Любартовичи

Общие сведения о роде

Основні джерела:

Келем­бет С. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич, князь луць­кий і Воло­ди­мирсь­кий, дер­жав­ця Сіверський.

Келем­бет С. Князь Федір (Федюш­ко) Любар­то­вич: володін­ня в корон­ній Русі та їх дер­жав­но-пра­во­вий ста­тус / С. Келем­бет // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. — 2020. — Чис­ло 4

Поколенная роспись

II генерація от Гедиміна

КН. ЛЮБАРТ-ДМИТ­РИЙ ГЕДИ­МИ­НО­ВИЧ (*1310‑е, †1383/84)

молод­ший син Геди­ми­на, вели­кий князь Воло­ди­мирсь­кий і Луць­кий. Саме так Любарт титу­луєть­ся в своїй ори­гі­наль­ній, німе­ць­ко­мов­ній гра­мо­ті від 18 листо­па­да 1379 р.: «Wir groser Furste Demetyr, von den genaden gotis von Ladymir und von Luczk» 1

Про цей шлюб­но-дина­стич­ний союз літо­пи­си пові­дом­ля­ють, що весною/​літом 1349 р. «при­слалъ князь Любортъ изъ Велы­ня сво­ихъ бояръ къ кня­зю вели­ко­му Семе­ну (Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­ко­му. — Гене­ограф) бити челомъ о люб­ви и испро­си­ти сест­рич­ну его за себе оу кня­зя Костян­ти­на Ростовь­ска­го. И князь вели­кій Семенъ Ива­но­вичъ пріялъ в любовь его чело­би­тіе, пожа­ло­валъ и выдалъ свою сест­рич­ну въ Велынь» 2. Зга­да­на дру­га дру­жи­на Любар­та, яку зва­ли Оль­гою, пере­жи­ла сво­го чоло­віка: вона фігу­рує, разом зі свої­ми сина­ми, в акті 1386 р. 

Ж. 1‑я: 1331?, КНЖ. АГРИП­ПИ­НА ….. з неві­до­мо­го князівсь­ко­го роду на Волині (*1310‑е, † до 1349).

Ж. 2‑я: 1349, КНЖ. ОЛЬ­ГА КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА РОСТОВ­СКАЯ (1349,1386)

III генерація от Гедиміна

КН. ФЕДІР ЛЮБАР­ТО­ВИЧ (*1350/1353, † 26/28.8.1431)

син Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча, вели­ко­го кня­зя Воло­ди­мирсь­ко­го і Луць­ко­го, народ­же­ним від його дру­го­го шлю­бу. Його дід по матері, князь Костян­тин Васи­льо­вич Ростовсь­кий, похо­див зі стар­шої лінії нащад­ків Все­во­ло­да «Вели­ке Гніз­до» († 1212), вели­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ро-Суз­дальсь­ко­го (молод­шо­го сина Юрія Дов­го­ру­ко­го, одно­го з молод­ших синів Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха). Бабу­ся ж по матері нале­жа­ла до іншої лінії нащад­ків Все­во­ло­да «Вели­ке Гніз­до» – була доч­кою Іва­на Дани­ло­ви­ча Кали­ти († 1340), вели­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­ко­го. Народ­жен­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча десь до 1350/1353 р. Ціка­во, що на само­му почат­ку сво­го кня­жін­ня стар­ший син Любар­та висту­пає в дже­ре­лах з ім’ям Федо­та, а не Федо­ра. З цьо­го при­во­ду В. Соб­чук зро­бив ціка­ве спо­сте­ре­жен­ня: «За семан­ти­кою іме­на близь­кі, але не тотож­ні (пер­ше в пере­кла­ді з гре­ць­кої озна­чає «Богом даний», а дру­ге – «Божий дар»). Одне з них мог­ло бути при­уро­чене до дня народ­жен­ня, а інше – до дня хре­щен­ня. Оскіль­ки дити­ну мали хре­сти­ти на 8‑й день піс­ля появи на світ, най­і­мо­вір­ні­ши­ми дня­ми народ­жен­ня й хре­щен­ня тут є кален­дар­ні пари 22 і 29 квіт­ня (св. Фео­до­ра і св. Фео­до­та) та 15 і 22 верес­ня (св. Фео­до­та і св. Фео­до­ра), в яких дру­га дата при­па­дає саме на 8‑й день піс­ля пер­шої» 3. У доку­мен­тах 1386 – 1393 рр. князь зветь­ся Федо­ром, а в лати­но­мов­них дже­ре­лах, почи­на­ю­чи від 1393 р. – «уль­т­ра-змен­шу­валь­ною» фор­мою цьо­го імені, Федюш­ком (незва­жа­ю­чи на вже поваж­ний вік). Мож­ли­во, це свід­чить про занад­то поклад­ли­вий та дещо наїв­ний харак­тер Любар­то­ви­ча, який, здаєть­ся, «без бою» дав себе поз­ба­ви­ти всієї бать­ківсь­кої спад­щи­ни. У влас­них же актах князь до кін­ця жит­тя, як і рані­ше, звав себе Федором.

Піс­ля смер­ті бать­ка у 1383/1384 р. Федот-Федір Любар­то­вич, разом з дво­ма бра­та­ми, успад­ку­ва­ли всі вели­чез­ні володін­ня Любар­та – май­же всю Волинсь­ку зем­лю з фак­тич­ною сто­ли­цею в Луць­ку. Про це свід­чить, зокре­ма, наступ­ний запис пере­пи­су­ва­ча у т. зв. Фло­рен­тійсь­кій псал­ти­рі від 4 серп­ня 1384 р.: «В лѣт(о) 6[8]92 писа­ны быша книг[ы сия] въ гра­дѣ Луц­ки пєрвє­го лѣт(а) по смєр­ти кня­зя вєли­ко­го Дмит­рья Кєди­ми­но­ви­ча при кня­жє­ньи дѣтии єго Фєдо­ту, Лазо­рю, Сємє­ну, при єп(и)с(ко)пѣ Луц­комь Иванѣ. Скон­ча­ны жє быша кни­гы сия м(є)с(я)ца авгус(та) въ 4 д(є)нь, на памят(ь) с(вя)т(о)го муч(єника) Єлє­фѣ­рья (…)» 4.

Федір Любар­то­вич прий­няв пев­ну участь в укла­ден­ні доле­нос­ної Кревсь­кої унії між ВКЛ і Коро­ною Польсь­кою. Неза­дов­го перед шлю­бом вели­ко­го кня­зя Ягай­ла Оль­гер­до­ви­ча з коро­ле­вою Ядві­гою (18 люто­го 1386 р.) Федір Любар­то­вич, зна­хо­дя­чись з кіль­ко­ма інши­ми литовсь­ки­ми кня­зя­ми в Кра­ко­ві, зобов’язався перед Ядві­гою пере­бу­ва­ти в заруч­ни­ках доти, поки Ягай­ло не вико­нає зобов’язань, прий­ня­тих в умо­ві з Ядві­гою та польсь­ки­ми пана­ми. Про цей доку­мент (нині втра­че­ний) зга­да­но в акті від 22 трав­ня 1386 р., вида­но­му в Сан­до­ми­рі: тут «Feodor Lubhard Dei gratia dux Luczensis», виїж­д­жа­ю­чи до Лит­ви з доз­во­лу коро­ле­ви Ядві­ги та польсь­ких панів – хоча і всу­переч зало­зі, в якій зостаєть­ся, – зобов’язувався повер­ну­ти­ся на кожен виклик, і обі­цяв зі всі­ма свої­ми людь­ми та володін­ня­ми збері­га­ти вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу 5. Зазна­чи­мо, що на печат­ці кня­зя, при­ві­шеній до цієї гра­мо­ти, було зоб­ра­же­но того само­го лева – гераль­дич­ний сим­вол, який вико­ри­сто­ву­вав на своїй печат­ці ще його бать­ко, Дмит­ро-Любарт 6. 25 мар­та 1386 г. Федор Любар­то­вич, задер­жав­ший­ся в Кра­ко­ве после тор­жеств по слу­чаю женить­бы Ягай­ла и Ядви­ги, дей­ство­вал как пол­но­прав­ный луц­кий князь – раз­ре­шал под­дан­ным мужа сво­ей сест­ры Анны, опав­ско­го кня­зя Пржем­ка, бес­по­шлин­но тор­го­вать в сво­их вла­де­ни­ях 7, а 22 мая в Сан­до­ми­ре при­ся­гал Ягай­лу, Ядви­ге и Короне Поль­ско­го коро­лев­ства на вер­ность. Но уже осе­нью на Волы­ни рас­по­ря­жал­ся Ягай­ло, а Федо­ру из его былых вла­де­ний оста­лось лишь Вла­ди­мир­ское княжество.

Най­силь­ні­шим із васалів Федо­ра Любар­то­ви­ча, який слу­жив ще Любар­ту, був князь Федір Дани­ло­вич Острозь­кий. Утім, здаєть­ся, він володів свої­ми зем­ля­ми навіть не на пов­но­му дідич­но­му (спад­ко­во­му) праві. При­найм­ні, зберіг­ся піз­ні­ший спи­сок тако­го доку­мен­та: «Се аз князь вел­кий Федор Любар­то­вич зна­е­мо чиним сим нашим листом: дались­мо кня­зю Федо­ру Дани­ле­ви­чу намест­ни­ча­ти у Остро­гу, а нам в его отчиз­ну не всту­па­ти­ся. А кто на тое посту­пит, тот уве­да­ет­ся с нами перед Богом и з его душею» 8. І от 4 листо­па­да 1386 р. Вла­ди­слав-Ягай­ло, осо­би­сто пере­бу­ва­ю­чи в Луць­ку, надає кня­зю Острозь­ко­му його ж замок Острог з окру­гою на дідич­но­му праві, але вже в яко­сті пря­мо­го васа­ла коро­ля і коро­ни Польсь­кої – з обов’язком слу­жи­ти їм так само, як він здав­на слу­жив покій­но­му Любар­ту, кня­зю Воло­ди­мирсь­ко­му («quibus dictus dominus Fedor illustri principi olim domino Lubardo, duci wlodimiriensi, patruo nostro karissimo, ab antique dinoscitur servivisse») 9. Віро­гід­но, саме у зв’язку з цим актом коро­ля Федір-Федот Любар­то­вич був зобов’язаний вида­ти кня­зю Острозь­ко­му ще одну гра­мо­ту (також не дато­ва­ну): «Сє азъ кн(я)зь вєли­кий Фєдот, з бра­том сво­им Лаза­ром и Сємє­номъ и зъ мат­кою своєю Оль­гою, дали єсмо гра­мо­ту на том кн(я)зю Фєдо­ру Дань­лєєви­чу (!), штож нам нє усту­па­ти­ся у єго отчиз­ну и у єго слу­жєб­ныє, и по єго живо­тє што дасть цєрк­вам и кому нь што дасть, нам в то нє всту­па­ти­ся. А кто на тоє посту­пить, тот увѣ­даєт­ся с нами пєрєд Богомъ и зъ єго душєю» 10. Як бачи­мо, в цьо­му доку­мен­ті «князь вели­кий Фєдот» про будь-яку залеж­ність від себе кня­зя Острозь­ко­го вже не зга­дує. Біль­ше того, пере­бу­ван­ня Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла в про­він­цій­но­му Луць­ку про­тя­гом аж двох тиж­нів – при­найм­ні, з 23 жовтня до 4 листо­па­да 1386 р. 11, – скоріш за все, мало на меті про­ве­ден­ня тут якоїсь важ­ли­вої політич­ної акції. Такою акцією, напевне, було відібран­ня від Любар­то­ви­чів най­знач­ні­шої части­ни їхньої «отчи­ни» і фак­тич­ної сто­ли­ці – Луць­ка. В будь-яко­му випад­ку, це ста­ло­ся в період між 22 трав­ня 1386 та 11 серп­ня 1387 р. (див. ниж­че), а кра­щої наго­ди для цьо­го, ніж три­ва­ле пере­бу­ван­ня в Луць­ку само­го коро­ля, про­сто не було. Ми поді­ляє­мо дум­ку, що тоді ж Вла­ди­слав-Ягай­ло при­зна­чив своїм пер­шим наміс­ни­ком Луць­ким зга­да­но­го кня­зя Федо­ра Острозь­ко­го. Збе­ре­гла­ся його при­сяж­на гра­мо­та з цьо­го при­во­ду, щоправ­да, неда­то­ва­на: «Сє язъ Фєдоръ Даниль­євичь и съ бра­томъ сво­имъ Миха­и­ломъ дала єсва прав­ду гос­по­дарєви нашє­му вєли­ко­му вєли­ко­му коро­лю Поль­ско­му, Литов­ско­му дѣди­чу и Рус­ко­му, иных мно­гихъ зємль гос­по­дарєви. Оспо­дарь мой вєли­кий король дал ми намѣст­ни­ча­ти у Луць­ску, и съ єго руки сѣлъ єсмь (…) А слу­ша­ти ми гос­по­да­ря своє­го вєли­ко­го коро­ля во всємъ, как ми повє­лить, и боя­ти­ся мя єго какъ Б(ог)а (…) А горо­да Луць­ска блю­сти ми, а нико­му нє дати, алижь оспо­дарь мо[й] вєли­кий король воз­мєть, коли усхочєть (…)» 12. Сло­ва, виді­лені кур­си­вом, ціл­ком мож­на роз­гля­да­ти як свід­чен­ня того, що Вла­ди­слав-Ягай­ло при­зна­чив кня­зя Острозь­ко­го наміс­ни­ком Луць­ким, так би мови­ти, лише на «пере­хід­ний період» – вва­жа­ю­чи, що замі­на пра­во­слав­но­го кня­зя-суве­ре­на відра­зу на польсь­ко­го ста­ро­сту була б занад­то ризи­ко­ва­ною (саме таку політи­ку король здійс­ню­вав і на вищо­му рів­ні: у 1388 р. він про­го­ло­сив «зверх­нім кня­зем» Лит­ви бра­та Ски­ри­гай­ла, а вже у 1389 р. при­зна­чив до Віль­ни поля­ка – гене­раль­но­го ста­ро­сту Лит­ви 13). І дійс­но, хроніка Длу­го­ша під 1388 р. пові­дом­ляє, що Вла­ди­слав-Ягай­ло, «звер­нув­ши по дорозі до Луць­ка, від­дав у володін­ня замок Луцьк разом з цілою належ­ною до ньо­го дов­кіль­ною зем­лею каш­те­ля­ну сан­до­мирсь­ко­му Кше­сла­во­ві з Куро­звонк, аби ним управ­ляв у імені влас­но­му та Королів­ства Польсь­ко­го» 14. Напевне, мова йде про поїзд­ку коро­ля до Луць­ка в січ­ні 1388 р. (відо­мий його акт, вида­ний тут 27 січ­ня 15).

Нато­мість, М. Гру­шевсь­кий вва­жав 1388 р. немож­ли­вим: «Але в сім році Луцьк мусів нале­жа­ти уже Вито­вту, й про надан­нє Луць­ка Кше­сла­ву в сім році не може бути мови. Мог­ло се ста­ти ся хиба скор­ше – десь в р. 1386 – 1387 при­пу­стім, або піз­ні­ше, по утечі Вито­вта, в р. 1390 – 2, коли, розу­мієть­ся не при­пус­ка­ти, що Длу­гош про­сто помил­кою при­плу­тав сюди того Кше­сла­ва» 16. Але твер­джен­ня Гру­шевсь­ко­го про те, ніби­то Віто­вт володів Луць­ком уже в 1387 р., зас­но­ване лише на пові­дом­лен­ні піз­ньої Хроніки Бихов­ця (1520_​х рр.), яке явно помил­ко­во вмі­ще­но серед подій 1386 р.: «А кн(я)зь вели­кии Витолт, будучи на Луц­ку, змо­вит доч­ку свою княж­ну Зоф­фею за вели­ко­го кн(я)зя Васи­ля Дмит­ро­ви­ча мос­ков­ско­го» (Міхаль­чук Г. Новы спіс агуль­над­зяр­жаў­на­га лета­пі­сан­ня Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, Рус­ка­га і Жамойц­ка­га і яго суад­но­сі­ны з «Хроні­кай Быхаўца»// Бела­рус­кі Гіста­рыч­ны Збор­нік – Białoruskie Zeszyty Historyczne. – Бела­сток, 2016. – Т. 45. – С. 229 (недав­но від­кри­тий кири­лич­ний Вавельсь­кий спи­сок 2_​ї поло­ви­ни XVI ст.); ПСРЛ. – М., 1975. – Т. XXXII. – С. 145 (піз­ній спи­сок, транслі­те­ро­ва­ний польсь­кою лати­ни­цею). Гру­шевсь­кий вва­жає, що вка­за­на шлюб­на уго­да була укла­де­на під час втечі Васи­ля Мос­ковсь­ко­го з Орди через Поділ­ля, а до Моск­ви Василь повер­нув­ся 19 січ­ня 1388 р. (с. 471). Однак сам Віто­вт у своє­му «Меморіалі» свід­чив, що якийсь пре­тен­дент з‑за кор­до­ну – явно Василь Мос­ковсь­кий, – сва­тав­ся до його доч­ки вже піс­ля Люб­лінсь­ко­го з’їзду (Ліц­кевіч А. «Мема­ры­ял Вітаўта» – пер­шая хроніка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га // Бела­рус­кая дум­ка. – 2009. – № 2. – С. 95), який від­був­ся напри­кін­ці трав­ня 1389 р. (див. ниж­че). За Длу­го­шем, Кше­слав отри­мав Луцьк під час осо­би­сто­го пере­бу­ван­ня Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла в Луць­ку. Про­тя­гом же 1387 р. король у Луць­ку вза­галі не був (Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. – S. 30). Навряд чи він міг їзди­ти туди в січ­ні 1388 р. (без­за­пе­реч­ний факт), не маю­чи там якоїсь важ­ли­вої спра­ви – а такою і було при­зна­чен­ня ста­ро­стою Луць­ким польсь­ко­го пана. Про інші вер­сії щодо хро­но­ло­гії луць­ких урядів Кше­сла­ва з Куро­звонк та кня­зя Федо­ра Острозь­ко­го див.: Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 93–94. Упо­ряд­ник, M. Wolski, ста­вить на пер­ше міс­це Кше­сла­ва, на дру­ге – Федо­ра Острозь­ко­го. Ми ж пере­ко­нані, що послі­дов­ність має бути іншою: окрім істо­рич­ної логіки (див. основ­ний текст), не мож­на ігно­ру­ва­ти той факт, що хро­но­ло­гія Длу­го­ша в дано­му випад­ку під­твер­джуєть­ся доку­мен­таль­ним іті­не­рарієм Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла. Ю. Борей­ша, який також прий­має при­зна­чен­ня кня­зя Острозь­ко­го наміс­ни­ком Луць­ким у 1386 р., вва­жає, що він був таким і під час вида­чі в Луць­ку поруч­ної гра­мо­ти за Олех­на 10.10.1388 р. «Гра­мо­та вида­на в Луць­ку, а ім’я Федо­ра Дани­ло­ви­ча розта­шо­ва­но на пріо­ри­тет­но­му пер­шо­му міс­ці серед пред­став­ни­ків волинсь­ко­го нобілі­те­ту, що свід­чить на користь пере­бу­ван­ня його в місті як голов­ної у ньо­му осо­би» (Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты Фёдо­ра Любар­то­ви­ча… – С. 20–21). Така дум­ка є досить логіч­ною; але вона акту­аль­на скорі­ше для пер­шої поруч­ної гра­мо­ти за Олех­на Дмит­ро­ви­ча, яка була вида­на в Луць­ку 12 жовтня 1387 р. (Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – [T. I] / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1876. – T. II. – P. 12 (копія з тек Нару­ше­ви­ча); у 1387 р. 12 жовтня дійс­но при­па­да­ло на суб­о­ту). Гра­мо­та ж від 10 жовтня 1388 р. (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 42, № 22) є лише ско­ро­че­ним під­твер­джен­ням акта 1387 р., і тому змі­на в ній поряд­ку свід­ків, через усу­нен­ня кня­зя Острозь­ко­го з наміс­ництва Луць­ко­го на почат­ку 1388 р., була б ціл­ком недо­реч­ною. Щодо наміс­ництва Кше­сла­ва, то Ю. Борей­ша, запе­ре­чу­ю­чи хро­но­ло­гію Длу­го­ша, при­пус­кає, що воно мог­ло мати міс­це в період гро­ма­дянсь­кої вій­ни 1390 – 1392 рр., під час від­сут­но­сті Федо­ра Острозь­ко­го, який брав актив­ну участь у обо­роні Віль­ни восе­ни 1390 р. 17

Федір Любар­то­вич, здаєть­ся, зми­ри­вся зі втра­тою Луць­ка без будь-яко­го серй­оз­но­го супро­ти­ву; при­найм­ні, дже­ре­ла про це нічо­го не пові­дом­ля­ють. Вла­ди­слав-Ягай­ло зали­шив дво­юрід­но­му бра­ту його бать­ківсь­ку сто­ли­цю, Воло­ди­мир-Волинсь­кий, і той про­до­в­жив вір­но слу­жи­ти коро­лю. Так, 11 серп­ня 1387 р. князь Федір Воло­ди­мирсь­кий («Fedario de Ladomi[ri]a»), разом з Віто­втом та кіль­ко­ма інши­ми литовсь­ко-русь­ки­ми кня­зя­ми, його «бра­та­ми (fratribus)», від імені Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла пору­чи­лись перед гали­ць­ким воє­во­дою Бене­дик­том у тому, що король буде дер­жа­ти його в мило­сті, та обі­ця­ли захи­ща­ти його від всі­ля­ких напа­док 18. Ці князі були вислані Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом на про­хан­ня дру­жи­ни, коро­ле­ви Ядві­ги, яка з польсь­ким війсь­ком так і не змог­ла здо­бу­ти Галич, що нале­жав тоді Угорсь­кій короні. Отри­мав­ши ж від Віто­вта гаран­тії без­пе­ки, Бене­дикт здав Галич 19. Про­тя­гом наступ­них п’яти років Федір Любар­то­вич про­до­в­жу­вав зали­ша­ти­ся в добрих від­но­си­нах з Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом. Відо­мо, що 1392 р. у Льво­ві було замо­в­ле­но війсь­ко­ве спо­ряд­жен­ня – части­ну зброї («szosl») та рука­ви­ці («manicis»), – для кня­зя Федюш­ка («pro duce Feduszcone»), за які 6 верес­ня наступ­но­го року в Кра­ко­ві, за дору­чен­ням само­го коро­ля, його під­скар­бій випла­тив 2½ мар­ки (грив­ні) 20.

На почат­ку 1393 р. Віто­вт силою зброї при­ду­шив «не послу­шан­ние» Кори­бу­та-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча, кня­зя Нов­го­род-Литовсь­ко­го і Сіверсь­ко­го. Само­го Кори­бу­та було захопле­но в полон, а його володін­ня кон­фіс­ко­ва­но. Русь­ку части­ну цих володінь ста­но­ви­ла пів­ден­на Сівер­щи­на – Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий, Чер­ні­гів і Труб­чевськ (тоді як Брянськ, Ста­ро­дуб, Рильськ і Путивль у 1390‑х рр. нале­жа­ли іншим князям)45. Її й вирі­ше­но було нада­ти Федо­ру Любар­то­ви­чу, але вже не в яко­сті пов­но­цін­но­го уділь­но­го князів­ства, а лише тимча­со­во­го «дер­жан­ня», фак­тич­но наміс­ництва, навіть не на по-жит­тєво­му праві. Викли­ка­ний до польсь­кої Віс­ли­ці Любар­то­вич видав тут дві гра­мо­ти при­близ­но ана­ло­гіч­но­го змісту, латинсь­ку і русь­ку. В латинсь­кій, дато­ваній 23 трав­ня 1393 р., він титу­луєть­ся «Feodorus, Dei gratia dux Wlodimiriensis»; князь обі­цяє нада­ну йому коро­лем Вла­ди­сла­вом і коро­ле­вою Ядві­гою «terram suam Severiensem» зі всим, «згід­но честі нашої князівсь­кої дер­жа­ти, управ­ля­ти, обері­га­ти (iuxta honorem nostrum ducalem tenere, gubernare, tueri)», при­рі­ка­ю­чи вір­ність коро­лю, коро­леві й короні Польській46. Русь­ка гра­мо­та, дато­ва­на лише 1393 р. без дня, є знач­но корот­шою: «Мы, князь Фєдоръ Любор­то­вич, знає­мо чинимъ (…) ажє г(о)с(по)д(а)рь нашь король Пол­ский, Литов­ский и Рус­кий, иныхъ зємль г(о)с(по)д(а)рь, нашь милый брат, и єго королє­вая, Б(ож)ьє м(и)ло(о)сти Ядви­га, жяло­ва­ли мя и дали ми зєм­лю до своєй воли на имя Сѣвєр­скую со всѣ город­ми, со всѣ­ми ужит­ки. Про то слю­бую и слю­би­ли єсмо нашо­му г(о)с(по)д(а)рю кро­лю Вло­ди­сла­ву прє­жє напи­са­но­му, и єго кролєвой Ядвизѣ, и єго дѣтємъ, ихъ намѣст­комъ, слу­жи­ти, вѣр­ну быти й послуш­ну с тымъ со всѣмъ, чи[мъ] мя жяло­ва­ли, а про­ти­ву имъ ник­ды нє быти ни однымъ вєрє­мянємъ, бозо (!) л(є)сти й бєз хит­ро­сти (…)» 21. У пом’яннику князів дав­ньої Чер­ні­гівсь­кої зем­лі, що зберіг­ся в скла­ді київсь­ко­го Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­го пом’янника 22, зустрі­чає­мо аж двох Любар­то­ви­чів: «Кн(я)з(я): Ива­на Любор­то­ви­ча. и Кн(я)гиню єго Марію», а через два імені й «Кн(я)з(я): Фєо­до­ра Любор­то­ви­ча» 23. У ана­ло­гіч­но­му, але піз­ні­шо­му й сут­тєво ско­ро­че­но­му Любе­ць­ко­му сино­ди­ку збе­рег­ло­ся ім’я лише «Кн(я)зя Иоан­на любор­то­ви­ча» 24.

Федір Любар­то­вич, гру­бо обра­же­ний чи то відібран­ням Воло­ди­ми­ра, чи то Чер­ні­го­ва, поро­зу­мів­ся з іншою «жерт­вою» Ягай­ла та Віто­вта – молод­шим бра­том коро­ля Швит­ри­гай­лом, який у 1396/97 р. втік до Сілезії, а потім до Угор­щи­ни 25. Звід­ти оби­д­ва вигнан­ці спро­бу­ва­ли нав’язати зно­си­ни з голов­ним воро­гом Поль­щі та Лит­ви – Тев­тонсь­ким орде­ном у Прус­сії. 28 січ­ня 1398 р. вели­кий магістр орде­ну від­по­ві­дав кня­зям Боле­сла­ву-Свит­ри­гай­лу Оль­гер­до­ви­чу та Федюш­ку Любар­то­ви­чу («Feduskone Lubarden soen»), вигна­ним із Лит­ви, які про­си­ли його про допо­мо­гу, що окре­мого посоль­ства до них висла­ти не може, але вони можуть поро­зу­міти­ся з орденсь­ким посоль­ством, яке зараз пере­бу­ває у коро­ля Угорсь­ко­го 26. Однак реаль­но допо­ма­га­ти литовсь­ким вигнан­цям, мабуть, вели­кий магістр намі­ру не мав. Невдо­взі Тев­тонсь­кий орден роз­по­чав пере­го­во­ри з Віто­втом; 23 квіт­ня між ними було укла­де­но попе­ред­ню, а 12 жовтня – постій­ну, Салінсь­ку мир­ну уго­ду 27. Через це Швит­ри­гай­ло у тому ж 1398 р. поми­ри­вся з Віто­втом, який його «оса­див у Поль­щі (location in Polonia)» 28.

Пер­ша піс­ля 1398 р. пря­ма звіст­ка про Федо­ра Любар­то­ви­ча від­но­сить­ся до 1405 р. 9 серп­ня або 13 верес­ня вка­за­но­го року король Вла­ди­слав-Ягай­ло, пере­бу­ва­ю­чи у польсь­ко­му Сан­до­ми­рі, на про­хан­ня Кипріа­на, мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го, Гали­ць­ко­го і всієї Русі, а також «най­я­с­ні­ших князів Семе­на Лугве­на та пана Федюш­ка Любар­то­ви­ча, братів наших улюб­ле­них» (у без­гра­мот­но­му латинсь­ко­му пере­кла­ді русь­ко­го ори­гі­на­лу – «illustrium principum Siemyon Lochwiena et domini Fieduska Lubartowicza, fratribus nostris dilectis»), під­твер­див пра­во­слав­но­му хра­му св. Іоан­на у Пере­ми­шльсь­ко­му вла­диц­тві (єпар­хії) – Афа­на­сію вла­ди­ці Пере­ми­шльсь­ко­му і його наступ­ни­кам, – пра­ва на села у Пере­ми­шльсь­ко­му та Сам­бірсь­ко­му повітах; зга­дані осо­би пер­ши­ми і засвід­чи­ли королівсь­кий акт100. Мабуть, у цей час Федюш­ко Любар­то­вич був ще кня­зем Нов­го­род-Сіверсь­ким, при­ї­хав­ши до Поль­щі в яко­сті королівсь­ко­го гостя. В цьо­му плані вар­то зазна­чи­ти, що зга­да­ний разом з ним Семен-Лугвен Оль­гер­до­вич також був при­їж­д­жим із ВКЛ – кня­зем Мстиславським. 

Почи­на­ю­чи з 1411 р., як рези­ден­ції Федо­ра Любар­то­ви­ча постій­но зга­ду­ють­ся гали­ць­кі Жида­чів і Стрий 29 – попе­ред­ні дер­жан­ня Швит­ри­гай­ла. Звід­си ще К. Стад­ні­ць­кий мір­ку­вав так: «Оскіль­ки обій­няв (Швит­ри­гай­ло. – С. К.) піз­ні­ше зем­лю Сіверсь­ку, вис­но­вок досить при­род­ній, що перей­няв­ши її від Федо­ра Любар­то­ви­ча, дав йому в замі­ну ту зем­лю (Жида­чівсь­ку. – С. К.)» 30. Ми поді­ляє­мо логіч­ність цієї дум­ки з тим уточ­нен­ням, що Федір Любар­то­вич, скоріш за все, від­сту­пив своє Нов­го­род-Сіверсь­ке «дер­жан­ня» Швит­ри­гай­лу при­близ­но тоді ж, коли остан­ній у 1406 р. отри­мав сусід­ні Брянськ і Ста­ро­дуб 31. )). Зви­чай­но, це не мог­ло ста­ти­ся без відо­ма або й іні­ціа­ти­ви Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, оскіль­ки Жида­чівсь­кий та Стрийсь­кий повіти були не пов­но­цін­ни­ми (суве­рен­ни­ми) «уді­ла­ми», а лише пожит­тєви­ми «дер­жан­ня­ми» най­б­лиж­чих роди­чів коро­ля Польського.

Соглас­но хро­ни­ки Уль­ри­ха Рихен­та­ля в деле­га­цию на Кон­станц­ском собо­ре (1414–1418 гг.) во гла­ве с Гри­го­ри­ем Цам­бла­ком вхо­ди­ли и два «высо­ко­род­ных гер­цо­га» — князь Смо­лен­ска и «Белой Руси» Федор Юрье­вич Свя­то­сла­ви­ча и безы­мян­ный князь «Крас­ной (Чер­вон­ной) Руси». В руко­пи­си при­во­дят­ся и рисун­ки гер­бов выше­упо­мя­ну­тых особ. Федо­ру Юрье­ви­чу при­над­ле­жит два гер­ба. Герб же безы­мян­но­го «гер­цо­га Крас­ной Руси» (три крас­ных кре­ста над появ­ля­ю­щим­ся дву­гла­вым орлом) позд­нее исполь­зо­вал­ся как герб Пере­мышль­ской зем­ли, но тот же дву­гла­вый орел в немец­ких и поль­ских гер­бов­ни­ках изоб­ра­жал­ся на гер­бе Чер­ни­гов­ско­го кня­же­ства. С гераль­ди­че­ской точ­ки зре­ния подоб­ное мож­но объ­яс­нить сле­ду­ю­щим обра­зом. Под титу­лом «высо­ко­род­но­го бла­го­род­но­го гер­цо­га Чер­вон­ной Руси» скры­ва­ет­ся князь Федор Любар­то­вич, в свое вре­мя носив­ший титу­лы Вели­ких кня­зей Волын­ско­го и Чер­ни­гов­ско­го, и дол­гое вре­мя жив­ший в изгна­нии имен­но в зем­лях Чер­вон­ной Руси в каче­стве вас­са­ла сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та коро­ля Владислава-Ягайло.

Пере­бу­ван­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча на русь­ких зем­лях Польсь­ко­го королів­ства про­тя­гом 1‑ї тре­ти­ни XV ст. – це тема окре­мої об’ємної робо­ти. Тут зазна­чи­мо лише, що про­тя­гом всьо­го цьо­го періо­ду князь, схо­же, не втра­чав надії на повер­нен­ня бать­ківсь­ких володінь. Зокре­ма, відо­мий акт Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла від 10 черв­ня 1423 р., вида­ний коро­лем у Дро­го­би­чі «ad relationem inslyti ducis (за подан­ням сла­вет­но­го кня­зя) Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis»101. Як зазна­чив О. Хале­ць­кий, «титул його, тут пода­ний, з’ясовує не тіль­ки, що осе­ред­ком його там­теш­ньо­го (гали­ць­ко-русь­ко­го. – С. К.) уді­лу був Стрий, але дово­дить також, що не зрі­кав­ся своїх пре­тен­зій до Воло­ди­ми­ра, яким міг дати вира­жен­ня навіть на доку­мен­ті королівсь­ко­му» 32. І дійс­но, напри­кін­ці сво­го жит­тя, у 1431 р., Федір-Федюш­ко Любар­то­вич зно­ву опи­ни­вся на рід­ній Волині, прий­няв­ши участь у поході коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла про­ти його бра­та Швит­ри­гай­ла – ново­го вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го. Під час цьо­го похо­ду, 25/26 лип­ня, було прий­ня­то важ­ли­ве рішен­ня: «місто Воло­ди­мир з його окру­гою (districtu) Вла­ди­слав король кня­зю Федуш­ці (duci Fyeduschkoni), а саме бра­та­ни­чу своє­му рід­но­му, але схиз­ма­ти­ку обря­ду Русь­ко­го, надає і запи­сує». Щоправ­да, радість ста­ро­го кня­зя мав затьма­рю­ва­ти той факт, що бук­валь­но за день-два до надан­ня поля­ки, без супро­ти­ву коро­ля, спа­ли­ли місто Воло­ди­мир з багатьма села­ми 33. Тому навряд чи воли­ня­ни радо зустрі­ли сво­го «отчи­ча», при­зна­че­но­го з табо­ру жор­сто­ко­го воро­га. Мож­ли­во, всі ці пере­жи­ван­ня, вра­хо­ву­ю­чи дуже похи­лий вік кня­зя – близь­ко 80 років (!), – і при­зве­ли до того, що вже через міся­ць, під час обло­ги Луць­ка, «новий ста­рий» князь Воло­ди­мирсь­кий пішов із жит­тя. Длу­гош, між опи­сом подій 26 та 28 серп­ня 1431 р., свід­чить: «Помер тими дня­ми князь Федуш­ко Русин (dux Fyedusko Ruthenus), рід­ний пле­мін­ник (nepos germanus) Вла­ди­сла­ва коро­ля, всі скар­би, клей­но­ди, коней, оде­жі, володін­ня дідич­ні (bonisque hereditariis) та всі­ля­кі стат­ки Вла­ди­сла­ву коро­лю запо­вів­ши, що все те Вла­ди­слав король вої­нам своїм мило­сти­во (щед­ро) роз­поді­лив» 34. Що сто­суєть­ся подвій­ної вказів­ки Длу­го­ша на те, що Федюш­ко був пле­мін­ни­ком Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, то вона, без­сум­нів­но, є помилковою.

15 лип­ня 1410 р. князь Федюш­ко брав участь у Ґрюн­вальдсь­кій битві. Ян Длуґош свід­чив, що тоді без­по­се­ред­ньо при особі Яґай­ла пере­бу­ва­ли «Phyeduszko alias Theodosius dux Lithuaniae» зі влас­ним заго­ном, а також Сиґіз­мунд Корибут[ович], названі пле­мін­ни­ка­ми коро­ля по бать­ко­ві («nepotes regii patrueles») 35. У дже­ре­лах упро­до­вж 1398–1426 рр. з рід­кіс­ною фор­мою імені «Федюш­ко» фіґу­рує лише Любар­то­вич, по бать­ко­ві яко­го чіт­ко вка­зане в кіль­кох доку­мен­тах. Я.Длуґош ціл­ком міг вклю­чи­ти його до озна­чен­ня «nepotes regii patrueles», так би мови­ти, «у зв’язці» з Сиґіз­мун­дом Кори­бу­то­ви­чем – реаль­ним пле­мін­ни­ком Яґайла.

1413 р., 18–22 берез­ня, князь Федюш­ко пере­бу­вав при дворі коро­ля Яґай­ла, який 18-го чис­ла при­був у Нове Місто (Кор­чин), а 22-го переї­хав звід­ти до При­ман­ко­ва. При цьо­му щоден­но з королівсь­ко­го скар­бу «Duci Feduschoni» виді­ля­ли­ся кошти на купів­лю риби, олії та пива. 14–29 серп­ня того ж року кня­зя Федюш­ка зно­ву зга­да­но при королівсь­ко­му дворі у Віс­ли­ці, а вран­ці 30 серп­ня польсь­ке монар­ше подруж­жя від­бу­ло на Русь («ad partes Russie») 36. 1415 р., 5 жовтня (?), в Ози­мині (село Дро­го­би­ць­ко­го повіту) при Яґай­ло­ві були при­сут­ні «най­я­с­ні­ші князь Федь­ко і князь Гур­ко» («illustrissimo duce Ffyedkone et duce Hurkone») 37. З.Радзимінський ува­жав, що йдеть­ся про Федо­ра Оль­ґер­до­ви­ча та його сина (яким справ­ді був Гур­ко) 38. Ми з такою дум­кою пого­ди­ти­ся не може­мо: Федір Оль­ґер­до­вич ніко­ли не вжи­вав змен­шу­валь­ної фор­ми імені, а помер, оче-вид­но, не піз­ні­ше 1404 р. 39. 1418 р., 28 лип­ня, у Кра­ко­ві у судо­вій справі фіґу­ру­ва­ли Василь­ко, Якоб і Дани­ло, «дво­ро­ві най­я­с­ні­ших воло­дарів панів Федюш­ка, Гур­ка та Рома­на князів із Русі» («familiares Serenissimorum Principum dominorum Fedzusskonis, Vrkonis, et Romani Ducum de Rusia») 40. Мабуть, тоді й самі князі (двоє остан­ніх – сини Федо­ра Оль­ґер­до­ви­ча) також зна­хо­ди­ли­ся в Поль­щі. 1423 р., 10 черв­ня, пере­бу­ва­ю­чи у Дро­го­би­чі, король Яґай­ло видав запис Мико­лаєві «z Fulsztyna» «за подан­ням сла­вет­но­го кня­зя» («ad relationem inclyti ducis») «Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis» 41. 1426 р., 24 квіт­ня – в акті Яґай­ла, вида­но­му в Город­ку, пер­шим серед свід­ків (у тому числі чоти­рьох князів) зга­да­ний «Feduschkone Luborthowic» «брат наш лю-бий» («fratre nostro dilecto») 42.

Щодо володінь Федюш­ка Любар­то­ви­ча впро­до­вж пер­ших деся­ти­літь XV ст., єди­ний доку­мент, в яко­му він фіґу­ру­вав зі своїм «уділь­ним» титу­лом, це гра-мота від 1423 р., де кня­зя назва­но «Wlodimiriensis et Strioviensis». Як зазна­чив О.Галецький, пода­ний титул свід­чить «не тіль­ки, що осе­ред­ком його там­теш-ньо­го уді­лу був Стрий, але дово­дить теж, що він не зрі­кав­ся своїх пре­тен­зій на Воло­ди­мир», що від­би­ло­ся навіть у королівсь­ко­му доку­мен­ті 43. Дійс­но, Воло­ди­мир-Волинсь­кий Любар­то­вич утра­тив ще в 1390‑х, а в 1420‑х рр. це місто з повітом на-лежа­ло вели­ко­му кня­зеві Віто­вту. Щодо Стрия, то в 1404 р. «districtus Strij» разом із «terram Zudaczoviensem» отри­мав у дер­жан­ня Свид­риґай­ло Оль­ґер­до­вич 44. Під вла­ду Любар­то­ви­ча оби­дві вка­за­них області, слід гада­ти, також перей­шли одно­час­но, за нашою вер­сією – у 1406–1407 рр. Судя­чи з того, що в акті від 1423 р. Стрий вклю­че­но до титу­лу кня­зя Федюш­ка (на від­мі­ну від Жида­че­ва), саме це містеч­ко роз­гля­да­ло­ся як основ­ний центр володінь Любар­то­ви­ча в корон­ній Русі.При цьо­му необ­хід­но зазна­чи­ти, що у Стрийсь­ко­му повіті Федір Любар­то­вич не був суве­рен­ним «уділь­ним» кня­зем, зокре­ма не мав тут пра­ва надан­ня земель­них володінь – воно зали­ша­ло­ся за польсь­ким коро­лем, про що пря­мо свід­чать при­най-мні два його акта. Так, 8 лип­ня 1427 р., пере­бу­ва­ю­чи у Дро­го­би­чі, Яґай­ло осо­би­сто надав стрийсь­ко­му пара­фіяль­но­му косте­ло­ві «село Ходо­ви­чі у зем­лі Русь­кій і тому окрузі Стрийсь­ко­му розта­шо­ване» («willam Chodowicze in Terra Russiae et eodem Districtu Striensi sitam»). У доку­мен­ті зга­ду­ва­ло­ся, що като­ли­ць­ка Стрийсь­ка па-рафія під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся єпис­ко­по­ві Пере­ми­ш­ля. Сам же Стрий, який був на маґ-дебурзь­ко­му праві («jure thewtonico»), тут чіт­ко назва­но королівсь­ким володін­ням («у містеч­ку нашо­му Стрий» / «in oppido nostro Stryi») 45. Що ж до Федо­ра Любар­то­ви­ча, то він міг лише попро­си­ти коро­ля про надан­ня – навіть для своїх най­б­лиж­чих слуг-васалів. Зокре­ма 1 черв­ня 1431 р. Яґай­ло, задо­воль­ня­ю­чи про­хан­ня «най­світ­лі­шо­го кня­зя Федюш­ка бра­та нашо­го доро­го­го» («preclari ducis Fyeduskonis fratris nostri carissimi»), запи­сав його мар­шал­ко­ві Мико­лаєві Раховсь­ко­му 40 марок на «селі нашо­му Сте­ня­ва у зем­лі Русь­кій та окрузі Стрийсь­ко­му» («villam nostram Stenyawa in terra Russie et districtu Striensi») 46. Як бачи­мо, Стрийсь­кий «districtus», хоча й від­да­ний у дер­жан­ня Федюш­ко­ві, зали­шав­ся корон­ним повітом, тоб­то ні про який Стрийсь­кий «уділ» чи то «князів­ство» не йдеть­ся. Жод­но­го акта само­го Любар­то­ви­ча, вида­но­го у Стрию, ми вза­галі не знаємо.

Зате відо­мо цілих оди­на­дцять судо­вих виро­ків Федо­ра Любар­то­ви­ча, вине­се­них ним «в нашєм дворѣ въ Зудєчєвѣ» впро­до­вж 1411–1430 рр., що сто­су­ва­ли­ся роз­ме­жу­ван­ня володінь між пана­ми Жида­чівсь­ко­го повіту. Ця вкрай ціка­ва доку­мен­таль­на серія, вида­на від імені пра­во­слав­но­го кня­зя й напи­са­на кири­ли­цею на міс­цевій мові для русь­ких земель Польсь­ко­го королів­ства, де всі адміністра­тив­ні уря­ди дав­но обій­ма­ли поля­ки-като­ли­ки, справ­ді унікаль­на. Тим біль­ше, що п’ять із зазна­че­них «жида­чівсь­ких гра­мот» збе­рег­ли­ся в пер­га­мент­них ори­гі­на­лах (до Дру­гої світо­вої вій­ни пере­бу­ва­ли в родин­ній біб­ліо­те­ці гра­фів Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, нині у Кра­ківсь­ко­му націо­наль­но­му, колиш­ньо­му дер­жав­но­му архіві під сиґ­на­ту­ра­ми ADzied perg III/01–0521). Два доку­мен­ти відо­мі за офі­цій­но затвер­дже­ни­ми копія­ми, де кири­лич­ний текст транслі­те­ро­ва­но латин­кою; три – за латин-ськи­ми пере­кла­да­ми XVI–XVIII ст., також офі­цій­но затвер­дже­ни­ми; один – лише за реґе­стою XVIII ст. 

Далі наво­ди­мо хро­но­ло­гіч­ний огляд усіх відо­мих жида­чівсь­ких актів Федо­ра Любар­то­ви­ча. 1410-ті рр. – князь Федір Любар­то­вич виніс вирок «у справі межо­вій між Іваш­ком Дідо­ши­ць­ким влас­ни­ком Szychowa (Siechowa) та Дав­ша­ць­ки­ми, Лодав­ше­ць­ки­ми і Лотат­ні­ць­ки­ми влас­ни­ка­ми Лотат­нік». Доку­мент відо­мий лише за «сума­ріу­шем» родин­них актів, укла­де­ним Т.Дідушицьким та пред­став­ле­ним, разом із пер­га­мент­ни­ми русь­ко­мов­ни­ми ориґі­на­ла­ми, до ґубернсь­ко­го прав­лін­ня 4 верес­ня 1775 р. Тут акт було пода­но як най­стар­ший і дато­ва­но 1400 р. 47! Оскіль­ки Іваш­ко Дідо­ши­ць­кий фіґу­ру­вав у гра­мо­тах 1411–1413 рр., а з 1421 р. рід Дідо­ши­ць­ких пред­став­ля­ли вже інші осо­би, то вка­за­ний доку­мент, напевне, слід від­не­сти до 1410‑х рр. 1411 р., 29 черв­ня, Федір Любар­то­вич затвер­див роз­ме­жу­ван­ня володінь пана Тату­ми­ра Бер­ли­ча Стру­тинсь­ко­го та пана Дани­ла Заде­ре­ве­ць­ко­го й Рож­ня­товсь­ко­го між їхні­ми маєт­ка­ми Стру­ти­ном і Рож­ня­то­вим на користь Заде­ре­ве­ць­ко­го. Текст акта опуб­лі­ко­ва­но за латинсь­ким пере­кла­дом із русь­ко­го ориґі­на­лу, під­твер­дже­ним у 1514 р. Сиґіз­мун­дом I, а в 1637 р. з ориґі­на­лу вка­за­но­го під­твер­джен­ня обля­то­ва­ним у Жида­чівсь­ко­му ґродсь­ко­му суді 48. Спи­сок під­твер­джен­ня 1514 р. зберіг­ся й у скла­ді Корон­ної мет­ри­ки 49. 1411 р., 17 груд­ня – Федір Любар­то­вич судив пана Дани­ла Даж­бо­го­ви­ча Заде­ре­ве­ць­ко­го з бра­та­ми Облаз­ни­ць­ки­ми з при­во­ду роз­ме­жу­ван­ня їхніх володінь. Акт зберіг­ся в пер­га­мент­но­му ориґі­налі (з колиш­ньої біб­ліо­те­ки гра­фів Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, №1) 50 і заслу­го­вує на особ­ли­ву ува­гу. Це єди­на жида­чівсь­ка гра­мо­та Федо­ра Любар­то­ви­ча, де він ужив фор­му­лу «Божою милістю», пра­во на вико­ри­стан­ня якої мали лише суве­рен­ні пра­ви­телі: «Божій мило­сти мы князь Фєдоръ Любор­то­вичь». 1412 р., 15 серп­ня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Іваш­ка Дідо­ши­ць­ко­го на пана Федо­ра Чолгансь­ко­го, визнав право­ту дру­го­го, «навіч­но» затвер­див­ши межу між Чолга­на­ми й Дідо­ши­ця­ми. Доку­мент відо­мий за під­твер-джен­ням 1555 р., уне­се­ним до Корон­ної мет­ри­ки, де русь­кий текст транслі­те­ро­ва­но лати­ни­цею 51. 1413 р., 20 верес­ня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Іваш­ка Дідо­ши­ць­ко­го Мілі­чи­ча на пана Тато­ми­ра Бали­ць­ко­го з при­во­ду того, що він «за-брав собі веп­рів» («recepit sibi porcos») у його лісі, затвер­див межі між їхні­ми маєт­ка­ми Дідо­ши­ця­ми та Бали­ча­ми. Гра­мо­та відо­ма за латинсь­ким пере­кла­дом русь­ко­го ориґі­на­лу, під­твер­дже­ним Сиґіз­мун­дом I у 1523 р. і вне­се­ним до Корон­ної мет­ри­ки 52. Опуб­лі­ко­ва­на за випис­кою 1761 р. з книг Жида­чівсь­ко­го ґродсь­ко­го суду у скла­ді ще більш піз­ньо­го під­твер­джен­ня Авґу­ста III 53. Для роз­ме­жу­ван­ня князь вислав «пана Лень­ка ста­ро­сту жида­чівсь­ко­го до того кор­до­ну» («Dominum Lienko Capitaneum Zydaczoviensem ad istas granicies»). Цей доку­мент було вида­но пано­ві Дідо­ши­ць­ко­му. 1413 р., 20 верес­ня – гра­мо­та в тій самій справі, вида­на пану Тато­ми­ру Бали­ць­ко­му, який виграв суд. Доку­мент зберіг­ся в пер­га­мент­но­му ориґі­налі (з колиш­ньої біб­ліо­те­ки Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, №3) 54. Але річ­на дата в ньо­му була вис­коб­ле­на й замі­не­на на «1263». Уже М.Дідушицький спра­вед­ли­во зазна­чав: «Є також як той (попе­ред­ній акт – С.К.) із р. 1413 вида­ний у день св. Євста­фія, але рік на ньо­му виш­кря­ба­ний і замі­не­ний сміш­ною датою р. 1263!» 55. 1413 р., 20 верес­ня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Іва­на Дідо­ши­ць­ко­го на пана Федо­ра Чолгансь­ко­го з при­во­ду того, що він «захо­пив веп­рів» («intercepit porcos») у Чор­но­му лісі й т.д., затвер­див межі між їхні­ми маєт­ка­ми Дідо­ши­ця­ми та Чолга­на­ми. Доку­мент відо­мий лише за латинсь­ким пере-кла­дом із русь­ко­го ориґі­на­лу, зроб­ле­ним й офі­цій­но завіре­ним 16 жовтня 1775 р. 56 Для нагля­ду за роз­ме­жу­ван­ням земель князь вислав «мого уряд­ни­ка пана Лео­на (Лень­ка Зару­би­ча – С.К.) ста­ро­сту жида­чівсь­ко­го» («meum Off i cialem Dominum Leonem Capitaneum Zydaczoviensem»). Його затвер­джен­ням і став цей акт, вида­ний Дідо­ши­ць­ко­му. 1421 р., 26 жовтня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Ігна­та Облаз­ни­ць­ко­го на пана Юрія Дідо­ши­ць­ко­го «Кго­урь­гє­ше­ви­ча», що той поза­би­рав веп­рів у його дібро­ві, затвер­див межі між їхні­ми маєт­ка­ми Облаз­ни­ця­ми та Дідо­ши­ця­ми. Доку­мент зберіг­ся в пер­га­мент­но­му ориґі­налі (з колиш­ньої біб­ліо­те­ки Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, №2) 57. Пуб­ліка­ції: АЗР. – Т.I. – С.42, №30/I; KDD. – S.XI–XII, nr IV (транслі­те­ра­ція лати­ни­цею); Голо­вац­кий Я.Ф. Памят­ни­ки… – С.135–136, №XXXIX/1, окре­мо с.43–44; УГ. – С.94–96, №52; Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.302–303, №3.)). Роз­ме­жу­ван­ня земель князь дору­чив про­ве­сти під нагля­дом сво­го «вряд­ни­ка» пана Лень­ка, ста­ро­сти жида­чівсь­ко­го. Його затверд-жен­ням і є цей доку­мент, вида­ний Дідо­ши­ць­ко­му. 1427 р., без ден­ної дати – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Юсу­па Гошовсь­ко­го, Мики­ти Юрко­ви­ча й Іва­на Михай­ло­ви­ча на Негри­ла Гошовсь­ко­го щодо всту­пу до їхніх володінь на Вит­ви­ці, виніс рішен­ня на користь остан­ньо­го. Доку­мент відо­мий за його обля­тою у Жида­чівсь­ко­му земсь­ко­му суді 16 верес­ня 1697 р., а також спис­ком у фас­ци­кулі на окре­мо­му арку­ші (де текст пере­да­но дещо повні­ше) 58. 1428 р., 5 лип­ня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Дмит­ра Дани­ло­ви­ча «з Роуды» на пана Міка Дідо­ши­ць­ко­го щодо поля й дібро­ви Сяхо­ва, виніс рішен­ня на користь остан­ньо­го. Акт відо­мий у пер­га­мент­но­му ориґі­налі (з колиш­ньої біб­ліо­те­ки Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, №4), завіре­но­му печат­кою із зо-бра­жен­ням верш­ни­ка – литовсь­кої «Погоні» 59. При­чо­му це єди­на печат­ка Федо­ра Любар­то­ви­ча, ориґі­нал якої зберіг­ся до нашо­го часу 60. Оче­вид­но, саме її опи­сав О.Однороженко: «В полі печат­ки іспансь­кий щит, на яко­му рицар на коні, в пра­ви-ці три­має меч. Напис по колу: + s dux fedor lubertow» 61. Вар­то нага­да­ти, що під час сво­го прав­лін­ня на Волині у 1386–1393 рр. Федір Любар­то­вич кори­сту­вав­ся іншою печат­кою – із зоб­ра­жен­ням бать­ківсь­ко­го гераль­дич­но­го зна­ку лева 62. Як бачи­мо, піс­ля втра­ти Волині син Любар­та у влас­ній сфра­гі­сти­ці замі­нив «пре­тен­зій­ний» гали­ць­ко-русь­кий тери­торіаль­ний сим­вол на литовсь­кий, що свід­чив лише про його поход­жен­ня з дина­стії Ґедиміновичів. 

1430 р., 29 трав­ня – Федір Любар­то­вич, роз­г­ля­нув­ши скар­гу пана Дмит­ра Дани­ло­ви­ча «з Роуды» на пана Міка Дідо­ши­ць­ко­го, що той поза­би­рав веп­рів у його дібро­ві, виніс рішен­ня на користь остан­ньо­го та затвер­див межі між їхні­ми маєт­ка­ми Дідо­ши­ча­ми й Жиря­вою. Акт зберіг­ся в пер­га­мент­но­му ориґі­налі (з колиш­ньої біб­ліо­те­ки Діду­ши­ць­ких у Льво­ві, №5) 63. Для нагля­ду за роз­ме­жу­ван­ням земель князь вислав «нашє­го ста­ро­сту Зоудєчєв­ско­го, пана Лєн­ка с паны на тоую границю».

Із гра­мот Федо­ра Любар­то­ви­ча одно­знач­но вип­ли­ває, що юрис­дик­ція кня­зя поши­рю­ва­ла­ся на всю тери­торію дав­ньо­го Жида­чівсь­ко­го повіту 64. Пра­во­вий ста­тус цьо­го володін­ня (як і стрийсь­ко­го) був неод­но­знач­ним. Зви­чай­но, дво­юрід­ний брат коро­ля не міг обій­ма­ти тут уряд пересіч­но­го ста­ро­сти, явно сто­я­чи вище за тако­го. У гра­мо­ті 1411 р. (№3) Лень­ко Зару­бич, «воє­во­да» жида­чівсь­кий, назва­ний серед «слуг» Любар­то­ви­ча; у доку­мен­тах 1413 і 1421 рр. (№6–8) той самий Лень­ко, тепер «ста­ро­ста» жида­чівсь­кий – «уряд­ни­ком» («meum Off i cialem») Федо­ра; в акті 1430 р. (№11) князь гово­рить про Лень­ка як про «нашо­го ста­ро­сту Зудєчєв­ско­го». З іншо­го боку, пов­но­цін­ним «уділь­ним» кня­зем, суве­ре­ном Жида­че­ва, Федір Любар­то­вич та-кож не був. Щоправ­да в одно­му з най­стар­ших актів, 1411 р. (№3), він ужив суве­рен­ну фор­му­лу «Божою милістю». Але це був оди­нич­ний випа­док, зафік­со­ва­ний лише в одно­му з деся­ти доку­мен­тів. Оче­вид­но, кня­зеві вка­за­ли на таку «зухвалість», оскіль­ки в актах 1412–1430 рр. фор­му­ла «Божою милістю» вже від­сут­ня: в їх ори-ґіна­лах інти­ту­ля­ція видав­ця зви­чай­на – «Мы князь Фєо­доръ Любор­то­вич» (№6, 8, 10–11), у латинсь­ких пере­кла­дах – «Nos (ego) dux Fedor (Theodorus) Luborthowicz» (№5, 7, також 2).

Та, головне, нам неві­до­мий жоден надав­чий акт Федо­ра Любар­то­ви­ча на зе-мель­ні володін­ня. Біль­ше того, пра­ва від­чу­жен­ня земель у Жида­чівсь­ко­му (як і Стрийсь­ко­му) повіті князь уза­галі не мав. Так, 26 жовтня 1416 р. король Яґай­ло ви-дав гра­мо­ту Вась­ко­ві Теп­ту­ко­ви­чу, котрою під­твер­див і надав йому ряд володінь, у тому числі у Жида­чівсь­ко­му повіті («in Zudaczouiensi»)52. Що ж до Любар­то­ви­ча, то навіть про надан­ня для сво­го жида­чівсь­ко­го «воє­во­ди» він міг лише про­си­ти ко-роля. Про це пря­мо свід­чить реґе­ста доку­мен­та 1419 р.: «Лист коро­ля Вла­ди­сла­ва, кот­рим Лень­ко­ві Зару­би­чу, воє­воді жида­чівсь­ко­му, запи­сав на Оле­шо­ві й на Кося­тині у Жида­чівсь­кій воло­сті сто гри­вень на про­хан­ня бра­та, к[нязя] Федо­ра Дубар­зо­ви­ча (?)» («List króla Władysława, którym Lenkowi Zarubiczu, wojewodzie Żydaczowskiemu, zapisal na Oleszowie i na Kosiatynie w Żydaczowskiej włości sto grzywien na prośbę brata, X. Fedora Dubarzowicza (?)») 65. Вар­то нага­да­ти, що по-перед­ни­ки Федо­ра Любар­то­ви­ча – Федір і Свид­риґай­ло Оль­ґер­до­ви­чі, – хоч також не були «уділь­ни­ми» воло­да­ря­ми, але пра­во від­чу­жен­ня земель у Жида­чівсь­ко­му повіті все ж таки мали 66. Надав­чі акти Яґай­ла зга­да­ним трьом кня­зям, де повин­ні були про­пи­су­ва­ти­ся умо­ви їх володін­ня Жида­че­вом, не збе­рег­ли­ся. Зате відо­мий такий доку­мент, вида­ний коро­лем 9 верес­ня 1431 р. чет­вер­то­му кня­зеві-дер­жа­те­леві Жида­че­ва – Земо­ви­ту Мазо­ве­ць­ко­му. Зокре­ма Яґай­ло нада­вав йому «округ наш Жида­чівсь­кий із містеч­ком Доли­на й селом Гро­ди­ще у зем­лях Русі» («districtum nostrum Zudaczouiensem cum opido Dolyna et villa Grodziscze in terris Russie»). При цьо­му чіт­ко йшло­ся не про спад­ко­ве, а лише пожит­тєве («ad tempora sue vite») володін­ня. Також в акті спе­ціаль­но зазна­ча­ло­ся, що Земо­вит отри­мує надан­ня з тими сами­ми пра­ва­ми, як «князь Федюш­ко нещо­дав­но інший дер­жав і володів» («dux Fyeduschko nuper destinctus tenuit et possedit») 67.

Наре­шті ще одним дер­жан­ням Федо­ра Любар­то­ви­ча в корон­ній Русі (а саме в Гали­ць­кій зем­лі) було містеч­ко Коро­пе­ць (біля устя одной­мен­ної річ­ки, лівої при­то­ки Дніст­ра). 1 січ­ня 1419 р. слу­ги Яґай­ла про­ве­ли роз­ме­жу­ван­ня при­ват­них земель «мєжи Кути­щи и мєжи Пола­гич», зро­бив­ши це «гос­по­дарєским каза­ниємъ кролєв­ским и кня­зя Фєдуш­ко­вымъ». Свід­ка­ми висту­пи­ли Пет­ро, суд­дя пере­ми­шльсь­кий, «Паш­ко воє­во­да Коро­пєц­кии» і т. д. 68 Ідеть­ся про сучас­ні села Кути­ще й Пала­ги­чі (Тлу­ма­ць­кий р‑н Іва­но-Фран­ківсь­кої обл.), розта­шо­вані побли­зу Короп­ця – на про-тилеж­но­му боці Дніст­ра. Відо­мий також акт від 17 жовтня 1423 р. (в латинсь­ко­му пере­кла­ді з русь­ко­го ориґі­на­лу), в яко­му «князь Федір Любар­то­вич» («dux Ffedor Lubarthowicz») засвід­чу­вав, що він, вико­ну­ю­чи роз­по­ряд­жен­ня коро­ля, «виї­хав­ши з містеч­ка Кроп­ця з наши­ми стар­ця­ми, і Фрол з Остро­гів з його стар­ця­ми» («exiuimus de opido Cropyecz cum nostris senibus et Frola de Ostrohy cum suis senibis»), роз­меж-ував свої коро­пе­ць­кі володін­ня від земель Фро­ла 69. А 6 жовтня 1424 р. в тому ж Короп­ці, також «за дору­чен­ням» («de mandato») «най­я­с­ні­шо­го Вла­ди­сла­ва Божою милістю коро­ля польсь­ко­го», Федір Любар­то­вич виніс вирок у межо­вій справі між зга­да­ни­ми влас­ни­ка­ми Кути­ща й Пола­ги­чів 70. Зазна­чи­мо також, що 8 лип­ня 1427 р. Вла­ди­слав Яґай­ло, пере­бу­ва­ю­чи у Дро­го­би­чі, осо­би­сто надав коро­пе­ць­ко­му косте­лу «село Дяло­ва у зем­лі Русь­кій і тому окрузі Кро­пе­ць­ко­му розта­шо­ване» («villam Dyalowa in terra Russie et eodem districtu Kropiecensi sitam») 71 – сучасне с. Деле­ва на пра­во­му березі Дніст­ра. Тож ціл­ком оче­вид­но, що Коро­пе­ць, так само, як Жида­чів і Стрий, пере­бу­вав лише в дер­жан­ні Любар­то­ви­ча, зали­ша­ю­чись суве­рен­ною влас­ністю польсь­кої корони.

Отже володін­ня­ми Федо­ра (Федюш­ка) Любар­то­ви­ча в межах корон­ної Русі, що нале­жа­ли йому на праві пожит­тєво­го дер­жан­ня, були: Стрийсь­кий повіт Пере­ми­шльсь­кої зем­лі 72; сусід­ній Жида­чівсь­кий повіт (у Я.Длуґоша під 1403 р. фіґу­рує як само­стій­на зем­ля – «terram Zudaczoviensem»), що піз­ні­ше ввій­шов до скла­ду Львівсь­кої зем­лі 73; від­да­ле­ний від них дріб­ний Коро­пе­ць­кий повіт, зго­дом при­єд­на­ний до Гали­ць­ко­го повіту й зем­лі 74. Цен­тра­ми вка­за­них повітів («districtus») були містеч­ка («oppidum») 75 Стрий, Жида­чів, Коро­пе­ць, які на той час уже мали само­в­ря­ду­ван­ня за маґ­де­бурзь­ким пра­вом 76. Вар­то також зазна­чи­ти, що на тери­торії всіх трьох повітів того­ча­с­ні дже­ре­ла не фік­су­ва­ли укріп­ле­них зам­ків («castrum»). Сто­сов­но Жида­че­ва відо­мо, що рези­ден­цією Любар­то­ви­ча тут був його «двір» (а не «город», «град» чи «замок»): біль­шість своїх гра­мот князь видав «в нашєм дворѣ въ Зоудєчєвѣ» (у латинсь­ких текстах сло­во «дворѣ» пра­виль­но пере­кла­де­но як «curia», і лише в доку­мен­ті №7 явно помил­ко­во – як «castro»).

Напри­кін­ці лип­ня 1431 р., під час похо­ду на Волинь, король Яґай­ло надав кня­зеві Федюш­ку його дав­ню отчи­ну – Воло­ди­мир із повітом, перед тим спа­ле­ний польсь­ким війсь­ком. Цей факт навряд чи над­то пора­ду­вав ста­ро­го кня­зя, кот­рий уже за міся­ць помер. Хоча Федір Любар­то­вич і був одру­же­ний з яко­юсь Ана­стасією, дітей піс­ля ньо­го не зали­ши­ло­ся, і всі свої володін­ня та май­но він запо­вів коро­лю 77. Дер­жан­ня Любар­то­ви­ча в корон­ній Русі дуже ско­ро було пере­да­но іншим осо­бам. Нага­дає­мо, уже 9 верес­ня 1431 р. Яґай­ло запи­сав Жида­чівсь­кий повіт на пожит­тєво­му праві, як «князь Федюш­ко недав­но інший дер­жав і володів», своє­му пле­мін­ни­ко­ві (від сест­ри) Земо­ви­ту V, кня­зеві мазо­ве­ць­ко­му (помер 1442 р.). А 21 жовтня 1431 р. король польсь­кий, під­т­ри­мав­ши іні­ціа­ти­ву «муж­ньо­го Закліки або Тар­ла з Щека­ро­вич рица­ря нашо­го» («strenui Zaklika alias Tharlo de Sczekarzowicze militis nostri»), доз­во­лив йому «місто чи містеч­ко зване Стриг (так!) над річ­кою Стриг іме­но­ва­ною в окрузі Дро­го­би­ць­ко­му» («cinitatem sen oppidum dictum Stryg super fl umine Stryg nuncupato in districtu Drohobicensi») «пра­вом німе­ць­ким маґ­де­бурзь­ким нано­во оса­ди­ти» («iure theutonico maidemburgensi de novo locandi») 78. Звід­си вид­но, що неза­дов­го перед тим, мож­ли­во ще за жит­тя Федо­ра Любар­то­ви­ча, Стрий зазнав руй­ну­ван­ня, уна­слі­док чого був навіть «тимча­со­во при­пи­са­ний» до сусід­ньо­го Дро­го­би­ць­ко­го повіту.

До кін­ця жит­тя Федір Любар­то­вич зали­шав­ся вір­ним пра­во­слав­но­му віро­спо­ві­дан­ню, про що свід­чив, між іншим, і Я.Длуґош під 1431 р. Князь отри­мав у пожит­тєве дер­жан­ня Унівсь­кий мона­стир Успін­ня Бого­ро­ди­ці (нині Свя­то-Успенсь­ка лав­ра у с. Унів Пере­ми­ш­лянсь­ко­го р‑ну Львівсь­кої обл.) разом із його села­ми. Про це відо­мо з гра­мо­ти Яґай­ла від 31 жовтня 1431 р., де під­креслю­ва­ло­ся, що князь Михай­ло Пінсь­кий ука­за­ну оби­тель «пови­нен дер­жа­ти до часу жит­тя» («debet tenere ad tempora vite»), як це робив «щас­ли­вої пам’яті най­світ­лі­ший воло­дар князь Федь­ко, брат наш най­до­рож­чий» («felicis recordacionis pre[clarus] Princeps Dux Fethko ger[manus] noster carissimus») 79. З. Рад­зи­мінсь­кий нама­гав­ся дове­сти, що «князь Федь­ко» був бра­том коро­ля – Федо­ром Оль­ґер­до­ви­чем 80. Але у цьо­му випад­ку пере­кла­да­ти сло­во «germanus» як «рід­ний брат» навряд чи мож­на, оскіль­ки навіть Федір Оль­ґер­до­вич був єди­но­кров­ним (лише по бать­ко­ві) бра­том Яґай­ла. Остан­ній, як ми бачи­ли, у кіль­кох інших актах також нази­вав своїм бра­том Федюш­ка Любар­то­ви­ча. Та, головне, «кти­тор­ство» його над Унівсь­ким мона­сти­рем під­твер­джує й міс­це­ва тра­ди­ція, зафік­со­ва­на в пом’янику оби­телі 81. С.Пташицький за дани­ми З.Радзимінського опи­сав Унівсь­кий пом’яник так: 

«Це руко­пис XVIII ст., що ста­но­вив без­сум­нів­но спи­сок із більш дав­ньо­го. На пер­шо­му арку­ші читає­мо: «Помя­ни Гос­по­ди оусоп­шихъ рабовъ Тво­ихъ Бла­го­вѣр­ныхъ Кня­зей пановъ Бла­годѣ­те­лей свя­тыя Оби­те­ли сея.
В л а д и с л а в а. – При цьо­му при­пи­са­но: Jagełło, ten dał przywilej na dobra Uniowowi 1401.
Ф е о д о р а. – Xżę Lubartowicz, pierwszy fundator tego monasteru Uniowskiego A. 1400. Zygmunt August potwierdził prawa 1554.
Stefan 1564 (?).
Wladysław IV, 1634» і т.д.
На арк.2 знаходимо:
1 4 0 0. Р о д ъ к н я з я Ф е о д о р а Л ю б а р т а.
Ф е о д о р а Д и м и т р і я А г р и п и н у А н а с т а с і ю (далі під кож­ним із цих імен у стовп­чи­ках запи­са­но ще по 8 імен – С.К.) Р о д ъ к н я з я О л г е р д а (далі кіль­ка десят­ків імен – С.К.)
Міс­ця, над­ру­ко­вані роз­ряд­кою, у руко­пи­су напи­сані кіновар’ю» 82.

Іме­на Федо­ра, Дмит­ра, Агри­пи­ни та Ана­стасії від­но­ся­ть­ся до само­го Федо­ра Любар­то­ви­ча, його бать­ка (у хре­щен­ні Дмит­ра), пер­шої дру­жи­ни Любар­та Агри­пи­ни та дру­жи­ни Федо­ра Ана­стасії (вони вка­за­ні також у Сам­бірсь­ко­му пом’янику) 83. Те, що у заго­лов­ку кня­зя Федо­ра назва­но «Любар­том», а не «Любар­то­ви­чем», – явна помил­ка пере­пи­су­ва­ча XVIII ст. При­найм­ні таке читан­ня не може роз­гля­да­ти­ся як доказ існу­ван­ня «Любар­та-Федо­ра Оль­ґер­до­ви­ча» (вер­сія З.Радзимінського) хоча б тому, що рід кня­зя Оль­ґер­да далі впи­са­но окре­мо від роду кня­зя Федора.

Рід «кня­зя Федуш­ча­ка Любор­то­ви­ча» було впи­са­но також до пом’яника, який за певни­ми озна­ка­ми нале­жав Спа­со-Пре­об­ра­женсь­ко­му мона­сти­реві біля Ста­ро­го Сам­бо­ра в Пере­ми­шльсь­кій зем­лі (сучасне с. Спас Ста­ро­сам­бірсь­ко­го р‑ну Львівсь­кої обл.) 84. Оче­вид­но, Любар­то­вич був бла­годій­ни­ком і цьо­го пра­во­слав­но­го осе­ред­ку. Дея­кі унікаль­ні відо­мо­сті про роди­ну. «А сей упис Кня­зя Федуш­ча­ка Любор­то­ви­ча. [П]омяни Г(оспод)и д(у)ша раб сво­их, кня­зя Фео­д­ра Любор­то­ви­ча кня­ги­ню єго Настасіа (далі ряд імен, що не під­ля­га­ють іден­ти­фіка­ції. – С. К.). А се князь упи­сал своя мит­ро­по­ли­ты (далі ряд імен мит­ро­по­ли­тів XIV – почат­ку XV ст. – С. К.). Помя­ни Г(оспод)и бл(а)говѣрняго Кня­зя Про­ко­піа Лево­ни­ды. Васілі­сы. Любар­та име­нем Димит­рїя и кня­ги­ню єго Гро­фи­на. Іоана. Лазо­ря Семи­о­на Семи­о­на: Лва. Олги (…)» 85.

Дру­жи­на його, напев­но, помер­ла ще за жит­тя чоло­віка, так і не наро­див­ши йому спад­коєм­ців. Це вип­ли­ває з пові­дом­лен­ня Длу­го­ша про перед­смерт­ний теста­мент кня­зя Федюш­ка, яким він запи­сав всі свої володін­ня та май­но коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу. Щоправ­да, піз­ня тра­ди­ція князів Сан­гуш­ків про­го­ло­шу­ва­ла цей рід нащад­ка­ми Любар­та, хоча існу­ва­ла й пара­лель­на тра­ди­ція про їхнє поход­жен­ня від Оль­гер­да. Однак ще Ю. Вольф довів, що Сан­гуш­ко був сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча 86, а жод­них сум­нівів у цьо­му не зали­шає акт кня­зя Семе­на Рома­но­ви­ча Кобринсь­ко­го (який зве кня­зя Сан­гуш­ка Федь­ко­ви­ча своїм дядь­ком) 87. Даний факт визна­вав і З. Л. Рад­зі­мінсь­кий; однак без­діт­но­го кня­зя Федюш­ка 1431 р., як ми бачи­ли, він також «зро­бив» сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча! Нато­мість, сина­ми Федо­ра Любар­то­ви­ча Рад­зі­мінсь­кий вва­жав князів Андруш­ка і Мить­ка, які напри­кін­ці 1430‑х рр. зга­ду­ють­ся у Кроп­ці – одно­му з гали­ць­ко-русь­ких дер­жань Любар­то­ви­ча 88. Насправ­ді ж це твер­джен­ня є без­до­ка­зо­вим (реаль­но Андруш­ко й Мить­ко, оче­вид­но, похо­ди­ли з роду Острозь­ких). Немає жод­них натя­ків на існу­ван­ня нащад­ків Федо­ра Любар­то­ви­ча і в гали­ць­ких пом’янниках, як через непо­ро­зу­мін­ня вва­жа­ли К. Стад­ні­ць­кий 89 та І. Миць­ко 90.

Ж., АНА­СТА­СИЯ.

БЕЗ­ДЕТ­НЫЙ?

КН. ІВАН ЛЮБАРТОВИЧ

Князь Іван Любар­то­вич, разом з дру­жи­ною Марією, поми­нав­ся також і в князівсь­ких сино­ди­ках Сіверсь­кої зем­лі (див. вище). За дея­ки­ми дани­ми, він постриг­ся у чер­нец­тво в Холмсь­ко­му мона­сти­рі; при­найм­ні, його ім’я було вне­сене і до там­теш­ньо­го пом’янника. Про це свід­чив у своїй книзі, впер­ше опуб­лі­ко­ваній 1646 р., Якоб Суша – насто­я­тель Холмсь­ко­го мона­сти­ря, піз­ні­ше уніатсь­кий єпис­коп Холмсь­кий. За його дани­ми, до Холмсь­ко­го пом’янника «sam ręką swą wpisał się W. Xiąże Lubart Theodorus z potomstwem y z przodkami swymi. A między nimi Kapłan ieden naszego nabożeństwa Theodatus, Zakonnik Reguły naszey Ionasz Lubartowicz, Zakonniczka zaś Imieniem Anna są wpisani» 91. Гадає­мо, в ори­гі­налі Холмсь­ко­го пом’янника мав чита­ти­ся заго­ло­вок на зра­зок «А се упис вели­ко­го кня­зя Фео­до­ра Любар­то­ви­ча» або «Родъ кня­зя Фео­до­ра Любар­та». Далі ж було вне­се­но ім’я само­го кня­зя, з вла­сти­вою лише для Любар­то­ви­ча фор­мою Фео­дот, «Theodatus», та його най­б­лиж­чих роди­чів. При­найм­ні, саме таку «кон­струк­цію» ми зустрі­чає­мо в Сам­бірсь­ко­му, а також Унівсь­ко­му пом’янниках. Зви­чай­но, князь Фео­дот не міг бути свя­ще­ни­ком (Kapłan), як гово­рить Суша. А тому і його вказів­ку про чер­нец­тво (zakonnik) Іва­на Любар­то­ви­ча теж слід поста­ви­ти під сум­нів, тим біль­ше, що в сіверсь­ких пом’янниках чен­цем цей князь не назва­ний. Анна, мож­ли­во, була сест­рою Любар­то­ви­чів – незна­ною з інших дже­рел доч­кою Дмитра-Любарта.

КН. СЕМЕН ЛЮБАРТОВИЧ

Що сто­суєть­ся Лаза­ря та Семе­на Любар­то­ви­чів, то, крім двох свід­чень 1384 та 1386 рр., де вони зга­ду­ють­ся як спів­пра­ви­телі стар­шо­го бра­та на Волині, про них нічо­го біль­ше не відо­мо. Згад­ку ж під 1292 р. (!) кня­зя Васи­ля Любар­то­ви­ча, воє­во­ди Пере­ми­шльсь­ко­го (!), без­пе­реч­но, слід визна­ти піз­ньою і незграб­ною фальсифікацією.

Мова йде про вклад­ний запис на Єван­гелії почат­ку XVI ст.: «В лѣт(о) 6800-го Рож(ества) Х(ристо)ва 1292 Сия кни­га сигліс Новый завѣт снис­канѣємь и тру­домь б(о)голюбивого Васілія кня­зя Любар­то­ви­ча вое­во­ды пере­мыско­го, при­да­на быст до мана­сты­ря Лав­ров­ско­го от Лав­ра кня­зя пра­пра­дѣ­да его зало­жен­но­го, іже обшар поля межи Под­лѣс­ка­ми Ляш­ка­ми Ятви­га­ми и Хлип­ля­ми лежа­чій к сему мана­сты­ре­ви при­я­те во бого­мол­ство в роды вѣч­ныи да не отда­ле­но будет под ана­фе­мою» (Націо­наль­на б‑ка у Вар­шаві. – BN. – Akc. 2652. – Арк. 21 зв.22). Польсь­кі дослід­ни­ки пов’язували цей запис з кня­зем Васи­лем Михай­ло­ви­чем Сан­гуш­ком († близь­ко 1558), оскіль­ки Сан­гуш­ки тра­ди­цій­но вва­жа­ли­ся нащад­ка­ми Любар­та. Однак вка­за­ний діяч не мав жод­но­го від­но­шен­ня до земель Польсь­кої коро­ни. Нато­мість, І. Миць­ко вважав:
«Попри недо­речне дату­ван­ня (…) та недо­лу­гу мов­ну редак­цію все інше відповідає
реаліям кін­ця XIV ст.» (Миць­ко І. Про почат­ки Свя­то­онуфріївсь­ко­го мона­сти­ря у
Лав­ро­ві // Миць­ко І. Стат­ті, напи­сані піс­ля вигнан­ня з Інсти­ту­ту українознавства
НАН Украї­ни. – Львів, 2000. – С. 27 28, 30). Насправ­ді це не так. Випад­ко­вої помил­ки в даті запи­су бути не може, оскіль­ки 6800 р. «від сотворін­ня світу» дійс­но від­по­ві­дав 1292 року від Р. Х. Наміс­ник Пере­ми­шльсь­кий ще у 1375 – 1376 рр. звав­ся ста­ро­стою, «Capitaneo» (Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T. II. – S. 8, nr V; Lwów, 1878. – T. VII. – S. 19, nr XI, przyp. 1; Lwów, 1880. – T. VIII. – S. 14, nr IX). Щоправ­да, в акті 1390 р. фігу­рує «панъ Фєб­рунъ воє­во­да» (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 176, № 23а), але тіль­ки в яко­сті винят­ку; вза­галі-то офі­цій­но­го уря­ду воє­во­ди Пере­ми­шльсь­ко­го ніко­ли не існу­ва­ло (див.: Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Wrocław etc., 1987. – T. III. – Zeszyt 1. – S. 196–248, особ­ли­во 236). В кож­но­му випад­ку, ми не може­мо собі уяви­ти, щоб адміністра­то­ром коро­ля Польсь­ко­го в Пере­ми­шлі був князь Геди­мі­но­вич, та ще й син Любар­та – суве­рен­но­го пра­ви­те­ля всієї Волині, а колись і Гали­чи­ни, при­чо­му абсо­лют­но неві­до­мий з інших дже­рел! Тому ми й не сум­ні­ває­мо­ся, що наве­де­ний запис – це без­гра­мот­на підроб­ка керів­ництва Лав­ровсь­ко­го мона­сти­ря, що мала метою «задо­ку­мен­ту­ва­ти» пра­ва на вка­за­ні у ньо­му землі.

КН. ЛАЗАР ЛЮБАРТОВИЧ

КЖ. АННА ЛЮБАРТОВНА

25 мар­та 1386 г. Федор Любар­то­вич, задер­жав­ший­ся в Кра­ко­ве после тор­жеств по слу­чаю женить­бы Ягай­ла и Ядви­ги, дей­ство­вал как пол­но­прав­ный луц­кий князь – раз­ре­шал под­дан­ным мужа сво­ей сест­ры Анны, опав­ско­го кня­зя Пржем­ка, бес­по­шлин­но тор­го­вать в сво­их вла­де­ни­ях 92.

Скрипторий

При­сяж­ная гра­мо­та кня­зя луц­ко­го Федо­ра Любар­то­ви­ча коро­лю поль­ско­му Вла­ди­сла­ву II Ягай­лу, коро­ле­ве поль­ской Ядви­ге и Короне Поль­ско­го коро­лев­ства. Сан­до­мир, 22 мая 1386 г. 

Подл.: Biblioteka XX. Czartoryskich (BCz). Dok. perg. nr 197 (vol. I/35).
Публ.: 1. Supplementum ad Historica Russiae Monumenta. Petropoli, 1848. № 210. P. 507–508 (по спис­ку с под­лин­ни­ка). – 2. [Stadnicki, s. 122, przyp. 178] (по 1‑й пуб­ли­ка­ции). – 3. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1887. T. 1. 1366–1506 / Wyd. Z. L. Radzimiński, P. Skobielski, B. Gorczak. № 3. S. 2–3 (по под­лин­ни­ку). – 4. Akta unji Polski z Litwą / Wyd. St. Kutrzeba i W. Semkowicz (далее – AUPL). Kraków, 1932. № 13. S. 10–11 (по подлиннику).
Рег.: Szelińska W., Tomaszewicz J. Katalog dokumentów pergaminowych Biblioteki
Czartoryskich w Krakowie. Kraków, 1975. Cz. 1. № 220.
Помет­ка на обо­ро­те: Се гра­мо­та Федо­ро­ва | кнѧзѧ Любортовича.

1. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1872. – T. III. – S. 59, nr XXX[↩]
2. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далі – ПСРЛ). – Пет­ро­град, 1922. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 59 (Рогожсь­кий літо­пи­се­ць під 6857 р., за берез­не­вим літо­чис­лен­ням); CПб., 1913. – Т. XVIII. – С. 96–97 (Симеонівсь­кий літо­пис, так само). Наступ­ний літо­пис­ний запис дато­ва­ний 7 верес­ня, а отже, посоль­ства Любар­та і Оль­гер­да до Моск­ви мали міс­це вес­ною чи скорі­ше вліт­ку 1349 р. У Мос­ковсь­ко­му зве­ден­ні кін­ця XV ст., а також дея­ких інших, шлюб дато­ва­но за уль­т­ра-берез­не­вим сти­лем – 6858‑м роком (ПСРЛ. – М.;Л., 1949. – Т. XXV. – С. 177).[↩]
3. Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шля­хетсь­ких родин Волині XV – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 30–31, прим. 7.[↩]
4. Сто­ля­ро­ва Л. В. Свод запи­сей пис­цов, худож­ни­ков и пере­плет­чи­ков древ­не­рус­ских пер­га­мен­ных кодек­сов XI – XIV веков. – М., 2000. – С. 349, № 347. Ю. Борей­ша датує смерть Любар­та періо­дом між 14.09.1382 (остан­ня його згад­ка як живо­го) та 28.02.1384 р., роз­гля­да­ю­чи варіан­ти дату­ван­ня запи­су Фло­рен­тійсь­кої псал­ти­рі за берез­не­вим, верес­не­вим чи навіть уль­т­ра-берез­не­вим сти­ля­ми Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты Фёдо­ра Любар­то­ви­ча в све­те кла­до­вых дан­нях и рекон­струк­ции сим­во­ли­ки Галиц­ко-Волын­ско­го госу­дар­ства. – Минск, 2015. – С. 27–28. При цьо­му дослід­ник вихо­дить з тези, що «пєрвє­го лѣт(а)» озна­чає фік­со­ва­ний кален­дар­ний рік, який закін­чу­вав­ся чи то 28.02 (за берез­не­вим сти­лем), чи то 31.08 (за верес­не­вим). Але не мен­ше віро­гід­но, що вка­за­ний вираз мав нека­лен­дарне зна­чен­ня «на про­тязі пер­шо­го року від момен­ту смер­ті», а це не виклю­чає смерть Любар­та і вес­ною чи навіть на почат­ку літа 1384 р. До речі, дав­ньо­русь­кий берез­не­вий рік не мав фік­со­ва­но­го завер­шен­ня 28.02, а три­вав до почат­ку пер­шо­го вес­ня­но­го пов­но­лун­ня (див. напр.: Леон­тье­ва Г. А. Шорин П. А. Кобрин В. Б. Спе­ци­аль­ные исто­ри­че­ские дис­ци­пли­ны: учеб­ник для вузов. – М., 2015. – С. 294–295; в літо­пи­сах зна­хо­дить­ся маса при­кла­дів, коли до кін­ця берез­не­во­го року від­не­сені події наступ­но­го берез­ня).[↩]
5. Akta unji Polski z Litwą. 1385 – 1791. – Kraków, 1932. – S. 5, nr 5, s. 10–11, nr 13 (за ори­гі­на­лом).[↩]
6. «Згід­но інвен­та­рю Яна Замойсь­ко­го, печат­ка з зоб­ра­жен­ням лева була при­ві­ше­на до при­сяж­ної гра­мо­ти Федо­ра Любар­то­ви­ча від 22 трав­ня 1386 р.: «Cum sigillo.[↩]
7. Starý M. Anna “von der Luczka” (K původu první manželky vévody Přemysla I. Opavského) // Genealogia ac heraldica Bohemica. Sborník příspěvků z odborné konference pořádané Českou genealogickou a heraldickou společnoctí v Praze ve dnech 28.–29.4.2001 na zámku Nečtiny. Praha, 2002. S. 57–65., s. 64[↩]
8. З луць­ких акто­вих книг (XLV.610): Юрьев П. Острож­ская ста­ри­на. – Вар­ша­ва, 1941. – Ч. 1 // Острозь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-куль­тур­ний запо­від­ник. Фон­ди. КП 15905. С. 15 (цитує­мо за: Улья­новсь­кий В. Князь Василь-Костян­тин Острозь­кий: істо­рич­ний порт­рет у гале­реї пред­ків та нащад­ків.– К., 2012. – С. 123, прим. 40).[↩]
9. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T. I. – S. 5–6, nr V (за офі­цій­ним спис­ком близь­ко 1540 р., але з варіан­та­ми ори­гі­на­лу).[↩]
10. Там само. – S. 8, nr VIII (за офі­цій­ним спис­ком близь­ко 1540 р.).[↩]
11. Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. 1386 – 1434. – Warszawa, 1972. – S. 29.[↩]
12. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. I. – С. 29–30, № 15 (за ори­гі­на­лом).[↩]
13. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 223, 228, 247.[↩]
14. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 224.[↩]
15. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 36–37, № 19 (за ори­гі­на­лом).[↩]
16. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – К., 1993 [К.-Львів, 1907]. – Т. IV. – С. 472[↩]
17. Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты Фёдо­ра Любар­то­ви­ча… – С. 22.[↩]
18. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, nr XXXV (ори­гі­нал).[↩]
19. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1891. – T. XII. – P. 12–13, nr 11 (ори­гі­наль­ний акт Ягай­ла Бене­дик­ту від 14 жовтня 1387 р.).[↩]
20. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1896. – Т. XV. – P. 165; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta-Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. – Lwów, 1906. – T. I. – S. 50 (помил­ко­во вва­жає Федюш­ка сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча).[↩]
21. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 50–51, № 27 (за ори­гі­на­лом). До речі, саме в гра­мо­тах 1393 р. впер­ше фігу­рує тер­мін «Сіверсь­ка зем­ля» у його пря­мій фор­мі. Дещо рані­ше (1382 і 1388 рр.) дже­ре­ла зга­ду­ють при­к­мет­ни­ко­ву фор­му «Сіверсь­кий».[↩]
22. Про ньо­го див.: Келем­бет С. Пом’янники (сино­ди­ки) князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі як істо­ричне дже­ре­ло // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2016. – № 6. – С. 26–29.[↩]
23. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври / Упо­ряд­ку­ван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 19.[↩]
24. Сино­дик Любец­ко­го Анто­ни­ев­ско­го мона­сты­ря. – Чер­ни­гов, 1902. – Л. 21.[↩]
25. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. – М., 2015. – С. 132.[↩]
26. Codex diplomaticus Prussicus. – Konigsberg, 1861. – Bd. 6. – S. 61–62, № LVII (за сучас­ним спис­ком); Codex epistolaris Vitoldi… – P. 50, nr CLXX (польсь­ка реге­ста; але тут вка­за­но, що в німе­ць­ко­му видан­ні «Fedirskone» над­ру­ко­ва­но помил­ко­во, оскіль­ки «в regestrancie вираз­но стоїть: Feduskone»).[↩]
27. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów... – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 313–315, nr 694, 695.[↩]
28. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 1985. – Liber X. – P. 221; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 288–289. Ця звіст­ка запи­са­на під 1397 р., без­по­се­ред­ньо перед опи­сом пер­шо­го похо­ду Віто­вта про­ти татар. Вона слу­жить додат­ко­вим аргу­мен­том на користь право­ти тих дослід­ни­ків, які пере­но­си­ли цей похід (згід­но з хронікою т. зв. Посіль­ге) на 1398 р. Швит­ри­гай­ло брав участь і в битві на Вор­склі 12 серп­ня 1399 р. (там само, s. 297).[↩]
29. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. – Kraków, 1919. – Т. XII. – Cz. I. – S. 156 (реге­ста акту 1423 р.).[↩]
30. Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 170.[↩]
31. Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий точ­но вхо­див до скла­ду дру­го­го сіверсь­ко­го уді­лу Швит­ри­гай­ла, отри­ма­но­го ним у 1420 р. (Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 2000. – Liber XI. – P. 87; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11. – S. 90 (під 1418 р.[↩]
32. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego. – Cz. I. – S. 156.[↩]
33. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 2001. – Liber XI-XII. 1431 – 1444. – P. 27; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 34.[↩]
34. Dlugossii J. Annales… – Liber XI-XII. – P. 36; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 44 (тут латинсь­ке «nepos», яке має зна­чен­ня «онук» або «пле­мін­ник», явно помил­ко­во пере­кла­де­но як «онук»).[↩]
35. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Liber X‑XI. – Varsaviae, 1997. – P.104. У літе­ра­турі зустрі­чаєть­ся твер­джен­ня про «участь окре­мої хоруг­ви Жида­чівсь­ко­го князів­ства у Вели­кій вій­ні з Тев­тонсь­ким орде­ном 1409–1411 рр. та у най­біль­шій битві цієї вій­ни – Грюн­вальдсь­кій. До нашо­го часу зберіг­ся пра­пор цієї хоруг­ви із зоб­ра­жен­ням гер­ба князів­ства (зна­хо­дить­ся у Львівсь­ко­му істо­рич­но­му музеї)» (див.: Папа І. Жида­чівсь­ке князів­ство (1393–1442) і Геди­мі­но­ви­чі: спір­ні питан­ня історії // Фор­те­ця: Збір­ник запо­від­ни­ка «Тустань». – Кн.2. – Л., 2012. – С.179). Ця інфор­ма­ція досто­вір­ною бути не може: Я.Длуґош деталь­но опи­сав усі 51 хоругву Польсь­ко­го королів­ства, що бра­ли участь у битві, але нія­кої Жида­чівсь­кої серед них немає; князь Федюш­ко зна­хо­ди­вся у загоні осо­би­стої охо­ро­ни Яґай­ла під малим королівсь­ким пра­по­ром – білим орлом на чер­во­но­му тлі (див.: Гагуа Р. Грюн­вальд в источ­ни­ках: «Хро­ни­ка кон­флик­та Вла­ди­сла­ва, коро­ля Поль­ши, с кре­сто­нос­ца­ми в год Хри­стов 1410». – Пинск, 2009. – С.84–94; про кон­крет­ну хоругву на с.93, 95).[↩]
36. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Wyd. F.Piekosiński // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Т.XV. – Cracoviae, 1896. – P.421–444.[↩]
37. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T.II / Collectus opera A.Lewicki // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – T.XII. – Cracoviae, 1891. – P.78–79, nr 65 (за ориґі­на­лом). Еле­мен­ти дати не збі­га­ють­ся: ранок піс­ля св. Фран­цис­ка, тоб­то 5 жовтня, у 1415 р. при­па­дав на суб­о­ту, а не на вів­то­рок.[↩]
38. Radziminski Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków… – S.41–42.[↩]
39. Келем­бет С. Федір Оль­гер­до­вич, князь Кобринсь­кий, Ратенсь­кий та Жида­чевсь­кий // Ukraina Lithuanica: студії з історії Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – Т.IV. – К.; Кам’янець-Подільський, 2017. – С.160–161; Його ж. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич… – С.22–23.[↩]
40. Starodawne prawa polskiego pomniki / Wyciągnął i wydał A.Z.Helcel. – Т.II. – Kraków, 1870. – S.230, nr 1592.[↩]
41. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. – Т.XII. – Cz.I. – Kraków, 1919. – S.156 (реґе­ста дру­гої поло­ви­ни XVI ст.).[↩]
42. Алек­сан­дро­вич В. Українсь­ке маляр­ство XIII–XV ст. – Л., 1995. – С.187, 190, 193 (пуб­ліка­ція за обля­тою 1589 р. та похід­ни­ми від неї спис­ка­ми 1633 і 1635 рр.).[↩]
43. Halecki O. Z Jana Zamojskiego… – S.156.[↩]
44. Келем­бет С. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич… – С.20, 22–23.[↩]
45. Доку­мент вклю­че­но до під­твер­джен­ня Сиґіз­мун­да Авґу­ста від 19 черв­ня 1570 р. Реґе­сту зі 109‑ї кни­ги Корон­ної мет­ри­ки див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T.Wierzbowski (далі – MRPS). – Pars V. – Vol.1. – Varsoviae, 1919. – P.238, nr 4204. Пов­ний текст (p.97–101, звід­си цита­ти) доступ­ний: http://​agadd2​.home​.net​.pl/​m​e​t​r​y​k​a​l​ia/ MK/0109/PL_1_4_1-109_0102.html. Польсь­кий пере­каз змісту: Prochaska A. Historja miasta Stryja. – Lwów, 1926. – S.78.[↩]
46. Materyały archiwalne wyjęte głównie z metryki litewskiej od 1348 do 1607 r. / Wyd. A.Prochaska. – Lwów, 1890. – S.61, nr 74 (за ориґі­на­лом); Radziminski Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków... – S.43 (помил­ко­во ото­тож­нює Федюш­ка з Федо­ром Оль­ґер­до­ви­чем, який ніби­то тут востан­нє зга­да­ний як живий).[↩]
47. Kronika domowa Dzieduszyckich. – Lwów, 1865 (далі – KDD). – S.31.[↩]
48. Petruszewicz A. Materyały historyczne // Przegląd Archeologiczny. – Z.I. – Lwów, 1882. – S.80–84, nr IV (автор пуб­ліка­ції вва­жав, що рік вида­чі про­чи­та­ний помил­ко­во, з огля­ду на перелік свід­ків, близь­кий до ориґі­наль­них актів Федо­ра Любар­то­ви­ча 1421 та 1430 рр.); Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.300–302, №2.[↩]
49. Реґе­сти з кн.28 мет­ри­ки: MRPS. – Pars IV. – Vol.1. – Varsoviae, 1910. – P.137, nr 2350; Pars IV. – Vol.3. – Varsoviae, 1915. – P.373, nr 486. Пов­ний текст онлайн: http://​agadd2​.home​.net​.pl/​m​e​t​r​y​k​a​l​i​a​/​M​K​/​0​0​2​8​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​2​8​_​0​2​7​1​.​h​tml[↩]
50. Dokumenty pergaminowe Oddziału I Archiwum Państwowego w Krakowie do 1600 r. – ADzied perg III/01 (реґе­ста під датою 1411.01.17 або 12.17); під­твер­джен­ня коро­ля Сиґіз­мун­да Авґу­ста 1555 р.: ADzied perg I/26 (реґе­ста під 1555.05.18, під­твер­джу­валь­ний акт тут помил­ко­во дато­ва­ний 1411.06.01). Пуб­ліка­ції: Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej (далі – AGZ). – T.III. – Lwów, 1872. – S.164–166 (за неточ­ним польсь­ким пере­кла­дом у під­твер­джен­ні 1555 р.; між іншим, замість «трєхъ отро­ковъ» тут вка­за­но «trzech Krolow», звід­си виво­дить­ся помил­ко­ва дата 6 січ­ня); УГ. – С.77–80, №43 (за ориґі­на­лом); Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.298–299, №1 (за ориґі­на­лом).[↩]
51. Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти… – С.351–352 (тут запис помил­ко­во від­не­се­но до 1564 р.). Текст під­твер­джен­ня від 11 люто­го 1555 р., у кн.85 Корон­ної мет­ри­ки, доступ­ний онлайн: http:// agadd2​.home​.net​.pl/​m​e​t​r​y​k​a​l​i​a​/​M​K​/​0​0​8​5​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​8​5​_​0​1​3​6​.​h​tml і далі.[↩]
52. Реґе­сти з кн.37 мет­ри­ки: MRPS. – Pars IV. – Vol.1. – P.247, nr 4277; Pars IV. – Vol.3. – P.374, nr 499. Тут акт дато­ва­ний 16 лип­ня 1413 р., але пам’ять свя­то­го вели­ко­му­че­ни­ка Євста­фія (див. у наступ­но­му акті) пра­во­слав­на церк­ва від­зна­чає 20 верес­ня. Пов­ний текст онлайн: http://​agadd2​.home​.net​.pl/​m​e​t​r​y​k​a​l​i​a​/​M​K​/​0​0​37/ PL_1_4_1-037_0920.html і далі.[↩]
53. Stadnicki K. Synowie Gedymina. – T.II: Lubart xiążę Wołyński. – Lwów, 1853. – S.257–260; KDD. – S.III–VII, nr I.[↩]
54. Dokumenty pergaminowe… – ADzied perg III/03 (реґе­ста під нере­аль­ною датою 1393.07.28). Пуб­ліка­ції: Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии (далі – АЗР). – Т.I. – Санкт-Петер­бург, 1846. – С.42–43, №30/II (у при­міт­ці заува­же­но: «Зуб­ри­ць­кий зазна­чає, що в ориґі­налі літо­чис­лен­ні бук­ви під­чи­ще­но, щоб нада­ти акту біль­шої дав­но­сті; але ця підроб­ка лег­ко викри­ваєть­ся»); KDD. – S.VII–IX, nr II (транслі­те­ра­ція лати­ни­цею); Голо­вац­кий Я.Ф. Памят­ни­ки дипло­ма­ти­че­ско­го и судеб­но-дело­во­го язы­ка рус­ско­го в древ­нем Галиц­ко-Воло­ди­мир­ском кня­же­стве и в смеж­ных рус­ских обла­стях, в XIV и XV ст. // Нау­ко­вый сбор­ник, изда­ва­е­мый лите­ра­тур­ным обще­ством Галиц­ко-Рус­ской Ма ти-цы. – Вып.II. – Л., 1868. – С.136–138, №XL/2, окре­мо с.44–46; УГ. – С.82–84, №45 (під вір­ною датою 20 верес­ня 1413 р.); Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.303–304, №4 (автор­ка помил­ко­во вва­жає, що латинсь­ким пере­кла­дом цьо­го ж акта є текст, опуб­лі­ко­ва­ний К.Стадницьким за спис­ком 1761 р. – насправ­ді окре­мий доку­мент із тієї самої спра­ви).[↩]
55. KDD. – S.33.[↩]
56. KDD. – S.IX–XI, nr III; Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.307–308, №7.[↩]
57. Dokumenty pergaminowe… – ADzied perg III/02 (реґе­ста під датою 1421.10.26(?[↩]
58. Зміст обля­ти акта у Жида­чівсь­ко­му ґродсь­ко­му (!) суді 1696 р. (!) навів З.Радзимінський (див.: Radzi min s­ ki Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków... – S.24). Текст опуб­ліку­вав О.Купчинський, із допов­нен­ня­ми зі вка­за­ної фас­ци­ку­ли (див.: Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти… – С.354–355, №11).[↩]
59. Dokumenty pergaminowe… – ADzied perg III/05 (реґе­ста з датою 1428.01.19 – най­менш віро­гід­ною, див. прим.49). Пуб­ліка­ції: АЗР. – Т.I. – С.43–44, №30/III; KDD. – S.XII–XIII, nr V (лати­ни­цею); Голо­вац­кий Я.Ф. Памят­ни­ки… – С.138–139, №XLI/3, окре­мо с.46; УГ. – С.109–111, №60; Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.304–305, №5.[↩]
60. Поле­хов С.В. Несо­хра­нив­ша­я­ся печать кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го // Сред­не­ве­ко­вая нумиз­ма­ти­ка Восточ­ной Евро­пы. – Вып.6. – Москва, 2017. – С.243, прим.*** (в основ­но­му тексті, усу­переч наве­де­ним поси­лан­ням, печат­ку від­не­се­но до 1430 р.).[↩]
61. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII–XVI ст. – Х., 2009. – С.88, 242, рис.180. Дослід­ник поси­лаєть­ся на архів­ні сиґ­на­ту­ри всіх ориґі­наль­них актів, вида­них Федо­ром Любар­то­ви­чем упро­до­вж 1393–1430 рр., а також під­твер­джен­ня його доку­мен­та 1423 р. від 1444 р. (ASang, Perg.62). Однак на почат­ку XX ст., крім гра­мо­ти 1428 р., була відо­ма лише одна з чоти­рьох печа­ток на гра­мо­ті 1411 р. (див.: УГ. – С.78, №43). На про­ри­сов­ці О.Однороженка печат­ка з «Пого­нею» від­не­се­на до 1393 р. Однак тоді, за дани­ми інвен­та­ря Замойсь­ко­го, Федір Любар­то­вич кори­сту­вав­ся ще печат­кою із зоб­ра­жен­ням лева (див. також прим.48).[↩]
62. Поле­хов С. В. Несо­хра­нив­ша­я­ся печать… – С.243.[↩]
63. Dokumenty pergaminowe… – ADzied perg III/04 (реґе­ста під пра­виль­ною датою 1430.05.29). Пуб­ліка­ції: АЗР. – Т.I. – С.44, №30/IV; KDD. – S.XIII–XV, nr VI (транслі­те­ра­ція лати­ни­цею); Голо­вац­кий Я.Ф. Памят­ни­ки… – С.139–140, №XLII/4, окре­мо с.47–48; УГ. – С.115–116, №64 (під пра­виль­ною датою 29 трав­ня); Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.305–306, №6.[↩]
64. Про локалі­за­цію сіл, зга­да­них у гра­мо­тах, див.: Капраль М. Жида­чівсь­кий повіт Львівсь­кої зем­лі в XVI ст. (За матеріа­ла­ми побо­ро­вих реєстрів) // До дже­рел: Збір­ник нау­ко­вих пра­ць на поша­ну Оле­га Куп­чинсь­ко­го з наго­ди його 70-річ­чя. – Т.I. – К.; Л., 2004. – С.752–756, табл.1; Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С.311– 312, табл.1. За сучас­ним адміністра­тив­но-тери­торіаль­ним поді­лом, ці села зна­хо­дять­ся у Жида­чівсь­ко­му і Стрийсь­ко­му р‑нах Львівсь­кої обл., Рож­нятівсь­ко­му й Долинсь­ко­му р‑нах Іва­но-Фран­ківсь­кої обл.[↩]
65. «У копії сума­ріу­шу архіву князів Острозь­ких 1594 р., пере­пи­саній у 1786 р., що збері­гаєть­ся в Оссолі­не­умі під №1924» (див.: Radziminski Z.L. Monograf i a XX.Sanguszków... – S.26, przyp.2).[↩]
66. Келем­бет С. Федір Оль­гер­до­вич… – С.159–160; Його ж. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич… – С.23.[↩]
67. Materyały archiwalne… – S.61–63, nr 75 (за спис­ком XV ст.; тут же необ­хід­на поправ­ка в даті).[↩]
68. УГ. – С.90–91, №49 (за ориґі­на­лом). «Вида­ний доку­мент оу нєдѣ­лю оу дєнь свя­то­го Васи­лия 1419 року. Дійс­но, у цьо­му році день св. Васи­лія, тоб­то 1 січ­ня, при­па­да­ло на неді­лю».[↩]
69. Radziminski Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków... – S.26–28 (з дефект­но­го під­твер­джен­ня Вла­ди­сла­ва III, 1444 р.); Dokumenty pergaminowe… – ASłSang perg 062 (реґе­ста під 1444.02.21). Доку­мент Любар­то­ви­ча дато­ва­ний неділею напе­ре­до­дні дня св. Луки Єван­гелі­ста 1423 р.; тоді вка­зане свя­то, 18 жовтня, при­па­да­ло на понеді­лок, а попе­ред­ня неді­ля, отже – на 17 жовтня, як і вка­за­но в З.Радзимінського.[↩]
70. Акт також відо­мий лише за латинсь­ким пере­кла­дом, під­твер­дже­ним Вла­ди­сла­вом III 3 квіт­ня 1443 р., а 9 верес­ня 1721 р. обля­то­ва­ним у Гали­ць­ко­му ґродсь­ко­му суді (див.: Radziminski Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków... – S.28). Влас­ні іме­на у цьо­му пере­кла­ді силь­но спо­тво­рені – пор. русь­кий текст акта 1419 р.[↩]
71. AGZ. – T.VII. – Lwów, 1878. – S.73, nr XXXVII (за ориґі­на­лом).[↩]
72. Про його тери­торію див.: Dąbkowski P. Podział administracyjny województwa Ruskiego i Bełzkiego w XV w. – Lwów, 1939. – S.162–166, 316.[↩]
73. Див.: Ibid. – S.179–186, 320; Капраль М. Жида­чівсь­кий повіт… – С.746–748.[↩]
74. Налі­чу­вав усьо­го кіль­ка­надцять посе­лень в око­ли­цях Короп­ця по обох бере­гах Дніст­ра (див.: Dąbkowski P. Podział administracyjny… – S.53, 245, 322; автор ураху­вав не всі відо­мі села, зокре­ма і зга­дані Кути­ще та Пала­ги­чі).[↩]
75. У тодіш­ніх лати­но­мов­них актах тер­мін «oppidum» озна­чав містеч­ко, тоді як знач­ні міста нази­ва­ли­ся «civitas» (див., напр.: Dąbkowski P. Podział administracyjny… – S.204).[↩]
76. Жида­чів був пере­ве­де­ний на маґ­де­бурзь­ке пра­во 24 люто­го 1393 р. (див.: MRPS. – Pars IV. – Vol.1. – P.442, nr 7695; Pars IV. – Vol.3. – P.365, nr 362; пов­ний текст: http://​agadd2​.home​.net​.pl/​m​e​t​r​y​k​a​l​i​a​/​M​K​/​0​0​7​0​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​7​0​_​0​8​4​9​.​h​tml, де Жида­чів озна­че­но навіть як «civitatis nostra»). Чин­ність маґ­де­бурзь­ко­го пра­ва («jure thewtonico») у Стрию та Короп­ці зафік­со­ва­но у двох актах Яґай­ла, вида­них 8 лип­ня 1427 р. міс­це­вим косте­лам. Ба біль­ше, на таке пра­во було пере­ве­де­но навіть села, надані цим косте­лам.[↩]
77. Келем­бет С. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич… – С.24–25.[↩]
78. Prochaska A. Historja miasta Stryja. – Lwów, 1926. – S.194–196, nr 1 (текст у під­твер­джен­ні Сиґіз­мун­да Авґу­ста 1563 р., ориґі­нал яко­го збері­гав­ся в архіві Стрия), 4–5 (польсь­кий пере­каз змісту).[↩]
79. AGZ. – T.XIV. – Lwów, 1889. – S.287, nr 2224. Тут упи­са­но гра­мо­ту Вла­ди­сла­ва Яґай­ла, де мона­стир помил­ко­во назвв­но «monasterium Ywnewo», а рік вида­чі вка­за­но 1443‑й. Насправ­ді до 1443 р. (1 верес­ня) від­но­сить­ся акт Вла­ди­сла­ва III, обля­то­ва­ний без­по­се­ред­ньо перед актом його бать­ка, де пра­виль­но фіґу­рує «monasterium Vnyeow». Гра­мо­та Яґай­ла вида­на 31 жовтня у Сано­ку, де король піс­ля смер­ті Федо­ра Любар­то­ви­ча був 2–3 листо­па­да 1431 та 28 жовтня 1433 рр. Але 31 жовтня 1433 р. він пере­бу­вав уже в «Besko» (див.: Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły: 1386–1434. – Warszawa, 1972. – S.92, 95). Пра­виль­ну дату акта вста­но­вив ще З.Козицький (див.: Kozicki Z.D. W sprawie rodowodu X.X. Sanguszków. – S.117).[↩]
80. Radziminski Z.L. Monograf i a XX. Sanguszków... – S.16–19, 40, 49.[↩]
81. Про Унівсь­кий пом’яник, нині, здаєть­ся, втра­че­ний, див.: Миць­ко І. Дав­ній Унівсь­кий пом’яник // Actes testantibus: Ювілей­ний збір­ник на поша­ну Леон­тія Вой­то­ви­ча. – Л., 2011. – С.481–482.[↩]
82. Боле­слав-Юрий II, князь всей Малой Руси. – Санкт-Петер­бург, 1907. – С.203–204 (допов­нен­ня С.Пташицького до стат­ті А.Куніка). Фак­си­міль­ну копію поми­нан­ня роду Федо­ра Любар­то­ви­ча опуб­ліку­вав К.Стадницький. Тут чіт­ко читаєть­ся: «Родъ кня­зя Фєо­до­ра Лобар­та» (див.: Stadnicki K. Synowie Gedymina. – T.II. – Lwów, 1853. – Вклей­ка піс­ля s.260). Зга­дані в польсь­ких при­пис­ках доку­мен­ти – при­вілей Яґай­ла 1401 р. та під­твер­джен­ня Сиґіз­мун­да Авґу­ста 1554 р., – від­най­ти не вда­ло­ся, хоча ми пере­гля­ну­ли всі реґе­сти актів Корон­ної мет­ри­ки за 1554 р., що містять­ся у кни­гах 83–86. Мож­ли­во, дату під­твер­джен­ня у при­пис­ці вка­за­но помил­ко­во.[↩]
83. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники про поход­жен­ня кти­то­ра Унівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча // Стат­ті, напи­сані піс­ля вигнан­ня з Інсти­ту­ту украї­нознав­ства НАН Украї­ни. – Л., 2000. – С.3–4.[↩]
84. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники… – С.3–4; Його ж. Пра­во­ві під­ста­ви володін­ня кня­зем Любар­том спад­щи­ною Рома­но­ви­чів // Ста­рий Луцьк. – Вип.V. – Луцьк, 2009. – С.34–35. Цей пом’яник виявив А.Петрушевич у скла­ді обкла­ди­нок до двох кни­жок. У 2005 р. його від­ре­став­ро­ва­но.[↩]
85. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники про поход­жен­ня кти­то­ра Унівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча // Стат­ті, напи­сані піс­ля вигнан­ня з Інсти­ту­ту украї­нознав­ства НАН Украї­ни. – Львів, 2000. – С. 3–4.[↩]
86. Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 119–120.[↩]
87. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1890. – T. III. – S. 10–11.[↩]
88. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków... – T. I. – S. 28–38.[↩]
89. Зас­но­ву­ю­чись на запи­сах Уневсь­ко­го пом’янника, він при­пи­су­вав Федо­ру Любар­то­ви­чу чис­лен­них нащад­ків, ніби­то здріб­ні­лих та ціл­ком забу­тих історією (Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 171–172). Однак ще Ю. Вольф вка­зав, що в пом’яннику мова мала йти не про нащад­ків, а про пред­ків та роди­чів кня­зя (Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 76).[↩]
90. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники про поход­жен­ня кти­то­ра Унівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча. – С. 3–4 (комен­ту­ю­чи цито­ва­ний запис у пом’яннику Сам­борсь­ко­го мона­сти­ря, автор пише, ніби­то це був «Упис нена­зва­но­го по імені сина кня­зя»), 5, прим. 17.[↩]
91. Susza I. Phoenix redivivus… – Zamość, M. DC. XL VI. – S. 27 (помил­ко­во 72).[↩]
92. Starý M. Anna “von der Luczka” (K původu první manželky vévody Přemysla I. Opavského) // Genealogia ac heraldica Bohemica. Sborník příspěvků z odborné konference pořádané Českou genealogickou a heraldickou společnoctí v Praze ve dnech 28.–29.4.2001 na zámku Nečtiny. Praha, 2002. S. 57–65., s. 64[↩]