Общие сведения о роде
ПУТЯТИЧИ — княжеский род, Рюриковичи, ответвление князей Друцких.
Ілюстрація | Емітент |
---|---|
Друцький Іван Путята Семенович, 1431 | |
Друцький Дмитро Іванович Путятич |
Путятичи І Друцкие
I генерація
21/14. КН. ИВАН СЕМЕНОВИЧ ПУТЯТА (1424, 1441))
другі сын князя Сямёна Дзімітравіча Друцкага. Согласно исследованиям польского историка Ю. Вольфа от кн. Ивана Семёновича Путятича-Друцкого происходят князья Путятичи. Вероятно, что существовало два князя с прозвищем Путята – Иван Семенович Друцкий и Путята Иванович Четвертинский. Потомки и первого и другого носили патроним Путятич.
Князь Іван Путята у 1424 р. був посланий великим князем Вітовтом у числі інших друцьких князів на допомогу московській раті проти ординців до Одоєва. З 1431 р. князь Іван Путята у числі близьких соратників Свидригайла Ольгердовича. Помер після 1440 р. Записаний у Києво-Печерський пом’яник. Абодва брати Іваны, а таксам трэці брат – Грыгорый (Рыгор) – былі, напэўна, сярод князёў і паноў, якія засведчылі сваімі подпісамі мірнае пагадненне паміж ВКЛ і Тэўтонскім ордэнам у 1422 г. Пры гэтым двое з іх прыгадваюцца без прозвічаў, як Іван і Грыгорый Сямёнавічы, а яшчэ адзін – як Іван Пуцята. У 1422 г. князь Іван Пуцята падпісаў дамову Літвы з крыжакамі, а ў 1424 г. удзельнічаў у паходзе супраць татараў.
У 1431–1432 гг., як князь Пуцята Сямёнавіч, Іван Пуцята, альбо Іван Пуцята Сямёнавіч, неаднаразова падпісваўся на дыпляматычных актах вялікага князя Швідрыгайлы. В марте 1433 г. он подписал послание сторонников князя Свидригайла Базельскому собору, тогда князья и бояре земель Литовской Руси Ярослав Лынгвенович; Андрей Михайлович; Иван Семенович; киевский воевода Михаил Иванович; смоленский староста Иван Путята Семенович; Андрей Дмитриевич; Володко Давыдович; подольский староста Федор Несвизский; Ивашко Монивидович; бельский староста Юрша Иванович; мезенский староста Григорий Протасьев; Георгий Бутрим; витебский староста Михаил Георгиевич; полоцкий староста (?) Василий Дмитриевич; маршалок Георгий Федкович и смоленский маршалок Александр сообщали Базельскому собору, что князь Болеслав Свидригайло является законно избранным великим князем литовским после смерти Витовта; пишут об обидах, которые наносил Свидригайлу князь Сигизмунд Кейстутович. 1 Усё сваё жыцьцё застаўся верны Швідрыгайлу i разам зь ім застаўся на Валыні. Князь Іван Пуцята ў 1437–1438 гг. падпісваў прывілеі, выдадзеныя Швідрыгайлам у Луцку. Ен таксама сустракаў у 1440 г. вялікага князя Казіміра пры ягоным уезьдзе ў Літву, Длугачы прыпісвае князю Васілю Пуцяту. Иван Семенович Путята последний раз упоминается в Книге данин Казимира ок. 1441 г. На працягу 1430–1450 гг. Вялікі князь Казімір надаў князю Івану Пуцяту маёнтак Слабодка ў Аршанскім павеце i іншыя добра.
По мнению Полехова, он скончался в 1450‑х гг. Соответственно, его отождествление с князем Путятой, «сведком» острожских грамот 1458 и 1466/67 гг. неверно. У сыновей Путяты Друцкого, Михаила, Василия и Дмитрия, связей с Волынской землей не просматривается. Радавод адзначае, што ён меў трох сыноў: Васіля, Івана i Дзімітра, «што быў у Кіеве». Чацьвёртым ягоным сынам, безумоўна, быў князь Міхал, пачынальнік роду князёў Талочынскіх, якія таксама былі князямі Друцкімі. Іван, другий син по родословцам, скоріш за все був представником іншого роду – Четвертенських.
Звесткі аб феадальных сядзібах (“дварах”) князёў Друцкіх становяцца масавымі ў 16 стагоддзі, калі іх род ужо моцна разгалінаваўся, а частка маёнткаў перайшла да іншых родаў. Аднак на падставе гэтых звестак можна больш-менш дакладна вызначыць склад вотчын родапачынальнікаў. Найбольш поўныя звесткі тычацца землеўладання нашчадкаў Івана Пуцяты – князёў Горскіх і Шышаўскіх (Талачынскіх). Яны групаваліся ў трох абшарах – непасрэдна ў ваколіцах Друцка (Талачын, Дудаковічы, Бурнеўка, Гарбачова, Арава, Радча, Стараселле, Лагоўшчына і інш.), за Дняпром — у вярхоўях рэк Проні і Басі (Басея, Горы, Горкі, Шышава, Чурылава, Юркава) [46], а таксама на левым беразе Бярэзіны (Зарэмцы, Белічаны, Чарневічы). Апошні з гэтых абшараў (на тэрыторыі сучаснага Чэрвеньскага раёна) у 1505 г. быў завешчаны сынам Івана Пуцяты Дзмітрыем, які не меў нашчадкаў, аднаму з буйнейшых праваслаўных цэнтраў ВКЛ – Кіева-Пячэрскаму манастыру.
Печать князя Ивана Семеновича Путяты, во всех известных публикациях ориентирована неверно 2. Публикаторов смутил, вероятно, «опрокинутый» гербовый щит, острие которого на печати направлено не привычно вниз, а вверх. Это – либо ошибка резчика, либо свидетельство его (и заказчика) равнодушия в этом вопросе, объяснимое невысоким уровнем развития геральдической культуры. Сверху печати должна начинаться и круговая легенда: «Кнѧзѧ [И]вана Путѧтина» 3. При правильной ориентации печати И. С. Путяты помещенная на ней фигура однозначно интерпретируется как «процветший крест» – широко распространенный, в том числе и в сфрагистическом материале, символ (Ил. 4).
Ж., ……… ………., по предпол. Яковенко женой Ивана Семёновича Путяты была кнж. Анастасия Федоровна Острожская, дочь Федора Даниловича и Агафии Чуриловны Бродовской.
Сфрагистичні пам’ятки:
Іл. Іван Семенович Путята князь Друцький (до 1422 – після 1440): Печатка від 27.9.1422–1.9.1431: В полі печатки готичний щит, на якому знак у вигляді роздвоєного згори з загнутими кінцями хреста. Напис по колу: КНѦЗѦ ВАНА ПУТѦТИНА; кругла, розмір 30 мм.
Джерела: ЛНУ, ЗП, n. 295. 1431 р. AGAD, AZ, Sygn. 32, st. 899, 917; Sygn. 33, st. 654, 693. 29.11.1430–1.9.1431. BCz, Perg. 374. 1.9.1431. GStAPKB, XX. HA, PU, Schiebl. 109, n. 68. 27.9.1422. MNK, Rkps 1713, karta 241. 1.9.1431.
Публікації: Однороженко О. Друцький Іван Семенович Путята [Електронний ресурс] // URL: https://sigillum.com.ua/stamp/drutskyj-ivan-semenovych-putyata/. Лихачёв Н. Материалы для истории византийской и русской сфрагистики. Выпуск ІІ. – С. 231–233, илл. 213, 214. 1423–1431 рр. Насевiч В. Друцкає княства i князi Друцкiя. – С. 52. Хоруженко О. «Печать князя Дмитрия» XV в. – С. 125, 127, рис. 4. Снимки древних русских печатей. – С. 80, мал. 1423 р. Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 1.9.1431. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 699, tab. 2, il. 14; tab. 9, il. 71. 1.9.1431. Nowak P., Pokora P. Dokumenty strony polsko-litewskiej. – S. 79, il. B 91. 27.9.1422. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 273, il. 454. 1.9.1431. Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 107. 1.9.1431. Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – S. 25, n. 97, il; S. 89, n. 933, il. 29.11.1430–1.9.1431.
ІI генерація
2/1. ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ
князі ДРУЦЬКІ-ГОРСЬКІ, князі ГОРСЬКІ‑, князі ГОРСЬКІ-БУРНЕВСЬКІ
Помер до 1496 р. Записаний у Києво-Печерський пом’яник. Від нього пішла родина князів ДРУЦЬКИХ-ГОРСЬКИХ. Столицею їx уділу були Гори. Князь Василь Іванович мав чотирьох синів: Дмитра, Олелька і Михайла, згагадих під 1499 р. та Івана († до 1528 р.). Олелько не мав нащадків. Єдиний син Михайла — Федір востаннє згаданий під 1528 р. Князь Федір Дмитрович Друцький-Горський (згад. у 1530 р.) був одружений з княжною Анною-Василисою Андріївною Сангушко. Його сестра Марія у 1528 р. була дружиною Федора Подбип’яти. Григорій Федорович згадується під 1541 р., його брат Авраам — під 1551 р. (дружину його звали Василисою), сестра Олександра — під 1541 р. Григорій Федорович мав сина Федора (згад. під 1600 р.) та дочку Анну (у 1594 р. була дружиною Лаврина Ратомського). У Авраама Федоровича була дочка Дорота (згад. під 1570 р.) та син Юрій († 1609), овруцький замковий писар. Його дружиною була Богдана, дочка Філона Кміти-Чорнобильського. Зі смертю князя Юрія ця гілка обірвалася (2112, s.91).
Князь Іван Васильович носив прізвисько Дуда. Столицею його уділу були Дудаковичі. Дудаковськими писалися його вдова Анастасія та син Федір. Нащадки Федора Дудаковського повернулися до старого прізвища і іменувалися Друцькими-Горськими (2112, s.65). У Федора Івановича були брати Володко (у 1515 р. намісник оршанський) та Іван (згад. під 1533 р.) та сестри Марина і Авдотія (видана за Богдана Хребтовича). Всі вони писалися Друцькими-Горськими. Відгалуженням князів Друцьких-Горських були і князі БУРНЕВЦІ (нащадки Івана Івановича).
4/1. КН. ДМИТРИЙ ИВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ (1467, † 1505),
дзяржаўны дзеяч, намеснік мцэнскі і любуцкі, намеснік бранскі (згадв. 1486—1488), ваявода кіеўскі (1492—1505). Сын кн. Івана Пуцяты з роду друцкіх князёў. Перший раз достовірно з’являється у джерелах у 1467 році. Згідно з контрактом від 12 квітня князь Дмитро Іванович Путятич обмінявся з паном Іваном Ілліничем селами «во Дрюцку на имя сельцо Ильи Диринича, а Харкович». Село Дириничі з усіма прилеглими землями отримав І.Іллінич, а князь Д.Путятич – село Харковичі «так жо со всем, какъ пан Ивашко держалъ …, а менили єсмо промежи собою вечно непорушно при наших животех и по насъ будучимъ ближнимъ нашим и детемъ нашим ненадобно того рушати…» 4. Этот частноправовой документ имеет подпись писаря: «А писал дьякъ пани Олехновои Коровка». Олехновая Довойновича — сестра одного из контрагентов договора Ивашки Ильинича. Не все князья и паны располагали собственными дьяками и писарями. Некоторые из них, кто, очевидно, не ощущал нужды в постоянных услугах специалистов по подготовке письменной документации, привлекали время от времени писцов, служивших другим князьям и панам, священников. 5 Можливо він, як князь Мітка Іванавіч быў у 1467 г. сьведкам пры запісе князя Юрыя Федкавіча Нясьвіцкага з боку жонкі. У́ 1486 г. атрымлівае ад караля 5 коп грошай са скарбу.
Князь Дмитрий Путятич, наместник мценский и любутский, в 1486 г., жаловался литовскому великому князю и королю польскому Казимиру на набег рязанцев, которые подожгли Мценск 6 Дата 1456 г., с которой документ с упоминанием Д. И. Путятича был опубликован впервые 7 и с которой он фигурировал в исследованиях 8, спорна. Посольство от короля Казимира к неназванному рязанскому князю датировано 9 июня индикта 4. В период королевствования Казимира этот индикт выпадал на 1441, 1456, 1471 и 1486 г. Последняя дата наиболее вероятна, поскольку книга записей Литовской метрики, к которой относится документ, содержит посольства за 1479–1486 г. 9. Оставался он в этой должности и в июне 1486 г., когда доносил королю уже о нападении на «мецнян и любучан» московского войска, состоявшемся 8 мая 10 В 1492 г. в Мценске и Любутске был уже новый наместник 11С июля 1486 г. по сентябрь 1488 г. князь Дмитрий Путятич упоминается в качестве наместника брянского 12 В мае 1487 г. и сентябре 1488 г. князю Дмитрию Путятичу как наместнику брянскому был адресован указной лист короля Казимира 13, в декабре 1487 г. он получил с мыта брянского 20 коп грошей 14. Так, на прохання і чолобитну брянського намісника Дмитра Путятича, великий князь литовський Казимир Ягеллончик пожалував у 1487 р. брянського господарського дворянина Федка Колонтаєва селищем Митковщиною у Брянському повіті, яке «деи тое селищо пусто, а наследъка к нему нетъ, а здавна деи тое было село боярское, а не данъное, ани тяглое, а городу нешкодъно» 15. Роком пізніше Д. Путятич таким же чином посприяв в отриманні на підвладній йому території пустих боярських сіл Тюфанова та Андрієвого мценським боярином Логвином Кур’яновичем до «господарского осмотренья» (на період до наступного рішення великого князя литовського). У цьому ж році Казимир Ягеллончик сповіщав Д. Путятича про те, що на прохання брянського боярина Івана Євлахова жалував його маєтками Городцом, Олешнею і Молвотином, які залишилися в Івашкової Курової після смерті її чоловіка, а вона повторно вийшла заміж за Івана Євлахова. Останній зобов’язувався догледіти двох дочок своєї нової дружини: «а какъ они летъ своих доростуть, и онъ мает ихъ замужъ выдати с того именеица». Контроль, за пунктами договору-надання, щодо виконання умов володіння селами покладався на брянського намісника 16. Послы ногайского царя Ибака, будучи в 1489 году в Москве жаловались на «князя Дмитрея», который охранял южные границы ВКЛ и собирал налоги 17.
В 1492–1505 г. князь Дмитрий Путятич киевским значится воеводой, упоминается в этом уряде с 20 октября 1492 г. 18. Згідно даних Литовської Метрики, дипломатичну активність на українсько-кримському кордоні Путятич розпочав, принаймні, з 1494 р., коли у листі відповіді Олександра до Менглі-Гірея датованим 1495 р., повідомляє, листи від хана йому передав саме київський намісник, який веде листування з кримським ханом 19.
Починаючи з 1499 р., київський воєвода Дмитро Путятич виконував основну дипломатичну роботу між ВКЛ та Кримом. Великий князь Олександр, прагнучи нейтралізувати московсько-кримський союз, 23 листопада 1500 р. відрядив київського намісника до Кіркору з метою нагадати Менглі-Гірею про давні традиції Тохтамиша й Ольгерда, Казимира та Хаджи-Гірея, коли предки Менглі-Гірея «вольними цари слали, и многий земли им ся кланивали» 20. Документ засвідчує, що литовська сторона погодилася на виплату щорічної данини (поголовщини) з селян-підданців («людей») самого великого князя, а також князів, панів і бояр трьох найбільших українських земель Великого князівства Литовського. В розлогій інструкції значиться, що Путятич має запропонувати Менглі-Гірею, що: «… его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ нашъ, про тебе, брата своего, хочеть то вчынити со своих людеи, с князких и с панъских, и з бояръскихъ, земли Киевъское и Волынъское, и Подолское, с кажъдог(о) ч(е)л(о)века головы велить тобе тры деньги давати в каждыи год» 21. Звісно, Путятич мав запропонувати таку достатньо щедру пропозицію в обмін не лише на лояльність Криму до ВКЛ, та обіцянку дотримуватись миру, а і як певну плату за литовсько-кримський антимосковський союз, який, судячи зі становища Ших-Ахмата на 1500 р. мав невдовзі замінити литовсько-заволжський. «Одно бы же твоя милость верно и правдиво помого господару нашому на того неприятеля его милости, и его бы еси сам земли сам стерег от своих людей, ажъбы людем его милости шкоды не делали» 22. Прийом київським намісником послів Ших-Ахмата 1500 р. дає підстави стверджувати про хибність тез про упадок Києва, а безпосереднє листування Путятича з Менглі-Гіреєм, та переговори з кримськими послами вказують на центральну роль Київського воєводства у дипломатичних зносинах з Кримом. Щоправда, інколи хан через послів погрожувавв мовляв у випадку допомоги розгромленому 1502 р. Ших-Ахмату та при затримці кримських послів особисто з’явиться до Києва та Черкас, проте це скоріше дипломатичний хід аніж реальні наміри 23. До того ж позбавлений підтримки своїх же підданих мурз, Ших-Ахмат втік від переслідувань Менглі-Гірея – спочатку до Києва, а звідти до Білгорода, де сподівався отримати протекцію турецького султана. Не досягши результату старший син Ахмата знову повертається до Києва, але в місті був, як свідчить Довнар-Запольський «коварно лишен свободы воеводой Дмитром Путятичем и отправлен в заточение в Литву», що сталося не інакше як з ініціативи Олександра, який напевно побоювався вторгнення турецької армії та території ВКЛ та Польщі 24.
У тому ж таки 1502 р. було заплановано чергове посольство до Криму на чолі з Путятичем. Зі змісту листа, який попереджував хана про наміри Олександра надіслати послів, випливає, що основна мета залишається ідентичною посольству 1500 р., тобто визнання ВКЛ данником Криму та укладення антимосковського союзу. Разом з цим у даному листі є примітним факт домовленості обміну послами.
Традиційно представники посольств мали бути рівноцінними як за статусом у державі, так і за цінністю своєї персони, тому вимога Олександра побачити в якості «заручника» впливового в Криму князя Тювікеля може свідчити не про що інше, як про вагому роль Дмитра Путятича у здійсненні великим князем литовським внутрішньої та зовнішньої політики 25. Причому, не отримавши позитивної відповіді щодо приїзду Тювікеля, великий князь тимчасово призупинив дипломатичну переписку із Кримом. 1504 р. литовсько-кримські перемовини щодо посольства Путятича відновилися. До Криму відправлено гінця Федора Колонтаєва з листом, у якому великий князь просив хана надіслати «на замешканье до Киева Бахтыяра мурзу, поки князь Дмитрей от тебе к намь зъездить» 26. Як стверджує М.Довнар-Запольский, спираючись на матеріал Скарбової книги Литовської Метрики, 17 липня 1504 р. на потреби цього пани-рада виділила Дмитру Путятичу: 5 шуб, 40 куниць, срібних ковшів, кубків та ін. на 24 рублі 18 золотників, до цього додали також сукно та ін. Подарунки також були підготовлені трьом старшим царицям і двом молодшим, двом старшим царевичам та трьом молодшим, князям та карачам ординським та братам хана. Сам князь Дмитро отримав «на справу» 500 коп грошей та крім того «лишние дары» призначені для подарунків на його розсуд 27. Проте Путятич в орду не поїхав, оскільки не вислав вчасно заручником Бахтіара-мурзу. Матеріали Скарбової книги вказують, що «татарские речи» залишилися в Києві для впорядкування дрібних справ з татарами на майбутнє 28.
Зрештою, Путятич так і не виконав свою головну дипломатичну місію через смерть 1505 р. Однак, окрім дипломатичної роботи на користь ВКЛ, намісник виконував і функції місцевої адміністрації. Зауважимо, що незважаючи на значний удар, завданий Києву нападом Менглі-Гірея 1482 р. (залишилися лише муровані споруди – Софіївський собор, Печерська Лавра, Видубицький монастир, Золоті Ворота), протягом останнього десятиріччя XV ст. Київ було частково відбудовано, посилено фортифікацію. На початку XVI ст. відбудовано замкові укріплення. Київ, маючи вдале географічне розташування навіть у напівзруйнованому стані, залишав за собою значну економічну, політичну та військову роль. Зважаючи на інтенсивну торгівлю та значне посилення в складі купців вихідців із Західної Європи, у 1494–1497 рр. місту було надано Магдебурзьке право, підтверджене остаточно Сигізмундом І 29. Серед основних обов’язків Путятича як намісника було підтвердження великокнязівських привілеїв, збір податків на користь велико-князівської скарбниці, нагляд за державною власністю, вирішення господарських та цивільних спорів.
Воєвода, за вказівкою великого князя, міг розпоряджатися державними маєтками, церквами. Так, у 1496 р. Путятич отримав наказ передати управління Михайлівським Золотоверхим монастирем Григорію Поповичу на пожиттєве управління, тоді як воєвода, розпоряджався державною власністю на свій розсуд, надавши монастир, напевно у власних інтересах, старцю Івану Смолянину 30. У повноваження намісника входили земельні питання. Відомо, що 1497 р. київський воєвода, на прохання великого князя відшукав та надав ділянку землі для Пустинського Миколаївського монастиря [6,с. 174]. Із уведенням у Києві Магдебурзького права, Путятич був змушений вирішувати проблему податків, консультуючись для цього і з великим князем і з полоцьким намісником Юрієм Пацом (Пацевичем). Зрештою, грамотою князя було визначено зберігати за воєводою правозбору податку на торгівлю у Києві в розмірі 20 коп грошей, податку на товари, здобуті у низів’ях Дніпра (десяту частину) та ряд інших, менш суттєвих 31. Міщани, вийшовши з‑під влади воєводи, утворили в місті органи самоврядування і виступили проти Дмитра Путятича, причому офіційною причиною було те, що побоюючись пожежі в місті, намісник< заборонив жителям запалювати вечорами світло в будинках. Зрештою, під тиском самоврядування, Путятич у 1505 р. дозволив використовувати свічки та масляні лампи для освітлення будинків.
На плечах Путятича залишилася ще одна, не менш важлива функція – захист самого Києва та охорона кордонів українських земель Великого князівства Литовського. Документальне підтвердження активності Путятича щодо захисту українських кордонів знаходимо в посольських документах 32. Про те, що в його «службах» служили черкаські козаки свідчить повідомлення про «козаковъ черкаскихъ – князя Дмитриєвихъ козаковъ»; Щурова рота, де служили черкаські козаки, згадані в тому ж таки повідомленні, могла також бути ротою київської або ж черкаської залоги 33.
Олександр, великий князь литовський, повідомляє київського воєводу князя Дмитрія Путятича про те, що він дарує пустища на р. Борщовці Пустинському монастиреві св. Миколи під оранку (6 вересня 1497 року, Єйшишки). 34 Ваявода Кіеўскі князь Дзімітры Пуцяціч атрымаў у 1499 г. прывілей на Крашын у Наваградзкім павеце, а таксама на Палажаны, што ў Любашанскай воласьці. Между тем в 1499 г. киевский воевода, кажется, готовился стать отцом: при условии рождения у него сына пожалованные ему двор Крошин в Новгородском повете и село Положане Любошанской волости должны были отойти наследнику 35, и это условие не было типичной формулой для литовских актов. Олександр Ягелончик повідомляв 23 березня 1499 р. воєводу Дмитра Путятича, що йому скаржились Михайло Павшич і чоловік його сестри Іван Семенович на князів Івана та Льва Полубенських “о именя, о отчину материзны ихъ, о Варевцы, а Уберновъ, а о Конотовъ”. Далі володар зазначав: “И мы перво сего о томъ неоднокротъ писывали до князя Ивана, а до князя Льва Полубенских, абы они передъ нами къ праву стали и о том с ними росправили ся. И они на листы и приказане наше передъ нами къ праву не хотели стати съ ними очевисто”. В зв’язку з цим Олександр Ягелончик розпорядився: “Ино коли они передъ нами къ праву стати не хотели (курсив наш – Д.В.) и ты бы (Д.Путятич – Д.В.) Михайлу Павшицу а Ивашку Семеновичу въ тым именя и отчизну материзны ихъ…...увязане далъ. А естли бы князю Ивану и князю Льву Полубенскимъ о том было до нихъ которое дело, и они нехай ихъправомъ спирають, а о том со ими передъ нами очевисто мовять”.
З той жа Барысаўскай воласці, напэўна, вылучыўся даволі вялікі зямельны абшар, які прымыкаў да земляў сяла Раванічы з усходу і з поўдня. Ён толькі часткова захопліваў сучасную Чэрвеншчыну і цягнуўся далей да самай ракі Бярэзіны, у Бярэзінскі і Барысаўскі раёны, уключаючы сёлы Лагі, Жарэмец (Зярэмцы), Белічаны і Чарневічы. На самым пачатку ХVI стагоддзя гэты абшар належаў князю Дзмітрыю Пуцяцічу з роду князёў Друцкіх, які быў у той час кіеўскім ваяводам. Князь Міхаіл Глінскі у 1506 році з дазволу вялікага князя Аляксандра ахвяраваў частку ўладанняў нябошчыка на памін яго душы, у тым ліку запісаўшы палову даннікаў ў Зярэмцах з мядовай данінай на карысць праваслаўнай царквы Багародзіцы ў Вільні. Напэўна, менавіта з гэтай падзеяй звязана назва ўрочышча Божы Дар на ўсходзе Чэрвеншчыны, дзе пазней узнікла аднайменнае паселішча (у гады савецкай улады перайменавана ў Чырвоны Дар). Трымаў родавыя вотчыны Стараселле, Радча і Лясныя (абедзве цяпер у Круглянскім р‑не)[14], Зарэмцы (цяпер Жарамец) і інш. Пасля смерці кн. Дзмітрыя Пуцяціча апекуном яго маёмасці быў кн. Міхаіл Глінскі. На памін душы праваслаўнай царкве часткова былі запісаны Зарэмцы, Лагі і Белічаны — палова даннікаў ў Зарэмцах з мядовай данінай перайшла Багародзіцкай царкве ў Вільні, частка Лагоў і Белічан перайшла Кіева-Пячорскай лаўры. Частку спадчыны атрымаў кн. Талачынскі 36, астатняе перайшло да родзічаў князёў Друцкіх-Пуцяцічаў і Друцкіх-Горскіх [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.] (у т.л. частка даннікаў у Белічанах) і да кн. Сямёна Ямантавіча Падбярэзскага (у т.л. частка Зарэмцаў і Лагоў).
Памёр у пачатку 1505 г. бездітним. Киевский воевода князь Дмитрей Путятич неоднократно просил дворного маршалка, бельского и утенского державцу князя Михайпа Львовича Глинского, чтобы последний после смерти Путятича стал опекуном его недвижимого и движимого имущества, а также часто «напоминал» об этом великому князю «абыхмо дозвопили ему с порученья его кн(я)зю Михаилу именья его и всими речами опекати ся». Согласно источнику князь Дмитрей «отходя съ сего света того умыслу своего не отменил»: оставил Глинского в качестве опекуна, в чем его утвердил великий князь, издав специальный лист 29 апр. 1506 г.. Случилось так, что князь Дмитрей Путятич не оставил завещания «и жадное памяти не вчинил по своеи души и теж по души родителеи своихъ», которые «были поручены ему и надею мели в ним, ажъбы он досыть памяти душамъ ихъ вделал». Глинский как опекун с дозволения господаря, «зрозумевши зестье его и теж родителеи его с того света без жадное памятки», дал и записал в пользу Киево-Печерскоrо монастыря, где в церкви Пречистой Богородицы лежали тела родителей Путятича и был похоронен сам Путятич, ПО души» его и его родителей половину данников Зеремцы за р. Березина и шедших с них устав меда; вторая поповина названных данников и устав меда были записаны на церковь Пречистой Богородицы в Вильне. Далее в источнике указываются суммы, перечисленные для записи в синодики («синадики»); все эти суммы равнялись 10 копам грошей и предназначались, во-первых, на «вечным уписъ» в митрополичий синодик, а также в смоленский, полоцкий, володимерский, луцкий, туровский, перемышльский и холмский синодики, во-вторых, как можно полагать, «на вечистую память» и «уписы» в синодики еще 39 церквей 37 Общая сумма вкладов в пользу 39 церквей на «упис» по душе Дмитрея Путятича и его родителей равнялась 214 копам rрошей 38 Ради спасения души князя Путятича Глинский также отпустил на свободу нескольких невольных людей князя; распродав часть движимого имущества Путятича на сумму 60 коп грошей, Глинский выкупил «с поганъских рукъ», т.е. у татар, несколько «душ», предоставив им свободу. Жена: сведений нет. Бездетный. Сфрагистичні пам’ятки:
Литая медная с позолотой матрица печати некоего князя Дмитрия 39. Печать была обнаружена в Алексинском районе Тульской области, «в 8 км к югу от Алексина и в 2 км от села Широносова, место бывшей деревни».
Диаметр печати 22 мм. Круговая надпись в ободке «† Печ[а]ть кн[ѧ]зѧ Дмитрєѧ». В центре – тамгообразная фигура, описанная публикаторами как «стоящая колонна с двумя симметричными С‑образными завитками по сторонам» (Ил. 1).
Публ.: О. И. Хоруженко. «Печать князя Дмитрия» XV в.: проблемы интерпретации. Станюкович А. К., Авдеев А. Г. Неизвестные памятники русской сфрагистики. Прикладные печати-матрицы XII–XVIII веков из частных собраний. М., 2007.
Литература:О. И. Хоруженко. «Печать князя Дмитрия» XV в.: проблемы интерпретации.
КН. МИХАИЛ ИВАНОВИЧ ПУТЯТИЧ ТОЛОЧИНСКИЙ И ШИШОВСКИЙ († до 1477)
сын Ивана Семёновича Путяты, від нього пішла родина князів Друцьких-Толочинських. Діяльність членів цієї родини протікала у Білорусії в XVI-XVII ст.. В вотчину князей Шишовских-Толочинских входили Басея, Толочина и Шишово. Собственно о Михаиле до сих пор не обнаружено никаких сведений, его существование подтверждается отчеством его сына Юрия.
Как оказалось, второй женой Михаила была Анна Михайловна N. Сохранился раздельный лист ее пасынков Юрия и Дмитрия. Он датирован ноябрем 11 индикта (1477 или 1492 г.). Свидетелями раздела были Дмитрий Путята и князья Василий и Иван Григорьевичи (считаем их сыновьями Григория Семёновича). Поскольку Дмитрий Путята не назван воеводой киевским (он являлся таковым в октябре 1492 г.), то, полагаем, что раздел случился в 1477 г. 40. «Дельчий лист» 1477 г. был составлен в Шишове, что позволяет предположить принадлежность Шишовских владений Михаилу Ивановичу Путятичу. Однако это имение отсутствует в перечне имущества, которое делили его сыновья Дмитрий и Юрий. О важности этого имения для них свидетельствует родовая «фамилия», принятая князем Юрием Михайловичем в 1499 г. – Шишовский [Wollf, 1895, s. 520]. Шишовским называл себя Юрий Михайлович и в 1510 г., после возвращения из московского плена [LM‑8, 1995, p. 422]. Однако первая родовая «фамилия» Юрия Михайловича – Толочинский, которой он пользовался в 1488 г.5, косвенно свидетельствует об отсутствии у него Шишова до конца XV в. Скорее всего, в 1477 г. это имение было отдано мачехе Юрия Анне. Хотя «дельчий лист» не содержит указаний на причины выделения Анне части имений мужа, ее доля, вероятно, была «вдовьим стольцом» – частью имений мужа, которые выделялись вдове до повторного замужества или смерти. После смерти мачехи полученные ею имения перешли Юрию. Можно предположить, что во второй половине XV в. отец Юрия Михаил перенес в Шишово свою главную резиденцию. Этим можно объяснить использование в отношении дворов в Толочине и Басее определения «двор старый».
Жена 1‑я: .... …… …...
Жена 2‑я: Анна …… …… (1477)
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
- [1492].10.20. Лист до воєводи Київського князя Дмитра Путятича о селі в Київському повіті Соколовичі, щоб він дав його боярину Сурину.
- 12 IV 1467 г. Вільня, ВКЛ. Мяноўны ліст князя Дзмітрыя Іванавіча Друцкага Пуцяціча з панам Івашкам Іллінічам на сёлы Іллі Дзярыніча і Харковічы каля Друцка.
- 1455, мая 5. – Кн. Андрей Володимирович Ольгердович дарит своему свояку Сеньку Ивановичу имение Полоное.
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
- О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel.by/dok/d057.htm, 2010.II.26, 2010.III.19, 2018.VII.01.[↩]
- Vossberg F. A. Siegel des Mitelalters von Polen, Lithauen, Schlesien, Pommern und Preussen: ein Beitrag zur Förderung diplomatischer, genealogischer, numismatischer und kunstgeschichtlicher Studien über ursprünglich slavische Teile der preussischen Monarchie. Berlin, 1854., s. 44; taf. 2418; Gumowski M. Pieczęcie ksiąžąt Litewskich // Ateneum Wileński. 1930. T. VII. Nr. 3–4. S. 684–725., tabl. IХ. № 71; Насевiч В. Л. Друцкає княства i князi Друцкiя // Друцк старажытны: Да 1000-годдзя ўзнікнення горада. Минск, 2000. С. 40–76, с. 52; Снимки древних русских печатей государственных, царских,областных, городских, присутственных мест и частных лиц. М., 1882. Вып. 1. Табл. 80. Заимствована из [Vossberg], определена как «печать князя друцкого Ивана Путятина 1423 года»[↩]
- Ср. порядок слов в публикации М. Гумовского: «Путятина князя Вана» [Gumowski, s. 698]; автор предложил такой порядок, прочитав круговую легенду привычно, с ее верхней точки.[↩]
- AGAD. – Archiwum Radziwiłłów. – Dz.1. – Sygn.7609. – K.1.[↩]
- AGAD. DP. Sygn. 7609. Пергамен. Скоропись. Публ.: AS. Т. 1. N,;, 135. S. 238.[↩]
- Акты, относящиеся к истории Западной России / Собр. и изд. Археографической комиссией. (далее – АЗР) СПб., 1846. Т. I: 1340–1506. С. 71. № 58.[↩]
- АЗР. С. 71. № 58[↩]
- Иловайский, с. 210[↩]
- Бережков, с. 118[↩]
- АЗР. С. 107. № 88; РИБ. Т. XXVII. Стб. 445–447.[↩]
- АЗР. С. 123. № 105.[↩]
- РИБ. Т. XXVII. Стб. 229.[↩]
- РИБ. Т. XXVII. Стб. 415–416, 426[↩]
- РИБ. Т. XXVII. Стб. 239[↩]
- LM 4. — P. 127.[↩]
- LM 4. — P. 131–132.[↩]
- Сборник императорского Русского исторического общества. — СПб., 1884. — Т. 41. — с. 85.[↩]
- РИБ. Т. XXVII. Стб. 129[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 154[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 159[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 162[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 154, с. 162[↩]
- Сборник императорского Русского исторического общества. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 56[↩]
- Довнар-Запольский М. Ф. Литовские упоминки татарским ордам. Литовский скарб и татарские орды в 1502–1509 гг. / М. Ф. Довнар-Запольский // Известия Таврической ученой комиссии. – 1898. – № 2 –Симферополь. – 93 с., с. 8[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 182[↩]
- Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 223[↩]
- Довнар-Запольский М. Ф. Литовские упоминки татарским ордам. Литовский скарб и татарские орды в 1502–1509 гг. / М. Ф. Довнар-Запольский // Известия Таврической ученой комиссии. – 1898. – № 2 –Симферополь. – 93 с., с. 15[↩]
- Lietuvos Metrika. Kn. Nr. 8 (1499–1514) / Parenge A.Baliulis, R.Firkovicus, D.Antonavicus. – Vilnius, 1995. – 708 s., с. 116[↩]
- Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 1 : 1340–1506. – 568 c, с. 173[↩]
- Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. – Т. 1 : 1340–1506. – 568 c, с. 164[↩]
- Lietuvos metrika Kn. Nr. 6 (1494–1506) / Parengė Algirdas Baliulis ; Lietuvos istorijos institutas. Vilnius: LII leidykla, 2007. – 336 s., с. 201[↩]
- Сборник императорского Русского исторического общества. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 85[↩]
- Сборник императорского Русского исторического общества. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 86[↩]
- Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1965.[↩]
- РИБ. Т. XXVII. Стб. 760–762[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.[↩]
- LM‑6. № 19. Р. 63–64 [1506][↩]
- Ibldem. № 19. Р. 63–64 [1506].[↩]
- Станюкович А. К., Авдеев А. Г. Неизвестные памятники русской сфрагистики. Прикладные печати-матрицы XII–XVIII веков из частных собраний. М., 2007., табл. XII. № 49; с. 132–133[↩]
- AGAD, APR, sign. 295, s. 128[↩]