ВИШНЕВЕЦЬКІ – укр. князівський рід 14–17 ст. (у 17 ст. сполонізований), гілка чернігівських князів, вассалів литовських князів на Поділлі. Родоначальником роду вважається Федько Несвізький (п. 1442), подільський староста 1432–33, брацлавський намісник 1434– 35, кременецький намісник 1431–35. Від нього взяли початок роди князів Порицьких, Воронецьких і Збаразьких (від останніх у 15 ст. відгалужується рід в.).
Родовим гніздом в. було м. Вишнівець. Володіння в. спочатку знаходилися переважно на Волині, а з 80‑х рр. 16 ст. ще й на Лівобережній Україні (Лубенщина, Роменщина та ін., переважно це були колиш. землі князів Глинських та Домонтів). У 16–17 ст. В. стали одним із найбагатших та найсильніших магнатських родів Речі Посполитої. Вони перебували в родинних стосунках з багатьма укр., білорус., польс., литов. та молдов. родами (Заславські, 0Лещинські, 0Тишковичі, Ходкевичі, Сапіги, Радзивілли, Замойські, Собеські, Тарновські, Чарторийські, Могили та ін.), відігравали значну роль в екон. та політ. житті Речі Посполитої.
Геральдика
З книги Марціна Лещиновича «Conclusiones physicae…» (Краків, 1648).Старожитній герб князів Вишневецьких походить від родового знаку князів Несвіцьких – перехрещеного хреста (т.зв. «хреста русинів», «Crux ruthenorum»). Як молодша гілка цього роду, Вишневецькі вдалися до його видозміни – замість нижнього рамена додали півколо та шестикутний знак, а вже в XVI ст. трансформували в перехрещений хрест над півмісяцем і зіркою У річпосполитських гербовниках XVII–XVII ст. цей герб отримав назву «Корибут». Вона апелювало до родовідної легенди князів Вишневецьких і Збаразьких, що нібито ці роди походили від сіверського князя Корибута Дмитра – одного із синів великого князя литовського Ольгерда Ґедиміновича. Насправді Несвіцькі та їхні молодші відгалуження мали руське династичне походження. Саме під назвою «Korybuth» цей герб фігурує у вірші в книзі Марціна Лещиновича «Conclusiones physicae…» (Краків, 1648). Родовий герб Вишневецьких зображено у складному й вишуканому картуші. Вінчає композицію князівська корона, що її тримають два ангели – традиційний позащитовий елемент у герботворенні XVII ст.1
Генеалогия
XIX генерація
1. КН. МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ( *сер.1450‑Х, † 1517)
старший син Василя Васильовича, за деякими опосередкованими даними, мав народитися десь у середині 1450‑х рр. (наймолодший із його чотирьох братів, князь Семен Менший, досяг повноліття восени 1482 р. – див. нижче). Після загибелі батька у 1474 р. князь Михайло успадкував його частину Збаразького «повіту», якою кілька років, до повноліття молодших братів, володів, здається, одноосібно. Вже наступного 1475 р. він подав скаргу на свого дядька, князя Семена Збаразького-Колоденського, стосовно спадку іншого дядька, князя Солтана, котрий князь Василь та князь Семен начебто розділили між собою, хоча останній це справедливо заперечував. Король наказав поділити-таки вказаний спадок, що й відбулося 4 липня в Луцьку: князь Семен дав одну з рівних половин на обрання князю Михайлу, і той взяв собі город Вишневець з присілками й Тараж. Того ж року дядько та племінник уклали ще одну угоду, за якою першому відходило ще с. Студеняківці (з власної «отчини» князя Михайла); також князі встановлювали межу між Вишневцем та Маневом. Але остаточний поділ спадщини князя Солтана, що відбувся 2 червня 1478 р. у Маневі, був значно корисніший для матері князя Михайла та його чотирьох братів: крім Вишневця й Таража, вони отримували ще Лопушну та Влашиновці, а також, очевидно, повертали свої Студеняківці (див. розділ IV, п. 13).
Перший поділ володінь між синами князя Василя Васильовича, умови якого невдовзі були скасовані, відбувся десь близько 1480 р. Про його факт ми знаємо лише з недатованої угоди князів Михайла та Семена Меншого Збаразьких, за якою вони обмінювали дядьку, князю Семену Збаразькому (Колоденському), старості Кременецькому, свої маєтки Івачів Нижній, Янковці, Обаринці, Васьковці та Опреловці на його маєтки Ко-ськів і Шульжинці (у Полонському повіті). За відомим нам поділом, здійсненим уже після смерті князя Семена Колоденського, Васьковці та Опреловці дісталися князю Федору Васильовичу; там же згадуються й інші села братів Васильовичів. А отже, угода про обмін близько 1480 р. так і залишилася на папері (див. там само). Князь Семен Колоденський, який мав лише одну дочку, незадовго до смерті записав братаничу, князю Михайлу Васильовичу, Манів, Вербовець, Передмирку, Борсуковці та Городок з присілками (останній – у Луцькому повіті). Але вдова князя Колоденського, Марія, та її зять, князь Семен Юрієвич (Гольшанський), «того имѣнья отпирали (…) и нє хотѣли мя к тому имѣнью припустити». Врешті решт, не вдаючись до суду («нє даючи ся у право»), сторони домовилися винести суперечку на рішення «старшихь приятєлєй нашихъ – што тыи приятєли промєжи нами найдуть, то намь тєрпѣти на обѣ сторонѣ». За угодою, укладеною у Вільні 1 квітня 1481 р., «ихь милость промє-жи нами такь нашли: што жь я князь Михайло Васильєвичь поступилъ єсми дядиной своєй княгини Сємєновой Марьи и зятю єи князю Сємєну Юрьєвичу имѣньє на имя Городокь со всѣми тыми присєлки, што здавна кь Городку прислушають, со всѣми пожитки вѣчно и нєпорушно, а к моєй руцѣ мнѣ поступила дядиная моя (…) имѣньє на имя Манєвъ, а Вєрбовєць, а Пєрєдьмирку, а Борсуковци, со всѣми пожитки, што к тым сєломъ слушаєть вѣчно и нєпорушно (…) А кто бы тоє єднаньє з насъ с обу сторонь узрушилъ, тотъ маєт заплатити королю пять сотъ копъ гроший, а одна сторона другой сторонѣ триста копъ гроший. А тотъ листъ, который жє былъ записалъ дядя мой нєбожчикь князь Сємєнъ на тая имѣнья мнѣ, тотъ єсми листъ содралъ»415.
Наступного дня, 2 квітня 1481 р., у Вільні ж, відбувся й поділ володінь між чотирма синами князя Василя Васильовича. «Во има Божє станьса. Мы князи Збаразскии Василєвичи, князь Михайло, князь Сємєнъ, князь Фєдор а князь Сємєн молодший, роздєлили єсмо отчизну свою. Я князь Михайло будучи(?) брат старший, взял єсми молодшого брата князя Сємєна на свою сторону и з дєлницєю єго (…, 2–3 слова). Мнє князю Михайлу старшому брату досталося з молодшим братом князєм Сємєном город Вишнєвєц зо всими сєлы, и з людми, и с травы, з лєсы, и зо всими пожитки, што коли там (?) у том городу. А нама пєрвоє сєло Лозы з двєма ставы, а Кунаховичи, а Будуинъ (має бути Бутин), а Бакота, а Островєцъ, а Вязовая, а Олєксинєцъ, а Мєлная, а Иваня, а Таражъ. А Збаражскоі волости три сєла к тому ж городу пєрво писаному к Вишнєвъцу нама, [И]вачово и з ставом, а Янковцы, а Обаринцы. А тыє имєния на вєрху писаныє и з ставы и со всими пожитки, што коли к ним здавна тягнуло и тягнет». (Далі описуються уділи інших братів). У випадку, коли хтось із братів порушив би встановлений поділ, він мав заплатити королю 500 (?) коп, а іншим братам – 300 коп грошей, на просту усну вимогу («на простую помову»)416. На перший погляд досить дивно, що князь Михайло Васильович, будучи найстаршим із братів, не взяв собі батьківської столиці, Збаража. Але це стає зрозумілим, якщо пригадати, що під час кримсько-татарського нападу 1474 р. Збараж зазнав нищівної пожежі; очевидно, за ті неповні сім років, що пройшли відтоді, Збаразький замок так і не був відбудований, принаймі повністю. Напевне, саме через це князь Михайло й вирішив зробити своєю резиденцією не батьківський Збараж, а Вишневець – спадщину дядька, князя Солтана Васильовича. Втім, це не завадило йому до кінця життя писатися Збаразьким, хоча інколи князь вживав і нове прізвище Вишневецького.
14 листопада 1482 р., у Вишневці, за наказом короля поділилися між собою і князі Михайло з Семеном Меншим, мабуть, у зв’язку з досягненням останнім повноліття. При цьому старшому з братів дістався город Вишневець з містечком, приміським селом і вишневецьким митом, села Олексинець, Островець, Тараж, Бакота, Бутин, Конаховичі, Лози, Бодаки, поселення якихось Мишка та Юхна. Якщо ж хтось із братів цей розділ порушить, то має заплатити королю дві тисячі рублів широкими грошами, і стільки ж іншому брату417. Після смерті князя Семена Меншого, не раніше 1489 р., князь Михайло успадкував також три з його шести сіл – Млиновці, Мельну й Возову418, тоді як інші три – Івачов, Янковці та Обаринці, – відійшли до княгині Марії Ровенської, згідно угоди з її чоловіком близько 1480 р.
Владнавши свої маєткові справи, протягом наступних років князь Михайло Збаразький, здається, зосередився на службовій діяльності. Принаймі, 2 червня 1489 р. він отримав від короля Казимира 21 копу грошей із мита Володимирского419. Того ж року, за свідченням польського шляхтича Станіслава Давидовського, князь Михайло Вишневецький особисто здійснив напад на його сім сіл, які спалив та пограбував, причому наказав вбити двох шляхтичів та одного простолюдина. Пізніше, за словами Давидовського, король Олександр розглядав цю справу і сторони «переєдналъ», наказавши «ми тому всему заплату вчинити»; однак це рішення виконане так і не було. У 1511 р. Давидовський знову скаржився на вказаний злочин, вже 22-річної давнини, королю Жигимонту I. Але князь Вишневецький заперечив, що «я дей о томъ съ тобою николи ся не єдналъ, ани тебе єсми просилъ», причому це підтвердив і посадовець, який, за свідченням Давидовського, був присутнім при рішенні короля Олександра. Король виніс вирок, що сторони «межи собою судьи полюбовныи мають взяти, и тыи судьи ихъ мають межи ними конецъ вчинити»420. 1490 р., 20 липня – Марія та Анна, дочки князя Солтана Васильовича Збаразького, офіційно відступили своєму двоюрідному брату, князю Михайлу, батьківські маєтки Манев, Передмир, Вербовець та Борсуковці (якими той реально володів ще з 1481 р.)421. Протягом 1490‑х рр. князь Михайло згадується лише в якості свідка, причому фігурує з прізвищем як Збаразького, так і Вишневецького. 2 вересня 1491 р., в Луцьку, князь М. В. Збаразький виступив свідком судового рішення422. А 21 серпня 1497 р., в Кременці, князь Михайло Вишневецький засвідчив угоду купівлі-продажу423. Відомо також, що за часів короля Олександра князь Михайло Збаразький мав подвір’я у Кременецькому замку424.
У серпні 1500 р. кілька кримських царевичів, сини та родичі хана Менглі-Гірея, були вислані війною на литовсько-польські землі; серед інших міст, вони повоювали також і Вишневець425. Восени 1502 р. два кримські царевичі знову були під Вишневцем426, про що згадував у своїх листах від 25 – 29 вересня сам король Олександр427. 31 жовтня 1502 р. Станіслав з Ходча, староста Львівський, повідомляв королю Олександру, що через князя Вишневецького («per ducem Visnioviensem») до Королівства завозиться велика кількість фальшивої монети, не лише польської, але й литовської428. Так це було насправді чи ні, невідомо, але король не лише не покарав князя, а й ще того самого року надав йому державний уряд – старости Брацлавського та Вінницького.
16 лютого 1504 р. король Олександр писав до намісника Брацлавського, князя М. В. Збаразького, щоб той дав «увязаніе» земянину вінницькому, Шулгі Долбиничу, до запустілого селища Котенева на р. Росі429. 28 квітня, виконуючи це розпоря-дження, князь Михайло у Вінниці видав такий лист: «Приказаньемъ господаря нашего милостивого Александра (…) я, князь Михайло Василевич Збаражский, староста Бряславский, подлуг листу господарьского и науки его милости, дал есми войту вѣницъкому Шюлзѣ Долбыничю имѣнье въ Бряславском повѣте на Р(о)си селишче на имя Котеневъ съ всим (…) и въвязати есмо его дали въ тое имѣнье дворянину господарьскому пану Счасному Полозовичу (…) Пис. у въ Вѣенн(ицы), апрѣля 28 день, индикт. 7»430. Вказаний уряд князь Збаразький отримав, скоріш за все, у 1502 р. (4 листопада 1501 р. намісником Брацлавським був ще князь Андрій Сангушкович431, який 15 жовтня 1502 р. згадується вже як намісник Кременецький)432. Окрім Брацлава, до його намісницької округи входили також Звенигород і Чуднів. Так, у Брацлаві він видав лист наступного змісту: «Я, князь Михайло Василевич Збаражский, намѣстникъ Браславский и Звинигородский и Чудновский. Бил мнѣ чолом земянин браславский на имя Иван Долбынич Котеневский и просил у мене селища у Браславском повѣте на имя Трибѣсова, на рецѣ на Рси; ино я, увидивши его вѣрную службу ку господарю нашому королю его милости, иж он есть слуга добрый, дал есми ему тое селищо Трибѣсовъ со всим (…)»433. Досить цікаво, що сам король Олександр надав Котеневському вказане селище дещо пізніше – 11 березня 1506 р., згідно листу свого намісника434. Відомо також, що за короля Олександра намісник Брацлавський, князь М. В. Збаразький, надав якомусь Семену Кішці озеро у Брацлавському повіті435. На цитованих актах князя Михайла 1504 – 1506 рр., що дійшли до нас у оригіналах, збереглася також і його печатка. Наній зображено той самий геральдичний знак, що й на печатці його батька, князя Василя Васильовича (1475 р.) – перехрещений хрест, поставлений на півколо під шестипроменевою зіркою. Цей знак потім успадкували й нащадки Михайла Васильовича, Вишневецькі, перетворивши його на родинний герб436. 7 вересня 1507 р. князь М. В. Збаразький, намісник Брацлавський, отримав від короля Жигимонта до Брацлавського замку брацлавські корчми «ему на поживене»437. Однак невдовзі, наприкінці вересня/початку листопада, він мусив повернути намісництво Брацлавське князю Костянтину Острозькому, який повернувся з московської неволі, отримавши при цьому назад всі свої попередні уряди438.
У лютому 1509 р. князь Михайло Збаразький отримав 20 коп грошей у «восковничих» луцьких. Восени – ще 20 коп зі скарбу. 25 жовтня – король Жигимонт, задовольняючи прохання князя М. В. Збаразького, надану йому раніше лише «до нашое воли» волость Брягин (на півночі Київської землі), тепер надав князю у по-життєве володіння439. 28 квітня 1512 р. під Лопушною, недалеко від Вишневця, литовсько-польська армія завдала нищівної поразки великому війську кримських татар. Литовські війська очолював гетьман князь Костянтин Острозький, а найбільше при ньому відзначилися князь Андрій Збаразький і князь Михайло Вишневецький з князями Іваном та Олександром (своїми синами)440. Це єдина згадка, що збереглася у джерелах про військову діяльність першого князя Вишневецького. Хоча, слід гадати, його участь у протидії набігам кримських татар, які ледь не щороку пустошили південно-руські (українські) землі, битвою під Лопушною не обмежувалася.
Не забував князь Михайло Вишневецький і про свої маєткові справи. У вересні (?) 1513 р. він, разом з князем Костянтином Острозьким, заявили претензії «о близость свою, о именьє и скарбы пана Кучуковы»441. А 21 грудня 1514 р. король Жигимонт, задовольнивши прохання князя М. В. Збаразького, надав йому «волостку» Брягин, яку той держав на по-життєвому праві, тепер вже навічно – з містом, корчмами, митом, городищем, всіма селами і людьми, землями і т. д.442. 19 квітня 1517 р. в Луцьку, разом з князем Костянтином Острозьким та іншими князями, судову справу розглядав «князь Михайло Василєвич Вишнєвєцкий и Збаражский»443. Очевидно, невдовзі після цього він і помер. Дружину князя Михайла Васильовича звали Агафією444; у пізніх генеалогіях Вишневецьких вона зветься (княжною) Полубенською445. Щоправда, можна припустити, що князь був одружений двічі: у 1522 р. Анна, вдова підскарбія Івана Олександровича, подавала до суду «съ сестренъцы своими» князями Іваном, Федьком та Федором Михайловичами Вишневецькими446. Тут відсутній їхній старший брат, князь Олександр, який, отже, міг бути народженим іншою дружиною князя Михайла – княжною Полубенською?447. І. Чаманьська схиляється до думки, що другою дружиною першого князя Вишневецького була Анна Нарушевичівна, згадана в акті князя Костянтина Острозького від 7 червня 1501 р., що відомий лише за списком 1782 р., транслітерованим латиницею. Тут повідомляється про продаж маєтку Богушевичі «ieho miłosti kniaziu Wiszniowieckomu Mikolaju Siemienowiczu, staroscie Łuckomu, y iey miłosti kniażnie Wisznioweckoj, małżące jego miłosty Annie Naruszewiczownie»448. Але як міг писар, навіть самий недосвідчений, неправильно передати як ім’я, так і по-батькові князя Михайла Васильовича, і до того ж приписати йому уряд старости Луцького, яким він ніколи не був!; причому наведена цитата повторена в документі двічі449. Імена свідків також цілком фантастичні: чого варті князь Олександр Овлочимський, староста Пінський, та пан Якуб Массальський, воєвода Новгородський450! Однозначно, в даному випадку ми маємо справу з грубим фальсифікатом.
Фрагмент карты XVI в. с с. Хвойники и Остроглядами
В Мозырском повете князь Михаил Васильевич Збаражский владел Брагинской волостью. Прывілеем ад 25 кастрычніка (4 лістапада) 1509 г. воласць тым жа каралём была аддадзена “до живота его” князю Міхаілу Васільевічу Збаражскаму, які раней ужо карыстаўся даходамі з яе “до воли господаръское”2. У хуткім часе князь М. Збаражскі, жадаючы атрымаць воласць “на вечность”, біў чалом каралю аб правядзенні яе абмежавання, што і выканаў у пачатку 1512 г. дзяржаўца трахтамірскі і дымірскі І. Кміціч3. 21.12.1514г. атрымліває ад караля Жыгімонта Старога на вечнасць “<…> тую волостку Брягин з местом и с корчмами, и з мытом, и з городищом, и со всими селы, и з людми, кром тых сел, што первеи того кому у тои волости будем дали <…>”4. Села «первеи того», Астрагляды і Хойнікі ўжо належалі оўруцкаму намесніку Сямёну (Сенку) Палазовічу и были к 1514 г. изъяты из Брагинской волости. Лістом, складзеным ў Кракаве 3 (13 н. ст.) сакавіка 1532 г. кароль караля Жыгімонт Старогі,вяртаў Хвойнікі, Астраглядавічы і Навасёлкі, якія прыгарнуў быў да Кіеўскага замку ваявода Адрэй Якубавіч Неміровіч, зяцю С. Палазовіча князю Дзмітрыю Раманавічу Відэніцкаму (Любецкаму) герба “Друцк”5. Калі ў 1558 г. князь Дзмітрый памёр, яго жонка пані Фенна Палазоўна запісала маёнткі на імя сына Богуша Любецкага, але той пакінуў свет жывых беспатомным у 1564 г., і яго ўдава Ганна не здолела ашчадзіць “добра” ад упартых, нават нахабных, дамаганняў Мельхіёра Насілоўскага, мужа сястры Богуша Фенны6. Князёўна Фенна Дмитровна Любецкая пасля смерці мужа ў 1568 г. узяла шлюб са Шчасным (Феліксам Адауктам) Харлінскім, запісаўшы яму ў вышэйзгаданай грамаце “именя свое отчизные, дедизные, материстые”7.
Спадкоємцями князя Михайла Васильовича стали четверо синів, які остаточно засвоїли прізвище Вишневецьких. Старшинство братів, згідно з І. Чаманьською, було наступним: Олександр, Іван та два Федори. Це підтверджують дані перепису литовсько-руського війська 1528 р., за яким князь Олександр «Вишневский» мав виставляти 15 «коней» (повністю озброєних воїнів-вершників), князь Іван – 14, князь Федір – 12 й інший князь Федір – 5 «коней» 8.
∞, Агафия, (?) кнж. Полубенська.
415 AKLS. – T. I. – S. 79–80, № LXXXIII (за оригіналом); помилковий рік у заголовку виправлено на s. 162. 416 РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12–13; регеста: Руська (Волинська) метрика. – К., 2002. – С. 238, № 6. Це підтвердження від 8 липня 1570 р., внесене до 2‑ї книги «Руської метрики». До сих пір документ так і не опублікований. 417 AKLS. – T. I. – S. 80–81, № LXXXIV (за оригіналом). 418 Собчук В. З історії… – С. 237, 244, прим. 60. 419 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 82. 420 Русская историческая библиотека. – СПб., 1903. – Т. 20. Литовская метрика. Т. I. – Стб. 729–730, № 133 (акт від 24 червня 1511 р. – Книга 2 судних справ). 421 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Собчук В. З історії… – С. 238). 422 AKLS. – T. I. – S. 95, № XCIX (оригінал). 423 AKLS. – T. I. – S. 112, № CXIII (список близько 1540 р.). 424 Акти Волинського воєводства кінця XV – XVI ст. – К., 2014. – С. 62, № 5 (оригінал від 27 червня 1508 р.); список: LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 263. 425 Сборник Императорского Русского исторического общества. – СПб., 1884. Т. 41. – С. 359–360. 426 Там само, с. 489 (повернулися за тиждень до Філіпового посту, тобто на початку листопада). 427 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 153, 155, 165, 167, Nr 109, 110, 112, 114). 428 Akta Aleksandra krola Polskiego… – S. 175–176. 429 Грамоты великих князей Литовских с 1390 по 1569 год. – К., 1868. – С. 38, № 18 (Сообщил В. Антонович). Замість «на Рси» тут помилково надруковано «на Уси» (див. зараз нижче). 430 Архив Юго-Западной России. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 173, № XXVIII.1 (Арх. Киев. Арх. Ком. № 22). Оригінал акту зараз зберігається: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 639 (от Абрамовича, А. К. № 22). За ним подаємо правильне читання «на Р(о)си» (так і в наступному документі), тоді як у публікації помилково надруковано «на вси». Зазначимо ще згадку про купівльний лист під печаткою намісника Брацлавського, князя М. В. Збаразького, виданий до 10 липня 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 204, Nr 225). 431 AKLS. – T. I. – S. 146, № CXLVI. 432 AKS. – T. III. – S. 32, № LIII. 433 Архив Юго-Западной Росии. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 174, № XXVIII.2 (Арх. Киев. Археогр. Ком. № 21). Оригінал акту зараз зберігається: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 640 (от Абрамовича). 434 Грамоты великих князей Литовских с 1390 по 1569 год. – С. 43–44, № 22 (сообщено В. Антоновичем). 435 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 217, Nr 249. 436 Однороженко О. До історії української генеалогії та геральдики… – С. 49. 437 LM. – Kn. 8. – P. 220, Nr 255. З тим же урядом згадується також у попередньому акті (p. 220, Nr 254). 438 Згадується як намісник Брацлавський та Вінницький вже 12 листопада 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 230, Nr 277). 439 LM. – Kn. 8. – P. 411, 417, 431 Nr 559, 568, 584. 440 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 371. Польський письменник XVII ст. Ш. Старовольський об’єднав князя М. Вишневецького, який нібито «багато років (per multos annos)», разом з князем Костянтином Острозьким, воював з татарами і розгромив їх під Лопушною, з його онуком – князем Михайлом Олександровичем (1529 – 1584), інколи званим «гетьманом» запорозьких козаків (Starovolsci S. Sarmatiae bellatores. – Coloniae Agrippinae, M.DC.XXXI. – P. 187–188). 441 Русская историческая библиотека. – Т. 20. – Стб. 816, № 182 (Книга 2 судних справ). 442 LM. – Vilnius, 2003. – Kn. 9. – P. 240–241, Nr 382. 443 AKS. – T. III. – S. 153, № CLXXV (оригінал). 444 Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1892. – Кн. VI. – Приложение. – С. 77 (у статті «Род князя Ивана Вишьнєвъского», першими записані князь Михайло та княгиня Огафія – безперечно, батьки князя Івана). 445 Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. – T. IV. – S. 543; Czamańska I.Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 33 (NIAB Minsk, F. 694, op. 1, nr. 34, s. 10). 446 Русская историческая библиотека. – Т. XX. – Стб. 1036. 447 Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 34. 448 Акты, издаваемые Виленскою комиссиею для разбора древних актов. – Вильна, 1908. – Т. XXXIII. – С. 7–10. 449 Там само, с. 7, 9. 450 Там само, с. 10. 451.
XX генерація
2/1. КН. ІВАН МИХАЙЛОВИЧ († 1542)
Князь вишневецький (бл. 1517–1542 рр.).
В 1527 году князь Иван Михайлович (вместе со своим родным братом князем Александром Михайловичем) был в числе русских, волынских, литовских и польских воевод «з рыцарством», нанесших жестокое поражение под Киевом крымскому царевичу, именуемому в летописной традиции «Малаем». После разгрома кочевники были преследуемы на расстоянии 40 миль, вплоть до местечка Ольшаницы, и у них было отбито до 80 тысяч угоняемых в рабство христиан «…з Руси, Подоля и Подгоря», все «добытки и здобытки», «…а татар на пляцу положили и побили всех 24.000, мижи которыми было и турков 10.000, а сам Малай царевич, утекаючий от двух литвинов, догнанный, зостал поиманным, которого Константин, гетман литовский (Константин Острожский — Генеограф) казал обесити на голе едной и стрелами нашпиковати (привязать к столбу и расстрелять из луков — Генеограф)»9. Ратная служба князя Ивана Михайловича нашла свое отражение также в Евреиновской летописи и Мазуринском летописце, которые называют его начальником «пенежных людей» (наемников, навербованных на военную службу за плату, по-польски «pieniądze» [пенёндзе] — деньги — О.К.) в составе гарнизона Киева при отражении набега крымских татар в «от сотворения мира 7038 году» (1530/1531)10, и похода перекопских татар Белека-мурзы в 1538 году на украинские земли11.
По реестру 1528 года на службу Литовскому великому князю все Вишневецкие были обязаны выставить 84 конных воина, в том числе самое большое число среди них — 52 конника приводил с собой князь Иван Михайлович, отец героя нашего исследования. Это количество воинов не шло ни в какое сравнение с отрядами иных белорусско-литовских магнатов: личного войска князей Кезгайлов, насчитывавшего 768 служилых людей, дружины панов Радзивиллов, состоявшей из 621 воина, отрядов панов Гаштольдов и князей Острожских, имевших в своих рядах 466 и 426 конника соответственно; но, правда, превосходило число воинов князей Чарторыйских, выставлявших 55 человек, князей Соколинских — 40 конников, князей Пронских — 25 служилых людей, а тем более князей Лыко или Бердибяка, приводивших с собой всего по одному конному воину12.
∞, 1°, Анастасія Семенівна Олізарович;
∞, 2°, Магдалина Деспотівна.
3/1. КН. ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ († 1533)
∞, 1°, ..... Деспотівна;
∞, 2°, кн. Анастасія Василівна Жилинська.
4/1. ФЕДЬКО МИХАЙЛОВИЧ († 1549)
В сентябре 1549 года, когда в результате набега крымских татар на Черкасское староство в плен попал князь Федор Михайлович Хроника Литовская и Жмойтская сообщает скупо, но емко: «Року 1549. Татаре перекопские вторгнули на Волынь и много шляхты и розмаитого люду набрали, и князя Вишневецкого з жоною поимали и до своей земли завели»13. 24 сентября 1549 года находившийся с посольством при польском короле Сигизмунде II Августе боярин М.Я. Морозов доносил царю Ивану IV Васильевичу о том, что «… пригнал в Краков гонец, а сказал, что приходили Крымские многие люди, и пришед, взяли князя Федора Вишневецкого в его новом замке с женой и со многими людьми, а замок сожгли, а до самого Вишневца не доходили»14.
∞, 1°, кн. Богдана Юріївна Гольшанська-Дубровицька;
∞, 2°, кн. Марина Путятич-Друцька Князь вишневецький (1542–1549 рр.).
5/1. КН. ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ († 1555)
староста річиський (1532–1555 рр.).
В 1527 году князь Иван Михайлович (вместе со своим родным братом князем Александром Михайловичем) был в числе русских, волынских, литовских и польских воевод «з рыцарством», нанесших жестокое поражение под Киевом крымскому царевичу, именуемому в летописной традиции «Малаем». После разгрома кочевники были преследуемы на расстоянии 40 миль, вплоть до местечка Ольшаницы, и у них было отбито до 80 тысяч угоняемых в рабство христиан «…з Руси, Подоля и Подгоря», все «добытки и здобытки», «…а татар на пляцу положили и побили всех 24.000, мижи которыми было и турков 10.000, а сам Малай царевич, утекаючий от двух литвинов, догнанный, зостал поиманным, которого Константин, гетман литовский (Константин Острожский — Генеограф) казал обесити на голе едной и стрелами нашпиковати (привязать к столбу и расстрелять из луков — Генеограф)»15.
∞, Катерина Скорутянка
XXI генерація
6/2. КН. ЗИГМУНТ ІВАНОВИЧ († 1552)
7/2. КН. ДМИТРО БАЙДА ІВАНОВИЧ († 1563)
Князь белевський (1557–1559 рр.), господар Молдови (1563 р.), староста канівський і черкаський, отаман Війська Запорозького (1551–1557,1559–1563 рр.).
Впервые имя князя Д.И. Вишневецкого упоминается в исторических источниках, относящихся к 1545 году, в связи с так называемой люстрацией (ревизией) Волынского княжества, когда произошла поголовная перепись всех землевладельце. Комиссар великого князя Литовского Лев Патий (Паций), проводивший люстрацию Волынского воеводства, составил документы, свидетельствующие о том, что «деспот Димитрий Иванович Вишневецький сам прибыл к мисце Кременець», где тот находился, и показал, что в Кременецком повете он владеет поместьями Кушнин, Подгайке, Окнин, Гараж, Камарин, Крутнив и Лопушне16. В 1546 году он получил «привелею на достояние Вонячин» на Подолье17. Кроме того, из описи Волынского княжества от 28 сентября 1546 года, составленной вследствие преобразования его в воеводство, мы узнаем о родовых владениях князей Вишневецких, находившихся в то время в собственности князя Дмитрия, — «Олексинцы властная отчизна и дидызна князей Вишневецких, имение Крутнево, Лопушное, Бобровцы»18. В 1546 году в Вильно он судился с князем Чарторыйским из-за дома в местечке Свободно, в 1548 году привлекался к судебной ответственности за «заподияння кривди пидданим королеви Бони» Сфорцы, жены польского короля Сигизмунда I Казимировича (Старого).
Не раньше лета 1548 года Дмитрий Вишневецкого появился в окружении пана Бернарда. О походах и подвигах пана Бернарда Претвича и его боевых сподвижников — князей Семена Пронского, Федора Сангушко, Богуслава Корецкого и Дмитрия Вишневецкого — мы знаем из мемуаров самого воеводы, которые им были написаны как дополнения к защитительной речи (так называемой «Апологии»), произнесенной им 14 декабря 1550 года на заседании Коронного Сената в Кракове, созванном по требованию короля Сигизмунда I Казимировича (Старого) в ответ на жалобы двора турецкого султана Сулеймана I Кануни на враждебные действия приграничных польско-литовских старост. По его настоянию было начато судебное следствие, которое, однако, превратилось в фарс. Подобно тому, как турецкое правительство, поощрявшее татарские набеги, ссылалось на своеволие причерноморских кочевников, польский и литовский дворы также покрывали своих пограничных героев, отвечавших «бусурманам» карательными экспедициями и просто грабительскими налетами. Как следует из опубликованных записок пана Б. Претвича, наш герой с 8 июня 1548 по 6 декабря 1549 года непрерывно находился в окрестностях Очакова, ведя активные партизанские действия совместно со «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким, старостою барським Бернардом Претвичем, сынами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем и Миколою»19, не только против татар, но уже и против их сюзерена — Блистательной Порты. Именно их успешные и, в традициях того времени, жестокие набеги стали причиной многочисленных жалоб (по-украински — «реестрах кривд») от турецкого султана на имя короля Польского и великого князя Литовского Сигизмунда II Августа, ставших основанием для созыва сессии коронного Сената.
В сентябре 1549 года, когда в результате набега крымских татар на Черкасское воеводство в плен попал его родной дядя князь Федор Михайлович, и место старосты Черкасского и Каневского оказалось вакантным20. В 1550 году на основании привелея (именного указа) Великого князя Литовский Сигизмунда II Августа эту административную должность занял князь Дмитрий, получив в пожизненное владение земли, которыми до этого в разное время управляли его отец, князь Иван Михайлович, и дядя, князь Федор Михайлович. Еще одной причиной данного назначения мог стать резкий рост его материального благосостояния, который по смерти родного дяди бездетного князя Федора Михайловича получил во владение в порядке наследования родовые вотчины, которыми тот управлял как старший представитель этой княжеской фамилии. К их числу относились местечко Перемиль в Луцком повете, пожалованное князьям Ивану и Федору Вишневецким королем Польским и Великим князем Литовским Сигизмундом I Старым 15 июня 1511 года за «ихъ службу намъ веръную, и николи не омешкалую, яко слугъ нашыхъ добрыхъ, хотячы ихъ к намъ заховаты охотнейшыхъ и поспешнейшыхъ ку службе нашой»21. В 1550–1555 гг. князь Д.И. Вишневецкий мог призвать под знамена уже порядка 95–100 всадников из числа шляхты, составлявших ядро его феодального войска. Об этом свидетельствуют и данные ревизии Черкасского и Каневского замков в феврале 1552 года: в Черкассах «указалъ тежъ старовста служебниковъ своиъ ездно з броней пятьдесят молодцов приездъчихъ, а тутошнихъ Черкасцовъ и Каневцовъ, которые ему з детку служат, 11, а подводныхъ коней шестьнадцать, бубнъ, прапор»22, всего 61 человек.
На должности старосты имел конфликты с черкащанамы. Особую обиду он нанес местным жителям в результате перераспределения промысловых угодий, именовавшихся «уходами» или «станами». В окрестностях Черкасс было 33 «ухода», пять из которых числились за старостой, остальные — за городом, за пользование которыми местные жители были обязаны натуральной рентой. Однако князь Дмитрий монополизировал в свою пользу и эту статью доходов горожан, сдавая «уходы» в концессию выходцам из других воеводств и староств Великого княжества Литовского. Из материалов люстрации 1552 года узнаем, что «староста теперешний уходы вси… дает Киянамъ, Черънобыльцомъ, Мозыръцомъ, Петриковъцомъ, Быховъцомъ, Могилевъцомъ и инымъ чужегородъцомъ, а беретъ отъ нихъ, напервей пускаючи ихъ въ уходы, поклону з ватаги — овса осмакъ, то есть пять солянокъ, круп солянъку, солода солянъку, колеса, абы якоси умовыть за то пенязьми, абы медомъ, бо уходники одни передъ другими, опережаючи, укупуючиса» (староста теперешний все угодья отдает киевлянам, чернобыльцам, мозырцам, пиотроковцам, быховцам, могилевцам и выходцам из иных городов, а берет он с них сначала, допуская до концессии, овса омьмак или 5 солянок (мера объема, равная 105 л), солянку круп (21 л), солянку солода, колеса, но может взять за разрешение на промысел и деньгами или медом, ибо промысловики, опережая друг друга, дают взятки — О.К.). И далее читаем: «А кгды з уходовъ за ся уверхъ идутъ, ино з добычи ихъ беретъ староста отъ нихъ вить осьмую часть: з рыбы, з сала, з мяса, з кожъ и со всего. А бываетъ уходниковъ немало, яко блиско прошлого года было ихъ на всехъ уходахъ о триста чоловекъ. Взялъ староста съ лоньского году з уходовъ тыхъ, кромъ пяти замковыхъ, за свою часть 80 копъ грошей, а з теперешняго году взялъ болшъ»23 (а когда с промысла они идут вверх по Днепру, то от добычи староста берет восьмую часть всего — рыбы, сала, мяса, шкур; промысловиков бывает немало, до 300 человек в год, в минувшем году староста получил с городских промысловых угодий свою долю в 80 копей грошей (1 копа равнялась 2 золотым или 60 грошам, общая сумма составила 4800 грошей), а в нынешнем взял больше — Генеограф).
Отголоски системы организации порубежной службы, предложенной Б. Претвичем, мы находим в документах Великого княжества Литовского начала 1550‑х гг., относящихся к управлению Д.И. Вишневецким Черкасским и Каневским староствами. Так, например, бояре и мещане Черкасс были повинны непосредственно перед князем Дмитрием, как представителем великого князя Литовского в этих землях двумя видами государственной службы: «сторожей польной» и ополчением. Суть первой заключалась в выставлении полевых караулов в заранее определенных местах («местъцахъ урочистыхъ») для предупреждения от вражеских набегов. Ревизия Черкасс 1552 года описывает этот вид службы так: «На поли сторожу деръжати повынни, складаючися тежъ на то вси какъ бояре, яко мещане часовъ потребныхъ, кгды на пашни выходятъ, абы кгды ся выстерегаютъ людей неприятельскихъ. А маютъ сторожу польную на местъцахъ урочистыхъ: на Тясмени у Чигирина в осми миляхъ отъ замку, на Голомъ Тясмени пять миль отъ замку, на Рдне пять миль, у Сугарева кургана 6 миль, у Великого кургана 3 мили, на Мостищахъ 3 мили, на Мошнахъ 3 мили, абы инъде, где бы потреба указывала»24 (в степи сторожу держать повинны, совместными усилиями бояр и мещан в любое время, когда работают на пашне или когда специально выстерегают людей вражеских, а караульную службу несут на местах возвышенных… ). Из Канева наблюдение за местностью осуществлялось только во время полевых работ, «а уставичное сторожи в поле не держатъ»25 (специальных караулов в степь не направляют — Генеограф). Это объясняется тем, что Черкассы располагаются южнее, т. е. ближе к землям Крымского ханства, а поэтому обнаружение набега степняков на Черкассы являлось основанием для приведения в боевую готовность гарнизона и ополчения Канева. Ополчение же состояло в следующем: «Повинни Черкасцы бояре служити конно, збройно и ездити съ старостой, абы безъ старосты съ служебниками его противъ людей неприятельскихъ и въ погоню за ними. А хотябъ и небыло слуху о людяхъ неприятельскихъ, одънакъже, для осторожности отъ нихъ повинни бояре съ старостою, абы съ слугами его ездити на поле разъ, и два, и три на лето. А мещане, ижъ на замокъ и на подыймованье пословъ даютъ, про то не повинни ездити на поле, алижъ съ самимъ старостой»26 (обязаны черкасские бояре конно и с оружием ездить со старостой, а в его отсутствие — с его служилыми людьми в степь против людей неприятельских и в погоню за ними. Даже если нет известий о неприятеле, для безопасности бояре обязаны с князем или его слугами ездить в степь несколько раз за лето. Горожане, которые на содержание замка и проезжающих посольств [из Крыма и в Крым] на службу в степь ездить не обязаны, разве только с самим старостой — Генеограф). Жители Канева были обязаны князю Д.И. Вишневецкому аналогичной «службой военной», с той только разницей, что круг лиц, привлекаемых к ней, был несколько шире: помимо бояр и мещан в число ополченцев включались боярские «подданные», люди «церковные» и «гости вси»27.
Летом 1553 года князь Д.И. Вишневецкий со всеми имеющимися у него силами прибыл к коменданту турецкой крепости Озю (Очаков — О.К.) и пробыл там несколько месяцев, находясь в переписке со стамбульским двором султана Сулеймана I Кануни (Великолепного). 15 июня 1553 года король польский и великий князь литовский Сигизмунд II Август писал по этому поводу великому гетману Литовскому (командующему войсками Великого княжества Литовского — О.К.) пану Николаю Христофору Радзивиллу Черному: «А съехал он со всею своею дружиною, то есть со всем тем козацтвом или хлопством, которое возле него проявлялось…». Вскоре эту информацию Н.Х. Радзивиллу подтвердили лазутчики, который на основании их донесений сообщал королю о том, что князь Вишневецкий «… со всей своей ротой, то есть со всем казачеством и хлопством, которое держал около себя, съехал к туркам, выслав заранее казацкую роту, а выключая и сам со своими казаками потянулся в Турцию»28. Факт нахождения некоторое время князя Дмитрия под патронатом султана Сулеймана I Великолепного подтверждается и материалами позднейшей дипломатический переписки между виленским и бахчисарайским дворами: так, впоследствии при отправке посольства к крымскому хану Девлет-Гирею I король Сигизмунд II Август 2 мая 1557 года наказывал пану Размусу Богдановичу Довгирду сказать крымскому хану в оправдание набега казаков князя Д.И. Вишневецкого на Очаков в 1556 году и доказательство его личной невиновности в этом, что он не мог этого сделать хотя бы потому, что в свое время находился под покровительством султана: «…и потом поразумети можете, братъ нашъ, же и до Цесаря, его милости, Турецъкого земли ходилъ надъ волю нашу, и яко тамъ принятъ былъ, то вам ведомо быть може, бо онъ вернувшися до панствъ нашихъ поведалъ, же тамъ жалованиемъ осмотренъ былъ, да и отъ тебе, брата нашего, ласку зналъ…»29. 4 марта 1554 года при посредничестве великого гетмана коронного пана Николая Сенявского князь Д.И. Вишневецкий встретился с королем Сигизмундом II Августом в местечке Каменна близ Люблина, то смог с ним объясниться и вернуться на королевскую службу30, правда, не известно, в каком качестве, поскольку ранее принадлежавшая ему должность старосты Черкасского и Каневского к тому времени уже была замещена паном Осипом Халецким.
В период с лета 1554 по конец весты 1556 года мы не встречаем никаких сведений о военной активности Д.И. Вишневецкого и его людей в среднем Поднепровье ни в русских, ни в польско-литовских, ни в крымско-татарских и турецких источниках. Видимо, все это время он был занят возведением Хортицкого замка и инженерными работами по укреплению острова (эскарпированием склонов берегов, строительством и укреплением пристани для речных лодок-«чаек»), а также решением насущных хозяйственных вопросов. Все кардинально изменилось где-то в середине-конце апреля 1556 года, когда к его островному замку прибыли московские служилые люди из отряда царского наместника в Чернигове, Путивле и Рыльске дьяка Матвея Ивановича Ржевского. О задачах этих отрядов Никоновская летопись повествует так: «… И по тем вестем послал государь диака Ржевского ис Путимля на Днепр с казаки, а велел ему ити Днепром под улусы крымские и языков добывати, про царя проведати. И диак собрався с казакы да пришел на Псел-реку, суды поделал и пошел по наказу. А Данилка Чюлкова да Иванка Малцова послал государь вниз по Дону проведати про крымские же вести»31. Прежде всего, князь снабжает М.И. Ржевского всей имеющейся у него информацией о крымских татарах, их планах, боевых возможностях и военно-стратегическом потенциале. Эти сведения были сразу же сообщены в Москву под видом «сказок от полоняников»: из Никоновской летописи мы знаем, что «…к нему полоняники прибежали, а сказывают, что крымский царь собрався, вышел на Конские Воды (левый приток Днепра в 20 верстах от Хортицы ниже по течению — О.К.) со всеми людьми,32 а хочет ити на царя и великого князя украины».
Эти данные были получены в Москве в конце мая 1556 года и стали основанием для объявления мобилизации поместного войска. Для выбора лучшего способа отражения похода татар московский царь провел, как о том сообщает все та же Никоновская летопись, военный совет «з братиею и з бояры», на котором было решено встретить неприятеля в степи и победить его в открытом бою: «делати с ним прямое дело, как Бог поможет»33. Было решено действовать следующим образом: «С Тулы, вышедши на Поле, ждати: на какую царь Крымский украйну не пойдет, на Рязань, или в Одуев и в Козелеск, и царю и великому князю ко всем местом поспети льзя, докуда не придет на украйну». В качестве ертаула или сторожевого полка вперед был послан отряд окольничего Никиты Васильевича Шереметьева «места заняти» к югу от недавно возведенного Дедиловского острога, «за Шавороною (рекою Шиворонь — Генеограф) на Поле»34, на северной оконечности Муравского шляха. Далее запись в разрядной книге свидетельствует: «…того же лета июля 2 день по вестем князя Дмитрея Вешневецкого, что царь крымской вышел со многими с прибылыми людми, и царь и великий князь приговорил для своего дела и земсково идти на Коломну по вестем…»35 Как мы видим, местом сбора московского поместного войска становится не Тула, а Коломна, что свидетельствует о смещении акцента внимания русского командования на восток в сторону «рязанской украйны», что было бы невозможно без получения достоверных корректирующих данных.
В июне 1556, когда значительные силы крымских татар собирались выступить в свой очередной набег на южные окраины Московского государства (о чем князь, как уже было сказано выше, заранее предупредил московского царя), литовские и русские союзники спустились вниз по течению Днепра, разграбили окрестности пограничной крепости Крымского ханства Ислам-Кермен и даже атаковали турецкую крепость Озю (нынешний Очаков). Масштаб причиненного ущерба мы узнаем из материалов дипломатической переписки Сигизмунда II Августа и Девлет-Гирея I: помимо захваченных в плен «языков» добычей союзников стали грузовой паром через Днепр под Очаковом, табуны лошадей и многочисленные стада овец, угнанные у татарских и турецких чабанов36, которые необходимо было переправить на левый берег Днепра в земли Великого княжества Литовского. Единственным в тех местах удобным местом для эвакуации награбленного был так называемый Тованский перевоз — брод через Днепр, который прикрывала крепость Ислам-Кермень. Чтобы крымские татары и турки не смогли отбить трофеи, союзникам пришлось укрепиться на одном из днепровских островов неподалеку от брода и в течение шести дней огнем из пищалей и луков пресекать их попытки вернуть себе утерянное имущество. В Никоновской летописи это было описано так: на обратном пути отряды московских служилых людей и примкнувших к ним казаков были окружены на одном из днепровских островов крымскими татарами, которые из-за этого нападения на свои окраинные владения были вынуждены отказаться от похода на южно-московские земли, но после шестидневной осады союзникам удалось с боем и без особых потерь вырваться из кольца окружения. При этом они, по летописному свидетельству, выдержав осаду и отбив несколько нападений, ушли от погони «по Заднепрью, по Литовской стороне»37.
О своих подвигах против татар и турок на Днепре летом 1556 года князь Вишневецкий не замедлил известить короля Сигизмунда II Августа через служебника Миску (т. е. атамана Михаила Млынского), прося у него монаршей протекции и поддержки. Король все это время вел активные переговоры с крымским ханом Девлет-Гиреем I, пытаясь дипломатическими средствами умилостивить того и сохранить шаткое состояние мира с южным соседом в условиях военной активности русских в Прибалтике с началом Ливонской войны 1556–1583 гг. Посол при бахчисарайском дворе пан Размус Довгирд летом 1557 года передал хану Девлет-Гирею I два листа (послания) короля Сигизмунда II Августа, в которых тот, по сути, брал князя на поруки, стремясь обелить его имя в глазах крымского монарха. Говоря, как об этом мы уже писали выше, о том, что князь тремя годами ранее обращался за покровительством к турецкому султану, получил и его, и знаки расположения самого крымского хана, король Сигизмунд II Август указывал Девлет-Гирею I, что именно эти обстоятельства вынудили его поручить Д.И. Вишневецкому строительство Хортицкого замка для воспрепятствования литовским казакам совершать несанкционированные набеги на окраины Крымского ханства, а также для того, чтобы перекрыть московским служилым людям возможность совершать походы от Путивля по реке Псел в среднее и нижнее течение Днепра. Великий князь Литовский писал хану: «Съ тое причины розумели есьмо, же большей будетъ схиленъ людемъ вашимъ и недопуститъ козакомъ шкоды чинити улусомъ и чабаномъ Цесара, его милости, Турецъкого, позвавъши ласку и жалование, и про то поручили есьмо ему сторожу польную…»38.
Не получив в кратчайшие сроки, как это бывало ранее, никакого вразумительного ответа от Сигизмунда II Августа на свои реляции о победе над крымскими татарами под Ислам-Керменем и над турками под Очаковом, в начале осени 1556 года князь направил в Москву своего представителя, чтобы сообщить царю о своем скорее вынужденном желании окончательно порвать узы вассалитета с польско-литовской короной и уйти со службы короля Сигизмунда II Августа и стремлении перейти под покровительство Русского государства (посланец прибыл в Москву между 27 сентября и 5 октября). Летопись свидетельствует: «…приехал ко царю и великому князю Ивану Васильевичю всеа русии от Вишневецкого князя Дмитрея Ивановича бити челом Михайло Есковичь, чтобы его государь пожаловал, а велел себе служите. А от короля из Литвы отъехал да на Днепре на Кортицком острову (на острове Хортице — О.К.) город поставил против Конских вод у Крымских кочевищ. И царь и великий князь послал к Вишневецкому детей боярских Ондрея Щепотева да Нечая Ртищева да того же Михаила с опасной грамотой и с жалованием»39. 16 октября направленные к князю Вишневецкому дворяне вернулись в Москву и сообщили, что он принял присягу: «…а приказал князь Дмитреи, что он холоп царя великого князя и правду на том дал, что ему ехати ко государю.», а сам выступил в поход «. воевати Крымских улусов под Ислам-Кермень, служача царю и великому князю»40. В частности, в челобитной московского посла при дворе Сигизмунда II Августа боярина Ивана Михайловича Воронцова «со товарищи» от 8 сентября 1556 года указывается, что «…сказывалъ имъ Гришка Жуковъ сынъ Левшина: князь Дмитрей Вишневецкой отъехалъ къ Москве, а съ нимъ Тишковых два, Юшко до Офоня…»41. В декабре того же года русский посол в Крыму князь Ф.Д. Загряжский сообщил царю, что хан готовился к войне все лето и даже просил помощи от своего сюзерена — турецкого султана, но так и не смог осенью отразить нападения отряда князя Д.И. Вишневецкого на Ислам-Кермен, — князь этот город взял штурмом 1 октября, в праздник Покрова пресвятой Богородицы. Как сообщают летописи, «… сее осени, о Покрове, у него (т. е. у крымского хана — О.К.) Вишневской князь Дмитреи город взял Ислам-Кермень и людей побил и пушки вывез к собе на Днепр в свой город»42.
Несмотря на его последующее возвращение на службу к королю Сигизмунду-Августу, его память была отмечена вкладом Ивана Грозного в брянский Свенский монастырь43.
8/2. КН. АНДРІЙ ІВАНОВИЧ († 1584)
Князь вишневецький (1555–1584 рр.), староста любецький (1580–1584 рр.), каштелян волинський (1568–1572 рр.), воєвода брацлавський (1572–1576 рр.), волинський (1576–1584 рр.).Молодший брат легендарного козацького гетьмана Дмитра «Байди» († 1563) та перший в роду Вишневецьких сенаторові. У майбутньому з цієї фамілії вийде не один відомий політик, представник клану навіть посяде престол Речі Посполитої (Міхал Корибут-Вишневецький, король у 1669–1673-му). Проте до князя Андрія (1538–1583), який стрімко рвонув угору щаблями кар’єри, ніхто з його пращурів і родичів по батьковій лінії урядницького олімпу підкорити ще не спромігся. 1562-го він одружився з удовою Яна Завіші Євфимією Вербицькою. Окрім сімох кровних нащадків, які з’явилися на світ у цьому шлюбі, мусив опікуватися також і трьома малолітніми дітьми дружини від першого чоловіка. Майнове становище князя було доволі міцним: на попис війська Великого князівства Литовського 1565 р. він виставив 71 вершника.
Печатка кн. Андрія Вишневецького, 1560‑і — 1570‑і оп.
Завдяки родичанню із Вербицькими та Завішами Андрій Вишневецький зумів увійти в тісніший контакт із великокняжим двором, і, вочевидь, за протекцією впливовіших кревних десь на зламі 1568–1569-го отримати привілей на уряд волинського каштеляна. Із цим титулом він брав участь у Люблінському сеймі, де було ухвалено об’єднання Великого князівства Литовського й Польського королівства в Республіку «двох народів» – Річ Посполиту. Надалі кар’єра Андрія Вишневецького йшла лише в гору. За три роки (1572) він став брацлавським, а ще через сім (1576) – волинським воєводою. Це був неймовірний успіх! Вельможі з титулом волинського воєводи серед понад 130 світських сенаторів, які засідали у верхній палаті парламенту Речі Посполитої, належалося 17 місце. Годі сказати, яких іще кар’єрних висот зумів би досягнути князь Андрій, якби не його передчасна смерть 1583-го.
Маєтностей Вишневецького лежали, окрім рідної Волині, також у Троцькому, Новогородському, Мінському та Віленському воєводствах Великого князівства Литовського. Всі володіння після смерті аристократа успадкували його діти. З‑поміж семи нащадків Андрія та Євфимії († 1589) до повноліття дожили тільки четверо, й то самі доньки. Гальшка-Євфимія (1569–1596) була дружиною віленського воєводи Миколая-Криштофа Радивила на прізвисько «Сирітка»; Ганну (1569–1595) видано за вітебського воєводу Миколая Сапігу; Софія (1568–1619) заміж виходила двічі – спочатку за мінського воєводу Яна Паца, потім за росієнського старосту Криштофа-Вацлава Шемета. Двічі в житті брала шлюб і Ізабела († 1612): її першим чоловіком став князь Юрій Чорторийський, а другим – волинський каштелян Ян Лагодовський. Текст канд. істор. наук Ігоря Тесленка. Створено в рамках проєкту #ЗаПідтримкиУКФ
Сфрагистичні пам’ятки. Печатка князя Андрія Вишневецького (зверху — сучасний відтиск матриці). Велике князівство Литовське, 1560–1570-ті. Свинцево-олов’яний сплав; лиття, гравіювання. Овальна; 16×14,5 мм; Н – 26,5 мм. 15,0 г. Зі збірки Музею Шереметьєвих, Київ (МЦ-1480).
∞, Євфимія Юріївна Вербицька
9/2. КН. КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ († 1574)
∞, Анна-Ельжбета Свирч
Староста житомирський (l 571‑l 574 pp.).
10/2. КНЖ. КАТЕРИНА ІВАНІВНА († бл.1580)
∞, до 1539, Григорій Олександрович Ходкевич († 1572)
11/2. КНЖ. ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА († після 1569)
∞, Іван Шимкович.
12/5. КН. МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ († 16.10.1584)
∞, Гальшка Юріївна Зенов’євич.
Князь вишневецький (1584 рр.), староста канівський і черкаський (1559–1580 рр.), любецький (1584 р.), каштелян брацлавський (1580–1581 рр.), київський (1581–1584 рр.). Точна дата смерті встановлена на підставі копії А.Кальнофойського (поз. 17) напису на надгробку у Києво-Печерській Лаврі.
13/5. МАКСИМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ († 1565)
Згідно реєстру ктиторів А.Кальнофойського (поз.51) його другим іменем було Боніфацій.
∞, кн. Олександра Андріївна Капуста. Точні дати народження і смерті встановлені на підставі копії А.Кальнофойського (поз. 19) напису на надгробку у Києво-Печерській Лаврі.
15/5. КНЖ. СТЕФАНІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА († 1558)
∞, Лукаш Куренецький.
XXII генерація
16/8. КНЖ. АННА АНДРІЇВНА († після 1594)
∞, до 1581 Микола Павлович Сапєга († 1599 р.).
нарадзілася ў сям’і князя Андрэя Іванавіча Вішнявецкага і Яўфіміі Юр’еўны Вярбіцкай44. А. І. Вішнявецкі быў спачатку кашталянам валынскім, потым — брацлаўскім, з 1576 г. — ваяводам валынскім. Ён памёр кальвіністам. Кальвіністкай была спачатку і яго дачка Гальшка Яўфімія. На каталіцтва яе схіліў муж у канцы 1586 г.45. Дата нараджэння Г. Я. Радзівіл — 1569 г.46. Яе шлюб з М. К. Радзівілам Сіроткам адбыўся ў в. Дзераўной 25 лістапада 1584 г.47 (у літаратуры сустракаецца і памылковая дата — 24 лістапада 1584 г.48. М. К. Радзівіл Сіротка палічыў патрэбным паведаміць пра мяркуемы свой шлюб з некаталічкай папскаму нунцыю А. Баланьеці і самому рымскаму папу Рыгору ХІІІ, просячы благаславенне. Сіротка тлумачыў папу, што на Літве цяжка знайсці нявесту з добрага роду і каталічку. Папа благаславіў шлюб. Гальшка Яўфімія нарадзіла мужу дзевяцера дзяцей. Памерла ў г. Белая на Падляшшы 9 лістапада 1596 г., маючы толькі 27 гадоў49. Тастамент складзены 1 жніўня 1594 г. у Нясвіжы. Пэўна, маладая жанчына цяжка хварэла, раз вырашыла пісаць тастамент, але пра сваюхваробу нічога не паведаміла. Пасля яе смерці тастамент быў яўлены ў гродскі суд Новагародскага ваяводства і 7 снежня 1596 г. запісаны ў актавую кнігу.
Іл. Княжна Гальшка Євфимія Андріївна Вишневецька: печатка від 1588 р.:
Княжна Гальшка Євфимія Андріївна Вишневецька: Печатка від 1588 р.: В полі печатки бароковий щит, на якому знак у вигляді перехрещеного хреста над півмісяцем, що лежить рогами додолу над шестипроменевою зіркою; згори літери: ЕW. Восьмикутна, розмір 14х13 мм. Публікації: Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. – С. 77, мал. 122. 1588 р. Джерело: Однороженко Олег. Сайт Музею Шереметьевых. https://sigillum.com.ua/stamp/vyshnevetska-galshka-yevfymiya-andriyivna/
Княжна Гальшка Євфимія Андріївна Вишневецька: печатка від 1595 р.
Княжна Гальшка Євфимія Андріївна Вишневецька: печатка від 1595 р.: В полі печатки півкруглий бароковий щит, на якому знак у вигляді перехрещеного хреста над півмісяцем, що лежить рогами додолу над шестипроменевою зіркою; згори літери: ЕW. Восьмикутна, розмір 15х13 мм. Публікації: Цітоў А. Пячаткі старажытнай Беларусі. – С. 77, мал. 123. 1595 р. Джерело: Однороженко Олег. Сайт Музею Шереметьевых. https://sigillum.com.ua/stamp/vyshnevetska-galshka-yevfymiya-andriyivna/
КН. ИВАН АЛЕКСАНДРОВИЧ ВИШНЕВЕЦКИЙ (1611, 1627)
моск.двн.(1611) С:Алдр.Мих. ?
1611 ноября 3, список разных чинов людей, которые были на земской службе с воеводою кн. Д. Т. Трубецким, московский дворянин князь Иван княжь Олександров сын Вишневетцкой был без съезду; поместной оклад 700 четьи, денег из чети 60 рублев 50.
36/24. КН. ЄРЕМІЯ-МИХАЙЛО КОРИБУТ (* 1612 † 1651)
Князь вишневецький і лубенський (1615–1651 рр.), староста гадяцький (1634–1651 рр.), воєвода руський (1634–1651 рр.).
В своїх гербах князь користувався поперемінно Погонею руською зі святим Юрієм (в чому слідував традиції свого роду — фото 1) або Погонею литовською (слідуючи традиції родичів — князів Збаразьких — фото 2). Але як виявилося не лише цими традиційними княжими гербами. На виявленій нами печатці князя 1633 р. родовий герб (перехрещений хрест над півмісяцем і зіркою) тримає на грудях орел — герб польських королів і Корони Польської. Таке ж поєднання цих гербів через майже сорок років використає його син ставши королем, спираючись на той грунт який підготував князь Єремія своїми здібностями, амбіціями та безоглядною жорстокістю
Автограф і печатка кн. Міхала Сервація, 1739 р.
był młodszym synem wojewody0bełskiego Konstantego Krzysztofa (zm. 1686) i Anny Chodorowskiej. Urodził się 13 maja 1680 r. Już w 1695 r. matka ożeniła go ze swoją pasierbicą, Katarzyną ks. Dolską. W 1718 r. dokonał podziału dóbr po rodzicach ze starszym bratem. Przypadły mu w udziale dobra na Wołyniu, w województwie podolskim oraz na Ukrainie. Przytaczając spis tych majętności Autorka po raz kolejny popełnia rażące błędy w zapisie nazw miejscowych (s. 407–409). Również starostwa wymienia bez ładu i składu. Myli się też niewątpliwie, stwierdzając, iż Michał Wiśniowiecki z czasem stał się potentatem, jednYm z największych, jeśli nie największym na Litwie. Największym latyfundium na Litwie, a zapewne i w całej Rzeczypospolitej dysponowali bowiem w połowie XVIIIw. Radziwiłłowie z linii nieświeskiejl08. Michał Wiśniowiecki był bez wątpienia jednYm z najbardziej utalentowanych dowódców wojskowych wśród współczesnych mu magnatów polskich i litewskich. Odegrał czołową rolę w bitwie pod Olkienikami, a później energicznie walczył z wojskami szwedzkimi. W styczniu 1702 r. został hetmanem polnYm litewskim. Pułkownika Alexandra Hummerhielma pokonał jednak w bitwie pod Druszkieniszkami (24 marca 1702 r.), a nie pod Dorsuniszkami, jak twierdzi Autorka na s. 410. Wspomniana na tej samej stronie bitwa pod Kamionną (26 lipca 1702 r.) zakończyła się rozbiciem przez wroga wojsk dowodzonych przez księcia Michała, o czym Ilona Czamańska zapomniała już jednak napisać. Kardynał-prYmas Michał Radziejowski nie był krewnYm Wiśniowieckich (Autorka na s. 411 utrzymuje, że należał do rodziny księcia Michała). Jego dość odległe powinowactwo z książętami na Wiśniowcu wynikało z faktu, że jego matka Eufrozyna Eulalia z Tarnowskich była żoną starosty kamionackiego Jerzego ks. Wiśniowieckiego (zm. 1641), a więc przyrodniego brata dziadka ostatnich Wiśniowieckich księcia Janusza (zm. 1636). Michał ks. Wiśniowiecki był marszałkiem słynnego sejmu lubelskiego z 1703 r. I chociaż rzeczywiście «doprowadził sejm do szczęśliwego końca i podjęcia uchwał, co było w tej epoce nie lada sztuką» (s. 411), to jednak nie należy tego faktu przeceniać. Niedopuszczenie do udziału w obradach tego sejmu posłów wielkopolskich i zmuszenie prYmasa Radziejowskiego do złożenia upokarzającej przysięgi obróciło się bowiem w rezultacie przeciwko interesom Augusta II i wzmocniło pozycję polityczną obozu szukającego porozumienia z Karolem XII. Zasygnalizowane przez Ilonę Czamańską na s. 412 powiązania rodzinne hetmana wielkiego koronnego Hieronima Lubomirskiego z Sapiehami wynikały z faktu, że jego przyrodnia siostra Anna Krystyna była żoną koniuszego wielkiego litewskiego
108 Por. Z. Anusik, A. Stroynowski, Radziwiłłowie w epoce saskiej. Zarys dziejów politycznych i majątkowych, «Acta Universitatis Lodziensis», Folia historica 33, 1989, s. 29–58; oraz korundem, Problemy majątkowe Radziwiłłów w XVIII w., «Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych», t. XLVIII, 1987 [druk 1991], s. 79–115.
Franciszka Stefana Sapiehy (zm. 1686). Nie związki z Sapiehami, ale ówczesne zapatrywania polityczne sprawiły, że Michał Wiśniowiecki znalazł się w konflikcie z Lubomirskim w początkach wielkiej wojny północnej. W listopadzie 1703 r. Michał ks. Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim po odebraniu tego urzędu Kazimierzowi Janowi Sapieże, który od początku wojny znajdował się w obozie szwedzkim i nie kwapił się, mimo uchwały sejmowej, do stawienia się u boku Augusta II. Podana przez Ilonę Czamańską informacja o tym, że na przełomie 1703 i 1704 r. Michał Wiśniowiecki wziął udział w posiedzeniu trybunału skarbowego w Mińsku i Wilnie (s. 416), potwierdza tylko moje wcześniejsze zastrzeżenia wobec jej stwierdzenia, że trybunał skarbowy w Koronie został powołany do życia dopiero na sejmie niemym w 1717 r. Zwycięska dla Wiśniowieckiego bitwa z dywizją sapieżyńską z dnia 1 listopada 1704 r. została stoczona pod Szkudami, a nie pod Szkudrami, jak na s. 416. Nieprawdziwa jest też informacja, że w 1705 r. Michał Wiśniowiecki «przeniósł się do swoich Świadości» (s. 417). Majątek ten nigdy nie należał bowiem do Wiśniowieckich, a jego właścicielami byli od XVIw. Radziwiłłowie. Błędne jest także stwierdzenie, że w 1707 r. Karol XII prowadził rozmowy pokojowe z cesarzem (s. 418). Prowadzone przez dyplomatów obu stron pertraktacje miały bowiem doprowadzić nie do ustalenia warunków zakończenia wojny, gdyż ta nigdy nie wybuchła, ale do usunięcia narastającego napięcia i utrzymania pokoju pomiędzy królem Szwecji a Józefem I. Ostatecznie też rozmowy owe zakończyły się podpisaniem konwencji w Altranstadt (2 września 1707 r.), która była w istocie swego rodzaju dyktatem szwedzkim. Niemal natychmiast potem Karol XII opuścił Saksonię i wrócił do Polski 109. W tym samym czasie decyzję o przejściu na stronę Leszczyńskiego i Szwedów podjął książę Michał. Jesienią 1707 r. zjawił się w kwaterze głównej króla szwedzkiego, gdzie został bardzo serdecznie przyjęty. Jednak już wkrótce Wiśniowiecki pokłócił się z oboźnym koronnym Jerzym Aleksandrem Lubomirskim. Po krótkiej utarczce słownej, obaj rzucili się do szabel, po czym książę Michał ciął swojego przeciwnika w prawe ramię. Ponieważ zajście nastąpiło tuż obok kwatery króla, obaj magnaci zostali umieszczeni w areszcie, gdyż Karol nie tolerował pojedynków w obozie. Wkrótce jednak cała sprawa została wyjaśniona i obaj magnaci
109 Por. Z. Anusik, Karol XII... , s. 164–170. odzyskali wolność llO.
W 1708 r. Stanisław Leszczyński postanowił nadać Wiśniowieckiemu buławę wielką litewską (po przejściu na stronę szwedzką książę Michał musiał zadowolić się urzędem hetmana polnego litewskiego, gdyż hetmanem wielkim u boku króla Stanisława był Kazimierz Jan Sapieha). Doprowadziło to do konfliktu króla i jego kuzyna z popieranymi przez Karola XII Sapiehami i ostatecznie buława wielka litewska dostała się staroście bobrujskiemu Janowi Kazimierzowi Sapieże. Od tej chwili Wiśniowiecki nie angażował się już zbyt czynnie ani w działania wojenne, ani w działalność polityczną u boku Leszczyńskiego. Po bitwie połtawskiej został na rozkaz cara Piotra I uwięziony i wywieziony najpierw do Moskwy, a następnie do Głuchowa. Z niewoli uciekł w grudniu 1710 r. i udał się na emigrację. Przebywał w Mołdawii w czasie, kiedy w Warnicy miał miejsce słynny kalabalik (12 lutego 1713 r.), a więc szturm wojsk turecko-tatarskich na umocniony obóz szwedzki, który zakończył się pojmaniem i uwięzieniem Karola XIIllI. Dodajmy jednak, że myli się Autorka, kiedy pisze, iż «szereg wypadków (śmierć Ludwika XIV, przedostanie się Karola XII do Szczecina i osłabienie jego współpracy z Leszczyńskim, kolejna wojna Turcji z Wenecją i Cesarstwem) spowodowało, że szanse realizacji planów wprowadzenia na tron Stanisława Leszczyńskiego spadły niemal do zera» (s. 421). Trudno bowiem łączyć śmierć Ludwika XIV (król Francji zmarł 1 września 1715 r.) z wydarzeniami niemal o rok wcześniejszymi. Karol XII dotarł do Stralsundu (nie do Szczecina, który od jesieni 1713 r. znajdował się w rękach pruskich) w nocy z 21 na 22 listopada 1714 r., a wspomniana wojna Turcji z Wenecją wybuchła w grudniu tego samego roku. Powiedzmy także, że Karol XII nigdy nie zrezygnował z popierania Stanisława Leszczyńskiego i do końca swojego życia dbał o zabezpieczenie jego interesów. Niezmiennie myślał też o ponownym wyniesieniu Stanisława I na tron polski. Dopiero w 1716 r. Michał Wiśniowiecki wrócił z powrotem do kraju. Przez kilka lat nie piastował żadnych urzędów. W lutym 1720 r. otrzymał jednak ważny urząd kanclerza wielkiego litewskiego. Na marginesie wywodów Autorki warto dodać, że protest szlachty połockiej przeciwko mianowaniu na województwo połockie Stanisława Denhoffa (Wiśniowieckina sejmie warszawskim w 1724 r. występował w jego obronie) nie był wcale czymś wyjątkowym
110 Por. ibidem, s. 175–176. 111 Por. ibidem, s. 309–318. (s. 422).
Województwo to dysponowało bowiem prawem elekcji swojego wojewody. Ponieważ zaś królowie polscy systematycznie łamali ten przywilej i mianowali na urząd wojewody wybranych przez siebie kandydatów, szlachta połocka niemal za każdym razem zgłaszała protest przeciwko nadaniu tej godności niezgodnie z obowiązującym prawem. W 1730 r. książę Michał został regimentarzem generalnym wojsk litewskich. Był jednym z głównych autorów bezprawnej elekcji Augusta III dokonanej w Kamieniu 5 października 1733 r. W 1735 r. Michał Serwacy Wiśniowiecki został hetmanem wielkim litewskim. W tym samym roku (po rezygnacji z kanclerstwa) otrzymał województwo wileńskie. Wśród nadanych księciu przez Augusta III starostw znajdowało się jednak starostwo szadowskie, a nie szadeckie, jak na s. 427. W czasach panowania drugiego Sasa Wiśniowiecki należał do grupy najbardziej wpływowych magnatów w Rzeczypospolitej. Warto jednak uściślić stwierdzenie ilony Czamańskiej, iż jego majątek oceniano na 14 mln zł (s. 427). Chodzi tu bowiem ewidentnie o wartość jego prywatnych dóbr ziemskich, które przynosiły roczne dochody w wysokości 700 tys. zł. Do tego z pewnością należałoby doliczyć jeszcze dochody z królewszczyzn oraz trudne do oszacowania ruchomości. Był to bez wątpienia majątek bardzo znaczny, ale z pewnością nie największy w skali całej Rzeczypospolitej. Ostatni męski potomek rodu Wiśniowieckich książę Michał Serwacy zmarł w Mereczu 16 września 1744 r. Bezpośrednim świadkiem jego śmierci był miecznik litewski Janusz Aleksander ks. Sanguszko (1712–1775), ostatni posesor ordynacji ostrogskiej i ostatni zarazem potomek jej twórcy kasztelana krakowskiego Janusza ks. Ostrogskiego. Nie do końca prawdziwa jest jednak następująca konstatacja ilony Czamańskiej: «Olbrzymie majętności Michała Serwacego przejęły wnuki, dzieci dwóch jego córek z pierwszego małżeństwa: Anny Ogińskiej i Elżbiety Zamoyskiej. Pierwsza część, należna dzieciom Anny, wobec bezpotomnej śmierci jej jedynego syna Michała Kazimierza Ogińskiego, uległa rozdrobnieniu na potomstwo jej pięciu córek, przyczyniając się do wzmocnienia pozycji takich rodów, jak Broel-Platerowie, Brzostowscy, Przeździeccy i Wielhorscy. Drugą część, w tym Wiśniowiec, jedyna córka Elżbiety, Katarzyna, wniosła do domu Mniszchów, którzy stali się dzięki temu jedną z najzamożniejszych i najbardziej wpływowych rodzin magnackich» (s. 436). Po pierwsze bowiem, dobra po Michale Wiśniowieckim zostały podzielone pomiędzy dzieci nieżyjącej już Anny Ogińskiej i Elżbietę Zamoyską. Po drugie, część Anny została podzielona pomiędzy jej syna i córki (Michał Kazimierz Ogiński nigdy nie dysponował całością spadku po dziadku). Po trzecie, prawidłowa forma nazwiska męża jednej z wnuczek Michała Serwacego (Katarzyny Ogińskiej) brzmi Przezdziecki (chodzi o Antoniego Przezdzieckiego, w przyszłości podkanclerzego litewskiego), a nie Przeżdziecki. Po czwarte, Katarzyna z Zamoyskich Mniszchowa przejęła należną jej część dóbr po dziadku w wyniku rezygnacji na jej rzecz dokonanej przez matkę. Po piąte wreszcie, Mniszchowie już wcześniej należeli do grona wpływowych rodzin magnackich, a starszy brat Jana Karola (męża Katarzyny z Zamoyskich) marszałek nadworny koronny Jerzy Augustyn Mniszech odgrywał w Rzeczypospolitej rolę nieporównanie większą niż rezydujący w Wiśniowcu mąż wnuczki ostatniego z Wiśniowieckich.
Pierwszą żoną Michała Serwacego ks. Wiśniowieckiego była Katarzyna ks. Dolska (1680–1725), córka Jana Karola, marszałka wielkiego litewskiego i jego pierwszej żony Elżbiety Ostrorożanki. Do jej ślubu z Michałem doszło w wyniku zabiegów jego matki, a macochy Katarzyny Anny z Chodorowskich ks. Dolskiej. Niezbyt precyzyjne jest jednak stwierdzenie, że Jabłonowscy byli krewnymi obu małżonek księcia Dolskiego (s. 436). Rzeczywiście tak było, ale przypomnijmy, że Elżbieta Ostrorożanka była córką Zygmunta Ostroroga, starosty rohatyńskiego i Anny z Potockich. Jej dziadkami byli z kolei: Mikołaj Ostroróg, Barbara z Górki Roszkowska, Stanisław Rewera Potocki i Anna Kalinowska. O ile więc Anna Chodorowska (urodzona z Jabłonowskiej) była bliską krewną (siostrzenicą) hetmana wielkiego koronnego Stanisława Jana Jabłonowskiego, o tyle Elżbietę Ostrorożankę łączyło jedynie dość w sumie odległe pokrewieństwo z nim samym (matka hetmana Anna z Ostrorogów była przyrodnią siostrą dziadka Elżbiety podczaszego koronnego Mikołaja) oraz z jego dziećmi (żona hetmana Marianna z Kazanowskich była córką Anny Potockiej, stryjecznej siostry Stanisława Rewery). Na s. 437 Anna z Chodorowskich po raz pierwszy nazwana została księżną Dolską. Jest to o tyle ciekawe, że wcześniej Autorka o tytule książęcym Dolskich nigdy nie wspominała. Kompletnym absurdem jest z kolei konstatacja, że dopiero w 1700 r. «zmarł młodszy przyrodni brat Katarzyny i stała się ona jedyną dziedziczką całej ojcowskiej i macierzystej fortuny» (s. 438). Z tego, co wiadomo genealogom, żadne z dzieci Jana Karola Dolskiego i Anny z Chodorowskich nie przeżyło bowiem ojca. Katarzyna wniosła do domu Wiśniowieckich całą fortunę po rodzicach. Były to: Dąbrowica, Dolsk, Karolin, Lubieszów i Opole w powiecie pińskim oraz Komarno w województwie ruskim. Nie ma więc racji Autorka, kiedy pisze, że Komarno leżało w powiecie pińskim, a Opole w województwie ruskim (s. 438). Katarzyna z Dolskich Wiśniowiecka zmarła 25 stycznia 1725 r. w Lubieszowie.
Ж.1, 1695 р. кн. Катерина Дольська († 1725 р.);
Ж.2, 1725, кн. Магдалина Чорторийська († 1728 р.);
Ж.3, 1730 р. кн. Текла-Роза Радзивіл (* 1703† 1747).
Князь вишневецький (1741–1744 рр.), староста пінський, волковиський, глинянський, тухольський, вільківський, кірсненський, метельський, мерецький, каштелян віленський (1703–1706 рр.), воєвода віленський (1706–1707, 1735–1744 рр.), гетьман польний литовський (1702–1703 рр.), гетьман великий литовський (1703–1707, 1730, 1735–1744 рр.), канцлер литовський (з 1720 р.).
XXVI генерація
53/51. КЖ. АННА ВИШНЕВЕЦЬКА (* 1700 † 1732)
Анна Огінська з Вишневецьких
starszą córką Michała Serwacego i Katarzyny z ks. Dolskich. Urodziła się 7 września 1700 r. w Pińsku. W 1722 r. wyszła za mąż za starostę gorżdowskiego (nie gorzdowskiego, jak na s. 439) Józefa Ogińskiego (zm. 1736), z czasem wojewodę trockiego. W małżeństwie tym Anna urodziła sześć córek i syna. Jej jedynym synem był słynny Michał Kazimierz Ogiński, urodzony około 1730 r. (nie w roku 1728), w przyszłości hetman wielki litewski, a nie koronny, jak na s. 440. Warto w tym miejscu zwrócić też uwagę na fakt, że wspomniany w przypisie 137 na s. 440 podskarbi wielki litewski to nie Jan z Dewojna Sołłohub, a Jan Michał Ursyn Dowojna Sołłohub (tak bowiem brzmiała pełna forma jego nazwiska).
∞, 1721 р. кн. Иосиф Огінський (* бл.1693 † 1736)
Джерело: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu.
54. ЄЛЬЖБЕТА (* 1701 † 1770)
Młodszą córką Michała Serwacego i Katarzyny ks. Dolskiej była Elżbieta ks. Wiśniowiecka. Urodziła się ona w 1701 r. W 1722 r. poślubiła swojego dalekiego kuzyna, łowczego koronnego Michała Zamoyskiego (prababka Michała — Anna ks.Wiśniowiecka była rodzoną siostrą prapradziadka Elżbiety — Konstantego ks. Wiśniowieckiego, wojewody ruskiego). Elżbieta wniosła mężowi 9 wsi o wartości 222 780 zł. Ich nazwy zostały jednak tak znacznie przez Autorkę zniekształcone, że tylko domyślać się można, iż chodzi tu o wsie z klucza wiśniowieckiego. Mąż Elżbiety zmarł w 1735 r. jako ordynat Zamojski i wojewoda smoleński. Ojca przeżyła tylko jedna córka — Katarzyna, która w 1741 r. poślubiła Jana Karola Mniszcha (zm. 1759), podkomorzego litewskiego. Córce i jej mężowi przekazała Elżbieta wszystkie dobra, które spadły na nią po śmierci ojca. Nie jest jednak prawdą, że od razu weszła ona w ich posiadanie (s. 443). Dożywocie na wszystkich swoich dobrach zapisał bowiem Michał Serwacy swojej trzeciej żonie — Tekli Róży z Radziwiłłów. Jego spadkobiercy nie zaakceptowali tego stanu rzeczy i rozpoczęli procesy sądowe z wdową po wojewodzie wileńskim. W ich wyniku odzyskali najpierw (w 1746 r.) dobra po Dolskich, a póżniej stopniowo przejmowali sukcesję po Wiśniowieckich. Ostatnie dobra po Michale Serwacym przeszły jednakw posiadanie jego wnuków dopiero po śmierci Tekli z Radziwiłłów w 1747 r. (ostatecznego podziału spadku dokonano w 1749 r.).
Elżbieta z Wiśniowieckich Zamoyska zmarła w 1770 r. jako ostatnia przedstawicielka swojego rodu. Jej śmierć przeszła jednak niemal bez echa. Do dziś nie wiadomo ani gdzie zmarła, ani też gdzie została pochowana.
Друга донька Михайла Сервація Вишневецького, гетьмана великого литовського, та Катерини Дольської. Народилася в 1701 році у Вишнівці. Здобула класичну освіту як для жінок-аристократок того часу. 1722 року вийшла заміж за ловчого великого коронного Міхала Замойського. У 1725 році втратила матір.
У 1732 році після призначення чоловіка смоленським воєводою проводила час, подорожуючи Волинню та Великим князівством Литовським, часто мешкаючи у Варшаві. У 1733 році отримала в управління частину Любашівських володінь. 1735 року після смерті чоловіка керувала власним посагом (частиною володінь Вишневецьких), переважно мешкаючи в Любашові або Вишневці.
1741 року видала доньку за представника магнатського роду Мнішеків. У 1744 році після смерті батька стала керувати значними володіннями Вишневецьких, але вимушена була вступити у судові суперечки зі своїми небожами щодо розділу володінь Вишневецьких. У цьому їй допомагав зять Ян Кароль Мнішек. 1746 року передала усі права на маєтності останньому. Після смерті зятя в 1759 році разом із донькою керувала володіннями Вишневецьких.
Померла в 1770 році.
∞, 1722 р. Міхал Замойський (* бл. 1679† 1735)
Джерело: Zbigniew Anusik. O książętach Wiśniowieckich i czasach, w których żyli. Suplement do monografii rodu.
Княгиня Францишка Уршула Радзивіллова (з Вишневецьких) (1705–1753)
– перша жінка-драматург у Речі Посполитій. Донька краківського воєводи Януша Антонія Вишневецького та його дружини Теофілії Лещинської. Її матір – Теофілія Лещиньська – родичка польського короля поч. XVIIІ ст. Станіслава І Лещиньського. Була родичкою представників багатьох магнатських родів України та Польщі. Її бабуся Ганна Дольська з Ходоровських та батько були у гарних стосунках із гетьманом України Іваном Мазепою, вони запросили останнього (незважаючи на різне віросповідання) стати хрещеним батьком Урсули-Франциски, що відбулося у маєтку Біла Криниця під Дубно. Отримала чудову домашню освіту. Замолоду стала складати вірші та оповідки.
У 1725 р. остання спадкоємиця князівського роду Вишневецьких вийшла заміж за магната Міхала Казимєжа Радзивілла, переїздить до замку Несвіж. Тут вона займалася вихованням дітей, складанням п’єс та лібрето. Водночас займається громадською та просвітницькою діяльність. Стає панною Ордену зіркового хреста, однієї з почесніших нагород Священної Римської імперії. Листувалася з відомим суспільними діячами Речі Посполитої та Німеччини. Заснувала у 1740 році у Несвіжі придворний театр, а у 1746 році особисто очолила його.
Після смерті батька й дядька принесла чоловікові значні родові маєтності на території Волинського, Брацлавського та Київського воєводств, зокрема, Мошни та Білозір’я коло Черкас.
Відома як перша жінка драматург Речі Посполитої. складала свої твори польською мовою. У її доробку 16 п’єс та 17 лібрето, що були зведені у збірки та видані після смерті Урсули-Франціски у 1754 році. Згодом про них забули. Лише у 2003 році відбулося друге видання. Багато з них э творчою обробкою п’єс Мольєра. П’єси є поєднанням барокових форм й класицизму зі значною кількістю фантазії, гротеску, дотепних та любовних сцен. Про це свідчать їх назви, зокрема «Любов — зацікавлений суддя», «Любов — досконалий майстер», «Дотепна любов». Окрім віршованих творів Урсула-Францішка є автором «Застереження моїй доньці» й «Про обов’язки християнського жовніра».
Померла 23 травня 1753 року у маєтку Пуцевичі.
∞, 1725 р. кн. Михайло Казимир Радзивіл (* 1702 † 1762).
Федор Вишневецкий (ок. 1500 – 1533 гг.). 1‑я жена: дочь Стефана, воеводы Валашского, имя неизвестно. 2‑я жена: Анастасия Зилинская (ум. до 1535 г.).
Иван Вишневецкий (ок. 1490 – 1542 гг.). 1‑я жена: Анастасия Семеновна Олизарович (ум. ок. 1536 г.). 2‑я жена: Магдалена Деспотовна Бранкович (ум. 13. 07. 1575 г.).
Александр Вишневецкий (ум. 1555 г.). Жена: Катаржина Скорутянка (ум. после 1568 г.).
Федько (Федор II) Вишневецкий (ум. 1549 г.). 1‑я жена: Богдана Гольшанская-Дубровицкая (ум. до 1535 г.). 2‑я жена: Мария Путятянка (ум. 1554 или 1561 г.).
Ганна Вишневецкая (ум. ок. 1595 г.). Муж: Миколай Сапега (1526 – 1.11.1599 гг.), воевода Витебский.
Зофья Анна Вишневецкая (ум. 1619 г.). 1‑й муж: Ян Пац (ум. 1610 г.), воевода Минский. 2‑й муж: Кшиштоф Вацлав Шемёт (ум. 1614/1619 г.), староста Росенский.
Изабелла Александра Вишневецкая (ум. после 1612 г.). 1‑й муж: Ежи Чарторыйский (ум. 1626/1632 г.), в разводе с 1605 г. 2‑й муж: Ян Лаходовский, каштелян Волынский.
Lietuvos Metrika. Kniga Nr. 8 (1499 — 1514) / A. Baliulis ir kt. — Vilnius: Mokslo ir enciklopedj leidykla, 1995. — 649 p., с. 431.[↩]
Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі ў Мінску (НГАБ) — Ф. 333. — Воп. 9. — Спр. 59, 263.[↩]
Kniga Nr. 9 (1511–1518) / K. Pietkiewicz — Vilnius: Zara, 2002. — 615 p., с. 240–241.[↩]
Блануца, А. Земельні надання Сигізмунда і Старого на Українські землі Великого Князівства Литовського / А. Блануца // Україна в Центрально- Східній Европі — Київ, 2008. — № 8 (дакумент) — С. 69–70.; іл. № 16.[↩]
Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od czternastego wieku / J. Wolff — Warszawa, 1895. — 724 s., s. 206–207.[↩]
Архив ЮЗР — Ч. 8. — Т. 6: Акты о землевладении в Юго-Западой России XV-XVIII вв. — Киев, 1911. — 624 с., с. 224–227.[↩]
Перапіс войска Вялікаго княства Літоўскаго 1528 года / Метрыка Вялікаго княства Літоўскаго. – Кніга 523. – Мінск, 2003. – С. 149.[↩]
Zródia dziejowe. T. VI. Revizia zamkov ziemi Wolynskiej w polowie XVI wieku / Wydal A. Jablonowski. S. 41.[↩]
Голубуцкий В.А. Запорожское казачество. С. 88–89.[↩]
Грамоты Великих князей Литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского. С. 44–46.[↩]
L[ubomirski] J. T. Bernard Pretwicz i jego apologia na sejme 1550 roku. S. 56.[↩]
Грамоты Великих князей Литовских с 1390 по 1569 год, собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и Константина Козловского. С. 44.[↩]
