Общие сведения о роде
КОБРИНСЬКІ 1 — княжий рід Великого князівства Литовського. Одна з гілок Гедиміновичів. Походили від князя Кобринського Романа Федоровича, сина Федора Ольгердовича. Останній представник роду чоловічої статі, Іван Семенович, помер після 1491 р. Рід вимер у 1518 р., зі смертю княгині Анни Семенівної. Ад Кобрына, цяпер павятовага гораду Горадзенскай губэрні. У 1366 г. той горад быў уласнасьцю Альгерда, — пра гэта даведваемся з пагадненьня, заключанага ў тым годзе паміж каралём Казімірам ды Любартам i князямі літоўскімі, у якім, між іншым, агаворваецца, што кароль на Кобрын з паветамі, што належаць Альгерду, правоў ня мае. Вельмі можа быць, што па Альгердзе беспасярэдна Кобрын перайшоў да ягонага сына князя Фёдара Альгердавіча, які выступае на Чырвонай Русі ў 1387–1394 гг. Князь Фёдар Альгердавіч пакінуў трох сыноў, князёў: Гурку — пачынальніка роду Гуркавічаў, Сангушку — Сангушкавічаў ды Рамана.
Поколенная роспись рода
III генерація от Гедиміна.
1. ФЕДІР ОЛЬГЕРДОВИЧ († бл.1394)
Згідно з найбільш достовірним переліком синів Ольгерда Литовського, що вміщений у складі багатьох північно-руських літописних зведень під 6885 (1377) р., Федір був п’ятим, наймолодшим його сином від першого шлюбу 2. Щоправда, у 1377 р. король Людовік Анжуйський називав Федора старшим сином і спадкоємцем Ольгерда; однак ця інформація, очевидно, походила від самого князя, якому в тодішніх обставинах було вигідно представити своє походження саме таким чином, а угорський король мало орієнтувався у родинних стосунках литовської династії. Очевидно, ще за життя батька Федір отримав від нього в уділ м. Кобрин, у північно-західній Волині (нині – Брестська область Білорусі). Як володіння великого князя, тобто Ольгерда, Кобрин згадується в литовсько-польській угоді 1366 р. 3. А вже у 1380‑х рр. Кобрин був удільною столицею старшого сина Федора Ольгердовича, Романа. А саме, і документах від 12 жовтня 1387 р. та 10 жовтня 1388 р., виданих у Луцьку, кн. Роман Федорович разом з кількома іншими князями й боярами поручився королю Владиславу-Ягайлу за Олехна Дмитровича 4. Його печатка, привішена до цих документів, містить зображення литовської Погоні – родового гербу Гедиміновичів, навколо якого можна прочитати латинський напис: «+ s. romani…domini…de cobrin…» 5. Звідси випливає, що сам Федір Ольгердович, який на той час володів Ратенським уділом у складі Польської корони, отримавши його, скоріш за все, у 1377 р., незабаром після цього відступив свою литовську «отчину», Кобрин, старшому синові. Можливо, Федір зробив це спеціально заради того, щоб зберегти Кобрин у складі ВКЛ, оскільки сам він навряд чи міг визнаватися васалом одночасно і польсько-угорського, і литовського монархів. З іншого боку, відомо, що у 1377 р. Федір Ольгердович присягнув королю Людовіку разом з двома синами, серед яких, напевне, знаходився і Роман. Як би там не було, Кобринське князівство під час правління Романа Федоровича, як і всіх його нащадків, продовжувалося залишатися у складі ВКЛ, на відміну від польського Ратна.
Вперше у джерелах Федір Ольгердович згадується невдовзі після смерті батька, тобто у віці вже близько 50 років. 29 вересня 1377 р. Людовік Анжуйський, король Угорський та Польський, писав з Буди Франціску Каррарі, правителю італійської Падуї, про свої успіхи під час недавнього (липень–вересень) походу проти литовсько-волинських князів. Між іншим, Людовік повідомляв, що «Codor», старший син («primogienitus») вел. князя Литовського «Olgordi», який повинен був стати спадкоємцем батька, нещодавно померлого, разом з двома синами підкорився його владі. Молодшого з цих синів литовський князь дав королю в заручники, і зараз він знаходиться при його дворі. Сам же отримав у Польщі («in Polonia») якісь міста і села («civitates et villas»), де й осів із дружиною та іншими, малолітніми дітьми («contorales et pueros»). Не підлягає сумніву, що «Codor» – це трохи неточна транслітерація імені Федора Ольгердовича (інші варіанти просто нереальні). Хоча він і не був найстаршим сином Ольгерда, але все ж таки належав до числа його дітей від першого шлюбу, які були практично на покоління старшими за вел. князя Ягайла. А перед угорським королем, який навряд чи орієнтувався у старшинстві Ольгердовичів, причому за відсутності братів, Федір цілком міг, «задля поважності», представитися «primogienitus» Ольгерда – законним спадкоємцем литовського престолу 6. Ніякого дядька «Codar»-а в Ягайла у 1382 р., звичайно, бути не могло. Латинська транслітерація «Codar» найбільш близька до імені Федора Ольгердовича, який міг бути прийнятим за дядька Ягайла через велику різницю у віці: як відомо, сини Ольгерда від першого шлюбу були практично на покоління старше за синів від другого. Однак про союз Ягайла з Федором нам нічого не відомо, та й загалом роль останнього у литовській політиці була дуже скромною. Судячи з того, що ми знаємо про тодішню ситуацію, на роль «Codar»-а найбільше підходив би Корибут Ольгердович: саме проти нього, на Новгородок-Сіверський, виступив Кейстут з Вільни у 1382 р. Однак, чому Корибут, єдинокровний брат і майже ровесник Ягайла, був названий його дядьком? І чому латинська транслітерація його імені настільки спотворена, що правильно зберегла лише перші дві літери?)).
Що ж то були за «міста і села», які Людовік надав Федору Ольгердовичу, своєму новому васалу, «у Польщі»? Ми схиляємося до версії С. Панишка, що мова йде про Ратен з кількома сусідніми волостями, 7 а також, ймовірно, галицький Жидачів, що згадується як володіння Федора на початку польського правління Владислава-Ягайла (див. нижче). Лівонський хроніст Генріх Вартберзький пише про «Koddere, filius Algarden» та Любарта Гедиміновича, що Людовік «повернув їм декілька замків у Русі»26. Ратенсько-Любомльський «клин», приєднаний до Польщі лише десятиліття тому (а можливо, і в тому ж 1377 р. – див. нижче), межував з Кобринським уділом Федора; саме через це, скоріш за все, він і змушений був визнати зверхність польсько-угорського короля.
З титулом князя Ратенського Федір Ольгердович згадується лише у двох документах. 11 серпня 1387 р. кн. Федір Ратенський («Fedario de Rathin») разом із Вітовтом та кількома іншими литовсько-руськими князями, його «братами (fratribus)», від імені короля Владислава-Ягайла поручились перед галицьким воєводою Бенедиктом у тому, що король буде держати його в милості, та обіцяли захищати його від всіляких нападок27. Ці князі були вислані Владиславом-Ягайлом на прохання дружини, королеви Ядвіги, яка з польським військом так і не змогла здобути Галич, що належав тоді Угорській короні. Отримавши ж від Вітовта гарантії безпеки, Бенедикт здав Галич28. А 18 лютого 1394 р. у Долятичах (на р. Німані, біля
Новгородка-Литовського) кн. Федір Ратненський («Fedorius Rathnensis») разом із Вітовтом, Скиригайлом та Володимиром Київським поручилися перед Владиславом-Ягайлом за свого брата Андрія, який знаходився тоді у в’язниці, що той буде вірним королю, та зобов’язалися видати його, як тільки король цього зажадає29.
До складу Ратенського князівства, окрім самого Ратна, входили також кілька волостей, що пізніше належали його синам та нащадкам, а саме. 1) Любомль, названий уділом Федора «Сангушка» Ольгердовича в Хроніці Биховця, а також Євреїновському літописі30. У 1546 р. при описі литовсько-польського кордону представники литовської сторони наголошували: «(…) князь Сендюшко, который держалъ Ковель и Ратенъ и Любомль и Вижву и вси тые села», «(…) Ратенъ и Любомль было Великого князства (на початку правління Казиміра Ягеллона) а отчызна князей Сендюшковичовъ (…)» 8. Сангушко був наймолодшим сином Федора Ольгердовича. 2) Кошер, де кн. Роман (Федорович) у 1404 р. отримав підтвердження на кілька сіл від Вітовта32.
А у 1441 р. «districtum Cosseriensem зі всіма містечками та селами» належав молодшому брату Романа, Сангушку33. 3) Ветли, які у 1443 р. згадуються як «отчина» кн. Сангушка34. 4) Камянь, який у 1502 р. поділили між собою сини кн. Олександра Сангушковича35.
Всі ці володіння не були спадковою «отчиною» Федора Ольгердовича, який отримав їх уже після смерті батька, причому в якості васала Польської корони. У середині XIV ст. вони належали до Володимирської землі Любарта-Дмитра Гедиміновича. Однак за угодою 1366 р. Любомль, Ратен та Кошер разом із Володимиром-Волинським відходили до складу Польщі; кілька ж інших, більш східних володимирських волостей, серед них Ветли та Камянь, король Казимір погодився відступити до литовського Луцька36. Не можна виключати, що першу групу цих волостей Любарт повернув собі у 1370 р., коли йому вдалося здобути Володимирський
замок. Однак, навіть у такому випадку, під час тріумфального походу Людовіка Анжуйського 1377 р., скоріш за все, Ратенсько-Любомльська округа знову відійшла до складу Польщі. Як відомо, ця кампанія була спрямована проти Юрія Наримунтовича Белзького та Любарта – провідників набігу на Сандомирську землю 1376 р. Здобувши Холм37, польські війська навряд чи могли залишити в спокої сусідні Любомль, Ратно і т. д. (визнані польськими володіннями у 1366 р.), якби вони на той час належали Любарту. Лівонський хроніст Герман Вартберзький прямо пише, що «король Угорський був з численним військом у землях схизматиків, а саме de Lademar (тобто володимирських); частину їх спустошивши,той же король обложив замок Белзе»38. І загалом похід Людовіка досяг усіх своїх цілей, зокрема, Любарт визнав себе васалом короля. Відомо, що, принаймі, одна з володимирських волостей, анексованих Польщею в 1366 р., причому найближча до Володимира – Городел («Grodlo»), залишалася за нею аж до 1382 р., коли разом із п’ятьма іншими південно-волинськими замками була захоплена Любартом39.
Відомо, що після смерті Федора Ольгердовича Ратно та Ветли входили до складу Польського королівства, а не ВКЛ. Причому Федір не зміг передати ці володіння своїм синам: так, у 1431 р. Ратно прямо зветься королівським замком, старостою якого був Грицько Кердейович40. Лише після того, як у 1433 р. Ратно, Ветли та Лопатин були офіційно визнані володіннями короля і Корони Польської41, Владислав-Ягайло віддав Ратно з округою «у держання (in tenutam)», тобто на правах звичайного старости, князю Сангушку42, молодшому сину Федора Ольгердовича. Аналогічно й Любомль у 1409 р. згадується як володіння Владислава-Ягайла (він збудував там католицький костел), який кілька разів відві-дував це місто, що відносилося до Холмської землі43. Задля порівняння, беззаперечна «отчина» Федора Ольгердовича – Кобрин, – завжди залишався у складі ВКЛ, і грамоту на нього князю Роману Федоровичу у 1404 р. видав вел. кн. Вітовт44.
Звідси, вважаємо, слід зробити висновок, що Федір Ольгердович отримав Ратенський уділ у якості безпосереднього васала короля і Корони Польської, причому на праві лише пожиттєвого володіння (подібно до галицького Жидачева). Теоретично це могло відбутися як у 1377 р., так і вже після коронації Владислава-Ягайла, тобто у 1386–1387 рр., не пізніше серпня (коли Федір вперше згадується як кн. Ратенський). Але другий варіант є дуже маловірогідним. Адже при ньому довелося б припустити, що Любарту в 1370 р. вдалося повернути, разом із Володимиром-Волинським, також Ратно й Любомль, втрачені у 1366 р., та втримати їх до самої смерті у 1383 р. Потім же ця частина Волині перейшла до Федора Любартовича, у якого була відібрана Ягайлом приблизно тоді ж, коли й Луцька земля (надана Вітовту)45. Але в такому разі ті особливі права, які Польща у низці офіційних актів заявляла конкретно на Ратно й Ветли, мало чим відрізнялися б від загальних претензій на інші волинські землі – скажімо, той же Володимир, відбитий Любартом у 1370 р. Окрім того, ускладнювалося б питання, які саме «міста і села» у Польщі отримав Федір Ольгердович відразу після того, як у серпні/вересні 1377 р. присягнув королю Людовіку Анжуйському.
Наприкінці XIV ст., в додачу до Ратенського князівства, а цілком імовірно, і взамін за нього, Федір Ольгердович отримав Жидачівський повіт у Галицькій землі Руського воєводства Польської корони. На час своєї останньої згадки з титулом князя Ратенського, 18 лютого 1394 р., Жидачевом він ще не володів, оскільки це містечко з його повітом належало безпосередньо королю. 13 жовтня 1387 р. Владислав-Ягайло, перебуваючи в Жидачеві, надав с. Сваричов «in districtu Nostro Zidaczoviensi» братам Івоні та Бочкові Валахам46. 20 жовтня того ж року король надав костьолу пресв. Діви Марії «in Oppido nostro (у містечку нашому) Zydaczow» с. Рогузно «in districtu nostro Zydaczoviensi»47. 24 лютого 1393 р. Владислав-Ягайло перевів Жидачів з польського права на магдебурзьке48, а 31 серпня надав Михайлу Валаху з братами «село під Жидачевом на річці Свічі або на поріччі іменем Хоссов»49. Нарешті, 29 червня 1394 р. король видав своєму слузі, Данилу Дажбоговичу Задеревецькому, грамоту на ряд володінь, у т. ч. «подъ Зудєчовомъ Джюровъ» і т. д.50. Отже, Федір Ольгердович міг отримати Жидачівський повіт не раніше 2‑ї половини 1394 р.
Відомі два його акти, видані в Жидачеві, у яких князь затверджував своїм вироком межі володінь Івана Довгого Сваричовського, Бочкового брата – мова йде про тих самих Валахів, які отримали Сваричов від короля у 1387 р. Звичайно, королівський брат не міг бути простим старостою Жидачівським. Зокрема, точно відомо, що він мав право надання земель у Жидачівському повіті (на користь Галицької кафедри – див. нижче). Руськомовні оригінали двох «жидачівських» актів Федора Ольгердовича, на жаль, не збереглися. Нам вони відомі лише за підтвердженням 1549 р., а також за ще пізнішими облятами в актових книгах, зробленими польською транслітерацією та з численними помилками; втім, сам цей факт свідчить, що тодішні спеціалісти-документознавці визнали акти оригінальними. Перша грамота опублікована за текстом у підтвердженні короля Жигимонта Августа 1549 р., облятованого до Львівського гродського суду 1696р.51. Зберігся й оригінал підтвердження 1549 р.52, а також його список у Коронній метриці53. Документ розпочинається так (цитуємо за списком Коронної метрики, де значно менше помилок порівняно з опублікованим текстом): «W ymye oycza y syna y ducha swyethego amen. Ja kniasz Fedor Olkyrdyowicz Kroliow brat». Зміст судової справи полягає в тому, що власники с. Тужилів скаржилися «na Iwana na Boczkowa brathana Dolhoho (Сваричовського – див. наступний акт), yże dzierżi nam Manastherz Thopolsko (суч. с. Топільське Івано-Франківської обл., близько 70 км південніше Жидачева) y Czarny Lisz za Lomniczą y z Barlożisczy bez prawa, a służało k nam ku Thużilowu. А Iwan Dolhy odmowieł przeczywoym, yże dal mi Krol Swarziczow na wieky wyeczne ze wszythkimi granyczamy(…)». Сторони погодилися виставити кожна своїх свідків, і князь доручив розглянути справу воєводі Філісту (Жидачівському). В підсумку суд з’ясував, що спірні землі мають належати до Сваричова, і виніс рішення на користь Івана Довгого. «Na tho dalismy swoy listh na wieczną pamiecz, że iego wiecznye. A sudily s namy thud sud boyare, pan Woiewoda Philisthy, Iwan Szolowicz Korszak, a zemlianye pan Wasko Wolkowicz, Micuko Prochopicz, Klisko Barthossowicz. A k themu bylo dosycz dobrich ludzy. A ten listh pissan w Żydaczowie liatha szostego thysyacza. piecz seth y osmnasczie, miesyacza decawra we dwudzieshu (?) siodmy dzien na pamiecz pirwshego meczennika Stephana». Денна дата видачі у акті вказана цілком правильно – 27 грудня на пам’ять св. першо-мученика Стефана. Але рік, без сумніву, з руського оригіналу перекладено невірно: напевне, писар не зміг правильно прочитати кириличні літери-цифри під титлами. У списку 1696 р. помилково читалося: «lata Ruskiego Tysiąca pięćset y osmnascie». На цій підставі З. Л. Радзімінський, слідом за А. Петрушевичем, припускав помилку лише в числі сотень, приймаючи замість 1518-го 1418 р. Однак у списку з Коронної метрики, безсумнівно, мова йде про давньоруське літочислення «від сотворіння світу». В такому випадку 6518‑й рік можна було б виправити на 6918 (1410)-й. Однак на той час Федора Ольгердовича вже точно не було серед живих (див. нижче), а у списку Коронної метрики, як мінімум, неправильно перекладено число сотень; через це довіряти останній цифрі «18» ми також не можемо.
Друга грамота Федора Ольгердовича відома лише за облятою, внесеною до Галицьких гродських книг у 1730 р.54 Розпочинається вона так само, як і перший документ: «W imia Otca y Syna y Ducha Swiatoho Amin.
Ja kniaz Fedor Olkirdyiewicz Korolow Brat», і стосується тієї ж суперечки «Тужиловців» з Іваном Сваричовським Логіновичем. Різниця полягає в тому, що Іван Довгий Логінович вказує детальні кордони своїх володінь, у яких визнається правим. «A sudyw toy sud Fyłyst, woiewoda Żydaczowski, Pan Danyło Zaderewecki, pan Wasko Stołnyk Weramanysz Fraktowycz, Iwan Sołowycz, Iwan Sołowycz (!) Korsak, pan Wasko Prokopowicz, Iwaszko Dyduszycki, a ktomu było dosyt dobrych ludy. Na szczosmo dały Lyst na wicznuiu pamiat, tot Lyst pisany w Żydaczowi na Preobrazenye misiecia Awhusta dnia szostoho. Rukoiu własnoiu». День тут вказано правильно – 6 серпня, – але рік взагалі пропущено. З. Д. Козіцький навіть дійшов висновку, що даний документ «є незграбною ампліфікацією автентичного», за який він приймає перший акт. Але З. Л. Радзімінський справедливо зазначив: «(…) вважаємо їх за два різних вироки у тій самій справі видані, з котрих другий є доповненням першого. Немає у ньому мови про роз’їзд, оскільки такий вже було проведено», і т. д.55.
Нарешті, перший видавець грамоти, А. Петрушевич, хоча й не заперечував достовірності її оригіналу, вважав, що переписувач «помилково читав Олкірдович замість Любартович (…) Написання того документу відношу до перших двох десятків XV століття, у котрих Федір Любартович
панував у Жидачеві». 9 З. Л. Радзімінський підстав для такого «корегування» не бачив, відносячи обидва акти до Федора Ольгердовича. Тим не менш, недавно І. Папа чомусь залучила їх до числа грамот Федора Любартовича. Припущення, нібито в руських оригіналах актів читалося «Любартович», виправлене потім на «Олкирдович», слід визнати безпідставним хоча б тому, що подібне «виправлення» не мало жодного практичного сенсу. В оригінальних грамотах Федора Любартовича ім’я жидачівського воєводи (Ленько Зарубич) та всіх інших свідків, окрім одного, є іншими, ніж у грамотах Федора Ольгердовича (Каліст). Також і формулювання місця видачі у більшості грамот Любартовича («А то ся дѣяло в нашомь дворѣ в Зудечевѣ», «Actum est in nostra curia Zydaczow») є не таким, як у грамотах Ольгердовича («Tot lyst pysany w Zydaczowi»). 10
Крім того, збереглися свідчення, що називають Федора Ольгердовича покровителем Галицької кафедральної Крилоської церкви, який надав їй с. Перегінськ у Жидачівському повіті, а також заснував під цим селом монастир св. пустинника Онуфрія. А. Петрушевич опублікував наступний уривок зі справи 1638 р., яка розглядалася у Галицькому гродському суді між Я. С. Яблоновським та Г. Балабаном, старостою Теребовльським, з приводу володіння Перегінськом: «Citata vero (pars) itidem ex iuribus, privilegiis et deductionibus suis eadem bona Perehinskoiuris haereditarii Ecclesiastici ritus Graeci esse deduceret, quod et privilegio divi olim Casimiri Regis anni millesimi quadringentesimi septuagesimi (1470), quo circa literas per Fedorum Olihеrdowicz Ducem super eadem bona Monasterio (Kriłosensi) donata, hoc idem Monasterium conservatum est, tam et privilegio Serenissimi olim Sigismundi regis anni 1548, per divum olim Sigismundum Augustum approbato, quo bona eadem Perehinsko Ecclesiastica esse propria declarantur, et Ecclesiae Metropolitanae Haliciensi tribuuntur, verificaret...» 11. У 1656 р. Георгій Балабан свідчив, що «wieś Perehyńsko, w powiece Żydaczowskim leżąca, własna jest majętność dziedziczna cerkiewna do katedry cerkwi halickiej kryloskiej przez xiążąt ruskich Fedora Olhordowicza fundowana i darowana, a potem przez świętej pamięci najjaśniejszych królów polskich, jako to Kazimierza Zygmunta Pierszego i Zygmunta Augusta i innych królów polskich osobliwymi przywilejami i dekretami et confirmationibus do tejże cerkwi halickiej kryłoskiej inkorporowana (…)». Вказані привілеї знаходилися в його батька, єпископа Львівського Гедеона Балабана, а потім перейшли до нього самого й зберігалися у замку Стратині, де й згоріли під час ворожого нападу. В грамоті короля Яна III Йозефу Шумлянському, єпископу Львівському, від 1691 р. також згадується, що с. Перегінськ надав Галицькій митрополії у Крилосі «principis Russiae Olgerdowicz», а потім підтвердили королі Казимір Ягеллон у 1470 р., Жигимонт I та Жигимонт Август. 12 А. Петрушевичу належав рукописний уривок XVIII ст., у якому говорилося, що Перегінськ у Жидачівському повіті колись належав князю Ольгордовичу, який, заснувавши монастир на горі «Serhiow» над Перегинськом, записав його ченцям вічним правом. Й. Шумлянський у грамоті 1691 р. повідомляє, що монастир св. Онуфрія пустинника, заснований кількасот років тому, а потім зруйнований від «Batya i Mamaja» (Батия і Мамая!), він побудував заново, посадивши там трьох ченців Базиліанського ордену. 13 Пізніше базиліани стверджували, що їхній кляштор у Перегінську на горі «Serhiow» заснував сам «kniaz Fedory Olgierdowicz» близько 1400 р., який і записав кляштору Перегінськ з усіма землями (це при тому, що Базиліанський орден офіційно було засновано лише у 1617 р.!). У XVIII ст. базиліани 20 років судилися за село з єпископом Шептицьким, але процес таки програли 14.
Наведені факти однозначно свідчать про те, що в межах Польського королівства Федір Ольгердович володів, окрім Ратенського князівства, також і Жидачевом з округою в Галицькій землі Руського воєводства. Очевидно, це володіння мало статус лише пожиттєвого, оскільки в січні 1404 р. Владислав-Ягайло надав Жидачівський повіт іншому своєму брату, Швитригайлу 15, тоді як Федір мав кількох синів-спадкоємців. Якщо це було дійсно так, то слід визнати, що Федір Ольгердович помер не пізніше 1403 р. А вірогідніше за все – саме у вказаному році, оскільки у лютому 1404 р. його старший син, Роман, отримав від вел. князя Вітовта підтвердження на Кобринське князівство; 16 видання цього документу найбільш логічно пов’язується зі смертю Романового батька, законного «отчича» литовського Кобрина.
У найдавнішому пом’яннику Києво-Печерського монастиря, у статті «Род, княз(я), Сєнкушков. Фєдорович(а).», разом з Федором Ольгердовичем записано і його дружину Ольгу: «кн(я)з(я), Фєодора. Олкирдович(а), княг(иню), єго, Олгу.». 17 Можна напевне стверджувати, що вказана Ольга, мати Сангушка, була другою (чи третьою?) дружиною Федора. Лише цим можна пояснити, що вже у 1377 р. він мав двох повнолітніх синів, тоді як двоє молодших, Гурко та Сангушко, згадуються відповідно аж у 1412–1430 та 1433–1455 рр.
25
26 Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 115.
27 Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, № XXXV (за оригіналом).
28 Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1891. – T. XII. – P. 12–13, № 11 (оригінальний акт Владислава-Ягайла Бенедикту від 14 жовтня 1387 р.).
29 Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. – Kraków, 1932. – S. 32, № 35 (за оригіналом). У старій польській історіографії кн. Федор Ратненський деякий час ідентифікувався помилково. К. Стадніцький вважав його не литовським, а руським князем невідомого походження (Stadnicki K. Bracia Władysława-Jagiełły... – S. 33). А. Соколовський запропонував не менш фантастичну версію, ототожнивши Федора Ратненського 1394 р. з Федором Корибутовичем (Listy księcia Jerzego Zbaraskiego kastelana Krakowskiego z lat 1621–1631. – Kraków, 1878. – S. 3). Нарешті, З. Л. Радзімінський, критикуючи Ю. Вольфа, припустив, що у волинського князя Любарт аГедиміновича було два сини: старший Федір, кн. Ратненський, та молодший Федір же, кн. Володимирський (Wolff J. O kniaziach Kobryńskich; Radzimiński Z. L. Dodatkowe uwagi do rozprawy powyższej // Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń Wydziału historyczno-filozoficznego Akademii Umiejętności. – Kraków, 1884. – T. XVII. – S. 3–7, 35–36).
30 ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 141; М., 1980. – Т. XXXV. – С. 223.
31
32 Повний текст грамоти Вітовта, хоча і в латинській транслітерації, зберігся у теках Нарушевича, Rkps № 10, s. 257; переписаний з пергаменного оригіналу в Коронному архіві (Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58).
33 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T. I. – S. 36–37. В Інвентарі Коронного архіву Варшевіцького згадується акт 1386 р., яким король Владислав надає своєму брату Вігунту Kiernow, Pincziski i Koszersk (Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów... – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 262, № 528). Однак тут допущено помилку, як це видно з найдавнішого Інвентаря Кромера 1551 р., де замість «Koszersk» стоїть правильне «Czeczersk» (Книга посольская Метрики Великого княжества Литовского. – М., 1843. – С. 255). 34 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 38–39. 35 Там само, s. 147. 36 «А и еще к Луцку отступился король володимерских волости: Веллы (Ветли), Збязь (Лубязь), Чернечгородок, Камянь, Мельница. А Володимер королеви достался с теми волостми: Городел, Любомль, Туринск, Ратев (повинно бути Ратен), Кошер, Влучим» (цитуємо у зворотній руській транслітерації з польської латиниці) (Czuczyński A. Traktat książąt litewskich… – S. 514; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 56, przyp.: тут правильно Wietly, Lbiaz, Raten). Історико-географічний аналіз цих волостей див.: Довнар-Запольский М. Из истории литовско-польской борьбы за Волынь (Договоры 1366 года) // Университетские известия. Год 36. – К., 1896. – № 8. – С. 1–13 і карта.
37 Monumenta Poloniae historica. – Lwów, 1872. – T. II. – S. 678. 38 Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 114. 39 Monumenta Poloniae historica. – Lwów, 1872. – T. II. – S. 722. 40 Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 42 (у той час, коли сам Грицько брав участь у поході Владислава-Ягайла на Луцьк, його люди спалили Ратенський замок та здали його ворогу, тобто прихильникам вел. кн. Швитригайла). Про претензії Швитригайла на Ветли та Ратно восени того ж року див.: Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II. – P. 269, 270, № 197, 198. 41 Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. – S. 80, № 55; див. також s. 88, 93, 98, 104 – акти 1433 і 1434 рр. 42 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 32. Тому не можна погодитися з думкою С. Панишка, що Ратенське князівство продовжувало існувати і після смерті Федора Ольгердовича, діставшись його сину Сангушку (Панишко С. Ратенське князівство. – С. 145–146). Втім, перейшовши на службу до ВКЛ, кн. Сангушко дійсно якийсь час володів Ратном, але аж у 1440‑х рр.
43 Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10–11. – S. 53, 207 (1411 р.); Ks. 11. – S. 71, 226, 270 (1417, 1426, 1429 рр.). Про приналежність Любомля безпосередньо Короні Польській у 1433 та 1434 рр. свідчать також виписки з Тек Нарушевича (Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 14, прим. 3).
44 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58. 45 Такої думки – що Федір Ольгердович отримав Ратно й Ветли від вел. князя Ягайла після того, як той у 1386 р. відібрав Волинь від Федора Любартовича, – дотримувався М. К. Любавський (Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовс-
ко-Русского государства ко времени издания первого литовского статута. – М., 1892. – С. 21). Але Ратенське князівство, як ми спробували довести, було «феодом» Польської корони, й було отримане Федором від польського короля. Якщо ж таким визнати Владислава-Ягайла, то надання їм коронних земель своєму брату, ледве чи не відразу після власного обрання на польський престол (до серпня 1387 р.), виглядало б майже нереальним «нахабством».
46 Регести підтвердження 1511 р. цього акту в книзі 24 Коронної метрики див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1912. – Pars IV. – Vol. 2. – P. 83, № 9891; Varsoviae, 1915. – Pars IV. – Vol. 3. – P. 363, № 328. Повний текст
доступний он-лайн: http://pther.eu/MK/024/PL_1_4_1-024_0830.html. 47 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T. II. – S. 27–29, № XVI (з обляти у Львівських гродських книгах 1738 р.). 48 Регести підтвердження 1546 р. цього акту в книзі 70 Коронної метрики див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1910. – Pars IV. – Vol. 1. – P. 442, № 7695; Pars IV. – Vol. 3. – P. 365, № 362.
49 Регести підтвердження 1524 р. цього акту в книзі 38 Коронної метрики див.: Matricularum Regni Poloniae summaria. – Pars IV. – Vol. 1. – P. 267, № 4578; Pars IV. – Vol. 3. – P. 365, № 365.
50 Розов В. Українські грамоти. – С. 53–54, № 29 (за кириличним оригіналом).
51 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 15–16, przyp. 2 (посилання: Acta Castra Leopol. A‑i 1696. T. 470. P. 154); Папа І. «Жидачівські грамоти» князя Федора Любартовича: проблема автентичності // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2012. – Вип. 6. – С. 309–310, № 9.1 (тут наведено сучасну сигнатуру акту: Центральний державний історичний архів України, м. Львів. – Ф. 5 (Галицький (? – С. К.) ґродський суд). – Оп. 1. – Спр. 470. – С. 154).
52 Dokumenty pergaminowe Oddziału I Archiwum Państwowego w Krakowie do 1600 r. – TSchn II 202 (регеста, http://eazpp.bn.org.pl/eazpp/files/pergaminy/ap_w_krakowie.pdf).
Очевидно, саме у підтвердженні 1549 р. грамота була представлена правлінням Сваричевського монастиря Різдва Богородиці у 1563/64 р.: «Ukazali list od dziszieiszego (теперішнього) krolia iego mczi, w ktori inserowan iest list stari nieiakiego kniazia Fedura a nieiakiego Olkiedeiowicza (!), ktorim okazali bicz staradawne wiecznoscz y dziedzicztwo Topolska monastira, Czarnego Liassu y Barloziscza (...)» (Архив Юго-Западной России. – К., 1904. – Ч. 1. – Т. X. – C. 489–490). 53 Регесту з книги 77 Коронної метрики див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1919. – Pars V. – Vol. 1. – P. 38, № 562. Повний текст доступний он-лайн: http://pther.eu/MK/077/PL_1_4_1-077_0367.html.
54 Петрушевич А. О соборной Богородичной церкви и святителях в Галиче // Галицкий исторический сборник. – Львов, 1860. – Вып. III. – Примечания. – С. CVIICIX; Petruszewicz A. Materyały historyczne // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1882. – Z. I. – S. 77–80, № III («In castro Halic. 1730 anno Sabbato ante festum S. Valentini P. et M. proximo»; вказаний у заголовку 1422 р. є чисто умовним); Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 16, przyp. 2 (Acta castrensia Haliciensia 1730 anni. № 231. P. 420–421). І. Папа опублікувала цей акт як дві окремі грамоти: під № 8 за виданням Петрушевича, а під № 9.2 за виданням Радзімінського (Папа І. «Жидачівські грамоти»… – С. 308–311; сучасна сигнатура: ЦДІАЛ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 231. – С. 420–421); різночитання між текстами не виходять поза рамки літер у деяких словах, тобто мають чисто «технічний» характер. 55 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 17.
IV генерація от Гедиміна.
2/1. КН. РОМАН ФЕДОРОВИЧ († після 1416)
старший син згаданого князя Федора Ольгердовича, князь кобринський і ратненський (1394 ? — після 1416 рр.). Згадується в документах 1387–1416 рр.. Князь Раман Фёдаравіч памянёны ў 1387 г., калі ручаўся за Алехну Дзімітравіча; той самы князь Раман ЛІтоўскі верхаводзіў наваградчанамі падчас іхных паходаў у 1393 г. на ўладаньне вялікага князя Маскоўскага, а ў 1394 г. пад Пскоў. У тым жа годзе Ў каралеўскіх скарбавых рэестрах запісаны выдатак: «за латы, накаленьнікі, шлем ды г. д. для князя Рамана».
Кн. Роман Федорович ще за життя батька, не пізніше 1387 р., отримав Кобринске князівство у ВКЛ. Крім того, будучи живим ще у 1430 р., він мав володіння у Красноставському повіті Холмської зем-лі Польської корони. 18
У 1404 г. Вітаўт надае свайму пляменьніку Раману Кобрын ды Грушава, а таксама Несухойжы ды Міляновічы; але тым актам мог пацьвердзіць яму i валоданьне маёмасьцю, на якую кн. Раман меў ужо правы як дзедзіч. Мова йде про акт Вітовта, відомий за списком 1782 р., де руський текст оригіналу транслітеровано польською латиницею19. Зокрема, тут серед надань князю Роману фігурують: «da u Koszyri dali jesmo jemu Hrabow, Nesuchojeżi, Milenowiczi, Kleczko». Як бачимо, мова йде про володіння у Коширській волості на Волині, а не поліський Клецьк. Пізніше ці землі перейшли до Романового брата Сангушка і його нащадків. Зокрема, у 1511 р. як володіння князів Сангушковичів згадані «Мєлєновичи, Нюйно, Порыдубы, дворєц Клєвєцко, Клєчковичи (…)», локалізовані у Ковельському повіті20. Вірогідно, і в оригіналі акта 1404 р. стояло «Клєвєцко», у списку 1782 р. помилково передане як «Kleczko». 1404 р. отримав від Вітовта грамоту на Кобрин і Грушів на білоруському Поліссі та Нуйно й частину Кошерської волості на Волині, 21 перетворив перше з поселень у свою резиденцію і започаткував рід Кобринських. Указані тут володіння, мабуть, успадковані Романом після батька, а Вітовтом тільки підтверджені, залишилися за родиною аж до конфіскації їх улітку 1431 р. за опір його сина Сенька польським військам, що йшли на Луцьк. 22
Потым, у 1411 — 1417 гг., князь Раман быў пры каралеўскім двары. Болей ніякіх згадак пра яго дагэтуль адшукаць не ўдалося; відаць, не дажыў да бурлівых панаваньняў вялікіх князёў Швідрыгайлы й Жыгімонта. Помер, здається, до 9 вересня 1431 р., коли холмські села кн. Романа були надані кн. Зємовіту Мазовецькому. 23 Роман Федорович став засновником нечисленного роду кн. Кобринських, який у чоловічій лінії вигас між 1487 і 1491 рр., а по жіночій – у 1519 р. 24.
Одружився із незнаною з імені дочкою князя Данила Острозького.
3/1. КН. ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ «ОСТЕЙ»
десь на межі 1370–1380‑х рр. виїхав на службу до Московської держави. У серпні 1382 р., перед нашестям на Москву хана Токтамиша, коли у місті розпочалися безлади, туди прибув литовський князь Остей, онук Ольгерда, який «окрѣпи народы и мятежь градный устави и затворися с ними въ градѣ и седѣ со множествомъ народа в осадѣ сущаго». 26 серпня Токтамиш «обалга князя их Остѣя лживыми рѣчьми и лживым миромъ, вызвавъ его вонъ изъ града и уби его пред враты града»; того ж дня Москва була здобута та спустошена татарами. 25 У Ростовському соборному синодику, серед жертв нашестя Токтамиша, першим поминається кн. Олександр Федорович, якого, без жодних сумнівів, і слід ототожнити з літописним Остеєм. Тим самим встановлюється конкретне походження цього загадкового онука Ольгерда. 26 «Остей» мало бути прозванням Олександра, оскільки серед литовських імен такого ми не знаємо, та й серед 20-ти онуків Ольгерда жоден литовського імені не носив.
4/1. КН. ГУРКО ФЕДОРОВИЧ,
середній син князя з Ратна, згадується протягом 1412–1430 рр. Його володіння – Кросничин та кілька інших сіл у Красноставському повіті Холмської землі Польської корони, оскільки його вдова фігурує як княгиня з Кросничина. Володів також і городом Ратно у Володимирській землі.
Під час конфлікту Яґайла зі Свидриґайлом діти Гурка стали, очевидно, на бік останнього. Приблизно у травні/липні 1433 княгиня Гуркова, полишивши Кросничин, здається, задумала перейти на бік Швитригайла, але була перехоплена польським загоном78.
Це призвело до того, що бо наприкінці літа 1431 р. Ратно держав уже Грицько Кирдійович, 27 а 21 серпня 1433 р. Владислав-Ягайло, надаючи кн. Сангушку спустошене Ратенське староство, йому ж додав і Кросничин, про який сам Сангушко говорить як про володіння синів кн. Гурка, своїх племінників («nepotum nostrorum») і зобов’язується після заселення людьми давати з них щорічну плату. 28 Власне кажучи, цей документ є єдиним прямим свідченням, на підставі якого встановлюється походження Гурка від Федора Ольгердовича.
Помер до 13 червня 1433 р., коли згадується лише управитель «княгині Гуркової з Кросничина».
В апреле 1433 г. князь Александр Нос вместе с Луцкой землей («Luwtzk mit allir czugehorunge») перешел на сторону Свидригайла. Об этом комтур Остероде сообщил великому магистру 23 апреля 1433 г. со ссылкой на своего мазовецкого собеседника Яна Свинку, а 3 мая 1433 г. Русдорфу об этом написал и сам Свидригайло. Единственное указание на причину этого шага мы находим в письме комтура Остероде: по его словам, Свидригайло просто перестал гневаться на Александра Носа29. Возможно, имела место предварительная договоренность между Свидригайлом и Александром Носом о том, что тот передаст Луцкую землю под его власть в обмен на управление ею. Дело в том, что уже в апреле 1433 г. Александр Нос действовал во главе волынских войск (комтур Остероде называет его одним из предводителей Свидригайлова войска наряду с князем Ф. Несвицким). На стороне же Сигизмунда Кейстутовича Нос, по-видимому, ничего подобного не получил30. Длугош пишет, что Александр Нос захватил Луцк «хитроумными уловками и дарами» («castrum Luczsko… per ducem Nosch… clandestinis dolis et largicionibus interceptum»)31. Однако источник данных сведений Длугоша неизвестен, а потому и степень их достоверности остается неясной.
Одним из первых военных предприятий Александра Носа на стороне Свидригайла была осада Берестья, которое с конца 1432 г. принадлежало Сигизмунду. По словам Длугоша, Александр Нос и подольский воевода Федько Несвицкий сожгли город и начали осаду крепости, которая сдалась бы, если бы не отряды, отправленные польским королем и мазовецкими князьями на помощь осажденным32. Такой ход событий отчасти отразился и в упомянутом письме комтура Остероде великому магистру: уже в апреле он сообщал, что Берестье и Берестейская земля вскоре перейдут под власть Свидригайла. Вероятно, военные успехи сторонников Свидригайла, которым ничего Сигизмунд не мог противопоставить Кейстутович, привели к переходу многих его бояр на сторону противника, что стало неприятной неожиданностью для Сигизмунда и поляков (об этом в том же письме сообщает комтур Остероде)33.
Затем начались разорительные нападения Александра Носа на соседнюю Холмскую землю. Отрядам лучан противостоял холмский староста Грицко Кирдеевич, один из организаторов перехода Каменца под власть польского короля после смерти Витовта, а также мазовецкий князь Казимир II (и, по-видимому, его брат Семовит V)34. Ян Длугош сообщает об одном из таких набегов, окончившемся победой Грицка Кирдеевича над войском Александра Носа близ Грубешова на Буге35. Вероятно, именно об этой стычке с отрядом «в 600 коней» Грицко Кирдеевич писал Владиславу Ягайлу в недатированном послании, которое известно лишь в польском переводе середины XIX в., опубликованном обнаружившим его Александром Пшездецким в «Gazecie Codziennej». Очевидно, это послание принадлежало к текущей переписке польского короля с его холмским старостой и сохранилось лишь случайно, так что о контексте описываемых в нем событий остается лишь строить умозаключения. Из текста письма можно заключить, что вдова князя Гурка Фёдоровича, проживавшая в Кросничине, поддерживала контакты со своим свояком Александром Носом, вероятно, способствуя его набегам, которые при этом щадили ее владения. Во время таких набегов Грицко Кирдеевич дважды задерживал и отпускал ее; при одном из этих задержаний он отобрал у нее некие вещи, на что она пожаловалась польскому королю.
Отпуская ее, Казимир II, по-видимому, рассчитывал на то, что она подговорит Александра Носа передать Луцк полякам. Так можно понимать фразу, переданную в публикации Пшездзецкого следующим образом: «A tak, Panie, slubowala czešc і wiernosc pod przysięgą przed xiçciem Kazimierzem, i przedemną і przed panem Wydigq (11) i wielu innych dobrych ludzi przy tem bylo; aže miala Luckprzywiesc pod rządy Twojej Milošci, і swaka (szwagra) swojego xiçcia Nosą, namôwic do služby twojej; (12) tak xiąžę Kazimierz z tymi dobrymi ludžmi radzil mi, abym ją pušcil na ten cel; i rzekli že tu о krôlewskie dobro idzie» (List do Krôla Wladyslawa Warnenczyka przetlomaczony і przypiskami objasniony przez Alexandra Przezdzieckiego // Gazeta Codzienna. Rok 1854. № 65. Warszawa, d. 25 lutego / 9 marca, czwartek. S. 3). Цифры в круглых скобках означают номера примечаний А. Пшездзецкого. Первый издатель относил это послание ко времени около 1440 г., однако уже Ю. Вольф заключил, что оно было написано вскоре после свержения Свидригайла с великокняжеского престола (Wolff J. Rod Gediminą. Krakow, 1886. S. 127, przyp. 3). Следует отметить, что слово, переданное в публикации А. Пшездзецкого как «swaka», в подлиннике могло читаться не только как «швагра» (как принял первый публикатор и все последующие издатели и исследователи письма), но и как «свояка», и как «свекра», и как «свата». Все эти слова, обозначающие ту или иную степень свойства, известны в западнорусской письменности XV в. (ГСБМ. Вып. 31. Рушаючий — смущенье. Мінск, 2011. С. 73, 88,141). Это означает, что установить точную свойственную связь между князем Александром Носом и «княгиней Турковой» не представляется возможным (иногда утверждается, что его жена Гурки Федоровича была сестрой Александра Носа: Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 63).
По словам Длугоша, после этой стычки нападения луцкого старосты на Холмщину прекратились. Однако есть основания в этом усомниться, поскольку еще в июле 1433 г. Александр Нос и Федько Несвицкий сообщали Свидригайлу об очередной победе над поляками и планах нового совместного похода с участием татар 36, слухи об их военных планах доходили до Пруссии37, а вскоре после этого они заключили сепаратное перемирие с панами коронной Руси, о котором Длугош не упоминает. С другой стороны, не исключено, что в сообщении Людвига фон Ландзее, из которого об этом известно, отразилась лишь часть правды.
21 августа 1433 г. князь Сангушко, сын Федора Ольгердовича и основатель знаменитого княжеского рода, дожившего до наших дней, получил от польского короля разоренную Ратненскую волость, которую ему предписывалось восстановить и заселить людьми, и Кросничин38. Поскольку в документе Сангушки отмечена принадлежность последнего его племянникам, сыновьям покойного Гурки («bona Crosviczyn, que sunt filiorum olim ducis Hurconis nepotum nostrorum»), то не исключено, что Сангушко получал опеку над ними39. Как бы то ни было, последний, очевидно, был отобран у княгини Ольги Гурковой и ее сыновей — надо полагать, в то время, видимо, малолетних. Это позволяло защитить Кросничин от претензий Гурковой вдовы и ее сыновей и одновременно сохранить за Польским королевством спорную Ратненскую волость, удовлетворяя интересы как наследника владевшего ею Федора Ольгердовича, так и местного населения, которое, несомненно, помнило о принадлежности волости Федору и было знакомо с его сыновьями.
Кросничин було повернуто його дружині та дітям близько 1440 р. Дружина, на ім’я Ольга, востаннє згадується у 1465 р. Їхніми дітьми були кн. Януш і Олександр, а також дочка Марія (Машка), які у судових регестах звичайно фігурують як «найсвітліші (найясніші) князі з Кросничина». 40 На них ця невеличка гілка династії Гедиміновичів і вигасла: «Після 1480 р. не знаходимо більше нічого про князів Красничинських, а у 1490 р. й потім бачимо Решовських власниками більшої частини князівських маєтків». 41
∞, Ольга ..... ..... . Грицко Кирдеевич называет Александра Носа «швагром» (?) «княгини Гурковой»42.
5/1. САНГУШКО ФЕДОРОВИЧ (*...., 1433, † 1455)
молодший син Федора Ольгердовича князя з Ратна. Князь луцький (бл. 1431 — 1433 рр.), ратненський і каширський (1433–1455 рр.). Отец — Федор Ольгердович. Братья — Роман Кобринский и Гурко. Сестры — Анна, жена Болеслава Мазовецкого, и Агафья (Ганка), жена князя Василия Острожского. Сыновья — Василий, Иван, Александр и Михаил.
Успадкував, очевидно, наполовину з братом Романом волость города Кошер 43, започаткував на Волині рід Санґушків. У результаті поділів його спадщини наприкінці XV ст. ця аристократична спільнота розпалася на кошерську й ковельську гілки 44, а 1502 р. з першої них виділилася несухоїзька гілка 45. Санґушко фігурує в прижиттєвих згадках здебільшого тільки під власним ім’ям, достатньо рідкісним для точної ідентифікації особи, його діти — під іменами в поєднанні з патронімом, а внуки користувалися вже прізвищем у формі родового відмінка патроніма від імені засновника роду (з часом формант ‑вина загубився). З 1510‑х років кошерська й ковельська гілки доповнювали прізвище відносними прикметниками, похідними від назв резиденцій 46. На початку XVII ст. в прізвищі кошерської гілки появився компонент Ольґердович 47. Ковельська гілка в 1620‑х роках почала додавати натомість складову Любартович 48, а в наступному десятилітті замінила прикметник, похідний від назви втраченого нею первісного гнізда, словосполученням із Ковеля.
Вперше згадується лише 21 серпня 1433 р., коли Владислав-Ягайло надав йому спустошене Ратно з округою «у держання (in tenutam)», тобто на правах звичайного старости, а також Кросничин, що раніше належав його племінникам, синам кн. Гурка. В цьому документі князь Санґушко засвідчує, що від Владислава, короля польського, отримав у державу Ратно та Кросічин із зобов’язанням ліпшого їх загосподарювання й по заселенні людьми платитиме королю половину медової данини з тих дібр, а також надавати королю стації за звичаєм інших старост.49Але вже 23 квітня 1438 р. він знаходився на службі Швитригайла, у грамоті якого згадується «вѣрный нашъ князь Сендюшко». 50 Звідси Сангушко робив напади на польське Ратно, за що король Владислав III відібрав у нього «округ Кошерський з усіма містечками та селами». 51 Однак це рішення, напевне, так і залишилося на папері. Більше того, 23 березня 1443 р. вел. кн. Литовський, королевич Казимір, повідомляв жителям Ратна та Ветел, що надав їх «князю Сонкушку и со всими вами, яко ж есть его отчина». 52
Дійсно, у 1546 р., при описі литовсько-польського кордону, представники литовської сторони наголошували: «(…) князь Сендюшко, который держалъ Ковель и Ратенъ и Любомль и Вижву и вси тые села (…) бо тое Ратно и Любомль отняли ку Корунѣ за Казимира короля». Тоді місцеві жителі неодноразово згадували Сангушка, вказували на межі його володінь. Вказали вони і точне місцезнаходження заміського мисливського палацу князя. 53 Очевидно, це сталося незабаром після обрання Казиміра на польський престол у 1447 р. Сангушко ж востаннє згадується 1 жовтня 1455 р: кн. Семен Романович Кобринський у своїй грамоті зазначає, що її засвідчив «дядя мой князь Санкгушко Фєдкович». 54 Помер до 10 березня 1463 р., коли княгиня Сангушкова згадується у якості вдови. 55
V генерація от Гедиміна.
6/2. КН. СЕМЕН РОМАНОВИЧ († після 1455)
Його діяльність припадає на 1431 ‑1455 рр. (2111, s.117–120). Князь ратненський (після 1416–1433 рр.), кобринський (після 1416 — після 1455 рр.). Втратив Ратно за підтримку Свидригайла Ольгердовича.
быў шчырым хаўрусьнікам Швідрыгайлы. Калі ў 1431 г. кароль распачаў паход на Луцак, дзе зачыніўся Швідрыгайла, князь Сямён першы заступіў дарогу каралеўскаму войску; паводле словаў Длугаша, у 1431 г. «Грыцька Кердзёвіч, прыняўшы бой з князем Сэнконам, сынам князя. Рамана, разьбіў ягоны атрад дашчэнту i самога князя забіў». Што князь Сямён мог быць пабіты Грыцькам Кердзёвічам, у гэтым няма нічога дзіўнага; але супраць таго, што загінуў у той бітве, выразна сьведчаць наступныя чыньнікі. I так бачым, што князь Сямён Раманавіч Кобрынскі на свайго баярына Данілу запісаў .вёску Прышыхвосты, а ў 1455 г. на сваю жонку княгиню Юльляну Сямёнаўну Гальшанскую дзьве тысячы коп грошай зь дзедзічных маёнткаў: Кобрына, Чаравачыцаў ды Грушава, а менавіта — тую тысячу коп, што принесла жонка ў пасагу ад братоу, князёў Гальшанскіх, Юрыя, Андрэя ды Сямёна Сямёнавічаў, ды яшчэ тысячу. Сьведкамі таго запісу былі дзядзька князя Сямёна — князь Сангушка Фёдаравіч i брат — князь Аляксандар Сангушкавіч. Памёр каля 1460 г., пакінуўшы ўдаву, сына Івана й дзьве дачкі Марыю ды Ганну.
Ужо ў 1465 г. княгіня Сямёнава Юльляна з сваім сынам, князем Іванам Сямёнавічам Кобрынскім жаловала своему слуге Июде церковь св. апостолов Петра и Павла «со всими доходы и с приходы» и т. д., как то было при старом «попе петровъскомъ» Паце. Грамота была скреплена вислой печатью княгини Ульяны, а в качестве свидетелей присутствовали «добрыи люди королевы» — видимо, бояре супруги Казимира IV Елизаветы Габсбург (1436– 1505 гг.) 56. В окт. 1465 г. вдовая кобринская кнг. Ульяна Семеновна, а также ее сын кн. Иван Семенович пожертвовали Спасской ц. Кобринского монастыря мельницу на р. Шевне (приток Мухавца) с прудом и землей, игум. Варлааму — 10 сакков меда, священнику и диакону — по 3 сакка меда и 2 капы денег (АЗР. Т. 5. № 2. С. 2–6; Макарий. История РЦ. Кн. 5. С. 35).
Княгіня Юльляна жыла доўга; па сьмерці свайго сына i паўторным шлюбе ягонай удавы, бачачы жыцьцё старэйшае дачкі Марыі забясьпечанае, запісала ў 1494 г. на сваю другую дачку княгіню Фёдараеу Уладзіміравіча Ганну свае тысячу коп грошай з Грушава ды Чаравачыцаў, але ў хуткім часе, разгневаўшыся на дачку (мо з прычыны ейнага паўторнага шлюбу з Касьцевічам), хацела той запіс ануляваць. В. кн. Аляксандар, разабраўшыся ў спрэчцы між маці й дачкою, пастанавіў: каб Грушава ды Чаравачыцы былі падзеленыя на тры часткі, зь якіх дзьве належаць княгіні Юльляне, а трэцяя пані Касьцевічавай. Княгіня Юльляна памерла каля 1500 г., i кароль Аляксандар, па ейнай сьмерці, Грушава ды Чаравачыцы цалкам прысудзіў пані Касьцевічавай.
Згідно запису у Києво-Печерському пом’янику можна припускати, що хрестильне ім’я князя Семена було Іван.
Дружина: УЛЯНА (ЮЛІАННА) СЕМЕНІВНА ГОЛЬШАНСЬКА († бл. 1494 р.), дочка кн. Семена Івановича Гольшанського, внучка киевского наместника кн. Иоанна Ольгимонтовича Гольшанского
7/2. КЖ. АНАСТАСІЯ РОМАНІВНА [?]
Записана у Києво-Печерському пом’янику (поз.71). За міркуваннями, викладеними вище у параграфі присвяченому Волинським Мономаховичам, напевно була дружиною Острозького князя Дашка Федоровича († бл. 1420 р.).
8/3. КН. ДАВИД ОСТЕЙКОВИЧ
Сином Олександра Федоровича «Остея», напевне, слід визнати «Кн(з): Д(а)в(и)да Остѣйковича», який записаний серед князів 2‑ї половини XIV ст. у Пом’яннику Введенської церкви Києво-Печерської лаври. 57 Оскільки ця частина пам’ятки представляє собою список з пом’янника князів Чернігівських у Єлецькому синодику, 58 кн. Давид Остейкович, вірогідно, отримав якийсь незначний уділ у межах давньої Чернігівської землі, або, принаймі, мав якесь відношення до неї.
9/4. КН. ЯНУШ ГУРКОВИЧ († після 1465)
Князь краснічинський (після 1429 ‑1433 рр.), лосятицький.
21 августа 1433 г. князь Сангушко, сын Федора Ольгердовича и основатель знаменитого княжеского рода, дожившего до наших дней, получил от польского короля разоренную Ратненскую волость, которую ему предписывалось восстановить и заселить людьми, и Кросничин59. Поскольку в документе Сангушки отмечена принадлежность последнего его племянникам, сыновьям покойного Гурки («bona Crosviczyn, que sunt filiorum olim ducis Hurconis nepotum nostrorum»), то не исключено, что Сангушко получал опеку над ними60. Как бы то ни было, последний, очевидно, был отобран у княгини Ольги Гурковой и ее сыновей — надо полагать, в то время, видимо, малолетних. Это позволяло защитить Кросничин от претензий Гурковой вдовы и ее сыновей и одновременно сохранить за Польским королевством спорную Ратненскую волость, удовлетворяя интересы как наследника владевшего ею Федора Ольгердовича, так и местного населения, которое, несомненно, помнило о принадлежности волости Федору и было знакомо с его сыновьями.
Кросничин було повернуто матері, вдові Гурковой, та її дітям близько 1440 р. Мати, на ім’я Ольга, востаннє згадується у 1465 р. Її діти, кн. Януш і Олександр, а також дочка Марія (Машка) у судових регестах звичайно фігурують як «найсвітліші (найясніші) князі з Кросничина». 61 На них ця невеличка гілка династії Гедиміновичів і вигасла: «Після 1480 р. не знаходимо більше нічого про князів Красничинських, а у 1490 р. й потім бачимо Решовських власниками більшої частини князівських маєтків». 62
10/4. КН. ОЛЕКСАНДР ГУРКОВИЧ († після 1433)
21 августа 1433 г. князь Сангушко, сын Федора Ольгердовича и основатель знаменитого княжеского рода, дожившего до наших дней, получил от польского короля разоренную Ратненскую волость, которую ему предписывалось восстановить и заселить людьми, и Кросничин63. Поскольку в документе Сангушки отмечена принадлежность последнего его племянникам, сыновьям покойного Гурки («bona Crosviczyn, que sunt filiorum olim ducis Hurconis nepotum nostrorum»), то не исключено, что Сангушко получал опеку над ними64. Как бы то ни было, последний, очевидно, был отобран у княгини Ольги Гурковой и ее сыновей — надо полагать, в то время, видимо, малолетних. Это позволяло защитить Кросничин от претензий Гурковой вдовы и ее сыновей и одновременно сохранить за Польским королевством спорную Ратненскую волость, удовлетворяя интересы как наследника владевшего ею Федора Ольгердовича, так и местного населения, которое, несомненно, помнило о принадлежности волости Федору и было знакомо с его сыновьями.
Кросничин було повернуто матері, вдові Гурковой, та її дітям близько 1440 р. Мати, на ім’я Ольга, востаннє згадується у 1465 р. Її діти, кн. Януш і Олександр, а також дочка Марія (Машка) у судових регестах звичайно фігурують як «найсвітліші (найясніші) князі з Кросничина». 65 На них ця невеличка гілка династії Гедиміновичів і вигасла: «Після 1480 р. не знаходимо більше нічого про князів Красничинських, а у 1490 р. й потім бачимо Решовських власниками більшої частини князівських маєтків». 66
КН. МАШКА ГУРКІВНА
11/4. КН. ВАРВАРА ГУРКІВНА († між 22.02.1482/ 9.02.1497)
~ після 1446 р. Болеслав IV Болеславич (* після 1421 † 10.09.1454), кн. варшавський, черський, цеханівський і ломжицький (з 1428 р.), плоцький (з 1444 р.).
VI генерація от Гедиміна.
12/6. ІВАН СЕМЕНОВИЧ († після 1491)
Князь кобринський (після 1455 — після 1491 рр.). Відомі грамоти, датовані 9.02.1463 р. та 19.02.1465 р., про передачу церкви св.Петра і Павла княгинею Уляною і її синами Іваном та Романом Семеновичами Юді Богдану, а також грамота, датована 26.01.1487 р., про дарування князем Іваном Семеновичем земель церкві у Дубочинах (500, с. 161; 504, c. 138–139). Записаний у Києво-Печерському пом’янику (поз.70). Його дружину звали Федорою. Походження її незнане. По смерті мужа вона успадкувала третину князівства. У 1492 р. княгиня Федора вийшла заміж вдруге за Юрія Пацовича († 1506 р.). У 1508 р. Федора перемінила релігію, стала католичкою, прийнявши ім’я Софії, і втретє вийшла за Миколу Радивиловича († 1512 р.). Всі три шлюби були бездітними (1034, с. 18–19).
В окт. 1465 г., когда вдовая кобринская кнг. Ульяна Семеновна, внучка киевского наместника кн. Иоанна Ольгимонтовича Гольшанского, а также ее сын кн. Иван Семенович пожертвовали Спасской ц. Кобринского монастыря мельницу на р. Шевне (приток Мухавца) с прудом и землей, игум. Варлааму — 10 сакков меда, священнику и диакону — по 3 сакка меда и 2 капы денег (АЗР. Т. 5. № 2. С. 2–6; Макарий. История РЦ. Кн. 5. С. 35).
В 1469 г. князь Иван Семенович, сын Ульяны, записал кобринской церкви св. Николая половину дворища Таратопского (Таратовского) «вечъно навеки непорушъно» 67. Князь Иван Семенович вместе со своей женой после того, как «погадали есмо и с своими бояры и з нашею верною радою», дали в держание церковь Успения Пречистой Богоматери «отчичу», попу Якову, «абы за нас Бога просил, покиль живъ» (1478 или 1479 г.). После смерти Якова церковь должна была перейти его «внучатом», а в том случае, если «детки еще будут не доросли своих лет», его старшая дочь могла «держати наемъного попа» 68. Наагул, той князь ведамы нам па сваіх набожных фундацыях. Разам з сваей жонкаю Фядорай у 1473 г. фундаваў царкву у гонар Божага Нараджэньня ў сваім маёнтку Дабучаны (цяпер Пружаны). В 1487 г. Иван Семенович и Феодора основали церковь Рождества в своем дворе Добучине. Фундушевая запись 69 была сделана в евангелии, хранившемся в этой церкви. В грамоте перечислены все «дани», приписанные к основываемой церкви. «А хто... порушить нашу данину», указывал князь, «тот россудит ся со мною перед Богомъ на Страшномъ суде» 70. Это евангелие послужило доказательством добучинского попа Павла на владение указанной церковью в 1534 г. Абое, князь Іван Сямёнавіч Кобрынскі ды ягоная жонка княгіня Фядора (Федка) у 1478 г. пацьвярджаюць запіс свайго дзеда князя Андрэя Ўладзіміравіча, каторы з сваёй жонкаю Марыяй запісаў маёнтак Осава на царкву Прачыстай Маці Божай у Кіеве, а ў наступным годзе пацьвярджаюць сьвятару Якубу загадваньне царквою Маці Божай у Кобрыне.
25 серпня 1484 р. до Казимира Ягеллончика і панів-ради звернувся князь Семен Іванович Володимирович Бєльський. Він вимагав вирішити справу між ним та кобринським князем Іваном Семеновичем щодо маєтків свого покійного дядька, князя Андрія Володимировича. Князь Іван сказав: “…тые именья князю Андрею подавалъ князь великій Витовтъ, а жоне моей внуче князя Андрееві, тые именья близки”. Позивач навів інший аргумент: “ижъ дей отцы ихъ были недільны, а то имъ была отчина тые именья”. Проте вирок був таким: “И мы о том досмотревшы и доведавшися, ижъ тые именья князю Андрею Володимеровичу данье великого князя Витовта и держалъ тые именья князь Андрей, ажъ до смерти, а по смерти его кнегиня его держала тежъ ажъ до смерти, а впоминанья никоторого о тые именья не бявало ему ни отъ брата его, князя Ивана, ни отъ его детей, ажъ до тыхъ местъ, коли ужо понялъ князь Иванъ кобринский внуку князя Андрееву (бо князь Иванъ Володимеровичъ свои именья мелъ опришныи), – и досмотревши о томъ, присудили есмо: тые именья, Айну, а Могилную, а Словенескъ, а Илемьницу, а Полоное, кнегини Ивановой Семеновича Кобринского, кнегини Федьце, внуце князя Андрея Володимеровича, вечно, съ всимъ тымъ, што къ тымъ именьям здавна слушаетъ, по тому, какъ держалъ небожьчикъ князь Андрей Володимеровичъ…”71. Справа вирішилась на користь кобринського князя. З грамоти нам залишилось невідомим, яким чином йому вдалося довести свою правоту: чи показати оригінальну грамоту Вітовта, чи за допомогою свідків.
На сваю жонку княгіню Федку, дачку пана Івана Рагатынскага а унучку князя Андрэя Ўладзіміравіча, запісаў князь Іван Сямёнавіч Кобрынскі трэцюю частку ўсёй сваёй маёмасьці ды 25 студзеня 1487 г. запісвае на яе як пасаг дзьве тысячы дукатаў з дзьвюх іншых часткаў. Тым самым днём княгіня Іванава Сямёнавіча Кобрынская, Федка, дачка пана Івана Рагатынскага а ўнучка князя Андрэя Ўладзіміравіча, адпісвае свайму мужу 2.000 злотых з дзьвюх частак маёмасьці, атрыманай у спадчыну па дзеду, князю Андрэю Ўладзіміравічу. Днём наступным муж ды жонка павялічваюць суму, выдадзеную на царкву ў Дабучанах, фундатарамі якой былі. У хуткім часе па гэтым запісе памёр князь Іван, каля 1490 г.
Княгіня Іванава Сямёнавіча Кобрынская Фядора, дачка пана Рагатынскага, выконваючы волю нябожчыка мужа, які на манастыр Збавіцеля ў Кобрыне хацеў запісаць дзесяціну, таму ж манастыру 10 чэрвеня 1491 г. адпісвае ўладаньне Корчыцы. Согласно предсмертной воле князя, его вдова кнг. Феодора Ивановна приписала к К. м. на поминовение супруга с. Корчицы, десятину от мельницы на р. Кобринке, десятину от хлеба, от яровых и 2 вольные корчмы в Кобрине. Кобринская отмечала, что «муж мой покойный с этого света сошел, а той десятины не успел записать, и, сходя с этого света, князь Иван, покойный муж мой, нам говорил и велел записать». Помимо имущества вкладчица оставила духовную заповедь: «Игумену Спасскому Андрею и потом иным игуменам, которые когда-либо будут служить в мон-ре, чтобы каждый день неопустительно совершалась Божественная служба». Среди свидетелей этого пожалования был Владимирский и Берестейский еп. Вассиан. Позже этот документ неоднократно подтверждался: польск. кор. Сигизмундом I Старым — в Кракове 5 окт. 1512 г. игум. Антонию (Крицкому), кор. Боной Сфорца — в Вильно 16 июля 1541 г. и польск. кор. Владиславом IV Вазой — в Кракове 19 февр. 1633 г. (АВАК. Т. 3. № 1. С. 1–3; Макарий. История РЦ. Кн. 5. С. 123).
Па мужчынскай лініі на князю Івану скончыўся род князёў Кобрынскіх; Кобрын вярнуўся да караля, які пакінуў княгіні Фядоры валоданьне ім. У канцы 1491 ці напачатку 1492 г. кароль выдаў яе за пана Юрыя Пацэвіча, намесьніка Кіеўскага. Юры Пацэвіч у 1492 г. стаў намесьнікам Наваградзкім, а ў ліпені 1496 г. заступіў на пасаду намесьніка Полацкага, у 1501 г. адышоў ад грамадзкага жыцьця ды стаў кіраваць маёнткамі жонкі; пад канец жыцьця атрымаў уладаньне Марэцкае й памёр у 1505 г. Пані Юр’ева Пацэвіча Федка ў хуткім часе па другім аўдавеньні, у 1506 г., дабіваецца ад караля Аляксандра пацьверджання запісаў ейнага першага мужа, князя Івана Сямёнавіча Кобрынскага, каторы на яе запісаў трэцюю частку ўсёй сваей маёмасьці; сьпешка тая мела аснову, бо ейныя сваякі выказвалі сваё права на спадчыну. Ужо ў наступным годзе перад каралём Жыгімонтам узьнікае справа папі Юр’евай Пацэвіча зь сястрою ейнага першага мужа Вацлававай Касьцевічавай, якая, мянуючы Кобрын сваім спадчынным маёнткам, выклікала на суд пані Пацову; кароль не прызнаў правоў пані Вацлававай ды яшчэ раз пацьвердзіў валоданьне Кобрынам пані Пацовай. У тым самым 1507 г. пані Пацова адраклася ад веравызнаньня ўсходняга абраду, якому ейныя продкі шчыра служылі й перайшла на каталіцызм, дзе ўзяла імя Соф’і. Факт пераходу да каталіцызму найлепей засьведчаны ў пастанове каралевы Боны ад 1541 г.: архімандрыт Кобрынскага манастыра выклікае Мікалая Жамбоцкага на суд за зямлю, якую надаў манастыру князь Іван Сямёнавіч Кобрынскі, на гэта Жамбоцкі прызнаецца, што пані Соф’я, ваяводзіна Віленская, пані Мікалаева Радзівілавіча тыя землі ягонаму бацьку дала; аднак з увагі на тое, «што пані Соф’я па сьмерці свайго (першага) мужа князя Івана Сямёнавіча Кобрынскага вышла за пана Паца i перайшла на рымскую веру, таму мела права тыя землі забіраць у царквы», каралева загадвае вярнуць ix архімандрыту. Адказваючы на позвы сваякоў, пані Юр’ева Пацова у 1508 г. выклікае на суд Вацлава Касьцевіча ды ягоную жонку за нанесеныя шкоды у маёнтках i за запіс князёўны Кобрынскай. Каб дамагчыся свайго, пані Юр’ева Пацэвіча Соф’я наказала каралю запіс княгіні Сямёнавай Раманавіча Юльляны, сваёй сьвякрові, маці пані Вацлававай Касьцевіча Ганны, якім яна адпісвае Юрыю Пацэвічу ды ёй 600 коп грошай з дзьвюх частак Грушава й Чаравачыцаў; але ў зьвязку з тым, што княгіня Юльляна запісала гэтыя маёнткі на сваю дачку, паню Вацлававу як вена, ня згадваючы пры гэтым другую дачку княгіню Іванаву Васілевіча Марыю, кароль адхіляе скаргу пані Пацовай ды пакідае Касьцевічам валоданьне маёнткамі. Хаця была ўжо ў гадох, пані Пацова пашлюбавалася яшчэ й трэці раз, у тым самым 1508 г. з Мікалаем Радзівілавічам, ваяводам Віленскім ды канцлерам Літоўскім. Перажыла, аднак, i трэцяга мужа, які памёр 16 ліпеня 1509 г.
Удавою фундавала касьцел у Кобрыне ды адпісала Станіславу Жамбоцкаму зямлю Мардвіноўшчыну пад Кобрынам. Несколько документов относится к истории кобринского Спасского монастыря. В 1491 г. княгиня Феодора «подлугъ слова мужа», умершего к тому времени Ивана Кобринского, записала монастырю с. Корчичи со всеми «доходы и з данью», две городские корчмы, десятину с мельницы на р. Кобринке с жита и «ярины всякое». Одним из свидетелей составления этой грамоты был владыка владимирский и берестейский Вассиан 72. Из грамоты Сигизмунда I Старого (5 октября 1512 г.), которой он подтверждал пожалование княгини Феодоры, известно, что И.С. Кобринский был похоронен в Спасском монастыре 73.
Памерла без нашчадкаў у ліпені ці жніўні 1512 г.; пахаваная ў Ражанцы (паміж Горадняй i Лідай) у маёнтку свайго пасынка Мікалая Юр’евіча Пацэвіча. Зараз жа па ейнай сьмерці блізкія й далёкія сваякі заявілі пра свае правы на спадчыну, у выніку чаго кароль сказаў запісаць у памятную кнігу, што ведалі пра скарбы ды маёнткі ваяводзіны Віленскай, жонкі канцлера, пані Мікалаевай Радзівілавай Соф’і: а) князь Канстанцін Іванавіч Астроскі, кашт. Віл., гетм. ды г. д.; в) княгіня Сямёнава Міхалавіча Слуцкая, князёўна Настасься Мсьціслаўская; с) пан Вацлаў Касьцевіч з сваёю паняй «пра Кобрын»; d) князь Юры Сямёнавіч Слуцкі, князь Канстанцін Астроскі ды князь Фёдар Іванавіч Яраславіч. У гэты ж час кароль пацьвярджае ігумену Кобрынскага манастыра запіс нябожчыцы княгіні Іванавай Сямёнавіча Кобрынскай Фядоры на сяло Корчыцы. Сваім тастамантам, які падпісалі кароль i нават Папа, запісала на свайго пасынка Мікалая Паца двары Лемніцу, Палонна зь сёламі: Ходчам, Аляксеніцамі, Беразовічамі i Белым, 500 коп з Славенску, Магільна ды Куносы, 250 коп доўгу княгіні Слуцкай i 80 коп доўгу князю Сакалінскаму; пры гэтым даручае яму пабудаваць касьцёл у Ражанцы, дзе хоча быць пахаваная ды расплаціцца з даўгамі. З асабістых маёнткаў (г. зн. атрыманых у спадчыну па сваім бацьку Івану Рагатынскім) Любонічы дасталіся яе пляменьнікам: жонцы падскарбія Іванавай Аляксандравіча, дочкам княгіні Прыхабскай ды сыном княгіні Міхалавай Вішнявецкай; Берастэчка на Валыні запісала на маршалка й пісара гаспадарскага пана Богуша Багавітыновіча, а частку таге маёнтку на свайго слугу Паўла Паляка. Ужо 4 кастрычніка 1512 г. Богуш Багавітыновіч атрымлівае прывілей на Берастэчка, запісанае на яго паняй Мікалаевай Радзівілавай Соф’яй Рагатынскай, але за той маёнтак судзіліся зь ім іншыя спадчыньнікі. У 1516 г. кароль вынес рашэньне па справе пані Іванавай Аляксандравіча, жонкі падскарбія Беразавецкага, якая з сваёй сястрою княгіняй Канстанцінавай Прыхабскай ды зяцем Кмітам Стратовічам судзіліся з Богушам Багавітыновічам, маршалкам i пісарам, за Берастэчка на Валыні, нібыта маёнтак павінен належаць ім па іхнай цётцы пані Мікалаевай, ваяводзіне Віленскай, пані Соф’і; аднак пан Богуш, давёўшы, што памянёны маёнтак ваяводзіна запісала на яго тастамантам, пацьверджаным Айцом Сьв. Папам ды што гэты дакумант захоўваецца ў Паца й г. д., выйграў справу. У 1518 г. у памятных кнігах згадвалася княгіня Марына Прыхабская ў справе пра маёнтак Любонічы, які ёй пані Пацова адпісала на суму 500 коп а які трымае князь Талачынскі, праз колькі гадоў потым кароль даў прывілей жонцы падскарбія пані Іванавай Аляксандравіча Ганьне ды ейным пляменьнікам князём Івану, Федку й Фёдару Міхалавічам Вішнявецкім, а таксама пляменьніцам — княгіні Валадковай Іванавіча (Горскай) Данімітры ды пані Кміцінай Стратовіча Сусаньне, дочкам князя Андрэя Прыхабскага на маёнтак Любонічы, што трымалі іхныя блізкія — нябожчык пан Іван Рагатынскй а па ім дачка ягоная пані Пацова. Пац ня мог захаваць тое, што адпісала яму мачаха; быў выкліканы на суд князем Юрыем Сямёнавічам Слуцкім, князем Канстанцінам Астроскім ды Аляксандрам Хадкевічам; каб пазьбегнуць працэсу, пачаў перамовы, у выніку чаго саступіў князю Канстанціну маёнткі «ў рускай старане», а менавіта — двары Лемніцу й Палонну, а таксама частку сумы, што запісала на яго мачаха. Да спадчыны па Соф’і мелі яшчэ інтарэс князі Адынцэвічы й Азярэцкія; у 1521 г. князь Сямён Багданавіч Адынцэвіч скардзіцца каралю, што ягоны бацька князь Багдан Фёдаравіч Адынцэвіч разам з князямі Юрыем Сямёнавічам Слуцкім, Канстанцінам Астроскім, Багданам Іванавічам Жэслаўскім ды панам Аляксандрам Хадкевічам адсуджваў у Мікалая Юр’евіча Пацэвіча, лоўчага, сваю маёмасьць па маці — Лемніцу й Палонну, ды дамогшыся той маёмасьці, не дапускаюць яго з братамі да валоданьня належных ім частак.
У наступным годзе князі Андрэй i Сямён Азерскія падаюць скаргу на князёў Канстанціна Астроскага, Юрыя Слуцкага ды пана Аляксандра Хадкевіча, нагадваючы пра свае правы на маёмасьць na пані Пацовай: справу тую кароль адтэрміноўвае. Яшчэ праз колькі дзясяткаў гадоў Паду прысудзілі выплату бургамістру Віленскаму 180 коп доўгу ягонай мачахі пані Мікалаевай.
Па сьмерці пані Радзівілавай кароль надаў Кобрын сястры апошняга князя Кобрынскага, Ганьне Вацлававай Касьцевічавай. Тых сёстраў было дзьве: абедзьве дочкі князя Сямёна Раманавіча Кобрынскага й княгіні Юльляны.
∞, ФЕДОРА ІВАНІВНА РОГАТИНСЬКА, дачка пана Івана Рагатынскага а ўнучкаю (па маці) князя Андрэя Ўладзіміравіча Альгердавіча, правнучка Киевского вел. кн. Владимира (Василия) Ольгердовича.
13/6. КЖ. МАРІЯ СЕМЕНІВНА .
∞, КН. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ КРАСНИЙ ДРУЦЬКИЙ74
14/6. КЖ. АННА СЕМЕНІВНА († 1519) .
Княгиня кобринська (1490–1512 рр.). У 1481 р. на її весіллі з кн. Ф.І.Бельським мав бути вбитий вел. кн. литовський Казимир Ягеллончик. Молодий був змушений покинути дружину і втік у Московську державу. Після невдалих спроб отримати дозвіл на виїзд до чоловіка після 1495 р. видана за Венцлава Костелевича. По смерті братів, які не мали нащадків, Кобринське князівство перейшло до її чоловіка, а по його смерті — до королеви Бони Сфорца (500, с. 161). Цей факт може означати тільки одне: Сангушки не були нащадками Федора Ольгердовича, інакше вони би претендували на успадкування Кобринського князівства. Записана у Києво-Печерському (поз.73) та Холмському (поз.5) пом’яниках. В останньому як Агата Схимниця, що може означати, що свої дні вона закінчила у монастирі.
Князёўна Ганна Сямёнаўна, была выданая ў 1481 г. за князя Фёдара Іванавіча Уладзіміравіча Бельскага; дзень ейнага шлюбу памятны ў гісторыі. Князь Іван Юр’евіч Гальшанскі, Міхал Алелькавіч Слуцкі ды Фёдар Бельскі хацелі адарваць частку Літвы на карысьць вялікага князя Маскоўскага; паўстаньне, прызначанае на дзень памянёнага шлюбу, было заўчасна выкрытае. Гальшанскі й Алелькавіч за бунт паплаціліся горлам, у той час як Бельскаму на другі дзень па шлюбе ўдалося ўцячы ў Маскву. Але ня змог князь узяць з сабою маладзюсенькай жонкі; кароль Казімір затрымаў яе на Літве i, нягледзячы на заступніцтва в. кн. Маскоўскага, да мужа яе не пусьціў, з тае прычыны нават надаў ей маёнтак Яршэвічы. На 1000 коп грошай з Грушава й Чаравачыцаў, што адпісала ёй маці, 22 жніўня 1495 г. княгіня Фёдарава Іванавіча, княгіня Ганна атрымлівае прывілей з адхіленьнем правоў на тыя маёнткі Юрыя Пацэвіча ды ягонае сястры княгіні Іванавай. Князь Бельскі з Масквы ўсё настойлівей дамагаўся прыезду сваёй жонкі; пісаў пра гэта вялікі княвь Іван Васілевіч, спачатку да караля Казіміра, а пасьля да свайго зяця, вялікага князя Аляксандра, які адказаў, «што сілаю княгіню Фёдараву Вельскую выслаць ня можа, але калі захоча паехаць, то ніхто ёй бараніць ня будзе». Ня могучы дачакацца жонкі, ажаніўся нарэшце князь у студзені 1498 г. З княгіняй Разанскай, пляменьніцаю вялікага князя Маскоўскага; Ганна з свайго боку вышла паўторна за пана Вацлава Станіслававіча Касьцевіча (маршалка гаспадарскага з 1509 г.), ды ўжо ў 1502 г. Ганна Сямёнаўна Вацлавава Касьцевіча запісвае на свайго мужа вышэйпамянёную суму з Грушава й Гаравачыцаў. Страціўшы Яршэвічы, якія кароль вярнуў Салагубу, Ганна дамагаецца сваіх правоў на Кобрын ва ўдавы свайго брата, пані Пацовай. Кароль гэтак як не прызнаў правоў на Кобрын пані Вацлававай, не прызнае i правоў пані Пацовай. якая ў 1508 г. выклікала на суд Касьцевічаў за часткі ў Грушаве й Чаравачыцах. У хуткім часе па сьмерці сваёй братавай, у 1512 г., калі ўсе іншыя спадчыньнікі дамагаюцца скарбаў ды маёнткаў памерлай, Ганна Касьцевічава з мужам заявілі пра свае правы на Кобрын, на валоданьне якім атрымалі прывілей. Валодаючы Кобрынам, каля 1515 г. Касьцевічы судзяцца з баярынам Бекам Даніловічам, каторы, маючы ў Грушаве ўладаньне Прышыхвосты, ня хоча ім служыць. Ганна Сямёнаўна Вацлава Касьцееіча, маршалка фундавала аўтар у Кобрынскм касьцёле. 10 лютага 1519 г. яшчэ жыла, бо гэта відаць з прывілею караля Жыгімбнта, датаванага памянёным днём, які пацьвярджае баярыну Кобрынскаму Някрашу Сямёнавічу Качаноўскаму валоданьне Байковічамі, што выслужыў у нябожчыка князя Івана Сямёнавіча Кобрынскага; Качаноўскі мае права валодаць гэтым маёнткам вечна, нават калі б па сьмерці маршалка Вацлава Касьцевіча, альбо ягонай пані, Кобрын быў нададзены каму іншаму. Памерла апошняю з свайго роду у лютым ці сакавіку 1519 г. Адразу па ейнай сьмерці кароль, згодна з раней, у 1516 г., дадзеным абяцаньнем, надае Кобрын мужу нябожчыцы, свайму маршалку Вацлаву Касьцевічу, але ўжо не на ленных правох, на якіх Кобрын трымалі князі Раман, Сямён, Іван, пані Пацова ды Ганна Касьцевічава. Вацлаў Касьцевіч атрымаў Кобрын у арэнду, быў ягоным першым старастам ды выплаціў арэндную суму 1000 коп пры прыняцьці стараства. На выпадак сьмерці Касьцевіча, прывілей на Кобрын адразу атрымлівае каралева Бона. У хуткім часе, па сьмерці Ганны Касьцевічавай, князі Сангушковічы: маршалак зямлі Валынскае й стараста Ўладзімірскі Андрэй Аляксандравіч, Васіль Міхалавіч ды Андрэй Міхалавіч выклікаюць на суд Вацлава Касьцевіча за маёнткі Грушава й Чаравачыцы на аснове-таго, што ніхто, апроч ix, па сьмерці іхнай сястры Ганны, жонкі пана Вацлава, ня можа мець правоў на тыя маёнткі. Сангушковічы не дамагаліся Кобрына, i нічога тут дзіўнага, бо Кобрын быў уласнасьцю караля й толькі на правох ленных належаў князем Раману, Сямёну, Івану, княгіням Фядоры ды Ганьне; справа заходзіла толькі пра Грушава ды Чаравачыцы. Кароль, без увагі на тое, што пан Вацлаў прад’явіў запіс сваёй жонкі, дзе на яго запісана сума з тых маёнткаў, сваім рашэньнем у 1522 годзе Грушава й Чаравачыцы прысуджае князём Сангушковічам. Супраць гэтае пастановы пратэстуе ў Кракаве каралева Бона, што кароль, даўшы ёй прывілей на ўсю Кобрыншчыну па сьмерці Вацлава Касьцевіча, ня мае права часткі тых маёнткаў аддаваць у іншыя рукі. Кароль пратэст каралевы загадаў запісаць у памятную кнігу, а сам адкладвае справу да свайго прыезду на Літву. У наступным годзе кароль наказвае тром князём Сангушковічам заплаціць біскупу Гальшанскаму належных 150 коп за Грушава й Чаравачыцы. Празь некалькі гадоў, прыехаўшы на Літву, вышэйпамянёнае рашэньне (якім Сангушковічам прысудзіў Грушава й Чаравачыцы як спадчьшу па іхнай сястры, загадвае ім аддаць князём Гальшанскім 1000 коп грошай як вена пані Вацлававай) анулюе на той аснове, што кароль Казімір, узяўшы сабе Кобрын, дазваляе трымаць Грушава й
Чаравачыцы толькі княгіні Сямёнавай у суме 1000 коп, запісаных на яе мужам як вена; княгіня Сямёнава, згадваючы сваю другую дачку, што за кн. Іванам Васілевічам Красным, тыя маёнткі адпісала сваёй дачцэ Касьцевічавай, тая ж трымала памянёнае дабро не як спадчыну, але як пасаг сваёй маці, з чаго вынікае, што князі Сангушковічы, якія паходзяць з Касьцевічаў «у чацьвёртым пакаленьні», ніякага права на тыя маёнткі ня маюць. Такім парадкам, кароль прысуджае усю маёмасьць каралеве, якая мусіць вярнуць Сангушковічам тыя 1000 коп.
Вацлаў Станіслававіч Касьцевіч быў да сьмерці старастам Кобрынскім. Ажаніўся яшчэ раз i памёр у 1532 г., пакінуўшы ўдаву Ганну, сына Пятра ды дачку Дароту. Па ягонай сьмерці каралева Бона канчаткова завалодала Кобрынам. Грушава й Чаравачыцы нядоўга былі ў валоданьні Сангушкаў, каралева Бона аддала ім, згодна з другім каралеўскім рашэньнем, 1000 коп грошай ды ўзяла маёнткі ў свае рукі.
∞, 1°, 1481, КН. ФЁДАР ІВАНАВІЧ УЛАДЗІМІРАВІЧ БЕЛЬСКІ;
∞, 2°, ВАЦЛАЎ СТАНІСЛАВАВІЧ КАСЬЦЕВІЧ
15/6. КН. РОМАН СЕМЕНОВИЧ († після 1465
Князь кобринський (після 1455 — після 1465 рр.). Останнє згаданий у документі, датованому 19.02.1465 р. Записаний у Києво-Печерському пом’янику.
Персони без місця у розпису
АННА ФЕДОРІВНА
Ян Теньговський доходить висновку, нібито дочкою Федора Ольгердовича від другого шлюбу була Анна, яка близько 1412 р. вийшла заміж за Болеслава Янушевича, кн. Мазовецького († 1425), і померла у 1454 р. чи трохи пізніше. Ще менше підстав вважати дочкою Федора Ольгердовича сестру княгині Мазовецької, мабуть, тієї ж Анни, сином якої був кн. Леон Острозький († очевидно 1444). Теньговський ототожнює її з Агафією, дружиною кн. Василя Острозького, хоча кн. Леон цілком міг бути і його братом. 75 На користь своєї версії автор наводить два аргументи. 1) Анна Мазовецька знаходилась у третьому ступені споріднення з Жигимонтом Кейстутовичем, вел. кн. Литовським. Але це доводить лише те, що вона була правнучкою Гедиміна, а через кого саме з його синів чи дочок – теоретично існує маса варіантів. 2) Анна протегувала церковну кар’єру кн. Януша Гурковича, який перебував при мазовецькому дворі; звідси Теньговський вважає, що кн. Януш був її близьким родичем (племінником), що, звичайно, теж є лише припущенням.
СІЛЬВЕСТАР, КНЯЗЬ КОБРЫНСКІ
Нясецкі ведае, што былі «князі Кобрынскія; зь ix Сільвестар, князь Кобрынскі быў уладыкам Холмскім». Ня можа быць, каб адзін з князёў Кобрынскіх быў ўладыкам, бо, калі апошні князь Кобрынскі Іван Сямёнавіч між сваіх продкаў быў уладыкам, безумоўна, пра гэта згадвалася б у сінодзіку Пячорскай Лаўры ў Кіеве. Праўдападобна, нейкі Сільвестар з архімандрыта Кобрынскага стаў уладыкам Холмскім i, магчыма, дзе-нідзе як сьвятар названы князем, што сталася дастатковым дзеля ўтварэньня ўладыкам князя Кобрынскага. Ганну Сямёнаўну, жонку Вацлава Касьцевіча, той жа Нясецкі залічвае да сям’і Сямёнавічаў гербу Радван, У XV ст. выступае князь Міхаіл Сямёнавіч Горадзенскі, Бельскі й Кобрынскі, каторы з сваею жонкаю княгіняй Васай фундаваў царкву ў Белызку; чаму названы Кобрынскім — растлумачыць цяжка. Ягоная жонка княгіня Baca (Васіліса) дакладна была князёўнаю Гальшанскай, сястрою каралевы Соф’і.
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
- [1491].VI.10, Кобрин. Княгиня Феодора, вдова кобринского князя Ивана Семеновича, после его смерти согласно его воле записывает на помин души покойного мужа Кобринскому монастырю Святого Спаса село Корчичи, десятину от мельницы на реке Кобринке, от жита, от ярины и две вольные корчмы в Кобрине, на вечность.
- [1487].I.25, оу Добучинах, в лѣт 6995, м(е)с(я)ца ген[варя] 25, индикта 5. Добучины. Княгиня Феодора, дочь Ивана Рогатинского, внучка князя Андрея Владимировича, записывает своему мужу кобринскому князю Ивану Семеновичу 2 тыс. венгерских золотых на двух своих имениях.
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
Статтєй не знайдено
- Основные источники:Станіслав Келембет. Федір Ольгердович, князь Кобринський, Ратенський та Жидачевський.[↩]
- Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – М., 2000 [Пг., 1922]. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 117, і т. д.[↩]
- Czuczyński A. Traktat książąt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366 // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1890. – Rocznik IV. – S. 515; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 56, przyp. (копія польською транскрипцією з тек Нарушевича).[↩]
- Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. I. – P. 1 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1876. – T. II. – S. 12, № XI (копія Нарушевича; у 1387 р. 12 жовтня дійсно припадало на суботу); Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. I. XIV в. і перша половина XV в. – С. 42, № 22 (оригінал; рік не вказаний, але 10 жовтня припадало на суботу у 1388 р.).[↩]
- Gumowski M. Pieczęcie Książąt Litewskich // Ateneum Wileńskie. – Wilno, 1930. – R. 7. – Zeszyt 3–4. – S. 710/27, tabl. VIII, рис. 53. Тут говориться, що описана печатка була привішена до оригінальної грамоти 1388 р., що зберігалася у Краківському музеї кн. Чорторийських. Хоча за даними 1917 р., всі печатки при даному документі були втрачені, збереглися лише шнурки для них (Розов В. Українські грамоти. – С. 41).[↩]
- Копія листа Людовіка збереглася у складі однієї з редакцій т. зв. «Chronicon Patavinum», або «Cronaca Carrarese». О. Халецький навіть вважає, що лист є переказом мирної угоди Людовіка з литовськими князями. Латинський текст та коментар до нього див.: Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejów układu krewskiego // Miesięcznik Heraldyczny. – 1935. – № 7–8. – S. 102–103, przyp. 28, s. 106–107.
У Хроніці Германа Вартберзького син («filius») Ольгерда, який присягнув Людовіку під час облоги Белза, названий «Koddere» (Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 115). У німецькому та російському перекладах тут слово «син» замінене на «брат» через хибне переконання перекладача, що «Koddere» був тотожним Коріату Гедиміновичу (Ливонская хроника Германа Вартберга // Сборник статей и материалов по истории Прибалтийского края. – Рига, 1879. – Т. II. – С. 132, прим. 92).
Звернемо також увагу на повідомлення Торуньських анналів під 1382 р.: «У цьому ж році, перед святом Трійці, Кейстут, бажаючись помститися за образу, завдану йому Ягайлом, сином його брата Ольгерда, котрий затримав його послів, пограбував відправлене до нього руське посольство й зі згоди Кодара (Codar), дядька (patrui) Ягайла, змовився про те, щоб цей Ягайло міг повернути собі замок Вільну та країну, раптово пішов з Вільно, залишивши місто і всю землю під захистом свого сина Вітовта» ((Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1866. – Bd. 3. – S. 121–122; російський переклад: http://www.
vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Thorun/frametext.htm[↩] - Панишко С. Ратенське князівство // Київська старовина. – 2001. – № 5. – С. 142.[↩]
- Археографический сборник документов, относящихся к истории Северозападной Руси. – Вильна, 1867. – Т. I. – С. 75, 81, 84.[↩]
- Petruszewicz A. Materyały historyczne // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1882. – Z. I. – S. 78.[↩]
- Папа І. «Жидачівські грамоти» князя Федора Любартовича… – С. 301, 303, 304, 306, 308, 309–311.[↩]
- Галицкий исторический сборник. – Львов, 1860. – Вып. III. – Примечания, с. XCIX‑C, звідти також: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 14, прим. 4.[↩]
- Галицкий исторический сборник. – Вып. III. – Примечания. – С. C‑CII; Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1868. – T. I. – S. 102–103, 106–107. Про свідчення Г. Балабана 1656 р., зі згадкою про надання «per Principem Russiae Theodorum Olgierdowicz», згадується також у судовому вироку 1779 р. (Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII – першої половини XIV століть. – Львів, 2004. – С. 1074, 1085).[↩]
- Галицкий исторический сборник. – Вып. III. – Примечания. – С. CII-CV.[↩]
- Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1886. – Т. VII. – S. 954.[↩]
- Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 334; Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły – Kraków, 1892. – S. 55, 305.[↩]
- Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58.[↩]
- Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI столетия) / Сообщил С. Т. Голубев // Чтения в Историческом обществе Нестора летописца. – К., 1892. – Кн. 6. – Приложение. – С. 23.[↩]
- Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – Poznań; Wroclaw, 1999. – S. 62, przyp. 218 (виписка з регестів Красноставского земського суду).[↩]
- опублікований: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków LubartaFedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. Lwów, 1906. T. I. S. 58.[↩]
- Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1890. T. III. S. 90–91, nr CXIX.[↩]
- Radzimiżski Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 58 (14.02.1404, Вільно).[↩]
- Ibid.-S. 14,47–48.[↩]
- Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 46–48.[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 163, 166.[↩]
- ПСРЛ. – М., 2004. – Т. XXV. – С. 207–208, і т. д.[↩]
- Конев С. В. Синодикология. Часть II: Ростовский соборный синодик // Historical genealogy. – Ekaterinburg–New York, 1995. – № 6. – С. 97, 103. [↩]
- Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście... — T. 4. — S. 425.[↩]
- Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32. В оригіналі помилково «Crosviczyn».[↩]
- GStAPK. OBA 6410, 6430a (немецкий перевод: LECUB. Bd. 8. № 681). Переход Луцкой земли под власть Свидригайла произошел после 22 марта или незадолго до этого дня, поскольку в «витебском манифесте» не упоминается луцкий староста.[↩]
- GStAPK. ОВА 6410; AUPL. № 59. S. 91, 94.[↩]
- Dlugossii J. Annales. Lib. XI et XII. P. 85.[↩]
- Ibid. P. 108.[↩]
- GStAPK. OBA 6410.[↩]
- Dlugossii J. Annales. Lib. XI et XII. P»85. Об участии мазовецких князей в этих событиях сообщается в недатированном послании Грицка Кирдеевича королю Владиславу Ягайлу (Monografia XX. Sanguszkôw. T. 1. S. 81–82). Напрямую в нем говорится лишь о совете Грицка Кирдеевича с Казимиром, но при этом объектом нападения — по-видимому, лучан — были села «Xiçcia Semka» в Грубешовском старостве.[↩]
- Dlugossii J. Annales. Lib. XI et XII. P. 85.[↩]
- GStAPK. ОБА 6540.[↩]
- ПСРЛ. Т. 35. С. 71–72, 89[↩]
- AS. T. 1. № 33. S. 32.[↩]
- Такое предположение высказал В. Чарнецкий (Czarnecki W. Szlachta ziemi chelmskiej. S. 30). Сами они, возможно, уже тогда были переведены в Стрыйский повет, где упоминаются в 1442 г. (Monografia XX. Sanguszkôw. T. 1).[↩]
- Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 83–100.[↩]
- Площанский В. М. Прошлое Холмской Руси по архивным документам XV–XVIII в. и другим источникам. – Вильна, 1901. – Ч. 2. – С. 166, прим.[↩]
- Monografia XX. Sanguszkôw. T. 1. S. 82; Te go ws Id f. Pierwsze pokolenia. S. 63.[↩]
- Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków... — Т. 1. — S. 14.[↩]
- AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хвалимичі).[↩]
- Ibid. — Т. 1. — S. 147–149 (11. 08. 1502, Кошер).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 422—454.[↩]
- 26.06.1602 у володимирську ґродську книгу внесли тестамент «князя Григорія Ольґердовича Сангушка Львовича Кошерського, каштеляна брацлавського», складений 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina... — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne... — S. 347–348 (1620, Адам-Олександр Григорович); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. ‑Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws... (1646, той самий).[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Самуель Андрійович). Підпис Адама-Олександра Санґушка під артикулами pactorum conwentorum сейму 1648 р. містить складову на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумовлена, очевидно, помилкою упорядників, оскільки підписант належав до кошерської гілки й не мав до Ковеля жодного відношення.[↩]
- Muzeum Narodowe w Krakowie – Fundacja XX. Czartoryskich (389 Perg.); Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32.[↩]
- Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 49, № 37.[↩]
- Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 36–37.[↩]
- Там само, S. 38–39.[↩]
- Археографический сборник документов, относящихся к истории Северозападной Руси. – Т. I. – С. 75.[↩]
- Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwow, 1890. – T. III. – S. 10. Акт датовано 1 жовтня 6964 (1455/56) р., індикта 10. Видавець зазначив, що рік та індикт не сходяться, надавши перевагу індикту й віднісши документ до 1454 р. Однак 10‑й індикт припадає не на цей, а на 1446/47 або 1461/62 р. Ми ж надаємо перевагу річній даті.[↩]
- Там само, S. 11–12.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 163 об.–164 об. Публ.: Акты Литовской метрики. Т. 1. Вып. II. Варшава, 1897. № 19. С. 13; Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Slawucie wydane nakładem właściciela. T. I (1366–1506). Lwów, 1887. № LXII. S. 58.[↩]
- Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври //Лаврський альманах. – К., 2007. – Спецвипуск 7. – С. 18.[↩]
- Див.: Келембет С. Пом’янники (синодики) князів Чернігівської землі як історичне джерело // Сіверянський літопис. – 2016. – № 6. – С. 25–27, 29.[↩]
- AS. T. 1. № 33. S. 32.[↩]
- Такое предположение высказал В. Чарнецкий (Czarnecki W. Szlachta ziemi chelmskiej. S. 30). Сами они, возможно, уже тогда были переведены в Стрыйский повет, где упоминаются в 1442 г. (Monografia XX. Sanguszkôw. T. 1).[↩]
- Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 83–100.[↩]
- Площанский В. М. Прошлое Холмской Руси по архивным документам XV–XVIII в. и другим источникам. – Вильна, 1901. – Ч. 2. – С. 166, прим.[↩]
- AS. T. 1. № 33. S. 32.[↩]
- Такое предположение высказал В. Чарнецкий (Czarnecki W. Szlachta ziemi chelmskiej. S. 30). Сами они, возможно, уже тогда были переведены в Стрыйский повет, где упоминаются в 1442 г. (Monografia XX. Sanguszkôw. T. 1).[↩]
- Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 83–100.[↩]
- Площанский В. М. Прошлое Холмской Руси по архивным документам XV–XVIII в. и другим источникам. – Вильна, 1901. – Ч. 2. – С. 166, прим.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 166 об.–167.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 165 об.–166.[↩]
- Запись «заложения новой церкви с наделом ее землею» (Горбачевский Н.И. Словарь древнего актового языка Северо-Западного края и Царства Польского. Вильна, 1874. С. 139).[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 165–165 об. Публ.: Акты Литовской метрики. Т. 1. Вып. II. Варшава, 1897. № 49. С. 24.[↩]
- АЗР. Т. 1. № 85. С. 105.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 161 об.–162 об.[↩]
- РГАДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 18. Л. 162 об.–163[↩]
- Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – s. 168.[↩]
- Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – S. 59–60, 65–67.[↩]