Ольгердовичі

Общие сведения о роде

ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИ­ЧІ – гіл­ка прав­ля­чої вели­кок­нязівсь­кої дина­стії Геди­мі­но­ви­чів у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му; 12 синів і 9 дочок Оль­гер­да та їхні нащад­ки. Від О. похо­ди­ли кіль­ка князівсь­ких, вели­кок­нязівсь­ка і королівсь­ка дина­стії. Вели­ки­ми кня­зя­ми литовсь­ки­ми були Ягай­ло (Яків, Вла­ди­слав), вели­кий князь литовсь­кий 1377–92 з пере­рва­ми, король польсь­кий 1386–1434, і Свид­ри­гай­ло (Лев, Боле­слав), вели­кий князь литовсь­кий 1430–32. Сини Ягай­ла – Вла­ди­слав (див. Вла­ди­слав III), король Поль­щі 1434–44, і Кази­мир (див. Кази­мир IV), вели­кий князь литовсь­кий 1440–92 і король Поль­щі 1447–92, – та їхні потом­ки нази­ва­ли­ся Ягел­ло­на­ми. Ця дина­стія, пред­став­ни­ки якої пану­ва­ли в Поль­щі, ВКЛ, Угор­щині та Чехії, згас­ла 1572. Інші сини Оль­гер­да володі­ли уді­ла­ми в зем­лях Біло­русі, Украї­ни, Росії. Їхні потом­ки мали вже ін. пріз­ви­ща, утво­рені здебіль­шо­го від імені без­по­се­ред­ньо­го пред­ка чи від назви уді­лу. Зокре­ма, нащад­ки брянсь­ко­го, труб­чевсь­ко­го і ста­ро­дубсь­ко­го кн. Дмит­рія Оль­гер­до­ви­ча нази­ва­ли­ся кня­зя­ми Тру­бе­ць­ки­ми (як князівсь­кий рід проіс­ну­вав до 20 ст.); нащад­ки київ. кн. Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча і його сина Олек­сандра Воло­ди­ми­ро­ви­ча (Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ви­ча) – Олель­ко­ви­ча­ми, а їхні потом­ки – Пінсь­ки­ми і Слу­ць­ки­ми (вигас­ли на поч. 1590‑х рр.); нащад­ки Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча, кня­зя на Білій (Смо­лен­щи­на), – кня­зя­ми Бєльсь­ки­ми; від Костян­ти­на Оль­гер­до­ви­ча виво­ди­ли свій рід, що проіс­ну­вав на Волині до 1793, князі Чор­то­рийсь­кі; від Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча – волин. князі Сан­гуш­ки, стар­ша родо­ва гіл­ка яких вигас­ла 1653, а молод­ша існу­ва­ла ще в 19 ст.; від Лугве­на-Семе­на Оль­гер­до­ви­ча (Лінг­ве­на-Семе­на Оль­гер­до­ви­ча) – князі Мсти­славсь­кі. 1386 дея­кі з О. прий­ня­ли като­лиц­тво, але біль­шість зали­ша­ли­ся пра­во­слав­ни­ми до кін­ця 16 – поч. 17 ст. Як най­б­лиж­чі роди­чі панів­ної дина­стії Ягел­лонів О. мали пев­ні при­вілеї, засі­да­ли в пани-раді ВКЛ на осно­ві спад­ко­во­го пра­ва, дея­кі з них кори­ста­ли­ся гер­бом вели­кок­нязівсь­кої дина­стії Ягел­лонів і всієї д‑ви – «Пого­нею» – і пре­тен­ду­ва­ли на вели­кок­нязівсь­кий трон, мали знач­ний вплив на маг­натів і шлях­ту й часто очо­лю­ва­ли політ. угруповання.

Геральдіка і сфрагістика

Ілюстра­ція	Емі­тент
	Оль­гер­до­вич Андрій Воло­ди­ми­ро­вич, № 2
	Оль­гер­до­вич Андрій Воло­ди­ми­ро­вич, № 1
	Геди­мі­но­вич Андрей Оль­гер­до­вич

Поколенная роспись Ольгердовичей

IІ генерація від Гедимина

1. ОЛЬ­ГЕРД ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ (*1‑я пол. 1300‑х гг., † май 1377), 

[литов. Algirdas], кн. витеб­ский (не позд­нее 1325–1345), вел. кн. Литов­ский (1345–1377). Из дина­стии Геди­ми­но­ви­чей. Один из стар­ших сыно­вей кн. Геди­ми­на, отец Вла­ди­сла­ва (Ягай­ло) и Свидригайло.

Ок. 1318 г. (или в кон. 1‑й четв. XIV в.) О. женил­ся на кнж. Марии Яро­славне († 2‑я пол. 40‑х гг. XIV в.), к.-рая, по вер­сии «Родо­сло­вия кня­зей витеб­ских» (не ранее XVI в.), была един­ствен­ной доче­рью и наслед­ни­цей отца, витеб­ско­го кн. Яро­сла­ва Васи­лье­ви­ча (неко­то­рые иссле­до­ва­те­ли сомне­ва­ют­ся в точ­но­сти этих дан­ных, т. к. в слу­чае бра­ка с пра­во­слав­ной О. дол­жен был и сам, соглас­но тра­диц. прак­ти­ке, перей­ти в пра­во­сла­вие, чего не про­изо­шло). От отца О. полу­чил Кре­во, впо­сл. став­шее уде­лом его сына, Ягай­ло. Впер­вые в источ­ни­ках О. упо­мя­нут 1 нояб. 1338 г., когда вме­сте с отцом, бра­том — полоц­ким кн. Нари­ман­том (Гле­бом), Полоц­ким епи­ско­пом, поло­ча­на­ми и витеб­ля­на­ми участ­во­вал в заклю­че­нии дого­во­ра Полоц­ка и Витеб­ска с Ливон­ским орде­ном и г. Ригой сро­ком на 10 лет. В 1342 г.О. вме­сте с бра­том Кей­с­ту­том помог пско­ви­чам в борь­бе с ливон­ца­ми, но отверг при­гла­ше­ние вокня­жить­ся в Пско­ве, усло­ви­ем кото­ро­го было пра­во­сл. кре­ще­ние, отпра­вив во Псков сво­е­го сына Андрея.

1 нояб­ря 1338 г. вели­ким кня­зем Геди­ми­ном и маги­стром Ливон­ско­го орде­на был утвер­жден полоц­ко-риж­ский тор­го­вый дого­вор. В нем отме­ча­ет­ся, что дого­вор заклю­чен «с согла­сия коро­ля Лит­вы, и его детей, и всех его бояр, кото­рые так­же свои обря­ды при этом совер­ши­ли, и с согла­сия епи­ско­па Полоц­ка, коро­ля, и горо­да Полоц­ка, и коро­ля Витеб­ска, и горо­да Витеб­ска, кото4 рые все на этом выше­на­зван­ном мире цело­ва­ли крест»69. Это важ­ное сви­де­тель­ство источ­ни­ка застав­ля­ет пере­смот­реть вывод Хорош­ке­вич о вре­ме­ни заклю­че­ния полоц­ко-риж­ско­го дого­во­ра. Ука­зан­ную выше ста­тью литовско4 ливон­ско­го согла­ше­ния 1 нояб­ря 1338 г. мож­но трак­то­вать так, что предва4 ритель­но (ранее 1 нояб­ря 1338 г.) ливон­цы заклю­чи­ли отдель­ные дого­во­ры с пра­ви­те­ля­ми Полоц­ка и Витеб­ска. В таком слу­чае литов­ско-ливон­ский акт 1 нояб­ря 1338 г. с упо­ми­на­ни­ем Геди­ми­на, пра­вя­щих или нахо­див­ших­ся при его дво­ре сыно­вей, а так­же бояр сле­ду­ет рас­смат­ри­вать как ито­го­вый доку­мент, утвер­жден­ный все­ми его сто­ро­на­ми. Дого­вор Ливон­ско­го орде­на и Риж­ско­го архи­епи­скоп­ства с Полоц­ким кня­же­ством сохра­нил­ся. Одна­ко о его утвер­жде­нии, если не брать в рас­чет све­де­ния акта от 1 нояб­ря 1338 г., сви­де­тель­ству­ют лишь печа­ти, скре­пив­шие доку­мент. Дру­гие спис­ки близ­ко­го по содер­жа­нию источ­ни­ка таких печа­тей не име­ют. Посколь­ку в 1338 г. Нари­монт был кня­зем Полоцка70, то мож­но пред4 пола­гать, что в Витеб­ске в это вре­мя уже пра­вил его млад­ший брат Ольгерд71. Оче­вид­но, что несо­хра­нив­ший­ся под­лин­ник дого­во­ра меж­ду Ливон­ским ор4 деном, Ригой и Витеб­ском долж­ны были скреп­лять печа­ти витеб­ско­го кня­зя Оль­гер­да, а так­же Полоц­ко­го епи­ско­па Гри­го­рия (в источ­ни­ках он фигу­ри­ру­ет с 1331 г.72).

69 Посла­ния Геди­ми­на / Под­гот.: В. Т. Пашу­то и И. В. Шталь. Виль­нюс, 1966. № 18.С. 194–195; см. так­же: Пашу­то В. Т. Стра­ны При­бал­тий­ско­го реги­о­на. С. 298–299.
70 В. Е. Дани­ле­вич оши­боч­но пола­гал, что в Полоц­ке по-преж­не­му пра­вил князь Воинь (Дани­ле­вич В. Е. Очерк исто­рии Полоц­кой зем­ли до кон­ца XIV ст. С. 157– 158).
71 Варонiн В. [А.] Кня­же­ние Оль­гер­да в Витеб­ске // Украi­на i Вели­ке князiв­ство Литовсь­ке в XIV–XVIII ст.: Полiтич­нi, еко­но­мiч­нi, мiж­на­цiо­наль­нi та соцiо­куль­тур­нi вiд­но­си­ни у загаль­ноєв­ро­пейсь­ко­му вимiрi: Тези допо­вi­дей. Киiв, 2011. С. 15–17.
72 Кузь­мин А. В. Гри­го­рий, епи­скоп Полоц­кий // Пра­во­слав­ная энцик­ло­пе­дия. Т. 12. М., 2006. С. 558.

В 1345 г. по дого­во­рен­но­сти с О. кн. Кей­с­тут сверг с вилен­ско­го пре­сто­ла их млад­ше­го бра­та Явну­та (Евну­тия) и пере­дал вели­кое кня­же­ние О. Бра­тья дого­во­ри­лись о свое­об­раз­ном раз­де­ле сфер пол­но­мо­чий в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском (ВКЛ): О. вокня­жил­ся в Виль­но, Кей­с­тут — в Тро­ках; О. рас­по­ря­жал­ся в вост. и юж. частях гос.-ва, в т. ч. на при­со­еди­нен­ных им рус. зем­лях, где сажал на кня­же­ние сво­их сыно­вей (Рат­но, Полоцк, Киев, чер­ни­го­во-север­ские зем­ли), Кей­с­тут — в запад­ной (Тро­ки, Доро­ги­чин, Город­но, Бере­стье); О. во внеш­ней поли­ти­ке отве­чал пре­иму­ще­ствен­но за вост. направ­ле­ние (отно­ше­ния с рус. зем­ля­ми и Ордой), Кей­с­тут — за зап. направ­ле­ние (Тев­тон­ский орден и его под­раз­де­ле­ние — Ливон­ский орден, Поль­ша, Мазо­вия, Вен­грия, Свящ. Рим­ская импе­рия). Бра­тья О. и Кей­с­ту­та и их потом­ки, пра­вив­шие в южно­рус. зем­лях (Любарт (Димит­рий) Геди­ми­но­вич — на Волы­ни, сыно­вья Корья­та (Миха­и­ла) Геди­ми­но­ви­ча — в Подо­лье), сохра­ня­ли зна­чи­тель­ную само­сто­я­тель­ность, даже оста­ва­ясь в поли­ти­че­ской орби­те ВКЛ, и ино­гда при­ся­га­ли коро­лям Поль­ши и Вен­грии. При этом О. при­над­ле­жа­ла вер­хов­ная власть в ВКЛ; в доку­мен­тах, отра­жа­ю­щих вза­и­мо­от­но­ше­ния с сосе­дя­ми, он име­ну­ет­ся более почет­ны­ми титу­ла­ми, чем кн. Кей­с­тут, таки­ми как «вели­кий князь», «magnus dux» или «magnus rex».

Внеш­няя поли­ти­ка О. наи­бо­лее обсто­я­тель­но осве­ще­на источ­ни­ка­ми. Она раз­ви­ва­лась чрез­вы­чай­но актив­но в неск. направ­ле­ни­ях. Отно­ше­ния с Тев­тон­ским орде­ном в Прус­сии и Ливо­нии, как и ранее, были напря­жен­ны­ми, что выра­жа­лось в посто­ян­ном воен­ном про­ти­во­сто­я­нии: рыца­ри орде­на и литов. кня­зья почти еже­год­но совер­ша­ли крат­ко­сроч­ные похо­ды друг на дру­га, целя­ми к‑рых были разо­ре­ние тер­ри­то­рии про­тив­ни­ка, под­рыв его эко­но­ми­че­ско­го поло­же­ния и демо­ра­ли­за­ция. В прав­ле­ние О. литов­цам уда­лось орга­ни­зо­вать не менее 40 похо­дов на Прус­сию и Ливо­нию, в т. ч. с лич­ным уча­сти­ем О. (Ivinskis. 1978. P. 256), а орде­ну — более 100 похо­дов в ВКЛ (Paravicini. 1989–1995. Tl. 2. S. 25–32). Осе­нью 1367 г. О. участ­во­вал в заклю­че­нии пере­ми­рия с Ливон­ским орде­ном, к‑рое преду­смат­ри­ва­ло созда­ние зоны, сво­бод­ной от напа­де­ний «раз­бой­ни­ков», исполь­зо­вав­ших­ся обе­и­ми сто­ро­на­ми. В февр. 1370 г. О. вме­сте с Кей­с­ту­том участ­во­вал в похо­де на Прус­сию и в бит­ве у Руда­вы, про­иг­ран­ной литов­ца­ми. Вре­мен­ные ослаб­ле­ния интен­сив­но­сти воен­ных дей­ствий, как пра­ви­ло, были свя­за­ны с неод­но­крат­но воз­об­нов­ляв­ши­ми­ся пере­го­во­ра­ми о кре­ще­нии литов. князей.

В пер­вые годы вели­ко­го кня­же­ния О. воз­об­но­вил попыт­ки уста­но­вить свое вли­я­ние в Пско­ве, к‑рые он начал, будучи витеб­ским кня­зем: в Пско­ве сидел кн. Юрий (Геор­гий) Вито­вто­вич — «намест­ник» сына О., Андрея Оль­гер­до­ви­ча, вокня­жив­ше­го­ся в Полоц­ке после гибе­ли кн. Нари­ман­та в бит­ве на Стре­ве в 1348 г. После гибе­ли кн. Юрия Вито­вто­ви­ча в столк­но­ве­нии с нем­ца­ми у Избор­ска в апр. 1349 г. и стро­и­тель­ства ими кре­по­сти на р. Наро­ве пско­ви­чи рас­торг­ли мир с кн. Андре­ем Оль­гер­до­ви­чем. Враж­да Пско­ва с ВКЛ, про­явив­ша­я­ся в задер­жа­нии и ограб­ле­нии псков­ских куп­цов по при­ка­зу О. и во вза­им­ных разо­ри­тель­ных похо­дах, про­дол­жа­лась до 50‑х гг. XIV в. В 1346 г. О. объ­явил вой­ну Нов­го­ро­ду, совер­шил похо­ды на зем­ли по Шело­ни и Луге, а на обрат­ном пути — на Псковщину.

Пря­мое столк­но­ве­ние с Мос­ков­ским кня­же­ством было обу­слов­ле­но как сопер­ни­че­ством за вли­я­ние в Нов­го­ро­де, Пско­ве и Смо­лен­ске, так и тес­ны­ми свя­зя­ми литов­ских кня­зей с Твер­ским кня­же­ством. Уже в 1341 г. О. напал на Можайск. В 1345 г. сверг­ну­тый с пре­сто­ла кн. Явнут (веро­ят­но, в рас­че­те на дина­сти­че­ские свя­зи, сохра­нив­ши­е­ся со вре­мен бра­ка вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го Симео­на Иоан­но­ви­ча Гор­до­го и его сест­ры, Айгу­сты) бежал через Смо­ленск в Моск­ву, где был при­нят и кре­щен с име­нем Иоанн. В 1348 г. О. отпра­вил пред­ста­ви­тель­ное посоль­ство во гла­ве со сво­им бра­том, кн. Корья­том (Миха­и­лом), к хану Джа­ни­бе­ку в Орду «и про­силъ рати оу царя себѣ въ помочь» (веро­ят­но, про­тив орде­на; по др. вер­сии — про­тив вел. кня­зя Вла­ди­мир­ско­го). Одна­ко по жало­бе Симео­на Иоан­но­ви­ча Гор­до­го хан, «оже Олгердъ съ сво­ею бра­тию царевъ оулусъ, а кня­зя вели­ка­го отчи­ну, испо­усто­шилъ», выдал ему послов О. (ПСРЛ. Т. 15. Вып. 1. Стб. 58).

В 1349 г. посоль­ствам О. и Любар­та уда­лось ула­дить ситу­а­цию и добить­ся осво­бож­де­ния плен­ни­ков; были заклю­че­ны дина­сти­че­ские бра­ки: О. женил­ся на кнж. Ульяне (Иули­а­нии) Алек­сан­дровне († 17 мар­та 1392), доче­ри каз­нен­но­го в Орде блгв. кн. Твер­ско­го мч. Алек­сандра Михай­ло­ви­ча и сест­ре 3‑й жены вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го Симео­на Иоан­но­ви­ча Гор­до­го — Марии Алек­сан­дров­ны, а его брат, Любарт,— на доче­ри кн. ростов­ско­го Кон­стан­ти­на Васи­лье­ви­ча. Оче­вид­но, тогда же в ВКЛ был отпу­щен кн. Явнут (Иоанн), к‑рый уже в 1352 г. участ­во­вал вме­сте с дру­ги­ми литов. кня­зья­ми в заклю­че­нии мир­но­го дого­во­ра с поль­ским кор. Кази­ми­ром III Великим.

Наи­бо­лее после­до­ва­тель­ным было сопер­ни­че­ство с Мос­ков­ским кня­же­ством О. за вли­я­ние в Смо­лен­ском вел. кня­же­стве и на чер­ни­гов­ских зем­лях. В 1352 г. вел. кн. Вла­ди­мир­ский Симе­он Иоан­но­вич Гор­дый, вос­поль­зо­вав­шись воз­об­нов­ле­ни­ем вой­ны ВКЛ с Поль­шей за галиц­ко-волын­ские зем­ли, добил­ся офиц. при­зна­ния (как литов­ски­ми, так и смо­лен­ски­ми кня­зья­ми) пере­хо­да Смо­лен­ско­го вел. кня­же­ства из-под литов. сюзе­ре­ни­те­та под мос­ков­ский. В 1356 г. нача­лось новое наступ­ле­ние ВКЛ на смо­лен­ские зем­ли: борь­ба за Рже­ву Воло­ди­ме­ро­ву (ныне г. Ржев Твер­ской обл.) про­хо­ди­ла с пере­мен­ным успе­хом, к 1359 г. литов­цы захва­ти­ли Белую (ныне г. Белый Твер­ской обл.), а вско­ре и Мсти­славль (ныне город в Моги­лёв­ской обл. Бело­рус­сии). Не ранее 1357 г. под власть О. пере­шел Брянск. После смер­ти мос­ков­ско­го кн. и вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го Иоан­на II Иоан­но­ви­ча Кра­но­го (1359), осла­бив­шей Мос­ков­ское кня­же­ство, О., по-види­мо­му, уда­лось добить­ся при­зна­ния сво­е­го вер­хо­вен­ства над Смо­лен­ском и утвер­жде­ния вла­сти в Брян­ске, к‑рый при­знал цер­ков­ную власть митр. Литов­ско­го Рома­на и стал исполь­зо­вать­ся как база для литов. похо­дов на чер­ни­гов­ские зем­ли. Одна­ко уже в сер. 60‑х гг. XIV в. Смо­ленск высту­пил про­тив О., так что осе­нью 1365 г. О. вынуж­ден был оса­ждать его. К нач. 70‑х гг. XIV в. мос­ков­ское вли­я­ние рас­про­стра­ни­лось на пра­ви­те­лей Вер­хов­ских кня­жеств (Ново­силь, Обо­ленск, Тару­са), а так­же Брян­ско­го кня­же­ства. В 1372 г. вел. кн. Смо­лен­ский Свя­то­слав (Сева­сти­ан) Иоан­но­вич высту­пал на сто­роне О. в пере­мир­ной гра­мо­те с вел. кн. Вла­ди­мир­ским св. Димит­ри­ем Иоан­но­ви­чем, в нач. 1375 г. сын вел. кн. Смо­лен­ско­го участ­во­вал в похо­де кн. Кей­с­ту­та и 4 сыно­вей О. в Ливо­нию. Одна­ко уже летом и осе­нью 1375 г. пле­мян­ник вел. кн. Смо­лен­ско­го кн. Иоанн Васи­лье­вич ходил вме­сте с вел. кн. Вла­ди­мир­ским Димит­ри­ем Иоан­но­ви­чем на Тверь, в мос­ков­ско-твер­ском дого­во­ре вел. кн. Свя­то­слав Иоан­но­вич был отне­сен к союз­ни­кам мос­ков­ских кня­зей, а смо­лен­ские воло­сти вско­ре под­верг­лись напа­де­нию войск О. В Брян­ске (а впо­след­ствии и в Смо­лен­ске) была при­зна­на цер­ков­ная власть мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го и всея Руси свт. Алексия.

В кон. 60‑х гг. XIV в. О. вме­шал­ся в про­ти­во­сто­я­ние Мос­ков­ско­го и Твер­ско­го вели­ко­го кня­жеств. После того как блгв. вел. кн. Твер­ской Миха­ил Алек­сан­дро­вич был аре­сто­ван в Москве в нару­ше­ние гаран­тий без­опас­но­сти, а на его вла­де­ния был совер­шён поход, Миха­ил Алек­сан­дро­вич бежал к О., жена­то­му на его сест­ре, и про­сил помо­щи. В резуль­та­те осе­нью 1368 г. О. с боль­шим вой­ском (в него вхо­ди­ли его сыно­вья и брат Кей­с­тут, сын послед­не­го Вито­вт «и вси кня­зи Литовьстии», Миха­ил Алек­сан­дро­вич и силы Смо­лен­ско­го вел. кня­же­ства) под­сту­пил к юго-зап. рубе­жам Мос­ков­ско­го кня­же­ства. Вел. кн. Вла­ди­мир­ский Димит­рий Иоан­но­вич, не успев собрать вой­ско, вме­сте с дво­ю­род­ным бра­том, сер­пу­хов­ским кн. Вла­ди­ми­ром Андре­еви­чем, и митр. Алек­си­ем укрыл­ся в недав­но отстро­ен­ном бело­ка­мен­ном Мос­ков­ском Крем­ле. О. раз­бил отряд ста­ро­дуб­ско­го кн. Симео­на Димит­ри­е­ви­ча Кра­пи­вы, про­шел через союз­ное мос­ков­ским кня­зьям Обо­лен­ское кня­же­ство, убив его пра­ви­те­ля — кн. Кон­стан­ти­на Юрье­ви­ча, а 21 нояб. 1368 г. на р. Тростне нанес пора­же­ние мос­ков­ско­му сто­ро­же­во­му пол­ку. Путь на Моск­ву был открыт, но 3‑дневная оса­да Мос­ков­ско­го Крем­ля окон­чи­лась без­ре­зуль­тат­но: О. огра­ни­чил­ся разо­ре­ни­ем окрест­но­стей и вынуж­ден был отсту­пить. След­стви­ем похо­да ста­ли серьез­ные поли­ти­че­ские уступ­ки, сде­лан­ные мос­ков­ски­ми пра­вя­щи­ми кру­га­ми вел. кн. Твер­ско­му Миха­и­лу Алек­сан­дро­ви­чу. В 1369–1370 гг. вел. кн. Димит­рий Иоан­но­вич попы­тал­ся взять реванш: он укре­пил свои пози­ции в Нов­го­ро­де и Пско­ве, совер­шил похо­ды на Брян­ское кня­же­ство и союз­ное ВКЛ Смо­лен­ское вел. кня­же­ство, в резуль­та­те к‑рых под его кон­тро­лем ока­за­лись тер­ри­то­рии в бас­сейне верх­ней Оки с Мцен­ском и Калу­гой. После того как в авг. 1370 г.москвичи разо­рва­ли мир­ный дого­вор с Твер­ским вел. кня­же­ством и нача­ли про­тив него бое­вые дей­ствия, вел. кн. Миха­ил Алек­сан­дро­вич вновь обра­тил­ся за помо­щью к О. (одно­вре­мен­ная попыт­ка вел. кн. Твер­ско­го зару­чить­ся под­держ­кой ордын­ско­го тем­ни­ка Мамая успе­ха не при­нес­ла). Несмот­ря на акти­ви­за­цию борь­бы ВКЛ с Тев­тон­ским орде­ном, а так­же с Поль­шей и Вен­гри­ей за Волынь, в нояб. 1370 г. О. в сопро­вож­де­нии вел. кн. Твер­ско­го, а так­же вел. кн. Смо­лен­ско­го Свя­то­сла­ва Иоан­но­ви­ча подо­шел с вой­ска­ми с запа­да к гра­ни­цам Мос­ков­ско­го кня­же­ства. После неудач­ной оса­ды Воло­ка (Лам­ско­го) вой­ска О. 6 дек. 1370 г. под­сту­пи­ли к Москве и нача­ли оса­ду Крем­ля, обо­ро­ну кото­ро­го воз­глав­лял вел. кн. Димит­рий Иоан­но­вич. Одно­вре­мен­но в Пере­мыш­ле, южнее Моск­вы (ныне село в Калуж­ской обл.), нахо­дил­ся сер­пу­хов­ской кн. Вла­ди­мир Андре­евич с вой­ском, к кото­ро­му вско­ре при­со­еди­нил­ся Прон­ский вел. кн. Вла­ди­мир Яро­сла­вич (Димит­ри­е­вич) с рязан­ской «ратью». Это заста­ви­ло О. заклю­чить 14 дек. пере­ми­рие (вско­ре скреп­ле­но бра­ком доче­ри О. и кн. Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча) и уйти в ВКЛ.

После того как хан Мама­е­вой Орды Мухам­мед-Булак летом—осенью 1371 г. под­твер­дил Димит­рию Иоан­но­ви­чу его ярлык на вел. кня­же­ние Вла­ди­мир­ское, ВКЛ вновь высту­пи­ло на сто­роне вел. кн. Твер­ско­го Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча (в нач. 1371 так­же полу­чив­ше­го от Мухам­ме­да-Була­ка ярлык на вел. кня­же­ние Вла­ди­мир­ское), воз­об­но­вив­ше­го воен­ные дей­ствия про­тив вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го и его союз­ни­ков. Вес­ной 1372 г. кн. Кей­с­тут, полоц­кий кн. Андрей Оль­гер­до­вич и др. литов. кня­зья разо­ри­ли окрест­но­сти Пере­я­с­лав­ля (Залес­ско­го), а затем сов­мест­но с вел. кн. Твер­ским, захва­тив­шим до это­го Дмит­ров, совер­ши­ли удач­ный поход на Кашин. В июле 1372 г. вел. кн. Миха­ил Алек­сан­дро­вич объ­еди­нил­ся под Любут­ском на Оке с О., высту­пив­шим в оче­ред­ной поход вме­сте с вас­са­ла­ми и союз­ни­ка­ми. Одна­ко туда же вско­ре подо­шел с вой­ском вел. князь Вла­ди­мир­ский. В резуль­та­те О., не решив­шись на сра­же­ние, через послов заклю­чил пере­ми­рие на срок с 1 авг. по 26 окт., по усло­ви­ям к‑рого вел. кн. Димит­рий Иоан­но­вич воз­вра­щал ВКЛ Рже­ву Воло­ди­ме­ро­ву, а О. обе­щал не вме­ши­вать­ся в мос­ков­ско-твер­ские отно­ше­ния и не под­дер­жи­вать вел. кн. Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча в борь­бе за вел. кня­же­ние Владимирское.

Важ­ней­шим направ­ле­ни­ем дея­тель­но­сти литов. кня­зей в Юж. Руси была борь­ба за галиц­ко-волын­ское наслед­ство с Поль­шей и Вен­гри­ей (при уча­стии Орды), начав­ша­я­ся после смер­ти послед­не­го галиц­ко-волын­ско­го кня­зя Юрия II (Боле­сла­ва) в мар­те 1340 г. (о дате смер­ти см.: Bieniak J. Wygaśni?cie ksi?ż?t ha-licko-włodzimierskich / / Aetas media, aetas moderna: Studia ofiarowane prof. H. Samsonowiczowi w 70 rocznic urodzin. Wars., 2000. S. 392), в к‑рой, одна­ко, О. лич­но не участ­во­вал, а все дей­ствия коор­ди­ни­ро­вал Кей­с­тут. Имя О. как вел. кня­зя упо­ми­на­ет­ся в поль­ско-литов. дого­во­ре 1352 г., по к‑рому за Поль­шей закреп­ля­лись Люб­лин­ская и Львов­ская зем­ли, а за ВКЛ — Вла­ди­мир­ская, Луц­кая, Белз­ская, Холм­ская и Бере­стей­ская зем­ли; Кре­ме­нец­кая вол. под вла­стью кн. Юрия Нари­ман­то­ви­ча оста­ва­лась ней­траль­ной. Так­же О. участ­во­вал в заклю­че­нии поль­ско-литов. «веч­но­го мира» осе­нью 1366 г. Под вер­хов­ную власть кор. Кази­ми­ра III пере­хо­ди­ла Холм­ско-Белз­ская зем­ля кн. Юрия Нари­ман­то­ви­ча, при этом король отка­зы­вал­ся от вла­де­ний Кей­с­ту­та (Доро­ги­чин, Бере­стье) и О. (Кобрин). Соглас­но заклю­чен­но­му при­мер­но в то же вре­мя дого­во­ру кор. Кази­ми­ра III и кн. Любар­та Геди­ми­но­ви­ча, Поль­ша полу­ча­ла Вла­ди­мир­скую зем­лю без восточ­ных воло­стей, а кн. Любарт — Луц­кую зем­лю без юго-зап. (кре­ме­нец­ких) волостей.

Мень­ше извест­но о рас­про­стра­не­нии вла­сти литов. кня­зей на Киев­скую зем­лю и Подо­лье, отра­зив­шем­ся в извест­ном тре­бо­ва­нии на пере­го­во­рах с имп. Кар­лом IV в 1358 г. о кре­ще­нии: «Вся Русь долж­на при­над­ле­жать литов­цам» 1. Киев нахо­дил­ся под вер­хов­ной вла­стью ВКЛ уже к 1331 г. К 50‑м гг. XIV в. было достиг­ну­то опре­де­лен­ное рав­но­ве­сие инте­ре­сов литов. вла­стей и насе­ле­ния Кие­ва: если в 1354 г., когда туда при­был постав­лен­ный Тыр­нов­ским пат­ри­ар­хом кан­ди­дат О. мит­ро­по­лит Литов­ский, «не при­а­ша его киане» (ПСРЛ. Т. 15. Вып. 1. Стб. 61), то в 1359 г. О. уда­лось аре­сто­вать при­быв­ше­го в Киев митр. Алек­сия, а Роман пытал­ся осу­ществ­лять там мит­ро­по­ли­чьи функ­ции. Прак­ти­ка выде­ле­ния кня­же­ских сто­лов в рус. зем­лях сыно­вьям О. от 1‑го бра­ка под­твер­жда­ет, что кн. Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич вокня­жил­ся в Кие­ве в прав­ле­ние отца в ВКЛ, одна­ко точ­ная дата это­го собы­тия неиз­вест­на. На Подо­лье сыно­вья кн. Корья­та (Миха­и­ла) Геди­ми­но­ви­ча утвер­ди­лись, по всей види­мо­сти, без помо­щи ВКЛ, по согла­ше­нию с Ордой, на что ука­зы­ва­ет доку­мен­таль­но зафик­си­ро­ван­ная прак­ти­ка выпла­ты дани тата­рам. Вопре­ки утвер­жде­нию позд­ней­шей лето­пис­ной «Пове­сти о Подо­лье», роль сра­же­ния на Синей Воде (р. Синю­ха) в 1362 г. в уста­нов­ле­нии вла­сти сыно­вей Корья­та на Подо­лье оста­ет­ся неясной.

В отно­ше­ни­ях ВКЛ с Ордой при О. чере­до­ва­лись пери­о­ды сбли­же­ний и воен­ных кон­флик­тов; судя по все­му, в прав­ле­ние О. сло­жи­лась извест­ная по позд­ней­шим источ­ни­кам систе­ма зави­си­мо­сти южно­рус. вла­де­ний Геди­ми­но­ви­чей от Орды, од?
нако гипо­те­за о суще­ство­ва­нии ярлы­ка на южно­рус. зем­ли, выдан­но­го О. ханом Мама­е­вой Орды Абдул­лой (Абдул­ла­хом) (Ф. М. Шабуль­до), не нахо­дит серьез­ных под­твер­жде­ний в источ­ни­ках. Укреп­ляя свое вли­я­ние на вновь при­со­еди­нен­ных рус. зем­лях, О. сажал там на кня­же­ние сво­их сыно­вей от 1‑го бра­ка: поми­мо Кие­ва в Полоцк — Андрея (меж­ду 1348 и 1350), в Рат­но на Волы­ни — Фео­до­ра, в Брянск — Димит­рия. Сво­их стар­ших доче­рей О. выдал замуж в рам­ках реа­ли­за­ции дина­сти­че­ской поли­ти­ки: неиз­вест­ную по име­ни — за кн. ново­силь­ско­го Иоан­на (до 1370), Агра­фе­ну (Агрип­пи­ну) — за кн. горо­дец­ко­го Бори­са Кон­стан­ти­но­ви­ча (окт. 1352; см.: Там же), Кен­ну (в кре­ще­нии Иоан­на) — за вну­ка польск. кор. Кази­ми­ра III и сына помор­ско­го кн. Богу­сла­ва V кн. Кази­ми­ра (Казь­ка) (1359), с 1370 г. кня­зя доб­жин­ско­го, с 1374 г. кня­зя слуп­ско­го, Евфро­си­нию (суще­ству­ют и др. вер­сии ее про­ис­хож­де­ния) — за вел. кн. Рязан­ско­го Оле­га (Иако­ва) Иоан­но­ви­ча (не ранее 1364), Фео­до­ру — за кн. кара­чев­ско­го Свя­то­сла­ва Тито­ви­ча (1370?), Еле­ну (в мона­ше­стве Епрак­сия) — за кн. сер­пу­хов­ско­го Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча Храб­ро­го (зимой 1371/72, веро­ят­но после 30 дек.; см.: Там же. Стб. 99).

Рели­ги­оз­ная поли­ти­ка. О., как и его отец, род. языч­ни­ком и оста­вал­ся им до самой смер­ти. Соот­вет­ству­ю­щие харак­те­ри­сти­ки дава­ли ему совре­мен­ни­ки: рус. лето­пи­си назы­ва­ют его «зло­вер­ным, без­бож­ным, нече­сти­вым» (вари­ант — «льсти­вым») (Там же. Т. 4. Ч. 1. С. 305; Т. 15. Вып. 1. Стб. 117), в пат­ри­ар­ших посла­ни­ях он име­ну­ет­ся «нече­сти­вым и огне­по­клон­ни­ком» (?sebeij te kaπ pirsol¦treij — Miklosich, Mül-ler. Vol. 1. N 151; РИБ. Т. 6. Прил. Стб. 41–42 (ср.: Стб. 197–198)), в «Ромей­ской исто­рии» Ники­фо­ра Гри­го­ры — «чуж­дым, воз­да­ю­щим слу­жеб­ное почи­та­ние солн­цу» (all0 estin allotriÒfrwn te kai tw hl…w to thj latre…aj s◊baj n◊mwn m◊n — Niceph. Greg. Hist. 1829. Vol. 3. P. 517–518); лат. и нем. хро­ни­ки име­ну­ют О. «коро­лем невер­ных». О при­над­леж­но­сти О. к язы­че­ству сви­де­тель­ству­ет и его рас­по­ря­же­ние (1347) каз­нить Вилен­ских муче­ни­ков Анто­ния, Иоан­на и Евста­фия, образ жиз­ни кото­рых рази­тель­но отли­чал­ся от при­ня­то­го О. и его окру­же­ни­ем. Это рас­по­ря­же­ние ско­рее все­го объ­яс­ня­лось стрем­ле­ни­ем О. пре­сечь уко­ре­не­ние и рас­про­стра­не­ние хри­сти­ан­ства сре­ди его при­бли­жен­ных — литов­цев. Воз­мож­но, с дея­тель­но­стью О. свя­за­но муче­ни­че­ство фран­цис­кан­цев, уби­тых в Виль­но в 1369 г., в пери­од актив­ной мис­си­о­нер­ской дея­тель­но­сти бра­тьев это­го орде­на, поощ­ря­е­мой папой Рим­ским Урба­ном V.

В 1338 г., заклю­чая дого­вор с Ливон­ским орде­ном и Ригой, О. вме­сте с витеб­ля­на­ми цело­вал крест. Одна­ко при­ся­гать на христ. свя­ты­нях при заклю­че­нии дого­во­ра мог не толь­ко хри­сти­а­нин, но и языч­ник: так, по сви­де­тель­ству Менанд­ра Про­тек­то­ра, в 582 г. при заклю­че­нии дого­во­ра с визант. импе­ра­то­ром авар­ский каган Баян I сам попро­сил при­не­сти при­ся­гу на Биб­лии (Rowell. 1992. P. 147–148). В этом эпи­зо­де оче­вид­но и про­яв­ле­ние роли пра­во­сл. жите­лей Витеб­ска в поли­ти­че­ской жиз­ни сво­ей зем­ли. Харак­тер­но, что один из стар­ших сы?новей О.— Андрей Оль­гер­до­вич, отправ­лен­ный на кня­же­ние во Псков неск. года­ми позд­нее, был кре­щен лишь там по насто­я­нию пско­ви­чей, «тако бо бяше имя ему молит­ве­ное, а еще бѣ не кре­щенъ» (Псков. Летоп. Вып. 1. С. 18–19; ср.: Вып. 2. С. 24–25, 95–96). Исклю­чи­тель­но под с Псков. .т. име­на­ми извест­ны сыно­вья О. от 1‑го бра­ка, кото­рым при­ня­тие Пра­во­сла­вия облег­ча­ло вокня­же­ние на рус. зем­лях; язы­че­ские (литов­ские 2‑корневые) име­на сыно­вей О. от 2?го бра­ка, не полу­чив­ших сто­лов при жиз­ни отца, зафик­си­ро­ва­ны доста­точ­но ран­ни­ми источниками.

Неко­то­рые источ­ни­ки кон. XV — нач. XVI в. при­пи­сы­ва­ют О. пра­во­сл. имя: помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры име­ну­ет его Димит­ри­ем, а «Посла­ние Спи­ри­до­на-Сав­вы», «Ска­за­ние о кня­зьях Вла­ди­мир­ских» и родо­сло­вия литов. кня­зей — Алек­сан­дром, в схи­ме Алек­си­ем. Одна­ко эти сви­де­тель­ства нель­зя счи­тать досто­вер­ны­ми: ран­ние источ­ни­ки их не толь­ко не содер­жат христ. име­ни О., но и пря­мо про­ти­во­ре­чат ука­за­нию на его воз­мож­ное кре­ще­ние. Неод­но­знач­ны и дан­ные М. Стрый­ков­ско­го, к‑рый писал, что в 1573 г. видел порт­рет О. и кнг. Улья­ны Але­сан­дров­ны в церк­ви в верх­нем зам­ке Витеб­ска (Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. Warsz., 1846. Ks. 2. S. 58). В др. тру­де он назы­вал О. язы­че­ским пра­ви­те­лем (Ibid. S. 57; Idem. O poczаtkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego, przedtym nigdy od żadnego ani kuszone, ani opisane, z nachnienia Bożego a uprzejmie pilnego doświadczenia / Oprac. J. Radziszewska. Warsz., 1978. S. 293). Т. о. О. впи­сы­вал­ся в исто­ри­че­скую память рус. обще­ства ВКЛ, ста­но­вил­ся для него «сво­им»; одно­вре­мен­но воз­ве­ли­чи­вал­ся твер­ской кня­же­ский дом, из кото­ро­го про­ис­хо­ди­ла Улья­на Александровна.

Поли­ти­ка О. по отно­ше­нию к пра­во­слав­ной Церк­ви была под­чи­не­на укреп­ле­нию его вла­сти на рус­ских зем­лях. К момен­ту вокня­же­ния О. Литов­ская мит­ро­по­лия, создан­ная при кн. Геди­мине, вдов­ство­ва­ла (Цукер­ман. 2014. С. 149– 152). В 1352 г., когда мит­ро­по­лит Киев­ский и всея Руси свт. Фео­гност уже был болен, О. отпра­вил на постав­ле­ние в К?поль сво­е­го кан­ди­да­та — Фео­до­ри­та, но пат­ри­арх Кал­лист I отка­зал­ся его поста­вить, тогда Фео­до­рит полу­чил постав­ле­ние от пат­ри­ар­ха Тыр­нов­ско­го Фео­до­сия II, враж­деб­но­го по отно­ше­нию к К?полю (впро­чем, неяс­но, с каким титу­лом — мит­ро­по­ли­та всея Руси или толь­ко Литов­ско­го). Фео­до­рит пытал­ся дей­ство­вать в Киев­ской епар­хии и рас­про­стра­нить цер­ков­ную власть на Нов­го­род, но был низ­ло­жен и отлу­чен новым пат­ри­ар­хом К‑польским Фило­фе­ем Коккином.

В 1354 г. пат­ри­арх Фило­фей и чле­ны Сино­да утвер­ди­ли пере­ме­ще­ние свт. Алек­сия, к‑рого митр. свт. Фео­гност избрал сво­им пре­ем­ни­ком, с Вла­ди­мир­ской епи­скоп­ской кафед­ры на мит­ро­по­лию и фор­маль­но санк­ци­о­ни­ро­ва­ли осу­ществ­лен­ный ранее пере­нос рези­ден­ции мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го из Кие­ва во Вла­ди­мир. В 1355 г. вер­нув­ший­ся на Пат­ри­ар­шую кафед­ру Кал­лист I поста­вил мит­ро­по­ли­том Литов­ским Рома­на — кан­ди­да­та О., род­ствен­ни­ка его жены, кнг. Улья­ны Алек­сан­дров­ны. При этом, соглас­но «Ромей­ской исто­рии» Ники­фо­ра Гри­го­ры, О. тре­бо­вал поста­вить Рома­на мит­ро­по­ли­том всея Руси, обе­щая в таком слу­чае кре­стить­ся в Пра­во­сла­вие. Эти при­тя­за­ния под­дер­жи­вал и сам Роман, к‑ый одно­вре­мен­но с Алек­си­ем отпра­вил посоль­ство к епи­ско­пу Твер­ско­му с тре­бо­ва­ни­ем цер­ков­ной дани. В резуль­та­те раз­би­ра­тель­ства с лич­ным уча­сти­ем обо­их мит­ро­по­ли­тов в К‑поле в 1355 г. были раз­гра­ни­че­ны пре­де­лы мит­ро­по­лий: митр. Роман был при­знан мит­ро­по­ли­том Литов­ским, за ним остав­ле­ны епар­хии Полоц­кая и Туров­ская с Нов­го­род­ком (ныне г. Ново­гру­док в Бело­рус­сии), а так­же епи­ско­пии «Малой Руси» — Вла­ди­ми­ро-Волын­ская, Холм­ская, Галиц­кая и Пере­мышль­ская; дру­гая часть Руси, вклю­чая Киев, была остав­ле­на митр. свт. Алек­сию. Одна­ко митр. Роман, вер­нув­шись из К.-поля, нару­шил собор­ное дея­ние: начал титу­ло­вать­ся мит­ро­по­ли­том Киев­ским и всея Руси, «занял Киев и стал здесь свя­щен­но­дей­ство­вать, совер­шая и неко­то­рые дру­гие дела, свой­ствен­ные насто­я­ще­му архи­ерею, и не толь­ко здесь, но и в Брян­ске» (Miklosich, Müller. Vol. 1. N 185. P. 435; РИБ. Т. 6. Прил. Стб. 87, 88). Его дей­стви­ям спо­соб­ство­ва­ло то, что в 1359 г. свт. Алек­сий, в раз­гар литовско?московской вой­ны за Смо­ленск отпра­вив­ший­ся в Киев, был там аре­сто­ван и смог бежать в Моск­ву лишь в 1360 г.

В 1361 г. пат­ри­арх Кал­лист I под­твер­дил собор­ное дея­ние 1355 г. и для его реа­ли­за­ции отпра­вил на Русь диак. Геор­гия Пер­дик­ку. Един­ство мит­ро­по­лии было вос­ста­нов­ле­но пат­ри­ар­шим актом Кал­ли­ста I лишь в 1362 г., после смер­ти Рома­на. Вновь сме­нив­ший Кал­ли­ста I пат­ри­арх Фило­фей Кок­кин (1364–1376) в целом под­дер­жи­вал свт. Алек­сия, одна­ко в послед­ний момент отка­зал­ся утвер­дить акт о вос­ста­нов­ле­нии един­ства Рус­ской мит­ро­по­лии, соглас­но к‑рому литов. епар­хии пере­во­ди­лись в юрис­дик­цию мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го, «что­бы Литов­ская зем­ля ни под каким видом не отла­га­лась и не отде­ля­лась от вла­сти и духов­но­го управ­ле­ния мит­ро­по­ли­та киев­ско­го»; соглас­но выво­ду Ж. Дар­ру­зе­са, это про­изо­шло в июне 1370 г., посколь­ку пере­черк­ну­тый акт пере­пи­сан той же рукой, что и посла­ния это­го вре­ме­ни (Miklosich, Müller. Vol. 1. N 270; РИБ. Т. 6. Прил. С. 91– 98; Darrouzès J. Le registre synodal du patriarcat byzantin au XIVe siècle. P., 1971. P. 53, 351, 370. Suppl. 35; Мей­ен­дорф. 2000. С. 466; ранее акт отно­сил­ся к 1364). На этом реше­нии ска­за­лось то обсто­я­тель­ство, что свт. Алек­сий по-преж­не­му не мог посе­тить ту часть мит­ро­по­лии, кото­рая нахо­ди­лась под вла­стью О. В свою оче­редь О., вызвав­ший такую ситу­а­цию сво­и­ми дей­стви­я­ми, исполь­зо­вал ее как пред­лог для выдви­же­ния тре­бо­ва­ний поста­вить оче­ред­но­го литов­ско­го мит­ро­по­ли­та. Поло­же­ние в цер­ков­ной жиз­ни Вост. Евро­пы ослож­ня­лось тем, что во вре­мя кон­флик­та вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го Димит­рия Иоан­но­ви­ча с вел. кн. Твер­ским Миха­и­лом Алек­сан­дро­ви­чем и О. митр. Алек­сий занял про­мос­ков­скую пози­цию, отлу­чив от Церк­ви кня­зей, пере­шед­ших на сто­ро­ну О. вопре­ки крест­но­му цело­ва­нию (сре­ди них — вел. кн. Смо­лен­ский Свя­то­слав Иоан­но­вич), и само­го вел. кн. Твер­ско­го Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча. В оче­ред­ной раз соот­вет­ству­ю­щие пре­тен­зии О. были выска­за­ны в его посла­нии пат­ри­ар­ху Фило­фею Кок­ки­ну, напи­сан­ном, веро­ят­но, в 1370 г. (по Р. А. Бес­па­ло­ву). В посла­нии, сохра­нив­шем­ся в греч. пере­во­де, О. титу­ло­вал­ся «васи­лев­сом» (по всей види­мо­сти, в древ­не­рус. ори­ги­на­ле сто­ял титул «царь»), жало­вал­ся на напа­де­ния вел. кн. Вла­ди­мир­ско­го Димит­рия Иоан­но­ви­ча и его союз­ни­ков, кото­рым потвор­ство­вал митр. Алек­сий, и тре­бо­вал поста­вить мит­ро­по­ли­та на Киев, Смо­ленск, Тверь, Мал. Русь, Ново­силь и Н. Нов­го­род. Пер­во­на­чаль­но пат­ри­арх Фило­фей под­твер­дил отлу­че­ние, нало­жен­ное митр. Алек­си­ем на кня­зей — союз­ни­ков языч­ни­ков-литов­цев, и потре­бо­вал их исправ­ле­ния и сою­за с вел. кн. Димит­ри­ем Иоан­но­ви­чем, адре­со­вав осо­бую гра­мо­ту вел. кн. Смо­лен­ско­му Свя­то­сла­ву Иоан­но­ви­чу. Лишь после про­те­ста О. пат­ри­арх в сент. 1371 г. снял отлу­че­ние с твер­ских кня­зей, пере­не­ся рас­смот­ре­ние дела в пат­ри­ар­ший суд. Впо­сл. пат­ри­арх стал тре­бо­вать от Алек­сия при­ми­ре­ния с О., послед­ний настой­чи­во при­зы­вал Алек­сия при­быть в Киев, от чего тот отка­зы­вал­ся. Выхо­дом из этой ситу­а­ции ста­ло оче­ред­ное постав­ле­ние отдель­но­го мит­ро­по­ли­та на вла­де­ния О.

В 1374 г. для раз­бо­ра мос­ков­ско-литов. кон­флик­та в цер­ков­ной сфе­ре пат­ри­арх Фило­фей Кок­кин напра­вил в Моск­ву и ВКЛ сво­е­го посла (буд. свя­ти­те­ля) Кипри­а­на. В ВКЛ, по сви­де­тель­ству собор­но­го опре­де­ле­ния 1380 г., Кипри­ан «сбли­жа­ет­ся с литов­ским кня­зем и со все­ми его [совет­ни­ка­ми], всту­па­ет с ними в столь тес­ный союз, что они ста­ли смот­реть на него как на вто­ро­го Рома­на» (РИБ. Т. 6. Прил. 30. Стб. 169– 172). При этом О. угро­жал обра­тить сво­их пра­во­сл. под­дан­ных в като­ли­цизм, что долж­но было про­из­ве­сти осо­бен­но силь­ное впе­чат­ле­ние в све­те учре­жде­ния като­лич. архи­еп­ства с цен­тром в Гали­че и про­во­див­ших­ся тогда оче­ред­ных пере­го­во­ров о като­лич. кре­ще­нии ВКЛ (Jurek. 2013). В резуль­та­те 2 дек. 1375 г. Кипри­ан был постав­лен во мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го и Литов­ско­го, с тем что­бы после смер­ти пре­ста­ре­ло­го Алек­сия занять его кафед­ру и объ­еди­нить под сво­ей цер­ков­ной вла­стью Рус­скую мит­ро­по­лию. Одно­вре­мен­но в 1374 г. состо­я­лась кано­ни­за­ция Вилен­ских муче­ни­ков Иоан­на, Анто­ния и Евстафия.

Пере­го­во­ры о кре­ще­нии ВКЛ по като­ли­че­ско­му обря­ду неск. раз вел гл. обр. кн. Кей­с­тут, тогда как О. участ­во­вал в них или санк­ци­о­ни­ро­вал их как вел. князь. Так, в 1349 г. посред­ни­ком в пере­го­во­рах меж­ду литов. кня­зья­ми и Пап­ским пре­сто­лом высту­пил польск. кор. Кази­мир III. Пере­го­во­ры пре­рва­лись, когда Кази­мир III высту­пил в поход на Волынь. В 1351 г. на пере­го­во­рах с венг. кор. Людо­ви­ком I (Лай­о­шем I Вели­ким), во вре­мя его похо­да на Бере­стье, Кей­с­тут согла­сил­ся кре­стить­ся со всем наро­дом и пообе­щал помо­гать венг. коро­лю, если Вен­грия и Поль­ша вер­нут ВКЛ зем­ли, захва­чен­ные орде­ном, и будут защи­щать ВКЛ от орде­на и татар. Кей­с­тут, при­сяг­нув соблю­дать эти усло­вия, уехал из лаге­ря Людо­ви­ка I, но обе­ща­ний так и не выполнил.

В 1358 г. О. (не назван­ный по име­ни «король Лит­вы») отпра­вил в Нюрн­берг к имп. Кар­лу IV сво­е­го бра­та (ско­рее все­го кн. Кей­с­ту­та; см.: Nikžentaitis. 1991. P. 7–8), к?рый заявил о наме­ре­нии литов­цев кре­стить­ся. В ответ импе­ра­тор отпра­вил в ВКЛ посоль­ство во гла­ве с архи­еп. Праж­ским Эрне­стом, но тре­бо­ва­ния литов. сто­ро­ны на после­до­вав­ших за этим пере­го­во­рах ока­за­лись завы­шен­ны­ми: пере­дать ВКЛ зем­ли орде­на, пере­ве­сти орден в степь для защи­ты ВКЛ от татар, при этом орден не дол­жен был иметь прав на Русь, но «вся Русь долж­на при­над­ле­жать Лит­ве» (SRP. 1861–1874. Bd. 2. S. 80). Вопре­ки достиг­ну­той дого­во­рен­но­сти, литов. князь (веро­ят­но, Кей­с­тут) так и не при­был во Вроц­лав к 25 дек. 1358 г. для про­дол­же­ния пере­го­во­ров, а через послов потре­бо­вал от импе­ра­то­ра для нача­ла пере­дать ВКЛ зем­ли орде­на. В 1360 г. кор. Кази­мир III добил­ся пап­ско­го раз­ре­ше­ния на уже заклю­чен­ный брак сво­е­го вну­ка, кн. Кази­ми­ра (Казь­ка), с доче­рью О. Кен­ной (Иоан­ной). С этим бра­ком поль­ский король свя­зы­вал надеж­ды на кре­ще­ние ВКЛ, одна­ко Иоан­на умер­ла в 1368 г. В 1373 г. пере­го­во­ры о кре­ще­нии ВКЛ пытал­ся ини­ци­и­ро­вать мазо­вец­кий кн. Земо­вит III, чей сын Януш в это вре­мя женил­ся на доче­ри кн. Кей­с­ту­та Дану­те (в кре­ще­нии Анна). В резуль­та­те папа Рим­ский Гри­го­рий XI адре­со­вал бул­лу О. и его бра­тьям — кня­зьям Кей­с­ту­ту и Любар­ту. Пере­го­во­ры при уча­стии польск. и венг. коро­лей про­дол­жа­лись до 1376 г., когда литов­цы пре­рва­ли их и напа­ли на Поль­шу. По сви­де­тель­ству совре­мен­ни­ка О., ливон­ско­го хро­ни­ста Гер­ма­на из Варт­бер­ге (Гер­ма­на Варт­берг­ско­го), О. похо­ро­нен по язы­че­ско­му обря­ду: его тело было сожже­но вме­сте с 18 коня­ми и раз­лич­ны­ми веща­ми (Ibid. S. 113).

Ист.: Niceph. Greg. Hist. Vol. 3; LECUB. 1855– 1857. Bd. 2–3; Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae / Ed. A. Theiner. R., 1860. Vol. 1; Scriptores Rerum Prussicarum (SRP): Die Geschichtsquellen der preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft / Hrsg. Th. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Lpz., 1861– 1874. Bd. 1–5; 1968. Bd. 6; Czuczyński A. Traktat ksiаżаt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366 // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1890. R. 4. N 3. S. 513–515; Спе­ран­ский М. Н. Серб­ское житие литов­ских муче­ни­ков / / ЧОИДР. 1909. Кн. 1. С. 1–48; Розов В. Українсь­кi гра­мо­ти. К., 1928. Т. 1: XIV в. i пер­ша пол. XV в. № 3, 7; Preußisches Urkundenbuch. Marburg, 1960. Bd. 4; 1964. Bd. 4. Nachtz. / Hrsg. H. Koeppen; 1969. Bd. 5. Lfg. 1; Marburg, 1975. Bd. 5. Lfg. 3; Marburg, 1986. Bd. 6. Lfg. 1; Marburg, 2000. Bd. 6. Lfg. 2 / Hrsg. K. Conrad; Grundmann H. Das Schreiben Kaiser Karls IV. an die heidnischen Litauer?Fürsten 1358 // Folia diplomatica. Brno, 1971. Bd. 1. S. 89–103; Karwasińska J. Zlote bulle Karola IV w sprawie chrztu Litwy // Cultus et cognitio: Studia z dziejów średniowiecznej kultury. Warsz., 1976. S. 233– 249; RegPatr. Vol. 1; Bullarium Poloniae: Litteras apostolicas aliaque monumenta Poloniae Vaticana continens / Ed. I. Sułkowska-Kuraś, S. Kuraś. R., 1982–1985. Vol. 1–2; Baronas D. Trys Vilniaus kankiniai: Gyvenimas ir istorija. Vilnius, 2000. P. 147–345; Hunger. Register. Bd. 2, 3; Chartularium Lithuaniae res gestas magni ducis Gedeminne illustrans / Ed. S. C. Rowell. Vilnius, 2004; Jurek T. Nieznany list kanonika Dobrogosta Nowodworskiego z 1376 roku: Z antecedencji unii polsko?litewskiej // Miæ dzy tekstem a znakiem: Prace ofiarowane prof. B. Trelińskiej w 70 rocznic? urodzin. Warsz., 2013. S. 9–19; Полоц­кие гра­мо­ты XIII — нач. XVI в. / Под­гот.: А. Л. Хорош­ке­вич, С. В. Поле­хов и др. М., 2015. Т. 1. № 8.

Лит.: Соко­лов П. П. Рус. архи­ерей из Визан­тии и пра­во его назна­че­ния до нач. XV в. К., 1913; Chodynicki K. Próby zaprowadzenia chrześcijaństwa na Litwie przed r. 1386 / / Przeglaçd Historyczny. Warsz., 1914. T. 18. N 2. S. 215– 256; Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. Warsz., 1925. Kraków, 20022; idem. Jagiellonowie a Moskwa. Warsz., 1933. T. 1: Litwa a Moskwa w XIII i XIV w.; Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rzaçdami Litwy. Warsz., 1936; Kučas A. (Kučinskas A.) Kеstutis: Lietuviuç tautos gyneæjas. Kaunas, 1938. Vilnius, 19882; Batu\ra R. Lietuva tautuç kovoje prieš Aukso Ordaç: Nuo Batu antplu\dþio iki mu\šio prie Meælynuçjuç Vandenuç. Vilnius, 1975; Ivinskis Z. Lietuvos istorija: Iki Vytauto Didþiojo mirties. R., 1978. Vilnius, 19912; Куч­кин В. А. Рус. кня­же­ства и зем­ли перед Кули­ков­ской бит­вой / / Кули­ков­ская бит­ва. М., 1980. С. 26–112; он же. К изу­че­нию про­цес­са цен­тра­ли­за­ции в Вост. Евро­пе: (Рже­ва и ее воло­сти в XIV–XV вв.) // Исто­рия СССР. М., 1984. № 6. С. 149–161; он же. Дого­вор­ные гра­мо­ты моск. кня­зей XIV в.: Внеш­не­по­лит. дого­во­ры. М., 2003; Фло­ря Б. Н. Лит­ва и Русь перед бит­вой на Кули­ко­вом поле // Кули­ков­ская бит­ва. 1980. С. 142–173; он же. Борь­ба моск. кня­зей за смо­лен­ские и чер­ни­гов­ские зем­ли во 2‑й пол. XIV в. // Про­бле­мы ист. гео­гра­фии Рос­сии. М., 1982. Вып. 2: Фор­ми­ро­ва­ние гос. тер­ри­то­рии Рос­сии. С. 58–80; Meyendorff J. Byzantium and the Rise of Russia. Camb., 1981; он же (Мей­ен­дорф И., про­топр.). Исто­рия Церк­ви и восточ­но-христ. мисти­ка. М., 2000; Шабуль­до Ф. М. Зем­ли Юго-Зап. Руси в соста­ве Вел. кня­же­ства Литов­ско­го. К., 1987; он же. Литов­ско-ордын­ский и поль­ско-ордын­ский кон­до­ми­ни­ум в укр. зем­лях в XIV в. // Сосло­вия, ин-ты и гос. власть в Рос­сии: Сред­ние века и ран­нее Новое вре­мя. М., 2010. С. 492–508; Łowmiański H. Agresja zakonu krzyzæackiego na Litweç w wiekach XII–XV / / Idem. Prusy — Litwa — Krzyzæacy. Warsz., 1989. S. 179–226; Paravicini W. Die Preussenreisen des europäischen Adels. Sigmaringen, 1989–1995. Tl. 1–2; Nikžentaitis A. Lietuvos užsienio politikos veiksmuç programa XIV–XV a. I puseæje ir jos içgyvendinimas // Lituanistica. Vilnius, 1990. N 3. P. 31–40; idem. Lietuvos diplomatijos veikla Vidurio Europoje XIV a. VI dešimtmetyje // Ibid. 1991. N 2(6). P. 3–12; idem. Die friedliche Periode in den Beziehungen zwischen dem Deutschen Orden und dem Großfürstentum Litauen (1345–1360) und das Problem der Christianisierung Litauens // JGO. N.F. 1993. Bd. 41(59). S. 1–22; Rowell S. C. A pagan’s word: Lithuanian diplomatic procedure 1200–1385 // JMedH. 1992. Vol. 18. P. 145– 160; Гру­шевсь­кий М. С. Iсторiя Украї­ни-Руси. К., 1932. Т. 4; Шев­чен­ко И. И. Неко­то­рые заме­ча­ния о поли­ти­ке поль­ско­го пат­ри­ар­ха­та по отно­ше­нию к Вост. Евро­пе в XIV в. // Сла­вяне и их сосе­ди. М., 1996. Вып. 6. С. 133– 139; Tеgowski J. Małzæeństwo Kaźka Bogusławica z Kennaç Olgierdównaç i jego rola w politycznych planach Kazimierza Wielkiego // Homines et societas: Czasy Piastów i Jagiellonów. Poznań, 1997. S. 125–133; idem. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań; Wrocław, 1999; idem. Kilka słów o małzæeństwach wielkiego ksieçcia litewskiego Olgierda Giedyminowica / / Украї­на: Куль­тур­на спад­щи­на. Львiв, 2011. Вип. 20: Actes testantibus: Ювiлей­ний зб. на поша­ну Л. Вой­то­ви­ча. С. 646–654; Руси­на О. В. Украї­на пiд тата­ра­ми i Лит­вою. К., 1998; Błaszczyk G. Dzieje stosunków polsko?litewskich od czasów najdawniejszych do współczesności. Poznań, 1998. T. 1; Baronas D. Trys Vilniaus kankiniai. Vilnius, 2000; idem. Lietuviuç ir vokiečiuç taikaus bendravimo bruožai XIV a. karo su\kuryje // Lituanistica. 2010. Т. 56. N 1/4(79/82). P. 2–18; Nikodem J. Uposażenie młodszych Olgierdowiczów: Przyczynek do biografii Skirgiełły // Białoruskie Zeszyty Historyczne. Białystok, 2001. N 15. S. 5–25; idem. Jedynowładztwo czy diarchia?: Przyczynek do dziejów ustroju Wielkiego Ksieçstwa Litewskiego do końca XIV w. // Zapiski Historyczne. Toruń, 2003. R. 68. Zesz. 4. S. 7–30; idem. Zegnanie Jawnuty ze stolca wielkoksizæeçcego w 1345 r. / / Zamach stanu w dawnych społecznoúciach. Warsz., 2004. S. 359–374; Rimša E. Pieczeçcie Olgierda, wielkiego ksieçcia litewskiego — dane historiograficzne a rzeczywistość // Heraldyka i okolice. Warsz., 2002. S. 201–215; Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 г. М., 2005. Т. 1; Wróbel D. Kwestia krzyzæacka a wschodnia polityka Kazimierza Wielkiego po roku 1343 // Średniowiecze Polskie i Powszechne. Katowice, 2007. T. 4. S. 136–187; Хору­жен­ко О. И. «Пер­вая Литов­щи­на» в лето­пис­ной ста­тье 1368 г. // Istorijos šaltiniuç tyrimai. Vilnius, 2009. T. 2. P. 33–41; он же. О веро­ис­по­ве­да­нии литов­ско­го вел. кн. Оль­гер­да // Вестн. Ека­те­рин­бург­ской ДС. 2016. Вып. 1(13). С. 11–29; Lietuvos istorija. Vilnius, 2011. T. 3: XIII a.— 1385 m.: Valstybeæs iškilimas tarp Rytuç ir Vakaruç; Лиц­ке­вич О. В. Оль­гер­ди­а­на: О неко­то­рых фаль­си­фи­ка­тах и утра­чен­ных док-тах Вел. кня­же­ства Литов­ско­го (литов­ско-мос­ков­ских дого­во­рах 1340–1380?х гг.) // Здаб­ыт­кi. Мн., 2011. Вып. 13. С. 87–108; Воро­нин В. А. Кня­же­ние Оль­гер­да в Витеб­ске // Ukraina Lithuanica: Студiї з исторiї Вели­ко­го князiв­ства Литовсь­ко­го. К., 2013. Т. 2. С. 21–38; Цему­шаў В. М. На ўсход­няй мяжы Вялiка­га княст­ва Лiтоўска­га (сяр. XIV — 1?я пал. XVI ст.). Сма­ленск, 2014; Цукер­ман К. Из ран­ней исто­рии Литов­ской мит­ро­по­лии // Бела­рус­кае Пад­звiнне: вопыт, мето­ды­ка i вынiкi паля­вых i мiждысц. дасле­до­ван­няў: Зб. навук. арты­ку­лаў II мiж­нар. навук. канф. (Полацк, 17–18 кра­савiка 2014 г.). Нава­по­лацк, 2014. С. 145–152; Бес­па­лов Р. А. О пись­ме Оль­гер­да патр. Фило­фею // ДРВМ. 2015. № 2(60). С. 49–62; Petrauskas R. Die Außenwelt der Gediminiden: Formen und Möglichkeiten internationaler Politik der heidnischen Großfürsten Litauens in der zweiten Hälfte des 14. Jh. // Akteure mittelalterlicher Außenpolitik: Das Beispiel Ostmitteleuropas. Marburg, 2017. S. 53–68.
С. В. Полехов

«Кня­зя вели­ко­го Оль­гер­да, наре­чён­но­го в Свя­том кре­ще­нии Димит­ри­ем» поми­на­ет Кие­во-Печер­ский синодик.

IІІ генерація

2. АНДРІЙ ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл. 1328 † 12.08.1399)

— стар­ший сын Оль­гер­да от его пер­вой жены, витеб­ской княж­ны Марии, князь поло­ць­кий (1342–1376, 1386–1399 рр.), псковсь­кий (1343–1349, 1376–1385 рр.). Вра­хо­ву­ю­чи, що пер­шу дру­жи­ну Оль­герд взяв до 1327 р., мож­на пого­ди­ти­ся, що Він­гольт наро­ди­вся не піз­ні­ше 1328 р.

Андрей начал свою поли­ти­че­скую дея­тель­ность во Пско­ве. В 1341 г. пско­ви­чи при­гла­си­ли витеб­ско­го кня­зя Оль­гер­да на помощь про­тив Орде­на. В 1342 г. Оль­герд с сыном при­е­хал во Псков, где и «пове­ле кре­стить сына сво­е­го» 2. Кре­ще­ние состо­я­лось в церк­ви Св. Тро­и­цы 3, моло­до­му кня­зю нарек­ли имя Андрея. После это­го Оль­герд «поса­ди его во Плес­ко­ве» 4. В Полоц­ке Андрей вокня­жил­ся, судя по все­му, сра­зу после гибе­ли в 1348 г. преж­не­го полоц­ко­го кня­зя Гле­ба-Нари­мон­та и оста­вал­ся там до 1377/78 г. Уже после гибе­ли 15 апре­ля 1349 г. кня­зя Юрия Вито­вто­ви­ча — веро­ят­но, псков­ско­го намест­ни­ка Андрея Оль­гер­до­ви­ча — пско­ви­чи упре­ка­ли Андрея: «инде собе кня­жишь, а Псков повергъ, то оуже еси самъ лишилъ Пско­ва» 5. В 1349/50 г. Андрей «с поло­ча­ны» пово­е­вал Воро­нач­скую волость Псков­ской зем­ли 6. Поми­мо это­го, за вре­мя сво­е­го пер­во­го кня­же­ния в Полоц­ке Андрей участ­во­вал в целом ряде воен­ных пред­при­я­тий Геди­ми­но­ви­чей: в 1359 г. он участ­во­вал в похо­де на Смо­лен­ское кня­же­ство 7, а в 1368 г. целью его похо­да сно­ва были Хор­вач и Род­ня 8. В 1372 г. в сою­зе с вели­ким кня­зем твер­ским Миха­и­лом Алек­сан­дро­ви­чем кня­зья Андрей Оль­гер­до­вич, Кей­с­тут, Вито­вт и Дмит­рий Друц­кий захва­ти­ли Кашин 9, Тор­жок, Любуцк, Дмит­ров и Пере­я­с­лавль 10. На обрат­ном пути Андрей Полоц­кий и Кей­с­тут в сою­зе с Миха­и­лом Твер­ским захва­ти­ли Кашин и при­ве­ли его к под­чи­не­нию твер­ско­му кня­зю. Одна­ко «услу­га» не оста­лась без­на­ка­зан­ной Миха­и­лу Алек­сан­дро­ви­чу. Андрей Полоц­кий и Дмит­рий Друц­кий, «мимо Тверь идучи, мно­го пако­сти учи­ни­ша» 11, соглас­но Рогож­ско­му лето­пис­цу, «мно­го зла ство­ри­ли хри­сти­а­ном» 12.

В сере­дине 70‑х гг. в сфе­ре вни­ма­ния полоц­ко­го кня­зя посто­ян­но нахо­ди­лись вза­и­мо­от­но­ше­ния и Орде­ном, достиг­шие в это вре­мя боль­шой остро­ты. Дого­вор 7 нояб­ря 1367 г. Оль­гер­да и Кей­с­ту­та с маги­стром, содер­жав­ший дого­во­рен­ность о соблю­де­нии гра­ниц меж­ду Икскю­лем и Витеб­ском 13, соблю­дал­ся в тече­ние 6 лет. В ответ на агрес­сив­ные дей­ствия дюна­бург­ско­го ком­ту­ра вой­ско, руко­во­ди­мое Андре­ем Полоц­ким, в 1373 и 1374 гг. совер­ша­ло похо­ды на Дюна­бург. Во вто­ром из них участ­во­вал и Друц­кий князь (de Odriske) 14. Два похо­да были совер­ше­ны в 1375 г. В фев­ра­ле Андрей с тре­мя бра­тья­ми и Кей­с­тут напа­ли на Ливо­нию с трех сто­рон и 8 дней нахо­ди­лись в ее пре­де­лах. Весен­ний поход был отве­том на ливон­ский поход в Лит­ву. Одна­ко рас­пла­чи­вать­ся за него при­шлось поло­ча­нам. Ком­тур Розит­те­на напал на Полоц­кую зем­лю, пле­нил око­ло 100 чело­век. В нояб­ре 1375 г. Андрей Оль­гер­до­вич совер­шил oтвет­ный поход — одно­вре­мен­но по суше и по Двине и достиг вла­де­ний дюна­бург­ско­го ком­ту­ра. На сле­ду­ю­щий год целью похо­да ока­зал­ся замок Розит­тен 15. Таким обра­зом, борь­ба про­тив Ливо­нии, в осо­бен­но­сти дюна­бург­ско­го и розит­тен­ско­го ком­ту­ров, в сере­дине 70‑х гг. погло­ща­ла почти все силы полоц­ко­го князя.

После смер­ти Оль­гер­да в 1377 г. поло­же­ние кн. Андрея в ВКЛ изме­ни­лось к худ­ше­му: вели­кое кня­же­ние пере­шло к Ягай­лу, сыну Оль­гер­да от вто­ро­го бра­ка, под­дер­жи­ва­е­мо­му в это вре­мя Кей­с­ту­том. Тогда-то и была достиг­ну­та дого­во­рен­ность Андрея с его бра­тья­ми о его ста­ту­се, оформ­лен­ная доку­мен­таль­ная, о чём Андрей вспо­ми­нал в 1385 г. Поми­мо укреп­ле­ния сво­е­го поло­же­ния в Полоц­ке, князь Андрей сде­лал попыт­ку рас­ши­рить власть в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском. Как стар­ший сын Оль­гер­да он имел пра­во пре­тен­до­вать на вели­кое кня­же­ние, ока­зав­ше­е­ся уже заня­тым. Веро­ят­но, в этой свя­зи Андрею при­шлось обра­щать­ся за помо­щью к ливон­ско­му маги­стру. Послед­ний не упу­стил слу­чая вме­шать­ся во внут­рен­ние дела Литов­ско­го кня­же­ства и тот­час выслал вой­ско на помощь Андрею 16. Бла­го­да­ря это­му оса­да Полоц­ка была сня­та. Тем не менее кня­зю Андрею при­шлось поки­нуть город, и уже зимой 1377/78 г. он «при­бʜ­же» во Псков, где «цʜло­ва кре­стъ ко пьско­ви­цам» и был при­нят ими на кня­же­ние 17. Вско­ре после это­го Андрей отъ­е­хал отту­да через Нов­го­род в Моск­ву на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Дмит­рию Ива­но­ви­чу (буду­ще­му Дон­ско­му): «побыв немно­го в Пско­ве и иде на Моск­ву к вели­ко­му кня­зю Дмит­рею Ива­но­ви­чю» 18. И. Б. Гре­ков пред­ла­гал два объ­яс­не­ния отъ­ез­да Андрея: это было «стрем­ле­ние мос­ков­ско­го кня­зя Дмит­рия иметь в сво­ем непо­сред­ствен­ном рас­по­ря­же­нии вли­я­тель­но­го эми­гран­та из Литов­ской Руси или неже­ла­ние Пско­ва и Нов­го­ро­да пор­тить отно­ше­ния с новым литов­ским кня­зем Ягай­ло, союз­ни­ком Орды, одер­жав­шей толь­ко что побе­ду на реке Пьяне» (Гре­ков. 1975. С. 96–97). Не исклю­че­но, что в Москве полоц­кий князь искал союз­ни­ка в борь­бе за воз­вра­ще­ние сво­е­го и при­об­ре­те­ние литов­ско­го вели­ко­кня­же­ско­го стола.

В пери­од служ­бы Дмит­рию Мос­ков­ско­му Андрей Оль­гер­до­вич при­нял уча­стие в Кули­ков­ской бит­ве 1380 г. 19. В Полоцк Андрей Оль­гер­до­вич вер­нул­ся, по-види­мо­му, не ранее лета 1381 г., когда борь­ба поло­чан про­тив насиль­но навя­зан­но­го им Ягай­лом кня­зя Скир­гай­ла, оста­вав­ше­го­ся языч­ни­ком, достиг­ла апо­гея 20. Как под­чер­ки­ва­ет Ш. Роде­вальд, поло­чане выдер­жа­ли оса­ду без соб­ствен­но­го кня­зя и его «дру­жин­ни­ков» (Rohdewald. 2005 S. 98–99). Еще вес­ной 1381 г. в Полоц­ке вспых­ну­ло вос­ста­ние с целью изгна­ния Скир­гай­ла 21, на исход кото­ро­го повли­я­ли пери­пе­тии внут­рен­них рас­прь в Литов­ском кня­же­стве. Захват Кей­с­ту­том Виль­ни и арест его и мате­ри сопро­вож­дал­ся отзы­вом литов­ских войск из-под Полоц­ка. Скир­гай­ло бежал к нем­цам, а в Полоц­ке была вос­ста­нов­ле­на власть Андрея Оль­гер­до­ви­ча. Воз­вра­ще­ние на литов­ский вели­ко­кня­же­ский стол Ягай­ла, про­изо­шед­шее летом 1382 г., не сра­зу изме­ни­ло поло­же­ние кня­зя Андрея. До тех пор, пока литов­ская сто­ро­на была заин­те­ре­со­ва­на в сою­зе с Моск­вой, — а про­ект женить­бы Ягай­ла на доче­ри Дмит­рия Дон­ско­го, извест­ный по опи­си архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1627 г., отно­сит­ся, ско­рее все­го, к 1383–1384 г. 22, — поло­же­ние полоц­ко­го кня­зя, сорат­ни­ка Дмит­рия Дон­ско­го, каза­лось проч­ным. Внеш­не­по­ли­ти­че­ские успе­хи Ягай­ла, уста­нов­ле­ние кон­так­тов с быв­шим про­тив­ни­ком Вито­втом Кей­с­ту­то­ви­чем, рав­но как и дого­во­рен­ность о бра­ко­со­че­та­нии с наслед­ни­цей поль­ско­го пре­сто­ла Ядви­гой сде­ла­ли этот про­ект неосуществимым.

Князь Андрей сохра­нял тес­ные отно­шения с Дмит­ри­ем Мос­ков­ским вплоть до сере­ди­ны 1385 г. ког­да, как сооб­ща­ют источ­ни­ки, вели­кий князь меж­ду 9 мая и 29 июня «събравъ воя мно­гы, посла съ ними бра­та сво­е­го кня­зя Воло­ди­ме­ра Андре­еви­чя на кня­зя Олга и на Рязан­скую зем­лю». В том похо­де, как отме­ча­ет лето­пи­сец, «уби­ша кня­зя Миха­и­ла, сына Андре­ева Полот­ска­го Олгер­до­ви­чя на Ряза­ни» 23.

Осе­нью того же года Андрей Оль­гер­до­вич ока­зы­ва­ет­ся от­нюдь не в Лит­ве, а на тер­ри­то­рии Орде­на. Поль­ский иссле­до­ва­тель Х. Лов­мяньский дела­ет упор на то, что полоц­кий князь вхо­дил в чис­ло тех Геди­ми­но­ви­чей, кото­рые отка­за­лись и так не при­нес­ли при­сяrу вер­но­сти ново­му поль­ско­му коро­лю и вели­ко­му кня­зю литов­ско­му Ягай­ле, а так­же жене послед­неrо Ядви­ге в фев­ра­ле и мар­те 1386 г. 24. После пере­го­во­ров в Нед­рит­це 9 октяб­ря князь Андрей заклю­чил про­тив нее дого­вор с маги­стром Тев­тон­ско­го Орде­на в Ливо­нии Раби­ном фон Эльт­цем. За помощь в борь­бе про­тив млад­шеrо бра­та Ягай­ла, он отда­вал в лен кре­сто­нос­цам свое Полоц­кое кня­же­ство («regnum in Ploscow in feodum recepimus»). Прав­да, при этом князь Андрей ого­ва­ри­вал пра­во его насле­до­ва­ния соб­ствен­ны­ми детьми 25. Обос­но­вы­вая свои пра­ва на власть в Полоц­кой зем­ле, кн. Андрей ссы­лал­ся на волю отца, под­твер­жден­ную согла­си­ем бра­тьев и зафик­си­ро­ван­ную на пись­ме. Об этом дого­во­ре князь Андрей подроб­но сооб­ща­ет в пись­ме от 11 октяб­ря 1385 г. гоф­мей­сте­ру Тев­тон­ско­го Орде­на в Прус­сии Kонра­ду Цоль­не­ру фон Ротен­штей­ну 26.

На осно­ва­нии дого­во­рен­но­стей с ливон­ским отде­ле­ни­ем Тев­тон­ско­го орде­на 1385 г. князь Андрей Оль­гер­до­вич и ливон­ский магистр в нача­ле 1386 г. пред­при­ня­ли поход на Лит­ву, начав­ший­ся 2 фев­ра­ля — как раз в то вре­мя, когда Ягай­ло, литов­ские кня­зья и бояре нахо­ди­лись в Кра­ко­ве. Союз­ни­ки напра­ви­лись в рай­он Виль­ни и Ошмян, полоц­кий князь «с нем­ци с лиф­лян­ты, с всею латыго­лою» при­хо­дил «на Литов­скую зем­лю и, пово­е­вав, мно­го пожже мест и сел». Тогда же Свя­то­слав Смо­лен­ский по согла­со­ва­нию с ними совер­шил поход к Орше, Витеб­ску и Мсти­слав­лю, при­чем ему уда­лось овла­деть Луком­лем 27. Одна­ко успе­хи были крат­ко­вре­мен­ны­ми. Вито­вт, Скир­гай­ло, Семён-Лугвень и Кази­мир-Кори­гай­ло, быв­ший намест­ник мсти­слав­ский, спеш­но напра­ви­лись из Кра­ко­ва в Лит­ву, что­бы высту­пить на сто­роне Ягай­ла 28. Скир­гай­ло с боль­шим отря­дом литов­ских войск захва­тил Лукомль и в бит­ве на р. Вех­ре 29 апре­ля 1386 г. раз­бил смоль­нян. Князь Свя­то­слав погиб, а его дети Юрий и Глеб ока­за­лись в пле­ну 29. Впро­чем, Юрий вско­ре был поса­жен в не заня­тый литов­ски­ми вой­ска­ми Смо­ленск и соглас­но сво­ей гра­мо­те от 16 сен­тяб­ря 1386 г. обя­зал­ся «со Ондре­емъ полоц­кимъ и с поло­ча­ны миру не дер­жа­ти... а ни сыла­ти ся» 30.

После Смо­лен­ска насту­пи­ла оче­редь Полоц­ка. Попыт­ка Скир­гай­ла взять Полоцк не уда­лась. Лишь в резуль­та­те оса­ды, в кото­рой участ­во­ва­ли и немец­кие вой­ска, город пал 31. Андрей Оль­гер­до­вич был полоц­ким кня­зем еще 16 сен­тяб­ря 1386 г., 25 апре­ля 1387 г. Полоцк был отдан Скир­гай­лу.32 Ян Длу­гош отно­сит взя­тие Полоцка
к собы­ти­ям 1386 г.33 Нов­го­род­ская IV лето­пись, как и Длугош,
сви­де­тель­ству­ет, что Ягай­ло во вре­мя пле­не­ния Андрея в Лит­ве отсут­ство­вал – он был с коро­ле­вой Ядвигой
в Поль­ше.34 Вер­нул­ся Ягай­ло в Виль­ну за неко­то­рое вре­мя до Пепель­ной сре­ды 35, кото­рая в 1387 г. при­шлась на 20 фев­ра­ля. Таким обра­зом, взя­тие Полоц­ка и пле­не­ние Андрея Оль­гер­до­ви­ча нуж­но дати­ро­вать не мар­том-апре­лем 1387 г.36, а ско­рее кон­цом 1386 г. Изве­стие о полоц­ких собы­ти­ях сле­ду­ют в лето­пи­сях за сооб­ще­ни­ем о нов­го­род­ском похо­де Дмит­рия Дон­ско­го (конец декаб­ря 1386 г.).37 Князь Васи­лий Дмит­ри­е­вич со сви­той дол­жен был потра­тить на доро­гу от Полоц­ка до Моск­вы (по совре­мен­ным трас­сам она состав­ля­ет 667 км) по зим­не­му пути не менее 9 дней, из рас­че­та 73–76 км в день38, а зна­чит, выехал из Полоц­ка не позд­нее 10 янва­ря 1387 г. После пле­не­ния князь Андрей был отправ­лен в Хен­цин­ский замок, где про­вел семь лет до 1393 г.39 28 апре­ля 1387 г. фор­маль­но мож­но дати­ро­вать окон­ча­ние его кня­же­ния в Полоц­ке. Туда был поса­жен Скир­гай­ло-Иван Оль­гер­до­вич — млад­ший брат поль­ско­го коро­ля, вско­ре обе­щав­ший, что в слу­чае его без­дет­ной смер­ти Полоц­кое кня­же­ство отой­дет к Поль­ско­му королевству.

После Ост­ров­ско­го согла­ше­ния, веро­ят­но, был осво­бож­ден. 18 июля 1393 г. при­был в Псков, при­чем лето­пи­сец сооб­ща­ет, что «князь Андрей Оль­гер­до­вич при­е­хал из Лит­вы, убе­жав от бра­тьи из нятья». 40 В этом горо­де уже несколь­ко лет кня­жил сын Андрея — Иван 41 Вме­сте они отра­зи­ли оса­ду рати нов­го­род­цев. После окон­ча­ния бое­вых дей­ствий Андрей Оль­гер­до­вич «со пьсковь­скы­ми послы» ездил в Нов­го­род Вели­кий, но «миру не воз­мя» 42. В нач. 1394 г., види­мо, вел пере­го­во­ры о воз­вра­ще­нии в ВКЛ. В фев­ра­ле 1394 г. Вито­вт и бра­тья Андрея Вла­ди­мир, Федор и Скир­гай­ло дали за него Ягай­ле поруч­ную гра­мо­ту 43. 7 мая князь Андрей при­был в Кра­ков со сво­им дво­ром («cum multis baronibus») для при­не­се­ния при­ся­ги Ягай­ло и Ядви­ге. В мае-июле путе­ше­ству­ет по вла­де­ни­ям Коро­ны, а 18 июля в Вис­ли­це Ягай­ло и Ядви­га при­ни­ма­ют кня­зя Андрея в при­сут­ствии кня­зей Вито­вта и Гле­ба Смоленского.

Его послед­ним поли­ти­че­ским актом ста­ло уча­стие в сра­же­нии Вито­вта с тата­ра­ми на Вор­ск­ле 12 авгу­ста 1399 г., где он был убит 44.

Титул вели­ко­го кня­зя Полоц­ко­го упо­треб­ля­ет­ся Андре­ем Оль­гер­до­ви­чем во вклад­ной запи­си при­де­лу Св. Тро­и­цы церк­ви Св. Софии (дати­ру­ет­ся 2 фев­ра­ля 1348 г. – 1377 г. либо 1381 г. – 27 апре­ля 1387 г.)45 и в жало­ван­ной гра­мо­те Федо­ру и Дмит­рию Кор­са­кам (око­ло 1370 – 1377 г. или 1381 г. – 27 апре­ля 1387 г.).46 Гипо­те­за, уже дав­но сфор­му­ли­ро­ван­ная в лите­ра­ту­ре, о том, что «вели­кий князь Ано­фрей» во вклад­ной запи­си полоц­ко­му Иоан­но-Ост­ров­ско­му мона­сты­рю47 явля­ет­ся «вели­ким кня­зем Андре­ем»48, по мне­нию пуб­ли­ка­то­ров «Полоц­ких гра­мот», «не под­твер­жда­ет­ся». Авто­ры не аргу­мен­ти­ро­ва­ли эту точ­ку зре­ния, хотя пере­ход полу­устав­но­го или ско­ро­пис­но­го Анъ­дрєи в чер­но­ви­ке запи­си в Аноѳрєи/​Анофреи пред­став­ля­ет­ся вполне веро­ят­ным. Судя по все­му, вели­ким кня­зем Андрей Оль­гер­до­вич титу­ло­вал­ся в двух несо­хра­нив­ших­ся докон­ча­ни­ях: 1) мос­ков­ско­го «вели­ко­го кня­зя Дмит­рея Ива­но­ви­ча и бра­та ево Воло­ди­ме­ра Ондре­еви­ча с вели­ким кня­зем Ондре­ем Оль­гер­до­ви­чем» и 2) «вели­ко­го кня­зя Ондрея Оль­гер­до­ви­ча с вели­ким (так!) кня­зем Воло­ди­ме­ром Ондре­еви­чем, а князь Воло­ди­мер кон­чал за бра­та сво­е­го за кня­зя Дмит­рея Ива­но­ви­ча».49 Вполне после­до­ва­тель­но титул вели­ко­го кня­зя при­ме­ня­ет­ся к Андрею Оль­гер­до­ви­чу в рус­ских лето­пи­сях.50 С ним же он фигу­ри­ру­ет в рас­ска­зе о Кули­ков­ской бит­ве в соста­ве Софий­ской I лето­пи­си стар­ше­го изво­да.51 В сво­их латин­ских гра­мо­тах Андрей Оль­гер­до­вич поль­зо­вал­ся титу­лом коро­ля Полоцкого
(«rexin Plоscovia/​Ploskow»).52

Полоц­кий князь рас­по­ря­жал­ся земель­ным фон­дом: сохра­ни­лось или извест­но по крат­ким упо­ми­на­ни­ям доста­точ­но мно­го све­де­ний о земель­ной поли­ти­ке полоц­ких кня­зей 53, в част­но­сти, сохра­нил­ся пол­ный текст гра­мо­ты Андрея Оль­гер­до­ви­ча о пожа­ло­ва­нии бояри­ну Фёдо­ру и его сыну Дмит­рию – пер­вым извест­ным пред­ста­ви­те­лям вли­я­тель­но­го и бога­то­го полоц­ко­го рода Кор­са­ков 54. Судя по после­ду­ю­щей судь­бе этих пожа­ло­ва­ний, они не тре­бо­ва­ли утвер­жде­ния со сто­ро­ны вели­ко­го кня­зя литов­ско­го. Полоц­кий князь воз­глав­лял вой­ска во вре­мя похо­дов, а так­же, по всей види­мо­сти, вер­шил суд. На вре­мя отсут­ствия кня­зя в горо­де (напри­мер, из-за воен­но­го похо­да или поезд­ки к гос­по­да­рю) его пол­но­мо­чия мог­ли пере­хо­дить к его бли­жай­шим род­ствен­ни­кам. Об этом сви­де­тель­ству­ют посла­ния и пожа­ло­ва­ния, состав­лен­ные от име­ни жены и сыно­вей Андрея Оль­гер­до­ви­ча 55. Хотя Геди­мин в зна­ме­ни­том дого­во­ре с Тев­тон­ским орде­ном и его союз­ни­ка­ми 1323 г. и под­чёр­ки­вал при­над­леж­ность Полоц­ка к сво­им вла­де­ни­ям 56, в даль­ней­шем свя­зи реги­о­на с вели­ко­кня­же­ской вла­стью, по сути, сво­ди­лись к уча­стию в похо­дах вели­ких кня­зей литов­ских и, по-види­мо­му, упла­те дани 57. О само­сто­я­тель­но­сти полоц­ких кня­зей сви­де­тель­ству­ет их титул – «вели­кий князь» в древ­не­рус­ских источ­ни­ках, «rex» в латин­ских, «koninghe» в сред­не­ниж­не­не­мец­ких 58. – и ситу­а­ция 1385–1387 гг., когда Андрею Оль­гер­до­ви­чу уда­лось вый­ти из под­чи­не­ния Ягай­лу и при­не­сти лен­ную при­ся­гу ливон­ско­му маги­стру Роби­ну фон Эльт­цу. В лен­ной гра­мо­те Андрея Оль­гер­до­ви­ча гово­рит­ся, что князь пере­да­ёт Полоц­кую зем­лю в лен ливон­ско­му отде­ле­нию Тев­тон­ско­го орде­на с согла­сия сво­их наслед­ни­ков, а так­же совет­ни­ков, «а имен­но Вер­зи­лы (Вир­ши­лы? 59.), наше­го намест­ни­ка, и его бра­та, стар­ше­го из наших бояр, име­ну­е­мо­го Фёдор» («videlicet Werzilen, nostri advocati, ipsiusque fratris, nostrorum baronum superioris, Foder nuncupati») 60.

Супру­га Андрея Оль­гер­до­ви­ча, неиз­вест­ная по имени
и отче­ству, так­же титу­ло­ва­лась вели­кой кня­ги­ней.61. Как пока­зал Олег Хору­жен­ко, она мог­ла быть
стар­шей сест­рой мос­ков­ско­го кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча, веро­ят­нее – стар­шей.62 В 1746 г. В. Я. Лева­шов опи­сы­вал ряд­ную: «В [1]719 году, в преж­нию [со] шве­да­ми вай­ну, ва Шветци[и] вели­ка­го кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ска­го ряд­ная чор­ная запись най­де­на, на столп­цах писан­ная, как пле­мян­ни­цу сваю, вели­ка­го кня­зя Андрея дочь, кнеж­ну Але­ну, за литов­ска­го кня­зя замуж отда­вал...». Ори­ги­нал ряд­ной Лева­шов «к госу­да­рю импе­ра­то­ру Пет­ру Пер­во­му отпра­вил. И оная за древ­ность весма мило­стив­но при­ня­та, а са оной я у себя копию оста­вил, кото­рая за раз­ны­ми мои­ми в раз­ные краи пере­ез­до­ми утра­ти­ла­ся или в Азо­ве, когда я был в Кры­ме, зга­ре­ла».63 Дру­гим источ­ни­кам неиз­вест­на княж­на Але­на, дочь вели­ко­го кня­зя Андрея и пле­мян­ни­ца Дмит­рия Дон­ско­го, кото­рая была выда­на или посва­та­на за литов­ско­го кня­зя. Неиз­вест­ная по име­ни сест­ра Дмит­рия Дон­ско­го, судя по обна­ру­жен­ной В. Я. Лева­шо­вым ряд­ной гра­мо­те, долж­на была вый­ти замуж на неко­е­го вели­ко­го кня­зя Андрея. Совре­мен­ни­ка­ми Дмит­рия Дон­ско­го были несколь­ко кня­зей с этим име­нем, но титу­лом вели­ко­го кня­зя, при­зна­ва­е­мым в меж­кня­же­ской дипло­ма­тии, поль­зо­вал­ся толь­ко полоц­кий князь Андрей Оль­гер­до­вич. Све­де­ния В. Я. Лева­шо­ва отли­ча­ет боль­шая сте­пень досто­вер­но­сти. Несмот­ря на то что они пря­мо не под­твер­жда­ют­ся ины­ми источ­ни­ка­ми, их сле­ду­ет при­нять во вни­ма­ние при иссле­до­ва­нии исто­рии второй
поло­ви­ны XIV в. 

∞, (пред­пол.) ..... Ива­нов­на Мос­ков­ская. По вер­сии Хору­жен­ко, осно­ван­ной на ряд­ной, кото­рая попа­ла в руки Лева­шо­ва во вре­мя вой­ны с Шве­ци­ей в 1719 г., она мог­ла быть доче­рью Ива­на Ива­но­ви­ча Мос­ков­ско­го.64

3/1. БУТАВ-ДМИТ­РО ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1329 † 12.08.1399)

Князь труб­чевсь­кий (кіне­ць 1360‑х ‑1379 рр.), брянсь­кий (1370–1379, 1390–1399 рр.), пере­я­с­лав-залісь­кий (1379–1388 рр.). Заги­нув у битві нар.Ворсклі (140, с. 47,73). Також сто­яв в опо­зи­ції до Ягай­ла, не визна­ю­чи його прав на вели­кок­нязівсь­кий пре­стол. Не став чини­ти опір опір мос­ковсь­ко­му війсь­ку і здав Труб­чевськ (114, с. 110). Один з героїв Кули­ковсь­кої бит­ви. У 1388 р. повер­нув­ся у Лит­ву і склав васаль­ну при­ся­гу (13.12.1388 р.). Згід­но Любе­ць­ко­го пом’я­ни­ка дру­жи­ну зва­ли Анною (поз.82) і вона, напев­но, похо­ди­ла з Ольговичів.

4/1. КОСТЯН­ТИН ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1330 † піс­ля 1386)

Схо­же, що спо­чат­ку, як і інші стар­ші бра­ти, висту­пав про­ти Ягай­ла (2075, s.54–56), але у 1383- 1386 рр. перей­шов на його сто­ро­ну (2053, s.237–239).

Пра Кан­стан­ці­на, трэця­га сына Аль­гер­да ад пер­шай жон­кі, род­на­га бра­та кара­ля Улад­зі­сла­ва Ягай­лы, гісто­рыя заха­ва­ла для нас толь­кі дзве ўзгад­кі пад 1383 i 1384 гг., ужо ў 1393 г. ён быў назва­ны нябож­чы­кам. Лічыц­ца, што ён вало­даў Чар­та­рыс­кам i Чар­ня­хо­вам. З невя­до­май жон­кай пакі­нуў сыноў Гле­ба ды Васіля.

КН. ВОЛО­ДИ­МИР ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (бл. 1335 – бл. 1398) 

– пер­ший уділь­ний київ. князь з литов. прав­ля­чої дина­стії Оль­гер­до­ви­чів (1362–94), один із стар­ших синів вел. кн. литов. Оль­гер­да від його пер­шо­го шлю­бу. Охре­ще­ний матір’ю за хри­сти­ян. обря­дом і вихо­ва­ний у сло­в’ян. зви­ча­ях і тра­ди­ціях. Кня­зю­вав у Києві з поч. 1362, замі­нив­ши нестій­ко­го до впливів Золо­тої Орди і Вели­ко­го князів­ства Мос­ковсь­ко­го кн. Федо­ра, ймо­вір­но, Оль­гер­до­во­го дядь­ка. Як київ. князь і один з воєна­чаль­ни­ків брав участь у широ­ко­мас­штаб­ній про­ти­ор­динсь­кій кам­панії Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го (ВКЛ) 1362. У Києві був у ролі про­від­ни­ка політи­ки Оль­гер­да. Дбав про збіль­шен­ня екон. та політ. ваги Киє­ва, роз­ши­рен­ня кор­донів Київсь­ко­го князів­ства, тер. яко­го знач­но зрос­ла вна­слі­док при­єд­нан­ня Пере­я­с­лав­щи­ни і дея­ких чер­ні­го­во-сіверсь­ких воло­стей, повер­нен­ня Києву реаль­но­го зна­чен­ня заг.-рус. церк. сто­ли­ці. Як київ. князь в.О. був одним з іні­ціа­торів звер­нен­ня литов.-рус. еліти ВКЛ до кон­стан­ти­но­польсь­ко­го патріар­ха Філо­фея Кок­кі­на з про­хан­ням поста­ви­ти київ. мит­ро­по­ли­том ієро­мо­на­ха Кипрія­на, посвя­че­но­го у цей сан 2 груд. 1375. Наступ­ні 10 років – період тіс­но­го політ. спів­робіт­ництва в.О. з мит­ро­по­ли­том Кипрія­ном, під впли­вом яко­го він перебував.

На поч. 70‑х рр. 14 ст. Київ стає цен­тром кар­бу­ван­ня монет в.О. (на сьо­год­ні їх знай­де­но бл. 1200, семи осн. типів у більш як пів­то­ра десят­ка пунк­тах Серед. Наддні­прян­щи­ни). На пере­важ­ній біль­шо­сті цих монет є зоб­ра­жен­ня «князівсь­ко­го зна­ка», що нага­дує дав­ньо­рус. знак Рюри­ко­ви­чів і атри­буєть­ся як схе­ма­тичне зоб­ра­жен­ня церк­ви. В доку­мен­тах, що при­зна­ча­ли­ся для внутр. обі­гу, в.О. титу­лує себе «З Божої лас­ки князь Київсь­кий», але у між­нар. уго­дах зазна­чав лише сту­пінь спорід­не­но­сті з вел. кн. литов. 1383 усу­нув одно­го з кон­ку­рен­тів Кипрія­на у бороть­бі за Київсь­ку мит­ро­полію – ниже­го­родсь­ко­го архіє­пис­ко­па Діо­нисія, уже постав­ле­но­го мит­ро­по­ли­том. Взим­ку 1379–80 рр. в.О. при­єд­нав­ся до очо­лю­ва­ної вел. кн. моск. Дмит­рієм Донсь­ким анти­ор­динсь­кої і анти­ли­тов. коалі­ції пн.-рус. князівств і земель, але в остан­ню мить утри­мав­ся від участі в Кули­ковсь­кій битві 1380, де було роз­гром­ле­но ординсь­ке війсь­ко Мамая.

Піс­ля укла­ден­ня Кревсь­кої дина­стич­ної унії (див. Кревсь­ка унія 1385) вияви­ла­ся роз­біж­ність політ. інте­ресів і цілей в.О. й мит­ро­по­ли­та Кипрія­на. Київ. кн. прий­няв сто­ро­ну іні­ціа­то­ра унії польс. коро­ля Вла­ди­сла­ва II Ягай­ла, а Кипріян – кн. Віто­вта Кей­с­ту­то­ви­ча, який очо­лив анти­уній­ну опо­зи­цію у ВКЛ. 1388 в.О. як васал дав при­сяж­ну гра­мо­ту Вла­ди­сла­ву II Ягай­лу, польс. коро­леві Ядвізі та Короні Польсь­кій, обі­ця­ю­чи збері­га­ти їм вір­ність і нада­ти допо­мо­гу в разі потре­би. 1386 був у Кра­ко­ві на коро­на­ції Ягай­ла. 1387 разом з чер­ні­го­во-сіверсь­ким кн. Дмит­ром-Кори­бу­том Оль­гер­до­ви­чем пере­бу­вав на Ягай­ло­во­му дворі у Віль­но (нині м. Віль­нюс), а 1390 військ. заго­ни обох цих князів у скла­ді королів. військ бра­ли штур­мом м. Грод­но (нині Біло­русь), центр володінь Віто­вта. 0Островська уго­да 1392 між Ягай­лом і Віто­втом була для в.О. вкрай неспри­ят­ли­ва. Прий­шов­ши до вла­ди у ВКЛ, Віто­вт, за зго­дою і при під­т­рим­ці Ягай­ла, взяв курс на політ. ослаб­лен­ня і лікві­да­цію най­біль­ших уділь­них князівств. Рішен­ня про відібран­ня у в.О. Киє­ва і Київ. князів­ства було прий­ня­те Віто­втом, Вла­ди­сла­вом II Ягай­лом і Скир­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем на поч. груд. 1392 в м. Белз. Однак його реалі­за­ція затяг­ла­ся через від­мо­ву Дмит­ра-Кори­бу­та і подільсь­ко­го кн. Федо­ра Корія­то­ви­ча визна­ти вла­ду Віто­вта. Лише піс­ля роз­гро­му висту­пів цих князів, напри­кін­ці 1394, при посе­ред­ниц­тві королів. емі­сарів в.О. був «виве­де­ний» з Киє­ва, отри­мав­ши нато­мість доволі знач­ний уділ в Поліс­сі з міста­ми Копил (нині м. Копиль) і Слу­цьк (оби­д­ва нині Білорусь).

П. невдо­взі піс­ля 1398. Похо­ва­ний в Успенсь­ко­му соборі Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря, опіку­ном і бла­годій­ни­ком яко­го він вважався.

Зали­шив по собі трьох синів – Олек­сандра (Олель­ка; див. Олель­ко Воло­ди­ми­ро­вич), Іва­на і Андрія, а також доч­ку Ана­стасію, вида­ну заміж 1384 за Васи­ля Михай­ло­ви­ча, уділь­но­го тверсь­ко­го кня­зя у м. Кашин (нині місто Тверсь­кої обл., РФ).

6/1. КН. ФЕДІР ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1332/1333 † бл.1394).

Князь рат­ненсь­кий (до 1377 ‑1394 рр.), кобринсь­кий (до 1387–1394 ? рр.). Не хотів при­ся­га­ти Ягай­ло­ві як польсь­ко­му коро­лю, вва­жа­ю­чи, що навіть у ньо­го біль­ше прав (2053, s. 116–120). Мож­ли­во, що отри­мав Рат­ненсь­ке князів­ство ще від Любар­та Геди­мі­но­ви­ча. Я.Тенговський вва­жає його най­стар­шим з синів Оль­гер­да і легітим­ним спад­коєм­цем, трон яко­го захо­пив Ягай­ло (2067, s. 130–132).

потрап­ляє в поле нашо­го зору під час політич­ної кри­зи у Вели­ко­му князів­стві, зумо­в­ле­ної смер­тю його бать­ка. За хронікою Гер­ма­на з Варт­берґе, в якій фігу­рує як Оль­ґер­дів син Код­це­ре, уліт­ку 1377 р. він перей­шов разом зі своїм дядь­ком Любар­том під сюзе­рені­тет Людо­віка Анжуйського2. З листа коро­ля паду­ансь­ко­му пра­ви­те­лю дові­дує­мо­ся, що пер­во­род­ний (!) Оль­ґер­дів син Федір, спад­коє­ме­ць пре­сто­лу, при­сяг­нув йо­му разом із дво­ма сина­ми на вір­ність і отри­мав нато­мість у Польсь­ко­му ко­ролівстві рези­ден­цію з кіль­ко­ма міста­ми й селами3. Литовсь­ко-русь­ким нара­ти­вам цей наща­док Ґеди­мі­на відо­мий мало. Волинсь­кий літо­пис та лі­топис Рачинсь­ко­го зга­ду­ють його тіль­ки в перелі­ках синів Ольґерда4 Хро­ніка Бихов­ця та Євреї­новсь­кий літо­пис дода­ють, що він мав ім’я Федір-Санґуш­ко, а «уділ» його ста­но­вив город Любомль5 Матей Стрий­ковсь­кий, спів­ста­вив­ши в пошу­ках істи­ни 15 «дав­ніх русь­ких і литовсь­ких літо­писів», теж нази­ває його Федо­ром-Санґуш­ком і виво­дить від ньо­го Санґуш­ків-Кошерсь­ких та Санґуш­ків-Ковельсь­ких6. Із російсь­ких пам’яток І Софійсь­кий літо­пис стар­шо­го зво­ду, про­то­граф яко­го лежить в осно­ві біль­шо­сті загаль­но­русь­ких літо­писів дру­гої поло­ви­ни XV—XVI ст.7, зга­дує Федо­ра в пере­ліку синів Ольґерда8, а Вос­кре­сенсь­кий, де родо­во­ду Ґеди­мі­но­ви­чів при­свячена окре­ма гла­ва, уза­галі мов­чить про нього9 У спис­ках Оль­ґер­до­вих синів, які пода­ють польсь­кі хроні­сти та Бар­тош Папро­ць­кий, теж немає осо­би на ім’я Федір1. За акто­ви­ми дже­ре­ла­ми, 1387 р. серед Ґеди­мі­но­ви­чів, які допо­ма­га­ли коро­леві Ядвізі від­би­ра­ти в угрів Галич, був князь Федір із Ратнег2, а 1394 р. князь Федір Рат­ненсь­кий разом із дво­ма інши­ми литовсь­кими дина­ста­ми видав Яґай­ло­ві поруч­ний лист за Андрія Ольґердовича3.

Казі­меж Стад­ни­ць­кий ото­тож­ню­вав Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча русь­ких лі­тописів із його бра­том Віґун­том, відо­мим з акто­вих дже­рел та польсь­ких хронік, а Федо­ра Рат­ненсь­ко­го від­но­сив до русь­ких князів4. Юзеф Вольф довів, що Федір із Рат­на був сином Оль­ґер­да і що від ньо­го пішли Кобринсь­кі, Крос­ни­чинсь­кі й Санґушки5 Арка­дій Лонґі­нов іден­ти­фіку­вав Федо­ра Оль­ґер­до­ви­ча русь­ких літо­писів зі зга­ду­ва­ним польсь­ки­ми хроніста­ми Любар­том Ольґердовичем6. Зиґ­мунт Рад­зи­мінсь­кий спо­чат­ку схи­ляв­ся до того, що Федір із Рат­на був одним із двох одной­мен­них синів Любар­та Ґедиміновича7, а піз­ні­ше слі­дом за Лонґі­но­вим вва­жав його Оль­ґер­до­вим сином, що мав також ім’я Любарт8 Оскар Гале­ць­кий пока­зав, що Федір Оль­ґер­до­вич тотож­ний кня­зю Код­де­ре прус­сь­ко­го хроні­ста, і ввів у нау­ко­вий обіг наве­дені вище дані листа Людо­віка Анжуйського9 Судя­чи з того, що 1366 р. верхів’я Прип’яті потра­пи­ло в ту части­ну Воло­ди­мирсь­кої зем­лі, яка відій­ш­ла до Польщі10, 1370 р. Ґеди­мі­но­ви­чі повер­нули ці втрати11, а вліт­ку 1377 р. Федір при­ся­гав уже разом із Любар­том на вір­ність Людо­віку Анжуйсь­ко­му, він з’явився на дослід­жу­ваній нами тери­торії десь піс­ля 1370 р. Дані про володін­ня нащад­ків кня­зя дають під­ста­ви дума­ти, що його наділ у над­бан­нях литовсь­кої дина­стії ста­но­ви­ли Ратен, Вет­ли й Любо­мль на Волині та успад­ко­ва­ний піс­ля бать­ка біло­русь­кий Ко­брин, воло­сті яких зли­ва­ли­ся в суціль­ний масив, і що піс­ля смер­ті бра­та Віґун­та йому пере­пав ще суміж­ний із ними Кошер з округою.

2. Wartberge Hermami de. Chronicon Livoniae... — S. 114—115.
3 Rerum Italicarum Scriptores... — T. 17, p. 1, vol. 1. — P. 145–146 (29. 09. 1377, Буда).
4 ПСРЛ. — T. 35. — C. 120, 154. Пер­ший із нара­тивів, про­то­граф яко­го в частині, що ціка­вить нас тут, має російсь­ке поход­жен­ня, дату­ють почат­ком XVI ст. (Коваль­
ский Н. П., Мыцык Ю. А. Укра­ин­ские лето­пи­си... — С. 83).
5 ПСРЛ. — Т. 32. — С. 141, 223. Пер­шу пам’ятку дату­ють 1530-ми рока­ми (Ючас М. А. Хро­ни­ка Быхов­ца... — С. 225). Дру­га скла­де­на десь у сере­дині XVI ст., оскіль­ки останні
пові­дом­лен­ня її дату­ють­ся 1540-ми роками.
6 Stryjkowski М. Kronika... — Т. 2. — S. 57–58 (1582).
7 Лурье Я. С. Лето­пись Софий­ская I... — С. 57–60.
8 ПСРЛ. — Т. 6, вып. 1. — Стб. 450. Те саме див.: там же. — Т. 4, ч. 1, вып. 1. — С. 306; т. 11.-С . 26; т. 15.-Стб. 117,436; т. 16.-Стб. 103;т.42.-С. 137.
9 ПСРЛ. — Т. 7. — С. 255–256. Нара­тив дату­ють 1540-ми рока­ми (Леви­на С. А. Ле­топись Вос­кре­сен­ская. ..- С . 39–42).

1 Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście... — T. 3. — S. 384 (1455–1480);
MechoviaM. de. Chronica... — P. CCLXIV (1521); BielskiM. Kronika wszystkiego świata... — List 225 v. (1551); BielskiM„ Bielski J. Kronika polska... — S. 257 (1597); Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego... — S. 764–765 (1584); Kromer M. Kronika... — S. 709 (1611).
2 Codex epistolaris Vitoldi... — P. 13 (1387; «Fedario de Rathin»).
3 Akta UPL. — S. 32 (18. 02. 1394, Доля­ти­чі; «Fedorius Ratnensis»).
4 StadnickiK. Bracia Władysława Jagiełły... — S. 33, 241–242.
5 Wolff J. O kniaziach Kobryńskich... — S. 4–7; ejusdem. Ród Gedimina... — S. 119—120; ejusdem. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 162,422.
6 Лон­ги­нов А. В. Князь Федор-Любарт Оль­гер­до­вич... — C. 2–7.
7 Radzimiński Z. L. Zdanie sprawy o pracy р. J. Wolffa... — S. 6–7.
8 Ejusdem. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 7–8,13.
9 Halecki O. Przyczynki genealogiczne... — S. 102, nota 28.
10 Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 56, przyp. 2.
11 Czarnków Joannis de. Chronicon Polonorum... — P. 643–644.

7/1. АГРИ­ПИ­НА ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* бл.1334 † 1393)

З огля­ду на дати шлю­бів доч­ки Оль­гер­да від пер­шої дру­жи­ни, напев­но, наро­ди­ли­ся піз­ні­ше від синів. Агри­пи­на най­пер­шою була вида­на заміж, отже вона най­стар­ша. У 1354 р. її вида­ли за Бори­са Костян­ти­но­ви­ча (115, с.62; 116, с.228; 119, с.9; 114, с.204), кня­зя горо­де­ць­ко­го (1356–1383 рр.) і ниже­го­родсь­ко­го (1365, 1383–1387, 1389–1392 рр.), який помер у мос­ковсь­кій в’яз­ни­ці у 1394 р. Сама Агри­пи­на помер­ла на рік рані­ше (1786, s.78).

8/1 NN ОЛЬГЕРДІВНА

9/1. NN ОЛЬГЕРДІВНА

10/1. КЕН­НА-САЛО­МЕЯ ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* бл.1351 † 27.03.1368)

Т.Василевський (2097, s.27), спи­ра­ю­чи­ся на Яна з Чарн­ко­ва, вва­жає її доч­кою Кей­с­ту­та, що супере­чить запи­су про смерть Кен­ни з вка­зан­ням точ­ної дати у кален­дарі кра­ківсь­кої кате­д­ри, де вона назва­на доч­кою Оль­гер­да (276, t.5, s. 143). Одним з аргу­мен­тів йому слу­жить погансь­ке ім’я княж­ни. З цим погод­жуєть­ся Г.Блащик, який однак вва­жає Кен­ну доч­кою Оль­гер­да (1760, s. 105). У тако­му випад­ку вона мог­ла бути доч­кою Оль­гер­да від пер­шо­го шлю­бу, що доз­во­ля­ло би від­не­сти дату її народ­жен­ня до 1335–1336 рр. Я.Тенговський звер­нув ува­гу, що ім’я Кен­на може бути похід­ною від Куне­гун­да (2076, s. 131). Зре­штою це не є визна­чаль­ним, поза­як Уля­на також мог­ла назва­ти свою первіст­ку литовсь­ким іме­нем (литовсь­кі іме­на отри­ма­ли і всі бра­ти Кен­ни), дав­ши її також хре­стильне ім’я, яке у дже­ре­ла не потра­пи­ло, поза­як кня­ги­ня піз­ні­ше ста­ла като­лич­кою. На дум­ку О.Бальзера (1739, s.471) та Г.Пашкевича (1947, s.336) саме вона була най­стар­шою з дітей від шлю­бу Оль­гер­да з Уля­ною. Слі­дом за Я.Тенговським ми розді­ляє­мо ці дум­ки, а також від­но­си­мо сам шлюб до дати не піз­ні­ше люто­го 1351 р. Звід­си вип­ли­ває, що Кен­на наро­ди­ла­ся до кін­ця 1351 р. У 1359 р. вона була вида­на за Кази­ми­ра IV, кн.щецінського, доб­жинсь­ко­го і бид­го­щсь­ко­го († 1368 р.) (2076, s.127–133).

11/1. NN ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* бл.1353 † піс­ля 1371)

У 1371 р. вида­на за Іва­на Семе­но­ви­ча, кня­зя ново­сильсь­ко­го (714, с.300). Судя­чи з того, що вона була вида­на заміж піс­ля Кен­ни, мож­на не сум­ні­ва­ти­ся, що й наро­ди­ла­ся вона піс­ля неї. Тоб­то дату її народ­жен­ня мож­на від­не­сти до почат­ку 1353 р. (1786, s.78).

12/1. ЯГАЙ­ЛО-ЯКІВ-ВЛА­ДИ­СЛАВ ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1354 † 1.06.1434)

Вел. кн. литовсь­кий (1377–1392 рр.), кор. польсь­кий (1386–1434 рр.). Був одру­же­ний чоти­ри рази: 18.02.1386 р. з коро­ле­вою Ядві­гою (* 1373 † 17.07.1399); 24.01.1402 з Анною, доч­кою Віль­гель­ма, гра­фа Цельсь­ко­го (*1380/81 † 20/21.03.1416); 2.05.1417 р. з Ельж­бе­тою Гра­новсь­кою, доч­кою сан­до­мирсь­ко­го воє­во­ди Отто з Піль­че, вдо­вою піс­ля Виш­ля Чам­бор­зе, Янчи­ка Гічинсь­ко­го та Він­цен­тія з Гра­но­ва, (* бл.1372 † 12.05.1420); 7.02.1422 р. з кн. Софією Андріїв­ною Голь­шансь­кою (* бл.1405 † 21.09.1461 ) (2098). Дис­кусій­ною зали­шаєть­ся дата народ­жен­ня Ягай­ла. Ми не Погод­жує­мо­ся з вер­сією Т. Васи­левсь­ко­го, який вва­жає Скір­гай­ла стар­шим за Ягай­ла (2097, s. 17–34). Ще раз перевірив­ши дже­ре­ла, ми у біль­шо­сті випад­ків під­т­ри­мує­мо дату­ван­ня народ­жень дітей Оль­гер­да і Уля­ни (почи­на­ю­чи від незна­ної з імені дру­жи­ни ново­сильсь­ко­го кня­зя) за Г. Декер-Гау­фом (1786, s.78–79), ціл­ком усві­дом­лю­ю­чи умов­ність самих дату­вань. Ягай­ло-Яків запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 143).

13/1. ЕЛЕ­НА ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА, В МОН. ЕВПРАК­СИЯ (* 1354/1359 † 15.08.1437, Москва)

удель­ная кня­ги­ня сер­пу­хов­ская (с 1372). Дочь вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Оль­гер­да от 2‑го бра­ка с твер­ской княж­ной Улья­ной (Иули­а­ни­ей) Алек­сан­дров­ной (ум. 17.3.1392), доче­рью вели­ко­го кня­зя твер­ско­го и вла­ди­мир­ско­го Алек­сандра Михай­ло­ви­ча. Еди­но­кров­ная сест­ра Андрея Оль­гер­до­ви­ча, Дмит­рия Оль­гер­до­ви­ча и Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча. Род­ная сест­ра Скир­гай­ло, Дмит­рия-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, Ягай­ло и Свид­ри­гай­ло. Пле­мян­ни­ца Кей­с­ту­та. Дво­ю­род­ная сест­ра Вито­вта. Жена Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча. Бабуш­ка Васи­лия Яро­сла­ви­ча и Марии Ярославны.

Воз­мож­но, летом 1363 г. была кре­ще­на мит­ро­по­ли­том Алек­си­ем в Тве­ри (поль­ский иссле­до­ва­тель Я. Тен­гов­ский отно­сит это сви­де­тель­ство к Евфро­си­нии – буду­щей супру­ге вели­ко­го кня­зя рязан­ско­го Оле­га Ивановича).

В кон­це лета 1371 г., во вре­мя при­ез­да литов­ско­го посоль­ства в Моск­ву для уре­гу­ли­ро­ва­ния мос­ков­ско-литов­ских отно­ше­ний после вто­ро­го из похо­дов Оль­гер­да 1368–1372 гг. (состо­ял­ся в 1370), была заоч­но обру­че­на с сер­пу­хов­ским кня­зем Вла­ди­ми­ром Андре­еви­чем. Сва­дьба была сыг­ра­на, по всей види­мо­сти, меж­ду 7 и 24 янва­ря 1372 г. Извест­ны 7 сыно­вей, родив­ших­ся в этом бра­ке: Иван Вла­ди­ми­ро­вич (меж­ду 23.5.1381 и 24.6.1381 – 7.10.1422), Семён Вла­ди­ми­ро­вич (меж­ду 1382 и 1384 – 18.1.1427), Андрей Вла­ди­ми­ро­вич (меж­ду 1385 и 1387 – 5.11, не позд­нее 1395), Яро­слав Вла­ди­ми­ро­вич (в кре­ще­нии Афа­на­сий) (18.1.1389–16.8.1426), Фёдор Вла­ди­ми­ро­вич (26.1.1390 – 17.6, не позд­нее 1395), Андрей Вла­ди­ми­ро­вич Мень­шой (меж­ду 1391 и 1393 – осень 1426), Васи­лий Вла­ди­ми­ро­вич (9.7.1394–1427).

Нака­нуне набе­га Тох­та­мы­ша 1382 г. уеха­ла в Тор­жок, где пере­жи­ла разорение.

По заве­ща­нию Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча (конец 1409 – нача­ло 1410) впер­вые сре­ди пред­ста­ви­тель­ниц мос­ков­ских Рюри­ко­ви­чей ста­но­ви­лась пол­но­прав­ной удель­ной пра­ви­тель­ни­цей. Ей отхо­ди­ли г. Лужа (пред­по­ло­жи­тель­но отож­деств­ля­ет­ся с горо­ди­щем Отя­ко­во близ одно­имён­ной дерев­ни в Боров­ском рай­оне Калуж­ской обла­сти; ранее вдо­вы мос­ков­ских Рюри­ко­ви­чей горо­да­ми не вла­де­ли) с 15 воло­стя­ми и 4 сло­бо­да­ми, сёла и дерев­ни, в том чис­ле под­мос­ков­ные (сёла Коло­мен­ское, Дья­ко­во, Нога­тин­ское, Тай­нин­ское, Коси­но и др.), она ста­но­ви­лась выс­шим тре­тей­ским судьей в спо­рах сыно­вей, кото­рые «при­ка­зы­ва­лись» ей и были обя­за­ны её «чтить и слу­шать». Из мос­ков­ских дохо­дов Елене Оль­гер­довне заве­ща­лась треть всех тор­го­вых пошлин. Кня­ги­ня полу­чи­ла от мужа так­же «ста­до седел­ное» (бое­вых коней), рабо­чих лоша­дей и кобылиц.

По душе мужа и умер­ших детей (веро­ят­но, выпол­няя рас­по­ря­же­ние, сде­лан­ное Вла­ди­ми­ром Андре­еви­чем неза­дол­го до смер­ти) пожа­ло­ва­ла вско­ре после 1410 г. мит­ро­по­ли­ту Фотию село Куд­ри­но и двор сер­пу­хов­ских кня­зей на Трёх Горах в окру­ге Моск­вы (ныне тер­ри­то­рия Мос­ков­ско­го зоопарка).

Вплоть до сво­е­го постри­же­ния жила на боль­шом дво­ре сер­пу­хов­ских кня­зей за алта­ря­ми Архан­гель­ско­го собо­ра Мос­ков­ско­го Крем­ля. Име­ла сво­их бояр и соб­ствен­ный двор. Соби­ра­ла с уде­ла дани боль­ше всех сво­их сыно­вей (88 руб.).

В 1427 г. после смер­ти всех сво­их сыно­вей ста­ла пра­ви­тель­ни­цей-регент­шей все­го Сер­пу­хов­ско­го кня­же­ства при мало­лет­них «вну­ча­тах». Неста­биль­ная внут­ри­по­ли­ти­че­ская обста­нов­ка и эпи­де­мии выну­ди­ли её для выпла­ты дани и дру­гих потреб­но­стей брать сред­ства в долг, сум­ма кото­ро­го в нача­ле 1430‑х гг. соста­ви­ла 780 руб.

Елене Оль­гер­довне уда­лось удач­но выдать замуж сво­их вну­чек: Еле­ну Яро­слав­ну (ум. не ранее 1466) – за верей­ско­го кня­зя Миха­и­ла Андре­еви­ча (ранее осе­ни 1432), Марию Яро­слав­ну – за вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го Васи­лия II Васи­лье­ви­ча (8 фев­ра­ля 1433).

В кон­це 1432 – нача­ле 1433 гг. пере­да­ла Сер­пу­хов­ское кня­же­ство в управ­ле­ние вну­ку Васи­лию Яро­сла­ви­чу, отно­ше­ния с кото­рым у неё не скла­ды­ва­лись (Мазу­ров. 2008. С. 247, 253).

Око­ло 1433 г. постриг­лась в мона­ше­ство в мос­ков­ском в честь Рож­де­ства Пре­свя­той Бого­ро­ди­цы жен­ском мона­сты­ре (осно­ван меж­ду 1380 и 1389 мате­рью Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча – кня­ги­ней Мари­ей Ива­нов­ной; до кон­ца 15 в. рас­по­ла­гал­ся «на Подо­ле» «на рву» в Мос­ков­ском Крем­ле) с име­нем Евпрак­сия. В нача­ле 1434 г., почув­ство­вав ухуд­ше­ние здо­ро­вья, соста­ви­ла свою духов­ную гра­мо­ту – древ­ней­шую из сохра­нив­ших­ся заве­ща­ний кня­гинь – пред­ста­ви­тель­ниц мос­ков­ских Рюри­ко­ви­чей. Глав­ны­ми её душе­при­каз­чи­ка­ми ста­ли зять, вели­кий князь Васи­лий II Васи­лье­вич, и его мать – дво­ю­род­ная пле­мян­ни­ца Еле­ны Оль­гер­дов­ны вели­кая кня­ги­ня мос­ков­ская Софья Витовтовна.

Свою недви­жи­мость она раз­де­ли­ла меж­ду ними, вну­ком Васи­ли­ем Яро­сла­ви­чем, сно­ха­ми – кня­ги­ня­ми Васи­ли­сой Семё­нов­ной (вдо­вой Семё­на Вла­ди­ми­ро­ви­ча) и Улья­ной (вдо­вой Васи­лия Вла­ди­ми­ро­ви­ча), а так­же внуч­кой – княж­ной Мари­ей Ива­нов­ной. Из духов­ных кор­по­ра­ций сёла и дерев­ни полу­чи­ли Рож­де­ствен­ский жен­ский мона­стырь (3 села и доход с села Одри­ны), а так­же мос­ков­ский в честь празд­ни­ка Чуда архи­стра­ти­га Миха­и­ла в Хонех муж­ской мона­стырь (2 села) и Архан­гель­ский собор в Мос­ков­ском Крем­ле (3 села).

Погре­бе­ние Еле­ны Оль­гер­дов­ны совер­шил мит­ро­по­лит Исидор.

Была похо­ро­не­на в Рож­де­ствен­ском собо­ре Рож­де­ствен­ско­го жен­ско­го мона­сты­ря в Мос­ков­ском Крем­ле. После пере­но­са оби­те­ли на совре­мен­ное место (око­ло 1500) захо­ро­не­ние Еле­ны Оль­гер­дов­ны было, по всей види­мо­сти, пере­не­се­но в новый собор (постро­ен в 1501–1505).

∞, Кн. Вла­ди­мир Андре­евич Серпуховский.

14/1. СКІР­ГАЙ­ЛО-ІВАН ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1356 † 1396)

Князь поло­ць­кий (1376–1386 рр.), тро­ць­кий (1382–1387 рр.), вел. кн. київсь­кий (1395–1396 рр.),

наміс­ник вел. кн. литовсь­ко­го (1387–1392 pp.). Най­б­лиж­чий сорат­ник Ягай­ла. Отрує­ний на бен­кеті Фоми, мит­ро­по­ли­чо­го наміс­ни­ка св.Софії у Києві (140, с.65, 72, 90, 101, 138, 159, 186, 207, 228). Запи­сан в Печер­ском сино­ди­ке «вели­ко­го кня­зя Скир­гай­ло, наре­чен­но­го в свя­том кре­ще­нии Иоан­ном» [Древ­ний помя­ник Кие­во-Печер­ской Лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) / Голу­бев С. – Чте­ния в исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра лето­пис­ца, 1891 г., т. 6, при­ло­же­ние, с. 7].

На осно­ва­нии дого­во­рен­но­стей с ливон­ским отде­ле­ни­ем Тев­тон­ско­го орде­на 1385 г. князь Андрей Оль­гер­до­вич и ливон­ский магистр в нача­ле 1386 г. пред­при­ня­ли поход на Лит­ву, начав­ший­ся 2 фев­ра­ля — как раз в то вре­мя, когда Ягай­ло, литов­ские кня­зья и бояре нахо­ди­лись в Кра­ко­ве. Союз­ни­ки напра­ви­лись в рай­он Виль­ни и Ошмян, а Свя­то­слав Смо­лен­ский по согла­со­ва­нию с ними — к Орше, Витеб­ску и Мсти­слав­лю, при­чем ему уда­лось овла­деть Луком­лем 65. Одна­ко успе­хи были крат­ко­вре­мен­ны­ми. Вито­вт, Скир­гай­ло, Семён-Лугвень и Кази­мир-Кори­гай­ло, быв­ший намест­ник мсти­слав­ский, спеш­но напра­ви­лись из Кра­ко­ва в Лит­ву, что­бы высту­пить на сто­роне Ягай­ла (Akta unji Polski z Litwą (1385–1791) / Wyd. S. Kutrzeba i W. Semkowicz. Kraków, 1932. № 6, 10–14). Скир­гай­ло с боль­шим отря­дом литов­ских войск захва­тил Лукомль и в бит­ве на р. Вех­ре 29 апре­ля 1386 г. раз­бил смоль­нян. Князь Свя­то­слав погиб, а его дети Юрий и Глеб ока­за­лись в пле­ну (ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 2. С. 343–344; Лiц­кевiч А. У. «Апо­вес­ць пра абло­гу Мсціслаў­ля» кан­ца XIV — пачат­ку XV стст. // Здаб­ыт­кі: даку­мен­таль­ныя пом­нікі на Бела­русі. Вып. 9. Мн., 2007. С. 127–146. 2007). Впро­чем, Юрий вско­ре был поса­жен в не заня­тый литов­ски­ми вой­ска­ми Смо­ленск и соглас­но сво­ей гра­мо­те от 16 сен­тяб­ря 1386 г. обя­зал­ся «со Ондре­емъ полоц­кимъ и с поло­ча­ны миру не дер­жа­ти... а ни сыла­ти ся» (Смо­лен­ские гра­мо­ты XIII–XIV веков / Подг. Т. А. Сум­ни­ко­ва и В. В. Лопа­тин. М., 1963. С. 72).

20 фев­ра­ля 1387 г. («в самый день Попе­лов») под­пи­сал в Вильне при­ви­лей поль­ско­го коро­ля и вели­ко­го литов­ско­го кня­зя Вла­ди­сла­ва II Ягай­ло фео­да­лам ВКЛ, кото­рые при­ня­ли като­ли­че­скую веру. В спис­ке сви­де­те­лей были трок­ский князь Скир­гай­ло, грод­нен­ский князь Вито­вт, ново­груд­ский князь Кори­бут, мсти­слав­ский князь Кори­гай­ло (Кази­мир), кер­нов­ский князь Вигунд (Алек­сандр), мазо­вец­кие кня­зья — Ян и Земо­вит, а так­же лица Поль­ско­го коро­лев­ства — познан­ский вое­во­да Бар­тош из Висен­бур­га, сан­до­мир­ский каш­те­лян Кри­стин и др. 66.

После Смо­лен­ска насту­пи­ла оче­редь Полоц­ка. Попыт­ка Скир­гай­ла взять Полоцк не уда­лась. Лишь в резуль­та­те оса­ды, в кото­рой участ­во­ва­ли и немец­кие вой­ска, город пал. Князь Андрей был отправ­лен в Хен­цин­ский замок, где про­вел семь лет до мар­та 1394 г. (ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 2. С. 347; Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 po 1420. (Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 15.) Kraków, 1896. 1896. S. 183; Варонін В. А. Рэестр пут­ных баяр Полац­ка­га ваявод­ства 1585 года. Мінск, 2009. С. 2–6). 28 апре­ля 1387 г. фор­маль­но мож­но дати­ро­вать окон­ча­ние его кня­же­ния в Полоц­ке. Туда был поса­жен Скир­гай­ло Оль­гер­до­вич (в пра­во­слав­ном кре­ще­нии Иван) — млад­ший брат поль­ско­го коро­ля, вско­ре обе­щав­ший, что в слу­чае его без­дет­ной смер­ти Полоц­кое кня­же­ство отой­дет к Поль­ско­му коро­лев­ству. Это обе­ща­ние было тем более важ­ным, что Скир­гай­ло, ско­рее все­го, не был женат и не имел детей. 67 Одно­вре­мен­но Ски­гай­ло полу­чил Трок­ское и Мен­ское кня­же­ства, что обес­пе­чи­ва­ло ему осо­бое место в реа­ли­за­ции пла­нов Ягай­ла по удер­жа­нию в под­чи­не­нии земель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го (подроб­нее см.: Nikodem. 1998). В жало­ван­ной поль­ско­го коро­ля, литов­ско­го и «рус­ко­го» «гос­по­да­ря» гово­рит­ся, что Скир­гай­лу пере­да­но его «место». Лен­ная гра­мо­та Скир­гай­ла, литов­ско­го кня­зя и «гос­по­да­ря трок­ско­го и полоц­ко­го», поль­ско­му коро­лю Вла­ди­сла­ву II Ягай­лу и коро­ле­ве Ядви­ге была выда­на спу­стя пол­то­ра меся­ца после пожа­ло­ва­ния Скир­гай­лу Полоц­ка и нака­нуне отъ­ез­да Ягай­ла в Поль­шу: 1 июля 1387 г. король уже нахо­дил­ся в Люб­лине (Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły 1386–1434. Warszawa, 1972. S. 30).

В резуль­та­те Полоц­кая зем­ля пере­ста­ла быть местом прак­ти­че­ски посто­ян­но­го пре­бы­ва­ния кня­зя. Вопре­ки жало­ван­ной гра­мо­те Вла­ди­сла­ва (№ ) Скир­гай­ло при­зна­ет, что Полоц­кое кня­же­ство он полу­чил лишь из рук Ягай­ла, и не ссы­ла­ет­ся при этом на волю отца. Поло­же­ние Скир­гай­ла, судя по его лен­ной гра­мо­те, корен­ным обра­зом отли­ча­лось от поло­же­ния кня­зя Андрея. Послед­ний назы­вал себя «коро­лем Полоц­ка», а Полоц­кую зем­лю — «коро­лев­ством Полоц­ким»; Скир­гай­ло — лишь «гос­по­дарь» Полоц­ка, одно­вре­мен­но и «князь литов­ский» (послед­нее — по пра­ву рож­де­ния); Скир­гай­ло уже не поль­зу­ет­ся титу­лом «полоц­ко­го кня­зя», хотя по отно­ше­нию к Полоц­кой зем­ле он упо­треб­ля­ет тер­мин «кня­же­ство». Скир­гай­ло при­зна­ет, что Полоц­кое кня­же­ство он полу­чил лишь из рук Ягай­ла, и не ссы­ла­ет­ся при этом на волю отца.

После заклю­че­ния поль­ско-литов­ско­го дина­сти­че­ско­го сою­за, за кото­рым в исто­рио­гра­фии закре­пи­лось не совсем точ­ное назва­ние Крев­ской унии 1385 г., вой­на Орде­на с Лит­вой про­дол­жа­лась: в 1386–1389 гг. Орден орга­ни­зо­вал 11 разо­ри­тель­ных похо­дов («рейз») на вла­де­ния литов­ских кня­зей, глав­ным обра­зом на Жомойть. В нача­ле 1387 г. поль­ский король Вла­ди­слав II Ягай­ло попы­тал­ся достичь согла­ше­ния с вели­ким маги­стром Конра­дом Цёлл­не­ром фон Ротен­штей­ном. Пере­ми­рие меж­ду Лит­вой и ливон­ским отде­ле­ни­ем Тев­тон­ско­го орде­на 9 июля 1387 г. име­ло пере­лом­ное зна­че­ние для литов­ско-орден­ских отно­ше­ний, посколь­ку было пер­вым офи­ци­аль­но зафик­си­ро­ван­ным успе­хом на пути пре­кра­ще­ния войн, хотя и не охва­ты­ва­ло Жомойть. Достичь согла­ше­ния помог­ли общие эко­но­ми­че­ские инте­ре­сы ВКЛ и Ливо­нии — тор­гов­ля по Двине (Błaszczyk G. Dzieje stosunków polsko-litewskich. T. 2: Od Krewa do Lublina. Cz. 1. Poznań, 2007. T. 2. S. 114–117; там же ука­за­на лите­ра­ту­ра пред­ме­та). Из доку­мен­тов это­го пере­ми­рия сохра­ни­лась лишь гра­мо­та ливон­ско­го маги­стра Роби­на фон Эльт­ца. Несо­мнен­но, суще­ство­ва­ла, но не дошла до нас гра­мо­та вто­ро­го участ­ни­ка пере­го­во­ров — литов­ско­го кня­зя Скиргайла.

Вполне веро­ят­но, что в горо­де нахо­дил­ся Скир­гай­лов намест­ник, во вся­ком слу­чае в пери­о­ды его отсут­ствия там (труд­но себе пред­ста­вить, что­бы князь, поки­дая город, оста­вил его на про­из­вол судь­бы), одна­ко важ­ней­шие вопро­сы реша­лись кня­зем. Так, рижа­ни­ну Гер­ма­ну Дас­бер­гу в апреле–мае 1393 г. при­шлось отпра­вить­ся к Скир­гай­лу в Менск – оче­вид­но, весь­ма зна­чи­мый для него адми­ни­стра­тив­ный центр, – что­бы про­ве­сти пере­го­во­ры об осво­бож­де­нии задер­жан­ных там риж­ских куп­цов с их това­ра­ми и пору­чить­ся за них. 68 Пере­го­во­ры имен­но с кня­зем (и с поло­ча­на­ми), как уже гово­ри­лось, преду­смат­ри­ва­ет и устав дво­ра немец­ких куп­цов в Полоцке.

Это созда­ло пред­по­сыл­ки для даль­ней­ше­го роста само­сто­я­тель­но­сти горо­жан. Так, судя по все­му, при их уча­стии око­ло 1390 г. Полоцк на какое-то вре­мя «дал­ся» Вито­вту, вое­вав­ше­му с Ягай­лом и Скир­гай­лом, 69) но вско­ре был воз­вра­щён коро­лев­ско­му бра­ту. Одна­ко уже в 1392 г. Вито­вт при­ми­рил­ся с Ягай­лом и, полу­чив от него свою вот­чи­ну с цен­тром в Тро­ках, при­нял­ся устра­нять с поли­ти­че­ской сце­ны круп­ней­ших удель­ных кня­зей, кото­рые мог­ли слу­жить ему про­ти­во­ве­сом, или низ­во­дить их до тако­го поло­же­ния, кото­рое лиша­ло их это­го вли­я­ния. 70 Меро­при­я­тия Вито­вта не обо­шли сто­ро­ной и Полоцк: в апре­ле 1393 г. там ещё рас­по­ря­жал­ся Скир­гай­ло, 71 но не поз­же кон­ца октяб­ря того же года он ока­зал­ся при дво­ре поль­ско­го коро­ля, где и оста­вал­ся в после­ду­ю­щие меся­цы, 72 а, по-види­мо­му, к кон­цу 1394-го полу­чил Киев, ото­бран­ный у Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча, где вско­ре и умер. 73 Это озна­ча­ло, что власть над былы­ми вла­де­ни­я­ми Скир­гай­ла, в том чис­ле Полоц­кой зем­лей, пере­шла к Вито­вту. К сожа­ле­нию, неиз­вест­но, каким обра­зом это про­изо­шло. Судя по доку­мен­ту Вито­вта от 3 октяб­ря 1393 г., текст кото­ро­го сохра­нил­ся в спис­ке XV в., 74 дело не обо­шлось без кон­флик­та, так что при­ми­рять двух литов­ских кня­зей на встре­че во Льво­ве 75 при­шлось коро­ле­ве Ядви­ге. Зна­чит, Полоц­кая зем­ля долж­на была перей­ти под власть Вито­вта позд­ней вес­ной или летом 1393 г. Судя по тек­сту согла­ше­ния, в кото­ром упо­ми­на­ют­ся под­дан­ные (subditi) как Вито­вта, так и Скир­гай­ла, у это­го послед­не­го оста­лись какие-то вла­де­ния, но неиз­вест­но, где они рас­по­ла­га­лись, сохра­ни­лись ли они от пред­ше­ству­ю­ще­го вре­ме­ни или состо­я­лось выде­ле­ние ново­го удела.

1382 р. отри­мав від сво­го бра­та Яґай­ла відібране в Кей­с­ту­та Ґеди­мі­но­ви­ча Тро­ць­ке князів­ство, але за Острівсь­кою уго­дою 1392 р. зму­ше­ний був віда­ти його Віто­вту Кей­с­ту­то­ви­чу 76 Ком­пен­су­ва­ти цю втра­ту мали Кре­ме­не­ць і Сті­жок на Волині, надані Яґай­лом напри­кін­ці того само­го року, 77 і Київсь­ка зем­ля, відібра­на для ньо­го десь під осінь 1394 р. в бра­та Воло­ди­ми­ра. 78 Піс­ля смер­ті кня­зя напри­кін­ці 1394 р. під­влад­ні йому зем­лі перей­шли у відан­ня Віто­вта. Най­і­мо­вір­ні­ше, Ски­рґай­ло помер 23. 12. 1394 (TęgowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów... — S. 103; Wasilewski T. Skirgiełło... — S. 170).

15/1. КОРИ­БУТ-ДМИТ­РО ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (*1350‑е, † бл.1405)

Князь сіверсь­кий (бл. 1370 — 1392 рр.), чер­ні­гівсь­кий [?] (1401 — бл.1405 рр.). За най­більш досто­вір­ним переліком Оль­гер­до­ви­чів, що містить­ся у скла­ді пів­ніч­но-русь­ких літо­писів та, в ціло­му, «вит­ри­мує перевір­ку» доку­мен­таль­ни­ми дани­ми, Кори­бут був шостим сином Оль­гер­да та най­стар­шим – від його дру­го­го шлю­бу з князів­ною Тверською8. Вка­за­ний шлюб з Уля­ною, доч­кою кн. Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Тверсь­ко­го, від­був­ся у 1349 р.9. А отже, народ­жен­ня її стар­шо­го сина, Кори­бу­та, мож­на досить впев­не­но від­но­си­ти до почат­ку 1350‑х рр.10. Дато­вані відо­мо­сті дже­рел про цьо­го Оль­гер­до­ви­ча є наступними.

1375 р, 2 берез­ня – «Кей­с­тут (Keinstut), король литовсь­кий, з трьо­ма сина­ми бра­та сво­го коро­ля Оль­гер­да (Algerden), разом з сином коро­ля Смо­ленсь­ко­го, також Андрій, король Поло­ць­кий (Plozeke)», здійс­ни­ли напад на Лівонію, де спу­сто­ши­ли маєт­ки архіє­пис­ко­па Ризького11. Я. Ніко­дем слуш­но вва­жає, що тут мають­ся на ува­зі три стар­ших сини Оль­гер­да від дру­го­го шлю­бу – Ягай­ло, Ски­ри­гай­ло та Корибут,
– зга­дані окре­мо від їхньо­го стар­шо­го зве­де­но­го бра­та Андрія Поло­ць­ко­го. Але при цьо­му дослід­ник робить, як на нас, не досить пере­кон­ли­вий вис­но­вок: «Жоден з них не був назва­ний по імені, що може єдине свід­чи­ти, з пер­спек­ти­ви хре­сто­нос­ців, про їхню не дуже вид­ну роль. Або інши­ми сло­ва­ми про те, що не мали окре­мих уділів, оскіль­ки в про­тив­но­му разі було б то помі­че­но, як у випад­ку Андрія Ольгердовича»12.

1381 р. – «Кори­бут брат коро­ля (Kaributo frater regis)», разом з цим «коро­лем» Ягай­лом та його дядь­ком, кн. Кей­с­ту­том Тро­ць­ким, брав участь у поході на замок
Тев­тонсь­ко­го орде­ну «Beyeren» у Прус­сії. Піс­ля його п’ятиденної обло­ги, литовсь­кі князі укла­ли з рица­ря­ми-хре­сто­нос­ця­ми мир­ну угоду13. 1382 р., неза­дов­го перед 25 трав­ня – Кей­с­тут, на той час вел. кн. Литовсь­кий, зали­шив­ши у Віль­ні сина Віто­вта, «поидѣть к Северь­ско­му Нову­го­род­ку на кня­зя Кор­бу­та». Під час обло­ги Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го Віто­вт пові­до­мив бать­ка, що Ягай­лу вда­ло­ся заво­лодіти Віль­ною (12 черв­ня), через що Кей­с­тут зму­ше­ний був повер­ну­ти­ся до Литви14. При­чо­му цей похід «in Russia» мав для Кей­с­ту­та скан­даль­ні наслід­ки («cum scandalo»), оскіль­ки «Rutenis» встиг­ли пере­би­ти 500 його людей15. 1 листо­па­да того ж року Ягай­ло, «вели­кий король» Литовсь­кий, та Ски­ри­гай­ло, «гер­цог» Тро­ць­кий, на ост­ро­ві порубіж­ної річ­ки Дубіс­си укла­ли три уго­ди з Тев­тонсь­ким орденом:
1) про пере­да­чу йому, в подя­ку за війсь­ко­ву допо­мо­гу (про­ти Кей­с­ту­та), Жмудсь­кої зем­лі; 2) про перемир’я та союз з орде­ном на чоти­ри роки; 3) ана­ло­гіч­ну гра­мо­ту про перемир’я, у якій обі­ця­ють також прий­ня­ти хри­сти­ян­ство разом зі своїм наро­дом. Ці три доку­мен­ти засвід­чи­ли всі п’ятеро єди­но­кров­них братів Ягай­ла та Ски­ри­гай­ла, пер­шим з яких зга­дуєть­ся «Cariebut»16.
1385 р., 14 серп­ня – Ягай­ло, вел. кн. Литовсь­кий, у Креві видав зна­ме­ни­тий акт унії з Польщею, який засвід­чи­ли його бра­ти «Scirgalono, Coribut, Vitoldo, Ligwen, ducibus Litwanorum»17. Тоді ж Ягай­ло дав лист послам коро­ле­ви Угорсь­кої та Польсь­кої Єли­за­ве­ти, у яко­му під­твер­джу­вав всі обі­цян­ки своїх послів до неї, за що пору­чи­ли­ся ті ж самі його брати18.

1386 р., 18 квіт­ня – Свя­то­слав Іва­но­вич, вел. кн. Смо­ленсь­кий, узяв у обло­гу Мсти­славль, пра­г­ну­чи повер­ну­ти це місто від ВКЛ до Смо­ленсь­ка. На 11‑й день обло­ги під Мсти­слав­лем з’явилася допо­мо­га: спо­чат­ку смоль­ня­ни поба­чи­ли «стягъ, еже есть полкъ раті Литовь­скіа, в нем­же бѣ князь вели­кий Скири(ли)гаило Олгер­до­вичь, а мало подалѣ дру­гий полкъ, князь Кори­бутъ братъ его», а також полк Семе­на-Лугве­ня та Віто­вта. 29 квіт­ня на р. Вохрі під Мсти­слав­лем від­бу­ла­ся бит­ва, в якій смо­ленсь­кі війсь­ка були роз­гром­лені, при­чо­му заги­нув і сам Свя­то­слав; піс­ля цьо­го литовсь­кі князі погна­ли­ся за ними до Смо­ленсь­ка, з яко­го взя­ли викуп та «всю свою волю взяа­ша (…) а на кня­женіи на Смо­лень­скомъ изь сво­еа руки поса­ди­ша кня­зя Юрья Свя­то­сла­ви­ча, а бра­та его, кня­зя Глѣ­ба, съ собою повѣ­до­ша в Литовь­скую землю»19.

23 жовтня того ж року, у волинсь­ко­му Луць­ку, «Дмит­ро інак­ше Кори­бут князь Литовсь­кий, пан і отчич з Ново­грод­ка (Demetrius alias Coributh dux Litwaniae, dominus et haeres de Novogrodek)», видав при­сяж­ну гра­мо­ту на вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву (Ягай­лу), коро­леві Ядвізі та Короні польській20.

1387 р., лютий – король Вла­ди­слав-Ягай­ло, повер­нув­ши­ся з Поль­щі до Лит­ви зад­ля її хри­сти­яні­за­ції, з цією метою при­зна­чив на 20 люто­го з’їзд у Віль­ні, куди запро­сив і своїх братів: князів Ски­ри­гай­ла Тро­ць­ко­го, Віто­вта Гро­денсь­ко­го, Воло­ди­ми­ра Київсь­ко­го та Кори­бу­та Новогродського21. Дійс­но, вка­за­ні князі засвід­чи­ли у Віль­ні три королівсь­кі акти, видані на під­т­рим­ку като­ли­циз­му у ВКЛ: 1) 17 люто­го – надан­ня віленсь­ко­му костьо­лу св. Стані­сла­ва і Вла­ди­сла­ва, що мав ста­ти кафед­рою єпар­хії, зам­ку «Turogno» (Тау­ро­гіне) з кіль­ко­ма воло­стя­ми та села­ми, а також дея­ких володінь і доходів у Віль­ні. При цьо­му були при­сут­ні «principibus Skirgalone Troczensi, Wlodzymyro Kyyowyensi, Corybutho Novogrodensi, Vitowdo Grodnensi Lithuanie»22; 2) 20 люто­го – при­вілей на сво­бо­ди литовсь­ким боярам, які прий­ня­ли като­ли­цизм або вика­за­ли такий намір; серед князів-свід­ків Кори­бут Ново­гродсь­кий тут зга­да­ний піс­ля Вітовта23; 3) 22 люто­го – поста­но­ву про захо­ди щодо поши­рен­ня като­ли­циз­му у ВКЛ, зокре­ма забо­ро­ну шлю­бів між литов­ця­ми-като­ли­ка­ми і руси­на­ми-пра­во­слав­ни­ми, якщо остан­ні не перей­дуть на като­ли­цизм, під загро­зою тілес­но­го пока­ран­ня (свід­ки ті ж самі, що і в доку­мен­ті 17 лютого).24 При цьо­му сам Кори­бут-Дмит­ро, як і зга­дані тут же його бра­ти Воло­ди­мир та Ски­ри­гай­ло-Іван, збе­рег­ли вір­ність пра­во­слав­но­му віросповіданню25. В спис­ке сви­де­те­лей были трок­ский князь Скир­гай­ло, грод­нен­ский князь Вито­вт, ново­груд­ский князь Кори­бут, мсти­слав­ский князь Кори­гай­ло (Кази­мир), кер­нов­ский князь Вигунд (Алек­сандр), мазо­вец­кие кня­зья — Ян и Земо­вит, а так­же лица Поль­ско­го коро­лев­ства — познан­ский вое­во­да Бар­тош из Висен­бур­га, сан­до­мир­ский каш­те­лян Кри­стин и др. 79.

1388 р., 26 квіт­ня – у польсь­кій Лєн­чи­ці («Лучи­ци») низ­ка князів та бояр, серед яких названі «Семен Ясма­но­вич Тру­бе­ць­ский воє­во­да» і «Сущь вое­во­да Нов­гр­дь­ский», пору­чи­ли­ся за сво­го воло­да­ря, яко­го нази­ва­ють «князь велеб­ный Дмит­рий, инм име­нем Кори­бут, князь Нов­го­ро­дь­ский и Сверьский, гос­по­дарь нашь милый». Його «повелнніем» вони при­ся­га­ють «за него и за его дти, иже со всею сво­ею зем­лею и с горо­ды врен будет коро­ле­ви и коро­ли­ци и ихъ дтемъ, и корун поль­ской, а ни ихъ коли отста­нет. Пак ли бы его ж Богъ не дай, хотел бы коли отста­ти тонъ и сны (?!) князь Кори­бут, а либо его дти, явно а либо тай­но, тогда мы со всимъ посполь­ством зем­ли его хочем его отста­ти и его дтей, а ни в чемъ его не хочемъ послуш­ни быти, але коро­ля Поль­ско­го Воло­ди­сла­ва, и его коро­ли­ци, и его дтий, и корун поль­ской врни хочемъ быти, а нико­ли ж не хочемъ отста­ва­ти, и на вки, и во вшит­ки часы нико­ли ихъ не отстати»26. Тре­ба дума­ти, що якісь під­ста­ви для видан­ня такої гра­мо­ти дійс­но мали існу­ва­ти, оскіль­ки за жод­но­го іншо­го уділь­но­го кня­зя ВКЛ чле­ни його ради, наскіль­ки нам відо­мо, не пору­ча­ли­ся. А 18 трав­ня того ж року, у Кра­ко­ві, сам «Дмит­рий инмъ име­немъ Кори­бут князь Литов­ский» видав, уже дру­гу піс­ля 1386 р., при­сяж­ну гра­мо­ту на вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву, коро­леві Ядвізі та короні польській27.

10 серп­ня того ж 1388 р. вели­кий магістр Тев­тонсь­ко­го орде­ну скар­жи­вся папі Римсь­ко­му, що Віто­вт з бра­том Конра­дом, а також «Karobud», брат коро­ля Польсь­ко­го, та кн. Юрій, з литовсь­ко-русь­ким війсь­ком під­ступ­но напа­ли та здо­бу­ли замок Віз­ну, від­да­ний у заста­ву орде­ну кн. Зємо­вітом Мазо­ве­ць­ким, який і доте­пер держать28. 1389/90 р., перед 19 січ­ня – литовсь­кий боярин Суде­мунт тер­мі­но­во при­був до «коро­ля Кори­бу­та (regem Karibot)», пові­до­мив­ши йому, що Віто­вт з рица­ря­ми Тев­тонсь­ко­го орде­ну хоче захо­пи­ти Віль­ну. Вна­слі­док цьо­го віленсь­кий замок було при­ве­де­но у бой­о­ву готов­ність, і Віто­вт, з’явившись перед ним, від штур­му відмовився29.

У сере­дині люто­го 1390 р. сам король Вла­ди­слав-Ягай­ло, при­був­ши до ВКЛ, узяв у обло­гу Город­но – уділь­ну сто­ли­цю Віто­вта, що пере­бу­вав тоді у Прус­сії. «Князь Ново­гродсь­кий Кори­бут, один з рід­них братів коро­ля, віро­спо­ві­дан­ня гре­ць­ко­го, при­був­ши осо­би­сто, при­вів прав­до­подіб­но біль­ше ніж хто-небудь з князів литовсь­ких рица­рів і то від­мін­них, одна­ко­во як щодо озброєн­ня, так і коней». Неза­ба­ром на допо­мо­гу Город­ну при­був Віто­вт з хре­сто­нос­ця­ми, але, незва­жа­ю­чи й на це, 7 квіт­ня замок здав­ся королю30.

1392 р., близь­ко січ­ня – Віто­вт з рица­ря­ми-хре­сто­нос­ця­ми здійс­нив напад на Ліду (місто у 50 км пів­ніч­но-захід­ні­ше Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го), де їх зустрів «Karbuth der koning (Karibot regem)»; у кри­вавій битві він був роз­би­тий, сам лед­ве не потра­пив­ши до поло­ну, і навіть утра­тив свій прапор-хоругву31.

Піс­ля того, як король Вла­ди­слав-Ягай­ло виму­ше­ний був при­зна­чи­ти Віто­вта Кей­с­ту­то­ви­ча кня­зем-наміс­ни­ком ВКЛ (за русь­ки­ми дже­ре­ла­ми – вели­ким кня­зем), тер­пе­ць Дмит­ра-Кори­бу­та, як то мовить­ся, уві­рвав­ся. Визна­ю­чи, за волею бать­ка, вла­ду своїх молод­ших, але рід­них братів Ягай­ла та Ски­ри­гай­ла, він не зби­рав­ся роби­ти те ж саме сто­сов­но молод­шо­го бра­та дво­юрід­но­го, з яким, до того ж, остан­ні роки вів від­кри­ту вій­ну. У січ­ні (люто­му?) 1393 р. «князь Кор­бут Олгир­до­вичь начя в непо­слу­шенств быти у вели­ко­го кня­зя Вито­вта, и начат зби­ра­ти вои свои, и пои­де про­ти­ву. Князь же вели­кыи Вито­вт посла вои свои, Васи­ля Боре­и­ко­ви­чя и Кги­ни­ви­ла про­ти­ву ему, и сту­пи­ша­ся вои на мсто на Недо­ку­дов, и побе­же­ни быша вои кня­зя Кор­бу­та, и поча­ша бгати, и поби­то их мно­го. Сам же князь вели­кыи (!) Кор­бут бежи в Новъго­ро­док и опол­чи­ся, ту же бе и кня­ги­ни его и дети. Князь же вели­кыи Вито­вт съб­ра вси вои свои и сам пои­де к Ново­го­род­ку и Нов­го­ро­док озма и кня­зя Кор­бу­та и кня­ги­ню его и дти в няц­тво посла»32. Міс­це бит­ви у цито­ваній редак­ції литовсь­ко-русь­ко­го літо­пи­су вка­за­но як «Недо­ку­до­во», так само й ще в одній33; але у п’яти інших редак­ціях – «Докудово»34. Дійс­но, на пів­до­розі між Ново­груд­ком та Лідою до сьо­год­ні існує сели­ще Доку­до­во. У літо­пи­сах сто­ли­ця Кори­бу­та, Нов­го­ро­док, фігу­рує без уточ­нен­ня «Сіверський»35. А у прус­сь­кій хроні­ці Йоган­на Посіль­ге, на осно­ві якої, до речі, й датуєть­ся похід Віто­вта, пря­мо вка­за­но, що у полон до ньо­го потра­пив «Karbuth czu Cleyne Nowgart» (у Мало­му Нов­го­роді). Під цією ж назвою у тому ж дже­релі наступ­но­го року зга­дуєть­ся, без­пе­реч­но, саме Новгородок-Литовський36.

В ув’язненні у Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла Дмит­ро-Кори­бут про­був від­носно недов­го. 14 листо­па­да того ж 1393 р. за ньо­го пору­чи­вся його тесть, вели­кий князь Олег Іва­но­вич Рязансь­кий: «(…) пору­чи­ли есмо у вели­ко­го коро­ля, у Воло­ди­сла­ва Божьей мило­сти Пол­ско­го, Литов­ско­го, Рус­ко­го и иныхъ мно­гих земль гос­по­да­ря, за его бра­та за кня­зя за Кори­бу­та, иже быти ему врну и послуш­ну сво­е­го бра­та вели­ко­го коро­ля пре­же напи­са­но­го, а нико­то­рымъ вре­ме­нем его не отста­ти, ани про­тивъ ему быти ни дломъ, ни сло­вом, ни помыс­ломъ, ани про­тивъ тыхъ, што суть подъ его рукою. Пак ли бы зят мой княз Кори­бутъ што мыс­лилъ или што бы хотлъ учи­ни­ти или бы учи­нилъ про­тивъ сво­е­го бра­та коро­ля и про­тывъ тыхъ, штожъ суть подъ его рукою послуш­ни, а за моею пору­кою, тогды мы княз Олегъ, его тесть и его поруч­никъ, има­мы у томъ во всемъ оста­ти наше­му коро­лю Воло­ди­сла­ву пре­же напи­са­но­му, а само­го кня­зя Кори­бу­та има­мы поста­ва­ти передъ коро­лемъ безо лсти и без хитрости»37.

1394 р., серпень/​вересень – «Karboth und Wytowt» висту­пи­ли до Рудо­мі­на нзустріч рица­рям-хре­сто­нос­цям, що йшли вій­ною на Віль­но; але литовсь­ко-русь­ке війсь­ко було роз­би­те від­ді­лом орденсь­кої армії38.

1404 р., вес­на – Кори­бут Оль­гер­до­вич брав участь у поході вел. кня­зя Віто­вта на Смо­ленськ, який литовсь­ка армія обля­га­ла сім тиж­нів, але здо­бу­ти тоді так і не змогла39. Піс­ля цьо­го Кори­бут ніде вже біль­ше не згадується40.
М. Стрий­ковсь­кий, литовсь­ко-польсь­кий хроніст 2‑ї поло­ви­ни XVI ст., пові­дом­ляє, що вза­мін за Нов­го­род-Сіверсь­ке князів­ство, кон­фіс­ко­ване у 1393 р., Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич отри­мав від Ягай­ла й Віто­вта новий уділ на Поділ­лі та Волині – Брац­лав, Він­ни­цю, Соко­ле­ць і Кре­ме­не­ць, а зго­дом сам побу­ду­вав зам­ки Виш­не­ве­ць та Зба­раж, став­ши зас­нов­ни­ком кня­жих родів Зба­разь­ких і Вищневецьких41. Однак у попе­ред­ніх робо­тах ми пока­за­ли, що тра­ди­ція про поход­жен­ня вка­за­них родів від Кори­бу­та є вигад­кою, запро­ва­д­же­ною одним з кн. Зба­разь­ких лише у сере­дині XVI ст. Пові­дом­лен­ня ж Стрий­ковсь­ко­го про дру­гий, Брац­лавсь­ко-Кре­ме­не­ць­кий уділ Кори­бу­та – це лише влас­на «рекон­струк­ція» хроні­ста, зроб­ле­на через ото­тож­нен­ня ним кн. Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча з кн. Федь­ком Несвізь­ким, який у гра­мо­ті 1434 р. нази­вав зга­дані міста своїм «дер­жан­ням» або «вот­ни­ною»; з дани­ми цьо­го доку­мен­та Стрий­ковсь­кий був знай­о­мий через хроніку М. Кро­ме­ра, який сам і уклав пер­ший опис Корон­но­го архіву, де він зберігався42.

Отже, пере­хо­ди­мо до питан­ня про реаль­ні володін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, які скла­да­ли­ся з двох тери­торіаль­них ком­плексів – литовсь­ко­го та сіверсь­ко­го. Як ми бачи­ли, у 1393 р. фак­тич­ною сто­ли­цею Кори­бу­та, де пере­бу­ва­ла його роди­на, без­пе­реч­но, був Нов­го­ро­док-Литовсь­кий; від цьо­го міста, напевне, похо­дить і його титул у при­сяж­ній гра­мо­ті 1386 р.: «dominus et haeres de Novogrodek». Про це ж опо­се­ред­ко­ва­но свід­чать і ще кіль­ка фак­тів. У дав­ньо­му єван­гелії Лав­ра­шевсь­ко­го мона­сти­ря, що зна­хо­ди­вся побли­зу Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, між інши­ми, вмі­ще­но і дар­чий запис вели­ко­го кня­зя Дмит­ра Ольгердовича43. Тут же, у дещо піз­ні­ших запи­сах, зга­ду­ють­ся пани Гав­со­ви­чі та Бєлі­ко­ви­чі, які іден­ти­фі­ку­ють­ся як пред­став­ни­ки ново­грудсь­кої шлях­ти сере­ди­ни – 2‑ї поло­ви­ни XV ст. Їхні­ми пред­ка­ми, воче­видь, були Гавс та Бєлік – бояри Дмит­ра-Кори­бу­та, зга­дані у поруч­ній гра­мо­ті за ньо­го 1388 р.44. Наре­шті, у кіль­кох км від Ново­груд­ка у 2010 – 2011 гг. було знай­де­но три унікаль­них моне­ти, що містять зоб­ра­жен­ня «князівсь­ко­го зна­ку» Корибута45 (про ньо­го див. нижче).

За свід­чен­ням литовсь­ко-русь­ко­го літо­пи­су, у сере­дині XIV ст. Нов­го­ро­док-Литовсь­кий нале­жав Коріа­ту Геди­мі­но­ви­чу (†1358/1366). Троє його стар­ших синів не піз­ні­ше 1360‑х рр. зро­би­ли­ся кня­зя­ми на Поділ­лі, а молод­ший, Федір, ніби­то успад­ку­вав бать­ків Нов­го­ро­док, звід­ки при­був на Поділ­ля лише піс­ля смер­ті стар­ших братів, тоб­то аж напри­кін­ці 1380‑х рр.46 Однак остан­нє свід­чен­ня є помил­ко­вим, хоча б тому, що у 1388 р. Федір Коріа­то­вич зга­дуєть­ся як кн. Подільсь­кий, спів­пра­ви­тель стар­шо­го бра­та Костянтина47. У гра­мо­ті вел. кня­зя Віто­вта 1401 р. він забез­пе­чує бра­ту Сигіз­мун­ду володін­ня поло­ви­ною Нов­го­род­ка («medietate Novogrodeg»), що колись нале­жа­ла його ж бра­там Вой­да­ту та Товтивілу48. З них Вой­дат Кей­с­ту­то­вич єди­ний раз зга­дуєть­ся у 1362 р., а Товтивіл-Конрад, якщо віри­ти Длу­го­шу, заги­нув у 1390 р.

Сином Вой­да­та ціл­ком міг бути Юрій, син бра­та Віто­вта, «herczoge de Nogarten», який зга­дуєть­ся у 1384 та, оче­вид­но, 1390 р.49 Отже, вихо­дить, що Кори­бут Оль­гер­до­вич міг володіти лише поло­ви­ною Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства. Такий досить див­ний, на пер­ший погляд, поділ Нов­го­род­ка між дво­юрід­ни­ми бра­та­ми насправ­ді ціл­ком від­по­ві­дав умо­вам уго­ди, що існу­ва­ла між їхні­ми бать­ка­ми, Оль­гер­дом і Кей­с­ту­том – всі нано­во здо­буті «горо­ди» і воло­сті діли­ти між собою на пополам50. Біль­ше того, близь­ко 1390 р. Віто­вт осо­би­сто свід­чив перед керів­ниц­твом Тев­тонсь­ко­го орде­ну: «Так, у Русь­кій зем­лі бага­то зам­ків і тери­торій було здо­бу­то – те все вони (Оль­герд і Кей­с­тут) поді­ли­ли на пополам»51. Отже, звід­си вип­ли­ває ціл­ком логіч­ний вис­но­вок, що піс­ля смер­ті бра­та Коріа­та, сини яко­го пере­бра­ли­ся на Поділ­ля, Оль­герд та Кей­с­тут розді­ли­ли його Нов­го­род-Литовсь­ке князів­ство між собою. Свою поло­ви­ну Оль­герд і надав сину Дмит­ру-Кори­бу­ту, щоправ­да, неві­до­мо, чи ще за влас­но­го жит­тя, чи лише у запо­віті 1377 р. Ціл­ком мож­ли­во, що у 1382 – 1384 рр., коли Товтивіл Кей­с­ту­то­вич та Юрій Вой­да­то­вич (?), разом з Віто­втом, пере­бу­ва­ли поза межа­ми ВКЛ52, Кори­бут володів також і їхньою поло­ви­ною Нов­го­род­ка, отри­мав­ши її від Ягай­ла – подіб­но тому, як Кей­с­ту­то­ве Тро­ць­ке князів­ство, «отчи­на» Віто­вта, було надане Ски­ри­гай­лу. Те ж саме сто­суєть­ся й періо­ду піс­ля 1389 р., коли, за свід­чен­ням само­го Віто­вта, «у мого бра­та кня­зя Тев­тиві­ла відібрав він (Вла­ди­слав-Ягай­ло) назад усе, що йому надав»53. Мож­на при­пу­сти­ти, що і однією з при­чин «бун­ту» Кори­бу­та про­ти Віто­вта на почат­ку 1393 р. було те, що той став вима­га­ти повер­нен­ня спад­щи­ни своїх братів.

Піс­ля звіль­нен­ня Дмит­ра-Кори­бу­та з ув’язнення, у листо­па­ді 1393 р., напевне, він отри­мав назад і свою власне-литовсь­ку «отчи­ну». Здаєть­ся, лише цим мож­на пояс­ни­ти що на почат­ку XV ст. його стар­ший син та спад­коє­ме­ць титу­лу­вав­ся як «Sigismundus Koributi Dei gratia dux Nouogrodiensis»54. Досить віро­гід­но також, що до скла­ду Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства вхо­див і замок Лошеськ (Лоск), при­близ­но у 80-ти км пів­ніч­но-схід­ні­ше Нов­го­род­ка, яким до 1440‑х рр. володів кн. Федір Корибутович55. Так­же в 1392 (или в 1392/93)—1404/05 гг. Дмит­рий Кори­бут, будучи лишен­ным Нов­го­род Север­ско­го (и/​или Нов­го­род­ско­го) кня­же­ния, вла­дел, в част­но­сти, с. Забе­ре­зы­нье, пере­шед­шим затем к его сыну Феда­ру («дер­жал княз Кори­бутъ Забе­ре­зы­нье и потомъ княз Федоръ…»)80. В даль­ней­шем это село доста­лось Юшке (Юрию) Римо­ви­до­ви­чу, потом­ки кото­ро­го по назва­нию села име­но­ва­лись Забе­ре­зин­ски­ми. Лав­ри­шев­ский мона­стырь нахо­дил­ся в 30 км от Заберезынья.

Пере­хо­ди­мо до питан­ня про сіверсь­кі володін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та. Як ми бачи­ли, у дато­ва­них дже­ре­лах про них збе­рег­ло­ся лише два свід­чен­ня. У 1382 р. фак­тич­ною сто­ли­цею кня­зя був Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий. А у 1388 р. Дмит­ро-Кори­бут титу­лу­вав­ся кня­зем Сіверсь­ким, а серед його слуг зга­дуєть­ся «Тру­бе­ць­ский воє­во­да». Труб­чевськ (Тру­бе­цьк), без­пе­реч­но, він отри­мав не рані­ше 1380 р., оскіль­ки до того це місто було сто­ли­цею уді­лу Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го: у груд­ні 1379 р., під час похо­ду мос­ковсь­ких військ на Сівер­щи­ну, «князь Труб­че­скыи Дмітрий Олгер­до­вич несталъ на бои (…) но выиде изъ гра­да съ кня­ги­нею сво­ею и з дтми и съ бояры сво­и­мии пріе­ха на Моск­ву въ рядъ къ кня­зю вели­ко­му Дмит­рею Ивановичю»56.

Щоправ­да, польсь­кий істо­рик С.-М. Кучиньсь­кий вва­жав літо­писне пові­дом­лен­ня про від’їзд Дмит­ра Стар­шо­го до Моск­ви недо­сто­вір­ним як за змі­стом, так і за хро­но­ло­гією, ого­ло­сив­ши його ком­бі­на­цією XVI ст., віро­гід­но, скла­де­ною в інте­ре­сах знат­ної роди­ни кн. Тру­бе­ць­ких! «Рекон­струк­ція реаль­них подій» за Кучиньсь­ким (хоча й не впов­ні послі­дов­на) в ціло­му має наступ­ний вигляд. Мос­ковсь­кий похід на Сівер­щи­ну від­був­ся вже піс­ля Кули­ковсь­кої бит­ви 1380 р. Дмит­ро ж Оль­гер­до­вич ще рані­ше перей­шов на бік Моск­ви і він брав участь у цьо­му поході разом з бра­том, Андрієм Поло­ць­ким (на мос­ковсь­кій служ­бі з 1377 р.). Оче­вид­но, саме він захо­пив Труб­чевськ – «звід­си потім літо­пи­си мог­ли від­зна­чи­ти, що цей князь прий­шов на мос­ковсь­ку служ­бу з Труб­чевсь­ка». Однак на допо­мо­гу Сівер­щині висту­пив не хто інший, як сам вел. кн. Ягай­ло. Роз­гро­мив­ши Андрія під Ста­ро­ду­бом, він пішов до Труб­чевсь­ка про­ти Дмит­ра, який ««не ста­нул на бой» – тіль­ки не з Моск­вою, оскіль­ки до неї втік, а з лит­ви­на­ми». Мос­ковсь­кі війсь­ка не вою­ва­ли Брянськ, «оскіль­ки сам князь брянсь­кий прий­мав участь в поході»; мож­ли­во, літо­пи­си сплу­та­ли його з іншим учас­ни­ком похо­ду, кн. Дмит­ром Михай­ло­ви­чем Волинсь­ким. Від мос­ко­ви­тів же Труб­чевськ захи­щав не Дмит­ро Брянсь­кий, а його молод­ший брат Дмит­ро-Кори­бут, власне кн. Труб­чевсь­кий, «а літо­пи­си – маю­чи одно­го Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча в Труб­чевсь­ку, дру­го­го у Москві – про­сто не змог­ли інак­ше розв’язати труд­но­сті, як визна­ти, що є то один і той самий князь»57.

Такою є «нау­ко­ва мето­ди­ка» польсь­ко­го істо­ри­ка! Зро­зу­мі­ло, що ста­ви­ти­ся подіб­ним чином до літо­пис­них дже­рел є ціл­ком непри­пу­сти­мим. З при­во­ду хро­но­ло­гії зазна­чи­мо, що літо­пис наво­дить не про­сто дату, а пов­ну дату почат­ку мос­ковсь­ко­го похо­ду на Сівер­щи­ну – 9 груд­ня у п’ятницю 6887 р.; за кален­дар­ним роз­ра­хун­ком, вка­за­ні чис­ло та день тиж­ня дійс­но спів­па­да­ли саме у 1379 р. Що ж сто­суєть­ся міфіч­ної «пре­па­ра­ції» літо­пис­но­го тек­сту, то в усіх основ­них зве­ден­нях (за винят­ком ско­ро­че­них редак­цій, на які нама­гав­ся поси­ла­ти­ся Кучиньсь­кий) він читаєть­ся одна­ко­во, почи­на­ю­чи з Рогожсь­ко­го літо­пис­ця, скла­де­но­го, як відо­мо, на почат­ку XV ст. Біль­ше того, Кучиньсь­кий навіть запе­ре­чу­вав кня­зю­ван­ня у Труб­чевсь­ку до 1380 р. Дмит­ра Стар­шо­го, вва­жа­ю­чи, що це місто, разом зі Ста­ро­ду­бом, нале­жа­ло Андрію Оль­гер­до­ви­чу Поло­ць­ко­му. При цьо­му дослід­ник поси­лав­ся на таке сум­нівне дже­ре­ло, як т. зв. Хроніка Бихов­ця, де уді­лом Він­голь­та (?)-Андрія Оль­гер­до­ви­ча назва­ний Труб­чевськ (тоді як реаль­ний Андрій Поло­ць­кий вза­галі пока­за­ний сином Кей­с­ту­та!), а в іншо­му міс­ці зга­дуєть­ся міфіч­ний кн. Андрій Лукомсь­кий та Ста­ро­дубсь­кий, ніби­то тесть Вітовта58. Кучиньсь­кий вва­жає, хоча цьо­го разу й не ствер­джує, що Оль­герд близь­ко 1370 р. дійс­но міг нада­ти Труб­чевськ (і Ста­ро­дуб) сину Андрію та що остан­ній брав участь у поході 1380 р. у яко­сті пре­тен­ден­та на «свою ста­ру волость»59. Отже, звід­си вип­ли­ває, що Дмит­ро-Кори­бут мав отри­ма­ти Труб­чевськ піс­ля від’їзду Андрія до Моск­ви у 1377 р. Насправ­ді, зро­зу­мі­ло, це є нере­аль­ним. Повто­рює­мо, Дмит­ро-Кори­бут міг отри­ма­ти Труб­чевськ лише піс­ля того, як Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, кн. Труб­чевсь­кий, у груд­ні 1379 р. виї­хав до Моск­ви, тоб­то, скоріш за все, у 1380 р., а, мож­ли­во, й ще пізніше.

Що сто­суєть­ся Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, то щодо дати його надан­ня Дмит­ру-Кори­бу­ту зго­ди в історіо­гра­фії не існує. За дум­кою С. Смоль­ки, це ста­ло­ся лише піс­ля вокня­жін­ня у Віль­ні Кей­с­ту­та, тоб­то у 1381 р.60. Г. Паш­ке­вич вва­жав, що Дмит­ро-Кори­бут був поса­д­же­ний на Сівер­щині восе­ни 1380 р.61. Але з таки­ми вер­сія­ми ми пого­ди­ти­ся не може­мо. Ще В. Б. Анто­но­вич писав, що сам Оль­герд сіверсь­кі зем­лі «роз­поді­лив між чле­на­ми своєї роди­ни»; щоправ­да, част­кою Дмит­ра-Кори­бу­та дослід­ник, окрім Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, помил­ко­во вва­жав Брянськ62. Про те, що свій сіверсь­кий уділ Дмит­ро-Кори­бут отри­мав ще від бать­ка, писа­ли також Р. В. Зотов63 та Ф. І. Леонтович64. М. С. Гру­шевсь­кий спра­вед­ли­во зазна­чав: «На свою руку як би вони (пер­ші литовсь­кі князі Сівер­щи­ни. – С. К.) мог­ли діста­ти­ся сюди? Оче­вид­но, вони діста­ли свої воло­сти, бодай голов­ні їх части, уже гото­ви­ми від яко­гось силь­ній­шо­го литовсь­ко­го кня­зя, що здо­був­ши, роз­дав їх в дер­жа­ви. В такім разі оче­вид­но був то Ольгерд»65. Поча­ток кня­жін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та на Сівер­щині ще за жит­тя бать­ка прий­мав Т. Василевський66. Тієї ж дум­ки дотри­муєть­ся й Ян Тень­говсь­кий, зазна­чив­ши, що «князь той не був при­сут­нім під час литовсь­ко-хре­сто­нос­них (кри­жа­ць­ких) пере­го­ворів, що завер­ши­ли­ся трак­та­том 29 IX 1379 року, у той час як його молод­ший брат Линг­вен при­ві­сив до того акту влас­ну печат­ку. Оскіль­ки Ново­грод Сіверсь­кий був знач­но від­да­ле­ний від Віль­на та Трок. Оль­гер­до­вич міг отри­ма­ти у володін­ня Ново­грод Сіверсь­кий близь­ко 1375 року. Прав­до­подіб­но також вже тоді прий­няв пра­во­славне хре­щен­ня й отри­мав ім’я Дмитра»67. Однак Я. Ніко­дем ука­зав, що аргу­мент Тень­говсь­ко­го насправ­ді нічо­го не вар­тий, оскіль­ки Оль­герд помер ще за два роки до 1379 р. Нато­мість сам Ніко­дем, голов­ним чином на під­ставі звіст­ки лівонсь­кої хроніки, де у 1375 р. три безі­мен­ні сини Оль­гер­да названі окре­мо від їхньо­го стар­шо­го бра­та Андрія Поло­ць­ко­го, дохо­дить вис­нов­ку, що ці та інші Оль­гер­до­ви­чі, сини Уля­ни Тверсь­кої, за жит­тя бать­ка влас­них уділів не мали (див. вище). Не отри­мав Дмит­ро-Кори­бут Сівер­щи­ни й відра­зу піс­ля смер­ті Оль­гер­да, оскіль­ки брав участь у поході «коро­ля» Ягай­ла та Кей­с­ту­та на замок «Beyeren» у Прус­сії (за Ніко­де­мом – у 1380 р.). «Той сум­нів похо­дить з гео­гра­фіч­но­го поло­жен­ня, оскіль­ки сіверсь­кі зем­лі не сусі­ди­ли з орденсь­кою дер­жа­вою. Якби Кори­бут був у той час само­стій­ним кня­зем на литовсь­ко­му схід­но­му плац­дар­мі, Ягай­ло не дору­чав би йому зав­дан­ня війн з хре­сто­нос­ця­ми. (…) але на міс­ці був з пев­ністю, маю­чи близь­ко два­дця­ти років, Линг­вен, кот­рий у 1379 р. разом з Ягай­лом під­пи­сав тро­ць­кий мир з орде­ном. Коли б Кори­бут був кня­зем сіверсь­ким, вели­кий князь вислав би з Кей­с­ту­том Линг­ве­на». Вре­шті-решт Ніко­дем при­єд­нуєть­ся до дум­ки Г. Паш­ке­ви­ча, за якою Кори­бут отри­мав Сівер­щи­ну від Ягай­ла лише восе­ни 1380 р.68.

Однак і аргу­мен­ти Я. Ніко­де­ма його вер­сію дове­сти не спро­мож­ні. Те, що у 1375 р. молоді Оль­гер­до­ви­чі не названі за іме­на­ми та зга­дані окре­мо від Андрія Поло­ць­ко­го, жод­ним чином не свід­чить про від­сут­ність у них влас­них уділів. Дану обста­ви­ну ціл­ком мож­на пояс­ни­ти тим, що Андрій був, прак­тич­но, на ціле поколін­ня стар­шим за них і володів роз­ло­гим Поло­ць­ким «королів­ством», що меж­ува­ло з Лівонією – бать­ків­щи­ною хроні­ста. Дмит­ро-Кори­бут вою­вав з хре­сто­нос­ця­ми й піс­ля 1380 (тре­ба 1381) р., у 1388 та 1392 рр., коли точ­но був кня­зем Сіверсь­ким. Це й не див­но, оскіль­ки його основ­ним володін­ням в істо­рич­но­му цен­трі ВКЛ був Нов­го­ро­док-Литовсь­кий. Дійс­но, пря­мих свід­чень про при­на­леж­ність Дмит­ру-Кори­бу­ту пів­ден­ної Сівер­щи­ни за жит­тя Оль­гер­да ми не має­мо, але це ціл­ком мож­на пояс­ни­ти над­зви­чай­но ску­пою дже­рель­ною базою. Нага­дує­мо, за нашим пере­ко­нан­ням, Вели­ке князів­ство Чер­ні­гівсь­ке було при­єд­нане до ВКЛ між 1372 та 1375 рр. Віро­гід­ні­ше за все, саме тоді Оль­герд, вже будучи у пев­но­му кон­флік­ті зі свої­ми сина­ми від пер­шо­го шлю­бу, біль­шу части­ну здо­бу­тих сіверсь­ких земель і надав стар­шо­му сину Уля­ни Тверсь­кої – Дмитру-Корибуту.

До чис­ла цих земель, окрім Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, нале­жав також і Чер­ні­гів. Про це ми дові­дує­мо­ся, в пер­шу чер­гу, з наступ­но­го запи­су у пом’янниках князів Чер­ні­гівсь­ких (Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври та Любе­ць­ко­го): «Вєлик(ого).Кн(я)з(я) Димітрія Чер­ни­гов­ско­го и Бра­та єго Кн(я)з(я) Ива­на. Вєлик(ого) Кн(я)з(я) Ива­на Скиргайла»69. Сприй­ма­ю­чи текст цьо­го запи­су бук­валь­но, вихо­ди­ло б, що у ньо­му поми­на­ють­ся три осо­би: вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, його брат Іван та вел. кн. Іван-Ски­ри­гай­ло (Оль­гер­до­вич). Однак уже архіє­пис­коп Чер­ні­гівсь­кий Філа­рет (Гумілевсь­кий), а за ним Р. В. Зотов вва­жа­ли, що насправ­ді мова має йти про двох синів Оль­гер­да, Дмит­ра та Ски­ри­гай­ла-Іва­на. «Сло­ва Сино­ди­ка (…) ми розу­міє­мо так, що укла­дач Сино­ди­ка хотів ними вис­ло­ви­ти, що брат Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го, князь Іоанн (тро­ць­кий), був зго­дом вели­ким кня­зем (київсь­ким). Філа­рет, віро­гід­но, на під­ставі порів­нян­ня Любе­ць­ко­го сино­ди­ка з інши­ми, що були у його вико­ри­стан­ні, у цій стат­ті не повто­рює двічі імені Іоан­на, чим і роз’яснює справу»70. Дійс­но, у випис­ках Філа­ре­та, зроб­ле­них ніби­то з Любе­ць­ко­го сино­ди­ка (а фак­тич­но, як вип­ли­ває з їхньо­го змісту, є ком­пі­ля­цією з кіль­кох подіб­них пам’яток), цито­ва­ний вище запис читаєть­ся так: «В. к. Димит­рія чер­ниг. и бра­та его к. Іоан­на, в. к. Скиригайла».71

Вар­то зазна­чи­ти, що Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший у пом’янниках запи­са­ний дещо ниж­че, без вели­кок­нязівсь­ко­го титу­лу, з сина­ми Іва­ном та Михайлом72, які відо­мі також і за родо­від­ни­ми кни­га­ми. А звід­си вип­ли­ває, як спра­вед­ли­во зазна­чив Р. В. Зотов, що з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го у сино­ди­ку запи­са­ний Дмит­ро-Кори­бут, з інших дже­рел відо­мий як кн. Нов­го­род-Сіверсь­кий­73. Одно­час­но тако­го ж вис­нов­ку дій­шов Ф. І. Леон­то­вич (вва­жа­ю­чи, що Дмит­ро-Кори­бут спо­чат­ку жив у Чер­ні­го­ві, а потім перей­шов до Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, зали­шив­ши Чер­ні­гів Скиригайлу)74, а неза­ба­ром його під­т­ри­мав, хоч і не в кате­го­рич­ній фор­мі, також М. С. Грушевський75.

З тотож­ністю Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча та вел. кня­зя Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го не пого­ди­вся С.-М. Кучиньсь­кий. Голов­ний аргу­мент польсь­ко­го дослід­ни­ка поля­гає у тому, що титул кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го навіть піз­ні­ше (у період прав­лін­ня Швит­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча) ще не втра­тив сво­го онзна­чен­ня, тоді як «жоден акт Кори­бу­та не містить хоча б най­мен­шо­го натя­ку на його прав­лін­ня у Чер­ні­го­ві, жоден літо­пис, жодне джерело»76. Однак ниж­че ми поба­чи­мо, що таке твер­джен­ня, навіть не раху­ю­чи запи­су в пом’янниках, не зов­сім від­по­ві­дає дійс­но­сті. А головне, з літо­пис­но­го пові­дом­лен­ня 1382 р. вип­ли­ває, що фак­тич­ною сто­ли­цею Дмит­ра-Кори­бу­та був Нов­го­род-Сіверсь­кий; саме тому він титу­лу­вав­ся «кня­зем Нов­го­родсь­ким і Сіверсь­ким», що жод­ним чином не виклю­чає фак­ту при­на­леж­но­сті йому також і Чер­ні­го­ва. Інші аргу­мен­ти С.-М. Кучиньсь­ко­го, по суті, не мають вза­галі нія­ко­го реаль­но­го зна­чен­ня. Напри­клад, він зви­ну­ва­чує Зото­ва, ніби­то той при інтер­пре­та­ції запи­су Любе­ць­ко­го сино­ди­ка уні­фіку­вав два імені – «Иwа­на» та «Иоан­на»: «Якби це була одна й та сама осо­ба, то наві­що були вжи­ті два напи­сані по-різ­но­му імені?»! Ціка­во, кому на Русі прий­шло б до голо­ви розріз­ня­ти двох різ­них Іоан­нів замі­ною кири­лич­ної літе­ри «w» (оме­ги) на «о» та про­пус­ком однієї «н»? Далі, Кучиньсь­кий зазна­чає, що у сино­ди­ку князі зви­чай­но поми­на­ли­ся разом з дру­жи­на­ми та дітьми, але Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий запи­са­ний без таких, тоді як у Дмит­ра-Кори­бу­та було кіль­ка синів. Однак поми­нан­ня разом з кня­зем його роди­ни у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку зов­сім не є обов’язковим пра­ви­лом, щодо чого мож­на наве­сти бага­то при­кла­дів. Та й хіба не мог­ло бути тако­го, щоб дру­жи­на та сини Дмит­ра-Кори­бу­та помер­ли через знач­ний час піс­ля його смер­ті (про Кори­бу­то­ви­чів це відо­мо точ­но), будучи ще живи­ми на момент вне­сен­ня його імені до сино­ди­ка? Ще одну при­чи­ну, з якої Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го не мож­на ото­тож­ню­ва­ти з Кори­бу­том, Кучиньсь­кий вба­чає у тому, що остан­ній у русь­ких дже­ре­лах зга­дуєть­ся під своїм литовсь­ко-язич­ни­ць­ким іме­нем, яке у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку не вка­зане, тоді як у випад­ку з Іоан­ном-Ски­ри­гай­лом там наве­дені оби­д­ва його імені77.

Але якщо вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, за дум­кою польсь­ко­го істо­ри­ка, не міг бути сином Оль­гер­да та бра­том Ски­ри­гай­ла, то ким же він тоді вза­галі був? У від­по­відь на це питан­ня Кучиньсь­кий про­по­нує два варіанти.
1) Дмит­ро нале­жав до прав­ля­чої дина­стії Геди­мі­но­ви­чів; не виклю­че­но, що цим кня­зем був Дмит­ро Коріа­то­вич (Михай­ло­вич Волинсь­кий), воє­во­да на мос­ковсь­кій служ­бі, який міг повер­ну­ти­ся до ВКЛ разом з Дмит­ром Оль­гер­до­ви­чем Стар­шим (у 1388 р.) або дещо пізніше.
2) Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий похо­див зі ста­рої русь­кої дина­стії – тоді у ньо­му слід вба­ча­ти «або вцілі­ло­го нащад­ка роду Свя­то­сла­ви­чів, або при­бу­ло­го звід­ки-небудь та, за зго­дою Лит­ви, прав­ля­чо­го напри­кін­ці XIV ст. у Чер­ні­го­ві Рюри­ко­ви­ча». В остан­ньо­му випад­ку таким емі­гран­том міг бути, зокре­ма, кн. Дмит­ро Гали­ць­кий (Гали­ча-Мерсь­ко­го), вигна­ний зі сво­го князів­ства Дмит­ром Мос­ковсь­ким (у 1363 р.). Однак сам Кучиньсь­кий схи­ляв­ся до дум­ки, що «Дмит­ром чер­ні­гівсь­ким був син Рома­на Михай­ло­ви­ча, Дмит­ро Рома­но­вич, який помер у 1414 р.». Він, «як і його бать­ко, не помер на троні чер­ні­гівсь­ко­му. Прав­до­подіб­но, був усу­ну­тий не піз­ні­ше 1401 – 6 рр., під час війн на сході»78. Дійс­но, у Тверсь­ко­му літо­писі є пові­дом­лен­ня про смерть 12 жовтня 1414 р. кн. Дмит­ра Рома­но­ви­ча, але без жод­ної вказів­ки на його титул та походження79. Наба­га­то логіч­ні­ше було б при­пу­сти­ти, що у цьо­му пів­ніч­но-русь­ко­му зве­ден­ні мав­ся на ува­зі хтось із князів Пів­ніч­но-Схід­ної, а не дале­кої для літо­пис­ця Пів­ден­ної Русі. Ми вва­жає­мо, що таким міг бути лише Дмит­ро Рома­но­вич – пред­став­ник роду кн. Яро­славсь­ких, син Рома­на Васи­льо­ви­ча (зас­нов­ни­ка м. Рома­но­ва) та онук Васи­ля Дави­до­ви­ча Яро­славсь­ко­го († 1345)80.

Що ж сто­суєть­ся Дмит­ра-Кори­бу­та, то він, за вер­сією С.-М. Кучиньсь­ко­го, у Чер­ні­го­ві ніко­ли не кня­зю­вав. Його пер­шим та основ­ним володін­ням був Нов­го­род-Сіверсь­кий, при­єд­на­ний до Лит­ви ще до 1363 р. А потім, піс­ля зра­ди Дмит­ра Стар­шо­го у 1380 р., під вла­ду Дмит­ра-Кори­бу­та були пере­дані також Труб­чевськ і Брянськ81. При­чо­му сто­сов­но Брянсь­ка це твер­джен­ня польсь­ко­го істо­ри­ка не лише голо­слівне, але й супере­чить тому фак­ту, що на момент від’їзду Дмит­ра Стар­шо­го Брянськ зна­хо­ди­вся у сфері впли­ву Москви82.

Ще одну інтер­пре­та­цію запи­су Любе­ць­ко­го (та Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­го) сино­ди­ка запро­по­ну­вав Ф. М. Шабуль­до. За його дум­кою, з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го тут поми­наєть­ся скорі­ше не Дмит­ро-Кори­бут, а Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, який володів Чер­ні­го­вом у сере­дині – напри­кін­ці 1370‑х рр.83 Про при­на­леж­ність Чер­ні­го­ва до володінь Дмит­ра Стар­шо­го писа­ли ще В. Б. Антонович84 та Ю. Вольф85. Однак ні вони, ні Ф. М. Шабуль­до не звер­ну­ли ува­гу на факт, під­крес­ле­ний Р. В. Зото­вим та Ф. І. Леон­то­ви­чем: Дмит­ро Стар­ший, без вели­кок­нязівсь­ко­го титу­лу, запи­са­ний в іншій стат­ті Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, при­чо­му разом з сина­ми, відо­ми­ми також і за свід­чен­ня­ми дав­ніх родо­водів (див. вище).

Наре­шті, О. В. Руси­на, на під­ставі бук­валь­но­го сприй­нят­тя тек­сту пом’янника, слі­дом за С.-М. Кучиньсь­ким вва­жає, що запи­сані там кн. Іван та вел. кн. Іван-Ски­ри­гай­ло були різ­ни­ми осо­ба­ми. А отже, вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, брат пер­шо­го з них, не може бути ото­тож­не­ний ні з Дмит­ром-Кори­бу­том, ні з Дмит­ром Стар­шим Оль­гер­до­ви­ча­ми, про кня­зю­ван­ня яких у Чер­ні­го­ві інші дже­ре­ла нічо­го не повідомляють86.

За нашим же пере­ко­нан­ням, з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го у пом’янниках запи­са­ний все-таки Дмит­ро-Кори­бут, брат Іва­на-Ски­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Кон­струк­ція їхньої фра­зи, де двічі повто­рене ім’я Іва­на (Іоан­на), не супере­чить такій вер­сії хоча б тому, що ана­ло­гіч­на кон­струк­ція – коли одна й та ж сама осо­ба титу­луєть­ся кня­зем, а потім тут же вели­ким кня­зем, – зустрі­чаєть­ся в пом’янниках і рані­ше. Зокре­ма, мова йде про поми­нан­ня вел. кня­зя Оле­га III Рома­но­ви­ча (кіне­ць XIII ст.): «Велик(ого) Кн(я)з(я) Рома­на ста­ро­го Чєр­ни­гов­ско­го и Кн(я)гиню єго Анну и С(ы)на єго Кн(я)з(я) Олга Рома­но­ви­ча, Вєлик(ого) Кн(я)sя Чєр­ни­гов­ско­го (…) Ино­ка Лєонтія»87.

Ще одним, дуже важ­ли­вим дока­зом на користь тотож­но­сті вел. кня­зя Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го та Дмит­ра-Кори­бу­та є вклад­ний запис, умі­ще­ний у Єван­гелії Лав­ра­шевсь­ко­го мона­сти­ря XIV ст.: «Сє язъ вєли­кыі княз Дмит­риі Олгир­до­вичь (…) далъ єсмь с(вя)тоі Б(огороди)ци Гнид­ко­ви­ча Лук­но Пятип* *є і озе­ра і Мори­но (…)»88. Вели­ким кня­зем не міг титу­лу­ва­ти­ся ні пра­ви­тель Брянсь­ка, ні Труб­чевсь­ка (уді­ли Дмит­ра Стар­шо­го), ні Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го. Пра­во на такий титул, оче­вид­но, мог­ло дава­ти лише володін­ня Чер­ні­го­вом – дав­ньою сто­ли­цею одной­мен­но­го вели­ко­го князів­ства. А звід­си зро­зу­мі­ло, що вел. кн. Дмит­ро Оль­гер­до­вич Лав­ра­шевсь­ко­го єван­гелія – це та ж сама осо­ба, що й запи­са­ний у пом’янниках вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий. Що це був саме Дмит­ро-Кори­бут, певним чином під­твер­джує ще й сама гео­гра­фія його вкла­ду: Лав­ра­шевсь­кий мона­стир зна­хо­ди­вся побли­зу Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, який, разом із Сівер­щи­ною, також нале­жав цьо­му Оль­гер­до­ви­чу (див. вище).

Повто­рює­мо, в інших дже­ре­лах Дмит­ро-Кори­бут не зветь­ся кня­зем Чер­ні­гівсь­ким не тому, що він не володів Чер­ні­го­вом, а тому, що його фак­тич­ною сіверсь­кою сто­ли­цею був Нов­го­род. Оче­вид­но, литовсь­кий кня­жич (чи сам Оль­герд?), будучи чужин­цем і пер­шим пред­став­ни­ком нової дина­стії, з цієї при­чи­ни переніс центр Сівер­щи­ни та свою рези­ден­цію до Нов­го­ро­да, не бажа­ю­чи про­жи­ва­ти у Чер­ні­го­ві, якнай­тіс­ні­ше пов’язаному з дина­стією Оль­го­ви­чів, сто­ли­цею яких це місто було про­тя­гом трьох століть. У пом’янниках же, яким був вла­сти­вий цер­ков­ний кон­сер­ва­тизм, Дмит­ро-Кори­бут був назва­ний вели­ким кня­зем Чер­ні­гівсь­ким в силу дав­ньої тра­ди­ції про пер­шість чер­ні­гівсь­ко­го сто­ла. Отже, володін­ня­ми Дмит­ра-Кори­бу­та у пів­ден­ній Сівер­щині слід визна­ти Нов­го­род, Чер­ні­гів (віро­гід­но, з 1372/1375 р.) та Труб­чевськ (з 1380 р. чи й пізніше).

Хиб­на вер­сія про при­на­леж­ність йому Брянсь­ка є або наслід­ком пере­п­лу­ту­ван­ня з Дмит­ром Стар­шим (К. Стад­ні­ць­кий, В. Б.Антонович), або без­під­став­ною гіпо­те­зою (С.-М. Кучиньсь­кий та дея­кі інші). У реаль­но­сті Брянсь­ком з 1372/1375 й до своєї заги­белі у 1401 р. володів Роман Михай­ло­вич, спо­чат­ку у яко­сті союз­ни­ка Моск­ви, а потім – васа­ла Вітовта89. Інші ж знач­ні міста Сівер­щи­ни – Ста­ро­дуб, Рильськ та, віро­гід­но, Путивль – у 1370 – 1400‑х рр. нале­жа­ли кн. Пат­ри­кію Дави­до­ви­чу, його синам та онукам90.

Неза­ба­ром піс­ля аре­шту Дмит­ра-Кори­бу­та, на почат­ку 1393 р., його сіверсь­кі володін­ня були надані Федо­ру Любар­то­ви­чу вза­мін за кон­фіс­ко­ва­ний Воло­ди­мир-Волинсь­кий: 23 трав­ня того ж року цей князь видав при­сяж­ну гра­мо­ту коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу й коро­леві Ядвізі, у якій зга­дує, що вони «дали ми зем­лю до сво­ей воли на имя Сверьскую со вс городми»91. Піс­ля звіль­нен­ня Дмит­ра-Кори­бу­та, у листо­па­ді 1393 р., Сівер­щи­ни назад він вже не отри­мав. Чер­ні­гів близь­ко 1395 р., скоріш за все, було повер­ну­то Рома­ну Михайловичу92, а на почат­ку 1404 р. нада­но Швит­ри­гай­лу Ольгердовичу93. Швит­ри­гай­ло ж ще у 1400 р. отри­мав, разом з Поділ­лям, Нов­го­род-Сіверсь­кий: «lands in (зем­лі у) der Walachie und Podolyen und Nawgardin das beste hus»94; мова тут жод­ним чином не може йти про Нов­го­ро­док-Литовсь­кий («Cleyne Nowgart, Cleyne Nowgardin») – спільне володін­ня Кори­бу­та та Віто­вта (див. вище). Не зміг Кори­бут, на від­мі­ну від поло­ви­ни Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, й пере­да­ти Сівер­щи­ну своїм синам. Так, Швит­ри­гай­ло у серп­ні 1420 р. титу­лу­вав­ся як «duce Czirnyeowiensi», а його титул у доку­мен­ті від 27 лип­ня 1422 р. свід­чить, що йому нале­жа­ли всі три сіверсь­ких міста, котрі колись ста­но­ви­ли уділ Дмит­ра-Кори­бу­та: «Boleslaus alias Swidrigail dei gracia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szeworet Trubeczensis dominus etc.»95.

Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич був одним з неба­гатьох уділь­них князів ВКЛ, які кар­бу­ва­ли свої влас­ні моне­ти. Впер­ше таку моне­ту іден­ти­фіку­вав М. І. Догель: на її авер­сі зоб­ра­же­но меч, нав­ко­ло яко­го читаєть­ся (у дзер­каль­но­му відо­бра­жен­ні) напис «дко­ри­бтво», а на ревер­сі – «князівсь­кий знак» в ото­чен­ні гру­бо­го наслі­ду­ван­ня арабсь­кій леген­ді. Цей «князівсь­кий знак» пред­став­ляє собою, умов­но кажу­чи, покла­де­ну на бік «вісім­ку» з крап­ка­ми у її колах, увін­ча­ну посе­ре­дині хре­стом (див. рис. злі­ва). Догель зазна­чив, що точ­но такий же знак зоб­ра­же­ний на печат­ці кн. Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча 1433 р. (див. рис. по цен­тру), а отже, є «родо­вим гер­бом цієї гіл­ки Ольгердовичів»96. Піз­ні­ше було вияв­ле­но ще кіль­ка типів монет Дмит­ра-Кори­бу­та як з іме­нем кня­зя, так і без, але з зоб­ра­жен­ням меча і (або) «князівсь­ко­го зна­ка» та татарсь­ки­ми наслі­ду­ван­ня­ми або нечи­та­бель­ни­ми кири­лич­ни­ми напи­са­ми. Зупи­ня­ти­ся на роз­гляді цих типів, що є спе­ци­фіч­ною сфе­рою нуміз­ма­ти­ки, ми не буде­мо, обме­жив­ши­ся вказів­кою літе­ра­ту­ри питання97. Що сто­суєть­ся хро­но­ло­гії кар­бу­ван­ня, зокре­ма, одно­го з най­стар­ших типів з дво­сто­рон­ні­ми татарсь­ки­ми наслі­ду­ван­ня­ми та «князівсь­ким зна­ком», І. Хро­мо­ва писа­ла: «Хро­но­ло­гіч­ні межі емісій (1370‑і – 1380‑і роки) визна­ча­ють­ся зав­дя­ки враху­ван­ню кіль­кох фак­торів. По-пер­ше, май­стер з Сіверсь­ко­го князів­ства, копі­ю­ю­чи моне­ти Мухам­ма­да (1370 – 1375 рр. – С. К.), не бачив монет ані Буля­ка, ані Ток­та­ми­ша, що поча­ли кар­бу­ва­ти­ся 1380 р. По-дру­ге, слід вра­хо­ву­ва­ти незнач­ну кіль­кість самих монет Кори­бу­та. Все це обме­жує ниж­ню дату кар­бу­ван­ня кін­цем 70‑х рр. XIV ст.»98.

Пере­важ­на біль­шість монет Дмит­ра-Кори­бу­та похо­дить зі скар­бів та пооди­но­ких зна­хі­док на тери­торії Київ­щи­ни, Сівер­щи­ни та при­лег­лих до неї пів­ніч­но-схід­них регіонів. Однак є й пока­зо­ві винят­ки: вище вже зга­ду­ва­ло­ся, що три моне­ти, з «князівсь­ким зна­ком» Кори­бу­та на авер­сі та нечи­та­бель­ним кири­лич­ним напи­сом на ревер­сі, було знай­де­но в око­ли­цях Ново­груд­ка (його власне-литовсь­кої сто­ли­ці), а одна така моне­та похо­дить з тери­торії Віленсь­ко­го Ниж­ньо­го замку99. Тим не менш, навряд чи мож­на сум­ні­ва­ти­ся у тому, що монет­ний двір Кори­бу­та зна­хо­ди­вся на Сівер­щині, скоріш за все, у його сто­ли­ці – Нов­го­роді. Лише цим мож­на пояс­ни­ти вмі­щен­ня на біль­шо­сті його монет татарсь­ких наслі­ду­вань. Вар­то також наго­ло­си­ти, що ці наслі­ду­ван­ня, при­най­мі чита­бель­ні – хана Мухам­ма­да (монет 1370 – 1375 рр.), «в кон­тексті аналі­зу зоб­ра­жень можуть сим­волі­зу­ва­ти загаль­ну залеж­ність від Орди Мамая (…) Відо­мо лише про існу­ван­ня пев­ної уго­ди між Оль­гер­дом та Мамаєм щодо «вихо­ду» дани­ни із земель Пів­ден­но-Захід­ної Русі»100.

Щодо поход­жен­ня та зна­чен­ня «князівсь­ко­го зна­ку» Дмит­ра-Кори­бу­та, ще М. І. Догель звер­нув ува­гу на його оче­вид­ну близь­кість до зна­ку на най­дав­ні­ших рязансь­ких моне­тах, вва­жа­ю­чи запо­зи­че­ним саме від них. В. Н. Ряб­це­вич вва­жав, що Дмит­ро-Кори­бут узяв за осно­ву сво­го зна­ку рязансь­ку там­гу, допов­не­ну звер­ху хре­стом, піс­ля того, як одру­жи­вся на доч­ці вел. кня­зя Оле­га Іва­но­ви­ча Рязансь­ко­го (ніби­то у 1386 р.). Дослід­ник навіть схи­ляв­ся до дум­ки, що вико­ри­стан­ня кня­зем Сіверсь­ким цьо­го зна­ку від­би­ва­ло його пев­ні пре­тен­зії на стіл Вели­ко­го князів­ства Рязанського101! Вели­ку схо­жість рязансь­кої та сіверсь­кої там­ги, аж до наяв­но­сті кра­пок на кін­ці «завит­ків», від­зна­ча­ла І. Хромова102. Цей факт не міг не визна­ти й В. В. Зай­цев, ука­зав­ши, що саме через подіб­ність до ран­ніх різ­но­видів зна­ків князів Рязансь­ких та Пронсь­ких нечис­лен­ні сіверсь­кі моне­ти з «князівсь­ким зна­ком», аж до недав­ньо­го часу, в зібран­нях Ерміта­жу та Дер­жав­но­го істо­рич­но­го музею збері­га­ли­ся серед монет Вели­ко­го князів­ства Рязанського103.

Тим не менш, В. В. Зай­цев вва­жав, що «князівсь­кий знак» вжи­вав­ся сіверсь­ки­ми кня­зя­ми ще до Дмит­ра-Кори­бу­та. У своїй стат­ті 2007 р. дослід­ник при­пу­стив, що пер­шим його міг кар­бу­ва­ти на своїх моне­тах Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, кн. Брянсь­кий і Трубчевський104. Але у стат­ті 2011 р. про це вже нічо­го не гово­рить­ся, а про один з най­стар­ших типів монет зі зна­ком – дво­сто­рон­ні татарсь­кі наслі­ду­ван­ня, котрі біль­шість інших нуміз­матів від­но­си­ли до Кори­бу­та, – Зай­цев пише, що вони мог­ли кар­бу­ва­ти­ся або «кня­зя­ми міс­це­вої чер­ні­гівсь­кої дина­стії, які зали­ши­ли­ся у Сіверсь­кій зем­лі, або литовсь­ки­ми пра­ви­те­ля­ми, які отри­ма­ли свої уді­ли в резуль­таті розді­лу про­сто­рих володінь брянсь­ко­го кня­зя (Дмит­ра Стар­шо­го, яко­го Зай­цев вва­жає воло­да­рем ледь не всієї Сівер­щи­ни. – С. К.)». Зокре­ма, тро­хи ниж­че, в основ­но­му на під­ставі топо­гра­фії пооди­но­ких зна­хі­док, дослід­ник дохо­дить вис­нов­ку: «У сукуп­но­сті наяв­ні дані доз­во­ля­ють вва­жа­ти саме Ста­ро­дубсь­ке князів­ство міс­цем виго­тов­лен­ня дво­сто­рон­ніх наслі­ду­вань з «князівсь­ким зна­ком»»; мож­ли­во, вони кар­бу­ва­ли­ся Пат­ри­кієм Нари­мон­то­ви­чем (реаль­но – Дави­до­ви­чем) Ста­ро­дубсь­ким. А ще ниж­че Зай­цев зазна­чає: «Відо­мі імен­ні дєнь­ги цьо­го кня­зя, на яких знак від­сут­ній (…) Отже, Кори­бут став вико­ри­сто­ву­ва­ти знак вже піс­ля почат­ку кар­бу­ван­ня монет зі своїм іме­нем. Зро­бив він це, оче­вид­но, у дру­гій поло­вині 1380‑х рр. і, мож­ли­во, за при­кла­дом інших сіверсь­ких князів, які вико­ри­сто­ву­ва­ли подіб­ний сим­вол». «Однак, як вка­зу­ють скар­би, знак, увін­ча­ний хре­стом, подіб­ний тому, що вико­ри­сто­ву­вав Кори­бут, з’являється на «сіверсь­ких» моне­тах, при­най­мі, одно­час­но з рязансь­кою там­гою. Таким чином, цей знак вар­то роз­гля­да­ти лише як один з різ­но­видів там­ги чи зна­ка князівсь­кої влас­но­сті, що широ­ко вико­ри­сто­ву­вав­ся у русь­ких зем­лях в остан­ній чвер­ті XIV – на почат­ку XV ст.»105.

Однак нам вис­нов­ки В. В. Зай­це­ва зда­ють­ся не досить пере­кон­ли­ви­ми. Про жод­них князів-Рюри­ко­ви­чів у Сівер­щині в цей період, окрім вел. кня­зя Рома­на Михай­ло­ви­ча, нам нічо­го не відо­мо, у пом’янниках кн. Чер­ні­гівсь­ких вони не запи­сані. Дмит­ро-Кори­бут, як голов­ний воло­дар Сівер­щи­ни, навряд чи став би запо­зи­чу­ва­ти «князівсь­кий знак» у кня­зя Ста­ро­дубсь­ко­го. А подіб­ність цьо­го зна­ку до рязансь­кої там­ги є настіль­ки близь­кою, що навряд чи можуть зали­ша­ти­ся сум­ніви у поход­жен­ні пер­шо­го від дру­гої, вра­хо­ву­ю­чи одру­жен­ня Кори­бу­та на доч­ці Оле­га Рязансь­ко­го. Разом з тим, без­сум­нів­ним є факт вико­ри­стан­ня «князівсь­ко­го зна­ку» не лише Кори­бу­том. Зокре­ма, він умі­ще­ний на моне­тах кн. Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча Ста­ро­дубсь­ко­го та, мож­ли­во, його бра­та Федо­ра Рильсь­ко­го. Але тут знак все ж має тро­хи видоз­мі­не­ний вигляд: «кола» його гори­зон­таль­ної «умов­ної вісім­ки» звер­ху не дове­дені до кін­ця, нага­ду­ю­чи якір чи сим­вол т. зв. «про­квіт­ло­го хре­ста». Навряд чи це мож­на пояс­ни­ти якось інак­ше, ніж тим, що вка­за­ні князі визна­ли свою васаль­ну залеж­ність від Дмит­ра-Кори­бу­та – голов­но­го пра­ви­те­ля Сіверщини.106

Однак навряд чи «князівсь­кий знак» мож­на трак­ту­ва­ти, як це роб­лять дея­кі дослід­ни­ки, і як «герб» само­го Кори­бу­та. Спра­ва в тому, що на печат­ках цьо­го кня­зя (збе­рег­ли­ся дані про три їхні екзем­пля­ри – при доку­мен­тах від 14 серп­ня 1385, 23 жовтня 1386 та 18 трав­ня 1388 рр.) містить­ся зов­сім інше зоб­ра­жен­ня – т. зв. «литовсь­ка Погонь». В одно­му варіан­ті – це верш­ник упра­во зі спи­сом у правій руці.

Дру­жи­на: кнж. АНА­СТАСІЯ ОЛЕ­ГІВ­НА РЯЗАНСЬ­КА, доч­кою Оле­га Іва­но­ви­ча, вел. кн. рязансь­ко­го (23, т.2, N 67, c. 104).

Діти: 1) Жиги­монт († 1435), кн. Нов­го­род-Литовсь­кий (до 1424 р.), який у 1422 – 1423 рр. був «губер­на­то­ром» Чесь­ко­го (Богемсь­ко­го) королів­ства від імені вел. кня­зя Віто­вта, у 1424 р. сам про­го­ло­ше­ний коро­лем Чехії (але не коро­но­ва­ний), де пра­вив фак­тич­но до 1427 р., повер­нув­ся до ВКЛ у 1431, а оста­точ­но лише у 1434 р.; 2) Федір († 1440/1447), кн. Лошесь­кий (оче­вид­но, пів­ніч­ної части­ни Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства – див. вище), на трьох доч­ках яко­го ця галузь Оль­гер­до­ви­чів і вигас­ла; 3) Іван († піс­ля 1431). Також у Дмит­ра-Кори­бу­та відо­мі дві доч­ки: 1) Оле­на († 1449 чи піз­ні­ше), з 1407 р. дру­жи­на Яну­ша II († 1424), кн. Рати­борсь­ко­го у Сілезії; 2) Марія, вида­на заміж за кн. Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тинсь­ко­го († 1482/83)121.

16/1. ФЕО­ДО­РА ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* бл.1358 † піс­ля 1377)

У 1377 р. вида­на за кара­чевсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Тито­ви­ча (483, т. 1, в. 1, c. 118, 98).

17/1. КН. МАРІЯ ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* бл.1359 † піс­ля 1382)

Була одру­же­на з лідсь­ким дер­жав­цем Вой­ди­лом († 1382 р.), який був стра­че­ний з нака­зу Кей­с­ту­та Геди­мі­но­ви­ча (129, с. 72). Дру­гим її мужем був горо­денсь­кий князь Давид Дмит­ро­вич. Князі Лукомсь­кі, які піз­ні­ше писа­ли­ся Оль­гер­до­ви­ча­ми, вва­жа­ли себе нащад­ка­ми сест­ри Ягай­ла (257, s.263). З усіх відо­мих дже­ре­лам дочок Оль­гер­да нею мог­ла бути тіль­ки Марія.

18/1. ЛУГВЕНІЙ-СЕМЕН ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1360 † піс­ля 1431)

Князь мсти­славсь­кий (до 1379 — піс­ля 1431 рр.). Впер­ше поста­вив свій під­пис­на угоді на угоді з Орде­ном у 1379 р., востан­нє — на угоді Свид­ри­гай­ла з Орде­ном 19.06.1431 р. Герой бит­ви під Грюн­валь­дом. Був одру­же­ний двічі: 14.06.1392 р. з Марією, доч­кою вел. кн. воло­ди­мирсь­ко­го і мос­ковсь­ко­го Дмит­ра Донсь­ко­го († 15.05.1399); у 1406/7 рр. з неві­до­мою княж­ною з біч­ної гіл­ки мос­ковсь­кої дина­стії (2050, s.282–292). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.ґе2

В исто­ри­че­ских источ­ни­ках Лугве­ний впер­вые упо­ми­на­ет­ся под 1379 годом, когда в чис­ле дру­гих литов­ских кня­зей под­пи­сал в Тро­ках мир с Орде­ном (29 сен­тяб­ря). Вме­сте с бра­том Ягай­ло и тре­мя дру­ги­ми кня­зья­ми 14 августа1385 года под­пи­сал Крев­скую унию.

В 1386 году Лугве­ний-Симен отпра­вил­ся в Кра­ков на сва­дьбу Ягай­ло и Ядви­ги. Это был дина­сти­че­ский брак, поз­во­лив­ший Литов­ско­му кня­зю Ягай­ло стать поль­ским коро­лем. Смо­лен­ский князь Свя­то­слав Ива­но­вич решил вос­поль­зо­вать­ся удоб­ным слу­ча­ем и в сою­зе с Полоц­ким кня­зем Андре­ем отнять недав­но отторг­ну­тый литов­ца­ми у Смо­лен­ска Мстиславль.

В бит­ве на реке Вих­ре под Мсти­слав­лем 29 апре­ля 1386 года Лугве­ний участ­во­вал в раз­гро­ме вели­ко­го кня­зя смо­лен­ско­го Свя­то­сла­ва, кото­рый под­дер­жал выступ­ле­ние Андрея Оль­гер­до­ви­ча про­тив Ягайло.

С. М. Соло­вьев опи­сал эту бит­ву сле­ду­ю­щим обра­зом: «В 1386 году смо­лен­ский князь Свя­то­слав Ива­но­вич с сыно­вья­ми Гле­бом и Юри­ем и пле­мян­ни­ком Ива­ном Васи­лье­ви­чем собрал боль­шое вой­ско и пошел к Мсти­слав­лю, кото­рый преж­де при­над­ле­жал смо­лен­ским кня­зьям и потом был у них отнят литов­ца­ми. Идучи Литов­скою зем­лею, смоль­няне вое­ва­ли ее, захва­ты­вая жите­лей, мучи­ли их нещад­но раз­лич­ны­ми каз­ня­ми, муж­чин, жен­щин и детей: иных, запер­ши в избах, сжи­га­ли, мла­ден­цев на кол сажа­ли. Жите­ли Мсти­слав­ля затво­ри­лись в горо­де с намест­ни­ком сво­им, кня­зем Кори­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем; десять дней сто­я­ли смоль­няне под Мсти­слав­лем и ниче­го не мог­ли сде­лать ему, как в один­на­дца­тый день поут­ру пока­зал­ся в поле стяг литов­ский: то шел вели­кий князь Ски­ри­гай­ло Олгер­до­вич; немно­го подаль­ше высту­пил дру­гой полк — вел его князь Димит­рий-Кори­бут Олгер­до­вич, за пол­ком Кори­бу­то­вым шел полк Симео­на Лугве­ния Олгер­до­ви­ча, нако­нец, пока­за­лась и рать Вито­вто­ва. Литов­ские пол­ки быст­ро при­бли­жа­лись; смоль­няне сму­ти­лись, уви­дев­ши их, нача­ли ско­рее оде­вать­ся в бро­ни, высту­пи­ли на бой и сошлись с литов­ца­ми на реке Вех­ре под Мсти­слав­лем, жите­ли кото­ро­го смот­ре­ли на бит­ву, стоя на горо­до­вых забра­лах. Бит­ва была про­дол­жи­тель­на, нако­нец, Олгер­до­ви­чи одо­ле­ли; сам князь Свя­то­слав Ива­но­вич был убит одним поля­ком в дуб­ра­ве; пле­мян­ник его Иван был так­же убит, а двое сыно­вей попа­лись в плен. Литов­ские кня­зья вслед за бегу­щи­ми пошли к Смо­лен­ску, взя­ли с него окуп и поса­ди­ли кня­зем из сво­ей руки Юрия Свя­то­сла­ви­ча, а бра­та его Гле­ба пове­ли в Литов­скую землю»

Вско­ре после смер­ти Кари­гай­ло Оль­гер­до­ви­ча († 1390) мсти­слав­ское кня­же­ство ста­ло уде­лом его бра­та кня­зя Лугве­ния Оль­гер­до­ви­ча. По пред­по­ло­же­нию неко­то­рых иссле­до­ва­те­лей, Лугве­ний полу­чил Мсти­слав­ский удел в каче­стве ком­пен­са­ции за утра­ту поло­же­ния слу­жи­ло­го кня­зя в Вели­ком Нов­го­ро­де 81. М. А. Тка­чев выска­зал пред­по­ло­же­ние о том, что Лугве­нию Оль­гер­до­ви­чу Мсти­слав­ское кня­же­ство было пожа­ло­ва­но не позд­нее 25 мар­та 1389 г., так как в при­сяж­ной гра­мо­те Оль­гер­ду Ягай­ло­ви­чу, дан­ной Лугве­ни­ем в свя­зи с направ­ле­ни­ем его слу­жи­лым кня­зем в Вели­кий Нов­го­род, дати­ро­ван­ной этим чис­лом, послед­ний бла­го­да­рит Ягай­ло за пожа­ло­ва­ние его Мсти­слав­ским кня­же­ством 82. Одна­ко в ука­зан­ной гра­мо­те нет ника­ких упо­ми­на­ний об этом пожа­ло­ва­нии, а Лугве­ний Оль­гер­до­вич назы­ва­ет себя «князь Семен иным име­нем Лыгве­ни». При­чи­ной тако­го истол­ко­ва­ния при­сяж­ной мог послу­жить заго­ло­вок, состав­лен­ный при ее пуб­ли­ка­ции, где Лугве­ний назван мсти­слав­ским кня­зем (РНБ. Ф. 293. № 1. Л. 1. Опубл.: Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею (далее – АЗР). СПб., 1846. Т. I. С. 26. № 10).

Князь Лугвен впер­вые начи­на­ет пре­тен­до­вать на пост нов­го­род­ско­го слу­жи­ло­го кня­зя в 1388 г.: «князь Лугве­нии Лито­въскыи, наре­че­ныи в кре­ще­нии Семен, прис­ла послы своя в Нов­го­род Вели­кыи, Онъ­ги­мон­та и Бра­тошу, хотя быти у них в Нов­го­ро­де и сести на горо­дех, чем вла­дел Нари­монт », а в 1389 г. «при­е­ха в Новъго­род вели­кы князь Семен Олгер­до­вич Лугве­нии на при­го­ро­ды». Нов­го­род­ские лето­пи­си уточ­ня­ют дату — «... на Успе­нье Рож­де­ством Богородицы».

Лугвен-Семен поль­зо­вал­ся сво­ей воло­стью в Нов­го­род­ской зем­ле до 1392 г. Так, лето­пи­си сооб­ща­ют, что в 1390 г. «ходи­ша нов­го­род­цы со кня­зем Се­меном Олгер­до­ви­чем на Псков ратью», а в 1392 г. «при­хо­ди­ша Нем­цы раз­бо­ем в Нов­го­родц­киа вла­сти, и вни­до­ша в Неву и взя­ша власть и села по обе сто­ро­ны реки на три вер­сты до город­ка Ореш­ка. И князь Семен, собрав­ся с город­ча­ны, погна вслед их, иных изби, а иных при­ве­де во град, а инии уте­ко­ша. И пои­де князь Семен в Лит­ву, а град остави»

В 1390 году про­бо­вал при­со­еди­нить к Нов­го­ро­ду Псков, в 1391 году раз­бил ган­зей­ских пира­тов под Орешком.

Лугвен в 1392 году был вынуж­ден уйти из Нов­го­ро­да под нажи­мом Моск­вы. Но вер­нув­шись в Лит­ву он и здесь актив­но участ­во­вал в обще­го­су­дар­ствен­ных делах. Так, в 1396 году он посред­ни­чал в вос­ста­нов­ле­нии тор­го­во­го дого­во­ра меж­ду Полоц­ком и Ригой. Актив­но участ­во­вал Лугвен и в воен­ных собы­ти­ях, в кото­рых высту­па­ла Литва.

В 1396 г. раз­бил армию вели­ко­го кня­зя рязан­ско­го Оле­га Ива­но­ви­ча, кото­рый помо­гал смо­лен­ско­му кня­зю Юрию Свя­то­сла­во­ви­чу в защи­те неза­ви­си­мо­сти Смо­лен­ско­го кня­же­ства от Вели­ко­го кня­же­ства Литовского.

В 1402 он при­ни­мал уча­стие в отра­же­нии похо­да рязан­ско­го кня­зя Рости­сла­ва Оле­го­ви­ча на Брянск и, соглас­но нов­го­род­ски­ми лето­пи­сям, имен­но он сто­ял во гла­ве войск Литов­ско­го княжества.

В 1403 году при под­держ­ке Вито­вта захва­тил Вязь­му, взял город, захва­тил в плен двух кня­зей и про­бо­вал овла­деть Смо­лен­ском, кото­рый нако­нец захва­тил и при­со­еди­нил к Вели­ко­му кня­же­ству Литов­ско­му в 1404 году.

В 1404 году он при­ни­мал уча­стие в неудач­ном похо­де Вито­вта на Сма­ленск. В 1407 Лугвен-Семен был вновь при­гла­шен на кня­же­ский стол в Вели­кий Нов­го­род, на кото­ром и нахо­дил­ся с пере­ры­ва­ми до 1412 г., когда сно­ва, из-за интриг Моск­вы, был вынуж­ден уехать в Мсти­славль. Глав­ной при­чи­ной отъ­ез­да кня­зя Лугве­на-Семе­на из Нов­го­ро­да была борь­ба за послед­ний, в кото­рой оппо­нен­там Мсти­слав­ско­му кня­зю посто­ян­но высту­пал брат Вели­ко­го мос­ков­ско­го кня­зя Васи­лия I, Кон­стан­тин Дмит­ри­е­вич. Несмот­ря на доволь­но частое пре­бы­ва­ние в каче­стве заме­сти­те­ля в Нов­го­ро­де, князь Лугвен-Семен про­дол­жал при­ни­мать актив­ное уча­стие в жиз­ни Литов­ско­го княжества.

В 1407 году удач­но дей­ство­вал в вер­хов­ских кня­же­ствах, при­со­еди­нил к Вели­ко­му кня­же­ству Литов­ско­му Воротынск.

Меж­ду 1408 и 1411 года­ми он одно­вре­мен­но был вели­ко­кня­же­ским намест­ни­ком в Смо­лен­ске. В 1410 г. мсти­слав­ский князь Лугвен со сво­ей хоруг­вью при­ни­мал уча­стие в Грюн­вальд­скай бит­ве. По мне­нию иссле­до­ва­те­лей, имен­но он руко­во­дил теми Смо­лен­ским, Мсти­слав­ским и Оршан­ским пол­ка­ми, кото­рые в кри­ти­че­ский момент выдер­жа­ли удар кре­сто­нос­цев и спас­ли союз­ное вой­ско от погро­ма. А в 1411 году он при­ни­мал уча­стие в под­пи­са­нии с орде­ном Торун­ско­го мира.

В этот же год в каче­стве нов­го­род­ско­го слу­жи­ло­го кня­зя Лугвен-Семен отра­зил швед­ское напа­де­ние и орга­ни­зо­вал в ответ поход на швед­ские вла­де­ния, дошел до Выбор­га, уни­что­жив его укрепления.

В 1411 г. заклю­чил от име­ни Нов­го­ро­да дого­вор с Ягай­ло про­тив кре­сто­нос­цев. Одна­ко в 1412 из-за новых мос­ков­ских интриг он был вынуж­ден в оче­ред­ной раз уйти из нов­го­род­ско­го сто­ла и вер­нул­ся в Мсти­славль. В 1421 году при­ни­мал в Мсти­слав­ле рус­ско­го мит­ро­по­ли­та Фотия.

После бег­ства Юрия Лугве­не­ви­ча в Моск­ву зимой 1440/1441 г. его удел пере­шел под управ­ле­ние вели­ко­кня­же­ских намест­ни­ков. Не позд­нее мар­та 1447 г. после при­ми­ре­ния с вели­ким кня­зем Кази­ми­ром IV Юрий воз­вра­ща­ет себе Мсти­слав­ский удел, но, как пола­га­ют иссле­до­ва­те­ли, с утра­той неко­то­рых воло­стей. М. К. Любав­ский пола­гал, что Кри­чев­ская волость была изъ­ята из уде­ла, но не при­вел дан­ных, под­твер­жда­ю­щих это пред­по­ло­же­ние [Любав­ский, с. 14]. А. А. Мяцель­ский на осно­ва­нии све­де­ний из 3‑й кни­ги запи­сей Литов­ской Мет­ри­ки пред­по­ло­жил, что Кри­чев остал­ся в соста­ве Мсти­слав­ско­го кня­же­ства по край­ней мере до кон­чи­ны сына Юрия Лугве­не­ви­ча Ива­на († 1483), после чего вошел в состав Вилен­ско­го вое­вод­ства, и туда был назна­чен намест­ник Андрей Кович (Андрей­ко­вич?) ([Мяцель­скi, 2003, с. 106]; Литов­ская Мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 3 (1440–1497). Виль­нюс, 1998. С. 63)

О близ­ких отно­ше­ни­ях кня­зя Юрия и его семьис епи­ско­пом Рязан­ским и Муром­ским Ионой – буду­щим мит­ро­по­ли­том ‒ сви­де­тель­ству­ет уте­ши­тель­ное посла­ние послед­не­го по слу­чаю кон­чи­ны супру­ги кня­зя Юрия Софии, в кото­ром мит­ро­по­лит писал, что покой­ная име­ла «доб­рый нрав и бла­гое поко­ре­ние к Богу и к церк­ви Божи­ей» 83.

В этом же посла­нии мит­ро­по­лит назы­ва­ет сына кня­зя Юрия Ива­на сво­им духов­ным сыном, что, по мне­нию В. А. Воро­ни­на, пред­по­ла­га­ло частые визи­ты кня­жи­ча Ива­на в Моск­ву на испо­ведь к сво­е­му духов­ни­ку [Варонiн, с. 47]. В сво­их посла­ни­ях мит­ро­по­лит Иона, обра­ща­ясь как к духо­вен­ству, так и ко всем пра­во­слав­ным хри­сти­а­нам мит­ро­по­лии, назы­ва­ет их сво­и­ми детьми. Фор­мы встре­ча­ю­щих­ся обра­ще­ний раз­лич­ны: «сынове»32, «о Свя­тем Дусе сынове»33. Выра­же­ния «духов­ный» сын34 или «духов­ныи ми чяды»35 упо­треб­ле­но мит­ро­по­ли­том Ионой толь­ко в отно­ше­нии сына кня­зя Юрия Лугве­не­ви­ча Ива­на и млад­ших детей киев­ско­го кня­зя Алек­сандра (Олель­ко) Владимировича36. Невоз­мож­но уста­но­вить, насколь­ко пол­ны лето­пис­ные дан­ные о визи­тах в Моск­ву вели­ко­кня­же­ских род­ствен­ни­ков. Если гово­рить об упо­мя­ну­тых нами пле­мян­ни­ках вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го Васи­лия II, то Мос­ков­ский лето­пис­ный свод кон­ца XV в. един­ствен­ный раз под 1451 г. сооб­ща­ет о визи­те в Моск­ву кня­зя Семе­на Олельковича37. Неуста­нов­лен­ный мит­ро­по­лит упо­ми­на­ет­ся в жало­ван­ной несу­ди­мой гра­мо­те кня­зя Юрия Лугве­не­ви­ча Онуф­ри­ев­ско­му монастырю38. Как сле­ду­ет из содер­жа­ния гра­мо­ты, этот обще­жи­тий­ный мона­стырь был осно­ван кня­зем Лугве­нем Оль­гер­до­ви­чем. Про­изо­шло это пред­по­ло­жи­тель­но в 1407 г. [Без-Кор­ни­ло­вич, с. 184, при­меч. 1; Зве­рин­ский, с. 120–121, № 1851; Варонiн, с. 12]. При кня­зе Юрии мона­стырь являл­ся архи­манд­ри­ти­ей, но кто и когда воз­вел онуф­ри­ев­ско­го игу­ме­на в этот сан – неиз­вест­но. Идея учре­жде­ния архи­манд­ри­тии мог­ла быть почерп­ну­та кня­зем Лугве­нем во вре­мя пре­бы­ва­ния слу­жи­лым кня­зем в Вели­ком Нов­го­ро­де, где архи­манд­ри­ти­ей являл­ся Юрьев мона­стырь, насто­я­тель кото­ро­го изби­рал­ся на вече и обла­дал неко­то­ры­ми пра­ва­ми в отно­ше­нии мона­ше­ства дру­гих мона­сты­рей [Янин, с. 136–149; Щапов, с. 157–163]. Учре­ждая архи­манд­ри­тию в Мсти­слав­ском кня­же­стве, князь Лугве­ний Оль­гер­до­вич, веро­ят­но, рас­счи­ты­вал таким обра­зом повы­сить его ста­тус в цер­ков­ном отно­ше­нии. Как и нов­го­род­ский Юрьев мона­стырь, нахо­дя­щий­ся вне горо­да, Онуф­ри­ев­ский мона­стырь был постро­ен на неко­то­ром рас­сто­я­нии от Мсти­слав­ля на бере­гу реки Натопы39. Гра­мо­та кня­зя Лугве­ния мона­сты­рю не сохра­ни­лась, и мы не зна­ем, какие имен­но пожа­ло­ва­ния она содер­жа­ла, поми­мо земель­ных дач и дохо­дов с них. Князь Юрий допол­ни­тель­но дал мона­сты­рю села Колес­ни­ков­ское и Голов­чи­но. Под­суд­ность архи­манд­ри­та мона­сты­ря и его людей духов­ным и свет­ским вла­стям опре­де­ля­ют сле­ду­ю­щие за земель­ны­ми пожа­ло­ва­ни­я­ми кла­у­зу­лы гра­мо­ты, о воз­мож­ных при­чи­нах появ­ле­ния кото­рых мы хоте­ли бы выска­зать неко­то­рые предположения.

Соглас­но гра­мо­те, намест­ни­кам, тиу­нам и дру­гим долж­ност­ным лицам кня­зя Юрия запре­ща­лось судить мона­стыр­ских людей, уста­нав­ли­ва­лась их под­суд­ность архи­манд­ри­ту в свет­ских и духов­ных делах, пере­чис­лен­ных в Уста­ве Яро­сла­ва. Архи­манд­рит так­же осво­бож­дал­ся от под­суд­но­сти мсти­слав­ско­му епи­ско­пу, а мона­стыр­ские люди от под­суд­но­сти в духов­ных делах десят­ни­кам и город­ским епи­ско­па. В духов­ных делах архи­манд­ри­та судил сам князь, но в при­сут­ствии вла­ды­ки: «А вла­ды­ка кото­рый коли будет епи­ско­пию Мсти­слав­скую дер­жать, ино тому вла­ды­це того архи­манд­ри­та Оно­фрей­ско­го не судить, а ни рядить: коли кому будет до него кото­рое дело, ино нам самым того архи­манд­ри­та Оно­фрей­ско­го судить. А будет вла­ды­це до него дело духов­ное, ино нам самым же со вла­ды­кою того архи­манд­ри­та досмот­реть». Мит­ро­по­ли­ту так­же запре­ща­лось судить архи­манд­ри­та Онуф­ри­ев­ско­го мона­сты­ря и тре­бо­вать у мона­стыр­ских людей под­во­ды, когда «мит­ро­по­лит поедет мимо мона­сты­ря» [Варонiн, при­ло­же­ние № 2, с. 53].

Жена 1‑я: 14.6.1394, Москва, кнж. МАРИЯ ДМИТ­РИ­ЕВ­НА МОС­КОВ­СКАЯ († 15.5.1399), дочь Дмит­рия Дон­ско­го и сест­рой тогдаш­не­го вели­ко­го кня­зя мос­ков­ско­го Васи­лия Дмит­ри­е­ви­ча — Мари­ей. Брак, одна­ко, был недо­лог. Мария умер­ла в Мсти­слав­ле 15 мая 1399 и была похо­ро­не­на в Москве, в при­де­ле Свя­то­го Лаза­ря новой камен­ной церк­ви Рож­де­ства Пре­свя­той Богородицы.

Дети:

Жена 2‑я: зима 1406–1407 гг. СОФИЯ, дочь одно­го из мос­ков­ских кня­зей, кото­рая ста­ла мате­рью вто­ро­го его сына –

Дети: ЯРО­СЛАВ

31 Рус­ский фео­даль­ный архив XIV – пер­вой тре­ти XVI века (далее – РФА). М., 2008. С. 219–222. № 64; [Абе­лен­це­ва, При­ло­же­ние, № 50, c. 430–434].
32 См., напри­мер: РФА. С. 178. № 43; С. 205. № 57. Мит­ро­по­лит Иона назы­ва­ет сыном и като­ли­ка поль­ско­го коро­ля Кази­ми­ра (см.: РФА. С. 211–213. № 61; РИБ. Т. VI. Стб. 565–567. № 68.II). 33 См., напри­мер: РФА. С. 89. № 5; С. 167. № 38; С. 214. № 62.
34 РФА. С. 222. № 64.
35 РФА. С. 223. № 65: «и с ваши­ми дет­ка­ми, с духов­ныи ми чяды».
36 Стар­ший сын кня­зя Олель­ко в посла­нии назван «бла­го­вер­ным и бла­го­род­ным кня­зем Семе­ном», а его мать кня­ги­ня Ана­ста­сия «о Свя­тем Дусе воз­люб­лен­ной дче­рию» (РФА. С. 223).
37 ПСРЛ. М.; Л., 1949. Т. XXV. С. 271: «Бысть князь Семен Олел­ко­вич на Москве у сво­ее бабы вели­кые кня­ги­ни Софьи и у вели­ко­го кня­зя Васи­лья, у дяди своего».
38 АЗР. Т. I. С. 57–58. № 43.

Абе­лен­це­ва О. А. Мит­ро­по­лит Иона и уста­нов­ле­ние авто­ке­фа­лии Рус­ской церк­ви. М.; СПб., 2009.
Алек­се­ев Л. В. Пери­фе­рий­ные цен­тры домон­голь­ской Смо­лен­щи­ны // Совет­ская архео­ло­гия. 1979. № 4. С. 95–111.
Алек­се­ев Л. В. Смо­лен­ская зем­ля в XI–XIII вв. Очер­ки исто­рии Смо­лен­щи­ны и Восточ­ной Бело­рус­сии. М., 1980.
Алек­се­ев Л. В. Запад­ные зем­ли домон­голь­ской Руси: очер­ки исто­рии, архео­ло­гии, куль­ту­ры: в 2 кн. М., 2006. Кн. 1.
Без-Кор­ни­ло­вич М. О. Исто­ри­че­ские све­де­ния о при­ме­ча­тель­ней­ших местах в Бело­рус­сии. СПб., 1855.
Беля­ев И. Д. О гео­гра­фи­че­ских све­де­ни­ях в Древ­ней Руси // Запис­ки Импе­ра­тор­ско­го русского
гео­гра­фи­че­ско­го обще­ства. СПб., 1852. Кн. 6. С. 1–264.
Беля­ев И. Полоц­кая пра­во­слав­ная цер­ковь до Брест­ской унии // Пра­во­слав­ное обо­зре­ние. 1870. № 1.
С. 103–128.
Береж­ков Н. Г. Литов­ская Мет­ри­ка как исто­ри­че­ский источ­ник. Часть пер­вая. О пер­во­на­чаль­ном составе
книг Литов­ской Мет­ри­ки по 1522 год. М.; Л., 1946.
Варонiн В. А. Князь Юрай Лынг­ве­невiч Мсцiслаýскi. Гiста­рыч­ны парт­р­эт. Мiнск, 2010.
Голу­бов­ский П. В. Исто­рия Смо­лен­ской зем­ли до нача­ла XV ст. Киев, 1895.
Гра­бо­ве­ць­кий В. Нарис з iсторiї Гали­ча. З най­дав­нi­ших часiв до почат­ку XX ст. Галич, 1997.
Гре­ков И. Б. Восточ­ная Евро­па и упа­док Золо­той Орды (на рубе­же XIV–XV вв.). М., 1975.
Гру­шевсь­кий М. İсторiя Украї­ни-Руси. Київ; Львiв, 1905. Т. III.
Гру­шевсь­кий М. İсторiя Украї­ни-Руси. Київ; Львiв, 1907. Т. IV.
Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 г. М., 2005.
Двор­ни­чен­ко А. Ю. Рус­ские зем­ли Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го (до нача­ла XVI в.): Очер­ки истории
общи­ны, сосло­вий, госу­дар­ствен­но­сти. СПб., 1993.
Дзянi­са­ва А. Р. Пра­ва патра­на­ту ў пра­ва­вым ста­но­вiш­чы пра­васлаў­най царк­вы бела­рус­кiх зямель ў
кан­цы XV–XVI ст. // Studia Historica Europae Orientalis: Иссле­до­ва­ния по исто­рии Восточ­ной Европы.
Минск, 2008. Вып. 1. С. 163–172.
Дов­нар-Заполь­ский М. В. Очерк исто­рии кри­вич­ской и дре­го­вич­ской земель до кон­ца XII столетия.
Киев, 1891.
Дроб­лен­ко­ва Н. Ф. Симе­он Суз­даль­ский // СККДР. Л., 1989. Вып. 2. Ч. 2. С. 334–335.
Зве­рин­ский В. В. Мате­ри­ал для исто­ри­ко-топо­гра­фи­че­ско­го иссле­до­ва­ния о пра­во­слав­ных монастырях
в Рос­сий­ской импе­рии. СПб., 1897. Ч. 3.
Каза­ко­ва Н. А. Пер­во­на­чаль­ная редак­ция «Хож­де­ния на Фло­рен­тий­ский собор» // ТОДРЛ. М.; Л.,
1970. Т. XXV. С. 60–72.
Леон­то­вич Ф. И. Очер­ки исто­рии литов­ско-рус­ско­го пра­ва // ЖМНП. СПб., 1893. Ч. 288. С.
69–368.
Любав­ский М. К. Област­ное деле­ние и мест­ное управ­ле­ние Литов­ско-Рус­ско­го госу­дар­ства. М.,
1892
Мяцель­скi А. А. Ста­ра­даўнi Кры­чаў. Гiста­рыч­на-архе­а­ла­гiч­ны нарыс гора­да ад старажытных.
Мiнск, 2003.
Мяцель­скi А. А. Мсцiслаўс­кае княст­ва i ваявод­ства ў XII–XVIII стст. Мiнск, 2010.
Насевіч В. Кез­гай­лы // Велi­кае Княст­ва Лiтоўс­кае. Энцы­кла­пе­дыя. Мiнск, 1994. Т. II. С. 80–81.
Нови­ко­ва О. Л. Фор­ми­ро­ва­ние и руко­пис­ная тра­ди­ция «Фло­рен­тий­ско­го цик­ла» во вто­рой половине
XV – пер­вой поло­вине XVII в. При­ло­же­ние 2. [Повесть Симео­на Суз­даль­ца] Иси­до­ров собор и хоженье
его // Очер­ки фео­даль­ной Рос­сии. М.; СПб., 2010. Вып. 14. С. 3–208.
Поле­хов С. В. Несколь­ко заме­ча­ний к био­гра­фии кня­зя Юрия Лугве­не­ви­ча Мсти­слав­ско­го // Древняя
Русь. Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. 2011. № 2 (44). С. 105–112.
Седов В. В. Смо­лен­ская зем­ля // Древ­не­рус­ские кня­же­ства в X–XIII вв. М., 1975. С. 240–259.
Щапов Я. Н. Госу­дар­ство и Цер­ковь Древ­ней Руси Х–ХIII вв. М., 1989.
Янин В. Л. Очер­ки ком­плекс­но­го источ­ни­ко­ве­де­ния: Сред­не­ве­ко­вый Нов­го­род. М., 1977.
Ясiн­скi А. Н. Спро­ба кры­тыч­на­га вывуч­э­нь­ня Кнi­гi данiн вялiка­га кня­зя Казi­мi­ра // Гісторыка-
архе­а­ла­гіч­ны збор­нік. Менск, 1926. Т. II. С. 155–205.
Górski K. Młodość Kazimierza i rządy na Litwie (1440‒1454) // Biskup M., Górski K. Kazimierz Jagiellończyk.
Zbiór studiów o Polsce drugiej połowy XV wieku. Warszawa, 1987. S. 9–17.
Halecki О. Dzieje unii Jagiellońskiej. Kraków, 1919. T. I.
Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. Warszawa, 1930. T. I. 1377–1499.
Krupska A. Udzielnie księstwo Mścislawskie pod rządami Litwy // Prace naukowe Uniwersitetu Sląskego w
Katowicach. Katowice, 1971. № 18 (2). S. 35‒55.
Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta Unji Polski z Litwą. 1385–1791. Kraków, 1932.
Pietkiewicz K. Kieżgajłowie i ich latyfundium do połowy XVI wieku. Ze studiów nad rozwojem własności
ziemskiej w Wielkim Księstwie Litewskim w Średniowieczu. Poznań, 1982.
Pietkiewicz K. Wielkie Księstwo Litewskie pod rządami Aleksandra Jagiellończyka. Studia nad dziejami państwa
i społeczeństwa na przełomie XV i XVI wieku. Poznań, 1995.
Poppe A. Fundacja biskupstwa smoleńskiego // Przegląd historyczny. 1966. T. LVII. S. 538–557.
Poppe A., Poppe D. Dziedzice na Rusi // Kwartalnik historyczny. 1967. № 1. S. 3–19.
Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlachtą polską w Horodle r. 1413 // Miesięcznik
Heraldyczny. R. 7. 1914. № 1–2. S. 7–16.
Spieralski Z. Kieżgajło Jan; Kieżgajło Michał // Polski Słownik Biograficzny. Wrocław, Warszawa, Kraków,
1966–1967. T. XII. S. 444–446.
Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386–1795. Kraków, 1885.

19/1. КОРИ­ГАЙ­ЛО-ВАСИЛЬ-КАЗИ­МИР (* бл.1361/1362 † 1390)

Мсти­слав­ское кня­же­ство после заво­е­ва­ния его литов­ца­ми управ­ля­лось намест­ни­ка­ми, напри­мер, в 1386 г. намест­ни­ком был брат вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Ягай­лы – Кари­гай­ло Оль­гер­до­вич († 1390)84.

На осно­ва­нии дого­во­рен­но­стей с ливон­ским отде­ле­ни­ем Тев­тон­ско­го орде­на 1385 г. князь Андрей Оль­гер­до­вич и ливон­ский магистр в нача­ле 1386 г. предприняли
поход на Лит­ву, начав­ший­ся 2 фев­ра­ля — как раз в то вре­мя, когда Ягай­ло, литов­ские кня­зья и бояре нахо­ди­лись в Кра­ко­ве. Союз­ни­ки напра­ви­лись в рай­он Виль­ни и Ошмян, а Свя­то­слав Смо­лен­ский по согла­со­ва­нию с ними — к Орше, Витеб­ску и Мсти­слав­лю, при­чем ему уда­лось овла­деть Луком­лем85. Одна­ко успе­хи были крат­ко­вре­мен­ны­ми. Вито­вт, Скир­гай­ло, Семён-Лугвень и Кази­мир-Кори­гай­ло, быв­ший намест­ник мсти­слав­ский, спеш­но напра­ви­лись из Кра­ко­ва в Лит­ву, что­бы высту­пить на сто­роне Ягай­ла86. Скир­гай­ло с боль­шим отрядом
литов­ских войск захва­тил Лукомль и в бит­ве на р. Вех­ре 29 апре­ля 1386 г. раз­бил смоль­нян. Князь Свя­то­слав погиб, а его дети Юрий и Глеб ока­за­лись в пле­ну87. Впро­чем, Юрий вско­ре был поса­жен в не заня­тый литов­ски­ми вой­ска­ми Смо­ленск и соглас­но сво­ей гра­мо­те от 16 сен­тяб­ря 1386 г. обя­зал­ся «со Ондре­емъ полоц­кимъ и с поло­ча­ны миру не дер­жа­ти... а ни сыла­ти ся»88.

20 фев­ра­ля 1387 г. («в самый день Попе­лов») под­пи­сал в Вильне при­ви­лей поль­ско­го коро­ля и вели­ко­го литов­ско­го кня­зя Вла­ди­сла­ва II Ягай­ло фео­да­лам ВКЛ, кото­рые при­ня­ли като­ли­че­скую веру. В спис­ке сви­де­те­лей были трок­ский князь Скир­гай­ло, грод­нен­ский князь Вито­вт, ново­груд­ский князь Кори­бут, мсти­слав­ский князь Кори­гай­ло (Кази­мир), кер­нов­ский князь Вигунд (Алек­сандр), мазо­вец­кие кня­зья — Ян и Земо­вит, а так­же лица Поль­ско­го коро­лев­ства — познан­ский вое­во­да Бар­тош из Висен­бур­га, сан­до­мир­ский каш­те­лян Кри­стин и др. 89.

Заги­нув при обо­роні Кри­во­го город­ка (Кром­ха­у­за) від орденсь­ких військ (118, с.256).

Хре­ще­ний у пра­во­слав’ї як Василь, але 14.02.1386 р. разом з Ягай­лом перей­шов у като­ли­ць­ку віру під іме­нем Казиміра.

20/1. ВІГУНТ-ФЕДІР-ОЛЕК­САНДР ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1363/1364 † 28.06.1392)

Князь кер­новсь­кий. У пра­во­слав’ї — Федір, у като­лиц­тві — Олек­сандр. Помер у Віль­ні піс­ля того як був ого­ло­ше­ний спад­коєм­цем Ягай­ла. Одру­жи­вся 25.01.1390 р. з Ядві­гою, доч­кою Вла­ди­сла­ва Опольсь­ко­го, колиш­ньо­го пала­ти­на Поль­щі і кня­зя гали­ць­ко­го (2050, s.241 ‑248).

1386 р. отри­мав від Яґай­ла горо­ди Кер­нов і Пін­чиш­ки в етніч­ній Литві та Кошер на Волині 90, пер­ший з яких пере­тво­рив, оче­вид­но, у свою рези­ден­цію, оскіль­ки в при­сяжному листі на вір­ність Короні нази­ває себе кня­зем Кер­новсь­ким 91. 20 фев­ра­ля 1387 г. («в самый день Попе­лов») под­пи­сал в Вильне при­ви­лей поль­ско­го коро­ля и вели­ко­го литов­ско­го кня­зя Вла­ди­сла­ва II Ягай­ло фео­да­лам ВКЛ, кото­рые при­ня­ли като­ли­че­скую веру. В спис­ке сви­де­те­лей были трок­ский князь Скир­гай­ло, грод­нен­ский князь Вито­вт, ново­груд­ский князь Кори­бут, мсти­слав­ский князь Кори­гай­ло (Кази­мир), кер­нов­ский князь Вигунд (Алек­сандр), мазо­вец­кие кня­зья — Ян и Земо­вит, а так­же лица Поль­ско­го коро­лев­ства — познан­ский вое­во­да Бар­тош из Висен­бур­га, сан­до­мир­ский каш­те­лян Кри­стин и др. 92.

Піс­ля смер­ті Віґун­та ( † 28. 06. 1392 93) вна­слі­док від­сут­но­сті в ньо­го нащад­ків Кошерсь­ка волость потра­пи­ла, ймо­вір­но, до його бра­та Федо­ра, оскіль­ки на почат­ку наступ­но­го століт­тя пере­бу­ва­ла в руках дітей останнього.

В полі печат­ки, оздоб­ле­но­му готич­ним візе­рун­ком, готич­ний щит, на яко­му рицар на коні, в пра­ви­ці три­має меч.
Напис по колу: ’ s ’ allexandri • ducis • kernowiensis •; оваль­на, роз­мір 34х33 мм 94.

21/1. СВИД­РИ­ГАЙ­ЛО-ЛЕВ-БОЛЕ­СЛАВ ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (* бл.1365/1366 † 10.02.1452)

Князь вітебсь­кий (бл. 1391 — 1393 рр.), подільсь­кий (1401–1405 рр.), жида­чівсь­кий (1403 — бл.1405 рр.), сіверсь­кий і чер­ні­гівсь­кий (1405–1409,1419–1430 рр.),волинський (1434–1452 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1430–1435 рр.). Один з най­вид­ні­ших діячів пер­шої поло­ви­ни XV ст. Пер­шою дру­жи­ною була незна­на з імені доч­ка Іва­на Свя­то­сла­ви­ча, уділь­но­го кня­зя смо­ленсь­ко­го. Вдру­ге одру­жи­вся у 1430 р. з Анною, доч­кою ста­ри­ць­ко­го кня­зя Іва­на Іва­но­ви­ча (* 1404/​до 1406 † 1471/84) (2050, s. 305–366; 1886; 897;504, с. 141–152; 507, с. 162–168).

(у хри­сти­ян­стві Боле­слав) 1393 р. сило­мі­ць зай­няв оси­ро­ті­лий уна­слі­док смер­ті матері вітебсь­кий пре­стол, але потра­пив до Віто­вта в нево­лю й опи­ни­вся на королівсь­ко­му дворі в Кра­ко­ві. Ви­рвавшись із почес­но­го ув’язнення, він спро­бу­вав знай­ти собі союз­ни­ків, але зазнав невда­чі, повер­нув­ся до Яґай­ла й отри­мав від ньо­го в пер­шій поло­вині 1400 р. Подільсь­ку зем­лю, та через сепа­ра­тистсь­ку діяль­ність наприкі­нці вес­ни 1402 р. утра­тив її і подав­ся до Тев­тонсь­ко­го орде­ну. Десь на грані 1403 — 1404 рр. король і Віто­вт від­ве­ли кня­зю, що повер­нув­ся зі ски­тань, Сіверсь­ку зем­лю, та вліт­ку 1408 р. він поки­нув її і виї­хав у Моск­ву, а під час чер­го­во­го при­їз­ду на почат­ку наступ­но­го року на бать­ків­щи­ну опини­вся у в’язниці в Кре­мен­ці. Про­сидів­ши дев’ять з поло­ви­ною літ, вес­ною 1418 р. Свид­риґай­ло вирвав­ся з допо­мо­гою князів Даш­ка Острозь­ко­го та Олек­сандра Носа на волю й навіть захо­пив на дея­кий час Луцьк, але під за­грозою потра­пи­ти до рук Віто­вта втік в Угор­щи­ну. Ще раз поми­рив­шись із коро­лем, він осів спо­чат­ку в городі Жида­чів у Львівсь­кій зем­лі, 1420 р. зно­ву отри­мав Сіверсь­ку зем­лю, а піс­ля смер­ті Віто­вта († 27.10.1430) зай­няв, наре­шті, пре­стол, та напри­кін­ці літа 1432 р. части­на знаті під­ня­ла зако­лот і про­го­ло­си­ла вели­ким кня­зем Сиґіз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча, уна­слі­док чого дер­жа­ва роз­ко­ло­ла­ся на дві части­ни й поча­ла­ся дина­стич­на війна9. Піс­ля оста­точ­но­го витіс­нен­ня супер­ни­ком напри­кін­ці 1438 р. за межі Вели­ко­го князів­ства дея­кий час Свид­ри­гай­ло пере­бу­вав, здаєть­ся, у Мол­давії, потім отри­мав від польсь­ко­го коро­ля Вла­ди­сла­ва III Горо­до­ць­кий і Щире­ць­кий повіти Львівсь­кої землі1, а на грані 1442— 1443 рр. на запро­шен­ня еліти Волині зай­няв пре­стол витво­ре­но­го її зусил­ля­ми князів­ства зі сто­ли­цею в Луць­ку, на яко­му про­сидів уже до кін­ця жит­тя (І 10. 02. 1452)2.

Піс­ля смер­ті кня­зя його вдо­ва Ган­на, що похо­ди­ла з тверсь­ко­го відга­луження Рюри­ко­ви­чів, володі­ла ще на Волині дея­ки­ми маєт­ка­ми й навіть наді­ля­ла ними слуг. У під­твер­джен­ні Кази­ми­ра Яґай­ло­ви­ча зем’янину Бог­да­ну Волч­ко­ви­чу на При­ве­редів зазна­че­но, зокре­ма, що він вислу­жив цей маєток у Свид­риґай­ло­вої вдови3, а в при­вілеї мігран­ту зі Смо­ленсь­кої зем­лі кня­зю Іва­но­ві Кро­кот­ці, — що «небож­чи­ца кне­ги­на Швит­ри­га­и­ло­вая дер­жа­ла имене у Луц­комъ пове­те на имя Яловича»4.

9 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 166, 177–179,184—226.
1 Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły... — S. 6–26.
2 Ibid. — S. 42–50.
3 LM. — Kn. Nr. 4. — P. 123 (30. 07. 1486, Троки).
4 Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 106 (28. 09. 1485).
5 Radzimiżski Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 58 (14.02.1404, Вшьно).
6 Ibid.-S. 14,47–48.
7 Ibid. — S. 80 (13. 06. 1433; «ducissa Hurconis de Krosniczin»).
8 Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście... — T. 4. — S. 425.
9 AS. — Т. 1. — S. 32 (21. 08. 1433, Бродня).

22/1. ОЛЕК­САНДРА ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА (* 1368/1370 † 16.06.1434, Плоцьк)

кня­ги­ня Литов­ская, жена (с 1387 г.) кня­зя Земо­ви­та IV Мазо­вец­ко­го, сест­ра вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го и коро­ля Поль­ско­го Вла­ди­сла­ва II Ягел­ло­на (Ягай­ло)

Дочь вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Оль­гер­да и Иули­а­нии Твер­ской Алек­сандра роди­лась в кон­це 1360‑х гг.95. Посколь­ку точ­ная дата ее рож­де­ния неиз­вест­на, нель­зя досто­вер­но опре­де­лить стар­шин­ство княж­ны в ряду ее бра­тьев и сестер. В 1387 г. ее стар­ший брат Ягай­ло, коро­но­вав­ший­ся за год до это­го как Вла­ди­слав II, выдал Алек­сан­дру за мазо­вец­ко­го кня­зя Земо­ви­та IV96. В усло­ви­ях посто­ян­ной борь­бы за власть брак Алек­сан­дры сни­мал с Ягайло–Владислава одну про­бле­му: Земо­вит, как пред­ста­ви­тель боко­вой линии Пястов, мог пре­тен­до­вать на поль­ский пре­стол97. В обмен на кня­же­ство Бель­ское и 10 000 гро­шей, выпла­чен­ных в каче­стве при­да­но­го, Земо­вит отка­зы­вал­ся от сво­их при­тя­за­ний на поль­ский трон98.

В бра­ке у Алек­сан­дры роди­лось 12 (по дру­гим дан­ным – 13) детей99. Умер­ла Алек­сандра 20 апре­ля / 19 июня 1434 г. в Плоц­ке. Похо­ро­не­на в Плоц­ком кафед­раль­ном соборе. 

∞, 1387, Земо­вит IV, князь черсь­кий, равсь­кий, соха­чевсь­кий, пло­ць­кий, куявсь­кий і белзь­кий († 1426 p.) 

Дети: Земо­вит V Рав­ский, князь Плоц­кий (1426–1434 гг.), Белз­ский (1426–1434 гг.), Виз­нен­ский (1426–1434 гг.) и Рав­ский (1426–1442 гг.); Кази­мир II Белз­ский, князь Плоц­кий (1426–1434 гг.), Белз­ский (1426–1442 гг.), Рав­ский (1426–1434 гг.) и Виз­нен­ский (1426–1434 гг.); Вла­ди­слав I Плоц­кий, князь Плоц­кий (1426–1455 гг.), Виз­нен­ский (1426–1455 гг.), Белз­ский (1426–1434 гг., 1442–1455 гг.) и Рав­ский (1426–1434 гг., 1442–1455 гг.); Трой­ден II, князь Белз­ский (1426–1427 гг.), Виз­нен­ский (1426–1427 гг.) и Рав­ский (1426–1427 гг.); Алек­сандр Земо­вит Мазов­ский, епи­скоп Трент­ский; Ким­бур­га Мазо­вец­кая, жена Эрн­ста Австрий­ско­го, гер­цо­га Австрии (1377–1424 гг.); Евфи­мия Мазо­вец­кая, жена Боле­сла­ва Силез­ско­го-Теши­на, кня­зя Бытом­ско­го, Селез­ско­го, Тешин­ско­го (око­ло 1363–1431); Ядви­га Мазо­вец­кая, жена Яно­ша Гарая († 1428 г.); Аме­лия Мазо­вец­кая, жена гра­фа Виль­гель­ма II Мей­сен­ско­го, марк­гра­фа Мей­се­на, сопра­ви­те­ля Сак­со­нии (1371–1425 гг.); Анна Мазо­вец­кая, пер­вая жена Миха­и­ла Боле­сла­ва Литов­ско­го, сына Вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Сигиз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча; Мария Мазо­вец­кая, гер­цо­ги­ня Поме­ран­ская, регент Поме­ра­нии, жена Боли­сла­ва IX Поме­ран­ско­го (око­ло 1407/1410 гг. – 1446 г.); Ека­те­ри­на Мазо­вец­кая, тре­тья жена Миха­и­ла Боле­сла­ва Литов­ско­го, сына вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Сигиз­мун­да Кейстутовича.

23/1. МІНІ­ГАЙ­ЛО-МИХАЙ­ЛО ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ [?] († піс­ля 1391)

Відо­мо­сті про його існу­ван­ня (140, с.223) досить сум­нів­ні. Тому у біль­шо­сті таб­ли­ць цьо­го кня­зя немає.

IV генерація

КН. МИХА­ИЛ АНДРЕ­ЕВИЧ (†1385)

Меж­ду 9 V и 29 VI 1385 г. Дмит­рий Дон­ской, «събравъ воя мно­гы, посла съ ними бра­та сво­е­го кня­зя Воло­ди­ме­ра Андре­еви­чя на кня­зя Олга и на Рязан­скую зем­лю». В этом похо­де у моск­ви­чей «уби­ша кня­зя Миха­и­ла, сына Андре­ева Полот­ска­го Олгер­до­ви­чя на Ряза­ни» 100.

Несмот­ря на доволь­но частые сме­ны кня­зей на полоц­ком сто­ле, здесь, как и в дру­гих вла­де­ни­ях Геди­ми­но­ви­чей (Витеб­ской, Луц­кой, Подоль­ской зем­лях), наме­ти­лась тен­ден­ция скла­ды­ва­ния мест­ной «дина­стии»: об этом сви­де­тель­ству­ют земель­ные вкла­ды Миха­и­ла Андре­еви­ча, сына Андрея Оль­гер­до­ви­ча, в поль­зу пра­во­слав­ной Церк­ви 101. Одна­ко эта тен­ден­ция из-за пери­пе­тий судь­бы Полоц­кой зем­ли так и не полу­чи­ла столь ярко­го раз­ви­тия, как на Подо­лье, Волы­ни или Киевщине.

КН. СЕМЕН АНДРІЙОВИЧ

Вес­ной 1387 г. вой­ска Ягай­ло повтор­но захва­ти­ли По­лоцкую зем­лю 102. Соглас­но нов­го­род­ско­му лето­пис­цу, «А Ски­ри­га­и­ло, брать Яга­и­ловъ, ходилъ ратью с Литовь­скою силою и с Немеч­кою подъ Пол­те­скъ, и взя город; и Ондре­ева сына оуби­ша, а само­го Ондрея, бра­та сво­е­го, изни­малъ и в Лит­ву свелъ» 103. В это вре­ мя в Полоц­ке нахо­ди­лись два сына кня­зя Андрея — Семен и Иван. Посколь­ку позд­ нее источ­ни­кам изве­стен лишь послед­ний, мож­но пред­по­ло­жить, что во вре­мя оса­ды погиб имен­но Семен.

КН. ИВАН АНДРЕЕВИЧ

Иван Андре­евич в 1389–1399 гг. нахо­дил­ся «на корм­ле­нии» во Пско­ве 104. 18 VII 1394 г. в город князь при­был его отец Андрей 105. В мар­те 1394 г. новый пра­ви­тель ВКЛ Вито­вт и род­ные бра­тья Андрея Скир­гай­ло, Вла­ди­мир и Федор пору­чи­лись за Андрея. Поль­ский король был вынуж­ден отпу­стить кня­зя Андрея на сво­бо­ду. Вме­сте они отра­зи­ли оса­ду нов­го­род­ской рати. После ее отра­же­ния князь Ан­дрей Оль­гер­до­вич «со пьсковь­скы­ми послы» ездил в Вели­кий Новго­род, но «миру не воз­мя» 106. В С1Л сна­ча­ла упо­ми­на­ет­ся поезд­ка в Вели­кий Нов­го­род кня­зя Андрея Ольгердо­вича, и лишь затем гово­рит­ся об оса­де Пско­ва нов­го­род­ца­ми 107.

Внук Оль­гер­да, князь Иван Андре­евич сло­жил крест­ное цело­ва­ние Пско­ву «за двѣ неде­ли до Тро­и­цы­на дни», т. е. 28 IV 1399 г. 108. Эта поли­ти­че­ская ак­ция была спла­ни­ро­ва­на Вито­втом, кото­рый соглас­но Салин­ско­му дого­во­ру 1398 г. с Тев­тонским Орде­ном дол­жен был спо­соб­ство­вать его вла­стям в захва­те Вели­ко­го Нов­го­ро­да и Пско­ва 109.

В пер­вой поло­вине 1430‑х гг. князь Иван Андре­евич вхо­дил в состав рады литов­ско­го вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ло 110.

Умер меж­ду 1437 и 1439 гг. 111.

КН. АЛЕ­НА АНДРЕ­ЕВ­НА ПОЛОЦКАЯ 

дочь в.кн. Полоц­ко­го Андрея Оль­гер­до­ви­ча. По вер­сии Оле­га Хору­жен­ка, она мог­ла быть стар­шей сест­рой мос­ков­ско­го кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча, веро­ят­нее – стар­шей.112 В 1746 г. В. Я. Лева­шов опи­сы­вал ряд­ную, кото­рая попа­ла ему в руки: «В [1]719 году, в преж­нию [со] шве­да­ми вай­ну, ва Шветци[и] вели­ка­го кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ска­го ряд­ная чор­ная запись най­де­на, на столп­цах писан­ная, как пле­мян­ни­цу сваю, вели­ка­го кня­зя Андрея дочь, кнеж­ну Але­ну, за литов­ска­го кня­зя замуж отда­вал...». Ори­ги­нал ряд­ной Лева­шов «к госу­да­рю импе­ра­то­ру Пет­ру Пер­во­му отпра­вил. И оная за древ­ность весма мило­стив­но при­ня­та, а са оной я у себя копию оста­вил, кото­рая за раз­ны­ми мои­ми в раз­ные краи пере­ез­до­ми утра­ти­ла­ся или в Азо­ве, когда я был в Кры­ме, зга­ре­ла».113 Дру­гим источ­ни­кам неиз­вест­на княж­на Але­на, дочь вели­ко­го кня­зя Андрея и пле­мян­ни­ца Дмит­рия Дон­ско­го, кото­рая была выда­на или посва­та­на за литов­ско­го кня­зя. Неиз­вест­ная по име­ни сест­ра Дмит­рия Дон­ско­го, судя по обна­ру­жен­ной В. Я. Лева­шо­вым ряд­ной гра­мо­те, долж­на была вый­ти замуж на неко­е­го вели­ко­го кня­зя Андрея. Совре­мен­ни­ка­ми Дмит­рия Дон­ско­го были несколь­ко кня­зей с этим име­нем, но титу­лом вели­ко­го кня­зя, при­зна­ва­е­мым в меж­кня­же­ской дипло­ма­тии, поль­зо­вал­ся толь­ко полоц­кий князь Андрей Оль­гер­до­вич.114

КН. ГЛЕБ КАН­СТАН­ЦІ­НАВІЧ (1389),

гэта той князь Глеб, які ў 1389 г. зна­ход­зіў­ся пры кара­леўскім два­ры ў Новым мес­це. У наступ­ным год­зе ён зма­га­ец­ца на літоўскім баку супра­ць кры­жа­коў, якіх пера­мог Вітаўт; у бітве над ракой Віліяй тра­пілі ў палон князі: Сямён Яўну­ціевіч, Глеб Свя­та­сла­вавіч Сма­лен­скі, Глеб Кан­стан­ці­навіч, Іван Цета, Леў Плак­січ i іншыя. Пас­ля гэта­га пра кня­зя Гле­ба Кан­стан­ці­наві­ча нія­кіх зве­стак няма.

КН. ВАСІЛЬ КАН­СТАН­ЦІ­НАВІЧ (1393)

у 1393 г. зна­ход­зіў­ся пры кара­леўскім два­ры ў Кра­ка­ве, гэты ж князь Васіль фігу­руе ў 1417 г. пры кара­лю ў Новым мес­це. Гэты ці іншы князь Васіль быў баць­кам узга­да­ных выш­эй кня­зёў Іва­на, Аляк­сандра i Міха­ла Чар­та­рый­скіх, з якіх Аляк­сандр — пачы­наль­нік галі­ны роду на Лагой­ску, а Міхал — на Валыні.

КН. СИГІЗ­МУНД КОРИ­БУ­ТО­ВИЧ († 1435),

кн. Нов­го­род-Литовсь­кий (до 1424 р.), який у 1422 – 1423 рр. був «губер­на­то­ром» Чесь­ко­го (Богемсь­ко­го) королів­ства від імені вел. кня­зя Віто­вта, у 1424 р. сам про­го­ло­ше­ний коро­лем Чехії (але не коро­но­ва­ний), де пра­вив фак­тич­но до 1427 р., повер­нув­ся до ВКЛ у 1431, а оста­точ­но лише у 1434 р. Сын Дмит­рия-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча. Бра­тья — Федор и Иван. Сест­ры — Ана­ста­сия (жена кня­зя Васи­лия Михай­ло­ви­ча Твер­ско­го), Еле­на (жена кня­зя Яну­ша II Рати­бор­ско­го) и Мария (жена кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го). Ско­рее все­го, умер без потомства.

— князь, учас­ник гуситсь­ких війн та гро­ма­дян. (Свид­ри­гай­ло­вої) вій­ни у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му 1432—40. 2‑й син Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, бра­та Ягай­ла, та Ана­стасії, доч­ки рязансь­ко­го кн. Оле­га Івановича. 

В нача­ле 1393 г. после пора­же­ния в бит­ве под Недо­ку­до­вым от рати Вито­вта под коман­до­ва­ни­ем его бояр Васи­лия Борей­ко­ва (Бори­со­ви­ча) и Гин­ви­ла Димит­рий Кори­бут бежал в Нов­го­ро­док Литов­ский. Оса­жден­ный в горо­де вме­сте с женой и детьми, он сдал­ся в плен Вито­вту и был им отправ­лен в Поль­шу 115. 14 нояб­ря 1393 г. Олег Ива­но­вич пору­чил­ся перед Вито­втом за сво­е­го зятя 116. Заступ­ни­че­ство вли­я­тель­но­го род­ствен­ни­ка спас­ло кня­зя Димит­рия Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча от непри­ят­но­стей. Одна­ко он поте­рял свои пре­стиж­ные вла­де­ния в ВКЛ, нахо­див­ши­е­ся в раз­ных частях стра­ны (Поне­ма­нье и Север­скую зем­лю). Поэто­му семья Кори­бу­то­ви­чей на мно­гие годы свя­за­ла свою судь­бу не с Литовским,а с Поль­ским дво­ром. Поль­зу­ясь покро­ви­тель­ством коро­ля Вла­ди­сла­ва П Ягай­ло, князь Сигиз­мунд вошел в состав его бли­жай­ших совет­ни­ков, при­об­рел во вла­де­ние двор в Кра­ко­ве. Его род­ная сест­ра Еле­на († после 1449), будучи при Кра­ков­ском дво­ре, перед 16 янва­ря 1407 г. вышла замуж за раци­бор­ско­го кня­зя Яна II († 1424) из рода чеш­ских Пше­мыс­ли­дов 117.

Взяв участь у Грюн­вальдсь­кій битві 1410. Участ­вуя в сра­же­нии, князь Сигиз­мунд коман­до­вал 51‑й хоруг­вью 118. В дан­ное вре­мя он не являл­ся вла­де­тель­ным кня­зем, посколь­ку нахо­дил­ся на коро­лев­ской служ­бе. Поэто­му понят­но, поче­му имя кня­зя Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча 1 фев­ра­ля 1411 г. не было вклю­че­но в текст Торунь­ско­го мира ВКЛ с Тев­тон­ским орде­ном. 1414 від­зна­чи­вся у вій­ні з Тев­тонсь­ким орде­ном (взяв замок Пра­бу­ти-Ресен­бург біля Елб­лон­га). Того ж року їздив послом до волось­ко­го воє­во­ди Мір­чі (по допо­мо­гу про­ти хрестоносців). 

Сбли­же­ние кня­зей Сигиз­мун­да, Федо­ра и Ива­на Кори­бу­то­ви­чей с литов­ским вели­ким кня­зем Вито­втом про­изо­шло лишь после побе­ды над кре­сто­нос­ца­ми в «Вели­кой войне», когда акту­аль­ным стал вопрос о борь­бе за Чеш­скую коро­ну про­тив Габс­бур­гов 119. У 1418—19, віро­гід­но, пере­бу­вав у Литві, мож­ли­во відві­дав двір вел. кн. литов. Віто­вта. Остан­ній 1422, у поро­зу­мін­ні з Ягай­лом, при­зна­чив С.К. наміс­ни­ком до Чехії (у той момент, коли вел. кн. литов. пого­ди­вся прий­ня­ти чесь­ку коро­ну з рук гуси­тів). С.К. мав під рукою бл. 5—7 тис. війсь­ка, набра­но­го пере­важ­но на Волині, Поділ­лі та в Гали­чині (біль­шість — під­дані польс. коро­ля). Вою­вав успіш­но у Моравії. З пере­мін­ним успі­хом нама­гав­ся кон­солі­ду­ва­ти всі політич­ні сили Чехії нав­ко­ло тро­ну. Пра­во­сл. князь віль­но прий­мав при­ча­стя за гуситсь­ким зраз­ком, що катол. світом тлу­ма­че­но як під­т­рим­ка єресі Польщею та Лит­вою. Поро­зу­мін­ня Віто­вта і Ягай­ла з нім. і угор. коро­лем Сигіз­мун­дом Люк­сем­бур­гом зму­си­ло С.К. навес­ні 1423 зали­ши­ти Чехію. При дворі Ягай­ла його прий­ня­ли підо­зрі­ли­во, при­му­си­ли уро­чи­сто зрек­ти­ся кон­так­тів із гуси­та­ми та обій­шли в наданнях.

Пра­жа­ни, які збе­рег­ли доб­рі спо­ми­ни про прав­лін­ня С.К., запро­по­ну­ва­ли йому чесь­ку коро­ну. Від­так він 11 черв­ня 1424 з вели­ким заго­ном, до яко­го долу­чи­лась і части­на рица­рів, зібра­них у Кра­ко­ві для похо­ду про­ти гуси­тів, рушив до Чехії. Ягай­ло ого­ло­сив С.К. поза зако­ном і кон­фіску­вав його маєт­но­сті. У Чехії С.К. не вда­ло­ся об’єднати гуси­тів нав­ко­ло сво­го тро­ну (табо­ри­ти три­ма­ли­ся над­то неза­леж­но), і з 1426 він нама­гав­ся домо­ви­ти­ся з катол. світом. 17 квіт­ня 1427, за нере­алі­зо­ва­ну спро­бу наки­ну­ти пра­жа­нам цю про­гра­му силою, С.К. ув’язнили (спо­чат­ку — в Празі, а зго­дом — у зам­ку Вальд­штейн біля Тур­но­ва). Та вже в жовтні 1428 він звіль­ни­вся і про­до­в­жив вою­ва­ти в Моравії як зви­чай­ний гуситсь­кий кон­до­ть­єр. Ходив з табо­ри­та­ми похо­дом на Силезію навес­ні 1430, де став воло­да­рем завой­о­ва­ної Гли­ви­ці (нині м. Гліві­це Силезь­ко­го воє­вод­ства, Польща). Про­бу­вав поро­зу­мітись із Ягай­лом. Із цією метою 1431 відві­дав Кра­ків, де нано­во спа­лах­нув його задав­не­ний кон­флікт із кра­ківсь­ким єпис­ко­пом Збі­гне­вим Олес­ни­ць­ким. Тоді ж втра­тив Гли­ви­цю та спро­бу­вав наве­сти кон­так­ти з вел. кн. литов. Свид­ри­гай­лом. Остан­нє оста­точ­но ском­про­ме­ту­ва­ло його в очах Ягай­ла. По роз­гро­мі табо­ри­тів під Липа­на­ми (30 трав­ня 1434) ста­но­ви­ще С.К. в Чехії ста­ло без­вигляд­ним. Він оста­точ­но вирі­шив пов’язати свою долю зі Свид­ри­гай­лом. У серп­ні 1434 С.К. — вже в Марієн­бурзі (нині місто Маль­борк Поморсь­ко­го воє­вод­ства, Польща), де про­сить доз­во­лу прої­ха­ти на Русь через Лівонію. Тев­тонсь­кі власті пере­да­ли його лівон­цям, де С.К. пере­бу­вав на жалу­ван­ні Лівонсь­ко­го орде­ну, нав­чав його піх. під­розді­ли гуситсь­ко­му спо­со­бу війни.

1435 під Віль­ко­ми­ром (нині м. Укмер­ге, Лит­ва) С.К. очо­лю­вав піхо­ту лівон­ців (1,5 тис. воя­ків при 300 возах). Був при­хиль­ни­ком мир­них пере­го­ворів. У невдалій для при­хиль­ни­ків Свид­ри­гай­ла битві (від­бу­ла­ся 29—30 серп­ня 1435) був тяж­ко пора­не­ний і потра­пив у полон, де пово­ди­вся по-лицарсь­ко­му гід­но. Невдо­взі помер (за різ­ни­ми вер­сія­ми: від ран; від отру­ти; втоп­ле­ний з нака­зу вели­ко­го кн. литовсь­ко­го Сигізмунда).

2. На хоруг­ви Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча была изоб­ра­же­на «Пого­ня» — ска­чу­щий всад­ник в крас­ном поле (Dlugossii J. Annales).

3. Впер­вые упо­ми­на­ет­ся при коро­лев­ском дво­ре в 1405 г. Был смер­тель­но ранен в Виль­ко­мир­ской бит­ве 1435 г. (соглас­но «Смо­лен­ской хро­ни­ке», погиб в самой бит­ве, чего не под­тер­жда­ют совре­мен­ные источ­ни­ки). (ПСРЛ, 35, с. 35, 58, 77,107)

4. В 1418 и 1420 гг. упо­ми­на­ет­ся как Нов­го­род-Север­ский князь (KDW. Т. 8. № 817. S. 58–59; BP. Т. 4. № 735. Р. 138; Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. Ill; уже в 1422 г. Нов­го­ро­дом-Север­ским вла­дел Свид­ри­гай­ло). Нахо­дясь в Чехии, вла­дел г. Гливицами.

5. В 1422 г. отправ­лен в Чехию как намест­ник Витовта.

6. Коман­до­вал одной из хоруг­вей в Грюн­вальд­ской бит­ве 1410 г. Неод­но­крат­но бывал при коро­лев­ском дво­ре, в 1412 г. сопро­вож­дал Ягай­ла в поезд­ке в Вен­грию. В 1422 г. был отправ­лен в Чехию как намест­ник Вито­вта, но вско­ре пере­стал под­чи­нять­ся ему и Ягай­лу. Уже в 1431 г. пытал­ся завя­зать кон­так­ты со Свид­ри­гай­лом. В 1434 г. через Пру­сию и Ливо­нию пере­брал­ся к Свид­ри­гай­лу. Участ­во­вал на его сто­роне в Виль­ко­мир­ской бит­ве (Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 110–113).

7. Като­лик, впо­след­ствии при­нял гусит­ский обряд.

ФЕДІР КОРІ­БУ­ТО­ВИЧ († 1440/1447),

кн. Лошесь­кий (оче­вид­но, пів­ніч­ної части­ни Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства – див. вище), на трьох доч­ках яко­го ця галузь Оль­гер­до­ви­чів і вигасла;

Отец — Дмит­рий-Кори­бут Оль­гер­до­вич. Мать — Ана­ста­сия Оле­гов­на Рязан­ская, вдо­ва кня­зя Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Друц­ко­го. Бра­тья — Сигиз­мунд и Иван. Сест­ры — Ана­ста­сия (жена твер­ско­го кня­зя Васи­лия Михай­ло­ви­ча), Еле­на (жена рати­бор­ско­го кня­зя Яну­ша II), Мария (жена кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го) (Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 110–117).

2. К Мель­нен­ско­му дого­во­ру при­ве­сил печать с Х‑образной фигу­рой (Dokumenty. S. 77), к акту унии 1432 г. — печать с фигу­рой в виде кре­ста с дву­мя кру­га­ми вни­зу (Одно­ро­жен­ко О. А. Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­кої ради. С. 159–160).

3. Впер­вые упо­ми­на­ет­ся как гарант Мель­нен­ско­го дого­во­ра 1422 г., в послед­ний раз — в 1440 г. Умер до 1447 гг.

4. Вла­дел Забе­ре­зы­ньем, уна­сле­до­ван­ным от отца, Лос­ком (Лоше­ском) и Мяде­лем (LM. Кп. 11. Р. 135–136; AGAD. AR. Dz. X. Sygn. 383. S. 10; Semkowicz W. bosk і wygasniçcie Korybutowiczôw). Сигиз­мунд Кей­с­ту­то­вич пожа­ло­вал Мядель Андрею Сако­ви­чу, а Забе­ре­зы­нье — Юрию Римо­ви­до­ви­чу, от кото­ро­го пошли Забе­ре­зин­ские (LM. Кп. 6. № 483. Р. 284–285).

6. Гарант Мель­нен­ско­го мир­но­го дого­во­ра с Тев­тон­ским орде­ном 1422 г., актов унии с Поль­шей от 15 октяб­ря 1432 г и 20 янва­ря 1433 г. После свер­же­ния Свид­ри­гай­ла под­дер­жал Сигиз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча, но меж­ду янва­рем 1433 г. и осе­нью 1435 г. пере­шел на сто­ро­ну Свид­ри­гай­ла. Попал в плен под Виль­ко­ми­ром 1 сен­тяб­ря 1435 г. (ПСРЛ. Т. 35. С. 35, 58, 77, 107). В 1440 г. встре­чал Кази­ми­ра Ягел­ло­на во вре­мя его въез­да в Литву.

1422. 22/IX. Над озе­ром Мель­но при вели­ко­му князі Віто­вті, піс­ля трьох синів Воло­ди­ми­ра Оль­ґер­до­ви­ча ста­вить підпис
“Федір Кори­бут” (Fedor Korybut) 120.

1431. 19/VI. В Хріст­мем­лю (Сhristmemlu) при вел. кн. Свид­риґай­лу, піс­ля кня­жат Симео­на (Лінг­ве­ня / Lingweniu)
Оль­ґер­до­ви­ча, Жиг­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча, Олель­ки Воло­ди­ми­ро­ви­ча (Оль­ґер­до­ви­ча) ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Korybuthowicz) 121.

1432. 8/ІІ. У листі вій­та з Брятану
з Вол­ко­вись­ка до Вели­ко­го Магіст­ра, зга­дуєть­ся “кн. Федір Кори­бу­то­вич” як ста­ро­ста подільсь­кий 122.

1432. 15/X. В Ґрод­ні акт унії литовсь­ко-польсь­кої і її дотри­ман­ня через Вел. Кн. Жиг­мун­та під­твер­джує і піс­ля кня­жат Олек­сандра і Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­чів (Оль­ґер­до­ви­чів) і Симео­на Іва­но­ви­ча ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Korybuthowicz) 123.

1433. 20/I. У Тро­ках акт унії Вел. Кн. Жиг­мун­та з Польщею, який закрі­плю­вав залеж­ність Поділ­ля і Волині від Коро­ни i піс­ля князів: Михай­ла (Зиґ­мун­то­ви­ча), Олель­кa, Іва­на і Андрія Воло­ди­ми­ро­ви­чів, ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Koributhowicz) 124.

1435.1/ІХ. У битві під Віл­ко­ми­ром над р. Світа кн. Федір Кори­бу­то­вич, а також кн. Іван Воло­ди­ми­ро­вич і бага­то інших князів чисель­ністю разом 42 потра­пи­ли у мстиві і твер­ді руки Вел. Кн. Жиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча 125.

1440. Над бере­гом Німа­ну кня­жа­та, пани і шлях­та литовсь­ка віта­ли Вел. Кн. Кази­ми­ра, Яґел­лон­чи­ка який мав обій­ня­ти вели­кок­нязівсь­кий трон у Віль­но, серед них був і кн. “Хот­ко Кори­бут” (Сhothko) Chwod’ko–Fed’ko–Fedor) Koributh duces) 126.

Русь­кі літо­пи­си вка­зу­ють, що не мав нащад­ків; польсь­кі гене­а­ло­ги, зокре­ма, Стрий­ковсь­кий Мацей, від ньо­го виво­дять роди князів Пори­ць­ких, Воро­не­ць­ких, Виш­не­ве­ць­ких, Збаразьких.1911 року дослід­ник Юзеф Пузи­на висту­пив з тезою про його іден­тич­ність з Федо­ром Несві­ць­ким, що викли­ка­ло гаря­чу дискусію.

Пра­во­слав­ный. В 1454 г., соглас­но запи­си в Еван­ге­лии апра­кос XV в., «кня­ги­ни Наста­сья Феод(о)рова Корь­бу­то­ви­ча» запи­са­ла «въ ц(е)ркви Пр(е)ч(и)стое» деся­ти­ну от ржи и яро­го жита по кня­зе Федо­ре и по себе 127.

Дру­жи­на: АНА­СТАСІЯ, кня­ги­ня Лось­ка. Несе­ць­кий Кас­пер його дру­жи­ною назвав княж­ну Твері. Діти: Анна Федорів­на (? — піс­ля 1493) — дру­жи­на земсь­ко­го мар­шал­ка литовсь­ко­го Пет­ра Мон­ти­гер­до­ви­ча; Васи­лі­са (? — ?) — зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр.; Марія (? — ?) — зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр.

ІВАН КОРІ­БУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1431).

КНЖ. ОЛЕ­НА КОРІ­БУ­ТОВ­НА († 1449 чи пізніше),

Ч.: 1407 р., ЯНУШ II († 1424), кн. Рати­борсь­кий у Сілезії;

МАРІЯ КОРІ­БУ­ТОВ­НА,

у 1505 р. про свої пра­ва на Лоск, яким тоді володів вже Стані­слав Кіш­ка (зять Пет­ра Яно­ви­ча), заявив князь Іван Яро­сла­вич, на тій під­ставі, що його дру­жи­на була доч­кою Марії Кори­бутів­ни 128. Оче­вид­но, у дано­му випад­ку князь Іван мав на ува­зі, що вона зали­ши­ла­ся най­б­лиж­чою родич­кою (дво­юрід­ною сест­рою) Анни Федорів­ни – остан­ньої влас­ни­ці Лос­ка за пра­вом кров­но­го спадку.

вида­на заміж за кн. Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тинсь­ко­го († 1482/83)121.

ЮРИЙ ЛУГВЕ­НЬЕ­ВИЧ-СЕМЕ­НО­ВИЧ (1395–1460)

— внук Оль­гер­да и внук Дмит­рия Дон­ско­го, удель­ный князь Мсти­слав­ский (1431), слу­жи­лый князь Нов­го­род­ский (1438–1440). Юрий бил­ся за Свид­ри­гай­ло и под Ошмя­на­ми (1432), и под Виль­ко­ми­ром (1435), при­чем в пер­вом из этих сра­же­ний попал в плен к Сигиз­мун­ду, одна­ко вско­ре сумел бежать. После пора­же­ния под Виль­ко­ми­ром укрыл­ся в Полоц­ке. В 1438 году стал кня­зем Вели­ко­го Нов­го­ро­да. После гибе­ли Сигиз­мун­да (1440) Юрий вер­нул­ся в Лит­ву. В 1441 году он нена­дол­го объ­еди­нил под сво­ей вла­стью Полоцк, Витебск и Смо­ленск. Умер в Мстиславле.

В лето 6948. Князь Юрий Семе­но­вич из Нов­го­ро­да Вели­ко­го выехал в Лит­ву, и князь вели­кий Кази­мир дал ему всю его вот­чи­ну: Мсти­слав, Кри­чев и иных гра­дов и воло­стей нема­ло. Он же воз­гор­дил­ся, засел в Смо­лен­ске, и в Полоц­ке, и в Витеб­ске, и было и ему не полез­но и людям на мятеж вели­кий и на брань. Той же осе­нью, убо­яв­шись и видя свою дер­зость, кото­рую по нера­зу­мию сотво­рил, бежал на Моск­ву. См.: Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. М.-Л., 1950. Стр. 420.

ЯРО­СЛАВ ЛУГВЕ­НЬЕ­ВИЧ (* 1410/1411)

Родив­ше­го­ся в нов­го­род­ском при­го­ро­де Копо­рье в 1410/1411 гг.

V генерація

АННА ФЕДОРІВ­НА (? — піс­ля 1493)

У 1444/1447 р. кня­ги­ня Ана­стасія, вже вдо­ва Федо­ра, пові­дом­ля­ю­чи про видан­ня доч­ки Анни заміж за пана Пет­ра Мон­ти­гір­до­ви­ча, декла­рує пере­да­чу їм обом зам­ку Лошеськ (Лоск у Ошмянсь­ко­му повіті). При­чо­му Пет­ро зобов’язується Ана­стасію «коръ­ми­ти до живо­та и чти­ти, какъ жо то матъ­ки роди­те­ля своє­го», а двох інших її дочок вида-ти заміж «какъ оть­цю дєтьми сво­и­ми». (До речі, ця гра­мо­та запе­ча­та­на печат­кою, від­тиск якої іден­тич­ний зна­ку на печат­ці Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча 1433 р.) 129. А у 1492/1493 р. кня­ги­ня Яну­ше­ва (за дру­гим чоло­віком) звер­таєть­ся до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра з заявою, у якій, зазна­чив­ши, що піс­ля смер­ті «нєко­му ся моєю душєю пєча­ло­ват, не маю жад­но­го при­ро­жє­но­го собє, лише пана Пєт­ра воє­во­ды Троц­ко­го», пові­дом­ляє про запо­віт йому Лос­ка. При цьо­му доч­ка Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча під­креслює, що дід Пет­ра Яно­ви­ча – пан Пет­раш, дру­жи­ною яко­го вона колись була, – влас­ним коштом видав заміж її сестер 130. Пет­ро воє­во­да Тро­ць­кий був ону­ком пер­шо­го чоло­віка Анни, сином її пасин­ка)131. Окрім того, у 1505 р. про свої пра­ва на Лоск, яким тоді володів вже Стані­слав Кіш­ка (зять Пет­ра Яно­ви­ча), заявив князь Іван Яро­сла­вич, на тій під­ставі, що його дру­жи­на була доч­кою Марії Кори­бутів­ни 132. Оче­вид­но, у дано­му випад­ку князь Іван мав на ува­зі, що вона зали­ши­ла­ся най­б­лиж­чою родич­кою (дво­юрід­ною сест­рою) Анни Федорів­ни – остан­ньої влас­ни­ці Лос­ка за пра­вом кров­но­го спадку.

Чоло­вік 1‑й: ПЕТ­РО МОН­ТИ­ГЕР­ДО­ВИЧ, земсь­кий мар­ша­лок литовський.

Чоло­вік 2‑й: ЯНУШ

ВАСИ­ЛІ­СА ФЕДОРІВНА (? — ?)

— зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр. 133.

МАРІЯ ФЕДОРІВ­НА (? — ?)

— зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр. 134.

Документы и акты

№ 1

1371. Гра­мо­та литов­ско­го кня­зя Оль­гер­да к пат­ри­ар­ху Фило­фею, с жало­ба­ми на мит­ро­по­ли­та Алек­сия и с прось­бою поста­вить осо­бо­го мит­ро­по­ли­та для Кие­ва, Смо­лен­ска, Малой Руси, Ново­си­ля, Тве­ри и Ниж­не­го Новгорода.

От царя литов­ско­го Оль­гер­да к пат­ри­ар­ху поклон. При­слал ты ко мне гра­мо­ту с [чело­ве­ком] моим Фео­до­ром, что мит­ро­по­лит [Алек­сий] жалу­ет­ся тебе на меня, гово­рит так: «царь Оль­герд напал на нас». Не я начал напа­дать, они спер­ва нача­ли напа­дать, и крест­но­го цело­ва­ния, что име­ли ко мне, не сло­жи­ли и клят­вен­ных гра­мот ко мне не ото­сла­ли. Напа­да­ли на меня девять раз, и шури­на мое­го кня­зя Миха­ил [твер­ско­го] клят­вен­но зазва­ли к себе, и мит­ро­по­лит снял с него страх, что­бы ему прий­ти и уйти по сво­ей воле, но его схва­ти­ли. И зятя мое­го ниже­го­род­ско­го кня­зя Бори­са схва­ти­ли и кня­же­ство у него отня­ли; напа­ли на зятя мое­го, ново­силь­ско­го кня­зя Ива­на и на его кня­же­ство, схва­ти­ли его мать и отня­ли мою дочь, не сло­жив клят­вы, кото­рую име­ли к ним. Про­тив сво­е­го крест­но­го цело­ва­ния, взя­ли у меня горо­да: Рже­ву, Сиш­ку, Гудин, Осе­чен, Горы­ше­но, Ряс­ну, Луки, Кли­чень, Все­лук, Вол­го, Коз­ло­во, Липи­цу, Тесов, Хле­пен, Фомин горо­док, Бере­зу­еск, Калу­гу, Мце­неск. А то все горо­да, и все их взя­ли, и крест­но­го цело­ва­ния не сло­жи­ли, ни клят­вен­ных гра­мот не ото­сла­ли. И мы, не стер­пя все­го того, напа­ли на них самих, а если не испра­вят­ся ко мне, то и теперь не буду тер­петь их.

По тво­е­му бла­го­сло­ве­нию, мит­ро­по­лит и доныне бла­го­слов­ля­ет их на про­ли­тие кро­ви. И при отцах наших не быва­ло таких мит­ро­по­ли­тов, каков сей мит­ро­по­лит! Бла­го­слов­ля­ет мос­ко­ви­тян на про­ли­тие кро­ви, и ни к нам не при­хо­дит, ни в Киев не наез­жа­ет. И кто поце­лу­ет крест ко мне и убе­жит к ним, мит­ро­по­лит сни­ма­ет с него крест­ное цело­ва­ние. Быва­ет ли такое дело на све­те, что­бы сни­мать крест­ное цело­ва­ние? Иван Козель­ский, слу­га мой, цело­вал крест ко мне с сво­ею мате­рью, бра­тья­ми, женою и детьми, что он будет у меня, и он, поки­нув мать, бра­тьев, жену и детей, бежал, и мит­ро­по­лит Алек­сей снял с него крест­ное цело­ва­ние. Иван Вязем­ский цело­вал крест, и бежал и порук выдал, и мит­ро­по­лит Алек­сей снял с него крест­ное цело­ва­ние. Нагуб­ник Васи­лий цело­вал крест при епи­ско­пе, и епи­скоп был за него пору­чи­те­лем, и он выдал епи­ско­па в пору­ке и бежал, и мит­ро­по­лит снял с него крест­ное цело­ва­ние. И мно­гие дру­гие бежа­ли, и он всех их раз­ре­ша­ет от клят­вы, то есть от крест­но­го целования.

Мит­ро­по­ли­ту сле­до­ва­ло бла­го­слов­лять мос­ко­ви­тян, что­бы помо­га­ли нам, пото­му что мы за них вою­ем с нем­ца­ми. Мы зовем мит­ро­по­ли­та к себе, но он не идет к нам: дай нам дру­го­го мит­ро­по­ли­та на Киев, Смо­ленск, Тверь, Малую Русь, Ново­силь и Ниж­ний Новгород!

При­во­дит­ся по изда­нию: Про­то­и­е­рей Иоанн Мей­ен­дорф. Визан­тия и Мос­ков­ская Русь. Очерк по исто­рии цер­ков­ных и куль­тур­ных свя­зей в XIV веке. YMCA-PRESS 11, rue de la Montagne-Ste-Genevieve. Paris, 1990

№ 2

[1348 г. фев­ра­ля 2 — 1377 г. или 1381 г. — 1387 г. апре­ля 27. Полоцк]. — Вклад­ная запись вел. кн. пол. Андрея Оль­гер­до­ви­ча ц. Св. Тро­и­цы на р. Зва­ни­цу с боб­ро­вы­ми гонами

№ 2

№

1385 г. [октяб­ря 10]. Нед­ри­ца. — Лен­ная гра­мо­та кн. пол. Андрея Оль­гер­до­ви­ча лив. маги­стру [Роби­ну фон Эльтцу]

№

1385 г. [октяб­ря 11]. Нед­ри­ца. — Посла­ние кн. пол. Андрея Оль­гер­до­ви­ча вели­ко­му маги­стру Тев­тон­ско­го орде­на [Конра­ду Цёль­не­ру фон Ротен­штей­ну] с сооб­ще­ни­ем о передаче
Полоц­кой зем­ли лив. отде­ле­нию Тев­тон­ско­го орде­на в лен

№

[1386 г. фев­ра­ля 2 — декаб­ря 31. Полоцк]. — Посла­ние вел. кнг. пол., супру­ги кн. Андрея Оль­гер­до­ви­ча, и ее детей Семё­на и Ива­на [Андре­еви­чей] сове­ту и куп­цам г. Риги с прось­бой выдать ее пуш­ни­ну куп­цам Прон­ку и Кольцу

№

1387 г. апре­ля 28. Ской­сте­ри, «ловы». — Жало­ван­ная гра­мо­та кор. польск. и вел. кн. лит. Вла­ди­сла­ва [Ягай­ла] кн. лит. Скиргайлу
на Трок­ское, Мен­ское и Полоц­кое княжения

№

1387 г. [июня 18]. Лида. — Лен­ная грамота
кн. лит., трокск. и пол. Скир­гай­ла кор. польск. Вла­ди­сла­ву [Ягай­лу], кор-ве Ядвиге
и Короне Поль­ско­го королевства

№

1387 г. [июля 9]. Курч­мы. — Дого­вор кн. лит. Скир­гай­ла с лив. маги­стром Роби­ном фон Эльт­цем о пере­ми­рии сро­ком до 1388 г. декаб­ря 25

№

1387 г. апре­ля 28. Ской­сте­ри, «ловы». — Жало­ван­ная гра­мо­та кор. польск. и вел. кн. лит. Вла­ди­сла­ва [Ягай­ла] кн. лит. Скиргайлу
на Трок­ское, Мен­ское и Полоц­кое княжения

№ 3. 1400, Облята, яку здійснив Галицький ґродський суд 1 липня 1774 р. на прохання шляхтича Онуфрія Рафаловського стосовно підтвердження власности на село Студінку (с. Студінка Калуського району ІваноФранківської области) та околицю.

Continuatur actus T[err]ae C[ast]rae in Vigilia F[es]ti Visittionis B[eat]ae
Virgi[ni]ae M[ari]ae videlicet die 1ma merae Julij |
Anno D[omi]ni 1774to |
Juris Collati a Principe | Swydrygal Nobilis Hry|cko Kierdejewicz super |
Villam Studzianka ser|vientis, cum Specificati|one situs Locor Oblata. |
Ad Officium et Acta, praesentia, Castrensia, Capitanealia, Haliciensia, |
Personaliter Veniens Generosus Onuphrius Rafalowski Obtulit et ad |
Acticandum Eidem Officio porresit. Jus Collatam, a Principe Swydrygal. | nobili
Hrycko Kordejewicz super Villam Studzianka cum specificatione | Situs
locorum serviarea manibus major[i]s Dominorum Subscriptum, Teno|ris
Segventis. A Seaz Kniaz. Swydrykhal. Widoczno czyniu, o | swoiem Lystu
Komu ieho nadobe cztuczy. Seho naszeho Lystu Kotjesmy | derzal Halycz tohdy daliesmy Hrycku Kyrdyiewiczu Studenku | zowsemy zemlamy. takze kazal nam Plotsnyckyi, y wkazal iz to | iest Kaluskoie, Ternowoie, Berezowoie,
y Czyrykow. takze ukazal | nam Babynku Potok iz to wse w Kalusz przysluchaiet, y my iesmy | iemu iechal od Reky Lomnycy prosto od Polosznyczkow czerez horu | az do Ternowoho, Sztokolwek Ktomu Selu przysluchaiet, ywiechal | iesmy iemu po tot Potok Babynku hory do Werhowyscz. a od Ba|bynky czerez toie Pole az u Lomnycu, a to iesmy uczynyl.
Z Korole|woju woleiu, a przy nas byly. Panowe naszi Starosta nasz Danylo |
Zadroweckyi, a Chodko Czemer, Mychaylo Procewycz. Tatomyr Baly|ckyi, Drahomyr Wolodymerskyi, Kostka Holowenczycz. a sey Lyst | pysan w Halyczu pod Letom Rozdestwa Chrystowa Tysiecza Sorok|sotnoho dany Sey Lyst na perwey Den. Post inductionem vero Origi|nale.

Пере­клад

Про­до­в­жен­ня актів земсь­ких ґродсь­ких і день перед свя­том Відві­дин Свя­тої Діви Марії, зокре­ма дня 1, а саме лип­ня Року Гос­под­ньо­го 1774 Пра­ва, які князь Свид­риґай­ло надав шля­хет­но­му Гри­ць­ко­ві Кер­диєви­чу­на село Студін­ку з переліком око­ли­ць Облята
Осо­би­сто прий­шов­ши до уря­ду і цих актів гродсь­ких ста­ро­стинсь­ких гали­ць­ких шля­хет­ний Онуфрій Рафа­ловсь­кий вніс і для запи­су в акти цьо­му уря­ду, подав пра­во, надане кня­зем Свид­риґай­лом шля­хет­но­му Гри­ць­ку Кер­диєви­чу на село Студін­ка з переліком око­ли­ць. Рука­ми вель­ми­ша­нов­них панів підписане.
«А се я князь Свид­риґай­ло сві­до­мо чиня­чи о своє­му листу, кому його тре­ба буде чита­ти, що нашо­го листа кот­рий дер­жав Галич, тоді дали ми Гри­ць­ку Кер­диєви­чу Студін­ку зі всі­ма зем­ля­ми, так­же казав нам Полот­с­ни­ць­кий і ука­зав, що то є Калусь­ке, Тер­но­ве, Бере­зо­ве і Чириків.

Так­же ука­зав нам Бабин­ку Потік, що то все в Калуш нале­жить. І ми єсь йому єхал від ріки Лім­нм­ці про­сто від Полош­нич­ків через гору аж до Тер­но­во­го, що до того села нале­жить і вєха­ли йому по той Поток Бабинку,гори до Вер­хо­вищ, а від Бабин­ки через то поле аж у Лім­ни­цю. То єсть ми учи­ни­ли Королівсь­кою волею. А при нас були пано­ви наші, ста­ро­ста наш Дани­ло Зад­ро­ве­ць­кий та Хот­ко Чемер, Михай­ло Про­це­вич, Тато­мир Бали­ць­кий, Дра­го­мир Воло­ди­мерсь­кий, Кост­ка Головенчич.
А цей лист писа­ний у Гали­чі у літо Різ­два Хри­сто­во­го тися­ча сорок сот­но­го даний цей лист пер­шо­го дня».

Піс­ля вне­сен­ня запи­су ориґі­нал подав­ник отри­мав назад з отри­ма­но­го ориґі­на­лу цей уряд, чим покви­ту­вав і поквитує.

Дже­ре­ло: Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Львів, ф. 5. оп. 1. спр. 303 арк. 102.

Пуб­ліка­ція доку­мен­та: Андрій Ста­сюк (Галич – ІваноФранківськ). Князь Свид­риґай­ло в Гали­чі і пер­ша пись­мо­ва згад­ка про Калуш.

№ 4

1544.Х.02, индикт 3. Бере­стье. Король Поль­ши, в. к. л. Сигиз­мунд I сооб­ща­ет панам рады ВКЛ, кото­рые съе­дут­ся на бли­жай­ший сейм «на року судо­вом», что земяне Полоц­кои зем­ли жало­ва­лись на при­тес­не­ния со сто­ро­ны полоц­ко­го и витеб­ско­го архи­епи­ско­па Симео­на. В соста­ве это­го доку­мен­та, опуб­ли­ко­ван­но­го во 2 м томе «Актов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Запад­нои Рос­сии», нахо­дит­ся реге­ста пожа­ло­ва­ния вели­ко­го кня­зя полоц­ко­го Скир­гай­лы церк­ви Свя­той Софии в Полоц­ке дани гро­шо­вой и медо­вой с сел Долец­ких (май 1387 — 1390). Зву­чит она сле­ду­ю­щим обра­зом: «А к тому деи кото­рое нада­нье пред­ка нашо­го, вели­ко­го кня­зя Поло­ць­ко­го Скир­гай­ла, з веку з сел Долец­ких дань гро­шо­вая и медо­вая на кры­ло­шан свя­тое Софеи хожи­ва­ла, с чого они память чини­ли, и све­чи насу­ки­ва­ли, и задуш­ные служ­бы слу­жи­ва­ли (а тые дей люди Дол­чане ничо­го инь­шо­го не роб­ли­ва­ли, одно тую цер­ковь Божью свя­тое Софеи покры­ва­ли, и цвин­тар горо­жи­ва­ли)...» [6, с. 403, № 234]. В руко­пи­си 2 го тома «Бело­рус­ско­го архи­ва древ­них актов» (БГАМ­ЛИ (Бело­рус­ский госу­дар­ствен­ный архив-музей лите­ра­ту­ры и искус­ства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Гри­го­ро­ви­ча, кол­лек­ция Г. В. Юди­на), Д. 14, л. 76—77об., № 39, по ори­ги­на­лу в архи­ве Полоц­кой уни­ат­скои духов­ной кон­си­сто­рии) эта реге­ста име­ет неко­то­рые раз­но­чте­ния, отме­чен­ные далее кур­си­вом: «А к тому деи кото­рое нада­нье пред­ка нашо­го, вели­ко­го кня­зя Поло­ць­ко­го Скир­гай­ла з веку з сел Долев­ских дань гро­шо­вая и медо­вая на кры­ло­шан све­тое Софеи хожы­ва­ла, с чого они паметь чыни­ли и све­чи насу­ки­ва­ли, и задуш­ныи служ­бы слу­жи­ва­ли и тыи дей люди Дол­чане (зачерк­ну­то: «Поло­чане») ничо­го иншо­го не роб­ли­ва­ли, одно тую цер­ков Божью све­тое Софеи кры­ва­ли и цвин­тар горо­жи­ва­ли и дань дава­ли. ..». В фон­де 6 так­же име­ет­ся еще одна копия ука­зан­но­го доку­мен­та, под­го­тов­лен­ная для И. И. Гри­го­ро­ви­ча А. Дорош­ке­ви­чем (БГАМ­ЛИ (Бело­рус­ский госу­дар­ствен­ный архив-музей лите­ра­ту­ры и искус­ства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Гри­го­ро­ви­ча, кол­лек­ция Г. В. Юди­на), д. 13, л. 38—41).

1. SRP. 1861– 1874. Bd. 2. S. 80[↩]
2. НПЛ. С. 354.[↩]
3. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 1. С. 274.[↩]
4. НПЛ. С. 354.[↩]
5. ПЛ. Вып. 1. С. 21; Вып. 2. С. 26–27, 98–99 (цита­та).[↩]
6. ПЛ. Вып. 2. С. 27.[↩]
7. ПСРЛ. Т 15. Вып. 1. Стб. 68.[↩]
8. ПСРЛ. Т. 15. Вып. 1. С. 79 (о похо­де Оль­гер­да под Смо­ленск); Т. 18. С. 107; Т. 35. С. 29, 48, 105.[↩]
9. ПСРЛ. Т. 18. С. 188; Т. 15. С. 431; Т. 4. Ч. 1. Вып. 1. С. 297.[↩]
10. ПСРЛ. Т. 35. С. 120.[↩]
11. ПСРЛ. Т. 15. С. 431.[↩]
12. ПСРЛ. Т. 15. Вып. 1. С. 100.[↩]
13. LECUB. Bd. 2. № 1041. S. 772–773; Chartularium. 2003. № 81 P. 302; Лiц­кевiч. 2010б. С. 104–106.[↩]
14. SRP. Bd. 2. S. 104.[↩]
15. SRP. Bd. 2. S. 105, 107–108, 111–112.[↩]
16. SRP. T. 2. S. 591 (хро­ни­ка Виган­да Мар­бург­ско­го); Kоlankowski. 1930. S. 18.[↩]
17. НПЛ. С. 375; ПЛ. Вып. 1. С. 24; Вып. 2. С. 105–106.[↩]
18. ПСРЛ. Т. 25. С. 200.[↩]
19. подроб­нее см.: Куч­кин. 1980. С. 75, 87, 107, 111; Фло­ря. 1980. С. 140, 158–162.[↩]
20. Kolankowski. 1930. S. 20.[↩]
21. SPR. Bd. 2. P. 607; Bd. 3. P. 117.[↩]
22. ОАПП. Ч. 1. С. 34; Череп­нин. 1951. Ч. 1. С. 50–51; Фло­ря. 2007а; Tęgowski. 2009.[↩]
23. ПСРЛ. Т . XVIII. СПб. 1913. С. 135. Л.267.[↩]
24. Lowmianski Н. Polityka ... S. 6О.[↩]
25. Полоц­кие гра­мо­ты ХIII-нача­ла ХVI века/​Сост. А. Л. Хорош­ке­вич; Отв. ред. А. А . Зимин. Т . I. М., 1977. № 8. С . 45–48.[↩]
26. Там же. № 9. С. 48–50).[↩]
27. ПСРЛ. Т. 35. С. 64, 88, 99, 113; Т. 15. Вып. 1. С. 152–153; Т. 18. С. 74; Т. 25. С. 213–214; SRP. Bd. 3. P. 145; CEV. Appendix № 6. P. 1004–1005; Kolankowski. 1930. S. 40–41.[↩]
28. AUPL. № 6, 10–14[↩]
29. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 2. С. 343–344; Лiц­кевiч. 2007.[↩]
30. СГ. С. 72.[↩]
31. ПЛ. Вып. 2. С. 106.[↩]
32. Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI века. Т. 2. С. 39.[↩]
33. Длу­гош Я. Грюн­вальд­ская бит­ва. М., 1962. С. 8.[↩]
34. ПСРЛ. Пг., 1915. Т. 4. Ч. 1. С. 347.[↩]
35. Длу­гош Я. Грюн­вальд­ская бит­ва. С. 9.[↩]
36. Варонiн В. А. Вялікія князі полац­кія (канец XIV ст.) // Полацк: карані наша­га рада­во­да. Мат­э­ры­я­лы Між­на­род­най наву­ко­вай кан­фер­эн­цыі. Полацк, 1996. С. 44–50., с. 48.[↩]
37. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. С. 344–347.[↩]
38. Каш­та­нов С. М. Очер­ки реги­о­наль­ной исто­рии и исто­ри­че­ской гео­гра­фии Рус­ско­го госу­дар­ства XV–XVII вв. М., 2018. Т. 1. 656 с., с. 37.[↩]
39. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 2. С. 347; Rachunki dworu. 1896. S. 183; Варонiн. 2009г. С. 2–6.[↩]
40. Карам­зин Н.М. Исто­рия. Т . V. С . 286. Прим. 182.[↩]
41. РГА­ДА. Ф . 181. № 20/25. Л.400 об. — 401[↩]
42. ПСРЛ. Т. III. М., 2000. С. 386–387. Л. 233–233 об.; См. так­же: Т. IV. Ч. 1. С. 374–375. Л. 247. В Софий­ской I лето­пи­си сна­ча­ла сто­ит изве­стие о поезд­ке кня­зя Андрея в Нов­го­род, и лишь затем сооб­ща­ет­ся об оса­де Пско­ва (Ср.: Там же. Т. VI. Вып. 1. М., 2000. Стб. 5 11. Л.436; T.XXXIX. М. 1994. С . 133. Л . 233–233 об.). Свод­ку изве­стий о новrо­род­ско-псков­ских отно­ше­ни­ях за послед­ние 10 лет XIV в . см. в кн.: Белец­кий C. В. Вече­вые печа­ти Пскова/​/​Сфра­ги­сти­ка Сред­не­ве­ко­во­го Пско­ва. Вып. 2 / Отв. ред. А. Н. Кирпичников.СПб., 1994. С.76–81.[↩]
43. Wdowiszewski Z Genealogia ... S. 11.[↩]
44. ПСРЛ. Т. 35. С. 64, 70; ПЛ. Вып. 2. С. 106; Варонiн. 2009г. С. 2–6; Tęgowski. 1999. S. 67–71.[↩]
45. Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI века. Т. 1. С. 72–73. № 10.[↩]
46. Там же. С. 73. № 11.[↩]
47. Пред­по­ла­га­ет­ся, что это фаль­си­фи­кат: Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI века. Т. 1. С. 62–63. № 6; Т. 2. С. 15–19.[↩]
48. Варонiн В. А. Вялікія князі полац­кія (канец XIV ст.) // Полацк: карані наша­га рада­во­да. Мат­э­ры­я­лы Між­на­род­най наву­ко­вай кан­фер­эн­цыі. Полацк, 1996. С. 44–50, с. 45[↩]
49. Опись архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1626 г. С. 34–35. Л. 5 об. 52 [↩]
50. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. М.; Л., 1950. С. 395; ПСРЛ. СПб., 1897. Т. 11. С. 174; Псков­ские лето­пи­си. М., 1955. Вып. 2[↩]
51. Памят­ни­ки Кули­ков­ско­го цик­ла. С. 32.[↩]
52. Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI века. Т. 1. С. 77. № 13; С. 78. № 14.[↩]
53. Варонiн В. А. Чар­с­ц­вя­ды: ад два­ра княс­ка­га да два­ра гас­па­дар­ска­га // Гісто­рыя і архе­а­ло­гія Полац­ка і Полац­кай зям­лі: мат­э­ры­я­лы VI Між­на­род­най наву­ко­вай кан­фер­эн­цыі (1–3 ліста­па­да 2012 г.): у 2 ч. – Ч. 1. – Полацк, 2013. – С. 73–74.[↩]
54. ПГ. – Вып. 1. – № 6 (Т. 1. – № 11).[↩]
55. ПГ. – Вып. 1. – № 11 (Т. 1. – № 15); Варонiн В.А. Вялікія князі полац­кія.[↩]
56. Chartularium Lithuaniae res gestas magni ducis Gedeminne illustrans. Gedimino laiškai / Par. S. C. Rowell. – Vilnius, 2003. – № 25, 51. – P. 80, 168.[↩]
57. Ср.: Любав­ский М. К. О рас­пре­де­ле­нии вла­де­ний и об отно­ше­ни­ях меж­ду вели­ки­ми и дру­ги­ми кня­зья­ми Геди­ми­но­ва рода в XIV и XV вв. [М., 1895.] (Отдель­ный оттиск из: Изда­ния исто­ри­че­ско­го обще­ства при Мос­ков­ском уни­вер­си­те­те. Рефе­ра­ты, читан­ные в 1895 году.).[↩]
58. ПГ. – Вып. 1. – № 6, 7, 8, 9; Вып. 3. – Прил. 1 (Т. 1. – № 8, 10, 11, 13, 14). Как пока­зы­ва­ют при­ме­ры титу­ло­ва­ния удель­ных кня­зей ВКЛ, собран­ные Я. Ада­му­сом, в вели­ко­кня­же­ском титу­ле Андрея Оль­гер­до­ви­ча нет осно­ва­ний видеть при­знак его стрем­ле­ния отло­жить­ся от ВКЛ (Adamus J. O tytule panującego i państwa litewskiego parę spostrzeżeń // Kwartalnik Historyczny. – 1930. – R. 44. – T. 1. – Zesz. 3).[↩]
59. Такой вари­ант интер­пре­та­ции име­ни полоц­ко­го санов­ни­ка пред­ло­жил А. Дубо­нис в уст­ной бесе­де.[↩]
60. ПГ. – Вып. 1. – № 8 (Т. 1. – № 13).[↩]
61. Полоц­кие гра­мо­ты XIII – нача­ла XVI века. Т. 1, С. 79–80. № 15.[↩]
62. Хору­жен­ко О. И. Изве­стие о княжне Алене Андре­евне, пле­мян­ни­це Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ско­го.[↩]
63. РГА­ДА. Ф. 9 (Раз­ряд IX. Каби­нет Пет­ра I и его про­дол­же­ние – (объ­еди­не­ние фон­дов) Госу­дар­ствен­но­го архи­ва Рос­сий­ской импе­рии). Отд. II. Кн. 41. Л. 325–325 об. Писар­ская руко­пись, под­пись-авто­граф В. Я. Лева­шо­ва.[↩]
64. Хору­жен­ко О. И. Изве­стие о княжне Алене Андре­евне, пле­мян­ни­це Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ско­го.[↩]
65. ПСРЛ. Т. 35. С. 64, 88, 99, 113; Т. 15. Вып. 1. С. 152–153; Т. 18. С. 74; Т. 25. С. 213–214; Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft / Hrsg. von Th. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3 P. 145; Codex epistolaris Vitoldi, magni ducis Lithuaniae. 1376–1430 / Ed. A. Prochaska. (Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 6.) Cracoviae, 1882 Appendix № 6. P. 1004–1005; Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. T. 1 (1377–1499). Warszawa, 1930. S. 40–41[↩]
66. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe i tychze prawach od roku 1544 do roku 1563 / Wydał L. Działyński. Poznań, 1841. 573 s., s. 1—2[↩]
67. Petrauskas R. [Rec.:] Jan Tęgowski. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów (Biblioteka genealogiczna. T. 2). Poznań. – Wrocław: Wydawnictwo Historyczne, 1999. – 320 p. // Lietuvos istorijos metraštis. – 2001 metai. – T. 1. – Vilnius, 2002. – P. 192.[↩]
68. Лиц­ке­вич О. В. Доку­мен­ты по исто­рии Мен­ской зем­ли за 1386–1393 гг. // Мінск і мін­чане: дзе­ся­ць ста­годдзяў гісто­рыі (да 510-годдзя атры­ман­ня Менскам магд­э­бур­ска­га пра­ва): мат­э­ры­я­лы Між­на­род­най наву­ко­ва-прак­тыч­най кан­фер­эн­цыі, 4–5 верас­ня 2009 г. – Мiнск, 2010.[↩]
69. Изве­стие «Лето­пис­ца вели­ких кня­зей литов­ских», состав­лен­но­го в окру­же­нии Вито­вта в кон­це его прав­ле­ния, поз­во­ля­ет дати­ро­вать это собы­тие 1389 или 1390 г. (ПСРЛ. – Т. 35. – С. 64, 70, 88[↩]
70. Nikodem J. Witold, wielki książę litewski (1354 lub 1355 – 27 października 1430). – Kraków, 2013. – S. 141–171.[↩]
71. HUB. – Bd. 5. – № 92 (ПГ. – Т. 1. – Прил. № 3).[↩]
72. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 po 1420. (Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 15.). – Kraków, 1896. – S. 53–57, 172, 173, 176, 185, 191–192, 196, 199–200, 227, 230, 562. Этот источ­ник фик­си­ру­ет пре­бы­ва­ние Скир­гай­ла в Малой Поль­ше вплоть до нача­ла июля 1394 г.[↩]
73. Подроб­нее см.: Lietuvos istorija. – T. 4. – Vilnius, 2009. – P. 372 – 374, 376 (текст Р. Пет­ра­ус­ка­са).[↩]
74. CESXV. – T. 2. – Dod. 1. – P. 472.[↩]
75. Rutkowska G. Itinerarium królowej Jadwigi z lat 1384–1399 // Dzieło Jadwigi i Jagiełły. W sześćsetlecie chrztu Litwy i jej związków z Polską. – Warszawa, 1989. – S. 215.[↩]
76. Wasilewski Т. Skirgiełło... — S. 168–169.[↩]
77. Codex epistolaris saeculi decimi quinti... — T. 1, p. 1. — P. 17–18 (6. 12. 1392, Белз); Skarbiec diplomatów... — T. 1. — S. 296, nr 623.[↩]
78. Гру­шевсь­кий M. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 173.[↩]
79. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe i tychze prawach od roku 1544 do roku 1563 / Wydał L. Działyński. Poznań, 1841. 573 s., s. 1—2[↩]
80. Archiwum Glówne Akt Dawnych. Archi-. Archiwum Radziwiłłów. Dz. X. Sygn. 383. S. 10. Село Забе­ре­зы­нье (ныне д. Забре­зье; бел. Забр­эз­зе): центр сель­со­ве­та Воло­жин­ско­го р‑на Мин­ской обл. (Назвы насе­ле­ных пунк­таў Рэс­пуб­лікі Бела­русь. Нар­ма­ты­ў­ны давед­нік. Мін­ская воб­лас­ць / І.А. Гапо­нен­ка, І.Л. Капы­лоў, В.П. Лем­ц­ю­го­ва і інш. Мінск, 2003. С. 121.[↩]
81. Halecki, s. 145; Krupska, s. 42–43[↩]
82. Алек­се­ев, 2006, с. 214; Мяцель­скi, 2010, с. 127[↩]
83. Рус­ский фео­даль­ный архив XIV – пер­вой тре­ти XVI века (далее – РФА). М., 2008. С. 219–222. № 64; [Абе­лен­це­ва, При­ло­же­ние, № 50, c. 430–434[↩]
84. ПСРЛ. Л., 1925. Т. IV. Ч. 1. Вып. 2. С. 343; М., 2004. Т. XLIII. С. 143.[↩]
85. ПСРЛ. Т. 35. С. 64, 88, 99, 113; Т. 15. Вып. 1. С. 152–153; Т. 18. С. 74; Т. 25. С. 213–214; Scriptores Rerum Prussicarum. Die Geschichtsquellen der preussischen Vorzeit bis zum Untergange der Ordensherrschaft / Hrsg. von Th. Hirsch, M. Töppen, E. Strehlke. Bd. 3. Leipzig, 1866. P. 145; Codex epistolaris Vitoldi, magni ducis Lithuaniae. 1376–1430 / Ed. A. Prochaska. (Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 6.) Cracoviae, 1882. P. 1004–1005; Kolankowski. 1930. S. 40–41.[↩]
86. Akta unji Polski z Litwą (1385–1791) / Wyd. S. Kutrzeba i W. Semkowicz. Kraków, 1932. № 6, 10–14.[↩]
87. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. Вып. 2. С. 343–344.[↩]
88. Смо­лен­ские гра­мо­ты XIII–XIV веков / Подг. Т. А. Сум­ни­ко­ва и В. В. Лопа­тин. М., 1963. С. 72.[↩]
89. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe i tychze prawach od roku 1544 do roku 1563 / Wydał L. Działyński. Poznań, 1841. 573 s., s. 1—2[↩]
90. Skarbiec diplomatów... — T. 1. — S. 262, nr 528 (Кра­ків, 1386).[↩]
91. Akta UPL. — S. 19 (3. 05. 1388, Куже­льов; «Allexander Dei gratia alias Wygunth dux Kemoviensis»).[↩]
92. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe i tychze prawach od roku 1544 do roku 1563 / Wydał L. Działyński. Poznań, 1841. 573 s., s. 1—2[↩]
93. Wolff J. Ród Gedimina... — S. 162.[↩]
94. Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 4440. 3.5.1388. Пуб­ліка­ції: Chodynicki K. Książę litewski na Kujawach. – S. 603–604, il. 29.5.1390. Codex epistolaris Vitoldi. – P. 15, n. 40. 3.5.1388. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 690. 3.5.1388. Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 18, n. 21, poz. 1. 3.5.1388.[↩]
95. Gudavičius E. Aleksandra // Antanas Račis (ed.). Visuotinė lietuvių enciklopedija. Vilnius, 2001., p. 306.[↩]
96. Piotrowicz K. Aleksandra // Polski Słownik Biograficzny. T. 1. Kraków, 1935. P. 66–67., p. 64–66.[↩]
97. Benon D. Walka Siemowita IV o koronę polską // Rocznik Mazowiecki. T. 11. 1999. S. 57–82., p. 57–82.[↩]
98. Stone D. The Polish–Lithuanian State, 1386–1795. A History of East Central Europe. University of Washington Press, 2001, p. 7; Supruniuk A. Siemowit IV // Polski Słownik Biograficzny. T. XXXVII/1, zeszyt 152. Warszawa–Kraków, 1996. S. 76–81, s. 76–81.[↩]
99. Gudavičius E. Aleksandra // Antanas Račis (ed.). Visuotinė lietuvių enciklopedija. Vilnius, 2001., p. 306; Jasiński K. Rodowód Piastów mazowieckich. Poznań–Wrocław, 1998, p. 904; Piotrowicz K. Aleksandra // Polski Słownik Biograficzny. T. 1. Kraków, 1935. P. 66–67, p. 64–66.[↩]
100. ПСРЛ. T. 18. С. 135. Л. 267.[↩]
101. Полоц­кая реви­зия 1552 г. – М., 1905. – С. 173.[↩]
102. Подроб­нее об этом см.: Хорош­ке­вич А. Л. Ком­мен­та­рии. С. 149— 150.[↩]
103. ПСРЛ. T. 4. 4. 1. С. 347. Л. 238 об., под 6894 г. (мар­тов­ский стиль).[↩]
104. ПСРЛ. Т. 4. 4.1. С. 374—375. Л. 247; ПСРЛ. Т. 5. Вып. 1. С. 25. Л. 33, С. 30. Л. 179; Т. 5. Вып. 2. С. 108. Л. 42; Т. 6. Вып. 1. Стб. 511. Л. 436; Т. 16. Стб. 137; Т. 39. С. 133. Л. 233 об.; Т. 42. С. 92. Л. 293—293 об., С. 158. Л. 393; Т. 43. С. 156. Л. 293 об.; РГА­ДА. Ф. 181. №20/25. Л. 400 об. — 401;[↩]
105. ПСРЛ. T. 5. Вып. 1. C. 25. Л. 32; T. 5. Вып. 2. C. 29—30. Л. 178 об.; Карам­зин К M. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. Т. 5. С. 286. При­меч. 182.[↩]
106. ПСРЛ. Т. 3. С. 386—387. Л. 233—233 об.; см. так­же: Там же. Т. 4.4. 1. С. 374—375. Л. 247.[↩]
107. ср.: Там же. Т. 6. Вып. 1. Стб. 511. Л. 436; Т. 39. С. 133. Л. 233—233 об. Свод­ку изве­стий о нов­го­род­ско-псков­ских отно­ше­ни­ях за 1390‑е гг. подроб­нее, напри­мер, см.: Белец­кий С. В. Вече­вые печа­ти Пско­ва/​/​Сфра­ги­сти­ка Сред­не­ве­ко­во­го Пско­ва. СПб., 1994. Вып. 2. С. 76—81.[↩]
108. ПСРЛ. Т. 5. Вып. 1. С. 26. Л. 34; Там же. Т. 5. Вып. 2. С. 109. Л. 43 об.; и др.[↩]
109. Юрги­нис Ю. [М] Раз­ви­тие фео­даль­ных отно­ше­ний и про­ти­во­ре­чий внут­ри Ве­ лико­го кня­же­ства Литов­ско­го // Исто­рия Литов­ской ССР. Виль­нюс, 1978. С. 56.[↩]
110. Одно­ро­жен­ко О. [А] Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­кої ради велико­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча // Студії i матер1али з icтopії Волині, 2012 р. Кре­ме­не­ць, 2012. С. 157). Под­пи­сал­ся пер­вым на пору­чи­тель­стве за плен­ных свид­ри­гай­лов­цев 6 сен­тяб­ря 1431 г. В 1436–39 гг. пре­бы­вал в Севе­ро-Восточ­ной Руси (Пско­ве и, судя по все­му, Москве). Вес­ной 1436 г. «въ сво­емь без­ве­ре­ме­нии» сын Андрея Оль­гер­до­ви­ча при­был в Псков. Пско­ви­чи почти­ли кня­зя помин­ка­ми и «даша ему десять руб­левъ и де­ сять зоб­ни­ць ржы и десять зоб­ни­ць овса на корм­лю». В горо­де князь Иван Андре­евич жил до кон­ца декаб­ря 1436 г. ((ПСРЛ. Т. 5. Вып. 1. С. 26; см. так­же: Там же. Вып. 2. С.46. Л. 197 об., С. 132— 133. Л. 77 об.[↩]
111. Tęgowski. 1999. S. 73.[↩]
112. Хору­жен­ко О. И. Изве­стие о княжне Алене Андре­евне, пле­мян­ни­це Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ско­го.[↩]
113. РГА­ДА. Ф. 9 (Раз­ряд IX. Каби­нет Пет­ра I и его про­дол­же­ние – (объ­еди­не­ние фон­дов) Госу­дар­ствен­но­го архи­ва Рос­сий­ской импе­рии). Отд. II. Кн. 41. Л. 325–325 об. Писар­ская руко­пись, под­пись-авто­граф В. Я. Лева­шо­ва.[↩]
114. Хору­жен­ко О. И. Изве­стие о княжне Алене Андре­евне, пле­мян­ни­це Дмит­рия Ива­но­ви­ча Дон­ско­го.[↩]
115. ПСРЛ.Т. 35. С. 71. Л. 25 об. — 26 об.; С. 89. Л. 448–448 об.; С. 101. Л. 70 об. — 71; С. 137. Л. 80 o6.; C. 159. JI. 258; C. 185, 206.JI. 68; C. 227. JI. 492; SRP. Bd. 3. S. 185 и др. О при­чи­нах воен­но­го выступ­ле­ния Кори­бу­та про­тив Вито­вта подроб­нее cM.: Nikodem J. Bunt Świdrygiełły w Witebsku. S. 10—12, 14.[↩]
116. AU. №32.5.29–30; Гра­мо­ти ХIV ст. / Упо­ряд., вступ.ст., комент.і слов.-покаж. М. М. Пещак. Київ, 1974. № 61. С. 118 (с датой — 1393 г.) Под­лин­ник.[↩]
117. Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonów. S. 16; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. S. 85, 86, 106, 113—114,315. Tabl. VII.[↩]
118. Dlugossii J. Annales. Liber 10–11. P. 93, 104; Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem krzyżackim w latach 1409—1411. Wyd. 2. Warszawa, 1960.S. 173, 240, 349, 412–413.[↩]
119. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. S. 179; Фло­ров­ский А. Чехи и восточ­ные сла­вяне в Х‑ХVIII вв.// Вопро­сыи сто­рии. 1947. №8. С.68;
     Macek J. Husyci na Pomorzu i w Wielkopolsce. Warszawa, 1955; Hek R. Problem słowiański w historiografii czeskiej // Europa — Słowiańszczyzna — Polska. S. 299—301; Krzyzaniakowa J., Ochmański J. Władysław II Jagiełło. S. 269, 271–272, 275, 279, 336; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. S. 110—113; Nikodem J. Polska i Litwa wobec husyckich Czech w latach 1420—1433: Studium o polityce dynastycznej Władysława Jagiełły i Witolda Kiejstutowicza. Poznań, 2004; Paner A. Luksemburgowie w Czechach. Historia polityczna ziem czeskich w latach 1310—
     1437. Gdańsk, 2004 u np.[↩]
120. Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1359.[↩]
121. [Hildebrand H.] Liv- Est- und Curländisches Urkundenbuch, Bd. VIII, begründet von F. G. v. Bunge, im Auftrage der baltischen Ritterschaften und Städte fortgesetzt von H. Hildebrand. [Далі Hildebrand ]. Riga-Moskau, 1884. VIII. ¹ 462; Danilowicz J. Skarbec dyplomatów. T. 2. № 1545.[↩]
122. List wуjta z Bratjanu do Wielkiego Mistrza Zakonu z dnia 8 lutego 1432 r. // MH. 1913. № 11–12. S. 191–192.; Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1592.[↩]
123. Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1630.[↩]
124. Barwiński В. Zygmunt Kejstutowicz W. Ks. Lit. Rus. S. 155.[↩]
125. Danilowicz J. Latopisiec Litwy i Kronika Ruska. S. 59[↩]
126. Długosz J. Annales seu cronicae incliti regni Poloniae. T. 8. S. 252.[↩]
127. Лин­ни­чен­ко И. А. Запись XV века // Архео­ло­ги­че­ские изве­стия и замет­ки. 1895. Т. 3. № 12. С. 422–423.[↩]
128. LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 6. – P. 312, Nr 530.[↩]
129. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej. – Kraków, 1932–1948. – T. I. – S. 213, Nr 189.[↩]
130. Там само, s. 453–454, Nr 453.[↩]
131. Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów. – S. 204–207 (тут доку­мен­ти про Лоск наве­дені у ско­ро­чен­ні, повністю вони були видані піз­ні­ше, також за участі Сем­ко­ви­ча – див. вище); Tęgowski J. Pochodzenie kniaziów Iwana i Fiodora Nieświckich. – S. 134.[↩]
132. LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 6. – P. 312, Nr 530.[↩]
133. Babińska М., Пoле­міка членів польсь­ко­го това­ри­ства гераль­дич­но­го. С. 86.[↩]
134. Babińska М., Пoле­міка членів польсь­ко­го това­ри­ства гераль­дич­но­го. С. 86.[↩]