Жеславські

Загальні відомості

Жаславсь­кі або Жеславсь­кі (суч. Заславсь­кі) – князівсь­кий рід, біч­на гіл­ка роду Острозь­ких. Піс­ля смер­ті бл. 1450 Васи­ля Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го його володін­ня поді­ли­ли сини: Іван про­до­в­жив роди­ну Острозь­ких, а Юрій, який успад­ку­вав м. Заслав (Ізя­с­лав), запо­чат­ку­вав рід З. Заславсь­ке удільне князів­ство посту­по­во пере­тво­ри­ло­ся на ком­плекс земель­них маєт­ків на Волині, Поділ­лі й Брац­лав­щині. В 2‑й чв. 17 ст. З. нале­жа­ло 32 679 димів (31 % усіх князівсь­ких димів). Рід князів Заславсь­ких проіс­ну­вав 207 років: від 1466, коли князь Юрій Васи­льо­вич став під­пи­су­ва­тись кня­зем Заславсь­ким до 1673 р., коли помер остан­ній князь Заславсь­кий Олек­сандр Владиславович.

Визнач­ни­ми пред­став­ни­ка­ми роду були Януш Яну­шо­вич (до 1562–1629) – воє­во­да під­лясь­кий (1591–1604) і волинсь­кий (1604–29), Олек­сандр (р. н. невід. – 1629) – волин. каш­те­лян (1605–15), воє­во­да брац­лавсь­кий (1615–28) і київ. (1628–29), Вла­ди­слав-Домінік (див. В.-Д.Заславський). Згід­но із запо­вітом остан­ньо­го кня­зя з роду Острозь­ких – Я.Острозького, який не мав спад­коєм­ців по чол. лінії, до його онуків, синів доч­ки Єфро­синії, яка була одру­же­на з Олек­сан­дром Заславсь­ким, від 1620 перей­шли маєт­ки Орди­на­ції Острозь­кої (24 міста і бл. 600 сіл) і титул князів Острозь­ких як острозь­ких орди­натів. 1673, піс­ля смер­ті остан­ньо­го з роду З. – кн. Олек­сандра-Яну­ша – орди­на­ція перей­ш­ла до князів Любомирських.

Поколінний розпис

XVIII генерація від Рюрика

1. КН. ЮРИЙ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЖАСЛАВСЬ­КИЙ (* ок. 1432, † ок. 1500 г.)

Князь заславсь­кий (1463 – бл.1500). Син Васи­ля Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го «Крас­но­го» й Ган­ки. Був одру­же­ний з Анною неві­до­мо­го походження. 

Сини кн. Васи­ля розді­ли­ли єди­ний рід на дві лінії: стар­ший, Іван, отри­мав у володін­ня Острог і про­до­в­жив лінію Острозь­ких, а молод­ший, Юрій, став влас­ни­ком Засла­ва й роз­по­чав лінію князів Заславсь­ких. Поділ бать­ківсь­ких володінь бра­ти здійс­ни­ли перед 20 квіт­ня 1463 р., т.щ. у цьо­му році кн. Юрій про­дав бра­ту Іва­ну “дел­ни­цу свою Иван­скую, што ми ся в делу доста­ла за пол­сед­ма­надцат коп гро­шей” (тоб­то, за 16 1/2 коп., у “діль­ни­цю” також вхо­ди­ли Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі)1; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 46 зв.)). Іва­но­ві вре­шті діста­ли­ся Острог, Красне, Кру­па. Юрій піс­ля поді­лу з бра­том Іва­ном пере­тво­рив посе­лен­ня Жаславль у свою рези­ден­цію і з часом перей­шов на нове пріз­ви­ще, похідне від його назви. До кін­ця XVI ст. ниніш­нє місто Ізя­с­лав, родо­ве гніз­до ари­сто­кра­тич­но­го роду, відо­мо­го в сучас­ній літе­ра­турі як князі Заславсь­кі, фігу­рує під назва­ми Жеславль і Жаслаль, а самі вони – як князі Жеславсь­кі та князі Жаславські.

У полі нашо­го зору цей князь пере­бу­ває з 1461 до 1496 р., при­чо­му в дав­ні­ших згад­ках він фігу­рує ще як Острозь­кий, а в піз­ні­ших – уже як Жаславсь­кий. Судя­чи з дея­ких папе­рів само­го Юрія Васи­льо­ви­ча та маєт­ків, яки­ми володі­ли потім його нащад­ки, част­ку кня­зя в спад­щині бать­ків ста­но­ви­ли Жаславль із при­лег­ли­ми села­ми, група посе­лень між річ­ка­ми Кор­чик і Жари­ха, відрі­за­на від Жаслав­ля широ­кою сму­гою лісів (Жуків, Дятелів Став, Меречів­ка, Бач­ма­но­ве Сели­ще, Дяків, Берездів), кіль­ка сіл у басей­ні Горині на пів­ніч від Остро­га (Стад­ни­ки, Оже­нин, Чер­няхів, Миля­тин, Почап­ці , поло­ви­на маєт­ку Іва­ня на р. Ікві, 1463 р. про­да­на бра­то­ві Іва­ну (села Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі), та окре­мі посе­лен­ня на вито­ках річок Стуб­ла й Устя (Біла­шів і Верхів [12, 30]).
26 черв­ня 1496 — У фон­дах Дер­жав­но­го архіву Рів­ненсь­кої області най­дав­ні­шим доку­мен­том вва­жаєть­ся куп­ча уго­да кня­зя Юрія Васи­льо­ви­ча Заславсь­ко­го з паном Семе­ном Олі­за­ро­ви­чем, згід­но з якою пер­ший про­дав дру­го­му свій родо­вий мєток Біла­шів на Волині.

∞, АННА (* ..., 1508, † ...), про­ис­хож­де­ние неизвестно.

XIX генерація від Рюрика

2.1. КН. АНДРЕЙ ЮРЬЕ­ВИЧ ЗАСЛАВСЬ­КИЙ († бл.1535

Князь заславсь­кий (бл. 1500 — бл. 1535 рр.). Князь Андрій Юрій­о­вич Заславсь­кий († бл. 1535) був неспов­на розу­му і меш­кав у сво­го молод­шо­го бра­та кн. Іва­на Юрій­о­ви­ча Заславсь­ко­го († бл. 1516) одру­же­но­го на кн. Олені Федорів­ні Чет­вер­тенсь­кій († піс­ля 1546). Піс­ля смер­ті молод­шо­го бра­та, опіку над кн. Андрієм учи­нив кн. Костян­тин Іва­но­вич Острозь­кий. Кори­сту­ю­чись опікою над роди­ною Жаславсь­ких, невдо­взі Костян­тин Острозь­кий захо­пив також інші її володін­ня – за зго­дою київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та й декіль­кох впли­во­вих осіб Вели­ко­го князів­ства, що начеб­то “при том были и того доб­ре звдо­ми”, він склав від імені абсо­лют­но недієз­дат­но­го Андрія Жаславсь­ко­го акт про вси­нов­лен­ня ним Іллі Острозь­ко­го й пере­хід до остан­ньо­го в разі смер­ті назва­но­го бать­ка тре­ти­ни його отчини.Андрій Юрій­о­вич вси­но­вив сина Костян­ти­на Іва­но­ви­ча кн. Іллю Костян­ти­но­ви­ча і вод­но­час лиши­вся під його опікою. Афе­ра мала на меті від­чу­жи­ти у Заславсь­ких тре­ти­ну їхньо­го маєт­ку, серед ін. тре­тю части­ну родо­во­го міста. В акте от 28 нояб­ря 1520 года князь Андрей Юрье­вич Заслав­ский гово­рит: «узнав­ши есми то по собе, иж в жоны не буду мети и для того, абы по моем, живо­те души моей памят­ка была, по сво­ей доб­рой воли, без жад­но­го при­ну­же­ня, а никим теж не намо­вен, взял есми собе за сына место бра­та­ни­ча (пле­мян­ни­ка) сво­е­го, кня­зя Илью (Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го). Его милость, сына бра­та мое­го, кня­зя Кон­стан­ти­на Его Мило­сти Ива­но­ви­ча Остроз­ско­го, пана Вилен­ско­го, гет­ма­на навы­ш­ше­го гос­по­да­ря, коро­ля и вели­ко­го кня­зя Его Мило­сти Жик­ги­мон­та, ста­ро­сты Луц­ко­го, Бря­с­лав­ско­го и Вениц­ко­го, мар­шал­ка Волын­ское зем­ли и по моемъ живо­те даю и дарую и запи­сую Его Мило­сти сыну мое­му, кня­зю Ильи, тре­тью часть име­ней отчиз­ны сво­ей в Жослав­лю и во всих име­нях моих отчиз­ных, што на мене поло­ви­ца в делу при­шла от невест­ки моей, кня­ги­ни Ива­но­вое Жослав­ское (Еле­ны) и от сынов Ее Мило­сти, бра­та­ни­чов моих, кня­зя Михай­ла, а кня­зя Куз­мы Ива­но­ви­чов. А на имя тыи име­ня, щто с тое отчиз­ны моей тре­тю часть Его Мило­сти запи­сую: Жюков, а Дяте­лов Став, а Мере­чов­ку, а Бач­ма­но­во сели­ще, а Дья­ков, а Берез­дов, а Почап­цы, со вси­ми люд­ми тых име­ней и их зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и с сено­жа­тя­ми, и з дань­ми гро­шо­вы­ми, и медо­вы­ми, и кунич­ны­ми, и з боры и леса, з дуб­ро­ва­ми и гаи, и з ловы зве­ри­ны­ми и пта­ши­ми, и с озе­ры и з река­ми, и с ста­вы, и с ста­ви­щи, и з млы­ны и их вымел­ки, и з боб­ро­вы­ми гоны, и зо всим тым, как ся тии выше мене­ныи име­нья здав­на в собе и в гра­ни­цах и в обы­хо­дех ея сво­их мают. А в мыте Остроз­ском, и Луц­ком, и Жослав­ском той моей поло­ви­цы, щто на мене при­шла так­же тре­тю часть и то всі Его Мило­сти даю и дарую, и запи­сую веч­но, и на веки непо­руш­но, кня­зю Ильи Его Мило­сти и Его Мило­сти кня­ги­ни, и Их Мило­сти детем, и на потом будучим Их Мило­сти насчад­ком отда­ля­ю­чи то от бра­та­ни­чов моих, кня­зя Михай­ла, а кня­зя Куз­мы Ива­но­ви­чов Жослав­ских, а от их сестр, и от всих ближ­них моих...» Піс­ля смер­ті гетьма­на опіку­ном Андрія Жаславсь­ко­го став Ілля Острозь­кий [11, 394]. Затем, как вид­но из акта от 1 июля 1534 года, князь Андрей Юрье­вич Заслав­ский «попал в дол­ги вели­кие» для упла­ты кото­рых одол­жил у кня­зя Ильи Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го 2000 коп гро­шей Литов­ских (око­ло 6000 руб.) и 1000 чер­вон­цев угор­скихъ золо­тых. В этой сум­ме зало­же­но было кня­зю Илье осталь­ные две части отцов­ских и мате­рин­ских име­ний кня­зя Заслав­ско­го. У 1536 році, із смер­тю кн. Андрія Юрій­о­ви­ча, роз­по­ча­ла­ся вис­наж­ли­ва і дов­го­т­ри­ва­ла судо­ва тяга­ни­на між кн. Оле­ною Федорів­ною та її сином кн. Кузь­мою Іва­но­ви­чем Заславсь­ким з одно­го боку і кн. Іллею Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким з іншо­го, яка при­зве­ла навіть до зброй­них сути­чок між спорід­не­ни­ми князівсь­ки­ми рода­ми. Име­ния оста­ва­лись в руках кня­зя Ильи Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го 19 лет, до 1539 года. Ибо уми­рая князь Илья Острож­ский, про­сил сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та и опе­ку­на кня­зя Федо­ра Андре­еви­ча Сан­гуш­ко­ви­ча, ста­ро­сту Вла­ди­мир­ско­го и мар­шал­ка Волын­ской зем­ли, что­бы все име­ния, полу­чен­ные им, кня­зем Иль­ію, от кня­зя Андрея Заслав­ско­го, вер­нуть после его смер­ти обрат­но кня­зю Кузь­ме Ива­но­ви­чу Заслав­ско­му, пле­мян­ни­ку кня­зя Андрея и сыну кня­зя Ива­на Юрье­ви­ча Заслав­ско­го. В виду чего, соглас­но пока­за­ния сего опе­ку­на кня­зя Федо­ра Сан­гуш­ко, король Сигиз­мунд 1 октяб­ря 1539 года пред­пи­сы­ва­ет вдо­ве кня­зя Ильи, кня­гине Беа­те Острож­ской, что­бы она воз­вра­ти­ла во вла­де­ние кня­зя Кузь­мы Ива­но­ви­ча Заслав­ско­го — име­ния Жуков, Дяков, Бач­ма­нов, Мере­чев­ку, Дяте­лов став и Почап­цы. Таким обра­зом 2 октяб­ря 1539 года король Сигиз­мунд окон­ча­тель­но при­суж­да­ет кня­зю Кузь­ме Заслав­ско­му эти име­ния. Лише у 1546 році вели­кий князь литовсь­кий і король польсь­кий Зиґ­мунт ІІ Авґуст затвер­див уго­ду згід­но до якої вдо­ва по Іллі Костян­ти­но­ви­чу Беа­та Косте­ле­ць­ка від­сту­па­ла пре­тен­зій й усі спір­ні маєт­ки повер­та­ли­ся до Заславських.

3.1. КН. ІВАН ЮРІЙ­О­ВИЧ († бл.1514/16)

Князь заславсь­кий (бл. 1500 — бл. 1514/16 рр.). Князь Іван Юрій­о­вич Заславсь­кий був над­зви­чай­но хоро­брий і вой­ов­ни­чий. В 1500–1507 роках зна­хо­ди­вся у Мос­ковсь­ко­му полоні.

Оскіль­ки в умо­вах цієї шахів­ни­ці маєт­ки обох родів бага­то де сти­ка­ли­ся, з пер­ших років їх роз­га­лу­жен­ня між ними були пер­ма­нент­ні кон­флік­ти за межі, які то зга­са­ли, то роз­го­ря­ли­ся з новою силою. На згад­ку про одну з пер­ших супере­чок тако­го харак­те­ру натрап­ляє­мо в судо­во­му листі, скла­де­но­му 10 верес­ня 1506 р. осо.бами, які „при­ка­за­нем гос­по­да­ря” роз­ме­жо­ву­ва­ли володін­ня Жаславсь­ких із селом кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го (сам він пере­бу­вав тоді в мос­ковсь­ко­му полоні) під назвою Біло­тин. У цьо­му акті зазна­че­но, що в тій самій справі виїз­див ще луць­кий ста­ро­ста Михай­ло Мон­то­вто­вич (1463–1475), „але кон­ца тому не вчи­ни­ли” (за дру­гим разом спір­ну зем­лю поді­ли­ли вже попо­ло­вині) [11, 38].

Гостро­ту від­но­син між рода­ми на час появи дру­го­го з них част­ко­во висвіт­лює лист Сигіз­мун­да І, вида­ний 1535 р. вну­ко­ві Юрія Васи­льо­ви­ча кня­зю Кузь­мі Іва­но­ви­чу Жаславсь­ко­му в справі горо­до­вої і мосто­вої повин­но­стей. Зі слів остан­ньо­го монарх зазна­чає, що „от дав­ных часов, за дhда и отца его, люди име­ня его Жеславс.кого зам­ку нашо­го Луц­ко­го не роб­ли­ва­ли и мосту не мости­ва­ли, ниж­ли дей дедъ его погне­вал ся был зъ бра­том сво­имъ, кня­земь Ива­ном Остроз­ким, гдеж дей он за тако­вымъ сво­имъ гне­вомъ мусил в тотъ часъ люд­ми сво­и­ми замокъ нашъ Луц­кий роби­ти и мость мости­ти”, але бать­ко кня­зя Кузь­ми бив чолом вели­ко­му кня­зю Олек­сан­дру, щоб звіль­нив його від цьо­го обов’язку „и велелъ ему свой замокъ отчиз­ный Жеславль роби­ти и опра­во­ва­ти вод­ле ста­ро­дав­но­го обы­чая”, на що отри­мав пози­тив­ну від­по­відь [12, 16]. Як бачи­мо, свар­ка між бра­та­ми зай­ш­ла так дале­ко, що горо­до­ві та мосто­ві робо­ти з володінь Юрія Васи­льо­ви­ча, які піс­ля поді­лу зали­ши­ли­ся на користь ста­ро­го родо­во­го гніз­да, були пере­ад­ре-совані з Остро­га на дер­жав­ний замок у Луць­ку, розта­шо­ва­ний на чималій від­стані від Жаслав­ля. Оскіль­ки дру­гий з ука­за­них вище синів Юрія Жаславсь­ко­го, за свід­чен­ням волинсь­кої знаті, „з роду, з моло­до­сти лет сво­их аж и до смер­ти сво­ее смыс­лу и розу­му при­ро­же­но­го люд­ско­го не мел” [12,450], пер­ший із них успад­ку­вав усю отчи­ну та опіку над бра­том. На почат­ку XVI ст. Іван Юрій­о­вич роз­ши­рив свої володін­ня на півд­ні Волині кіль­ко­ма нови­ми над­бан­ня­ми. 1501 р. вели­кий князь Олек­сандр надав йому тут село Двіре­ць [10, 122–123; 15, 265–266], Сигіз­мунд І додав село Біло­го­род­ка з дво­ри­ща­ми пут­них слуг Зен­ця Маце­ви­ча й Сидо­ра Сеню­ти­ча, що попе­ре­ро­ста­ли потім в окре­мі села, і в черв­ні 1508 р. під­твер­див оби­д­ва надан­ня на віч­ність [11, 59–60], а князь Василь Чет­вер­тенсь­кий від­сту­пив свій маєток Зубів­ці [9, 345], 1514 р. теж під­твер­дже­ний монар­хом [11, 119–120]. Ґрун­ти села Зубів­ці, яке лежа­ло на пра­во­му березі р. Хомо­ри, сяга­ли аж до р. Іко­по­ті. Піз­ні­ше на цих про­сто­рах роз­мі­сти­ло­ся кілька.надцять вели­ких посе­лень, а за жит­тя кня­зя Іва­на тут були тіль­ки пооди­но­кі дво­ри­ща під­да­них, що фігу­ру­ють у дже­ре­лах як зубо­ве­ць­кі дан­ни­ки, та зас­но­ване ним село Тер­нав­ка [11, 197]. Тим часом роди­чі Іва­на Жаславсь­ко­го нагро­ма­д­жу­ва­ли нові маєт­ки по сусід­ству з його володін­ня­ми знач­но вищи­ми тем­па­ми. 1494 р. Михай­ло й Костян­тин Іва­но­ви­чі Острозь­кі вислу­жи­ли у вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го пере­важ­ну біль­шість Полонсь­ко­го по.віту-волості [10, 143, 144], 1497 р. молод­ший із них отри­мав від монар­ха двір Кра­си­лів із групою сіл Кузь­минсь­ко­го повіту-воло­сті [10, 113–114], а 1517 р. – усю тери­торію, що під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся рані­ше Кузь­ми­ну як адміністра­тив­но­му цен­тро­ві [11, 156–160]. Шлюб із Тетя­ною Голь­шансь­кою забез­пе­чив кня­зеві Костян­ти­ну спад­щи­ну її діда Семе­на Зба­разь­ко­го, скла­до­ви­ми якої були ма.єтки Шуль­жин і Кось­ків на захід­ній окраїні колиш­ньо­го Полонсь­ко­го повіту-воло­сті [9, 344–345; 11, 166–169]. Зав­дя­ки цим над­бан­ням князі Острозь­кі ото­чи­ли зем­лі роди­чів щіль­ним кіль­цем своїх маєт­ків. Освоєн­ня кня­зя­ми Жаславсь­ки­ми межи­річ­чя Хомо­ри й Іко­по­ті рано чи піз­но мало зіткну­ти їх із кня­зя­ми Острозь­ки­ми, що про­су­ва­ли­ся зі свої­ми під­да­ни­ми на ті самі зем­лі з про­ти­леж­но­го боку. Спра­ва уск­лад­ню­ва­ла­ся тим, що піс­ля смер­ті кня­зя Іва­на, яка на-сту­пи­ла між 1514 і 1520 рр., князь Костян­тин став опіку­ном його роди­ни й маєт­ків. 9 люто­го 1520 р. Костян­тин Іва­но­вич писав Олені Жаславсь­кій, що його під­дані з Кузь­минсь­кої воло­сті скар­жи­ли­ся йому на її дан­ни­ків Сте­ци­ну, Ходо­ря­ку, Пан­ка, Гриц­ка Нестя­ко­ви­ча, Пузир­ке­ви­чів і Міци­ка, тер­навсь­ких людей, які всту­па­ють у їхні борт­ні й орні зем­лі, “бчо­лы их влост­ныи дерут по бор­тям и их самых бьют”, і про­сив, щоб “рачи­ла тых сво­их под­да­ных казат повстягнути”.“Паклижбы твоя милость тых людей сво­их неяко повстяг­ну­ти не хоте­ла, – гро­зив гетьман, – я вже буду веда­ти, яко маю спра­вед­ли­во­сти под­да­ным сво­им дово­ди­ти и через то на них бол­шей того вашей мило­сти жало­ва­ти ся не буду” [11, 195–196]. А вже через кіль­ка тиж­нів, 12 берез­ня того само­го року, у кни­гах луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Федо­ра Чор­то­рийсь­ко­го з’явилася скар­га кня­гині Оле­ни, де йшло­ся про те, що її чоло­вік при­дбав колись у кня­зя Чет­вер­тенсь­ко­го маєток Зубів­ці з дан­ни­ка­ми [С]тециною, Ходоря.кою, Пан­ком, Гриц­ком Нестю­ко­ви­чем і Пузир­ко­ви­ча­ми, а тепер на цих дан­ни­ків та дея­ких інших під­да­них, яких князь Іван вивів із Жаслав­ля й оса­див на біло­го­родсь­кій та зубо­ве­ць­кій зем­лях на р. Тер­нав­ці, почав насту­па­ти князь Костян­тин – спо­чат­ку всту­пив у їхні зем­лі, чиня­чи їм вели­кі крив­ди, а потім сило­мі­ць забрав їх усіх у маєт­ку Тер­нав­ка разом із їхні­ми зем­ля­ми [11, 197]. Отже десь напри­кін­ці люто­го чи на почат­ку берез­ня 1520 р. Костян­тин Острозь­кий здійс­нив свою погро­зу тим, що при­єд­нав село Тер­нав­ка з належ­ни­ми до ньо­го дво­ри­ща­ми дан­ни­ків між верхів’ями Хомо­ри й Іко­по­ті до своїх володінь.

Ж., ОЛЕ­НА ФЕДО­РОВ­НА ЧЕТ­ВЕР­ТИН­СКАЯ († піс­ля 1545 р.).

4.1. КЖ. ..... МАРИ­НА ЮРЬЕВ­НА ЖАСЛАВСЬКА

Доч­ка в шлю­бі із Семе­ном Олі­за­ро­ви­чем, бере­стейсь­ким наміс­ни­ком кін­ця XV ст. [12, 78, 270], мала доч­ку, відо­му нам під іме­на­ми Бог­да­на [1, спр. 18.VI.4, арк. 10] й Настасія [11, 91–93], яку, зали­шив­шись удо­вою, „змо­ви­ла” із сином надвір­но­го коню­шо­го Мар­ти­на Хреб­то­ви­ча, а май­бут­ній сват усу­переч волі матері з доз­во­лу вели­ко­го кня­зя Олек­сандра забрав дів­чи­ну разом з її отчи­ною під свою опіку [15, 174] й обвін­чав із наре­че­ним [7, 561–564], та в сере­дині 1507 р. княж­на Жаславсь­ка отри­ма­ла від ново­го монар­ха Сигіз­мун­да І й панів-рад вирок, за яким Хреб­то­вич мав від­да­ти невіст­ку на час до її пов­но­літ­тя бать­ко­вій сест­рі пані Яци­ниній, а свасі виді­ли­ти в спад­щині чоло­віка в Горо­денсь­ко­му повіті до кін­ця її жит­тя двір Бере­сто­ви­ця [7, 561–564]. Коли 1509 р. Хреб­то­вич, зви­ну­ва­че­ний у зра­ді, опи­ни­вся у в’язниці [16, 112], опіку­ном онуч­ки Юрія Васи­льо­ви­ча та її маєт­ків став вели­кий литовсь­кий гетьман князь Костян­тин Острозь­кий, хоча тоді жили два рід­ні бра­ти її матері. Невдо­взі новий опікун видав свою дво­юрід­ну пле­мін­ни­цю, на той час уже круг­лу сиро­ту, за кня­зя Яну­ша Сан­гуш­ко­ви­ча, а піс­ля смер­ті остан­ньо­го – за кня­зя Іва­на Виш­не­ве­ць­ко­го [12, 270–271]. 24 груд­ня 1511 р., мабуть, десь невдо­взі піс­ля шлю­бу, Януш і Настасія Сан­гуш­ки вида­ли опіку­но­ві лист, де йшло­ся про те, що Семен Олі­за­ро­вич узяв у Юрія Жаславсь­ко­го в 30‑ти копах гро­шей село Біла­шів, яке перед смер­тю запи­сав у тій самій сумі Трої­ць­ко­му мона­сти­реві в селі Дер­мань із пра­вом роди­чів кня­зя спла­ти­ти чен­цям гро­ші й забра­ти свій маєток, у зв’язку з чим вони тепер від­мо­в­ля­ли­ся від всту­пу в Біла­шів і ще раз під­твер­джу­ва­ли пра­во нащад­ків влас­ни­ка спла­ти­ти мона­сти­реві гро­ші й повер­ну­ти собі родо­ве володін­ня [11, 91–92]. Але село Дер­мань і розта­шо­ва­ний у ньо­му мона­стир ста­но­ви­ли влас­ність воло­да­ря Остро­га, тому фак­тич­но село Біла­шів опи­ни­ло­ся в його руках; оскіль­ки ж воно ста­но­ви­ло одну з ланок лан­ц­ю­га посе­лень, що зв’язував Острозь­ку й Дубенсь­ку воло­сті в єди­ний масив, повер­та­ти його гетьман не зби­рав­ся. Так зав’язався один із вуз­лів у спо­рах родів, розв’язати який князі Жаславсь­кі вже не зуміли.

Отец еe, кн. Юрий Васи­лье­вичъ З., выда­вая ее за Семе­на Оли­за­ро­ви­ча, дал за ней в при­да­ное име­ние Бела­пюв, в сум­ме 30 коп гро­шей. Это име­ние муж ея, уми­рая, запи­сал Дер­ман­ско­му мона­сты­рю, а 1537 июн. 29, король раз­ре­шил кн. Кузь­ме Ива­но­ви­чу Заслав­ско­му выку­пить Бела­шев у мона­сты­ря за 30 коп гро­шей [Арх. Санг. IV, 78]. Они име­ли един­ствен­ную дочь, быв­шую въ 1 бра­ке за кн. Яну­шем Ковель­ским и во 2 — за кн. Ива­ном Виш­не­вец­ким. Отъ это­го 2‑го бра­ка роди­лась дочь Ека­те­ри­на, выдан­ная за Гри­го­рия Алек­сан­дро­ви­ча Ходкевича.

~ СЕМЕН ОЛІ­ЗА­РО­ВИЧ ШИЛО­ВИЧ КІРДЕЄВИЧ
~
~

XX генерація від Рюрика

11.3. КН. МИХАЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ († бл.1530)

Стар­ший сын; на пер­ших порах удо­ва й діти Іва­на Жаславсь­ко­го імо­вір­но і не зна­ли про лист, бо вліт­ку 1522 р. Михай­ло Іва­но­вич Жаславсь­кий як най­б­лиж­чий родич гетьма­на був навіть одним зі свід­ків уго­ди про його одру­жен­ня з княж­ною Олек­сан­дрою Слу­ць­кою. 1520 нояб. 28, упо­мин. в запи­си кн. Андрея Юрье­ви­ча Заслав­ска­го, дан­ной кн. Илье Кон­стан­ти­но­ви­чу Острож­ско­му [Арх. Санг. III, 201]. Умер ок. 1530 года [Вольф. 598].

12.3. КН. КУЗЬ­МА ИВА­НО­ВИЧ ЖЕСЛАВСЬ­КИЙ († 9.5.1556)

Князь заславсь­кий (бл. 1535 ‑1556 рр.).
За маєток Тер­нав­ка Жаславсь­кі, оче­вид­но, теж мов­ча­ли дея­кий час, оскіль­ки в архіві не зали­ши­ло­ся яки­хось слідів від­по­від­них зусиль із їхньо­го боку. Спо­чат­ку про­те­сти роди­ни мог­ли стри­му­ва­ти­ся могут­ністю кривд­ни­ка, що був одним із найвп­ли­во­ві­ших санов­ни­ків Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, і залеж­ністю від ньо­го як від опіку­на, а також труд­но­ща­ми освоєн­ня про­сторів за Хомо­рою в умо­вах постій­них напа­дів татар, що зни­жу­ва­ли вар­тість цих земель, а потім і перед­час­ною смер­тю стар­шо­го з братів Жаславсь­ких. І тіль­ки піс­ля смер­ті гетьма­на († 1530) князь Кузь­ма, який досяг­нув уже пов­но­літ­тя, всту­пив у бороть­бу за бать­ко­ву спад­щи­ну. Уже напри­кін­ці 1532 р. на кло­по­тан­ня моло­до­го Жаславсь­ко­го монарх звелів Іллі Острозь­ко­му повер­ну­ти маєток Тер­нав­ка [11, 399], але син гетьма­на не спі­шив вико­ну­ва­ти цю вимогу.Після смер­ті гетьма­на опіку­ном Андрія Жаславсь­ко­го став Ілля Острозь­кий [11, 394]. 1 лип­ня 1534 р. остан­ній отри­мав новий лист сво­го підо­піч­но­го, за яким тре­ти­ну отчи­ни, запи­са­ну 1520 р. на віч­ність, він від­да­вав прий­ом­но­му сино­ві вже за сво­го жит­тя, а решту дві тре­ти­ни застав­ляв у вели­кій сумі гро­шей, що начеб­то забо.ргував йому, “накла­да­ю­чи на служ­бы гос­по­дарь­ские и от кривд оба­поль­ных боро­ня­чи­ся и пра­ву­ю­чи­ся”. Серед свід­ків цьо­го акту бачи­мо луць­ко­го єпис­ко­па Антонія, жиди­чинсь­ко­го архі­манд­ри­та Арсенія, воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сту кня­зя Федо­ра Санґуш­ко­ви­ча та дея­ких інших відо­мих на Волині осіб [11, 471–473]. Опи.нившись перед фак­том утра­ти поло­ви­ни родо­вих володінь, мати й син Жаславсь­кі поспі­ши­ли заяви­ти монар­хо­ві, що, не маю­чи “розу­му зупол­но­го”, Андрій Юрій­о­вич усе жит­тя пере­бу­вав під опікою – спо­чат­ку бра­та Іва­на, потім Кон­стян­ти­на Іва­но­ви­ча, а тому не здійс­ню­вав нія­ко­го поді­лу й ніко­ли не три­мав у своїх руках маєт­ків і не міг роз­по­ряд­жа­ти­ся ними, а для біль­шої пере­кон­ли­во­сті при­вез­ли навіть нещас­но­го роди­ча до сто­ли­ці, щоб “нера­зум­ность его передъ коро­лемъ его мило­стю ока­за­ти”, та здійс­ни­ти цей намір їм не вда­ло­ся, бо “деи смерть его у Вил­ни зашла”, але “панам радом ихъ мило­сти Вели­ко­го княз­ства и всимъ кня­жа­томъ и паня­томъ зем­ли Волын­ское, ижъ оный князь Анъ­д­рей Жаслав­ский розу­му не мелъ”, вони встиг­ли про­де­мон­стру­ва­ти [2, кн. 23, л. 53–53 об.].Тим часом вза­є­ми­ни між рода­ми настіль­ки загост­ри­ли­ся, що дій­шло до гар­мат. Із чер­го­во­го позов­но­го листа монар­ха кня­зеві Острозь­ко­му за скар­гою кня­зя Жаславсь­ко­го, вида­но­го 16 люто­го 1536 р., дові­дує­мо­ся, зокре­ма, що острозь­кий уряд­ник Тупи­ло “при­е­хав­ши моц­но, кгвал­томъ з делы и з гаков­ни­ца­ми и з ручни.цами под замок его Жеславль, слуг и людей его побилъ и пора­нилъ и мно­гии шко­ды поде­лалъ [...]” [12, 22].Ілля Костян­ти­но­вич, зай­ня­тий зміц­нен­ням зам­ку в Брац­лаві, сам “ку роспра­ве ста­ти не хотел”, а при­слав до Віль­на слу­жеб­ни­ка. Хоча пози­ва­чі напо­ля­га­ли на “оче­ви­стой роспра­ве” з від­по­ві­да­чем, монарх від­мо­ви­вся від­ри­ва­ти його від важ­ли­вої дер­жав­ної робо­ти. За виро­ком, вине­се­ним 20 трав­ня 1536 р., тре­ти­ну воло.дінь, запи­са­ну Андрієм Жаславсь­ким на віч­ність, до оста­точ­но­го вирі­шен­ня спо­ру мав дер­жа­ти князь Острозь­кий, застав­ні дві тре­ти­ни заби­ра­ли­ся в сек­вестр вели­ко­го кня­зя й пере­да­ва­ли­ся дво­ря­нам Олех­но­ві Козинсь­ко­му й Мих­но­ві Гуле­ви­чу, котрі повин­ні були скла­сти деталь­ний опис усіх маєт­ків і доходів із них “и тыи вси пла­ты, дохо­ды, што з оных име­ней будет при­хо­ди­ти, спра­вед­ли­ве выби­ра­ти и на одномъ мест­це ихъ хова­ти до пра­ва, а кому ся с пра­ва тыи име­ня доста­нут, тому вси оныи пла­ты и дохо­ды мают отда­ны быти” [12, 30–32]. Вирок став пер­шим успі­хом кня­зя Жаславсь­ко­го в бороть­бі з наба­га­то могут­ні­шим від ньо­го воло­да­рем Остро­га за свої родо­ві маєт­ки – пра­во­мір­ність запи­су його дядь­ка на користь прий­ом­но­го сина була постав­ле­на під серй­оз­ний сум­нів. Через п’ять днів Кузь­ма Іва­но­вич отри­мав у кан­це­лярії монар­ха чер­го­вий позов по сво­го кривд­ни­ка – з повелін­ням остан­ньо­му ста­ти перед коро­лем відра­зу піс­ля повер­нен­ня з Брац­ла­ва на Волинь [12, 34], але з реалі­за­цією його спра­ва затягнулася.Окрилений пер­шим здо­бут­ком, князь Жаславсь­кий зга­дав про маєток Біла­шів, утра­че­ний ще напри­кін­ці XV ст. У листі кня­зеві Острозь­ко­му, вида­но­му монар­хом 29 лип­ня 1537 р., зі слів Кузь­ми Іва­но­ви­ча було ска­за­но, що його дід Юрій дав колись своє­му зятеві Семе­ну Олі­за­ро­ви­чу під заста­ву 30 кіп гро­шів, яких не виста­чи­ло при сплаті за доч­кою поса­гу, село Біла­шів з умо­вою наступ­но­го вику­пу, а той неза­дов­го до смер­ті запи­сав це посе­лен­ня на тих самих заса­дах Дер­мансь­ко­му мона­сти­реві князів Острозь­ких; далі, якщо це справ­ді так, король велів Іллі Костян­ти­но­ви­чу забра­тив­ка­за­ну суму й повер­ну­ти маєток [12, 78]. У зв’язку з пре­тен­зія­ми кня­зя Жаславсь­ко­го лист його діда про заста­ву маєт­ку, оче­вид­но, був сфаль­си­фі­ко­ва­ний. У тексті акту, вне­се­но­му в збір­ник копій, відо­мий як “Кни­га коро­ле­ви Бони”, ска­за­но, начеб­то Юрій Жаславсь­кий не заста­вив (“запро­дал”), а про­дав село Біла­шів Семе­ну Олі­за­ро­ви­чу [10, 62–63, 161], що супере­чить не тіль­ки опо­віді Кузь­ми Іва­но­ви­ча, а й зга­да­но­му вище листу Яну­ша Сан­гуш­ко­ви­ча та його дру­жи­ни 1511 р., упи­са­но­му, до речі, у той самий збір­ник копій [11, 91–92]. Але про­до­в­жен­ня спра­ва за Біла­шів не мала; село так і зали­ши­ло­ся у володін­нях князів Острозьких.

27 трав­ня 1537 р. Ілля Острозь­кий при­дбав у кня­зя Федо­ра Сан.гушковича за пів­то­ри тисячі кіп гро­шів про­сто­рий маєток Хла­по­тин із при­сіл­ка­ми Гори­ця, Суєм­ці, Берездів і Рога­чів (тре­ти­ну на віч­ність, а решту – заста­вою) [12, 76–77], що тяг­нув­ся від р. Кор­чи­ка аж до Случі й разом із маєт­ка­ми князів Жаславсь­ких у межи­річ­чі Кор­чи­ка й Жари­хи з’єднував володін­ня кня­зя дов­ко­ла Остро­га з успад­ко­ва­ни­ми ним піс­ля бать­ка Зв’ягельською і Полонсь­кою воло­стя­ми в єди­ний веле­тенсь­кий за роз­міра­ми масив. Утра­та спад.щини Андрія Жаславсь­ко­го озна­ча­ла б розрив цьо­го маси­ву, тому Ілля Костян­ти­но­вич узяв іні­ціа­ти­ву у свої руки і позвав настир­ли­вих роди­чів із наміром доби­ти­ся ска­су­ван­ня отри­ма­но­го ними виро­ку. Під час роз­гля­ду спра­ви, яку монарх і пани-рада завер­ши­ли в Кра­ко­ві 5 берез­ня 1539 р., Кузь­ма Іва­но­вич і його мати ще раз повто­ри­ли свої аргу­мен­ти. Усві­дом­лю­ю­чи їх неза­пе­реч­ність, але пам’ятаючи про вагу кня­зя Острозь­ко­го в дер­жаві, Сигіз­мунд І ухи­ли­вся від оста­точ­но­го виро­ку: послав­шись на пра­во­ву супереч­ливість ситу­а­ції, недо­стат­ню кіль­кість панів-рад та хво­ро­бу кня­зя Кузь­ми, яка зне­на­ць­ка обло­жи­ла його в Кра­ко­ві, король “рачил тую речъ ихъ отло­жи­ти на щаст­ное при­е­ха­нье свое до пан­ства его мило­сти Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го” з умо­вою, щоб до оста­точ­но­го виро­ку Жаславсь­кі не тур­бу­ва­ли вже Іллю Костян­ти­но­ви­ча свої­ми позо­ва­ми [2, кн. 23, л. 29, 52 об.–54].Та дове­сти цей спір до кін­ця кня­зеві Острозь­ко­му не вда­ло­ся, бо через кіль­ка міся­ців його не ста­ло († 19. 08. 1539 [17, 59]). Не бажа­ю­чи “души сво­ее обтя­жа­ти” спад­щи­ною назва­но­го бать­ка, перед смер­тю Ілля Костян­ти­но­вич “все­го пра­ва сво­е­го от себе и от потом­ковъ сво­ихъ вечне ся вырекъ, а кня­зю Куз­ме и его детемъ и пото­мъ­ком вечъ­но­го деръ­жа­нья тыхъ име­ней посту­пилъ”, а князь Федір Санґуш­ко­вич, при­зна­че­ний одним з опікунів, пові­до­мив про його волю монар­хо­ві. Дома­ган­ня Кузь­ми Іва­но­ви­ча, під­т­ри­мані коро­ле­вою Боною і під­си­лені від­по­від­ним чоло­бит­тям, наре­шті, увін­ча­ли­ся успі­хом: 2 жовтня 1539 р. Сигіз­мунд І видав лист, за яким усі маєт­ки, поза­пи­су­вані Іллі Костян­ти­но­ви­чу назва­ним бать­ком, повер­та­ли­ся кня­зям Жаславсь­ким і нащад­кам покій­но­го кня­зя Острозь­ко­го було веле­но “в томъ веч­ное мол­ча­нье про­тивъ нихъ мети нине и на потом­ные часы” [12, 218–220]. За день до цьо­го виро­ку король видав спе­ціаль­ний лист до вдо­ви Іллі кня­гині Беа­ти з Косте­ле­ць­ких Острозь­кої з нака­зом від­да­ти спір­ні маєт­ки [12, 215–217], а 5 жовтня з цьо­го при­во­ду їй напи­са­ла також коро­ле­ва Бона [12, 220–221]. 6 берез­ня 1540 р. королівсь­кий дво­ря­нин князь Василь Кур­це­вич, яко­го посла­ли ув’яжчим, завер­шив дору­че­ну йому спра­ву й видав від­по­від­ний лист [12, 236]. Покін­чив­ши зі спад­щи­ною бать­ко­во­го бра­та, Кузь­ма Іва­но­вич узяв­ся за маєток Тер­нав­ка. 8 січ­ня 1540 р. князь вик­ло­по­тав у монар­ха лист з вимо­гою повер­ну­ти цей маєток, який адре­су­вав­ся вже Беаті Острозь­кій [12, 231–232], та оскіль­ки Тер­нав­ка ста­но­ви­ла спільне володін­ня кня­зя Іллі і його бра­та Васи­ля, дове­ло­ся чека­ти до поді­лу між остан­нім та доч­кою покій­но­го бра­та Гальш­кою Іллів­ною, від імені якої висту­па­ла її мати. На почат­ку 1541 р. монарх при­зна­чив спе­ціаль­ну діль­чу комісію на чолі з мар­шал­ком Волинсь­кої зем­лі Федо­ром Сан­гуш­ко­ви­чем [12, 304; 17, 62], а на.прикінці трав­ня дяку­вав уже комі­са­рам за те, що поді­ли­ли Острозь­ких і “тыи доку­ки часто­крот­ныи, кото­рыи от них до нас были допус­ка­ны, вже есте заста­но­ви­ли, а реч поспо­ли­тую тым успо­со­би­ли” [12, 291–292]. Оскіль­ки під час поді­лу Острозь­кі, оче­вид­но, не змог­ли доку­мен­таль­но під­твер­ди­ти свої пра­ва на маєток Тер­нав­ка, комі­са­ри задо­воль­ни­ли вимо­гу кня­зя Жаславсь­ко­го, бо вже 20 трав­ня 1541 р. дво­ря­нин Богуш Шель­вівсь­кий ув’язав його в це володін­ня [12, 577–578]. Та вчи­не­ний комісією Сан­гуш­ко­ви­ча поділ не задо­воль­нив сторін і монар­хо­ві дове­ло­ся ска­су­ва­ти його й пере­да­ти спра­ву на ство­ре­ний із панів-рад ком­про­мі­сарсь­кий суд, але в ухвалі остан­ньо­го, вине­сеній у Віль­ні 20 груд­ня 1541 р., про Тер­нав­ку вже не йшло­ся [17, 271–272].Поділивши з бра­том покій­но­го чоло­віка володін­ня князів Острозь­ких, кня­ги­ня Іллі­на (саме так нази­ва­ли на Волині вдо­ву Іллі Костян­ти­но­ви­ча) повер­ну­ла­ся до маєт­ків, утра­че­них на кори­стьк­ня­зя Жаславсь­ко­го: 2 серп­ня 1542 р. вона отри­ма­ла лист монар­ха до Кузь­ми Іва­но­ви­ча з вимо­гою повер­ну­ти Гальш­ці Іллів­ні належ­ні їй части­ни в Жаславсь­ко­му маєт­ку [12, 323], під яки­ми усу­переч виро­ко­ві Сигіз­мун­да І від 2 жовтня 1539 р. мала­ся нау­ва­зі спад­щи­на Андрія Жаславсь­ко­го, та поло­ви­ну села Тернавка.

Наступ­ний лист монар­ха, дато­ва­ний 30 трав­ня 1543 р., повіз уже дво­ря­нин вели­ко­го кня­зя, у при­сут­но­сті яко­го Кузь­ма Іва­но­вич мав від­да­ти поло­ви­ну родо­вих володінь і Тер­нав­ку, якщо справ­ді “сва­волне взял” їх у кня­гині Острозь­кої, “не пере­пер­ши ее жад­ним пра­вом” [12, 349–350]. 1544 р. пре­тен­зії вдо­ви, викла­дені в кіль­ка­надця­ти позо­вах (пер­ші два з них сто­су­ва­ли­ся записів Андрія Жаславсь­ко­го й маєт­ку Тер­нав­ка, а решта – різ­них збит­ків, заподія­них володін­ням), мали бути вине­сені валь­ний сейм, що скли­кав­ся в Бере­сті [12, 445–446]. Опо­нент кня­гині Острозь­кої, у свою чер­гу, дома­гав­ся від неї від­шко­ду­ван­ня зав­да­них наїз­да­ми збит­ків, від­мо­ви від пося­гань на його ґрун­ти, особ­ли­во на Жаславсь­ку пущу, від­да­чі поло­ви­ни Острозь­ко­го мита, вида­чі збі­г­лих під­да­них тощо.Але до роз­гля­ду спорів на сей­мі не дій­шло: з’їхавшись у Бере­сті, сто­ро­ни домо­ви­ли­ся, що до “рим­ско­го свя­та” Трьох Королів наступ­но­го року Кузь­ма Іва­но­вич доб­ро­віль­но вчи­нить кня­гині Ілліній спра­вед­ливість “обо вси тые крив­ды и зем­ле­ные дела и шко­ды ее и под­да­ных ее” перед самим коро­лем. Оскіль­ки ж князь Жаславсь­кий не вико­нав узя­то­го на себе зобов’язання, по ньо­го посла­ли дітсь­ко­го. З’явившись до сто­ли­ці, Кузь­ма Іва­но­вич дору­чив вести спір із послан­ця­ми вдо­ви перед монар­хом своє­му про­ку­ра­то­ру, а сам зай­няв­ся інши­ми спра­ва­ми, але пов­но­ва­жен­ня його пред­став­ни­ка були постав­лені під сум­нів і кня­зя зно­ву зви­ну­ва­ти­ли в неяв­ці, уна­слі­док чого 4 квіт­ня 1546 р. Сигіз­мунд Август при­су­див пере­да­ти тре­ти­ну спад­щи­ни Андрія Жаславсь­ко­го, маєток Тер­нав­ка та всі суміж­ні ґрун­ти, про які йшло­ся в позо­вах, кня­гині Ілліній (прав­да, тіль­ки “до пра­ва”, тоб­то до оста­точ­но­го вирі­шен­ня їх долі згід­но ста­ту­ту) [12, 444–448] і вже на почат­ку черв­ня дво­ря­нин Явор Будаєвич ув’язав пози­вач­ку у вка­за­ні володін­ня від­по­ві­да­ча [12, 462–463, 465–466]. Усві­дом­лю­ю­чи навис­лу загро­зу, 10 квіт­ня 1546 р. Кузь­ма Іва­но­вич отри­мав від два­надця­ти впли­во­вих осіб волинсь­кої знаті пись­мо­ве зізнан­ня, де “под­лугъ Бога и спра­вед­ли­во­сти” вони заяв­ля­ли, що його дядь­ко дійс­но “з роду, з моло­до­сти лет сво­ихъ аж и до смер­ти сво­ее смыс­лу и розу­му при­ро­же­но­го, люд­ско­го не мел и тник­г­ды не было, абы коли кото­ро­го часу мел к розу­му прий­ти, але зав­ше так у в одной мере без розу­му и безъ смыс­лу был” і нія­ки­ми маєт­ка­ми не володів, а коли піс­ля смер­ті бра­та Іва­на потра­пив під опіку Костян­ти­на Острозь­ко­го, то остан­ній, “яко пан моц­ный”, “взем­ши с тых име­ней моцне тре­тюю часть, подал кня­зю Андрею, ижбы он тую тре­тюю часть запи­сал сыну его кня­зю Или, а то для тых при­чин, яко­бы он тое тре­тее части был в дер­жа­нью и име­немъ того кня­зя Андрея на тую тре­тюю часть име­ня запи­сы посправ­лял” [12, 449–451].Озброївшись цим дово­дом, князь Жаславсь­кий заявив перед монар­хом про свою готов­ність ста­ти з кня­ги­нею Іллі­ною з при­во­ду її дома­гань до суду й узяв по неї позов [12, 462]. Тим часом Беа­та з Косте­ле­ць­ких Острозь­ка вик­ло­по­та­ла собі в королівсь­кій кан­це­лярії лист, за яким усі позо­ви по неї від­кла­да­ли­ся на судо­ві роки свя­то­го Михай­ла, тоб­то на кіне­ць року, і не спі­ши­ла їха­ти до сто­ли­ці [12, 459, 481–482]. 3 лип­ня 1546 р. король видав наступ­ний позов – зі спе­ціаль­ним засте­ре­жен­ням, що лист про від­кла­дан­ня справ до Михай­ла на кня­зя Жаславсь­ко­го не поши­рюєть­ся [12, 493–494], а 18 серп­ня 1546 р. послав дітсь­ко­го з нака­зом доста­ви­ти непо­кір­ну вдо­ву силою [12, 504–505]. Зби­ра­ю­чись до Віль­на, кня­ги­ня Беа­та запас­ла­ся листом неве­лич­кої групи наб­ли­же­них до неї міс­це­вих зем­ле­влас­ни­ків про опи­ту­ван­ня ними меш­кан­ців села Тер­нав­ка щодо первіс­ної при­на­леж­но­сті цьо­го посе­лен­ня, де ствер­джу­ва­ло­ся, що за свід­чен­ня­ми ста­ро­жи­лів поло­ви­на посе­лен­ня нале­жа­ла начеб­то Костян­ти­ну Острозь­ко­му ще до його пере­бу­ван­ня в мос­ковсь­ко­му полоні [12, 501–502], і потім від­сто­ю­ва­ла цю вер­сію перед королем.

Суд закін­чи­вся 18 жовтня 1546 р. про­ва­лом кня­гині Іллі­ної: жодне з вистав­ле­них нею зви­ну­ва­чень сусі­да не знай­шло під­т­рим­ки моло­до­го коро­ля й панів-рад – одні позо­ви від­хи­ли­ли, інші відісла­ли на роз­гляд при­я­тельсь­ко­го суду на міс­ці. У питан­ні про тре­ти­ну спад­щи­ни Андрія Жаславсь­ко­го було ска­за­но, що оби­дві сто­ро­ни мають під­го­ту­ва­ти пись­мо­вий виклад своїх доводів, і тоді воно буде роз­г­ля­ну­те, а поки-що всі маєт­ки, в які вдо­ва Іллі Острозь­ко­го була ув’язана, вона повин­на була повер­ну­ти [12, 507–515]. Усві­дом­лю­ю­чи без­пер­спек­тив­ність про­до­в­жен­ня спо­ру, тут же у Віль­ні вдо­ва Іллі Острозь­ко­го укла­ла з Кузь­мою Іва­но­ви­чем від себе та від доч­ки уго­ду, 18 жовтня 1546 р. під­твер­дже­ну Сигіз­мун­дом Авгу­стом, за якою наза­вжди зре­кла­ся всіх пре­тен­зій на спад­щи­ну Андрія Жаславсь­ко­го, а контр­агент зобов’язався від­сту­пи­ти їй на віч­ність до зам­ку Берездів шмат своєї зем­лі вздо­вж на пів і вшир на чверть милі та спла­ти­ти 300 кіп гро­шів, вит­ра­че­них на спра­ву [12, 515–517]. Та оста­точне завер­шен­ня кон­флік­ту кня­ги­ня Іллі­на затри­ма­ла. 2 верес­ня 1547 р. князь Жаславсь­кий цілий день про­сто­яв зі свої­ми людь­ми з наміром від­да­ти їй ука­за­ну вище зем­лю, але від неї ніх­то так і не з’явився [12, 550–551]. У берез­ні 1549 р. король нага­ду­вав кня­гині про необ­хід­ність узя­ти цю ділян­ку й тим самим поста­ви­ти, наре­шті, у спорі крап­ку [5, teka VI, plik 38]. Щодо Кузь­ми Іва­но­ви­ча, то тре­ти­ну спад­щи­ни сво­го дядь­ка він отри­мав, оче­вид­но, відра­зу, а Тер­нав­ка повер­ну­ла­ся до його рук аж 1553 р. [3, rps nr 1008, fasc. 13].Після смер­ті Кузь­ми Жаславсь­ко­го, що насту­пи­ла десь між 3 трав­ня й 12 черв­ня 1556 р. [18, 600], маєт­ки успад­ку­вав його син Януш
Піс­ля 1530 р. одру­жи­вся з кн. Ана­стасією Дуб­ро­ви­ць­кою-Голь­шансь­кою († 1561 р.). Зре­штою в цей час по Волині ширить­ся Рефор­ма­ція. Яскра­вим вті­лен­ням ідей якої ста­ло т. зв. «Пере­соп­ни­ць­ке» єван­геліє, тлу­ма­чен­ня біб­лій­них книг русь­кою (українсь­кою) мовою. По смер­ті Кузь­ми Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го реалі­зу­ва­ти ідею взя­ла­ся вдо­ва по остан­ньо­му Ана­стасія (Парас­ка) Юріїв­на Заславсь­ка (Голь­шансь­ка Дуб­ро­ви­ць­ка) († 1561) разом з доч­кою Ган­ною († 1582) та зятем кн. Іва­ном Федо­ро­ви­чем Чор­то­рийсь­ким. Робо­та над пере­кла­дом єван­гелія поча­ла­ся 1556 року в мона­сти­рі Св. Пре­чи­стої в Заславі, де було ство­ре­но біль­шу части­ну кни­ги. В самій книзі гово­рить­ся про це так:«Сіє руко­пис­ноє чєтвє­ро-Єван­геліє писа­но 1556 года в Мона­сты­ри Жєслав­скомъ при Цєркв(и) Св. Живо­на­чаль­ныя Тро­и­цы. а писа­но мно­го­гръш­нымъ слу­гою, рабомъ Б(о)жіимъ. Михай­ломъ Васи­лієви­чемъ сыномъ Про­то­по­пы Саноц­ка­го. »Закін­чи­ли робо­ту над єван­гелієм вже в Пере­соп­ни­ць­ко­му мона­сти­рі (звід­си і наз­ва кни­ги) 1561 року. Щоправ­да русь­ко­му пере­кла­до­ві не суди­ло­ся потра­пи­ти під дру­карсь­кий вер­стат, на чому весь про­те­стантсь­кий потен­ціал єван­гелія вичер­пу­вав­ся. Нині «Пере­соп­ни­ць­ке» єван­геліє є при­сяж­ною кни­гою україн­ців. Спе­ци­фіч­ною рисою в роз­вит­ко­ві Засла­ва був той факт, що, у зв’язку з належ­ністю до типу при­ват­но­влас­ни­ць­ких міст, основ­ні при­пи­си тор­го­во­го пра­ва вста­нов­лю­ва­ли­ся тут влас­ни­ком – кня­зя­ми Заславсь­ки­ми. Зокре­ма, пре­роґа­ти­вою вла­ди кня­зя було надан­ня доз­во­лу на тор­гів­лю тим чи іншим това­ром у межах міста, або навіть забо­ро­на в’їзду до міста окре­мих куп­ців. При­кла­дом тут може слу­гу­ва­ти забо­ро­на тор­гів­лі для острозь­ких куп­ців тор­гу­ва­ти в Заславі й від­по­від­на забо­ро­на для заславсь­ких куп­ців на торг в Острозі у 1588 р. [ЛНБ ім. В. Сте­фа­ни­ка. – Ф. 9, спр. 62, арк. 349.] Подіб­но знач­но рані­ше, в 1533 р., князь Ілля Острозь­кий звер­таєть­ся з про­хан­ням до кня­зя Кузь­ми Заславсь­ко­го допу­сти­ти його острозь­ких куп­ців до уча­сти в заславсь­ких тор­гах [Тор­гів­ля на Україні XIV – сере­ди­на XVII століт­тя… – С. 61. – № 48.]. Також до ком­пе­тен­ції уря­ду влас­ни­ка міста нале­жа­ло пра­во надан­ня міща­нам доз­во­лу на кори­сту­ван­ня нав­ко­лиш­ні­ми зем­ля­ми. Для при­кла­ду, в льо­ка­цій­но­му при­вілеї 1633 р. для містеч­ка Сла­ву­ти­на князь Юрій Заславсь­кий доз­во­лив міща­нам кори­ста­ти­ся дере­ви­ною з князівсь­ких лісів не лише для влас­них потреб, але й для про­да­жу на місь­ко­му тор­гу – «w rynku sprawowac dla pozytku swego» [APK-AS, Rekopisy. – Sygn. 64/13. – K. 53–56.].

~ [p. 1530] Nastazja Юрьев­на ks. Holszańska Dubrowicka, Доч­ка київсь­ко­го воє­во­ди Юрія Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го. З‑перед 1529 року вий­ш­ла заміж за кня­зя Кузь­му Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го. Наро­ди­ла від ньо­го двох дітей: Яну­ша і Ган­ну. 12 черв­ня 1556 року, на вико­нан­ня запо­віту чоло­віка Кузь­ми Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го, разом з сином Яну­шем Кузь­мо­ви­чем Заславсь­ким, нада­ли церкві Пре­свя­тої Трій­ці «двіре­ць­ко­го мона­сти­ря» чоти­ри села: Двіре­ць, зі ста­вом і мли­ном, Воли­жин­ці, Зава­дин­ці і Сенютки[1].

1558 року в часі поді­лу спад­ку Голь­шансь­ких Дуб­ро­ви­ць­ких, разом із своєю сест­рою Софією Полу­бенсь­кою, отри­ма­ла зам­ки Глуськ, Ричів і 200 коп гро­шей готів­кою, яки­ми поді­ли­ли­ся 11 трав­ня 1560 року[2]. Відо­ма як фун­да­тор­ка Пере­соп­ни­ць­ко­го єван­гелія (1556—1561) — най­о­шат­ні­шо­го руко­пи­су Волинсь­кої школи[3]. 10 серп­ня 1561 року скар­жи­ла­ся на цель­ни­ка гродсь­ко­го зем­лі Волинсь­кої Іва­на Бор­зо­ба­га­то­го, щодо повтор­но­го збо­ру цла з куп­ців у Луць­ку і Кре­мен­ці, піс­ля того як ті спла­ти­ли мито в Заславсь­кій коморі, про що зроб­ле­но запис до Луць­кої зам­ко­вої книги[4]. Помер­ла 1561 року в домі сво­го зятя Іва­на Чор­то­рийсь­ко­го на Кле­вані, зали­шив­ши там свої скар­би і при­вілеї на спад­ко­ві маєт­ки, яки­ми роз­по­ряд­жа­ти­ся довіри­ла віленсь­ко­му каш­те­ля­ну Гри­горію Ходкевичу[2]. Піс­ля смер­ті чоло­віка вона піш­ла у мона­стир і ста­ла ігу­ме­нею Заславсь­ко­го жіно­чо­го мона­сти­ря (нині не існує), під чер­не­чим іме­нем Параскева.

КН. СОФИЯ (ВАР­ВА­РА) ІВАНІВНА

М., ОЛЕХ­НО БОГ­ДА­НО­ВИЧ ЗАГОРОВСКИЙ.

КЖ. НАСТАСІЯ ІВАНІВ­НА ЖЕСЛАВСЬ­КА (1561)

Оста­лась в ВКЛ. Ей при­над­ле­жа­ло несколь­ко поме­стий в Овруч­ском пове­те, в том чис­ле Боров. Муж и сын ещё уеха­ли в Москву.

княж­на Ана­стасія Михай­лів­на Жижемсь­ка: печат­ка від 15.7.1558–4.6.1561

Піс­ля смер­ті Воло­ди­ми­ра Бог­да­но­ви­ча Глинсь­ко­го Путив­льсь­ко­му близь­ко 1540
р. їх успад­ку­ва­ла його дру­жи­на кня­ги­ня Настасія (Марія) Михай­лів­на Жижемсь­ка 2. Піс­ля її смер­ті (пом. піс­ля 1561 р.) володін­ня перей­шли до Богу­ша — Євфи­мія Коре­ць­ко­го, який був сином рід­ної сест­ри небо­ги кня­гині Ган­ни Михай­лів­ни Жижемсь­кої — дру­жи­ни Федо­ра Іва­но­ви­ча Коре­ць­ко­го, похо­ва­но­го 1522 р.в кап­ли­ці князів Коре­ць­ких біля Успенсь­ко­го собо­ру 3. Jeszcze w 1624 r. kniaziowie Żyżemscy procesowali Suazczewskieh- Proskurów o dobra pochodzące z eksdywizyi po kniaziach Hlińskich, do których mieli prawu po prababce swej »).

Печат­ка від 15.7.1558–4.6.1561 княж­ни Ана­стасії Михай­лів­ни Жижемсь­кої: в полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­кіл з кін­ця­ми загну­ти­ми додо­лу і в бік над вось­ми­про­ме­не­вою зір­кою; зго­ри напис: НАСТ.; оваль­на, роз­мір 16х15 мм. 4.

В історіо­гра­фії прий­ня­то вва­жа­ти, що Настасія, дру­жи­на кн. Воло­ди­ми­ра Путив­льсь­ко­го († піс­ля 1540), була донь­кою кн. Михай­ла Жижемсь­ко­го5. Ори­гі­наль­ні доку­мен­ти і сфра­гі­стич­ні пам’ятки спро­сто­ву­ють це твер­джен­ня. Настасія Путив­льсь­ка була донь­кою кн. Іва­на Юрій­о­ви­ча і рід­ною сест­рою кн. Кузь­ми Іва­но­ви­ча Заславсь­ких. На її печат­ці, якою кори­сту­вав­ся по смер­ті жін­ки її син кн. Бог­дан Путив­льсь­кий, бачи­мо родо­вий знак князів з Остро­га й Засла­ва: з’єднані стов­пом два пів­ко­ла з кін­ця­ми додо­лу над зір­кою6. Олег Одно­ро­жен­ко спро­бу­вав поєд­на­ти історіо­гра­фіч­ну тра­ди­цію з від­най­де­ним сфра­гі­стич­ни матеріа­лом і при­пу­стив, що Настасія з Жижемсь­ких Путив­льсь­ка була народ­же­на княж­ною Заславсь­кою7.

∞, КН. ВЛА­ДИ­МИР БОГ­ДА­НО­ВИЧ ГЛИН­СКИЙ-ПУТИВЛЬ­СКИЙ, сын кня­зя Бог­да­на Федоровича. 

КЖ. /..../ ИВА­НОВ­НА ЖЕСЛАВСЬКА

М., КН. /...../ /...../ СВИСТЕЛЕЦЬКИЙ

КН. ФЕДОР ИВА­НО­ВИЧ ЖЕСЛАВСЬКИЙ

КН. БОГ­ДАН ИВА­НО­ВИЧ ЖЕСЛАВСЬ­КИЙ (нар. 1486 пом. 1528)

КН. ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ЖЕСЛАВСЬКИЙ 

XXI генерація від Рюрика

13.12. КНЖ. АННА КУЗЬ­МИ­НИЧ­НА (1526–01.05. 1590)

Дру­жи­на Олі­за­ра Кирдея-Мильського
та матері Бог­да­на Сапі­ги й кня­гині Ган­ни Чор­то­рийсь­кої (княж­ни Ган­на, Оле­на й Настасія Дуб­ро­ви­ць­кі-Голь­шансь­кі) були рід­ни­ми сест­ра­ми. На момент укла­дан­ня пер­шої духів­ни­ці сиді­ла “на вдо­ви­но­му стіль­ці” й вихо­ву­ва­ла непов­но­літ­ніх дітей (донь­ку Олек­сан­дру і двох синів Іва­на та Юрія). Окрім них кня­ги­ня мала ще двох дів­чат, яких по смер­ті чоло­віка вида­ла заміж за Оста­фія Гор­но­стая та Васи­ля Заго­ровсь­ко­го. Коли через десять років було спо­ряд­же­но оста­точ­ний варіант запо­віту, у скла­ді роди­ни і ста­тусі її членів від­бу­ли­ся дея­кі змі­ни. Заги­нув стар­ший син Іван, досяг­нув пов­но­літ­тя молод­ший Юрій, донь­ка Кате­ри­на Заго­ровсь­ка овдо­ві­ла, а її мен­ша сест­ра Олек­сандра все ще не була вида­на заміж і тому досі пере­бу­ва­ли під опікою матері.

Пер­ший запо­віт вида­но в Кле­вані 23 квіт­ня 1572 р. При­чи­ною його ство­рен­ня назва­но важ­ку хво­ро­бу8, при­чо­му погір­шен­ня ста­ну здоров’я кня­гині Ган­ни мало бути настіль­ки сут­тєвим, що вона нака­за­ла негай­но впи­са­ти теста­мент до книг Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду. Цю місію жін­ка дору­чи­ла своє­му дядь­ко­ві Олі­за­ро­ві Кир­дею-Мильсь­ко­му, який вико­нав її волю 25 квіт­ня9. Дру­гий запо­віт укла­де­но в Кле­вані 2 листо­па­да 1582 р., а впи­са­но до Луць­ких земсь­ких книг 6 черв­ня 1583 р., уже піс­ля смер­ті кня­гині10. Піз­ні­ший з аналі­зо­ва­них доку­мен­тів не мож­на вва­жа­ти допов­нен­ням до пер­шої духів­ни­ці. У тексті 1582 року кня­ги­ня жод­ним чином не апе­лює до ньо­го і навіть не зга­дує про те, що колись уже зали­ша­ла роз­по­ряд­жен­ня на випа­док своєї смер­ті. Разом із тим, дея­кі пунк­ти в обох вер­сіях теста­мен­ту збі­га­ють­ся. Зокре­ма, Ган­на Чор­то­рийсь­ка незмін­но волі­ла бути похо­ва­ною в кле­вансь­кій церкві Свя­тої Трій­ці, замо­в­ля­ла 40-ден­ні заупо­кій­ні від­пра­ви і про­си­ла наго­ду­ва­ти убо­гих11. Тра­ди­цій­но бага­то міс­ця в доку­мен­тах зай­має питан­ня роз­поді­лу спад­щи­ни, роз­ра­хун­ків з борж­ни­ка­ми, кре­ди­то­ра­ми та слу­га­ми й при­зна­чен­ня опікунів для нащадків. 

Серед при­чин, які спо­ну­ка­ли кня­ги­ню Ган­ну пере­гля­ну­ти “арти­ку­ли” сво­го запо­віту в 1582 році, була вже зга­да­на вище смерть стар­шо­го сина Іва­на, неви­рі­ше­на доля молод­шої неза­між­ньої донь­ки Олек­сан­дри і пра­г­нен­ня запо­біг­ти кон­флік­ту між спад­коєм­ця­ми, заці­кав­ле­ни­ми у поділі її рухо­мо­го і неру­хо­мо­го май­на. Щодо переліку свід­ків, то в обох випад­ках поруч із близь­ки­ми до теста­тор­ки людь­ми бачи­мо слуг князів Рад­зивілів, влас­ни­ків сусід­ньої Оли­ць­кої воло­сті. Кле­вансь­кий замок – родо­ве гніз­до Чор­то­рийсь­ких – від­ді­ля­ло від її цен­тру всьо­го 10 кіло­мет­рів. Смерть Ган­ни Чор­то­рийсь­кої насту­пи­ла в листо­па­ді-груд­ні 1582-го або на почат­ку 1583 року. Точ­но відо­мо, що в сере­дині люто­го жін­ка вже не жила12. Тіло кня­гині мали похо­ва­ти у кле­вансь­кій зам­ко­вій церкві поруч із тлін­ка­ми чоло­віка і стар­шо­го сина13. Дата опри­люд­нен­ня дру­го­го запо­віту вка­зує на те, що жалоб­ні уро­чи­сто­сті від­бу­ли­ся напри­кін­ці трав­ня або в пер­ших чис­лах черв­ня 1583 року. На користь дру­го­го варіан­ту свід­чить той факт, що ще 10 черв­ня на Волині пере­бу­ва­ли бере­стейсь­кий каш­те­лян Бог­дан Сапі­га і гос­по­дарсь­кий мар­ша­лок Олі­зар Кир­дей-Мильсь­кий, близь­кі роди­чі й важ­ливі гості на її похо­ро­нах. Власне 10 черв­ня вони осо­би­сто бра­ли участь у засі­дан­ні Луць­ко­го земсь­ко­го суду, під час яко­го спад­коєм­ці князів Дуб­ро­ви­ць­ких-Голь­шансь­ких зій­шли­ся в супереч­ці за Сте­пансь­кий маєток із київсь­ким воє­во­дою кня­зем Васи­лем-Костян­ти­ном Острозь­ким14.

∞, 1547, КН. ІВАН ФЕДО­РО­ВИЧ ЧОР­ТО­РИЙСЬ­КИЙ († 1566/67 р.), справ­ця Київсь­ко­го воє­вод­ства. Дети Иван, Юрий, Еле­на Кате­ри­на, Анна.

14.12. КН. ЯНУШ КУЗЬ­МИЧ (* 1538/1543 — † 19.VI./7.VII.1562)

Князь заславсь­кий (1556–1562 рр.).
27 лип­ня 1562 р. у сто­ли­ці Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Віль­ні помер князь Януш Заславсь­кий, єди­ний син свіс­ло­ць­ко­го і каме­не­ць­ко­го ста­ро­сти Кузь­ми Іва­но­ви­ча та Ана­стасії Юріїв­ни Дуб­ро­ви­ць­кої-Голь­шансь­кої1. Про жит­тя цієї люди­ни зали­ши­ло­ся обмаль даних, та це й не див­но з огля­ду на те, що помер князь у від­носно моло­до­му віці, маю­чи близь­ко трид­ця­ти років. На той час Януш Кузь­мич вже був круг­лим сиро­тою та ще й вдівцем2, в руках яко­го зна­хо­ди­ла­ся доля трьох малень­ких дітей – донь­ки Софії та синів Яну­ша і Михайла.

Піс­ля смер­ті Кузь­ми Жаславсь­ко­го, що насту­пи­ла десь між 3травня й 12 черв­ня 1556 р. [18, 600], маєт­ки успад­ку­вав його син Януш, який про­сте­жуєть­ся за дже­ре­ла­ми з часу запи­су ним у черв­ні 1556 р. групи посе­лень на мона­стир свя­тої Трій­ці в селі Двіре­ць [6, 140]. 

У люто­му 1557 р. остан­ній одру­жи­вся з доч­кою суд­ді Луць­ко­го повіту Пет­ра Чап­ли­ча-Шпанівсь­ко­го, яку зва­ли Марія [5, teka VIII, rps nr 66], а у верес­ні 1560 р. він фігу­рує вже як уді­ве­ць [5, teka IX, rps nr 18]. У шлю­бі з Чап­лян­кою князь мав синів Яну­ша й Михай­ла та доч­ку Зофію (май­бут­ню дру­жи­ну Ф. Тиш­ке­ви­ча-Логойсь­ко­го) [18, 601]. 

Дру­жи­на Заславсь­ко­го Маріан­на Пет­рів­на Чап­ли­чів­на-Шпа­новсь­ка помер­ла, оче­вид­но, на почат­ку 1561 р., одра­зу піс­ля народ­жен­ня молод­шо­го сина Михай­ла. На користь цієї дати свід­чить ряд фак­тів. По-пер­ше, нам відо­мо, що стар­ший син подруж­жя Заславсь­ких князь Януш Яну­ше­вич став пов­но­літ­нім навес­ні чи вліт­ку 1575 р., а від­так наро­ди­вся він 1560 р. [16, арк. 122 а; 21, арк. 74 зв.]. По-дру­ге, Януш Кузь­мич помер удів­цем і був ним вже у трав­ні 1561 р. [27, s. 129: лист Я.К. Заславсь­ко­го про заста­ву Гав­ри­лу Вер­бо­ве­ць­ко­му в cумі 350 кіп литовсь­ких гро­шів с. Вер­бів­ці. 18 трав­ня 1561 р. Заслав. У цьо­му доку­мен­ті, між іншим, зазна­че­но, що застав­лене село до повер­нен­ня суми у Вер­бо­ве­ць­ко­го не може відібра­ти ані сам князь Януш, ані його діти, ані «мал­жон­ка моя, кото­рую ми єсли Пан Б[о]гъ з лас­ки сво­ее дати рачить»]. Таким чином, дру­жи­на Заславсь­ко­го помер­ла у 1560 або 1561 р., а з огля­ду на те, що в 1560 р. наро­ди­вся її стар­ший син, смерть мала насту­пи­ти в пер­ші поло­вині 1561 р., піс­ля появи на світ молодшого.

17 січ­ня 1561 р. у Суп­раслі було укла­де­но уго­ду, від­по­від­но до якої овдо­ві­лий князь Януш Заславсь­кий пови­нен був побра­ти­ся з донь­кою тро­ць­ко­го каш­те­ля­на пан­ною Софією Ход­ке­ви­чів­ною15. Шлюб мав від­бу­ти­ся за рік, “по свя­те Трох Кро­лей”, однак, оче­вид­но, через участь Гри­горія Ход­ке­ви­ча, як поль­но­го гетьма­на, у вій­ні з Мос­ко­вією, а також через жало­бу кня­зя Яну­ша в зв’язку зі смер­тю матері і заго­стрен­ня його ж хроніч­ної хво­ро­би, уро­чи­сто­сті дове­ло­ся від­кла­сти. У під­сум­ку, весіл­ля так і не від­бу­ло­ся, бо вліт­ку 1562 р. Заславсь­кий помер сам.

На вес­ні або на почат­ку літа 1562 р. Заславсь­кий при­був до королівсь­ко­го дво­ру, де обго­во­рю­ва­ли­ся деталі опе­ра­ції зі стри­му­ван­ня військ Іва­на Гроз­но­го, які вдер­ли­ся на тери­торію Лит­ви. Що ста­ло при­чи­ною фаталь­ної події – чи то нещас­ний випа­док чи, може, три­ва­ла хво­ро­ба – досте­мен­но неві­до­мо; у будь-яко­му разі запо­віт Яну­ша Кузь­ми­ча був укла­де­ний за міся­ць до смер­ті за відо­ма вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Сигиз­мун­да Авгу­ста та його най­б­лиж­чо­го ото­чен­ня [11, s.55, 57; 10. s.600]. Своєю остан­ньою волею Заславсь­кий роз­по­ря­ди­вся пере­да­ти опіку над сім’єю та усі­ма родо­ви­ми маєт­ка­ми тро­ць­ко­му каштеляну
і надвір­но­му гетьма­но­ві Гри­горію Олек­сан­дро­ви­чу Ходкевичу. 

На почат­ку літа 1562 р. Януш Кузь­мич мав вирі­ши­ти у сто­ли­ці кіль­ка важ­ли­вих май­но­вих питань, в яких його інте­ре­си пере­ти­на­ли­ся з інте­ре­са­ми двох впли­во­вих волинсь­ких ари­сто­кратів – князів Іва­на Чор­то­рийсь­ко­го та Богу­ша Коре­ць­ко­го. Пер­шо­го з них, сво­го шва­г­ра, теста­тор зви­ну­ва­чу­вав у при­влас­нен­ні ряду май­но­вих папе­рів та фаміль­них скар­бів. Щодо папе­рів – ішло­ся про «листы венов­ные» рід­ної тіт­ки Яну­ша, кня­гині Настасії Путив­льсь­кої. Піс­ля смер­ті єди­но­го тіт­чи­но­го сина Бог­да­на, який не зали­шив по собі нащад­ків, Заславсь­кий пре­тен­ду­вав на участь у роз­поділі їхньої
спад­щи­ни. Що сто­суєть­ся май­на, то князь Януш зби­рав­ся повер­ну­ти золо­то, сріб­ло та інші коштов­но­сті, які його матір осо­би­сто пере­да­ла Чор­то­рийсь­ким на тимча­со­ве збері­ган­ня. Якщо віри­ти сло­вам кня­зя Яну­ша, його матір пере­да­ла подруж­жю Чор­то­рийсь­ких “вси скар­бы и мает­но­сти, кото­рые были по живо­те небож­чи­ка кн[я]зя Куз­мы Жеслав­ско­го”. Піс­ля смер­ті цієї жін­ки (1561) князь Януш разом із уря­до­вим вижем і “шлях­тою людь­ми добри­ми” їздив до Мих­нівсь­ко­го дво­ра, в яко­му дожи­ва­ла віку ста­ра кня­ги­ня і в яко­му до похо­ван­ня лежа­ло її тіло. У при­сут­но­сті свід­ків було від­чи­не­но скри­ню й гардероб-“сховане” небіж­чи­ці, де знай­де­но лише “пла­те белое…, две шубе лисих завый­ко­вых, а две шубе бели­ных, и две свя­то­сти, среб­ромъ опра­ве­ных…, а бол­шей… нико­то­рыхъ стат­ков по живо­те ее м[и]л[о]сти не зоста­ло”16.

Супереч­ки зі ще одним шва­гром кн. Богу­шем Коре­ць­ким сто­су­ва­ли­ся зов­сім інших питань. Як луць­кий ста­ро­ста, Коре­ць­кий переш­код­жав зби­ра­ти луць­ке мито “Дани­лів­щи­ну”, яку пра­щу­ри Заславсь­ко­го кон­тро­лю­ва­ли уже кіль­ка поколінь, а як ста­ро­ста брац­лавсь­кий, він же зав­да­вав збит­ків у маєт­ках кня­зя Яну­ша, розта­шо­ва­них на Схід­но­му Поділ­лі17. Попри ста­ро­дав­нє пра­во Заславсь­ких на мито “Дани­лів­щи­ну”, яке без­пе­реш­код­но зби­ра­ли бать­ко, матір і пред­ки кня­зя Яну­ша, луць­кий ста­ро­ста Богуш Коре­ць­кий йому само­му “бра­ти і вжи­ва­ти” забо­ро­нив)18 У 1561 р. Богуш Коре­ць­кий перей­шов межу під­брац­лавсь­ких маєт­ків Яну­ша Заславсь­ко­го, і в них “боб­ро­вые гоны пого­нилъ, и боб­ры тамъ побил, и иные мно­гие пожит­ки з оных име­ней его сво­волне на себе побрал”. Вирі­ши­ти всі ці непо­ро­зу­мін­ня полю­бов­но кня­зю не вда­ло­ся, але перш ніж пози­ва­ти недоб­ро­зич­лив­ців до суду, він мав отри­ма­ти від гос­по­да­ря “упо­ми­наль­ні листи” до шва­грів. Лише в разі від­мо­ви Чор­то­рийсь­ко­го та Коре­ць­ко­го задо­віль­ни­ти пре­тен­зії кня­зя Яну­ша від­кри­ва­ла­ся мож­ливість для почат­ку їх судо­во­го пере­слі­ду­ван­ня. Таким чином, подо­рож до Віль­на Заславсь­кий здійс­нив для того, аби зустріти­ся з монар­хом, пояс­ни­ти йому суть справ і отри­ма­ти дозвіл на вида­чу з вели­ко­кня­жої кан­це­лярії “упо­ми­наль­них листів”. 

У путь Януш Кузь­мич мав виру­ши­ти невдо­взі піс­ля 17 трав­ня 1562 р. Цьо­го дня, пере­бу­ва­ю­чи в Луць­ку, він видав львівсь­ко­му куп­цю Вась­ку Кури­ло­ви­чу бор­го­ву роз­пис­ку на 1000 кіп литовсь­ких гро­шів19. Повер­ну­ти цю вели­чез­ну суму ари­сто­крат мав бук­валь­но за міся­ць, “на свя­то­го Іва­на в Пет­рів піст”. У разі затрим­ки із випла­тою бор­гу він пови­нен був посту­пи­ти­ся Кури­ло­ви­чу села­ми Мих­нів та Лиса Гора Заславсь­кої воло­сті, які кре­ди­тор три­мав би з усі­ма при­бут­ка­ми аж до повер­нен­ня суми. У під­сум­ку, через смерть кня­зя Яну­ша Заславсь­ко­го і, від­по­від­но, неви­ко­нан­ня ним
умов уго­ди, Кури­ло­вич був уве­де­ний в посесію Мих­но­вим та Лисою Горою 27 лип­ня 1562 р.20. З огля­ду на роз­мір позич­ки, мож­на при­пу­сти­ти, що Заславсь­кий пла­ну­вав осо­би­сто роз­раху­ва­ти­ся з гро­шо­ви­тим львів’янином, а зна­чить не мав намі­ру на дов­ший час зупи­ня­ти­ся в сто­ли­ці. Коли саме він при­був до неї і коли від­бу­ла­ся очна аудієн­ція з Сиґіз­мун­дом-Авґу­стом, ми не знає­мо, однак уже 15 черв­ня в руках кня­зя були дато­вані цим чис­лом ори­гі­на­ли “упо­ми­наль­них листів” до Чор­то­рийсь­ко­го і Коре­ць­ко­го. Укла­дені вони були від імені монар­ха, завірені печат­кою кан­це­лярії та скріп­лені “сиґ­на­ту­рою” гос­по­дарсь­ко­го писа­ря Мико­лая Нару­ше­ви­ча21.

Піс­ля вико­нан­ня голов­ної зада­чі князь Януш міг виру­ша­ти у зво­рот­ній шлях, але хво­ро­ба затри­ма­ла його. Всьо­го через три дні, 18 черв­ня, все ще пере­бу­ва­ю­чи у Віль­ні, він уклав запо­віт. Пер­ший важ­ли­вий пункт цьо­го доку­мен­та сто­су­вав­ся міс­ця похо­ван­ня. Теста­тор виявив бажан­ня, аби його тіло спо­чи­ва­ло в сто­лич­ній церкві Свя­тої Трій­ці22. Опіку­ном дітей князь при­зна­чив сво­го потен­цій­но­го тестя тро­ць­ко­го каш­те­ля­на Гри­горія Ход­ке­ви­ча23. Остан­ній пови­нен був обері­га­ти рухо­ме і неру­хо­ме май­но роди­ни, з настан­ням пов­но­літ­тя синів Заславсь­ко­го – пере­да­ти їм маєт­ки і фаміль­ні скар­би, а вида­ю­чи заміж донь­ку – забез­пе­чи­ти їй посаг (2000 кіп готів­кою і стіль­ки ж “в шатахъ, в перъ­лахъ и инъ­шихъ рухо­мыхъ речахъ”)24. У всіх цих спра­вах теста­тор ціл­ко­ви­то довіряв Ход­ке­ви­чу. Упев­неність у ньо­му була настіль­ки твер­дою, що в разі, якби тро­ць­кий каш­те­лян сам від­чув близь­ку смерть і при тому не встиг вико­на­ти взя­тих на себе зобов’язань, князь доз­во­ляв йому само­стій­но обра­ти наступ­них опікунів для дітей25. Однак коли люди Ход­ке­ви­ча при­бу­ли на Волинь, з’ясувалося, що Заслав з нав­ко­лиш­ні­ми воло­стя­ми вже пере­бу­ває в чужих руках. Кон­ку­рен­том надвір­но­го гетьма­на вияви­вся сусід небіж­чи­ка – київсь­кий воє­во­да Василь-Костян­тин Острозь­кий, який втру­ти­вся в бороть­бу за опіку, від­чу­ва­ю­чи при­хиль­ність до себе слуг Яну­ша Кузь­ми­ча та поси­ла­ю­чись на «пра­во при­ро­жоне», тоб­то близь­ке рід­ство із Заславсь­ки­ми. Про­ти­сто­ян­ня дуже швид­ко набу­ло вели­ко­го роз­го­ло­су, спра­ва про опікунсь­кі пра­ва потра­пи­ла на роз­гляд коро­ля, який лише в 1566 р. вирі­шив її на користь Ход­ке­ви­ча, на той час уже віленсь­ко­го каш­те­ля­на та вели­ко­го литовсь­ко­го гетьма­на [9, s. 41]. По смер­ті Гри­горія Ход­ке­ви­ча († 1572) наступ­ни­ми опіку­на­ми були його сини литовсь­кий під­столій Андрій († 1575) та гродненський
ста­ро­ста Олек­сандр († 1578). Стар­ший з братів Заславсь­ких вий­шов з‑під опіки остан­ньо­го з них уліт­ку 1575 р.26. Завер­шуєть­ся запо­віт запев­нен­ням, що із його змі­стом був ознай­ом­ле­ний вели­кий князь Сиґіз­мунд-Авґуст, яко­го Заславсь­кий осо­би­сто про­сив упи­са­ти доку­мент до “гос­по­дарсь­ких книг”27.

На під­ставі аналі­зу тек­сту, який пере­дує впи­су запо­віту до кни­ги Литовсь­кої мет­ри­ки, діз­нає­мо­ся, що Януш Кузь­мич про­сив пра­ви­те­ля при­сла­ти до ньо­го когось зі своїх двірсь­ких уряд­ни­ків, оскіль­ки “для хоро­бы сво­ее… самъ у насъ, гос­по­да­ра, быти и оче­ви­стъне уст­но­го опо­ве­да­нья и вызъ­на­нья сво­е­го перед нами вде­ла­ти не можетъ”28. Сиґіз­мунд-Авґуст від­ря­див у цю місію мар­шал­ка Яна Шим­ко­ви­ча, який разом зі ще одним мар­шал­ком Оста­фієм Воло­ви­чем міг долу­чи­тит­ся до реда­гу­ван­ня оста­точ­ної вер­сії доку­мен­та. Обоє вель­мож зазна­чені в запо­віті в яко­сті свід­ків29. Нага­дає­мо, що теста­мент Яну­ша Заславсь­ко­го оформ­ле­но 18 черв­ня, і вже того ж або наступ­но­го дня Ян Шим­ко­вич пред’явив його перед вели­ким кня­зем литовсь­ким. Зроб­ле­ний за роз­по­ряд­жен­ням монар­ха впис доку­мен­та до книг Литовсь­кої мет­ри­ки дато­ва­ний 19 черв­ня30. У супро­від­них нотат­ках немає згад­ки про смерть теста­то­ра, про­те відо­мо, що вона насту­пи­ла упро­до­вж наступ­них кіль­кох тиж­нів. 7 лип­ня Сиґіз­мунд-Авґуст видав два роз­по­ряд­жен­ня, у яких нака­зу­вав Яро­фієві Гойсь­ко­му та Гав­ри­ло­ві Вер­бо­ве­ць­ко­му пере­да­ти дітей і володін­ня помер­ло­го кня­зя Заславсь­ко­го зазна­че­но­му в запо­віті опіку­ну31. Вихо­дить, що Януш Кузь­мич відій­шов в інший світ між 19 черв­ня і 7 лип­ня 1562 р. 

∞, МАРІЯ ПЕТ­РІВ­НА ЧАП­ЛИЧ ШПА­НОВСЬ­КА, наро­ди­ла­ся в сім’ї луць­ко­го повіто­во­го суд­ді Петра. 

XXII генерація від Рюрика

15.14. КЖ. СОФИЯ ЯНУ­ШЕВ­НА ЖЕСЛАВСЬ­КА († піс­ля 1618)

∞, 1588, ФРІДРІХ ТИШ­КЕ­ВИЧ († піс­ля 1621 р.).

16.14. КН. ЯНУШ ЯНУ­ШЕ­ВИЧ ЖЕСЛАВСЬ­КИЙ († 6.VIII/15.VIII.1629)

— князь заславсь­кий (1562–1629 рр.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1595–1606 рр.), пере­я­с­лавсь­кий (1620–1629 рр.), вое­во­да під­пясь­кий (1591–1604 рр.), волинсь­кий (1604–1629 рр.).

листи монар­ха до пана Гостсь­ко­го й жаславсь­ко­го уряд­ни­ка Гав­ри­ла Вер­бо­ве­ць­ко­го з вимо­гою пере­да­ти дітей і маєт­ки покій­но­го Ход­ке­ви­чу, яко­го князь вибрав їх опіку­ном [5, teka IX, rps nr 65, 66]. У поро­зу­мін­ні з Вер­бо­ве­ць­ким усу­переч запо­віто­ві спад­щи­ну кня­зя Жаславсь­ко­го захо­пив Василь-Костян­тин Острозь­кий, а дітей забра­ла до себе його мати [3, rps nr 1008, fasc. 12; 5, rps nr 70, 71]. Напри­кін­ці серп­ня 1562 р. Сигіз­мунд Август звелів пере­да­ти сиріт і належ­ні їм маєт­ки на час, “поко­ля князь вое­во­да киев­ский с паном троц­ким роспра­ву о тую опе­ку прый­муть”, гос­по­дарсь­ко­му мар­шал­ко­ві Пет­ру Загорівсь­ко­му й дво­ря­ни­но­ві Олі­за­ру Кир­дею [13, 55–58], але князь Острозь­кий заявив, що адре­со­ва­ний йому лист вида­но “над пра­во”, і від­мо­ви­вся вико­ну­ва­ти вимо­гу монар­ха [3, rps nr 1008, fasc. 12; 13, 55–58], та в люто­му 1564 р. він усе таки ско­ри­вся й пере­дав своїх підо­піч­них Бене­дик­то­ві Про­та­се­ви­чу, яко­го король при­зна­чив новим сек­ве­стран­том [3, rps nr 1008, fasc. 12]. 11 берез­ня 1566 р. Віленсь­кий сейм при­су­див опіку над кня­зя­ми Жаславсь­ки­ми Гри­горію Ход­ке­ви­чу, на той час уже віленсь­ко­му каш­те­ля­ну й вели­ко­му литовсь­ко­му гетьма­ну [5, teka X, rps nr 27], і на почат­ку серп­ня при­зна­че­ний остан­нім наміс­ник при­сту­пив у Жаслав­лі до вико­нан­ня своїх обов’язків [3, rps nr 1008, fasc. 12]. Коли ж 1572 р. гетьман помер, опіку про­до­в­жив його син Олек­сандр [3, rps nr 1000, 2, k. 122], а в лип­ні 1575 р. Януш і Михай­ло Яну­ше­ви­чі вий­шли з‑під неї і взя­ли отчи­ну до своїх рук [5, teka XV, plik 9]. Досяг­нув­ши пов­но­літ­тя, бра­ти Януш і Михай­ло Жаславсь­кі всту­пи­ли в бороть­бу з кня­зем Острозь­ким за свої крив­ди, яко­го зви­ну­ва­ти­ли в тому, що не від­дав поло­ви­ни Острозь­ко­го мита, оса­див на їхніх ґрун­тах бага­то посе­лень, не надав рахун­ків з опіки над їхні­ми маєт­ка­ми 1562–1564 рр., захо­пив під час цієї опіки різ­ні скар­би, спра­ви й при­вілеї; зга­да­ли навіть про маєток Біла­шів. Пер­шим із доку­мен­тів, що від­кла­ли­ся в архіві у зв’язку з новим вит­ком спорів, став напо­ми­наль­ний лист коро­ля Сте­фа­на Баторія до кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на, дато­ва­ний у Льво­ві 20 черв­ня 1577 р. [3, rps nr 1008, fasc. 12] Воло­дар Остро­га, у свою чер­гу, виста­вив контр­пре­тен­зії – на від­нов­лен­ня дав­ніх меж своїх володінь (на його дум­ку, вони мали про­хо­ди­ти не Поно­рою, а Хомо­рою або дещо пів­ден­ні­ше цієї річ­ки), на маєток Тер­нав­ка і навіть за спад­щи­ну Андрія Жаславсь­ко­го [3, rps nr 1008, fasc. 12–13]. Коли 2 жовтня 1585 р. дій­шло до роз­гля­ду справ за вза­єм­ни­ми позо­ва­ми обох сторін у Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді, тутеш­ні слу­ги Фемі­ди звіль­ни­ли Острозь­ко­го від позо­ву, моти­ву­ю­чи тим, що його син Януш своїм декре­том від­су­див воз­но­го Сте­па­на Поко­щовсь­ко­го, який достав­ляв позов, від його уря­ду як неосі­ло­го, а апе­ля­ції до задвір­но­го королівсь­ко­го суду пози­ва­чу не доз­во­ли­ли [3, rps nr 1008, fasc. 12]. Януш Жаславсь­кий, у свою чер­гу, знех­ту­вав позо­вом кня­зя Острозь­ко­го і, будучи в зам­ку, не від­гук­нув­ся на заклик воз­но­го, коли суд при­сту­пив до його роз­гля­ду [3, rps nr 1008, fasc. 13]. 8 січ­ня 1586 р. Януш Жаславсь­кий отри­мав у Грод­но ман­дат коро­ля Сте­па­на Баторія про новий роз­гляд спра­ви, піз­ні­ше кіль­ка раз подіб­ні папе­ри вида­вав Сигіз­мунд ІІІ, а коли в черв­ні 1593 р. вона потра­пи­ла наре­шті на Люб­лінсь­кий три­бу­нал, то її від­кла­ли на наступне засі­дан­ня. Ана­ло­гіч­ні роз­пи­си повто­ри­ли­ся в серп­ні 1598, у черв­ні 1601, у лип­ні 1603 та в лип­ні 1605 рр. [3, rps nr 1008, fasc. 12]Уступивши в бага­торіч­ну судо­ву тяга­ни­ну, сто­ро­ни шука­ли також вирі­шен­ня дея­ких нагаль­них справ інши­ми шля­ха­ми. 21 трав­ня 1579 р. Василь-Костян­тин видав в Острозі універ­сал до всіх своїх уряд­ни­ків у Волинсь­ко­му, Київсь­ко­му й Брац­лавсь­ко­му воє­вод­ствах, в яко­му при­зна­чив спе­ціаль­них комі­сарів, покли­ка­них разом із комі­са­ра­ми князів Жаславсь­ких об’їхати всі маєт­ки, вияви­ти в них усіх під­да­них обох сторін, які від них повтіка­ли, і повід­да­ва­ти їх, а також вив­чи­ти роз­біж­но­сті в межах і під­го­ту­ва­ти від­по­від­ні про­по­зи­ції, але до реалі­за­ції цьо­го доку­мен­та чомусь не дій­шло [3, rps nr 1008, fasc. 12]. 27 берез­ня 1587 р. Януш Жаславсь­кий при­був на запро­шен­ня Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го в його замок Зв’ягель і тут уклав із ним уго­ду про від­мо­ву від вза­єм­них пре­тен­зій і позо­вів та обмін дея­ки­ми маєт­ка­ми, за якою від­сту­пив йому два одной­мен­ні посе­лен­ня під назвою Колок та належ­ні до них при­сіл­ки включ­но до р. Турів­ки, а нато­мість отри­мав села Ледян­ка, Федорів­ка, Воли­ця Хоє­ць­ко­го та Воли­ця Котужин­ці з допла­тою до них 1000 кіп гро­шів. 11 трав­ня того само­го року сто­ро­ни мали виї­ха­ти на міс­це й уста­но­ви­ти оста­точ­ні межі. Реалі­зу­ва­ти цю уго­ду вда­ло­ся, здаєть­ся, тіль­ки в частині про обмін села­ми [3, rps nr 1008, fasc. 12].Мир між дво­ма спорід­не­ни­ми кня­жи­ми рода­ми настав аж близь­ко 1607 р., коли син Яну­ша Яну­ше­ви­ча князь Олек­сандр Жаславсь­кий одру­жи­вся з онуч­кою кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го Евфрозиною.

воє­во­да під­лясь­кий (1591) і волинсь­кий (1604,1620). В 1596 і 1614 роках вхо­див до скла­ду комісій, ство­ре­них польсь­ким уря­дом для вироб­лен­ня ком­про­міс­них угод між коза­ка­ми і польсь­ким уря­дом; Князі Януш і Михай­ло Заславсь­кі успад­ку­ва­ли маєток по бать­ко­ві кн. Яну­шу Кузь­мо­ви­чу Заславсь­ко­му (* 1538–1543 — † 27.VII.1562). Яну­шеві нале­жав Ста­рий Заслав, а неодру­же­но­му Михай­ло­ві необ­ла­што­ва­ний Новий, що впер­ше зга­дуєть­ся 1579 року:«Место Ста­роє Жаслав­скоє пар­ка­ном доб­ре обва­ро­ва­но и ровомъ око­па­но, а Новое место так не ест опатре­но, про­то мещане и под­да­ные, Ста­ро­му месту под­лег­лые, поло­ви­цу оно­го пла­цу од реч­кы Поно­ры пар­ка­ном заро­бит и ров око­пат, яко нале­пей и наслуш­ней быт може в року прий­ш­лом осмдесятом. »
Наступ­на згад­ка про Новий Заслав датуєть­ся 1581 роком. А вже 1583 родо­ве місто Заславсь­ких було офі­цій­но «кло­но­ва­но».« Иж они [Януш та Михай­ло Заславсь­кі] на влас­ном кгрун­те сво­ем Ста­ром Жаслав­ли по дру­гой сто­роне места Ста­ро­го Жаслав­ля место Новое Жаславль ку пожит­ку сво­е­му оса­ди­ти хочуть, якожь и оса­жо­ва­ти поча­ли, — »йдеть­ся у при­вілеї, яким нада­ва­ло­ся маґ­де­бурзь­ке пра­во, щотиж­не­вий торг та пра­во мати корчми.

Під 1567 роком впер­ше зга­дуєть­ся антит­ринітарсь­кий пас­тор. Антит­ринітарії мали у Заславі свою дру­кар­ню і вели­ку гро­ма­ду, до якої нале­жа­ла кн. Олек­сандра Романів­на Санґуш­ків­на († 1602), пер­ша дру­жи­на кня­зя Яну­ша Заславсь­ко­го (* бл. 1556 — † 4.VIII.1629), яко­го теж зара­хо­ву­ва­ли до своїх, хоч він і був каль­віні­стом (1603 року прий­няв римо-католицизм).

Князь Іван ІV Заславсь­кий Іва­но­вич пер­ший із ста­ро­дав­ньо­го пра­во­слав­но­го роду князів Заславсь­ких перей­шов в като­ли­ць­ку віру разом з дру­жи­ною Олек­сан­дрою Сан­гуш­ко і всім сімей­ством. Польсь­кий істо­рик Нісе­ць­кий так роз­по­ві­дає про пере­хід Іва­на Заславсь­ко­го в като­ли­цизм. Якось йому при­сни­лось, що якийсь тата­рин напав на ньо­го і міц­но зв’я­зав. На дру­гий день при­їж­д­жає до ньо­го в Заславсь­кий замок ізуіт Кас­пер Ногай. Під час обі­ду зав’я­за­лась супереч­ка про като­ли­ць­ку віру. Хит­рий ізуіт зумів так захи­сти­ти святість своєї латинсь­кої віри, що пере­ко­нав кня­зя. Бача­чи себе пере­мо­же­ним в супереч­ці, Іван ІV Заславсь­кий ска­зав: ”Недар­ма мені в цю ніч сни­лось, що якийсь тата­рин мене спій­мав і міц­но при­в’я­зав”. — Хит­рий ізуіт став пере­ко­ну­ва­ти кня­зя, що цей сон був справж­нім откро­вен­ням Божим. При цьо­му Нагай при­знав­ся, що за своїм поход­жен­ням він тата­рин і ще хлоп­чи­ком був взя­тий поля­ком у полон, охре­ще­ний і вихо­ва­ний у като­ли­ць­кій вірі. Став­ши като­ли­ком, Іван Януш Заславсь­кий побу­ду­вав костел Іоана Хри­сти­те­ля, наді­лив його села, органі­зу­вав при ньо­му шко­лу для вихо­ван­ня дітей. В 1602–1603 роках Януш Заславсь­кий побу­ду­вав мона­стир Бер­нар­динів і при ньо­му костел свя­то­го Михай­ла. Януш Заславсь­кий брав участь в бит­вах з тата­ра­ми під Зба­ра­жем в 1589 р. і з тур­ка­ми під Цеце­рою в 1620 р. З часом князь Януш поба­чив шко­ду, яку нано­си­ла уніатсь­ка та като­ли­ць­ка церк­ва пра­во­слав­ній вірі і українсь­ко­му наро­ду. Саме тому він пер­ший під­пи­сав­ся під інструк­цією Волинсь­ко­го дво­рян­ства послам від­прав­ле­ний на Вар­шавсь­кий сейм, що про­хо­див в 1607 році. В цій інструк­ції ста­ви­лась вимо­га про зни­щен­ня унії і від­нов­лен­ня пра­во­слав­ної віри. 

Князь Януш був одру­же­ний два рази. Від дру­гої жін­ки в ньо­го не було дітей, а від пер­шої він мав двох дочок: Єли­за­ве­ту і Софію, і трьох синів: Олек­сандра, Костян­ти­на і Юрія.

Його пер­ша дру­жи­на, Олек­сандра Романів­на Сан­гуш­ко, наро­ди­ла­ся в сім’ї поль­но­го литовсь­ко­го гетьма­на і брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Рома­на Санґуш­ка († 1571) та Олек­сан­дри Ход­ке­ви­чів­ни († 1570). Піс­ля ран­ньої смер­ті бать­ків, як круг­ла сиро­та, вихо­ву­ва­ла­ся баб­кою Анною Бран­ко­вич († 1578) – колись кня­ги­нею Санґуш­ко­вою, а від кін­ця 1540‑х дру­жи­ною брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кн. Мико­лая Зба­разь­ко­го († 1574). Піс­ля настан­ня пов­но­літ­тя вий­ш­ла заміж за кня­зя Яну­ша Яну­ше­ви­ча Заславсь­ко­го (1577), в шлю­бі з яким наро­ди­ла щонай­мен­ше п’ятьох дітей.

Запо­віт кня­гині Олек­сан­дри укла­де­но в її бать­ківсь­ко­му маєт­ку Сер­ни­ки коло Луць­ка 2 жовтня 1602 р. У ньо­му теста­тор­ка про­си­ла похо­ва­ти тіло в заславсь­ко­му фар­но­му костелі, фун­до­ва­но­му її чоло­віком щой­но в 1599 р.32 Кня­гині Олек­сан­дрі суди­ло­ся ста­ти пер­шою пред­став­ни­цею дина­стії, покла­деній у цій свя­тині. Остан­ні май­но­ві роз­по­ряд­жен­ня жін­ки сто­су­ва­ли­ся волинсь­ких та литовсь­ких лати­фун­дій роду Санґуш­ків. Їх долю було вирі­ше­но ще до укла­дан­ня запо­віту, в яко­му лише під­твер­дже­но незлам­ність волі теста­тор­ки. Від­так воло­сті, розта­шо­вані в Луць­ко­му та Воло­ди­мирсь­ко­му повітах, пере­хо­ди­ли до рук синів, а зем­лі, які лежа­ли у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му, повин­ні були й надалі зна­хо­ди­ти­ся під кон­тро­лем чоло­віка. Двом донь­кам, які,
вихо­дя­чи заміж, отри­ма­ли належ­ний посаг, кня­ги­ня додат­ко­во пере­да­ва­ла нев­ка­за­ну суму опра­ви сво­го віна. Іме­на слуг, свя­щен­ни­ків і мона­хів, яким нале­жа­ло виді­ли­ти винагоро-
ду, в доку­мен­ті не зазна­чені. Бра­кує тут і переліку пожертв на цер­ков­ні інсти­ту­ції. Сама Олек­сандра Заславсь­ка пояс­нює це тим, що під­го­ту­ва­ла і пере­да­ла від­по­від­ні реєстри чоло­ві­ко­ві, як роз­по­ряд­ни­ко­ві запо­віту. Ори­гі­на­ли чи копії заза­че­них спис­ків, схо­же, не збереглися.

Свід­ка­ми остан­ньої волі кня­гині ста­ло чет­ве­ро волинсь­ких шлях­ти­чів, яких важ­ко назва­ти людь­ми з її ото­чен­ня. Бачи­мо в переліку воло­ди­мирсь­ко­го повіт­ни­ка Федо­ра Боло­ба­на, близь­ко­го до кла­ну Острозь­ких воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суд­дю Андрія Заленсь­ко­го, кре­ме­не­ць­ко­го ґродського
писа­ря і, за суміс­ниц­твом, слу­гу кн. Яну­ша Зба­разь­ко­го Федо­ра Бру­я­ку та Юрія Кир­дея-Мильсь­ко­го – дале­ко­го роди­ча чоло­віка теста­тор­ки (його дво­юрід­но­го дядька).
Кня­ги­ня Олек­сандра Заславсь­ка помер­ла між 2 жовтня і 4 листо­па­да 1602 р.33 Міс­це її смер­ті, як і день похо­ван­ня у крип­тах заславсь­ко­го косте­лу, поки не встановлені.

Запо­віт кня­зя Яну­ша Яну­ше­ви­ча Заславсь­ко­го був про­дик­то­ва­ний у Заславі 28 лип­ня 1629 рДо­ку­мент почи­наєть­ся з тра­ди­цій­ної згад­ки про хво­ро­бу, яка спо­ну­ка­ла теста­то­ра офор­ми­ти на пись­мі остан­ні роз­по­ряд­жен­ня. Народ­же­ний у пра­во­слав­ній сім’ї, потім кон­вер­тит-про­те­стант, Заславсь­кий наго­ло­шує, що поми­рає като­ли­ком і воліє лежа­ти поруч із матір’ю всіх своїх дітей кня­ги­нею Олек­сан­дрою “там, де захо­чуть мої сини, пан белзь­кий воє­во­да і моя [дру­га] дру­жи­на… – або у бер­нар­динів, або у фарі тут, у Заславі”34. Пер­шим у переліку назва­ний бер­нар­динсь­кий мона­стир, а не пара­фіяль­ний костел, де в 1602 році похо­ва­ли пер­шу обра­ни­цю Заславсь­ко­го. Як вип­ли­ває із запо­віту їхньо­го сина кня­зя Олек­сандра, на сер­пень 1629-го тіло жін­ки все ще спо­чи­ва­ло у фарі, однак до цьо­го часу оби­тель, фун­до­ва­на в 1604-му35, вже встиг­ла пере­тво­ри­ти­ся на уси­паль­ни­цю для невіст­ки й кіль­кох онукі волинсь­ко­го воє­во­ди36. Дже­ре­ла сере­ди­ни XVII ст. не зга­ду­ють його імені в переліку осіб, похо­ва­них у мона­сти­рі37, і це гово­рить на користь того, що маг­на­та покла­ли поруч з дру­жи­ною в пара­фіяль­но­му костелі. Жалоб­ні уро­чи­сто­сті над тілом гла­ви кла­ну Заславсь­ких мали від­бу­ти­ся без зай­вої пом­пи за участі членів роди­ни, вузь­ко­го кола при­я­телів і “людей убо­гих”. Цих остан­ніх, а також слуг дому мали вина­го­ро­ди­ти піс­ля “погре­бу” роз­по­ряд­ни­ки запо­віту – сини теста­то­ра Олек­сандр і Юрій та белзь­кий воє­во­да Рафал Лещинсь­кий, пле­мін­ник його дру­гої дру­жи­ни Маріан­ни Лещинсь­кої (1574–1642). Вони ж зобов’язувалися захи­ща­ти інте­ре­си цієї жін­ки піс­ля того, як вона мала ста­ти вдо­вою. Запо­віт завер­шуєть­ся звер­нен­ням до синів, аби жили у зла­годі і дотри­ма­ли обіт­ни­ці спра­вед­ли­во роз­поді­ли­ти бать­ківсь­ке май­но. Обоє разом із Рафа­лом Лещинсь­ким скрі­пи­ли доку­мент свої­ми печат­ка­ми та під­пи­са­ми. Запо­віт небіж­чи­ка був впи­са­ний до книг Кре­ме­не­ць­ко­го ґродсь­ко­го суду 16 серп­ня 1629 р.

Князь Януш Заславсь­кий помер між 6 і 15 серп­ня 1629 року38 в 70-літ­ньо­му віці. Ще 6 серп­ня 1629 р. князь
Януш орен­ду­вав дру­жині Сте­пансь­ку і Дераж­ненсь­ку воло­сті, а вже 15 серп­ня Рафал Лещинсь­кий від себе та іме­нем інших опікунів вдо­ви поста­вив свою візу на доку­мен­ті, додав­ши, що робить це, “poniewaz x[iążę]cia ie[g]o m[iłości] Pan Bog wziął s tego swiata, upatruiąc to postanowienie bycz dobrem y pozytecznym, x[iążę]cia ie[g]o m[iłości] Dominika”. Через два
роки в Луць­ко­му земсь­ко­му суді роз­гля­да­ла­ся скар­га кн. Юрія Заславсь­ко­го на свою мачу­ху Маріан­ну Лещинсь­ку, яка начеб­то 6 серп­ня 1629 р., бача­чи сво­го чоло­віка смер­тель­но хво­рим, без його доз­во­лу разом зі стар­шим пасин­ком Олек­сан­дром вдер­ла­ся до кня­жо­го скарб­ця і вчи­ни­ла ревізію покла­де­но­го в ньо­му рухо­мо­го май­на39.

∞, 1°, бл. 1577 р., кн. ОЛЕК­САНДРА РОМАНІВ­НА САН­ГУШ­КО († 1602 р.)

∞, 2°, п. 1609 р., МАР’Я­НА ЛЕЩИНСЬ­КА (* 1574 † 1642).(1°-v. Andrzej Firlej, kaszt. radomski)

17.14. КН. МИХАЙ­ЛО ЯНУ­ШЕ­ВИЧ (†1587)

Князі Януш і Михай­ло Заславсь­кі успад­ку­ва­ли маєток по бать­ко­ві кн. Яну­шу Кузь­мо­ви­чу Заславсь­ко­му (* 1538–1543 — † 27.VII.1562). Яну­шеві нале­жав Ста­рий Заслав, а неодру­же­но­му Михай­ло­ві необ­ла­што­ва­ний Новий, що впер­ше зга­дуєть­ся 1579 року:«Место Ста­роє Жаслав­скоє пар­ка­ном доб­ре обва­ро­ва­но и ровомъ око­па­но, а Новое место так не ест опатре­но, про­то мещане и под­да­ные, Ста­ро­му месту под­лег­лые, поло­ви­цу оно­го пла­цу од реч­кы Поно­ры пар­ка­ном заро­бит и ров око­пат, яко нале­пей и наслуш­ней быт може в року прий­ш­лом осмдесятом.»

Наступ­на згад­ка про Новий Заслав датуєть­ся 1581 роком. А вже 1583 родо­ве місто Заславсь­ких було офі­цій­но «клоновано».«Иж они [Януш та Михай­ло Заславсь­кі] на влас­ном кгрун­те сво­ем Ста­ром Жаслав­ли по дру­гой сто­роне места Ста­ро­го Жаслав­ля место Новое Жаславль ку пожит­ку сво­е­му оса­ди­ти хочуть, якожь и оса­жо­ва­ти поча­ли, — »йдеть­ся у при­вілеї, яким нада­ва­ло­ся маґ­де­бурзь­ке пра­во, щотиж­не­вий торг та пра­во мати корчми.

Про кня­зя Михай­ла Кузь­мо­ви­ча зга­дуєть­ся в указі від 20 черв­ня 1583 р. В цьо­му указі коро­ля Сте­фа­на Баторія гово­рить­ся про те, що ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­кий і Воло­ди­мирсь­кий взяв­ши з собою війсь­ко рушив на помістя Михай­ла Заславсь­ко­го і забра­ли у ньо­го помістя Оженін. Князь Михай­ло Кузь­мо­вич неод­но­ра­зо­во вою­вав з тур­ка­ми. Помер від нещас­но­го випад­ку. Одно­го разу їдучи в повоз­ці заснув, три­ма­ю­чи в руці заряд­же­ну руш­ни­цю, яка чи то від стру­су чи від необе­реж­но­го натис­ку рукою вистрі­ли­ла йому в гру­ди. Помер він не жонатим.

XXIII генерація від Рюрика

18.16. КН. ЭЛЬЖ­БЕ­ТА ЯНУ­ШЕВ­НА ЗАСЛАВСЬКА

Герб «Гер­бурт» Яна Гер­бур­та Шчэнс­на­га (1567–1616) і герб яго мал­жон­кі кня­гіні Альж­бе­ты Заслаўс­кай. Пер­га­мент 1613 года. Збор Іго­ря Сурмашевського.

М.1, Ян Щас­ний Гер­бурт († 1616 р.) st. wiski i mościcki;

М.2, Мак­си­міліан Пше­рембсь­кий, kaszt. sieradzki.

19.16. КЖ. СОФИЯ ЯНУ­ШЕВ­НА †1622/1626

~ Бл. 1603 р. вида­на за Яна Ост­ро­ро­га (* 1547† 1622).

20.16. КЖ. АЛЕК­САНДР ЯНУ­ШЕ­ВИЧ († 1629)

Князь заславсь­кий (1629 р.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1606–1629 рр.), каш­те­лян олинсь­кий (1605–1615 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1615–1628 рр.) і київсь­кий (1628–1629 рр.). Одру­жи­вся з кн.Єфросинією Острозь­кою († 1628 р.). Остан­нім пра­во­слав­ним архи­манд­ри­том Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря став Ієзекіїль Кур­це­вич, волинсь­кий дво­ря­нин за поход­жен­ням. Відо­мо, що він нав­чав­ся в Паду­ансь­ко­му універ­си­теті та жив на Афоні. 1619 р. Кур­це­вич з’являється в запорізь­ко­му Трах­те­ми­рівсь­ко­му мона­сти­рі, а через два роки за під­т­рим­ки коза­ків оби­раєть­ся воло­ди­мирсь­ким єпис­ко­пом, що викли­ка­ло невдо­во­лен­ня як з боку ново­го патро­на Олек­сандра Заславсь­ко­го, так і з боку коро­ля. Вліт­ку 1625 р. І. Кур­це­вич разом з вели­кою групою дер­ман­ців емі­грує в Росію, і поса­да архи­манд­ри­та зали­шаєть­ся вакант­ною. Новий, уніатсь­кий, період в історії Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря пов’язаний з ім’ям відо­мо­го пись­мен­ни­ка-поле­мі­ста Мелетія Смот­ри­ць­ко­го. Ще за жит­тя Смот­ри­ць­ко­го зви­ну­ва­чу­ва­ли в тому, що унію він прий­няв не стіль­ки із щирих пере­ко­нань, скіль­ки з кори­сті. Але навряд чи таке кате­го­ричне твер­джен­ня може бути засто­со­ване до цієї люди­ни. Автор полум’яного «Тре­но­са», кни­ги, з якою пра­во­слав­ні запо­ві­да­ли себе похо­ва­ти, люди­на євро­пейсь­кої осві­че­но­сті, М. Смот­ри­ць­кий все жит­тя щиро шукав істи­ну. Таєм­ні візи­ти Смот­ри­ць­ко­го у Свя­то­трої­ць­кий уніатсь­кий мона­стир у Віль­ні мали міс­це ще у 1616—17 рр. Сам він пояс­ню­вав їх роз­мо­ва­ми з уніа­та­ми про єдність Церк­ви, які до того велись з відо­ма стар­ших. 1620 р., коли від­бу­ва­ло­ся висвя­чен­ня пра­во­слав­ної ієрар­хії патріар­хом Фео­фа­ном, він був при­зна­че­ний поло­ць­ким архиє­пис­ко­пом. Але невдо­взі Фео­фа­на було запі­до­зре­но у шпи­гун­стві, а про­ти висвя­че­них ним ієрар­хів роз­по­ча­то пере­слі­ду­ван­ня. Почи­на­ю­чи з люто­го 1621 р. Сигіз­мунд III видає ряд наказів, ске­ро­ва­них про­ти них всіх і особ­ли­во — про­ти Смот­ри­ць­ко­го та Боре­ць­ко­го. Інша про­бле­ма, яка поста­ла перед ново­ви­свя­че­ним архиє­пис­ко­пом — це спро­тив уніатсь­ко­го архиє­пис­ко­па Йоса­фа­та Кун­це­ви­ча з Поло­ць­ка, який роз­гля­дав при­сут­ність Мелетія як вторг­нен­ня у спра­ви влас­ної єпар­хії. Вби­вство Кун­це­ви­ча у Вітебсь­ку в 1623 р. викли­ка­ло нові пере­слі­ду­ван­ня з боку королівсь­кої вла­ди й до того ж гли­бо­ко вра­зи­ло Смот­ри­ць­ко­го. 1624 р. він від’їздить до Киє­ва, а звід­ти на — Схід. У його душі зно­ву поча­ли­ся релі­гій­ні ваган­ня. Саме в цей час він пише листа до Я. Заславсь­ко­го з про­хан­ням про­тек­ції у його сина Олек­сандра, влас­ни­ка Дер­ма­ня. За пора­дою уніатсь­ко­го мит­ро­по­ли­та Веніа­мі­на Рутсь­ко­го Заславсь­кі вирі­ши­ли задо­воль­ни­ти про­хан­ня Смот­ри­ць­ко­го, поста­вив­ши перед ним умо­ву перей­ти в унію. Таким чином, з черв­ня 1627 р. М. Смот­ри­ць­кий очо­лив Дер­мансь­кий мона­стир і перей­шов в унію, обу­мо­вив­ши однак, що дея­кий час це має лиша­ти­ся таєм­ни­цею. Офі­ційне затвер­джен­ня Смот­ри­ць­ко­го на дер­мансь­ку архи­манд­рію уніатсь­ким мит­ро­по­ли­том Рутсь­ким від­бу­лось лише через два роки, коли його пере­хід в унію став ціл­ком оче­вид­ним. Вза­галі ж з Дер­мансь­ким мона­сти­рем доля зве­ла Смот­ри­ць­ко­го деся­тьма рока­ми рані­ше, коли він, ще не взяв­ши на себе чер­нечі обіт­ни­ці й щой­но напи­сав­ши «Тре­нос», пред­ста­вив мона­стирсь­кій капітулі свою нову робо­ту «Палі­нодію». Твір носив на собі від­би­ток того­ча­с­них вагань та роз­ду­мів авто­ра, і пра­во­слав­ні не нава­жи­ли­ся затвер­ди­ти його до дру­ку. Ціка­во, однак, що в Дер­мані Смот­ри­ць­кий споді­вав­ся знай­ти розу­мін­ня тоді й попри позір­ну невда­чу повер­нув­ся сюди знов. Інфор­ма­ція про його пере­хід в унію швид­ко поши­ри­лась серед чен­ців і викли­ка­ла неза­до­во­лен­ня. Коли їх, зда­ва­ло­ся б, вда­лось пере­ко­на­ти, що це лише пліт­ки, збун­ту­ва­ли­ся селя­ни дер­мансь­ких маєт­ків. У листі кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го до дер­мансь­ких під­да­них від 20 січ­ня 1628 р. пере­ра­хо­ву­ють­ся про­ви­ни виключ­но релі­гій­но­го змісту: селя­ни не визна­ва­ли постав­ле­них Смот­ри­ць­ким свя­ще­ни­ків, від­мо­в­ля­ли­ся від їх обря­до­вих послуг. Оче­вид­но, кн. Заславсь­кий сприй­няв це не стіль­ки як обра­зу уніатсь­кій церкві чи ново­му архи­манд­ри­ту, а як собі осо­би­сто, оскіль­ки саме він при­зна­чив Смот­ри­ць­ко­го на цю поса­ду. Навряд щось інше мог­ло викли­ка­ти таку лють у като­ли­ка: «Нав­чу я вас, хло­пи, як бун­ту­ва­тись про­ти гос­под­ньої волі... Злодії! Чи вам оби­ра­ти собі духов­них? Ось коли дам кіль­кох з вас пові­си­ти, тоді зро­зу­міє­те, як бун­ту­ва­ти». Через два роки вже Домінік Заславсь­кий зно­ву був зму­ше­ний вида­ти універ­сал, в яко­му гро­мив бун­тів­ни­ків. Але лише пові­сив­ши кіль­кох селян, він при­му­сив дер­ман­ців визна­ти М. Смотрицького.

Інший влас­ник Острозь­ких земель, князь Олек­сандр Заславсь­кий, від­дав Дубенсь­кий Спась­кий мона­стир, який був в 1624 р. в управ­лін­ні пра­во­слав­но­го насто­я­те­ля Антонія Руд­ни­ць­ко­го, від­ступ­ни­ку від православ’я архі­манд­ри­ту Касія­ну Сако­ви­чу, який в 1639 р. перей­шов вза­галі в като­лиц­тво. В 1627 р. той же князь Олек­сан­дер Заславсь­кий, з доз­во­лу Анни Алої­зи Ход­ке­ви­че­вої, від­дав Дубенсь­кий Спась­кий мона­стир таєм­но­му уніа­ту, Поло­ць­ко­му архіє­пис­ко­пу Мелетію Смот­ри­ць­ко­му, і під­ко­рив його вла­ді всіх пра­во­слав­них під­да­них своєї зем­лі, забо­ро­нив­ши їм в духов­них потре­бах звер­та­тись до сто­рон­ніх священнослужителів.

Впро­до­вж 12 років студі­ю­вав нау­ки в захід­но­єв­ро­пейсь­ких універ­си­те­тах. Олек­сандр Яну­шо­вич був пошлюб­ле­ний з Евфру­зи­ною Яну­шів­ною Острозь­кою (1605). Мав вось­ме­ро дітей: Фран­цис­ка, Каро­ля, Яну­ша Васи­ля, Костян­ти­на Олек­сандра, Вла­ди­сла­ва Домініка, Яну­ша Іси­до­ра, Сузан­ну, Кон­стан­цію. На хрес­них бать­ків для своїх дітей запро­шу­вав убо­гих і жебраків[1]. У своїх володін­нях зай­мав­ся будів­ниц­твом. Зокре­ма, при­чет­ний до роз­бу­до­ви Ново­за­славсь­ко­го зам­ку, в яко­му меш­кав, будів­ництва Луць­кої бра­ми в Дуб­но­му, добу­до­ви мона­сти­ря бер­нар­динів у Заславі[2]. Надав кошти, зокре­ма, для кля­што­ру доміні­кан­ців Ляхівців.[3] Дер­мансь­кий мона­стир зна­хо­ди­вся на тери­торії володінь брац­лавсь­ко­го воє­во­ди О. Заславсь­ко­го, який корот­ко перед 1627 роком став като­ли­ком. Князь О. Заславсь­кий разом з мит­ро­по­ли­том Йоси­фом Веля­ми­ном Рутським[4] спри­я­ли пере­хо­ду його архи­манд­ри­та Мелетія Смот­ри­ць­ко­го на унію.[5] Під час кон­флік­ту львівсь­ко­го бур­го­міст­ра Бар­то­ло­мея Убе­ро­ви­ча, з шлях­ти­чем С. Неми­ри­чем, коли остан­ній викрав похи­ло­го віку Б. Убе­ро­ви­ча, Ян Юлій Лорен­цо­вич попро­сив допо­мо­ги у кня­зя О. Заславсь­ко­го. Той надав роту жов­нірів, які про­хо­ди­ли через Львів, Я. Ю. Лорен­цо­вич на їх чолі кинув­ся в пого­ню за С. Неми­ри­чем, догнав за 3 милі піс­ля Засла­ва, від­бив Убе­ро­ви­ча. Неми­ри­ча було пій­ма­но, ско­ва­но, від­прав­ле­но за замок у Заславі.[6 Олек­сан­дро­ві Заславсь­ко­му при­свя­чені тво­ри пись­мен­ни­ка-поле­мі­ста Мелетія Смот­ри­ць­ко­го «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnych» (1628) та «Paraenesis albo napomnienie» (1629)[7]. Помер 14 листо­па­да 1629 року у Льво­ві, де брав участь в з’їзді гре­ко-като­ли­ків. Тру­на з тілом кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го сто­я­ла у львівсь­кій фарі до зими, потім пере­вез­ли, похо­ва­ли в рід­но­му Заславі[8][9]. З 1630‑х прах спо­чи­вав у родин­ній крип­ті в хра­мі свя­то­го Іва­на Хрестителя[10]. У вар­шавсь­кій біб­ліо­те­ці оо. Капу­ци­нів збері­га­ють­ся кни­ги з при­ват­ної біб­ліо­те­ки Олек­сандра Заславсь­ко­го, зокре­ма: лат. Joan Herdani. De quatuor summis inferiis libri tres. Argentorati 1556; Opus chronologicum... auctore Jacobo Gordono Lesmoreo. Scoto. Societatis Jesu doctore theologo. Coloniae 1614; Petri Matthaei. Historiarum Franciae continuatarum… interprete Johanne Friderico Salveldt. Darmstadino. Francofurti 1613. Ймо­вір­но, що до вар­шавсь­кої біб­ліо­те­ки кни­ги потра­пи­ли через біб­ліо­те­ку мона­сти­ря оо. Капу­ци­нів в Острозі[11]. У острозь­ко­му Музеї кни­ги та дру­кар­ства збері­гаєть­ся лат. Thesaurus Polonolatinograecus seu Promptuarium linguae Latinae et Graecae (1621) з суперекслібри­сом Олек­сандра Заславсь­ко­го. У Дер­жав­но­му архіві у Кра­ко­ві, від­ділі на Вавелі, в архіві Санґуш­ків, збері­гаєть­ся унікаль­ний копіярій листів кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го за 1616–1628 роки. Вве­дені до нау­ко­во­го обі­гу Броні­сла­вом Гор­ча­ком 1902 року[12]. Копіярію листів Олек­сандра Заславсь­ко­го немає ана­ло­гів в збе­ре­женій епісто­ляр­ній спад­щині Речі Посполитої[13].
Волинсь­кий каш­те­лян (1605–1613), жито­мирсь­кий ста­ро­ста (1609–1627), брац­лавсь­кий (1613–1628) та київсь­кий (1628—1629) воєвода.

Два запо­віти київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Олек­сандра Заславсь­коґо умов­но поді­ли­мо на основ­ний доку­мент і дода­ток до ньо­го. Основ­ний доку­мент, оформ­ле­ний влас­но­руч­но, за своїм змі­стом і фор­мою подіб­ний до відо­мо­го теста­мен­ту брац­лавсь­ко­го каш­те­ля­на Васи­ля Заго­ровсь­ко­го (1577)40. Зав­дя­ки еру­ди­ції та блис­ку­чо­му сти­лю авто­ра його мож­на вва­жа­ти одним із най­ви­шу­кані­ших текстів з‑поміж тих, що були писані українсь­кою знат­тю на порозі віч­но­го життя. 

Пер­ший доку­мент з’явився невдо­взі по тому, як князь Олек­сандр похо­вав сво­го бать­ка Яну­ша Заславсь­ко­го. Запо­віт дато­ва­ний 24 серп­ня 1629 р. у Дуб­ні – місті, яке зго­дом ста­ло цен­тром Острозь­кої орди­на­ції і голов­ною рези­ден­цією стар­шо­го сина теста­то­ра. Бук­валь­но зі вступ­них речень стає зро­зу­мі­ло, що Олек­сандр Заславсь­кий поми­рає пере­ко­на­ним като­ли­ком і що попри це був у його біо­гра­фії період при­зир­ли­во­го став­лен­ня до “Римсь­кої Церк­ви”. Свід­чен­ням рішу­чо­го розри­ву з “єре­ся­ми”, окрім пиш­них слів і сен­тен­цій, є роз­по­ряд­жен­ня теста­то­ра, дотич­ні про­це­ду­ри його похо­ван­ня і опіки над дітьми та слу­га­ми, а також бла­годій­ні пожерт­ви на като­ли­ць­кі хра­ми, мона­сти­рі і шпи­талі. Міс­цем остан­ньо­го спо­чин­ку князь обрав бер­нар­динсь­кий мона­стир у Заславі, де вже лежа­ли тіла його дру­жи­ни Єфро­синії Острозь­кої († 1628), дея­ких дітей та най­б­лиж­чих слуг. Як і слід було очіку­ва­ти від побож­но­го като­ли­ка, Олек­сандр Яну­ше­вич про­сив не чини­ти над тлін­ка­ми жод­них “помп світу цьо­го”, а гріб нака­зу­вав запе­ча­та­ти кам’яною дошкою з напи­сом, що почи­нав­ся зі слів: “Тут лежить покій­ний гріш­ник, моліть­ся за живо­го, про-
бачай­те мерт­во­му”41.

Звер­та­ю­чи­ся до малоліт­ніх дітей, теста­тор бла­гав їх жити в зла­годі. Розу­мів, що досяг­ти гар­монії у від­но­си­нах буде склад­но, адже стар­шо­му кня­жи­чу Вла­ди­сла­ву-Домініку суди­ло­ся ста­ти воло­да­рем вели­чез­них лати­фун­дій, тоді як двом мен­шим синам випа­да­ло задо­віль­ни­ти­ся зов­сім благенькою
спад­щи­ною. Теста­мент містить цін­ні свід­чен­ня про родин­ні і клієн­тар­но-патро­наль­ні від­но­си­ни все­ре­дині кла­ну Заславсь­ких. Діз­нає­мо­ся, напри­клад, про важ­кі випро­бу­ван­ня, через які кня­зю Олек­сан­дру дове­ло­ся прой­ти, коли вирі­шу­ва­ла­ся доля Острозь­кої орди­на­ції (1618–1621), про перед­смерт­ні прохання
донь­ки Анни-Зуз­ан­ни († 1625), обіт­ни­цю від­пра­ви­ти сина Іси­до­ра-Яна-Антонія в палом­ниц­тво до Севільї, до гро­бу його свя­то­го покро­ви­те­ля. Інші обов’язкові части­ни запо­віту з пожерт­ва­ми на свя­тині, спис­ка­ми слуг та борж­ни­ків також містять подро­би­ці, яких не зустрі­неш у теста­мен­тах біль­шо­сті сучас­ни­ків князя. 

Вико­нав­ця­ми (“екзе­ку­то­ра­ми”) запо­віту Олек­сандр Заславсь­кий бачив кра­ківсь­ко­го римо-като­ли­ць­ко­го єпис­ко­па Мар­ці­на Шиш­ковсь­ко­го, корон­но­го під­канц­ле­ра і луць­ко­го римо-като­ли­ць­ко­го єпис­ко­па Аха­ція Ґро­ховсь­ко­го, “любо­го бра­та” жито­мирсь­ко­го ста­ро­сту Яну­ша Тиш­ке­ви­ча та холмсь­ко­го під­ко­морія Яна Ска­шевсь­ко­го. Всі інші осо­би, які мог­ли пре­тен­ду­ва­ти на цю роль, і серед них рід­ний брат Юрій, були від­сто­ро­нені від неї. У цій же частині запо­віту Заславсь­кий, здаєть­ся, натяк­нув, що був би не про­ти, аби один із синів обрав духов­ну кар’єру. При­найм­ні таке враження
справ­ляє про­хан­ня кня­зя, щоби його “улюб­ле­не­ць” (“beniaminek”) Ісидор
вихо­ву­вав­ся єпис­ко­пом Аха­цієм Ґро­ховсь­ким42. Доку­мент завіре­ний під­пи­са­ми і печат­ка­ми двох цер­ков­них санов­ни­ків і п’ятьох шлях­ти­чів. З роди­чів при боці Заславсь­ко­го був лише його кузен кн. Октавіан-Олек­сандр Пронсь­кий43.

Дру­гий запо­віт, а точ­ні­ше дода­ток до ньо­го, дато­ва­ний 10 листо­па­да 1629 р. У цей день Заславсь­кий пере­бу­вав у Льво­ві, куди спе­ціаль­но при­ї­хав для участі в уній­но-пра­во­слав­но­му соборі, покли­ка­но­му при­ве­сти дві гіл­ки схід­но­го хри­сти­ян­ства до об’єднання. Автор анонім­но­го щоден­ни­ка, який в дета­лях роз­по­ві­дає про хід пере­мо­вин, ствер­джує, що князь Олек­сандр при­був до міста разом із Мелетієм Смот­ри­ць­ким 26 жовтня44. У наступ­ні дні маг­нат закли­кав оби­дві сто­ро­ни до поро­зу­мін­ня, а 1 листо­па­да домо­ви­вся з уній­ним мит­ро­по­ли­том Йоси­фом (Веля­ми­ном-Рутсь­ким) про від­пра­ву парас­та­са по бать­ко­ві кн. Яну­шеві Заславсь­ко­му (який начеб­то “był dyzunitą”)45. Князь Януш Заславсь­кий був пра­во­слав­ним у дитя­чо­му віці, потім став пал­ким при­хиль­ни­ком про­те­стан­тиз­му, яким і зали­шав­ся до сере­ди­ни 1590‑х, коли прий­няв “римсь­ку віру”. Запо­віт ари­сто­кра­та свід­чить про те, що поми­рав він като­ли­ком. Як відо­мо, пра­во­слав­ні єрар­хи від­мо­ви­ли­ся від участі в соборі. Спро­би знай­ти спіль­ну мову зі світсь­ки­ми деле­га­та­ми “пар­тії пра­во­слав­них” зазна­ли невда­чі. 6–7 листо­па­да уній­ні мит­ро­по­лит і вла­ди­ки роз’їхалися, а князь Олек­сандр зали­ши­вся в місті через про­гре­су­ван­ня хво­ро­би, яка в дні собо­ру, здаєть­ся, також дава­ла про себе зна­ти46. Тут же Заславсь­кий і помер 14 листо­па­да47.

Вра­хо­ву­ю­чи пові­дом­лен­ня анонім­но­го свід­ка собо­ру про дату смер­ті кня­зя Олек­сандра, кон­ста­тує­мо, що запо­віт був укла­де­ний за 4 дні до цієї події. Оскіль­ки в ньо­му було виді­ле­но кошти на пере­ве­зен­ня тіла кня­зя до
Засла­ва, сам він уже не споді­вав­ся помер­ти вдо­ма. При­чин для вне­сен­ня пра­вок до основ­но­го доку­мен­та було кіль­ка. По-пер­ше, Заславсь­кий змі­нив дум­ку щодо міс­ця похо­ван­ня. Нага­дає­мо, що на сер­пень 1629 р. його помер­лі дру­жи­на та діти спо­чи­ва­ли в бер­нар­динсь­ко­му мона­сти­рі у Заславі. Тут же він почат­ко­во про­сив покла­сти і своє тіло. Однак у листо­па­ді київсь­кий воє­во­да роз­по­ря­ди­вся виму­ру­ва­ти для всієї своєї сім’ї кап­ли­цю при фар­но­му костелі, і власне в ній мав лежа­ти разом із най­б­лиж­чи­ми людь­ми. При­чи­ни рішен­ня теста­тор не про­ко­мен­ту­вав. Між тим, у пара­фіяль­ній свя­тині сво­го часу було похо­ва­но обох бать­ків Заславсь­ко­го. Швид­ко реалі­зу­ва­ти новий задум кня­зя було немож­ли­во. Перед­ба­ча­ло­ся, що кап­ли­цю поч­нуть зво­ди­ти піс­ля Вели­код­ня, тоб­то навес­ні 1630 року48. Пла­ни пла­на­ми, про­те на сере­ди­ну XVII ст. тіла Олек­сандра і Єфро­синії Заславсь­ких все ще лежа­ли в бер­нар­динсь­ко­му мона­сти­рі49. Поруч спо­чи­ва­ли тлін­ки дітей цьо­го подруж­жя: чоти­рьох синів (оче­вид­но, Фран­цис­ка, Каро­ля, Яну­ша-Васи­ля і Костян­ти­на) та донь­ки (Анни-Зуз­ан­ни). Ще однією при­чи­ною появи додат­ку до теста­мен­ту була потре­ба вирі­ши­ти ряд фінан­со­вих справ. Йшло­ся насам­пе­ред про необ­хід­ність повер­ну­ти бор­ги, взяті під час остан­ньо­го візи­ту до Льво­ва, і депо­зи­ти, зали­шені на збері­ган­ня у львівсь­кій ратуші.

З інших важ­ли­вих змін і допов­нень до основ­но­го запо­віту – рішен­ня від­ря­ди­ти кня­жи­ча Іси­до­ра, як і двох його братів, на нав­чан­ня до Кра­ко­ва (рані­ше пла­ну­ва­ло­ся, що Іси­до­ра буде вихо­ву­ва­ти луць­кий єпис­коп Аха­цій Ґро­ховсь­кий), поми­лу­ван­ня двох зло­чин­ців, ув’язнених у дубенсь­кій фор­те­ці (пере­да­ва­ли­ся під при­суд київсь­ко­го уній­но­го мит­ро­по­ли­та Йоси­фа і сина кн. Вла­ди­сла­ва-Домініка), виді­лен­ня коштів на добу­до­ву косте­лу в Бал­то­ві під Ост­ров­цем-Свен­ток­шись­ким, пожерт­ва на кар­мелітсь­кий мона­стир у Льво­ві тощо. Ціка­ви­ми є мораль­ні наста­но­ви теста­то­ра, адре­со­вані стар­шо­му сино­ві. У них, між іншим, радить вір­но слу­жи­ти Церкві та віт­чиз­ні, й у всьо­му дослу­хати­ся порад гали­ць­ко­го лов­чо­го Яна Ґлін­ки, вве­де­но­го до скла­ду вико­нав­ців запо­віту. Май­же всі свід­ки, які були при­сут­ні при укла­дан­ні основ­но­го тек­сту запо­віту в серп­ні 1629-го в Дуб­ні, завіри­ли дода­ток до ньо­го у листо­па­ді того ж року у Льво­ві. Випа­ли з переліку лише кн. Октавіан-Олек­сандр Пронсь­кий і горо­дельсь­кий ґродсь­кий писар Пет­ро Стан­кар. Решта з п’яти осіб були пов’язані зі Льво­вом або Русь­ким воє­вод­ством. З огля­ду на те, що в їх числі був львівсь­кий римо-като­ли­ць­кий архіє­пис­коп Ян-Анджей Прух­ні­ць­кий, не виклю­че­но, що в серп­ні 1629 р. у Дуб­ні від­бу­ва­ла­ся під­го­тов­ка до зга­да­но­го рані­ше об’єднавчого собо­ру. Серй­оз­на анга­жо­ваність пре­ла­та у справу
нала­год­жен­ня діа­ло­гу із “дизуніта­ми” доб­ре відо­ма в історіо­гра­фії50 і опо­се­ред­ко­ва­но під­твер­джує наш здогад. 

По смер­ті кня­зя Заславсь­ко­го його тіло, як свід­чить цито­ва­ний вище анонім, “we Lwowie u fary stało aż do zimy, i pochowano go w Zasławiu ojczystym jego”51. Напевне, пер­шим міс­цем спо­чин­ку київсь­ко­го воє­во­ди був таки бер­нар­динсь­кий мона­стир, і лише піс­ля завер­шен­ня будів­ництва зга­да­ної в запо­віті кап­ли­ці, тлін­ки мали пере­не­сти до пара­фіяль­но­го косте­лу. Теста­мент разом із додат­ком були впи­сані до луць­ких земсь­ких книг 30 січ­ня 1630 р. Місія з їх опри­яв­лен­ня була дору­че­ня гвар­діа­ну Дубенсь­ко­го бер­нар­динсь­ко­го мона­сти­ря Пав­лу Ґош­ковсь­ко­му52.

∞, 1622, Eufrozyna ks. Ostrogska (†1628).

21.16. КН. КОН­СТАН­ТИН ЯНУ­ШЕ­ВИЧ († 1615) 

Князь Костян­тин був послом волинсь­ко­го воє­вод­ства на вар­шавсь­ко­му сей­мі в 1607 р. Разом з бра­том своїм Олек­сан­дром їздив за кор­дон. Помер молодим.

~ Анна Потоц­кая (*ok. 1593 †1623); (1°-v. Stanisław Golski, woj. ruski; 3°-v. Karol Samuel ks. Korecki, kaszt. wołyński)

22.16. КН. ЮРИЙ ЯНУ­ШЕ­ВИЧ (* 1592† 1636) 

Ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1635–1636 рр.). Учас­ник Хотинсь­кої вій­ни 1620–21. Брав участь у при­ду­шен­ні Жмай­ла повстан­ня 1625 року та разом з Стані­сла­вом Конєц­польсь­ким — в укла­дан­ні з коза­ка­ми Куруківсь­ко­го дого­во­ру 1625;

Запо­віт кня­зя Юрія Заславсь­коґо най­ко­рот­ший з усіх аналі­зо­ва­них доку­мен­тів. Немає у ньо­му навіть пунк­ту про бажане міс­це похо­ван­ня. Леви­ну долю тек­сту складають
роз­по­ряд­жен­ня про вина­го­ро­ду слуг і спла­ту бор­гів чле­нам роди­ни помер­ло­го шва­г­ра – познансь­ко­го воє­во­ди Яна Ост­ро­ро­га († 1622). Втім, голов­на стат­тя духів­ни­ці сто­су­ва­ла­ся не гро­шей, а маєт­но­стей. Всі вони мали діста­ти­ся одно­му з трьох небо­жів теста­то­ра – кня­зю Вла­ди­сла­ву-Домініку. Він
же про­го­ло­шу­вав­ся вико­нав­цем остан­ньої волі Заславсь­ко­го. Запо­віт князь Юрій уклав 16 жовтня 1636 р. у влас­ній рези­ден­ції в Лока­чах. Через тиждень копія цьо­го доку­мен­та потра­пи­ла на сторін­ки воло­ди­мирсь­ких земсь­ких книг. Ори­гі­нал теста­мен­ту “зошло­го ясне осве­цо­но­го кня­жа­ти его мило­сти Юря з Остро­га Жаслав­ско­го, ста­ро­сты воло­ди­мер­ско­го, влас­ною рукою его кня­жац­кое мило­сти писа­ный”, пред’явив
на уряді волинсь­кий скарб­ник і дав­ній слу­га дому Заславсь­ких Мар­цин Дом­бровсь­кий53. Чи був доку­мент завіре­ний печат­кою небіж­чи­ка – не відо­мо. Під­пи­си і печат­ки свід­ків в обляті також не зафік­со­вані. Оче­вид­но, їх про­сто не було.
Пла­ну­ва­ло­ся, що тіло небіж­чи­ка буде похо­ване 10 груд­ня 1636 р. в Дубенсь­ко­му бер­нар­динсь­ко­му мона­сти­рі. Жалоб­ну про­мо­ву над його тілом мав чита­ти міс­це­вий про­по­від­ник ксьон­дз Алек­си Пйотр­ков­чик54 На дату і міс­це похо­ван­ня вка­зує наз­ва збе­ре­же­но­го пане­гіри­ка: Pociecha z napomnieniem załosney oyczyznie y miłym przyiaciołom w kazaniu na zacne kleynoty herbowe iasnie oświeconego xiążęcia Ierzego z Ostroga Zasławskiego nad iegoż ciałem dana z ambony dubienskiey w kościele u oicow bernardynow roku Pańskiego 1636 dnia 10 grudnia przez x. Alexego Piotrkowczyka tegoż konwentu kaznodzieię z dozwolenia starszych. – W Krak[owie], w drukarni Franciszka Cezarego, [б.д.]. У підсумку,
попе­ред­ньо ухва­лене рішен­ня було чомусь ска­со­ване. Дато­ва­ний 1640-ми рока­ми опис некро­по­ля Заславсь­ко­го бер­нар­динсь­ко­го мона­сти­ря вклю­чає ім’я воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти55.

XXIV генерація від Рюрика

23.20. КН. ФРАН­ЦИСК АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (*1606 † 1622)

1‑й Острозь­кий орди­нат (1620–1622 рр.).
Історія ство­рен­ня цьо­го май­о­ра­ту бере корін­ня із май­же пато­ло­гіч­ної нена­ви­сти (при­чи­ни якої істо­ри­кам досі роз­га­да­ти не вда­ло­ся – бо такі речі зазви­чай зали­ша­ють­ся все­ре­дині роди­ни і не вино­ся­ть­ся на поверх­ню – В. Ж.), що від­чу­ва­ли один до одно­го сини Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го Януш та Олек­сан­дер. Бра­ти ще за жит­тя бать­ка зби­ра­ли­ся вою­ва­ти один про­ти одно­го. Аби цьо­го не ста­ло­ся, князь Василь-Костян­тин у 1603 році зму­ше­ний був поді­ли­ти свій маєток між ними, а неза­ба­ром у тому ж році Олек­сан­дер Острозь­кий помер при загад­ко­вих обста­ви­нах. Смерть Олек­сандра не при­ми­ри­ла Яну­ша Острозь­ко­го з бра­то­вою роди­ною – тіль­ки про­тя­гом трьох років і тіль­ки в Кре­ме­не­ць­ких земсь­ких кни­гах зафік­со­ва­но 13 кон­флік­тів між Яну­шем та вдо­вою Олек­сандра Анною [Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Опи­си акто­вих книг. – К., 1965. – Вип. 3. – С. 16, 146, 147.]. Коли ж її два сини під­рос­ли, вони теж поча­ли шука­ти кіст­ки в моло­ці сво­го дядь­ка [Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в м. Києві (далі ЦДІАК Украї­ни). – Ф. 256 – оп. 1, спр. 80 – арк. 15–16 зв.].
Оче­вид­но, князь Януш не хотів, щоб його спад­щи­на перей­ш­ла воро­жо­му табо­ру нащад­ків бра­та Олек­сандра. А віро­гід­ність цьо­го була досить висо­кою, бо синів Януш Острозь­кий не мав, від­по­від­но пле­мін­ни­ки або їх нащад­ки ціл­ком мог­ли би піс­ля смер­ти кня­зя вису­ну­ти пре­тен­зії на його маєт­ки. Аби цьо­го не ста­ло­ся, Януш Острозь­кий із знач­ної части­ни своїх володінь у 1609 році засну­вав май­о­рат, ста­тут яко­го нед­вознач­но усу­вав нащад­ків бра­та від цієї спад­щи­ни. Фун­да­цій­ний акт Острозь­ко­го май­о­ра­ту (по-польсь­ки – орди­на­ції) визна­чав, що маєток мусить перей­ти сино­ві кня­зя Яну­ша, якщо такий наро­дить­ся, а як ні – то ону­ку, тоб­то сину Евфро­зи­ни Острозь­кої та Олек­сандра Заславсь­ко­го [Ordynacya J. O. Janusza Xiazecia Ostrogskiego, Kasztelana Krakowskiego // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej nalezace. – B.m., b.r. – S. 5–7.].

Оскіль­ки піс­ля кня­зя Яну­ша (помер 1620 року) не лиши­ло­ся спад­коєм­ців чоло­ві­чої статі, то зас­но­ва­на ним Острозь­ка орди­на­ція – як то і було перед­ба­че­но фун­да­цій­ним актом – перей­ш­ла до рук Заславсь­ких. Пер­шим орди­на­том мав ста­ти стар­ший син Олек­сандра Заславсь­ко­го Фран­циск, але хлоп­чик тра­гіч­но заги­нув у 1622 році, випав­ши з вік­на Заги­нув у під­літ­ко­во­му віці, випав­ши з вік­на Заславсь­ко­го замку[1].. По ньо­му успад­ку­вав маєток його молод­ший брат Владислав-Домінік.

24.20. КН. ВЛА­ДИ­СЛАВ ДОМІНІК АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ ЗАСЛАВСЬ­КИЙ (*1616, Пере­ми­шль — † 5.IV.1656, Ста­ре Село) 

пол. Wladyslaw Dominik Zaslawski-Ostrogski, князь заславсь­кий (1629–1656 рр.), 2‑й Острозь­кий орди­нат (1622–1656 рр.), ста­ро­ста луць­кий (1636–1656 рр.), коню­ший корон­ний (з 1636 р.), воє­во­да сан­до­мирсь­кий (1645–1649 рр.), кра­ківсь­кий (1649–1656 рр.). Серед усіх неозо­рих володінь Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го (був діди­чем 283 посе­лень) він обрав собі для замеш­кан­ня замок у Ста­ро­му Селі, що зна­хо­ди­ло­ся на Бер­ладсь­кій дорозі неда­ле­ко Льво­ва, збу­до­ва­ний в 1584 — 1589 роках кн. Васи­лем Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким (*1524/25 — †1608). У 1642 році Вла­ди­слав Домінік роз­по­чав будів­ниц­тво ново­го зам­ку, який зни­щи­ли коза­ць­кі війсь­ка гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го в часі обло­ги Льво­ва (26 верес­ня — 26 жовтня1648 року). Вод­но­час гетьман, як свід­чить його коре­спон­ден­ція, запев­няв кня­зя щодо недо­тор­кан­но­сті його маєт­но­стей і навіть видав окре­мий універ­сал, який забо­ро­няв коза­кам нищи­ти маєт­но­сті кня­зя Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го. У 1649 році роз­по­ча­ло­ся нове будів­ниц­тво, яке завер­ши­ло­ся у 1654 році спо­руд­жен­ням гран­діоз­но­го зам­ку, що вже 1674 без про­блем вит­ри­мав обло­гу тур­ків. Тут, у Ста­ро­му Селі, князь і помер 5 квіт­ня 1656 року.Владислав Домінік був двічі ору­же­ний. Впер­ше на Софії Ліґен­зян­ці — 1634. Вдру­ге на Ката­жині Собесь­кій — 1650. Мав трьох дітей: Олек­сандра Яну­ша (*1651 — †1681), Тео­фі­лу Людвіку (†1709), Евфру­зи­ну († до 1656).

Печат­ка кн. Вла­ди­сла­ва Заславсь­ко­го, 1649 р.

Острозь­ка орди­на­ція – а до її скла­ду вхо­ди­ло при­близ­но 600 сіл та 24 міста [Перелік міст Острозь­кої орди­на­ції подаєть­ся в додат­ку напри­кін­ці стат­ті.] – якраз і ста­ла тим май­но­вим підґрун­тям, яке забез­пе­чи­ло Заславсь­ким пер­шість серед інших маґ­натів Речі Поспо­ли­тої. На від­мі­ну від зви­чай­них «дідич­них» земель май­о­рат не міг бути ані про­да­ний, ані розді­ле­ний на части­ни між спад­коєм­ця­ми. Успад­ку­ва­ти його міг тіль­ки стар­ший син орди­на­та – і так доти, доки буде існу­ва­ти рід Заславсь­ких. Якщо ж серед Заславсь­ких не стане жод­но­го спад­коєм­ця чоло­ві­чої статі, фун­да­цій­ний акт орди­на­ції перед­ба­чав пере­хід маєт­ку до нащад­ків сест­ри Яну­ша Острозь­ко­го Ката­жи­ни, одру­же­ної з кня­зем Рад­зіві­лом. У будь-яко­му разі май­о­рат мусив зали­ша­ти­ся у ціліс­но­сті та недо­тор­ка­но­сті й пере­да­ва­ти­ся у спа­док тіль­ки по чоло­вічій лінії, а сам орди­нат мав взя­ти герб та пріз­ви­ще Острозь­ких [Ordynacya J. O. Janusza Xiazecia Ostrogskiego… – S. 6.]. Крім того, ста­тут орди­на­ції вима­гав від її влас­ни­ка утри­му­ва­ти Дубенсь­ку фор­те­цю, її ґар­ні­зон, а також вистав­ля­ти дві кін­ні коро­гви – на «potrzebu» Речі Поспо­ли­тої – загаль­ної чисель­но­сти 300 чоло­вік [Там само. – S. 10.]. Насправ­ді ресур­си вели­чез­но­го маєт­ку в бага­то разів пере­ви­щу­ва­ли цей міні­мум, визна­че­ний обе­реж­ним та ску­пим фун­да­то­ром май­о­ра­ту. Тому острозь­кі орди­на­ти зви­чай­но вистав­ля­ли біль­ші заго­ни, особ­ли­во коли спра­ва йшла про обо­ро­ну влас­них земель. У 1646 році, напри­клад, Вла­ди­слав-Домінік від­пра­вив для бороть­би про­ти татар 8 кін­них коро­гов [Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та... – C. 113.], а під час Хмель­нич­чи­ни, коли коза­ки в 1649 році підій­шли до орди­натсь­ко­го міста Дуб­на, про­ти них князь­За­славсь­кий спро­міг­ся зібра­ти вже 12 коро­гов [Там само.]. Орди­на­ти з роду Заславсь­ких – Вла­ди­слав-Домінік та його син Олек­сан­дер – у ціло­му дотри­му­ва­ли­ся тих вимог, які заклав Януш Острозь­кий у фун­да­цій­ний акт. Заславсь­кі справ­ді взя­ли пріз­ви­ще фун­да­то­ра май­о­ра­ту, нази­ва­ю­чись від­то­ді або Острозь­ки­ми, або «на Острозі Заславсь­ки­ми». Ціліс­но­сти май­о­ра­ту князі Заславсь­кі загро­жу­ва­ли лише двічі. Так, 1643 року орди­нат Вла­ди­слав-Домінік вирі­шив про­да­ти луць­ко­му вла­ди­ці Афа­на­сію Пузині село Мізоч з філь­вар­ка­ми, але Луць­кий гродсь­кий суд оштра­фу­вав кня­зя за від­чу­жен­ня орди­натсь­кої влас­но­сти та при­му­сив розір­ва­ти цю уго­ду [Decret seymowy w sprawie miedzy Atanazym Puzyna, wladyka luckim… i Wladislawem Dominikiem Ostrogskiem // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej nalezace. – S. 13–17.]. Наступ­но­го разу в 1667 році пору­ши­ли недо­тор­каність май­о­ра­ту опіку­ни малоліт­ньо­го орди­на­та Олек­сандра Ян Собесь­кий та Стані­слав Ябло­новсь­кий, які для пога­шен­ня бор­гів про­да­ли буди­нок у Вар­шаві. Навіть для тако­го, по суті незнач­но­го, пору­шен­ня фун­да­цій­но­го акту, дове­ло­ся двічі отри­му­ва­ти зго­ду Сей­му – в 1667 та в 1673 роках [Konstytucia seimowa 1667 r.: pozwolenie rezygnacyi // Volumina legum. – Pb., 1859. – T. 4. – S. 449; Konstytucia seimowa 1673 r.: aprobacya rezygnacyi // Volumina legum. – Pb., 1860. – T. 5. – S. 74.]. Механізм пере­да­чі орди­натсь­ко­го маєт­ку, закла­де­ний Яну­шем Острозь­ким, збері­гав зем­лі все­ре­дині кня­жо­го дому Заславсь­ких і, від­по­від­но, мав забез­пе­чи­ти ста­біль­ність та міц­ність пози­цій фамілії про­тя­гом три­ва­ло­го часу. Цьо­го не ста­ло­ся, але не з при­чи­ни май­но­вих про­блем. Рід Заславсь­ких вигас з тією ж фаталь­ною несподі­ваністю, що й Острозь­кі за кіль­ка деся­ти­літь до цьо­го. Піс­ля смер­ти кня­зя Олек­сандра – остан­ньо­го Заславсь­ко­го – Острозь­ку орди­на­цію вда­ло­ся успад­ку­ва­ти його сест­рі Тео­філі, хоча зви­чай­но жінок до май­о­ратів не допус­ка­ли. Але це пору­шен­ня основ­но­го прин­ци­пу май­о­ра­ту не при­зве­ло до лікві­да­ції орди­на­ції, як того мож­на було б очіку­ва­ти. Хоч і помі­няв­ши влас­ни­ків, маєток князів Острозь­ких-Заславсь­ких ще сто років зали­шав­ся у ціліс­но­сті та недо­тор­ка­но­сті, вико­ну­ю­чи покла­дені на ньо­го війсь­ко­ві функ­ції, а спро­ба розді­ли­ти орди­на­цію в сере­дині XVIII століт­тя викли­ка­ла один з най­біль­ших в історії Речі Поспо­ли­тої скандалів.

Перелік міст Острозь­кої ординації
1. Остріг (пів міста) 2. Дубне 3. Межи­річ 4. Лито­виж 5. Лока­чі 6. Дераж­ня 7. Козьмин
8. Суль­жин 9. Костян­тинів 10. Пиків 11. Миро­піль 12. Куль­чин 13. Навіз 14. Вільськ
15. Чуд­нів 16. Янушпіль 17. Крас­но­піль 18. Кам’янка 19. П’ятка 20. Пти­че 21. Степань
22. Береж­ни­ця 23. База­лія 24. Красилів
Князь на Острозі Заславсь­кий, граф на Тар­но­ві (лат.Dux in Ostrog et Zaslaw Vladislaus Dominicus, пол.Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski) гер­бу Баклай— 2‑й Острозь­кий орди­нат (1621 – 1656), корон­ний коню­ший (з 1636), луць­кий ста­ро­ста (1639 – 1656), сан­до­мирсь­кий воє­во­да (1645 – 1649), кра­ківсь­кий воє­во­да (1649 – 1656). Відо­мо­стей про дитин­ство та юність Вла­ди­сла­ва-Домініка, його освіту і почи­нан­ня зали­ши­ло­ся не так уже й бага­то. Малоліт­ній князь зна­хо­ди­вся на опі­ці бать­ка Олек­сандра Яну­шо­ви­ча Заславсь­ко­го. На почат­ку XVII століт­тя Вла­ди­слав-Домінік спла­тив най­біль­шо­го в Речі Поспо­ли­тій подат­ка – 2097 золо­тих та 15 гро­шей. 1631 року кня­зя зара­хо­ва­но до чис­ла спу­деїв Кра­ківсь­кої ака­де­мії. Віро­гід­но його вихо­ва­те­лем був львівсь­кий міща­нин, еру­дит, медик, пись­мен­ник і пер­ший офі­цій­ний історіо­граф ака­де­мії Ян Пет­ри­цій. У 1620–1631 роках архі­манд­рит Касіан Сако­вич обтя­жив під­да­них дубенсь­ких мона­сти­рів непо­мір­ни­ми повин­но­стя­ми, чим викли­кав в остан­ніх невдо­во­лен­ня. Зі скар­ги селян Спасівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зю Вла­ди­сла­ву-Домініку Заславсь­ко­му від 1631 року діз­нає­мо­ся про повин­но­сті, накла­дені на них: селя­ни М’ятина пра­ц­ю­ва­ли по чоти­ри дні щотиж­ня, а від Покро­ви – по п’ять днів. Кож­ний двір давав для мона­сти­ря по 2 маци вів­са, 2 гус­ки, а за кож­но­го вола – по 8 гро­шей литовсь­ких /​гріш поро­хо­вий, страж­ний, польний/​, 2 вели­кі під­во­ди для їзди на від­стань 40 миль в рік. Під­сусід­ки пра­ц­ю­ва­ли по 2–3 дні на тиждень, дава­ли по ½ зло­то­го на світ­лу неді­лю, по 10 яєць і по кур­ці, а 4 під­сусід­ки – 1 гус­ку. Заго­ре­ць­кі тяг­ло­ві селя­ни пра­ц­ю­ва­ли по 4 дні вліт­ку і по 3 дні взим­ку. У селі Вигнан­ка було 7 дворів, з яких 2 дво­ри пра­ц­ю­ва­ли по 2 дні вліт­ку і взим­ку, а 5 дворів по 1 дню. Пра­во­слав­ні роз­лю­ти­лись на архі­манд­ри­та Сако­ви­ча за вве­ден­ня у Спасівсь­кий мона­тир унії та за інші без­чин­ства і в 1633 році повста­ли. Висту­пом керу­ва­ли гай­ду­ки Дубенсь­ко­го зам­ко­во­го гар­ні­зо­ну Чопек, Біле­ць і Губ­ка. Разом з інши­ми співу­час­ни­ка­ми вони напа­ли на Сако­ви­ча в мона­стирсь­ко­му будин­ку і хоті­ли його вби­ти, ски­нув­ши з мосту, але їм уда­ло­ся лише від­ру­ба­ти руку Сте­па­но­ві Сан­ни­ку, який захи­щав Сако­ви­ча, і вда­ри­ти по голо­ві чен­ця Зозу­линсь­ко­го. За цей напад на мона­стир кн. Вла­ди­слав-Домінік, тодіш­ній влас­ник Дуб­на, своїм декре­том від 9 серп­ня 1633 року, поста­но­вив: учас­ни­ків напа­ду пока­ра­ти різ­ка­ми по 40 ударів, а десят­ни­ка Тимо­фія Чопе­ка – 80 уда­ра­ми на місь­кій пло­щі і взя­ти з них зобов’язання жити в мирі з Касіа­ном, мона­стирсь­кою братією і під­да­ни­ми мона­сти­ря. За пору­шен­ня декре­ту зав­ба­чу­вав­ся штраф 10 марок. Щоб запо­біг­ти подаль­шим висту­пам, кн. Заславсь­кий пообі­цяв три­ма­ти в зам­ку гай­дуків-като­ли­ків, а не схиз­матів. Дже­ре­ло XVIII століт­тя роз­по­ві­дає, що князь Заславсь­кий зма­гав­ся за руку доч­ки вели­ко­го корон­но­го канц­ле­ра Тома­ша Замойсь­ко­го, Ґри­зель­ди з Яре­мою Виш­не­ве­ць­ким. Вла­ди­слав-Домінік мав у роз­по­ряд­жен­ні доволі вели­ку надвір­ну ґвар­дію. Так у поході 1646 року про­ти татар брав участь загін кня­зя чисель­ністю 800 верш­ни­ків, а в опе­ра­ціях під Дуб­ном про­ти повстансь­ких військ Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го 1649 року, дія­ли 12 кня­жих коро­гов, тоб­то бл. 1200 воя­ків. В 1640‑х роках Вла­ди­слав-Домінік над­си­лав для охо­ро­ни костян­тинівсь­ких ярмар­ків коро­гву най­ма­ної піхо­ти. Надвір­на ґвар­дія кня­зя на 2/3 була уком­плек­то­ва­на саме най­ман­ця­ми, судя­чи з пріз­вищ німе­ць­ко­го поход­жен­ня. Інша част­ка скла­да­ла­ся зіш­лях­ти­чів, осі­лих на кня­жих володін­нях під умо­вою зброй­ної служ­би. Зокре­ма шлях­ти­чі-васа­ли Сте­пансь­кої воло­сті на Волині загаль­ною чисель­ністю 15 родин, зобов’язувалися вистав­ля­ти в разі потре­би 23 верш­ни­ки. Щодо націо­наль­но­го скла­ду, до війсь­ко­вих загонів Вла­ди­сла­ва Домініка нале­жа­ли також тата­ри, з поло­не­них, осе­ле­них на кня­жих зем­лях. Тата­ри меш­ка­ли у Костян­ти­но­ві (60 татарсь­ких дворів у 1620 році), Дуб­но­му, Заславі й ін. До смер­ті кня­зя (†1656) надвір­ним війсь­ком Заславсь­ких коман­ду­вав Криштоф Кори­ць­кий (†1677), гене­рал-май­ор корон­но­го війсь­ка. Відо­мо також, що Вла­ди­слав- Домінік кори­став­ся з послуг капе­ланів – отців Паулінів. За під­т­рим­ки канц­ле­ра Єжи Оссолінсь­ко­го, на кон­во­ка­цій­но­му сей­мі (липень-чер­вень 1648) Вла­ди­слав-Домінік був обра­ний реґі­мен­та­рем. На час обран­ня князь Заславсь­кий не мав жод­но­го війсь­ко­во­го досві­ду, нато­мість учи­нив гуч­ний бен­кет, який кошту­вав стіль­ки, як серед­ньоріч­ний дохід зем’янина. Вдру­ге вит­ра­ти­вся стіль­ки ж на спе­ціаль­но запро­ше­ний королівсь­кий оркестр, який піді­гра­вав пере­го­вор­ни­кам. Єди­на вичин­ка, яку до того часу здійс­нив, був зброй­ний наїзд на поми­ра­ю­чо­го у Ряшеві тестя, сан­до­мирсь­ко­го каш­те­ля­на Мико­лая Ліґен­зу. Власне Вла­ди­сла­ву-Домініку, як голов­но­му реґі­мен­та­рю, випа­ло невда­ле коман­ду­ван­ня, вна­слі­док яко­го ста­ла­ся одна з най­га­неб­ні­ших пора­зок польсь­ко­го війсь­ка на межі Поділ­ля і Волині 23–24 верес­ня 1648 року в битві під Пиляв­ця­ми. Напе­ре­до­дні цієї бит­ви Бог­дан Хмель­ни­ць­кий, дові­дав­шись, що одним із коман­ду­ю­чих польсь­ким війсь­ком буде князь Доменік Заславсь­кий, назвав його «пери­ною», через схиль­ність до роз­ко­ші. Князь Заславсь­кий брав також участь в битві під Бере­стеч­ком (1651). У “Волын­ских епар­хи­аль­ных ведо­мо­стях” (№ 61 за 1870 р.) ці події інтер­пре­ту­ють­ся під іншим аспек­том, тоб­то, керів­ниц­тво коза­ка­ми уза­галь­ню­ють осо­бою Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го: ”Під час війн Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го у 1648 році Дубенсь­кий замок не був захопле­ний Хмель­ни­ць­ким. Хмель­ни­ць­кий, під­сту­пив­ши до Дуб­на зі своїм війсь­ком, хоч і знав, що в Дубенсь­ко­му зам­ку зна­хо­дить­ся бага­то скар­бів влас­ни­ка Дуб­на кня­зя Домініка Заславсь­ко­го, дов­ко­лиш­ньої шлях­ти і євреїв, але не нава­жи­вся штур­му­ва­ти замок, так як він був дуже укріп­ле­ний. тіль­ки в само­му місті коза­ки вирі­за­ли до 1500 євреїв”. Натан Мош­ко­вич Заславсь­кий так опо­ві­дав про цей напад: ”Пішов Хмель­ни­ць­кий звід­ти /​з Острога/​в Дуб­но, де замок дуже силь­ний – такий, яко­го не було в усьо­му королів­стві. Князі зали­ши­ли замок, а в місті кіль­ка десят­ків євреїв хоті­ли вря­ту­ва­тись під захи­сток зам­ку. Коли гай­да­ма­ки наб­ли­зи­лись до Дуб­на, то один пан зай­шов у замок з 80 вої­на­ми кня­зя, зачи­нив­ши зам­ко­ві воро­та, почав укрі­плю­ва­ти замок і не впу­стив туди ні одно­го єврея, тому 1500 євреїв було вби­то під зам­ком. Коли Хмель­ни­ць­кий при­був під Дуб­но, то зди­ву­вав­ся, що замок так міц­но укріп­ле­ний, а пани пішли звід­ти. У зам­ку було бага­то пансь­ких та єврейсь­ких скар­бів, однак Хмель­ни­ць­кий не захо­тів взя­тии його в обло­гу, оскіль­ки це зро­би­ти було важ­ко”. Про Бере­сте­ць­ку бит­ву існує чима­ло описів, зроб­ле­них сучас­ни­ка­ми день-за-днем та піз­ні­ши­ми істо­ри­ка­ми на під­ставі пер­вин­них дже­рел. Такі опи­си роби­ли М.Маркевич, М.Костомаров, Г.Каманин, М.Грушевський, польсь­кий істо­рик Л.Кубаля та інші. Яку ж роль у цій істо­рич­ній події віді­гра­ло Дуб­но? У трав­ні 1651 року польсь­ке війсь­ко, на чолі з коро­лем Яном Кази­ми­ром, сто­я­ло табо­ром біля Сока­ля. Для такої кіль­ко­сті війсь­ка необ­хід­но було бага­то про­віан­ту та фура­жу, тому польсь­кі заго­ни роз’їжджалися щораз далі від табо­ру, щоб усе це здо­бу­ва­ти для армії. Тата­ри, союз­ни­ки Хмель­ни­ць­ко­го, зі сво­го боку роз­си­ла­ли свої заго­ни для гра­бун­ку зара­ди здо­би­чі. Влас­ни­ком Дуб­на на той час був князь Домінік Заславсь­кий, воє­во­да кра­ківсь­кий, який, згід­но пра­вил Острозь­кої орди­на­ції, мав значне власне війсь­ко як для захи­сту зам­ку, так і для участі у вій­нах, які вела Польща. У трав­ні 1651 року, коли королівсь­ке війсь­ко сто­я­ло під Сока­лем, а про Хмель­ни­ць­ко­го і татарів ще не було відо­мо, де вони зна­хо­дять­ся, війсь­ко кня­зя Заславсь­ко­го було ще в Дуб­ні. І ось з листа неві­до­мо­го авто­ра з‑під Сока­ля дові­дує­мось, що “необе­реж­них людей кня­зя Домініка поби­ли під Дуб­ном тата­ри, забра­ли коней і самих наля­ка­ли не без шко­ди”. Інший лист звід­ти ж від 4 черв­ня, без під­пи­су та адре­са­та, опо­ві­дає: “Кня­зя Домініка не вид­но, його полк у Дуб­ні, а люди дов­кру­ги гра­бу­ють, але їх шля­хетсь­кі селя­ни лов­лять, в’яжуть і при­во­дять до табо­ру. Вчо­ра 8 пов’язаних при­ве­де­но і від­да­но мар­шал­ковсь­ко­му суд­ді”. Ще два листи звід­ти ж і за тією датою роз­по­ві­да­ють, що під Дуб­ном 1000 коза­ків і 60 татарів роз­би­ли хоругву (під­розділ кава­лерії пана кра­ківсь­ко­го (Заславсь­ко­го), якою коман­ду­вав пан Ціцель, 30 шлях­ти­чів у полон захо­пи­ли і вслід за поля­ка­ми вско­чи­ли у перед­містя Дуб­на, де “людей нап­су­ва­ли”, коні забра­ли і 2000 волів, яких мали гна­ти до табо­ру під Сокаль для кня­зя Домініка. Подіб­ний лист звід­ти ж пові­дом­ляє: “Дня­ми роз’їзд з 200 коней з наме­та­ми пішов під Дуб­но. Коли вони затри­ма­лись на постій, на них уда­ри­ли коза­ки, одних заби­ли, а інших розі­г­на­ли і зло­ви­ли жив­цем. Але з Дуб­на виї­ха­ло кіль­ка­сот людей кня­зя Домініка, коза­ків розі­г­на­ли, в боло­тах пото­пи­ли і поло­не­них звіль­ни­ли”. Князь Вла­ди­слав-Домінік Заславсь­кий був знав­цем і меце­на­том мистецтва, мав бага­ту біб­ліо­те­ку. Обері­гав скар­би Дубенсь­ко­го зам­ку, запо­чат­ко­вані ще кн. Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем Острозь­ким. Зі своєї подо­ро­жі в Нідер­лан­ди він при­віз 200 поло­тен відо­мий на той час худож­ни­ків, які знач­но попов­ни­ли дубенсь­ку колек­цію, але в 1707 році сам Пет­ро І вивіз їх із Дуб­на. В часі ІІ пів­ніч­ної вій­ни 1655–1660 зали­шав­ся вір­ним коро­лю Яну ІІ Кази­ми­ру Вазі. При­го­ту­вав до обо­ро­ни від шведів Пере­ми­шль. Серед усіх неозо­рих володінь Вла­ди­слав-Домінік (був діди­чем 283 посе­лень) обрав за помеш­кан­ня замок у Ста­ро­му селі, що зна­хо­ди­ло­ся на Бер­ладсь­кій дорозі неда­ле­ко Льво­ва, збу­до­ва­ний в 1584 – 1589 роках кн. Васи­лем Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким (*1524/25 – †1608). У 1642 році Вла­ди­слав Домінік роз­по­чав будів­ниц­тво ново­го зам­ку, який зни­щи­ли коза­ць­кі війсь­ка гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го в часі обло­ги Льво­ва (26 верес­ня – 26 жовтня 1648 року). Вод­но­час гетьман, як свід­чить його коре­спон­ден­ція, запев­няв кня­зя щодо недо­тор­кан­но­сті його маєт­но­стей і навіть видав окре­мий універ­сал, який забо­ро­няв коза­кам нищи­ти маєт­но­сті кня­зя Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го-Острозь­ко­го. У 1649 році роз­по­ча­ло­ся нове будів­ниц­тво, яке завер­ши­ло­ся у 1654 році спо­руд­жен­ням гран­діоз­но­го зам­ку, що вже 1674 без про­блем вит­ри­мав обло­гу тур­ків. Тут, у Ста­ро­му Селі, князь і помер 5 квіт­ня 1656 року. Похо­ва­ний в Тар­но­ві. Вла­ди­слав Домінік був двічі ору­же­ний. Впер­ше на Софії Ліґен­зян­ці – 1634. Вдру­ге на Ката­жині Собесь­кій – 1650. Мав трьох дітей: Олек­сандра Яну­ша (1651 – †1682), Тео­фі­лу Людвіку (†1709), Евфру­зи­ну († до 1656). На сьо­год­ні відо­мі два при­жит­тєвих порт­ре­ти Вла­ди­сла­ва Домініка пен­з­ля Бар­то­ло­мея Стро­бе­ля. Оби­д­ва вико­нані олією на полот­ні. Пер­ший: 3/4, фр. en face, датуєть­ся 1635 роком, збері­гаєть­ся в музеї “Палац у Віля­но­ві” у Вар­шаві. Дру­гий: на пов­ний зріст, датуєть­ся 1630 роком, роз­мір 194х125, збері­гаєть­ся в Націо­наль­но­му худож­ньо­му музеї Рес­пуб­ліки Біло­русь в Мінську.

Пер­ша його дру­жи­на кня­ги­ня Зофії-Пуден­ціан­на Заславсь­ка наро­ди­ла­ся бл. 1616 р. в сім’ї жар­новсь­ко­го каш­те­ля­на (зго­дом сан­до­мирсь­ко­го воє­во­ди) Мико­лая-Спит­ка Ліґен­зи (1562–1637) і його третьої дру­жи­ни Зофії Красінсь­кої. У 1634 р. бать­ко видав її заміж за острозь­ко­го орди­на­та кн. Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го56, але дітей у цьо­му шлю­бі не було. Схо­же, що подруж­нє жит­тя вияви­ло­ся для жін­ки нещас­ли­вим, хоча брак дже­рел до її біо­гра­фії застері­гає від кате­го­рич­них вис­нов­ків. Опо­се­ред­ко­ва­ним свід­чен­ням непро­стих сто­сун­ків у родині є запо­віт Зофії-Пуден­ціан­ни, дато­ва­ний у Дуб­ні 28 черв­ня 1644 р. У ньо­му про­сить похо­ва­ти своє тіло не в Заславі, Тар­но­ві, Дуб­ні чи будь-яко­му іншо­му маєт­ку чоло­віка, а в Ряшеві, у бер­нар­динсь­ко­му мона­сти­рі, поруч із бать­ком57. Біль­шу части­ну рухо­мих стат­ків кня­ги­ня Заславсь­ка поді­ли­ла між чоло­віком та бер­нар­динсь­ки­ми чер­не­чи­ми згро­ма­д­жен­ня­ми в Ряшеві і Тар­но­ві. Незнач­ні пожерт­ви отри­ма­ли дубенсь­кі й заславсь­кі бер­нар­ди­ни, насто­я­телі пара­фіяль­них костелів в Ряшеві та Дуб­ні. Вико­на­ве­ць запо­віту, князь Вла­ди­слав-Домінік, мав попіклу­ва­ти­ся і про вина­го­ро­ду служ­ни­ць Зофії-Пуден­ціан­ни. Він же зна­чить­ся пер­шим зі свід­ків укла­дан­ня доку­мен­та. Свої під­пи­си і печат­ки поста­ви­ли на ньо­му також дале­кий родич теста­тор­ки серпсь­кий каш­те­лян Стані­слав Красінсь­кий і пле­бан Дубенсь­ко­го бер­нар­динсь­ко­го мона­сти­ря Ян-Стані­слав. Зофія-Пуден­ціан­на Заславсь­ка помер­ла 4 січ­ня 1649-го58. 15 берез­ня цьо­го року запо­віт небіж­чи­ці пред’явив перед пере­ми­шльсь­ким като­ли­ць­ким єпис­ко­пом Пав­лом Пясе­ць­ким адво­кат кня­зя Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го Кас­пер Коча­но­вич59.

Його дру­га дру­жи­на, Ката­жи­на з Собєсь­ких поба­чи­ла світ 7 січ­ня 1634 р. в сім’ї корон­но­го край­чо­го (піз­ні­ше кра­ківсь­ко­го каш­те­ля­на) Яку­ба і Софії-Тео­філії Дани­ло­вич60. За кня­зя Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го (1616–1656) була від­да­на в 1650-му і в шлю­бі з ним наро­ди­ла сина та двох доньок. У 1658 р. повтор­но вий­ш­ла заміж за вели­ко­го литовсь­ко­го під­ча­шо­го (зго­дом віленсь­ко­го воє­во­ду) кня­зя Міха­ла-Кази­ми­ра Рад­зиві­ла (1635–1680), з яким так само мала потом­ство. Запо­віт укла­де­ний через 38 років піс­ля смер­ті пер­шо­го чоло­віка і через 14 по смер­ті дру­го­го обран­ця. З деся­ти дітей кня­гині свід­ка­ми її остан­ніх днів були тіль­ки кн. Людви­ка- Тео­філія з Заславсь­ких Любо­мирсь­ка († 1709) і кн. Кароль-Стані­слав Рад­зивіл († 1719).

Доку­мент спо­ряд­же­ний у Бялій – під­лясь­кій рези­ден­ції Рад­зивілів – 4 трав­ня 1694 р. Міс­цем сво­го похо­ван­ня теста­тор­ка вибра­ла несвізь­кий костел, де спо­чи­ва­ли тіла її дру­го­го чоло­віка і дея­ких дітей61. Основ­ну части­ну запо­віту скла­дає інфор­ма­ція про пожерт­ви на цер­ков­ні уста­но­ви, дарун­ки роди­чам та людям з ото­чен­ня. В само­му доку­мен­ті названі лише дея­кі із реци­пієн­тів цих надань, тоді як доклад­ні­ші інструк­ції зали­шені роз­по­ряд­ни­кам теста­мен­ту. Голов­ним із них при­зна­че­но пло­ць­ко­го римо-като­ли­ць­ко­го єпис­ко­па Анджея-Хри­зо­сто­ма Залусь­ко­го – дав­ньо­го при­я­те­ля і рад­ни­ка ари­сто­крат­ки. Ряд фінан­со­во-кре­дит­них питань мав вирі­ши­ти син Ката­жи­ни з Собесь­ких князь Стані­слав-Кароль Рад­зивіл. Клю­чо­ве питан­ня про поділ неру­хо­мо­го май­на, зокре­ма й маєт­ків пер­шо­го чоло­віка теста­тор­ки, зали­ши­ло­ся неви­рі­ше­ним. Вдо­ва віленсь­ко­го воє­во­ди споді­ва­ла­ся, що діти змо­жуть мир­но вий­ти з кон­флікт­ної ситу­а­ції за посе­ред­ництва коро­ля (її рід­но­го бра­та) і коро­ле­ви. Ката­жи­на з Собесь­ких Рад­зивіл помер­ла 29 верес­ня 1694 р. у Вар­шаві62. Її тіло, від­по­від­но до запо­віту, було похо­ване у несвізь­ко­му костелі Божо­го Тіла.

Ж.1, 1634, Софія Ліге­за (*ok. 1616 †1649), пол. Zofia Pudencjanna Ligęzianka.

Ж.2, 1650, Кате­ри­на Собєсь­ка (*1634 †1694), пол. Katarzyna Sobieska; (2°-v. Michał Kazimierz ks. Radziwiłł, woj. wileński i hetman polny litewski).

25.20. КН. КАРОЛЬ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († піс­ля 1618)

26.20. КН. КОН­СТАН­ТИН-АЛЕК­САНДР АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (1620- 1642)

27.20. КН. ЯНУШ-ИСИ­ДОР АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (1622- 1649)

28.20. КЖ. КОН­СТАН­ЦИЯ АЛЕК­САН­ДРОВ­НА († 1630)

~ гр. Фер­ді­нанд Мишковського.[p. 1626] Ferdynand mrgr. Myszkowski, st. grodecki (†1647)

29.20. КЖ. СЮЗАН­НА АЛЕК­САН­ДРОВ­НА († до 1628)

XXV генерація від Рюрика

30.24. КН. АЛЕК­САНДР-ЯНУШ ВЛА­ДИ­СЛА­ВИЧ († 1673 или1682)

— князь заславсь­кий (1656–1673 рр.), 3‑й Острозь­кий орди­нат (1656–1673 рр.). єди­ний син Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го, остан­ній наща­док роду Заславсь­ких з Остро­гу по чоло­вічій лінії. 1669 — один з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої. Видат­ний інте­лек­ту­ал сво­го часу і зас­нов­ник юри­дич­ної ака­де­мії у Вар­шаві. В 1673 році, піс­ля рап­то­вої смер­ті Олек­сандра Яну­ша Заславсь­ко­го, рід Заславсь­ких при­пи­нив існу­ван­ня, а їхні родо­ві маєт­но­сті успад­ку­вав рід Любо­мирсь­ких. Єди­ний син Вла­ди­сла­ва Домініка Заславського. 

Герб кня­зя Олек­сандра-Яну­ша на Острозі Заславсь­ко­го (1650–1672) з деди­ка­ції у видан­ні: Wojsznarowicz, K.J. Dom mądrosci siedmią kolvmnami wsparty w Kosciele Chrystvsowym [...]. W Antuerpiy, 1667. Із фон­дів Biblioteka Narodowa, Вар­ша­ва (SD XVII.4.1571).
У 1657 році Стані­слав-Кази­мир Беневсь­кий став опіку­ном малоліт­ньо­го діди­ча Тарнува.[1] У 1669 році був одним з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої, нато­мість був обра­ний Михай­ло I Кори­бут Вишневецький[2]. У 1670 році заклав юри­дич­ну ака­де­мію у Вар­шаві. Близь­ко 1660 року засну­вав місто Олек­сан­дрію. У 1670 заклав у ста­ро­світсь­кій Вар­шаві юри­ди­ку, назва­ну на його ім’я Олек­сан­дрією (з кін­ця XVIII століт­тя та діль­ни­ця нази­ваєть­ся Дина­си), де зна­хо­дить­ся так зва­ний замок князів Острозьких.У вроц­лавсь­ко­му «Оссолі­не­умі» збері­гаєть­ся кни­га з при­ват­ної біб­ліо­те­ки Олек­сандра Заславсь­ко­го лат. Textus Veteris arti scilicet Isagogaru[m] Porpirij praedicamentorum Aristotelis simul cum duobus libris perihermenias eiusde[m] eme[n]date impressum [...] ; Eisagogī eis tas Aristotelous kategorias. Cracovie 1510.[3] Князь на Острозі, граф на Тар­но­ві, 3‑й Острозь­кий орди­нат, остан­ній наща­док маг­натсь­кої роди­ни Заславсь­ких по чоло­вічій лінії. Єди­ний син Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го. У 1669 році був одним з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої, нато­мість був обра­ний Михай­ло Кори­бут Виш­не­ве­ць­кий. Близь­ко 1660 року засну­вав місто Олек­сан­дрію. У 1670 році заклав юри­дич­ну ака­де­мію у Вар­шаві, назва­ну на його ім’я Олек­сан­дрією (з кін­ця XVIII століт­тя та діль­ни­ця нази­ваєть­ся Дина­си), де зна­хо­дить­ся так зва­ний Замок князів Острозь­ких. У 1670 р. князь Заславсь­кий доміг­ся пра­ва на чоти­рьох­неділь­ний ярма­рок, який почи­нав­ся на Водо­хре­ща і зби­рав куп­ців з близь­ких і дале­ких країн. Це ще біль­ше підви­щи­ло бла­го­устрій міста і під­нес­ло тор­гів­лю так, що з того часу Дуб­но ста­ло одним із про­ми­сло­вих міст Волині. Тут посе­ли­ли­ся гре­ць­кі та вір­менсь­кі куп­ці і вели широ­ку торгівлю.Німецький дослід­ник Уль­ріх фон Вер­дум писав про влас­ни­ка Дуб­на кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го у 1671р.: «Воло­дар тієї міс­це­во­сті, князь Олек­сандр з Остро­га, чудо­во нас прий­мав. Він має 22 чи 23 роки, неви­со­кий на зріст, але досить поваж­ний, роз­суд­ли­вий і смі­ли­вий. Подо­ро­жу­вав по Італії, Німеч­чині і Фран­ції; роз­мо­в­ляє мова­ми цих країн, а крім того рід­ною і лати­ною. Його мати, єди­на сест­ра вели­ко­го гетьма­на Собесь­ко­го, тепер зв’язана подруж­ні­ми уза­ми з литовсь­ким поль­ним гетьма­ном кн. Михай­лом Рад­зи­ви­лом. Корон­ний же, поль­ний гетьман кн. Дмит­ро Виш­не­ве­ць­кий, дядь­ко коро­ля Михай­ла, одру­жи­вся з єди­ною сест­рою матері кня­зя з Остро­га». За часів Олек­сандра Заславсь­ко­го в Дуб­ні було роз­ви­ну­то ряд реме­сел, які мали пев­ну вагу в тор­гівель­них колах Волині, Поль­ші і за кор­до­ном, дохо­ди при­но­си­ли і чоти­ри цехи, які існу­ва­ли в місті.

31.24. КЖ. ТЕО­ФИ­ЛИЯ-ЛЮДВИ­КА ВЛА­ДИ­СЛАВ­НА (*о.1650, †08.12.1709)

— 4‑та Острозь­ка орди­нат­ка. Сест­ре­ни­ця коро­ля Яна ІІІ Собеського.
Двічі вихо­ди­ла заміж. Впер­ше за Дмит­ра Юрія Виш­не­ве­ць­ко­го (1671), вдру­ге за Юзе­фа Каро­ля Любо­мирсь­ко­го (1683). Від дру­го­го шлю­бу мала трьох дітей: Алек­сандра Домініка Любо­мирсь­ко­го, Тере­зу Любо­мирсь­ку і Маріан­ну Любо­мирсь­ку. Шлюб з Димит­ром Єжи Виш­не­ве­ць­ким Редагувати
В листо­па­ді 1670 року князь Дмит­ро Юрій Виш­не­ве­ць­кий, який хотів одру­жи­тись з Тео­філією, але тоді мав кон­флікт з корон­ним гетьма­ном Яном Собесь­ким, вислав Ґабріе­ля Сіль­ні­ць­ко­го (Сіль­ні­ць­кий слу­жив у скла­ді гусарсь­кої коро­гви Д. Ю. Виш­не­ве­ць­ко­го поруч­ни­ком піс­ля реор­гані­за­ції війсь­ка) до ньо­го з місією про перепросини.[1]. 10 трав­ня 1671 Тео­фі­ла Людвіка у зам­ко­вій кап­ли­ці Уяз­до­ва побра­ла­ся з Димит­ром Єжи Виш­не­ве­ць­ким. Згід­но зі шлюб­ною уго­дою, князів­на внес­ла бага­тий посаг: 150 000 золо­тих гріш­ми, забез­пе­че­них на Лока­чах і Турійсь­ку, та 100 000 золо­тих у клей­но­дах. Навза­єм князь Дмит­ро запи­сав Тео­філі Людві­ці удвічі біль­шу суму, забез­пе­че­ну влас­ни­ми маєт­но­стя­ми. Шлюб вияви­вся нещас­ли­вим. Князь іґно­ру­вав дру­жи­ну, знай­шов у Люб­лині кохан­ку на ім’я Кон­кор­дія. Недов­го так три­ва­ло, піс­ля смер­ті Олек­сандра Яну­ша Заславсь­ко­го (†1682) — бра­та кня­гині — Тео­фі­ла Людвіка обій­ня­ла цілу Острозь­ку орди­на­цію. 28 лип­ня 1682 року в орди­натсь­ко­му пала­ці в Люб­ліні помер чоло­вік — Дмит­ро Єжи Вишневецький.
Новий шлюб і чоло­ві­ко­вий спа­док Редагувати
Юзеф Кароль Любо­мирсь­кий. Поби­ва­ла­ся за чоло­віком. Яка бага­та вдо­ва була «ласим шма­точ­ком». В листо­па­ді 1682 року коро­ле­ва Марія Кази­ми­ра Собесь­ка нама­га­ла­ся висва­та­ти Заславсь­ку для сво­го бра­та Анне Луї­са д’Ар­к’єн. Гід­ним чином похо­вав­ши чоло­віка в поло­вині 1683 року, Тео­фі­ла Людвіка вий­ш­ла заміж за ста­ро­сту сан­до­мирсь­ко­го Юзе­фа Кар­ла Любо­мирсь­ко­го. Зав­дя­ки цьо­му шлю­бо­ві роди­на Любо­мирсь­ких вирі­ши­ла дома­га­ти­ся Острозь­ко­го май­о­ра­ту на свою користь, а на дова­жок отри­ма­ла маєт­но­сті котрі запо­вів Тео­філі Людві­ці попе­ред­ній чоло­вік. В 1688 р. кня­ги­ня була засуд­же­на на бані­цію, однак зумі­ла зали­ши­ти у своїх руках Заліз­ці, отри­мані Виш­не­ве­ць­ким через Люб­линсь­кий три­бу­нал. У 1694 році втра­ти­ла решту маєт­но­стей, за винят­ком Бара­ну­ва-Сан­до­мирсь­ко­го, яким володі­ла до смерті.Життя з Любомирським

Шлюб з Ю. К. Любо­мирсь­ким видав­ся щас­ливі­шим, хоча чоло­вік — за дани­ми польсь­ко­го дослід­ни­ка Ада­ма Пши­бо­ся в ПСБ — вів роз­пус­ний спо­сіб жит­тя, що в 1696 році при­зве­ло до їх розлучення.[2] Неза­ба­ром один за одним поча­ли народ­жу­ва­ти­ся діти: Олек­сандр Домінік, Тере­за, Маріан­на і Ян, який помер немо­в­лям. Кня­ги­ня часто наві­ду­ва­ла­ся під ту пору на гости­ну до вуй­ка Яна ІІІ Собесь­ко­го до королівсь­кої рези­ден­ції у Віля­но­ві. Пере­бу­ду­ва­ла свій замок у Бара­но­ві за про­ек­том архі­тек­то­ра Тиль­ма­на з Гаме­рен. Невдо­взі Любо­мирсь­кий обій­няв поса­ду мар­шал­ка вели­ко­го корон­но­го, що виви­щи­ло шля­хетсь­ку роди­ну. Про­те у 1695 році виник сімей­ний скан­дал: Любо­мирсь­кий тоді вна­ди­вся до кохан­ки на пріз­ви­ще Коже­ньов­ска. Тео­фі­ла нама­га­ла­ся поз­ба­ви­ти чоло­віка влас­но­сті на під­ставі ніби­то його роз­умо­вої непов­но­цін­но­сті. Відо­крем­лен­ня подруж­жя від­бу­ло­ся, але обій­шли­ся без роз­лу­чен­ня. Юзеф Карл зали­ши­вся з кон­кубі­ною, нара­жа­ю­чись на засуд­жен­ня зі сто­ро­ни церк­ви. Тео­фі­ла Людвіка нато­мість при­свя­ти­ла себе вихо­ван­ню дітей і догля­ду за маєт­но­стя­ми. У 1701 році вида­ла доч­ку Тере­зу за Кар­ла ІІІ Філі­па Вітель­с­ба­ха — май­бут­ньо­го кур­фюр­ста Курп­фаль­цу. У 1702 році Тео­фі­ла Людвіка вдру­ге овдо­ві­ла. Похо­ва­ли чоло­віка 22 трав­ня 1703 року.

В остан­ні роки жит­тя Тео­фі­ла Людвіка від­да­ва­ла­ся хари­та­тив­ній діяль­но­сті, передусім опіку­ю­чись шко­ла­ми. Помер­ла під час подо­ро­жі з доч­кою Маріан­ною до Вроц­ла­ва і Оло­мо­у­ца. Піс­ля її смер­ті Острозь­кий май­о­рат успад­ку­вав син Олек­сандр, піс­ля його смер­ті — зять Пав­ло Карл Санґушко.Єдина рід­на сест­ра помер­ло­го кня­зя Олек­сандра Вла­ди­сла­во­ви­ча княж­на Тео­хи­мія Заславсь­ка одру­жи­ла­ся спо­чат­ку з кня­зем Дмит­рієм-Юрієм Виш­не­ве­ць­ким, а піс­ля його смер­ті (1680 р.) – з кня­зем Йоси­фом-Кар­лом Любо­мирсь­ким вели­ким корон­ним мар­ша­лом і внес­ла в дім сво­го остан­ньо­го чоло­віка всі обшир­ні маєт­ки кня­зей Заславсь­ких і Острозь­ких. Від цьо­го бра­ка в неї були: син Йосиф, який помер в юних літах, і дві доч­ки Тере­за і Жозе­фі­на-Марія, яка одру­жи­ла­ся з кня­зем Пав­лов Сан­гуш­ко і внес­ла всі маєт­ки в дім чоло­віка. Таким чином місто Заславль перей­шло у володін­ня князів Сангушків.

Ж.1, 1671, кн. Дмит­ро Виш­не­ве­ць­кий (* 1631 † 1682), по його смер­ті у 1683 р. [1671] Dymitr Jerzy ks. Wiśniowiecki, kaszt. krakowski i hetman wielki koronny (*1631 †1682)

Ж.2, 1683, Йозеф Кароль Любо­мирсь­кий († 1702), marszałek wielki koronny.

32.24. КЖ. ЕФРУ­ЗИ­НА ВЛА­ДИ­СЛАВ­НА († до 1656)

Pozew zadworny Zygmunta Augusta przeciwko ks. Beacie Ilinej Ostrogskiej za kradzieze i szkody, poczynione przez poddanych dobr jej ostrogskich poddanym ks. Kuzmy Iwanowicza Zaslawskiego.

Персони сумнівні

Юрій, Лев, Іван, Сер­гій, Иосиф, Родіон і Олександр

Роди­на князів Заславсь­ких вив­че­на дале­ко не пов­но (2112, s.605–618; 493, с. 122–123; 500, с.90, 93; 505, табл.19; 1700, с.88–90, 94–104, 278–279). Так князі Юрій, Лев, Іван, Сер­гій, Иосиф, Родіон і Олек­сандр Юрій­о­ви­чі запи­сані у Києво-Печерсь­ко­му (поз.294, 295, 296, 297, 298, 299, ЗОЇ) та Дер­мансь­ко­му пом’я­ни­ках. З них тіль­ки про Іва­на є згад­ки у інших доку­мен­тах. Всі вони, напев­но, заги­ну­ли у 1516–1527 рр. у період інтен­сив­них напа­дів ордин­ців на Волинь.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

  1. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 46. S. 44 (непра­вильне дату­ван­ня – 20 квіт­ня 1448 р., у комен­та­рях уточ­не­но – 1463 р. (с. 160[]
  2. Акты Южной и Запад­ной Рос­сии (А.Ю.З.Р.). Ч. І. Т. 1. № 17.[]
  3. Кле­патсь­кий П. Г. Очер­ки по исто­рии Киев­ской зем­ли. Литов­ский пери­од. Біла Церк­ва: Вида­ве­ць Олек­сандр Пшон­ківсь­кий, 2007. С. 298., c. 298.[]
  4. Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka VІІI, Plik 97; Teka ІX, Plik 1; Plik 3; Plik 23; Plik 28, st. 138, 142. 15.7.1558–4.6.1561. Публ.: Одно­ро­жен­ко О. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​z​h​y​z​h​e​m​s​k​a​-​a​n​a​s​t​a​s​i​y​a​-​m​y​h​a​j​l​i​v​na/[]
  5. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 88, 625; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 347.[]
  6. ANK AS. – Teka VIII, nr 97; teka IX, nr 1, 3, 23, 58.[]
  7. Одно­ро­жен­ко О.А. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ-ХVІ ст. – Хар­ків, 2009. – С. 90. Утім, пра­г­нен­ня кня­зя Яну­ша Кузь­ми­ча повер­ну­ти листи на віно “кн[е]г[и]ни Воло­ди­ме­ро­вое Путивль­ское кн[е]г[и]ни Наста­си Ива­нов­ны Жославъское, тет­ки его”, не зали­ша­ють міс­ця для дискусії((ANK AS. – Teka IX, nr 58.[]
  8. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 13, арк. 238 зв.[]
  9. Там само.[]
  10. Там само. – Ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 130.[]
  11. Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 238 зв.; ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 130 зв.[]
  12. Там само. – Ф. 28, оп. 1, спр. 16, арк. 9–10 зв.[]
  13. Яко­вен­ко Н. “Погреб тілу моє­му виби­раю с пред­ки моє­ми”… – С. 142.
    []
  14. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 4, арк. 196. див. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 361. Деталь­ні­ше про спро­би спад­коєм­ців дому кн. Дуб­ро­ви­ць­ких-Голь­шансь­ких від­су­ди­ти в кн. Острозь­ких Сте­пансь­кий маєток див. Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость і її власники //
    Соб­чук В. Від корін­ня до коро­ни. –Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 109–142.[]
  15. Archiwum ks. Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1910. – T. 7. – S. 64–65.[]
  16. ANK AS. – – Teka IX, nr 57.[]
  17. ANK AS. – Teka IX, nr 61[]
  18. teka IX, nr 62.[]
  19. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 4, арк. 87–88 зв.[]
  20. Там само. – Ф. 21, оп. 1, спр. 9, арк. 29 зв.-30.[]
  21. ANK AS. – Teka IX, nr 58, 60–62 (ори­гі­на­ли чоти­рьох упо­ми­наль­них листів, адре­со­ва­них кня­зям Іва­ну Чор­то­рийсь­ко­му та Богу­шу Коре­ць­ко­му).[]
  22. РГА­ДА. – Ф. 389, кн. 249, л. 339.[]
  23. РГА­ДА. – Ф. 389, кн. 249, л. 339.[]
  24. РГА­ДА. – Ф. 389, кн. 249, л. 339 об.-340 об.[]
  25. Там само. – Л. 340 об.[]
  26. Тес­лен­ко І. Заславсь­ка зам­ко­ва кни­га як дже­ре­ло до історії Пів­ден­но-Схід­ної Волині // Нау­ко­ві запис­ки. Збір­ник пра­ць моло­дих вче­них та аспіран­тів. – Київ, 2009. – Т. 19, кн. 1. – С. 237.[]
  27. РГА­ДА. – Ф. 389, кн. 249, л. 341.[]
  28. Там само. – Л. 338–338 об.[]
  29. Там само. – Л. 341.[]
  30. РГА­ДА. – Ф. 389 кн. 249, л. 341.[]
  31. Соб­чук В.Д. Спо­ри князів Острозь­ких і Жаславсь­ких за маєт­ки. – С. 172.[]
  32. Фун­да­цій­ний акт дато­ва­ний у Заславі 24 черв­ня 1599 р., див. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 299–304 зв.[]
  33. Теста­мент спо­ряд­же­но за жит­тя кня­гині 2 жовтня, а впи­са­но до воло­ди­мирсь­ких зем-ських книг вже піс­ля її смер­ті, 4 листо­па­да 1602 року, див. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 27, оп. 1,
    спр. 14, арк. 582.[]
  34. ANK AS. – Teka XL, nr 30, s. 183.[]
  35. Wołyniak. Zniesione kościoły i klasztory rzymsko-katolickie przez rząd rosyjski w wieku XIХ-tym // Nova Polonia Sacra. – Kraków, 1928. – T. 1. – S. 34. Автор (Ян-Марек Ґіжи­ць­кий, псевд. Воли­няк) пере­ко­нує, що саме мен­ші бра­ти обсер­ван­ти, а не єзуїти, навер­ну­ли всю роди­ну князів Заславсь­ких на като­ли­цизм, див. Там само. – S. 33. У фун­да­цій­но­му акті кн. Януш Заславсь­кий зазна­чив, що ідея засну­ван­ня бер­нар­динсь­ко­го мона­сти­ря нале­жа­ла його помер­лій дру­жині, між тим у її запо­віті бер­нар­ди­ни не зга­дані жод­ним сло­вом, див. Z kronik zakonnych kościoła i klasztoru OO. Bernardynów w Zasławiu na Wołyniu / Zebrał i wydał ks. Marian Tokarzewski. – Warszawa, 1913. – S. 7.[]
  36. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 34, арк. 837, 838 зв., 841.[]
  37. Wołyniak. Zniesione kościoły… – S. 36.[]
  38. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 168, арк. 407–408 зв.[]
  39. Там само. – Ф. 26, оп. 1, спр. 36, арк. 177 зв.-179 зв.[]
  40. Пуб­ліка­ції дже­ре­ла: Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – Киев, 1859. – Ч. 1, т. 1. – С. 67–94; Українсь­ка літе­ра­ту­ра XIV-XVI ст. / Автор вступ­ної стат­ті і редак­тор тому В.Л. Мики­тась, упо­ряд­ку­ван­ня і при­міт­ки В.П. Коло­со­вої, В.Д. Лит­ви­но­ва та ін. – Київ, 1988. – С. 167–183. Василь Заго­ровсь­кий дово­ди­вся роди­чем кня­зеві Олек­сан­дро­ві Заславсь­ко­му. Його дру­га дру­жи­на княж­на Кате­ри­на Чор­то­рийсь­ка була кузен­кою Олек­сан­дро­во­го бать­ка, кня­зя Яну­ша Яну­ше­ви­ча Заславсь­ко­го, див. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 309, 325.[]
  41. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 34, арк. 836 зв.-837.[]
  42. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 34, арк. 839 зв.[]
  43. Матері князів Олек­сандра Заславсь­ко­го й Октавіа­на-Олек­сандра Пронсь­ко­го були рід­ни­ми сест­ра­ми, див. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 309, 329, 349.[]
  44. Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – Lwów, 1844. – S. 268.[]
  45. /​Там само. – S. 270.[]
  46. Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1845. – T. 10. – S. 96.[]
  47. Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – S. 271.[]
  48. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 34, арк. 841.[]
  49. Wołyniak. Zniesione kościoły… – S. 36.[]
  50. Gębarowicz M. Próchnicki (Pruchnicki) Jan Andrzej // Polski słownik biograficzny. – Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk-Łódź, 1984–1985. – T. 28. – S. 548.[]
  51. Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. – S. 271.[]
  52. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 26, оп. 1, спр. 34, арк. 835, 840 зв.[]
  53. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 27, оп. 1, спр. 34, арк. 638 зв.[]
  54. Яко­вен­ко Н. “Погреб тілу моє­му виби­раю с пред­ки моє­ми”… – С. 124.[]
  55. Wołyniak. Zniesione kościoły… – S. 36[]
  56. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 310.[]
  57. Archiwum Główne Akt Dawnych (далі ско­ро­чен­ня: AGAD). – Archiwum Lubomirskich z Małej Wsi. – Akty innych rodzin, sygnatura 125, s. 187–188.[]
  58. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – S. 603.[]
  59. AGAD. – Archiwum Lubomirskich z Małej Wsi. – Akty innych rodzin, sygnatura 125, s. 186.[]
  60. Доклад­ну біо­гра­фію Ката­жи­ни Собесь­кої під­го­ту­вав Яро­слав Пет­шак, див. Pietrzak J. Księżna dobrodziejka. Katarzyna z Sobieskich Radziwiłłowa (1634–1694). – Warszawa, 2016. – 583 s.[]
  61. AGAD. – Archiwum Radziwiłłów, dział XI, sygnatura 111, s. 19.[]
  62. Деталь­ні­ше про остан­ні міся­ці жит­тя, смерть і похо­ван­ня Ката­жи­ни Собесь­кої див. Pietrzak J. Księżna dobrodziejka… – S. 474–479[]