Загальні відомості
НЕСВІЦЬКІ (НЕСВІЗЬКІ) – князівський рід, Рюриковичі. Їх ближайшими родственниками були князі Вінницькі. Генеалогія Н. недостатньо досліджена, про походження їхнього родового прізвища також немає єдиної думки. Тривалий час вважалося, що воно походить від білорус. м. Несвіж, Засновник Федір Несвіцький був подільським старостою (1432–33), брацлавським (1434– 35) та кременецьким (1431–35) намісником. Прихильник кн. Свидригайла. Вважається засновником Збаража та Вишнівця.
Князі Несвіцькі присутні на Волині з першої третини XV ст. У 60‑х роках XV ст. гілка цього аристократичного роду, яка закріпилася в городі (замку) Збаражі, остаточно відірвавшись від старого гнізда, прибрала собі прізвище від назви нової резиденції і в такий спосіб перетворилася в князів Збаразьких; у 90‑х роках XV ст. з останніх виділився рід Вишневецьких, а на початку наступного століття – рід Порицьких, з якого невдовзі виокремився рід Воронецьких.
До 1485 р. до Москви виїхав кн. Василь Несвицький, ступінь споріднення якого з родозасновником не зовсім з’ясований. Представники рос. гілки використовували герб «Тронби» на відміну від ін. споріднених родів – Вишневецьких, Збаразьких і Воронецьких, які мали герб «Корибут». Переважна більшість представників рос. гілки служили моск. царям воєводами і стольниками. Род князей Несвицких внесен в V часть родословной книги Калужской, Московской и Тамбовской губерний.
Родовід
І генерація
1. ..... ......НЕСВИЗЬКИЙ
Батько князів Григорія і Івана Несвізьких.
ІІ генерація
2/1. ГРИГОРІЙ ......НЕСВИЗЬКИЙ
Григорій та Іван Несвізькі 26 квітня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя Новгородського (Литовського) та Сіверського, у польській Лєнчиці поручились за вірність свого «господаря» королю Владиславу-Ягайлу, королеві Ядвізі й Короні Польській, а у випадку зради Корибута присягнули, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послушни быти». У цьому акті (оригінальному) серед поручителів Несвізькі згадані на 7‑му та 8‑му місцях, без князівського титулу.[1]
3/1. КН. ИВАН ..... НЕСВИЦКИЙ
Григорій та Іван Несвізькі 26 квітня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя Новгородського (Литовського) та Сіверського, у польській Лєнчиці поручились за вірність свого «господаря» королю Владиславу-Ягайлу, королеві Ядвізі й Короні Польській, а у випадку зради Корибута присягнули, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послушни быти». У цьому акті (оригінальному) серед поручителів Несвізькі згадані на 7‑му та 8‑му місцях, без князівського титулу.[1] Іван Несвізький 12 жовтня 1387 р., перебуваючи в Луцьку, разом з іншими князями та боярами поручився перед королем Владиславом-Ягайлом за вірність йому Олехна Дмитровича.[2] Мова йшла про місцевого боярина, який пізніше займав вищий на Волині уряд – старости Луцького (згадується як такий у 1406 р.).[3] Друга поручна грамота за Олехна, аналогічного змісту з першою, була видана у Луцьку 10 жовтня 1388 р.[4] В обох документах, серед поручителів, Іван Несвізький згаданий на 5‑му місці без князівського титулу, хоча й відразу після князів (зокрема, Олександра Четвертенського).[5] Згодом Івану Несвізькому вдалося увійти до близького оточення самого великого князя Вітовта: 19 червня 1403 р. він, перебуваючи в Любліні, засвідчив грамоту Вітовта, у якій той обіцяв не миритися з Тевтонським орденом без відома й волі короля Владислава-Ягайла. У цьому документі Іван Несвізький вже чітко названий князем («Ywano de Neswyes ducibus», разом з Федором Острозьким).[6]
9 березня 1410 р. Петро Влодкович, староста Подільський та Теребовельський, під час перебування короля в Теребовлі, розмежував володіння Остафія Давидовського та «Isbroczko» (Зброжка), зробивши це разом з «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil (…) Andrey Bibelskij».[7] Андрій Бибельський, згаданий у 1410 р., був відомим перемишльським шляхтичем, який неодноразово фігурує в актах 1378 – 1430 рр.; цілком можливо, що він і був батьком (чи дядьком) княгині Ярохни Предільницької.[8]
У Введенсько-Печерському пом’янику, статті «Ро(д)
Кн(я)жа(т) Збара(з)ски(х)», першим серед них записано «Кн(з) Іоанна» та «Кн(г) Анастасію». Напевне, мова йде саме про Івана Несвізького та його дружину.[9]
∞, Анастасія ..... ..... .
ІІІ генерація
4/3. КН. ФЁДОР ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (ум. 1442)
— литовский князь-магнат, военный и государственный деятель Великого княжества Литовского, староста кременецкий (1432—1435) и подольский (1432—1434), активный участник борьбы за великокняжескую корону Литвы на стороне Свидригайла. спадковими володіннями, волості Збаразьку, Вінницьку та Хмельницьку, а «вислугою» – Соколець. Як бачимо, князь фактично контролював величезну територію на півдні ВКЛ, включаючи все Східне Поділля та Кременецький повіт Волині Крім того, Федьку належав ще двір Городок з селами в Луцькому повіті (який один із його онуків називав своєю «дєдиной»).
261 Заповіт князя Солтана Збаразького 1472 р.(РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 233). .
Согласно мнению Юзефа Вольфа, Фёдор Несвицкий был родоначальником княжеских родов Збаражских и Вишневецких. Другой исследователь — Юзеф Пузына — создал гипотезу, по которой считал его идентичным князю Фёдору Корибутовичу на основе хроник Мацея Стрыйковского, также потому, что они ни разу не были упомянуты вместе. Сторонники других версий указывают на разницу гербов (печатей) Несвижского и Корибутовича, невозможность многократного изменения сюзеренов на малом временном промежутке. В 1430 году староста галицкий Михаил Бучацкий убедил князя Фёдора Несвицкого перейти на сторону польского короля Владислава ІІ Ягелло. В источниках часто упоминается в 1431—1435 годах. 1 сентября 1431 года подписал вместе с другими литовскими вельможами мирный договор в Черторижске между Свидригайло и Владислава Ягелло. 22 октября 1431 года упоминается в письме Ягайло Свидригайло как «voievoda vester». 15 мая 1432 года подписал мирный договор между великим князем литовским Свидригайло и Тевтонским Орденом в Христмемеле. В 1432 году часто упоминается в письмах Свидригайло к руководству Тевтонского Ордена. 30 сентября 1432 года князь Фёдор Несвицкий разбил в битве под Копестрином на реке Мурафа польское войско (Ян Длугошошибочно называет его Фёдором Острожским). 22 марта 1433 года вместе с другими русско-литовскими сановниками подписал в Витебске письмо на церковный собор в Базеле. 11 апреля 1433 года великий магистр Тевтонского ордена советовал Свидригайло ударить в тыл поляками вместе с Фёдором Несвицким. 23 апреля 1433 года после захвата Луцка князья Фёдор Несвицкий и Александр Иванович Нос были назначены Свидригайлом наместниками в городе. Весной 1433 года князь Ф. Несвицкий взял в плен Теодора Бучацкого-Язловецкого, затем вместе с князем Александром Носом и татарами осадил и сжег город Брест. После подхода отрядов мазовецких князей и посполитого рушения русских земель, входивших в состав Польши, князья отступили. Весной 1434 года Фёдор Несвицкий взял в плен польский отряд и любимую придворную даму польской королевы Софии. Не получив надлежащего вознаграждения от Свидригайло, князь в сентябре перешел в Кременце на сторону польского правительства. 23 марта 1435 года польские власти признали князя Фёдора Несвицкого потомственным владельцем Збаража, Винницы, Хмельника и Соколицы.
Одне з найдавніших володінь князів Несвіцьких у Волинській землі була округа города (замку) Збаража. У середині 30‑х років XV ст. ця територія перебувала в руках подільського і кременецького старости Федька Несвіцького. У листі про перехід під верховенства польського короля Ягайла, датованому 7 вересня 1434 р., останній називає Збараж своєю отчиною [20, с. 131; 22, с. 18–19; 33, s. 243]. 23 березня 1435 р. князь ще раз засвідчив вірність Польській короні [20, с. 131–133], але навесні 1436 р. великий князь литовський Свидригайло відновив свою владу над Південною Волинню й Східним Поділлям [32, s. 274, 356, przyp. 6]. Зміна політичної ситуації пішла на шкоду
невірному васалові – він утратив не тільки уряд старости, який зайняв Івашко Монивидович [36, s. 123], а й маєтки. Відомо, зокрема, що поселення Чернихів, Мшанець і Чернихівка, які становили частину Збаразької волості, 10 червня 1437 р. отримав Фрідріх Гербурт із Фельштина [7, кн. 196, л. 249–250; пор.: 24, с. 243, прим. 32]. Політичні потрясіння, пов’язані з остаточним витісненням
Свидригайла його суперником Сигізмундом Кейстутовичем за межі Великого князівства Литовського (кінець 1438) та зміною останнього Казимиром Ягайловичем (1440) становища князів Несвіцьких не поліпшили. 11 січня 1442 р. за згодою сейму новий монарх передав Збараж з округою в доживоття колишньому активному сподвижнику Свидригайла панові Дениску Мукосійовичу [22, с. 18–19]. „Село Черняхов с тым, што к тому слухаеть”, надане раніше Ф. Гербурту, наприкінці 1442 або 1443 р. отримав шляхтич Єсько Прибиткович [15, стб. 107; 39, p. 62]. Якісь „села Несвидских”, розташовані, мабуть, у Луцькому повіті, опинилися в руках Сачка Лучанина [39, p. 63].
7. Российский государственный архив древних актов, ф. 389 (Литовская Метрика), оп. 1.
15. Литовская Метрика. – СПб., 1910. – Отд. 1. – Ч. 1: Книги записей. – Т. 1.
20. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. 1: XIV в. і перша половина XV в
22. Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединённых с ней владений (от 1387 до 1710 года), изданное Виленской археологической комиссией под редакцией учёного секретаря М. Круповича. – Вильна, 1858. – Ч. 1.
24. Собчук В. Д. З історії титулованої української аристократії пізнього середньовіччя (Становлення роду князів Збаразьких та його володінь на Волині) // Молода нація. – К., 2000, № 1. – С. 228–245.
32. Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły: Ustęp z dziejów unii Litwy z Koroną. – Kraków, 1892.
33. Prochaska A. Hołd Fedka kniazia Nieświeskiego // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1911. – Roczn. 25. – S. 243.
36. Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku: Spisy / Pod red. A. Gąsiorowskiego. – Kórnik, 1998. – T. 3, zesz. 3: Urzędnicy podolscy XIV – XVIII wieku: Spisy / Opr. E. Janas, W. Kłaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka.
39. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A.Baliulis.
Stefan M. Kuczyński. Fedor kn. Neswizki (Fed’ko Neswizki, Nieswicki, Nieświeski, Nieświski) / Polski Słownik Biograficzny.— Kraków: PAU, 1948. — t. VI/5, zeszyt 30. — S. 386—387. (польск.)
Замки князiв Несвiцьких та похiдних вiд них князiв Збаразьких, Вишневецьких i Порицьких на Волинi (XV – перша половина XVII ст.) © Собчук В.Д., 2006
5/3. КН. ІВАН ІВАНОВИЧ НЕСВІЗЬКИЙ ПРЕДІЛЬНИЦЬКИЙ (1433, † 1467)
кн.Предельницы (1447). Вперший раз згадується у листi, щоправда недатованому, який князь Федько «Niesuiczki» вислав до Грицька (напевно Кердейовича, старости Холмського), Федько пропонує: «Даймо війні йти далі, як захоче (libeat), самі ж між собою приязнь збережемо, і не вмішуємося до тієї справи, але панам своїм служимо; постарай-мося, аби твої маєтки (possessionеs) не понесли шкоди, й за те саме мені поручися». Далі Федько просить за «свого брата Івашка (fratrem suum Iuasconem)» – відпустити його до себе на поруку, оскільки все-таки важко несити тяготи полону; обіцяє «під вірою та честю зі своїми нащадками та всією землею Луцькою (!)», що, як тільки побажає (Грицько), його (Івашка) приведе, а якщо його-таки не побачить – готовий сам бути утриманим у його (старости) руках296.
Скоріш за все, князь Івашко Несвізький потрапив у полон у травні/червні 1433 р., коли князь Олександр Нос, староста Луцький, «зібравши звідки можна військо», здійснив напад на Холмську землю, але під Грубешевом на Бузі був розбитий саме старостою Холмським, Грицьком Кердейовичем, який тоді «багато його людей взяв до неволі»297. Це пояснює і досить дивний, здавалося б, факт, що Федько поручався за брата зі «всією землею Луцькою» – оскільки Івашко потрапив у полон у складі луцького ополчення298. В такому разі лист Федька до Грицька, скоріш за все, слід датувати десь кінцем липня/початком серпня 1433 р.
До коронних земель перебрався князь Іван Несвізький (5) – очевидно, той самий Івашко, брат знаменитого Федька Несвізького («fratrem suum Iuaskonem»), який у 1433 р. потрапив у полон до Грицька Кердейовича, старости Холмського.
Скоріш за все, князь Іван Несвізький остаточно перебрався до коронних земель у 1435 р., коли родові володіння Несвізьких були конфісковані на користь Швитригайла (ми гадаємо, шо це сталося вже після смерті Федька, який з 1434 р. служив Польщі – див. розділ III). Незабаром Іван одружився на шляхтянці з Перемишльської землі Ярохні, представниці заможного роду Бибельських У джерелах по-батькові Ярохни ніколи не згадується. Напевне можна стверджувати лише те, що вона була онукою Ходька Бибельського. Від основного володіння дружини, с. Предільниці, князь і прибрав нове прізвище «з Предільниці». Втім, як сам Іван, так навіть і його сини, інколи писалися також і князями Несвізькими (Несвіцькими).
Всі відомості, що збереглися про князя Івана Несвізького-Предільницького, його дружину та синів, походять із регестів у актових книгах Перемишльського земського та гродського судів, а також, незначною мірою, Сяноцького земського суду. З них добре видно, що Предільницькі, за обсягом своїх володінь та правовим статусом, нічим не відрізнялися від звичайної шляхти, за винятком лише князівського титулу.
1439 р., 24 травня – Яцько Бибельський подав позов до Перемишльського земського суду проти князя Івана («duce Iwan»); суд надав строк у 4 тижні для того, щоб сторони самі дійшли між собою угоди, а в противному разі вони, по закінченні вказаного строку, мали стати на перший «термін» (судовий розгляд справи)506. 1440 р., 7 листопада – засідав у Перемишльському земському суді: Петро, єпископ Перемишльський, Петро Одрованж, воєвода землі Руської, староста Самборський та Галицький, «Iwan dux de Przeczelnicza» й Петро Гроховецький, судді, розглядали справу Павла Замєховського, підсудка Перемишльського, проти Олександра Ріботицького507. 1441 р., 2 січня – у Перемишльському земському суді було затверджено поділ маєтків роду Бибельських, всього між чотирма сестрами (спадкоємцями двох із яких були вже діти) та двома братами: Ярохною, дружиною «Ducis Iwan de Przedzelnycza»; дітьми Фрідра Плешовицького («de Pleszowycze»), Андрієм та Фрідрухом; Духною, дружиною Іоанна Барса (поль. Яна Бажа) з Бложева («Barsy de Blowsze», нижче правильно – «Bloszew»)508; дочками Гліба, Хемкою й Анулою; братами Яцьком та Сеньком (Бибельськими). При цьому Ярохні дісталися села Предільниця, Губичі, Подгродище, Новосельці, Жабокруки («Zabokrwky»),Монастир Гродище («Groyscze»), Грабовниця, Галчов і ліс, поле якогось Боботи509. Цей поділ був лише офіційним актом, фактично ж він відбувся значно раніше: ще у 1437 р. Ярохна двічі згадується як «de Przedzelnycza»510. Причому княгинею вона ще не титулується, як в усіх без винятку подальших випадках; а отже, заміжжя Ярохни слід віднести до періоду між 1437 та 1440 рр. Скоріш за все, це сталося у 1439/1440 р., оскільки ще в травні 1439 р. князь Іван згадувався без прізвища «Предільницький», з яким фігурує вже у листопаді наступного року.
1442 р., 22 січня – Яцько Ворховицький повідомив до суду, щоб через його слабкість було змінено термін розгляду справи з князем Іваном «de Przedelnicza». 19 березня – князь Іван та княгиня Ярохна згадуються, разом зі всіма родичами останньої (які фігурують у поділі 1441 р.), в справі з Іваном Потарзинським та іншими особами. Того ж дня Яцько Ворховицький «duci Iwano tenetur» (взяв у князя Івана?) сім марок (гривень). 26 листопада – Яцько Бибельський позвав до суду княгиню Ярохну та князя Івана, кожного окремо, на 1‑й термін, відкладений за причиною хвороби511.
1443 р., 28 січня – 2‑й термін справи Яцька Бибельського з Ярохною, дружиною князя Івана, був відкладений до наступного. 25 лютого – 3‑й термін цієї справи знову відкладено до наступного. 29 квітня – Яцьку Бибельському було призначено 4‑й термін у справі з княгинею Ярохною, розгляд якої з тієї самої причини хвороби («sicat iacet, ita iacet») так і не відбувся512. 1444 р., 30 березня – «Iwan dux de Przedzelnicza» відпустив на волю іудеїв Давида, Симона та інших через покриття (тканини), які вони внесли у заставу – одне червоне та два чорних513. 1445 р. – князь Іван «Nieświeżski (Нєсьвєжський)» та його дружина Ярохна, княгиня «na Przeżdzielnicy», фундували церкву в Губичах514 (село в 5 км від Предільниці). 15 лютого – Ян Баж («Barsi») позвав до суду князя Івана «de Przedrzelnicza»; розгляд цієї справи було відкладено з першого терміну на інший. 5 жовтня – Духна, дружина того ж Яна Бажа, у справі проти княгині Ярохни, дійшли до взаємної угоди. Якщо ж вони не приймуть ті частини, які будуть призначені їм суддями, то «такі мають тримати під 20 марками» (треба думати, під умовою виплати цієї суми у разі порушення меж володінь). 2 листопада – Анна (Духна), отчичка «de Bloswya» (Блозевська), знову позвала до суду свою рідну сестру Ярохну, дружину князя Івана «de Przedzelnicza», з приводу суперечки за таверну з млином «Poddambyl». Суд пояснив, що дана справа вже розглядалася й було вирішено, що сторони самі повинні надати одна одній задоволення в сумі 20 марок (у разі порушення умови)515. 1446 р., 8 березня – Ярохна, дружина князя Івана «de Przedrzelnicza», записала своєму чоловіку третину маєтків у своїй власній спадщині: Предільниці, Губичах, Волі та Подгродищі з монастирем516. 2 листопада – Іван, «dux de Przedzelnicza», звинуватив («condampnavit») Бориса, «kmethonem» (кметя, селянина) з Малнева, з приводу п’яти коней вартістю в 30 марок, у якості позивача. Тоді ж суд зобов’язав Іоанна, сина Фредриха «de Iaczimirz et de Vysothy», взяті у «duci Iwan de Przedzelnicza»20 марок виплатити до наступного дня св. Мартіна; якщо ж не заплатить, то починаючи з того строку – ще 2 марки517.
1447 р., 23 травня – «Dux Ywan Nyeszwieczski» разом з дружиною, «Ducissa Yarochna consorta sua de Przedzelnicza», продали свої села Подгродисько, Монастир та Гродисько («Pod.grodzisko, Manastir et Grodzisko»), зі всіма при належностями, Яцьку Бибельському, за 50 і 40 (так!, «quinquaginta et quadraginta») марок 518. 1448 р., 8 жовтня – за рішенням суду Васько Риботицький, підсудок Перемишльський, повинен був заплатити 10 марок «dom. Iwan de Przedzelnicza» (саме так, «отчичу», не князю!) до наступного дня св. Георга519.
За період 1452 – 1459 рр. Перемишльські судові записки не збереглися. 1460 р., 7 жовтня – Рафаель Кривецький («de Krzywcza») подав позов на «сяючого князя (illustr. Ducem)» Івана «de Przedelnicza», відкладений до наступного терміну. Тоді ж позов на князя Івана подав ще й Марко, піп з Рудохонців («pop de Rudochoncze»), також відкладений з причини хвороби520. Зазначимо, що з цього часу князь Іван та Ярохна постійно згадуються з титулом «сяючий князь, княгиня». 4 листопада – позов Рафаеля Кривецького проти «сяючого Івана князя Нєсвечського інакше з Предільниці (illustr. Iwan ducem Nyesweczsky alias de Przedelnicza)» знову було відкладено до наступного терміну. Те ж саме – і щодо позову попа Марка «de Radochonicze»521. 1462 р., 14 липня – Сенько Бибельський позвав до суду Ярохну княгиню Предільницьку (свою рідну чи двоюрідну сестру). Тоді ж князь Іван з дружиною Ярохною з Предільниці подали позов проти Андрія Чешського («de Czeszky») та його дружини Маргарити (Андрій, син Фрідра Плешовицького, був племінником Ярохни й дістав с. Чешки як спадок її сестри – див. вище, 1441 р.); суд відклав справу до наступного, 2‑го терміну.11 серпня – цю ж справу, де дружина Андрія Чешського зветься вже Катериною, знову було відкладено до наступного терміну. Тоді ж Сенько Бибельський звинуватив («ream») Ярохну, здається, в затягуванні розгляду його позову. 7 вересня – позов проти Ярохни подав інший її брат, Яцько Бибельський; справу вже звично перенесено на наступний термін. Тоді ж строк розгляду позову «сяючого князя Івана de Przedelnicza» проти Андрія «de Czesky», з причини правдивої хвороби, також продовжено до наступного терміну. Одночасно розглядався позов «сяючої Ярохни з Предільниці, як вище, проти пані Катерини пана Анд-рія з Чешок». 5 жовтня – розгляд позову князя Івана та його дружини Ярохни з Предільниці проти Андрія Чеського та його дружини Катерини призначено на остаточний термін – після дня св. Мартіна522.
1464 р., 10 вересня – Сенько, мельник із Ольшан, постав у суді проти «сяючого Івана князя з Предільниці», якому було призначено строк на вказаний день – для розгляду його власного звинувачення Сенька, з приводу млина між Предільницею та Губичами. Однак князь Іван так і не з’явився, хоча його й очікували понад встановлений час. Перед тим, як піти, Сенько підкреслив, що вважає судове рішення таким, що відбулося (очевидно, на свою користь)523.
1466 р., 26 лютого – в суді мала розглядатися справа Петра Гощовського («Hoschowsky»), позивача, з «сяючим Іваном князем з Предільниці», щодо присяги з приводу 30 марок за отримання прибутків, «kolandka» та інших; цю присягу князь Іван повинен був принести проти Петра у 1‑й понеділок після Пасхи. Тоді ж було зареєстровано аналогічну, «як вище», справу про 60 марок, з приводу «вигнання покупця?, expulsionis emptoris kszanthwa» в Губичах; її розгляд було призначено на строк через тиждень після прибуття старости («dom. Capitaneum») до Перемишля. 14 квітня – мала розглядатися згадана справа Петра Гощовського з князем Іваном Предільницьким, щодо 30 марок; строк присяги також призначено через тиждень після прибуття старости524.
1467 р., 3 липня – мав відбутися 1‑й судовий термін з приводу скарги Микулки, Георгія Трусховського з Незовичів та чоловіка з Ошків («Oszko») Мелешка на «сяючого Івана князя з Предільниці»; з причини хвороби, цей строк було відкладено на два тижні. 17 липня – мав відбутися 2‑й термін зі вказаної справи (тут уточнено, що позивач Микулка був управителем з Незанковичів); однак від князя Івана, через його слугу, було повідомлено, що справу через хворобу знову потрібно відкласти на два тижні525.
Незабаром після цього, ще того самого року, князь Іван Предільницький помер. Так, вже 22 грудня 1467 р. як самостійна особа згадується його син, князь Яцько Предільницький526, який потім регулярно фігурує у регестах Перемишльського суду (іноді разом з братом – див. нижче). Княгиня ж Ярохна Предільницька аж на чверть століття пережила свого чоловіка.
1473 р., 5 квітня – у Перемишльському гродському суді розглядалась скарга Маргарити Болановицької, з приводу втечі її підданого Клима «до сяючої Ярохни княгині та синів її Яцька й Михайла у Предільницю село їхнє»; потім міністеріал (судовий службовець, возний) відвідав і їхній двір. Суддя вирішив перенести розгляд справи на 4 тижні. Однак 3 травня, у призначений термін, справу Маргарити Болановицької проти Предільницьких, через святковий день та враховуючи обставини, перенесли на найближчий понеділок після дня св. Петра – ринковий день у Перемишлі527.
1474 р., 14 червня – Миклаш та Зебрид Герботові Добромильські («Herbotovye de Dobromyl») позвали до Перемишльського земського суду «сяючу Ярохну княгиню та Яцька й Михайла з Предільниці». Подібним же чином Яцько та Михайло подали позов проти Миклаша та Зебрида 528. 1480 р., 3 березня – Іоанн Щалявський («Schalyawsky»), управитель Костька Бибельського, вимагав отримати другий термін, згідно з трьома викликами до суду, «на сяючу Ярохну отчичку з Предільниці», з приводу зруйнування мосту («pontis»), захоплення лугу та відмови звільнити ліс. Від імені Ярохни Андрій-Андрих Баж («Barsi») повідомив, що з причини хвороби справу потрібно відкласти до наступного терміну.
8 серпня – міністеріал Бартош визнав, що Костьку Бибельському було видане судове рішення («iudicium additus») про «введення(intronittendum) до маєтку Предільниці сяючої Ярохни, і її світлість (suis prelucris) приїхала та впустити до себе в грубій формі категорично відмовилася». З приводу такої поведінки Костьку й було призначено цей термін; якщо ж на суді почне відмовлятися (Ярохна), то має бути оштрафована на 3 марки. Той же міністеріал вказав (Костьку) вдруге в’їхати до Предільниці. Тоді ж вінвизнав, що приїхали 4 слуги («labores», трудівники), кметі Костька Бибельського, з приводу застави тієї ж «світлішої Ярохни»,до її маєтку Предільниці, згідно наданому праву («prout fuit additus de iure»); однак вона від вказаної застави категорично відмовилась. Міністеріал призначив Ярохні нинішній термін, з боку (позивачів) згаданих кметів. Якщо ж вона в суді згадану заставу буде заперечувати, то має заплатити 3 марки штрафу. Той же міністеріал вказав кому-небудь (з кметів) вдруге взяти заставу («ad pignorandum»)529.
З наведених регестів маємо зробити висновок, що Ярохна заставила Предільницю Костьку Бибельському – своєму племіннику, однак виконувати це зобов’язання фактично відмовилася. Як би там не було, Предільниця й надалі залишилася володінням Ярохни та її синів.
1481 р., 31 серпня – «сяюча Ярохна княгиня з Предільниці» нагадала в суді, що її чоловік Іван у її батьківські та материнські маєтки, Предільницю та Губичі, вклав тисячу марок з метою їх поліпшення. Ці маєтки він подарував назавжди своєму сину Яцьку, який щодо них від міністеріала Миколая отримав і офіційне введення до володіння («intromissionem»)530.
1482 р., 26 березня – Костько Бибельський, син покійного Сенька, виступив у суді проти «світлішої Ярохни вдови (relictamolim) сяючого князя Івана отчички з Предільниці», добиваючись відшкодування собі 29 марок та присудження права рубати ліс і будувати споруди, остаточно звинувативши (Ярохну) за все це. Оскільки «сяючий князь Яцько син її», з дому та двора свого Предільниці виїхавши з чотирма шляхтичами та шістьма простолюдинами, перешкоджав («obviando») вільному шляху з лісів маєтку Предільниці до Бибел, Коморова й Борщовичів, а в чоти-рьох кметів Костька відібрав сокири, порушивши при цьому письмове розмежування, встановлене ще з його батьком, Сеньком Бибельським. Суд виніс постанову звільнити назавжди ліси, присудити (Костьку) 29 марок, а також від чотирьох шляхтичів (які були з князем Яцьком) – 3‑х марок, а від шести простолюдинів – 6‑ти «scotos» з 3‑ма марками штрафу.
Тоді ж розглядалася інша справа Костька Бибельського проти Ярохни: перший добивався виплатити йому 29 марок та назавжди присудити володіння лугом біля Предільниці, бо (Ярохна) наказала своїм кметям із Предільниці той луг насильно викосити та забрати сіно собі. Однак згаданий луг віддавна належав до його (Костька) отчини Комарова; його батько, Сенько Бибельський отчич Комарова, їм (лугом) мирно володів до смерті, а потім і сам Костько, аж до нинішнього часу. Він оцінив вартість лугу на 29 марок, вимагаючи їх виплати, звільнення лугу від насильницького захоплення та штрафу в 15 чи 3 марки. Суд попередньо («prefato») визнав правоту Костька, присудивши йому луг та 29 марок, а також призначивши (Ярохні) штраф у 3 марки.
Тоді ж розглядалася й ще одна справа Костька Бибельського проти Ярохни: той вимагав задоволення з приводу застави у 400 марок та відшкодування (або виконання?, «ad solvendum») цієї застави, на остаточному судовому терміні. Оскільки «сяючий князь Яцько син її» уклав з Костьком та всіма його людьми й кметями заставу на вказану суму, причому, здається, під гарантією самого короля («per Regiam Mayestatem vallato»). Яцько в своєму домі в Предільниці, під королівською печаткою, написав прямо, й переказав також вписати до книг (судових) Перемишльських, що сам він з Костьком, у разі будь-яких непорозумінь, (повинні вирішувати їх) не силою, але правом між собою судитися. Однак Яцько, ігноруючи заставу («non curando vadium»), виїхав із Предільниці на вільний шлях у маєтку Борзовичі, де шановану Олену, дружину Терешка, кметя з Бибел, побив до синців. Після чого (Костько, господар потерпілої) викликав (Ярохну) до суду, з приводу згаданої застави у 400 марок та нападу; Олена й особисто від себе також подала позов. Суд вирішив заставу зі штрафом присудити (Костьку), та надав йому для виконання міністеріала Перемишльського Миколая («ad pignorandun Iarochnam in Przedzyelnycza in prefato vadio addidit»). У цій справі кидається у вічі, що відповідачем виступала Ярохна, а не її син Яцько – безпосередній правопорушник (так само, як і в чотирьох наступних справах), на той час, безперечно, вже цілком повнолітній і дієздатний.
Тоді ж Гринь Якимчич, кметь з Борзовичів, звинуватив («condemnavit») на остаточний термін Ярохну за те, що «сяючий князь Яцько син її», виїхавши зі свого дому в Предільниці, на вільній дорозі відібрав собі сокиру, в маєтку Предільниці, та «у дім твій на користь свою приніс» (див. вище). Цю сокиру (Гринь) оцінив у 6 грошів, і у стільки ж – завданий збиток («intotidem damnificasset»). Костько ж, його господар, наполягав ще й на штрафі на свою користь. Аналогічні звинувачення («як вище») проти Ярохни висунули, кожен окремо, також кметі Лан з Комаровичів і Андрій Січень («Szyczen») з Борзовичів. Також на «остаточний термін» Ярохну позвала й Олена, дружина кметя Терешка з Бибел, через згаданий вище інцидент з її побиттям князем Яцьком, сином Ярохни531.
30 квітня – міністеріал Перемишльський Миколай, наданий судом Костьку Бибельському в справі про заставу Ярохни, визнав, що їздив з цією метою до княгині в Предільницю, і заставу вона дала, через що штрафом не карається; однак вдруге («pro secunda vice») для виконання згаданої застави було надано іншого міністеріала, Бартоломея532.
Червень – відбулися судові терміни по згаданим позовам проти Ярохни від слуг Костька Бибельського (до них додався Сенько Кручек з Бибел), кожного окремо. Всі вони судом були задоволені, а для виконання позивачам наданий міністеріал Бартош з Незанковичів, вперше (чи в першу чергу, «pro primo») – з приводу застави та штрафу в маєтку Ярохни, Предільниці533. Тоді ж міністеріал Бартоломей, вдруге («ad secundam pignorationem») призначений у справі застави Костьку Бибельському від Ярохни в маєтку Предільниці, визнав, що Ярохна цю заставу дозволила (допустила, «admisit»), а тому штрафом не карається; але той же міністеріал надається, вже втретє, «ad pignorandum Iarochnam»534.
1483 р., 8 квітня – міністеріал Бартош, наданий Костьку Бибельському в справі про заставу Ярохни, знову визнав, що вона цієї застави не заперечує, а готова її віддати, через що штрафом не карається. Той же міністеріал був наданий Костьку для «введення» до маєтку Ярохни Предільниці, й утримання позивача від стягнення штрафу. 18 червня – Ян Бостовський, управитель Костька Бибельського, звернувся до суду з промовою проти «світлішої Ярохни вдови сяючого князя Івана отчички з Предільниці» щодо остаточного терміну, який за її дорученням шляхтич Павло з Луковичів (нижче – з Лівтковичів), за причиною хвороби, просив перенести. Тим не менш, ця відстрочка не завадила Бостовському викликати Ярохну на «остаточний термін», відповідно до її обвинувачення. Далі він розповів про заставу Костьку князем Яцьком, сином Ярохни, маєтку Предільниці, та його напад на Олену, дружину кметя з Бибел (див. вище під 1482 р., 26 березня, 3‑й абзац); тут Яцько зветься «impossesionatus commensalis alias chleboyeczcza (хлібоїдця) existens». Вказаний «меморіал» Бостовський поклав перед суддями, щоб вони його прийняли до відома. Ті ж вирішили, що це не заважає дозволити відстрочку, й надали міністеріала для прискорення розгляду справи («ad concitandum»). Аналогічним чином Бостовський звинуватив Ярохну також і по іншим двом справам (див. вище), отримавши аналогічні рішення суду535.
Як бачимо, на той час судова справа про заставу Предільниці Костьку Бибельському тягнулася вже майже три роки. Чим вона закінчилась, залишається точно невідомим (судові регести за 1484 – 1488 рр. не збереглися, за виключенням частини 1485 р.), але врешті решт Предільниця й надалі залишилася у володінні Ярохни та її синів.
1491 р., 21 лютого – у Перемишльському гродському суді було зареєстровано процес між позивачкою Маргаритою Бибельською (сестрою Костька), дружиною Олехна Скорути, та «сяючою Ярохною отчичкою з Предільниці, Губичів та інших маєтків». Староста (Перемишльський) відклав цей процес на два тижні, щоб створити комісію та отримати мандат Королівської Величності, для обговорення справи перед винесенням рішення суду. 7 березня – Предбор Конєцпольський, староста Перемишльський, призначений комісаром від короля, відклав розгляд вказаної справи, вказавши досягнути угоди на найближчих святкуваннях у Сандомирі, відповідно до комісарських листів. Вирок по результатам процесу мав винести сам воєвода Руської землі, як тільки (щоб?, «ut») вирішить король зі своїми радниками. День (вироку) був призначений на найближчу середу після «неділі Летаре» (третьої неділі перед Пасхою)536. Березень537 – у Перемишльському земському суді «сяюча Ярохна княгиня покійного (колись, condam)538 Ванька (!, Wan[ko]) отчичка з Предільниці» визнала, що продала й обміняла свої отчинні села Предільницю, Губичі, Лацька воля («Laczka vola») та Грабовницю в Перемишльській землі Станіславу Кміті з Собєн, каштеляну Перемишльському, на його села Мицьковичі («Miczkovycze, Myczkowcze»), Ольшаницю та Стевкову волю в землі Сяноцькій – «навічно проміняла чи продала (commutacione seu vendicione) село за село, з додачею тисячі марок монети краківської, держати зі всім правом володіння». Також Ярохна визнала, що Кміта вже заплатив їй згадану тисячу марок. Якщо ж хтось із них цю угоду порушить (оскаржить?, «insripcionis essent in eisdem bonis ab omnibus»), встановлюється
застава у чотири тисячі марок; якщо ж не виконає її по закону –то викликається до суду з приводу цієї застави, і винесений вирок має бути остаточним539. Дійсно, починаючи з 1492 р., Станіслав Кміта регулярно згадується зі шляхетським топо-антропонімом «de Przedzyelnyca et Hubicze»540 або ж як «heredem de Przedzelnicza»541.
26 липня – Станіслав Кміта й «сяюча Ярохна княгиня колись отчичка з Предільниці» знову обмінялися володіннями, уклавши досить складну угоду: Кміта проміняв «skulteciam suam alias kszyasthwo» – тобто посаду та підконтрольну територію сільського старости за «волоським правом», що називалася «князівством», – у с. Гугерче («Huhercze») Сяноцької землі, на нещодавно придбані села Ярохни Мицьковці, Ольшаницю та Стевкову волю в тій же землі, з доплатою їй 70-ти марок. При цьому Ярохна зобов’язалася те «advocacia (синонім skulteciam) Huhercze» держати в теперішньому стані, тому що, якщо їй чи її сину Яцьку доведеться померти, згаданий маєток їхні спадкоємці повинні будуть відступити (назад). Який-то маєток ті спадкоємці повинні держати, поки Кміта не заплатить їм 40 флоринів; виплативши ж їх, каштелян згадані маєтки Мицьковці, Ольшаницю й Стевкову волю повинен повернути («rehabere)». Тоді ж Ярохна згадане «advocaciam (старостинство) своє у селі Huhercze сину своєму Яцьку віддала, нічого для себе й сина свого молодшого Михайла не залишаючи»542. Очевидно, незабаром після цього княгиня й померла, хоча, можливо, навіть трохи пережила сина Яцька (див. нижче, 1496 р.).
З наведеного огляду судових регестів за період 1480 – 1491 рр. добре видно, що княгиня Ярохна фактично розпоряджалася своїми маєтками аж до самої смерті, хоча юридично, за волею її чоловіка, власником Предільниці та Губичів мав бути їхній старший син Яцько (див. під 1481 р.). Отже, то була доволі активна та владна жінка, яка не відступила повного контролю над своїми володіннями навіть дорослим уже синам.
∞, 1439/40, ЯРОХНА БИБЕЛЬСЬКА, онука Ходька Бибельська; її маєтком була, зокрема, Передільниця, осівши у ньому, почав підписуватись Передільницький. 9 березня 1410 р. Петро Влодкович, староста Подільський та Теребовельський, під час перебування короля в Теребовлі, розмежував володіння Остафія Давидовського та «Isbroczko» (Зброжка), зробивши це разом з «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil (…) Andrey Bibelskij»257. Андрій Бибельський, згаданий у 1410 р., був відомим перемишльським шляхтичем, який неодноразово фігурує в актах 1378 – 1430 рр.; цілком можливо, що він і був батьком (чи дядьком) княгині Ярохни Предільницької.
296 Латинський переказ цього листа зберігся в інвентарі Коронного архіву Яна Замойського, середини XVI ст. (Halecki О. Z Jana Zamojskiego… – S. 206, 217–218).
297 Długosz J. Roczniki… – Ks. 11–12. – S. 100–101. Це повідомлення наведене відразу після звістки про «захоплення» Луцька князем Носом, який піддав місто Швитригайлу незадовго до 23 квітня 1433 р. 298 Теоретично ще одним моментом, коли Івашко міг потрапити в полон, міг бути один з епізодів т. зв. «Луцької війни» 1431 р. А саме, під час облоги Луцька чотири польських пана, останнім з яких названий той же Грицько Кердейович, вирушили в похід на Кременець; звідти проти них вийшли князі Василь та Балабан, але 21 серпня зазнали поразки (Długosz J. Roczniki… – Ks. 11–12. – S. 42–43). Не можна виключати, що у русько-волоському війську знаходився й Івашко, молодший брат Федька, старости Кременецького. Однак, по-перше, Длугош нічого не говорить про те, що поляки захопили тоді когось у полон. А по-друге, чим тоді пояснити, що Федько поручався за брата з Луцькою зем-лею? Тому версія, викладена в основному тексті, є значно переконливішою. 299 Halecki О. Z Jana Zamojskiego… – S. 204.
506 AGZ. – T. XIII. – S. 74, № 998.
507 AGZ. – T. XIII. – S. 95–96, № 1362.
508 Про рід Бажів див.: Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. Историко-генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – С. 18–19.
509 AGZ. – T. XIII. – S. 103–104, № 1362.
510 AGZ. – T. XIII. – S. 31, 35, № 347, 417 (13 травня та 10 червня).
511 AGZ. – T. XIII. – S. 113, 117, 118, 126, № 1595, 1659, 1676, 1793, 1794.
512 AGZ. – T. XIII. – S. 135, 137, 142, № 1878, 1913, 2002.
513 AGZ. – T. XIII. – S. 157, № 2217.
514 Szaraniewicz I. Rzut oka na beneficya kościoła ruskiego za czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1875. – S. 5, przyp. 6. Ця erekcya була облятована у Перемишльських гродських актах у 1602 р.
515 AGZ. – T. XIII. – S. 174, 178, № 2435, 2492, 2500.
516 AGZ. – T. XIII. – S. 196, № 2727.
517 AGZ. – T. XIII. – S. 210, 211, № 2922, 2931.
518 AGZ. – T. XIII. – S. 235, № 3271.
522 AGZ. – T. XIII. – S. 367, 368, 371, 372, 375, 377, № 4745, 4757, 4789, 4803, 4843, 4847, 4848, 4876.
523 AGZ. – T. XIII. – S. 446, № 5518.
524 AGZ. – T. XIII. – S. 515, 517, № 6244, 6245, 6284. Специфічні слова kolandka та kszanthwa, виділені у публікації як польські (також і в покажчику), у «Большом польско-русском словаре» відсутні.
525 AGZ. – T. XIII. – S. 549, 550, № 6672, 6684.
526 AGZ. – T. XIII. – S. 556, № 6833.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьому томі – регести Перемишльського гродського суду.
528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьому томі – регести Перемишльського земського суду.
529 AGZ. – T. XVIII. – S. 199, 209–210, № 1340, 1423, 1424.
530 AGZ. – T. XVIII. – S. 226, № 1540.
531 AGZ. – T. XVIII. – S. 234–236, № 1606–1612.
532 AGZ. – T. XVIII. – S. 489–490, № 3489.
533 Точна дата цього судового засідання у тексті регесту втрачена, однак попереднє відбулося 29 травня, а наступне – 22 червня 1482 р.
534 AGZ. – T. XVIII. – S. 245–246, № 1701–1705, 1707.
535 AGZ. – T. XVIII. – S. 257, 264–266, № 1789, 1833–1834а.
536 AGZ. – T. XVII. – S. 268, 269, № 2347, 2351.
537 Судові регести земського суду за початок 1491 р. втрачені, в т. ч. й дата цього засідання; але наступне відбулося 12 квітня, потім 10 травня, 7 червня і т. д., щомісячно.
538 На латинській мові того часу «quondam» часто значить «defunctus» або «покійний»» (див. напр.: Харт Г. Венецианец Марко Поло. – М., 1956. – С. 248).
539 AGZ. – T. XVIII. – S. 288, № 1958. У Сяноцькому земському суді ця угода була зареєстрована лише 31 травня, за випискою з Перемишльського суду (AGZ. – T. XVI. – S. 232, № 2024).
540 AGZ. – T. XVIII. – S. 321, 330, № 2188 (17 січня) 2245 (квітень).
531 AGZ. – T. XVIII. – S. 234–236, № 1606–1612.
541 AGZ. – T. XVIII. – S. 329, 333, № 2244 (квітень), 2274 (12 травня). У подальшому Станіслав Кміта, як отчич з Предільниці, неодноразово згадується протягом 1499 – 1503 рр. (див. за покажчиком під «Pzedzelnycza»).
542 AGZ. – T. XVI. – S. 232–233, № 2029, 2031.
6/4. КН. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ НЕСВIЗЬКИЙ (? — † 1459/1463),
син (?) Івана Несвізького, про існування якого з документів, що є в нашому розпорядженні, відомо лише з патроніму його синів у 1460 – 1470‑х рр. Незважаючи на те, що жодних прямих згадок про нього у джерелах не збереглося, в історіографії з середини XIX ст. Василь беззастережно вважався старшим сином Федька Несвізького. Ця традиція, безперечно, засновується на творах XVI–XVIII ст., автори яких представляли Збаразьких-Вишневецьких прямими нащадками князя Федора чи Федька «Корибутовича» Несвізького. Проте акт 1463 р. такої схеми жодним чином не підтверджує: він лише засвідчує, що Збаразький повіт належав батьку та діду братів Васильовичів. Однак дідом останніх цілком міг бути зовсім не Федько, а його попередник (батько?) – Іван Несвізький. Тобто в цьому випадку Василь I виявляється не сином, а братом Федька Несвізького.
Єдиний достовірно відомий син Федька, Юрій Федькович, який одружився в 1467 р., за традиційною схемою був дядьком Васильовичів Збаразьких, доросла діяльність котрих фіксується впродовж 1459–1479 рр. Зрозуміло, що зазначених осіб логічніше визнати представниками одного покоління. Те ж саме стосується й синів Федькового брата, Івана НесвіцькогоПередільницького – Яцька і Михайла, які згадуються протягом 1467–1499 рр. (див. розділ VI). Вони були навіть молодшими за своїх нібито (за традиційною схемою) двоюрідних племінників Васильовичів, і ледь не ровесниками наступного покоління Збаразьких – синів Василя II Васильовича! Загалом же генеалогічні розрахунки, за відсутності чіткої хронології, звично базуються на «усередненій» нормі, згідно з якою впродовж століття змінюється три покоління, тобто час життя прадіда і правнука розділяє приблизно сто років. Однак покоління князів Вишневецьких і Збаразьких, що діяли приблизно через століття після Федька Несвізького (у 1‑й половині XVI ст.), за традиційною схемою були аж праправнуками, а не правнуками Федька. Тим часом все «стає на свої місця», якщо ми визнаємо Василя I Збаразького не сином, а братом Федька.
Запропонована версія знаходить підтвердження у поминальних записах Збаразьких. Зокрема, в жодному з них серед предків Збаразьких не вказано ім’я князя Федора/Федька, і в той же час там присутнє ім’я князя Іоанна (Івана Несвізького). Найбільш показовою є стаття «Ро(д) Кн(я)жа(т) Збара(з)ски(х)» у складі київського Введенсько-Печерського пом’яника, де перераховано імена «Кн(з) Іоанна, Кн(з) Василія, Кн(г) Анастасію, Кн(г) Анну, Кн(з) Симєона».[10] Напевне, цей запис зроблено невдовзі після смерті князя Семена Васильовича Збаразького-Колоденського (1479/81 р.), ім’я якого вказане останнім. Таким чином, ми отримуємо прямий генеалогічний ряд: князь Іван (Несвізький) та його дружина Анастасія – князь Василь (Несвізький-Збаразький) та його дружина Анна – князь Семен (Збаразький-Колоденський); дружина останнього, княгиня Марія Ровенська, майже на 40 років пережила чоловіка, а тому й не була внесена до пом’яника. Не так впевнено ідентифікуються імена зі статті «Род князя Салтанов» (Васильовича Збаразького, † 1472), включеної до найстаршого Києво-Печерського пом’яника. Але й там, відразу після «инока князя Сємиона, скимницю княгиню Агрифину» (це або сам князь Семен Солтан з дружиною, або невідомі особи ще XIV ст.), бачимо «князя Иоанна» (явно Івана Несвізького), але не зустрічаємо жодного князя Федора.[11]
Печатні знаки Василя та Семена Васильовичів відрізнялися від знаку Федька Несвізького тим, що півмісяць під головним хрестом у них переміщений з вертикального положення у горизонтальне.[12] Останнє зберегли у своїх гербах і всі без винятку нащадки Василя I – Вишневецькі та Збаразькі. А отже, зміна положення півмісяця на горизонтальне цілком може пояснюватися тим, що Василь був не старшим сином (прямим спадкоємцем), а братом Федька. Крім того, навіть у середині XVI ст. фіксується використання Збаразькими, щоправда, лише в якості кінського клейма, печатного знаку Івана Несвізького. В акті 1565 р. зберігся рисунок клейма, випаленого на коні князя Юрія Андрійовича Збаразького: «хрест зі сторонами перехрещеними збережений тут у повному вигляді , цілком так, як у прототипі того гербу на печатці Івана Несвізького з р. 1387/8 а додатковий знак тобто півмісяць покладений на верхній стороні головного хреста, відразу під його перехрещенням і ріжками звернений додолу, так як на гербі Збаразьких у розвиненій своїй формі».[13] Це вказує на пряме походження Збаразьких від Івана, відповідаючи імені князя Іоанна у їхніх поминальних записах.
За даними польського письменника XIX ст. Ю. Бартошевича, князь Василь Федькович отримав Збаразьку волость від короля Владислава III (1434–1444): «мав окрім Збаража Вишнівець, Манев, Гродок і т. д. Ті землі доживоттям надав йому Владислав Варненчик, але зосталися вже у його потомстві».[14] На жаль, перевірити достовірність цієї звістки ми не можемо (польська Коронна метрика починається лише з 1447 р.[15]). Однак теоретично не можна виключати й того, що Бартошевич міг запозичити згадану інформацію зі втраченого акту Владислава III. У 1860-хх рр. найдавніші ориґінальні акти Збаразьких ще зберігались у Дубенському архіві князів Любомирських[16], де могла знаходитися й грамота Владислава Варненчика. Т. Стецький свідчив про стан вказаного архіву, що різні аматори та вчені «не одно (що) звідти й виносили». Більше того: «С. п. Теофіл Стипулковський [...] найбільше користався з того архіву, маючи до нього вхід відкритий, корпався в ньому, нотував, переписував – що було можна, що потрапило під руку [...] Багато дуже окремих сумаріушів (переписів) того архіву надсилав також Стипулковський Бартошевичу»[17].
Гіпотетична грамота Владислава III могла бути виданою на початку правління у ВКЛ Казимира Яґеллона, під час польськолитовського конфлікту за Волинь. Акт польського короля міг носити лише декларативно-формальний характер, оскільки Кременецький повіт (сусідній зі Збаразьким), не кажучи вже про Луцький (Городок), з 1436 р. до Польщі не належав.[18] Відомо, що після проголошення Казимира великим князем у 1440 р. Владислав III, знаходячися в Угорщині, мав наміри щодо вилучення зі складу ВКЛ кількох регіонів, у т. ч. «певні замки, а саме Берестя і Кременець, для себе та Королівства Польського затримати».[19] Фактично ані Берестейський, ані Кременецький повіти Польщі так і не дісталися; однак король міг, в якості декларативного акту, від свого імені надати Збараж його законному «отчичу», на правах пожиттєвого володіння. А вже 11 січня 1442 р. у Вільні, немов би «у відповідь» на гаданий королівський акт, малолітній великий князь Казимир, який ще знаходився під повним впливом литовських панів, надав Збараж місцевому пану Дениску Мукосійовичу, також у пожиттєве володіння, і крім того – ще 19 сіл довічно (у Кременецькому повіті). Також у цьому наданні було прописано, що коли Казимир після смерті Дениска захоче відібрати Збараж у його дружини, дітей чи близьких, то має заплатити 300 гривень компенсації.[20]
Після січня 1442 р., слід гадати, саме князь Василь Несвізький домігся повернення родової Збаразької волості та Городка, отримавши їх у якості васала ВКЛ уже на отчинному праві, причому ще за життя Дениска Мукосійовича, який згадується ще у 1465–1466 рр.[21] Втративши Збараж, пан Дениско зберіг надані йому навічно села у Кременецькому повіті, частина яких стала основою землеволодіння його нащадків.[22]
Князь Василь помер до 9 липня 1463 р., коли його сини, «отчичи и дѣдичи Збаразскии», поділили між собою Збаразький «повіт» у складі городів Збараж, Колоден та 70 з половиною сіл, а також двір Городок та 5 сіл у Луцькому повіті. Ми не можемо стверджувати, що цей поділ відбувся відразу після смерті князя Василя, беручи до уваги той факт, що сини князя Василя (II) Васильовича Збаразького поділили свою спадщину (1481 р.) майже через сім років після загибелі батька (1474 р. – див. нижче). Даний поділ відбувся далеко не відразу після смерті батька Васильовичів. Про це свідчить хоча б те, що на той час їхня мати уже володіла своєю часткою спадщини: «А што матка наша дєржит отчину нашу и сєла […]».[23] Та головне, молодший із братів, князь Семен Солтан, у заповіті 1472 р. щодо своїх володінь у Збаражчині розпоряджався: «А што коли братия моя князь Василєй а князь Сємєнъ до моєго приєзду имєли, доколє я из Москвы нє приєхалъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имєния мєли [...] а по пєрвому бы дєлу держали». Це – пряме посилання на перший поділ Збаражчини, що існував лише між двома братами Семена Солтана до того, як він повернувся з Москви. Князь Семен Васильович Несвізький, явно Солтан, згадується на московській службі в 1459 р. (див. нижче); тобто цей період його життя мав місце раніше, ніж він отримав свою третину «отчини». Відповідно, перший поділ між двома старшими Васильовичами, про який ідеться у наведеній цитаті, відбувся до відомого акту 1463 р.
Слід гадати, Семен Солтан виїхав до Москви ще за життя
батька, не маючи власного «уділу». Коли ж Василь I Збаразький помер, його спадщину розділили між собою Василь II і Семен Васильовичі – за відсутності молодшого брата, який, перебуваючи на московській службі, не мав права на володіння в межах ВКЛ. Цей акт, проведений без участі Семена Солтана, згідно його заповіту і повинен був набути «повторної чинності» після його смерті: «по пєрвому бы дєлу держали». З іншого боку, середній з братів, князь Семен Васильович Несвізький, вперше виступає як самостійний землевласник уже 22 грудня 1461 р. – купивши за 300 коп грошей Рівне, розташоване буквально поряд з Дворцем, що закріплювався за Семеном у акті 1463 р. Зважаючи на це, найвірогіднішою датою смерті Василя I Несвізького, князя Збаразького, ми вважаємо 1461 р., у кожному випадку – до 1463 р.
За даними впису Збаразьких у Введенсько-Печерському
пом’янику, дружина князя Василя Івановича звалася Анною (див. вище). У 1463 р. її сини констатували: «А што матка наша дєржит отчину нашу и сєла Манєв, и другий Старый Манєв, Тараж, Пєрєдмир, Бурсуковцы, Влашиновцы, Вєрбовєц, Ряшнєвка, Доманинка, Чєрниково дворищє, а вєрхъ Попова ставу сєлищо, гдѣ Луцєвичи сєдѣли – то всє брату нашому Солтану послє матки нашоє живота; а докул матка наша жива, она имаєт своих сєл поживати».[24] Напевне, вказані володіння княгиня отримала згідно заповіту свого чоловіка. Згодом ці села дійсно відійшли до Семена Васильовича Солтана († 1472/73); а отже, його мати померла між 1463 і 1472 рр.
В історіографії висловлювалась думка, заснована на двох
коротких реґестах Литовської метрики, нібито до повернення Збаража князь Василь Несвізький (Несвідський) деякий час перебував на Підляшші.[25] Зокрема, в складі найдавнішої т. зв. «Книги данин Казимира» містяться наступні записи. 1) «У Дорогичине. Миколайку, Рокгасну сыну, вернулъ отчизну его Купятин, што Несведъский держал. Инъдикт 3» (1454/55 р.). 2) «У Дорогичине [далі дві коротких реґести]. Грималовичомъ корол вернулъ отчину, што был испросил Несвидский Василей, коли отчимъ ихъ к Ляхомъ возилъ, боя ся Болшковны [...] А дан у Новегородку, инъдикт 13» (1449/50 р.).[26] Однак у обох записах Несвідські (не Несвізькі) князями не названі. Це й зрозуміло, оскільки мова тут напевне йде про земянський рід Несвітських, який існував саме в Дорогичині. Зокрема, у переписі війська ВКЛ 1528 р., серед земян Дорогицької землі Підляського воєводства, згадується «Болтромей Несвитъский».[27]
∞, АННА ..... (1463, +1463/1472)
ІV генерація
7/4. КН. ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ НЕСВІЗЬКИЙ (1467),
відомий за єдиним актом, виданим 2 (9?) травня 1467 р. У ньому засвідчується наступна угода: «А яс князь Юрєй Фєдковичъ Нєсвєзкий понял есми в пана Ивана Мушаты дочку Настасию собє жону, а далъ ми по нєй полътораста копъ грошєй широких рускоє личбы, а я своєй жонє кнєгини Настасьи на свою сторону записалъ на своєй отъчизнє Забороли а на обоих Житинох а […]ини (має бути: Козлини) а на Пєръшовича дворищи триста купъ широкихгрошєй рускоє личъбы»344. Скоріш за все, вказані села в Луцькому повіті (10–20 км на північний схід від Рівного) були чи не всіма володіннями Юрія, наданими йому братом Василем, а перед тим відносилися до сусіднього двора Городка. Що ж до Збаразького «повіту», то з поділу 1463 р. та інших документів добре видно, що жодних володінь там молодший син Федька Несвізького не отримав. Зазначимо також, що шлюб Юрія Федьковича з Анастасією Мушатянкою навряд чи був для князя першим, оскільки у 1467 р. йому не могло бути менше 32‑х років, а скоріш за все – значно більше (якщо приймати, що Федько Несвізький помер у 1435 р.).
Князь Юрій Федькович Несвізький, напевне, дітей після себе не залишив, оскільки всі вищезгадані села успадкував (чи купив?) племінник, князь Семен Васильович Збаразький-Колоденський († 1479/1481), а потім – його дочка Анастасія та її чоловік, князь Семен Юрієвич Гольшанський. Так, у 1489 р. Анастасія записала чоловікові в своїй «отчині» маєток Заборол345. А 3 серпня 1504 р. князь Семен Юрієвич, староста Луцький і Каменецький, маршалок Волинської землі, надав Козлин своєму слузі, маршалку Грицьку Даниловичу, розмежувавши цей маєток з Заборолом та Житином346. Нарешті, через шлюб княжни Тетяни Гольшанської, дочки Анастасії Семенівни та Семена Юрієвича, з князем Костянтином Острозьким, той отримав всю материнську спадщину своєї дружини – численні маєтки, якими колись володів її дід, князь Семен Васильович (Несвізький), та баба, княгиня Марія Ровенська. Це було закріплено у спеціальній грамоті короля Жигимонта I князю Острозькому 1518 р., де названо і всі ті маєтки, які у 1467 р. належали князю Юрію Федьковичу Несвізькому – Козлин, Заборол, два Житини та «area Perskowa»347.
Жена 1‑я(?): ....
Жена 2‑я: 1467, Настасья Ивановна Мушат.
344 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 224 об.; регеста:Руська (Волинська) метрика. – К., 2002. – С. 371).
345 AKLS. – T. I. – S. 89, № XCIII. 346 Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 110. Акт датовано лише 7‑м індиктом. Т.-Є. Стецький, знайомий з оригіналом грамоти з паперів Т. Стипулковського, припускав, що її видав син князя Юрія Федьковича Несвіцького, десь близько 1500 р. У більш ранній роботі Семен Юрієвич категорично названий князем Несвізьким: Stecki T. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. – Serya 2‑ga. – S. 403, przyp. 1). Однак старостою Луцьким у 1490 – 1505 рр., з перервою у 1500 – 1501 рр., був князь Семен Юрієвич Гольшанський; він же в 1500/01 р. отримав у держання Каменець (Wolff J.Kniaziowie… – S. 100). Звідси зрозуміло, що 7‑й індикт відповідає 1504 р. (у 1474 р. старостою Луцьким був Михайло Монтовтович, у 1489 р. – Петро Монтигірдович, див.: Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386 – 1795. – Kraków, 1885. – S. 21–22). 347 AKS. – T. III. – S. 166–167, № CLXXXIII.
9/5. КН. ЯЦЬКО (IВАН) IВАНОВИЧ НЕСВІЦЬКІЙ-ПРЕДІЛЬНИЦЬКІЙ (1467,+1491/92)
власник Передільниці на Перемишльщині.
Вже 22 грудня 1467 р. як самостійна особа згадується його син, князь Яцько Предільницький526, який потім регулярно фігурує у регестах Перемишльського суду (іноді разом з братом).За життя матері також регулярно фігурують у регестах Перемишльського гродського та земського судів, причому перший з них – набагато частіше: позови проти них подавали численні сусіди, починаючи від простого селянина (кметя) й закінчуючи старостою Перемишльським543.
Ім’я Яцька («Iaczko»), з яким він фігурує у переважній більшості згадок, як відомо, є однією зі зменшувальних форм польського імені Ян (Jaśko – Ящко, Ясько). Отже, слід гадати, він, за прикладом чи не всієї червоно-руської шляхти XV ст. (тих же Бибельських), перейшов із православ’я в католицизм. Однак при народженні, напевне, син князя Несвізького-Предільницького був охрещений ще за православним обрядом, отримавши ім’я Івана. А саме, в судових регестах 1468 р. фігурує князь Івашко Предільницький («illustri Iwasko de Przedzelnicza Duce»)544, а у 1472 р. – «illustr. ducibus Przedzelnyczskye Michalko et Iwan»545. Ю. Вольф анітрохи не сумнівався у тотожності Івашка та Яцька546. Натомість, С. С. Пашин вважає Івана-Івашка третім, наймолодшим із братів Предільницьких547. Однак нам здається вкрай маловірогідним, щоб старший із синів князя Предільницького носив католицьке ім’я Яцька, а молодший – православне Івана-Івашка. Протягом 1467 – 1491 р. як отчичі Предільницькі згадуються або один Яцько, або Ярохна з синами Яцьком і Михайлом, або Яцько (один раз – Іван) і Михайло-Михалко. Навіть «середній» (за версією Пашина) Михалко сам, без матері й брата, за вказаний період фігурує всього один раз, у 1478 р.548. Тож, якщо визнати Івашка третім, наймолодшим із братів Предільницьких, майже неймовірною виглядає його самостійна згадка ще у 1468 р.
Щодо прізвища Яцька й Михайла Івановичів, то в переважній більшості випадків вони титулуються як «сяючі князі з Предільниці»: «illustres duces (principes) Iaczko et Michael de Przedzelnicza», 1475 р., і т. д.549. Однак зрідка (а саме, у 1477 – 1478 рр.) брати вживали і своє старе, родове прізвище «Несвецьких»: «preclarum (світліший) Iaczkonem ducem Nyeszwecensem heredem (отчич) de Przedzelnicza» (1477 р.)550 («duce Nyeszweczensi, Nieszwiecensi», 1478 р.)551; «Preclaris ducibus Nyeswecensibus Iaczkoni et Mihalo heredibus de Przedzelnicza» (грамота короля Казимира 1478 р.)552.
1473 р., 5 квітня – у Перемишльському гродському суді розглядалась скарга Маргарити Болановицької, з приводу втечі її підданого Клима «до сяючої Ярохни княгині та синів її Яцька й Михайла у Предільницю село їхнє»; потім міністеріал (судовий службовець, возний) відвідав і їхній двір. Суддя вирішив перенести розгляд справи на 4 тижні. Однак 3 травня, у призначений термін, справу Маргарити Болановицької проти Предільницьких, через святковий день та враховуючи обставини, перенесли на найближчий понеділок після дня св. Петра – ринковий день у Перемишлі527. 1474 р., 14 червня – Миклаш та Зебрид Герботові Добромильські («Herbotovye de Dobromyl») позвали до Перемишльського земського суду «сяючу Ярохну княгиню та Яцька й Михайла з Предільниці». Подібним же чином Яцько та Михайло подали позов проти Миклаша та Зебрида528. 1481 р., 31 серпня – «сяюча Ярохна княгиня з Предільниці» нагадала в суді, що її чоловік Іван у її батьківські та материнські маєтки, Предільницю та Губичі, вклав тисячу марок з метою їх поліпшення. Ці маєтки він подарував назавжди своєму сину Яцьку, який щодо них від міністеріала Миколая отримав і офіційне введення до володіння («intromissionem»)530. 1482 р., 26 березня – Костько Бибельський, син покійного Сенька, виступив у суді проти «світлішої Ярохни вдови (relictamolim) сяючого князя Івана отчички з Предільниці», добиваючись відшкодування собі 29 марок та присудження права рубати ліс і будувати споруди, остаточно звинувативши (Ярохну) за все це. Оскільки «сяючий князь Яцько син її», з дому та двора свого
Предільниці виїхавши з чотирма шляхтичами та шістьма простолюдинами, перешкоджав («obviando») вільному шляху з лісів маєтку Предільниці до Бибел, Коморова й Борщовичів, а в чоти-рьох кметів Костька відібрав сокири, порушивши при цьому письмове розмежування, встановлене ще з його батьком, Сеньком Бибельським. Суд виніс постанову звільнити назавжди ліси, присудити (Костьку) 29 марок, а також від чотирьох шляхтичів (які були з князем Яцьком) – 3‑х марок, а від шести простолюдинів – 6‑ти «scotos» з 3‑ма марками штрафу.
Тоді ж розглядалася й ще одна справа Костька Бибельського проти Ярохни: той вимагав задоволення з приводу застави у 400 марок та відшкодування (або виконання?, «ad solvendum») цієї застави, на остаточному судовому терміні. Оскільки «сяючий князь Яцько син її» уклав з Костьком та всіма його людьми й кметями заставу на вказану суму, причому, здається, під гарантією самого короля («per Regiam Mayestatem vallato»). Яцько в своєму домі в Предільниці, під королівською печаткою, написав прямо, й переказав також вписати до книг (судових) Перемишльських, що сам він з Костьком, у разі будь-яких непорозумінь, (повинні вирішувати їх) не силою, але правом між собою судитися. Однак Яцько, ігноруючи заставу («non curando vadium»), виїхав із Предільниці на вільний шлях у маєтку Борзовичі, де шановану Олену, дружину Терешка, кметя з Бибел, побив до синців. Після чого (Костько, господар потерпілої) викликав (Ярохну) до суду, з приводу згаданої застави у 400 марок та нападу; Олена й особисто від себе також подала позов. Суд вирішив заставу зі штрафом присудити (Костьку), та надав йому для виконання міністеріала Перемишльського Миколая («ad pignorandun Iarochnam in Przedzyelnycza in prefato vadio addidit»). У цій справі кидається у вічі, що відповідачем виступала Ярохна, а не її син Яцько – безпосередній правопорушник (так само, як і в чотирьох наступних справах), на той час, безперечно, вжецілком повнолітній і дієздатний. Тоді ж Гринь Якимчич, кметь з Борзовичів, звинуватив («condemnavit») на остаточний термін Ярохну за те, що «сяючий князь Яцько син її», виїхавши зі свого дому в Предільниці, на вільній дорозі відібрав собі сокиру, в маєтку Предільниці, та «у дім твій на користь свою приніс» (див. вище). Цю сокиру (Гринь) оцінив у 6 грошів, і у стільки ж – завданий збиток («intotidem damnificasset»). Костько ж, його господар, наполягав ще й на штрафі на свою користь. Аналогічні звинувачення («як вище») проти Ярохни висунули, кожен окремо, також кметі Лан з Комаровичів і Андрій Січень («Szyczen») з Борзовичів. Також на «остаточний термін» Ярохну позвала й Олена, дружина кметя Терешка з Бибел, через згаданий вище інцидент з її побиттям князем Яцьком, сином Ярохни531.
Князь Яцько, як ми бачили, 26 липня 1491 р. отримав від матері «advocaciam (старостинство на волоському праві) її у селі Huhercze», Сяноцкої землі Руського воєводства. Більше того, тоді ж «Станіслав Кміта з Вишниць каштелян Перемишльський містечко (opidum) своє Лешко (Lesko) в окрузі Сяноцькому сяючому князю Яцьку, приймаючи до уваги послуги (службу) собі (racione serviciorum suoram sibi impensorum), подарував з податями (censibus), полями, дібровами чи dambnyki, з війтівством та предмістям (advocacia et suburbia), по час життя його»553. Під «передмістям» тут, напевне, слід розуміти те саме с. Гугерче, яке трохи раніше, саме в якості такого, згадується серед володінь Станіслава Кміти554. Зі свого боку, 2 серпня того ж 1491 р. «сяючий князь Яцько, син сяючої Ярохни, колись (condam) отчички з Предільниці», визнав у суді, що якщо хтось його отчиною, відповідно до запису його матері Ярохни, в селах Предільниці та Губичах володіє, і аналогічно в селах Гробовниця та Лацське (?, «Laczskye»), то від всіх прав на них він відмовляється й зараз проголошує їх недійсними («recedit et renunciat et per presentes mortificat»). Спадкоємцям та близьким, на майбутнє, у правах на вказані села Яцько, після своєї смерті, також відмовляє. Конкретно ж визнає їх володіннями Станіслава Кміти з Вишниць, каштеляна Перемишльського, та зобов’язується за себе, своїх спадкоємців та ближніх, ніколи на них не претендувати («impedire inperpetuum et in evum non debent»), під заставою в три тисячі марок555.
Незабаром після цього, у тому ж 1491 році або на початку наступного, князь Яцько Предільницький помер. Як покійний, він згадується у королівській грамоті від 19 лютого 1493 р. Однак Яцька, напевне, не було серед живих вже 12 травня 1492 р., коли його молодший брат Михайло теж відмовився від прав на маєтки, що належали його батькам у Перемишльській землі.
526 AGZ. – T. XIII. – S. 556, № 6833.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьому томі – регести Перемишльського гродського суду. 528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьому томі – регести Перемишльського земського суду.
543 Повний огляд цих судових регест, що стосуються незначних побутових справ, ми вже не наводимо; див.: AGZ. – T. XIII, XVII, XVIII, за покажчиками.
544 AGZ. – T. XIII. – S. 567, 568, № 6944, 6955.
545 AGZ. – T. XVIII. – S. 52, № 347; це єдиний випадок, коли Михайло згаданий перед своїм старшим братом.
546 Wolff J. Kniaziowie … – S. 404, przyp. 17.
547 Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. – Тюмень, 2001. – С. 13.
548 AGZ. – T. XVIII. – S. 161, № 1054.
549 AGZ. – T. XVII. – S. 116, 119, № 1162, 1187, і т. д., за покажчиком.
550 AGZ. – T. XVII. – S. 142, № 1394.
551 AGZ. – T. XVII. – S. 146, 148, № 1425, 1451.
552 AGZ. – T. XVII. – S. 153, № 1485; див. також: AGZ. – T. I. – S. 32–33.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьому томі – регести Перемишльського гродського суду.
528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьому томі – регести Перемишльського земського суду530 AGZ. – T. XVIII. – S. 226, № 1540.
553 AGZ. – T. XVI. – S. 233, № 2034.
554 AGZ. – T. XVI. – S. 220, № 1935: «opidum Leschko cum suburbia Hvhercze…» (1489 г.).
555 AGZ. – T. XVIII. – S. 310, № 2108.
10/5. КН. МИХАЙЛО IВАНОВИЧ ПРЕДІЛЬНИЦЬКИЙ (1473)
Щодо прізвища Яцька й Михайла Івановичів, то в переважній більшості випадків вони титулуються як «сяючі князі з Предільниці»: «illustres duces (principes) Iaczko et Michael de Przedzelnicza», 1475 р., і т. д.549. Однак зрідка (а саме, у 1477 – 1478 рр.) брати вживали і своє старе, родове прізвище «Несвецьких»: «preclarum (світліший) Iaczkonem ducem Nyeszwecensem heredem (отчич) de Przedzelnicza» (1477 р.)550 («duce Nyeszweczensi, Nieszwiecensi», 1478 р.)551; «Preclaris ducibus Nyeswecensibus Iaczkoni et Mihalo heredibus de Przedzelnicza» (грамота короля Казимира 1478 р.)552.
1473 р., 5 квітня – у Перемишльському гродському суді розглядалась скарга Маргарити Болановицької, з приводу втечі її підданого Клима «до сяючої Ярохни княгині та синів її Яцька й Михайла у Предільницю село їхнє»; потім міністеріал (судовий службовець, возний) відвідав і їхній двір. Суддя вирішив перенести розгляд справи на 4 тижні. Однак 3 травня, у призначений термін, справу Маргарити Болановицької проти Предільницьких, через святковий день та враховуючи обставини, перенесли на найближчий понеділок після дня св. Петра – ринковий день у Перемишлі527. 1474 р., 14 червня – Миклаш та Зебрид Герботові Добромильські («Herbotovye de Dobromyl») позвали до Перемишльського земського суду «сяючу Ярохну княгиню та Яцька й Михайла з Предільниці». Подібним же чином Яцько та Михайло подали позов проти Миклаша та Зебрида 528.
17 січня та у квітні 1492 р. «сяючий князь Михайло Предільницький» звинуватив Станіслава Кміту з Вишниць, каштеляна Перемишльського, «de Przedzyelnyca et Hubicze», домагаючись виплати ним штрафу за неявку до суду згідно трьом викликам556. Тоді ж, у квітні, Кміта визнав у суді, що «держить (tenetur)» 300 марок князя Михайла Предільницького, які записався був заплатити до свята Різдва Христового, але так і не заплатив. «Після цього, назавтра після Різдва, йому Михайлу князю дав віднині введення в цілості до села Предільниці й двір там само, котре село Михайло князь держить лише (або зараз, modo) під заставою до повного виведення»557. У випадку ж невиплати суми, чи відмови у введенні, чи якогось іншого порушення, слід без попереднього виклику, разом з міністеріалом, отримати це введення, на яке Станіслав Кміта погоджується, і т. д. Втім, у реальне держання Предільниці князь Михайло так і не вступив. Вже 12 травня того ж року він визнав, що 300 марок, які йому повинен був віддати Станіслав Кміта, він «шляхетному Станіславу Бажу з Бложева передав та записав дарунком (?) (generoso Stanislao Barszy de Blozew dedit et inscribit perpresentеs)». Тоді ж Станіслав Баж привів до суду («constituit») князя Михайла, який погодився виступити посередником між ним та Кмітою. Тоді ж «сяючий князь Михайло з Предільниці, син сяючого князя колись (olim) Івана, визнає, (що) оскільки йому (quia sibi) вельможний пан Станіслав Кміта з Вишниць, каштелян Перемишльський, за всі маєтки батьківські та материнські, які б він не мав у маєтках Предільниця, Губичі, Грабовниця та Ласька воля, та будь-яке (майно) рухоме й нерухоме, дав задоволення (або ж заплатив, satisfecit), і за всі записи згаданого батька його Івана, у названих маєтках зроблені, та інші будь-які згаданого Михайла слуг (?, prefato Michaeli inserventibis). Котрий Михайло всі записи в актах земських та всі судові грамоти, представлені перед судом, оголосив недійсними та в ніщо звів (per presentеs mortificavit et in nichilum redegit), і його назавжди щодо вищеназваних маєтків згаданий Станіслав задовольнив, з приводу яких Михайло назавжди мати мовчання повинен»558. Але й на цьому справа про заставу Предільниці не закінчилася. 8 квітня 1494 р. в суді «шляхтич (знатний, nobil.) Георгій від (а) шляхтича (так!)559 Михайла князя з Предільниці» виклав свої претензії до Станіслава Кміти: той «держить» 300 марок, які повинен був заплатити на свято Різдва Христового, а інакше – з завтрашнього дня дати введення до свого села Предільниці; однак Кміта ні боргу не виплатив, ні введення до Предільниці не дозволив. Тому (Георгій) і позвав його до суду, а на доказ подав грамоту з двома печатками, де сам Станіслав зобов’язувався застави не уникати. У відповідь управитель Кміти заявив, що Радиловський добивається свого через (всупереч) рішення самої королівської величності, і т. д., подавши грамотукороля Іоанна-Альберта (Яна-Ольбрахта) Станіславу Кміті, каштеляну Перемишльському, від 19 лютого 1493 р.
У цьому документі говорилося про скаргу королю від Георгія та Михайла, отчичів з Радиловичів, на те, що «Михайло князь колись (condam) з Предільниці, дядько по матері (avunculus) їх рідний», безпідставно («racione carens»), у збиток їм, синам своєї сестри («sororinum»), а також всупереч звичаям королівства, записав у земських актах Перемишльських Станіс-лаву Бажу («Barzy») 300 марок, які той мав отримати «з рук вірності твоєї (de mаnibus fidelitatis tue)», тобто від Станіслава Кміти; з цього приводу Георгій та Михайло викликали Ст. Бажа до суду. Король же вказав Ст. Кміті ті гроші нікому не віддавати «presumаs» (наперед?) так довго, доколи він цю справу «остаточно розсудить, finaliter diiudicaverimus». Точно таким же чином («consimiliter») потрібно було вирішити й питання про 40 флоринів, які «твоя милість Яцьку князю, також дядьку по матері тих Георгія та Михайла, колись держателю (tenutario) в Предільниці, записав. Які після смерті Яцька Станіслав Баж, в імені Михайла (nomine Michaelis) (…) безпідставно прагнув отримати (racione defectuosi nititur lucrare)», у збиток прав родичів, названих Георгія та Михайла, його (Яцька) рідних «сестричичів». Король же вказав, щоб Ст. Кміта ті 40 флоринів віддав не інакше, як згідно його рішенню, якому мають підкоритися ті родичі (Радиловські), і т. д.
Заперечуючи це, Радиловський знову посилався на запис Ст. Кміти. Суд прийняв це до уваги та призначив сторонам найближчий термін для розгляду суперечки560. Ще 7 січня 1495 р. справу між «благородним паном Станіславом, каштеляном Перемишльським, та Георгієм Радиловським і Михайлом князем колись (quondam) з Предільниці», мав розглядати сам воєвода Руської землі, Іоанн Пілецький. Однак, пославшись на те, нібито він ще не має оцінки своїх радників, воєвода вказав відкласти процес на «термін через термін на термін найближчий»561. Як бачимо, спочатку брати Радиловські оскаржили акт свого дядька по матері, виданий на користь Станіслава Бажа (до лютого 1493 р.), але потім, очевидно, таки змогли залучити князя Михайла на свій бік, оскільки Георгій двічі виступав у суді від його імені.
Востаннє Михайло Предільницький згадується 6 вересня 1496 р., причому вже навіть без князівського титулу: «Шляхтич Георгій з Радиловичів привів (constituit, до Сяноцького земського суду) особисто шляхтича (nobil.) Михайла з Предільниці, який Михайло визнав, що його благородний Станіслав Кміта задовольнив (або розрахувався, satisfecit) із його частки материнської, як мати його володіла в маєтках у землі Сяноцькій із частки брата його покійного (olim) Яцька, saticfaciendo inscripsioni in iurе terr. Premisl., sicut se inscripserat in vigilia s. Margarete facte через шість тижнів, і зараз хоче знищити (цей) запис. Однак суддя з підсудком не дозволили (зробити це) без (присутності) персони Станіслава Кміти»562. Дещо детальніше ця справа викладена в позові Станіслава Кміти від 26 листопада 1499 р.: він звинувачував Юрія Радиловського в тому, що той повинен був «Михайла князя дядька по матері свого перед земським правом землі Сяноцької поставити, котрий повинен був зробити визнання та представити (чи оголосити недійсним, describere)563 запис на сорок флоринів на час теперішній (або може такий, що вже сплив, iam elapsum), що мав після брата свого рідного (тобто Яцька) в селах Ольшаниця, Стевкова воля й Мицковичі, під заставою у п’ятдесят марок, чого не зробив, тому його самого позвав до суду через ту заставу в п’ятдесят марок та стільки ж збитку». Радиловський відповідав, що все згадане він вже виконав, але «тоді пан суддя не дозволив (офіційно здійснити це) представлення, (але) засвідчив та оголосив недійсним (mortificavit) там же запис вищезгаданий князь Михайло на суму у п’ятдесят флоринів. Хоча грамоти земського суду зараз не маю, але покажу (цю) грамоту на наступному терміні»564. Чи був на той час живим сам князь Михайло, точно невідомо. Однак своєї спадщини у Сяноцькій землі – Мицковичів, Ольшаниці та Стевкової волі, – він так і не отримав, хоча й визнав «задоволення» за них від Станіслава Кміти. Мицковці у січні 1496, березні 1497 та січні 1499 рр. згадуються як володіння Кміти565, йому ж у 1502 – 1504 рр. належали Ольшаниця та Стевкова вол566. Гугерче, «advocaciam (старостинство)» якого держав покійний князь Яцько, у березні 1497 р. також згадується як село Кміти, а в грудні 1500 р. – і це саме «advocaciam totam in Hwhercze»567. Таким чином, Михайло Предільницький, який наприкінці життя навіть не завжди писався зі своїм князівським титулом, помер, здається, у статусі чи не безземельного шляхтича! На ньому невеличка гілка князів Несвіцьких-Предільницьких, судячи з усього, і обірвалася.
552 AGZ. – T. XVII. – S. 153, № 1485; див. також: AGZ. – T. I. – S. 32–33.
556 AGZ. – T. XVIII. – S. 321, 330, № 2188, 2245. Дата другої регести втрачена, однак попереднє засідання суду відбулося 16 березня, а наступне – 12 травня 1492 р.
557 «extunc in crastino Nativ. Christi sibi Michaeli duci dat ex-nunc intromissionem in integram villam Przedzelnycza et in curiam ibidem quam villam Michael dux tenebit modo obligatorio usque ad exempcione plenariam».
558 AGZ. – T. XVIII. – S. 331–332, 333, № 2259, 2269, 2270, 2274.
559 Саме так – «nobiblis (знатний)», у латинських актах називалися рядові шляхтичі, тоді як значні пани – «magnificus (вельможний)», а князі – «illustris (сяючий) чи preclarus (світліший) dux». 560 AGZ. – T. XVIII. – S. 342–343, № 2348.
561 AGZ. – T. XVIII. – S. 526, № 3789.
562 AGZ. – T. XVI. – S. 266, № 2303.
563 У середньовічній латині «describo» інколи виступало як синонім «delere, mortificare».
564 AGZ. – T. XVIII. – S. 407–408, № 2763. «Ibi dominus iudex admittere noluit descripcionem, protestatus sum et mortificavit eandem inscripcionem predictus dux Michael super summam quadringentorum florenorum. Licet litteram terrestrem iudicialem pro nunc non habeo, sed docero ad terminos proximos».
565 AGZ. – T. XVI. – S. 268, 279, 288, № 2320, 2405–2407, 2483.
566 AGZ. – T. XVI. – S. 328, 336, 346, № 2827, 2888, 2973.
567 AGZ. – T. XVI. – S. 279, 304, № 2402, 2621.
—/5. КЖ. [....] ІВАНІВНА ПРЕДIЛЬНИЦЬКА
з королівської грамоти 1493 р., у князів Яцька та Михайла Предільницьких була ще невідома за іменем сестра (11) – мати Георгія та Михайла Радиловських (з Радиловичів). Хто був їхнім батьком, чоловіком князівни Предільницької – джерела прямо не вказують; але з Радиловських, які фігурують у перемишльських судових регестах, таким, скоріш за все, слід визнати самборського шляхтича Костка Радиловського, який згадується протягом 1464 – 1472 рр.568.
568 AGZ. – T. XIII. – S. 451, № 5583 (1464 р.); Т. XVII. – S. 73, № 760 (1472 р.); Т. XVIII. – S. 8 (1469 р.). С. С. Пашин також пише, що князівна Предільницька була дружиною самбірського шляхтича Костька Радиловського (Пашин С. С.Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. – Тюмень, 2001. – С. 13). Навряд чи він міг бути тотожним з Костьком, рідним братом Михайла та Георгія Радиловських, який згадується разом з ними у 1500 р. (AGZ. – T. XVIII. – S. 412, № 2787). Крім Костька, в період, що нас цікавить, із Радиловських згадується лише Івашко, син Климашки; але він був одружений на Анні (Федці), дочці Олександра Прохницького, яка у 1471 р. фігурує як його вдова (AGZ. – T. XVIII. – S. 35, № 254).
Муж: (?) Костько Радиловський.
Дети: Георгій та Михайло Радиловськi (з Радиловичів).
11/6. КН. ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ НЕСВИЦЬКИЙ (1463,–1474) > Збаражские, Вишневецкие, Порицкие, Воронецкие.
1С:Вас.Фед. Несвицкого, князь збаразький [?] (до 1463 ? — 1474 рр.). Перший раз згаданий під 1463 р. Розділ батьківської спадщини між братами відбувся 9 липня 1463 р. в Луцьку, перед старостою Луцьким, паном Михайлом Монтовтовичем. Головна складова спадщини нараховувала 2 городи, 68,5 сіл, 1 дворище й 1 селище, розташовані компактною групою на півдні Волині, і становила окремий Збаразький повіт. Початкова формула розподільчого акту свідчить, що Збаразькі вважали себе справжніми суверенними володарями: «Милостю Божєю мы князь Василєй, князь Сємєн, князь Солтан Василєвичи, отчичи и дѣдичи Збаразскии, сознаєм сим нашим листом каждому доброму нинєшнимъ и на потом будучим: дѣлили єсмо отчину свою промєж сєбє (…)».
Старшому з братів, князю Василю Васильовичу, дістався найбільший уділ: город Збараж та 31 з половиною село – Янковці, Обаринці, Івачов Нижній, Согнековці, Опреливці, Лозове, Охремовці, Черниковці, Верняковці, Залуже, Занковці, Литовський Кут, Рябчинці, Тарасовці, Розношинці, Оскрятинці, Мосоревці, Гдехонець, Зволохи під Мечитовом, Лабянка, Баглов, Гущинці, Нове село, двоє Стриєвців, Клевановцов, половина Шейпаковців, Гнилиця, Морозовці, Мойсеєвці, Волочища, а також у Луцькому повіті Студеняківці. У Збаражі князь Василь мав брати на себе один грош мита. В разі, якщо хтось із братів захотів би вказаний розділ «порушити», він мав заплатити іншим братам величезну суму в 500 коп грошей348. Вказані поселення розташовувалися на р. Сереті, його притоці Гнізні (більшість, включаючи сам Збараж), Гніздичній – притоці Гнізни, Буглівці, Гущанці з притоками, Заднишівці та Збручі. «Частка князя Василя була найбільшою за кількістю поселень і площею, становила суцільну територію, займала центральну, південну й південно-східну частини Збаразького повіту й прилягала до Теребовлянського повіту Руського воєводства Корони»349.
Наступного дня, 10 липня 1463 р., також у Луцьку, за гарантією старости Луцького, пана Михайла Монтовтовича, і пана Олізара (Шиловича), маршалка Волинської землі та наміс-ника Володимирського, князь Василь Васильович Збаразький уклав ще одну угоду з братом Семеном. А саме, він зобов’язався спускати свій Івачівський став одночасно зі ставом Семена (в Івачові Верхньому), «абы нє было шкоды князю Сємєну, штобы гораздо вода съшла ловити рыбы». Якщо ж князь Василь не зробить цього, то має брату «шкоду заступить»350. Крім Збаразького повіту, Несвіцьким належало кілька поселень у Луцькому повіті в районі на північ від нинішнього міста Рівного. У дільчому листі 1463 р. згадуються розташовані тут двори Двірець і Городок та села Караєвичі, Обарів, Тинне й Студеняківці [28, s. 55], а по сусідству лежали села Забороль, один і другий Житин та дворище Перушовича, які 1467 р. належали князю Юрію Несвіцькому [7, кн. 196, л. 224]. Давніше всі ці поселення становили, очевидно, єдиний комплекс. Чи були тут які оборонні споруди, писемні джерела замовчують.
Після смерті наймолодшого брата, князя Семена-Солтана, у 1472/73 р. князі Василь та Семен Васильовичі Збаразькі, згідно його заповіту, успадкували його уділ – Городок у Луцькому повіті, Вишневець, Манів і т. д. Брати хотіли розділити ці володіння, але між собою так і не домовилися. Принаймі, у 1475 р. князь Семен свідчив: «(…) жадноѣ я вѣчности з братом моимъ князємъ Васильєм нє имѣл о дѣлницю брата мого князя Солтана, нижли єсмо такъ держали тую дѣлницю осподарьскоѣ воли и пожитки собѣ имѣли на полы. А господарь нашь король єго милость писал до пана старосты и до нас, штобы ся тою дѣлницєю брата нашого князя Солтана нє дєлили до того часу, поки аж Богъ дасть корол єго милость будеть у князствѣ Литовском», хоча князь Михайло Васильович стверджував, що поділ таки існував. Король написав до князя Олександра Сангушковича, старостів Луцького та Володимирського, щоб вони розглянули справу та опитали свідків. Свідки ж повідомили: «тым обычаємъ князю Сємєну со князємъ Васильємъ были рѣчи пєрєд нами, а конца ни одного межи собою нє вчинили, ни листа пєрєд нами нє записывали». І призначені судді визнали правоту князя Семена351. Оскільки Василь Васильович під час оборони Збаража 1474 р. від татар загинув [37, s. 608], його частку успадкували сини Михайло, Семен Перший, Семен Середній, Семен Менший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васильович та найстарший із синів брата Василя поділили спадщину Солтана [28, s. 69–71], а 1478 р., за наказом великого князя, заново переділили її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поділом, у частці синів Василя Васильовича згадується вже „твержа” Вишневець [28, s. 69–71, 161–162]. Оскільки Солтан тривалий час служив у Москві, а маєтками відали брати [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхніми зусиллями.
1473 р., 17 вересня – у Львівському суді двоє селян, підданих «найяснішого князя Василя Збаразького (preclari Ducis Vasyly Sbarassky)», уклали мирову угоду зі шляхтичами Немирою з Борщова і Петром «Notario de Chopytowa»352.
Життя князя Василя Васильовича обірвалося трагічно.
Наприкінці червня 1474 р. не надто сильне військо кримських татар під проводом Айдара, сина хана Хаджі-Ґірея, вторглося до Поділля та Галицької Русі. Захопили татари й сусідній «замок Збараж (castrum Zberasz)», полонивши місцеву княгиню. Сам же князь Збаразький (помилково названий Іваном), «бачивши фортеці захоплення та дружини полон, Самсоновим духом набравшись, у якому сам зі своїми всіми [людьми] і багатьма татарами, що вже фортецю та її вежі зайняли – два однак [його] сини та дві дочки врятувалися – вогнем згорів (incendio conflagrarat). Полонений був син його молодший, але один із руських селян, коли вже до татарського війська був би ведений бранець, того, хто полонив, відвагою мужньою вбивши, полоненого визволив. Через якого забиття найбільший відразу настав у таборі татарському (був адже одним із найперших) стогін і крик».[28] М. Кромер теж вказує, що князь Іван загинув у пожежі – incendis perijt.[29] Натомість Й. Бєльський чомусь пише, що «з двома синами також дочками ледве батько втік, пробившись через неприятеля і замок той запаливши».[30] Оскільки Длуґош порівнює загибель князя Збаразького з відомою легендою про Самсона, цим дається зрозуміти, що Збаразький замок, уже захоплений татарами, підпалив сам його володар: подібно до біблійного героя, князь вирішив, хай і ціною власного життя, знищити побільше ворогів. Принаймні, така поголоска мала існувати серед сучасників, оскільки польський хроніст писав за ще «свіжими слідами» подій (Длуґош помер у 1480 р.).
Дружина Василя Васильовича вірогідно звали Марією..У найдавнішому Києво-Печерському пом’янику, статті «Род князя Ивана Вишьнєвъского» (Михайловича, † 1542), записано «князя Михаила, княгиню Огафію (батьків замовника), князя Василіа, княжну Марію».[31] Князь Василь – це явно Василь Васильович, дід замовника. Не було б сумнівів у тому, що Марія була його дружиною, якби не її титул княжни, а не княгині (як у Агафії). Втім, це може бути просто помилкою писаря. Принаймні, Марію навряд чи можна ототожнити з Мариною, дочкою Василя Васильовича, яка, мабуть, поминається буквально через одне ім’я як інша княжна Марія. Цікаво, що в іменному покажчику[32] дружина князя Василя, хоча й невідомо на якій підставі, також названа Марією. Натомість А. Бонєцький зве її Анною, віднісши до Збаразьких запис 1495 р. із 6‑ї книги Литовської метрики – княгині Тетяни Михайлової Васильовича, зі згадкою про її свекруху Анну.[33] Однак цей акт із 5‑ї, а не 6‑ї книги метрики [34], напевне, відноситься до роду князів Мосальських.[35] Дійсно, села Поскон і Гребіно серед володінь Збаразьких ніде не згадуються. А князь Михайло фігурує в документі як уже покійний, тобто він помер до 1495 р.; натомість, князь Михайло Збаразький-Вишневецький був живим ще в 1517 р.
Згадана дружина Василя Васильовича залишалася в татарському полоні не менше року, а скоріше значно довше. Її старший син, Михайло Васильович, 4 липня 1475 р. домігся від свого дядька, князя Семена (Колоденського), поділу спадщини покійного князя Солтана. У цьому акті князь Михайло виступає лише від власного імені; в іншому документі того ж року і в тій же справі – «з братьєю своєю». Але 2 червня 1478 р. згаданий поділ було переглянуто, причому суттєво вигідніше для сторони, яку представляють уже: «я княгини Васильєвая Збаразкая исъ сынми своими посполитою рукою (спільно – С. К.) со князємъ Михаломъ и съ трєми князи Сємєны и со князємъ Фєдоромъ». Тепер вони отримали зі спадщини князя Солтана не лише Вишнівець з присілками і Тараж, а ще й Лопушну і Влашинівці, а також повернули Студеняковці.[36] Акт 1478 р., слід гадати, з’явився внаслідок повернення з полону вдови Василя Васильовича, характеризуючи княгиню як практичну жінку-господарку, котра навіть у офіційному документі виступає попереду своїх синів. Саме вона, вірогідно, й ініціювала перегляд поділу 1475 р., проведеного без її участі, домігшися для родини більш вигідних умов. Оскільки у дільчому акті синів Василя Васильовича 2 квітня 1481 р. їхня мати не згадана, на той час її вже явно не було серед живих – інакше княгиня мала б отримати свою частину чоловікової спадщини. Досить вірогідно, що ця княгиня була дочкою пана Івана Рогатинського, сестрою Євдокії-Зофії з Рогатинських (княгині Кобринської, потім пані Пацової, нарешті пані Радивилової).
Князь Василь Васильович Збаразький був, наскільки нам відомо, першим представником роду, який почав вживати печатний знак (герб) князів Збаразьких і Вишневецьких у його «чистій» формі – перехрещений хрест, поставлений на півколо (півмісяць) під шестикутною зіркою. Щоправда, відома нам печатка князя Василя була використана вже після його смерті – старшим сином Михайлом, будучи привішеною до його угоди з дядьком, князем Семеном Збаразьким-Колоденським, від 1475 р. (до 1 вересня). В. Семкович помилково датував акт з печатками князів Несвізьких-Збаразьких 1461 р., але уточнив, що то був документ з Бібліотеки Оссолінських у Львові № 693, надрукований у AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семена Васильовича та Михайла Васильовича уділу їхнього померлого брата (так!) Солтана, який насправді відбувся в 1475 р. Описаний знак зображено на четвертій за порядком печатці, після князя Семена Несвізького. «З напису оточуючого зостався зараз лише слід якби літер ….ИЯ, але видавець бачив ще з другої сторони літери: ЗБАР… (…) на печатці ж четвертій, що належала здається до Василя Збаразького (див. там же (AKLS – Авт.) nr 57) з’являється відмінність (порівняно з печаткою князя Семена Несвізького – Авт.) у вигляді зірки, яка пізніше виступає на печатках кн. Збаразьких» (Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2). Помилкова дата у Семковича, 1461 р., перейшла потім у праці М. Гумовського (Gumowski M. Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3–4. – S. 716–717) та О. Однороженка (Однороженко О. До історії української генеалогії та геральдики… – С. 48). Фотознімок печатки князя Василя Збаразького наведено у праці М. Хайсінга; там вона правильно датована 1475 р., але помилково віднесена до князя Семена, а не Василя Збаразького (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).
∞, МАРИЯ ..... († 1478/1481)
Діти: Михайло (1470—1517), 1‑й князь Вишневецький; Семен Старший (д/н‑1481), 2‑й князь Збаразький; Семен Середній (д/н‑1477); Семен Малий (д/н‑1488); Федір, володар Порицька; Марія, дружина Івана Яновича Владики
донька (ім’я невідоме)
Литература: Собчук В.Д. Замки князiв Несвiцьких та похiдних вiд них князiв Збаразьких, Вишневецьких i Порицьких на Волинi (XV – перша половина XVII ст.) 2006
Келембет С. М. Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI століть. – Кременчук: Християнська зоря, 2017. – 212 с.
Источники:
7. Российский государственный архив древних актов, ф. 389 (Литовская Метрика), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
348 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
349 Собчук В. З історії… – С. 234–235.
350 AKLS. – T. I. – S. 55–56, № LVIII (за оригіналом).
351 AKLS. – T. I. – S. 69–70, № LXXIV (за оригіналом).
352 AGZ. – Lwów, 1891. – T. XV. – S. 160, № 1252.
353 Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 12. – S. 350–351.
354 Саме так тлумачив події М. Кромер: князь Іван загинув у пожежі – «incendis perijt» (Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 616). Тим часом Й. Бєльський чомусь вважав, що «з двома синами й дочками ледве батько врятувався пробившись крізь ворога та замок той запаливши» (Kronika Martina Bielskiego. – Sanok, 1856. – T. II. – S. 855–856).
356
КН. СЕМЕН ВАСИЛЬОВИЧ НЕСВІЗЬКИЙ ЗБАРАЗЬКИЙ КОЛОДЕНСЬКИЙ (1461, † 1480/1481)
2С:Вас.Фед.Кн. колодяженський (колоденський) (до 1463 — після 1480 рр.) і збаразький (1474 — після 1480 рр.). нам. Кременецький (1478–1481).
Розпочав активну діяльність ще до поділу з братами батьківської спадщини. 22 грудня 1461 (1460?) р., в Луцьку, Івашко Дичко Васильович «продалъ єсми свою отчизну дворъ и сєло в Луцкомъ повѣтє на имя Ровноє князю Сємєну Васильєвичю Нєсвизкому (…) за триста копъ широкыхъ грошей чєскоє личбы вѣчно со всѣмъ ис тымъ какъ издавна к тому двору Ровєньскому слушало и тягло и как отєць мой дєржал и я дєржал, и с присолки, и с полми, и съ сєножатми, и з дубровами, и з лѣсы, и з бортными землями, и съ ставы и ставищи, и з рєками, и з бобровыми гоны, и з мыти, ничого на сєбє не вымєняя (…)»359. Згідно з листом короля Казимира 1469 р., в Рівному по-старому мало братися мито «от воза по грошу, а от коня нє надобє, от пригонъного скота по грошу от дєсяти»360.
Втім, існує й інша інформація шодо цього продажу – нібито він мав місце ще за правління на Волині великого князя Швитриґайла, тобто до 1452 р. Зокрема, під час суперечки за Рівне між Острозькими в 1541 р.: «Шукаючи за дорученням королівським в Архіві урядовому привілеїв, що стосувалися того маєтку, віднайдено лист Швитриґайла в. кн. лит., в котрому говорилося: «шчо замек Ровне, Басов з конюхами и коньокормцы нашыми в Басове, з селом Ровноє, которыє Ивашко Дычко Васылевич и з прыселки князю Семену Васылевичу Несвицкому продал, а к тому Квасилов (і т. д., див. нижче під 1470 р. – С. К.), шчо Ванько Кирдейович Семену Василевичу дедичу Збаражскому продал єст власност наша господарская и нам справедливе принадлежит»» (цитуємо у зворотній транслітерації з латиниці за: Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 11. Примітка: «Дня 19 грудня 1541 р. Архів дубенський Nr. 12» – королівський декрет про надання Рівного княгині Беаті Острозькій та її дочці Єлизаветі). Але цей загадковий документ (ніде не опублікований і, здається, взагалі невідомий новітнім дослідникам) навряд чи можливо визнати достовірним. По-перше, явним анахронізмом тут є «замек Ровне»: в акті 1461 р. Рівне фігурує лише як двір і село, замок же там був побудований пізніше (див. нижче про княгиню Марію Ровенську, 1507 р.). По-друге, надто дивним є значний хронологічний розрив між смертю Швитриґайла (1452 р.) і, теоретично, «дублюванням» згаданих у його листі актів продажу (1461 та 1470 рр.). За нашою думкою, лист Швитриґайла був фальшивкою, сфабрикованою при його «віднайденні» в 1540/41 р. – після того, як на Рівне був накладений королівський секвестр; мета підробки полягала в заключній фразі: перелічені володіння «єст власност наша господарская и нам справедливе принадлежит». Реальними ж джерелами фабрикації були три документа: 1) грамота Швитриґайла 1434 р., де зустрічається фраза «в конюхи и в конокормци наши в Басови», а також перша згадка Рівного (AKLS. – T. I. – S. 30, 158–159, nr. XXXI); 2) акт продажу Рівного Івашком Дичком, 1461 р.; 3) акт продажу Ваньком Кирдейовичем Квасилова і т. д. тому ж «князю Сємєну Василєвичу дѣдѣчу Збаразскому», 1470 р. (див. нижче).
За умовами поділу батьківської спадщини від 9 липня 1463 р., князю Семену Васильовичу дістався досить значний уділ: город Колоден і 21 село – Чернехов, Івачов Верхній, Орошовці, Добра Вода, Іванчани, Навіковці, Ліпяги, Олишковці, Гніздична, Шимковці, Мшанець, Мєдиня, Волочища, Глубочок Нижній, Ронєв за Черняховом, Чепелева Лука, Оловянчино, Долгошнинці, Гінштовці, Порохная, а також у Луцькому повіті Дворець (напроти Рівного). У Колодні князь Семен мав брати один грош мита362. Названі села знаходились на р. Гніздичній з притоками, прилеглій території басейну Горині, витоках Гнізної,Сереті з притоками, Самчику, Збручі та Жабокричці. «Володіння князя Семена лежали в основному в центрі й на заході Збаразького повіту й мали вихід на кордон Великого князівства зі Львівською землею Руського воєводства Корони, а кілька відірваних від основного масиву поселень розміщувалися в басейні Збруча на сході. Пізніше ці останні влилися у володіння спадкоємців старшого брата»363.
Наступного дня після вказаного поділу, 10 липня 1463 р., також у Луцьку, за гарантією старости Луцького, пана Михайла Монтовтовича, і пана Олізара (Шиловича), маршалка Волинської землі та намісника Володимирського, князь Семен Васильович Збаразький уклав угоду з братом Василем. Василь зобов’язався спускати свій Івачівський став одночасно зі ставом Семена (в Івачові Верхньому), «абы нє было шкоды князю Сємєну, штобы гораздо вода съшла ловити рыбы». Якщо ж князь Василь не зробить цього, то має брату «шкоду заступить». Згадані гаранти «для потвєржєня вышшє писаных рѣчєй дали єсмо князю Сємєну сєй листъ за нашими пєчатьми»364.
4 липня 1470 р. у Володимирі був оформлений акт, що
сутттєво збільшив володіння Семена Васильовича. «Сє я Ванко Скєрдѣєвич (так!) сын Джусин ис Квасилова, пан (каштелян – С. К.) Холмъский», «освєцоному князю Сємєну Василєвичу дѣдѣчу Збаразскому продал єсми єму вѣчную отчизну свою и дѣдину свою на вєки вєком за тисяч коп широких грошєй чєскоє монєты, покладаючи в копу по шєстьдєсят грошей, а то єстъ на имя: Квасилов, и Корнино, а Колодноє, Бєрєжаны, а Басоє, а Став, Славноє, а Растов, а Ляхово, а Почапы, а Новгородчичи; а то всє єстъ в Луцком повѣтє».[37] За іншими даними, цей продаж мав місце ще за великого князя Швитриґайла († 1452): останньому приписувався лист, де оголошувалося, що деякі маєтки, в т. ч. продані Ваньком Кирдейовичем князю Семену Збаразькому, «єст власност наша господарская и нам справедливе принадлежит». Однак цей акт, нібито «віднайдений» в урядовому архіві у 1541 р., має явні ознаки фальсифікату (див. вище).
Продані паном Ваньком Кирдейовичем князю Семену села складали два територіальні комплекси: Квасилів з присілками та Басово знаходились у басейні р. Устя, притоки Горині (на південь від Рівного); Ляхово – на р. Кутянці, на межі Луцького та Кременецького повітів. «Наткнувшись, очевидно, на спротив братового сина Олехна, через місяць, пан каштелян уклав з ним угоду про поділ дідизни й отчини, за якою першому відійшли села Квасилово, Басів Кут, Бережани, Колодне, Корнино, Славне, Баково й Ростово, а другому – села [...] Ляхово, Новгородчині, Волоктовичі й Почапці на берегах Кутянки.[38] Поява цього акта зумовила, очевидно, відмову покупця (князя Семена – С. К.) від сіл на Кутянці».[39]
1475 р., 4 липня – в Луцьку, за наказом короля, князь Олександр Сангушкович, пан Михайло Монтовтович, староста Луцький, та пан Олізар Шилович, маршалок Волинської землі й староста Володимирський, розглядали скаргу: «што пєрєд осподарєм королєм єго милостью жаловал князь Михайло Васильєвич Збаразкий на дядю свого князя Сємєна Васильєвича о дѣлницю дяди своєго князя Солтана, ижбы съ єго отцємъ князємъ Васильємъ дѣл имѣл пєрєд паны, и листы промєжи сєбє записали вѣчно». Князь Семен на це відповідав, що жодного поділу частки князя Солтана († 1472) з князем Василем він не мав, а володіли нею вони спільно, згідно волі самого короля – до його особистого приїзду до ВКЛ. Тепер же король наказав, щоб вказані особи розглянули справу й опитали свідків. А свідки показали правоту князя Семена, через що судді «того смотрѣвшо князя Сємєна оправили, а князя Михайла обвинили; єго свѣтки нє посвѣдчили ни дѣлу, ани запису. Тогожь єсмо осмотрѣвшо и вєлѣли єсмо им тою дѣлницєю князя Солтановою подєлитися на полы, и они тую дѣлницю межи собою подєлили и поровнали. Князь Сємєн дал на обираньє братаничью своєму князю Михайлу, и князь Михайло узял Вишнєвєць город со всѣми присєлки, што к тому слушить, и к тому єщо Тараж, а князь Сємєн Городок узял (у Луцькому повіті – Авт.) и Манєвъ со всѣми присєлки, што к тому здавна слушало и тягло, и к тому єщо Лапушная. А записалися пєрєд нами, иж с того дѣлу никому нє выступити ани рушати, а хто бы с того дѣлу выступил або рушил, тот имаєть вину заплатити господарю великому королю. А просили нас што быхмо къ ихъ записамъ пєчати свои приложили, и мы для болшєѣ твєрдости пєчати свои приложили къ ихъ записом, а для памяти суду нашого дали єсмо князю Сємєну Васильєвичю сєй наш листъ за нашими пєчатьми»368. Відомий ще один дільчий лист між князями Семеном Васильовичем та Михайлом Васильовичем Збаразькими, виданий ними самими незабаром після попереднього вироку, до 1 вересня 1475 р. Тут дядько та племінник діляться між собою дещо по-іншому: князю Семену дісталися, крім двора Манева з селами та присілками, с. Лопушного та двора Городок з селами, ще с. Студеняківці. За поділом 1463 р., як ми бачили, Студеняківці були володінням князя Василя Васильовича в Луцькому повіті. Крім того, князі встановлюють межу між Вишневцем та Маневом, «а што заставил Роман Чюс ставъ на Горини противъ Зѣмина, и той ставъ къ Манєву, а покул ухочєт князь Сємєнъ тои грєбли дєржати высоко, тоє єсть у єго воли; а покул тои узлои (?) займєть, потол князєм нє ловити у том ставу, ани ихъ людєм. А хто бы имѣлъ той дѣлъ изрушити и с того выступити, тотъ бы имѣлъ пєрвіє триста коп отложити и тыи наклады, кто жь у свою дѣлницю наложит то, жебы то имяло изрушано быти». Свідки цього запису ті ж самі, що й судді у попередньому акті, а також єпископ Луцький Олексій369.
До цього запису було привішено чотири печатки, перші дві з яких втрачені, а дві інші належать князям Збаразьким – «перша лише в уламку, на котрому однак ще виразно розпізнати можна частину знаку гербового, а саме перехрещену праву сторону хреста, опертого на півколо. (Слідів зірки немає). З напису видно літери: … НА НЄСВ».370 Отже, князь Семен Васильович продовжував вживати родове прізвище Несвізького (з яким фігурує в документі 1461 р.), хоча в самих текстах актів 1470‑х рр. зветься уже Збаразьким. Печатний знак свого діда, князя Федька Несвізького, він змінив лише у тому, що поміняв положення півкола з вертикального на горизонтальне.
Нарешті, ще один поділ спадщини князя Солтана відбувся, за наказом самого короля, у Маневі 2 червня 1478 р. Цього разу князю Семену Васильовичу дістався лише двір Городок з присілками й селищами Бегонь, Караєвичі, Добринь, Климентов і Обаров у Луцькому повіті, та «здє» (у Збаражчині) двір Манев з присілками й селищами. Села ж Лопушну та Влашинівці (у верхів’ях Жираку), а також, очевидно, Студеняківці в Луцькому повіті, князь Семен відступив княгині Васильовій Збаразькій з п’ятьма синами (а не одному князю Михайлу), в додачу до Вишневця й Таража. Також сторони встановлюють кордон між Маневом та Вишневцем, а також штраф на випадок порушення угоди – 300 коп грошей королю, а собі 200 коп. Щоправда, видавець цього документу зазначив: «Знизу зроблено сім розрізів для привішення печаток, однак в жодному з тих розрізів ніколи не висіла печатка. Здається, що укладена та угода не призвела до наслідків (результату), й виставлений на то документ не став правосильним. Взагалі виглядає цілий документ скоріше на проект документу, що мав бути виставлений, ніж на сам оригінал того ж»371. Але насправді документ 1478 р. був реалізований, оскільки в розподільчому акті 1481 р., між синами князя Василя Васильовича, серед їхніх володінь фігурують Лопушна, Студеняківці та Влашиновці Щоправда, пізніше Лопушна відійшла-таки до вдови князя Семена Васильовича, княгині Марії Ровенської: цей маєток згаданий серед їхніх володінь, що були успадковані у 1518 р. чоловіком їхньої онуки, князем Костянтином Острозьким (див. нижче). Як би там не було, саме князь Семен Васильович започаткував формування окремої адміністративної одиниці – Ровенської волості у басейні р. Устя, південної притоки Горині. Основуцієї волості склали купівлі 1461 (Рівне), 1470 р. (Квасилів з присілками, Басів і т. д.) та володіння, успадковані у 1463 (Дворець) та 1475 р. (двір Городок з присілками). Крім того, князь Семен успадкував чи купив сусідні села князя Юрія Федьковича Несвізького – Заборол, два Житини, Козлин і Першкове дворище
Близько 1480 р. – «кн(я)зи Василиевичи, отчичи Збаразскии, князь Михайло а князь Семень Меншин (…) мѣняли есмо и з дядкомъ и своимъ со княземъ Семеномъ Василиевичом Збаразким, старостою Кремянецкымъ, отчиною своею: и с своеи дѣлници поступилися есмо Ивачевъ Нижний и ставомъ, а Янковци, а Обаринци (на Сереті – Авт.), а Васковьци къде Онацко сидѣлъ, а Опрѣловци и ставомъ (на Гніздичній – Авт.), а со всѣмъ с тымъ тая имѣня и которыи жъ будуть к тымъ имѣнемъ селища, што издавна къ тымъ имѣнемъ слушало, а ничего на себе не вымѣняючи; а на той часъ, коли ся есмо мѣняли, Ивачевский ставъ былъ не заставленъ; а во всѣхъ тыхъ имѣнехъ, которыхъ же есмо поступили, ино не было десяти члвка. А възяли есмо у князя Семена, у дядка своего, противку того Косковъ и ставомъ, и з млиномъ направнымъ, и Шюлжинци; а къ тымъ имѣниемъ што коли есть приселковъ и селищъ, то со усѣмъ и съ тымъ. А въ тый часъ, коли ся есмо меняли, тогды не было въ тыхъ имѣниехъ на 8 члвка». У разі ж порушення цієї угоди братами Васильовичами, вони зобов’язувалися заплатити королю 300 золотих угорських, а князю Семену 200 коп широких грошей372. Коськів і Шульжинці знаходилися далеко від основних володінь Збаразьких – аж у Полонському повіті, на р. Хоморі; мабуть, князь Семен вислужив його в короля Казимира, а може й купив у когось.
«Угода, внаслідок якої цей документ з’явився, могла бути укладена до поділу 1481 р. (між синами князя Василя Васильовича – Авт.), оскільки за результатами останнього поселення наГніздичній дісталися князю Федору Васильовичу, та й дядька Семена вже не було тоді серед живих». Також В. Собчук пише: «Обмін, про який ідеться, не відбувся: сіл на Гніздичній Семен Збаразький не отримав від братаничів, і вони лишилися Федору Васильовичу та його нащадкам, а Коськова свого не віддав»373. Дійсно, за поділом 1481 р., що мав місце вже після смерті князя Семена, всі п’ять проміняних було братами Васильовичами сіл по-старому виступають як їхня власність, а Коськів Семенова дочка Анастасія в 1489 р. записала своєму чоловікові, князю Семену Гольшанському (див. наступний розділ). Але у підтвердженні 1518 р. Жигимонта I князю Костянтину Осторозькому на маєтки, що колись належали діду та бабі його дружини – князю Семену Васильовичу та княгині Марії Ровенській, – згадані Iвачов Нижній, Янковці, Обаринці, Васковці, де Онацко сидів, та Оприловці, а також у Полонському повіті маєток Шульжинці, до якого міг відноситися тоді й Коськів (див. нижче). Отже, доводиться визнати, що вдова князя Семена, княгиня Марія Ровенська, добилася від племінників виконання угоди з їхнього боку, але Коськова й Шульжинець їм так і не відступила – вірогідно, заплативши братам грошову компенсацію. Якось інакше пояснити присутність згаданих маєтків не деінде, а в привілеї самого короля, здається, неможливо.
З цитованого документу ми бачимо, що князь Семен Васильович, першим серед представників свого роду після князя Федька Несвізького, наприкінці життя отримав державний уряд – старости Кременецького, яким колись був його дід. На цю посаду його було призначено в межах 2‑ї половини 1478/1‑ї половини 1480 р. Так, у документі від 2 червня 1478 р. князь згадується ще без урядової посади (а такі в офіційних актах завжди вказувалися), а у 1‑й половині 1479 чи 1480 р. в Луцьку, разом з тамтешнім старостою Іваном Ходкевичем, знаходився «княз Семенъ Васильевичъ, наместъникъ Кремяницъкий»374. Князь Семен помер до 1 квітня 1481 р. (скоріш за все, у 1480 р.), коли його спадщину поділили між собою спадкоємці. Сам «нєбожчикь князь Сємєнъ Васильєвичь Колодєнский» записав старшому зі своїх племінників, князю Михайлу Васильовичу, Манів, Вербовець, Передмирку, Борсуковці та Городок з присілками. З наведеного титулу Семена видно, що його резиденцією був єдиний город у його уділі – Колоден. Вдова князя Збаразького-Колоденського, Марія, та зять, князь Семен Юрієвич (Гольшанський), оскаржили вказаний пункт його заповіту й добилися того, що князь Михайло відступив їм Городок з присілками375 – складову нової Ровенської волості в Луцькому повіті. Таким чином, до Марії та їхньої з князем Семеном єдиної дочки, Анастасії, відійшли майже всі просторі володіння покійного
Княгиня Марія, згодом відома під титулом Ровенської, була дочкою загадкового князя Михайла Степаньського. Так, у 1594 р. до книг Кременецького земського суду було внесено скаргу князів Збаразьких на князів Острозьких, щодо повернення їм маєтку Івачова «продка их славноє памєти князя Сємєна Василєвича Збаразкого малжоньцє єго милости княжнє Мари Михайловнє Стєпаньской у сту копах грошєй монєты чєскоє записаного и заставленого»376. Матір’ю ж Марії була Федька, дочка пана Юрші (відомого соратника великого князя Швитригайла), яка після князя Михайла Степаньського вдруге вийшла за пана Олізара Шиловича, маршалка Волинської землі та старосту Володимирського, потім Луцького. В акті 1487 р. читаємо: «(…) пани Олизаровая Шиловича, старостиная Луцкая пани Фєдка, што ж пан єє староста Луцкий маршалок Волынскоє зємли пан Олизар Шилович падчєрицы своєй, дочцє єє, княгини Сємєновой Ровєнской княгини Мари дал (…)». В іншому документі того ж року: «(…) старостиная Луцкая княгини (так!) Олизаровая Шиловича княгини Фєдка». Нарешті, у 1488 р. акт видала «пани Фєдка, пана Юршина дочка, пана Олизара Шиловича (…) жона», а свідком виступила «дочка моя княгиня Маря Сємєновая Ровєнская»377.
Схоже, Марія була останньою представницею роду князів Степаньських, але з певних причин свою «отчину» успадкувати їй не вдалося. У 1450‑х рр. король Казимир надав Степань, щоправда лише «до воли», князю Юрію Семеновичу Гольшанському378. А потім цим містом володів його син, князь Семен Юрієвич, який десь близько 1480 р. одружився на дочці Марії, Анастасії, яка таким чином стала княгинею Гольшанською і Степаньською. Щоправда, аж у 1507 р. і сама княгиня Марія Ровенська, у зв’язку з претензіями на частку Степаня князя Гольшанського-Дубровицького, заявила-таки і про своє право на нього, як на свою «отчизну»; але король, за давністю справи, у реалізації цього права княгині відмовив. Марія Михайлівна Степаньська, як і її мати, була замужем двічі. Перший її чоловік – Война-Яків Немирич, син старости Луцького, – помер від рани у молодому віці й бездітним, десь близько 1455/1460 р. Перед смертю він записав «жонѣ своей Мари: Стволовичи, село Житани, Чесный Хрестъ, Бубнов, Горѣчов, Ти(ш)ковичи, Щучатинъ. Будеть ли жона моя седети на своемъ удовином столи, она тые именя (дер)жи до свого живота; а по ее животе ближним моим всѣ тые именя, сестренцомъ моим, князя Михайловым детемъ (Чорторийського – Авт.); пакъ ли жона моя Маря пойдет замужъ, ино зять мой князь Михайло Василевич и сестра моя княгиня Маря и сестренци мое, дѣти их, отложать за вся тая именя триста копъ грошей готовых широких, а тые именя, што есми ей записал, усѣ собѣ возмуть; а пакъ ли не отложать ей тыхъ пенезей, и она всѣ тые именя держить до свого живота, а по ее животе сестренцомъ моимъ записую и зятю моему князю Михаилу Василевичу, и сестре моей кнегини Мари, и детемъ их». Походження ж дружини Войни Немирича з’ясовується з подальшої згадки «тещи моее пани Федки Олизаровой»379.
За князя Семена Несвізького-Колоденського Марія вийшла заміж близько 1460 р.: у 1507 р. вона сама свідчила, що разом вони прожили 20 років, хоча ця цифра може бути й не зовсім точною (оскільки, за тим же свідченням, від смерті князя й до того часу пройшло 30 років, а не 27–28, як було насправді – див. нижче). Вказаної застави родина князів Чорторийських, здається, повністю їй так і не виплатила: один із маєтків першого чоловіка, Стволовичі, залишався у володінні княгині Марії Ровенської до самої смерті, а потім перейшов, всупереч заповіту Войни Немирича, до чоловіка її онуки, князя Костянтина Острозького в 1518 г. Після смерті другого чоловіка в 1479/80 р., а можливо й раніше, Марія перебралася на проживання до Рівного, записаного їй князем Семеном (див. під 1507 р.), від якого й отримала унікальний титул княгині Ровенської. Очевидно, саме Марія спорудила у Рівному замок, який вперше згадується у 1496 р.: під час нападу на Волинь синів хана Кримського Менглі-Гірея, князь Семен Юрієвич (Гольшанський, староста Луцький, зять Марії), пан Василь Хребтович, намісник Володимирський, та князь Костянтин Острозький, оборонялися від татар «в градѣ Ровном»; спаливши місто (не замок) та взявши невеликий відкуп, татари з полоном повернулися назад380. Діяльність власниці Рівного, в основному, зосередилась на розширенні та впорядкуванні новоствореної Ровенської волості. За деякими даними, король Казимир навіть надав Рівному магдебурзьке право381. Залишившися вдовою, в першу чергу княгиня Марія зі своїм зятем, князем Семеном Юрієвичем (Гольшанським), «нє хотѣли (…) припустити» князя Михайла Васильовича Збаразького до володіння маєтками, записаними йому його покійним дядьком, князем Колоденським. Врешті-решт, за посередництвом «старшихь приятєлєй наших – што тыи приятєли промєжи нами найдуть, то нам тєрпѣти на обѣ сторонѣ», 1 квітня 1481 р., у Вільні, сторони досягли угоди, за якою двір Городок з присілками дістався Марії та її зятю з дочкою. У разі порушення цієї угоди винна сторона мала заплатити 500 коп грошей королю та 300 коп іншій стороні. Заповіт же князя Семена на користь князя Михайла останній показово «содралъ»382. Втім, законною власницею Городка, а також і деяких інших маєтків у Ровенській волості, аж до 1489 р. визнавалася дочка Марії, княгиня Анастасія Семенівна Гольшанська, а потім – її чоловік.
Також княгиня Марія Ровенська, як видно, добилася від племінників покійного чоловіка виконання двох нереалізованих угод: 1475 р., за якою до князя Семена мала відійти Лопушна зі спадщини князя Солтана (угода переглянута в 1478 р.), та близько 1480 р. – про обмін п’яти сіл князів Михайла й Семена Меншого Васильовичів у Збаражчині на два села князя Семена у Полонському повіті, які, однак, княгиня змогла зберегти за собою та своєю дочкою.
1485 р., 9 серпня – у Чернехові (помилково «Чєрлєховѣ»), князь Федір Васильович Збаразький визнав, що «был єсми винєн дядиной своєй княгини Сємєновой Ровєнской тисячу коп грошєй [и] я у том дядиную свою пєрєєднал двєма сты копами грошєй и записал ся єсми дядиной своєй княгини Сємєновой Мари имѣня свои: Студєнку (Студеняківці – Авт.) а Ставокъ у тых дву сот копах широких грошєй чєскоє монеты, полскоє личбы, чинячи по шєстдєсят грошєй у копу. А коли будєт сила моя, я дядиной своєй княгини Сємєно[во]й двѣстє коп за тыи имѣня отложу и имѣня свои к собѣ озму; а што княгини Сємєновая на тыи имѣня наложит (витратить – Авт.), я маю княгини Сємєно-вой дядиной своєй ты[и] єй наклады отложити»383. Але до здійснення наміру князя Федора справа і не дійшла, оскільки Студенки й Ставок так і залишилися у власності його тітки.
1487 р., 18 листопада – під час перебування короля Казимира в Луцьку, пані Федька Олізарова Шиловича виклопотала у нього підтвердження наступного змісту. «Што ж пан єє староста Луцкий, маршалок Волынскоє зємли, пан Олизар Шилович падчєрицы своєй, дочцє єє княгини Сємєновой Ровєнской княгини Мари дал и записал по животє панєй своєй имѣнє Хоцен (при правому березі Горині – Авт.) и с присєлки и зо всими доходы, и просила нас, абыхмо то єй вдѣлати дозволили листом своїм; ино мы то єй призволяєм сим нашим листом: по своєм животє волна она тоє имѣнє Хоцєн дати, записати дочцє своєй княгини Сємєновой Ровєнской княгини Мари и єє дєтєм вѣчно на вѣки (…)»384. На той час пан Олізар Шилович, вітчим Марії, був уже рік як покійним3851488 р., 17 липня – княгиня Марія Ровенська перебувала в Рівному, виступивши свідком запису своєї матері, пані Федьки Олізарової, маєтку Любча її племіннику, князю Богдану Васильовичу (Друцькому)386.
1490 р., листопад – Оножко Вітонізький «продал єсми княгини Сємєновой Василєвича княгини Мари Ровєнской дом свой у Луцком мѣсти промєж Ормєнскоє цєркви и капланского дому на бєрєзи Стыря (…) за тридцат копъ широких грошей вѣчно и нєпорушно и з зємлєю и с синожатю (…)»387.
1491 р., 29 липня – в Івтиї, Петро Олехнович «продал єсми имѣнє у Волыни на имя Богдашов (на лівій притоці р. Устя – Авт.) тоє, котороє єсми был вымєнил у Покотила боярина пана Олизара Шиловича отчизну свою Дубєнцємъ, за дватцат копъ грошєй широкоє личбы чєское личбы копа шєстдєсят грошей, и продал єсми тоє имѣньє княгини Сємєновой Ровєнской княгини Марии, обєл вєчно и нєпорушно с полми, и з дубровами, и з сєножатми, и с ставы, и с ставищи, и з водами, и з гаи (…) а хто бы хотєл того имѣня Богдашова искати под княгинєю Сємєновою Ровєнскою, тогды я Пєтръ Олєхновичь маю отвєчати тому за тоє имѣнє, а княгини Сємєновая нє маєт никому отвєчати за тоє имѣнє, а хто коли на мнѣ того имѣня зыщєт, тогды я Пєтръ Олєхновичь княгини Сємєновой Ровєнской двадцат коп грошєй широкихъ маю вєрнути (…)»388.
1494 р., 4 липня – в Луцьку, Андрушко Русинович, земянин Луцький, «продал єсми Чаруковъского подворя мѣстъцє в околом городѣ в Луцку, отчину и дєдину свою, кнєгини Мари Сємєновой Ровєнской на вєчность (…) такжє либо хотєл ли бы пан Василєй Хрибтович которою мѣрою подлє подвуря своєго мою отчизну стиснути, а либо княгиня Ивановая Кропотчиная, або пани Михайловая Рудєнская, ино кнєгини єє милости нє надобє ничого с тыми мовити, нижли я маю зо всими тыми о отчизнє своєй мовити и оправовати єй, а кнєгини єє милости толко готового смотрєти; а ести бы вжє нє мог того подворя оправити я, вжє тогды маю пѣнязи кнєгини єє милости отложити шєст копъ грошєй широкоє личбы так добрыми грошми, как жє єсми самъ у єє милости брал, и накладъ єє милости отложити, а што коли сєлидбу (!, має бути: єсли будєт – Авт.) наложит на тоє подворє»389.
1497 р., 30 вересня – великий князь Олександр видав князю Костянтину Острозькому привілей на ряд маєтків у Луцькому повіті, серед них і «Bochdaschow»390. Але княгиня Марія Ровенська, яка купила Богдашов у 1491 р., відступатися від нього не збиралася. Тоді 14 червня 1499 р. великий князь, після скарги князя Острозького, надіслав княгині лист, у ньому говорилося: «(…) ты тоє имѣньє Богдашово купила у пана Пєтра Олєхновича, тєж бєз нашого дозволєнья (…) а хто имѣньє купить бєз нашого дозволєнья, тот тоє тратить. И казали єсмо князю Костянтину тыи пѣнязи, што ты будеш за тоє имѣньє пану Пєтру дала, тобѣ отдати, а в тоє имѣньє у Богдашово казали єсмо єму увязатися, и ты бы конєчно пѣнязи свои в нєго взяла, в того имѣнья
єму бы ся єси поступила»391. Зрозуміло, княгиня Марія вимушена була виконати цей наказ: у 1507 р. князь Острозький отримав підтвердження йому Богдашова ще й від короля Жигимонта I392.
1499 р., 21 грудня – княгиня Марія Ровенська виклопотала у великого князя Олександра привілей, за яким у її Ровенському замку дозволялося раз на рік проводити ярмарки – на день св. Семена Літопроводця – 1 вересня393. 1502 р., 31 жовтня – Станіслав з Ходча, староста Львівський, скаржився королю Олександру, що з Чернехова, Клодна, Рівного та інших маєтків «ducissae Rownensis (княгині Ровненської)» робляться насилля у сусідніх землях Корони. Зокрема, люди з Чернехова розорили Козлов – село архієпископа Львівського. Староста просив короля, аби він особисто наказав старості Луцькому (князю Семену Гольшанському, зятю Марії), щоб той стримав людей княгині від вказаних зловживань394. Зі вказаного листа добре видно, що крім Рівного і т. д., саме княгиня Марія успадкувала «столицю» покійного чоловіка, Колодно, та більшість його володінь у Збаражчині.
1503 р., 20 і 23 липня – король і великий князь Олександр видав княгині два листи ідентичного змісту: «Била нам чолом княгини Сємєновая Василєвича Ровєнская о том, што пєрвєй сєго дали єсмо єй дворищо пустоє на фолварок на имя Олизарцєвскоє на Гнидовє и ставищо пустоє, што вышєй Гнидовского ставка по цєрковную зємлю и по вєликую дорогу, подлє мѣста нашого Луцкого, и тєж к тому придали єсмо єй поля нашого дворного Гнидовского на двадцат бочок; и на то и листы наши, пєрвшую данину нашу, пєрєд нами указывала и била нам чолом, абыхмо то єй потвердили листом нашим на вѣчность. Ино мы з ласки нашоє тоє дворищо Олизаровскоє (…) потвєржаєм сим нашимъ листом на вѣчность єй и єє дѣтєм»395.
1507 р., 9 липня – «жаловала кнєгиня Семеновая Ровенъская на князя Алексанъдра (Гольшанського, брата Семена Юрієвича – Авт.) и на єго братаничовъ о Степань, поведаючи, ижъ бы то было именье єє отъчизноє. Ино господару и паномъ раде виделося: коли она была въ молчаньи за отца нашого Казимира короля и за брата нашого (Олександра – Авт.), ино для того тоє именьє Степань от неє отсудили, и не казано єй чересъ тоє о то вжо впоминатися. А господаръ єго милость часу подобного хочетъ о томъ доведатися: которымъ обычаємъ Степань мають (князі Гольшанські – Авт.) листы потвержоно Казимера короля»396. На той час Степань фактично належав дочці княгині Ровенської, теж уже княгині-вдові Анастасії Гольшанській, але
претензії на маєток заявив племінник її чоловіка, князь Юрій Гольшанський-Дубровицький. Очевидно, у зв’язку з цим Марія і «згадала» офіційно про те, що взагалі-то вона була князівною Степаньською397.
Того ж року, 11 липня – король Жигимонт I підтвердив права княгині Марії Ровенської на Рівне; у цьому акті згадуються й документи на маєток попередників Жигимонта, які до нас не дійшли. Повідомивши про купівлю Рівного її чоловіком, княгиня продовжувала: «(…) гдє замок вжо справєн и мѣсто осажоно, и на то листъ потвєржєный отца нашого, славноє памєти Казимєра, короля єго милости, и тєж листъ купчий пєрєд нами вказывала. Такжє клала пєрєд нами листъ брата нашого славноє памєти Алєксандра, короля и вєликого князя єго милости, который жо листъ свѣтчит тым обычаєм, щто ж отєц нашь смотрѣл с ключником Луцким, паном Богданом Сєнковичом Гостьским о подводы, иж єго подводъ Гостьских в Ровном нє отмѣнивают, и в том єго милость княгиню Сємєновую Ровєнскую правую нашол, подлє листу судового нєбожчика пана Михайла Монтовтовича, а пана Ивана Ходкєвича, а брата єго пана Пацка. И просила нас, абыхмо то єй потвєрдили нашим листом на вєчность. Ино мы на єє прозбу то вчинили, дали єй сєс наш листъ, и потвєржаєм то сим нашим листом вѣчно єй и єє дѣтєм и на потом будучим их сщадком и их ближним. Мают они тот вышє мєнєный замок Ровноє и з мѣстом єго и зо всими сєлы и присєлки єго и з бояры и зъ слугами путными и зъ их сєлы, и тєж зо всими людми данники и слободичи и тяглыми, и з их всими землями пашными и бортными, и боры и лєсы и з дубровами и гаи и з ловы и з ловищи и з сєножатми и с озєры и з бобровыми гоны и з рєками и з рѣчками и их потоки и з млыны и их вымєлки и з данми грошовыми и мєдовыми, бобровыми и куничными, и з мыты, которыи будут зъ стародавна там бывали, и зо всими иными платы и доходы, которыи якимколвєк имєнеммогут названы, або мєнєны быти и зов сим правом и панством (…) Такжє и подвод Госщьских вжє вѣчнє нє маєт в Ровном отмєняти»398.
Того ж дня король підтвердив княгині ще й права на Квасилів і т. д., відкинувши претензії на ці маєтки від Джусичів –спадкоємців їхнього колишнього власника. «Што пєрво сєго жаловали нам очєвисто в Мѣлнику, как єхали єсмо з отчизны нашоє, Вєликого князства Литовского до панства нашого, коруны Полскоє, зємянє Волынскии: Игнат, а Богдан, а Ивашко Джусичи, што ж княгини Сємєновая Ровєнская, княгини Маря, держала под собою близкость их, имєня у Волынской зємли на имя Квасилов, Корнино, а Колодноє, а Бєрєжаны, а Басоє, а Став, а Славноє, а Растов безправнє. А княгини Сємєновая Ровєнская повѣдила пєрєд нами тым обычаєм: што ж князь єє пєрвє тыи имєня держал, нижли єє понял, и она за князєм дватцат лєт [была], а опослє князя, будучи вдовою, тыи имѣня тридцат лєт во в покои держала, а впоминаня от отца тых Джусичов, ани от самых их никоторого нє слыхала, и клала пєрєд нами листъ купчий на тыи имѣня (…) И мы пытали Джусичов, мают ли они на то который доводъ, иж ся о тыи имѣня князю єє, а либо єй самой вспоминали за отца нашого, славноє памєти Казимєря, короля єго милости, и Джусичи на оный час доводу никоторого нє вчинили, и просили нас, абыхмо то им отложили до нашого щасного приєханя зася ку отчинє нашой, Вєликому князьству Литовскому. И мы, нє хотячи им так коротко вдѣлати, отложили єсмо тоє дѣло до того сойму, который быхмо мєли напєрвєй с паны радами нашими у Вилни, приєхавши с Полски (…) и приказали єсмо имъ обѣма сторонамъ, под страчєнємъ права, єстлы бы в тый дєн по нашом при-єханю к Вилни з них которая сторона пєрєд нами нє стала. Ино какъ єсмо тыми разы приєхали до Вилни, и княгини Сємєновая Ровєнская пєрєд нами ку праву стала, на тот рокъ вышє писаный, а Джусичов один брат ихъ Богдан к нам приєхал к Вилни, вжє послє того року в полторы нєдѣли. Ино тот, въ правє ставши, отповєдати нє хотєл и доводу никоторого нє чинил на то, єстли бы отєцъ ихъ, а либо они вспоминалися о тыи имєня за отца нашого Казимиря, короля єго милости. И мы, выслухавши того листу купчого, и порозумєли єсмо, иж Ванко Кирдиєвич нєбожчику князю єє тыи имѣня на вєчность продал, а Джусичи на рокъ положєный под страчєнємъ права пєрєд нами нє стали и до оного часу, какъ нєбожчикъ князь єє тыи имѣня купил, и до сих часовъ вспоминаня никоторого нє было, как жє и в правєх выписано: єстли бы хто о которую близост свою за отца нашого Казимиря, короля єго милости, нє вспоминался, то вже вѣчнє о то упоминатися нє маєт. И мы в томъ княгиню знашли правую и при тых имѣнях єє зоставили и потвєржаєм симъ нашимъ листомъ вѣчно єє самой и єє дѣтємъ (…) а Джусичи вжє вѣчнє нє мают у тыи имѣня уступатися»399.
1508 р., травень – король Жигимонт I підтвердив княгині Марії Семеновій Ровенській привілей короля Олександра на відбування ярмарків у Степані400. Якщо це не помилка замість Рівного (така помилка не виключена, оскільки документ відомий лише за регестою), то чи не означає це, що Марія, як уроджена князівна Степанська, отримала у Степані частину ярмаркових прибутків? Тим більше, що за короля Олександра Степань належав зятю княгині, князю Семену Гольшанському, а в 1508 р. – фактично її дочці, Семеновій дружині Анастасії.
1511 р., 4 липня – «Била нам (королю Жигимонту – Авт.) чолом княгини Сємєновая Василєвича, княгини Маря Ровєнская, о том, што єсмо дали єй в Луцком повѣтє два дворища на Красном (передмістя Луцька – Авт.), на имя Стєпановскоє а Малыщинскоє с тыми двома чєловєки служєбными, которыи на тых дворищах живут, на имя Богданца а Тимошца, и листъ пєрвую нашу данину пєрєд нами указывала, и била намъ чолом, абыхмо тыи два дворища (…) дали на вѣчность. Ино мы з ласки нашоє и тєж для єє чолом битя то учинили (…)»401. 1516 р., 6 березня – в Острозі, княгиня Марія Ровенська, разом зі своєю онукою Тетяною та її чоловіком, князем Костянтином Острозьким, підтвердили надання її (Марії) дочки, покійної княгині Анастасії Гольшанської, Києво-Печерському монастирю на двір Городок з присілками Обаров і Лобківщина, а також с. Волницю у Глуській волості князя Гольшанського402.
Того ж року, 7 квітня – Іван Федорович Болбасович, батько якого продав свої маєтки Ростоки і Поріччя князю Семену Юрієвичу (Гольшанському), «послє живота княгини єє милости (Анастасії Гольшанської – Авт.) бил єсми чолом господарю моєму, князю Костянтину Ивановичу Острозскому, чєрєз княгиню Сємєновую Василєвича, княгиню Марю Ровєнскую, абы єго милост рачил ласку и жалованє своє господарьскоє вдѣлати и тым влостным имѣнєм своим, Ростоки и Порѣчєм мєне, слугу своєго, пожаловати. И господар мой (…) на жаданє тєщи своєй, княгини Сємєновой Василєвича Ровєнскоє, княгини Марии, то учинил (…)»; далі Болбасович обіцяє служити зі своїми нащадками князю Острозькому, його дружині та їхнім нащадкам403.
Того ж року, 24 липня – князь Костянтин Острозький видав лист, у якому повідомляв, що «билъ мнѣ чоломъ служебник мой Иван Покотилович и жаловал на княгиню Семеновую Ровенскую княгиню Марю, и повѣдил передо мною, иж дей есмы малъ остал (отъ) отца и матки своее и был у в опеце у ее милости кнегини Ровенское; а так ее милость княгиня Ровенская, видячи то, ижем я мал остал (отъ) отца и матки, отдалила от мене,а собе привлащила отчизну мою Богдашов и слузѣ своему отдала, што был выслужил от давных лѣтъ отец мой тот Богдашов на пане Олизаре (старості Луцькому – Авт.); и тые листы даты пана Олизаровы ее мл. яко опекунка в собе мает; а мнѣ тое отчизны моее Богдашова и тых листовъ твердостей на тое имене, от пана Олизара наданых, вернути не хочет. Якож я сам (князь Острозький – Авт.) (…) за тым служебником моим Иваном Покотиловичем многокрот писал до кнегини Ровенское, абы ему тую отчизну его без его волокитов и накладовъ вернула. И кнегини Ровенская била ми челом, абых ему за тую отчизну его Богдашов отмѣну дал, не хотячи того служебника своего Олешка с того Богдашова рушати. Ино я за прозбою и жаданемъ тещи моее кнегини Ровенское, так теж и обачивши того служебника моего Ивана Покотиловича его вѣрные а пилные послуги ко собе, далъ есми ему отмѣну за отчизну его Богдашов, ведлугъ дат и твердостей пана Олизаровых, которых есми добре свѣдом, то естъ дворищи обапол речки: одно дворище от Здолбици на имя Петигорщину, и двѣ дворища против тое ж Петигорщины, на другой стороне речки от Ровного, на имя Костюковщину (…)»404.
Отже, як бачимо, князь Острозький, який забрав Богдашов у княгині Марії 1499 р., пізніше повернув-таки їй вказаний маєток. Очевидно, це сталося після одруження князя Костянтина на онучці Марії, князівні Тетяні-Анні Гольшанській, у 1507/1508 р.Варто ще зазначити, що княгиня Ровенська набула Богдашів цілком законно, всупереч свідченню Покотиловича, шляхом офіційної купівлі у 1491 р. Це була остання датована прижиттєва згадка про княгиню Марію. Відомо ще, що вона записала, очевидно, незадовго до смерті, маєток Квасилів на вічність Дорогобузькому монастирю пресв. Богородиці405 (Дорогобуж, разом зі вказаним монастирем, наприкінці 1514 р. був наданий князю Костянтину Острозькому406). Марія прожила довге життя, переживши двох чоловіків, зятя та навіть власну дочку. Вона померла не пізніше квітня 1518 р., залишивши всі свої володіння князю Острозькому: 1 травня той отримав підтвердження на ярмарки у семи містах, серед яких вказані Колодно та Рівне407, а 5 травня – на всі воло-діння, які дісталися йому «після покійного благородного князя Семена та дружини його, князя Марини (так!) Васильовича Ровенської, діда та баби дружини його (post olim magnificum ducum Siemion et uxorem eius, ducum Marinam Vassyliewicza Rowienska, avum et avam uxoris eiusdem)».
Ці величезні володіння були наступними: всі без винятку маєтки, які князь Семен Збаразький отримав за поділом 1463 р. – замок Колодно та 21 село; Ростоки (взагалі-то володіння Івана Болбасовича, слуги князя Острозького – див. під 1516 р.), Козлин (спадщина чи купівля від князя Юрія Федьковича Несвізького, також належав слузі князя Гольшанського, а потім, напевне, Острозького – див. вище); Манів, Лопушна (спадщина після князя Солтана Васильовича, отримана у 1475 р.); у Полонському повіті маєток Шульжинці (вислуга чи купівля князя Семена); замок Рівне (купівля від Івашка Дичка у 1461 р., чи може й раніше) з селами Квасилов, Корнино, Колодно, Бережани, Басоє (Bassie), Славне, Арестов (купівля від Ванька Кердеєвича Джусича у 1470 р., чи й раніше), Хоцень (записаний Марії вітчимом, Олізаром Шиловичем, і підтверджений 1487 р.); Бегонь, Караєвичі, Добринь, Климентів (присілки Городка – спадщина князя Солтана, отримана у 1475 р.), Заборол, два Житини, Kusthyn (?) та двір Першковий (area Perskowa) (колись належали князю Юрію Несвізькому), Студенки та Ставок (заклад від князя Федора Васильовича Збаразького у 1485 р.) – все до замку Рівного; Івачов Нижній, Янковці, Обаринці, Васковці, де Оначко сидів, Оприловці зі всім (виміняні у князів Михайла та Семена Васильовичів Збаразьких близько 1480 р., але забрані княгинею Марією, як видно, вже після смерті чоловіка); у Новогродському повіті Стволовичі, які пан Война записав княгині Ровенській (її перший чоловік, Немирович, десь наприкінці 1450‑х рр.); також кілька дворів і будинків у Луцьку та дворища у Красному
(під містом)408.
ЖЕНА: 1460(?), МАРІЯ МИХАЙЛIВНА РОВЕНСЬКА (+1518), дочка князя Михайла Степаньського i Федьки, дочки пана Юрші (відомого соратника великого князя Швитригайла). Перший її чоловік – Война-Яків Немирич, син старости Луцького.
Дети: Анастасiя.
359 AKLS. – T. I. – S. 53–54, № LVI (за оригіналом). Акт датований 1461‑м р., 22 грудня. За вересневим стилем літочислення це буде ще 1460 р.
360 Литовська метрика. – Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. – К., 2005. – С. 160.
361 Цитуємо у зворотній транслітерації з латиниці за: Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 11. «Дня 9 грудня 1541 р. Архів дубенський № 12».
362 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Чепелева й Лука тут показані окремо, хоча мова напевно йде про одне село.
363 Собчук В. З історії… – С. 235.
364 AKLS. – T. I. – S. 55–56, № LVIII (за оригіналом).
365 AKLS. – T. I. – S. 64–65, № LIX (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
366 «Українські грамоти XV ст. – С. 67–68 (5. 08. 1470, Львів). Угода опублікована за записом 1621 р. у луцькій гродській книзі. Датування її в тексті 1478‑м роком не збігається з указаним у ньому 3‑м індиктом; крім того, восени 1472 р. уряд холмського каштеляна належав уже іншій особі (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 2. – S. 152, nr. 1091). Присутність королівського писаря Васька Любича натякає на те, що угода укладалася під час відвідин Львова монархом. За даними Ірени Сулковської-Курасьової, він перебував тут від 3 до 23. 08. 1470 (Сулковска-Курасева И. Итинерарий Казимира Ягеллона… – С. 304). З огляду на сказане надаємо перевагу даті за індиктом». 367 Собчук В. Ровенська волость: формування, склад, власники // Від коріння до крони. – Кременець, 2014. – С. 147–148, 151 (карта). 368 AKLS. – T. I. – S. 69–70, № LXXIV (за оригіналом). 369 AKLS. – T. I. – S. 71, № LXXV (за оригіналом). Дата – 6983 р., індикт 8, тобто до 1 вересня. Цей поділ, очевидно, відбувся вже після вироку від 4 липня 1475 р., оскільки там про нього нічого не згадано: а саме той документ вирішив «завислу в повітрі» ситуацію, що тривала відтоді, як князь Семен та батько князя Михайла, князь Василь Васильович, так і не змогли домовитися про розділ спадщини князя Солтана, через що й держали її спільно, беручи прибутки на-пополам.
370 Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2. Семкович помилково датував цей акт з печатками князів Несвізьких-Збаразьких 1461 р., але уточнив, що то був документ з Бібліотеки Оссолінських у Львові № 693, надрукований в AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семена Васильовича та Михайла Васильовича уділу їхнього померлого брата (так) Солтана. Помилкова дата Семковича перейшла потім у праці М. Гумовського (Gumowski M.Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3–4. – S. 712) та О. Однороженка(Однороженко О. До історії української генеалогії та геральдики…. – С. 47). У праці М. Хайсінга до князя Семена Збаразького помилково віднесена печатка князя Василя Васильовича (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza
w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).
371 AKLS. – T. I. – S. 75–76, № LXXX (за оригіналом).
372 Aрхив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 102–103 (за оригіналом). Акт не датований, серед свідків жодних урядовців також немає.
373 Собчук В. З історії… – С. 238–239. 374 LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr 25. – P. 288, Nr 236. У тексті документ датований 30 червня 7‑го індикту. Це відповідає або 1474 р., але тоді ані князь Семен не був старостою Кременецьким, ані Іван Ходкевич – Луцьким, або 1489 р., але тоді обидва вони були вже покійними. Ще 8 січня 1477 р. старостою Луцьким був Михайло Монтовтович, а 2 серпня 1478 та 13 травня 1479 р. – вже Іван Ходкевич, який у 1480 р. перейшов на уряд воєводи Київського (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). До 1‑ї половини 1478 р. документ відноситися навряд чи може, оскільки ще 2 червня цього року князь Семен старостою Кременецьким не був (описані в листі події відбувалися, мінімум, за кілька днів до його відсилки 30 червня; хіба що князь був призначений старостою десь 5 – 20 черв-ня?, але це мало-вірогідно). Отже, залишається лише 1479 чи, можливо, 1480 р., тобто 12‑й чи 13‑й індикт.
375 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за оригіналом); помилковий рік у заголовку виправлено на s. 162.
376 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 84 зв.-85. Цей важливий запис віднайшов В. Собчук (Собчук В. Степанська волость та її власники // Від коріння до крони. – Кременець, 2014. – С. 110, прим. 7). Про Степань як «именье єє отъчизноє» Марії див. також нижче, 1507 р. 377 AKLS. – T. I. – S. 87, 240–242, № XCI, CXXXVIII, CXXXIX (за копіями XVI ст.).
379 Aрхив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 27–29 (за списком з актової книги). Документ не датований. Ю Вольф датує його близько 1455 р. (Wolff J. Kniaziowie … – S. 23, 607), В. Собчук – десь початком 1460‑х рр. (Собчук В. Степанська волость та її власники. – С. 111). 380 ПСРЛ. – М., 1980. – Т. XXXV. – С. 123. 381 Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4.
378 Собчук В. Степанська волость та її власники. – С. 112–113. 382 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за оригіналом); у заголовку акт датований 1482 р. помилково (див. s. 162).383 AKLS. – T. I. – S. 120–121, № CXX (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Грамота датована лише 3‑м індиктом. «На думку видавців, лист з’явився 1500 p. (ibid. – S. 164–165), та дані про путивльського намісника Митка Голенку, вінницького намісника Кміту Олександровича й дворянина Семена Полозовича, що були свідками, дають підстави перенести його на 1485 р. 27. 07. 1486 (через рік після нашої дати) згадується путивльський намісник Митко Олександрович (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 42), гадаємо, тотожний першому свідкові, а під час захоплення Путивля 6. 08. 1500 (за три дні до дати видавця) московськими військами намісником був князь Богдан Глинський (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... – S. 87). Другий свідок 7. 08. 1488 фігурує в ролі вінницького намісника (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 67), 2. 06. 1489 займає вже аналогічний путивльський (ibid. – Р. 82), а 1495 р. – черкаський уряд (ibid. – Kn. Nr. 6. – P. 110, 114); у квітні 1498 р. вінницьким намісником був уже Костянтин Острозький (ibid. – Р. 175–176). Третій свідок у 1494 – 1499 pp. був уже київським ключником (ibid. – Р. 140, 237, 242, 245, 343), а в листі ще дворянин» (Собчук В. Ровенська волость… – С. 146, прим. 6). 384 AKLS. – T. I. – S. 87, № XCI (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Грамота датована 6995 р., «индикта шостого». Листопад вказаного року мав би припадати ще на 1486 р., але індикт – на 1487‑й. Надає-мо перевагу індиктовому датуванню, як більш поширеному в королівській канцелярії.
385 AKLS. – T. I. – S. 241–242, № CXXXVIII (за копією XVI ст). Згадується ще 11 листопада 1486 р., помер у тому ж році (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). 386 AKLS. – T. I. – S. 240, № CXXXIX (за копією XVI ст). 387 AKLS. – T. I. – S. 92, № XCVII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
388 AKLS. – T. I. – S. 93, № XCVIII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 389 AKLS. – T. I. – S. 101–102, № CVI (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
390 AKLS. – T. I. – S. 113, № CXIV (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
391 AKLS. – T. I. – S. 145, № CXLV (за оригіналом). 392 AKS. – T. III. – S. 53, № LXXXI (регеста в «Сумаріушу Острозькому»). 393 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –
Спр. 196]. – Л. 252 об.-253; коротка регеста: Руська (Волинська) метрика. – К., 2002. – С. 375. Акт видано в Бересті 21 грудня 3‑го індикта, що для правління великого князя Олександра відповідає 1499 р. 27 квітня 1548 р. документ підтвердив король Жигимонт Август, а 20 червня 1583 р. його внесено до книги 7 «Руської метрики». Оригінал ще в 2‑й половині XIX ст. знаходився
«в архіві ровенському» (Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4, przyp. 2, помилково вказаний 1500 р.).
394 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 175–176.
395 AKLS. – T. I. – S. 125–126, № CXXIII, CXXIV (за копіями близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 396 Русская историческая библиотека. – СПб., 1903. – Т. 20. Литовская метрика.
Т. I. – Стб. 548, № 18.
397 Собчук В. Степанська волость… – С. 116–117.
398 AKS. – T. III. – S. 42–43, № LXXIII (за копією близько 1540 р.); LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 202–203, Nr 222.
399 AKS. – T. III. – S. 44–45, № LXXIV (за копією близько 1540 р.); LM. – Kn. 8. – P. 303–304, Nr 404; Русская историческая библиотека. – Т. 20. Литовская метрика. Т. I. – Стб. 550–553, № 21.
400 AKS. – T. III. – S. 57, № LXXXVII (регеста з «Сумаріушу Острозького»).
401 AKS. – T. III. – S. 86–87, № CXIV (за копією близько 1540 р.).402 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –Спр. 191]. – Л. 50–56; регеста: Руська (Волинська) метрика. – К., 2002. – С. 228, № 9. У виданні акту за названим джерелом (Акты, относящиеся к истории
Западной России. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119–120, № 96) княгиня Ровенська чомусь пропущена.
403 AKS. – T. III. – S. 137–138, № CLXVI (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
404 Aрхив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 340–341 (спи-
сок 1584 р.).
405 Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego. – Rkps. 425. – S. 54 (Собчук В. Ровенська волость… – C. 148).
406 AKS. – T. III. – S. 120–122, № CXLIX (за оригіналом).
407 AKS. – T. III. – S. 163–165, № CLXXXII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
408 AKS. – T. III. – S. 166–168, № CLXXXIII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Цікаво, що у регесті цього акту, облятованого у актах Луцьких, князь Семен названий Несвізьким: «1518 Fra 3. Ipso Die S. Floriana Cracoviae, Privilegium a Serenissimo Sigismundo Rege Poloniae Super arcam Kołodno, Rowne, Kozlin, Chociń, ac alia, duci Constantino Iwanowicz
Ostrogski, post olim Simeonem Wasilewicz Nieświski et Marianna Rowieńskaкнязь uxorem Ejus avum et awiam (…)» (Stecki T.-J. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. – Lwów, 1871. – Serya 2. – S. 402, przyp. 1).
КН. СЕМЕН-СОЛТАН ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ (1463, † 1472)
3‑й син Василя Федьковича, князь (?) (? ‑1472 рр.), відомий переважно під своїм другим, некалендарним іменем арабського походження (від «Султан» – правитель).
9 липня 1463 р. сини князя Василия Федоровича Несвицкого – Василь, Семен і Солтан, – „отчичи и дедичи Збаразскии”, поділили батькову спадщину, головна складова якої нараходвувала 2 городи, 68,5 сіл, 1 дворище й 1 селище, розташовані компактною групою на півдні Волині, і становила окремий Збаразький повіт. Город Збараж і 30,5 сіл отримав Василь Васильович, город Колоден і 20 сіл відійшли Семенові Васильовичу, а решта 20 поселень (у тому числі два Вишневці), але без города, залишилися Солтану Васильовичу [28, s. 54–55]. Крім Збаразького повіту, Несвіцьким належало кілька поселень у Луцькому повіті в районі на північ від нинішнього міста Рівного. У дільчому листі 1463 р. згадуються розташовані тут двори Двірець і Городок та села Караєвичі, Обарів, Тинне й Студеняківці [28, s. 55], а по сусідству лежали села Забороль, один і другий Житин та дворище Перушовича, які 1467 р. належали князю Юрію Несвіцькому [7, кн. 196, л. 224]. Давніше всі ці поселення становили, очевидно, єдиний комплекс. Чи були тут які оборонні споруди, писемні джерела замовчують.князю Солтану дісталися «у Луцком повѣтє Городокъ двор, а сєла: Караєвичи, Обаров, Тинноє, а в Збаразском повѣтє: Олєксинєц, Островєц, Бакота, два Бутины, два Вишнєвцы, Лопушная, Орєвцы; а што матка наша дєржит отчину нашу и сєла Манєв, и другий Старый Манєв, Тараж, Пєрєдмир, Бурсуковцы, Влашиновцы, Вєрбовєц, Ряшнєвка, Доманинка, Чєрниково дворищє, а вєрхъ Попова ставу сєлищо, гдѣ Луцевичи сєдѣли, то всє брату нашому Солтану послє матки нашоє живота (…) а князю Солтану у Вишнєвцы пол гроша из Збаразского мыта»409. Дійсно, після смерті матері князь Солтан успадкував і їі маєтки: у розподільчих актах Збаразьких 1475 – 1481 рр. майже всі вони згадуються як його спадщина . Володіння князя Солтана у Збаражчині розташовувалися на р. Горині, у верхів’ї Жираку (її притоку) та на Ікві. «Маєтки князя Солтана займали великі території на півночі Збаразького повіту в басейні Горині й Жираку, заходячи клином аж на Ікву». «У частці князя Солтана стороннім було село Тараж, яке виділялося навіть своїм відірваним розташуванням на Ікві. На відміну від інших поселень Збаразького повіту, у Таражі ще й у середині’XVI ст. залишалася городова повинність на користь Кременецького замку410. Крім того, наприкінці XVI і на початку XVII ст. цього села настирно добивалися зем’яни Бережецькі, стверджуючи, що воно належить їхньому роду411»412.
Центром своїх володінь у Збаражчині князь Солтан, очевидно, зробив Вишневець, побудувавши там перший замок. Так, якщо у 1463 р. два Вишневці ще перераховані серед сіл (причому далеко не на першому місці), то в актах 1475 р., виданих через 2–3 роки після смерті Солтана, Вишневець фігурує вже як «город» або «твєржа». Крім того, в одному з цих актів Манів також зветься не селом, а двором з власними селами й присілками413. Вже після поділу 1463 р., залишивши свої володіння братам, князь Солтан вирішив шукати щастя у Москві, але довго там не затримався. Відомий його заповіт, укладений 3 жовтня 1472 р. Оскільки цей цікавий документ ніколи не публікувався, наводимо його текст повністю.
«Во имя свєтоє живо на[ча]лно[й] Троицы, Отца и Сына и Святого Духа. Сѣ яз, князь Сємєнъ Василєвичъ Солтанъ отчичъ Збаразский, в своєм цєлом розумє, в доброй памяти, записоваю по своєй душє на своєй дєдинє на Городку и к тому присєлокъ Климєнътовъ а Бєгоню двєстє копъ грошєй, сто копъ к Прєчистой к Пєчєри, а съ[т]о копъ к цєрквамъ на сороковустиї. А што коли моєй дєлєницы в Збаразскомъ повєтє, на том записоваю дочкамъ своимъ двєстє коп грошєй, нєхай то братия моя дочкамъ моимъ положать. А што коли братия моя князь Василєй а князь Сємєнъ до моєго приєзду имєли, доколє я из Москвы нє приєхалъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имєния мєли. А што котороє имєние под кого подошло о моєм приєздє и чиє дєлницы, ино бы то нєхай опятъ за ся вєрънєно тому, чиє было в перъвомъ дєлу. Або ж (?) ся по моєм животє ото братия моя (…, кілька неясних слів) а по пєрвому бы дєлу держали (…, те саме).
Слугам своим вєръным записываю, которыє жъ ми много лєтъ послужили: Роману на Добры[ни?] а на Корыєвичох пятьдєсятъ копъ грошєй со всимъ с тымъ, яко жъ то к тому объєхано, а Омелияну на Обаровє тридцатъ копъ грошєй а со всимъ жє с тым, што к тому объєхано. А при моємъ животє с того имєня они нєхай мнѣ служать, а што ся съ[т]анєть Божа воля надо мною, и по моємъ животє они с того именья нєхай служать кому хотятъ. А пакъ ли всхотятъ братя моя мєти, ино нєхай бы тыє пєнязи отъложать слугам моим Роману а Омєляну, которыє жъ я имъ записалъ на томъ имєнию. А што коли имаю в во всихъ дворах чєляди, то єстъ вольныє, а по моємъ животє нєхай вси идуть добровольнє, гдє кому хотятъ. А при томъ был духовникъ мой Ионанъ игумен, а панъ Сємєнъ Григорєвичъ, панъ АндрєйЧапличъ, панъ Олєхно Джуса, князь Олєксанъдро, панъ Русинъ Изуповичъ, а иньшихъ было при томъ много добрых. А писалъ пана Сємєна Григорєвича писаръ Гридко. Лєта шєсть тисєчъ сємъсотъ (!) осмъдєсятъ пєрвого, инъдикътъ шостиї, октєбръ трєтий»414.
Очевидно, невдовзі після цього князь Семен-Солтан Васильович і помер: його брати деякий час держали його спадщину спільно. За заповітом Солтана Збаразького, складеним 3 жовтня 1472 р., його маєтки залишилися братам [7, кн. 195, л. 233]. Оскільки Василь Васильович під час оборони Збаража 1474 р. від татар загинув [37, s. 608], його частку успадкували сини Михайло, Семен Перший, Семен Середній, Семен Менший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васильович та найстарший із синів брата Василя поділили спадщину Солтана [28, s. 69–71], а 1478 р., за наказом великого князя, заново переділили її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поділом, у частці синів Василя Васильовича згадується вже „твержа” Вишневець [28, s. 69–71, 161–162]. Оскільки Солтан тривалий час служив у Москві, а маєтками відали брати [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхніми зусиллями.
ЖЕНА: (?) МАРИЯ ЕЛЕАЗАРОВНА СИЛОВИЧ.
Дети: Иван(?), Марiя, Анна.
409 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близько 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
410 Ревізії українських замків 1545 року. – К., 2005. – С. 196, 198; разом з Таражом тут згадана і Лопушна.
411 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 611–612 зв.; Спр. 11. – Арк. 2–2 зв.
412 Собчук В. З історії… – С. 235, 236.
413 AKLS. – T. I. – S. 70, 71
414 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 233–233 об.; регеста: Руська (Волинська) метрика. – К., 2002. – С. 371. Тестамент було підтверджено 11 травня 1583 р., а 20 червня внесено до книги 7 «Руської метрики». Дата 3 жовтня 6981 р., за вересневим стилем, відповідає 1472 р., і цілком узгоджується з 6‑м індиктом. Польська регеста документу, з частково невірно витлумаченим змістом та помилкою в даті, відома також за сумарієм архіву князів Острозьких 1594 р. (Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego, ręk. 425, s. 354): «List ks. Semena Zbaraskiego, w którym zapisuje po swej duszy na Grodku i na przysiołku Klementowa i Biechniu 200 kop Przeczystej w pieczarze, a dziewkom swym 200 kop i aby to bracia jego ks. Wasyl i Semen odłożyli do jego przyjazdu z Moskwy, a jeśli by nie wrócił, aby te imienia za swoje mieli, an. 6991» (Собчук В.Найдавніші реєстри документів архіву князів Острозьких // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2012. – Т. CCLXIV. Праці історично-філософської секції. – С. 384, прим. 47).
7. Российский государственный архив древних актов, ф. 389 (Литовская Метрика), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
8/4. ДАНИЛО ВАСИЛЬОВИЧ НЕСВІЗЬКИЙ (1460)
Він відомий лише за патронімом свого сина, князя Василя Даниловича Несвізького, який у 1485 – 1508 рр. згадується на московській службі. Цілком вірогідно, що до Москви виїхав ще сам князь Данило Несвізький: будучи молодшим сином, як і Юрій, він не міг розраховувати на якусь пристойну частку зі спадщини Федька, яка практично вся відійшла до старшого сина, Василя.
V генерація
КН. БОРИС ЯЦЬКОВИЧ НЕСВИЦКИЙ [?]. князі Несвицкие
Князь несвіцький (початок XVI ст.).У 1537 р. Сидір Михайлович Бокій отримав двір із службами у Слонімському повіті, який тримав перед тим «князь Борис Несвізький». Його нащадки дрібні князі НЕСВІЦЬКІ вигасли у XVI ст.
КЖ. АНАСТАСІЯ СЕМЕНІВНА НЕСВІЗЬКА ЗБАРАЗЬКА КОЛОДЕНСЬКА ( *1460‑е, † 1511/1516),
єдина дочка князя Семена Васильовича Несвізького-Збаразького-Колоденського та княгині Марії Ровенської, народилася у 1‑й половині 1460‑х рр.
1 квітня 1481 р., під час укладення угоди своєї матері з князем Михайлом Васильовичем щодо спадщини батька, вона вже була замужем за князем Семеном Юрієвичем Гольшанським. Зокрема, князь Михайло зазначав: «ачь коли на тотъ час нє было дочки єи, а жоны князя Сємєновы, а сестры моєи княжны Настасьи, ижь єй того имѣнья подь мною нє искати, ани тои рѣчи подносити»487.
1489 р., 18 січня – у Степані, використовуючи суверенну формулу «Милостью Божєю и Прєчыстоє Єго Матери», княгиня Настасія записала «мужу своєму князю Сємєну Юрьєвичу у отчинє моєй имѣнья Заборол, а Городок, а Косков зо всими с тыми присєлки, што к тым имѣньям прислухаєт. А єстли ся надо мною Божя воля станєт, и я просила мужа своєго князя єго милость, абы єго милость што записал к церкви Божєй к святому Иоанну к Голшаном, гдѣ маєт и тѣло моє лежати. А я князь Сємєн Юрьєвич маю придати ку святому Иоанну к Голшаном полумєрокъ мєду и з людми и з грошми и зо всими подачки у вотчизнє моєй. А єстли мнѣ княгини Настаси с князем єго милостью Бог дѣток нє дасть, а надо мною станєт[ся] воля Божя, [а] по моєм животє князь єго милость усхочєт собѣ иную жону поняти, будут ли у них дѣтки, ино тыи имѣнья вси князю єго милости и дѣтєм єго милости вѣчно и нєпорушно, а моим ближним никому нє надобє ся уступати. А єстли пак им Бог дѣток не дасть, ино тыи вєрху писаныи имѣнья вси мают быти по князя єго милости животѣ святому Иоанну (…)»489.
Побоювання княгині Анастасії були даремними: вона не лише пережила чоловіка, який помер у 1505 р. на головному волинському уряді – старости Луцького та маршалка Волинської землі, – а й народила йому дочку Тетяну, яка у 1508 р. вийшла заміж за князя Костянтина Острозького, гетьмана ВКЛ490.
1507 р., 24 лютого – король Жигимонт, на її прохання, підтвердив княгині Анастасії Гольшанській право на володіння маєтком Головин у Луцькому повіті, наданий її чоловікові королем Олександром, а також на єврейський Левонівський дім у Луцькому місті та його ж фільварок у передмісті491. Того ж року княгиня Анастасія увійшла в конфлікт з братом та племінником свого покійного чоловіка. А саме, 8 липня «жаловала кнегиня Семеновая Юрьєвича на князя Алексанъдра Юръєвича (Гольшанського – Авт.) о накладъ: штожъ дей мужъ мой збудовалъ замокъ Степань и на то наложилъ на две тисечи копъ грошей». Князь Гольшанський відповів, що його покійний брат будував Степаньський замок не своїм власним коштом, а людьми з їхніх спільних маєтків; сам він теж збудував замок Станьків, але за те від княгині нічого не вимагає. Король Жиги-монт I доручив вирішити справу панам своєї Ради, але ті примирити сторони не змогли. Тоді монарх постановив: дільчі, які виїдуть ділити маєтки Гольшанських на три частини, «мають то осумовати, што онъ будеть на тотъ замокъ наложилъ своихъ властныхъ пенязей, а што будеть не людми будовалъ, то маютъ осумувати, и тамъ тому делу маєть конецъ быти».
Наступного дня, 9 липня, «жаловала кнегини Семеновая Юрьєвича на князя Юрья Ивановича Дубровицкого (племінника покійного чоловіка – Авт.): штожъ дей ми многии от него кгвалты и грабежи делаются. А князь Юрьи на неє ся жаловалъ, ижъ бы єму от неє кгвалты и грабежи деялися. И просили зъ обу сторонъ, абы въ томъ былъ закладъ заложонъ. Ино господарь єго милость зъ ихъ прозьбы заложилъ закладъ тисячу копъ грошей, штобы чересъ то межи нихъ съ обу сторонъ кгвалтовъ и грабежовъ не было»492. Незадовго перед тим князь Юрій подав позов проти свого дядька, князя Олександра Гольшанського, та тітки – «patruam suam, ducissam Simeonis Georgidis Anastasiam», вимагаючи справедливого поділу родових маєтків; король задо-вольнив вимогу позивача493 (див. про призначених дільчих у попередньому абзаці).
1508/1509 р. – старостина Луцька, княгиня Семенова Юрієвича, одержала дозвіл пропускати за кордон 100 «камнів» воску, а 16 жовтня 1509 р. у Львові – ще 400 «камнів» безмитно494. 1510 р., 22 жовтня – на прохання княгині, король Жигимонт I підтвердив їй право на проведення щороку двох ярмарків у Степані, раніше надане її покійному чоловікові королем Олександром; причому іншим князям Гольшанським вступатися у вказані ярмарки було заборонено495. Приблизно тоді ж княгиня Семенова Гольшанська та її зять, князь Костянтин Острозький, відступили князю Олександру Юрієвичу Гольшанському «свою третину литовських маєтків, отриману під час остаточного поділу родових володінь, а він віддав їм свою третину в Степані, волинських дворах Горбаків, Подоляни й Золотиїв та дворі Романов»496. Втім, князь Юрій Дубровицький відмовлятися від своїх прав на Степаньський ярмарок не збирався: за свідченням князя Костянтина Острозького на початку червня 1511 р., «онъ, наславши кгвалътомъ на ярмарокъ мой Степаньский, мыто и иныє доходы на купъцохъ побралъ, чересъ привильє вашеє милости; которымъ же привильємъ ваша милость тотъ ярмарокъ тешчи моєй, старостиной Луцкой кнегини Семеновой Юръєвича кнегини Настасьи и мне потвердилъ, а небожъчику пану Виленьскому князю Алекъсандру Юръєвичу и єму (князю Дубровицькому – Авт.) въ тотъ ярмарокъ вступитися не казалъ». Князь Дубровицький відповідав, що силою він на ярмарку нічого не брав, а взяв свою третину за домовленістю з намісником та урядниками князя Острозького; це підтвердили й королівські дворяни. Король звинуватив князя Юрія, наказавши віддати все зібране князю Костянтину, й визнав виключні права на Степаньський ярмарок князя Острозького497. Як бачимо, княгиня Анастасія віддала свою частку Степаня у фактичне розпорядження впливового зятя. Князь Костянтин Острозький мав ще кілька справ за Степань з князем Юрієм Дубровицьким, і врешті решт, королівськими актами від 18 червня 1511 р., отримав весь замок з містом і волостями, включаючи третину князя Дубровицького498.
6 березня 1516 р. – князь Костянтин Острозький з дружиною, дочкою вже покійної княгині Анастасії Семенової Юрієвича, підтвердили її надання Києво-Печерському монастирю – на помин душ своєї, свого чоловіка та їхніх батьків, – двору Горо-док з присілками Обаров і Лобківщина на Волині, а також с. Волниця у Глуській волості князя Гольшанського499. Єдиною спадкоємицею княгині Анастасії Гольшанської, а трохи згодом і її матері, княгині Марії Ровенської, була дочка Тетяна-Ганна, а фактично – її чоловік, князь Костянтин Острозький. Останній пізніше сам свідчив, що він «имѣнья єє матєристыи (тобто княгині Анастасії – Авт.) по нєй єсми взял: Голшаны, Глуско, а двє части Стєпаня (третю він отримав від короля – Авт.), а Рускии имѣнья: Копыс, Романов, Сушу, другии тєж имѣнья єє матєристии, которыи по матцє єй пришли: Ровноє, Колодно, Чєрнєхов и иншыи дворы и волости и сєла по нєй єсми взял»4. Як бачимо, князь Острозький уклав надзвичайно вигідний для себе шлюб, внаслідок якого отримав значну частину володінь відразу двох магнатських родів ВКЛ – князів Гольшанських і Збаразьких.
485 AKLS. – T. I. – S. 100–101, № CV (за списком близько 1540 р.).
486 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. – Kraków, 1885. – S. 256.
487 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXIII (за оригіналом); помилковий рік у заголовку виправлено на s. 162.
488 AKLS. – T. I. – S. 82, № LXXXV (за списком близько 1540 р.).
489 AKLS. – T. I. – S. 89, № XCIII (за списком близько 1540 р.). 490 Wolff J. Kniaziowie… – S. 100. 491 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 192–193, Nr 198.
492 Русская историческая библиотека. – Т. XX. – Стб. 546–548, № 16, 17 (Книга судових справ № 2).
493 LM. – Kn. 25. – P. 70–72, Nr 7.
494 LM. – Kn. 8. – P. 462, Nr 622.
495 LM. – Kn. 8. – P. 389, Nr 540.
496 Собчук В. Степанська волость та її власники // Від коріння до крони. – Кременець, 2014. – С. 117 (BUW, rkps 425, s. 371–372).
497 Русская историческая библиотека. – Т. XX. – Стб. 673–675, № 101 (Книга судових справ № 2).
498 LM. – Kn. 8. – P. 457–458, Nr 616; AKS. – T. III. – S. 83–85, № CXII. 499 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 191]. – Л. 50–56; Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119–120, № 96.
4 AKS. – T. III. – S. 236–238, № CCXLIII (1522 р.). Після поділу 1507 р. княгиня Анастасія мала володіти лише третиною Степаня. Дещо згодом вона разом з зятем, князем Острозьким, уклала угоду з князем Олександром Юрієвичем Гольшанським († 1511): той відступив їм свою частку Степаня, взявши взамін їхню частку Станкова. Також вони мали відступити князю Олександру свої частки Гольшан, Шешол, Глуська та Романова; але князь Олександр «с того свєта сошол, а тоє части (…) был нє взял». Вказані частки мали перейти до його сина князя Павла, біскупа Луцького, який у 1519 р., за взаємною угодою, остаточно відступив їх князю Острозькому (AKS. – T. III. – S. 185–187, № CXCV, s. 193–194, № CCI).
КЖ. МАРІЯ СОЛТАНІВНА НЕСВІЦЬКА ЗБАРАЗЬКА (1472,1482)
Згідно заповіту князя Семена-Солтана Васильовича, 1472 р., його дочки жодних земель свого батька не успадкували. Нагадаємо, в заповіті 1472 р. той записав свою «дєльницу» двом братам, призначивши з неї дочкам лише не надто значну суму – 200 коп грошей. Тим не менше, княжни Солтанівни все-таки розглядалися родичами як можливі претендентки на батьківську спадщину. 30 травня 1482 р. Марія та Анна Солтанівни видали запис про те, що вони не мають претензій на батьківські маєтки Манев, Передмір, Вербовець і Борсуковці, котрі на той час перебували у власності їхнього брата (двоюрідного), князя Михайла Васильовича (див. № 15). Княжна Марія Солтанівна Збаразька, княгиня Четвертенська (№ 24), у згаданому акті виступає вже як заміжня: «Я, книгини Марья книгини Юрьєвая Михаиловича».[40] Її чоловіка слід ототожнити з князем Юрієм Михайловичем Четвертенським, який жив саме у 2‑й половині XV ст. († до 1492), володіючи м. Четвертнею і т. д. на Волині.[41]
Князя Юрія Михайловича, печатку якого привісила до грамоти 1482 р. його дружина Марія Солтанівна, ототожнив з однойменним князем Четвертенським О. Однороженко (хоча й помилково датував акт 1490‑м р.)[42] Дійсно, печатний знак князя Юрія Михайловича явно подібний до знаку князя Олександра Івановича Четвертенського 1477 р.: якщо зображення останнього повернути під прямим кутом, знак Юрія порівняно зі знаком Олександра містить по суті лише один додатковий елемент – у вигляді середнього «W» над перехрестям.[43]
∞, КН. ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ ЧЕТВЕРТЕНСЬКИЙ (1482).
КЖ. АННА СОЛТАНІВНА НЕСВІЦЬКА ЗБАРАЗЬКА (1472,1490)
Згідно заповіту батька, князя Семена-Солтана Васильовича, 1472 р., вони мали отримати 200 коп грошей на його отчині в Збаразькому повіті (див. попередній розділ). 20 липня 1482 р. Марія, княгиня Юрія Михайловича [Четвертенського], та княжна Анна Солтанова Васильовича Збаразького видали запис своєму брату (двоюрідному), князю Михайлу Збаразькому, де офіційно відмовилися на його користь від батьківських маєтків Манева, Передмира, Вербовця та Борсуковців.[44]
Княжна Анна Солтанівна Збаразька (№ 25) у 1482 р. залишалася незаміжньою: «а я, княжна Анна, нє маю єсми мужа своєго, и к сєму нашому листу приложила (печать – С. К.) князя Иванову Лукомського»[40]. Використання чужої печатки означало, що її власник ніс певну правову відповідальність за видавця документу, тобто між ними, скоріше за все, існували близькі стосунки родинного характеру. Цілком можливо, княжна Збаразька була офіційно заручена з князем Лукомським, котрий виступав у якості її майбутнього чоловіка. Інший варіант – власник печатки був найближчим родичем Анни, скажімо, братом її матері. В такому випадку дружина князя Солтана Збаразького, про яку нам нічого невідомо, походила б із роду князів Лукомських. Зазначимо також, що князь Іван Іванович Лукомський у 1488 р. засвідчив акт, виданий у волинському Острозі.[45] Перебування, а може й проживання на Волині вихідця з білоруського Лукомля, у світлі вищесказаного, цілком може пояснюватися його родинними зв’язками.
КН. ВАСИЛИЙ ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1484,1532)
волост.Шухомаш(1484)
Князья Несвижские (Несвицкие) выехали из Литвы в Москву на службу к великому князю Ивану III до 1484/1485 г. (Акты XV–начала XVI века / Сост. И. А. Голубцов, В. Д. Назаров // Советские архивы. 1970. № 5. № 9; Разрядная книга 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 103–104). В 1508 г. после перехода из Литвы на московскую службу князя Михаила Немца Львовича Глинского великий князь Василий III послал встретить его воеводу князя Василия Даниловича Несвицкого с галичанами, костромичами, городецкими татарами (Разрядная книга 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 103–104).
КН. ИВАН ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1484)
в 1484 волост.Шухомаш(1484)
VІ генерація
КН. ДАНИИЛ МАРАМУК ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ ИН.ДИОНИСИЙ (1527,1552)
2С:Вас.Дан. В 1527/29 г. воевода в Чюхломе. В 1531 г. второй воевода в Чюхломе. В 1537 г. второй воевода в Галиче за городом. В 1540 г., 1544 г. второй воевода на Плёсе. В 1549 г. годовал в Васильгороде (Разрядная книга 1475–1598 гг. М., 1966. С. 72, 80, 92, 101, 104, 107, 123). Князь Данила Несвицкий 27 июня 1552 г. должен был быть в г. Путивле «для осадного времени» (Акты служилых землевладельцев XV–начала XVII в. Т. 4. М., 2008. № 298). В Дворовой тетради из Костромы с пометой «стар и болен» (Тысячная книга 1550 г. и Дворовая тетрадь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148).
КН. ВАСИЛИЙ ЛЯПУН ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1531,1548)
помещ. 3С:Вас.Дан. В 1537 г. воевода в Костроме за городом. В июле 1541 г., ноябре 1542 г., июле 1543 г. воевода в Костроме. В июле 1547 г. второй воевода передового полка в Муроме (Разрядная книга 1475–1598 гг. М., 1966. С. 92, 102, 104, 106, 116; Разрядная книга 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 2. М., 1977. С. 269).
КН. ИВАН ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1540?)
помещ. 4С:Вас.Дан.
VIІ генерація
КН. ГРИГОРИЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ
помещ. С:Мих.Вас.
КН. ВАСИЛИЙ ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1560?)
помещ. 1С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
князь Иван Данилович Несвицкий (1552,1559)
дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. воев.Казань(1559) 2С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
В Дворовой тетради из Костромы (Тысячная книга 1550 г. и Дворовая тетрадь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148). В 1558/59 г. с другими воеводами годовал в Казани (Разрядная книга 1475–1598 гг. М., 1966. С. 177). В Полоцком походе 1562/63 г. прибран в ясаулы (Книга Полоцкого похода 1563 г. (Исследование и текст) / Подг. текст К. В. Петров. СПб., 2004. С. 50). Князь Несвицкий Марамуков Иван Данилович 25 ноября 1562 г. на дворе князя И. Д. Бельского был упомянут среди дворян, принимавших литовского посланника (Сборник Русского исторического общества. Т. 71. СПб., 1892. С. 94).
КН. ФЕДОР ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1552,—1568.03.03.-после)
дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. воев.Смоленск(1565) помещ. 3С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
В Дворовой тетради из Костромы (Тысячная книга 1550 г. и Дворовая тетрадь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148). Князь Несвицкий Федор в марте 1565 г. был воеводой в Смоленске (Разрядная книга 1475–1598 гг. М., 1966. С. 214; Разрядная книга 1475–1605 гг. Т. 2. Ч. 1. М., 1981. С. 177).
Кн. Федор Несвицкий был казнен 6 июля 1568 г. (Скрынников Р.Г. Царство террора. СПб., 1992. С. 330, 532).
КН. ДАНИИЛ ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1560)
в 1560 помещ. 4С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
Несвицкий Иван Иванович кн. (1552,1560)
в 1552 помещ. 1С:Ив.Вас.
КН. ТИМОФЕЙ ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ, ин. .... (1552,1560)
в 1552 дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. 2С:Ив.Вас.
VIІІ генерація
КН. МАТВЕЙ ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1588, † 1608)
С:Ив.Дан.; дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у.,Москва‑у. помещ. с.Погост Прогрешин с дд. в Шухомашской вол. Костромск.у.
С окладом 400 четей в 1602/03 г. служил по Костроме кн. Матвей Иванович Несвицкий. В 1588/89 г. он числился в чине жильца; в 1597 г. его наделили поместьем (50 четей) в Московском уезде (это указывает на то, что он продолжал служить при дворе, возможно – в чине московского дворянина). В таком случае, его перевод в костромской выбор – безусловная опала. Последние сведения о кн. Матвее Несвицком относятся к началу 1605 г., когда он во главе сотни был направлен против Лжедмитрия I к Ельцу.
∞, Несвицкая N (ур.Баличева) кнг. (1653) в 1653 помещ. ~к.Матв.Ив. Несвицкий Д:.. /ин.ГАВРИИЛ/БАЛИЧЕВ(игум.Знаменск.м‑ря)
ІX генерація
КН. ДАНИИЛ МАТВЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1608, † 1666)
1С:Матв.Ив.
1658/ин. стольник(1636‑,1650) моск.двн.(1652,1663) моск.стряпчий(1627,1629) помещ. в п‑е отца (Матвея Иванова сына) с.Погост Прогрешин с дд. в Шухомашской вол. Костромск.у.
в 1616 г. нёс службу по Костроме43.был воеводой в Мценске и Дорогобуже.
стряпчий (с 29 марта 1629); послан с сеунчом о взятии гор. Белой (16 нояб. 1632); стольник; служил у стола государева при приеме послов: литовских (21 марта 1635) и персидского (19 мая 1635); 2‑й воевода в Мценске (1632); 1‑й воевода там же (14 сент. 1639); дневал и ночевал у гроба царев. Ивана Михайловича (26 янв. и 17 фев. 1639) и Василия Михайловича (22 и 26 апр. 1639); ездил перед государем в Троице-Сергиев монастырь (10 мая 1649); дворянин московский, ездил за царицею (1650–1652); дворянин при посольстве в Запорожье (с 9 окт. 1653); голова-сторожеставец в походе против Польши (с 18 мая по 20 июня 1654); 1‑й воевода в Дорогобуже (с 20 июня 1654 по 28 мая 1656); постригся в 1658.
∞, ..... ..... Дурова.
КН. АНДРЕЙ МАТВЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1618,1655,–1650)
моск.двн.(1627Ю1646) воев.Пелым(1643-) вотч.-Кашира‑у.,Москва‑у.,Суздаль‑у. 2С:Матв.Ив.
в 1618 г. был жильцом и получил вотчину в Суздальском уезде. дворянин московский, на службе в Валуйках (1628); помещик Вологодского уезда (1628–1630); послан с сеунчом о поражении поляков под Смоленском (4 сент. 1633); воевода в Новосили (1637).
∞, МАВРА N.N., в 1‑м браке была за Николаем Ивановичем Стрижевским.
X генерація
КН. ГРИГОРИЙ ДАНИЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1650,1678)
С:Дан.Матв.; стольник(1650,1678) вотч.-Арзамас‑у.,Дмитров‑у.,Кострома‑у.,Романов‑у.,Рязань‑у.
стольник (1650–1676); ездил за государем (1650); служил у стола государева при приеме Грузинских: царя (6 июля 1658) и царевича (8 мая 1660); служил у стола государева (19 февр. 1664 и 12 нояб. 1671); пожалован вотчиною Костромского уезда (1672).
в 1678 г- стольник, владел деревней Аргамаково (Руднево) Старорязанского стана Рязанской губ (Источник: М. Б. Оленев. ИСТОРИЯ СЕЛ И ДЕРЕВЕНЬ РЯЗАНСКОЙ ОБЛАСТИ Кон. XVI-1‑й пол. XVIII вв. (Старорязанский и Окологородний станы).
КН. ИВАН БОЛЬШОЙ АНДРЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (* 1637, 1678, † ....)
1С:Анд.Матв. :ДУРОВА. моск.двн.(1650.06.13-) моск.стряпчий(1658) стольник(1706,1717)
стряпчий, служил у стола государева при приеме Грузинских: царя (6 июля 1658) и царевича (8 мая 1660); дворянин московский.
вотч.-Суздальский у., Сухода и Кондырев ст., сцо Губцово, дв. вот. 13 ч., 31/154.
∞, ..... Борисовна Айгустова, дочь Бориса Айгустова и Марфы.
Несвицкий Леонтий Андреевич кн. (1639–,1649)
2С:Анд.Матв. :ДУРОВА.
1649Челобитная архиепископу Маркелу крестьянина вотчины князя Леонтия Андреевича Несвицкого Грибцовской вол. Вологодского у. Андрея Мефодьева о погребении у церкви в монастыре [убогого дома] костей своего сына [Леонтия], погибшего в лесу от неведомого зверя.
КАУ ВО «Государственный архив Вологодской области»Фонд № 1260. Оп.1. Д. 822
Несвицкий Иван Андреевич Меньшой кн. (1640–1684)
моск.двн.(1650.06.13-) 3С:Анд.Матв. :ДУРОВА.
дворянин московский, помещик Вологодского уезда.
XI генерація
Кн. Иван Григорьевич Несвицкий (1682,–1717/47)
1С:Григ.Дан. Стольник (1687–1727); хорунжий 4‑й роты стряпчих (1696). стольник
вотч.-Переяславский у., Мишутин ст.,д.Самойлово, 9/14,Романовский у., Васильевский ст.,с.Рыжиково, дв. вот., 51/228 помещ.
В 1715 году апреля в 5 день был челом князь Иван Григорьев сын Несвицкой в прошлом 1714 году дал ему и жене его, а своей дочери и сыну его князь Луке тесть его стольник Иван Никитин сын Наумов вотчины свои в Московском уезде в Шахове стану в сельце Сипягине да в четвертой жеребей в деревне Пудовой да половину пустоши Борисово да в Костромском уезде в луговой половине в Минском да в Мокжине станех треть села Селища с деревнями и в трети деревнях и в тритии пустошах, которые ему даны после шурина его Федора Степанова сына Зюзина да деревня Бревникова да пустошь Панфилова да в Нижегородском уезде в Акундинском стану в селе Вельяминове всю свою дачу да поместья в Суздальском уезде в Матницком стану четверть села Красного с деревнями и пустошь Вараксину и что ему дано в том же стану после тетки его Татьяны Лаврентьевой дочери Ивановской жены Федорова сына Боркова деревню Загорниху да деревню Подвязную, а те его вотчины и поместья со крестьяны и со всеми угодьи по дачам его, что ныне в тех селах и деревнях явится налицо ему и жене его и сыну его справить за ними. И просил, чтобы вышеписанные вотчины и поместья по той челобитной тестя его за ним справить и записать. И про ту отдачу стольник Иван Никитин сын Наумов в том же 1715 году апреля в 7 день в Поместном приказе допрашиван с тем. Чтоб теми вышеозначенными вотчинами и поместьями владеть ему Ивану Наумову и жене его по смерть свою, а ему зятю его и внуку теми вотчинами и поместьями по их смерть не владеть. В том же году октября в 6 день била челом стольника Ивана Никитина сына Наумова жена его Матрона Степанова дочь в прошлом 1714 году поступился муж ее Иван Никитин сын Наумов зятю их князь Ивану Несвицкому и жене его и сыну вотчины свои и ее приданные и что досталось после брата ее Федора в разных уездах и про поступку тех вотчин муж ее допрашиван Л.147 И просила, чтоб тем вотчинам и ее приданным и что досталось после брата ее Федора и по заручной челобитной и по допросу мужа ее быть за ним зятем их и за дочерью и за внуком князь Лукою. В том же году октября 6 Матрена Степанова дочь стольника Ивановская жена Наумова в Поместном приказе допрашивана [РГАДА, ф. 1209. Москва. Дела молодых лет. Кн.9970].
Имение Исая Сезёнова Лебедянского у. князь приобрёл в 1719 г. у его дяди, Ивана Дорофеевича Сезёнова, заплатив за него 400 руб. Сделка оказалась не очень «чистой», потому что И.Д. Сезёнов был отнюдь не единственным наследником Исая Сезёнова. Первоначально князь заплатил 200 руб., и, видимо, эта очень умеренная цена его и привлекла, но затем претензии предъявили ещё двое родственников: сестра Исая Фетинья и его брат Иван, которые в своих челобитных обвиняли продавца Ивана Сезёнова в том, что он их «утаил». Пришлось заплатить им по 100 руб. и тогда претензии были сняты и стороны «полюбовно договорились».[46] Но на этом неприятности князя Ивана Григорьевича не закончились: супруги умерших детей Сезёнова – муж дочери Устиньи Алексей Чаплин и жена сына Аксинья – также имели право на долю в наследстве. Начались судебные тяжбы. Князя Несвицкого даже арестовали в Москве по челобитной нового мужа Аксиньи бомбардира Преображенского полка Константина Кобелева и содержали под караулом. Только его объяснение, что он
житель Санкт-Петербурга и в Москву был «отпущен», а теперь должен из этого отпуска вернуться, помогло ему выйти на свободу.[47] В общей сложности с переменным успехом, то затихая, то разгораясь с новой силой, судебные тяжбы тянулись 30 лет.
∞, [...] Ивановна Наумовна.
Кн. Андрей Григорьевич Несвицкий (1686,1720)
стольник(1720) капитан(1720) двн. при Дворе в нач.людях(1706,1710) вотч.-Переяславский у., Мишутин ст.,д.Щекина, 1/4 2С:Григ.Дан.стольник царицы Прасковии Федоровны (1686) и ротмистр 4‑й роты стряпчих (1696).
∞, возможно Авдотья Андреевна Вельяминова, д. Андрея Степановича (1590‑е — ?)и его первой жены. Возможно была супругой кн. Андрея Несвицкого, затем Федора Замятина
княжна Анастасия Григорьевна Несвицкая (*о.1650 +1730)
ум. 8 февраля 1730, 80 л.
Жена стольника князя Савелия Львовича Волконского.
князь Федор Иванович Несвицкий (1686, — 23.09.1714)
в 1686 помещ. 1С:Ив.Анд. Б.
Подполковник Воронежского пехотного полка, погиб у побережья Финляндии под городом Кристиенстадт на разбившейся во время шторма скампавее.
князь Иван Иванович Несвицкий (1692,1727)
помещ. 2С:Ив.Анд. Б.стольник (1692).
б/д
князь Семен Иванович Несвицкий (1692,1701)
помещ. 1С:Ив.Анд. М.
жилец в начальных людях (1701).
князь Несвицкий Алексей Иванович (1686)
в 1686 помещ. 2С:Ив.Анд. М.
КН. ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1692,–1737+до)
помещ. 3С:Ив.Анд. М. стольник (1692).
КН. НЕСВИЦКИЙ МИХАИЛ ИВАНОВИЧ (* 1692, † 1717/57)
4С:Ив.Анд. М; стольник(1703,1717)
за крымский поход (1686) пожалован в 1693 г. придачею к денежному и поместному окладу.
Вотч. Каширский у., Починок село Заниха вол.,д.Рогово, дв. вот., 7/39,Московский у., Бохов ст., сцо Старое Введенское, дв. вот. 8 ч., дв. кон., дв. скот. 4 ч., дворов крест. нет,там же сцо Старое Введенское, дв. вот., дв. скот. 10 ч., дворов крест. нет,там же Горетов ст.,с.Берестево, дв. вот. 7 ч., 2/7. Помещик с. Савинское Шацкого у. Азовской губернии (1710).
∞, Мария Ивановна Вельяминова-Зернова, дочь Ивана Андреевича (меньшого) Вельяминова
XII генерація
КН. ЛУКА ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1747,–1777+до)
помещ. С:Ив.Григ.Дан-ча. капрал
лейб-гвардии Преображенского полка.
КН. ЕВДОКИЯ ИВАНОВНА НЕСВИЦКАЯ
∞, 1729, кн. Григорий ..... Вяземский.
КН. ПРАСКОВИЯ ИВАНОВНА НЕСВИЦКАЯ
в 1737 г. князь И.Г. Несвицкий вы-
дал младшую дочь Прасковью за поручика Крон-
шлоцкого полка Егора Андреевича Ртищева, отдав
ей в приданое с. Сезёново10. Для этого и отцу и до-
чери пришлось дать письменное обязательство «...
того недвижимого не продать и не заложить, и не
разорить и ни в какие крепости не укрепить»11. Та-
кое требование возникло в связи с тем, что в 1729 г.
князь Иван Несвицкий служил воеводой в Тамбове,
а по указу от 1 мая 1733 г. до окончательного подве-
дения итогов работы воеводы последний не имел
прав распоряжаться своим имуществом. Вот и ему
было «до окончания счёта недвижимое его имение
ни по каким крепостям, ни за кем записывать не ве-
лено»12. Однако в связи с тем, что у Несвицкого
были ещё имения в семи уездах и в случае начёта на
него он имел средства этот «штраф» компенсиро-
вать, ему пошли на встречу и разрешили отдать име-
ние и усадьбу Сезёново в приданое дочери13.
Таким образом, в 1738 г. хозяевами усадьбы в
с. Сезёново стали Егор Ртищев и его жена Праско-
вья, урождённая княжна Несвицкая. После смерти
Е.А. Ртищева (между 1747 и 1761 гг.), на тот мо-
мент уже капитана, имение было записано за его
сыном – конной гвардии подпоручиком Алексеем
Егорови чем Ртищевым14. Мы не знаем, был ли он
женат, но известно, что прямых наследников он не
оставил. Усадьбу в с. Сезёново наследовали его род-
ственники по линии матери. Вдова Прасковья Ива-
новна, которая, возможно, пережила своего сына,
скончалась в 1778 г. Сезёново опять вернулось к
Несвицким, родственникам Прасковьи. В своих че-
лобитных её племянники, сыновья брата Луки Ива-
новича, просили закрепить за ними наследство их
тётки, которое они между собой разделили15. КН. ВАСИЛИЙ ФЕДОРОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (*22.03.1704, † 25.04.1771, СПб., Ал.-Нев.Лавра,Лазаревск.кл-ще)
вице-адмирал 1С:Фед.Ив.Анд-ча.
Показан в списке «1716 года, генваря в 26 день… недорослям, которые явились в Санкт-Питербурх лейб-гвардии Преображенского полку маеору Ушакову из смотров царского величества в прошлом 1715 году» и «определены в салдаты и в ученье: …князь Михаил княж Федоров сын Несвицкий…» [2], определен в Академию Морской Гвардии Школьником. Поступил в службу Гардемарином (1718): «В прошлом марте месяце сего текущаго 1718 года объявили ваша милость, что по именному Е. Ц. В. указу повелено содержать в российском морском флоте гардемаринов 200 человек, и в то число в присылке прежней из академии при вашем правлении уже есть 27 человек, а к тому в добавку еще надобно 173 человека; да в прошлом том же 1717 года ноября в 11 день в указ Е. В. каков состоялся и прислан в академию, написано: что Е. Ц. В. указал, по своему ж именному указу, школьников, которые будут обучаться во академии, не окончив навигации в гардемарины их впредь не писать. И по справке в академической канцелярии, толикаго вышеписаннаго числа 173 человек во окончании навигации нет, а обралося только из них от обучения навигации той меркаторской до окончания навигации: князь Михаил и князь Василий Несвицкие с товарищи и с штрафованными, которые впредь сего отправлены на корабль к капитану г. Ивану Синявину и к капитан-поручику г. Мясному…» («Выписка из письма графа Матвеева Чернышеву из С. Петербург 1718 года апреля 23») [3]. Произведен в Унтер-Лейтенанты (02.03.1721) и назначен в Кронштадт. Переведен в Астрахань с производством в чин Лейтенанта (12.12.1727): «Слушана учиненная в коллегии резолюция об отправлении в астраханский порт на перемену обретающихся тамо морских обер и унтер-офицеров и гардемаринов, и выслушав коллегиею приказали: во оный порт на перемену послать из С. Петербурга, а именно… лейтенантов Матиса Резнера, Ганса Вильдемана, да из назначенных ко определению в тот чин вновь: Федора Третьякова, князя Василия Несвицкаго… и для того о присылки тех служителей для онаго отправления в команды, кто где обретается, послать указы немедленно...» («Извлечения из журналов адмиралтейств-коллегии, 1727 года.» от 12.12.1727, № 7497) [4]. В 1733 году возвращен на Балтику, по новому штату, написан во флот в Лейтенанты Майорскаго ранга (18.01.1733). Был назначен Командиром гукора «Новый Кроншлот»: «Адмиралтейств-коллегия приказали: на назначенные в посылку к городу Архангельскому фрегат Амстердам-Галей и прочия суда определить командирами: на памянутый фрегат капитана Генриха Сниткера, на гукор Кроншлот лейтенанта князя Василия Несвицкаго…» («Выписка из журналов адмиралтейств-коллегии, 1734 года» от 27.02.1734, № 984) [5], но «Коллегиею приказали: на назначенные в поход к городу Архангельскому фрегат Амстердам-Галей, на гукор Кроншлот командирами определить капитанов, а именно: на фрегат Черевина, а на гукор Дмитриева-Мамонова, а прежде назначенных командирами: капитана Сниткера, за болезнию, и лейтенанта князя Несвицкаго на те суда не определять…» («Выписка из журналов адмиралтейств-коллегии, 1734 года» от 12.03.1734, № 1224) [6]. В кампанию 1735 года командовал фрегатом Арондель» в составе Ревельской эскадры Капитана У. Вильстера: 15.05.1735 года вышел из ревельской гавани, поднял флаг, гюйс и вымпел и вступил в кампанию, 17.05.1735 года в составе эскадры пошел в море… плавал в Финском заливе, ходил в Ригу, а 12.08.1735 года прибыл в Кронштадт («Выписка из донесения капитана Люиса в канцелярию кронштадтской главной команды, 1735 года июня 12», «Извлечение из шханечных журналов о плавании судов в кампанию 1735 года») [7]. Участвует в Русско-турецкой войне 1735—1739 годов, «был во многих походах и две недели с лишком терпел от турок в Очакове»… «По рапорту лейтенанта Вейганта, в котором он показал, что посланный во Брянск капитан Грифит в пути января 29 дня умре, а команду над служительми принял он Вейгант, того ради на место оного Графита в капитанскую должность командировать и отправить лейтенанта князя Василья Несвицкаго, и то отправление учинить во всем против прочих, и о том куда надлежит послать указы.» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1737 года» от 09.02.1737, № 468) [8], Командовал отрядом из 35 дубель-шлюпок, 3 дельялов, 7 флотшхоутов и 15 малых барок отправленных 09.05.1737 года из Брянска к Переволочне к армии Генерал-Фельдмаршала графа фон Миниха [9]. Затем служил на Азовском море под началом Вице-Адмирала Бредаля [10]: с 05.1737 года командовал участком (отрядом) Азовской флотилии Вице-Адмирала Бредаля перевозившим войска Генерала Левашева из армии Фельдмаршала Ласси в Крым в Генчи (Геническ), 29—30.07.1737 года участвовал в сражении у Федотовой косы с турецким флотом [11]. Затем был на Днепровской флотилии под Очаковом, 14—28.10.1737 года, отражая атаки турецкого войска, прибывшего из Бендер, чтобы отбить Очаков. «Слушан из правительствующаго сената указ, в котором объявлена кабинета Ея И. В. резолюция о выборе адмиралтейской коллегии к определению на место действительнаго статскаго советника Потемкина на партикулярную верфь кроме прежде представленных достойных других кандидатов из морских офицеров и о представлении со удостоинством в правительствующий сенат, приказали: в правительствующий сенат взнесть доношение, в котором объявить: ежели по всемилостивейшему Ея И. В. указу на помянутую партикулярную верфь командир определен быть имеет по табели о рангах интендантом, то в оные чины кандидатами от коллегии представяются от флота лейтенанты князь Федор Волконский, князь Василий Несвицкий, Лев Милославский; а ежели определен будет в такой же чин как ныне состоит господин статской действительной советник Потемкин, то ко оному произвождению представляются ж экспедичный советник Яков Хитров, галернаго флота капитан Артемий Толбухин, экспедичный же советник Иван Талызин, понеже из каких морских чинов и в какой же чин представить в присланном из сената указе не изображено.» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1740 года» от 16.09.1740, № 4138) [12]. Утвержден в должности Интенданта Партикулярной верфи с производством в Полковничий ранг (20.12.1740): «Слушан полученный из правительствующаго сената указ, в котором показано: …на партикулярной верфи, на место же действительнаго статскаго советника Ивана Потемкина, быть из лейтенантов от флота князю Василию Несвицкому и быть ему интендантом в ранге полковничьем...» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1740 года» от 22.12.1740, № 5381) [13]. В 1745 году был в отпуске [14]. Был восприемником сына Контр-Адмирала С. И. Мордвинова и его второй жены Н. И. Еремеевой: «В 1753 году февраля 22-го дня, пополуночи в 6‑м часу, то-есть в чистой понедельник, родился сын Александр; крестили марта 4‑го дня в четверток на второй неделе поста...» [15]. Пожалован в чин Контр-Адмирала (05.05.1757): «Слушали присланнаго из учрежденной при Дворе Ея И. В. конференции сего мая от 7 числа высочайшаго рескрипта и приложенной при том с доклада оной же конференции копии, собственноручною Ея И. В. конфирмациею удостоеннаго сего 5 мая, в котором объявлено произвождение флагманов и других чинов, которых старшинство имтеет считаться по тем чинам, из которых они в нынешние пожалованы. А по означенной приложенной с конфирмованной собственноручным Ея И. В. подписанием копии всемилостивейше по¬жалованы: …партикулярной верфи интендант князь Василий Несвицкой, ранга полковничья, в контр-адмиралы с тем чтоб он до времени при нынешнем месте находился, а когда нужда случится, чтоб и во флот употребляем быть мог...» («Выписки из журналов Адмиралтейств-коллегии, 1757 года» от 08.05.1757, № 1601) [16]. «Коллегиею приказали: контр-адмирала Мордвинова, яко старшаго, определить в нынешнюю кампанию для команды эскадрою, а князя Несвицкаго по силе адмиралтейскаго регламента с адмиралом Мишуковым, яко будущим над флотом аншеф-командующим, ежели он адмирал пожелает, послать для совету, ибо других свободных флагманов также и капитан-командоров не имеется; а партикулярную верфь ему контр-адмиралу князю Несвицкому поручить присутствующему обще с ним в конторе подполковнику Бизюкину до возвращения его с моря.» («Выписки из журналов Адмиралтейств-коллегии, 1760 года» от 19.04.1760, № 1513) [17]. Но «Слушав прокурора Милославскаго представления, что июня 1 дня 1760 года призван он был в учрежденную при Дворе Ея И. В. конференцию, и от конференции секретаря Волкова объявлен ему Ея И. В. именной указ, которым повелевает, чтоб в помянутую конференцию от коллегии подать рапорт, в нынешнею кампанию флагманы кто наряжены и все-ль едут или объявляют, что за болез¬нями не в состоянии, також, и в пpиcyтcтвиe коллежское все ли флагманы ездят или же за болезнями ж не бывают и как часто; приказали: в учрежденную при Дворе Ея И. В. конференцию подать рапорт, в котором представить: по силе морскаго устава флот имеет быть разделен на три эскадры, и в первой будет адмирал, во второй вице-адмирал, кои по высочайшему Ея И. В. рескрипту и назначены, а в третью эскадру контр-адмирал от коллегии назначен же Мордвинов; адмирал Мишуков требовал его по силе адмиралтейскаго регламента для совета, но как он из контр-адмиралов (кроме определенных к делам) состоит старшим, то для совету коллегия определила контр-адмирала князя Несвицкаго, дабы пред ним, ежели ему эскадру поручить, Мордвинову, яко старшему, не было обиды; токмо оный князь Несвицкой на посланный от коллегии указ, в поданном рапорте объявляет, что одержим застарелыми болезнями и затем на море быть не может...» («Выписки из журналов Адмиралтейств-коллегии, 1760 года» от 06.06.1760, № 1993) [18]. «На учиненныя Нам от оной коллегии представления всевысочайше повелеваем: контр-адмиралов Никиту Лопухина и князя Василия Несвицкаго… до воспоследования об отставке их от службы и от дел нашего указа, отпустить в домы их.» («Bыcoчайший указ адмиралтейств-коллегии, за подписью членов конференции 1761 года февраля 20») [19]. «Слушав Ея И. В. высочайшего сего от 20 февраля рескрипта, приказали: по силе оного рескрипта, объявленных контр-адмиралов Лопухина, Несвицкаго… в домы их отпустить и из списков выключить...» («Выписка из журналов Адмиралтейств-коллегии, 1761 года» от 27.02.1761, № 845) [20]. Уволен от службы для определения к статским делам (23.06.1761). Назначен Санкт-Петербургским Гражданским Губернатором (09.1761—17.04.1764). Из челобитной Несвицкого Императрице Екатерине II (1762 год): «Будучи на Партикулярной верфи, всю верфь перестроил; вместо обветшалого деревянного строения построил каменное — с доходов оной же верфи. Суда всякие строил. А бывшему до меня командиру была дарована на содержание верфи особливая сумма. В 1750 году Адмиралтейств-коллегия поручила мне сбор денег за проезд по мосту через Неву. Я в то лето собрал за переправу 15 тысяч рублей с лишком. А обычно собиралось 5—6 тысяч. А уж более 9 тысяч никогда не собиралось. В 1761 году просился я за болезнями к статским делам. Определен был в сентябре 1761 Санкт-Петербургской губернии губернатором, без награждения рангом, где и ныне нахожусь...» [21]. Далее пишет, что Сенат назначил ему губернаторское жалованье из Партикулярной верфи. Однако Адмиралтейств-коллегия, в ведении которой верфь находится, отказалась платить, ссылаясь на то, что он теперь не на военной, а в статской службе. Миновало две трети года, а жалованья он до сих пор не получил... Ссылаясь на «великое семейство» и скромные доходы «с малых деревень», Несвицкий просит разобраться и решить: кто и в каком размере обязан платить ему Санкт-Петербургскому Губернатору жалованье. «Слушали правительствующаго сената из конторы указа, коим велено С.-Петербургской губернии в должности губернатора контр-адмиралу князю Василью Несвицкому, которому по определению правительствующаго сената велено жалованье производить по его рангу из конторы партикулярной верфи, за неимением при оной верфи денежной казны, ибо за отрешением с имеющихся в С.-Петербурге мостов сборов, доходы партикулярной верфи умалились, получать ему по его окладу как заслуженное, так и впредь денежное жалованье на счет реченной верфи из штатс-конторы.» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1763 года» от 05.03.1763, № 967) [22]. Уволен от службы с чином вице-адмирала (1764). Указом от 04.11.1764 года, поступившим в Адмиралтейств-коллегию с объявлением именнаго указа от 07.10.1764 года, отставному Вице-Адмиралу князю Несвицкому была назначена пенсия... [23]. Скончался 25 апреля 1771 года по утру в 10 часу, ипогребен на Лазаревском кладбище Александро-Невской Лавры [24]. [1] Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. Т. II. СПб.: Издание А. С. Суворина, 1887. С. 168—169. [2] Об обнародовании недорослей, явившихся на смотр, дабы обнаружить неявившихся, и о раздаче вотчин, принадлежащих последним. Подлинной ево царского величества указ за собственною его величества рукою. Печатано в Санкт-Питербургской типографии лета Господня 1716, марта в 20 день. / Полное Собрание Закаконов Российской Империи. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988. [3] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1866. Ч. III. С. 172. [4] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1875. Ч. V. С. 533—534. [5] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1877. Ч. VII. С. 669. [6] Там же. С. 676. [7] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1880. Ч. VIII. С. 27, 50, 52—54. [8] Там же. С. 315—316. [9] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1877. Ч. VI. С. 621. [10] Там же. С. 193. [11] Военные действия Российского гребного флота, под начальством Вице-Адмирала Бредаля на Азовском море, в 1736, 1737 и 1738 годах. Составлено из современных актов А. Висковатовым. СПб.: В тип. Н. Греча, 1830, С. 9—10, 24—25. [12] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1880. Ч. VIII. С. 707—708. [13] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1882. Ч. IХ. С. 22. [14] Описание дел Архива Морскаго Министерства за время с половины XVII до начала XIX столетия. СПб.: Тип. В. Демакова, 1895. Т. VII. С. 337. [15] Мордвинов С. И. Родословие фамилии адмирала Мордвинова / Публ. и примеч. В.А. Бильбасова // Архив графов Мордвиновых. Т. 2. Спб.: Тип. Скороходова, 1901. С. 36. [16] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1883. Ч. Х. С. 401—402. [17] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1883. Ч. Х. С. 573. [18] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1883. Ч. Х. С. 574—575. [19] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1883. Ч. Х. С. 600. [20] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1883. Ч. Х. С. 633. [21] Руководители Санкт-Петербурга. СПб.: Издат. Дом «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. С. 111. [22] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1886. Ч. ХI. С. 78—79. [23] Описание дел Архива Морскаго Министерства за время с половины XVII до начала XIX столетия. СПб.: Тип. В. Демакова, 1884. Т. IV. С. 466. [24]Петербургский Некрополь. / Сост. В. Сайтов. Т. 3 (М—Р). СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1912. С. 236.
∞, Богдана Ивановна Ушакова (? — ?).
Дети: Александр (? — 1770); Сергей (? — ?), Подполковник (1778); Иван (1740—15.04.1806), участник переворота 28.06.1762 года, Обер-Шенк, Д. Т. С. и кавалер ордена Св. Апостола Андрея Первозванного, масон, Член Великой Английской (Провинциальной) ложи; Петр (? — 09.11.1818), Бригадир, помещик Суздальского уезда (1793); Елена (? — ?), за князем С. А. Трубецким; Дарья (1752—19.06.1809), за Д. С. С. Писаревым; Анна (? — 1828).
КН. МИХАИЛ ФЕДОРОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (–1787+до)
помещ. 2С:Фед.Ив.Анд-ча
Показан в списке «1716 года, генваря в 26 день… недорослям, которые явились в Санкт-Питербурх лейб-гвардии Преображенского полку маеору Ушакову из смотров царского величества в прошлом 1715 году» и «определены в салдаты и в ученье: …князь Михаил княж Федоров сын Несвицкий…» [2], определен в Академию Морской Гвардии Школьником. Поступил в службу Гардемарином (1718): «В прошлом марте месяце сего текущаго 1718 года объявили ваша милость, что по именному Е. Ц. В. указу повелено содержать в российском морском флоте гардемаринов 200 человек, и в то число в присылке прежней из академии при вашем правлении уже есть 27 человек, а к тому в добавку еще надобно 173 человека; да в прошлом том же 1717 года ноября в 11 день в указ Е. В. каков состоялся и прислан в академию, написано: что Е. Ц. В. указал, по своему ж именному указу, школьников, которые будут обучаться во академии, не окончив навигации в гардемарины их впредь не писать. И по справке в академической канцелярии, толикаго вышеписаннаго числа 173 человек во окончании навигации нет, а обралося только из них от обучения навигации той меркаторской до окончания навигации: князь Михаил и князь Василий Несвицкие с товарищи и с штрафованными, которые впредь сего отправлены на корабль к капитану г. Ивану Синявину и к капитан-поручику г. Мясному…» («Выписка из письма графа Матвеева Чернышеву из С. Петербург 1718 года апреля 23») [3]. Произведен в Унтер-Лейтенанты (02.03.1721). Лейтенант (07.01.1726). По новому штату, написан во флот в Лейтенанты Майорскаго ранга (18.01.1733). Командир 34-пушечногой фрегата «Карлскронвапен» (16.02.1733—1733): «Адмиралтейств-коллегия приказали: на назначенные в нынешнюю кампанию корабли и фрегаты командирами опре¬делить… на брантвахты… в Ревель на Карлус-Кронвапен лейтенанта князя Михаила Несвицкаго…» («Извлечение из журналов адмиралтейств-коллегии, 1733 г.» от 16.02.1733, № 859) [4], 16.05.1733 года «Прибыл на фрегат лейтенант князь Несвицкий и снял команду на фрегате у лейтенанта Крюйса», 18.10.1733 года прислан «ордер из конторы над портом, чтоб фрегату следовать в Кронштадт, понеже по осмотру фрегат явился быть к походу годен» и 20.10.1733 года пошел в Кронштадт, 24.10.1733 года, пройдя Кроншлот стал на якорь, а 25.10.1733 года втянулся в среднюю гавань («Извлечение из шханечных журналов о плавании судов в кампанию 1733 года») [5], в конце 10.1733 года перешел в СПб. [6]. Произведен в Капитаны Полковничья ранга (05.11.1740 ): «Слушав состоявшагося сего ноября 3 дня на поданном от адмирала графа Головина доношении и при том именном списке указа, по которому велено представленных по оному списку лейтенантов в корабельный и галерный флот капитанами, також и назначенных в экспедиции советниками произвесть, приказала учинить по силе оного указа следующее: 1) в корабельной флот в капитаны написать представленных лейтенантов: …князя Михаила Несвицкаго… 7) вышеписанным пожалованным капитанам и советникам, которые имеются здесь указ объявить и привесть к присяге… и имена их из прежних чинов выключить и написать в списки новоложалованными рангами.» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1740 года» от 05.11.1740) [7]. В 1741 году назначен в Архангельск Командиром новопостроенного 66-пушечного корабля «Генералиссимус Российский» [8] (с 1742 года — «Счастие») (1741—1743): 19.07.1742 года в составе Архангелогородской эскадры Вице-Адмирала Бредаля вышел из Архангельска для перехода в Балтийское море, 23.07.1742 года во время тумана разлучился с эскадрой и шел самостоятельно, 21.08.1742 года во время сильного шторма была сломана грот-мачта, при падении ее на палубу убиты 4 матроса, разбита шлюпка, корабль зашел для исправлений в одну из бухт Фишер-Эйланда (плуостров Рыбачий), 17.09.1742 года под фальшивым вооружением пришел в Катерин-гавань (Екатерининская гавань), а 09.10.1742 года «Поехал капитан с командою на зимование в Колу, оставя при корабле для караула лейтенанта и 39 человек служителей» («Извлечение из шханечных журналов о плавании судов в кампанию 1742 года») [9]. 06.08.1743 года вышел из Кольского залива, у острова Кильдин присоединился к эскадре Капитана Люиса и пошел с ней в Балтийское море, 10—21.08.1743 года выдержал сильные штормы, из-за повреждений с отрядом из трех кораблей отделился от эскадры и пришел в Екатерининскую гавань («Извлечение из шханечных журналов о плавании судов в кампанию 1743 года») [10]. «Адмиралтейств-коллегия приказали: из находящихся здесь за болезнями морских штаб и обер-офицеров флота капитана князя Михаила Несвицкаго, который за теми болезнями никакого дела не исправляет, отпустить в дом до указа и выдав заслуженное жалованье дать надлежащий паспорт.» («Выписки из журналов адмиралтейств-коллегии, 1746 года» от 05.06.1746, № 1862) [11]. За болезнию представлен к увольнению от службы (05.09.1751). Уволен от службы с чином Капитан-Командора (18.12.1753).
1748, капитан, помещик усадища Выглетково Воскресенского Лученсеого погоста Обонежской пятины; сыновья Михаил 9 лет, Николай 1 год.[48]
[1] Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. Т. II. СПб.: Издание А. С. Суворина, 1887. С. 168—169. [2] Об обнародовании недорослей, явившихся на смотр, дабы обнаружить неявившихся, и о раздаче вотчин, принадлежащих последним. Подлинной ево царского величества указ за собственною его величества рукою. Печатано в Санкт-Питербургской типографии лета Господня 1716, марта в 20 день. / Полное Собрание Закаконов Российской Империи. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988. [3] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1866. Ч. III. С. 172. [4] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1877. Ч. VII. С. 524. [5] Там же. С. 483, 500. [6] Чернышев А. А. Российский парусный флот. Справочник. М.: Воениздат, 1997. Т. 1. [7] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1882. Ч. IХ. С. 13—15. [8] [Берх В. Н.] Жизнеописание Адмирала Алексея Ивановича Нагаева. СПб.: В типографии Н. Греча, 1831. С. 10—11. [9] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1882. Ч. IХ. С. 174, 194—197. [10] Там же. С. 329. [11] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1882. Ч. IХ. С. 598—599.
∞, Анастасия Кирилловна ..... Дети: Василий (1755 — 25.04.1818), Бригадир; Михаил (1738 — ?); Николай (1747 — ?), Прапорщик Гвардии. [1]
КН. ИВАН ФЕДОРОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (? — 05.03.1728)
Православного Вероисповедания. Отец: Федор Иванович князь Несвицкий (? — 23.09.1714), Подполковник Воронежского пехотного полка, погиб у побережья Финляндии под городом Кристиенстадт на разбившейся во время шторма скампавее. Братья: Василий (22.03.1704 — 25.04.1771), Вице-Адмирал; Михаил (? — до 1787), Флота Капитан-Командор. Женат. Сын: Федор (? — ?), Тт. С. (1771). [1] Показан в списке «1716 года, генваря в 26 день… недорослям, которые явились в Санкт-Питербурх лейб-гвардии Преображенского полку маеору Ушакову из смотров царского величества в прошлом 1715 году» и «определены в салдаты и в ученье: …Князь Ивана княж Федоров сын Несвицкой…» [2]. Определен в Академию Морской Гвардии, 21.03.1716 года в числе учеников «лучших пород и пожиточных» [3] отправлен из СПб. в Ревель, куда и прибыл 31.03.1716 года и был определен во флот Гардемарином: на эскадре Капитан-Командора Сиверса из Ревеля прибыл 17.07.1716 года в Копенгаген («На той-то эскадре вышеозначенные кадеты, двадцать человек, с прежде прибывшими сорока человеками, яко первые в Российском флоте с 716 года учрежденные гардемарины, довезены к его величеству в Копенгаген, из которых в Венецию, во Францию и в Англию последовали назначения, как ниже явствует.» [4]). 04.10.1716 года на Копенгагенском рейде «…Его Величество, на корабле своем «Ингерманландии» под штандартом, изволил всех гардемарин сам смотреть и разбирать: и послан я с прочими выбранными, двадцать человек [«Роспись гардемаринам, которые определены за море для науки навигации, 1716 года октября 12.» [5]], во Францию… Из Копенгагена поехали все вместе на голландских военных кораблях в Амстердам… Из Амстердама отправлены все мы двадцать человек во Францию, в том же январе, на купецком фрегате, и за противными ветрами заходили в Англию в порт Дувр, а во Францию в порт Сент-Мало прибыли в феврале, где нас дожидался российский капитан-лейтенант Зотов, который после был генерал-экипажмейстер; тогда он от Государя по некоторым коммисиям находился во Франции. А оттуда под его предводительством поехали сухим путем в порт Брест. По прибытии в Брест в том же феврале определено нас в том порте десять человек во французскую службу в гардемарины...» [6]. 4 марта 1717 г. К. Н. Зотов написал Кабинет-секретарю царя А. В. Макарову из Бреста полное отчаяний письмо о нищенском положении принятых там в Королевскую роту морских стражей 10 русских гардемарин: «На день им идет по 12 копеек только, и больше нет ни квартир, ни мундиру; оные 12 копеек только для знаку, что в королевской службе, а чтобы ими пробавляться, то того и думать невозможно: один мундир станет в 50 ефимков… а лучше бы их перебить, что поросят, нежели ими срамиться и их здесь с голоду морить; многие хотят в холопи идти, только я их стращяю жестоким наказанием…» [7], А. В. Макаров 26 июня 1717 г. писал Ф. М. Апраксину: «Отправленные гардемарины, особливо во Франции, великую нужду терпят, а для того изволите приказать дать знать отцам и матерям, чтоб к ним переводили для тамошняго житья деньги»; в приложенной к письму росписи указывалось, что среди посланных во Францию «гораздо есть бедные, о которых надлежит иметь большое попечение господам адмиралтейским советникам», к особо нуждающимся были отнесены 10 человек в т. ч. Несвицкий [8]. По Указу Петра I от 23.09.1721 года: «Дворянским детям, которые обретаютца для наук во Франции, быть в Санкт-Питербурх. И о том отцам их или свойственником объявить, чтоб они о том к ним писали» [9] в 1722 году вернулся в Россию: «Прибывших из Франции гардемаринеров князя Ивана Несвицкаго, Льва Милославскаго, Семена Мордвинова, Данилу Путилова, которые посыланы были во Францию для обучения морскаго хождения, экзаменовать, и для того послать их при указе на Котлин остров к командующему флагману, и по экзаменации, в каком ранге оные быть достойны ту экзаменацию за руками прислать в адмиралтейскую коллегию.» (Определение Адмиралтейств-коллегии от 23.10.1722 года) [10]. Произведен в Унтер-Лейтенанты (Именной указ, от 01.05.1723 года): «Прибывших из Франции гардемаринов: князь Ивана Несвицкаго, Льва Милославскаго, Семена Мордвинова, Данилу Путилова, Аврама Мещеринова по экзаменациям написать в poccийский корабельный морской флот нижеозначенными чинами, а именно: Несвицкаго и Милославскаго, в подподпоручики, Мордвинова и Путилова и Мещеринова в мичманы, понеже по объявленным экзаменациям показано, что Несвицкий и Милославский имели случай быть на море на французских фрегатах чрез 10 месяцев в крюйсе и произвели добрые журналы и xopoшиe сертификаты, к тому ж патенты имеют французскаго короля, а Мордвинов и Путилов хотя имеют и равные против тех сертификаты с патенты, но понеже они не были ничего почитай на море, хотя и хорошо ответствовали, однакож невозможно ожидать от них подлинной морской практики; а Мещеринова хотя многими вопросы и показаниями нашли, что оный феорическую часть как науки мореплавания так и в действии работы управления и команды корабельной знает, но понеже на море был время краткое, требует большей практики к совершенству, того ради и приговорили по оным экзаменациям быть им вышеписанными чинами и имена их написать в список с прочими морскими служители и росписать на корабли по регламенту в комплект и жалованья им давать против их братьи морских подпоручиков.» [11].
[1] Руммель В. В., Голубцов В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий. Т. II. СПб.: Издание А. С. Суворина, 1887. С. 168—169.
[2] Об обнародовании недорослей, явившихся на смотр, дабы обнаружить неявившихся, и о раздаче вотчин, принадлежащих последним. Подлинной ево царского величества указ за собственною его величества рукою. Печатано в Санкт-Питербургской типографии лета Господня 1716, марта в 20 день. / Полное Собрание Закаконов Российской Империи. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988.
[3] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1866. Ч. III. С. 127.
[4] Рачинский А. Первые русские гардемарины за границей в XVIII столетии (По документам московского главного архива министерства иностранных дел). / Русский Вестник, 1875 , № 11.
[5] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1866. Ч. III. С. 131.
[6] Мордвинов С. И. Родословие фамилии адмирала Мордвинова / Публ. и примеч. В.А. Бильбасова // Архив графов Мордвиновых. Т. 2. Спб.: Тип. Скороходова, 1901. С. 16—17.
[7] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1866. Ч. III. С. 143.
[8] ОР РНБ. Ф. 874. Оп. 2. Д. 207. Л. 7—7 об.
[9] РГАВМФ. Оп. 1724 г. Д. 45. Л. 1 об.; Оп. Укаэы. Л. 4. Л. 171.
[10] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1867. Ч. IV. С. 526.
[11] Материалы для истории русского флота. СПб.: Тип. Морского Министерства, 1867. Ч. IV. С. 559.
КН ВАСИЛИЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1707–18.07.1756)
1С:Мих.Ив.Анд-ча, л.-гв. Семеновского полка капитан-поручик.
∞, Евдокия Изотовна .....
КН. НИКОЛАЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1742–1801)
Второй сын Михаила Ивановича Андреевича. Секунд-майор (на 1767 г.)[49], премьер-майор (на 1767 г.)[50], отставной майор (на 1768 г.)[51].
Участвовал в выборах предводителя дворян в Московском у. 9 марта 1767 г., баллотирован князь Николаи Михаилович Несвицкой, результаты баллотировки не указаны[52]; участвовал в выборах и во второй день: 35 (голосов избирательных), 109 (неизбирательных)[50]. Подписал «Полную мочь» депутату от дворян Московского уезда[53]. Прислал «отзыв» — письменное извещение о невозможности прибыть на выборы предводителя и депутата Каширского уезда[49].
Имения: Тульская губ., Каширский у.[49]: д. Рогова, Каширский у., Тульская губ. (в 1770 г. «что была пустошь Марьинка майора князя Николая Михайлова Несвицкаго с прочими» 70 душ м.п.)[54]; д. Рогова, Каширский у., Тульская губ. (в 1770 г. «что была пустошь его ж Гна Несвицкаго с прочими» 72 души м.п.)[54]. Тульская губ., Алексинский у.: сц. Азаровка, Алексинский у., Тульская губ. (в 1770 г. «майора Николая Несвицкого спрочими» 21 душа м.п.)[55]. Московская губ., Московский у.: сц. Старое Веденское (Старое, Старое Село), Московский/Богородский у., Московская губ. (с 1768 г., до этого владел его брат В.М. Несвицкий[56]; пустошь Татаркино, Московский/Богородский у., Московская губ.[57]. Душ (всего): в Московском у. по 3‑й ревизии 20 душ м.п.[58].
∞, Анна Ивановна ..... (31.01.1742–25.11.1801).
XIII генерація
КН. ПЕТР ЛУКИЧ НЕСВИЦКИЙ († 1777)
помещ. 1С:Лука.Ив.Григ-ча.
КН. НИКОЛАЙ ЛУКИЧ НЕСВИЦКИЙ (1775, † 1792)
помещ. 2С:Лука.Ив.Григ-ча, лейб-гвардии капрал Преображенского полка — в 1775—1792 гг. был помещиком с. Сезёново, полученным, по всей видимости, в качестве приданого за женой, княгиней Екатериной Ивановной.
После смери Николая Лукича Несвицого в 1792 году право собственности на село переходит к его жене княжне Екатерине Ивановне Несвицкой.
∞, Екатерина Николаевна ..... († 1814)
КН. АЛЕКСЕЙ ЛУКИЧ НЕСВИЦКИЙ (1777,–1782/85)
классн.чин.(1778,1781) 4С:Лука.Ив.Григ-ча.
КН. АЛЕКСЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1771)
в 1771 помещ. 1С:Вас.Фед.Ив-ча.
КН. ИВАН ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1740–13.04.1806,†Москва,Спас.-Андрон.м‑рь)
1С:Вас.Фед.Ив-ча :Богдана.Ив. Ушакова.
обер-шенк(1796-) классн.чин.(1764,1795) в 1764 вышел в отставку из Конного полка, обер-шенк(1796.11.08) Камер-юнкер с 1762.09.22, камергер с 1768.09.22, действительный тайный советник с 1795.01.01. Уволен от службы 1798.04.29.
секунд-ротмистр л.-гв. Конного полка (1762); один из пособников имп. Екатерины II при восшествии ее на престол; камер-юнкер (22 сент 1762); вышел из Конного полка (1764); тайн. сов., камергер и кав. св. Анны (1777); кав. св. Александра Невского (22 сент. 1793); обер-шенк и кав. св. Андрея (апрель 1797). Похоронен в Спасо-Андрониевом монастыре в Москве. Жена в одном ист. ЛИХАРЕВА АНАСТАСИЯ (НАСТАСЬЯ) ИВАНОВНА, в другом — МАРИЯ ИЛЬИНИЧНА, двоюродная сестра,
~ ЛИХАРЕВА АНАСТАСИЯ ИВАНОВНА
~ МАРИЯ ИЛЬИНИЧНА двоюродная сестра.
КН. АЛЕКСАНДР ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (–1770)
помещ. 2С:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова.
КН. СЕРГЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1771,1787)
— 3С:Вас.Фед.Ив-ча :Богдана.Ив. Ушакова; подполковник (1778).
КН. ПЕТР ВАСИЛЬЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1771,–1818,†Сергиев посад Дмитров.-у. Моск.губ., при Рождественской церкви)
пехотный офицер, впоследствии бригадир, в 1793 помещик Суздальского уезда 4С:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова.
КН. ЕЛЕНА ВАСИЛЬЕВНА НЕСВИЦКАЯ
∞, кн. Сергей Алексееви Трубецкой.
КН. ДАРЬЯ ВАСИЛЬЕВНА НЕСВИЦКАЯ (1752–19.06.1809)
∞, ..... ..... Писарев, действ. стат. сов.
Анна Васильевна Несвицкая (1828)
КН. МАРИЯ ВАСИЛЬЕВНА НЕСВИЦКАЯ
Дочь Василия Федоровича кн. Несвицкого и Богданы Ивановны кн. Несвицкой.
Муж Семен Семенович Сулима. Дети Николай Семёнович Сулима; Иван Семенович Сулима и Прасковья Семеновна Надгофт.
КН. МИХАИЛ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (*1738)
помещ. 2С:Мих.Фед.Ив-ча.
1748, 9 лет, уп. вместе с отцом Михаилом, капитаном, помещиком усадища Выглетково Воскресенского Лученсеого погоста Обонежской пятины.[48]
КН. НИКОЛАЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (*1747)
1748, 1 год, уп. вместе с отцом Михаилом, капитаном, помещиком усадища Выглетково Воскресенского Лученсеого погоста Обонежской пятины.[48]
КН. ВАСИЛИЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1755–25.04.1818)
бригадир, классн.чин.(1782,1795) 1С:Мих.Фед.Ив-ча.
КН. ДМИТРИЙ МИХАЙЛОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1767–1821)
классн.чин.(1792) С:Мих.Мих.Фед-ча; бригадир.
~ Мария Ильинична
КН. ФЕДОР ИВАНОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1763,1773)
С:Ив.Фед.Ив-ча; тит.сов.(1773).
Вскоре от Алексея Андреевича Вишнякова село Сергиевское, Маврино тож перешло его зятю, князю Федору Ивановичу Несвицкому. В 1767 году в селе проживало 58 душ крепостных крестьян [36]. За Вишняковыми остались в округе село Никольское-Желтухино, деревни Машино, Гаврилово и Костыши.В XVIII веке Несвицкие поселились в Санкт-Петербурге и Москве, и приобрели имения в Подмосковье. Кроме Маврино Федору Ивановичу принадлежало также сельцо Турабьево, в настоящее время входящее в черту города Щелково. Федор Иванович, получив чин титулярного советника в 1773 году, первым браком был женат на дочери Алексея Андреевича Вишнякова (Вешнякова) – Елизавете Алексеевне Вешняковой[38], родившей ему единственного ребенка – Ивана Федоровича (1763–1787), служившего поручиком лейб-гвардии Преображенского полка [39]. При Несвицком в 1772 году в Маврино случился пожар, уничтоживший деревянную церковь Св. Николая Чудотворца и затронувший каменную Владимирскую церковь. В 1773 году Федор Иванович на свои средства отремонтировал каменный храм и заново отстроил деревянный. Этот второй храм Николая Чудотворца был отмечен на военно-топографической карте Шуберта 1837–1840 годов составления. Приход Владимирской церкви состоял из 12 селений с 62 крестьянскими дворами, в которых проживало 1445 человек. В самом Маврино тогда находилось 17 крестьянских дворов.У Несвицких село Сергиевское-Маврино было куплено женой действительного статского советника Семена Федоровича Аладьина (1762–1836), Марией Павловной Аладьиной.
[36] Кусов. Б.у. № 368.
[37] Морской сборник, Кн.2. СПб, 1868. С. 31.
[38] Руммель В.В., Голубцов В.В. Родословный сборник Русских дворянских фамилий. Том 2. СПб., 1887. № 42. С. 169.
[39] Руммель В.В. Там же. № 50. С. 170.
∞, Елизавета Алексеевна Вешнякова.
КН. ЯКОВ НИКОЛАЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (* 1753, † 30.I.1831, † с. Нетесово Москов.-у.)
1С:Нкл.Мих.Ив-ча; классн.чин.(1785) потом.двн.-Калуга‑у.
артиллерии подпоручик (1818).
∞, Евдокия Алексеевна Прончищева († 31 января 1831), д. Алексея Ионыча Прончищева. Съ мужемъ кн. Я. Н. Несвицкимъ (С. Нетесово Москов. у.). В приданое от отца Алексея Ионыча Прончищева получила дер. Килекшино Аргуновской волости Покровского уезда Владимирской губернии.[59]
КН. АЛЕКСАНДР НИКОЛАЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1777,–1802)
классн.чин.(1777) 2С:Нкл.Мих.Ив-ча
артиллерии майор, погребен В Введенской Островской пустыни.
∞, Варвара Ивановна ....., погребена с мужем.
КН. ИВАН НИКОЛАЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1769.11.03, † 1837.09.20,†с.Покровское,Алексин‑у.)
надв.сов.() 3С:Нкл.Мих.Ив-ча.
∞, Мария Иосифовна .....
б/д
КЖ. ЕЛЕНА НИКОЛАЕВНА НЕСВИЦКАЯ
дочь майора кн. Николая Михайловича Несвицкого (? — 1783) и его супруги Анны Ивановны (31.01.1742–25.11.1801). Указана в числе «особ, подписавшихся на 2‑е издание Истории Государства Российского Карамзина» («их Высокородие»).
∞, Афанасий Никитич Тулубьев (1776 — 2.08.1857), полковник, действительный статский советник
XIV генерація
КН. ФЕДОР НИКОЛАЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1800?)
помещ. С:Нкл.Лукич.Ив-ча.
После смерти княгини Е.И. Несвицкой в 1814 году село перешло к ее сыну, коллежскому регистратору, князю Фёдору Николаевичу Несвицкому. Именно ему и суждено было приютить в Сезёново затворника Иоанна, положившего основание прославленной в будущем монашеской обители. После смерти Ф.Н. Несвицкого село перешло его сестре, княжне Надежде Николаевне Несвицкой.
Согласно описям дач ПГМ по состоянию на 18 мая 1850 года, в числе совладельцев появляется также коллежский секретарь Александр Николаевич Кузьмин. В селе 557 душ обоего пола.
КЖ. НАДЕЖДА НИКОЛАЕВНА
После смерти Ф.Н. Несвицкого село Сезеново перешло его сестре, княжне Надежде Николаевне Несвицкой. Согласно описям дач ПГМ по состоянию на 18 мая 1850 года, в числе совладельцев появляется также коллежский секретарь Александр Николаевич Кузьмин. В селе 557 душ обоего пола.
Надежда Николаевна Несвицкая всячески разделяла духовные чаяния Николая Алексеевича еще при его жизни и, несомненно, продолжила их после смерти. Именно при ней было дано разрешение на строительство Сезеновского монастыря на землях ее поместья. В связи с этим, весьма занимательным будет цитата из жития Блаженного Иоана, затворника и начинателя данного монастыря[5]: «Надежда Николаевна Несвицкая решила подвезти их до соседнего села Сланского. Дорога пролега густым лесом, котор тогда состявлял предмет спора князей Несвицких и Долгоруковых. Въезжая в этот лес, Иоанн с задумчистью сказал: «Ах, лес шумит, топоры блестят, кровь льется, много слез будет!». Спутники сперва не предали значения этим словам, но непредвиденные события недалекого будущего заставили вспомнить о них впоследствии. … Как уже упоминалось, Федор Николаевич имел спор о лесном владении с князем Долгоруковым. Спор и тяжба длились весьма долго и очень озлобили против Несвицкого крестьян Долгорукова, несправедливо завладевших этим лесом. Они задумали отомстить князю за его притязания, отстоять свою собственность и однажды напали на него в том же лесу, нанесли ему жестокие побои и топором прорубили в нескольких местах череп. Полумертвым был привезен князь Несвицкий в свою усадьбу, и призванные на помщь врачи объявили его сестре Надежде Николаевне, что выздоровление брата сомнительно, ибо раны были весьма тяжки и опасны. Тогда и вспомнила княжна слова затворника, сказанные им некогда с задумчивостью в этом лесу. Пророчество блаженного … теперь вполне исполнилось над князем и над ней самой, которой суждено было пролить много слез при виде тяжких страданий брата, столь жестоко израненного. Княжна поспешила к жилищу затворника, умоляя его упросить моитвами своими Господа Бога сохранить жизнь брата. Иоанн, приникнув к оконцу, сказал ей, чтобы княжна не унывала … Он прибавил, что князь не умрет, но выздоровеет к славе Божией.
Помогала Надежда Несвицкая затворнику и когда пришлось вновь претерпепть ему гонения властей, с помощью Божией, впрочем, благополучно разрешившиеся.
Произошло это при следующих обстоятельствах. Из-за отсутсвия у завторника паспорта гражданские власти городя Лебедяни обратили на него свое внимание. Полиция, для которой затворник был всего лишь беглым дворовым, не оставляла его в покое, считая, что от Иоанна, как человека ей неизвестного , следует потребовать сведения, кто он такой. С этим вопросом обратились к княжне Несвицкой, а так как она не смогла дать необходимого ответа, было решено произвести в келье Иоанна обыск. Вместе с княжной к затворнику пришел исправник города Лебедяни. Когда он после долгих попыток достучаться в запертую дверь вошел наконец к Иоанну, то увидел, что в темной келье горит одна лампада, а на столе лежат восковые свечи. Зажегши их, исправник осветил келью, и затворник закрыл глаза рукою от сильного света. Исправник, обратясь к княжне, сказал: «Велю его сковать и возьму в город как бродягу». Только слезы и убедительные просьбы княжны заставили изменить этот план, и исправник уехал, обязав Несвицкую подпискою не отпускать его никуда, пока не будут представлены доказательства, кто он такой.
…там же, стр.35
Надежда Николаевна была сколь добра и доверчива, настолько же и расточительна. Унаследовав от брата имение до 100 душ крестьян и 400 десятин земли, она доходы с него употребляла без всякой пользы, а между тем крестьян своих обременяла работами. Управление имением она поручила вольнонаемному приказчику, который из своих личных выгод тоже разорял крестьян. Неоднократно говорил ей затворник, чтобы она не обременяла крестьян чрезмерными поборами и сослала управляющего, иначе останется без куска хлеба.
Эти прозорливые предупреждения блаженного сбылись через много лет, когда в конце концов княжна все имение растратила и перед смертью вынуждена была искать приют в устроенном на ее земле Сезеновском монастыре, где и окончила свои дни.»
Интересным будет также привести некоторую справку под другому имению Н.Н. Несвицкой — сельцу Никольское (Духовое тож) Бообровского уезда Воронежской губернии.[6]
В 1832 году имение перешло его жене Ольге Алексеевне, которая в дальнейшем завещала его девице, княгине Надежде Николаевне Несвицкой из старинного и знатного княжеского рода.14 И так, княгиня Несвицкая, помещица Бобровская и Лебедянская, владевшая имениями в Тамбовской, Рязанской губерниях, оставила свой след в судьбе сельца Духовое Воронежской губернии.
Княгиня Несвицкая получила свидетельство на владение за № 41 в 1854 году 12 августа.15 К тому времени имение было уже заложено за долги. В найденных в Государственном архиве Воронежской области документах указано, что кн. Несвицкая оформила доверенность на управление имением в сельце Никольском (Духовое тож) Александру Николаевичу Маслову, сыну Ольги Алексеевны, а сама жила в своем Лебедянском имении Тамбовской губернии. В 1851 году она решила оформить дарственную на имение в Духовом на Юлию Иосифовну Богуш-Селянко (вскоре ставшую женою Александра Николаевича Маслова). Период перехода сельца от одного владельца к другому стал по-своему трагичен для крепостных крестьян этих сел.16 Сославшись на нездоровье, кн. Несвицкая просила быть своим доверителем при оформлении всех необходимых документов отставного штабс-ротмистра и кавалера Павла Ивановича Тевяшова. Тяжба длилась вплоть до 1854 года, тем не менее Воронежская палата гражданского суда не дала согласия на оформление дарственной: оказалось, что за кн. Несвицкой числилось много долгов в Тамбовской губернии. Имение было отдано в опекунство штабс-капитану Свиридову в 1854 году. Назначенные для описания имения Бобровским уездным судом заседатель Козьмин и становой пристав стали угрожать крестьянам, приказывали не пускать в имение помещицу Несвицкую, объявляли, что за неподчинение крестьян будут отдавать их в рекруты, и вопреки существующему закону посмели изменить порядок хозяйственного управления в имении – заменили выбранного крестьянами старосту 17.
Надежда Николаевна была девицей решительной, твердой, проявляла свою волю и продолжала хозяйничать в своем имении. За это время она отдала крепостную девку из Духового замуж в соседнее село, продавала копны сена, отпустила на волю несколько крестьян.
И, вот, после 6 лет тяжбы, уже 25.11.1857 года, решается вопрос о продаже имений Никольское (Духовое) штабс-капитану Михаилу Алексеевичу Стрижевскому. Таким образом, можно предположить, что княгине Н.Н. Несвцицкой и со своим имением в с.Сезеново также пришлось расстаться еще при жизни по причине долгов. Кому было продано имение — открытые источники в сети Интернет пока умалчивают.
https://gryaznovka.ru/tiki-index.php?page=ЛО+-+Сезеново#footnote6
5. Блаженный Иоанн, Сезеновский затворник. Морев Л.А, Издательство Задонского монастыря, 2009
6. Краеведческий альманах, №7, 2014г. Лиски, ЛИКМ, Воронежский ЦНТИ – филиал ФГБУ «РЭА» Минэнерго России, 2014г. – 242 с.
КН. АНДРЕЙ АЛЕКСЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1791)
в 1791 помещ. 1С:Алс.Лукич.Ив-ча
КН. АЛЕКСЕЙ АЛЕКСЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (* ...., 1791,† 1831)
2С:Алс.Лукич.Ив-ча, гвардии корнет.
∞, Прасковия Михайловна Лялина, во 2‑м браке за тит. сов. Масловым Петром Александровичем.
КЖ. МАРИЯ ВАСИЛЬЕВНА НЕСВИЦКАЯ (* 10.04.1794, † 24.07.1814)
КН. ВАРВАРА ДМИТРИЕВНА НЕСВИЦКАЯ (* 1786)
дочь бригадира князя Дмитрия Михайловича и княгини Марии Ильиничны. Закончила Смольный институт благородных девиц 11‑й выпуск, 1806 год.
КН. ЕКАТЕРИНА ДМИТРИЕВНА НЕСВИЦКАЯ
дочь бригадира князя Дмитрия Михайловича и княгини Марии Ильиничны. Закончила Смольный институт благородных девиц 11‑й выпуск, 1806 год.
КН. ИВАН ФЕДОРОВИЧ НЕСВИЦКИЙ (* 1763, † 1787, СПб., Лазаревск. ус-ца).
С:Фед.Ив. :Елизавета.Алс. Вешнякова С:Фед.Ив.Фед-ча. 1784, гв.офицер
КН. ВАРВАРА ФЕДОРОВНА НЕСВИЦКАЯ (* 1770‑е – 1859),
дочь князя Ф. И. Несвицкого, титулярного советника (9 кл.), с. Маврино, сцо Турабьево (указывалось за покойным отцом В. Ф. Несвицкой, ум. после 1777 г.); ус. Маврино;
~ Николай Алексеевич Бахметев (владелиц хрустальными заводами).
КН. АЛЕКСЕЙ ЯКОВЛЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ, * 18.04.1802, † 1850/62,
отставной гвардии капитан.
Помещик д. Поседово (Новинская в., Полозищенское об.) Нерехтского у. по 10‑й ревизии. Помешик дер. Килекшино Аргуновской волости Покровского уезда Владимирской губернии по 8‑й и 9‑й ревизиях. По уставной грамоте 1862, покойный, опекун имения Е. Е. Баранович.
∞, Александра Ивановна Бизяева.
КН. ИВАН ЯКОВЛЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (18.07.1809‑, 1866)
служил в л.-гв. Преображенском полку, отставной (2 янв. 1837) гвардии штабс-капитан. в 1866 потом.двн.-Калуга‑у.
∞, Анна Александровна Афанасьева, дочь действ. стат. сов.
КН. НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1807.04.14–1851.01.03, †с.Георгиевское-на-Поляне, Калуга‑у.)
Кн. Михаил Яковлевич (02.04.1818–1852.02.03,†с.Нетесово Москов.-у.)
[Шереметевский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914]
князь Сергей Яковлевич Несвицкий (24.02.1820–1857.10.08,†с.Нетесово Москов.-у.)
Губернский секретарь.
[Шереметевский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914].
КН. АННА ЯКОВЛЕВНА НЕСВИЦКАЯ, * 19.05.1804, † ....
∞, ..... ..... Заборовский, штаб-ротмистр
КН. ЕКАТЕРИНА ЯКОВЛЕВНА НЕСВИЦКАЯ (26.09.1811–1880)
В соседнем бывшем селе Егорье (не существует) остался фрагмент Георгиевской церкви 1813 г., построенной А.Д. Лесли вместо прежней деревянной. В церкви были его захоронение и других представителей рода Лесли. Около руин церкви ещё до недавнего времени находились старые надгробия, в том числе камень с надписью: «Михаил Иванович Краевский (1810—1881), жена Екатерина Яковлевна Краевская, урождённая княжна Несвицкая (1811— 1880)».
за Масловым.
КН. ПРАСКОВИЯ ЯКОВЛЕВНА НЕСВИЦКАЯ, * 2.09.1812, † ....
КН. ВАРВАРА ЯКОВЛЕВНА НЕСВИЦКАЯ, * 29.10.1815, † 1860.06.26, ‡ с.Нетесово Москов.-у.)
∞, ..... ..... Кондратов.[60]
КН. АННА АЛЕКСАНДРОВНА НЕСВИЦКАЯ (?-до 1843),
∞, Александр Афанасьевич Игнатьев, поручик.
б/д
XV генерація
КН. МИХАИЛ АЛЕКСЕЕВИЧ НЕСВИЦКИЙ (1829–, †с.Несвицкое,Кирсанов‑у.)
помещ. С:Алс.Алс.Лук-ча.
Кн. НАТАЛЬЯ АЛЕКСЕЕВНА НЕСВИЦКАЯ, * 11.02.1830, † ....
Дочь Алексея Алексеевича.
Кж. ЕВДОКИЯ АЛЕКСЕЕВНА
Дочь Алексея Яковлевича
~ за князем Чавчавадзе.
князь НИКОЛАЙ Иванович 2.09.1844-?
князь ЯКОВ Иванович 23.08.1847-?,
штабс-капитан л.-гв. Преображенского полка (1877).
княжна Надежда Ивановна 10.07.1842-?
~ Павел-Платон Гиляреевич Пржецлавский
княжна Анна Ивановна 21.10.1849-?
Персоны без места в росписи
Несвицкий Василий Васильевич кн. (1762) в 1762 камер-юнкер(1762) Поручик лейбгвардии Конного полка.
Несвицкий Даниил Степанович кн. (1646) дворов.сын-боярск.вотч.-Дмитров,Пошехонье‑у.,Романов‑у.
Несвицкий Иван Федорович кн. (1750?) помещ. 3С:Фед.Ив.Анд-ча
Несвицкий Михаил Васильевич кн. (1530?) помещ. 1С:Вас.Дан.
Несвицкий Николай Михайлович кн. (1741) в 1741 гв.капитан(1741)
Несвицкий Николай Михайлович кн. (176–) помещ. 3С:Мих.Фед.Ив-ча
Несвицкая N (ур.Дурова) кнг. (1640?) помещ. ~к.Анд.Матв. Несвицкий Д::.. ДУРОВ.
Несвицкая N Борисовна (ур.Айгустова) кнг. (1665?) помещ. ~к.Ив.Анд. Несвицкий Д:: Бор. АЙГУСТОВ. :Марфа.
Несвицкая N Маневская кнж. (1450?) ~к.Вас.Фед. Несвицкий Збаражский Д::.. МАНЕВСКИЙ.
Несвицкая N Фокинична (ур.Дурова) кнг. (1657) в 1657 помещ. ~к.Дан. Несвицкий Д:ФОКА.ДУРОВ
Несвицкая Анастасия Ивановна (ур.Лихарева) кнг. (1770?) помещ. ~к.Ив.Вас. Несвицкий
Несвицкая Анастасия Ивановна кнг. (1782) в 1782 жена тайного советника и камергера кн. Ивана Васильевича Несвицкого помещ.-Раненбург‑у.(Рязань-губ.)
Несвицкая Анастасия Семеновна кнж. (1481,–1516) помещ. ~к.Сем.Юр. Гольшанский Д:Сем.Вас. НЕСВИЦКИЙ :Мария РОВЕНСКАЯ
Несвицкая Анна Васильевна кнж. (1771) в 1771 помещ. 3Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвицкая Анна Констаниновна (183–,1870) дочь протоиерея Андреевского собора Кронштадта ~Григ.Конст. Цветков 2Д::
Несвицкая Богдана Ивановна (ур.Ушакова) кнг. (1740?) помещ. ~к.Вас.Фед. Несвицкий вице-адмирал
Несвицкая Валентина Ивановна (1926.10.16–,1999) жительница г.Москва: ул.Азовская 4 108
Несвицкая Дарья Васильевна кнж. (1752–1809) помещ. ~... Писарев 2Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвицкая Евдокия Алексеевна кнг. (–1831.01.31,†с.Нетесово Москов.-у.) Пох. с мужем кн. Я. Н. Несвицким [Шереметевский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914]
Несвицкая Евдокия Зотовна кнг. (1722–,1755) ~к.Вас.Мих.
Несвицкая Елена Васильевна кнж. (1771) помещ. ~к... Трубецкой 1Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвицкая Елизавета Алексеевна (ур.Вешнякова) кнг. (1773?) ~к.Фед.Ив. Несвицкий
Несвицкая Елизавета Константиновна (1829–1909) дочь протоиерея Андреевского собора Кронштадта ~СЕРГИЕВ 1Д::
Несвицкая Мария Елезаровна кнг. (1460,1507) вдова ~к.Сем.Вас. Несвицкий Ровенский Колоденский Д::Елеазар. СИЛОВИЧ.
Несвицкая Мария Ивановна (ур.Вельяминов-Зернова) кнг. (1703,1717) вдова вотч.-Суздальский у., Сухода и Кондырев ст.,с.Коваргино, 2 дв. вот. 17 ч., 2/6. ~к.Мих.Ив. Несвицкий Д:: Ив. ВЕЛЬЯМИНОВ-ЗЕРНОВ
Несвицкая Мария Ильинична (ур.кнж.Несвицкая) кнг. (1800?) ~к.Ив.Вас. Несвицкий
Несвицкая Мария Оникеевна (1919.03.13,Черкасск.обл.,Каневск.р‑н,с.Потапцы–,2000) на 2000.07.13 жительница: Украина Черкасск.обл.,Каневск.р‑н,с.Степанцы
Несвицкая Ярохна кнг. (1440?) ~к.Ив. Предельницкий Несвицкий.
Черновик
Потомок его — князь Николай Лукич Несвицкий — в 1775—1792 гг. был помещиком с. Сезёново, полученным, по всей видимости, в качестве приданого за женой. Затем до 1814 г. имением при с. Сезёново владела его вдова княгиня Екатерина Ивановна. Именно их сыну коллежскому регистратору князю Фёдору Николаевичу Несвицкому и суждено было приютить в Сезёново затворника Иоанна, положившего основание прославленной в будущем монашеской обители.
В начале восьмидесятых годов восемнадцатого века селом Буняково стала владеть княгиня Анастасия Ивановна Несвицкая. Она принадлежала к знаменитому роду князей Несвицких .
Княгиня Анастасия Ивановна в 1809 году предприняла строительство новой каменной церкви Покрова Пресвятой Богородицы. Строительство велось на новом месте. Церковь строилась много лет. Как видно из документов в 1813 году служба велась еще в старой деревянной церкви. Каменная церковь была освящена только в 1817 году. В период строительства княгиня А.И. Несвицкая скончалась и в связи с этим церковь не была закончена.
В 1818 году храм был частично перестроен на средства бригадира Григория Ильича Раевского. С запада от церкви была поставлена двухъярусная четверогранная колокольня, соединенная с ней небольшим переходом. Колокольню завершал восьмигранный резонатор звона, покрыта он была невысоким куполом с главкой. В 1820 году на средства Раевского и князя Якова Николаевича Несвицкого было частично переделано завершение восьмерика — четыре его грани, обращенные по странам света, увенчали фронтонами, а сам восьмерик перекрыли новой полусферической железной кровлей. С тех пор внешним перестройкам церковь не подвергалась, не считая малозначительных ремонтов, вроде позолоты крестов в 1909 году.
Главный престол храма был освящен во имя Преображения Господня. В нижней церкви освятили престол во имя Симеона Столпника. Этот престол, по преданию, освятили в честь святого, соименного строителю церкви — «боярину Симеону». Однако среди владельцев Нетесова встречается только один Семен — Семен Клобуков-Мосальский, продавший Нетесово строителю первой здесь церкви, С. И. Кузьмину-Караваеву.
Чтимой святыней храма была икона Пресвятой Богородицы «Всех Скорбящих Радость», украшенная серебряной позолоченной ризой. По преданию, она была обретена местными жителями на том месте, где Кузьмины-Караваевы и выстроили церковь. Богатая серебряная риза украшала и древнюю храмовую икону верхней церкви: «Преображение Господне». Эту ризу соорудили на средства князя Ивана Несвицкого .До середины XX века в верхней церкви сохранялось внутреннее убранство 1710‑х годов-четырехъярусный иконостас с образами. В середине XIX века на средства князя Сергея Яковлевича Несвицкого этот иконостас был починен, внутренние стены Преображенской церкви оштукатурены и расписаны маслом. Новое обновление верхней церкви состоялось в 1906 году-позолотили иконостас, поправили живопись икон, заново расписали стены и настелили в церкви полы из метлахских плиток.
Прежний иконостас нижней Симеоновской церкви в 1820 году был заменен новым, устроенным на средства отставного кригсцалмейстера Григория Ильича Раевского и подпоручика Якова Николаевича Несвицкого . В третьей четверти ХГХ века на средства купца Г. Алексеева здесь было устроено отопление, благодаря чему храм стал более приспособленным для богослужений в зимнее время. На средства владелицы сельца Никольского Анны Петровны Митрино в 1870 году в этой церкви установили новый двухъярусный иконостас. Тогда же выщербленные каменные полы в нижней церкви заменили на деревянные.
Из висевших на колокольне храма колоколов особый интерес представлял небольшой колокол всего в 12 пудов (196,5 кг). Его подарил церкви князь Владимир Михайлович Долгоруков-Крымский, владевший сельцом Давыдовским на противоположном берегу речки. Во время русско-турецкой войны 1768–1774 годов он командовал русскими войсками, отправленными к границам Крыма. В 1771 году войска под его командованием разгромили турецкую армию и заняли Крым. В качестве одного из трофеев Долгоруков вывез из гарема крымского хана в Бахчисарае и колокол, который и подарил церкви. Крупнейший из церковных колоколов пожертвовал в третьей четверти XIX века почетный гражданин Григорий Алексеев, владелец сельца Майдарова. Этот колокол весил 1638 кг.
Церковный погост был обнесен каменной оградой, сооруженной в 1850‑х годах князем Сергеем Яковлевичем Несвицким . Справа и слева от церковной колокольни были устроены арки ворот, ведших на двор. Здесь были похоронены многие местные помещики и крестьяне. Из владевших соседним сельцом Берсеневкой князей Несвицких тут первыми похоронили князя Якова Николаевича Несвицкого (+30.01.1831г.) и его супругу Авдотью Алексеевну (+31.01.1831г.; ур. Прончищева) — жертв эпидемии холеры 1830 года. Позже рядом с ними погребли и их детей: Михаила Яковлевича (+03.02.1852г.), Сергея Яковлевича (+08.10.1857г.) и Варвару Яковлевну Кондратову (+26.06.1860г.). Также тут упокоился владелец самого села — отставной кригсцалмейстер Григорий Ильич Раевский (+20.06.1843г.).
Однако вернемся в наше Старое Село. С конца XVII в. сельцо Старое Веденское принадлежало князьям Несвицким , род которых идет от великого князя литовского Гедимина: в 1704 г. – стольнику Ивану Михайловичу Несвицкому , в 1709 г. – его сыну Михаилу Ивановичу, а в 1720 г. – вдове Михаила Иванович Марии Ивановне. Затем сельцо унаследовал их сын лейб гвардии Семеновского полка поручик князь Василий Михайлович Несвицкий , а в 1768 г. – его брат Николай Михайлович. Тогда сельцо представляло собой типичную сельскую помещичью средней руки усадьбу той поры. Там находился деревянный господский дом, хозяйственные постройки и парк с диагональными аллеями при двух прудах. Интересно, что Василий Михайлович имел дом в Москве, который впоследствии принадлежал П.А. Офросимову, о котором уже в этом году сообщалось как о владельце сельца Паршино. Однако постепенно усадьба в Старом Веденском приходит в упадок и в 1852 г. селение упоминается как деревня Старое Село, владение коллежской советницы Марии Осиповны Зверевой. Под этим названием оно известно и в наши дни.
НЕСВИЦКАЯ ЕКАТЕРИНА ЯКОВЛЕВНА.
Дочь капитана-князя Якова Несвицкого. Муж РАФАЛОВИЧ ВЛАДИМИР МАРКОВИЧ (ум. в 1925)
Иван Васильевич Несвицкий (1740 — 15 апреля 1806)
— русский государственный деятель, масон. Сын князя Василия Фёдоровича Несвицкого . Служил в конной гвардии. Участник дворцового переворота 1762 года, возведшего на престол Екатерину II. В 1764 вышел в отставку. Камергер, тайный советник. В августе 1767 был в Лейпциге. С апреля 1797 — обер-шенк. Видный деятель русского масонства. Член Великой Английской (Провинциальной) ложи. Умер в 1806 году. Похоронен в Спасо-Андрониковом монастыре в Москве.
Серков А. И. Русское масонство 1731—2000. Энциклопедический словарь.
1) Несвицкий князь Даниил Матвеевич — в 1629 г. был стряпчим; в 1632 г. послан на службу под Смоленск с кн. Сем. Вас. Прозоровским; в том же году участвовал во взятии Белой. Произведенный из стряпчих в стольники, он, кроме того, был пожалован поместьем на Белой. С 1635 г. по 1653 г. служил при Дворе. В 1653 г. был дворянином при посольстве в Запорожье. В польском походе 1654 был в числе тех голов, которые ставили сторожей. С 20 июня 1656 г. по 28 мая 1656 г. был воеводой в Дорогобуже. В 1646 г. кн. Н. составил переписные книги в Кромах, Орле и в их уездах; в 1650–52 гг. составил переписные и межевые книги г. Козлова и поместных земель в нескольких станах. В 1658 г. кн. Н. постригся; в 1666 г. скончался. Дв. разр., II и III; Барсуков, Списки городовых воевод XVII ст.; Акты Моск. госуд., I, 362, 420, 465, 505; II, 495; Русск. Истор. Библиот., т. X; Оп. Моск. Арх. Мин. Юст., I, №№ 1146, 1923; II, №№ 3122, 3123. В. Корсакова.
2) Несвицкий князь Андрей Матвеевич воевода в Новосиле, 1637 г., † 1650.
3) Несвицкий князь Василий Федорович — вице-адмирал, с.-петербургский губернатор; род. 22 марта 1704 г. Службу начал 14-ти лет от роду гардемарином; 2‑го марта 1721 года был произведен в унтер-лейтенанты. Переведенный в декабре 1727 года в Астрахань с производством в лейтенанты, князь Несвицкий прослужил там пять лет, в январе 1733 года был записан в лейтенанты майорского ранга и переведен в Ревель, где вскоре он получил в командование брандвахтенный фрегат «Карлус Кронвален». 20-го декабря 1740 г. Н. был назначен интендантом петербургской партикулярной верфи с производством в полковничий ранг. Эту должность он занимал больше 20-ти лет, причем 5‑го мая 1757 года был произведен в контр-адмиралы. 23 июня 1761 года кн. Н. был уволен от морской службы для определения к статским делам, и вслед за тем состоялось назначение его на должность петербургского гражданского губернатора, в которой он прослужил менее трех лет. В 1764 г. он вышел в отставку, причем был произведен в вице-адмиралы. Скончался кн. Несвицкий 25 апреля 1771 года; погребен на Лазаревском кладбище Александро-Невской Лавры. У кн. В. Ф. Несвицкого от брака с Б. И. Ушаковой было четверо сыновей, из которых третий, Иван Васильевич, служил в Конной гвардии и был в числе сторонников императрицы Екатерины, способствовавших возведению ее на престол. По выходе из полка он был пожалован в камергеры, затем в тайные советники; позднее был сделан обер-шенком, а в апреле 1797 пожалован лентой св. Андрея Первозванного. Он умер 15 апреля 1806 г. бездетным, и со смертью его и его братьев линия князей Несвицких в мужском поколении пресеклась. «Общий Морской Список», т. I, СПб., 1885 г., стр. 279; «Материалы для истории русского флота», т. VI, XI, В. И. Саитов, «Петербургский Некрополь», M., 1883, стр. 92; «Рус. Портреты ХVIIІ и XIX ст.», т, V, № 248. Е. Я. Несвицкий, князь Василий Федорович вице-адмир., СПб. губернатор (1761–1764); род. 22 марта 1704 г., † 25 апреля 1771 г. Дополнение: Несвицкий, князь Василий Федорович, вице-адмирал; р. 1704 г. 22 марта; † 1771 г., не 25 апр., а пятого.
4) Несвицкий князь Иван Васильевич обер-шенк, д. т. с., р. 1740, † 1806 г. 15 апреля.
5) Несвицкий князь Михаил Федорович капитан-командор (при отставке) 18 дек. 1763, † в 178? г.
6) Несвицкий Александр Александрович врач, р. 21 июля 1855.
7) Несвицкая Е. княгиня изд. «Журнала для детей» 1886–1887 гг.
1649 — Челобитная архиепископу Маркелу крестьянина вотчины князя Леонтия Андреевича Несвицкого Грибцовской вол. Вологодского у. Андрея Мефодьева о погребении у церкви в монастыре [убогого дома] костей своего сына [Леонтия], по-гибшего в лесу от неведомого зверя.[Гос. архив Вологодской области. Фонд № 1260 опись № 1д.822]
Перелік актів XV ст., які стосуються володінь князів Несвідських і Збаразьких на Волині
№ 1. 1434. 09. 07, Кременець. – Кременецький і брацлавський староста князь Федько Несвідський видає лист про перехід разом із підпорядкованими йому адміністративними округами під сюзеренітет польського короля Володислава ІІІ (Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединённых с ней владений (от 1387 до 1710 года) / изд. Виленской археологической комиссией под ред. учёного секретаря М. Круповича. – Вильна, 1858. – Ч. 1. – № XVI, с. 18–19; за копією з оригіналу в збірці К. Свідзінського; те саме: Южнорусские грамоты / собр. В. Розовым. – К., 1917. – Т. 1. – № 71, с. 129–131; те саме: Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. 1: XIV в. і перша половина XV в. – № 71, с. 129–131; за оригіналом у Бібліотеці ординації Красінських у Варшаві).
№ 2. 1435. 03. 23, Чернихів. – Кременецький і брацлавський староста князь Федько Несвідський видає лист про вірність польському королю Володиславу ІІІ (Собрание государственных и частных актов… – Ч. 1. – № XVII, с. 19–20; за копією з оригіналу в збірці К. Свідзінського; те саме: Южнорусские грамоты… – Т. 1. – № 72, с. 131–133; те саме: Розов В. Українські грамоти… – Т. 1. – № 72, с. 131–133; за оригіналом у Бібліотеці ординації Красінських у Варшаві).
№ 3. 1437. 06. 10, Луцьк. – Великий князь литовський Свидриґайло надає Фрідріху Гербуртовичу з Фельштина на вічність у Збаразькому повіті Волинської землі маєтки Черняхів, Мшанець і Черняхівка (копія: РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 249 об.–250 об.).
№ 4. 1442. 01. 11, Вільно. – Великий князь литовський Казимир надає Дениску Мукосійовичу город Збараж у довічне володіння в сумі 300 гривень і 19 сіл на вічність (Собрание государственных и частных актов… – Ч. 1. – № XIX, с. 21; за копією з оригіналу в збірці К. Свідзінського. Реґест: Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A. Baliulis. – P. 63).
№ 5. 1461. 12. 22, Луцьк. – Івашко Васильович Дичко продає князю Семену Васильовичу Несвізькому свою отчину в Луцькому повіті двір і село Рівне з належними до нього присілками й угіддями (AS. – T. 1. – Nr LVI, s. 53–54; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських; копія в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 6. 1463. 07. 09, Луцьк. – Князі Василь, Семен і Солтан Васильовичі Збаразькі ділять перед луцьким старостою Михайлом Монтовтовичем свою отчину в Збаразькому й Луцькому повітах (AS. – T. 1. – Nr LVII, s. 54–55; за копією в Munimenta ducum in Ostrog);
№ 7. 1463. 07. 10, Луцьк. – Луцький староста Михайло Монтовтович та маршалок Волинської землі і володимирський староста Олізар підтверджують угоду князів Василя і Семена Васильовичів Збаразьких про порядок спуску ставів (AS. – T. 1. – Nr LVIII, s. 55–56; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських).
№ 8. 1467. – 02, б. м. – Князь Юрій Федькович Несвіцький записує дружині Настасі, дочці пана Івана Мушати, на своїх отчизних маєтках 300 кіп широких грошів руської лічби (копія: РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 224 об.; переказ змісту за випискою Т. Ступилковського з оригіналу в архіві в Степані: Stecki T. J. Z boru i stepu stepu… – S. 110).
№ 9. 1470. 07. 04, Володимир. – Холмський каштелян Ванько Кирдійович продає князю Семену Васильовичу Збаразькому свою отчину й дідизну в Луцькому повіті Квасилів, Корнино, Колодне, Бережани, Басоє, Став, Славне, Растів, Ляхово, Почапи й Новгородчичі (AS. – T. 1. – Nr LXIX, s. 64–65; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 10. 1473. 03. 10, б. м. – Князь Семен він ж Солтан Васильович Збаразький складає заповіт (копія: РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 233–234).
№ 11. 1475. 07. 04, Луцьк. – Князь Олександр Санґушкович, луцький староста Михайло Монтовтович та маршалок Волинської землі і володимирський староста Олізар Шилович видають князю Семену Васильовичу Збаразькому судовий лист у справі з племінником Михайлом за спадщину покійного брата Солтана (AS. – T. 1. – Nr LXXIV, s. 69–70; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських).
№ 12. 1475. 07. 04 – 08. 31. – Князі Збаразькі – Семен Васильович та його племінник Михайло Васильович зі своїми братами – ділять між собою маєтки, успадковані після князя Солтана Збаразького (AS. – T. 1. – Nr LXXV, s. 71; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських; копія в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 13. 1478. 06. 02, Манів. – Князі Збаразькі – Семен Васильович та вдова його брата Василя із синами Михайлом, трьома Семенами й Федором – ділять між собою маєтки, успадковані після князя Солтана Збаразького (AS. – T. 1. – Nr LXXX, s. 75–76; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських; копія в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 14. У межах від серед. 1478 до поч. 1481, без місця. – Князі Михайло та Семен Молодший Збаразькі міняються зі своїм дядьком кременецьким старостою князем Семеном Васильовичем Збаразьким маєтками (Архив ЮЗР – К., 1907. – Ч. 8, т. 4. – № XII, с. 102–103; за оригіналом у збірці В. Руліковського). Видавець датував угоду 1473 р. Ю. Вольф переніс її на час після поділу братів Михайла і Семена Молодшого (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... – S. 552–553). Насправді документ з’явився після поділу 2 червня 1478 р., в акті якого Семен Васильович ще без титулу кременецького старости, але до 1 квітня 1481 р., коли його не було вже серед живих.
№ 15. 1481. 04. 01, Вільно. – Князь Михайло Васильович Збаразький визнає присуд приятелів у справі відмови вдови покійного дядька князя Семена Васильовича Колоденського княгині Марії та її зятя князя Семена Юрійовича Гольшанського передати йому записані дядьком маєтки, за яким Городок із присілками залишається Марії та її зятю, а Манів, Вербовець, Передмірка й Борсуківці відходять Михайлові, і знищує лист князя Колоденського (AS. – T. 1. – Nr LXXXIII, s. 79–80; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських).
№ 16. 1481. 04. 02, Вільно. – Князі Михайло, Семен, Федір і Семен Молодший Васильовичі Збаразькі ділять родові маєтки (копія: РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 192. – Л. 12–13).
№ 17. 1482. 05. 30, б. м. – Князівни Марія і Ганна Солтанівни Збаразькі підтверджують двоюрідному братові князю Михайлу Васильовичу Збаразькому села їхнього батька Манів, Вербовець, Передмір і Борсуківці, отримані ним від князя Семена Колоденського (AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminowych. – Nr 7380).
№ 18. 1482. 11. 14, Вишневець. – Князь Михайло Васильович Збаразький ділить із молодшим братом князем Семеном частку родових володінь, спільно отриману ними під час поділу з братами Семеном Збаразьким, Семеном Маневським і Федьком отчини (AS. – T. 1. – Nr LXXXIV, s. 80–81; за оригіналом у Національному закладі ім. Оссолінських).
№ 19. 1482. 11. 14, Вишневець. – Князь Семен Васильович Збаразький Менший ділить із старшим братом Михайлом частку родових володінь, спільно отриману ними під час поділу з братами Семеном Збаразьким, Семеном Маневським і Федьком отчини (Тесленко І. Невідомі документи XV – XVI ст. із родового архіву князів Вишневецьких // Студії і матеріали з історії Волині. 2018. – Кременець, 2018. – № 1, с. 115–116; за записом 1580 р. в актовій книзі Берестейського земського суду).
№ 20. 1483. 02. 02, Рівне. – князь Семен Юрійович Гольшанський записує у віно своїй дружині княгині Настасії Семенівні із Збаразьких 2000 кіп грошів на маєтках Бараня й Глуськ (AS. – T. 1. – Nr LXXXV, s. 82; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 21. 1485. 08. 09, Чернихів. – Князь Федір Васильович Збаразький записує дядині княгині Марії Ровенській в рахунок боргу в сумі 200 кіп широких грошів чеської монети польської лічби свої маєтки Студенка й Ставок (AS. – T. 1. – Nr CXIX, s. 120–121; за копією в Munimenta ducum in Ostrog. Уточнення дати див.: Собчук В. Д. Від коріння до крони… – С. 146, прим. 6).
№ 22. 1489. 01. 18, Степань. – Княгиня Настасія із Збаразьких записує своєму чоловікові князю Семену Юрійовичу Гольшанському успадковані після батька маєтки Забороль, Городок і Коськів з усіма належними до них присілками (AS. – T. 1. – Nr XCIII, s. 89; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 23. 1493. 04. 17, Вільно. – Писар великого князя литовського Івашко Яцкович і його дружина Марина, дочка князя Василя Збаразького, продають писарю великого князя Федьку Григоровичу чотири служби людей на Качині з належними їм угіддями (AS. – T. 1. – Nr CV, s. 100–101; за копією в Munimenta ducum in O
Документы
№ 364‑й. Челобитье кн. Андрея Несвицкого о прибавке ему жалованья и память из Разряда в Костромскую четь о выдаче жалованья.
«...Бьет челом Андрюшка, княж Матвеев сын, Несвицкой. Служу я тебе, государю, с Москвы и сказана мне твоя государева служба с окольничим, с князь Семоном Васильевичем Прозоровским, а твоего государева денежнаго жалованья указано мне дати двадцать рублей в мой оклад; а которые моложе меня в городех дворяне и дети боярские, и тем твоего государева жалованья указано статья большая, по двадцати по пяти рублей, которым твоего государева жалованья рублей по семи, и по десяти и по пятнадцати». Просит денежнаго жалованья ему прибавить.
Помета: «Государь пожаловал, велел ему дать своего государева жалованья из его оклада двадцать пять рублей для службы, а да пять рублей не в прибавку».
Лета 7440 г. августа в 6 д. По государеву... указу, память дьяку Никифору Спиридонову. Государь... пожаловал князь Андрея, княж Матвеева сына, Несвицкаго для службы велел ему дать своего государева жалованья оклад его двадцать рублей сполна, да ему ж государь пожаловал, велел ему дати своего государева жалованья сверх окладу в приказ пять рублей. И по государеву... указу, дьяку Никифору Спиридонову государева жалованья князь Андрею, княж Матвееву сыну, Несвицкому оклад его двадцать рублей велеть дати сполна, да ему же дать в приказ пять рублей.
(Москов. ст. столб. № 76, лл. 107—108).
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
- 1437. 06. 10, Луцьк. Великий князь Свидригайло надає своєму слузі Фрідріху Гербуртовичу з Фолштина в Збаразькому повіті Волинської землі маєтки Черняхів, Мшанець і Черняхівка
- 1467.–.02, без місця. Князь Юрій Федькович Несвіцький записує дружині Настасії, дочці пана Івана Мушати, на своїх отчизних маєтках 300 кіп широких грошів руської лічби
- 1470. 07. 04, Володимир. – Холмський каштелян Ванько Кирдійович продає князю Семену Васильовичу Збаразькому свою отчину й дідизну в Луцькому повіті Квасилів, Корнино, Колодне, Бережани, Басоє, Став, Славне, Растів, Ляхово, Почапи й Новгородчичі
- 1473. 10. 03, без місця. Князь Семен він же Солтан Васильович Збаразький складає заповіт
- 1481.04.02, Вільно. Князі Михайло, Семен Перший, Федір і Семен Молодший Збаразькі ділять свій родовий маєток
- 1482.05.30, без місця. Княжни Марія і Ганна Солтанівни Збаразькі підтверджують двоюрідному братові князю Михайлові Васильовичу Збаразькому села їхнього батька Манів, Вербовець, Передмір і Борсуківці, отримані ним від свого дядька князя Семена Колоденського
- 1483–85 гг. — Указная с прочетом грамота в. кн. Ивана Ивановича в Галич наместнику Тимофею Михайловичу (Плещееву) и тиуну Михаилу Бирилеву о ненарушании жалованных грамот Усп. Паисьева м‑ря
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
Статтєй не знайдено
- УГ. – С. 38–39, № 20.[↩][↩]
- Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Kraków, 1876. – T. I. – S. 12 (копія Нарушевича). У 1387 р. 12 жовтня дійсно припадало на суботу.[↩]
- Полехов С. В. Литовско-русские отношения в начале XV в. в свете малоизвестных источников // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – 2017. – № 3. – С. 105.[↩]
- УГ. – С. 42, № 22 (оригінал). Рік видачі не вказаний, але 10 жовтня припадало на суботу у 1388 р. Зміст цієї другої поручної грамоти за Олехна, порівняно з першою, значно скорочено.[↩]
- Хоча у регесті акту 1387 р. з Інвентаря Коронного архіву 1681 р., знов-таки помилково, всі без виключення поручителі названі руськими князями – «duces Rutheni» (Inventarium omnium et singulorum… – P. 271).[↩]
- AUPL. – S. 47–48, Nr 45 (оригінал).[↩]
- AGAD. – Metryka Koronna. – Ks. 46. – F. 27v.: http://pther.eu/MK/046/PL_1_4_1-046_0057.html.[↩]
- Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. Историко-генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – С. 10–11.[↩]
- Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. – С. 29.[↩]
- Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври // Лаврський альманах. – К., 2007. – Спецвипуск 7. – С. 29.[↩]
- Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1892. – Кн. VI. – Приложение. – С. 56[↩]
- Semkowicz W. Losk i wygasniecie Korybutowiczow // Rocznik towarzystwa
heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2.[↩] - Sochaniewicz K. Przyczynek do rozwoju herbu książąt Zbarazkich // MH. – 1914. – Nr. 5–6. – S. 119–120. Знак зарисований у записках Теребовльського ґродського суду (додано і його фото).[↩]
- Encyklopedyja Powszechna. – Warszawa, 1868. – T. XXVIII. – S. 388; див. також: Warszawa, 1867. – T. XXVII. – S. 228.[↩]
- MRPS. – Varsoviae, 1905. – Pars I. – Vol. 1.[↩]
- Stecki T. J. Miasto Rowne. – Warszawa, 1880. – S. I‑II.[↩]
- Stecki T. J. Miasto Rowne. – Warszawa, 1880. – Przypiski. – S. IX, przyp. 48.[↩]
- З 1436 (див. наприкінці розділу III) по 1438 р. (Архив Юго-Западной России. – К., 1869. – Ч. 5. – Т. I. – С. 3–5) Кременець належав Швитриґайлу. З 1438/39 по 1440 р. – судячи з усього, великому князю Жиґимонту, союзнику Польщі. У 1441–1442 рр. намісником великого князя Казимира у Кременці був пан Юрша (Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915. – S. 34, 37, 52–55); навряд чи ситуація змінилася і в останні два роки правління Владислава III.[↩]
- Dlugossii J. Annales… – Varsaviae, 2001. – Liber XI-XII. – P. 254–255; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 284.[↩]
- Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединенных с ней владений. – Вильно, 1858. – Ч. 1. – С. 21 (за ориґіналом); дещо скорочений список: LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr. 25. – P. 186–187 [Акты Юго-Западной России. – Т. II. – С. 107]. Тут Казимир названий лише великим князем і королевичем, а отже, акт був виданий до його коронації в 1447 р. У вказаний період 5‑й індикт припадав лише на 1441/42 р.[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 57, 61, nr. LXI, LXIV.[↩]
- Собчук В. Від коріння до крони. – Кременець, 2014. – С. 179, 183.[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 54–55, nr. LVII (за офіційною копією близько 1540 р. – т. зв. Munimenta ducum in Ostrog); згадка про Збаразький повіт – на s. 55.[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близько 1540 р.); згадка про Збаразький повіт – на s. 55.[↩]
- Puzyna J. Korybutowicze Nieswizcy // MH. – 1930. – Nr. 6. – S. 117; Собчук В. З історії… – С. 233.[↩]
- LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr. 3. – P. 43, 57.[↩]
- Перапіс войска Вялікаго княства Літоўскаго 1528 года. Метрыка Вялікаго княства Літоўскаго. Кніга 523. – Мінск, 2003. – С. 110.[↩]
- Dlugossii J. Annales… – Cracoviae, 2005. – Liber XII. 1462–1480. – P. 335–336; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 12. – S. 350–351.[↩]
- Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 616.[↩]
- Kronika Polska, Marcina Bielskiego. – Kraków, 1597. – S. 462.[↩]
- Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия). – С. 77.[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 182[↩]
- Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem Księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. – Warszawa, 1887. – S. 210, 211.[↩]
- LM. – Vilnius, 2012. – Knyga Nr. 5. – P. 66, nr. 71[↩]
- Wolff J. Kniaziowie … – S. 231–232, 234.[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 75–76, № LXXX (за оригіналом).[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 64–65, nr. LIX (за офіційною копією близько 1540 р.).[↩]
- «Українські грамоти XV ст. – С. 67–68 (5. 08. 1470, Львів). Угода опублікована за записом 1621 р. в луцькій ґродській книзі. Датування її в тексті 1478‑м роком не збігається з указаним у ньому 3‑м індиктом; крім того, восени 1472 р. уряд холмського каштеляна належав уже іншій особі (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 2. – S. 152, nr 1091). Присутність королівського писаря Васька Любича натякає на те, що угода укладалася під час відвідин Львова монархом. За даними Ірени Сулковської-Курасьової, він перебував тут від 3 до 23. 08. 1470 (Сулковска-Курасева И. Итинерарий Казимира Ягеллона… – С. 304). З огляду на сказане надаємо перевагу даті за індиктом».[↩]
- Собчук В. Від коріння до крони. – С. 147–148 і карта на с. 151.[↩]
- Собчук В. Маловідомі актові джерела… – С. 105, № 5 (за ориґіналом).[↩][↩]
- Див. про нього: Wolff J. Kniaziowie… – S. 36; LM. – Vilnius, 1997. – [Knyga Nr. 224]. 4‑oji Teismų bylų knyga. – P. 247–248, nr. 292 (згадка в акті 1528 р.).[↩]
- Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII – XVI ст. – Харків, 2009. – С. 125, № 414, та сама архівна сигнатура.[↩]
- Там же. –
С. 275, рис. 414, 413.[↩] - AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Собчук В. З історії… – С. 236, 238).[↩]
- AKLS. – T. I. – S. 88, nr. XCII (за офіційним списком близько 1540 р.).[↩]
- РГАДА. Ф. 1209. ДСЛ. Ряжск. Д. 14010. Л. 191 об. [↩]
- Там же. Л. 282[↩]
- РГАДА, Ф. 350, ОП.2, Д. 2180[↩][↩][↩]
- Список каширских дворян, приславших отзывы. РГАДА. Ф. 400. Оп. 5. Д. 873. Л. 537.[↩][↩][↩]
- Именной реестр дворян, участвовавших в выборах предводителя Московского уезда. РГАДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 89об. — 97об. № 102.[↩][↩]
- Кусов В. С. Земли Московской губернии в XVIII в. Карты уездов. Описание землевладений. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 64. (Богородский уезд).[↩]
- Именной реестр дворян, участвовавших в выборах предводителя Московского уезда. РГАДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 81 — 88об. № 116.[↩]
- Сб. РИО. Т. 4. СПб., 1869. С. 236.[↩]
- РГАДА. Ф. 1354. Оп. 541. Ч. 1. Алфавит № 202. Л. 31.[↩][↩]
- РГАДА. Ф. 1354. Оп. 535. Ч. 1. Л. 1 об. Электронный рексурс: http://rgada.info/opisi/1354-opis_535‑1/0004.jpg.[↩]
- Именной реестр дворян, участвовавших в выборах предводителя Московского уезда. РГАДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 89об. — 97об. № 102.; Кусов В. С. Земли Московской губернии в XVIII в. Карты уездов. Описание землевладений. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 64. (Богородский уезд).[↩]
- Кусов В. С. Земли Московской губернии в XVIII в. Карты уездов. Описание землевладений. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 66. (Богородский уезд).[↩]
- Черников С.В. Власть и собственность. Особенности мобилизации земельных владений в Московском уезде в первой половине XVIII в. // Cahiers du Monde russe, 53/1, Janvier-mars 2012, p. 141–245. С. 215.[↩]
- Ревизская сказка 6‑й ревизии 1811 г.[↩]
- Шереметевский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914.[↩]