Сангушки

Загальні відомості

САН­ГУШ­КИ — князівсь­кий рід гер­ба «Пого­ня», нале­жав до однієї з гілок Геди­мі­но­ви­чів.[1]

Санґуш­ко Федо­ро­вич, молод­ший син кня­зя з Рат­на, що ус­падкував, оче­вид­но, напо­ло­ви­ну з бра­том Рома­ном волость горо­да Кошер 2, запо­чат­ку­вав на Волині рід Санґуш­ків. У резуль­таті поділів його спад­щи­ни напри­кін­ці XV ст. ця ари­сто­кра­тич­на спіль­но­та роз­па­ла­ся на кошерсь­ку й ковельсь­ку гіл­ки 3, а 1502 р. з пер­шої них виді­ли­ла­ся несу­хоїзь­ка гіл­ка 4.

Санґуш­ко фігу­рує в при­жит­тєвих згад­ках здебіль­шо­го тіль­ки під влас­ним ім’ям, достат­ньо рід­кіс­ним для точ­ної іден­ти­фіка­ції осо­би, його діти — під іме­на­ми в поєд­нан­ні з патроні­мом, а вну­ки кори­сту­ва­ли­ся вже прі­звищем у фор­мі родо­во­го від­мін­ка патроні­ма від імені зас­нов­ни­ка роду (з часом фор­мант ‑вина загу­би­вся). З 1510‑х років кошерсь­ка й ковельсь­ка гіл­ки допов­ню­ва­ли пріз­ви­ще від­но­сни­ми при­к­мет­ни­ка­ми, похід­ни­ми від назв рези­ден­цій 5. На почат­ку XVII ст. в пріз­ви­щі кошерсь­кої гіл­ки появи­вся ком­по­нент Оль­ґер­до­вич 6.

Ковельсь­ка гіл­ка в 1620‑х роках поча­ла дода­вати нато­мість скла­до­ву Любар­то­вич 7, а в наступ­но­му деся­ти­літ­ті замі­нила при­к­мет­ник, похід­ний від назви втра­че­но­го нею первіс­но­го гніз­да, сло­вос­по­лу­чен­ням із Кове­ля 8.

Чоло­ві­ча лінія несу­хоїзь­кої гіл­ки при­пи­ни­лася зі смер­тю Федо­ра / Ро­мана Рома­но­ви­ча († 1591) 9, а оста­точ­но згас­ла на його сест­рі Олек­сан­дрі із Санґуш­ків Жаславсь­кій († 1602 10), кошерсь­ку обір­ва­ла смерть Ада­ма-Олек­сандра Гри­го­ро­ви­ча († 15. 10. 1653) 11, а ковельсь­ка дожи­ла до наших днів, але в сере­дині XVI ст. обмі­ня­ла свої володін­ня коро­леві Боні на має­тки під Оршею 12 і вибу­ла на три­ва­лий час за межі Волині.

На вито­ки сво­го роду Санґуш­ки звер­ну­ли ува­гу десь у 1530‑х роках. Зо­крема, цим часом датуєть­ся замі­на ними на печат­ках дав­ні­ших зоб­ра­жень анге­ла 13 та пішо­го рица­ря 14 Пого­нею литовсь­ких дина­стів 15. У напи­су на мо­гилі Дмит­ра Санґуш­ка 1554) в чесь­ко­му місті Яро­ми­рі, зроб­ле­ний не піз­ні­ше 1583 р. 16, вклю­чи­ли вже фра­зу «з роду вели­ко­го Оль­ґер­да» 17, а на почат­ку XVII ст. в пріз­ви­щі кошерсь­кої гіл­ки з’явилася зга­да­на вище скла­до­ва Оль­ґер­до­вич. Спо­чат­ку вер­сію поход­жен­ня спіль­но­ти від Ольґе­рда живи­ли, оче­вид­но, пере­каз, родо­вий архів і руко­пис­ні нара­ти­ви, зокре­ма хроніка Бихов­ця та Євреї­новсь­кий літо­пис, а 1582 р. авто­ри­тет її зміц­ни­ла дру­ко­ва­на хроніка Матея Стрий­ковсь­ко­го. Та від­сут­ність Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча в польсь­ких хроні­ках і пра­ці Бар­то­ша Папро­ць­ко­го, ви­хід 1611 р. дру­ком книж­ки Олек­сандра Ґва­нь­їні, в якій Санґуш­ки опини­лися серед нащад­ків Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча 18, а також вивід їх (та спорід­нених із ними князів Кобринсь­ких) у скла­де­но­му в Москві Вос­кре­сенсь­ко­му літо­писі, спис­ки яко­го мог­ли дій­ти й до інте­лек­ту­алів Речі Посполи­тої, від Ґеди­мі­но­во­го вну­ка Федо­ра Любар­то­ви­ча 19 спо­ну­ка­ли, оче­вид­но, до роз­ду­мів. У резуль­таті репре­зен­тант ковельсь­кої гіл­ки Саму­ель-Шимон Санґуш­ко († 1638), мсти­славсь­кий, потім вітебсь­кий каш­те­лян, а наприкі­нці жит­тя вітебсь­кий воє­во­да, пись­мен­ник і біб­ліо­філ, який жив у зам­ку під назвою Білий Ковель у маєт­ку Смо­ля­ни під Оршею, в умо­вах бра­ку під рука­ми дав­ніх папе­рів, що перей­шли сво­го часу разом із маєт­ка­ми до коро­ле­ви Бони, вивів рід від Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча 20 і вклю­чив у своє прі­звище скла­до­ву Любар­то­вич. Роз­роб­ле­ний кня­зем родо­від відо­бра­же­ний у назвах жалоб­них пане­гіри­ків, опуб­лі­ко­ва­них піс­ля його смер­ті 21.

Про­фе­сор Віденсь­кої ака­де­мії Вой­тех Коя­ло­вич, зв’язаний із сином воє­води смо­ленсь­ким єпис­ко­пом Гієронімом11 і знай­о­мий, мабуть, із генеало­гічними матеріа­ла­ми, успад­ко­ва­ни­ми остан­нім піс­ля бать­ка, вивів Санґуш­ків від Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча, при­пи­сав­ши йому сина Дмит­ра на прізвись­ко Санґуш­ко, що начеб­то був луць­ким і воло­ди­мирсь­ким кня­зем 22, а рек­тор васи­ліансь­кої шко­ли в Хол­мі вче­ний чер­не­ць Яків Суша, наб­ли­же­ний до волинсь­ко­го воє­во­ди Ада­ма-Олек­сандра Сан­гуш­ка, репре­зен­тан­та кошерсь­кої гіл­ки, у при­свя­ченій покро­ви­те­лю книж­ці про холмсь­ку іко­ну Богоро­диці одно­знач­но вис­ло­ви­вся за те, що князі Рат­ненсь­кі, Кобринсь­кі й Санґуш­ки, впи­сані в пом’яник при цьо­му образі, похо­ди­ли від Оль­ґер­да 23.

Спро­ба Кас­пе­ра Несе­ць­ко­го розібра­ти­ся в зали­ше­них попе­ред­ни­ка­ми ребу­сах при­ве­ла до того, що Любарт Ґеди­мі­но­вич отри­мав у ньо­го дру­ге ім’я Федір, носієм яко­го насправ­ді був його син, при­вілей Ягай­ла на Сіверсь­ку зем­лю, що теж сто­су­вав­ся сина, та сина Дмит­ра, що начеб­то успад­ку­вав пі­сля ньо­го луць­кий пре­стол, та зв’язати з ним Санґуш­ків не вда­ло­ся 24. Казі­меж Стад­ни­ць­кий, зай­няв­шись у сере­дині XIX ст. литовсь­кою ди­настією, від­ки­нув родо­від Санґуш­ків від Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча як наду­маний 25, а питан­ня про поход­жен­ня їх від Оль­ґер­да зали­шив від­кри­тим 26. Юзеф Вольф довів, що бать­ком Санґуш­ка був Федір Оль­ґер­до­вич 27. Арка­дій Лонґі­нов при­ми­рив ста­ро­вин­ні вер­сії поход­жен­ня роду шля­хом ототож­нення літо­пис­но­го Федо­ра Оль­ґер­до­ви­ча з Любар­том Оль­ґер­до­ви­чем поль­ських хроністів 28. Зиґ­мунт Рад­зи­мінсь­кий спо­чат­ку схи­ляв­ся до дум­ки про Сан­гуш­ків як нащад­ків Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча 29, а піз­ні­ше вва­жав, що ікнім пред­ком був Любарт Оль­ґер­до­вич, який мав також ім’я Федір 30. Серед су­часних дослід­ни­ків домі­нує рекон­струк­ція Воль­фа 31, і тіль­ки, здаєть­ся, Леон­тій Вой­то­вич схи­ляєть­ся до поход­жен­ня роду від Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча 32.

Із при­во­ду поход­жен­ня роду серед уче­них ще й досі точать­ся супереч­ки. За родин­ною леген­дою, рід С. бере поча­ток від Любар­та Геди­мі­но­ви­ча. Ця вер­сія три­ва­лий час була тра­ди­цій­ною для багатьох істо­ри­ків (С.Окольський, А.Коялович та ін.). На дум­ку інших, родо­зас­нов­ник С. — кн. Дмит­ро-Сан­гуш­ко Федь­ко­вич (Федо­ро­вич; р. н. невід. — п. 1455) — був сином рат­ненсь­ко­го кн. Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча (Ю.Вольф, З.Радзимінський Люба та ін.). У 17 ст. пред­став­ни­ки стар­шої гіл­ки роду поча­ли дода­ва­ти до сво­го родо­во­го імені ще й пріз­вись­ко Оль­гер­до­ви­чі (напр. кн. Адам-Олек­сандр Гри­го­ро­вич Оль­гер­до­вич С.-Каширський), пред­став­ни­ки ж молод­шої гіл­ки, спи­ра­ю­чись на авто­ри­тет кн. Семе­на-Самуї­ла (Шимо­на-Саму­е­ля) Андрій­о­ви­ча, зва­ли­ся Любар­то­ви­ча­ми С.-Ковельськими. Родо­ве пріз­ви­ще «Сан­гуш­ко» похо­дить від імені пер­шо­го пред­став­ни­ка роду та, імо­вір­но, є фор­мою імені Семен, Сенько.

Пред­став­ни­ки роду обій­ма­ли різ­ні держ. поса­ди у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му та Речі Поспо­ли­тій і мали знач­ні володін­ня на Волині, Поділ­лі та Брац­лав­щині, успад­ку­вав­ши части­ну маєт­но­стей князів Заславсь­ких і Острозь­ких. Спо­чат­ку пра­во­слав­ні, у 17 ст. С. перей­шли до унії та католицизму.

Від двох синів кня­зя луць­ко­го, а зго­дом рат­ненсь­ко­го і каширсь­ко­го Дмит­ра-Сан­гуш­ки Федь­ко­ви­ча — кня­зя каширсь­ко­го Олек­сандра (р. н. невід. — п. бл. 1491), воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти (бл. 1480), кре­ме­не­ць­ко­го наміс­ни­ка (1484—90), та кня­зя ковельсь­ко­го Михай­ла (р. н. невід. — п. бл. 1511) — беруть поча­ток дві гіл­ки роду — каширсь­ка та ковельська.

Поколінний розпис

Покоління IV від Гедиміна

1. КН. САН­ГУШ­КО ФЕДО­РО­ВИЧ (*...., 1433, † 1455/1463)

молод­ший син Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча кня­зя з Рат­на. Князь луць­кий (бл. 1431 — 1433 рр.), рат­ненсь­кий і каширсь­кий (1433–1455 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му та Києво-Печерсь­ко­му пом’яниках.

Успад­ку­вав, оче­вид­но, напо­ло­ви­ну з бра­том Рома­ном волость горо­да Кошер 33, запо­чат­ку­вав на Волині рід Санґуш­ків. У резуль­таті поділів його спад­щи­ни напри­кін­ці XV ст. ця ари­сто­кра­тич­на спіль­но­та роз­па­ла­ся на кошерсь­ку й ковельсь­ку гіл­ки 34, а 1502 р. з пер­шої них виді­ли­ла­ся несу­хоїзь­ка гіл­ка 35. Санґуш­ко фігу­рує в при­жит­тєвих згад­ках здебіль­шо­го тіль­ки під влас­ним ім’ям, достат­ньо рід­кіс­ним для точ­ної іден­ти­фіка­ції осо­би, його діти — під іме­на­ми в поєд­нан­ні з патроні­мом, а вну­ки кори­сту­ва­ли­ся вже прі­звищем у фор­мі родо­во­го від­мін­ка патроні­ма від імені зас­нов­ни­ка роду (з часом фор­мант ‑вина загу­би­вся). З 1510‑х років кошерсь­ка й ковельсь­ка гіл­ки допов­ню­ва­ли пріз­ви­ще від­но­сни­ми при­к­мет­ни­ка­ми, похід­ни­ми від назв рези­ден­цій 36. На почат­ку XVII ст. в пріз­ви­щі кошерсь­кої гіл­ки появи­вся ком­по­нент Оль­ґер­до­вич 37. Ковельсь­ка гіл­ка в 1620‑х роках поча­ла дода­вати нато­мість скла­до­ву Любар­то­вич 38, а в наступ­но­му деся­ти­літ­ті замі­нила при­к­мет­ник, похід­ний від назви втра­че­но­го нею первіс­но­го гніз­да, сло­вос­по­лу­чен­ням із Ковеля.

Впер­ше зга­дуєть­ся лише 21 серп­ня 1433 р., коли Вла­ди­слав-Ягай­ло надав йому спу­сто­шене Рат­но з окру­гою «у дер­жан­ня (in tenutam)», тоб­то на пра­вах зви­чай­но­го ста­ро­сти, а також Крос­ни­чин, що рані­ше нале­жав його пле­мін­ни­кам, синам кн. Гур­ка. В цьо­му доку­мен­ті князь Санґуш­ко засвід­чує, що від Вла­ди­сла­ва, коро­ля польсь­ко­го, отри­мав у дер­жа­ву Рат­но та Кросі­чин із зобов’язанням ліп­шо­го їх загос­по­да­рю­ван­ня й по засе­лен­ні людь­ми пла­ти­ти­ме коро­лю поло­ви­ну медо­вої дани­ни з тих дібр, а також нада­ва­ти коро­лю ста­ції за зви­чаєм інших ста­рост.39 Wielki książę Zygmunt nadał mu jeszcze Trościanicę w powiecie Kamienieckim. Ten ostatni majątek zapisuje kniaż Sanguszko żonie swej Hance – Kniaż Sanguszko sioło Tryscianica, sioło Dziesiuchiczy, monaster S. Mikołaja Milcze, żonie swéj kniahini Hance dał».40

Але вже 23 квіт­ня 1438 р. він зна­хо­ди­вся на служ­бі Швит­ри­гай­ла у Луць­ку, де в.кн. przyjmuje w poddaństwo wychodźcę ziemi Siewierskiej Bohusza Owerkicza Timocha. У гра­мо­ті яко­го зга­дуєть­ся «вѣр­ный нашъ князь Сен­дюш­ко».41 Звід­си Сан­гуш­ко робив напа­ди на польсь­ке Рат­но, за що король Вла­ди­слав III відібрав у ньо­го у 1441 р. «округ Кошерсь­кий з усі­ма містеч­ка­ми та села­ми», który oddał Dersławowi z Rytwian staroście Chełmskiemu.42 Musiał on uzyskać przebaczenie od wielkiego księcia Kazimierza, skoro ten chcąc kniaziowi powetować poniesione straty, nadaje mu dwa sioła w Brzeskim Romanowa Horbaczewicza da Iwaszkowa Bugino43 i Korostycze w Kamienieckim powiatach 44, a наре­шті 23 берез­ня 1443 р. вел. кн. Литовсь­кий, коро­ле­вич Кази­мір, пові­дом­ляв жите­лям Рат­на та Ветел, що надав їх «кня­зю Сон­куш­ку и со вси­ми вами, яко ж есть его отчи­на». 45)

Дійс­но, у 1546 р., при описі литовсь­ко-польсь­ко­го кор­до­ну, пред­став­ни­ки литовсь­кої сто­ро­ни наго­ло­шу­ва­ли: «(…) князь Сен­дюш­ко, кото­рый дер­жалъ Ковель и Ратенъ и Любо­мль и Виж­ву и вси тые села (…) бо тое Рат­но и Любо­мль отня­ли ку Корунѣ за Кази­ми­ра коро­ля». Тоді міс­цеві жителі неод­но­ра­зо­во зга­ду­ва­ли Сан­гуш­ка, вка­зу­ва­ли на межі його володінь. Вка­за­ли вони і точне міс­це­з­на­ход­жен­ня замісь­коо мисли­всь­ко­го пала­цу кня­зя. 46 Оче­вид­но, це ста­ло­ся неза­ба­ром піс­ля обран­ня Кази­мі­ра на польсь­кий пре­стол у 1447 р. Сан­гуш­ко ж востан­нє зга­дуєть­ся 1 жовтня 1455 р: кн. Семен Рома­но­вич Кобринсь­кий у своїй гра­мо­ті зазна­чає, що її засвід­чив «дядя мой князь Санк­гуш­ко Фєд­ко­вич». 47 Помер до 10 берез­ня 1463 р., коли кня­ги­ня Сан­гуш­ко­ва зга­дуєть­ся у яко­сті вдо­ви. 48

Wdowie kniazia Sanguszki król Kazimierz daje w 1463 r. przywilej na Trościanicę49, którą po jej śmierci odbiera, w zamian dając w 1475 r. synom zmarłéj, kniaziom Aleksandrowi i Michajłowi Sanguszkowiczom , majątki Soszno w Brzeskim i Zajeczyce, Chwalimicze i Szyszkowice we Włodzimirskim powiatach.50

∞, Анна ..... ..... .

Покоління V від Гедиміна

2/1. КН. МАРІЯ САНГУШКІВНА

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.67).

3/1. КН. АННА САНГУШКІВНА

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.62) та Холмсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.6) як схимниця.

13. КН. ВАСИЛЬ САН­ГУШ­КО­ВИЧ († до 1475) 

Князь рат­ненсь­кий (1455 — до 1475 рр.), наміс­ник брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1443–1445 рр.). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му (поз. 126) та Супральсь­ко­му (поз.65) пом’яниках.

14. КН. ЛЕВ САНГУШКОВИЧ

Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.64). Мож­ли­во тотож­ний Бори­со­ві, запи­са­но­му у Холмсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.6).

15. КН. ІВАШ­КО САН­ГУШ­КО­ВИЧ († до 1475)

Князь каширсь­кий (1455 ‑1470/75 рр.). Запи­са­нийу Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 127). Мож­ли­во, що його хре­стильне або чер­не­че ім’я було Ананія.

16. КН. ОЛЕК­САНДР САН­ГУШ­КО­ВИЧ († піс­ля 1491) 

~ NN, вдо­ва по Антонію Воло­то­ви­чу (може Ага­та, запи­са­на у Холмсь­ко­му пом’янику)

Князь каширсь­кий (до 1475 — піс­ля 1491 рр.), ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (бл.1480 р.), наміс­ник кре­ме­не­ць­кий (1484–1490 рр.). Запи­са­ний у реєстрі кти­торів Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря А.Кальнофойського з хре­стиль­ним іме­нем Олексій.

17. КН. МИХАЙ­ЛО САН­ГУШ­КО­ВИЧ († піс­ля 1511) 

Князь ковельсь­кий (піс­ля 1455-піс­ля 1511 рр.). Запи­са­ний­у­Су­пральсь­ко­му­по­м’я­ни­ку (поз.65). Мож­ли­во хре­стильне ім’я Пилип, а чер­не­че — Силь­вестр (Холмсь­кий пом’яник).

Покоління VI від Гедиміна

21/16. МИХАЙ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († піс­ля 1490/​до 1501)

Ж., АННА КОПАЧ.

Князь каширсь­кий (піс­ля 1491 ‑до 1501 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 73). Мож­ли­во тотож­ний Олексієві, вне­се­но­му у Холмсь­кий пом’я­ник (поз.6).

22. КН. АНДРІЙ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 1534) 

Ж., кн. Ксенія-Марія Іванів­на Острозька

Князь каширсь­кий (до 1501 ‑1534 рр.), наміс­ник кре­ме­не­ць­кий (1498–1502 рр.), брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1500–1501 рр.), ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1508–1531 рр.), мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі (1522–1534 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.27, 68).

23. КН. КАТЕ­РИ­НА ОЛЕКСАНДРІВНА 

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.74).

24. КН. МАНУЇЛ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.75) як Мануїл-Єпи­фаній. Напев­но в ран­ні роки прий­няв чер­нец­тво. Мануїл, як хре­стильне ім’я, харак­терне для Любартовичів.

25/17. КН. ІВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († бл.1516)

∞ Ана­стасія Семенів­на Олізаревич

Князь ковельсь­кий (піс­ля 1511 — бл. 1516 рр.).

26/17. ВАСИЛЬ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КОВЕЛЬСЬ­КИЙ († бл.1558)

Ж.1‑я, ГАН­НА СКОРУТЯНКА;

Ж.2‑я, СОФІЯ АНДРІЇВ­НА ЛОЗКА

Князь ковельсь­кий (бл. 1516 ‑1540 рр.).

Покоління VII від Гедиміна

27/21 КН. АНДРІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1560) 

Князь каширсь­кий (1534–1560 рр.), ста­ро­ста луць­кий (1542–1560 рр.), ключ­ник, город­ни­чий і мостів­ни­чий луць­кий (1546–1560 рр.), справ­ця Київсь­ко­го воє­вод­ства (1540–1542 рр.), мар­ша­лок гос­по­дарсь­кий (1522–1547 рр.).

Від 5 серп­ня 1533 р. має­мо судо­вий вирок коро­ле­ви Бони у справі між дво­ма кня­зя­ми Сан­гуш­ка­ми: воло­ди­мирсь­ким ста­ро­стою Федо­ром Андрій­о­ви­чем та Васи­лем Михай­ло­ви­чем. Оби­д­ва князі були під­да­ни­ми коро­ле­ви, тому саме вона і віді­гра­ла клю­чо­ву роль у розв’язанні спра­ви, при­зна­чив­ши для цьо­го від­по­від­них суд­дів. У їх при­сут­но­сті князь Федір пові­до­мив про свої обви­ну­ва­чен­ня про­ти кня­зя Васи­ля, які сто­су­ва­лись декіль­кох момен­тів: 1) згід­но пред­став­ле­но­го судо­во­го листа полю­бов­них суд­дів: королівсь­ко­го мар­шал­ка кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Коширсь­ко­го і дво­ря­ни­на гос­по­дарсь­ко­го Федо­ра Гуле­ви­ча та королівсь­ко­го виро­ку Василь Михай­ло­вич мав спла­ти­ти штраф у роз­мірі 800 кіп гро­шів “zко за кгвал­ты, гра­бε­жи, голов­щи­ны, бои, и бчол подранu, и збε­ги jтчиз­ныи, и за иншиε мно­гиε шко­ды”, однак цьо­го не зро­бив; 2) про­хан­ня під­твер­ди­ти вчи­не­ний рані­ше обмін маєт­ка­ми: Василь посту­пи­вся мона­сти­рем Св. Мико­лая Міль­ци та села­ми Солов’їво і Кома­ро­во, а Федір селом Мости­ще та мона­стирсь­ким селом Лаго­до­вль; 3) здійс­ни­ти запла­но­ва­ний роз­поділ кор­донів між маєт­ка­ми Доро­теш (Доро­го­теш ?) та Лаго­до­вль та стяг­ну­ти з кня­зя Васи­ля штраф за заподіяні збитки.

Василь Михай­ло­вич у від­по­відь пові­до­мив, що, по-пер­ше, Федір Андрій­о­вич отри­мав королівсь­кий вирок заоч­но, а нато­мість він має королівсь­кі листи згід­но яких хоче
вирі­ши­ти цю спра­ву перед гос­по­да­рем. По-дру­ге, сто­сов­но поді­лу маєт­ків, то, зі слів Васи­ля, Федір мав посту­пи­тись поло­ви­ною ост­ро­ва на р. Віж­ва біля с. Буце­на, на яко­му зна­хо­дять­ся чоти­ри його села із борт­ни­ми вхо­да­ми. На це Федір від­по­вів, що той острів повністю нале­жить йому ще від діда та бать­ка. По-третє, князь Василь вка­зу­вав на те, що бага­то його отчин­них непо­хо­жих людей повтіка­ли до кня­зя Федо­ра, а той не хоче йому їх повіддавати.

Суд­ді спра­ву вирі­ши­ли так. Спер­шу вста­нов­ле­но зару­ку у роз­мірі 1000 кіп гро­шів на корить коро­ле­ви, 500 кіп гро­шів суд­дям і ще 500 кіп гро­шів один одно­му. Сто­ро­на, яка пору­шу­ва­ла вста­нов­ле­ний вирок, спла­чу­ва­ла всю суму. Князь Василь був звіль­не­ний від опла­ти 800 кіп гро­шів. Суд­ді під­твер­ди­ли пра­во­чин­ність поді­лу вище вка­за­них маєт­ків. Кня­зю Федо­ру було під­твер­дже­но пра­во на повне володін­ня ост­ро­вом. Сто­сов­но чоти­рьох сіл на ост­ро­ві, то для вирі­шен­ня цьо­го питан­ня направ­ляв­ся гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин, перед яким Василь Михай­ло­вич мав наве­сти дока­зи на пра­во ними володіти. У разі під­твер­джен­ня слів Васи­ля, Федо­ру забо­ро­ня­ло­ся втру­ча­ти­ся до цих сіл та міс­це­во­го насе­лен­ня. З при­во­ду отчин­них непо­хо­жих людей визна­ча­лось так: осо­би, котрі про­сиді­ли на ново­му міс­ці 10 років і біль­ше, мали зали­ши­тись у володін­ня кня­зя Федо­ра, а ті хто мен­ше 10 років – повер­та­лись кня­зю Васи­лю.51

∞, 1°, Ган­на Васи­лів­на Хребтович;

∞, 2°, кн. Бог­да­на Михай­лів­на Мстиславська

28. КН. АНА­СТАСІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА († 1559)

∞, кн. Семен Бог­да­но­вич Одинцевич

Запи­са­на у Холмсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.6) та Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.80). Дру­гим іме­нем, напев­но, було Огрофена.

29/21. КН. НЕВИ­ДА­НА МИХАЙ­ЛІВ­НА († піс­ля 1558) 

∞, кн. ІВАН АНДРІЙ­О­ВИЧ ПОЛУБЕНСЬКИЙ

Мож­ли­во запи­са­на у Холмсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.6) під хре­стиль­ним іме­нем Василиса.

30/22. КН. РОМАН АНДРІЙ­О­ВИЧ САН­ГУШ­КО († 1517) 

Наміс­ник брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1516–1517 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’янику.

В гене­а­ло­гіч­ній літе­ра­турі фігу­рує Роман Михай­ло­вич Острозь­кий. 52 Насправ­ді така осо­ба не існу­ва­ла, а йшло­ся про пле­мін­ни­ка К. І. Острозь­ко­го, Рома­на Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка, який загі­нув під час бит­ви з тата­ра­ми в 1517 році. 53 В Острозь­ко­му літо­пис­ці під 1516 р. йдеть­ся про татарсь­кий напад: «Того же року міс­ця груд­ня зно­ву под Межи­бож, і Зінь­ков, і Лета­чов, і Каме­не­ць вторг­ну­ли. В той же потребі під Межи­бо­жем внук Костян­ти­на князь Роман зги­нул». 54 Як відо­мо, поча­ток цьо­го літо­пи­су являє собою випис­ки з «Хроніки» Мар­ти­на Бєльсь­ко­го, пере­ви­да­ної його сином Йоахі­мом в 1597 році. Під 1516 р. в цій пам’ятці гово­рить­ся: «Tamze w tey potrzebie zginal Roman Książe Ostrowskie а Konstantego wnek, strzalą postrzeliny od Tatarzyna, gdy sie za nim daleko zagonil. 55 Неві­до­мо з яких при­чин Йоахім Бєльсь­кий від­ре­да­гу­вав цей фраг­мент бать­ко­во­го тво­ру, вніс­ши сут­тєву помил­ку. Адже у всіх видан­нях само­го М. Бєльсь­ко­го читає­мо: «w ten czas zabit ot tatar slachetny mąz Roman, siestrzeniec Konstantego, gdi z nim kon padł, tatarowie go pochwycili y rossiekli». 56 Йдучи за тек­стом Бєльсь­ко­го-юніо­ра, Шимон Ста­ро­во­дьсь­кий 1631 р. в своїй книж­ці про відо­мих пол­ко­вод­ців Речі Поспо­ли­тої вже ствер­джує про те, що цей князь Роман, як внук К. І. Острозь­ко­го, дово­ди­вся зве­де­ним бра­том (!) В.-К Острозь­ко­му. 57 Потріб­но у зв’язку з цим від­зна­чи­ти, що К. І. Острозь­кий особ­ли­во при­хиль­но ста­ви­вся до сина рід­ної сест­ри Марії, Рома­на Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка. Так в 1516 р. він пере­дав йому зам­ки Брац­лав, Він­ни­цю, Звенигородку(та пев­ні маєт­но­сті). 58

Літе­ра­ту­ра: Ігор Миць­ко. Загад­ки родо­во­ду князів Острозь­ких // Острозь­кий краєзнав­чії» збір­ник. — Випуск 4. — Острог, 2010. — 348 с. – с. 4 – 12.

(поз. 33,70). Мож­ли­во, що хре­стильне ім’я було Іоаким.

31/22. КН. ФЕДІР АНДРІЙ­О­ВИЧ († 1547) 

Ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1531–1547 рр.), брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1544–1547 рр.), мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі (1535–1547 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.31, 83).

Від 5 серп­ня 1533 р. має­мо судо­вий вирок коро­ле­ви Бони у справі між дво­ма кня­зя­ми Сан­гуш­ка­ми: воло­ди­мирсь­ким ста­ро­стою Федо­ром Андрій­о­ви­чем та Васи­лем Михай­ло­ви­чем. Оби­д­ва князі були під­да­ни­ми коро­ле­ви, тому саме вона і віді­гра­ла клю­чо­ву роль у розв’язанні спра­ви, при­зна­чив­ши для цьо­го від­по­від­них суд­дів. У їх при­сут­но­сті князь Федір пові­до­мив про свої обви­ну­ва­чен­ня про­ти кня­зя Васи­ля, які сто­су­ва­лись декіль­кох момен­тів: 1) згід­но пред­став­ле­но­го судо­во­го листа полю­бов­них суд­дів: королівсь­ко­го мар­шал­ка кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Коширсь­ко­го і дво­ря­ни­на гос­по­дарсь­ко­го Федо­ра Гуле­ви­ча та королівсь­ко­го виро­ку Василь Михай­ло­вич мав спла­ти­ти штраф у роз­мірі 800 кіп гро­шів “zко за кгвал­ты, гра­бε­жи, голов­щи­ны, бои, и бчол подранu, и збε­ги jтчиз­ныи, и за иншиε мно­гиε шко­ды”, однак цьо­го не зро­бив; 2) про­хан­ня під­твер­ди­ти вчи­не­ний рані­ше обмін маєт­ка­ми: Василь посту­пи­вся мона­сти­рем Св. Мико­лая Міль­ци та села­ми Солов’їво і Кома­ро­во, а Федір селом Мости­ще та мона­стирсь­ким селом Лаго­до­вль; 3) здійс­ни­ти запла­но­ва­ний роз­поділ кор­донів між маєт­ка­ми Доро­теш (Доро­го­теш ?) та Лаго­до­вль та стяг­ну­ти з кня­зя Васи­ля штраф за заподіяні збитки.

Василь Михай­ло­вич у від­по­відь пові­до­мив, що, по-пер­ше, Федір Андрій­о­вич отри­мав королівсь­кий вирок заоч­но, а нато­мість він має королівсь­кі листи згід­но яких хоче
вирі­ши­ти цю спра­ву перед гос­по­да­рем. По-дру­ге, сто­сов­но поді­лу маєт­ків, то, зі слів Васи­ля, Федір мав посту­пи­тись поло­ви­ною ост­ро­ва на р. Віж­ва біля с. Буце­на, на якому
зна­хо­дять­ся чоти­ри його села із борт­ни­ми вхо­да­ми. На це Федір від­по­вів, що той острів повністю нале­жить йому ще від діда та бать­ка. По-третє, князь Василь вка­зу­вав на те, що бага­то його отчин­них непо­хо­жих людей повтіка­ли до кня­зя Федо­ра, а той не хоче йому їх повіддавати.

Суд­ді спра­ву вирі­ши­ли так. Спер­шу вста­нов­ле­но зару­ку у роз­мірі 1000 кіп гро­шів на корить коро­ле­ви, 500 кіп гро­шів суд­дям і ще 500 кіп гро­шів один одно­му. Сто­ро­на, яка пору­шу­ва­ла вста­нов­ле­ний вирок, спла­чу­ва­ла всю суму. Князь Василь був звіль­не­ний від опла­ти 800 кіп гро­шів. Суд­ді під­твер­ди­ли пра­во­чин­ність поді­лу вище вка­за­них маєт­ків. Кня­зю Федо­ру було під­твер­дже­но пра­во на повне володін­ня ост­ро­вом. Сто­сов­но чоти­рьох сіл на ост­ро­ві, то для вирі­шен­ня цьо­го питан­ня направ­ляв­ся гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин, перед яким Василь Михай­ло­вич мав наве­сти дока­зи на пра­во ними володіти. У разі під­твер­джен­ня слів Васи­ля, Федо­ру забо­ро­ня­ло­ся втру­ча­ти­ся до цих сіл та міс­це­во­го насе­лен­ня. З при­во­ду отчин­них непо­хо­жих людей визна­ча­лось так: осо­би, котрі про­сиді­ли на ново­му міс­ці 10 років і біль­ше, мали зали­ши­тись у володін­ня кня­зя Федо­ра, а ті хто мен­ше 10 років – повер­та­лись кня­зю Васи­лю.59

∞, Анна Деспот.

32/22. КН. СОФІЯ АНДРІЇВ­НА († 1540) 

М., КН. ФЕДІР ІВА­НО­ВИЧ ЗАСЛАВСЬКИЙ

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.34,90). Напев­но хре­стильне ім’я­бу­ло Фетинія.

33/22. КН. NN АНДРІЇВ­НА († до 1547) 

∞, кн. Федір Михай­ло­вич Чорторийський

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.30, 78). Мож­ли­во хре­стильне ім’я було Анастасія.

34/22. КН. МАРІЯ АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1551) 

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.29, 77).

∞, кн. Юрій Іва­но­вич Гольшанський-Дубровицький.

35/22. КН. АННА АНДРІЇВНА 

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.84). Мож­ли­во, що хре­стильне ім’я було Феодосія.

36/22. КН. ФЕДО­РА АНДРІЇВ­НА САН­ГУШ­КІВ­НА († піс­ля 1557) 

доч­ка мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі Андрія Санґуш­ко­ви­ча та князів­ни Марії Острозь­кої 60. Маю­чи від чоло­віка лист на довічне кори­сту­ван­ня при­дба­ни­ми ним на Бере­стей­щині маєт­ка­ми Яблоч­но, Сла­вя­ти­чі й Дов­го­бо­ро­ди в сумі 1000 кіп гро­шів 61 (у пер­шо­му з посе­лень пані під­скар­біє­ва засну­ва­ла мона­стир свя­то­го Онуфрія 62), остан­ні роки жит­тя вона про­ве­ла на Волині, де одна з дочок виді­ли­ла їй «на выхо­ване» замок Жуків і двір Яро­сла­ви­чі 63.

8 серп­ня 1565 року – запис до луць­кої зам­ко­вої кни­ги заста­ви поло­ви­ни села Поне­бель від Гри­горія Васи­льо­ви­ча Чап­ли­ча для Фео­до­ри Сан­гуш­ків­ни, дру­жи­ни Богу­ша Бого­ви­ти­но­ви­ча. Гри­горій Чап­лич пози­чив у Фео­до­ри Сан­гуш­ків­ни 200 коп гро­шей та від­дав у заста­ву свою поло­ви­ну села Поне­бель, поло­ви­ну мли­на та озе­ра поне­бельсь­ко­го від дня свя­та Успін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці 1565 року на два роки до того ж свя­та 1567 року. Пози­че­ну суму Гри­горій Чап­лич зобов’язався від­да­ти Фео­дорі в її дворі Жуко­ві (тепер Ста­ро­жуків). Свід­ка­ми були князь Іван Васи­льо­вич, князь Андрій Пет­ро­вич Масальсь­кий, пан Мас­ко Шпа­ківсь­кий.64

Саме у Жуко­ві, 1565 р. Федо­ра Санґуш­ків­на скла­ла теста­мент 65. На почат­ку 1569 р. вдо­ва кви­ту­ва­ла ще уряд­ни­ка за звіт про управ­лін­ня маєт­ком Яро­сла­ви­чі, а під час запи­су вліт­ку вида­но­го йому доку­мен­та в луць­ку ґродсь­ку кни­гу її не було вже серед живих 66. З листа Гри­горія Ход­ке­ви­ча Рома­но­ві Санґуш­ку, дато­ва­но­го в Заблу­до­ві 25 жовтня 1569 р., дові­дує­мо­ся, що доч­ка Федо­ри Санґуш­ків­ни зби­ра­ла­ся похо­ва­ти матір у Києві й, мож­ли­во, виру­ши­ла вже в доро­гу 67.

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.28).

З дітей Михай­ла / Богу­ша відо­мі доч­ки Ган­на, Федо­ра й Уляна.

∞, Михай­ло-Богуш Богу­шо­вич Бого­ви­тин, син Богу­ша Бого­ви­ти­но­ви­ча і незна­на на ім’я сест­ра луць­ко­го город­ни­чо­го Пет­ра Муша­ти­ча, оскіль­ки той нази­ває одно­го з його синів своїм «сεстрεн­цом рожε­ным» 68. Під­скар­бій земський.

37/22. КН. ВАСИ­ЛИ­СА АНДРІЇВ­НА († бл.1577)

∞, кн. Андрій Семе­но­вич Соколинський.

38/22. КН. ОЛЕ­НА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1561) 

∞, 1). кн. Пет­ро Тимо­фій­о­вич Мосальський;

∞, 2). Стані­слав Скоп

39/22. КН. МИХАЙ­ЛО АНДРІЙОВИЧ

Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.35, 76). Напев­но у моло­до­му віці став чен­цем під іме­нем Елевферія.

40/26. КН. ГРИ­ГОРІЙ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1555) 

∞, Ана­стасія Іванів­на Горностай

41/26. КН. АННА ВАСИ­ЛІВ­НА († піс­ля 1545)

∞, кн. Юрій Головня-Острожецький

42/26. КН. МАРИ­НА ВАСИ­ЛІВ­НА († піс­ля 1562)

∞, Мико­ла Кашрович-Кунча

43/26. КН. МАГ­ДА­ЛИ­НА ВАСИ­ЛІВ­НА († піс­ля 1589)

∞, 1°, Іван Кміта-Стратович;

∞, 2°, Гри­горій Волович

Покоління VIII від Гедиміна

44/27. КН. ОЛЕК­САНДР АНДРІЙ­О­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1565)

Князь каширсь­кий (1560–1565 рр.), мар­ша­лок гос­по­дарсь­кий (1553–1565 рр.).

21 сен­тяб­ря 1535 г., вско­ре после осво­бож­де­ния (16 июля), Гомей в дер­жа­ние «до воли гос­по­дар­ской» полу­чил князь Алек­сандр Андре­евич Сан­гуш­ко-Кошир­ский.69 Как отме­че­но в самом при­ви­лее, дан­но­му пожа­ло­ва­нию спо­соб­ство­вал наи­выс­ший гет­ман ВКЛ пан Юрий Мико­ла­е­вич Рад­зи­вилл. Инте­рес­но, что после взя­тия Гомья гет­ман рас­счи­ты­вал на полу­че­ние горо­да в дер­жа­ние сыном Мико­ла­ем и даже про­сил вилен­ско­го вое­во­ду, канц­ле­ра пана Оль­брах­та Мар­ти­но­ви­ча Гаштоль­да, о пере­да­че сво­ей прось­бы коро­лю.70 Гаштольд дей­стви­тель­но «о том гос­по­да­рю его мило­сти мовил», но король Сигиз­мунд решил не спе­шить, а потом, когда сам будет в Лит­ве, вме­сте с паном вилен­ским (Ю. М. Рад­зи­вил­лом), если на то будет его жела­ние, рас­смот­реть дан­ную прось­бу.71 Одна­ко, как вид­но, вско­ре сам Ю. М. Рад­зи­вилл от сво­ей идеи отка­зал­ся. При­чи­на тому, веро­ят­но, кро­ет­ся в том, что Гомей оста­вал­ся окра­ин­ным зам­ком, на опас­ной мос­ков­ской гра­ни­це, в разо­рен­ной вой­ной мест­но­сти. Конеч­но же, такой уряд (долж­ность) труд­но желать сыну. По сло­вам Л. А. Вино­гра­до­ва, через месяц после взя­тия Гомья король пору­чил гет­ма­ну Ю. М. Рад­зи­вил­лу по его усмот­ре­нию опре­де­лить для воло­сти мыто и дани 72 Оче­вид­но, Гомель­ской зем­лей пер­вое вре­мя рас­по­ря­жа­лась воен­ная адми­ни­стра­ция, уже в сен­тяб­ре 1535 г. сме­нив­ша­я­ся граж­дан­ским управ­ле­ни­ем в лице дер­жав­цы. Из дохо­дов послед­не­го изы­ма­лись дани гро­шо­вая, медо­вая, боб­ро­вая и кунич­ная, то есть то, что обыч­но и с дру­гих гос­по­дар­ских воло­стей шло в вели­ко­кня­же­скую каз­ну. 73 Несмот­ря на про­тек­цию одно­го из самых вли­я­тель­ных вель­мож госу­дар­ства, князь А. А. Кошир­ский рас­по­ря­жал­ся Гомьем совсем недол­го. 27 мая 1536 г. «замокъ наш Гомеи со въсимъ» король Сигиз­мунд Ста­рый пожа­ло­вал уже «до живо­та» в дер­жа­ние кня­зю Васи­лию Юрье­ви­чу Толо­чин­ско­му.74

∞, 1‑а, КНЖ. АННА ВАСИ­ЛІВ­НА ПОЛУБЕНСЬКА;

∞, 2‑а, КНЖ. АНА­СТАСІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА ЖИЛИНСЬКА

45/27. КН. АННА І АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1546)

∞, 1). Іван Єловицький;

∞, 2). кн. Богуш Федо­ро­вич Корецький

Запи­са­на в реєстрі кти­торів Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря А.Кальнофойського (поз.57) як Аксинія.

46/27. КН. АННА II АНДРІЇВ­НА († 1580)

~ Мико­ла Пав­ло­вич Сапєга

47/31. КН. ДМИТ­РО ФЕДО­РО­ВИЧ († 1554)

~ кн.Гальшка Іллів­на Острозька

Ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1548–1552 рр.), чер­кась­кий і канівсь­кий (1552–1554 рр.). Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 82). Дру­ге ім’я мав Данило.

48/31. КН. АНДРІЙ ФЕДО­РО­ВИЧ († піс­ля 1547)

Запи­са­ний у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.93).

49/31. КН. РОМАН ФЕДО­РО­ВИЧ САН­ГУШ­КО (* бл.1537 † 1571)

Того ж року князь Роман Санъ­ку­шъ­ко­вич, рус­кое зем­ли гет­ман пол­ний литов­ский валеч­ный и сщаст­ли­вый умер, маю­чи віку літ 34. 75.

Ж., Олек­сандра Гри­горів­на Ход­ке­вич, Ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1557–1571 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1566–1571 рр.), гетьман поль­ний литовсь­кий (1567–1571 рр.).

50/31. КН. ЯРО­СЛАВ ФЕДО­РО­ВИЧ († 1564) 

5 верес­ня 1564 р. луць­кий під­ста­ро­ста Андрій Русин отри­мав листа від кня­зя Рома­на Сан­гуш­ка, ста­ро­сти Жито­мирсь­ко­го [4, с. 231–232], в яко­му він про­хав уряд­ни­ка тер­мі­но­во при­бу­ти в село Яро­ви­цю, де пере­бу­вав князь. По при­бут­ті Руси­на Роман пові­до­мив, що в ніч з 4 на 5 верес­ня тут під час бен­ке­ту, вла­што­ва­но­го кня­ги­нею Чет­вер­тинсь­кою, чотир­ма куля­ми було важ­ко пора­не­но його бра­та Яро­сла­ва. Це ста­лось, коли він вно­чі вий­шов з будин­ку. Шосто­го верес­ня слу­га кня­гині Чет­вер­тинсь­кої Мар­тин Мак­си­мо­вич пові­до­мив під­ста­ро­сті інфор­ма­цію про люди­ну, яка мог­ла вчи­ни­ти цей зло­чин. Це був польсь­кий шлях­тич, королівсь­кий дво­ря­нин [5] Вален­тій Желех, який пере­бу­вав на Волині в той час на запро­шен­ня сво­го това­ри­ша, рот­міст­ра гос­по­дарсь­ко­го пана Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, і разом з ним відві­дав бен­кет у Яро­ви­ці, що три­вав до гли­бо­кої ночі. За свід­чен­ням вищез­га­да­но­го Мар­ти­на Мак­си­мо­ви­ча, в будин­ку яко­го зупи­ни­вся шлях­тич, Желех повер­нув­ся піз­но вно­чі, взяв руш­ни­ці й разом зі свої­ми дво­ма слу­га­ми зали­шив буди­нок. Повер­нув­ся він за дві годи­ни перед світан­ком [4, с. 233]. Додат­ко­ву інфор­ма­цію про те, що тра­пи­лось під час бен­ке­ту, мож­на отри­ма­ти з листа Рома­на Сан­гуш­ка до його тестя, вели­ко­го гетьма­на Гри­горія Ход­ке­ви­ча від ЗО верес­ня 1564 р. Від­по­від­но до цьо­го листа, Желех при­був на бен­кет близь­ко 3‑ї годи­ни ночі вже напід­пит­ку. Коли він тан­ц­ю­вав, слу­га Яро­сла­ва Сан­гуш­ка Андрій Лущик штовх­нув польсь­ко­го шлях­ти­ча, і між ними поча­ла­ся бій­ка. Дея­кі інші при­сут­ні теж наки­ну­лись на Желе­ха. Зі слів Рома­на, його брат Яро­слав втру­ти­вся, щоб захи­сти­ти Желе­ха, а потім нака­зав своїм слу­гам, щоб вони про­ве­ли пора­не­но­го шлях­ти­ча до будин­ку, де він зупи­ни­вся [4, с. 245246]. За вер­сією Рома­на незро­зу­мі­ле, чому і Яро­слав був пора­не­ний [6].

8 верес­ня на про­хан­ня Рома­на Сан­гуш­ка під­ста­ро­ста Андрій Русин при­був у село Черн­чи­чі, де лежав пора­не­ний князь. Остан­ній офі­цій­но під­твер­див, що напад на ньо­го здійс­нив Вален­тій Желех. Через кіль­ка днів Яро­слав помер, таким чином, спра­ва про ніч­ний напад пере­тво­ри­лась на спра­ву про вби­вство пред­став­ни­ка одно­го з най­ба­гат­ших князівсь­ких родів Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. 16 верес­ня князь Роман Сан­гуш­ко здійс­нив спро­бу зааре­шту­ва­ти Желе­ха, який у той час пере­бу­вав у маєт­ку Михай­ла (Миш­ки) Вар­ковсь­ко­го в Бород­чи­чах. Аби нада­ти цій акції легітим­но­сті, Роман при­був туди з кіль­ко­ма поваж­ни­ми зем­ле­влас­ни­ка­ми і вижем Мих­ном Лебе­де­ви­чем. Миш­ка не доз­во­лив аре­шту­ва­ти шлях­ти­ча, про­те між ним та кня­зем було укла­де­но зару­ку в роз­мірі ста тисяч кіп [12] гро­шів литовсь­ких, від­по­від­но до якої Миш­ка зобо­в’я­зу­вав­ся зали­ша­ти Желе­ха в своє­му маєт­ку, доки не поч­неть­ся судо­вий роз­гляд [4, с. 237–239].

18 верес­ня, піс­ля невда­лої спро­би аре­шту­ва­ти підо­зрю­ва­но­го, Роман офі­цій­но звер­нув­ся до луць­ко­го під­ста­ро­сти з про­хан­ням допо­мог­ти в аре­шті шлях­ти­ча. Як зазна­ча­ло­ся вище, спе­ціаль­ний уря­до­ве­ць дітсь­кий мав доста­ви­ти підо­зрю­ва­но­го до суду. Про­те ста­тус загиб­ло­го був настіль­ки висо­ким, що під­ста­ро­ста осо­би­сто, у супро­воді кіль­кох панів, при­був з цією метою 21 верес­ня до Бород­чи­чів. Однак вияви­лось, що Желех уже виї­хав з маєт­ку. Напри­кін­ці верес­ня, як вже зга­ду­ва­ло­ся, князь Роман пише листа до тестя, вели­ко­го гетьма­на Гри­горія Ход­ке­ви­ча. Назвав­ши вбив­цею Яро­сла­ва Вален­тія Желе­ха, він попро­хав Ход­ке­ви­ча поспри­я­ти здійс­нен­ню пра­во­суд­дя, звер­нув­шись у цій справі до вели­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да [4, с. 243–245]. Остан­ній доку­мент, який сто­суєть­ся «досу­до­вої» фази спра­ви про вби­вство Яро­сла­ва Сан­гуш­ка, датуєть­ся 7 листо­па­да 1564 р. Це зізнан­ня холмсь­ко­го воз­но­го (Польсь­ке королів­ство) Анджея Ліпенсь­ко­го, який разом з дво­ма шлях­ти­ча­ми засвід­чив той факт, що бачив рани Яро­сла­ва, і подав опис цих ран. Крім того, він визнав Желе­ха вин­ним у скоєн­ні зло­чи­ну [4, с. 246–247]. І це при тому, що суд ще не від­був­ся, а пря­мих свід­чень про вину шлях­ти­ча не було!

24 листо­па­да 1564 р. від­бу­ло­ся пер­ше слу­хан­ня спра­ви у вели­ко­кня­жо­му суді. Голов­ним на ньо­му ста­ло питан­ня легітим­но­сті зару­ки. Миш­ка Вар­ковсь­кий захи­щав своє пра­во не вида­ва­ти Желе­ха кня­зю Рома­ну під час пер­шої спро­би аре­шту, оскіль­ки про­ви­на шлях­ти­ча зов­сім не була такою оче­вид­ною, і він, Желех, був осо­бою «доб­рої» репу­та­ції. Миш­ка визнав сам факт зару­ки, про­те, на його дум­ку, вона не мала юри­дич­ної сили, оскіль­ки було пору­ше­но про­це­ду­ру її укла­ден­ня. За його сло­ва­ми, його роз­мо­ва з Рома­ном була при­ват­ною, ніх­то не був її свід­ком, а тому вона не мог­ла мати жод­них юри­дич­них наслід­ків (тут має­мо спра­ву із нор­мою зви­чаєво­го пра­ва, оскіль­ки про­це­ду­ра укла­дан­ня зару­ки в І Литовсь­ко­му Ста­туті деталь­но не опи­са­на). Крім того, за сло­ва­ми Миш­ки, він не пого­ди­вся на укла­дан­ня зару­ки у сумі 100 тисяч кіп гро­шів. Він ствер­джу­вав, що князь Роман про­сив його не захи­ща­ти Желе­ха, утри­му­ю­чи в своє­му будин­ку, з чим Миш­ка пого­ди­вся наступ­но­го дня він попро­сив польсь­ко­го шлях­ти­ча зали­ши­ти маєток. Вар­ковсь­кий також ствер­джу­вав, що осо­би, які супро­вод­жу­ва­ли Рома­на, були слу­га­ми кня­зя (при цьо­му Миш­ка зга­дав ім’я Федо­ра Вою­тинсь­ко­го, який слу­жив Рома­ну вже близь­ко 3‑х років), а тому не мог­ли вва­жа­тись гід­ни­ми довіри свід­ка­ми [4, с. 252–255]. Роман Сан­гуш­ко подав дока­зи на користь пра­во­мір­но­сті зару­ки. Він пока­зав листа від луць­ко­го під­ста­ро­сти Андрія Руси­на, в яко­му той під­твер­див, що під час поїзд­ки до Миш­ки кня­зя супро­вод­жу­вав виж Мих­но Лебе­де­вич, від свід­ків, які під­твер­ди­ли факт укла­ден­ня зару­ки, а також витяг з гродсь­ких книг про цю ж зару­ку. Зви­ну­ва­чен­ня у тому, що свід­ки були його слу­га­ми, Роман від­ки­нув. При цьо­му від імені кня­зя і пана Миш­ки було надісла­но позов хорун­жо­му Волинсь­кої зем­лі Мики­ті Сер­би­ну, який мав засвід­чи­ти, чи справ­ді серед людей, які супро­вод­жу­ва­ли кня­зя при спробі аре­шту Желе­ха, були слу­ги Сан­гуш­ка (на жаль, ні в цьо­му листі, ні в піз­ні­ших доку­мен­тах з архіву Сан­гуш­ків, які сто­су­ють­ся даної кри­мі­наль­ної спра­ви, не зазна­чаєть­ся, яку інфор­ма­цію надав хорун­жий). Вели­ко­кня­жий суд визнав аргу­мен­ти кня­зя більш пере­кон­ли­ви­ми. Рішен­ням від 4 груд­ня 1564 р. Миш­ка Вар­ковсь­кий був зобо­в’я­за­ний доста­ви­ти Желе­ха в суд через 12 тиж­нів. У разі неви­ко­нан­ня цієї вимо­ги, йому нада­вав­ся додат­ко­вий час, щоб знай­ти шлях­ти­ча. Якщо Миш­ка три­чі не вико­нає зобо­в’я­зан­ня, він має спла­ти­ти суму зару­ки до скарб­ни­ці [4, с. 255–257]

За рішен­ням суду на Волинь було направ­ле­но двох пред­став­ни­ків вели­ко­го кня­зя для з’я­су­ван­ня обста­вин зло­чи­ну [15]. Польсь­ке королів­ство пред­став­ляв Якуб Пен­ковсь­кий, а князів­ство Василь Вери­га (обста­ви­на, яка, мож­ли­во, свід­чить про більш широ­кий політич­ний кон­текст: 60-ті роки XVI ст.це час інтен­сив­ної під­го­тов­ки ново­го польсь­ко-литовсь­ко­го сою­зу, яку про­ва­див Сигіз­мунд II Август; як відо­мо, він закін­чи­вся укла­ден­ням Люб­лінсь­кої унії 1569 p.). Під­ста­вою для їхньої місії було поши­рен­ня чуток, ніби­то Вален­тій Желех не був вин­ний у смер­ті кня­зя Яро­сла­ва. Ще під час судо­во­го роз­слі­ду­ван­ня Миш­ка Вар­ковсь­кий зга­ду­вав, що коли він упер­ше дізнав­ся про напад на Сан­гуш­ка, то «дея­кі люди» гово­ри­ли, що князь пора­нив сам себе, а інші що його пора­нив влас­ний слу­га. Були у цій справі й інші неяс­но­сті. За сло­ва­ми того ж Миш­ки, коли під­ста­ро­ста Андрій Русин при­був у Яро­ви­цю, він не знай­шов там слідів, які б вка­зу­ва­ли на міс­це, звід­ки в Яро­сла­ва стрі­ля­ли (що супере­чить доку­мен­таль­ним свід­чен­ням само­го Руси­на про те, що він таки знай­шов це міс­це, де на дошках будів­лі були слі­ди від куль та спа­ле­но­го поро­ху). Зав­дан­ням пред­став­ни­ків вели­ко­го кня­зя було перевіри­ти ці чут­ки. Вони огля­ну­ли тіло помер­ло­го і пере­ко­на­ли­ся в тому, що він не міг сам себе пора­ни­ти, тоб­то під­твер­ди­ли свід­чен­ня під­ста­ро­сти й зро­би­ли вис­но­вок, що пора­нен­ня кня­зя було наслід­ком спла­но­ва­но­го зама­ху на його жит­тя [4, с. 259].

Наступне слу­хан­ня спра­ви від­бу­лось 16 берез­ня 1565 р. у Віль­ні. Цьо­го разу Вален­тій Желех був при­сут­ній. Роман через сво­го адво­ка­та Мар­ти­на Межинсь­ко­го зви­ну­ва­тив шлях­ти­ча у вби­встві Яро­сла­ва, ствер­джу­ю­чи, що Желех був схопле­ний на гаря­чо­му в маєт­ку Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, який тоді переш­ко­див аре­шту під­суд­но­го. Желех, у свою чер­гу, через сво­го пред­став­ни­ка Мико­лая Кумельсь­ко­го запе­ре­чив про­ви­ну, про­те від­мо­ви­вся від­по­ві­да­ти на будь-які запи­тан­ня, моти­ву­ю­чи це тим, що він є під­да­ним польсь­ко­го коро­ля, а тому і суди­тись має від­по­від­но до польсь­ких законів; своє достав­ле­ния до суду Миш­кою він вва­жав неза­кон­ним, оскіль­ки понят­тя зару­ки в польсь­кій юри­дич­ній прак­ти­ці було від­сут­нє. На про­хан­ня Желе­ха подаль­ше слу­хан­ня спра­ви було від­кла­де­но: він хотів про­кон­суль­ту­ва­ти­ся зі свої­ми при­я­те­ля­ми [4, с. 263–264].

Наступне засі­дан­ня суду від­бу­ло­ся 25 квіт­ня 1565 р. в Пйотр­ко­ві. Желех зно­ву від­мо­ви­вся від­по­ві­да­ти на зви­ну­ва­чен­ня, вико­ри­сто­ву­ю­чи зга­дані вище аргу­мен­ти. Адво­кат Рома­на не визнав цю від­мо­ву пра­во­мір­ною, оскіль­ки зло­чин був здійс­не­ний на Волині, а тому мав роз­слі­ду­ва­ти­ся за литовсь­ки­ми зако­на­ми; крім того, на його дум­ку, Желех уже самою своєю появою у суді від­по­від­но до литовсь­кої судо­вої про­це­ду­ри визнав свою під­суд­ність за зви­чаєм ВКЛ (хоча, як зазна­ча­лось вище, такої нор­ми в І Литовсь­ко­му Ста­туті нема). Адво­кат Рома­на ствер­джу­вав, що аре­шту­ва­ти Желе­ха нама­га­ли­ся вже через три годи­ни піс­ля здійс­нен­ня зло­чи­ну і що він був захопле­ний deprehensus in manuali facto, тоб­то «на гаря­чо­му». Дане фор­му­лю­ван­ня є дещо несподі­ва­ним: deprehensus in manuali facto озна­чає, що зло­чи­не­ць був зааре­што­ва­ний на міс­ці зло­чи­ну в момент його здійс­нен­ня або без­по­се­ред­ньо піс­ля ньо­го. Матеріа­ли ж Луць­ко­го гродсь­ко­го суду свід­чать, що пер­ша спро­ба аре­шту була здійс­не­на аж 16 верес­ня, тоб­то через два тиж­ні піс­ля напа­ду на кня­зя; при­чо­му не на міс­ці зло­чи­ну, а в маєт­ку Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, де пере­бу­вав Желех. Остан­ній на суді запе­ре­чив, що був захопле­ний deprehensus in manuali facto [4, с. 266]. Вели­кий князь від­клав вине­сен­ня оста­точ­но­го виро­ку на 8 тиж­нів, коли всі учас­ни­ки про­це­су мали з’яви­тись під загро­зою втра­ти шля­хет­ства. Про­те спо­чат­ку для оста­точ­но­го з’я­су­ван­ня обста­вин зло­чи­ну при­зна­ча­ло­ся scrutinium спе­ціаль­на слід­ча про­це­ду­ра дізнан­ня, яку про­во­ди­ли направ­лені коро­лем пред­став­ни­ки на міс­ці зло­чи­ну (ця про­це­ду­ра не зга­дуєть­ся в Ста­туті, дже­ре­лом для неї є польсь­ке зако­но­дав­ство, де вона засто­со­ву­ва­лась при роз­слі­ду­ван­ні най­тяж­чих зло­чинів [3, с. 206]). Від­по­від­но до запи­су в Луць­ких гродсь­ких кни­гах від 5 черв­ня 1565 p., спо­чат­ку scrutinium про­хо­ди­ло у Луць­ку, де в той час від­бу­вав­ся сей­мик Волинсь­кої зем­лі, а потім в Яро­ви­ці [4, с. 271–273]. Було опи­та­но ряд свід­ків, що були при­сут­ні на бен­кеті кня­гині Чет­вер­тинсь­кої, і вони пові­до­ми­ли дея­ку додат­ко­ву інфор­ма­цію. Мар­тин Мак­си­мо­вич, в будин­ку яко­го зупи­няв­ся Желех, у ціло­му під­твер­див свої попе­ред­ні свід­чен­ня, але цьо­го разу чомусь не зга­дав про те, що коли вно­чі піс­ля свар­ки на бен­кеті шлях­тич зали­шав зі свої­ми слу­га­ми буди­нок, він узяв із собою зброю. Зага­лом королівсь­ким пред­став­ни­кам так і не вда­лось отри­ма­ти пере­кон­ливі свід­чен­ня на користь того, що саме Желех був убив­цею. Роман Сан­гуш­ко побо­ю­вав­ся, що Желех спро­бує уник­ну­ти від­по­ві­даль­но­сті. На його про­хан­ня корон­ний канц­лер Вален­тій Дем­бинсь­кий при­вів шлях­ти­ча до при­ся­ги, від­по­від­но до якої остан­ній мав пере­бу­ва­ти при королівсь­ко­му дворі і бути при­сут­нім при вине­сен­ні виро­ку. Засі­дан­ня суду від­бу­лось 13 листо­па­да, про­те Вален­тій Желех зник! Вине­сен­ня виро­ку з цієї при­чи­ни було від­кла­дене, і шлях­тич таким чином отри­мав ще один шанс дове­сти свою непри­чет­ність до вби­вства Яро­сла­ва Сангушка.

Остан­нє засі­дан­ня від­бу­ло­ся 1 груд­ня 1565 р. Від­по­від­но до уста­ле­ної про­це­ду­ри, Желе­ха викли­ка­ли три рази, про­те «він не з’яви­вся, не надав нія­кої інфор­ма­ції про себе, і ніх­то не від­по­вів від його імені». Рішен­ня суду було таким: непо­явою в суді у при­зна­че­ний час Вален­тій Желех визнав свою про­ви­ну в усьо­му, в чому його зви­ну­ва­чу­ва­ли [18], а від­так засуд­же­ний до смерт­ної кари за вби­вство кня­зя Яро­сла­ва Сан­гуш­ка. Окрім того, оскіль­ки Желех пору­шив при­ся­гу, його ого­ло­шу­ва­ли поз­бав­ле­ним честі, банітом, тоб­то вигнан­цем, яко­го кожен житель краї­ни мав пра­во уби­ти. Роман Сан­гуш­ко при­зна­чав­ся вико­нав­цем королівсь­ко­го виро­ку [4, с. 280–281].

Дже­ре­ло: Рибак С. В. Спра­ва про вби­вство кня­зя Яро­сла­ва Сан­гуш­ка (1564–1565) як при­клад кри­мі­наль­но­го роз­слі­ду­ван­ня у Вели­ко­му Князів­стві Литовсь­ко­му. // Нау­ко­ві Запис­ки. Том 21. Істо­рич­ні науки

3. Bardach J. Historia państwa i prawa Polskiego.Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1957T. II506 s.
4. Archiwum XX. Sanguszków w Slawucie. Radziminski, red.Kraków: Z drukarni zakładu narodowego im. Osslińskich pod zarządem Karola Jasińskiego, 1910. T. 6.305 s.
5. Королівсь­кий дво­ря­нин нале­жав до королівсь­ко­го поче­ту. Він міг бути послан­цем, королівсь­ким охо­рон­цем або вико­ну­ва­ти дея­кі адміністра­тив­ні функ­ції. Під час вій­ни вхо­див до спе­ціаль­но­го війсь­ко­во­го під­розді­лу гуфу. Як пра­ви­ло, це був юнак шля­хетсь­ко­го походження.
6. Дещо іншу вер­сію подій подав піз­ні­ше, вже під час королівсь­ко­го суду, Миш­ка. За його сло­ва­ми, саме Яро­слав намо­вив сво­го слу­гу штовх­ну­ти Желе­ха, а потім і сам взяв участь у його побитті.
12. Копа 60 гро­шів литовсь­ких. Таким чином, зару­ку було укла­де­но на 6 000 000 гро­шів. Це вели­чез­на сума; для порів­нян­ня: за вби­вство селя­ни­на шлях­тич пла­тив голо­виз­ну у роз­мірі 10 кіп, за вби­вство невіль­ної люди­ни 5 кіп [5, розд. XI ст. (4) 3]. У 1566 р. був прий­ня­тий II Литовсь­кий Ста­тут, від­по­від­но до яко­го мак­си­маль­на сума зару­ки вста­нов­лю­ва­лась у роз­мірі 2000 кіп, хоча на прак­ти­ці ця сума мог­ла бути дещо біль­шою [13, с. 57–58].
15. Як уже зга­ду­ва­лось рані­ше, за нор­ма­ми ВКЛ юри­дич­ні про­це­ду­ри іні­ці­ю­ва­лись при­ват­ною осо­бою. Про­те на при­кла­ді від­прав­лен­ня королівсь­ких комі­сарів на Волинь вид­но, як даний прин­цип допов­ню­вав­ся «інкві­зи­цій­ною» про­це­ду­рою, коли судо­ва вла­да здійс­ню­ва­ла пев­ні захо­ди з влас­ної іні­ціа­ти­ви. 18. У І Литовсь­ко­му Ста­туті ця нор­ма сто­суєть­ся випад­ків супере­чок з при­во­ду позе­мель­ної влас­но­сті: якщо зви­ну­ва­че­ний не відві­ду­вав засі­дан­ня суду всу­переч нака­зу вели­ко­го кня­зя, пози­вач отри­му­вав пра­во володін­ня його влас­ністю. Таким самим було пока­ран­ня, якщо зви­ну­ва­че­ний не вико­ну­вав роз­по­ряд­жен­ня воє­во­ди чи уряд­ни­ка з’яви­тись в суді [5, розд. VI, ст. (4) 3]. У Ста­туті не зга­дуєть­ся про засто­су­ван­ня нор­ми у випад­ках уби­вства, про­те оче­вид­но, що межі її вико­ри­стан­ня в XVI ст. розширились.

51/31. КН. ФЕДО­РА ФЕДОРІВ­НА († до 1575) 

∞, Пет­ро Бог­да­но­вич Загоровський

52/31. КН. МАРИ­НА ФЕДОРІВ­НА († піс­ля 1547)

Запи­са­на у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.89).

53/40. КН. АНДРІЙ ГРИ­ГО­РО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КОВЕЛЬСЬ­КИЙ († 1591) 

∞, Софія Пав­лів­на Сапєга

54/40. КН. ФЕДО­РА ГРИ­ГОРІВ­НА († піс­ля 1616)

∞, 1°, кн. Зиг­мунт Мату­шо­вич Гедройц;

∞, 2°, Пет­ро Стабровський

Покоління IX від Гедиміна

55/44. КН. ЛЕВ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1571)

Князь каширсь­кий (1565–1571 рр.).

Ж., Ган­на Мико­лаїв­на Остик

56/49. КН. ФЕДІР-РОМАН РОМА­НО­ВИЧ († 1592)

57/49. КН. МАРИ­НА РОМАНІВ­НА († піс­ля 1583)

58/49. КЖ. ОЛЕК­САНДРА РОМАНІВ­НА САН­ГУШ­КО (†2.X/14.XI.1602)

наро­ди­ла­ся в сім’ї поль­но­го литовсь­ко­го гетьма­на і брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Рома­на Санґуш­ка († 1571) та Олек­сан­дри Ход­ке­ви­чів­ни († 1570). Піс­ля ран­ньої смер­ті бать­ків, як круг­ла сиро­та, вихо­ву­ва­ла­ся баб­кою Анною Бран­ко­вич († 1578) – колись кня­ги­нею Санґуш­ко­вою, а від кін­ця 1540‑х дру­жи­ною брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кн. Мико­лая Зба­разь­ко­го († 1574). Піс­ля настан­ня пов­но­літ­тя вий­ш­ла заміж за кня­зя Яну­ша Яну­ше­ви­ча Заславсь­ко­го (1577), в шлю­бі з яким наро­ди­ла щонай­мен­ше п’ятьох дітей.

Запо­віт кня­гині Олек­сан­дри укла­де­но в її бать­ківсь­ко­му маєт­ку Сер­ни­ки коло Луць­ка 2 жовтня 1602 р. У ньо­му теста­тор­ка про­си­ла похо­ва­ти тіло в заславсь­ко­му фар­но­му костелі, фун­до­ва­но­му її чоло­віком щой­но в 1599 р.76 Кня­гині Олек­сан­дрі суди­ло­ся ста­ти пер­шою пред­став­ни­цею дина­стії, покла­деній у цій свя­тині. Остан­ні май­но­ві роз­по­ряд­жен­ня жін­ки сто­су­ва­ли­ся волинсь­ких та литовсь­ких лати­фун­дій роду Санґуш­ків. Їх долю було вирі­ше­но ще до укла­дан­ня запо­віту, в яко­му лише під­твер­дже­но незлам­ність волі теста­тор­ки. Від­так воло­сті, розта­шо­вані в Луць­ко­му та Воло­ди­мирсь­ко­му повітах, пере­хо­ди­ли до рук синів, а зем­лі, які лежа­ли у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му, повин­ні були й надалі зна­хо­ди­ти­ся під кон­тро­лем чоло­віка. Двом донь­кам, які, вихо­дя­чи заміж, отри­ма­ли належ­ний посаг, кня­ги­ня додат­ко­во пере­да­ва­ла нев­ка­за­ну суму опра­ви сво­го віна. Іме­на слуг, свя­щен­ни­ків і мона­хів, яким нале­жа­ло виді­ли­ти вина­го­ро­ду, в доку­мен­ті не зазна­чені. Бра­кує тут і переліку пожертв на цер­ков­ні інсти­ту­ції. Сама Олек­сандра Заславсь­ка пояс­нює це тим, що під­го­ту­ва­ла і пере­да­ла від­по­від­ні реєстри чоло­ві­ко­ві, як роз­по­ряд­ни­ко­ві запо­віту. Ори­гі­на­ли чи копії заза­че­них спис­ків, схо­же, не збереглися.

Свід­ка­ми остан­ньої волі кня­гині ста­ло чет­ве­ро волинсь­ких шлях­ти­чів, яких важ­ко назва­ти людь­ми з її ото­чен­ня. Бачи­мо в переліку воло­ди­мирсь­ко­го повіт­ни­ка Федо­ра Боло­ба­на, близь­ко­го до кла­ну Острозь­ких воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суд­дю Андрія Заленсь­ко­го, кре­ме­не­ць­ко­го ґродсь­ко­го писа­ря і, за суміс­ниц­твом, слу­гу кн. Яну­ша Зба­разь­ко­го Федо­ра Бру­я­ку та Юрія Кир­дея-Мильсь­ко­го – дале­ко­го роди­ча чоло­віка теста­тор­ки (його дво­юрід­но­го дядька).
Кня­ги­ня Олек­сандра Заславсь­ка помер­ла між 2 жовтня і 4 листо­па­да 1602 р.77 Міс­це її смер­ті, як і день похо­ван­ня у крип­тах заславсь­ко­го косте­лу, поки не встановлені.

М., КН. ЯНУШ ЯНУ­ШО­ВИЧ ЗАСЛАВСЬКИЙ

59/49. КН. ФЕДО­РА РОМАНІВ­НА († бл.1598)

~ 1). Стані­слав Мар­ти­но­вич Радзиміньский;

2). кн. Олек­сандр Пронський;

3). Андрій Лєщинський

60/53. КН. ШИМОН-САМУ­ЕЛЬ АНДРІЙ­О­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КОВЕЛЬСЬ­КИЙ († 1638) 

∞, 1). Анна Завіша;

∞, 2). Геле­на Корвін-Гонсевська

Мар­ша­лок оршансь­кий (з 1620 р.), каш­те­лян вітебсь­кий (1621–1626 рр.), воє­во­да вітебсь­кий (1625–1626 рр.). Писав­ся Сан­гуш­ко-Любар­то­вич-Ковельсь­кий. Від ньо­го похо­дять князі САН­ГУШ­КИ-ЛЮБАР­ТО­ВИ­ЧІ, нащад­ки яких ще живуть.

61/53. ОЛЕ­НА АНДРІЇВ­НА († піс­ля 1643) 

~ кн. Криштоф Жижемський

62/53. ОЛЕК­САНДРА АНДРІЇВНА

Покоління X від Гедиміна

63/55. ГРИ­ГОРІЙ ЛЬВО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1601) 

∞, кн. Софія Яро­славів­на Головчинська

Князь каширсь­кий (1571–1601 рр.), каш­те­лян люба­чівсь­кий (1597 р.) і брац­лавсь­кий (1598–1601 рр.).

(1). КН. КАЗИ­МИР САН­ГУШ­КО, С. ШИМО­НА († 1655)

(1). КН. ИЕРО­НИМ САН­ГУШ­КО, С. ШИМО­НА († 1657)

Епи­скор метос­ский (1645), епи­скоп смоленский.

(1). КН. ЯН ВЛА­ДИ­СЛАВ САН­ГУШ­КО, С. ШИМО­НА († 1652)

Ста­ро­ста суражский.

∞, Анна Рад­зи­вилл († 8.3.1659)

(1). КН. КАТЕ­РИ­НА САН­ГУШ­КО, Д. ШИМОНА 

∞, Ян Стеткевич.

∞, .... .... Рудомин.

(1). КН. ЕФРО­СИ­НИЯ САН­ГУШ­КО, Д. ШИМОНА 

∞, Ежи Шверин

Покоління XI від Гедиміна

64/63. АДАМ-ОЛЕК­САНДР ГРИ­ГО­РО­ВИЧ САН­ГУШ­КО-КАШИРСЬ­КИЙ († 1653) 

∞, Кате­ри­на Уханська

Князь каширсь­кий (1601–1653 рр.), ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1601–1625 рр.),каштелян київсь­кий (1618–1621 рр.), воє­во­да подільсь­кий (1621–1630 рр.),волинський (1630–1653 рр.). Писав­ся «Оль­гер­до­вич Сан­гуш­ко-Каширсь­кий», від­да­ю­чи дани­ну новій вер­сії поход­жен­ня роду.

65/63. ОЛЕК­САНДРА ГРИ­ГОРІВ­НА (* 1594 † 1625) 

Чер­ни­ця.

66/63. АННА ГРИ­ГОРІВ­НА († піс­ля 1634)

∞, Єжи Красицький

КН. ИЕРО­НИМ САН­ГУШ­КО, С. ЯНА ВЛА­ДИ­СЛА­ВА (* 11.3.1651, † 1684/85)

∞, 1673, Кон­стан­ция Сапе­га (* 11.3.1651, † 1691)

Покоління XII від Гедиміна

КН. АННА КАТА­РИ­НА САН­ГУШ­КО, Д. ГЕРО­НИ­МА (* 23.9.1676, † 23.12.1746)

∞, 6.3.1691, Кароль Ста­ни­слав Рад­зи­вилл (* 1669, † 1719)

КН. КАЗИ­МЕЖ ИОСИФ АНТОН САН­ГУШ­КО, С. ГЕРО­НИ­МА (* 1677, † 15.6.1734)

∞, Бро­ни­сла­ва Пеняшковна.

КН. КРИ­СТИ­НА САН­ГУШ­КО, Д. ГЕРО­НИ­МА (* 1679, † 24.3.1756)

∞, 19.2.1697, Вла­ди­слав Сапе­га (* 1652, † 1733)

КН. ПАВЕЛ КАРОЛЬ САН­ГУШ­КО, С. ГЕРО­НИ­МА (* 1682,† 15.4.1750)

∞, 1°, 18.2.1706, Бро­ни­сла­ва Пеняш­ков­на († 1707);

∞, 2°, Мари­ан­на Любо­мир­ская (* 1693, † 1729);

∞, 3°, Бар­ба­ра Урсу­ла Дуни­нов­на (* 1718, * 2.5.1791)

Покоління XIII від Гедиміна

(2). КН. ЯНУШ ОЛЕК­САНДР САНҐУШ­КО, С. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* 3.5.1712, Любар­тів — † 14.9.1775, Дубно) 

Сын Пав­ла Каро­ля и Мари­ан­ны Любомирской.

— 7‑й Острозь­кий орди­нат, мар­ша­лок надвір­ний литовсь­кий (1750–1760), меч­ник вели­кий литовсь­кий від 1735.Син Пав­ла Кар­ла Санґуш­ка і Маріан­ни Любомирської.Обирався послом на сей­ми. Лицар Орде­ну Біло­го Орла (наго­род­же­ний 11 серп­ня 1736 року в Дрез­дені). Був наго­род­же­ний баварсь­ким Орде­ном Свя­то­го Губер­та. Про­тя­гом 1750–1753 років обій­мав поса­ду кре­ме­не­ць­ко­го старости.

Фун­да­тор мона­сти­ря оо. Капу­ци­нів в Ста­ро­ко­стян­ти­но­ві. Біль­шість часу меш­кав у Дубенсь­ко­му зам­ку. Як і нале­жить острозь­ко­му орди­на­ту утри­му­вав чисельне війсь­ко. Однак згід­но з реєстром 1759 року в Дубенсь­ко­му зам­ку зна­хо­ди­вся 161 вояк, замість належ­них 270-ти. Голов­ний вину­ва­те­ць і герой Коль­бу­шівсь­кої тран­зак­ції (1753) вна­слі­док якої, за під­мо­вою Авгу­ста Чор­то­рийсь­ко­го, була розді­ле­на Острозь­ка орди­на­ція. Поділ орди­на­ції при­звів до під­си­лен­ня маг­на­ць­кої групи «Фамілія», а вна­слі­док цьо­го до потуж­но­го кон­флік­ту з королівсь­ким дво­ром. Таким чином, Іоанн Олек­сандр Санґуш­ко зберіг за собою при­жит­тєве пра­во влас­но­сті на усі маєт­ки Острозь­кої орди­на­ції, а фак­тич­но, піс­ля поді­лу орди­на­ції, у влас­но­сті роди­ни Санґуш­ків зали­ши­ла­ся тіль­ки Заслав­щи­на, що до орди­на­ції не вхо­ди­ла і граф­ство Тар­нівсь­ке з міста­ми Засла­вом, Сла­ву­тою, Тар­но­вом і Любартовим.
Мав за дру­жи­ну Кон­стан­цію Денгоф.

Помер без­діт­ним в Дубенсь­ко­му зам­ку. Про­щан­ня з кня­зем від­бу­ло­ся в Бер­нар­динсь­ко­му мона­сти­рі в Заславі. Тіло покла­дене до родин­ної уси­паль­ни­ці в фар­но­му костелі свя­то­го Іва­на Хре­сти­те­ля в Заславі. (З Вікіпедії)

∞, 8.8.1731, раз­вод око­ло 1770, Кон­стан­ция фон Дон­гофф (* 1716, † 1791)

(3). КН. АННА САНҐУШ­КО, Д. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* 19.6.1739, † 2.1.1766)

∞, 1755, Антон Бар­на­ба Ябло­нов­ский (* 1732, † 1799)

(3). КН. ИОСИФ ПАВЕЛ САНҐУШ­КО, С. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* ок. 1740, † 1781) 

∞, 31.7.1779, Анна Чет­не­ро­ва (* 14.2.1764, † 6.1.1814)

(3). КН. ЮСТИ­НА САНҐУШ­КО, Д. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* 1741, † 1778) 

∞, 1773, Фран­ти­шек Белин­ский (* 1742, † 1809)

(3). КН. ИЕРО­НИМ ЯНУШ САНҐУШ­КО, С. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* ок. 1743, † 18.12.1812)

∞, 1°, 1767, Цеци­лия Урсу­ла Потоц­кая (* 1747, † 1772)

∞, 2°, 19.2.1774, раз­вод 1778, Анна Тео­фи­лия Сапе­жан­ка (* 10.9.1758, † 29.11.1813)

∞, 3°, 1779, Анна Пру­шин­ская (* , † 1816)

(3). КН. ЯНУШ МОДЕСТ САНҐУШ­КО, С. ПАВ­ЛА КАРО­ЛЯ (* 1749, † 1806) 

starosta krzemieniecki, strażnik kor. Ur. 15 VI w Zasławiu, był najmłodszym synem Pawła Karola (zob.) i Barbary z Duninów (zob. Sanguszkowa Barbara), bratem Józefa Paulina (zob.), Hieronima (zob.) i przyrodnim bratem Janusza Aleksandra (zob.).

Wykształcenie zdobywał S. wraz z braćmi w domu i w pijarskim Collegium Nobilium pod kierunkiem C. Pyrrhysa de Varille; był adresatem jego pism, m. in. „Listów” politycznych z okresu bezkrólewia. Wybór Stanisława Poniatowskiego na króla polskiego podpisał z woj. witebskim (1764). Jakiś czas potem wysłany został za granicę na dalszą naukę. Jesienią 1766 przez Wiedeń, pod opieką Wiklińskiego (być może Jacka, dawnego nauczyciela kadetów z Luneville), udał się do Metzu, gdzie do początku 1769 r. kształcił się pod opieką sprowadzonego z Nancy wykładowcy ks. Gautiera. Oprócz lekcji literatury i historii Francji, retoryki, matematyki i geometrii, języków niemieckiego i włoskiego, uczył się sztuki wojskowej, tańca, gry na gitarze i na skrzypcach. Poza tym miał uczyć się rysunku architektonicznego, natomiast zainteresowanie S‑i grą na instrumencie i poezją nie znalazło aprobaty matki.

W czasach konfederacji barskiej S. wysłany został do Rzymu, wioząc także jakieś pisma konfederackie, lecz skoro Stolica Apostolska odmówiła przyjęcia go w charakterze wysłannika konfederacji, kontynuował podróż już jako osoba prywatna. Jeszcze przed przybyciem do Rzymu zwiedzał Wenecję; w kwietniu 1771 prosił matkę o pozwolenie na przedłużenie pobytu w Rzymie o 2 miesiące. Kontaktował się z przedstawicielem Francji kard. F. de Bernisem, był goszczony w wielu znakomitych domach rzymskich, natomiast działalność na rzecz konfederacji ograniczył prawdopodobnie do ofiarowania papieżowi na audiencji książki o konfederacji, świeżo wydanej w Paryżu. Z Włoch wyjechał do Francji; na początku 1772 r. był w Paryżu, jakiś czas spędził w Besançon, latem t. r. przebywał z matką w Altwasser i wraz z nią udał się do Gdańska (był tam w październiku).

Po powrocie z zagranicy, prawdopodobnie w r. 1773 S. ożenił się z Karoliną Gozdzką (zob. Nassau-Siegen Karolina); «widząc, że panna była bogata, dla jej imienia bez miłości się z nią ożenił» (A. Cieszkowski). T. r. teściowa Barbara z Małachowskich odstąpiła młodej parze m. in. star. mukarowskie (Mukarów) i nesterowskie (Nesterów) na Podolu, na które wraz z kilkoma wsiami S. otrzymał przywilej królewski w r. 1773 i zatwierdzenie dzierżawy na lat 50 przez sejm 1773–5. Po rozwodzie w r. 1778 dobra te pozostały w posiadaniu Karoliny. Dn. 30 V 1775 S. otrzymał Order Św. Stanisława. W wyniku podziału rodzinnej schedy w r. 1774 S. wziął księstwo zasławskie, klucze: niemierzyniecki, kijański, jakubowicki, łącki, hrabstwo rakowskie i majętność bychowską. Osobnym kontraktem zawartym 22 VI 1774 przyznano mu 1/3 aktywów i towarów będących w obrocie w handlu z Gdańskiem. W l. późniejszych przykładał dużą wagę do tej działalności handlowej, która przyczyniła się poważnie do jego sukcesu majątkowego. Dbał szczególnie o rozwój swej rezydencji zasławskiej. Dn. 24 II 1780, za zgodą Stanisława Augusta, Józef Paulin Sanguszko zrzekł się star. krzemienieckiego na rzecz brata w zamian za 280 tys. złp. Uroczysty wjazd S‑i na starostwo odbył się 1 i 2 VIII t. r.

Jako star. krzemieniecki był S. jednym z współpracowników Stanisława Augusta na Wołyniu. Wraz z bratem Hieronimem pomagał obierać na sejmikach posłów i deputatów wskazanych przez króla, przesyłał wykazy kandydatów na funkcje. W r. 1780 posłował z Wołynia na sejm; 3 X obrany został członkiem deputacji do kontroli Komisji Skarbu Kor. Na sejmie nie przejawiał większej aktywności. W r. 1782 też zamierzał kandydować do poselstwa, ale zrezygnował ze względu na chorobę żony, natomiast na prośbę króla starał się nie dopuścić do funkcji poselskiej Gabriela Olizara. Gościł w Zasławiu 22 V 1780 cesarza Józefa II, a 27 XI 1781 wracającego z Kamieńca Stanisława Augusta. Był w końcu czerwca 1783 w Kijowie, gdzie odebrał list królewski z prośbą, by zjawił się na wjeździe woj. czernihowskiego Ludwika Wilgi. Zgodnie z królewskim poleceniem asystował nowemu wojewodzie, zostawił też swoich ludzi, by pilnowali sejmiku deputackiego we Włodzimierzu. Podobnie w r. 1784 współpracował z królem, który powierzył mu układanie listy posłów wołyńskich. Pozycja S‑i jako stronnika królewskiego na Wołyniu skomplikowała się w r. 1786, kiedy jego brat, woj. wołyński Hieronim, począł zbliżać się ku antykrólewskiemu obozowi hetmana Franciszka Ksawerego Branickiego. Sytuację spróbowała wykorzystać druga żona S‑i, Aniela (Anna) z Ledóchowskich, by za cenę pozostania S‑i w obozie królewskim wytargować dlań Order Orła Białego (informacja S. Łozy, jakoby S. otrzymał ten order od Augusta III w r. 1762, jako 13-letni chłopiec, jest błędna). Do starań o urząd dla S‑i, bez którego otrzymanie orderu było mało prawdopodobne, włączyła się też matka Barbara Sanguszkowa, prosząc króla w listopadzie 1786 o podkomorstwo lit. dla syna. Mimo starań S‑i, który stanął na czele partii królewskiej, sejmik poselski wołyński uległ rozdwojeniu; stronnicy królewscy z S‑ą wycofali się do pobliskiego Czekna i tam przeprowadzili sejmik, nie zdołali jednak doprowadzić do kompromisu z partią hetmańską, która obrała swych zwolenników w Łucku. S. nawet wyzwany został na pojedynek przez gen. Kajetana Kurdwanowskiego, lecz wycofał się, zanim przedstawiciele Kurdwanowskiego dotarli do Czekna.

Upragniony urząd (strażnika wielkiego kor.) otrzymał S. 17 II 1787; równocześnie gościł w Zasławiu z wielką wystawnością jadącego do Kaniowa Stanisława Augusta. Podczas tej wizyty król wręczył S‑ce Order Orła Białego. Jesienią 1787 szlachta wołyńska na zjeździe w Dubnie sprzeciwiła się zaleceniom królewskim, by dla potrzeb wojsk rosyjskich wyznaczyć komisje prowiantowe; Stanisław August m. in. S‑ce powierzał staranie o zmianę nastawienia szlachty. Przed sejmem 1788 r. król zabiegał o poparcie S‑i, chciał by on sam podjął się poselstwa lub poparł królewskich kandydatów. Nieco przesadne, przynajmniej w świetle korespondencji królewskiej, informacje Steckiego, iż «kiedy mąż spokojnie w Zasławiu lub starostwie swym krzemienieckim przesiadywał, żona tymczasem przewodniczyła sejmikom, stawała na czele stronników reformy podczas Sejmu Czteroletniego» w pewnym stopniu potwierdza opinia o S‑ce w liście do Michała Mniszcha: «Dobrą on ma duszę, tylko nadto posłuszną księżnej żonie» (za K. Pułaskim). Jeszcze przed sejmikami 1790 r. zwracał się król do S‑i, jednak wydaje się, że S. idąc w ślady brata Hieronima wiązał się w tym okresie z opozycyjnym stronnictwem hetmańskim. Prawdopodobnie wyjeżdżał w czasie sejmu za granicę; wiadomo, że był z rodziną w Saksonii, 3 VII 1792 stanął w Dreźnie. Obiecywał, że przystąpi do konfederacji targowickiej po powrocie do kraju. Uczynił to istotnie i przyjęty 17 IX 1792 do grona konsyliarzy złożył stosowną przysięgę. Przy pomocy konfederacji starał się doprowadzić do pomyślnego dla siebie końca trwający od 14 lat spór z mieszczanami krzemienieckimi i przy udziale wojsk konfederackich wyegzekwować wyrok (sierpień 1793). W r. 1793 S. odstąpił Zasław Katarzynie II, z przeznaczeniem na miasto gubernialne. Wg S. Bukara znaczną rolę w utworzeniu owej guberni izasławskiej odegrał gen. M. Kreczetnikow, mający «dawną, a nawet podobno bardzo ścisłą zażyłość z księżną Januszową Sanguszkową strażnikową…». S. został członkiem deputacji obywateli Wołynia (guberni izasławskiej) wysłanej z hołdem do Petersburga w r. 1793. Dn. 7 XII 1793 Katarzyna II mianowała S‑ę generałem-porucznikiem armii rosyjskiej. Z tekstu dyplomu można wnioskować, że S. miał wcześniej tytuł generał-lejtnanta w wojsku polskim, jednak wiadomość ta, nie potwierdzona innym przekazem, może wskazywać, że ewentualnie rangę tę otrzymał z nominacji targowickiej. W Petersburgu uzyskał też obietnicę poparcia do marszałkostwa nadwornego kor.

Po upadku powstania kościuszkowskiego ranny i eskortowany do Petersburga Tadeusz Kościuszko przejeżdżał przez Zasław (listopad 1794). Towarzyszący mu Julian Ursyn Niemcewicz zanotował zażyłość księstwa, zwłaszcza księżnej, z administracją rosyjską. W r. 1794 podzielona została pomiędzy S‑ę i jego brata Hieronima scheda po zmarłym Józefie Paulinie i jego synu Romanie. Był to rozdział pierwotnie formalny i przez dwa lata bracia wspólnie gospodarowali w dobrach. Równocześnie przeprowadzono oszacowanie dóbr, które podzielono na dwie schedy. Rozdzielono je w r. 1796. Po dokonanej w r. n. zamianie, S‑ce przypadły ostatecznie w udziale tzw. dobra litewskie: tj. hrabstwo tołoczyńskie i dobra Smolany oraz w Lubelskiem klucze: lubartowski i budziński. Zabiegając o prawa swych synów do schedy po Romanie Sanguszce starał się S. w sądzie w Lublinie o «przydanie» im lat (w r. 1800).

Pod koniec życia S. podróżował za granicę, szukając pomocy i skutecznej kuracji wzroku. W r. 1800 był w Berlinie, w r. 1801 w Getyndze. Na zimę 1801/2 r. zjechał do Warszawy, bowiem lekarz z Getyngi nie zgodził się jechać na Wołyń. Leczenie jednak nie dawało rezultatów, pogarszając nie najlepszy stan nerwowy S‑i. Po powrocie, w r. 1802, próbował uporządkować sprawy Lubartowa, skomplikowane po śmierci bratanka Romana i rządach jego matki, oraz jej kolejnych mężów. Dn. 1 VII t. r. ożenił syna z córką hetmana F. K. Branickiego, Katarzyną (wnuczką Katarzyny II). Ociemniały, S. zmarł w Zasławiu 14 IX 1806 i tam został pochowany.

S. był dwukrotnie żonaty. Po rozwodzie w r. 1778 z Karoliną z Gozdzkich, ożenił się z Anielą (Anną) z Ledóchowskich (zm. 15 IV 1823), wdową (od r. 1765) po Piotrze Drzewieckim, podkomorzyną krzemieniecką (wg plotek związaną w pewnym okresie z Kazimierzem Poniatowskim, bratem króla), córką Józefa, star. karlikowskiego, i Konstancji Aleksandrowiczówny. Z drugiego małżeństwa pozostawił S. dwóch synów: Karola (1779–1840), dziedzica Zasławia, kawalera maltańskiego, żonatego z krewną, Dorotą z Sanguszków, Konstantego (1781–1808), kawalera maltańskiego, ożenionego z córką hetmana Franciszka Ksawerego Branickiego (zob.) Katarzyną (2. v. Stanisławową Potocką), oraz dwie córki: Barbarę (1782–1795), Klementynę (1783? – 28 XII 1841 w Paryżu), 1. v. (od r. 1815) żonę Władysława Ostrowskiego (zob.), 2. v. Napoleonową (Leonową) Małachowską, protektorkę Adama Mickiewicza.

∞, 1°, 1773, раз­вод 1778, Каро­ли­на Гоздзка (* 1751, † 1804)

∞, 2°, Ани­е­ла Ледо­хов­ская (* , † 1825)

Portret przez nieznanego malarza, prawdopodobnie z pocz. XIX w., przedstawiający S‑ę w mundurze generała rosyjskiego, z oboma polskimi orderami, portret Anieli Sanguszkowej – oba w Muz. Okręgowym w Tarnowie; Portret Anieli, pędzla L. Marteau, reprod. w: A. Rolle, Wybór pism, Kr. 1966 II; – Estreicher; Estreicher w. XIX; PSB (Kurdwanowski Kajetan, Olizar Kajetan, Nassau-Siegen Karol); Słown. Geogr. (Lubartów, Zasław); Boniecki (Drzewieccy, Ledóchowscy); Kossakowski, Monografie; Mater. do biogr., geneal. i herald. pol., VII/VIII; Niesiecki; Żychliński, V; Łoza, Hist. Orderu Orła Białego (błędna informacja o dacie otrzymania Orderu Orła Białego); tenże, Kawalerowie; Elektorów poczet; Gorczak B., Katalog rękopisów Archiwum XX Sanguszków w Sławucie, Sławuta 1902; – Aftanazy R., Materiały do dziejów rezydencji, W. 1988 Va; Kaleta R., Sensacje z dawnych lat, Wr. 1980; Michalski J., Sejmiki poselskie 1788, „Przegl. Hist.” T. 51: 1960; Mościcki H., Dzieje porozbiorowe Litwy i Rusi, Wil. 1913; Nanke C., Szlachta wołyńska wobec Konstytucji 3 Maja, Lw. 1907, Arch. Nauk. Dz. I t. III z. 4 (pomylony ze swoim bratem Hieronimem); Pułaski K., Szkice i poszukiwania historyczne, S. 2, Pet. 1898 s. 121–2, 137, 155; [Rolle A.], Wybór pism, Kr. 1966 II; Smoleński W., Konfederacja targowicka, Kr. 1903; tenże, Studia historyczne, W. 1925 s. 77; Stecki T. J., Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym, Lw. 1864 I 328, 332; – Bukar S., Pamiętniki, Drezno 1780 s. 64, 103, 109; Diariusz sejmu… 1780…, [W. b.r.w.]; Drzewiecki J., Pamiętniki, Wil. 1858; [Galatowski A.], Mowa z okoliczności… wjazdu na starostwo Krzemienieckie JOX Janusza Sanguszki… 2 VIII 1780, Krzemieniec [b.r.w.]; Naruszewicz A., Dziennik podróży Króla […] Stanisława Augusta na Ukrainę r. 1787, W. 1788; Ostatnie lata panowania Stanisława Augusta, Wyd. W. Kalinka, P. 1868 II 25, 52; Summariusz czynności Konfederacji Generalnej Targowickiej Kor. od dnia 14 V 1792…, nr 289; Ciąg dalszy summariuszu… od 12 IV 1793 w Grodnie…, nr. 489; Trembecki S., Pisma wszystkie, Wyd. J. Kott, W. 1953; Vol. Leg., VII 275, VIII 240; Zaleski B., Korespondencja krajowa Stanisława Augusta z lat 1784–1792, P. 1892 s. 48–50, 57–9, 73, 93, 152 (pomylony z bratem Hieronimem); – AP w Kr. Oddz. na Wawelu: Arch. Sanguszków rkp. wg Katalogu Gorczaka 571.8, 591.4–8, 675, 678, 720, 725, 735, 740, 741, 743, 744, 751, 758, 801, 807, 812, 817, 839, 855, 869.3, 876, 876.c.d, 893, 936, 964a, 975, 977, 1021.13.d,1023.25.a.37.f.38.c.45.a.67.a.76.a, 1039, 1084, 1085, 1123, Arch. Sanguszków teki arabskie rkp. 50–59, 180–183, 243, 244, 276, 500–504, 527, 575. Arch. Sanguszków, dok. pergaminowe 319, Arch. Rodzinne Sanguszków rkp. 1, 142, korespondencja 39; Arch. OO. Kapucynów w Kr.: sygn. A KLR 4–II–1.

(3). КН. КУНЕ­ГУН­ДА САНҐУШ­КО, Д. ПАВ­ЛА КАРОЛЯ (* , † ) 

∞, Фран­ти­шек Чацкий.

Покоління XIV від Гедиміна

(2). КН. КЛЕ­МЕН­ТИ­НА САНҐУШ­КО, Д. ЯНУ­ША МОДЕСТА (* , † ) 

∞, раз­вод, Вла­ди­слав Островский.

∞, 2°, Напо­ле­он Малаховский.

(2). КН. КАРОЛЬ САНҐУШ­КО, С. ЯНУ­ША МОДЕ­СТА (* 1779, † 1840) 

∞, Доро­тея Сан­гуш­ко († 1829).

(2). КН. КОН­СТАН­ТИН САНҐУШ­КО, С. ЯНУ­ША МОДЕСТА (* , † ) 

∞, Ката­ри­на Браницкая.

(1) КН. ЄВСТА­ФІЙ-ЕРАЗМ САНҐУШ­КО, С. ГЕРО­НИ­МА ЯНУ­ША (25.11.1768—02.11.1844)

війсь­ко­вий і політ. діяч, пись­мен­ник, князь. Бать­ко кн. Р.-С.Сангушка. Н. в Рад­зинь-Під­лясь­кий (нині місто Люб­лінсь­ко­го воє­вод­ства, Польща). Почат­ко­ву освіту отри­мав у Вар­шаві в Collegium Nobilium. Із 1782 по 1784 навч. у військ. ака­де­мії в м. Страс­бург (Фран­ція), по закін­чен­ню якої всту­пив до лав 13-го королів. нім. пол­ку «Le régiment de Royal-Allemand» (Фран­ція). Під час служ­би з 1785 по 1786 подо­ро­жу­вав Італією та Фран­цією. 1786 повер­нув­ся до Речі Поспо­ли­тої. 1788 обра­ний послом (депу­та­том) на т. зв. Вели­кий сейм від Люб­лінсь­ко­го воє­вод­ства. Під час засі­дан­ня Чоти­ри­річ­но­го сей­му 1791 висту­пив про­ти прий­нят­тя Кон­сти­ту­ції Речі Поспо­ли­тої Третьо­го травня.

Поряд із політич­ною про­до­в­жу­вав військ. кар’єру. 3 люто­го 1789 підви­ще­ний до ран­гу рот­міст­ра, 5 листо­па­да 1789 — май­о­ра нар. кава­лерії в бри­га­ді М.Вільгорського, 27 квіт­ня 1792 — віце-бри­га­ди­ра 2‑ї Укр. кава­лерійс. бри­га­ди у скла­ді Брац­лавсь­ко-Київ. корон­ної д‑зії. Під час російсь­ко-польс. вій­ни 1792 від­зна­чи­вся особ­ли­вою хоро­брістю в битві з рос. війсь­ка­ми при с. Жилин­ці (нині село Шепе­тівсь­ко­го р‑ну Хмельн. обл.). 25 черв­ня 1792 ввій­шов у пер­шу п’ятірку наго­род­же­них ново­ство­ре­ним польс. орде­ном «Virtuti Militari». 1 серп­ня 1792 отри­мав зван­ня кава­лерійс. бри­га­ди­ра, а вже 10 серп­ня 1792, на вимо­гу Т.Косцюшка та кн. Ю.-А.Понятовського, з метою збе­ре­жен­ня від репресій рос. вла­ди керів­но­го скла­ду польс. армії, подав у від­став­ку. 7 листо­па­да 1793 поми­лу­ва­ний рос. імп. Кате­ри­ною II та пожа­лу­ва­ний чином гене­рал-май­о­ра і коман­ди­ра Кін­бурнсь­ко­го дра­гунсь­ко­го пол­ку. 6 черв­ня 1794 у скла­ді кор­пу­су Т.Косцюшка взяв участь у битві під Щеко­ці­на­ми (нині місто Силезь­ко­го воє­вод­ства, Польща). Піс­ля пораз­ки повстан­ня зно­ву подав у від­став­ку та виї­хав до Тар­но­ва (нині м. Тар­нув Мало­польсь­ко­го воє­вод­ства, Польща), а звід­ти — до Тріє­ста (нині місто в Італії).

Піс­ля повер­нен­ня до Рос. імпе­рії під­да­ний домаш­ньо­му аре­шту і з кін­ця 1794 по 1797 пере­бу­вав у Сла­вуті. По знят­тю аре­шту виї­хав до Від­ня, а звід­ти — до Дрез­де­на (Німеч­чи­на). Із 1798 по 1808 постій­но пере­бу­вав у своїх волин. маєт­но­стях, зокре­ма в Антоні­нах. 1808 виї­хав до Від­ня, а звід­ти — до Тар­но­ва. 26 верес­ня 1809 звер­нув­ся до кня­зя Ю.-А.Понятовського із закли­ком під­т­ри­ма­ти від­бу­до­ву Поль­щі під рос. вла­дою. Із 1812 по 1813 слу­жив осо­би­стим ад’ютантом франц. імп. Напо­лео­на I Бона­пар­та. 24 серп­ня 1812 наго­род­же­ний орде­ном Почес­но­го легіо­ну. 21 груд­ня 1812 обра­ний на поса­ду віце-регі­мен­тарія ген. кон­фе­де­ра­ції Королів­ства Польського.

3 люто­го 1813 отри­мав чин дивізій­но­го гене­ра­ла, а вже 29 берез­ня 1813 вий­шов у від­став­ку та виї­хав на Волинь до Ізя­с­ла­ва та Сла­ву­ти. 23 лип­ня 1817 обра­ний мар­шал­ком Волинсь­кої губер­нії. 1820 ввій­шов до скла­ду вар­шавсь­кої масонсь­кої ложі «Об’єднані бра­ти». Із 1825 по 1830, з огля­ду на кон­флікт із наміс­ни­ком Королів­ства Польсь­ко­го вел. кн. Костян­ти­ном Пав­ло­ви­чем, пере­бу­вав у Неа­полі (Італія). 1836, щоб уря­ту­ва­ти від сек­ве­ст­ру свої маєт­но­сті за участь своїх синів у польсь­ко­му повстан­ні 1830—1831, пере­пи­сав усі свої маєт­ки ону­ці Марії-Клементині.

Як влас­ник знач­них маєт­но­стей у Волинсь­ко­му, Київсь­ко­му воє­вод­ствах, Тар­новсь­ко­му граф­стві доклав знач­них зусиль до екон. роз­вит­ку міст Антоні­ни, Біло­го­род­ка, Сла­ву­та і Тар­нов. Роз­бу­ду­вав відо­мий Сла­вутсь­ко-Хре­стівсь­кий коне­за­вод, органі­зу­вав низ­ку екс­пе­ди­цій до Аравії. Зай­мав­ся меце­натсь­кою та літ. діяль­ністю. 1820—22 фінан­с­у­вав видан­ня «Zbiór pamiętników historycznych o dawnej Polszcze» (Кра­ків, 1822). 1815 напи­сав спо­га­ди, зокре­ма про Вій­ну 1812. Вони видані 1876 у Кракові.

Піс­ля важ­кої хво­ро­би п. у м. Сла­ву­та, похо­ва­ний у місц. костьолі Свя­тої Дороти.

∞, 26.4.1798, кн. Кле­мен­ти­на Чарто­рийсь­ка (* 30.12.1780, † 2.3.1852)

(1) КН. МАРИЯ САНҐУШ­КО, Д. ГЕРО­НИ­МА ЯНУША (* , † ) 

∞, 1°, Ста­ни­слав Мокроноский.

∞, 2°, Бене­дикт Желонка.

(1) КН. ДОРО­ТЕЯ САНҐУШ­КО, Д. ГЕРО­НИ­МА ЯНУ­ША (* , † 1829) 

∞, Кн. Кароль Сан­гуш­ко (* 1779, † 1840)

(3) КН. ТЕК­ЛА САНҐУШ­КО, Д. ГЕРО­НИ­МА ЯНУ­ША (* , † 1870) 

∞, 1°, Влод­зи­меж Потоц­кий (* 1789 ‚† 1812)

∞, 2°, Томас, камердинер.

Покоління XV від Гедиміна

КН. РОМАН САНҐУШ­КО, С. ЕВСТА­ФИЯ ЕРАЗ­МА (* 6.5.1800, † 26.3.1881)

∞, 14.5.1829, грф. Ната­лия Потоц­кая (* 1810, † 7.10.1830)

КН. ВЛА­ДИ­СЛАВ САНҐУШ­КО, С. ЕВСТА­ФИЯ ЕРАЗ­МА (* 30.10.1803, † 15.4.1870)

∞, 6.7.1829, Иза­бел­ла Любо­мир­ская (* 11.03.1808, † 18.3.1890)

Покоління XVI від Гедиміна

КН. МАРИЯ САНҐУШ­КО, Д. РОМА­НА (* 31.5.1830, † 17.10.1903)

∞, 18.3.1851, грф. Аль­фред Иосиф Потоц­кий (* 1817, † 1889)

КН. ЯДВИ­ГА КЛЕ­МЕН­ТИ­НА САНҐУШ­КО, Д. РОМА­НА (* 28.10.1830, † 16.6.1918)

∞, 22.4.1852, Адам Сапе­га (* 1828, † 1903)

КН. РОМАН ДАМИ­АН САНҐУШ­КО, С. ВЛА­ДИ­СЛА­ВА (* 17.10.1832, † 7.11.1917)

∞, 19.10.1868, грф. Каро­ли­на фон Тун-Гоген­штейн (* 23.9.1848, † 2.1.1916).

КН. ПАВЕЛ РОМАН САНҐУШ­КО, С. ВЛА­ДИ­СЛА­ВА (* 30.7.1834, † 15.7.1876)

∞, 1°, 7.10.1862, грф. Мария фон дер Борх-Варк­ланд (* 7.11.1835, † 18.6.1868)

∞, 2°, 1875, грф. Гер­ги­ния Аппо­ньи Надь-Аппо­ньи (* 16.3.1841, † ....)

КН. ЕВСТА­ФИЙ СТА­НИ­СЛАВ САНҐУШ­КО, С. ВЛА­ДИ­СЛА­ВА (* 28.8.1842, † 2.4.1903)

∞, 23.2.1895, грф. Кон­стан­ция Анна Замой­ская (* 2.7.1864, † 1941)

Покоління XVII від Гедиміна

КН. ТЕРЕ­ЗА ЭЛЬЖ­БЕ­ТА САНҐУШ­КО, Д. ПАВ­ЛА РОМА­НА (* 7.5.1864, † 24.1.1954)

∞, 9.5.1883, Лев Сапе­га (* 1856, † 1893).

КН. РОМАН ВЛА­ДИ­СЛАВ АНТОН САНҐУШ­КО, С. ЕВСТА­ФИЯ СТА­НИ­СЛА­ВА (* 6.7.1901, † 26.9.1984)

∞, 1°, 1937, Ван­да Зава­дил (* 1894, † 1937)

∞, 2°, 1945, Жене­вье­ва Люси Бур­хард (* , † 1967)

∞, 3°, раз­вод 1971, Жене­вье­ва Пау­ла Гьярд.

Покоління XVIII від Гедиміна

КН. ПЕТР АНТОН САМУ­ИЛ САНҐУШ­КО, С. РОМА­НА (* 12.10.1937, † 1980)

∞, 6.9.1969, мар­ки­за Кло­ди­на де Руа д’Э­шан­де­ли (* 9.5.1939, † 2020)

Покоління XIX від Гедиміна

КН. ПАВЕЛ САНҐУШ­КО, С. ПЕТ­РА (* 16.1.1973)

∞, Севе­ри­на Лалонгло.

Покоління XX від Гедиміна

КН. ОЛИМ­ПИЯ САНҐУШ­КО, Д. ПАВ­ЛА (* 17.09.2010)

1. Літе­ра­ту­ра: Дол­го­ру­ков П.В. Рос­сий­ская родо­слов­ная кни­га, ч. 1. СПб., 1854; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. Warszawa, 1895; Dworzaczek W. Genealogia: Tablice. Warszawa, 1959; Вой­то­вич Л. Гене­а­ло­гія дина­стій Рюри­ко­ви­чів і Геди­мі­но­ви­чів. К., 1992; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). К., 1993; Дво­рян­ские роды Рос­сий­ской импе­рии: Кня­зья, т. 2. СПб., 1995; Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі: Порт­ре­ти еліти. К., 2003[↩]
2. Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 14.[↩]
3. AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хва­ли­ми­чі).[↩]
4. Ibid. — Т. 1. — S. 147–149 (11. 08. 1502, Кошер).[↩]
5. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 422—454.[↩]
6. 26. 06. 1602 у воло­ди­мирсь­ку ґродсь­ку кни­гу внес­ли теста­мент «кня­зя Григорія.Ольґердовича Сан­гуш­ка Льво­ви­ча Кошерсь­ко­го, каш­те­ля­на брац­павсь­ко­го», скла­де­ний 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina... — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne... — S. 347–348 (1620, Адам-Олек­сандр Гри­го­ро­вич); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. ‑Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws... (1646, той самий).[↩]
7. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Самуель
   Андрій­о­вич).[↩]
8. Під­пис Ада­ма-Олек­сандра Санґуш­ка під арти­ку­ла­ми pactorum conwentorum сей­му 1648 р. містить скла­до­ву на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумо­в­ле­на, оче­вид­но, помил­кою упо­ряд­ни­ків, оскіль­ки під­пи­сант нале­жав до кошерсь­кої гіл­ки й не мав до Кове­ля жод­но­го від­но­шен­ня.[↩]
9. 7. 12. 1591 похо­ва­ний у Мите­ць­ко­му мона­сти­рі (АВАК. — Т. 19. — С. 330).[↩]
10. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 435.[↩]
11. Jerlicz J. Latopisiec albo Kroniczka... — T. 1. — S. 150.[↩]
12. AS.-T. 4. — S. 339–344 (4. 03. 1543, Кра­ків).[↩]
13. Одно­ро­жен­ко О. Князівсь­ка гераль­ди­ка... — Мал. 202 (1433).[↩]
14. Там само. — Мал. 203 (1487), 204 (1517), 214 (1532).[↩]
15. Там само. — Мал. 205–207, 217–218, 234–235 (1533, 1535, 1540, 1549, 1551, 1555, 1562) і далі.[↩]
16. Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków... — Т. 2, cz. 1. — S. 122.[↩]
17. Ibid. — S. 124, 126 («ех magnifica Olgerdorum familia»).[↩]
18. Гва­нь­їні O. Хроніка... — С. 174 (1611).[↩]
19. «А сед­мый сынъ Геди­ма­новъ Люборть, а взялъ его Волынь­ской князь къ дочісь на свое місто на кня­женіе; а Любор­товъ сынъ 0еодоръ, и отъ того пошли Сол­кушь­ков­скіе кня­зи да Кобринь­скіе кня­зи» (ПСРЛ. — Т. 7. — С. 256). Про час появи пам’ятки див.: Леви­на С. А. Лето­пись Вос­кре­сен­ская... — С. 38–42.[↩]
20. Nagielski М. Sanguszko Samuel Szymon... — S. 512.[↩]
21. Dygoń T. Przemiana koni poszosnych...; Hączel Mokrski A. Pogonią żałobna...[↩]
22. Kojałowicz-Wijuk W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego... — S. З, 11–12 (1650).[↩]
23. Susza J. Phoenix Rediviws... — S. 27 (1646).[↩]
24. Niesiecki К. Herbarz polski... — Т. 8. — S. 234–235.[↩]
25. Stadnicki К. Synowie Giedymina... — Т. 2. — S. 266.[↩]
26. Ibid. — S. 269.[↩]
27. Wolff J. O kniaziach Kobryńskich... — S. 4–7; ejusdem. Ród Gedimina... — S. 119–120; ejusdem. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 162,422.[↩]
28. Лон­ги­нов А. В. Князь Федор-Любарт Оль­гер­до­вич и его потом­ки... — С. 2–7.[↩]
29. Radzimiński Z L. Dodatkowe uwagi... — S. 35–36; ejusdem. Zdanie sprawy... — S. 6–7.[↩]
30. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły... — S. 28, 115.[↩]
31. TęgowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów... — S. 58–64; Яко­вен­ко H. Укра­їнська шлях­та. . . — 2 вид. — С. 325.[↩]
32. Вой­то­вич Л. Кня­жа доба... — С. 679[↩]
33. Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 14.[↩]
34. AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хва­ли­ми­чі).[↩]
35. Ibid. — Т. 1. — S. 147–149 (11. 08. 1502, Кошер).[↩]
36. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 422—454.[↩]
37. 26.06.1602 у воло­ди­мирсь­ку ґродсь­ку кни­гу внес­ли теста­мент «кня­зя Гри­горія Оль­ґер­до­ви­ча Сан­гуш­ка Льво­ви­ча Кошерсь­ко­го, каш­те­ля­на брац­лавсь­ко­го», скла­де­ний 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina... — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne... — S. 347–348 (1620, Адам-Олек­сандр Гри­го­ро­вич); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. ‑Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws... (1646, той самий).[↩]
38. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Саму­ель Андрій­о­вич). Під­пис Ада­ма-Олек­сандра Санґуш­ка під арти­ку­ла­ми pactorum conwentorum сей­му 1648 р. містить скла­до­ву на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумо­в­ле­на, оче­вид­но, помил­кою упо­ряд­ни­ків, оскіль­ки під­пи­сант нале­жав до кошерсь­кої гіл­ки й не мав до Кове­ля жод­но­го від­но­шен­ня.[↩]
39. Muzeum Narodowe w Krakowie – Fundacja XX. Czartoryskich (389 Perg.); Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32.[↩]
40. Bez daty i pieczęci. (Met. Lit. Ks. Zapisów N. 1, zawierająca sumaryusz zaginionych dokumentów 1306–1569, fol. 183 ).[↩]
41. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 49, № 37.[↩]
42. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 36–37.[↩]
43. Metr. Lit. Ks. Zapisów N. 3. Metrika korolej ich Mil. Kazimira i Aleksandra wkrotce spisana komu imienija rozdieleny» fol. 1.[↩]
44. «Kniaziu Songuszku u Kamency selo Korosticzi słuchało. Pan Pietrasz, pan Sudywoj, pan Andrej Sakowicz (świadkowie), Kuszlejko (pisarz)». (Metr. Lit. Ks. Zap. N. 3, fol. 65).[↩]
45. „ Ot welykaho kniazia Kazimira Korolewycza. Ko wsim mużam Ratnianam i Wetlianam. Dali esmo Ratno i Wetly kniaziu Sonhouszku i so wsimy wami itd. Pysano u Werstach w piatnicu tretioi nedili welykaho posta Marta dwadcat piatoho dnia indikta szostoho (1443). Pan Ka-stowt Wilenskij wojewoda itd. (Oryginał w archiwum ks. Sanguszków w Sławucie.[↩]
46. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро­за­пад­ной Руси. – Т. I. – С. 75.[↩]
47. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwow, 1890. – T. III. – S. 10. Акт дато­ва­но 1 жовтня 6964 (1455/56) р., індик­та 10. Вида­ве­ць зазна­чив, що рік та індикт не схо­дять­ся, надав­ши пере­ва­гу індик­ту й від­ніс­ши доку­мент до 1454 р. Однак 10‑й індикт при­па­дає не на цей, а на 1446/47 або 1461/62 р. Ми ж надає­мо пере­ва­гу річ­ній даті.[↩]
48. Там само, S. 11–12.[↩]
49. „ Kniahini Songuszkowoj Trostianica do ziwota aż imiet» na wdowi stolec sedieti; a po ziwote jeja dietiem jej dał. A pri tom byl kniąż Biskup Mikołaj, a wojewody panowe Michajlo, Andrej, Rodiwil, Nikołaj, Olechno Sudimontowicz, a suženo u Wersztach Marta 10 indikta 11″. (1463) (Metr. Lit. Ks. Zap. N. 3 fol. 33).[↩]
50. «Kazimir Božju Milostju. Szto dej welikij kniaż Żikgi- mont dal byl nebożcziku kniaziu Sankguszku imienje w Kameneckom powietie na imia Trostianica i toje imienie derżała kniehinia jeho do swojeho żiwota itd. Pisan w Łosiczoch Aprielja 24 den indikt 8 (1475). Metr. Lit. Ks. Zap. N. 4. „ Kniha Korola Jeho Mil. Kazimira» (fol. 70 odw.).[↩]
51. Archiwum Glówne Akt Dawnych w Warczawe. – Tz. Metryka Litewska. – Dz. X. (Zbiór Dokumentów Pergaminowych). – sygn. 4796; До історії родин­ної супереч­ки князів Сан­гуш­ків на почат­ку дру­гої тре­ти­ни XVI ст. / Д. Ващук // Українсь­кий істо­рич­ний збір­ник — 2009. — Вип. 12. — С. 468–474.[↩]
52. Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі. Порт­ре­ти еліти. — Біла Церк­ва: Вида­ве­ць Олек­сандр Пшон­ківсь­кий. — 2006. — С. 514–516.[↩]
53. Archiwum. Львов , 1890. Т. 3. S. 161.[↩]
54. Бевзо О. А. Львівсь­кий літо­пис і Острозь­кий літо­пи­се­ць. Дже­ре­лозна­вче дослід­жен­ня. Видан­ня дру­ге. Київ, 1971. С. 125.[↩]
55. Віеlsкі М. Кго­піка Роlsка... nowa przez Іоаchimа Віеlsкіеgо sуnа jego wydana. Krakow, 1597. S. 535. [↩]
56. Віеsкі М. Кronіка wszistkiego swiata... [Krakow] 1551. List 282 Ь; Ejusdem. Кronіка wselkiego swiata...[Krakow, 1564.]. List 298 b; Ejusdem. Кronіка tho iest historia swiata... [Krakow,] 1564. List 412 b.[↩]
57. Starovolsci S. Sarmatiae Bellatores... – Соlоniае Agripinae, 1634. Р. 135–136.[↩]
58. Wollf J. Kniazowie. S. 429.[↩]
59. Archiwum Glówne Akt Dawnych w Warczawe. – Tz. Metryka Litewska. – Dz. X. (Zbiór Dokumentów Pergaminowych). – sygn. 4796; До історії родин­ної супереч­ки князів Сан­гуш­ків на почат­ку дру­гої тре­ти­ни XVI ст. / Д. Ващук // Українсь­кий істо­рич­ний збір­ник — 2009. — Вип. 12. — С. 468–474.[↩]
60. Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 179, 186–207; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 428. У тексті про князів Пронсь­ких Вольф пише, що Санґуш­ків­на була матір’ю серед­ньої і молод­шої дочок під­скар­бія, а стар­шу наро­ди­ла попе­ред­ня дру­жи­на (ibid. – S. 401), але дже­ре­ло, на яке він поси­лаєть­ся (РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 31, л. 5 об.–8), не дає для цьо­го жод­ної під­ста­ви.[↩]
61. Акты ЮЗР. – Т. 1. – С. 76. [↩]
62. Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 206–207.[↩]
63. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 401, 428.[↩]
64. ЦДІАК, фонд 25, опис 1, спра­ва 7, стр. 255–256зв.
    https://​cdiak​.archives​.gov​.ua/​s​p​y​s​o​k​_​f​o​n​d​i​v​/​0​0​2​5​/​0​0​0​1​/​0​0​0​7​/​#​l​g​=​1​&​s​l​i​d​e​=​255[↩]
65. Radzimiński Z. L. Monografia xx. Sanguszków… – T. 1. – S. 200–206 (8. 09. 1565, Жуків).[↩]
66. Опись АК КЦА № 2043… – С. 39, № 311 (24. 02. 1569; 13. 07. 1569).[↩]
67. AS. – T. 7. – S. 336–338.[↩]
68. AS. – T. 1. – S. 132.[↩]
69. Наци­о­наль­ный исто­ри­че­ский архив Бела­ру­си. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19, л. 69—69 об.; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литов­ская Мет­ри­ка. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius : Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362 с., № 13, р. 66.[↩]
70. Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Monumenta historica res gestas Europae orientalis illustrantia : источ­ни­ки XV—XVII вв. / Феде­раль­ная архив­ная служ­ба Рос­сии и др.; ред­кол.: И. Гра­ля [и др.]. М. : Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 2002. Т. 6: Рад­зи­вил­лов­ские акты из собра­ния Рос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки: пер­вая поло­ви­на XVI в. / сост. М. М. Кром. 267 с., № 80, с. 174.[↩]
71. Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Monumenta historica res gestas Europae orientalis illustrantia : источ­ни­ки XV—XVII вв. / Феде­раль­ная архив­ная служ­ба Рос­сии и др.; ред­кол.: И. Гра­ля [и др.]. М. : Древ­ле­хра­ни­ли­ще, 2002. Т. 6: Рад­зи­вил­лов­ские акты из собра­ния Рос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки: пер­вая поло­ви­на XVI в. / сост. М. М. Кром. 267 с., № 80, с. 174.[↩]
72. Вино­гра­дов, Л. А. Гомель. Его про­шлое и насто­я­щее / Л. А. Вино­гра­дов. М., 1900. 48 с., с. 13.[↩]
73. Наци­о­наль­ный исто­ри­че­ский архив Бела­ру­си. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19., л. 69—60 об.; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литов­ская Мет­ри­ка. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362 , № 13, р. 66.[↩]
74. Наци­о­наль­ный исто­ри­че­ский архив Бела­ру­си. КМФ_18 (Ф. 389). Оп. 1. Д. 19, л. 195—196; Lietuvos Metrika — Lithuanian Metrica — Литов­ская Мет­ри­ка. Kn. 19 (1535—1537) / Parengë D. Vilimas. Vilnius : Mokslo ir enciklopedijř leidykla, 2009. 362, № 149 (147), р. 158.[↩]
75. Літо­пис Яна Бін­вільсь­ко­го. – Біб­ліо­те­ка Ака­де­мії наук РАН в Петер­бурзі. — Від­діл руко­писів. — № 4, 7, 25.арк. 403–403 зв.[↩]
76. Фун­да­цій­ний акт дато­ва­ний у Заславі 24 черв­ня 1599 р., див. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 299–304 зв.[↩]
77. Теста­мент спо­ряд­же­но за жит­тя кня­гині 2 жовтня, а впи­са­но до воло­ди­мирсь­ких зем-ських книг вже піс­ля її смер­ті, 4 листо­па­да 1602 року, див. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 27, оп. 1,
    спр. 14, арк. 582.[↩]