Лугвенієвичі (Мстиславські І)

Общие сведения о роде

МСТИ­СЛАВ­СКИЕ — ли­тов­ский по про­ис­хож­де­нию пра­во­слав­ный кня­же­ский род, Ге­ди­ми­но­ви­чи; удель­ные кня­зья в Вели­ком кня­же­стве Ли­тов­ском (ВКЛ), (кон. 14 – 1‑я треть 16 вв.),

Ро­до­на­чаль­ник 1‑й ли­нии М. – Луг­вень (в кре­ще­нии Си­ме­он) (? – не ра­нее 19.6.1431), вел. кн. по­лоц­кий (1378–1380/81), удель­ный кн. мсти­слав­ский (с нач. 1390‑х гг.), слу­жи­лый князь в Нов­го­ро­де (1388/89–1392, 1407–1408, 1411-12), один из сы­но­вей ли­тов. кн. Оль­гер­да от вто­ро­го бра­ка с твер­ской княж­ной Уль­я­ной Александровной.

Карты Мстиславского княжества

Аналі­зу­ю­чы пісь­мо­выя кры­ні­цы, з упэў­не­на­сцю мож­на сцвяр­джа­ць, што ме­на­ві­та з валас­цей Мсці­сла­ва, Кры­ча­ва, Мглі­на, Дро­ка­ва, Лучыц, Папо­вай Га­ры і, ве­ра­год­на, Прыклад­ней скла­даў­ся пер­ша­па­чат­ко­вы абшар Мсціс­лаў­с­ка­га княст­ва кан­ца XIV – пачат­ку XV ст. Менавіта гэты­мі валас­ця­мі кіра­ваў мсціс­лаў­с­кі намес­нік Ка­ры­гай­ла, і на іх пад­ста­ве было сфар­міра­ва­на княст­ва для Лынг­ве­на (мал. 27).

Про сіверсь­кий Мглин як володін­ня Семе­на-Линґве­ня свід­чить, насам­пе­ред, корот­ка реґе­ста в най­дав­ні­шій книзі Литовсь­кої мет­ри­ки: «Кн(я)зю Анъ­д­рею (Пор­ховсь­ко­му, зга­да­ний тро­хи вище – С.К.) во Мъглине Волъ­чи­но а Крас­но­ви­чи, какъ при Лынък­гве­нью держалъ»24. Також у піз­ні­шо­му акті вели­ко­го кня­зя Олек­сандра 1499 р. зга­да­но: «А кото­римъ бояромъ мсти­славъскимъ и мъгл­инъ­скимъ пода­ва­ли име­нья кн(я)зь Лык­гве­неи а княз Юреи, сынъ его»25. Щодо Попо­вої Гори, її колиш­нє під­по­ряд­ку­ван­ня Мсти­слав­лю, як і Мгли­на, ретро­спек­тив­но засвід­чує т. зв. Пам’ять 1527 р.: «Мглын город Мсти­слав­ско­го пове­ту, за мос­ков­ским»; «што взял вели­кии кн(я)зь мос­ков­скии город Попо­ву Гору взял повѣта Мстиславского»26. Однак при­на­леж­ність Попо­вої Гори кня­зям Мсти­славсь­ким доку­мен­туєть­ся лише з часів Іва­на Юрій­о­ви­ча, ону­ка Семе­на-Линґве­ня, який видав там свою гра­мо­ту 1468 р. А з актів вели­ко­го кня­зя Олек­сандра 1495, 1499 і 1501 рр. мож­на зро­би­ти вис­но­вок, що Попо­ву Гору, як і «біло­русь­кий» Тете­рин, Юрій Линґве­но­вич або (скорі­ше) Іван Юрій­о­вич отри­ма­ли тіль­ки від коро­ля Кази­ми­ра (вели­кий князь Лит­ви у 1440–1492, король Поль­щі з 1447 р.)27. Най­віро­гід­ні­ше, те саме сто­суєть­ся й сіверського
Дро­ко­ва, при­на­леж­ність яко­го до Мсти­славсь­ко­го князів­ства дослід­ни­ки при­пус­ка­ють на під­ставі його гео­гра­фіч­но­го розта­шу­ван­ня – між Мгли­ном і Попо­вою Горою28.

24 LM. Vilnius: Žara, 1998. Kn. 3 (1440–1498). P. 36.
25 LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2012. Kn. 5 (1427–1506). Nr 224. P. 139. 26 Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. С. 212–213. 27 Доклад­ні­ше про це див. нижче.
28 Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва і вае­вод­ства… С. 140

Зага­лом вклю­чен­ня до скла­ду Мсти­славсь­ко­го князів­ства його пів­ден­ної, сіверсь­кої части­ни, насам­пе­ред Мглинсь­кої воло­сті, вигля­дає досить штуч­ним, оскіль­ки пору­шу­ва­ло істо­рич­ні кор­до­ни дав­ньо­русь­ких «земель» (Смо­ленсь­кої та Чер­ні­го­во-Сіверсь­кої). Тому видаєть­ся ціл­ком логіч­ним при­пу­сти­ти, що тери­торія Мглин–Попова Гора спо­чат­ку нале­жа­ла до сусід­ньо­го (з півд­ня) Ста­ро­дубсь­ко­го князів­ства, будучи при­єд­на­ною до Мсти­славсь­ко­го вна­слі­док яки­хось особ­ли­вих обста­вин. І такі, гадає­мо, справ­ді є. На межі XIV–XV ст. у Ста­ро­дубі кня­жив Олек­сандр Пат­ри­кій­о­вич, який у серп­ні 1406 р., під час литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни, був зви­ну­ва­че­ний у намірі перей­ти на бік Моск­ви, ув’язне-
ний і втра­тив свої володін­ня. Піс­ля цьо­го вели­кий князь Віто­вт надав Ста­ро­дуб і Брянськ Боле­сла­ву-Швит­риґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу – рід­но­му бра­ту Семе­на-Линґве­ня. Остан­ній, як і Швит­риґай­ло, також від­зна­чи­вся у зга­даній вій­ні, в черв­ні 1406 р. здо­був­ши під­влад­ний Москві Воро­тинськ (на верх­ній Оці)29. Тож зда­ва­ло­ся б досить див­ним, щоб Віто­вт, так щед­ро наго­ро­див­ши Швит­риґай­ла, міг обді­ли­ти стар­шо­го Линґве­ня, володін­ня яко­го розта­шо­ву­ва­ли­ся на пів­ніч від «тро­фей­но­го» Ста­ро­ду­ба. Від­по­від­но, вва­жає­мо дуже віро­гід­ним, шо саме тоді Линґвеній і отри­мав сіверсь­кий Мглин, вилу­че­ний зі скла­ду Ста­ро­дубсь­ко­го князів­ства та при­єд­на­ний до Мсти­славсь­ко­го. Крім того, збе­рег­ло­ся пря­ме свід­чен­ня про ана­ло­гіч­ні дії Віто­вта, спря­мо­вані на роз­ши­рен­ня Мсти­славсь­ко­го князів­ства – за раху­нок при­єд­нан­ня до ньо­го сусід­ньої воло­сті Смо­ленсь­кої зем­лі «Моло­хов­ский путь»30.

29 Бес­па­лов Р. Литов­ско-мос­ков­ские отно­ше­ния 1392–1408 годов в свя­зи со смо­лен­ской, чер­ни­гов­ской и рязан­ской поли­ти­кой Вито­вта и Васи­лия I. Сред­не­ве­ко­вая Русь. Москва: Индрик, 2016. Вып. 12. С. 153.
30 Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва і вае­вод­ства… С. 142–144 (звід­си наво­ди­мо й кар­ту Мсти­славсь­ко­го князів­ства XV ст.)

Поколенная роспись рода

III генерація от Гедиміна

1. КН. ЛУГ­ВЕНЬ-СИ­­МЕ­ОН ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (? – † 19​.VI/​1​.​I​X​.​1​431),

вел. кн. по­лоц­кий (1378–1380/81), удель­ный кн. мсти­слав­ский (с нач. 1390‑х гг.), один из сы­но­вей ли­тов. кн. Оль­гер­да от вто­ро­го бра­ка с твер­ской княж­ной Уль­я­ной Александровной.

Поль­зо­вал­ся до­ве­ри­ем ли­тов. кн. Ягай­ло (с 1386 польск. ко­роль под име­нем Вла­ди­слав II Ягел­ло), уча­ство­вал в за­клю­че­нии ря­да важ­ных внеш­не­по­ли­тич. до­го­во­ров ВКЛ с Тев­тон­ским ор­де­ном (29.9.1379, 31.10.1382, 19.6.1431), То­рунь­ско­го ми­ра (1.2.1411), Мельн­ско­го ми­ра 1422, Крев­ской унии 1385. В істо­рич­них дже­ре­лах впер­ше зга­дуєть­ся 29 верес­ня 1379 року, коли в числі інших литовсь­ких князів під­пи­сав в Тро­ках мир з Тев­тонсь­ким орденом.

Зимой 1377/1378 г. вой­ско Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го изгна­ло из Полоц­ка Андрея Оль­гер­до­ви­ча, пра­вив­ше­го горо­дом на про­тя­же­нии трех деся­ти­ле­тий. Через неко­то­рое вре­мя новым полоц­ким кня­зем стал Лугвень (в пра­во­слав­ном кре­ще­нии Семён) Оль­гер­до­вич, брат Ягай­ло. Об этом сви­де­тель­ству­ет над­пись на печа­ти, при­ве­шен­ной к дого­во­ру Ягай­ла и Кей­с­ту­та с прус­ским отде­ле­ни­ем Орде­на 29 сен­тяб­ря 1379 г.: «ПЕЧАТЬ | КНѦЗѦ ВЕ|ЛИКОГО СЕ|МИѠНА П[О]|ЛОЦКОГО» (ори­ги­нал: GStAPK, XX. HA, Perg.-Urk., Schiebl. 52. № 3; публ.: Rimša E. 1385 m. Krėvos akto antspaudai // 1385 m. rugpjūčio 14 d. Krėvos aktas. Vilnius, 2002. P. 79–98. P. 91–92. См. ката­лог печа­тей в насто­я­щем изда­нии: Т. 1. Табл. I, № 5, 6). И Лугвень дей­стви­тель­но назван в тек­сте дого­во­ра, хотя и без титу­ла полоц­ко­го кня­зя: он заклю­чил его вме­сте с Ягай­лом, тогда как сов­мест­но с Кей­с­ту­том дого­вор скре­пил сво­ей печа­тью его сын Вито­вт 1. Несо­мнен­но, Лугвень и был тем кня­зем Семё­ном, кото­рый осу­ще­ствил пожа­ло­ва­ние села на р. Уша­чи Тро­иц­ко­му при­де­лу Софий­ско­го собо­ра, извест­ное по позд­ней­ше­му упо­ми­на­нию 2. Вполне воз­мож­но, что тот же Лугвень пра­вил Полоц­ком и в кон­це зимы 1380 г., хотя мы и не нахо­дим под­твер­жде­ния это­му в источ­ни­ках. Как бы то ни было, кня­же­ние Лугве­ня в Полоц­ке было не слиш­ком про­дол­жи­тель­ным. Уже в 1381 г. вой­ско ВКЛ под пред­во­ди­тель­ством Скир­гай­ла, еще одно­го бра­та Ягай­ла, сов­мест­но с ливон­ски­ми нем­ца­ми пыта­лось взять Полоцк 3. По сви­де­тель­ству немец­ких хро­ник XIV–XV вв., в част­но­сти Виган­да из Мар­бур­га, и после­до­вав­ше­го за ним Яна Длу­го­ша, при­чи­ной это­го похо­да ста­ло неже­ла­ние поло­чан при­нять на кня­же­ние Скир­гай­ла 4.

Разом з бра­том Ягай­лом і трьо­ма інши­ми кня­зя­ми 14 жовтня 1385 року під­пи­сав Кревсь­ку унію. Брав участь у роз­гро­мі вели­ко­го кня­зя смо­ленсь­ко­го Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча, який під­т­ри­мав виступ Андрія Оль­гер­до­ви­ча про­ти Ягай­ла, в битві на річ­ці Вихрі під Мсти­слав­лем 29 квіт­ня 1386 року.

Лугве­ний (Семён) Оль­гер­до­вич был нов­го­род­ским кня­зем в 1389–1392, 1407–1411 гг. В 1388 г. нов­го­род­цы забра­ли у Пат­ри­кея Нари­мун­то­ви­ча Ладо­гу и Ста­рую Рус­су и поса­ди­ли там корм­лен­щи­ком литов­ско­го кня­зя Лугве­ния (Семё­на) Оль­гер­до­ви­ча 5. В апре­ле 1389 г. в Сан­до­мир при­бы­ли нов­го­род­ские послы для пере­го­во­ров о замене Пат­ри­кия Нари­мун­то­ви­ча Лугве­ни­ем Оль­гер­до­ви­чем. Вито­вт согла­сил­ся отпра­вить Семе­на Оль­гер­до­ви­ча «опе­кал­ни­ком мужем и людем Вели­ко­го Нова­го­ро­да». 25 апре­ля 1389 г. князь Семе­на-Лугвень Оль­гер­до­вич дал при­сяж­ную гра­мо­ту коро­лю Вито­вту и коро­ле­ве Ядви­ге с обе­ща­ни­ем за себя и нов­го­род­цев не отсту­пать от сою­за с коро­ной 6. Доку­мент дати­ро­ван в тек­сте: «дан есть у Судо­ми­ри, у неде­лю, у тый­жь­день по Вели­ком дни, лета Божья тысячя 389». Лето­пись под 1389 г. сооб­ща­ет о при­ез­де литов­ско­го кня­зя Семе­на в Нов­го­род: «Того же лета при­и­ха в Новъго­род князь Семе­он Олгор­до­ви­ць на Успе­нье свя­тыя бого­ро­ди­ца (т. е. 15 авгу­ста. — В. Янин), и при­я­ша его нов­го­род­ци в честь» 7. Нико­нов­ская лето­пись осве­ща­ет осно­вы его при­ня­тия: «и сяде на тех же гра­дех, иже были за Нари­ман­том Геде­ми­но­ви­чем» 8, т. е. полу­чил от Нов­го­ро­да в корм­ле­ние Ладо­гу, Оре­шек, Коре­лу, Корель­скую зем­лю и поло­ви­ну Копо­рья «в отци­ну и в деди­ну, и его детем» (ср.: НПЛ. С. 345—346). В 1390 году он водил нов­го­род­цев на Псков, но поход кон­чил­ся миром. В 1391 році роз­бив ган­зейсь­ких піратів-віталь­єрів під Ореш­ком: «при­хо­ди­ша Нем­цы раз­бо­ем в Нов­го­родц­киа вла­сти, и вни­до­ша в Неву и взя­ша власть ий села по обе сто­ро­ны реки на три вер­сты до город­ка Ореш­ка. И князь Семен, собрав­ся с город­ча­ны, погна вслед их, иных изби, а иных при­ве­де во град, а ини­ий уте­ко­ша. И пой­де князь Семен в Лит­ву, а град оста­ви»» 9. Слу­жи­лым нов­го­род­ским кня­зем Семен-Лугвень оста­вал­ся до 1392 г. «и тогды же поеха­ше в Лит­ву у сво­ей бра­тьи» (НПЛ. С. 385). З’ї­хав з Нов­го­ро­да під тис­ком Мос­ковсь­ко­го князівства.

Ме­ж­ду 1389 и 1392 по­лу­чил от польск. ко­ро­ля и вел. кн. ли­тов­ско­го Вла­ди­сла­ва II Ягел­ло Мсти­слав. Пер­ша кон­крет­на згад­ка про кня­жін­ня Семе­на-Линґве­ня у Мсти­слав­лі нале­жить лише до 15 трав­ня 1399 р., коли там помер­ла його дру­жи­на Марія, доч­ка мос­ковсь­ко­го воло­да­ря Дмит­ра Донсь­ко­го (тіло якої було пере­ве­зе­но й похо­ва­но в Москві).10

Дату аргані­за­цыі Мсціслаўска­га княст­ва ў склад­зе ВКЛ пра­па­на­ваў М. А. Тка­чоў, які адзна­чыў, што 25 кра­савіка 1389 г., пры­ся­га­ю­чы на вер­на­сць ка­ра­лю Ягай­лу і кара­ле­ве Ядві­зе, князь Лынг­вен-Сямён дзя­ка­ваў ім за Мсціслаў­с­кі ўдзел.11 Та­кім чынам, мож­на сцвяр­джа­ць, што Мсціслаўс­кае княст­ва ў склад­зе ВКЛ было на­но­ва аргані­за­ва­на не паз­ней за канец 1388 – пач­а­так 1389 г. В со­став его вла­де­ний во­шли го­ро­да Мсти­славль, Кри­чев, Мглин, Дро­ков и ряд во­лос­тей. Дзей­на­сць Лынг­ве­на-Сямё­на на пасад­зе мсціслаўска­га кня­зя амаль не вядо­ма з‑за ад­сут­нас­ці кры­ніц – заха­валі­ся толь­кі асоб­ныя звест­кі пра надан­ні ім роз­ных зямель шлях­це і Ануфры­еўс­ка­му манастыру.

На­ме­ст­ник вел. кн. ли­тов­ско­го Ви­тов­та в По­лоц­ке (1395–96), в 1396 за­клю­чил тор­го­вый до­го­вор с Ри­гой. У 1402 г. ён пры­маў удзел у адбі­ван­ні пахо­ду разан­с­ка­га кня­зя Рас­ціс­ла­ва Але­гаві­ча на Бранск і, згод­на з наў­га­род­скі­мі ле­тапі­са­мі, менавіта ён ста­яў на чале вой­скаў ВКЛ.12 У 1403 г. па загад­зе Вітаўта князь Сямён-Лынг­вен кіра­ваў па­хо­дам на Вязь­му, заха­піў яе і вывеў адтуль кня­зя Іва­на Свя­та­славі­ча.13 У 1404 г. ён пры­маў удзел у няў­да­лым паход­зе Вітаўта на Сма­ленск.14

Ны на княс­кі стол у Вялікі Ноў­га­рад, наока­зы­вал по­мощь вел. кн. ли­тов­ско­му Ви­тов­ту в рус.-ли­тов. вой­не 1406-08, в раз­гро­ме войск Тев­тон­ско­го ор­де­на в Грюн­вальд­ской бит­ве 1410, «Ве­ли­кой вой­не» 1409-11.

Князь Семен-Лугвень сно­ва был взят на корм­ле­ние в Нов­го­род в 1407 г. 15, на якім і зна­ход­зіў­ся з пе­ра­пын­ка­мі да 1412 г.16 Няг­лед­зячы на даволі частае зна­ход­жанне ў якас­ці намес­ніка ў Ноў­га­радзе, князь Ся­­мён-Лынг­вен пра­ця­г­ваў пры­ма­ць акты­ў­ны ўдзел у жыц­ці Вя­лі­ка­га Княст­ва Лі­тоў­с­ка­га. Паміж 1408 і 1411 гг. ён адна­ча­со­ва быў вя­лі­как­няс­кім намес­ні­кам у Сма­лен­с­ку. У 1410 г. мсціслаўскі князь Лынг­вен са сва­ёй харуг­вай пры­маў удзел у Грунва­ль­д­с­кай бітве.17 На дум­ку нека­то­рых даслед­чы­каў, менавіта ён кіра­ваў ты­мі сма­лен­с­кім, мсціслаўскім і аршан­скім пал­ка­мі, якія ў кры­тыч­ны момант выт­ры­ма­лі ўдар кры­жа­коў і выра­та­валі саюзнае вой­ска ад пагро­му. А ў 1411 г. ён пры­маў удзел у пад­пі­сан­ні з орд­энам Тарун­ска­га міру.

Вес­ной 1411 г. у якас­ці наў­га­род­ска­га слу­жы­ла­га кня­зя Лынг­вен воз­гла­вил отпор набе­гу шве­дов і ар­га­ніза­ваў у адказ паход на швед­скія ўла­дан­ні, дай­шоў да Выбар­га18, но в том же году, ранее 5 декаб­ря, нов­го­род­цы писа­ли гра­мо­ту к кня­зю Семе­ну-Лугве­ню с пред­ло­же­ни­ем ему вер­нуть­ся в Нов­го­род из-за ослож­не­ний с Ливон­ским орде­ном 19. Посколь­ку спи­сок гра­мо­ты сохра­нил­ся (в немец­ком пере­во­де) в пись­ме ливон­ско­го маги­стра Реве­лю от 5 декаб­ря 1411 г., это дает осно­ва­ние гово­рить, что еще до офи­ци­аль­но­го раз­ры­ва с Нов­го­ро­дом Семен-Лугвень в кон­це 1411 г. нахо­дил­ся в Лит­ве. У 1411 г. адбы­ў­ся аб’езд вялікім кня­зем Вітаўтам усіх зямель ВКЛ. Ве­рагод­на, князь наве­даў і Мсціслаў з Кры­ча­вам. Ва ўся­кім выпад­ку, пра яго на­ведван­не Кры­ча­ва заха­валі­ся згад­кі яшчэ ў ХІХ ст., а ў кры­ні­цах XVI ст. згад­ваец­ца на кры­чаўскім зам­ку «Вито­втов погреб».20 В 1412 г. «Лугвень съе­ха в Лит­ву и наме­сть­ни­кы све­де с при­го­ро­дов нов­го­родч­кых», после чего 2 янва­ря 1413 г. «король Яга­и­ло и Вито­вт и Лугвен въски­ну­ша гра­мо­ты въз­мет­ныи к Нову­го­ро­ду» 21. Галоў­най пры­чы­най ад’ез­ду кня­зя Сямё­на-Лынг­ве­на з Ноў­га­ра­да была бара­ць­ба за апош­ні, у якой апа­нен­там мсціслаўс­ка­му кня­зю увесь час высту­паў брат вяліка­га мас­коўска­га кня­зя Васі­ля І, Кан­стан­цін Дзмітрыевіч.

Паміж 1408 і 1411 гг. ён адна­ча­со­ва быў вялікак­няс­кім намес­ні­кам у Сма­лен­ску. У 1410 г. мсціслаўскі князь Лынг­вен са сва­ёй харуг­вай пры­маў удзел у Грун­вальд­скай бітве 22. На дум­ку нека­то­рых даслед­чы­каў, менавіта ён кіра­ваў тымі сма­лен­скім, мсціслаўскім і аршан­скім пал­ка­мі, якія ў кры­тыч­ны момант вытры­малі ўдар кры­жа­коў і выра­та­валі саюзнае вой­ска ад пагро­му. А ў 1411 г. ён пры­маў удзел у пад­пі­сан­ні з орд­энам Тарун­ска­га міру. У гэты ж год у якас­ці наў­га­род­ска­га слу­жы­ла­га кня­зя Лынг­вен-Сямён адбіў швед­скі напад і аргані­за­ваў у адказ паход на швед­скія ўла­дан­ні, дай­шоў да Выбар­га 23. В 1411 за­клю­чил от име­ни Нов­го­род­ской рес­пуб­ли­ки мир­ный до­го­вор со Шве­ци­ей. Аднак у 1412 г. з‑за новых мас­коўскіх інтрыг ён быў выму­ша­ны ў чар­го­вы раз сыс­ці з наў­га­род­ска­га ста­ла і вяр­нуў­ся ў Вялі­кае Княст­ва Літоўскае.

В 1404 в Сан­до­ми­ре до­бил­ся вме­сте с ки­ев­ским митр. Ки­приа­ном и кн. Фё­до­ром Лю­бар­то­ви­чем от ко­ро­ля Вла­ди­сла­ва II под­твер­жде­ния вла­дельч. прав еп. Афа­на­сия в Пе­ре­мышль­ской и Сам­бор­ской епар­хии. Ос­но­ва­тель Онуф­ри­ев­ско­го мон. близ Мстислав­ля (1407).

Остан­ня при­жит­тє­ва згад­ка про Семе­на-Линґве­ня нале­жить до 19 черв­ня 1431 р., коли союз­ний дого­вір ВКЛ з Тев­тонсь­ким орде­ном у Христ­ме­мелі, разом із вели­ким кня­зем Швит­риґай­лом, укла­ли також вісім уділь­них князів, пер­шим серед яких висту­пає «Semeon Ulgerdowicz».24 Слід гада­ти, Семен-Линґвеній помер того ж 1431 р. А не піз­ні­ше наступ­но­го року його стар­ший син, Юрій, отри­мав під­твер­джен­ня на Мсти­славсь­ке князів­ство – «сво­го бать­ківсь­ко­го уді­лу, кот­рий йому запи­сав князь Швит­риґай­ло».25

Две печат­ки кня­зя Лугве­на-Семе­на: 1) печат­ка кня­зя від від 14.8.1385: В полі печат­ки паве­за; оба­біч щита літе­ри: В і А. Напис по колу: + ПЧАТЬ КНѦZѦ ЛЪГВЄН; круг­ла, роз­мір 23 мм 26; 2) печат­ка кня­зя від від 31.1.1388–25.4.1389: В полі печат­ки рицар на коні вліво, в пра­ви­ці три­має меч. Напис по колу: + КИѦЖ … ТВ СЄМН ВОЛЬГР; круг­ла, роз­мір 40 мм 27

З пры­ват­на­га жыц­ця кня­зя Лынг­ве­на-Сямё­на вядо­ма, што ў 1394 г. ён узяў шлюб з Мары­яй, дач­кой вяліка­га мас­коўска­га кня­зя Дзміт­рыя Дан­ско­га, ад гэта­га шлю­бу ў яго нарад­зіў­ся сын Юрый. З Мары­яй Лынг­вен быў у шлю­бе да яе смер­ці 15 мая 1399 г. 28. Дру­гі раз князь Лынг­вен узяў шлюб у 1406–1407 гг., але імя яго новай жон­кі невя­до­ма. У той жа час ёсць звест­кі, што яна так­са­ма была з мас­коўска­га княс­ка­га дома. Ад гэта­га шлю­бу ў Лынг­ве­на ў 1411 г. у наў­га­род­скім пры­га­рад­зе Капор’і нарад­зіў­ся дру­гі сын — Яраслаў 29

ЖЕ­НА 1‑я: (14.6.1394) КНЯЖ­НА МА­РИЯ (ИН. ФЕТИ­НЬЯ) ДМИТ­РИ­ЕВ­НА МОС­КОВ­СКАЯ (* вес­на 1378–† 17.3.1399), до­чь вел. кн. вла­ди­мир­ско­го Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ско­го; памер­ла ў Мсь­ці­сла­ве, 15 траў­ня 1399 г., пакі­нуў­шы сына Юрыя.

ЖЕНА 2‑я: (воз­мож­но, ок. 1406/07) СОФИЯ, до­че­ри од­но­го из моск. Рю­ри­ко­ви­чей. маці кня­зя Яра­сла­ва Тэа­до­ра Лінг­ве­неві­ча, які нарад­зіў­ся ў 1411 г.

IV генерація

2/1. КН. ЮРИЙ ЛУГ­ВЕ­НЕ­ВИЧ (* нач. 15 в. – † 1459/1461),

удель­ный кн. мсти­слав­ский (1431–57, с пе­ре­ры­ва­ми), слу­жи­лый князь в Нов­го­ро­де (1432, 1438–1440, не ра­нее 1441 – 1443, 1445–46; воз­мож­но так­же в 1458–59). Впер­вые упо­ми­на­ет­ся как уча­ст­ник за­клю­че­ния Мельн­ско­го ми­ра 1422. В 1428 при­ни­мал уча­стие в по­хо­де вел. кн. ли­тов­ско­го Ви­тов­та на Новгород.

Не піз­ні­ше 1432 року Юрій отри­мав під­твер­джен­ня на Мсти­славсь­ке князів­ство – «сво­го бать­ківсь­ко­го уді­лу, кот­рий йому запи­сав князь Швит­риґай­ло».30 Сто­рон­ник вел. кн. ли­тов­ско­го Свид­ри­гай­ло, пра што свед­чы­ць зга­д­ванне Мсці­сла­ва сярод гара­доў і зямель, якія зна­ход­зілі­ся ў залеж­на­сці ад апош­ня­га ў 1432 г. 31, і той факт, што Юрый Лынг­вё­невіч у кры­ні­цах высту­пае разам са Сві­дры­гай­лам яшчэ ў 1431 г. калі ён разам з іншы­мі літоўскі­мі кня­зя­мі пад­пі­свае пагад­ненне з кара­лём Улад­зі­сла­вам 32.

На почат­ку черв­ня 1432 р. Швит­риґай­ло, задо­воль­нив­ши про­хан­ня нов­го­род­ців, дав зго­ду, щоб їхнім кня­зем став «herczog Jurii Langwinowicz», при­чо­му з умо­вою, в разі потре­би, нада­ва­ти допо­мо­гу литовсь­ко­му господарю37. Справ­ді, восе­ни «при­и­ха в Новъго­род князь Юрьи Семе­но­вич съ сво­ею кня­ги­нею из Литовь­скои земли»38. Але дуже швид­ко йому дове­ло­ся повер­та­ти­ся до ВКЛ – 1 верес­ня в Литві від­був­ся дер­жав­ний зако­лот, вна­слі­док яко­го віленсь­кий пре­стол посів Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич, а Швит­риґай­ло втік до Поло­ць­ка, при­чо­му вір­ність остан­ньо­му збе­рег­ли біль­шість русь­ких земель ВКЛ. У рас­па­ча­тых баявых дзе­ян­нях мсціслаўскія князі — бра­ты Юрый і Яраслаў Лынг­ве­невічы — высту­палі разам са Сві­дры­гай­лам, також його пад­т­рым­лі­валі кры­жа­кі і брат вяліка­га цвяр­ско­га кня­зя Яраслаў Аляк­сандравіч. Зібрав­ши свої сили, Швит­риґай­ло пішов у наступ на Лит­ву, де зустрів­ся з війсь­ком Жиґи­мон­та біля Ошмя­ни. 8 груд­ня 1432 р. тут від­бу­ла­ся вели­ка бит­ва, в якій Оль­ґер­до­вич зазнав пораз­ки від Кей­с­ту­то­ви­ча. Ряд князів та панів, васалів Швит­риґай­ла, заги­ну­ли або потра­пи­ли в полон; серед остан­ніх був і Юрій Линґвенович39. У неволі він про­вів май­же 10 міся­ців – поки не втік звід­ти й десь у пер­ших чис­лах жовтня 1433 р. при­був до Мсти­слав­ля, де тоді зна­хо­ди­вся і сам Швит­риґай­ло. Про вте­чу Юрія пові­дом­ляєть­ся в листі Швит­риґай­ла, писа­но­му зі Мсти­слав­ля 3 жовтня.33 Під час поло­ну Юрія Линґве­но­ви­ча, тоб­то з груд­ня 1432 по вере­сень 1433 рр., вла­ду в Мсти­славсь­ко­му князів­стві, вклю­ча­ю­чи сіверсь­кий Мглин, обій­мав його молод­ший брат Яро­слав-Федір Линґвенович.

37 Liv‑, Est- und Curländisches urkundenbuch… № 596. S. 352–353, (ориґі­наль­ний лист до вели­ко­го магіст­ра Тев­тонсь­ко­го орде­ну від 7 черв­ня 1432 р., російсь­кий пере­клад: Коце­бу А. Свит­ри­гай­ло, вели­кий князь Литов­ский. Санкт-Петер­бург: Тип‑я Меди­цин­ско­го Депар­та­мен­та Мини­стер­ства Внут­рен­них Дел, 1835. При­бав­ле­ние. С. 13–14.
38 НПЛ. С. 416.
39 ПСРЛ. Т. XXXV. С. 34, 57, 76, 106–107; Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта… С. 309, прим. 238 (лист Жигимонта
до вели­ко­го магіст­ра від 9 груд­ня 1432 р.).

Восен­ню 1433 года вялікі князь Жыгі­монт спра­ба­ваў заха­пі­ць Мсціслаў. Трох­тыд­нё­вая абло­га гора­да, рас­па­ча­тая Жыгі­мон­там 26 каст­рыч­ніка, была няў­да­лай: «и сто­я­ша под Мсти­сла­вом три неде­ли не воз­ма город и пои­де в свой зем­ли» 34. Хто кіра­ваў гэтай аба­ро­най Мсці­сла­ва, даклад­на не вядо­ма. Маг­чы­ма, тут пер­ша­па­чат­ко­ва хаваў­ся Юрый, які збег з пало­ну, а маг­чы­ма, і яго малод­шы брат Яраслаў.

Пера­лом у бара­ць­бе паміж Свід­рыгай­лам і Жыгі­мон­там адбы­ў­ся під Віль­ко­ми­ром 1 верес­ня 1435 р., де війсь­ка Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча зав­да­ли пораз­ки Швит­риґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу, на боці остан­ньо­го взя­ли участь оби­д­ва бра­ти Линґве­но­ви­чі. Молод­ший Яро­слав тут заги­нув35, а Юрій разом зі Швит­риґай-лом зміг вря­ту­ва­ти­ся вте­чею до Поло­ць­ка.36

Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го, на межі
1435–1436 рр., вели­кий князь Жиґи­монт захо­пив Мсти­славсь­ке князівство48. На почат­ку XVI ст. автор Третьо­го літо­пис­но­го зве­ден­ня ВКЛ (т. зв. Хроніки Бихов­ця) писав, що піс­ля пере­моги над Швит­риґай­лом Жиґи­монт аре­шту­вав кня­зя Юрія Линґве­но­ви­ча, ув’язнивши його «у мен­шом зам­ку Троц­ком», де він ніби­то сидів аж до вби­вства Жиґи­мон­та 1440 р. – коли був звіль­не­ний литовсь­ки­ми пана­ми й пої­хав до Мстиславля49. Мож­ли­во, насправ­ді тут ідеть­ся про ув’язнення Юрія про­тя­гом 1432–1433 рр. При­найм­ні, 1438 р. він точ­но був на сво­боді, оскіль­ки 3 берез­ня при­ї­хав (уже вдру­ге) до Вели­ко­го Новгорода50. Мсти­славсь­ким князів­ством у др. пол. 1430‑х рр. справ­ді володів великий
князь Жиґи­монт, який здійс­нив кіль­ка земель­них надань у Мсти­слав­лі та Мглині51

48 Досить обґрун­то­ване при­пу­щен­ня С. Поле­хо­ва (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 406).
49 ПСРЛ. Москва: Нау­ка, 1975. Т. XXXII. С. 155, 157.
50 НПЛ. С. 419. К. Кру­па поми­ли­лась, пишу­чи, ніби­то в серп­ні 1437 р. Юрій Линґве­но­вич разом зі Швит­риґай­лом при­був до Кра­ко­ва, а «під актом уго­ди з Польщею, вида­ним 4 верес­ня 1437 р. у Льво­ві, вид­нієть­ся також під­пис Линґве­но­ви­ча» (Krupa K. Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430–1471. Przegląd Historyczny. 1993. T. 84. Z. 3. S. 292, przyp. 24). Від­по­відне поси­лан­ня дослід­ни­ці (на лист Швит­риґай­ла від 23 верес­ня 1437 р.) такої інфор­ма­ції не містить, як і зга­да­ний акт від 4 верес­ня, вида­ний у Льво­ві Юршею, воє­во­дою Київсь­ким, та дея­ки­ми інши­ми при­хиль­ни­ка­ми Швит­риґай­ла (Барвінсь­кий Б. Кіль­ка доку­мен­тів і заміток до часів вел. князів Свит­ри­гай­ла і Жиги­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча. Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Шев­чен­ка. 1913. Т. CXV. С. 17–19, за ори­гі­на­лом). Оче­вид­но, К. Кру­па через неуваж­ність прий­ня­ла Юршу за кня­зя Юрія
Линґвеновича.
51 LM. Kn. 3. P. 36.

Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич заги­нув 20 берез­ня 1440 р., 29 черв­ня на вялікак­няс­кі стол у Віль­ні, абы­шоў­шы Міхаі­ла Жыгі­мон­таві­ча, быў паса­д­жа­ны малоліт­ній Казі­мір Яге­лон­чык, пля­мен­нік Жыгі­мон­та Кейстутавіча.
Адра­зу пас­ля смер­ці Жыгі­мон­та Кей­с­ту­таві­ча вяр­та­ец­ца з Ноў­га­ра­да ў ВКЛ князь Юрый Лынг­ве­невіч. Вялікі князь Казі­мір, жада­ю­чы пры­цяг­ну­ць яго на свой бок, вяр­нуў кня­зю Юрыю яго­ную вот­чы­ну – Мсціслаўс­кае княст­ва: «князь Юрьи Семе­но­вич из Нова­гра­да вели­ка­го выѣ­ха в Лит­ву, и князь вели­кыи Кази­миръ дал ему очи­ну его всю, Мсти­славъ и Кри­чевъ, иных гра­довъ и воло­стеи не мало; он же въз­гор­ди­вся, зася­де Смо­лен­ско, и Поло­че­скъ, и Вите­пь­скъ».37 У Сма­лен­ску пад­час пры­ся­гі на вер­на­сць нова­му вялі­ка­му кня­зю, якую пра­вод­зіў Андр­эй Сако­віч, успых­ну­ла паўстанне, інс­піры­ра­ва­нае, вера­год­на, жыха­ра­мі гора­да, якія пад­т­рым­лі­валі Сві­дры­гай­лу. Горад пад­зя­ліў­ся на дзве част­кі. Част­ка жыха­роў выгналі з гора­да Андр­эя Сако­ві­ча і пасад­зілі на сма­лен­скі стол кня­зя Андр­эя Дара­га­буж­ска­га. Дру­гая ж част­ка баяр пае­халі да вяліка­га кня­зя Казі­мі­ра прасі­ць літас­ці. Тады, як паве­дам­ляе лета­піс, про­стыя люд­зі пачалі шука­ць «себе гос­по­да­ра»38 і спы­нілі свой позірк на князі Юрыі Лынг­ве­невічы. Князь Юрый прый­шоў­шы ў Сма­ленск ары­шта­ваў баяр, што езд­зілі да Казі­мі­ра, кан­фіс­ка­ваў іх маё­мас­ць, раз­даў яе сваім паплеч­ні­кам і выра­шыў не пад­на­чаль­вац­ца вялі­ка­му кня­зю Казі­мі­ру 39. Юрій навіть прий­няв титул вели­ко­го кня­зя, видав­ши як такий гра­мо­ту про­то­по­пу Поло­ць­ко­го Софійсь­ко­го собо­ру.40

Вялікі князь Казі­мір рашучы­мі дзе­ян­ня­мі выра­шыў падаві­ць мяцеж. Але пас­ла­ныя ім вой­скі прас­та­я­лі тры тыд­ні пад Сма­ленскам і вяр­нулі­ся назад ні з чым. Адна­ча­со­ва і ў нова­га гас­па­да­ра «рус­кіх» зямель — Юрыя Лынг­ве­неві­ча — зараз было мала сіл. І калі ў ліста­пад­зе 1440 г. сам Казі­мір з усім вой­скам рушыў на Сма­ленск, князь Юрый быў выму­ша­ны збег­чы ў Мас­к­ву, де кня­жив його дво­юрід­ний брат по матері, Василь Васи­льо­вич, а адтуль у Вялікі Ноў­га­рад 41.

Піс­ля цьо­го Мсти­славсь­ке князів­ство, зви­чай­но, зно­ву було кон­фіс­ко­ване на користь вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра, від імені яко­го тут була про­ве­де­на ціла серія земель­них надань.42

Князь же Юрій невдо­взі повер­нув­ся у Вели­кий Нов­го­род (уже втретє), звід­ки восе­ни 1442 р. писав до лівонсь­ких рица­рів, «що він хоче зі свої­ми [людь­ми] виру­ши­ти до Лівонії, а звід­ти до Прус­сії, а звід­ти до Лит­ви, щоб вима­га­ти сво­го бать­ківсь­ко­го уді­лу, кот­рий йому запи­сав князь Швит­риґай­ло; на це лівон­ці дають йому відмову»57. У Нов­го­роді Юрій Линґве­но­вич зна­хо­ди­вся до верес­ня 1443 р., коли туди при­був його дво­юрід­ний брат, князь Іван Воло­ди­ми­ро­вич, прий­ня­тий «на при­го­ро­ды, на кото­рыхъ был Лугвень и сынъ его Юрьи …; а князь Юрьи Лугве­нье­вич поѣ­ха къ Нѣм­цемъ, и Немь­цѣ ему пути не даша, и онъ отъ­ѣ­ха на Моск­ву». Десь напри­кін­ці 1444 р. зно­ву (вчет­вер­те) «при­ѣ­ха в Новъго­род с Моск­вы князь Юрьи Лугве­нье­вич, и нов­го­род­ци даша ему коръм­ле­ние, по воло­сти хлѣбъ, а при­го­ро­довъ не даша»58. У груд­ні 1445 р. інфор­ма­тор Тев­тонсь­ко­го орде­ну пові­дом­ляв із Вели­ко­го Нов­го­ро­да, що лит­ви­ни три­чі при­си­ла­ли туди до кня­зя Юрія, з про­хан­ням зай­ня­ти пре­стол ВКЛ; але той від­мо­ви­вся на користь кан­ди­да­ту­ри Михай­ла Жиґи­мон­то­ви­ча, який має на це біль­ше пра­во, і засвід­чив готов­ність його під­т­ри­ма­ти. Вод­но­час литовсь­ке посоль­ство у Прус­сії в січ­ні 1446 р. зга­ду­ва­ло, що Юрій Линґве­но­вич про­сив про­ба­чен­ня у вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра, споді­ва­ю­чись повер­ну­ти свою «отчину»59.

57 Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 250, 537–538 (згад­ка в архів­но­му реєстрі Тев­тонсь­ко­го ордену).

58 НПЛ. С. 423, 424, 425; стиль літо­чис­лен­ня тут явно вересневий.
Твер­джен­ня про те, ніби­то 1443 р. Юрій Линґве­но­вич повер­нув­ся до Мсти­слав­ля, зас­но­ване на старій пуб­ліка­ції його гра­мо­ти Онуфріївсь­ко­му мона­сти­рю, вико­наній за випи­сом із Литовсь­кої мет­ри­ки, вне­се­ним «в Акто­вые кни­ги Мсти­слав­ска­го Уезд­но­го Суда». Тут дата вида­чі – «лѣта шесть­ты­сяч­но­го девят­сотъ-пят­де­сятъ-пер­во­го, индик­та шесто­го», тоб­то 1442/43 р. (АЗР. Санкт-Петер­бург, 1846. Т. I. № 43. С. 57–58). Однак піс­ля пуб­ліка­ції про­то­гра­фіч­но­го спис­ку з самої Литовсь­кої мет­ри­ки з’ясувалося, що там дата – «лета шест­ти­сеч­но­го девят­сотъ шест­де­сят пер­во­го, инъ­дык­та пер­во­го», тоб­то 1452/53 р. (Варонін В. Князь Юрай Лынг­ве­невіч Мсціслаўскі. Гіста­рыч­ны парт­р­эт. Мінск, 2010. С. 52–54).

59 Liv‑, est- und kurländisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Kommissione-Verlage von J. Deubner, 1896. Bd. 10.
№ 186. S. 122–123; Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. Ojcowie i synowie. O tron,
władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378.
Gdańsk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdańskiego, 2018. S. 211, 212 (поси­лан­ня на неопуб­лі­ко­ва­ний документ).

Нато­мість, невдо­взі Мсти­славсь­ке князів­ство отри­ма­ло зов­сім іншо­го пра­ви­те­ля. Напри­кін­ці люто­го 1446 р. до ВКЛ втік один із мос­ковсь­ких уділь­них князів, Василь Яро­сла­вич (Сер­пу­ховсь­кий), який не захо­тів визна­ти вла­ду ново­го вели­ко­го кня­зя, Дмит­ра Шемя­ки – той захо­пив Моск­ву, нака­зав­ши аре­шту­ва­ти й ослі­пи­ти сво­го стар­шо­го дво­юрід­но­го бра­та, Васи­ля Васи­льо­ви­ча (Тем­но­го). Кази­мир не лише прий­няв утіка­ча, але й надав йому вели­чез­ні володін­ня, в основ­но­му на Сівер­щині: «далъ бо бѣ король кн(я)зю Васи­лью Дьбря­не­скъ в вот­чи­ну да Гомеи, да Ста­ро­дубъ, да Мьсти­словль и иные мно­гие мѣста». Від­сту­пив­ши Брянськ іншо­му емі­гран­ту, кня­зю Семе­ну Обо­ленсь­ко­му43), Василь Яро­сла­вич вла­шту­вав свою рези­ден­цію у Мсти­слав­лі, але дов­го там не затри­мав­ся. Напри­кін­ці того ж року він, швид­ко спо­ві­ще­ний про звіль­нен­ня Васи­ля Тем­но­го (15 вересня)61, «со всѣ­ми бояры и со всѣ­ми люд(ь)ми, и с жена­ми, и з дѣт­ми пои­до­ша изо Мъсти­слав­ля» на допо­мо­гу слі­по­му роди­чу, людям яко­го на Різ­дво (25 груд­ня) справ­ді вда­ло­ся захо­пи­ти Москву62. Поки­нув­ши ВКЛ, Василь Яро­сла­вич авто­ма­тич­но втра­тив усі надані йому там володіння.

61 ПСРЛ. Москва: Нау­ка, 1994. Т. XXXIX. C. 146 (Софійсь­кий I літо­пис за спис­ком Царського).
62 ПСРЛ. Т. VI. Вып. 2. Стб. 119–121.

Тоді Кази­мир Яґай­ло­вич наре­шті пого­ди­вся повер­ну­ти Мсти­славсь­ке князів­ство ста­ро­му влас­ни­ку – Юрію Линґве­но­ви­чу. Про те, що остан­ній отри­мав назад свою «отчи­ну», пові­дом­ляв прус­сь­кий посол, який пере­бу­вав у Литві «близь­ко Різ­два Хри­сто­во­го» 1446 р.63 Якщо віри­ти піз­ні­шій Хроні­ці Бихов­ця, Кази­мир про­ба­чив Юрія Линґве­но­ви­ча та
повер­нув йому (вже вдру­ге) Мсти­славль, в основ­но­му, зав­дя­ки кло­по­тан­ню воє­во­ди Ві-
ленсь­ко­го, пана Яна (Іва­на) Ґаштоль­та – при­я­те­ля кня­зя Юрія, який хре­стив дітей Ґаштольта64. Однак при цьо­му сам Юрій Линґве­но­вич осів на бать­ків­щині дале­ко не одра­зу, ще десь на пів­ро­ку затри­мав­шись у Вели­ко­му Нов­го­роді. Про це свід­чать листи вели­ко­го магіст­ра Тев­тонсь­ко­го орде­ну, писані в січ­ні – квіт­ні 1447 р.; в одно­му з них (від 14 берез­ня) зга­да­но, що «herczog Jorgen Langwennowitcz», отри­мав­ши від воло­да­ря Лит­ви свою «отчи­ну», пла­нує їха­ти на коро­на­цію Кази­ми­ра до Кра­ко­ва, при­зна­че­ну на 24 черв­ня, але потім – хоче зали­ши­тись на кня­жін­ні також і в Новгороді65. Мабуть, Юрій пої­хав звід­ти в
трав­ні / черв­ні, коли нов­го­род­ці запро­си­ли до себе зі Пско­ва чер­го­во­го служ­бо­во­го кня­зя, Олек­сандра Васи­льо­ви­ча (Чорторийського)66.

У трав­ні 1448 р. князь Юрій Линґве­но­вич, назва­ний пер­шим серед світсь­ких ари­сто­кратів ВКЛ, при­був до Люб­лі­на, де від­був­ся з’їзд із пре­ла­та­ми та пана­ми Польсь­ко­го королівства67.

63 Liv‑, est- und kurländisches urkundenbuch… Bd. 10. S. 209. № 303; Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz…
S. 213, przyp. 80. 64 ПСРЛ. Т. XXXII. С. 159. 65 Liv‑, est- und kurländisches urkundenbuch… Bd. 10. S. 199, 209, 216–217, 218. № 294, (13 січ­ня). 303 (14 березня),
314 (10 квіт­ня), 318 (16 квіт­ня); корот­кий пере­каз змісту: Карам­зин Н. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. Санкт-
Петер­бург: Тип‑я Э. Пра­ца, 1842. Кн. II. T. V. При­ме­ча­ния. Стб. 131–132, прим. 316, № 10, 11, 19, 12.
66 ПСРЛ. Санкт-Петер­бург: Изд-во Санкт-Петер­бург­ско­го уни­вер­си­те­та, 2018. Т. XLIV. С. 90 (т. зв. Літо­пис Авра­ам­ки); Псков­ские лето­пи­си. Москва: Изд-во АН СССР, 1955. Вып. 2. С. 48, 137 (князь Олек­сандр пої­хав зі Пско­ва до Нов­го­ро­да «в Пет­ро­во говѣ­ние»; Пет­рів пост почи­наєть­ся через тиждень піс­ля Трій­ці, завер­шуєть­ся 28 червня).
67 Długosz J. Roczniki czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Warszawa: Wyd-wo naukowe PWN, 2009. Ks. 12:
1445–1461. S. 68–69.

Наступне деся­ти­літ­тя князь, схо­же, спо­кій­но про­вів у своє­му Мсти­слав­лі. Зокре­ма, про­тя­гом 1452/53–1457 рр. Юрій Линґве­но­вич видав тут ряд гра­мот місцевому
Онуфріївсь­ко­му мона­сти­рю та кіль­ком боярам68. Один із остан­ніх, Воро­не­ць, у 1455 р. отри­мав від сво­го кня­зя володін­ня і в Мсти­славсь­ко­му повіті, і в сіверсь­кій частині князів­ства – «во Мглине … Маню­ко­ву землю»69.

68 Варонін В. Князь Юрай Лынг­ве­невіч Мсціслаўскі… С. 52–61.
69 Там само. С. 55–58.

У 1445 г. зноўку едзе ў Ноў­га­рад з Мас­к­вы, ды заміж таго, каб слу­жы­ць агуль­ным мэтам Літ­вы i гора­да, абвяш­чае сябе хаўрусь­ні­кам кня­зя Міха­ла Зыг­мун­таві­ча, хоць, як выні­кае з пера­піскі 1445 г. паміж мемель­скім ком­ту­рам і вялікім магістрам Тэўтон­ска­га орд­эна, ён сам раз­гля­даў­ся ў якас­ці маг­чы­ма­га канды­да­та на вілен­скі вялікак­няс­кі стол 44. За це Казі­мір Яге­лон­чык забірае княст­ва Мсь­ціслаўс­кае i ў 1446 г. надае яго кня­зю Васі­лю Яра­славі­чу. Акра­мя таго і кры­жа­кі ў 1446 г. хадай­ні­чалі перад вялікім кня­зем Казі­мірам пра вяр­танне кня­зю Юрыю яго «дзедічі­ны». Бара­ць­ба паміж Казі­мірам Яге­лон­чы­кам і Міхаі­лам Жыгі­мон­гаві­чам пра­ця­г­ва­ла­ся да смер­ці апош­ня­га, але Юрый Лынг­ве­невіч заста­ваў­ся ў Вялікім Ноў­га­рад­зе яшчэ і ў 1447 г. 45.

Напри­кін­ці жит­тя Юрій Линґве­но­вич ще раз, уже вп’яте (!), був служ­бо­вим кня­зем у Нов­го­роді. Міс­це­вий літо­пи­се­ць запи­сав, що 1 листо­па­да 1458 р. «при­ѣ­ха из Лит­вы от коро­ля Кази­ми­ра коро­ле­вич въ Вели­кыи Новъго­родъ, и нов­го­род­ци при­я­ша его в ч(е)сть. А с нимъ при­ѣ­халъ посолъ коро­ля Кази­ми­ра панъ Ондрюш­ко Иса­ко­вичь … а кн(я)зю Юрью Семенович(ю) даша ему при­го­ро­ды нов­го­родч­кыи: Русу, Ладо­гу, Орѣ­шокъ, Корѣль­скыи, Яму, полъ Копорьи»70. Без­пе­реч­но, зга­да­ний тут на почат­ку «коро­ле­вич» – це і є Юрій Семе­но­вич-Линґве­но­вич (оскіль­ки стар­шо­му сину коро­ля Кази­ми­ра, Вла­ди­сла­ву, тоді випов­ни­ло­ся лише два роки, до того ж като­лик не міг бути кня­зем у Нов­го­роді). Таке озна­чен­ня Линґве­но­ви­ча не вигля­дає над­то див­ним, зва­жа­ю­чи на його винят­ко­вий династич-
ний ста­тус – адже з усіх Ґеди­мі­но­ви­чів князь Юрій був най­б­лиж­чим роди­чем, дво­юрід­ним бра­том коро­ля Казимира71. Його остан­нє нов­го­родсь­ке кня­жін­ня, як і попе­ред­ні, три­ва­ло недов­го: вже у серп­ні наступ­но­го 1459 р. «кн(я)зь Юрьи Семе­но­вич Литовь­скыи вос­хо­тѣ поѣ­ха­ти въ свою зем­лю, и съ сво­ею кня­ги­нею и сво­и­ми бояры, и архиеп(и)ск(о)пъ вл(а)д(ы)ка Иона и всь Вели­кыи Новъго­род ч(е)сть ему въз­да­ша доб­рѣ, и ода­ри­ша его, и отпу­сти­ша въсвояси»72.

70 ПСРЛ. Т. XLIV. С. 93. 71 У польсь­кій історіо­гра­фії пере­ва­жає дум­ка про тотож­ність Юрія Семе­но­ви­ча 1458 р. з одной­мен­ним кня­зем Голь­шансь­ким, чле­ном Ради ВКЛ (О. Хале­ць­кий, Л. Колян­ковсь­кий, К. Кру­па), або навіть гада­ним кня­зем Острозь­ким – незва­жа­ю­чи на від­сут­ність серед задо­ку­мен­то­ва­них Острозь­ких Юрія Семе­но­ви­ча (Ф. Конеч­ний) (див.: Krupa K. Polityczne związki Giedyminowiczów z Nowogrodem Wielkim w latach 1430–1471. Przegląd Historyczny. 1993. T. 84, z. 3. S. 295–297, przyp. 61). Нато­мість В.М. Вер­надсь­кий впев­не­но ото­тож­нив Юрія Семе­но­ви­ча 1458 р. з Линґве­но­ви­чем (Вер­над­ский В. Нов­го­род и Нов­го­род­ская зем­ля в XV в. Москва–Ленинград: Изд-во
АН СССР, 1961. С. 214). До такої ж вер­сії, здаєть­ся, схи­ля­ють­ся В.О. Воронін та С.В. Поле­хов (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта… С. 589). Дійс­но, нов­го­родсь­кі літо­пис­ці доб­ре зна­ли тіль­ки одно­го кня­зя Юрія Семе­но­ви­ча – Линґве­но­ви­ча; якби 1458 р. до Нов­го­ро­да при­був якийсь інший князь, слід гада­ти, це було б спе­ціаль­но зазна­че­но в літо­пис­но­му тексті. Крім того, ні Юрій Голь­шансь­кий, ні гада­ний Острозь­кий до дина­стії Ґедимі-
нови­чів уза­галі не нале­жа­ли, а отже, навряд чи мог­ли озна­ча­ти­ся літо­пис­цем як «коро­ле­вич».
72. ПСРЛ. Т. XLIV. С. 94

Невдо­взі піс­ля цьо­го помер­ла дру­жи­на Юрія Линґве­но­ви­ча, кня­ги­ня Софія. З цьо­го при­во­ду втішне послан­ня до кня­зя напи­сав сам мит­ро­по­лит Іона (Рус­ский фео­даль­ный архив XIV – пер­вой тре­ти XVI в. Москва: Инсти­тут исто­рии СССР АН СССР, 1986. С. 213–214). Сам князь Мсти­славсь­кий помер до 4 черв­ня 1461 р., коли князівством
уже володів їх єди­ний син Іван – дру­жи­на яко­го вида­ла у Мсти­слав­лі гра­мо­ту, де фігу­рує як пов­но­прав­на воло­дар­ка («Божьею мило­стью, мы кне­ги­ня Ива­но­вая Юрье­ви­ча, кне­ги­ня Улія­на, при­да­ли есмо свя­то­му Николѣ въ Дани­лов­скомъ … сел­цо Грид­ко­во Сту­де­ниц­ко­го»).46 Отже, ми навряд чи поми­ли­мо­ся, від­ніс­ши поча­ток кня­жін­ня Іва­на Юрій­о­ви­ча у Мсти­слав­лі до періо­ду з осені 1459 по вес­ну 1461 рр.

Печат­ка від 27.9.1422 Юрія Семе­но­ви­ча Лугве­но­ви­ча, кня­зя Мсти­славсь­ко­го (1431–1444): в полі печат­ки знак у вигляді вило­подіб­но­го хре­ста з подвій­ним заокруг­ле­ним роз­га­лу­жен­ням здолу.
Напис по колу: + ПЄЧАТЬ КНѦZѦ ЮРЬѦ СЄМЄ­НОВНЧ; круг­ла, роз­мір 27 мм 47.

∞, перед 1432, СОФІЯ [......] (†1459/1461). Память кня­гине Софье Лугве­нье­вой Запи­са­на по хро­но­ло­гии запи­сей в сере­дине XV в. в сино­ди­ке риз­ни­цы Тро­и­це-Сер­ги­е­ва монастыря
48. Из уте­ши­тель­но­го посла­ния мит­ро­по­ли­та Ионы
Юрию Лугве­нье­ви­чу по слу­чаю кон­чи­ны его жены выяс­ня­ет­ся, что София умер­ла в про­ме­жут­ке меж­ду 1459 и 1461 гг. В посла­нии мит­ро­по­лит гово­рит о заме­ча­тель­ных каче­ствах покой­ни­цы кня­ги­ни, «ее доб­рый нрав и бла­гое поко­ре­ние к Богу и к церк­ви Божи­ей». Иона уте­ша­ет кня­зя, хва­лит за то, что он похо­ро­нил жену «оу себе во сво­ем гра­де» – оче­вид­но, Мсти­слав­ле. Мит­ро­по­лит упо­мя­нул так­же о «вели­кий разум», набож­но­сти и боль­ших заслу­гах перед цер­ко­вью само­го кня­зя, его мно­го­чис­лен­ные пожа­ло­ва­ния, «еже к Богу и к церк­ви Божи­ей и к наше­му смирениу».

3/1. КН. ЯРО­­СЛАВ-ОНИ­СИМ-ФЁ­­ДОР СЕ­МЁ­НО­ВИЧ (1411–1.9.1435),

Під час поло­ну Юрія Линґве­но­ви­ча, тоб­то з груд­ня 1432 по вере­сень 1433 рр., вла­ду в Мсти­славсь­ко­му князів­стві, вклю­ча­ю­чи сіверсь­кий Мглин, обій­мав його молод­ший брат Яро­слав-Федір Линґвенович41 (наро­ди­вся в 1411 р.42). Про це свід­чать кіль­ка реґест
1440‑х рр. у Литовсь­кій мет­ри­ці: «Сан­ку у Засельи43 … и два ч(о)л(о)в(е)ки, што у кня­зя Еро­сла­ва выслу­жилъ»; «Нико­ну и з детьми: што был выслу­жилъ у кн(я)зя Лынък­гве­ня а у с(ы)на его кн(я)зя Еро­сла­ва»; «а во Мъглине Хоми­но, какъ при Яро­сла­ви дер­жалъ и при Жик­ги­монъ­те»; «У Мсти­слав­ли и у Кри­че­ве. Пахо­му Нефе­до­ви­чу отчи­на его Избу­ч­инъ, какъ при Яро­сла­ви и при Жик­ги­мон­те держалъ»44. 22 берез­ня 1433 р. Яро­слав Линґве­но­вич, пере­бу­ва­ю­чи з інши­ми васа­ла­ми Швит­риґай­ла у Вітебсь­ку, пер­шим серед них засвід­чив колек­тив­ний лист на Базельсь­кий цер­ков­ний собор, в яко­му звав себе «пле­мін­ник коро­ля Поль­щі та кня­зя Швит­риґай­ла» (Jaruslaus Lengeleuicz, nepos regis Poloniae et ducis Swidrigal)45.

41 А. Мятельсь­кий пов’язував кня­жін­ня Яро­сла­ва у Мсти­слав­лі з від’їздом Юрія Линґве­но­ви­ча до Нов­го­ро­да, який помил­ко­во від­но­сив до 1433 р. (Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва… С. 131).
42 ПСРЛ. Т. VI. Вып. 1. Стб. 533.
43 Це село від­но­си­ло­ся до Мсти­слав­ля (Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва… С. 137).
44 LM. Kn. 3. P. 36.
45 Bullarium Poloniae: litteras apostolicas aliaque monumenta Poloniae Vaticana continens / Ed. Sułkowska-Kuraś I. et Kuraś S. Romae–Lublini: École Française de Rome, 1995. T. 5: 1431–1449. Nr 1361. P. 250–251. У ста­ро­му фран­цузь­ко­му видан­ні іме­на поп­со­вані ще сут­тєві­ше (Veterum scriptorum et monumentorum historicorum, dogma-
ticorum, moralium, amplissima collectio. Parisiis, MDCCXXXIII. Т. VIII. P. 576–577.

Восен­ню 1433 года вялікі князь Жыгі­монт спра­ба­ваў заха­пі­ць Мсціслаў. Трох­тыд­нё­вая абло­га гора­да, рас­па­ча­тая Жыгі­мон­там 26 каст­рыч­ніка, была няў­да­лай: «и сто­я­ша под Мсти­сла­вом три неде­ли не воз­ма город и пои­де в свой зем­ли» 49.

Пера­лом у бара­ць­бе паміж Свід­рыгай­лам і Жыгі­мон­там адбы­ў­ся під Віль­ко­ми­ром 1 верес­ня 1435 р., де війсь­ка Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча зав­да­ли пораз­ки Швит­риґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу, на боці остан­ньо­го взя­ли участь оби­д­ва бра­ти Линґве­но­ви­чі. Молод­ший Яро­слав тут заги­нув50, а Юрій разом зі Швитриґай-
лом зміг вря­ту­ва­ти­ся вте­чею до Поло­ць­ка.51

Запи­сан в Вве­ден­ском сино­ди­ке 52 сто­ит «кня­зя Яро­сла­ва, име­нем Они­си­ма, Гуе­ви­не­ви­ча, уби­то­го от литвы».

V генерація

4/2. КН. ИВАН ЮРЬ­Е­ВИЧ МСТИ­СЛАВСЬ­КИЙ (* ...., † 1485),

един­ст­вен­ный сын Юрия Лугвеневича,

Полу­чил Мсти­слав­ское кня­же­ство после смер­ти отца меж­ду осе­нью 1459 и вес­ну 1461 рр. 4 черв­ня 1461 р., його дру­жи­на вида­ла у Мсти­слав­лі гра­мо­ту, де фігу­рує як пов­но­прав­на воло­дар­ка («Божьею мило­стью, мы кне­ги­ня Ива­но­вая Юрье­ви­ча, кне­ги­ня Улія­на, при­да­ли есмо свя­то­му Николѣ въ Дани­лов­скомъ … сел­цо Грид­ко­во Сту­де­ниц­ко­го»).53

На від­мі­ну від бать­ка та діда, князь Іван прак­тич­но не брав участі в політич­но­му жит­ті ВКЛ. Він жод­но­го разу не зга­дуєть­ся в ото­чен­ні коро­ля Кази­ми­ра, серед литовсь­ких «панів ради», навіть у яко­сті звичайного
свід­ка вида­чі доку­мен­тів. Уся при­жит­тє­ва інфор­ма­ція про Іва­на Юрій­о­ви­ча, по суті, обме­жуєть­ся кіль­ко­ма його надан­ня­ми як пра­ви­те­ля Мсти­славсь­ко­го князів­ства. Най­стар­ший із таких дато­ва­них актів нале­жить до 1462/63 р.75, най­піз­ні­ший – до 2 лип­ня 1483 р.76 Цікаві­шою є гра­мо­та від 16 жовтня 1468 р., вида­на Іва­ном Юрій­о­ви­чем у Попо­вій Горі77; вона під­твер­джує тодіш­ню при­на­леж­ність цьо­го містеч­ка, розташованого
на пів­но­чі Сівер­щи­ни, до скла­ду Мсти­славсь­ко­го князівства.

75 АЗР. Т. I. С. 79–80. № 66 (спи­сок з ориґі­на­лу 6971 р., напевне за верес­не­вим стилем).
76 Там само. С. 102–104. № 82 (спи­сок за під­твер­джен­ням 1633 р.).
77 Там само. С. 83–84. № 68 (спи­сок за під­твер­джен­ням 1633 р.).

У 1458–1459 гг. князь Іван Юр’евіч запі­саў на Полац­кі Сафій­скі сабор сяло на Марын­цы. Зем­ли, пере­да­ва­е­мые Ива­ном Юрье­ви­чем вла­ды­ке Кали­сту, нахо­дят­ся в севе­ро-восточ­ной части Полот­чи­ны на гра­ни­це с Витеб­щи­ной. Веро­ят­но, вла­де­ния на Обе­ли вос­хо­дят еще к нача­лу XV в., когда дед Ива­на Юрье­ви­ча нахо­дил­ся в Полоц­ке, будучи намест­ни­ком Вито­вта. У 1463 г. князь Іван Юр’евіч разам з жон­каю кня­гі­няю Юль­ля­наю адпі­салі сабо­ру сьв. Трой­цы ў Мсь­ці­сла­ве роз­ныя дані­ны (зь зьме­сту акта выні­кае, што князь Іван Юр’евіч вало­даў Кня­жы­ца­мі), у 1468 г. князь Іван Юр’евіч запі­саў на мана­стыр сьв. Ануфрыя ў Мсь­ці­сла­ве сяло Гостынь ды ў 1483 г. князь Іван Юр’евіч Лінг­ве­невіч з кня­гі­няю Юль­ля­наю таму ж мана­сты­ру пацьвяр­джа­ю­ць i павя­ліч­ва­ю­ць нада­нь­ні свай­го дзе­да кня­зя Сямё­на Лінг­ве­ня Аль­гер­даві­ча й баць­кі кня­зя Юрыя Лінгвеневіча.

Згід­но з пові­дом­лен­ням т. зв. Пам’яті про князів Глинсь­ких, укла­де­ної в Москві 1532/33 р. за іні­ціа­ти­вою кня­зя Федо­ра Мстиславського78, «пре­ста­вил­ся князь Иван Юрье­вич Мсти­слов­ской на служ­бе в Киеве»79. Тут ідеть­ся про похід вели­ко­го війсь­ка, зібра­но­го зі всьо­го ВКЛ, зав­дан­ням яко­го було охо­ро­ня­ти «тру­до­ву армію», що зай­ма­ла­ся від­бу­до­вою Киє­ва, спа­ле­но­го тата­ра­ми кримсь­ко­го хана Менґлі-Гірея восе­ни 1482 р. Очо­лив це війсь­ко литовсь­кий маг­нат, пан Бог­дан Андрій­о­вич (Сако­вич), воє­во­да Тро­ць­кий; а пер­шим у його скла­ді дійс­но назва­ний князь Мстиславський80. За дея­ки­ми вказів­ка­ми, ця мас­штаб­на війсь­ко­во-політич­на акція, під час якої помер Іван Юрій­о­вич, мала міс­це в 1485 р.81

78 Быч­ко­ва М. Родо­сло­вие Глин­ских из Румян­цев­ско­го собра­ния. Рус­ско-литов­ская знать XV–XVII вв. Источ­ни­ко­ве­де­ние. Гене­а­ло­гия. Гераль­ди­ка. Москва: Квад­ри­га, 2012. С. 284–285, 287–289 (впер­ше стат­тя опуб­лі­ко­ва­на 1977 р.).
79 Там само. С. 290.
80 Zrzódła do dziejów polskich. Wilno: Nakład i druk Józefa Zawadzkiego, 1844. T. II. S. 119–120. Цей доку­мент, нада­ний пуб­лі­ка­то­рам біб­ліо­гра­фом К. Свід­зіньсь­ким, явно пере­кла­де­ний (хоч і не повністю) з русь­ко­го ориґі­на­лу на польсь­ку мову. Звід­си пере­дру­ко­ва­но з дея­ки­ми помил­ка­ми: Кама­нин И. Сооб­ще­ние послов Киев­ской зем­ли коро­лю Сигиз­мун­ду I о Киев­ской зем­ле и киев­ском зам­ке, око­ло 1520 г. Сбор­ник ста­тей и мате­ри­а­лов по исто­рии Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Киев­ской комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов. Киев: Типо-Литография
и Пере­плет­ная И. Кры­жа­нов­ско­го, 1916. Вып. 2. С. 6–7. Дату «близь­ко року 1520» О. Руси­на виправ­ляє на 1531 р.: Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля… С. 22, прим. 42.
81 До літа 1485 р. ці події від­ніс ще Л. Колян­ковсь­кий, зас­но­ву­ю­чись, у пер­шу чер­гу, на хро­но­ло­гії при­зна­чен­ня Бог­да­на Сако­ви­ча воє­во­дою Тро­ць­ким (Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. Warszawa: Z drukarni Zakładu Narodowego Imienia Ossolińskich, 1930. T. I: 1377–1499. S. 363, przyp. 1). Дійсно,
10 верес­ня 1484 р. пан Бог­дан Андрій­о­вич востан­нє зга­дуєть­ся як наміс­ник Поло­ць­кий (LM. Vilnius: Žara, 2004. Kn. 4 (1479–1491). P. 119, nr 86), а як воє­во­да Тро­ць­кий – впер­ше 27 берез­ня 1486 р. (Ibid. P. 38, nr 1.7). Дода­мо, що похід Сако­ви­ча мав міс­це ще до при­зна­чен­ня воє­во­дою Київсь­ким Юрія Паце­ви­ча. Остан­ній, як воє­во­да Київсь­кий, у дато­ва­них доку­мен­тах впер­ше зга­дуєть­ся 9 трав­ня 1486 р. (Ibid. P. 41–42, nr 4). Він же фігу­рує на
цьо­му уряді в неда­то­ва­но­му ярли­ку Менґлі-Гірея, який видав­ці від­но­сять до 1484 р. (Ibid. P. 103, nr 47.4). Однак від­по­відь на вка­зане посоль­ство король Кази­мир дав 22 серп­ня 1486 р. (Ibid. P. 141–143, nr 132), а отже, ярлик хана логіч­ні­ше дату­ва­ти 1‑ю пол. 1486 чи 2‑ю пол. 1485 рр. Оскіль­ки мас­штаб­ні робо­ти по будів­ництву Київсь­ко­го зам­ку навряд чи мог­ли про­во­ди­ти­ся зимою (1484/85 чи 1485/86 рр.), то похід під Київ армії Бог­да­на Сако­ви­ча слід від­не­сти до 1485 р., най­віро­гід­ні­ше – літа, як і вва­жав Л. Колянковський.

Про­тя­гом наступ­но­го деся­ти­літ­тя воло­дар­кою Мсти­славсь­ко­го князів­ства була Уля­на, вдо­ва Іва­на Юрій­о­ви­ча, оче­вид­но, став­ши такою згід­но з запо­вітом сво­го чоло­віка. У піз­ні­шо­му доку­мен­ті 1499 р. зга­да­но, що «вми­ра­ю­чи деи небож­чикъ кн(я)зь Иванъ при­ка­зал кн(е)гини сво­еи, ажбы тое име­нье Хво­сто­во отда­ла Иваш­ку Олги­ше­ви­чу. И кн(е)гиня деи небож­чи­ца под­ле сло­ва кн(я)зя сво­е­го тое име­нье Иваш­ку отда­ла».54 Король Кази­мир, а потім його син, вели­кий князь Олек­сандр (з 1492 р.), зага­лом визна­ли влас­ни­ць­кі пра­ва кня­гині Уля­ни, однак лише до її смер­ті та з сут­тєви­ми обме­жен­ня­ми. Зокре­ма, піс­ля смер­ті Іва­на Юрій­о­ви­ча король вивів з‑під вла­ди його вдо­ви одно­го мсти­славсь­ко­го бояри­на: «казал ему с тыми име­ни собе слу­жи­ти и листы свои ему на то пода­вал».55

Піс­ля заги­белі іншо­го бояри­на «кн(е)г(и)ни Мсти­слав­ская не хоте­ла жоны его к тым име­ньям при­пу­сти­ти»; тож від­по­від­ний наказ, роз­г­ля­нув­ши спра­ву осо­би­сто, дав сам Кази­мир (явно всу­переч бажан­ню кня­гині).56 Ще більш пока­зо­вий випа­док 1499 р., коли надан­ня, отри­мане дво­ря­ни­ном від покій­ної воло­дар­ки Мсти­слав­ля, вза­галі було ска­со­ване вели­ким кня­зем Олек­сан­дром, який пояс­ню­вав: «Ино кн(е)г(и)ни Ива­но­вая Юръ­е­ви­ча не вол­на была име­неи Мсти­славъских роз­да­ва­ти без воли отца н(а)шого, коро­ля его м(и)л(о)сти, и без нашое».57

Втім, не викли­ка­ли запе­ре­чень її цер­ков­ні пожерт­ви: «кне­ги­ня Ива­но­вая Юрье­ви­ча кне­ги­ня Улья­на Мсти­слав­ская» зро­би­ла надан­ня Пустинсь­ко­му мона­сти­рю Бого­ро­ди­ці в Мсти­слав­лі, а також під­твер­ди­ла їх ста­ру фун­да­цію Трої­ць­ко­му собо­ру – «тую жъ дань по смер­ти мужа сво­е­го кня­зя Ива­на имъ дала»86. Про реаль­ну вла­ду Уля­ни в Мсти­славсь­ко­му князів­стві свід­чить також скар­га мос­ковсь­ко­го куп­ця, близь­ко 1488 р. погра- бова­но­го під Мсти­слав­лем. Пост­раж­да­лий «о томъ билъ челомъ кня­гинѣ Ульянѣ Мсти­слав­ской; и кня­и­ни деи Улья­на яла­ся ему того гра­бе­жа обыс­ка­ти и отпра­ви­ти да не отправила»87.

86 АЗР. Санкт-Петер­бург, 1848. Т. II. С. 206, 401. № 162, 232 (королівсь­кі під­твер­джен­ня 1529 і 1544 рр.).
87 Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург: Тип‑я Ф. Еле­он­ско­го и Ко, 1882. Т. 35: Памят­ни­ки дипло­ма­ти­че­ских сно­ше­ний Мос­ков­ско­го госу­дар­ства с Поль­ско-Литов­ским. Т. I. С. 32. № 7 (скар­га мос­ковсь­ко­го посоль­ства до ВКЛ, яке виї­ха­ло з Моск­ви 20 берез­ня 1489 р.).

У 1489 г. кня­гі­ня Юль­ля­на Мсь­ціслаўская адказ­вае на скар­гі мас­коўскіх куп­цоў, абра­ба­ва­ных ейны­мі пад­да­ны­мі. Яго­ная жон­ка кня­гі­ня Іва­на­ва Юр’еві­ча кня­гі­ня Юль­ля­на аса­бі­ста запі­свае ў 1461 г. на Міка­ла­еўскую царк­ву сяло Грыд­ко­ва. Уня­гі­ня Юль­ля­на Мсь­ціслаўская пацьвяр­джае й пам­на­жае фун­да­цыю нябож­чы­ка мужа на Пусты­нею мана­стыр i сабор сьв. Трой­цы ў Мсьціславе.

Кня­ги­ня Уля­на помер­ла до 15 серп­ня 1495 р., коли її доч­ки, «княж­ны Мсти­славъские, княж­на Наста­ся а княж­на Улья­на», при­бу­ли до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра у Віль­ну «и били его м(и)л(о)сти чолом о отчине сво­еи, о Мсти­слав­ли, и о иных горо­дех, и о волостех
мсти­славъских». Литовсь­кий гос­по­дар через пана Мико­лая Ради­ви­ло­ви­ча, воє­во­ду Вілен-
сько­го, від­по­вів, щоб княж­ни «поеха­ли зася до Мсти­слав­ля и меш­ка­ли на Мсти­слав­ли и
на всеи отчине сво­еи, што дер­жал дед ихъ кн(я)зь Юреи и отец ихъ княз Иван, выменя
(виклю­ча­ю­чи – С.К.) што будет отец его м(и)л(о)сти корол при­дал кн(я)зю Юрю а кн(я)ю Ива­ну име­неи и людеи, тую дани­ну отца сво­е­го его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ берет к сво­еи воли». Княж­ни Мсти­славсь­кі повин­ні меш­ка­ти на своїй отчині доти, поки не будуть зару­чені; коли ж «им Богъ даст облю­бен­цовъ кня­жат, кото­рые будут ров­ни имъ, тогды его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ хочет о их м(и)л(о)сти мыс­ли­ти а их не хочет опу­сти­ти, яко кров­ных сво­их, а бояром всим казал их м(и)л(о)сти послуш­ным быти во всем такъ, какъ то гос­по­да­ринь своихъ»88.
При цьо­му юри­дич­но Мсти­славсь­ке князів­ство перей­шло до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра, який зга­ду­вав (1499 р.), що «после кн[е]гини Мъсти­слав­ское Мъсти­славль на насъ спал», «какъ кне­ги­ни Ива­но­вое в живо­те не ста­ло а Мсти­славль спал на насъ»89. Справ­ді, в
період 1496–1498 рр. судо­чин­ство в князів­стві вер­шив литовсь­кий гос­по­дар. Навіть про­сті люди скар­жи­лись йому «на бояри­на кня­жон Мсти­славъских на Клиш­ка Радчича»90; сам Олек­сандр затвер­джу­вав і пра­ва мсти­славсь­ких зем­ле­влас­ни­ків: «Нехаи они тыи име­ня дер­жатъ … а нам с тых име­неи поспол зо мсти­слав­цы служ­бу земъ­скую заступають»91. Доч­ки ж Іва­на Юрій­о­ви­ча та Уля­ни реаль­ної вла­ди не мали, лише про­жи­ва­ю­чи в бать­ківсь­кій сто­ли­ці під опікою литовсь­ко­го монарха.

88 LM. Kn. 6. P. 117, nr 128.
89 Ibid. P. 197, 214, nr 300, 328.
90 Ibid. P. 127, nr 151 (1496 р.).

VI генерація

5/4. КНЖ. АНА­СТА­СИЯ ИВА­НОВ­НА МСТИ­СЛАВ­СКАЯ (? – по­сле 1523),

Пас­ля смер­ці Улья­ны Іва­наў­ны стар­эй­шая сяст­ра нябож­чы­цы, дру­гая дач­ка кня­зя Іва­на Юр’еві­ча Ана­стасія пача­ла прэт­эн­да­ва­ць на Мсціслаў. Хаця кароль і вялікі князь Жыгі­монт у 1507 г. пацверд­зіў былыя надан­ні Міхаі­лу Іва­наві­чу на Мсціслаў і Мглін, Ана­стасія Іва­наў­на ў гэтым жа год­зе звяр­ну­ла­ся да Жыгі­мон­та з прось­бай пра вяр­танне ёй Мсці­сла­ва і іншых спад­чын­ных маё­мас­цей. Аднак кароль адмо­віў­ся раз­гля­да­ць гэтую спра­ву на той пад­ста­ве, што ў той час у Віль­ні не было само­га кня­зя Міхаі­ла Іва­наві­ча 58.
Але Ана­стасія Іва­наў­на і нада­лей не пакі­да­ла над­зеі адсуд­зі­ць у Міхаі­ла Іва­наві­ча не толь­кі Мсціслаў, але і ўсю «волас­ць пове­ту Мсти­слав­ско­го». Заха­ва­ла­ся некаль­кі скар­гаў, дату­е­мых 1518–1522 гг., у якіх яна ад свай­го імя і ад імя свай­го сына кня­зя Юрыя, а потым і сам князь Юрый Сямё­навіч аспр­эч­валі перад кара­лём пра­вы Міхаі­ла Іва­наві­ча на вало­данне Мсці­сла­вам і яго волас- цю. Вера­год­на, пэў­ную спра­вяд­лі­вас­ць прэт­эн­зій кня­гіні Ана­стасіі Іва­наў­ны і яе сына Юрыя на Мсціслаў прызна­ваў і кароль, але не жада­ю­чы кры­ўд­зі­ць свай­го вер­на­га слу­гу, якім быў князь Міхаіл Іва­навіч, ён ўвесь час адкла­даў кан­чат­ко­вае выра­ш­энне гэта­га пытан­ня да леп­шых часоў. Сіту­а­цыя, вера­год­на, скла­д­ва­ла­ся не зусім добра для Міхаі­ла Іва­наві­ча, бо хаця на Вілен­скім сей­ме 1522 г. гэта пытанне не было кан­чат­ко­ва раз­гле­джа­на, кароль усё ж такі зага­даў не выда­ва­ць яму з кан­цы­лярыі ўжо выпі­са­ны на яго імя новы пац­вяр­джаль­ны пры­вілей 59. Але і праз два гады (1524 г.) спр­эч­кі за Мсціслаў паміж кня­зем Міхаі­лам Іва­наві­чам і Ана­стасіяй Іва­наў­най і яе сынам Юры­ем не былі выра­ша­ны. Одна­ко 12.9.1527 з вялікак­няс­кай кан­цы­лярыі выход­зі­ць гра­ма­та вяліка­га кня­зя, якая кан­чат­ко­ва рэгу­люе ўза­е­ма­ад­но­сі­ны паміж вялікім кня­зем Жыгі­мон­там і Міхаі­лам Іва­наві­чам. З яе мы давед­ва­ем­ся, што князь Міхаіл Іва­навіч прызнаў за свай­го сына кара­леві­ча Жыгі­мон­та Аўгу­ста: «взяль вь нась собе за место сына нашо­го коро­ле­ви­ча Поль­ско­го и вели­ко­го кня­зя Литовь- ско­го выбра­но­го Жик­ги­мон­та...». Яму ж Міхаіл Іва­навіч адпі­сал «по сво­е­му живо­те» зам­кі Мсціслаў і Радамль. За гэта вялікі князь Жыгі­монт даў яму Мсціслаў і Радамль «сь бояр и сь дво­ры, сь сёлы и со всимь какь онь пер­во сего мель, дали есмо оть нась ему вь дер­жа­ние до его живо­та» 60. Такім чынам, 12 верас­ня 1527 г. было кан­чат­ко­ва лікві­да­ва­на ўдзель­нае Мсціслаўс­кае княства.
Муж: (с ок. 1496) кн. С. М. Слу­ц­кий-Олель­ко­ви­ч (из ро­да Слуцких-Олельковичей),

6/4. КНЖ. УЛЬ­Я­НА ИВА­НОВ­НА МСТИ­СЛАВ­СКАЯ (? – до 1506/07),

дру­га дач­ка кня­зя Іва­на Юр’еві­ча. Шлюб княж­ни Уля­ни і кня­зя Михай­ла Іва­но­ви­ча Жеславсь­ко­го від­був­ся між 9 квіт­ня та 6 трав­ня (він був немож­ли­вим у Вели­кий піст, який 1499 р. закін­чи­вся 30 берез­ня). Неза­дов­го до 9 квіт­ня 1499 вели­кий князь Олек­сандр уже зга­ду­вав, що від­дав Мсти­славль кня­зю Михай­лу Іва­но­ви­чу Жеславсь­ко­му61. 6 трав­ня роз­гля­да­ла­ся скар­га мсти­славсь­кої боярині «на кн(я)зя Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Жослав­ско­го, штож какъ дали есмо за него княж­ну Мсти­славъскую и Мсти­славль дали есмо ему у в отчи­ну».62

Потім Михай­ло Іва­но­вич виї­хав до сто­лич­ної Віль­ни, де 17 трав­ня 1499 р. засвід­чив акт вели­ко­го кня­зя Олек­сандра як «княз Мих(айло) Мстис(лавский) Жаслав(ский)»63, а 19-го – отри­мав пись­мо­вий при­вілей на свої нові володін­ня. Юри­дич­но це була вина­го­ро­да за «веръ­ную и пил­ную служ­бу» кня­зя, про спад­ко­ві пра­ва його дру­жи­ни тут навіть не зга­ду­ва­лось. Михай­ло Іва­но­вич отри­му­вав «город Мсти­славъль а город Мгл­инъ со вси­ми дво­ры мсти­славъски­ми и мгл­инъ­ски­ми, и з дворъ­цы» (далі пере­ра­хо­ва­но дев’ять мсти­славсь­ких «дворів», але жод­но­го мглинсь­ко­го), «и со вси­ми бояры, и з ихъ име­ньи, и з слу­га­ми пут­ны­ми, и данъ­ни­ки, со всимъ пра­вомъ и панъ­ствомъ … под­лугъ того, какъ тыи замъ­ки деръ­жа­ли кн(я)зь Юреи Лынк­гве­не­вичъ, а потомъ сынъ его, княз Иванъ. А дали то есмо ему у вотъ­чы­ну вечъ­но на веки веч­ныи, и его кн(е)гини, и их детемъ, и потомъ будучымъ их счад­комъ».64 Це робить вкрай сум­нів­ною дату гра­мо­ти, якою князь Михай­ло Жеславсь­кий-Мсти­славсь­кий надав радом­льсь­ко­му бого­моль­цю Діонісію церк­ву Пре­св. Бого­ро­ди­ці, ніби­то 20 січ­ня 1499 р. На її під­ставі А. Мятельсь­кий від­но­сив шлюб Михай­ла з Уля­ною Мсти­славсь­кою ще до межі 1498–1499 рр. (Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва… С. 154). Слід гада­ти, у спис­ку цієї гра­мо­ти (неопуб­лі­ко­ва­ної)65 дата вида­чі вка­за­на помил­ко­во, оскіль­ки важ­ко уяви­ти, щоб князь Жеславсь­кий роз­по­ряд­жав­ся у Мсти­славсь­ко­му князів­стві за чоти­ри міся­ці до того, як отри­мав на ньо­го офі­цій­ний при­вілей. В іншо­му акті, вида­но­му в лип­ні 1499 р., литовсь­кий гос­по­дар зга­ду­вав доклад­ні­ше: «мы, з лас­ки нашее, Мсти­славль дали кн(я)зю Миха­и­лу Ива­но­ви­чу Жослав­ско­му за его служ­бу и доч­ку кн(я)зя Иыва­но­ву Юре­ви­ча княж­ну Улья­ну призво­ли­ли ему понят за себе».66 Князь Міхаіл Іва­навіч Жаслаўскі атры­маў тытул кня­зя Мсціслаўска­га і рас­па­чаў новую лінію ў гісто­рыі роду ўдзель­ных кня­зёў Мсціслаўскіх.

Як бачи­мо, вели­кий князь Олек­сандр надав Мсти­славль кня­зю Михай­лу Жеславсь­ко­му в яко­сті влас­ної «вислу­ги», а не спад­щи­ни його дру­жи­ни, княж­ни Уля­ни Іванів­ни Мсти­славсь­кої. Вели­кий князь Олек­сандр, не визнав­ши пра­ва князівен Мсти­славсь­ких на бать­ківсь­ку спад­щи­ну, при­своїв знач­ну части­ну остан­ньої, сут­тєво урі­зав­ши тери­торію Мсти­славсь­ко­го князів­ства. Зокре­ма, в акті його від­нов­лен­ня 1499 р. від­сут­ні Кри­чев (нале­жав Юрію Линґве­но­ви­чу 1440 р.) та володін­ня, які 1501 р. литовський гос­по­дар надав своїй дру­жині, вели­кій кня­гині Олені: «дво­ри звані Кня­жи­чі й Тетерин і замок Попо­ва Гора зва­ний, котрі маєт­ки Іван Юрій­о­вич князь Мсти­славсь­кий дер­жав зі всі­ма окру­га­ми, чи воло­стя­ми, до тих дворів здав­на при­на­леж­ни­ми. Також і інші села при­на­леж­ні до дво­ру Тете­рин, побли­зу річ­ки Друть розта­шо­вані, які (ми) забра­ли від кня­гині Мсти­славсь­кої, ті села … тепер вклю­чає­мо, повер­тає­мо і запи­сує­мо до явно­го дво­ру Тете­рин».67, easdem villas … praesentibus incorporamus, restituimus et inscribimus ad expressam curiam Thetheryn (Акты Литов­ской мет­ри­ки. Вар­ша­ва: Тип‑я Вар­шав­ско­го учеб­но­го окру­га, 1897. Т. I. Вып. 2: 1499–1507 гг. С. 91–92 (прим. 5, 8), № 602). Кня­жи­чі й Тете­рин дійс­но нале­жа­ли кня­зю Іва­ну Юрій­о­ви­чу Мсти­славсь­ко­му та його кня­гині Уляні, про що зга­да­но в їхніх спіль­них гра­мо­тах 1463 і 1483 рр. (АЗР. Т. I. С. 80, 103. № 66, 82).)) Звід­си вид­но, що кня­ги­ня Уля­на Мсти­славсь­ка втра­ти­ла лише кіль­ка сіл у Тете­ринсь­кій воло­сті, зберіг­ши за собою сам Тете­рин, а отже, мабуть, і зга­да­ний наступ­ним сіверсь­кий замок Попо­ва Гора. Тоді слід визна­ти, що від­сут­ні в надан­ні 1499 р. Кри­чев, Кня­жи­чі, Тете­рин, Попо­ва Гора та, віро­гід­но, Дро­ков відій­шли до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра вже піс­ля смер­ті кня­гині Уля­ни. І саме про ці володін­ня йдеть­ся в рішен­ні Олек­сандра 1495 р., коли він доз­во­лив князів­нам Мсти­славсь­ким меш­ка­ти «на всеи отчине сво­еи, што дер­жал дед ихъ кн(я)зь Юреи и отец ихъ княз Иван», однак за виклю­чен­ням того, що король Кази­мир (1440–1492) «при­дал кн(я)зю Юрю а кн(я)ю Ива­ну име­неи и людеи, тую дани­ну отца сво­е­го его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ берет к сво­еи воли». Дійс­но, до 1440 р. жод­на з вище­на­зва­них воло­стей у володін­ні Семе­на-Линґве­ня та його синів, на від­мі­ну від Мсти­слав­ля та Мгли­на, не зга­дуєть­ся.68

Кри­чев перей­шов у володін­ня вели­ко­го кня­зя Олек­сандра не піз­ні­ше черв­ня 1494 р.101 – ціл­ком мож­ли­во, вже піс­ля смер­ті кня­гині Уля­ни Мсти­славсь­кої (хоча напевне цьо­го ствер­джу­ва­ти не можна)102. Щодо сіверсь­ко­го Дро­ко­ва, то «дро­ков­цы» як пря­мі під­дані литовсь­ко­го гос­по­да­ря та його «намест­никъ дро­ков­скии» впер­ше зга­ду­ються 13 трав­ня 1496 р.103 – точ­но вже піс­ля смер­ті кня­гині Уляни.

101 17 трав­ня 1495 р. Олек­сандр писав «намест­ни­ку кри­чов­ско­му и стар­цу, и мужом», що рані­ше він «про­да­ли есмо мыто кри­чов­ское на год жиду троц­ко­му Сим­се Мар­ха­е­ви­чу … и он того году сво­е­го не додер­жалъ». Тепер же вели­кий князь про­дав кри­чевсь­ке мито тому ж єврею ще на три роки, «а рокъ ему уве­за­ти ся в тое мыто на сего св(е)того Ива­на день, што при­дет, а дер­жа­ти ему тое мыто три годы спол­на до того року»; «А што пер­во­го году он не додер­жал и он таки нехаи додер­жить того году под­лугъ того, как купил» (LM. Kn. 6. P. 239, nr 381).

Звід­си вип­ли­ває, що пер­ший річ­ний строк орен­ди кри­чевсь­ко­го мита завер­шу­вав­ся 24 черв­ня 1495 р. або неза­дов­го перед тим, від­по­від­но роз­по­чав­шись у черв­ні 1494 р. 102 15 люто­го 1499 р. «кри­чо­вълянъ­ка на имя Зуе­вая и с сынъ­ми сво­и­ми» скар­жи­ла­ся вели­ко­му кня­зю Олек­сан­дру «на меща­ни­на кри­чов­ско­го, на Сен­ка Попо­ви­ча, штож он дер­жить за собою сели­ще, зем­лю ее отч­инъ­ную». Але з’ясувалось, що Сень­ко Попо­вич уже «пер­веи сего бил намъ чолом и вка­зы­вал перед нами листъ отца нашо­го, коро­ля его м(и)л(о)сти, штож его м(и)л(о)сть тое сели­що дал ему за пусто». Від­по­від­но до зга­да­но­го листа коро­ля Кази­ми­ра, Олек­сандр під­твер­див пра­во влас­но­сті Сень­ка, вислав­ши від­по­відне роз­по­ряд­жен­ня й «до намест­ни­ка кри­чов­ско­го» (LM. Kn. 6. P. 187–188, nr 285). Мож­на було б при­пу­сти­ти, що тут ідеть­ся про дав­нє надан­ня Кази­ми­ра, здійс­нене ще до його обран­ня коро­лем Поль­щі (1447 р.), в період кон­фіска­ції Мсти­славсь­ко­го князів­ства у Юрія Линґве­но­ви­ча (1441–1446 рр.): тоді якийсь Сень­ко, брат Гліб­ка Кри­чевсь­ко­го, отри­мав «три ч(о)л(о)в(е)ки, на име Кызыр, да Токар, да Ста­ря … а куни­ци у Кри­че­ве Сен­ку выбра­ти и при­не­сти сем к вели­ко­му кн(я)зю, а ему его дохо­дец» (LM. Kn. 3. P. 19). Однак, по-пер­ше, Сень­ко Кри­чевсь­кий отри­мав від вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра трьох подат­них людей, а Сень­ку Попо­ви­чу король «тое сели­що дал ему за пусто». По-дру­ге, важ­ко уяви­ти, щоб у 1499 р. «Зуе­вая» ста­ла зга­ду­ва­ти про юри­дич­ну помил­ку, від часу якої мину­ло щонай­мен­ше 53 роки. Тому видаєть­ся знач­но віро­гід­ні­шим, що Сень­ко Попо­вич отри­мав сели­ще в Кри­чеві від короля
Кази­ми­ра ближ­че до кін­ця його прав­лін­ня († 1492). Але й це не озна­чає, що король кон­фіску­вав всю Кри­чевсь­ку волость піс­ля смер­ті кня­зя Іва­на Юрій­о­ви­ча 1485 р. – оскіль­ки відо­мо, що в цей час Кази­мир роз­по­ряд­жав­ся маєт­ка­ми бояр навіть у Мсти­слав­лі, збе­ре­же­но­му за кня­ги­нею Уля­ною Мсти­славсь­кою (див. вище).

103 LM. Kn. 6. P. 344, nr 597.

Мсти­славсь­ке князів­ство у скла­ді, вста­нов­ле­но­му 1499 р., проіс­ну­ва­ло дуже недов­го. Літом 1500 р., в роз­пал мос­ковсь­ко-литовсь­кої вій­ни, мос­ковсь­кі війсь­ка захо­пи­ли всю Сіверсь­ку зем­лю, вклю­ча­ю­чи під­лег­лий Мсти­слав­лю замок Мглин і вже «гос­по­дарсь­кі» Попо­ву Гору та Дроков104. На той час ці містеч­ка «Мсти­слав­ско­го пове­ту» налі­чу­ва­ли приблиз­но по 500 дворів105. Біль­шу ж части­ну Сівер­щи­ни, зра­див­ши литовсь­ко­го гос­по­да­ря, під­да­ли Москві двоє міс­це­вих князів: Семен Іва­но­вич Можайсь­кий – свої міста Чер­ні­гів,С таро­дуб, Гомель і (захопле­ний) Любеч, а Василь Іва­но­вич Шемя­чич – Нов­го­род-Сіверський та Рильськ106. В яко­сті вина­го­ро­ди за це мос­ковсь­кий вели­кий князь Іван III того ж 1500 р. сут­тєво роз­ши­рив сіверсь­кі володін­ня своїх нових васалів. Зокре­ма Семен Можайський, князь Ста­ро­дубсь­кий, додат­ко­во отри­мав аж чоти­ри воло­сті – Почеп, Мглин, Дроков і Попо­ву Гору107 (став­ши най­біль­шим фео­да­лом у всій Мос­ковсь­кій дер­жаві). Так сіверсь­кий Мглин перей­шов зі скла­ду Мсти­славсь­ко­го князів­ства до Ста­ро­дубсь­ко­го, від яко­го власне ця волость, на нашу дум­ку, й була відір­ва­на 1406 р. До речі, князь Семен Можайсь­кий-Ста­ро­дубсь­кий, молод­ший пра­внук Дмит­ра Донсь­ко­го, по жіночій лінії був також і пра­вну­ком кня­зя Олек­сандра Пат­ри­кій­о­ви­ча Стародубського108 – того само­го, у яко­го Віто­вт кон­фіску­вав володін­ня у 1406 р.

104 Сбор­ник РИО. Санкт-Петер­бург, 1884. Т. 41. С. 327, 344; ПСРЛ. Санкт-Петер­бург: Тип‑я М.А. Алек­сан­дро­ва, 1910. Т. XXIII. С. 196. 105 Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. С. 212–213. (ретро­спек­тив­ні згад­ки у т. зв. Пам’яті 1527 р.). 106 Сбор­ник РИО. Т. 41. С. 327. 107 ПСРЛ. Т. XXIII. С. 196.

108 У 1403 р. князь Андрій Дмит­ро­вич (Можайсь­кий), дід Семе­на Можайсь­ко­го-Ста­ро­дубсь­ко­го, одру­жи­вся «у кня­зя Алек­сандра Патрекѣе­ви­ча у Ста­ро­дубь­ско­го, поят дщерь ег Огро­фѣ­ну» (ПСРЛ. Т. XXV. С. 232)

Литовсь­кий вели­кий князь Олек­сандр, фак­тич­но втра­тив­ши Сівер­щи­ну, спро­бу­вав задержа­ти хоча б одне з її при­кор­дон­них місте­чок, а саме Попо­ву Гору, пішов­ши зара­ди цьо­го на своєрід­ну хит­рість. Як уже зга­ду­ва­лось, 12 серп­ня 1501 р. Олек­сандр надав кіль­ка земель­них володінь своїй дру­жині, вели­кій кня­гині Олені, вклю­чив­ши до них і «замок Попо­ва Гора (castrum Popowa Hora)»109. Спра­ва в тому, що Оле­на була доч­кою Івана III, і литовсь­кий гос­по­дар міг споді­ва­ти­ся, що його мос­ковсь­кий тесть пого­дить­ся відступи­ти Попо­ву Гору в осо­би­сте володін­ня влас­ній доч­ці. Однак такий роз­ра­ху­нок виявився дарем­ним, оскіль­ки за умо­ва­ми литовсь­ко-мос­ковсь­ко­го перемир’я, укла­де­но­го в берез­ні 1503 р. (стро­ком на 6 років), Олек­сандр зобов’язувався не вою­ва­ти володінь, фак­тич­но закріп­ле­них за нови­ми мос­ковсь­ки­ми «слу­га­ми», у т. ч. воло­стей «Попо­вы Горы, Мъгли­на, Дрокова»110. Хоча тієї ж вес­ни князь Семен Ста­ро­дубсь­кий ще скар­жи­вся Івану III, що литовсь­кі під­дані напа­да­ли на «его воло­сти, Попо­ву Гору и Ста­ро­дуб­скіе села»111.

Князь Михай­ло Мсти­славсь­кий, утра­тив­ши Мглин, вза­мін за ньо­го 14 жовтня 1503 р. випро­сив собі «волост­ку Крев­ско­го повѣту, на имя Спе­г­ля­ны» (в Литві)112, потім – ще дея­кі маєтки.

109 Акты Литов­ской мет­ри­ки. Т. I. Вып. 2. С. 91. № 602.
110 LM. Kn. 5. P. 324, nr 518; Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 399.
111 Сбор­ник РИО. Т. 35. С. 430.
112 АЗР. Т. I. С. 353–354. № 205.

Сумес­нае жыц­цё кня­зя Міхаі­ла Іва­наві­ча і Улля­ны Іва­наў­ны не было доў­гім. Вера­год­на, даволі хут­ка кня­гі­ня Улья­на памер­ла, бо ўжо ў 1507 г. мес­ціслаўскі князь Міхаіл Іва­навіч меў новую жон­ку — Васілі­су, якая мела і дру­гое імя — Улья­на. Яна была дач­кой кня­зя Іва­на Юр’еві­ча Галь­шан­ска­га-Дуб­ра­вец- кага і княж­ны Ган­ны Чар­та­рый­с­кай. Пас­ля смер­ці Улья­ны Іва­наў­ны стар­эй­шая сяст­ра нябож­чы­цы, дру­гая дач­ка кня­зя Іва­на Юр’еві­ча Ана­стасія пача­ла прэт­эн­да­ва­ць на Мсціслаў. Хаця кароль і вялікі князь Жыгі­монт у 1507 г. пацверд­зіў былыя надан­ні Міхаі­лу Іва­наві­чу на Мсціслаў і Мглін, Ана­стасія Іва­наў­на ў гэтым жа год­зе звяр­ну­ла­ся да Жыгі­мон­та з прось­бай пра вяр­танне ёй Мсці­сла­ва і іншых спад­чын­ных маё­мас­цей. Аднак кароль адмо­віў­ся раз­гля­да­ць гэтую спра­ву на той пад­ста­ве, што ў той час у Віль­ні не было само­га кня­зя Міхаі­ла Іва­наві­ча 69.
Але Ана­стасія Іва­наў­на і нада­лей не пакі­да­ла над­зеі адсуд­зі­ць у Міхаі­ла Іва­наві­ча не толь­кі Мсціслаў, але і ўсю «волас­ць пове­ту Мсти­слав­ско­го». Заха­ва­ла­ся некаль­кі скар­гаў, дату­е­мых 1518–1522 гг., у якіх яна ад свай­го імя і ад імя свай­го сына кня­зя Юрыя, а потым і сам князь Юрый Сямё­навіч аспр­эч­валі перад кара­лём пра­вы Міхаі­ла Іва­наві­ча на вало­данне Мсці­сла­вам і яго волас­цю. Вера­год­на, пэў­ную спра­вяд­лі­вас­ць прэт­эн­зій кня­гіні Ана­стасіі Іва­наў­ны і яе сына Юрыя на Мсціслаў прызна­ваў і кароль, але не жада­ю­чы кры­ўд­зі­ць свай­го вер­на­га слу­гу, якім быў князь Міхаіл Іва­навіч, ён ўвесь час адкла­даў кан­чат­ко­вае выра­ш­энне гэта­га пытан­ня да леп­шых часоў. Сіту­а­цыя, вера­год­на, скла­д­ва­ла­ся не зусім добра для Міхаі­ла Іва­наві­ча, бо хаця на Вілен­скім сей­ме 1522 г. гэта пытанне не было кан­чат­ко­ва раз­гле­джа­на, кароль усё ж такі зага­даў не выда­ва­ць яму з кан­цы­лярыі ўжо выпі­са­ны на яго імя новы пац­вяр­джаль­ны пры­вілей 70. Але і праз два гады (1524 г.) спр­эч­кі за Мсціслаў паміж кня­зем Міхаі­лам Іва­наві­чам і Ана­стасіяй Іва­наў­най і яе сынам Юры­ем не былі выра­ша­ны. Одна­ко 12.9.1527 з вялікак­няс­кай кан­цы­лярыі выход­зі­ць гра­ма­та вяліка­га кня­зя, якая кан­чат­ко­ва рэгу­люе ўза­е­ма­ад­но­сі­ны паміж вялікім кня­зем Жыгі­мон­там і Міхаі­лам Іва­наві­чам. З яе мы давед­ва­ем­ся, што князь Міхаіл Іва­навіч прызнаў за свай­го сына кара­леві­ча Жыгі­мон­та Аўгу­ста: «взяль вь нась собе за место сына нашо­го коро­ле­ви­ча Поль­ско­го и вели­ко­го кня­зя Литовь­ско­го выбра­но­го Жик­ги­мон­та...». Яму ж Міхаіл Іва­навіч адпі­сал «по сво­е­му живо­те» зам­кі Мсціслаў і Радамль. За гэта вялікі князь Жыгі­монт даў яму Мсціслаў і Радамль «сь бояр и сь дво­ры, сь сёлы и со всимь какь онь пер­во сего мель, дали есмо оть нась ему вь дер­жа­ние до его живо­та» 71. Такім чынам, 12 верас­ня 1527 г. было кан­чат­ко­ва лікві­да­ва­на ўдзель­нае Мсціслаўс­кае княства.

∞, 1492, Ми­хаи­л Ива­но­ви­ч Же­слав­ский (За­слав­ский, Изя­слав­ский, с 1499 Мсти­слав­ский) (?–1529), пра­вну­ка ли­тов­ско­го кн. Яв­ну­та (в кре­ще­нии Ио­ан­на) Ге­ди­ми­но­ви­ча, став­ше­го ос­но­ва­те­лем 2‑й ли­нии М. На­ме­ст­ник в Ви­теб­ске (1494–95), в мар­те 1495 встре­чал не­вес­ту вел. кн. ли­тов­ско­го Алек­сан­д­ра – вел. княж­ну мо­с­ков­скую Еле­ну Ива­нов­ну. 19.5.1499 вел. кн. ли­тов­ский по­жа­ло­вал ему пра­ва на Мсти­слав­ское кн-во (в его со­став вхо­ди­ли зам­ки Мсти­славль и Мглин, двор­цы Крас­ное, Ряс­на, Доб­рое, Лю­до­гощ, По­рад­ни­но, Ми­хай­лов­ское, Се­ли­ще, Ко­ло­дя­зи и Бу­до­гощ со все­ми от­но­сив­ши­ми­ся к ним дво­ра­ми, зем­ля­ми и угодь­я­ми), а так­же пра­во име­но­вать­ся кн. Мсти­слав­ским. Не позд­нее 1507 кн. М. И. Мсти­слав­ский же­нил­ся вто­рым бра­ком на род­ст­вен­ни­це польск. ко­ро­ля Алек­сан­д­ра княж­не Ва­си­ли­се Ива­нов­не Голь­шан­ской (гг. ро­ж­де­ния и смер­ти не­изв.). Сыг­рал важ­ную роль в обо­ро­не вост. ру­бе­жей ВКЛ во вре­мя рус.-ли­тов. войн 1500-03, 1507-08 и 1512–22: в 1501, 1502, 1507, 1508, 1514 и 1519 ус­пеш­но обо­ро­нял Мсти­славль от рус. войск. Од­на­ко 4.11.1501 вме­сте с па­ном Е. Даш­ко­ви­чем был раз­бит под Мсти­слав­лем, по­са­ды ко­то­ро­го бы­ли со­жже­ны, а в 1503 ли­шил­ся Мгли­на, во­шед­ше­го по Мо­с­ков­ско­му пе­ре­ми­рию 1503 в со­став Рус. гос-ва. В 1508 во вре­мя вос­ста­ния кн. М. Л. Глин­ско­го, не­смот­ря на во­ен. уг­ро­зу, не пе­ре­шёл на рус. сто­ро­ну. Уз­нав о па­де­нии Смо­лен­ска, 7.8.1514 «бил че­лом» о пе­ре­хо­де на служ­бу к вел. кн. мо­с­ков­ско­му Ва­си­лию III Ива­но­ви­чу, но уже осе­нью, по­сле по­бе­ды ли­тов. войск в бит­ве под Ор­шей, опять пе­ре­шёл на сто­ро­ну ко­ро­ля Си­гиз­мун­да I Ста­ро­го. Из-за кон­флик­та с сы­ном ос­тал­ся в ВКЛ без на­след­ни­ков по муж­ской ли­нии и в 1527 за­ве­щал Мсти­слав­ское кн-во ко­ро­ле­ви­чу Си­гиз­мун­ду Ав­гу­сту (бу­ду­щий вел. кн. ли­тов­ский и польск. ко­роль Си­гиз­мунд II Ав­густ), ко­то­рый дол­жен был всту­пить в пра­ва на­сле­до­ва­ния по­сле его смер­ти. Уже в 1527–28 во вла­де­ни­ях М. И. Мсти­слав­ско­го поя­ви­лись ко­ро­лев­ские дер­­жав­­цы- на­ме­ст­ни­ки, ко­то­рым при­чи­та­лась по­ло­ви­на до­хо­дов с Мсти­слав­ско­го кн-ва. По­сле смер­ти М. И. Мсти­слав­ско­го его вла­де­ния ад­ми­ни­ст­ра­тив­но бы­ли под­чи­не­ны Ви­лен­ско­му воеводству.

Без місця у розпису

КН. ГРИ­ГО­РИЙ ЛУГВЕНЬЕВ

В сино­ди­ке риз­ни­цы Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря запи­са­ны князь Гри­го­рий Лугве­ньев (в кня­же­ской части), Иули­а­ния, Мат­ро­на и Тимо­фей «княж Лугве­ни­ев» не извест­ны сре­ди потом­ков Семе­на-Лугве­ня.72 Послед­няя запись, воз­мож­но, испор­че­на. В кон­це XV в. суще­ство­ва­ла нети­ту­ло­ван­ная фами­лия детей бояр­ских Лугве­не­вых, пере­се­лив­ших­ся из Под­мос­ко­вья (В.Ф. Лугве­нев в 1490 г. купил холо­па в тре­ти мос­ков­ской) в Нов­го­род­скую землю.

Документы и акты

№ 1

1389 г., 25 апре­ля. — При­сяж­ная гра­мо­та кня­зя Семе­на-Лугве­ня Оль­гер­до­ви­ча коро­лю Вито­вту и коро­ле­ве Ядви­ге с обе­ща­ни­ем за себя и нов­го­род­цев не отсту­пать от сою­за с короной.

Публ.: АЗР. Т. 1. № 10.

№ 3

[1411 г., ранее 5 декаб­ря] — Гра­мо­та ГВНП. № 52 Нов­го­ро­да кня­зю Семе­ну-Лугве­ню с пред­ло­же­ни­ем ему вер­нуть­ся в Нов­го­род из-за ослож­не­ний с Ливон­ским орденом.

№ 4

[1457].VI.14, во Мсти­слав­ли июн(я) 14, индик­та 5. Мсти­славль. Мсти­слав­ский князь Юрий Лынг­ве­нье­вич жалу­ет сво­е­му бояри­ну Васи­лию Тол­ка­че­ви­чу зем­ца Холе­е­ви­ча и борт­ную зем­лю бра­та Холе­е­ви­ча, кото­рой рань­ше вла­дел кня­же­ский рыбо­лов Сысой.

Ори­ги­нал: AGAD. Archiwum Radziwiłłów. Dz. X. Zesp. 354. Sygn. 429. S. 5. Бума­га раз­ме­ра­ми 202 х 115 с одно­го края и 111 мм с дру­го­го края. Повре­жден­ный оттиск печа­ти на крас­ном воске.

Пуб­ли­ка­ция: Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси. Т. 7, собран­ный в Несви­же и издан­ный П. Гиль­те­бранд­том и А. Миро­твор­це­вым. Виль­на, 1870. С. 4, № 6 (дата пред­ло­же­на: 1456); Ліц­кевіч А.У. Ста­ра­бе­ла­рус­кія гра­ма­ты XV ст. з Archiwum głównego akt dawnych у Вар­ша­ве // Здаб­ыт­кі. Даку­мен­таль­ныя пом­нікі на Бела­русі. Вып. 11. Мн., 2009. С. 22–23, № 10; Варонін В.А. Князь Юрай Лынг­ве­невіч Мсціслаўскі. Гіста­рыч­ны парт­р­эт. Мн., 2010. С. 59–60.

Элек­трон­ная вер­сия сде­ла­на по пуб­ли­ка­ции в «Здаб­ыт­ках».

М(и)л(о)стью Б(о)жью мы, княз Юрьи Лын­кве­не­вич, пожа­ло­ва­ли есмо бо|ярина наше­го Васи­лья Тол­ка­че­ви­ча. Дали есмо ему зем­ца на|шего Холѣе­ви­ча, а борт­ную зем­лю дали есмо ем(у) бра­та Холѣе­вич, | што за нашымъ рыбо­ло­вом была за Сысоемъ.
Слу­жы­ти тому на|шему зем­цу Холѣе­вич по тому ж, как намъ слу­жыл, и дан дава­ти по тому ж, | как намъ давал.
А нашым намѣст­ни­ком оу него не оусту­пат­ца. А | рыбо­ло­оу [sic] наше­му Сысою оу тую зем­лю не оуступатца.
Дан во | Мсти­слав­ли июн(я) 14, индик­та 5.

На обо­ро­те запи­си: 1) Е (то есть 5). На Хале­е­вичъ (запись вто­рой поло­ви­ны XV ст.?). 2) № 5. Fasc. 77 Kiszczyn.

О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel​.by/​d​o​k​/​d​1​8​0​.​htm, 2018.XII.08.

№ 5

1 сен­тяб­ря 1452 г. — 31 авгу­ста 1453 г., Мсти­славль. Юрий Лугве­не­вич, князь мсти­слав­ский, с женою Софьею и сыном Ива­ном жалу­ет Онуф­ри­ев­ско­му мона­сты­рю земли.

Копия нача­ла XIX в. Руко­пись. На ста­ро­бе­ло­рус­ском язы­ке. (БГАМ­ЛИ, ф. 6, оп. 1, д. 14, л. 18–18 об.)

№ 6

2 июля 1483 г., Доб­рое Село. Иван Юрье­вич Лугве­не­вич, князь мсти­слав­ский, с женою Улья­ною и детьми жалу­ет Онуф­ри­ев­ско­му мона­сты­рю зем­ли и судеб­ный иммунитет.

Копия нача­ла XIX в. Руко­пись. На ста­ро­бе­ло­рус­ском язы­ке. (БГАМ­ЛИ, ф. 6, оп. 1, д. 14, л. 25–26)

№ 6

[1529]. VII.14, индикт 2. Виль­но. Король Поль­ши, в. к. л. Сигиз­мунд I уве­дом­ля­ет мсти­слав­ско­го дер­жав­цу Ильи­ни­ча о под­твер­жде­нии Онуф­ри­ев­ско­му мона­сты­рю вла­деть име­ни­я­ми и уго­дья­ми, ранее пожа­ло­ван­ны­ми мсти­слав­ски­ми кня­зья­ми Семе­ном Линг­ве­ном, Юри­ем Линг­ве­но­ви­чем и Ива­ном Юрьевичем.
БГАМ­ЛИ (Бело­рус­ский госу­дар­ствен­ный архив-музей лите­ра­ту­ры и искус­ства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Гри­го­ро­ви­ча, кол­лек­ция Г. В. Юди­на), Д. 14, л. 64—64об., №79.
Под­твер­жде­ние Вла­ди­сла­ва IV от 1 июля 1633 г., выпис­ка, выдан­ная Рафа­и­лу Кор­са­ку, нахо­ди­лась в архи­ве Мсти­слав­ско­го пове­то­во­го суда.

1. Codex diplomaticus Prussicus. Urkunden-Sammlung zur ältern Geschichte Preussens aus dem Königl. geheimen Archiv zu Königsberg, nebst Regesten / Hrsg. von J. Voigt. Bd. 3. Königsberg, 1848. № 134. P. 182[↩]
2. Полоц­кая реви­зия 1552 года / Подг. И. И. Лап­по. М., 1905. (Отдель­ный оттиск из: ЧОИДР. 1905. Кн. 2). С. 174[↩]
3. Псков­ские лето­пи­си / Подг. А. Н. Насо­нов. Вып. 1. М.; Л., 1941. С. 24; Вып. 2. С. 29, 106[↩]
4. Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft / Hrsg. von Th. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 2. Leipzig, 1863. S. 607–608; Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der preussischen Vorzeit bis zum Untergange der
   Ordensherrschaft / Hrsg. von Th. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866. S. 116–117; Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. Liber decimus (1370–1405). Varsaviae, 1985. Lib. 10. P. 94–96; см. так­же: Varakauskas R. Lietuvos ir Livonijos santykiai XIII–XVI a. Vilnius, 1982 P. 79; Nikodem J. Rola Skirgiełły na Litwie do 1394 roku // Scripta minora. T. 2. Poznań, 1998. S. 83–129. S. 97[↩]
5. Коч­кур­ки­на С.И., Спи­ри­до­нов А.М., Джак­сон Т.Н. Пись­мен­ные изве­стия о каре­лах.[↩]
6. АЗР. Т. 1. № 10[↩]
7. НПЛ. С. 383[↩]
8. ПСРЛ. Т. 11. С. 95[↩]
9. ПСРЛ. — Т. 11–12. — С. 122–123.[↩]
10. ПСРЛ. Т. XXV. С. 228–229.[↩]
11. Тка­чев М. А. Бело­рус­ский фео­даль­ный город XIV–XVIII вв. (струк­ту­ра и орга­ни­за­ция обо­ро­ны): Дис. ... д‑ра ист. наук. – Грод­но: Гродн. гос. уни­вер­си­тет, 1985. – C. 220; Алек­се­ев Л. В. Запад­ные зем­ли домон­голь­ской Руси. Кн. 1. – C. 214.[↩]
12. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. – С. 397; ПСРЛ. – Т. 11–12. – С. 187.[↩]
13. ПСРЛ. – Т. 11–12. – С. 188.[↩]
14. Там­са­ма. – С. 189.[↩]
15. НПЛ. С. 400[↩]
16. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. – C. 403–404.[↩]
17. Длу­гаш Ян. Грюн­вальд­ская бит­ва [Пер. с латин.]. – М.; Л.: Изд-во Акад. наук СССР, Ленин­град­ское отдел., 1962. – C. 91.[↩]
18. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. – С. 402; ПСРЛ. – Т. 11–12. – С. 218.[↩]
19. ГВНП. № 52 Нов­го­ро­да[↩]
20. 53 НГАБ. – Ф. КМФ-18. – Воп. 1. – Адз. зах. 74. – Арк. 65–66.[↩]
21. НПЛ. С. 403[↩]
22. Длу­гаш Ян. Грюн­вальд­ская бит­ва [Пер. с латин]. — М.; Л.: Изд-во Акад. наук СССР, Ленин­град­ское отдел., 1962. — С.91.[↩]
23. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. — С. 402; ПСРЛ. — Т. 11–12. — С 218.[↩]
24. Liv‑, Est- und Curländisches urkundenbuch. Riga, Moskau: Verlage von J. Deubner, 1884. Bd. 8. № 462. S. 271–273.[↩]
25. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 250, 538 (згад­ка про зміст листа кня­зя Юрія 1442 р., висла­но­го «із Русі лівон­цям»).[↩]
26. Дже­ре­ла: MNK, Rkps 1458, karta 101, 103; Rkps 1482, Tom 2, karta 3. 14.8.1385. Пуб­ліка­ції: Лиха­чёв Н. Мате­ри­а­лы для исто­рии визан­тий­ской и рус­ской сфра­ги­сти­ки. Выпуск ІІ. – С. 237. 14.8.1385.; Сним­ки древ­них рус­ских печа­тей. – С. 78, илл. 14.8.1385.; Codex epistolaris saeculi XV. – Vol. I. – Р. 5, n. 3. 14.8.1385.; Daniłowicz J. Skarbiec dyplomatów. – Tom I. – n. 225, 229.; Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 14.8.1385.; Gumowski M. Handbuch der polnischen Siegelkunde. – S. 157, taf. 32, il. 327. 14.8.1385.; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 704, tab. 3, il. 20; tab. 6, il. 39. 14.8.1385.; Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 400, poz. 1. 14.8.1385.; Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich. – S. 326, n. 573, il. 348. 14.8.1385.; Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 106. 14.8.1385.[↩]
27. Джерела:ЛІМ, Сфр. 707.; AGAD, Perg. 4442. 25.4.1389.; BCz, Perg. 218. 25.4.1389.; MNK, Rkps 1458, karta 102, 103; Rkps 1713, karta 172. 1388–1389 рр. Пуб­ліка­ції: Цітоў А. Пячат­кі ста­ра­жыт­най Бела­русі. – С. 36, мал. 1389 р.;Цітоў А. Наш сім­вал – паго­ня. – С. 21, мал. 1388 р.; Codex epistolaris saeculi XV. – Vol. I. – P. 13–14, n. 13. 31.1.1388.; Daniłowicz J. Skarbiec dyplomatów. – Tom I. – n. 275.; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 705, tab. 5, il. 35. 31.1.1388–25.4.1389.[↩]
28. ПСРЛ. — Т. 24. –. С. 167; Там­са­ма. — Т. 25. — С. 228–229.[↩]
29. Wolff J. Kniazowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – S. 263.[↩]
30. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 250, 538 (згад­ка про зміст листа кня­зя Юрія 1442 р., висла­но­го «із Русі лівон­цям»).[↩]
31. Коце­бу А. Свид­ри­гай­ло, Вели­кий князь Литов­ский, или допол­не­ния к исто­рии Литов- ской, Рос­сий­ской, Поль­ской и Прус­ской. Пер. с немец­ко­го. — СПб.: Тип. медиц. деп. Мин-ва внутр. дел, 1835, — При­бав­ле­ние ССХ.[↩]
32. Skarbiес dyplomatow / І. Daпіlоwicz. — Wіlnо, 1862. — Т. 2. — S. 126, № 1562.[↩]
33. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 351, прим. 461; Коце­бу А. Свит­ри­гай­ло, вели­кий князь Литов­ский… С. 186.[↩]
34. Любав­ский М. К. Литов­ско-Рус­ский сейм. Опыт по иста­рии учре­жде­ний в свя­зи с вну- ірен­ним стро­ем и внеш­ней жиз­нью госу­дар­ства. — М.: Уни­вер­си­тет­ская тип., 1900. — С. 78, 80; ПСРЛ. — Т. 32. — С. 155; Там­са­ма, — Т. 35. — С. 35, 58, 77, 107.[↩]
35. ПСРЛ. Т. XXXV. С. 35, 58, 77, 107.[↩]
36. Liv‑, Est- und Curländisches urkundenbuch… № 1006. S. 615; Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 404.[↩]
37. НПЛ. С. 420.[↩]
38. ПСРЛ. Т. XXXV. С. 60, 78, 109.[↩]
39. ПСРЛ. — Т. 32. — С. 157.[↩]
40. Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI в. Т. I. № 100. С. 198; Т. II. С. 96.[↩]
41. НПЛ. С. 420–421; Поле­хов С. Смо­лен­ское вос­ста­ние 1440 г. Исто­ри­че­ский вест­ник. Москва, 2014. Т. 7 (154): Лит­ва, Русь и Поль­ша XIII–XVI вв. С. 189–190[↩]
42. LM. Kn. 3. P. 35–37.[↩]
43. ПСРЛ. Москва: Язы­ки рус­ской куль­ту­ры, 2001. Т. VI. Вып. 2. Стб. 113–114 (Софійсь­кий II літо­пис[↩]
44. Skarbіес dyplomatow. — S. 180, № 1806.[↩]
45. Skarbіес dyplomatow. — S. 181, № 1813; s. 185, № 1837.[↩]
46. АЗР. Т. I. С. 79, № 65 (за спис­ком 1642 р.).[↩]
47. Дже­ре­ла:
    GStAPKB, XX. HA, PU, Schiebl. 109, n. 68. 27.9.1422. Пуб­ліка­ції: Nowak P., Pokora P. Dokumenty strony polsko-litewskiej. – S. 77, il. B 86. 27.9.1422.[↩]
48. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Л. 11, 51 об., 107 об. После нее упо­ми­на­ет­ся Миха­ил Сабу­ров, кото­рый в нача­ле 1460‑х гг. уже при­нял ино­че­ское имя Миса­ил.[↩]
49. Любав­ский М. К. Литов­ско-Рус­ский сейм. Опыт по иста­рии учре­жде­ний в свя­зи с вну- ірен­ним стро­ем и внеш­ней жиз­нью госу­дар­ства. — М.: Уни­вер­си­тет­ская тип., 1900. — С. 78, 80; ПСРЛ. — Т. 32. — С. 155; Там­са­ма, — Т. 35. — С. 35, 58, 77, 107.[↩]
50. ПСРЛ. Т. XXXV. С. 35, 58, 77, 107.[↩]
51. Liv‑, Est- und Curländisches urkundenbuch… № 1006. S. 615; Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта... С. 404.[↩]
52. Лавр­ский аль­ма­нах, 2007 г., Т. 18, с. 19.[↩]
53. АЗР. Т. I. С. 79, № 65 (за спис­ком 1642 р.).[↩]
54. LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494–1506). P. 229, nr 355 (під­твер­джен­ня 1499 р.).[↩]
55. LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494–1506). P. 214, nr 328 (під­твер­джен­ня 1499 р.).[↩]
56. LM. Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. Kn. 6 (1494–1506). P. 174, 197, nr 258, 300 (акти 1498 і 1499 рр.). [↩]
57. LM. Kn. 5. P. 135, nr 218.[↩]
58. РИБ, — Т. 20. — Литов­ская мет­ри­ка. Т. І. — СПб.: Сенат­ская тип., 1903. — Стб. 546, № 15[↩]
59. РИБ, — Т. 20. — Стб. 1020, Ме 300; стб. 1030, Хе 311; стб. 1071–1072, Хе 357; Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей № І (1380–1584) / раге­пее А. Ва!іцііз, К. Еігкоуісім5. — УіІ­піцз: Рага, 1998. — s. 118, № 567.[↩]
60. АЗР. — Т. 2. — С. 181–182, № 148.[↩]
61. LM. Kn. 6. P. 197, nr 300.[↩]
62. LM. Kn. 6. P. 229, nr 355.[↩]
63. LM. Kn. 5. P. 132, nr 213.[↩]
64. LM. Kn. 5. P. 139–140, nr 224. За цим спис­ком, акт вида­ний «у Вил­ни, в неде­лю Све­то­го Духа» 1499 р., «м(е)с(е)ца мар­ца 19 день». Але Духів день, який у като­ли­циз­мі спів­па­дає з Трій­цею, а в православ’ї – від­зна­чаєть­ся наступ­но­го понеділ­ка, за пер­шим озна­чен­ням у 1499 р. при­па­дав на 19 трав­ня (Пас­ха тоді була 31 берез­ня). Дійс­но, в архів­ній польсь­ко­мов­ній реґе­сті ориґі­наль­но­го акту дата вида­чі – «maia dnia 19» 1499 р. (LM. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998. Kn. 1 (1380–1584). P. 117–118, nr 566). Також і пер­ші пуб­лі­ка­то­ри спис­ку з Литовсь­кої мет­ри­ки внес­ли від­по­від­ну корек­ти­ву – «Маія въ 19 день» (АЗР. Санкт-Петер­бург, 1846. Т. I. С. 197. № 172).[↩]
65. НГАБ. — Ф. 1729. — Воп. І. — Адз. зах. 33. — Арк. 360.[↩]
66. LM. Kn. 6. P. 214, nr 328[↩]
67. …curias dictas Kniezyczy et Thetheryn et castrum Popowa Hora dictum, quae bona Iwan Iurgievicz dux Sassławski (за іншим руко­пи­сом над­ру­ко­ва­но вір­ні­ше Scysławski, але й тут про­пу­ще­на пер­ша літе­ра «М») tenuit cum omnibus districtionibus, alias włośći, ad easdem curias ex antique spectan(tibus). Item et alias villas spectan(tes) ad curiam Theteryn, iuxta fluvium Drud iacen(tes), quas receperamus ducissae Sassłavien(sae) (за іншим руко­пи­сом над­ру­ко­ва­но Seysławien, має бути [M]scysławien(sae[↩]
68. У Переліку міст Швит­риґай­ла, скла­де­но­му восе­ни 1432 р., Кри­чев, Тете­рин і Дро­ков зга­дані в гео­гра­фіч­ній групі (№ 19, 21, 23) сут­тєво попе­ре­ду Мсти­слав­ля (№ 31) (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта… С. 522–523). Це було б досить див­но, якби всі вони вхо­ди­ли до скла­ду одно­го князів­ства. Дея­кі сум­ніви мож­ливі щодо Тете­ри­на; вони зас­но­вані на двох реге­стах Литовсь­кої мет­ри­ки, де зафік­со­ва­но надан­ня вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра, здійс­нені на тери­торії воло­стей Мсти­слав­ля, Кри­че­ва та Мгли­на, кон­фіс­ко­ва­них у Юрія Линґве­но­ви­ча піс­ля його корот­ко­час­но­го кня­жін­ня 1440 р. (LM. Kn. 3. P. 36). 1) «Бул­га­ку село, што Симонъ дер­жалъ при кн(я)зи Лынък­гве­ню, со вси­ми борт­ни­ки, Шань­ко­вичъ да Шепе­ле­ви­чи». Зга­дані тут «Шепе­ле­ви­чи» ото­тож­ню­ють­ся з одной­мен­ним селом, піз­ні­ше містеч­ком Тете­ринсь­кої воло­сті (Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва… С. 141; Вялікі гіста­рыч­ны атлас Бела­русі. Мінск: Бел­кар­та­гра­фія, 2009. Т. 1. С. 71). Однак у дже­релі «Шепе­ле­ви­чи», здаєть­ся, – не наз­ва села, а пріз­ви­ще при­на­леж­них до ньо­го борт­ни­ків. Тро­хи ниж­че це надан­ня про­дуб­льо­ване так: «Бул­га­ку Симоново, какъ ему Жик­ги­монтъ дал. Ашань­ко­ви­чу [читай: , а Шань­ко­ви­чу – С. К.] Шепе­ле­ви­чу …». 2) «Само­илу Голов­ч­инъ, какъ при Жик­ги­монъ­те дер­жалъ». Голов­чин також вмі­щуєть­ся у Тете­ринсь­кій воло­сті (Вялікі гіста­рыч­ны атлас Бела­русі. Т. 1. С. 71). Але за іншою вер­сією це село, зга­дане також у піз­ні­шій гра­мо­ті Юрія Линґве­но­ви­ча, ще в XIX ст. існу­ва­ло побли­зу Онуфріївсь­ко­го мона­сти­ря під Мсти­слав­лем (Мяцель­скі А. Мсціслаўс­кае княст­ва… С. 135–136, 617). Вре­шті, надан­ня само­го Тете­ри­на «Кни­га данин Кази­ми­ра» реєструє в зов­сім іншо­му міс­ці: «Пану Довк­гир­ду, вое­во­де вилен­ско­му, Тете­ри­но а Мош­ко­во у вотъ­чи­ну. Самъ вели­кии кн(я)зь. Сопе­га». Піс­ля смер­ті Довґір­да в 1443 р. це володін­ня перей­шло до інших влас­ни­ків: «Кн(я)зю Ива­ну Рома­но­ви­чу кн(я)жии двор у Тете­рине … Кн(е)г(и)ни Миха­и­ло­вои село у Тете­рине, што Волч­ко, Довък­гир­довъ слу­га, дер­жалъ» (LM. Kn. 3. P. 27, 30). Жод­но­го зв’язку Тете­ри­на з Мсти­славсь­ким князів­ством тут ще не про­сте­жуєть­ся.[↩]
69. РИБ, — Т. 20. — Литов­ская мет­ри­ка. Т. І. — СПб.: Сенат­ская тип., 1903.- Стб. 546, № 15[↩]
70. РИБ, — Т. 20. — Стб. 1020, Ме 300; стб. 1030, Хе 311; стб. 1071–1072, Хе 357; Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей № І (1380–1584) / раге­пее А. Ва!іцііз, К. Еігкоуісім5. — УіІ­піцз: Рага, 1998. — s. 118, № 567.[↩]
71. АЗР. — Т. 2. — С. 181–182, № 148.[↩]
72. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Л. 11, 51 об., 107 об.[↩]