Коріатовичі - Генеограф

Загальні відомості про рід

Коріатовичі або Коріятовичі – князівський рід Великого князівства Литовського в 1‑й пол. 14 – на поч. 15 ст., гілка династії Гедиміновичів. Засн. роду Михайло-Коріят Гедимінович (п. між 1358 і 1362), удільний князь у Новгородку Литовському (нині м. Новогрудок Гродненської обл., Білорусь), відомий як учасник литовсько-польс. боротьби за Галицьку землю і Волинь. 1349 очолив невдале литов. посольство до хана Золотої Орди Джанібека. В серед. 1340‑х рр. старші з братів К. утвердилися на пн.-зх. окраїнах ординського Поділля, в 1‑й пол. 1360‑х рр. вони разом з ін. братами, позбавленими на той час Ольгердом і Кейстутом батьківської спадщини, заснувал Подільське князівство, яке проіснувало до 1394.

Геральдика

Використання геральдичних знаків Коріятовича виглядає суперечливим і поки що не має однозначного рішення, який же родовий знак був у Коріятовичів. До останнього часу становище з емблемами Коріатовичів. Звісток про князівський знак їхнього батька Коріата — Михайла не збереглося, хоча не видно причин, по яким би Коріат міг застосовувати емблему, що відрізнялася від родових емблем інших Гедиміновичів.

Емблема монет Подільського князівства — зображення вершника. Вершник у німбі, в іншому випадку (на монеті НМІУ) у шоломі, кроком їде по геральдичному праворуч. Витягнутою рукою він тримає спрямованого вниз списа, яким пробиває шию (голову) стилізованого «змія», що лежить на спині під ногами коня. Це класичний сюжет — «Святий Юрій змієборець». Показово, що зображення св. Юрія змієборця розміщено на стороні монети з ім’ям монетного сеньйора, що повинне вказувати на приналежність емблеми Костянтину. Збереглися зображення печатки Олександра Коріатовича. На ній зображений стилістично однотипний з монетою св. Юрій змієборець, що також рухається праворуч.8 Коріатовичі відкинули «Погоню», або «Колюмны», що на той час уже значною мірою стали державними символами ВКЛ, і обрали для свого князівства нову емблему — св. Юрія змієборця. Державний характер цієї емблеми Коріатовичі підкреслювали, вказуючи у своїх грамотах:»...і на потвержіньє завісили єсми печать нашого князства к сему листу».12 Як державний символ св. Юрій змієборець був розміщений, відповідно, і на монеті Подільського князівства Костянтином.

Зображення на печатках самого Костянтина і його братів — Федора і Василя Коріатовичів, відомі тільки по суперечливих описах, складених у польських королівських архівах в XVІ-XVІІІ ст.. Так, на печатках, привішених до спільної грамоти Костянтина і Федора від 1388 р., архіваріус побачив однакові зображення вершників, що він визнав литовським гербом «Погоня».9 У той же час на печатках грамот від 1403 р. того ж Федора і Василя спостерігач зафіксував зображення св. Юрія, — «... sіgіllum cum іmagіne D. Georgіі».10 Хоча раніше вже висловлювалася думка, що емблема зі св. Юрієм змієборцем була загальною родовою емблемою братів Коріатовичів, вона зазнавала критики.11 Знахідка монети Костянтина дозволяє відкинути всі сумніви і визнати зображення св. Юрія змієборця по-перше — князівським знаком Костянтина і, по-друге — загальною емблемою братів Коріатовичів.

Ілюстрація 1	Назва сфрагиса	Эмитент
	Гедимінович Александр Коріатович, 17.3.1375

З другої сторони кн. Федір Коріятович також користувався печаткою з зображенням фігури вершника, яка була схожа на Погоню. Нa розписці 8 вересня 1404 р.1, яку Федір давав кошицьким міщанам зберігся фрагмент з відбитком печатки Федора Коріятовича, яку було втіснуто у віск зеленого кольору2. Цей документ цікавий перш за все тим, що його автором є сам Федір Коріятович (на сьогоднішній день відомі всього два документи подільського князя, які він видав в Угорщині). Печатка подільського князя була круглої форми діаметром 3 см. На її відбитку можна розгледіти (частково) зображення рицаря, який сидить на накрітому покривалом коні, що скаче вліво й замахнувся мечем. На жаль, відтиск зберігся неповністю, а тому не всі деталі печатки Федора нам добре відомі. Зважаючи на те, що на печатці вирізувався як правило герб її володаря, то можна таким чином вважати гербом Федора Коріятовича саме вищеописане зображення. Цікаво, що аналогічне зображення закутого в лати вершника з мечем, знаходилося на північній стіні корабля монастирської церкви на Чернечій горі і його вважали портретом Федора Корятовича3. Повертаючись до печатки Федора Коріятовича 1404 р. слід відзначити, що вона аналогічна литовському гербу Погоня. Але такого ж вершника, закутого в лати, дав на печатку своєму малолітньому сину, майбутньому угорському королю і німецькому імператору, Сигизмунду його батько Карл IV, щоб Сигизмунд відчув силу своєї влади4. Отже, даний сюжет не був рідкістю B той час і символізував владу та силу того, хто мав його на гербі чи на печатці.

Правда Ю. Жаткович, посилаючись на дослідження O. Попова пише, що герб Коріятовича зображує святого Юрія верхом на коні, який протикає списом змія, що звивається перед конем5. Цей сюжет у своєрідній мукачівській інтерпретації відомій і на Закарпатті. Згідно однієї легенди Святомиколаївський монастир на Чернечій горі Федір Коріятович заснував після того, як переміг тут великого змія, що напав на нього під час полювання. Найраніша згадка npo цю легенду зафіксована в 1780 р.6, під час генеральної візітації Й. Toтa ЧСВВ. У XIX ст. завдяки публікації А. Кралицього, так званого «Мукачівського літопису» XV ст., який в кінці кінців виявився підробкою 7, ця легенда міцно вкоренилася на шпальтах наукової і науково-популярної літератури8, а вже звідти проникла, правда дуже обмежено, в народні маси9.

Грамота кн. Олександра Коріятовича 17.3.1375

Найбільше імовірно, що Коріатовичі запозичили емблему св. Юрія змієборця через Олександра, що у 1366–1370 роках був володимирським князем. На той час емблема св. Юрія змієборця вже існувала у володимирському князівстві як князівський знак, а також, можливо, як територіальна або міська емблема .15 Але можливо, що св. Юрій змієборець у Коріатовичів з’явився ще раніше, наприклад, після успішної Синєводської битви 1362 р., коли Коріатовичі отримали Поділля і, відповідно, виникла потреба в новій емблемі. У цьому їм могли допомогти вищезгадані зв’язки з Угорщиною, де був розповсюджений культ св. Юрія. Відомо про заснування там на початку XIV ст. першого в Центральній Європі світського ордена св. Юрія. Красномовним свідченням послідовного застосування Коріатовичами своєї нової загальної родової емблеми є той факт, що обидві подільські столиці — Смотрич і Кам’янець, надалі успадкували їхню емблему як герб.14

Можливе також існування зв’язку між емблемою Коріатовичів і появою герба Московського князівства. Один із старших братів Коріатовичів — Дмитро, у 1356 р. оженився на дочці Вел. кн. Московського Івана Красного, сестрі Дмитра Донського.

Вершник змієборець на: 1- монеті Костянтина; 4 — печатці Василя ІІ Темного (1425 — 1462), печатка №436а В. Янін; 5 — Московському гербі з книги Ге-рберштейна поч. XVІ ст.; 6 — гербової печатки від 1479 р. Івана ІІІ (1462 — 1505). Св. Дмитро на печа-тках Дмитра Донського (1360 — 1389) — 2, 3

8. Батюшков П. Н. Подолия – СПБ, 1891. Вкладка.
9 Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow, Biblioteka Genealogiczna, Т. 2,– Poznan, 1999. — S.182. 10 Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszanskich і Czartoryskich. // Miesiecznik heraldyczny. — Warszawa, 1939. – R. 18. № 6. — S. 88.
11 Мицько І. Chercez la femme, або генеалогічний аспект історії Подільської держави. Семінар „Княжі часи“, — Львів, 2002. — 59 С.; Kuczynski S. M. Konstanty Koriatowicz. Polski slownik biograficzny, — Warszawa, 1968, T. 14, — S. 73.
12 Груша А. Невядомая грамота Федара Карыятовіча за 1391г. БГА, Т. 8, Сшытак 1 — 2 (14 — 15) 2001.
13 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. //Teki Krakowskie 5 1997. S.174.
14 Дашкевич Я. Камянець–Подільський XVI – XVIII ст. місто трьох гербів // Міста та містечка в гербах, прапо рах та печатках, Т. 1. – Львів, 2003. С. 75 – 94.; Савчук Ю. Міська геральдика Поділля.– Вінниця, 1995.- С. 25.
15 Дашкевич Я. Володимир – Волинська печатка 1324 року: міська, чи князівська? // Знак, № 13, Вісник УГТ, 1997. – С. 8 – 9.
16 Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV – XVI вв. – М., Л., 1950. — № 12.
17 Лакиер А. Б. Русская геральдика. – СПБ, 1855., М. 1990. — С. 75 – 80., Таб. 5.

Джерела:

Погорілець О. Г., Саввов Р. В. (м. Хмельницький). Емблеми монети Подільського князівства (II пол. XIV cт.). Доповідь на XIV науковій геральдичній конференції УГТ. (28 – 29 жовтня 2005, Львів).

Нумізматика

Атрибуція монет Подільського князівства, дозволила встановити, що вони вони були емітовані князем Костянтином Коріатовичем (1380? — 1391) в Смотричі, можливо, у Кам’янці – Подільському.2 Крім Києва, Львова і Новгорода — Сіверського це був ще один — четвертий центр в Україні, де в минулому карбувалася обігова монета. Всі відомі у даний час монети Костянтина карбовані трьома різними парами штемпелів і мають практично однакові латинські написи в готичному стилі. Легенду монет було реконструювано, використовуючи збережені фрагменти написів усіх монет, і, на думку авторів, вона має такий вигляд:

+ MONETA CONSTA[N]TІNІ / + D[UCІS] H[EREDІS] [ET] DOMІNІ DE SMOTRІС

Монета Костянтина, к(нязя), д(ідича) (і) господаря Смотрича.

У збережених документах того часу Коріатовичі використовують титули, подібні до легенди монети. Наприклад, у грамоті Костянтина та його брата Федора від 1388 р. формулю-вання титулу прямо збігається з легендою монети: «Ми князь ... дідичеве і господареве По-дільської землі ...».4 Висока проба срібла, середня вага біля одного грама свідчить про те, що монета Костянтина карбувалася по стопі добре відомого на Поділлі напівгроша, що випускався в Львові, так званого «руського грошика». Час карбування монети Костянтина дату-ється, за збігом її ваги з вагою львівського «руського грошика», яку він отримав наприкінці правління в Польщі Людовика Угорського (1342 — 1382), початком 80‑х років XIV ст..5 Датоване у такий спосіб карбування монети співпадає з часом правління Костянтина на Поділлі.

Швидше за все, спочатку Костянтин правив у Подільському князівстві один, тому що відома його одноосібна грамота від 1385 р.6 Десь до 1388 р. у нього з’явився співправитель, — моло-дший брат Федір. Цим роком датована їх перша відома спільна вищезгадана грамота. Відсутність у легенді монети імені брата — співправителя Федора, дозволяє припустити, що монета Костянтина карбувалася в період його самостійного правління, тобто після 1380 р. і до 1388 р..

Привертають до себе увагу зображення – емблеми монет Подільського князівства. Це вершник, що вбиває списом дракона («змія») і, на іншій стороні, герб угорських королів XIV ст. династії Анжу. Герб зображений на трикутному готичному щиті, розсіченому навпіл. У першому полі три фасції (балки) староугорського герба Арпадів, у другому сім геральдичних лілій Анжу. Найбільш близькі до даного герба аналоги знаходимо на монетах Людовика Угорського і грошах перших емісій молдовського господаря Петру Мушата (1377 — 1391).7 Друга емблема монет Подільського князівства — зображення вершника. Вершник у ні-мбі, в іншому випадку (на монеті НМІУ) у шоломі, кроком їде по геральдичному праворуч.
Витягнутою рукою він тримає спрямованого вниз списа, яким пробиває шию (голову) стилі-зованого «змія», що лежить на спині під ногами коня. Це класичний сюжет — «Святий Юрій змієборець».

1 Trajdos T. M. Zagadka polgroszkow podolskich. // Wiadomosci Numizmatyczne, R. 27, Z. 1 – 2, 1983.- S. 73–80;
Котляр М. Ф. Нариси історії обігу і лічби монет на Україні XIV – XVIII ст. – К., 1981. – С. 32. 2 Погорілець О. Г., Саввов Р. В. Карбування монети на Поділлі в другій половині XIV ст. Доповідь на конфере нції „Грошовий обіг та банківська справа в Україні: минуле і сучасність“. Львів, 2004.; Погорілець О. Г., Саввов Р. В. Монета подільського князя Костянтина. // Нумізматика і Фалеристика, № 3 2004.;
Погорелец О. Г., Саввов Р. В. Монеты подольского князя Константина Кориатовича (вторая половина XIV в.).
Тезисы докладов и сообщений XIII ВНК. — Москва, 2005. – С. 109 – 110. 3 Lucian O., Buzdugan G., Oprescu C. Monede si banknote romanesti. – Bucuresti, 1977. — S. 57.
4 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. //Teki Krakowskie 5 1997. S. 170.
5 Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV– першій чверті XV ст. – К., 1968. С. 70; Крижанівський А.
Шуст Р., До генези іконографії та метрологічних показників монет Подільського князівства другої половини XIV ст. // Нумізматика і Фалеристика, № 2, 2005.
6 Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К., 1885. – С. 214.
7 Rethy L. Corpus nummorum Hungariae. Tab. XXV-XXVII.; Iliescu O. Moneda in Romania. – Bucuresti, 1970. — S. 25, Im.16.

Джерела:

Генеалогія

II генерація от Гедиміна.

1. КОРІАТ-МИХАЙЛО ГЕДИМІНОВИЧ († після 1358)

шестой сын Гедимина 10, получил в удел Новогродок 11.

Атрымаў ад бацькі Новагарадок («pater dederat… Coriatho Nowogrodek» 12) і згадваецца пад сваім хрысціянскім імем пад 6856 г. (сакавік 1348 – люты 1349 гг.: «Корьяда, Михаила» 13, «Михаила Кораида» 14), як бацька князя Аляксандра пад 1370 г. («Michaёlis alias Coriathi» 15) і, напэўна, у запісе Холмскага памянніка «De Domo Koriatouiciorum .. Michael.» 16.

14.08.1358 г. Карыят яшчэ быў жывы, бо згадваецца ў дамове паміж ВКЛ і Мазовіяй пра межы 17. Адсутнасць імя князя ў дагаворы 1366 г. князёў ВКЛ з польскім каралём Казімірам паслужыла довадам для аднясення апошняга дня Карыята не пазней гэтага часу.

Зусім невыпадковай з аглядкай на хрысціянскае імя князя з’яўляецца іманументальная выява св. Міхаіла Арханёла на першым аркушы Лаўрышаўскага Евангелля. Паколькі аздабленне мініяцюрамі рукапіснага помніка не было завершана, з’яўляюцца падставы меркаваць пра галоўную яго мініяцюру як створаную на гонар ці з пашанай да князя.В одном древнем пергаментном Евангелии, когда-то хранившемся в собрании Пулавского, а теперь в публичной библиотеке в Петербурге, записано более десятка старинных пожалований Лаврашевскому монастырю. Среди них некий «Юрий Болкович делал вклад церкви Св.Николы, «а по поручению великого князя Михаила Гедиминовича «придал той церкви пашни, бортные угодья и прочее»; напротив слов «Михаила Гедиминовича» на полях другим почерком дописано: «Кариата князя Новгородскаго» г. 1329» 18. Ведь Корьят был крещен с именем Михаила, что, во всяком случае, подтверждают и польские хроники. О его жизни сохранилось слишком мало подробностей, что и отмечает проф. Стадницкий.

Хроники приписывают Корьяту четырех сыновей: Юрия. Александра, Константина и Федора 19, биографии которых и описал проф. Стадницкий 20.

III генерація от Гедиміна.

2/1. ЮРІЙ КОРІЯТОВИЧ (1349, † 1374)

Князь любарський [?] (бл. 1350 — після 1352 рр.), подільський (1370–1374 рр.), господар Молдови (1374 р.).

старший син Коріата-Михаїла Гедиміновича. Юрій вперше згадується в історичних джерелах 1349 р. Польський король Казимир ІІІ захопив Львів та інші галицькі міста 21. В підписаній угоді між поляками і литовцями є його підпис. В 1352 р. брав участь у війні Любарта проти Казимира ІІІ і поруч зь Еўнутам, Кейстутам, Любартам i Юрыем Нарымонтавічам падпісаў трактат з каралём Казімірам за сябе, Альгерда, Кар’ята й братоў. 22. Проживал при дворе Казимира III Великого (1310—1370) довольно длительное время. Здесь он находился в 1355—1366 гг. 23

Начал править в Каменец-Подольске не позднее 1363 г., когда великий князь Ольгерд «предпринял поход в бассейн Буга против монголо-татарских князей Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия, распоря жавшихся Подолией». 24 За словами літопису: « То тиї княжата Коріатович, пришед в Подольскую землю і вошли у приязнь с отаманы, почали боронити Подольскую землю од татар… и напервей нашли себе твержю на реце на Смотриче, тут так себе нарядили город Смотричи…» 25. Тут в «твержі» (фортеці) розмістилася перша столиця Подільського князівства, заснованого Коріатовичами (Коріятовичі, Корятовичі) 26. Відомості про братів дуже скупі. Більшість дослідників [Петров Н.И Подолия. Историческое описание . С Высочайшего соизволения издана при Министерстве внутренних дел П.Н Батюшковым. – СПб, 1891., с 33; Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с. 17; Шабульдо Ф.М. Коріятовичі //Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка. 2008.- т.5, с. 158; Рибак І.В. Хмельниччина. Наш край в історії України. – Кам’янець-Подільський, Абетка‑С, 2007., с. 33; та ін.)). першим подільським князем називають Юрія, Л.В. Войтович – Костянтина 27.

Присутнiчае сярод падпiсантау дагавора 1366 г. князёу ВКЛ з польскiм каралём Казiмiрам,28 якi напярэдаднi здзейснiу надзвычай паспяховую выправу на Валынь. У rэтым дакуменце сыны новагародскага князя Юрый i Аляксандр Карыятавiчы, як i Юрый Нарымонтавiч фiгуруюць не у шэрагу набiлiтэту ВКЛ, а на баку Казiмiра. Больш за тое, Ян з Чарнкова, на той час падканцлер польскага караля, згадвае Аляксандра Карыятавiча як вярнейшага («jidelissimo pгincipi»), удакладнiушы, што яму польскi кароль, якi, дарэчы, фармальна даводзiуся князю дзядзькам (мужам хай ужо i памерлай роднай цёткi), аддау Уладзiмiр (Валынскi) з зямлёй.

Відома підписана Юрієм і Олександром грамота від 7 січня 1374 р. місту Кам’янцю Юрій заселив і укріпив це місто, збудувавши Кам’янецький замок, в якому і була видана грамота. Щоб привабити поселенців, брати дають міщанам 200 ланів землі, берег Дністра, вигін для пасовиська, звільнили жителів міста на 20 років від усяких повинностей. Міщанам надавалось самоврядування і суд. Князі віддали прибутки з яток (крамниць суконних, крамних, шевських, хлібних), різниці і лазні на потреби Кам’янця, перш за все на будівництво укріплень 29.

Юрій Коріатович намагався проводити активну зовнішню політику, вмішуючись у внутрішні справи сусідньої Молдавії, втрутившись у боротьбу за молдавський престол. Його підтримала частина місцевих бояр і проголосила своїм господарем, протиставивши Юрія ординському ставленику Богдану. Хан Подільського улусу Тимур продовжував вважати Подільське князівство собі підвладним і зобов’язаним платити щорічну данину-вихід. Можливо, наслідком ханських інтриг було отруєння князя Юрія Коріатовича. Існує декілька версій відносно місця його поховання. М. Стрийковський вважає, що Юрія отруїли в Сучаві і поховали в мурованому монастирі св. Василія 30. Польський історик, геральдик, монах домініканського ордену, учасник походів для придушення козацько-селянських повстань 1637–1638 рр., уродженець Кам’янця Симеон Окольський вважав, що Юрій і Олександр поховані в Смотричі в домініканському кляшторі 31. Найвірогідніше, що брати знайшли вічний спокій в побудованій ними кам’янецький замковій Покровській церкві.

Невдала спроба Юрія Коріатовича у 1374 р. посісти престол володаря скінчилася його отруєнням 32. Не виключено, що тут втрутилися якісь родинні справи, адже дружиною молдовського господаря Петра (1375 (?) – 1391 рр.) була Анастаcія – донька князя Коріата і сестра володарів Поділля. Оскільки, як припускає Я.Тенґовський, одруження майбутнього господаря Петра з Анастасією, донькою Коріата і сестрою подільських володарів, могло відбутися близько 1370 р., а, своєю чергою, Петро став володарем після отруєння Юрія, то зрозуміло, чому увага до справ у сусідній Молдові була одним із важливих напрямків діяльності князів 33. Обращаясь к Супрасльской летописи начала 20‑х гг. XVI в., можно най ти некоторые новые подробности о событиях 1374—1375 гг. Правда, они также точно не датируются: «КнязяТОръя волохове взяли... собе воево дою и тамо его окормили». 34

Помер Юрій Коріатович в кінці 1374 – початку 1375 р. Как отмечает летопись Красинского, его «волохове убили». 35 Это событие исследователи относят к 1374 г. 36 или к концу 1374 г., но до марта 1375 г. 37 По крайней мере, князь еще мог быть жив 3 VI 1374 г., когда от его имени была выдана грамота боярину Якше Литавору на село на р. Днестр. 38 Впрочем, некоторые румынские и украинские исследователи сомневаются в достоверности этого якобы утраченного в XIX в. документа, считая его подделкой. 39 Дакладнаа, што ўжо ня жыў у сакавіку наступнага году, калі князь Аляксандар Кар’ятовіч пацьвярджае й павялічвае запіс свайго брата, князя Юрыя Каріятовіча на касьцёл Маці Божай у Сматрычы 40.

Согласно поздней традиции, по-видимому, идущей от Мацея Стрыйковского, князь Юрий был похоронен не в Новогрудке, Подолье или на Волыни, а в скальном монастыре в Вашулах недалеко от Берлад1 6 2 . Между тем поздняя като лическая церковная традиция утверждает, что князь был католиком, строителем в Каменце костела Петра и Павла и что после смерти он был похоронен в доминиканском костеле в Смотриче1 6 3 . Однако местная по дольская традиция, отразившаяся в источниках XVII в., обе эти версии не подтверждает. Наоборот, она однозначно свидетельствует, что князья Юрий и Александр Кориатовичи были похоронены в замковой православной церкви Покрова Пресвятой Богородицы города Каменца1 6 4

Адзін з сыноў у 1356 г. пашлюбаваўся p дачкою Івана Іванавіча, вялікага князя Масквы. Наиболее, вероятно, что это был князь Юрий.

∞, ..... Іванівна Московська, дачка Івана Іванавіча, вялікага князя Масквы.

16 2 Эту версию поддерживали некоторые исследователи (Например, см.: Карамзин Н. М. История государства Российского. T. 5. С. 228. Примем. 12; Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; и др.).
1 6 3 Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 27.
1 6 4 Сіцінський Ю. [К] Поділля під владою Литви. С. 25—26, 31, 36.

3/1. ОЛЕКСАНДР КОРЯТОВИЧ († 1380)

Князь теребовельський (бл. 1341 — бл. 1380 рр.), володимирський (1366–1370 рр.), кам’янецький (бл. 1370–1374 рр.), подільський (1374–1380 рр.).

Печатка кн. Олександра Коріатовича від 17.3.1375–2.4.1375

П е ч а т к а від 17.3.1375–2.4.1375:
В полі печатки святий Юрій на коні влучає списом змія, ліворуч дерево.
Напис по колу: + S’ ALEZANDRI DVS’ VLADIMIRIES •; кругла, розмір 35 мм.
Джерела:
ЛІМ, Сфр. (2.4.1375, відлив); ЛНУ, ЗП, n. 296 (2.4.1375, відлив); ANK, AADMK, Perg. 61; Luź. 90 (Sygn. 51). 2.4.1375; MNK, Rkps 1458, karta 101, 103; Rkps 1482, Tom 2, karta 5. 2.4.1375.
Публікації:
Грамоти XIV ст. – С. 50, n. 24.17.3.1375.; Лакиер А. Русская геральдика. – С. 81, табл. VII, рис. 4. 1375 р.; Погорілець О., Саввов Р. Карбування монети на Поділлі. – С. 148, мал. 4, 5. 1375 р.; Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 1375 р.; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 689, tab. 8, il. 52. 1375 р.; Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich. – S. 320, n. 512, il. 320. 1375 р.; Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 104. 1375 р.
Олег Однороженко. https://sigillum.com.ua/stamp/koriatovych-oleksandr/

Із синів Коріата Ґедиміновича, відомих своєю діяльністю на Поділлі 41, на Волині деякий час князював Олександр.

Присутнiчае сярод падпiсантау дагавора 1366 г. князёу ВКЛ з польскiм каралём Казiмiрам,42 якi напярэдаднi здзейснiу надзвычай паспяховую выправу на Валынь. У rэтым дакуменце сыны новагародскага князя Юрый i Аляксандр Карыятавiчы, як i Юрый Нарымонтавiч фiгуруюць не у шэрагу набiлiтэту ВКЛ, а на баку Казiмiра. Больш за тое, Ян з Чарнкова, на той час падканцлер польскага караля, згадвае Аляксандра Карыятавiча як вярнейшага («jidelissimo pгincipi»), удакладнiушы, што яму польскi кароль, якi, дарэчы, фармальна даводзiуся князю дзядзькам (мужам хай ужо i памерлай роднай цёткi), аддау Уладзiмiр (Валынскi) з зямлёй.

За повідомленням хроніста Яна з Чарнкова, восени 1366 р. він отримав від Казимира III на ленних правах щойно відібраний у Любарта столичний Володимир із частиною Володимирської землі й протримався тут до осені 1370 p., поки Любарт і Кейстут не вигнали звідси, скориставшись династичною кризою в Кракові, зумовленою смертю короля, польську залогу 43. Генрик Пашкевич висловив, правда, свого часу думку, що Коріатович зайняв Володимир ще 1351 p., під час перебування Любарта в поляків у полоні, причому з волі Ольґерда Ґедиміновича, а на початку 1360‑х років Любарт прогнав його, відтак польський король не надав, а повернув город, тільки на умовах свого верховенства над ним, посиливши тим самим тертя між литовськими династами 44, та інші дослідники залишили, здається, це трактування перебігу подій поза увагою.

Експерти

Наприкінці тривалого збройного протистояння за руські землі ми бачимо його брата — Олександра Коріатовича — в оточенні Казимира III. Отже, у жовтні 1366 р. волинський князь Дмитро Любарт уклав угоду з польським королем Казимиром 45, який захопив місто Володимир з округою. Очевидно, в історичній столиці й давньому торговельному центрі Волинської землі він планував збудувати потужний замок. І те, що Олександр Коріатович отримав від Казимира у володіння, або, точніше, адміністрування Володимир з округою, свідчить, що перехід Коріатовичів (чи, принаймні, спочатку Олександра) під руку короля відбувся раніше. Про те, що Казимир, імовірно, володів Володимиром до 1366 р. свідчить два документа. Першим (від 1353 р.) король надавав маєтки братам Ходку, Петру та Осташкові. Серед свідків бачимо Міхала — замкового воєводу (фактично, старосту) у Володимирі («Michaele Ladomiriensi (s) palatinis»). 46 На цей документ звернув увагу М. Вольський, припустивши, що Міхал міг бути володимирським намісником із руки Казимира ще у 1349 р., а титулатура 1353 р. була сигналізацією претензій короля на цю територію. 47 Другим (від 1362 р.) король за вірну службу надав Григорієві Тимстичові чотири села у Львівському повіті. Серед свідків цього документа є Нинота, якого на той час означено з урядами радомського каштеляна та володимирського старости («Nynota castellano Radomiensi et capitaneo Vladymiriensi»). 48 Укладачі переліку малопольських урядників XII-XV ст. пропонують датувати другий документ 1352 р., з огляду на титулатуру свідків, а появу дати «1362 р.» пояснюють імовірним часом переписання цього привілею. 49 Важливим є факт, що перед Олександром Коріатовичем королівськими намісниками (реальними чи номінальними) у Володимирі джерела подають принаймні двох осіб з оточення Казимира. Можливо, що після угоди 1366 р. Олександр видавався більш компромісною особою у Володимирі, особливо з огляду на його походження і споріднення з найбільш активними князями з клану Гедиміновичів. Також підтвердженням цього є латиномовна печатка, яку він, уже не будучи після смерті Казимира III «князем і паном на Володимирі», привісив до одного зі своїх документів. 50. Зображення з неї, на думку Я. Дашкевича, після 1370 р. перейшло на герб міста Кам’янця. Цю кінну постать св. Юрія (Георгія) з мечем та зображенням дерева на задньому плані й сьогодні можна побачити на Руській брамі Кам’янця-Подільського. Я. Длугош про передачу міста під владу Олександра Коріатовича (1366 р.) писав, що король після вдалого походу «залишив у своїх руках два головних замки, Луцьк і Володимир, які передав польським панам у тримання, а решту Володимирської землі віддав у володіння (урядування — В. М.) Олександрові, литовському князю, сину Михайла або Коріата, братанкові Ольгерда і Кейстута, мужові незламної вірності та прихильності, аби від нападів Любарта та інших литвинів була (Володимирська земля — В. М.) убезпечена». 51 Подобно старшему брату, он посещал Польшу, где в 1368 г. вместе с Казимиром III Великим даже утвердил привилей видному малопольскому пану Петру Кмите. 52 Завершуючи опис відвоювання за часів Казимира III руських земель у литовських князів, під тим самим роком хроніст у черговий раз підкреслив вірність Олександра польському королеві: «Князь Олександр, якому було довірено Володимирську землю, чинно, як словом, так і ділом, довів, що був прихильним підданим короля Казимира». 53 Також про те, що Олександр давно і тісно був пов’язаний із Казимиром III, може свідчити і факт згадування його як свідка («вельможний князь Олександр Коріат[ович]»; «magnifico duce Alexandro Coriati») на королівському документі від 1368 р. для тодішнього руського старости Яна Кміти з Вишнича. 54

Кінцем правління Олександра Коріатовича у Володимирі стала смерть польського короля (осінь 1370 р.). Згідно зі свідченнями Янка з Чарнкова, які майже дослівно переказує Я. Длугош, можемо констатувати, що після смерті Казимира III Олександр, як вірний слуга короля й один із його намісників, перебував у Кракові на поховальній церемонії. Скориставшись його відсутністю, литовці напали на Володимир, де на той час урядував Петраш Турський, на якого Олександр полишив замок. 55

Подільські князі Олександр і Борис у 1377 р., внаслідок військового походу польсько-угорського короля Людовіка І Анжуйського на українські землі, визнали себе васалами останнього. Про це свідчить розміщення гербового щита (на інших монетах – коронованої голови страуса з підковою у дзьобі) угорських королів Анжуйської династії на «подольських полугрошиках» 80‑х років XIV ст. князя Костянтина Коріатовича (1380 – 1388/91) та молдавських грошах Петра Мушата (1375 – 1391), який також визнав васальну залежність від згаданого монарха. Інформація про те, що володарі Поділля — князі Олександр і Борис Коріатовичі — стали ленниками угорського короля, міститься у листі Людовіка до Франческо Каррари від 29 вересня 1377 р., після руської кампанії й облоги Белза. На цей важливий документ звернув увагу О. Галецький, який повністю подав його у своїй праці 56.

Керуючись частиною, де згадано володарів Подільського князівства («domini Alesander e Borris, duces Podolie»), можна припустити, що власне у цей час вони зробили кілька важливих для себе і свого князівства кроків. Ще у 1940‑х рр. Г. Ловмянський запропонував наступну інтерпретацію цього фрагмента листа: насамперед вони передали своє князівство разом з 11 замками («obtulerunt et asirguerent in manibus nostris ducatum Podolie cum XI castris»), потім склали присягу угорському королівству, і, водночас, новому володареві («aplicuerunt coronam regni Ungarie»), а вже тоді отримали від нього Поділля як ленне володіння («in feudum a corona dicti regni») 57. Отже, на думку дослідника, тут ішлося про інкорпорацію Подільського князівства до складу Угорщини.

Князь Аляксандар Кар’ятовіч, гэта той кароль Аляксандар, каторы ў 1365 г, браў удзел у паходзе Кейстута й Альгерда на зямлю Шавельскую, ды князь Аляксандар, што падпісаў разам зь іншымі князямі (літоўскімі) трактат з каралём Казімірам у 1366 г. У тым жа годзе кароль Казімір, здабыўшы зямлю Уладзімірскую ў Любарта, кіраваньне ёю даверыў Аляксандру, князю Літоўскаму, сыну Кар’ята-Міхала. У 1368 г. падпісаны на прывілеі караля Казіміра, выдадзеным Кміту. Пасьля сьмерці Казіміра страціў зямлю Уладзімірскую, якую вярнуў сабе Любарт; адразу па брату Юрыю стаў валодаць Падольлем. Як князь i гаспадар Падольскае зямлі, выдае ў 1375 г. у Сматрычы прывілеі: касьцёлу Маці Божай у Сматрычы, катораму пацьвярджае i павялічвае фундацыю брата, князя Юрыя Кар’ятовіча, а таксама кракаўскім мяшчанам на вольны гандаль з Падольлем. У 1378 г. Папа накіраваў да яго бульлю, якою адпускае грахі па споведзі. Паводле храністага, загінуў у cутычцы з татарамі; гэта магло быць каля 1380 г.

Белорусско-литовские летописи первой четверти XVI в. отме чают, что князь Александр погиб в бою с татарами1 7 6 . Он, «Б(ож)ыею м(и)л(о)стью кн&зъ, и г(оспо)д(а)ръ Подольской земли (курсив мой. — А. К.)», на самом деле, пережил ордынскую «замятию»1 7 7 . Он правил в Подолье до конца 70‑х гг. XIV в. и умер к 1382 г. Александр и Борис были упомянуты в письме короля Людовика (Лайоша) I Анжуйского к правителю Падуи Франциску Карраре. 29 IX 1377 г. король Венгрии и Польши сообщал своему итальянскому корреспонденту, что эти Кориатовичи, владельцы одиннадцати замков на Подолье, признали его власть1 7 8 . Эта информация подтверждается известием хроники Германа из Вартберга. Он сообщает не только о подчинении в этом году венгерскому королю братьев Ольгерда (Кориатовичей и Любарта), но и отмечает, что литовские князья отдали Людовику I своих сыновей в заложники1 7 9.

1 7 7 Этот титул приведен в документе от 17 III 1375 г. (Розов В. [А.] Українські грамоти. Т. 1. № 10. С. 20 [Подлинник]). Подробнее об этом см.: Сіцінський Ю. [Й] Подшля шд владою Литви. С. 32—35; Пашуто В. Т и др. Древнерусское наследие... С. 75. При- меч. 19; и др.
1 7 8 Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego // MH. 1935.
К 14. № 7—8. S. 102. Przyp. 28, S. 104— 105; см также: Kuczynski S.M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X—XVII w. S. 146; Lowmianski H. Polityka Jagiellonow. S. 58; T$gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 173— 175, 184, 316. Tabl. VIII; Петров M. [Б.] Кам’янець-Подільский... C. 124; и др. Впрочем, не исключено, что князь Александр Ко- риатович умер около 1380 г. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177; Сщшський Ю. [К] Подшля шд владою Литви. С. 37, 43; и др.).
1 7 9 SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.

4/1. КОСТЯНТИН КОРЯТОВИЧ (1385, 1388)

князь подільський (1380 ? — до 1388 рр.).

Канстанцін Карыятавіч з’явіўся на палітычнай сцэне Падольскай зямлі толькі ў 80‑я гг. XIV ст., то бок значна пазней сваіх старэйшых братоў – аляксандра і Юрыя. 17 красавіка 1385 г. ён як «von [Gotis gena]den Herczog czu Podolien» узнавіў прывілей для купцоў кракава на вольны гандаль у Падольскай зямлі 58. Апроч таго, у 80‑я гады XIV стагоддзя Канстанцін і ягоны суправіцель – князь Падолля, імя якога вядома толькі па лацінскаму ініцыялу B. (напэўна, Барыс Карыятавіч), звярнуліся да папы Урбана VI з просьбай, каб у горадзе Камянцы-Падольскім было заснавана каталіцкае біскупства 59. 19 верасня 1388 г. ён сумесна з новым сваім суправіцелем Фёдарам карыятавічам выдаў прывілей свайму слузе няміры на валоданне Бакотай 60. Памёр каля 1390 г.

Певним дисонансом щодо позначення самих себе у власних документах виглядає лист Костянтина і Бориса Коріатовичів до римського понтифіка Урбана VI із проханням про заснування єпископства на підвладних їм землях. Тут не так важливий текст
документа, як титулатура князів – nobilium virorum C[onstantinus] et B[oris] ducum Podolie (шляхетні володарі 61 Костянтин і Борис князі Поділля) 62. Але варто зауважити, що йдеться про звернення до святого престолу, отже, тут могла бути зовсім інша традиція складання формуляру.

Згодна з «аповесцю пра Падолле» у польскага караля «казимира локотковича» была адзіная дачка. даведаўшыся, што падоль-скія гаспадары карыятавічы «люди мужныи», ён нібыта прапанаваў кня-зю канстанціну карыятавічу прыехаць у кракаў, ажаніцца з каралеўнай. У слуцкім спісе нават сцвярджаецца, што казімір хацеў зрабіць кан-станціна пасля сваёй смерці каралём Польшчы («по своем животе ко-ролемь осадити»), у супрасльскім спісе адпаведная фраза выключана. Для здзяйснення сваіх планаў кароль казімір выдаў падольскаму князю «кглеитовныи листы» – ахоўныя дакументы на праезд. аднак канстанцін карыятавіч, прыехаўшы ў кракаў, адмовіўся ўступаць у шлюб з польскай каралеўнай, бо не хацеў адступацца ад праваслаўя: «и затымь полскы король казимир локотъковичь [у хроніцы Быхаўца дададз.: dowiedałsia], што их три браты корятовичи на Подольскои земли, а люди моужьныи, и ѡн прислалъ къ кн(я)зю костентиноу кглеитовныи листы со великою тверъдостию и просѧ єго, штобы к нему приѣхал. а умыслив тоє собѣ и своими (у Слуцкім: и со всими) паны, што в него с(ы)на не было, толко была ѡдна дочька, захотель за него дочкоу дати (у Слуцкім дададз.: а по своємь животе королемь ѡсадити). и кн(я)зь Костентин на клегиитовных (у Слуцкім: кглеитовных) листех к Польскомоу королоу ѣздилъ и тамъ какь сѧ ємоу посмотрѣло не похотелъ к тои вѣре пристоупити и ѡпѧть на тых же листѣхь ѡтехалъ до Подольскои земьли и (у Слуцкім дададз.: тоу-то боуда на Подольскои земли) на своємь г(о)с(по)д(а)рьстве оумерлъ» 63. Аўтар «Аповесці пра Падолле», будучы знаёмы з «летапісцам вялікіх князёў літоўскіх», ведаў таксама пра існаванне ахоўнага ліста (глейта), выдадзенага для князя Канстанціна Карыятавіча на прыезд у Кракаў у красавіку 1385 г. абапіраючыся на гэтыя матэрыялы і, мусіць, на нейкую вусную інфармацыю ён стварыў фрагмент аб планаваным шлюбе падольскага князя з польскай каралеўнай, нібыта дачкой караля казіміра. дарэчы, паколькі ахоўны ліст быў выдадзены ў перыяд бескаралеўя, відаць, групай малапольскіх магнатаў, адсюль у аповесці з’явілася ўдакладненне, што кароль Казімір «умыслив тое собе и со всими паны». Ёсць пэўныя падставы меркаваць, што, ствараючы гэты фрагмент, аўтар аповесці лічыў, што канстанцін карыятавіч прыязджаў у кракаў менавіта для абмеркавання шлюбу з польскай каралеўнай Ядзвігай, з якой пазней ажаніўся вялікі князь Літоўскі Ягайла.

5/1. КН. БОРИС КОРЯТОВИЧ (1377)

Князь кам’янецький (1374-після 1377/до 1380?рр.). Уперше його ім’я було зазначене в листі короля Людвіка I Великого до Франциска Каррари від 29 вересня 1377 р. про ленну присягу обох подільських князів «короні Угорського королівства».

Александр и Борис были упомянуты в письме короля Людовика (Лайоша) I Анжуйского к правителю Падуи Франциску Карраре. 29 IX 1377 г. король Венгрии и Польши сообщал своему итальянскому корреспонденту, что эти Кориатовичи, владельцы одиннадцати замков на Подолье, признали его власть1 7 8 . Эта информация подтверждается известием хроники Германа из Вартберга. Он сообщает не только о подчинении в этом году венгерскому королю братьев Ольгерда (Кориатовичей и Любарта), но и отмечает, что литовские князья отдали Людовику I своих сыновей в заложники 64. В случае с Кориатовичами, по-видимому, речь может идти о князе Иване Борисовиче.

Исследователи давно обратили внимание на то, что в посоль стве ВКЛ, прибывшем 18 I 1385 г. в Краков, важную роль играл как Скиргайло (Иоанн) Ольгердович, так и два других православных кня зя. Ими были «Olgemont et Borizszo duces Lithwanie» (т. e. Ольгимонт Гольшанский и Борис Кориатович Подольский)1 8 0 . От имени великого князя Ягайло они просили руки польской королевы Ядвиги Анжуй ской, дочери умершего короля Людовика I Великого. По предложению малопольских панов после этого князь Борис и наместник Вильно Га- нул должны были посетить в Венгрии вдовствующую королеву-мать Элжбету. Одним из условий брачного договора должен был стать пере ход их сюзерена из православия в католичество1 8 1 . 14 IX 1385 г. князь Борис (Кориатович) был участником Кревской унии1 8 2 . 12 II 1386 г. вместе с литовскими великим князем Владиславом II Ягайло, князья ми Витовтом Кейстутовичем, Скиргайло Ольгердовичем, Юрием На- римонтовичем в Краков приехал и князь Борис Кориатович. В городе он неотлучно находился при двоюродном брате вплоть до его корона ции1 8 3 . 4 III 1386 г. по этому поводу в Кракове состоялись торжествен ные мероприятия. Борис умер до 19 IX 1388 г.1 8 4

1 8 0 МРН. 1893. Т. 6. S. 658; Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego. S. 104; см. также: Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonow. S. 14; Lowmianski H. Polityka Jagiellonow. S. 42; Idem. Prusy—Litwa—Krzyzacy. Warszawa, 1989. S. 330; Blasz- czykG. Dzieje stosunkow polsko-litewskich... T. 1. S. 205—206, 220; и др.
1 8 1 Akta unji Polski z Litw^, 1385— 1791. № 1. S. 2—3;см. также: Lowmianski H. Poli tyka Jagiellonow. S. 42, 44. Характерной чертой довоенной польской историографии было ошибочное отождествление упоминаемого источниками в связи с этим событием князя Бориса. Так, например, В. Семкович полагал, что в 1385 г. послом ВКЛ был зять Ольгерда — князь Борис Суздальский (,Semkowicz W. Hanul, namiestnik wilenski (1382— 1387), i jego rod»// AW. 1930. R. 7. Zesz. 1—2. S. 3). О других противоречивых версиях поэтому вопросу см.: Ibid. S. 3. Przyp. 2.
1 8 2 Польский исследователь Г. Блашчик ошибочно смешивает князей Ивана Оль- гимонтовича и Бориса Кориатовича, приписывая первому из них второе имя — Борис {Blaszczik G. Dzieje stosunkow polskoditewskich. Poznan, 2007. T. 2. Cz. 1. S. 12).
1 8 3 MPH. T. 6. S. 658; Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krew skiego. S. 104— 105; и др.
1 8 4 Tеgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 175— 177, 179.

6/1. КН. ФЕДІР КОРЯТОВИЧ (* ..., 1388, † 2.9.1415/15.12.1415)

князь Новогрудський, князь подільський (1380/86 — 1393 рр.), жупан березький і шарошський (з 1395 р.).

За даними літопису Федір, на відміну від своїх братів, не пішов зразу на Поділля, а залишився правити батьковим уділом Новогрудком65. Перша документальна згадка про нього на Поділлі відноситься до 19 верасня 1388, коли Канстанцін і Фёдар Карыятавічі дають грамоту своєму слузі слугу Няміру на Бакоту з селами Студениця, Привороття, Підтеремці, Ходорівці, Борсуківці, Молодове, Онисимівці, Бронниця, Лядава і Бучаї. Гэта, у прыватнасці, абвяргае дадзеныя беларуска-літоўскіх летапісаў, паводле якіх Фёдар прыбыў на Падолле толькі пасля смерці сваіх братоў Юрыя, Аляксандра і Канстанціна. Свідками цього документа є «... knjaz Semen Juriewič, knjaz Vasilij Vinnickij, pan Hrynko Sokoleckij, Pavel Slupič, Vyško Tolstyj, Chodko Čemerevič, Vyško Chudyj, Paško Vasnovič, Adamko Sverščkovskij, Bedryško, Hotart Peč, Francko kniažy počašyj, Bernart Meškovskij, Michajlo Procevič, Jakuš Cietko, Michal Popovič, Lutko Hnievomir, Chodor Verozub, Plomen Skerdo, Paško Buslovič, Jacko...»66.

Наступна документальна звіска відноситься до 20 червня 1391 р., коли у Смотричі князь Федір Коріатович, гаспадар Падольскай зямлі, надає своєму слузі пану Гриньку Сокілець із прилеглими селами. Серед свідків цього документа «панъ Немиря бакотьскии, Янушко Скепецьскии, Михаило Процевичь, Павелъ Ступич, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка, панъ Бедришко, Ходко Верозубъ, панъ Вышко Толъстыи, Ходько Чемеревич, панъ Прокопъ, Пашко Васнович. А писалъ листъ княжии писарь Аньдреи Морхына…»67. Магчыма, яго суправіцелем з’яўляўся малодшы брат Васіль. Затым у 1392 р. князь Федір Коріатович надає панові Бедришку чотири села. Свідками документа є «pan Niemierza bakocki, p[an] Paweł Stupicza, p[an] Michaiło Proczowicz etc. ... A pisał ten list Hreor...» 68. Ще одна жалувана грамота Федора Коріятовича, яка була дана слузі Пашку Васневичу на села Шандирів, Новоселицю, Костянтинів, Куниче, Гаврилівці, Яголківці, Баксанівці в Брацлавській волості датується швидше за все, 9 серпня 1392 р. і написана у Кам’янці-Подільському 69.

Більшість русько-литовських літописів і хронік пишуть, що восени 1394 (не раніше 11 жовтня), після того як великим литовським князем став Витовт, то Поділля перестало слухати його, як раніше70. Слід наголосити, що всі літописи та хроніки одностайні в тому, що Федір покинув своє князівство втечею, як тільки дізнався, що Витовт рушив проти нього. Причому значна частина вірних йому людей, зокрема i воєвода Heстич, волохи та угорська підмога, залишилися на місці й боролися з Витовтом71, але були переможені. Змушені до еміграції Ф.К. і Василь Коріятович знайшли прихисток у володіннях Угорщини на Закарпатті, де Ф.К. отримав від угор. короля Сигізмунда I Люксембурга м. Мункач (Мукачеве) і маєтки в комітаті Берег.

Сигизмунд дарує Федору Мукачівський замок та деякі села, що належали до нього. На жаль, самої грамоти, якою король Сигизмунд дарує подільському князю Федору Коріятовичу Мукачівський замок з його володіннями не виявлено. Отже, ми не знаємо точного часу, причин i розміру дарчої. Мукачівський замок і володіння, що належали до нього перед приходом князя знаходились у володінні королеви Марії. Остання грамота, яка збереглася до нині, де мова йде про королеву Марію і Мукачівський замок датується 13 квітня 1393 p.72. Таким чином, весною 1393 р. Мукачівський замок з посілостями знаходився в руках королеви Марії. Якщо королева сама не відмовилася від своїх володінь (теоретично це можливо), що виходячи з не дуже добрих стосунків між нею і Сигизмундом73 малоймовірно, то Мукачівський замок не міг потрапити у володіння Федора Корятовича раніше весни 1395 р., коли померла королева Марія (17 травня)74. Після смерті королеви Марії ситуація у північно-східній частині угорського королівства ускладнилася у зв’язку з тим, що сестра Марії — Ядвига, яка була королевою Польщі (жінкою польського короля Владислава ІI (Ягайла)), висловила свої претензії на угорську корону, а її чоловік готовий був з військом надати більшої ваги словам жінки75. Сюди були направлені угорські війська, очолювані канидером Яношом Каніжаї. І саме в цей час, тобто після смерті королеви Марії, й міг потрапити в руки Федора Мукачівський замок з посілостями, бо 8 лютого 1396 р. Федір Корятович уже сам робить дарчу із володінь замку76.

Першим населеним пунктом, який потрапив у володіння Федора Корятовича, судячи з грамот, було місто Ламнертсас (нинішнє Берегово). У грамоті від 28 травня 1396 р.77, де розповідається про одну судову справу серед подій 1393 або 1394 р. вказується, зокрема, що король Сигизмунд віддав місто подільському князю Федору за дружні послуги. Місто Ламнертсас здавна належало до Мукачівського замку та чи факт його дарування Федору свідчить про те, що й замок потрапив у його руки, судити важко. Тим більше, що пізніше він отримував від Сигизмунда населені пункти або їх частини окремо, або невеликими групами, по два-три села. Фактом є те, що, починаючи з лютого 1396 р., Федір, а потім і його брат Василь уже самі дарують колись даровані королем їм самим села, що належали до Мукачівського замку78. Це може свідчити про те, що Мукачівський замок в цей час був уже в їх володінні. У своїх числених грамотах (більше 50) відношення князя Федора до своїх володінь, а точніше до Мукачівського замку, виявляється у титулі «Dominus de Munkacs» («Володар, пан Мукачева»), який вперше з’являється в грамоті короля від 25 березня 1401 р.79 та «gubematoripsius castri nostri Munkach» (1419) («управитель нашого замку Мункач»)80. Як повідомляється в грамоті від 17 червня 1402 р., де наводяться слова самого подільського князя, він користується землями і володіннями замку подібно до нопередніх володарів Мукачівського замку 81. На яких умовах дарував ці значні маєтності король Федору невідомо, але після смерті жінки Федора — Ольги — мукачівська домінія не nepeйшла у спадок до їхніх доньок, одна з яких вийшла заміж за дуже впливову при дворі людину і, отже, мала можливість порушувати через чоловіка питання про спадок батька.

В одній з грамот 1418 р. Сигизмунд наголошує на тому, що Федір Корятович був управителем «нашого замку Мункач»82 і він, так само як колись дарував Федору, дарував іншому магнагу (Мацею Палоці). Так, у грамоті від 8 лютого 1396 р. король Сигизмунд доручає лелеському конвенту ввести у володіння C. Бегань (нині Берегівський р‑н) Яноша Бейгані, який отримав його в якості дарчої від князя Федора i повідомляє, що він, 10610 король, іншою грамотою уже дав добро на цю дарчу 83. Аналогічною є і грамота від 2 лютого 1398 p., в якій король дає свою згоду на те, щоб Василь Коріятович подарував село Негрово (Іршавський р‑н), яке в свою чергу було дароване королем йому і його брату Федору, своєму фамільяру Яношу Бейтані, і з свого боку теж дарує це ceлo Яношу84. Отже, як тільки Федір Корятович хотів із дарованих йому володінь віддати щось своїм людям, кожного разу він просив попередньо згоду короля, і тільки після цього справа почала проходити офіційну процедуру. Більше того, коли хтось із людей, яким Федір Коріятович, звичайно з дозволу короля, дарував якісь посілості, забувся заново підтвердити свою дарчу, то вона автоматично переходила не до Федора, a до короля. Так, наприклад, сталося у 1410 році з Григорієм Бейгані стосовно сіл Бейгань та Негрово85 та братами Долгаї стосовно c. Довге i Горбок86. В обох випадках поновлення дарчих відбулося на прохання Федора Коріятовича, Останній, таким чином, хоч і був володарем значних маєтків, проте розпоряджатися ними вільно не міг і в цьому плані ціяком залежав від короля. У світлі вищенаведеного говорити про якусь окрему адміністративну одиницю — князівство з центром у Мукачеві — очолювану Федором Корятовичем є по крайній мірі недоречно.

В одній із грамот повідомляється про те, що король віддав мicтo Лампертсас (Берегово) подільському князю Федору (Теодору), і дарча зроблена за певні послуги зроблені останнім королю87. Протягом 1394–1395 рр. Федір міг надавати допомогу і послуги королю Сигизмунду y його боротьбі за вплив на Молдавське князівство, куди угорці неодноразово робили військові походи 88.

Перші достовірні відомості про участь князя Федора Корятовича у загальнодержавних справах відносяться до 1396 року, коли він взяв участь у військовому поході проти турків на Балкани. З падінням у 1393 р. столиці Бонгарії — Тирнова, турки впритул наблизилися до кордонів Угорщини й залежних від неї князівств (Валахії, Молдови та ін.). Сигизмунд почав пошуки партнерів для боротьби з турецькою загрозою. Він розробив план хрестового походу. Його ідею підтримав папа, Венеція, Франція, Англія та інні країни. Вже у грудні 1395 р. в Угоршині оголосили набір до війська. Влітку 1396 р. угорські війська та загони інших європейських держав рушили на південь. Основна частина військ, очолювана королем, на деякий час зупинилася у Вароді (Орадеа, Румунія), де дочекала загони із північно-східної Угорщини, серед яких був і бандеріум, очолюваний Федором Коріятовичем. У кінці вересня хрестоносці уже були на Балканах. 28 вересня 1396 p. під Нікапольом відбулася знаменита битва, в якій з’єднані свропейські загони, очолювані Сигизмундом, зазнали нищівної поразки від турецьких військ султана Баязида89.

Навіть угорський король ледве врятувався від полону. Значну частину його війська було знищено, інші потрапили в турецьку неволю і їх доля протягом багатьох років залишалася невідомою. До останніх належав і Федір Коріятович, якого в Угорщині вважали загиблим90. I весь той час, поки Федора не було вдома, Мукачівським замком управляв його брат Василь, який теж носив титул подільського князя91. Федір перебував у неволі кілька років. Коли і яким чином він зумів вирватися з полону не знаємо. Остання грамота, яка згадує Василя Корятовича, як володаря Мукачівської домінії, походить з лютого 1398 p.92, а перша грамота, де вже знову фігурує Федір Корятович датується 25 березня 1401 р.93.

Отже, повернувся Федір десь y 1399–1400 pp. Цікаво відзначити, що саме з цього часу у його оточенні з’являються двоє найближчих до нього і найвпливовіших у майбутньому осіб: Пан Eнpe (Андрій) і Гелеле із Каффи. Вопи вже у 1400 p. мали певні володіння у Березькому комітаті94. Не виключено, що ці двоє якимось чином пов’язані зі визволенням Федора з турецької неволі, а прізвище обох Каффаї (de Каffа) вказує на місце, звідки вони прийшли: генуезька колонія Кафа в Криму. Очевидно, що Федір Коріятович після кількарічного перебування у турецькій неволі знову повертається до Угорщини й змінює свого брата Bacиля у кріслі володаря Мукачівського замку саме через Каффу — цей найбільший невільничий ринок Європи.

3 1401 p. ми маємо дві грамоти, в яких згадується ім’я Федора95. Вони датуються березнем-квітнем і стосуються скарги подільського князя на кірсанівських (зникле село поблизу є. Баркасова в Мукачівському р‑ні) дворян, які не дали його йоббадам будувати стійла для сианней у лісі (поблизу сучасного c. Горбок, Іршавського р‑ну), що належав Мукачівському замку, а одного із його селян вбили. 28 квітня цього ж року частина політичної верхівки Угорщини (Янош Каніжаї, Шімон Сейчі), невдоволена політикою Сигизмунда, пішла на сміливий крок й арештувала короля. Проте відсутність чіткої програми дальших дій привела до розпорошення сил опозиції96. Основною вимогою повсталих було те, щоб король вигнав з країни чужинців 1 відібрав від них їхні мастки. Король погодився на це i його згодом відпустили. Чужинці лишилися значних державних посад, маєтків, замків. В їх руках залишилося лише 4 замки97. В якій мірі ці події зачепили Федора Коріятовича — не знаємо. Дуже ймовірно, що і йому прийшлося на деякий час розпрощатися з Мукачевом, а, можливо і Угорщиною, позаяк і більш впливові чужинці при дворі Сигизмунда втратили свої маєтки. Недаремно одна з грамот засвідчує, що 1401 р. наджупаном комітату Берег був Петер Нерені, він же володів i Мукачівським замком98.

Як би там не було, але за свідченням грамот з кінця травня 1402 р. Федір знову в своїх посілостях, Причому в грамоті від 30 травня 1402 р. біля його імені поряд з титулом «князь Подолії» вперше вживається і титул «Березький ішпан»99, який він збереже до самої смерті. Документи 1402 р. знову ж таки представляють собою матеріали судової справи, в якій, однак, Федір виступає не позивачем, а відповідачем. Скаргу королю подали дворяни Березького комітату. В ній вони жалілися, що Федір незаконно затримав частину з них та захонив їхні володіння. Особливо постраждали від нього дворяни c. Коропець (Мукачівський р‑н), куди Федір із своїми людьми навідувався кілька разів, жорстоко побив деяких дворян і їх слуг; відібрав від них 40 возів сіна, 5 коней та інші статки, а також захопив їхні землі100. Щоб розібратися у справі, король направив з листом до Федора довірену особу лелеського конвенту, який у грамогі від 17 червня 1402 р.101 розповів про свою зустріч з подільським князем. Федір прийняв посланця в Мукачівському замку й сказав, що нікого із дворян не тримає під ваpтoю і не захопив їхніх володінь, а подібно до своїх попередників користується лише маєтками замку. Пізніше розслідування показало, що Федір Корятович захопив лише частину коропецьких земель102. Як завершився цей судовий процес, наразі невідомо. Подібні випадки траплялися в той час часто, особливо у часи внутрішніх чвар.

Для Угорщини 1402 р. був відзначений новим невдоволенням частини прелатів правлінням Сигизмунда й вони відкрито почали виявляти свої симпатії до іншого претендента на угорську корону неаполітанського короля Ласло103. Зимою 1402–1403 рр. опозиційна ліга прелатів і баронів, очалована канцлером Яношом Каніжаї, вистунила за зміщення Сигизмунда з королівського трону й закликала на угорський престол уже згадуваного неаполітанського короля Ласло (він був одним із нащадків династії Анжу). Протягом 1403 р. в країні точилася запекла боротьба за владу. Прелати, барони, дворяни та їх підлеглі поділилися на два великі табори: прихильників Cигизмунда і прихильників Ласло. Між ними відбувалися військові сутички. На кінець літа стало, однак, зрозуміло, що прихильники Сигизмунда переможуть. Складна ситуація залишалася лише в східній частині Угорщини, Затисянщині тa Трансільванії, де загони опозиції, очолювані трансільванськими воєводами та Томашом Лудані і Іштваном Дебреві, повністю контролювали ситуацію.

8 жовтня 1403 p. між королем і повстанцями було укладене перемир’я, а згодом король оголосив амністію. Однак, Лудані і Дебреві й далі продовжували боротьбу, тільки після битви під Шарошпотоком, де вони зазнали поразки від королівських військ очолюваних Пeтpoм та Імре Перені, і в східній частині Угорщини утвердилася королівська влада. У ці критичні для Сигизмунда часи на сході країни у нього знайшлися вірні піддані, до яких належав і Федір Коріятович. Правда за 1403 p. ми не маємо жодної грамоти, де б згадувалося його ім’я, але вже в документах 1404 р. знаходимо цікаві відомості про події попереднього року. Як звичайно OyBac в таких випадках, переможець щедро обдаровує вірних йому людей, і перш за все, маєтностями, конфіскованими від зрадників короля. Саме такий характер носять грамоти 1404 p., в яких є відомості про подільського князя Федора. Особливо цікава одна з грамот від 5 лютого 1404 р. видана королем Сигизмундом в Кошицях (нині Словаччина)104. Цією грамотою король дарує Станіславу, Івану, Георгію та Богдану de Hozywmezew, тобто Довге Поле, фамільярам його дядечки подільського князя Теодора (Федора), частину володінь їхнього дяді Олександра і його синів Петра та Миколая, а також Степана і його синів Івана і Михайла с. Довге (Іршавський р‑н), які під прапором колишнього воєводи Балка повстали проти короля Сигизмунда й руйнуючи країну, прийняли участь у підкоренні багатьох міст і володінь для Ласло, сина короля із Дураццо (Карла ІІ), тоді як Станіслав і його брати в бандеріумі князя Федора залишилися вірними королю. Отже, Федір приймав безпосередню участь у подіях 1403 р., причому однозначно на боці короля. Про це свідчить не тільки зміст вищеназваної грамоти, але й інші грамоти 1404 року. Того ж 5 лютого король дарує Федору містечка Береги та Вари i onse Село105, власником яких він став 11 і 13 березня того ж року106. А восени 1404 р. за вірну службу він отримує від короля (без сумніву мається на увазі позиція подільського князя під час останніх заворушень 1403 p.) 3000 золотих флоренів107. 8 вересня 1404 р. Федір Коріятович взяв з м. Кошіце 3000 флоренів за свою вірну службу, які зобов’язав заплатити йому Сигизмунд (зі 20 тис. золотих флоренів, що давали кошицькі міщани Сигизмунду) й залишив про це міщанам відповідну Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 195 , 1397.)).

З подіями 1403 p. пов’язаний ще один цікавий епізод в житті Федора Корятовича, а саме його можливе исребування якийсь час у Польщі. Зa яких обставин Федір опинився в Мольщі достеменно невідомо, але y відповідних грамотах говориться, що Федір, князь подільський, пан Мункача пробачає Владиславові (польському королю) і його підданим за своє ув’язнення Й одночасно складає присягу вірності королю і польському королівству108. Приблизно такого змісту i грамота, що стосується його брага Василя109. Отже, обидва Коріятовичі певний час перебували в Польщі і, судячи з усього, затримались там не з власної волі. Цілком ймовірно, що цей прикрий епізод в їхній біографії був якимось чином пов’язаний із боротьбою навколо угорської корони в 1403 p.

Протягом 1404 р. Федір Коріатович пожинав плоди своєї вірності королю. Він отримав нові донації (Береги, Варієво, Нове Село), а також значну суму грошей (3000 золотих флоренів). Однак, здається, цим не обмежилася ласка короля, бо у вже цитованій розписці про отримання грошей Федір Коріатович користується не тільки титулом: князь подільський та ішпан березький, але тaкож й ішпан сатмарський, Володів він цим останнім титулом протягом 1404–1406 років (Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 190 o.). В цей же час, але дуже коротко, був він й ішааном Марамороського комітату110.

З 1405 p. ми маємо всього одну грамоту, яка стосується Федора Koряговича111. Вона є дуже важливою з точки зору характеристики самої особи володаря Мукачівського замку, а точніше — проливає певне світло на його релігійну приналежність. Цю грамоту видав пана Інокентій VII (1404–1406 рр.) 1 вересня 1405 p. У ній він дає знати галицькому католицькому архієпископу, що після того, як помер Андраш, на вакантну посаду керівника зазької церкви в Естергомськомy єпископстві, в якості ректора «nobilis vir Thodor dux Podolensis», тобто «дворянський муж Федір подільський князь» як патрон протягом визначеного законом часу представив вищестоящим посадовим особам Андраша (Андрія) із Немадова священика гнезовського єпископства, що походив з дворянської родини. І хоч його введено на посаду ректора, тепер він, тобтo Андраш Немадові, сумнівається чи бува представлення та введення не є недійсним 112. Цей документ свідчить по-перше, що Федір Корягович був патроном із усіма випливаючими з цього правами католицької церкви; по-друге, що ректором цієї плебанії він призначив католицького священика з Польщі, якого, оскільки пропонував його сам подільський князь, повинен був знати добре. Федір Коріатович був патроном й інших католицьких церков Березького комітату. Отже, в цей час Федір Коріатович ймовірніше всього був католиком. Подібний висновок підкріплюють і деякі інші відомості, що стосуються подільського князя. Так, відомо, що Федір належав до найближчого оточення короля Сигизмунда (ревного католика, борця за поширення католицької віри), жив при його дворі, більше того він супроводжував короля навіть на знаменитий Coбop у Констанцу (1414–1417), де було залагоджено розкол у католицькій церкві113. Важко собі уявити, щоб в оточені короля Сигизмунда, який був патроном і головною діючою особою Собору, знаходились схизматики (саме так називали в Угорщині того часу християн східного (грецького) обряду.

Ім’я подільського князя Федора зустрічається в трьох грамотах 1407 p. Дві із них114 присвячені передачі земельного наділу, яким колись володіла родина Рускаї у Великій Доброні, і який потрапив у володіння Гергеля Кишдоброні через судовий позов його попереднім власникам. Як виявилося Федір Корятович половину цього наділу взяв собі і тепер не поспішав його віддавати. Крапка в цій справі була покладена аж 18 лютого 1410p.115, коли в м. Лумпертзаза (сучасне Берегово) Федір Коріатович укладає з Іштваном, Балажом та Ласловом Рускаї мирову угоду повертає їм їхні великодоброньські володіння. Цікаво, що донині угорські житєлі села Велика Добронь (Ужгородський pн) найдавнішою частиною свого населеного пункту називають так звану Кучарку. Виникнення останньої, можливо, пов’язане з українським населенням часів Коріатовича. У третій грамоті116 подільський князь уже сам виступає позивачем і скаржиться, що Пал Атяї завдав шкоди його володінням у с. Чомонин (нині Мукачівський р‑н). Як завершилася ця судова справа — невідомо.

Грамоти 1408 року (5) за своїм змістом і характером дуже різні. Одна iз нix — це дружній лист Федора Корятовича від 8 квітня до трансільванського віще-воєводи Яноша Добокі117. В грамоті з 22 липня йдеться про розподіл земель в с. Пошагаза або інакше Горосто (нині c. Павшино, Мукачівського р‑ну) в якому приймав участь каштелян Мукачувського замку князя Федора на ім’я Чернік (Chernyk) та деякі інші особи118. Тут заслуговус уваги ім’я мукачівського каштеляна, оскільки воно майже повністю співзвучне з первісною назвою сучасної Чернечої гори (на якій і стоїть Святомиколаївський монастир) — Чернек. Дослідники вважають, що назва гори походить від монахів, які оселилися па її схилах. У свій час В. Пронін, який був прихильником того, що монастир на Чернечій горі існував задовго до появи тут Федора Коріатовича, зробив з приводу цієї назви цікаве спостереження, а саме, що у джерелах ця гора завжди фігурує у формі однини: Чернек. На його думку ця форма вказує на те, що первісно на горі поселився лише один монах, а вже значно пізніше сюди прийшли інші монахи, і таким чином монастир виник задовго до приходу сюди Федора Коряговича (Він вважав, що слово fundationis в контексті грамот 1360 p. означає не засновник, чи той хто збудував, а ктитор (патрон)119)). Проте сьогодні, коли в нашому розпорядженні є грамота, де фігурує каштелян Мукачівського замку Чернік, дослідникам, мовознавцям в першу чергу, слід розглянути й можливість того, що те місце, де стоїть сьогодні монастир, отримало «свою назву не від монахів, які там оселилися, а від вищезгаданого Черніка, який міг мати тут свій земельний наділ або виноградник. Подібні прецеденти (наприклад, гора Галліш отримала назву від родини Галліш, яка жила в Клячанові, починаючи з XV ст.120 нам відомі, тим більше що мова йде не про якусь велику гору чи гірський хребет, а про невеличке підвищення, яке й горою важко назвати. Коли б вдалося довести висунуте нами припущення, то ми мали б у своєму розпорядженні опосередкований аргумент на користь того, що Мукачівський василіанський монастир виник саме в часи Федора Корятовича, десь на початку XV ст.

Три грамоти 1408 p. повідомляють про ті ж самі судові справи. B одній з них Сигизмунд доручає лелеському конвенту розслідувати скаргу комловішських (нині c. Хмільник іршавського р‑н) дворян, згідно якої Федір Коріатович захопив c. Хмельник і Кив’яжд (нині c. Кам’янське Іршавського р‑н)121. Іншою грамотою лелеський конвент викликaє Федора в c. Дийда (Берегівський р‑н) на розгляд цієї справи. Накінець, в одній з грамот угорський король просить лелеський конвент розглянути уже скаргу подільського князя проти егерського (м. Eгep, Угорщина) apхидиякона, який майже до cмepтi побив його йоббада, котрого Федір пoслав до нього з дорученням122.

3 1409 p. до нас дійшли дві грамоти. На початку року, 6 січня, король Cигизмунд видає грамоту, в якій дає знати всім, що подільський князь i березький ішпан Федор, його фаміліяри і йоббади в останніх заворушеннях (мова йде про події 1403 р.) зробили для короля різні послуги, що супроводжувалися і незаконними діями (грабунки, захоплення володінь тощо), із-за яких в майбутньому їх можуть притягнути до відповідальності, а тому він звільняє їх від наслідків їхніх вчинків. Разом з тим король забороняє всім світським і церковним судам, щоб вони турбували із-за цього Федора, його фаміліярів i йоббадів123. Справа в тому, що після перемоги короля восени 1403 p., хоч і була оголошена амністія, все ж Сигизмунд і його оточення так або інакше вирішили покарати тих, які перейшли на бік неаполітанського короля Ласлова. З цією метою головний канцлер Угорщини Ебегард розробив проект нового підтвердження дарчих та грамот на власніснь землею, згідно якого, починаючи з 1405 р. (дня св. Юрія) протягом одного року необхідно було показати канцелярії й підтвердити документи, пов’язані з правом власності. Причому робилося це не безплатно, а за значну грошову винагороду. Іншим важливим моментом було те, що протягом 1409 р. в усіх областях слід було скликати обласні збори, завданням яких був розшук тих, хто забув заново підтвердити свою дарчу або не попросив помилування від короля124. Оскільки в оточенні Федора знайшлися такі люди, які увірувавши у свою недоторканість, бо у 1403 р. боролися на боці короля, не поновили своїх дарчих або просто заволоділи чужими землями, то, очевидно, подільський князь, домігся від короля ще на початку року грамоти, про яку ми згадували, і таким чином намагався захистити від майбутніх турбоь своїх прихильників.

Друга rpaмoтa (9 листопада 1409 р.) теж видана королем Сигізмундом, але стосується вона буденної, як на той час, справи: розгляду суперечки права власності на землю (пустош Відтелке, сьогодні це територія Угорщини)125. Сигизмунд звернувся до Федора Коріатовича перш за все як до березького ішпана (наджупана) і просив його спільно з представниками лелеського конвенту розглянути дану справу. Отже, тут подільський князь виступає y своїй звичній ролі державного урядника наджупана комітату Берег.

1410 рік багатий на події та документи, які пов’язані з Федором Корятовичем. У лютому місяці (12, 18, 19 числа) одна за одною виходять три грамоти, в яких йдеться про рішення загальних зборів Березького комітату, що проводилися згідно особливого наказу короля (самі збори проходили цього ж місяця у м. Лампертзаза (Берегово) під головуванням державного судді Шімона Розгоні126. У першій із них127 повідомляється, що 6 йоббадів князя Федора, які проживають у його володінні Вари, постійно завдають шкоди і обкрадають йоббадів Міклоша Коллої, Згідно другої грамоти128 подільський князь у присутності державного судді Шімона Розгоні на основі судового рішення, повертає Іштвану, Балажу і Ласлову Рускаї їхні доброньські та інші володіння, котрі він раніше від них відібрав, і сторони вважають нанесену одні одним шкоду такою, що не сталася. У третій грамоті129, піджупан Березького комітату Гашпар Зопплої і чотири його урядники підтверджують, що князь Федір відпускає штраф Ламберту Барбацої, який наклав на останнього комітатський суд.

Дві наступні грамоти видані угорським королем у Буді одного і того ж дня, 27 червня, і теж були пов’язані з рішеннями вищезгаданих зборів. Вони важливі для нас і як джерело відомостей про Федора Коріатовича, ї як джерело до розуміння правових аспектів власності тієї епохи, котрі пояснюють, чому багато разів згадувана «грамота Корятовича 1360 р.» не могла походити від подільського князя, а отже є підробкою. У nepшій із грамот130 Сигизмунд за порадою прелатів і баронів повертає і дає в якості нової донації Григорію, сину Яноша Бейгані володіння Бейгань і Масарфалва (Негрово, Іршавський р‑н) з усіма їхніми приналежностями в нагороду за його власні й батькові послуги за сприянням князя Федора. Названі володіння потрапили „ad manus regis» (тобто в руки короля, у власність короля), оскільки Бейгані забув підтвердити згідно королівського декрету свою дарчу грамоту. Такого ж змісту й інший докуменг Сигизмунда131, яким він на прохання подільського князя і березького ішпана Федора віддає володіння Долга (Довге) й Шоркод (Горбок) (обидва села Іршавського району), що внаслідок упущення підтвердження дарчої грамоти перейшли у його власність, синам Яноша Долгаї. Отже, будь-яке володіння після того, як з певних причин його власник втратив на нього своє право, автоматично поверталося у власність короля (тільки після цього можна було просити нову дарчу). Ось чому Федір Корятович не міг написати грамоту 1360 р. і зокрема той її пасаж, де він дарує монастирю села Лавки і Бобовище. Справа в тому, що це була виключно прерогатива короля.

У 1410 р. Федір Корятович окрім вищенаведених подій внутрішнього життя приймав активну участь і у міжнародних справах. З цього приводу ми маємо у своєму розпорядженні відносно детальні відомості про пoдільського князя і його діяльність. Як уже зазначалося, Федір Корятович відіграв важливу роль у політичних планах Сигизмунда, головним чином в реалізації його „північної» польської й литовської політики, Подільський князь, як один із найбагатших землевласників Північно-Східної. Угорщини поч. XV ст., був опорою Сигизмунда на польсько-угорському прикордонні. У 1410 р. відносини між Угорщиною і Польщею, які й до чого були напруженими, загострюються. Справа в тому, що польська політика Сигизмунда розглядалася ним з позиції німецького рицарського ордену. Уже в 1392 p. він виношував план поділу Польщі і хотів залучити до цього й німецьких рицарів короля132. Ситуація погіршилася y 1402 р., коли Сигізмунд продав останнім Ноймарк, проти чого різко виступив великий князь литовський Витовт133. 3 1408 р. вже i Польща знаходилася в стані війни з орденом, Коли настав у вирішальний момент, Сигизмунд однозначно став на бік ордену. У кінці 1409 р. він укладає з орденом формальну угоду про допомогу й одночасно намагається примирити конфліктуючі сторони. У квітні 1410 р. угорський король зустрівся у Кежмарку (нині Словаччина) з представником польського короля Владислава ІІ великим князем литовським Витовтом, щоб спробувати загладити конфлікт між Польшею i німецьким рицарським орденом і запропонувати свої посередницькі послуги134. Однак, зупинити конфлікт йому не вдалося і Сигизмунд як союзник ордену змушений був теж вступити у війну (21 червня 1410 р.). Проте військові дії прийняли несприятливий для ордену і Сигизмунда o6opoт. 15 липня 1410 р. польсько-литовські загони завдали німецьким рицарям нищівної поразки під Грюнвальдом. Ця подія мала величезне значення для всіх конфліктуючих сторін, а що стосується конкретно угорського короля, то під її впливом він кардинальним чином змінює свою майбутню зовнішню політику стосовно Польщі. Але поки ці зміни сталися, Сигизмунд вірний своєму союзницькому обов’язку намагався якимось чином допомагати ордену. З метою зосередження частини польських сил на півдні, і тим самим зменшити писк на орден, Сигизмунд вдався до військового вторгнення у Південну Польщу135. В основному на гроші німецьких рицарів було зібрано 12-тисячне військо, яке під керівництвом воєводи Шті6opa (поляка, одногo з найближчих до короля людей), державного судді Шімона Розгоні та подільського князя, володаря Мукачівського замку Федора Корятовича, восени 1410 p. (жовтень-листопад) вдерлися через карпатські перевали на Галичину, руйнуючи її територію; вони дійшли до Сандеця, оточили його, спалили нове місто, але замок взяти не змогли. Більше того, поляки змогли вибити угорський експедиційний корпус з польських земель, перейшли кордон й оточили частину угорських військ y м. Бapтфa (сучасне м. Бардиїв, Словаччина). Про цей епізод угорсько-польських стосунків свідчить цілий ряд грамот з жовтня і листопада місяця вказаного року, у яких різноманітні судові справи і рішення переносяться на пізніший час. Одна з них згадує і Федора Корятовича136. На прохання останнього державний суддя Угорщини Міклош Гараї переносить складання присяги у судовій справі, де позивачем виступають варадинський препост Томаш, Амбруш Вергеші та Гейтер Багуші, а відповідачами — сини Маргардуса Каролі: Ласло тa Андраш, Якоб син Ласлова, Шімон Каролі, на 13 січня 1411 р., оскільки члени родини Kapoлi збираються йти в королівське військо, що направляється versus Russciam. В іншій грамоті від 19 листопада той же Міклош Гараї на дружнє письмове прохання Федора Корятовича переносить на пізніший термін розгляд судової справи між Ласловом Візкаї та Ласловом Каролі, бо останній разом із своїм паном, князем Федором, перебував в Русі (тобто в Галичині)137. Отже, в кінці 1410 р. Федір Коріятович як один із наймогутніших володарів біля польсько-угорського кордону, приймає найактивнішу участь у прикордонних сутичках з поляками на боці угорського короля.

Військове протистояння між Польщею за Угорщиною продовжуваось і зимою наступного 1411 р. На другу половину січня король призначив новий збір війська. На цей раз було вирішено лише захищати кордон від польського вторгнення. Сигизмунд доручив набір воїнів 15 баронським і заможним дворянським родинам. Найбільший бандеріум (військовий загін), у кількості 200 списів (на початку XV ст., згідно даних військових істориків, один спис означав в середньому 3‑х воїнів) тобто близько 600 чоловік, був у володаря Мукачівського замку, подільського князя Федора. За ним слідували загони Яноша Пелшевці та Петра Перені (що 100 списів кожен); інші мали ще менше людей. В загальному військо нараховувалось 4400 чоловік138. Воно розташувалося вздовж угорсько-польського кордону від Спіша до Берега. Охорона кордону в областях Земплин, Унг і Берег була доручена князю Федору,та також родинам Нодьмігалі та Цудорам. Військова операція no захисту кордону виявилася вдалою, польські війська не наважилися вторгнутися в Угорщину. Незабаром між ворогуючими сторонами розпочалися пошуки миру i 31 березня 1411 р. було укладено перемир’я, тоді як кінцеве врегулювання конфлікту було перенесено на осінь, а потім на весну 1412 р.139.

Зимові події 1411 p. знайшли своє відображення не тільки y вищеописаних документах про склад і розміщення угорського війська, але і деяких грамотах, виданих королем пізніше, Зокрема, 21 квітня, перебуваючи в Кошицях, Сигизмунд видає дві близькі за змістом грамоти, B яких згадується і Федір Коріятович140. В першій із них повідомляється, що Федір, березький ішпан, а також його каштеляни, піджупани, фаміліяри на основі загального наказу короля про військову мобілізацію проти поляків, згідно якого дворяни і землевласники того краю перед загрозою конфіскації їхніх володінь, зобов’язані особисто встунити до війська, захопили володіння окремих жителів країни, що не підкорялися цьому наказу. Оскільки король не хоче, щоб з часом їx із-за цього будь-хто турбував або притягував до відповідальності, то він звільняє перерахованих вище осіб від наслідків захоплення ними маєтків та завдання шкоди і протизаконних дій, а видані проти них судові грамоти анулює. Разом з тим король забороняє палатину, державному судді і його заступникам-баронам, а також усім церковним і світським суддям країни, щоб на будь-чиє прохання князя Федора, його каштелянів, піджупанів і фаміліярів із-за вищевказаного турбували141. Інша грамота стосується фаміліярів князя Федора, які, виконуючи спеціальний наказ короля конфіскацією володінь, змушували окремих осіб, що знаходилися під юрисдикцією князя, до участі у польському поході142. Саме цього року і до 1415 р. Федір cтaє й ішпаном Марамороського комітату та власником Хустського замку143.

Як зазначалося, кінцеве врегулювання відносин між Угорщиною i Польщею було з весни 1411 p. спочатку перенесене на осінь, а потім на весну 1412 р. Накінець, 15 березня 1412 р. в Лубло (Лубня, Словаччина) Сигизмунд і Владислав ІІ уклали мирну угоду, згідно якої Угорщина робила значні поступки на користь Польщі стосовно державно-правового статусу Червоної Русі (Галичини), Поділля i Молдови144. Це означало, що плани Федора Коріятовича обійняти князівський престол на Поділлі ще більш віддалилися і розраховувати в найближчому майбутньому на якісь кардинальні зміни в цьому напрямку було важко, тим не меньше Федір до кінця свого життя продовжував титулуватися князем подільським.

3 1411 p. збереглися ще дві цікаві грамоти, B яких фігурує князь Федіp Коріятович, Одна з них, яка датується 6 жовтня, розповідає про те, що ще З травня 1411 р. на щорічному базарі в Лелесі (нині Словаччина) в бушику місцевого йоббадя Степана від людей подільського князя відібрали гроші, Федір, посилаючись на те, що гроші вкрали Степан і його жінка, вимагав від лелеського конвента їх повернення, оскільки Степан виявився йоббадьом саме конвенту145. Інша грамота стосується звичної на той час судової справи стосовно права на володіння наділом землі146. Мова йде про спір між подільським князем та Дєрдьом Шаланкі за володіння 6 плугами землі (900 гольдів), на межі сучасних сіл Берег (Берегівський р‑н) i Шаланки (Виноградівський р‑н). І хоч ця грамота хронологічно перше свідчення, що стосується даної справи, вона є грамотою пізнішого часу (ZO, IV, 2503) і відноситься ще до 1409 року. Саме цього року подільський князь Федір, через свого прокурора Мартона Пошагазі, підтвердив лелеському конвенту, що сини Пейтера Шаланкі Тіба i Янош захопили великий земельний наділ з його володінь у містечку Берег. Оскільки віподвідачі (прокурор Дейнеш Добоці) вважали себе невинними, то запропонував позивачу законним шляхом ввести себе у володіння спірним наділом 3eмлi. Так розпочався один із найтриваліших судових процесів Федора Коріятовича (5 років) за час перебування його в Угорщині, процес, який в кінці-кінців завершився поразкою подільського князя147. Завдяки відносно великому числу грамот, які стосуються цієї справи, ми знаємо майже всі перепитії даного судового процесу148, Із багатьох цікавих моментів, на які уже більш як 100 років тому вказав у спеціальній статті Тиводар Легоцький149, ми хотіли б звернути увагу лише на один аспект, а саме: шаланківський процес, як зрештою і всі інші, про які ми вже згадували тут, доводить, що не існувало ніякого мукачівського князівства Федора Корятовича з якимись навіть мінімальним власним самоврядуванням; подільський князь в усіх випадках діяв виключно у правовому полі угорських законів.

З 1412 р. відома всього одна грамота, що стосується князя Федора. Її видав 2 липня король Сигизмунд до лелеського конвенту. В грамоті король пише, що зі скарги свого дядечки подільського князя Федора дізнався, що Микола син Угрина Комловші та інші дворяни добилися від державного судді Шімона Розгоні на загальних зборах березького комітату підтверджуючі грамоти на володіння селами Комлові (с. Хмельник, Іршавський р‑н) та Кев’яжд (с. Кам’янське, Іршавського р‑н), які відносяться до мукачівського замку князя. Щоб переконатися у законності дій дворян із Комловша, він просить конвент не посилати своєго представника для введення комловських дворян у володіння згаданими вище селами, а нехай викличе їх з усіма грамотами, що стосуються справи, у його власну присутність150. Як завершилася ця справа — документи мовчать, однак серед населених пунктів Мукачівської домінії, яка відійшла у 1424 р. до Юрія Бранковича, вказаних двох сіл немає (Lehoczky Т., 1881, 544 o.).

За 1413 р. грамоти не повідомляють жодних відомостей про Федора Корятовича, і тому важко сказати щось конкретно про його тогорічну діяльність.

3 1414 p. є чотири грамоти і всі стосуються уже згадуваної судової справи стосовно права власності на земельний наділ між селами Бepeг i Шаланки (Виноградівський р‑н), за який сперечалися князь Федір Коріятович і дворянин Дєрль Шаланкі151. По-суті справа отримала своє остаточне вирішення саме цього року. 23 вересня король видав грамоту, в якій виніс остаточний вирок152, згідно якого право складання присяги спірної ділянки було присуджене Дєрдю Шаланкі. Складання присяги призначили на 23 жовтня 1414 p. Проте, 4 жовтня Сигизмунд направив лелеському конвенту грамоту, в якій попросив перенести складання присяги Дердьом Шаланкі супрои подільського князя Федора, оскільки він під прапором Піпо Озорої (один із італійських улюбленців короля Сигизмунда, відомий воєначальник) приймає участь у боснійському поході на Балканах153. Накінець, 12 грудня лелеський конвент видає грамоту, якою вводить у володіння спірним земельним наділом на основі зробленої присяги Дердя Шаланкі154. Присяга складалася на тому місці, яке викликало спір, а саме на земельній ділянці, котра обмежувалася потічком Реднек (або Гідегер), і складалася з 5 плугів лісу і 1 плуга орної землі. При її складанні були присутні представник короля і представники лелеського конвенту, сусіди i звичайно обидві конфліктуючі сторони. Відповідач, тобто Дердь Шаланкі, якому і було присуджено право складання вирішальної присяги, після того, як на основі його показань виправили межу с. Шаланки стосовно містечка Береги, біля одного із межевих знаків разом із 153 дворянами (по ЗО чоловік на 1 плуг лісу і 3 чоловіки на 1 плуг орної землі) повинен був особисто чи через свого представника з босими ногами і, тримаючи над непокритою нічим головою землю, голосно й зрозуміло скласти присягу про те, що визначені ним межі з давніх часів були межами c. Шаланки і, що спірна земля і ліс належать до цього володіння155. Коли б він цього не зробив, то вказана земля автоматично перейде y володіння Федора Коріятовича, тобто буде приєднана до містечка Берег. Однак, Дердь Шаланкі присягу склав 1 з 11 грудня 1414 p. став законним власником згаданої землі.

В кінці 1414 — на початку 1415 рр. подільський князь супролоджує свого патрона у місто Констанцу (Німеччина) на знаменитий Собор католицької церкви156. Відомо що 1 листопада 1414 p. в місті Констанц, розташованому на березі Боденського озера, буде скликаний Собор з метою припинення церковного розколу157. І ось, 5 листопада 1414 р. Собор розпочав свою роботу. Сам Сигзмунд прибув у Констанцу лише 24 грудня. Отже, можна припустити, що і Федір Корятович, який супроводжував короля158, прибув сюди теж перед самим Новим роком, а точніше на Різдво. Кілька грамот з 1415 p., де йдеться i про подільського князя, дають можливість стверджувати, що на почтку вересня 1415 р. він уже знову перебував вдома, у Мукачеві. Не виключно, що перед цим 6 липня 1415 р. Федір Коріятович ще був присутнім на спаленні чеського проповідника Яна Гуса. Та як би там не було, 2 вересня Сигизмунд видав грамоту до свого avunculus (дядечка), подільського князя Федора, березького ішпана або піджупана та урядників, в якій просив розслідувати справу нападу жителів c. Тарпи на c. Гете (обидві сьогодні в Угорщині)159. Отже, 2 вересня Федір Коріятович уже повинен був знаходитися вдома.

Разом з тим, ця грамота доводить, що подільський князь не помер у 1414 р. як про це пишуть майже усі сучасні українські дослідники (дата 1414 р. як дата смерті Федора Корятовича походить від Тиводара Легоцького, який в одній із своїх статей160 написав, що в грамоті 1414 p., де описуються судова справа про земельний надія на межі оппідума Береги i c. Шаланки, подільський князь уже згадується як колишній, з чого, на його думку, слідує, що на той час він був уже мертвий. Однак, тут T. Легоцький допустився якоїсь помилки, оскільки подібного пасажу у вказаній ним грамоті немає, На це було вказано ще в 1900 р. М. Вертнером (Wertner М., 1900, 659 о.), на це вказують і самі грамоти 1414 p.161 І нарешті відомості про його участь y роботі Констанцького Собору162 тa грамоги 1415 р. А відбулося це пізніше, y 1415 p. між 2 вересня i 15 грудня. Так, у грамоті від 30 вересня Сигизмунд звернувся до подільського князя, березького йшнана Федора, а також піджупана області та урядників розібратися у скарзі Ганшара i Болдижара Атяї163. Але цікаво, що ім’я Федора тут тільки припускається. Насторожує 1 грамота від 2 лисгопада164, в якій лелеський конвент доповідає Сигизмунду про виконання його наказу розібратися y справі Болдижара i Гашпара Азяї. У документі повідомляється, що справа розглядалася в суді області Берег у містечку (oppidum) Ломпертзаза (Берегово), причому розглядав її не Федір Коріятович, а його піджунан Іштван Бунчуї та четверо урядників. Отже, після 2 вересня справи, які раніше входили в першу чергу в компетенцію князя Федора як березького ішпана, уже розглядаються без участі подільського князя, його заступниками, В останній грамоті за 1415 р., виданій 15 грудня Сигизмундом до лелеського конвенту, король наказує розібратися у скарзі Дєрдя і Якоба сечі, згідно якої фаміліяр колишнього (отже, в цей час він уже не жив) подільського князя Федора, Гелеле напав на їхнє с. Чет (сучасне Чегово, Берегівський р‑н) і вивіз звідти вce їхнє майно165. Що подільський князь повинен був померти у згаданий час свідчить і грамота 1416 р., виданій 1 листопада. В ній повідомляється про те, що Мігаль Часловці та Янош Болгар перед лелеським конвентом забороняють вдові і донькам подільського князя захоплювати орні землі, ліси, поля й інші доходи c. Баркасова (Мукачівський р‑н) й водночас протестують проти того, що вдова забрала від їхніх баркасовських йоббадів усіх свиней166. Отже, Федір Корятович помер у 1415 р. десь у листопаді-грудні.

На основі «грамоти 1360 р.» стверджується, що він міг бути похований у Свято-Миколаївському монастирі на Чернечій горі. Але грамота ця є підробка, про могилу Федора Корятоna в монастирі, окрім неї, не згадує жоден документ, про неї взагалі ніхто не згадує, навіть самі ченці не знали й не знають, чи була вона тут взагалі. Крім того, слід мати на увазі той факт, що Федір Коріятович був, ймовірніше всього, католиком й до дого ж людиною високого суспільного становища. Відповідно до цього, як було в той час загальноприйнято, людину такого рангу у ховали у великій церкві або монастирі. Мукачівський монастир до cep. XVIII ст. був невеличкою дерев’яною спорудою, де жило всього 6 монахів167. Тут Федора Корятовича не могли поховати в жодному разі. Для цього більше всього підходило м. Берегово, де була церква, патроном якої виступав Федір Коріятович, і кілька великих монастирів (домініканський, францисканський)168, в одному з котрих ще в 1492 році зберігалися оригінальні грамоти Федора Коріятовича169.

У його найближчому оточенні у Угорщині зустрічаємо таких людей як Каффаї Пан Ендре, Каффаї Гелеле, Імре Губа, Янош Бегані, Іштван Бучаї, членів сім’ї Долгаї та інших (Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. 27. 107–113 old.; Гаджега В. Князь Федор Корятович й Мараморош // Подкарпатська Русь. — Ужгород, 1930. — Рочник VII, № 1–10. — С. 42–46). Це були його урядники: каштеляни, судді, адвокати тощо. Нам відомі навіть імена окремих йоббадів (селян), які належали Федору Корятовичу. Так, в 1401 р. в лісі поблизу с. Горбок (Іршавський р п) було вбито тамтешнього підданого князя Бориса Івана (Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ.Ungvár, 1881, 687 o.). Іншим разом, у 1410 р. у містечку Вари (Берегівський р‑н), це Федір Корятович мав шість йоббадів, згадуються такі імена, як Фабіян ци прізвище Станіслав та Василь син Михайла170, пізніше, Василь із Белза171.

Імовірно, у 2‑й пол. 1390‑х рр. узяв шлюб з Валгою, донькою Драга, воєводи Мараморошу. Перша згадка про його жінку (Вальгу, Ольгу) та дітей (доньки Анна та Марія) з’являється в грамотах лише 1 листопада 1416 р., тобто уже після смерті Федора Корятовича. Остання документальна вістка про Ольгу відноситься до 2 квітня 1418 р., коли староста села Дийда (Берегівський район) від її імені та імені доньок виразив протест проти зайняття Мігаєм Вардої та його синами земельного володіння Кірва172. Оскільки 6 травня 1419 року Березьким комітатом ще управляє її людина173, а 24 червня 1419 року березьким ішпаном і власником Мукачівського замку згадується уже Матей Палоці174, то найімовірніше, що Ольга померла у цьому часовому проміжку. Стосовно дітей Федора й Ольги — Анни та Марії, то їхні долі слабо висвітлені джерелами. Обидві згадуються в тій же грамоті 1418 р., що й мати, причому обидві ще не заміжні. Пізніше одна з доньок (ймовірніше Марія)175 виходить заміж за досить впливового й багатого Імре Марцалі († 1448). Вона згадується в одній з грамот у 1429 p. 176. Отже, в цей час ще жила. Про її сестру Анну відомості закінчуються 1418 p.

Користувався печаткою з зображенням фігури вершника, яка була схожа на Погоню. Нa розписці 8 вересня 1404 р.177, яку Федір давав кошицьким міщанам зберігся фрагмент з відбитком печатки Федора Коріятовича, яку було втіснуто у віск зеленого кольору178. Цей документ цікавий перш за все тим, що його автором є сам Федір Коріятович (на сьогоднішній день відомі всього два документи подільського князя, які він видав в Угорщині). Печатка подільського князя була круглої форми діаметром 3 см. На її відбитку можна розгледіти (частково) зображення рицаря, який сидить на накрітому покривалом коні, що скаче вліво й замахнувся мечем. На жаль, відтиск зберігся неповністю, а тому не всі деталі печатки Федора нам добре відомі. Зважаючи на те, що на печатці вирізувався як правило герб її володаря, то можна таким чином вважати гербом Федора Коріятовича саме вищеописане зображення. Цікаво, що аналогічне зображення закутого в лати вершника з мечем, знаходилося на північній стіні корабля монастирської церкви на Чернечій горі і його вважали портретом Федора Корятовича179. Повертаючись до печатки Федора Коріятовича 1404 р. слід відзначити, що вона аналогічна литовському гербу Погоня. Але такого ж вершника, закутого в лати, дав на печатку своєму малолітньому сину, майбутньому угорському королю і німецькому імператору, Сигизмунду його батько Карл IV, щоб Сигизмунд відчув силу своєї влади180. Отже, даний сюжет не був рідкістю B той час і символізував владу та силу того, хто мав його на гербі чи на печатці.

Правда Ю. Жаткович, посилаючись на дослідження O. Попова пише, що герб Коріятовича зображує святого Юрія верхом на коні, який протикає списом змія, що звивається перед конем181. Цей сюжет у своєрідній мукачівській інтерпретації відомій і на Закарпатті. Згідно однієї легенди Святомиколаївський монастир на Чернечій горі Федір Коріятович заснував після того, як переміг тут великого змія, що напав на нього під час полювання. Найраніша згадка npo цю легенду зафіксована в 1780 р.182, під час генеральної візітації Й. Toтa ЧСВВ. У XIX ст. завдяки публікації А. Кралицього, так званого «Мукачівського літопису» XV ст., який в кінці кінців виявився підробкою 183, ця легенда міцно вкоренилася на шпальтах наукової і науково-популярної літератури184, а вже звідти проникла, правда дуже обмежено, в народні маси185.

∞, ВАЛГА (†1416), дочка .... († 1416)

7/1. КН. ЛЕВ КОРЯТОВИЧ († 12.08.1399)

погиб на Ворскле в 1399 г. Выше нами уже упоминалось, как в «хронике Быховца» из него получилось два разных лица, князья Глеб и Семен7.

Похоже, что самый ранний список-мартиролог князей, павших на Ворскле, сохранился в т.н. Тверском Сборнике. Сообщение по всей видимости имеет смоленское происхождение. Перечислено 14 имен: нязей, павших на Ворскле, сохранился в т.н. Тверском Сборнике. Сообщение по всей видимости имеет смоленское происхождение. Перечислено 14 имен: «А вот побитые князья литовские: князь Андрей Полоцкий и Дмитрий Брянский, брат его, Ольгердовичи; князь Михаиле Евнутьевич; князь Иван Дмитриевич Киндырь; князь Андрей, пасынок Дмитриев; князь Иван Евлашкович; князь Иван [117] Борисович Киевский; князь Глеб Святославич Смоленский; князь Лев Корьядович; князь Михаил Васильевич; князь Семен Васильевич; князь Михаиле Подберезский; князь Дмитрий Волынский; князь Ямонт, который был в Смоленске наместником; и иных много полегло князей, и бояр, и панов, ляхов множество и из многих земель.». В Новгородско-Софийском Своде первой четв. 15 в.(чтение сохранилось в НIVЛ, НКЛ, СIЛ) мартиролог был уточнен: добавлены имена Александра Подбережского, Михаила Данииловича Острожского, Федора Патрикеевича Рыльского, Ивана Юрьевича Бельзского, Спытка Краковского. Исчезла фраза о смоленском наместничестве Ямонта и мартиролог стал «закрытым» (отсутствуют слова про «иных» погибших князей). Именно вставкой добавочных имен можно объяснить низкое положение в списке Ивана Юрьевича Наримантовича, а также появление в CIЛ Федора Патрикеевича Волынского (Федора вписали прямиком между словами «Дмитрий» и «Волынский», наделив его чужим титулом). «Уточнение» мартиролога могло происходить из окружения князя Лугвения Ольгердовича (весьма вероятного участника битвы на Ворскле), пребывавшего в Новгороде в 1411–1412 гг. Т.о. мартиролог, сохранившийся в НIVЛ и НКЛ можно считать наиболее достоверным.

Все дальнейшие «расширения» списка-мартиролога (князья Дмитрий, Глеб и Семен Корьятовичи, Федор Вольский и т.п.) — продукт ошибок переписчиков различных сводов. Например, в Супрасльской летописи мифический князь «Семен Корьятович» образовался, когда в тексте «князь Лев Корьятович, князь Михаил Васильевич, брат его Семен» писец «потерял» имя пинского князя Михаила Васильевича. Аналогично и в других случаях. 186.

8/1. КН. ВАСИЛЬ КОРІЯТОВИЧ (1403,1405)

молодший син кн. Коріата-Міхаїла Гедиміновича, князь бузький (-1405 рр.).

Угорські джерела послідовно називають його братом Федора. Перша згадка про Василя відноситься до 5 травня 1397 р.: domini Bassilii fratris illustris principis domini Hodori ducis Podolie«187 і стосусться підтвердження давніх прав жупана та інших урядників Березького комітату. Проте достеменно не відомо, чи прибув він з Федором разом, а чи з’явився нізніше. В угорських джерелах він фігурує з травня 1397 р. — по лютий 1398 p. і титулується теж як подільський князь: „Wasyl dux Podolye«188. У подальшому його ім’я в угорських документах більше не зустрічається.

Цікаво, що поява Василя Корятовича в Угорщині співпала з часом, коли Федір Корятович вважався померлим. Відомо, що після невдалої битви 28 вересня 1396 p. під Нікапольом з’єднаних європейських загонів, очолюваних Сигизмундом з турецькими військами султана Баязида189, Федір Коріятович потрапил в турецьку неволю і його доля протягом багатьох років залишалася невідомою, його в Угорщині вважали загиблим190. I весь той час, поки Федора не було вдома, Мукачівським замком управляв його брат Василь, який теж носив титул подільського князя191. Федір перебував у неволі кілька років. Коли і яким чином він зумів вирватися з полону не знаємо. Остання грамота, яка згадує Василя Корятовича, як володаря Мукачівської домінії, походить з лютого 1398 p.192, а перша грамота, де вже знову фігурує Федір Корятович датується 25 березня 1401 р.193. Як тільки останній знову з’явився в Угорщині, його брат Василь зникає із сторінок угорських грамот.

Остання згадка про князя Василя Корятовича датується 1403 роком, коли він присягнув на вірність польському королю і королеві194. Яка його подальша доля — невідомо.

9/1. КЖ. АНАСТАСИЯ КОРІАТІВНА

IV генерація от Гедиміна.

10/6. КЖ. АННА ФЕДОРІВНА КОРІЯТІВНА (* ..., 1416, 1418, † ...)

старша донька кн. Федора Коріатовича і Вальги.

Перша згадка про його жінку (Вальгу, Ольгу) та дітей (доньки Анна та Марія) з’являється в грамотах лише 1 листопада 1416 р., тобто уже після смерті Федора Корятовича.
Остання документальна вістка про Марію відноситься до 2 квітня 1418 р., коли староста села Дийда (Берегівський район) від імені Вальгі, її матері, та імені своїх доньок виразив протест проти зайняття Мігаєм Вардої та його синами земельного володіння Кірва195.

Відомості про неї закінчуються 1418 p.

11/6. КЖ. МАРІЯ ФЕДОРІВНА КОРІЯТІВНА (* ..., 1416, 1429, † ...),

молодша донька кн. Федора Коріатовича і Вальги.

Перша згадка про його жінку (Вальгу, Ольгу) та дітей (доньки Анна та Марія) з’являється в грамотах лише 1 листопада 1416 р., тобто уже після смерті Федора Корятовича. Ще одна документальна вістка про Анну і Марію відноситься до 2 квітня 1418 р., коли староста села Дийда (Берегівський район) від імені Вальги, їх матері, та Анни і Марії виразив протест проти зайняття Мігаєм Вардої та його синами земельного володіння Кірва196, причому обидві ще не заміжні. Пізніше одна з доньок (ймовірніше Марія)197 виходить заміж за досить впливового й багатого Імре Марцалі († 1448). Вона згадується в одній з грамот у 1429 p.198. Отже, в цей час ще жила.

∞, ЄМЕРІХ МАРЦАЛІ (†1448)

Персони без місця в розписи

ДМИТРО БОБРОК-ВОЛИНСЬКИЙ († після 1380) < ВОЛИНСЬКІ

Князь боброцький (після 1352 — 1366 ? рр.). З 1371 р. боярин і головни.

КН. СЕМЕН ЮРІЙОВИЧ

свідок надавчого документа на Бакоту з прилеглими селами, виданого князями Костянтином і Федором Коріатовичами пану Немирі (1388 р.) 199. Це – єдина згадка про вказану особу у джерелах. Я.Тенґовський припускає, що князь Семен Юрійович також був Коріатовичем – сином співволодаря Поділля князя Юрія Коріатовича, і або помер після цієї згадки, або загинув у битві на Ворсклі ?(Tęgowski J. Pierwsze pokolenie Giedyminowiczów. – S.169–170.)).

МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1452)

Князь ольшанський і буремльський, намісник володимирський (1446–1451 рр.).

СОФ’Я ЖЭДЫМІНАЎНА

Дачкою альбо ўнучкаю аднаго з Кар’ятовічаў магла быць князёўна Соф’я Жэдымінаўна (?), жонка князя Дзімітра Сямёнавіча Друцкага-Зубравіцкага, каторую храністы мянуе пляменьніцаю караля Уладзіслава Ягайлы й дзедзічкаю зямлі Падольскай.

ЖЕДЕВІД-ІВАН ФЕДОРОВИЧ [?] († після 1393)

ГЛІБ КОРІАТОВИЧ, СЕМЕН КОРІЯТОВИЧ

князья Дмитрий, Глеб и Семен Корьятовичи, Федор Вольский и т.п.), якобы погибшие на Ворскле в 1399 году — продукт ошибок переписчиков различных сводов. Например, в Супрасльской летописи мифический князь «Семен Корьятович» образовался, когда в тексте «князь Лев Корьятович, князь Михаил Васильевич, брат его Семен» писец «потерял» имя пинского князя Михаила Васильевича. Аналогично и в других случаях. 200.

Документи і акти

№ 1

Грамота князя Олександра Коріатовича Смотрицькому домініканському монастирю, видана 17 березня 1375 р.

Во имя Отця и Сына и Святого Духа, Аминь. Мы, князь Литовский, князь Олександр Кориатович, Божею милостью и Господарь Подольской земли, чиним свидочо (делаем известным) своим листом, всякому доброму, кто ж на сей лист посмотрит, што ж был брат наш князь Юрий Корьятович придал млин (мельницу) к церкви Матци Божьий у Смотрича то и мы князь Олександр подтверждаим того своим листом дальнесьмо (на даленейшее время), на вики той млин и мисто у млина к церкви и тым мнихом казательного закону, а кою колы и спрячают людий у соби, оу том мисти, у млина, ты люди и дальнеем им, со всим правом. Алей то што ж коли б же и земляне будут город твердити, тогда тии люде також имеют твердити город Смотрич, иже то штож коль вси земляны имут давати дань у татары, то серебро имиють такоже тии люди дати. А ко млину границя горе (вверху) Смотричем до мисту, а долови (внизу) Смотричем, што дуброва межи Ходорковым селом той дуброви половина к млину, а в поле, кде соби приоруют ниви, то их имиют прислушати. А нато дальнесьмо свой лист и печать зависили своего князьтва. А свидци на то Гринко пан, староста Подольский, Смотрицкий воевода Рогожка Прокопий, Семенко Карабчиевский, а писан лист у Смотричи, по нарожении Божиим лета 1375 месяца марта 17 у день Святаго Алекса, человека Божия.

№ 2

1391 г. чэрвеня 20. Смотрыч. — Пацвярджальны ліст («прывілей») гаспадара Падольскай зямлі Фёдара Карыятавіча прывілеяў Канстанціна і Фёдара Карыятавічаў вернаму слузе Грыньку на гор. Сакалец (з межамі ўладанняў) і Збынаў паток з сс. Глінянцам, Варанавіцай, Прылукам, Іллінцамі (з правам «садзіць» людзей на р. Русаве ў трох месцах) і дароўнага цешчы Грынькі княгіні Андрыянавай Вейніцкай (Веініцкай) на сс. Мікулінцы, Летыню, Ванячын, Дзешкаўцы, Стражэўку «у деднину и в вотнину»

Во имb О(т)цb и С(ы)на и С(вѧ)т(а)гоa Д(у)ха. Аминь.

Мы, кнѧз Федоръ Корьѧтович1, Б(о)жьею м(и)л(о)стью дѣдичь и господарь Подольскои земли, чинимы свѣдочно | симъ листомъ всѧкому доброму, кто жь на сесь листъ посмотри т или оуслышит его чтучы.

Ажъ оузрѣвши и познавши наша старѣ|ишаѧ братьѧ, кнѧз Костѧнтинъ2, и мы, кнѧзь Федоръ, пана Гринькову вѣрною службу, нашего вѣрног(о) слугы, ажъ вѣрно послужилъ иb нашои | братьи, и намъ и дали ѥсмы ѥму с нашимъ братом со кнѧзем с Костѧнтиномъ за ѥго вѣрную службу городъ Соколець3 оу дѣднину и въ вотни|ну и дѣтем ѥго, и ѥго послѣдкомъ и съ селы, и съ данью, и съ винами, и съ суды, и съ пересуды, и съ мыты, и со всѣмъ, и с тымъ правомъ, как | братья наша и мы имѣли. А то свѣдчимы симъ листом, што жь панъ Гринько привильѧ имѣлъ ѿ нашеи старшеѣ братьи на тотъ город | на Соколець и на татъc села, што оу семъ листѣ напсано стоить, ажь пакъ по грѣху городъ ѥму с тыми привильи сгорѣлъ, а мы пак | ѥму того потвердили и покрѣпили симъ нашим привильѥмъ и дали ѥсмы ѥму на то своѧ такаѧ жь привильѧ, как и ѿ нашеи старшеиd | братьи имѣлъ. А дали ѥсмы ѥму границю к тому городу к Сокольцю: ѿ Чжюнькова4 доловъ Росью по оустьѥ Малоѣ Торчьцѣ, а ѿ | Плискова5 доловъ Роскою ажь до оустьѧ, а ѿ верха Кропивноѣ ажь до оустьѧ, а ѿ оустьѧ Кропивноѣ доловъ Богомъ ажь до оусть | Cобу, а ѿ Дашевцовъ6 доловъ Собомъ ажь до оустьѧ Собу, а ѿ Звинигоро да7 дали ѥсмы ѥму границю ажь по Конелыи. И со всѣми | и с тыми потокы, што в тыe рѣкы текуть, и со всѣми и с тыми селы, што по тымъ рѣкам сѣдѧть и по тыхъ потокохъ, и съ лѣсы, | и с поли, и съ дубровами, и со всѣми с тыми вжиткы, што к тому прислушаеть.

А к тои к Соколецьскои волости придала ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы Збыновъ потокъ весь ѿ верха ажь до оустьѧ а село Глинѧнець, а Вороновицю, а Прилукъ, а Ильиньцѣ, а на рѣцѣ | на Русавѣ дали ѥсмы ѥму в трехъ мѣстѣхъ люди садит. А также теща ѥго кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска ѧ оуздала пану | Гринькови и своимъ дѣтем своѧ села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Микулиньцѣ, Лѣтыню, Во|нѧчинъ, Дешковцѣ, Стрѣжевку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому прислушаѥть — то также ѥму вѣчно ѥсть и ѥго послѣдко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринькови и ѥго дѣтем и с тым жь правомъ, как и Соколецьскую волость.

А такожь и то дали ѥсмы пану Гринькови, | коли поидеть ѿ него за иного ѥго ч(о)л(о)в(е)къ, тогды имѣѥть панъ Гринько взѧти на своѥмъ ч(о)л(о)вѣцѣ земльскоѥ право 4 гривны, а па|на Гриньковы м людем не надобѣ поити ни на ωдну на нашю роботу: ани городовъ нашихъ ветошныхъ не потверживати, ани подвод | давати, ани повоза возити, одно ѥго люде Гнилорудчане имѣють помочи повоза возити и подводы давати, коли сѧ пригодит, | а также то коли будем новыи город рубити оу своеи земли или в неприѧтѣл скои, тогды панъ Гринько имѣеть нам помочи и съ сво|ими людми того города рубити. Иже то, што жь коли имуть вси землѧне дань давати g‑на мь‑g или посла поднимат, то пана | Гринькови люде также имѣють дань дати g‑на мь‑g и посла поднимати, пакли быхомъ коли тоѣ дани g‑на мь‑g не дали, а cо|бѣ ю имали, тогды панъ Гринько также имѣеть собѣ взѧти ту дань на своихъ людех, а лише того оу пана Гриньковы не надоб(е) | нам сѧ въступати, ани нашим воѥводам на ѥго люди дѣцког(о) слати, развѣ пана Гринька же суть ѥго люде. А и с того панъ Гринько | и ѥго дѣти, и ѥго послѣдци имѣють нам и нашим дѣтем, и нашим послѣдко м везде вѣрно послужити: и на воину, и на погоню, какъ и вси | землѧне и остати при Подольскои земли подлѣ послѣдковъ нашихъ по нашом животѣ. А пакли бы пану Гринькови не любилосѧ | бы ѥму в нас служит, тогды панъ Гринько можеть тотъ городъ Соколець и то все своѥ выслужѣнье, што ж на семъ листѣ напсан(о), | ѥсть волно ему в том: можеть продати, заставити и на см(е)ртнои постели ѿдати кому жь хочет с нашею волею, доложив сѧ нас, своег(о) | г(о)с(по)д(а)р ѧ, съ отпущеньемъ, поклонивс ѧ, можеть ити куды хочет.

А тому всему на крѣпость и на свѣдочство, и на потвержѣнье за|вѣсили ѥсмы печать нашег(о) кнѧзства к сему листу.

А свѣдци на то: панъ Немирѧ Бакотьскии, Янушко Скѣпецьскии, Михаило | Процевичь, Павелъ Ступич, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка, панъ Бедришко, Ходко Вѣрозубъ, панъ Вышко Толъстыи, Ходько | Чемеревич, панъ Прокопъ, Пашко Васнович.

А писалъ листъ кнѧжии писарь Аньдрѣи Морхына, по Б(о)жьѥмъ нароженьи 1000 лѣт | и 300 лѣтъ девѧносто первого лѣта, оу городѣ оу Смотричи, м(е)с(е)цѧ июнѧ въ 20 д(е)нь, в первыи вт(о)рн(и)къ передъ Р(о)жствомъ С(вя)то|го Ивана Кр(е)ст(ите)л ѧ Б(о)жьего.

Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі. Ф. 147 («Мінская злучаная палата крымінальнага і грамадзянскага суда Міністэрства юстыцыі, г. Мінск, Мінская губ.»). Воп. 2. Спр. 178 («Дакументы кн. Радзівілаў па справе аб размежаванні маёнтка Лаўрышава Навагрудскага у. Пергамінныя граматы 1391, 1400 гг. і інш. інвентары» (sic)). Арк. 581. Арыгінал, пергамін (жоўтага колеру), 37, 4×24, 5.

Аляксандр Груша. Невядомая грамата Фёдара Карыятавіча 1391 г.

Палеаграфічныя заўвагі: a о нап. невыразна, можна прачытаць як а; b нап. над радком; c так у ркп., трэба чытаць тые; d и нап. над радком; e так у ркп., трэба чытаць тые; f ѧ з‑за загіну ркп. не чытаецца; устаўлена па сэнсу; g—g нап. на падчышчаным больш буйным поч.

ПЕЧАТКИ

Александр Коріатович, печатка 1375.IV.2

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 1397.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. 27. 107–113 old.[↩]
Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 о.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 39 о.[↩]
Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 o.[↩]
Панькевич Й. Князь Федор Коріятович в устной народной традицій // Подкарпатська Русь. – Ужгород, 1930. – Річник МИ, Ч.3. C. 47–52, с. 50, пос. 1 (з посиланням на лист T. Кінаха.[↩]
Тихій Ф. Замітки до Мукачевскої літописи з ХV вiку // Наукові записки товариства «Просвіта». – Ужгород, 1922. – Річник І. — С. 109–111[↩]
Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 357 o.; Заклинський К. Народні оповідання про давнину. — Кошіце, 1925.[↩]
Панькевич Й. Князь Федор Коріятович в устной народной традицій // Подкарпатська Русь. – Ужгород, 1930. – Річник III, Ч.3. C. 47–52. c. 47–49.[↩]
Synowie Gedymina I, c. 140–143.[↩]
Latopisiec Danilowicza, c. 27.[↩]
ПСРЛ. Т. 35. С. 85 [↩]
ПСРЛ. Т. 15. Изд. 2. В. 1. Ст. 58[↩]
ПСРЛ. Т. 17. Ст. 32: Т. 35. С. 46[↩]
Kronika Jana z Czarnkowa. // MPH. Т. 2. S. 643[↩]
Баран О. Холмський пом’яник (за текстом збірника Лева Кишки). С. 205[↩]
KDKM. S. 73[↩]
Востоков, Описание Русских и Словенских рукописей Румянцевского музея. Спб, 1842, с. 126. У Нарбута, а следом и у Стадницкого, вместо «Кариата» ошибочно «коронация».[↩]
Latopisiec Danilowicza, c. 50. Kronika Bychowca, c. 19. В родословии князей Литовских, находящемся в Воскресенской летописи, Юрий пропущен (ПСРЛ, т. VII, 256), однако, находим его в других списках того же родословия (см. выше, с.5 прил.1).[↩]
Synowie Gedymina I, c. 143–181.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с. 17, 130.[↩]
Розов В. Українські грамоти. — Т.1: XIV в. і перша половина XV в. — К., 1928. — С. 4 — 7 (N 3). Аналізуючи цей документ, Я. Тенговський вираховує ймовірний вік Юрія, який мав би народитися до 1330 р. (див.: Tеgowski J.Pierwsze pokolenia Giedyminowiczуw. — Poznan, 1999. — S. 168).[↩]
Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko-litewskich od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci. Poznan, 1998. T. 1. S. 219.[↩]
Флоря Б. Н. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле. С. 149,150. Примеч. 24; см. также: Русина О. [В.] Синьоводська «Задонщина» // УГО. 1999. Вип. 1. С. 178—189.[↩]
Дем’янчук Г.С. «Твержа» на річці // Високі береги Смотрича. – Львів, Каменяр, 197, с. 23.[↩]
Смотрич // Приходы и церкви Подольской епархии. Под ред. Е. Сецинского. – Біла Церква, ПП Пшонківський, 2009, с. 367.[↩]
Войтович Л. Гедиміновичі. Корятовичі. Княжа доба на Україні. Портрети еліти. – Біла Церква, вид. О. Пшонківський, 2006. – с.668–674.. , с. 670; 16, с. 110.[↩]
Czuczyński А. Traktat książąt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366. S. 513–515; Барвiнський Б. Iсторичнi причинки. С. 57–59.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006, с. 22,23,24.[↩]
Stryjkowskij M. Kronika Polska, Litewska, Ź moódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, Naklad Gustawa Leona Ģlűcks. – berga, 1846 – т. 2 – розд. 2., с. 8.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с.31.[↩]
Детальніше про молдовський період діяльності князя Юрія Коріатовича див.: Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji w XIV i XV wieku. – Poznań, 1996. – S.42–50. Більш детально генеалогічні зв’язки молдовських господарів із Ґедиміновичами див.: Tęgowski J. Powiązania genealogiczne wojewodów mołdawskich Bogdanowiczów z domem Giedyminowiczów w XIV–XV wieku // Genealogia. – Poznań; Wrocław, 1993. – T.3. – S.45–66; Idem. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów // Biblioteka Genealogiczna. – Poznań; Wrocław, 1999. – T.2. – S.188–189.[↩]
Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – S.189.[↩]
ПСРЛ. Т. 35. С. 66. Л. 106.[↩]
ПСРЛ. T. 35. M., 1980. C. 138. Л. 83.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177; ФлоряБ. H. Литва и Русь перед бит вой на Куликовом поле. С. 153—154. Примеч. 39; Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko- litewskich... T. 1. S. 219; и др.[↩]
Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 316. Tabl. VIII; Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 32; и др.[↩]
Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 168.[↩]
Подробнее об этом, например, см.:
Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 30.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., С.34[↩]
Михайловський В. Еластична спільнота... — С. 28–63.[↩]
Czuczyński А. Traktat książąt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366. S. 513–515; Барвiнський Б. Iсторичнi причинки. С. 57–59.[↩]
Czarnków Joannis de. Chronicon Polonorum... — P. 631, 643–644; Грушевський M. Історія України-Руси... — Т. 4. — С. 45,445–446.[↩]
PaszkiewiczН. Ogenezie і wartożci Krewa... — S. 26–21 \ ejusdem. W sprawie roli politycznej Korjatowiczów... — S. 334–347; ejusdem. Początki Rusi... — S. 237–238.[↩]
Archiwum ksizt Lubartowiczуw Sanguszkуw w Slawucie / Opr. Z.L.Radzimiiiski i in. — Lwyw, 1887. — T. I. — N 1. — S. 1.[↩]
див.: Kodeks dyplomatyczny Maropolski / Wyd. F.Piekosinski. — Krakуw, 1887. — T. III: 1338 — 1386. — N DCCI. — S. 89[↩]
див.: Urzdnicy wolynscy XIV-XVIII wieku. Spisy. — Kyrnik, 2007. — N 522. — S. 119[↩]
див.: Maleczynski K. Urzdnicy grodzcy i ziemscy Lwowscy w latach 1352 — 1783. — Lwуw, 1938. — S.151; Zbiуr dokumentуw malopolskich / Wyd. I.Sulkowska-Kuras, S.Kuras. — Cz. VIII: Dokumenty z lat 1435 — 1450. Uzupelnienie: Dokumenty z lat 1286 — 1442. — Wroclaw etc., 1975. — N 2534. — S. 358.[↩]
див.: Urzdnicy Malopolscy XII-XV w. Spisy / Opr. J.Kurtyka, T.Nowakowski, F.Sikora i in. — Wroclaw etc., 1990. — N 681. — S. 163.[↩]
Опис печатки (+ S’ALEXANDRI DVS» VLADIMIRIES») див.: Дашкевич Я. Кам’янець-Подільський XVI-XVIII ст.: місто трьох гербів // Міста та містечка в гербах, прапорах і печатках. — Л., 2003. — N 1. — С. 80. Автор робить досить вдалу спробу аналізу генеалогії цієї печатки як герба Кам’янця, яку він пов’язує з князюванням Олександра у Володимирі протягом 1366 — 1370 рр., а Володимир, своєю чергою, отримав це зображення на власний герб (символ) від Юрія II. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. Dokumenty do 1430 r. // Rocznik przemyski. — 2004. — T. XL. — Z. 4: Historia. — S. 145. Зображення печатки див.: Дашкевич Я. Указ. праця. — С. 76 (рис. 2).[↩]
Diugossii J. Historiae Polonicae libri XII / Ed. I.Zegota Pauli. — Cracoviae, 1876. — T. III. — Lib.IX/X // Diugosz J. Opera omnia / Ed. A.Przezdziecki. — Cracoviae, 1876. — T. XII. — P. 308.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177.[↩]
Ibid.[↩]
Akta grodzkie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyiiskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwуw, 1878. — T. VII. — N VII. — S. 12.[↩]
Monumenta Poloniae Historica / Wyd. A.Bielowski. — Lwуw, 1872. — T. II. — S. 643 — 644 («Sed duce Alexandro filio Michaelis alias Coriathi, filiastro Olgerdi et ducum Litwaniae praedictorum, qui castra et terram Wladimiriensem rege Kazimiro commendata acceperat, in Cracovia existente, quidam Petrassius Thursky Lancicita, praefectus castri praedicti metu ductus, nobilissimum castrum Wladimiriense praedicitum, nulla plaga recepta nec aliquibus penuriis defectuosis depressus, Litwanorum princibus praenominatis pudorose praesentavit»). Про це ж у Я. Длугоша: «...etiam Alexandro, filio Michaelis alias Koriath nepotis Olgerdi Ducis Lithuaniae, tunc in Cracovia agente, cui castrum et terra Wladimiriensis a Kazimiro Rege erant commendata et Petrassius ipse sibi parere iussus, cum Lithuanis miserabiliter paciscistur» (див.: Diugossii J. Historiae Polonicae. — T. III. — Lib. IX/X. — P. 331) Інформація хроніста цікава тим, що, тримаючи Володимир, Олександр, імовірно, покладався на те оточення, яке було залишене йому Казимиром (якщо вірити Я. Длугошеві, король спочатку віддав Володимир в управління полякам, про що йшлося вище), адже Петраш Турський був вихідцем із польських етнічних територій, а саме з Ленчицької землі, з якою й пов’язана його подальша урядницька кар’єра. ((Петраш (Пйотр) із Тур герба Яніна — суддя комісарський ленчицький (1386 — 1387 рр.), ленчицький підстолій (1388 — 1391 рр.), суддя ленчицький (1391 — 1417 рр.), староста ленчицький (1392 — 1393 рр.) (див.: Urzdnicy lczyccy, sieradzcy i wielunscy XIII-XV wieku. Spisy / Opr. J.Bieniak, A.Szymczakowa. — Wroclaw etc., 1985. — N 277, 300, 302, 400).[↩]
Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejуw ukladu krewskiego // Miesicznik heraldyczny. — 1935. — R. XIV. — N 7/8. — S. 102 — 103. — Przyp. 28. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. — N 14. — S. 151 — 152.[↩]
Lowmianski H. Polityka Jagiellonуw. — Poznan, 1998. — S. 58. Свої аргументи Г. Ловмянський виводить зі значення слова «applicare», яке означає входження когось, у нашому випадку — братів Коріатовичів, у васальні стосунки.[↩]
Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa 1257–1506. – Cz. 1. – S. 74–75.[↩]
Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim // Księga pa-miątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy założenia Uniwersytetu Lwowskiego przez króla Jana Kazimierza r. 1661. – T. 1. – Lwów, 1912. S. 12.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku // Teki Krakowskie. – 1997. – № 5. – S. 170–171.[↩]
Латиною «viror», «viroris» має декілька значень, зокрема «зелений колір», але й також «сила» та «міць». Тому у цьому випадку варто застосувати слово «володарі», адже йдеться про князів, які у листі до святого престолу змушені були опускати згадку про свою князівську гідність перед власними іменами. Актуальним також залишається питання про їх конфесіалізацію – імовірно, що на той час вони були охрещеними.[↩]
Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim. – S.12.[↩]
ПСРЛ. – т. 17. – стлб. 82, 100; ПСРЛ. – т. 32. – с. 139; ПСРЛ. – т. 35. – м., 1980. – с. 66, 74.[↩]
SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.[↩]
ПСРЛ, т.35, С.139.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku. – S.171. На жаль, ориґінал цього документа не зберігся. Публікація Я.Тенґовського ґрунтується на копії другої половини XVIII ст., в якій копіїст зробив латинську транслітерацію. Імена свідків подаємо за версією публікатора документа – Я.Тенґовського. Дещо інакше вважає Т.Трайдос, який розділяє Гневомира Лютка на двох осіб, також окремою персоною виступає Готард, а от Печ і Франчко у нього є представниками родини бучацьких панів (див.: Trajdos T. Kościół katolicki na ziemiach ruskich za panowania Władysława II Jagiełły (1386–1434). – T.I. – Wrocław etc., 1983. – S.132). На жаль, автор не обґрунтував свої припущення щодо саме такого прочитання імен свідків.[↩]
Груша А. Невядомая грамата Фёдара Карыятовіча за 1391 г. // Беларускі гістарычны агляд. – 2001. – Т.8. – Сшытак 1/2. – С.133–134.[↩]
Źródła dziejowe. – T.V: Lustracye królewszczyzn ziem polskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku / Wyd. A.Jabłonowski. – Warszawa, 1877. – S.22. Свідків подано за копією XVII ст.[↩]
Archiwum Narodowe w Krakowie. Archiwum Dzikowskie Tarnowskich. Papiery Piaeczyńskich. — S. 28–29; Новая грамота князя Фёдора Кориатовича 1392 г. // Беларуская даўніна / Ред. Ю.М. Микульский. — Минск, 2014. — С. 147–150. У збірнику не вказано, хто знайшов та підготував документ до друку. Про джерело див. також: Ґедзь Т. Брацлавська волость у 1392 р. // http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/AuxHistSci/
HistGeography/Braclav1392.html Lbd. Див. додаток 1.[↩]
ПСРЛ, т. 35, с. 66): „й князь великий Витовт пошол со всим литовським воиском к Подолаю, А князь Федор Корьятович усльшал тоe й побежить к угром, a городь осадить волохи, Й угорський дасть ему помочь на Витовта»((ПСРЛ, т. 35, c. 139.[↩]
ПСРЛ, т. 35, С. 66, 139, 160, 187, 207, 229.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951., I, 2895.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 46 о.[↩]
Hómán B. Szekfü Giy., Magyar történet. II. Budapest, 1936, 664 o.[↩]
Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895, 425 о.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4252.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4407.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4252, 5172, 5173.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 955.[↩]
Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 142 o.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 1718.[↩]
Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 142 о.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4252.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 5172.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958 , 7722.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7723.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4407.[↩]
Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895 , 422 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 105–106 o.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4796.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4746, 4796, 4917, 4966, 5172, 5173.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 5172, 5173.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 955.[↩]
Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 66, 77–78 o.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 955, 1009.[↩]
Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895, 447–449 0.; Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 50 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 50 o.[↩]
Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 110 о.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 1673.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 1673–1675.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 1718.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 1719.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984 , 52 о.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 2966; Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 73 о.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 2968.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 3073.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[↩]
Skarbiec diplomatóv papiczkich, cesarskich, krolewskich, ksiazickych; uchwał narodowych, роstanowieu róznych wiadz i urzódów poslugujacych do kritycznego wyjasnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i osciennych im krajów. Zebral i w tresci opisal Ignacy Daniiowicz. T. 1. — Wilno, 1860, № 778, 779; Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, 177.[↩]
Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, 178.[↩]
Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 153 o.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 4134.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 4134.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 o.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 5555, 5667.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7358.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 5870.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6044.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6250.[↩]
Пронин Василий, История Мукачевской єпархії. Мукачево, 1954 (рукопис[↩]
Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 353 о.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6502.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6503.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6526.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 5657 o.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958), 7173.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7340.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7340.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7340.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7723.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7722.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7723.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 83 о.[↩]
Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895 , 447–449 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 83 о.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 83 о.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7983.[↩]
Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909, 152 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 84 о.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984,840.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 373, 374.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 373.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 374.[↩]
Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 153 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 85 о.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1029.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1481.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[↩]
Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1481; Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 1948, 2503, 2528, 1118.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2373.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 1948, 2503, 2528, 2778.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2503.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2528.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2778.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2503; Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 o.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 77–78 о.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 о.[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 991.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, № 1948, 2503, 2528, 2778.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 o.[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1092[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1177.[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1323.[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 2392.[↩]
Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old, 151 o.[↩]
Kovács B., Az egri egyházmegye története 1596-ig. Eger, 1987 , 108–109, 115 о.[↩]
Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909 , 115 o.[↩]
Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7940.[↩]
Zsięmondkori Oklevćltar. VІ. 1417–1418. Szerk. Borsa I. | Budapest, 1999, 1872.[↩]
Wertner M., 1900, 659 о.[↩]
Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 110 о.[↩]
Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 370 о.[↩]
Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909. 154 o.[↩]
Wertner M., 1900, 660 o.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 1397.[↩]
Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. 27. 107–113 old.[↩]
Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 о.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 39 о.[↩]
Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 o.[↩]
Панькевич Й. Князь Федор Коріятович в устной народной традицій // Подкарпатська Русь. – Ужгород, 1930. – Річник МИ, Ч.3. C. 47–52, с. 50, пос. 1 (з посиланням на лист T. Кінаха.[↩]
Тихій Ф. Замітки до Мукачевскої літописи з ХV вiку // Наукові записки товариства «Просвіта». – Ужгород, 1922. – Річник І. — С. 109–111[↩]
Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 357 o.; Заклинський К. Народні оповідання про давнину. — Кошіце, 1925.[↩]
Панькевич Й. Князь Федор Коріятович в устной народной традицій // Подкарпатська Русь. – Ужгород, 1930. – Річник III, Ч.3. C. 47–52. c. 47–49.[↩]
Информация Алексея Бабенко на форуме imtw.ru: http://imtw.ru/topic/21965-ryurikovichi-gediminovichi-chingizidy-ili-drugie/page__st__185.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, І, 4746.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, І, 4917, 5172, 5173.[↩]
Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 105–106 o.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4796.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4746, 4796, 4917, 4966, 5172, 5173.[↩]
Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 5172, 5173.[↩]
Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 955.[↩]
(Skarbiec diplomatóv papiczkich, cesarskich, krolewskich, ksiazickych; uchwał narodowych, роstanowieu róznych wiadz i urzódów poslugujacych do kritycznego wyjasnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i osciennych im krajów. Zebral i w tresci opisal Ignacy Daniiowicz. T. 1. — Wilno, 1860. № 761; Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, S. 178.[↩]
Wertner M., 1900, 659 о.[↩]
Wertner M., 1900, 659 о.[↩]
Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909. 154 o.[↩]
Wertner M., 1900, 660 o.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola. – S.171.[↩]
Сообщение Алексея Бабенко на форуме imtw.ru: http://imtw.ru/topic/21965-ryurikovichi-gediminovichi-chingizidy-ili-drugie/page__st__185.[↩]