Путятичи-Друцкие

от

Общие сведения о роде

ПУТЯ­ТИ­ЧИ — кня­же­ский род, Рюри­ко­ви­чи, ответв­ле­ние кня­зей Друцких.

Путятичи І Друцкие

I генерація

21/14. КН. ИВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТА (1424, 1441))

Рис. 11.5а. Гер­бо­вая печать кня­зя Ива­на Семё­но­ви­ча Путя­ты. По Оле­гу Одно­ро­жен­ко. 1431 г.

дру­гі сын кня­зя Сямё­на Дзі­мітраві­ча Друц­ка­га. Соглас­но иссле­до­ва­ни­ям поль­ско­го исто­ри­ка Ю. Воль­фа от кн. Ива­на Семё­но­ви­ча Путя­ти­ча-Друц­ко­го про­ис­хо­дят кня­зья Путя­ти­чи. Веро­ят­но, что суще­ство­ва­ло два кня­зя с про­зви­щем Путя­та – Иван Семе­но­вич Друц­кий и Путя­та Ива­но­вич Чет­вер­тин­ский. Потом­ки и пер­во­го и дру­го­го носи­ли патро­ним Путятич.

Князь Іван Путя­та у 1424 р. був посла­ний вели­ким кня­зем Віто­втом у числі інших дру­ць­ких князів на допо­мо­гу мос­ковсь­кій раті про­ти ордин­ців до Одоє­ва. З 1431 р. князь Іван Путя­та у числі близь­ких сорат­ни­ків Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Помер піс­ля 1440 р. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­кий пом’яник. Абод­ва бра­ти Іва­ны, а так­сам трэці брат – Гры­го­рый (Рыгор) – былі, нап­эў­на, сярод кня­зёў і паноў, якія засвед­чы­лі сваі­мі под­пі­са­мі мір­нае пагад­ненне паміж ВКЛ і Тэўтон­скім орд­энам у 1422 г. Пры гэтым двое з іх пры­га­д­ва­юц­ца без про­зві­чаў, як Іван і Гры­го­рый Сямё­навічы, а яшчэ адзін – як Іван Пуця­та. У 1422 г. князь Іван Пуця­та пад­пі­саў дамо­ву Літ­вы з кры­жа­ка­мі, а ў 1424 г. удзель­ні­чаў у паход­зе супра­ць татараў.

У 1431–1432 гг., як князь Пуця­та Сямё­навіч, Іван Пуця­та, аль­бо Іван Пуця­та Сямё­навіч, неад­на­ра­зо­ва пад­пі­сваў­ся на дып­ля­ма­тыч­ных актах вяліка­га кня­зя Шві­дры­гай­лы. В мар­те 1433 г. он под­пи­сал посла­ние сто­рон­ни­ков кня­зя Свид­ри­гай­ла Базель­ско­му собо­ру, тогда кня­зья и бояре земель Литов­ской Руси Яро­слав Лынг­ве­но­вич; Андрей Михай­ло­вич; Иван Семе­но­вич; киев­ский вое­во­да Миха­ил Ива­но­вич; смо­лен­ский ста­ро­ста Иван Путя­та Семе­но­вич; Андрей Дмит­ри­е­вич; Волод­ко Давы­до­вич; подоль­ский ста­ро­ста Федор Несвиз­ский; Иваш­ко Мони­ви­до­вич; бель­ский ста­ро­ста Юрша Ива­но­вич; мезен­ский ста­ро­ста Гри­го­рий Про­та­сьев; Геор­гий Бут­рим; витеб­ский ста­ро­ста Миха­ил Геор­ги­е­вич; полоц­кий ста­ро­ста (?) Васи­лий Дмит­ри­е­вич; мар­ша­лок Геор­гий Фед­ко­вич и смо­лен­ский мар­ша­лок Алек­сандр сооб­ща­ли Базель­ско­му собо­ру, что князь Боле­слав Свид­ри­гай­ло явля­ет­ся закон­но избран­ным вели­ким кня­зем литов­ским после смер­ти Вито­вта; пишут об оби­дах, кото­рые нано­сил Свид­ри­гай­лу князь Сигиз­мунд Кей­с­ту­то­вич. 1 Усё сваё жыць­цё застаў­ся вер­ны Шві­дры­гай­лу i разам зь ім застаў­ся на Валы­ні. Князь Іван Пуця­та ў 1437–1438 гг. пад­пі­сваў пры­вілеі, выдад­зе­ныя Шві­дры­гай­лам у Луц­ку. Ен так­са­ма сустра­каў у 1440 г. вяліка­га кня­зя Казі­мі­ра пры яго­ным уезьд­зе ў Літву, Длу­га­чы пры­пі­свае кня­зю Васі­лю Пуця­ту. Иван Семе­но­вич Путя­та послед­ний раз упо­ми­на­ет­ся в Кни­ге данин Кази­ми­ра ок. 1441 г. На пра­ця­гу 1430–1450 гг. Вялікі князь Казі­мір надаў кня­зю Іва­ну Пуця­ту маён­так Сла­бод­ка ў Аршан­скім паве­це i іншыя добра. 

По мне­нию Поле­хо­ва, он скон­чал­ся в 1450‑х гг. Соот­вет­ствен­но, его отож­деств­ле­ние с кня­зем Путя­той, «свед­ком» острож­ских гра­мот 1458 и 1466/67 гг. невер­но. У сыно­вей Путя­ты Друц­ко­го, Миха­и­ла, Васи­лия и Дмит­рия, свя­зей с Волын­ской зем­лей не про­смат­ри­ва­ет­ся. Рада­вод адзна­чае, што ён меў трох сыноў: Васі­ля, Іва­на i Дзі­міт­ра, «што быў у Кіе­ве». Чаць­вёр­тым яго­ным сынам, без­умоў­на, быў князь Міхал, пачы­наль­нік роду кня­зёў Талочын­скіх, якія так­са­ма былі кня­зя­мі Друц­кі­мі. Іван, дру­гий син по родо­слов­цам, скоріш за все був пред­став­ни­ком іншо­го роду – Четвертенських. 

Звест­кі аб феадаль­ных сяд­зі­бах (“два­рах”) кня­зёў Друц­кіх ста­но­вяц­ца маса­вы­мі ў 16 ста­годдзі, калі іх род ужо моц­на раз­галі­на­ваў­ся, а част­ка маёнт­каў перай­ш­ла да іншых родаў. Аднак на пад­ста­ве гэтых зве­стак мож­на больш-менш даклад­на вызна­чы­ць склад вот­чын рода­па­чы­наль­нікаў. Най­больш поў­ныя звест­кі тычац­ца зем­леўла­дан­ня нашчад­каў Іва­на Пуця­ты – кня­зёў Гор­скіх і Шышаўскіх (Тала­чын­скіх). Яны група­валі­ся ў трох абша­рах – непа­ср­эд­на ў ваколі­цах Друц­ка (Тала­чын, Дуда­ко­вічы, Бур­неўка, Гар­ба­чо­ва, Ара­ва, Рад­ча, Ста­ра­сел­ле, Лагоўш­чы­на і інш.), за Дня­пром — у вяр­хоўях рэк Проні і Басі (Басея, Горы, Гор­кі, Шыша­ва, Чуры­ла­ва, Юрка­ва) [46], а так­са­ма на левым бера­зе Бяр­эзі­ны (Зар­эм­цы, Белі­ча­ны, Чар­невічы). Апош­ні з гэтых абша­раў (на тэры­то­рыі сучас­на­га Чэрвень­ска­га раё­на) у 1505 г. быў завеш­ча­ны сынам Іва­на Пуця­ты Дзміт­ры­ем, які не меў нашчад­каў, адна­му з буй­ней­шых пра­васлаў­ных цэн­траў ВКЛ – Кіе­ва-Пяч­эрска­му манастыру.

Печать кня­зя Ива­на Семе­но­ви­ча Путя­ты, во всех извест­ных пуб­ли­ка­ци­ях ори­ен­ти­ро­ва­на невер­но 2. Пуб­ли­ка­то­ров сму­тил, веро­ят­но, «опро­ки­ну­тый» гер­бо­вый щит, острие кото­ро­го на печа­ти направ­ле­но не при­выч­но вниз, а вверх. Это – либо ошиб­ка рез­чи­ка, либо сви­де­тель­ство его (и заказ­чи­ка) рав­но­ду­шия в этом вопро­се, объ­яс­ни­мое невы­со­ким уров­нем раз­ви­тия гераль­ди­че­ской куль­ту­ры. Свер­ху печа­ти долж­на начи­нать­ся и кру­го­вая леген­да: «Кнѧзѧ [И]вана Путѧти­на» 3. При пра­виль­ной ори­ен­та­ции печа­ти И. С. Путя­ты поме­щен­ная на ней фигу­ра одно­знач­но интер­пре­ти­ру­ет­ся как «про­цвет­ший крест» – широ­ко рас­про­стра­нен­ный, в том чис­ле и в сфра­ги­сти­че­ском мате­ри­а­ле, сим­вол (Ил. 4).

Ж., ……… ………., по пред­пол. Яко­вен­ко женой Ива­на Семё­но­ви­ча Путя­ты была кнж. Ана­ста­сия Федо­ров­на Острож­ская, дочь Федо­ра Дани­ло­ви­ча и Ага­фии Чури­лов­ны Бродовской.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:
Іл. Іван Семе­но­вич Путя­та князь Дру­ць­кий (до 1422 – піс­ля 1440): Печат­ка від 27.9.1422–1.9.1431: В полі печат­ки готич­ний щит, на яко­му знак у вигляді роз­двоє­но­го зго­ри з загну­ти­ми кін­ця­ми хре­ста. Напис по колу: КНѦЗѦ ВАНА ПУТѦТИ­НА; круг­ла, роз­мір 30 мм.
Дже­ре­ла: ЛНУ, ЗП, n. 295. 1431 р. AGAD, AZ, Sygn. 32, st. 899, 917; Sygn. 33, st. 654, 693. 29.11.1430–1.9.1431. BCz, Perg. 374. 1.9.1431. GStAPKB, XX. HA, PU, Schiebl. 109, n. 68. 27.9.1422. MNK, Rkps 1713, karta 241. 1.9.1431.
Пуб­ліка­ції: Одно­ро­жен­ко О. Дру­ць­кий Іван Семе­но­вич Путя­та [Елек­трон­ний ресурс] // URL: https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​d​r​u​t​s​k​y​j​-​i​v​a​n​-​s​e​m​e​n​o​v​y​c​h​-​p​u​t​y​a​ta/. Лиха­чёв Н. Мате­ри­а­лы для исто­рии визан­тий­ской и рус­ской сфра­ги­сти­ки. Выпуск ІІ. – С. 231–233, илл. 213, 214. 1423–1431 рр. Насевiч В. Друц­кає княст­ва i князi Друц­кiя. – С. 52. Хору­жен­ко О. «Печать кня­зя Дмит­рия» XV в. – С. 125, 127, рис. 4. Сним­ки древ­них рус­ских печа­тей. – С. 80, мал. 1423 р. Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 1.9.1431. Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 699, tab. 2, il. 14; tab. 9, il. 71. 1.9.1431. Nowak P., Pokora P. Dokumenty strony polsko-litewskiej. – S. 79, il. B 91. 27.9.1422. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 273, il. 454. 1.9.1431. Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 107. 1.9.1431. Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne. – S. 25, n. 97, il; S. 89, n. 933, il. 29.11.1430–1.9.1431.

ІI генерація

2/1. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯТИЧ

князі ДРУ­ЦЬ­КІ-ГОРСЬ­КІ, князі ГОРСЬКІ‑, князі ГОРСЬКІ-БУРНЕВСЬКІ
Помер до 1496 р. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­кий пом’яник. Від ньо­го піш­ла роди­на князів ДРУ­ЦЬ­КИХ-ГОРСЬ­КИХ. Сто­ли­цею їx уді­лу були Гори. Князь Василь Іва­но­вич мав чоти­рьох синів: Дмит­ра, Олель­ка і Михай­ла, зга­га­дих під 1499 р. та Іва­на († до 1528 р.). Олель­ко не мав нащад­ків. Єди­ний син Михай­ла — Федір востан­нє зга­да­ний під 1528 р. Князь Федір Дмит­ро­вич Дру­ць­кий-Горсь­кий (згад. у 1530 р.) був одру­же­ний з княж­ною Анною-Васи­ли­сою Андріїв­ною Сан­гуш­ко. Його сест­ра Марія у 1528 р. була дру­жи­ною Федо­ра Подбип’яти. Гри­горій Федо­ро­вич зга­дуєть­ся під 1541 р., його брат Авра­ам — під 1551 р. (дру­жи­ну його зва­ли Васи­ли­сою), сест­ра Олек­сандра — під 1541 р. Гри­горій Федо­ро­вич мав сина Федо­ра (згад. під 1600 р.) та доч­ку Анну (у 1594 р. була дру­жи­ною Лаври­на Ратомсь­ко­го). У Авра­ама Федо­ро­ви­ча була доч­ка Доро­та (згад. під 1570 р.) та син Юрій († 1609), овру­ць­кий зам­ко­вий писар. Його дру­жи­ною була Бог­да­на, доч­ка Філо­на Кміти-Чор­но­бильсь­ко­го. Зі смер­тю кня­зя Юрія ця гіл­ка обір­ва­ла­ся (2112, s.91).
Князь Іван Васи­льо­вич носив пріз­вись­ко Дуда. Сто­ли­цею його уді­лу були Дуда­ко­ви­чі. Дуда­ковсь­ки­ми писа­ли­ся його вдо­ва Ана­стасія та син Федір. Нащад­ки Федо­ра Дуда­ковсь­ко­го повер­ну­ли­ся до ста­ро­го пріз­ви­ща і іме­ну­ва­ли­ся Дру­ць­ки­ми-Горсь­ки­ми (2112, s.65). У Федо­ра Іва­но­ви­ча були бра­ти Волод­ко (у 1515 р. наміс­ник оршансь­кий) та Іван (згад. під 1533 р.) та сест­ри Мари­на і Авдо­тія (вида­на за Бог­да­на Хреб­то­ви­ча). Всі вони писа­ли­ся Дру­ць­ки­ми-Горсь­ки­ми. Від­га­лу­жен­ням князів Дру­ць­ких-Горсь­ких були і князі БУР­НЕВ­ЦІ (нащад­ки Іва­на Івановича).

4/1. КН. ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ (1467, † 1505),

дзяр­жаў­ны дзе­яч, намес­нік мцэн­скі і любуц­кі, намес­нік бран­скі (зга­дв. 1486—1488), ваяво­да кіеўскі (1492—1505). Сын кн. Іва­на Пуця­ты з роду друц­кіх кня­зёў. Пер­ший раз досто­вір­но з’яв­ляєть­ся у дже­ре­лах у 1467 році. Згід­но з кон­трак­том від 12 квіт­ня князь Дмит­ро Іва­но­вич Путя­тич обмі­няв­ся з паном Іва­ном Іллі­ни­чем села­ми «во Дрюц­ку на имя сель­цо Ильи Дири­ни­ча, а Хар­ко­вич». Село Дири­ни­чі з усі­ма при­лег­ли­ми зем­ля­ми отри­мав І.Іллінич, а князь Д.Путятич – село Хар­ко­ви­чі «так жо со всем, какъ пан Иваш­ко дер­жалъ …, а мени­ли єсмо про­ме­жи собою веч­но непо­руш­но при наших живо­тех и по насъ будучимъ ближ­нимъ нашим и детемъ нашим нена­доб­но того руша­ти…» 4. Этот част­но­пра­во­вой доку­мент име­ет под­пись писа­ря: «А писал дьякъ пани Олех­но­вои Коров­ка». Олех­но­вая Довой­но­ви­ча — сест­ра одно­го из контр­аген­тов дого­во­ра Иваш­ки Ильи­ни­ча. Не все кня­зья и паны рас­по­ла­га­ли соб­ствен­ны­ми дья­ка­ми и писа­ря­ми. Неко­то­рые из них, кто, оче­вид­но, не ощу­щал нуж­ды в посто­ян­ных услу­гах спе­ци­а­ли­стов по под­го­тов­ке пись­мен­ной доку­мен­та­ции, при­вле­ка­ли вре­мя от вре­ме­ни пис­цов, слу­жив­ших дру­гим кня­зьям и панам, свя­щен­ни­ков. 5 Мож­ли­во він, як князь Міт­ка Іва­навіч быў у 1467 г. сьвед­кам пры запі­се кня­зя Юрыя Фед­каві­ча Нясь­віц­ка­га з боку жон­кі. У́ 1486 г. атрым­лі­вае ад кара­ля 5 коп гро­шай са скарбу.

Печать кня­зя Дмит­рия Путя­ти­ча По Хору­жен­ко О. И.
Князь Дмит­рий Путя­тич, намест­ник мцен­ский и любут­ский, в 1486 г., жало­вал­ся литов­ско­му вели­ко­му кня­зю и коро­лю поль­ско­му Кази­ми­ру на набег рязан­цев, кото­рые подо­жгли Мценск 6 Дата 1456 г., с кото­рой доку­мент с упо­ми­на­ни­ем Д. И. Путя­ти­ча был опуб­ли­ко­ван впер­вые 7 и с кото­рой он фигу­ри­ро­вал в иссле­до­ва­ни­ях 8, спор­на. Посоль­ство от коро­ля Кази­ми­ра к нена­зван­но­му рязан­ско­му кня­зю дати­ро­ва­но 9 июня индик­та 4. В пери­од коро­лев­ство­ва­ния Кази­ми­ра этот индикт выпа­дал на 1441, 1456, 1471 и 1486 г. Послед­няя дата наи­бо­лее веро­ят­на, посколь­ку кни­га запи­сей Литов­ской мет­ри­ки, к кото­рой отно­сит­ся доку­мент, содер­жит посоль­ства за 1479–1486 г. 9. Оста­вал­ся он в этой долж­но­сти и в июне 1486 г., когда доно­сил коро­лю уже о напа­де­нии на «мец­нян и любу­чан» мос­ков­ско­го вой­ска, состо­яв­шем­ся 8 мая 10 В 1492 г. в Мцен­ске и Любут­ске был уже новый намест­ник 11

С июля 1486 г. по сен­тябрь 1488 г. князь Дмит­рий Путя­тич упо­ми­на­ет­ся в каче­стве намест­ни­ка брян­ско­го 12 В мае 1487 г. и сен­тяб­ре 1488 г. кня­зю Дмит­рию Путя­ти­чу как намест­ни­ку брян­ско­му был адре­со­ван указ­ной лист коро­ля Кази­ми­ра 13, в декаб­ре 1487 г. он полу­чил с мыта брян­ско­го 20 коп гро­шей 14. Так, на про­хан­ня і чоло­бит­ну брянсь­ко­го наміс­ни­ка Дмит­ра Путя­ти­ча, вели­кий князь литовсь­кий Кази­мир Ягел­лон­чик пожа­лу­вав у 1487 р. брянсь­ко­го гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Фед­ка Колон­тає­ва сели­щем Мит­ков­щи­ною у Брянсь­ко­му повіті, яке «деи тое сели­що пусто, а наследъ­ка к нему нетъ, а здав­на деи тое было село бояр­ское, а не данъ­ное, ани тяг­лое, а горо­ду неш­кодъ­но» 15. Роком піз­ні­ше Д. Путя­тич таким же чином поспри­яв в отри­ман­ні на під­влад­ній йому тери­торії пустих боярсь­ких сіл Тюфа­но­ва та Андрієво­го мценсь­ким бояри­ном Логви­ном Кур’яновичем до «гос­по­дар­ско­го осмот­ре­нья» (на період до наступ­но­го рішен­ня вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го). У цьо­му ж році Кази­мир Ягел­лон­чик спо­ві­щав Д. Путя­ти­ча про те, що на про­хан­ня брянсь­ко­го бояри­на Іва­на Євла­хо­ва жалу­вав його маєт­ка­ми Город­цом, Олеш­нею і Мол­во­ти­ном, які зали­ши­ли­ся в Іваш­ко­вої Куро­вої піс­ля смер­ті її чоло­віка, а вона повтор­но вий­ш­ла заміж за Іва­на Євла­хо­ва. Остан­ній зобов’язувався догледіти двох дочок своєї нової дру­жи­ни: «а какъ они летъ сво­их доро­с­туть, и онъ мает ихъ замужъ выда­ти с того име­не­и­ца». Кон­троль, за пунк­та­ми дого­во­ру-надан­ня, щодо вико­нан­ня умов володін­ня села­ми покла­дав­ся на брянсь­ко­го наміс­ни­ка 16. Послы ногай­ско­го царя Иба­ка, будучи в 1489 году в Москве жало­ва­лись на «кня­зя Дмит­рея», кото­рый охра­нял южные гра­ни­цы ВКЛ и соби­рал нало­ги 17.

В 1492–1505 г. князь Дмит­рий Путя­тич киев­ским зна­чит­ся вое­во­дой, упо­ми­на­ет­ся в этом уря­де с 20 октяб­ря 1492 г. 18. Згід­но даних Литовсь­кої Мет­ри­ки, дипло­ма­тич­ну актив­ність на українсь­ко-кримсь­ко­му кор­доні Путя­тич роз­по­чав, при­найм­ні, з 1494 р., коли у листі від­по­віді Олек­сандра до Мен­глі-Гірея дато­ва­ним 1495 р., пові­дом­ляє, листи від хана йому пере­дав саме київсь­кий наміс­ник, який веде листу­ван­ня з кримсь­ким ханом 19.

Почи­на­ю­чи з 1499 р., київсь­кий воє­во­да Дмит­ро Путя­тич вико­ну­вав основ­ну дипло­ма­тич­ну робо­ту між ВКЛ та Кри­мом. Вели­кий князь Олек­сандр, пра­г­ну­чи ней­тралі­зу­ва­ти мос­ковсь­ко-кримсь­кий союз, 23 листо­па­да 1500 р. від­ря­див київсь­ко­го наміс­ни­ка до Кір­ко­ру з метою нага­да­ти Мен­глі-Гірею про дав­ні тра­ди­ції Тох­та­ми­ша й Оль­гер­да, Кази­ми­ра та Хаджи-Гірея, коли пред­ки Мен­глі-Гірея «воль­ни­ми цари сла­ли, и мно­гий зем­ли им ся кла­ни­ва­ли» 20. Доку­мент засвід­чує, що литовсь­ка сто­ро­на пого­ди­ла­ся на випла­ту щоріч­ної дани­ни (пого­лов­щи­ни) з селян-під­дан­ців («людей») само­го вели­ко­го кня­зя, а також князів, панів і бояр трьох най­біль­ших українсь­ких земель Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. В роз­ло­гій інструк­ції зна­чить­ся, що Путя­тич має запро­по­ну­ва­ти Мен­глі-Гірею, що: «… его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ нашъ, про тебе, бра­та сво­е­го, хочеть то вчы­ни­ти со сво­их людеи, с княз­ких и с панъ­ских, и з бояръ­скихъ, зем­ли Киевъское и Волы­нъ­ское, и Подол­ское, с кажъдог(о) ч(е)л(о)века голо­вы велить тобе тры день­ги дава­ти в каж­дыи год» 21. Звіс­но, Путя­тич мав запро­по­ну­ва­ти таку достат­ньо щед­ру про­по­зи­цію в обмін не лише на лояль­ність Кри­му до ВКЛ, та обі­цян­ку дотри­му­ва­тись миру, а і як пев­ну пла­ту за литовсь­ко-кримсь­кий анти­мос­ковсь­кий союз, який, судя­чи зі ста­но­ви­ща Ших-Ахма­та на 1500 р. мав невдо­взі замі­ни­ти литовсь­ко-заволжсь­кий. «Одно бы же твоя милость вер­но и прав­ди­во помо­го гос­по­да­ру нашо­му на того непри­я­те­ля его мило­сти, и его бы еси сам зем­ли сам сте­рег от сво­их людей, ажъ­бы людем его мило­сти шко­ды не дела­ли» 22. Прий­ом київсь­ким наміс­ни­ком послів Ших-Ахма­та 1500 р. дає під­ста­ви ствер­джу­ва­ти про хиб­ність тез про упа­док Киє­ва, а без­по­се­ред­нє листу­ван­ня Путя­ти­ча з Мен­глі-Гіреєм, та пере­го­во­ри з кримсь­ки­ми посла­ми вка­зу­ють на цен­траль­ну роль Київсь­ко­го воє­вод­ства у дипло­ма­тич­них зно­си­нах з Кри­мом. Щоправ­да, інко­ли хан через послів погро­жу­вавв мов­ляв у випад­ку допо­мо­ги роз­гром­ле­но­му 1502 р. Ших-Ахма­ту та при затрим­ці кримсь­ких послів осо­би­сто з’явиться до Киє­ва та Чер­кас, про­те це скорі­ше дипло­ма­тич­ний хід аніж реаль­ні наміри 23. До того ж поз­бав­ле­ний під­т­рим­ки своїх же під­да­них мурз, Ших-Ахмат втік від пере­слі­ду­вань Мен­глі-Гірея – спо­чат­ку до Киє­ва, а звід­ти до Біл­го­ро­да, де споді­вав­ся отри­ма­ти про­тек­цію туре­ць­ко­го сул­та­на. Не досяг­ши резуль­та­ту стар­ший син Ахма­та зно­ву повер­таєть­ся до Киє­ва, але в місті був, як свід­чить Дов­нар-Запольсь­кий «ковар­но лишен сво­бо­ды вое­во­дой Дмит­ром Путя­ти­чем и отправ­лен в зато­че­ние в Лит­ву», що ста­ло­ся не інак­ше як з іні­ціа­ти­ви Олек­сандра, який напев­но побо­ю­вав­ся вторг­нен­ня туре­ць­кої армії та тери­торії ВКЛ та Поль­щі 24.

У тому ж таки 1502 р. було запла­но­ва­но чер­го­ве посоль­ство до Кри­му на чолі з Путя­ти­чем. Зі змісту листа, який попе­реджу­вав хана про наміри Олек­сандра надісла­ти послів, вип­ли­ває, що основ­на мета зали­шаєть­ся іден­тич­ною посоль­ству 1500 р., тоб­то визнан­ня ВКЛ дан­ни­ком Кри­му та укла­ден­ня анти­мос­ковсь­ко­го сою­зу. Разом з цим у дано­му листі є при­міт­ним факт домо­в­ле­но­сті обмі­ну послами.

Тра­ди­цій­но пред­став­ни­ки посольств мали бути рів­но­цін­ни­ми як за ста­ту­сом у дер­жаві, так і за цін­ністю своєї пер­со­ни, тому вимо­га Олек­сандра поба­чи­ти в яко­сті «заруч­ни­ка» впли­во­во­го в Кри­му кня­зя Тюві­ке­ля може свід­чи­ти не про що інше, як про ваго­му роль Дмит­ра Путя­ти­ча у здійс­нен­ні вели­ким кня­зем литовсь­ким внут­ріш­ньої та зов­ніш­ньої політи­ки 25. При­чо­му, не отри­мав­ши пози­тив­ної від­по­віді щодо при­їз­ду Тюві­ке­ля, вели­кий князь тимча­со­во призу­пи­нив дипло­ма­тич­ну пере­пис­ку із Кри­мом. 1504 р. литовсь­ко-кримсь­кі пере­мо­ви­ни щодо посоль­ства Путя­ти­ча від­но­ви­ли­ся. До Кри­му від­прав­ле­но гін­ця Федо­ра Колон­тає­ва з листом, у яко­му вели­кий князь про­сив хана надісла­ти «на замеш­ка­нье до Кие­ва Бах­ты­я­ра мур­зу, поки князь Дмит­рей от тебе к намь зъез­дить» 26. Як ствер­джує М.Довнар-Запольский, спи­ра­ю­чись на матеріал Скар­бо­вої кни­ги Литовсь­кої Мет­ри­ки, 17 лип­ня 1504 р. на потре­би цьо­го пани-рада виді­ли­ла Дмит­ру Путя­ти­чу: 5 шуб, 40 куни­ць, сріб­них ков­шів, куб­ків та ін. на 24 руб­лі 18 золот­ни­ків, до цьо­го дода­ли також сук­но та ін. Пода­рун­ки також були під­го­тов­лені трьом стар­шим цари­цям і двом молод­шим, двом стар­шим царе­ви­чам та трьом молод­шим, кня­зям та кара­чам ординсь­ким та бра­там хана. Сам князь Дмит­ро отри­мав «на спра­ву» 500 коп гро­шей та крім того «лиш­ние дары» при­зна­чені для пода­рун­ків на його роз­суд 27. Про­те Путя­тич в орду не пої­хав, оскіль­ки не вислав вчас­но заруч­ни­ком Бах­тіа­ра-мур­зу. Матеріа­ли Скар­бо­вої кни­ги вка­зу­ють, що «татар­ские речи» зали­ши­ли­ся в Києві для впо­ряд­ку­ван­ня дріб­них справ з тата­ра­ми на май­бут­нє 28.

Зре­штою, Путя­тич так і не вико­нав свою голов­ну дипло­ма­тич­ну місію через смерть 1505 р. Однак, окрім дипло­ма­тич­ної робо­ти на користь ВКЛ, наміс­ник вико­ну­вав і функ­ції міс­це­вої адміністра­ції. Заува­жи­мо, що незва­жа­ю­чи на знач­ний удар, зав­да­ний Києву напа­дом Мен­глі-Гірея 1482 р. (зали­ши­ли­ся лише муро­вані спо­ру­ди – Софіївсь­кий собор, Печерсь­ка Лав­ра, Виду­би­ць­кий мона­стир, Золо­ті Воро­та), про­тя­гом остан­ньо­го деся­ти­річ­чя XV ст. Київ було част­ко­во від­бу­до­ва­но, поси­ле­но фор­ти­фіка­цію. На почат­ку XVI ст. від­бу­до­ва­но зам­ко­ві укріп­лен­ня. Київ, маю­чи вда­ле гео­гра­фічне розта­шу­ван­ня навіть у напі­взруй­но­ва­но­му стані, зали­шав за собою знач­ну еко­но­міч­ну, політич­ну та війсь­ко­ву роль. Зва­жа­ю­чи на інтен­сив­ну тор­гів­лю та значне поси­лен­ня в скла­ді куп­ців вихід­ців із Захід­ної Євро­пи, у 1494–1497 рр. місту було нада­но Маг­де­бурзь­ке пра­во, під­твер­джене оста­точ­но Сигіз­мун­дом І 29. Серед основ­них обов’язків Путя­ти­ча як наміс­ни­ка було під­твер­джен­ня вели­кок­нязівсь­ких при­вілеїв, збір подат­ків на користь вели­ко-князівсь­кої скарб­ни­ці, нагляд за дер­жав­ною влас­ністю, вирі­шен­ня гос­по­дарсь­ких та цивіль­них спорів.

Воє­во­да, за вказів­кою вели­ко­го кня­зя, міг роз­по­ряд­жа­ти­ся дер­жав­ни­ми маєт­ка­ми, церк­ва­ми. Так, у 1496 р. Путя­тич отри­мав наказ пере­да­ти управ­лін­ня Михай­лівсь­ким Золо­то­вер­хим мона­сти­рем Гри­горію Попо­ви­чу на пожит­тєве управ­лін­ня, тоді як воє­во­да, роз­по­ряд­жав­ся дер­жав­ною влас­ністю на свій роз­суд, надав­ши мона­стир, напев­но у влас­них інте­ре­сах, стар­цю Іва­ну Смо­ля­ни­ну 30. У пов­но­ва­жен­ня наміс­ни­ка вхо­ди­ли земель­ні питан­ня. Відо­мо, що 1497 р. київсь­кий воє­во­да, на про­хан­ня вели­ко­го кня­зя від­шу­кав та надав ділян­ку зем­лі для Пустинсь­ко­го Мико­лаївсь­ко­го мона­сти­ря [6,с. 174]. Із уве­ден­ням у Києві Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва, Путя­тич був зму­ше­ний вирі­шу­ва­ти про­бле­му подат­ків, кон­суль­ту­ю­чись для цьо­го і з вели­ким кня­зем і з поло­ць­ким наміс­ни­ком Юрієм Пацом (Паце­ви­чем). Зре­штою, гра­мо­тою кня­зя було визна­че­но збері­га­ти за воє­во­дою пра­воз­бо­ру подат­ку на тор­гів­лю у Києві в роз­мірі 20 коп гро­шей, подат­ку на това­ри, здо­буті у низів’ях Дні­п­ра (деся­ту части­ну) та ряд інших, менш сут­тєвих 31. Міща­ни, вий­шов­ши з‑під вла­ди воє­во­ди, утво­ри­ли в місті орга­ни само­в­ря­ду­ван­ня і висту­пи­ли про­ти Дмит­ра Путя­ти­ча, при­чо­му офі­цій­ною при­чи­ною було те, що побо­ю­ю­чись поже­жі в місті, наміс­ник< забо­ро­нив жите­лям запа­лю­ва­ти вечо­ра­ми світ­ло в будин­ках. Зре­штою, під тис­ком само­в­ря­ду­ван­ня, Путя­тич у 1505 р. доз­во­лив вико­ри­сто­ву­ва­ти свіч­ки та мас­ляні лам­пи для освіт­лен­ня будинків.

На пле­чах Путя­ти­ча зали­ши­ла­ся ще одна, не менш важ­ли­ва функ­ція – захист само­го Киє­ва та охо­ро­на кор­донів українсь­ких земель Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Доку­мен­тальне під­твер­джен­ня актив­но­сті Путя­ти­ча щодо захи­сту українсь­ких кор­донів зна­хо­ди­мо в посольсь­ких доку­мен­тах 32. Про те, що в його «служ­бах» слу­жи­ли чер­кась­кі коза­ки свід­чить пові­дом­лен­ня про «коза­ковъ чер­кас­кихъ – кня­зя Дмит­риєвихъ коза­ковъ»; Щуро­ва рота, де слу­жи­ли чер­кась­кі коза­ки, зга­дані в тому ж таки пові­дом­лен­ні, мог­ла також бути ротою київсь­кої або ж чер­кась­кої зало­ги 33.

Олек­сандр, вели­кий князь литовсь­кий, пові­дом­ляє київсь­ко­го воє­во­ду кня­зя Дмит­рія Путя­ти­ча про те, що він дарує пусти­ща на р. Бор­щов­ці Пустинсь­ко­му мона­сти­реві св. Мико­ли під оран­ку (6 верес­ня 1497 року, Єйшиш­ки). 34 Ваяво­да Кіеўскі князь Дзі­міт­ры Пуця­ціч атры­маў у 1499 г. пры­вілей на Кра­шын у Нава­градзкім паве­це, а так­са­ма на Пала­жа­ны, што ў Люба­шан­с­кай волась­ці. Меж­ду тем в 1499 г. киев­ский вое­во­да, кажет­ся, гото­вил­ся стать отцом: при усло­вии рож­де­ния у него сына пожа­ло­ван­ные ему двор Кро­шин в Нов­го­род­ском пове­те и село Поло­жане Любо­шан­ской воло­сти долж­ны были отой­ти наслед­ни­ку 35, и это усло­вие не было типич­ной фор­му­лой для литов­ских актов. Олек­сандр Яге­лон­чик пові­дом­ляв 23 берез­ня 1499 р. воє­во­ду Дмит­ра Путя­ти­ча, що йому скар­жи­лись Михай­ло Пав­шич і чоло­вік його сест­ри Іван Семе­но­вич на князів Іва­на та Льва Полу­бенсь­ких “о име­ня, о отчи­ну мате­риз­ны ихъ, о Варев­цы, а Убер­новъ, а о Коно­товъ”. Далі воло­дар зазна­чав: “И мы пер­во сего о томъ неод­но­кротъ писы­ва­ли до кня­зя Ива­на, а до кня­зя Льва Полу­бен­ских, абы они передъ нами къ пра­ву ста­ли и о том с ними роспра­ви­ли ся. И они на листы и при­ка­зане наше передъ нами къ пра­ву не хоте­ли ста­ти съ ними оче­ви­сто”. В зв’язку з цим Олек­сандр Яге­лон­чик роз­по­ря­ди­вся: “Ино коли они передъ нами къ пра­ву ста­ти не хоте­ли (кур­сив наш – Д.В.) и ты бы (Д.Путятич – Д.В.) Михай­лу Пав­ши­цу а Иваш­ку Семе­но­ви­чу въ тым име­ня и отчиз­ну мате­риз­ны ихъ…...увязане далъ. А ест­ли бы кня­зю Ива­ну и кня­зю Льву Полу­бен­скимъ о том было до нихъ кото­рое дело, и они нехай ихъ­пра­вомъ спи­ра­ють, а о том со ими передъ нами оче­ви­сто мовять”.

З той жа Бары­саўс­кай волас­ці, нап­эў­на, вылучы­ў­ся даволі вялікі зямель­ны абшар, які пры­мы­каў да зем­ляў сяла Раванічы з усхо­ду і з поўд­ня. Ён толь­кі част­ко­ва захо­плі­ваў сучас­ную Чэрвен­шчы­ну і цяг­нуў­ся далей да самай ракі Бяр­эзі­ны, у Бяр­эзін­скі і Бары­саўскі раё­ны, уклю­ча­ю­чы сёлы Лагі, Жар­эмец (Зяр­эм­цы), Белі­ча­ны і Чар­невічы. На самым пачат­ку ХVI ста­годдзя гэты абшар нале­жаў кня­зю Дзміт­рыю Пуця­ці­чу з роду кня­зёў Друц­кіх, які быў у той час кіеўскім ваяво­дам. Князь Міхаіл Глін­скі у 1506 році з даз­во­лу вяліка­га кня­зя Аляк­сандра ахвя­ра­ваў част­ку ўла­дан­няў нябош­чы­ка на памін яго душы, у тым ліку запі­саў­шы пало­ву дан­нікаў ў Зяр­эм­цах з мядо­вай дані­най на кары­с­ць пра­васлаў­най царк­вы Бага­ро­дзі­цы ў Віль­ні. Нап­эў­на, менавіта з гэтай пад­зе­яй звя­за­на наз­ва ўрочыш­ча Божы Дар на ўсход­зе Чэрвен­шчы­ны, дзе паз­ней узнік­ла аднай­мен­нае паселіш­ча (у гады савец­кай ула­ды перай­ме­на­ва­на ў Чырво­ны Дар). Тры­маў рода­выя вот­чы­ны Ста­ра­сел­ле, Рад­ча і Ляс­ныя (абед­зве цяпер у Круг­лян­скім р‑не)[14], Зар­эм­цы (цяпер Жара­мец) і інш. Пас­ля смер­ці кн. Дзміт­рыя Пуця­ці­ча апе­ку­ном яго маё­мас­ці быў кн. Міхаіл Глін­скі. На памін душы пра­васлаў­най царкве част­ко­ва былі запі­са­ны Зар­эм­цы, Лагі і Белі­ча­ны — пало­ва дан­нікаў ў Зар­эм­цах з мядо­вай дані­най перай­ш­ла Бага­ро­дзіц­кай царкве ў Віль­ні, част­ка Лагоў і Белі­чан перай­ш­ла Кіе­ва-Пячор­скай лаў­ры. Част­ку спад­чы­ны атры­маў кн. Тала­чын­скі 36, астат­няе перай­шло да родзі­чаў кня­зёў Друц­кіх-Пуця­ці­чаў і Друц­кіх-Гор­скіх [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.] (у т.л. част­ка дан­нікаў у Белі­ча­нах) і да кн. Сямё­на Яман­таві­ча Пад­бяр­эз­ска­га (у т.л. част­ка Зар­эм­цаў і Лагоў).

Памёр у пачат­ку 1505 г. без­діт­ним. Киев­ский вое­во­да князь Дмит­рей Путя­тич неод­но­крат­но про­сил двор­но­го мар­шал­ка, бель­ско­го и утен­ско­го дер­жав­цу кня­зя Михай­па Льво­ви­ча Глин­ско­го, что­бы послед­ний после смер­ти Путя­ти­ча стал опе­ку­ном его недви­жи­мо­го и дви­жи­мо­го иму­ще­ства, а так­же часто «напо­ми­нал» об этом вели­ко­му кня­зю «абы­х­мо доз­во­пи­ли ему с пору­че­нья его кн(я)зю Миха­и­лу име­нья его и вси­ми реча­ми опе­ка­ти ся». Соглас­но источ­ни­ку князь Дмит­рей «отхо­дя съ сего све­та того умыс­лу сво­е­го не отме­нил»: оста­вил Глин­ско­го в каче­стве опе­ку­на, в чем его утвер­дил вели­кий князь, издав спе­ци­аль­ный лист 29 апр. 1506 г.. Слу­чи­лось так, что князь Дмит­рей Путя­тич не оста­вил заве­ща­ния «и жад­ное памя­ти не вчи­нил по сво­еи души и теж по души роди­те­леи сво­ихъ», кото­рые «были пору­че­ны ему и надею мели в ним, ажъ­бы он досыть памя­ти душамъ ихъ вде­лал». Глин­ский как опе­кун с доз­во­ле­ния гос­по­да­ря, «зро­зу­мев­ши зестье его и теж роди­те­леи его с того све­та без жад­ное памят­ки», дал и запи­сал в поль­зу Кие­во-Печер­скоrо мона­сты­ря, где в церк­ви Пре­чи­стой Бого­ро­ди­цы лежа­ли тела роди­те­лей Путя­ти­ча и был похо­ро­нен сам Путя­тич, ПО души» его и его роди­те­лей поло­ви­ну дан­ни­ков Зерем­цы за р. Бере­зи­на и шед­ших с них устав меда; вто­рая попо­ви­на назван­ных дан­ни­ков и устав меда были запи­са­ны на цер­ковь Пре­чи­стой Бого­ро­ди­цы в Вильне. Далее в источ­ни­ке ука­зы­ва­ют­ся сум­мы, пере­чис­лен­ные для запи­си в сино­ди­ки («сина­ди­ки»); все эти сум­мы рав­ня­лись 10 копам гро­шей и пред­на­зна­ча­лись, во-пер­вых, на «веч­ным уписъ» в мит­ро­по­ли­чий сино­дик, а так­же в смо­лен­ский, полоц­кий, воло­ди­мер­ский, луц­кий, туров­ский, пере­мышль­ский и холм­ский сино­ди­ки, во-вто­рых, как мож­но пола­гать, «на вечи­стую память» и «упи­сы» в сино­ди­ки еще 39 церк­вей 37 Общая сум­ма вкла­дов в поль­зу 39 церк­вей на «упис» по душе Дмит­рея Путя­ти­ча и его роди­те­лей рав­ня­лась 214 копам rро­шей 38 Ради спа­се­ния души кня­зя Путя­ти­ча Глин­ский так­же отпу­стил на сво­бо­ду несколь­ких неволь­ных людей кня­зя; рас­про­дав часть дви­жи­мо­го иму­ще­ства Путя­ти­ча на сум­му 60 коп гро­шей, Глин­ский выку­пил «с поганъ­ских рукъ», т.е. у татар, несколь­ко «душ», предо­ста­вив им сво­бо­ду. Жена: све­де­ний нет. Без­дет­ный. Сфра­ги­стич­ні пам’ятки: 
Литая мед­ная с позо­ло­той мат­ри­ца печа­ти неко­е­го кня­зя Дмит­рия 39. Печать была обна­ру­же­на в Алек­син­ском рай­оне Туль­ской обла­сти, «в 8 км к югу от Алек­си­на и в 2 км от села Широ­но­со­ва, место быв­шей деревни».
Диа­метр печа­ти 22 мм. Кру­го­вая над­пись в обод­ке «† Печ[а]ть кн[ѧ]зѧ Дмит­рєѧ». В цен­тре – там­го­об­раз­ная фигу­ра, опи­сан­ная пуб­ли­ка­то­ра­ми как «сто­я­щая колон­на с дву­мя сим­мет­рич­ны­ми С‑образными завит­ка­ми по сто­ро­нам» (Ил. 1).
Публ.: О. И. Хору­жен­ко. «Печать кня­зя Дмит­рия» XV в.: про­бле­мы интер­пре­та­ции. Ста­ню­ко­вич А. К., Авде­ев А. Г. Неиз­вест­ные памят­ни­ки рус­ской сфра­ги­сти­ки. При­клад­ные печа­ти-мат­ри­цы XII–XVIII веков из част­ных собра­ний. М., 2007.

Лите­ра­ту­ра:О. И. Хору­жен­ко. «Печать кня­зя Дмит­рия» XV в.: про­бле­мы интерпретации.

КН. МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ ТОЛО­ЧИН­СКИЙ И ШИШОВ­СКИЙ († до 1477)

сын Ива­на Семё­но­ви­ча Путя­ты, від ньо­го піш­ла роди­на князів Дру­ць­ких-Толо­чинсь­ких. Діяль­ність членів цієї роди­ни про­тіка­ла у Біло­русії в XVI-XVII ст.. В вот­чи­ну кня­зей Шишов­ских-Толо­чин­ских вхо­ди­ли Басея, Толо­чи­на и Шишо­во. Соб­ствен­но о Миха­и­ле до сих пор не обна­ру­же­но ника­ких све­де­ний, его суще­ство­ва­ние под­твер­жда­ет­ся отче­ством его сына Юрия. 

Как ока­за­лось, вто­рой женой Миха­и­ла была Анна Михай­лов­на N. Сохра­нил­ся раз­дель­ный лист ее пасын­ков Юрия и Дмит­рия. Он дати­ро­ван нояб­рем 11 индик­та (1477 или 1492 г.). Сви­де­те­ля­ми раз­де­ла были Дмит­рий Путя­та и кня­зья Васи­лий и Иван Гри­го­рье­ви­чи (счи­та­ем их сыно­вья­ми Гри­го­рия Семё­но­ви­ча). Посколь­ку Дмит­рий Путя­та не назван вое­во­дой киев­ским (он являл­ся тако­вым в октяб­ре 1492 г.), то, пола­га­ем, что раз­дел слу­чил­ся в 1477 г. 40. «Дель­чий лист» 1477 г. был состав­лен в Шишо­ве, что поз­во­ля­ет пред­по­ло­жить при­над­леж­ность Шишов­ских вла­де­ний Миха­и­лу Ива­но­ви­чу Путя­ти­чу. Одна­ко это име­ние отсут­ству­ет в перечне иму­ще­ства, кото­рое дели­ли его сыно­вья Дмит­рий и Юрий. О важ­но­сти это­го име­ния для них сви­де­тель­ству­ет родо­вая «фами­лия», при­ня­тая кня­зем Юри­ем Михай­ло­ви­чем в 1499 г. – Шишов­ский [Wollf, 1895, s. 520]. Шишов­ским назы­вал себя Юрий Михай­ло­вич и в 1510 г., после воз­вра­ще­ния из мос­ков­ско­го пле­на [LM‑8, 1995, p. 422]. Одна­ко пер­вая родо­вая «фами­лия» Юрия Михай­ло­ви­ча – Толо­чин­ский, кото­рой он поль­зо­вал­ся в 1488 г.5, кос­вен­но сви­де­тель­ству­ет об отсут­ствии у него Шишо­ва до кон­ца XV в. Ско­рее все­го, в 1477 г. это име­ние было отда­но маче­хе Юрия Анне. Хотя «дель­чий лист» не содер­жит ука­за­ний на при­чи­ны выде­ле­ния Анне части име­ний мужа, ее доля, веро­ят­но, была «вдо­вьим столь­цом» – частью име­ний мужа, кото­рые выде­ля­лись вдо­ве до повтор­но­го заму­же­ства или смер­ти. После смер­ти маче­хи полу­чен­ные ею име­ния пере­шли Юрию. Мож­но пред­по­ло­жить, что во вто­рой поло­вине XV в. отец Юрия Миха­ил пере­нес в Шишо­во свою глав­ную рези­ден­цию. Этим мож­но объ­яс­нить исполь­зо­ва­ние в отно­ше­нии дво­ров в Толо­чине и Басее опре­де­ле­ния «двор старый». 

Жена 1‑я: .... …… …...

Жена 2‑я: Анна …… …… (1477)

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

  1. О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel​.by/​d​o​k​/​d​0​5​7​.​htm, 2010.II.26, 2010.III.19, 2018.VII.01.[↩]
  2. Vossberg F. A. Siegel des Mitelalters von Polen, Lithauen, Schlesien, Pommern und Preussen: ein Beitrag zur Förderung diplomatischer, genealogischer, numismatischer und kunstgeschichtlicher Studien über ursprünglich slavische Teile der preussischen Monarchie. Berlin, 1854., s. 44; taf. 2418; Gumowski M. Pieczęcie ksiąžąt Litewskich // Ateneum Wileński. 1930. T. VII. Nr. 3–4. S. 684–725., tabl. IХ. № 71; Насевiч В. Л. Друц­кає княст­ва i князi Друц­кiя // Друцк ста­ра­жыт­ны: Да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да. Минск, 2000. С. 40–76, с. 52; Сним­ки древ­них рус­ских печа­тей госу­дар­ствен­ных, царских,областных, город­ских, при­сут­ствен­ных мест и част­ных лиц. М., 1882. Вып. 1. Табл. 80. Заим­ство­ва­на из [Vossberg], опре­де­ле­на как «печать кня­зя друц­ко­го Ива­на Путя­ти­на 1423 года»[↩]
  3. Ср. поря­док слов в пуб­ли­ка­ции М. Гумов­ско­го: «Путя­ти­на кня­зя Вана» [Gumowski, s. 698]; автор пред­ло­жил такой поря­док, про­чи­тав кру­го­вую леген­ду при­выч­но, с ее верх­ней точ­ки.[↩]
  4. AGAD. – Archiwum Radziwiłłów. – Dz.1. – Sygn.7609. – K.1.[↩]
  5. AGAD. DP. Sygn. 7609. Пер­га­мен. Ско­ро­пись. Публ.: AS. Т. 1. N,;, 135. S. 238.[↩]
  6. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии / Собр. и изд. Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. (далее – АЗР) СПб., 1846. Т. I: 1340–1506. С. 71. № 58.[↩]
  7. АЗР. С. 71. № 58[↩]
  8. Ило­вай­ский, с. 210[↩]
  9. Береж­ков, с. 118[↩]
  10. АЗР. С. 107. № 88; РИБ. Т. XXVII. Стб. 445–447.[↩]
  11. АЗР. С. 123. № 105.[↩]
  12. РИБ. Т. XXVII. Стб. 229.[↩]
  13. РИБ. Т. XXVII. Стб. 415–416, 426[↩]
  14. РИБ. Т. XXVII. Стб. 239[↩]
  15. LM 4. — P. 127.[↩]
  16. LM 4. — P. 131–132.[↩]
  17. Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. — СПб., 1884. — Т. 41. — с. 85.[↩]
  18. РИБ. Т. XXVII. Стб. 129[↩]
  19. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 154[↩]
  20. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 159[↩]
  21. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 162[↩]
  22. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 154, с. 162[↩]
  23. Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 56[↩]
  24. Дов­нар-Заполь­ский М. Ф. Литов­ские упо­мин­ки татар­ским ордам. Литов­ский скарб и татар­ские орды в 1502–1509 гг. / М. Ф. Дов­нар-Заполь­ский // Изве­стия Таври­че­ской уче­ной комис­сии. – 1898. – № 2 –Сим­фе­ро­поль. – 93 с., с. 8[↩]
  25. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 182[↩]
  26. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s., с. 223[↩]
  27. Дов­нар-Заполь­ский М. Ф. Литов­ские упо­мин­ки татар­ским ордам. Литов­ский скарб и татар­ские орды в 1502–1509 гг. / М. Ф. Дов­нар-Заполь­ский // Изве­стия Таври­че­ской уче­ной комис­сии. – 1898. – № 2 –Сим­фе­ро­поль. – 93 с., с. 15[↩]
  28. Lietuvos Metrika. Kn. Nr. 8 (1499–1514) / Parenge A.Baliulis, R.Firkovicus, D.Antonavicus. – Vilnius, 1995. – 708 s., с. 116[↩]
  29. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – Т. 1 : 1340–1506. – 568 c, с. 173[↩]
  30. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – Т. 1 : 1340–1506. – 568 c, с. 164[↩]
  31. Lietuvos metrika Kn. Nr. 6 (1494–1506) / Parengė Algirdas Baliulis ; Lietuvos istorijos institutas. Vilnius: LII leidykla, 2007. – 336 s., с. 201[↩]
  32. Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 85[↩]
  33. Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с., с. 86[↩]
  34. Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. / Під­го­тов­ка тек­сту, вступ­на стат­тя і комен­тарі В. М. Русанівсь­ко­го. — К.: Нау­ко­ва дум­ка, 1965.[↩]
  35. РИБ. Т. XXVII. Стб. 760–762[↩]
  36. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.[↩]
  37. LM‑6. № 19. Р. 63–64 [1506][↩]
  38. Ibldem. № 19. Р. 63–64 [1506].[↩]
  39. Ста­ню­ко­вич А. К., Авде­ев А. Г. Неиз­вест­ные памят­ни­ки рус­ской сфра­ги­сти­ки. При­клад­ные печа­ти-мат­ри­цы XII–XVIII веков из част­ных собра­ний. М., 2007., табл. XII. № 49; с. 132–133[↩]
  40. AGAD, APR, sign. 295, s. 128[↩]