Острозькі

Загальні відомості про рід

Острозь­кі (біл. , пол. , рос. Острож­ский) – князівсь­кий рід, Рюри­ко­ви­чі, один из круп­ней­ших маг­нат­ских родов Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Про­ис­хо­ди­ли Острож­ские из Рюри­ко­ви­чей, наи­бо­лее веро­ят­но – потом­ки кур­ских кня­зей. Осно­ва­те­лем рода счи­та­ет­ся Дани­ло Острож­ский, жив­ший в сере­дине XIV века.

Фамiль­на тра­ди­цiя роди­ни, яку зафiк­су­ва­ли сучас­ни­ки Я. Красінь­ский (1574 р.), Б. Папро­ць­кий (1584 р.), I. Потiй (1598 р.), З. Копи­стенсь­кий та Г. Смот­ри­ць­кий, десят­ки пане­гіри­ків, вва­жа­ла князів Острозь­ких одно­знач­но Рюри­ко­ви­ча­ми. Один із “кон­ку­рен­тів” кня­зя К.І. Острозь­ко­го – литовсь­кий маг­нат Оль­брахт Гашто­вт (Гаштольд) – у листі до коро­ле­ви Бони від 1 серп­ня 1525 р., кри­ти­ку­ю­чи пози­цію Острозь­ко­го сто­сов­но політич­ної само­стій­но­сті ВКЛ і про­го­ло­шен­ня вели­ким кня­зем малоліт­ньо­го Жиги­мон­та ІІ Авгу­ста, доз­во­лив собі заува­жи­ти, ніби Острозь­кий – “син най­бід­ні­шо­го князь­ка”1)

1574 року у Болоньї вий­ш­ла кни­га Яна Красінсь­ко­го “Польща”, де про кн. В.-К. Острозь­ко­го гово­ри­ло­ся як про люди­ну вели­кої гід­но­сті й досвід­че­но­го воя­ка, що “виво­дить свій блис­ку­чий рід від ста­рих київсь­ких кня­жат, котрі колись пану­ва­ли на Русі”2.

У пра­ці Папро­ць­ко­го 1578 р. щодо шля­хетсь­ких гер­бів наво­ди­ла­ся інфор­ма­ція, що рід Острозь­ких похо­дить від нащад­ків Рюри­ка, зокре­ма воло­ди­ми­ро­во­линсь­ко­го кня­зя Дави­да (Іго­ре­ви­ча), у котро­го було відібране князів­ство, а навза­мін дані Острог, Люб­лін, Доро­го­буж, Чарто­рийськ та інші маєт­но­сті (це пові­дом­ля­ло­ся у “Повісті вре­мен­них літ”)3. У наступ­ній (1584 р.) книзі автор особ­ли­во зупи­няєть­ся на Дани­ло­ві Гали­ць­ко­му, від сина яко­го Рома­на наро­ди­вся Василь­ко – “князь острозь­кий”, а вжей­о­го сином був відо­мий за дже­ре­ла­ми Дани­ло Острозь­кий4. Отже, пошу­ки родо­во­ду Острозь­ких одно­знач­но при­ве­ли Папро­ць­ко­го до гали­ць­ко-волинсь­ких Рюри­ко­ви­чів. Папро­ць­кий мав свою інфор­ма­цію від пред­став­ни­ків від­по­від­них родів. Одним із доказів цьо­го є збе­ре­же­на серед папе­рів Острозь­ких (зокре­ма інвен­тарів 1600, 1603, 1609 рр.) гене­а­ло­гіч­на схе­ма, яка ціл­ком повто­рює схе­му Папро­ць­ко­го й нази­ває кн. Васи­ля Рома­но­ви­ча пер­шим власне кня­зем Острозь­ким, спад­коєм­цем яко­го був кн. Дани­ло Васи­льо­вич5. Цю саму схе­му повто­рює й Алес­сан­дро Гва­нь­їні6.

У пер­шої пое­мі-хроні­ці Мацея Стрий­ковсь­ко­го, яка була ство­ре­на при дворі кн. Юрія Слу­ць­ко­го (1576–1578), автор виво­див Острозь­ких і Заславсь­ких від київсь­ко­го вла­да­ря Дмит­ра, кот­рий втік від татар до Дру­ць­ка, засну­вав дина­стію князів Дру­ць­ких, що дали поча­ток двом назва­ним родам7. Постій­но під­креслю­ю­чи поход­жен­ня Острозь­ких від “київсь­ко­го монар­ха” Дмит­ра та князів Дру­ць­ких, Стрий­ковсь­кий уво­дить до сво­го тек­сту також інфор­ма­цію про кня­зя Дави­да, який отри­мав Острог та Дубин (тоб­то, Дуб­но), але не “роди­чає” його з Острозь­ки­ми. Втім, пое­ма існу­ва­ла лише в руко­писі, і по смер­ті кн. Ю. Слу­ць­ко­го напри­кін­ці 1578 р. Стрий­ковсь­кий вилу­чає із “Хроніки” опо­відь про кн. Дмит­ра як недо­сто­вір­ну й пере­но­сить акцент на гали­ць­ко-волинсь­ке поход­жен­ня Острозь­ких. Від Острозь­ких (через посе­ред­ни­ка – Діонісія Палео­ло­га-Рал­лі, кот­рий пере­бу­вав в Острозі й вод­но­час був знай­о­мий зі Стрий­ковсь­ким) автор отри­мав нову інфор­ма­цію про їхнє поход­жен­ня8. У пер­шо­му томі “Хроніка польсь­ка, литовсь­ка, жмудсь­ка і всієї Русі” (1582) Стрий­ковсь­кий пише про поход­жен­ня Острозь­ких від гали­ць­ко-волинсь­ких Моно­ма­хо­ви­чів, нази­ває кн. Дави­да (кот­рий до Моно­ма­хо­ви­чів не мав сто­сун­ку) пер­шим воло­да­рем Остро­га, але пред­ком Острозь­ких вияв­ляєть­ся Василь­ко Рости­сла­вич, осліп­ле­ний за нака­зом того-таки Дави­да. А у дру­го­му томі голов­ним пер­шо­пред­ком роду назва­ний “монарх і цар усієї Русі” князь Дани­ло Гали­ць­кий. Поряд із цим автор зно­ву пише про князів Дру­ць­ких як пред­ків Острозь­ких9.

Наступ­ні польсь­ко­мов­ні авто­ри лише повто­рю­ва­ли інфор­ма­цію Папро­ць­ко­го та “Хроніки” 1611 р. Стрий­ковсь­ко­го, не дода­ю­чи до родо­вої леген­ди Острозь­ких прак­тич­но нічо­го важ­ли­во­го (напри­клад, Алес­сан­дро Гва­нь­їні у “Хроні­ці зем­лі Русь­кої”, що повтор­но вий­ш­ла дру­ком 1611 р.). Це спо­стері­гає­мо і в гене­а­ло­гіч­них схе­мах, ство­рю­ва­них в ото­чен­ні Сан­гуш­ків10, та у спе­ціаль­ній роз­від­ці васи­ліа­нок Дубенсь­ко-Дубо­ве­ць­ко­го мона­сти­ря (бл. 1811 р.)11. З усьо­го вип­ли­ває, що Острозь­кі упро­до­вж почат­ку 1570‑х – почат­ку 1580‑х років пере­бу­ва­ли у пошу­ку коренів сво­го роду. Це ста­ло дуже акту­аль­ним піс­ля Люб­лінсь­кої унії, коли Волинь, Київ­щи­на і Брац­лав­щи­на увій­шли до скла­ду Корони.

Дж.: Леонід Вой­то­вич (Львів). Князі Острозь­кі: спро­ба від­тво­рен­ня гене­а­ло­гії дина­стії. Нау­ко­ві запис­ки. Серія “Істо­рич­ні науки”.

Геральдика і сфрагистика

Генеалогія роду

I генерація

КН. ЮРИЙ КУРСКИЙ

IІ генерація

КН. ДМИТ­РИЙ ЮРЬЕ­ВИЧ КУР­СКИЙ,

IІІ генерація

КН. ДАНИ­ЛО ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ...,;1340, † 1366/1370)

князь острозь­кий (до 1340 – пiс­ля 1366/ до 1370) i (?) холмсь­кий (до 1352 – бл.1366), вас­сал Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча (1344, 1366)

Упер­ше кн. Дани­ло Острозь­кий зга­дуєть­ся польсь­ки­ми хроніста­ми (Ян із Чарн­ко­ва, Ян Длу­гош, Мар­тін Бєльсь­кий, Мар­тін Кро­мер) під 1344 р. в описі подій, пов’язаних із бороть­бою литовсь­ко­го кня­зя Любар­та Геди­мі­но­ви­ча за роз­ши­рен­ня своїх володінь у Гали­чині (про­ти Поль­щі): тоді князь Дани­ло з бояри­ном Дмит­ром Деть­ком при­вів йому на допо­мо­гу татар12. Хроні­сти, напри­клад, Кро­мер, пода­ва­ли це як про­ти­дію вря­ду­ван­ню коро­ля Кази­мі­ра ІІІ: змов­ни­ки хоті­ли злікві­ду­ва­ти його пану­ван­ня на Русі, обі­ця­ли хану збіль­ши­ти дани­ну тощо. Кро­мер чи не єди­ний вка­зав на цілу низ­ку при­чин такої поведін­ки: русь­кі князі “не радо чужим гос­по­да­рям слу­жи­ли”, тур­бу­ва­ли­ся про збе­ре­жен­ня своєї віри, боя­чись, щоб “вона якось хит­ро і несподі­ва­но не була викорі­не­на”, бача­чи змі­ну віри дея­ки­ми з русинів та зао­хо­чен­ня до цьо­го з боку Кази­мі­ра, який нада­вав уря­ди та наго­ро­ди кон­вер­ти­там. Кро­мер писав, що “вима­нені змов­ни­ка­ми тата­ри” вдер­ли­ся до Поль­щі й зав­да­ли бага­то лиха. Бєльсь­кий нази­вав лише одну при­чи­ну: “боя­чи­ся, щоб наші не погу­би­ли русь­ку віру”13. Густинсь­кий літо­пис подає це так: “Даш­ко, ста­ро­ста Пре­мыслъ­ский, и Данилъ Острозъ­ский и проч. кня­зи боя­чи­ся, абы ляхи не чини­ли имъ яко­го наси­лия въ вере, поне­же мно­гихъ уже прел­сти­ша на свою веру, изъ­бунъ­то­ва­ши­ся, при­зъ­ва­ша мно­же­ство татаръ на Пол­скую земъ­лю, но Кази­миръ король не пусти их през Выс­лу”14.

Польсь­кий хроніст М. Кро­мер (1512–1589) назвав його Daniele Ostrogio15. Але інші хроні­сти Ян з Чарн­ко­ва, а за ним Я. Длу­гош та М. Бєльсь­кий – Дани­лом з Ост­ро­ва16. Це відра­зу ж поста­ви­ло під сум­нів тотож­ність Дани­ла з Ост­ро­ва з кня­зем Дани­и­лом Острозь­ким. Тим біль­ше, що існу­вав Острів біля Пере­ми­ш­ля звід­ки міг похо­ди­ти боярин Дани­ло. Але в доку­мен­ті від 6 люто­го 1393 р. стоїть під­пис кня­зя “Fedorio de Ostrow”, що мож­на роз­ці­ню­ва­ти як помил­ку, подіб­ну якої допу­сти­вся Ян з Чарн­ко­ва, бо вже в іншо­му доку­мен­ті від 19 черв­ня 1403 р. стоїть “Feodorio Danielis de Ostrog” з князівсь­ким титу­лом [83, 150; 55, 23–24]. Це дає під­ста­ви вва­жа­ти, що князь Дани­ло, віро­гід­но, вже у 1340 р. володів Острозь­ким уділом.

Пер­шим власне доку­мен­том, де при­сут­ній кн. Дани­ло, є уго­да 1366 р. волинсь­ко­го кня­зя Любарта–Дмитра Геди­мі­но­ви­ча з польсь­ким коро­лем Кази­міром ІІІ про роз­ме­жу­ван­ня володінь17. Цей дого­вір був засвід­че­ний печат­ка­ми п’яти най­визнач­ні­ших осіб князів­ства («На то есмь при­ло­жилъ свою печать, и оте­ць мой вла­ди­ка лучь­скый Арсе­ний, князь Дани­лий, Вас­ко Кир­де­е­вичь, Иванъ вое­во­да лучь­скый, Иванъ Мьсти­шинь­ский»). Згід­но з уго­дою 1366 р. Острог і його окру­га ста­но­ви­ли волость Луць­кої зем­лі, й князь Дани­ло, ймо­вір­но, пере­бу­вав на лен­но­му праві. На зга­да­но­му доку­мен­ті 1366 р. збе­ре­гла­ся автен­тич­на печат­ка кня­зя Дани­ла з напи­сом “Печать кня­зя Дани­ла” і гераль­дич­ним зоб­ра­жен­ням родо­во­го зна­ка: з’єднані стов­пом два пів­мі­ся­ці, що лежать рога­ми додо­лу над вось­ми­про­ме­не­вою зір­кою. О. Одно­ро­жен­ко зіста­вив цей герб з інфор­ма­цією в книзі кастильсь­ко­го мона­ха-фран­цис­кан­ця “Libro de Conscimiento...” (“Кни­га знань усіх королівств, країв і володінь, які є на світі, та стя­гів і гер­бів кож­но­го краю й володін­ня, теж і королів і панів, які ними володі­ють”), кот­ра датуєть­ся 1350 р., де опи­са­ний герб “краї­ни Роксії”, подіб­ний до сим­воліки гер­ба кн. Дани­ла Острозь­ко­го18. Про надан­ня йому Остро­га кн. Любар­том дові­дує­мо­ся з при­вілею коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла та литовсь­ко­го кня­зя Віто­вта від 4 листо­па­да 1386 р. на ім’я кн. Федо­ра Острозь­ко­го19. Доку­мент засвід­чує, що за кн. Дани­ла до його Острозь­кої воло­сті вхо­ди­ли Коре­ць, Заслав, Хла­по­тин, Іва­нин, Кре­сто­ви­чі, Красне, Кру­па. Отже, немає сум­нівів в тому, що він зали­ши­вся васа­лом Любар­та Геди­мі­но­ви­ча і піс­ля того, як Юрій Нари­мун­то­вич при­сяг­нув польсь­ко­му коро­лю, а Коря­то­ви­чі відій­шли від боротьби.

Відо­мий впис від 13 трав­ня 1634 р. до луць­кої ґродсь­кої кни­ги (кн. 73), зроб­ле­ний паро­хом церк­ви Іва­ном Васи­льо­ви­чем Кри­ловсь­ким, кот­рий, як вва­жаєть­ся, дуб­лює текст на Єван­гелії: “Се яз князь Дани­ло и с кня­ги­нею сво­ей Васи­ли­сою, и с дитьми наши­ми, при­да­ли есь­ми зем­лю на имя Чепель, уез­дом и в обру­би, ко свя­то­му Нико­ли Остроз­ско­му, в пар­кане ж зо всим тым, яко тая зем­ля в соби мает, вич­но и непо­руш­но; не мает­ся ми в тую зем­лю всту­па­ти, ни дети, ни потом­ки наши, мают тую зем­лю той церк­ви попы дер­жа­ти и з ней мают себе дея­ти, пожи­тек мети, а за нас Бога мило­сти­ва­го про­си­ти и роды наши поми­на­ти. А если бы кто мел той зем­ли крив­ду чини­ти, мы маем и потом­ки наши того боро­ни­ти, а кто бы хтел теж тою зем­лю от Божои церк­ви оти­ма­ти, тот мает перед мило­сти­вым Богом на Страш­ном суди з нами сиа роз­су­ди­ти”20. У 1695 р. цей випис з озна­че­ної кни­ги був вне­се­ний до актів маг­де­бур­гії м. Остро­га, де його в 1878 р. від­най­шов Леон Божа­во­ля-Рома­новсь­кий для Жиг­мун­та Рад­зи­мінсь­ко­го21. Вже у ХІХ ст. даний “при­вілей” був визна­ний фаль­си­фі­ка­том. Навіть сама мова доку­мен­та вка­зує на його досить піз­нє поход­жен­ня. Тер­мі­но­ло­гія само­го тек­сту, особ­ли­во ж “уез­дом и в обру­би”, аж ніяк не вла­сти­ва часам Данила.

∞, мож­ли­во, ВАСИЛИСА.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: 
Дани­ло князь з Остро­га (до 1340 – піс­ля 1366): Печат­ка від 1.10.1366: В полі печат­ки знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­мі­ся­ців рога­ми додо­лу над вось­ми­про­ме­не­вою зір­кою. Напис по колу: ПЄЧАТЬ КНѦZѦ ДАНИ­ЛА; круг­ла, роз­мір 25 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, AZ, Sygn. 33, st. 609. BCz, Perg. 254. 1.10.1366. MNK, Rkps 1713, karta 180. 1.10.1366.
Пуб­ліка­ції: Гра­мо­ти ХІV ст. – C. 38–39, n. 19, il. 1.10.1366. Гру­шевсь­кий М. Ілюст­ро­ва­на історія Украї­ни. – С. 145, мал. 127. 1.10.1366. Halecki O. Z Jana Zamoyskiego Inwentarza Archiwum Koronnego. – S. 166–167. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 296, il. 501. 1.10.1366. Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich. – S. 317, n. 485, il. 307. 1.10.1366. Одно­ро­жен­ко О. Сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​y​j​-​d​a​n​y​lo/

Дже­ре­ло: Мико­ла Жар­ких. Печерсь­кий сино­дик. // https://www.m‑zharkikh.name/uk/History/Monographs/PecherSynodikon/Text/Sect21-22.html

IІ генерація

КН. ФЕДІР ДАНИ­ЛО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ...,1386,1403, †...)

намест­ник Луц­ка, князь острозь­кий (пiс­ля 1366 – пiс­ля 1403), вас­сал кн. Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча, потім кор. Владислава-Ягайла.

Упер­ше зга­дуєть­ся у дар­чій гра­мо­ті Чури­ла Бродівсь­ко­го кн. Федо­ру Дани­ло­ви­чу та його дітям від 8 квіт­ня 1385 р. (отже, Федір мав уже досить поваж­ний вік) Чури­ла з дру­жи­ною ще за жит­тя пере­да­ють йому свій маєток Бродів, аби князь “печа­ло­вал­ся душею моею и жены моей душею”. Перелік свід­ків, що під­пи­са­ли­ся на дар­чій гра­мо­ті, вка­зує на коло при­я­телів та клієн­тів як Чури­ла, так і само­го кня­зя, – всі вони не нале­жа­ли до відо­мих істо­рич­них осіб (мож­ли­во, за винят­ком Яць­ка Лане­ви­ча з роду Кирдеїв)34. Текст дар­чої не зга­дує ім’я та поход­жен­ня жени Федо­ра22. Нове світ­ло на осо­бу Чури­ла про­ли­ває доку­мент, ано­то­ва­ний в описі архіву Острозь­ких 1627 р. Це ліст кн. Андрія (Андруш­ка) Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го, сина кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча, яким він пози­чив 100 гри­вень у “бра­та сво­го пана Чури­ла, під­ко­морія гали­ць­ко­го” під заста­ву с. Тучап у Горо­денсь­ко­му повіті до вику­пу23. Чури­ло міг бути спорід­не­ний з Острозь­ки­ми через матір, тоб­то сест­ру Федо­ра, яка вий­ш­ла заміж за яко­гось пана, а це, своєю чер­гою, запе­ре­чує шлюб само­го Федо­ра з донь­кою Чури­ла. Оскіль­ки оби­д­ва доку­мен­ти, пов’язані з Чури­лом, збе­рег­ли­ся в одно­му й тому само­му архіві Острозь­ких, ми схи­ляє­мо­ся до ото­тож­нен­ня Чури­ла Бродівсь­ко­го і гали­ць­ко­го під­ко­морія Чури­ла. Хоч, з іншо­го боку, хро­но­ло­гіч­но це малой­мо­вір­но; в тако­му разі дове­деть­ся все ж гово­ри­ти про двох, але спорід­не­них Чури­лів: тоб­то Чури­ла та його сина, теж Чури­ла, мати ж остан­ньо­го – дру­га дру­жи­на Чури­ла І‑го й сест­ра Федора.

Воче­видь одра­зу піс­ля Кревсь­кої унії Федір Дани­ло­вич вий­шов з‑під залежності
кн. Федо­ра Любар­то­ви­ча. Збе­ре­гла­ся корот­ка, але вель­ми про­мо­ви­ста гра­мо­та кн. Ф. Острозь­ко­му від імені “кня­зя вели­ко­го Федо­ра (Любар­то­ви­ча. – С.Б.) з бра­том сво­им Лаза­ром и Семе­ном и з мат­кою сво­ею Оль­гою”, згід­но з якою вони зобов’язувалися “не всту­па­ти­ся в его отчи­ну и у его слу­жеб­ные, и по его живо­те што даст церк­вам и кому нышто дасть, нам в то не всту­па­ти­ся”. Федір, Лазар та Семен були дітьми кн. Любар­та від його дру­гої дру­жи­ни Оль­ги24. Біль­ше того, Федір Любар­то­вич прак­тич­но в той самий час був поз­бав­ле­ний вла­ди у Луць­ко­му князів­стві, а кн. Федір Острозь­кий став наміс­ни­ком луць­ким. П. Юр’єв наво­дить також індиві­ду­аль­ну гра­мо­ту кн. Федо­ра Любар­то­ви­ча при­близ­но того ж часу, зане­се­ну до луць­ких акто­вих книг (XLV. 610): “Се аз князь вел­кий Федор Любар­то­вич зна­е­мо чиним сим нашим листом: дались­мо кня­зю Федо­ру Дани­ле­ви­чу намест­ни­ча­ти у Остро­гу, а нам в его отчиз­ну не всту­па­ти­ся. А кто на тое посту­пит, тот уве­да­ет­ся с нами перед Богом и з его душею” 25.

В уряді “наміс­ни­ка в Луць­ку” він від сво­го та бра­та Михай­ла імені при­ніс при­ся­гу коро­леві Ягай­лу 22/23 трав­ня 1386 р. Федір зобов’язувався управ­ля­ти “как Богу любо, а оспо­да­ре­ви мое­му вели­ко­му коро­лю”, а також спо­ві­ща­ти гос­по­да­ря про всі почуті таєм­ни­ці (погані й доб­рі), вико­ну­ва­ти всі дору­чен­ня коро­ля, “все ми доб­рое мисли­ти… гос­по­да­ре­ви”; Федір кляв­ся ніко­му не пере­да­ва­ти й не зда­ва­ти Луць­ка без від­по­від­но­го нака­зу коро­ля. Наре­шті, він потвер­джу­вав таке: “А слу­ша­ти ми гос­по­да­ря сво­е­го вели­ко­го коро­ля во всем как ми пове­лит и боя­ти­ся его как Бога”26. Ана­льоґіч­ну з Длуґо­ше­вою відо­мість про намест­ни­че­ство луць­ке Федо­ра дає ще одна гра­мо­та: се запись Федо­ра острозь­ко­го з тої наго­ди, що Ягай­ло, як він каже, „дал ми намЂст­ни­ча­ти у Луць­ску”. Гра­мо­та ця дати не має. Її зви­чай­но кла­дуть на час по відібран­ню Луць­ка від Любар­то­ви­ча — перед надан­нєм його Вито­вто­ви 27.

У при­вілеї нада­но­му коро­лем Ягай­лом-Вла­ди­сла­вом та його бра­том кн. Віто­втом кн. Федо­ру Дани­ло­ви­чу Острозь­ко­му 4 листо­па­да 1386 р., вида­но­му в Луць­ку, Федо­ро­ві надаєть­ся Острог із воло­стю, Коре­ць, Заслав, Хла­по­тин, Іва­нин, Кре­сто­ви­чі, Красне та Кру­пу на віч­ність за його влас­ні та “пред­ків його князів Острозь­ких” заслу­ги та з умо­вою війсь­ко­вої служ­би Короні на тих самих заса­дах, на кот­рих він слу­жив кн. Любар­ту28. 1387, октяб­ря 12, и 1388, октяб­ря 10, вме­сте с дру­ги­ми бояра­ми и кня­зья­ми дает коро­лю в Луц­ке поруч­ную запись по Олехне Димит­ро­ви­че. Пер­шо­рядне ста­но­ви­ще кн. Федо­ра Острозь­ко­го з‑поміж інших волинсь­ких і зага­лом русь­ких князів вияв­ляє пору­чи­тель­на гра­мо­та цілої групи русь­кої еліти на ім’я коро­ля Вла­ди­сла­ва щодо вір­ної служ­би йому тако­го собі Олех­на (10 листо­па­да 1388 р.). Імен­ний ряд пору­чи­телів роз­по­чи­нає кн. Федір Дани­ло­вич, затим ідуть кн. Роман Федо­ро­вич, кн. Семен Іва­но­вич, кн. Олек­сандр Чет­вер­тинсь­кий, Іван Несвізь­кий та ін. 29. 1388 июня 24, вое­во­да луць­кий, сви­де­тель­ство­вал в Луц­ке в при­ви­лее Вито­вта литов­ским евре­ям30. 1388, июля 1, вое­во­да Луцкий.

У при­вілеї від 18 груд­ня 1390 р., нада­но­му Федо­ру Дани­ло­ви­чу Ягай­лом за заслу­ги в обо­роні Віль­на від хре­сто­нос­ців на чолі з Конра­дом Вал­ле­н­ро­де, яких при­вів Віто­вт про­ти Ягай­ло­во­го наміс­ни­ка Скир­гай­ла, він титу­ло­ва­ний кня­зем на Острозі, Заславі та Бро­до­ві31. 4 листо­па­да 1393 р. коро­ле­ва Ядві­га під­твер­ди­ла пра­во Федо­ра на володін­ня вот­чи­ною за умо­ви такої ж вір­ної служ­би, яку він ніс кн. Любар­то­ві32.

Піс­ля зами­рен­ня дво­юрід­них братів Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла Оль­гер­до­ви­ча і віто­вта Кей­с­ту­то­ви­чі, саме вели­кий князь Віто­вт 3 лип­ня 1396 р. (а не 1390 р., як зазна­че­но в ран­ній пуб­ліка­ції та й побу­тує понині) у Луць­ку під­твер­див усі володін­ня кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча: “запи­су­ем и запи­са­ли есмо кня­зю Федо­ру Дани­ле­ви­чу Острог, как и отец его дер­жал, из селы и зо всим, што к тому при­слу­ша­ет, как при отцы его было. Так­же што при­да­ли есмо кня­зю Федо­ру село Бро­дов, а так­же Радо­сел­ки, Радо­го­ща, Межи­ре­чье, Дья­ков, так­же Сви­що­во ис при­сел­ки: Озе­ря­ны, Город­ни­ца, два Став­ки. А то все пер­во выпи­сан­ное дер­жа­ти кня­зю Федо­ру веч­но, непо­руш­но, никим же, и до его живо­та, а по его живо­те жоне и детем его у веки”33. Як бачи­мо, до бать­ківсь­кої вот­чи­ни від­не­се­ний лише Острог із воло­стю, а всі інші перелі­чені маєт­ки були надані кн. Федо­ру та його родині Віто­втом, що засвід­чує слу­жеб­ну пози­цію кня­зя на Острозі щодо вели­ко­го литовсь­ко­го кня­зя, а від­так його неод­но­значне став­лен­ня до Ягай­ла у час про­ти­сто­ян­ня з Віто­втом. І ще одна ціка­ва деталь: остан­ня фра­за доку­мен­та зву­чить так: “Праві­ла велікая кнегіня”.

Востан­нє кн. Федір Дани­ло­вич на загаль­но­дер­жав­но­му рів­ні зга­дуєть­ся в акті
при­ся­ги Віто­вта перед Ягай­лом та пана­ми польсь­ки­ми і литовсь­ки­ми у черв­ні 1403 р. в Люб­ліні. Острозь­кий висту­пає як пер­ший сві­док з чис­ла світсь­ких осіб (одра­зу піс­ля єпис­ко­па­ту)34, а зна­чить він таки віді­гра­вав пер­шо­ряд­ну роль при дворі Вітовта.

∞, ..... ..... ..... .

КНЯЗЬ МИХА­ИЛ ДАНИ­ЛО­ВИЧ († 12.08.1399)

Князь холмсь­кий [?] (1383–1387). ок. 1387–1388 с бра­том Федо­ром дают коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягел­ло вер­но­под­дан­ни­че­скую запись;погиб 12.08.1399 года в бит­ве на реке Ворскле.

КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ (+ 12.08.1399)

погиб 12.08.1399 года в бит­ве на реке Ворскле.

КЖ...... ДАНИ­ЛОВ­НА ОСТРОЗЬКА

∞, ЧУРИ­ЛО БРОДОВСЬКИЙ.

КНЯЖ­НА АНА­СТА­СИЯ ДАНИ­ЛОВ­НА ОСТРОЗЬКА

М., КН. ИВАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ГЛИНСКИЙ.

V генерація

КН. ВАСИ­ЛІЙ КРАС­НИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ..., 1430, 1448, † 1448/20.8.1450)

наміс­ник турівсь­кий, син луць­ко­го наміс­ни­ка, кня­зя Федо­ра Дани­ло­ви­ча, брат Федь­ка (Фри­де­ри­ка) Острозь­ких. Василь Федо­ро­вич отри­мав від вели­ко­го кня­зя також уряд наміс­ни­ка турівського.

Близь­ко 1430 р. Віто­вта оже­нив його на своїй роди­ч­ці – кн. Ган­ці (пле­мін­ни­ці, а мож­ли­во, донь­ці кн. Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча або кн. Іва­на Ямон­то­ви­ча-Під­бе­ре­зинсь­ко­го), в посаг за якою надав шість сіл на Волині – Ново­став­ці, Іллін, Бош­ков­ці, Коб­лин, Орлів­ка, Ступне. Опис архіву Острозь­ких 1627 р. засвід­чує наяв­ність автен­тич­но­го надав­чо­го ліста Віто­вта, вида­но­го у Ново­груд­ку з датою 6938 (тоб­то 1430 р.) на пер­га­мені з при­віс­ною печат­кою35. Копія цьо­го ліста з Біб­ліо­те­ки Красіньських
також має дату 1430 р. “в сере­ду по Матері Божій”36. При цьо­му у при­вілеї на ім’я кня­гині Ган­ки Віто­вт писав, що всі ці надан­ня нале­жать їй навіч­но, Ган­ка може їх дару­ва­ти, про­да­ти і т. п. (отже, надан­ня навряд чи було віном)37. Окрім того, ніде в тексті доку­мен­ту Ган­ка не назва­на донь­кою Віто­вта чи будь-кого іншо­го. Однак насто­ро­жує фра­за при­вілею: “Ми вели­кий князь Вітовт...записали єсь­мо кня­гині Ган­ці, колі далі єсмо за кня­зя Васі­ля Остроз­ско­го”38. Отже, кня­ги­ню вида­вав заміж сам Віто­вт, що може все ж засвід­чу­ва­ти їхню крев­ну спорід­неність (Віто­вт не назва­ний опіку­ном, а тому його офі­ційне опікун­ство за запо­вітом над яко­юсь княж­ною з васаль­но­го роду виклю­чаєть­ся). Окрім того, остан­ньою фра­зою ліста було: “Праві­ла велікая кне­гі­ня”, тоб­то Анна. архіві Сан­гуш­ків зберіг­ся віно­вий запис Острозь­ко­го дру­жині Анні (!), дато­ва­ний 1430 р. Мож­ли­во, цей запис все ж пере­бу­ває у зв’язку із надан­ням 18 серп­ня 1430 р. Віто­втом назва­них маєт­ків Ган­ці (від­по­від­ник Анни, але не Агафії=Гапки) і кн. Васи­лю (тоді щось із них було пере­да­но Васи­лю як віно, а щось у роз­по­ряд­жен­ня самої кня­гині; це дру­ге “щось” – імо­вір­но, Ново­став­ці та Ілліне, які 2 трав­ня 1461 р. Ган­ка пере­да­ла донь­ці Агри­пині за паном Іва­ном Гой­це­ви­чем як віно­ве – “моих осо­бых два села, кото­рые мне князь вели­кий Вито­вт дал, дав­ши ми замуж, – Ново­став­цы и Ильин, то не есть отчиз­на мужа мое­го, а ни детей моих, но то мне дал он гос­по­дарь мой князь вели­кий Вито­вт особ­но”. При цьо­му записі був при­сут­ній в числі інших достой­ни­ків син кня­гині кн. Юрій Васи­льо­вич Острозь­кий. Опис архіву Острозь­ких 1627 р. засвід­чує автен­тич­ність дар­чої 1461 р., напи­са­ної на пер­га­мені з при­віс­ною печат­кою39. “Кня­ги­ня Васи­ле­ва Острож­ская” була жива ще в 1465 р., коли суди­ла­ся з Іваш­ком Кале­ни­ко­ви­чем за села Кор­ни­цю і Шель­вів у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті40.

Він був серед тих русь­ких князів, які піс­ля смер­ті Віто­вта під­т­ри­ма­ли кн. Свид­ри­гай­ла у бороть­бі за вели­кок­нязівсь­кий пре­стол. В 1431 упо­ми­на­ет­ся в Вильне при избра­нии Свид­ри­гай­ла. Тра­ди­цій­но вва­жаєть­ся, що під Ошмя­на­ми (8 груд­ня 1432 р.) Василь Острозь­кий потра­пив у полон до про­тив­ни­ка Свид­ри­гай­ла кн. Жиги­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча й був звіль­не­ний з ув’язнення лише по смер­ті цьо­го вели­ко­го кня­зя (1440 р.)41. Затим кн. Василь Острозь­кий став близь­ким до дво­ру вели­ко­го кня­зя Кази­мі­ра IV Яге­лон­чи­ка та в 1446 р. актив­но під­т­ри­мав його обран­ня польсь­ким коро­лем, очо­лив­ши посоль­ство на Пйотр­ковсь­кий сейм (згід­но з Длу­го­шем й Нєсе­ць­ким, Острозь­кий, нав­па­ки, відра­джу­вав Кази­мі­ра прий­ма­ти польсь­ку коро­ну та погро­жу­вав відо­кре­ми­ти від Поль­щі Волинь і Поділ­ля, що вель­ми сум­нів­но42).

В описі острозь­ко­го архіву 1627 р. зна­чить­ся ліст Кази­мі­ра IV Васи­лю Острозь­ко­му про при­єд­нан­ня кня­жо­го Кор­ця до Кре­ме­не­ць­ко­го повіту доти, доки буде при­зна­че­ний у Кре­ме­не­ць ста­ро­ста, тоді й Коре­ць повер­нуть Острозь­ко­му (ано­та­ція в описі архіву не впов­ні зро­зу­мі­ла; згід­но з ано­та­цією в пуб­ліка­ції архіву Сан­гуш­ків, йшло­ся про мож­ливість повер­нен­ня Кор­ця, коли князь стане ста­ро­стою луць­ким, а в ано­та­ції копії з Біб­ліо­те­ки Красіньсь­ких ішло­ся про надан­ня Кази­міром Васи­лю Острозь­ко­му при­вілею на Коре­ць)43. Цей при­вілей, дато­ва­ний верес­нем 1442 р., інтер­пре­туєть­ся як бажан­ня Кази­мі­ра отри­ма­ти пря­ме гео­гра­фічне від­но­шен­ня до Кре­ме­неч­чи­ни та поса­ди­ти там сво­го наміс­ни­ка на про­ти­ва­гу Свид­ри­гай­лу. Але Свид­ри­гай­ло актом 9 листо­па­да 1443 нака­зав боярам коре­ць­ким засвід­чи­ти служ­бу сво­му став­ле­ни­ку Васи­лю Олек­сан­дро­ви­чу, так як він засвід­чив бать­ку Олек­сан­дру. Так Коре­ць потра­пив до рук князів, які ста­ли писа­тись Коре­ць­ки­ми. Окрім того, Кази­мір вина­го­род­жу­вав Васи­ля турівсь­ким наміс­ниц­твом. І хоча Острозь­кий так і не отри­мав Коре­ць, Кази­мір ком­пен­су­вав йому це дво­ру Оста­шин з 30-ма служ­бо­ви­ми бояра­ми в Ново­грудсь­кій зем­лі (1446 р.) та кіль­ко­ма маєт­ка­ми в Луць­ко­му повіті (Лопа­тин, Красне, Тро­стя­не­ць, 1450).44.

1447, янва­ря 29, был в сви­те Свид­ри­гай­ла при коро­на­ции Кази­ми­ра. Востан­нє Василь Федо­ро­вич офі­цій­но зга­дуєть­ся в 1448 р., коли він був чле­ном посоль­ства від ВКЛ у пере­го­во­рах з поля­ка­ми в Люб­ліні сто­сов­но від­но­син двох країн та під­твер­джен­ня належ­но­сті Волині та Поділ­ля до ВКЛ45. 20 серп­ня 1450 1450 р. кн. Васи­ля вже не було серед живих, оскіль­ки супереч­ку із сусі­да­ми за маєт­ки 20 серп­ня вела його вдо­ва (за інши­ми дани­ми, він помер 1453 р.)46. Князь був похо­ва­ний у Бого­яв­ленсь­кій церкві. Вва­жаєть­ся, що під час ново­го будів­ництва собо­ру кн. Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем остан­ній переніс прах сво­го діда в Києво-Печерсь­кий мона­стир, до міс­ця похо­ван­ня пра­ді­да, але над­гро­бок зали­шив у Бого­яв­ленсь­ко­му соборі.

Василь Федо­ро­вич піс­ля татарсь­ко­го напа­ду й спа­лен­ня Остро­га у 1443 р. під­твер­див ста­ре бать­ко­ве надан­ня доміні­кансь­ко­му мона­сти­рю (косте­лу) Воз­несін­ня Діви Марії: “иже отец мой князь Федоръ ста­вил цер­ков Мат­ку Божею на кля­штор тому зако­ну свя­то­го Доми­ни­ка, а так­же запи­сал былъ и дал запис кня­зю Яну мни­ху Чеху, и азъ теж запи­сую тую цер­ков на кля­шторъ по отца сво­е­го запи­са­ню ... . А по сему запи­са­ню нена­до­бе всту­па­ти­ся свет­ским попом в тот кля­штур, лише мни­хом”47. На почат­ку 1620‑х років парох острозь­ко­го косте­лу Вой­цех Віт­ковсь­кий, ство­рю­ю­чи “Хроніку Острозь­ко­го фар­но­го косте­лу”, кори­сту­вав­ся доку­мен­та­ми архіву Острозь­ких і так само циту­вав акт Васи­ля Федо­ро­ви­ча, який був під­твер­дже­ний на бажан­ня Беа­ти Косте­ле­ць­кої Жиги­мон­том ІІ Авгу­стом 29 верес­ня 1544 р.48.

Ж., ГАН­КА ... ... (* ..., 1430, 1465, † ...), про­ис­хож­де­ние неиз­вест­но. Істо­ри­ки вка­зу­ють що то була донь­ка кн. Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча або кн. Іва­на Ямонтовича-Підберезького.

КН. ДАШ­КО ФЕДО­РО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ..., 1412, 1420, † ...)

Відо­мий як при­хиль­ник кн. Свид­ри­гай­ла й про­тив­ник Віто­вта. Воз­мож­но, князь Даш­ко Смо­лен­ский упо­ми­на­ет­ся в рас­ход­ных кни­гах дво­ра Ягай­ло под 1412 г. есть запись дани­ны неким кня­зьям Мит­ку и Даш­ку (Mithkoni et Daskoni ducis), хотя, не исклю­че­ны и дру­гие вари­ан­ты отождествления.

1418, апре­ля 21, в Вели­кий чет­верг вме­сте с кня­зем Алек­сан­дром Носом осво­бож­да­ют Свид­ри­гай­ла, заклю­чен­но­го Вито­втом в Кре­мен­це, а 1420 року їздив як його посол до Ордену.

КН. АНДРУШ­КО ФЕДО­РО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ..., 1431, 1436, † ...)

вас­сал кор. Вла­ди­сла­ва Вар­нен­чи­ка, син кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча Острозького.

У 1431 вме­сте с дру­ги­ми кня­зья­ми дает коро­лю пору­чи­тель­ство за литов­ских плен­ни­ков – Пет­ра Гаштоль­да, Про­та­сия Коро­ву, Ста­ни­сла­ва и Перш­ке. 10 Czerwca 1436 r. w Krakowie król Wła­dysław Warneńczyk, «consideratis multiplicium meritorum studiosis obsequiis preclari principis ducis Andruschkonis de Ostrog, quibus se nobis promptum exhibuit in serviciis Maiestatis nostre et paratum», надає йому 100 гри­вен із дро­го­би­ць­ких соля­них жуп упро­до­вж чоти­рьох років49.

Має­мо ліст кн. Андрія (Андруш­ка) Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го, сина кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча, ано­то­ва­ний в описі архіву Острозь­ких 1627 р, яким він пози­чив 100 гри­вень у “бра­та сво­го пана Чури­ла, під­ко­морія гали­ць­ко­го” під заста­ву с. Тучап у Горо­денсь­ко­му повіті до вику­пу50. Чури­ло міг бути спорід­не­ний з Острозь­ки­ми через матір, тоб­то сест­ру Федо­ра, яка вий­ш­ла заміж за яко­гось пана, а це, своєю чер­гою, запе­ре­чує шлюб само­го Федо­ра з донь­кою Чури­ла. Оскіль­ки оби­д­ва доку­мен­ти, пов’язані з Чури­лом, збе­рег­ли­ся в одно­му й тому само­му архіві Острозь­ких, ми схи­ляє­мо­ся до ото­тож­нен­ня Чури­ла Бродівсь­ко­го і гали­ць­ко­го під­ко­морія Чури­ла. Хоч, з іншо­го боку, хро­но­ло­гіч­но це малой­мо­вір­но; в тако­му разі дове­деть­ся все ж гово­ри­ти про двох, але спорід­не­них Чури­лів: тоб­то Чури­ла та його сина, теж Чури­ла, мати ж остан­ньо­го – дру­га дру­жи­на Чури­ла І‑го й сест­ра Федора.

КЖ. АННА-ФЕДО­РА ФЕДОРІВ­НА ОСТРОЗЬКА

∞, ЯЦКО СПИТ­КО­ВИЧ З МЕЛЬШТИНА.

КЖ. АНА­СТА­СИЯ ФЕДОРОВНА

Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.314, 317).

∞, КН. IВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ ПУТЯТИЧ-ДРУЦЬКИЙ.

КН. ФЕДІР-ФРИ­ДЕ­РИК ФЕДО­РО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* ..., 1438, 1459, † ...)

вас­сал Вла­ди­сла­ва ІІІ, син (мож­ли­во) кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча Острозького.

Сохра­ни­лось прак­ти­че­ски бес­спор­ное сви­де­тель­ство при­над­леж­но­сти кня­зя Фри­дри­ха к дина­стии волын­ских Острож­ских. В 1438 г., 4 черв­ня, он выдал поль­ско­му коро­лю Вла­ди­сла­ву рас­пис­ку с печа­тью, на кото­рой ясно виден герб кня­зей Острожских19. Зміст зоб­ра­жен­ня на печат­ці зна­ме­ни­то­го учас­ни­ка гуситсь­ких війн Фри­де­ри­ка Федо­ро­ви­ча милістю Божою кня­зя Русі та Остро­га («Fredericus dei gracia dux Russie alias Ostroch») 1438 р. Печат­ка з дов­ко­ло­вим напи­сом: «* s * du fredericus de ostrog», має в своє­му полі готич­ний щит іспансь­кої гераль­дич­ної фор­ми, на яко­му розта­шо­ва­но знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­мі­ся­ців, що лежать рога­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою. 51. В доку­мен­тах к основ­но­му титу­лу Фри­дри­ха ино­гда добав­ля­ет­ся назва­ние вла­де­ний, кото­рые он в дан­ный момент кон­тро­ли­ро­вал или кото­рые нахо­ди­лись у него в дер­жа­нии, напри­мер, «Фри­дрих, божьей мило­стью князь из Руси, пан на Весе­ли», «dux de Silina» и др.. 52

Мно­го неяс­но­стей свя­за­но с обсто­я­тель­ства­ми и моти­ва­ми появ­ле­ния Фри­дри­ха Острож­ско­го в Чехии. Як пока­зу­ють доку­мен­ти Литовсь­кої Мет­ри­ки, Фре­дерік про­до­в­жу­вав слу­жи­ти й Вла­ди­сла­ву ІІІ: 1438 роком дату­ють­ся під­пи­сані ним звіти за отри­мані гро­ші53. Длу­гош пишет, что он дол­гое вре­мя жил там (в Чехии — С.Б.), пере­няв «образ жиз­ни, язык и обы­чаи чеш­ские». При этом вряд ли сле­ду­ет осо­бен­но дове­рять утвер­жде­нию о том, что Фри­дрих бежал с роди­ны из-за «раз­ных преступлений»23. Хоро­шо извест­но, что труд Я. Длу­го­ша, при всех сво­их досто­ин­ствах, во мно­гих слу­ча­ях отли­ча­ет­ся пред­взя­то­стью и необъ­ек­тив­но­стью, пере­хо­дя­щей в нена­висть ко все­му «гусит­ско­му». В тогдаш­ней като­ли­че­ской Евро­пе сло­жил­ся нега­тив­ный сте­рео­тип «чеш­ско­го ере­ти­ка-гуси­та», в кото­ром замет­ное место при­над­ле­жа­ло и пред­став­ле­нию о том, что гусит­ская Чехия ста­ла убе­жи­щем все­воз­мож­ных кри­ми­наль­ных элементов24. Думаю, что у Фри­дри­ха мог­ла быть более серьез­ная и реаль­ная моти­ва­ция, свя­зан­ная, напри­мер, со спе­ци­фи­кой наслед­ствен­но­го пра­ва в рус­ских зем­лях Лит­вы и Поль­ши. Утра­тив в силу тех или иных при­чин пра­во насле­до­ва­ния, князь ста­но­вил­ся «изго­ем». Князь-изгой пол­но­стью выпа­дал из систе­мы струк­ту­ри­ро­ван­но­го обще­ства, что озна­ча­ло для него лич­ную катастрофу25. Не исклю­че­но, что имен­но поэто­му Фри­дрих не фигу­ри­ру­ет в гене­а­ло­гии Острож­ских. Обще­при­ня­то, что Фри­дрих Острож­ский при­был в Чехию вме­сте с кня­зем Зиг­мун­дом Кори­бу­том (име­ет­ся в виду вто­рой пери­од его актив­ной дея­тель­но­сти в стране 1424–1427 гг.)27 Одна­ко источ­ни­ки прак­ти­че­ски не дают све­де­ний о них и их сотруд­ни­че­стве. Дея­тель­ность Кори­бу­та в гусит­ской Чехии по пре­иму­ще­ству свя­за­на с Пра­гой, а Фри­дри­ха – с ради­каль­ны­ми брат­ства­ми. Фри­дрих Острож­ский не имел отно­ше­ния к клю­че­вым для Сигиз­мун­да Кори­бу­та собы­ти­ям. Сохра­ни­лось, прав­да, не совсем ясное упо­ми­на­ние в пись­ме Аль­брех­та Австрий­ско­го к поль­ско­му коро­лю от 1428 г. о том, что «Зиг­мунд и Фри­дрих, кня­зья литов­ские», объ­еди­ни­лись с чеш­ски­ми ере­ти­ка­ми и вновь укре­пи­лись в неко­то­рых местеч­ках по сосед­ству с марк­граф­ством моравским32. Весь­ма спе­ци­фи­че­ские отно­ше­ния Фри­дри­ха из Остро­га с коро­лем Сигиз­мун­дом Люк­сем­бур­гом и его окру­же­ни­ем, дают неко­то­рые осно­ва­ния гово­рить о воз­мож­но­сти его появ­ле­ния в Чехии через Гали­цию и Чер­вон­ную Русь, где у вен­гер­ских коро­лей были вполне кон­крет­ные интересы33.

Пер­вое досто­вер­ное упо­ми­на­ние о нем в чеш­ских источ­ни­ках отно­сит­ся к 1424 г. и содер­жит­ся в город­ской кни­ге Чеш­ско­го Бро­да. Фри­дрих Острож­ский мог быть неко­то­рое вре­мя гет­ма­ном в этом горо­де или в при­над­ле­жав­шем к сирот­ско­му брат­ству Чаславе34.

В южно-морав­ском горо­де Бржец­ла­ве в 1426 г. сто­ял гусит­ский гар­ни­зон, кото­рый в авгу­сте был оса­жден австрий­ским эрц­гер­цо­гом Аль­брех­том Габс­бур­гом. Табо­ри­ты Про­ко­па Голо­го в нояб­ре это­го года при­шли на помощь оса­жден­ным, а затем пере­нес­ли воен­ные дей­ствия на тер­ри­то­рию Австрии35 . При этом в источ­ни­ках Фри­дрих Острож­ский упо­ми­на­ет­ся в каче­стве одно­го из гет­ма­нов бржец­лав­ско­го гар­ни­зо­на наря­ду с извест­ным табо­рит­ским свя­щен­ни­ком Бед­р­жи­хом из Стражнице36. Но в зна­ме­ни­той «Песне о бит­ве при Усти» (Pìseň o bitvě před Ústìm) так­же гово­рит­ся, что «князь Фри­дрих Рус­ский» был актив­ным участ­ни­ком это­го сра­же­ния в июне 1426 года37 . Ряд иссле­до­ва­те­лей, исхо­дя из это­го, совер­шен­но логич­но пола­га­ли, что Фри­дрих не мог нахо­дить­ся в Бржец­ла­ве до бит­вы у Усти над Лабем, а, ско­рее все­го, при­шел поз­же вме­сте с табо­ри­та­ми и был назна­чен на гет­ман­скую долж­ность непо­сред­ствен­но Про­ко­пом Голым 38. Одна­ко весь­ма убе­ди­тель­ная гипо­те­за П. Чор­нея о позд­нем про­ис­хож­де­нии «Пес­ни» (в послед­ней тре­ти XVI в.) ста­вит под сомне­ние ее досто­вер­ность как исто­ри­че­ско­го источ­ни­ка, в том чис­ле и кон­крет­ные име­на участ­ни­ков бит­вы, кото­ры­ми изоби­лу­ет этот памят­ник и кото­рые боль­ше соот­вет­ству­ют поли­ти­че­ским реа­ли­ям пери­о­да борь­бы за «Чеш­скую кон­фес­сию», чем эпо­хе гусит­ской революции39. Если, таким обра­зом, един­ствен­ное сви­де­тель­ство об уча­сти Фри­дри­ха Острож­ско­го в бит­ве при Усти утра­чи­ва­ет репре­зен­та­тив­ность, сле­до­ва­тель­но он вполне мог нахо­дить­ся в Бржец­ла­ве уже с момен­та его захва­та гуси­та­ми (нача­ло 1426 г.). Фри­дрих вме­сте с Бед­р­жи­хом из Страж­ни­це при­ни­мал уча­стие в тай­ных кон­так­тах с зем­ским мар­ша­лом Ниж­ней Австрии гра­фом фон Майс­сау, кото­рые нача­лись еще до взя­тия Бржец­ла­ва гусит­ски­ми вой­ска­ми и спо­соб­ство­ва­ли неуда­че опе­ра­ций Аль­брех­та Габс­бург­ско­го в Мора­вии. В 1427 г. Аль­брехт пре­дал мар­ша­ла суду по обви­не­нию в тай­ном сго­во­ре и пособ­ни­че­стве Бед­р­жи­ху из Страж­ни­це и Фри­дри­ху из Остро­га. Сохра­ни­лось сви­де­тель­ство о том, что оба гусит­ских гет­ма­на были крайне обес­по­ко­е­ны аре­стом маршала40 . При­ме­ча­тель­но так­же, что в пери­од гет­ман­ства Фри­дри­ха Острож­ско­го все окрест­но­сти Бржец­ла­ва и даже неко­то­рые ниж­не­ав­стрий­ские зем­ли были охва­че­ны систе­мой так назы­ва­е­мых «holdů», кото­рая дава­ла доста­точ­ные финан­со­вые сред­ства на содер­жа­ние бржец­лав­ско­го гарнизона41 . Вес­ной 1428 г. Фри­дрих еще был гет­ма­ном в Бржец­ла­ве и при­ни­мал актив­ное уча­стие в похо­де гусит­ских войск в Сло­ва­кию и Силе­зию, явля­ясь одним из «стар­ших войск табор­ских и сирот­ских». В этом каче­стве он под­пи­сы­ва­ет как «Fredericus dei gracia dux Russie alias Ostroch» охран­ную гра­мо­ту, выдан­ную пред­ста­ви­те­лям горо­да Мюн­стер­бер­га 22 мар­та 1428 года42 . Одна­ко вско­ре князь рез­ко меня­ет ори­ен­та­цию и ока­зы­ва­ет­ся на служ­бе у коро­ля Сигизмунда.

Соглас­но сохра­нив­шим­ся запи­сям в одном из коро­лев­ских реги­стров в 1428 г. Фри­дрих Острож­ский полу­ча­ет в залог от коро­ля пан­ство Весе­ли над Мора­вой: «… замок и местеч­ко Весе­ли… в Мора­вии запи­са­но и зало­же­но за 4000 вен­гер­ских золо­тых кня­зю Фри­дри­ху из Руси» 43 . В бра­ти­слав­ском архи­ве име­ет­ся сви­де­тель­ство от 5 октяб­ря 1429 г. (по дати­ров­ке В. Хало­упец­ко­го), выдан­ное лич­но кня­зем, в кото­ром он име­ну­ет себя «Фри­дрих, божьей мило­стью князь из Руси, пан на Весе­ли» 44 . Види­мо, при­бли­зи­тель­но в это вре­мя он полу­чил в дер­жа­ние так­же и морав­ский Острог от Сти­бо­ра из Сти­бо­риц (млад­ше­го), круп­но­го вен­гер­ско­го маг­на­та и при­бли­жен­но­го Сигиз­мун­да Люк­сем­бур­ско­го, кото­ро­му была пору­че­на обо­ро­на севе­ро-запад­ных гра­ниц Венгрии45 . Во вся­ком слу­чае, из заве­ща­ния Сти­бо­ра от 4 сен­тяб­ря 1431 г. сле­ду­ет, что к этой дате Острог уже нахо­дил­ся в рас­по­ря­же­нии кня­зя Фри­дри­ха: «А так­же наш замок Ост­ров на Мора­ве, кото­рый дер­жит от нас князь Фри­дрих из Руси... Рав­ным обра­зом этот князь Фри­дрих име­ет от нас в зало­ге местеч­ко Бзе­нец с обя­за­тель­ства­ми на тыся­чу золо­тых...» 46 . При этом Фри­дрих из Остро­га отнюдь не наме­ре­вал­ся вести жизнь сель­ско­го поме­щи­ка и в нояб­ре 1429 г. напал на гусит­ский гар­ни­зон в Угер­ском Бро­де, кото­рый спас­ся лишь бла­го­да­ря свое­вре­мен­ной помо­щи морав­ских гуси­тов во гла­ве с Яном Товачевским47 . Затем он появ­ля­ет­ся в Бра­ти­сла­ве в непо­сред­ствен­ном окру­же­нии коро­ля Вен­грии. Извест­но, что 6 янва­ря 1430 г. он при­сут­ство­вал при кон­фир­ма­ции одной из гра­мот Сигизмунда48.

Вес­ной 1430 г. поле­вые вой­ска сирот, пред­при­няв­шие поход в запад­ную Сло­ва­кию, попа­ли в очень слож­ную ситу­а­цию. Во вре­мя затяж­ной бит­вы у Трна­вы, когда напря­же­ние достиг­ло пре­де­ла, вен­гер­ский отряд сумел про­бить­ся внутрь возо­во­го укреп­ле­ния, что поста­ви­ло гуси­тов на грань пора­же­ния. Сохра­ни­лось два сооб­ще­ния об этой бит­ве. Эбер­хард Вин­де­ке счи­та­ет, что этим отря­дом коман­до­вал Сти­бор из Сти­бо­риц, а в сооб­ще­нии кня­зя Конра­да Олеш­ниц­ко­го гово­рит­ся, что его воз­глав­лял князь Фри­дрих Острож­ский (Fridericus dux Russiae) 49 . В резуль­та­те мне­ния спе­ци­а­ли­стов раз­де­ли­лись. Б. Вар­сик боль­ше дове­ря­ет Конра­ду Олеш­ниц­ко­му и воз­да­ет долж­ное Фри­дри­ху из Остро­га, Ф.М. Бар­тош выхо­дит из поло­же­ния так, что пишет о сов­мест­ной ата­ке Сти­бо­ра и Фри­дри­ха, Д. Двор­жа­ко­ва ни сло­вом не упо­ми­на­ет о Фри­дри­хе и при­пи­сы­ва­ет все заслу­ги Сти­бо­ру из Сти­бо­риц, хотя ссы­ла­ет­ся имен­но на кни­гу Б. Вар­си­ка, а для Ф. Шма­ге­ла ситу­а­ция оста­ет­ся под боль­шим вопро­сом, посколь­ку за несколь­ко дней до это­го Фри­дрих Острож­ский яко­бы раз­гра­бил мона­стырь в Чен­сто­хо­ве и участ­во­вать в бит­ве у Трна­вы физи­че­ски не мог50 . Дей­стви­тель­но, от Чен­сто­хо­вы до Трна­вы око­ло 400 кило­мет­ров, бит­ва про­хо­ди­ла 23–28 апре­ля, а напа­де­ние на Чен­сто­хо­ву про­изо­шло 16 апре­ля 1430 г. При всем жела­нии, Фри­дрих не мог геро­и­че­ски сра­жать­ся с гуси­та­ми и прак­ти­че­ски одно­вре­мен­но гра­бить мона­стыр­ское доб­ро! Един­ствен­ное сви­де­тель­ство о его уча­стии в напа­де­нии на мона­стырь дает Длу­гош, кото­ро­му, на мой взгляд, не сле­ду­ет в дан­ном слу­чае осо­бен­но доверять51 . Он про­стран­но и с воз­му­ще­ни­ем повест­ву­ет об осквер­не­нии извест­но­го палом­ни­че­ско­го цен­тра, осо­бен­но чудо­твор­ной ико­ны Божьей Мате­ри рыца­ря­ми-раз­бой­ни­ка­ми из «чис­ла шлях­ты поль­ской», кото­рые стре­ми­лись сва­лить вину на табо­ри­тов, опе­ри­ро­вав­ших в это вре­мя в сосед­ней Силе­зии. Хро­нист с удо­вле­тво­ре­ни­ем отме­ча­ет, что боль­шин­ство участ­ни­ков зло­де­я­ния схва­че­но, а мно­гих уже постиг­ла божья кара. Назы­ва­ют­ся име­на гла­ва­рей – мало­из­вест­ных поль­ских дво­рян, кото­рых король Вла­ди­слав зато­чил в башне Кра­ков­ско­го зам­ка. А в заклю­че­ние – неожи­дан­ная крат­кая при­пис­ка: «а так­же князь Рус­ский Фри­дрих», кото­рая как-то не ложит­ся в кон­текст все­го пассажа.

В 1433 г. он сно­ва появ­ля­ет­ся в Сло­ва­кии, при­чем в каче­стве гет­ма­на табо­рит­ско­го гар­ни­зо­на в Жилине, где он име­ну­ет­ся «Fridericus dux de Sylina». Когда он вновь уста­но­вил союз­ни­че­ские отно­ше­ния с гуси­та­ми неиз­вест­но, но логи­ка собы­тий застав­ля­ет пред­по­ло­жить его уча­стие в круп­ней­шем похо­де табо­ри­тов на Спиш вес­ной 1433 г., хотя доку­мен­таль­ных под­твер­жде­ний это­му нет54 . Неуго­мон­ный князь про­явил актив­ность и в сво­ей новой роли. Он пред­при­нял тща­тель­но спла­ни­ро­ван­ную акцию сов­мест­но с гусит­ски­ми гар­ни­зо­на­ми в Тополь­ча­нах, Лика­ве и, веро­ят­но, Жилине55 , при­чи­нив нема­ло хло­пот поль­ско­му коро­лю Вла­ди­сла­ву Ягел­ло, кото­рый гото­вил­ся встре­тить пас­ху 1434 г. в Кра­ко­ве. Здесь его настиг­ла тре­вож­ная весть: князь Рус­ский Фри­дрих из Остро­га во гла­ве чеш­ско­го отря­да идет тай­ным похо­дом из Мора­вии, что­бы захва­тить воз­вы­шен­ность вбли­зи зам­ка Чор­штын на Дунай­це, укре­пить­ся там и совер­шать напа­де­ния на сло­вац­кие обла­сти Вен­гер­ско­го коро­лев­ства и Поль­шу. Пре­ста­ре­лый госу­дарь реа­ги­ро­вал на удив­ле­ние опе­ра­тив­но и реши­тель­но. В Страст­ную пят­ни­цу 26 мар­та 1434 г., несмот­ря на нена­стье, таю­щий снег и раз­лив­ши­е­ся реки, он сроч­но выслал про­тив него сво­их при­двор­ных рыца­рей, кото­рые вытес­ни­ли кня­зя с поль­ской территории56 . Но Фри­дрих не отка­зал­ся от сво­е­го замыс­ла и дви­нул­ся вверх по Вагу, стре­мясь таким обра­зом про­бить­ся к бога­тым спиш­ским горо­дам через Лип­тов. В пер­вой поло­вине апре­ля 1434 г. он захва­тил здесь стра­те­ги­че­ски важ­ный город Ружом­бе­рок и начал его укреп­лять, ожи­дая под­креп­ле­ния от гусит­ско­го гар­ни­зо­на в Тополь­ча­нах. По сохра­нив­шим­ся сви­де­тель­ствам его дей­ствия вызва­ли в Сло­ва­кии боль­шой пере­по­лох. Бра­ти­слав­ский капи­тан Юрай из Роз­га­не­виц в пись­ме к маги­стра­ту Пре­шпор­ка (Бра­ти­сла­вы) от 12 апре­ля 1434 г. бьет тре­во­гу и сооб­ща­ет о том, что гуси­ты уже про­ник­ли в Спиш! Жупан Мар­ма­рош­ской и Спиш­ской сто­лиц тре­бу­ет от горо­да Крем­ни­цы сроч­ной посыл­ки вой­ска про­тив кня­зя Фри­дри­ха, кото­рый укреп­ля­ет­ся в Ружом­бе­ро­ке (пись­мо от 19 апре­ля 1434 г.). Не оста­лась без­участ­ной и нахо­див­ша­я­ся в Бра­ти­сла­ве коро­ле­ва Бар­бо­ра, супру­га вен­гер­ско­го коро­ля и импе­ра­то­ра Свя­щен­ной рим­ской импе­рии Сигиз­мун­да Люк­сем­бург­ско­го. 30 апре­ля 1434 г. она направ­ля­ет посла­ние маги­стра­ту сво­е­го вен­но­го горо­да Крем­ни­цы, в кото­ром насто­я­тель­но тре­бу­ет собрать вой­ско и дви­гать­ся к Ружом­бе­ро­ку, посколь­ку «ере­ти­ки» из Тополь­чан соби­ра­ют­ся идти на помощь укре­пив­шим­ся там гуситам57 . В конеч­ном ито­ге коро­лев­ские вой­ска бло­ки­ро­ва­ли гусит­ский гар­ни­зон в Тополь­ча­нах, а Фри­дрих Острож­ский так и не смог про­ник­нуть на Спиш и был вытес­нен из Липтова58.

Име­ют­ся све­де­ния о его кон­флик­те с горо­жа­на­ми Остро­га, кото­рых князь рас­смат­ри­вал как сво­их под­дан­ных и обла­гал тяже­лы­ми повин­но­стя­ми. Жите­ли горо­да жало­ва­лись на него импе­ра­то­ру Сигиз­мун­ду, нахо­дя­ще­му­ся в Брно, кото­рый и под­твер­дил горо­жа­нам 10 авгу­ста 1435 г. неко­то­рые при­ви­ле­гии. В свою оче­редь и Фри­дрих, нако­нец, согла­сил­ся отме­нить неспра­вед­ли­вые повин­но­сти, о чем им была дана соот­вет­ству­ю­щая гра­мо­та 15 авгу­ста 1435 года59 . Стран­ная ситу­а­ция: Фри­дрих Острож­ский всту­па­ет в союз с гуси­та­ми, совер­ша­ет воен­ные похо­ды по обла­стям Вен­гер­ско­го коро­лев­ства и, затем воз­вра­ща­ет­ся в свои вла­де­ния, полу­чен­ные от Сигиз­мун­да и его сто­рон­ни­ков, и спо­кой­но поль­зу­ет­ся ими, при­чем импе­ра­то­ру об этом извест­но! Напри­мер, по отно­ше­нию к преж­не­му вла­дель­цу Остро­га пану Гаше­ку из Вальд­штей­на, сотруд­ни­чав­ше­му с праж­ски­ми гуси­та­ми, Сигиз­мунд не был столь толе­ран­тен. Наобо­рот, он предо­ста­вил Аль­брех­ту Габс­бур­гу все пол­но­мо­чия, что­бы отнять у Гаше­ка замок и город Острог любым способом60 . Воз­мож­но, объ­яс­не­ние сле­ду­ет искать в слож­ных пери­пе­ти­ях поли­ти­ки Сигиз­мун­да в кон­це 20‑х – сере­дине 30‑х гг. XV в., свя­зан­ных с поис­ка­ми ком­про­мис­са с гуси­та­ми, попыт­ка­ми при­влечь на свою сто­ро­ну вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Вито­вта и про­ти­во­по­ста­вить его Поль­ше, через кото­рую дей­ство­ва­ла пап­ская курия61? Види­мо, после смер­ти импе­ра­то­ра Фри­дрих Острож­ский посте­пен­но утра­тил или про­дал свои вла­де­ния в Моравии62. Во вся­ком слу­чае, его сле­ды вновь теряются.

В 1438 г. князь Фри­дрих Острож­ский вновь появ­ля­ет­ся в Поль­ше, где участ­ву­ет во внут­рен­ней борь­бе под­дер­жи­вая поль­ско­го маг­на­та Спы­те­ка из Мель­шты­на, извест­но­го сво­и­ми кон­так­та­ми с гуси­та­ми (Длу­гош сооб­ща­ет о их сов­мест­ном напа­де­нии на пан­ство Ушев)64 . В июне это­го же года со зна­чи­тель­ным отря­дом в 200 всад­ни­ков он при­ни­ма­ет уча­стие в похо­де поль­ской армии в Чехию для под­держ­ки кан­ди­да­ту­ры поль­ско­го прин­ца Кази­ми­ра на чеш­ский трон. 4 июля 1438 г. в Кра­ко­ве «Fredericus dux de Ostrorog» выдал поль­ско­му коро­лю Вла­ди­сла­ву рас­пис­ку в полу­че­нии пла­ты за уча­стие в этой неудав­шей­ся экспедиции65 . В кон­це 1438 г. Фри­дрих Острож­ский во гла­ве поль­ско­го отря­да опе­ри­ро­вал в Гемер­ской сто­ли­це (Сло­ва­кия), где захва­тил замок Геде и успеш­но защи­щал его до вес­ны сле­ду­ю­ще­го года66 . Нако­нец, вес­ной 1439 г. рус­ский князь имел отно­ше­ние к груп­пи­ров­ке быв­ших гусит­ских гет­ма­нов, дей­ство­вав­ших на морав­ско-сло­вац­ком погра­ни­чье про­тив Гас­па­ра Шли­ка, канц­ле­ра импе­ра­то­ра Сигиз­мун­да и вла­дель­ца голич­ско­го пан­ства в Сло­ва­кии. В част­но­сти, в пись­ме голич­ско­го­ка­сте­ля­на Гану­ша из Клук­са сооб­ща­ет­ся о том, что князь Фри­дрих «von Rausen» вме­сте с Виле­мом Пук­ли­цей рас­по­ла­га­ет 400 всад­ни­ка­ми с бое­вы­ми воза­ми и пушками67 . Это послед­нее изве­стие о Фри­дри­хе Острож­ском, если не счи­тать отда­лен­но­го эха: в 1460 г. сре­ди гет­ма­нов извест­но­го чеш­ско­го кон­до­тье­ра Мла­д­ва­не­ка, дей­ство­вав­ше­го в Австрии, упо­ми­на­ет­ся некий «Вац­лав, гер­цог Острож­ский из Руси» – воз­мож­но, сын или род­ствен­ник наше­го героя68.

21
22 Ladislav Hosák. Uherský Ostroh ve válkách husitských, Časopis společnosti přátel staroţitnostì československých v Praze XLIII, 1935. S. 28–29. Его мне­ние в свое вре­мя кри­ти­ко­вал Рудольф Урба­нек: Urbánek Rudolf. K historii doby Jiskrovy na Slovensku a ve východnì Moravě. Praha, 1940. S. 21–22.
23 Jan Długosz IV. S. 486.
24 Kras Paweł.Český kacìř-husita // Nodl Martin, Šmahel František (edd.). Člověk českého středověku. Praha, 2002. S. 266.
25 Вой­то­вич Леон­тій. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи (кіне­ць IX – поча­ток XVI ст.), 7.3, 7.8.
26 Там же.
27 Фло­ров­ский А.В. Чехи и восточ­ные сла­вяне. Т. I. С. 303; Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie s Slovensko. S. 48; Jerzy Grygiel. Życie a działność Zygmunta Korybutowicza. Studium z dziejów stosunków polsko-czeskich w pierwszej połowie XV wieku. Kraków, 1988. S. 91.
28 Тере­щен­ко Ю.I. Украї­на i Євро­пейсь­кий свiт. Київ, 1996. С. 301; Jiří Jurok. Husitské organizačnì struktury v Luţicìch a Slezsku, Časopis slezského zemského muzea, serie B, 45 – 1996. S. 104, 106; Idem: Moravský severovýchod v epoše husitské revoluce, Nový Jičìn 1998. S. 117.
29 Во вся­ком слу­чае, через гусит­ско­го кон­до­тье­ра поль­ско­го про­ис­хож­де­ния Добе­сла­ва Пуха­лу, с кото­рым оба тес­но сотруд­ни­ча­ли. См.: Jerzy Grygiel. Życie a działność Zygmunta Korybutowicza. S. 91, 105–106; František Šmahel. Husitská revoluce III. S. 202.
30 Jerzy Grygiel. Życie a działność Zygmunta Korybutowicza. Studium z dziejów stosunków polsko-czeskich w pierwszej połowie XV wieku. Kraków, 1988. Мне­ние И. Юро­ка о том, что после 1427 г. Фри­дрих вме­сте с Кори­бу­том нахо­дил­ся в Верх­ней Силе­зии, не нахо­дит под­твер­жде­ния в источ­ни­ках. См.: Jiří Jurok. Husitské organizačnì struktury v Luţicìch a Slezsku. S. 106; Moravský severovýchod v epoše husitské revoluce.
S. 123.
31 См. ниже. С. 14.
32 Monumenta medii aevi historica res gestas Polonia illustrantia II, Cod.epist.saec.XV, pars. I, Cracoviae
1876. S. 67, č. 69.
33 О воз­мож­но­сти более ран­них кон­так­тов Фри­дри­ха с чеш­ски­ми зем­ля­ми писал А.В. Фло­ров­ский: Чехи и восточ­ные сла­вяне. Т. I. С. 305.
34 Schulz Václav. Historické zprávy v nejstaršì knize m. Brodu Českého z l. 1421–1496, VKČSN 1899–6, s. 2, 6; см. так­же: Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. S. 47; František Šmahel. Husitská revoluce IV.S. 36, 174; Jiří Jurok. Moravštì husité, Slezsko a Slovensko // Jihlava a basilejská kompaktáta. Jihlava, 1992. S. 43. Рудольф Урба­нек так­же ссы­ла­ет­ся на пуб­ли­ка­цию источ­ни­ка В. Шуль­ца, но по неяс­ным при­чи­нам, пишет
о Часла­ве. См: Rudolf Urbánek. Lipany a konec polnìch vojsk. Praha, 1934. S. 30, 179, 199; On ţe. K historii doby Jiskrovy na Slovensku a ve východnì Moravě. S. 20–21.
35 Petr Čornej. Velké dějiny zemì Koruny české V. S. 466–467; František Šmahel. Husitská revoluce III. S. 182–183.
36 Kleine Klosterneuburger Chronik, Archiv für Österreichische Geschihte VII, 1851. S. 249–250; František Šmahel. Dějiny Tábora I/2, s. 626 гово­рит о нем как о табо­рит­ском гет­мане, а Rudolf Urbánek. K historii doby Jiskrovy na Slovensku a ve východnì Moravě. S. 23 и Jiří Jurok. Moravštì husité, Slezsko a Slovensko. S. 43, 45–47
счи­та­ют Фри­дри­ха пред­ста­ви­те­лем сирот.
37 Výbor z literatury české. Dìl druhý. Z počátku XV aţ ku konci XVI stoletì. Ed. K.J. Erben. Praha, 1868. S. 307.
38 Miroslav Svoboda. Břeclav za husitských válek. S. 143, 145; cм. так­же прим. 36.
39 Petr Čornej. Tajemstvì českých kronik Cesty ke kořenům husitské tradice. Druhé vydanì. Praha, 2003. S. 207–251, осо­бен­но с. 228–229. Не совсем понят­но, прав­да, появ­ле­ние име­ни Фри­дри­ха Острож­ско­го в доку­мен­те кон­ца XVI в.
40 Ladislav Hosák. Svědetstvì kronik o událostech na Břeclavsku za válek husitských // Vlastivedný sbornìk Břeclavska, 1934, č. 1, s. 4; Amedeo Molnár. Táborský kněz a hejtman – Bedřich ze Stráţnice // Na rozhranì věků. Cesty reformace. Praha, 1985. S. 29; Miroslav Svoboda. Břeclav za husitských vále. S. 142–143, 145; Augustin Neumann. K dějinám husitstvì na Moravě. Olomouc, 1939. S. 95–97.
41 Kleine Klosterneuburger Chronik, Archiv für Österreichische Geschihte VII, 1851. S. 249–250 («darnach sass zu lundenburg ein Herzog aus Reussen und alle die umb in sassen bey 6 meylen mussten im zins geben»). О систе­ме «голь­дов» см. так­же: Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. S. 216–218; Josef Válka. Dějiny Moravy 1. Brno, 1991. S. 138.
42 Colmar Grünhagen (ed.). Geschichtsquellen der Hussitenkriege, Scriptores rerum Silesiacarum VI. Breslau, 1871. № 81. S. 59; František Palacký. Urkundliche Beiträge zur Geschichte des Hussitenkrieges in den Jahren 1419–1436 I. Praha, 1873. S. 602.
43 August Sedláček. Zbytky register králův řìmských a českých z let 1361–1480. Praha, 1914. Č. 1006. S. 143.
44 Středověké listy ze Slovenska. S. 4.
45 См. спе­ци­аль­ное иссле­до­ва­ние о нем: Dvořáková D. Rytier a jeho kráľ. Stibor zo Stiborìc a Ţigmund Luxemburský. Sonda do ţivota stredovekého uhorského šľachtica s osobitným zreteľom na územie Slovenska. Budmerice, 2003.
46 Pramene k dejinám Slovenska a Slovákov V. Prvý cisár na uhorskom tone. Bratislava, 2001. S. 236.
47 František M. Bartoš. Zápisky v breviáři kněze Antocha z Přelouče z let 1422–1432, Časopis archivnì školy XII, 1934. S. 103, 107. При этом, как счи­тал А. Ной­манн, в его рас­по­ря­же­нии яко­бы нахо­ди­лась целая армия,
насчи­ты­вав­шая 7000 чело­век, что явля­ет­ся без­услов­ным пре­уве­ли­че­ни­ем. См.: Augustin Neumann. K dějinám husitstvì na Moravě. S. 110.
48 Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. S. 283.
49 Wilhelm Altmann (ed.) Eberhard Windeckes Denkwürdigkeiten zur Geschichte des Zeitalters Kaiser Sigismundus​.Berlin, 1893. S. 279–280; František Palacký. Urkundliche Beiträge zur Geschichte des Hussitenkrieges in den Jahren 1419–1436 II. S. 144 (Конрад Олешницкий).
50 Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. S. 46, 275, 310–311; František M. Bartoš. Husitská revoluce II. Vláda bratrstev a jejì pád 1426–1437. Praha, 1966. S. 72–73; Так же счи­та­ет и Miroslav Lysý. Husitské vpády. S. 420; Daniela Dvořáková. Rytier a jeho kráľ. Stibor zo Stiborìc a Ţigmund Luxemburský.
S. 380–381, 463; František Šmahel. Husitská revoluce III. S. 228, 389–390.
51 Jan Długosz IV. S. 369–370. Подроб­но об этом собы­тии см.: Antoni Prochaska. Napad husytów na Częstochowę w 1430 r., Kwartalnik historyczny, XXI, 1907. S. 309–320. Одна­ко кон­крет­но о Фри­дри­хе Острож­ском в этой ста­тье ниче­го ново­го не сообщается.
52 Petr Čornej. Velké dějiny zemì Koruny české V. S. 527–530; František Šmahel. Husitská revoluce III. S. 226–227; Jerzy Grygiel. Życie a działność Zygmunta Korybutowicza. S. 106–107; Jiří Jurok. Moravštì husité, Slezsko a Slovensko. S. 41–42. При этом утвер­жде­ние И. Юро­ка, что Добе­слав Пуха­ла и Зиг­мунд Кори­бут так­же участ­во­ва­ли в напа­де­нии на Чен­сто­хо­ву, не соот­вет­ству­ет действительности.
53 Так пред­по­ла­гал А.В. Фло­ров­ский. Чехи и восточ­ные сла­вяне. Т. I. С. 323.
54 Středověké listy ze Slovenska. S. 5; Marián Konečný. Prìspevky k chronológii a topografii husitskej výpravy na Spiš roku 1433, Husitský Tábor 5, 1982. S. 205; Jiří Jurok. Moravský severovýchod v epoše husitské revoluce.
S. 123. Суще­ству­ет мне­ние, что при­ме­ни­тель­но к Жилине нуж­но гово­рить не о посто­ян­ном гар­ни­зоне, а лишь о вре­мен­ном пре­бы­ва­нии гусит­ских войск: Miroslav Lysý. Vpády husitov a ich posádky. S. 647–648.
55 Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. S. 277; Miroslav Lysý. Vpády husitov a ich posádky. S. 646–648.
56 Jana Długosz IV. S. 486.
57 List ţupána Jana z Perìna см.: Archìv Mesta Kremnice. Fons 26. Fasc 1. № 9. Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. Bratislava, 1965. S. 126–127.
58 Ibid. S. 264–265.
59 Ladislav Hosák. Uherský Ostroh ve válkách husitských. S. 29; Rudolf Urbánek. K historii doby Jiskrovy na Slovensku a ve východnì Moravě. S. 21 (ори­ги­нал – в город­ском архи­ве Угер­ско­го Остро­га: Zprávy archivnì inspekce v Zemském Archivu v Brně 31 III, 1859).
60 August Sedláček. Zbytky register králův řìmských a českých z let 1361–1480. Č. 1245. S. 173.
61 См. об этом: František Kavka. Zikmundova politika let 1429–1434 a husitstvì, Husitský Tábor 8, 1985. S. 89–105; Idem. Poslednì Lucemburk na českém trůne. Praha, 1998. Kap. VII, VIII; Wilhelm Baum. Cìsař Zikmund. Kostnice, Hus a války proti Turkům. Praha, 1996. Kap. XVI; Julius Bartl. Ţigmund Luxemburský. Budmerice, 1996. S. 69–81.
62 В 1437 г. вла­дель­цем Весе­ли над Мора­вой явля­ет­ся уже Бла­жек из Боро­ти­на (Středověké listy ze Slovenska. S. 9–10). По мне­нию Р. Урба­не­ка, Острог Фри­дрих про­дал Рай­н­прех­ту фон Эбер­сдор­фу (K historii doby Jiskrovy na Slovensku a ve východnì Morav. S. 30).
63 František Palacký. Dějiny národu českého v Čechách a v Moravě III. Praha, 1939. S. 563.
64 Jan Długosz IV. S. 538–539.
65 Josef Pervolf. Přìspěvky k českým dějinám XV–XVI stoletì, Časopis Musea Královstvì Českého LIV. 1880. S. 403.
66 Roman Heck. Tabor a kandydatura jagiellońska w Czechach (1438–1444). Wrocław, 1964. S. 146; Jiří Jurok.
Moravský severovýchod v epoše husitské revoluce. S. 135–136. Gede (Gedec, Gewde, Gedew, Gevdew) – замок Годей­ов в окрест­но­стях Римав­ской Собо­ты, раз­ру­шен­ный тур­ка­ми в 1571 г.
67 Johann Loserth. Regesten zur Geschichte der mährisch-ungarischen Beziehungen in der Zeit der hussitischen Söldernbander, 1918. S. 67. Č. 58. Р. Хек пред­по­ла­га­ет, что эти акции были пред­при­ня­ты при тихом согла-
сии поль­ско­го дво­ра с целью спро­во­ци­ро­вать новую вой­ну с Аль­брех­том Габс­бур­гом: Roman Heck. Tabor a kandydatura jagiellońska w Czechach (1438–1444). S. 147, 190.
68 Josef Chmel. Regesta Friderici III. Rom. imperatoris (1440–1493). Wien, 1840. Č. 3792; «Waclaw knieze z Ostrowa» – Středověké listy ze Slovenska. S. 103.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Іл. Фри­де­рик Федо­ро­вич князь Острозь­кий (1410 – до 1431): Печат­ка від 4.6.1438: В полі печат­ки іспансь­кий щит, на яко­му знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­мі­ся­ців рога­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою. Напис по колу: * s * du fredericus de ostrog; круг­ла, роз­мір 20 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 1212. 4.6.1438.
Пуб­ліка­ції: Ран­дин А. Гусит­ская эпо­ха в зер­ка­ле одной судь­бы. – С. 18. Codex diplomaticus Poloniae. – Vol. IV. – P. 29–30, n. 20.Pervolf J. Přìspěvky k českým dějinám. – S. 403. Одно­ро­жен­ко О. Сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​y​j​-​f​r​y​d​e​r​y​k​-​f​e​d​o​r​o​v​y​ch/

Основне дже­ре­ло: Ран­дин А.В. Гусит­ская эпо­ха в зер­ка­ле одной судь­бы («Рус­ский гусит» князь Фри­дрих Острожский).

КН. ДМИТ­РО МИХАЙЛОВИЧ

VI генерація

КН. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ (* 1430, †VI.1466/IV.1474).

Князь острозь­кий (бл. 1450 – пiс­ля 1465). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му i Супральсь­ко­му пом’яниках, у ката­ло­зi кти­торiв Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря А. Кальнофойського.

Згід­но з хроні­ка­ми Мар­ті­на Бєльсь­ко­го та Мацея Стрий­ковсь­ко­го, у 1453/54 рр. він із неве­ли­ким заго­ном роз­бив татар біля Тере­бо­в­лі та виз­во­лив близь­ко 9000 невіль­ни­ків, а потім пере­міг татар на р. Случі під Красиловом.

Сини кн. Васи­ля розді­ли­ли єди­ний рід на дві лінії: стар­ший, Іван, отри­мав у володін­ня Острог і про­до­в­жив лінію Острозь­ких, а молод­ший, Юрій, став влас­ни­ком Засла­ва й роз­по­чав лінію князів Заславсь­ких. Поділ бать­ківсь­ких володінь бра­ти здійс­ни­ли перед 20 квіт­ня 1463 р., т.щ. у цьо­му році кн. Юрій про­дав бра­ту Іва­ну “дел­ни­цу свою Иван­скую, што ми ся в делу доста­ла за пол­сед­ма­надцат коп гро­шей” (тоб­то, за 16 1/2 коп., у “діль­ни­цю” також вхо­ди­ли Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі)54; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 46 зв.)). Іва­но­ві вре­шті діста­ли­ся Острог, Красне, Кру­па. Юрій піс­ля поді­лу з бра­том Іва­ном пере­тво­рив у свою рези­ден­цію посе­лен­ня Жаславль.

Князь Іван Острозь­кий при­мно­жив свої володін­ня купів­лею Мня­ти­на та інших сіл у сво­го бра­та Юрія; села Коню­хи, Озе­ря­ни, Рапо­то­ве він при­дбав у “мести­ча остроз­ко­го” Дро­би­ша Мжю­ро­ви­ча, або Місю­ро­ви­ча (20 верес­ня 1463/4 р. за 100 кіп; свід­ка­ми купів­лі висту­па­ли зга­дані Паш­ко Мит­ко­вич – “вое­во­да остроз­ский” – та пан Катун – “мар­шал­ко кня­зя Ива­на Остроз­ско­го”)55, село Долот­че було куп­лене у Грин­ка Єло­ви­ча (25 січ­ня 1465 р. за 30 кіп)56; крім того, князь обмі­няв Межи­річ на Голь­че (20 черв­ня 1466 р.) Яну Чап­ли­чу57.)). Судя­чи з доку­мен­тів 1486–1487 рр., за яки­ми Михай­ло і Костян­тин Острозь­кі визна­ють обмін Голь­чо­го на поло­ви­ну Межи­рі­ча та допус­ка­ють до цієї влас­но­сті донь­ку Яна Чап­ли­ча, від­був­ся обмін з допла­тою 30 коп гро­шей58. У 1544 та 1549 роках Жиги­монт І під­твер­див про­даж Іваш­ком Чап­ли­чем Голь­чо­го кн. І. В. Острозь­ко­му і пере­дан­ня Чап­ли­чу дво­ру в Межи­річі59.

Непо­гане віно при­нес­ла йому дру­жи­на Васи­ли­са60. При­вілей на ім’я К. І. Острозь­ко­го від 20/21 груд­ня 1522 р. дає змо­гу точ­но визна­чи­ти поход­жен­ня його матері – кн. Васи­ли­са Іванів­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Бєльсь­ко­го, двір якої Смо­ля­ни в Оршансь­ко­му повіті пере­хо­див до сина Костян­ти­на та ону­ка Іллі в довічне володін­ня з пра­вом оса­д­жен­ня міста, будів­ництва зам­ку та вста­нов­лен­ня тор­гу61. Іван Острозь­кий мав трьох дітей: синів Михай­ла та Костян­ти­на і донь­ку Марію/
Ксенію.

Помер Іван Васи­льо­вич між черв­нем 1466 р. (дата обмі­ну Межи­рі­ча на Голь­че) і квіт­нем 1474 р. (при­вілей його синам Костян­ти­ну та Михай­лу, в яко­му бать­ко не зга­да­ний)62.

Дослід­ни­ки від­но­сять засну­ван­ня Іва­ном Острозь­ким зго­дом зна­ме­ни­то­го Межи­рі­ць­ко­го Свя­то-Трої­ць­ко­го мона­сти­ря-фор­те­ці, архі­тек­ту­ра яко­го мала риси як пра­во­слав­ної тра­ди­ції, так і готи­ки (подіб­но до Бого­яв­ленсь­кої церк­ви в Острозі)63. Істо­ри­ки єврей­ства на Волині (М. Вей­трауб) ука­зу­ють, ніби Іван Васи­льо­вич надав острозь­ким євре­ям пра­во кори­сту­ва­ти­ся при­бут­ка­ми із Зарвансь­кої пасіки для побу­до­ви та при­кра­шен­ня сина­го­ги. Однак ця інфор­ма­ція навряд чи досто­вір­на64. Йому ж при­пи­суєть­ся фун­да­ція в Острозі патро­наль­ної церк­ви Св. Іоан­на (Хре­сти­те­ля чи Бого­сло­ва)65.

∞, КЖ. ВАСИ­ЛИ­СА ІВАНІВ­НА, дочь кн. Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Оль­гер­до­ви­ча Бєльського.

КН. ЮРИЙ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЖАСЛАВСЬ­КИЙ (* ок. 1432, † ок. 1500 г.)

Князь заславсь­кий (1463 – бл.1500). Син Васи­ля Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го «Крас­но­го» й Ган­ки. Був одру­же­ний з Анною неві­до­мо­го походження.

Сини кн. Васи­ля розді­ли­ли єди­ний рід на дві лінії: стар­ший, Іван, отри­мав у володін­ня Острог і про­до­в­жив лінію Острозь­ких, а молод­ший, Юрій, став влас­ни­ком Засла­ва й роз­по­чав лінію князів Заславсь­ких. Поділ бать­ківсь­ких володінь бра­ти здійс­ни­ли перед 20 квіт­ня 1463 р., т.щ. у цьо­му році кн. Юрій про­дав бра­ту Іва­ну “дел­ни­цу свою Иван­скую, што ми ся в делу доста­ла за пол­сед­ма­надцат коп гро­шей” (тоб­то, за 16 1/2 коп., у “діль­ни­цю” також вхо­ди­ли Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі)66; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 46 зв.)). Іва­но­ві вре­шті діста­ли­ся Острог, Красне, Кру­па. Юрій піс­ля поді­лу з бра­том Іва­ном пере­тво­рив посе­лен­ня Жаславль у свою рези­ден­цію і з часом перей­шов на нове пріз­ви­ще, похідне від його назви. До кін­ця XVI ст. ниніш­нє місто Ізя­с­лав, родо­ве гніз­до ари­сто­кра­тич­но­го роду, відо­мо­го в сучас­ній літе­ра­турі як князі Заславсь­кі, фігу­рує під назва­ми Жеславль і Жаслаль, а самі вони – як князі Жеславсь­кі та князі Жаславські.

У полі нашо­го зору цей князь пере­бу­ває з 1461 до 1496 р., при­чо­му в дав­ні­ших згад­ках він фігу­рує ще як Острозь­кий, а в піз­ні­ших – уже як Жаславсь­кий. Судя­чи з дея­ких папе­рів само­го Юрія Васи­льо­ви­ча та маєт­ків, яки­ми володі­ли потім його нащад­ки, част­ку кня­зя в спад­щині бать­ків ста­но­ви­ли Жаславль із при­лег­ли­ми села­ми, група посе­лень між річ­ка­ми Кор­чик і Жари­ха, відрі­за­на від Жаслав­ля широ­кою сму­гою лісів (Жуків, Дятелів Став, Меречів­ка, Бач­ма­но­ве Сели­ще, Дяків, Берездів), кіль­ка сіл у басей­ні Горині на пів­ніч від Остро­га (Стад­ни­ки, Оже­нин, Чер­няхів, Миля­тин, Почап­ці , поло­ви­на маєт­ку Іва­ня на р. Ікві, 1463 р. про­да­на бра­то­ві Іва­ну (села Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі), та окре­мі посе­лен­ня на вито­ках річок Стуб­ла й Устя (Біла­шів і Верхів [12, 30]).
26 черв­ня 1496 — У фон­дах Дер­жав­но­го архіву Рів­ненсь­кої області най­дав­ні­шим доку­мен­том вва­жаєть­ся куп­ча уго­да кня­зя Юрія Васи­льо­ви­ча Заславсь­ко­го з паном Семе­ном Олі­за­ро­ви­чем, згід­но з якою пер­ший про­дав дру­го­му свій родо­вий мєток Біла­шів на Волині.

∞, АННА (* ..., 1508, † ...), про­ис­хож­де­ние неизвестно.

КЖ. АГРИП­ПИ­НА-КАТЕ­РИ­НА ВАСИ­ЛІВ­НА ОСТРОЗЬ­КА (* ..., 1461, 1503, † 1503/1516)

донь­ка Васи­ля Федо­ро­ви­ча Дани­ло­ви­ча Острозь­ко­го. В 1461 р. вий­ш­ла заміж за Іва­на Гойцевича/​Кгойчевича, по його смер­ті здійс­ни­ла кон­вер­сію на като­ли­цизм і ще двічі одру­жу­ва­ла­ся – спо­чат­ку з Михай­лом Нацем/​Нацовичем, а потім із Вой­це­хом Клочком/​Яновичем67.

1461 мая 2, мать ея, кня­ги­ня Ага­фья дала за ней въ при­да­ное при выходѣ за Ива­на Гой­це­ви­ча Ново­став­цы и Илинъ [Арх. Санг. 1,53]; овдо­вѣвъ, вышла во вто­рой разъ за пана Миха­и­ла Наце­ви­ча, при чемъ пере­шла из пра­во­славія въ като­ли­че­ство съ име­немъ Ката­ри­пы [Волф. 345]; 1478, жена Миха­и­ла Наце­ви­ча Ката­ри­на суди­лась съ женой Васи­лья Копа­че­ва, вслѣд­ствіе чего, по при­ка­за­нію кор. Кази­мі­ра, Копа­чев­ское имѣніе Дер­ч­инъ было отдѣ­ле­но отъ имѣнія Зель­вы, при­над­ле­жа­ща­го Наце­ви­чамъ рь.]; 1494, жало­ва­лась на пана Литаво­ра Хреб­то­ви­ча, нано­сив­ша­го ей убыт­ки въ ловахъ [ІЬ.]: вскорѣ послѣ 1499 года вышла въ третій разъ за Вой­цѣ­ха Яно­ви­ча Клоч­ко [ІЪ.]; 1503, послѣд­ній полу­чилъ под­твер­жденіе на вла­дѣніе дво­ромъ Доро­хо­вымъ, куп­лен H ымъ имъ у пани Ката­ри­ны, когда она не была еще его женой; она же полу­чи­ла этотъ дворъ отъ пер­ва­го ея мужа Ива­на Гойцевича.

Умер­ла до 1516 года, когда ея пле­мян­ни­ки, князь Кон­стан­т­инъ Ива­но­ви­чи Острож­скій выку­пи­ли села Ново­став­цы и Ил.

∞, 1°, 1461, IВАН КГОЙЧЕВИЧ,

∞, 2°, МИХАЙ­ЛО НАЦОВИЧ;

∞, 3°, ВОЙ­ТЕХ ЯНО­ВИЧ КЛОЧ­КО, мар­ша­лок гос­по­дар­скимъ, дво­рец­кимъ коро­ле­вы и намѣст­ни­комъ Ковенскимъ.

КН. ФЕДОР ДАНИ­ЛО­ВИЧ (род. до 1433 г., ум. ок. 1490 г.)

КН. ІВАН ДМИТ­РО­ВИЧ ОСТРОЖЕЦЬКИЙ

VII генерація

КН. МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ († 1503/1504)

Син кня­зя Іва­на Васи­льо­ви­ча Острозь­ко­го, стар­ший брат Костян­ти­на Острозь­ко­го. Князь острозь­кий (пiс­ля 1465 – 1501), ста­ро­ста луць­кий, мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лi (1500–1501). Пра­во­слав­ний. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.288) з дру­жи­ною Фео­до­рою (поз.311).

Кн. Михай­ло висту­пає на королівсь­кій служ­бі разом з молод­шим бра­том вже в остан­ній чвер­ті XV ст., зокре­ма 14 груд­ня 1486 р. він з бра­том отри­мує при королівсь­ких роз­да­чах у Пйотр­ко­ві 20 кіп із бере­стейсь­ко­го мита68. В 1489 р. при королівсь­ких роз­да­чах у Кра­ко­ві 30 кіп з мита воло­ди­мирсь­ко­го було нада­но на обох братів; біль­ше того, тоді ж “Остроз­ских кня­зей слу­зе” Сал­та­ну було дано три копи гро­шей з луць­ко­го мита69. Під час литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни 1492–1494 рр. разом із бра­том Костян­ти­ном Михай­ло був актив­ним учас­ни­ком воєн­них дій.

Разом із бра­том Костян­ти­ном він навес­ні та вліт­ку двічі побив татар, відібрав увесь полон та погра­бо­ване май­но (у трав­ні під Полон­ним, вліт­ку під Брац­ла­вом, де заги­ну­ли татарсь­кий царе­вич Акман­лу і пол­ко­во­де­ць Мами­ша Біру, а син хана Мен­глі-Гірея Мех­мед-Гірей потра­пив у полон). У зв’язку з цими успіш­ни­ми бит­ва­ми про­ти “ага­рян” літо­пи­се­ць сла­вив обох князів та про­сив їм Божо­го бла­го­сло­вен­ня: “Сим же пра­во­вер­ным кня­земь даруи, Гос­по­ди, мно­го­лет­ное здра­вие и укре­пи дес­ни­цю их и гроз­ны их сотво­ри супо­ста­том нашим”70.

Піс­ля того, як брат Костян­тин 1500 р. потра­пив у полон до мос­ко­ви­тів, Михай­ло отри­мав уря­ди луць­ко­го ста­ро­сти (мала харак­тер наміс­ни­ка) і мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі піс­ля кня­зя Семе­на Юрій­о­ви­ча Голь­шансь­ко­го, котрі посі­дав до смер­ті. Уряд мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі давав мож­ли­во­сті для зба­га­чен­ня, збіль­шен­ня впли­ву71. Затим відо­мо­стей про ньо­го немає. (за дани­ми родо­во­ду з архіву Рад­зивілів та М. Стрий­ковсь­ко­го, він помер 1503 р.72, а в гене­а­ло­гії орди­натів Острозь­ких назва­ний 1504 р.73).

Мож­на при­пус­ка­ти, що бра­ти ще кіль­ка наступ­них років піс­ля смер­ті бать­ка були «нерозді­ле­ни­ми» — тоб­то спіль­но володі­ли родо­ви­ми маєт­но­стя­ми. До 1474 р. Федір Дени­со­вич заста­вив маєток Вілію Михай­ло­ві та Костян­ти­ну Острозь­ким (за 50 кіп)74, а його дру­жи­на нано­во заста­ви­ла Вілію обом кня­зям за 50 кіп гро­шей у 1489 р.75. 24 квіт­ня 1481 р.заставу маєт­ку с. П’янь Михай­лу та Костян­ти­ну під­твер­ди­ла Лукре­ція (Лукерія) Гнатів­на Боро­ви­ків­на (за 30 кіп гро­шей), тоді ж і Гліб Іва­щен­це­вич заста­вив Тара­канів76,

7 трав­ня 1486 р., яким оби­д­ва князі допус­ка­ли до поло­ви­ни Межи­рі­ча дру­жи­ну Іваш­ка Охрі­мо­ви­ча, донь­ку Яна Чап­ли­ча, кот­рий їхньо­му бать­ко­ві (кн. Іва­ну Острозь­ко­му) у 1466 р. про­дав Голь­че, отри­мав двір у Межи­річі та 30 кіп гро­шей і мав слу­жи­ти Острозь­ко­му разом з роди­ною (“маю с того име­нья кня­зю его мило­сти слу­жи­ти веч­но до мое­го живо­та, и дети мои мают его детям слу­жи­ти веч­но, а не маю отхы­лен быти нику­ды с тым име­нем от его отчиз­ны от Остро­га, а не маю ни про­да­ти, ни отда­ти, ни заме­ни­ти, ни по души отда­ти… а коли бых я хотел от кня­зя его мило­сти проч ехати, албо дети мои не хоте­ли бы его детям слу­жи­ти, тогды я и дети мои мают ехати куды хотят, а тот двор Межи­рич и тое село Голь­че мают кня­зю его мило­сти веч­но быти и его детям”; доку­мент під­пи­са­ло аж 18 свідків19), але зго­дом вий­шов із під­дан­ства Дому. Тепер сини кня­зя Іва­на Васи­льо­ви­ча спіль­но доз­во­ля­ли Белу­сі з чоло­віком та дітьми зно­ву осе­ли­ти­ся в Межи­річі й
слу­жи­ти їм77. Через рік (10–11 берез­ня 1487 р.) оби­д­ва Острозь­кі нада­ли таке пра­во “веч­но и непо­руш­но” усій сім’ї покій­но­го Яна Чап­ли­ча – його дру­жині Тетяні, донь­кам Марії та Белу­сі з чоло­віком Іва­ном Охрі­мо­ви­чем та “ону­ча­там потом быв­шим”, котрі всі мали “с того име­ня слу­жи­ти неот­ступ­но, а не мает быти отхиль­на нигде от Остро­га, ниж­ли мает нам с того име­ня слу­жи­ти вечи­сто”. Цю служ­бу роди­на Чап­ли­ча мала нести на користь “кня­зю Миха­и­лу и кня­зю Костен­ти­ну Ива­но­ви­чом Остроз­ким с того име­ня… неот­ступ­но”. Вида­ний у Луць­ку ліст був засвід­че­ний знач­ни­ми осо­ба­ми78. Острозь­кі про­яв­ля­ли мило­сер­дя до сім’ї покій­но­го Яна Чап­ли­ча, хоча сам він сво­го часу зали­шив служ­бу в кн. Іва­на Васи­льо­ви­ча – “поехал от отца нашо­го проч”79.

16 черв­ня 1488 р. оби­д­ва бра­ти спіль­но купу­ва­ли маєток Гри­ба Іва­шен­це­ви­ча Торо­канів у Луць­ко­му повіті 80. За визнач­ні рат­ні успі­хи бра­ти отри­ма­ли від вел. кн. Олек­сандра Полонне (квітень–травень 1494 р.)81. У ... р. тра­пи­ла­ся супереч­ка Мики­ти Чап­ли­ча з бра­та­ми Михай­лом та Костян­ти­ном Острозь­ки­ми через село Гіль­ча. Також бра­ти хоті­ли мати пра­ва на село Лукоп­че, на яке також пре­тен­ду­ва­ла Олек­сандр Ход­ке­вич. Невдо­взі поді­ли­ли спа­док бать­ко з бра­том. Томаш Кем­па пише про поділ отчиз­ни між бра­та­ми в 1496 р. – цим роком дато­ва­ний при­вілей вел. кн. Олек­сандра одно­му Костян­ти­ну на Здол­би­цю та Глинсь­ке82.

За інфор­ма­цією хроніки Ігнатія Сте­бельсь­ко­го 1783 р., Михай­ло мав донь­ку Мару­сю, чи Мару­шу, яка вий­ш­ла за Матвія Єловича/​Єловицького, та сина Рома­на, кот­рий заги­нув у битві з тата­ра­ми на очах дядь­ка в 1516 р. під Бузь­ком, – згад­ки про це є у Ваповсь­ко­го та Стрий­ковсь­ко­го83, а також Шимо­на Ста­ро­вольсь­ко­го84; нині згад­ка про Рома­на від­не­се­на І. З. Миць­ком до Рома­на Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка85.

Ж., Фео­до­ра

КН. КОН­СТАН­ТИН ИВА­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (*1460/1463, † 10.08.1530)

вели­кий гетьман литов. (1497–1500, 1507–30), брац­лавсь­кий i вiн­ни­ць­кий намiс­ник (1497–1500, 1507–1516, 1518–1530), луць­кий ста­ро­ста та мар­ша­лок Волин. зем­лі (1507–30), віленсь­кий каш­те­лян (з 1513), тро­ць­кий каш­те­лян (з 1522), князь. Молод­ший син кн. Іва­на Васи­льо­ви­ча Острозь­ко­го і Марії Іванів­ни – донь­ки кн. Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Бєльсь­ко­го. Один з най­ви­дат­ні­ших пол­ко­вод­ців сво­го часу.

Вва­жаєть­ся про­тек­то­ром пра­во­сл. церк­ви, доку­мен­таль­но зафік­со­ва­но його пожа­лу­ван­ня на хра­ми і мона­сти­рі. На його кло­по­тан­ня 1511 король польс. і вел. кн. литов. Сигіз­мунд I під­твер­див пра­во київ. пра­во­сл. ієрар­хів на авто­ном­ний церк. суд та адм. управ­лін­ня без втру­чан­ня світсь­кої влади.

Одру­жу­вав­ся двічі: упер­ше – з донь­кою ново­грудсь­ко­го воє­во­ди, княж­ною Тетя­ною Семенів­ною Голь­шансь­кою (1509), удру­ге – із кня­ги­нею Олек­сан­дрою Семенів­ною Слу­ць­кою, дво­юрід­ною ону­кою остан­ньо­го київ. кн. Семе­на Олель­ко­ви­ча. Від пер­шо­го шлю­бу мав сина Іллю (н. 1510), від дру­го­го – сина Васи­ля (Васи­ля-Костян­ти­на; н. 1526 або 1527) та донь­ку Софію, кот­ра помер­ла у дитя­чо­му віці.

Позо­ван у м. Турів. Згід­но із влас­ним роз­по­ряд­жен­ням був похо­ва­ний у Свя­то-Успенсь­ко­му соборі Києво-Печерсь­кої лаври (24 верес­ня 1530). 1579 його син Василь-Костян­тин вста­но­вив над похо­ван­ням мар­му­ро­вий скульп­тур­ний над­гро­бок робо­ти відо­мо­го львів. скульп. Себастіа­на Чеше­ка. Скульп­тур­на ком­по­зи­ція, де гетьман був зоб­ра­же­ний у позі спля­чо­го рица­ря, заги­ну­ла під час Дру­гої світо­вої вій­ни, коли собор було підір­ва­но (1941).

∞, 1°, КЖ. ТАТЬЯ­НА СЕМЕНІВ­НА ГОЛЬ­ШАНСЬ­КА (†1521/1522).

∞, 2°, КЖ. АЛЕК­САНДРА СЕМЕНІВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА (ум. после 1556 г.).

ДИВ. БІО­ГРАМ­МУ

КЖ. МАРИЯ ИВА­НОВ­НА ОСТРОЖСКАЯ.

Л. Вой­то­вич без­під­став­но визна­чає для Марії Іванів­ни ще й дру­ге ім’я Ксенія, яке він знай­шов у цьо­му поми­нан­ні (Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи (кіне­ць IX поча­ток XVI ст). Склад, сус­піль­на і політич­на роль. Істо­ри­ко-гене­а­ло­гічне дослід­жен­ня. Львів, 2000. — С. 70, 75; Його ж. Кня­жа доба. С. 514 (вже як «Ксенія-Марія Іванів­на († піс­ля 1506). Була одру­же­на з кня­зем Андрієм Олек­сан­дро­ви­чем Сан­гуш­ком. Запи­са­на у Киє­вю-Печерсь­ко­му (поз. 312) і Суп­расльсь­ко­му (поз. 69) пом’яниках»).

М., Андрей Сан­гуш­ко (ум. 1534 г.)

VIII генерація

КН. ИЛЬЯ КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (напри­кін­ці 1510 — 19(20?) серп­ня 1539)

пра­во­слав­ний українсь­кий (руський)князь, намісник[2] брац­лавсь­кий і він­ни­ць­кий (1530—1539), війсь­ко­вий і дер­жав­ний діяч Русі в скла­ді Вели­ко­го Князів­ства Литовсь­ко­го, меце­нат. Стар­ший син (єди­ний від пер­шо­го шлю­бу) кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го та його пер­шої дру­жи­ни княж­ни Тетя­ни (Анни) Голь­шансь­кої, зве­де­ний брат кня­зя Васи­ля Костян­ти­на Острозького.
Рік народ­жен­ня Іллі (як і сам шлюб його бать­ків – вели­ко­го гетьма­на литовсь­ко­го кня­зя Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го та кня­гині Тетя­ни-Анни Голь­шансь­кої) визна­чаєть­ся дослід­ни­ка­ми в межах 1507–1510 рр. Про­те при­найм­ні 2 трав­ня 1508 р. Ілля вже мав «пев­ний вік», оскіль­ки бать­ко від сво­го, дру­жи­ни та сина імені здійс­нив фун­душ на церк­ву Пре­об­ра­жен­ня в Туро­ві, запи­са­ний на арку­шах Турівсь­кої Єван­гелії ХІ ст.2 Ім’я «Ілля» для Острозь­ких не було родо­вим, тож зали­шаєть­ся вва­жа­ти, що воно було надане за цер­ков­ним кален­да­рем, а отже, хлоп­чик наро­ди­вся, або ж був охре­ще­ний (що більш віро­гід­но, з огля­ду на дату­ван­ня вкла­ду 2 трав­ня 1508 р., тоб­то до цьо­го чис­ла Ілля вже з’явився на світ) близь­ко 20 липня/​2 серп­ня (каноніч­но хре­щен­ня мало від­бу­ти­ся на соро­ко­вий, або піс­ля соро­ко­во­го дня від народ­жен­ня). Поша­ну­ван­ня патро­наль­но­го свя­то­го сво­го первіст­ка чіт­ко засвід­чив його бать­ко: ува­жаєть­ся, що на честь сина князь Костян­тин побу­ду­вав у Дуб­ні церк­ву Св. Іллі – тезоі­ме­ни­то­го покро­ви­те­ля дити­ни, кот­рий мав захи­ща­ти спад­коєм­ця дому Острозь­ких. Він про­до­в­жив бать­ко­ву зви­тя­гу у випра­вах про­ти татар (1530–1538 рр.)3. На чолі най­біль­шо­го з‑поміж усієї литовсь­ко-русь­кої знаті влас­но­го заго­ну (500 верш­ни­ків) узяв участь у кам­панії 1534–1535 рр. про­ти Мос­ковсь­кої дер­жа­ви – і цим також про­до­в­жу­вав бать­ко­ву зви­тяж­ність у битві під Оршею 1514 р.4 У 1536 р. Ілля у скла­ді посоль­ства Іва­на Сапе­ги побу­вав у Москві та ближ­че познай­о­ми­вся з цією дер­жа­вою, її сто­лич­ним містом, де сво­го часу сидів в ув’язненні вели­кий гетьман Костян­тин Острозький5. Від­чу­ва­ю­чи за собою хариз­ма­тич­ну «бать­ко­ву тінь», Ілля без жод­но­го сум­ніву пози­ціо­ну­вав себе як впли­во­во­го й могут­ньо­го маґ­на­та. Це ціл­ком адек­ват­но сприй­ма­ло­ся сучас­ни­ка­ми, про це писа­ли філо­со­фи й пое­ти, це було озна­кою доби. Сен­ти­мент коро­ля до Іллі Острозь­ко­го, на бік котро­го Сиґіз­мунд І ста­вав у чис­лен­них судо­вих про­це­сах, був пов’язаний саме зі ще сві­жою пам’яттю про заслу­ги його бать­ка. Це про­яв­ля­лось і в нечис­лен­них спра­вах щодо цер­ков­них володінь. Напри­клад, коли за скар­гою віленсь­ко­го кусто­ша та пле­ба­на кня­зя Пав­ла «з кня­жат литовсь­ких» (неза­кон­ний син коро­ля) сто­сов­но захоплен­ня Острозь­ким цер­ков­ної зем­лі та надан­ня Пав­лом під­твер­джу­валь­них листів королів Кази­ми­ра й Алек­сандра щодо меж цер­ков­но­го маєт­ку, Сиґіз­мунд І виніс рішен­ня на користь пози­ва­ча (5 січ­ня 1535 р.), він усе ж зажа­дав, щоб необ­ра­жа­ти Іллю, ство­рен­ня дво­сто­рон­ньої комісії зад­ля роз­гля­ду спра­ви на міс­ці й полю­бов­но­го роз­ме­жу­ван­ня маєтностей7.Однак серед чис­лен­них наїздів, вирі­шен­ня питан­ня влас­но­сті силою та через суди у прак­ти­ці Іллі Острозь­ко­го мож­на зав­ва­жи­ти й нети­по­ві при­кла­ди поведін­ки суто мораль­но­го штибу,коли князь не дотри­му­вав­ся влас­ної виго­ди, про­сто визна­ю­чи спра­вед­ли­ви­ми дока­зи про­ти­леж­ної сто­ро­ни щодо земель­них володінь, при­то­му сто­ро­ни наба­га­то слаб­шої та не такої впли­во­вої. Напри­клад, 5 берез­ня 1534 р. він без офі­цій­но­го суду визнав, що Кошелів­ці біля Кра­си­ло­ва не можуть бути його посілістю, а нале­жать пано­ві Гри­ць­ко­ві Сеню­ти­чу, кот­рий надав від­по­від­ні май­но­ві доку­мен­ти, а від­так «спра­вед­ливість вима­гає» визна­ти влас­ни­ком саме його, «а не нас і не потом­ків наших»8. А в берез­ні 1538 р. Острозь­кий про­сив луць­ко­го уряд­ни­ка Дах­на Васи­ле­ви­ча здійс­ни­ти спра­вед­ли­ве роз­ме­жу­ван­ня його Поворсь­ко­го маєт­ку з маєт­ністю Гніво­ша Песо­чинсь­ко­го – Песо­чи­ном. При цьо­му Ілля під­креслю­вав: «Мы не хочем ему шко­ды и накла­ду зычи­ты, […] што будет спра­вед­ли­во­го его, нехай бы то при нем зостало»9. Біль­ше того, ствер­джу­ю­чи 7 трав­ня поділ, Ілля зазна­чив, що все, заве­дене на кня­жих зем­лях Песо­чинсь­ким, нале­жить йому, забо­ро­нив­ши своїм людям всту­па­ти у ці володіння10. Звіс­но, «іди­лії» у сто­сун­ках кня­зя та шлях­ти різ­но­го ґатун­ку не існу­ва­ло, хри­сти­янсь­ке сум­лін­ня й почут­тя спра­вед­ли­во­сті у сучас­но­му розу­мін­ні на той час не дія­ли навіть у цер­ков­но­му сере­до­ви­щі. «Свя­щен­ним» було пере­важ­но пра­во влас­но­сті й нама­ган­ня різ­ни­ми мето­да­ми при­мно­жу­ва­ти маєт­но­сті роду. Тож і Ілля вирі­шу­вав маєт­ко­ві спра­ви також по-різ­но­му, а в біль­шо­сті випад­ків – тра­ди­цій­но, тоб­то силою.

Вихо­ву­вав­ся й нав­чав­ся вдо­ма. У 1520 р. стриєч­ний брат князь Андрій Заславсь­кий, який як пси­хіч­но хво­рий був під його опікою, визнав Іллю Острозь­ко­го, зі шко­дою для роди­чів, своїм спад­коєм­цем, запи­сав 1/3 маєт­ку. У 1523 р. бать­ко уклав уго­ду про шлюб Іллі Острозь­ко­го зі стар­шою донь­кою Юрія «Гер­ку­ле­са» Рад­зивіл­ла Анною Єли­за­ве­тою. Незва­жа­ю­чи на різ­ни­цю обрядів, Ю.Радзивілл отри­мав дозвіл Папи на шлюб піс­ля досяг­нен­ня пов­но­літ­тя тоді 5‑річною Анною. У 1536 Рад­зивілл зажа­дав від Іллі вико­нан­ня шлюб­ної уго­ди, однак не з Анною Єли­за­ве­тою, а з її сест­рою Бар­ба­рою. Ілля не вико­нав її, а в 1537 король Сигіз­мунд I Ста­рий звіль­нив його від даної обі­цян­ки шлю­бу. Піс­ля смер­ті бать­ка в 1530 році отри­мав його намісництва[3] (зокре­ма, був наміс­ни­ком у Зве­ни­го­род­ці). Король у 1530 році, пова­жа­ю­чи заслу­ги його помер­ло­го бать­ка, визнав пра­во Іллі бути ста­ро­стою він­ни­ць­ким і брац­лавсь­ким. Також успад­ку­вав бать­ко­ві маєт­ки разом зі зве­де­ним бра­том Костян­ти­ном Васи­лем, про­цес про­ти мачу­хи Олек­сан­дри Олель­ко­ви­чів­ної. Мав сусідсь­кі кон­флік­ти із кня­зем Кузь­мою Заславсь­ким, коли Андрій Заславсь­кий поно­вив свій запис 1520 р., який визнав король у 1536 р. На коро­доні Волині роз­бив татарсь­кі чам­бу­ли в 1530, 31, 33 роках. У 1534–36 р. брав участь у литовсь­ко-мос­ковсь­кій вій­ні, виста­вив­ши най­ліп­ший від­ді­лок з‑поміж литовсь­ких панів. У 1536 р. разом з інши­ми литовсь­ки­ми пана­ми пере­ко­ну­вав про необ­хід­ність миру з мос­ко­ви­та­ми, брав участь у посоль­стві Іва­на Сапі­ги. Пере­бу­ва­ю­чи при королівсь­ко­му дворі в Кра­ко­ві, пізнав польсь­ку куль­ту­ру, вив­чив польсь­ку, лати­ну. Дея­кі польсь­кі дослід­ни­ки помил­ко­во твер­ди­ли про його пере­хід на латинсь­кий обряд. Там же він зако­хав­ся в Беа­ту Косте­ле­ць­ку (пол. Beata Kościelecka, читаєть­ся як «Кось­цєле­ць­ка»), донь­кою колиш­ньої кохан­ки коро­ля Сигіз­мун­да І Ста­ро­го, Кате­ри­ни Тель­ни­чан­ки (пол. Katarzyna z Ochstatów Telniczanka) та вели­ко­го корон­но­го під­скар­бія Анджея Косте­ле­ць­ко­го (пол. Andrzej Kościelecki). Зару­чи­ни моло­дої пари від­бу­лись за королівсь­ко­го бла­го­сло­вен­ня 1 січ­ня 1539 року, а весіл­ля — 3 люто­го того ж року. Під час весіль­них уро­чи­сто­стей від­був­ся рицарсь­кий тур­нір. Під час поє­дин­ку на спи­сах з коро­ле­ви­чем Сигіз­мун­дом Авгу­стом, князь Ілля впав з коня, і най­прав­до­подіб­ні­ше, отри­мав знач­ні внут­ріш­ні пош­код­жен­ня, котрі ста­ли при­чи­ною його подаль­шої важ­кої хво­ро­би та смер­ті. Піс­ля переїз­ду подруж­жя до Остро­га через кіль­ка міся­ців помер (у вів­то­рок 19 серп­ня (чи 20 серп­ня) 1539 року в Острозі[4]). Через 3 міся­ці піс­ля його смер­ті, у Беа­ти наро­ди­лась доч­ка Гальш­ка (Єли­за­ве­та). 16 серп­ня 1539 року Ілля склав запо­віт, у яко­му вка­зав, що має бути похо­ва­ний у Києво-Печерсь­кій лаврі, зро­бив бага­то записів на пра­во­слав­ні церк­ви. Весь маєток запи­сав не народ­женій ще дитині та дру­жині, дору­ча­ю­чи їй управ­лін­ня маєт­ка­ми непов­но­літ­ньо­го Васи­ля Костян­ти­на. Отри­мані від кня­зя Андрія Заславсь­ко­го маєт­ки, визна­ю­чи неслуш­ність їх отри­ман­ня, запо­вів повер­ну­ти його родичам.
Влас­нiсть: Острог, зам­ки Хла­по­тин, Чуд­нів, Дуб­но, Дро­го­буж, Кра­си­лів, Полонне, Рівне, Сатиїв, Сте­пань. Дво­ри: Гори, Кру­по­во­лость, Ново­став­ці, Здов­би­ця, Звя­гель з при­лег­ли­ми села­ми, дім у Вільнюсі.[3]

У 1536 році князь Юрій Рад­зивілл захо­тів реалі­зу­ва­ти укла­де­ну з бать­ком умо­ву, тіль­ки замі­ни­ти Анну (її хотів вида­ти за Стані­сла­ва Ґастоль­да) Бар­ба­рою, але повер­нув­ся до почат­ко­вої уго­ди. Однак І. Острозь­кий, маю­чи при­хиль­ність донь­ки кохан­ки коро­ля Ката­жи­ни Тель­ні­чан­ки Беа­ти, від­ки­нув оби­дві про­по­зи­ції, поси­ла­ю­чись на від­сут­ність його влас­ної зго­ди. Король 1537 р. видав декрет, яким звіль­няв І. Острозь­ко­го від бать­ко­вих зобо­в’я­зань. 1 люто­го 1539 були зару­чи­ни, 3 — шлюб на королівсь­ко­му дворі піс­ля зашлю­бин королів­ни Іза­белі з Яном Заполь­єю. Було органі­зо­ва­но тур­нір, на яко­му І. О. мав поє­ди­нок на спи­сах з коро­ле­ви­чем Сігіз­мун­дом Авгу­стом та був виби­тий із сід­ла. Прав­до­подіб­но, тоді отри­мав склад­ні внут­ріш­ні пош­код­жен­ня, які ста­ли при­чи­ною важ­кої хво­ро­би та перед­час­ної смерті.

Запо­віт кня­зя Іллі Острозь­ко­го укла­де­ний в Острозі 16 серп­ня 1539 р., всьо­го за три дні до смер­ті. Вва­жаєть­ся, що при­чи­ною зго­ну трид­ця­ти­піт­ньо­го ари­сто­кра­та ста­ло пора­нен­ня, яке він здо­був на тур­нірі в кін­ці попе­ред­ньо­го 1538 року. 86 На почат­ку теста­мен­ту Острозь­кий вис­лов­лює бажан­ня бути похо­ва­ним поруч із пред­ка­ми y Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рі, наді­ляє щед­ри­ми пожерт­ва­ми пра­во­слав­ні хра­ми та оби­телі по всьо­му Вели­ко­му князів­ству Литовсь­ко­му. Цен­траль­ну части­ну доку­мен­та скла­да­ють роз­по­ряд­жен­ня, які сто­су­ють­ся прав влас­но­сті на маєт­ки, питань спла­ти бор­гів кре­ди­то­рам і опіки над роди­ною, при­чо­му роль голов­них захис­ни­ків дру­жи­ни і поки нена­род­же­но­го нащад­ка від­во­дить­ся чле­нам монар­шої сім’ї.

Через міся­ць піс­ля смер­ті кня­зя вдо­ва пред’яви­ла теста­мент перед Сиґіз­мун­дом I Ста­рим і з доз­во­лу коро­ля дала впи­са­ти його до книг Литовсь­кої Мет­ри­ки (23 верес­ня 1539 р.). Піз­ні­ше, в про­цесі роз­гля­ду склад­но­го питан­ня про поділ спад­щи­ни Острозь­ких, цей доку­мент, за напо­ля­ган­ням молод­шо­го бра­та небіж­чи­ка — кня­зя Васи­ля Костян­ти­но­ви­ча — був визна­ний недійс­ним. Фор­маль­ною під­ста­вою для цьо­го ста­ла від­сут­ність при укла­дан­ні «духов­ни­ці» свід­ків, які мог­ли би під­твер­ди­ти, що були поруч із кня­зеи Іллею, коли він давав свої остан­ні роз­по­ряд­жен­ня”. 87 Адво­кат, нa судо­во­му засі­дан­ні захи­щав інте­ре­си мeнь­шoro гетьма­ни­ча, дово­див, що теста­мент Іллі Острозь­ко­го був укла­де­ний з пору­шен­ням май­но­вих прав його бра­та Васи­ля і, до того ж, за дуже див­них обста­вин. Окрім від­сут­но­сті на доку­мен­ті печа­ток свід­ків «віри год­них» (зокре­ма, цер­ков­них ієрар­хів), вияви­ло­ся, що текст «духов­ши­щі» пра­вив не писар небіж­чи­ка, а «хло­пе­ць» (слу­га) остан­ньо­го. Жоден зi слуг чи при­я­телів Острозь­ко­го при цьо­му при­сут­нім не був. Вре­шті, сам запо­віт, всу­переч «прий­ня­тим зви­ча­ям», був напи­са­ний на зши­то­му папе­рі. Попри вказів­ку вдо­ви Іллі Костян­ти­но­ви­ча на те, що доку­мент під­пи­сав і скрі­пив своєю печат­кою її помер­лий чоло­вік, вирок був на користь кня­зя Васи­ля 88. Разом з тим, дея­кі з поба­жань теста­то­ра були вико­нані. Зокре­ма, тіло небіж­чи­ка від­вез­ли до Киє­ва, а від опіки над його вдо­вою і доч­кою королівсь­ка сім’ї нe від­мо­ви­ла­ся. 89

Ж., Беа­та Косте­лец­кая (1490 – 1576 гг.), неза­кон­но­рож­ден­ная дочь коро­ля Сигиз­мун­да Старого.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Іл. Ілля Костян­ти­но­вич князь Острозь­кий (1530–1539): Печат­ка від 1535–2.7.1538: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, який розтя­то: в пер­шій частині – знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­кіл кін­ця­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою, здо­лу пів­мі­ся­ць, що лежить рога­ми дого­ри, в дру­гій частині – китаврус, який три­має нап­ну­тий лук і цілить стрі­лою у влас­ний хвіст у вигляді змії (герб роду князів Голь­шансь­ких – матері, княж­ни Тетя­ни Семенів­ни Голь­шансь­кої); зго­ри літе­ри: ІС. оваль­на, роз­мір 15х14 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 6181. 1535 р.
ANK, AS, Teka ІІІ, Plik 47; Plik 51; Plik 64; Plik 65; Plik 70. 21.8.1536–2.7.1538.
Публ.: Сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​y​j​-​i​l​l​y​a​-​k​o​s​t​y​a​n​t​y​n​o​v​y​ch/

Іл. Беа­та Андріїв­на з Костель­ця кня­ги­ня Острозь­ка (1539–1576): Печат­ка від 8.11.1540–12.4.1553: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді стрі­ли вістрям вго­ру над пів­ко­лом, що лежить кін­ця­ми додо­лу; над щитом шолом під шоло­мо­вою коро­ною, в нашо­лом­ни­ку вини­кає дві руки, нав­ко­ло щита намет (герб Огон); зго­ри літе­ри: BKСO. оваль­на, роз­мір 15х14 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ІV, Plik 15; Plik 89; Teka VII, Plik 49; Plik 51; Plik 54; Plik 61; Teka VIII, Plik 10. 8.11.1540–12.4.1553.
Публ.: Сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​a​-​b​e​a​t​a​-​a​n​d​r​i​y​i​v​n​a​-​z​-​k​o​s​t​e​l​t​s​ya/

[Żelewski R. Ostrogski Ilia (Eliasz) książę (1510—1539) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1979. — T. XXIV/3, zeszyt 102. — s. 193—384. — S. 480—481. (пол.)Археографический сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси. – Т.4. – Виль­но, 1876. – С.1; Вест­ник Запад­ной Евро­пы. – 1868. – №10. – С.19.]

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ-КОН­СТАН­ТИН КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (* 2.02.1526 – † 13.02.1608, м. Острог)

Воєн­ний, політич­ний і куль­тур­ний діяч, вое­во­да Киев­ский. Молод­ший син гетьма­на Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го від дру­го­го шлю­бу з князів­ною Олек­сан­дрою Семенів­ною Слу­ць­кою. Назва­ний при народ­жен­ні Васи­лем. Із 40‑х років став ужи­ва­ти “князівсь­ке” ім’я Костян­тин, тому в літе­ра­турі фігу­рує під подвій­ним iм’ям Василь-Костян­тин. Піс­ля смер­ті бать­ка (1530 р.) вихо­ву­вав­ся під мате­ринсь­кою опікою в м. Туро­ві. Визна­ний коро­лем пов­но­літ­нім у 15 років (1541 р.), всту­пив у пуб­лічне жит­тя. Піс­ля смер­ті стар­шо­го бра­та по бать­ко­ві – Іллі (1539 р.) роз­по­чав бага­торіч­ну вис­наж­ли­ву бороть­бу за повер­нен­ня бать­ко­вої спад­щи­ни спо­чат­ку з бра­то­вою дру­жи­ною Беа­тою Косте­ле­ць­кою, а потім її дру­гим чоло­віком – Оль­брах­том Лась­ким, котро­му вона запи­са­ла (1565 р.) не тіль-ки маєт­ки, що діста­лись їй від пер­шо­го чоло­віка, але й маєт­ки своєї доч­ки від пер­шо­го шлю­бу – Гальш­ки. Бороть­ба завер­ши­ла­ся 1574 р., коли за декре­том коро­ля Генрі­ха Валуа за Гальш­кою були визнані спад­ко­ві пра­ва як на її влас­ні, так і на мате­ринсь­кі маєт­ки, а вона на знак вдяч­но­сті за мораль­ні та матеріаль­ні збит­ки, зав­дані дядь­ко­ві під час їх повер­нен­ня, від­пи­са­ла всі маєт­ки йому та його сино­ві Яну­шу. Знач­ні володін­ня в пере­ми­шльсь­кій, гали­ць­кій, львівсь­кій зем­лях, Тар­нів із села­ми у Мало­поль­щі та маєток Раудені­ца в Чехії перей­шли до О. піс­ля смер­ті дру­жи­ни. Незва­жа­ю­чи на те, що йому не вда­ло­ся всту­пи­ти у володін­ня чесь­кою спад­щи­ною через захоплен­ня її інши­ми пре­тен­ден­та­ми, він зосе­реджу­вав у своїх руках най­біль­ший домен, до котро­го лише на Волині вхо­ди­ла 1/3 її посе­лень. Як воло­ди­мирсь­ко­му ста­ро­сті йому нале­жа­ли маєт­ки цьо­го ста­ро­ства (із 1559 р.), за винят­ком 1580–1588 рр., коли уряд воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти очо­лю­вав його син Костян­тин. Напри­кін­ці XVI – почат­ку XVII ст. при­дба­вав маєт­ки на Київ­щині. Вва­жав­ся одним із най­ба­гат­ших маг­натів українсь­ких земель Речі Поспо­ли­тої. Сам на-зивав себе як само­стій­ним пра­ви­те­лем “Dei 325 gratia in Volinia dux Ostrocensis” (Божією Ми-
лістю на Волині Острозь­кий князь).У 18-річ­но­му віці роз­по­чав війсь­ко­ву служ­бу під нача­лом мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, кня­зя Федо­ра Санґуш­ка, загартовую.чись і набу­ва­ю­чи війсь­ко­во­го ремес­ла. У 1543 і 1544 рр. брав участь у бит­вах із тата.рами. Напри­кін­ці 1550 р. був при­зна­че­ний воло­ди­мирсь­ким ста­ро­стою і мар­шал­ком Волинсь­кої зем­лі. Зосе­реджу­вав у своїх руках вели­ку вла­ду: йому під­ля­га­ли міс­цеві ста­ро­сти, він очо­лю­вав поспо­ли­те рушен­ня, керу­вав шля­хетсь­ки­ми з’їздами Волинсь­кої зем­лі та Брац­лав­щи­ни, тери­торія якої до 1569 р. вхо­ди­ла до Волині. Напри­кін­ці 1559 р. (за офі­цій­ною номі­на­цією 5.XII) дістав уряд київсь­ко­го воє­во­ди, на котро­му зали­шав­ся до кін­ця сво­го жит­тя. Про­тя­гом май­же п’ятдесяти років, будучи київсь­ким воє­во­дою сто­яв на захи­сті пів­ден­но-схід­них кор­донів українсь­ких земель і виявив неа­би­я­кі дипло­ма­тич­ні та війсь­ко­ві здіб­но­сті в бороть­бі з тата­ра­ми. Неод­но­ра­зо­во, особ­ли­во взим­ку 1562/3 рр., чека­ю­чи напа­ду мос­ковсь­ко­го війсь­ка, пору­шу­вав питан­ня перед коро­лем і литовсь­кою радою про виді­лен­ня коштів для укріп­лен­ня Київсь­ко­го замку.Був реч­ни­ком ство­рен­ня євро­пейсь­кої анти­ту­ре­ць­кої ліги для лікві­да­ції туре­ць­кої небез­пе­ки. Брав участь у похо­дах на Моск­ву. Очо­лю­вав шля­хетсь­ке опол­чен­ня під час повстан­ня коза­ків на чолі з Кришто­фом Косинсь­ким (1591–1593 рр.). На кон­во­ка­цій­но­му сей­мі (1587 р.) нази­вав­ся в числі мож­ли­вих пре­тен­ден­тів на королівсь­кий пре­стол. Висту­пив про­ти Люб­лінсь­кої унії (1569 р.), під­т­ри­му­ю­чи пози­цію біль­шо­сті литовсь­ких панів ради. Незва­жа­ю­чи на те, що зали­ши­вся в Люб­ліні піс­ля від’їзду литовсь­ких послів, від­мо­ви­вся від запро­шен­ня коро­ля при­бу­ти до сена­ту і неза­ба­ром виї­хав до Тар­но­ва. Піс­ля ухва­ли сей­му про при­єд­нан­ня Волині, Київ­щи­ни і Брац­лав­щи­ни до Коро­ни Польсь­кої три­чі від­мо­в­ляв­ся через хво­ро­бу від при­їз­ду для скла­ден­ня при­ся­ги. Лише 24 трав­ня, тоб­то за два дні до оста­точ­но­го тер­мі­на, визна­че­но­го для скла­ден­ня при­ся­ги, під загро­зою втра­ти влас­них маєт­ків зму­ше­ний був при­ї­ха­ти до Люб­лі­на і під­пи­са­ти акт про при­єд­нан­ня Волині до Поль­щі. Тро­хи піз­ні­ше, 6 черв­ня, як київсь­кий воє­во­да, склав при­ся­гу щодо при­єд­нан­ня Київ­щи­ни. А вже будучи корон­ним сена­то­ром під­пи­сав унію Поль­щі з Вели­ким князів­ством Литовсь­ким. Про­тя­гом 1567–1570 рр. О. боров­ся за тар­новсь­кі маєт­ки, які діста­ли­ся його дру­жині піс­ля смер­ті її рід­но­го бра­та Яна Амо­ра Тар­новсь­ко­го. Ще в 1568 р. Софія Тар­новсь­ка нада­ла кня­зю, як своє­му чоло­ві­ко­ві, дожит­тєвий запис на всі маєт­ки. Про­те на них заяви­ли свої пре­тен­зії пред­став­ни­ки біч­ної лінії
Тар­новсь­ких: сан­до­мирсь­кий воє­во­да Стані­слав Спи­тек і його син – чеховсь­кий каш­те­лян Стані­слав. Їх під­т­ри­му­ва­ли дав­ні воро­ги кня­зя – Оль­брахт Лась­кий та Збо­ровсь­кі. Супро­тив­ни­кам кня­зя вда­ло­ся штур­мом захо­пи­ти Тар­нов, про­те за королівсь­ким виро­ком вели­чез­ні тар­новсь­кі добра були повер­нені О.

Піс­ля смер­ті коро­ля Сигіз­мун­да Авгу­ста брав участь в елек­цій­но­му сей­мі 1573 р., під­т­ри­му­ю­чи кан­ди­да­ту­ру Генрі­ха Валуа, а піс­ля обран­ня його коро­лем пода­ру­вав йому п’ятьох вер­блюдів. Піс­ля втечі Генрі­ха з Поль­щі О. нале­жав до при­хиль­ни­ків обран­ня на польсь­кий трон імпе­ра­то­ра Мак­си­міліа­на Габс­бур­га. Але піс­ля обран­ня коро­лем Сте­фа­на Баторія вла­шту­вав йому 18 квіт­ня 1576 року пиш­ний прий­ом у Тар­но­ві, через який той проїз­див на коро­на­цію до Кра­ко­ва. Про­тя­гом 70–90‑х рр. (1574, 1575 1577, 1578, 1589, 1593, 1594) брав актив­ну участь у бороть­бі з тата­ра­ми, неод­но­ра­зо­во від­би­ва­ю­чи їх напа­ди. Під час татарсь­ко­го напа­ду у 1578 р., ото­че­ний в Острозі, не дістав­ши жод­ної допо­мо­ги, маю­чи лише своє власне, недо­стат­нє для від­січі війсь­ко, зму­ше­ний був домо­в­ля­ти­ся з ханом. Аби вря­ту­ва­ти від погро­му Київ, спла­тив хано­ві викуп 3000 дукатів влас­них гро­шей. Про­тя­гом Лівонсь­кої вій­ни охо­ро­няв пів.денно-східні кор­до­ни Речі Поспо­ли­тої. Під час поло­ць­кої ком­панії в 1578 р. разом із сином Яну­шем та чер­кась­ким ста­ро­стою кня­зем Михай­лом Виш­не­ве­ць­ким узяв участь у сіверсь­ко­му поході, дій­шов­ши до Ста­ро­ду­ба і Поче­па. Саме під час цьо­го похо­ду було спа­ле­но Чернігів.

Піс­ля смер­ті коро­ля Сте­фа­на Баторія, зай­ня­тий обо­ро­ною при­кор­дон­них земель, не брав участь у кон­во­ка­цій­но­му сей­мі. Але під час елек­цій­но­го сей­му під­т­ри­мав обран­ня на королівсь­кий пре­стол Сигиз­мун­да Вази. На почат­ку 90‑х років був зай­ня­тий бороть­бою з коза­ць­ким повстан­ням під керів­ниц­твом Кришто­фа Косинсь­ко­го, голов­ною при­чи­ною яко­го були маєт­ко­ві непо­ро­зу­мін­ня. Лише в люто­му 1593 р. об’єднані сили Острозь­ких, Яну­ша Виш­не­ве­ць­ко­го та інших волинсь­ких князів і маг­натів зав­да­ли пораз­ки Косинсь­ко­му в битві під П’яткою, піс­ля чого повсталі скла­ли зброю, а Косинсь­кий, за пере­ка­за­ми, мав три­чі вкло­ни­тись і пере­про­си­ти кня­зя за свою провину.

Князь О. був меце­на­том освіти і куль­ту­ри, про­тек­то­ром православ’я: мав вплив на замі­щен­ня висо­ких цер­ков­них посад, надав бага­то фун­ду­шів на пра­во­слав­ні церк­ви і мона­сти­рі, висту­пав за необ­хід­ність внут­ріш­ньої рефор­ми пра­во­слав­ної церк­ви. Саме за його про­тек­цією у 1585 р. Сте­фан Баторій номі­ну­вав на Луць­ке єпископ­ство Кири­ла Тер­ле­ць­ко­го, а в 1593 р. зно­ву ж таки на про­хан­ня кня­зя король Сигиз­мунд ІІІ затвер­див воло­ди­мирсь­ким єпис­ко­пом Іпатія Потія, які з часом ста­ли актив­ни­ми про­від­ни­ка­ми цер­ков­ної унії. Для підви­щен­ня рів­ня освіт­ньої під­го­тов­ки пра­во­слав­но­го духо­вен­ства князь засну­вав у родо­во­му маєт­ку Острозі пер­ший в Україні вищий нав­чаль­ний заклад – слов’яно-греколатинську шко­лу (1576 р.), пер­шим рек­то­ром якої був Гера­сим Смот­ри­ць­кий. У ній нав­ча­ли русь­кої, гре­ць­кої, латинсь­кої мов, викла­да­ли діа­лек­ти­ку, гра­ма­ти­ку, рито­ри­ку. Пла­ну­ю­чи видан­ня Біб­лії, князь запро­сив до Остро­га дру­ка­ря Іва­на Федо­ро­ва, за допо­мо­гою яко­го від­крив дру­кар­ню (1578–1608 рр.), пере­тво­рив­ши Острог на справж­ній нау­ко­во-куль­тур­ний осе­ре­док. Дру­кар­нею було під­го­тов­ле­но 29 видань, у тому числі Острозь­ку Біб­лію (1581 р.). Вра­хо­ву­ю­чи роль кня­зя В.-К. Острозько­го у пра­во­слав­ній церкві та роз­ра­хо­ву­ю­чи на допо­мо­гу в справі поєд­нан­ня Схід­ної і Захід­ної цер­ков, відо­мий єзуїт Пет­ро Скарґа при­свя­тив йому пер­ше видан­ня книж­ки “O jedności Kościoła Bożego”. О. від­зна­чав­ся толе­ран­цією в питан­нях віри і, зага­лом, був за об’єднання като­ли­ць­кої і пра­во­слав­ної цер­ков, але уяв­ляв собі цер­ков­ну унію у все­ленсь­ко­му (все­світ­ньо­му) мас­шта­бі, тому рішу­че висту­пив про­ти Бере­стейсь­кої унії (1596 р.), кот­ра об’єднувала церк­ви лише в межах однієї дер­жа­ви. 24.06.1595 р. у відо­зві­до пра­во­слав­них викри­вав дії мит­ро­по­ли­та і єпис­ко­пів, які в Римі під­пи­са­ли унію, як від­ступ­ни­ків від віри бать­ків і закли­кав до опо­ру унії. На Бере­стейсь­ко­му синоді 1596 р., на яко­му при­хиль­ни­ки унії та її супро­тив­ни­ки засі­да­ли окре­мо, зав­дя­ки участі О. було прий­ня­то про­те­ста­цію про­ти унії. У 1590‑х рока­хв Острозь­кій дру­кар­ні було опуб­лі­ко­ва­но низ­ку творів, авто­ри яких поле­мі­зу­ва­ли з поста­но­ва­ми Бере­стейсь­ко­го сино­ду. Загаль­но­визна­ний рішу­чим обо­рон­цем православ’я, постій­но висту­пав про­ти унії. Зокре­ма, в трав­ні 1599 р. взяв участь в анти­уніатсь­ко­му з’їзді про­те­стан­тів і пра­во­слав­них у Віль­ні і під­пи­сав акт конфедераціі.

Помер 28 (13 за с.с.) люто­го 1608 року в Острозі і був похо­ва­ний у зам­ко­вій церкві.

Ж., 1553, з доч­кою вели­ко­го корон­но­го гетьма­на Яна Тар­новсь­ко­го – Софією († 1570 р.) мав трьох синів: Яну­ша (1554–1620 рр.), Костян­ти­на (1555?-1588 рр.), Олек­сандра (1570–1603 рр.) та двох дочок: Єли­за­ве­ту († 1599 р.) та Кате­ри­ну (1560–1579 рр.).

Дже­ре­ла: Biblioteka Zakładu Narodowego im. Ossolińskich Polskiej Akademii Nauk. Dział Rękopisów. – № 3669/II; Archiwum książąt Lubartowiczów-Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1890. – Т. 4.
Літе­ра­ту­ра: Быков Н. П. Кня­зья Острож­ские и Волынь. – Пет­ро­град, 1915; Вла­совсь­кий І. Князь К. К. Острозь­кий – зна­ме­ни­тий патрон і обо­ро­не­ць пра­во­славія в історії українсь­ко­го наро­ду. – Нью-Йорк, 1958; Вла­сьев Г. А. Кня­зья Острож­ские и Друц­кие // Изве­стия Рус­ско­го гене­а­ло­ги­че­ско­го обще­ства. – С.-Петербург, 1911. – Вып. 4. – С. 3–30; Ворон­чук І. Володін­ня князів Острозь­ких на Схід­ній Волині (за інвен­та­рем 1620 року). – Київ – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 28–41; Гру­шевсь­кий М. С. Історія Украї­ни-Руси. – Київ (фак­си­мільне пере­ви­дан­ня), 1991–1995. – Т.6. – С. 479–488, 497–498; Т. 7. – С. 151, 153–154, 161, 180–183, 185–189, 193–197, 211–212, 217; Дом­бров­ский В. Острож­ская ста­ри­на // Киев­ля­ни­ни, 1840. – С. 81–118; Іларіон, митр. (Огієн­ко). Князь Костян­тин Острозь­кий і його куль­тур­на пра­ця. – Він­ні­пег, 1958; Косто­ма­ров М. Князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острожсь­кий // Історія Украї­ни в жит­тє­пи­сях визнач­ній­ших єї діячів. – Львів, 1918. – С. 160–192; Лебе­дин­цев К. К порт­ре­ту кня­зя К. Острож­ско­го // Киев­ская Ста­ри­на, 1883. – № 11. – С. 523–528; Мак­си­мо­вич М. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских гра­фине А. Д. Блу­до­вой. – Київ, 1866; Ума­нец Ф. М. Князь Кон­стан­тин-Васи­лий Острож­ский // Рус­ский архив, 1904. – № 4. – Кн. 1. – С. 625–634; Четыр­кин Ф. Дея­тель­ность кня­зя Кон­стан­ти­на Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го в поль­зу пра­во­сла­вия в Юго-Запад­ной Руси // Волын­ские епар­хи­аль­ные ведо­мо­сти. – 1872. Часть неофи­ци­аль­ная. – № 8. –С. 275–285; № 9. – С. 317–329; № 10. – С. 364–376; Яко­вен­ко Н. Василь (Костян­тин) Острозь­кий // Історія Украї­ни в осо­бах. Литовсь­ко-польсь­ка доба. – Київ, 1997. – С. 119–129; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem księstwie Litewskiem w XV-XVI wieku. – Warzsawa, 1883 – S. 235–236; Chynczewska-Hennel T. Ostrogski Konstanty Wasyl // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1979. – T. 24/1. – Zesz. 100. – S. 489–495; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Materiały do historyi Wołynia. – Warszawa – Kraków, 1913; Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 – 1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. – Toruń, 1997; Lewicki K. Książe Konstanty Ostrogski a unia brzeska. – Lwów, 1933; Ejusdem. Książęta Ostrogscy w służbie Rzeczypospolitej // Rocznik Wołyński. – Równe, 1938. – T. 7. – S. 30–67; Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1841. – T.7. – S. 183–189; Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego księstwa Litewskiego. 1386–1795. – Kraków, 1885. – S. 24, 90, 227, 291; Ejusdem. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 350–356; Znosko P. K. Knjaz Konstantin Ostroskij. – Warszawa, 1933.

КЖ. МАРІЯ КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА ОСТРОЗЬКА

донь­ка Костян­ти­на Іва­но­ви­ча та Тетя­ни Голь­шансь­кої. Запи­са­на у молод­шій редак­ції Києво-Печерсь­ко­го пом’яника на стор. 101 (кон­спект А. Каль­но­фойсь­ко­го). 90 Помер­ла до 28 серп­ня 1522 року, адже не зга­дуєть­ся в доку­мен­ті за цей день, яким бать­ко вре­гу­льо­ву­вав маєт­ко­ві пра­ва її рід­но­го бра­та Іллі. 91 В най­дав­ні­шо­му сино­ди­ку Києво-Печерсь­кій лаврі вона є серед тих осіб, яких «поми­на­ют их на всѧк дн҃ь»: 92 в основ­но­му тексті зга­да­но «Кнѧж­ноу марїю». На полях допи­са­но «доч҃ка кнз҃ѧ костѧти­на ѡстроз­ско­го». 93 Зга­дуєть­ся вона і в «Тера­тур­ге­мі» А. Каль­но­фойсь­ко­го (1638), як така що впи­са­на до лаврівсь­ко­го сино­ди­ку: Konstantina Хіеzесіа Ostrozskieg Corka Хіеznа Маrіа wpisana 94. Окрім вище­на­ве­де­них поми­нань, вона при­сут­ня і в поми­нан­ні роду кня­зя Федо­ра Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка у Слу­ць­ко­му диптисі. Тут запи­сані роди­чі його дру­жи­ни Марії Іванів­ни Острозь­кої: князі Дани­ло, Федір, Василь, Іоан, Іоан, Костян­тин, Ілля та княж­на Марія. 95

София-Мав­ра Кон­стан­ти­нов­на († піс­ля 1531)

Запи­са­на у ката­ло­зі кти­торів Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря А.Кальнофойського (поз.42).

IX генерація

КЖ. ГАЛЬШ­КА (ЕЛИ­ЗА­ВЕ­ТА, ЭЛЬЖ­БЕ­ТА) ИЛЬИ­НИЧ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ (* 1539 – † гру­день, 1582)

доч­ка кня­зя Іллі Костян­ти­но­ви­ча Острозь­ко­го, яка наро­ди­ла­ся вже піс­ля його смер­ті, і Беа­ти Косте­ле­ць­кої. 16 серп­ня 1539 року, за три дні до смер­ті, князь І. К. Ост­розький склав запо­віт, цен­тральне міс­це в яко­му зай­ма­ли май­но­ві спра­ви. Він під­крес­лив, що, якщо його дру­жи­на Беа­та “мѣла поро­ди­ти сына або дѣв­ку, тогды то опо­вѣ­даю и объ­яв­ляю, иж то єсть власт­ный плод мой”. Піс­ля його кон­чи­ни вдо­ва “с тым дитятєм маєт сєди­ти на всих имє­ньях ... по поло­ви­цы... выслу­жєн­ных и куп­лє­ных” від його бать­ка кня­зя Костян­ти­на Іва­но­ви­ча “и так тєж тых имєнєй мате­ри­стых”. Повин­на була Беа­та “тую поло­ви­цу всих имє­ний... дєр­жа­ти до лєт дитя­ти”, тоб­то до пов­но­літ­тя дити­ни. Беа­та взя­ла під кон­троль володін­ня не лише сво­го чоло­віка, а й малоліт­ньо­го кня­зя В.-К. Острозь­ко­го. Під кіне­ць 1539 р. Беа­та наро­ди­ла доч­ку, мабуть, у день свя­тої Єли­за­ве­ти, тоб­то 19 листо­па­да. В офі­цій­них доку­мен­тах, зокре­ма, в кни­гах Литовсь­кої мет­ри­ки, вона нази­ваєть­ся під ім’ям Альж­бе­ти, Ельж­бе­ти, Гальш­ки. Саме під остан­нім іме­нем вона увій­ш­ла в літе­ра­ту­ру. 20 груд­ня 1541 року королівсь­кі комі­са­ри у Віль­ні на вимо­гу кня­зя В.-К. Острозь­ко­гоі його матері кня­гині Олек­сан­дри Слу­ць­кої скла­ли акт про роз­поділ володінь князів Острозь­ких. Васи­лю-Костян­ти­ну пере­хо­ди­ли Дуб­но, Доро­го­буж, Зде­сель, Звя­гель, Кру­па, Здов­би­ця, Беаті з Гальш­кою – Острог, Полонне, Кра­си­лів, Чуд­нів та ін. За додат­ко­вим роз­поді­лом королівсь­ки­ми комі­са­ра­ми неру­хо­мо­го май­на 12 трав­ня 1542 року між Беа­тою і Гальш­кою, остан­ній діста­лись Полонне, Кра­си­лів, Чуд­нів, тоб­то дві тре­ти­ни володінь, а Беаті – одна тре­ти­на, включаю.чи Острог із при­лег­ли­ми володін­ня­ми (Рівне та ін.). З цьо­го часу зберіг­ся опис Острозь­ко­го зам­ку (січень – лютий 1542), у цех­гаузі яко­го було 10 гар­мат, селіт­ра, сір­ка, порох, віск, запа­си про­дук­тів хар­чу­ван­ня. При­бут­ки кня­гині “Іллі­ної” ста­но­ви­ли на рік 436 кіп гро­шей. Не тіль­ки кра­са, а й вели­чез­ні багат­ства, неру­хо­ме май­но Гальш­ки ста­ли при­чи­но­ю­до­ма­гань багатьох пре­тен­ден­тів її руки. В інтри­гах нав­ко­ло одру­жен­ня Гальш­ки бра­ли участь її дядь­ко князь В.-К. Острозь­кий, мати, король Сигіз­мунд-Август. Тра­гіч­ні події у жит­ті та долі Гальш­ки, пов’язані з нама­ган­ня­ми пред­став­ни­ків різ­них фео­даль­них родів (маг­натсь­ких і шля­хетсь­ких) поро­ди­ча­тись із впли­во­вою й еко­но­міч­но потуж­ною дина­стією князів Ост­розьких, при­па­ли на 50-ті роки XVI століт­тя. В.-К. Острозь­кий мав влас­ні пла­ни щодо одру­жен­ня небо­ги, під­т­ри­мав кан­ди­да­ту­ру роди­ча князів Острозь­ких, кня­зя Дмит­ра Федо­ро­ви­ча Сан­гуш­ка, канівсь­ко­го й чер­кась­ко­го ста­ро­сти. Він від­зна­чав­ся від­ва­гою й муж­ністю у війсь­ко­вих спра­вах. При­близ­но в 1552 р. від­бу­лось сва­тан­ня Гальш­ки, якій тоді було не біль­ше 13 років. Беа­та дала зго­ду на цей шлюб, про­те король був про­ти тако­го поєд­нан­ня двох маг­натсь­ких родів. Під впли­вом коро­ля Беа­та змі­ни­ла своє рішен­ня. В.-К. Острозь­кий та Д. Сан­гуш­ко з допо­мо­гою озброє­них людей зай­ня­ли Острог, і, всу­переч волі Беа­ти, у верес­ні 1553 р. Гальш­ка була одру­же­на з Д. Сан­гуш­ком. Беа­та пода­ла скар­гу коро­лю на Сан­гуш­ка і кня­зя В.-К. Острозь­ко­го. Королівсь­кий суд над ними від­був­ся в Кни­шині 20 січ­ня 1554 року Д. Сан­гуш­ко був засуд­же­ний до поз­бав­лен­ня честі, маєт­но­стей та жит­тя, тоб­то до стра­ти. Від­по­від­но, він та Гальш­ка поки­ну­ли Острог і ряту­ва­ли­ся вте­чею в Чехію, пря­му­ю­чи до Рауди­ць­ко­го (Руди­ць­ко­го) зам­ку, який був у володін­ні тестя В.-К. Острозько­го Яна Тар­новсь­ко­го. Слі­дом за втіка­ча­ми виру­шив зброй­ний загін на чолі з Мар­ти­ном Збо­ровсь­ким. Д. Сан­гуш­ка з його неве­ли­ким заго­ном вони наздо­гна­ли в м. Нім­бурзі. Тут Д. Сан­гуш­ко був захопле­ний, від­ве­зе­ний до сусід­ньо­го міста Яро­ми­ра (Яро­мєж), де його було вби­то 3 люто­го 1554 року і похо­ва­но в костелі св. Мико­ли. М. Збо­ровсь­кий із сином і зброй­ним заго­ном відвіз моло­ду вдо­ву до матері. Повер­не­на матері Гальш­ка про­ти своєї волі була вида­на коро­лем заміж за гра­фа Лука­ша Ґур­ку, брестсь­ко-куявсь­ко­го воє­во­ду. Беаті вда­лось переш­ко­ди­ти цьо­му шлю­бо­ві, вона від­вез­ла Гальш­ку до Льво­ва. Посе­ли­лись вони у доміні­кансь­ко­му мона­сти­рі, де у квіт­ні 1559 р. від­був­ся шлюб (вже третій) Гальш­ки із Семе­ном Юрій­о­ви­чем Слу­ць­ким, яко­го Беа­та обра­ла чоло­віком для своєї донь­ки. ґур­ка не від­мо­ви­вся від пре­тен­зій на Гальш­ку і піс­ля зброй­ної обло­ги мона­сти­ря захо­пив її і відвіз у свій замок у Шамо­ту­лах. Тут вона пере­бу­ва­ла до його смер­ті фак­тич­но в ізо­ля­ції. Люди, які ото­чу­ва­ли Гальш­ку, нази­ва­ли її “чор­ною кня­ги­нею” через жалоб­ний одяг. Гальш­ка від­мо­ви­лась під­ко­ря­тись чоло­ві­ко­ві. Башту, де вона про­ве­ла 14 років, сучас­ни­ки назва­ли “вежею чор­ної кня­гині”. Ґур­ка, будучи познансь­ким воє­во­дою, помер на почат­ку 1573 р. Син В.-К. Острозь­ко­го Януш повер­нув Гальш­ку на її бать­ків­щи­ну, спо­чат­ку до Дуб­на, потім до Остро­га, де вона про­жи­ва­ла до кін­ця життя.Гальшка була фун­да­тор­кою ОА, що офі­цій­но зафік­со­ва­но в її теста­мен­ті (запо­віті), скла­де­но­му в 1579 р. у м. Туро­ві і зане­се­но­му до Луць­кої земсь­кої кни­ги (кн. 2057 нуме­ра­ції сер. XIX ст. або т. 4 за сучас­ною нуме­ра­цією) ЦДІА Украї­ни в Києві (ф. 26. Луць­кий земсь­кий суд). У запо­віті “досыт ωпи­сом, варун­ком і ωбо­вѧз­ком моим на шпи­тал и ака­дє­мию ωстроз­скую, на мона­стыръ свтго Спса нєдалєко Луц­ка над рєкою Сты­ром и на сєли Доро­гы­ню шєст тысячєи гро­шєи лич­бы литов­скои – тыи з я вси листы доб­ро­вол­нє с пєча­тю моєю и с под­пи­сом власт­ноє руки и под пєчат­ми людєи доб­рых... остат­нєю волєю моєю утвєр­жам и умоц­нѧм во всєм вца­лє захо­вы­вам...”. Гальш­ка все своє рухо­ме май­но запо­ві­ла своїм слу­гам, про­стим людям, що її ото­чу­ва­ли. У запо­віті декіль­ка разів зга­дуєть­ся князь В.-К. Острозь­кий, яко­му дору­чи­ла як “доб­родєєви“ і своє май­но, і його роз­поділ, а його сини – Януш і Костян­тин наз­ва-ні Г. – “бра­ти крєв­ныє”. Ори­гі­нал доку­мен­та був скріп­ле­ний “печа­тю и под­пи­сом“ Г. “влас­нє руки... по пол­ску”. Названі юри­дич­ні осо­би, при­сут­ні у Туро­ві під час скла­дан­ня цьо­го запо­віту: вла­ди­ка туровсь­кий і пінсь­кий Кири­ло, войсь­кий мозирсь­кий і суд­дя земсь­кий пінсь­кий Іван Фурс та два біло­русь­ких шлях­ти­чі бра­ти Онуфрій та Федір Коштюш­ко­ви­чі, що скрі­пи­ли запо­віт Г. свої­ми під­пи­са­ми і названі нею – “при­я­телі мої”.

Ще на почат­ку груд­ня 1582 р. Г. була жива, бо 2 груд­ня 1582 року канц­лер Воло­вич від імені крев­них Гальш­ки по баб­ці кня­гині Тетя­ни Голь­шансь­кої викли­кав київсь­ко­го воє­во­ду кня­зя В.-К. Острозь­ко­го і “його бра­тан­ку воє­во­ди­ну познансь­ку пані Лука­шо­ву Гур­ко­ву княж­ну Гальш­ку Ілі­ну Острозь­ку” у справі про тре­тю части­ну Сте­па­ня, Гор­ба­то­ва, Золо­туї­ва. Нато­мість вже 29 груд­ня князь Януш Острозь­кий у листі до імпе­ра­то­ра Рудоль­фа пові­до­мив, що не може при­бу­ти до ньо­го з при­во­ду необ­хід­но­сті роз­по­ряд­жа­тись спра­ва­ми по сест­рі своїй княж­ні Гальш­ці, “познансь­кій воєводині”.
Образ Гальш­ки при­ва­блю­вав багатьох пись­мен­ни­ків. Їй при­свя­ти­ли свої тво­ри поля­ки І.-Ю. Кра­шевсь­кий, Ю. Шуйсь­кий, І. Вой­це­ховсь­кий, росія­нин В. Соло­вй­ов, украї­не­ць І. Сав­чин та ін. Народ­на тра­ди­ція пере­да­ла до наших днів бага­то легенд про Гальш­ку, княж­ну Острозь­ку, про її винят­ко­ву кра­су, хоч її ори­гі­наль­но­го порт­ре­та або малюн­ка із сучас­ним зоб­ра­жен­ням не вда­лось від­шу­ка­ти. Загаль­но­по­ши­ре­ним є уявне зоб­ра­жен­ня Гальш­ки, ство­рене польсь­ким худож­ни­ком Яном Матей­ком (1838–1893). Він зоб­ра­зив Беа­ту Косте­ле­ць­ку разом із доч­кою Гальш­кою на кар­тині “Про­по­відь Пет­ра Скарґи”.

М.,

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: 
Іл. княж­на Гальш­ка Іллів­на Острозь­ка: Печат­ка від 27.9.1582: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді стрі­ли вістрям вго­ру над пів­ко­лом, що лежить кін­ця­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою, здо­лу пів­мі­ся­ць, що лежить рога­ми дого­ри; зго­ри літе­ри: • H • K • O •, оба­біч літе­ри: WP. вось­ми­кут­на, роз­мір 13х11 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka XV, Plik 53. 27.9.1582.
Публ.: сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​a​-​g​a​l​s​h​k​a​-​i​l​l​i​v​na/

Дже­ре­ла і літе­ра­ту­ра: Запо­віт Гальш­ки Острозь­кої. 1579 // ЦДІА­УК. – Ф. 26. – Луцьк. зем. суд. – Кн. 4 (2057). – Арк. 38–39; Запо­віт княж­ни Гальш­ки Острозь­кої 1579, 16 берез­ня / Під­гот. Л. Дем­чен­ко // Острозь­ка дав­ни­на: Дослід­жен­ня i матеріа­ли / Відп. редак­тор І. З. Миць­ко. – Вип. 1. – Львів, 1995. – С. 110–111; Ковальсь.кий М. Гальш­ка, княж­на Острозь­ка // Острозь­кі про­світ­ни­ки. – Острог, 2000. – С. 17–23; Його ж. Гальш­ка. Іст. повість // Зоря комуніз­му. – 1990. – 8, 3, 15, 17, 20, 22, 24, 27, 28, 31 берез­ня, 3 і 5 квіт­ня; Його ж. Етю­ди з історії Остро­га: Нари­си. – Острог, 1998. – С. 29–81; Пер­лш­тейн А. Нес­колько слов о кня­же­стве Острог­ском // Време.нник ОИДР. – Москва,

КН. ЯНУШ КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (* 1554 – † 12.09.1620)

вое­во­да Волын­ский, каш­те­лян Краковский.
Син кня­зя В.-К. Острозь­ко­го та С. Тар­новсь­кої. Почат­ко­ву освіту здо­був при дворі бать­ка в Дуб­ні. З моло­дих років про­яви­ли­ся у О. над­зви­чай­ні війсь­ко­ві здіб­но­сті. Так, у 1577 р. О. на чолі війсь­ка зумів роз­гро­ми­ти татар, які три­ма­ли в облозі Дубенсь­кий замок, де пере­бу­ва­ла з вели­ки­ми скар­ба­ми його сест­ра Кате­ри­на. Вра­же­ний цим фак­том, бать­ко віді­слав О. у Відень до дво­ру імпе­ра­то­ра Свя­щен­ної Римсь­кої імпeрії Мак­си­міліа­на ІІ для набут­тя війсь­ко­во­го і політич­но­го досві­ду. Повер­нув­шись із-за кор­до­ну, О. на чолі влас­ної хоруг­ви з 800 чоло­вік 1579 р. взяв участь у Лівонсь­кій вій­ні і здо­був низ­ку пере­мог під Чер­ні­го­вим і Вели­ки­ми Лука­ми. За ці успі­хи О. у 30-річ­но­му віці був удо­стоє­ний Сте­фа­ном Баторієм поса­ди волинсь­ко­го воє­во­ди, а 1593 р. Сигіз­мун­дом ІІІ – поса­ди кра­ківсь­ко­го каш­те­ля­на, тоб­то став пер­шим світсь­ким сена­то­ром у Речі Поспо­ли­тій. Рано став О. і земель­ним влас­ни­ком: уже 1583 р. володів Шуль­жин­ця­ми й Полон­ним із нав­ко­лиш­ні­ми села­ми. У різ­ні роки за королівсь­ки­ми при­віле­я­ми отри­мав в управ­лін­ня такі українсь­кі ста­ро­ства: Біло­цер­ківсь­ке, Богу­славсь­ке, Чер­кась­ке, Пере­я­с­лавсь­ке, Канівсь­ке, Воло­ди­мирсь­ке. Згід­но з гіпо­те­зою С. Леп’явка, О. під­т­ри­му­вав актив­ні сто­сун­ки з коза­ка­ми, маю­чи при цьо­му якісь дале­ко­сяж­ні осо­би­сті пла­ни політич­но­го харак­те­ру. Але пре­тен­зії козач­чи­ни на само­стій­ну політич­ну роль та роз­ход­жен­ня з їхні­ми ліде­ра­ми щодо еко­но­міч­них інте­ресів у при­кор­дон­них українсь­ких ста­ро­ствах при­зве­ли до того, що О. взяв актив­ну участь у при­ду­шен-ні повстан­ня К. Косинсь­ко­го (1591–1593), зокре­ма у битві під П’яткою. Неод­но­ра­зо­во О. гро­мив татар: під Остро­гом (1576), біля села Редь­ки (1578), біля річ­ки Соба­чі і т. ін. В акції Лже­д­мит­рія І та в поході на Моск­ву О., на від­мі­ну від багатьох маг­натів Речі Поспо­ли­тої, участі не взяв. 1606 р. під­т­ри­мав рокош, очо­лю­ва­ний кра­ківсь­ким воє­во­дою М. Зеб­жи­довсь­ким, кот­рий був спря­мо­ва­ний про­ти нето­ле­рант­ної релі­гій­ної політи­ки Сигіз­мун­да ІІІ, виста­вив­ши тисяч­ний зброй­ний загін. Однак будучи невдо­во­ле­ний рол­лю, яку від­ве­ли йому роко­ша­ни, О. перей­шов на бік коро­ля і висту­пив посе­ред­ни­ком у пере­мо­ви­нах між обо­ма сто­ро­на­ми. Під час повтор­ної подо­ро­жі до Від­ня в 1579 р. О. перей­шов у като­лиц­тво. Побу­ту­ва­ла леген­да, оче­вид­но поши­рю­ва­на като­ли­ка­ми, що князь В.-К. Острозь­кий за це його ув’язнив на дея­кий час у Дубенсь­ко­му зам­ку. О. засну­вав (зафун­ду­вав) цілий ряд костелів і кля­шторів (мона­сти­рів) на Волині, зокре­ма у Ста­ро­му Костян­ти­но­ві – мона­стир доміні­канів, у Дуб­ні – мона­стир бер­нар­динів, у Межи­річі (під Остро­гом) – мона­стир фран­цис­кан­ців, а також косте­ли у Сте­пані, Дерев­ні, Берез­ни­ці. Незва­жа­ю­чи на таку про­тек­цію като­ли­кам, О. від­зна­чав­ся від­носною толе­рант­ністю щодо пра­во­слав­них. Так, на корон­но­му сей­мі 1605 р. О. доміг­ся під­твер­джен­ня на ста­но­ви­щі києво-печерсь­ко­го архі­манд­ри­та несим­па­тич­но­го като­ли­кам Єли­сея Пле­те­не­ць­ко­го. До унії кра­ківсь­кий каш­те­лян ста­ви­вся стри­ма­но. Подіб­на пози­ція, на дум­ку С. Плохія, визна­ча­ла­ся тим, що О., пре­тен­ду­ю­чи піс­ля смер­ті бать­ка ста­ти ліде­ром волинсь­кої шлях­ти, в основ­но­му пра­во­слав­ної, нама­гав­ся зміц­ни­ти її при­хиль­ність і під­т­рим­ку. Захарія Копи­стенсь­кий у своїй “Палі­нодії” вже піс­ля смер­ті О. від­зна­чив, що той пра­во­слав­ним “утис­ков і гвал­тов жад­них не чинил”.

За жит­тя бать­ка жив пере­важ­но у Дуб­ні, а коли при­їж­д­жав до кня­зя В.-К. Острозь­ко­го, то зупи­няв­ся у Межи­річі, де мав свій “малий замо­чок”. На дворі О., як пра­ви­ло, “бави­ло­ся” (слу­жи­ло) декіль­ка тисяч шлях­ти­чів. Так, 1610 р. у Замо­сті на похо­ро­нах Бар­ба­ри з Тар­новсь­ких Замойсь­кої, дру­жи­ни Яна Замойсь­ко­го, з О. було близь­ко двох тисяч шлях­ти­чів. Коли в 1613 р. Томаш Замойсь­кий відві­ду­вав О. в Острозі, то його зустрі­ча­ло біль­ше 2‑х тисяч кін­них і піших шляхтичів.

О. три­чі одру­жу­вав­ся: із Сюзан­ною Середі, Ката­жи­ною Любо­мирсь­кою і Тео­філею Тар­лув­ною. Остан­ній шлюб брав, коли йому було 58 років, а його новій дру­жині – 17. Від пер­шо­го шлю­бу О. мав двох дочок – Елеo­но­ру і Єфро­синію, від третьо­го – 1617 р. наро­ди­вся син Ян – Воло­ди­мир, який помер в одно­річ­но­му віці. Оскіль­ки О. дов­го не мав пря­мо­го нащад­ка і не бажав пере­да­ва­ти свою части­ну володінь Острозь­ких (визна­че­ну згід­но з актом поді­лу 1603 р.) синам сво­го бра­та Олек­сандра, з яким пере­бу­вав у напру­же­них сто­сун­ках, то пору­шив питан­ня перед коро­лем Сигіз­мун­дом ІІІ про ство­рен­ня на його зем­лях май­о­ра­ту, що й було реалі­зо­ва­но згід­но з рішен­ням корон­но­го сей­му 1609 року. Відо­мо, що 1612 р. в Острозь­кій дру­кар­ні “пове­ленієм прє­свѣтла­го и Бого­хра­ни­ма­го кня­жа­ти Яну­ша Острозь­ко­го” з’явився дру­ком “Часо­слов”, а в берез­ні 1611 р. “во Острозѣ, во ущи­ли­щѣ кгре­ко-сло­венъ­скомъ” у пере­кла­ді Федо­ра Абу­ка­ра була запи­са­на похва­ла Ісаї Балабану.

Ж. 1, Сюзан­на Сери­ньи (ум. 1596 г.).

Ж. 2, Катар­жи­на Любо­мир­ская (ум. 1611 г.).

Ж. 3, Тео­фи­ля Тар­ло (ум. 1635 г.), похо­ро­не­на в крип­ті під кафед­раль­ним косте­лом м. Тарнова.

Літе­ра­ту­ра: Гру­шевсь­кий М. С. Історія Украї­ни-Руси. – Київ (фак­си­мільне пере­ви­дан­ня), 1991–1995. – Т. 6. – С. 394–396, 481, 498; Леп’явко С. Коза­ць­кі вій­ни кін­ця XVI ст. в Україні. – Чер­ні­гів, 1996. – С. 8, 52, 55, 57–59, 70, 73–75, 82, 89, 90, 97, 98, 107, 129, 163, 186, 188, 189, 195; Пло­хий С. Н. Пап­ство и Укра­и­на. Поли­ти­ка рим­ской курии на укра­ин­ских зем­лях в XVI-XVII вв. – Київ, 1989. – С. 12, 31, 32, 58, 62, 70, 80, 86, 89, 90, 92, 96; Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). – Київ, 1993. – С. 80, 92–94, 113, 217, 277; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Materiały do historyi Wołynia. – Warszawa – Kraków, 1913. – S. 46–54; Chynczewska-Hennel T. Ostrogski Janusz // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1980. – T. 25. – S. 481–486; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternаstego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 357.

КН. КОН­СТАН­ТИН КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (* 1555–1556, Дуб­но (?) – † 10(?).04.1588, Базалія)

Син Острозь­ко­го Васи­ля-Костян­ти­на Костян­ти­но­ви­ча та Софії Тар­новсь­кої. Точ.на дата народ­жен­ня О. неві­до­ма. За Т. Кем.пою, а також вихо­дя­чи з пові­дом­лен­ня Кас.пера Несе­ць­ко­го про те, що О. на момент смер­ті було 33 роки, мож­на вва­жа­ти роком народ­жен­ня 1555 або 1556. Почат­ко­ву освіту здо­бу­вав удо­ма. Одним з учи­телів О. був Натанієль Євстахій. Зго­дом удвох зі стар­шим бра­том, Острозь­ким Яну­шем Костян­ти­но­ви­чем, пев­ний час пере­бу­вав при імпе­ра­торсь­ко­му дворі у Від­ні. Разом із ним та бать­ком був серед осіб, що віта­ли в Балі­цах ново­го коро­ля Генрі­ха Валуа, а в люто­му 1574 р., за Т. Кем­пою, з тими ж роди­ча­ми брав участь у коро­на­цій­но­му сей­мі. Імо­вір­но, 1578 (за Т. Кем­пою) чи 1579 р. (за Н. Яко­вен­ко) одру­жи­вся з донь­кою смо­ленсь­ко­го воє­во­ди Васи­ля Тиш­ке­ви­ча – Олек­сан­дрою. 1579 р. брав участь у поло­ць­кій кам­панії Сте­фа­на Баторія під час польсь­ко-мос­ковсь­ко­го про­ти­сто­ян­ня. З цьо­го при­во­ду королівсь­кий сек­ре­тар Рей­нольд Гей­ден­штейн зазна­чив: “При­бу­ли теж охочі аж із Поділ­ля, та з інших від­да­ле­них земель Королів­ства, що було при­чи­ною їх запіз­нен­ня. Між ними від­зна­чав­ся син Костян­ти­на кня­зя Острозь­ко­го (Костян­тин. – Т. В.) із добір­ним поч­том кін­но­ти та бага­то інших”. Ці ж відо­мо­сті повто­рив у своїй пра­ці Аль­бер­тран­ді. Бать­ко між 13 верес­ня та 27 жовтня 1579 року пере­дав О. уряд воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти. За Ю. Вольф­фом – 1579 р., за Т. Кем­пою – 1580 р. О. отри­мав уряд край­чо­го Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Під­т­ри­му­вав близь­кі сто­сун­ки з кня­зем Курбсь­ким Андрієм. Остан­ній при­зна­чив у своє­му запо­віті від 24 квіт­ня 1583 року, серед інших, О. та його бать­ка опіку­на­ми своєї третьої дру­жи­ни, Олек­сан­дри Пет­рів­ни Семаш­ків­ни, та дітей. Серед утра­че­них матеріалів Біб­ліо­те­ки орди­на­ції Кра­синсь­ких збері­гав­ся лист О. від 26 верес­ня 1586 року до неві­до­мої нам на ім’я, ймо­вір­но зга­да­ної Олек­сан­дри Семаш­ків­ни, “кн. Андрій­о­вої Курбської”.

Під час пере­бу­ван­ня у Кра­ко­ві вліт­ку 1583 р. попро­сив у папсь­ко­го нун­ція Аль­бер­то Болонь­єт­ті собі та дру­жині бла­го­сло­вен­ня, що роз­ці­нюєть­ся як пере­хід від православ’я до като­лицтва. Т. Кем­па ствер­джує, що пуб­ліч­но про змі­ну віро­визнан­ня О. заявив на почат­ку листо­па­да того ж року. За Т. Шев­чен­ко, разом із дру­жи­ною відо­мий як дона­тор яро­славсь­ких єзуїтів. За Н. Яко­вен­ко, з 1585 р. обій­мав також уряд пере­я­с­лавсь­ко­го ста­ро­сти. У 1587 р. О. разом із бать­ком та стар­шим бра­том при­був до Вар­ша­ви на елек­цій­ний сейм. Шосто­го серп­ня того ж року князь виго­ло­сив від імені шлях­ти про­мо­ву, в якій закли­кав до спо­кою в дер­жаві та швид­ко­го обран­ня коро­ля. Вияв­ляв актив­ність і під час робо­ти сей­му. Разом із бать­ком під­т­ри­му­вав кан­ди­да­ту­ру Сигиз­мун­да Вази, а потім увій­шов до гро­на тих, котрі мали при­віта­ти ново­го коро­ля у Ґдансь­ку. Ім’я О. як край­чо­го зустрі­чає­мо серед осіб, під­пи­са­них у доку­мен­ті “Confirmatio generalis jurium” ново­обра­но­го коро­ля від 8 січ­ня 1588 року. Пев­но, між 8 січ­ня та почат­ком квіт­ня 1588 року князь отри­мав уряд під­ча­шо­го Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Воче­видь, як і інші пред­став­ни­ки роди­ни Острозь­ких, брав участь у бороть­бі з тата-рами. Бар­тош Папро­ць­кий зазна­чив, що О., “наслі­ду­ю­чи своїх пред­ків, значне війсь­ко (“wielkie poczty”) про­ти того ж непри­я­те­ля, як пан при­гра­нич­ний, утри­му­вав, і нема­лим коштом”. На кон­во­ка­цій­но­му сей­мі 1587 р. ім’я О. нази­ва­ло­ся серед мож­ли­вих кан­ди­датів на окре­мого гетьма­на для обо­ро­ни від татар пів­ден­но-схід­них кордонів.

Володів міста­ми Доро­го­бу­жем та Межи­річ­чям у Луць­ко­му, Чер­ня­хом і Колод­ним – у Кре­ме­не­ць­ко­му повітах Волинсь­ко­го воє­вод­ства та Здь­єн­цо­лем у Литві. За Ю. Вольф­фом, помер у квіт­ні 1588 р., оче­вид­но, так і не обій­няв­ши уря­ду під­ча­шо­го (про це додат­ко­во свід­чить іме­ну­ван­ня в реєстрі вибра­но­го побо­ру від 1589 р. його вдо­ви як “край­чи­ня Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го”, а не під­ча­ши­на). Якщо довіря­ти К. Несе­ць­ко­му, смерть кня­зя наста­ла у квіт­ну неді­лю, що того року при­па­да­ла на 10 квіт­ня. Про від­хід кня­зя “Острозь­кий літо­пи­се­ць” зано­ту­вав: “1588. Князь Кон­стан­тин, край­чий, син кня­зя Васи­лія Острозь­ко­го, у База­лії умер, похо­ван ув Острозі”. Ще пере­бу­ва­ю­чи у Пше­ворсь­ку, 24 жовтня 1587 року О. уклав запо­віт, зафік­со­ва­ний зго­дом у львівсь­ких акто­вих кни­гах. Судя­чи з теста-мен­ту, за І. Миць­ком, в остан­ні роки жит­тяО. став гор­ли­вим като­ли­ком. Дея­кі істо­ри­ки ХІХ – почат­ку ХХ ст. (М. Мак­си­мо­вич, П. Вік­то­ровсь­кий), при­пус­ка­ю­чись низ­ки поми­лок, ствер­джу­ва­ли, що О. помер пра­во­слав­ним, хоча відо­мо­стей про його повторне навер­нен­ня не має­мо. Похо­ва­но кня­зя, як постає з теста­мен­ту його небо­жа, Острозь­ко­го Яну­ша-Пав­ла Олек­сан­дро­ви­ча, від 6 серп­ня 1619 року, у фар­но­му костелі в Острозі. Подруж­жя нащад­ків не зали­ши­ло. Вдо­ва О. вдру­ге вий­ш­ла заміж за сня­тинсь­ко­го ста­ро­сту Мико­лая Язловецького.

Ж., Алек­сандра Тыш­ке­вич (ум. после 1593 г.).

Дже­ре­ла: Бевзо О. А. Львівсь­кий літо­пис і Ост.розький літо­пи­се­ць. – Київ, 1971. – С. 129, 156–157; Русь­ка (Волинсь­ка) Мет­ри­ка. Регес.ти доку­мен­тів Корон­ної кан­це­лярії для україн.ських земель (Волинсь­ке, Київсь­ке, Брацлав.ське, Чер­ні­гівсь­ке воє­вод­ства) 1569 – 1673 / Передм. П. Кен­неді Ґрім­стед. – Київ, 2002. – С. 314; Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczy.pospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów, 1884. – T. 10. – S. 153. – № 2357; Albertrandi. Panowanie Henryka Walezyusza i Stefana Batorego królów polskich. – Kraków, 1860. – S. 131; Hejden.sztejn R. Dzieje Polski od śmierci Zygmunta Augusta do roku 1594. – Petersburg, 1857. – T. I. – S. 315; Kus J. Testament księcia Janusza Pawła Ostrogskiego z 1619 r. // Muzeum w Jarosławiu. Zeszyty muzealne. – Jarosław, 1998. – S. 116; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego / Wyd. K. J. Turowski. – Kraków, 1858. – S. 452; Pułaski F. Opis 815 rękopisów Biblioteki Ord. Krasińskich. – Warszawa, 1915. – S. 338; Volumina legum. – Petersburg, 1859. – T. 2. – S. 250; Źródła dziejowe. – Warszawa, 1889. – T. 19. – S. 130, 153.
Літе­ра­ту­ра: Вик­то­ров­ский П. Г. Запад­но-рус­ские дво­рян­ские фами­лии, отпав­шие от пра­вос­ла-вия в кон­це XVI и в XVII вв. – Киев, 1912. – Вып. 1. – С. 26–29; Вой­то­вич Л. Князі Острозь­кі: спро­ба від­тво­рен­ня гене­а­ло­гії дина­стії // Нау­ко­ві запис­ки. Серія “Істо­рич­ні нау­ки”. – Острог, 2008. – Вип. 13. – С. 53; Його ж. Роди­на князів Острозь­ких // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Т. Шев­чен­ка. – Львів, 1996. – Т. 231: Пра­ці комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін. – С. 366; Ива­нишев Н. Жизнь кня­зя Андрея Михай­ло­ви­ча Кур.бского в Лит­ве и на Волы­ни. – Киев, 1849. – Т. 1. – С. 231–232; Мак­си­мо­вич М. А. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских (К гра­фине А. Д. Блу­до­вой) // Собра­ние сочи­не­ний. – Киев, 1876. – Т. 1: От-дел исто­ри­че­ский. – С. 190; Миць­ко І. Острозь­ка слов’яно-греко-латинська ака­де­мія (1576 – 1636). – Київ, 1990. – C. 105; Тимо­шен­ко Л. Князь В.-К. Острозь­кий і укла­ден­ня Бере­стейсь­кої унії // Нау­ко­ві запис­ки. Серія “Істо­рич­ні нау­ки”. – Острог, 2008. – Вип. 13. – С. 109; Устря­лов Н. Ска­за­ния кня­зя Курб­ско­го. – С.-Петербург, 1868. – С. 30; Шев­чен­ко Т. Єзуїтсь­ке шкіль­ниц­тво на українсь­ких зем­лях остан­ньої чвер­ти XVI – сере­ди­ни XVII ст. – Львів, 2005. – С. 104; Яко­вен­ко Н. Пара­лель­ний світ. Дослід­жен­ня з історії уяв­лень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – Київ, 2002. – С. 64, 284; Її ж. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). – Київ, 2008. – С. 97, 308;

АЛЕК­САНДР КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (1.05.1571 – 12.12.1603 г.),
(* бл. 1.07.1570 – † 2.12.1603)

Волинсь­кий воє­во­да, молод­ший син кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Костян­ти­но­ви­ча Ост­розького і Софії Тар­новсь­кої, яка помер­ла неза­ба­ром піс­ля його народ­жен­ня. Наро­ди­вся у Вевюр­ці побли­зу Тар­но­ва не піз­ні­ше 1 лип­ня 1570 року, рід­ний брат Яну­ша і Кос­тянтина. Вихо­ву­вав­ся у пра­во­слав­но­му дусі на бать­ківсь­ко­му дворі в Дуб­ні, де здо­був доб­ру освіту. Потім прой­шов виш­кіл при королівсь­ко­му дворі. У 1589 р. пере­бу­вав у почті коро­ля Сигиз­мун­да III, супро­вод­жу­ю­чи його. Лист В.-К. Острозь­ко­го до Львівсь­ко­го став­ро­пі­гій­но­го брат­ства з про­хан­ням про­ти­дія­ти впли­вам єзуїтів на сина Олек­сандра під час подо­ро­жі до Реве­ля. Третьо­го трав­ня 1593 року одер­жав уряд волинсь­ко­го воє­во­ди. Під час очіку­ва­но­го татарсь­ко­го похо­ду 1594 р. на Угор­щи­ну через Польщу брав актив­ну участь у під­го­тов­ці до від­січі тата­рам. Зокре­ма, був учас­ни­ком війсь­ко­вої ради в Люб­ліні, скли­ка­ної вели­ким корон­ним гетьма­ном Яном Замойсь­ким. На від­мі­ну від своїх стар­ших братів Яну­ша і Костян­ти­на, які перей­шли у като­ли­цизм, зали­ши­вся у пра­во­слав­ній вірі і разом із бать­ком брав участь в анти­уній­ній бороть­бі. Під час Бере­стейсь­ко­го собо­ру 1596 р. обсто­ю­вав інте­ре­си пра­во­слав­них. Разом із бать­ком взяв участь у з’їзді пра­во­слав­них і про­те­стан­тів у Віль­ні в 1599 році. Висту­пав голов­ним обо­рон­цем пра­во­слав­ної віри також на сей­мі 1603 року. У 1592 р. одру­жи­вся з Анною Кост­чан­кою, яка похо­ди­ла з польсь­кої ари­сто­кра­тич­ної роди­ни. Бать­ко Анни Ян Кост­ка був під­скар­бієм прус­сь­ких земель, ґдансь­ким каш­те­ля­ном і сан­до­мирсь­ким воє­во­дою, мати, Софія з Одро­вон­жів, по жіночій лінії похо­ди­ла з мазо­ве­ць­ких князів Пястів. Від своїх бать­ків Анна Кост­ка отри­ма­ла вели­кі маєт­но­сті, серед них місто Яро­слав, де осе­ли­ло­ся подруж­жя піс­ля шлю­бу. У 1603 р. О. з бра­том Яну­шем поді­ли­ли бать­ківсь­ку спад­щи­ну. До Олек­сандра відій­шли воло­сті: Полонсь­ка, Любар­тівсь­ка, Янушпільсь­ка, Тер­но­пільсь­ка, Доро­го­бузь­ка, Рів­ненсь­ка, Жор­нівсь­ка, Острозь­ка (части­на з поло­ви­ною м. Остро­га), Звя­гольсь­ка, Берездівсь­ка, Хла­по­тинсь­ка, Турівсь­ка, Смі­динсь­ка, Суразь­ка, Смол­ди­рівсь­ка, Тарасівсь­ка, Кня­ги­нинсь­ка на Волині, Норинсь­ка, Бара­шівсь­ка, Біл­го­родсь­ка – на Київ­щині та Зди­тельсь­ка волость у Литві, а також будин­ки у Луць­ку, Мінсь­ку, Кракові.У 1603 р. О. рап­то­во за нез’ясованих обста­вин помер (за однією з вер­сій від отруєн­ня) і був похо­ва­ний в Острозі у зам­ко­вій Бого­яв­ленсь­кій церкві. У 1636 р. най­мо­лод­ша доч­ка кня­зя О. Анна-Алої­за, при­хиль­ни­ця єзуїтів, пере­нес­ла остан­ки бать­ка з церк­ви Бого­яв­лен­ня до збу­до­ва­но­го нею костелу.

Воє­во­да волинсь­кий (1593–1603 рр.).
Син кня­зя Костян­ти­на Васи­ля II Острозь­ко­го. Пра­во­слав­ний. Дитин­ство прой­шло в зам­ку в м. Дуб­но. Вихо­ван­ня й освіту одер­жав спо­чат­ку в Острозі, а потім при королівсь­ко­му дворі. В 23 роки (3 трав­ня 1593 р.) він одер­жав уряд волинсь­ко­го воє­во­ди. Під час Бере­стейсь­ко­го Собо­ру висту­пав разом з бать­ком на чолі пра­во­слав­ної опо­зи­ції. У 1592 р. одру­жуєть­ся з Анною, донь­кою Яна Кост­ки і Софії з Одро­вон­жів, і осе­ляєть­ся в Яро­славі, влас­но­сті дру­жи­ни. В 1593 р. роз­бив татар під Яро­сла­вом. Несподі­ва­но помер в груд­ні 1603 року (мож­ли­во, отрує­ний). Похо­ва­ний в Острозі, в Бого­яв­ленсь­кій церкві.
Олек­сандр Острозь­кий, най­мо­лод­ший син Костян­ти­на Васи­ля Острозь­ко­го, був єди­ним серед дітей ста­ро­го кня­зя, який зали­ши­вся до смер­ті пра­во­слав­ним. Олек­сандр брав участь в анти­ка­то­ли­ць­ких акціях бать­ка та спів­пра­ці з про­те­стан­та­ми, хоча і зали­шав­ся в тіні, доки Костян­тин Василь був актив­ним у пуб­ліч­но­му житті.

У Бере­сті 1596 р. у засі­дан­нях двох кон­ку­ру­ю­чих соборів взя­ли участь як князі Острозь­кі, так і єзуїти. З одно­го боку – Костян­тин Василь Острозь­кий з сина­ми Яну­шем та Олек­сан­дром, які при­бу­ли з озброє­ним поч­том, з дру­го­го боку – єзуїти Пет­ро Скар­га, Юстус Раб, Мар­тин Латер­на. Князі Острозь­кі зустрі­ча­лись без­по­се­ред­ньо зі Скар­гою, який вхо­див до скла­ду королівсь­ко-сена­торсь­кої деле­га­ції. І хоча єзуїт вико­ри­сто­ву­вав насам­пе­ред бого­словсь­кі аргу­мен­ти, які сто­су­ва­лись при­ма­ту папи та всьо­го вчен­ня Римсь­кої Церк­ви, мож­на при­пу­сти­ти, що князів Острозь­ких най­біль­ше мог­ли обу­ри­ти зов­сім не док­три­наль­ні „блюз­нір­ства” про­ти православ’я, але нага­ду­ван­ня про залеж­ність гре­ць­ких патріар­хів від туре­ць­ко­го „тира­на”, яко­му регу­ляр­но спла­чу­ва­ли дани­ну, а отже, не мог­ли чи не хоті­ли допо­ма­га­ти Русь­кій Церкві. Цій занед­ба­но­сті Скар­га про­ти­ста­вив люб’язну тур­бо­ту папи про бід­них і поз­бав­ле­них засобів русинів, для яких Кле­мент VIII влас­ним коштом органі­зо­ву­вав семі­нарію. Аргу­мен­ти Скар­ги не впли­ну­ли, бо інте­ре­си кня­зя Острозь­ко­го були проі­г­но­ро­вані, і жод­них адек­ват­них зустріч­них про­по­зи­цій він не отри­мав. Від­по­від­дю Скарзі став напи­са­ний чесь­ким бра­том і клієн­том Костян­ти­на Васи­ля Мар­ти­ном Бро­невсь­ким “Ekthesis” (Кра­ків 1597), де не лише опи­су­вав­ся перебіг пра­во­слав­но­го сино­ду в Бере­сті, але дово­ди­лась його каноніч­на чин­ність через при­сут­ність там Ники­фо­ра Дас­ка­ла, про­то­син­ге­ла Кон­стан­ти­но­польсь­ко­го патріар­ха, та пред­став­ни­ка Олек­сан­дрійсь­ко­го патріар­ха Кири­ла Лука­ри­са. Скар­га невдо­взі дав від­по­відь у творі “Synod brzeski i jego obrona” (Кра­ків 1597). Поле­міка була завер­ше­на дру­гим тво­ром Бро­невсь­ко­го „Apokrisis” (Віль­но 1597), який було визна­но за най­ви­дат­ні­ший поле­міч­ний пра­во­слав­ний твір, а його автор-про­те­стант отри­мав від кня­зя у вина­го­ро­ду містеч­ко з кіль­ко­ма села­ми. Піс­ля укла­ден­ня Бере­стейсь­кої унії було запо­чат­ко­ва­но союз пра­во­слав­них із про­те­стан­та­ми, участь у яко­му взяв також Олек­сандр Острозь­кий. Іні­ціа­то­ром збли­жен­ня з про­те­стан­та­ми був Костян­тин Василь Острозь­кий. Він роз­ра­хо­ву­вав насам­пе­ред на під­т­рим­ку і допо­мо­гу сво­го зятя – потуж­но­го литовсь­ко­го маг­на­та, Вели­ко­го литовсь­ко­го гетьма­на і Віленсь­ко­го воє­во­ди, Кришто­фа Мико­лая Рад­зиві­ла «Перу­на». Рад­зивіл, який був ліде­ром і могут­нім про­тек­то­ром каль­вініз­му у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му, став не лише союз­ни­ком сво­го пра­во­слав­но­го роди­ча, але і посе­ред­ни­ком у кон­так­тах з інши­ми про­те­стантсь­ки­ми гро­ма­да­ми. Так, у 1599 р. у Віль­ні від­був­ся спіль­ний з’їзд про­те­стан­тів (каль­віністів, люте­ран і чесь­ких братів) та пра­во­слав­них. У з’їзді з пра­во­слав­но­го боку взя­ли участь Костян­тин Василь та Олек­сандр Острозь­кі. Тут було заде­кла­ро­ва­но чер­го­вий уній­ний про­ект кня­зя Костян­ти­на Васи­ля – релі­гій­но­го об’єднання з про­те­стан­та­ми або, в разі невда­чі, тіс­ної політич­ної спів­пра­ці. Як і попе­ред­ні уній­ні про­ек­ти кня­зя Костян­ти­на Васи­ля, цей про­ект також перед­ба­чав, що князь віді­грає роль посе­ред­ни­ка, лише цьо­го разу між Олек­сан­дрійсь­ким патріар­хом та єван­гелі­ка­ми. Єван­геліки висла­ли до Мелетія Пега­са як заступ­ни­ка патріар­ха лист з пере­ра­хун­ком 18 спіль­них дог­ма­тич­них пози­цій Пра­во­слав­ної та Єван­гельсь­ких Цер­ков з про­хан­ням до патріар­ха спри­я­ти у поєд­нан­ні Цер­ков. Цей план зазнав невда­чі, не отри­мав­ши схва­лен­ня патріар­ха та його пред­став­ни­ка Кири­ла Лука­ри­са, який пере­бу­вав у Речі Поспо­ли­тій у 1600-01 рр. Коли ж стан здоров’я кня­зя Костян­ти­на Васи­ля погір­ши­вся (у 1600-03 рр.) Олек­сандр посту­по­во почав зай­ма­ти його міс­це в діяль­но­сті на сей­мах і сей­ми­ках. Ціка­во, що до подій Бере­стейсь­кої унії хроні­сти та насто­я­телі єзуїтсь­ко­го дому в Яро­славі – у володін­нях Олек­сандра Острозь­ко­го – залюб­ки писа­ли про при­хильне став­лен­ня кня­зя до єзуїтів, вис­лов­лю­ю­чи надію його на при­єд­нан­ня до Римсь­кої Церк­ви. Піс­ля унії та з роз­гор­тан­ням анти­уній­ної діяль­но­сті Острозь­ких яро­славсь­кі єзуїти не лише не пишуть про при­хиль­ність до них кня­зя Олек­сандра чи про надії на його кон­вер­сію, але жод­но­го разу навіть не зга­ду­ють його імені. Нато­мість доку­мен­та­ція коле­гії, при­зна­че­на виключ­но для внут­ріш­ньо­го кори­сту­ван­ня, свід­чить, що саме тоді Олек­сандр Острозь­кий прак­тич­но при­пи­няє випла­ти на будів­ниц­тво будин­ку для єзуїтсь­кої бур­си для бід­них учнів. Від трав­ня 1600 р. фінан­со­ву ситу­а­цію яро­славсь­ких єзуїтів знач­но погір­ши­ла поже­жа, яка спа­ли­ла біль­шу части­ну міста, зокре­ма будів­лі єзуїтсь­кої коле­гії і церк­ви. Піс­ля поже­жі князь Олек­сандр не лише не надав єзуїтам споді­ва­ну допо­мо­гу у від­бу­до­ві, але, за свід­чен­ням єзуїтів, забо­ро­няв їм виру­бу­ва­ти дере­ва в лісах чи чинив у тому переш­ко­ди, на що вони мали пра­во, надане фун­да­то­ра­ми – бать­ка­ми його дру­жи­ни Анни Кост­чан­ки. Тепер яро­славсь­кі єзуїти нази­ва­ють кня­зя „схиз­ма­ти­ком” та „infensissimus nobis [най­во­ро­жі­шим до нас]”, чиї „filii et haeredes possent esse peiores [сини і нащад­ки можуть бути ще гір­ши­ми]”. Тепер єзуїти вис­лов­лю­ють своє невдо­во­лен­ня спри­ян­ням Олек­сандра міс­це­вим пра­во­слав­ним. Князь, як відо­мо, опіку­вав­ся міс­це­вою пра­во­слав­ною церк­вою та пра­во­слав­ним міщансь­ким брат­ством, чле­ном яко­го, воче­видь, був, бо 1596 р. застеріг за собою пра­во на обран­ня чоти­рьох керів­ни­ків брат­ства. Єзуїти навіть напи­са­ли про невда­чі у „навер­нен­ні схиз­ма­ти­ків”, а вис­лов­лю­ю­чи також побо­ю­ван­ня, що у май­бут­ньо­му князь може пере­да­ти будів­лі їхньо­го хра­му, коле­гії і шко­ли пра­во­слав­ним, та і вза­галі хоче, і навіть напо­ля­гає, аби єзуїти зали­ши­ли Яро­слав. Вико­ри­сто­ву­ю­чи названі вище фак­ти як аргу­мен­ти, части­на єзуїтів дома­га­лась пере­не­сен­ня яро­славсь­кої фун­да­ції до Пере­ми­ш­ля. Зро­зу­мі­ло, що сто­сун­ки єзуїтів та Олек­сандра Острозь­ко­го ста­ли піс­ля укла­ден­ня унії напру­же­ни­ми, про­те досте­мен­но не відо­мо, чи Олек­сандр Острозь­кий насправ­ді мав такі ради­каль­ні наміри, чи це було явним перебіль­шен­ням єзуїтів, невдо­во­ле­них непри­хиль­ністю влас­ни­ка містеч­ка. Тим не мен­ше части­на яро­славсь­ких єзуїтів висту­пи­ла про­ти зали­шен­ня Яро­сла­ва, вис­лов­лю­ю­чи надію, що у май­бут­ньо­му ситу­а­ція може змі­ни­тись на кра­ще по смер­ті кня­зя. Нун­цій Кла­удіо Ранґоні у звітах до Риму 1601-03 рр. писав про кня­зя Олек­сандра як про воро­га унії і „scismatico peggior del padre, Palatino di Chiovia [схиз­ма­ти­ка, гір­шо­го від бать­ка, Київсь­ко­го воє­во­ди]”, зга­ду­ю­чи, зокре­ма, кня­зя як одно­го з про­тив­ни­ків львівсь­ких єзуїтів у їх кон­флік­ті з юдейсь­кою гро­ма­дою Льво­ва. Саме у 1601–1603 рр. Олек­сандр Острозь­кий актив­но висту­пав на боці львівсь­ких пра­во­слав­них міщан у їхньо­му кон­флік­ті з міща­на­ми-като­ли­ка­ми. В остан­ній рік сво­го жит­тя князь Олек­сандр разом із бать­ком на берез­не­во­му сей­мі 1603 р. віді­гра­ли про­від­ну роль у від­сто­ю­ван­ні прав пра­во­слав­них. Їм вда­лось від­во­ю­ва­ти Києво-Печерсь­ку архі­манд­рію в уніатів, коли на їхні дома­ган­ня король Сигіз­мунд ІІІ пого­ди­вся на обран­ня Києво-Печерсь­ко­го архі­манд­ри­та мона­ха­ми мона­сти­ря та світсь­ки­ми ари­сто­кра­та­ми Київсь­кої зем­лі. Пра­во­слав­ним було обі­цяне при­пи­нен­ня про­цесів, іні­цій­о­ва­них про­ти них уніа­та­ми. Піз­ні­ше, у лип­ні 1603 р. на про­хан­ня Сигіз­мун­да ІІІ папа Кли­мент VIII своїм бре­ве ска­су­вав бул­лу про поєд­нан­ня Києво-Печерсь­кої архі­манд­рії з Київсь­кою мит­ро­по­ли­чою кафед­рою за умо­ви, щоби за це було дано кафед­рі від­по­від­ну вина­го­ро­ду та щоби на Києво-Печерсь­ку архі­манд­рію був обра­ний справж­ній като­лик. Таким чином, Києво-Печерсь­ка архі­манд­рія не перей­ш­ла до уній­но­го мит­ро­по­ли­та Іпатія Потія, а зали­ша­лась у пра­во­слав­них – архі­манд­ри­том став під­т­ри­ма­ний Острозь­ки­ми та всією пра­во­слав­ною пар­тією пра­во­слав­ний кан­ди­дат Єли­сей Пле­те­не­ць­кий. Це була пер­ша сей­мо­ва пере­мога пра­во­слав­них. Як про­ро­чо перед­ба­чи­ли яро­славсь­кі єзуїти, за кіль­ка років Олек­сандр Острозь­кий рап­то­во помер. Це від­бу­лось під час люст­ра­ції маєт­ків, у сели­щі Красне на Тер­но­піль­щині, 13 груд­ня 1603 р. Таку дату зафік­су­вав єзуїт Ян Веле­ви­ць­кий у хроні­ці „Dziennik domu św. Barbawy w Krakowie”, пишу­чи, що при­чи­ною смер­ті було, за чут­ка­ми, отруєн­ня, та що князь перед смер­тю про­сив покли­ка­ти като­ли­ць­ко­го свя­ще­ни­ка, і що, ясна річ, не було зроб­лене. Нун­цій Кла­удіо Ранґоні, який, як і Веле­ви­ць­кий зна­хо­ди­вся у Кра­ко­ві, уточ­нює при­чи­ну смер­ті Олек­сандра Острозь­ко­го як отруєн­ня „d’alcune streghe Ruthene [однією з русь­ких відьом]” “la potione come amatoria [любов­ним напоєм]” у сели­щі Красне. При цьо­му Ранґоні нази­ває кня­зя „ostinatissimo scismatico et colonna de nemici di Dio, anzi ignorantissimo et superbissimo atheista [найв­пер­ті­шим схиз­ма­ти­ком і опо­рою воро­гів Бога, біль­ше того – най­біль­шим неві­гла­сом і най­гор­до­ви­ті­шим атеї­стом]”. На від­мі­ну від єзуїта, нун­цій не зга­дує жод­ним сло­вом про наміри кон­вер­сії кня­зя, нато­мість натя­кає на смерть як на спра­вед­ли­ве воз­да­ян­ня, бо Олек­сандр, мов­ляв, помер, об’їжджаючи маєт­ки, отри­мані нечес­ним шля­хом у бра­та Яну­ша. Хроніка Яро­славсь­кої коле­гії за 1603 р., авто­ри якої, зда­ва­ло­ся б, були насам­пе­ред заці­кав­лені пові­до­ми­ти про резуль­тат їх бага­торіч­них зусиль, не лише нічо­го не гово­рить про покли­кан­ня кня­зем Олек­сан­дром като­ли­ць­ко­го свя­ще­ни­ка, але навіть не зга­дує про його смерть. І це в той час, коли єзуїтсь­кі хроніки залюб­ки фік­су­ва­ли най­мен­шу дріб­ни­цю, яка мог­ла під­крес­ли­ти при­хиль­ність до них мож­но­вла­дців, і насам­пе­ред іно­вір­ців. Тому чут­ка, пере­ка­за­на єзуїтом Яном Веле­ви­ць­ким, була, най­швид­ше, неправдивою.Імовірним дже­ре­лом цієї чут­ки вва­жаєть­ся дру­жи­на кня­зя, Анна Кост­чан­ка, кузи­на бл. Стані­сла­ва Кост­ки, єзуїта, та дале­ка родич­ка св. Яцка Одро­вон­жа, доміні­кан­ця. Анна не мог­ла зми­ри­тись із фак­том, що попри її та єзуїтів зусил­ля, чоло­вік зали­ши­вся «у схиз­мі», та поши­рю­ва­ла чут­ки, що князь Олек­сандр перед смер­тю став уніа­том. Анна нака­за­ла від­прав­ля­ти у Яро­славі щоріч­ні меси за його душу, а свя­ще­ни­кам у про­по­ві­дях під­креслю­ва­ти при­язне став­лен­ня кня­зя до єзуїті. У жод­них дже­ре­лах, які похо­ди­ли з пра­во­слав­но­го боку, немає жод­но­го натя­ку на мож­ливість кон­вер­сії кня­зя Олек­сандра Острозь­ко­го. По смер­ті чоло­віка Анна насам­пе­ред випла­ти­ла єзуїтам бор­ги сво­го чоло­віка, побу­ду­ва­ла муро­ва­ний буди­нок для бур­си бід­них сту­ден­тів, яких забез­пе­чи­ла всім необ­хід­ним, впро­ва­ди­ла у своїх маєт­но­стях унію, зба­га­ти­ла Яро­славсь­ку коле­гію нови­ми філь­вар­ка­ми, зафун­ду­ва­ла єзуїтам у 1629 р. рези­ден­цію при церкві Най­святі­шої Діви Марії у Яро­славі, і це не раху­ю­чи постій­них біль­ших і мен­ших пожертв на користь Орде­ну. Період, коли влас­ни­цею Яро­сла­ва була Анна Кост­чан­ка вва­жаєть­ся “золо­тим часом” яро­славсь­ких єзуїтів. По смер­ті Олек­сандра опіку­ном його малоліт­ніх дітей і дру­жи­ни зали­ши­вся його бать­ко. Тому лише піс­ля смер­ті Костян­ти­на Васи­ля у 1608 р. Анна Острозь­ка нава­жи­лась усу­ну­ти з дому пра­во­слав­но­го вихо­ва­те­ля синів Ада­ма Костян­ти­на і Яну­ша Пав­ла Лав­рен­тія Зиза­нія Туста­новсь­ко­го. Як відо­мо, Лав­рен­тій Зиза­ній був пра­во­слав­ним поле­мі­стом, про­по­від­ни­ком, авто­ром пер­шо­го під­руч­ни­ка церковнослов’янської мови. У 1610 р. сини Олек­сандра Острозь­ко­го скла­ли като­ли­ць­ке визнан­ня віри та були кон­фір­мо­вані Пере­мись­ким єпис­ко­пом. Того ж року вони роз­по­ча­ли нав­чан­ня в Яро­славсь­кій єзуїтсь­кій коле­гії. Молоді князі Острозь­кі помер­ли дуже рано – у 1618 і 1619 рр. Решта нащад­ків Костян­ти­на Васи­ля Острозь­ко­го – най­стар­ший син Януш, онуч­ки (доч­ки Олек­сандра) Софія, Kате­ри­на та Анна Алої­за були като­ли­ка­ми. Януш, як і бать­ко, ніко­ли не був при­хиль­ни­ком єзуїтів. Нато­мість вели­кою при­хиль­ни­цею і бла­годій­ни­цею єзуїтів ста­ла Анна Алої­за Острозь­ка. Вона про­до­в­жи­ла спра­ву матері не лише у Яро­славі, але й у рези­ден­ції сво­го діда Костян­ти­на Васи­ля в Острозі. Анна Алої­за була одру­же­на з Вели­ким литовсь­ким гетьма­ном Яном Каро­лем Ход­ке­ви­чем, випуск­ни­ком єзуїтсь­ких ака­де­мій у Віль­ні та Інголь­штад­ті, фун­да­то­ром єзуїтів у Вели­ко­му князів­сь­ві Литовсь­ко­му – коле­гії Орде­ну у Кро­же, церк­ви у Несві­жі, церк­ви і шко­ли в Шку­дах. Ход­ке­вич був також бла­годій­ни­ком віленсь­ких єзуїтів та про­мо­то­ром фун­ду­ван­ня єзуїтсь­ких домів у Дор­паті та Ризі. Сама Анна Алої­за у 1623 р. зафун­ду­ва­ла у Острозі єзуїтсь­ку коле­гію і церк­ву, зго­дом – бур­су для бід­них учнів та шля­хетсь­кий кон­вікт. Єзуїтсь­кий дім в Острозі зав­дя­ки чисель­ним маєт­но­стям і коштам, нада­ним фун­да­тор­кою, був най­за­мож­ні­шим серед усіх осе­ред­ків єзуїтів на русь­ких зем­лях Польсь­кої Корони.

Ж., 1592, Анна Косчан­ка (26.05.1575 – 29.10.1635 г.). У шлю­бі з Анною Кост­кою мав вісь­мох дітей: п’ятьох синів Олек­сандра, Адама.Костянтина, Яну­ша-Пав­ла, Кришто­фа, Васи­ля та трьох дочок Софію, вида­ну за кра­ківсь­ко­го воє­во­ду і ста­ро­сту Стані­сла­ва Любо­мирсь­ко­го, Кате­ри­ну, дру­жи­ну київсь­ко­го воє­во­ди Тома­ша Замойсь­ко­го, та Анну-Алої­зу, вида­ну за гетьма­на Яна Каро­ля Ходкевича.

Дже­ре­ла: Острозь­кий літо­пи­се­ць // Бевзо О. А. Львівсь­кий літо­пис і Острозь­кий літо­пи­се­ць. – Київ, 1971. – С. 130; Biblioteka Zakładu Narodowego im. Ossolińskich Polskiej Akademii Nauk. – Dział Rękopisów. – № 3669/II.
Літе­ра­ту­ра: Ворон­чук І. Володін­ня князів Острозь.ких на Схід­ній Волині (за інвен­та­рем 1620 року). – Київ – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 38–59, 73–74; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem księstwie Litewskiem w XV-XVI wieku. – Warzsawa, 1883. – S. 231–234; Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. – Warszawa, 1934; Gottfried
K. Anna Ostrogska wojewodzina wolynska. – Jarosław, 1939; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Materiały do historyi Wołynia. – Warszawa – Kraków, 1913; Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 – 1608) wojewoda
kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. – Toruń, 1997; Kocowski B. Wyprawa Tatarów na Węgry przez Polskę w 1594 r. – Lublin, 1948. – S. 61, 68; Kowalska H. Ostrogski Aleksander // Polski Słownik Biograficzny. – Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1979. – T. 24/1. – Z. 100. – S. 480; Makara J. Dzieje parafii jarosławskiej. – Jarosław, 1936. – S. 109–111; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 347–351.

КАТАР­ЖИ­НА АННА ВАСИ­ЛІВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ (1560 – 3.08.1579 г.).

молод­ша донь­ка кня­зя Костян­ти­на Васи­ля Острозь­ко­го та Софії Тар­новсь­кої, дру­га дру­жи­на поль­но­го гетьма­на литовсь­ко­го Хри­сто­фо­ра Рад­зивіл­ла. Мала братів Костян­ти­на, Яну­ша та Олек­сандра й стар­шу сест­ру Єли­за­ве­ту. Шлюб бать­ків, попри різне віро­спо­ві­дан­ня, був гар­моній­ним, 96 сама Кате­ри­на була охре­ще­на за като­ли­ць­ким обря­дом. Матір помер­ла, коли Кате­рині випов­ни­ло­ся лишень 10 літ. Бать­ко біль­ше не одру­жу­вав­ся. Він був дуже замож­ною люди­ною, володів чис­лен­ни­ми стат­ка­ми та носив пріз­вись­ко «неко­ро­но­ва­но­го коро­ля Русі». 97

До 1574 року роди­на меш­ка­ла пере­важ­но в Дуб­ні. Тут роз­мі­щу­ва­ла­ся офі­цій­на рези­ден­ція Костян­ти­на Васи­ля Острозь­ко­го, зна­хо­ди­ли­ся князівсь­кі війсь­ко­ві сили, знач­на кіль­кість челяді, при­слу­ги та чинов­ни­ків. У Дубенсь­ко­му зам­ку він прий­мав зарубіж­ні деле­га­ції світсь­кої й релі­гій­ної вла­ди, куп­ців, ста­рост, наміс­ни­ків мона­сти­рів. 98 Відо­мо, що в берез­ні в 1577 році брат Кате­ри­ни, Януш, за велін­ням бать­ка зброй­но від­пра­ви­вся до Дуб­на, аби вбе­рег­ти сест­ру від татар, котрі туди пря­му­ва­ли. 99 Ордин­ці, яких було понад 2000, підій­шли до Дуб­на 4 берез­ня 1577. Вони мали на меті погра­бу­ва­ти замок і взя­ти Кате­ри­ну в полон. Януш зму­сив їх відій­ти, але, від­сту­па­ю­чи, тата­ри спа­ли­ли понад 200 сіл, які нале­жа­ли Острозь­ким. 100

У 18-літ­ньо­му віці Кате­ри­на була вида­на заміж за 31-річ­но­го поль­но­го гетьма­на литовсь­ко­го й під­ча­шо­го Хри­сто­фо­ра Рад­зивіл­ла. Наре­че­ний був удів­цем, попе­ред­ня дру­жи­на та малоліт­ні діти помер­ли за кіль­ка років перед цим. За Тома­шем Кем­пою, спра­ви, пов’я­за­ні із перед­шлюб­ним кон­трак­том Хри­сто­фо­ра та Кате­ри­ни, вла­год­жу­вав подільсь­кий воє­во­да Мико­лай Меле­ць­кий. 101 Він­чан­ня прой­шло 27 лип­ня 1578 у Дуб­но. Польсь­кий поет Ян Коха­новсь­кий при­свя­тив їхньо­му весіл­лю пане­гірич­ний вірш «Епіта­ла­міум». 102

За рік Кате­ри­на наро­ди­ла сина: Януш (1579—1620) — під­ча­ший литовсь­кий у 1599—1619 роках, імперсь­кий князь, був двічі одру­же­ним, мав чет­ве­ро дітей. Через міся­ць піс­ля народ­жен­ня сина, Кате­ри­ни не ста­ло. Похо­ва­на у Соборі свя­тих Стані­сла­ва і Вла­ди­сла­ва у Віль­но. Як постає із дже­рел, київсь­кий воє­во­да боліс­но сприй­няв смерть донь­ки, пер­шої із чоти­рьох дітей, кот­рих він втра­тив за сво­го жит­тя. Хри­сто­фор Перун Рад­зивілл зго­дом був ще двічі одру­же­ним, у тому числі зі стар­шою сест­рою Кате­ри­ни, Єлизаветою.

М., 27.07.1778, Дуб­но, Криштоф Мико­лай­о­вич Рад­зивіл «Перун» (9.02.1547–20.11.1603), гер­бу Тру­би (Trąby),князь на Бір­жах і Дубин­ках, був молод­шим сином Мико­лая Юрій­о­ви­ча Рад­зивіл­ла «Рудо­го» та його дру­жи­ни Кате­ри­ни з Івна Томі­ць­кої (або Кате­ри­ни з Томіц Івіньсь­кої). Про­тя­гом жит­тя обій­мав низ­ку важливих
урядів, зокре­ма з 1569 по 1579 рр. був литовсь­ким під­ча­шим, з 15 лито­па­да 1584 року – віленсь­ким воє­во­дою; перед тим був поль­ним, а з 18 квіт­ня 1589 року став вели­ким литовсь­ким гетьма­ном тощо. Одру­жу­вав­ся чоти­ри рази: спер­шу з Анною Соб­ків­ною, вдру­ге із вже відо­мою нам
Кате­ри­ною Острозь­кою, піс­ля цьо­го із Кате­ри­ною з Тен­чиньсь­ких та наре­шті ще з однією донь­кою київсь­ко­го воє­во­ди – Ельж­бе­тою Острозь­кою (1559–1599).

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: 
Іл. княж­на Кате­ри­на Костян­тинів­на Острозь­ка: Печат­ка від 1578 р.: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді стрі­ли вістрям вго­ру над пів­ко­лом, що лежить кін­ця­ми додо­лу над шести­про­ме­не­вою зір­кою, здо­лу пів­мі­ся­ць, що лежить рога­ми дого­ри; зго­ри літе­ри: SKO; вось­ми­кут­на, роз­мір 15х13 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, AR, Dz. V, Sygn. 11085, st. 2, 4. 1578 р.
Публ.: Сайт Sigillum. – https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​o​s​t​r​o​z​k​a​-​k​a​t​e​r​y​n​a​-​k​o​s​t​y​a​n​t​y​n​i​v​na/

ГАЛЬШ­КА (ЭЛЬЖ­БЕ­ТА) ВАСИ­ЛІВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ († 26.08.1599).

Запо­віт княж­ни Гальш­ки Острозь­кої, дру­жи­ни Віленсь­ко­го воє­во­ди Кришто­фа Рад­зиві­ла «Перу­на», влас­но­руч­но напи­са­ний y Віль­ні 13 серп­ня 1599 р., ряс­ніє мало­ві­до­ми­ми дета­ля­ми, дотич­ни­ми родин­них сто­сун­ків подруж­жя Кришто­фа Рад­зиві­ла і Гальш­ки Острозь­кої. Не сек­рет, що шлюб цей, укла­де­ний зад­ля зміц­нен­ня зв’яз­ків між дво­ма потуж­ни­ми маг­натсь­ки­ми кла­на­ми, щас­ли­вим не був”. Аналі­зо­ва­ний запо­віт пов­ною мірою під­твер­джує цю тезу, окре­мі Міс­ця в ньо­му зву­чать як пря­мі і нед­вознач­ні зви­ну­ва­чен­ня на адре­су чоло­віка. Із тек­сту «духов­ни­ці» діз­нає­мо­ся про існу­ван­ня пер­шої вер­сії доку­мен­та, яка не збе­ре­гла­ся, але так само, як і ця дру­га, була відісла­на бать­ко­ві теста­тор­ки. Гальш­ка Васи­лів­на заяв­ляє, що це її оста­точ­ні роз­по­ряд­жен­ня, тож навіть якби дове­ло­ся помер­ти «як Беаті Острозь­кій» (тоб­то в ув’яз­нен­ні), жоден інший акт вона не видаватиме.

Попри те, що оби­д­ва чоло­віки княж­ни (і Ян Кіш­ка, і Криштоф Рад­зивіл) були про­те­стан­та­ми, сама вона, як побож­на като­лич­ка, про­сить похо­ва­ти тіло в «римсь­кій церкві», а точ­ні­ше — поруч із тру­ною сест­ри Кате­ри­ни у Віленсь­ко­му костелі Св. Стані­сла­ва. Все своє рухо­ме і неру­хо­ме май­но вона запо­ві­дає бать­ко­ві, вка­зу­ю­чи при­то­му, що чима­ло осо­би­стих речей, при­крас і гро­шо­вих cyм «силою з рук видер» її чоло­вік, а те, чого не змін взя­ти у такий спо­сіб, відібрав за допо­мо­гою під­ку­пу зрад­ли­вих слуг. Голов­ним вико­нав­цем волі так само при­зна­чаєть­ся ста­рий бать­ко Гальш­ки київсь­кий воє­во­да Василь-Костян­тин Острозь­кий. В доку­мен­ті наво­дить­ся інфор­ма­ція про те, що всі діти теста­тор­ки (народ­жені у шлю­бі з пер­шим чоло­віком Яном Кіш­кою) уже помер­ли. Сама тіль­ки згад­ка про цих нащад­ків є цін­ним гене­а­ло­гіч­ним матеріа­лом, поза­як вва­жаєть­ся, що в родині Кішок дітей не було 103

Доку­мент засвід­чи­ли віленсь­кий каш­те­лян Гієронім і жмудсь­кий ста­ро­ста Ян-Кароль Ход­ке­ви­чі (непри­ми­рен­ні опо­нен­ти Кришто­фа Рад­зиві­ла «Перу­на»), а також наб­ли­жені до Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го маг­на­ти брест-куявсь­кий воє­во­да Анджей Лещинсь­кий, під­лясь­кий воє­во­да кн. Януш Заславсь­кий і кам’я­не­ць­кий каш­те­лян Якуб Прет­вич. Бать­ко княж­ни Гальш­ки, яка помер­ла 26 серп­ня 1599 р., вирі­шив впи­са­ти «духов­ни­цю» доч­ки до судо­вих книг лише за рік. При­чи­на такої затрим­ки зали­шаєть­ся нез’я­со­ва­ною. Збе­рег­ло­ся обмаль свід­чень і про реальне вико­нан­ня умов теста­мен­ту. Відо­мо тіль­ки, що в костелі Св. Стані­сла­ва жін­ка похо­ва­на не була через спро­тив міс­це­во­го духо­вен­ства. При­пус­ка­ють, що тіло Гальш­ки Васи­лів­ни було похо­ване в Слу­ць­ко­му Трої­ць­ко­му мона­сти­рі, а піз­ні­ше, мож­ли­во, пере­ве­зене до Остро­га 104

М. 1‑й, Ян Киш­ка (ум. 1591 г.), каш­те­лян Виленский.

М. 2‑й, Кшиштоф Мико­лай «Пёрун» Рад­зи­вилл (1547 – 20.11.1603 г.), вели­кий гет­ман Литовский.

X генерація

ЭЛЕ­О­НО­РА ЯНУ­ШЕВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ (ум. 1617 г.)

∞, 1°, ГЕРО­НИМ ЯЗЛО­ВЕЦ­КИЙ (ум. 1607 г.).

∞, 2°, ЯН ЕЖИ РАД­ЗИ­ВИЛЛ (8.01.1588 – 18.09.1625).

КЖ. ЕФРО­СИ­НЬЯ ЯНУ­ШЕВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ († 1628)

∞, КН. АЛЕК­САНДР ЗАСЛАВ­СКИЙ (†1629).

КН. ВОЛО­ДИ­МИР-ЯН ЯНУ­ШЕ­ВИЧ Острозь­кий (*1617,†1618)

КЖ. ЯНУШ ЯНУ­ШЕ­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (1607 – 1618 гг.).

КОН­СТАН­ТИН-ПАВЕЛ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (* 1596 або 25.03.1597 – † 10.04.1618, м. Люб­лін, Польща)

Син волинсь­ко­го воє­во­ди Острозь­ко­го Олек­сандра Костян­ти­но­ви­ча та Анни Кост­чан­ки зі Штерн­бер­гу Острозь­кої. Наро­ди­вся, ймо­вір­но, в маєт­но­сті матері – м. Яро­славі. Дата народ­жен­ня – 25.03.1597 р. – відо­ма з Актів (хроніки) Острозь­ко­го пара­фіяль­но­го косте­лу, хоча Ю. Кус та Н. Яко­вен­ко як рік народ­жен­ня пода­ють 1596; остан­ня дата постає також і з напи­су на труні О., де вка­зу­ва­ло­ся, що він помер у віці 22 років (aetatis 22). Ази освіти здо­бу­вав у Лав­рен­тія Зиза­нія Туста­новсь­ко­го, кот­рий сто­яв на чолі яро­славсь­кої пра­во­слав­ної пара­фії. У моло­до­му віці, в 1610 р., О. навер­нув­ся до като­лицтва, того ж року, за С. Заленсь­ким та Ю. Кусом, роз­по­чав нав­чан­ня в Яро­славсь­ко­му єзуїтсь­ко­му коле­гіу­мі. Зго­дом виру­шив у закор­дон­ну манд­рів­ку до Німеч­чи­ни (за Ю. Кусом, разом із рід­ним бра­том – Острозь­ким Яну­шем-Пав­лом Олексан­дровичем). Невдо­взі, піс­ля корот­ко­час­но­го повер­нен­ня, від­був, імо­вір­но, вже разом зі зга­да­ним вище бра­том (за Ю. Кусом – сам) у подо­рож до Італії. Ім’я О. вне­сене до аль­бо­му польсь­кої нації Паду­ансь­ко­го універ­си­те­ту, куди його 16 жовтня 1613 р., за два тиж­ні перед почат­ком ново­го ака­де­міч­но­го року, впи­сав Пет­ро Коха­новсь­кий. Повер­ну­ли­ся бра­ти, мабуть, у сере­дині 1615 р. (за Ю. Кусом, лише О.; про­те їх дядь­ко, кра­ківсь­кий каш­те­лян Острозь­кий Януш Костян­тинович, в листі до поль­но­го гетьма­на Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Кришто­фа Рад­зи­ви­ла від 29 трав­ня 1615 року зазна­чав, що пле­мін­ни­ки пер­шо­го на той час вже вер­та­ли­ся з “чужих країв”, від­так мір­кує­мо, що вони подо­ро­жу­ва­ли вдвох). Піс­ля повер­нен­ня на честь О. було виго­ло­ше­но вір­шо­ва­ний твір “CHARISTERION”.

Брав участь у бороть­бі з тата­ра­ми, від­зна­чи­вся в битві під Тер­но­по­лем. Мав від­но­шен­ня до мол­давсь­ких справ. Як від­но­ту­вав Кас­пер Несе­ць­кий: “ці (тоб­то, О. з бра­том. – Т. В.) під­т­ри­му­вані дядь­ком (Острозь­ким Яну­шем Костян­ти­но­ви­чем. – Т. В.), Воло­хи своїм коштом до Коро­ни від­би­ра­ти хоті­ли”. У 1616 р. вий­ш­ла дру­ком при­свя­че­на О. пра­ця Лука­ша Ґур­ни­ць­ко­го “Роз­мо­ва про вибо­ри, про сво­бо­ду, про пра­во й польсь­кі зви­чаї”. У 1616 р. бачи­мо О. в про­ти­ту­ре­ць­кій кам­панії на півд­ні. “Острозь­кий літопи­сець”, зокре­ма, містить такий пасаж: “Того же року (1616. – Т. В.) Адам Костан­тин князь Острозь­кий под Камен­цем на Смот­ри­чі обо­зом сто­ял”. Мабуть, про ту ж подію зга­дав у своє­му “Казан­ні” й фаміль­ний свя­ще­ник, спо­від­ник Анни Острозь­кої – Якуб Сли­всь­кий, зазна­ча­ю­чи, що князь Костян­тин “три тисячі на той час людей своїх, для тієї спра­ви дуже потріб­них, виста­вив”. О. був серед тих, хто вітав на шля­ху до Люб­лі­на коро­ле­ви­ча Вла­ди­сла­ва під час його похо­ду на Моск­ву в 1617 році. У люто­му 1618 р. О. з бра­том упер­ше при­бу­ли до Вар­ша­ви на сейм, де, крім іншо­го, запри­яз­ни­ли­ся з сином канц­ле­ра Яна Замойсь­ко­го – Тома­шем Замойсь­ким. Повер­та­ю­чись додо­му, доро­гою до Яро­сла­ва О. несподі­ва­но захворів і помер в Люб­ліні. Похо­ва­ний 7 черв­ня 1618 року у Яро­славсь­кій ко-легіаті в родин­но­му мав­зо­леї. Похо­валь­ну про­мо­ву під­го­ту­вав Я. Сли­всь­кий. На дубо­вій труні О. зна­хо­ди­ла­ся сріб­на позо­ло­че­на таб­лич­ка, текст напи­су з якої відо­мий за візи­та­цією біску­па Вац­ла­ва Сєра­ковсь­ко­го від 1755 р.: “Ill. Dnus Dnus Adamus Constantinus Dux in Ostrog Comes in Tarnov obiit Lublini 10 Aprilis hora decima aetatis 22. Anno salutis humanae 1618 R. in s. pace”. Як зазна­ча­ють Акти (хроніка) Острозь­кого пара­фіяль­но­го косте­лу, був “зрос­ту і вро­ди гар­ної, але сили і міц­но­сті рід­кіс­ної”. Несподі­ва­на смерть моло­до­го кня­зя ста­ла пси­хо­ло­гіч­ним шоком для рід­них, особ­ли­во для матері та бра­та. Дядь­ко, Острозь­кий Януш Костян­ти­но­вич, за тим самим дже­ре­лом, “пла­кав від його смер­ті, пам’ятаючи про дієвість (“dzielność”) його, котрою мав при­кра­си­ти дім князів Острозь­ких”. Шану­ю­чи пам’ять про бра­та, Острозь­кий Януш-Пав­ло Олек­сан­дро­вич фун­ду­вав 15 трав­ня 1619 року при кап­ли­ці св. Анни, Стані­сла­ва і Мико­лая в Яро­славсь­кій коле­гіаті, де спо­чи­ва­ли тіла його пред­ків, коле­гіум ман­сіо­наріїв. На втра­че­но­му над­гроб­ку Анни Кост­чан­ки Острозь­кої в Яро­славсь­ко­му єзуїтсь­ко­му костелі про О. та його бра­та мов­ле­но як про “вели­кі, але нетри­валі (“krótko trwałe”) віт­чиз­ни надії”.

Літе­ра­ту­ра: Вик­то­ров­ский П. Г. Запад­но-рус­ские дво­рян­ские фами­лии, отпав­шие от пра­во­сла­вия в кон­це XVI и в XVII вв. – Киев, 1912. – Вып. 1. – С. 40–44; Вихо­ва­не­ць Т. Дже­ре­ла до біо­гра­фії Костян­ти­на і Яну­ша Олек­сан­дро­ви­чів Острозь­ки­хв Голов­но­му архіві дав­ніх актів у Вар­шаві // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. О. Оглоб­ли­на. – Острог, 2002. – Т. І. – С. 13–18; Його ж. “Казан­ня” Яку­ба Собесь­ко­го при похо­ван­ні Анни Кост­чан­ки Острозь­кої // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. О. Оглоб­ли­на. – Острог, 2003. – Вип. 2. – С. 91; Його ж. Костян­тин і Януш
Олек­сан­дро­ви­чі Острозь­кі // Studia historica res gestas Ostrogiae illustrantia. – Острог, 2001. – Vol. 2. – Острог, 2001; Його ж. Остан­ня чоло­ві­ча гене­ра­ція Острозь­ких: князі Олек­сан­дро­ви­чі // Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки Українсь­ко­го геральдич.ного това­ри­ства. – Біла Церк­ва, 2001. – С. 33–48; Вой­то­вич Л. Князі Острозь­кі: спро­ба від­тво­рен­ня гене­а­ло­гії дина­стії // Нау­ко­ві запис­ки. Серія “Істо­рич­ні нау­ки”. – Острог, 2008. – Вип. 13. – С. 54; Його ж. Роди­на князів Ост­розьких // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Т. Шев­чен­ка. – Львів, 1996. – Т. 231: Пра­ці комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін. – С. 367; Ворон­чук І. Роди­на князів Острозь­ких у пуб­ліч­но­му жит­ті польсь­ко-литовсь­кої дер­жа­ви // Володін­ня князів Острозь­ких на Схід­ній Волині (за інвен­та­рем 1620 року) /
Пере­клад, упо­ряд­ку­ван­ня і перед­мо­ва І. Ворон­чук. – Київ – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 47–50; Гру­шевсь­кий М. С. Історія українсь­кої літе­ра­ту­ри. – Київ, 1995. – Т. 6. – Ч. 2. – С. 605–610; Дов­би­щен­ко М. В. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. – К., 2008. – С. 324–325, 350, 358–360, 795, 809; Коваль­ский Н. П. Акт 1603 года раз­де­ла вла­де­ний кня­зей Острож­ских как исто­ри­че­ский источ­ник // Вопро­сы оте­че­ствен­ной исто­рио­гра­фии и источ­ни­ко­ве­де­ния. – Дне­про­пет­ровск, 1975. – Вып. 2. – С. 113–137; Мак­си­мо­вич М. А. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских (К гра­фине А. Д. Блу­до­вой) // Собра­ние сочи­не­ний. – Киев, 1876. – Т. 1: Отдел исторический. –
С. 191–192;

КН. ЯНУШ-ПАВЕЛ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (*1598, м. Яро­слав (?), Польща – † 6.08.1619, м. Люб­лін, Польща)

Син волинсь­ко­го воє­во­ди Острозь­ко­го Олек­сандра Костян­ти­но­ви­ча та Анни Кост­чан­ки зі Штерн­бер­гу Острозь­кої. Наро­ди­вся, ймо­вір­но, в Яро­славі – маєт­но­сті своєї матері. Точ­на дата народ­жен­ня неві­до­ма. Ази освіти здо­бу­вав у Лав­рен­тія Зиза­нія Туста­новського, кот­рий сто­яв на чолі яро­славсь­кої пра­во­слав­ної пара­фії. У моло­до­му віці, в 1610 р., О. навер­нув­ся до като­лицтва. Восе­ни 1613 р. удвох із рід­ним бра­том, Острозь­ким Ада­мом-Костян­ти­ном Олек­сан­дро­ви­чем, від­був у подо­рож до Італії. (За Ю. Кусом, до Італії від­був тіль­ки Адам Костян­тин, нато­мість перед цим О. разом із бра­том їзди­ли в подо­рож до Німеч­чи­ни. Див.: Острозь­кий Адам-Костян­тин Олек­сан­дро­вич). Повер­ну­ли­ся бра­ти, ймо­вір­но, у сере­дині 1615 р. (їх дядь­ко, кра­ківсь­кий каш­те­лян Острозь­кий Януш Костянтино­вич, у листі до поль­но­го гетьма­на Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Кришто­фа Рад­зи­ви­ла від 29 трав­ня 1615 року зазна­чав, що пле­мін­ни­ки пер­шо­го на той час вже вер­та­ли­ся з “чужих країв”, від­так мір­кує­мо, що в подо­рож вони виру­ши­ли вдвох).
Мав від­но­шен­ня до мол­давсь­ких справ. Як від­зна­чив Кас­пер Несе­ць­кий: “ці (тоб­то, О. з бра­том. – Т. В.) під­т­ри­му­вані дядь­ком (Острозь­ким Яну­шем Костянтинови­чем. – .), Воло­хи своїм коштом до Коро­ни від­би­ра­ти хоті­ли”. В серп­ні 1617 р. кор­до­ни Речі Поспо­ли­тої перет­ну­ла потуж­на татарсь­ка армія – фор­пост туре­ць­ких сил. Стані­слав Жул­кевсь­кий був у змозі про­ти­ста­ви­ти їй всьо­го 2–2,5 тис. корон­них жов­нірів. Гетьма­на під­т­ри­ма­ла маг­на­терія, яка нада­ла близь­ко 15 тис. при­ват­но­го війсь­ка. Серед них при­був і почет “їх мило­стей князів Острозь­ких моло­дих (О. та його бра­та. – Т. В.)”. У люто­му 1618 р. О. із бра­том упер­ше при­бу­ли до Вар­ша­ви на сейм, де, крім іншо-
го, запри­яз­ни­ли­ся з сином канц­ле­ра Яна Замойсь­ко­го – Тома­шем Замойсь­ким. Повер­та­ю­чись із сей­му, доро­гою додо­му захворів та помер у Люб­ліні стар­ший брат О. – Острозь­кий Адам-Костян­тин Олек­сан­дро­вич. У 1618 р. над Річ­чю Поспо­ли­тою зно­ву навис­ла загро­за туре­ць­ко-татарсь­ко­го вторг­нен­ня. Перед облич­чям небез­пе­ки дер­жа­ва кон­солі­ду­ва­ла потуж­ні сили, що зібра­ли­ся під Ори­ни­ном побли­зу Кам’янця-Подільського. У польсь­ко­му таборі, як подає біо­граф Тома­ша Замойсь­ко­го – Стані­слав Жур­ковсь­кий, була “сила панят зі свої­ми знач­ни­ми поч­та­ми, як от: Стані­слав Любо­мирсь­кий (…), Криштоф, князь Зба­разь­кий, корон­ний коню­ший, брат його Єжи, кра­ківсь­кий каш­те­лян (ним він став у 1620 р. – Т. В.), князь Януш Острозь­кий, волинсь­кий воє­во­дич, князь Заславсь­кий Юрій, котрі мали на десять тисяч війсь­ка сво­го влас­но­го люду доб­ро­го…”. Піс­ля Ори­нинсь­кої кам­панії О. вів пере­мо­ви­ни щодо одру­жен­ня з Іза­бе­лою, донь­кою корон­но­го під­скар­бія Мико­лая Дани­ло­ви­ча, та отри­мав запро­шен­ня прибути
для роз­мо­ви до Уханів у Хелмсь­кій зем­лі. Спра­ва, однак, не дій­ш­ла вирі­шен­ня через хво­ро­бу та смерть О. в Любліні.

“Острозь­кий літо­пи­се­ць” зазна­чив: “1619. Князь Януш Острозь­кий Алек­сан­дро­вич умер”. Дата смер­ті, 6 серп­ня 1619 р., відо­ма з натрун­но­го напи­су О., а також з інших дже­рел. Щоправ­да, Т. Кем­па зазна­чає, що О. помер 21 серп­ня. Згід­но з теста­мен­том, О. запо­ві­дав похо­ва­ти себе в Яро­славсь­кій коле­гіаті. Косте­лу фар­но­му в Острозі князь дару­вав с. Моща­ни­цю в Острозь­ко­му повіті. Люб­лінсь­ким кар­мелітам запо­ві­да­ло­ся 2 тис. зло­тих, яро­славсь­ким єзуїтам – 1 тис. тощо. Для пра­во­слав­них цер­ков під­твер­джу­ва­ли­ся всі пра­ва, на які буде пока­за­но від­по­від­ний доку­мент. Теста­мен­том нада­ва­ли­ся суми гро­шей та маєт­но­сті для слуг. День похо­ван­ня О. при­зна­чав­ся роди­ною на 29 жовтня 1619 року. Покла­де­но кня­зя в Яро­славсь­кій коле­гіаті у фаміль­но­му скле­пі. (За Ю. Вольф­фом, О. похо­ва­но 4 трав­ня 1620 року в Тар­но­ві.) Жалоб­ну месу від­пра­вив уніатсь­кий пере­ми­шльсь­кий єпис­коп Ата­на­зій Кру­пе­ць­кий; про­мо­ву виго­ло­сив рек­тор Яро­славсь­ко­го коле­гіу­му Мико­лай Цировсь­кий. “Корот­кою тре­нодією” про­ща­ли­ся з кня­зем учні яро­славсь­кої шко­ли. На дубо­вій труні О. зна­хо­ди­ла­ся сріб­на позо­ло­че­на таб­лич­ка, текст напи­су з якої відо­мий за візи­та­цією біску­па Вац­ла­ва Сєра­ковсь­ко­го від 1755 р.: “Janussius Paulus dux in Ostrog, Comes in Tarnov, Capitaneus Pereaslavensis, genere clarissimus, virtute ornatissimus, moribus et literis cultissimus, marte invictissimus dum pro patria arma ciet, ipso aetatis flore et rerum gerendarum cursu medio immatura morte peremptus vivis exessit Lublini Anno Xti 1619, aetatis 21. 6 Augusti hora 14 haec depositus in urna vivit Deo”. На втра­че­но­му над­гроб­ку Анни Кост­чан­ки Острозь­кої в Яро­славсь­ко­му єзуїтсь­ко­му костелі про О. та його бра­та гово­ре­но як про “вели­кі, але нетри­валі (“krótko trwałe”) віт­чиз­ни надії”.

Літе­ра­ту­ра: Вик­то­ров­ский П. Г. Запад­но-рус­ские дво­рян­ские фами­лии, отпав­шие от пра­во­сла­вия в кон­це XVI и в XVII вв. – К., 1912. – Вып. 1. – С. 40–44; Вихо­ва­не­ць Т. Дже­ре­ла до біо­гра­фії Костян­ти­на і Яну­ша Олек­сан­дро­ви­чів Острозь­ких в Голов­но­му архіві дав­ніх актів у Вар­шаві // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. О. Оглоб­ли­на. – Острог, 2002. – Т. І. – С. 13–18; Його ж. “Казан­ня” Яку­ба Собесь­ко­го при похо­ван­ні Анни Кост­чан­ки Острозь­кої // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. О. Оглоб­ли­на. – Острог, 2003. – Вип. 2. – С. 91; Його ж. Костян­тин і Януш Олек­сан­дро­ви­чі Острозь­кі // Studia historica res gestas Ostrogiae illustrantia. – Острог, 2001. – Vol. 2. – Острог, 2001; Його ж. Остан­ня чоло­ві­ча гене­ра­ція Острозь­ких: князі Олек­сан­дро­ви­чі // Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки Українсь­ко­го геральдич.ного това­ри­ства. – Біла Церк­ва, 2001. – С. 33–48; Вой­то­вич Л. Князі Острозь­кі: спро­ба відт.ворення гене­а­ло­гії дина­стії // Нау­ко­ві запис­ки. Серія “Істо­рич­ні нау­ки”. – Острог, 2008. – Вип. 13. – С. 54; Його ж. Роди­на князів Острозь­ких /​/​Записки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Т. Шев­чен­ка. – Львів, 1996. – Т. 241: Пра­ці комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін. – С. 367; Ворон­чук І. Роди­на князів Острозь­ких у пуб­ліч­но­му жит­ті польсь­ко-литовсь­кої дер­жа­ви // Володін­ня князів Острозь­ких на Схід­ній Волині (за інвен­та­рем 1620 року) / Пере­клад, упо­ряд­ку­ван­ня і перед­мо­ва І. Ворон­чук. – Київ – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 47–50;

ЗОФЬЯ АЛЕК­САН­ДРОВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ (1590 – 1622 гг.)

М., Ста­ни­слав Любо­мир­ский (1583 – 16.09.1649 г.).

47/35. КАТЕ­РИ­НА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († 06.10.1642)

У 1620 р. вида­на за Тома­ша Замойсь­ко­го (* 1594 † 1638).

Порт­рет молод­шої сест­ри Софії – Кате­ри­ни (1602–1648) – дру­жи­ни корон­но­го канц­ле­ра Тома­ша Замойсь­ко­го, міг бути напи­са­ний Яном Косинсь­ким, тим самим худож­ни­ком, який малю­вав порт­рет Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го для родо­вої кар­тин­ної гале­реї Замойсь­ких у Замо­сті. Нині порт­рет Кате­ри­ни екс­по­нуєть­ся в окруж­но­му музеї цьо­го міста (іл. 10). Моло­да жін­ка в чор­но­му вбран­ні, що дуже нага­дує одяг чер­ни­ці, стоїть біля сто­лу, поло­жив­ши пра­ву руку на моли­тов­ник, а в іншій руці три­має чот­ки. З чор­ним вбран­ням різ­ко кон­трастує блі­де облич­чя, білі руки, білі ман­же­ти та коміре­ць її одя­гу. На тем­но-сіро­му май­же чор­но­му тлі ледь вид­но тяж­кі дра­пу­ван­ня над її голо­вою. Порт­рет вра­жає тра­ур­ним коло­ри­том. Автор робить лише два яскра­вих акцен­ти, виді­ля­ю­чи чер­во­ним кольо­ром чот­ки і родо­вий герб, що свід­чать про висо­ке поход­жен­ня порт­ре­то­ва­ної та її набож­ність. Кате­ри­на зоб­ра­же­на в гли­бо­ко­му тра­урі. Мож­ли­во вона носи­ла жало­бу по своїй стар­шій сест­рі Софії, яка помер­ла в 1622 р. або по свої бра­тах Костян­тині та Яну­ші, які помер­ли в 1618, 1619 рр. Вар­то зазна­чи­ти, що піс­ля їх смер­ті вар­тість дочок Олек­сандра Острозь­ко­го на мат­ри­моніаль­но­му рин­ку знач­но зрос­ла, оскіль­ки сест­ри успад­ку­ва­ли вели­чез­ні земель­ні маєт­ки. Про­те, хоча того­ча­с­на кон­цеп­ція подруж­ньо­го жит­тя не вима­га­ла вели­ких любов­них почут­тів і шлюб Тома­ша Замойсь­ко­го і Кате­ри­ни Острозь­кої був укла­де­ний на ціл­ком праг­ма­тич­них заса­дах, він вияви­вся вда­лим для подруж­жя. «Між ними виник­ло не про­сто зви­чайне поро­зу­мін­ня і вза­є­мо­по­ва­га, а справж­нє вели­ке кохан­ня, кот­ре вони про­нес­ли через усі 18 років спіль­но­го жит­тя» 105. Не остан­ню роль у цьо­му віді­гра­ли осо­би­сті яко­сті Тома­ша Замойсь­ко­го, який був висо­ко­осві­че­ним, еру­до­ва­ним, здо­був освіту в кра­щих універ­си­те­тах Євро­пи, вияв­ляв муж­ність на полі бою та мудрість в сенаті, і, як писа­ли сучас­ни­ки, від­зна­чав­ся незрів­нян­ною людяністю і шля­хет­ною поведін­кою. У своє­му теста­мен­ті Т. Замойсь­кий писав, що «серед усіх благ долі Пан Бог послав йому тако­го і так люб­ля­чо­го това­ри­ша, що ціл­ком слуш­но усі в Короні визна­ють, що йому випа­ло рід­ке щастя у шлю­бі» 106. Збе­рег­ли­ся листи Кате­ри­ни Замойсь­кої до сво­го чоло­віка, в яких вона нази­ває його най­пест­ливі­ши­ми сло­ва­ми, пише, як силь­но сумує за ним, коли він від’їжджає у дер­жав­них спра­вах, про­сить пора­ди­ти, як вчи­ни­ти в різ­них жит­тєвих ситу­а­ціях, з радістю вико­нує його дору­чен­ня, нескін­чен­но молить­ся за ньо­го Богу.

У пер­шій частині щита її гер­ба пода­но най­по­чес­ні­ший сим­вол – дина­стич­ний герб русь­ких князів, у т.ч. й князів Острозь­ких, – т.зв. Пого­ню русь­ку (св.Юрія-змієборця). А в щит­ку посе­ре­дині чоти­риділь­но­го щита — родо­вий знак Острозь­ких – стрі­лу над пів­ко­лом і зір­кою з пів­мі­ся­цем – тоб­то герб бать­ка – Олек­сандра Васи­льо­ви­ча кня­зя Острозь­ко­го (1570–1603). У дру­гій частині зоб­ра­же­но герб матері – Анни Кост­чан­ки зі Штемб­ер­ку (1575–1635): під­ко­ва з трьо­ма хре­ста­ми (мазо­ве­ць­кий герб Дуб­ро­ва). У третій частині – герб Лелі­ва (зір­ка над пів­мі­ся­цем) – бабу­сі за бать­ківсь­кою лінією – Софії гра­фині Тар­новсь­кої (1534–1570). І наре­шті, в чет­вер­тій – герб Одро­вос (стрі­ла з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням здо­лу) – дру­гої бабу­сі – Софії зі Спро­ви (1540–1580). Таким чином, укла­де­но кла­сич­ний герб із гене­а­ло­гіч­ною про­гра­мою, що вка­зує на шля­хетне поход­жен­ня і слав­них пред­ків влас­ни­ці цієї гераль­дич­ної ком­бі­на­ції. 107

М., Томаш Замой­ский (1594 – 8.01.1638 г.), вели­кий канц­лер Коронный.

Лите­ра­ту­ра: Яро­сла­ва Бон­дар­чук. Порт­ре­ти членів роди­ни кня­зя Олек­сандра Острозь­ко­го в музе­ях Украї­ни і Польщі. 

КЖ. АННА АЛО­ИЗИЯ АЛЕК­САН­ДРОВ­НА ОСТРОЖ­СКАЯ (* 1600 – † 27.01.1654)

Най­мо­лод­ша донь­ка Олек­сандра Ост­розького і Ган­ни Кост­чан­ки. Вже з дитячих років О. від­зна­ча­ла­ся над­зви­чай­ною побож­ністю, полюб­ля­ла чита­ти релі­гій­ні кни­ги та житія свя­тих. Оче­вид­но, дуже рано прийня-
ла рішен­ня при­свя­ти­ти себе слу­жін­ню Богу, оскіль­ки дов­го від­мо­в­ля­ла­ся вихо­ди­ти заміж. Але під тис­ком рід­ні 24.ІХ.1620 р. побра­ла­ся з віленсь­ким воє­во­дою, вели­ким литовсь­ким гетьма­ном Яном Каро­лем Ход­ке­ви­чем. Обоє виріз­ня­ли­ся від­даністю като­ли­ць­ко­му віро­визнан­ню, що меж­ува­ла з релі­гій­ним фана­тиз­мом. Весіл­ля О. май­же збі­г­ло­ся із смер­тю її дядь­ка Яну­ша, що опіку­вав­ся части­ною володінь князів Острозь­ких, від­ве­де­них за актом поді­лу 1603 р. Олексан­дру Острозь­ко­му. У 1621 р. від­був­ся поділ колиш­ніх володінь Олек­сандра між трьо­ма його донь­ка­ми: Кате­ри­ною – дру­жи­ною Тома­ша Замойсь­ко­го, Софією – дру­жи­ною Стані­сла­ва Любо­мирсь­ко­го, і О. Остан­ній, зокре­ма, діста­ли­ся поло­ви­на Остро­га (інша поло­ви­на вхо­ди­ла до орди­на­ції), де роз­мі­щу­ва­лась ОА. Цьо­го ж 1621 р. О. овдо­ві­ла, її чоло­вік, пора­не­ний під час Хотинсь­кої бит­ви, помер. Піс­ля смер­ті Ход­ке­ви­ча О. май­же постій­но меш­ка­ла в Острозі, зрід­ка на пев­ний час виїж­д­жа­ю­чи до Звя­гельсь­ко­го зам­ку. В Острозі О. утри­му­ва­ла вели­кий двір. Його устрій нага­ду­вав мона­стирсь­кий: чоло­віки і жін­ки меш­ка­ли в окре­мих будин­ках. Пере­бу­ва­ло в них бага­то шлях­тя­нок на видан­ні, вихо­ву­ва­лось чима­ло сиріт у като­ли­ць­ко­му дусі, серед них російсь­кі, єврейсь­кі, туре­ць­кі і татарсь­кі діти. Знач­но спри­я­ла О. поши­рен­ню като­ли­циз­му на Волині; зве­ла своїм коштом като­ли­ць­кі косте­ли у Рів­но­му, Звя­гелі, Хла­по­тині, Берез­до­ві, Острозі і Туро­ві, острозь­ку Трої­ць­ку церк­ву пере­да­ла єзуїтам, а в 1624 р. в Острозі фун­ду­ва­ла єзуїтсь­кий коле­гіум, посту­по­во від­пи­сав­ши йому близь­ко 20 сіл, зем­лі під костел, будин­ки ОА, папір­ню, 30 тисяч польсь­ких зло­тих виді­ли­ла рек­то­ру Яно­ві Бар­чинсь­ко­му та його наступ­ни­кам тощо. Для побудо-
ви при­мі­щень коле­гіу­му був викли­ка­ний з Рима архі­тек­тор, член єзуїтсь­ко­го орде­ну Бене­дикт Мол­лі. До будів­ництва із нав­ко­лиш­ніх сіл залу­ча­лись селя­ни, заво­зи­лись будівель­ні матеріали.
Крім будівель, О. 1633 р. пере­да­ла колегі­уму єзуїтів бага­ту шпи­таль­ну фун­да­цію (Суразь­кі маєт­но­сті), нада­ну В.-К. Острозь­ки­мОА як осе­ред­ку православ’я. У коле­гіу­мі постій­но пере­бу­ва­ло 50 єзуїтів, існу­ва­ла тут також музич­на бур­са. Ще рані­ше (1623) О. забо­ро­ни­ла “русь­ким бака­лав­рам” ОА викла­да­ти польсь­кою і латинсь­кою мова­ми, що в тодіш­ніх умо­вах зво­ди­ло її до рів­ня шко­ли почат­ко­вої писем­но­сті. Ско­ри­став­шись із того, що у при­мі­щен­нях ОА на 1624 р. тимча­со­во пере­бу­ва­ла при­ко­стель­на польсь­ка шко­ла, О. пере­да­ла їй поло­ви­ну фун­да­цій­ної суми (180 зло­тих), при­зна­че­ну кня­зем В.-К. Острозь­ким ціл­ко­ви­то на ОА. Релік­ти ОА, ймо­вір­но, були лікві­до­вані 1636 р., коли О. свої­ми про­во­ка­тив­ни­ми дія­ми викли­ка­ла вибух гніву острозь­ких міщан. Наслід­ком цьо­го ста­ла роз­пра­ва з пра­во­слав­ни­ми на Острожчині.

Острозь­ка тра­гедія 1636 року Спро­во­ко­ва­ний Анною-Алої­зою Острозь­ кою виступ остро­жан. Метою кня­гині було закри­ти ОА, пере­да­ти єзуїтам фун­да­цію Острозь­кої ака­де­мії, лікві­ду­ва­ти у своїх во- лодін­нях пра­во­слав­ні осе­ред­ки. За при­ві­ле- єм 1585 р. її діда К.-В. Острозь­ко­го, бага­та Суразь­ка волость запи­су­ва­лась острозь­ко- му українсь­ко­му шпи­та­леві, Свя­то­трої­ць­кій церкві, а дещо зго­дом окре­мим актом, ще й ОА. Надан­ня при­зна­ча­ло­ся саме пра­во­слав- ній інсти­ту­ції. Мож­ли­вих поруш­ни­ків своєї волі князь напе­ред під­да­вав ана­фе­мі. Піс­ля невда­лої спро­би 1621 р. забра­ти ці маєт­нос- ті для єзуїтів, кня­ги­ня наступ­но­го року вику- пила їх орен­ду, не вико­ну­ю­чи зобов’язання щоро­ку пере­да­ва­ти шпи­та­леві 2000 зл. А.-А. Острозь­ка 1624 р. віді­бра­ла кошти, при­зна­чені “латинсь­ко­му бака­лав­ро­ві” ОА і пере­да­ла їх учи­те­леві при­ко­стель­ної шко- ли. Вона забо­ро­ни­ла викла­да­ти в ОА поль- ською і латинсь­кою мова­ми. 1624 р. кня­ги­ня зас­но­вує в Острозі єзуїтсь­кий коле­гіум, відо- мий зго­дом як полоні­за­торсь­кий центр Во- лині. Щоб пере­да­ти їм Суразь­кі маєт­но­сті, вона зару­чи­ла­ся авто­ри­те­том Папи Римсь­ко­го. Урбан ІІІ 20.12.1633 р. звіль­нив її від діді- всь­ко­го про­клят­тя за при­влас­нен­ня маєт­нос- тей “схиз­ма­тич­ної церк­ви і шпи­та­ля”. Звер­нен­ня до папи саме тоді було наслід- ком легалі­за­ції в 1632 р. пра­во­слав­ної церк-ви в Речі Поспо­ли­тій. 14.08.1633 р. король Вла­ди­слав ІV, під тис­ком політич­них обста- вин, під­твер­див надан­ня своїх попе­ред­ни­ків пра­во­слав­ним “брат­ства, шко­ли, семі­нарії, дру­кар­ні і шпи­талі їх”. Луць­ко-острозь­кий пра­во­слав­ний вла­ди­ка Афа­на­сій Пузи­на, ко- лиш­ній орен­дар Сураж­чи­ни, спро­бу­вав реа- лізу­ва­ти своє пра­во опікун­ства над осе­ред­ка- ми Острож­чи­ни, зокре­ма, Трої­ць­ким шпи­та- лем, його маєт­но­стя­ми та, посе­ред­ньо, і ОА. Дії кня­гині збі­г­ли­ся із загаль­но­дер­жав­ни- ми акція­ми про­ти пра­во­слав­но­го шкіль­ни- цтва. Вла­ди­слав ІV 14.03.1635 р. з політич- них мір­ку­вань зму­ше­ний був доз­во­ли­ти “в київсь­ких та віль­нюсь­ких шко­лах неунітам гре­ць­кою та латинсь­кою мова­ми нав­ча­ти”. Король, однак, застеріг, “щоб гумані­стич- ні нау­ки не викла­да­ли­ся даль­ше діа­лек­ти­ки й логіки”. Він же, від­да­ю­чи 1635 р. україн- ський Нов­го­род-Сіверсь­кий мона­стир єзу- їтам та зас­но­ву­ю­чи там єзуїтсь­ку коле­гію, наго­ло­шу­вав, що в цьо­му місті “духов­ні гре­ць­кої релі­гії на переш­ко­ду зга­да­ним єзуї-там і їхнім шко­лам не мають мати інші шко­ли, в яких би латинсь­кою мовою про­во­ди­лось нав­чан­ня”. Того ж року Л. Жул­кєвсь­кий фун­ду­вав єзуїтсь­кий коле­гіум і в Пере­я­с­лаві. Не маю­чи пра­во­вих під­став для пере­да­чі Сураж­чи­ни про­те­го­ва­но­му орде­но­ві, А.-А. Острозь­ка піш­ла на неза­кон­ні дії. Через спро­во­ко­ва­ний нею кро­во­про­лит­ний ви-ступ міщан вона доби­ла­ся під­т­рим­ки роди­ни, світсь­ких та духов­них вла­стей. У ніч зі Страст­ної п’ятниці на суб­о­ту 1636 р. разом з єзуїта­ми кня­ги­ня забра­ла з Бого­яв­ленсь­ко­го собо­ру кості сво­го помер­ло­го в пра­во­славії бать­ка Олек­сандра Острозь­ко­го (†1603). У єзуїтсь­ко­му мона­сти­рі вони були “пере­хре­щані” за като­ли­ць­ким обря­дом, а “пере­хре­ще­ний” отри­мав ім’я Стані­сла­ва. За свід­чен­ням Острозь­ко­го літо­пис­ця, у пас­халь­ну неді­лю люди у вели­ко­му хрес­но­му ході “поча­ли схо­ди­ти з міста на мост к шпи­та­лю. А она, незбож­ная, каре­тою шестьма конь­ми наї­ха­ла на тот гмін людей, на мосту пруд­ко жену­чи, бичем зати­на­ю­чи по людях. Конь­ми потру­ти­ла людей, а інії з мосту попа­да­ли в ріку… Міща­ни, не тер­пя­чи збит­ков, ну по воз­ни­цах і паню оста­ло­ся мало не уби­ли на смерть. І дано зна­ти гай­ду­кам і іним слу­гам, і було ране­них не мало з обох сторін… Потом бул тому суд і муче­но. Інії не вит­ри­ма­ли, помер­ли в муках, і поки­да­но за містом на сні­деніє псом. Не воль­но і про­во­ду отправ­ля­ти, тіль­ко так загреб­ли в пісок без трум. А іних на паль поз­би­ва­но” (Бевзо О. А. Львівсь­кий літо­пис та Острозь­кий літо­пи­се­ць. – Київ, 1971. – С.138). Були закри­ті зам­ко­ва Бого­явленська, Свя­то­вос­кре­сенсь­ка та Свято­онуфріївська церк­ви в частині міста, при­на­леж­ній А.-А. Острозь­кій. Їхні паро­хи Іван Бере­жансь­кий, Мар­ко та Кири­ло виї­ха­ли, не прий­няв­ши унії. Наступ­но­го року зму­шені були прий­ня­ти унію свя­ще­ни­ки на поло­вині Остро­га кня­зя Домініка Заславсь­ко­го та у всіх володін­нях кня­гині. Бого­слу­жін­ня в Бого­яв­ленсь­ко­му соборі були забо­ро­нені. А.-А. Острозь­ка забра­ла звід­ти для єзуїтів два вели­кі мета­леві свіч­ни­ки та казаль­ни­цю. У ювілей­но­му для єзуїтів 1640 р. княж­на пере­дає єзуїтсь­ко­му коле­гіу­му та бур­сі при ній Сураж­чи­ну. Також пере­дає нею бур­си “разом з пло­щею, на якій будин­ки і церк­ва св. Трій­ці, мною на като­ли­ць­кий храм пере­тво­ре­на… для два­дця­ти моло­дих людей по кро­ві польсь­ких шлях­ти­чів”. Будів­лі шпи­та­лю єзуїти розі­бра­ли і поста­ви­ли тут латинсь­ку кап­ли­цю. “Обу­рен­ня україн­ців було через це таке вели­ке, що хроніст (острозь­ко­го єзуїтсь­ко­го мона­сти­ря – І. М.)… при­пи­сав чудо­ві, що натовп не роз­ва­лив тоді коле­гіум і не повби­вав єзуїтів” (Zalęski S. Jezuici w Połsce. – Kraków, 1905. – T. 4. – S. 1269).Подіям 1636 р. при­свя­че­ний вір­шо­ва­ний “Лямент о утра­пе­ню міщан остроз­ких…”, напи­са­ний учи­те­лем рів­ненсь­кої шко­ли, який захо­вав­ся під іні­ціа­ла­ми “М. Н.”. Ці події також опи­сані у Львівсь­ко­му та Острозь­кому літо­пи­сах, зга­дані в пра­во­слав­но­му поле­міч­но­му творі “Інді­ціум” (1638).
У 1695 р. єзуїти над­ру­ку­ва­ли біо­гра­фію кня­гині. Вони зоб­ра­зи­ли свою покро­ви­тель­ку як невин­ну жерт­ву збун­то­ва­них схиз­ма­ти­ків, яка ніби­то поми­лу­ва­ла засуд­же­них до стра­ти, наго­ду­ва­ла їх і від­пра­ви­ла додому.
Острозь­кий зам­ко­вий храм про­тя­гом 250 років сто­яв пуст­кою і став посту­по­во роз­ва­лю­ва­ти­ся. Про­ти такої про­фа­на­ції хри­сти­янсь­кої свя­тині висту­пи­ли навіть волинсь­кі депу­та­ти на своє­му сей­ми­ку 1688 року.

Ще напри­кін­ці ХVІІІ ст. біля цієї своєрід­ної пам’ятки тра­гедії 1636 р. остро­жа­ни пере­по­ві­да­ли прав­ди­ву вер­сію тих подій.На іконі “Страш­ний суд”, що напри­кін­ці ХІХ ст. була в острозь­кій кла­до­вищ­ній кап­ли­ці, у пеклі були зоб­ра­жені А.-А. Ход­ке­вич­та її чоло­вік Я.-К. Ход­ке­вич. Над їх голо­вою помі­ще­ний був напис: “пани неми­ло­сти­вии”. Зго­дом фун­да­ція ОА, Суразь­ка волость, перей­ш­ла в руки єзуїтів. Під час вій­ни 1648 – 1654 рр. під про­во­дом Б. Хмель­ни­ць­ко­го О., вті­ка­ю­чи від неми­ну­чої роз­пра­ви, з усім своїм дво­ром спіш­но виї­ха­ла до Вели­ко­поль­щі, де меш­ка­ла в Кова­леві, Коша­ро­ві, Гнині й, зре­штою, в Раца­ті. Помер­ла О. в 1654 р., зали­шив­ши запо­віт, згід­но з яким знач­на части­на її маєт­ків і гро­шей пере­хо­ди­ла на користь орде­ну єзуїтів. Інші части­на (16 міст, 153 села, тре­ти­на м. Яро­сла­ва) діста­ла­ся її роди­чам – корон­но­му під­ча­шо­му Костян­ти­ну Любо­мирсь­ко­му та київсь­ко­му воє­воді Яно­ві Замойсь­ко­му. Похо­ва­на була остан­ня пред­став­ни­ця роду князів Острозь­ких спо­чат­ку у Кра­ко­ві. У 1722 р. її тіло єзуїти пере­вез­ли до Яро­сла­ва, а потім до Остро­га, де похо­ва­ли разом із решт­ка­ми Я.-К. Ход­ке­ви­ча у новоз­бу­до­ва­но­му єзуїтсь­ко­му костелі Божої Матері (Мат­ки Боскої).

М., Ян Кароль Ход­ке­вич (1561 – 24.09.1621 г.), вели­кий гет­ман Литовский.

Літе­ра­ту­ра: Жите­ць­кий П. Острозь­ка тра­гедія // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Т. Шев­чен­ка.– Львів, 1903. – Т. 51. – С. 1–24; Леви­ць­кий О. Анна-Ало­иза, княж­на Острож­ская // Киев­ская ста­ри­на. – 1883. – Т. 7. – Ноябрь. – С. 329–373; Миць­ко І. З. Острозь­ка слов’яно-греколатинська ака­де­мія (1576–1636). – Київ, 1990. – С. 65–71, 105; Barydło J. Chodkewiczowa Anna Alojza // Encyklopedia katolicka. – Lublin, 1989. – T. 3. – S. 205; Dobrowolska W. Chodkiewiczowa z ks. Ostrogskich Anna-Alojza // Polski Słownik Biograficzny. – Krakόw, 1937. – T. 3. – S. 370–371; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Materiały do historyi Wołynia. – Warszawa –Kraków, 1913. – S. 54–64, 185–189; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternаstego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 358; Życie ku podziwieniu chwalebne J.O.X. Ostrogskiej Anny Aloizyі Chodkiewiczowej i t. d. – Krakόw, 1698.

Сумнівні персони

КЖ. АННА (+ бл. 1345)

Холм­ский сино­дик: «De domo Ostrosiorum: Anna religiosa et filius ejus Patritius...». Запи­са­на у Холмсь­ко­му (поз.1) та Києво-Печерсь­ко­му (поз. 91 та поз. 303 – як iно­ки­ня Єли­за­ве­та) пом’яниках [16, 358–360].

М., НАРИ­МУНТ-ГЛЕБ ГЕДИМИНОВИЧ

КН. ЮРИЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ (+ бл.1377)

Князь холмсь­кий (пiс­ля 1370 – 1377). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.85, 269, 316). Відо­ма гра­мо­та кня­зя Юрія Холмсь­ко­го церкві Пре­свя­тої Бого­ма­тері у Хол­мі, яку дату­ють 1376 р.: “Се я, Юрій Холмсь­кий, син Дани­ла Холмсь­ко­го…” [21, 266; 28, 3–50; 32, л. 4–11]. На під­ставі цьо­го К. Стад­ни­ць­кий та Ю. Вольф вва­жа­ли Юрія і Дани­ла холмсь­ки­ми кня­зя­ми. Сум­ніви щодо автен­тич­но­сті запи­су не під­кріп­лені аргу­мен­та­ми. Осо­бу кня­зя Юрія і його належ­ність до Острозь­ких під­твер­джу­ють пом’яники.

КНЯЗЬ ИВАН ДАНИЛОВИЧ

Відо­мий лише з пом’яників.

КНЯЗЬ АЛЕК­САНДР-АЛЕК­СЕЙ ДАНИЛОВИЧ

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз. 83–84, 268).постригся перед смер­тью в мона­хи с име­нем Алек­сия и погре­бен в Печер­ской лав­ре в Киеве.

З кня­зем Олек­сан­дром неви­раз­на спра­ва. Вольф [с. 343], пишу­чи про ньо­го, поси­лав­ся на Рулі­ковсь­ко­го та Мак­си­мо­ви­ча. Мак­си­мо­вич напи­сав про­сто: «Мен­ший брат його [Федо­ра Дани­ло­ви­ча] Олексій також закін­чив жит­тя іно­ком Олек­сан­дром» [Мак­си­мо­вич М.А. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских к гра­фине А.Д. Блу­до­вой. – Мак­си­мо­вич М.А. Собра­ние сочи­не­ний, К.: 1876 г., т. 1, с. 171] – і нія­ко­го дже­ре­ла. Рулі­ковсь­кий та Люба-Рад­зі­мінсь­кий вка­за­ли на Дер­мансь­кий та Дуб­нівсь­кий сино­ди­ки і на Печерсь­кий пате­рик [Rulikowski W., Radzimiński Z.L. Kniaziowe na Ostrogu Ostrogscy. – Kraków: 1880, s. 16].

В сино­ди­ку Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря бачи­мо кня­зя Олексія, во іно­ках Олек­сандра [Памят­ни­ки, издан­ные Вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов. – К.: 1859 г., т. 4, с. 108], а в сино­ди­ку церк­ви в Дуб­но – кня­зя Олек­сандра, во іно­ках Олексія [там же, с. 110]. Оби­д­ва сино­ди­ки дату­ють­ся 2‑ю чвер­тю 17 ст., тоб­то є знач­но піз­ні­ши­ми за ПС.

В Печерсь­кий пате­ри­ку мало бути: «а мень­ший брат окон­чил жизнь ино­ком Алек­сан­дром, память его при­па­да­ет 11 авгу­ста» [s. 16]. Що це за пате­рик здо­га­да­ти­ся не мож­но. У відо­мих видан­нях такої стат­ті нема, дру­ко­ва­ний у 1635 р. пате­рик С. Косо­ва був польсь­ким пере­кла­дом (а цита­та дана російсь­кою мовою). Будь-що-будь це допов­нен­ня до тек­сту дав­ньо­го Печерсь­ко­го пате­ри­ка виник­ло в 17 ст. і також є піз­ні­шим за ПС.

Таким чином, вис­но­вок про­стий: най­дав­ні­ший сино­дик нічо­го не знає про чер­нец­тво кня­зя Олек­сандра, ніже про чер­нец­тво кня­зя Олексія (21–5). Плу­тані на цьо­му міс­ці згад­ки піз­ні­ших сино­ди­ків слід вва­жа­ти незда­ли­ми фан­та­зія­ми. Ми не має­мо під­став сум­ні­ва­тись в існу­ван­ня яко­гось кня­зя Олек­сандра, але ска­за­ти про ньо­го щось кон­кретне на під­ставі згад­ки в ПС теж не мож­на. Сама його при­на­леж­ність до роду Острозь­ких пря­мо з тек­сту не вип­ли­ває, а тим біль­ше нема під­став вва­жа­ти його сином кня­зя Данила.

Дже­ре­ло: Мико­ла Жар­ких. Печерсь­кий сино­дик. // https://www.m‑zharkikh.name/uk/History/Monographs/PecherSynodikon/Text/Sect21-22.html

РОМАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ АНДРІЙ­О­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ САН­ГУШ­КО (ум. 1516 г.)

В гене­а­ло­гіч­ній літе­ра­турі фігу­рує Роман Михай­ло­вич Острозь­кий. 108 Насправ­ді така осо­ба не існу­ва­ла, а йшло­ся про пле­мін­ни­ка К. І. Острозь­ко­го, Рома­на Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка, який загі­нув під час бит­ви з тата­ра­ми в 1517 році. 109 В Острозь­ко­му літо­пис­ці під 1516 р. йдеть­ся про татарсь­кий напад: «Того же року міс­ця груд­ня зно­ву под Межи­бож, і Зінь­ков, і Лета­чов, і Каме­не­ць вторг­ну­ли. В той же потребі під Межи­бо­жем внук Костян­ти­на князь Роман зги­нул». 110 Як відо­мо, поча­ток цьо­го літо­пи­су являє собою випис­ки з «Хроніки» Мар­ти­на Бєльсь­ко­го, пере­ви­да­ної його сином Йоахі­мом в 1597 році. Під 1516 р. в цій пам’ятці гово­рить­ся: «Tamze w tey potrzebie zginal Roman Książe Ostrowskie а Konstantego wnek, strzalą postrzeliny od Tatarzyna, gdy sie za nim daleko zagonil. 111 Неві­до­мо з яких при­чин Йоахім Бєльсь­кий від­ре­да­гу­вав цей фраг­мент бать­ко­во­го тво­ру, вніс­ши сут­тєву помил­ку. Адже у всіх видан­нях само­го М. Бєльсь­ко­го читає­мо: «w ten czas zabit ot tatar slachetny mąz Roman, siestrzeniec Konstantego, gdi z nim kon padł, tatarowie go pochwycili y rossiekli». 112 Йдучи за тек­стом Бєльсь­ко­го-юніо­ра, Шимон Ста­ро­во­дьсь­кий 1631 р. в своїй книж­ці про відо­мих пол­ко­вод­ців Речі Поспо­ли­тої вже ствер­джує про те, що цей князь Роман, як внук К. І. Острозь­ко­го, дово­ди­вся зве­де­ним бра­том (!) В.-К Острозь­ко­му. 113 Потріб­но у зв’язку з цим від­зна­чи­ти, що К. І. Острозь­кий особ­ли­во при­хиль­но ста­ви­вся до сина рід­ної сест­ри Марії, Рома­на Андрій­о­ви­ча Сан­гуш­ка. Так в 1516 р. він Пере­дав йому зам­ки Брац­лав, Він­ни­цю, Звенигородку(та пев­ні маєт­но­сті). 114

Літе­ра­ту­ра: Ігор Миць­ко. Загад­ки родо­во­ду князів Острозь­ких // Острозь­кий краєзнав­чії» збір­ник. — Випуск 4. — Острог, 2010. — 348 с. – с. 4 – 12.

Реєстр

[1547 10. 20]. Взя­те на руко­е­мъ­ство через кн(я)зя Васи­ля костен­ти­но­ви­ча острозског(о) жида его степанског(о) авра­ма тур­чи­на о отме­няне моне­ты свид­ниц­кое обвиненного
Орі­гі­нал: 235/20-та кни­га судо­вих справ Литовсь­кої Мет­ри­ки. РДА­ДА. – Ф. 389: Литовсь­ка Мет­ри­ка. – оп. 1. – од. зб. 235, №2, лист 4–4об.

[1547 10. 29]. Взя­те на уго­ду спра­вы Федо­ра Мыш­ки с кне­ги­нею Или­ною Остроз­скою о кгвал­тов­ный наездъ вряд­ни­ка ее саты­ев­ско­го Гриш­ка Саси­но­ви­ча с под­дан­ны­ми на зем­ли его Вар­ков­ские, о побране збо­жя и о иные речы Орі­гі­нал: 235/20-та кни­га судо­вих справ Литовсь­кої Мет­ри­ки. РДА­ДА. – Ф. 389: Литовсь­ка Мет­ри­ка. – оп. 1. – од. зб. 235, № 13, лист 28об–29.

[1547 10. 29]. Отло­жене спра­вы дво­ря­ном г(о)с(по)даръскимъ Ива­ну, Андрею, Мар­ти­ну, Лву Яцы­ни­чом о забране пуш­чи име­нья их явор­ско­го и пере­во­зу на реце немне до име­ня Зде­те­ли кн(я)зей Остроз­ских, аж до лет доч­ки кн(я)зя Или­ны Острозского.
Орі­гі­нал: 235/20-та кни­га судо­вих справ Литовсь­кої Мет­ри­ки. РДА­ДА. – Ф. 389: Литовсь­ка Мет­ри­ка. – оп. 1. – од. зб. 235, № 14, лист 29–31.

Чорновик

46.35. АННА-АЛОЇ­ЗА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА (* 1600 † 1654)
У 1620р. вида­на за Яна-Кар­ла Ход­ке­ви­ча (* 1561 † 1621).
Пер­ші 20 років XVII сторіч­чя ста­ли най­більш тра­гіч­ни­ми у долі роди­ни Острозь­ких. Крім само­го Васи­ля-Костян­ти­на вмер­ли два його остан­ніх сина — Януш і Олек­сандр. Вели­кою тра­гедію у долі роди­ни ста­ла смерть усіх їх шістьох синів (один Яну­ша і п’ять Олек­сандра) — тоб­то усі, хто мав ста­ти про­до­в­жу­ва­ча­ми роду по чоло­ві­чий лінії.
Зали­ши­лись тіль­ки чоти­ри доч­ки: Яну­ша — Єфросінія (вида­на за Олек­сандра Заславсь­ко­го) і Олек­сандра — Софія (вида­на у 1613 р. за Стані­сла­ва — ста­ро­го Любо­мирсь­ко­го), Кате­ри­на (вида­на у 1620 р. за Тома­ша Замойсь­ко­го), наре­шті Анна-Алої­за (вида­на у 1620 р. за Яна Каро­ля Ход­ке­ви­ча), герої­ня цієї статі. Усі вони були ревни­ми католичками.

Чому зараз саме осо­ба Анни-Алої­зи більш відо­ма, ніж видат­ні пред­став­ни­ки роду Острозь­ких? Вона була остан­ня у роду Острозь­ких, але відо­мою ії зро­бив скан­даль­ний релі­гій­ний фана­тизм. «Наро­ди­ла­ся Анна-Алої­за у 1600 р. у Яро­славі (Гали­чи­на, нині Польща) і вже у три роки зали­ши­ла­ся без бать­ка — рев­ни­те­ля православ’я — з матір’ю Анною Кост­кою — не менш рев­ною… като­лич­кою (ще й тіс­но пов’язану з єзуїтами).
Хоча за жит­тя Олек­сандра релі­гій­ні від­но­си­ни були досить толе­рант­ні, ніко­му ця різ­ни­ця не зава­жа­ла, у т. ч. буду­ва­ти нор­маль­ну роди­ну. Тому, коли Анна Кост­ка з матір’ю буду­ва­ли єзуїтсь­ку коле­гію (коле­гіум) у Яро­славі, тоді ще живий Олек­сандр в цю їх спра­ву не втру­чав­ся, як і в їх фун­да­цію косте­лу св. Яна у тому ж Яро­славі. Але головне – усі сини були пра­во­слав­ні, доч­ки – католичками.
Піс­ля кон­чи­ни Олек­сандра Анна Кост­ка до самої смер­ті кая­лась, що не піш­ла по волі своєї матері Софії у чер­ни­ці, та ще й вий­ш­ла заміж за «схиз­ма­ти­ка» (схиз­ма­ти­ка­ми, тоб­то роз­коль­ни­ка­ми, като­ли­ки вва­жа­ли всіх пра­во­слав­них) і не змог­ла навер­ну­ти його до «істин­ної» віри і навіть вима­га­ли посмерт­ної реа­біліта­ції чоло­віка за його пра­во­слав­ну віру. Звіс­но «сила» її каят­тя ще біль­ше зрос­та­ло з смер­тю синів, трьох малоліт­ніх (у 1505–1507 роках) і двох більш дорос­лих (1618–1619 роках). Ми може­мо тіль­ки уяви­ти, яке вихо­ван­ня отри­ма­ла Анна-Алої­за. У 20 років 24 листо­па­да 1620 р. вона була вида­на за відо­мо­го пол­ко­вод­ця, 60-річ­но­го Яна Каро­ля Ход­ке­ви­ча, вели­ко­го гетьма­на литовсь­ко­го. Ста­рий гетьман саме перед влас­ним весіл­лям видав за Стані­сла­ва Сапе­гу свою єди­ну донь­ку, теж Анну (син помер рані­ше). Але весіл­ля недов­го три­ва­ло — вже 5 груд­ня 1620 р. він отри­мав під свою коман­ду усе коронне війсь­ко. Саме у пер­шу річ­ни­цю весіл­ля , 24 листо­па­да 1621 року, ста­рий гетьман помер під Хоти­ном під час польсь­ко-туре­ць­кої війни.
У 1621 році Анна Кост­ка поді­ли­ла між трьо­ма донь­ка­ми усю спад­щи­ну (бать­ка і свою), зали­шив­ши собі лише Яро­славсь­кий ключ. Анні-Алоїзі крім поло­ви­ни Остро­га, відій­шов у числі інших і наш Звя­гель. Те, що саме като­ли­ки ста­ли воло­да­ря­ми “искон­но” пра­во­слав­но­го Остро­га викли­ка­ло широ­ке неза­до­во­лен­ня в крає. Ось як опи­са­на в “Острозь­ко­му літо­пис­ці” за 1621 р. її поява в Острозі: «А она вдо­вом пану­ва­ла і напус­ка­ла у Острог єзуїтов, іже поєз них мно­го зло­го сотво­ри пра­во­слав­ним, що низ­шей ока­жеть­ся». Під впли­вом єзуїтів вона кате­го­рич­но від­мо­ви­лась вдру­ге вихо­ди­ти заміж, звер­нув­шись до місіо­нерсь­кої діяль­но­сті, звіс­но під керів­ниц­твом тих же єзуїтів. Вона дія­ла за при­кла­дом сво­го вели­ко­го діда, але у про­ти­леж­но­му напрям­ку — като­ли­циз­му. Вона фун­ду­ва­ла серед «схиз­ма­ти­ків» косте­ли і кля­што­ри (мона­сти­рі), като­лич­ні шко­ли, шпи­талі (лікар­ні) для убо­гих. Так, вже у 1623–1624 р. вона фун­ду­ва­ла в Острозі печаль­но відо­мий єзуїтсь­ку коле­гію (коле­гіум), пере­дав­ши їй вели­кі суми. Наступ­ним ії кро­ком ста­ла пере­да­ча невдо­взі «фун­да­ції шпи­таль­ної» сво­го діда знов таки єзуїтам. Зго­дом, у 1626 р. фун­ду­ва­ла єзуїтсь­ку шко­лу, але як міт­ко від­мі­чав М. Гру­шевсь­кий — «вони були не мод­ни­ми, не визна­ча­лись нічим, незва­жа­ю­чи на багаті фундації».
Спро­би еко­но­міч­ни­ми міра­ми при­му­си­ти духо­вен­ство до унії теж не дава­ли бажа­но­го результату:
– “Острозь­кий літо­пи­се­ць”: «А свя­ще­ни­ки о доста­ток мало дба­ли, аби при православії».
Напру­же­на ситу­а­ція, викли­ка­на ії дія­ми розрі­ши­ла­ся скан­даль­ною історією 1636 року, яка зро­би­ла вдо­ву «зна­ме­ни­тою» на всьо­му терені Речі Поспо­ли­тої. Опис цих подій є і у Львівсь­ко­му літо­пи­су, але най­більш ціка­вий і пов­ний опис наве­де­ний в “Острозь­ко­му літописці”:«Наперед тоє учи­ни­ла, же викра­ла з церк­ви тіло отцевсь­коє. В п’яток страс­ний, в ночі прий­ш­ла з єзуїта­ми до церк­ви. При­ве­ли свя­ще­ни­ка, хотя не хотіл, жеби цер­ков одо­мкнул. Свя­щен­ник хотіл дати зна­ти людям і збо­яв­ся, бо було би забой­ства нема­ло. А гди уво­шли у цер­ков, ано гроб Божий убра­ний коштовне на кіль­ка тисяч, що і самі єзуїти диво­ва­ли­ся, сто­ял на скле­пі, где княж (ата) лежать. Гроб той ростряс­ли, отсо­ва­ю­чі, і доби­ли­ся до скле­пу, і знай­шли у труні тільк (о) кості, бо юж літ 34, яко умер, а тру­на цин(к)овая, і понес­ли до кля­што­ра. Єден єзуїта сіл за тру­ною, при­кри­вся, а дру­гий пита­ет, а той отпо­ві­дає от тих костей.І мовить: «Алек­сан­дре, по цо ж ту пришед?»Той отпо­ві­да: «Зба­вен­ня шукам»— «А чем же дав­ній не шукал?»— «Бо не зна­лем, що віра ліп­ша римська».

А княж­на кості пере­ми­ла, золка­ми (тра­ва­ми — О. П.) паху­щи­ми пере­кла­ла. Єзуїти кре­сти­ли во свою віру кості і водою покро­пи­ли і ім’я пере­ме­ни­ли — Стані­сла­вом (попро­во­ди­ли до Яро­слав­ля і там похо­ва­ла под­лі мат­ки своєї). Так донь­ка вико­на­ла запо­віт своєї помер­лої у 1635 році матері Анни Костки.
Звіс­но, це при­ве­ло до народ­них кри­ва­вих зво­ру­шень в Острозі і окрузі. Хоча польсь­кі дослід­ни­ки вва­жа­ють, що під час цих зво­ру­шень Анна-Алої­за втек­ла до Яро­сла­ва. Але “Острозь­кий літо­пи­се­ць” пові­дом­ляє, що з’явилась вона у Звя­гелі. Це пові­дом­лен­ня є і пер­шою літо­пис­ною згад­кою про костел у місті. Через пев­ну скан­даль­ність згад­ки — адже це і пер­ша «куль­тур­на подія» у Звя­гелі, ії існу­ван­ня сві­до­мо впро­до­вж багатьох років замов­чу­ва­лось. Навіть офі­цій­ний рецен­зент фун­да­мен­таль­ної пра­ці “Ново­град-Волинсь­кий. Історія міста” (Ново­град-Волинсь­кий, 2010) вима­га­ла ії вилу­чен­ня з книги.
Ми наво­ди­мо її ціл­ком: «Того ж року (1636 р. — О. П.) у Звя­гелі дія­ло­ся диво леда-якоє (тоб­то погане, пас­кудне, мер­зенне — О. П.) той же княж­ні, що і у Острозі. При­ї­хав мніх (монах — О. П.) до В(озв)язгля із Сока(л)я до неї, гла­го­ля: «Єстесь оча­ро­ва­на і замок твой, і дия­во­ли за тобою явно ходять». А она рек­ла: «А яко же то, отче?» А мніх, урі­зав­ши шмаш (шмат — О. П.) подуш­ки, і знай­шов там жабії лап­ки, і рек їй: «Отож маеш чари, пой­ді­мо ж до косте­ля, оба­чи­те, же там дия­во­ли». Гди були в костелі і заі­гра­но в пищалі, пан­ни слу­жеб­ни­ці її всі, под­няв­ши подол­ки на поєс і пошли в тане­ць в кос­ки (тоб­то пус­то­щі, жар­ти, ігри — О. П.) в костелі, аж всі поля­ка­ли­ся, видя­чи тоє».
Ось така пер­ша відо­ма на цей час літо­пис­на згад­ка про костел у нашо­му місті, яка від­но­сить­ся до 1636 рлку.
Щодо дати фун­да­ції пер­шо­го косте­лу у місті, то леген­да про те, що Анна-Алої­за у 1600 році збу­ду­ва­ла в Звя­гелі муро­ва­ний костел — вос­хо­дить до візит­но­го опи­су Ново­град-Волинсь­ко­го косте­лу 1802 року. Мабуть вона поча­ла буду­ва­ти його в утробі матері ще до сво­го зачат­тя. Насправ­ді це тра­пи­ло­ся між 1621 і 1636 рока­ми. “Фун­ду­ва­ла” його дійс­но саме Анна-Алої­за у зви­чай­ний на той час спо­сіб. Тоб­то про­сто пере­роби­ла у костел зам­ко­ву дерев’яну на муро­ва­них під­ва­ли­нах Микольсь­ку церкву.
До “будів­ництва” косте­лу, ще у 1620 році като­ли­ки “набо­жен­ство” пра­ви­ли в скле­пі бастіо­ну Звя­гельсь­ко­го зам­ку (зберіг­ся). “Клю­ча­ми” ста­ли інвен­тар 1620 року., вив­чен­ня особ­ли­во­стей сакраль­но­го будів­ництва Острозь­ких. Одним із голов­них клю­чів ста­ли муро­вані під­ва­ли­ни незвич­ної для костелів хре­сто­подіб­ної фор­ми, тоб­то візан­тійсь­ко­го типу. Еклек­тич­ність – візан­тійсь­кий під­ва­ли­ни, бароч­ні сті­ни, готичне завер­шен­ня і інтер’єри в сти­лю роко­ко зро­би­ло вже муро­ва­ний костел, побу­до­ва­ний у дру­гої поло­вині XVIII ст., Стані­сла­вом Любо­мирсь­ким унікаль­ним на Волині. Але це вже інша історія — історія воло­да­рю­ван­ня Стані­сла­ва Любо­мирсь­ко­го. Піс­ля зво­ру­шень 1636 р. шля­хетсь­кий три­бу­нал у яко­сті пока­ран­ня «схиз­ма­ти­ків» нака­зав запро­ва­ди­ти при­му­со­ву унію в усіх острозь­ких маєт­но­стях. За весь цей час помер­ли оби­дві її рід­ні сест­ри — Софія Любо­мирсь­ка у 1622 р., а Кате­ри­на Замойсь­ка у 1642 р. Навіть польсь­ких істо­ри­ків не дивує, що з почат­ком націо­наль­но-виз­воль­них зма­гань 1648–1654 років жителі радо гро­ми­ли фун­да­ції Анна-Алої­зи. Звіс­но, чека­ти на коза­ків вона не зби­ра­лась і втек­ла ще навес­ні 1648 року спо­чат­ку до Замо­стя, потім до Кол­ко­ва, а звід­ти до Вели­ко­польсь­ку, де пере­бу­ва­ла у 1649–1654 роках.
Острог за той час спа­ли­ли. «Погу­ля­ли» там навес­ні 1649 р. і наші звя­гельсь­кі коза­ки, але з іншою метою — гна­ли­ся за звя­гельсь­ким ста­ро­стою вдо­ви Щас­ним-Вон­совсь­ким. Але перед смер­тю Анна-Алої­за успі­ла від­бу­ду­ва­ти острозь­кий коле­гіум єзуїтів, зали­шив­ши йому бага­тий спа­док (у т. ч. усе золо­то і коштовне каміння).
Помер­ла Анна-Алої­за 27 січ­ня 1654 року в Раца­ціє (Польща). Але при­го­ди піс­ля її смер­ті не закін­чи­лись а ста­ва­ли ще ”цікаві­ши­ми. У 1654 році сейм прий­няв ухва­лу від­да­ти по запо­віту усю її спад­щи­ну єзуїтам. Але втру­ти­ли­ся такі могут­ні сили, що ця ухва­ла була шви­день­ко ска­со­ва­на, спад­щи­ну і чима­лу — 16 міст, 153 дерев­ні і 1/3 Яро­слав­ля — отри­ма­ли її небо­жі (Кароль Яцек Любо­мирсь­кий, під­ча­ший корон­ний, і Ян Замойсь­кий, київсь­кий воє­во­да). Звя­гель відій­шов Яну Замойсь­ко­му, піс­ля його смер­ті у 1659 року (вгас і рід Замойсь­ких), ще двом небо­жам — Олек­сан­дру Миха­лу і Єжи-Себастіа­ну Любо­мирсь­ким (кож­но­му по поло­вині Звя­ге­ля), їх бать­ко Стані­слав ста­рий Любо­мирсь­кий засту­пив міс­це помер­ло­го Яна Каро­ля Ход­ке­ви­ча під час Хотинсь­кої вій­ни, але то вже інша історія.
Але якщо хтось думає, що історія, пов’язана з Анною-Алої­зою, закін­чи­ла­ся, буде роз­ча­ро­ва­ний. Тро­хи біль­ше 100 років три­ва­ла серед­ньо­віч­на єзуїтсь­ка гра «пере­хо­вай покій­ни­ка». Для Анни-Алої­зи вона поча­ла­ся у 1621 році зі смер­тю чоло­віка Яна Каро­ля Ход­ке­ви­ча, яко­го у листо­па­ді того ж року для почат­ку похо­ва­ли у Кам’янці-Подільському, але вже у черв­ні 1622 року вдо­ва пере­хо­ва­ла його у Острозі. Але вже у 1627 р. тру­ну пере­нес­ли до нової кап­ли­ці, до єзуїтів, там же. У пере­рві вона пере­хо­ва­ла сво­го бать­ка у 1636 році.
«При­го­ди» покій­но­го гетьма­на про­до­в­жи­ли­ся вже 1648 року, коли вона пере­вез­ла остан­ки чоло­віка до Замо­стя в Вол­шев, де їх «скла­ли» у костелі кого ви дума­ли? Ну, звіс­но, все тих же єзуїтів. Тут почи­наєть­ся «гра» остан­ків самої вдо­ви. Впер­ше вона була похо­ва­на у Роца­ті (Вел.Польща), звід­ти її остан­ки пере­вез­ли до Кра­ко­ва, аж у 1722 р. до Яро­сла­ва, звід­ти до Остро­га, де їх остан­ки (її і чоло­віка) “возз’єдналися” в одній кап­ли­ці ново­го собо­ру. В неї вони були дуже ретель­но «заму­ро­вані від коза­ків» і тра­пи­ло­ся це у 1722 році.
Воло­да­ря­ми цієї «гри» були, звіс­но, єзуїти, які з цьо­го за 100 років отри­ма­ли вели­кий зиск. Але в решті решт ієзуїти «догра­ли­ся» в свої ігри, орден ієзуїтів у 1773 році виг­на­ли з Поль­щі. Усім своїм жит­тям Анна-Алої­за Ход­ке­вич (Острозь­ка) дове­ла, що релі­гій­ний фана­тизм до добра не дово­дить — навіть її єди­на на “фун­да­ція” у Звя­гелі — костел — був спа­ле­ний сами­ми поля­ка­ми уліт­ку 1649 р. під час штур­му міста Пшіємсь­ким, а чоло­вік, видат­ний пол­ко­во­де­ць, знай­шов свій спо­кій лише через 100 років. В “Острозь­ко­му літо­пис­ці” вона не разу не зга­дуєть­ся саме на ім’я, таку «любов» заслу­жи­ла вона у влас­но­го народу.

МУЖ: 1620, ТОМАШ ЗАМОЙСЬ­КИЙ (* 1594 † 1638).

Stebelski «Zywoty S. S. Eufrozyny i Paraskewy z genealogia ks. O.» (Виль­на, 1781 — 83);
Rulikowski i Radziminski «Kniaziowie i Szlachta» (Львов, 1880, 1880, 2 выпуска);
Шара­не­вич «О пер­вых кня­зьях Острож­ских» («Гали­ча­нин», сбор­ник, 1863);
М.А. Мак­си­мо­вич «Пись­ма о кня­зьях Острож­ских» («Собра­ние сочи­не­ний», том I, 1876);
А. Яру­ше­вич «Рев­ни­тель пра­во­сла­вия, князь Кон­стан­тин Ива­но­вич Острож­ский и пра­во­слав­ная литов­ская Русь в его вре­мя» (Смо­ленск, 1897).

Острож­ский князь Кон­стан­тин (Васи­лий) Константинович
— сын кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча, вое­во­да киев­ский, защит­ник пра­во­сла­вия в Запад­ной Руси; родил­ся в 1526 году, умер 13 фев­ра­ля 1608 года. Князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич, назван­ный при кре­ще­нии Васи­ли­ем (Кон­стан­ти­ном его назы­ва­ли по име­ни отца), остал­ся по смер­ти отца мало­лет­ним и был вос­пи­тан сво­ей мате­рью, вто­рой женой кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча, кня­ги­ней Алек­сан­дрой Семе­нов­ной, урож­ден­ной княж­ной Слуц­кой. Дет­ство и ран­ние юно­ше­ские годы он про­вел в наслед­ствен­ном горо­де сво­ей мате­ри Туро­ве, где, под руко­вод­ством наи­бо­лее уче­ных и опыт­ных учи­те­лей того вре­ме­ни, полу­чил очень тща­тель­ное вос­пи­та­ние в пра­во­слав­ном рус­ском духе. Достиг­ши совер­шен­но­ле­тия, князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич женил­ся на доче­ри бога­то­го и знат­но­го галиц­ко­го маг­на­та гра­фа Тар­нов­ско­го — Софии, и начал вести обыч­ный образ жиз­ни бога­тых запад­но­рус­ских панов. Обще­ствен­ная и госу­дар­ствен­ная дея­тель­ность, по-види­мо­му, очень мало инте­ре­со­ва­ла его в этот пери­од жиз­ни. Одна­ко и теперь ему уже при­шлось столк­нуть­ся с иезу­ит­ским вли­я­ни­ем, с кото­рым впо­след­ствии князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич энер­гич­но борол­ся до кон­ца сво­ей жиз­ни. Иезу­и­ты суме­ли вторг­нуть­ся в его семей­ную жизнь, и ста­ра­лись при­влечь на свою сто­ро­ну пред­ста­ви­те­лей вли­я­тель­но­го дома кня­зей Острож­ских, что­бы тем успеш­нее с их помо­щью занять­ся про­па­ган­дой като­ли­циз­ма сре­ди запад­но­рус­ско­го пра­во­слав­но­го насе­ле­ния. Иезу­и­ты успе­ли скло­нить на свою сто­ро­ну невест­ку кня­зя Кон­стан­ти­на Кон­стан­ти­но­ви­ча, кня­ги­ню Беа­ту, и с ее помо­щью дума­ли скло­нить к пере­хо­ду в като­ли­цизм и ее дочь Ели­за­ве­ту. Острож­ский всту­пил­ся за свою люби­мую пле­мян­ни­цу и успел выдать ее замуж за пра­во­слав­но­го кня­зя Димит­рия Сан­гуш­ко. Бла­го­да­ря интри­гам Беа­ты и иезу­и­тов, Сан­гуш­ко был осуж­ден и бежал в Чехию, но по доро­ге был убит, а Ели­за­ве­та воз­вра­ще­на в Поль­шу и насиль­но выда­на замуж за поля­ка и рев­ност­но­го като­ли­ка гра­фа Гур­ка. Острож­ский силой всту­пил­ся за пра­ва пле­мян­ни­цы, всту­пил в борь­бу с иезу­и­та­ми и Гур­кой, но Ели­за­ве­та, но выдер­жав тяже­ло­го поло­же­ния и трав­ли иезу­и­тов, сошла с ума. Острож­ский взял ее к себе в Острог, где несчаст­ная и жила до самой сво­ей смер­ти. Разу­ме­ет­ся, этот слу­чай силь­но воору­жил кня­зя про­тив иезу­и­тов и навсе­гда сде­лал его непри­ми­ри­мым вра­гом это­го орде­на. Меж­ду тем, в Запад­ной Руси для пра­во­слав­ных насту­пи­ли очень труд­ные вре­ме­на. Рус­ское насе­ле­ние, нахо­див­ше­е­ся под силь­ным вли­я­ни­ем поль­ской циви­ли­за­ции, уже со вре­ме­ни соеди­не­ния Лит­вы и Поль­ши все более под­па­да­ло вли­я­нию запад­но­ев­ро­пей­ских форм поль­ской куль­ту­ры и циви­ли­за­ции. Вли­я­ние поль­ской куль­ту­ры ска­за­лось и на веро­ва­ни­ях рус­ско­го насе­ле­ния. Запад­но­рус­ские маг­на­ты ранее про­чих нача­ли менять веру сво­их отцов и при­ни­мать като­ли­цизм; за ними после­до­ва­ли мно­гие фами­лии из сред­не­го клас­са и толь­ко кре­стьяне креп­ко дер­жа­лись пра­во­сла­вия, несмот­ря на все при­тес­не­ния и угне­те­ния со сто­ро­ны сво­их поме­щи­ков-като­ли­ков. Быст­ро­му ока­то­ли­че­нию рус­ско­го насе­ле­ния нема­ло спо­соб­ство­ва­ла и Люб­лин­ская уния 1569 года, еще тес­нее соеди­нив­шая Поль­шу и литов­ско-рус­ское госу­дар­ство и дав­шая пол­ную воз­мож­ность поля­кам с боль­шим успе­хом рас­про­стра­нять като­ли­цизм сре­ди пра­во­слав­но­го рус­ско­го насе­ле­ния. Напрас­но князь Острож­ский с немно­ги­ми дру­ги­ми запад­но­рус­ски­ми вель­мо­жа­ми, желав­ши­ми отсто­ять поли­ти­че­скую и рели­ги­оз­ную само­сто­я­тель­ность запад­но­рус­ско­го наро­да, боро­лись про­тив вве­де­ния этой унии: их было слиш­ком мало, и они долж­ны были при­ми­рить­ся со совер­шив­шим­ся фак­том. Зна­чи­тель­но помог­ли делу ока­то­ли­че­ния рус­ских и иезу­и­ты, при­зван­ные в Поль­шу для борь­бы с про­ни­кав­шим с Запа­да про­те­стан­тиз­мом, но обра­тив­ши­е­ся и про­тив пра­во­сла­вия. Они нача­ли про­ни­кать в семьи наи­бо­лее вли­я­тель­ных знат­ных маг­на­тов и скло­нять их на свою сто­ро­ну, поне­мно­гу заби­ра­ли в свои руки обра­зо­ва­ние юно­ше­ства, учре­жда­ли свои кол­ле­гии и учи­ли­ща и пр., и быст­ро, при помо­щи поль­ско­го пра­ви­тель­ства, при­об­ре­та­ли все боль­шее вли­я­ние на ход обще­ствен­ной жиз­ни в Поль­ше и Лит­ве. Запад­но­рус­ское духо­вен­ство и пра­во­слав­ное насе­ле­ние не мог­ло успеш­но бороть­ся с этим орга­ни­зо­ван­ным и не стес­ня­ю­щим­ся в сред­ствах обще­ством мона­хов. Само духо­вен­ство было необ­ра­зо­ван­но, пред­ста­ви­те­ли выс­шей иерар­хии, про­ис­хо­див­шие боль­шей частью из знат­ных и бога­тых фами­лий, неред­ко смот­ре­ли на свой сан, как на выгод­ное и доход­ное место, и зави­до­ва­ли той рос­ко­ши и вели­ко­ле­пию, кото­ры­ми окру­жа­ли себя като­ли­че­ские епи­ско­пы. Коры­сто­лю­бие, рас­пу­щен­ность нра­вов гос­под­ство­ва­ли сре­ди пра­во­слав­но­го духо­вен­ства. Мас­са пра­во­слав­но­го насе­ле­ния нахо­ди­ла под­держ­ки сре­ди сво­их духов­ных пас­ты­рей. Като­ли­че­ская про­па­ган­да на такой бла­го­при­ят­ной поч­ве широ­ко раз­ви­ва­лась сре­ди пра­во­слав­но­го запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния, захва­ты­вая не толь­ко выс­шие запад­но­рус­ские клас­сы, но и рас­про­стра­ня­ясь сре­ди сред­не­го и низ­ше­го сосло­вия. Высту­пив на аре­ну обще­ствен­ной дея­тель­но­сти в такое труд­ное для пра­во­сла­вия и рус­ской народ­но­сти вре­мя, князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острож­ский, с дет­ства вос­пи­тан­ный на рус­ских пра­во­слав­ных нача­лах, не мог оста­вать­ся рав­но­душ­ным сви­де­те­лем этих собы­тий. Усло­вия, в кото­рых он нахо­дил­ся, как нель­зя более бла­го­при­ят­ство­ва­ли его дея­тель­но­сти. От сво­их пред­ков он полу­чил, кро­ме знат­но­го име­ни, гро­мад­ные богат­ства: в его вла­де­нии нахо­ди­лось 25 горо­дов, 10 месте­чек и 670 селе­ний, доход с кото­рых дости­гал колос­саль­ной по тому вре­ме­ни циф­ры 1200000 зло­тых в год. Его выда­ю­ще­е­ся поло­же­ние в запад­но­рус­ском обще­стве, вли­я­ние при дво­ре и высо­кое сена­тор­ское зва­ние при­да­ва­ли его лич­но­сти боль­шую силу и вли­я­ние. Рав­но­душ­ный к делам церк­ви и сво­е­го наро­да в нача­ле сво­ей дея­тель­но­сти, Острож­ский в 70‑х годах начи­на­ет уже бли­же инте­ре­со­вать­ся эти­ми важ­ны­ми вопро­са­ми. Его замок дела­ет­ся откры­тым для всех рев­ни­те­лей пра­во­сла­вия, для всех тех, кто искал заступ­ни­че­ства от поль­ских панов и като­ли­че­ских мона­хов. Хоро­шо пони­мая, в чем заклю­ча­лись язвы совре­мен­ной ему запад­но­рус­ской жиз­ни, он при сво­ем уме лег­ко нашел и выход из тех затруд­не­ний, в кото­рые была постав­ле­на запад­но­рус­ская пра­во­слав­ная цер­ковь. Острож­ский пони­мал, что толь­ко раз­ви­ти­ем про­све­ще­ния сре­ди мас­сы запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния и под­ня­ти­ем нрав­ствен­но­го и обра­зо­ва­тель­но­го уров­ня пра­во­слав­но­го духо­вен­ства, мож­но достичь, неко­то­рых успе­хов в борь­бе с орга­ни­зо­ван­ной про­па­ган­дой иезу­и­тов и като­ли­че­ских ксен­дзов. «Мы охла­де­ли к вере», гово­рит он в одном из сво­их посла­ний, «а наши пас­ты­ри не могут нас ниче­му научить, не могут посто­ять за Божью цер­ковь. Нет учи­те­лей, нет про­по­вед­ни­ков Божья сло­ва». Бли­жай­шим сред­ством для под­ня­тия уров­ня духов­но­го про­све­ще­ния сре­ди запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния было изда­ние книг и учре­жде­ние школ. Эти сред­ства дав­но уже с боль­шим успе­хом при­ме­ня­ли иезу­и­ты в целях сво­ей про­па­ган­ды; не отка­зал­ся от этих средств и князь Острож­ский. Самой насто­я­тель­ной потреб­но­стью для пра­во­слав­но­го запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния было изда­ние Свя­щен­но­го Писа­ния на сла­вян­ском язы­ке. За это дело преж­де все­го и при­нял­ся Острож­ский. Нуж­но было начать с устрой­ства типо­гра­фии. Острож­ский не жалел для это­го ни денег, ни сил. Он выпи­сал шрифт и при­влек к себе из Льво­ва извест­но­го печат­ни­ка, рабо­тав­ше­го ранее в Москве, Ива­на Федо­ро­ва и всех его сотруд­ни­ков. Для того, что­бы изда­ние биб­лии было более исправ­но, Острож­ский ото­всю­ду выпи­сы­вал руко­пис­ные спис­ки книг Свя­щен­но­го писа­ния. Глав­ный спи­сок он достал из Моск­вы, из биб­лио­те­ки царя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гроз­но­го, при посред­стве поль­ско­го посла Гара­бур­ды; доста­вал Острож­ский спис­ки и из дру­гих мест: от кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха Иере­мии, с Кри­та, из серб­ских, бол­гар­ских, и гре­че­ских мона­сты­рей, завел даже сно­ше­ния по это­му пово­ду с Римом и достал «мно­го и иных биб­лий, раз­лич­ных пись­мен и язы­ков». Кро­ме того, в его рас­по­ря­же­нии было и пер­вое изда­ние Биб­лии на рус­ском язы­ке, напе­ча­тан­ное в чеш­ской Пра­ге док­то­ром Фран­цис­ком Ско­ри­ной. По прось­бе Острож­ско­го, пат­ри­арх Иере­мия и неко­то­рые дру­гие вид­ные цер­ков­ные дея­те­ли при­сла­ли ему и людей, «нака­зан­ных в писа­ни­ях свя­тых, эллин­ских и сло­вен­ских». Поль­зу­ясь ука­за­ни­я­ми и сове­та­ми всех этих зна­ю­щих людей, Острож­ский начал раз­би­рать весь при­слан­ный мате­ри­ал. Ско­ро, одна­ко, иссле­до­ва­те­ли были постав­ле­ны в затруд­ни­тель­ное поло­же­ние, так как почти все при­слан­ные Острож­ско­му спис­ки име­ли погреш­но­сти, неточ­но­сти и раз­но­чте­ния, вслед­ствие чего нель­зя было оста­но­вить­ся на каком-либо спис­ке, взяв его за основ­ной текст. Острож­ский решил после­до­вать сове­ту сво­е­го дру­га, извест­но­го кня­зя Андрея Курб­ско­го, жив­ше­го в то вре­мя на Волы­ни, и печа­тать Биб­лию «на цер­ков­но­сла­вян­ском язы­ке» не с пере­пор­чен­ных книг жидов­ских, но от 72 бла­жен­ных и бого­муд­рых пере­вод­чи­ков». После дол­гой и труд­ной рабо­ты, в 1580 году, нако­нец, появи­лись «псал­тырь и Новый Завет» с алфа­вит­ным ука­за­те­лем к послед­не­му, «ско­рей­ше­го ради обре­те­ния вещей нуж­ней­ших». Изда­ние это, рас­про­стра­нив­ше­е­ся в очень боль­шом коли­че­стве экзем­пля­ров, удо­вле­тво­ря­ло потреб­но­стям пра­во­слав­ных церк­вей и част­ных обы­ва­те­лей. Это изда­ние Биб­лии послу­жи­ло образ­цом и для мос­ков­ско­го изда­ния, вышед­ше­го зна­чи­тель­но позд­нее. Но дея­тель­ность типо­гра­фии Острож­ско­го на этом не оста­но­ви­лась. Нуж­но было бороть­ся с като­ли­че­ским вли­я­ни­ем, все более уси­ли­вав­шим­ся в Запад­ной Руси. Острож­ский для этой дели начал изда­вать ряд книг, необ­хо­ди­мых, по его мне­нию, для под­ня­тия про­све­ще­ния и борь­бы с латин­ством. Из бого­слу­жеб­ных книг им изда­ны часо­слов (1598 г.), треб­ник и молит­во­слов (1606 г.). Для борь­бы с латин­ством и като­ли­че­ской про­па­ган­дой им изда­ны: посла­ния пат­ри­ар­ха Иере­мии в Виль­ну ко всем хри­сти­а­нам, к кня­зю Острож­ско­му, к киев­ско­му мит­ро­по­ли­ту Они­си­фо­ру (1584 г.), сочи­не­ние Смот­риц­ко­го «Кален­дарь рим­ски новы» (1587 г.), кни­га свящ. Васи­лия «о вере еди­ной», направ­лен­ная про­тив иезу­и­та Пет­ра Скар­ги, напи­сав­ше­го кни­гу о соеди­не­нии церк­вей под вла­стью рим­ско­го папы (1588 г.). «Испо­ве­да­ние о схож­де­нии св. Духа», сочи­не­ние Мак­си­ма Гре­ка (1588 г.) посла­ния пат­ри­ар­ха Меле­тия (1598 г.), его же «Диа­лог про­ти­ву схиз­ма­ти­ков». В 1597 г. в Острож­ской типо­гра­фии был издан «Апо­кри­зис», в ответ на кни­гу уни­а­тов, напи­сан­ную в защи­ту пра­виль­но­сти дей­ствий Брест­ско­го собо­ра. Кро­ме того, из Остро­га вышли сле­ду­ю­щие кни­ги: кни­га Васи­лия Вели­ко­го о пост­ни­че­стве (1594 г.), «Мар­га­рит» Иоан­на Зла­то­усто­го (1596 г.), «Вир­ши» на отступ­ни­ков, Меле­тия Смот­риц­ко­го (1598 г.). «Азбу­ка» с крат­ким сло­ва­рем и пра­во­слав­ным Кате­хи­зи­сом, Лав­рен­тия Зиза­ния и др. В кон­це сво­ей жиз­ни князь Острож­ский выде­лил часть сво­ей типо­гра­фии и пере­вел ее в при­над­ле­жав­ший ему Дер­ман­ский мона­стырь, где во гла­ве печат­но­го дела стал уче­ный и умный свя­щен­ник Демьян Нали­вай­ко. Здесь были напе­ча­та­ны и изда­ны: Бого­слу­жеб­ный Окто­их (1603 г.), поле­ми­че­ский лист пат­ри­ар­ха Меле­тия к епи­ско­пу Ипа­тию Поцею по пово­ду вве­де­ния унии (1605 г.) и др. Дер­ман­ские изда­ния отли­ча­лись той осо­бен­но­стью, что они печа­та­лись на двух язы­ках: литов­ско-рус­ском и цер­ков­но­сла­вян­ском, что, разу­ме­ет­ся, толь­ко спо­соб­ство­ва­ло их боль­ше­му рас­про­стра­не­нию сре­ди мас­сы запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния. Уже перед самой сво­ей смер­тью Острож­ский осно­вал тре­тью типо­гра­фию в Кие­во-Печер­ской Лав­ре, куда отпра­вил часть шриф­та и типо­граф­ских при­над­леж­но­стей. Эта типо­гра­фия, резуль­та­тов дея­тель­но­сти кото­рой кня­зю Острож­ско­му уви­деть не при­шлось, послу­жи­ла осно­ва­ни­ем для зна­ме­ни­той впо­след­ствии кие­во-печер­ской типо­гра­фии, быв­шей в XVII веке глав­ной под­держ­кой пра­во­сла­вия в юго-запад­ной Руси. Но осно­вы­вая типо­гра­фии и печа­тая в них кни­ги, Острож­ский хоро­шо пони­мал, что дело про­све­ще­ния наро­да этим еще дале­ко не исчер­пы­ва­ет­ся. Он созна­вал необ­хо­ди­мость про­све­ще­ния духо­вен­ства, необ­хо­ди­мость созда­ния духов­ной шко­лы для под­го­тов­ки свя­щен­ни­ков и духов­ных учи­те­лей, неве­же­ство и непод­го­тов­лен­ность кото­рых ему были ясны. «Не от чего ино­го раз­мно­жи­ло­ся меж­ду людь­ми такое лени­вство и отступ­ле­ние от веры, — писал Острож­ский в одном из сво­их посла­ний, — яко от того иж уста­ли учи­те­ли, уста­ли про­по­ве­да­те­ли сло­ва Божо­го, уста­ли нау­ки, уста­ли каза­нья, а за тым насту­пи­ло обни­ща­нье и умень­ше­нье хва­лы Божое в церк­ви Его, насту­пил голод слу­ха­нья сло­ва Божо­го, насту­пи­ло отступ­ле­ние от веры и зако­ну». Уже со само­го нача­ла сво­ей дея­тель­но­сти Острож­ский начал в под­чи­нен­ных ему горо­дах и мона­сты­рях устра­и­вать шко­лы: так, отда­вая в 1572 году при­над­ле­жав­шую ему зем­лю в Туро­ве Димит­рию Миту­ри­чу, князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич поста­вил усло­ви­ем «шко­лу там дер­жа­ти». При мате­ри­аль­ной и нрав­ствен­ной под­держ­ке Острож­ско­го осно­вы­ва­лись и дру­гие шко­лы в раз­ных местах юго-запад­ной Руси; кня­зем Кон­стан­ти­ном Кон­стан­ти­но­ви­чем под­дер­жи­ва­лись, кро­ме того, брат­ские шко­лы, сыг­рав­шие не малую роль в борь­бе с като­ли­циз­мом. Но глав­ным делом Острож­ско­го в это вре­мя было осно­ва­ние извест­ной Ака­де­мии в горо­де Остро­ге, из кото­рой вышло мно­го заме­ча­тель­ных дея­те­лей на ниве пра­во­сла­вия кон­ца XVI и пер­вой поло­ви­ны XVII века. Подроб­ных све­де­ний об учре­жде­нии и харак­те­ре это­го учеб­но­го заве­де­ния мы не име­ем. Те немно­гие дан­ные, кото­рые дошли до нас, дают, одна­ко, воз­мож­ность несколь­ко опре­де­лить, хотя и в общих чер­тах, ее орга­ни­за­цию. Эта шко­ла, без сомне­ния носив­шая харак­тер выс­шей, была устро­е­на по образ­цу запад­но­ев­ро­пей­ских иезу­ит­ских кол­ле­гий, и пре­по­да­ва­ние в ней носи­ло харак­тер под­го­тов­ки к борь­бе с като­ли­че­ством и иезу­и­та­ми. Учи­те­ля­ми в ней были пре­иму­ще­ствен­но гре­ки, кото­рых Острож­ский при­гла­шал из Кон­стан­ти­но­по­ля, по боль­шей части из лиц, при­бли­жен­ных к пат­ри­ар­ху. «И на пер­вый, чита­ем мы в одной из совре­мен­ных руко­пи­сей, ста­рал­ся у свя­тей­ше­го пат­ри­ар­ха, абы ся зде дидас­ка­лов по раз­мно­же­нью наук вере пра­во­слав­ной послал, а он на то мает­но­стя­ми сво­и­ми рато­ва­ти готов и доло­же­нья их на то не жалу­ет». Пер­вым рек­то­ром новой шко­лы был уче­ный грек Кирилл Лука­рис, чело­век евро­пей­ски обра­зо­ван­ный, быв­ший впо­след­ствии пат­ри­ар­хом Кон­стан­ти­но­поль­ским. В шко­ле учи­ли чте­нию, пись­му, пению, рус­ско­му, латин­ско­му и гре­че­ско­му язы­кам, диа­лек­ти­ке, грам­ма­ти­ке и рито­ри­ке; наи­бо­лее спо­соб­ные из окон­чив­ших шко­лу отправ­ля­лись для усо­вер­шен­ство­ва­ния, на счет Острож­ско­го, в Кон­стан­ти­но­поль, в выс­шую пат­ри­ар­шую шко­лу. При шко­ле нахо­ди­лась и бога­тая биб­лио­те­ка. Несмот­ря на то, что осно­ва­ние шко­лы отно­сит­ся лишь к 1580 году, в девя­но­стых годах XVI века из ее вос­пи­тан­ни­ков и учи­те­лей соста­вил­ся обшир­ный уче­ный кру­жок, сгруп­пи­ро­вав­ший­ся вокруг Остро­га и кня­зя Кон­стан­ти­на Кон­стан­ти­но­ви­ча и оду­шев­лен­ный одной мыс­лью — бороть­ся с поло­низ­мом и като­ли­циз­мом за рус­скую народ­ность и пра­во­слав­ную веру. К это­му круж­ку при­над­ле­жа­ли все наи­бо­лее выда­ю­щи­е­ся дея­те­ли Запад­ной Руси: Гера­сим и Меле­тий Смот­риц­кие, Петр Кона­ше­вич-Сагай­дач­ный, свя­щен­ник Демьян Нали­вай­ко, Сте­фан Зиза­ний, Иов Борец­кий и мно­гие дру­гие. Зна­че­ние этой шко­лы было вели­ко. Кро­ме зна­чи­тель­но­го нрав­ствен­но­го вли­я­ния на запад­но­рус­ское обще­ство, кро­ме того, что из нее вышли глав­ней­шие бор­цы за пра­во­слав­ную рус­скую идею в юго-запад­ной Руси, она важ­на тем, что была един­ствен­ным в то вре­мя выс­шим пра­во­слав­ным учи­ли­щем, вынес­шим на сво­их пле­чах борь­бу с уни­ей и иезу­ит­ской про­па­ган­дой. Пони­ма­ли важ­ность ее и иезу­и­ты. извест­ный Поссе­вин с тре­во­гой сооб­щал в Рим, что из этой шко­лы пита­ет­ся «рус­ский рас­кол». При­хо­ди­лось кня­зю Острож­ско­му при­ни­мать и пря­мое уча­стие в делах запад­но­рус­ской пра­во­слав­ной церк­ви. Видя одно из глав­ных средств для борь­бы с като­ли­че­ской про­па­ган­дой в мона­ше­стве, Острож­ский ста­рал­ся под­нять его зна­че­ние, устра­нить неустрой­ства в жиз­ни мона­сты­рей, уси­лить их нрав­ствен­ную силу и вли­я­ние. В под­чи­нен­ных мона­сты­рях князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич заво­дил шко­лы, при­вле­кал в них обра­зо­ван­ных мона­хов, ста­вил уче­ных насто­я­те­лей. Для дру­гих пра­во­слав­ных мона­сты­рей Юго-запад­ной Руси он печа­тал кни­ги в сво­их типо­гра­фи­ях, помо­гал им день­га­ми и «нада­ни­я­ми». Для того, что­бы побу­дить запад­но­рус­ское мона­ше­ство изме­нить празд­ный и рас­пу­щен­ный образ жиз­ни, он напе­ча­тал в сво­ей Острож­ской типо­гра­фии, кни­гу свя­то­го Васи­лия Вели­ко­го о мона­ше­стве, вво­дил новый устав в под­чи­нен­ных ему мона­сты­рях, отку­да мало-пома­лу этот более стро­гий и соот­вет­ству­ю­щий иде­а­лам мона­ше­ства устав начал пере­хо­дить и в дру­гие мона­сты­ри Запад­ной Руси. Созна­вая важ­ное зна­че­ние братств в жиз­ни пра­во­слав­ной церк­ви, Кон­стан­тин Острож­ский все­ми сила­ми содей­ство­вал их про­цве­та­нию. Поль­зу­ясь сво­им вли­я­ни­ем при поль­ском дво­ре и у кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха, он лег­ко доста­вал для них все­воз­мож­ные при­ви­ле­гии, давал настав­ни­ков в их шко­лы, достав­лял шрифт в их типо­гра­фии, помо­гал им нрав­ствен­но и мате­ри­аль­но. Осо­бен­но близ­кие отно­ше­ния были у кня­зя Кон­стан­ти­на Кон­стан­ти­но­ви­ча со Львов­ским пра­во­слав­ным брат­ством, кото­ро­му Острож­ский дове­рил и вос­пи­та­ние сво­е­го сына. Извест­ны ста­ра­ния Кон­стан­ти­на Острож­ско­го и в деле устро­е­ния выс­шей иерар­хии запад­но­рус­ской церк­ви. Глав­ным обра­зом нуж­но было изме­нить лич­ный состав иерар­хии, в кото­ром неред­ко были люди пороч­ные. Острож­ский, поль­зу­ясь гро­мад­ным вли­я­ни­ем при дво­ре, в 1592 году выхло­по­тал себе у коро­ля Сигиз­мун­да III пра­во на патро­нат в запад­но­рус­ской пра­во­слав­ной церк­ви, что дава­ло ему воз­мож­ность само­сто­я­тель­но изби­рать достой­ных пас­ты­рей церк­ви, кото­рые мог­ли бы с успе­хом нести слу­же­ние и помо­гать Острож­ско­му в его нелег­кой борь­бе. Меж­ду тем, пока все эти рефор­мы про­во­ди­лись в жизнь, запад­но­рус­ской церк­ви нача­ла угро­жать новая опас­ность в фор­ме унии, с кото­рой Острож­ско­му при­шлось выне­сти так­же серьез­ную борь­бу. Лич­но Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич сна­ча­ла был даже не прочь от унии, но лить при усло­вии, что­бы она была про­воз­гла­ше­на все­лен­ским собо­ром, с согла­сия и одоб­ре­ния восточ­ных пат­ри­ар­хов. Меж­ду тем, неко­то­рые епи­ско­пы, во гла­ве с Ипа­ти­ем Поце­ем, дума­ли решить дело домаш­ним спо­со­бом, не спра­ши­ва­ясь у пат­ри­ар­хов, пря­мо по согла­ше­нию с рим­ским папой. Завя­зав­ши­е­ся по это­му пово­ду сно­ше­ния меж­ду Острож­ским и пар­ти­ей уни­а­тов не при­ве­ли ни к каким поло­жи­тель­ным резуль­та­там. Ско­ро отно­ше­ния обост­ри­лись настоль­ко, что, как было ясно для иезу­и­тов, согла­ше­ния быть не мог­ло, и като­ли­че­ская пар­тия реши­ла про­во­дить унию поми­мо Острож­ско­го. Глав­ные дея­те­ли унии — епи­ско­пы Ипа­тий Поцей и Кирилл Тер­лец­кий — успе­ли скло­нить на свою сто­ро­ну нере­ши­тель­но­го киев­ско­го мит­ро­по­ли­та Миха­и­ла Раго­зу и добить­ся от него раз­ре­ше­ния созвать в 1594 году собор в Бре­сте для рас­суж­де­ния об унии и свя­зан­ных с ней вопро­сах. К собо­ру стал гото­вить­ся и Острож­ский с пра­во­слав­ной пар­ти­ей. По-види­мо­му, то, что под­го­тов­лял князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич для собо­ра, было слиш­ком опас­ным для уни­ат­ской пар­тии, и король Сигиз­мунд III, рев­ност­ный като­лик и боль­шой поклон­ник иезу­и­тов, по нау­ще­нию като­ли­ков, декре­том запре­тил собор, явно не желая допу­стить вме­ша­тель­ства свет­ских лиц в дела церк­ви. Меж­ду тем, кня­зю Кон­стан­ти­ну Кон­стан­ти­но­ви­чу мало-пома­лу при­шлось стать с коро­лем и пра­ви­тель­ством, явно покро­ви­тель­ство­вав­ши­ми като­ли­че­ским тен­ден­ци­ям иезу­и­тов, в очень натя­ну­тые отно­ше­ния. Острож­ский стал искать союз­ни­ков рус­ской пра­во­слав­ной пар­тии даже сре­ди про­те­стан­тов, при­тес­ня­е­мых иезу­и­та­ми и реак­ци­он­ным поль­ским пра­ви­тель­ством не менее пра­во­слав­ных. Острож­ский пред­по­ла­гал даже, что ока­жет­ся необ­хо­ди­мым защи­щать свою веру с ору­жи­ем в руках. «Его коро­лев­ское вели­че­ство», писал князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич вождям про­те­стант­ско­го дви­же­ния, «не захо­чет допу­стить напа­де­ния на нас, пото­му что у нас самих может явить­ся два­дцать тысяч воору­жен­ных людей, а папеж­ни­ки могут пре­взой­ти нас раз­ве чис­лом тех куха­рок, кото­рых ксен­дзы дер­жат у себя вме­сто жен». Общее сочув­ствие запад­но­рус­ско­го насе­ле­ния к Острож­ско­му и его пар­тии и нена­висть к като­ли­че­ству и иезу­и­там рос­ло с каж­дым днем, и иезу­и­ты реши­ли уско­рить дело. Поцей и Тер­лец­кий отпра­ви­лись в Рим, были с поче­том при­ня­ты папой Кле­мен­том VIII, и от лица запад­но­рус­ских иерар­хов пред­ло­жи­ли под­чи­не­ние запад­но­рус­ской церк­ви. Острож­ский, услы­шав об этом собы­тии, разу­ме­ет­ся, отнес­ся к нему с него­до­ва­ни­ем и выпу­стил свое пер­вое посла­ние к рус­ско­му наро­ду, в кото­ром уве­ще­вал запад­но­рус­ских людей не под­да­вать­ся на улов­ки иезу­и­тов и папи­стов и все­ми сила­ми про­ти­во­дей­ство­вать вве­де­нию унии. Посла­ния Острож­ско­го име­ли боль­шое вли­я­ние на насе­ле­ние. Пер­вы­ми под­ня­лись каза­ки под началь­ством Нали­вай­ки и нача­ли гро­мить име­ния епи­ско­пов, сочув­ство­вав­ших унии, и запад­но­рус­ских панов, пере­шед­ших в като­ли­че­ство. Иезу­и­ты виде­ли, что их дело, вслед­ствие сопро­тив­ле­ния Острож­ско­го и его пар­тии, может погиб­нуть и реши­ли по воз­мож­но­сти ско­рее покон­чить его. На 6 октяб­ря 1596 года в Бре­сте был назна­чен собор для окон­ча­тель­но­го реше­ния вопро­са об унии. Острож­ский немед­лен­но дал знать об этом Алек­сан­дрий­ско­му и Кон­стан­ти­но­поль­ско­му пат­ри­ар­хам; те при­сла­ли сво­их намест­ни­ков, с кото­ры­ми Острож­ский и явил­ся к сро­ку в Брест. В Бре­сте одна­ко Острож­ский уже нашел сто­рон­ни­ков унии, кото­рые, не ожи­дая пра­во­слав­ной пар­тии, нача­ли собор и быст­ро под руко­вод­ством иезу­и­та Пет­ра Скар­ги реши­ли унию с като­ли­че­ством. 6 октяб­ря 1596 года нача­ли собор и пра­во­слав­ные архи­ереи, под пред­се­да­тель­ством экзар­ха Кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха Ники­фо­ра и при дея­тель­ном уча­стии Острож­ско­го. Пра­во­слав­ный собор послал звать и уни­а­тов, но те отка­за­лись. Тогда пра­во­слав­ные епи­ско­пы обви­ни­ли их в отступ­ни­че­стве и про­из­нес­ли над ними отлу­че­ние, отпра­вив этот при­го­вор мит­ро­по­ли­ту, пред­се­да­тель­ство­вав­ше­му на уни­ат­ском собо­ре. По интри­гам иезу­и­тов, коро­лев­ские послы, так­же при­сут­ство­вав­шие на уни­ат­ском собо­ре, реши­ли при­ме­нить репрес­сию к пра­во­слав­ным и обви­ни­ли пат­ри­ар­ше­го намест­ни­ка Ники­фо­ра в том, что он турец­кий шпи­он. Обе сто­ро­ны, разу­ме­ет­ся, нача­ли жало­вать­ся коро­лю, но Сигиз­мунд III при­нял сто­ро­ну уни­а­тов. Ники­фор был осуж­ден на зато­че­ние, а на Острож­ско­го посы­па­лись новые обви­не­ния и напад­ки. Его обви­ня­ли в том, что он не укреп­ля­ет вве­рен­ных ему обла­стей про­тив воз­мож­но­го наше­ствия татар, тре­бо­ва­ли от него упла­ты подым­но­го сбо­ра, кото­ро­го насчи­та­ли 40000 коп гро­шей. Одна­ко Острож­ский не решал­ся на рез­кие дей­ствия про­тив поль­ско­го пра­ви­тель­ства, несмот­ря на то, что момент был очень бла­го­при­я­тен, и рус­ское насе­ле­ние, до край­но­сти воз­буж­ден­ное уни­ей и уже дав­но недо­воль­ное при­тес­не­ни­я­ми поль­ских панов, лег­ко бы под­ня­лось на защи­ту сво­ей веры и сво­ей народ­но­сти. Даль­ше лич­ных объ­яс­не­ний с коро­лем князь Острож­ский не шел и даже сдер­жи­вал пра­во­слав­ную пар­тию, осуж­дая вме­сте с тем и дви­же­ние каза­ков Нали­вай­ки. Посы­лая в 1600 году Львов­ско­му брат­ству декрет поль­ско­го сей­ма про­тив пра­во­слав­ных, Острож­ский писал брат­чи­кам: «Посы­лаю вам декрет послед­не­го сей­ма, про­тив­ный народ­но­му пра­ву и свя­той прав­де, и даю вам не иной какой совет, как толь­ко, что­бы вы были тер­пе­ли­вы и ожи­да­ли Божья мило­сер­дия, пока Бог, по Сво­ей бла­го­сти, не скло­нил серд­ца его коро­лев­ско­го вели­че­ства к тому, что­бы нико­го не оскорб­лять и каж­до­го оста­вить при пра­вах сво­их». Толь­ко в сво­ей Острож­ской типо­гра­фии князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич до кон­ца жиз­ни вел борь­бу с уни­ей и като­ли­че­ством, печа­тая воз­зва­ния и кни­ги про­тив като­ли­ков и уни­а­тов и под­дер­жи­вая таким обра­зом пра­во­слав­ное запад­но­рус­ское насе­ле­ние в тяже­лой борь­бе за свою веру. Умер князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острож­ский в глу­бо­кой ста­ро­сти, 13 фев­ра­ля 1608 года, и был погре­бен в Остро­ге в Зам­ко­вой Бого­яв­лен­ской церк­ви. Из его детей толь­ко один, — князь Алек­сандр, был пра­во­слав­ным, дру­гие же два сына — кня­зья Кон­стан­тин и Иван — и дочь — княж­на Анна при­ня­ли като­ли­че­ство. В ско­ром вре­ме­ни пере­шли в руки като­ли­ков и его типо­гра­фия и учи­ли­ще, а в 1636 году его внуч­ка Анна Ало­изия, явив­шись в Острог, при­ка­за­ла вынуть кости кня­зя из гроб­ни­цы, вымыть их, освя­тить по като­ли­че­ско­му обря­ду и пере­не­сти в свой город Яро­славль, где поло­жи­ла их в като­ли­че­ской часовне. Князь Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острож­ский, несмот­ря на такой, по-види­мо­му, неуспех сво­ей дея­тель­но­сти, ока­зал, одна­ко, гро­мад­ные услу­ги делу рус­ской народ­но­сти в запад­ной Руси. По сло­вам совре­мен­ни­ков, он был цен­тром, вокруг кото­ро­го груп­пи­ро­ва­лась вся рус­ская пра­во­слав­ная пар­тия в запад­ной Руси. Сво­ей типо­гра­фи­ей и шко­лой он ока­зал зна­чи­тель­ную нрав­ствен­ную и куль­тур­ную под­держ­ку пра­во­сла­вию в борь­бе с като­ли­циз­мом, а сво­им вли­я­ни­ем и богат­ством был поле­зен ему, как круп­ная мате­ри­аль­ная сила. Умный и спо­соб­ный от при­ро­ды, Острож­ский пони­мал важ­ность для запад­ной Руси пере­жи­ва­е­мых момен­тов и напря­гал все силы для борь­бы с запад­но­ев­ро­пей­ской куль­ту­рой, гото­вив­шей­ся, при поло­щи тако­го усо­вер­шен­ство­ван­но­го аппа­ра­та, как иезу­ит­ский орден, погло­тить запад­но­рус­скую народ­ность. Острож­ский отре­шил­ся даже от лич­ной карье­ры: его ред­ко мож­но было встре­тить при дво­ре, ред­ко он участ­во­вал и в похо­дах, где лег­че все­го было выдви­нуть­ся в то вре­мя. Толь­ко в 1579 году, в уго­ду коро­лю Сте­фа­ну Бато­рию, он пред­при­нял поход на Север­скую область и этим закон­чи­лась его воен­ная дея­тель­ность. Все же свое вли­я­ние и все свои силы он направ­лял на защи­ту пра­во­сла­вия, кото­рое в зна­чи­тель­ной мере обя­за­но ему тем, что выдер­жа­ло мно­го­ве­ко­вую борь­бу с като­ли­че­ством и като­ли­че­ским поль­ским пра­ви­тель­ством. Акты Запад­ной Рос­сии т. III и IV; Акты Южной и Запад­ной Рос­сии т. I — II; Archiwum ksiazat Lubortowiczow-Sanguszkow w Slowucie, t. t. I — III; Danilowicz, «Skarbiec dyplomatow» t. t. I—II (Wilno 1860—62); Apхив Юго-Запад­ной Рос сип, т. II—VI; Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis, t. I, p. I—II. (Leopoli, 1895); Сбор­ник Муха­но­ва (по ука­за­те­лю); Памят­ни­ки, издан­ные вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов, т. IV (Киев 1859); Stebelski, Przydatek do Chronologjy, t. III (Wilno 1783); Кулиш, «Мате­ри­а­лы для исто­рии вос­со­еди­не­ния Руси», т. I—II; Кара­та­ев, «Опи­са­ние сла­вя­но-рус­ских книг» т. I (СПб. 1883); «Жизнь кня­зя Курб­ско­го в Лит­ве и на Волы­ни» под ред. Ива­ни­ше­ва (1849 г.); Ска­за­ния кня­зя Курб­ско­го (изд. 2‑ое, СПб., 1842); Рус­ская Исто­ри­че­ская Биб­лио­те­ка, т. IV, VII, XIII; Scriptores rerum polonicarum, t. t. I—III; (Krakow 1872—1875); Саха­ров. «Обо­зре­ние сла­вя­но-рус­ской биб­лио­гра­фии» (1849 г.); Сбор­ник памят­ни­ков рус­ской народ­но­сти и пра­во­сла­вия на Волы­ни (изд. техн.-строит. отд. Волы­ни Губ. Правл.), вып. I—II (1862 и 1872 гг.); Сопи­ков, «Опыт Рос­сий­ской биб­лио­гра­фии» ч. I, №№ 69, 109, 193, 435, 464, 670, 750, 752, 987, 1, 447: «Лето­пись Гра­бян­ки»; Батюш­ков, «Памят­ни­ки ста­ри­ны в запад­ных губер­ни­ях» (8 тт. 1868—1885, по ука­за­те­лям); Stebelski, «Zywoty S. S. Eufrcizyny i Paraskiewy z genealogia, ksiazat Ostrogskich; Лебе­дин­цев, «Мате­ри­а­лы для исто­рии Киев­ской мит­ро­по­лии» («Киевск. Епарх. Ведом.» за 1873 г.); Boniecki, «Poczet rodow w Koronie i W. Ks. Litewskim XVI wieku» (Warsz. 1887); Wolff, «Kniaziowie Litewsko-Ruscy» (Warsz. 1895); Мака­рий, «Исто­рия рус­ской церк­ви», т. VII, VIII и IX; Narbutt, «Dzieje narodu polskiego» t. t. IX — Х; Даш­ко­вич, «Борь­ба куль­тур и народ­но­стей в литов­ско-рус­ском госу­дар­стве» («Киевск. Унив. Изве­стия» 1884, Х—XII); Коя­ло­вич, «Литов­ская Цер­ков­ная Уния» т. I; Бан­тыш-Камен­ский, «Исто­ри­че­ское изве­стие о быв­шей в Поль­ше унии»; Чисто­вич, «Исто­рия запад­но­рус­ской церк­ви» (СПб. 1884) ч. II; «Жур­нал Минист. Народ про­св.» 1849, IV; «Князь Кон­стан­тин (Васи­лий) Острож­ский» («Пра­во­слав­ный Собе­сед­ник» 1858, II — III); «Нача­ло унии в юго-запад­ной Руси» («Пра­во­сл. Собе­седн.» 1858, IV—Х); Мак­си­мо­вич, «Пись­ма о кня­зьях Острож­ских» (Киев 1866); Косто­ма­ров, «Рус­ская исто­рия в жиз­не­опи­са­ни­ях ее глав­ней­ших дея­те­лей», вып. III (СПб. 1874) 535—563; Перль­ш­тейн, «Несколь­ко слов о кня­же­стве Острож­ском» («Вре­мен­ник Мос­ковск. Общ. Исто­рии и Древн.» 1852, кн. XIV, отд. I); «Киев­ля­нин» 1840 г. кн. I; Еле­нев­ский, «Кон­стан­тин II князь Острож­ский» («Вест­ник Запад­ной Рос­сии» 1869, VII?IX); Зуб­риц­кий, «Нача­ло унии» («Чте­ния Мос­ковск. Общ. Исто­рии Древн. 1848, № 7); Батюш­ков, «Волынь» СПб. 1888); А. Анд­ри­я­шев, «Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острож­ский, вое­во­да Киев­ский» (Киев­ский Народ­ный Кален­дарь» на 1881 год); «Тру­ды Киев­ской Духов­ной Ака­де­мии» 1876, №№ 3 и 4; 1877, № 10, 1886, № 1; мит­роп. Евге­ний, «Сло­варь писа­те­лей духов­но­го чина»; Виш­нев­ский, «Исто­рия лите­ра­ту­ры поль­ской» т. VIII; мит­роп. Евге­ний, «Опи­са­ние Кие­во-Софий­ско­го собо­ра»; Пет­ров, «Очерк исто­рии пра­во­слав­ной шко­лы на Волы­ни» («Тру­ды Киев­ской Духов­ной Акад.» 1867); Лукья­но­вич, «Об Острож­ской шко­ле» («Волын­ские Епар­хи­альн. Ведо­мо­сти» 1881); Хар­лам­по­вич, «Острож­ская пра­во­слав­ная шко­ла» («Киев­ская Ста­ри­на» 1897, № 5 и 6); «Киев­ская Ста­ри­на» 1883, № 11, 1885, № 7, 1882, № 10; Архан­гель­ский, «Борь­ба с като­ли­че­ством и запад­но­рус­ская лите­ра­ту­ра кон­ца XVI и 1‑ой поло­ви­ны XVII века» (1888); Селец­кий, «Острож­ская типо­гра­фия и ее изда­ния» (Поча­ев, 1885); Мак­си­мо­вич, «Исто­ри­че­ские моно­гра­фии», т. III; «Тру­ды Киев­ско­го Архео­ло­ги­че­ско­го Съез­да», т. II; «Древ­няя и Новая Рос­сия» 1876, IX, 1879, III; Демья­но­вич, «Иезу­и­ты в Запад­ной Рос­сии»; «Чте­ния в Обще­стве Несто­ра Лето­пис­ца», т. I стр. 79—81; «Волын­ские Епар­хи­альн. Ведо­мо­сти» 1875, № 2; Соль­ский, «Острож­ская биб­лия» («Тру­ды Киев­ской Духов­ной Ака­де­мии» 1884, VII); Левиц­кий, «Внут­рен­нее состо­я­ние запад­но­рус­ской церк­ви в кон­це XVI века и уния» (Киев 1881); Карам­зин, (Изд. Эйнер­лин­га) т. Х; Соло­вьев (изд. т‑ва «Общ. Поль­зы», т. II и III. Е. Лихач. {Полов­цов}
Острож­скийк­нязь Кон­стан­тин Иванович
— гет­ман вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, зна­ме­ни­тый запад­но­рус­ский дея­тель и рев­ни­тель пра­во­сла­вия в Литов­ской Руси; родил­ся око­ло 1460 года, умер в 1532 году. Род кня­зей Острож­ских при­над­ле­жал к чис­лу рус­ских удель­ных родов, кото­рые сохра­ни­лись и при литов­ском вла­ды­че­стве в Запад­ной Руси и чле­ны кото­рых явля­лись или под­руч­ны­ми, или чинов­ни­ка­ми вели­ких кня­зей литов­ских. Про­ис­хож­де­ние рода но уста­нов­ле­но с точ­но­стью, и из мно­гих мне­ний по это­му вопро­су наи­бо­лее рас­про­стра­нен­ным и наи­бо­лее прав­до­по­доб­ным явля­ет­ся мне­ние М. А. Мак­си­мо­ви­ча, кото­рый, на осно­ва­нии помян­ни­ка Кие­во-Печер­ско­го мона­сты­ря, счи­та­ет его отрас­лью кня­зей Пин­ских и Туров­ских, про­ис­хо­див­ших от Свя­то­пол­ка II Изя­с­ла­ви­ча, пра­вну­ка Вла­ди­ми­ра Свя­то­го. Пер­вым исто­ри­че­ски извест­ным кня­зем был Дани­ил Дмит­ри­е­вич Острож­ский, жив­ший в сере­дине XIV-го века. Сын его, Федор Дани­ло­вич (умер после 1441 года), при­чтен­ный к лику свя­тых пра­во­слав­ной цер­ко­вью под име­нем Фео­до­сия и пер­вый поло­жив­ший проч­ное осно­ва­ние земель­но­му богат­ству фами­лии, уже явля­ет­ся защит­ни­ком роди­ны и ее заве­тов про­тив поля­ков и латин­ства: он в про­дол­же­ние несколь­ких лет нанес поля­кам целый ряд пора­же­ний и до кон­ца отста­и­вал само­сто­я­тель­ность Подо­лии и Волы­ни. Сын кня­зя Федо­ра Дани­ло­ви­ча, князь Васи­лий Федо­ро­вич Крас­ный (умер око­ло 1461 года) про­дол­жал более успеш­но рус­скую поли­ти­ку сво­е­го отца, но глав­ную сто­ро­ну его дея­тель­но­сти состав­ля­ло хозяй­ство и обес­пе­че­ние сво­их вла­де­ний от татар­ских набе­гов. О сыне его и отце кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча, кня­зе Иване Васи­лье­ви­че сохра­ни­лось мало изве­стий. Извест­но лишь, что он неод­но­крат­но сра­жал­ся с тата­ра­ми и уве­ли­чи­вал свои вла­де­ния при­куп­кой новых поме­стий. Князь Кон­стан­тин Ива­но­вич рано лишил­ся роди­те­лей, и пер­во­на­чаль­ное вос­пи­та­ние полу­чил под руко­вод­ством отцов­ских бояр, а так­же стар­ше­го сво­е­го бра­та — Миха­и­ла. Сохра­нив­ши­е­ся сви­де­тель­ства об этих годах жиз­ни Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча гово­рят пре­иму­ще­ствен­но о сдел­ках на про­да­жу и покуп­ку земель. По-види­мо­му, вос­пи­та­те­ли моло­дых кня­зей выпол­ня­ли толь­ко эко­но­ми­че­ские пла­ны умер­ше­го отца их. В 1486 году мы нахо­дим бра­тьев Острож­ских в Вильне при дво­ре вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Кази­ми­ра, где они вра­ща­ют­ся в выс­шем кру­гу волын­ских панов — Гой­ско­го, кня­зя Чет­вер­тин­ско­го, Хреб­то­ви­ча и дру­гих. В то же вре­мя кня­зья Острож­ские нача­ли при­учать­ся и к госу­дар­ствен­ным делам, для чего они посту­пи­ли в обыч­ную тогда шко­лу — в сви­ту вели­ко­го кня­зя и сопро­вож­да­ли его в пере­ез­дах, как «дво­ряне», т. е. при­двор­ные. В 1491 году князь Кон­стан­тин Ива­но­вич уже полу­чал доволь­но важ­ные пору­че­ния и поль­зо­вал­ся пол­ным дове­ри­ем литов­ско­го вели­ко­го кня­зя. Весь­ма веро­ят­но, что тогда уже он успел выдви­нуть­ся из сре­ды мно­го­чис­лен­ных волын­ских кня­зей и панов, чему нема­ло мог­ло спо­соб­ство­вать богат­ство и широ­кие родо­вые свя­зи. Впро­чем, на воз­вы­ше­ние кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча боль­шое вли­я­ние ока­за­ли, конеч­но, и его лич­ные заслу­ги, его воен­ный талант и опыт­ность. Послед­ние он при­об­рел и выка­зал в непре­рыв­ный борь­бе с тата­ра­ми (лето­пи­си упо­ми­на­ют о 60-ти сра­же­ни­ях, в кото­рых он остал­ся побе­ди­те­лем). Но было и дру­гое обсто­я­тель­ство, спо­соб­ство­вав­шее воз­вы­ше­нию кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча. Уже со само­го вступ­ле­ния на литов­ский пре­стол вели­ко­го кня­зя Алек­сандра, на Лит­ву обру­шил­ся целый ряд несча­стий. Вой­на с мос­ков­ским вели­ким кня­зем окон­чи­лась неуда­чей. Тата­ры дела­ли набег за набе­гом на южные обла­сти Литов­ско­го госу­дар­ства, опу­сто­шая южно-рус­ские зем­ли. В это вре­мя осо­бен­но выдви­ну­лись рус­ские люди, вынес­шие на сво­их пле­чах и тяже­лую борь­бу с тата­ра­ми, и все внут­рен­ние и внеш­ние затруд­не­ния, лег­шие на Лит­ву после неудач­ной ее борь­бы с Моск­вой. Татар­ские набе­ги 1495 и 1496 годов были отра­же­ны исклю­чи­тель­но рус­ски­ми, во гла­ве кото­рых, бла­го­да­ря сво­им спо­соб­но­стям, ско­ро стал князьО­строж­ский. Рус­ские же кня­зья, с тем же Острож­ским во гла­ве, спас­ли от окон­ча­тель­ной гибе­ли и поль­ско­го коро­ля, бра­та вели­ко­го кня­зя Алек­сандра, во вре­мя его неудач­но­го похо­да на Мол­да­вию. Все это, разу­ме­ет­ся, выдви­га­ло зна­че­ние рус­ских и рус­ско­го кня­зя Острож­ско­го, на кото­ро­го уже дав­но смот­ре­ла с надеж­дой вся Литов­ская Русь. Гет­ман Лит­вы Петр Яно­вич Белой, на смерт­ном одре, пря­мо ука­зал Алек­сан­дру на Кон­стан­ти­на Острож­ско­го, как на сво­е­го пре­ем­ни­ка. И князь Кон­стан­тин Ива­но­вич в 1497 году сде­лан был гет­ма­ном. Кро­ме того, новый гет­ман полу­чил ряд земель­ных пожа­ло­ва­ний, что сра­зу сде­ла­ло его, и без того бога­то­го, самым круп­ным вла­де­те­лем на Волы­ни. В 1500 году нача­лась новая вой­на с Моск­вой. Лит­ва не была под­го­тов­ле­на к этой борь­бе: в рас­по­ря­же­нии литов­ско­го вели­ко­го кня­зя не было доста­точ­но­го коли­че­ства вой­ска. Ослаб­ля­ли Лит­ву и набе­ги татар, кото­рых теперь уже не сдер­жи­вал вели­кий князь мос­ков­ский. Несмот­ря на то, что при­бег­ну­ли к най­му ино­стран­цев, вой­ска, доста­точ­но силь­но­го для успеш­но­го сопро­тив­ле­ния мос­ков­ским силам, собрать не уда­лось. Во гла­ве литов­ской армии был постав­лен князь Кон­стан­тин Ива­но­вич. Меж­ду тем мос­ков­ские вой­ска, «воров­ским обы­ча­ем», дву­мя отря­да­ми, вторг­лись в литов­ские обла­сти. Глав­ный полк напра­вил­ся на Север­скую область и, после­до­ва­тель­но зани­мая горо­да, дошел до Нов­го­ро­да-Север­ско­го, вто­рой же отряд под пред­во­ди­тель­ством бояри­на Юрия Заха­рьи­на, напра­вил­ся к Смо­лен­ску, заняв по пути Доро­го­буж. Под­кре­пив в Смо­лен­ске свое вой­ско мест­ным гар­ни­зо­ном с энер­гич­ным вое­во­дой Киш­кой во гла­ве, князь Кон­стан­тин Ива­но­вич дви­нул­ся навстре­чу Заха­рьи­ну к Доро­го­бу­жу, решив во что бы то ни ста­ло задер­жать наступ­ле­ние. 14 июля непри­я­те­ли сошлись у реки Вед­ро­ши, где и про­изо­шел бой. Мно­го­чис­лен­ное литов­ское вой­ско было раз­би­то наго­ло­ву 40000-ным мос­ков­ским отря­дом и меж­ду мно­ги­ми взя­ты­ми в плен был и князь Кон­стан­тин Ива­но­вич. Мос­ков­ские вое­во­ды сра­зу выде­ли­ли Острож­ско­го из дру­гих знат­ных плен­ни­ков: он был экс­трен­но отве­зен в Моск­ву, отку­да его вско­ре сосла­ли в Волог­ду. И Гер­бер­штейн, и Курб­ский соглас­но сви­де­тель­ству­ют о жесто­ком обра­ще­нии с кня­зем, что объ­яс­ня­ет­ся жела­ни­ем мос­ков­ско­го пра­ви­тель­ства заста­вить литов­ско­го гет­ма­на перей­ти на мос­ков­скую служ­бу. Одна­ко Кон­стан­тин Ива­но­вич не сда­вал­ся, и, нако­нец, решил уйти из пле­на, хотя бы ценой нару­ше­ния клят­вы. В 1506 году, через посред­ство воло­год­ско­го духо­вен­ства, он согла­сил­ся на пред­ло­же­ние мос­ков­ско­го пра­ви­тель­ства. Тот­час же ему был дан сан бояри­на, а 18 октяб­ря 1506 года с него была ото­бра­на обыч­ная заруч­ная запись на вер­ность Москве. Давая послед­нюю, Кон­стан­тин Ива­но­вич твер­до решил бежать в Лит­ву, тем более, что собы­тия того вре­ме­ни мог­ли заста­вить его сра­жать­ся про­тив роди­ны. Успеш­ная борь­ба Острож­ско­го с тата­ра­ми на Мос­ков­ской Украйне усы­пи­ла бди­тель­ность мос­ков­ско­го пра­ви­тель­ства, кото­рое пору­чи­ло ново­му бояри­ну глав­ное началь­ство над неко­то­ры­ми южны­ми погра­нич­ны­ми отря­да­ми. Этим Кон­стан­тин Ива­но­вич и вос­поль­зо­вал­ся. Под бла­го­вид­ным пред­ло­гом осмот­ра вве­рен­ных ему войск он выехал из Моск­вы, при­бли­зил­ся к мос­ков­ско­му рубе­жу и через густые леса в сен­тяб­ре 1507 года про­брал­ся на роди­ну. Воз­вра­ще­ние кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча в Лит­ву сов­па­ло по вре­ме­ни с извест­ным про­цес­сом Глин­ских, так что король не мог сра­зу занять­ся устрой­ством дел сво­е­го любим­ца. Но в самом непро­дол­жи­тель­ном вре­ме­ни ему были воз­вра­ще­ны его преж­ние ста­рост­ства (Брац­лав, Вин­ни­ца, Зве­ни­го­род), дана важ­ная в Лит­ве долж­ность ста­ро­сты Луц­ко­го и мар­шал­ка волын­ской зем­ли, бла­го­да­ря чему Острож­ский сде­лал­ся глав­ным воен­ным и граж­дан­ским началь­ни­ком всей Волы­ни, а 26 нояб­ря сно­ва был утвер­жден в зва­нии гет­ма­на. Кро­ме того, Острож­ский полу­чил ряд земель­ных пожа­ло­ва­ний и от Сигиз­мун­да, ску­по­го на подар­ки вооб­ще. В 1508 году, когда сно­ва нача­лась вой­на с Моск­вой, Острож­ский был вызван из Остро­га, где он при­во­дил в поря­док иму­ще­ствен­ные дела, в Нов­го­род, где в то вре­мя нахо­дил­ся король Алек­сандр, и постав­лен во гла­ве вой­ска. Отсю­да он дви­нул­ся через Минск к Бори­со­ву и Орше, кото­рую неудач­но оса­жда­ли мос­ков­ские вое­во­ды. При при­бли­же­нии Острож­ско­го к Орше мос­ков­ское вой­ско оста­ви­ло оса­ду и ста­ра­лось задер­жать пере­пра­ву литов­ско-поль­ско­го вой­ска через Днепр, но все стыч­ки окон­чи­лись для мос­ков­ских вое­вод пол­ной неуда­чей, и мос­ков­ские пол­ки, поте­ряв энер­гию, нача­ли отступ­ле­ние. Литов­ское вой­ско по пятам сле­до­ва­ло за ухо­див­шим непри­я­те­лем и, нако­нец, оста­но­ви­лось в Смо­лен­ске, отку­да сна­ча­ла было реше­но послать Острож­ско­го и Киш­ку с отдель­ны­ми отря­да­ми в мос­ков­ские обла­сти, но выпол­не­ние это­го пла­на было на вре­мя ото­ро­че­но и бла­го­при­ят­ный момент уте­рян. Толь­ко через неко­то­рое вре­мя князь Кон­стан­тин Ива­но­вич дви­нул­ся на город Белый, взял его, занял Торо­пец и Доро­го­буж, и силь­но опу­сто­шил окру­жа­ю­щую область. Такой обо­рот дела скло­нил обе сто­ро­ны к пере­го­во­рам о мире, резуль­та­том кото­рых был «веч­ный» мир Моск­вы с Лит­вой 8 октяб­ря 1508 года. Князь Кон­стан­тин Ива­но­вич сно­ва полу­чил несколь­ко круп­ных наград. Вско­ре по заклю­че­нии мира с Моск­вой тата­ры сно­ва сде­ла­ли боль­шой набег, и Острож­ско­му при­шлось высту­пить про­тив них. Тата­ры были раз­би­ты под Остро­гом. Теперь Кон­стан­тин Ива­но­вич занял­ся устрой­ством сво­их хозяй­ствен­ных дел, так как во вре­мя вой­ны с Моск­вой ему очень часто при­хо­ди­лось сна­ря­жать вой­ска и на свои день­ги. К это­му же вре­ме­ни отно­сит­ся и женить­ба его на княжне Татьяне Семе­новне Голь­шан­ской. Новый набег татар заста­вил Острож­ско­го поехать в Луцк для при­го­тов­ле­ния обо­ро­ны, но собрать он успел толь­ко 6 тысяч чело­век, и с эти­ми неболь­ши­ми сила­ми ему уда­лось одер­жать бле­стя­щую побе­ду над 40000 татар­ским отря­дом при Виш­нев­це, где одних толь­ко рус­ских он осво­бо­дил из татар­ско­го пле­на более 16000 чело­век. В награ­ду за заслу­ги кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча в борь­бе с Моск­вой и тата­ра­ми, король издал уни­вер­сал о назна­че­нии его Паном Вилен­ским, что для кн. Острож­ско­го име­ло очень важ­ное зна­че­ние: он вошел в круг выс­шей литов­ской зна­ти, и с это­го вре­ме­ни был уже не толь­ко волын­ским, но и литов­ским вель­мо­жей. После Виш­не­вец­ко­го погро­ма тата­ры напра­ви­ли свои набе­ги на Мос­ков­скую Украй­ну. Такое пове­де­ние сво­их преж­них союз­ни­ков мос­ков­ское пра­ви­тель­ство объ­яс­ни­ло про­ис­ка­ми Лит­вы, и, объ­явив ей сно­ва вой­ну, дви­ну­ло в декаб­ре 1512 года к Смо­лен­ску боль­шое вой­ско, но после неудач­ной оса­ды это вой­ско при­нуж­де­но было вер­нуть­ся обрат­но. Не име­ла успе­ха и вто­рая оса­да в сле­ду­ю­щем году. Нако­нец, Смо­ленск был оса­жден в тре­тий раз и взят, мос­ков­ское вой­ско ста­ло подви­гать­ся вглубь Лит­вы, захва­ты­вая по пути горо­да. Навстре­чу ему пошел князьО­строж­ский с литов­ским вой­ском, и вбли­зи Бере­зи­ны про­изо­шла пер­вая доволь­но упор­ная бит­ва. Мос­ков­ские вое­во­ды при­нуж­де­ны были отсту­пить. На рас­све­те 8 сен­тяб­ря у Орши нача­лась новая бит­ва. Искус­ны­ми манев­ра­ми и хит­ро­стью Острож­ский сумел обма­нуть бди­тель­ность рус­ских, и вся вось­ми­де­ся­ти­ты­сяч­ная армия Моск­вы обра­ти­лась в пого­лов­ное бег­ство, а пре­сле­до­ва­ние бегу­щих пре­вра­ти­лось в бой­ню. Но Острож­ский все-таки не мог взять Смо­лен­ска, и вер­нул обрат­но лишь захва­чен­ные Моск­вой горо­да. По воз­вра­ще­нии в Лит­ву он был награж­ден Сигиз­мун­дом небы­ва­лой до того награ­дой: 3 декаб­ря Кон­стан­тин Ива­но­вич был почтен тор­же­ствен­ным три­ум­фом. Летом 1516 года сно­ва появи­лись тата­ры, про­из­во­дя боль­шие опу­сто­ше­ния, но лишь толь­ко раз­нес­лись слу­хи о сбо­ре вой­ска Кон­стан­ти­ном Острож­ским, тата­ры тот­час же ушли. С июня 1517 года шли в Москве мир­ные пере­го­во­ры, но 12 нояб­ря были пре­рва­ны и нача­лась новая вой­на. В это же вре­мя напа­ли и тата­ры, в бит­ве с кото­ры­ми Острож­ский в пер­вый раз потер­пел пора­же­ние Поло­же­ние Лит­вы ухуд­ши­лось еще тем, что у нее ока­зал­ся, кро­ме Моск­вы и татар, еще 3‑й враг, — вели­кий магистр Ливон­ско­го орде­на. Толь­ко энер­гия коро­ля Сигиз­мун­да и талант­ли­вость Острож­ско­го мог­ли оста­но­вить успе­хи Моск­вы. Успеш­ные похо­ды Острож­ско­го и напря­же­ние почти всех налич­ных сил стра­ны, заста­ви­ли мос­ков­ское пра­ви­тель­ство желать мира, кото­рый и был вско­ре заклю­чен на доволь­но выгод­ных для Лит­вы и Поль­ши усло­ви­ях. С это­го вре­ме­ни Кон­стан­тин Ива­но­вич посвя­тил себя исклю­чи­тель­но хозяй­ствен­ной дея­тель­но­сти, кото­рая вооб­ще игра­ла зна­чи­тель­ную роль в его жиз­ни. Все сво­бод­ные день­ги он упо­треб­лял на рас­ши­ре­ние сво­их вла­де­ний путем при­куп­ки. Понят­но, что гро­мад­ные земель­ные вла­де­ния Острож­ско­го, вме­сте с мно­го­чис­лен­ны­ми коро­лев­ски­ми «нада­нья­ми», тре­бо­ва­ли боль­шо­го тру­да и хло­пот по управ­ле­нию ими. В отно­ше­ни­ях Острож­ско­го к сво­им под­дан­ным князь явля­ет­ся в самом луч­шем све­те: он осво­бож­дал их от коро­лев­ских пода­тей, стро­ил им церк­ви, не давал их в оби­ду сосед­ним панам. Такая мяг­кость и миро­лю­бие снис­ка­ли Кон­стан­ти­ну Ива­но­ви­чу общее рас­по­ло­же­ние и высо­ко под­ни­ма­ли его пре­стиж сре­ди пра­во­слав­но­го рус­ско­го насе­ле­ния. Даже под­дан­ные дру­гих бога­тых вель­мож бежа­ли во вла­де­ния Острож­ско­го и доб­ро­воль­но не согла­ша­лись воз­вра­щать­ся от него к сво­им преж­ним вла­дель­цам. В 1518 году умер­ла баб­ка жены Острож­ско­го, Мария Равен­ская, и все ее состо­я­ние, за отсут­стви­ем пря­мых наслед­ни­ков, пере­шло к Кон­стан­ти­ну Ива­но­ви­чу, кото­рый око­ло это­го вре­ме­ни был назна­чен на уряд вое­во­ды Трок­ско­го и пер­во­го свет­ско­го вель­мо­жи Лит­вы. В нача­ле июля 1522 года умер­ла пер­вая жена кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча, кня­ги­ня Татья­на Семе­нов­на, урож­ден­ная Голь­шан­ская, оста­вив ему мало­лет­не­го сына Илью. В том же году Острож­ский всту­пил во вто­рой брак, от кото­ро­го у него родил­ся вто­рой сын, извест­ный Васи­лий-Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич. На этот раз выбор его пал на пред­ста­ви­тель­ни­цу слав­ней­ше­го и бога­тей­ше­го запад­но­рус­ско­го рода — Оль­ке­ви­чей-Слуц­ких — княж­ну Алек­сан­дру Семе­нов­ну. С это­го вре­ме­ни свою обще­ствен­ную дея­тель­ность он направ­ля­ет, глав­ным обра­зом, на поль­зу церк­ви и очень ред­ко высту­па­ет в каче­стве пол­ко­вод­ца. Воз­вы­ше­ние кня­зя Острож­ско­го, быв­шее отча­сти след­стви­ем уси­ле­ния рус­ской пар­тии, не мог­ло не сопро­вож­дать­ся посте­пен­ным уси­ле­ни­ем пра­во­слав­но­го эле­мен­та и пра­во­слав­ной церк­ви в Лит­ве, тем более, что сам Кон­стан­тин Ива­но­вич, будучи вер­ным и пре­дан­ным сыном сво­ей церк­ви и все­гда ограж­дая инте­ре­сы пра­во­сла­вия и рус­ской народ­но­сти, имел таких дру­зей и сотруд­ни­ков, как коро­ле­ва поль­ская и вели­кая кня­ги­ня литов­ская Еле­на Ива­нов­на, мит­ро­по­лит Иосиф Сол­тан и Алек­сандр Ход­ке­вич. Целый ряд «нада­ний», хода­тайств в поль­зу церк­вей и мона­сты­рей, тру­ды в поль­зу внут­рен­не­го рас­по­ряд­ка жиз­ни цер­ков­ной и внешне-юри­ди­че­ско­го ее поло­же­ния сосре­до­то­чи­ва­ют в лич­но­сти Острож­ско­го все инте­ре­сы того вре­ме­ни, все сим­па­тич­ные сто­ро­ны тогдаш­не­го пра­во­слав­но­го обще­ства и его чле­нов. Важ­ней­шие пере­ме­ны в церк­ви свя­зы­ва­лись с его име­нем, мило­сти к пра­во­слав­ным, по заяв­ле­нию само­го коро­ля, дела­лись ради Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча, кото­рый, рас­счи­ты­вая на бла­го­склон­ность коро­ля и его рас­по­ло­же­ние к нему, являл­ся хода­та­ем перед пра­ви­тель­ством за пра­во­слав­ную цер­ковь Бла­го­да­ря его хло­по­там, прось­бам, хода­тай­ствам было твер­до уста­нов­ле­но юри­ди­че­ское поло­же­ние пра­во­слав­ной церк­ви в Лит­ве, до него нахо­див­шей­ся в весь­ма неопре­де­лен­ном поло­же­нии. При его содей­ствии были при­ня­ты и отча­сти осу­ществ­ле­ны меры к под­ня­тию нрав­ствен­но­го и духов­но­го уров­ня пра­во­слав­ной мас­сы, тем более, что като­ли­че­ство, не имев­шее тогда рья­ных дея­те­лей, отно­си­лось к пра­во­сла­вию рав­но­душ­но, бла­го­да­ря ему же было опре­де­ле­но поло­же­ние епи­ско­пов и собо­рян и мно­го сде­ла­но по устро­е­нию патро­нат­ства — спор­но­го вопро­са меж­ду епи­ско­па­ми и пана­ми из-за вме­ша­тель­ства свет­ских лиц в цер­ков­ные дела. Друж­ба Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча с мит­ро­по­ли­та­ми, епи­ско­па­ми и пра­во­слав­ны­ми бла­го­че­сти­вы­ми пана­ми мно­го содей­ство­ва­ла под­ня­тию мате­ри­аль­но­го бла­го­со­сто­я­ния церк­ви. Но если глав­ную долю сво­е­го вли­я­ния Кон­стан­тин Ива­но­вич упо­треб­лял на поль­зу церк­ви, то все-таки он не забы­вал и дру­гих инте­ре­сов рус­ско­го насе­ле­ния в Лит­ве. Как носи­тель корен­ных прин­ци­пов и исто­ри­че­ских тра­ди­ций рус­ской народ­но­сти, Острож­ский сде­лал­ся цен­тром, вокруг кото­ро­го друж­но груп­пи­ро­ва­лись все луч­шие рус­ские люди Бело­рус­сии и Волы­ни: кн. Виш­не­вец­кие, Сан­гуш­ки, Дуб­ро­виц­кие, Мсти­слав­ский, Даш­ко­вы, Сол­та­ны и др. Созна­вая важ­ную роль мате­ри­аль­но­го бла­го­со­сто­я­ния, Кон­стан­тин Ива­но­вич выхло­по­тал у коро­ля мно­го земель рус­ским людям, а под­час и сам раз­да­вал им уго­дья. О лич­ной жиз­ни Острож­ско­го изве­стия очень скуд­ны. Насколь­ко мож­но судить о част­ной жиз­ни Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча по отры­воч­ным све­де­ни­ям, дошед­шим до нас, она отли­ча­лась уди­ви­тель­ной скром­но­стью; «свет­ли­цы» с дере­вян­ны­ми и некра­шен­ны­ми пола­ми, израз­цо­вые печи, окна, «гли­ня­ные усы», ино­гда «папе­ро­вые» и «полот­ня­ные, насмо­ли­ван­ные» лав­ки — вот и все внут­рен­нее убран­ство дома могу­ще­ствен­ней­ше­го и бога­тей­ше­го вель­мо­жи в Лит­ве. Есть дан­ные пред­по­ла­гать, что и част­ная жизнь кня­зя Острож­ско­го вполне соот­вет­ство­ва­ла обста­нов­ке его дома. И самое послед­нее дело Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча было направ­ле­но на поль­зу род­но­го рус­ско­го наро­да: поль­зу­ясь рас­по­ло­же­ни­ем коро­ля, он выпро­сил у него осво­бож­де­ние Луц­ка, вви­ду татар­ско­го опу­сто­ше­ния, на 10 лет от пла­ты гос­по­дар­ских пода­тей и на 5 лет от пла­ты ста­ро­стин­ских. Неиз­вест­но точ­но, какое уча­стие князьО­строж­ский при­ни­мал в состав­ле­нии и изда­нии Литов­ско­го Ста­ту­та, но он радост­но при­вет­ство­вал это собы­тие. Умер князь Кон­стан­тин Ива­но­вич Острож­ский уже в пре­клон­ном воз­расте и был погре­бен в Кие­во-Печер­ском мона­сты­ре, где и поныне сохра­ни­лась его гроб­ни­ца. А. Яру­ше­вич, «Рев­ни­тель пра­во­сла­вия, князь Кон­стан­тин Ива­но­вич Острож­ский и пра­во­слав­ная литов­ская Русь в его вре­мя» (Смо­ленск, 1897); Доку­мен­ты фамиль­но­го архи­ва Острож­ских печа­та­ют­ся под загла­ви­ем: «Archiwum ksiazat Lubartowiczow-Sanguszkow w Sawucie» (Львов, I—III, 1887—90); Niesiecki: «Herbarz Polski» (Lipsk, 1841, VII); Акты запад­ной Рос­сии, т. II—IV; Акты южной и запад­ной Рос­сии, т. I—II; Архив юго-запад­ной Рос­сии, т. II—IV; Стрый­ков­ский, Kronika, II; Stelebski: «Dwa welkie swiatha na horyzoncie Polskiem, 1782, t. II; Карам­зин (изд. Эйнер­лин­га), VII; Соло­вьев (изд. Това­ри­ще­ства Обще­ствен­ная поль­за), т. II; Ска­за­ния Курб­ско­го (изд. 2‑е, СПб., 1842); Гер­бер­штейн, «Запис­ки о Мос­ко­вии» II; Мак­си­мо­вич, Сочи­не­ния, том I; Тру­ды 3‑го архео­ло­ги­че­ско­го съез­да в Кие­ве (рефе­рат г‑на Рома­нов­ско­го), Киев, 1878; Памят­ни­ки, изд. вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов, Киев 1859, т. IV, стр. 89—90; Киев­ские Епар­хи­аль­ные Ведо­мо­сти, 1875, №№ 15 и 18; Древ­няя и новая Рос­сия, 1879, III, 366?68; Тру­ды Киев­ской Духов­ной Ака­де­мии, 1877, № 10; Шара­не­вич, «О пер­вых кня­зьях Острож­ских» («Гали­ча­нин», сбор­ник 1863, стр. 226); Зуб­риц­кий, «Исто­рия Галич­ско-рус­ско­го кня­же­ства», Львов, 1852, I; Коя­ло­вич, «Чте­ния по исто­рии Зап. Рос­сии (изд. IV, СПб., 1884); Stebelski, Zywoty J. S. Eufrozyny Paraskewy z genealogia ks. О. (Виль­но, 1781—83). Е. Лихач. {Полов­цов}

ЯНУШ

Стар­ший син Костян­ти­на-Васи­ля Острозь­ко­го та Софії Тар­новсь­кої наро­ди­вся в 1554 році. М. Тео­до­ро­вич пише, що при хре­щен­ні він отри­мав ім’я Іоан, а Яну­шем був назва­ний, коли перей­шов від православ’я до като­ли­циз­му [13;445]. Свої дитячі роки князь про­вів голов­ним чином у волинсь­кій рези­ден­ції бать­ка – Дуб­ні та в зам­ку сво­го діда по матері – гетьма­на Яна Тар­новсь­ко­го в м. Тар­но­ві. Вели­кий вплив на його вихо­ван­ня, без­пе­реч­но, мала мати. Зав­дя­ки їй він пізнав осно­ви захід­но­єв­ро­пейсь­кої рене­санс­ної куль­ту­ри. Свою освіту кня­жич про­до­в­жив при дворі Габс­бур­гів у Від­ні, де пере­бу­вав у 1568–1573 рр. Тут, набрав­шись маг­натсь­ко­го блис­ку та засвоїв­ши захід­но­єв­ро­пейсь­кі зви­чаї, він, про­те, втра­тив пра­во­слав­ну віру і пер­шим з чоло­віків роду Острозь­ких став католиком.

Піс­ля повер­нен­ня з Від­ня Януш впев­не­но роз­по­чав свою політич­ну кар’єру. На почат­ку 1573 р. взяв участь у елек­цій­но­му сей­мі при виборі ново­го коро­ля Поль­щі – Генрі­ха Валуа. У люто­му 1574 р. разом із бать­ком та молод­шим бра­том Костян­ти­ном був при­сут­нім на коро­на­ції ново­обра­но­го монар­ха, але невдо­взі король поки­нув Польщу. Наступ­ною кан­ди­да­ту­рою на польсь­кий пре­стол став Сте­фан Баторій, яко­го актив­но під­т­ри­му­вав К‑В. Острозь­кий. У січ­ні 1576 р. він послав Яну­ша на з’їзд при­хиль­ни­ків Сте­фа­на до Єнджий­о­ва [6;75]. Тут від­був­ся пер­ший пуб­ліч­ний виступ моло­до­го кня­зя. У своїй про­мо­ві він засу­див внут­ріш­ні зако­ло­ти в країні, а також дома­гав­ся поси­лен­ня охо­ро­ни київсь­ко­го зам­ку. У квіт­ні 1576 р. ста­ран­ня­ми сво­го бать­ка Януш став “справ­цею”, або підвоє­во­дою київсь­ким [7;135].

Януш швид­ко заре­ко­мен­ду­вав себе як здіб­ний воєна­чаль­ник. У берез­ні 1577 р. він отри­мав пер­шу пере­могу над тата­ра­ми під Дуб­но. Вико­ри­став­ши зосе­ре­джен­ня військ Речі Поспо­ли­тої під Гдансь­ком, на Волинь напа­ла 140-тисяч­на татарсь­ка армія під про­во­дом хана Мах­ме­та (Мег­ме­та) Гірея. “Квар­тяне” війсь­ко на кор­доні, що нара­хо­ву­ва­ло 2850 чоло­вік та арти­лерію, не мог­ло про­ти­сто­я­ти бага­то­ти­сяч­ній армії татар. Голов­ною метою “бусур­манів” було захо­пи­ти замок у Дуб­ні та взя­ти в залож­ни­ці доч­ку кня­зя К.-В.Острозького – Кате­ри­ну, щоб отри­ма­ти за неї вели­кий викуп. На допо­мо­гу доч­ці Київсь­кий воє­во­да послав загін на чолі з Яну­шем, який вит­ри­мав обло­гу зам­ку та від­бив воро­жий наступ. Як свід­чить напис на меморіаль­ній таб­ли­ці, вста­нов­леній за нака­зом Яну­ша на пам’ять про свою пер­шу пере­могу над тата­ра­ми в сті­ну Свя­то-Трої­ць­ко­го мона­сти­ря в с. Межи­річі*, 5 берез­ня 1577 р. Януш, “прой­шов­ши через натов­пи воро­гів на допо­мо­гу сест­рі Кате­рині, княж­ні на Острозі, яку в Дуб­ні ото­чив і обля­гав вели­кою силою 140-тисяч­но­го війсь­ка вели­кий хан татар Мег­мет Гірей, не лише хоро­бро від­бив воро­жий натиск, але й вря­ту­вав замок та місто й роз­бив воро­же війсь­ко, жену­чи до села Редь­ка” [3;220]. Остан­ні сло­ва “роз­бив воро­же війсь­ко …” дещо перебіль­шу­ють успіх Яну­ша. Голов­ні сили татар мав роз­би­ти К.-В.Острозький, але він зустрів­ся тіль­ки з одним з від­ділів війсь­ка хана під селом Ско­во­род­ки біля Кон­стан­ти­но­ва. Інша части­на татарсь­ко­го війсь­ка зав­да­ла на Волині страш­них спу­сто­шень. Шість міст, які нале­жа­ли Острозь­ким: Дубне, База­лія, Костян­тинів, Сул­жин­ці, Кра­си­лів, Кузь­мін, а також 243 села були погра­бо­вані або спа­лені. Втра­ти від набі­гу татар були таки­ми вели­ки­ми, що в 1577–78 рр. ці зем­лі були звіль­нені від пла­ти подат­ків [6;78].

Наступ­ну пере­могу над тата­ра­ми, згід­но з напи­сом на меморіаль­ній таб­ли­ці в Межи­ри­ць­ко­му мона­сти­рі, Януш здо­був у люто­му 1578 року, коли “бусур­ма­ни”, щоб помсти­ти­ся коза­кам за допо­мо­гу, нада­ну Іва­но­ві Під­ко­ві у його нама­ган­нях заво­лодіти мол­давсь­ким пре­сто­лом, зро­би­ли чер­го­вий наїзд на зем­лі Поділ­ля та Волині і взя­ли в обло­гу само­го К.-В. Острозь­ко­го в його родин­но­му місті Острозі. Як свід­чить напис, Мег­мет Гірей “всту­пив у зем­лі Польсь­ко­го королів­ства з силь­ним 200-тисяч­ним війсь­ком, узяв в обло­гу Острог і всі­ма сила­ми нама­гав­ся його здобути…Але зав­дя­ки муж­но­сті та воєн­но­му досві­ду Яну­ша кня­зя на Острозі, який при­ніс бать­ко­ві допо­мо­гу через заго­ни вар­варів, [хан] обма­нув­ся у своїх споді­ван­нях і, люту­ю­чи на переш­ко­ди, від­сту­пив, зни­щу­ю­чи все під­ряд вогнем і мечем” [3;219]. Острозь­кий літо­пи­се­ць опи­сав цю подію дещо інак­ше: князь К.-В.Острозький, який в момент обло­ги володів тіль­ки своїм при­ват­ним зам­ко­вим війсь­ком, був зму­ше­ний під­пи­са­ти з тата­ра­ми уго­ду та від­ку­пи­ти­ся від них. Автор Острозь­ко­го літо­пи­су запи­сав, що піс­ля під­пи­сан­ня уго­ди з тата­ра­ми князь запро­сив їх у замок і “часту­вав в зам­ку, і разом з людь­ми татарсь­ки­ми їли і пили” [1;129].

У наступ­но­му 1579 р. Януш Острозь­кий разом із своїм надвір­ним війсь­ком, що нара­хо­ву­ва­ло 800 чоло­вік, взяв участь у вій­ні Поль­щі з Мос­ко­вією під час Поло­ць­кої кам­панії Сте­фа­на Баторія. Невдо­взі піс­ля почат­ку вій­ни, у серп­ні 1579 року, за нака­зом коро­ля Януш разом з Михай­лом Виш­не­ве­ць­ким – ста­ро­стою чер­кась­ким та Пав­лом Сапі­гою – каш­те­ля­ном київсь­ким спу­сто­шив око­ли­ці Чер­ні­го­ва У листі до сво­го зятя Кшишто­фа Рад­зіві­ла К.-В. Острозь­кий писав, що їх війсь­ка загли­би­ли­ся на 40 миль Чер­ні­го­во-Сіверсь­кої зем­лі, дій­шов­ши до Ста­ро­ду­ба, Радо­го­щі, Поче­по­ва [6;81–82]. Воя­ки захо­пи­ли кіль­ка тисяч поло­не­них, спа­ли­ли сот­ні сел, що сприй­ма­лось тоді як вели­ка „війсь­ко­ва уда­ча” [15;195]. Про­те К.-В.Отрозький не був пал­ким при­хиль­ни­ком вій­ни з Моск­вою. Наба­га­то важ­ливі­шим, на його дум­ку, було спіль­но висту­пи­ти об’єднаними сила­ми про­ти “бусур­манів”.

У наступ­них мос­ковсь­ких кам­паніях С. Баторія 1580-го та 1581-го рр. Януш, оче­вид­но, не брав осо­би­стої участі, зали­ша­ю­чись як підвоє­во­да київсь­кий на сто­ро­жі земель русь­ких і забез­пе­чу­ю­чи надій­ну охо­ро­ну пів­ден­них кор­донів Речі Поспо­ли­тої. У цей час він здо­був ще одну знач­ну пере­могу над тата­ра­ми біля річ­ки Соб (нині Він­ни­ць­ка обл.) [5;49]. Про неї зали­ши­вся напис на одній з меморіаль­них таб­ли­ць у церкві Межи­рі­ць­ко­го Свя­то-Трої­ць­ко­го мона­сти­ря. Згід­но напи­су, “Року Божо­го 1581, на чет­вер­тий день піс­ля свя­та Воз­несін­ня Богорів­ної Діви, коли С.Баторій, польсь­кий король, обля­гав і здо­бу­вав у Мос­ко­вії місто й фор­те­цю Псков, Януш, князь на Острозі, граф на Тар­нуві малою силою щас­ли­во розі­гнав і під­дав зни­щен­ню біля р. Соб 7 тисяч татарсь­ко­го війсь­ка, яке руши­ло на гра­бун­ки і здобич…”[3;221].

У 1582 р. Януш упер­ше став на весіль­ний руш­ни­чок. Його обра­ни­цею була 16-річ­на Зуз­ан­на Середі, доч­ка одно­го з най­мо­гут­ні­ших угорсь­ких маг­натів – Єжия Середі та ону­ка ста­ро­сти угорсь­ко­го та губер­на­то­ра семи­градсь­ко­го – Кас­пе­ра Середі [7;136]. При дворі Сте­фа­на Баторія, який сам мав угорсь­ке поход­жен­ня, шлюб на Зуз­ан­ні знач­но зміц­нив авто­ри­тет Яну­ша. Зав­дя­ки про­тек­ції коро­ля на почат­ку 1585 р. Януш був обра­ний сена­то­ром, а в січ­ні того ж року отри­мав на сей­мі най­по­чес­ні­ше зван­ня на русь­ких зем­лях – мар­шал­ка волинсь­ко­го [7;136]. Це був важ­ли­вий аванс у його стрім­кій політич­ній кар’єрі.

Піс­ля несподі­ва­ної смер­ті Сте­фа­на Баторія у 1586 р. Януш віді­грав знач­ну роль у виборі ново­го коро­ля. Під час елек­цій­но­го (вибор­чо­го) сей­му, що роз­по­чав­ся 30 черв­ня 1586 року, він нама­гав­ся при­ми­ри­ти опо­зи­цій­ні пар­тії: Замойсь­ко­го, що під­т­ри­му­ва­ла кан­ди­да­ту­ру шведсь­ко­го коро­ле­ви­ча Зиг­мун­та ІІІ, та Збо­ровсь­ко­го, що під­т­ри­му­ва­ла кан­ди­да­ту­ру Мак­си­міліа­на Габс­бур­га (бра­та цеза­ря Рудоль­фа ІІ).

У таборі “замой­щи­ків”, крім кан­ди­да­ту­ри “Пястів”, вису­ва­ли­ся і кан­ди­да­ту­ри Костян­ти­на-Васи­ля та Яну­ша Острозь­ких, але у порів­нян­ні з бать­ком шан­си Яну­ша були незнач­ни­ми. Сек­ре­тар папсь­ко­го нун­ція – Гора­цій Спа­ноц­ці визна­чив мож­ливість вибран­ня бать­ка і сина таки­ми сло­ва­ми: “Що сто­суєть­ся Костян­ти­на кня­зя Острозь­ко­го, дві речі, здаєть­ся, гово­рять за ньо­го. Одна – що вва­жаєть­ся за най­ба­гат­шо­го та най­мо­гут­ні­шо­го пана в ціло­му королів­стві, дру­га – що є загаль­но­визна­ним, за чоло­віка розум­но­го, щиро­го, від­вер­то­го, від­важ­но­го і доб­ро­го у най­ви­що­му сту­пе­ні. Про­те дві інші речі будуть на переш­коді, одна – що він є руси­ном і з того мож­на суди­ти, що не дуже будуть хотіти його поля­ки, як і лит­ви­ни, які так само будуть дома­га­ти­ся тро­ну. Інша – що спо­ві­дує релі­гію гре­ць­ку і є голов­ним заступ­ни­ком і обо­рон­цем схиз­матів” [6;195]. Що сто­суєть­ся Яну­ша, за сло­ва­ми Спа­ноц­ці, “не мож­на споді­ва­ти­ся, щоб за жит­тя бать­ка Річ Поспо­ли­та хоті­ла виб­ра­ти його за коро­ля” [6; 195].

Про­те Януш був дуже бажа­ним союз­ни­ком для обох голов­них пре­тен­ден­тів на коро­ну Речі Поспо­ли­тої. Збе­рег­ли­ся листи до ньо­го цеза­ря Рудоль­фа ІІ та Зиг­мун­та ІІІ Вази з про­хан­ням надан­ня війсь­ко­вої під­т­рим­ки. Особ­ли­ве зна­чен­ня мог­ла б мати допо­мо­га Яну­ша цеза­рю Мак­си­міліа­ну, коли він, з’єднавшись з війсь­ка­ми Збо­ровсь­ких, С. Стад­ни­ць­ко­го та С. Гур­ки, нама­гав­ся ово­лодіти міс­цем коро­на­ції – Кра­ко­вом, що був у руках при­хиль­ни­ків Зиг­мун­та ІІІ. Про­те Януш із своїм заго­ном не прий­шов йому на допо­мо­гу. Зиг­мунт ІІІ роз­ці­нив це як під­т­рим­ку своєї кан­ди­да­ту­ри. І, хоча Януш не був при­сут­нім на його коро­на­ції 27 груд­ня 1586 року, (роди­ну Острозь­ких пред­став­ляв його молод­ший брат Костян­тин, який отри­мав за це зван­ня чаш­ни­ка литовсь­ко­го), це не зіп­су­ва­ло добрих сто­сун­ків між Яну­шем та коро­лем [6;198]. Моло­дий князь ста­вав одним з голов­них про­від­ни­ків анти­канц­лерівсь­ко­го табо­ру і здо­бу­вав у коро­ля все біль­ше ува­ги та прихильності.

Коли на почат­ку 1590‑х років поча­ла­ся колоні­за­ція українсь­ких наддні­прянсь­ких сте­пів і згід­но з поста­но­вою сей­му 1590 р. король нада­вав вели­чез­ні ділян­ки на вічне володін­ня шлях­ти­чам, які при­слу­жи­ли­ся йому та Речі Поспо­ли­тій, серед маг­натів, що діста­ли най­кра­щі зем­лі, були також Костян­тин-Василь та Януш Острозь­кі. У 1590 р., крім земель, Януш отри­мав зван­ня богу­славсь­ко­го та біло­цер­ківсь­ко­го ста­ро­сти, що пев­ною мірою забез­пе­чу­ва­ло йому кон­тро­лю­ван­ня ситу­а­ції на українсь­ких кор­до­нах [7;141]. Князі Острозь­кі швид­ко опа­но­ву­ва­ли нові володін­ня, на яких буду­ва­ли “фор­те­ці на шля­хах від поган з вели­ким коштом і вели­кою кори­стю для Речі Поспо­ли­тої” [6;207]. Януш засну­вав близь­ко деся­ти нових сіл і два міста: Васи­лів та Обухів [7;151].

Пла­ни Острозь­ких ста­ва­ли все біль­ше не на руку коза­кам, які до цьо­го почу­ва­ли­ся на Дні­прі пов­но­прав­ни­ми гос­по­да­ря­ми. У такій ситу­а­ції виста­ча­ло однієї іскри, щоб роз­горіла­ся вели­ка поже­жа. Цією іскрою став кон­флікт Яну­ша із запорізь­ким ватаж­ком Кшишто­фом Косинсь­ким, який роз­по­чав­ся в кін­ці 1591 р. і при­звів до коза­ць­ко-селянсь­ко­го повстан­ня. Як пише С. Кар­да­ше­вич, Кшиштоф Косинсь­кий був польсь­ким шлях­ти­чем з Під­ля­ш­шя, слу­жив при дворі кня­зя Костян­ти­на, але на почат­ку 1590-го р. втік до запо­рож­ців [5;40]. Косинсь­кий також мав чимось при­слу­жи­ти­ся Речі Поспо­ли­тій, за що Зиг­мунт ІІІ за посе­ред­ниц­твом Яна Замойсь­ко­го надав йому маєток Рокит­но. Саме цей маєток і став яблу­ком роз­бра­ту між Косинсь­ким та Яну­шем. За сло­ва­ми Яну­ша, Косинсь­кий про­дав маєток Олек­сан­дро­ві Виш­не­ве­ць­ко­му, від яко­го від­ку­пив його Януш [6;207]. Дій­шло до при­ни­жен­ня Косинсь­ко­го васа­лом К.-В. Острозь­ко­го – Дмит­ром Кур­це­ви­чем Били­ною – під­ста­ро­стою біло­цер­ківсь­ким. Це спро­во­ку­ва­ло наїзд коза­ків під при­во­дом Косинсь­ко­го на буди­нок Били­ни в Білій Церкві 29 груд­ня 1591 року [6;208]. Погра­бу­вав­ши буди­нок, забрав­ши коштов­но­сті, гро­ші та пра­ва Яну­ша на ста­ро­ство біло­цер­ківсь­ке, коза­ки від’їхали, але, так лег­ко від­чув­ши себе пере­мож­ця­ми, поча­ли гра­бу­ва­ти інші маєт­ки та володін­ня Острозь­ких. Спу­сто­ши­ли Піков, Бяло­гру­ду, Пере­я­с­лав, око­ли­ці Остро­по­ля, Костян­тинів, Чуд­нів. Тому на сей­мі 1592 р. К.-В. Острозь­кий дома­гав­ся пору­шен­ня спра­ви про­ти низов­ців. У дру­гій поло­вині 1592 р. Косинсь­кий з кіль­ко­ма тися­ча­ми коза­ків зно­ву погра­бу­вав володін­ня Острозь­ко­го на Волині, зокре­ма, зай­няв одне з най­важ­ливі­ших міст – Остро­поль. Василь – Костян­тин мобілі­зу­вав усе своє війсь­ко та заго­ни синів. До них при­єд­на­ли­ся ста­ро­сти при­кор­дон­них міст. Перед наб­ли­жен­ням з’єднаних сил маг­натів Косинсь­кий зали­шив Остро­піль і повів своє війсь­ко на схід. Під містеч­ком П’ятка, біля Чуд­но­ва, що нале­жав Яну­шу Острозь­ко­му, 2 люто­го 1593 р. від­бу­ла­ся вирі­шаль­на бит­ва, у якій війсь­ко Яну­ша вщент роз­би­ло коза­ків. У них віді­бра­ли хоруг­ви та 26 гар­мат. Пере­мозі під П’яткою Януш нада­вав особ­ли­во­го зна­чен­ня. Напис про неї був вирізь­б­ле­ний на одній з мар­му­ро­вих таб­ли­ць, вста­нов­ле­них у Трої­ць­ко­му межи­ри­ць­ко­му мона­сти­рі. При­двор­ний поет К.-В.Острозького Шимон Пекалід при­свя­тив вій­ні кня­зя з низов­ця­ми лати­но­мов­ну пое­му „De bello Ostrogiano…” (1593, опубл.1600р.), у якій наслі­ду­ю­чи пое­му Вер­гілія “Енеї­да”, порів­няв вій­ну Острозь­ких з коза­ка­ми із вій­ною греків з тро­ян­ця­ми. У натх­не­них вір­шах Пекалід вис­ло­вив дум­ку багатьох своїх сучас­ни­ків-поля­ків, в очах яких Януш був рятів­ни­ком віт­чиз­ни, світо­но­сним пере­мож­цем поруш­ни­ків ста­ло­го світо­по­ряд­ку – “Мужів з‑за Поро­гів”. Повстан­ня під при­во­дом К.Косинського було пер­шим знач­ним висту­пом коза­ків і селян про­ти польсь­кої маг­на­терії. Король доб­ре усві­дом­лю­вав, яку вели­ку послу­гу надав Януш Речі Поспо­ли­тій, роз­гро­мив­ши низов­ців, тому не поску­пи­вся на наго­ро­ди. 25 люто­го 1593 р. за пере­могу під П’яткою князь отри­мав від Зиг­мун­та ІІІ най­ви­щу світсь­ку поса­ду в Речі Поспо­ли­тій ‑каш­те­ля­на кра­ківсь­ко­го [7;140]. Це мало вели­ке зна­чен­ня для поси­лен­ня авто­ри­те­ту та могут­но­сті не тіль­ки роду князів Острозь­ких, але й усіх русь­ких родів у Речі Поспо­ли­тій. Про­те кра­ківсь­ка шлях­та була цим дуже неза­до­во­ле­на, вис­ло­вив­ши свою непри­язнь через непри­сут­ність на уро­чи­сто­му в’їзді Яну­ша до Кра­ко­ва 6 квіт­ня 1593 року [7;140]. Ново­го каш­те­ля­на віта­ли лише уря­дов­ці, а також духів­ни­ки з кра­ківсь­ко­го капіту­лу та двір кар­ди­на­ла Єжия Рад­зіві­ла. Про­тя­гом декіль­кох років Яну­шо­ві дове­ло­ся пере­ма­га­ти недо­ві­ру польсь­кої шлях­ти, чого він вре­шті-решт доміг­ся. Крім поса­ди каш­те­ля­на кра­ківсь­ко­го, Зиг­мунт ІІІ від­зна­чив Яну­ша надан­ням йому кіль­кох ста­роств не дуже дохід­них, але стра­те­гіч­но важ­ли­вих міст. Крім ста­роств богу­славсь­ко­го та біло­цер­ківсь­ко­го, отри­ма­них ще в 1590 році, у 1596 р. Януш отри­мав ста­ро­ство канівсь­ке та чер­кась­ке. Зго­дом, у 1603 р. від бать­ка йому перей­шло ста­ро­ство воло­ди­мирсь­ке і в 1615 р. – ста­ро­ство пере­я­с­лавсь­ке [6;178].

Окри­ле­ний свої­ми бой­о­ви­ми та політич­ни­ми успі­ха­ми, Януш пра­г­нув пере­моги знач­но вищо­го поряд­ку. Він пал­ко під­т­ри­му­вав ідею Габс­бур­гів щодо ство­рен­ня анти­ту­ре­ць­кої коалі­ції євро­пейсь­ких хри­сти­янсь­ких дер­жав, суміс­ни­ми зусил­ля­ми яких мож­на було б зупи­ни­ти агре­сив­ні наміри Туреч­чи­ни. На сей­мах 1595–97 рр. актив­но висту­пав за участь Речі Поспо­ли­тої у вій­ні про­ти Пор­ти, хоча К.-В.Острозький, Ян Замойсь­кий, король та біль­шість сена­торів ста­ви­лись до цієї спра­ви більш скеп­тич­но. Януш зобов’язався зай­ня­ти­ся вер­бу­ван­ням коза­ків на служ­бу австрійсь­ко­му цеса­рю і робив це поза пле­чи­ма вла­ди [7;141]. Разом з послан­цем цеса­ря Ери­ком Ляс­со­тою він завер­бу­вав близь­ко 3 000 низов­ців. Коза­ки, які ще недав­но були супро­тив­ни­ка­ми кня­зя, ста­ва­ли його союз­ни­ка­ми у бороть­бі з Туреч­чи­ною. Питан­ня ство­рен­ня анти­ту­ре­ць­кої ліги пору­шу­вав у цей час і Вати­кан. У квіт­ні 1594 р. папсь­кий сек­ре­тар Олек­сандр Кому­ло­ви­ць зустрів­ся з Яну­шем Острозь­ким та Мико­лаєм Язло­ве­ць­ким. Під час пере­го­ворів було визна­че­но, що Януш пови­нен був напа­сти на зем­лі туре­ць­ких васалів – Мол­давію та Вала­хію, а Язло­ве­ць­кий – на Крим [6;212]. Але цьо­го не дове­лось зро­би­ти. Само­стій­ні дії Яну­ша у царині закор­дон­ної політи­ки не подо­ба­ли­ся Яну Замойсь­ко­му. Тому він доніс про пла­ни Яну­ша коро­лю і попро­хав забо­ро­ни­ти Острозь­ко­му всі­ля­кі само­віль­ні дії, що король і зро­бив, вва­жа­ю­чи, що Коро­на ще не гото­ва до вій­ни з Туреч­чи­ною. Отже, Яну­шо­ві так і не вда­ло­ся домог­ти­ся спів­пра­ці Речі Поспо­ли­тої з Габс­бур­га­ми в справі ство­рен­ня анти­ту­ре­ць­кої коалі­ції, і його політич­на діяль­ність у цьо­му напрям­ку зазна­ла пов­ної поразки.

На почат­ку XVII століт­тя най­го­лов­ні­шою про­бле­мою зов­ніш­ньої політи­ки Речі Поспо­ли­тої стає мос­ковсь­ке питан­ня. У справі само­зван­ця Гри­горія Отреп’єва, який, видав­ши себе за чудом вря­то­ва­но­го сина Іва­на IV – Дмит­ра, нама­гав­ся захо­пи­ти мос­ковсь­кий трон, Януш, як і його бать­ко, зай­няв вкрай воро­жу до лже­ца­ре­ви­ча пози­цію. У цей час, коли піс­ля смер­ті Олек­сандра, що помер 2 груд­ня 1603 р., здоров’я ста­ро­го кня­зя знач­но погір­ши­ло­ся і він, тяж­ко пере­жи­ва­ю­чи втра­ту сво­го улюб­ле­но­го сина, лежав при­ку­тий до ліж­ка паралі­чем, Януш став голов­ним поміч­ни­ком і вико­нав­цем волі сво­го бать­ка. Як і К.-В.Острозький, він завжди висту­пав про­ти різ­них політич­них аван­тюр і не був заці­кав­ле­ний у вій­ні з Моск­вою: анар­хія на польсь­ко-мос­ковсь­ко­му кор­доні нега­тив­но позна­чи­лась би на еко­но­міч­но­му ста­но­ви­щі його київсь­ких земель. Дії, ске­ро­вані Острозь­ким про­ти Дмит­ра, були також реак­цією на посоль­ство Мос­ковсь­ко­го патріар­ха Іова, що при­бу­ло на почат­ку 1604 року. Через посла Афа­на­сія Паль­чи­ко­ва патріарх, висту­па­ю­чи від імені всьо­го Мос­ковсь­ко­го собо­ру, про­сив не віри­ти і не під­т­ри­му­ва­ти Дмит­ра, як єре­ти­ка і само­зван­ця. Іов звер­тав­ся до кня­зя з про­хан­ням спій­ма­ти Отреп’єва і від­пра­ви­ти до Моск­ви [6;229]. Але у цей час “царе­вич” вже поки­нув зем­лі Острозь­ких і перей­шов спо­чат­ку в Гощу – до Габріе­ля Гойсь­ко­го, а потім – до Ада­ма Виш­не­ве­ць­ко­го та Юрія Мні­ше­ка і разом з цими маг­на­та­ми отри­мав май­же бла­го­сло­вен­ня Зиг­мун­та ІІІ на похід до Моск­ви. Коли Януш Острозь­кий дові­дав­ся про під­т­рим­ку коро­лем похо­ду Лже­д­мит­рія, у листах до Зиг­мун­та, напи­са­них 12 січ­ня та 2 берез­ня 1604 року, він спро­бу­вав пере­ко­на­ти коро­ля, що пре­тен­дент на мос­ковсь­кий трон є зви­чай­ним мона­хом, яко­го він знав як чен­ця ще під час його пере­бу­ван­ня в Дер­мансь­ко­му мона­сти­рі, писав, що при Дмит­ро­ві зна­хо­дять­ся люди свавіль­ні, які шука­ють у поході на Моск­ву лише задо­во­лен­ня влас­них амбі­цій [6;229]. Януш жадав від Зиг­мун­та, щоб той “загро­зив бан­ди­там і всім, хто при­єд­нуєть­ся до ньо­го”, нама­гав­ся пере­ко­ну­ва­ти польсь­ких маг­натів не під­т­ри­му­ва­ти “царе­ви­ча”. Про­те спра­ва зай­ш­ла вже занад­то дале­ко. Острозь­кі, як і інші про­тив­ни­ки “дмит­ріа­ди”, вже не мог­ли змі­ни­ти збі­гу обста­вин: у листо­па­ді 1604 р. “Дмит­ро” роз­по­чав свій похід. Януш не змі­нив сво­го став­лен­ня до ньо­го навіть і тоді, коли 20 черв­ня 1605 р. Дмит­ро сів на троні. На сей­мі 1605 р. Януш висту­пив з різ­кою кри­ти­кою політи­ки коро­ля щодо під­т­рим­ки “царе­ви­ча”, вияв­ля­ю­чи стій­кість своїх пере­ко­нань та політич­ну про­зор­ливість, яку невдо­взі під­твер­ди­ли події без­слав­но­го закін­чен­ня “дмит­ріа­ди” та заги­бель само­го Г.Отреп’єва 17 трав­ня 1606 року.

У 1605–1607 рр. Януш актив­но висту­пав на сей­мах, захи­ща­ю­чи пра­ва пра­во­слав­них. Хоча сам був ревним като­ли­ком, робив це, вико­ну­ю­чи волю ста­ро­го бать­ка. Зокре­ма, він віді­грав важ­ли­ву роль у тому, щоб на сей­мі 1605 р. архі­манд­ри­том Києво-Печерсь­кої лаври був затвер­дже­ний кан­ди­дат від пра­во­слав­них Єли­сей Пле­те­не­ць­кий і була прий­ня­та кон­сти­ту­ція Релі­гія гре­ць­ка, згід­но з якою жод­на церк­ва або мона­стир не мог­ли бути відібрані від пра­во­слав­ної церк­ви [6;168]. Януш актив­но під­т­ри­му­вав пра­во­слав­них і під час роко­шу під при­во­дом Зеб­жи­довсь­ко­го 1606–1607 років, на яко­му він вико­ну­вав роль посе­ред­ни­ка між Зиг­мун­том ІІІ та шлях­тою. Пред­став­ник К.-В.Острозького – Єли­сей Пле­те­не­ць­кий та інші пра­во­слав­ні вла­ди­ки домо­гли­ся, щоб до вимог роко­шан були додані ряд пунк­тів, які сто­су­ють­ся гре­ць­кої віри. Вра­хо­ву­ю­чи ситу­цію вели­ко­го невдо­во­лен­ня в країні, король пого­ди­вся на їх реалі­за­цію, У прий­нятій на трав­не­во­му сей­мі 1607 р. кон­сти­ту­ції було затвер­дже­но пра­во отри­му­ва­ти пра­во­слав­ні цер­ков­ні поса­ди тіль­ки при­хиль­ни­кам гре­ць­кої віри, гаран­то­ва­но віль­ну від­пра­ву служб божих, легаль­ну діяль­ність братств, нака­за­но під загро­зою штра­фу в 1000 гри­вень про­тя­гом року зрек­ти­ся своїх посад тим духов­ним осо­бам, які зай­ма­ли їх кіль­ка [6;169]. Все це свід­чи­ло про зміц­нен­ня пози­цій пра­во­слав­них і було вели­чез­ною заслу­гою політич­них зма­гань Костян­ти­на-Васи­ля та Яну­ша Острозьких.

Однією з най­більш болю­чих політич­них про­блем, що хви­лю­ва­ла Яну­ша в 1610-ті роки, була про­бле­ма обо­ро­ни земель Украї­ни від наїздів татар. Кори­сту­ю­чись тим, що з почат­ком вій­ни Речі Поспо­ли­тої з Моск­вою (1609 р.) біль­шість корон­них військ була в Росії, тата­ри напа­да­ли все часті­ше. У рік трап­ля­ло­ся кіль­ка біль­ших і мен­ших напа­дів татар. У листі від 3 лип­ня 1610 р. Януш доно­сив коро­леві: “ворог Хри­ста” тата­рин так силь­но зача­стив на зем­лі Вашої Королівсь­кої Мило­сті, що май­же кож­ний тиждень шаб­лею та вогнем не пере­стає пра­ц­ю­ва­ти” [7;148]. В інших листах до коро­ля, напи­са­них кня­зем 21 верес­ня 1610 року з Остро­га, 1 берез­ня 1611 року із Сте­пані, 2 квіт­ня 1611 року із Воло­ди­ми­ра, також пові­дом­ля­лось про часті татарсь­кі набі­ги. Бороть­ба з тата­ра­ми була голов­ним обов’язком Яну­ша як ста­ро­сти багатьох міст та воло­да­ря вели­чез­них земель. Якщо у пер­шій пол. 1609 року, швид­ко збли­зив­шись з королівсь­кою сім’єю піс­ля смер­ті бать­ка, він обі­цяв Зиг­мун­ту ІІІ виста­ви­ти тисяч­ний почет для участі в мос­ковсь­кій екс­пе­ди­ції [9;327], то на сей­мі 1611 р. він не шко­ду­вав сил, щоб пере­ко­на­ти коро­ля закін­чи­ти вій­ну з Моск­вою, що звіль­ни­ло б знач­ні сили для обо­ро­ни дер­жа­ви від татар [7;148]. Чи не най­важ­ливі­шу роль в обо­роні українсь­ких земель від татар князь нада­вав коза­кам і докла­дав чима­ло зусиль, щоб долу­чи­ти їх до цієї спра­ви. У листо­па­ді 1614 р. Януш, як екс­перт по коза­ць­ких спра­вах, разом з С.Жолкевським та Я.Заславським брав участь у пере­го­во­рах з коза­ка­ми в Жито­ми­рі, які при­ве­ли до поро­зу­мін­ня. Запо­роз­ці пого­ди­ли­ся на умо­ви, пред­став­лені їм комі­са­ра­ми, зобов’язувалися охо­ро­ня­ти кор­до­ни Речі Поспо­ли­тої від татар і тур­ків, не пус­ка­ти їх за Дні­п­ро, а вза­мін отри­му­ва­ли 10 000 зло­тих щоріч­но [7;149].. У 1617 р. Януш на чолі своїх надвір­них загонів брав участь у поході гетьма­на Стані­сла­ва Жол­кевсь­ко­го про­ти туре­ць­кої армії Іскан­де­ра Баши, у верес­ні 1618 р. коман­ду­вав свої­ми заго­на­ми в битві з кримсь­ки­ми тата­ра­ми під Орині­ним [7;153]. У листо­па­ді 1619 р. брав участь у чер­го­вих пере­го­во­рах з коза­ка­ми. Уря­до­ва комісія, чле­ном якої він був, пого­ди­ла­ся роз­ши­ри­ти коза­ць­кий реєстр до 3 000 і регу­ляр­но випла­чу­ва­ти їм жалу­ван­ня, сума яко­го була збіль­ше­на до 40 000 зло­тих [7;154]. Коза­ки ціка­ви­ли Яну­ша до кін­ця жит­тя. Він розу­мів, що у бороть­бі з Туреч­чи­ною польсь­кій армії не обій­ти­ся без їх допо­мо­ги. Чима­ло ува­ги при­ді­ляв він фор­ти­фіка­ції своїх міст та зам­ків, особ­ли­во роз­бу­ду­вав укріп­лен­ня в Дуб­ні та в Межирічі.

На почат­ку XVII ст. Януш став одним з най­ба­гат­ших маг­натів Речі Поспо­ли­тої. Крім знач­них маєт­ків, які він отри­мав до того часу в спа­док від матері, а також у поса­гу від пер­шої дру­жи­ни Зуз­ан­ни Середі, та вели­чез­них земель, пода­ро­ва­них коро­лем на Наддні­прян­щині, у берез­ні 1603 року, піс­ля роз­поді­лу бать­ківсь­кої спад­щи­ни між ним та бра­том Олек­сан­дром, Яну­шо­ві діста­лась поло­ви­на Остро­га з Межи­рі­чем, а також Дуб­но, Сте­пань, База­лія, Кон­стан­тинів, Кра­си­лів, Кузь­мин, Сул­жин­ці, П’ятка, Янушполь, части­на Тамо­ва, Чуд­нів з Рома­но­вим, Крас­но­поль, Давидів­ці та дав­ні русь­кі зем­лі Тар­новсь­ких. Яки­ми вели­чез­ни­ми зем­ля­ми він володів, свід­чить скла­де­ний зго­дом піс­ля його смер­ті опис його неру­хо­мо­го та рухо­мо­го май­на, у яко­му зна­чи­лось 80 міст, 2700 сіл, 600000 золо­тих, 400 000 талерів, 30 бочок лама­но­го сріб­ла, 700 їздо­вих коней, 4 000 зви­чай­них коней [6;189]. Яну­шо­ві нале­жа­ли знач­ні тери­торії у Кра­ківсь­ко­му, Сан­до­мирсь­ко­му, Волинсь­ко­му, Київсь­ко­му воє­вод­ствах. Його ста­ран­ня­ми була завер­ше­на спра­ва жит­тя трьох поколінь князів Острозь­ких – ство­ре­на най­біль­ша в історії Речі Поспо­ли­тої маєт­ко­ва імпе­рія. Однак у кня­зя не було нащад­ка, яко­му б він міг пере­да­ти свою вели­чез­ну спад­щи­ну. З дру­жи­ною Зуз­ан­ною Середі він мав дві доч­ки – Елео­но­ру, вида­ну заміж за Ієроні­ма Язло­ве­ць­ко­го, воє­во­ду подільсь­ко­го, а піс­ля його смер­ті – за Яна Єжия Рад­зіві­ла, каш­те­ля­на трої­ць­ко­го, а також – Евфру­зи­ну, вида­ну заміж за Олек­сандра Заславсь­ко­го, воє­во­ду київсь­ко­го. Піс­ля втра­ти Зуз­ан­ни Середі, що помер­ла в 1596 році, в листо­па­ді 1597 р. Януш одру­жи­вся з 15-тиріч­ною Кате­ри­ною Любо­мирсь­кою, доч­кою тодіш­ньо­го каш­те­ля­на Мало­польсь­ко­го, але із дру­гою дру­жи­ною дітей не мав [7;143]. Отже, щоб не роз­по­ро­ши­ти свої володін­ня, ще за жит­тя бать­ка він почав спра­ву щодо ство­рен­ня орди­на­ції (нерозділь­них земель). У 1605 р. сейм дав на неї зго­ду, а в 1609р. – офі­ційне під­твер­джен­ня сей­мо­вою кон­сти­ту­цією [7;150].

У листо­па­ді 1612 р. 59-літ­ній Януш несподі­ва­но втретє одру­жи­вся з 18-літ­ньою доч­кою сяно­ць­ко­го хорун­жо­го Тео­філею Тар­лув­ною [7;149]. Спо­чат­ку цю дів­чи­ну полю­бив моло­дий С.Конєцпольський, який пере­бу­вав тоді на служ­бі у Яну­ша, і звер­нув­ся до кня­зя з про­хан­ням допо­мог­ти йому укла­сти шлюб. Але, коли Януш пої­хав до бать­ків Тео­філії Тар­лув­ни, щоб посва­та­ти її, то сам так зако­хав­ся у неї, що вирі­шив одру­жи­ти­ся, домо­вив­шись з Конєц­польсь­ким, що допо­мо­же йому під­шу­ка­ти нову шлюб­ну пар­тію. Януш пра­г­нув мати сина, який би став спад­коєм­цем його вели­чез­них володінь. Наре­шті 23 квіт­ня 1618 р. наро­ди­вся дов­го­очіку­ва­ний наща­док – Януш ‑Воло­ди­мир. Про­те бать­ко тіши­вся ним недов­го. Вже перед черв­нем 1618 р. малюк помер [7;149].

Про­тя­гом 1613–1618 рр. Януш кіль­ка разів змі­ню­вав орди­на­цію, споді­ва­ю­чись, що влас­ни­ком земель стане все ж його син. Піс­ля втра­ти нащад­ка, в черв­ні 1618 р., оста­точ­на редак­ція орди­на­ції була впи­са­на в акт люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу [7;150]. Отже, всі свої володін­ня Януш розді­лив на дві части­ни: „дідич­ну” (спад­ко­ву), що під­ля­га­ла роз­поді­лу між чле­на­ми роди­ни, і орди­на­ць­ку, яка була нерозділь­ною. Вона охо­пи­ла мен­шу части­ну володінь кня­зя, до неї увій­шло 24 міста та 592 села, зокре­ма: поло­ви­на Остро­га з Межи­рі­чем, Дуб­но, Сте­пань, Костян­тинів, База­лія, Сул­жин­ці, Чуд­нів, П’ятка, Янушполь, Чарто­рия, Сано­поль, Миро­поль, Неміл­ка, Забо­жи­ця, Кра­си­лів, Кузь­мин, Саків, Дєт­ко­ви­чі, Смі­ло­ви­чі [6;188]. Піс­ля вели­ких вагань Януш вирі­шив від­да­ти орди­на­цію своє­му ону­ко­ві Вла­ди­сла­ву-Домініку, народ­же­но­му від доч­ки Евфру­зи­ни з кня­зем Олек­сан­дром Заславським.

12 верес­ня 1620 року, напе­ре­до­дні сум­ної пораз­ки Речі Поспо­ли­тої під Цецо­рою, Януш помер. 3 листо­па­да 1620 року його похо­ва­ли в тар­нівсь­ко­му костелі біля його пер­шої дру­жи­ни Зуз­ан­ни Серед­зян­ки [7;154]. Піс­ля смер­ті Яну­ша орди­на­цію разом з титу­лом кня­зя Острозь­ко­го успад­ку­вав малоліт­ній Вла­ди­слав-Домінік Заславсь­кий, який на той час пере­бу­вав під опікою бать­ка [5;54]. Дідич­ну части­ну успад­ку­вав корон­ний канц­лер Томаш Замойсь­кий (чоло­вік серед­ньої доч­ки Олек­сандра Острозь­ко­го – Кате­ри­ни), а в 1622 р. 6 січ­ня (в день Трьох Королів) ці володін­ня були розді­лені поміж трьо­ма доч­ка­ми Олек­сандра: Софією, Кате­ри­ною та Анною і через них перей­шли до князів Любо­мирсь­ких, Замойсь­ких, Ход­ке­ви­чів [7;150].

Із смер­тю Яну­ша слав­на дина­стія князів Острозь­ких при­пи­ни­ла своє існу­ван­ня. Зга­сан­ня роду Острозь­ких, як і інших вели­ких князівсь­ких родів, було зна­ком часу, збі­га­ло­ся і було обу­мо­в­ле­но почат­ком зане­па­ду Речі Поспо­ли­тої. Сум­на доба політич­ної, куль­тур­ної та духов­ної кри­зи Поль­щі, внут­ріш­ніх нега­раздів, заго­стрен­ня націо­наль­них та релі­гій­них кон­флік­тів, зга­сан­ня рене­санс­ної куль­ту­ри не мог­ла поро­ди­ти вели­ких осо­би­сто­стей, як це було в період роз­квіту дер­жа­ви. Януш зай­мав най­ви­щу світсь­ку поса­ду в Речі Поспо­ли­тій і був най­ба­гат­шим маг­на­том сво­го часу. Але істо­рич­на роль не визна­чаєть­ся поса­да­ми та багат­ством. Порів­ня­но з най­визнач­ні­ши­ми пред­став­ни­ка­ми роду Острозь­ких – вели­ким пол­ко­вод­цем – гетьма­ном литовсь­ким Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем та вели­ким меце­на­том рід­ної куль­ту­ри Костян­ти­ном-Васи­лем історія при­зна­чи­ла Яну­шу знач­но скром­ні­ше, про­те гідне та почесне міс­це. У пам’яті нащад­ків він зали­ши­вся, насам­пе­ред, як вір­ний захис­ник віт­чиз­ни, який неод­но­ра­зо­во рішу­че боро­нив рід­ні зем­лі від набі­гів татар, як тала­но­ви­тий дипло­мат, що міг вда­ло вико­ри­ста­ти політич­ну ситу­а­цію для вирі­шен­ня як сус­піль­них, так і влас­них про­блем, та як рев­ний хри­сти­я­нин, про­те релі­гій­на політи­ка кня­зя є темою окре­мого дослід­жен­ня. У своїх діях він керу­вав­ся не лише влас­ни­ми інте­ре­са­ми, пра­г­нен­ням сла­ви та багат­ства. Шля­хетсь­ка гор­дість і запо­взятість поєд­ну­ва­ла­ся в його душі з істин­ною любов’ю до Бога та до сво­го наро­ду, від­по­ві­даль­ністю за долю віт­чиз­ни. Це усві­дом­лю­ва­ли його сучас­ни­ки. Саме з таких пози­цій оці­нив роль кня­зя Захарія Копи­стенсь­кий у своїй зна­ме­ни­тій “Палі­нодії”, що була вида­на вже піс­ля смер­ті Яну­ша в 1621–1622 рр. “Заї­сте, не годить ми ся ту мимо ити и пре­свит­ло­го кне­жа­ти Іоан­на Острозь­ко­го, каш­те­ля­на Кра­кевсь­ко­го, кото­ро­го нехай будет имя на всі сто­ро­ни світа слав­но, бовем народ свой рос­кий любив, віру отцев своїх вели­чав, и за то на нем отцов­ское одпо­чи­ло бла­го­сло­ве­ние” [8;102]. Таки­ми сло­ва­ми Украї­на про­ща­лась з остан­нім кня­зем Острозьким.

Спи­сок вико­ри­ста­них джерел:

1. Бевзо О.А. Львівсь­кий літо­пис і острозь­кий літо­пи­се­ць. Київ, 1971. – С.129.

2. Волынь. Исто­ри­че­ские судь­бы юго-запад­но­го края. Выда­на в мини­стер­стве внут­рен­них дел И.Н. Батюш­ко­вым.- С‑Петербург, 1888.

3. Голу­бев С. Межи­риц­кая цер­ковь. // Тру­ды Киев­ской духов­ной ака­де­мии. – 1876. -№4. – С.215–227.

4. Гру­шевсь­кий М.М. Історія Украї­ни – Руси. – Т.5. – Львів: Нау­ко­ве Това­ри­ст­во імені Шев­чен­ка, 1905. Пере­ви­дан­ня: Київ: Нау­ко­ва дум­ка, 1994. – 637 с.

5. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Warszawa: Gebethner i Wolff. Kraków: G. Geberthner i spółka, 1913 ‑290 s.

6. Kempa T. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525–1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołynskiej. Torun: Wydawnictwo Uniwersytetu Nikołaja Kopernika, 1997. – 288 s.

7. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. – Torun: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2002. – 194 s.

8. Копи­стенсь­кий З. Палі­нодія. // Українсь­ка літе­ра­ту­ра XVII ст.- Київ,1987.-c.102.

9. Кула­ковсь­кий П.М. Князь Януш Острозь­кий і поуній­на релі­гій­на бороть­ба. // Осяг­нен­ня історії. – Острог: Острозь­ка ака­де­мія, Нью-Йорк: Українсь­ке істо­ричне това­ри­ст­во, 1999. – С.324–332. – С. 327.

10. Огієн­ко І.І. Князь Костян­тин Острозь­кий і його куль­тур­на пра­ця. – Кено­ра: Українсь­ка пра­во­слав­на гро­ма­да, 1958. – Пере­ви­дан­ня: Київ: Світязь, 1992 – 216 с.

11. Ска­за­ние о пре­по­доб­ном Фео­до­ре кня­зе Острож­ском. Состав­ле­но по изыс­ка­ни­ям Гиль­фер­дин­га, Зуб­риц­ко­го, Хой­нац­ко­го, Палац­ко­го, Мак­си­мо­ви­ча. – Поча­ев, 1876. –39с.

12. Сага­но­вич М.Г. Айчыз­ну сваю баро­ня: Кан­стан­цін Аст­рож­скі. – Минск, 1992. –60 с.

13. Тео­до­ро­вич Н.И. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние церк­вей и при­хо­дов Волын­ской епар­хии. – Поча­ев: типо­гра­фия Почае­во-Успен­сой лав­ры, 1889. – 1120 с.

14. Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя (Волинь і Цен­траль­на Украї­на) – Київ: Нау­ко­ва дум­ка, 1993. – 414 с.

15. Яко­вен­ко Н.М. Пара­лель­ний світ. Дослід­жен­ня з історії уяв­лень та ідей в Україні XVI-XVII столі отт­тя. –Київ: Кри­ти­ка, 2001. – 416 с.

16. Яру­ше­вич А.(?). Рев­ни­тель пра­во­сла­вия князь Кон­стан­тин Ива­но­вич Острож­ский (1461–1530) и пра­во­слав­ная литов­ская Русь в его вре­мя. – Смо­ленск, 1890. – 249 с.

1. Bonee Sphortie Regina Poloniae Albertus Gastold palatini Vilnensis contra ducem Constantini de Ostrog et contra Radivillones. 2.VI.1525 // ЛНБ ВР. Ф. Діду­ши­ць­ких, спр. 393, с. 1–26 (публ.: Acta Tomiciana. Poznań, 1859. T. VII. S. 258–269[↩]
2. Krasiński J. Polska czyli opisanie topograficzno-polityczne w wieku XVI... Warszawa, 1852. S.112.[↩]
3. Paprocki B. Gniazdo Cnoty zkąd herby rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego, Wielkiego księstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych państw początek swoj maią. Kraków, 1578; пор.: Paprocki B. Panosza, to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich. Kraków, 1575.[↩]
4. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego na pięcioro ksiąg rozdzielone. Kraków, 1858. S. 448.[↩]
5. (Działy xiążąt Ostrogskich // ЛНБ. ВР. Ф. 91 (Рад­зи­міньсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 1‑б, арк. 36–39.[↩]
6. Гва­нь­їні О. Хроніка євро­пейсь­кої Сар­матії / Упор. оте­ць Ю. Мицик. К., 2007. С. 404–405.[↩]
7. Stryjkowski M. O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego... Warszawa, 1978. S. 167–168[↩]
8. Собо­лев Л. В. Гене­а­ло­ги­че­ская леген­да... С. 35.[↩]
9. Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. Warszawa, 1846. T. I. S. 177, 179, 228, 249, 286, 291, 303; див.: Варонін В. Друц­кія князі ХІV ста­годдзя // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. Менск, 2002. Т. 9. Сшыт­кі 1–2 (16–17). С. 3–29; Древ­не­му Друц­ку 1000 лет. Витебск, 2001; Друцк ста­ра­жыт­ны: Да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да. Мінск, 2000; Друцк лета­піс­ны. Мінск, 2001.[↩]
10. Archiwum Państwowe w Krakowie (Wawel). Archiwum Sanguszków. Teka 129, plik 26, k. 1; plik 27, k. 1.[↩]
11. Ibid. Gorczak (1902), Nr. 1090, k. 169. Див. також: Jabłonowski J. O. Heraldica. Lwów, 1752 (русь­кі роди авто­ром опи­сані окре­мо, до кни­ги дода­но чис­лен­ні таб­ли­ці загаль­но­го пла­ну).[↩]
12. Kronika Jana z Czarnkowa. Kraków, 2001. S. 14–15; Мицик Ю. А. Відо­мо­сті про Украї­ну ХІV ст. в хроні­ці Яна з Чарн­ко­ва // Націо­наль­ний універ­си­тет “Києво-Моги­лянсь­ка ака­де­мія”; Магістеріум. К., 2004. Вип. 17. Істо­рич­ні студії. С. 92–97; Гва­нь­їні О. Хроніка євро­пейсь­кої Сар­матії / Упор. оте­ць Ю. Мицик. К., 2007. С. 122.[↩]
13. Joannis de Czarnkow. Chronicon Polonorum // Pomniki dziejowe Polski / Wyd. A. Bielowski. Warszawa, 1961. T. 2. S. 622; Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. Sanok, 1857. гл. 12; Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. II.[↩]
14. ПСРЛ. СПб., 2003. Т. 40. С. 129.[↩]
15. Kronika polska Marcina Kromera biskupa warmińskiego. Sanok, 1857. гл. 12; Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. II., 206.[↩]
16. Joannis de Czarnkow. Chronicon Polonorum // Pomniki dziejowe Polski / Wyd. A. Bielowski. Warszawa, 1961. T. 2, S.621; 57, 213[↩]
17. AS. Lwów, 1887. T. 1. S. 1. 10 Гра­мо­ти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. К., 1974. № 19. С. 38.[↩]
18. Одно­ро­жен­ко О. Князівсь­ка гераль­ди­ка Волині сере­ди­ни XIV–XVIII ст. Хар­ків, 2008. С. 12–13.[↩]
19. AS. T. 1. S. 2–5; Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis lithuaniae 1386–1430 / Publ. J. Ochmański. Warszawa; Poznań, 1986. S. 60–61.[↩]
20. Пер­лш­тейн А. Опи­са­ние горо­да Остро­га. М., 1847. С. 6; Мак­си­мо­вич М. А. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских к гра­фине А. Д. Блу­до­вой // Мак­си­мо­вич М. У пошу­ках омрія­ної Украї­ни: Вибрані украї­нознав­чі тво­ри. К., 2003. С. 90–91; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. S. 144; Ковальсь­кий М. П. “Листи про князів Острозь­ких” Михай­ла Олек­сан­дро­ви­ча Мак­си­мо­ви­ча // Матеріа­ли І–ІІІ нау­ко­во-краєзнав­чих кон­фе­рен­цій “Острог на порозі 900-річ­чя” (1990–1992 рр.). Острог, 1992. Ч. 1. С. 107; Вла­совсь­кий І. Князь К. К. Острозь­кий – зна­ме­ни­тий патрон і обо­ро­не­ць Пра­во­славія в історії українсь­ко­го наро­ду (†1608–1958). Нью-Йорк, 1958. С. 60. Випис цьо­го акта з луць­ких ґродсь­ких книг 1634 р. від­най­де­ний О. Позі­ховсь­ким та зна­хо­дить­ся серед неопи­са­них матеріалів ОДІКЗ. Дякує­мо колезі за вказів­ку на цей руко­пис.[↩]
21. ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 2, арк. 18, 23–23 зв., 32–32 зв. 20 Там само. Арк. 18; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. S. 144–145.[↩]
22. Гра­мо­ти ХІV ст. / Упор. М. М. Пещак. К., 1974. № 32. С. 64; AS. T. 1. S. 2; Archiwum Państwowe w Krakowie (Wawel). Archiwum Sanguszków. Papiery, Nr. 302 (датуєть­ся бл. 1400 р.). В описі острозь­ко­го архіву 1627 р. цей доку­мент опи­са­ний як ори­гі­нал на пер­га­мені з дво­ма печат­ка­ми (ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 36).[↩]
23. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 14 зв.[↩]
24. AS. Lwów, 1887. T. 1. S. 8, № 8; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery, № 301; Гра­мо­ти ХІV ст. № 33. С. 64 (у цьо­му видан­ні про­пу­щені сло­ва про отчиз­ну, і вигля­дає, що йшло­ся лише про слу­жеб­ні володін­ня кня­зя).[↩]
25. Юрьев П. Острож­ская ста­ри­на. Вар­ша­ва, 1941. Ч. 1. // ОДІКЗ. Фон­ди. КП 15905. С. 15. Цей ліст Федо­ра Любар­то­ви­ча ціка­вий щодо тер­мі­ну “наміс­ництва” кн. Федо­ра у родо­вій дідиз­ні – Острозі. Мож­ли­во, пев­ні корек­ти­ви вне­се досі не від­най­де­ний том “Monumenta ducum in Ostrog” (руко­пис був під­го­тов­ле­ний до дру­ку і мав обсяг 460 с.[↩]
26. Гра­мо­ти ХІV ст. № 34. С. 65; AS. Lwów, 1887. T. 1. S. 7–8, ą 7; Akta unii Polski z Litwą 1385– 1791 / Wyd. S. Kutrzeba, W. Semkowicz. Kraków, 1932. S. 12. № 15.[↩]
27. Arch. Sang. l c. 115, Андрія­шевъ c. 229, Конеч­ний с. 113[↩]
28. APK. Archiwum Sanguszków, papiery, № 295; AS. Lwów, 1887. T. 1. S. 5–6. № 5.[↩]
29. Гра­мо­ти ХІV ст. № 46. С. 97; AS. Lwów, 1887. T. 1. S. 11, № 11.[↩]
30. Гуда­ви­ч­юс Э., Лазут­ка С. При­ви­ле­гия евре­ям Вита­у­та­са Вели­ко­го 1388 года. Рекон­струк­ция и ана­лиз тек­ста М.-Иерусалим. Еврей­ский уни­вер­си­тет в Москве. 1993[↩]
31. APK. Archiwum Sanguszków, pergaminy, plik 30 (ори­гі­нал), papiery № 298; AS. T. 1. № 12. S. 11–12; Вой­то­вич Л. Роди­на князів Острозь­ких... С. 362.[↩]
32. APK. Archiwum Sanguszków, papiery № 299; Źródła do dziejów polskich. T. 1. S. 151–152; AS. Lwów, 1887. T. 1. № ХVІ. S. 15–16. Ори­гі­нал в: Ossollineum (Wrocław), № 484 (ста­ра нуме­ра­ція за львівсь­ким інвен­та­рем).[↩]
33. APK. Archiwum Sanguszków, papiery № 300; AS. Lwów, 1887. T. 1. № 157. S. 20; Гра­мо­ти ХІV ст. № 67. С. 128; Vitoldiana. S. 61, № 56. Ця гра­мо­та у польсь­ко­мов­но­му варіан­ті була опуб­лі­ко­ва­на й дато­ва­на 1390 (?) р. В. Анто­но­ви­чем та К. Коз­ловсь­ким, і саме ця пуб­ліка­ція чомусь цитуєть­ся й по сьо­год­ні із зазна­чен­ням 1390 р. вже без зна­ка запи­тан­ня (Гра­мо­ты вели­ких кня­зей литов­ских с 1390 (?) по 1569 год, собран­ные и издан­ные под редак­ци­ею Вла­ди­ми­ра Анто­но­ви­ча и Кон­стан­ти­на Коз­лов­ско­го. К., 1868. № 1. С. 1–4).[↩]
34. Codex epistolari Vitoldi. № 268. S. 92–93; Akta unii Polski z Litwą 1385–1791. S. 47–48. № 45.[↩]
35. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 23; Przezdziecki A. Jagiellonki polskie w XVI wieku. Kraków, 1868. T. II. S. 40.[↩]
36. Biblioteka Ordynacyi Krasińskich. Muzeum Konstantego Świdzińskiego. Warszawa, 1915. T. XXIII– XXIX. № 243. S. 354.[↩]
37. AS. T. 1. № 30. S. 29[↩]
38. Vitoldiana. 1986. S. 64, № 61[↩]
39. ЛНБ ВР. Ф. 5 (Оссолінсь­кі), оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 27.[↩]
40. ЛМ. Віль­нюс, 1998. Кн. 3. С. 41[↩]
41. Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. S. 16. [↩]
42. Сага­но­віч Г. Айчы­ну сваю баро­нячы: Кан­стан­цін Аст­рож­скі (1460–1530). Мінск, 1992. С. 9; Мак­си­мо­вич М. А. Пись­ма о кня­зьях Острож­ских к гра­фине А. Д. Блу­до­вой // Мак­си­мо­вич М. У пошу­ках омрія­ної Украї­ни: Вибрані украї­нознав­чі тво­ри. С. 93.[↩]
43. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 4; AS. T. ІII. Lwów, 1890. № VІ. S. 3; Biblioteka Ordynacyi Krasińskich. Muzeum Konstantego Świdzińskiego. Warszawa, 1915. T. XXIII–XXIX. № 243. S. 356.[↩]
44. РИБ. Т. 27. Стб. 95–108; ЛМ. Виль­нюс, 1998. Кн. запи­сей 3. С. 54, 62.[↩]
45. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. S. 13.[↩]
46. Націо­наль­ний істо­рич­ний архів Рес­пуб­ліки Біло­русь. Ф. 694, оп. 1, спр. 273, арк. 25.[↩]
47. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 40. S. 39; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery, Nr.304 (дато­ва­ний бл. 1432 р.); зане­се­ний до ЛМ 20 черв­ня 1583 р. (РГА­ДА. Ф. 389, оп. 1, спр. 196, арк. 208 зв.– 210).[↩]
48. Текст при­вілею Жиги­мон­та І наве­де­ний С. Кар­да­ше­ви­чем: Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. S. 159–160, 250–252; ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/ VI‑4, ч. 5, арк. 52– 54 зв. (у цій копії під­твер­джен­ня Жиги­мон­та 1544 р. йдеть­ся власне про сам фун­душ кн. Федо­ра Дани­ло­ви­ча). В описі архіву Острозь­ких 1627 р. зазна­чене лише під­твер­джен­ня ліста кн. Федо­ра Острозь­ко­го Жиги­мон­том І у 1544 р. (ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 15 зв.).[↩]
49. APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. Nr. 303; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 2; Biblioteka Ordynacyi Krasińskich. Muzeum Konstantego Świdzińskiego. Warszawa, 1915. T. XXIII–XXIX. № 243. S. 354.[↩]
50. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 14 зв.; З.Л.Радзиминьский, «Monografia xx. Sanguszków», t.1, s.29. Про заклад­ную на село З.Л.Радзиминский пишет и в «Моно­гра­фии кня­зей Сан­гуш­ко», т.1, с.29. Ссы­ла­ет­ся на опись архи­ва кня­зей Острож­ских (Summaryusz Ostrogski, №1802. Karta 14).[↩]
51. О.Однороженко, «Гераль­ди­ка князів Острозь­ких у світ­лі ново­ви­яв­ле­них дже­рел»[↩]
52. Středověké listy ze Slovenska. S. 4; List ţupána Jana z Perìna: Archìv Mesta Kremnice. Fons 26. Fasc 1. № 9. Branislav Varsik. Husitské revolučné hnutie a Slovensko. Bratislava, 1965. S. 126–127.[↩]
53. Випис­ка з Мет­ри­ки Лео­на Божа­волі-Рома­новсь­ко­го (ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/ VI‑4, ч. 3, арк. 241 зв.).[↩]
54. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 46. S. 44 (непра­вильне дату­ван­ня – 20 квіт­ня 1448 р., у комен­та­рях уточ­не­но – 1463 р. (с. 160[↩]
55. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 59. S. 56; Ossollineum (Wrocław), № 30 (ста­ра нуме­ра­ція за львівсь­ким інвен­та­рем); Ак. ЮЗР. СПб., 1863. Т. 1. № 225. С. 293; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 35 зв. (це опис острозь­ко­го архіву 1627 р., де ска­за­но, що куп­ча напи­са­на на пер­га­мені й має одну печат­ку).[↩]
56. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 61. S. 57; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. Nr. 325; ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 5, арк. 41; Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 66 зв.[↩]
57. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 64–65. S. 60–62; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. № 326–327 (тут про­даж датуєть­ся 8 і 20 черв­ня, а обмін на двір у Межи­річі – 20 лип­ня; те саме дату­ван­ня – Ossollineum (Wrocław), № 330–331 (ста­ра нуме­ра­ція за львівсь­ким інвен­та­рем[↩]
58. Ibid. № 341–343; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 3, спр. 2091, 2108.[↩]
59. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 3, спр. 2108; Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 5, арк. 42–43, 45, 48.[↩]
60. Націо­наль­ний істо­рич­ний архів Рес­пуб­ліки Біло­русь. Ф. 694, оп. 1, спр. 273, арк. 25.[↩]
61. Литов­ская Мет­ри­ка. Виль­нюс, 2001. Кн. запи­сей 12 (1522–1529). С. 192–193; AS. Lwów, 1890. T. III. № CСХLVІІІ. S. 242–243.[↩]
62. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. S. 14.[↩]
63. Годо­ва­нок О. Трої­ць­кий мона­стир-фор­те­ця у Межи­річ­чі... С. 65–68; Гна­тюк Л. Мона­сти­рі і хра­ми в систе­мі обо­рон­них спо­руд серед­ньо­віч­ної і ран­ньо­мо­дер­ної Волині // Релі­гія і церк­ва в історії Волині. Кре­ме­не­ць, 2007. С. 243.[↩]
64. Юрьев П. Острож­ская ста­ри­на... // ОДІКЗ. Фон­ди. КП 15905/ИК 1740. С. 91.[↩]
65. Вихо­ва­не­ць Т. Острозь­кі хра­ми ХVІ – сере­ди­ни ХVІІ ст. С. 163. [↩]
66. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 46. S. 44 (непра­вильне дату­ван­ня – 20 квіт­ня 1448 р., у комен­та­рях уточ­не­но – 1463 р. (с. 160[↩]
67. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. S.13; Вой­то­вич Л. Князі Острозь­кі: спро­ба від­тво­рен­ня гене­а­ло­гії дина­стії. С. 51.[↩]
68. Литов­ская Мет­ри­ка. Виль­нюс, 2004. Кн. запи­сей № 4 (1479–1491). № 13.3. С. 49.[↩]
69. Литов­ская Мет­ри­ка. Кн. запи­сей 4 (1479–1491). Виль­нюс, 2004. № 23.3. С. 82.[↩]
70. ПСРЛ. Т. 35. С. 124.[↩]
71. Urzędnicy wołyńscy XIV–XVIII wieku. Spisy / Oprac. Marian Wolski. Kórnik, 2007. S. 96, 136; Литов­ская Мет­ри­ка. Виль­нюс, 2007. Кн. запи­сей № 6 (1494–1506). № 413, 436. С. 251, 261.[↩]
72. Націо­наль­ний істо­рич­ний архів Рес­пуб­ліки Біло­русь. Ф. 694, оп. 1, спр. 273, арк. 25; Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódska i wszystkiej Rusi. Warszawa, 1846. T. II. S. 319.[↩]
73. ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 1, арк. 39.[↩]
74. APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. Nr. 370; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 66 зв.– 67.[↩]
75. ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 5, арк. 49.[↩]
76. ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 5, арк. 48 зв.[↩]
77. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 88. S. 84–85; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. № 341.[↩]
78. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 89. S. 85; APK. Archiwum Sanguszków. Papiery. № 342–343; ЛНБ ВР. Ф. 5 (Оссолінсь­кі), оп. 3, спр. 2091, арк. 1 – ори­гі­нал на пер­га­мені, печат­ка зрі­за­на, але збе­рег­ли­ся слі­ди шну­ра.[↩]
79. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 90. S. 86–87.[↩]
80. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 92. S. 88; ЛНБ ВР. Ф. 5 (Оссолінсь­кі), оп. 1, спр. ІІ.1802, арк. 46 зв[↩]
81. AS. Lwów, 1887. T. 1. № 141, 143. S. 143–144; ЛНБ ВР. Ф. 5 (Оссолінсь­кі), оп. 1, спр. ІІ. 1802, арк. 51.[↩]
82. Kempa T. Dzieje rodu Ostrogskich. Toruń, 2003. S. 15.[↩]
83. Stebelski I. Genealogia starożytnego domu... T. 3. S. 51. Хроніка Ігнатія Сте­бель­ско­го була вида­на у Віль­ні 1783 р., її руко­пис­на копія з додат­ка­ми – ЦДІАЛ. Ф. 362, оп. 1, спр. 227, арк. 3; ЛНБ ВР. Ф. 91 (Рад­зи­мінсь­кі), спр. 181/VI‑4, ч. 5, арк. 49 зв. (інфор­ма­ція Лео­на Божа­волі-Рома­новсь­ко­го).[↩]
84. Starovolsci S. Sarmatiae bellatores... P. 135–136.[↩]
85. Миць­ко І. Загад­ки родо­во­ду князів Острозь­ких: Звід­ки взяв­ся Роман Острозь­кий? // Острозь­кий краєзнав­чий збір­ник. Острог, 2010. Вип. 4. С. 7.[↩]
86. Przezdziecki A. Jagiellonki polskie W XVI w. Obrazy rodziny і dworu. — Krakéw, 1878. —T. 2. — S. 51–59; Kempa Т Dzieje rodu Ostrogskich. — Torufi, 2002. — S. 60–61; Улья­новсь­кий B. Князь Василь-Костян­тин Острозь­кий. .. — C. 325–334.[↩]
87. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов. — Ф. 389, KH. 231, л. 35–35 об.: вирок Сигіз­мун­да І Ста­ро­го у справі про поділ спад­щи­ни велш­со­го литовсь­ко­го гетьма­на Костян­ти­на Острозь­ко­го (Віль­но, 11.1.1541 р.). [↩]
88. Там само[↩]
89. Деталь­ні­ше про зма­ган­ня за спад­щи­ну Острозь­ких на почат­ку 1540‑Х див. Соболєв Л. Борь­ба за наслед­ство кн. К. И. Острож­ско­го B 40‑е гг. XVI вeкa // Остро­гіа­на в Україні і Євро­пі. Матеріа­ли Між­на­род­но­го нау­ко­во­го сим­позіу­му 29–30 черв­ня 2001 р. — Ста­ро­ко­стян­тр­шів, 2001. — С. 37.[↩]
90. Вой­то­вич Л. Кня­жа доба. С. 515.[↩]
91. Archiwum. Т. 3. S. 236, 237.[↩]
92. Голу­бев С. Древ­ний помя­ник. С. 86.[↩]
93. Там само. С. 87.[↩]
94. Kalnofoski А. Teraturgema. S. 121[↩]
95. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов... Виль­на, 1870. Т. 9. — С. 457[↩]
96. Оль­га При­ди­бай­ло. Князі міста Дуб­но. Рід Острозь­ких.[↩]
97. Оль­га При­ди­бай­ло. Князі міста Дуб­но. Рід Острозь­ких.[↩]
98. Пет­ро Сав­чук. Князі Острозь­кі та їх нащад­ки в Дуб­ні[↩]
99. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego / Wyd. K. J. Turowski. — Kraków, 1858. — стор. 450—451[↩]
100. Оль­га При­ди­бай­ло. Князі міста Дуб­но. Рід Острозь­ких.[↩]
101. Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski… — стор. 80.[↩]
102. Тарас Вихо­ва­не­ць. «Epithalamivm» Яна Коха­новсь­ко­го на весіл­ля Кришто­фа Рад­зиві­ла та Кате­ри­ни Острозь­кої[↩]
103. Tazbir J. Kiszka Jan // Polski slownik biograficzny. – Wroclaw – Warszawa – Krakéw, 1966–1967 — Т. 12. — S. 508. На момент укла­дан­ня гер­бів­ни­ка Бар­то­ша Папро­ць­ко­го (поча­ток 1580‑Х) діти подруж­жя ще були живі, але до того, як Ян Кіш­ка склав свій теста­мент (1588), всі вони помер­ли, див. Herby rycerstwa polskiego plzez Bartocza Paprockiego zebrane і wydane r. p. 1584. — S. 847; Asadauskiené N. Kišku gimine LDK XV—XVII a.: genealoginis tyrimas. — Vilnius, 2003. — P. 208–209.[↩]
104. див. Яко­вен­ко Н. «Погреб тілу мое­му виби­раю c пред­ки мое­ми» . .. — С. 132; Улья­новсь­кий B. Князь Василь-Костян­тин Острозь­кий .. — С. 1283.[↩]
105. Ворон­чук І.О. До історії подруж­ніх сто­сун­ків: листи Кате­ри­ни Острозь­кої до сво­го чоло­віка Тома­ша Замойсь­ко­го // Остро­гіа­на в Україні і Євро­пі. Матеріа­ли між­на­род­но­го нау­ко­во­го сим­позіу­му (Вели­ка Волинь). – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 72–87. З поси­лан­ням на: Biblioteka Zakladu Narodovego im. Ossolinskich. – Oddzial rekopisuv. – 1904/II – S. 38., 78[↩]
106. Ворон­чук І.О. До історії подруж­ніх сто­сун­ків: листи Кате­ри­ни Острозь­кої до сво­го чоло­віка Тома­ша Замойсь­ко­го // Остро­гіа­на в Україні і Євро­пі. Матеріа­ли між­на­род­но­го нау­ко­во­го сим­позіу­му (Вели­ка Волинь). – Ста­ро­ко­стян­тинів, 2001. – С. 72–87. З поси­лан­ням на: Biblioteka Zakladu Narodovego im. Ossolinskich. – Oddzial rekopisuv. – 1904/II – S. 38., 77[↩]
107. Текст Oleg Odnorozhenko. Зоб­ра­жен­ня з: Puente, Luis de la. W. O. Lvdwika Pontana [...] Meditaciy Abo Rozmyslęnia O Taiemnicach Wiary [...]. Cz.5... Jarosław : Drukarnia Jana Szeligi, 1621. [Із Polona].[↩]
108. Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі. Порт­ре­ти еліти. — Біла Церк­ва: Вида­ве­ць Олек­сандр Пшон­ківсь­кий. — 2006. — С. 514–516.[↩]
109. Archiwum. Львов , 1890. Т. 3. S. 161.[↩]
110. Бевзо О. А. Львівсь­кий літо­пис і Острозь­кий літо­пи­се­ць. Дже­ре­лозна­вче дослід­жен­ня. Видан­ня дру­ге. Київ, 1971. С. 125.[↩]
111. Віеlsкі М. Кго­піка Роlsка... nowa przez Іоаchimа Віеlsкіеgо sуnа jego wydana. Krakow, 1597. S. 535. [↩]
112. Віеsкі М. Кronіка wszistkiego swiata... [Krakow] 1551. List 282 Ь; Ejusdem. Кronіка wselkiego swiata...[Krakow, 1564.]. List 298 b; Ejusdem. Кronіка tho iest historia swiata... [Krakow,] 1564. List 412 b.[↩]
113. Starovolsci S. Sarmatiae Bellatores... – Соlоniае Agripinae, 1634. Р. 135–136.[↩]
114. Wollf J. Kniazowie. S. 429.[↩]