераль­ди­че­ские памят­ни­ки Юго?Западного края. Выпуск ІІІ. Киев, 1914. С.3 (оваль­на, роз­мір 18х12 мм).
10. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В.Стефаника Націо­наль­ної ака­де­мії наук Украї­ни, Від­діл руко­писів, ф.5, оп.2, спр.7444/3, арк.67; спр.7445, арк.989; APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka V, Plik 69; Plik 71; Teka VII, Plik 1 (оваль­на, роз­мір 15х13 мм).

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Печат­ка кня­зя Іва­на Кур­це­ви­ча (звер­ху – сучас­ний від­тиск мат­ри­ці), Вели­ке князів­ство Литовсь­ке, кін. XV – поч. XVI ст.
Мід­ний сплав; лит­тя, граві­ю­ван­ня. D – 27,5 мм. 10,4 г.
Зі збір­ки Музею Шере­меть­євих, Київ (МЦ-1414).

Знач­но шир­ши­ми є наші відо­мо­сті про гер­ботво­рен­ня молод­шої галузі роду Михай­ла Костян­ти­но­ви­ча. Ево­лю­цію гер­ба князів Кур­це­ви­чів ми може­мо про­слід­ку­ва­ти впро­до­вж при­найм­ні двох з поло­ви­ною сторіч – від почат­ку XVI – по сере­ди­ну XVIII ст. Пер­шою пам’яткою кня­жої гераль­ди­ки Кур­це­ви­чів є зоб­ра­жен­ня на печат­ці сина Васи­ля Михай­ло­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го і Липо­ве­ць­ко­го, – Іва­на Кур­це­ви­ча від 1504 р. В її полі вмі­ще­но готич­ний щит, на яко­му зна­хо­дить­ся знак, що в точ­но­сті від­по­ві­ває зоб­ра­жен­ню, яке бачи­мо на печат­ці Льва Федо­ро­ви­ча Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го (див.: мал.1).11 Оче­вид­но, що впро­до­вж при­найм­ні пер­ших двох поколінь нащад­ки Михай­ла Кур­це­ви­ча, кня­зя на Бурем­лю та Оль­ша­ни­ці, збері­га­ли єдність гераль­дич­ної тра­ди­ції, що знай­шло своє відо­бра­жен­ня у сфра­гі­стич­но­му матеріалі. Істот­ні змі­ни в кня­жо­му гер­ботво­рен­ні наста­ли допі­ру лише в наступ­но­му поколін­ні. Так, на печат­ці стар­шо­го сина Іва­на Васи­льо­ви­ча – Васи­ля Кур­це­ви­ча Були­ги від 1540 р. в щиті німе­ць­кої гераль­дич­ної фор­ми зоб­ра­же­но знак у вигляді пере­хре­ще­них вил на осно­ві з загну­ти­ми дого­ри, та вбік з пра­во­го боку, кін­ця­ми в супро­воді пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми впра­во та шести­про­ме­не­вої зір­ки; герб супро­вод­жує напис зго­ри: ВАСИЛ.12 Подібне зоб­ра­жен­ня містить­ся також на наступ­ній печат­ці Васи­ля Іва­но­ви­ча від 1 трав­ня 1542 р., але цьо­го разу осно­ва не має біч­но­го, а лише дозе­мі заги­ни, крім того, в гер­бі від­сут­ні фігу­ри пів­мі­ся­ця та зірки.13 Втім, на всіх наступ­них печат­ках кня­зя Васи­ля Кур­це­ви­ча зір­ка та пів­мі­ся­ць наяв­ні вже незмін­но. Ста­біль­ним є також зоб­ра­жен­ня родо­во­го зна­ка, а від­мін­но­сті в гер­бах сто­су­ють­ся лише дру­го­ряд­них дета­лей. Так, на печат­ці від кін­ця 1542 р. осно­ва має, крім дозе­мих, також біч­ні заги­ни, при­чо­му на обох кінцях.14 На печат­ці від 10 квіт­ня 1546 р. біч­ні заги­ни від­сут­ні, разом з тим іншим є розта­шу­ван­ня пів­мі­ся­ця та зір­ки, а остан­ня, до того ж, – не шести, а п’ятипроменева.15 Зоб­ра­жен­ня на печат­ці від 27 черв­ня – 27 лип­ня 1546 р. є ана­ло­гіч­ним до того, яке бачи­мо на печат­ці від 1540 р. (див.: мал.5), лише дозе­мі заги­ни осно­ви знач­но дов­ші, а шести­про­ме­не­ву зір­ку покла­де­но набік.16 Наре­шті, в гер­бі на печат­ці від 1550 р. біч­ний загин є лише на ліво­му кін­ці осно­ви, а зір­ка, яка цьо­го разу роз­мі­ще­на пра­во­руч, має вісім променів.17

11. BCz, Perg.588 (круг­ла, роз­мір 26 мм).
12 APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІV, Plik 6; Plik 14 (оваль­на, роз­мір 16х13 мм).
13. BCz, Perg.850 (оваль­на, роз­мір 15х13 мм).
14. APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІІ, Plik 95 (круг­ла, роз­мір 13 мм).
15. Там же. Teka V, Plik 42 (круг­ла, роз­мір 14 мм).
16. Там же. Teka V, Plik 69; Plik 71 (оваль­на, роз­мір 16х14 мм).
17. Там же. Teka VII, Plik 18 (круг­ла, роз­мір 16 мм).

Молод­ший брат Васи­ля Курцевича?Булиги – Михай­ло Іва­но­вич Кур­це­вич на пер­шій своїй печат­ці від 1552 р. вико­ри­сто­ву­вав зоб­ра­жен­ня родо­во­го зна­ка, що своїм зов­ніш­нім вигля­дом був доволі подіб­ним до ран­ніх, з почат­ку XVI ст., гер­бів князів Бурем­льсь­ких і Кур­це­ви­чів (див. мал.1, 2 та 4), тоб­то – пере­хре­щені роз­двоєні здо­лу вила.18 Втім, уже на двох наступ­них печат­ках кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча від 156019 та 1564 рр.20 бачи­мо звичне зоб­ра­жен­ня пере­хре­ще­них вил на осно­ві із загну­ти­ми дого­ри кін­ця­ми в супро­воді шести­про­ме­не­вої зір­ки та пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми вправо.

18. Там же. Teka VІІ, Plik 71 (круг­ла, роз­мір 18 мм).
19. AGAD, Perg.7751; Perg.7752; Perg.7754; Perg.7755 (оваль­на, роз­мір 14х13 мм).
20. APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІХ, Plik 129 (круг­ла, роз­мір 14 мм).

У наступ­но­му поколін­ні князів Кур­це­ви­чів від­бу­ла­ся подаль­ша ево­лю­ція родо­во­го гер­ба. Ска­жі­мо, на печат­ці Дмит­ра Васи­льо­ви­ча Кур­це­ви­ча-Були­ги від 1581 р. у німе­ць­ко­му щиті бачи­мо знак у вигляді пере­хре­ще­них вил на осно­ві із загну­ти­ми дого­ри та вбік, і пере­хре­ще­ним пра­во­руч, кін­ця­ми в супро­воді шести­про­ме­не­вої зір­ки та пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми вправо.21 А на печат­ці Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1582-1584 рр. вза­галі зна­хо­ди­мо незвич­ну кон­струк­цію у вигляді пере­хре­ще­них вил над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми дого­ри, здо­лу знак супро­вод­жує п’ятипроменева зір­ка над пів­мі­ся­цем, який лежить рога­ми догори.22 Лише на печат­ці Федо­ра Михай­ло­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1580?1585 рр. бачи­мо звич­ний для гер­ботво­рен­ня попе­ред­ньо­го поколін­ня князів Кур­це­ви­чів сюжет – знак у вигляді пере­хре­ще­них вил на осно­ві із загну­ти­ми дого­ри та вбік з ліво­го боку кін­ця­ми в супро­воді пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми вліво та шести­про­ме­не­вої зір­ки; над щитом роз­мі­ще­но шолом, у нашо­лом­ни­ку – два стра­у­со­вих пера, нав­ко­ло щита намет доволі виба­г­ли­вої фор­ми, що повто­рює кон­ту­ри щита.23

21. Wittyg W. Nieznana szlachta polska i jej herby.? Krakьw, 1908.? С.169.
22. Там же.? С.169; APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ХV, Plik 38 (вось­ми­кут­на, роз­мір 15х12 мм).
23. Там же.? Teka ХIV a, Plik 21, st.120; Teka ХV, Plik 27; Plik 34; Plik 41; Teka ХVІ, Plik 4; Plik 20 (оваль­на, роз­мір 18х16 мм).

Ціл­ком імо­вір­но, що саме зоб­ра­жен­ня на цій печат­ці послу­жи­ло осно­вою для малюн­ка гер­ба, який бачи­мо в гер­бов­ни­ках Бар­то­ша Папро­ць­ко­го – “Gniazdo cnoty”24 та “Herby rycerstwa polskiego”.25 При­найм­ні іко­но­гра­фія гер­ба Курч, як іме­нує його Папро­ць­кий, є ціл­ком іден­тич­ною до тієї, яку бачи­мо на печат­ці кня­зя Федо­ра Михай­ло­ви­ча. Польсь­кий істо­рик, щоправ­да, зга­дує поруч з малюн­ком та опи­сом гер­ба осо­би Дмит­ра Васи­льо­ви­ча Курцевича?Булиги та Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Кур­це­ви­ча, але як ми бачи­ли вище, їхні гер­би дещо відріз­ня­ли­ся від того зна­ка, який бачи­мо в “Gniazdie cnoty”. Крім всьо­го іншо­го, в гераль­дич­них тво­рах Папро­ць­ко­го пода­но також відо­мо­сті про кольо­ри­сти­ку поля гер­бо­во­го щита, яке мало бути чер­во­ним. У подаль­шо­му дану інфор­ма­цію повто­рю­ють також піз­ні­ші річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ни­ки, такі як “Orbis Polonus” Окольського26 та “Korona Polska” Нєсєцького27 та ін. В остан­ніх з’являється дум­ка про зв’язок гер­ба Курч з гер­бом Косьцєша.

24. Paprocki B. Gniazdo cnoty sk№d herby rycerstwa sіawnego Krь­lestwa Polskiego, Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych panstw pocz№tek swoy maia.? Krakьw, 1578. C.1128.
25. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego.? Krakьw, 1584.? С.677.
26. Okolski S. Orbis Polonus. Tomus I. Cracoviae, 1641.? С.510.
27. Niesiecki K. Herbarz Polski.? Том V.? C.451?452.

Наступ­ні відо­мо­сті про герб князів Кур­це­ви­чів похо­дять уже з XVII ст. Від 1619 р. має­мо печат­ку однієї з най­я­с­краві­ших поста­тей Русь­кої церк­ви доби націо­наль­но­го від­род­жен­ня – Іва­на (Ієзекії­ла) Дмит­ро­ви­ча Курцевича?Булиги, під­ста­ро­сти чер­кась­ко­го (1601) та біло­цер­ківсь­ко­го (1609 – 1613), ігу­ме­на трах­те­ми­рівсь­ко­го (1619 – 1624) та Дер­мансь­ко­го мона­сти­рів (1624), єпис­ко­па воло­ди­мирсь­ко­го (1620 – 1624) та архіє­пис­ко­па суз­дальсь­ко­го (1625). Герб, який вмі­ще­но на цій печат­ці, вра­жає склад­ністю своєї кон­струк­ції, кот­ра є незвич­ною навіть для русь­кої гераль­ди­ки, осно­ву якої скла­да­ють саме зна­ко­подіб­ні гер­би, але все ж таки не тако­го рів­ня склад­но­сті. Родо­вий знак на печат­ці Ієзекії­ла ігу­ме­на Трах­те­ми­рівсь­ко­го вне­се­но в пів­круг­лий баро­ко­вий щит, на яко­му роз­мі­ще­но знак у вигляді дов­го­го хре­ста, пере­хре­ще­но­го зна­ком у вигляді літе­ри М стрі­лою, що лежить вістрям додо­лу і костур­ним хре­стом, на осно­ві із загну­ти­ми дого­ри кінцями.28 Уже від XVIIІ ст. має­мо відо­мо­сті про ще дві печат­ки князів Кур­це­ви­чів. Пер­ша з них, що нале­жа­ла незна­но­му з імені пред­став­ни­ку цьо­го роду, мала в щиті фран­цузь­кої гераль­дич­ної фор­ми знак у вигляді пере­хре­ще­них вил над стрі­лою вістрям додо­лу в супро­воді двох п’ятипроменевих зірок; над щитом було роз­мі­ще­но князівсь­ку корону.29 Дещо від­мінне зоб­ра­жен­ня бачи­мо на печат­ці Яна Курцевича?Коріатовича від 1755 р. В її полі зоб­ра­же­но німе­ць­кий щит, на яко­му вмі­ще­но знак у вигляді пере­хре­ще­них вил над стрі­лою, що лежить вістрям додо­лу на осно­ві із загну­ти­ми дого­ри та вбік кін­ця­ми в супро­воді шести­про­ме­не­вої зір­ки та пів­мі­ся­ця, що лежить рога­ми впра­во; над щитом – князівсь­ка корона.30

28. ЦДІАК, ф.220, оп.1, спр.98, арк.1 (пря­мо­кут­на, роз­мір 16х14 мм).
29. ЛНБ, Від­діл руко­писів, ф.5, оп.2, спр.7445, арк.1044.
30. Wittyg W. Nieznana szlachta polska i jej herby. С.169.

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.16. Герб Кур­це­ви­чів у гер­бов­ни­ку Папро­ць­ко­го “Gniazdo cnoty” 1578 р.

Герб вне­сен в т.н. «Сбор­ник неутвер­жден­ных гер­бов» В.К.Лукомского (Дело №8 по состав­ле­нию «Сбор­ни­ка неутвер­ждён­ных гер­бов Рос­сий­ских дво­рян­ских родов» (Мате­ри­а­лы Гер­бо­во­го Отде­ле­ния Сена­та) Гер­бо­во­го Музея Глав­но­го Управ­ле­ния Архив­ным Делом) 12). Опи­са­ние выпол­не­но по изоб­ра­же­нию на кар­точ­ке в деле:

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Источ­ник: РГИА, ф.1343, оп.15, д.395, карт.78 Предо­ста­вил А.Н. Хме­лев­ский, экс­перт фору­ма сете­во­го изда­ния «Геральдика.ру», редак­тор сай­та «Гербовник.ру».

«Щит рас­се­чен, в пра­вой черв­ле­ной части литов­ская Пого­ня — ска­чу­щий на коне рыцарь с мечом в под­ня­той руке, в левой черв­ле­ной части ста­рин­ная сереб­ря­ная литов­ская эмбле­ма. Нашлем­ник: спра­ва вось­ми­уголь­ник, по углам укра­шен­ный пав­ли­ньи­ми перья­ми, внут­ри пра­во­слав­ный крест, сле­ва — литов­ская эмбле­ма. Намет: черв­ле­ный с серебром.»

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Источ­ник: РГИА, ф.1343, оп.15, д.395, карт.78
Предо­ста­вил А.Н. Хме­лев­ский, экс­перт фору­ма сете­во­го изда­ния «Геральдика.ру», редак­тор сай­та «Гербовник.ру».

Гер­бом Курч (Kurcz), як нази­ва­ють його річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ни­ки, кори­сту­вав­ся як влас­ним родо­вим гер­бом гетьман Війсь­ка Запо­розь­ко­го обох боків Дні­п­ра Іван Мазепа.31 Сам гетьман навряд чи був яки­мось чином пов’язаний з родом князів Кур­це­ви­чів, мак­си­мум, що мож­на при­пу­сти­ти, це спорід­нен­ня по жіночій лінії, але як би там не було, вже від почат­ку гетьма­ну­ван­ня Іва­на Мазе­пи цен­траль­ною фігу­рою його гетьмансь­ко­го гер­ба є зоб­ра­жен­ня родо­во­го зна­ка Кур­це­ви­чів. Пер­ший варіант гетьмансь­ко­го гер­ба бачи­мо в чер­ні­гівсь­ко­му видан­ні пое­ми Сте­фа­на Яворсь­ко­го „Echo gіosu woіaj№cego na puszczy” 1689 р. Родо­вий герб Курч вмі­ще­но в серед­ньо­му щит­ку в ото­чен­ні чоти­рьох гер­бів, що, ймо­вір­но, нале­жа­ли пред­кам гетьма­на: в чоти­риділь­но­му щиті в пер­шій частині вмі­ще­но герб Ясо­на (ключ), в дру­гій частині – герб Сас (стрі­ла над пів­мі­ся­цем на кін­цях яко­го дві шести­про­ме­неві зір­ки), в третій частині – герб Одро­вос (стрі­ла з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням здо­лу), в чет­вер­тій частині – герб Кор­чак (три вру­би). Над щитом роз­мі­ще­но шолом з шоло­мо­вою коро­ною, наме­том і трьо­ма стра­у­со­ви­ми пера­ми в нашоломнику.32

Кольо­ро­ву видоз­мі­ну гетьмансь­ко­го гер­ба зна­хо­ди­мо на моли­тов­ни­ку 1692 року, вида­но­му архиє­пис­ко­пом Чер­ні­гівсь­ким Лаза­рем Бара­но­ви­чем: на чер­во­но­му полі знак у вигляді сріб­них пере­хре­ще­них вил, які постав­ле­но на брус із загну­ти­ми дого­ри кін­ця­ми, пра­во­руч — золо­та шести­про­ме­не­ва зір­ка, ліво­руч — золо­тий пів­мі­ся­ць, що лежить рога­ми вправо.33 Подібне зоб­ра­жен­ня вмі­ще­но на сріб­них воро­тах Бори­со­глібсь­ко­го собо­ру в Чер­ні­го­ві, в оздоб­лен­ні різ­но­маніт­них цер­ков, від­нов­ле­них або побу­до­ва­них гетьма­ном, на різ­но­маніт­но­му посуді та осо­би­стій бан­дурі гетьмана,34 на кіль­кох його порт­ре­тах, на гра­вюрі, вико­наній І.Мигурою у 1706 р.35, та водя­но­му зна­ко­ві на арку­шах кни­ги “Зер­ца­ло” від 1705 р.36 Зоб­ра­жен­ня пов­но­го гетьмансь­ко­го гер­ба пода­но на зво­рот­но­му боці вось­ми­кут­но­го санк­ту­аріу­му гетьма­на. Герб скла­даєть­ся з щита німе­ць­кої гераль­дич­ної фор­ми, на яко­му вмі­ще­но герб Курч, над щитом сріб­ний шолом під золо­тою шоло­мо­вою коро­ною, нав­ко­ло щита чер­во­но-сріб­ний намет.37 Інші видоз­мі­ни гетьмансь­ко­го гер­ба вмі­ще­но на гра­вюрі Дани­ла Галя­ховсь­ко­го 1708 р. (знак пода­но в супро­воді двох золо­тих пів­мі­ся­ців, які обер­не­но рога­ми один до одного),38 в літо­писі Самій­ла Величка,39 а також на арабсь­ко­му Єван­гелії, вида­но­му 1708 р. в Але­по на кошти гетьма­на (в дано­му разі герб має зво­ротне, ніж на видоз­міні 1692 р., розта­шу­ван­ня міся­ця та зірки).40 У вір­ші Вац­ла­ва Пото­ць­ко­го на герб Іва­на Мазепи41 пода­но тлу­ма­чен­ня сим­воліки гер­ба Курч у зви­ча­ях того­час­ної гер­бо­вої поезії:
Кор­чем зветь­ся цей герб, але від болю не корчиться;
Пізнав не раз татар, пізнав і шию тур­ків, Бо на коні і тих, і інших діста­вав, Так в руці, як живу, у тятиві витягав.
Іпси­лон ? це гре­ць­кий знак, це має бути літе­ра, Що цей герб на Волині, запо­чат­ко­ва­ний на Русі, Хрест як меч посе­ре­дині, сам у засід­ці стоїть, Міся­ць із зір­кою світять з обох сторін.
Зна­чить він був десь у ночі: схо­вав­ся у засід­ці, Щоб воро­га на при­на­ду зама­ни­ти, А потім обо­ма кри­ла­ми швид­ко його вда­рив, Людей на кшталт літе­ри Іпси­лон поширив.
1 верес­ня 1707 р. з’являється новий варіант гер­ба Іва­на Мазе­пи, який пов’язаний з надан­ням гетьма­но­ві кня­жо­го титу­лу Свя­щен­ної Римсь­кої імпе­рії. В дипло­мi імпе­ра­то­ра він має такий вигляд: на чер­во­но­му полі сріб­ні пере­кре­щені вила, які постав­ле­но на брус, пра­во­руч золо­тий пів­мі­ся­ць, що лежить рога­ми вліво, ліво­руч золо­та шести­про­ме­не­ва зір­ка, зго­ри сріб­ний пан­цир, над щитом золо­та шоло­мо­ва коро­на, за щитом пур­пу­ро­ва ман­тія з гор­но­стає­вою під­клад­кою, з золо­тим оздоб­лен­ням і золо­ти­ми шну­ра­ми, під золо­тою князівсь­кою коро­ною з чер­во­ною під­клад­кою і гор­но­стаєвим низом.42 Гетьмансь­ко­му гер­бу на дов­гі роки суди­ло­ся ста­ти сим­во­лом бороть­би за неза­леж­ність українсь­кої дер­жа­ви. Вже від сере­ди­ни XVIIІ ст. його актив­но вико­ри­сто­ву­ють в політич­ній символіці.43 А зго­дом він стає одним із загаль­но-націо­наль­них сим­волів політич­ної бороть­би, набу­ва­ю­чи особ­ли­вої попу­ляр­но­сті в періо­ди націо­наль­но-виз­воль­них зма­гань українсь­ко­го народу.

31. Луком­ский В., Мод­за­лев­ский В. Мало­рос­сий­ский гер­бов­ник.? СПб., 1912.? С.104.
32. Jaworski S. Echo gіosu woіaj№cego na puszczy.? Czernichуw, 1689; Kroll W. Heraldische Dichtung bei den Slaven. Mit einer Bibliographie zur Rezeption der Heraldik und Emblematik bei den Slaven (XVI – XVIII Jahrhundert) // Opera Slavica. Neue Folge.? Band VII.? Wiesbaden, 1986.?
C.114.
33. Мало­рос­сий­ский гер­бов­ник.? C.104.
34. Гру­шевсь­кий М. Ілюст­ро­ва­на історія Украї­ни.? К., 1992.? C.380.
35. Там же.? С.387.
36. Січинсь­кий В. Гра­вю­ри на честь Мазе­пи і гравіро­вані порт­ре­ти гетьма­на // Мазе­па.? Том І.? Вар­ша­ва, 1939.? С.145.
37. Смаль?Стоцький Р. Санк­ту­аріум Мазе­пи // Мазе­па.? Том II.? Вар­ша­ва, 1939.? С.36?37.
38. Січинсь­кий В. Гра­вю­ри на честь Мазе­пи.? С.151.
39. Велич­ко С. Літо­пис.? Том II.? К., 1991.? C.345.
40. Січинсь­кий В. Гра­вю­ри на честь Мазе­пи. С.147.
41. Ситий І. Коза­ць­кі печат­ки Гетьман­щи­ни (сере­ди­на XVII – XVIII ст.). За матеріа­ла­ми Чер­ні­гівсь­ко­го істо­рич­но­го музею ім. В.В.Тарновського. Дисер­та­ція … кан­ди­да­та істо­рич­них наук.? К., 2002.? С.136?137 (пере­клад).
42. Siebmacher J. Grosses und allgemeines Wappenbuch. 1.3.3: Die Fьrsten des Heiligen Rцmischen Reiches.? Nьrnberg, 1887.? C.161.
43. Одно­ро­жен­ко О. Гераль­дич­ні тра­ди­ції українсь­ко­го козацтва // Історія українсь­ко­го козацтва. Нари­си у двох томах. Том ІІ.? К., 2006.? С.203.

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.18. Герб гетьма­на Іва­на Мазе­пи в чер­ні­гівсь­ко­му видан­ні пое­ми Сте­фа­на Яворсь­ко­го „Echo gіosu woіaj№cego na puszczy” 1689 р.

Дже­ре­ло:

Одно­ро­жен­ко О. Герб князів Бурем­льсь­ких і Кур­це­ви­чів // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – Чер­ні­гів, 2008. – № 2. – С. 27–34.

Генеалогия

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Князі Кур­це­ви­чі. Автор Гера­си­мен­ко В.
генерация от Гедимина

1. КОСТЯН­ТИН КУРЧ (†)

Кур­це­ви­чі похо­ди­ли від Костян­ти­на Пінсько­го, тотож­но­го, мабуть, одной­мен­но­му з ним кня­зю, що, за пові­дом­лен­ням Яна Длуґо­ша, при­їж­д­жав від Свид­ри­гай­ла під час похо­ду польсь­ких військ уліт­ку 1431 р. на Луцьк до Яґай­ла на пере­го­во­ри 13. Саме цей наща­док Нари­мун­та Ґеди­мі­но­ви­ча мав пріз­вись­ко Курч, яке ляг­ло в осно­ву на­зви роду, оскіль­ки щодо його сина Михай­ла вона вжи­та у фор­мі імені по бать­ко­ві, а не даль­шо­му пред­ко­ві. У листі вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра він фігу­рує як Михай­ло Костян­ти­но­вич 14, в нотат­ці про цей акт у Литовсь­кій мет­ри­ці — як Михай­ло Кур­це­вич 15. Якби пріз­вись­ко Курч нале­жа­ло даль­шо­му пред­ко­ві, утво­ре­ний від ньо­го патронім мав би тут фор­му родо­во­го відмін­ка («Кур­це­ви­ча»).

генерация от Гедимина

1. МИХАЙ­ЛО КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1452)

Князь оль­шансь­кий і бурем­льсь­кий, наміс­ник воло­ди­мирсь­кий (1446-1451 рр.), сын Кан­стан­ці­на Нары­мон­таві­ча. Десь на почат­ку 1430-х років Кур­чів син оже­ни­вся з удо­вою шлях­ти­ча Львівсь­кої зем­лі Мики­ти Оль­шансь­ко­го й осів із доз­во­лу Яґай­ла на його спад­щині з умо­вою від­да­ти в май­бут­ньо­му дітям дру­жи­ни від пер­шо­го чо­ловіка бать­ко­ві володін­ня 16. Пере­бу­ван­ня на тери­торії Коро­ни зафік­со­ване чис­лен­ни­ми згад­ка­ми в акто­вих кни­гах, де він фігу­рує здебіль­шо­го як князь Оль­шансь­кий / Оль­ша­ни­ць­кий та князь з Оль­ша­ни­ці / Оль­шан, а зрід­ка як князь Оль­шансь­кий і Бибельсь­кий, князь із Бинісь­ка, князь Пінсь­кий з Олеш­ни­ці, князь Пінсь­кий та князь із Пінсь­ка 17.

Вало­даў маёнт­ка­мі Аль­шані­ца і Быніск на Галіч­чыне. У 1452 атры­маў ад Казі­мі­ра IV пры­вілей на айчыз­ныя маёнт­кі Бур­эм­ля, Нава­сёл­кі, Кор­саў, Озыр (Обзыр), Стра­тын, Змей­нец і Нава­сель­цы на Валы­ні. У 1440 высту­пае як прых­іль­нік вял. кн. Сві­дры­гай­лы, з 1442 чл. яго рады, у 1446—51 улад­зі­мір­скі ста­рас­та Сві­дры­гай­лы. У 1443 ад поль­ска­га кара­ля Улад­зі­сла­ва ІІІ атры­маў пры­вілей на апе­ку над Унёўскім манастыром.

Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шаніц­кі (Аль­шан­скі), які даволі часта ўзга­д­ва­ец­ца ў 1439-1448 гг. у тага­час­ных запі­сах Галіц­кіх судоў, пры­чым ён тыту­ла­ваў­ся звы­чай­на «кня­зем Аль­шан­скім (Аль­шаніц­кім)», часам «Аль­шан­скім i Быніскім», адзі­ны раз «кня­зем Быніскім»; з ім побач фігу­руе яго жон­ка (Мару­ша) Марыя. Гэтая апош­няя запі­свае на свай­го мужа ў 1440 г. сто коп у Залу­сне­ве, Дзіч­ках i Пад­ка­мяні­цы ў Галіц­кай зям­лі, а ў 1443 г. мяняе з Янам дэ Кня­гінічы, галіц­кім каш­та­ля­нам, Дзіч­кі i Пад­ка­мя­нец на Шольв­наў, які зна­ход­зіў­ся на тых жа зем­лях. У гэты час князь Міхал i яго жон­ка Мару­ша ўзга­д­ва­юц­ца ў Львоўскіх актах, а кня­зя Міха­ла сустра­ка­ем у 1440 г. побач са Швідрыгайлам.

Амаль адна­ча­со­ва фігу­руе ў даку­мен­тах князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Пін­скі; князь гэты атры­маў ад кара­ля Улад­зі­сла­ва Вар­нен­чы­ка ў 1443 г. пры­вілей на апе­ку над Уне­еўскім мана­сты­ром; у 1446-1451 гг. ад імя Шві­дры­гай­лы зай­маў па саду У л адзі­мір­ска­га с та pa с ты. Янязь Міхай­ла Кан­стан­ці­навіч Пін­скі, ста­рас­та Улад­зі­мір­скі, запі­свае мана­сты­ру Збаві­це­ля ў Луц­ку дзе­ся­ці­ну ад свай­го два­ра Млін­ца. Папяр­эд­ні­кам яго на гэтай пасад­зе быў пан Кас­ц­юш­ка, які фігу­ра­ваў яшчэ ў 1442 г. У гэты самы час князь Міхал Кур­ц­э­віч, ці Кан­стан­ці­навіч, атрым­лі­вае ў 1452 г. ад кара­ля Казі­мі­ра пры­вілей, які зама­цоў­ваў за ім айчы­ну, што скла­да­ла­ся з Бур­эм­лі, Нава­сёл­каў, Кор­са­ва, Озы­ра (Обзы­ра), Стра­ты­на (Сяст­ра­ты­на), Змей­нец у Луц­кім паве­це i Нава­сель­цаў у Пярэмільскім.

Усе гэтыя тры на пер­шы погляд роз­ныя князі былі несум­нен­на адной асо­бай. Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шан­скі вало­даў зем­ля­мі ў Галіч­чыне i быў пры Шві­дры­гай­лу, князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Пін­скі зай­маў паса­ду ад імя Шві­дры­гай­лы i атрым­лі­ваў апе­ку над Уне­еўскім мана­сты­ром (у Галіч­чыне). Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шаніц­кі вало­дае Залу­не­е­вам, князь Міхал Кур­ц­э­віч (Кан­стан­ці­навіч) — Бур­эм­ляй, i гэтыя маёнт­кі некаль­кі гадоў паз­ней аказ­ва­юц­ца ва ўла­дан­ні кня­зёў Фёда­ра i Васі­ля, род­ных бра­тоў. Князь Міхал Кур­ц­э­віч вало­даў Бур­эм­ляй — праз няпоў­ныя сто гадоў князі Бур­эм­скія i Кур­ц­э­вічы адны дру­гім браты.

З гэтых фак­таў мож­на зра­бі­ць выс­но­ву, што князь Кан­стан­цін, празва­ны Курч (!), з роду кня­зёў Пін­скіх (нап­эў­на, нашчад­каў Нары­мон­та Геды­мі­наві­ча), вера­год­на, пас­ля таго як вялікі князь Вітаўт паз­бавіў яго пін­скіх маёнт­каў, аса­д­жа­ны быў у закут­ку Валы ні на Бур­эм­лі (якая назы­ва­ла­ся ў той час Ліпоў­ча) i акаліч­ных маёнт­ках. Ен, нап­эў­на, i буд­зе той князь Кан­стан­цін, які ў 1431 г. быў пас­лом ад Шві­дры­гай­лы да караля.

Сын яго­ны князь Міхал Кан­стан­ці­навіч вало­даў пер­ша­па­чат­ко­ва Аль­шані­цай (у Ява­роўскім паве­це) i Быніс­кам (гэтыя маёнт­кі мог узя­ць як пасаг) i пісаў­ся ад ix у 1439-1448 гг. кня­зем Аль­шаніц­кім (Аль­шан­скім) i Быніскім. За прыкла­дам іншых кня­зёў гар­нуў­ся да два­ра Шві­дры­гай­лы, рэзід­эн­цыя яко­га была ў Луц­ку, i ад яго­на­га імя тры­маў у 1446-1451 гг. паса­ду Улад­зі­мір­ска­га ста­рас­ты, а памя­та­ю­чы сваё паход­жанне, тыту­ла­ваў сябе часам кня­зем Пінскім.

Парад самай смер­цю Шві­дры­гай­лы кароль Казі­мір, на лас­ку яко­га мусіў спад­зя­вац­ца ў той час князь Міхал, пац­вяр­джае яго вало­данне баць­коўскі­мі зем­ля­мі, аднак не прызнае яго пра­воў ні на Пінск, ні на Аль­шані­цу i Быніска, тыту­луе яго толь­кі патроні­мам баць­коўска­га пры­дом­ку «Кур­ц­э­ві­чам».

Піс­ля пере­тво­рен­ня части­ни Волині 1442 р. зусил­ля­ми міс­це­вої верхів­ки в окре­ме князів­ство Михай­ло Костян­ти­но­вич отри­мав тут від Свид­риґай­ла уряд воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти 18 У згад­ках волинсь­ко­го поход­жен­ня, зага­лом нечис­лен­них, князь висту­пає під влас­ним ім’ям і патроні­мом 19; на скла­до­ву Пінсь­кий натрап­ляє­мо тіль­ки в зроб­ле­но­му ним за­писі на церк­ву части­ни доходів одно­го з дворів 20. За під­твер­джен­ням Кази­ми­ра почат­ку 1450-х років, маєт­ки Михай­ла Костян­ти­но­ви­ча, «што шнь пєрь­вєй дєрь­жаль», лежа­ли у Воло­ди­мирсь­ко­му, Луць­ко­му й Пере­мильсь­ко­му повітах 21, а хто набув їх — сам він, чи бать­ко, і яким шля­хом, істо­ричні дже­ре­ла мовчать.

Ж.: МАРУ­ША с Оль­ша­ни­цы, удо­ва шлях­ти­ча Львівсь­кої зем­лі Мики­ти Оль­шансь­ко­го. Її іден­ти­фі­ку­ють пере­важ­но по чоло­ві­ко­ві, але інко­ли висту­пає також як кня­гиня з Чеме­рин­ця 22.

генерация от Гедимина

2/1. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1464)

князь з Бурем­ля або з Липов­ця та князь з Оль­хови­чів 23

У 1446 г. князі Фёдар i Васіль, род­ныя бра­ты, якія непад­зель­на вало­далі Бур­эм­ляй аль­бо Ліпоў­чай, пра­да­ю­ць Маця­шу ці Голь­да­чу за 400 гры­вен Залу­не­еў, успад­ко­ване піс­ля матері в Гали­ць­кій зем­лі24. Тро­ху перад гэтым адзін з ix, як «князь на Ліпоўчы», быў абві­на­ва­ча­ны тым самым голь­да­чам Маця­шам у тым, што не спла­ціў доў­гу за Залу­не­еў. Ще 1469 р. дер­жа­ли ще у Львівсь­кій зем­лі заста­вою село Липо­ве­ць чи Липів­ці 25, наз­ва яко­го інко­ли потрап­ляє в їхні іме­на. У Вели­ко­му князів­стві рези­ден­ція обох, судя­чи з наве­де­них вище засобів іден­ти­фіка­ції, зна­хо­ди­ла­ся в успад­ко­ва­но­му піс­ля бать­ка маєт­ку Буремль у Пере­мильсь­ко­му повіті. Васи­ля Михай­ло­ви­ча та його нащад­ків зна­ли на Волині під пріз­ви­щем Кур­це­ви­чів 26.

Як Фёдар, так i Васіль пакі­нулі нашчад­каў. Нашчад­кі пер­ша­га, хаця напа­чат­ку пісалі­ся так­са­ма Кур­ц­э­ві­ча­мі, потым ад Бур­эм­лі назвалі­ся кня­зя­мі Бур­эм­скі­мі; дру­гі i яго­ныя нашчад­кі заха­валі рада­вы пры­до­мак i ўвесь час пісалі­ся Кур­ц­э­ві­ча­мі. Унук пер­ша­га, князь Дзі­мітр (Аляк­сандравіч) Бур­эм­скі, меў у 1536 г. у Нава­сель­скім маёнт­ку суполь­ны ўдзел са сваі­мі бра­та­мі (sic) кня­зя­мі Васілём i Баг­да­нам Іва­наві­ча­мі Курцэвічамі.

Пра кня­зя Фёда­ра (Міха­лаві­ча Кур­ц­э­ві­ча Бур­эм­ска­га), апроч апі­са­най выш­эй узгад­кі пад 1464 г., больш не чуваць.

3/1. ВАСИЛЬ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1486)

князь з Бурем­ля або з Липов­ця та князь з Оль­хови­чів 23. Василь Михай­ло­вич мав наро­ди­ти­ся не піз­ні­ше 1432 р.

Кня­зю Васи­лю Кур­це­ви­чу з мыта Луцъ­ко­го 12 копъ гро­шей а куѳъ­теръ однопортную.

Kniaź Wasil Kurcewicz w 1475 r., świadek przy dziale kniaziów Zbarażskioh, a 1486 r., wspólnie z Michałem Zaborowskim, komisarz królewski do rozpatrzenia szkód poczynionych w Dolsku.

i) Akr. Wii. XII 005——ff.J8.»} Z akt. gr. Upitakich (Wypis oryo:.) »)Z akt. WIlkomierakich i Wypis oryg.> < Uatriatow 420-421, d. 35 *) Tamie 433. o) Tamże 422-423. ‘l Uk« bojara, ku. atr. 330, także Uatrialow 423. o) Kodust Vatr. 20. o) Niesiecki V 442. »») Patrz uiiej sir. 612. «) Siuod. bpie 104,171. ») Pat« wyżej atr.

14. )} Tarrrże atr. 16. U) wof. 6 K. 264. 1\ Arcb. Sław. I atr. 19 d. 26, mylnie Ilia zamiast Wasil ‘J Tam- że I 72 r. 1504, III 42 r. 1507 i III 103 r. 1513. «) Tamie III 68-69.

генерация от Гедимина

17. СЕМЕН ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1510)

Князь Сямён Фёда­равіч Кур­ц­э­віч, які пра­дае свай­му бра­ту кня­зю Аляк­сан­дру дзве трэці сва­ёй айчы­ны за 100 коп гро­шай, а трэц­юю част­ку запі­свае яму навечна.

18/15. ЛЕВ ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМСЬ­КИЙ († піс­ля 1528)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.1. Печат­ка Льва Федо­ро­ви­ча Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го від 1522 р.

Князь бурем­льсь­кий.

Князь Леў Кур­ц­э­віч Бур­эм­скі, пад­пі­сваў­ся ў якас­ці свед­кі на даку­мен­тах у 1494 i 1506 гг. у Луц­ку. Той жа князь Леў Бур­эм­скі атрым­лі­вае ў 1509 г. пла­ту 8 коп гро­шай, а гэты ці іншы князь Бур­эм­скі ў пера­пі­се 1528 г. запі­са­ны на 2 кані. З паз­ней­шых узга­дак мы давед­ва­ем­ся, што князь Леу Кур­ц­э­віч тры­маў сяло Обзыр, якое потым, у 1545 г., было ва ўла­дан­ні пані Міха­ла­вай Сві­нюс­кай. Міхал Васілевіч (Сві­нюс­кі), кара­леўскі пісар, атрым­лі­вае ў 1521 г. пацвер­джанне на адпі­са­нае яму цес­цем яго­ным кня­зем Львом Бур­эм­скім дво­рыш­ча Юркоўс­кае на Крас­ным пад Луц­кам, а так­са­ма на нада­ныя яму раней іншыя дво­рыш­чы, а ў 1535 г.- яшчэ адзін пры­вілей кня­зю Бур­эмска­му на ўла­дан­ні, кан­фіс­ка­ва­ныя за гвал­ты i наез­ды. Гэты Міхал Васілевіч, кара­леўскі пісар, яко­му пера­да­валі­ся ўла­дан­ні кня­зя Льва Бур­эм­ска­га, быў мужам яго дач­кі кня­гіні Кацяры­ны. У 1547 г. была адклад­зе­на спра­ва пані Міха­ла­вай Васілеві­ча Сві­нюс­кай, піса­ра­вай гас­па­дар­скай Кацяры­ны Львоў­ны з кня­зем Дзі­мітрам Аляк­сандраві­чам Бурэмскім.

Володіле­ць маєт­ку Віль­го­ща, під­ко­морій холмсь­кий Олех­но Ско­ру­та, заста­вив його за 50 коп гро­шей широ­ких, чесь­кої моне­ти, Михай­лу Руденсь­ко­му. Але схо­дя­чи з цьо­го світу, він посту­пи­вся своїм пра­вом на вка­за­ний маєток Михай­лу Васи­льо­ви­чу Свинсь­ко­му, який дово­ди­вся йому сво­я­ком, оскіль­ки дру­жи­на Сви­нюсь­ко­го, Кате­ри­на, і дру­жи­на Ско­ру­ти, Марух­на 27, були рід­ни­ми сест­ра­ми і доч­ка­ми кня­зя Льва Буремсь­ко­го. Михай­ло Васи­льо­вич вику­пив із заста­ви Віль­го­щу у дітей Михай­ла Руденьсь­ко­го (Юхна та Богу­ша Руденсь­ких), а за тим, 03 трав­ня 1522 року, разом зі своїм тестем, кня­зем Львом Федо­ро­ви­чем Буремсь­ким, про­дав маєток Віль­го­щу, і двір до того маєт­ку в зам­ку луць­ко­му Околь­но­му, пану Сте­па­ну Воро­паєви­чу з Веко­ва (з Віко­ва). А лежав той двір між дво­ра­ми кня­гині Ровенсь­кої та кня­зя Васи­ля Кро­ко­чи­на (Кро­пот­ки) 28.

19/15. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1526/1527)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.2. Печат­ка Олек­сандра Федо­ро­ви­ча Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го від 1525 р.

Князь бурем­льсь­кий.

Князь Сямён Фёда­равіч Кур­ц­э­віч, які пра­дае свай­му бра­ту кня­зю Аляк­сан­дру дзве трэці сва­ёй айчы­ны за 100 коп гро­шай, а трэц­юю част­ку запі­свае яму навеч­на. Князь Аляк­сандр (Фёда­равіч) Бур­эм­скі набы­вае ў 1510 г. дзве трэці айчы­ны ў бра­та Сямёна;

У 1519 г. зма­гаў­ся з тата­ра­мі. Як пише хро­нист у резуль­таті непо­год­же­но­сті дій польсь­ко­го війсь­ка знач­ни­ми були втра­ти серед його команд­но­го скла­ду. Заги­ну­ла й потра­пи­ла в полон біль­ша части­на рот­містрів (14 осіб). У цій битві заги­ну­ли князі Василь, Олек­сандр і Лев Коре­ць­кі, Василь Чет­вер­тинсь­кий, Олек­сандр Буремсь­кий та інші війсь­ко­ві достой­ни­ки, такі як, Михай­ло Соко­ловсь­кий, Оль­брахт Буча­ць­кий, Стані­слав Миш­ковсь­кий, Ян Ско­рутсь­кий, Фрідріх Гер­бурт, Мико­ла Фір­лей. 29 «Днем нищів­ної пораз­ки русь­ких рот­містрів, – писав польсь­кий істо­рик Людвік Колян­ковсь­кий, – була без­лад­на бит­ва 2 серп­ня 1519 р. на зга­ри­щах Сока­ля. У бою із чам­бу­ла­ми Мех­мед Гірея поляг­ло біль­ше деся­ти рот­містрів». 30

Однак він не загі­нуў у бітве під Сока­лем, як паве­дам­ляе храніст, бо ў 1522- 1526 гг. часта высту­пав ў якас­ці свед­кі пры роз­ных пагад­нен­нях. Нап­эў­на, памёр у 1527 г., таму што ў пера­пі­се зем­скім наступ­на­га года тіль­кі кня­гі­ня Аляк­сандра­вая Бур­эм­ская запі­са­на на 2 кані.

20/16. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1504, †1513/1528)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.4. Печат­ка Іва­на Васи­льо­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1504 р.

син Васи­ля Михайловича. 

występuje w latach 1504-1513, jako świadek. W tymże czasie 1509 r kniai Iwan Wasilewicz Kurcewicz ma spór z kniaziem Andrzejem Aleksandrowiczem (Sanguszkowiozem) starostą Włodzimierskim, o jezioro Oświatoje. Umarł przed popisem ziemskim 1528 r., w którym wdowa jogo kniahinia Iwanowa Kurcewic,wdowa, zapisana na 8 koni.

Ж.: […..], «вен­гри­ня» (1528)

генерация от Гедимина

21/18. КАТЕ­РИ­НА ЛЬВІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КА († піс­ля 1547)

в акті від 4 листо­па­да 1564 року, – в заяві пані Федо­ри Сви­нюсь­кої про неяв­ку в строк кня­зя Дмит­рія Буремсь­ко­го до вве­ден­ня запо­ві­да­ни­ми йому паном Михай­лом Сви­нюсь­ким части­на­ми сіл: Новосі­лок, Кор­со­ва і Сест­ря­ти­на і про неба­жан­ня її з цьо­го часу бра­ти будь-яку участь в управ­лін­ні цими маєт­ка­ми. 31

Володіле­ць маєт­ку Віль­го­ща, під­ко­морій холмсь­кий Олех­но Ско­ру­та, заста­вив його за 50 коп гро­шей широ­ких, чесь­кої моне­ти, Михай­лу Руденсь­ко­му. Але схо­дя­чи з цьо­го світу, він посту­пи­вся своїм пра­вом на вка­за­ний маєток Михай­лу Васи­льо­ви­чу Свинсь­ко­му, який дово­ди­вся йому сво­я­ком, оскіль­ки дру­жи­на Сви­нюсь­ко­го, Кате­ри­на, і дру­жи­на Ско­ру­ти, Марух­на [Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХХХ.11, ст.244., ст. 244], були рід­ни­ми сест­ра­ми і доч­ка­ми кня­зя Льва Буремсь­ко­го. Михай­ло Васи­льо­вич вику­пив із заста­ви Віль­го­щу у дітей Михай­ла Руденьсь­ко­го (Юхна та Богу­ша Руденсь­ких), а за тим, 03 трав­ня 1522 року, разом зі своїм тестем, кня­зем Львом Федо­ро­ви­чем Буремсь­ким, про­дав маєток Віль­го­щу, і двір до того маєт­ку в зам­ку луць­ко­му Околь­но­му, пану Сте­па­ну Воро­паєви­чу з Веко­ва (з Віко­ва). А лежав той двір між дво­ра­ми кня­гині Ровенсь­кої та кня­зя Васи­ля Кро­ко­чи­на (Кро­пот­ки) [Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХLVI., ст.352 – 355., ст. 352-355].

М., МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ СВИНЮСЬКИЙ.

КЖ. МАРУХ­НА ЛЬВІВ­НА БУРЕМСЬ­КА КУРЦЕВИЧ

Володіле­ць маєт­ку Віль­го­ща, під­ко­морій холмсь­кий Олех­но Ско­ру­та, заста­вив його за 50 коп гро­шей широ­ких, чесь­кої моне­ти, Михай­лу Руденсь­ко­му. Але схо­дя­чи з цьо­го світу, він посту­пи­вся своїм пра­вом на вка­за­ний маєток Михай­лу Васи­льо­ви­чу Свинсь­ко­му, який дово­ди­вся йому сво­я­ком, оскіль­ки дру­жи­на Сви­нюсь­ко­го, Кате­ри­на, і дру­жи­на Ско­ру­ти, Марух­на [Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХХХ.11, ст.244., ст. 244], були рід­ни­ми сест­ра­ми і доч­ка­ми кня­зя Льва Буремсь­ко­го. Михай­ло Васи­льо­вич вику­пив із заста­ви Віль­го­щу у дітей Михай­ла Руденьсь­ко­го (Юхна та Богу­ша Руденсь­ких), а за тим, 03 трав­ня 1522 року, разом зі своїм тестем, кня­зем Львом Федо­ро­ви­чем Буремсь­ким, про­дав маєток Віль­го­щу, і двір до того маєт­ку в зам­ку луць­ко­му Околь­но­му, пану Сте­па­ну Воро­паєви­чу з Веко­ва (з Віко­ва). А лежав той двір між дво­ра­ми кня­гині Ровенсь­кої та кня­зя Васи­ля Кро­ко­чи­на (Кро­пот­ки) [Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХLVI., ст.352 – 355., ст. 352-355].

М., Олех­но Ско­ру­та, холмсь­кий підкоморій.

22/19. ДМИТ­РО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ БУЛИ­ГА КУР­ЦЕ­ВИЧ БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († бл.1570)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.3. Печат­ка Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча Кур­це­ви­ча, кня­зя Бурем­льсь­ко­го від 1540 р.

сын Аляк­сандра Фёдаравіча.

1528 року на сой­мі в Луць­ку роз­би­ра­ла­ся спра­ва пана Щас­но­го Яки­мо­ви­ча супро­ти кня­зя Дмит­ра Буремсь­ко­го. Суть її поля­га­ла в «наїзді», що його вчи­нив князь на маєток Щ. Яки­мо­ви­ча, захо­пив­ши й «соро­мо­тив­ши» дру­жи­ну остан­ньо­го, зав­дав­ши збит­ків на понад сто кіп гро­шів, забрав­ши з гум­на збі­ж­жя, жито, пше­ни­цю, овес, про­со, а також увів­ши чоти­рьох челяд­ни­ків. Яки­мо­вич уже оскар­жу­вав дії кня­зя перед ста­ро­стинсь­ким судом. Ста­ро­ста поси­лав до Буремсь­ко­го «позви», поси­лав і слу­жеб­ни­ка — усе мар­но. У «пра­вах зем­лі Волинсь­кої» була така «уфа­ла»: «кто кому кото­рую крив­ду вчи­нит ино взять у ста­ро­сты два листы и его позва­ти, ест­ли за тыми не ста­нет, ино ста­ро­ста мает на него слу­жеб­ни­ка сво­е­го посла­ти, а коли и за слу­жеб­ни­ком не ста­нет, ино на на нем вска­за­ти». Ста­ро­ста, разом «с гос­по­ди­ном отцем вла­ди­кою его мило­стью и с паном Яку­бом его мило­стью Мон­то­вто­ви­чом, ста­ро­стою кре­ме­не­ць­ким, и кня­зи и паны обмо­вив­ши, кото­рый на тот час при нас были, … того на пер­вом сой­мі так квачне нако­нец на нем вска­зу не чыни­ли и дали то до гос­по­да­ря его мило­сти». Король нака­зав ста­ро­сті зно­ву викли­ка­ти кня­зя, а кня­зеві — з’явитися за нака­зом ста­ро­сти й щоб він «того ся спра­вил, кому от него крив­ды и шко­ды будут». Князь Буремсь­кий з’явився, але «в отказі» бути не схо­тів і пої­хав собі геть. Тоді ста­ро­ста на сей­мі 1529 р. «вод­лі роска­за­нья гос­по­дар­ско­го и уфа­лы с пра­ва зем­ли Волын­ское» при­су­див з ньо­го на користь Щ. Яки­мо­ви­ча 271 копу гро­шей, 226 кіп збі­ж­жя, 4 коло­ди вів­са та повер­ну­ти 4 челяд­ни­ків 32.

Акра­мя маёнт­каў на Валы­ні быў адным з саўла­даль­нікаў с. Адры­жын у Пін­скім пав. У 1565 выстаў­ляў у вой­ска 10 кон­нікаў. Меў сыноў Іва­на і Аляксандра.

В акті від 28 квіт­ня 1562 року князь Дмит­ро Олек­сан­дро­вич Буремсь­кий скар­жить­ся про наїзд пана Михай­ла Мар­ко­ви­ча Журав­ни­ць­ко­го на його Сест­ря­тинсь­кі зем­лі, гра­бе­жі май­на і нане­сен­ня побоїв його селя­нам. в акті від 4 верес­ня 1562 року, – в скарзі кня­гині Марії Буремсь­кої на пана Іва­на Шуста про погра­бу­ван­ня худо­би у її селян в селі Сест­ря­тин і про подран­ня бор­тей. 33 Ще воно зга­дуєть­ся в акті від 4 листо­па­да 1564 року, – в заяві пані Федо­ри Сви­нюсь­кої про неяв­ку в строк кня­зя Дмит­рія Буремсь­ко­го до вве­ден­ня запо­ві­да­ни­ми йому паном Михай­лом Сви­нюсь­ким части­на­ми сіл: Новосі­лок, Кор­со­ва і Сест­ря­ти­на і про неба­жан­ня її з цьо­го часу бра­ти будь-яку участь в управ­лін­ні цими маєт­ка­ми (Там само, ?2035, с. 31, п 1).

Ж.: МАРІЯ ДЕНИСКІВНА.

24/20. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА ТУРИ­ЧАНСЬ­КИЙ († бл.1555)

дер­жав­ця Ровенсь­кий та Берез­довсь­кий, кop. рот­містр, інко­ли дода­вав ще скла­до­ву Тури­чансь­кий 34, похід­ну від назви села Тури­ча­ни у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті, де про­жи­вав, оче­вид­но, з роди­ною 35, але наступ­ні поколін­ня не кори­сту­ва­ли­ся нею, нато­мість пріз­вись­ко Були­га, під яким він теж відо­мий 36, пере­тво­ри­ло­ся в постій­ний еле­мент прізвища.

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.5: Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 1540 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.6. Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 1 трав­ня 1542 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.7. Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 1542 р.

В акті від 1545 року, – в опи­су Луць­ко­го зам­ку, в числі горо­день котро­го зга­дуєть­ся “город­ня кня­зя Васи­лия Кур­це­ви­ча с име­ния их Кор­со­ва и Сест­ра­ти­на”. 37

Впер­ше його ім’я зга­дуєть­ся 1510 р., у зв’язку з королівсь­ким дору­чен­ням розв’язати про­бле­му роз­поді­лу добр між дво­ма бра­та­ми – кня­зя­ми Заславсь­ки­ми. 38Kniaź Wasii Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1530-1534. Dworzanie królewscy kniaziowie Wasili Bohdan Iwanowice Kirrwwiae, o-ikaivsja ZastowskiuAo o odjęcie im dworu Nowosieleo za dług brata ich kniazia Dymitra Boremlskicgo i uzyskuję 1536 r. wyrok przychylny na nim. W tymże roku kniai Wasił Iwanowicz Kurcewicz, komisarzem w sprawie granicznej królowej Bonya. W 1540 r. kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz z polecenia królewskiego uwiązywał kniazia Kuźmę Żasławekiego w dobra kniazia Andrzeja Żesławskiego. Nosił przydomek Bułyha. W latach 1545 -1546 kniaź Wasiljcet z ramienia królewskiego namiestnikiem wziętych w sekwesti dóbr kniaziów Ostrogskich, a mianowicie 1545 r. kn Kurcewicz Bułyha dzierżawcą Rowieńekim, a 1546 r. tenże kniaz Wasil Iwanowicz Kurcewicz dzierżawcą RowuńskiM i Berezdowskim. Kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz rotmistr kiuściski występuje jeszcze 1552 i 1554; umarł około 1555, pozostawiając wdowę Marynę Szymkównę i syna Dymitra. W 1559 r. kniahinią Wasilewą Kurcewicza Bułygyna Maryna, ma udział w majątku Odryżyńekim w Pińskiem. Taż kniahinia Bulygina, Maryna Szimkówna, włada 1571 r. w powiecie Łuckim majątkami Zubków i Obzer, a w pow. Włodzimierskim: Tnryczanami, Dulębami, Wolą Zachodnią i Nowosiółkami. W następnym 1571 r. kniahinia Wasiłewa Iwanowicza Kurcewicza, Maryna Szimkówna, wspomniana w testamencie Ihumena Dermańskiego.

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.8: Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 10 квіт­ня 1546 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.9. Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 27.6.1546 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.10. Печат­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 1550 р.

Ж. МАРИ­НА ШИМ­КО-ШКЛЕНСЬ­КА. Востан­нє зга­дуєть­ся у судо­вих доку­мен­тах 1571 р. 39

25/20. БОГ­ДАН ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1533,1546)

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaź Bohdan Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1533, występuje 1536 r. obok brata Wasila; kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r. 38

Роз­по­ряд­жен­ня біску­па Фаль­чевсь­ко­го щодо пере­бу­до­ви вежі у Воло­ди­ми­рі, що дала трі­щи­ну: на побу­до­ву 10 селян мали зда­ти бру­си і дошки, 20 – мацу (4 кор­ці) боро­ш­на й по 1/2 лядсь­ко­го гро­ша з люди­ни. Для прий­нят­тя вне­сків і вико­нан­ня робіт обра­ли кня­зя Бог­да­на Кур­це­ви­ча, який мав вида­ва­ти кви­тан­ції й [скла­да­ти] звіт про вико­ри­стан­ня отри­ма­них вне­сків. Якщо хтось ухи­ля­ти­меть­ся від внеску, гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин Сол­та­но­вич, при­сла­ний коро­лем для нагля­ду за робо­та­ми, буде «оныхъ непо­слуш­ныхъ гра­би­ти» (кон­фіс­ко­ву­ва­ти), з цьо­го «гра­бе­жу» вида­ва­ти­ме належне на робо­ту, а пол­ти­ну гро­шів «дец­ко­ван­ня» утри­му­ва­ти собі. 40

Нія­ких відо­мо­стей про його роди­ну не має­мо і нащад­ків він не зали­шив. 41

26/20. МИХАЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1545, † 1593/1595)

Суд­дя воло­ди­мирсь­кий (1554-1558 рр.). зга­дуєть­ся впер­ше у судо­вих спра­вах 1533, а далі – 1545-1546 років. У 1552 р. він став комі­са­ром з реор­гані­за­ції земель­ної влас­но­сті на Волині, а з 1554 до 1558 року був воло­ди­мирсь­ким гродсь­ким суддею.

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.11. Печат­ка Михай­ла Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1552 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.12. Печат­ка Михай­ла Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1560 р.
Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.13. Печат­ка Михай­ла Іва­но­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1564 р.

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r. Kniaż Michał Iwanowlcz Kurcewicz, jako kniaź Michał Kurcewicz świadek 1533 r., i wspomniany 1545-1546; komisarz do rozgraniczenia gruntów 1552. W 1554 r. kniai Michał Iwanowicz Kurcewtcz był sędzią Włodzimierskim, a w 1559 r. kniaź Michał Kurcewicz (bez tytułu urzędu) wspólnie z kniaziem Dymitrem Buremskim, panem Michałem Swiniuskim, kniahinia Wasiłewą Kurcewicza BułyŁyna kniahinia Maryną, władał siołem Odryżynskim. W 1560 roku wspólnie z żoną Polonią i dziećmi, zastawia Nowosiółki Kołontajowi, w 1569 r. podpisał akt wcielenia Wołynia do Koronu. Wymieniony 1570 i 1577 jako władający w powiecie Włodzimierskim Turyczynem, Jahodynem i Nowosiółkami, a 1583 r. Turyozynem i Nowosiółkami.

В ті часи, щоб пода­ва­ти судо­ві позо­ви та від­по­ві­да­ти на них, обов’язково тре­ба було з’явитися до суду. Князь Михай­ло, незва­жа­ю­чи на досить похи­лий вік, робів це справ­но і про­тя­гом 1590 – 1592 рр. про­вів досить бага­то судо­вих справ 42. Ця діяль­ність, однак, скін­чи­лась у 1593 р., а в 1595 р. він вже зга­дуєть­ся як «зошлий».

Жит­тя наступ­но­го поколін­ня князів Курцевичів
вро­хо­ди­ло під постій­ним нагля­дом кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча. Судя­чи з кіль­ко­сті судо­вих справ за його участю, особ­ли­во при­скіп­ли­во він нагля­дав за небо­жем кня­зем Дмит­ром Васи­льо­ви­чем Кур­ше­ви­чем. Поки небіж не досяг пов­но­літ­тя, стрий вів 4 його спра­ви. Одним з най­важ­ливі­ших був позов 1570 р. до «вен­гер­ця» кня­зя Дмит­ра щодо с. Тури­ча­ни. Стрий ней­тралі­зу­вав цей позов, поси­ла­ю­чись на непов­но­літ­тя небо­жа: «лет зупол­них воз­ле пра­ва не маю­чи, не живе сколь­ко нуж­но в году тепе­ре іду­чом». 43
Тому суд від­клав позов­ні випла­ти до пов­но­літ­тя кня­зя Дмит­ра — на 4 роки. Відо­мо, що 1567 р. йому не було 17 років, бо при пописі земсь­ко­го війсь­ка він не згадується.

Ж.: КЖ. АПО­ЛОНІЯ (ПОЛОНІЯ) ФЕДОРІВ­НА ЧЕТ­ВЕР­ТИНСЬ­КА. 44 Про цей шлюб неод­но­ра­зо­во зга­дуєть­ся у судо­вих спра­вах у 1567 – 1580 рр. 44 В родині Михай­ла та Апо­лонії наро­ди­ло­ся і зрос­ло бага­то нащад­ків – 5 синів та 2 доч­ки: Іван, Федір, Олек­сандр, Костян­тин, Про­кіп, Раї­на і Маруша.

генерация от Гедимина

27/22. ІВАН ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1568)

28/22. ОЛЕК­САНДР ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († бл.1570)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду тата­ри під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєт­ко­ві доку­мен­ти­ро­ва­ния, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких був бать­ком його пасин­ків 45.

Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий щонай­мен­ше три­чі вхо­див у мат­ри­моніаль­ні зв’язки. Щоправ­да, не вда­ло­ся вста­но­ви­ти його пер­шу дру­жи­ну, яка наро­ди­ла йому сина Андрія. Вдру­ге він одру­жи­вся з удо­вою князів­ною Мари­ною Андріїв­ною Дру­ць­кою Соко­линсь­кою, яка у пер­шо­му шлю­бі була за кня­зем Олек­сан­дром Дмит­ро­ви­чем Бурем­льсь­ким, який помер близь­ко 1573 р. У пер­шо­му шлю­бі князів­на Мари­на Андріїв­на мала синів Федо­ра і Андрія 46. У люто­му 1574 р. Мари­на Андріїв­на фігу­рує вже як дру­жи­на Іва­на Хрін­ни­ць­ко­го 47. У цьо­му шлю­бі дорос­ло­го віку досяг­ли чет­ве­ро синів – най­стар­ший Пет­ро, за ним ішли Олек­сандр, Михай­ло, най­мен­ший Бог­дан і доч­ка Федо­ра 48. На 1598 р. лише Пет­ро був пов­но­літ­нім 49. Дру­гий шлюб Іва­на Михай­ло­ви­ча три­вав близь­ко 23–24 років. Теста­мент Мари­ни Андріїв­ни Дру­ць­кої Соко­линсь­кої, дато­ва­ний 26 січ­ня 1598 р., внес­ли до луць­ких актів її стар­ші сини Пет­ро, Олек­сандр, Михай­ло від себе та молод­шо­го Бог­да­на 50. Сини князів­ни від пер­шо­го шлю­бу, Федір і Андрій Олек­сан­дро­ви­чі Бурем­льсь­кі, помер­ли ще рані­ше від матері. Восе­ни 1591 р. князь Федір несподі­ва­но «з воли Божεε в тѩж­кyю хоробy yпал и, стра­тив­ши памεтъ, … з сεго свεта зышолъ» 51. Через рік пото­му (1592) помер і князь Андрій, зали­шив­ши по собі недо­рос­ло­го сина Андрія, народ­же­но­го у шлю­бі з Маре­тою Лащів­ною 52. Піс­ля смер­ті бать­ка недо­рос­лий князь пере­бу­вав в опі­ці своїх стриїв, мате­ри­них синів від дру­го­го шлю­бу 53.

Дру­жи­на: кн. МАРІЯ АНДРІЇВ­НА ДРУЦЬКА-СОКОЛИНСЬКА.

29/22. МАРІЯ ДМИТ­РІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КА († піс­ля 1573)

М.: 1). ГРИ­ГОРІЙ ЄНКО­ВИЧ КОЛМОВСЬКИЙ;

М.: 2). ПЕТ­РО МОКОСІЙ

30/24. ДМИТ­РО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ БУЛИ­ГА КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1596)

біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста (1578-1596 рр.) за часів ста­ро­ства князів Острозьких.

Жит­тя наступ­но­го поколін­ня князів Кур­це­ви­чів про­хо­ди­ло під постій­ним нагля­дом кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча. Судя­чи з кіль­ко­сті судо­вих справ за його участю, особ­ли­во при­скіп­ли­во він нагля­дав за небо­жем кня­зем Дмит­ром Васи­льо­ви­чем Кур­ше­ви­чем. Поки небіж не досяг пов­но­літ­тя, стрий вів 4 його спра­ви. Одним з най­важ­ливі­ших був позов 1570 р. до «вен­гер­ця» кня­зя Дмит­ра щодо с. Тури­ча­ни. Стрий ней­тралі­зу­вав цей позов, поси­ла­ю­чись на непов­но­літ­тя небо­жа: «лет зупол­них воз­ле пра­ва не маю­чи, не живе сколь­ко нуж­но в году тепе­ре іду­чом». 54
Тому суд від­клав позов­ні випла­ти до пов­но­літ­тя кня­зя Дмит­ра — на 4 роки. Відо­мо, що 1567 р. йому не було 17 років, бо при пописі земсь­ко­го війсь­ка він не зга­дуєть­ся. Малоліт­ство, однак, не зава­ди­ло кня­зю Дмит­ру Васи­ле­ви­чу під­пи­са­ти акт про при­єд­нан­ня Волині до коро­ни в липні1569 р. Все ще не досяг­ши пов­но­літ­тя, 1572 р. він вбив довіре­ну осо­бу сво­го сусі­да кня­зя Анлрія Курб «моск­ви­ти­на» Кере­ме­та. Стрию вда­ло­ся пола­го­ди­ти і цю спра­ву, але знач­ною сумою ю «голо­виз­ну» — в 600 коп лит. гро­шей. Крім того небіж пови­нен був ще дея­кій час від­сидіти у в’язниці.

Podpisał 1569 r. akt na wcielenie Wołynia do Korony. Również jak ojciec nosił przydomek Bułyha W 1572 r. kniaź Dymitr Wаsilewicz Kurcewicz Bułyha, ma sprawę z kniaziem Kurbskim o zabójstwo moskwicina Kelementa, wskutek której, obowiązuje się zapłacić Kurbskiemu 600 kop. z ewiksya na majątkach swych Nowosiółki, Turyczany i Dulęby. Kniaź Dymitr Kurcewicz Bułyha, był w latach 1590-1595 z ramienia kniazia Janusza Ostrowskiego podstarościm Białocerkiewskim, oraz za przywilejem królewskim dzieriawca Woniaczyńskim. W 1595 r. Dymitr Kurcewicz Bulyha dzierżawca Woniaczyński pozwany przez Losówskiego wspólnie z kniaziami: Januszem Zbarażskim, Konstantym i Januszem Ostrogskimi, o gwałty i zabranie substancyi w Rozwołożu. W tymże roku kniai Dymitr Kurcewicz Bułyha podstaroici Białocerkiewski i małżonka jego Halszka ze Stuzyna, poprzednio kn. Mikołajowa Ruzyńska, pozwani przez potomków Filona Kmity Czarnobylskiego o za-staw Werbkowicz. Niezawodnie umarł w 1596 r. Miał dwie żony, pierwsza niewiadomego imienia i nazwiska, była matka synów Jana i Konstantego, oraz córki Ewy; druga Halszka ze Stużynu, jeszcze w Październiku 1592 r- występuje jako wdowa po kniaziu Mikołaju Rużynskim, zaślubił ja więc kniaź Dymitr krótko przed śmiercią i zaraz po owdowieniu wyszła po raz trzeci za Mikołaja Charlinskiego. O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych. W tymże roku Halszka zi Stuzyna wdowa kn. Dymitra Bulyhy pozywa Piotra Łaszczą o najazd z poddanymi na wieś Woniaczyn w województwie Bracławskicm w jej posessyi, po śmierci męża, z mocy przywileju królewskiego, będącą, wybicie ze spokojnej dzierżawy, zabranie inwentarza i t. d. Halszka ze Stuzyna wspólnie z trzecim mężem Mikołajem Charlińskim procesowała się 1600 r. z kn. Januszem Ostiogskim o expulsye z Trytczów i Połowiec. Właściwe nazwisko drugiej żony kn. Dymitra było Halszka Kacprówna Odrowążówna; z Charlęskim dzieci nie miała, na starość osiadła na dewosyi w Łucku, gdzie czyniła zapisy na kościoły, pochowana w Łucku.

При­кла­да­ми вислу­ги мож­на вва­жа­ти при­вілей 1580 р., нада­ний кня­зю Дмит­ру Кур­це­ви­чу (Булизі), біло­цер­ківсь­ко­му під­ста­ро­сті (1578-1596), «на зам­ко­ве село Воня­чин» (нині с.Городище Літинсь­ко­го рай­о­ну Він­ни­ць­кої обл.) [7, с. 305]; під­твер­джен­ня цьо­го надан­ня «Дмит­ру Булы­зе и жоне его Галш­с­це до их обудву живо­тов» (1593) [7, с. 427];

В 1572 році Федір Іва­но­вич вже не тіль­ки «при­я­тель», але і «адво­кат» Курбсь­ко­го. Як пові­дом­ляє Мико­ла Іва­но­вич Тео­до­ро­вич (1856—1914?) — дослід­ник історіїВо­лині, адво­кат Достоєвсь­кий у Воло­ди­ми­рі- Волинсь­ко­му виграв судо­вий про­цес про­ти кня­зя Дмит­ра Кур­це­ви­ча-Пули­ги. Остан­ній у стані п’яної нестри­мно­сті «із звіря­чим шален­ством» вбив від­да­но­го сорат­ни­ка Курбсь­ко­го — упра­ви­те­ля його маєт­ків Іва­на Іва­но­ви­ча Келе­ме­та. Як вста­но­вив Мико­ла Тео­до­ро­вич, «Курбсь­кий з’явився осо­би­сто в уряді Воло­ди­мирсь­ко­го з адво­ка­том своїм Федо­ром Достоєвсь­ким» (Тео­до­ро­вич Н. И. Волынь в опи­са­нии горо­дов. Месте­чек и сел. — Т. V. Ковель­ский уезд. — Поча­ев, 1903. — С. 155). Ймо­вір­но, при­во­дом до роз­пра­ви і був неза­леж­ний харак­тер Келе­ме­та, його непо­шти­ве став­лен­ня до дея­ких пред­став­ни­ків силь­них (але не завжди розум­них) світу цьо­го. Келе­мет, вір­ний васал Курбсь­ко­го, не визна­вав над собою королівсь­кої вла­ди. Її пред­став­ни­кам він гор­до­ви­то заяв­ляв: «Я коро­лю не слу­жу, а слу­жу я кня­зю, своє­му пану». І це він заяв­ляв у ті жор­сто­кі часи? До само­го коро­ля таке зне­важ­ли­ве став­лен­ня? Що вже каза­ти про яко­гось там міс­це­во­го князь­ка, заде­ри­ку­ва­то­го і гоно­ро­во­го воло­да­ря людсь­ких душ. Для таких тубіль­них мож­но­вла­дців люди­на, а тим біль­ше непо­кір­ли­ва — не біль­ше як набрид­ли­ва муха, яку і при­ш­льоп­ну­ти нічо­го не вар­то. Гонор свій — перш за все і понад усе. Непо­ва­га до гоно­ро­вої осо­би — потрясін­ня зем­них устоїв. Цьо­го, мабуть, і не зміг вит­ри­ма­ти буй­ний Кур­це­вич-Були­га. Зга­дай­мо, що до своєї втечі з Росії разом з Курбсь­ким Келе­мет не поко­ри­вся навіть само­му Іва­ну Гроз­но­му. Мож­на дума­ти, що Келе­мет, окрім усьо­го іншо­го, був люди­ною пря­мою і безстрашною.

В груд­ні 1596 р. князь Дмит­ро рап­то­во помер.

~ 1). ЯДВИ­ГА СТА­НИ­СЛА­ВОВ­НА ГРА­ЕВ­СКАЯ. 22 січ­ня 1580 р. 55 тестем був Стані­слав Іграєвсь­кий — столь­ник поділь­ский, під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий, воло­ди­мирсь­кий кгродсь­кий суд­дя, земя­нин Воло­ди­мирсь­ко­го повіту. В родині Дмит­ра та Ядві­ги наро­ди­ло­ся троє дітей — сини Йона та Костян­тин, а також доч­ка Єва. Епі­де­мія 1592 р. забра­ла жит­тя Ядві­ги, а крім того зали­ши­ла удо­вою Гальш­ку Кас­пе­рів­ну Одро­вон­жів­ну з Стужи­на, дру­жи­ну кня­зя Михай­ла Ружинського.

~ 2). ГАЛЬШ­КА КАС­ПА­РОВ­НА ОДРО­ВОН­ЖІВ­НА СТУЖИНСЬ­КА. У дру­го­му шлю­бі дітей не було.

КЖ. БОГ­ДА­НА-НАТАЛІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА БУЛИ­ГА КУРЦЕВИЧ

Доч­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча, зна­на під іме­на­ми Бог­да­на й Наталія. Бог­да­на наро­ди­ла­ся в шлю­бі з Ган­ною Кир­діїв­ною. 56 Зали­шив­шись піс­ля смер­ті бать­ка круг­лою сиро­тою, спо­чат­ку вона жила при своїй мачусі Марині Шим­ків­ні, а далі вий­ш­ла заміж за при­їж­д­жо­го шлях­ти­ча Іва­на Семе­но­ви­ча й отри­ма­ла «на вихо­ван­ня» на час до пов­но­літ­тя бра­та маєт­ки на Слонів­ці. Дій­шов­ши літ, князь Дмит­ро від­сту­пив ці володін­ня сест­рі на віч­ність як ком­пен­са­цію належ­них їй за ста­ту­том чет­вер­тої части­ни отчи­ни та мате­ри­но­го й влас­но­го віна. У листі Богдани/Наталії та її чоло­віка про від­мо­ву від май­но­вих пре­тен­зій до бра­та, дато­ва­но­му 4 жовтня 1570 р.1 (з ньо­го й похо­дить викла­дене вище) зазна­че­но, що подруж­жя отри­ма­ло посе­лен­ня Кор­сів, Сест­ря­тин і Козя Воли­ця, а за побо­ро­вим реєстром того само­го року, йому нале­жа­ли Слон­ва та части­ни Кор­со­ва й Сестрятина2. Рези­ден­цією роди­ни був, очевидно,
Кор­сів, бо в одно­му із записів Бог­да­на назва­на гос­по­дарсь­кою зем’янкою Корсівською3. Іван Семе­но­вич, що фігу­рує інко­ли з пріз­ви­щем Шут4, про­сте­жуєть­ся як зять Кур­це­ви­чів від 1562 р.5 1567 р. він отри­мав від монар­ха уряд кре­ме­не­ць­ко­го войсь­ко­го й городничого6, а десь 1571 р. випу­стив, як зазна­че­но в при­вілеї наступ­ни­ку, маєток у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті
з рук і вибув у Вели­ке князів­ство Литовське7. Поло­ви­ну Кур­це­ви­чів у має-
тках на Слонів­ці набу­ли, оче­вид­но, їхні роди­чі Буремські.

1 Волинсь­кі гра­мо­ти… – С. 113–114.
2 ŹD. – T. 19. – S. 29.
3 ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 4, арк. 151 зв.
4 Там само, арк. 127–127 зв., 143–144; спр. 5, арк 82 зв; ŹD. – T. 19. – S. 29.
5 ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 4, арк. 127–127 зв.
6 Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 5. – S. 46.
7 РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 192, л. 127 (20. 03. 1572). 

М., ІВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ ШУТ, кре­ме­не­ць­кий войсь­кий та городничий.

КН. ІВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (†1567)

Серед синів кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча стар­шим був князь Іван Кур­це­вич. Його ім’я лише одно­го разу зга­дуєть­ся в судо­вих доку­мен­тах 1566 р., 57 і немає нія­ких сві­доцтв про роди­ну та нащад­ків цьо­го кня­зя. Однак відо­мо, що вже на той час він мав свою земель­ну влас­ність з селя­на­ми. Тому від­сут­ність імені кня­зя Іва­на в загаль­но­му пописі земсь­ко­го війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1567 р. може мати єди­ну при­чи­ну: він саме тоді сконав.

31/26. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1584)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.14. Печат­ка Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1582 р.

Під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1578-1584 рр.), władał 1583 poddanymi przedmieścia Włodzimierskiego i (widocznie za ccssyą ojca) 1583 r. Jahodynem.

Вже з 1578 р. стає під­ста­ро­стою воло­ди­мирсь­ким і оби­раєть­ся на цю поса­ду три­чі поспіль. Він був одру­же­ний на Мару­ші, поход­жен­ня якої неві­до­ме. В цій родині нащад­ків не зали­ши­ло­ся, тому шо князь Олек­сандр ско­нав доволі моло­дим у 1584 р. В теста­мен­ті, що його пере­пи­са­но з Радинсь­ких містеч­ко­вих книг, де саме він і помер. 58. Дру­жині було запо­ві­да­но два маєт­ки та двір, а бра­там та сест­рам — бага­то різ­но­го рухо­мо­го май­на і гро­ші. Весь час його третьо­го піл­ста­ро­ства на місті «небож­чи­ка» пра­ц­ю­вав хтось інший — най­часті­ше гродсь­кий суд­дя Федір Кур­це­вич, про що обов’язково згадувалося.

Д., МАРУ­ША.

32/26. ПРО­КІП МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (†1588)

Дру­гий син Оста­фія Ружинсь­ко­го, Мико­ла, 1587 р. разом з бра­том Кіри­ком і кня­зем Про­ко­пом Кур­це­ви­чем вби­ли у Луць­ку шлях­ти­ча Олек­сандра Кома­ра, за що був засуд­же­ний до ув’язнення і спла­ти голо­виз­ни. Kniaź Prokop Kurcewicz za zabójstwo Komara, popełnione razem z kniaziami Rużyńskimi, skazany 1587 r. na wieżę.

Впер­ше зга­дуєть­ся в теста­мен­ті бра­та Олек­сандра, 59 а на декіль­кох судо­вих спра­вах 1586 р. він висту­пає як писар бра­гинсь­кий. 60 Нія­ких відо­мо­стей про його роди­ну отри­ма­ти не вда­ло­ся. На час напи­сан­ня озна­чен­но­го теста­мен­ту її у ньо­го не було зов­сім. Всу­переч сві­доцтву Воль­фа про його стра­ту за вби­вство у 1587 р., князь Про­кіп ше про­вів не мен­ше ніж п’ять судо­вих справ про­тя­гом 1588 р. 61 Далі згад­ки про ньо­го повністю зникають.

33/26. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1598)

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.15: Печат­ка Федо­ра Михай­ло­ви­ча Кур­це­ви­ча від 1580 р.

Під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1584-1586 рр.), суд­ця гродсь­кий воло­ди­мирсь­кий (1588-1591 рр.). Kniaź Fedor Kurcewicz, władał 1577 r. ludźmi w pow. Włodzimierskim. Tenże zastępca (swego brata) kn. Aleksandra Kurcewicza na podstarostwie Włodzimierskie» 1580 r., 3aT podstarości 1581-1583, sędzia grodzki Włodzimierski 1585-1588. Bez tytułu urzędu kn. Fedor Kurcewicz występuje 1594, jako z Dimitrem Kurcewiczem współdziedzic w Nowosiółkach, a 1598 jako świadek.

фігу­рує у пописі земсь­ко­го війсь­ка 1567 р. Акт про при­єд­нан­ня Волині до Коро­ни в лип­ні 1569 р. князь Федір не підписував,оскільки за всіх дітей це зро­бив бать­ко. Князь Федір спо­чат­ку обій­мав уряд під­ста­ро­сти воло­ди­мирсь­ко­го (1581 р.), у черв­ні 1583 р. стає воло­ди­мирсь­ким гродсь­ким сул­лею (обій­має цю поса­ду два тер­мі­ни поспіль, до 1588 р. включ­но), 1597 р. обра­ний депу­та­том кар­но­го три­бу­на­лу. 62. У лип­ні 1598 р. кн. Іона Дмит­ро­вич Кур­це­вич Були­га від сво­го імені і від імені своїх молод­ших бра­та Костян­ти­на і сест­ри Єви застав­ляє три родо­ві сели­ща євреєві Абра­му Яку­бо­ви­чу на 5 років за 9500 польсь­ких зло­тих 63 кон­тракт про роз­поділ добр між подруж­жям було запи­са­но до акто­вих книг тіль­ки 21 січ­ня 1579 р. і, вдру­ге, у 1603 році. У родині Федо­ра та Овлотьї наро­ди­ло­ся і зрос­ло троє нащад­ків — сини Пав­ло та Іван, а також доч­ка Раї­на, Князь Федір вів свої судо­ві спра­ви у 1606 р., 64 але вже не мав їх у 1609 р. Разом з тим, судо­ва спра­ва про роз­поділ май­на між удо­вою, нащад­ка­ми та роди­ча­ми від­бу­ла­ся лише у 1611 р. 65 У доку­мен­тах остан­ньої «зошлий» князь Федір про­го­ло­шуєть­ся сином вен­гер­ки, хоча в дійс­но­сті він був лише ону­ком «вен­грині». Є всі під­ста­ви вва­жа­ти, шо князь Федір про­жив щонай­мен­ше 60 років. 

Про матір Пав­ла і Іва­на Федо­ро­ви­чів, печерсь­ку чер­ни­цю Дом­ни­кію, має­мо згад­ку з 1621 р. [Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20, з датою 1611 р. (помил­ко­вою?); дату виправ­ле­но за згад­кою цьо­го ж епізо­ду у Пет­ра Моги­ли: Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 87, 445]. В обох дже­ре­лах вона назва­на матір’ю кня­зя Пав­ла Кур­це­ви­ча, запи­са­но­го у ВС («Кня­зя архіє­пис­ко­па Йоси­фа Суз­дальсь­ко­го, кня­зя Пав­ла, схим­ни­ка Доро­фея»). Далі має­мо згад­ку про лист Дом­ни­кії до сво­го сина Йоси­фа (Єзе­киї­ла Кур­це­ви­ча), пере­сла­ний у 1630 р. Про ньо­го зга­дав мос­ковсь­кий цар Михай­ло Федо­ро­вич у своє­му листі до бать­ка – патріар­ха Філа­ре­та від 22 січ­ня 1630 р. [Пись­ма рус­ских госу­да­рей и дру­гих особ цар­ско­го семей­ства, издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – М.: 1848 г., т. 1, № 332, с. 259]. 

Ж., ОВДО­ТЬЯ (ФЕДО­РА) ОРАНСЬ­КА, бать­ком Овдо­тьї був Пав­ло Гри­го­ро­вич Орансь­кий з Орань.

34/26. КН. КОСТЯН­ТИН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1588/1591)

Писар гродсь­кий воло­ди­мирсь­кий (1584-1586 рр.), під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1588-1591 рр.). Впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вій справі 1571 р. 66 1578 р. його було обра­но під­ста­ро­стою воло­ди­мирсь­ким; цей уряд він обій­мав по 1581 р. включ­но, Піс­ля корот­ко­го пере­бу­ван­ня «нато­чом», у сере­дині 1583 р. кня­зя Костян­ти­на було обра­но воло­ди­мирсь­ким градсь­ким писа­рем (до 1586 р. включно).

Князь Костян­тин був одру­же­ний з Марією
Іванів­ною Шим­ке­вич-Скленсь­кою 67. В дея­ких доку­мен­тах вона була запи­са­на також Мари­ною. 68 У родині Костян­ти­на та Марії було двоє нащад­ків — сини Лев та Йона. Пов­на від­сут­ність з 1589 р. судо­вих справ з участю кня­зя Костян­ти­на, а також само­стій­ний виступ його дру­жи­ни в суді, 69 свід­чать про те, що він помер скоріш за все ще 1588 року. Кня­ги­ня Марія була жива у 1595 р. 70

Ж., МАРІЯ ІВАНІВ­НА ШИМКЕВИЧ-СКЛЕНСЬКА.

КЖ. РАЇ­НА МИХАЙ­ЛІВ­НА КУРЦЕВИЧІВНА

Вже в 1567 р. мала шлюб з Вой­техом Маг­ну­шевсь­ким. 71 Мабуть, шлюб було взя­то рані­ше, бо у 1566 р. за ньо­го вже було отри­ма­но пів­по­са­гу. 72 Її чоло­вік був писа­рем рожансь­ким та маківсь­ким. У родині Вой­те­ха Маг­ну­шевсь­ко­го і кж. Раї­ни Михай­лів­ни Кур­це­ви­чів­ни вирос­ла при­найм­ні одна дити­на — доч­ка Гальш­ка. У 1586 р. вона про­во­дить судо­ву спра­ву про спро­даж своєї «халуп­ки» за 100 пол. зло­тих. Цю судо­ву спра­ву під­пи­сав її брат — гродсь­кий суд­дя Федір Кур­це­вич, та, мож­ли­во, ще один пред­став­ник (?) роду — Арон Кур­це­вич. Оби­д­ва писа­ли­ся там без титу­лу «князь». 73 Мабуть, бага­то років княж­на Раї­на була серед обслу­ги дру­жи­ни литовсь­ко­го воє­во­ди, кня­зя Стані­сла­ва Рад­зивіл­ла. Окре­мою судо­вою поста­но­вою в рам­ках його духов­ни­ці вона отри­ма­ла за це 10 дворів на 100 коп лит. гро­шей в с. Кор­пи­лів­ка Оли­ць­кої воло­сті у 1599 р. 74

М., ВОЙ­ТЕХ МАГНУШЕВСЬКИЙ.

КЖ. МАРУ­ША МИХАЙ­ЛІВ­НА КУРЦЕВИЧІВНА

зга­дуєть­ся лише в теста­мен­ті сво­го бра­та. 75. Чи мала вона з кимось шлюб – неві­до­мо. З тек­сту теста­мен­ту мож­но зро­би­ти вис­но­вок, що вона мала сина.

генерация от Гедимина

хх/28. ФЕДІР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ (1575)

25 жовтня 1575 р. у при­сут­но­сті луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду тата­ри під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєт­ко­ві доку­мен­ти, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких був бать­ком його пасин­ків 45.

Теста­мент Мари­ни Андріїв­ни Дру­ць­кої Соко­линсь­кої, дато­ва­ний 26 січ­ня 1598 р., внес­ли до луць­ких актів її стар­ші сини Пет­ро, Олек­сандр, Михай­ло Хрін­ни­ць­кі від себе та молод­шо­го Бог­да­на 50. Сини князів­ни від пер­шо­го шлю­бу, Федір і Андрій Олек­сан­дро­ви­чі Бурем­льсь­кі, помер­ли ще рані­ше від матері. Восе­ни 1591 р. князь Федір несподі­ва­но «з воли Божεε в тѩж­кyю хоробy yпал и, стра­тив­ши памεтъ, … з сεго свεта зышолъ» 51.

35/28. КН. АНДРІЙ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 8.I.1592)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду тата­ри під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєт­ко­ві доку­мен­ти, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких був бать­ком його пасин­ків 45.

7 січ­ня 1592 р. до луць­ких ґродсь­ких книг було впи­са­но скар­гу від імені кня­зя Андрія Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го на Лаври­на Дри­винсь­ко­го і Яна Гара­бур­ду. У ній опо­ві­да­ло­ся, як скарж­ник, їдучи через маєток Л. Дри­винсь­ко­го Паше­во, був запро­ше­ний гос­по­да­рем на гости­ну, де на той час пере­бу­вав незнай­о­мий йому Я. Гара­бур­да. 76 Однак, коли князь піз­но уве­чері зібрав­ся в доро­гу і сів на коня, Я. Гара­бур­да за змо­вою з гос­по­да­рем дому вистрі­лив йому в спи­ну з пів­га­ка, а пото­му слу­ги й під­дані злов­мис­ни­ків тяж­ко поби­ли його кий­ми та чека­на­ми. 77 Вер­сію пост­раж­да­ло­го з його ж слів під­твер­див воз­ний Захаріяш Ста­шевсь­кий, який 8 січ­ня їздив до Паше­ва, де весь той час пере­бу­вав князь А. Буремсь­кий. 78 Як відо­мо з вне­се­ної до ґро­ду скар­ги матері кня­зя, Іва­но­вої Хрін­ни­ць­кої, її син помер від ран 8 січ­ня. 79

Того ж таки 8 січ­ня пашівсь­кий уряд­ник Стані­слав Ста­хорсь­кий від імені сво­го пана подав зво­рот­ну скар­гу. 80 У ній ішло­ся про те, що за від­сут­но­сті само­го Л. Дри­винсь­ко­го князь А. Кур­це­вич з багатьма слу­га­ми і поміч­ни­ка­ми напав на його дім „з руч­ни­ца­ми, с полт>гаками, з лука­ми и з ыншою роз­ма­и­тою бро­нью, вой­нє нале­жа­чою, ообь­і­чаємь нєпри­ятєль­ски­міз, без вшє­ля­ко­го данья з сто­роньї єго мило­сти пана моє­го при­чиньї, умь­іслне, не дав­ши жад­но­го зна­ку нєпри­яз­ни, моц­но, кгвал’ьтомь». Напад­ни­ки вла­шту­ва­ли стрі­ля­ни­ну, розта­шу­вав­шись біля вікон і две­рей, чим наля­ка­ли вагіт­ну дру­жи­ну гос­по­да­ря та її гостей, серед яких були Я. Гара­бур­да та Матвій Рого­зинсь­кий з дру­жи­ною. Як спо­ві­щав слу­га Л. Дри­винсь­ко­го, мож­ли­во, саме під час пере­хрес­ної стрі­ля­ни­ни був пора­не­ний від рук своїх же при­я­телів князь А. Буремсь­кий: ,,…нє вєда­ти от кого, а снат яко ночи тєм­ное от сво­их же влас­них з руч­ни­цьі пострєлєн єсть». Про ніч­ну при­го­ду, за пра­во­ви­ми при­пи­са­ми, було опо­ві­ще­но „око­лич­ним“ сусі­дам, а С. Ста­хорсь­кий про­сив про надан­ня йому воз­но­го, який і засвід­чив би слі­ди напа­ду. Наступ­но­го дня той же уряд­ник визнав у ґроді, що коли він зібрав­ся вез­ти тіло кня­зя як „гвал­тів­ни­ка» пра­ва і шля­хетсь­ко­го дому до Луць­ко­го зам­ку, Андрій Заго­ровсь­кий сило­мі­ць захо­пив його (тіло) і невідь куди подів. 81

Піз­ні­ше кож­на зі сторін, Я. Гара­бур­да (Л. Дри­винсь­кий як обви­ну­ва­че­ний під час про­це­су не фігу­ру­ва­ти­ме) і зве­дені бра­ти кня­зя А. Кур­це­ви­ча Хрін­ни­ць­кі, зобов’язалася від­по­від­но до пра­во­вих вимог виве­сти шкру­тинію — слу­хан­ня свід­ків, що було вико­на­но на роч­ках 22 берез­ня і на наступ­них, 11 черв­ня. 82 Під час черв­не­вої сесії оби­дві сто­ро­ни здійс­ни­ли низ­ку вза­єм­них насиль­ни­ць­ких актів, про що свід­чать вне­сені до книг скар­ги. Так, Я. Гара­бур­да 13 черв­ня скар­жи­вся на братів і при­я­телів дру­жи­ни небіж­чи­ка — Яро­ша Лаща-Стри­ми­ле­ць­ко­го, Оль­брех­та і Оста­фія Лащів, Ада­ма Пру­си­новсь­ко­го, Яну­ша Угри­новсь­ко­го, Яна Сво­шовсь­ко­го та інших. Під час судо­вих роч­ків, коли скарж­ник через шкру­тинію мав дово­ди­ти свою непри­чет­ність до вби­вства, вони, зібрав­ши багатьох при­я­телів і слуг, „най­шли» на його гос­по­ду. Однак на той час Я. Гара­бур­да пішов у гості до при­я­те­ля київсь­ко­го каш­те­ля­на Іва­на Чап­ли­ча-Шпа­новсь­ко­го, тож жерт­ва­ми напа­ду ста­ли його слу­ги і молод­ший брат. 83

Наступ­но­го дня вже напад­ни­ки скар­жи­ли­ся на Я. Гара­бур­ду і Л. Дри­винсь­ко­го з при­я­те­ля­ми: остан­ні без попе­ред­ньо­го опо­ві­щен­ня про наміри „най­шли» 13 черв­ня на дім вдо­ви кня­зя, перед яким про­гу­лю­ва­ли­ся без­зброй­ні А. Пру­си­новсь­кий та Я. Сво­шовсь­кий, спро­бу­ва­ли увір­ва­ти­ся до сере­ди­ни, вико­ри­ста­ли вог­не­паль­ну зброю, пора­ни­ли Я. Лаща і вби­ли слу­гу Я. Сво­шовсь­ко­го. 84

Власне, на цьо­му й завер­шуєть­ся задо­ку­мен­то­ване про­ти­сто­ян­ня сторін з при­во­ду вби­вства кня­зя А. Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го. Нато­мість від само­го почат­ку історії була запо­чат­ко­ва­на ще одна лінія кон­флік­ту — між удо­вою та зве­де­ни­ми бра­та­ми небіж­чи­ка Пет­ром, Олек­сан­дром, Михай­лом і Бог­да­ном Іва­но­ви­ча­ми Хрін­ни­ць­ки­ми, а також їхньою матір’ю княж­ною Мари­ною Андріїв­ною Дру­ць­кою-Соко­линсь­кою, дру­жи­ною луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка Іва­на Хрін­ни­ць­ко­го, у пер­шо­му шлю­бі — кня­ги­нею Олек­сан­дро­вою Кур­це­ви­че­вою-Буремсь­кою. Саме цей кон­флікт, під­ста­вою яко­го послу­жив спір за маєт­ність і до яко­го при­лу­чи­ли­ся й інші учас­ни­ки, тяг­нув­ся ще кіль­ка років. 8 січ­ня Вой­тех Вит­винсь­кий іме­нем своєї родич­ки, вдо­ви кня­гині Андрієвої Буремсь­кої, засвід­чив появу чуток про існу­ван­ня теста­мен­ту небіж­чи­ка, неко­рис­но­го для неї та її май­бут­ньої дити­ни. За твер­джен­ням скарж­ни­ка, князь піс­ля пора­нен­ня втра­тив мову, „не тьіль­ко аби мог теста­мент чини­ти, але и сло­ва жад­но­го вимо­ви­ти не могь“, тож запо­віт „єсть змь­ші­лен­ни и неправ­ди­вии» і вдо­ва гото­ва оскар­жу­ва­ти його в суді. 85

9 січ­ня Пет­ро Іва­но­вич Хрін­ни­ць­кий (стар­ший з братів, який надалі вів спра­ви від імені молод­ших, схо­же, непов­но­літ­ніх пре­тен­ден­тів на май­но зве­де­но­го бра­та) подав до ґро­ду теста­мент кня­зя, писа­ний у Пашеві 7 січ­ня та засвід­че­ний Мико­лаєм Хрін­ни­ць­ким, Матвієм Рого­зинсь­ким, Семе­ном і Фили­пом Кру­не­ви­ча­ми. 86 Під­пис кня­зя на акті був від­сут­ній — як вка­зу­ва­ло­ся, через його хво­ро­бу. У запо­віті йшло­ся про запис дру­жині кня­зя — за шлюб­ною умо­вою — на поло­вині маєт­ків Кор­сів, Сест­ра­тин, Коз­зя суми у 8 тисяч зло­тих, що вона й мала три­ма­ти. Нато­мість теста­тор пере­дав зве­де­ним бра­там всі свої інші маєт­но­сті — замок і містеч­ко Буремль, село Ста­рий Буремль, поло­ви­ну Кор­со­ва, Сест­ра­ти­на і Коз­зі — у 12 тися­чах кіп гро­шів до від­да­чі тієї суми їм інши­ми роди­ча­ми, які пре­тен­ду­ва­ти­муть на неру­хо­мість (тоб­то до вику­пу маєт­ків з їхніх рук); бра­там також від­хо­ди­ли й усі гро­ші та речі запо­ві­да­ча, пози­чені різ­ним осо­бам. Однак у випад­ку народ­жен­ня спад­коєм­ця (чи спад­коє­ми­ці — стать у доку­мен­ті не зазна­ча­ла­ся) неру­хо­мість мала пере­бу­ва­ти в руках братів Хрін­ни­ць­ких лише до його пов­но­літ­тя і пле­мін­ник не пови­нен був випла­чу­ва­ти дядь­кам озна­че­ну суму, але й ті не мали звіту­ва­ти­ся перед ним за своє гос­по­да­рю­ван­ня на маєт­ках, що перед­ба­ча­ло­ся пра­во­ви­ми при­пи­са­ми для опікунів. 87 Зазна­ча­ло­ся також, що ново­на­род­же­ний мав пере­бу­ва­ти в опі­ці у своїх дядь­ків, однак ця інфор­ма­ція в запо­віті окре­мо не була виді­ле­на, а місти­лась поміж інших май­но­вих роз­по­ряд­жень. Закін­чу­вав­ся доку­мент досить ужи­ва­ною фор­му­лою, за якою поруш­ник остан­ньої волі теста­то­ра „все мае­гь се зо мною роз­су­ди­ти и роспра­ви­ти перед маеста­томть Божим’ь на страш­номт» и нели­цер­ском суде. 88

За теста­мен­то­вим запи­сом удо­ві Мареті Лащів­ні нале­жа­ла лише віно­ва части­на і нічо­го біль­ше, хоч, зазви­чай, чоло­віки запо­ві­да­ли своїм дру­жи­нам при­найм­ні рухо­мі речі, не кажу­чи про тра­ди­ційне збіль­шен­ня роз­мірів неру­хо­мо­сті. Саме вдо­ві досить часто нале­жа­ло і пра­во роз­по­ряд­жен­ня всім май­ном покій­но­го чоло­віка до пов­но­літ­тя дітей та опіка над ними, а в багатьох випад­ках — три­ман­ня маєт­ків пожит­тєво. 89 Нато­мість у цьо­му випад­ку ситу­а­ція була про­ти­леж­на. За теста­мен­том навіть перед­ба­ча­ло­ся зни­щен­ня віно­во­го запи­су, який пере­бу­вав на збері­ган­ні в братів удо­ви, хоч його умо­ви були тотож­ні запо­віту. Ціл­ком імо­вір­но, що вимо­га „оно­го зодра­ти и ска­со­ва­ти“ мала на меті сим­волічне зна­чен­ня — утвер­ди­ти легітим­ність виключ­но тестаменту.

Того ж таки дня Іва­но­ва Хрін­ни­ць­ка пода­ла скар­гу на свою невіст­ку М. Лащів­ну: брат остан­ньої Ярош Лащ 8 січ­ня відібрав тіло її сина, яке скарж­ни­ця вез­ла з Паше­ва для похо­ван­ня до містеч­ка Буремль, а саму її в той маєток не пустив. Між тим матір покій­но­го мала запи­сані їй пер­шим чоло­віком, кня­зем Олек­сан­дром Буремсь­ким, пів­то­ри тисячі кіп гро­шів на всій маєт­но­сті, якою вона з мате­ринсь­кої лас­ки доз­во­ли­ла кори­сту­ва­ти­ся своїм синам Федо­ро­ві й Андрію піс­ля досяг­нен­ня ними пов­но­літ­тя. З їх смер­тю неру­хо­мість муси­ла повер­ну­ти­ся на закон­них під­ста­вах до Іва­но­вої Хрін­ни­ць­кої, від­по­від­но — і до її дітей від дру­го­го шлю­бу, тож вона скли­ка­ла буремсь­ких міщан і за своїм дав­нім пра­вом нака­за­ла збері­га­ти їй вір­ність та надалі вико­ну­ва­ти повин­но­сті на її ж користь. 90 Скар­га була повто­ре­на сина­ми під­суд­ко­вої, а 16 січ­ня вони скар­жи­ли­ся про ціл­ко­ви­те витіс­нен­ня їх з маєт­ків Я. Лащем і його при­я­те­ля­ми. 91

Нато­мість вдо­ва М. Лащів­на 10 січ­ня через воз­но­го Стані­сла­ва Коло­мийсь­ко­го на захист своїх інте­ресів заяви­ла в ґроді, що всі маєт­ки чоло­віка три­ма­ла спіль­но з ним до його смер­ті, тож і опіс­ля три­ма­ти­ме їх за повним пра­вом. 92 А 10 берез­ня про­те­сту­ва­ла про­ти Хрін­ни­ць­ких і печа­тарів — М. Хрін­ни­ць­ко­го, М. Рого­зинсь­ко­го, С. і Ф. Кру­не­ви­чів, які, за її твер­джен­ням, виго­то­ви­ли теста­мент вже піс­ля смер­ті кня­зя. 93

Наступ­ною пор­цією вза­єм­них скарг сто­ро­ни обмі­ня­ли­ся під час берез­не­вих засі­дань Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду. Пер­шо­го ж дня 19 берез­ня П. Хрін­ни­ць­кий скар­жи­вся перед ста­ро­стою Олек­сан­дром Семаш­ком на свою бра­то­ву, яка не допус­ка­ла до тіла чоло­віка братів і матір, а також не заяви­ла на ґроді про вби­вство кня­зя і тим самим не роз­по­ча­ла судо­вої спра­ви про­ти його убив­ць. Більш того, за чут­ка­ми, через шість тиж­нів піс­ля смер­ті кня­зя Андрія і через три дні піс­ля народ­жен­ня сина вона вно­чі похо­ва­ла тіло чоло­віка в Трої­ць­кій церкві в Бурем­лі, „без жад­ное учти­во­сти и про­во­ду хре­стьян­ско­го, […] в долт> загреб­ши», та тієї ж ночі „над пра­во поспо­ли­тое и звь­і­чаи доб­рьш людей хре­сти­янь­ских и бого­бо­инь­іх“ вий­ш­ла заміж за Михай­ла Васи­льо­ви­ча Гуле­ви­ча. 94

22 берез­ня В. Вит­винсь­кий з Гав­ри­лом Голо­винсь­ким повто­ри­ли скар­гу про фаль­шу­ван­ня теста­мен­ту кня­зя А. Кур­це­ви­ча, а також від імені вдо­ви, своєї родич­ки, заяви­ли, що саме вона є опікун­кою сво­го синаі маєт­но­стей покій­но­го. У випад­ку її повтор­но­го замі­ж­жя опіка мала перей­ти до дядь­ків, які „близ­кие кров­нь­їе и одно­го гер­бу З ДОМОМ!» их мило­сти кня­зеві Бурем­ских“, а не до Хрін­ни­ць­ких. За пра­во­ви­ми при­пи­са­ми, якщо теста­то­ром не були при­зна­чені опіку­ни, вдо­ва з мали­ми дітьми отри­му­ва­ла всю маєт­ність чоло­віка у своє три­ман­ня до досяг­нен­ня ними пов­но­літ­тя. 95 Якщо вона пога­но гос­по­да­рю­ва­ла, то заці­кав­лені осо­би мог­ли через суд поз­ба­ви­ти її пра­ва опіки з пере­да­чею спад­ку і дітей най­б­лиж­чим рода­чам, однак навіть у цьо­му випад­ку за нею зали­ша­ла­ся її віно­ва части­на, що скла­да­ла, як міні­мум, тре­ти­ну від усієї неру­хо­мо­сті чоло­віка. 96 Без­діт­ним вдо­вам за пра­вом зали­ша­ла­ся лише віно­ва части­на, а за від­сут­но­сті запи­су віна — тре­ти­на маєт­но­сті небіж­чи­ка; все інше май­но пере­хо­ди­ло до рук його близь­ких. 97 Тоб­то умо­ви запи­су кня­зя А. Кур­це­ви­ча від­по­ві­да­ли пра­во­вим при­пи­сам, які регу­лю­ва­ли роз­поділ маєт­но­сті за від­сут­но­сті дітей, що на момент його смер­ті від­по­ві­да­ло реаль­но­сті. У заяві також озву­чу­ва­ли­ся цікаві деталі, що сто­су­ва­ли­ся смер­ті кня­зя: заува­жу­ва­ло­ся, що „ско­ро по зра­не­нью его мило­сти, веле людем явно ест, же бьиі повет­ре­ем зара­жонь и тре­те­го дня умер“. При цьо­му не акцен­ту­ва­ла­ся ува­га на обста­ви­нах пора­нен­ня кня­зя і не нази­ва­ли­ся іме­на вину­ват­ців його смерті25. 98

Піз­ні­ше воз­ний Матис Сла­воґурсь­кий визнав, що 23 берез­ня при подан­ні теста­мен­ту кня­зя А. Буремсь­ко­го для „акти­ко­ва­ня“ в кни­ги В. Вит­винсь­кий і Г. Голо­винсь­кий ще раз заяви­ли про його підроб­ку, оскіль­ки на ньо­му від­сут­ній під­пис теста­то­ра, а також невід­по­від­на печат­ка. Тож воз­ний порів­няв ори­гі­наль­ну печат­ку з від­бит­ком на запо­віті та засвід­чив, що „тая печать с тою, што в теста­мен­ту при­тис­не­на, не зго­ди­ла, бо тая, што в теста­мен­ту, менъ­шая была“. 99 Хрін­ни­ць­кі не заба­ри­ли­ся з відповіддю.

25 берез­ня Пет­ро заявив, що отри­мав образ­ли­ву для всієї його роди­ни інфор­ма­цію про про­те­ста­цію, вчи­не­ну В. Вит­винсь­ким і Г. Голо­винсь­ким з при­во­ду ніби­то сфаль­шо­ва­но­го теста­мен­ту. І хоч сам він не був при­сут­ній при його скла­дан­ні (пере­бу­вав на послу­гах сво­го пана кня­зя Олек­сандра Пронсь­ко­го), однак багатьом осо­бам відо­мо, що князь А. Кур­це­вич був перед смер­тю при доб­рій пам’яті та здо­ро­во­му глузді, „тило Хри­сто­во прий­мо­вал» і помер тіль­ки наступ­но­го дня, довірив­ши запо­віт надій­ним людям. 100 Того ж дня П. Хрін­ни­ць­кий від себе і братів скар­жи­вся на свою невіст­ку сто­сов­но затри­ман­ня рухо­мої маєт­но­сті загаль­ною вар­тістю в 10 тисяч зло­тих, яка нале­жа­ла їм за теста­мен­то­вим запи­сом. 101

Дещо піз­ні­ше, 1 трав­ня вже печа­тарі жалі­ли­ся на М. Лащів­ну сто­сов­но її неправ­ди­вої про­те­ста­ції, за якою вони ніби­то піс­ля смер­ті кня­зя поста­ви­ли свої печат­ки на сфаль­шо­ва­но­му теста­мен­ті. Тож вони заяв­ля­ли, що теста­тор не міг під­пи­са­ти запо­віт, бо рукою не володів, однак „з доб­рою паме­тю яко чоло­вик хре­стян­скии при нас и при велю людей доб­рых у све­щен­ни­ка пашев­ско­го спо­ве­дал­се и тило Божее прий­мо­вал, и по оте­ха­ню нашом од него с Паше­вы аж дру­го­го дня умер». 102 Поява репро­те­ста­ції через пів­то­ра міся­ця піс­ля заяви вдо­ви наво­дить на дум­ку про її неви­пад­ко­вий харак­тер. Схо­же, що в трав­ні про­ти­сто­ян­ня пре­тен­ден­тів на спа­док змі­ни­ло­ся на користь Хрін­ни­ць­ких: вдо­ва М. Лащів­на, яка до того вис­лов­лю­ва­ла влас­ну вер­сію смер­ті кня­зя (від інфек­цій­ної хво­ро­би), від­мін­ну від заяв­ле­ної небіж­чи­ком і Хрін­ни­ць­ки­ми, 27 трав­ня пода­ла скар­гу на Я. Гара­бур­ду і Л. Дри­винсь­ко­го про вби­вство чоло­віка, 103 тоб­то солі­да­ри­зу­ва­ла­ся з кон­ку­рен­та­ми за спа­док. А 19 черв­ня вдо­ва під час засі­дань ґродсь­ко­го суду визна­ла, що за при­я­тельсь­ким погод­жен­ням з Хрін­ни­ць­ки­ми вона отри­ма­ла від Пет­ра і його молод­ших братів тися­чу кіп для вику­пу дея­кої маєт­но­сті (Зміїн­ця і Сест­ра­ти­на) й на вихо­ван­ня сина до пов­но­літ­тя та від­мо­в­ляєть­ся від подаль­ших май­но­вих пре­тен­зій. У теста­мен­ті зга­ду­ва­ло­ся, що части­на Кор­со­ва, Сест­ра­ти­на і Коз­зі пере­бу­ва­ла в заставі у кня­зя О. Пронсь­ко­го, там само йшло­ся і про необ­хід­ність вику­пу застав­ле­них маєт­ків Змії­не­ць, Новосіл­ки й Одри­жин, що дору­ча­ло­ся бра­там Хрін­ни­ць­ким. Тож за домо­в­ле­но­стя­ми, схо­же, част­ка вдо­ви дещо збіль­шу­ва­ла­ся, нато­мість 22 черв­ня через воз­но­го вона посту­пи­ла­ся неру­хо­містю на користь зве­де­них братів чоло­віка. 104 Свід­ка­ми уго­ди були луць­кий земсь­кий суд­дя Федір Чап­лич-Шпа­новсь­кий, Я. Сво­шовсь­кий, Ян Слят­ковсь­кий та Іван Кра­сенсь­кий. Утім, це поро­зу­мін­ня між удо­вою і бра­та­ми Хрін­ни­ць­ки­ми було опро­те­сто­ване роди­ча­ми небіж­чи­ка „по мечу, щоправ­да, досить дале­ки­ми — кня­зя­ми Федо­ром Михай­ло­ви­чем Кур­це­ви­чем і Дмит­ром Кур­це­ви­чем-Були­гою. Вони 13 черв­ня на роч­ках заяви­ли, що не визна­ють ані теста­мен­ту, пода­но­го сво­го часу Хрін­ни­ць­ки­ми, ані май­но­вих записів на користь М. Лащів­ни від її чоло­віка, які з’явилися вже піс­ля його смерті.

Князі Кур­це­ви­чі заува­жу­ва­ли, що попе­ред­ньо і вдо­ва, і Хрін­ни­ць­кі оскар­жу­ва­ли одне одно­го у фаль­шу­ван­ні від­по­від­них доку­мен­тів. Однак кон­ку­рен­ти зго­дом таєм­но поро­зу­мі­ли­ся та визна­ли вза­єм­ні пра­ва, хоч при цьо­му ствер­джу­ва­ли, що дій­шли до поєд­нан­ня через кон­тро­вер­сії — тоб­то через судо­ві супереч­ки, яких насправ­ді не було. 105

Вдо­ва, яка муси­ла про­ти­сто­я­ти зазі­хан­ням на спа­док з боку зве­де­них братів чоло­віка, не під­т­ри­му­ва­ла вер­сію вби­вства Хрін­ни­ць­ких, нато­мість про­по­ну­ва­ла свою, тим самим зні­ма­ю­чи від­по­ві­даль­ність з обви­ну­ва­че­них, а також роз­по­ча­ла бороть­бу за збе­ре­жен­ня своїх прав на маєт­ки чоло­віка. Також М. Лащів­на наго­ло­шу­ва­ла на інших мож­ли­вих опіку­нах її ново­на­род­же­но­го сина та маєт­но­сті, роди­чах „по мечу“ небіж­чи­ка: ,,…сут стрь­іе­ве близ­кие кров­ные и одно­го гер­бу з домом» их мило­сти кня­зеві» Бурем­ских». 98 Хрін­ни­ць­кі ж були близь­кі кня­зеві „по куделі», тоб­то по мате­ринсь­кій лінії, які за пра­во­ви­ми при­пи­са­ми мог­ли пре­тен­ду­ва­ти на опіку лише піс­ля роди­чів по чоло­вічій лінії. Пра­вом був перед­ба­че­ний такий поря­док обій­ман­ня опіки над малоліт­ні­ми дітьми за від­сут­но­сті волі покій­но­го бать­ка: стар­ший пов­но­літ­ній син, бра­ти помер­ло­го, інші роди­чі по бать­ківсь­кій лінії, тоб­то, так звані опіку­ни при­ро­жоні, і щой­но в разі від­сут­но­сті остан­ніх — роди­чі по матері. 106 Князі Ф. М. Кур­це­вич і Д. Кур­це­вич-Були­га як най­б­лиж­чі в роду кров­ні кня­зя А. Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го теж заяв­ля­ли про свої пра­ва. 107 Тож вста­нов­лен­ня опікун­ства у цьо­му випад­ку було досить склад­ним: з одно­го боку, Хрін­ни­ць­кі були бра­та­ми небіж­чи­ка, однак рід­ни­ми лише по матері, від­по­від­но, нале­жа­ли до іншо­го роду по чоло­вічій лінії, нато­мість роди­чі „по мечу“ мали досить дале­ку сту­пінь спорід­не­но­сті. Будь-який вибір з-поміж них став би сум­нів­ним і міг викли­ка­ти запе­ре­чен­ня. Пра­ва кров­них, що при­к­мет­но, заува­жу­вав і Я. Гара­бур­да, який позвав до суду для слу­хан­ня зізнань свід­ків на дове­ден­ня своєї неви­ну­ва­то­сті не лише Хрін­ни­ць­ких, а й широ­ке коло осіб з роду Кур­це­ви­чів, назва­них опіку­на­ми сина небіж­чи­ка, а також усіх тих, хто заявить свою близь­кість до опіки — кня­зя Ф. М. Кур­це­ви­ча, Д. Кур­це­ви­ча-Були­гу, Федо­ра Вою­тинсь­ко­го і його дру­жи­ну Ган­ну Федорів­ну Хма­рян­ку з Миловсь­ких, кня­ги­ню Михай­ло­ву Ружинсь­ку Раї­ну Яцків­ну з Миш­ковсь­ких, Гри­горія Кол­мовсь­ко­го і його дочок, Ган­ну і Гальш­ку, народ­же­них з княж­ною Мару­шею Буремсь­кою, Філо­на Котель­ни­ць­ко­го з дру­жи­ною Мару­шею Буремсь­кою. 108

Від­по­від­дю Хрін­ни­ць­ких на кро­ки вдо­ви ста­ло фаб­ри­ку­ван­ня чуток щодо її негід­ної поведін­ки, під­твер­джен­ня яких авто­ма­тич­но виво­ди­ло б її з кола пре­тен­ден­тів на спа­док. Неві­до­мо, що вияви­лось вирі­шаль­ним у згоді М. Лащів­ни на дис­кри­мі­на­цій­ні умо­ви Хрін­ни­ць­ких. Мож­ли­во, при­чи­ною послу­жи­ли від­сут­ність надій­них союз­ни­ків і хит­кі пози­ції серед кров­них чоло­віка, які на роч­ках 13 черв­ня заяви­ли про невизнан­ня записів на маєт­ність, вида­них їй небіж­чи­ком. 109 Зре­штою, роди­на Лащів була чужою для воли­нян, а роди­чі Маре­ти пере­бу­ва­ли в затяж­них земель­них кон­флік­тах з окре­ми­ми пред­став­ни­ка­ми волинсь­кої шля­хетсь­кої кор­по­ра­ції. Так, у 1580-х роках май­бут­ній луць­кий ста­ро­ста князь О. Пронсь­кий свої гра­нич­ні супереч­ки з ними пода­вав як зне­ва­гу чужа­ків-бел­жан до всьо­го Волинсь­ко­го воє­вод­ства та закли­кав негай­но з цьо­го при­во­ду зібра­ти сей­мик. 110

Несподі­ва­но піс­ля вза­єм­них обви­ну­ва­чень відо­мих на Волині осіб зі свої­ми інте­ре­са­ми на аван­сцені з’явилися „тем­ні коняч­ки». 11 серп­ня Андрій Ґло­ва­ць­кий від себе і від Андрія Цеце­шевсь­ко­го 111 подав до кан­це­лярії королівсь­кий лист від 20 трав­ня, за яким вони при­зна­ча­ли­ся опіку­на­ми малоліт­ньо­го кня­зя Андрія Андрій­о­ви­ча Буремсь­ко­го та маєт­но­сті по його бать­ку, небіж­чи­ку кня­зю Андрію, за від­сут­но­сті його роз­по­ряд­жень. Вод­но­час заува­жу­ва­ло­ся, що за роди­ча­ми помер­ло­го збері­га­ло­ся пра­во до опіки, тоб­то вони мог­ли через суд від­но­ви­ти свої пов­но­ва­жен­ня. 112 З появою нових обста­вин кон­флікт перей­шов у наступ­ну ста­дію — про­ти­сто­ян­ня при­зна­че­них опікунів з руки коро­ля та пред­став­ни­ків роди­ни Хрінницьких.

За королівсь­ким декре­том спір­ні маєт­ки опи­ни­ли­ся в руках А. Ґло­ва­ць­ко­го і А. Цеце­шевсь­ко­го, але Хрін­ни­ць­кі посту­па­ти­ся свої­ми інте­ре­са­ми не зби­ра­ли­ся — ухва­лою ґродсь­ко­го суду від 28 жовтня 1593 р. вони повер­ну­ли собі опіку над пле­мін­ни­ком з пра­вом три­ман­ня неру­хо­мо­сті до його пов­но­літ­тя. їх опо­нен­ти також не від­мо­ви­ли­ся від бороть­би, про що свід­чить їх нама­ган­ня від почат­ку наступ­но­го, 1594 року позва­ти до суду контр­аген­тів з при­во­ду наїздів, гвал­тів, гра­бе­жів та захоплен­ня зам­ку Буремль. Однак, як твер­ди­ли пози­ва­чі, роч­ки з різ­них при­чин не від­бу­ва­ли­ся. 113 Ска­жі­мо, має­мо скар­гу А. Ґло­ва­ць­ко­го на луць­ко­го ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на-Бере­сте­ць­ко­го про зрив — за домо­в­леністю з І. Хрін­ни­ць­ким — засі­дань 3 берез­ня, на яких мала роз­гля­да­ти­ся спра­ва про опіку над сином кня­зя А. Буремсь­ко­го. 114

Вре­шті, 20 квіт­ня 1594 р. від­бу­ли­ся події, про які зга­ду­ва­ло­ся в інструк­ції сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства 1595 року. Част­ко­во інфор­ма­цію отри­мує­мо зі скар­ги луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка І. Хрін­ни­ць­ко­го, засвід­че­ну визнан­ням трьох луць­ких воз­них. Ці два тек­сти прак­тич­но дослів­но збі­га­ють­ся. Тож, за ними, А. Ґло­ва­ць­кий, змо­вив­шись із жов­ніра­ми роти К. Миш­ковсь­ко­го, поруч­ни­ком якої він був, а також роти Лука­ша Слят­ковсь­ко­го, 115 прий­шов разом з ними (всьо­го понад сто осіб) до Луць­ко­го зам­ку, де на той час ґродсь­ким судом роз­гля­да­ла­ся спра­ва під­суд­ка І. Хрін­ни­ць­ко­го з Матеєм Леш­невсь­ким. Жов­ніри мали при собі вог­не­паль­ну зброю (а це забо­ро­ня­ло­ся як Ста­ту­том, так і сей­мо­ви­ми кон­сти­ту­ція­ми): „При­го­то­вав­ши­ся яко до бою про­тивт> посто­рон­но­го непри­я­те­ля, з роз­нымъ оружъ­емъ, воине нале­жа­чи­ми, з руч­ни­ца­ми, ве збро­ях, в при­л­би­цах, в карь­ва­ши“. Як твер­див скарж­ник, без будь-яких при­чин з його боку А. Ґло­ва­ць­кий учи­нив йому „одпо­вє­ди на здо­ро­въе», тоб­то погро­жу­вав заподія­ти шко­ду його здоров’ю, та пообі­цяв при­сла­ти „цеду­лу одпо­вед­ную“, а пото­му голос­но закли­кав до зброї своїх при­я­телів. Ті роз­по­ча­ли стрі­ля­ни­ну в при­мі­щен­ні суду, в резуль­таті чого був пора­не­ний Гри­горій Пере­кла­довсь­кий, судо­ве засі­дан­ня зір­ва­но. І. Хрін­ни­ць­кий покла­дав також вину за ці події на М. Лащів­ну, вдо­ву кня­зя А. Кур­це­ви­ча, а на той час вже дру­жи­ну М. Леш­невсь­ко­го, та на її ново­го чоло­віка („за намо­вою и напра­вою панее Мате­е­вое Леш­нев­ское Маретьі Лащов­ны и мал’ьжон’ька ее пана Матея Леш­нев­ско­го“). 116 Насам­кі­не­ць також заува­жу­ва­ло­ся, що поруш­ни­ки спо­кою роз­би­ли зам­ко­ві бра­му й хвірт­ку, а також зав­да­ли рани іншим осо­бам. Утім, остан­ня згад­ка рад­ше була рито­рич­ним прий­о­мом, адже не назва­но жод­ну іншу осо­бу, окрім Г. Перекладовського.

Таку вер­сію подій під­твер­дже­но й у скарзі Г. Пере­кла­довсь­ко­го як пост­раж­да­ло­го. 117 Нато­мість збе­рег­ли­ся пояс­нен­ня ситу­а­ції і з іншо­го боку: наступ­но­го дня — 21 квіт­ня — про­те­ста­цію вчи­нив рот­містр Л. Слят­ковсь­кий. Його опо­відь менш фор­малі­зо­ва­на і опри­яв­нює бага­то дета­лей цієї історії. Пере­дов­сім він заува­жив, що метою його про­те­ста­ції є дове­ден­ня своєї (а також сво­го това­ри­ша А. Ґло­ва­ць­ко­го) неви­ну­ва­то­сті, якщо буде вису­ну­те зви­ну­ва­чен­ня про розір­ван­ня роч­ків чи вчи­нен­ня інших пра­во­по­ру­шень. Рот­містр твер­див, що до зам­ку він при­був на про­хан­ня київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, який разом з інши­ми поваж­ни­ми осо­ба­ми — мар­шал­ком Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го кня­зем Стані­сла­вом Рад­зивіл­лом, луць­ким під­ко­морієм Яном Хар­линсь­ким, кня­зем Стані­сла­вом Чор­то­рийсь­ким, луць­ким земсь­ким суд­дею Федо­ром Чап­ли­чем, Д. Гуле­ви­чем — нама­гав­ся пола­го­ди­ти спра­ву І. Хрін­ни­ць­ко­го з А. Ґло­ва­ць­ким та М. Леш­невсь­ким, як зазна­ча­лось, новим чоло­віком М. Лащів­ни. Ціл­ком мож­ли­во, що її повторне замі­ж­жя при­зве­ло до від­нов­лен­ня її споді­вань на поліп­шен­ня ситу­а­ції зі спад­ком, отри­ма­ним до своїх рук сприт­ні­ши­ми родичами.

Від­так пере­мога Хрін­ни­ць­ких у бороть­бі за спа­док кня­зя А. Кур­це­ви­ча вияви­ла­ся непев­ною, коли поміж пре­тен­ден­тів на опіку втру­ти­вся ще один учас­ник — новий чоло­вік удо­ви. Такий пово­рот подій викли­кав, як бачи­мо, зане­по­коєн­ня в осіб, що нале­жа­ли до вищо­го влад­но­го про­шар­ку в регіоні. Спро­би посе­ред­ни­ків упро­до­вж двох днів (понеділ­ка 18 і вів­тор­ка 19 квіт­ня) знай­ти ком­про­міс, на який би при­ста­ли сто­ро­ни, не вда­ли­ся, тож у сере­ду, як твер­див Л.Слятковський, князь К. Острозь­кий при­слав до ньо­го слу­гу з про­хан­ням втру­ти­ти­ся і знай­ти спо­сіб при­ве­сти до зго­ди тих осіб через „при­я­тельсь­ке порів­нян­ня». Рот­міст­ро­ві вда­ло­ся поро­зу­міти­ся з А. Ґло­ва­ць­ким і М. Леш­невсь­ким щодо багатьох пунк­тів уго­ди, вироб­ле­ної перед тим посе­ред­ни­ка­ми, тож він, взяв­ши з собою кіль­кох слуг і чоти­рьох това­ри­шів, рушив до зам­ку для пере­го­ворів з І. Хрін­ни­ць­ким, який саме пере­бу­вав на служ­бі в церкві.

Там же зна­хо­ди­вся і князь К. Острозь­кий, який, отри­мав­ши звіст­ку про при­хід Л. Слят­ковсь­ко­го, разом з І. Хрін­ни­ць­ким вий­шов з хра­му, подя­ку­вав рот­міст­ро­ві за його ста­ран­ня та пішов до суду. Втім, під­су­док впер­то сто­яв на своє­му і не погод­жу­вав­ся на жод­ні умо­ви, ціл­ком мож­ли­во, від­чу­ва­ю­чи під­т­рим­ку поваж­них осіб. Пере­лом від­був­ся тоді, коли І. Хрін­ни­ць­кий був закли­ка­ний до суду для вчи­нен­ня при­ся­ги. Як твер­див Л. Слят­ковсь­кий, під­су­док у ту ж мить звер­нув­ся до ньо­го з про­хан­ням впли­ну­ти на М. Леш­невсь­ко­го, щоб той доз­во­лив йому не присягати.

М. Леш­невсь­кий, зва­жив­ши на про­хан­ня рот­міст­ра та вияв­ля­ю­чи поша­ну до кня­зя К. Острозь­ко­го й інших осіб, що в тій справі були в суді, „від­пу­стив» при­ся­гу І. Хрін­ни­ць­ко­му. Ціл­ком імо­вір­но, що під­су­док під при­ся­гою мусив під­твер­ди­ти неправ­ди­ву інфор­ма­цію, тож лише за умо­ви уник­нен­ня цьо­го акту пого­ди­вся б на ком­про­міс з супро­тив­ни­ка­ми. Коли ж Л. Слят­ковсь­кий зби­рав­ся йти, до ньо­го пуб­ліч­но звер­нув­ся А. Ґло­ва­ць­кий з про­хан­ням доз­во­ли­ти йому опо­ві­сти про крив­ди, зав­дані під­суд­ком. Свій жаль він вис­ло­вив „учти­ви­ми» сло­ва­ми, що не обра­жа­ли ані вух людей почти­вих, ані осо­би кривд­ни­ка, а також поін­фор­му­вав при­сут­ніх, що він через воз­но­го поси­лав І. Хрін­ни­ць­ко­му „одпо­ведь», але той її прий­ня­ти від­мо­ви­вся. Тоді Л. Слят­ковсь­кий закли­кав воз­но­го, аби через ньо­го А. Ґло­ва­ць­кий у суді міг від­да­ти цю „кар­ту». Але в ту ж хви­ли­ну закри­чав Олек­сандр Хрін­ни­ць­кий, звер­та­ю­чись до А. Ґло­ва­ць­ко­го: „Не одпо­вє­дай, скур­вий сину», та схо­пи­вся за руш­ни­цю. Всі при­сут­ні кину­ли­ся до зброї в обо­роні сво­го здоров’я, однак, як твер­див рот­містр, йому вда­ло­ся роз­ве­сти про­тив­ні сто­ро­ни так, що обій­ш­ло­ся без кровопролиття.

Тож своєю заявою він засвід­чує, що ні він, ні його това­ри­ші не дали жод­ної при­чи­ни до того „роз­ру­ху». Того ж таки дня до луць­ких ґродсь­ких книг була впи­са­на „цеду­ла одпо­вед­ная», яку А. Ґло­ва­ць­кий послав І. Хрін­ни­ць­ко­му: 118
„Panie Iwanie Chrenicky, podsędku Ziemsky Lucky! Tak od ciebie samego, iako i od wielu ludzy zacnych nasłuchali się uszy moie, iz miena uczciwości mei szlacheczkiey szczypiesz i to zadaiesz, czego na mie, człowieka uczciwego, nigdy pokazać nie mozesz. A iz ia będąc żałosny, ynakszego sposobu do pomszczenia tych niecnotliwych slow twoich nalezc nie mogę, iedno uczciwości mey ręką swą uczciwą bronić, i to twoie nieuczciwe a wszeteczne wspominanie mnie, człowieka uczciwego, w gębe twoie wbić chcę. Ty o tym wiedząc, abyś się mnie strzegł w kościelie, cerkwie, w domu, w łaźni, w drodze i na wszelakim mieyscu, gdzie bym się s tobą potkał, oprocz przed maiestatem K Jego M(ośći). Za tym się Panu Bogu poruczay».

„Цеду­ла» місти­ла всі основ­ні еле­мен­ти, харак­тер­ні для подіб­них доку­мен­тів. На почат­ку, піс­ля звер­нен­ня до адре­са­та, зазви­чай вка­зу­ва­ла­ся при­чи­на, що спо­ну­ка­ла вда­ти­ся до погроз — тяж­ка й без­під­став­на обра­за, від­пла­тою за яку мог­ла бути лише пом­ста. Невід’ємним еле­мен­том цедул було попе­ре­джен­ня про необ­хід­ність сте­рег­ти­ся помсти в будь-яких міс­цях, зокре­ма таких, де вико­ри­стан­ня зброї забо­ро­ня­ло­ся пра­вом і зви­чаєм, а також у будь-яко­му стані (спля­чо­му, без­зброй­но­му тощо), тоб­то йшло­ся про дво­бій без пра­вил. Зазви­чай також цеду­ли місти­ли апе­ля­ції до Бога, який мав ста­ти заступ­ни­ком для неспра­вед­ли­во скрив­д­же­но­го та мес­ни­ком для його воро­гів. Такі згад­ки вка­зу­ва­ли на Боже­ственне втру­чан­ня в людсь­кі вчин­ки і тим самим легіти­мі­зу­ва­ли жор­сто­кість щодо воро­га. Цей еле­мент під­во­дить впри­тул до розу­мін­ня „одпо­вєді“ як варіан­ту поє­дин­ку між супро­тив­ни­ка­ми, як Божо­го суду в захи­сті своєї честі, на що вка­зує й текст однієї з них: „Одпо­вед бити не можеть бол­шая, кгдьі хто кого на поє­ди­нок вьізьівает’ь, на гор­ло ему насту­пу­ет, зачь­ім тежь и наче­тая спра­ва розу­мя­на бити не може­те (інак­ше), тол­ко одпо­ве­дю з похвалкою.

Про­те­ста­ція Л. Слят­ковсь­ко­го і скар­га І. Хрін­ни­ць­ко­го не супере­чать одна одній, однак інак­ше роз­став­ля­ють акцен­ти в цій справі. Вре­шті, твер­джен­ня під­суд­ка про від­сут­ність у А. Ґло­ва­ць­ко­го при­чин для воро­жо­сті було зви­чай­ним кан­це­лярсь­ким клі­ше. Оче­вид­но також, що остан­ній з’явився на замок не сам — запро­шен­ня до суду чис­лен­них роди­чів і при­я­телів було звич­ним актом шля­хетсь­ко­го три­бу жит­тя, за яким усі від­носно важ­ливі для осо­би події мали вино­си­ти­ся на широ­кий загал.
При­сут­ність почту також засвід­чу­ва­ла вагу шлях­ти­ча та слу­жи­ла засо­бом пси­хо­ло­гіч­но­го тис­ку на супер­ни­ка, а в окре­мих випад­ках мала і застра­шу­ва­ти. А от циф­ра у таких випад­ках — річ вель­ми сум­нів­на, тож про кіль­кість запро­ше­них А. Ґло­ва­ць­ким жов­нірів ска­за­ти щось певне не вдасть­ся. Визнан­ня воз­них також не ста­ють у при­годі: будучи запро­ше­ни­ми заці­кав­ле­ною осо­бою для освід­чен­ня пра­во­по­ру­шен­ня, вони часто не стіль­ки опо­ві­да­ли про реаль­но поба­чене, скіль­ки фік­су­ва­ли точ­ку зору скарж­ни­ка. Нерід­ко воз­ні були непись­мен­ні, тож пись­мо­ве визнан­ня для них готу­ва­ла сто­ро­на, яка їх залу­ча­ла. Відо­мо кіль­ка справ, коли воз­ний, зви­ну­ва­че­ний у пода­чі неправ­ди­вих свід­чень, виправ­до­ву­вав­ся саме тим, що чита­ти / писа­ти не вміє, тож і пода­вав до ґро­ду ту інфор­ма­цію, яку йому нада­ла сто­ро­на. Так, Стані­слав Яновсь­кий у від­по­відь на зви­ну­ва­чен­ня його у неправ­ди­во­му освід­чен­ні ран Васи­ля Окорсь­ко­го, заявив: 119 „Ижт> я самь чита­ти не умею, вед­ле мис­ли сво­ее напи­савь­ши на тер­мине созна­нье мов, пода­ли на урядт> кгро­дь­скии луц­кии, то єсть яко­бь­імт> мел огле­да­ти и виде­ти у пана Юря Коши­ков­ско­го рану на хри­бте в подол’ьжть тятую крь­і­ва­вую, и дру­гую рану на левом уси татую крь­і­ва­вую, тре­тую рану шть­і­хо­вую в пер­сяхь кры­ва­вую, чет­гь­вер­тую рану под­ле голе­ни левое ноги на льіт­це тятую кры­ва­вую, вси тьіе чоть­іри раньї у пана Юрья Коши­ко­въско­го якобьім’ь мел виде­ти, чогом ся ник­гь­дьі не видел, тол­комт> видел на хри­бте жупан атла­со­вь­іи чорь­ний про­тя­тий, а тела не рушо­но“. В ана­ло­гіч­ній справі воз­ний зізнав­ся: „Я самь чита­ти не умею, вед­ле мис­ли сво­ее написав’ьши на тер­мине сознант>е моє, пода­ли на уряді» кгродт>скии луц­кии». 120) А воз­ний Лаврин Чар­не­ць­кий в іншо­му випад­ку виправ­до­ву­вав­ся своїм незнан­ням русь­кої мови, а також твер­див, що визнан­ня йому своєю рукою напи­сав Антон Забо­ло­ць­кий: „Я по рус­ки и писа­ти и чита­ти не умею, а тую про­те­ста­ць­ію и сознане моє пан Антон Забо­ло­ць­кии влас­ною рукою своєю писал и маю о томт> ведо­мост, иж’ь в том’ь созна­ню моемь бол­шеи напи­са­но, ниж­ли я видел и слы­шал, и што­спра­во­вал». 121

Тотож­ність скар­ги І. Хрін­ни­ць­ко­го і визнан­ня воз­них засвід­чує, що готу­ва­ли­ся вони однією осо­бою. Вре­шті, навіть якщо допу­сти­ти прав­дивість інфор­ма­ції під­суд­ка, то оче­вид­но, що в судо­вій „ізбі“ кіль­кість при­сут­ніх була обме­же­на. Втім, це не ста­вить під сум­нів сам факт „одпо­вєді», текст якої наступ­но­го дня до запи­су в акто­ві кни­ги подав сам А. Ґло­ва­ць­кий, а також зброй­но­го кон­флік­ту, що виник у при­мі­щен­ні суду під час засі­дан­ня. Зви­чай­но, він був спро­во­ко­ва­ний наміром А. Ґло­ва­ць­ко­го вчи­ни­ти „одпо­вєдь», однак оче­вид­но й те, що з боку ото­чен­ня І. Хрін­ни­ць­ко­го не заба­ри­ли­ся воро­жі кро­ки. Розібра­ти­ся за цих обста­вин у тому, хто пер­ший схо­пи­вся за зброю, думаю, було не під силу і самим учас­ни­кам конфлікту.

Між тим без­пе­ка зам­ку й суду пере­бу­ва­ла під поси­ле­ною ува­гою як ста­ту­то­вих при­писів, так і сей­мо­вих конституцій55. Так, забо­ро­ня­ло­ся з’являтися до суду і, від­по­від­но, до зам­ку (під загро­зою штраф­них санк­цій і від­кла­ден­ня роз­гля­ду спра­ви для поруш­ни­ка забо­ро­ни) зі зброєю:,,…с дре­вом, з още­пом, з руч­ни­цою, з луком и с кушою и з инь­ї­ми вся­ки­ми», що мар­ку­ва­ли­ся у шля­хетсь­ких уяв­лен­нях як нели­царсь­кі, — виня­ток ста­но­ви­ли лише меч і корд, невід’ємний атри­бут „вбран­ня» шляхтича57. Якби шлях­тич добув доз­во­ле­ну зброю у суді, мав утра­ти­ти руку, за пора­нен­ня іншої осо­би перед­ба­че­на була смерт­на кара, а за вте­чу піс­ля пра­во­по­ру­шен­ня — вигнан­ня з зем­лі (баніція)58. Зви­чай­но, у таких
випад­ках, що поде­ко­ли трап­ля­ли­ся в судо­вій прак­ти­ці, до чле­но­уш­код­жень спра­ва не дохо­ди­ла, хоча про існу­ван­ня нор­ми згадувалося.

55 Див., ска­жі­мо, кон­сти­ту­цію сей­му 1578 р. про без­пе­ку судів, згід­но з якою осо­ба мала вхо­ди­ти до суду лише з адво­ка­том і дво­ма при­я­те­ля­ми, забо­ро­ня­ло­ся вхо­ди­ти з іншою зброєю, окрім меча, кор­да, шаб­лі та шпа­ги (Volumina constitutionum.— Warszawa, 2005.— T. II: 1550— 1609.— Vol. 1: 1550—1585 / Do druku przygotwali S. Grodzick i L. Dwornicka i W. Uruszczak.— S. 409). Ці поло­жен­ня понов­ле­но й допов­не­но в кон­сти­ту­ціях сей­мів 1589 р. про без­пе­ку судів (Там само.— 2008.— Т. II.— Vol. 2: 1587— 1609 / Do druku przygotował S. Grodzicki; przedmowa W. Uruszczak .— S. 123) та 1598 p. про без­пе­ку низ­ки воє­водств (Там само.— S. 252). Сейм 1601 р. поши­рив дію сей­мо­вої поста­но­ви 1598 р. на Брац­лавсь­ке, Волинсь­ке і Київсь­ке воє­вод­ства (Там само.— S. 282).
56 Звер­ні­мо ува­гу на той факт, що за поста­но­вою Дру­го­го Лате­рансь­ко­го собо­ру в 1139 р. забо­ро­ня­ло­ся ужи­ван­ня у вій­нах між хри­сти­я­на­ми лука і куші, ціл­ком імо­вір­но як зброї нели­царсь­кої. Адже вій­ни між лица­ря­ми ґрун­ту­ва­ли­ся на пев­но­му мораль­но­му кодексі та пред­став­ля­ли собою низ­ку поє­дин­ків, де супро­тив­ни­ки зустрі­ча­ли­ся лицем до лиця і де зви­тя­га забез­пе­чу­ва­ла­ся сприт­ністю, вмін­ням володіти мечем та від­ва­гою. Лук і куша (а піз­ні­ше — вог­не­паль­на зброя) були колек­тив­ною, анонім­ною зброєю, що вико­ри­сто­ву­ва­лась на знач­ній від­стані та нада­ва­ла біль­ше мож­ли­во­стей для під­сту­пу й пере­моги над най­сла­вет­ні­шим вої­ном (M in o is G. Kościół і wojna. Od chasów Biblii do ery atomowej.— Warszawa, 1998.— S. 113). Також слід нага­да­ти поло­жен­ня кон­сти­ту­ції коро­на­цій­но­го сей­му 1587—1588 рр., яка вво­ди­ла жорст­кі­ші пока­ран­ня для вбив­ців і перед­ба­ча­ла под­воєн­ня голов­щиз­ни, від­по­від­но до 240 гри­вень у випад­ку вби­вства „руч­ною» зброєю і 480 гри­вень — з руш­ни­ці (Volumina constitutionum— T. II.— Vol. 2.— S. 67).
57 Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— T. II.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 38].
58 Там сам о.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 39].

Яскра­вий при­клад пору­шен­ня забо­ро­ни на вне­сен­ня невла­сти­вих видів зброї до суду та реак­ції на це судо­вих уряд­ни­ків став­ся під час засі­дань Луць­ко­го земсь­ко­го суду. Тоді Дмит­ро Яло­ви­ць­кий у судо­вій „ізбі“ витяг­нув арке­буз, з яко­го, за скар­гою волинсь­ко­го каш­те­ля­на Михай­ла Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, хотів його застре­ли­ти: „У суду на мене торг­нул­ся и бро­ни тако­вое, с кото­рою тут кож­до­му ста­тут пра­во поспо­ли­тое вхо­ди­ти забо­ро­ня­ет, то єсть гар­ка­бу­за добь­іл и мало мя не забилт»“.

Вод­но­час каш­те­лян у своє­му зви­ну­ва­чен­ні акцен­ту­вав ува­гу на пору­шен­ні однієї з най­важ­ливі­ших наста­нов — забо­ро­ни вжи­ва­ти зброю на королівсь­ко­му зам­ку, перед судом, під час судо­вих засі­дань: „…тут в ызъ­бе судо­вой, пры быт­но­сти и перед судо­мі» вашей мило­сти, в замт»ку его коро­лев­ское мило­сти яко на спо­ко­и­номт» мест­цу, где кож­до­му покои поспо­лить­іи захо­вай а напев­не­ишое убез­пе­чене дано ест, и под часомъ роко­ві» судо­вых»“. Нато­мість оскар­же­ний твер­див, що М. Миш­ка Вар­ковсь­кий у суді його без­не­вин­но обра­жав, обі­цяв поби­ти та викли­кав його „на руку“, тож арке­буз він узяв у сво­го слу­ги для того, аби, вий­шов­ши з зам­ку, ста­ти до поє­дин­ку. Суд нака­зав Д. Яло­ви­ць­ко­му при­сяг­ну­ти на під­твер­джен­ня своїх слів, інак­ше його очіку­ва­ла втра­та руки від­по­від­но до ста­ту­то­вої нор­ми, а також піс­ля при­ся­ги на шість тиж­нів сісти на зам­ку. Спро­би поро­зу­міти­ся з каш­те­ля­ном для ска­су­ван­ня обви­ну­ва­чень резуль­татів не дали, тож у при­зна­че­ний день Д. Яло­ви­ць­кий мусив таки при­сяг­ну­ти. Він засвід­чив, що „хотя есми был у хлопт»ца гар­ка­буз взялт»,.але-мт» […] пана Миха­и­ла Мыш­ку Вар­ков­ско­го, каш­те­ля­на волын­ско­го, стре­ли­ти умь­іс­лу не мелт>“. Зва­жа­ю­чи на особ­ли­во­сті перебі­гу кон­флік­ту в шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі, де йшло­ся рад­ше про демон­стра­ції, аніж про справж­ній намір уби­ти, схо­же, що Д. Яло­ви­ць­кий душею не кри­вив — чи при­найм­ні, не настіль­ки, щоб потріб­ної миті не пере­ко­на­ти себе у зворотньому59.

Повер­та­ю­чись до подій 20 квіт­ня в Луць­ко­му зам­ку, тре­ба заува­жи­ти, що при­пис про забо­ро­ну вно­си­ти на замок вог­не­паль­ну зброю, схо­же, пору­ши­ли пред­став­ни­ки обох сторін. Також той же арти­кул Дру­го­го Литовсь­ко­го статуту60 перед­ба­чав і в яко­сті пока­ран­ня за обра­зи сто­ро­ни в суді („хто будучы ста­ну шля­хец­ско­го, сто­ечы перед судом усту­пив­ши речы сво­ее, один на дру­го­го сло­ва­ми се неучтивм­ми торг­нул») шести­тиж­не­ве сидін­ня на зам­ку. Неда­ре­м­но Л. Слят­ковсь­кий акцен­ту­вав ува­гу на тому, що А. Ґло­ва­ць­кий опо­ві­дав про свої крив­ди без ура­зи для честі супро­тив­ни­ка, нато­мість, як він твер­див, саме О. Хрін­ни­ць­кий обра­зив А. Ґло­ва­ць­ко­го. Між тим у шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі існу­ва­ла наста­но­ва на від­мо­ву від сило­вої від­по­віді в момент даван­ня „одпо­вєді», що дава­ло мораль­ні бону­си скрив­д­же­но­му в очах спіль­но­ти, мож­ливість апе­лю­ва­ти до висо­ких хри­сти­янсь­ких зраз­ків — тер­пін­ня, про­щен­ня, мило­сер­дя. Так, шва­гри Васи­ля Шолу­хи-Яко­ви­ць­ко­го у „цедулі одпо­вєд­ной», адре­со­ваній Бог­да­но­ві Костюш­ко­ви­чу-Хобол­товсь­ко­му та його пасин­ко­ві Дави­ду Яко­ви­ць­ко­му, наго­ло­шу­ва­ли на своїй ста­теч­но­сті та пова­зі до пра­ва, що не доз­во­ли­ли їм від­по­ві­сти одра­зу на погро­зи: „Мм тей кго­ниц­бьі албо пок­гроз­ки мокг­ли слушне и при­стойне так же отдац, але маюнцт» бач­носцт» на ста­теч­нос­ць свою, то-с мьі у себе на тен час зага­мо­ва­ли для покою по-
59 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 26, оп. 1, спр. З, арк. 333 зв.—335 зв.
60 Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 39].

сполитекго»61. Від­так О. Хрін­ни­ць­кий за непи­са­ни­ми пра­ви­ла­ми шля­хетсь­ко­го спів­жит­тя мусив також нести від­по­ві­даль­ність за сутич­ку в суді. Однак зупи­ню­ся на діях А. Ґло­ва­ць­ко­го. „Одпо­вєдь“ була звич­ни спо­со­бом реак­ції шлях­ти­ча на крив­ду, що зазви­чай нама­гав­ся не лише від­но­ви­ти спра­вед­ливість через суд, а й уда­вав­ся до рицарсь­ко­го спо­со­бу пора­хун­ків із кривд­ни­ком, мстячись йому в різ­ний спо­сіб — обра­жа­ю­чи в пуб­ліч­них міс­цях, шко­дя­чи май­но, б’ючи слуг і під­да­них тощо. Пра­во й пом­ста були тіс­но зро­щені між собою. Під цим кутом зору вар­то звер­ну­ти ува­гу на пуб­ліч­ну заяву Вік­то­ри­на Лич­ка, яку той вчи­нив, спе­ціаль­но прий­шов­ши для цьо­го до ґро­ду: у ній заяв­ник пові­дом­ляв, що його брат Мико­лай Ґуминсь­кий був поби­тий і оббре­ха­ний Андрієм Веле­горсь­ким, тож він, спри­кре­ний тим, „зобравт>шися с товарьіством’ь, оно­го в дому взяв­ши, за деспектт> бра­та сво­е­го збш­гь, и tłimt» самь­шт> онь­їи жал свои и деспек­гь бра­та моег(о) наго­ро­ди­ти есми муселт». А не маю­чи еще на томь досыт, еще з нимь пра­во­мь чини­ти оферуюся“62.

Шля­хетсь­кий етос вима­гав перед почат­ком воро­жих дій пуб­ліч­но ого­ло­си­ти супро­тив­ни­ко­ві про намір мсти­ти­ся. Таке ого­ло­шен­ня часті­ше було усним, що чини­ло­ся самим „одпо­вєд­ніком“ або мог­ло пере­да­ва­ти­ся через посе­ред­ни­ків (тра­ди­цій­но — воз­них). Інко­ли вда­ва­ли­ся до писан­ня „цедул одпо­вєд­них», саме з цим варіан­том зустрі­чає­мо­ся у випад­ку А. Ґло­ва­ць­ко­го. Ого­ло­шен­ня про пом­сту, яке мож­на назва­ти мар­ке­ром шля­хетсь­кої куль­ту­ри, є добрим при­кла­дом супереч­но­стей поміж ето­сом і пра­вом. Сприй­нят­тя шля­хетсь­кою спіль­но­тою „одпо­вєді» як обов’язкового еле­мен­ту кон­флікт­них комуніка­цій кон­фрон­ту­ва­ло з трак­ту­ван­ням її зако­но­дав­ця­ми як такої, що вно­сить напру­жен­ня в сто­сун­ки поміж чле­на­ми спіль­нот і пору­шує най­біль­шу цін­ність — „покой посполитий»63.

Однак ста­ту­то­ві нор­ми спря­мо­ву­ва­ли­ся не стіль­ки на її забо­ро­ну (серед них прак­тич­но від­сут­ня кара за сам факт її оголошення64), скіль­ки на недо­пу­щен­ня помсти : „…абьі тот, про­тив кого одпо­ведь учи­нил, в покою был“. Але сей­мо­ва кон­сти­ту­ція 1588 p., що засвід­чу­ва­ла поши­рен­ня цієї прак­ти­ки в Речі Поспо­ли­тій, доз­во­ли­ла ужи­ван­ня „одпо­вєді» як спо­со­бу обо­ро­ни для зви­ну­ва­че­но­го в кри­мі­наль­них спра­вах, що нале­жа­ли до юрис­дик­ції ґродсь­ко­го суду:
„A gdyby kto będąc pozwany criminaliter bronić się chciał odpowiedzią, ktorąby ante crimen miał posłać: tedy się inakszą bronić nie może, iedno taką, ktorąby przez Woźnego i dwu szlachciców uczynił: у onę dał do ksiąg onego Grodu, pod ktorymby mieszkał ten komu odpowiedział, wpisać personaliter».

61 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 28, оп. 1, спр. 8, арк. 169— 171 зв.
62 Там сам о.— Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 515—515 зв.
63 Мали­нов­ский И. Уче­ние о пре­ступ­ле­нии по Литов­ско­му Ста­ту­ту.— К., 1894.— С. 105.
64 Власне, перед­ба­че­на кара за одпо­вєдь — ув’язнення 12 тиж­нів з подаль­шою від­да­чею на пору­ки (Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 58 [розділ І, арти­кул 22]; 2004.— Т. III: Ста­тут Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1588 року.— Кн. 1.— С. 377 [розділ І, арти­кул 26}) — сто­су­ва­ла­ся виключ­но неосі­лих осіб, які пере­бу­ва­ли поза кон­тро­лем шля­хетсь­кої кор­по­ра­ції. Подіб­на кара зага­лом також мала запо­біж­ний характер.
65 Іоан­ни­кій Мали­новсь­кий вва­жав, що одпо­вєдь трак­ту­ва­ла­ся зако­но­дав­ця­ми як само­стій­ний зло­чин (Мали­нов­ский И. Уче­ние о пре­ступ­ле­нии…— С. 105), однак аналіз ста­ту­то­вих при­писів свід­чить про їх засте­реж­ний характер.

За винят­ком того, що А. Ґло­ва­ць­кий не був оскар­же­ним, а сам був скарж­ни­ком, фор­маль­но він діяв ціл­ком у рам­ках поло­жень зга­да­ної кон­сти­ту­ції, нама­га­ю­чись через воз­но­го пуб­ліч­но ого­ло­си­ти І. Хрін­ни­ць­ко­му „одпо­вєдь». Його дії Л. Слят­ковсь­ким роз­гля­да­ли­ся як ціл­ком вмо­ти­во­вані, більш того, він поспри­яв А. Ґло­ва­ць­ко­му в його намірі як ціл­ком легітимному.

Відо­мий випа­док доз­во­лу самих уряд­ни­ків, серед яких був і під­су­док І. Хрін­ни­ць­кий, на вчи­нен­ня „одпо­вєді» під час судо­вих засі­дань. Тож ішло­ся не про ситу­а­тивне ого­ло­шен­ня воро­жо­сті в суді, а вико­ри­стан­ня цьо­го фору­му саме для поши­рен­ня інфор­ма­ції, що мала, з одно­го боку, збез­че­сти­ти супро­тив­ни­ка, а з іншо­го — ще раз акцен­ту­ва­ти ува­гу на воро­жо­му став­лен­ні до ньо­го. Так, до Луць­ко­го земсь­ко­го суду прий­шли слу­ги кня­зя К. Острозь­ко­го з про­хан­ням „абьі дав сль­ї­шене нико­торь­іе речи пре­мо­вит». Суд­ді доз­во­ли­ли виго­ло­шен­ня інфор­ма­ції, що сто­су­ва­ла­ся осо­би волинсь­ко­го каш­те­ля­на М. Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, однак піс­ля читан­ня „тер­мі­ни» запи­та­ли, чи йдеть­ся лише про вне­сен­ня її до акто­вих книг, чи перед­ба­че­на для „видо­мо­сти всю­гь людей пано­ві» обь­і­ва­те­лей тутош­них». Тож почув­ши, що та спра­ва обхо­дить всю шлях­ту, запро­по­ну­ва­ли наступ­но­го дня ще раз її опри­люд­ни­ти „при згро­ма­же­ню бол­шей людей тую реч с тое тер­меньї зно­ву пре­по­ве­дать . Сам каш­те­лян сприй­мав цей факт як „одпо­вєдь», адже він роз­по­вів про неї у своїй скарзі на під­твер­джен­ня того, що князь К. Острозь­кий зі сина­ми „за роска­за­немт» их слу­ги и неко­торь­іе бояре и под­да­нь­їе его, сто­я­чи на здо­ро­ве моє, хоте­чи мене о легь­кост при­пра­ви­ти, отпо­вє­ди, пофал­ки и погроз­ки заочне завжди чинят“.

Поруч з уяв­лен­ня­ми про пуб­ліч­ність зна­ків воро­жо­сті, яка мог­ла бути мак­си­маль­но забез­пе­че­на лише в час і в міс­ці масо­вих зібрань шлях­ти, існу­ва­ло й розу­мін­ня важ­ли­во­сті пова­ги до зон і часу миру, яки­ми були судо­ві засі­дан­ня. Це демон­струє одна зі скарг, в якій Ян Обчинсь­кий опо­ві­дав: він поси­лав воз­но­го до Сте­фа­на Соло­невсь­ко­го, який йому на різ­них міс­цях погро­жу­вав, щоб упев­ни­ти­ся осо­би­сто у фак­ті „одпо­вєді“. Недоб­ро­зич­ли­ве­ць від­по­вів воз­но­му: „Я на сес час в Луц­ку на здоровт>е его не отпо­ве­даю под часом роков“, чим засвід­чив лише від­тер­мі­ну­ван­ня помсти, обі­ця­ю­чи надалі чини­ти Я. Обчинсь­ко­му крив­ди. Інший шлях­тич у від­по­відь на погро­зи, озву­чені в суді, заува­жив: „Тако­вая сво­вол­ность, отпо­вед и сло­ва их вше­теч­нь­їе нигде инде, едно ту ж при вря­де пан Семен учи­нил, того бьі чини­ти не мел, […] вряд чтпит мел“.

Тож у роз­г­ля­нутій історії тіс­но пере­пле­ли­ся, кон­флік­ту­ю­чи між собою, зви­чаєві наста­но­ви шля­хетсь­ко­го соціу­му та пра­во­ві при­пи­си, де визна­чи­ти­ся з виною кож­ної зі сторін дуже непро­сто. Тим біль­ше, що йдеть­ся про судо­ву рито­ри­ку, за допо­мо­гою якої супро­тив­ни­ки нама­га­ли­ся пода­ти свою пози­цію в най­ви­гід­ні­шо­му світ­лі. Нато­мість у листі корон­но­го вели­ко­го гетьма­на Яна Замойсь­ко­го, який дато­ва­но 13 трав­ня і яким були закли­кані на суд супро­тив­ни­ки І. Хрін­ни­ць­ко­го, гово­ри­ло­ся про факт „одпо­вєді» як такий, що „icst zwruszeniem pokoia у prawa pospolitego у przeciwko Constitution! у artyw ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 21, арк. 608 зв.—609 зв.
67 Т ам сам о.— Спр. 46, арк. 314—315.
68 Т ам сам о.— Ф. 28, on. 1, спр. 7-а, арк. 143 зв.

kulom woiennym“. З доку­мен­та також відо­мо, що про події гетьман дізнав­ся з листа волинсь­ких достой­ни­ків та зі скар­ги луць­ко­го під­суд­ка — до них дода­но копію „одпо­вєді“, впи­са­ної до ґродсь­ких книг. Тож 1 черв­ня вру­че­но позо­ви рот­міст­ро­ві Л. Слят­ковсь­ко­му, поруч­ни­ку А. Ґло­ва­ць­ко­му та рот­міст­ру К. Миш­ковсь­ко­му, які мали ста­ти на суд гетьма­на через чоти­ри тиж­ні, про вчи­нен­ня „одпо­вєді“, появу з руш­ни­ця­ми на зам­ку, стрі­ля­ни­ну та зрив років69.

ЗО черв­ня корон­ний поль­ний гетьман Стані­слав Жол­кевсь­кий, яко­му було дору­че­но роз­г­ля­ну­ти спра­ву, ухва­лив: вчи­не­на А. Ґло­ва­ць­ким „одпо­вєдь“ мала бути „yako niesłuszną przecziwną і pospolitemu у rziczerskiemu prawu kasowana i w niwecz obroczona“, бо „iesli pan Głowacky ma grziwdy albo obrazę iaką od pana podsędka, nie gwałtownie, ale wedle prawa pospolitego onie by miał dochodzycz […]. Tedy odpowiedz wedle prawa ricerskiego decretem swym podnorzę, casuię у w niwecz obraczam i panu Głowackiemu władzą urzędu swego hetmańskiego roskazuie, aby tey odpowiedzy pod garłem, podcziwosczą zaniechał у onei wiecznie przed się bracz nie pomyszłał“70. Тоб­то гетьман своєю волею ска­су­вав „одпо­вєдь» і забо­ро­нив — під карою смер­ті — чини­ти легіти­мі­зо­вані нею згід­но шля­хетсь­ко­го зви­чаю насиль­ни­ць­кі дії щодо І. Хрін­ни­ць­ко­го. „Зне­сен­ня одпо­вєді», тоб­то ого­ло­шен­ня про при­пи­нен­ня воро­жо­сті поміж супро­тив­ни­ка­ми, зай­вий раз під­твер­джує існу­ван­ня риту­а­лу „одпо­вєді“. що побу­ту­вав на різ­них рів­нях соціаль­ної дра­би­ни, в різ­них сере­до­ви­щах і на різ­них тери­торіях. На волинсь­ких матеріа­лах мені вда­ло­ся зафік­су­ва­ти кіль­ка подіб­них випад­ків. Так, пола­год­жен­ня задав­не­но­го кон­флік­ту між Михай­лом Кол­чинсь­ким і Юрієм Під­го­ро­денсь­ким було засвід­чене пись­мо­вим зобов’язанням надалі жити в мирі й „одпо­вєдєй» не чини­ти, де „одпо­вєдь“ постає не як окре­мий акт, а як про­цес, що супро­вод­жу­вав­ся бага­то­ра­зо­ви­ми ого­ло­шен­ня­ми про пом­сту: 122 „Они, будучи в вас­ни и вь одпо­вє­ди часто­крот­ной, а ижт> тєпєр за лас­кою пана Бога всє­мо­гу­що­го и за зго­дою пано­ве при­ятєлєй наших, тогь гнєвь наигь и одпо­вєдпь мєжи нами помєр­ко­ва­ли и в доб­рую при­язн при­вер­ну­ли. Тєдьі мьі тєпєр, одпустив^ши одєн дру­го­му то всє, яко сє вьі­шєй помє­ни­ло, дали мєжи сєбє тотт> квить, жє южт> нико­ли нє має­мо сє одинь на дру­го­го скри­ва глєдити».

В іншо­му випад­ку умо­ва­ми при­я­тельсь­ко­го погод­жен­ня додат­ко­во перед­ба­ча­ла­ся листов­на від­мо­ва від попе­ред­ньо ого­ло­ше­ної „одпо­вєді», так само даної через „цеду­лу одпо­вєд­ну». Тож Якуб Кру­шинсь­кий і Федір Сол­тан вза­єм­но зобов’язалися повер­ну­ти захоплені під час ворож­нечі матеріаль­ні цін­но­сті та ска­су­ва­ти скар­ги і запи­си в судо­вих кни­гах, які вно­си­ли­ся „з ущип­ком учти­во­сти доб­рое славн“, а також Я. Кру­шинсь­кий мав забез­пе­чи­ти „зне­сен­ня одпо­вєді», ого­ло­ше­ної його при­я­те­ля­ми Ф. Сол­та­ну. 123

У гетьмансь­ко­му декреті від ЗО черв­ня також пові­дом­ля­ло­ся, що коли Л. Слят­ковсь­кий іме­нем това­ри­шів своїх хотів дати свід­чен­ня проти
69 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 641—642, 643 зв.—644 зв.
70 Там само.— Спр. 41, арк. 739 зв. —741 (6 липня).

І. Хрін­ни­ць­ко­го, плені­по­тен­ти (адво­ка­ти) під­суд­ка від­мо­ви­ли­ся далі про­до­в­жу­ва­ти спра­ву та звіль­ни­ли своїх контр­аген­тів від року й позо­ву, а також від усіх обви­ну­ва­чень. Схо­же, що під­суд­ко­ві неви­гід­но було опри­люд­ню­ва­ти всі деталі кон­флік­ту. Тим біль­ше, що 28 черв­ня Хрін­ни­ць­кі досяг­ли бажа­но­го для них резуль­та­ту — офі­цій­но „ув’язалися», тоб­то ввій­шли у володін­ня маєт­ка­ми непов­но­літ­ньо­го роди­ча кня­зя Андрія Кур­це­ви­ча. Як засвід­чив у своє­му визнан­ні воз­ний, бурем­льсь­кі під­дані роз­по­ві­да­ли, що попе­ред­ні опіку­ни дав­но там не меш­ка­ли, гос­по­дар­ства не вели, а своє май­но пере­вез­ли до Кор­со­ва, який три­ма­ла колиш­ня кня­ги­ня Андріє­ва Кур­це­ви­че­ва, а нині пані Леш­невсь­ка. Хрін­ни­ць­кі також под­ба­ли про пере­да­чу спра­ви А. Ґло­ва­ць­ко­го і А. Цеце­шевсь­ко­го до Три­бу­на­лу на виво­лан­ня. 124 Однак такий перебіг подій не вла­што­ву­вав супро­тив­ни­ків луць­ко­го під­суд­ка. 29 черв­ня воз­ний визнав вру­чен­ня позо­ву Хрін­ни­ць­ким (Іва­но­ві та його синам Пет­ро­ві і Олек­сан­дро­ві) до Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду на роки, що мали роз­по­ча­ти­ся 20 лип­ня, для слу­хан­ня шкру­тинії — нею пози­ва­чі А. Ґло­ва­ць­кий і А. Цеце­шевсь­кий зби­ра­ли­ся дово­ди­ти фак­ти наїздів, гвал­тів, гра­бе­жів та захоплен­ня зам­ку Бурем­ля від­по­ві­да­ча­ми за допо­мо­гою людей київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя К. Острозь­ко­го, під­лясь­ко­го воє­во­ди кня­зя Я. Заславсь­ко­го та інших при­я­телів. Як зазна­ча­ло­ся, Хрін­ни­ць­ких попе­ред­ньо пози­ва­ли на всі засі­дан­ня суду від почат­ку року, однак вони з різ­них при­чин не від­бу­ва­ли­ся 125, а у зриві засі­дань 3 берез­ня зви­ну­ва­че­но ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на-Бере­сте­ць­ко­го, який, ніби­то, діяв за домо­в­леністю з під­суд­ком 114. Писа­реві заки­да­ли й інші дії на руку Хрін­ни­ць­ких: так, 28 лип­ня А. Ґло­ва­ць­кий і Андріян Цеце­шевсь­кий скар­жи­ли­ся на ньо­го про те, що він від­мо­в­ляв­ся вида­ти їм випи­си декретів, ухва­ле­них на користь їхніх супер­ни­ків 126.

У під­сум­ку Хрін­ни­ць­ким вда­ло­ся здо­бу­ти оста­точ­ну пере­могу в судо­во­му кон­флік­ті. 28 квіт­ня 1595 р. Пет­ро Іва­но­вич від себе і від рід­них братів Олек­сандра, Михай­ла та Бог­да­на Іва­но­ви­чів Хрін­ни­ць­ких поклав королівсь­кий при­вілей, дато­ва­ний 8 берез­ня того ж року: у ньо­му король під­твер­див їхнє пра­во до опіки за пра­вом „при­ро­жо­ним» і теста­мен­том небіж­чи­ка кня­зя А. Буремсь­ко­го над маєт­ністю і непов­но­літ­нім пле­мін­ни­ком. У при­вілеї зга­ду­ва­ло­ся про попе­ред­нє при­зна­чен­ня опіку­на­ми А. Ґло­ва­ць­ко­го й А. Цеце­шевсь­ко­го, однак через волинсь­ких панів монар­хо­ві ста­ло відо­мо про існу­ван­ня запо­віту, в яко­му були вка­за­ні опіку­ни маєт­но­сті й сина. Від­так пани Хрін­ни­ць­кі в ґродсь­ко­му суді і Три­бу­налі дове­ли своє пра­во на опіку, а також про­си­ли коро­ля про його під­твер­джен­ня, що й було зроб­ле­но 127. Про­те на позір оста­точ­на крап­ка в цій історії не при­пи­ни­ла ні судо­вих, ні поза­су­до­вих варіан­тів пора­хун­ків з Хрін­ни­ць­ки­ми їхніх супер­ни­ків. Уже піс­ля смер­ті А. Ґло­ва­ць­ко­го М. Леш­невсь­кий і А. Цеце­и­тевсь­кий, нази­ва­ю­чи себе опіку­на­ми малоліт­ньо­го кня­зя А. Кур­це­ви­ча, позва­ли до Три­бу­на­лу ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на про ска­су­ван­ня „тер­мі­ни», в якій запи­са­но про уго­ду („розейм») між сто­ро­на­ми (позов був дато­ва­ний 27 трав­ня 1595 р.) 128 — схо­же, писа­ря зви­ну­ва­ти­ли у фаль­шу­ван­ні акта про домо­в­ле­но­сті між сто­ро­на­ми. А 29 черв­ня було вру­че­но три­бу­нальсь­кий позов І. Хрін­ни­ць­ко­му за скар­гою тих же осіб про при­чет­ність луць­ко­го під­суд­ка до ска­су­ван­ня двох ґродсь­ких декретів. 129

Дору­чен­ня послам, вне­сене до сей­ми­ко­вої інструк­ції від 11 січ­ня 1595 p., кло­по­та­ти­ся про те, щоб „одпо­вєдь через пна гєт­ма­на зне­се­ная, была апро­бо­ва­на», засвід­чує зане­по­коєн­ня Хрін­ни­ць­ких ситу­а­цією. Про те, що зне­сен­ня „одпо­вєді» не при­пи­ни­ло ворож­не­чу між сто­ро­на­ми, засвід­чує й універ­сал Я. Замойсь­ко­го, впи­са­ний до ґродсь­ких книг 21 черв­ня того ж року. Він був звер­не­ний до всіх жов­нірів, зокре­ма до М. Леш­невсь­ко­го, з нака­зом запла­ти­ти І. Хрін­ни­ць­ко­му за наїз­ди на його маєт­ність та вчи­нен­ня шкод, а також дати йому спо­кій. 130

Схо­же, що домо­в­ле­но­стей вда­ло­ся досяг­ну­ти лише під кіне­ць 1595 р. або на само­му почат­ку наступ­но­го. 6 січ­ня 1596 р. луць­кий під­ко­морій Ян Хар­линсь­кий визнав у ґроді, що за умо­ва­ми при­я­тельсь­ко­го пола­год­жен­ня сто­сун­ків між Пет­ром, Олек­сан­дром, Михай­лом і Бог­да­ном Хрін­ни­ць­ки­ми, стри­я­ми й опіку­на­ми кня­зя Андрія Андрій­о­ви­ча Буремсь­ко­го, і матір’ю їх підо­піч­но­го Маре­тою Лащів­ною, а в дру­го­му шлю­бі — Матеє­вою Леш­невсь­кою, опіку­ни мали пере­да­ти їй на вихо­ван­ня сина, для випла­ти бор­гів небіж­чи­ка чоло­віка та для вику­пу застав­ле­ної ним маєта­ості 2 тисячі зло­тих. Тож під­ко­морій пере­дав цю суму М. Леш­невсь­ко­му. 131 Однак інфор­ма­ція із земсь­ких акто­вих книг дещо під­ва­жує опти­мізм ґродсь­ких записів. Так, 13 січ­ня 1596 p. М. Леш­невсь­кий подав до запи­су лист покій­но­го кня­зя А. Буремсь­ко­го, за яким він, пози­чив­ши в дру­жи­ни 8 тисяч зло­тих, запи­сав їх на Кор­со­ві, Сест­ра­тині, Коз­зі, Зміїн­ці та інших своїх маєт­ках, а також пере­дав дру­жині маєт­ність у три­ман­ня через воз­но­го до повер­нен­ня пози­че­ної суми. Запис дато­ва­но 14 січ­ня 1591 p., а серед свід­ків фігу­рує І. Хрін­ни­ць­кий. 132 Того ж таки дня земсь­кий під­су­док опро­те­сту­вав прав­дивість листа, твер­дя­чи, що його не під­пи­су­вав і печат­ки не при­кла­дав. 133

Дру­жи­на: МАРЕ­ТА ЛАЩІВНА

36.30. ІОНА (ІВАН) ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА (*1580-і, †15.6.1642)

Впер­ше згад­ка про ньо­го, ше непов­но­літ­ньо­го, є в судо­вих спра­вах 1597 р. 134 Тоді князь Йона Дмит­ро­вич, як стар­ший брат, взяв, згід­но ста­ту­ту, опікун­ство на д свої­ми малоліт­ні­ми бра­том та сест­рою. Відра­зу піс­ля цьо­го він почав вистав­ля­ти позо­ви до мачу­хи з метою повер­ну­ти три села, які та негай­но піс­ля смер­ті чоло­віка заста­ви­ла євреєві на п’ять років. 135 Ці села як спад­щи­ну зали­шив дітям «слав­ної пам’яті князь Дмит­ро Кур­це­вич» і вони були запи­сані на суму в 6000 пол. зло­тих. Князь Йона Дмит­ро­вич наро­ди­вся не рані­ше як у
1581 р. ї тому навряд чи міг обій­ма­ти У 1601 р. поса­ду під­ста­ро­сти чер­кась­ко­го. У лип­ні 1598 р. кн. Іона Дмит­ро­вич Кур­це­вич Були­га від сво­го імені і від імені своїх молод­ших бра­та Костян­ти­на і сест­ри Єви застав­ляє три родо­ві сели­ща євреєві Абра­му Яку­бо­ви­чу на 5 років за 9500 польсь­ких зло­тих 136 Князь Йона Дмит­ро­вич одру­жи­вся близь­ко 1600 р. з Вар­ва­рою Михай­лів­ною Заго­ровсь­кою, «вен­гер­кою». 137 В їхній родині вирос­ло троє нащад­ків – син Саму­ель та доч­ки Кате­ри­на і Мал­го­жа­та. Князь Йона не брав участі у судо­вих спра­вах вже 1618 р., бо саме перед цим роком помер. 138 Але тіль­ки 1620 р. від­бу­ва­ли­ся пер­ші про­це­си про роз­поділ його май­на між нащад­ка­ми та роди­ча­ми. 139 Таким чином, вік кня­зя Йони був дешо мен­шим 40 років, Його дру­жи­на помер­ла чи не одно­час­но з ним. Важ­ли­во, що обох князів на ім’я Іона (Ionа) в судо­вих доку­мен­тах бага­то разів йме­ну­ва­ли Яна­ми (Jan) і навіть про­сто Iва­на­ми (Іwan).

O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych.

Wyżej wymieniony Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha jako kniaź Jan Kurcewicz Bułyha, zapisuje 1601 r. posag żonie swej Barbarze Zahorowskiej, córce Michała Jankowicza i Agnieszki Lewickiej. W tymże roku Jan Kurcewicz Bułyha podeiaroaoi Czerkaslci, podpisał postanowienie szlachty «Wołyńskiej bronić prawosławnego bractwa. W 1609 r. kniai Bulyhajest podstarościm Białocerkiewskirj kniai Jan Kurcewicz Bułyha podstarości Białocerkiewski, ma sprawę o najazdy i gw at y 1611 i 1613.


За що там у них піш­ла супереч­ка, не знаю, але в 17 століт­ті це було так само про­сто, як і в 16-у. Несклад­но було пані Софії і союз­ни­ків знай­ти: під її зна­ме­на друж­но ста­ли Адам Ружинсь­кий (напев­но, той сам Адам Гри­го­ро­вич Ружинсь­кий Нари­мун­то­вич, зга­ду­ва­ний у попе­ред­ньо­му пості), Адам Олі­зар, біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста князь Іван Дмит­ро­вич Були­га, київсь­кий гродсь­кий суд­дя Михай­ло-Сила Нови­ць­кий, Олбрехт Брестсь­кий – і так у неї набра­лось шести­ти­сячне війсь­ко, навіть сво­го чоло­віка пере­вер­ши­ла! З озброєн­ням теж все було гаразд. Май­же дослів­но циту­ю­чи від­по­від­ний судо­вий акт (І.Новицький, за його твер­джен­ням, тіль­ки дея­кі незро­зу­мілі сло­ва під­пра­вив. Може, й жаль, кра­ще б ори­гі­нал, але що вже є), вигля­да­ло це так: «Съ вели­кой арма­той, с пища­ля­ми, пуш­ка­ми, ружья­ми, муш­ке­та­ми, сагай­да­ка­ми, съ копья­ми, рога­ти­на­ми, и инымъ вой­нѣ над­ле­жа­щимъ ору­жьемъ, кон­но и пѣшо, оруж­но съ зна­ме­на­ми, буб­на­ми, тру­ба­ми и литав­ра­ми, обы­ча­ем вра­же­скимъ, на городъ и замокъ, силой, наси­льем, неждан­но, нега­дан­но, съ вели­ки­ми сила­ми насту­пивъ и наѣ­хавъ, первѣе все­го тѣмъ всѣмъ вой­скомъ замокъ и городъ вокругъ обсту­пив­ши, пуш­ки, пища­ли, арма­ту на городъ и замокъ напра­вивъ, а въ тру­бы, литав­ры и буб­ны уда­ривъ, и крикъ учи­нив­ши вели­кій, из пушекъ, пища­лей и ружей стрѣ­лять поча­ли; а послѣ, уда­рив­ши штур­момъ на городъ и замокъ, до само­го вече­ра, язы­че­скимъ вра­же­скимъ свы­ча­емъ, вели­кой наваль­но­стью добы­ва­ли. А городъ и замокъ вели­кою силою добыв­ши, в мѣстеч­кѣ и замо­кѣ муж­ч­инъ всѣх и жен­щ­инъ, беъ вся­кой поща­ды, безъ Божья­го стра­ха, жесто­ко, без­жа­ло­сто­но, съ жена­ми, с дѣтьми поби­ли, стрѣ­ля­ли, посѣк­ли, заму­чи­ли и пора­ни­ли; а город и замокъ роз­гра­бивъ, язы­че­скимъ, вра­же­ским свы­ча­емъ до кор­ня спа­ли­ли и ни во что повернули».

Овдо­вів­ши, пані Софія зов­сім не змі­ни­ла сво­го спо­со­бу жит­тя і сто­сун­ків з сусі­да­ми. Як воно зви­чай­но й буває, вона невдо­взі пере­сва­ри­ла­ся зі свої­ми сорат­ни­ка­ми по чере­мо­шансь­ко­му похо­ду. Як зна­чить­ся в судо­вих актах, кня­ги­ня Ружинсь­ка захо­пи­ла маєток Михай­ла-Сили Нови­ць­ко­го, про­до­в­жу­ва­ли свар­ки з Коре­ць­ки­ми і Тиш­ке­ви­ча­ми, нато­мість біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста, князь Ян Кур­це­вич-Були­га (її колиш­ній спо­движ­ник, в най­б­лиж­чо­му май­бут­ньо­му обрав духов­ну сте­зю і закін­чив жит­тя як архіє­пис­коп суз­дальсь­кий, вза­галі ж ті Кур­це­ви­чі-Були­ги вар­ту­ють окре­мого і деталь­но­го вив­чен­ня, народ, видаєть­ся, ще той), огра­бу­вав її маєток Романівку.

Жена: ВАР­ВА­РА МИХАЙ­ЛІВ­НА ЗАГОРОВСЬКА

37/30. КОСТЯН­ТИН ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († піс­ля 1598)

пер­ший раз зга­дуєть­ся в судо­вій справі 1597 р. 140 Про його роди­ну нічо­го неві­до­мо і нащад­ків він не зали­шив. Мабуть, князь Костян­тин був уже пов­но­літ­нім 1602 р..або на той час скін­чи­вся строк заста­висіл євреєві: у будь-яко­му разі згід­но з матеріа­ла­ми судо­воїс­пра­ви берез­ні цьо­го ж року обид­на бра­ти зай­ма­ли­ся роз­поді­лом своєї спад­щи­ни. 141 Нія­ких подаль­ших зга­док про кня­зя Костян­ти­на однак немає.

38/30. КЖ. ЄВА ДМИТ­РІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († піс­ля 1624)

пер­ший раз зга­дуєть­ся в судо­вих спра­вах 1597 р. 142 Вона двічі ходи­ла заміж. Впер­ше – за кня­зя Олек­сандра Федо­ро­ви­ча Масаль­ско­го, з яким про­жи­ла до 1617 р, Потім досить дов­го вона зали­ша­ла­ся удо­вою, бо ще в судо­вій справі 1622 р. про роз­поділ дуже знач­но­го май­на піс­ля помер­ло­го бра­та Йони між нащад­ка­ми та роди­ча­ми вона неод­но­ра­зо­во нази­ваєть­ся дру­жи­ною саме Олек­сандра Масаль­ско­го. 143 У цей час кня­ги­ня Єва висту­пає від імені чоло­віка, який вже дав­но помер. 144 Зго­дом вона вдру­ге вихо­дить за Мико­лая Абра­мо­ви­ча, кот­рий невдо­взі став воє­во­дою Тро­ць­ким. Іноді зга­дуєть­ся у доку­мен­тах як Курцевичівна-Булига.

Ewa Kurcewiczuwna Bułyżanka, miała dwóch mężów: pierwszy kniaź Aleksander Fedorowicz Masalski, po którym występuje 1617 r.jako wdowa, drugi Mikołaj Abramowicz (późniejszy wojewoda Trocki), który z jej posagu kwitował 1624 r.

М. 1, КН. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ;

М. 2, МИКО­ЛА АБРАМОВИЧ

КН. АРОН ….. КУРЦЕВИЧ

У 1586 р. Раї­на Михай­лів­на Кур­це­вич про­во­дить судо­ву спра­ву про спро­даж своєї «халуп­ки» за 100 пол. зло­тих. Цю судо­ву спра­ву під­пи­сав її брат — гродсь­кий суд­дя Федір Кур­це­вич, та, мож­ли­во, ще один пред­став­ник (?) роду — Арон Кур­це­вич. Оби­д­ва писа­ли­ся там без титу­лу «князь». 145 Поход­жен­ня Аро­на Кур­це­ви­ча, зга­док про яко­го в судо­вих спра­вах немає, зали­шаєть­ся неві­до­мим. Тіль­ки князь Іван Михай­ло­вич вигля­дає виро­гід­ним кан­ди­да­том на роль його батька.

КН. ПАВ­ЛО ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († V.1636)

стар­ший син Федо­ра Михай­ло­ви­ча, почи­нає зга­ду­ва­ти­ся в судо­вих спра­вах лише з про­це­су про роз­поділ май­на 1611 р. 146 При­чи­ною цьо­го є досить дов­га його служ­ба у війсь­ку, де він був королівсь­ким рот­містром. 1613 р. князь Пав­ло доку­по­вує за 6000 пол. зло­тих ту части­ну с. Тури­ча­ни, яка нале­жа­ла його роди­чам. 147 В той же час мати пере­дає йому влас­ний маєток Новосіл­ки, а також всю ту спад­щи­ну, що вона отри­ма­ла піс­ля помер­ло­го бра­та. 148 Крім того, кня­зю Пав­лу від­пи­су­ють в залік повер­нен­ня бор­гів свої части­ни влас­но­сті брат та сест­ра. Таким чином, на поча­ток ХVII ст. в руках кня­зя Пав­ла зосе­реджуєть­ся дуже значне май­но. Він часто зга­дуєть­ся у судо­вих спра­вах. У 1631 р.. напри­клад, він разом з кня­зем Самуєлем Кур­це­ви­чем тіль­ки у Воло­ди­мирсь­ко­му гродсь­ко­му суді про­вів 46 справ.

Князь Пав­ло був двічі одру­же­ний. Впер­ше, рані­ше 1618 р., він одру­жи­вся з Бар­ба­рою із Сос­но­ви­чів. 149 В іншо­му доку­мен­ті її нази­ва­ли також Софією Шаш­ке­ви­чів­ною. 150 У цій родині нашад­ка­ми були двоє дочок — Тео­філія та Бар­ба­ра. Дру­гий шлюб, у трав­ні 1627 р., був з Кате­ри­ною Годе­ховсь­кою із Під­го­род­ньо­го, 151 яка була доч­кою Мар­ти­на Годе­ховсь­ко­го. Дітей у ньо­му не було, а невдо­взі дру­га дру­жи­на померла.

Від­сут­ність в роди­нах князів Пав­ла та Саму­е­ля чоло­ві­чих нашал­ків дуже збли­зи­ла остан­ніх на той час князів Кур­це­ви­чів. Князь Пав­ло в багатьох доку­мен­тах нази­ває кня­зя Саму­е­ля своїм «синовцем»і запи­сує йому 2000 пол. зло­тих. 152 Помер князь Пав­ло в трав­ні 1636 р. і був похо­ван­ні в ого­ро­жі Воло­ди­мирсь­ко­го собо­ру. Роз­поді­ля­ти «доб­ро» і вико­ну­ва­ти опіку над доч­ка­ми він дору­чив саме кня­зю Саму­елю Коріа­то­ви­чу Кур­це­ви­чу Булизі. 153 Тре­ба під­крес­ли­ти, що в жод­но­му при­жит­тєво­му доку­мен­ті князь Пав­ло не писав­ся інак­ше як Кур­це­вич. Але невдо­взі піс­ля його смер­ті у доку­мен­тах зга­дуєть­ся кн. Пав­ло Коріа­то­вич Кури­е­вич «вен­ге­ре­ць». А далі, в про­цесі роз­поді­лу опіку­ном спад­щи­ни між його доч­ка­ми по досяг­нен­ні тими пов­но­літ­тя в 1646 р., князь Пав­ло фігу­рує як син кня­зя Саму­е­ля. Так само і княж­на Бар­ба­ра Коріа­то­вич Кур­це­вич Були­га висту­пає в доку­мен­тах «вен­гри­нею».

Про його матір, печерсь­ку чер­ни­цю Дом­ни­кію,, має­мо згад­ку з 1621 р. [Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20, з датою 1611 р. (помил­ко­вою?); дату виправ­ле­но за згад­кою цьо­го ж епізо­ду у Пет­ра Моги­ли: Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 87, 445]. В обох дже­ре­лах вона назва­на матір’ю кня­зя Пав­ла Кур­це­ви­ча, запи­са­но­го у ВС («Кня­зя архіє­пис­ко­па Йоси­фа Суз­дальсь­ко­го, кня­зя Пав­ла, схим­ни­ка Доро­фея»). Далі має­мо згад­ку про лист Дом­ни­кії до сво­го сина Йоси­фа (Єзе­киї­ла Кур­це­ви­ча), пере­сла­ний у 1630 р. Про ньо­го зга­дав мос­ковсь­кий цар Михай­ло Федо­ро­вич у своє­му листі до бать­ка – патріар­ха Філа­ре­та від 22 січ­ня 1630 р. [Пись­ма рус­ских госу­да­рей и дру­гих особ цар­ско­го семей­ства, издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – М.: 1848 г., т. 1, № 332, с. 259]. Князь Пав­ло Кур­це­вич зга­да­ний в 1621 р. Пет­ром Моги­лою як като­лик [Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 446]; це чудо повто­рене і в «Тера­тур­ги­мі» [Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20], з помил­ко­вою (здаєть­ся) датою 1611 р. і обе­реж­ні­шим вира­зом – що Пав­ло три­мав­ся іншої віри, ніж свя­та апо­стольсь­ка схід­на церк­ва. Зга­да­ний він і 1629 р. [Вольф, 200], і в стат­ті Гор­ба­то­ва як брат архіє­пис­ко­па, напри­мер, он про­сил сво­е­го бра­та Пав­ла Кур­це­ви­ча, кото­рый оста­вал­ся в Лит­ве, достать золо­тых обра­зов, укра­шен­ных дра­го­цен­ны­ми кам­ня­ми раз­ных цве­тов, на «архи­ерей­скую шап­ку»: он «зде­ся (в Москве.— Е. Гор­ба­тов) таких не добу­дет» [Гор­ба­тов Е. Н. Мате­ри­а­лы к био­гра­фии архи­епи­ско­па Иоси­фа (Кур­це­ви­ча). – Вест­ник цер­ков­ной исто­рии, 2011 г., № 1/2 (21/22), с. 233 – 242с. 235]. 

В тру­де иеро­мо­на­ха Афа­на­сия Каль­но­фой­ско­го, издан­ном в 1638 году под назва­ни­ем «Тера­тур­ги­ма», рас­ска­за­но о 64 чуде­сах, быв­ших от мощей. Напри­мер: «Лета 1621 князь Павел Кур­це­вич такой боль­ной на гла­за, что не толь­ко ниче­го не видел, но от тяже­лой болез­ни еле ходить с под­держ­кой мог, при­шел в Печер­ский мона­стырь… Уви­де­ла бра­тия свя­той оби­те­ли, как он стра­да­ет, пожа­ле­ла его и ска­за­ла ему: «Гос­по­дин Кур­це­вич, эта свя­тая Лав­ра явля­ет­ся чудо­твор­ной, и мно­гие из тех, кто с верой при­хо­ди­ли сюда, молит­ва­ми пре­по­доб­ных отцов наших Анто­ния и Фео­до­сия полу­ча­ли исце­ле­ние. И ты тоже (хотя и не пра­во­слав­ной нашей, а латин­ской веры) попро­си иерея, что­бы на утро отслу­жил в пеще­ре пре­по­доб­но­го Анто­ния служ­бу. Ты, послу­шав свя­тую Литур­гию, от кре­ста свя­то­го Мар­ка пещер­но­го, что на раке с моща­ми его лежит, водой свя­той гла­за с верой про­мыв, исце­ле­ние по молит­вам свя­то­го (а мно­гих силою Хри­сто­вою исце­ля­ет), наде­ем­ся, полу­чишь». Тот все испол­нил, при­ло­жил­ся к свя­тым мощам и ушел. «И немед­лен­но в то же вре­мя пре­кра­ти­лась его болезнь… И так с тех пор зре­ние вер­ну­лось к нему и он уздоровился».

Князь Пав­ло Федо­ро­вич Кур­це­вич зали­ши­вся удів­цем у 1624 р. його пер­ша дру­жи­на Софія Шаш­ке­ви­чів­на помер­ла, мож­ли­во, піс­ля поло­гів, коли у неї наро­ди­ла­ся доч­ка Бар­ба­ра 154.

Імені дру­гої дру­жи­ни Пав­ла Кур­це­ви­ча — Кате­ри­ни з Під­го­род­ньо­го (у пер­шо­му шлю­бі за Кас­пе­ром Песе­ча­ровсь­ким) — немає у доку­мен­тах про спад­щи­ну цьо­го кня­зя. Це ста­ло наслід­ком її судо­вої супереч­ки з пасер­би­ця­ми за маєт­ки у 1635 р. 155. У 1643 р. Кате­ри­на пере­пи­са­ла всі свої маєт­ки сину від пер­шо­го чоло­віка — Андрію Песе­ча­ровсь­ко­му. 156 У 1636 році кн. Пав­ло Кур­це­вич запо­вів своїм теста­мен­том Воло­ди­мирсь­ко­му собо­ру 9000 польсь­ких зло­тих і ще 3000 зло­тих нака­зав вико­ри­ста­ти­на інші цер­ков­ні потре­би157.

Ж. 1, СОФІЯ ШАШКЕВИЧ

Ж. 2. КАТЕ­РИ­НА З ПІД­ГО­РОД­НЬО­ГО ПЕСЕЧАРОВСЬКА

КН. ІВАН (ІЄЗЕКІЇЛ, ІОСИФ) ФЕДО­РО­ВИЧ КУРЦЕВИЧ

Доля кня­зя Іва­на Федо­ро­ви­ча Кур­це­ви­ча, ім’я
яко­го також почи­нає згду­ва­ти­ся тіль­ки з про­це­су про роз­поділ май­на 1611 р., 158 лиши­ла­ся нез’ясованою. Він мав бор­ги роди­чам і бра­то­ві Пав­лу, які у 1613 р. повер­нув, пере­пи­сав­ши на тих свою част­ку неру­хо­мо­сті. 159 Будь-яких сві­доцтв про його роди­ну і нащад­ків немає. Далі ім’я кня­зя Іва­на в судо­вих спра­вах ніко­ли не згадується.

Про при­над­леж­ность Єзекії­ла (Іоси­фа) до синів Федо­ра Михай­ло­ви­ча є фак­ти, які прве­дені ниж­чі. Про його матір, печерсь­ку чер­ни­цю Дом­ни­кію,, має­мо згад­ку з 1621 р. [Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20, з датою 1611 р. (помил­ко­вою?); дату виправ­ле­но за згад­кою цьо­го ж епізо­ду у Пет­ра Моги­ли: Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 87, 445]. В обох дже­ре­лах вона назва­на матір’ю кня­зя Пав­ла Кур­це­ви­ча, запи­са­но­го у ВС («Кня­зя архіє­пис­ко­па Йоси­фа Суз­дальсь­ко­го, кня­зя Пав­ла, схим­ни­ка Доро­фея»). Далі має­мо згад­ку про лист Дом­ни­кії до сво­го сина Йоси­фа (Єзе­киї­ла Кур­це­ви­ча), пере­сла­ний у 1630 р. Про ньо­го зга­дав мос­ковсь­кий цар Михай­ло Федо­ро­вич у своє­му листі до бать­ка – патріар­ха Філа­ре­та від 22 січ­ня 1630 р. [Пись­ма рус­ских госу­да­рей и дру­гих особ цар­ско­го семей­ства, издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – М.: 1848 г., т. 1, № 332, с. 259]. Його брат, князь Пав­ло Кур­це­вич зга­да­ний в 1621 р. Пет­ром Моги­лою як като­лик [Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 446]; це чудо повто­рене і в «Тера­тур­ги­мі» [Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20], з помил­ко­вою (здаєть­ся) датою 1611 р. і обе­реж­ні­шим вира­зом – що Пав­ло три­мав­ся іншої віри, ніж свя­та апо­стольсь­ка схід­на церк­ва. Зга­да­ний він і 1629 р. [Вольф, 200], і в стат­ті Гор­ба­то­ва як брат архіє­пис­ко­па, напри­мер, он про­сил сво­е­го бра­та Пав­ла Кур­це­ви­ча, кото­рый оста­вал­ся в Лит­ве, достать золо­тых обра­зов, укра­шен­ных дра­го­цен­ны­ми кам­ня­ми раз­ных цве­тов, на «архи­ерей­скую шап­ку»: он «зде­ся (в Москве.— Е. Гор­ба­тов) таких не добу­дет» [Гор­ба­тов Е. Н. Мате­ри­а­лы к био­гра­фии архи­епи­ско­па Иоси­фа (Кур­це­ви­ча). – Вест­ник цер­ков­ной исто­рии, 2011 г., № 1/2 (21/22), с. 233 – 242с. 235]. 

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Мал.17. Печат­ка Іва­на-Ієзекії­ла Дмит­ро­ви­ча Кур­це­ви­ча Були­ги від 1619 р.

Йо́сиф Курце́вич-Коріято́вич (світсь­ке ім’я Кур­це­вич-Були­га Іван Дмит­ро­вич або Єзекіїл; Кур­че­вич русь­ко­го гер­бу Курч; 9 груд­ня 1589, мож­ли­во Біла Церк­ва Біло­цер­ківсь­ко­го ста­ро­ства Київсь­ко­го воє­вод­ства, тепер рай­центр Київсь­кої області — 15 черв­ня 1642) — цер­ков­ний пра­во­слав­ний діяч, єпис­коп Київсь­кої мит­ро­полії та Русь­кої пра­во­слав­ної церк­ви. один із зас­нов­ни­ків Київсь­ко­го брат­ства і Київсь­кої братсь­кої шко­ли, єпис­коп, архіє­пис­коп Суз­дальсь­кий і Тарусь­кий. Похо­див із князів.
Нале­жав до литовсь­ко-русь­ко­го князівсь­ко­го роду Кур­це­ви­чiв. Здо­був блис­ку­чу освіту. Закін­чив Паду­ансь­кий універ­си­те­тет (Італія).
Запись от кня­зя Яна Дмит­ри­е­ви­ча Кур­це­ви­ча Булы­ги еврею Авра­му Яку­бо­ви­чу на отда­чу ему в аренд­ное содер­жа­ние сел: Туран, Верб­но­го и Ново­сё­лок. с пере­да­чею ему пра­ва каз­нить кре­стьян смер­тью от 1598 года, мар­та 11 дня. 160 Из доку­мен­та ясно, что маче­хой Яна Дмит­ри­е­ви­ча Кур­це­ви­ча, то есть вто­рой женой Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Кур­це­ви­ча Булы­ги была Гальш­ка Стужин­ская (пер­вая жена неиз­вест­на), на тот момент она уже жена Мико­лая Харлинского.

Особ­ли­вою вой­ов­ни­чістю та рішучістю у роз­бій­ни­ць­ких наїз­дах визна­ча­ла­ся волинсь­ка кня­ги­ня Софія Ружинсь­ка, яка разом із свої­ми бра­та­ми ство­ри­ла і очо­ли­ла роз­бій­ни­ць­кий табір, спо­чат­ку в селі Котель­ні, а потім у Паво­лочі. У 1609 р. кня­ги­ня Ружинсь­ка на чолі заго­ну погра­бу­ва­ла і спа­ли­ла осе­лю шлях­ти­ча Є. Тиш­ке­ви­ча в селі Ляхів. Того ж року вона з шести­ти­сяч­ним війсь­ком оса­ди­ла замок князів Коре­ць­ких Чере­мош, взя­ла його при­сту­пом, спа­лив­ши і погра­бу­вав­ши. У 1611 р. за нака­зом кня­гині було зруй­но­ва­но сели­ще Нехво­ро­щу. Серед сорат­ни­ків Софії Ружинсь­кої були Адам Олі­зар, Ян Бод­зинсь­кий, Ян Були­га-Кур­це­вич, Михай­ло Нови­ць­кий та інші. Але піс­ля смер­ті сво­го чоло­віка у 1610 р. вона пере­сва­ри­ла­ся з ними і вела вже вій­ну за їх маєт­ки [10].
Прий­няв чер­нец­тво, зго­дом став архі­манд­ри­том Запорізь­ко­го Трах­те­ми­рівсь­ко­го мона­сти­ря. Його ім’я стоїть одним із пер­ших, хто впи­сав­ся до братсь­ко­го реєст­ру Київсь­ко­го брат­ства 1616 р.: «Бачу, — писав він, — спра­ву зело доб­ру — состав­леніє Брат­ства во гра­ді Києві і того ради всі­г­да есм гото­вий з ним постра­да­ти, доб­ро і зло і кров мою за бла­го­че­стіє дати…»
1619 року всту­пив до Луць­ко­го брат­ства і разом із 47 пред­став­ни­ка­ми ари­сто­кратії й шлях­ти Волині. Під листом, в яко­му гаран­ту­ва­ло­ся заступ­ниц­тво, політич­на та матеріаль­на під­т­рим­ка брат­ству під­пи­сав­ся так: «Іезекіил Кур­це­вич, архи­манд­рить Терехте­ми­ров­скій і для того і руку мою під­пи­сую влас­ною рукою».
1620 року — висвя­че­ний Патріар­хом Єру­са­лимсь­ким Тео­фа­ном на єпис­ко­па Воло­ди­мирсь­ко­го і Бере­стейсь­ко­го (Луць­ко­го й Острозь­ко­го), однак через опір польсь­кої вла­ди посі­сти кафед­ри не зміг. У листо­па­ді 1620 Кур­це­вич разом з гетьма­ном Пет­ром Сагай­дач­ним брав участь у робо­ті польсь­ко­го сей­му, на яко­му пору­шу­ва­лось питан­ня про визнан­ня нової пра­во­слав­ної ієрар­хії Київсь­кої митрополії.

Близь­ко 1624 або в лип­ні 1625 при­був до Моск­ви. Пред­ста­вив­ши себе жерт­вою поля­ків і уніатів, знай­шов при­ту­лок у Росії. У серп­ні 1626 (за дея­ки­ми дани­ми, у серп­ні 1625) року визна­чен архіє­пис­ко­пом Суз­дальсь­ким і Тарусь­ким. Май­же без­по­се­ред­ньо слі­дом за при­зна­чен­ням Йоси­фа в Суз­даль міс­цеві жителі почи­на­ють пода­ва­ти Госу­да­рю на ньо­го чоло­бит­ні, скаржа­чись, що він з вели­кою жор­сто­кістю від­но­сить­ся до своїх під­лег­лих і вияв­ляє вели­ке користолюбство.

1634 р. судом Патрiар­ха Мос­ковсь­ко­го був поз­бав­ле­ний сану та засла­ний у Соло­ве­ць­кий мона­стир. Помер на Солов­ках 1642 року.
Під­ста­ро­ста чер­кась­кий (1601 р.), біло­цер­ківсь­кий (1609-1613 рр.), ігу­мен Трах­те­ми­рівсь­ко­го мона­сти­ря (? -1624 рр.), Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря (1624 р.), єпис­коп воло­ди­мирсь­кий волинсь­кий (1620-1624рр.), архіє­пис­коп суз­дальсь­кий (1625 р.).
Кур­це­вич-Були­га Іван Дмит­ро­вич, чер­не­че ім’я Ієзекіїль, в хіро­тонії Йосиф (9.12.1589, мож­ли­во Б. Церк­ва Біло­цер­ківсь­ко­го ста­ро­ства Київсь­ко­го воє­вод­ства, тепер рай­центр Київсь­кої області – 15.06.1642, м. Казань, тепер РФ) – один із зас­нов­ни­ків Київсь­ко­го брат­ства і Київсь­кої братсь­кої шко­ли, єпис­коп, архіє­пис­коп Суз­дальсь­кий і Тарусь­кий. Похо­див із князів. Його ім’я стоїть одним із пер­ших, хто впи­сав­ся до братсь­ко­го реєст­ру 1616.
Учень Галілео Галілея.

Помер (здо­гад­но) між верес­нем 1640 і серп­нем 1641 р. [Гор­ба­тов Е. Н. Мате­ри­а­лы к био­гра­фии архи­епи­ско­па Иоси­фа (Кур­це­ви­ча). – Вест­ник цер­ков­ной исто­рии, 2011 г., № 1/2 (21/22), с. 233 – 242].

ИОСИФ
(Иезе­ки­иль) (Кур­це­вич Иван Дмит­ри­е­вич; 80-е гг. XVI в.- 15.06.1642, Казань), архи­еп. бывш. Суз­даль­ский и Тарус­ский. Сын кн. Дмит­рия Кур­це­ви­ча и его 1-й жены Ядви­ги Гра­ев­ской. И. Д. Кур­це­вич был женат на Вар­ва­ре Михай­ловне Заго­ров­ской, упо­ми­на­ет­ся в источ­ни­ках как чер­кас­ский под­ста­ро­ста (1601), бело­цер­ков­ский под­ста­ро­ста (1609-1613). Из пись­ма царя Миха­и­ла Фео­до­ро­ви­ча пат­ри­ар­ху Фила­ре­ту от 22 янв. 1630 г. мож­но заклю­чить, что И. был родом из Кие­ва, где жила его мать схим­ни­ца Доро­фея (Пись­ма рус. госу­да­рей. М., 1848. Т. 1. № 332).

Соглас­но посла­нию И. к кн. Гри­го­рию Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­му (впо­сл. митр. Киев­ский Геде­он), И. Д. Кур­це­вич, при­няв мона­ше­ский постриг, пере­дал свою долю в родо­вом иму­ще­стве тро­ю­род­но­му бра­ту кн. Пав­лу Кур­це­ви­чу и уехал на Афон, где нахо­дил­ся два с поло­ви­ной года (веро­ят­но, в 1614-1616), затем по прось­бе бра­тии поехал для сбо­ра мило­сты­ни в Речь Поспо­ли­ту. На Афон он не вер­нул­ся и напра­вил­ся в Паду­ан­ский ун-т, где 13 июля 1616 г. был вне­сен в спи­сок сту­ден­тов из Речи Поспо­ли­той как «иеро­мо­нах Иеза­хи­иль Кур­це­вич». Оче­вид­но, ко вре­ме­ни пре­бы­ва­ния в Ита­лии отно­сят­ся сло­ва И. в посла­нии, что он «мяса втаи едал, гове­ния, и посту, и тру­дов ника­ких есми не имел за бла­го­че­стие». По воз­вра­ще­нии в Речь Поспо­ли­ту И., по его сви­де­тель­ству, был игу­ме­ном Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне — вла­де­нии кня­зей Чет­вер­тин­ских, веро­ят­но, ок. 1617-1618 гг., т. к. в 1619 г. в ката­ло­ге Луц­ко­го брат­ства он уже упо­ми­на­ет­ся как архи­манд­рит Св. Тро­и­цы мона­сты­ря в Трех­те­ми­ро­ве (ныне с. Трах­те­ми­ров, Чер­кас­ская обл., Укра­и­на). Этим дан­ным как буд­то про­ти­во­ре­чит под­пись И. как игу­ме­на Трех­те­ми­ров­ско­го мона­сты­ря под актом нач. 1616 г. об осно­ва­нии Киев­ско­го брат­ства, одна­ко, по наблю­де­ни­ям М. С. Гру­шев­ско­го, под­пи­си под доку­мен­том отно­сят­ся к более позд­не­му вре­ме­ни. В посла­нии И. неод­но­крат­но гово­рит­ся о его столк­но­ве­ни­ях со сто­рон­ни­ка­ми унии на Волы­ни. Воз­мож­но, эти столк­но­ве­ния и угро­зы со сто­ро­ны уни­а­тов заста­ви­ли его оста­вить Волынь и перей­ти в Трех­те­ми­ров­ский мон-рь — оби­тель, нахо­див­шу­ю­ся под патро­на­том Запо­рож­ско­го вой­ска. Здесь уста­но­ви­лись тес­ные свя­зи меж­ду И. и каза­че­ством, к-рые про­сле­жи­ва­ют­ся в даль­ней­ших событиях.

В 1620 г. на Укра­и­ну при­е­хал Иеру­са­лим­ский пат­ри­арх Фео­фан IV и поста­вил для пра­во­слав­ных мит­ро­по­ли­та и епи­ско­пов. 7 янв. 1621 г. в Трех­те­ми­ров­ском мона­сты­ре в при­сут­ствии пол­ков­ни­ка П. К. Сагай­дач­но­го и боль­шо­го чис­ла каза­ков пат­ри­арх хиро­то­ни­сал И. во епи­ско­па Вла­ди­мир­ско­го и Брест­ско­го и назна­чил «про­то­тро­ни­ем» Киев­ской мит­ро­по­лии. По сви­де­тель­ству совре­мен­ни­ка-уни­а­та, на хиро­то­нии И. осо­бен­но наста­и­ва­ли каза­ки. Когда кор. Сигиз­мунд III Ваза, узнав о вос­ста­нов­ле­нии пра­во­сл. иерар­хии, разо­слал мест­ным вла­стям уни­вер­са­лы с тре­бо­ва­ни­ем аре­сто­вать ново­по­став­лен­ных епи­ско­пов, сре­ди этих доку­мен­тов был уни­вер­сал от 15 мар­та 1621 г. об аре­сте И. Вме­сте с митр. Иовом (Борец­ким) И. участ­во­вал в казац­кой раде, собрав­шей­ся в Сухой Дуб­ра­ве 15 июня 1621 г., где иерар­хи при­зва­ли вой­ско Запо­рож­ское встать на защи­ту Пра­во­сла­вия. На раде в ходе пере­го­во­ров с коро­лев­ским послан­ни­ком была достиг­ну­та дого­во­рен­ность, что иерар­хи одоб­рят выступ­ле­ния вой­ска Запо­рож­ско­го про­тив турок, а вой­ско Запо­рож­ское и пра­во­сл. духо­вен­ство полу­чат воз­мож­ность обра­тить­ся к вла­стям Речи Поспо­ли­той со сво­и­ми тре­бо­ва­ни­я­ми. Отправ­лен­ное в Вар­ша­ву посоль­ство воз­гла­ви­ли Сагай­дач­ный и И. При­быв в Вар­ша­ву 20 июня, послы вру­чи­ли коро­лю «Про­те­ста­цию» про­тив дей­ствий вла­сти и обос­но­ва­ние закон­но­сти постав­ле­ния пра­во­сл. иерар­хов. Нуж­да­ясь в под­держ­ке вой­ска Запо­рож­ско­го нака­нуне тяже­лой вой­ны с Осман­ской импе­ри­ей, Сигиз­мунд III любез­но при­нял послов. И. вспо­ми­нал, что король «клял­ся Богом живым, что было веры не нару­шать» 161, но позд­нее он убе­дил­ся в том, что эти обе­ща­ния не выполняются.

Рези­ден­ци­ей И. на Волы­ни стал Св. Тро­и­цы мона­стырь в с. Дер­мань (ныне с. Дер­мань Вто­рая, Ров­нен­ская обл., Укра­и­на). И. актив­но защи­щал пра­во­слав­ных, высту­пая на сей­ми­ке в Жиди­чине, во Вла­ди­ми­ре и в Луц­ке. Эти дей­ствия вызва­ли недо­воль­ство про­тив­ни­ков, к-рые, по сло­вам И., «уча­ли насту­пать на здо­ро­вье мое и желать смер­ти моей» (Там же). Про­тив И. был воз­буж­ден судеб­ный про­цесс, свя­зан­ный с дея­тель­но­стью мон. Кипри­а­на, «стар­ше­го» в Поча­ев­ском в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре. Когда митр. Иов (Борец­кий) назна­чил Кипри­а­на сво­им намест­ни­ком, тот начал рас­сы­лать мит­ро­по­ли­чьи «уни­вер­са­лы» и высту­пать про­тив уни­ат. «пас­ты­рей». Кипри­ан был обви­нен в уго­лов­ных пре­ступ­ле­ни­ях и измене и нашел убе­жи­ще в Дер­ман­ском мон-ре. Когда вла­сти потре­бо­ва­ли выда­чи мона­ха, И. отка­зал­ся это сде­лать и 8 окт. 1622 г. дал воору­жен­ный отпор коро­лев­ским чинов­ни­кам, собрав слуг и кре­стьян, при­над­ле­жав­ших мон-рю. Обви­нен­ные в гос. измене, Кипри­ан и И. были вызва­ны на сей­мо­вый суд в февр. 1623 г. И. на суд не явил­ся и был сно­ва вызван в февр. 1625 г. В слу­чае повтор­ной неяв­ки при­го­вор мог быть выне­сен заоч­но. В таких усло­ви­ях епи­скоп решил искать убе­жи­ща в Рос­сии по сове­ту Иеру­са­лим­ско­го пат­ри­ар­ха Фео­фа­на IV, к-рый дал ему реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю Миха­и­лу Фео­до­ро­ви­чу и пат­ри­ар­ху Филарету.

В каче­стве посред­ни­ка меж­ду рус. вла­стя­ми и И. высту­пил ост­риц­кий игум. Пет­ро­ний (Жуко­виц­кий), один из глав­ных рус. аген­тов сре­ди укр. духо­вен­ства. В 1624 г. Пет­ро­ний при­е­хал в Моск­ву с гра­мо­та­ми И., адре­со­ван­ны­ми царю и его роди­те­лям. Ответ рус. вла­стей, оче­вид­но, был бла­го­при­ят­ным, т. к. в 1625 г. «июля в 31 день выехал на госу­да­ре­во имя из Кие­ва еп. Иосиф Воло­ди­мер­ской». Вско­ре И. с мно­го­чис­лен­ной сви­той (ок. 50 чел.) при­был в Путивль. 7 авг. в Москве епи­ско­па при­нял царь, 9 авг.- пат­ри­арх (Двор­цо­вые раз­ря­ды. 1850. Стб. 724, 725-727). По сви­де­тель­ству И., он полу­чил от царя золо­тую пана­гию, укра­шен­ную жем­чу­гом, от пат­ри­ар­ха — ико­ну Хри­ста в золо­том окла­де, а так­же 6 соро­ков соболей.

Дата и обсто­я­тель­ства назна­че­ния И. на Суз­даль­скую кафед­ру (вакант­ную после кон­чи­ны 29 апр. 1625 архи­еп. Арсе­ния Гре­ка) неиз­вест­ны. Впер­вые И. в каче­стве архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го и Тарус­ско­го упо­ми­на­ет­ся в запи­си о при­е­ме в Крем­ле царем и пат­ри­ар­хом в дек. 1627 г. тур. посла Фомы Кан­та­ку­зи­на (Там же. Стб. 963, 965, 968). П. М. Стро­ев без ссыл­ки на источ­ни­ки ука­зы­ва­ет, что И. стал Суз­даль­ским архи­ере­ем в авг. 1626 г. (Стро­ев. Спис­ки иерар­хов. Стб. 656). Ко вре­ме­ни управ­ле­ния И. Суз­даль­ской епар­хи­ей отно­сит­ся сохра­нив­ше­е­ся вало­вое опи­са­ние земель Суз­да­ля и уез­да, состав­лен­ное пис­цом М. М. Тру­со­вым и подья­чим Ф. Вито­вто­вым, в кото­ром зафик­си­ро­ва­ны зем­ли и подат­ное насе­ле­ние вла­де­ний архи­ерея (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. № 11317-11320, 11328). К 1629 г. отно­сит­ся опи­са­ние дво­ра И. в Шуе (Бори­сов. 1851. С. 56-58). В 1630 г. было опи­са­но иму­ще­ство кафед­раль­но­го собо­ра в Суз­да­ле (Фёдо­ров. 1855. С. 43; доку­мент утра­чен). Отры­воч­ные акты Шуй­ской при­каз­ной избы сви­де­тель­ству­ют о зло­упо­треб­ле­ни­ях со сто­ро­ны слуг И., пре­иму­ще­ствен­но являв­ших­ся выход­ца­ми из Речи Поспо­ли­той. Так, в чело­бит­ной царю жите­лей поса­да Шуи от 9 февр. 1629 г. ука­зы­ва­ет­ся, что кре­сто­вый ста­рец, при­слан­ный И. в Шую для сбо­ра пошлин, отнял день­ги у слу­жи­ло­го чело­ве­ка Тро­иц­ко­го мон-ря. Жите­ли Шуи жало­ва­лись, что И. «на мзде, по наку­пу» вер­нул на преж­ние места выслан­ных из горо­да за «без­дель­ные соста­вы» воз­дви­жен­ско­го свя­щен­ни­ка и его сына, диа­ко­на. Послед­ние, сго­во­рив­шись с архи­ерей­ски­ми слу­га­ми — «ино­зем­ца­ми-киев­ля­на­ми», «чинят нало­гу, тес­но­ты и про­да­жи мно­гие». В 1629 г. шуяне жало­ва­лись И. на его намест­ни­ков, к-рые, при­ез­жая в город, «чинят раз­ные при­тес­не­ния». 19 июня 1630 г. суз­даль­цы посла­ли царю жало­бу на И. из-за раз­граб­ле­ния подо­слан­ны­ми архи­ере­ем бояр­ски­ми детьми город­ских коже­вен. В Меся­це­сло­ве тро­иц­ко­го ино­ка Симо­на (Аза­рьи­на) рас­ска­зы­ва­ет­ся о том, что Суз­даль­ско­го архи­епи­ско­па за недо­стой­ное пове­де­ние кри­ти­ко­вал прп. Иоаким, инок Шар­том­ско­го во имя свт. Нико­лая Чудо­твор­ца мон-ря, уче­ник прп. Ири­нар­ха Ростов­ско­го. Прп. Иоаким был сослан за это в Соло­вец­кий мон-рь (РГБ. МДА. № 201. Л. 334 об., сер. 50-х гг. XVII в.).

Нахо­дясь в Рос­сии, И. под­дер­жи­вал кон­так­ты с сооте­че­ствен­ни­ка­ми по др. сто­ро­ну гра­ни­цы, мно­гие из к-рых пере­ез­жа­ли на служ­бу к архи­ерею в Суз­даль. Уже в окт. 1625 г. в Путивль при­бы­ли направ­ляв­ши­е­ся к И. стар­цы Дер­ман­ско­го мон-ря. 21 нояб. к И. при­е­ха­ли его постри­же­ни­ки — свя­щен­ник и 2 диа­ко­на из Кие­во-Печер­ско­го мон-ря «с при­ка­зом» от мате­ри архи­ерея Дом­ни­кии, игум. жен. Печер­ско­го мон-ря в Кие­ве (воз­мож­но, речь идет о маче­хе И. Гал­ке Стужин­ской). Послан­цы от Дом­ни­кии при­ез­жа­ли в Путивль так­же в февр. и в июле 1626 г. В 1628 г. стар­цы Свя­то-Духо­ва мона­сты­ря в Виль­но (см. Виль­нюс­ский в честь Соше­ствия Св. Духа на апо­сто­лов мона­стырь), при­быв­шие про­сить о помо­щи Вилен­ско­му брат­ству, вез­ли с собой реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю, пат­ри­ар­ху и И. В авг. 1628 г. в Путивль при­е­хал стро­и­тель Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне Илия с пись­мом к И. от Пав­ла Кур­це­ви­ча и с сооб­ще­ни­ем о жела­нии кн. Гри­го­рия Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го уехать в Рос­сию. В окт. того же года царь пред­ло­жил при­гла­сить кн. Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го. В нояб. И. напи­сал кня­зю посла­ние, напол­нен­ное вос­по­ми­на­ни­я­ми о преж­ней жиз­ни и похва­ла­ми жиз­ни в Рос­сии. Вме­сте с гра­мо­той И. отпра­вил пись­ма Пав­лу Кур­це­ви­чу и мате­ри. В мар­те 1630 г. Андрей при­вез в Путивль от митр. Иова (Борец­ко­го) сре­ди др. доку­мен­тов гра­мо­ту к И. В мар­те 1631 г. И. писал митр. Иову, что царь пожа­ло­вал выехав­ших в Рос­сию сына и пле­мян­ни­ка мит­ро­по­ли­та и обе­щал взять их под свою опе­ку. 31 дек. 1632 г. новый Киев­ский митр. Иса­ия (Копин­ский) обра­тил­ся к И. с прось­бой хода­тай­ство­вать о нем перед царем.

И. при­сут­ство­вал в янв. 1634 г. на Собо­ре о моби­ли­за­ции людей и средств на про­дол­же­ние вой­ны с Речью Поспо­ли­той. Одна­ко вско­ре после Собо­ра, 21 мар­та 1634 г., царь Миха­ил Фео­до­ро­вич издал указ, в кото­ром пред­пи­сы­ва­лось: «Иоси­фа, архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го, за его бес­чин­ство, что он живет не по свя­ти­тель­ско­му чину, дела­ет мно­гие непри­стой­ные дела, сослать в Сий­ский мона­стырь… А быти архи­епи­ско­пу в Сий­ском мона­сты­ре во вла­сте­лин­ском чину с пана­ги­ею, а в цер­ковь бы есте архи­епи­ско­па до наше­го ука­зу пущать не веле­ли. А веле­ли ему быти в келье без выхо­ду… А того б есте веле­ли беречь накреп­ко, чтоб архи­епи­скоп из мона­сты­ря не ушел, и бума­ги и чер­нил в келью ему не дава­ли, и ни каким сто­рон­ним людям к нему при­хо­ди­ти не веле­ти» (ААЭ. Т. 3. № 249. С. 380, 381). По-види­мо­му, вла­сти смог­ли при­ме­нить к И. меры нака­за­ния после кон­чи­ны его покро­ви­те­ля пат­ри­ар­ха Фила­ре­та († 1 окт. 1633). Гра­мо­той ново­го пат­ри­ар­ха Мос­ков­ско­го и всея Руси Иоаса­фа I от 14 сент. 1634 г. пред­пи­сы­ва­лось пере­ве­сти И. из Анто­ни­е­ва Сий­ско­го мон-ря в Соло­вец­кий в честь Пре­об­ра­же­ния Гос­под­ня мон-рь, сняв с него «свя­ти­тель­ский сан и пана­гию» и одев в «чер­ни­че­ское пла­тье» (РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555). С 1640 г. И. жил в казан­ском Зилан­то­вом в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре, где и скон­чал­ся. Погре­бен в собо­ре Зилан­то­ва мон-ря на левой сто­роне (моги­ла не сохр.).

Арх.: РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Кн. 209. Л. 290 об.- 293; Ф. 210 (Раз­ряд­ный при­каз). Кн. Денеж­но­го сто­ла Раз­ря­да. № 81. Л. 19 об., 43, 91 об.- 92, 128-128 об., 203; Нов­го­род­ский стол. Стб. 8. Л. 138-139; Бел­го­род­ский стол. Стб. 29. Л. 1-7, 11-16 об., 87, 193 и слл.; Ф. 124 (Мало­рос­сий­ские дела), 1630 г. № 1. Л. 1-2; 1631 г. № 1. Л. 1-8; Ф. 52 (Гре­че­ские дела), 1626 г. № 6-7; 1628 г. № 12; Ф. 138 (Дела о Посоль­ском при­ка­зе). Оп. 3. № 3. Л. 172.
Соч.: Фло­ря Б. Н., ред. Посла­ние Иоси­фа Кур­це­ви­ча кн. Гри­го­рию Чет­вер­тин­ско­му // Сла­вяне и их сосе­ди. М., 1991. Вып. 3. С. 141-151.
Ист.: Łukaszewicz J. Dzieje kościołów wyznania helweckiego na Litwie. Poznań, 1842. T. 1. S. 165; ААЭ. Т. 3. № 242. С. 369; № 249. С. 380, 381; Двор­цо­вые раз­ря­ды. СПб., 1850. Т. 1. Стб. 724, 963, 965, 968; Фёдо­ров А. Исто­ри­че­ское собр. о бого­спа­са­е­мом гра­де Суз­да­ле // ВОИДР. 1855. Кн. 22. Отд. мат-лы. С. 34, 43; Чело­бит­ная, подан­ная в 1630 г. царю Миха­и­лу Федо­ро­ви­чу от суз­даль­цев на архи­епи­ско­па сво­е­го Иоси­фа Кия­ни­на в раз­граб­ле­нии у них коже­вен // ЧОИДР. 1863. Кн. 1. Смесь. С. 2-3; РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555; Justifikatia niewinności // Арх­ЮЗР. 1887. Ч. 1. Т. 7. № 197. С. 525-526; Опись архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1626 г. М., 1977. Ч. 1. С. 383; ПСРЛ. Т. 40. С. 157.
Лит.: Гав­ри­ил (Вос­кре­сен­ский), архим. Ист. опи­са­ние казан­ско­го Успен­ско­го вто­ро­кл. Зилан­то­ва мон-ря. Каз., 1840. С. 5; Баже­нов Н. Пла­ва­ние к Зилан­то­ву мон-рю и Казан­ско­му памят­ни­ку. М., 1846. С. 14; Бори­сов В. А. Опи­са­ние г. Шуи. М., 1851. С. 56-58; Иоасаф (Гапо­нов), иером. Цер­ков­но-ист. опи­са­ние суз­даль­ских досто­па­мят­но­стей. Чугу­ев, 1857. С. 31; Бар­су­ков. Источ­ни­ки агио­гра­фии. Стб. 241-242; Титов А. А. Суз­даль­ская иерар­хия. М., 1892. С. 71-74; Милов­ский Н. М., свящ. Нека­но­ни­зи­ро­ван­ные свя­тые г. Шуя Вла­ди­мир­ской губ. // ЧОИДР. 1893. Кн. 2. С. 45-46; Хар­лам­по­вич К. В. Иосиф (Кур­це­вич), архи­еп. Суз­даль­ский, быв­ший Вла­ди­мир­ский и Брест­ский (1621-1647). Поча­ев, 1900 (отт. из: Волын­ские ЕВ. 1900. № 13-15); он же. Мало­рос­сий­ское вли­я­ние на вели­ко­рус­скую цер­ков­ную жизнь. Каз., 1914. Т. 1. С. 32 и слл.; Гру­шевсь­кий М. С. Iсторiя Украï­ни-Руси. К.; Львiв, 1909. Т. 7 (по указ.); Миць­ко I. З. Острозь­ка слов’яно-греко-латинська ака­де­мiя. К., 1990. С. 97-98; Яко­вен­ко Н. М. Украïнь­ска шлях­та з кiн­ця XIV до сер. XVII ст.: Волинь i Цен­траль­на Украï­на. К., 1992. С. 281; Мака­рий. Исто­рия РЦ. Кн. 6 (по указ.).
А. В. Машта­фа­ров, Б. Н. Флоря

Дже­ре­ла:
Гор­ба­тов Е. Н. Мате­ри­а­лы к био­гра­фии архи­епи­ско­па Иоси­фа (Кур­це­ви­ча). – Вест­ник цер­ков­ной исто­рии, 2011 г., № 1/2 (21/22), с. 233 – 242
Мико­ла Жар­ких. Вве­денсь­кий сино­дик. https://​www​.​m​-zharkikh​.name/​u​k​/​H​i​s​t​o​r​y​/​M​o​n​o​g​r​a​p​h​s​/​V​v​e​d​e​n​S​y​n​o​d​i​k​o​n​/​T​e​x​t​/​S​e​c​t​6​1​-​1​0​0​.​h​tml

КЖ. РАЇ­НА ФЕДОРІВ­НА КУРЦЕВИЧІВНА

Такою ж невизна­че­ною зали­ши­лась і доля княжни
Раї­ни Федорів­ни Кур­це­ви­чів­ни, яка зга­дуєть­ся в про­цесі про роз­поділ май­на 1611 р. 162 У 1613 р. вона ще не була одру­же­на (зга­дуєть­ся у судо­вій справі про пере­не­сен­ня бор­гу). 163

КН. ЛЕВ КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА,

молод­ший син Костян­ти­на Михай­ло­ви­ча, впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вих спра­вах 1604 р. На той час він вже був одру­же­ний з Ядві­гою із
Мир­ча. 164 В родині Лева та Ядві­ги наро­ди­вся єди­ний наща­док — син Олек­сандр. Свої остан­ні відо­мі судо­ві спра­ви князь Лев про­вів ще у 1609 р., 165 а в декреті про поро­зу­мін­ня 1611 р. (про ньо­го йти­меть­ся далі) його ім’я вже не зга­дуєть­ся. 166 Але оплат­ний запис удо­ві на поло­ви­ну с. Тури­ча­ни та 1000 пол. зло­тих було зроб­ле­но лише у 1622 р. 167 В окре­мих судо­вих спра­вах до його пріз­ви­ща чомусь ще дода­ва­ло­ся пріз­вись­ко Булига.

Ж., ЯДВІ­ГА ІЗ МИРЧА.

КН. ЙОНА КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУРЦЕВИЧ, 

мож­ли­во, був під­ста­ро­стою чер­кась­ким у 1601 р., 168 але в матеріа­лах судо­вих справ, де 1604 р. князь Йона висту­пав разом з бра­том, цьо­го уря­ду за ним уже не зазна­че­но. 169 З почат­ку XVII ст, князь Йона актив­но ску­по­вує зем­лі побли­зу с. Тури­ча­ни, але зго­дом, у 1611 р., вже застав­ляє своє май­но, 170 а 1613 р. разом з небо­жем Олек­сан­дром про­дає його за 6000 пол. зло­тих роди­чу- кня­зю Пав­лу Кур­це­ви­чу. 171 Одно­час­но він пола­год­жує бор­го­ві спра­ви з інши­ми свої­ми родичами.

Здаєть­ся виро­гід­ною вер­сія, яку опри­люд­ни­ла з своїй моно­гра­фії Ната­ля Яко­вен­ко – князь Йона згодім міг пере­тво­ри­ти­ся на відо­му духов­ну осо­бу тих часів, Ізекіє­ля Кур­це­ви­ча. Піс­ля 1613 року він зга­дуєть­ся як архі­манд­рит (1616-1619), єпис­коп воло­ди­мирсь­кий (з 1620 р.), ігу­мен Трах­те­ми­рівсь­ко­го мона­сти­ря (до 1624 р.), ігу­мен Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря (в 1625 р.), архіє­пис­коп суз­дальсь­кий (з 1625 р.). Пріз­вись­ко Були­га до пріз­ви­ща цьо­го Іони (Ізекіє­ля) ніко­ли не додавалося.

Князь Йона Костян­ти­но­вич був одру­же­ний з
Мару­шею із Т(…)ла. Нащад­ків у цієї роди­ни не зали­ши­ло­ся. Піс­ля про­да­жу маєт­ка Тури­ча­ни всі спо­га­ди про Йону Костян­ти­но­ви­ча в судо­вих матеріа­лах зникають.

Ж., МАРУ­ША ТЕР­ЛЄ­ЦЬ­КА, яка ще жила у 1613 р. 172.

генерация от Гедимина

40/35. АНДРІЙ АНДРІЙ­О­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1610)

В 1592 році було вби­то кн. Андрія Олек­сан­дро­ви­ча Буремль­ско­го, який зали­шив по собі недо­рос­ло­го сина Андрія, народ­же­но­го у шлю­бі з Маре­тою Лащів­ною 52. Піс­ля смер­ті бать­ка недо­рос­лий князь пере­бу­вав в опі­ці своїх стриїв, мате­ри­них синів від дру­го­го шлю­бу 53. Разом із тим сини Іва­на Михай­ло­ви­ча Пет­ро, Олек­сандр, Михай­ло і Бог­дан Хрін­ни­ць­кі, маю­чи в опі­ці сво­го синов­ця по матері «лεтъ нεдо­рос­ло­го» кня­зя Андрія Андрій­о­ви­ча Бурем­льсь­ко­го, актив­но захи­ща­ли його інте­ре­си 173. Так, 1596 р. вони пози­ва­ли слу­гу покій­но­го кня­зя А. Д. Бурем­льсь­ко­го Мати­са Ком­на­ць­ко­го «j нεjт­данъε сумы пнзεи заслу­жо­ных кнѩзεи зошлых Ѳεдо­ра, Андрεzѩ Бурεм­ских, которyю jн в скар­бу εго королεв­скои мило­сти взѩл» 174. 1597 р. вони скар­жи­ли­ся на того ж слу­гу, який захо­пив част­ку їхньо­го синов­ця у маєт­ку Черн­чи­ці 175. 2 жовтня 1598 р. вони пози­ва­ли­ся до подруж­жя воло­ди­мирсь­ко­го під­ко­морія Ада­ма Пру­си­новсь­ко­го і Геле­ни Ухансь­кої щодо погра­бу­ван­ня бурем­льсь­ких під­да­них сво­го підо­піч­но­го 176, а 15 жовтня – до Кін­дра­та Сми­ковсь­ко­го через побит­тя ним князівсь­ких селян 177.

42/36. ТЕО­ФІЛІЯ ПАВ­ЛІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИ­ЧІВ­НА БУЛИ­ГА (1637, 1680)

впер­ше зга­дуєть­ся у судо­вих спра­вах 1637 р. 178 Вже на той час вона була в шлю­бі з добрим при­я­те­лем сво­го бать­ка — Вац­ла­вом Бого­ви­ти­ном. Пер­ший її чоло­вік помер у 1646 р. скоріш за все вна­слі­док само­губ­ства. Поми­наль­на цер­ков­на від­пра­ва по ньо­му була про­ве­де­на лише в лип­ні 1660 р. Сам факт цієї від­пра­ви став темою декіль­кох судо­вих справ впро­до­вж XVII ст. оскіль­ки все май­но небіж­чи­ка муси­ло нале­жа­ти Короні. У цій родині була доч­ка Кате­ри­на, яка вже була одру­же­на з Даніе­лем Гуле­ви­чем у 1651 р. 179 У сере­дині 1647 р. княж­на Тео­філія вдру­ге вий­ш­ла заміж за Яна-Кази­ми­ра Хоте­ць­ко­го. Третім чоло­віка княж­ни Тео­філії став Ян Кашевсь­кий (вді­ве­ць по її рід­ній сест­рі Бар­барі). В цьо­му шлю­бі наро­ди­ла­ся доч­ка Анна. 180 Княж­на Тео­філія зга­дуєть­ся ще в судо­вих доку­мен­тах 1680 р.. тоб­то вона про­жи­ла не мен­ше 60 років. Ян Кашевсь­кий — чоло­вік обох сестер — в похи­ло­му віці став поваж­ною като­ли­ць­кою духов­ною осо­бою, ксьон­дзом та каноніком бене­дек­тин­ців (помер у 1697 р.). Опікун дав Бар­барі та її сест­рі своє повне «родо­ве» пріз­ви­ще — Коріа­то­вич Кур­це­вич Були­га — і навіть про­го­ло­шу­вав саму Бар­ба­ру «вен­гер­кою». Зви­чай­но, що оби­дві сест­ри до нащад­ків кня­зя Васи­ля Були­ги нія­ко­го від­но­шен­ня не мали, про що слід пам’ятати.

М., ВАЦ­ЛАВ БОГОВИТИН.

М., ЯН-КАЗИ­МИР ХОТЕЦЬКИЙ.

М., ЯН КАШЕВСЬКИЙ

41/36. БАР­БА­РА ПАВ­ЛІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА (ok. 1620-po 1647)

c. Pawła i 1ż. Zofii Szaszkiewicz; razem z siostrą, a w towarzystwie kuzyna (Boniecki nazywa go omyłkowo stryjem) i opiekuna Samuela, pozwane zostały w 1636 przez kapitułę włodzimierską o 2,000 florenów, pożyczone ich ojcu na Nowosiółki; m. (ok. 1646) Jan Kaszowski h. Janina (ok. 1610-po 1647).

Jan z Wysokiego i małżonka jego Barbara Koriatoimcz&ama Kurcewiczówna Kaszowscy, oskarżeni 1644 r. przez Bonczalską o naruszenie kontraktu.

впер­ше зга­дуєть­ся у судо­вих спра­вах 1637 р. як «літ не маю­ча» (малоліт­ня). 181 В пер­шу чер­гу саме щодо неї мав вико­ну­ва­ти свої обов’язки опіку­на князь Самюєль. Опікун дав Бар­барі та її сест­рі своє повне «родо­ве» пріз­ви­ще — Коріа­то­вич Кур­це­вич Були­га — і навіть про­го­ло­шу­вав саму Бар­ба­ру «вен­гер­кою». Зви­чай­но, що оби­дві сест­ри до нащад­ків кня­зя Васи­ля Були­ги нія­ко­го від­но­шен­ня не мали, про що слід пам’ятати.

Княж­на Бар­ба­ра взя­ла шлюб з Яном Кашевсь­ким між 1638 і 1643 рр., про що також зга­дуєть­ся у судо­вих доку­мен­тах 1645 р. 182 В родині Бар­ба­ри та Яна наро­ди­ло­ся троє нащад­ків — син Самюєль та доч­ки Кри­сті­на і Маріан­на. Княж­на Бар­ба­ра помер­ла, мабуть, під час дворіч­ної епі­де­мії чуми 1651 — 1653 рр., не дожив­шиі до сво­го 25-річ­чя. У 1655 р. дру­гою дру­жи­ною Яна Кашевсь­ко­го була також Бар­ба­ра, але вже Кози­чансь­ка. 183 Син княж­ни Бар­ба­ри Самюєль зга­дуєть­ся у 1678 р., доч­ка Кри­сті­на (Зрія­новсь­ка) у 1671 р., а доч­ка Маріан­на — у 1698 р.

М. ЯН КАШЕВСЬКИЙ. 

КЖ. МАЛ­ГО­ЖА­ТА ЙОНІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУРЦЕВИЧ

була в шлю­бі з Мой­сеєм Іва­ни­ць­ким у 1630 р. 184 Про їхнє подруж­нє жит­тя та нашад­ків нічо­го неві­до­мо. Писа­ла­ся Коріа­то­вич Кур­це­вич, але в роз­поділі спад­щи­ни кня­зя Йони в 1620 — 1622 роках участі не брала.

М., МОЙ­СЕЙ ІВАНИЦЬКИЙ.

КЖ. КАТЕ­РИ­НА ЙОНІВ­НА КУРЦЕВИЧІВНА

впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вих спра­вах 1618 р. 185 А вже в 1620 р. вона була в шлю­бі з Михай­лом Вітонізь­ким. 186 Пер­ший її чоло­вік зали­шив все своє май­но дру­жині ще теста­мен­том від 28 черв­ня 1628 р., хоча сам про­жив до 1636 р. Але в ті часи замість ньо­го в судах бага­то разів висту­па­ла саме дру­жи­на. Дея­кі свої спра­ви княж­на Кате­ри­на зала­год­жу­ва­ла там навіть і під своїм родо­вим пріз­ви­щем. 187 У цій родині була донь­ка Бар­ба­ра, яка вже 1647 р. була в шлю­бі з Про­ко­пом Михай­ло­ви­чем Вен­це­новсь­ким. Вдру­ге княж­на Кате­ри­на вий­ш­ла заміж за Яна Пру­си­новсь­ко­го, який помер у 1646 р. Третім її чоло­віком був Томаш Валіш­ний. Княж­на Кате­ри­на бра­ла участь у роз­поділі та нагляді за май­ном своїх небо­жів у 1655 р. 188

М.1, МИХАЙ­ЛО ВІТОНІЗЬКИЙ.

М.2, ЯН ПРУСИНОВСЬКИЙ,

М.3, ТОМАШ ВАЛІШНИЙ

43/36. КН. САМІЙ­ЛО ЙОНО­ВИЧ КОРІЯ­ТО­ВИЧ-КУР­ЦЕ­ВИЧ (1618, †1651)

впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вій справі 1618 р. 189 В судо­вих доку­мен­тах він часті­ше за все пишеть­ся як Самю­ель Кур­це­вич Були­га, син Йони, а іноді — «Самюєль Були­же­вич Кур­це­вич». До часів кня­зя Самює­ля слід від­не­сти виник­нен­ня леген­ди про поход­жен­ня Кур­це­ви­чів від кн. Коріа­та. Саме князь Самю­ель з сест­ра­ми і поча­ли писа­ти­ся Коріа­то­ви­ча­ми. 184 Цей факт доз­во­ляє досить чіт­ко іден­ти­фіку­ва­ти дітей кня­зя Йони Дмитровича.

Князь Самю­ель, «вен­ге­ре­ць», одру­жи­вся з Анене (Анною) з Кози­рад Бого­ви­ти­но­вою перед 1636 р. Але тіль­ки в соро­ко­вих роках у цієї роди­ни з’явилися нащад­ки — сини Олек­сандр та Фран­циск, і доч­ки Кри­сті­на та Маріан­на. На почат­ку епі­де­мії чуми у люто­му-берез­ні 1651 р, князь Самю­ель та його дру­жи­на помер­ли. 190 Смерть бать­ків була настіль­ки рап­то­вою, що опікунів малоліт­нім сиро­там з квіт­ні 1651 р. при­зна­чав уже король, Князь Самю­ель не дожив до сво­го 50-літ­тя, а Його дру­жи­на була молод­шо­ю­за нього.

Dzieci Іва­на używali na zasadzie mylnej legendy o swojem pochodzeniu, przydomku «Koriatowicz»; było ich troje, wymienionych 1640-1643: Barbara z kniaziów Koryatowiczów Kurcewiczówna, żona Jana z Wysokiego Kaszowskiego, Teofila za Wacławem z Kozirad Bohowitynomi.

(ok. 1610-po 1649), s. Jana (Janusza) i Barbary Zahorowskiej, pisał się Koriatowiczem Kurcewiczem Bułyhą, stosując się do mylnej tradycji o pochodzeniu od ks. Koriata Gedyminowicza; w 1628 razem z ks. Pawłem Fedorowiczem i ks. Aleksandrem Lwowiczem, procesował Podhorodeńskich o granice Turyczan; w 1636 jest opiekunem swych kuzynek, Teofili i Barbary, córek ks. Pawła; w latach 1634-1640 procesuje Hulewiczów o Obzyr, a w 1647 pozwany o tenże Obzyr przez Jana Kaszowskiego, męża Barbary; w 1643 wspólopiekun Witoniskich; ż. Anna z Kozierad Bohowityn (ur. ok. 1620); dzieci: Aleksander, Franciszek, Krystyna, Maria 191.

Kniaź Samuel Koriatowicz Kurcewicz Bułyha, syn Jana Dymitrowicza, żonaty z Anna Bohowitynówna, miał dzieci: Aleksandra, Franciszka, Krystynę i Maryę. Jako Samuel Kurcewicz występuje 1649 r.

Ж. АННА БОГО­ВИ­ТИ­НА з КОЗЕ­РАД (†1651)

44/36. МАК­СИМ ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († 1687)

Пол­ков­ник умансь­кий (1664 р.), наказ­ний гетьман.

В опи­са­нии села Гее­ви­чей гово­рит, что часть Гее­ви­чей пере­шла в соб­ствен­ность вну­ка ста­ро­сты бело­цер­ков­ско­го Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Кур­це­ви­ча — пол­ков­ни­ка уман­ско­го, Мак­си­ма Булы­ги в 1687 году. В этой свя­зи я нашёл инте­рес­ный документ:
XLII. Жало­ба вдо­вы наказ­но­го козац­ко­го гет­ма­на, Мак­си­ми­ли­а­на Булы­ги, Еле­ны, на козац­ко­го пол­ков­ни­ка, Кришто­фа Лон­чин­ско­го, о том, что он, узнав о смер­ти ее мужа, напал с сво­им пол­ком на его села, огра­бил кре­стьян, а ткже иму­ще­ство Булы­ги и жену его истя­зал. Фак­ты эти под­твер­жда­ют­ся сви­де­тель­ством воз­но­го. 1687 Июня 10 192

КН. ОЛЕК­САНДР ЛЬВО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1611, †1631/1638)

впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вій справі 1611 р. про під­пи­сан­ня декре­ту поро­зу­мін­ня між кня­зя­ми Кур­це­ви­ча­ми, нащад­ка­ми братів Федо­ра та Костян­ти­на, які на той час ще були живі. 193 До 1613 р. включ­но він завжди зга­дуєть­ся разом з кня­зем Йоною Костян­ти­но­ви­чем, своїм стриєм, а піс­ля 1614 року — вже само­стій­но. 194 Згад­ка про ньо­го як учас­ни­ка судо­вих справ обме­жуєть­ся 1627 р. 195 Далі у 1631 році має­мо його під­пис як свід­ка у судо­вій справі. 196 Князь Олек­сандр весь час жив у с. Тури­ча­ни. Жод­них вказі­вок на його роди­ну немає, і нащад­ків по ньо­му не залишилося.

Князь Олек­сандр Льво­вич Кур­це­вич зга­дуєть­ся як небіж­чик у 1638 р. 197.

генерация от Гедимина

АЛЕК­САНДР САМУ­И­ЛО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (*1642, †1692) 

Пан (князь) Олек­сандр Самуєлєвич Кур­це­вич наро­ди­вся, скорі­ше за все, у 1642 р., бо досяг­нув­ши пов­но­літ­тя, бере своїх малоліт­ніх сестер у опіку (30.ХII.1660) 198). До цьо­го часу помер молод­ший з дітей Самій­ла Кур­це­ви­ча — Фран­ціск. На почат­ку епі­де­мії чуми у люто­му-берез­ні 1651 р, князь Самю­ель та його дру­жи­на помер­ли. 199 Смерть бать­ків була настіль­ки рап­то­вою, що опікунів малоліт­нім сиро­там в квіт­ні 1651 р. при­зна­чав уже король. Малоліт­ні пани­чі та панян­ки Коріа­то­ви­чі Кур­це­ви­чі Були­ги отри­ма­ли з волі коро­ля добрих опікунів — під­столія волинсь­ко­го Тома­ша Козе­ку та королівсь­ко­го дво­ря­ни­на Мико­лая Чапесь­ко­го. Ці опіку­ни швид­ко і жорст­ко розі­бра­ли­ся зі спад­щи­ною сиріт, при­зна­чив­ши нагля­да­ти за нею їхньо­го сво­я­ка Тома­ша Валіш­но­го. 200 

У 1675 р. він зга­дуєть­ся як побор­ця подим­но­го (exactore) у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті Волинсь­ко­го воє­вод­ства 201.

З подруж­жям Юрієм Вербсь­ким та Маріан­ною Кур­це­ви­чів­ною, своєю сест­рою, Олек­сандр Самій­ло­вич Кур­цєвич поді­лив спад­ко­ві володіння.

Піс­ля зимо­во­го аре­шту Олек­сандр Кур­цєвич навес­ні 1692 р. вже був тяж­ко хво­рий і через нездат­ність осо­би­сто висту­па­ти у судах пере­дав всі свої спра­ви у руки стар­шо­го сина Сте­фа­на та дру­жи­ни, 18 верес­ня того ж року він склав запо­віт і у сере­дині жовтня помер 202.

Пан Олек­сандр, як і його сест­ри та брат, впер­ше зга­дуєть­ся в судо­вих спра­вах 1651 р. у зв’язку з прий­нят­тям спад­щи­ни, 203 яке забез­пе­чи­ли їхні опіку­ни. Наступ­на згад­ки про всіх братів і сестер є в судо­вій справі 1662 р. 204 Саме пан Олек­сандр зали­ши­вся «на дворі» піс­ля роз­поді­лу бать­ків­щиз­ни з сест­рою. На той час він вже був одру­же­ний із Софією Гомар­ків­ною Семаш­ковсь­кою (з 1663 р.). До 1669 р. в родині Олек­сандра та Софії наро­ди­ло­ся троє нащад­ків — сини Сте­фан, Вой­тех та Пав­ло. Піс­ля смер­ті Софії Олек­сандр вдру­ге побрав­ся з Тео­фі­лою Гост­ховсь­кою. В цій родині до 1684 р. наро­ди­ло­ся бага­то нащад­ків — сини Кас­пер, Яків, Михай­ло, Антоній та доч­ка Анна.

Мабуть фінан­со­ве ста­но­ви­ще роди­ни Олек­сандра було вкрай кеп­сь­ким, у 1690 р. він під заста­ву маєт­ків пози­чає гро­ші спо­чат­ку у роди­чів (3220 зло­тих), а потім і у влас­ної дру­жи­ни (1000 зло­тих). Біль­шу части­ну пози­че­них гро­шей Кур­це­вич так і не повер­нув, що, оче­вид­но, при­зве­ло до втра­ти його роди­ною сс. Тури­ча­ни | Новосіл­ки. Напри­кін­ці жит­тя Олександр
Самуєле­вич роз­по­чав про­цес про нена­леж­ну опіку над ним вже небіж­чи­ка Тома­ша Козе­ки 205. Через 31 рік піс­ля при­пи­нен­ня дії опіки він бажав отри­ма­ти за це якусь матеріаль­ну ком­пен­са­цію, але не встиг, бо сам помер. Про­тя­гом сво­го жит­тя пан Олек­сандр мав бага­то судо­вих справ і неод­но­ра­зо­во потрап­ляв під аре­шт, що в ті часи було досить рід­кіс­ним яви­щем. Мабуть, остан­ній аре­шт взим­ку 1692 р. став для ньо­го фаталь­ним: він помер навес­ні того ж року. Було йому в той час лед­ве 50 років. Напри­кін­ці жит­тя він зга­дуєть­ся діди­чем Новосі­лок. 206 Спад­коєм­ці кня­зя поді­ли­ли, крім одя­гу небіж­чи­ка, ста­ро­го коня, козу і 12 ста­рих курей, яких взя­ла собі донь­ка Анна 207).

Чоло­вічі нащад­ки єди­но­го, хто зали­ши­вся на сере­ди­ну ХVII ст., пред­став­ни­ка Коріа­то­ви­чів Кур­це­ви­чів Були­гів — пана Олек­сандра, вияви­ли­ся напро­чуд жит­тєс­про­мож­ни­ми, бо всі без винят­ку про­жи­ли щонай­мен­ше­го 50, а деко­трі і по 70 років. Мабуть, кожен з них мав роди­нуі своїх нащал­ків. Але вже саме за їхньо­го жит­тя рід сут­тєво збід­нів, і про­бле­ма роз­поді­лу мізер­ної спад­щи­ни між сімо­ма нащад­ка­ми була дуже склад­ною. Бра­ти часто суди­ли­ся, об’єднуючись один з одним за ті добра і май­но, що ще лиши­ли­ся. Але, окрім того, що суд не міг зба­г­ну­ти суті непо­ро­зу­мінь між бра­та­ми, у них ще й бра­ку­ва­ло гро­шей для вчас­но­го покрит­тя судо­вих вит­рат по чисель­них позо­вах, про що суд у 1713 р. всім їм досить жорст­ко нага­дав. 208 

Aleksander (syn Samuela) ożeniony z Zofią Gostkowska, jest bezpośrednim protoplastę wszystkich dziś żyjących kniaziów
Koriatowiczów-Kurcewiczów.

Ж. 1, 1663, СОФІЯ ГОМАР­КІВ­НА СЕМАШКОВСЬКА.

Ж. 2, ТЕО­ФІЛІЯ ГОСТКОВСЬКА.

ФРАН­ЦИСК КОРІЯ­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА, СИН САМУІ­ЛА (1662)

Фран­циск Кур­це­вич зга­дуєть­ся востан­нє у 1662 р. і, мож­ли­во, неза­дов­го по тому помер, не зали­шив­ши нащад­ків. У 1666 р. спад­щи­ну між собою діли­ли тіль­ки кн. Олек­сан­лр з сест­рою Маріан­ною. Доля їх сест­ри Кри­сті­ни неві­до­ма зовсім. 

На почат­ку епі­де­мії чуми у люто­му-берез­ні 1651 р, князь Самю­ель та його дру­жи­на помер­ли. 199 Смерть бать­ків була настіль­ки рап­то­вою, що опікунів малоліт­нім сиро­там в квіт­ні 1651 р. при­зна­чав уже король. Малоліт­ні пани­чі та панян­ки Коріа­то­ви­чі Кур­це­ви­чі Були­ги отри­ма­ли з волі коро­ля добрих опікунів — під­столія волинсь­ко­го Тома­ша Козе­ку та королівсь­ко­го дво­ря­ни­на Мико­лая Чапесь­ко­го. Ці опіку­ни швид­ко і жорст­ко розі­бра­ли­ся зі спад­щи­ною сиріт, при­зна­чив­ши нагля­да­ти за нею їхньо­го сво­я­ка Тома­ша Валіш­но­го. 200 

Серед дітей кн. Самює­ля і Анни Бого­ви­тинів­ни – Фран­циск Кур­це­вич зга­дуєть­ся востан­нє у 1662 р. і, мож­ли­во, неза­дов­го по тому помер. не зали­шив­ши нащад­ків. У 1666 р. спад­щи­ну між собою діли­ли тіль­ки кн. Олек­сандр з сест­рою Маріанною.

КЖ. КРИ­СТІ­НА САМУІЛІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (*1640-і, 1663) 

На почат­ку епі­де­мії чуми у люто­му-берез­ні 1651 р, князь Самю­ель та його дру­жи­на помер­ли. 199 Смерть бать­ків була настіль­ки рап­то­вою, що опікунів малоліт­нім сиро­там в квіт­ні 1651 р. при­зна­чав уже король. Малоліт­ні пани­чі та панян­ки Коріа­то­ви­чі Кур­ше­ви­чі Були­ги отри­ма­ли з волі коро­ля добрих опікунів — під­столія волинсь­ко­го Тома­ша Козе­ку та королівсь­ко­го дво­ря­ни­на Мико­лая Чапесь­ко­го. Ці опіку­ни швид­ко і жорст­ко розі­бра­ли­ся зі спад­щи­ною сиріт, при­зна­чив­ши нагля­да­ти за нею їхньо­го сво­я­ка Тома­ша Валіш­но­го. 200 

Кри­сти­на Самій­лів­на вже до 1663 р. вий­ш­ла заміж за гали­ць­ко­го лов­чо­го Сте­фа­на Фран­чу­ко­во­го Зави­стовсь­ко­го, її посяг скла­дав­ся з 2000 польсь­ких зло­тих 209).

М., СТЕ­ФАН ФРАН­ЧУ­КО­ВИЙ ЗАВИСТОВСЬКИЙ.

КЖ. МАРІАН­НА САМУІЛІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (*IV.1650)

наро­ди­ла­ся у квіт­ні 1650 р.. На почат­ку епі­де­мії чуми у люто­му-берез­ні 1651 р, князь Самю­ель та його дру­жи­на помер­ли. 199 Смерть бать­ків була настіль­ки рап­то­вою, що опікунів малоліт­нім сиро­там в квіт­ні 1651 р. при­зна­чав уже король. Малоліт­ні пани­чі та панян­ки Коріа­то­ви­чі Кур­ше­ви­чі Були­ги отри­ма­ли з волі коро­ля добрих опікунів — під­столія волинсь­ко­го Тома­ша Козе­ку та королівсь­ко­го дво­ря­ни­на Мико­лая Чапесь­ко­го. Ці опіку­ни швид­ко і жорст­ко розі­бра­ли­ся зі спад­щи­ною сиріт, при­зна­чив­ши нагля­да­ти за нею їхньо­го сво­я­ка Тома­ша Валіш­но­го. 200

У 1666 р. була вида­на бра­том за Єжі (Юрія; Jerzego) Вербсь­ко­го 210 і за зго­дою чоло­віка поді­ли­ла з бра­том Олек­сан­дром бать­ко­ву спад­щи­ну. 211

М. ЄЖИ ВЕРБСЬКИЙ

генерация от Гедимина

КН. СТЕ­ФАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1713) 

Пани Сте­фан і Пав­ло, рід­ні бра­ти, роди­ни та нащад­ки яких лиши­ли­ся неві­до­ми­ми, остан­ній раз зга­ду­ють­ся у судо­вих доку­мен­тах 1713 р. 212 

КН. ПАВ­ЛО АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1713), 

Пани Сте­фан і Пав­ло, рід­ні бра­ти, роди­ни та нащад­ки яких лиши­ли­ся неві­до­ми­ми, остан­ній раз зга­ду­ють­ся у судо­вих доку­мен­тах 1713 р. 212 

КН. ВОЙ­ТЕХ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1739) 

зга­дуєть­ся знач­но дов­ший тер­мін — при­най­мі до 1739 р. 213 Він був одру­же­ний з Анною Чер­нинсь­кою. Про нащад­ків цієї роди­ни нічо­го невідомо.

Ж., АННА ЧЕРНИНСЬКА

КН. КАС­ПЕР АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (†1748), 

Один із зве­де­них (у доку­мен­тах — стрий­че­них) молод­ших братів, пан Кас­пер (Gаsреr, Grasper), меч­ник жито­мирсь­кий, також зга­дуєть­ся в матеріа­лах судо­вих справ 1739 р. 214 Він пере­бу­вав у шлю­бі з Мар­ціа­ною Костинч­кієви­че­вою (Kostinczkiewiczywa) з Хобол­товсь­ких. Роди­на виро­сти­ла бага­то нащад­ків: двох синів — Ада­ма та Кас­пе­ра, сімох дочок Роза­лію, Бар­ба­ру, Фран­тіш­ку, Люцію, Анну, Маріан­ну та Вік­торію. 215 Сам пан Кас­пер та його дру­жи­на помер­ли у 1748 р. і при­найм­ні трьох молод­ших сестер «доро­щу­вав» опікун, їхній стрий Антоній.

Ж., МАР­ЦІА­НА КОСТИНЧ­КІЄВИ­ЧЕ­ВА (KOSTINCZKIEWICZYWA) З ХОБОЛ­ТОВСЬ­КИХ (†1748).

КН. ЯЦЕК АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА,

Пан (князь) Яцек (Jacek) також був одру­же­ний двічі. В пер­шо­му шлю­бі він побрав­ся з Йоан­ною Любиє­ме­ць­кою. 216 Дру­гий шлюб, піс­ля 1714 р., мав з Маріан­ною Мілевсь­кою. В цій родині вирос­ло чоти­ри нащад­ки — сини Фран­циск, Фаб­іан, Ян та Олек­сандр. Мати їх помер­ла ще до 1746 р. 217 

Ж. 1, ЙОАН­НА ЛЮБИЄМЕЦЬКА;

Ж. 2, МАРІАН­НА МІЛЕВСЬКА

КН. МИХАЙ­ЛО АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА († ІІІ.1746),

Пан (в окре­мих доку­мен­тах — князь) Михай­ло був двічі одру­же­ний. В пер­шо­му шлю­бі з рід­ною сест­рою невіст­ки — Анні з (Анною) Костинч­кієви­че­вою з Хобол­товсь­ких. 218 У родині було двоє нащад­ків — син Антоній та доч­ка Апо­лонія. Роди­ни обох братів, Кас­пе­ра та Михай­ла, меш­ка­ли на бать­ків­щиз­ні дру­жин у с. Хобол­тів­ка Чер­ні­гівсь­ко­го воє­вод­ства. Разом з ними в цьо­му селі, почи­на­ю­чи при­найм­ні з 1714 р., жили і роди­ни інших братів. Таким чином, на почат­ку Х VII ст. рід князів Кур­це­ви­чів уже втра­тив все своє неру­хо­ме май­но, яким понад два століт­тя володів на Волині. Вдру­ге пан Михай­ло одру­жи­вся з Апо­лонією з Хіль­мож­но­го. Він помер у берез­ні 1746 р. 219 

Ж. 1, АННА КОСТИНЧ­КІЄВИ­ЧЕ­ВА З
ХОБОЛТОВСЬКИХ.

Ж. 2, АПО­ЛОНІЯ З ХІЛЬМОЖНОГО.

КН. АНТОНІЙ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1749) 

най­мо­лод­ший з братів, зга­дуєть­ся остан­нім з них піс­ля 1746 р. 220 Мож­ли­во, що дру­жи­ною у ньо­го була Олек­сандра Кова­левсь­ка. Бра­ти не дали молод­шо­му жод­них доку­мен­тів сто­сов­но його поход­жен­ня, по які він неод­но­ра­зо­во звер­тав­ся до них через суд. На ту пору пан Антоній був на служ­бі — він вико­ну­вав обов’язки під­ча­шія жито­мирсь­ко­го. 221 Про його нащад­ків в жод­но­му доку­мен­ті не згадується.

КЖ. АННА АЛЕК­САН­ДРІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1692, 1728) 

Піс­ля смер­ті бать­ка, Алек­сандра Самуі­ло­ви­ча, спад­коєм­ці кня­зя поді­ли­ли, крім одя­гу небіж­чи­ка, ста­ро­го коня, козу і 12 ста­рих курей, яких взя­ла собі донь­ка Анна 207). Пан­на Анна зга­дуєть­ся як єди­ний від­по­ві­дач, без жод­но­го спо­ми­ну про її чисель­них братів, щодо бор­гу роду Церкві в 20000 пол. зло­тих, який зро­бив хтось з її пра­щурів ще в пер­шій поло­вині ХVII ст. (позов 1700 р.). 222 Вона на той час була у шлю­бі за п. Баш­ковсь­ким. Мож­ли­во, що у 1712 р. вона вже пере­бу­ва­ла в шлю­бі з Кор­цевсь­ким. 223 Вона ще зга­дуєть­ся 1728 року.

М. БАШ­КОВСЬ­КИЙ

М (?). КОРЦЕВСЬКИЙ

генерация от Гедимина

КН. АНТО­НИЙ ЯЦЕКОВИЧ (?)

В інших доку­мен­тах того ж часу зга­ду­ють­ся разом у декіль­кох судо­вих спра­вах ще два чле­ни ролу — князі Антоній, під­ча­ший жито­мирсь­кий, та Жозеф Коріа­то­ви­чі Кур­це­ви­чі Були­ги. Мож­ли­во, князь Жозеф бун сином кня­зя Антонія. Тре­ба зазна­чи­ти, що з 1746 р. різ­ні судо­ві спра­ви вели двоє князів Кур­це­ви­чів з одна­ко­вим ім’ям — Антоній. Це були стрий та небіж. 224.

КН. ФРАН­ЦІСК ЯЦЕ­КО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1746) 

У тридц­ця­тих роках ХVIIІ ст. зно­ву поча­ло­ся посту­по­ве вико­ри­стан­ня пооди­но­ки­ми чле­на­ми роду Кур­це­ви­чів титу­лу «князь». Саме так писав­ся стар­ший з синів Яце­ка та Маріан­ни — Фран­циск, який вже у 1746 р. був одру­же­ний з Євою Розвадовською.

Ж., ЄВА РОЗВАДОВСЬКА.

КН. ФАБ­ІАН ЯЦЕ­КО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА, 

КН. ЯН ЯЦЕ­КО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КН. ОЛЕК­САНДР ЯЦЕ­КО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА.

КН. ЮЗЕФ ЯЦЕ­КО­ВИЧ(?) КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

В інших доку­мен­тах того ж часу зга­ду­ють­ся разом у декіль­кох судо­вих спра­вах ще два чле­ни ролу — князі Антоній, під­ча­ший жито­мирсь­кий, та Жозеф Коріа­то­ви­чі Кур­це­ви­чі Були­ги. Мож­ли­во, князь Жозеф бун сином кня­зя Антонія. Тре­ба зазна­чи­ти, що з 1746 р. різ­ні судо­ві спра­ви вели двоє князів Кур­це­ви­чів з одна­ко­вим ім’ям — Антоній. Це були стрий та небіж. 224.

Князь Юзеф (Jozef) Коріа­то­вич Кур­це­вич, гродсь­кий наміс­ник воло­ди­мирсь­ко­го бург­граф­ства у 1780-1782 рр. 225, ще до 1750 р. одру­жи­вся з Фран­ціш­кою Бере­зе­ць­кою 226

Ж., ФРАН­ЦІШ­КА БЕРЕЗЕЦЬКА.

КН. АДАМ КАС­ПЕ­РО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1752) 

меч­ник жито­мирсь­кий. Разом з бра­том Кас­пе­ром спад­коєм­цем с. Хобол­тов­ки. Серед інших судо­вих доку­мен­тах сере­ди­ни ХVIII ст. неод­но­ра­зо­во зга­ду­ють­ся оби­д­ва сини пана Кас­пе­ра та Мар­ціан­ни. Стар­ший, пан Адам 6 черв­ня 1752 р. отри­мав від коро­ля Авгу­ста ІІІ при­вілей на поса­ду скарб­ни­ка чер­ні­гівсь­ко­го. Він був одру­же­ний з Антоні­ною, яка в пер­шо­му шлю­бі була за Гостинським. 

Ж. АНТОНІ­НА ГОСТИНСЬКА. 

КН. КАС­ПЕР КАС­ПЕ­РО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

меч­ник жито­мирсь­кий. Пан Кас­пер був одру­же­ний на Олек­сан­дрі Костинч­ковсь­кій (!). Саме бра­ти Кас­пе­ро­ви­чі ста­ли спад­коєм­ця­ми с. Хобол­тов­ки. 227

Ж., ОЛЕК­САНДРА КОСТИНЧКОВСЬКА (?) 

КЖ. РОЗА­ЛІЯ КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. БАР­БА­РА КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. ФРАН­ТІШ­КА КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. ЛЮЦІЯ КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. АННА КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. МАРІАН­НА КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. ВІК­ТОРІЯ КАС­ПЕ­РІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КН. АНТОНІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИГА

КЖ. АПО­ЛОНІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ БУЛИ­ГА (1746) 

скарб­ни­ків­на смо­ленсь­ка, доч­ка Михайла
та Анни, на почат­ку 1746 р, побра­ла­ся з Кази­ми­ром Ковальсь­ким. Її посаг сягав 2000 пол. зло­тих. 228 

М. КАЗИ­МИР КОВАЛЬСЬКИЙ. 

генерация от Гедимина

МИХА­ИЛ ВИН­ЦЕН­ТИЙ АНТОНОВИЧ
ШИМОН ФРАН­ТИ­ШЕ­КО­ВИЧ

АВГУ­СТИН ЯН ЮЗЕФОВИЧ

Дру­жи­на: ТЕК­ЛА ЯВОРСЬ­КА (†16.11.1841)

КАЗИ­МИР АДАМОВИЧ

АДАМ АДА­МО­ВИЧ

АНТОН АДА­МО­ВИЧ

ТЕКЛА…..КОРІАТОВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ

М., АНТОНІЙ КУРО­ВИ­ЦЬ­КИЙ. Дети: Oktawia Marianna (*18.1.1816, Київ) 

генерация от Гедимина

ИОАХИМ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1807)

ФЕЛИКС МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1810)

ГЖЕ­ГОЖ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1814)

АНДЖЕЙ ЛЕО­НАРД ШИМОНОВИЧ

КН. АНТОН СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРИ­А­ТО­ВИЧ-КУР­ЦЕ­ВИЧ (*1796, 1845)

май­ор Шлис­сель­бург­ско­го пехот­но­го пол­ка и кава­лер орде­на св. Вла­ди­ми­ра IV сте­пе­ни. Вме­сте с сыном упо­треб­лял кня­же­ский титул, но был вне­сен толь­ко в 3-ю часть родо­слов­ной кни­ги Вла­ди­мир­ской губер­нии [РГИА, ф. 1343, оп. 46, д. 439].

Сель­цо Лоба­но­во в при­хо­де пого­ста Спас-Бесе­да извест­но с XVII века. В ста­ри­ну оно при­над­ле­жа­ло состо­я­тель­ным судо­год­ским поме­щи­кам Хоне­не­вым (их потом­ком по жен­ской линии был извест­ный лесо­про­мыш­лен­ник Хра­по­виц­кий, постро­ив­ший замок под Судо­гдой) и Язы­ко­вым. В нача­ле 1820-х гг. в Лоба­но­во посе­лил­ся отстав­ной май­ор князь Антон Семе­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич, герой Оте­че­ствен­ной вой­ны 1812 года(?). После раз­гро­ма Напо­лео­на он неко­то­рое вре­мя оста­вал­ся на служ­бе в армии, и имен­но тогда Шлис­сель­бург­ский пехот­ный полк неко­то­рое вре­мя нахо­дил­ся на постое во Вла­ди­мир­ской губер­нии. В это вре­мя бра­вый май­ор, да еще с кня­же­ским титу­лом, позна­ко­мил­ся с деви­цей Мари­ей Язы­ко­вой, доче­рью состо­я­тель­но­го судо­год­ско­го поме­щи­ка Ники­ты Андре­еви­ча Язы­ко­ва, при­над­ле­жав­ше­го к мест­но­му бомон­ду. Брат Марии Язы­ко­вой Сте­пан Язы­ков зани­мал пост судо­год­ско­го уезд­но­го пред­во­ди­те­ля дво­рян­ства, а ее дядя Васи­лий Андре­евич Язы­ков ранее был вла­ди­мир­ским уезд­ным пред­во­ди­те­лем дво­рян­ства. Май­ор князь Кори­а­то­вич-Кур­це­вич женил­ся на деви­це Язы­ко­вой, вышел в отстав­ку и, полу­чив в при­да­ное усадь­бу в Лоба­но­во, посе­лил­ся там вме­сте с супру­гой. 7 июня 1828 г — депу­тат Вла­ди­мир­ско­го пове­та, кава­лер, под­пи­сал Гра­мо­ту Волын­ско­го губерн­ско­го дво­рян­ско­го собра­ния 229.

Поз­же князь неко­то­рое вре­мя слу­жил город­ни­чим в горо­де Бого­род­ске Мос­ков­ской губер­нии (нынеш­нем Ногин­ске). 1844, дело об уволь­не­нии Зуб­цов­ско­го город­ни­че­го Куп­ри­я­но­ви­ча-Кур­це­ви­ча от долж­но­сти и назна­че­ние на его место под­по­ру­чи­ка Доб­ро­воль­ско­го. 230 1845, Ахтыр­ский уезд­ный город­ни­чий Харь­ков­ской губер­нии, 49 лет. 231. 1846, Дело об уволь­не­нии от долж­но­сти ахтыр­ско­го город­ни­че­го май­о­ра Кур­це­ви­ча и о
пере­во­де на его место мцен­ско­го город­ни­че­го кол­леж­ско­го асес­со­ра Штут­це­ра. 232 Потом вер­нул­ся в Лобаново.

Жена: МАРИЯ НИКИ­ТИЧ­НА ЯЗЫ­КО­ВА, дочь состо­я­тель­но­го судо­год­ско­го поме­щи­ка Ники­ты Андре­еви­ча Язы­ков. От бра­ка с Мари­ей Ники­тич­ной Язы­ко­вой Антон Семе­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич имел сына Пет­ра — послед­не­го потом­ка это­го ста­рин­но­го кня­же­ско­го рода.

ЭРАЗМ АВГУ­СТИ­НО­ВИЧ

АННА АВГУ­СТИ­НОВ­НА

ВЛА­ДИ­СЛАВ АДАМ АНТОНОВИЧ

генерация от Гедимина

АЛЕК­САНДР АНДРЕЕВИЧ

КАРОЛЬ ИППО­ЛИТ АНДРЕ­ЕВИЧ *1817

ПЕТР АНТО­НО­ВИЧ (* 1823, † 22.02.1891, СПб)

гене­рал-май­ор (с 04.04.1865), дво­ря­нин Вла­ди­мир­ской губернии.

По при­ме­ру отца он посту­пил на воен­ную служ­бу. Офи­цер с 1841. Слу­жил по армей­ской пехо­те. Пол­ков­ник с 1857, гене­рал-май­о­ре 1865. 1872 — апр. 1884 в запас­ных войсках.

Жена: МАРИЯ ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДЕМОР­ТЬЕ, дочь гене­ра­ла Гри­го­рия Ива­но­ви­ча Демор­тье, вла­дев­ше­го мызой на ост­ро­ве Голо­дай в пре­де­лах Санкт-Петер­бур­га, на кото­ром в 1826 году каз­ни­ли декабристов.

КОН­СТАН­ТИН МИХА­ИЛ ЭРАЗМОВИЧ

ЮЛИЙ-ВАЛЕРІАН ЭРАЗ­МО­ВИЧ (*1825, † 1900 фев­ра­ля 20,† Пятигорск)

75 л. Отстав­ной капи­тан. 233

генерация от Гедимина

ФРАН­ТИ­ШЕК ПЕТ­РО­ВИЧ КОРІА­ТО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (*1880,†1901)

ВЕРА ПЕТ­РОВ­НА

Муж: ПАВЕЛ ВИК­ТО­РО­ВИЧ ДЕЛАРОВ

МАРИЯ ПЕТ­РОВ­НА КОРИ­Я­ТО­ВИЧ-КУР­ЦЕ­ВИЧ (†1.VI 1902) (Новодѣви­чій монастырь).

наслед­ни­ца име­ния в Лоба­но­во княж­на Мария Кори­а­то­вич-Кур­це­вич вырос­ла осо­бой экзаль­ти­ро­ван­ной, любя­щей театр и все, что с ним свя­за­но. Она доста­точ­но дол­го не выхо­ди­ла замуж, пока не влю­би­лась в уже извест­но­го пев­ца сто­лич­ной Мари­ин­ки Федо­ра Пет­ро­ви­ча Комис­сар­жев­ско­го, пер­во­го испол­ни­те­ля веду­щих пар­тий в опе­рах Мусорг­ско­го, Дар­го­мыж­ско­го, Чай­ков­ско­го и Рубин­штей­на. Вле­че­ние ока­за­лось вза­им­ным, несмот­ря на то, что Комис­сар­жев­ский был на 20 лет стар­ше княж­ны. В 1882 году Мария Пет­ров­на после­до­ва­ла за сво­им куми­ром в Ита­лию, куда тот отпра­вил­ся на гастро­ли. 21 мая 1882 года в пра­во­слав­ном хра­ме рос­сий­ской дипмис­сии во Фло­рен­ции Комис­сар­жев­ский и княж­на Кори­а­то­вич-Кур­це­вич обвен­ча­лись. 234: «Жених. Рус­ский под­дан­ный из Дво­рян, Артист-Худож­ник Его Вели­че­ства Коро­ля Элли­нов Федор Пет­ро­вич Ком­ми­сар­жев­ский, Пра­во­слав­но­го веро­ис­по­ве­да­ния, раз­ве­ден­ный, с пра­вом всту­пить в новый брак, жена пер­во­брач­ная. Воз­раст жени­ха 48 лет. Неве­ста. Дочь Гене­рал-Май­о­ра и Кня­зя Пет­ра Анто­но­ви­ча Курья­то­ви­ча-Кур­це­ви­ча, Мария Курья­то­вич-Кур­це­вич, пер­вым бра­ком, Пра­во­слав­но­го веро­ис­по­ве­да­ния. 28 лет. Пору­чи­те­ля­ми были по жени­ху: Штабс-Рот­мистр Гри­го­рий Гри­го­рье­вич Куш­ни­ров и Васи­лий Нико­ла­е­вич Соко­лов; и по неве­сте: Ита­льян­ский под­дан­ный Чеза­ре Кизи (Cesare Chiese) и Алек­сандр Пав­ло­вич Тимковский.»

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Ф.П. Комис­сар­жев­ский — пер­вый испол­ни­тель пар­тии Само­зван­ца в опе­ре «Борис Годунов»

Жени­ху испол­ни­лось 48, и он нахо­дил­ся в раз­во­де после пер­во­го бра­ка, неве­сте — 28. От пер­вой жены Марии Шуль­ги­ной Федор Пет­ро­вич к тому вре­ме­ни имел трех доче­рей, стар­шей из кото­рых была Вера, поз­же полу­чив­шая все­мир­ную извест­ность в каче­стве выда­ю­щей­ся теат­раль­ной актрисы.

Пикант­ность бра­ка Комис­сар­жев­ско­го и княж­ны была в том, что в день вен­ча­ния неве­ста была, что назы­ва­ет­ся, на сно­сях. Спу­стя два дня после это­го она роди­ла их пер­вен­ца. Отец княж­ны гене­рал Петр Анто­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич сва­дьбу доче­ри не одобрил.
в 1882 году, княж­на Мария Пет­ров­на Кори­а­то­вич-Кур­це­вич отпра­ви­лась в сол­неч­ную сто­ли­цу быв­ше­го вели­ко­го гер­цог­ства Тос­кан­ско­го леген­дар­ную Фло­рен­цию. Там в пра­во­слав­ной церк­ви рос­сий­ской дипло­ма­ти­че­ской мис­сии она соче­та­лась бра­ком с Федо­ром Пет­ро­ви­чем Комис­сар­жев­ским — соли­стом-тено­ром Импе­ра­тор­ско­го Мари­ин­ско­го теат­ра, талант­ли­вым уче­ни­ком ита­льян­ско­го пев­ца, ком­по­зи­то­ра и музы­каль­но­го педа­го­га Пьет­ро Репет­то. В загра­нич­ном турне он име­но­вал­ся «арти­стом-худож­ни­ком Его Вели­че­ства Коро­ля Элли­нов» Геор­га I.

Брак Федо­ра Комис­сар­жев­ско­го и княж­ны Марии Кори­а­то­вич-Кур­це­вич про­дер­жал­ся все­го лишь шесть лет. Слиш­ком раз­ные по воз­рас­ту и тем­пе­ра­мен­ту ока­за­лись эти люди. В 1888 году они офор­ми­ли раз­вод и боль­ше в семей­ные сою­зы уже не всту­па­ли. Мария Комис­сар­жев­ская ушла из жиз­ни 1 июня 1902 года в 48-лет­нем воз­расте в Москве.

[gm album=9]Федор Комис­сар­жев­ский умер 1 мар­та 1905 года в Сан-Ремо в Ита­лии. Ито­гом шести­лет­не­го супру­же­ства ста­ло появ­ле­ние на свет дво­их сыно­вей Федо­ра и Нико­лая Комис­сар­жев­ских — вну­ков вла­дель­ца Лобаново.

Муж: 21.05.1882, ФЕДОР ПЕТ­РО­ВИЧ КОМИССАРЖЕВСКИЙ

JERZY …. KORIATOWICZ-KURCEWICZ-BUŁYHA (*13.VIII.1892, Władywostok,
† 18.X.1960, Sopot) 

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Nekrolog Jerzego K.-K.-B.;
Data pewna 21.10.1960 r.
Дже­ре­ло: mj@minakowski.pl
Ж., (ślub: około 1920): MARIA «LILA» MYSYROWICZ H. JASTRZĘBIEC
генерация от Гедимина

BARBARA (*1927, †1957)

М., TADEUSZ NIEZABITOWSKI h. Lubicz 1923-1994. dzieci: Małgorzata Niezabitowska h. Lubicz (*1948)

ANNA (*1929)

HELENA (*1932)

Персоны без места

FRANCISZEK ALEKSANDR KORIATOWICZ-KURCEWICZ syn ALEKSANDERA († 1904, Kazachstan-Turkiestan)

Скрипторий

№ 1

Око­ло 14 сен­тяб­ря 1634 г.— Указ­ная гра­мо­та царя Миха­и­ла Федо­ро­ви­ча к архи­епи­ско­пу Иоси­фу (Кур­це­ви­чу) о извер­же­нии его из сана и ссыл­ке в Соло­вец­кий монастырь.

(Л. 1) […] а во к тебе…б [от]ца наше­го вели­ко­го в [госу­да­ря Свя­тей­ше­го П]атриарха Фила­ре­та Ники­ти­ча Мос­ков­ско­го и всеа Русии было жало­ва­нье и милость, как еси к нам при­е­хал из Лит­вы, а ска­зал­ся епи­ско­пом Воло­ди­мер­ским и гра­мо­ту став­ле­ную на свое епи­скоп­ство при­вез Свя­тей­ша­го Фео­фа­на, Пат­ри­ар­ха Иеру­са­лим­ско­го, а ска­зал, что ты при­е­хал к нам из Лит­вы от гоне­нья латын­ско­го, желая быти в нашем госу­дар­стве совер­шен­ным хри­сти­я­ни­ном. И мы тебя пожа­ло­ва­ли, при­ня­ли мило­стив­но и о гоне­нье тво­ем поскор­бе­ли, и пожа­ло­вав тебя мно­гим нашим жало­ва­ньем день­га­ми и пла­тьем, а для тебя и всех тех людей, кото­рые с тобою при­е­ха­ли, пожа­ло­ва­ли нашим жало­ва­ньем и учи­ни­ли тебя архи­епи­ско­пом Суз­даль­ским и Торус­ким, а то архи­епи­скоп­ство в нашем госу­дар­стве по сте­пе­ни дру­гое место. И ты наше госу­дар­ское и отца наше­го вели­ко­го госу­да­ря жало­ва­нье, нои­па­че же свя­щен­ная цер­ков­ная пре­да­ния, пре­зрел и почал жити сла­бое и невоз­дер­жан­ное житие и о Церкве Божии и о свя­щен­ней пастве, ели­ко досто­ит епи­ско­пом, раде­ти не учал. А после того при­е­ха­ли из Лит­вы лит­вин Ондрю­ша Бер­мац­кой з женою, и ты нам об нем бил челом, а ска­зал, что Ондрю­ша (Л. 2) Бер­матц­кой тебе зять, а жена ево тебе сест­ра. И мы для тебя и Ондрю­шу Бер­матц­ко­го, и жену ево пожа­ло­ва­ли мно­гим нашим жало­ва­ньем: день­га­ми и пла­тьем и поме­стьем устро­и­ли. И ты сан сво­е­го епи­скоп­ства разт­лен­ным сво­им житьем и невоз­дер­жа­ньем пре­зрел и свя­щен­ная апо­столь­ская пра­ви­ла и свя­тых отец пре­да­ния ни во что обра­тил: с тою Ондрюш­ки­ною женою Бер­матц­ко­го учал жить в одних хоро­мех по мир­ско­му обы­чью, и пить, и есть, и тешит­ца с нею учал без­за­зор­но, кабы забыв пра­вед­но­го суда Божия. И про твое неистов­ство изве­ща­ли к нам и отцу наше­му вели­ко­му госу­да­рю на тебя чело­век твой Федь­ко Заваль­ской, что ты назы­вал его Фес­ком. А после того из$

а Нача­ло тек­ста утра­че­но. Верх­няя левая часть столб­ца обо­рва­на. Утра­че­но око­ло 15 букв.
б Утра­че­но око­ло 15 букв.
в Далее утра­че­но око­ло 15 букв. Вос­ста­нов­ле­но по смыслу.

Черновик

ИОСИФ
(Иезе­ки­иль) (Кур­це­вич Иван Дмит­ри­е­вич; 80-е гг. XVI в.- 15.06.1642, Казань), архи­еп. бывш. Суз­даль­ский и Тарус­ский. Сын кн. Дмит­рия Кур­це­ви­ча и его 1-й жены Ядви­ги Гра­ев­ской. И. Д. Кур­це­вич был женат на Вар­ва­ре Михай­ловне Заго­ров­ской, упо­ми­на­ет­ся в источ­ни­ках как чер­кас­ский под­ста­ро­ста (1601), бело­цер­ков­ский под­ста­ро­ста (1609-1613). Из пись­ма царя Миха­и­ла Фео­до­ро­ви­ча пат­ри­ар­ху Фила­ре­ту от 22 янв. 1630 г. мож­но заклю­чить, что И. был родом из Кие­ва, где жила его мать схим­ни­ца Доро­фея (Пись­ма рус. госу­да­рей. М., 1848. Т. 1. № 332).

Соглас­но посла­нию И. к кн. Гри­го­рию Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­му (впо­сл. митр. Киев­ский Геде­он), И. Д. Кур­це­вич, при­няв мона­ше­ский постриг, пере­дал свою долю в родо­вом иму­ще­стве тро­ю­род­но­му бра­ту кн. Пав­лу Кур­це­ви­чу и уехал на Афон, где нахо­дил­ся два с поло­ви­ной года (веро­ят­но, в 1614-1616), затем по прось­бе бра­тии поехал для сбо­ра мило­сты­ни в Речь Поспо­ли­ту. На Афон он не вер­нул­ся и напра­вил­ся в Паду­ан­ский ун-т, где 13 июля 1616 г. был вне­сен в спи­сок сту­ден­тов из Речи Поспо­ли­той как «иеро­мо­нах Иеза­хи­иль Кур­це­вич». Оче­вид­но, ко вре­ме­ни пре­бы­ва­ния в Ита­лии отно­сят­ся сло­ва И. в посла­нии, что он «мяса втаи едал, гове­ния, и посту, и тру­дов ника­ких есми не имел за бла­го­че­стие». По воз­вра­ще­нии в Речь Поспо­ли­ту И., по его сви­де­тель­ству, был игу­ме­ном Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне — вла­де­нии кня­зей Чет­вер­тин­ских, веро­ят­но, ок. 1617-1618 гг., т. к. в 1619 г. в ката­ло­ге Луц­ко­го брат­ства он уже упо­ми­на­ет­ся как архи­манд­рит Св. Тро­и­цы мона­сты­ря в Трех­те­ми­ро­ве (ныне с. Трах­те­ми­ров, Чер­кас­ская обл., Укра­и­на). Этим дан­ным как буд­то про­ти­во­ре­чит под­пись И. как игу­ме­на Трех­те­ми­ров­ско­го мона­сты­ря под актом нач. 1616 г. об осно­ва­нии Киев­ско­го брат­ства, одна­ко, по наблю­де­ни­ям М. С. Гру­шев­ско­го, под­пи­си под доку­мен­том отно­сят­ся к более позд­не­му вре­ме­ни. В посла­нии И. неод­но­крат­но гово­рит­ся о его столк­но­ве­ни­ях со сто­рон­ни­ка­ми унии на Волы­ни. Воз­мож­но, эти столк­но­ве­ния и угро­зы со сто­ро­ны уни­а­тов заста­ви­ли его оста­вить Волынь и перей­ти в Трех­те­ми­ров­ский мон-рь — оби­тель, нахо­див­шу­ю­ся под патро­на­том Запо­рож­ско­го вой­ска. Здесь уста­но­ви­лись тес­ные свя­зи меж­ду И. и каза­че­ством, к-рые про­сле­жи­ва­ют­ся в даль­ней­ших событиях.

В 1620 г. на Укра­и­ну при­е­хал Иеру­са­лим­ский пат­ри­арх Фео­фан IV и поста­вил для пра­во­слав­ных мит­ро­по­ли­та и епи­ско­пов. 7 янв. 1621 г. в Трех­те­ми­ров­ском мона­сты­ре в при­сут­ствии пол­ков­ни­ка П. К. Сагай­дач­но­го и боль­шо­го чис­ла каза­ков пат­ри­арх хиро­то­ни­сал И. во епи­ско­па Вла­ди­мир­ско­го и Брест­ско­го и назна­чил «про­то­тро­ни­ем» Киев­ской мит­ро­по­лии. По сви­де­тель­ству совре­мен­ни­ка-уни­а­та, на хиро­то­нии И. осо­бен­но наста­и­ва­ли каза­ки. Когда кор. Сигиз­мунд III Ваза, узнав о вос­ста­нов­ле­нии пра­во­сл. иерар­хии, разо­слал мест­ным вла­стям уни­вер­са­лы с тре­бо­ва­ни­ем аре­сто­вать ново­по­став­лен­ных епи­ско­пов, сре­ди этих доку­мен­тов был уни­вер­сал от 15 мар­та 1621 г. об аре­сте И. Вме­сте с митр. Иовом (Борец­ким) И. участ­во­вал в казац­кой раде, собрав­шей­ся в Сухой Дуб­ра­ве 15 июня 1621 г., где иерар­хи при­зва­ли вой­ско Запо­рож­ское встать на защи­ту Пра­во­сла­вия. На раде в ходе пере­го­во­ров с коро­лев­ским послан­ни­ком была достиг­ну­та дого­во­рен­ность, что иерар­хи одоб­рят выступ­ле­ния вой­ска Запо­рож­ско­го про­тив турок, а вой­ско Запо­рож­ское и пра­во­сл. духо­вен­ство полу­чат воз­мож­ность обра­тить­ся к вла­стям Речи Поспо­ли­той со сво­и­ми тре­бо­ва­ни­я­ми. Отправ­лен­ное в Вар­ша­ву посоль­ство воз­гла­ви­ли Сагай­дач­ный и И. При­быв в Вар­ша­ву 20 июня, послы вру­чи­ли коро­лю «Про­те­ста­цию» про­тив дей­ствий вла­сти и обос­но­ва­ние закон­но­сти постав­ле­ния пра­во­сл. иерар­хов. Нуж­да­ясь в под­держ­ке вой­ска Запо­рож­ско­го нака­нуне тяже­лой вой­ны с Осман­ской импе­ри­ей, Сигиз­мунд III любез­но при­нял послов. И. вспо­ми­нал, что король «клял­ся Богом живым, что было веры не нару­шать» (Фло­ря. 1991. С. 147), но позд­нее он убе­дил­ся в том, что эти обе­ща­ния не выполняются.

Рези­ден­ци­ей И. на Волы­ни стал Св. Тро­и­цы мона­стырь в с. Дер­мань (ныне с. Дер­мань Вто­рая, Ров­нен­ская обл., Укра­и­на). И. актив­но защи­щал пра­во­слав­ных, высту­пая на сей­ми­ке в Жиди­чине, во Вла­ди­ми­ре и в Луц­ке. Эти дей­ствия вызва­ли недо­воль­ство про­тив­ни­ков, к-рые, по сло­вам И., «уча­ли насту­пать на здо­ро­вье мое и желать смер­ти моей» (Там же). Про­тив И. был воз­буж­ден судеб­ный про­цесс, свя­зан­ный с дея­тель­но­стью мон. Кипри­а­на, «стар­ше­го» в Поча­ев­ском в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре. Когда митр. Иов (Борец­кий) назна­чил Кипри­а­на сво­им намест­ни­ком, тот начал рас­сы­лать мит­ро­по­ли­чьи «уни­вер­са­лы» и высту­пать про­тив уни­ат. «пас­ты­рей». Кипри­ан был обви­нен в уго­лов­ных пре­ступ­ле­ни­ях и измене и нашел убе­жи­ще в Дер­ман­ском мон-ре. Когда вла­сти потре­бо­ва­ли выда­чи мона­ха, И. отка­зал­ся это сде­лать и 8 окт. 1622 г. дал воору­жен­ный отпор коро­лев­ским чинов­ни­кам, собрав слуг и кре­стьян, при­над­ле­жав­ших мон-рю. Обви­нен­ные в гос. измене, Кипри­ан и И. были вызва­ны на сей­мо­вый суд в февр. 1623 г. И. на суд не явил­ся и был сно­ва вызван в февр. 1625 г. В слу­чае повтор­ной неяв­ки при­го­вор мог быть выне­сен заоч­но. В таких усло­ви­ях епи­скоп решил искать убе­жи­ща в Рос­сии по сове­ту Иеру­са­лим­ско­го пат­ри­ар­ха Фео­фа­на IV, к-рый дал ему реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю Миха­и­лу Фео­до­ро­ви­чу и пат­ри­ар­ху Филарету.

В каче­стве посред­ни­ка меж­ду рус. вла­стя­ми и И. высту­пил ост­риц­кий игум. Пет­ро­ний (Жуко­виц­кий), один из глав­ных рус. аген­тов сре­ди укр. духо­вен­ства. В 1624 г. Пет­ро­ний при­е­хал в Моск­ву с гра­мо­та­ми И., адре­со­ван­ны­ми царю и его роди­те­лям. Ответ рус. вла­стей, оче­вид­но, был бла­го­при­ят­ным, т. к. в 1625 г. «июля в 31 день выехал на госу­да­ре­во имя из Кие­ва еп. Иосиф Воло­ди­мер­ской». Вско­ре И. с мно­го­чис­лен­ной сви­той (ок. 50 чел.) при­был в Путивль. 7 авг. в Москве епи­ско­па при­нял царь, 9 авг.- пат­ри­арх (Двор­цо­вые раз­ря­ды. 1850. Стб. 724, 725-727). По сви­де­тель­ству И., он полу­чил от царя золо­тую пана­гию, укра­шен­ную жем­чу­гом, от пат­ри­ар­ха — ико­ну Хри­ста в золо­том окла­де, а так­же 6 соро­ков соболей.

Дата и обсто­я­тель­ства назна­че­ния И. на Суз­даль­скую кафед­ру (вакант­ную после кон­чи­ны 29 апр. 1625 архи­еп. Арсе­ния Гре­ка) неиз­вест­ны. Впер­вые И. в каче­стве архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го и Тарус­ско­го упо­ми­на­ет­ся в запи­си о при­е­ме в Крем­ле царем и пат­ри­ар­хом в дек. 1627 г. тур. посла Фомы Кан­та­ку­зи­на (Там же. Стб. 963, 965, 968). П. М. Стро­ев без ссыл­ки на источ­ни­ки ука­зы­ва­ет, что И. стал Суз­даль­ским архи­ере­ем в авг. 1626 г. (Стро­ев. Спис­ки иерар­хов. Стб. 656). Ко вре­ме­ни управ­ле­ния И. Суз­даль­ской епар­хи­ей отно­сит­ся сохра­нив­ше­е­ся вало­вое опи­са­ние земель Суз­да­ля и уез­да, состав­лен­ное пис­цом М. М. Тру­со­вым и подья­чим Ф. Вито­вто­вым, в кото­ром зафик­си­ро­ва­ны зем­ли и подат­ное насе­ле­ние вла­де­ний архи­ерея (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. № 11317-11320, 11328). К 1629 г. отно­сит­ся опи­са­ние дво­ра И. в Шуе (Бори­сов. 1851. С. 56-58). В 1630 г. было опи­са­но иму­ще­ство кафед­раль­но­го собо­ра в Суз­да­ле (Фёдо­ров. 1855. С. 43; доку­мент утра­чен). Отры­воч­ные акты Шуй­ской при­каз­ной избы сви­де­тель­ству­ют о зло­упо­треб­ле­ни­ях со сто­ро­ны слуг И., пре­иму­ще­ствен­но являв­ших­ся выход­ца­ми из Речи Поспо­ли­той. Так, в чело­бит­ной царю жите­лей поса­да Шуи от 9 февр. 1629 г. ука­зы­ва­ет­ся, что кре­сто­вый ста­рец, при­слан­ный И. в Шую для сбо­ра пошлин, отнял день­ги у слу­жи­ло­го чело­ве­ка Тро­иц­ко­го мон-ря. Жите­ли Шуи жало­ва­лись, что И. «на мзде, по наку­пу» вер­нул на преж­ние места выслан­ных из горо­да за «без­дель­ные соста­вы» воз­дви­жен­ско­го свя­щен­ни­ка и его сына, диа­ко­на. Послед­ние, сго­во­рив­шись с архи­ерей­ски­ми слу­га­ми — «ино­зем­ца­ми-киев­ля­на­ми», «чинят нало­гу, тес­но­ты и про­да­жи мно­гие». В 1629 г. шуяне жало­ва­лись И. на его намест­ни­ков, к-рые, при­ез­жая в город, «чинят раз­ные при­тес­не­ния». 19 июня 1630 г. суз­даль­цы посла­ли царю жало­бу на И. из-за раз­граб­ле­ния подо­слан­ны­ми архи­ере­ем бояр­ски­ми детьми город­ских коже­вен. В Меся­це­сло­ве тро­иц­ко­го ино­ка Симо­на (Аза­рьи­на) рас­ска­зы­ва­ет­ся о том, что Суз­даль­ско­го архи­епи­ско­па за недо­стой­ное пове­де­ние кри­ти­ко­вал прп. Иоаким, инок Шар­том­ско­го во имя свт. Нико­лая Чудо­твор­ца мон-ря, уче­ник прп. Ири­нар­ха Ростов­ско­го. Прп. Иоаким был сослан за это в Соло­вец­кий мон-рь (РГБ. МДА. № 201. Л. 334 об., сер. 50-х гг. XVII в.).

Нахо­дясь в Рос­сии, И. под­дер­жи­вал кон­так­ты с сооте­че­ствен­ни­ка­ми по др. сто­ро­ну гра­ни­цы, мно­гие из к-рых пере­ез­жа­ли на служ­бу к архи­ерею в Суз­даль. Уже в окт. 1625 г. в Путивль при­бы­ли направ­ляв­ши­е­ся к И. стар­цы Дер­ман­ско­го мон-ря. 21 нояб. к И. при­е­ха­ли его постри­же­ни­ки — свя­щен­ник и 2 диа­ко­на из Кие­во-Печер­ско­го мон-ря «с при­ка­зом» от мате­ри архи­ерея Дом­ни­кии, игум. жен. Печер­ско­го мон-ря в Кие­ве (воз­мож­но, речь идет о маче­хе И. Гал­ке Стужин­ской). Послан­цы от Дом­ни­кии при­ез­жа­ли в Путивль так­же в февр. и в июле 1626 г. В 1628 г. стар­цы Свя­то-Духо­ва мона­сты­ря в Виль­но (см. Виль­нюс­ский в честь Соше­ствия Св. Духа на апо­сто­лов мона­стырь), при­быв­шие про­сить о помо­щи Вилен­ско­му брат­ству, вез­ли с собой реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю, пат­ри­ар­ху и И. В авг. 1628 г. в Путивль при­е­хал стро­и­тель Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне Илия с пись­мом к И. от Пав­ла Кур­це­ви­ча и с сооб­ще­ни­ем о жела­нии кн. Гри­го­рия Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го уехать в Рос­сию. В окт. того же года царь пред­ло­жил при­гла­сить кн. Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го. В нояб. И. напи­сал кня­зю посла­ние, напол­нен­ное вос­по­ми­на­ни­я­ми о преж­ней жиз­ни и похва­ла­ми жиз­ни в Рос­сии. Вме­сте с гра­мо­той И. отпра­вил пись­ма Пав­лу Кур­це­ви­чу и мате­ри. В мар­те 1630 г. Андрей при­вез в Путивль от митр. Иова (Борец­ко­го) сре­ди др. доку­мен­тов гра­мо­ту к И. В мар­те 1631 г. И. писал митр. Иову, что царь пожа­ло­вал выехав­ших в Рос­сию сына и пле­мян­ни­ка мит­ро­по­ли­та и обе­щал взять их под свою опе­ку. 31 дек. 1632 г. новый Киев­ский митр. Иса­ия (Копин­ский) обра­тил­ся к И. с прось­бой хода­тай­ство­вать о нем перед царем.

И. при­сут­ство­вал в янв. 1634 г. на Собо­ре о моби­ли­за­ции людей и средств на про­дол­же­ние вой­ны с Речью Поспо­ли­той. Одна­ко вско­ре после Собо­ра, 21 мар­та 1634 г., царь Миха­ил Фео­до­ро­вич издал указ, в кото­ром пред­пи­сы­ва­лось: «Иоси­фа, архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го, за его бес­чин­ство, что он живет не по свя­ти­тель­ско­му чину, дела­ет мно­гие непри­стой­ные дела, сослать в Сий­ский мона­стырь… А быти архи­епи­ско­пу в Сий­ском мона­сты­ре во вла­сте­лин­ском чину с пана­ги­ею, а в цер­ковь бы есте архи­епи­ско­па до наше­го ука­зу пущать не веле­ли. А веле­ли ему быти в келье без выхо­ду… А того б есте веле­ли беречь накреп­ко, чтоб архи­епи­скоп из мона­сты­ря не ушел, и бума­ги и чер­нил в келью ему не дава­ли, и ни каким сто­рон­ним людям к нему при­хо­ди­ти не веле­ти» (ААЭ. Т. 3. № 249. С. 380, 381). По-види­мо­му, вла­сти смог­ли при­ме­нить к И. меры нака­за­ния после кон­чи­ны его покро­ви­те­ля пат­ри­ар­ха Фила­ре­та († 1 окт. 1633). Гра­мо­той ново­го пат­ри­ар­ха Мос­ков­ско­го и всея Руси Иоаса­фа I от 14 сент. 1634 г. пред­пи­сы­ва­лось пере­ве­сти И. из Анто­ни­е­ва Сий­ско­го мон-ря в Соло­вец­кий в честь Пре­об­ра­же­ния Гос­под­ня мон-рь, сняв с него «свя­ти­тель­ский сан и пана­гию» и одев в «чер­ни­че­ское пла­тье» (РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555). С 1640 г. И. жил в казан­ском Зилан­то­вом в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре, где и скон­чал­ся. Погре­бен в собо­ре Зилан­то­ва мон-ря на левой сто­роне (моги­ла не сохр.).

[ngg src=»galleries» ids=»1″ display=»basic_thumbnail» thumbnail_crop=»0″] Нотатки
  1. Спис­ки дво­рян Волын­ской губер­нии. Жито­мир, 1906.[]
  2. Спис­ки дво­рян Волын­ской губер­нии. Жито­мир, 1906., табл.5[]
  3. Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy do konca czternastego wieku.- Warszawa, 1895.- C.13-14.[]
  4. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХІV до сере­ди­ни ХVІІ ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на).- К., 1993.- С.280-281.[]
  5. Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи (кіне­ць ІХ – поча­ток XVІ ст.): Склад, сус­піль­на і політич­на роль. Істо­ри­ко-гене­а­ло­гічне дослід­жен­ня.- Львів, 2000.- С.345.[]
  6. Fundacja Ksi№ї№t Czartoryskich przy Muzeum Narodowym w Krakowie, Biblioteka Ksi№ї№t Czartoryskich w Krakowie, Perg.588; Perg.729; Perg.878; Perg.1168; Archiwum Paсstwowe w Krakowie, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka VI, Plik 62; Teka VІI, Plik 84; Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9; Teka IХ, Plik 27; Teka ХІІ, Plik 64; Teka ХІІI, Plik 25; Plik 27; Muzeum Narodowe w Krakowie, Rkps, Tom 4, st.3; Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у місті Києві, ф.221, оп.1, спр.7, арк.4; ф.223, оп.1, спр.5, арк.3; Archiwum Gіь­wne Akt Dawnych w Warszawie, Perg.479.[]
  7. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy.- C.172, 413; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та.- С.282-283; Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи.- С.300-301, 303.p[]
  8. Львівсь­кий націо­наль­ний універ­си­тет ім. І.Франка, Збір­ка Пав­лі­ковсь­ких, n.296; APK, Archiwum Aktуw Dawnych Miasta Krakowa, Luџ.90 (Sygn.51); Perg.61; Погоріле­ць О., Сав­вов Р. Моне­та подільсь­ко­го кня­зя Кон­стян­ти­на // Нумиз­ма­ти­ка и сфра­ги­сти­ка. — Киев, 2004.- №3.- С.2429; Погоріле­ць О., Сав­вов Р. Кар­бу­ван­ня моне­ти на Поділ­лі в дру­гій поло­вині XIV ст. // Гро­шо­вий обіг і бан­ківсь­ка спра­ва в Україні: мину­ле та сучас­ність.- Львів, 2005.- С.145-153.[]
  9. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy.- C.15.[]
  10. ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 52. – Рік 1620. – Запис № 604, 613.[]
  11. Нико­нов В.А. Гео­гра­фия фами­лий. – М., 1988.[]
  12. РГИА, ф.1343, оп.15, дд.394, 395; «Гер­бо­вед» (изд. РГК), № 16 (04’1997[]
  13. Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście… — T. 4. — S. 420[]
  14. LM. — Kn. Nr. 22. — Р. 68; Віль­но, 8. 01. 1452, «кня­зю Михай­лу Костень­ти­но­ви­чу»[]
  15. ibid. — Kn. Nr. 3. — Р. 57; Віль­но, 10. 01. 1452; «кня­зю Миха­и­лу Кур­це­ви­чу»[]
  16. ANKr, ASang., rkps 88, s. 25 (згад­ка про лист Яґай­ла 1433 р. в архіві Острозь­ких[]
  17. Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 105 (1443, Оль­ша­ни­ць­кый; уточн. дати див.: Halecki О.Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 291); AGZ. — T. 2. — S. 124; t. 12. — S. 166, 168, 170, 171, 172, 181; t. 14. — S. 36, 45, 73, 84, 95, 96, 105, 108, 109, 111, 112, 115, 116, 117, 119, 122, 127, 128, 158, 160, 162, 169, 189, 190, 191, 192, 276, 286 (1441-1449; Olschanski, Olschansky, Olschanszky, Olschensky, Olshansky, Olszanczy, Olszansky); t. 12.- S. 81, 94, 181; t. 14. — S. 4, 28, 37, 46, 54, 58, 61, 68, 72, 73, 74, 112, 162, 192 (1440- 1448; de Olschancza, de Olschanicza, de Olschanicze, de Olschanycze, de Olschenyecz, de Olschanye, de Oschani); t. 12. — S. 59 (1438, Olschansky et Bybelsky), 107 (1443, deBynisko); Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 46, przyp. 5 (Pinski de Olesnicze,1442); AGZ. — T. 14. — S. 287 (1443; Pynsky), 286, 318 (1443, 1451; de Pynsko). Селу Оль­ша­ни­ця від­по­ві­дає, мабуть, село Вели­ка Віль­ша­ни­ця в рай­оні міста Золочів на Львів­щині, а селу Бинісь­ко — Бони­шин або колиш­нє село Бенів (тепер Золочів­ка[]
  18. Див. згад­ки з титу­лом ста­ро­сти: Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… — Т. 1. — С. 152 (15.05. 1446, Луцьк); LM .-Kn. Nr. 2 5 .-Р . 292 (у межах 25-31.12.1451,Луцьк).[]
  19. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… -Т . 1. -С . 152 (1446), 156 (1451); WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 14, przyp. 7 (1451); AS. — T. 1. — S. 47 (1451).[]
  20. A3P. — T. 1. — C. 112 (без дати, «князь Михай­ло Костян­ти­но­вичъ Пинь­скій»),[]
  21. LM. — Kn. Nr. 22. — P. 68 (8. 01. 1452, Віль­но).[]
  22. AGZ. — Т. 14. — S. 319-321 (1451, de Czemyerzynyec). Посе­лен­ню Чеме­ри­не­ць нині від­по­ві­дає село Чеме­рин­ці Пере­ми­ш­лянсь­ко­го рай­о­ну Львівсь­кої області.[]
  23. AGZ. — Т. 12. — S. 287 (1464, «de Lipovyecz»), 296 (1464, «de Buremle alias de Lipowcze»); t. 14. — S. 482 (1456, «de Lypowyecz»); Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «de Olchowicze»).[][]
  24. AGZ. — T. 12. — S. 296 (4. 06. 1464, «illustres duces Phedor et Vaschily fratres germani indivisi de Buremle alias de Lipowcze»).[]
  25. Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «ducis Fedor et Wassily de Olchowicze»).[]
  26. LM. — Kn. Nr. 4. — Р. 81 (1488, Василь Михай­ло­вич); kn. Nr. 8. — Р. 403 (1508, Іван Васи­льо­вич); AS. — Т. 3. — S. 42, 69, 103 (1507, 1509, 1513, той самий); Пера­пис вой­ска Вяліка­га княст­ва Літо­уска­га… — С. 151 (1528, удо­ва того само­го); J1M. — Кн. 561. — С. 100,105,106,120,142,155 (1545, Василь, Бог­дан і Михай­ло Іва­но­ви­чі).[]
  27. Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХХХ.11, ст.244., ст. 244[]
  28. Арх. ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Кіевъ, 1907. – ХLVI., ст.352 – 355., ст. 352-355[]
  29. Бит­ва під Сока­лем (1519). Інтер­нет – ресурс // http://​uk​.wikipedia​.org/​w​iki; Яру­ше­вич А. Рев­ни­тель пра­во­славія, князь Кон­стан­т­инъ Ива­но­вичъ Острож­скій (1461-1530) и пра­во­слав­ная литов­ская Русь въ его вре­мя. – Смо­ленск, 1896. – 249 c, с. 150; Kolankowski L. Obrona Rusi za Jadiellonów na przełomie XV i XVI wieku // Z księgi Pamiętkowej ku czci Bolesława Orzechowicza. – Lwow, 1916. – S. 466-480., с. 447-448; Гва­нь­їні О. Хроніка євро­пейсь­кої Сар­матії / Упо­ряд­ку­вав та пере­клав з польсь­кої о. Ю. Мицик. – К. : Видав­ни­чий дім «Києво-Моги­лянсь­ка ака­де­мія», 2007. – 1006 с, с. 371.[]
  30. Kolankowski L. Roty Koronne na Rusi i Podolu 1492-1572 // Ziemia Czerwińska. – Lwów, 1935. – Rocz. 1. – S. 141-174, с. 148-149; Лёто­пис­ный сбор­никъ, име­ну­е­мый патрёар­шею или нико­нов­скою лёто­пи­сью // Пол­ное собраніе рус­скихъ лето­пи­сей издан­ное по высо­чай­ше­му пове­лёнію импе­ра­тор­скою архео­гра­фи­че­скою ком­мис­сіею. – Т. 13 (пер­вая поло­ви­на). – Сан­ки-Петер­бургъ, 1904. – 302 с., с. 33-34.[]
  31. Опись акт. кн. Киев. центр. архи­ва, ?2035, с. 31, п 1.[]
  32. Любав­ский M. К. Област­ное деле­ние и мест­ное само­управ­ле­ние Литов­ско-рус­ско­го госу­дар­ства ко вре­ме­ни изда­ния і Литов­ско­го ста­ту­та. — М. 1892. — С. 870-871.[]
  33. Опись акт. кн. Киев. центр. архи­ва 2036, с. 13, 30, п. 20, 2.[]
  34. AGAD, pergamin nr 7659 (1548, Василь Іва­но­вич Кур­це­ви­ча-Тури­чансь­кий).[]
  35. 1546 р. село мало назву Тури­чин і нале­жа­ло Кур­це­ви­чам (АСД. — Т. 1. — С. 85).[]
  36. Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 342 (1544, Василь Кур­це­вич-Були­га); Реви­зия пущ…- С. 96 (1559, удо­ва Васи­ля Кур­це­ви­ча-Були­ги).[]
  37. Памят­ник. Т.4, від. 2 с. 90.[]
  38. Wolff J. Kniazowie litewsko-ruscy, od konca cztrnastego wieku. – Warszawa, 1895[][]
  39. ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 1. – Рік 1570. – Запис № 17, 38.[]
  40. «Памят­ни­ки…», т. IV, 2, с. 19 – 22.[]
  41. Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy… – S. 198; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 280.[]
  42. ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 23. – Рік 1590. – Запис № 10, 423, 520.
    ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 24. – Рік 1591. – Запис № 281, 282, 462, 846.
    ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 7. – Рік 1592. – Запис № 17[]
  43. ЦДІА­КУ.
    Ф.27. — Оп. 1, спр. 1, Рік 1570,Запис 17,38[]
  44. ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 2. – Рік 1567. – Запис № 217, 229.[][]
  45. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 15, арк. 21-23; АЮЗР. – Ч. VIII. – Т. IV. – С. 442-447.[][][]
  46. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ною комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. Ч. VIII, т. III: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI–XVII вв. Киев: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ско­го Уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра Н. Т. Кор­чак-Новиц­ко­го, 1909. 120+708+XXX c, с. 283–286; ЦДІА у м.Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 19, арк. 449–450 зв.[]
  47. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ною комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. Ч. VIII, т. III: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI–XVII вв. Киев: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ско­го Уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра Н. Т. Кор­чак-Новиц­ко­го, 1909. 120+708+XXX c. , с. 284[]
  48. ЦДІА у м.Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 19, арк. 449–450 зв.; ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 424–426[]
  49. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 655–657 зв.[]
  50. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 465 – 466 зв.[][]
  51. ЦДІА у м.Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк 51 зв.–52 зв.; Ворон­чук І. Українсь­ка шля­хетсь­ка роди­на ран­ньо­мо­дер­ної доби у внут­ріш­ніх зв’язках і сто­сун­ках: бать­ки і діти. Ukraina Lithuanica: студії з історії Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Т. IV. Київ; Кам’янець-Подільський, 2017. С. 189–205., с. 202; 17, с. 460–462[][]
  52. Ворон­чук І. Українсь­ка шля­хетсь­ка роди­на ран­ньо­мо­дер­ної доби у внут­ріш­ніх зв’язках і сто­сун­ках: бать­ки і діти. Ukraina Lithuanica: студії з історії Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Т. IV. Київ; Кам’янець-Подільський, 2017. С. 189–205 , с. 202; 17, c. 313[][]
  53. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 465–466 зв.[][]
  54. ЦДІА­КУ. Ф.27. — Оп. 1, спр. 1, Рік 1570, Запис 17,38[]
  55. ЦДІАКУ.-Ф. 28. — Оп. І. — Спр. 13.— Рік 1580, — Запис 66,67[]
  56. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 461 зв.[]
  57. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. І. — Спр, І.- Рік 1566,-Запис 104, 107[]
  58. ЦДІА­КУ — Ф.26. — Оп. І. — Спр. 35.- Рік 1585. — Запис 61[]
  59. ЦДІА­КУ. — Ф. 26. — Оп, 1.— Спр. 3. — Рік 1585,-Запис 31.[]
  60. ЦДІА­КУ. -Ф.28. — Оп, 1. — Спр. І9.— Рік 1586, — Запис 392, 421,739.[]
  61. ЦДІА­КУ. —Ф.28. — Оп.1. — Спр. 196. — Рік 1588, — Внут­ріш­ній опис.[]
  62. ЦДІА­КУ. — Ф. 28 — Оп.1 -Спр. 29.— Рік 1596, —Запис 676[]
  63. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии (далі ско­ро­че­но. Архів ЮЗР) — Києв, 1876 — Ч. VI, т. 1. — С. 263-270, — N. 87). Части­ну цієї суми (7656 зло­тих) князь Йона одра­зу вико­ри­став на роз­ра­хун­ки з вели­ки­ми бор­га­ми, зали­ше­ни­ми ще по бать­ко­ві. Серед свід­ків у доку­мен­ті зга­да­ний кн. Федір Михай­ло­вич Курцевич.

    Князь Федір взяв шлюб з Овдо­ть­єю (Федо­рою) Орансь­кою, Бать­ком Овдо­тьї був Пав­ло Гри­го­ро­вич Орансь­кий з Орань. Незва­жа­ю­чи на той факт, що Овдо­тья зга­дуєть­ся як дру­жи­на кня­зя Федо­ра ще у 1574 р., ((ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр 8. — Рік 1574. —Запис 76, 160.[]

  64. ЦДІА­КУ. — Ф. 7, — (Оп.1.— Спр. 15. — Рік 1603. -Запис 169.[]
  65. ЦДІА­КУ — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 38. — Рік 1606. — Запис 2200, 205, 206.[]
  66. ЦДІА­КУ. —Ф. 28. — Оп. 1. — Спр, 6. — Рік 1571. -Запис 109, 252.[]
  67. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 28.-Рік 1595,-Запис 353, 354.[]
  68. ЦДІА­КУ— Ф. 26. — Оп, І. -Спр. 4. — Рік 1583, -Запис 39/35[]
  69. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 22. — Рік 1589. -Запис 454.[]
  70. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 28. — Рік 1595— Запис 353, 354.[]
  71. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. І. — Спр. 196. — Рік 1588. —Внут­ріш­ній опис.[]
  72. ЦДІА­КУ. — Ф. 28.— Оп. І. — Спр. 2. — Рік 1567.–Запис 217, 229.[]
  73. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 19. — Рік 1586, —Запис 392.[]
  74. ЦДІА­КУ — Ф.26. — Оп. 1. — Спр. 13. — Рік 1599, — Запис 601[]
  75. ЦДІА­КУ. — Ф. 26. — Оп. 1.— Спр.5. Рік 1585. -Запис 31[]
  76. Я. Гара­бур­да і Л. Дри­винсь­кий були дво­юрід­ни­ми бра­та­ми по своїх мате­рях: Тетя­на Олек­сан­дрів­на Кге­тол­тов­на, мати Л. Дри­винсь­ко­го, була рід­ною сест­рою Михай­ло­вої Гара­бур­ди­ної Доменітри Олек­сан­дрів­ни Кге­тол­тов­ни (Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві (далі — ЦДІА Украї­ни в Києві), ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), on. 1, спр. 12, арк. 16—18.[]
  77. Там само.— Спр. 40, арк. 154 зв.—155 зв.[]
  78. Там само.— Арк. 178— 179. Утім, немає жод­ної пев­но­сті, що в осно­ву свід­чень 3. Ста­шевсь­ко­го була покла­де­на скар­га само­го пост­раж­да­ло­го, оскіль­ки воз­ний у таких випад­ках рід­ко бував випад­ко­вою осо­бою. Зазви­чай, він був або слу­гою заці­кав­ле­ної осо­би, або пов’язаний з нею в інший спо­сіб, а свід­чен­ня, що він пода­вав у пись­мо­во­му вигляді до ґро­ду, готу­ва­ла сто­ро­на, яка його запро­шу­ва­ла.[]
  79. Там само.— Арк. 167— 168.[]
  80. Там само.— Арк. 172— 173.[]
  81. Там само.— Арк. 188 зв.—189.[]
  82. Про вру­чен­ня позо­вів, яки­ми сто­ро­ни пози­ва­ли­ся навза­єм, а також виклик свід­ків матір’ю помер­ло­го до суду для слу­хан­ня шкру­тинії див.: Там само.— Арк. 222 зв.—223 (25 січ­ня), 235 зв.—236 (6 люто­го), 358 зв.—359 (22 берез­ня); спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв., 64—66.[]
  83. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв. Скар­гу було повто­ре­но 15 черв­ня (Там сам о.— Арк. 71—71 зв., 74—75). Визнан­ня воз­но­го про огля­дан­ня гос­по­ди Я. Гара­бур­ди, вчи­не­них шкод і пора­нен­ня слуг та бра­та див.: Там само.— Арк. 73 зв.—80 зв. (16 черв­ня); ана­ло­гіч­ну скар­гу також: Т ам само.— Арк. 107 зв.— 108 (21 черв­ня).[]
  84. Там сам о.— Арк. 62—63.[]
  85. Там сам о.— Спр. 40, арк. 176— 176 зв.[]
  86. Ф. Кру­не­вич був комор­ни­ком кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, слу­гою зі спе­ціаль­них дору­чень (Тес­лен­ко І. Клієн­те­ла кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го // Острозь­ка ака­де­мія XVI—XVII ст./ 2-е видан­ня, виправ­лене і допов­нене.— Острог, 2010.— С. 148).[]
  87. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го у 3-х т. / За ред. С. Ківа­ло­ва, П. Музи­чен­ка, А. Пань­ко­ва.— Оде­са, 2003.— Т. II: Ста­тут Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1566 року.— С. 134— 135 [розділ VI, арти­кул 4].[]
  88. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 34—37 зв. Ще раз теста­мент був впи­са­ний 23 берез­ня: Там само.— Арк. 76 зв.—79 зв. Зберіг­ся й ори­гі­нал теста­мен­ту, див.: Львівсь­ка націо­наль­на нау­ко­ва біб­ліо­те­ка Украї­ни ім. В. Сте­фа­ни­ка, від. руко­писів, ф. 5 (Оссолінсь­кі), спр. 4047/11, арк. 86—87.[]
  89. Стар­чен­ко Н. Шлюб­на стра­те­гія вдів і кіль­ка про­блем нав­ко­ло неї (шля­хетсь­ка Волинь кін­ця XVI ст.). Вдо­ви­ний „мар­ци­пан, або Що отри­му­ва­ла жін­ка по смер­ті чоло­віка // Київсь­ка ста­ро­ви­на.— К, 2000.— № 6.— С. 58—74; ї їж. Шлюб­на стра­те­гія вдів і кіль­ка про­блем нав­ко­ло неї (шля­хетсь­ка Волинь кін­ця XVI ст.). „Каж­дая вдо­ва єст собє панєю, и ничи­их влад­зі не подлєгла44 або Пра­во­ва дієз­дат­ність вдо­ви // Київсь­ка старовина.—2001.— № 1.— С. 42—62.[]
  90. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 179 зв.—180 зв. Ана­ло­гіч­на інфор­ма­ція містить­ся в скарзі братів Хрін­ни­ць­ких на невіст­ку та її бра­та Яро­ша Лаща, які їх до Бурем­ля не допу­сти­ли, незва­жа­ю­чи на умо­ви теста­мен­ту (Там само.— Арк. 196 зв.— 197 зв.; 11 січ­ня).[]
  91. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 202 зв.—203, 203—204 зв.[]
  92. Там само.— Арк. 258 зв.—259.[]
  93. Там само.— Арк. 443—443 зв.[]
  94. Там само.— Арк. 330.[]
  95. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 129 [розділ V, арти­кул 10].[]
  96. Віно — запис на тре­тині неру­хо­мо­сті чоло­віка суми, що дорів­ню­ва­ла вели­чині вне­се­но­го дру­жи­ною поса­гу, зазви­чай под­воє­ної. З цією части­ною без пись­мо­вої зго­ди дру­жи­ни чоло­вік не мав здійс­ню­ва­ти жод­них тран­сак­цій; вона слу­гу­ва­ла гаран­тією для дру­жи­ни в різ­них жит­тєвих колізіях (Стар­чен­ко Н. Май­но­ві взаємозобов’язання шля­хетсь­ко­го подруж­жя на Волині в XVI століт­ті // Нау­ко­ві запис­ки. Збір­ник пра­ць моло­дих вче­них та аспіран­тів.— К, 1997.— Т. 2.— С. 49—65).[]
  97. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 127 [розділ V, арти­кул 5].[]
  98. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 367—367 зв.[][]
  99. Там само.— Арк. 442 зв.—!443 (10 квіт­ня).[]
  100. Там само.— Арк. 397 зв.—398 зв.[]
  101. Там само.— Арк. 397—397 зв.[]
  102. Там само.— Арк. 490 зв.—491 зв.[]
  103. Там само.— Арк. 573 зв.—574 (27 трав­ня).[]
  104. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 119 зв.—121 зв., 129 зв.— 131.[]
  105. Там само.— Спр. 42, арк. 57—58.[]
  106. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 133— 134 [розділ VI, арти­кул 31.[]
  107. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 81 зв.—83.[]
  108. Там само.— Арк. 64—66.[]
  109. Там само.— Арк. 57—58.[]
  110. Там само.— Спр. 21, арк. 506—508 (1580 р.).[]
  111. У дже­ре­лах пода­ють­ся різ­ні варіан­ти напи­сан­ня цьо­го пріз­ви­ща — Чече­шевсь­кий, Цече­шевсь­кий тощо.[]
  112. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 41, арк. 455— 456 зв.[]
  113. Там сам о.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[]
  114. Там само.— Спр. 45, арк. 264 зв.—265.[][]
  115. На той час рота Л. Слят­ковсь­ко­го пере­бу­ва­ла на „лежі“ в Луць­ку, а рота К. Миш­ковсь­ко­го — у Воло­ди­ми­рі.[]
  116. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 490—492 зв.[]
  117. Там само.— Арк. 490—491.[]
  118. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 485—485 зв.[]
  119. ЦДІА Украї­ни в Києві.— Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 411 зв.—412.[]
  120. ЦДІА Украї­ни в Києві, Ф. 25, оп. 1, спр. 53— Арк. 411 зв. (1598 р.[]
  121. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 50, арк. 150 зв.— 152.[]
  122. Там само.— Спр. 149, арк. 610 зв. (1626 р.).[]
  123. Там само.— Ф. 28, оп. 1, спр. 13, арк. 467 зв.—468 зв.[]
  124. Там само.— Спр. 45, арк. 866— 872.[]
  125. Там само.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[]
  126. Там само.— Арк. 951 зв. (1594 р.).[]
  127. Там само.— Спр. 47, арк. 76— 77 зв.[]
  128. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, спр. 46, арк. 520—520 зв.[]
  129. Там само.— Арк. 520 зв.—521 (1595 p.).[]
  130. Там само.— Арк. 434— 434 зв. (1595 p.).[]
  131. Там само.— Спр. 49, арк. 8 зв. (1596 p.).[]
  132. Там само.— Ф. 26, on. 1, спр. 10, арк. 74 зв.—77.[]
  133. Там само.— Арк. 78—79. Вияви­ти цей запис не вда­ло­ся.[]
  134. ЦДІА­КУ. —Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 30. — Рік 1597. —Запис 600[]
  135. Józef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. 1895.[]
  136. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии (далі ско­ро­че­но. Архів ЮЗР) — Києв, 1876 — Ч. VI, т. 1. — С. 263-270, — N. 87). Части­ну цієї суми (7656 зло­тих) князь Йона одра­зу вико­ри­став на роз­ра­хун­ки з вели­ки­ми бор­га­ми, зали­ше­ни­ми ще по бать­ко­ві. Серед
    свід­ків у доку­мен­ті зга­да­ний кн. Федір Михай­ло­вич Курцевич.

    Вже як під­ста­ро­ста біло­цер­ківсь­кий та дідич Тури­чан він про­во­дить у 1612–1615 рр. декіль­ка судо­вих справ для пола­год­жен­ня сто­сун­ків із сусі­да­ми (сам про­жи­ває у с. Новосіл­ки). ((ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 44. — Рік 1612. — Запис 21, 123, 130.[]

  137. ЦДІА­КУ — Ф.27. — Оп 1.— Спр 40. — Рік 1647-48,-Запис 72.[]
  138. ЦДІА­КУ —Ф.28.— Оп. 1. — Спр. 50.— Рік 1618 —Запис 260.[]
  139. ЦДІА­КУ — Ф, 28. — Оп. 1. — Спр. 52. — Рік 1620. — Запис 796, 940. 943. 1231.[]
  140. ЦДІА­КУ. — Ф. 28.— Оп. І. — Спр. 30. — Рік 1597. -Запис 630.[]
  141. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 34. — Рік 1602. Запис 258[]
  142. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп, 1. — Спр. 30. — Рік 1597. -Запис б00.[]
  143. ЦДІА­КУ. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 54. – Рік 1622. – Запис 19, 20, 195, 211.[]
  144. ЦДІА­КУ. -Ф. 28.— Оп. І.— Спр. 54. — Рік 1622. – Запис 208, 209,212[]
  145. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 19. — Рік 1586, — Запис 392.[]
  146. ЦДІА­КУ. — Ф. 27, — Оп. 1. — Спр. 20. — Рік 161. — Запис 33, 180, 234[]
  147. ЦДІА­КУ. — Ф. 27. — Оп. 1. — Спр. 22.— Рік 1613. -Запис 111, 112, 292[]
  148. ЦДІА­КУ. — Ф. 227. — Оп. 1. — Спр. 22.— Рік 1613. —Запис 294, 295.[]
  149. ЦДІА­КУ. — Ф.28.- Оп. 1. — Спр. 80. — Рік 1645. -Запис 166.[]
  150. ЦДІА­КУ. — Ф.25.— Оп. 1.— Спр. 52.— Рік 1620, —Запис 1149[]
  151. ЦДІА­КУ. — Ф.27.— Оп. 1.— Спр. 35. — Рік 1637. -Запис 151, 288, 370[]
  152. ЦДІА­КУ— Ф.27.— Оп. | — Спр. 1). — Рік 1628-30. —Запис 217, 221, 279, 280[]
  153. ЦДІА­КУ— Ф.28. — Оп. 1.— Спр. 71.— Рік 1636. —Запис 615[]
  154. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф 22. — Оп 1.- Спр. 57 — N. 67[]
  155. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф.28 — Оп. 1 — Спр. 73. — N. 74, 700, 1479[]
  156. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф.28 — Оп. 1 — Спр. 78. — N. 922, 923[]
  157. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф.28 — Оп. 1 — Спр. 71. — N. 615, 616[]
  158. ЦДІА­КУ. — Ф. 27. — Оп. 1.— Спр. 20. — Рік 1611. -Запис 233. 180, 234.[]
  159. ЦДІА­КУ —Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 22. — Рік 1613. —Запис 19, 293[]
  160. Архив ЮЗР, Часть 6, Т. 1, стр. 263-270[]
  161. Фло­ря. 1991. С. 147[]
  162. ЦДІА­КУ. — Ф. 27. — Оп. 1.— Спр. 20. — Рік 1611. —
    Запис 233. 180, 234.[]
  163. ЦДІА­КУ. — Ф. 27. — Оп.1. — Спр. 22.— Рік 1613.—Запис 19, 293.[]
  164. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 36. — Рік 1604. — Запис 112, 113, 115, 322, 498[]
  165. ЦДІА­КУ — Ф. 28. — Оп. І. — Спр. 41, — Рік 1609, — Запис 325. 375.[]
  166. ЦДІА­КУ. — Ф. 27.— Оп. 1.— Спр. 20.— Рік 1611. – Запис 234[]
  167. ЦЛІА­КУ. — Ф.28.— Оп. 1. — Спр. 54. — Рік 1622. Запис 250.[]
  168. Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХIV до сере­ди­ни ХVII сторіч­чя (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). — Київ, 1993.[]
  169. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 36.— Рік 1604. -Запис 112, 113, 115, 222, 498.[]
  170. ЦДІА­КУ -Ф.27.— Оп. |. — Спр. 20, — Рік 1611. — Запис 222[]
  171. ЦДІА­КУ. -Ф.27, — Оп. 1.— Спр. 22.— Рік 1613. -Запис 111, 112. 292[]
  172. ЦДІА Украї­ни у м Києві. — Ф. 28. — Оп.1 — Спр. 39. — N.154, ЦДІА Украї­ни у м Києві Ф.27 — Ор. 1 — Спр 22.- N. 112[]
  173. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 655–657 зв.[]
  174. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 14–14 зв.[]
  175. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 715 зв.–722[]
  176. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 56 зв. – 57[]
  177. ЦДІА у м.Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 655 – 657 зв.[]
  178. ЦДІА­КУ —Ф.27.— Оп. 1.— Спр. 35. — Рік 1637. — Запис 151, 288, 370.[]
  179. ЦДІА­КУ. — Ф. 25. — Оп. 1.— Спр. 87.— Рік 1651. – Запис 226, 299, 300.[]
  180. ЦДІА­КУ. -Ф. 27. — Оп. 1.— Спр. 120. — Рік 1677.– Запис 237.[]
  181. ЦДІА­КУ. -Ф. 27.— (Оп. 1.— Спр. 35. — Рік ЇХ. — Запис 151, 288, 370.[]
  182. ЦДІА­КУ. — Ф. 25. — Оп. 1.— Спр. 80. — Рік 1645. – Запис 166, 481, 609; ЦДІА Украї­ни у м Києві. — Ф 28.- Оп.1 — Спр. 78 — N 154, 180, 241, 309.[]
  183. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп.1.— Спр. 95. — Рік 1658. —Запис 172, 246, 395[]
  184. Józef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. 1895[][]
  185. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — да. 1. — Спр. 50, —Рік 1618. —Запис 260.[]
  186. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 52. — Рік 1620. —
    Запис 796,940, 943, 1231[]
  187. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 66. — Рік 1631. —Запис 232.[]
  188. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 91. — Рік 1655. —Запис 286, 287, 288[]
  189. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 30. — Рік 1618. —Запис 260.[]
  190. ЦДІА­КУ, -Ф. 28. -Оп, 1.— Спр. 87. -Рік 1651.—Запис 198[]
  191. Źródła: Bon. t.13/201-205; Bork. Rocz. t.2/17; Kos. t.2/240-243.[]
  192. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XV cz.1 › strona 555 http://dir.icm.edu.pl/pl/Slown…V_cz.1/555[]
  193. ЦДІА­КУ. — Ф. 27. — Оп. 1.— Спр. 20, — Рік 1611. -Запис 234.[]
  194. ЦДІА­КУ. — Ф. 28.— Оп. І.— Спр. 47. — Рік 1615. —Запис 430, 574[]
  195. ЦДІА­КУ. -Ф.28.— Оп. 1. — Спр. 61, — Рік 1627. —Запис 663, 806.[]
  196. ЦДІА­КУ, Ф.28. — Оп. 1. — Спр. 66, — Рік 1631. —Запис 116.[]
  197. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф.28 — Оп. 1 — Спр. 73. — N. 1310[]
  198. ЦДІА Украї­ни у м Києві. –Ф. 28. — Оп 1 — Спр 98 — N. 12 (II[]
  199. ЦДІА­КУ, -Ф. 28. -Оп, 1.— Спр. 87. -Рік 1651.—Запис 198.[][][][]
  200. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 99. — Рік 1662. – Запис 12 (II), 21 (III), 52 (ІV).[][][][]
  201. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф. 28 — О — Спр. 117. — N. 79, ЦДІА Украї­ни у м. Ки — Ф.28 — Оп. 1 — Спр. 114. – N. 203, 204, 215, 404[]
  202. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф. 28 — Оп. 1 — Спр. 137 — N. 53, 234 (ІІ), 308 (ІІІ), 519[]
  203. 93 ЦДІА­КУ. — Ф. 25. — Оп. 1.— Спр. 87. — Рік 1651. —Запис 226, 299, 300[]
  204. ЦДІА­КУ. -Ф.28.— Оп. 1. — Спр. 99. — Рік 1662. —Запис 12 (I), 21 (III), 52 (ІV).[]
  205. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф. 28 — Оп. 1 — Спр. 137. — N. 504.[]
  206. ЦДІА­КУ. —Ф.28. — Оп. 1.— Спр. 137. — Рік 1692. —Запис 53, 191, 504, 308 (II).[]
  207. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф. 28 — Оп 1. — Спр. 137. — N. 377 (ІІ[][]
  208. ЦДІА­КУ — Ф, 28. — Оп, 1. — Спр. 148.— Рік 1713. —Запис 239 (235.).[]
  209. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф. 28 — Оп. 1- Спр. 101 — N. 79 (ІІ[]
  210. ЦДІА Украї­ни у м. Києві — Ф.28 — Оп.1 — Спр.104 — N. 69, 96.[]
  211. ЦДІА­КУ. —Ф. 28, — Оп. 1. — Спр. 105. — Рік 1666 — Запис 10 (II).[]
  212. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 147. — Рік 1713.—Запис 41, 42.[][]
  213. ЦДІА­КУ, -Ф. 28. — Оп, 1.— Спр. 160, — Рік 1739. — Запис 830, 173 (II).[]
  214. ЦДІА­КУ, — Ф. 28, — др. 1. — Спр. 160. — Рік 1739 —Запис 712, 721.[]
  215. ЦДІА­КУ — Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 165. — Рік 1746. —Запис 131.[]
  216. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 149. — Рік 1714. —Запис 177[]
  217. ЦДІА­КУ. -Ф.28.— Оп. 1. — Спр. 168. — Рік 1746 —Запис 77, 79, 85.[]
  218. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп. 1.— Спр. 153. — Рік 730, -Запис 594, 610, 614, 924.[]
  219. ЦДІА­КУ. — Ф.28.— Оп. | — Спр. 165. — Рік 1746. —Запис 131.[]
  220. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. І.— Спр, 165.— Рік 1746. – Запис 201, 87 (II), 131 (II).[]
  221. ЦДІА­КУ. — Ф.28.— Рік 1749. – Запис 814, 815, 195 (II), 198 (II).[]
  222. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 143. — Рік 1700. —Запис 210.[]
  223. ЦДІА­КУ. -Ф. 28. — Оп, 1. — Спр. 147. — Рік 1713. —Запис 41, 42.[]
  224. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — оп. 1.— Спр. 168. — Рік 1749. — Запис 814, 815, 195 (1), 198 (1); ЦДІА­КУ З—Ф.28.— 1,— Спр. 165. — Рік 1746, — Запис 168.[][]
  225. Архив ЮЗР — Киев, 1869 — Ч. V., т. 1. — С. 142-150 — N. 38, Архив ЮЗР. — Киев, 1870 — Ч. VI, т. 2 — С250-252 — N. 150[]
  226. ЦДІА Украї­ни у м. Києві. — Ф 28 — Оп.1 — Спр.159. — N. 108[]
  227. ЦДІА­КУ —Ф.28— Оп. 1. — Спр. 165. — Рік 1746. —Запис 54.[]
  228. ЦДІА­КУ. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 165.— Рік 1746. —Запис 77, 79, 85.[]
  229. РГИА ф 1343 оп 27 д 3895 л 98 об.[]
  230. РГИА, Ф. 1286 Оп. 9 1844 г. Д. 206[]
  231. РГИА, Ф. 1349 Оп. 6 Д. 148 Л. 116-124.[]
  232. РГИА,
    Ф. 1286 Оп. 10 1846 г. Д. 831[]
  233. Чер­но­пя­тов В.И. Некро­поль неск-х мест Кав­ка­за. М.,1913[]
  234. ЦГИА СПб. Ф. 19, оп. 123, д. 38, цер­ковь при Импе­ра­тор­ском Рос­сий­ском посоль­стве во Фло­рен­ции.[]