Кейстутовичі

Генеалогия

II генерация от Гедимина.

1. КЕЙ­С­ТУТ ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 1382)

уділь­ний кн. тра­кайсь­кий, грод­ненсь­кий і бере­стейсь­кий, вел. князь литов. (1381 – 1‑ша пол. 1382). Син Геди­мі­на. Був сюзе­ре­ном Жемай­тії (нині зх. ч. Лит­ви). 1345, від­сто­ро­нив­ши від вели­кок­нязівсь­кої вла­ди сво­го бра­та Явну­та, здійс­нив двір­це­вий пере­во­рот на користь ін. сво­го бра­та – Оль­гер­да. 1349 на корот­кий час ув’яз­нив Оль­гер­да, піс­ля чого домо­ви­вся з ним про роз­поділ держ. обо­в’яз­ків: Оль­герд збері­гав за собою вер­хов­ну вла­ду і заг. кер-во д‑вою та мав зосе­ре­ди­ти­ся на здійс­нен­ні сх. політи­ки Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, К. пере­би­рав на себе сімей­ні спра­ви Геди­мі­но­ви­чів та мав про­во­ди­ти обо­ро­ну зх. кор­донів д‑ви. Для захи­сту Лит­ви від систе­ма­тич­них напа­дів хре­сто­нос­ців Німеч­чи­ни та ін. країн феод. Євро­пи К. органі­зу­вав стра­те­гіч­ну лінію обо­ро­ни вздо­вж рус­ла р. Німан, здо­був і зруй­ну­вав разом із Оль­гер­дом усі збу­до­вані рица­ря­ми Тев­тонсь­ко­го орде­ну зам­ки в цій міс­це­во­сті. Упро­до­вж 1342–82 К. від­бив бл. 70 походів Тев­тонсь­ко­го орде­ну і бл. 30 походів Лівонсь­ко­го орде­ну на литов. зем­лі, здійс­нив разом із Оль­гер­дом понад 40 військ. походів на володін­ня хре­сто­нос­ців. Брав участь у битві з хре­сто­нос­ця­ми 1348 біля р. Стре­ва (прит. Німа­на), що закін­чи­ла­ся нищів­ною пораз­кою литов.-рус. війсь­ка. 1361, під час одно­го з походів К. потра­тив у полон і був ув’яз­не­ний у Марієн­бурзі (нині м. Маль­борк, Польща), але йому вда­ло­ся втек­ти. 1370 разом з Оль­гер­дом керу­вав роз­гро­мом хре­сто­нос­ців біля Руда­ви (нині с. Мель­ні­ко­во Калінін­градсь­ка обл., РФ). Під час штур­му 1382 укріп­лень Юрбор­га (нині м. Юрбар­кас, Лит­ва) впер­ше засто­су­вав бомбарди.

1358, аби поз­ба­ви­ти хре­сто­нос­ців ідео­ло­гіч­ної моти­ва­ції зад­ля агресії в Литві, Оль­герд і К. роз­по­ча­ли пере­го­во­ри з імп. Свя­щен­ної Римсь­кої імпе­рії (див. «Свя­щен­на Римсь­ка імпе­рія гер­мансь­кої нації») Кар­лом IV Люк­сем­бур­гом і дали йому зго­ду охре­сти­ти­ся разом з литов. наро­дом. Уго­да, однак, не була укла­де­на, оскіль­ки литов­ці вису­ну­ли такі умо­ви: повер­ну­ти їм усі захоплені у них хре­сто­нос­ця­ми зем­лі, пере­се­ли­ти Тев­тонсь­кий орден у пд. сте­пи для захи­сту Русі від Золо­тої Орди, й заяви­ли про пре­тен­зії Лит­ви на всю Русь. К. брав участь і в ін. пере­го­во­рах литов. сто­ро­ни з пра­ви­те­ля­ми Поль­щі, Угор­щи­ни, рицарсь­ких орденів та папсь­кою курією. Сам або з Оль­гер­дом постій­но нада­вав військ. й дипло­ма­тич­ну допо­мо­гу одно­му зі своїх братів Любар­ту в його бороть­бі за Волинь і Гали­чи­ну з польс. коро­лем Кази­ми­ром ІІІ Вели­ким та угор. коро­лем Людо­віком I Вели­ким (1348, 1350, 1351, 1365, 1368, 1370, 1376). Був учас­ни­ком походів Оль­гер­да на Моск­ву (1368, 1370 і 1372).

Піс­ля смер­ті Оль­гер­да (1377) визнав Ягай­ла Оль­гер­до­ви­ча вел. кн. литов., але в листоп. 1381, дізнав­шись про таєм­ний і воро­жий йому дого­вір Ягай­ла з хре­сто­нос­ця­ми (під­пи­са­ний у Дави­диш­ках 31 трав. 1380), захо­пив Віль­но (нині м. Віль­нюс) й сам став вели­ким князем.

Піс­ля того, як 12 черв. 1382 Ягай­ло здійс­нив контр­пе­ре­во­рот і 20 лип. захо­пив Тра­кайсь­кий замок, війсь­ка К. руши­ли на війсь­ка Ягай­ла. 3 серп. супер­ни­ки зій­шли­ся побли­зу Трок (нині Тра­кай, Лит­ва). Під при­во­дом пере­го­ворів Ягай­ло зама­нив К. і його сина Віто­вта до сво­го табо­ру, де вони були ув’яз­нені. Невдо­взі К. був заду­ше­ний у Кревсь­ко­му зам­ку, а Віто­вто­ві вда­ло­ся втек­ти у володін­ня Тев­тонсь­ко­го ордену.

Літо­пис­ці, навіть воро­жі до К., ствер­джу­ють, що він був хоро­брим і тала­но­ви­тим пол­ко­вод­цем, шля­хет­ним і людя­ним у повод­жен­ні. Був одру­же­ний з Біру­тою, з якою мав 6 або й біль­ше синів, серед них вели­ких князів литов. Віто­вта і Сигізмунда.

III генерация от Гедимина.

2/1. ПАТЕРГ [ПАТ­РИ­КІЙ ?] КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1365)

Його діяль­ність від­но­си­ла­ся до 1348–1365 рр. Даль­ших зга­док у дже­ре­лах немає (2112, s. 160). Мож­ли­во був кня­зем грод­ненсь­ким. [Patirg].

У старій польсь­кій історіо­гра­фії пану­ва­ло пере­ко­нан­ня, що зга­ду­ва­ний Пат­ри­кій (у біль­шо­сті робіт він фігу­рує зі схи­б­ле­ною фор­мою імені – Патирк) був стар­шим сином Кей­с­ту­та. Це пере­ко­нан­ня зас­но­ване на тому, що у хроні­ках Я. Длу­го­ша, М. Мєховсь­ко­го, М. Кро­ме­ра, т. зв. Бихов­ця та М. Стрий­ковсь­ко­го переліки синів Кей­с­ту­та містять ім’я Пат­ри­кія. Однак необ­хід­но вра­хо­ву­ва­ти, що у цих піз­ніх дже­ре­лах гене­а­ло­гія литовсь­ких князів XIV ст. викла­де­на з рядом гру­бих поми­лок, тому й їх свід­чен­ня про Пат­ри­кія Кей­с­ту­то­ви­ча ціл­ком мож­на поста­ви­ти під сум­нів. Скорі­ше за все, у кін­це­во­му під­сум­ку всі вони похо­дять з хроніки Длу­го­ша – авто­ра, схиль­ність яко­го до над­зви­чай­но віль­но­го вико­ри­стан­ня своїх дже­рел, вклю­ча­ю­чи «кон­стру­ю­ван­ня» істо­рич­них фак­тів на осно­ві влас­них здо­га­док чи навіть вига­док, є загальновідомою22. Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 406; ця звіст­ка повто­ре­на у більш піз­ніх хроні­ках: Miechowita M. Cronica Polonorum. – Kraków, 1521. – P. CCLXIIII; Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 349. Інші сини Кей­с­ту­та тут пере­ра­хо­вані пра­виль­но, однак Бутав Кей­с­ту­то­вич помил­ко­во від­не­се­ний до синів Оль­гер­да, так само, як Нари­мунт і Любарт реаль­но – сини Гедиміна.

У Хроні­ці Бихов­ця серед синів Кей­с­ту­та зга­дуєть­ся Андрій Гор­ба­тий Поло­ць­кий, насправ­ді – син Оль­гер­да (ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 43). Зазна­чи­мо, що у Єреї­новсь­ко­му літо­пи­су, єди­но­му, де містить­ся перелік Оль­гер­до­ви­чів, ана­ло­гіч­ний з Хронікою Бихов­ця, серед Кей­с­ту­то­ви­чів поі­мен­но названі лише Віто­вт, Андрій Поло­ць­кий і Жиги­монт, про інших же ска­за­но: «А три в моло­до­сти сво­ей без пло­ду и без удѣ­лов помер­ли» (ПСРЛ. – Т. XXXV. – С. 223, 224). У Хроні­ці ж Бихов­ця замість цих анонім­них князів фігу­ру­ють Пат­ри­кій, Товти­вил та Вой­дат – так само, як у Длу­го­ша. Оскіль­ки вка­за­на хроніка відо­ма лише з видан­ня Т. Нар­бу­та, а остан­ній «про­сла­ви­вся» дуже віль­ним від­но­шен­ням до своїх дже­рел і навіть пря­ми­ми фаль- сифіка­ція­ми, то ціл­ком мож­ли­во, що іме­на трьох Кей­с­ту­то­ви­чів «додав» з Длу­го­ша сам Нар­бут. Це тим більш віро­гід­но, що ні Пат­ри­кій, ні Товти­вил, ні Вой­дат у ли- товсь­ко-русь­ких літо­пи­сах жод­но­го разу біль­ше не зга­ду­ють­ся. Не мож­на ціл­ком виклю­ча­ти й того, що їх іме­на запо­зи­чив з польсь­кої хро­но­гра­фії (Мєховсь­ко­го чи Кро­ме­ра) сам автор Хроніки Бихов­ця. У Хроні­ці Стрий­ковсь­ко­го перелік синів Кей­с­ту­та повністю повто­рює Длу­го­ша. Однак про Пат­ри­ка Кей­с­ту­то­ви­ча тут наве­де­но додат­ко­ві відо­мо­сті: його уді­лом були «Bransko, Zurasz i Stramele» (на Під­ля­ш­ші), а сам князь, «про­вів­ши вели­кі вій­ни з прус­сь­ки­ми хре­сто­нос­ця­ми», начеб­то був вби­тий тата­ра­ми у 1398 р. (Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, zmodska i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 58). Це – одне з тих «ори­гі­наль­них пові­дом­лень» Стрий­ковсь­ко­го, досто­вір­ність яких є біль­ше ніж сум­нів­ною; зокре­ма, якщо Пат­рик, брат вел. кня­зя Віто­вта, заги­нув у 1398 р., то чому він жод­но­го разу не зга­дуєть­ся у дже­ре­лах про­тя­гом 1380 – 1390‑х рр.? Від­зна­чи­мо ще, що у старій польсь­кій історіо­гра­фії впев­неність у тому, що Пат­ри­кій був сином Кей­с­ту­та, була настіль­ки міц­ною, що при­зве­ла навіть до «виправ­лен­ня» тек­сту дже­ре­ла. За Віган­дом і Длу­го­шем, неза­ба­ром піс­ля похо­ду 1352 (за Длу­го­шем 1348) р. ана­ло­гіч­ний похід на Прус­сію здійс­нив анонім­ний князь Смо­ленсь­кий, який у ньо­му і заги­нув. Й. Фогт та Е. Рачинсь­кий, пер­ші видав­ці Віган­да, чомусь ото­тож­ни­ли цьо­го кня­зя з Пат­ри­ком Кей­с­ту­то­ви­чем (Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – Poznanie, 1842. – S. 94–95), мабуть, на під­ставі свід­чен­ня Длу­го­ша про участь Пат­ри­кія у попе­ред­ньо­му поході. Однак у Віган­да загиб­лий князь Смо­ленсь­кий ясно назва­ний «filius fratri sui», тоб­то сином бра­та Кей­с­ту­та (Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 518). Тим часом у видан­ні Фог­та-Рачинсь­ко­го замість цьо­го стоїть про­сто «filius» (син), а у поль- сько­му пере­кла­ді гово­рить­ся, що князь Смо­ленсь­кий «лед­ве не заги­нув»! (Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – S. 95–96). З цьо­го видан­ня дану гру­бу помил­ку перей­няв І. Дани­ло­вич, у яко­го вка­за­но, ніби­то Віганд нази­ває Пат­ри­ка 1352 р. «Rex de Smalentz», а остан­ньо­го – сином Кей­с­ту­та (Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych... – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 193–194, № 400).

3/1. ВОЙ­ШВІЛ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ [?] († піс­ля 1359)
Непев­на згад­ка у доку­мен­ті з 1359 р. 1 За доку­мен­том з 1387 р. Скір­гай­ло Оль­гер­до­вич отри­мав логойсь­ку дани­ну, яку рані­ше отри­му­вав Вой­швіл (2112, s. 160). З цьо­го мог­ло вип­ли­ва­ти, що Вой­швіл Кей­с­ту­то­вич за жит­тя сво­го бать­ка три­мав Логойсь­ке князів­ство. [Waysewilt]

1 При­міт­ка litopys​.kiev​.ua. Маєть­ся на ува­зі фаль­си­фі­кат гра­мо­ти Оль­гер­да, яка ніби­то під­твер­джує існу­ван­ня судів «кревів» у Литві. Знай­де­ний в руко­пи­сах Т.Нарбута. Володін­ня Вой­шві­ла (лит. Вай­швіль­тис) зна­хо­ди­ло­ся в Упитсь­кій зем­лі, де досьо­год­ні існує село Вай­швіл­чяй, відо­ме з XIV ст. (Waysewilt [Waysewist] зга­дуєть­ся в дого­ворі між Лит­вою та Ливонією від 7 листо­па­да 1367 р.) Помил­ко­во при­пи­са­ний до синів Кей­с­ту­та Яном Длу­го­шем, на що вка­зує Вольф (2112). У хроні­ці Варт­берґе зазна­че­но, що «Wezewilte, nobilis satrapa» заги­нув від холо­ду піс­ля Рудавсь­кої бит­ви (1370). Інфор­ма­ція Тома­са Бара­на­ус­ка­са (сайт Серед­ньо­віч­на Литва).

4/1. ВОЙ­ДАТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1362)

У 1362 р. обо­ро­няв Ков­но, потра­пив у полон до Орде­ну і помер у неволі у хре­сто­нос­ців (2051, s.207). Із запи­су Віто­вта у 1401 р. відо­мо, що Вой­дат був кня­зем ново­грудсь­ким. Я.Тенговський вис­ло­вив гіпо­те­зу, що хри­сти­янсь­ке ім’я кня­зя було Іван і саме він був послом Віто­вта до Орде­ну у 1390 р. (2069, s. 180). У тако­му разі важ­ко пояс­ни­ти чому не Вой­дат, а Віто­вт висту­пив як стар­ший з Кей­с­ту­то­ви­чів і спад­коє­ме­ць бать­ка. [Wojdat]

5/1. БУТАВ-ГЕНРІХ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1380)

пол. Butaw,

Важ­но учесть, что сре­ди пору­чи­те­лей за кня­зя Ива­на Жеде­ви­да фигурирует
кра­ков­ский и сан­до­мир­ский кустош Ян «Букон­то­вич». Его сле­ду­ет отождест-
влять с Яном Буто­вто­ви­чем (ducis de Drogiczin). Он был род­ным племянником
литов­ско­го кня­зя Вито­вта. В 1365 г. отец кня­зя Яна бежал из ВКЛ в пре­де­лы Тев­тон­ско­го Орде­на. В Мари­ен­бур­ге Буто­вт Кей­с­ту­то­вич († 1413) кре­стил­ся и пере­шёл в като­ли­че­ство под име­нем Ген­ри­ха. После неудач­ных попы­ток вер­нуть­ся назад, князь остал­ся за гра­ни­цей. Из вла­де­ний Тев­тон­ско­го Орде­на «Henricus dux Lithuaniae» пере­брал­ся в Пра­гу ко дво­ру импе­ра­то­ра «Свя­щен­ной Римской
импе­рии» 1. Як Henricus dux Lithuanie чи навіть гех Litwinorum він зга­дуєть­ся при дворі кай­зе­ра Кар­ла IV (1368, 1370, 1374, 1377, 1380 рр.).

Позд­нее князь вос­ста­но­вил отно­ше­ния со сво­и­ми род­ствен­ни­ка­ми и, по-види­мо­му, помог им укре­пить отно­ше­ния с Праж­ским уни­вер­си­те­том. До 1413 г. Ген­рих умер. Пра­ви­тель ВКЛ Вито­вт «за похо­ро­ны и мра­мор­ное над­гро­бие в косте­ле свя­то­го Тома­ша (Фомы) в Малой Сто­роне (был уни­что­жен гуси­та­ми)... пере­дал в дар церк­ви авгу­стин­цев-отшель­ни­ков доро­гие тка­ни для изго­тов­ле­ния обла­че­ний». Из ВКЛ в Пра­гу их «при­вез некий брат Пет­рик, воз­мож­но, один из “белых авгу­стин­цев”, у кото­рых был мона­стырь в Быст­ри­це воз­ле Виль­но (ныне Ост­ро­вец­кий рай­он Грод­нен­ской обла­сти)» 2.

У 1365 р. втік від бать­ка до хре­сто­нос­ців. 25.07.1365 р. прий­няв хре­щен­ня у Кро­лев­ці, потім невда­ло про­бу­вав здо­бу­ти Віль­но. Орден нама­гав­ся вико­ри­ста­ти його у бороть­бі з Гедиміновичами.

6/1. ВІТО­ВТ-ОЛЕК­САНДР-ВІГАНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* бл.1352 † 27.10.1430)

Князь грод­ненсь­кий (бл. 1370–1382, 1383–1392 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1392–1430 рр.). Без­пе­реч­но був одним з най­ви­дат­ні­ших політич­них діячів не тіль­ки Лит­ви, але й усієї Схід­ної Євро­пи. Очо­лю­вав вели­кі армії у бит­вах на р.Ворсклі (1399 р.) та під Грюн­валь­дом (1410 р.), роз­ши­рив кор­до­ни Лит­ви до Чор­но­го моря (225; 1967; 362; 363; 1041). Спо­чат­ку був пра­во­слав­ним (як Олек­сандр запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку — поз.5), а піс­ля Кревсь­кої унії перей­шов у като­ли­ць­ку віру (Вігант). Згід­но Хроніки Бихов­ця був одру­же­ний три­чі (181, с.78). [Witowd-Aleksander]

Яґай­ло надав йому Луцьк, най­біль­ше ймо­вір­но, під час при­їз­ду сюди на почат­ку 1388 р. Від оформ­лення своєї волі на пись­мі монарх від­мо­ви­вся тоді, тому в листі Ски­рґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу, дато­ва­но­му 29 трав­ня 1389 р., Віто­вт фігу­рує як князь горо­денсь­кий, бере­стейсь­кий та ін.3 Подібне тра­пи­ло­ся з мазо­ве­ць­ким кня­зем Семо­ви­том, який отри­мав Белзь­ку зем­лю 1388 р., а при­вілей на неї — аж через вісім літ, піс­ля того як пішов на дея­кі само­віль­ні кро­ки по закріп­ленню за собою цьо­го над­бан­ня4. Не доче­кав­шись від Ягай­ла вико­нан­ня обі­ця­но­го, напри­кін­ці 1389 р. Віто­вт угік до хре­сто­нос­ців. У вида­них там листах він висту­пає вже як із Божої лас­ки князь Луць­ка й Город­ні5. У скарзі на Яґай­ла, запи­саній кан­це­ля­ри­ста­ми Орде­ну, Віто­вт опо­ві­дав: піс­ля під­твер­джен­ня кня­зю Ски­рґай­лу Тро­ць­ко­го князів­ства «я теж про­сив у ньо­го лист і при­вілей на зем­лю, яку він мені дав, на ту Русь­ку зем­лю, яка нале­жа­ла Любар­ту, щоб я міг дер­жа­ти її»6. Гене­раль­ний ста­ро­ста Русі Ян із Тар­но­ва та кра­ківсь­кий воє­во­да Спит­ко з Мель­пг­ги­на, мало­польсь­кі вель­можі, що усві­дом­лю­ва­ли вагу кня­зя в справі реалі­за­ції Кревсь­кої унії і під­тримали його про­хан­ня, почу­ли від коро­ля: «Я дав кня­зю Віто­вту зем­лю до моєї волі; коли я захо­чу, то забе­ру від ньо­го зем­лю назад»7.

Повер­нув­шись уліт­ку 1392 р., піс­ля спро­би сило­мі­ць зай­ня­ти пре­стол Вели­ко­го князів­ства, на бать­ків­щи­ну й зустрів­шись із Ягай­лом у посе­лен­ні Острів, Віто­вт отри­мав бать­ко­ву спад­щи­ну з дода­чею до неї Луць­кої зем­лі. 27. 01. 1388 король датує тут одну з гра­мот (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти... — Т. 1. — С. 36–37), а 31.01.1388 прий­має вже в селі Садо­во за 40 км від Луць­ка від сво­го бра­та Семе­на-Лінг­ве­ня при­ся­гу на вір­ність дина­стії і короні Поль­щі (Akta UPL. — S. 16).

видав у зв’язку з цим свій при­сяж­ний лист, де фігу­рує вже як князь ли­товський, пан тро­цьк­тй, луць­кий та ін.х 3 подіб­ним титу­лом висту­пає і йо­го дру­жи­на Анна в листах про пору­ку за вір­ність чоло­віка присязі8.
Острівсь­ка уго­да поста­ви­ла на поря­док ден­ний питан­ня про компенса­цію Скир­гай­лу за Тро­ки, від­по­відь на яке знай­шли під час зустрічі напри­кінці року в Белзі, де король видав лист, яким пого­див Ски­рґай­ла з Віто­втом9. У листі остан­ньо­го читає­мо, що він від­сту­пає бра­то­ві коро­ля свої го­роди Кре­ме­не­ць і Сті­жок та бере на себе обов’язок допо­мог­ти відібра­ти у Воло­ди­ми­ра Оль­ґер­до­ви­ча Київ. На цей раз Віто­вт постає з титу­лом «із Божої лас­ки литовсь­кий князь, пан Луць­ка та інших земель»10.

Закрі­пив­шись у Луць­ку, вес­ною наступ­но­го року Віто­вт поши­рив свою вла­ду й на Воло­ди­мирсь­ку зем­лю, витіс­нив­ши звід­си Федо­ра Любар­то­ви­ча в Сіверсь­ку зем­лю. Чи дій­шло до реалі­за­ції Белзь­кої уго­ди в частині щодо Кре­мен­ця й Стіж­ка, істо­рич­ні дже­ре­ла мов­чать, та якщо Скир­гай­ло встиг узя­ти вка­за­ні горо­ди до своїх рук, то піс­ля його смер­ті напри­кін­ці 1394 р. вони повер­ну­ли­ся, оче­вид­но, до Вітовта.

Сто­сов­но шлю­бів Віто­вта зали­шаєть­ся бага­то супереч­но­стей в дже­ре­лах, які пород­жу­ють різ­ні вер­сії. Ми під­т­ри­мує­мо вер­сію Ю.Вольфа, за якою пер­шою дру­жи­ною Віто­вта була Марія, княж­на лукомсь­ка (хоча за Хронікою Бихов­ця вона постав­ле­на дру­гою, що було би абсо­лют­но немож­ли­вим) (2112, s.160). Ми від­но­си­мо цей шлюб до часу бл. 1370‑х. На нашу дум­ку Марія най­пев­ні­ше була доч­кою одно­го з остан­ніх Рюри­ко­ви­чів на лукомсь­ко­му пре­столі, тоб­то похо­ди­ла з поло­ць­кої дина­стії (504, c. 190). Нічо­го неправ­до­подіб­но­го у цьо­му шлю­бі немає, тому сум­ні­ва­ти­ся у його віро­гід­но­сті також не варто.

Дру­гою дру­жи­ною Віто­вта була Анна, яка помер­ла 31.07.1418 р. Згід­но Хроніки Бихов­ця вона була доч­кою вел. кн. смо­ленсь­ко­го Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча, що і було прий­ня­то Ю.Вольфом (2112, s. 160–161). Я.Йонинас вва­жав, що Анна була доч­кою Суде­мун­та, кня­зя на Ейшиш­ках (1853, s. 183–244). Суде­мунт справ­ді назва­ний шури­ном Віто­вта, але це над­то слаб­ка зачіп­ка. Ми не знає­мо скіль­ки сестер було у Марії, пер­шої дру­жи­ни Віто­вта. їхні­ми мужа­ми ціл­ком мог­ли бути Суде­мунт та дру­ць­кий князь Лев, яко­го теж назва­но шури­ном Віто­вта (225, N13, s.4; N 101, s.32). Тим не мен­ше Г. Лов­мянь­ский, від­ки­нув­ши свід­чен­ня дже­рел і не прий­няв­ши аргу­мен­та­ції Йони­на­са, посіяв, сум­ніви щодо поход­жен­ня Анни, визнав­ши його неві­до­мим (1919, s. 122). Роз­віяв ці сум­ніви, на наш погляд Я.Тенговський, довів­ши пра­виль­ність вер­сії Ю.Вольфа (2068, s. 177–182). Без­пе­реч­но, що Василь, титу­ло­ва­ний «кня­зем Русі» і назва­ний шури­ном Віто­вта у доку­мен­тах з 1413 р. був Васи­лем Свя­то­сла­ви­чем, одним з молод­ших синів смо­ленсь­ко­го кня­зя (2068, s. 179). Я.Тенговський також довів, що Анну мож­на вва­жа­ти матір’ю єди­ної доч­ки Віто­вта Софії. Сам шлюб, вихо­дя­чи з мож­ли­вої дати народ­жен­ня Софії, польсь­кий дослід­ник від­но­сить до періо­ду між 1368–1377 р. Що сто­суєть­ся ниж­ньої дати, то вона без­під­став­на (тре­ба спо­чат­ку запе­ре­чи­ти відо­мо­сті Хроніки Бихов­ця, якій не було потре­би вига­ду­ва­ти Марію Лукомсь­ку, а потім пояс­ни­ти чому так дов­го не було дітей). Хит­кою вигля­дає і дру­га дата. Син Софії — Василь Тем­ний, який наро­ди­вся бл. 1415 р., дійс­но був сьо­мою або вось­мою дити­ною Васи­ля Дмит­ро­ви­ча (молод­шою за ньо­го мог­ла бути тіль­ки Ана­стасія Мос­ков­ка). Але пер­ша їх дити­на — Юрій зга­да­ний тіль­ки у 1395 р., він і всі чет­ве­ро стар­ших братів Васи­ля помер­ли у ран­ньо­му віці. Це схи­ляє до дум­ки, що Софію мог­ли вида­ти зов­сім дити­ною (що з огля­ду на політич­ні виго­ди шлю­бу не раз мало міс­це) і вона мог­ла поча­ти народ­жу­ва­ти слаб­ких дітей у над­то ран­ньо­му віці. Якщо ж від­не­сти поча­ток ста­те­во­го жит­тя Софії бл. 1394 р., коли її мог­ло бути 11 років, то дату дру­го­го шлю­бу мож­на від­не­сти до 1381 ‑1382 рр., (ближ­че до пер­шої­да­ти), а отже саме Анна вря­ту­ва­ла жит­тя Віто­вту у 1382 р. (тут ми також згід­ні з Я.Тенговським). 19.11.1418 р. Віто­вт одру­жи­вся втретє з Юліан­ною, доч­кою кня­зя Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча Голь­шансь­ко­го, вдо­вою за хоте­товсь­ким кня­зем Іва­ном Мсти­сла­ви­чем. Юліан­на помер­ла у 1448 р. у віці бл.70 років. Тоб­то вона наро­ди­ла­ся бл. 1378 р. Ми слі­дом за Ю.Вольфом (2112, s. 161) прий­має­мо цю інфор­ма­цію Т.Нарбута. Я.Тенговський, який вирі­шив, що 66-річ­ний Віто­вт ніяк не міг зако­ха­ти­ся у 40 річ­ній жін­ці (!), вже гото­вий дово­ди­ти, що Юліан­на не доч­ка, а внуч­ка Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча у яко­го міг бути незна­ний з дже­рел син Іван (2069, s. 181 ‑182). Бать­ко кара­чевсь­ко­го кня­зя Іва­на Мсти­сла­ви­ча востан­нє зга­да­ний у 1377 р., його син Михай­ло — у 1408 р. Все разом взя­те свід­чить на користь Т.Нарбута.

7/1. ЖИҐИ­МОНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* 1353/1365 † 20.03.1440)

— [Zygmunt], князь мозирсь­кий (1385–1401 рр.), ново­грудсь­кий (1401–1406 рр.) і ста­ро­дубсь­кий (1406–1432 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1432–1440 рр.), сын вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Кей­с­ту­та и Биру­ты, брат Вито­вта. Два фак­ти свід­чать на користь того, що Зиг­мунт був стар­шим за Товтиві­ла і наступ­ним за Віто­втом сином Кей­с­ту­та: у 1384 р. він був назва­ний спад­коєм­цем Віто­вта, а Ягай­ло, реко­мен­ду­ю­чи на литовсь­кий пре­стол, назвав його стар­шим бра­том. На ці оби­д­ва випад­ки звер­нув ува­гу Т.Василевський (2097, s.23–24). Запе­ре­чен­ня Я.Тенговського (2077, s.113–114) не вигля­да­ють достат­ньо пере­кон­ли­ви­ми: від­сут­ність печат­ки Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча на доку­мен­ті Віто­вта з 30.01.1384 р. зов­сім не озна­чає, що він ще був моло­дий і не мав печат­ки. Про­сто Зиг­мунт чи Товтивіл на той час не мали мож­ли­во­сті висту­па­ти гаран­та­ми Віто­вта, перш за все не маю­чи влас­них уділів. Крім того на той час Зиг­мунт міг ще не пере­бу­ва­ти на тери­торії Орде­ну. Доречі опис печа­ток, при­ві­ше­них до доку­мен­ту (1830, s.716), досить непев­ний. Так дру­ць­ко­му кня­зеві Льву при­пи­са­на «пого­ня», тоді як жоден з відо­мих гер­бів дру­ць­ких князів її навіть від­да­ле­но не нага­дує: їх «ліх­тарі» мож­на скорі­ше при­лі­пи­ти до «колюм­ни», хоча вони, напев­но, похо­дять від «три­зу­ба».

18 січ­ня 1401 р. «Олек­сандр інак­ше Віто­вт Божою милістю князь Литовсь­кий і т. д.» видав акт, в яко­му ого­ло­шу­вав, що піс­ля його смер­ті ВКЛ має повер­ну­ти­ся до коро­ля й коро­ни Польсь­кої, але за винят­ком пев­них земель, які спе­ціаль­но для сво­го бра­та Жиґи­мон­та «піс­ля смер­ті нашої при­зна­чає­мо (post decessum nostrum deputamus)». Таки­ми володін­ня­ми Жиґи­мон­та в доку­мен­ті названі: поло­ви­на Ново­грод­ка-Литовсь­ко­го (отчи­на Кей­с­ту­то­ви­чів), «також замок іме­нем Гомій (item castro, cui nomen Hoymi)», сусід­ня «міс­цевість Річи­ця (loco dicto Ryczhicza)», у Пінсь­ко­му Поліс­сі «окру­га зва­на Кле­цьк а також окру­га зва­на Вода (districtu dicto Clyczisk atque districtu dicto Woda)», двір у литовсь­ких Гера­ньо­нах 11. Слід гада­ти, Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич реаль­но отри­мав ці володін­ня невдо­взі піс­ля того, як десь вліт­ку 1398 р. повер­нув­ся на бать­ків­щи­ну з Прус­сії (куди він емі­гру­вав з ВКЛ ще в 1390 р., а з 1392 р. утри­му­вав­ся хре­сто­нос­ця­ми в яко­сті заруч­ни­ка) 12. Адже досить важ­ко уяви­ти, щоб рід­ний брат вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го, ціл­ком пов­но­літ­ній чоло­вік, був без­зе­мель­ним кня­зем (при наяв­но­сті у дер­жаві чис­лен­них уділь­них князівств), який мав чека­ти на влас­ний уділ аж до смер­ті Віто­вта. Остан­ній у акті 1401 р., скорі­ше за все, лише забез­пе­чу­вав Жиґи­мон­ту збе­ре­жен­ня його володінь також і піс­ля своєї смер­ті – коли основ­на тери­торія ВКЛ повин­на була відій­ти до Польсь­ко­го королів­ства 13. Але піз­ні­ше склад уді­лу Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча був змі­не­ний: у 1422 р. він упер­ше титу­луєть­ся кня­зем Ста­ро­дубсь­ким. До 1406 р. включ­но Ста­ро­дуб нале­жав Олек­сан­дру Пат­ри­кієви­чу, а про­тя­гом 1406–1408 рр. – Швит­риґай­лу. Отже, Жиґи­монт отри­мав Ста­ро­дуб між 1408 і 1422 рр. В історіо­гра­фії пере­ва­жає логіч­на дум­ка, що це ста­ло­ся ще в 1408 р. При цьо­му вар­то зазна­чи­ти, що у пом’яннику князів Чер­ні­гівсь­ких зга­да­но «Кн(з): Фєо­до­ра Алек­сан­дро­ви­ча, Староду(б)ско(го)» 14.

У 1409–1411 рр. брат Віто­вта взяв участь у «Вели­кій вій­ні» Поль­щі та ВКЛ з Тев­тонсь­ким орде­ном. Уже восе­ни 1409 р. Віто­вт, ніби­то не зна­ю­чи про перемир’я Вла­ди­сла­ва-Яґай­ла з орде­ном, вислав «рід­но­го бра­та (germanum) сво­го кня­зя Сиґіз­мун­да з Литов­ців достат­нім чис­лом війсь­ка потаєм­но до земель Прус­сь­ких». Ті спа­ли­ли та погра­бу­ва­ли бага­то сіл, а також три містеч­ка у Жмуді15. 21 жовтня 1410 р. орденсь­кий уряд­ник пові­дом­ляв, що князь Жиґи­монт ще й досі не повер­нув­ся до Лит­ви (на від­мі­ну від Віто­вта), і литов­ці навіть не зна­ють, чи він живий, чи заги­нув16. Однак нічо­го серй­оз­но­го з бра­том Віто­вта не ста­ло­ся: 1 люто­го 1411 р. він пере­бу­вав у Торуні, де печат­ка «Sigismundi germani ffratris (рід­но­го бра­та) ducis Wytawdi» засвід­чи­ла під­сум­ко­вий мир­ний дого­вір з Тев­тонсь­ким орде­ном17. У Грюн­вальдсь­кій битві 15 лип­ня 1410 р. Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич, оче­вид­но, участі не брав. При­найм­ні, Длу­гош, наво­дя­чи деталь­ний опис цієї бит­ви, серед князів-учас­ни­ків Віто­вто­во­го бра­та не зга­дує. Але у того ж авто­ра при переліку хоругв ВКЛ, які били­ся під Грюн­валь­дом, назва­на «Ста­ро­дубсь­ка (Starodubensis)»18. При­чо­му це єди­на в переліку хоруг­ва, яка похо­ди­ла із Сіверсь­кої зем­лі (при від­сут­но­сті Чер­ні­гівсь­кої, Нов­го­род-Сіверсь­кої т. д.). Най­ло­гіч­ні­шим пояс­нен­ням буде те, що Ста­ро­дубсь­ку хоругву-під­розділ при­вів до Прус­сії брат Віто­вта Жиґи­монт, уже тоді князь Ста­ро­дубсь­кий, хоча осо­би­сто він з неві­до­мих при­чин участі у голов­ній битві «Вели­кої вій­ни» і не взяв.

Отже, скорі­ше за все, Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич отри­мав Ста­ро­дуб невдо­взі піс­ля закін­чен­ня литовсь­ко-мос­ковсь­ко­го кон­флік­ту у верес­ні 1408 р., навряд чи піз­ні­ше 1409 р. Таке надан­ня з боку Віто­вта видаєть­ся ціл­ком логіч­ним: його рід­ний брат май­же іде­аль­но під­хо­див для того, щоб забез­пе­чи­ти міц­ність литовсь­кої вла­ди у бун­тів­ливій Сівер­щині. Тим біль­ше, що Жиґи­монт уже володів Гомієм, сусід­нім зі Ста­ро­ду­бом. За ціл­ком віро­гід­ною гіпо­те­зою С.-М. Кучиньсь­ко­го, до скла­ду Ста­ро­дубсь­ко­го уді­лу Кей­с­ту­то­ви­ча вхо­див також і Брянськ. Зокре­ма, до Жиґи­мон­та Брянськ разом зі Ста­ро­ду­бом нале­жав Швит­риґай­лу. А піс­ля Жиґи­мон­та оби­д­ва міста дея­кий час визна­ва­ли вла­ду його сина Михай­луш­ка. «У непев­ній щодо віро­гід­но­сті змісту зга­дці літо­пи­су Бихов­ця хронікар, мов­ля­чи про зем­лі, котрі дав Кази­мир Михай­лу Жиґи­мон­то­ви­чу, рахує разом: Брянськ і Ста­ро­дуб. Поми­на­ю­чи ту спра­ву, чи факт той мав істот­но міс­це (насправ­ді – ні, див. ниж­че. – С. К.), ствер­ди­ти муси­мо, що для того про ті м. ін. міста хронікар писав, тому що ста­но­ви­ли вони, за його пере­ко­нан­ням, отчи­ну Михай­ла». Наре­шті, у сере­дині XV ст. Кази­мир Яґел­лон нада­вав Брянськ і Ста­ро­дуб втіка­чам з Моск­ви – кня­зям Васи­лю Яро­сла­ви­чу та Іва­ну Андрій­о­ви­чу Можайсь­ко­му (дода­мо, що в обох випад­ках – разом з Гомієм, який рані­ше також нале­жав Жиґи­мон­ту.). «Бачи­мо отже, що злу­ченість Брянсь­ка зі Ста­ро­ду­бом не при­пи­ня­ла­ся»19.

Тро­хи ниж­че С.-М. Кучиньсь­кий, ще раз кон­ста­ту­вав­ши, що піс­ля втечі Швит­риґай­ла до Моск­ви (1408 р.) «Ста­ро­дуб і Брянськ, злу­чені з Гоме­лем, Чечерсь­ком (помил­ка) і Річи­цею, обій­няв Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич, брат Віто­вта», додав для обґрун­ту­ван­ня цієї тези ще один аргу­мент. У 1428 р. (потріб­но 1427 – див. ниж­че), коли Жиґи­монт прий­мав у себе Віто­вта, «то пода­ру­вав бра­ту, крім інших дарів, 210 коней, а Швит­риґай­ло, князь чер­ні­гівсь­кий, сіверсь­кий, труб­чевсь­кий тіль­ки 90 коней20.

У доку­мен­тах 1420‑х рр. Швит­риґай­ло звав­ся кня­зем Чер­ні­гівсь­ким, а в одно­му акті наве­де­но його пов­ний титул – «князь Литовсь­кий і земель Чер­ні­го­ва, Сіве­ра і Тру­бе­ць­ка пан і т. д.»; Брянськ тут, як бачи­мо, від­сут­ній. Ще С.-М. Кучиньсь­кий спра­вед­ли­во зазна­чав: «Брянськ, що пов’язував захід­ні зем­лі чер­ні­гівсь­ко-сіверсь­кі з Вер­ховш­чиз­ною (Верх­нім Пооч­чям. – С. К.) і був пунк­том обо­рон­ним знач­ної ваги, не міг бути в руках Швитриґайла»107. Зали­шаєть­ся тіль­ки одне питан­ня: якщо Жиґи­мон­ту нале­жа­ли і Ста­ро­дуб, і Брянськ, то чому він обрав своєю сто­ли­цею пер­ше з цих міст, від­по­від­но титу­лу­ю­чись кня­зем Ста­ро­дубсь­ким? Але це питан­ня від­па­дає саме собою, якщо при­га­да­ти, в яко­му стані зна­хо­ди­вся Брянськ напри­кін­ці 1408 р.: у лип­ні того року там­теш­ній замок спа­лив Швит­риґай­ло, а у жовтні «взя­ша Бря­не­скь» ще й тата­ри (див. попе­ред­ній під­розділ). Таким чином, володін­ня, отри­мані Жиґи­мон­том на Сівер­щині у 1409/10 р., були досить знач­ни­ми. Судя­чи з усьо­го, вза­мін за них бра­ту Віто­вта дове­ло­ся від­мо­ви­ти­ся від основ­ної части­ни володінь, забез­пе­че­них йому в уній­но­му акті 1401 р. У пер­шу чер­гу, мова йде про поло­ви­ну Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го: 1 квіт­ня 1428 р. Віто­вт запи­сав усе це місто з його повітом своїй дру­жині Юліані21. У старій історіо­гра­фії (А. Про­хас­ка, М. Гру­шевсь­кий, С.-М. Кучиньсь­кий) з Жиґи­мон­том Кей­с­ту­то­ви­чем ото­тож­ню­ва­ли «illustris principis domini Sygysmundi, Dei gracia ducis de Nowogrodek», який зга­дуєть­ся в акті 9 трав­ня 1412 р.22. Однак мова тут, напевне, йде про Жиґи­мон­та Кори­бу­то­ви­ча, який в акті від 24 берез­ня 1418 р. зве себе «Sigismundus Coributi Dei gracia dux Nouogrodiensis» 23, а на Кон­стан­ць­ко­му соборі 1414–1418 рр. фігу­рує як «Herzog Caribut, us Wissen-Russen (Білої Русі)», «Caributi, ducis Russia Alba», «Dux Karibud, Russiae Albae (Русі Білої)»: понят­тя «Білої Русі» тоді, як і зараз, вклю­ча­ло Нов­го­ро­док-Литовсь­кий. Поло­ви­на вка­за­но­го міста нале­жа­ла Дмит­ру-Кори­бу­ту Оль­ґер­до­ви­чу, а піс­ля його смер­ті у 1404/1405 р. – Жиґи­мон­ту Кори­бу­то­ви­чу, до кон­фіска­ції його володінь у 1424 р24. Бла­зень-шпи­гун Генне, автор листа 1427 р., зафік­су­вав фак­ти зустрічі Віто­вта з його роди­ча­ми – спо­чат­ку Жиґи­мон­том (у Ста­ро­дубі), а потім Швит­риґай­лом (у Труб­чевсь­ку або Чер­ні­го­ві). Якщо вели­кий князь від Швит­риґай­ла і пої­хав на Брянськ, при­на­леж­ний Жиґи­мон­ту, то Генне зов­сім не обов’язково було вка­зу­ва­ти на цей остан­ній факт: Жиґи­монт рані­ше вже зустрі­чав Віто­вта у своїй сто­ли­ці (Ста­ро­дубі) і йому ні до чого було повто­рю­ва­ти прий­ом ще й у Брянсь­ку – а лише фак­ти таких зустрі­чей, що супро­вод­жу­ва­ли­ся щед­ри­ми пода­рун­ка­ми і ціка­ви­ли Генне. Гомій і сусід­нья Річи­ця, скла­да­ю­чи один тери­торіаль­ний ком­плекс із Ста­ро­ду­бом і Брянсь­ком, скорі­ше за все, були зали­шені у володін­ні Жиґи­мон­та. Вище вже йшло­ся про тери­торіаль­ну спо­лу­ченість вка­за­них трьох міст у скла­ді одно­го князів­ства, надій­но зафік­со­ва­ну за часів Кази­ми­ра Яґел­ло­на; оче­вид­но, скла­ла­ся ця спо­лу­ченість саме в період уділь­но­го прав­лін­ня Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча (1409/1410–1432).

За жит­тя Віто­вта його молод­ший брат, як свід­чить Длу­гош, пере­бу­вав прак­тич­но у безвіс­но­сті (obscure se in vita Withaudi gerens)25. Крім «Вели­кої вій­ни», він брав якусь участь і в наступ­ній вій­ні з Тев­тонсь­ким орде­ном 1422 р.: «Sigismu(n)dus dux Starodubensis» засвід­чив під­сум­ко­вий акт Мель­ненсь­ко­го миру від 27 верес­ня – дру­гим з литовсь­ко-русь­ких князів піс­ля Боле­сла­ва-Швит­риґай­ла Чер­ні­гівсь­ко­го. Печат­ка Жиґи­мон­та з чер­во­но­го вос­ку містить зоб­ра­жен­ня литовсь­кої «Погоні», дов­ко­ла яко­го русь­кий напис: «Пєчать кня(зя) Жик­ги­ман­та»26. Під час подо­ро­жі Віто­вта до «дале­ких русь­ких земель» ВКЛ, у лип­ні 1427 р., коли вели­кий князь при­був до володінь кня­зя Жиґи­мон­та, той спо­чат­ку пода­ру­вав йому 10 коней, «а коли прий­няв його в зам­ку, доста­вив 200 коней, а крім того під­ніс у дар доро­гі хут­ра, соболі і бага­то татарсь­ких монет (tatersche dangen)»27. У серп­ні 1428 р. князь «Sigismundus Starodubensis» брав участь у вда­ло­му поході Віто­вта на Вели­кий Нов­го­род28. У серп­ні 1430 р. Жиґи­монт разом із Швит­риґай­лом та інши­ми кня­зя­ми мав уро­чи­сто зустрі­ча­ти вели­ко­го магіст­ра, коли той їхав на запла­но­ва­ну коро­на­цію Віто­вта до Віль­ни29.

Піс­ля смер­ті Віто­вта його рід­ний брат, наскіль­ки нам відо­мо, жод­них пре­тен­зій на віленсь­кий пре­стол не заявив, визнав­ши вла­ду ново­го вели­ко­го кня­зя Швит­риґай­ла Оль­ґер­до­ви­ча. 19 черв­ня 1431 р. Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич був одним з князів, які разом із Швит­риґай­лом укла­ли Христ­ме­мельсь­кий дого­вір ВКЛ з Тев­тонсь­ким орде­ном30. Серед цих князів Кей­с­ту­то­вич назва­ний на дру­го­му міс­ці, посту­па­ю­чись лише Семе­ну Оль­ґер­до­ви­чу – стар­шо­му бра­ту Швит­риґай­ла (кот­рий не мав пра­ва на вели­ко­кня­жий пре­стол через своє пра­во­славне віро­спо­ві­дан­ня). Тро­хи зго­дом Жиґи­монт узяв участь у т. зв. Луць­кій вій­ні Швит­риґай­ла з Польщею. Вона завер­ши­ла­ся перемир’ям, укла­де­ним у Чор­то­рийсь­ку 1 верес­ня 1431 р.; пер­шим серед князів, які засвід­чи­ли цей акт зі сто­ро­ни Швит­риґай­ла, був Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич31. Однак уже в наступ­но­му році серед знаті ВКЛ виник­ла змо­ва про­ти Оль­ґер­до­ви­ча, що мала на меті поса­ди­ти на пре­стол кня­зя Жиґи­мон­та Ста­ро­дубсь­ко­го, рід­но­го бра­та покій­но­го Віто­вта. Її таєм­но під­т­ри­мав і король Вла­ди­слав-Яґай­ло, посол яко­го в лип­ні 1432 р. закли­кав литовсь­ких змов­ни­ків до кон­крет­них дій32. У ніч з 31 серп­ня на 1 верес­ня зако­лот­ни­ки на чолі з самим Жиґи­мон­том біля с. Ошмя­на напа­ли на Швит­риґай­ла, яко­му лед­ве вда­ло­ся вря­ту­ва­ти­ся вте­чею33.

Таким чином Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич став вели­ким кня­зем Литовсь­ким. Але біль­шість русь­ких земель ВКЛ збе­рег­ли вір­ність Швит­риґай­лу, в т. ч. і вся Сівер­щи­на, вклю­ча­ю­чи колиш­ній уділ Жиґи­мон­та – Ста­ро­дуб, Брянськ і Гомій. Роз­по­ча­ла­ся шести­річ­на гро­ма­дянсь­ка вій­на, у ході якої Жиґи­мон­ту на межі 1435/1436 рр. вда­ло­ся захо­пи­ти Ста­ро­дуб, але дуже нена­дов­го. Оста­точ­но ж він пере­міг Швит­риґай­ла лише у 1438 р., коли і поши­рив свою вла­ду на Сівер­щи­ну (див. попе­ред­ній під­розділ). Однак «пов­но­цін­ним» вели­ким кня­зем Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич про­був усьо­го пів­то­ра року: 20 берез­ня 1440 р. він був уби­тий влас­ни­ми під­да­ни­ми вна­слі­док змо­ви, органі­зо­ва­ної кня­зя­ми Олек­сан­дром та Іва­ном Чор­то­рийсь­ки­ми34.

Прий­шов до вла­ди, ски­нув­ши з пре­сто­лу вел. кн. литов. Свид­ри­гай­ла, у бороть­бі з яким прой­шло май­же все його кня­зю­ван­ня; пере­лом у цьо­му про­ти­сто­ян­ні позна­чи­вся піс­ля пораз­ки Свид­ри­гай­ло­вих військ у битві під Віль­ко­ми­ром (нині м. Укмер­ге, Лит­ва; вере­сень 1435). 1432 С. від­сту­пив Поль­щі Поділ­ля і тери­торії на волин. порубі­ж­жі; піс­ля його смер­ті вся Волинь мала відій­ти до Коро­ни Польсь­кої. При­віле­я­ми С. 1432 і 1434 на рус. князів та бояр були поши­рені пра­ва, яки­ми кори­сту­ва­ла­ся литов. знать; втім, вва­жаєть­ся, що він обсто­ю­вав, гол. чин., інте­ре­си дріб­ної шляхти.

Во вре­мя борь­бы за власть меж­ду Вито­втом и Ягай­лом Зиг­мунт был пле­нён послед­ним (1382–1384). В 1384 в Кёнигсбер­ге вме­сте с Вито­втом заклю­чил дого­вор с Тев­тон­ским орде­ном про­тив Ягай­ла, но в 1386 при­сяг­нул ему. В 1389 был послан Вито­втом в Прус­сию для пере­го­во­ров о сов­мест­ном с орде­ном выступ­ле­ния про­тив Ягай­ла. К 1398 был залож­ни­ком у вели­ко­го маги­стра в Мари­ен­бур­ге. После воз­вра­ще­ния полу­чил от Вито­вта Ста­ро­дуб­ское княжество.

Зиг­мунт при­ни­мал уча­стие в пере­го­во­рах и заклю­че­нии согла­ше­ний с Тев­тон­ским орде­ном в 1398, 1411, 1422 и 1431 годах, унии с Поль­шей. Участ­во­вал в бит­ве на Вор­ск­ле в 1399 и Грюн­вальд­ской бит­ве 15.07.1410. При прав­ле­нии Вито­вта не имел поли­ти­че­ско­го вли­я­ния, но под­дер­жи­вал брата.

После смер­ти Вито­вта и избра­ния вели­ким кня­зем Свид­ри­гай­ло в 1432 Зиг­мунт с помо­щью поля­ков в бит­ве под Ошмя­на­ми нанёс пора­же­ние вой­ску сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та, но Свид­ри­гай­ло смог бежать в Полоцк. При под­держ­ке поля­ков Зиг­мунт был избран вели­ким кня­зем; его власть при­зна­ли Виль­на, Тро­ки, Ков­но, Жемай­тия, Грод­но, Минск, Ново­гру­док, силой был под­чи­нён Брест. Остав­ши­е­ся зем­ли оста­лись вер­ны Свид­ри­гай­ло, кото­рый закре­пил­ся в Витебске.

Меж­ду Свид­ри­гай­лом и Зиг­мун­том нача­лась меж­до­усоб­ная борь­ба. Что­бы при­влечь на свою сто­ро­ну фео­да­лов из анти­поль­ской пар­тии, Зиг­мунт рас­ши­рил все пра­ва, дан­ные фео­да­лам при­няв­шим като­ли­че­ство, на всех фео­да­лов вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го неза­ви­си­мо от их веро­ис­по­ве­да­ния. Но зна­чи­тель­ная часть бояр всё рав­но не под­дер­жи­ва­ла Зиг­мун­та, посколь­ку он вёл поли­ти­ку на под­чи­не­ние вели­ко­го кня­же­ства Поль­ше. Свид­ри­гай­ло потер­пел тяжё­лое пора­же­ние в бит­ве под Виль­ко­ми­ром (1435), и в 1437 Зиг­мунт стал еди­но­власт­ным вели­ким князем.

Зиг­мунт был слиш­ком подо­зри­тель­ным, веро­ят­но зная, что анти­поль­ская пар­тия всё рав­но изоби­лу­ет сто­рон­ни­ка­ми, пото­му всё вре­мя искал заго­вор­щи­ков, даже мни­мых, жесто­ко нака­зы­вал их, кон­фис­ко­вы­вал поме­стья, выно­сил смерт­ные при­го­во­ры. От это­го даже пошли слу­хи, что он жела­ет истре­бить всех кня­зей и бояр. Про­тив его был орга­ни­зо­ван заго­вор кня­зей Ива­на и Алек­сандра Чарто­рый­ских, вилен­ско­го вое­во­ды Дов­гер­да и троц­ко­го вое­во­ды Лялю­ша — все чет­ве­ро като­ли­ки, кото­рые при­над­ле­жа­ли к анти­поль­ской пар­тии и были свя­за­ны со Свид­ри­гай­лом. В ито­ге заго­во­ра 20.03.1440 Зиг­мунт был убит в Трок­ском зам­ке від руки шлях­ти­ча-кия­ни­на Скобейка.

Пер­шою його дру­жи­ною була доч­ка кня­зя Андрія Один­це­ви­ча. Вдру­ге він одру­жи­вся у 1418 р. Ім’я і поход­жен­ня його дру­гої дру­жи­ни незнане.

8/1. ТОВТИВІЛ-КОНРАД КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († 09.1390)

Князь ново­грудсь­кий (1362–1390 рр., з перервами?).

У 1382 р. втік у Мазо­вію, де прий­няв хре­щен­ня під іме­нем Конра­да (276, t.2, p.720). У пера­пiс­цы Ягай­лы з Орд­энам кан­ца 1382 — сама­га пачат­ку 1383 гг. раз­мо­ва вяла­ся аб прось­бе вяр­тан­ня вот­чы­ны Вiта­у­ту i Тау­цiвi­лу.35 Ян з Чарн­ко­ва пад 1382 г. (перад паве­дам­лен­нем ад 10.11.1382 г.) пiша толъ­кi пра двух сыноу («duobus filiis») Кей­с­ту­та, збег­лых да маза­вец­кiх кня­зёу, назы­ва­ю­чы Вiта­у­та, якi пры­няу хрост пад iмем Конра­да («Cunmdus»)1125 , яуна пераб­лы­та­у­шы яго з Тау­цiвi­лам, бо 21.10.1383 г.1126 Вiта­ут быу ахрыш­ча­ны у тэу­тон­скiм Тапiёве1127 (сучас­ны Гвард­зейск Калiнiн­град­скай воб­лас­цi Pacii) пад iмем Вiганд («Wygando, Кinstudti filio»1128, «Wigand ... herczoge czu Tracken»1129; гл. так­са­ма сло­вы вялiка­га магiст­ра Конра­да Цолъ­не­ра пра гэта 14.06.1384 г. ( «nomenque Wygandi dedimus») i паве­дам­ленне кры­жа­коу пачат­ку XV (Witoudus ... nominabatur Wigandus)1130). Пра памыл­ку Яна з Чарн­ко­ва свед­чъщъ i лiст Папе Конра­да Цолъ­не­ра ад 10.08.1388 г., у якiм сярод iншых зга­д­ва­юц­ца лiто­ускiя князi Вiта­ут i яго брат Конрад («Witoldus et Coт-adus j,-ater eius Duces Littuanie»1131). Тау­цiвi­лу у Мазо­вii была надад­зе­на у вало­данне ней­кая цвяр­ды­ня («quoddam fortalitium») з некалъ­кi­мi вёскамi1132. 

1125 Кronika Jana z Cza­шkowa. // МРН. Т. 2. S. 720 11 26 Fгanciscani Thoп­шensis Anпales Pгнssici. // SRP. В. 3. S. 57–316. S. 127; Det­шar’s von Liibeck ChJonik. (her. Stгeblke Е.) // ScJipto1·es rer­шn Prнssicaг­шn. В. 3. (Нi1-scl1 Т., Тор­реп М, Stгehlke Е.). Leipzig, 1866. S. 57–237. S. 127 

1127 Die Chronik Wigands von Marburg // SRP. В. 2. S. 628; Wolff J. Rod Gedi­шina. S. 56; CEV. S. 997 1128 CESDQ. Т. 1. S. 1 11 29 CEV. S. 3 (№ XIII) 11 3 ° CEV. S. 5 (№ XV), 997 11 31 CDP. В. 4. S. 66; CDL S. 47; CEV S. 15 1132 Kтonika Jапа z Czarnkowa. // МРН. Т. 2. S. 720 

Заги­нув у верес­ні 1390 р. при обо­роні Віль­на (2112, s. 161). Спро­ба Я.Тенговського запе­ре­чи­ти цю вер­сію Ю.Вольфа, спи­ра­ю­чи­ся на хроніку Віган­да з Мар­бур­гу та Хроніку вели­ких магістрів, непе­ре­кон­ливі (2077, s. 115).

Не було змісту заби­ра­ти смер­тель­но пора­не­но­го Товтиві­ла з Віль­на, а тим біль­ше чини­ти пере­по­ни його похо­ван­ню у місь­кій кате­дрі. Так само лег­ко мог­ли поми­ли­ти­ся орденсь­кі писарі, визна­ча­ю­чи сту­пінь родин­них зв»язків Товтиві­ла, бо з жод­них дже­рел про існу­ван­ня Конра­да Вой­да­то­ви­ча нічо­го не відо­мо. Так само ми не бачи­мо під­став, щоби від­ки­да­ти відо­мо­сті Длу­го­ша, прий­няті Воль­фом, згід­но яких дру­жи­ною Товтиві­ла була Юліан­на, сест­ра Анни, дру­жи­ни Віто­вта (2112, s. 160), тоб­то доч­ка вели­ко­го смо­ленсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча. [Towtiwil-Konrad]

9/1. МІК­ЛОВ­СА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА, ПРАВ. МАРІЯ (* ...., † 30.10.1405)
Була черницею.

польск. Miklausė Marija, вели­кая кня­ги­ня Твер­ская, вто­рая жена (с 1374–1377 гг.) вели­ко­го кня­зя Твер­ско­го Ива­на Михай­ло­ви­ча, сест­ра вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Витовта
Отец — Кей­с­тут Геди­ми­но­вич, вели­кий князь Литов­ский (1381–1382 гг.). Мать — Биру­та, вели­кая кня­ги­ня Литов­ская, жена вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Кей­с­ту­та Гедиминовича

Год рож­де­ния Мик­лов­сы неиз­ве­стен. Она роди­лась в семье вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Кей­с­ту­та и его жены Биру­ты, одна­ко из-за отсут­ствия точ­ных дан­ных о коли­че­стве детей в семье невоз­мож­но опре­де­лить ее поло­же­ние сре­ди бра­тьев и сестер. Веро­ят­но, Мик­лов­са была одной из млад­ших детей.

Зимой 1377 г. (по дру­гим дан­ным – 1375 г.) [I, стб. 45–46; 2, c. 217; 4, c. 494] она была выда­на замуж за сына твер­ско­го кня­зя Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча, Ива­на. Шаг этот был про­дик­то­ван боль­ше поли­ти­че­ской обста­нов­кой, неже­ли лич­ным жела­ни­ем. В усло­ви­ях уча­стив­ших­ся столк­но­ве­ний меж­ду Моск­вой и Лит­вой брак твер­ско­го кня­жи­ча и литов­ской княж­ны скреп­лял союз Тве­ри и Лит­вы. А. В. Экзем­пляр­ский, ссы­ла­ясь на Нико­нов­скую лето­пись, опре­де­лял дан­ный брак, как резуль­тат уси­лий Миха­и­ла Алек­сан­дро­ви­ча, обер­нув­ших­ся, впро­чем, круп­ным поли­ти­че­ским про­сче­том [4, c. 494]. После смер­ти сопра­ви­те­ля Кей­с­ту­та вели­ко­го кня­зя Оль­гер­да в Лит­ве раз­го­ре­лась дли­тель­ная сму­та, в резуль­та­те кото­рой Кей­с­тут был заду­шен сто­рон­ни­ка­ми Ягай­ло [1, c. 174–176]. Поме­няв­ший­ся поли­ти­че­ский курс Лит­вы сов­пал с внут­рен­ни­ми про­бле­ма­ми Твер­ско­го кня­же­ства. Не желая вме­ша­тель­ства в дела Тве­ри со сто­ро­ны Моск­вы и стре­мясь огра­дить себя от при­тя­за­ний на твер­ской стол со сто­ро­ны Ива­на Все­во­ло­до­ви­ча Холм­ско­го, Иван Михай­ло­вич с женой зимой 1397/98 гг. совер­ша­ет демон­стра­тив­ную поезд­ку в Лит­ву, к Вито­вту [I, c. 160; II, стб. 457]. В том, что поезд­ка была имен­но демон­стра­тив­ной, не сомне­ва­ет­ся Э. Клюг [2, с. 229]. Он же отме­ча­ет, что на союз­ни­че­ские дого­во­рен­но­сти меж­ду Вито­втом и Ива­ном Михай­ло­ви­чем не в послед­нюю оче­редь повли­я­ло род­ство послед­не­го с Микловсой–Марией. Поли­ти­че­ская ситу­а­ция и вза­и­мо­от­но­ше­ния с Моск­вой, впро­чем, в оче­ред­ной раз успе­ли поме­нять­ся доволь­но быст­ро, и прак­ти­че­ски сра­зу после воз­вра­ще­ния сына и невест­ки из Лит­вы, Миха­ил Алек­сан­дро­вич уже не мог быть уве­рен в союз­ни­че­ских отно­ше­ни­ях с литов­ским кня­зем (подоб­нее об обще­по­ли­ти­че­ской ситу­а­ции и вза­и­мо­от­но­ше­ни­ях Тве­ри и Лит­вы см.: 2, с. 227–231).

В пра­во­сла­вии Мик­лов­са при­ня­ла имя Мария. Извест­но о тро­их детях, родив­ших­ся в ее бра­ке с Иваном.

Она умер­ла в Тве­ри в 1405 г., при­няв постриг под име­нем Мар­фа. Спу­стя год после ее смер­ти Иван Михай­ло­вич вновь при­сяг­нул на вер­ность Вито­вту [3]. Кня­ги­ня похо­ро­не­на в церк­ви свя­то­го Спа­са в Твери.

∞, кн. Иван Михайлович
Дети: Иван, Алек­сандр, вели­кий князь Твер­ской (май–октября 1425 г.), Юрий.

Источ­ни­ки:
I. ПСРЛ. Т. XI. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый Пат­ри­ар­шей или Нико­нов­ской лето­пи­сью (1362–1424). М., 2000.
II. ПСРЛ. Т. XV. Рогож­ский лето­пи­сец. Твер­ской сбор­ник. М., 2000.
Библиография:
1. Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 года. М., 2005.
2. Клюг Э. Кня­же­ство Твер­ское (1247–1485 гг.). Тверь, 1994.
3. Коняв­ская Е.Л. Твер­ские кня­ги­ни и их роль в семей­ной, обще­ствен­ной и хозяй­ствен­ной жиз­ни // Вест­ник ТвГу. Серия «Исто­рия». 2020, № 4 (56). С. 16–32.
4. Экзем­пляр­ский А.В. Вели­кие и удель­ные кня­зья север­ной Руси в татар­ский пери­од с 1238 г. по 1505 г.: био­гра­фи­че­ские очер­ки по пер­во­ис­точ­ни­кам и глав­ней­шим посо­би­ям. Т. 2. Вла­де­тель­ные кня­зья Вла­ди­мир­ских и Мос­ков­ских уде­лов и вели­кие и удель­ные вла­де­тель­ные кня­зья Суз­даль­ско-Ниже­го­род­ские, Твер­ские. Рязан­ские. СПб., 1891.

10/1. ДАНУ­ТА-АННА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА (* бл.1362 † 25.05.1448)

До 27.09.1376 р. вида­на за Яну­ша Земо­ви­то­ви­ча, кн. виш­го­родсь­ко­го, цеханівсь­ко­го, вісь­ко­го, вар­шавсь­ко­го і черсь­ко­го († 8.12.1429) (1739, tabl. 10).

11/1. АНДРІЙ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ ГОР­БА­ТИЙ († піс­ля 1390)

Через плу­та­ни­ну з Андрієм Оль­гер­до­ви­чем біль­шість дослід­ни­ків його зов­сім не зга­ду­ють (2097, s.25). Схо­же, що у 1386 р. три­мав Лукомсь­ке князів­ство, а у 1390 р. був посла­ний Віто­втом з Грод­на на пере­го­во­ри з Орде­ном (2069, s. 180). У Хроні­ці Бихов­ця серед синів Кей­с­ту­та зга­дуєть­ся Андрій Гор­ба­тий Поло­ць­кий, насправ­ді – син Оль­гер­да (ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 43).

12/1. ЮЛІАН­НА КЕЙСТУТІВНА [?]

Відо­мий литовсь­кий нобіль Монівід, воє­во­да і ста­ро­ста віленсь­кий, одру­жи­вся з Юліан­ною, яка згід­но інфор­ма­ції Длу­го­ша була вдо­вою кня­зя Нари­мун­та, який ніби-то заги­нув під Віль­но у 1390 р. (232, rs.10, s. 187). За Хронікою Бихов­ця її пер­шим мужем був Віди­мунт, дядь­ка Біру­ти (1816 с.64). Пер­ше невіро­гідне з огля­ду на дату смер­ті Нари­мун­та, дру­ге вза­галі пога­но в’я­жеть­ся з хро­но­ло­гією (хоча у при­роді трап­ля­ють­ся випад­ки, коли дядь­ко молод­ший за пле­мін­ни­цю). Тому Ю.Вольф вирі­шив, що пер­шим мужем Юліан­ни був Товтивіл (2112, s. 160), А.Прохазка запро­по­ну­вав Корі­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча (1968,s.30–32). А.Крупська, не зупи­ня­ю­чи­ся на про­бле­мі пер­шо­го мужа Юліан­ни, вва­жає одоч­кою Бута­ва-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча (1892А, s.658–659). Тіль­ки вер­сія Ю.Вольфа від­по­ві­дає іншим дже­ре­лам, які нази­ва­ють Моніві­да шури­ном Віто­вта: дру­жи­на Товтиві­ла — Юліан­на була сест­рою Анни, дру­жи­ни Віто­вта (одру­жив­шись з нею по смер­ті Товтиві­ла, Монівід також став шури­ном вели­ко­го кня­зя, що забез­пе­чи­ло його кар’є­ру). Я.Тенговський вва­жає Юліан­ну доч­кою Кей­с­ту­та, пер­шим мужем якої був Суде­мунт, також назва­ний шури­ном Віто­вта. Заги­бель Суде­мун­та він від­но­сить до 1394 р., а дру­гий шлюб — до періо­ду між кін­цем 1394 р. та 2.02.1395 р., коли поча­ла­ся стрім­ка кар’є­ра Моніві­да (2069, s. 177–178). Оби­дві вер­сії ціл­ком мож­ливі і не зале­жать від дис­кусії сто­сов­но дати смер­ті Товтиві­ла. Про­бле­ма існу­ван­ня Юліан­ни Кей­с­тутів­ни зали­шаєть­ся дискусійною.

13/1. РИН­ГАЛ­ЛА-ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 1433)

З Хроніки Мурініу­са відо­мо про наміри Віто­вта у 1390 р. вида­ти сест­ру зама­зо­ве­ць­ко­го кня­зя Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча († 1393 р.) (277, s.171–172). За О.Бальзером (1739, tabl. 10) та В.Двожачеком (1803,tabl.4) цей шлюб від­був­ся між 4.02 і кін­цем 06.1392 р. На тій під­ставі, що князь Генріх у 1391–1392 рр. був пло­ць­ким біску­пом, Я.Тенговський запе­ре­чує мож­ливість шлю­бу, від­ки­да­ю­чи цим пові­дом­лен­ня дже­рел (2069, s. 179). Це не зву­чить пере­кон­ли­во, у Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча був при­клад Конра­да І († 1273 р.), кня­зя гло­говсь­ко-битомсь­ко­го, який спо­чат­ку був проб­стом гло­говсь­ким, піз­ні­ше пас­савсь­ким біску­пом, а невдо­взі (про­тя­гом року) зай­няв пре­стол, одру­жи­вся і мав дітей. П’я­сти, як і Рюри­ко­ви­чі та Геди­мі­но­ви­чі, на пер­ше міс­це ста­ви­ли політи­ку. Вдру­ге Рин­гал­ла-Єли­за­ве­та вий­ш­ла за Олек­сандра, гос­по­да­ря Мол­до­ви († 1432/33 р.).

IV генерация от Гедимина.

14/4. ЮРІЙ ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ († піс­ля 1384)

Князь ново­грудсь­кий (? — піс­ля 1384 рр.). У доку­мен­ті від 30.01.1384 р. висту­пив пер­шим з литовсь­ких гаран­тів Віто­вта (225, N13, s.4). Помер до 1401 р. без нащад­ків, бо Ново­грудсь­ке князів­ство у цьо­му році було пере­да­но Зиг­мун­то­ві Кейстутовичу.

15/4. ОЛЕК­САНДР ВОЙДАТОВИЧ [?]

За Нар­бу­том — син Вой­да­та (1931, t.5, s.302; t.7, s. 112). У стар­шій літе­ра­турі нав­ко­ло цієї осо­би точи­ла­ся поле­міка: К.Несецький вва­жав Олек­сандра сином Вігун­та Кей­с­ту­то­ви­ча, яко­го не існу­ва­ло, К.Стадніцкий ото­тож­нив Вігун­та з Патергом.

16/4. ІВАН ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ < князі КРОШИНСЬКІ ?

Про його діяль­ність нічо­го не відо­мо. У XV ст. існу­ва­ло неве­ли­ке Кро­шенсь­ке князів­ство у скла­ді воло­стей Кро­шин, Тешинів, Сукролі­на, Охло­ве­ць, От’єзд, Зако­лон­ня, Вол­ста, Кли­пін, Наєз­ди­лов, Чар­па, Голо­вині. Цей уділ, напев­но, був виді­ле­ний ще у XIV ст. для най­мо­лод­шо­го з Вой­да­то­ви­чів і зали­ши­вся за його нащад­ка­ми. Князь Роман Кро­шинсь­кий, напев­но, син Іва­на Вой­да­то­ви­ча, запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му (поз.243) та Супральсь­ко­му (поз.37) сино­ди­ках. Князі Роман, Пет­ро, Флор і Суран Кро­шинсь­кі впи­сані у сино­дик мона­сти­ря св. Трій­ці у Віль­ні (пер­ша поло­ви­на XV ст.). їх сучас­ник Семен Кро­шинсь­кий, схо­же, запи­са­ний у Любе­ць­ко­му пом’я­ни­ку (поз.90). У Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку запи­са­но ще 9 Кро­шинсь­ких (поз.38–46), У Києво-Печерсь­ко­му є кіль­ка записів сім’ї Кро­шинсь­ких (поз.215–216, 244–249, 251 ‑252), запи­сані вони і у Холмсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.9). З огля­ду на ці запи­си родо­від князів Кро­шинсь­ких, при­ве­де­ний у Ю.Вольфа (2112, s. 190–193) вигля­дає непов­ним, особ­ли­во у верх­ній частині. Хто із запи­са­них бра­ти, а хто сини Рома­на Іва­но­ви­ча вста­но­ви­ти немож­ли­во. Діяль­ність кня­зя Іва­на Рома­но­ви­ча, одно­го з синів Рома­на, Ю.Вольф від­но­сить до 1446–1450 рр. Але чи були всі наступ­ні Кро­шинсь­кі його нащад­ка­ми? Чиї вну­ки Костян­тин (зга­да­ний у 1482–1513 рр.), Іван (діяль­ність від­но­сить­ся до 1488–1525 рр., у 1494 р. був у скла­ді посоль­ства, яке їзди­ло у Моск­ву за Оле­ною Іванів­ною) та Тимо­фій (зга­дуєть­ся у 1498–1540 рр.), від яких пішли три гіл­ки Кро­шинсь­ких, не мож­на ска­за­ти з впев­неністю. З дру­гої поло­ви­ни XVI ст. князі Кро­шинсь­кі ста­ли като­ли­ка­ми (257, s. 145). Най­стар­ша гіл­ка вигас­ла до 1568 р.,середня-до-1579 р., молод­ша — піс­ля 1683 р.

17/5. ВОЙ­ДАТ-ЯН ГЕНРІ­ХО­ВИЧ (* бл.1365 † піс­ля 1381)

У 1381 р., маю­чи тро­хи біль­ше 16 років втік з Лит­ви в Орден, звід­ки був пере­прав­ле­ний до дво­ру кай­зе­ра, де тоді пере­бу­вав його бать­ко. Даль­ша доля неві­до­ма. Ю.Вольф помил­ко­во отож­нив його з Юрієм Вой­да­то­ви­ча 36. Мож­ли­во прий­няв духов­ний сан під іме­нем Яна.

Сын кня­зя Буто­вта вос­пи­ты­вал­ся при дво­ре сво­е­го деда вели­ко­го кня­зя Кей­с­ту­та Геди­ми­но­ви­ча. В 1381 г. Вой­дат Буто­вто­вич († 1402) так­же выехал из Лит­вы и ока­зал­ся во вла­де­ни­ях Тев­тон­ско­го Орде­на. В Инстер­бур­ге (совр. Чер­ня­ховск Кали­нин­град­ской обл.) князь заявил, что хотел бы попасть в Пра­гу. Здесь он пла­ни­ро­вал при­нять кре­ще­ние. Вла­сти Тев­тон­ско­го Орде­на помог­ли беглецу.
В Пра­ге про­изо­шло вос­со­еди­не­ние отца и сына. Князь Вой­дат кре­стил­ся под име­нем Яна и стал сту­ден­том Праж­ско­го уни­вер­си­те­та. После кре­ще­ния Лит­вы Ян Буто­вто­вич пере­ехал из Пра­ги в Малую Поль­шу и стал жить при дво­ре коро­ля Вла­ди­сла­ва IV Ягай­ло. В 1389 г. этот пле­мян­ник Вито­вта занял в Кра­ко­ве долж­ность кусто­ша.37 Впер­вые в новом каче­стве Ян Буто­вто­вич фигу­ри­ру­ет в собы­ти­ях, дати­ро­ван­ных 2.II.1390 г. Князь был пре­ем­ни­ком кусто­ша и кано­ни­ка Кра­ков­ской кафед­ры и коро­лев­ско­го нота­рия Свя­то­сла­ва, кото­рый скон­чал­ся 25.I.1388 г. Иссле­до­ва­те­ли пола­га­ют, что Ян стал испол­нять долж­ность кусто­ша до 4.IV.1389 г. 38.

18/6. СОФІЯ ВІТО­ВТІВ­НА († 15.06.1453)

9.01.1391 р. вида­на за Васи­ля Дмит­ро­ви­ча, вел. кн. воло­ди­мирсь­ко­го і мос­ковсь­ко­го († 7.02.1425 р.)

20/7. МИХАЙ­ЛО-БОЛЕ­СЛАВ ЗИГ­МУН­ТО­ВИЧ (* до 1406 † до 10.02.1452)

Князь ста­ро­дубсь­кий (1432–1445 рр.). Тала­но­ви­тий пол­ко­во­де­ць. Пере­мо­г­ою біля Віль­ко­міра­на р.Святій (29–30.08.1435 р.) забез­пе­чив бать­ко­ві вели­кок­нязівсь­кий пре­стол. Втра­тив­ши надії на успад­ку­ван­ня цьо­го пре­сто­лу емі­гру­вав в Москву.

Т. зв. Хроніка Бихов­ця (Третій літо­пис­ний звід ВКЛ, укла­де­ний у 1520‑х рр.) містить наступне опо­ві­дан­ня, що за сми­слом має від­но­си­ти­ся до 1443 р. Вели­кий князь Кази­мир Яґел­лон «вызвал к собі з Мазовш Міхай­луш­ка Жыгі­мон­то­ви­ча, жалу­ю­чы єго яко бра­та своє­го стры­єч­но­го, и дал єму отчыз­ну єго, вдєл отца Жыгі­мон­та, што отєц єго міл, дєл от бра­тиі своєє, напєрвєй Бєл­ско, Бранск, Сураж, Клєчєск, Кой­да­нов, Бранск, Ста­ро­дуб; чєсто­вав­шы єго, одпу­стил на тыє горо­ды. И будучы єму в Клєц­ку и жалость собє роз­мыш­лит (…)». Далі опи­суєть­ся спро­ба вби­вства Кази­ми­ра, яке Михай­луш­ко дору­чив здійс­ни­ти кня­зям Воло­жинсь­ким. Ті хоті­ли вби­ти вели­ко­го кня­зя в Меречі під час полю­ван­ня, але моло­до­го Кази­ми­ра вря­ту­вав його мар­ша­лок двор­ний, Андруш­ко Ґаштол­то­вич. Бать­ко Андруш­ка, воє­во­да Тро­ць­кий Ян Ґаштолт, від­пра­вив за зло­чин­ця­ми пого­ню, яка і схо­пи­ла князів Воло­жинсь­ких, усіх п’ятьох братів; зго­дом їх було стра­че­но в Тро­ках. У цей час від­бу­ли­ся змі­ни на голов­них уря­дах ВКЛ: Ґаштолт був при­зна­че­ний воє­во­дою Віленсь­ким, а Тро­ць­ким – Іван Мон­від. Михай­луш­ко Жиґи­мон­то­вич, дові­дав­шись про аре­шт і стра­ту Воло­жинсь­ких пере­ля­кав­ся і «встрє­мі­ся на бєг в дал­ній свой город, ко Бран­ску. И будучи єму в Бран­ску, и собрал вой­ско нєма­ло, и с помо­чию мос­ков­скою, и єхав­шы зася­дет город Кієв. И князь велікі Казі­мір, собрав­шы сілы свои літов­скии, и посы­лаєть вборздє дядю своє­го Іва­на Гаштол­та; он жє там єхав­шы и город Кієв и Бра­неск от(и)мєть к Вєліко­му княст­ву» 39.

Реаль­на біо­гра­фія Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча досить доб­ре задо­ку­мен­то­ва­на сучас­ни­ми дже­ре­ла­ми 40. З них ціл­ком ясно, що піс­ля виїз­ду Михай­луш­ка за кор­дон у 1440 р. він ніко­ли не мири­вся з Кази­ми­ром Яґел­ло­ном і нія­ко­го уді­лу в межах ВКЛ отри­ма­ти не міг. Уже через це роз­по­відь про замах на жит­тя Кази­ми­ра слід визна­ти вигад­кою. Така резо­нанс­на подія, якби вона мала міс­це в дійс­но­сті, не мог­ла зали­ши­ти­ся поза ува­гою сучас­ни­ків (особ­ли­во інфор­ма­торів Тев­тонсь­ко­го орде­ну). До того ж нія­ких князів Воло­жинсь­ких, та ще й відра­зу п’ятьох братів, реаль­но ніко­ли не існувало.

Хроніка Бихов­ця пред­став­ляє собою твір 1‑ї поло­ви­ни 1520‑х рр., замов­ни­ком і «сус­піль­но-політич­ним ідео­ло­гом» яко­го був Аль­брехт Ґашто­вт (Ґаштольт) – най­мо­гут­ні­ший литовсь­кий пан, воє­во­да Віленсь­кий і канц­лер ВКЛ 41. Про­тя­гом усієї Хроніки Бихов­ця під­креслю­ють­ся особ­ливі заслу­ги роди­ни Ґашто­втів перед ВКЛ, особ­ли­во Яна Ґашто­вта (діда Аль­брех­та) – перед Кази­ми­ром Яґел­ло­ном. Звід­си є оче­вид­ним і мотив вигад­ки опо­ві­дан­ня про зако­лот Михай­луш­ка: читач хроніки мав зро­зу­міти, що дина­стія Яґел­лонів самим своїм існу­ван­ням зав­дя­чує не кому іншо­му, як Ґашто­втам. (До речі, Аль­брехт Ґашто­вт у «Меморіалі» 1525 р. без зай­вої скром­но­сті писав, що саме він у 1508 р. не дав захо­пи­ти ВКЛ кня­зю Михай­лу Глинсь­ко­му: «цей меморіал – пане­гірик само­му Аль­брех­ту Ґашто­вту, і з точ­ки зору історії Ґашто­втів, справж­нє про­до­в­жен­ня Хроніки Бихов­ця. Як у Хроні­ці Бихов­ця Ян Ґашто­вт пока­за­ний рятів­ни­ком Кази­ми­ра Яґел­лон­чи­ка, так у меморіалі Аль­брехт Ґашто­вт воз­ве­ли­чуєть­ся як рятів­ник Литовсь­кої дер­жа­ви, якою керує син Кази­ми­ра Жиґи­монт II») 42. Стає зро­зу­мі­лим і те, звід­ки у Хроні­ці Бихов­ця з’явилися загад­ко­ві князі Воло­жинсь­кі. У 1484 р. маєток Воло­жин (Ошмянсь­ко­го повіту) був серед володінь, які король Кази­мир надав кня­зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Верейсь­ко­му. Доч­ка остан­ньо­го Софія вий­ш­ла заміж не за кого іншо­го, як Аль­брех­та Ґашто­вта, який у 1505 р. отри­мав королівсь­кий лист на спад­щи­ну кня­зя Верейсь­ко­го, вклю­ча­ю­чи і Воло­жин43.

Тим не мен­ше, штуч­но «ство­рю­ю­чи» уділ Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча, ніби-то отри­ма­ний ним від Кази­ми­ра Яґел­ло­на, автор Хроніки Бихов­ця явно опи­рав­ся на реаль­ні фак­ти. Замок Бранськ на Під­ля­ш­ші, як і, віро­гід­но, вся Бєльсь­ка зем­ля (вклю­ча­ю­чи Сураж), дійс­но вхо­ди­ли до скла­ду уді­лу Михай­луш­ка – але ще за жит­тя його бать­ка Жиґи­мон­та, у 2‑й поло­вині 1430‑х рр.44. Замок Кле­цьк (у пінсь­ко­му Поліс­сі) був визна­ний володін­ням Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча ще в акті Віто­вта 1401 р. С. Полє­хов пише, що Кле­цьк у 1404 р. був нада­ний кня­зю Рома­ну Федо­ро­ви­чу, ону­ку Оль­ґер­да45. Мова йде про акт Віто­вта, відо­мий за спис­ком 1782 р., де русь­кий текст ори­гі­на­лу транслі­те­ро­ва­но польсь­кою лати­ни­цею (опуб­лі­ко­ва­ний: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta￾Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. Lwów, 1906. T. I. S. 58). Зокре­ма, тут серед надань кня­зю Рома­ну фігу­ру­ють: «da u Koszyri dali jesmo jemu Hrabow, Nesuchojeżi, Milenowiczi, Kleczko». Як бачи­мо, мова йде про володін­ня у Коширсь­кій воло­сті на Волині, а не полісь­кий Кле­цьк. Піз­ні­ше ці зем­лі перей­шли до Рома­но­во­го бра­та Сан­гуш­ка і його нащад­ків. Зокре­ма, у 1511 р. як володін­ня князів Сан­гуш­ко­ви­чів зга­дані «Мєлє­но­ви­чи, Нюй­но, Поры­ду­бы, дворєц Клєвєц­ко, Клєч­ко­ви­чи (…)», локалі­зо­вані у Ковельсь­ко­му повіті46. Віро­гід­но, і в ори­гі­налі акта 1404 р. сто­я­ло «Клєвєц­ко», у спис­ку 1782 р. помил­ко­во пере­дане як «Kleczko». Сіверсь­кі ж Ста­ро­дуб і, оче­вид­но, Брянськ нале­жа­ли Жиґи­мон­ту про­тя­гом 1400/1409–1432 рр.

Однак жит­тя Михай­луш­ки зов­сім набу­ло інших обста­вин, ніж вка­за­но у Хроні­ці Бихов­ця. У 1448 р. Михай­луш­ко, який піс­ля вби­вства бать­ка бага­то років поневіряв­ся по іно­зем­них дво­рах, знай­шов реаль­ну допо­мо­гу про­ти Кази­ми­ра Яґел­ло­на у хана Сеїд-Ахма­та. Вес­ною 1449 р. литовсь­кий емі­грант досяг сво­го най­біль­шо­го успі­ху: 19 черв­ня уря­до­ве­ць Тев­тонсь­ко­го орде­ну пові­дом­ляв вели­ко­му магіст­ру, що «гер­цог Міхел» за допо­мо­гою татар зай­няв три міста «зі всі­ма володін­ня­ми», що нале­жа­ли до його «отчи­ни» – Київ, Ста­ро­дуб і Кле­цьк («Kyoff, Staradop unde Kletczk»). Біль­ше того, у Ста­ро­дубі князь ніби­то знай­шов скарб сво­го бать­ка, за допо­мо­гою яко­го споді­вав­ся закін­чи­ти вій­ну з коро­лем Кази­ми­ром47. У такій ситу­а­ції польсь­ко-литовсь­кий монарх осо­би­сто висту­пив у похід на Сівер­щи­ну (до Брянсь­ка), який три­вав при­близ­но два міся­ці – з сере­ди­ни трав­ня до сере­ди­ни лип­ня 1449 р.48. Оче­вид­но, ще до почат­ку цьо­го похо­ду Михай­луш­ко втра­тив зем­лі на захід від Дні­п­ра: тоді Київ уже зна­хо­ди­вся під вла­дою татар, союз­них Кази­ми­ру – звід­ти вони закли­ка­ли на хан­ство сво­го пре­тен­ден­та, який гостю­вав у коро­ля49. Длу­гош пові­дом­ляє, що Михай­луш­ко зай­няв Ста­ро­дуб, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий та дея­кі інші зам­ки, з допо­мо­гою татар чинив напа­ди на зем­лі ВКЛ і навіть зму­сив до втечі вислане про­ти ньо­го литовсь­ке війсь­ко (оче­вид­но, те саме, про від­прав­ку яко­го зга­да­но в листі вели­ко­го магіст­ра до магіст­ра Лівонсь­ко­го від трав­ня 1449 р.50). Тоді в похід висту­пив осо­би­сто Кази­мир, очо­лив­ши вели­ку армію з литов­ців, русинів та незнач­но­го від­ді­лу поля­ків. Михай­луш­ко супро­ти­ви­ти­ся такій силі не нава­жи­вся і втік, а його люди зда­ли захоплені зам­ки Кази­ми­ру51. Це під­твер­джує і лист само­го польсь­ко-литовсь­ко­го воло­да­ря, напи­са­ний до вели­ко­го магіст­ра 25 лип­ня у Нов­го­род­ку-Литовсь­ко­му – вже піс­ля повер­нен­ня з похо­ду. Тут гово­рить­ся, що Михай­луш­ко з тата­ра­ми Сеїд-Ахма­та зай­ня­ли зам­ки «Ста­ро­дуб, Радо­гощ, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий і Брянськ (Stharodwb, Radohosch, Nowohrodek Syewyersky et Bransko)». Дові­дав­шись же про наб­ли­жен­ня військ Кази­ми­ра, наміс­ни­ки, при­зна­чені Михай­луш­ком і тата­ра­ми, самі під­да­ли­ся вла­ді коро­ля52. Як ми бачи­ли, про ці події зга­дує і Хроніка Бихов­ця; але тут захоплен­ня Киє­ва помил­ко­во при­пи­са­но не татарсь­кій, а мос­ковсь­кій допо­мозі (явно за ана­ло­гією з повстан­ням кня­зя Глинсь­ко­го 1508 р.), а на чолі литовсь­ких військ, замість коро­ля Кази­ми­ра, не дуже скром­но «постав­ле­но» Яна Ґаштовта.

=, 1°, до 26.05.1427 р. з Анною, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Земо­ви­та IV (* 13.06.1407/13 † до 17.03.1435);

∞, 2°, бл. 1435 р. з Євфи­мією, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва III (* до 1420 † до 3.03.1436);

∞, 3°, між 1440/45 рр. з Кате­ри­ною, сест­рою пер­шої дру­жи­ни Анни († піс­ля 22.10.1468) (2112, s. 161).

20/8. ЯДВІ­ГА ТОВТИВІЛІВ­НА († до 1.12.1405)

У 1397/98 рр. вида­на за Бар­ні­ма V, кня­зя поморсь­ко-слупсь­ко­го († піс­ля 13.05.1403 р.) (1969, s.635). Вер­сія Й.Здренка ніби Ядві­га була доч­кою Свид­ри­гай­ла малой­мо­вір­на (2125, s.34).

Скрипторий

№

[1451 г., нояб­ря 2]. – Заве­ща­ние вели­кой кня­ги­ни Софии Вито­втов­ны [Во имѧ Свѧтыѧ и Живо­на­чал­ныѧ Тро­и­ци, Ѿ]ца1 и С(ы)на и С(вѧ)т(а)го Д(у)ха, и по бл(аго)сл(о)в(е)нiю ϖца нашег(о) Iѡны, мит­ро­по­ли­та Кiевьскаг(о) и всеӕ Рус(и), се ӕз, грѣш|[наѧ худаѧ раба Божiѧ Софьѧ, пишу сию д(у)х(о)]вную гра­мωту, оуправ­ленiе чинѧ ω сво­еи д(у)ши, въ сво­емь смыслѣ и въ сво­ем разүмѣ.
1. А при|[казываю]… [мое]му2 с(ы)ну, вели­ко­му кн(ѧ)зю3 Васил(ь)ю Васил(ь)евич(ю).
А г(о)с(поди)нъ мои, с(ы)нъ мои4, вели­кiи кн(ѧ)зь Васи­леи Васи­лiе­вич, печа|[луетъ…]5 2. [А бла­го­слов­лѧю] сво­е­го с(ы)на, вели­ко­го кн(ѧ)зѧ, даю ему ϖ с(вѧ)тости ӕщик съ мωщ­ми, а в нем кр(е)стъ взъ|[двизалныи, чимъ мѧ бл(аго)сл(о)вилъ ϖ(е)ць мои вели­кiи кн(ѧ)зь Ви]тωвтъ6.
3. Да бл(аго)с(ло)влѧю его, даю ему, чимъ мѧ бл(аго)с(ло)вилъ г(о)с(поди)нъ мои, муж мои, ϖ(е)ць его, вели|[кии кн(ѧ)зь Васи­леи Дмит­ре­евич из коло­мен­ских воло­стеи и мос­ков­ских сел]7 по сво­еи д(у)х(о)внои гра­мωтѣ, и тѣ воло­сти и села мое­му с(ы)ну, вели­ко­му кн(ѧ)зю, ωпри|[сно сво­е­го] при[купа], да ωприс[но сел­ца Се]мчиньского и Кже­ли, въ чем есмь вол­на, по гос­по­дарѧ сво­е­го жалован(ь)ю, вели­ко­го | кнѧз(ѧ) Васил(ь)ӕ Дмитревич(а).
170 4. А из кол[оменскихъ селъ изъ с]воих прикупов8, даю с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­мү кн(ѧ)зю Васил(ь)ю, Колы­чевь­ское село, Нико|лцево9 село, Липѧтинь­ское село, Чюхи[стово село].
5. А что есмь пере­же сего дала два свои села, Ѡку­ловь­ское да Рѣпинь­ское [кому]10, | и тѣ ωба села мои с(ы)ну же мое­му, великомү11 кн(ѧ)зю Ва[силь]ю, в том воленъ ωнъ, за собою ли их дер­жит, кого ли ими самъ пожалүет.
7. А из Юрiе|ва даю12 с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­му кн(ѧ)зю, свои ж при­купъ, село Күр­чев­ское, да село Елец­кое, да село Варварьское.
8. А за Вол­гою на Шекст­нѣ | даю13 с(ы)ну сво­е­му, вели­ко­му кн(ѧ)зю, свои воло­сти Оусть-Оуг­лу да станъ Вере­те­и­ку съ всѣ­ми дерев­нѧ­ми, и съ езы сво­и­ми съ всѣ­ми, | и со всею рыбною14 ло[влею], и со всѣми15 ухω­ды, и съ пошли­на­ми съ всѣ­ми, и съ судом, как было за мною, за вели­кою кнѧгинею.
9. А снωх[у] | свою, вели­кую кнѧгиню16 М(а)рiю, бл(аго)с(ло)влѧю17, даю еи с(вѧ)тую икω­ну ωко­ва­ну на мусiи с(вѧ)тыи.
10. А из селъ из сво­их даю еи на Колом­нѣ село | [Ба]бы[ше]вское, да Лыс­це­во, да село Ѡслебѧ­тевь­ское, куп­лю сво­ее све­кро­ви, чим мѧ бл(аго)с(ло)вила моӕ све­к­ры, вели­каӕ кнѧ­ги­ни Ѡвдот(ь)|ѧ. А из при­ку­повъ из сво­их, из коло­мен­скых селъ на Сѣверь­с­цѣ Гри­гωрiе­во село Наү­мω­ва да оу Мали­на Ива­новь­ское село Бункова.
11. | [А] вну­ка сво­е­го, великог(о) кн(ѧ)зѧ Ива­на, бл(аго)с(ло)влѧю18, даю ему с(вѧ)тую икω­ну Преч(и)стую Б(огороди)цю съ пеленою.
12. А из селъ из сво­их даю ему свои при­куп | [в]ъ Волод(и)мери, село Гри­гωрiевь­ское Ѡлферiе­ва, Толъ­бу, да Вижек­шю, да Головино.
13. А внүка своег(о), кн(ѧ)зѧ Юpia, бла(го)с(ло)влѧю, даю ему | с(вѧ)тую икω­ну Преч(и) стую Б(огороди)цю, бол­шюю икω­ну стѣн­ную съ19 пеле­ною и съ оубрусцы.
14. А изъ селъ из сво­их даю ему сел­це Сем­чин­ское | и съ Сам­со­новь­скым лугомъ, да Кже­лю, чимъ мѧ пожа­ло­валъ и бл(аго)с(ло)вилъ мои гос­пω­дарь, вели­кiи кн(ѧ)зь Васи­леи Дмит­рiе­вич, и по|ложил на мωеи вωли.
15. А из мωскωв­скых селъ даю ему свои при­куп, село Поповь­ское Воробiе­во, и съ Семе­новь­ским, и съ деревнѧ|ми, и съ всѣм сво­им при­ку­помъ, да на Похрѣ село Мѧч­ко­во, и съ Фаву­стωвь­ским, и съ Лоды­гин­ским, и съ Федо­ро­вым Левон­тiе­ва, | и с Тѧжи­ным [и] съ ры[бо]ловлими дерев­нѧ­ми, и съ всѣм с тѣмъ, что къ тѣмъ селом и къ дерев­нѧм потѧг­ло, какъ было за мною, за вели|кою20 кнѧгинею.
16. А из коло­мен­ских из сво­их селъ даю вну­ку сво­е­му, кн(ѧ)зю Юpiю, свои ж при­купъ Вели­но, да Крив­це­во, да Брон­ни­че, | да Чевы­ре­во, да Мар­ч­ю­ко­во, да Рожек, да Починωк оу Щѣли­на ωзера.
17. А из Юрiевь­скых из сво­их селъ даю ему свои ж при­куп, Тураб(ь)|евскiи села всѣ, ωп[ри]сно Берез­ни­ковъ, да Рат­ко­ва, да Ѡлек­си­на, а то Ѡлек­си­но дала есмь кнѧ­гинѣ Ефро­си­нье, до ее живо|та, а Березник[и и] Рат­ко­во дала есмь сво­еи сносѣ, кнѧ­гинѣ М(а)рье, до ее ж живо­та, а по ихъ живо­тѣхъ, и тѣ села Ѡлек­си­но, и | Берез­ни­ки, и Ра[тко]во вну­ку ж мое­му, кн(ѧ)зю Юpiю. Да даю ему туто ж въ Юpiевѣ свои ж при­куп, свои села Куч­ку, да Дере­вен­ку, | [да Ша]дрино.
18. А и[з К]остромскых из сво­их селъ даю ему свои ж при­куп, село Кача­ловь­ское, да село Оуша­ков­ское, да С(вѧ)тое село оу | [Е]впат(ь)ӕ .
19. А из Во[л]огωдскых из сво­их селъ даю емү свои ж при­куп, Мас­лен­скiе села, да Ӕнга­сарь­скии села, да Говорωв­скiе села.
20. | [А вну­ка] сво­е­го, кнѧз(ѧ) Андрѣӕ, бла(го)с(ло)влѧю, даю ему с(вѧ)тую икω­ну с(вѧ)т(ы)хъ без­среб­ре­ник и чюдо­твωре­ць Коз­мү и Дамiана.
21. А из селъ из сво­их | [да]ю ему свои ж при­куп Вышелѣсъ.
22. А внүка своег(о), кнѧз(ѧ) Бори­са, бл(аго)с(ло)влѧю, даю емү с(вѧ)тую икω­ну с(вѧ) т(о)го великом(у)ч(е)н(и)ка Θеω­до­ра Стра|тилата, выби­ту на серебрѣ.
23. А из селъ из сво­их даю емү свои ж при­куп, на Волω­цѣ Белевүтовь­скiе села да Ѡкораковские.
24. | [А что с]ѧ ωстанет21 кото­рые с(вѧ)тости, ωприс­но того, кого есмь чимъ бл(аго) с(ло) вила, ч(е)стные кр(е)сты и с(вѧ)тые икω­ны или мωщи с(вѧ)т(ы)хъ |[чюдотворец]22 въ бол­шемъ в дубо­вом и въ мен­шем лар­чи­ку, и въ ӕщи­ку въ бол­шем, и въ корω­бьи, и ӕз всѣмъ тѣм бл(аго)с(ло)вила внүка ж сво­е­го | [кн(ѧ)зѧ Юpiа]23.
25. [А что сѧ] ωста­нет оу мене моее каз­ны или какiе рух­лѧ­ди моее клѣт­ные, какiе ни бүди, и ӕз то въсе | [даю вну­ку] же сво­е­му, кн(ѧ)зю Юpiю.
26. Да даю ему дворъ свои москωвь­скiи внут­ри горω­да Ѡри­нинь­скiи Семе­но­вы жены | Васил(ь)евич(а), и [с]ъ тѣми съ сво­и­ми двор­ци съ подол­ни­ми, что стоӕm под моим дво­ром на том же Ѡри­нин­ском мѣсте. Да и то мое мѣсто | туто ж на24 Подолѣ ему же, гдѣ coбѣ постав­лѧл хоро­мы Сте­панъ Ѡбобуровъ.
27. Да что ми дал с(ы)нъ мои, кнѧз(ь) вели­кiи Васи­леи Васил(ь)евич, | мѣсто дво­ро­вое Фωминь­ское Иванович(а), и ӕз на том на Фωминь­ском мѣстѣ поста­ви­ла жит­нич­ныи дворъ, да того ж Фо|миньского25 мѣста про­мѣ­ни­ла есмь была Ива­ну Стар­ко­ву на его куп­лю, на Сте­панωвь­скiи дворъ Дмитриевич(а) и его дѣте|и, Гри­горiевъ и Федо­ровъ, на Подолѣ, и тоm есмь была Сте­панωвъскии дворъ и его дѣтеи взѧ­ла coбѣ, а Ива­ну есмь была пр[о|ти]ву того дала того Фωминь­ско­го мѣста, гдѣ coбѣ Иванъ хоро­мы поста­вил, и то свое мѣсто подолнее26, свою куп­лю, вѣда|ет Иванъ, а в то сѧ мѣсто въ Фωминь­ское не въсту­па­ет, зна­ет свои хорω­мы, а ӕз то все Фωминь­ское мѣсто и съ житнич|ным сво­им дво­ром дала внукү же сво­е­му, кн(ѧ) зю Юpiю.
28. А за горо­домъ дала есмь ему Ели­за­ров­скiи двωр и со всѣм, что к нему потѧг­ло, | да Иванωвь­ское мѣсто конюшего27, а на вели­комъ поса­дѣ Мωра­вьевь­скiи двωръ и съ садом, то все ему ж.
29. А что взхо­чет | с(ы)нъ мои, кнѧз(ь) вели­кiи, оу сво­е­го с(ы)на, а оу мое­го вну­ка, оу кнѧз(ѧ) оу Юpiа, вымѣ­ни­ти что, села ли, мѣста ли какие, гдѣ будет | ему что при­год­но, и ωнъ оу него вымѣ­нит, а без ωбиды.
30. А что оу мене, оу вели­кiе кнѧ­ги­ни, коль­кое людеи моих ни есть, и | бωл­ших, и мен­ших, и ӕз их вcѣx пожа­ло­ва­ла, ωсло­бо­ди­ла есмь их всѣхъ, по моем живо­тѣ въси слобωдни.
31. А что кото­рыи мои | боӕ­ре, и дѣти боӕрь­скiи, и слү­ги мои, котωрыи слү­жи­ли мнѣ, вели­кои кнѧ­гинѣ, и тѣх всѣx г(о)с(поди)нъ мои, с(ы)нъ мои, вели­кiи | [кнѧзь Ва]силеи Васил(ь) евич, жалу­ет и блю­дет, как и сво­их. А ӕз своег(о) г(о)с(поди)на, с(ы)на своег(о), великог(о) кнѧз(ѧ), ω том и бл(аго)с(ло)влѧю, и челом бью, и Б(о)га мо|[лю о н]ем.
32. А на поми­нок д(у)ши своег(о) гос­по­дарѧ, мүжа сво­е­го, вели­ко­го кн(ѧ)зѧ, Васил(ь) ӕ Дмитрiевич(а), и сво­ее све­кро­ви, вели­кiе | [кнѧгин]и Ѡвдот(ь)и, и по сво­еи д(у)ши, и по д(у) ши с(ы)на сво­е­го, кнѧз(ѧ) Ива­на, даю вели­ко­му архан­ги­лү Миха­и­лү къ сбωр­нои ц(е) ркви | [в Горетовѣ]28 село свое Баню, а къ с(вѧ)т(о)мү В(о)знесен(ь)ю въ мана­стырь даю село свое Дорень­ское, да внүтри горω­да двωр свои |…евьское29 мѣсто, что есмь взѧ­ла оу Ива­на оу Старкова.
33. А къ С(вѧ)тѣи и Живоначалнѣи30 Тро(и)ци въ Сер­ги­евъ мана­стырь даю се|[ла К] инел­скiе, Чечев­ки­но да Сло­ти­но, и иныи вcѣ свои села Кинель­скiе, ωприс­но тѣх вcѣx пүсто­шеи, что ми был къ тѣм моим селом | [далъ в]олостныи пусто­ши с(ы)нъ мои, вели­кiи кнѧз(ь), в тѣ сѧ пусто­ши игу­мен съ брат(ь)ею не въсту­па­ют, да ωприс­но и суда, сүдъ кнѧже|[скiи].
34. А даю тѣ свои села къ тѣмъ Б(о)жiимъ ц(е)рквам со вcѣм съ сво­им, как было за мною, за вели­кою кнѧ­ги­нею, и съ хлѣ­бом со вcѣм, и съ живот|[иною], да съ поло­ви­ною издѣл­но­го сереб­ра, что на людех, а поло­ви­ну издѣл­но­го сереб­ра велѣ­ла есмь хр(и)с(т)ианом сереб­ре­ни­ком ϖда­ва­ти, | [опр]исно и страд­ни­ковъ, страд­ни­ки пои­дут на слобωду.
35. А что есмь кото­рыи села свои пода­ва­ла сво­е­му с(ы)ну31, вели­ко­му кн(ѧ)з(ю), | [и сво­еи cн]ocѣ, вели­кои кнѧ­гинѣ М(а)рье, и сво­имъ внү­ча­том, и ӕз имъ тѣ села пода­ва­ла по томү ж съ поло­ви­ною издѣлног(о) сереб­ра, [и с | животин]ою32, да съ хлѣ­бом с тѣм, кото­рыи в зем­ли, а дру­гую поло­ви­ну издѣлног(о) сереб­ра вeлѣлa есмь хрис(ти)ӕном сереб­ре­ни­комъ ϖдавати33, | ωприс­но и страд­ни­ков, страд­ни­ки поидүт на слобω­ду ж.
36. А ω всем34 поло­жи­ла есмь на сво­ем гос­по­динѣ на сво­ем с(ы)ну, на вели­ком кн(ѧ)зи, ω том | cepeбpѣ, при­ка­за­ла есмь ему то үчи­ни­ти по ωбыс­ку: кто будет ϖ тѣхъ издѣл­ни­кoвъ ωхүдѣлъ, а и поло­ви­ны того из[дѣлного] | сереб­ра запла­ти­ти не взмо­жет, и (с)ынъ мо[и, ве] ликiи35 кн(ѧ)зь, томү велит ϖда­ти за мою д(у)шю въсе издѣл­нoe серебро.
37. [А кото]|рыи будеть издѣл­ныи сереб­ре­никъ измо­женъ в живо­тѣ, а не ωхүдѣлъ, взмо­жет запла­ти­ти и все сереб­ро, и на том с(ы)нъ мои36, | [вели]кiи кнѧз(ь), велит все издѣл­ное сереб­ро взѧти, то үчи­нит с(ы)нъ мои вели­кiи кнѧз(ь) и своег(о) ради сп(а)с(е)нiа, а и за мою д(у)шю по ωбыс­ку без [ωбиды]37.
38. | А что будет в тѣх моих селех въ вcѣх хлѣ­ба стоӕ­че­го на поли ржи и ӕри, ωприс­но сѣменъ ӕрных, и с(ы)нъ мои, вели­кiи кнѧз(ь) Васи­леи Васил(ь)евич, | тот xлѣбъ стоӕчiи38 весь велит попро­да­ти да сереб­ро роз­дасть по моеи дүши.
173 А кто ciю мою д(у)х(о)внүю гра­мо­ту в чем порү­шит, и тот | дасть ϖвѣтъ Пра­вед­но­му Суд(ь)ѣ вcѣx, Вл(а)д(ы)цѣ Гос­пωдү Б(о)гү.
А оу сее моее д(у)ховныи гра­мо­ты были с(вѧ)щенници: сп(а)сьскiи архим|андрит Три­фωн, симо­новь­скiи архи­манд­рит Герωн­тiи, ϖ(е)ць мои д(у)ховныи, архи­манд­рит Θеωдосии.
А д(у)х(о)внүю гра­мо­ту [пи|с]алъ мит­ро­по­лич дьӕк Ӕрлык.

1 Здесь и далее в квад­рат­ных скоб­ках утра­чен­ный текст частич­но вос­ста­нав­ли­ва­ет­ся по смыс­лу и по ана­ло­гии с дру­ги­ми кня­же­ски­ми заве­ща­ни­я­ми, в дан­ной стро­ке про­пу­щен текст – 80 мм (при­мер­но 32 бук­вы в строке)
2 Утра­та нача­ла стро­ки 75 мм (при­мер­но 29 букв в строке)
3 Сере­ди­на сло­ва частич­но затерта
4 Бук­ва м пло­хо вид­на из-за штри­ха позд­них чер­ных чернил
5 Утра­та нача­ла стро­ки 106 мм (при­мер­но 42 бук­вы в строке)
6 Утра­та нача­ла стро­ки 102 мм (при­мер­но 40 букв в строке)
7 Утра­та нача­ла стро­ки 102 мм (при­мер­но 40 букв в строке)
8 Бук­ва и загряз­не­на чер­ны­ми чернилами
9 Бук­ва л частич­но утра­че­на из-за повре­жде­ния бума­ги 10 Бук­вы пло­хо чита­ют­ся 11 Бук­вы ко пло­хо вид­ны 12 Бук­ва а пло­хо вид­на 13 Бук­ва ю пло­хо вид­на 14 Бук­ва о пло­хо вид­на 15 Бук­ва м вид­на частич­но 16 Бук­ва ѧ пло­хо вид­на 17 Сере­ди­на сло­ва частич­но утра­че­на из-за повре­жде­ния бума­ги 18 Бук­ва л вид­на частич­но 19 Бук­ва с раз­мы­та 20 Послед­ние три бук­вы вид­ны частично
21 Бук­вы та полу­смы­ты 22 Утра­та нача­ла стро­ки 21 мм (при­мер­но 9 букв в стро­ке) 23 Утра­та нача­ла стро­ки 42 мм (при­мер­но 18 букв в стро­ке) 24 Бук­вы име­ют утра­ты 25 Бук­вы ми пло­хо вид­ны 26 Верх бук­вы д загряз­нен чер­ны­ми чернилами
27 Бук­ва к пло­хо вид­на, бук­ва ю пере­прав­ле­на из дру­гой буквы
28 Утра­та нача­ла стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 29 Утра­та нача­ла стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 30 Верх букв ив закры­ва­ет чер­ниль­ное пят­но 31 Ниж­няя часть бук­вы с пло­хо вид­на 32 Вид­на ниж­няя часть букв сло­ва 33 Бук­ва т вид­на частич­но из-за раз­ры­ва бума­ги 34 Бук­ву е покры­ва­ет чер­ное чер­ниль­ное пят­но 35 В стро­ке неко­то­рые бук­вы не вид­ны из-за раз­ры­ва бума­ги 36 Бук­вы м и и пло­хо вид­ны 37 Утра­та кон­ца стро­ки 9 мм (3–4 бук­вы в стро­ке) 38 Бук­вы ст пло­хо видны

После име­ни дья­ка сле­ду­ет длин­ная гори­зон­таль­ная моно­грам­ма, текст кото­рой пере­во­дит­ся с уйгур­ско­го язы­ка, как В шести­де­ся­тое (лето) нояб­ря вто­ро­го [Боб­ров­ни­ков А. А. О мон­голь­ских под­пи­сях на рус­ских актах (пись­мо к В. В. Велья­ми­но­ву-Зер­но­ву) // Изве­стия Импе­ра­тор­ско­го Архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства. СПб., 1861. Т. 3. Стб. 19–29.; Моро­зов Д. А. Уйгур­ские авто­гра­фы мос­ков­ских дья­ков (допол­не­ние к древ­не­рус­ской дипло­ма­ти­ке) // Памя­ти Луки­че­ва. Сбор­ник ста­тей по исто­рии и источ­ни­ко­ве­де­нию. М., 2006. С. 173–199., с. 185–186].
Вни­зу под­пись круп­ны­ми бук­ва­ми: Cмѣре­ны Iωна, архiеп(и)с(ко)п кiе(вскiи и) всеӕ Р[уси].
На лице­вой сто­роне гра­мо­ты были при­ве­ше­ны две печа­ти: жел­то­вос­ко­вая (95 мм от лево­го края) – Софьи Вито­втов­ны (на крас­ном шел­ко­вом шну­ре, с изоб­ра­же­ни­ем чело­ве­че­ской фигу­ры, дер­жа­щей в руках дру­гую фигу­ру [См. послед­нюю рабо­ту об этой печа­ти: Пче­лов Е. В. Печать Софьи Вито­втов­ны и изоб­ра­же­ние на ней // Меж­ду­на­род­ная нумиз­ма­ти­че­ская кон­фе­рен­ция «Нумиз­ма­ти­че­ские кол­лек­ции: насле­дие исто­ри­че­ской Лит­вы и свя­зан­ных с ней стран – откры­тия для про­све­ще­ния и нау­ки». Vilnius, 2012. С. 142–143.]) и чер­но­вос­ко­вая (135 мм от лево­го края) – мит­ро­по­ли­та Ионы (на корич­не­вом шел­ко­вом шну­ре с изоб­ра­же­ни­ем Бого­ма­те­ри с Хри­стом-мла­ден­цем), послед­няя в насто­я­щее вре­мя хра­нит­ся отдель­но. Обе печа­ти с повре­жде­ни­я­ми. Заве­ща­ние напи­са­но на бумаж­ном листе раз­ме­ром 524 × 283 мм. Зна­чи­тель­ные утра­ты име­ют­ся по обо­им кра­ям листа. Лист накле­ен на плот­ную бума­гу XVIII в., опре­де­ля­ют­ся лишь раз­ме­ры вер­же­ров: 4 на 10 мм. Гра­мо­та напи­са­на корич­не­вы­ми чер­ни­ла­ми мел­ким полу­уста­вом, пере­хо­дя­щим в ско­ро­пись сере­ди­ны XV в. Текст зани­ма­ет 72 строки.

1. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 37–38.[↩]
2. Афа­на­сен­ко Ю.Ю. Мис­сия Иеро­ни­ма Праж­ско­го в Восточ­ную Евро­пу // Книж­ное насле­дие А.П. Сапу­но­ва. Минск, 2014. С. 76.[↩]
3. Codex epistolaris Vitoldi...-P. 18(29. 05. 1389, Люб­лін).[↩]
4. JaneczekA. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego... — S. 32.[↩]
5. Codex epistolaris Vitoldi... — P. 20 (19. 01. 1390; «von Gotis gnadin Herczog czu Luczik und czu Garthin»), 20–21, (19. 01. 1390; «von Gots Гна­тюк Herczog zcu Lutzik und zcu Garten»).[↩]
6. SRP. — T. 2. — S. 713 (1390; «vnd ich bat ouch czu herezogen Jagaln brife vnd priui￾legien obir di lant di her mir gegeben hatte obir das Russche land, das Luwburten was ge￾west, das ich das behalden mochte»).[↩]
7. Ibid. — S. 713 (1390; «ich habe gegeben herczog Witawthen das land bis an minen willen, wen ich will zo will ich aber weder nemen von jm das land»).[↩]
8. Akta UPL. — S. 27–28 (4. 08. 1392, Острів), 28–29 (4. 08. 1392, Острів).[↩]
9. Codex epistolarissaeculi decimi quinti...-T. l,p. 1.-P.16–17 (6. 12. 1392, Белз).[↩]
10. Ibid. — P. 17–18 (6. 12. 1392, Белз; «von Gottes genaden Herzog zu Lithauen, Herr zu Luck und anderer Lande»).[↩]
11. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. Kraków, 1932. S. 34–36, nr 38 (за ори­гі­на­лом). У копії Нару­ше­ви­ча 1782 р. замість «Clyczisk» читаєть­ся «Czyczisk», який А. Про­хаcка прий­няв за Чечерськ – мабуть, через його близь­кість до Річи­ці (Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1882. Т. VI. P. 72–73, nr CCXXXIII, przyp. 3). Однак важ­ко зро­зу­міти, чому з таким ото­тож­нен­ням пого­ди­лись С.-М. Кучиньсь­кий і А. Кузь­мін, знай­о­мі з видан­ням 1932 р. (Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 51, przyp. 106, s. 180; Кузь­мин А. В. Титу­ло­ван­ная знать Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в «Вели­кой войне» 1409–1411 гг. про­тив Тев­тон­ско­го орде­на // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае і яго сусед­зі у XIV – XV ст.ст. Сапер­ніцтва, супра­цоўніцтва, уро­кі. Мінск, 2011. С. 39–40, прим. 1: автор пише про «ряд архео­гра­фіч­них недоліків» у пуб­ліка­ції ори­гі­наль­но­го тек­сту, нада­ю­чи пере­ва­гу спис­кам кін­ця XVIII ст.!). Для того, щоб ото­тож­ни­ти «Clyczisk» з Чечерсь­ком, потріб­но визна­ти, як міні­мум, подвій­ну помил­ку в ори­гі­налі: напи­сан­ня «l» замість «z» і про­пуск «r».[↩]
12. Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999. S. 220–221.[↩]
13. С.-М. Кучиньсь­кий писав, «що Віто­вт актом унії 1401 р. не обі­цяв, але забез­пе­чу­вав володін­ня певни­ми воло­стя­ми Жиґи­мон­то­ві (здо­га­дує­мо­ся: подаль­ше володін­ня!)». Володі­ю­чи Гомієм та Річи­цею, піз­ні­ше «з огля­ду власне на зазна­чені воло­сті дістав Жиґи­монт сусід­ній Ста­ро­дуб по Нари­мун­то­ви­чах» (Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 180, przyp. 463). Є. Охмансь­кий вва­жав, що існу­вав спе­ціаль­ний запис Віто­вта для Жиґи­мон­та, реге­ста яко­го вмі­ще­на в акті 18 січ­ня 1401 р. (Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386–1430 / Zebral i wydal J. Ochmański. Warszawa–Poznań, 1986. S. 11–12, nr 7). Нато­мість, С. Полє­хов пише, що фак­тич­но «із всіх обі­ця­них володінь Сиґіз­мунд, всу­переч твер­джен­ням ста­рої історіо­гра­фії, отри­мав лише двір у Гера­ньо­нах, які з часом по його імені ста­ли зва­ти­ся Зиг­мун­тиш­ка­ми, мож­ли­во, також Кле­цьк» (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Москва, 2015. С. 291).[↩]
14. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Упо­ряд­ку­ван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. Київ, 2007. Спе­цви­пуск 7. С. 18–19.[↩]
15. Dlugossii J. Annales… Liber X–XI. P. 38–39; Długosz J. Roczniki… Ks. 10–11. S. 46.[↩]
16. Codex epistolaris Vitoldi… P. 213, nr CCCCLVI (польсь­кий пере­каз ори­гі­наль­но­го листа).[↩]
17. Codex diplomaticus Lithuaniae / Kodex dyplomatyczny Litwy / Ed. E. Raczyński.Vratislaviae, 1845. P. 132, nr III.[↩]
18. Dlugossii J. Annales… Liber X–XI. P. 93; Długosz J. Roczniki… Ks. 10–11. S. 108.[↩]
19. Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 176–177.[↩]
20. Там само. S. 180, przyp. 463.[↩]
21. Codex epistolaris Vitoldi… P. 793–794, nr MCCCXXI.[↩]
22. Kodeks dyplomatyczny Małopolski. T. IV / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1905. T. XVII. P. 134, nr MCXXXI.[↩]
23. Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski. Warszawa–Poznań, 1989. T. VIII. Nr 817.[↩]
24. Келем­бет С. Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич – пер­ший литовсь­кий князь пів­ден­ної Сівер­щи­ни // Сіве­рянсь­кий літо­пис. 2016. № 5. С. 16–17; Келем­бет С. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич… С. 30.[↩]
25. Dlugossii J. Annales… Liber XI. P. 303; Długosz J. Roczniki… Ks. 11. S. 318. [↩]
26. (Dokumenty strony polsko-litewskiej pokoju Mełneńskiego z 1422 roku / Wydali P. Nowak i P. Pokora. Poznań, 2004. S. 11 (за ори­гі­на­лом), s. 73–74).[↩]
27. Codex epistolaris Vitoldi… P. 798, nr MCCCXXIX (лист шута-шпи­гу­на Генне, який супро­вод­жу­вав Віто­вта, від 15 серп­ня, без року); російсь­кий пере­клад: Бар­ба­шев А. Вито­вт. Послед­ние два­дцять лет кня­же­ния. 1410 – 1430. Санкт-Петер­бург, 1891. С. 198. Прий­ня­тий тут 1428 р. є помил­ко­вим, як це довів Р. Бес­па­лов (див. прим. 67).[↩]
28. Dlugossii J. Annales… Liber XI. P. 246; Długosz J. Roczniki… Ks. 11. S. 259; запис суб­ди­я­ко­на Мику­ли з Копи­ло­ва від 2 серп­ня 1428 р. [↩]
29. Codex epistolaris Vitoldi… P. 921, nr MCDXXVIII (лист Віто­вта до вели­ко­го мар­шал­ка від 8 серп­ня, ори­гі­нал); Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. S. 66.[↩]
30. Liv‑, Est- und Curländisches Urkundenbuch nebst Regesten. Riga, Moscau, 1884. Bd. 8. S. 271–273, № 462.[↩]
31. Бучинсь­кий Б. Кіль­ка при­чин­ків до часів вел. кня­зя Свит­ри­гай­ла (1430–1432) // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства іме­ни Шев­чен­ка. Р. 1907, кн. II. Т. LXXVI. С. 135 (за ори­гі­на­лом). [↩]
32. Dlugossii J. Annales… Liber XI–XII. P. 64–65; Długosz J. Roczniki… Ks. 11–12. S. 77; Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły. S. 144, 147, 327–328, przup. 29. Длу­гош кіль­ка разів пря­мо зве Жиґи­мон­та кня­зем Ста­ро­дубсь­ким.[↩]
33. Liv‑, Est- und Curländisches Urkundenbuch nebst Regesten. Bd. 8. S. 365, № 624 (лист Швит­риґай­ла до магіст­ра Лівонсь­ко­го від 3 верес­ня, за ори­гі­на­лом); Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 518, 520 (лист ком­ту­ра Братіа­на до вели­ко­го магіст­ра від 4 верес­ня, німе­ць­кий ори­гі­нал та російсь­кий пере­клад); Dlugossii J. Annales… Liber XI–XII. P. 64–65; Długosz J. Roczniki… Ks. 11–12. S. 77–78 (з помил­ко­вою датою).[↩]
34. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 470.[↩]
35. CDL. S. 60–61.[↩]
36. , s. 160[↩]
37. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 38–39.[↩]
38. Fijałek J. Wnuk Kiejstuta Jan książe drohiczyński... S. 181–185.[↩]
39. ПСРЛ. М., 1975. Т. XXXII. С. 159. Цита­ти подає­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з польсь­кої лати­ни­ці, яка не дає змо­ги впев­не­но рекон­стру­ю­ва­ти всі особ­ли­во­сті кири­лич­но­го про­то­гра­фу (літе­ру «ъ», розріз­нен­ня «е» та «ѣ», «и» та «і»; латинсь­ка «y» може від­по­ві­да­ти як «ы», так і «и»/«і» – пере­важ­но, коли вико­ри­сто­вуєть­ся в яко­сті спо­луч­ни­ка). Опо­ві­дан­ня про Михай­луш­ка вмі­щене піс­ля литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни, що реаль­но мала міс­це зимою 1444/1445 рр. Однак зга­дані посе­ред опо­ві­дан­ня змі­ни на уря­дах воє­вод Віленсь­ко­го і Тро­ць­ко­го тра­ди­цій­но від­но­ся­ть­ся до 1443 р.; при­найм­ні, вони від­бу­ли­ся між 1442 і 1444 рр. (Wolff J.Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386–1795. Kraków, 1885. S. 56, 72).[↩]
40. Див. най­но­ві­шу біо­гра­фію: Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu // Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV
    Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378. Gdańsk, 2018. S. 199–243.[↩]
41. Вка­за­ні тези пере­кон­ли­во довів литовсь­кий істо­рик Р. Ясас, див.: Ясас Р. Хроніка Быхаў­ца і яе паход­жанне // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. 2017, сне­жань. Т. 24. Сшыт­кі 1–2 (46–47). С. 209–220 (доступ­ний біло­русь­кий пере­клад дослід­жен­ня авто­ра, опуб­лі­ко­ва­но­го на литовсь­кій мові ще у 1971 р.).[↩]
42. Там само. С. 217.[↩]
43. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 549.[↩]
44. Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. S. 207 i przyp. 45.[↩]
45. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 342.[↩]
46. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1890. T. III. S. 90–91, nr CXIX.[↩]
47. Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 220–221; пуб­ліка­ція доку­мен­та – s. 236–238.[↩]
48. Rutkowska G. Itinerarium króla Kazimierza Jagiellończyka 1440–1492. Warszawa, 2014. S. 87–88 (ще 8 трав­ня Кази­мир був у Тро­ках, 4 лип­ня – вида­вав акти у Брянсь­ку).[↩]
49. Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 223, 240–241 (пуб­ліка­ція листа Кази­ми­ра до вели­ко­го магіст­ра від 26 серп­ня 1449 р.).[↩]
50. Там само. С. 221.[↩]
51. Dlugossii J. Annales… Cracoviae, 2003. Liber XII. 1445–1461. P. 76; Długosz J. Roczniki… Warszawa, 2009. Ks. 12. S. 87–88. Автор явно поми­ляєть­ся, коли пише, що Кази­мир висту­пив у похід близь­ко 15 серп­ня.[↩]
52. Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 221, 223; пуб­ліка­ція листа – s. 238–240.[↩]