Загальні відомості
САНГУШКИ — князівський рід герба «Погоня», належав до однієї з гілок Гедиміновичів.[1]
Санґушко Федорович, молодший син князя з Ратна, що успадкував, очевидно, наполовину з братом Романом волость города Кошер 2, започаткував на Волині рід Санґушків. У результаті поділів його спадщини наприкінці XV ст. ця аристократична спільнота розпалася на кошерську й ковельську гілки 3, а 1502 р. з першої них виділилася несухоїзька гілка 4.
Санґушко фігурує в прижиттєвих згадках здебільшого тільки під власним ім’ям, достатньо рідкісним для точної ідентифікації особи, його діти — під іменами в поєднанні з патронімом, а внуки користувалися вже прізвищем у формі родового відмінка патроніма від імені засновника роду (з часом формант ‑вина загубився). З 1510‑х років кошерська й ковельська гілки доповнювали прізвище відносними прикметниками, похідними від назв резиденцій 5. На початку XVII ст. в прізвищі кошерської гілки появився компонент Ольґердович 6.
Ковельська гілка в 1620‑х роках почала додавати натомість складову Любартович 7, а в наступному десятилітті замінила прикметник, похідний від назви втраченого нею первісного гнізда, словосполученням із Ковеля 8.
Чоловіча лінія несухоїзької гілки припинилася зі смертю Федора / Романа Романовича († 1591) 9, а остаточно згасла на його сестрі Олександрі із Санґушків Жаславській († 1602 10), кошерську обірвала смерть Адама-Олександра Григоровича († 15. 10. 1653) 11, а ковельська дожила до наших днів, але в середині XVI ст. обміняла свої володіння королеві Боні на маєтки під Оршею 12 і вибула на тривалий час за межі Волині.
На витоки свого роду Санґушки звернули увагу десь у 1530‑х роках. Зокрема, цим часом датується заміна ними на печатках давніших зображень ангела 13 та пішого рицаря 14 Погонею литовських династів 15. У напису на могилі Дмитра Санґушка 1554) в чеському місті Яромирі, зроблений не пізніше 1583 р. 16, включили вже фразу «з роду великого Ольґерда» 17, а на початку XVII ст. в прізвищі кошерської гілки з’явилася згадана вище складова Ольґердович. Спочатку версію походження спільноти від Ольґерда живили, очевидно, переказ, родовий архів і рукописні наративи, зокрема хроніка Биховця та Євреїновський літопис, а 1582 р. авторитет її зміцнила друкована хроніка Матея Стрийковського. Та відсутність Федора Ольгердовича в польських хроніках і праці Бартоша Папроцького, вихід 1611 р. друком книжки Олександра Ґваньїні, в якій Санґушки опинилися серед нащадків Любарта Ґедиміновича 18, а також вивід їх (та споріднених із ними князів Кобринських) у складеному в Москві Воскресенському літописі, списки якого могли дійти й до інтелектуалів Речі Посполитої, від Ґедимінового внука Федора Любартовича 19 спонукали, очевидно, до роздумів. У результаті репрезентант ковельської гілки Самуель-Шимон Санґушко († 1638), мстиславський, потім вітебський каштелян, а наприкінці життя вітебський воєвода, письменник і бібліофіл, який жив у замку під назвою Білий Ковель у маєтку Смоляни під Оршею, в умовах браку під руками давніх паперів, що перейшли свого часу разом із маєтками до королеви Бони, вивів рід від Любарта Ґедиміновича 20 і включив у своє прізвище складову Любартович. Розроблений князем родовід відображений у назвах жалобних панегіриків, опублікованих після його смерті 21.
Професор Віденської академії Войтех Коялович, зв’язаний із сином воєводи смоленським єпископом Гієронімом11 і знайомий, мабуть, із генеалогічними матеріалами, успадкованими останнім після батька, вивів Санґушків від Любарта Ґедиміновича, приписавши йому сина Дмитра на прізвисько Санґушко, що начебто був луцьким і володимирським князем 22, а ректор василіанської школи в Холмі вчений чернець Яків Суша, наближений до волинського воєводи Адама-Олександра Сангушка, репрезентанта кошерської гілки, у присвяченій покровителю книжці про холмську ікону Богородиці однозначно висловився за те, що князі Ратненські, Кобринські й Санґушки, вписані в пом’яник при цьому образі, походили від Ольґерда 23.
Спроба Каспера Несецького розібратися в залишених попередниками ребусах привела до того, що Любарт Ґедимінович отримав у нього друге ім’я Федір, носієм якого насправді був його син, привілей Ягайла на Сіверську землю, що теж стосувався сина, та сина Дмитра, що начебто успадкував після нього луцький престол, та зв’язати з ним Санґушків не вдалося 24. Казімеж Стадницький, зайнявшись у середині XIX ст. литовською династією, відкинув родовід Санґушків від Любарта Ґедиміновича як надуманий 25, а питання про походження їх від Ольґерда залишив відкритим 26. Юзеф Вольф довів, що батьком Санґушка був Федір Ольґердович 27. Аркадій Лонґінов примирив старовинні версії походження роду шляхом ототожнення літописного Федора Ольґердовича з Любартом Ольґердовичем польських хроністів 28. Зиґмунт Радзимінський спочатку схилявся до думки про Сангушків як нащадків Любарта Ґедиміновича 29, а пізніше вважав, що ікнім предком був Любарт Ольґердович, який мав також ім’я Федір 30. Серед сучасних дослідників домінує реконструкція Вольфа 31, і тільки, здається, Леонтій Войтович схиляється до походження роду від Любарта Ґедиміновича 32.
Із приводу походження роду серед учених ще й досі точаться суперечки. За родинною легендою, рід С. бере початок від Любарта Гедиміновича. Ця версія тривалий час була традиційною для багатьох істориків (С.Окольський, А.Коялович та ін.). На думку інших, родозасновник С. — кн. Дмитро-Сангушко Федькович (Федорович; р. н. невід. — п. 1455) — був сином ратненського кн. Федора Ольгердовича (Ю.Вольф, З.Радзимінський Люба та ін.). У 17 ст. представники старшої гілки роду почали додавати до свого родового імені ще й прізвисько Ольгердовичі (напр. кн. Адам-Олександр Григорович Ольгердович С.-Каширський), представники ж молодшої гілки, спираючись на авторитет кн. Семена-Самуїла (Шимона-Самуеля) Андрійовича, звалися Любартовичами С.-Ковельськими. Родове прізвище «Сангушко» походить від імені першого представника роду та, імовірно, є формою імені Семен, Сенько.
Представники роду обіймали різні держ. посади у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій і мали значні володіння на Волині, Поділлі та Брацлавщині, успадкувавши частину маєтностей князів Заславських і Острозьких. Спочатку православні, у 17 ст. С. перейшли до унії та католицизму.
Від двох синів князя луцького, а згодом ратненського і каширського Дмитра-Сангушки Федьковича — князя каширського Олександра (р. н. невід. — п. бл. 1491), володимирського старости (бл. 1480), кременецького намісника (1484—90), та князя ковельського Михайла (р. н. невід. — п. бл. 1511) — беруть початок дві гілки роду — каширська та ковельська.
Поколінний розпис
Покоління IV від Гедиміна
1. КН. САНГУШКО ФЕДОРОВИЧ (*...., 1433, † 1455/1463)
молодший син Федора Ольгердовича князя з Ратна. Князь луцький (бл. 1431 — 1433 рр.), ратненський і каширський (1433–1455 рр.). Записаний у Супральському та Києво-Печерському пом’яниках.
Успадкував, очевидно, наполовину з братом Романом волость города Кошер 33, започаткував на Волині рід Санґушків. У результаті поділів його спадщини наприкінці XV ст. ця аристократична спільнота розпалася на кошерську й ковельську гілки 34, а 1502 р. з першої них виділилася несухоїзька гілка 35. Санґушко фігурує в прижиттєвих згадках здебільшого тільки під власним ім’ям, достатньо рідкісним для точної ідентифікації особи, його діти — під іменами в поєднанні з патронімом, а внуки користувалися вже прізвищем у формі родового відмінка патроніма від імені засновника роду (з часом формант ‑вина загубився). З 1510‑х років кошерська й ковельська гілки доповнювали прізвище відносними прикметниками, похідними від назв резиденцій 36. На початку XVII ст. в прізвищі кошерської гілки появився компонент Ольґердович 37. Ковельська гілка в 1620‑х роках почала додавати натомість складову Любартович 38, а в наступному десятилітті замінила прикметник, похідний від назви втраченого нею первісного гнізда, словосполученням із Ковеля.
Вперше згадується лише 21 серпня 1433 р., коли Владислав-Ягайло надав йому спустошене Ратно з округою «у держання (in tenutam)», тобто на правах звичайного старости, а також Кросничин, що раніше належав його племінникам, синам кн. Гурка. В цьому документі князь Санґушко засвідчує, що від Владислава, короля польського, отримав у державу Ратно та Кросічин із зобов’язанням ліпшого їх загосподарювання й по заселенні людьми платитиме королю половину медової данини з тих дібр, а також надавати королю стації за звичаєм інших старост.39 Wielki książę Zygmunt nadał mu jeszcze Trościanicę w powiecie Kamienieckim. Ten ostatni majątek zapisuje kniaż Sanguszko żonie swej Hance – Kniaż Sanguszko sioło Tryscianica, sioło Dziesiuchiczy, monaster S. Mikołaja Milcze, żonie swéj kniahini Hance dał».40
Але вже 23 квітня 1438 р. він знаходився на службі Швитригайла у Луцьку, де в.кн. przyjmuje w poddaństwo wychodźcę ziemi Siewierskiej Bohusza Owerkicza Timocha. У грамоті якого згадується «вѣрный нашъ князь Сендюшко».41 Звідси Сангушко робив напади на польське Ратно, за що король Владислав III відібрав у нього у 1441 р. «округ Кошерський з усіма містечками та селами», który oddał Dersławowi z Rytwian staroście Chełmskiemu.42 Musiał on uzyskać przebaczenie od wielkiego księcia Kazimierza, skoro ten chcąc kniaziowi powetować poniesione straty, nadaje mu dwa sioła w Brzeskim Romanowa Horbaczewicza da Iwaszkowa Bugino43 i Korostycze w Kamienieckim powiatach 44, a нарешті 23 березня 1443 р. вел. кн. Литовський, королевич Казимір, повідомляв жителям Ратна та Ветел, що надав їх «князю Сонкушку и со всими вами, яко ж есть его отчина». 45)
Дійсно, у 1546 р., при описі литовсько-польського кордону, представники литовської сторони наголошували: «(…) князь Сендюшко, который держалъ Ковель и Ратенъ и Любомль и Вижву и вси тые села (…) бо тое Ратно и Любомль отняли ку Корунѣ за Казимира короля». Тоді місцеві жителі неодноразово згадували Сангушка, вказували на межі його володінь. Вказали вони і точне місцезнаходження заміськоо мисливського палацу князя. 46 Очевидно, це сталося незабаром після обрання Казиміра на польський престол у 1447 р. Сангушко ж востаннє згадується 1 жовтня 1455 р: кн. Семен Романович Кобринський у своїй грамоті зазначає, що її засвідчив «дядя мой князь Санкгушко Фєдкович». 47 Помер до 10 березня 1463 р., коли княгиня Сангушкова згадується у якості вдови. 48
Wdowie kniazia Sanguszki król Kazimierz daje w 1463 r. przywilej na Trościanicę49, którą po jej śmierci odbiera, w zamian dając w 1475 r. synom zmarłéj, kniaziom Aleksandrowi i Michajłowi Sanguszkowiczom , majątki Soszno w Brzeskim i Zajeczyce, Chwalimicze i Szyszkowice we Włodzimirskim powiatach.50
∞, Анна ..... ..... .
Покоління V від Гедиміна
2/1. КН. МАРІЯ САНГУШКІВНА
Записана у Супральському пом’янику (поз.67).
3/1. КН. АННА САНГУШКІВНА
Записана у Супральському пом’янику (поз.62) та Холмському пом’янику (поз.6) як схимниця.
13. КН. ВАСИЛЬ САНГУШКОВИЧ († до 1475)
Князь ратненський (1455 — до 1475 рр.), намісник брацлавський і винницький (1443–1445 рр.). Записаний у Києво-Печерському (поз. 126) та Супральському (поз.65) пом’яниках.
14. КН. ЛЕВ САНГУШКОВИЧ
Записаний у Супральському пом’янику (поз.64). Можливо тотожний Борисові, записаному у Холмському пом’янику (поз.6).
15. КН. ІВАШКО САНГУШКОВИЧ († до 1475)
Князь каширський (1455 ‑1470/75 рр.). Записанийу Києво-Печерському пом’янику (поз. 127). Можливо, що його хрестильне або чернече ім’я було Ананія.
16. КН. ОЛЕКСАНДР САНГУШКОВИЧ († після 1491)
~ NN, вдова по Антонію Волотовичу (може Агата, записана у Холмському пом’янику)
Князь каширський (до 1475 — після 1491 рр.), староста володимирський (бл.1480 р.), намісник кременецький (1484–1490 рр.). Записаний у реєстрі ктиторів Києво-Печерського монастиря А.Кальнофойського з хрестильним іменем Олексій.
17. КН. МИХАЙЛО САНГУШКОВИЧ († після 1511)
Князь ковельський (після 1455-після 1511 рр.). ЗаписанийуСупральськомупом’янику (поз.65). Можливо хрестильне ім’я Пилип, а чернече — Сильвестр (Холмський пом’яник).
Покоління VI від Гедиміна
21/16. МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ († після 1490/до 1501)
Ж., АННА КОПАЧ.
Князь каширський (після 1491 ‑до 1501 рр.). Записаний у Супральському пом’янику (поз. 73). Можливо тотожний Олексієві, внесеному у Холмський пом’яник (поз.6).
22. КН. АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († 1534)
Ж., кн. Ксенія-Марія Іванівна Острозька
Князь каширський (до 1501 ‑1534 рр.), намісник кременецький (1498–1502 рр.), брацлавський і винницький (1500–1501 рр.), староста володимирський (1508–1531 рр.), маршалок Волинської землі (1522–1534 рр.). Записаний у Супральському пом’янику (поз.27, 68).
23. КН. КАТЕРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА
Записана у Супральському пом’янику (поз.74).
24. КН. МАНУЇЛ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Записаний у Супральському пом’янику (поз.75) як Мануїл-Єпифаній. Напевно в ранні роки прийняв чернецтво. Мануїл, як хрестильне ім’я, характерне для Любартовичів.
25/17. КН. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ († бл.1516)
∞ Анастасія Семенівна Олізаревич
Князь ковельський (після 1511 — бл. 1516 рр.).
26/17. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ САНГУШКО-КОВЕЛЬСЬКИЙ († бл.1558)
Ж.1‑я, ГАННА СКОРУТЯНКА;
Ж.2‑я, СОФІЯ АНДРІЇВНА ЛОЗКА
Князь ковельський (бл. 1516 ‑1540 рр.).
Покоління VII від Гедиміна
27/21 КН. АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1560)
Князь каширський (1534–1560 рр.), староста луцький (1542–1560 рр.), ключник, городничий і мостівничий луцький (1546–1560 рр.), справця Київського воєводства (1540–1542 рр.), маршалок господарський (1522–1547 рр.).
Від 5 серпня 1533 р. маємо судовий вирок королеви Бони у справі між двома князями Сангушками: володимирським старостою Федором Андрійовичем та Василем Михайловичем. Обидва князі були підданими королеви, тому саме вона і відіграла ключову роль у розв’язанні справи, призначивши для цього відповідних суддів. У їх присутності князь Федір повідомив про свої обвинувачення проти князя Василя, які стосувались декількох моментів: 1) згідно представленого судового листа полюбовних суддів: королівського маршалка князя Андрія Михайловича Коширського і дворянина господарського Федора Гулевича та королівського вироку Василь Михайлович мав сплатити штраф у розмірі 800 кіп грошів “zко за кгвалты, грабεжи, головщины, бои, и бчол подранu, и збεги jтчизныи, и за иншиε многиε шкоды”, однак цього не зробив; 2) прохання підтвердити вчинений раніше обмін маєтками: Василь поступився монастирем Св. Миколая Мільци та селами Солов’їво і Комарово, а Федір селом Мостище та монастирським селом Лагодовль; 3) здійснити запланований розподіл кордонів між маєтками Доротеш (Дороготеш ?) та Лагодовль та стягнути з князя Василя штраф за заподіяні збитки.
Василь Михайлович у відповідь повідомив, що, по-перше, Федір Андрійович отримав королівський вирок заочно, а натомість він має королівські листи згідно яких хоче
вирішити цю справу перед господарем. По-друге, стосовно поділу маєтків, то, зі слів Василя, Федір мав поступитись половиною острова на р. Віжва біля с. Буцена, на якому знаходяться чотири його села із бортними входами. На це Федір відповів, що той острів повністю належить йому ще від діда та батька. По-третє, князь Василь вказував на те, що багато його отчинних непохожих людей повтікали до князя Федора, а той не хоче йому їх повіддавати.
Судді справу вирішили так. Спершу встановлено заруку у розмірі 1000 кіп грошів на корить королеви, 500 кіп грошів суддям і ще 500 кіп грошів один одному. Сторона, яка порушувала встановлений вирок, сплачувала всю суму. Князь Василь був звільнений від оплати 800 кіп грошів. Судді підтвердили правочинність поділу вище вказаних маєтків. Князю Федору було підтверджено право на повне володіння островом. Стосовно чотирьох сіл на острові, то для вирішення цього питання направлявся господарський дворянин, перед яким Василь Михайлович мав навести докази на право ними володіти. У разі підтвердження слів Василя, Федору заборонялося втручатися до цих сіл та місцевого населення. З приводу отчинних непохожих людей визначалось так: особи, котрі просиділи на новому місці 10 років і більше, мали залишитись у володіння князя Федора, а ті хто менше 10 років – повертались князю Василю.51
∞, 1°, Ганна Василівна Хребтович;
∞, 2°, кн. Богдана Михайлівна Мстиславська
28. КН. АНАСТАСІЯ МИХАЙЛІВНА († 1559)
∞, кн. Семен Богданович Одинцевич
Записана у Холмському пом’янику (поз.6) та Супральському пом’янику (поз.80). Другим іменем, напевно, було Огрофена.
29/21. КН. НЕВИДАНА МИХАЙЛІВНА († після 1558)
∞, кн. ІВАН АНДРІЙОВИЧ ПОЛУБЕНСЬКИЙ
Можливо записана у Холмському пом’янику (поз.6) під хрестильним іменем Василиса.
30/22. КН. РОМАН АНДРІЙОВИЧ САНГУШКО († 1517)
Намісник брацлавський і винницький (1516–1517 рр.). Записаний у Супральському пом’янику.
В генеалогічній літературі фігурує Роман Михайлович Острозький. 52 Насправді така особа не існувала, а йшлося про племінника К. І. Острозького, Романа Андрійовича Сангушка, який загінув під час битви з татарами в 1517 році. 53 В Острозькому літописці під 1516 р. йдеться про татарський напад: «Того же року місця грудня знову под Межибож, і Зіньков, і Летачов, і Каменець вторгнули. В той же потребі під Межибожем внук Костянтина князь Роман згинул». 54 Як відомо, початок цього літопису являє собою виписки з «Хроніки» Мартина Бєльського, перевиданої його сином Йоахімом в 1597 році. Під 1516 р. в цій пам’ятці говориться: «Tamze w tey potrzebie zginal Roman Książe Ostrowskie а Konstantego wnek, strzalą postrzeliny od Tatarzyna, gdy sie za nim daleko zagonil. 55 Невідомо з яких причин Йоахім Бєльський відредагував цей фрагмент батькового твору, внісши суттєву помилку. Адже у всіх виданнях самого М. Бєльського читаємо: «w ten czas zabit ot tatar slachetny mąz Roman, siestrzeniec Konstantego, gdi z nim kon padł, tatarowie go pochwycili y rossiekli». 56 Йдучи за текстом Бєльського-юніора, Шимон Староводьський 1631 р. в своїй книжці про відомих полководців Речі Посполитої вже стверджує про те, що цей князь Роман, як внук К. І. Острозького, доводився зведеним братом (!) В.-К Острозькому. 57 Потрібно у зв’язку з цим відзначити, що К. І. Острозький особливо прихильно ставився до сина рідної сестри Марії, Романа Андрійовича Сангушка. Так в 1516 р. він передав йому замки Брацлав, Вінницю, Звенигородку(та певні маєтності). 58
Література: Ігор Мицько. Загадки родоводу князів Острозьких // Острозький краєзнавчії» збірник. — Випуск 4. — Острог, 2010. — 348 с. – с. 4 – 12.
(поз. 33,70). Можливо, що хрестильне ім’я було Іоаким.
31/22. КН. ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ († 1547)
Староста володимирський (1531–1547 рр.), брацлавський і винницький (1544–1547 рр.), маршалок Волинської землі (1535–1547 рр.). Записаний у Супральському пом’янику (поз.31, 83).
Від 5 серпня 1533 р. маємо судовий вирок королеви Бони у справі між двома князями Сангушками: володимирським старостою Федором Андрійовичем та Василем Михайловичем. Обидва князі були підданими королеви, тому саме вона і відіграла ключову роль у розв’язанні справи, призначивши для цього відповідних суддів. У їх присутності князь Федір повідомив про свої обвинувачення проти князя Василя, які стосувались декількох моментів: 1) згідно представленого судового листа полюбовних суддів: королівського маршалка князя Андрія Михайловича Коширського і дворянина господарського Федора Гулевича та королівського вироку Василь Михайлович мав сплатити штраф у розмірі 800 кіп грошів “zко за кгвалты, грабεжи, головщины, бои, и бчол подранu, и збεги jтчизныи, и за иншиε многиε шкоды”, однак цього не зробив; 2) прохання підтвердити вчинений раніше обмін маєтками: Василь поступився монастирем Св. Миколая Мільци та селами Солов’їво і Комарово, а Федір селом Мостище та монастирським селом Лагодовль; 3) здійснити запланований розподіл кордонів між маєтками Доротеш (Дороготеш ?) та Лагодовль та стягнути з князя Василя штраф за заподіяні збитки.
Василь Михайлович у відповідь повідомив, що, по-перше, Федір Андрійович отримав королівський вирок заочно, а натомість він має королівські листи згідно яких хоче
вирішити цю справу перед господарем. По-друге, стосовно поділу маєтків, то, зі слів Василя, Федір мав поступитись половиною острова на р. Віжва біля с. Буцена, на якому
знаходяться чотири його села із бортними входами. На це Федір відповів, що той острів повністю належить йому ще від діда та батька. По-третє, князь Василь вказував на те, що багато його отчинних непохожих людей повтікали до князя Федора, а той не хоче йому їх повіддавати.
Судді справу вирішили так. Спершу встановлено заруку у розмірі 1000 кіп грошів на корить королеви, 500 кіп грошів суддям і ще 500 кіп грошів один одному. Сторона, яка порушувала встановлений вирок, сплачувала всю суму. Князь Василь був звільнений від оплати 800 кіп грошів. Судді підтвердили правочинність поділу вище вказаних маєтків. Князю Федору було підтверджено право на повне володіння островом. Стосовно чотирьох сіл на острові, то для вирішення цього питання направлявся господарський дворянин, перед яким Василь Михайлович мав навести докази на право ними володіти. У разі підтвердження слів Василя, Федору заборонялося втручатися до цих сіл та місцевого населення. З приводу отчинних непохожих людей визначалось так: особи, котрі просиділи на новому місці 10 років і більше, мали залишитись у володіння князя Федора, а ті хто менше 10 років – повертались князю Василю.59
∞, Анна Деспот.
32/22. КН. СОФІЯ АНДРІЇВНА († 1540)
М., КН. ФЕДІР ІВАНОВИЧ ЗАСЛАВСЬКИЙ
Записана у Супральському пом’янику (поз.34,90). Напевно хрестильне ім’ябуло Фетинія.
33/22. КН. NN АНДРІЇВНА († до 1547)
∞, кн. Федір Михайлович Чорторийський
Записана у Супральському пом’янику (поз.30, 78). Можливо хрестильне ім’я було Анастасія.
34/22. КН. МАРІЯ АНДРІЇВНА († після 1551)
Записана у Супральському пом’янику (поз.29, 77).
∞, кн. Юрій Іванович Гольшанський-Дубровицький.
35/22. КН. АННА АНДРІЇВНА
Записана у Супральському пом’янику (поз.84). Можливо, що хрестильне ім’я було Феодосія.
36/22. КН. ФЕДОРА АНДРІЇВНА САНГУШКІВНА († після 1557)
дочка маршалка Волинської землі Андрія Санґушковича та князівни Марії Острозької 60. Маючи від чоловіка лист на довічне користування придбаними ним на Берестейщині маєтками Яблочно, Славятичі й Довгобороди в сумі 1000 кіп грошів 61 (у першому з поселень пані підскарбієва заснувала монастир святого Онуфрія 62), останні роки життя вона провела на Волині, де одна з дочок виділила їй «на выховане» замок Жуків і двір Ярославичі 63.
8 серпня 1565 року – запис до луцької замкової книги застави половини села Понебель від Григорія Васильовича Чаплича для Феодори Сангушківни, дружини Богуша Боговитиновича. Григорій Чаплич позичив у Феодори Сангушківни 200 коп грошей та віддав у заставу свою половину села Понебель, половину млина та озера понебельського від дня свята Успіння Пресвятої Богородиці 1565 року на два роки до того ж свята 1567 року. Позичену суму Григорій Чаплич зобов’язався віддати Феодорі в її дворі Жукові (тепер Старожуків). Свідками були князь Іван Васильович, князь Андрій Петрович Масальський, пан Маско Шпаківський.64
Саме у Жукові, 1565 р. Федора Санґушківна склала тестамент 65. На початку 1569 р. вдова квитувала ще урядника за звіт про управління маєтком Ярославичі, а під час запису влітку виданого йому документа в луцьку ґродську книгу її не було вже серед живих 66. З листа Григорія Ходкевича Романові Санґушку, датованого в Заблудові 25 жовтня 1569 р., довідуємося, що дочка Федори Санґушківни збиралася поховати матір у Києві й, можливо, вирушила вже в дорогу 67.
Записана у Супральському пом’янику (поз.28).
З дітей Михайла / Богуша відомі дочки Ганна, Федора й Уляна.
∞, Михайло-Богуш Богушович Боговитин, син Богуша Боговитиновича і незнана на ім’я сестра луцького городничого Петра Мушатича, оскільки той називає одного з його синів своїм «сεстрεнцом рожεным» 68. Підскарбій земський.
37/22. КН. ВАСИЛИСА АНДРІЇВНА († бл.1577)
∞, кн. Андрій Семенович Соколинський.
38/22. КН. ОЛЕНА АНДРІЇВНА († після 1561)
∞, 1). кн. Петро Тимофійович Мосальський;
∞, 2). Станіслав Скоп
39/22. КН. МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ
Записаний у Супральському пом’янику (поз.35, 76). Напевно у молодому віці став ченцем під іменем Елевферія.
40/26. КН. ГРИГОРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1555)
∞, Анастасія Іванівна Горностай
41/26. КН. АННА ВАСИЛІВНА († після 1545)
∞, кн. Юрій Головня-Острожецький
42/26. КН. МАРИНА ВАСИЛІВНА († після 1562)
∞, Микола Кашрович-Кунча
43/26. КН. МАГДАЛИНА ВАСИЛІВНА († після 1589)
∞, 1°, Іван Кміта-Стратович;
∞, 2°, Григорій Волович
Покоління VIII від Гедиміна
44/27. КН. ОЛЕКСАНДР АНДРІЙОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1565)
Князь каширський (1560–1565 рр.), маршалок господарський (1553–1565 рр.).
21 сентября 1535 г., вскоре после освобождения (16 июля), Гомей в держание «до воли господарской» получил князь Александр Андреевич Сангушко-Коширский.69 Как отмечено в самом привилее, данному пожалованию способствовал наивысший гетман ВКЛ пан Юрий Миколаевич Радзивилл. Интересно, что после взятия Гомья гетман рассчитывал на получение города в держание сыном Миколаем и даже просил виленского воеводу, канцлера пана Ольбрахта Мартиновича Гаштольда, о передаче своей просьбы королю.70 Гаштольд действительно «о том господарю его милости мовил», но король Сигизмунд решил не спешить, а потом, когда сам будет в Литве, вместе с паном виленским (Ю. М. Радзивиллом), если на то будет его желание, рассмотреть данную просьбу.71 Однако, как видно, вскоре сам Ю. М. Радзивилл от своей идеи отказался. Причина тому, вероятно, кроется в том, что Гомей оставался окраинным замком, на опасной московской границе, в разоренной войной местности. Конечно же, такой уряд (должность) трудно желать сыну. По словам Л. А. Виноградова, через месяц после взятия Гомья король поручил гетману Ю. М. Радзивиллу по его усмотрению определить для волости мыто и дани 72 Очевидно, Гомельской землей первое время распоряжалась военная администрация, уже в сентябре 1535 г. сменившаяся гражданским управлением в лице державцы. Из доходов последнего изымались дани грошовая, медовая, бобровая и куничная, то есть то, что обычно и с других господарских волостей шло в великокняжескую казну. 73 Несмотря на протекцию одного из самых влиятельных вельмож государства, князь А. А. Коширский распоряжался Гомьем совсем недолго. 27 мая 1536 г. «замокъ наш Гомеи со въсимъ» король Сигизмунд Старый пожаловал уже «до живота» в держание князю Василию Юрьевичу Толочинскому.74
∞, 1‑а, КНЖ. АННА ВАСИЛІВНА ПОЛУБЕНСЬКА;
∞, 2‑а, КНЖ. АНАСТАСІЯ ВАСИЛІВНА ЖИЛИНСЬКА
45/27. КН. АННА І АНДРІЇВНА († після 1546)
∞, 1). Іван Єловицький;
∞, 2). кн. Богуш Федорович Корецький
Записана в реєстрі ктиторів Києво-Печерського монастиря А.Кальнофойського (поз.57) як Аксинія.
46/27. КН. АННА II АНДРІЇВНА († 1580)
~ Микола Павлович Сапєга
47/31. КН. ДМИТРО ФЕДОРОВИЧ († 1554)
~ кн.Гальшка Іллівна Острозька
Староста житомирський (1548–1552 рр.), черкаський і канівський (1552–1554 рр.). Записаний у Супральському пом’янику (поз. 82). Друге ім’я мав Данило.
48/31. КН. АНДРІЙ ФЕДОРОВИЧ († після 1547)
Записаний у Супральському пом’янику (поз.93).
49/31. КН. РОМАН ФЕДОРОВИЧ САНГУШКО (* бл.1537 † 1571)
Того ж року князь Роман Санъкушъкович, руское земли гетман полний литовский валечный и сщастливый умер, маючи віку літ 34. 75.
Ж., Олександра Григорівна Ходкевич, Староста житомирський (1557–1571 рр.), воєвода брацлавський (1566–1571 рр.), гетьман польний литовський (1567–1571 рр.).
50/31. КН. ЯРОСЛАВ ФЕДОРОВИЧ († 1564)
5 вересня 1564 р. луцький підстароста Андрій Русин отримав листа від князя Романа Сангушка, старости Житомирського [4, с. 231–232], в якому він прохав урядника терміново прибути в село Яровицю, де перебував князь. По прибутті Русина Роман повідомив, що в ніч з 4 на 5 вересня тут під час бенкету, влаштованого княгинею Четвертинською, чотирма кулями було важко поранено його брата Ярослава. Це сталось, коли він вночі вийшов з будинку. Шостого вересня слуга княгині Четвертинської Мартин Максимович повідомив підстарості інформацію про людину, яка могла вчинити цей злочин. Це був польський шляхтич, королівський дворянин [5] Валентій Желех, який перебував на Волині в той час на запрошення свого товариша, ротмістра господарського пана Мишки Варковського, і разом з ним відвідав бенкет у Яровиці, що тривав до глибокої ночі. За свідченням вищезгаданого Мартина Максимовича, в будинку якого зупинився шляхтич, Желех повернувся пізно вночі, взяв рушниці й разом зі своїми двома слугами залишив будинок. Повернувся він за дві години перед світанком [4, с. 233]. Додаткову інформацію про те, що трапилось під час бенкету, можна отримати з листа Романа Сангушка до його тестя, великого гетьмана Григорія Ходкевича від ЗО вересня 1564 р. Відповідно до цього листа, Желех прибув на бенкет близько 3‑ї години ночі вже напідпитку. Коли він танцював, слуга Ярослава Сангушка Андрій Лущик штовхнув польського шляхтича, і між ними почалася бійка. Деякі інші присутні теж накинулись на Желеха. Зі слів Романа, його брат Ярослав втрутився, щоб захистити Желеха, а потім наказав своїм слугам, щоб вони провели пораненого шляхтича до будинку, де він зупинився [4, с. 245246]. За версією Романа незрозуміле, чому і Ярослав був поранений [6].
8 вересня на прохання Романа Сангушка підстароста Андрій Русин прибув у село Чернчичі, де лежав поранений князь. Останній офіційно підтвердив, що напад на нього здійснив Валентій Желех. Через кілька днів Ярослав помер, таким чином, справа про нічний напад перетворилась на справу про вбивство представника одного з найбагатших князівських родів Великого князівства Литовського. 16 вересня князь Роман Сангушко здійснив спробу заарештувати Желеха, який у той час перебував у маєтку Михайла (Мишки) Варковського в Бородчичах. Аби надати цій акції легітимності, Роман прибув туди з кількома поважними землевласниками і вижем Михном Лебедевичем. Мишка не дозволив арештувати шляхтича, проте між ним та князем було укладено заруку в розмірі ста тисяч кіп [12] грошів литовських, відповідно до якої Мишка зобов’язувався залишати Желеха в своєму маєтку, доки не почнеться судовий розгляд [4, с. 237–239].
18 вересня, після невдалої спроби арештувати підозрюваного, Роман офіційно звернувся до луцького підстарости з проханням допомогти в арешті шляхтича. Як зазначалося вище, спеціальний урядовець дітський мав доставити підозрюваного до суду. Проте статус загиблого був настільки високим, що підстароста особисто, у супроводі кількох панів, прибув з цією метою 21 вересня до Бородчичів. Однак виявилось, що Желех уже виїхав з маєтку. Наприкінці вересня, як вже згадувалося, князь Роман пише листа до тестя, великого гетьмана Григорія Ходкевича. Назвавши вбивцею Ярослава Валентія Желеха, він попрохав Ходкевича посприяти здійсненню правосуддя, звернувшись у цій справі до великого князя Сигізмунда [4, с. 243–245]. Останній документ, який стосується «досудової» фази справи про вбивство Ярослава Сангушка, датується 7 листопада 1564 р. Це зізнання холмського возного (Польське королівство) Анджея Ліпенського, який разом з двома шляхтичами засвідчив той факт, що бачив рани Ярослава, і подав опис цих ран. Крім того, він визнав Желеха винним у скоєнні злочину [4, с. 246–247]. І це при тому, що суд ще не відбувся, а прямих свідчень про вину шляхтича не було!
24 листопада 1564 р. відбулося перше слухання справи у великокняжому суді. Головним на ньому стало питання легітимності заруки. Мишка Варковський захищав своє право не видавати Желеха князю Роману під час першої спроби арешту, оскільки провина шляхтича зовсім не була такою очевидною, і він, Желех, був особою «доброї» репутації. Мишка визнав сам факт заруки, проте, на його думку, вона не мала юридичної сили, оскільки було порушено процедуру її укладення. За його словами, його розмова з Романом була приватною, ніхто не був її свідком, а тому вона не могла мати жодних юридичних наслідків (тут маємо справу із нормою звичаєвого права, оскільки процедура укладання заруки в І Литовському Статуті детально не описана). Крім того, за словами Мишки, він не погодився на укладання заруки у сумі 100 тисяч кіп грошів. Він стверджував, що князь Роман просив його не захищати Желеха, утримуючи в своєму будинку, з чим Мишка погодився наступного дня він попросив польського шляхтича залишити маєток. Варковський також стверджував, що особи, які супроводжували Романа, були слугами князя (при цьому Мишка згадав ім’я Федора Воютинського, який служив Роману вже близько 3‑х років), а тому не могли вважатись гідними довіри свідками [4, с. 252–255]. Роман Сангушко подав докази на користь правомірності заруки. Він показав листа від луцького підстарости Андрія Русина, в якому той підтвердив, що під час поїздки до Мишки князя супроводжував виж Михно Лебедевич, від свідків, які підтвердили факт укладення заруки, а також витяг з гродських книг про цю ж заруку. Звинувачення у тому, що свідки були його слугами, Роман відкинув. При цьому від імені князя і пана Мишки було надіслано позов хорунжому Волинської землі Микиті Сербину, який мав засвідчити, чи справді серед людей, які супроводжували князя при спробі арешту Желеха, були слуги Сангушка (на жаль, ні в цьому листі, ні в пізніших документах з архіву Сангушків, які стосуються даної кримінальної справи, не зазначається, яку інформацію надав хорунжий). Великокняжий суд визнав аргументи князя більш переконливими. Рішенням від 4 грудня 1564 р. Мишка Варковський був зобов’язаний доставити Желеха в суд через 12 тижнів. У разі невиконання цієї вимоги, йому надавався додатковий час, щоб знайти шляхтича. Якщо Мишка тричі не виконає зобов’язання, він має сплатити суму заруки до скарбниці [4, с. 255–257]
За рішенням суду на Волинь було направлено двох представників великого князя для з’ясування обставин злочину [15]. Польське королівство представляв Якуб Пенковський, а князівство Василь Верига (обставина, яка, можливо, свідчить про більш широкий політичний контекст: 60-ті роки XVI ст.це час інтенсивної підготовки нового польсько-литовського союзу, яку провадив Сигізмунд II Август; як відомо, він закінчився укладенням Люблінської унії 1569 p.). Підставою для їхньої місії було поширення чуток, нібито Валентій Желех не був винний у смерті князя Ярослава. Ще під час судового розслідування Мишка Варковський згадував, що коли він уперше дізнався про напад на Сангушка, то «деякі люди» говорили, що князь поранив сам себе, а інші що його поранив власний слуга. Були у цій справі й інші неясності. За словами того ж Мишки, коли підстароста Андрій Русин прибув у Яровицю, він не знайшов там слідів, які б вказували на місце, звідки в Ярослава стріляли (що суперечить документальним свідченням самого Русина про те, що він таки знайшов це місце, де на дошках будівлі були сліди від куль та спаленого пороху). Завданням представників великого князя було перевірити ці чутки. Вони оглянули тіло померлого і переконалися в тому, що він не міг сам себе поранити, тобто підтвердили свідчення підстарости й зробили висновок, що поранення князя було наслідком спланованого замаху на його життя [4, с. 259].
Наступне слухання справи відбулось 16 березня 1565 р. у Вільні. Цього разу Валентій Желех був присутній. Роман через свого адвоката Мартина Межинського звинуватив шляхтича у вбивстві Ярослава, стверджуючи, що Желех був схоплений на гарячому в маєтку Мишки Варковського, який тоді перешкодив арешту підсудного. Желех, у свою чергу, через свого представника Миколая Кумельського заперечив провину, проте відмовився відповідати на будь-які запитання, мотивуючи це тим, що він є підданим польського короля, а тому і судитись має відповідно до польських законів; своє доставления до суду Мишкою він вважав незаконним, оскільки поняття заруки в польській юридичній практиці було відсутнє. На прохання Желеха подальше слухання справи було відкладено: він хотів проконсультуватися зі своїми приятелями [4, с. 263–264].
Наступне засідання суду відбулося 25 квітня 1565 р. в Пйотркові. Желех знову відмовився відповідати на звинувачення, використовуючи згадані вище аргументи. Адвокат Романа не визнав цю відмову правомірною, оскільки злочин був здійснений на Волині, а тому мав розслідуватися за литовськими законами; крім того, на його думку, Желех уже самою своєю появою у суді відповідно до литовської судової процедури визнав свою підсудність за звичаєм ВКЛ (хоча, як зазначалось вище, такої норми в І Литовському Статуті нема). Адвокат Романа стверджував, що арештувати Желеха намагалися вже через три години після здійснення злочину і що він був захоплений deprehensus in manuali facto, тобто «на гарячому». Дане формулювання є дещо несподіваним: deprehensus in manuali facto означає, що злочинець був заарештований на місці злочину в момент його здійснення або безпосередньо після нього. Матеріали ж Луцького гродського суду свідчать, що перша спроба арешту була здійснена аж 16 вересня, тобто через два тижні після нападу на князя; причому не на місці злочину, а в маєтку Мишки Варковського, де перебував Желех. Останній на суді заперечив, що був захоплений deprehensus in manuali facto [4, с. 266]. Великий князь відклав винесення остаточного вироку на 8 тижнів, коли всі учасники процесу мали з’явитись під загрозою втрати шляхетства. Проте спочатку для остаточного з’ясування обставин злочину призначалося scrutinium спеціальна слідча процедура дізнання, яку проводили направлені королем представники на місці злочину (ця процедура не згадується в Статуті, джерелом для неї є польське законодавство, де вона застосовувалась при розслідуванні найтяжчих злочинів [3, с. 206]). Відповідно до запису в Луцьких гродських книгах від 5 червня 1565 p., спочатку scrutinium проходило у Луцьку, де в той час відбувався сеймик Волинської землі, а потім в Яровиці [4, с. 271–273]. Було опитано ряд свідків, що були присутні на бенкеті княгині Четвертинської, і вони повідомили деяку додаткову інформацію. Мартин Максимович, в будинку якого зупинявся Желех, у цілому підтвердив свої попередні свідчення, але цього разу чомусь не згадав про те, що коли вночі після сварки на бенкеті шляхтич залишав зі своїми слугами будинок, він узяв із собою зброю. Загалом королівським представникам так і не вдалось отримати переконливі свідчення на користь того, що саме Желех був убивцею. Роман Сангушко побоювався, що Желех спробує уникнути відповідальності. На його прохання коронний канцлер Валентій Дембинський привів шляхтича до присяги, відповідно до якої останній мав перебувати при королівському дворі і бути присутнім при винесенні вироку. Засідання суду відбулось 13 листопада, проте Валентій Желех зник! Винесення вироку з цієї причини було відкладене, і шляхтич таким чином отримав ще один шанс довести свою непричетність до вбивства Ярослава Сангушка.
Останнє засідання відбулося 1 грудня 1565 р. Відповідно до усталеної процедури, Желеха викликали три рази, проте «він не з’явився, не надав ніякої інформації про себе, і ніхто не відповів від його імені». Рішення суду було таким: непоявою в суді у призначений час Валентій Желех визнав свою провину в усьому, в чому його звинувачували [18], а відтак засуджений до смертної кари за вбивство князя Ярослава Сангушка. Окрім того, оскільки Желех порушив присягу, його оголошували позбавленим честі, банітом, тобто вигнанцем, якого кожен житель країни мав право убити. Роман Сангушко призначався виконавцем королівського вироку [4, с. 280–281].
Джерело: Рибак С. В. Справа про вбивство князя Ярослава Сангушка (1564–1565) як приклад кримінального розслідування у Великому Князівстві Литовському. // Наукові Записки. Том 21. Історичні науки
3. Bardach J. Historia państwa i prawa Polskiego.Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1957T. II506 s.
4. Archiwum XX. Sanguszków w Slawucie. Radziminski, red.Kraków: Z drukarni zakładu narodowego im. Osslińskich pod zarządem Karola Jasińskiego, 1910. T. 6.305 s.
5. Королівський дворянин належав до королівського почету. Він міг бути посланцем, королівським охоронцем або виконувати деякі адміністративні функції. Під час війни входив до спеціального військового підрозділу гуфу. Як правило, це був юнак шляхетського походження.
6. Дещо іншу версію подій подав пізніше, вже під час королівського суду, Мишка. За його словами, саме Ярослав намовив свого слугу штовхнути Желеха, а потім і сам взяв участь у його побитті.
12. Копа 60 грошів литовських. Таким чином, заруку було укладено на 6 000 000 грошів. Це величезна сума; для порівняння: за вбивство селянина шляхтич платив головизну у розмірі 10 кіп, за вбивство невільної людини 5 кіп [5, розд. XI ст. (4) 3]. У 1566 р. був прийнятий II Литовський Статут, відповідно до якого максимальна сума заруки встановлювалась у розмірі 2000 кіп, хоча на практиці ця сума могла бути дещо більшою [13, с. 57–58].
15. Як уже згадувалось раніше, за нормами ВКЛ юридичні процедури ініціювались приватною особою. Проте на прикладі відправлення королівських комісарів на Волинь видно, як даний принцип доповнювався «інквізиційною» процедурою, коли судова влада здійснювала певні заходи з власної ініціативи. 18. У І Литовському Статуті ця норма стосується випадків суперечок з приводу поземельної власності: якщо звинувачений не відвідував засідання суду всупереч наказу великого князя, позивач отримував право володіння його власністю. Таким самим було покарання, якщо звинувачений не виконував розпорядження воєводи чи урядника з’явитись в суді [5, розд. VI, ст. (4) 3]. У Статуті не згадується про застосування норми у випадках убивства, проте очевидно, що межі її використання в XVI ст. розширились.
51/31. КН. ФЕДОРА ФЕДОРІВНА († до 1575)
∞, Петро Богданович Загоровський
52/31. КН. МАРИНА ФЕДОРІВНА († після 1547)
Записана у Супральському пом’янику (поз.89).
53/40. КН. АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ САНГУШКО-КОВЕЛЬСЬКИЙ († 1591)
∞, Софія Павлівна Сапєга
54/40. КН. ФЕДОРА ГРИГОРІВНА († після 1616)
∞, 1°, кн. Зигмунт Матушович Гедройц;
∞, 2°, Петро Стабровський
Покоління IX від Гедиміна
55/44. КН. ЛЕВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1571)
Князь каширський (1565–1571 рр.).
Ж., Ганна Миколаївна Остик
56/49. КН. ФЕДІР-РОМАН РОМАНОВИЧ († 1592)
57/49. КН. МАРИНА РОМАНІВНА († після 1583)
58/49. КЖ. ОЛЕКСАНДРА РОМАНІВНА САНГУШКО (†2.X/14.XI.1602)
народилася в сім’ї польного литовського гетьмана і брацлавського воєводи князя Романа Санґушка († 1571) та Олександри Ходкевичівни († 1570). Після ранньої смерті батьків, як кругла сирота, виховувалася бабкою Анною Бранкович († 1578) – колись княгинею Санґушковою, а від кінця 1540‑х дружиною брацлавського воєводи кн. Миколая Збаразького († 1574). Після настання повноліття вийшла заміж за князя Януша Янушевича Заславського (1577), в шлюбі з яким народила щонайменше п’ятьох дітей.
Заповіт княгині Олександри укладено в її батьківському маєтку Серники коло Луцька 2 жовтня 1602 р. У ньому тестаторка просила поховати тіло в заславському фарному костелі, фундованому її чоловіком щойно в 1599 р.76 Княгині Олександрі судилося стати першою представницею династії, покладеній у цій святині. Останні майнові розпорядження жінки стосувалися волинських та литовських латифундій роду Санґушків. Їх долю було вирішено ще до укладання заповіту, в якому лише підтверджено незламність волі тестаторки. Відтак волості, розташовані в Луцькому та Володимирському повітах, переходили до рук синів, а землі, які лежали у Великому князівстві Литовському, повинні були й надалі знаходитися під контролем чоловіка. Двом донькам, які, виходячи заміж, отримали належний посаг, княгиня додатково передавала невказану суму оправи свого віна. Імена слуг, священників і монахів, яким належало виділити винагороду, в документі не зазначені. Бракує тут і переліку пожертв на церковні інституції. Сама Олександра Заславська пояснює це тим, що підготувала і передала відповідні реєстри чоловікові, як розпорядникові заповіту. Оригінали чи копії зазачених списків, схоже, не збереглися.
Свідками останньої волі княгині стало четверо волинських шляхтичів, яких важко назвати людьми з її оточення. Бачимо в переліку володимирського повітника Федора Болобана, близького до клану Острозьких володимирського земського суддю Андрія Заленського, кременецького ґродського писаря і, за сумісництвом, слугу кн. Януша Збаразького Федора Бруяку та Юрія Кирдея-Мильського – далекого родича чоловіка тестаторки (його двоюрідного дядька).
Княгиня Олександра Заславська померла між 2 жовтня і 4 листопада 1602 р.77 Місце її смерті, як і день поховання у криптах заславського костелу, поки не встановлені.
М., КН. ЯНУШ ЯНУШОВИЧ ЗАСЛАВСЬКИЙ
59/49. КН. ФЕДОРА РОМАНІВНА († бл.1598)
~ 1). Станіслав Мартинович Радзиміньский;
2). кн. Олександр Пронський;
3). Андрій Лєщинський
60/53. КН. ШИМОН-САМУЕЛЬ АНДРІЙОВИЧ САНГУШКО-КОВЕЛЬСЬКИЙ († 1638)
∞, 1). Анна Завіша;
∞, 2). Гелена Корвін-Гонсевська
Маршалок оршанський (з 1620 р.), каштелян вітебський (1621–1626 рр.), воєвода вітебський (1625–1626 рр.). Писався Сангушко-Любартович-Ковельський. Від нього походять князі САНГУШКИ-ЛЮБАРТОВИЧІ, нащадки яких ще живуть.
61/53. ОЛЕНА АНДРІЇВНА († після 1643)
~ кн. Криштоф Жижемський
62/53. ОЛЕКСАНДРА АНДРІЇВНА
Покоління X від Гедиміна
63/55. ГРИГОРІЙ ЛЬВОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1601)
∞, кн. Софія Ярославівна Головчинська
Князь каширський (1571–1601 рр.), каштелян любачівський (1597 р.) і брацлавський (1598–1601 рр.).
(1). КН. КАЗИМИР САНГУШКО, С. ШИМОНА († 1655)
(1). КН. ИЕРОНИМ САНГУШКО, С. ШИМОНА († 1657)
Епискор метосский (1645), епископ смоленский.
(1). КН. ЯН ВЛАДИСЛАВ САНГУШКО, С. ШИМОНА († 1652)
Староста суражский.
∞, Анна Радзивилл († 8.3.1659)
(1). КН. КАТЕРИНА САНГУШКО, Д. ШИМОНА
∞, Ян Стеткевич.
∞, .... .... Рудомин.
(1). КН. ЕФРОСИНИЯ САНГУШКО, Д. ШИМОНА
∞, Ежи Шверин
Покоління XI від Гедиміна
64/63. АДАМ-ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ САНГУШКО-КАШИРСЬКИЙ († 1653)
∞, Катерина Уханська
Князь каширський (1601–1653 рр.), староста володимирський (1601–1625 рр.),каштелян київський (1618–1621 рр.), воєвода подільський (1621–1630 рр.),волинський (1630–1653 рр.). Писався «Ольгердович Сангушко-Каширський», віддаючи данину новій версії походження роду.
65/63. ОЛЕКСАНДРА ГРИГОРІВНА (* 1594 † 1625)
Черниця.
66/63. АННА ГРИГОРІВНА († після 1634)
∞, Єжи Красицький
КН. ИЕРОНИМ САНГУШКО, С. ЯНА ВЛАДИСЛАВА (* 11.3.1651, † 1684/85)
∞, 1673, Констанция Сапега (* 11.3.1651, † 1691)
Покоління XII від Гедиміна
КН. АННА КАТАРИНА САНГУШКО, Д. ГЕРОНИМА (* 23.9.1676, † 23.12.1746)
∞, 6.3.1691, Кароль Станислав Радзивилл (* 1669, † 1719)
КН. КАЗИМЕЖ ИОСИФ АНТОН САНГУШКО, С. ГЕРОНИМА (* 1677, † 15.6.1734)
∞, Бронислава Пеняшковна.
КН. КРИСТИНА САНГУШКО, Д. ГЕРОНИМА (* 1679, † 24.3.1756)
∞, 19.2.1697, Владислав Сапега (* 1652, † 1733)
КН. ПАВЕЛ КАРОЛЬ САНГУШКО, С. ГЕРОНИМА (* 1682,† 15.4.1750)
∞, 1°, 18.2.1706, Бронислава Пеняшковна († 1707);
∞, 2°, Марианна Любомирская (* 1693, † 1729);
∞, 3°, Барбара Урсула Дуниновна (* 1718, * 2.5.1791)
Покоління XIII від Гедиміна
(2). КН. ЯНУШ ОЛЕКСАНДР САНҐУШКО, С. ПАВЛА КАРОЛЯ (* 3.5.1712, Любартів — † 14.9.1775, Дубно)
Сын Павла Кароля и Марианны Любомирской.
— 7‑й Острозький ординат, маршалок надвірний литовський (1750–1760), мечник великий литовський від 1735.Син Павла Карла Санґушка і Маріанни Любомирської.Обирався послом на сейми. Лицар Ордену Білого Орла (нагороджений 11 серпня 1736 року в Дрездені). Був нагороджений баварським Орденом Святого Губерта. Протягом 1750–1753 років обіймав посаду кременецького старости.
Фундатор монастиря оо. Капуцинів в Старокостянтинові. Більшість часу мешкав у Дубенському замку. Як і належить острозькому ординату утримував чисельне військо. Однак згідно з реєстром 1759 року в Дубенському замку знаходився 161 вояк, замість належних 270-ти. Головний винуватець і герой Кольбушівської транзакції (1753) внаслідок якої, за підмовою Августа Чорторийського, була розділена Острозька ординація. Поділ ординації призвів до підсилення магнацької групи «Фамілія», а внаслідок цього до потужного конфлікту з королівським двором. Таким чином, Іоанн Олександр Санґушко зберіг за собою прижиттєве право власності на усі маєтки Острозької ординації, а фактично, після поділу ординації, у власності родини Санґушків залишилася тільки Заславщина, що до ординації не входила і графство Тарнівське з містами Заславом, Славутою, Тарновом і Любартовим.
Мав за дружину Констанцію Денгоф.
Помер бездітним в Дубенському замку. Прощання з князем відбулося в Бернардинському монастирі в Заславі. Тіло покладене до родинної усипальниці в фарному костелі святого Івана Хрестителя в Заславі. (З Вікіпедії)
∞, 8.8.1731, развод около 1770, Констанция фон Донгофф (* 1716, † 1791)
(3). КН. АННА САНҐУШКО, Д. ПАВЛА КАРОЛЯ (* 19.6.1739, † 2.1.1766)
∞, 1755, Антон Барнаба Яблоновский (* 1732, † 1799)
(3). КН. ИОСИФ ПАВЕЛ САНҐУШКО, С. ПАВЛА КАРОЛЯ (* ок. 1740, † 1781)
∞, 31.7.1779, Анна Четнерова (* 14.2.1764, † 6.1.1814)
(3). КН. ЮСТИНА САНҐУШКО, Д. ПАВЛА КАРОЛЯ (* 1741, † 1778)
∞, 1773, Франтишек Белинский (* 1742, † 1809)
(3). КН. ИЕРОНИМ ЯНУШ САНҐУШКО, С. ПАВЛА КАРОЛЯ (* ок. 1743, † 18.12.1812)
∞, 1°, 1767, Цецилия Урсула Потоцкая (* 1747, † 1772)
∞, 2°, 19.2.1774, развод 1778, Анна Теофилия Сапежанка (* 10.9.1758, † 29.11.1813)
∞, 3°, 1779, Анна Прушинская (* , † 1816)
(3). КН. ЯНУШ МОДЕСТ САНҐУШКО, С. ПАВЛА КАРОЛЯ (* 1749, † 1806)
starosta krzemieniecki, strażnik kor. Ur. 15 VI w Zasławiu, był najmłodszym synem Pawła Karola (zob.) i Barbary z Duninów (zob. Sanguszkowa Barbara), bratem Józefa Paulina (zob.), Hieronima (zob.) i przyrodnim bratem Janusza Aleksandra (zob.).
Wykształcenie zdobywał S. wraz z braćmi w domu i w pijarskim Collegium Nobilium pod kierunkiem C. Pyrrhysa de Varille; był adresatem jego pism, m. in. „Listów” politycznych z okresu bezkrólewia. Wybór Stanisława Poniatowskiego na króla polskiego podpisał z woj. witebskim (1764). Jakiś czas potem wysłany został za granicę na dalszą naukę. Jesienią 1766 przez Wiedeń, pod opieką Wiklińskiego (być może Jacka, dawnego nauczyciela kadetów z Luneville), udał się do Metzu, gdzie do początku 1769 r. kształcił się pod opieką sprowadzonego z Nancy wykładowcy ks. Gautiera. Oprócz lekcji literatury i historii Francji, retoryki, matematyki i geometrii, języków niemieckiego i włoskiego, uczył się sztuki wojskowej, tańca, gry na gitarze i na skrzypcach. Poza tym miał uczyć się rysunku architektonicznego, natomiast zainteresowanie S‑i grą na instrumencie i poezją nie znalazło aprobaty matki.
W czasach konfederacji barskiej S. wysłany został do Rzymu, wioząc także jakieś pisma konfederackie, lecz skoro Stolica Apostolska odmówiła przyjęcia go w charakterze wysłannika konfederacji, kontynuował podróż już jako osoba prywatna. Jeszcze przed przybyciem do Rzymu zwiedzał Wenecję; w kwietniu 1771 prosił matkę o pozwolenie na przedłużenie pobytu w Rzymie o 2 miesiące. Kontaktował się z przedstawicielem Francji kard. F. de Bernisem, był goszczony w wielu znakomitych domach rzymskich, natomiast działalność na rzecz konfederacji ograniczył prawdopodobnie do ofiarowania papieżowi na audiencji książki o konfederacji, świeżo wydanej w Paryżu. Z Włoch wyjechał do Francji; na początku 1772 r. był w Paryżu, jakiś czas spędził w Besançon, latem t. r. przebywał z matką w Altwasser i wraz z nią udał się do Gdańska (był tam w październiku).
Po powrocie z zagranicy, prawdopodobnie w r. 1773 S. ożenił się z Karoliną Gozdzką (zob. Nassau-Siegen Karolina); «widząc, że panna była bogata, dla jej imienia bez miłości się z nią ożenił» (A. Cieszkowski). T. r. teściowa Barbara z Małachowskich odstąpiła młodej parze m. in. star. mukarowskie (Mukarów) i nesterowskie (Nesterów) na Podolu, na które wraz z kilkoma wsiami S. otrzymał przywilej królewski w r. 1773 i zatwierdzenie dzierżawy na lat 50 przez sejm 1773–5. Po rozwodzie w r. 1778 dobra te pozostały w posiadaniu Karoliny. Dn. 30 V 1775 S. otrzymał Order Św. Stanisława. W wyniku podziału rodzinnej schedy w r. 1774 S. wziął księstwo zasławskie, klucze: niemierzyniecki, kijański, jakubowicki, łącki, hrabstwo rakowskie i majętność bychowską. Osobnym kontraktem zawartym 22 VI 1774 przyznano mu 1/3 aktywów i towarów będących w obrocie w handlu z Gdańskiem. W l. późniejszych przykładał dużą wagę do tej działalności handlowej, która przyczyniła się poważnie do jego sukcesu majątkowego. Dbał szczególnie o rozwój swej rezydencji zasławskiej. Dn. 24 II 1780, za zgodą Stanisława Augusta, Józef Paulin Sanguszko zrzekł się star. krzemienieckiego na rzecz brata w zamian za 280 tys. złp. Uroczysty wjazd S‑i na starostwo odbył się 1 i 2 VIII t. r.
Jako star. krzemieniecki był S. jednym z współpracowników Stanisława Augusta na Wołyniu. Wraz z bratem Hieronimem pomagał obierać na sejmikach posłów i deputatów wskazanych przez króla, przesyłał wykazy kandydatów na funkcje. W r. 1780 posłował z Wołynia na sejm; 3 X obrany został członkiem deputacji do kontroli Komisji Skarbu Kor. Na sejmie nie przejawiał większej aktywności. W r. 1782 też zamierzał kandydować do poselstwa, ale zrezygnował ze względu na chorobę żony, natomiast na prośbę króla starał się nie dopuścić do funkcji poselskiej Gabriela Olizara. Gościł w Zasławiu 22 V 1780 cesarza Józefa II, a 27 XI 1781 wracającego z Kamieńca Stanisława Augusta. Był w końcu czerwca 1783 w Kijowie, gdzie odebrał list królewski z prośbą, by zjawił się na wjeździe woj. czernihowskiego Ludwika Wilgi. Zgodnie z królewskim poleceniem asystował nowemu wojewodzie, zostawił też swoich ludzi, by pilnowali sejmiku deputackiego we Włodzimierzu. Podobnie w r. 1784 współpracował z królem, który powierzył mu układanie listy posłów wołyńskich. Pozycja S‑i jako stronnika królewskiego na Wołyniu skomplikowała się w r. 1786, kiedy jego brat, woj. wołyński Hieronim, począł zbliżać się ku antykrólewskiemu obozowi hetmana Franciszka Ksawerego Branickiego. Sytuację spróbowała wykorzystać druga żona S‑i, Aniela (Anna) z Ledóchowskich, by za cenę pozostania S‑i w obozie królewskim wytargować dlań Order Orła Białego (informacja S. Łozy, jakoby S. otrzymał ten order od Augusta III w r. 1762, jako 13-letni chłopiec, jest błędna). Do starań o urząd dla S‑i, bez którego otrzymanie orderu było mało prawdopodobne, włączyła się też matka Barbara Sanguszkowa, prosząc króla w listopadzie 1786 o podkomorstwo lit. dla syna. Mimo starań S‑i, który stanął na czele partii królewskiej, sejmik poselski wołyński uległ rozdwojeniu; stronnicy królewscy z S‑ą wycofali się do pobliskiego Czekna i tam przeprowadzili sejmik, nie zdołali jednak doprowadzić do kompromisu z partią hetmańską, która obrała swych zwolenników w Łucku. S. nawet wyzwany został na pojedynek przez gen. Kajetana Kurdwanowskiego, lecz wycofał się, zanim przedstawiciele Kurdwanowskiego dotarli do Czekna.
Upragniony urząd (strażnika wielkiego kor.) otrzymał S. 17 II 1787; równocześnie gościł w Zasławiu z wielką wystawnością jadącego do Kaniowa Stanisława Augusta. Podczas tej wizyty król wręczył S‑ce Order Orła Białego. Jesienią 1787 szlachta wołyńska na zjeździe w Dubnie sprzeciwiła się zaleceniom królewskim, by dla potrzeb wojsk rosyjskich wyznaczyć komisje prowiantowe; Stanisław August m. in. S‑ce powierzał staranie o zmianę nastawienia szlachty. Przed sejmem 1788 r. król zabiegał o poparcie S‑i, chciał by on sam podjął się poselstwa lub poparł królewskich kandydatów. Nieco przesadne, przynajmniej w świetle korespondencji królewskiej, informacje Steckiego, iż «kiedy mąż spokojnie w Zasławiu lub starostwie swym krzemienieckim przesiadywał, żona tymczasem przewodniczyła sejmikom, stawała na czele stronników reformy podczas Sejmu Czteroletniego» w pewnym stopniu potwierdza opinia o S‑ce w liście do Michała Mniszcha: «Dobrą on ma duszę, tylko nadto posłuszną księżnej żonie» (za K. Pułaskim). Jeszcze przed sejmikami 1790 r. zwracał się król do S‑i, jednak wydaje się, że S. idąc w ślady brata Hieronima wiązał się w tym okresie z opozycyjnym stronnictwem hetmańskim. Prawdopodobnie wyjeżdżał w czasie sejmu za granicę; wiadomo, że był z rodziną w Saksonii, 3 VII 1792 stanął w Dreźnie. Obiecywał, że przystąpi do konfederacji targowickiej po powrocie do kraju. Uczynił to istotnie i przyjęty 17 IX 1792 do grona konsyliarzy złożył stosowną przysięgę. Przy pomocy konfederacji starał się doprowadzić do pomyślnego dla siebie końca trwający od 14 lat spór z mieszczanami krzemienieckimi i przy udziale wojsk konfederackich wyegzekwować wyrok (sierpień 1793). W r. 1793 S. odstąpił Zasław Katarzynie II, z przeznaczeniem na miasto gubernialne. Wg S. Bukara znaczną rolę w utworzeniu owej guberni izasławskiej odegrał gen. M. Kreczetnikow, mający «dawną, a nawet podobno bardzo ścisłą zażyłość z księżną Januszową Sanguszkową strażnikową…». S. został członkiem deputacji obywateli Wołynia (guberni izasławskiej) wysłanej z hołdem do Petersburga w r. 1793. Dn. 7 XII 1793 Katarzyna II mianowała S‑ę generałem-porucznikiem armii rosyjskiej. Z tekstu dyplomu można wnioskować, że S. miał wcześniej tytuł generał-lejtnanta w wojsku polskim, jednak wiadomość ta, nie potwierdzona innym przekazem, może wskazywać, że ewentualnie rangę tę otrzymał z nominacji targowickiej. W Petersburgu uzyskał też obietnicę poparcia do marszałkostwa nadwornego kor.
Po upadku powstania kościuszkowskiego ranny i eskortowany do Petersburga Tadeusz Kościuszko przejeżdżał przez Zasław (listopad 1794). Towarzyszący mu Julian Ursyn Niemcewicz zanotował zażyłość księstwa, zwłaszcza księżnej, z administracją rosyjską. W r. 1794 podzielona została pomiędzy S‑ę i jego brata Hieronima scheda po zmarłym Józefie Paulinie i jego synu Romanie. Był to rozdział pierwotnie formalny i przez dwa lata bracia wspólnie gospodarowali w dobrach. Równocześnie przeprowadzono oszacowanie dóbr, które podzielono na dwie schedy. Rozdzielono je w r. 1796. Po dokonanej w r. n. zamianie, S‑ce przypadły ostatecznie w udziale tzw. dobra litewskie: tj. hrabstwo tołoczyńskie i dobra Smolany oraz w Lubelskiem klucze: lubartowski i budziński. Zabiegając o prawa swych synów do schedy po Romanie Sanguszce starał się S. w sądzie w Lublinie o «przydanie» im lat (w r. 1800).
Pod koniec życia S. podróżował za granicę, szukając pomocy i skutecznej kuracji wzroku. W r. 1800 był w Berlinie, w r. 1801 w Getyndze. Na zimę 1801/2 r. zjechał do Warszawy, bowiem lekarz z Getyngi nie zgodził się jechać na Wołyń. Leczenie jednak nie dawało rezultatów, pogarszając nie najlepszy stan nerwowy S‑i. Po powrocie, w r. 1802, próbował uporządkować sprawy Lubartowa, skomplikowane po śmierci bratanka Romana i rządach jego matki, oraz jej kolejnych mężów. Dn. 1 VII t. r. ożenił syna z córką hetmana F. K. Branickiego, Katarzyną (wnuczką Katarzyny II). Ociemniały, S. zmarł w Zasławiu 14 IX 1806 i tam został pochowany.
S. był dwukrotnie żonaty. Po rozwodzie w r. 1778 z Karoliną z Gozdzkich, ożenił się z Anielą (Anną) z Ledóchowskich (zm. 15 IV 1823), wdową (od r. 1765) po Piotrze Drzewieckim, podkomorzyną krzemieniecką (wg plotek związaną w pewnym okresie z Kazimierzem Poniatowskim, bratem króla), córką Józefa, star. karlikowskiego, i Konstancji Aleksandrowiczówny. Z drugiego małżeństwa pozostawił S. dwóch synów: Karola (1779–1840), dziedzica Zasławia, kawalera maltańskiego, żonatego z krewną, Dorotą z Sanguszków, Konstantego (1781–1808), kawalera maltańskiego, ożenionego z córką hetmana Franciszka Ksawerego Branickiego (zob.) Katarzyną (2. v. Stanisławową Potocką), oraz dwie córki: Barbarę (1782–1795), Klementynę (1783? – 28 XII 1841 w Paryżu), 1. v. (od r. 1815) żonę Władysława Ostrowskiego (zob.), 2. v. Napoleonową (Leonową) Małachowską, protektorkę Adama Mickiewicza.
∞, 1°, 1773, развод 1778, Каролина Гоздзка (* 1751, † 1804)
∞, 2°, Аниела Ледоховская (* , † 1825)
Portret przez nieznanego malarza, prawdopodobnie z pocz. XIX w., przedstawiający S‑ę w mundurze generała rosyjskiego, z oboma polskimi orderami, portret Anieli Sanguszkowej – oba w Muz. Okręgowym w Tarnowie; Portret Anieli, pędzla L. Marteau, reprod. w: A. Rolle, Wybór pism, Kr. 1966 II; – Estreicher; Estreicher w. XIX; PSB (Kurdwanowski Kajetan, Olizar Kajetan, Nassau-Siegen Karol); Słown. Geogr. (Lubartów, Zasław); Boniecki (Drzewieccy, Ledóchowscy); Kossakowski, Monografie; Mater. do biogr., geneal. i herald. pol., VII/VIII; Niesiecki; Żychliński, V; Łoza, Hist. Orderu Orła Białego (błędna informacja o dacie otrzymania Orderu Orła Białego); tenże, Kawalerowie; Elektorów poczet; Gorczak B., Katalog rękopisów Archiwum XX Sanguszków w Sławucie, Sławuta 1902; – Aftanazy R., Materiały do dziejów rezydencji, W. 1988 Va; Kaleta R., Sensacje z dawnych lat, Wr. 1980; Michalski J., Sejmiki poselskie 1788, „Przegl. Hist.” T. 51: 1960; Mościcki H., Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi, Wil. 1913; Nanke C., Szlachta wołyńska wobec Konstytucji 3 Maja, Lw. 1907, Arch. Nauk. Dz. I t. III z. 4 (pomylony ze swoim bratem Hieronimem); Pułaski K., Szkice i poszukiwania historyczne, S. 2, Pet. 1898 s. 121–2, 137, 155; [Rolle A.], Wybór pism, Kr. 1966 II; Smoleński W., Konfederacja targowicka, Kr. 1903; tenże, Studia historyczne, W. 1925 s. 77; Stecki T. J., Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym, Lw. 1864 I 328, 332; – Bukar S., Pamiętniki, Drezno 1780 s. 64, 103, 109; Diariusz sejmu… 1780…, [W. b.r.w.]; Drzewiecki J., Pamiętniki, Wil. 1858; [Galatowski A.], Mowa z okoliczności… wjazdu na starostwo Krzemienieckie JOX Janusza Sanguszki… 2 VIII 1780, Krzemieniec [b.r.w.]; Naruszewicz A., Dziennik podróży Króla […] Stanisława Augusta na Ukrainę r. 1787, W. 1788; Ostatnie lata panowania Stanisława Augusta, Wyd. W. Kalinka, P. 1868 II 25, 52; Summariusz czynności Konfederacji Generalnej Targowickiej Kor. od dnia 14 V 1792…, nr 289; Ciąg dalszy summariuszu… od 12 IV 1793 w Grodnie…, nr. 489; Trembecki S., Pisma wszystkie, Wyd. J. Kott, W. 1953; Vol. Leg., VII 275, VIII 240; Zaleski B., Korespondencja krajowa Stanisława Augusta z lat 1784–1792, P. 1892 s. 48–50, 57–9, 73, 93, 152 (pomylony z bratem Hieronimem); – AP w Kr. Oddz. na Wawelu: Arch. Sanguszków rkp. wg Katalogu Gorczaka 571.8, 591.4–8, 675, 678, 720, 725, 735, 740, 741, 743, 744, 751, 758, 801, 807, 812, 817, 839, 855, 869.3, 876, 876.c.d, 893, 936, 964a, 975, 977, 1021.13.d,1023.25.a.37.f.38.c.45.a.67.a.76.a, 1039, 1084, 1085, 1123, Arch. Sanguszków teki arabskie rkp. 50–59, 180–183, 243, 244, 276, 500–504, 527, 575. Arch. Sanguszków, dok. pergaminowe 319, Arch. Rodzinne Sanguszków rkp. 1, 142, korespondencja 39; Arch. OO. Kapucynów w Kr.: sygn. A KLR 4–II–1.
(3). КН. КУНЕГУНДА САНҐУШКО, Д. ПАВЛА КАРОЛЯ (* , † )
∞, Франтишек Чацкий.
Покоління XIV від Гедиміна
(2). КН. КЛЕМЕНТИНА САНҐУШКО, Д. ЯНУША МОДЕСТА (* , † )
∞, развод, Владислав Островский.
∞, 2°, Наполеон Малаховский.
(2). КН. КАРОЛЬ САНҐУШКО, С. ЯНУША МОДЕСТА (* 1779, † 1840)
∞, Доротея Сангушко († 1829).
(2). КН. КОНСТАНТИН САНҐУШКО, С. ЯНУША МОДЕСТА (* , † )
∞, Катарина Браницкая.
(1) КН. ЄВСТАФІЙ-ЕРАЗМ САНҐУШКО, С. ГЕРОНИМА ЯНУША (25.11.1768—02.11.1844)
військовий і політ. діяч, письменник, князь. Батько кн. Р.-С.Сангушка. Н. в Радзинь-Підляський (нині місто Люблінського воєводства, Польща). Початкову освіту отримав у Варшаві в Collegium Nobilium. Із 1782 по 1784 навч. у військ. академії в м. Страсбург (Франція), по закінченню якої вступив до лав 13-го королів. нім. полку «Le régiment de Royal-Allemand» (Франція). Під час служби з 1785 по 1786 подорожував Італією та Францією. 1786 повернувся до Речі Посполитої. 1788 обраний послом (депутатом) на т. зв. Великий сейм від Люблінського воєводства. Під час засідання Чотирирічного сейму 1791 виступив проти прийняття Конституції Речі Посполитої Третього травня.
Поряд із політичною продовжував військ. кар’єру. 3 лютого 1789 підвищений до рангу ротмістра, 5 листопада 1789 — майора нар. кавалерії в бригаді М.Вільгорського, 27 квітня 1792 — віце-бригадира 2‑ї Укр. кавалерійс. бригади у складі Брацлавсько-Київ. коронної д‑зії. Під час російсько-польс. війни 1792 відзначився особливою хоробрістю в битві з рос. військами при с. Жилинці (нині село Шепетівського р‑ну Хмельн. обл.). 25 червня 1792 ввійшов у першу п’ятірку нагороджених новоствореним польс. орденом «Virtuti Militari». 1 серпня 1792 отримав звання кавалерійс. бригадира, а вже 10 серпня 1792, на вимогу Т.Косцюшка та кн. Ю.-А.Понятовського, з метою збереження від репресій рос. влади керівного складу польс. армії, подав у відставку. 7 листопада 1793 помилуваний рос. імп. Катериною II та пожалуваний чином генерал-майора і командира Кінбурнського драгунського полку. 6 червня 1794 у складі корпусу Т.Косцюшка взяв участь у битві під Щекоцінами (нині місто Силезького воєводства, Польща). Після поразки повстання знову подав у відставку та виїхав до Тарнова (нині м. Тарнув Малопольського воєводства, Польща), а звідти — до Трієста (нині місто в Італії).
Після повернення до Рос. імперії підданий домашньому арешту і з кінця 1794 по 1797 перебував у Славуті. По зняттю арешту виїхав до Відня, а звідти — до Дрездена (Німеччина). Із 1798 по 1808 постійно перебував у своїх волин. маєтностях, зокрема в Антонінах. 1808 виїхав до Відня, а звідти — до Тарнова. 26 вересня 1809 звернувся до князя Ю.-А.Понятовського із закликом підтримати відбудову Польщі під рос. владою. Із 1812 по 1813 служив особистим ад’ютантом франц. імп. Наполеона I Бонапарта. 24 серпня 1812 нагороджений орденом Почесного легіону. 21 грудня 1812 обраний на посаду віце-регіментарія ген. конфедерації Королівства Польського.
3 лютого 1813 отримав чин дивізійного генерала, а вже 29 березня 1813 вийшов у відставку та виїхав на Волинь до Ізяслава та Славути. 23 липня 1817 обраний маршалком Волинської губернії. 1820 ввійшов до складу варшавської масонської ложі «Об’єднані брати». Із 1825 по 1830, з огляду на конфлікт із намісником Королівства Польського вел. кн. Костянтином Павловичем, перебував у Неаполі (Італія). 1836, щоб урятувати від секвестру свої маєтності за участь своїх синів у польському повстанні 1830—1831, переписав усі свої маєтки онуці Марії-Клементині.
Як власник значних маєтностей у Волинському, Київському воєводствах, Тарновському графстві доклав значних зусиль до екон. розвитку міст Антоніни, Білогородка, Славута і Тарнов. Розбудував відомий Славутсько-Хрестівський конезавод, організував низку експедицій до Аравії. Займався меценатською та літ. діяльністю. 1820—22 фінансував видання «Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polszcze» (Краків, 1822). 1815 написав спогади, зокрема про Війну 1812. Вони видані 1876 у Кракові.
Після важкої хвороби п. у м. Славута, похований у місц. костьолі Святої Дороти.
∞, 26.4.1798, кн. Клементина Чарторийська (* 30.12.1780, † 2.3.1852)
(1) КН. МАРИЯ САНҐУШКО, Д. ГЕРОНИМА ЯНУША (* , † )
∞, 1°, Станислав Мокроноский.
∞, 2°, Бенедикт Желонка.
(1) КН. ДОРОТЕЯ САНҐУШКО, Д. ГЕРОНИМА ЯНУША (* , † 1829)
∞, Кн. Кароль Сангушко (* 1779, † 1840)
(3) КН. ТЕКЛА САНҐУШКО, Д. ГЕРОНИМА ЯНУША (* , † 1870)
∞, 1°, Влодзимеж Потоцкий (* 1789 ‚† 1812)
∞, 2°, Томас, камердинер.
Покоління XV від Гедиміна
КН. РОМАН САНҐУШКО, С. ЕВСТАФИЯ ЕРАЗМА (* 6.5.1800, † 26.3.1881)
∞, 14.5.1829, грф. Наталия Потоцкая (* 1810, † 7.10.1830)
КН. ВЛАДИСЛАВ САНҐУШКО, С. ЕВСТАФИЯ ЕРАЗМА (* 30.10.1803, † 15.4.1870)
∞, 6.7.1829, Изабелла Любомирская (* 11.03.1808, † 18.3.1890)
Покоління XVI від Гедиміна
КН. МАРИЯ САНҐУШКО, Д. РОМАНА (* 31.5.1830, † 17.10.1903)
∞, 18.3.1851, грф. Альфред Иосиф Потоцкий (* 1817, † 1889)
КН. ЯДВИГА КЛЕМЕНТИНА САНҐУШКО, Д. РОМАНА (* 28.10.1830, † 16.6.1918)
∞, 22.4.1852, Адам Сапега (* 1828, † 1903)
КН. РОМАН ДАМИАН САНҐУШКО, С. ВЛАДИСЛАВА (* 17.10.1832, † 7.11.1917)
∞, 19.10.1868, грф. Каролина фон Тун-Гогенштейн (* 23.9.1848, † 2.1.1916).
КН. ПАВЕЛ РОМАН САНҐУШКО, С. ВЛАДИСЛАВА (* 30.7.1834, † 15.7.1876)
∞, 1°, 7.10.1862, грф. Мария фон дер Борх-Варкланд (* 7.11.1835, † 18.6.1868)
∞, 2°, 1875, грф. Гергиния Аппоньи Надь-Аппоньи (* 16.3.1841, † ....)
КН. ЕВСТАФИЙ СТАНИСЛАВ САНҐУШКО, С. ВЛАДИСЛАВА (* 28.8.1842, † 2.4.1903)
∞, 23.2.1895, грф. Констанция Анна Замойская (* 2.7.1864, † 1941)
Покоління XVII від Гедиміна
КН. ТЕРЕЗА ЭЛЬЖБЕТА САНҐУШКО, Д. ПАВЛА РОМАНА (* 7.5.1864, † 24.1.1954)
∞, 9.5.1883, Лев Сапега (* 1856, † 1893).
КН. РОМАН ВЛАДИСЛАВ АНТОН САНҐУШКО, С. ЕВСТАФИЯ СТАНИСЛАВА (* 6.7.1901, † 26.9.1984)
∞, 1°, 1937, Ванда Завадил (* 1894, † 1937)
∞, 2°, 1945, Женевьева Люси Бурхард (* , † 1967)
∞, 3°, развод 1971, Женевьева Паула Гьярд.
Покоління XVIII від Гедиміна
КН. ПЕТР АНТОН САМУИЛ САНҐУШКО, С. РОМАНА (* 12.10.1937, † 1980)
∞, 6.9.1969, маркиза Клодина де Руа д’Эшандели (* 9.5.1939, † 2020)
Покоління XIX від Гедиміна
КН. ПАВЕЛ САНҐУШКО, С. ПЕТРА (* 16.1.1973)
∞, Северина Лалонгло.
Покоління XX від Гедиміна
КН. ОЛИМПИЯ САНҐУШКО, Д. ПАВЛА (* 17.09.2010)
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
- 1518, грудня 23. Берестя. — Дозвіл великого князя литовського Сигізмунда I Старого князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському заснувати на місці села Ковель у Волинській землі однойменне місто і надає його мешканцям (полякам, русинам, євреям, вірменам і татарам) магдебурзьке право.
- 1520, липня 1. Лист продажний Богдана Львовича Боговитиновича князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському маєтку Сомин у Володимирському повіті за 450 кіп грошів.
- 1521, липня 20. Краків. — Лист підтвердний великого князя литовського Сигізмунда I Старого князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському купівлі маєтку Сомин у Володимирському повіті у зем’янина волинського Богдана Львовича Боговитиновича.
- 1523, квітня 12. Краків. Лист підтвердний великого князя литовського Сигізмунда I Старого на обмін маєтка Тишковичі князя Василя Михайловича Сангушковича Ковельського на маєток Сядмярти владики володимирського Пахнотія.
- 1535, травня 16. Туличів. — Лист продажний князя Петра Михайловича Острожецького князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському на маєток Туличів за 400 кіп грошів.
- 1536, травня 20. Вільно. — Лист підтвердний великого князя литовського Сигізмунда I Старого князю Василю Михайловичу Сангушковичу Ковельському на купівлю половини маєтка Туличова у Володимирському повіті на вічність.
- 1602, жовтня 2. Серники. – Тестамент Олександри з князів Санґушків, дружини князя Януша Янушевича Заславського
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
- Література: Долгоруков П.В. Российская родословная книга, ч. 1. СПб., 1854; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. Warszawa, 1895; Dworzaczek W. Genealogia: Tablice. Warszawa, 1959; Войтович Л. Генеалогія династій Рюриковичів і Гедиміновичів. К., 1992; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993; Дворянские роды Российской империи: Князья, т. 2. СПб., 1995; Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. К., 2003[↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 14.[↩]
- AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хвалимичі).[↩]
- Ibid. — Т. 1. — S. 147–149 (11. 08. 1502, Кошер).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 422—454.[↩]
- 26. 06. 1602 у володимирську ґродську книгу внесли тестамент «князя Григорія.Ольґердовича Сангушка Львовича Кошерського, каштеляна брацпавського», складений 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina... — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne... — S. 347–348 (1620, Адам-Олександр Григорович); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. ‑Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws... (1646, той самий).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Самуель
Андрійович).[↩] - Підпис Адама-Олександра Санґушка під артикулами pactorum conwentorum сейму 1648 р. містить складову на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумовлена, очевидно, помилкою упорядників, оскільки підписант належав до кошерської гілки й не мав до Ковеля жодного відношення.[↩]
- 7. 12. 1591 похований у Митецькому монастирі (АВАК. — Т. 19. — С. 330).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 435.[↩]
- Jerlicz J. Latopisiec albo Kroniczka... — T. 1. — S. 150.[↩]
- AS.-T. 4. — S. 339–344 (4. 03. 1543, Краків).[↩]
- Однороженко О. Князівська геральдика... — Мал. 202 (1433).[↩]
- Там само. — Мал. 203 (1487), 204 (1517), 214 (1532).[↩]
- Там само. — Мал. 205–207, 217–218, 234–235 (1533, 1535, 1540, 1549, 1551, 1555, 1562) і далі.[↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków... — Т. 2, cz. 1. — S. 122.[↩]
- Ibid. — S. 124, 126 («ех magnifica Olgerdorum familia»).[↩]
- Гваньїні O. Хроніка... — С. 174 (1611).[↩]
- «А седмый сынъ Гедимановъ Люборть, а взялъ его Волыньской князь къ дочісь на свое місто на княженіе; а Любортовъ сынъ 0еодоръ, и отъ того пошли Солкушьковскіе князи да Кобриньскіе князи» (ПСРЛ. — Т. 7. — С. 256). Про час появи пам’ятки див.: Левина С. А. Летопись Воскресенская... — С. 38–42.[↩]
- Nagielski М. Sanguszko Samuel Szymon... — S. 512.[↩]
- Dygoń T. Przemiana koni poszosnych...; Hączel Mokrski A. Pogonią żałobna...[↩]
- Kojałowicz-Wijuk W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego... — S. З, 11–12 (1650).[↩]
- Susza J. Phoenix Rediviws... — S. 27 (1646).[↩]
- Niesiecki К. Herbarz polski... — Т. 8. — S. 234–235.[↩]
- Stadnicki К. Synowie Giedymina... — Т. 2. — S. 266.[↩]
- Ibid. — S. 269.[↩]
- Wolff J. O kniaziach Kobryńskich... — S. 4–7; ejusdem. Ród Gedimina... — S. 119–120; ejusdem. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 162,422.[↩]
- Лонгинов А. В. Князь Федор-Любарт Ольгердович и его потомки... — С. 2–7.[↩]
- Radzimiński Z L. Dodatkowe uwagi... — S. 35–36; ejusdem. Zdanie sprawy... — S. 6–7.[↩]
- Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły... — S. 28, 115.[↩]
- TęgowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów... — S. 58–64; Яковенко H. Українська шляхта. . . — 2 вид. — С. 325.[↩]
- Войтович Л. Княжа доба... — С. 679[↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 14.[↩]
- AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хвалимичі).[↩]
- Ibid. — Т. 1. — S. 147–149 (11. 08. 1502, Кошер).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 422—454.[↩]
- 26.06.1602 у володимирську ґродську книгу внесли тестамент «князя Григорія Ольґердовича Сангушка Львовича Кошерського, каштеляна брацлавського», складений 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina... — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne... — S. 347–348 (1620, Адам-Олександр Григорович); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. ‑Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws... (1646, той самий).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Самуель Андрійович). Підпис Адама-Олександра Санґушка під артикулами pactorum conwentorum сейму 1648 р. містить складову на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумовлена, очевидно, помилкою упорядників, оскільки підписант належав до кошерської гілки й не мав до Ковеля жодного відношення.[↩]
- Muzeum Narodowe w Krakowie – Fundacja XX. Czartoryskich (389 Perg.); Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32.[↩]
- Bez daty i pieczęci. (Met. Lit. Ks. Zapisów N. 1, zawierająca sumaryusz zaginionych dokumentów 1306–1569, fol. 183 ).[↩]
- Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 49, № 37.[↩]
- Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 36–37.[↩]
- Metr. Lit. Ks. Zapisów N. 3. Metrika korolej ich Mil. Kazimira i Aleksandra wkrotce spisana komu imienija rozdieleny» fol. 1.[↩]
- «Kniaziu Songuszku u Kamency selo Korosticzi słuchało. Pan Pietrasz, pan Sudywoj, pan Andrej Sakowicz (świadkowie), Kuszlejko (pisarz)». (Metr. Lit. Ks. Zap. N. 3, fol. 65).[↩]
- „ Ot welykaho kniazia Kazimira Korolewycza. Ko wsim mużam Ratnianam i Wetlianam. Dali esmo Ratno i Wetly kniaziu Sonhouszku i so wsimy wami itd. Pysano u Werstach w piatnicu tretioi nedili welykaho posta Marta dwadcat piatoho dnia indikta szostoho (1443). Pan Ka-stowt Wilenskij wojewoda itd. (Oryginał w archiwum ks. Sanguszków w Sławucie.[↩]
- Археографический сборник документов, относящихся к истории Северозападной Руси. – Т. I. – С. 75.[↩]
- Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwow, 1890. – T. III. – S. 10. Акт датовано 1 жовтня 6964 (1455/56) р., індикта 10. Видавець зазначив, що рік та індикт не сходяться, надавши перевагу індикту й віднісши документ до 1454 р. Однак 10‑й індикт припадає не на цей, а на 1446/47 або 1461/62 р. Ми ж надаємо перевагу річній даті.[↩]
- Там само, S. 11–12.[↩]
- „ Kniahini Songuszkowoj Trostianica do ziwota aż imiet» na wdowi stolec sedieti; a po ziwote jeja dietiem jej dał. A pri tom byl kniąż Biskup Mikołaj, a wojewody panowe Michajlo, Andrej, Rodiwil, Nikołaj, Olechno Sudimontowicz, a suženo u Wersztach Marta 10 indikta 11″. (1463) (Metr. Lit. Ks. Zap. N. 3 fol. 33).[↩]
- «Kazimir Božju Milostju. Szto dej welikij kniaż Żikgi- mont dal byl nebożcziku kniaziu Sankguszku imienje w Kameneckom powietie na imia Trostianica i toje imienie derżała kniehinia jeho do swojeho żiwota itd. Pisan w Łosiczoch Aprielja 24 den indikt 8 (1475). Metr. Lit. Ks. Zap. N. 4. „ Kniha Korola Jeho Mil. Kazimira» (fol. 70 odw.).[↩]
- Archiwum Glówne Akt Dawnych w Warczawe. – Tz. Metryka Litewska. – Dz. X. (Zbiór Dokumentów Pergaminowych). – sygn. 4796; До історії родинної суперечки князів Сангушків на початку другої третини XVI ст. / Д. Ващук // Український історичний збірник — 2009. — Вип. 12. — С. 468–474.[↩]
- Войтович Л. Княжа доба на Русі. Портрети еліти. — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський. — 2006. — С. 514–516.[↩]
- Archiwum. Львов , 1890. Т. 3. S. 161.[↩]
- Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. Київ, 1971. С. 125.[↩]
- Віеlsкі М. Кгопіка Роlsка... nowa przez Іоаchimа Віеlsкіеgо sуnа jego wydana. Krakow, 1597. S. 535. [↩]
- Віеsкі М. Кronіка wszistkiego swiata... [Krakow] 1551. List 282 Ь; Ejusdem. Кronіка wselkiego swiata...[Krakow, 1564.]. List 298 b; Ejusdem. Кronіка tho iest historia swiata... [Krakow,] 1564. List 412 b.[↩]
- Starovolsci S. Sarmatiae Bellatores... – Соlоniае Agripinae, 1634. Р. 135–136.[↩]
- Wollf J. Kniazowie. S. 429.[↩]
- Archiwum Glówne Akt Dawnych w Warczawe. – Tz. Metryka Litewska. – Dz. X. (Zbiór Dokumentów Pergaminowych). – sygn. 4796; До історії родинної суперечки князів Сангушків на початку другої третини XVI ст. / Д. Ващук // Український історичний збірник — 2009. — Вип. 12. — С. 468–474.[↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 179, 186–207; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 428. У тексті про князів Пронських Вольф пише, що Санґушківна була матір’ю середньої і молодшої дочок підскарбія, а старшу народила попередня дружина (ibid. – S. 401), але джерело, на яке він посилається (РГАДА, ф. 389, оп. 1, кн. 31, л. 5 об.–8), не дає для цього жодної підстави.[↩]
- Акты ЮЗР. – Т. 1. – С. 76. [↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 206–207.[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 401, 428.[↩]
- ЦДІАК, фонд 25, опис 1, справа 7, стр. 255–256зв.
https://cdiak.archives.gov.ua/spysok_fondiv/0025/0001/0007/#lg=1&slide=255[↩] - Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 200–206 (8. 09. 1565, Жуків).[↩]
- Опись АК КЦА № 2043… – С. 39, № 311 (24. 02. 1569; 13. 07. 1569).[↩]
- AS. – T. 7. – S. 336–338.[↩]
- AS. – T. 1. – S. 132.[↩]
- Национальный исторический архив Беларуси. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19, л. 69—69 об.; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литовская Метрика. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius : Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362 с., № 13, р. 66.[↩]
- Памятники истории Восточной Европы. Monumenta historica res gestas Europae orientalis illustrantia : источники XV—XVII вв. / Федеральная архивная служба России и др.; редкол.: И. Граля [и др.]. М. : Древлехранилище, 2002. Т. 6: Радзивилловские акты из собрания Российской национальной библиотеки: первая половина XVI в. / сост. М. М. Кром. 267 с., № 80, с. 174.[↩]
- Памятники истории Восточной Европы. Monumenta historica res gestas Europae orientalis illustrantia : источники XV—XVII вв. / Федеральная архивная служба России и др.; редкол.: И. Граля [и др.]. М. : Древлехранилище, 2002. Т. 6: Радзивилловские акты из собрания Российской национальной библиотеки: первая половина XVI в. / сост. М. М. Кром. 267 с., № 80, с. 174.[↩]
- Виноградов, Л. А. Гомель. Его прошлое и настоящее / Л. А. Виноградов. М., 1900. 48 с., с. 13.[↩]
- Национальный исторический архив Беларуси. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19., л. 69—60 об.; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литовская Метрика. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362 , № 13, р. 66.[↩]
- Национальный исторический архив Беларуси. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19, л. 195—196; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литовская Метрика. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius : Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362, № 149 (147), р. 158.[↩]
- Літопис Яна Бінвільського. – Бібліотека Академії наук РАН в Петербурзі. — Відділ рукописів. — № 4, 7, 25.арк. 403–403 зв.[↩]
- Фундаційний акт датований у Заславі 24 червня 1599 р., див. ЦДІАК України. – Ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 299–304 зв.[↩]
- Тестамент споряджено за життя княгині 2 жовтня, а вписано до володимирських зем-ських книг вже після її смерті, 4 листопада 1602 року, див. ЦДІАК України. – Ф. 27, оп. 1,
спр. 14, арк. 582.[↩]