Порицкие

Пори­ць­кі — українсь­ко-литовсь­ко маг­натсь­кий князівсь­кий рід почат­ку 16 століт­тя — пер­шій поло­вині 17 століт­тя. Утво­ри­ло­ся в резуль­таті роз­га­лу­жен­ня роду Збаразьких.

I коле­но

1. КН. ФЕДЬ­КО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ (1478, † 1515/1526)

наро­ди­вся десь у 1-й поло­вині 1460-х рр. Князь Федір піс­ля одру­жен­ня пере­брав­ся на про­жи­ван­ня в отчи­ну дру­жи­ни у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті й запо­чат­ку­вав там рід Пори­ць­ких. одру­жив­шись із доч­кою Іллі Вяч­ко­ви­ча й отри­мав­ши за нею містеч­ко в посаг, почав писа­ти­ся «князь на Порицьку».

Впер­ше зга­дуєть­ся в доку­мен­ті від 2 черв­ня 1478 р. В роз­поділь­чо­му акті, укла­де­но­му 2 квіт­ня 1481 р. у Віль­ні, його част­ка «отчиз­ны» визна­ча­ла­ся наступ­ним чином: «А князь Фєдор узял єсми дєл­ни­цу свою, будучи в доб­рой згодє з бра­том сво­им князєм Сємє­ном, пєрє­до мною стар­шим бра­том (тоб­то Михай­лом). А взял єсми на свою дєл­ни­цу двє сєлє Лозо­выхъ з двє­ма ста­вы и з млы­ном, а Поснєнєєв­цы (так!, мало бути Согнековці465) з ста­вом, а Опрє­ло­въ­цы, а Вас­ков­цы, а Вла­ша­но­въ­цы, а Дома­н­инъ­ка, а двои Гущин­цы, а двє Стры­євъцє, а Сту­дя­на­ко­въ­цы; а тыи то сєла на вєр­ху напи­са­ныи кня­зю Федору»466. З них Лозо­ві, Согне­ков­ці, Опре­лов­ці та Вас­ков­ці зна­хо­ди­лись на р. Гніз­дич­ній, Вла­ша­нов­ці й Доманін­ка – на при­то­ках верхів’я Жира­ку, Гущин­ці – на при­то­ках верх­ньо­го Збру­ча, Стриєв­ці – на при­то­ці Гніз­ної, а Сту­де­ня­ків­ці – аж у Луць­ко­му повіті. Таким чином, «част­ка Федо­ра від­зна­ча­ла­ся не тіль­ки від­сут­ністю сво­го горо­да, а й розір­ваністю аж на п’ять шматків»467. 14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, князь Федь­ко висту­пив свід­ком роз­поді­лу володінь своїх братів, князів Михай­ла та Семе­на Меншого468.
9 серп­ня 1485 р., в Чер­не­хо­ві (помил­ко­во «Чєр­лє­хо­вѣ»), князь Федір Васи­льо­вич Зба­разь­кий, який забор­гу­вав своїй тіт­ці, кня­гині Марії Ровенсь­кій, тися­чу коп гро­шей, запи­сав їй свої маєт­ки Сту­ден­ку (Сту­де­ня­ків­ці) та Ста­вок за 200 коп гро­шей чесь­кої моне­ти. Князь мав намір вику­пи­ти вка­за­ні маєт­ки, але до цьо­го спра­ва так і не дій­ш­ла, і Сту­ден­ки та Ста­вок зали­ши­ли­ся у влас­но­сті його тітки469. 2 черв­ня 1489 р. король Кази­мир надав кня­зю Федь­ку Зба­разь­ко­му 12 коп гро­шей з мита Луцького470. Дру­жи­ною кня­зя Федь­ка була Бар­ба­ра Пори­ць­ка, спад­коє­ми­ця бага­тих маєт­ків у Воло­ди­мирсь­ко­му і Луць­ко­му повітах, які вона при­нес­ла у влас­ність чоло­ві­ко­ві. Остан­ній, оче­вид­но, пере­брав­шись на про­жи­ван­ня до жін­чи­но­го маєт­ку Пори­ць­ка, напри­кін­ці жит­тя звав­ся також кня­зем Пори­ць­ким. 1 трав­ня 1515 р., під час роз­ме­жу­ван­ня між пана­ми Ляховсь­ки­ми та Радо­ви­ць­ки­ми, зга­дуєть­ся про межу «ажъ до гра­ни­цы кня­зя Фед­ка Порыц­ко­го»; при­чо­му цей акт засвід­чив його стар­ший син, князь Олек­сандр Федь­ко­вич Порицький471. 22 серп­ня 1526 р. князь Олек­сандр Федо­ро­вич Зба­разь­кий отри­мав від коро­ля Жиги­мон­та під­твер­джен­ня на свої володін­ня, в яко­му гово­ри­ло­ся, що «небо­щи­ца мат­ка их кне­ги­ня Федо­ро­вая Васи­лье­ви­ча Зба­ражъ­ская Бар­ба­ра, еще за живо­та сво­е­го, поде­ли­ла их, сыновъ сво­их, отчиз­ны­ми и мате­ри­сты­ми име­ни, какъ жо ему (Олек­сан­дру – Авт.) доста­ли се име­нья мате­ри­стыи на имя Пориц­ко а Ворон­ч­инъ, со вси­ми при­селъ­ки и дохо­ды, как ся тыи два дво­ры здав­на в собе мают. А бра­тьи его, кн(я)зю Юрю а кн(я)зю Воине, напро­тив­ку того вси име­ня отчиз­ныи доста­ли ся. И листы свои на то всимъ имъ подавала»472. Однак 19 берез­ня 1529 р. між бра­та­ми від­був­ся новий поділ: Олек­сан­дру Федо­ро­ви­чу діста­ли­ся мате­ринсь­кі маєт­ки – «Пориц­ко замокъ, и дру­гое Пориц­ко, Гри­ко­ви­чи, и Труб­ки, со всє­ми сєлы и при­сєл­ки»; молод­шим бра­там, Юрію та Вой­ні – «про­тив матєри­стых имє­ня отчиз­ныє Опрє­лов­цы, а Вла­ша­нов­цы, а матєри­стыє имє­ня Ворон­ч­инъ и Тристєн»473. Наре­шті, най­пов­ні­ший перелік спад­щи­ни Бар­ба­ри Пори­ць­кої зна­хо­ди­мо в листі її доч­ки Фру­зя­ни Зба­разь­кої, кня­гині Вели­ць­кої, яка 16 квіт­ня 1544 р. запи­са­ла бра­ту, кня­зю Олек­сан­дру Зба­разь­ко­му, «трєтью часть имє­ний сво­их матєри­стых, кото­рая в дєлу єй доста­ла в зам­ку и мєстє Порыц­ком, и в дру­гом Порыц­ку, и в Гри­ко­ви­чахъ, и въ Труб­ках, в Топи­ли­щєх, в Кло­по­чинє, в Гру­шєвой, и въ Пєрє­сла­ви­чєхъ в повєтє Воло­ди­мєр­ском, а в повєтє Луц­ком у Ворон­чинє, въ Три­стя­ни, в Сты­динє, и в Бабьємъ»474.

Ж., Бар­ба­ра Iллiв­на Вяч­ко­вич з Порицька.

465 Соб­чук В. З історії… – С. 237. З таким коре­гу­ван­ням вар­то пого­ди­ти­ся, порів­ню­ю­чи переліки сіл у роз­поділь­чих актах 1481 та 1463 рр.: в остан­ньо­му «Согнѣ­ков­цы» вка­за­ні без­по­се­ред­ньо перед Опре­лов­ця­ми та Лозо­вим (AKLS. – T. I. – S. 54), а інших варіан­тів для іден­ти­фіка­ції спо­тво­ре­но­го «Поснєнєєв­цы» про­сто не знаходиться.

466 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6 (під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р.). 467 Соб­чук В. З історії… – С. 237.
468 AKLS. – T. I. – S. 81, № LXXXIV (за оригіналом).
469 Див. попе­ред­ній розділ, п. 13, і там же обґрун­ту­ван­ня дати акт
470 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 83.
471 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1876. – Ч. 6. – Т. I. – С. 83-84, № XXXI (спи­сок 1570 р. з Кни­ги гродсь­кої Воло­ди­мирсь­кої, № 966, арк. 314) [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. – К., 1995. – С. 220, № 127].
472 LM. – Vilnius, 2001. – Kn. 12. – P. 454-455, Nr 594. 473 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 10 об.-11 об.; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 5. Це під­твер­джен­ня від 11 верес­ня 1570 р., вне­сене до 2-ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки». Зазна­чи­мо, що доку­мент 1529 р. допо­ма­гає вста­но­ви­ти справж­ню дату акту, яким князі Юрій та Вой­на Зба­разь­кі роз­ме­жу­ва­ли свої Вла­ши­нов­ці від Вер­бов­ця, Бєл­ки та Лопуш­ної – маєт­ків кня­зя Федо­ра Виш­не­ве­ць­ко­го. У спис­ку з Кре­ме­не­ць­кої земсь­кої кни­ги 1609 р. цей акт дато­ва­но 1500 р., 20 серп­ня, індик­та 14 (ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 1-3 зв.). Рік, зви­чай­но, є нере­аль­ним. 20 серп­ня 14-го індик­ту піс­ля 1529 р. при­па­да­ло на 1541, потім 1556 р.; але остан­ня дата є немож­ли­вою, оскіль­ки оби­д­ва князі Федо­ри Виш­не­ве­ць­кі (Михай­ло­ви­чі) помер­ли рані­ше. 474 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 5 об.-7; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 237, № 4 (під­твер­джен­ня від 6 черв­ня 1570 р.).

II коле­но

2/1. ЮРІЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († піс­ля 1577)

Князь воро­не­ць­кий (піс­ля 1514 — піс­ля 1577 рр.).

3/1. ЄВФРО­СИНІЯ ФЕДОРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА (1529,1544)

в 1529 неза­муж­на, в 1544 без­дет­ная вдова.

М., кн. Василь Іва­но­вич Кожанович-Велицький

4/1. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († бл.1560)

Князь пори­ць­кий (1526-1560 рр.). За ревізією Луць­ко­го зам­ку 1545 року князь Пори­ць­кий утри­му­вав з Пори­ць­ка город­ню Луць­ко­го околь­но­го зам­ку. Для вдос­ко­на­лен­ня робіт по утри­ман­ню цієї город­ні князь додав до Пори­ць­ка ще 4 села (Пере­сла­ви­чі, Труб­ки, Само­во­ля, Куч­ків). За свід­чен­ням ревізорів, город­ня була в хоро­шо­му стані, що трап­ля­ло­ся не так часто.

У 1557 році, піс­ля збит­ко­вої поже­жі у Пори­ць­ку, польсь­кий король Сигіз­мунд І Август видає Олек­сан­дру Пори­ць­ко­му при­вілей на звіль­нен­ня містеч­ка від опла­ти вся­ких мит і подат­ків тер­мі­ном на 10 років.

Ж., Бар­ба­ра Уханська

5/1. КЖ. СОФІЯ ФЕДОРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1529) 

М., NN Ляховський

6/1. КН. ВОЙ­НА ФЕДО­РО­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († бл.1565)

Князь три­стенсь­кий (1526-1565 рр.).

IX

7/4. КН. ЯНУШ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († 1570)

Князь пори­ць­кий (1560-1570 рр.).

Вiдо­мо про напад на гос­по­дарсь­ко­го мит­ни­ка Іва­на Яцко­ви­ча Бор­зо­ба­га­то­го під час його служ­бо­вої подо­ро­жі з гро­ши­ма від орен­ди волинсь­ких мит­них зборів для звіту перед вели­ким кня­зем до Віль­на з доку­мен­ту скла­де­но­му зі слів гос­по­дарсь­ко­го мит­ни­ка Іва­на Яцко­ви­ча Бор­зо­ба­га­то­го. Доку­мент деталь­но опи­сує жах­ливі подро­би­ці напа­ду, перелік вкра­де­них речей, а також про­хан­ня надісла­ти вижів для огля­ду зав­да­них пора­нень. Загаль­ні обста­ви­ни спра­ви такі: у вів­то­рок 2 верес­ня 1561 р. пан Іван Яцко­вич Бор­зо­ба­га­тий виру­шив із роди­ною до Віль­на на двох возах,
запря­же­них четвір­кою і двій­кою коней. На одно­му возі на скри­нях, де зна­хо­ди­лись «рей­ст­ры, кви­ты, з гро­ши­ма, золо­ты­ми талер­ми и клейноты»46 їхав пан мит­ник з дру­жи­ною. Неда­ле­ко від маєт­ку Забо­роль на них напа­ли озброєні зем’яни белзь­ко­го повіту Лащі. Через дея­кий час пора­не­них дру­жи­ну і ону­ку повез­ли у неві­до­мо­му напря­мі, а мит­ни­ка із сином до Іван­чи­ць — маєт­ку кня­зя Яну­ша Порицького.
Пора­не­ний мит­ник бачив напад­ни­ків і само­го кня­зя Яну­ша Пори­ць­ко­го «у твар»48. Зали­шив­ши віз зі скри­ня­ми на подвір’ї, князь Пори­ць­кий нака­зав зало­жи­ти інший віз Іва­на Яцко­ви­ча двій­кою коней і, поса­див­ши на ньо­го мит­ни­ка із сином, виї­хав з ними з маєт­ку. Через дея­кий час, за при­пу­щен­ням мит­ни­ка за 7 миль від Луць­ка, його вики­ну­ли з возу, а Васи­ля забра­ли з собою.

На наступ­ний день, у сере­ду, на про­хан­ня мит­ни­ка до його маєт­ку Забо­ро­ля при­бу­ли вижі для огля­ду зав­да­них родині та його слу­жеб­ни­кам чис­лен­них пора­нень. Згід­но скла­де­но­го Іва­ном Яцко­ви­чем Бор­зо­ба­га­тим реєст­ру вкра­де­но­го, в
одній скрині місти­лись доку­мен­ти — ліч­би, кви­та­ції, реєстри, в іншій — гро­ші (над­ход­жен­ня з волинсь­ких мит та клю­чів) та осо­би­сті речі. У скрині з гро­ши­ма було: 284 копи гро­шів, 2 600 золо­тих угорсь­ких і 1 060 талерів. При­близ­ний роз­ра­ху­нок і при­ве­ден­ня гро­шів до однієї вели­чи­ни (якщо раху­ва­ти, що талер у 1561 р. ста­но­вив — 33 польсь­ких гро­шів, а золо­тий угорсь­кий — 51 польський
гріш51) пока­за­ли, що всьо­го у пана мит­ни­ка було 2 518,4 кіп литовсь­ких грошів52. Воче­видь, ця сума мала скла­да­тись із: доходів з волинсь­ких мит і луць­ко­го клю­ча, гро­шей на користь київсь­ко­го воє­во­ди та забезпечення
робіт­ни­ків Київсь­ко­го зам­ку. Мож­ли­во, части­на цих гро­шей нале­жа­ла осо­би­сто мит­ни­ку. У резуль­таті напа­ду Іван Яцко­вич Бор­зо­ба­га­тий втра­тив усі зібрані з волинсь­ких мит і луць­ко­го клю­ча гро­ші й не зміг повер­ну­ти їх до скарбу.

У тексті доку­мен­тів без­по­се­ред­ня при­чи­ну напа­ду не вка­за­на, про­те три­ва­ла мит­на діяль­ність Бор­зо­ба­га­тих на Волині дає мож­ливість її при­пу­сти­ти. Навряд чи метою напа­ду було тіль­ки погра­бу­ван­ня, здебіль­шо­го зве­ден­ня осо­би­стих рахун­ків з метою дис­кре­ди­та­ції Бор­зо­ба­га­тих як мит­ни­ків. У ґродсь­ких кни­гах та доку­мен­тах ЛМ не спо­стері­гаєть­ся без­по­се­ред­ніх кон­так­тів Іва­на Яцко­ви­ча Бор­зо­ба­га­то­го та Яну­ша Пори­ць­ко­го, про­те, ймо­вір­но, що Бор­зо­ба­гаті вста­нов­лю­ва­ли при­ко­мор­ки дер­жав­них мит­ни­ць у маєт­ках кня­зя Пори­ць­ко­го чи затри­му­ва­ли його слуг. До того ж, втра­та усіх гро­шей від­бу­лась у скрут­ний для
дер­жа­ви час, коли три­ва­ла Лівонсь­ка вій­на й скарб постій­но потре­бу­вав коштів. Від­лу­чен­ня Бор­зо­ба­га­тих від орен­ди було питан­ням часу. Через потре­бу коштів для веден­ня вій­ни, мита піс­ля май­же 25-річ­ної пере­рви, зно­ву поча­ли від­да­ва­ти на від­куп євреям.

46 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Cпр. 3. — Арк. 182 зв.
48 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Cпр. 3. — Арк. 182 зв.
49 AGAD. — Zespol 1. Zbiór dokumentów pergaminowych z lat 1155–1939. — Sygn. 8647.

Акт Луць­кої місь­кої кни­ги 25 лютим 1562 року. Це була скар­га кня­зя Яну­ша Олек­сан­дро­ви­ча Пори­ць­ко­го про від­лу­чен­ня в ньо­го шва­гром його, кня­зем Олек­сан­дром Сан­гуш­ком-Каширсь­ким «іменія Яблонного»[Опись акто­вой кни­ги Киев­ска­го цен­траль­но­га архі­ва. № 2,036 ст.9 п.30].

У 1568 р. князі Мико­ла Зба­разь­кий, Януш Пори­ць­кий, Олек­сандр Чор­то­рийсь­кий та Роман Сан­гуш­ко, не зва­жа­ю­чи на королівсь­ке роз­по­ряд­жен­ня, не доз­во­ли­ли від­кри­ти мит­ни­ці в Лока­чах, Пори­ць­ку, Лито­ви­жі та Турійсь­ку [ЦДІА­УК. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 63 зв.–65.].

Князь Януш Олек­сан­дро­вич Пори­ць­кий про хво­ро­бу ніг (Воло­ди­мир, 25 черв­ня 1567 року): «Пан Бог з допу­ще­ня сво­е­го све­то­го Бозко­го мене форо­бою рачил наве­ди­ти, иж на обудву ногах раны знач­ные и пух­ли­на. С кото­рых, деи, ран бол так вели­кии маю, же часом мало о собе паме­там» («Бог, за своїм про­видін­ням, хво­ро­бою мене пока­рав: на обох ногах рани вели­кі та пух­ли­на. Через ті рани біль вели­кий такий маю, що про себе забуваю»).

Ж., кж. Анна Сангушко-Коширська.

8/4. КН. МАТВІЙ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († до 1566) 

Ж., Оле­на Залеська.

9/4. КН. ПЕТ­РО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († піс­ля 1570)

10/4. ОЛЕК­САНДР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († бл.1586)

15 верес­ня Зізнан­ня воз­но­го Кре­ме­не­ць­ко­го повіту про вру­чен­ня позо­ву до земсь­ко­го суду Кре­ме­не­ць­ко­му ста­ро­сті Миколі Зба­разь­ко­му від 1568 р. кня­зя Олек­сандра Пори­ць­ко­го в справі застав­ле­но­го маєт­ку Лозова.

Ж., Анна Баворовська.

11/4. КН. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († до 1566)

17/4. КЖ. БАР­БА­РА АЛЕК­САН­ДРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1594) .

Ян Яку­бо­вич Мон­то­вт Коб­линсь­кий з дру­жи­ною князів­ною Бар­ба­рою Олек­сан­дрів­ною Пори­ць­кою не тіль­ки одру­жи­ли сво­го служебни­ка Габріє­ля Гри­ць­ко­ви­ча Берест­ка, від­дав­ши «за нєго слу­жєб­ни­цу нашу Мак­г­далє­ну в мал­жон­ство», але за нею ще й «поса­гу дали єсмо шєс­шдє­сят копт» гро­шей литов­ских» [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. і, спр. 6, арк. 230; АЮЗР. — Ч. VIII, т. VI. — С. 78-79]. До речі, такий посаг не завжди
дава­ли за влас­ни­ми доч­ка­ми бать­ки з неза­мож­ної шляхти.

О. Семаш­ко на цей час був одру­же­ний з князів-
ною Бар­ба­рою Олек­сан­дрів­ною Пори­ць­кою, яка
у пер­шо­му шлю­бі була дру­гою дру­жи­ною батька
Ган­ни Мон­то­втів­ни – Яна Мон­то­вта, отже, мачу­хою Ган­ни. Олек­сандр зали­шив дітям також непо­га­ний спа­док, вті­ле­ний в неру­хо­мо­сті, що налі­чу­ва­ла 7 місте­чок і близь­ко 73 сіл. Зби­ран­ня ним маєт­ків може пре­тен­ду­ва­ти на окре­му історію, що демон­струє непе­ребір­ливість у засо­бах. Так, знач­ну части­ну своєї неру­хо­мо­сті Семаш­ко здо­був, хит­рістю і силою витис­нув­ши з отчиз­ни пад­чер­ку своєї дру­жи­ни кн. Бар­ба­ри Пори­ць­кої, вдо­ви по Яну Мон­то­вту, Ган­ну Мон­то­втів­ну Див., ска­жі­мо, про­даж­ний акт Ган­ни Мон­то­втов­ни на місто і замок Коб­лин, а
також села, що нале­жа­ли до зам­ку, мачусі Олек­сан­дро­вій Семаш­ко­вій кн. Бара­барі з
Пори­ць­ких за 5 тис. кіп, де зга­ду­ва­ло­ся, що заява покій­но­го чоло­віка Ган­ни Казимира
Лед­ни­ць­ко­го про те, що ті осо­би Ган­ну в ув’язненні три­ма­ли і «до запи­сов приневолне
при­му­ша­ли», була неправ­ди­ва; акт дато­ва­ний 15.07.1572 р., а вне­се­ний до воло­ди­мирсь­ких акто­вих книг у черв­ні 1574 р. Того ж дня був зроб­ле­ний запис від тієї ж тій же на двір Млинів (ЦДІА­УК. Ф. 28, оп. 1, спр. 8, арк. 142–143 зв., 146–148 зв.). Про засоби,
до яких вда­вав­ся воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій, свід­чать скар­ги княж­ни Марії з Масальсь­ких, його зве­де­ної сест­ри по матері (кн. Андрієвій
Масальсь­кій Ган­ні Путя­тян­ці), про те, що Семаш­ко біль­ше року три­мав її у себе як невіль­ни­цю, не від­да­ю­чи чоло­ві­ко­ві Костян­ти­ну Малинсь­ко­му, тим самим зму­шу­ю­чи її запи­са­ти части­ну своєї отчиз­ни йому в дарунок148. У випад­ку від­мо­ви Семаш­ко погро­жу­вав вида­ти її заміж за сво­го машталі­ра, незва­жа­ю­чи на те, що вона вже була повін­ча­на з Масальсь­ким, як вчи­нив попе­ред­ньо з Ган­ною Монтовтовною149.

Вдо­ва Олек­сандра Семаш­ка княж­на Бар­ба­ра з Пори­ць­ких звер­та­ла­ся до Яна Замойсь­ко­го з про­хан­ням пере­да­чі луць­ко­го ста­ро­ства до рук її сина Мар­кія­на (AGAD. AZ, 240, k. 9–11).

М.1, Ян Монтовт;
М.2, Олек­сандр Бог­да­но­вич Семаш­ко, воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій, син Бог­да­на Семаш­ко i княж­ни Анни Путя­тян­ки, остан­ньой дідич­ки містеч­ка Тучи­на з роду Путят.[2] Дети: Мар­ціан (†1600), 20 лип­ня 1598 року зга­да­ний як люба­чівсь­кий каш­те­лян: Єва — дру­жи­на Яна Харленського.

148 ЦДІА­УК. Ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 303 зв.–305. 149 Архив ЮЗР. К., 1909. Ч. 8. Т. ІІІ: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI–XVII вв. С. 249.

18/4. КАТЕ­РИ­НА ОЛЕК­САН­ДРIВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († 1585)

доч­ка кня­зя Олек­сандра Федо­ро­ви­ча зі Зба­ра­жа Пори­ць­ко­го та Бар­ба­ри з Ухансь­ких. Пер­ша дру­жи­на Яро­фія Рома­но­ви­ча була княж­на Кате­ри­на з Пори­ць­ких, 11 листо­па­да 1578 р., імо­вір­но, під час одру­жен­ня, Роман видає в містеч­ку Тучин лист про те, що пози­чив у неї 3 тис. пол. зол. і в цій сумі застав­ляє їй части­ну сво­го мате­ри­сто­го маєт­ку Ридомль із належ­ним до ньо­го при­сіл­ком Устеч­ко [1]. У 1585 р. Кате­ри­на зі Зба­ра­жа Пори­ць­ка помер­ла. 23 листо­па­да того само­го року її теста­мент було впи­са­но в кни­гу Волинсь­кої Мет­ри­ки [2]. Піс­ля смер­ті пер­шої дру­жи­ни Яро­фій Рома­но­вич дру­жи­вся з Кри­сти­ною Кирдей-Мильською.

М., Яро­фій Рома­но­вич Гост(й)ський, син Рома­на Іва­но­ви­ча Гостського.

1. ЦДІАК Украї­ни. Ф. 22, оп. 1, кн. 7, арк. 68 зв.70.
2. Русь­ка (Волинсь­ка) Мет­ри­ка… С. 404.

19/4. АННА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1597) 

М., Мацей Левицький

X

30/15. КН. ЯНУШ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († 1614) 

Князь пори­ць­кий (1583-1614 рр.).
Як зана­та­ваў нова­га­род­скі пад­су­дак Фёдар Еўла­шоўскі, 20 люта­га 1603 г. кан­флікт паміж нова­га­род­скім зем­скім суддзёй Васілём Зян­ко­ві­чам-Ціхінь­скім і жаў­не­рам Лягніц­кім, які слу­жыў у гусар­скай роце кня­зя Яну­ша Парыц­ка­га, спра­ва­ка­ваў хут­кі 5-міль­ны марш роты са Здзе­це­ля ў Слонім­скім паве­це (зараз г. Дзят­ла­ва – адміністра­цый­ны цэнтр Дзят­лаўска­га р-на Гро­дзен­скай вобл.) да Нова­га­род­ка, а далей­шыя дзе­ян­ні жаў­не­раў назва­най гусар­скай роты пры­вя­лі да зры­ву грам­ніч­ных судо­вых зем­скіх рокаў у Нова­га­род­скім паве­це (Еўла­шоўскi Ф. «Гiста­рыч­ныя запiскi». С. 119–120: «в нас ту в Нов­го­род­ку роки зем­ске гром­нич­нэ сужо­но але 20 дня лютэ­го при­годне ста­ла­се бур­да пану Зен­ко­ви­чу суди нашо­му з неяким Ляк­г­ниц­ким жол­нэром з роты кня­зя Пор­эц­ко­го зачим се и рота юж зэ Зде­те­ля у пяти милях до нас была вро­ти­ла и роков нам досу­дить не дала, жесмы се без часу розъ­е­хать мусе­ли»; Яку­баў В. У. «Жаў­нер­скае сва­воль­ства» на тэры­то­рыі ВКЛ у 1600–1604 гг. С. 12). Януш Парыц­кі («Janusz Porycki») князь з роду кня­зёў Зба­раж­скіх, рот­містр гусар­скай роты, якая наліч­ва­ла спа­чат­ку 200, а паз­ней 195 кон­нікаў. Рота ўва­х­од­зі­ла ў склад пал­ка гет­ма­на поль­на­га карон­на­га Стані­сла­ва Жал­кеўска­га (Herbst St. Wojna infancka 1600–1602. S. 106, 127, 130, 161; PSB. T. XXVII. Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łodź, 1983. S. 673–675).

Ж., Беа­та Лясота

31/15. КН. МИКО­ЛА ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († 1621) 

Князь пори­ць­кий (1583-1621 рр.).

Ж., Анна Подгорецька

32/15. КН. СТЕ­ФАН ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († 1640); 

князь пори­ць­кий (1583-1640 рр.).

Ж., Кате­ри­на Дмит­рів­на Єловицька.

33/15. КН. ОЛЕК­САНДР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († 1618)

Князь пори­ць­кий (1583-1618 рр.).

Ж., Анна Ієронім­на Горностай.

34/15. КЖ. БАР­БА­РА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1625) 

М., кн. Андрій Козе­ка.

35. КЖ. ОЛЕ­НА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ПОРИЦЬКА 

М., NN Загоровський

XI

48/33. КЖ. СОФІЯ-ІЗА­БЕ­ЛА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1637)

М., Криштоф Конец­польсь­кий († 1660 р.)

Май­но­ві пози­ції князів Пори­ць­ких, які виді­ли­ли­ся з роду Зба­разь­ких одно­час­но з Виш­не­ве­ць­ки­ми, та князів Воро­не­ць­ких, що видо­кре­ми­ли­ся в пер­шій тре­тині XVI ст. [14, с. 228–245], були знач­но слаб­ши­ми. У Воло­ди­мирсь­ко­му повіті князі Пори­ць­кі мали замок Пори­цьк, який Олек­сандр Федо­ро­вич Пори­ць­кий отри­мав за поді­лом із бра­та­ми, здійс­не­ним у 1529 р. [7, кн. 192, л. 10–12]. У 1532 р. князь вик­ло­по­тав при­вілей на тор­ги та корч­ми в маєт­ку Пори­цьк [37, s. 393]. Піс­ля смер­ті Олек­сандра Федо­ро­ви­ча його спад­щи­на зали­ши­ла­ся синам Яну­шу, Мате­ушу, Пет­ро­ві, Михай­ло­ві й Олек­сан­дру. У спад­щині князів Несві­ць­ких на півд­ні Волині князі Пори­ць­кі отри­ма­ли зем­лі в басей­ні р. Жирак. У 1570 р. вони мали тут неве­лич­ку волость із цен­тром у зам­ку Виш­го­ро­док, яка нара­хо­ву­ва­ла 12 посе­лень, у тому числі одне місто, одной­менне із зам­ком [3, кн. 12, арк. 471 зв.–474 зв.]. Обо­рон­ні спо­ру­ди збу­ду­вав, імо­вір­но, син Олек­сандра Федо­ро­ви­ча Пори­ць­ко­го Михай­ло, який отри­мав піс­ля бать­ка цю части­ну родо­вих володінь і пере­брав­ся сюди на постійне про­жи­ван­ня, у зв’язку з чим в одно­му із записів до акто­вої кни­ги, дато­ва­но­му 1562 р., його навіть назва­но кня­зем Пори­ць­ким і Више­го­родсь­ким [3, кн. 4, арк. 142 зв.]. Восе­ни 1565 р. „з ыме­неи сво­ихъ Вышек­гъ­ро­да въ пове­те Кре­мя­ниц­комъ” земсь­ку служ­бу від­бу­вав уже Олек­сандр Олек­сан­дро­вич [16, стб. 470]. За реєстром 1583 р., Олек­сандр Пори­ць­кий пла­тив пода­ток і за містеч­ко Пори­цьк із від­по­від­ною групою сіл у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті [38, s. 122], і за містеч­ко Виш­го­ро­док із села­ми в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті [38, s. 135–136], а 1589 р. тут гос­по­да­рює вже вдо­ва остан­ньо­го [38, s. 157].

Олек­сандр Олек­сан­дро­вич, який пере­жив усіх братів і через від­сут­ність у них нащад­ків, поуспад­ко­ву­вав їхні маєт­ки, зали­шив аж чоти­рьох синів [37, s. 395], але до його спад­щи­ни в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті при­чет­ні лише два з них – Сте­фан та Олек­сандр. Під час поді­лу між бра­та­ми части­ну воло­сті, яка вклю­ча­ла замок і місто Виш­го­ро­док, отри­мав Сте­фан Олек­сан­дро­вич [12, с. 106]. Оскіль­ки князь Сте­фан (†1640) не зали­шив нащад­ків, пра­ва на його маєт­ки перей­шли до доч­ки бра­та Олек­сандра княж­ни Іза­бел­ли-Зофії, заміж­ньої за Кришто­фом Конєц­польсь­ким, або, мож­ли­во, навіть без­по­се­ред­ньо до її доч­ки Ангелії-Фев­ронії [37, s. 396], до замі­ж­жя якої ними відав її батько.

За при­сяж­ним свід­чен­ням 1650 р. про кіль­кість димів, містеч­ко Виш­го­род із групою нав­ко­лиш­ніх сіл три­мав Криштоф Конєц­польсь­кий [4, арк. 9].

3. Там само, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.
4. Інсти­тут руко­пи­су Цен­траль­ної нау­ко­вої біб­ліо­те­ки ім. В. Вер­надсь­ко­го НАН Украї­ни, ф. 83 (Архів Камані­на), спр. 53.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.

14. Дем­чен­ко Л. Я. Теста­мен­ти кня­жо­го роду Зба­разь­ких // Архіви Украї­ни. – 1996. – № 4–6. – С. 33–36.

16. Литов­ская Мет­ри­ка. – Пг., 1915. – Отд. 1,
ч. 3: Кни­ги пуб­лич­ных дел: Пере­пи­си вой­ска Литовского.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. 38. Wykazy geograficzno-statystyczne. Województwo wołyńskie / Wyd. A. Jabłonowski // Źródła dziejowe. – Warszawa, 1889. – T. 19.

ДОКУ­МЕНТ

[Арк. 6 зв.] Кн(ѧ)зь Алек­сан­дро Порец­кий покла­далъ и ѡка­зы­валъ | при­ви­лей, кото­рый нижей напи­санъ |

При­ви­лей пану Ильи Вѩчъ­ко­ви­чу на село Пориц­ко, | дру­гое Пориц­ко, Гри­но­ви­чи, Труб­ки въ Воло­димпр | скомъ пове­те, на Воро­чи­чин, Тры­стен, Сты­ден | в Луц­комъ пове­те веч­нымъ правомъ |

М(и)л(о)стью Божю мы кнѧз вели­кий Витовт |
Чинимъ зна­ме­ни­то и даемъ веда­ти симъ нашимъ листомъ | кожъ­до­му доброму
нинеш­нимъ и потомъ будучимъ, хто нас | Узрыть или чту­чи въслы­шить, кому его
будеть потреб­но. | Видев есмо зна­ме­ни­тую служъ­бу намъ веръ­ную, нико­ли не ѡмеш | каную н(а)шого вер­но­го пана Ильи Вѩчъ­ко­ви­ча, и мы пора­ди­ли з на | шою вер­ною Радою со кн(ѧ)змии и и п(а)ны даемъ. И дали есмо предрt­чо­но­му | пану
Ильи Вѩчъ­ке­ви­чу за его вер­ную служъ­бу село Вло­ди­мер­скомъ | пове­те Порицъко
и дру­гое Пори­цъ­ко, Гри­но­ви­чи, Трубъ­ки, а въ Луц | комъ пове­те Воро­чи­ч­инъ, Тры­стен, Сты­ден. Дали есмо таѧ села | со въси­ми дохо­ды и при­хо­ды з данми,
з мыты, ничо­го на себе не вы | менѧѩ, с паш­нѧ­ми, зъ сено­жатьми, з лесы, з луги, з дуб­ро­ва­ми, из | борт­ны­ми земъ­лѧ­ми, з ловы, из лови­щи, из боб­ро­вы­ми гоны, с озе­ры, з ре | ками, из кри­ни­ца­ми, с пото­ки, ста­вы и со въси­ми пожитъ­ки и по | датьми, што к тымъ селомъ слу­ша­ло и тѧг­ло и такожъ, што может | собе при­мыш­ли­ти и роз­ши­ри­ти, на новомъ коре­ни поса­ди­ти. И дали1 есмо | таѧ села пану Ильи Вѩч­ке­ви­чу веч­но и непо­руш­но емв и его жоне, | и его детемъ, и близ­кимъ, и счед­комъ воль­но во въсехъ именѧхъ | кому ѡтъ­да­ти и про­да­ти, и заме­ни­ти, и и под(а)(в)ши ѡтъ­да­ти || [Арк. 7] пан Ильѧ и его близ­ки ѣ по немъ будучие. А ещо з нашой лас­ки длѧ его веръ­ной служ | бы ѡтъ­пу­сти­ли есмо волов­щи­ну и ѧкъ вечъ­но пану Ильи и его близ­кимъ. | А въ тыхъ именѧхъ сле­ду не гони­ти, кому шко­да за сво­имъ пой­ди, а пана | Ильи­нымъ людемъ сле­ду не бра­тии, а и роспу­стокъ вл(а)д(ы)цы не дава­ти. | А хто соль везеть ѡтъ воза грошъ мыта, а коли ѡмы­неть гро­ша два, е| да через его земъ­лю два­дцать гро­шей про­мы­ты ѡтъ воза. А при том | были светъ­ки Рада наша: вое­во­да вилен­ский пан Дидик­голдъ, панъ | Ѡстикъ, пан Бyт­рымъ, панъ Кгезк­галъ. П(и)сан у Виль­ни в лета 6|415 май 20 ден. А длѧ твер­до­сти вышtей писа­ныхъ речей | к сему листу при­ло­жи­ли печать нашу.

Російсь­кий дер­жав­ний архів дав­ніх актів. – Ф. 389. – Оп. 1. – Од. зб. 22. – Арк. 6 зв.–7.