Четвертенські - Генеограф

Загальні відомості

ЧЕТВЕРТЕНСКИЕ (Сьвятаполк-Чацьвярцінскі, Swiatopełk-Czetwertyński, Святополк-Четвертинские) – княжеский род, Рюриковичи. Впервые фамилия семьи упоминается в документах с 1388 г.

Відповідно до родовідної легенди, князь Святополк-Михайло, який мав синів Василя і Олександра, заклав Четвертню (над Стиром на межі турівсько-волинських земель) (2112, s.35). Всі ж відомі родоводи князів Четвертинських, в т.ч. і розглянутий вище родовід у А. Кальнофойського, виводили (з певними помилками і пропусками) Олександра Четвертню від київського князя Святополка Ізяславича (2117). Щоб підкреслити свою спорідненість з турівською династією, вони навіть стали писатися Святополк-Четвертинськими. Це, зрештою, було прийнято К.Несецьким (279, t.3, s.259–272) та Ю.Вольфом (2112, s.35–37).

Географія володінь також вказує на нащадків турівських князів. Таку ж версію прийняла і Н.Яковенко (1700, с.313–316). Правда, з незрозумілих причин Олександр Четвертая потрапив і до списку Острозьких (1700, с.276). На підставі запису князя Олександра Четвертні до блоку Острозьких в ряді пом’яників, до відгалуження цієї родини пропонує віднести Четвертинських І.Мицько (1121, с.54). Ми завжди віддаємо перевагу традиції родини. Крім того, якби Четвертинські були відгалуженням Острозьких, вони б неминуче взяли участь у майнових суперечках щодо спадщини. Але цього не сталося. З Супральського пом’яника випливає можливість того, що батьком Олександра Четвертні міг бути пінський князь Василь Ярославич. Цей князь був правнучатим племінником пінського князя Михайла (1247 р.). Обидва імені присутні у найдавнішій легенді про першого князя на Четвертні.

Герб на генеалогічному дереві Четвертинських виключає Гедиміновичів. Те ж саме можна сказати і про знаки на їх печатках. Вони скоріше є різновидом «тризуба», ніж «колюмни».

Родовий герб і генеалогічне дерево князів Четвертинських із праці Афанасія Кальнофойського «Тератургіма» (Київ, 1638)

Родовід

I генерація

1. КН. АЛЕКСАНДР ..... ЧЕТВЕРТЕНСЬКИЙ (1388)

Згаданий у грамоті 10.10.1388р. (201,t.l,N 11,s.11).

Жена: (возможно) Феодора-Елена Даниловна Острожская.

II генерація

3/2. КН. ГРИГОРИЙ АЛЕКСАНДРОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ

Известен только по отчеству сына. При документі від 1477 р. бачимо відразу три печатки князів Четвертинських, кожна з яких містить в собі відмінне зображення родового герба, що, водночас, відрізняються і від герба з печатки Олександра Четвертні з 1387–1388 рр. В коробораційній формулі “листа” 1477 р. знаходимо наступний перелік князів, що засвідчили його власними печатками: “... а при том были кнѩзь Михаило Григоревич Четвертинскии, кнѩзь Александо Иванович Четвертинскии, кнѩзь Ѳедор Михаилович Четвертинскии… и печати свои привесили. 1. Незнаного з інших джерел князя Григорія, таким чином, можемо вважати засновником молодшої гілки Четвертинських

III генерація

4/2. КН. ИВАН ГРИГОРЬЕВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1446,1451)

Син (?) Григорія Александровича, князь четвертинський. В 1432 р. князь Свидргайло надав маєток «Хлупотин» Іванові Четвертенському.

1451 г., декабря 22 упоминается в листе-данине в. кн. Свидригайла Ольгердовича Петру Мышчичу на село Холуневъ и его принадлежности: Холуневецъ, Подгае, Селищево Городище, дворище Гучина и селище Бѣче: «А при томъ были рада наша: княз Иванъ Василевичъ», а княз Михайло Василевичъ, а княз Иван Четвертенский, а княз Михайло Четвертенский, а пан Казарин Резановичъ, а пан Немира Резановичъ, староста луцъкий, а панъ Семашъко, а пан Хведко, а пан Сенко подканцлерий».2

Приблизно у другій половині XV ст. князі Іван Четвертенський та Іван Корецький розмежовували свої маєтки. В історії подібні акції не були рідкістю, хоча й вони не завжди ставали запорукою подолання неприємних ситуацій. Під час уладнання справи, схоже, були присутніми кілька свідків — за повідомленням нащадка однієї зі сторін, Богуша Корецького, «лист розездъный на перкгамене князя Ивана Четвертенского» був «под шестми печатми».

3.1. КН. МИХАЙЛО ГРИГОРОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1451, 1477)

Син Григорія [Александровича], князь четвертинський. 1451 г., декабря 22 упоминается в листе-данине в. кн. Свидригайла Ольгердовича Петру Мышчичу на село Холуневъ и его принадлежности: Холуневецъ, Подгае, Селищево Городище, дворище Гучина и селище Бѣче: «А при томъ были рада наша: княз Иванъ Василевичъ», а княз Михайло Василевичъ, а княз Иван Чѳтвертенский, а княз Михайло Четвертенский, а пан Казарин Рѳзановичъ, а пан Немира Резановичъ, староста луцъкий, а панъ Семашъко, а пан Хведко, а пан Сенко подканцлерий».3

В коробораційній формулі “листа” 1477 р. знаходимо наступний перелік князів, що засвідчили його власними печатками: “... а при том были кнѩзь Михаило Григоревич Четвертинскии, кнѩзь Александо Иванович Четвертинскии, кнѩзь Ѳедор Михаилович Четвертинскии… и печати свои привесили. 4. Його ім’я по-батькові вказує на те, що він був не сином князя Олександра Четвертні, як про те говориться в генеалогічних довідниках, 5 а швидше за все – його онуком або правнуком. Печатка Михайла Григоровича, що має круглу форму та розмір 28 мм, містить в своєму полізнак у вигляді загостреного здолу овалу, який перетинає балка ззагнутими догори кінцями. 6 Печатка мала також коловий напис, який через незадовільний стан збереження єдиного відомого на сьогодні відбитку відчитати не вдалося. Даний герб є перехідною формою між зображенням, яке складає герб князя Олександра Четвертні та пізнішими видозмінами герба Четвертинських, які бачимо вже на печатках синів та онуків Михайла Григоровича.

IV генерація

КН. [ИВАН] ПУТЯТА ИВАНОВИЧ ЧЕТВЕРТЕНСЬКИЙ (1458, 1475)

фігурує в історичних джерелах як Путята 7, Путята Іванович 8. Князь Пуцята, які быў сьведкам у 1458 г. у Астрозе, а князь Пуцята Іванавіч — сьведка пры запісе ў 1467 г. князя Юрыя Федкавіча Нясьвіскага з боку жонкі. 1474 г. князь Пуцята — Луцкі гараднічы.

Гніздом Путят був розташований на Горині маєток Тучин. За старостування в Луцьку Семена Гольшанського князь Путята вислужив ще село Мосор 9. Рід Путятичів-Четвертенських згас десь у 1580‑х роках на правнучці Ганні, вдові князя Андрія Петровича Масальського 10.

4.2. КН. АЛЕКСАНДР ИВАНОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1477, † бл.1495)

Сын Ивана Григорьевича. Kniaz Aleksander Iwanowicz без придомка świadek 1472 r.11 Kniaź Aleksander Czetwertenski otrzymał 1486 r. воз соли, a 1489 r. 12 коп с мыта Луцкого12.

Помер перед 26 июня 1495 r., когда его брат Юрий получил подтв. лист в. кн. лит. Александра кн. Юр. Ив. Четвертинскому на записанную ему бр. Ал-дром дельницу отчины «вечно». 13

5.2. КН. ЮРИЙ ИВАНОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1488,† 1502),

Сын Ивана Григорьевича Четвертенского, староста владимирский 1502. В 1488 г. получил 15 коп и воз соли с мыта Луцкого.14 1495 (7003) г. инд. 13. июня 26. Вильна. — получил подтв. лист в. кн. лит. Александра кн. Юр. Ив. Четвертинскому на записанную ему бр. Ал-дром дельницу отчины «вечно». 15 Tenże kniaz Jurij Iwanowicz Czetwertenski otrzymuje 1499 r. potwierdzenie na Rohaczówkę w powiecie Luckim.16 Zostawszy namiestnikiem Włodzimierskim, jako taki występuje w Styczniu 1502 r.17; umarł 1502 roku. Już w 1503 roku namiestnikiem Włodzimierskim pan Fedor Januszewicz.18

Żona jego była siostrzenica kniahini Aleksandrowej Sanguszkowicza (1º voto Andrzejowej Wołotowicza). Перша відома писемна згадка про передачу маєтку «Звиначая» (Звиняче) відноситься до 10 січня 1452 року, коли пожалування на села: «…Звиначая, Сабожа у Перемылскомъ повете, а Качин у Володимерскомъ повете, а село Михлин, а селищо Сяд М(е)ртвы» отримав Волотович Андрій19, рідний брат Івана Волотовича – давнього радника Великого князя литовського Свидригайла 20. Вступаючи у шлюб, з невідомою на ім’я шляхтянкою, Андрій відписав своїй молодій дружині Звиняче за 600 коп грошей, бо в ті часи оригінальність дошлюбних відносин втілювалась у написанні нареченими віновних і дарчих записів один одному.21

Відтак, коли Андрій Волотович помер, то його вдова вдруге вийшла заміж, а інакше кажучи – перейшла під опіку князя Олександра Сангушковича, котрий прийняв її за дружину разом із приданим, все тим же маєтком Звиняче, який вона успадкувала (за віновим записом) від свого першого чоловіка. Уже після смерті Олександра (в 1491 році) його друга дружина (вдова Андрія Волотовича) відписує половину Звинячинського маєтку на користь свого пасинка, Андрія Олександровича, а другу частину маєтності віддає рідній племінниці, дружині князя Юрія Івановича Четвертенського. Однак, за рішенням Великого князя литовського Олександра, від 20 травня 1500 року, маєток Звиняче був повністю переданий у володіння Андрія Олександровича Сангушка, проте за умови, що він сплатить княгині Четвертенський половину його вартості (300 коп грошей).22

Разом із тим, у 1503 році «випливає» іще одна цікава обставина у цій справі. Виявляється, що мачуха Андрія Олександровича виділила з маєткового комплексу Звинячинське подвір’я в луцькому Окольному замку і заставила його Юрію Івановичу Четвертенському за 40 коп грошей і тому, аби прийняти цей двір у своє володіння князь Андрій мав сплатити вказану суму коштів Федору Четвертенському, брату померлого князя Юрія, котрий і успадкував заставне право на нього. Тобто, «Звинячинське» подвір’я в луцькому Окольному замку до князів Сангушків перейшло тільки 13 травня 1503 року, уже після сплати князем Андрієм вище вказаної суми застави і винесення у цій справі остаточного судового рішення луцьким і кременецьким старостою Семеном Юрійовичем Гольшанським23

∞, ..... ....., siostrzenica kniahini Aleksandrowej Sanguszkowicza (1º voto Andrzejowej Wołotowicza).

Бездетный.

6.2. КН. ФЕДОР ИВАНОВИЧ (1488, † бл.1507)

Сын третий Ивана Григорьевича, намісник брацлавський і винницький (1492–1498 рр.), jako knia Fedor Czetwertenski otrzymuje 1488 r. piętnaście kop z myta Łuckiego24, świadek kilkakrotnie в 148725, 148926 і 149327 роках. Zostawszy namiestnikiem Bracławskim posłował 1494 r. do wojewody Wołoskiego.28 Kniaź Fedor Iwanowicz Czetwertenski namiestnik Braclawski i Zwinogrodzki występuje 7 травня 1494 r., коли до нього писав підтверджувальний лист великий князь литовський Олександр на данину брацлавському зем’янину Сенку Кошці на «селище пусте за назвою Шпиково».29 Złożywszy około 1498 r. namiestnictwo, które otrzymał kn. Konstanty Ostrogski, kniaz Fedor Iwanowicz Czetwertenski (bez tytułu urzędu) 1504 r. procesuje się z kniaziem Sanguszką o część Zwiniacza, należącą do brata jego kniazia Jurja Czetwertenskiego.30

Tenze knias Fedor Czetwertenski otrzymuje 1506 r. 8 kop gr. z myta Kijowskiego.31 Niezawodnie 1507 r. otrzymał przywilej na Peremil w powiecie Luckim, ale wkrótce potem umarł, poczem Peremil po knaziu Fedorze Czetwertenskim nadany kniaziom Wiszniowieckim, którzy na posiadanie jego otrzymują 1511 r. przywilej32, при чьому jeszcze w Styczniu 1507 namiestnikiem Peremilskim był kn. Iwan Putiatycz.33 Kozłowo we Włodzimirskim powiecie nabył od Skoruty, a odprzedał je Swiszczewskicmu.34

7.3. КН. ЮРИЙ МИХАЙЛОВИЧ ЧЕТВЕРТИНСКИЙ († після 1502).

Князь на Четвертні.

Король Казимир Оношка отдалил от имений земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др… имений за выступ его, что он шурина своего князя Вацлава Четвертинского с порады жены своей убил, желая самому захватить отчизну его. Когда Казимир отдалил Оношка от имений князя Вацлава, то их держали князья Юрий Четвертинский, Федор Вышковский и Михаил Сокольский. Когда же Богдан Хрептович женился на Федьке Четвертынской, то те имения Вацлавовы спали только на Федьку и отдалил Оношка с женой, в которой осталась лишь выслуга ее отца (Хупков). 35

Згідно заповіту князя Семена-Солтана Васильовича Несвізького Збаразького 1472 р., його дочки жодних земель свого батька не успадкували. Нагадаємо, в заповіті 1472 р. той записав свою «дєльницу» двом братам, призначивши з неї дочкам лише не надто значну суму – 200 коп грошей. Тим не менше, княжни Солтанівни все-таки розглядалися родичами як можливі претендентки на батьківську спадщину. 30 травня 1482 р. Марія та Анна Солтанівни видали запис про те, що вони не мають претензій на батьківські маєтки Манев, Передмір, Вербовець і Борсуковці, котрі на той час перебували у власності їхнього брата (двоюрідного), князя Михайла Васильовича (див. № 15). Княжна Марія Солтанівна Збаразька, княгиня Четвертенська (№ 24), у згаданому акті виступає вже як заміжня: «Я, книгини Марья книгини Юрьєвая Михаиловича».36 Її чоловіка слід ототожнити з князем Юрієм Михайловичем Четвертенським, який жив саме у 2‑й половині XV ст. († до 1492), володіючи м. Четвертнею і т. д. на Волині.37

Князя Юрія Михайловича, печатку якого привісила до грамоти 1482 р. його дружина Марія Солтанівна, ототожнив з однойменним князем Четвертенським О. Однороженко (хоча й помилково датував акт 1490‑м р.)38 Дійсно, печатний знак князя Юрія Михайловича явно подібний до знаку князя Олександра Івановича Четвертенського 1477 р.: якщо зображення останнього повернути під прямим кутом, знак Юрія порівняно зі знаком Олександра містить по суті лише один додатковий елемент – у вигляді середнього «W» над перехрестям.39

∞, 1472/1482, КНЖ. МАРІЯ СОЛТАНІВНА НЕСВІЦЬКА ЗБРАЗЬКА (1472, 1482)

8.3. КН. ФЕДОР МИХАЙЛОВИЧ ВЫШКОВСКИЙ (1488, 1492)

Князь на Вишкові, был послом в Валахию (1492).

Федір Михайлович Четвертинський князь Вишковський (1477 – після 1488): Печатка від 1477–1487 рр.
Федір Михайлович Четвертинський князь Вишковський (1477 – після 1488): Печатка від 1477–1487 рр.: В полі печатки знак у вигляді двох півкіл, горішнє з яких лежить кінцями вгору, долішнє лежить кінцями додолу, які перетинає стовп. Напис по колу: … кругла, розмір 25 мм. Джерела:
BCz, Perg. 1278. 1477 р.; AGAD, Perg. 7375. 1487 р. Автор: Олег Однороженко

Маємо документ, що починається зі слів «Відомість від мене Олехнової Загоровської княжни Софії Іванівни Заславської про моїх предків..» 40, записаний 9 серпня 1575 р. в Заславі, і який в узагальненому вигляді зводився до наступного. Пан Кальницький був власником значних володінь на Брацлавщині, які успадкували його чотири, не названі на ім’я, доньки (синів він не мав). Усі вони вийшли заміж, і кожна з них (у момент одруження?) отримала від батька рівну частину його володінь — по дванадцять маєтків (ро dwanascie maiętnosci). Старша дочка вийшла за князя Федора Четвертинського, друга — за князя Глинського, третя — за князя Масальського, четверта ‑за волинського (,володимирського») хорунжого Івашка Янчинського, тож ‚кальницька спадщина» була поділена поміж ними та їх дітьми. Про спадкоємців другої і третьої доньок пана Кальницького Софія Іванівна на момент укладення зізнання нічого не знала, а про останню доньку княжна лише додала, що Ii чоловік був прадідом панів Петра і Прокопа Янчинських. Зрештою оповідачку потомки цих трьох доньок цікавили мало, бо більша частина її розповіді стосувалася нащадків князя Ф. Четвертинського і старшої доньки пана Кальницького (діда й баби оповідачки) та долі їх брацлавських володінь.

Княгині Федоровій Четвертинській, старшій із чоьирьох дочері пана Кальницького з Брацлавця, дісталися маєтки під Брацлавом — Немирів з присілками та села Хвостове (згідно з реляцією Софії Іванівни, тут нараховувалось 30 димів), Боблів (60 димів), Медвежа (40 димів), городище» Лука над Тамерницею (50 димів), Соколець на Бузі (100 димів), Болочківці (інакше Сорокотиця; 30 димів), Бурграбинці (інакше Зарудинці; 30 димів), Ситківці (8 димів), Животів (,неосіле»), селище» Обухівці на річці („пусте», з бобровими гонами, пасіками й лісами) i „ceлище» Стави (з рікою Бершадою й бобровими гонами). Після неї ці маєтки – як материнські володіння (prawem macierzystym) – у рівних частках відійшли до її дітей з князем Ф. Четвертинським: князя Василя та княжни Олени (Олександри), яка стала дружиною князя Івана Юрієвича Заславського й матір’ю Софії Іванівни.

∞, ..... [Андріївна] Кальницькая, дочь пана [Андрія] Кальницкого Брацлавця (з Брацлава).

9/3. КН. МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ СОКОЛЬСКИЙ

князь на Соколі, родоначальник князей Сокольских.

V генерація

3/1. КН. ИВАН ПУТЯТИЧ (1487, 1516)

фігурує в історичних джерелах як Іван Путятич 43, Помер після 1516 р. Займав уряди луцького городничого (1474–1489), луцького підстарости (1493 р.), луцького ключника (1496 р.) та перемильського намісника (1506–1507). Городничий луцкий 1474–1489, луцкий подстароста 1493, луцкий ключник 1496, наместник перемыльский 1506–1507. Від нього пішла родина князів Путятичів. Ця родина обірвалася із смертю правнучки Івана Путяти — княгині Анни Богданівни Путятич-Мосальської у 1576 р.

Печатка кн. Івана Путятича, 1506 р.
Іван Олександрович Путятич князь Четвертинський (1487 – після 1516): Печатка від 1487-10.3.1506: В полі печатки іспанський щит, на якому знак у вигляді півкола, що лежить кінцями додолу в супроводі двох хрестиків над восьмипроменевою зіркою; згори напис: IВАНI. Кругла, розмір 19 мм. Джерела: AGAD, Perg. 7375. 1487 р. ANK, AS, Perg. 115. 10.3.1506. Публікації: Archiwum książat Sanguszków. – Tom I. – S. 132, n. 131, tab. 3. 10.3.1506. Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich. – S. 256, il. 423. 10.3.1506.

У 1487–1488 гг. князь Іван Пуцяціч, Луцкі гараднічы, колькі разоў атрымлівае ад караля долю з Луцкага i Уладзімірскага мытаў. Яшчэ ў 1489 г. князь Іван Пуцяціч фігуруе ў дакумэнтах як Луцкі гараднічы, а ў 1493 г.- ужо як Луцкі падстараста, а пасьля гэтага — як Луцкі ключнік. У листопаді 1490 р. лист-продаж будинку у місті Луцьку паном Онишком Вітонизьким княгині Марії Семеновій Ровенській засвідчували князь Іван Путятич, волинські пани, за ними слідували луцькі міщани з паном війтом Трушем 44. У 1496 г. Луцкі ключнік князь Іван Пуцяціч атрымлівае прывілей на дварышча Масор у Мельніцкім павеце. Напачатку XVI ст. стаў Пярэмільскім намеснікам. Князь Іван Пуцяціч, Пярэмільскі намесьнік, фігуруе ў дакумэнтах у 1506–1507 гг. У 1507 г. Пярэміль пераходзіць да князя Фёдара Чацьвяртынскага, пасьля чаго князь Іван Пуцяціч, напэўна, з нагоды свайго старога веку не займае пасадаў, але як сьведка ставіць свае подпісы на дакумэнтах ажио да 7 апреля 1516 г., коли в Острозі, Иван Федорович Болбасович, отримавши от князя Константина Ивановича Острожского добра Ростоки и Поречье, обязывается с них нести службу..... А при том были князь Иван Путятич, а пан Богдан Гостский, пан Микита Чаплич, пан Иван Чаплич, пан Юхно Елович, пан Матфей Скуйбеда, пан Михно Хребтович.

10.7. КН. ВАЦЛАВ ЮРЬЕВИЧ ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ († до 1492)

Князь четвертенський.
Король Казимир Оношка отдалил от имений земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др… имений за выступ его, что он шурина своего князя Вацлава Четвертинского с порады жены своей убил, желая самому захватить отчизну его. Когда Казимир отдалил Оношка от имений князя Вацлава, то их держали князья Юрий Четвертинский, Федор Вышковский и Михаил Сокольский. Когда же Богдан Хрептович женился на Федьке Четвертынской, то те имения Вацлавовы спали только на Федьку и отдалил Оношка с женой, в которой осталась лишь выслуга ее отца (Хупков). 45

11.7. КЖ. АННА ЮРЬЕВНА († після 1492)

В 1527 году Ивашко Русинович вместе с Федьком Оношковичем получили через короля бывшее наследство Ивашка Богдановича Хрептовича — «подле их близости» допущены к 8‑ми селам в районе Четвертни на Волыни. Но, в 1528 году подскарбий Иван Андреевич по близкости жены своей княжны Богданы Фёдоровны Вышковской вместе с шуринами своими (братьями жены) князьями Василием, Фёдором и Андреем Четвертинскими, князья Василий, Солтан и Юрий Михайловичи Сокольские жаловались господарю Зигмунту Старому на Ивана Русина и Фёдора Оношковича (сына Оношка и княгини Ганны Юрьевны Четвертинской), что они выпросили их «близкость» (имения на Четвертне) по смерти Ивана Хрептовича (сына княгини Федьки Четвертинской). Фёдор Оношкович сообщил, что имения эти «материзна» его по матери княгине Ганне Юрьевне Четвертинской. На что подскарбий Иван Андреевич, князья Четвертинские и Сокольские ответили, что ещё король Казимир отца его Оношка отдалил от тех имений за «выступ» его, что он шурина своего князя Вацлава Четвертинского с «порады» жены своей убил, желая самому захватить отчизну его. Когда Казимир отдалил Оношка от имений князя Вацлава, то их держали князья Юрий Четвертинский, Фёдор Вышковский и Михаил Сокольский. Когда же Богдан Хрептович женился на бывшей монахине — княгине Федьке Четвертынской, то те имения «князя Вацлавовы» спали только на Федьку и отдалил Оношка с женой, в которой осталась лишь выслуга её отца (Хупков). И в дальнейшем за короля Александра Оношко с женой Ганной никогда не держали тех имений. А поэтому князь Зигмунт присудил эти имения «Ивану подскарбему» по близости жены его, князьям Четвертинским и Сокольским, кроме третьей части, что дочка Ивана Богдановича Хрептовича записала мужу своему Чапличу (см. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 315—316; Акты Виленской археографической комиссии: Том XIII. Акты Главного литовского трибунала. Вильна: 1886. С. 86—88.; Lietuvos Metrika. Invalid URL for PDF ViewerInvalid URL for PDF ViewerKnyga Nr. 15 (1528—1538): Užrašymų knyga 15 / Parengė A. Dubonis. Vilnius, 2002. С. 69; Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, S. 36—37, 48; Adam Boniecki. Herbarz polski. T. 3: 1900. S. 84—92; Poczet rodów w Wielkiém Księstwie Litewskiém w XV i XVI wieku / ułożył i wyd. Adam Boniecki. 1887. S. 27—31; Herbarz polski Kaspra Niesieckiego... S. 424.).

М. ОНОШКО ПАШКОВИЧ ВІТОНІЗЬКИЙ

12.7. КЖ. ФЕДЬКА ЮРЬЕВНА

М. ІВАН ХРЕБТОВИЧ

13.8. КН. ВАСИЛИЙ ФЕДОРОВИЧ ЧЕТВЕРТЕНСЬКИЙ (1504, † 1541/1545)

Син або Федора Івановича, або Федора Михайловича від першої дружини, князь на Четвертні і Яровиці. 1502, dworzanin krolewski (1502). 1528, Перепись войска Вел. княжества Литовского записан среди князей Валынскай землi. 1541 р. князь Четвертенський згаданий разом із синами Данилом і Матвієм47, а далі він сам і перший із синів зникають із поля зору. 1544 р. межовий спір із панами Боговитинами веде вже тільки Матвій.

3 листопада 1504 р., великий князь Олександр надав йому, своєму дворянину, розташоване в Кременецькому повіті пусте селище Зубівці, а 2 грудня тутешній намісник Юрій Монтовтович увів уже реципієнта у володіння.48 Зубовецький маєток мав великі територіальні резерви, бо край, де він лежав, був малолюдним, але освоєння цього надбання потребувало чималих зусиль та опори на розташовані поблизу інші володіння. Оскільки Василь Федорович не мав такої бази, то через деякий час обміняв свою вислугу князю Іванові Жаславському на два дворища на луцькому передмісті Красному й дім у самому Луцьку з доплатою сотні золотих готовими грішми, і 27 серпня 1514 р. монарх підтвердив їхню угоду.49

У Сиґізмунда І Василь Федорович вислужив кілька сіл на північний схід від Кременця. За описом Кременецького замку 1545 р., в цю групу входили Антонівці, Стіжок, Залісці, Угорське й Тилявка.50

Василь Федорович Четвертинський князь на Четвертні та Яровиці (1501–1545): Печатка від 1528-10.1.1539

Княгині Федоровій Четвертинській, його матері, старшій із чотирьох дочері пана Кальницького з Брацлавця (друга донька вийшла за князя Глинського, третя — за князя Масальського, четверта – за волинського („володимирського») хорунжого Івашка Янчинського), дісталися маєтки під Брацлавом — Немирів з присілками та села Хвостове (згідно з реляцією Софії Іванівни, тут нараховувалось 30 димів), Боблів (60 димів), Медвежа (40 димів), городище» Лука над Тамерницею (50 димів), Соколець на Бузі (100 димів), Болочківці (інакше Сорокотиця; 30 димів), Бурграбинці (інакше Зарудинці; 30 димів), Ситківці (8 димів), Животів (,неосіле»), селище» Обухівці на річці („пусте», з бобровими гонами, пасіками й лісами) i „ceлище» Стави (з рікою Бершадою й бобровими гонами). Після неї ці маєтки – як материнські володіння (prawem macierzystym) – у рівних частках відійшли до її дітей з князем Ф. Четвертинським: князя Василя та княжни Олени (Олександри), яка стала дружиною князя Івана Юрієвича Заславського й матір’ю Софії Іванівни.51

∞, ..... ..... ..... .

С ф р а г и с т и ч н і п а м » я т к и :
Василь Федорович Четвертинський князь на Четвертні та Яровиці (1501–1545): Печатка від 1528-10.1.1539: В полі печатки турнірний щит, на якому знак у вигляді кола з чотирма півкруглими відгалуженнями згори. Напис по колу: + ВАТСИЛЬЄВА ЧЄТВЄРТЄНЬСК; кругла, розмір 23 мм.
Джерела: ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, спр. 1, арк. 1. 1528 р. AGAD, Perg. 4789; TzwML, Dz. IX, Sygn. 89, st. 487. 1532–1535 pр. BCz, Perg. 1287; Perg. 1288. 8.1.1539–10.1.1539.
Публікації: Алфьоров О. Особові печатки. – С. 75, мал. 244 а. 1528 р. Алфьоров О. Шляхетська сфрагістика. – Табл. 2, мал. 1. 1528 р. Автор: Олег Однороженко.

13.8. КЖ. ОЛЕНА (ОЛЕКСАНДРА) ФЕДОРІВНА ЧЕТВЕРТЕНСЬКА (* ...., † ....)

Донька старша князя Федора Михайловича Четвертенського Вишковського.

Княгині Федоровій Четвертинській, її матері, старшій із чотирьох дочері пана Кальницького з Брацлавця (друга донька вийшла за князя Глинського, третя — за князя Масальського, четверта – за волинського („володимирського») хорунжого Івашка Янчинського), дісталися маєтки під Брацлавом — Немирів з присілками та села Хвостове (згідно з реляцією Софії Іванівни, тут нараховувалось 30 димів), Боблів (60 димів), Медвежа (40 димів), городище» Лука над Тамерницею (50 димів), Соколець на Бузі (100 димів), Болочківці (інакше Сорокотиця; 30 димів), Бурграбинці (інакше Зарудинці; 30 димів), Ситківці (8 димів), Животів (,неосіле»), селище» Обухівці на річці („пусте», з бобровими гонами, пасіками й лісами) i „ceлище» Стави (з рікою Бершадою й бобровими гонами). Після неї ці маєтки – як материнські володіння (prawem macierzystym) – у рівних частках відійшли до її дітей з князем Ф. Четвертинським: князя Василя та княжни Олени (Олександри), яка стала дружиною князя Івана Юрієвича Заславського й матір’ю Софії Іванівни.52

14.8. КН. ФЕДОР ФЕДОРОВИЧ (1507,1528)

землевл.-Волынь-воев. Князь на Четвертні і Боровичах.

Ж. OЛЕНА ФЕДОРОВНА CHREPTOWICZOWNA († 1529)

15.8. КЖ. БОГДАНА ФЕДОРОВНА ЧЕТВЕРТЕНСЬКА († до 1528)

В 1528 году подскарбий Иван Андреевич по близкости жены своей Богданы Федоровны Вышковской вместе с шуринами своими (братьями жены) князьями Василием, Федором и Андреем Четвертинскими, князья Василий, Солтан и Юрий Михайловичи Сокольские жаловались господарю Зигмунту Старому на Ивана Русина и Федора Оношковича (сына Оношка и княгини Ганны Юрьевны Четвертинской), что они выпросили их близкость (имения на Четвертне) по смерти Ивана Хрептовича (сына княгини Федьки Четвертинской). Федор Оношкович сообщил, что имения эти материзна его по матери княгине Ганне Юрьевне Четвертинской. На что подскарбий И. А., князья Четвертинские и Сокольские ответили, что еще король Казимир отца его Оношка отдалил от тех имений за выступ его, что он шурина своего князя Вацлава Четвертинского с порады жены своей убил, желая самому захватить отчизну его. Когда Казимир отдалил Оношка от имений князя Вацлава, то их держали князья Юрий Четвертинский, Федор Вышковский и Михаил Сокольский. Когда же Богдан Хрептович женился на Федьке Четвертынской, то те имения Вацлавовы спа‐ ли только на Федьку и отдалил Оношка с женой, в которой осталась лишь выслуга ее отца (Хупков). И в дальнейшем за короля Александра Оношко с женой Ганной никогда не держали тех имений. А поэтому князь Зигмунт прису‐ дил эти имения Ивану подскарбему по близости жены его, князьям Четвертинским и Сокольским, кроме третьей части, что дочка Ивана Богдановича Хрептовича записала мужу своему Чапличу. 53

Богдана Федорівна Четвертинська княгиня Вишковська: печатка від 1552–1559 рр.
Богдана Федорівна Четвертинська княгиня Вишковська: печатка від 1552–1559 рр.: в полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді літери Ф; згори літери: ПЛГ. Овальна, розмір 15х12 мм. Джерела: ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 27; спр. 37; ф. 256, оп. 1, спр. 1, арк. 13v, 26. 1552–1559 рр. Олег Однороженко.

Складений у Вільно 25 грудня 1552 року, документ свідчить про те, що «Кн. Богдана Четвертинська та її чоловік підскарбій Іван Андрійович дарують після смерті племіннику князя маршалку Петру Загоровському третю частину маєтків у Вишкові, Лукові, Четвертні, Навозі, Годомичах… на Волині». Вишків, 1558 р., січня ЗО. Кн. Богдана Четвертинська дарує племінниці Федорі Загоровській частину маєтків Четверт- ни, Навоз, \[…\] на Волині. Вільно, 1558 р., лютого 20. Віленський воєвода, канцлер Великого Литовського князівства кн. Микола Радзивілл викликає кн. Богдану Четвертинську до королівської комісії для розгляду справи про захоплення її навозницькими підданими Боровицької землі у Луцькому пов., що належала князям Матвію, Івану та Василю Четвертинським. Пйотрків, 1559 р., січня 7.Сигізмунд Август, у зв’язку зі скаргою Федори Загоровської на захоплення кн. Матвієм Четвертинським Хребтівської землі в маєтку Четвертня, що подарувала їй дружина вуйка кн. Богдана Четвертинська в 1558 р., наказує кн. Івану Чарторийському та маршалку Петру Мильському викликати кн. Матвія Четвертинського до суду для розгляду цієї справи. Пйотрків, 1559 р., січня 7. Сигізмунд Август, у зв’язку зі скаргою кн. Богдани Четвертинської і маршалка Петра Заго ровського на захоплення кн. Матвієм Четвертинським частини мита з маєтку Четвертня у 1558 р., наказує кн. Івану Чарторийському і маршалку Петру Мильському викликати кн. Матвія Четвертинського до суду для розгляду цієї справи. Луцьк, 1559 р., лютого 1.Кн. Богдана Четвертинська позичає у племінника маршалка Петра Загоровського і його дружини Федори Сангушко 1000 кіп грошів литовських під заклад маєтків в селах Суськ, Руді Носачевичі та Петрашевнчі Луцького пов. 1559 р., березня 12. Сигізмунд Август, у зв’язку зі скаргою житомирського старости кн. Романа Сангушка на захоплення у його сестри Федори Загоровської кн. Матвієм Четвертинським Хребтівської землі в маєтку Четвертин, що подарувала їм, як дружині племінника чоловіка, кн. Богдана Четвертинська в 1558 р., наказує кн. Олександру Чарторийському та маршалку Петру Мильському викликати кн. Матвія Четвертинського до суду для розгляду цієї справи.

М. ІВАН АНДРІЄВИЧ podskarbi dworski (fl 1528)

16.8. КЖ. ...... ФЕДОРОВНА ЧЕТВЕРТЕНСЬКА (* ...., † ....)

Третя córką kniazia Fedora Michałowicza, była niezawodnie małżonka kniazia Andrzeja Iwanowicza Łukomskiego. Jej córka Agrafena Kmicina, w testamencie swym 1554 r., nazywa podskarbinę dworną panią Iwanowę Andrejewicza Bohdanę Fedorównę, ciotką swą.54

М. КН. АНДРІЙ ІВАНОВИЧ ЛУКОМСЬКИЙ

17.8. КН. СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ († після 1510)

18.8. КН. АНДРЕЙ ФЕДОРОВИЧ (1522,1545)

Князь на Четвертні і Галузю. в 1532 р. далекий родич Івана — Андрій Федорович із дружиною Марієюне відступили половинумаєтку Хлапотин та належних до нього присілків Ориць, Берездова, Суємець та Рогачева князю Федору Сангушку: за тогочасною прак- тикою третю частину вони продали «на вічність», а дві частини тієї половини заставили. 1560.12.6 — Заява господарського дворянина Криштофа Масла про виголошення вироку господарського суду щодо головщини розміром 400 кіп грошей у справі про вбивство кн. Івана Четвертинського, за що було присуджено ув’язання кнг. Івановій Четвертинській з синами в частину маєтків кн. Василя і кн. Льва Четвертинських. Ув’язання за господарським листом за скаргою кнг. Андріївої Четвертинської кнг. Марії Львівни на ім’я її дочки з частини маєтків кн. Василя і кн. Льва Четвертинських частину. Проведення ув’язання господарським дворянином К. Маслом частини маєтку 04.12.1560 р.; ув’язав на кнг. Андрієву Четвертинську кнг. Марію Львівну боровицьких і голузьких селян згідно з реєстром. № 8 (8), (в оригіналі помилково № 9), грудня 06, арк. 5. Скарга кнг. Марії Львівни Андрієвої Четвертинської на кнг. Марину Киселівну Іванову Четвертинську, яка, наславши своїх слуг, пограбувала підданих селян кнг. Марії Четвертинської після ув’язання господарським дворянином Криштофом Маслом 04.12.1560 р. 1561 лютого 25, арк. 66–66 зв. Розгляд судової справи за позовом дружини кн. Андрія Четвертинського Марії Львівни нар. Свищовської на дружину кн. Івана Четвертинського Марину Киселівну про виділення частину володінь для «выправы», записаних дочкам Марії Львівни на маєтках Боровиця і Голузі у віно. Виправдання судом кнг. Марини Четвертинської.

Ж. МАРИНА ЛЕВКІВНА СВИЩОВСЬКА

КЖ. ОЛЕНА ФЕДОРІВНА ЧЕТВЕРТИНСЬКА

Князь Андрій Юрійович Заславський († бл. 1535) був несповна розуму і мешкав у свого молодшого брата кн. Івана Юрійовича Заславського († бл. 1516) одруженого на кн. Олені Федорівні Четвертенській († після 1546).

М. КН. ИВАН ЮРЬЕВИЧ ЗАСЛАВСКИЙ

VI генерація

22.13. КН. ДАНИЛО ВАСИЛЬЕВИЧ (1538,1540)

Князь на Четвертні і Яровиці. 1541 р. князь Василь Федорович Четвертенський згаданий разом із синами Данилом і Матвієм55, а далі він сам і перший із синів зникають із поля зору.

23.13. КН. МАТВЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ (* ...., 1538, † 15.05.1563)

Справця Луцького староства (1562–1563 рр.). dworzanin krolewski 1548;

1541 р. князь Василь Федорович Четвертенський згаданий разом із синами Данилом і Матвієм56, а далі він сам і перший із синів зникають із поля зору. 1544 р. межовий спір із панами Боговитинами веде вже тільки Матвій. В укладеному з приводу спору акті зазначено, що в кременецького старости Станіслава Фальчевського ним було придбане суміжне село Єловиця.57 1545 р. Матвій відповідав із батькової вислуги за одну з городень Кременецького замку, а 1550 р. в цих володіннях згадане ще сільце Корхова.58

1545 — Яскравим свідченням тому була скарга, подана луцьким війтом та міською громадою на князя Матвія Четвертинського, який влаштовував торги на Яровицькому передмісті напередодні луцьких – в неділю та четвер [6, с. 171–172]. Матвій Четвертинський на скаргу міщан відповідав, що то його піддані, прямуючи з Полісся до Лучеська, на нічліг зупинялися на Яровиці, а тому й торгували з господарями будинків, у яких ночували. Решту товару, за словами князя, поліщуки везли до міста і сплачували з нього усі належні податі. [Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року : актові джерела]. Згідно з текстом ревізії Крем’янецького замку у 1545 році село належало князю Матвію Четвертинському. В 1583 р. княгиня Матвіїва Четвертинська платила від Тилявки за 7 дим., 3 город., 1 боярина.

1548 — Грамота Сигизмунда Августа, приказывающая дворянамъ: князю Матвею Четвертинскому, Василію Янко вичу, Федору и Гаврилу Бокевичамъ и Ивану Гутору, явиться въ качествЂ третейскихъ судей въ означенный судебный срокъ для разбирательства тяжбы между Ковельскимъ старостою Богданомъ Семашкомъ и княземъ Федоромъ Острожецкимъ, о праве владениія урочищемъ Прогорелицею. 1548 года, апреля 27.

На середину XVII ст. Четвертенские держат «добра батькивски» из двух волостей – Немирівської да Животивской: Боблив, Бондурив, Медвежа, Немирив, Соколець, Фастивци, Прозябал, Славив, Носивци (1574). О. Яблоновский считал, что латифундии Четвертенских могли быть намного более значительные, потому что еще Матвей Васильевич (1563), справця Луцкого староства, имел по выслуги не только Прозябал, но и Ситкивци. Этому роду принадлежал Вербичив — современный Гранив на Гайсинщини. Вербичивский почва ниже верхив’я г. Сорока в 1607 г. передан Синявским. Наприклад, відомо, що в другій половині XVI століття часткою в Копиллі (а також у Четвертні, Годомичах, Боровичах, Галузії, Літогощі, Арсеновичах і Підлісах) володів Матвій Васильович Четвертенський, справця Луцького староства. Після другого одруження з Овдотею Вагановською їй на віно (посаг) і пожиттєве володіння перейшла земля в названих селах. У 1568 році Овдотя відступила ці села пасинкові Янушу Четвертенському, синові Матвія від першого шлюбу.

Вільно, 1560 р., липня 18. Сигізмунд Август доручає кн. Матвію Четвертинському та судді Луцького земського суду Гаврилі Бокію призначити розгляд справи про володіння грунтами в маєтку Рудкн між волинським зем’янином Андрієм Рудецьким, його братами Антоном і Гневошем, з одного боку, та волинським зем’янином Щасним Генсинським і його дружиною Ганною,з другого боку; одночасно віденський воєвода Микола Радзивілл, троцький воєвода Григорій Ходкевич, після невинесення рішення комісією з Михайла Свинюського і заступаючого маршалка Олександра Жоравницького щодо володіння тими ж особами полем і дібровою в Липибоках, вирішують цю справу на користь Генсинських.

1561 (61/19), лютого 19, арк. 64. Скарга кн. Матвія Васильовича Четвертинського на кнг. Марину Киселівну, дружину кн. Івана Федоровича Четвертинського про побиття 18.02.1561 р. трьох його бондарів підданими кнг. Марини у спільному маєтку Боровичі; забрання 10 кіп грошей, виданими князем на бочкову роботу, а також відібрання одягу й сокир. Без свідчення вижа. 1561 квітня 09, арк. 88–88 зв. Огляд стану здоров’я кн. Матвія Васильовича Четвертинського воротним Луцького замку Войтехом Красовським і врядовим вижем для засвідчення неспроможності стати на судові роки господарського суду у Вільно за позовами і п’ятьма «децкими» листами від Петра Загоровського.

1561травня 18, арк. 106 зв.-107. Свідчення врядового вижа на прохання кнг. Марини Іванової Федоровича Четвертинського нар. Киселівни про вручення господарських позовів кн. Матвію Василевичу Четвертинському за скаргою про наслання четвертинського врядника на земельні угіддя маєтку Литогощі, жнива вівса, оранку і сіянку поля, виби- рання меду, викошення сіна тощо. Вручення позову слугою кнг. Марини Хомою з кн. Юрієм Свирським 05.05.1561 р. у Яровиці. Ув’язнення слуги Хоми кн. М. В. Четвертинським за звинуваченням у вбивстві його брата Івана. 1561 травня 28, арк. 111 зв.-112. Скарга кн. Матвія Васильовича Четвертинського 26.05.1561 р., де описуються при- годи боярина Івана Мицевича, який будучи у приятеля, випустив свою кобилу попастися, а кобила з поля забігла до двору П. Б. Загоровського до Лукова, після чого четвертинський урядник посилав трьох четвертинських бояр до луківського урядника Семена Вересковського з проханням повернути кобилу, однак бояри дістали прочухана, а кобилу так і не повернули. Свідчення врядового вижа – огляд поранень, обсилання луківського урядника. 1561травня \[28–30\], арк. 114 Засвідчення з боку Луцького замкового уряду судового засідання лавничого суду в справі про вбивство боярина кн. М. В. Четвертинського з Яровиці Івана Васьковича луцькими шевцями Мирутою Пілецьким і Васьком Дорошковичем та забрання князівських грошей, виручених після реалізації продукції на Жиди- чинському ярмарку. 1561 липня 03, арк. 143–143 зв. Скарга зем’ян Луцького повіту Остафія, Андрія Коровайовичів Селецьких та їхньої невістки Михайлової на підліських підданих кн. Матвія Четвертинського, кн. Василя і кн. Марка Солтановичів Сокольських, Василя Семашка за те, що вони минулої осені самовільно засіяли житом їхні поля. Свідчення врядово- го вижа – огляд полів, посіяних житом. серпня 10, арк. 168. Скарга четвертинського урядника кн. Матвія Васильовича Четвертинського Мартина Тархальсь- кого на кнг. Марину Киселівну Іванову Четвертинську за потраву дворних сіножатей і підданих селян на 150 возів сіна. Обсилання кнг. Марини Четвертинської та її відмова вислати на пашню і сіножаті своїх слуг. 1561.09.17 Луцьк. Лист кн. Матвія Васильовича Четвертинського, кн. Дмитра Олександровича Буремського, Федора й Андрія Івановичів Русинів, Грицька Єловича Букоємського, Яцька і Томили Ворон Боротинських, Федора Хмари Миловського, Богдана Андрійовича Перекладовського на прохання жидичинського архімандрита Йони, яким засвід- чується відсутність у Луцьку Татарської вулиці, на якій архімандрит нібито мав побудувати будинки за скаргою преора Луцького костелу св. Трійці на жидичинського архімандрита. 1561 жовтня 08, арк. 216 зв. Заява господарського маршалка Петра Богдановича Загоровського про вручення позо- вів кн. Матвію Четвертинському після повернення з Ливонської (Інфлянської) війни за чотири тижні. Свідчення вря- дового вижа – вручення 08.10.1561 р. слугами господарського маршалка Петра Богдановича Загоровського Андрієм Новосельським та Федором кн. Матвію Четвертинському господарського позову стати у Вільно на св. Миколи. Кн. Матвей Четвертинский с второй женой Евдокией Вагановской был дедич Немировщизны, Погребищ, Ободов- ский, Дашова, Животова, Кальника, Княжего и Талатина (Талалаи?), о чем писал К. Несецкий (S. 264

Навесні 1563 р. князь Четвертенський помер (похований десь перед 19 травня).59 У шлюбі з Марухною Ваньківною з Лагодовських він мав сина Януша, а з Євдокією Федорівною з Вагановських – дочку Ганну.60 Оскільки син у першій половині 1570 р. помер61, володіння успадкувала дочка, але маєток на Кременеччині затримався в руках її матері. Саме на вдові Четвертенській 1570 р. лежав податковий борг за відомі нам поселення і саме вона платила за них побор 1583 р.62

Осередком маєтку та резиденцією дідичів було село Антонівці. Саме тут у домі княгині Четвертенської 8 лютого 1571 р. син кременецького старости князь Януш Збаразький записав її дочці віно63, а 1574 р. в Антонівцях народився старший син подружжя Юрій.64 1581 р. Ганна Матвіївна померла65, так і не взявши отчини у свої руки. Її мати 1586 р. ще жила, а 1591 р. згадана вже як покійна.66 Маєтки Четвертенських у Кременецькому повіті успадкували після вдови її внуки Юрій і Криштоф Збаразькі.67 Оскільки зі смертю першого з них († 1631) прямих нащадків Ганни Матвіївни не стало, на її спадщину заявили претензії князі Четвертенські, та Януш Вишневецький, що забрав усе у свої руки, порозумівся з ними.68

∞, 1Ж. МАРУХНА ВАНЬКІВНА ЛАГОДОВСЬКА;

∞, 2Ж. ОВДОТЯ ФЕДОРІВНА ВАГАНОВСЬКА (†1589/1591)

24.14. КН. МИХАИЛ ФЕДОРОВИЧ (1537,1555)

Князь на Четвертні і Боровичах.

За великим рахунком, у володінні роду Четвертенських Хлапотин перебував протягом століття, аж поки в 1532 р. далекий родич Івана — Андрій Федорович із дружиною Марієюне відступили половину цьогомаєтку та належних до нього присілків Ориць, Берездова, Суємець та Рогачева князю Федору Сангушку: за тогочасною практикою третю частину вони продали «на вічність», а дві частини тієї половини заставили.

За кілька років племінники Андрія Федоровича — Михайло, Іван та Василь Четвертенські з матір’ю Оленою збули тому ж таки Сангушкові другу половину Хлапотина й перелічених вище присілків «з іншими маєтками, селищами, котрі здавна до Хлапотина прислухали (тобто, належали. – Т.В.)»: як і в попередньому випадку третю частину продали «на вічність», а дві – заставили. 1537 р. Сигизмунд І підтвердив листи дядька і племінників на продаж Хлапотина й сіл,

25.14. КН. ИВАН ФЕДОРОВИЧ (1537,—1559)

Князь на Четвертні і Боровичах.

За великим рахунком, у володінні роду Четвертенських Хлапотин перебував протя- гом століття, аж поки в 1532 р. далекий родич Івана — Андрій Федорович із дружиною Марієюне відступили полови- ну цьогомаєтку та належних до нього присілків Ориць, Берездова, Суємець та Рогачева князю Федору Сангушку: за тогочасною практикою третю частину вони продали &на вічність&, а дві частини тієї половини заставили. За кілька років племінники Андрія Федоровича — Михайло, Іван та Василь Четвертенські з матір’ю Оленою збули тому ж таки Сангушкові другу половину Хлапотина й перелічених вище присілків &з іншими маєтками, селищами, котрі здавна до Хлапотина прислухали (тобто, належали. – Т.В.)&: як і в попередньому випадку третю частину продали &на вічність&, а дві – заставили. 1537 р. Сигизмунд І підтвердив листи дядька і племінників на продаж Хлапотина й сіл, (15), грудня 14, арк. 8. Скарга кнг. Марини Киселівни Іванової Четвертинської на вбивцю її чоловіка кн. Василя Андрійовича Четвертинського за те, що він чинить погрози («отповеди») її матері в маєтку Боровичі. Так, зокрема, 05.12.1560 р. він на вільній дорозі напав на копильських підданих кнг. Марини Четвертинської, побивши їх і пограбувавши їхні речі. Свідчення врядового вижа – огляд поранення, місцеперебування винуватця. № 16 (16), грудня 14, арк. 8 зв. Свідчення врядового вижа про вручення господарського заручного листа кн. Матвію Четвертинському від імені кнг. Іванової Четвертинської Марини Киселівни, невістки кн. М.Четвертинського «для небезпеченства здоровя своего, слуг и подданых своих». № 17 (17), грудня 14, арк. 8 зв. Скарга кнг. Марини Киселівни Іванової Четвертинської про те, що 27.11.1560 р.вона, приїхавши до Луцька у своїй справі, була в домі луцького ключника, городничого, мостовничого і війта І. Я. Борзобо- гатого Красенського, де зустріла кн. Олександра Сангушковича Коширського (запис без закінчення) 1.

1561 лютого 25, арк. 66–66 зв. Розгляд судової справи за позовом дружини кн. Андрія Четвертинського Марії Львівни нар. Свищовської на дружину кн. Івана Четвертинського Марину Киселівну про виділення частину володінь для «выправы», записаних дочкам Марії Львівни на маєтках Боровиця і Голузі у віно. Виправдання судом кнг. Марини Четвертинської.

1561травня 18, арк. 106 зв.-107. Свідчення врядового вижа на прохання кнг. Марини Іванової Федоровича Четвер- тинського нар. Киселівни про вручення господарських позовів кн. Матвію Василевичу Четвертинському за скаргою про наслання четвертинського врядника на земельні угіддя маєтку Литогощі, жнива вівса, оранку і сіянку поля, виби- рання меду, викошення сіна тощо. Вручення позову слугою кнг. Марини Хомою з кн. Юрієм Свирським 05.05.1561 р. у Яровиці. Ув’язнення слуги Хоми кн. М. В. Четвертинським за звинуваченням у вбивстві його брата Івана. 1561 червня 18, арк. 130–130 зв.Розгляд судової справи за скаргою і позовом зем’янки Луцького повіту Олени Киселівни Богданової Костюшковичової Хоболтовської на свою сестру кнг. Марину Киселівну Іванову Четвертинську про те, що вона після смерті першого чоловіка Михайла Яковицького позичила у неї одяг – куничу шубу, італійське сукно, італійський жупан і три золотих червоних. Кнг. Марина Четвертинська не визнала свою провину і до присяги свою сестру не допустила. Винесення вироку на користь Олени Костюшковичової Хоболтовської – сестра (обвину- вачена сторона) має сплатити їй 10 кіп грошей за чотири тижні. 1561 липня 06, арк. 145 зв-146. Скарга кнг. Марини Киселівни Іванової Четвертинської на Василеву Семашківну, яка 05.07.1561 р., наславши свого урядника Андрія Малиновського спільно з підрізькими і литогощськими підданими на двірську пашню в її маєтку Литогощ під час жнив. А урядник Семашківни А. Малиновський, збіжжя пожавши, відвіз його до своєї пані. Свідчення врядового вижа – огляд пожатої пашні. № 218 (5), липня 07, арк. 146–146 зв. Зустрічна скарга Олени Карпівни Василевої Михайловича Семашкової на кнг. Марину Киселівну Іванову Четвертинську (див. № 216 (4) від 06.07), яка особисто зі слугами наїхала на двірні поля її Литогощського маєтку, побивши під час жнив її слугу Андрія Малиновського, який був «приставом» при жнивах, та, крім нього, іще її підрізьких та литогощських селян, позабиравши в них одяг, коней з возами і пожате жито. Свідчен- ня врядового вижа – огляд поранень А. Малиновського. ~ Овдотя, ~ вдруге він одружився з Мариною Киселівною.

Ж. МАРІЯ КИСІЛЬ, в 1577 р. підписала унію Волині з Короною.

1 КН. ВАСИЛИЙ ФЕДОРОВИЧ (1537,1544) 14

Князь на Четвертні і Боровичах.За великим рахунком, у володінні роду Четвертенських Хлапотин перебував протягом століття, аж поки в 1532 р. далекий родич Івана — Андрій Федорович із дружиною Марієюне відступили половину цьогомаєтку та належних до нього присілків Ориць, Берездова, Суємець та Рогачева князю Федору Сангушку: за

тогочасною практикою третю частину вони продали «на вічність», а дві частини тієї половини заставили. За кілька років племінники Андрія Федоровича — Михайло, Іван та Василь Четвертенські з матір’ю Оленою збули тому ж таки Сангушкові другу половину Хлапотина й перелічених вище присілків «з іншими маєтками, селищами, котрі здавна до Хлапотина прислухали (тобто, належали. – Генеограф)»: як і в попередньому випадку третю частину продали «на вічність», а дві – заставили. 1537 р. Сигизмунд І підтвердив листи дядька і племінників на продаж Хлапотина й сіл.

27.14. КЖ. БОГДАНА ФЕДОРОВНА (1565)

В середині XVI століття частиною Копилля володіла княжна Богдана Федорівна Четвертенська. Була заміжня за волинським шляхтичем Андрієвичем Іваном, надвірним підскарбієм Великого князівства Литовського. Свою третю частку в селах Копилля, Смиків, Луків, Четвертня, Навоз, Годомичі і Суськ 1552 року подружжя заповідало племінни-

кові чоловіка Петрові Богдановичу Загоровському. Оскільки Петро Богданович Загоровський був чоловіком княжни Федори Сангушківни, доньки князя Федора, який претендував на згаданий ряд сіл ще в 1527 році, можна припустити, що таким чином третя частка у цих володіннях поверталася назад до великої земельної власності роду Сангушковичів.

М. КН. ВОИН ФЕДОРОВИЧ ЗБАРАЖСКИЙ ВОРОНЕЦКИЙ ТРИСТЯНСКИЙ.

28.14. КЖ. ОГРЕНИЯ ФЕДОРОВНА {Ohrenia} († після 1542)

29.18. КН. ВАСИЛИЙ АНДРЕЕВИЧ (1561,1569)

Князь на Четвертні і Галузю.

30.18. КН. ЛЕВ АНДРЕЕВИЧ († бл.1562)

Князь на Четвертні і Галузю.

Князья Василій и Левъ Андреевичи Четвертинскіе убили князя Ивана Четвертинскаго и затѣмъ бѣжали и къ королевскому суду не явились. Тогда, ‘по рѣшенію короля„ они должны были уплатить годовщину вдовѣ убитаго княгинѣ Четвертинской и ея сыновьямъ, которые и были введены во владѣніе имѣніями убійцъ. Но затѣмъ княгиня Марія Львовна Четвертинская (вѣроятно,мать убійцъ) предъявила свои права (вмѣстѣ съ дочерьми) на 4‑ю часть и получила ее. За вину господарскую (400копъ) ввелся во владѣніе частііо этих же именій дворянинъ господарскій, производивш ей вводъ. . . 8

Пан Олизар Качановский выступает в числе «добре сведомых лиц» (свидетелей) в составленном пинским земянином Иваном Семеновича Домановичом Дзиковицким заявлении о смерти в его имении, Дзиковичи, жениха его дочери (Катерины) ‑князя Льва Четвертенского (22.08.1561 г.).

Заява господарського дворянина Криштофа Масла про виголошення вироку господарського суду щодо головщини розміром 400 кіп грошей у справі про вбивство кн. Івана Четвертинського, за що було присуджено ув’язання кнг. Івановій Четвертинській з синами в частину маєтків кн. Василя і кн. Льва Четвертинських.

Ув’язання за господарським листом за скаргою кнг. Андріївої Четвертинської кнг. Марії Львівни на ім’я її дочки з частини маєтків кн. Василя і кн. Льва Четвертинських частину. Проведення ув’язання господарським дворянином К. Маслом частини маєтку 04.12.1560 р.; ув’язав на кнг. Андрієву Четвертинську кнг. Марію Львівну боровицьких і голузьких селян згідно з реєстром. № 8 (8), (в оригіналі помилково № 9), грудня 06, арк. 5.

Скарга кнг. Марії Львівни Андрієвої Четвертинської на кнг. Марину Киселівну Іванову Четвертинську, яка, наславши своїх слуг, пограбувала підданих селян кнг. Марії Четвертинської після ув’язання господарським дворянином Криштофом Маслом 04.12.1560 р.

2. КН. ЯЦЕК АНДРЕЕВИЧ (1569,1592)

Князь на Новій Четвертні. Був одружений з Бокіївною. leśniczy piński 1592

який у 1580 р. брав участь у поході на Московію під командою князя Януша Збаразького, як свідчить запис А.Кальнофойського (295, p. 125). Запис дозволяє віднести смерть цього князя до часів після 1580р., тоді як раніше вважалося, що він помер після 1569 р.

32.18. КН. ЯКОВ АНДРЕЕВИЧ († до 1616)

łowczy piński, leśniczy piński 1614. Пінський лісничий. Був одружений двічі: з Ганною Гарайнівною та Анастасією Підгороденською.

Якийсь час Четвертнею володіють князі Збаразькі. Саме тоді Яків Четвертинський будує на іншому березі Стиру замок, основу Нової Четвертні. Згодом вже його син, Стефан Четвертинський викупить родовий маєток.

Коли 1580 р. Яков Четвертинський був у посольстві в московського царя, той спеціально цікавився його особою, тому що Четвертинські походять так само від Володимера Вел., як і московські царі. Перші писемні згадки про Боровичі відносяться до 1585 року, коли Яков Андрієвич Святополк-Четвертинський побудував на поселенні замок, назвавши його Нова Четвертня. Але саме село існувало і раніше, бо тривалий період у документах відбувалося розмежування села і замку. Обидві структури виступали також під назвами як Боровичі, так і Нова Четвертня.

Повертаюся до генеалогії. Андрій Теодорів Святополкович народив Якова, той Яків , коли зі славної пам’яті воєводою брацлавським, швагром своїм, в році 1580-му від святої пам’яті короля Стефана в посольство на Москву до царя Івана Васильовича завітав, тоді при великім згромадженні панів думних та інших різних шляхетних людей Іван,

православний цар і князь великий, на привітанні держачи того Якова Четвертинського , потрикрат мовив такі слова: «Чи ж ти бо є Яків Четвертинський ?» — А дивуючись тому, князь Януш Збаразький, воєвода брацлавський, посол, спитав: «З якої це причини питав цар?» Той через Андрія Щолкалова, канцлера свого, сказав, повідають: «Хоч князь Четвертинський супроти царя убогий є, але цар православний відає і знає, що дім князів Четвертинських — од Володимира, самодержця руського, так як і цар, іде, тому від коліна його є і, люблячи кров свою, великий цар і запитався».

Ж. 1. (1570) ГАННА ГАРАЙНІВНА /Hanna Horainówna/

Ж. 2. АНАСТАСІЯ ПІДГОРОДЕНСЬКА.

33.18. КН. ОСТАФИЙ АНДРЕЕВИЧ (1586,1589)

Князь на Старій Четвертні.

Заповіт кн. Остафія Четвертенського (Боровичі, 20 IX 1589), православного; опікуни жінки й дітей: кн. Яків Четвертенський , православний; Дем’ян Гулевич, кальвініст ЦДІАУК. — Ф. 26, oп. 1. спр. 7. — Арк. 34–35.

КЖ. MARUSZA АНДРЕЕВНА

М. ROHOZIŃSKI

КЖ. КАТЕРИНА АНДРІЇВНА

М. ZLOBA.

КЖ. ANASTAZYA АНДРЕЕВНА

М. CHRYNICKI, od której, bila córka za Teleckim

КЖ. СОФИЯ АНДРЕЕВНА

М. 1. LACKI

М. 2. JANOWSKI.

КЖ. ЕВДОКИЯ АНДРЕЕВНА

~ z Podhorodeúskiej splodzona za 0rdzina, niektóre z tychbezpotomnie poschodzily.

VII генерація

43/23.1. КН. ЯНУШ МАТВЕЕВИЧ († бл.1570)

Князь на Четвертні і Яровиці.

Ж. (1569) БОГДАНА ВАСИЛІВНА СЕМАШКО /Bohdana Siemaszkowna/

Наприклад, відомо, що в другій половині XVI століття часткою в Копиллі (а також у Четвертні, Годомичах, Боровичах, Галузії, Літогощі, Арсеновичах і Підлісах) володів Матвій Васильович Четвертенський, справця Луцького староства. Після другого одруження з Овдотею Вагановською їй на віно (посаг) і пожиттєве володіння перейшла земля в названих селах. У 1568 році Овдотя відступила ці села пасинкові Янушу Четвертенському, синові Матвія від першого шлюбу.

У 1566 р. Володимирський гродський суд розглядав позов матері й опікунів Богдани Василівни Семашкової. Покійний батько Богдани перед смертю заручив її з сином Мельницького старости Григорія Воловича; шлюб мав бути укладений через 5 років. Мати і опікуни Богдани просили суд дозволити їй вийти заміж не за сина Г. Воловича, а за князя Януша Матвійовича Четвертенського. Своє прохання вони мотивували тим, що наречена молодого Воловича не бачила, а за арт. 8 розд. VСтатуту 1566 року, заборонено було примушувати наречених укладати шлюб без обопільної згоди. Г. Волович наполягав на тому, щоб Богдана одружилася із його сином, посилаючись на факт заручин. У ході розгляду справи з’ясувалося, що Г. Волович розтратив майно Богдани, яке було віддане йому в опіку як майбутньому тестю. Врахувавши це, суд дозволив розірвати заручини [Архив Юго-Западной России, издаваемый временною коммиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском Военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. 8. Т. ІІІ. Черты семейного быта в Юго-Западной Руси в XVI–XVII вв. – Киев: Университетская типография, 1909., с. 122–133]. Показово, що мати і опкуни Богдани звернулися із позовом не до духовного церковного суду, а до світського гродського, який мав розглядати кримінальні справи мешканців судового повіту. Духовний суд навряд чи б задовольнив вимоги позивачі.

Пан Александр Семашко был богат и свое богатство приумножать был готов всеми доступными способами. А одним из таких способов было опекунство и правильно организованные браки подопечных. И особенно удачной ему казалась мысль выдать свою двоюродную сестру Богдану за Григория Воловича. Преимуществ у такой задумки было много: Волович старший приходился Семашко шурином и был всецело преданным человеком, да и возможность как следует поэксплуатировать имения сестры могла принести немало прибыли. А уж о какой-то ревизии дел после окончания опеки при таком варианте и говорить не приходилось. Договориться с Воловичами не составило труда, ведь юная Богдана слыла умницей и красавицей. 12 июля 1566 подписали и брачный договор. Саму свадьбу, правда, отложили на пять лет (очень удобная для пана Александра оговорка). Три года успешная идея Семашко приносила неплохие барыши, пока самым неожиданным образом не привела к скандалу в благородном семействе. А произошло совсем простое событие — Богдана собралась замуж. И женихом оказался отнюдь не Григорий Волович, а князь Януш Матвеевич Четвертинский. При таком ударе по собственному авторитету и благополучию Александр Семашко вообще узнал почти случайно – его просто пригласили на свадьбу к родственнице. Следовало расстроить этот брак как можно скорее.

Пан Александр попытался запугать невесту и ее мать законом, лишающим права собственности молодых людей вступающих в брак против воли старших родственников. Но на защиту молодых встало могучее семейство Четвертинских. В суде пану Семашко указали, что, согласно Статуту, Богдана и ее мать не обязаны просить позволения на брак у пана Александра. Заседание суда, где собралось очень много влиятельных и важных персон, было эмоциональным и порой курьёзным. Мать невесты сразу со слезами на глазах сообщила, что Семашко интересуют только имения ее дочери. Пан Александр заявил, что Богдану за Воловича сосватал еще ее отец, да рановато ей замуж, ибо только одиннадцать лет. Когда после такого заявления к матери Богданы вернулся дар речи, она поставила Семашко в неловкое положение: Богдана родилась сразу после смерти ее отца, а теперь ей шестнадцать. И уж лучше родной матери этого никто не знает. Наконец вызвали в суд и саму Богдану, которая подтвердила, что брак с Четвертинским, это только ее желание, и она просит суд ей позволить замужество. Против такого аргумента у Семашко не нашлось слов. Свадьбу сыграли без пана Александра. Но оставалась нерешенной проблема с имуществом. Семашко изо всех сил пытался удержать имения Богданы под своим контролем. Но его положение становилось все уязвимей и уязвимей. Не желая отдавать сестре ее наследства, Семашко рассорился с представителями влиятельнейших родов: Четвертинскими, Чапличами, Корецкими. В конце концов, пришлось идти на попятную. Брак Богданы и Януша продлился недолго. Уже через год Януш Четвертинский скоропостижно скончался. Тут открылись некоторые неприятные моменты: покойный князь, стараясь обеспечить свою молодую жену, несколько неосмотрительно пустился в разные махинации с имуществом. И в результате переписал имение сестры на супругу. После нескольких разбирательств, женщины нашли приемлемое для обеих решение имущественного вопроса.

Богдана Василівна Семашківна у 1577 році сплачувала з Копилля податок з 1 оселі (дима). Одночасно платили податки й інші власники села Копилля: Захарій Лагодовський з 2 осель, Іван Волнич (можливо, заставний орендар від Загоровських) з 6 осель та Марко Солтанович, князь на Соколі Сокольський (відгалуження Четвертенських), з 8 осель. Станом на цей рік село Копилля належало до містечка Сокола (сьогодні с. Сокіл Рожищенського району) і налічувало щонайменше 16 осель, в яких могло проживати від 100 до 190 селян. У 1583 році Марко Солтанович сплачував вже з 5 осель, Богдана Четвертенська з 1 оселі, 1 городу і з 1 вального колеса (сукновальні – О. Б.)а пан Андрій Загоровський з 24 осель (150–280 підданих), 2 городів, 2 підсусідків (піддані, що не мали власної оселі) і з 1 вального колеса (сукновальні). Крім того, цього року з 2 копильських осель платив податок ще якийсь пан Камінецький, можливо, орендар. Отже, в останній чверті XVI століття в селі Копилля, обраховуючи за різними середніми коефіцієнтами (від 6 до 12 чоловік на 1 дим/оселю) проживало від 200 до 375 душ підданих.

44.23. КЖ. АННА МАТВЕЕВНА (1563,—1581)

дочь Матв.Вас. від другої дружини Євдокії Федорівни Вагановської.

Осередком маєтку та резиденцією дідичів було село Антонівці. Саме тут у домі княгині Євдокії Фелорівни Четвертенської 8 лютого 1571 р. син кременецького старости князь Януш Збаразький записав її дочці, Анні, віно69, а 1574 р. в Антонівцях народився старший син подружжя Юрій.70 1581 р. Ганна Матвіївна померла71, так і не взявши отчини у свої руки. Її мати 1586 р. ще жила, а 1591 р. згадана вже як покійна.72 Маєтки Четвертенських у Кременецькому повіті успадкували після вдови її внуки Юрій і Криштоф Збаразькі.73 Оскільки зі смертю першого з них († 1631) прямих нащадків Ганни Матвіївни не стало, на її спадщину заявили претензії князі Четвертенські, та Януш Вишневецький, що забрав усе у свої руки, порозумівся з ними.74

Запис, занесеннй в книгу гродську Луцьку в 1570 р., засвідчує умови розподілу нерухомого майна між княжною Ганною Матвіївною Четвертинською і дружиною її померлого брата. В 1574 году кн. Анна Матвеевна Четвертинская записала мужу своему кн. Янушу Збаражскому актом вечистой даровизны половину добр Немирова, Хвастовцов, Боблова и т. д. , Седлище и Животов, теперь Животовка Оратовский район (умерла 1581 год) — Вольф, стр. 38. Сыновья кн. Януша Збаражского были кн. Криштоф и Юрий (Криштоф подарил все добра Юрию в 1611 году). Юрий умер в 1631 году, а имения отчизные и материзные перешли 1) на потомков тетки его, сестры отца Маруши Загоровской; 2) на князей Четвертинских, братьев и сестер стрыечных его матери: князя Януша Вишневецкого и сестру его Елену, выдана потом за Станислава Варжицкого, на князя Стефана, подкоморчего брацлавского, Григория и Федора Четвертинских, на дочек князя Якова Четвертинского, лесничего пинского, хотя в основном брацлавские имения остались на кн. Янушу Вишневецком (Вольф, стр. 618).

∞, 1571 лютий, КН. ЯНУШ МИКОЛАЙОВИЧ ЗБАРАЗЬКИЙ

45.24. КЖ. ОЛЕНА МИХАЙЛОВНА

М. КН. NN САНГУШКО

46.25. КН. ФЕДОР ИВАНОВИЧ (1568,1576)

Князь на Четвертні і Боровичах.

Печатка від 1578 р. Федір Іванович Четвертинський князь на Четвертні та Боровичах (1559–1578).
Федір Іванович Четвертинський князь на Четвертні та Боровичах (1559–1578): Печатка від 1578 р.: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді півкола, що лежить кінцями догори в супроводі двох хрестиків; згори літери: FIC.; овальна, розмір 14х12 мм. Джерела: ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 64. 1578 р. Автор: Олег Однороженко

47.25. КН. ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ (1568,† до 1570)

Князь на Четвертні і Боровичах.

хх.25. КН. ОСТАФИЙ ИВАНОВИЧ

хх.25. КН. МИХАИЛ ИВАНОВИЧ

як засвідчувала скарга вдови по князю Івану Четвертинському Марії Киселівни та її синів, князів Федора і Остафія Четвертинських, матері й братів загиблих, князі Михайло та Петро перебували 5 березня 1576 р. в понеділок у домі князя Марка Солтановича Сокольського в Соколю, де на той час також знаходилися Василь Семашко, Федір Петрович Загоровський, Остафій Малинський, Ярош Семашко та Василь і Дем’ян Павловичі. Тож коли по обіді князі вийшли зі світлиці, слуга Яроша Семашка Садовський, як твердили потерпілі – з наказу свого пана, перейнявши їх і потягнувшися до шаблі, почав провокувати бійку. Однак Четвертинські, уникаючи конфлікту, рушили до воріт з наміром їхати додому. Тієї хвилини зі світлиці вискочив Василь Семашко, а з ним й інші гості з оголеними шабями, зі слугами, яких було з десяток. За закликом Семашка – «Бии, забии тых злых людеи» – слуги накинулися на князів, яких супроводжувало лише троє осіб, внаслідок чого Четвертинським були нанесені серйозні травми 1 . У відповідності з правовими приписами факт побиття родичі оповіли «околичним» сусідам, внесли скаргу до суду і освідчили возним Юрієм Федоровичем Рогачевським 2 , наданим луцьким ґродським урядом. Возний, який у Соколі 8 березня оглядав нанесені князям та їхнім слугам ушкодження, визнав: «Видел есми у кнзя Петра Четверътенского в голове три раны, одна зъзаду, другая спереду противко себе на правои стороне барзо шкодливе тятые, большеи, нижли по пяди у должъ, и третюю на рочъ з левое стороны, с которых трудно живъ быти маеть. У кнзя Михаила Четверътенъского видел есми ран две тятых баръзо шкодливых, одну в потылици, почавши от ушеи ажъ до пълечеи, болшую половицу шии оттятои, у голове на левои стороне рану также шкодливе тятую, которое раны не ведаю, будет ли живъ» 3 . У присутності возного та офіційних свідків, шляхти людей добрих, потерпілі назвали імена винуватців – Василя Семашка, Федора Петровича Загоровського, Остафія Малинського, Яроша Семашка та Василя і Дем’яна Павловичів. «…передъ вознымъ и шляхтою, будучи еще при доброи памети и в целомъ розуме аж до смеръти своее сами устне повідили и твердили, а брату, деи, своему кнзю Федору Четвертенскому якобы тестаментомъ остатнею волею то зоставили, и заровно на всіх особ – Василя и Яроша Семашков, Федора Загоровского, Остафъя Малинского, Василя и Демъяна Павловичов и слуг их тое зранене быти поведили, иж если бы с тыхъ ран смертъ мети мели, тогды, деи, от всих их о смерть бы пришли и с тым, деи, таки ис сего света зышли» 4 . Про причину того, що сталося, у скарзі і подальших матеріалах не повідомлялося, більш того, на звичний для конфліктних ситуацій спосіб підкреслю

1 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАК України). Ф.

25, оп. 1, спр. 17 , арк. 82 зв. – 83.

2 Там само. Арк. 83 зв.

3 Там само. Спр. 16, арк. 66–66 зв.

4 Там само. Спр. 17, арк. 83 зв.

валася відсутність суперечностей поміж сторонами: «Пан Василеи Семашко, не маючи до них жадное вины и причины, неотповедне, одно своволне, умыслне а небачне и непристоине \[вчинив\]» 5 Так, уже після описаних подій фіксуються наїзди: велицького урядника Остафія Єла Малинського на бреховський ґрунт кн. Четвертинських 10 та кн. Четвертинських з бреховськими та боровицькими слугами, боярами та підданими на маєток Навоз Федора Загоровського Невдовзі потому, у п’ятницю 9 березня кн. Петро помер, тож Четвертинські розпочали справу про його вбивство, поранення кн. Михайла і слуг, а також про нанесену в ході бійки шкоду. Розгляд справи призначався на 26 квітня 12. Однак 11 квітня возний Григорій Красносельський визнав у суді, що оглядав тіло небіжчика кн. Михайла, який помер у неділю 8 квітня від ран, заподіяних в Соколю Василем Семашком та його помічниками. Тож далі обвинувачення набули ще серйознішого характеру, оскільки йшлося вже про вбивство двох осіб 13 . Утім, 26 квітня судове засідання не відбулося, оскільки суд не зібрався у повному складі внаслідок коронації Стефана Баторія: «на которую их млсть кнзи, паны и все рыцерство, так теж и послы наши, в земли Волынскои обраные, и на оную ж коронацію короля его млсти, пна нашого, до Кракова ехали. И с тых причин тая справа судовным обычаем конца своего не взела». щоправда, не фіксується жодних виявів невдоволення Четвертинських з приводу відкладення розгляду справи. Далі позови обвинуваченим були подані в кінці червня 19, а сама справа розпочалася за чотири тижні від моменту видачі позовів – 19 липня у четвер за участю підстарости Михайла Вільгорського і судді – Григорія Данилевича.

Джерело: Наталія Старченко. Вбивство князів Четвертинських…

хх.25. КН. ПЕТР ИВАНОВИЧ

хх.25. КН. ДМИТРИЙ ИВАНОВИЧ

48.25. КЖ. NN ИВАНОВНА († після 1568)

М. КН. БОГУШ МОСАЛЬСЬКИЙ.

49.31. КН. КОНСТАНТИН ЯЦКОВИЧ /Hrehory Honstanty/(1600, † до 1606)

Князь на Новій Четвертні.

50.31. КН. СТЕФАН ЯЦКОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1577–1665)

другий син пінського городничого Яцька та його дружини Катерини з Бокіїв. Брацлавський підкоморій (1629–1665 рр.), руський магнат, військовий та державний діяч Речі Посполитої, учасник відновлення православної ієрархії 1620 року, один з чільних репрезентантів української православної шляхти, що визнала зверхність Війська Запорозького. Каштелян-номінант чернігівський. Представник православно-консервативного табору руських політиків того часу.

Власне засновник молодшої гілки С. Четвертинських на Новій Четвертні, заклав фундамент роду маєтковий, політичний в 1‑й половині 17 ст. Власник містечка Животова; тут тримав до 500 жовнірів, з якими брав участь в битвах з татарами; зокрема, у їх погромі 20 лютого 1626 під Галичем. Приятель гетьмана Сагайдачного, брав участь в битві під Хотином 1621 року. За це в 1621 році став хорунжим, в 1625 році — підкоморієм брацлавським. Брав участь у війні зі шведами. 25 лютого 1647 року брав участь в обранні Сильвестра Косова митрополитом, представляв табір угодовців. Разом з синами був командиром посполитого рушення Брацлавського воєводства при королі Яну ІІ. Через непослух Б.Хмельницькому, козаки стратили в Тульчині сина Януша, зрівняли із землею Животів; переховувася у Володимирці.

Став власником Животова, Китайгороду, Комаргородка та шерегу сіл (компланація з князем Янушем Вишневецьким); від Остафія Шашкевича набув маєток Кісниця (1628 рік); від Шклінського набув Володимирець на волинському Поліссі. Сприяв заселенню «пустиней», коло Батога і Батіжка заснував містечко Четвертинівку. У 1619 році здійснив з двоюрідним братом Григорієм (майбутнім підкормієм луцьким) розмежування маєтностей Четвертня і Боровичі.

З 1626 р. фіксується в документах міський статус Боровичів. Власником містечка був князь Стефан Четвертинський . У документі воно назване (напевно, помилково) новоосадженим. Власник Борович – значима і відома постать в історії України першої половини XVII ст. Він і репрезентант інтересів православного населення Речі Посполитої в сеймі та перед королем, і член Луцького Хрестовоздвиженського братства, і своєрідний посол від польського уряду до запорозьких козаків, військовий полководець, “Нестор і голова” волинської шляхти. На його кошти у Боровичах, в урочищі Тумин зводиться православний монастир. Наприкінці ж життя, під час визвольної війни українського народу,

Князь переходить на бік козацтва, його підтримують українські гетьмани Іван Виговський та Павло Тетеря. Містечко Нова Четвертня і Боровичі занесені до подимного реєстру 1629 р., згідно якого у селі було 70 димів (420 чоловік), а у місті-замку – 140 (840 чоловік) .Виникнення міста на території села пов’язано із загальною тенденцією урбанізації

Волині у XVI-XVII ст. Загалом у цей період на території нашого краю виникає 101 міське поселення. Вигідне розташування замку-міста на торгівельних шляхах до Білорусі сприяло і виникненню у Новій Четвертні митниці. Стир у XVI-XVII ст. виступав важливою торгівельною артерією для перевезення поташу, збіжжя у країни Європи, Балтії.

Тому у цей же період виникає ціла сітка митних комор по берегах річки, і одна з них, безперечно – у Боровичах. Про розвиток міста у той період інформація практично відсутня, невідомо чи мало поселення статус вільного міста – магдебурзьке право. Проте існує інформація про притік населення у Нову Четвертню за князювання Стефана Четвертинського , що свідчить про існування певних привілегій у місті для його мешканців. Так, у 1630 р. до Борович прибули 22 родини селян, які втекли із с.Березно на Холмщині, а у 1637 р. – 7 родин підданих Олександра Красинського із с.Забороль біля Луцька.

В том году с нее была снята копия (нынешний Погодинский список) для князя Стефана Четвертинского в Животове. Копирование было произведено «повелением и всяким тщанием» Стефана Четвертинского, известного почитателя и щедрого вкладчика Печерской лавры, причем в приписке была отмечена «ревность» князя к православной церкви и любезный прием иерусалимского патриарха Феофана, восстановившего православную иерархию в Киевской митрополии. Копирование летописца было закончено 23 марта 1621 г., а уже 26 марта в самой Киево-Печерской лавре было начато печатание на средства князя Стефана Четвертинского «Бесед Иоанна Златоуста на 14 посланий ап. Павла», законченное в 1623 г. В печатном посвящении князю Четвертинскому архимандрит Захария Копыстенский проследил историю его рода, описал благонравие князя и, что любопытно, также отметил, что иерусалимский патриарх Феофан имел пребывание в доме князя. Причастность князя Стефана Четвертинского к указанным двум событиям, их непосредственная хронологическая стыковка и одинаковая идейная направленность позволяют утверждать, что копирование Летописца и печатание «Бесед» направлялось и осуществлялось одним церковным центром — Киево-Печерской лаврой.

В 1626 році Збаражские разом з дядьком своїм Стефаном Четвертинським , підкоморієм київським, зібравши надвірних козаків, об’єднавшись з військами гетьмана Жолкевського, вирішили вдарити по орді татар, що пройшла по Брацлавщині і направилась до Галича. «Вони нагнали орду 23 лютого у милі від Галича. Хан, налякавшись, шукав повороту, але прилучани сіли на шию втікачам. І в районі Устя на Дністрі заставили татар прийняти бій, а хан тікав у своему поганому ридвані».15

1632 — На початку ХVІІ ст. міста у володіннях князів Збаразьких були найбільшими на Поділлі. Так, Прилуки мали 4000 дворів, Немирів – 2294, Брацлав – 1409, Чернівці – 894. В Немирові тоді проживало орієнтовно 25–30 тис. душ. Як бачимо, Немирів був одним з найбільших міст тодішнього Поділля. Поряд з цим князь Збаразький був ще й добрим батьком. Він виховав відданих короні двох синів: Єжі та Кшиштофа. Разом з ними воював в ім’я її слави та інтересів. Проте життя обох синів було недовгим. В 1627 році помирає молодший син Кшиштоф у Кінській Волі, а невдовзі за ним, 30 липня 1631 року помер старший брат Єжі. Обидва вони не залишили по собі нащадків. Після смерті Єжі закінчився рід Збаразьких, який проіснував 150 років. Усі маєтності їхнього заможного і знаменитого роду перейшли до їхніх родичів – Вишневецьких. На це претендували із родини Збаразьких Януш Вишневецький, а збоку Четвертинських – Степан та Григорій. Судовий процес у 1632 році виграли Вишневецькі. За свідченнями І.Дороша усі маєтності Збаразьких перейшли до сестри Януша Вишневецького, а від неї до її дочки, що була одружена з Костянтином Вишневецьким – воєводою руським. Так Немирівські землі набувають нових господарів – князів Вишневецьких. У 1641 році князь Костянтин Вишневецький заклав князеві Стефану Четвертинському Дашів за 25000 злотих.

Podobno kniaź Stefan (1577–1655), założyciel młodszej linii rodu na Nowej Czetwertni, czyli Borowiczach, rzucił przekleństwo na swych potomków, jeśliby ośmielili się porzucić wiarę przodków. Jednocześnie nie dał się skusić Bohdanowi Chmielnickiemu widokami na udzielne Księstwo Ruskie, bowiem „uznawał nad sobą tylko Króla Polskiego, któremu wierność przysięgał”. Ten „ojczyzny miłośnik, prawdę i sprawiedliwość miłujący” stracił jednego syna w walce ze Szwedami, a drugiego zabili Kozacy.

1657, Богдан Хмельницький видав «асекурацію», приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності й, насамперед, свободу католицької релігії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднались до цих прохань і могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський . Б.Хмельницький встановлює постійний контакт із князем Степаном Четвертинським , останнім представником “старої Руси князівської”, одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я. Промовистим свідченням нового характеру взаємин козацької держави з традиційною українською аристократією є охоронні гетьманські універсали, які мали убезпечнити її від будь-яких кривд, подібних до тих, що були заподіяні у першу автономістичну добу гетьманування Б.Хмельницького. В листі С. Четвертинському від 17 січня 1657 р. Б.Хмельницький запевняє князя, що буде карати на горло тих, “хто би важився наперекір повтореній волі власній Нашій оружною рукою на добро В.Кн.Милости намірятись і йому яку небудь шкоду вчинити замишляв. Крім того не буде вже тієї сваволі і лихих намірів тому, що Ми з окрема упімнули П.Полковника Київського (Ждановича), аби він Полку свого козаків, на залогах перебуваючи, на далі од таких насильств погамував”.

3 м. 1646 р. княгиня Катаржина з Леснева третя дружина князя Стефана Четвертинського, підкоморна брацлавська здійснила запис до луцьких земських книг князю Яремі Вишневецькому. Слуцькі, луцькі і канівські маєтності її першого чоловіка старости луцького Ієроніма Харленського передані йому від Федора Сущанського-Проскури у вічність

Городише і селище Товарів над р. Рось: містечко Межиріч осаджене, селище Таганча і грунт при ньому таганицький на якому містечко Вороб’ївка осаджене, а при ньому два городища: Повітов і Кізяків над р. Росава. Крім того с. Бабичі подарувала Вишневецькому

Стефан Четвертинський був приятелем митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії Д. Балабана.Він – один із лідерів волинської православної шляхти, заснував із дружиною Г. Микулинською у своєму родинному маєтку Нова Четвертня православний монастир. Сприяв відновленій у 1620—1621 рр. православній ієрархії, зокрема у

1620 р. у його маєтку в Животові патріарх Єрусалимський Теофан з двома митрополитами, Софійським та Стагонським, висвятив Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського і Белзького.

С. Четверинський мав міцні контакти з вищим православним духовенством, зокрема з митрополитами Київськими, , Галицькими і всієї Малої Росії П. Могилою, С. Косовим, Д. Балабаном, архімандритом Києво-Печерської лаври 3. Копистенським, котрий у 1623 р. присвятив Четвертинському свій переклад творів Іоанна Златоуста. Д. Балабан написав йому співчутливого листа з приводу передчасної смерті сина Миколи. Четвертинський також підтримував контакти з Луцьким православним братством. У 1647 р. він разом із двоюрідним братом Григорієм Остафійовичем Четвертинським, підкоморієм луцьким (1638—1651), та ін. підписав заповіт шляхтича Олександра Музеллі (грека за походженням), який весь маєток передав Луцькому православному братству. Цей Григорій Четвертинський був одним з тих, хто обирав П. Могилу митрополитом Київським (1632). С. Я. Четвертинський прихильно ставився до Української козацької держави, до Війська Запорозького, був особисто знайомий з П. Конашевичем Сагайдачним, позичав гроші гетьману І. Петражицькому-Кулазі, листувався з Б. Хмельницьким, І. Виговським, полковником київським А. Ждановичем. У 1656 р. Хмельницький наказав А. Ждановичу обороняти волинські маєтності Четвертинського.

Стефан Четвертинський разом зі своїм двоюрідним братом Григорієм Четвертинським та сином останнього Захарієм Четвертинським, луцьким підсудком (1644—1649), був названий у заповіті П. Могили серед тих осіб, яким передавалась в опіку Києво-Могилянська академія.

1658, липня 1. – Нова Четвертня. – Лист князя Стефана Четвертинського до пінського полковника Костянтина Виговського. 1658, липня 3 (червня 24). – Туров. – Охоронний універсал турово-пінського полковника Костянтина Виговського князю Стефану-Святополку Четвертинському 1658, липня 5 (червня 25). – Туров. – Лист турово-пінського полковника Костянтина Виговського до князя Стефана Святополка Четвертинського.

Ж. 1, (1607) Анна Бокий, (ум. 1612), дочь судьи луцкого Гавриила Бокия. Дети от первого брака: Князь Александр, погиб в бою со шведами под Кишпорком, Князь Илья (1606—1640), ротмистр войска коронного, Князь Николай (ум. 1659), каштелян минский.

Ж. 2, (1616) Анна Микулинська (ум. 1638), (1°-v. Jarmoliński), благодаря женитьбе на которой приобрел имение Животовка. Дети от второго брака:Князь Януш (ум. 1648), Княжна Петронелла.

Ж. 3, (1639) Катерина Лесньовська (1°-v. Charliński, st. łucki), вдова старосты каневского Иеронима Харленского. Дети от третьего брака:Князь Стефан (ок. 1640—1684).

51.31. КН. ФЕДОР ЯЦКОВИЧ (1600,—1664)

3С:Яцек.Анд. :БОКИЙ.

Ж.1, МАРУША МИКУЛИНСЬКА (1°-v. Fedor Kopiewski)

Бездетен.

52.31. КЖ. АННА ЯЦКОВНА († бл.1633)

М. 1, 1606, Якуб Страдомський.

М. 2, Ян Радовицький

53.32. КН. ФЕДОР ЯКОВИЧ († після 1631)

54.32. КЖ. МАРУША ЯКОВНА († після 1631)

М., Maciej Rohoziński

55.32. КАТЕРИНА ЯКОВНА

М., NN Злоба-Черчицький

56.32. АНАСТАСИЯ ЯКОВНА († після 1631)

М., Миколай Хринницький

57.32. КЖ. СОФИЯ ЯКОВНА († після 1631)

М1., NN Лонцький

М2., NN Яновський

М3., Адам Прошицький

58.32. АВДОТЬЯ ЯКОВНА († до 1632)

М., Павло Орда.

59.32. КЖ. МАГДАЛИНА ЯКОВНА († після 1631)

М. Григорій Яревський.

60.33. КН. ГРИГОРІЙ ОСТАФЬЕВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1601, † 12.5.1651)

руський магнат, військовий та державний діяч Речі Посполитої; poborca wołyński 1629, підкоморій луцький (1639), брав участь у різних церковних справах, зокрема, у виборах митрополита Петра Могили (1632) й Сильвестра Косова (1647). Небіж дружини Януша Збаразького Анни.

Cин Остафія, дідич Старої Четвертні, представник роду руських князів, що виводиться від київського князя Святополка Ігоровича. Рід мав 2 герби. Відомий оборонець православ’я, ворог унії, католицизму. В 1601 році захищав православне братство у Любліні, в 1619 році фундував монастир в Четвертні з умовою: монахи завжди мають бути православними. Впливав на споріднених з ним Януша та Кшиштофа Збаразьких в дусі антиєзуїтському та протикатолицькому; зокрема, вони в 1627 році на сеймі в Торуні захищали православних. Посол від Волинського воєводства на сейми у 1627, 30, 32, 33, 38 (обраний комісаром для розмежування Волинського воєводства від Пінського повіту), 39 роках, на них виступав як речник волинських дисидентів та противників єзуїтів. Противився вигнанню з Ракова аріян (соцініян). Поборець волинський у 1629 році. Депутат від Волинського воєводства на Коронний трибунал у Радомі 1649 року.

Був похований в православному монастирі в Старій Четвертні поряд з тіткою Анною.\[2\]

1619 ‑1619 р., жовтня 19. – Фундуш князя Г. Четвертинського православному Четвертинському монастирю за умови його постiйної приналежностi до православ’я.ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 28, арк. 1098.

1625, Один з князів Четвертинських , Григорій, прислужився також і справі волинського друкарства. Князь Григорій Четвертинський був горливим оборонцем православної ві-ри, хоч жив у малих достатках. Загорівські монахи, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, видрукувавши декіль-ка книжок в Угорцях, перенеслися до Мінська, але не довго прожили вони й тут, і скоро вернулися до свого Загорівського монастиря; пізніше, десь 1624 р. разом з своєю мандрівною друкарнею прибули вони, певне на заклик кн. Григорія Четвертинського , в Четвертню й оселилися в Преображенськім монастирі. Тут вони почали складати Псалтиря, який і вийшов у світ 27 липня 1625 р., на 244 л. На обороті заголовного листа — герб Четвертинських , а по-тім — присвята книжки кн. Григорію від друкарів Павла та Сильзестра. По тому ось ця замітка: «Сіє дило начася и свершися благословенієм господина отца нашего преподобнейшаго кир Захаріи, з Святой горн, игумена монастыра Рождества пресвятня Богородица Загоровского, и всей еже о Христе братіи, молитвами и помощію тогожде монастиря».

Ця замітка стверджує, що наші друкарі справді були загорівськими монахами і до Четвертні прибули певне не з Минську, а з монастиря Загорівського. Крім цеї книжки, більше нічого о. Павло не друкував в Четвертні, і скоро подався з своєю мандрівною дру-карнею до Луцька. До православного монастиря в 1625-му на запрошення Григорія Четвертинського прибувають мандрівні друкарі-фрілансери, монахи Сильвестр і його колега з дивним прізвищем Павло Домжив-Люткович-Телиця. В Четвертні друкується «Псалтир» — 244-сторінковий фоліант з гербом Четвертинських на обкладинці.

1632 — На початку ХVІІ ст. міста у володіннях князів Збаразьких були найбільшими на Поділлі. Так, Прилуки мали 4000 дворів, Немирів – 2294, Брацлав – 1409, Чернівці – 894. В Немирові тоді проживало орієнтовно 25–30 тис. душ. Як бачимо, Немирів був одним з найбільших міст тодішнього Поділля . Поряд з цим князь Збаразький був ще й добрим батьком. Він виховав відданих короні двох синів: Єжі та Кшиштофа. Разом з ними воював в ім’я її слави та інтересів. Проте життя обох синів було недовгим. В 1627 році помирає молодший син Кшиштоф у Кінській Волі, а невдовзі за ним, 30 липня 1631 року помер і старший брат Єжі. Обидва вони не залишили по собі нащадків. Після смерті Єжі закінчився рід Збаразьких, який проіснував 150 років. Усі маєтності їхнього заможного і знаменитого роду перейшли до їхніх родичів – Вишневецьких. На це претендували із родини Збаразьких Януш Вишневецький, а збоку Четвертинських – Степан та Григорій. Судовий процес у 1632 році виграли Вишневецькі. За свідченнями І.Дороша усі маєтності Збаразьких перейшли до сестри Януша Вишневецького, а від неї до її дочки, що була одружена з Костянтином Вишневецьким – воєводою руським. Так Немирівські землі набувають нових господарів – князів Вишневецьких.

Grzegorz (Hrehory) młodszy syn Eustachiego, podkomorzy łucki, poseł na kilka sejmów, zapobiegły gospodarz podniósł znaczenie swojego domu i wykupił od książąt Zbaraskich rodzinny majątek Czetwertnię,

1632 — 1632 р., конвокаційний сейм, 1635 р., звичайний сейм 1635 р., надзвичайний сейм1637 р., звичайний сейм 1638 р., звичайний сейм1639 р., звичайний сейм.

Якщо на сеймиках перелічених воєводств місцеві можновладці безпосередньо скеровували роботу своїх угрупувань, втручалися у вирішення численних і конфліктних суперечок, то ситуація на волинському сеймику дещо відрізнялася. Волинські можновладці зразка Владислава-Домініка Заславського, Адама Сангушка чи Альбрихта Станіслава Радзивілла віддавали перевагу надавати підтримку обраному угрупуванню, не втручаючись у їх боротьбу особисто, або навіть примирювати їх, намагаючись здобути найбільший зиск. Луцький староста В.-Д. Заславський перебував за «спиною» факції луцького підкоморія Григора Четвертинського – Адама Киселя. Четвертинські, на відміну від інших волинських князівських родин (Заславські, Вишневецькі), зберегли розгалужені кревно-споріднені зв’язки з волинськими зем’янськими родинами. Шлюбна політика Четвертинських втягнула в їх коло Хринницьких і Кашовських, представники яких (Олександр Хринницький у 1637 р., а Ян і Генрик Кашовські в 1635 і 1646 рр.) за допомогою князівської родини, авторитетно представленої на сеймику, обиралися послами на сейм. Активно діяли на волинському сеймику, крім Григора Четвертинського , його син Захар, раціборський староста, згодом луцький земський підсудок, та Миколай Четвертинський , майбутній мінський каштелян. У сфері впливу Г. Четвертинського перебували Федір Коритинський, посол на сейм 1643 р., та православні представники родини Гулевичів-Воютинських, зокрема Семен, Вацлав, Іван, Данило та інші.

Гулевичі-Воютинські, втім, апелювали до численної малозаможної шляхти Луцького повіту, яка, на відміну від «своєї братії» в сусідніх українських воєводствах, була досить активною політично. Це дозволяло Гулевичам-Воютинським надсилати своїх представників практично на кожний сейм часів правління Владислава IV Вази.

Легенда про родовід Адама «Свентольдовича» Киселя також пов’язує його предків і з Четвертинськими , і з Гулевичами. Нелегка ноша лідера православної шляхти Речі Посполитої, яку взяв на себе Кисіль, об’єктивно штовхала його до союзу з ними. Ситуативно, особливо коли розглядалися питання релігії, до факції Четвертинського – Киселя приєднувався володимирський підкоморій Юрій Пузина, брат луцького і острозького православного єпископа Атанасія Пузини. Здається, що в цій факції Четвертинські і Гулевичі представляли більш радикальне крило, а Киселі (Адам і його брат Микола) та Пузина — більш помірковане. Участь останніх у проекті волинського воєводи Адама Сангушка «універсальної унії» та відмова А. Киселя у 1643 р. відкрито підтримати Г. Четвертинського в конфлікті з Андрієм Ліневським щодо посади луцького земського судді (князь хотів «пропхнути» через сеймик кандидатуру свого сина — Захара; з іншого боку на цю посаду претендував А. Ліневський, що займав уряд луцького земського підсудка) свідчить на користь такої думки. Інша діюча й потужна факція на волинському сеймику — це факція Ліневських. Члени цієї родини були представлені на двох третинах сеймів часу правління Владислава IV. За публічним речником цього угрупування — Андрієм Ліневським — стояли воєвода А. Сангушко та волинський каштелян Миколай Єжи Чорторийський. Відверто симпатизував А. Ліневському і литовський канцлер А. С. Радзивілл, який мав значний вплив у певних шляхетських колах, але намагався перебувати над битвою, виступаючи часто медіатором. Втім, його прихильники, такі як Андрій Залеський (посол на сейм 1641 р.) співпрацювали з Ліневськими більш тісно. Андрій Ліневський докладав чимало зусиль, щоб вбити клин між православними і протестантами. Зовсім небезпідставно Г. Четвертинський під час вже згаданого конфлікту щодо посади луцького земського судді звинувачував його перед королем у стосунках з аріанами Чапличами. Наявність таких контактів підтверджується фактом передачі Андрієві окремих маєтностей Чапличів, які мали бути конфісковані згідно сеймових конституцій 1659 і 1661 рр. Зокрема, у 1659 р. Олександр Чаплич Шпановський подарував Андрієві містечко Киселин, щоправда, незабаром відсудженого на користь київського ловчого Станіслава Коваловського. Ще раніше, у 1648 р., А. Ліневський досить несподівано значиться власником сіл Шупків, Річиця, Риштинець, Бабин, Шпанів, частина яких перед тим належала Чапличам-Шпановським.

1635 — Після довгих домагань, щойно на сеймі в 1635 p., були потверджені «Пункти заспокоєння» і тоді король назначив дві комісії: одну для коронних земель, а другу — для Князівства Литовського, які мали зайнятися розподілом церков і дібр між православними і уніятами. Ці комісії почали діяти з червня 1635 p., але вони зустріли опір з боку уніятів. Митрополит Могила відразу потвердив назначених королем комісарів для передачі православним церков — кн. Г. Четвертинського і С. Гулевича і уповноважив їх занести в городські луцькі книги список тих міст і містечок, де було обіцяно православним церкви.

1643 — Цей стан тривав до 1643 p.. коли з ініціятиви холмського уніятського єпископа Методія Терлецького, ревного ісповідника унії, Ватикан погодився розпочати нову унійну акцію. М. Терлецький запропонував «з метою підтримки й дальшого розширення унії» вислати до різних визначних осіб у Польщі папське бреве. Він запропонував список 24

осіб: короля, важливих латинських прелатів, високих світських службовців і найвпливовіших воєвод. У цьому списку Терлецький подав також трьох православних, а саме київського митрополита П. Могилу, чернігівського воеводу Адама Киселя і луцького підскарбія кн. Григорія Четвертинського 73). При цьому уніятський епископ подав І таку характеристику П. Могили: «Син воєводи Молдавії, людина важлива і побожна, яка готова визнати папу духовним головою церкви». Пропозиція еп. Терлецького була схвалена на засіданні Конґреґації Пропаґанди Віри 28. 9, 1643 р. і папські бреве були вислані з датою 3. 11. 1643 р. — 23-ом особам; не удостоївся довір’я тільки Четвертинський

У своєму щоденнику Радзивілл описував епізод із виборами луцького земського судді у січні 1643 р. Цей уряд прагнув обійняти луцький підсудок Анджей Ліневський, «добрий обиватель і ревний католик». Альберт Станіслав підтримав його кандидатуру в листі до коронного підканцлера, з яким поїхав до Варшави син А.Ліневського – Стефан.

Одначе вакансія земського судді приваблювала й луцького підкоморія Григорія Святополка-Четвертинського: князь волів бачити на цій посаді свого сина Захарія. Конфлікт інтересів розв’язав Радзивілл: підкоморій погодився з тим, що його син стане суддею після А.Ліневського. Однак на сеймику в Луцьку князь заходився виборювати власні інтереси, ганячи А.Ліневського як аріанина. Розігрітий вином син підсудка прийшов опівночі до господи Г.Святополка Четвертинського й заледве його не вбив. Роботу сеймику було зірваноНову спробу виборів луцького земського судді було зроблено за декілька місяців, у квітні 1643 р. На елекційний сеймик до Луцька прибули волинський воєвода

Адам Сангушко, волинський каштелян Миколай Чорторийський, чернігівський каштелян Адам Кисіль і брацлавський каштелян Ґабріель Стемпковський. Виборам усіляко перешкоджав князь Г.Святополк-Четвертинський, «палаючи ненавистю до луцького підсудка». Він з’явився у супроводі роти коронного конюшого Владислава Домініка Заславського-Острозького. Однак і А.Ліневський прибув на чолі загону озброєної шляхти. «Якби \[вони\] ввійшли до костелу (де зазвичай відбувалися сеймики – О.Р.), – зауважував Радзивілл, – то напевно не вийшли б без смертовбивства та кровопролиття». Відтак вибори ще раз відклали, сподіваючись на примирення сторін \[II, s.357\].

В 1629 г. согласно подимним тарифу князю Стефану Четвертенскому , брацлавскому пидкоморию (1629–1665), в Винницком уезде принадлежали Животов на Росьци, Китайгород на Сороке, в Брацлавскому — м. Комаргород, Росивка, Маркивка, Кисниця, Кам’янка на притоках Днестра им. Тиманивка на Солонке. В . Тиманивци («князя Четвертинского дидичне») предоставляются магдебургское право, привилегия на торги, ярмарки.

1642.05.13 — Фундуш князей Григория Святополка и Захарии Святополка Четвертинских (а также их жен), данный ими Преображенскому Четвертинскому монастырю, с обязательством за себя и потомков не нарушать дарственной записи доколе иноки будут пребывать в Православии, — и изложении некоторых правил относительно жизни и порядков монастырских. 1642 года, мая 13

1651 — князь. Існує гілка князів Святополк-Четвертинських, які ведуть родовід від київського князя Святополка. Втім у більшості джерел про історію Житомира згадується польський князь Четвертинський. Втім, з невеликою впевненістю, можна припустити, що під час визвольної війни під проводом Хмельницького загони Івана Богуна розгромили 17-ти тисячну армію Григорія Четвертинського, який веде свій родовід саме від київських князів.

Ж. Маруша Вкринська /Marianna Wkrynska/, мали 2 сини, 3 доньки: Захарій, Вацлав, Олена, Теофіла — дружина овруцького старости Владислава Немирича.

61.33. NN OСТАФЬЕВНА

черниця

VIII генерація

КН. ПЕТР ЯНУШЕВИЧ

названих селах. У 1568 році Овдотя відступила ці села пасинкові Янушу Четвертенському, синові Матвія від першого шлюбу. Син Януша Четвертенський Петро зберіг свою частку володінь. Це підтверджує документ 1574 р., в якому за напад на його літогощську землю він скаржиться на новоспеченого сусіду Захарія Лагодовського.

68.50. КН. АЛЕКСАНДР СТЕФАНОВИЧ Aleksander(† 1628)

Князь на Новій Четвертні. Poległ młodo i bezpotomnie w bitwie z Szwedami pod Kirszborgiem.

69.50. КН. ИЛЬЯ СТЕФАНОВИЧ Eliasz (1606–1640)

військовик, rotmistrz królewski, православний. Син белзького підкоморія Степана Святополк-Четвертинського та його дружини Анни з Бокіїв, старший брат Миколи. Представник лінії на Новій Четвертні.

В 1623 році дуже юним почав військову службу. Брав участь в усіх кампаніях останніх літ королювання Сігізмунда ІІІ Вази, початках Владислава IV спочатку як товариш, потім як поручник, ротмістр коронної (реєсторової) козацької коругви. Під час повстання Трясила був важко поранений при здобутті повстанського козацького табору під Переяславом. В 1635 році під час мобілізації військ проти шведів привів до табору власну коругву кавалерії козацької (150 козаків). В 1638 році: після поразки козацького повстання був одним з комісарів, які 4 грудня 1638 року на Масловому Ставі остаточно закінчили реорганізацію реєстрового війська; посол сейму, обраний до Радомського трибуналу. W oblężeniu zbaraskim 1649 tak był ciężko raniony, że uważany za zabitego i jako taki zostawiony na placu boju, przywrócony do życia przez wiernego swego luzaka, do całkowitego przecież zdrowia przyjść już nie mógł.

Надавав гроші православним церквам, був ктитором Києво-Печерського монастиря і на його погребі Іпіатій Оксенович-Старушич, книжник з кола митрополита Могили, виголосив проповідь, яку лаврська друкарня видала окремою книгою у 1641 р.

Помер 6 листопада 1640 року беспотомно, був похований у православній церкві Любліна. Існувала епітафія йому латиною, а також «Казання погребове» Ігнатія Оксеновича-Старушича.

70.50. КН. ЯНУШ СТЕФАНОВИЧ (1643, +1648) {Jan}

zaskoczony od zbuntowanych Kozaków 1648 w Tulczynie, nie mogąc dla podagry ratować się ucieczką, zamordowany został od własnego swego poddanego młynarza, wdowę po nim Zofię Czuryłło, stolnikównę sanocką, porwał jeden z Kozaków a w kilka lat oswobodzoną zaślubił Kazimierz Kossakowski, podsędek bracławski, i korzystając z zamieszek krajowych, przywłaszczył sobie majątek pierwszego jej męża, wynikłe z tego powodu zajścia i processa z właściwymi sukcessorami, trwały lat kilkanaście.

Ж. СОФІЯ ЧУРИЛІВНА /Zofia Czurylowna/, ojciec: Mikołaj Czuryło; (2°-v. Mikołaj Kazimierz Kossakowski, podsędek bracławski. При захопленні загонами М. Кривоноса містечка Тульчин, козацький очільник Антон уподобав собі княгиню Софію Четвертинську, Чурилівну родом і одружився з нею. 75.

71.50. КН. МИКОЛА СТЕФАНОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСЬКИЙ (1632, † бл. XII.1659))

руський магнат, військовий та державний діяч Речі Посполитої, свояк гетьмана Івана Виговського. Cин луцького підсудка Степана (Стефана) та його дружини Анни з Бокіїв (донька луцького судді Гаврила Бокія), брат Олександра, Іллі; дідич Нової Четвертні. Впервые упоминается в документах с 1632 года, когда он был избран послом (депутатом) от Брацлавского воеводства на конвокационный сейм, подписал «пункт успокоения жителей Короны и ВКЛ народа русского религии греческой» (1 ноября).

18 мая 1639 года князь Николай Святополк-Четвертинский был назначен королём в состав комиссии для рассмотрения жалоб жителей Брацлава на обиды со стороны местных старост, в августе на сеймике в Луцке был избран маршалком рыцарского кола. В 1647 году — посол от Брацлавского воеводства на сейм и депутат коронного трибунала.

Отверг предложение Богдана Хмельницкого перейти на его сторону, в ответ восставшие казаки и крестьяне разграбили и сожгли его имения на Волыни. В чине ротмистра коронных войск участвовал в битвах с повстанцами под Зборовом (1649) и Берестечком (1651).

5 февраля 1649 года князь Николай Святополк-Четвертинский получил должность каштеляна минского в ВКЛ. Во время занятия должности он, как и воеводы минские, ничего не сделали для укрепления минского замка. Городские валы и ворота разрушались. Только на сейме в 1654 году было принято решение о ремонте городских укреплений Минска и других городов ВКЛ. В завещании митрополита Киевского Петра Могилы от 22 декабря 1646 года князь Николай Святополк-Четвертинский упомянут как один из православных сановников, которому доверили опеку над киевской православной коллегией.

9 сентября 1659 года князь Николай Святополк-Четвертинский написал завещание в Годомичах. В декабре того же года состоялось первое судебное дело между его наследниками.

Вперше згаданий в збережених документах за 1632 рік як посол Брацлавського воєводства на конвокаційний сейм. посол Брацлавського воєводства на виборні сейми: підписав «пункт заспокоєння мешканців Корони та ВКЛ народу руського релігії грецької» (1 листопада); 1648 року, був депутатом для запису пактів конвентів. 18 травня 1639 призначений королем до складу комісії для розгляду скарг міщан Брацлава на кривди старост, на серпневому сеймику в Луцьку був маршалком рицарського кола. 1647 року: посол Брацлавського воєводства на сейм; депутат Коронного трибуналу. Відкинув пропозицію Б.Хмельницького перейти на його сторону; у «відповідь» за це повстанці знищили маєтки М. С. Ч. Як ротмістр Його Королівської Милості брав участь в битвах під Зборовом, Берестечком. З 5 лютого 1649 року каштелян мінський; в час урядування, як і мінські воєводи-сучасники, не сприяв укріпленню замку, вали і брами зруйнувались, тільки на сеймі 1654 було прийнято рішення їх поправити (також інші у ВКЛ). В заповіті П.Могили від 22 грудня 1646 року згаданий як один з православних панів, якому довірили опіку над київською православною колегією. 9 вересня 1659 року в Годомичах написав заповіт,\[1\] в грудні 1659 року була певна судова справа з його спадкоємцями.

Дружина — княжна Доміцеля Соломерецька (померла перед 20 листопада 1659), за якою взяв значні маєтки: Сехів, Курчиці, Вороне. Діти: Степан, Микола-Адам, Олександр-Ілярій.

Каштелян мінський (1649–1659)

князь, дзяржаўны дзяяч Вялікага Княства Літоўскага. Пасол на соймы 1632, 1639 (маршалок), 1648. дэпутат Кароннага трыбунала ў 1649, каралеўскі ротмістр, з 5 лютага 1649 года «па Гедэоне Раецкам» кашталян менскі. З роду князей Сьвятаполк-Чацьвярцінскіх герба ўласнага «Пагоня руская зьменая», сын брацлаўскагападкаморыя Стэфана і Ганны Бокій. У 1634 пазычыў пэўную суму свайму стрыю Фёдару, а ў 1645 судзіўся аб зьбеглых у Косьніцу падданых са Станіслаўскім. У 1664 удзельнічаў у падзеле маёнткаў з братам Стэфанам. Быў актыўным абаронцам праваслаўя. Адхіліў прапанову Багдана Хмяльніцкага далучыцца да казацкага паўстаньня, як каралеўскі ротмістар прыняў удзел у бітвах з казакамі пад Зборавам (1649) і Берастэчкам (1651). Ажаніўся на дачцы князя Льва Саламярэцкага Даміцэле, ад якой атрымаў маёнткі Сэхаў, Курчыца і Варонье, і меў трох сыноў: каралеўскага ротмістра Стэфана, Мікалая Адама й Аляксандра Гіляры.

kasztelan miński 1658 r., i jego także Bohdan Chmielnickistarał się na swoją stronę ponętnymi ofiarami przeciągnąć, a gdy je odrzucił Mikołaj, spustoszył ogniem i mieczem jego majątki; przeszedłszy na wyznanie katolickie umarł 1661, zostawiwszy z żony Domicelli księżniczki Sołomereckiej, majętnej dziedziczki, dwóch synów: Aleksandra bezpotomnego i Mikołaja, po którym z żony Katarzyny Kossakowskiej, chorążanki wołyńskiej, syn Stefan, podkomorzyv bracławski 1718 r., pan znacznego majątku, kilkakrotnie poseł na sejmy, rozdrażniony, że król August II odmówił mu dostojności kasztelańskiej, postanowił powrócić do narodowości ruskiej, a zaczął od zamiany miasta Nowej-Czetwertni na wieś z dawną nazwą Borowicze i od zarzucenia nowego a używania dawnego herbu swych przodków (Pogoni Ruskiej), z żony Zofii Pepłowskiej zostawił trzech synów:

Известно высказывание польского дипломата Христофора Збаражского (1580—1627) о князе Николае Степановиче Четвертинском (?—1661): «Хотя он и греческой веры, но не казацкого нрава и не казацкого происхождения, и я знаю, что он был рад увидеть всех казаков в одной ложке утопленных».

13.01.1645 г. Заставная запись каштеляна владимирского князя Николая Четвертинского, данная дворянам Адаму и жене его Констанции Клунским на сёла Рыдомиль и Хотовицу в обеспечение долга 60000 злотых польских. – ВЕВ, 1898 г., № 22, с. 792 – 796.

Ж. КНЖ. DOMICELLA SOLOMERECKA

3. КН. СТЕФАН (ин. JÓZEF JACEK) СТЕФАНОВИЧ (1628,—24.10.1684)

5С:Стеф.Яцков.Анд-ча, chorąży wołyński 1674, rotmistrz królewski, затем монах-доминиканец под именем Юзеф Яцек.

4 червня 1667 року завдяки старанням князя Стефана Стефановича Четвертинського місто Володимирець отримало привілей на самоврядування за Магденбурзьким правом та ряд пільг. Володимирецьких міщан було звільнено на 12 років від сплати чиншів, податків, контрибуцій та інших повинностей. Завдяки старанням його сина князя Стефана Стефановича їхнє спадкове місто Володимирець отримало 4 червня 1667 р. королівський привілей на самоврядування за магдебурзьким правом та низку пільг. Містечко стояло пусткою, оскільки машканці, як зазначено в документі, «через заворушення теперішніх часів» порозбігалися. Щоб відродити економічне життя та привабити нових поселенців володимирецьких міщан звільнено на 12 років від сплати чиншів, податків, контрибуцій, жовнірських постоїв та інших повинностей. Місто виводилося з‑під юрисдикції воєвод, каштелянів, підкоморіїв, старост та інших королівських урядників, а в усіх своїх справах міщани мали судитися перед війтом або власником міста за «артикулами» магдебурзького права. Дозволялося також проводити у Володимирці три щорічні ярмарки («один на свято грецьке Нового Року, себто свято св.Василя — на п’ять тижнів, другий — на свято грецьке Вознесіння Господнього — на три тижні, а третій — на Воскресіння Пречистої Діви Марії — на шість тижнів») та щотижневі торги у неділю та п’ятницю. Очевидно, що містечко з того часу мало використовувати міську печатку з власним гербом, проте жодної згадки про її вигляд у привілеї немає.

Ж. РЕГІНА КАШОВСЬКА /Regina Kaszowska/

73.50. КЖ. ПЕТРОНЕЛЛА СТЕФАНОВНА / Petronella/(† після 1655)

М. 1. АДАМ КОНЄЦПОЛЬСЬКИЙ (ок. 1610 — ок. 1647), староста щерчовский.

М. 2. ЯН КАШОВСЬКИЙ

74.60. КН. ЗАХАРИАШ ГРИГОРЬЕВИЧ /ZACHARIASZ/ (1626, † 1649)

st. raciborowski 1638, podsędek łucki 1644, rotmistrz wojsk koronnych;

Cин луцького підсудка Григорія та його дружини Маріанни Вкринської, дідич Старої Четвертні, представник роду руських князів, що виводиться від київського князя Святополка Ігоровича. Вперше згаданий в збережених документах за 1626 рік: під командою Стефана Хмелецького воював проти татар у битві біля Білої Церкви. В 1629 році бився проти них під Коденицею, Підгайцями, Доброводами; воював протягом наступних років. Брав участь: 1630 року в придушенні повстання Тараса Трясила під командуванням Станіслава Конєцпольського, певну роль відіграв в укладенні Переяславської угоди 1630; 1633 битви з турками під Сасовим Рогом, Панівцями. Потім став реєстровим козаком (пол. J. K. M. Wojsko Ukrainne), брав участь в битві з повстанцями Павлюка, облозі Боровиці після Кумейківської битви, в 1638 році проти Якова Острянина, Дмитра Гуні, у Жовнинській битві. У 1644 році під Охматовом був легко поранений у битві проти татарів Тугай-бея. Вільний від битв час присвячував господарству, кільком майновим процесам в судах з сусідами, родиною, релігійним, політичним справам. Противник Берестейської унії з РКЦ, підтримував неуніятів. У заповіті Петра Могили згаданий як один з найвірніших синів східного обряду, отримав запис, похвалу. В 1647 разом з батьком підписав вибір Київським митрополитом Сильвестра Косова.В 1629–30 роках — збирач податків Волинського воєводства, з 1638 року староста ратиборський, в 1643, за сприяння канцлера Альбрехта Радзивілла — луцький підсудок. Хотів стати луцьким суддею, що в 1645 році не вдалось; через це кілька років поспіль на луцьких сеймиках чинив авантюри (часом криваві). Підписав вибори королів як посол Волинського воєводства: 1632 — Владислава IV, 1648 — Яна II.

Один з довірених Адама Кисіля під час Хмельниччини, на початку 1649 року як один з комісарів РП їздив до Чигирина — резиденції Б. Хмельницького — повідомити про прибуття\[1\] (мав таємні місії), через що непосвяченими в таємницю був звинувачений в зраді інтересів Речі Посполитої. Перебував у обложеному козаками Збаражі, бився під Зборовом, де помер від отриманих 15 серпня ран.

Дружина — Регіна Хреницька (донька Михайла\[2\]); діти: 3 доньки, сини Андрій,.Єронім, Григорій — православний

Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Гедеон (Святополк-Четвертинський).

starosta raciborski 1638, podsedek lucki 1644, rotmistrz wojsk koronnych;

Луцький підсудок (1644–1649 рр.).

Zachariasz starosta raciborowski, rotmistrz i pułkownik królewski umarł z ran odniesionych w oblężeniu zbaraskiem 1649,

1642 — LVIII Фундуш князей Григория Святополка и Захарии Святополка Четвертинских (а также их жен), данный ими Преображенскому Четвертинскому монастырю, с обязательством за себя и потомков не нарушать дарственной записи доколе иноки будут пребывать в Православии, — и изложении некоторых правил относительно жизни и порядков монастырских. 1642 года, мая 13

1646 р., звичайний сейм маршалок – Захар Четвертинський , луцький земський підсудок, раціборський староста, православний.

1649, участник посольства Адама Киселя к Хмельницкому. Во время сейма пришло послание от Хмельницкого, в котором он признавал власть Короля. По решению сейма Казимир отправил грамоту, в которой говорилось, что для решения противоречий между украинцами и поляками будет создана специальная комиссия. Она прибудет к гетману в знак того, что его признает король, и Речь Посполитая. Во главе посольства вновь встал Адам Григорович Кисель. Членами комиссии были: Львовский подкоморный Войцех Мясковский (М’ясковський), Брацлавский подкоморный князь Захарий Четвертинський , Мозирський подкоморный Миха?л Обухович, брат Адама – Новгород-Северский подхорунжий Микола Кисель, Зеленський, Смяровський и много других послов.Нарешті, у лютому прибули в Переяславль обіцяні комісари від нового короля: сенатор Адам Кисіль, його племінник – новгород-сіверський хорунжий Кисіль, Захарій князь Четвертинський і Андрій М’ястківський із своїм почтом. Останній залишив вельми цікавий опис побачення з Хмельницьким. Також в “Щоденнику, складеному в таборі під Зборовом літа Божого 1649” повідомляється, що 15 серпня, перед самою битвою, коли польське військо почало переправлятися, підійшли: посполите рушення волинське, перемишлянське, пан брацлавський, пани старости — ужендовський, стебніцький, пан Феліціан Фіткевич, товариші пана сандомирського, пан стольник львівський Ковальський, князь Захарій Четвертинський, пан Станіслав Чарнецький, пан Беневський.

Кн. Захаріяш Четвертенський з дружиною побажали, щоб їх поховали в Четвертенському монастирі. Маємо ще два свідчення про поховання в духівницях: патрона обителі кн. Захаріяша Григоровича Четвертенського (14 червня 1649 р.) 76 з дружиною Раїною з Хрінницьких (духівниця від 2 травня 1649 р.) 77. У тестаменті Раїни, датованому 2 і внесеному до гродських актів 4 травня 1649 р., вона просить поховати її у Четвертенській церкві святого Спаса у фамільному склепі чоловікових предків за православним обрядом. Її глибока релігійність виявилася у бажанні бути похованою без зайвих церемоній і пишнот, лише з обов’язковим нагодуванням убогих і подаянням для бідних: «Bez zadney pompy tego swiata, tylko karmieniem ubogich y jałmużnemi». Раїна згадує дітей, синів і дочок, але не називає їх за іменами. Опікунами призначає стриєчних братів Олександра і Стефана Олександровичів, волинського хорунжого Даніеля Малинського і земського кременецького суддю Яна Ярмолинського. Піклуючись про дочок, просить опікунів виправити дівчатам добрий посаг з її власних добр, але без втрат для недорослих синів: «Gdy da Bog lubo w stan swięty małzensky albo do zakonu, ktora z nich kolwiek oddana będą, … bez usczerbku małych synow moich» 78. На підставі цього зауваження Раїни можна зробити висновок, що дочки були старшими за братів. Відомо, що Захаріяш Четвертенський помер також 1649 р., але призначення Раїною опікунів дітям свідчить, що чоловік помер раніше за неї.

Ж. РАИНА МИХАЙЛОВНА ХРИННИЦКАЯ /Regina Chrenicka/.

75.60. КН. ВАЦЛАВ ГРИГОРЬЕВИЧ {Waclaw} (1647,—1694)

tenutariusz życzyński i daniczowski 1662, lowczy wolynski 1662, chorazy zytomierski 1666, starosta zyczynski 1666

23.05.1665, Свідчення возних перед Луцьким гродским судом про спробу ввести Теофілу Янову Гулевичову на володіння маєтком кн. Вацлава Четвертинського у м‑ку Четвертня Луцького пов. Волинського воєводства згідно з заставним записом Четвертинського і про передачу справи до Люблінського трибуналу в зв’язку з відмовою Четвертинського виконати рішення суду. Засвідчений випис із луцьких гродських книг. Мова польська. 79

Вацлав Святополк-Четвертинський, хорунжий Житомирський, представляв православний люд Луцького і Київського воєводств у складі делегації від Луцького братства на зустрічі польського короля Іоана ІІІ, православних та уніатів. 24 січня 1680 р. король скликав вище духовенство і представників братств на урочистий з’їзд до Любліна, на якому мав намір вирішити незгоди і привернути православних до унії. Братчики вибрали з‑поміж себе депутацію, до складу якої ввійшли князь Вацлав Четвертинський, брацлавський підстолій Данило Братковський та київський чашник Андрій Гуревич. Братчики дали депутатам інструкцію, яка не допускала й думки про злуку з унією. Депутати поїхали до Варшави, показали королю інструкцію та заявили іменем братства і всіх православних людей, що без зносин із царгородським патріархом і без його участі православним годі й думати про які-небудь полагодження у справах віри.

Коли в 1680 році ко роль Ян III Собіський заїніціував собор у Львові в справі приняття Юунії усіма православними, луцьке братство через своїх представників кн. Вацлава Четвертинського, Данила Братковського та Андрія Гулевича вплинуло на короля й не допустило до собору. Вацлав Святополк-Четвертинський, хорунжий Житомирський, представляв православний люд Луцького і Київського воєводств у складі делегації від Луцького братства на зустрічі польського короля Іоана ІІІ, православних та уніатів. 24 січня 1680 р. король скликав вище духовенство і представників братств на урочистий з’їзд доЛюбліна, на якому мав намір вирішити незгоди і привернути православних до унії. Братчики вибрали з‑поміж себе депутацію, до складу якої ввійшли князь Вацлав Четвертинський, брацлавський підстолій Данило Братковський та київський чашник Андрій Гуревич. Братчики дали депутатам інструкцію, яка не допускала й думки про злуку з унією.

Депутати поїхали до Варшави, показали королю інструкцію та заявили іменем братства і всіх православних людей, що без зносин із царгородським патріархом і без його участі православним годі й думати про які-небудь полагодження у справах віри [1, 27].

Ж. ЛЮДОВІКА ВОЙНА-ЯСЕНИЦЬКА /Ludwika Wojna-Orańska/, оjciec: Jakub Wojna-Orański, podsędek czernichowski.

4. КЖ. АПОЛОНІЯ ГРИГОРЬЕВНА 60

М. NN ПАТРОВСЬКИЙ

5. КЖ. МАРИАННА ГРИГОРЬЕВНА († після 1654) 60

М. АНДРІЙ КАШОВСЬКИЙ, lowczy wolynski

78.60. КЖ. ОЛЕНА ГРИГОРЬЕВНА († після 1654) 60

1м. Mikolaj Siemaszko;

2М. Zygmunt Wylezynski

6. КЖ. ТЕОФИЛА ГРИГОРЬЕВНА († після 1654) 60

Печатка-перстень княжни Теофіли Святополк-Четвертинської, перша пол. XVІIст.
Мідний сплав; лиття, гравіювання. Овальна; 15,5×11,5мм; Н–26 мм. 4,4г. Зі збірки #МузейШереметьєвих, Київ (МЦ-1621).

Використання печаток жінками було доволі поширеною практикою на українських землях упродовж XV–XVIІIст. Видозміна родового герба князів Святополк-Четвертинських (два хрести над півколом та зіркою) та ініціали THS, дозволяють припустити, що власницею цієї печатки могла бути княжна Теофіла Григорівна Святополк-Четвертинська (†після 1645) – донька Григорія Остафійовича Святополк-Четвертинського, князя на Старій Четвертні (1586–1651), дружина Владислава Немирича.
За описом Oleg Odnorozhenko у: 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013.

М. Владислав Немирич.

IX генерація

КН. СТЕФАН, СЫН МИКОЛАЯ

rotmistrz krolewski 1666

КН. МИКОЛАЙ АДАМ, СИН МИКОЛАЯ (1664,1700)

1Ж. Marianna Słotwińska Слотвинская

2Ж. Konstancja Kossakowska, Ledechowsca wdowa, która potem poszla za Zalçskiego,

КН. АЛЕКСАНДР ГИЛЯРИЙ, СЫН МИКОЛАЯ (1664)

Ж., Joanna ksiçzniczka Swiatopelkowna zetwertyńskq, córka ksiazçcia Waclawa na starej Czetwertni, Swiatopolka Czetwertyńskiego syna Gabryela.

КЖ. КОНСТАНЦИЯ СТЕФАНОВНА /KONSTANCJA/

М1., Józef Wyzycki; st. tymbargski

М2., Ян KaszowskI podkoniuszy litewski

КЖ. КАТЕРИНА СТЕФАНОВНА

М. Karol Aleksander Krasicki, kaszt. chełmski (†1717)

КН. АНДРЕЙ ЗАХАРЬЕВИЧ

rotmistrz krolewski 1664; був ротмістром козацької корогви Великого Князівства Руського (1660). Przeszedł na wyznanie katolickie na starej Czetwertni, i Majkowie.

1Ж. Magdalena Pniewska;

2Ж. Zuzanna Zielinska;

3Ж. Anna Czaplicowna ze Szpanowa

КН. ГЕРОНИМ ЗАХАРЬЕВИЧ {Hieronim}

rotmistrz wojsk koronnych;

Ж., 1658, Ewa Wieloglowska, ojciec: Krzysztof Wielogłowski, sędzia grodzki sandecki]; (1°-v. Tyburcy Bartliński.

КН. ГРИГОРИЙ (ИН. ГЕДЕОН) ЗАХАРЬЕВИЧ

a canon (with name Gedeon), Metropolita of Kiew 1685, +1690 митрополит Киевский, сын старосты Рациборского, подсудка Луцкого князя Захария Григорьевича от брака с Региной Хреницкой, в 1659 г. посвящен был митрополитом Киевским Дионисием Балабаном в епископы Луцкие и Острожские. Перешедший в 1681 г. в унию, Львовский епископ Иосиф Шумлянский, управлявший Киевской митрополией, старался выжить Гедеона из Волыни. По его внушению король и королева убеждали его перейти в католичество или унию, угрожая, по словам самого Г., вечным заточением в Мариенбург, если он не исполнит их желания. Под влиянием этой угрозы он бежал из своей епархии в Малороссию. Приехав 8 октября 1684 г. в Батурин, Г. поселился в Крупицком монастыре. Киевская митрополичья кафедра в это время пустовала уже почти 10 лет. Малороссия, связанная с Москвой политически, в церковном отношении была подчинена Константинопольскомупатриарху, но Московское правительство желало ее подчинить себе и в этом отношении. Для осуществления этого плана необходимо было, чтобы митрополичью кафедру занял

человек, которого можно было бы привести в подчинение без сопротивления с его стороны. Уже с сентября 1683 г. патриарх Иоаким начал настойчиво советовать гетману Самойловичу об избрании митрополита. Гетман нашел, что подходящим кандидатом в митрополиты мог бы быть епископ Луцкий Гедеон, человек скромный, слабохарактерный, не отличавшийся выдающимся умом. Самойлович с ним очень сблизился и помолвил свою дочь за племянника князя . В 1685 г. состоялся в Киеве собор для избрания митрополита, и 8‑го июля под давлением гетмана избран был Г. В октябре новый митрополит отправился в Москву и 8‑го ноября был посвящен патриархом Иоакимом. 15-го декабря он выехал из Москвы с царскими дарами и грамотой, по которой ему подчинялись Черниговский архиепископ и архимандрит Печерской лавры, до того находившиеся в зависимости от Константинопольского патриарха. Кроме того, гетман выхлопотал митрополиту сохранение всех прежних его отличий, право безапелляционного суда и право печатать книги и заводить духовные школы в пределах митрополии. Вскоре удалось добиться и от Константинопольского патриарха согласия на подчинение Киевской митрополии Московскому патриарху. В 1686 г. цари Иоанн и Петр и царевна София подарили Г. саккос и митру, усыпанную драгоценными камнями.

После ссылки гетмана Самойловича положение Г. изменилось к худшему, и он стал постепенно терять свои привилегии. В январе 1688 г. ему было запрещено писаться митрополитом всея Руси. Архиепископ Черниговский Лазарь Баранович, недовольный подчинением митрополиту, воспользовался падением его покровителя, чтобы послать жалобу (6 марта 1688 г.) в Москву на обиды со стороны Г., отнявшего у него сан архиепископа и три протопопии; последствием ее было то, что в июне 1688 г. Черниговская епархия, а также Печерская лавра, по просьбе архимандрита Варлаама Ясинского, были изъяты из ведения митрополита. В последние годы жизни Г. пришлось принять участие в обсуждении одного волновавшего тогда русскую церковь спорного вопроса: в сентябре 1688 г. патриарх Иоаким предложил ему высказаться о времени пресуществления даров. Ответ составлен был при содействии собора духовенства митрополии Киевской и послан 25 марта 1689 г. Патриарх не нашел в этом ответе полного согласия с принятым в Москве учением, о чем и написал в Киев. 22 августа 1689 г. Киевский митрополит ответил, что готов во всем следовать учению православной церкви. Г. скончался 6 апреля 1690 г. Погребен он в Печерской лавре.

(р.н.невід. — 1658 — 16.04.1690). Український духовний діяч. Походив з українського князівського роду Четвертинських . Народився він, найімовірніше, у родовому маєтку свого батька у Старій Четвертні на Волині. Його матір’ю була Раїна Хрінницька, що походила з українського шляхетського роду. У хрещенні він був названий Григорієм.

По прийнятті чернецтва під іменем Гедеон Князь Григорій Святополк-Четвертинський був 1658 року висвячений на престол Луцько-Острозького владицтва замість Діонісія Балабана, якого було обрано Митрополитом київським. Його престольною церквою була Луцька церква Іоанна Богослова. Внаслідок скасування Волинського полку на підставі Гадяцької україно-річпосполитської угоди 1658 року і повернення усієї Волині до складу Речі Посполитої становище вірян православного Луцько-Острозького владицтва почало поступово погіршуватися. За умовами Андрусівської московсько-річпосполитської угоди 1667 року Московське царство та Річ Посполита змовилися не визнавати Української держави і поділили її землі між собою. Волинь відійшла до річпосполитської частини. Після цього становище православних вірян у ній стало нестерпним. Проте Українська держава продовжувала відстоювати їхні права. Так під час Посольства 1669 року Івана Демиденка до Кракова український уряд Гетьмана Петра Дорошенка поставив перед урядом Речі Посполитої вимогу про визнання законним діяльності Гощанського училища та про повернення православному Луцько-Острозькому владицтву Острозької церкви Святої Трійці. Однак, по зреченню 1676 року Гетьмана Петра Дорошенка й падінню Української держави Луцько-Острозьке владицтво лишилося без захисту.

Зрештою Князь Григорій Святополк-Четвертинський був оголошений поза законом і 1684 р. був змушений рятуватися у підмосковській Україні. Спочатку він поїхав до Києва, а потім — до Батурина, де оселився у Батуринсько-Крупицькому монастирі Святого Миколая. Звернувшись до Царя московського з проханням про захист, він отримав від нього указ від 19.12.1684 про прийняття його «під високу царську руку». 18.07.1685 Князя Григорія Святополк-Четвертинського за сприяння Гетьмана Івана Самойловича, що очолював уряд підмосковської України, було обрано Митрополитом київським. Після цього він став ключовою особою у підпорядкуванні Київської митрополії Патріарху московському, чому українське духівництво чинило опір вже більше 30 років. 18.11.1685 Князь Григорій Святополк-Четвертинський за власним бажанням на соборі у Москві отримав підтвердження на владицтво від Патріарха московського Йоакима Савелова, присягнувши при цьому бути йому «у послушенстві». Після цього московський уряд вислав до Царгороду посольство на чолі з Дяком думним Микитою Алєксєєвим, яке за допомогою тиску з боку турецького уряду домоглося від Патріарха царгородського Діонісія Музеліма згоди на підпорядкування Київської митрополії Патріарху московському. Так було розірвано 800-річний зв’язок між українською та материнською грецькою церквами.

Оскільки указ про підпорядкування Київської митрополії Патріарху московському був проведений з багатьма порушеннями, патріарший собор у Царгороді 1687 р. засудив його, позбавив Патріарха царгородського патріаршої гідності і скасував цей його указ. Проте Патріарх московський не став на це зважати.

Слідом за тим почалося нищення Київської митрополії. 10.03.1687 було виведено з її підпорядкування Києво-Межигірський монастир Преображення Господнього. 6.02.1688 Митрополиту київському було заборонено називатися «Київським, Галицьким і всієї Русі». 20.04.1688 з підпорядкування Київської митрополії було виведено Чернігівське владицтво. 19.07.1688 Києво-Печерський монастир Успіння Пресвятої Богородиці також булопередано в безпосереднє управління Патріарха московського.

Помер Князь Григорій Святополк-Четвертинський у Києві і був похований у Київській церкві Святої Софії.

Ще один представник родини – Григорій, старший луцький братчик, який був висвячений у Гедеона, єпископа Луцького та Острозького в 1660 р. Гедеон був дуже освіченою людиною свого часу, так що Новодворський з’їзд православних постановив підтримувати з ним постійні стосунки, радитись у справах церкви і незрозумілий проект “modi conkordiarum” відправити передусім до нього на розгляд. У листі до російського воєводи він пише: “Єпископство луцьке я звільнив від великих і важких боргів, приймаючи на себе справи по судах, відновив православну церкву, заселив пусті місця” \[5, 1102\]. Ще до того, як стати єпископом Луцьким, відновив Четвертинський монастир, який був заснований князем Четвертинським, а пізніше розорений його нащадками. Григорій повернув монастирю втрачені церкву, село, прибутки і дав йому нову донацію, що становила шість підданих з усім їхнім майном, із полями, сінокосами, млинами. Князь Григорій заповідав монастирю “зберігати віру Соборної Східної Апостольської церкви” \[5, 1103\]. Свідчення про ставлення Гедеона до братства незначні, але є деякі відомості, що братство мало в ньому захисника своїх інтересів. Зокрема, в грамоті 1667 р. Гедеон висловив братчикам подяку за те, що вони “хоча не мали в ньому свого безпосереднього пастиря, але з повагою звернулись до нього, просячи його благословення на обрання нового ігумена” [5, 940\]. Час, коли Гедеон перебував на посаді Луцького єпископа, був досить складний для православної церкви. Адже в Польщі вона була зовсім безправна, її силою тягли в унію. Єпископ Гедеон міцно беріг вірність батьківській вірі, і за це потерпав від моральних знущань. Дійшло до того, що, як розповідав сам Гедеон, “не точию различными умышленми пакости мне деяху, но и явно враждебными отравами на отнятие живота моего многажды нагствоваху” [8, 182]. Понад 20 років єпископ Гедеон керував Луцькою єпархією, увесь час борючись із уніатами. Погрози йшли від самого короля (Яна Собеського), що вічна тюрма чекає в Марієнбурзі єпископа Гедеона, якщо не стане “уніатом чи римляном”. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський також завдав багато неприємностей єпископу Луцькому, маючи намір посадити на луцьку кафедру замість Гедеона свого брата Афанасія Шумлянського, таємного уніата \[8, 183\]. Гедеон, не витримавши цієї боротьби, переїхав із Луцька до Києва, а пізніше − до Батурина, тоді гетьманської столиці, де гетьманом був Іван Самойлович, сват Гедеона (син Гедеона був одружений із донькою гетьмана) \[4, 119\]. Із Батурина до Луцька Гедеон уже не повернувся і мешкав у Крупецькому монастирі.

Оскільки ще з 1679 р., після смерті митрополита Антонія Винницького, не було ієрарха з титулом “митрополита Київського, Галицького і всієї Русі”, гетьман Іван Самойлович запропонував Гедеона як найкращого кандидата на Київську митрополію. І справді, кандидат цей мав багато заслуг і був мучеником за православ’я. Відразу після переїзду, в листопаді 1684 р. Гедеон послав до Москви зі смиренними листами до царів і патріарха свого намісника – ієрарха. В листах розповідав їм про причини своєї втечі з Польщі і висловлював бажання залишитись назавжди під державою царів. Царською грамотою від 9 грудня 1684 р. єпископа Гедеона наказано прийняти під високу государеву руку \[4, 331\].

Єпископ Гедеон був дуже спокійної вдачі, “людина добра та тиха, що ніякої влади не бажає”, як охарактеризував його Самойлович \[8, 183\]. Саме такого митрополита треба було Москві, а особливо Самойловичу, бо тоді все духовенство могло бути в його, гетьманських, руках. Елекційний собор із питання виборів митрополита відбувся 8 липня

1685 р. в Києві, в соборі Св. Софії. Сам гетьман Самойлович на собор не з’явився, щоб виборці з духовенства почували себе вільно, але від себе, як представників гетьманської влади, послав до Києва військового осавула Івана Мазепу, чернігівського полковника Леонтія Полуботка, київського полкового Григорія Карпова та ніжинського полковника Якова Жураківського \[4, 14, 119\]. Про гетьманського кандидата в митрополити вони не оголошували і не тиснули на духовенство. Не було на соборі і єпископа Гедеона. Не прибув також архієпископ Лазар Баранович, пояснюючи свою відсутність хворобою і не пославши на собор нікого з чернігівських архімандритів, ігуменів і протопопів, а це вже виглядало як бойкот собору. Законність вимагала відкласти ці вибори, але гетьманські посланці настояли на своєму. Вибори відбулися – одноголосно обрали на митрополита Київського єпископа Гедеона. Собор відправив до єпископа Гедеона депутацію на чолі з відомим москвофілом ігуменом Видубицьким Феодосієм Углицьким.

Князь Четвертинський вибори визнав і погодився прийняти жезл архіпастирський “не от кого другого, как от московського патриарха” На думку багатьох православних, саме з того часу Гедеон став клятвовідступником, тому що він присягав бути вірним патріарху Вселенському. Щоб повідомити царя та патріарха про вибори, гетьман і новообраний митрополит відправили до Москви посольство з Феодосієм Углицьким на чолі. Посольство повідомило про вибори, але також просило не рушити стародавніх прав української церкви. В Москві цими виборами були задоволені, і патріарх Яким написав Гедеону, щоб приїздив до Москви за благословенням. У жовтні 1685 р. новообраний митрополит з оточенням у 45 осіб виїхав до Москви за благословенням. Його прийняли дуже урочисто та милостиво. Посвята відбулася 8 листопада 1685 р. в Успенському соборі Кремля, в присутності царів. Стоячи перед патріархом Московським, Гедеон присягав: “Обіцяю бути покірним завжди отцю свому, великому господину, святішому Кир Йоакиму, патріарху Московському і всея Росії і північних країв … і всьому преосвященному собору, – російським преосвященним митрополитам, архієпископам і єпископам, братії мої, у всьому згідному бути і спільно чинному, по божественних законах і священних правилах св. апостолів і св. отців…” \[4, 337\].

Після посвяти митрополит Гедеон одержав дві грамоти – від царів Івана, Петра і царівни Софії та від патріарха. Царі затвердили більшість старих прав української церкви. Грамота патріарха мала вже інший характер – він про Київського митрополита промовчав, але вже відразу спробував поставити Гедеона на становище звичайного митрополита \[3, 330−334\]. Таким чином відбулося підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. Так поступово почали відбирати права в київських митрополитів. І в цьому Гедеон Святополк-Четвертинський відіграв далеко не останню роль. Із підпорядкуванням у 1686 р. Київської митрополії Московській патріархії, іншими словами – з прилученням Української православної церкви до Московської (Російської), закінчується доба 700-літнього історичного життя її від часів св. князя Володимира Великого, під юрисдикцією Царгородського патріарха. Закінчується та доба, яку історики називають автокефалією нашої церкви де-факто, бо ж цей час вона була у внутрішньому житті фактично незалежною \[4, 343\]. Однак не довго пробув на посаді митрополита Київського Гедеон Четвертинський.

Коли гетьман І. Самойлович у 1687 р. припинив гетьманувати, тоді власне з ним припинив правити митрополит. Київська митрополія дійшла до повного занепаду: Межигірський монастир та Києво-Печерська лавра отримали ставропігію від патріарха Московського, і тому вийшли з‑під влади Гедеона. 27 січня 1688 р. Гедеону наказано підписуватись

“Митрополит Киевський, Галицький и Малия России”, тоді, як у титулі українського митрополита споконвіку було: “… и всея России” \[4, 344\]. Поваги ніякої Гедеон не мав, бо його як московського ставленика православні не сприймали. Під владою митрополита не залишилося ні одного архієрея \[8, 193\]. Чернігівська єпископія відійшла під владу московського патріарха. Втратив Гедеон навіть церковні маєтки: за його часів у Київській окрузі митрополія мала тільки два села – Погребки та Зазилє, але і їх лавра намагалась відібрати. Після таких трагічних для князя подій, 6 квітня 1690 р., він помер, не отримавши ні від кого розуміння.

КЖ. ФЕОДОРА ЗАХАРОВНА

М. Konstanty Kalusowski.

КЖ. МАРИЯ ЗАХАРОВНА

КЖ. ЕФРОСИНИЯ ЗАХАРОВНА

КН. СТЕФАН (ИН.СИЛЬВЕСТР) ВАЦЛАВИЧ (1702,—1728)

игум.Старо-Четвертинск.м‑рь(1702-) 1С:Вацлав.Григ.Евстаф-ча. bishop mscislawski, orszanski i mohylewski.

Жаюба игумена Четвертинскаго монастыря, князя Сильвестра Четвертинскаго, на дворянъ: Богуслава и Кристину Гораиновъ о томъ, что, по ихъ приказанію, слуги и крестьяне ихъ ворвались насильно въ Четвертинскій монастырь, нанесли тяжелые побои намѣстнику, Ѳеодосію Стояновскому, и увели силою изъ монастыря инокиню Агафію

Масальскую; Гораины продержали послѣднюю два дня въ своемъ замкѣ въ Четвертин, въ тюрмѣ, потомъ перевели подъ стражею въ село Озеры, гдѣ Гораинова приказала ее жестоко высѣчь и потомъ, раздѣвъ до нага, выгнать изъ села. 7. Апрѣля 20 . Жалоба дворянина Богуслава Гораина на игумена Четвертинсваго мужесваго монастыря, князя Сильвестра Четвертинсваго, о томъ, что онъ опустошилъ дѣвичій Четвертинсвій монастырь, находящійся въ нмѣніи, принадлежащемъ Гораину, монахинь изъ него выгналъ, и вообще совершалъ поступки неприличные его званію. 1703, Сентября‑5. .

Жалоба князей Четвертинскихъ: Гавріила и Сильвестра, нареченнаго епископа Бѣлорусскаго, на дворянина Богуслава Гораина о томъ, что онъ насильно завладѣлъ Четвертинскимъ монастыремъ, основаннымъ предками истцевъ, разорилъ его имущество Четвертин превратить его въ приходскую церковь. 1706. 11.8. Обѣтъ, данный княземъ Сильвестромъ Четвертин тинскцмъ, епископомъ Бѣлорусскимъ, при рукополо женіи его въ епископскій санъ. Князь Четвертинскшобѣщаетъ ревностно исполнять енископскія обязан^

ности, блюсТи чистоту Православной’ вѣр’ы ^и не уклонйтѣся отъ зависймостй бтъ1 Кіевской іштрОполіи. 1707; (?)Жалоба Бѣлорусскаго епископа, князя СиччьвестрЧетвертинскаго на владѣльца мѣстечка Четвртни, дворянина Ивана-Богуслава Гораина, о томъ, что онъ переяесъ церковь, не принадлежавшую ему въ’мѣстечкѣ, основанную князьями Четвертинскими, въ другое мѣсто и поручилъ ея приходъ не монахамъ,

і согласно желанію основателей, а приходскому священнику, не подчиняющемуся власти епископа,. Когдамже князь Четвертинскій пріѣхалъ съ намѣреніемъосновать монастырь и отстроить разрушенную церковь, то Гораинъ напалъ на него съ толпою слугъй угрозами заставилъ бѣжать изъ Четвертни. 1708.

Сентября 17…….

Кн. ГАБРИЭЛЬ ВАЦЛАВИЧ (†1740)

podsedek braclawski 1715; przyjął wyznanie katolickie i gorliwie służył ojczyznie, ciężkie jednak majątkowe straty zmusiły go do sprzedaży Czetwertni; z dwóch żon Barbary Stempkowskiej kasztelanki bracławskiej i Maryanny Morawińskiej zostawił 7‑miu synów i 6 córek, z synów Władysław, Świętosław i Włodzimierz są założycielami trzech linii dotychczas istniejących.

У другій половині ХУІІ століття Четвертня була продана князем Гаврилом Четвертинським родині феодалів Гораймів. 1706.11.8. — Жалоба князей Четвертинскихъ: Гавріила и Сильвестра, нареченнаго епископа Бѣлорусскаго, на дворянина Богуслава Гораина о томъ, что онъ насильно завладѣлъ Четвертинскимъ монастыремъ, ооснованным предками истцевъ, разорилъ его имущество и желаетъ превратить его въ приходскую церковь.

Ж1. 1705, Barbara Stepkowska;

Ж2. 1731, Ludwika Morawinska.

КН. ЯНУШ ВАЦЛАВИЧ

podkoniuszy litewski 1699

КЖ. АЛЕКСАНДРА ВАЦЛАВНА (†1689)

М. STEFAN DIAKOWSKI.

КЖ. ИОАННА ВАЦЛАВНА

М. Aleksander Pr Czetwertynski.

X генерація

КН. ЕЛІАШ, СИН МИКОЛАЯ

КН. СТЕФАН НИКОЛАЕВИЧ

podczaszy bracławski 1715, podkomorzy braclawski 1718;

Ж., Zofia Peplowska, ojciec: Wawrzyniec Pepłowski, podkomorzy podolski; matka: Barbara Czołhańska.

КЖ. ДОМИЦЕЛЛА НИКОЛАЕВНА Domicella

Шлюбний герб Юзефа Олізара та княжни Доміцелії Четвертинської у львівському виданні 1730 року. З огляду на княжий титул дружини спільний герб увінчано княжою короною. В першій частині — родовий герб київського роду Олізарів Волчковичів («дві хоругви»), про який напишу згодом окремо, адже в геральдиці цієї родини та їх родичів відбилися всі особливості руської геральдики 14–18 ст. В другій частині — герб руських князів із фігурою святого Юрія — т.зв. Погоня руська. Прикметно, що в цьому варіанті святий воїн тримає в лівиці щит із двораменним хрестом Ягелонів, що був елементом іншого династичного герба — Погоні литовської

~ 1m: Andrzej Ledochowski; podstoli wołyński

~ 2m: Józef Olizar, stolnik kijowski

КН. ЯНУШ АНДРЕЕВИЧ Janusz

полковник рос. служби, був одружений з Анною Василівною Кочубей, дочкою генерального судді, яка у першому подружжі була за небожем Мазепи — Іваном Обидовським, полковником ніженським. ale jego synowie Jerzy i Janusz pozostali przy wyznaniu swych przodków, a obawiając się prześladowania o nie, przesiedlili się do państwa rosyjskiego, z nich Janusz służył jako pułkownik w wojsku cesarza Piotra Wielkiego,

Ж., Анна Василівна Кочубей. Ніжинський полковник в одному з рейдів застудився. Очевидно, кпини К.Мокієвського змушували його навіть хворого триматися в сідлі, продовжувати керувати корпусом. Це загострило хворобу. Як повідомляє Чернігівський літопис, 1701 р. (31 січня – авт.) «Иван Обидовский, полковник ніжинський, будучи гетманом наказным, под Ругодевом (старовинна назва Нарви; Обидовський помер у Пскові. – авт.), містом шведским, помер, похован в Печерском монастыру киевском» \[42\].

Ніжинський полковник залишив після себе двох малолітніх синів – Михайла та Івана \[43\]. 20 лютого 1702 р. цар надав їм у власність cела Крупичполе, Вишнівку, Сваричівку, Коровинці та Перевод \[44\]. Родина Обидовського зазнала репресій після 1708 р. Незважаючи на те, що Ганна була дочкою В.Кочубея, її утримували її Полтаві під вартою. Згодом, у березні 1710, цар дозволив їй мешкати у Глухові «повольно без караулу» \[45\]. Однак удові заборонялося відвідувати інші населені пункти \[46\]. У дружини племінника Мазепи конфіскували землі. Гетьман Д.Апостол у 1731 р. звертався до російського уряду, аби їх повернули вдові та її cинам \[47\]. Але це клопотання не задовольнили. Син Обидовського Іван, здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, у Вроцлаві

(1721–1723) злидарював \[48\]. «Барзо оспуден естем на денги… – писав він до рідні. – Суконки не маю за що справити, аж встид мне перед нашими людми появитися» \[49\]. Разом із тим, попри це, він, як зазначав у одному з листів, «на славу Божию и пользы ради души моей» продовжував навчатися, бо «віра святая не может стояти без науки»

\[50\]. У 1724 р. онук І.Мазепи почав заробляти на хліб учителем у гімназії Феофана Прокоповича \[51\]. Згодом за клопотанням останнього та гетьмана Д.Апостола став перекладачем у Колегії іноземних справ.

МАРЦИАН АНДРЕЕВИЧ † 1712

ЮРИЙ АНДРЕЕВИЧ (1682,1717)

Jerzy zaślubiwszy siostrę kozackiego hetmana Samuiłowicza, był pułkownikiem w wojsku małorosyjskiem, ale po śmierci żony powrócił do Polski i w niej umarł, zostawiwszy z żony Horain syna Bazylego księdza bazyliana ostatniego z potomków Zachariasza.

По мнению Самойловича, Г. .противник унии, представитель древнего рода, с к‑рым гетман стремился породниться (в 1682 он просил царя Феодора Алексеевича о браке своей дочери с неким кн. Четвертинским , получил отказ, в 1686 гетман получил разрешение на брак др. дочери с сыном или племянником Г. кн. Юрием Четвертинским), был наилучшей кандидатурой для замещения Киевской кафедры.

1686 — В Сентябре Государи дозволили Самойловичу выдать дочь его за выехавшаго из Польши в Киев племянника Митрополита Гедеона, Князя Юрия Четвертинскаго (\*), который, по принятии Греческой веры, отправился с письмом от своего дяди к Князю Голицыну в Москву, где пожалован Стольником: но свадьба сия была отложена до окончания Крымскаго похода. Мазепа выхлопотал царский указ, которым велено было стольнику князю Юрию Четвертинскому выехать из Москвы в Малороссию. Четвертинский, приехав в Малороссию, женился на дочери Самойловича и жил, по приказанию Мазепы, в Глуховском уезде, в хуторе Дунаевском вместе с тещею.

В разговоре с Михайловым Мазепа сказал, что вместе с Гадяцким он подозревает Райчу и Полуботка; в письме есть выражение «Для милосердия божия», это выражение употребляет всегда Райча в письмах, а Полуботок Гадяцкому свой и с Райчею друзья «Неприятности мне большие еще оттого, — прибавил Мазепа, — что живет в Малороссии сын митрополичий, зять Самойловича князь Юрий Четвертинский , беспрестанно рассевает он в народе злые слова, что быть Самойловичу опять гетманом; недавно батуринскому попу Василью говорил, что, где прежде была вода, тaм и опять будет; к тестю моему царская милость есть, будет здесь по-прежнему, увидишь, что его злодеям будет!» Мазепа просил, чтоб перевести Четвертинского с женою в Москву, а тещу его отослать к мужу; князь Юрий — стольник, и в этом чине ему далеко от Москвы быть не годится. Когда на прощание Михайлов потребовал у Мазепы назад подметное письмо для хранения в Посольском приказе, то гетман переменился в лице и, выслав всех вон из хоромины, сказал: «Сперва я милостию царскою был обрадован, а теперь во сто раз больше опечален: думаю, что этому письму великие государи изволили поверить и о голове моей будут мыслить». Тщетно Михайлов уверял гетмана в противном, говорил, что письмо нужно в Москве для розыска о злодее, кто его сложил, — Мазепа никак не согласился отдать письмо и при этом сказал писарю Кочубею: «Еще мне за сердце щепа влезла: просят письмо назад».

Просьба Мазепы была исполнена: Михайлу Гадяцкого велено взять из Лебединского уезда в Москву; туда же велено выслать князя Юрия Четвертинского с женою и тещею; Леонтия Полуботка отставить от переяславского полковничества.

Юрій Андрійович († між 1717 і 1722), зять колишнього гетьмана І. Самойловича й московський стольник, належав до противників гетьмана І. Мазепи, хоч дістав від нього маєтки на Гетьманщині. Завдяки шлюбам своїх дочок він поріднився з Миклашевськими, Скоропадськими й Коіндратьевими (сумський старшинський рід).

Року 1690 Анастасія Самойлович одружилася з кн. Юрієм Четвертинським (кн. Четвертинський був живий ще 1717 р. (див. с. Васьківці, Прил\[уцького\] полку), який взяв до себе (він жив у своєму глухівському маєтку Дунайці) й тещу.

Село Дунаєць було заселено в основному вільними людьми — козаками. В селі письменних людей майже не було. Хто міг навчати своїх дітей, то водили до дяка.

Майже скрізь в Малоросії проводились записи козаків в селяни. В Дунайці такі записи проводив князь Четвертинський . Після смерті гетьмана Скоропадського декілька дунаєцьких козаків жалілись Полуботку, що їх вертають в селяни і просили видати наказ, щоб князь не міг перетворювати їх на кріпаків. Про задоволення прохання відомостей в архіві гетьманської канцелярії немає.

Вначале он, конечно, занялся родственниками и приближенными свергнутого им Самойловича. Зятя последнего, князя Четвертинского , которому сам же, будучи в Москве, выхлопотал возвращение в малороссийский край, он возненавидел за то, что тот не отказался от своего прежнего обещания и женился на дочери Самойловича, а кроме того принял в своей маетности, хуторе Дунаевце, и тещу, жену опального гетмана. Подобного благородства Мазепа не мог вынести и не упускал ни одной возможности, чтобы опорочить и оклеветать князя: «Вот еще этот князь Юрий Четвертинский , пьяница, рассевает в народе худые слухи на мой счет, — жаловался он дьяку Борису Михайлову, — не тайно, а явно знатным особам говорит про меня худое, не зазрясь ни на кого. Живет он, Юрий , под моим урядом (властью), а мне унять его невозможно. Он пожалован стольничеством. Взять бы его с женой к Москве, да и тещу его вывезти бы из малороссийских городов и к мужу отослать, потому что от них умножается мне зло»11. Просьба Мазепы была исполнена: Четвертинского с женой и тещей выслали в Москву.

У віднайденому листі гетьмана до царя від 27 серпня 1697 р. коротко викладено перебіг походу від прибуття військ до дніпровських фортець — 25 липня до часу його написання в таборі біля Томаківки. Мазепа акцентував увагу на причинах відходу основних сил та на заходах, здійснених для підтримки обороноздатності фортець. Отже, коли вони з Долгоруковим з військами прибули до Тавані і Кизикермена, одна частина татар і турків почала наступ на містечко Ісламкермен з кримського боку, а інша на Кизикермен з білгородської сторони (Ісламкермен був залишений оборонцями до підходу основних сил, звідки ворог вів обстріл фортеці Шингірея, а після їхнього прибуття його укріплення були покинуті противником. Крім того, з 31 липня по 2 серпня тривали бої за Шингірей). Турки стріляли з гармат і дрібної зброї, татари постійно нападали, потім противник прибув на суднах з гарматами з Чорного моря. Цим ворог завадив планованому продовженню походу. В такій ситуації прибулі війська при старому Таванському містечку зводили нове місто й давали відсіч противнику. Весь час бої були рівними, лише 2 серпня ворог зумів завдати шкоди.

Від основних сил було відірвано сто і кілька десятків кінноти. Частина її була знищена, а інша потрапила у полон. Під час цього бою було багато вбито і поранено людей також з боку противника (йдеться про напад білгородських татар на укріплення біля Кизикермена, в яких перебували війська, очолювані Іваном Обидовським. Татарам вдалося з допомогою військової хитрості виманити з окопів загін князя Юрія Четвертинського ).

Улітку 1697 р. він очолив кількатисячний загін, який вирушив правим берегом Дніпра до Казикермена. Родич І.Мазепи прибув туди після 25 липня й отаборився з військом у шанцях \[13\], аби обороняти фортецю, яку намагалися повернути ханські війська. Незабаром почали з’являтися загони татар. Білгородська орда 2 серпня напала на козаків Обидовського. Вдавши, що відступають, татари виманили загін Четвертинського і порубали, взяли у полон чимало козаків.

9 березня 1700 р. Мазепа писав Головіну, що військовий канцелярист Сава Степанов, який за клопотанням гетьмана визволився з неволі, розповів, що князь Юрій Четвертинський, який перебував у полоні, велів йому передати українському правителю пропозицію головного мурзи Ногайської Орди. Мурза приходив до Четвертинського вночі і говорив, що коли його з Ордою виженуть з Білгородчини на лівий берег Дніпра, то він піддасться під царську владу. Було лише потрібно відвести ногайцям місце для кочування та не чинити утисків у вірі. На підтвердження свого наміру мурза хотів послати до царя заручником свого сина. Після розповіді канцеляриста Мазепа послав до Четвертинського в Білгородчину козака Переяславського полку Данила Ященка. Цей козак мав повідомити князю про хід справи щодо його викупу та передати пропозицію взяти в того мурзи хоча б листа до царя, а коли його намір мав дійсно реалізуватися, то запропонувати прислати посланця13 . 7 квітня 1700 р. датується нове послання до Головіна. З нього дізнаємося, що Четвертинський, котрий уже визволився, говорив гетьману, що коли б кримський хан не уклав перемир’я з Ногайською Ордою, то ногайці мали його відпустити до Мазепи з пропозицією переходу під царську владу й виділення місць для кочовищ у районі рік Інгула, Інгульця, Раклеки і Суні.

Через місяць – 8 травня 1700 р. гетьман знову сповіщав Головіну про передане через канцеляриста Саву Степанова донесення Четвертинського щодо ногайських пропозицій про перехід їхньої Орди під царську владу. На цей раз Мазепа писав, що до князя з такими пропозиціями приходили три знатних мурзи. Нагадуючи про відправлення до князя Ященка, який там часто бував, гетьман зазначив, що писав і передавав на словах Четвертинському, аби він говорив мурзам, що про їхню пропозицію донесено Мазепі. Далі гетьман повідомив про це царю, а цар милостиво прийняв їх звернення. Четвертинський мав обнадіювати ногайців, що вони будуть жити в підданстві у царя без утисків у вірі та порушення їхніх прав, як астраханці, казанці та інші „поганські” народи. Коли ж на Світлому тижні Ященко приїхав у Білгородчину, Четвертинського там уже не було, бо його повезли до Криму. Тоді козак розповів про цю справу якомусь товмачу, а товмач – згаданим трьом мурзам. Після цього мурзи поцікавилися, чи має посланець листи до них від гетьмана. Однак оскільки він мав листа лише до князя, мурзи сказали, аби він їхав назад і сказав Четвертинському, щоб він писав до них, а гетьман прислав людину, яка знала їхню мову. На той час мало стати відомо, що вони будуть чинити надалі. Поки що інші мурзи поїхали до старшого мурзи, який жив поблизу Дунаю, для наради про подальші дії. Мазепа ж мав намір згодом послати Ященка, а разом з ним ще одну досвідчену людину, яка знала мови, в Білгородчину з листами від Четвертинського15 . З листа від 22 липня 1700 р. до Головіна довідуємося, що коли Ященко приїхав до Батурина, Четвертинський був уже там. Тоді за наказом Мазепи князь написав листа до ногайських мурз, з яким гетьман відправив до мурз посланців– Гордея, котрий добре знав „бусурманську” мову, а разом з ним і Ященка. Тепер же, через два місяці, вони поверталися назад, а з ними їхали 6 татар, посланих мурзами. Про їхнє прибуття до Переяслава вже повідомив переяславський полковник. Гетьман просив донести про цю справу царю та запитував, чи пропускати його посланців з татарами до Москви, чи затримати. З цього ж листа дізнаємося, що про пропозицію ногайських мурз Мазепа говорив під час перебування взимку в Москві як Петру І, так і Головіну16 .св. Івана Хрестителя в Рильську — 2.000 зол(отих). Не могла старшина підрахувати щедрих пожертв Мазепи на милостині монастирям, церквам, митрополитам, архієпископам, єпископам, архімандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Болгарії, Польщі й Литви, в Україні чужинцям, духовній старшині, різним церквам, українським монастирям, ченцям, студентам і бранцям, але знала, що за 23 роки свого гетьманства давав Мазепа щороку 1.000 зол(отих) на київських бурсаків і 500 зол(отих) Густинському монастиреві. За душу покійної гетьманової роздав монастирям і церквам руками канцеляриста Войцеховича 20.000 зол(отих), за визволення кн. Четвертинського 3.000 зол(отих), на запис Печерському монастиреві 180.000імпер(іалів)…»5

Слободою, що розташована на території села, заволодів гетьман Іван Самойлович, прикупивши до неї ще землі, а потім надумав її віддати майбутньому своєму зятю князю Юрію Четвертинському. Але гетьмана було скинуто і це стало на заваді його наміру, хоча Четвертинський і встиг на цей час заснувати біля Дунайця хутір. Коли Самойловича не стало, Юрій Четвертинський приютив в своєму хуторі вдову скинутого гетьмана і свою наречену, з якою одружився на початку 1660 року. Дунаєцька Слобідка залишалась в його власності. В 1697 році Четвертинський потрапив в татарський полон, в якому пробув декілька років. Коли він звільнився з полону, гетьман Мазепа дав йому «за полонне єго терпіння» три села, в тому числі і Дунаєць. Майже скрізь в Малоросії проводились записи козаків в селяни. В Дунайці такі записи проводив князь Четвертинський . Після смерті гетьмана Скоропадського декілька дунаєцьких козаків жалілись Полуботку, що їх вертають в селя- ни і просили видати наказ, щоб князь не міг перетворювати їх на кріпаків. Про задоволення прохання відомостей в архіві гетьманської канцелярії немає.

Дела РГАДА, фонд 248 — Сенат, опись 29 с О присылке дела по челобитью Андреевой жены Лизогубовой Прасковьи Миклашевской з братьями с Андреем, Степаном, Иваном Миклашевскими о недвижимом и движимом имении князя Юрья Четвертенского и решения генерального суда. Дело то же.

1Ж. Izabela Horainowna

2Ж. Анастасия Самойлович

КН. МИХАИЛЛ ГАВРИИЛОВИЧ (+1763) Michal

rotmistrz wojsk krolewskich, podkomorzy braclawski 1740, starosta utajkowski i zyczynski 1740,

От первого брака. Бездетен.

m.Helena Zurakowska; S.P.

КН. ВЛАДИСЛАВ, СИН ГАБРИЭЛЯ (+1785);

podkomorzy krolewski, starosta utajkowski 1766,

~ m.Katarzyna Radziminska

АЛЕКСАНДР ГАВРИИЛОВИЧ Aleksander

pulkownik wojsk koronnych, podsedek braclawski 1744, podkomorzy braclawski 1765, starosta pultowiecki,

Олександр був брацлавським підкоморієм та пултівським старостою. В 1739 р. він одружився в Тиврові з Іоанноо Островською. У них народилося четверо синів та дочка. Олександр Чствертинський був одним з найактивніших учасників Барської конфедерації 1768 р. Під час придушення конфедератів російськими військами потрапив у полон і

помер в неволі у Могилеві-Подільському 1769 р. Похований в Старокостянтинові.

+Mikolajow 1769;

~ m.Joanna Ostrowska

Святослав Гавриилович {Swietoslaw} (†Sachnów 1759)

Ж., Tywrów 1739, Anna Ostrowska

Станислав Гавриилович Stanislaw

1m: Eufemia Suchorska; \[ojciec: Stanisław Suchorski; matka: Agnieszka Wielhorska\]

2m: N Zamoyska

Стефан Гавриилович Stefan

starosta zyczynski 1771; m.N Bosniacka

Владимир Гаврилович Wlodzimierz (†1750)

starosta utajkowski;

m.Teresa Bosniacka;

daughter

m.N Jelowiecki

Bogumila

~ m. Jan Radziminski

daughte

m.N Porczynski

Franciszka

m.N Nowowiejski

daughte

Benedictine nun

DOMICELA

Захарій Ярошинський (1700–1774), отримавши й землі свого бездітного брата Августина, розширив палац у Василівці, влаштував каплицю, запросив з Вінниці капуцина на посаду капелана, створив військо з відданих йому козаків і драгун та 3 лютого 1756 р. почав збройну сутичку із застосуванням навіть 4‑х гармат за оволодіння Тивровим. Приводом для цього стало загарбання Ярошинським частини Василівського лісу, яка належала Калетинським, і вигнанням робітників Ярошинського з Василівки його опонентами. Війську Захарія з 200 вояків вдалося захопити Тиврів, у відповідь пані Доміцелія Калетинська з роду Четвертинських віддала наказ загарбати і спалити Василівку та Шершні, що частково вдалося зробити. Суперечку вирішили через суд, Захарій Ярошинський сплатив чималі штрафи, втім, залишився потужним регіональним землевласником.

1m: N Kaletynski;

2m: N Czarniecki, starosta karolinski

XI генерація

ФЕЛИЦИАН-СТЕФАН СТЕФАНОВИЧ Felicjan Stefan (+1756)

starosta daniszewski; dziedzic dóbr Markówki, Kopijówki i innych

Ж., Katarzyna Jelowicka, ojciec: Mikołaj Jełowicki, stolnik wołyński; matka: Franciszka ks. Czetwertyńska.

ДОМИЦЕЛЛА СТЕФАНОВНА Domicella

~ za Olizarem

МАРИАННА СТЕФАНОВНА Marianna

za Sadowskim

LUDWIKE

zakonnice Dominikanke

АНТОНИЙ-ВЛАДИМИР СТЕФАНОВИЧ Antoni Wlodzimierz (1740?,1824)

st. woronowski 1761

Андрияшевка Ямпольского уезда:

а) эрекция 1752 года, данная князем Антонием Владимиром Святополк Четвертинским – С. 57 60 8. Антоновка Ямпольского уезда: а) содержание эрекции, данной Антонием Владимиром Святополк Четвертинским на имя священника Залуцкого в 1752 году;

В 1824 признан в России князем Царства Польского по происхождению от князя Александра Юрьевича, владельца села Четвертня, потомка великого князя Рюрика 2С:Стеф.Нкл.Нкл-ча

dziedzic dóbr Roziatyna, Włości kniaziej i innych, z żony Anieli Czermińskiej, starościanki drohowyskiej, którą trzynastoletnią zaślubił, zostawił syna Kajetana, kasztelana lwowskiego, 1786, po którym córka Zofia 10 voto za N. Sliźniem 20 voto za Kalasantym księciem Czetwertyńskim, marszałkiem gub. podolskiej.

Ж., Aniela Czerminska

ЯНУШ СТЕФАНОВИЧ Janusz

ВАВРЖИНЕЦ СТЕФАНОВИЧ Wawrzyniec

starosta rastowiecki 1751

Ж., Maryanne Szeniawsка

ВАСИЛИЙ ЮРЬЕВИЧ

a canon (Bazylianin)

КЖ. УЛЬЯНА ЮРЬЕВНА (1674—ДО 1725)

Спочатку село мало назву «Восківці» (від слова «воск» — тут були поширені бджільництво і видобування воску), але з часом перетворилося на сучасну назву. 1666 — 38 господ, селян, з них 27 «орали на 4‑х волах, 11 — на 2‑х волах»; козаки не показані. В 17 ст. вільне військове село, «до ратуші Срібнянської прислушаюче». Близько 1700 гетьман І, Мазепа надав його кн. Юрію Четвертинському; потім деякий час селом володів брат його Ян Четвертинський. 1723 В. були відписані на Малоросійську колегію. Коли б.т. М. В. Скоропадський (племінник гетьмана І. Скоропадського) одружився на дочці Четвертинського, він одержав у посаг В., володів ними і в 1737; у цей час у селі було 70 госп. селян і 59 госп. козаків (18 виборних, 41 підпомічник).

∞, Скоропадский Михайло Васильевич. 1697 — 02.01.1758. Генеральный подскарбий (с 1741) и бунчуковый товарищ. Женат трижды. Первая жена княжна Четвертинская Ульяна Юрьевна (? — до 1725). Вторая жена с 1725 Апостол Параска Даниловна (? — 1.11.1731) дочь гетмана. Сын — ИВАН. Третья жена с 1747, Ширай Марфа Степановна (? — 29.02.1764). Дети: Петр, Яков. Анна (муж с 1740 — Ливен Юрий Григорьевич, генерал-майор).

121.105. КН. АНТОНИЙ ВЛАДИМИРОВИЧ {Antoni Stanislaw} (*1748 †Warszawa 8.VI.1794)

st. markowiecki, rotmistrz kawalerii narodowej 1785, kasztelan przemyski 1780, +killed by the Warsaw mob 8.6.1794 (his children had to escape to Russia); князь Антон-Станислав Святополк-Четвертинский, кастелян Пшемышля, наоборот, поддерживал Россию во время восстания Костюшко, но был за это казнён польскими повстанцами. Его трагическая судьба тронула сердце Императрицы Екатерины II и она щедро вознаградила его детей за отцову верность русским интересам.

1Ж. 1775, Bss Tekla von Campenhauzen, (†Markowicze 1781) \[ojciec: Ignacy Kampenhauzen, st. sielecki; matka: Konstancja Cieszkowska\];

2Ж. 1791, Css Colette Choloniewska (*1771+13.3.1840) в имении Скидель , который российская императрица Екатерина II в сентябре 1795 г. своим указом передала в «вечное и потомственное владение» вдове князя Антона Святополк-Четвертинского Калете Четвертинской вместе с 1500 душами крестьян трех бывших столовых имений Гродненской королевской экономии, – Скиделя , Котры и Сколубова \[1; с. 26.\]. Предыдущим владельцем этих имений был последний король Речи Посполитой Станислав Август Понятовский. В 1820‑х годах, пытаясь улучшить состояние лежащего «на большой дороге из Гродно в Вильню» и разграбленного во время Отечественной войны 1812 г. имения, княгиня Калета Четвертинская отбирала лучшие земли у своих крестьян и мещан Скиделя и отводила их под фольварки, в которых они обрабатывались этими же крестьянами посредством панщины. Произошло постепенное закрепощение пользовавшихся ранее широкими льготами мещан. Незаконные действия Четвертинской вызвали в 1827 г. волнения среди жителей Скиделя , которые были подавлены при помощи присланной в помощь княгине военной команды \[1; с. 32 — 33.\]. Имение Скидель стало принадлежать к числу наиболее крупных в Гродненской губернии.

122.105. MIKOŁAJ JANUSZ

1764; bezpotomny; rotmistrz wojsk koronnych

123.105. JOZEF;

Бездетен

m.Jozefa Orzecka

124.105. MICHAL

bezpotomny; Order św. Stanisława 1791

125.105. KAROL

bezpotomny

125а.105. MARIA

Михаил Александр Владиславич {Michal Aleksander} (*19.IX.1741 †Warszawa 7.VIII.1796) rotmistrz kawalerii narodowej, starosta tuszynski i zytomierski 1775; Михайло Олександр (* 19 вересня 1741 — † 7 липня 1796, Варшава) — найстарший син князя Владислава Гавриловича та його дружини Катерини Радзиміньської, брат чернігівського каштеляна Феліціяна. Хорунжий полку гвардії ВКЛ, в 1768 році флігельад’ютант короля, потім ротмістр народової кавалерії. Посол сейму 1773 року, засідатель сеймової делегації з Антонієм Св.-Четвертинським. Через особистий інтерес спочатку не протидіяв реформам. Був противником конституції 3 травня 1791, у Львові агітував за Тарговицьку конфедерацію. Житомирський староста\[1\] за рішенням сейму 1773–75 років отримав посаду посіданням «емфітевтичним» разом з посадою старости тушинського та війтівствами.\[2\] Був власником Губина (Волинське воєводство).

∞, Konstancja von Bruchenthal (†1792) \[ojciec: Józef hr. von Bruchenthal; matka: Dorota Koss von der Emsel\]; (1°-v. Skarbek)

ФЕЛИЦИАН ВЛАДИСЛАВИЧ {Felicjan}

szambelan krolewski 1775, kasztelan czernichowski 1792

m.Justyna Karszanka

ГАБРИЭЛЬ АЛЕКСАНДРОВИЧ {Gabriel Ferdynand}

kawaler orderu sw.Stanislawa 1790

МАРЦЕЛИЙ ЙОЗЕФ АЛЕКСАНДРОВИЧ {Marceli Jozef}

Многие представители рода придерживались антироссийской политики, например во времена Барской конфедерации князь Марцелий Йозеф Святополк-Четвертынский (Marceli Józef Czetwertyński) ездил в Константинополь искать союза у султана. Отец Марцелия Йозефа — князь Александр (Aleksander Czetwertyński), принадлежа к элите польского дворянства, был одним из активнейших участников Барской конфедерации в 1768 г. Во время сражения польских конфедератов с русскими войсками попал в плен и умер в неволе в Могилеве-Костромском в 1769 г. Турецкий султан Мустафа III (1757—1774), приняв Марцелия в качестве представителя Речи Посполитой, позволил польским конфедератам перейти через Болгарию, откуда они переправились в Польшу. В 1771 г., принимая участие в атаке на крепость Дзюрдзев, был ранен в руку. Марцелий Йозеф, кавалер ордена Святого Станислава, женился с разрешения папы Пия VI в 1782 г. в Янкове на своей двоюродной сестре, вдове Якова Корсакова, прежней придворной даме Императрицы Екатерины II, Барбаре (Barbara Czetwertyńska). Умер в 1799 г.

Похоронен в Тиврове (Винницкая область, неподалёку от Антополя и Ладыжина, родовых резиденций Святополк-Четвертынских).

kawaler orderu sw.Stanislawa 1790;

Марцелій Йозеф на старій Четвертні і Гориньгроді Святполк-Четвертинський, ордена Святого Станіслава кавалер, дідич Янкова і Майкова, другий син Олександра, одружився з дозволу папи Пія VI в 1782 р. в Янкові зі своєю двоюрідною сестрою, вдовою Якова Корсакова, колишньою придворною дамою Катерини II, Барбарою. Через дев’ять років після одруження вона померла, не залишивши дітей: В часи Барської конфедерації Марцелій їздив до Константинополя шукати союзу в султана. Останній дозволив конфедератам перейти через Болгарію, звідки вони переправились до Польщі. В 1771 p., беручи участь в атаці на фортецю Дзюрдзев, був поранений в руку. Помер в 1799 р.

Похований в Тиврові.( Каспер Несецкі. Гербаж Польскі. — Ліпськ, 1839. — 1. 3. — С. 255–270; Радян. енциклоп. історії України. — К., 1972 — Т. 4. — С. 493.)

ОПИС ДОКУМЕНТІВ, ЯКІ ЗБЕРІГАЛИСЯ В МАЄТКУ КНЯЗІВ ЧЕТВЕРТИНСЬКИХ , СЕЛІ ЯНКОВІ»

Нижченаведений документ міститься в актовій книзі Вінницького нижнього земського повітового суду за 1800 р. (ДАВО.— Ф. 470. — Оп. 2. — Спр. 16. — Арк. 32–57). Він є складовою частиною повного опису майна, яке залишилося після смерті князя Марцелія Четвертинського . Загальну назву документ має таку: «Реєстр речей, сум та інших реманентів, також документів, що залишились по померлому Я. О. К., Його Милості, Марцелієві Четвертинському , Підкоморієві Його Королівської Милості Польського, кавалерові ордена Святого Станіслава, Я. О. Княжною, її Милістю, Маріанною Четвертинською , позосталою дружиною, в порядку прийняття присяги, дня п’ятнадцятого, грудня, 1799 p., переписаний».

Бездетен.

Ж. BARBARA KS. CZETWERTYŃSKA; (1°-v. Jakub Korsakow, generał wojsk rosyjskich)

У сільському Свято-Преображенському храмі в с. Четвертня Маневицького р‑ну досі зберігаються дари від цариці Катерини ІІ, які та надіслала прихожанам, розчулившись із нагоди смерті своєї подружки – княгині Барбари Четвертинської. Кам’яна древня церква, що колись була монастирською, слугує усипальницею князів Четвертинських. Але в її стінах досі є унікальні речі, які, найімовірніше, подаровані самою Катериною ІІ! Мало того, в історичних дослідженнях кінця 19 ст. є свідчення про те, що четвертнянському храму (а тоді Четвертинському монастиреві) імператриця віддячила за повернення до православ’я… своїми сукенками. Їх вона, за однією і більш достовірною версією, передала в Четвертню із самісінької Москви; за іншою – привезла сама, об’їжджаючи території Російської імперії, що від унії повернулися до православної віри. З царських спідниць потім ніби пошили церковні ризи.

У 1782 р. в Четвертні з’явилася гонорова невістка. Марцелій Йозеф Четвертинський узяв за дружину придворну даму Катерини ІІ (свою двоюрідну сестру!), вдову Якова Римського-Корсакова, Барбару. Вона на ту пору мала трохи більше 30 літ. Услід за чоловіком переїхала з Москви на Волинь, чимало часу проводила у родовому маєтку на Вінничині в с. Антополь (де донині є палац, в якому совєти розмістили психіатричний заклад) або у Четвертні. Та навіть після переїзду на Волинь Барбара не втратила зв’язків із Катериною ІІ. Особливо шанувала православну обитель у Четвертні. У книзі «Волынь. Історическія судьби Юго-Западнаго края» (С.-Петербург, 1888 р.) зазначено, що серед тих храмів, що від католицизму повернулися до православ’я, були два базиліанських монастирі – Загаєцький та Четвертинський.

Придворній дамі Катерини недовго судилося жити у другому шлюбі. Невідомо, чи була вона щаслива в тому шлюбі. Однак померла княгиня 1791-го, на 41-му році життя. Сталося це на Вінничині, де у Четвертинських був маєток (в с. Антополь). Катерина ІІ дуже перейнялася втратою, вочевидь, близької подруги. Позаяк після смерті Барбари на згадку про неї прислала в монастир у Четвертню, у підземеллях якого вона похована, щедрі дарунки: 32-кілограмове Євангеліє, надруковане у Москві 1759-го, та дві ікони. За місцевою легендою, саме ці образи колись врятували село від холери. Після смерті Барбари у монастирському храмі на колоні розмістили мармурову плиту, де викарбувані відомості про княгиню. Поховали Барбару теж тут. Найімовірніше, вона досі покоїться у підвалах церкви. Свято бережуть тут Євангеліє, де теж є дарчий напис, та ікону Богородиці Володимирської, на якій теж викарбувані слова: «Княгині Варварі Марцеліовій Святополковій Четвертинський. Той образ Пресвятої Богородиці Володимирської дарований від Найяснішої Імператорки Катерини Другої та з благословенням офіруваний для монастиря Четвертинського з нагоди смерті року 1791-го 21 жовтня».

КН. ВИНСЕНТИЙ ЯРОСЛАВ АЛЕКСАНДРОВИЧ {Wincenty Jaroslaw}

~ m.Teresa Kurdwanowska (1°-v. Krasicki)

КЛЕМЕНС АНТОНИЙ АЛЕКСАНДРОВИЧ {Klemens Antoni}, fl 1780

Наприкінці XVIII ст. Ільківка як власність пана Клемента Четвертинського (Четвертинських), яким ще належали села Янків(Іванівка) і Широка Гребля, центральний палац яких був у Янкові.

ЯНУШ СВЯТОСЛАВИЧ {Janusz} fl 1789

bezpotomny; Order św. Stanisława 1789;

~ Teofila Sadowska

ФЛОРИАН СВЯТОСЛАВИЧ {FLORIAN}

Мартин Святославич {Marcin} (*1762 †1833) ~ \[1792\]

Ж. Małgorzata Ledóchowska (*1774 †1840) \[ojciec: Benedykt Ledóchowski, st. nowosielski\]

BRYGIDA;

~ Radłowski

HELENA СВЯТОСЛАВНА

m.N.Dorozynski

ROZALIA СВЯТОСЛАВНА

~ Szymon Bykowski

ELZBIETA СВЯТОСЛАВНА

m.Feliks Kanut Malinski

BARBARA СТАНИСЛАВНА \[2m.\]

dama dworu cesarzowej Katarzyny II

Старовинне поліське село Четвертня Маневицького району на Волині засноване в XIV столітті і свою назву отримало від князів Четвертинських. Воно було колись містечком з князівським замком, сюди на бали з’їжджалася гонорова шляхта. З історичних джерел відомо, що у 1437 році в Четвертні було засновано православний монастир. Майже

нічого не залишилося з тих часів, тільки гордо височіє над селом на правому березі річки Стир величний Святопреображенський храм, про історію якого нам розповів настоятель отець Серафим Сімонович. храмі згідно із заповітом похована володарка Четвертні княгиня Варвара, або Барбара (1750–1791), яка прожила лише 41 рік. Її прах збері-

гається у саркофазі під центральним аналоєм. В колону вмуровано мармурову плиту, де викарбувано біографію княгині. Вона зі знатного роду. 17-річною дівчиною в 1767 році вийшла заміж за Якова Римського-Корсакова, незабаром овдовіла і вдруге вийшла заміж за князя Четвертинського. Разом з чоловіком переїхала жити з Москви до маєтку в Четвертні. Відомо, що княгиня Варвара була в приязних стосунках з російською імператрицею Катериною II. Свідченням цього є дари від цариці Святопреображенському монастирю, пожертвувані в день смерті княгині, 21 жовтня 1791 року. Подарунки до цього часу зберігаються в церкві: дві ікони Володимирської і Казанської Богородиці та унікальне старовинне Євангеліє, яке разом з оправою важить 32 кілограми. Надруковане воно в Москві у 1767 році і передане до храму з дарчим написом цариці.

~ 1m: Jakub Korsak, Russian General;

~ 2m: Pr Marceli Jozef Czetwertynski

ADAM СТЕФАНОВИЧ

starosta kruszelnicki; S.P.

JOZEF СТЕФАНОВИЧ

S.P.

XII генерація

HELENE ФЕЛИЦИАНОВНА

zakonnice Dominikanke

СТЕФАН ФЕЛИЦИАНОВИЧ Stefan (+1766, Варшава)

fl 1757

КН. ЯНУШ-ТОМАШ ФЕЛИЦИАНОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСКИЙ /Janusz Tomasz/(*1743 †15.IX.1813)

польский дворянин, камергер королев- ский (1765), подкоморий королевский (1767), каштелян черниговский (1785—1792).Представитель польско-литовско- го княжеского рода Святополк-Четвертинских. Старший сын старосты дунишевского, князя Фелициана Стефана Святополк-Четвертинского (ум. 1756), и Катарины Марианны Еловицкой, дочери стольника волынского Николая Еловицкого. Братья — Стефан (ум. 1766) и Антоний Ян Непомуцен (1744—1830). Камергер (1765) и подкоморий (1767) польского короля Станислава Августа Понятовского. В 1768 году Януш Томаш Святополк-Четвертинский был полковником звенигородского повята в Барской конфеде- рации. В 1785–1792 годах — каштелян черниговский. Был членом конфедерации Четырёхлетнего сейма. Кавалер Ордена Святого Станислава (1777) и Ордена Белого Орла (1789). Написал стихотворение на прибытие короля Станислава Августа Понятовского в Брацлав. В другом стихотворении сокрушался над судьбой казненного французского короля Людовика XVI. kasztelan czernichowski 1785; dziedzic na Nowej Czetwertni, Horyszkowicach, Kopijówce i t. d., dobry muzyk i niezły poeta, nieprzyjaciel anarchii i stronnik uchwał sejmu czteroletniego, ~ Иоанна Яблоновская, дочери старосты швецкого и ковельского, князя Дмитрия Александра Яблоновского (1706— 1788), и Катарины Шембек (ум. 1746).

ТЕКЛА ФЕЛИЦИАНОВНА {Tekla}

Антоний Фелицианович {Antoni Jan Nepomucen} (1744—09.04.1830) na Czetwertni, lliomargrodzie, Borowicach, i liamiennym Januszgrodzie ksiaze Swiatopelk Czetwertyński kasztelan Braclawski rotmistrz w wojsku Polskiem, orderów Orla bialego, i S. Stanislawa kawaler,szambelan królewski 1765, stolnik bracławski 1772, chorąży dźwinogrodzki, generał-adiutant królewski 1774, chorąży winnicki 1782, chorąży bracławski 1783, rotmistrz kawalerii narodowej 1786, kaszt. bracławski 1790 Антополь Ямпольского уезда: а) эрекция 1756 г., данная Михайлом Антонием Святополк Четвертинским от имени находящихся под его опекой малолетних княжат: Стефана, Иоанна, Антония и Феклы Четвертинских; – С.7 б) эрекция 1772 г., данная Антонием Яном Непомуком Святополк Четвертинским. С переходом большей части Речи Посполитой под юрисдикцию России судьбы рода так или иначе неразрывно ока- зались связаны с историей Российской Империи. Удалось выяснить что одним из хозяев Антополя был князь Анто- ний Ян Непомуцен Святополк-Четвертинский, (Antoni Jan Nepomucen ks. Światopełk-Czetwertyński) (р 1744у 1830), представитель младшей линии князей Четвертинских, Брацлавский костелян. Младший сын князя Фелициана ‑Сте- фана (Felicjan Stefan ks. Światopełk-Czetwertyński) и Екатерины Еловецкой) Katarzyna Bożeniec-Jełowicka), владел Комаргородом, Антополем, Боровичами. Имел двух жен — Терезу Загорскую и Анну Ружевскую. Правда во многих источниках упорминается лишь одна жена — Анна Ржевуская. От нее он имел семерых детей — Князя Йозефа, Князя Готфрида, (умершего в 1844 году и женатого на Графине Марии Броель-Платер имевшег дочь Эмилию, вышедшую замуж за русского генерала князя Сайн-Витгинштейна), князя Раймунда, князя Станислава, князя Лео- польда, полковника российской гвардии и двух дочерей — Катерину и Теклу. Афтанази правда указывает на четы- рех сыновей и трех дочек. ген.-адьютант(1774) 3С:Фелициан.Стеф.Нкл-ча kasztelan braclawski 1790 dziedzic na Komargrodzie i Borowiczach. Удалось выяснить что одним из хозяев Антополя был князь Антоний Ян Непомуцен, (р 1744у 1830), представитель младшей линии князей Четвертинских , Брацлавский костелян. Он владел Комаргородом, Антополем, Боровичами и имел двух жен — Терезу Загорскую и Анну Ружевскую, от которых имел семерых детей — Князя Йозефа, Князя Гот- фрида, умершего в 1844 году и женатого на Графине Марии Броель-Платер имевшег дочь Эмилию, вышедшую замуж за русского генерала князя Сайн-Витгиншитейна, князя Раймунда, князя Станислава, князя Леопольда, пол- ковника российской гвардии и двух дочерей — Катерину и Теклу. Князь Антоний Ян Непомуцен Святополк-Четвертинский (1744 — 9 апреля 1830, Варшава) — польский дворянин, депутат сейма, камергер королевский (1765), стольник брацлавский (1772), хорунжий звенигородский и генераладъютант королевский (1774), хорунжий винницкий (1782) и брацлавский (1783), ротмистр народовой кавалерии (1786), каштелян брацлавский с 1790 года. Представитель польско-литовского княжеского рода Святополк-Четвертинских. Третий сын старосты дунишевского, князя Фелициана Стефана Святополк-Четвертинского (ум. 1756) и Катарины Марианны Еловицкой, дочери стольни- ка волынского Николая Еловицкого. Братья — Стефан (ум. 1766) и Януш Томаш (1743—1813). В 1765 году Антоний Ян Святополк-Четвертинский был назначен камергером короля Речи Посполитой Станислава Понятовского. В 1772 году получил должность стольника брацлавского. В 1774 году — генерал-адъютант и хорунжий звенигородский. В 1782, 1784 и 1788 годах князь Антоний Ян Непомуцен Святополк-Четвертинский избирался послом (депутатом) на сейм Речи Посполитой. Был членом конфедерации Четырехлетнего сейма. В 1790 году князь Антоний Ян Непому- цен Святополк-Четвертинский стал последним каштеляном брацлавским. После 1792 года проживал в Варшаве. Будучи человеком доброжелательным и благочестивым, он был широко уважаемым гражданином Варшавы. 1788 — Разрѣшеніе, выданное княземъ Антоніемъ-ЯномъНепомувомъ Четвертынсвимъ церковному братству села Цаповви на право вѣчнаго пользованія участвомъ земли, назначеннымъ для помѣщенія братской пасѣки; также освобожденіе тойже пасѣки отъ всякихъ даней и десятинъ въ пользу эвономіи. 1788 Августа 10.

~ 1) Тереза Загорская, брак бездетен

~ 2) Анна Рушевская Anna Ryszewska, в браке родилось пять сыновей и три дочери: Князь Юзеф Константин, пред- водитель дворянства Подольской губернии, Князь Готфрид Богумил, майор российской армии, Князь Раймунд, Князь Станислав, Князь Леопольд, полковник российской гвардии, Княжна Екатерина, Княжна Антонина, Княж- на Текла. Кайетан Антонович {Kajetan} kasztelan lwowski 1786starosta Woronowski, kawaler or erów Orla bialego i S.Stanislawa Polskich,st. trawuliński, kaszt. lwowski 1786, В «Географическом и экономическом описании Волынской губернии, города Луцка с его поветом за 1798 год», що зберігається в Російському архіві давніх актів (Фонд «ВУА», д. 18653 и 7), міститься цікава інформація про село одразу після приєднання Волині до великої земельної власності Російської імперії, тобто після третього поділу Польщі в 1796 році. Автор рукопису Ф. Нікітін зазначає, що село лежало на лівій стороні річки Стир, на якій розташо- вувались 4 млини, кожний на 1 камінь. Млини діяли увесь рік. У селі була дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста і три дерев’яних панських будинки. Всього дворів нараховувалось 65, а жителів – 410 душ (210 чоловічого стану і 200 жіночого). Із загального числа проживаючих в Копиллі 6 осіб належали до духовного стану (очевидно, сім’я священика), 9 були шляхтичами, 8 мали статус міщан, а 62 кріпаки належали Туминському василіанському монастиреві, який стояв на околиці сусіднього села Граддя. Орендної платні власники мали 52 рублі на рік. Власни- ками села були: староста Ігнатій Єловицький, каштелян Каєтан Святополк Четвертинський, ловчий Мартин Піминсь- кий, ловчиня Єва Чернявська і Туминський василіанський монастир. В описі 1798 року подавалась також загальна характеристика земельних угідь і занять населення. Ґрунт в Копиллі був піщаний, на ньому сіяли жито, пшеницю, овес, ячмінь, гречку, просо, горох, льон, коноплі. Врожайність проти посіву бувала всього вдвічі більша, хоча

~ Aniela Suska

ИГНАЦИЙ ЛАВРЕНТЬЕВИЧ

пол. Ignacy

140.121. БОРИС АНТОНОВИЧ {Borys} (*Marcowicze 1781, +Moscow 23.1.1865)

\[1m.\] stallmeister of the Russian imperial court,

У Антония-Станислава князя Святополк-Четвертинского, бывшего кастеляном Перемышльским, около 1784 г. родился сын Борис. Князья Четвертинские — ополячившиеся Рюриковичи, и полный титул их: князья Святополки на Четверне Четвертинские, поэтому новорожденного, как и других представителей их рода, крестили по обряду римско-католической церкви, причем восприемницей была сама Императрица Екатерина. Именным Высочайшим указом от 11-го ноября 1792 г. кн. Борис был записан в лейб-гвардии Преображенский полк.

Во время польских смут 1794 г., отец его был повешен поляками на глазах семьи за приверженность к России. Кроме Бориса, у вдовы кн. Антония на руках остались две падчерицы, от первого брака его с Капенгауз; одна — Марья Антоновна, впоследствии бывшая замужем за обер-камергером Дмитрием Львовичем Нарышкиным; умная, красивая, она — друг Адама Чарторижского — пользовалась громадным влиянием на Императора Александра I; вторая — Жаннета Антоновна, сумевшая настолько расположить в себе великого князя Константина Павловича, что он хотел, разведясь со своей супругой Анной, жениться на ней, чему энергично воспрепятствовали Государь и Государыня, и Жаннета Антоновна вышла замуж за польского шляхтича Вышковского. В осиротелом семействе приняла живое участие Императрица Екатерина: отец пал жертвой верности России и русская Императрица, насколько могла, хотела своею заботою о вдове и детях его хоть несколько вознаградить эту незаменимую утрату. Она немедленно пожаловала вдове 1500 душ крестьян в Литве, в Гродненской губернии, а детей выписала в Петербург, призрела и облагодетельствовала сирот. Обе дочери были сделаны фрейлинами и помещены во дворце, а молодой кн. Борис был определен в Кадетский корпус, откуда вскоре, несмотря на свои еще почти ребяческие годы, был выпущен подпоручиком в Преображенский полк (1‑го января 1796 г.); затем он быстро подвигается в чинопроизводстве.

6‑го ноября 1803 г. он вышел в отставку уже с чином полковника. Милости двора не прекращались и при воцарении императоров Павла и Александра; при последнем это были отношения почти родственные, поддерживаемые исключительною благосклонностью Императора Александра к его сестре, Марье Антоновне. В 1805 г. (18-го июня) кн. Борис поступил снова на службу, и мы его видим теперь в рядах лейб-гвардии Гусарского полка. В это время, несколько отдалившись от сестры, он жил почти безвыездно со своим эскадроном в Царском Селе. Но лишь только начались наполеоновские войны, он решил принять участие в них, и его участие в кампаниях, начиная с 1805 г. и до самого выхода в отставку в 1813 г., можно назвать блистательным: в 1806 г. 12-го января он награжден орденом Георгия 4 ст., и 24-го февраля того же года, золотой саблей с надписью «за храбрость»; в 1807 г., 20-го мая, удостоился получить даже прусский орден «Pour le mérite», и 21-го сентября того же года орден Владимира 3 ст.; в 1808 г., 20-го мая, — Анны 2 ст. В кампании 1805 г. он состоял при гр. Голенищеве-Кутузове, а в кампании 1807 г. при фельдмаршале гр. Каменском. После этих военных подвигов кн. Четвертинский в 1810 г., 11-го февраля, снова оставил службу, несмотря на убеждения великого князя Константина Павловича и на желание самого Императора удержать его на службе. Отставка его и в этот раз была непродолжительна. Война с Наполеоном вызвала сильный подъем патриотического духа; начались пожертвования на сформирование ополчения, и одним из крупных жертвователей был гр. Дмитриев-Мамонов, на средства которого образован был особый полк. 1‑го июля 1812 г. командиром этого полка, который был назван Первым Конным Казачьим полком, Император назначил кн. Б. А. Четвертинского . По миновании опасности кн. Четвертинский снова удалился в отставку (16-го июля 1813 г.). 6‑го апреля 1835 г. он был пожалован в должность шталмейстера двора Его Величества, с чином действительного статского советника, и получил орден Станислава 1 ст. (5‑го декабря 1837 г.) и Анны 1 ст. (11-го сентября 1839 г.). Последние годы своей жизни кн. Ч. прожил в Москве, в казенном доме у Колымажного двора, где и скончался 23-го января 1865 г., на 81‑м году жизни.

Ж., Ис 1811 Pss Natalia Fedorovna Gagarina (\*1791 +1883), a dau.of Pr Fedor Sergeievich Gagarin by Pss Praskovia Yurievna Trubetskaya

Источники: 1) Послужной список кн. Бориса Антоновича Четвертинского . 2) «Русская Старина», т. III, 1871 г., июнь. «Памятные заметки Д. В. Давидова» — «Кн. Четвертинский , брат Марии Антоновны Нарышкиной». 3) «Русская Старина», стр. 630, т. V, 1872 г. «Денис Васильевич Давыдов». 4) «Осмнадцатый век», сборник П. Бартенева, т. IV, стр. 194. «Последний король польский в Гродне и Литва в исходе ХVIII в», М. Ф. де Пуле. 5) «Архив кн. Воронцова», т. 23. Письмо Н. М. Лонгинова к гр. С. Р. Воронцову из С.-Петербурга от 28-го июня 1812 г. 6) «Сборник Русского Исторического Общества», 16 т., стр. 288, 289 и 393; 47 т., стр. 272, 316, 482 и 483; т. 73, стр. 107. 98 т. 7) «Российская родословная книга», изд. кн. Петром Долгоруким, стр. 120—127.

ххх.121. КЖ. ЖАНЕТТА АНТОНОВНА {Joanna}

Она родилась в 1777 году. Ровесница императора, значит. В детстве лишилась матери, а потом и отца. Когда князь Антон-Станислав Четвертинский , про-русски настроенный, погиб во время мятежа в Варшаве в 1794 году, императрица Екатерина пожаловала его вторую жену в статс-дамы, а дочерей во фрейлины и пригласила в Петербург. Про судьбу Марии, вышедшей замуж за Нарышкина, все знают, так что не будем отвлекаться. Жанетта же долго оставалась в девицах и лишь в 1816 году состоялась ее свадьба с поляком Северином Вышковским. Молодоженам было 45 (ему) и 38 или 39 (ей). В чем же дело? Почему так долго девица из приличной семьи, не крокодилица на мордочку, да еще фрейлина, так долго не могла найти себе суженного? Дело в том, что Жанетта была еще и честолюбива.

Мария стала любовницей императора, видимо, ее сестре этого показалось мало. Когда ею не на шутку увлекся великий князь Константин Павлович, увлекся настолько, что чуть ли не каждый день обедал у Нарышкиных, чтобы встретиться с дамой сердца, настолько, что в 1805 году решил развестись с женой, Жанетта решила, что вытащила счастливый билет. Но великой княгиней ей стать так и не удалось, разводу воспротивилась царская семья. Как пишет Ф.Ф.Вигель, «Привязанность к ней цесаревича Константина Павловича до того простиралась, что, хотя он был уже женат, хотел он развестись со своею Анною Федоровною, чтобы на ней жениться. Вдовствующая императрица всеми силами противилась сему союзу, и напрасно; ибо этот брак был бы в тысячу раз приличнее, чем тот, в который он после вступил \[с Жанеттой Лович\]. Блестящие партии представлялись для этой княжны, но с честолюбивыми своими надеждами она отвергала их.» И только в 1816 году, когда цесаревич был уже по уши влюблен в другую Жанетту (и тоже полячку), Грудзинскую, наша героиня поняла, что ждать больше нечего и вышла наконец замуж.

Император Александр пожаловал фрейлине в приданое 200 тысяч рублей и заплатил за наем дома, в который переехали молодожены. Надо сказать, что фрейлинам приданное от казны давали, но не таких огромных размеров. Видимо, сыграло роль то, что Жанетта была сестрой Марии. И хотя царь уже расстался к тому моменту с Нарышкиной, он считал своим долгом помогать ее родственникам. Жанетта, оказавшись замужем за ярым польским патриотом, уехала из России и большую часть жизни провела за границей. Умерла она 18 Августа 1854 г. в Мюнхене, где и была похоронена.

Старшая сестра Марии, княжна Жанетта Антоновна (1777–1854), была не столь красива и приветлива. Она долгое время была не замужем. Но ещё до своей женитьбы на Анне Фёдоровне, Жанеттой очень увлекся великий князь Константин Павлович. Великого князя в 16 лет императрица вынудила жениться, но его брак не сложился. Сам Константин был с женой чрезвычайно груб, она тоже тяготилась этим браком и в 1799 году покинула Россию для лечения, не желая возвращаться. А после ссоры с супругой, цесаревич Константин всё чаще искал встреч с Жанетой Антоновной. Константин Павлович практически каждый день обедал в доме Марии Нарышкиной, остальное время посвящая её сестре. По собственному признанию, в 1803 году цесаревич даже решил развестись, чтобы жениться на Четвертинской, но встретил сильное сопротивление со стороны вдовствующей императрицы Марии Фёдоровны и самого Александра I, так что решил отказаться от своих планов.

Но Константин Павлович был переменчив, как ветер. В 1816 году он уже был влюблен в другую полячку Грудзинскую. Жанетте ничего не оставалось, как принять предложение давнего поклонника. В 1816 году, в возрасте 38 лет, княжна вышла замуж за польского шляхтича — графа Северина Вышковского (1771—1859). И Жанетта, и Северин, были бедны, но Александр I, более пятнадцати лет бывший любовником её сестры, пожаловал Жанете Антоновне в приданое 200 000 рублей и оплатил наём дома, в котором поселились молодые после свадьбы. Граф Вышковский был ярым польским патриотом и противником всего русского, поэтому Жанетта Антоновна отдалилась от России и семьи. Большую часть оставшейся жизни она провела за границей. Скончалась 18 августа 1854 года в Мюнхене. Была похоронена на мюнхенском Южном кладбище, уже к началу XX века её могила была утеряна.

М., Северин Wyszkowski, brygadier wojsk polskich

141.121. КОНСТАНТИН АНТОНОВИЧ {Konstanty Vladimir Antoni} ( \*13.6.1792, Варшава, +12.12.1850, Скидель)

Imperial chamberlain (szambelan cesarza rosyjskiego), ; Гродненский губернский предводитель (маршал), камергер.гродненский губ. предводитель дворянства (1825–1834), помещик Гродненской губ. Гродненский

Гродненский губернский маршалок князь Константин Четвертинский оправдывался тем, что в подписанном обряде для проведения дворянских выборов не предусмотрены правила, «чтобы татары, имеющие голоса в дворянских собраниях, приводились к присяге по магометанскому обряду в мечети либо в присутствии муллы». В результате вмешательства властей было приказано «впредь татар приводить к присяге на Алькоране». Правительство даже отдавало некоторое преимущество татарам-дворянам западных губерний. Так, 25 июня 1840 г. Сенат разрешил им владеть населенными имениями и крепостными и брать в услужение христиан, что было запрещено всем другим дворянам-нехристианам»

Ж., 12.10.1824, pss Karolina Czetwertynska (*4.11.1804, +22.2.1859)

142.121. ГУСТАВ АНТОНОВИЧ {Gustaw} (1794 — 11.04.1851)

тайный советник, сенатор, род. в 1794 г., ум. 11-го апреля 1851 г. 30-го августа 1814 г. пожалован в звание камерюнкера Высочайшего двора, с зачислением на службу по Коллегии Иностранных Дел; 22-го сентября того же года причислен к российской миссии в Вене, 12-го декабря 1821 г. пожалован в звание камергера Высочайшего двора и 12-го марта 1823 г. уволен в бессрочный отпуск, с дозволением находиться и в иностранных краях. В 1827 г. назна- чен членом Высочайше учрежденной комиссии в Одессе для рассмотрения требований российских подданных к Оттоманской Порте за понесенные ими убытки по торговым делам после Наваринской битвы, и по окончании комис- сии в октябре 1827 г. причислен к российской миссии в Константинополе. В 1829 г. назначен секретарем российской миссии в Мадрите, где с 3‑го мая 1830 г. более года исправлял должность поверенного в делах за время отсутствия российского посланника. В 1832 г. Ч. по собственному желанию был отозван в Россию и состоял причисленным к Министерству Иностранных Дел, а 3‑го октября того же года причислился к азиатскому департаменту того же мини- стерства. Высочайшим указом 16-го февраля 1846 г. Ч. пожалован в тайные советники с назначением присутство- вать в общем собрании варшавских департаментов Правит. Сената.т. с., сенатор с 1847—51 г. Домашний архив П. И. Баранова, принадл. П. Н. Семенову; Формулярный список; Высочайшие указы Сенат. Архива.

143.121. МАРИЯ АНТОНОВНА {Maria} (*1779, +1854)

he had illegitimate children by Emperor Alexander I —

Мария Антоновна Нарышкина, урожденная Четвертинская , родилась в феврале 1779г. от первого брака князя Антона-Станислава Четвертинского и баронессы Копенгауз. Но, как и многие дети того времени, она оказалась незаконнорожденным ребенком. Только перед смертью отец открыл дочери, что ее мать не баронесса, а красавица еврейка, в которую пылкий шляхтич был безумно влюблен. Рассказав Марии тайну ее происхождения, завещал, чтобы она всегда помнила об этом древнем народе. Дальнейшая жизнь Марии-череда внебрачных детей и тайн. Юная Мария, видимо, унаследовала красоту своей настоящей матери, что в последствии стало одной из причин ее головокружительного успеха в обществе. Мария Нарышкина происходила из польского княжеского рода, стоявшего за сближение с Россией. Когда в Варшаве началось восстание Костюшко, инсургенты (повстанцы) повесили ее папашу (кастеляна Пшемысля) в центре города как предателя. Вдову и троих детей (Бориса, Марию и Жаннет) Екатерина II щедро вознаградила за отцову верность русским интересам. Девочки стали фрейлинами, мальчика отдали в Пажеский корпус.

Уже в 15 лет молодая полька становится фрейлиной при дворе. А в 16 лет Мария Четвертинская выходит замуж за 37-летнего князя Дмитрия Нарышкина. Это была блестящая партия для молодой фрейлины. Князья Нарышкины – родственники императоров: Наталья Нарышкина (двоюродная бабка Дмитрия Львовича) – мать Петра I. Дмитрий Нарышкин, один из богатейших людей России, никогда не занимал высоких государственных должностей, только придворные; коллекционировал, давал балы, содержал самый большой в России оркестр роговой музыки – словом, вел жизнь просвещенного вельможи «времен очаковских и покоренья Крыма». Его молодая жена поражала красотою: словами Державина, который посвятил ей стихотворение «Аспазия»– «Черными очей огнями, грудью пышною своей она чувствует, вздыхает, нежная видна душа, и сама того не знает, чем всех больше хороша». И на портретах художники также старались подчеркнуть яркую и величавую красоту Марии Антоновны. Маршал Кутузов М.И., восхищаясь Марией Нарышкиной, говорил в шутливой форме, “что женщин стоит любить, раз среди них такая, как Мария Антоновна. Великолепие радужной красоты, плен, покой…”. А дальше, вокруг нее начинают кипеть страсти почище самых замысловатых мексиканских сериалов.

Великий князь Александр и бывший фаворит Екатерины II Платон Зубов сразу после свадьбы стали оказывать Марии Антоновне Нарышкиной свое настойчивое внимание, и хрупкое счастье семьи Дмитрия Львовича начало разрушаться. Молодые люди поделились друг с другом впечатлениями об этой красавице и пришли к соглашению, что счастливчик уступит сопернику место. Интрига была начата, сначала повезло Платону Зубову. Великий князь Александр, отойдя в сторону, на этот раз уступил красавицу Зубову. Вскоре Мария родила дочь Марину. До Д.Л. Нарышкина доходили сплетни, что “Марина – не его дочь”. Однако из четверых детей, рожденных своей женой, именно первую дочь Марину он признавал своей. Удача Платона Зубова отвернулась от него, когда став императором, Александр I добился взаимности восхитительной Марии Антоновны. Красавица-жена Елизавета Алексеевна (Луиза Мария Августа) , которой восхищался сам Пушкин, и именно ей, а не А.П.Керн посвятил стихотворение «Я помню чудное мгновенье», уже давно не прельщала Александра Первого. Мария Антоновна Нарышкина – становится, как тогда принято говорить, фавориткой императора. А что же обманутый муж? А Дмитрий Львович Нарышкин получает чин обер-егермейстера. Говорят, что в один прекрасный день, когда император был в отличном расположении духа, он назначил Нарышкина обер-егермейстером со словами, обращенными к супруге обманутого мужа: «Так как я ему поставил рога, то пусть же он теперь заведует оленями». В обществе Дмитрия Львовича нарекли Магистром ордена рогоносцев, того самого, чей роковой «диплом» получил в последствии А.С.Пушкин.

О воздействии Нарышкиной на императора свидетельствует один эпизод. Александр обожал женщин. Но, когда этого требовали какие-то высшие соображения, он умел не поддаваться даже самым обольстительным любовным чарам. Страсть, которую питала к нему прекраснейшая и умнейшая королева Луиза Прусская, так и осталась, в конце концов, без ответа. Зная себя и не желая полюбить королеву, боясь уступить ей и оказать Пруссии поддержку, царь хотел охранить независимость своей политики. Александр Павлович, когда гостил в Мемеле, у королевской четы, страшась по ночам прихода этой обаятельной женщины, запирался от нее на замок… Позднее, после разгрома Пруссии, поехала она с мужем в Санкт-Петербург, надеясь завладеть полностью сердцем Александра; он обласкал ее, но когда на балу увидел ее, в роскошном туалете, декольтированную, сверкающую каменьями, рядом с Марией Антоновной, в гладком белом платье, без единой драгоценности, как всегда, ослепляющей одной своей красотой, любовным взглядом окутал свою избранницу, и королева поняла, что ей не достичь своей цели. Красота Марии Антоновны Нарышкиной была «до того совершенна», что, по словам одного из современников (Ф. Ф. Вигеля), «казалась невозможною, неестественною». Идеальные черты ее лица и безукоризненность форм выступали еще ярче при всегдашней простоте ее наряда; на блестящих балах она всегда появлялась скромно одетой, держалась особняком…

Мария никогда не претендовала на роль жены и никогда не докучала царю ни просьбами, ни советами, не влезала в политические дела своего царственного любовника, не использовала свое положение, чтобы разбогатеть. Поскольку Нарышкины богаты и у прекрасной Марии Антоновны было все, что могла пожелать душа, ей ничего не надо было выпрашивать у своего царственного возлюбленного. Связь императора и Марии Антоновны продолжалась около 15 лет Результатом этой связи были трое детей, из которых царь безумно любил дочь Софью. Дети все назывались Нарышкиными, несмотря на то, что муж Марии Антоновны отлично знал, что не он их отец. Но, так же, как и Александр I, души не чаял в дочери Софье Об этой семье можно было спокойно сказать, несколько перефразирую слова классика: «Все смешалось в доме Нарышкиных». Как-то во время Венского конгресса царь осведомился у своего Д.Л.Нарышкина о жене и его детях. Нарышкин цинично ответил: «О каких детях Ваше Императорское Величество справляется? О моих или о Ваших?» Александр, узнав о беременности Марии Антоновны, захлебывается от радости, а фаворитка сама сообщает императрице Елизавете о своем “интересном положении”. Елизавета, у которой нет детей, негодует. Александр горд от счастья и от любви к дочери Софье. Он пишет своей сестре Екатерине: «Я нахожусь дома, и пишу тебе из уютного гнездышка, где моя любимая женщина и долгожданный мой ребенок. Моя дочь Софья украшает мое существование».

Именно Софья послужила причиной приезда М.А. Нарышкиной в наш город. Девочка с детства была болезненным ребенком, ей был противопоказан климат севера. В 1811г. началось очередное обострение болезни. В Европу девочку везти было нельзя, т.к. это было время Наполеоновских войн—политическая карта Европе кроилась и перекраивалась. И тогда герцог Ришелье предлагает Марии Антоновне и ее ребенку целительный климат Одессы. После некоторых колебаний (в это время шла очередная Русско-турецкая война), Александр вверяет судьбы фаворитки и дочери стараниям Ришелье. Для них снимают особняк, принадлежавший графине Потоцкой. Дом был наиболее благоустроенным и отделялся от моря только роскошным садом. Два месяца, проведенные в Одессе, оказали волшебное воздействие на здоровье маленькой Софьи. Закрепила успех и полная приключений поездка в Крым. Это были золотые дни, о которых вспоминали с теплотой. К сожалению, маленькая Софья прожила недолго. К 16-ти годам она стала совершенной красавицей, как и ее мать. По настоянию Александра Первого в женихи девушке был «назначен» граф А. П. Шувалов, свадьба была должна была состояться летом 1825г. Девушка нервничала, снова обострилась болезнь. Во время ледохода болезнь усилилась, началось кровохарканье. Государю врачи боялись сказать, что дни Софьи сочтены. Софья боролась со своей болезнью, как только ей становилось легче, она вставала, бродила по замку, уверяла всех, что она почти здорова.

Софии не давал покоя страшный сон, увиденный еще во время пребывания в Одесском дворце Потоцких. В рождественскую ночь она увидела себя во сне в подвенечном платье, окруженную цветами…в гробу. Перед свадьбой из Парижа ей привезли великолепное подвенечное платье, но невеста смотреть его отказалась. Она знала, что жить ей осталось недолго.

После смерти своей единственной дочери Александр снова сблизился с женой Елизаветой Алексеевной, которая простила его и старалась облегчить его страдания. Они вместе уехали в Таганрог, чтобы поправить ее здоровье. Но там неожиданно от заразной болезни умирает император, а потом – после его смерти в Таганроге, распространился слух, что Александр не умер, а ушел от мирской суеты в монашество. А его жена Елизавета вскоре скончалась от чахотки в Белево Тульской губернии, по другим источникам, она скрылась в Псковской глуши под именем монахини Веры-молчальницы. Мария Антоновна тяжело переживала потерю дочери и после похорон вместе со своим мужем Д.Л. Нарышкиным отправляется за пределы России, где услышала, что император Александр скончался в 1825 году в Таганроге, вскоре после смерти самого любимого человека, их единственной дочери Софии. Нарышкины в 1833 году поселяются в Одессе. Мало кто из одесситов в худощавой немолодой женщине, изредка появляющейся на бульваре с господином преклонных лет в старомодном камзоле и длинном сюртуке, признавал светскую «львицу» – возлюбленную императора России Александра I. Многие, встречающиеся с ней в Соборе, знали, что старик, неотступно следующий за Нарышкиной, ни кто иной, как ее супруг Дмитрий Львович Нарышкин. После смерти в 1838 году Дмитрия Львовича Нарышкина, своего верного мужа, Мария Антоновна сначала направляется в Западную Европу, а спустя некоторое время – в Палестину. Почти год она провела среди послушниц монастыря Святой Екатерины, на Синайском полуострове. Мария Антоновна кается у гроба господнего в Иерусалиме и у стены Плача, жертвует средства еврейской общине. Последние годы Нарышкина жила в Европе и нашла свое успокоение в 1854 году на кладбище Sudlicher Friedhof в Мюнхене.

М., 1795, Dymitr Lwowicz hr. Naryszkin, wielki łowczy dworu rosyjskiego (*21.IX.1764 †17.IV.1843); miała nieślubne dzieci z cesarzem rosyjskim Aleksandrem I

MARCIN ALEKSANDER МИХАЙЛОВИЧ (*Lubar 1778 †1825).

Ж., Bibianna Chmielowska

FRANCISZEK МИХАЙЛОВИЧ († 1818)

Ж., Karolina Malinska

FERDYNAND ФЕЛИЦИАНОВИЧ (†w dzieciństwie)

S.P.

LUDWIK ФЕЛИЦИАНОВИЧ

S.P.

WOJCIECH ФЕЛИЦИАНОВИЧ

S.P.

HONORATA ФЕЛИЦИАНОВНА

М., Gracjan Lenkiewicz

FORTUNATA ФЕЛИЦИАНОВНА

М., N.Wroblewski

ЯНУШ ФЛОРИАНОВИЧ {Janusz}

Бездетен.

EUSTACHY МАРТИНОВИЧ (*Bołozówka 1803 †Paryż VII.1884)

oficer wojsk polskich +Т.-Ефстафий-Януш кн.(1858.10.07) (1858) в 1858 Высочайше утвержденным 1858.10.07 мнением Государственного совета признаны с детьми в княжеском достоинстве

Ж., 1831, Julia Jaroszynska (*Tyworów 1815 †Wiesbaden 1878), ojciec: Czesław Jaroszyński, chorąży lwowski; matka: Ewa Tekla Kamieńska.

JANUSZ МАРТИНОВИЧ *1805 (*1805 †Tarbes 1837)

kapitan artylerii wojsk polskich, Virtuti Militari

AUGUST МАРТИНОВИЧ, *1816, +?;

rotmistrz kirasjerów gwardii wojsk rosyjskich

Ж., 1856, Pss Olga Czetwertynska, (2°-v. Władysław hr. Poniński, generał wojsk włoskich)

KLEMENTYNA МАРТИНОВНА

М. 1, Pr Eugeniusz Lubomirski Eugeniusz (*13.IX.1789 †1834)

М. 2, Constantine Frhr von Ungern-Sternberg

MARTYNA МАРТИНОВНА

XIV генерація

126.108. JOZEF

szambelan dworu polskiego 1791; komandor maltański

Ж., Salomea Css Choloniewska

127.108. LUDWIK (20 Sep 1775–4 Apr 1844)

За прекрасный, уживчивый характер Шопена быстро полюбили его товарищи по школьной скамье, в особенности кн. Каликст Четвертинский и его братья. Праздники и каникулы он часто проводил с ними у их матери, кн. Идалии Четвертинской, любившей музыку и одаренной верным чутьем ее красот, что помогло ей тотчас открыть поэта в музыканте. Благодаря ей Шопен, быть может, впервые испытал радость от того, что его слушали и в то же время понимали. Княгиня была еще хороша собою, обладала симпатичным характером, производила обаятельное впечатление своим внутренним и внешним обликом. Ее салон был одним из самых блестящих и изысканных в Варшаве; Шопен здесь часто встречал самых выдающихся женщин столицы. Он видел здесь пленительных красавиц, известных всей Европе, так как Варшава славилась блеском, изяществом, красою общества. Княгиней Четвертинской он был представлен княгине Лович,\[139\] она же познакомила его с графиней Замойской, княгиней Михалиной Радзивилл, княгиней Терезой Яблоновской – с этими волшебницами, и с многими другими, менее прославленными красавицами.

Ж., 20 Aug 1804 Idalia Grocholska (15 Jul 1782–22 Feb 1846)

128.108. DYMITR Z Nowej Czetwertni (1777–1859);

Князь Дмитрий Святополк-Четвертинский (3 августа 1777 — 5 июня 1859, Годомичи) — польский дворянин и общественный деятель, маршалок Заславского повята на Волыни.Представитель польско-литовского княжеского рода Святополк-Четвертинских. Младший (третий) сын каштеляна черниговского, князя Януша Томаша Святополк-Четвертинского (1743—1813), и Иоанны Яблоновской (род. 1753). Старшие братья — Юзеф и Людовик.

Внёс вклад в развитие польского образования на Волыни. Заседал в комиссия по судебному образованию. После Кароля Качковского он был даже её председателем, но эта информация не является достоверной. Зимой 1813 года Дмитрий Святополк-Четвертинский был назначен начальником виленского учебного округа Адамом Ежи Чарторыйским, визитатором Волынской, Подольской и Киевской губерний. Но Дмитрий отказался от этого назначение. Когда в 1817 году было решено превратить волынские гимназии в лицеи, то князь был одним из авторов так называемого гражданского проекта, добиваясь для школ привилегий высших учебных заведений.

Принадлежал к группе волынян, которые тесно сотрудничали с Тадеушем Чацким при развитии польского школ на Волыни. Занимал должность маршалка Заславского повята, позднее хорунжего, а также председателя таможни.

В 1800 году женился на польской дворянке Софии Слизень (род. 1770), от брака с которой у него было двое дочерей: Каролина (1804—1859), муж с 1824 года князь Константин Антонович Святополк-Четвертинский (1792—1850), камергер российского императора, действительный статский советник и предводитель дворянства Гродненской губернии. Их дети:
Владимир Святополк-Четвертинский (род. 1830); Ежи Святополк-Четвертинский (род. 1832); Станислав Святополк-Четвертинский (1836—1916); Элеонора (1811—1882), муж с 1830 года граф Винцентий Тышкевич-Логойский (1809—1873). Их дети: Иза Гортензия Тышкевич-Логойская (1836—1907), муж — граф Ян Витольд Эммануэль Тышкевич-Логойский (1831— 1892), Мария Тышкевич-Логойская (1840—1874), муж — Марк Ходынский (1830—1872).

prezes komisyi edukacyjnej wołyńskiej

Годомичі над річкою Стир (Маневицький район Волині) відомі з 1648 р і нараховують зараз близько 870 жителів. Колись це була власність роду Хрептовичів, а в 1648 р. село відійшло до князя Степана Четвертинського . У власності потомків князя Годомичі залишалися приблизно 250 років, перетворившись в результаті на одне з найдавніших шляхетських гнізд на Волині. Останнім власником поселення з цього роду був князь Димітр Святополк Четвертинський (1777–1859), колега волинського просвітника і педагога Тадеуша Чацького. Жив князь то в Годомичах, то в Кременці, то в Медведівці під Ізяславом (там він розбив парк і влаштував оранжерею). Після його смерті Годомичі отримали у спадок його дочки: Елеонора Тишкевич (померла в 1867 р.) та Кароліна, дружина князя Костянтина Четвертинського (1792–1871, певно, якийсь дальній родич). Їхні потомки продали село росіянину Нєстроєву.

Książę Dymitr z Nowej Czetwertni (1777–1859) odegrał ważną rolę w życiu kulturalnym Krzemieńca i tamtejszego liceum, jako wizytator okręgu szkolnego. Wychowanek tej szkoły, jego kuzyn ks. Janusz wziął czynny udział w powstaniu listopadowym obok kilku innych członków rodziny z Podola, którzy za ten czyn zapłacili administracyjnym zesłaniem.

Zdobywca warszawskiego Arsenału, oficer 10 pułku ułanów i kawaler Virtuti Militari umarł na emigracji we Francji w wieku zaledwie 32 lat. Odegrał ważną rolę w życiu kulturalnym Krzemieńca i tamtejszego liceum, jako wizytator okręgu szkolnego.

Ж., Zofia Slizien

КН. ЙОЗЕФ КАЛАСАНТЫ Антонович Jozef Kalasanty

komandor maltański, marszałek szlachty gub. podolskiej, ożeniony z Zofią księżniczką Czetwertyńską, wdową po N.Slizniu

(p.w.) bezpotomny.

Zabawnym epizodem w dziejach książęcego rodu była propozycja ks. Józefa-Kalasantego z Nowej Czetwertnii wobec Katarzyny II. Sugerował on gotowość objęcia tronu carskiego, jako prawy potomek Ruryka … Jego list pozostał bez odpowiedzi.

Ж. Zofia ks. Czetwertyńska; (1°-v. Ślizień)

КН. ГОТФРИД АНТОНОВИЧ {Gotfryd Bogumił }

major wojsk rosyjskich

Ж. Maria Gfn Plater (Rodzice : Tadeusz Broel-Plater z Broelu h. wł. & Ludwika Teodora Gorska z Góry h. Nałęcz,

РАЙМУНД АНТОНОВИЧ Rajmund

СТАНИСЛАВ АНТОНОВИЧ Stanislaw

ЛЕОПОЛЬД АНТОНОВИЧ Leopold

полковник российской гвардии. 1812 — Штабс-ротмистр Л.-гв. Конного полка, полковой квартирмистр

Со временем постройки дворца не очень понятно — по данным Списка архитектурных памятников УССР дворец построен в 1830‑е , а в других источниках он упоминается как усадьба Антония-Яна Непомуцена Святополк-Четвертинского, который умер в 1830‑м . По его смерти дворец в Антополе перешел к его сыну Леопольду Антоновичу (Leopold ks. Światopełk-Czetwertyński), Село Красногірка розташоване на горбистій рівнині в верхів’ї річки Тростянець, оточене з усіх сторін лісом, грунти – суглинисті. До революції село належало поміщику Ярошинському. Перша церква збудована в 1755 році, в 1839 році була піднята на кам’яний фундамент. Збудована на кошти князя Леопольда Святополка Четвертинського. Землі мала 45 десятин.

Ж., Kazimiera Lubianka

КЖ. КАТАРЖИНА АНТОНОВНА Katarzyna

М., 1778, Jan Rajmund Strawiński.

КЖ. ТЕКЛА АНТОНОВНА TEKLA

КЖ. АНТОНИНА АНТОНОВНА

154.140. КН. БОРИС БОРИСОВИЧ

Бездетен.

156.140. КН. ВЛАДИМИР БОРИСОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСКИЙ (*15.7.1824, +Plan 12.11.1859)

Гвардии штабс-ротмистр, сын князя Бориса Антоновича Святополк-Четвертинского (1784–1865), полковника, шталмейстера Императорского двора, кавалера многих орденов (в т.ч. военного ордена Св. Великомученика и Победоносца Георгия 4 ст. (12.01.1806), всех Российских орденов до ордена Св. Анны 1 ст. включительно и др.). Определением Московского дворянского депутатского собрания от 3.06.1842 г. Б. А. Святополк-Четвертинский с сыновьями Борисом, Фео-
дором и Владимиром были внесены в 5 часть Дворянской родословной книги Московской губернии, и указом Временного присутствия Герольдии за № 6032 от 13.12.1843 г. утверждены в княжеском достоинстве.

В. Б. Святополк-Четвертинский умер в г. По (Франция), завещал перевезти своё тело в Россию и похоронить в Подольском уезде Московской губернии.

Владимир Борисович Святополк-Четвертинский в начале 1850‑х гг. приобрёл у состоявших с ним в родстве потомков помещиков Нарышкиных значительные имения в Камышинском уезде Саратовской губернии: в сл. Рудне, хут. Теришке, сл. Ильмене, дер. Разливке, селении Козловке, с. Подкуйкове, хут. Баранникове, хут. Тарапатине, дер. Осячках, сл. Лемешкино с хут. Бородаевым, дер. Тихменевке и дер. Егоровке. К несчастью, он, как и его супруга1, умер в очень молодом возрасте, оставив наследниками двух сирот – сыновей Бориса и Сергея2, опекуном которых стала их родная тётя, Вера Борисовна Святополк-Четвертинская3. Кроме неё, большое участие в воспитании малолетних князей Святополк-Четвертинских принимал их двоюродный дядя, Эммануил Дмитриевич Нарышкин.

Существует версия, что имения в Камышинском уезде В. Б. Четвертинский унаследовал от своего отца, князя Б. А. Святополк-Четвертинского, в свою очередь получившего их от родной сестры, М. А. Нарышкиной (урождённой княжны Святополк-Четвертинской; см. выше), однако документальных подтверждений этой версии нами пока не обнаружено. Напротив, в духовном завещании князя В. Б. Святополк-Четвертинского [Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный
архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., с. 1 об.] эти имения фигурируют как
благоприобретённые, а не родовые (унаследованные). Имения эти, по видимому, также не могли официально считаться полученными в приданое за супругой (поскольку в том же завещании имения О. Н. Святополк-Четвертинской упомянуты отдельно), хотя, несомненно, приобретены они могли быть по некоей полюбовной семейной договорённости, поскольку фактически они перешли к кн. В. Б. Святополк-Четвертинскому от его собственной двоюродной сестры (бывшей старше его на 26 лет), М. Д. Гурьевой (урождённой Нарышкиной; см. выше), ставшей, к тому же, по совместительству – ещё и его тёщей.

Помимо уже упомянутых имений в Камышинском уезде Саратовской губернии, за В. Б. Святополк-Четвертинским числилась часть его отцовских имений в Подольском уезде Московской губернии (в сёлах Филимонки и Валуево), а также оставшееся после смерти жены имение в Аткарском и Камышинском уездах Саратовской губернии. Главная конто-
ра по управлению всеми имениями в обеих губерниях находилась в сл. Рудне Камышинского уезда Саратовской губернии (см. рис. 3) [Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный
архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109.].

До наступления совершеннолетия наследников, завещанием, составленным 28 августа 1859 г. в Москве, В. Б. Святополк-Четвертинский назначил опекуном над своими имениями генерал-лейтенанта Александра Ивановича Менде. Из сумм, получаемых с имений, было определено ежегодно выделять по 20000 руб. серебром на содержание и воспитание наследников .80

По достижении совершеннолетия, согласно завещанию, поместья распределялись между молодыми князьями Святополк-
Четвертинскими поровну: старшему сыну Борису доставались
сл. Рудня, хут. Терсинка, сл. Ильмень, дер. Разливка, селение Козловка, с принадлежащими к этим имениям землями, мельницами и Борисовским винокуренным заводом; младшему сыну Сергею – с. Подкуйково, хут. Баранников, хут. Тарапатин, дер. Осячки, сл. Лемешкино с хут. Бородаевым, дер. Тихменевка и дер. Егоровка, со всеми угодьями и Сергиевским винокуренным заводом. Имение покойной жены Владимира Борисовича, княгини Ольги Николаевны, состоящее из дер. Таловки Аткарского уезда и хут. Макаровки Камышинского уезда, для уравнивания в земельных площадях – целиком переходило сыну Сергею. В Московской губернии Борису доставалось с. Филимонки, а Сергею – с. Валуево.81

Кроме того, завещанием предписывалось окончить постройку начатой церкви в с. Филимонках Подольского уезда; сыновьям Борису и Сергию по вступлении в наследство надлежало ежегодно выделять по 2200 руб. серебром на поддержание церкви и семейных склепов в благолепии, а также по 300 руб. в год для ежедневных панихид, на масло, ладан, свечи и т.д.82

Во исполнение желания жены, Ольги Николаевны, начал строительство в Филимонках двухэтажного храма. В 1861 г. нижний престол был освящён во имя препо- добного Сергия Радонежского. Верхний же, Троицкий, освящён лишь в 1868г. Храм построен по проекту архитектора Петра Карловича Козиха (1810–1886, с 1846 по 1857 г. В 1856 году Валуево у Мусиных-Пушкиных купил владелец соседней усадьбы Филимонки князь Владимир Борисович Четвертинский (Святополк-Четвертинский). В Филимонках при нём началось строительство монументального двухэтажного храма. К сожалению, о деятельности В. Б. Четвертинского в Валуеве известно мало, да и принадлежала усадьба ему недолго. После смерти владельца име- ние наследовали его сыновья князья Борис и Сергей. В то время они ещё не достигли совершеннолетия, поэтому всеми хозяйственными делами по Валуеву ведал их опекун и родственник действительный тайный советник Эмма- нуил Дмитриевич Нарышкин (1813—1902), имевший придворное звание обер-гофмаршала. Подробнее см.: [https://www.nkj.ru/archive/articles/14654/](https://www.nkj.ru/archive/articles/14654/) (Наука и жизнь, Усадьба Валуево и её владельцы)

Ж., his cousin Css Olga Nikolaievna Gurieva (*17.3.1830, +Moscow 18.5.1855), a dau.of Ct Nikolai Dmitrievich Guriev by Maria Dmitrievna Naryshkina., внучка М. А. Нарышкиной (урождённой княжны Святополк-Четвертинской; см. выше) по линии матери, графини М. Д. Гурьевой (урождённой Нарышкиной; см. выше). Таким образом, генеалогически приходилась двоюродной племянницей своему супругу, князю В. Б. Святополк-Четвертинскому, и являлась одной из дочерей единственной наследницы Д. Л. Нарышкина. Считалась одной из первых красавиц в Москве.

Джерела: Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109, Дело о княжеском и дворянском достоинстве Сергея Владимировича Четвертинского. Начато (?) декабря 1878 г., кончено 16 декабря 1878 г. 15 л. // Государственный архив Саратовской области (далее ГАСО). Ф. 19. Оп. 1. Д. 1938., Военный орден Св. Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920 : биобиблиогр. справочник / отв. сост. В. М. Шабанов. – М., 2004., с. 207, Памятная книжка Российской империи на 1854 год. – СПб., 1854., с. 232], [Русский биографический словарь / издан под наблюдением председателя Императорского Русского Исторического Общества А. А. Половцова. Т. 22. – СПб., 1905., с. 363–364], Списки титулованным родам и лицам Российской Империи. – СПб., 1892.

160.140. NADIEZHDA, *21.10.1812, +22.2.1909;

m.Pr Alexei Ivanovich Trubetskoi (*25.4.1806 +12.12.1855)

158.140. ELISAVETA;

М., Baron Alexander Grigorievich von Rozen (\*1812 +1874)

159.140. MARIA,

maid of honour.

162.140. PRASKOVIA, *14.10.1825, +31.5.1899;

М., .Pr Fedor Petrovich Shcherbatov (*1804 +1872)

157.140. ВЕРА БОРИСОВНА Vera, (*22.VIII.1826 †1893)

mother-superior of the Kniazhe-Vladimirski Convent, \*22.8.1826, +1893

161.140. NATALIA, *Moscow 9.4.1828;

М., Pr Dmitri Fedorovich Shakhovskoi (\*10.5.1821, +Serpukhov 29.10.1867, bur the Vagankovo Cemetery, Moscow), a Serpukhov district marshal of nobility

164.141. ВЛАДИМИР КОНСТАНТИНОВИЧ Wlodzimierz, *1830

165.141. ЮРИЙ (ГЕОРГИЙ) КОНСТАНТИНОВИЧ Jerzy, *1832

отставной штабс-ротмистр; из дворяи, киязь, уроженец Белостокского уезда, католик; предан военному суду за уча- стие в период восстания 1863 — 1864 гг. в Гродненской конспиративной организации …

166.141. СТАНИСЛАВ КОНСТАНТИНОВИЧ Stanislaus (Wilna 20 May 1838-Grodno 20 Apr 1916);

szambelan cesarza rosyjskiego

М., Gora 28 Oct 1874 Marie Gfn v.dem Broele gen. Plater (Gora 30 Nov 1845-Skidel 1 Mar 1895)

ххх.141. KLARA

ххх.141. ELIZA

ххх.141. RYTTA HELIODOR МАРТИНОВИЧ, (*Żołudek 3.VII.1812 †Kraków 23.II.1903)

Ж., Marianówka 19.III.1842, Amelia Ct Stadnicka, (*1825 †Kraków 21.XII.1901) \[ojciec: Piotr hr. Stadnicki; matka: Ignacja ks. Woronieckа.

EDMUND КСАВЕРИЙ, СИН МАРТИНА (*1818,1901)

Эдмунд Мартинович-Владиславович +Э.-Ксаверий кн.(1858.10.07) (1858) в 1858 Высочай-

ше утвержденным 1858.10.07 мнением Государственного совета признаны с детьми в княжеском достоинстве. Дідичем мастку Погорила Вища заступас їх син Міхал Олександр, а за ним на поч. XIX ст. — син Міхала і Катерини — Мартин-Олександр Четвертинський (род. 1778). одружений на Бабяні Хмельовській. В заповіті він переказує Погорілу своєму синові Едмундові (род. 1818), одруженому на Камілі Стадніцькій, після якого дідичив один із його синів — князь Едвард Четвертинський (род. 1851), одружений на Софії Бейзим. Погорілу він тримав н своїх руках до 1898 року, коли з невідомих причин вона була втрачена Четвертинськими. 1901 — «Памятная книжка Волынской губернии на 1901 год» ще згадує його як власника Крупця і Стриган. Схоже, з часом ці маєтки відійшли його синові Едуарду. 1913 року Стригани вже фігурують як власність спадкоємців Едварда Едмундовича Четвертинського. А от чиїм був на той час Крупець – ще потрібно з’ясувати.

Ж , Marianówka, 1848, Kamila Css Stadnicka, (*Marianówka 1828 †Irszyki 28.II.1896), ojciec: Piotr hr. Stadnicki; matka: Ignacja ks. Woroniecka.

WLODZIMIERZ ФРАНТИШКОВИЧ , \*1808,

szambelan cesarza rosyjskiego

JANUSZ ЕВСТАФЬЕВИЧ (Płoska*1842-)

Ж., Horyńgród, Pss Augustyna Czetwertynska (*Obarów 1848)

AUGUST ЕВСТАФЬЕВИЧ (*1844,Płoska-)

OLGA ЕВСТАФЬЕВНА (*1835)

М. 1, 1856, Pr August Czetwertynski (*1816);

М. 2, 1863, Ct Władysław Poninski, generał wojsk włoskich

ANNA ЕВСТАФЬЕВНА (1841, Płoska-)

М., Paryż 29.IV.1868, Ludwik Roy de Loulay

MICHALINA ЕВСТАФЬЕВНА (†Nicea 10.V.1895)

М., Baron Karol Gautier de Confiengo Edward Августович (†w dzieciństwie)

XV генерація

ххх.126. KAMILLA (*1810 †1877)

М., 1830, Адам Choloniewski (†1876)

ххх.126. ZOFIA;

М., Franciszek Edmund Ct Starzenski

144.127. ВЛАДИСЛАВ ЛЮДВИГОВИЧ {Wladislaw} (15 May 1806, Комаргород-12 Oct 1870);

Ж., Wilna 15 Jun 1844 Css Honorine Olizar (Rasolowka 3 May 1824Lemberg 20 Oct 1903)\[ojciec: Narcyz hr. Olizar, senator-kasztelan Królestwa Polskiego; matka: Emilia Żmijewska\]

145.127. БОРИС ЛЮДВИГОВИЧ {Boris} (20.9.1808-Dresden 1863);

podporucznik wojsk polskich, koniuszy dworu rosyjskiego;koniuszy dworu rosyjskiego marszałek szlachty pow. jampolskiego

Ж., Zytomir 2.6.1836 Narzissa Olizar(*4.IX.1816), ojciec: Narcyz hr. Olizar, senator-kasztelan Królestwa Polskiego; matka: Teofila bar. Gierszdorf.

146.127. КАЛИКСТ ЛЮДВИГОВИЧ {Calixt} (26 Oct 1809, Комаргород-29 Aug 1888, Миланов); oficer wojsk polskich 1831

Ж., 30 Aug 1836 Sophie Kropinska, (*15.V.1819, †25.XII.1839) \[ojciec: Ludwik Kropiński, generał wojsk polskich; matka: Aniela Błędowska\]

147.127. LUDWIK (1812–1880);

Бездетен.

Ж., Warsaw 18_\_ Helene von Janke

ххх.128. KAROLINA;

М., Pr Konstanty Czetwertynski (\*1792)

ххх.128. ELEONORA;

М., N Ct Tyszkiewic

НАТАЛИЯ ГОТФРИДОВНА

М., Aleksy Bachmetiew 1774–1841

ЭМИЛИЯ ГОТФРИДОВНА Emilia, \*20.10.1819, +24.11.1896;

М., 24.8.1835 Pr Georg zu Sayn-Wittgenstein (\*26.5.1807 +21.3.1857)

Дети Maria Antonina Stefania Sayn-Wittgenstein 1836–1837 Adela Sayn-Wittgenstein 1837–1912 Ludwik Gotfryd Aleksander Sayn-Wittgenstein 1840–1870

ЯНИНА ЛЕОПОЛЬДОВНА {Janina} (1838 — )

У 1838 р. в Антополе народилась Яніна з Четвертинських Єловіцька, що рано виявила музичний талант і розпочала заняття музикою (вокалом та написанням власних музичних творів). Вона була ученицею Д.Россіні, М.Джуліані, Ж.Допре. У 1874 р. садиба перейшла у власність Юзефа Ярошинського (він купив її у спадкоємців Я.Єзловецької, в 1863 году

вышедшей замуж за Адольфа Божинец-Яловецкого (Adolf Marian Bożeniec-Jełowicki) (р. около 1840 у. 1898), доктора философии и общественного деятеля. Жизнь его сложилась трагично — сначала он потерял дочь , а затем, в 1865 жену Казимиру, мать Янины. Позже он женился второй раз, на Ядвиге Тышкевич и решил продать Антополь, уехал в имение возле Витебска.

М., Adolf Jelowicki (+1864)

175.156. КН. БОРИС ВЛАДИМИРОВИЧ, (* 4.2.1849, Москва)

По достижении совершеннолетия, согласно завещанию, поместья распределялись между молодыми князьями Святополк-Четвертинскими поровну: старшему сыну Борису доставались сл. Рудня, хут. Терсинка, сл. Ильмень, дер. Разливка, селение Козловка, с принадлежащими к этим имениям землями, мельницами и Борисовским винокуренным заводом; младшему сыну Сергею – с. Подкуйково, хут. Баранников, хут. Тарапатин, дер. Осячки, сл. Лемешкино с хут. Бородаевым, дер. Тихменевка и дер. Егоровка, со всеми угодьями и Сергиевским винокуренным заводом. Имение покойной жены Владимира Борисовича, княгини Ольги Николаевны, состоящее из дер. Таловки Аткарского уезда и хут. Макаровки Камышинского уезда, для уравнивания в земельных площадях – целиком переходило сыну Сергею. В Московской губернии Борису доставалось с. Филимонки, а Сергею – с. Валуево.84

На Поварской можно увидеть и такое необычное соседство — рядом стоят: особняк, напоминающий старинный французский замок в миниатюре, и милый одноэтажный домик с мезонином. Это дома №№ 48 и 50. 9. Особняк в стиле французского Ренессанса с элементами барочной архитектуры был построен в 1887 году по проекту архитектора П.С. Бойцова. Руководство строительством осуществлял архитектор А.Г. Венсан, так как свидетельство на право производства работ Бойцовым так и не было получено. Хозяин особняка, князь Борис Владимирович Святополк-Четвертинский происходил из древнего дворянского рода. Он был известным коннозаводчиком, занимался разведением лошадей в своем подмосковном имении Успенское, основал там конный завод. В конце 1890‑х годов дом Святополк-Четвертинского был приобретен на аукционе графиней Александрой Андреевной Олсуфьевой, женой генерала от кавалерии и известного филолога А.В. Олсуфьева. Борис Владимирович Четвертинский побывал в Южной Африке и отбыл с охотничьей экспедицией в Центральную Африку. Записка (без обращения и подписи). Покорнейше просят справится – остался ли в живых князь Борис Владимирович Четвертинский, сражавшийся в Трансваале в отрядах буров. 22 апреля 1901 г.И немного забавный (по содержанию) ответ: (Без обращения и подписи). Запрошенный министерством иностранных дел 24 апреля 1901 г. по телеграфу об участи князя Бориса Владимировича Четвертинского французский консул в Претории ответил 30 апреля Left end 1899 for hunting expedition Central Africa (выбыл в конце 1899 г. с охотничьей экспедицией в Центральную Африку) \[АВПРИ, ф. II Департамент, стол 1–5, оп. 929, д. 10, л. 175.\]

Ж., Masi 1885 Vera Alexandrovna Kazakova († 24.8.1890)

176.156. СЕРГЕЙ ВЛАДИМИРОВИЧ СВЯТОПОЛК-ЧЕТВЕРТИНСКИЙ(* 18.7.1853, Москва, † ок. 1919)

Оставшись в возрасте 6 лет полным сиротой, Сергей сумел стать достойным человеком. К 30-ти годам он был уже камер-юнкером Двора. В 1881 – 1883 годах служил предводителем дворянства в Царицынском уезде и городе Царицыне (позднее Сталинград); в 1884 – 1887 годах – в Камышинском уезде. Сергей Четвертинский был женат трижды: на Екатерине Шупинской, на Александре Есиповой и на баронессе Леонилле Остен-Сакен, но потомства не оставил. В доме Цейзиха ( Дом № 40 на Екатериновердерско (Красноармейском) проспекте в Гатчине) Четвертинский жил в 1897 – 1898 годах. В это время он служил в Удельном ведомстве. В XVIII-XIX веках на окраине империи, в Саратовской губернии, было небольшое количество дворян. Поэтому Камышинский и Царицынский уезд поначалу сообща выбирали одного предводителя. Так продолжалось до 15 февраля 1892 года, когда состоялось разделение уездов – каждый из них стал выбирать себе отдельного предводителя. 1884–1887 кн. Сергей Владимирович Святополк-Четвертинский 1882) в 1882 камер-юнкер двора предводитель дво- рянства по Камышинскому и Царицынскому уездам в 1882 — 1885 (1881 — 1884 г.)В 1850‑х годах усадьба Валуево приобрел владелец соседних Филимонок князь Владимир Борисович Четвертинский или Святополк-Четвертинский (1824–1859). После его смерти оба имения унаследовали сыновья нязья Борис (1849-?) и Сергей (1853-?) Владимировичи Четвертинские (Святополк-Четвертинские). В то время они, как ранее братья Мусины-Пушкины, еще не достигли своего совершеннолетия, поэтому всеми хозяйственными делами по Валуеву и Филимонкам ведал их опекун и родственник действительный статский советник Эммануил Дмитриевич Нарышкин, имевший придворное звание гофмейстера.

Родился 18 июля 1853 г. Православного вероисповедания. Получил домашнее образование. Постановлением Московского дворянского депутатского собрния от 21.09.1873 г. о признании в дворянском и княжеском достоинстве, сопричислен к роду его отца. Землевладелец Подольского уезда Московской губернии, Аткарского и Камышинского уездов Саратовской губернии (родовое имение в 20000 дес. земли). Впоследствии были проданы им в Удельное ведомство [28, с. 39].

По достижении совершеннолетия, согласно завещанию, поместья распределялись между молодыми князьями Святополк-
Четвертинскими поровну: старшему сыну Борису доставались сл. Рудня, хут. Терсинка, сл. Ильмень, дер. Разливка, селение Козловка, с принадлежащими к этим имениям землями, мельницами и Борисовским винокуренным заводом; младшему сыну Сергею – с. Подкуйково, хут. Баранников, хут. Тарапатин, дер. Осячки, сл. Лемешкино с хут. Бородаевым, дер. Тихменевка и дер. Егоровка, со всеми угодьями и Сергиевским винокуренным заводом. Имение покойной жены Владимира Борисовича, княгини Ольги Николаевны, состоящее из дер. Таловки Аткарского уезда и хут. Макаровки Камышинского уезда, для уравнивания в земельных площадях – целиком переходило сыну Сергею. В Московской губернии Борису доставалось с. Филимонки, а Сергею – с. Валуево.87

В службу вступил в Московский Главный архив Министерства иностранных дел со 2.10.1873 г.89 Согласно собственному прошению, уволен от службы по слабости здоровья и домашним обстоятельствам с 23.08.1875 г.90 По прошению определён в штат Канцелярии Саратовского губернатора с 5.11.1875 г. Определением Московского дворянского депутатского собрания внесён в 5 часть Дворянской родословной книги Московской губернии.91 За оказание услуг Обществу Красного Креста Всемилостивейше пожалован в звание камер-юнкера Двора Е.И.В.92

По собственному прошению, поданному в декабре 1878 г., по владению имениями в Саратовской губернии и за представлением доказательств своего княжеского и дворянского происхождения, внесён в 5 часть Дворянской родословной книги Саратовской губернии.93 С соизволения Государыни Императрицы перемещён Почётным блюстителем Саратовской Мариинской женской гимназии с 26.10.1879 г. Собранием Саратовского дворянства избран уездным предводителем дворянства объединённых Камышинского и Царицынского уездов Саратовской губернии на трёхлетие с 1882 по 1884 гг.94 Саратовским губернатором утверждён в учреждённом Министерством Народного Просвещения звании Почётного блюстителя Руднянского двухклассного училища на трёхлетие с 7.08.1882 г. Произведён в коллежские асессоры с 15.05.1883 г. за отличие по службе. Голосованием Саратовского дворянства избран депутатом Саратовского Дворянского Депутатского Собрания от объединённых Камышинского и Царицынского уездов Саратовской губернии на трёхлетие с 1885 по 1887 гг.95 Назначен старшим директором Камышинского тюремного отделения (1885).

Определён на должность уездного предводителя дворянства Владимир-Волынского уезда Волынской губернии с1892 по 1895 гг.96 Исполнял должность мирового посредника 2 участка Владимир-Волынского уезда (с оставлением в должности уездного предводителя дворянства) с 1892 по 1894 гг. Назначен на должность приказом Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернатора от 13.10.1892 г.; уволен от должности приказом Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернатора от 17.02.1894 г. [3, л. 2–7, 60–67]. Переведён в Министерство земледелия и государственных имуществ (с причислением к Министерству и с оставлением в придворном звании) с 1895 г.97 Был командирован в г. Москву на празднества по случаю Священного коронования Их Императорских Величеств с 1.05 по 30.05.1896 г.98 Назначен управляющим имением 1 разряда в XII Красавское имение Саратовского удельного округа Министерства Императорского двора и уделов с 9.06.1895 г.99

Летом 1896 г. тяжело заболел перемежающейся лихорадкой (малярией); вследствие индивидуальной непереносимости хинина не мог быть подвергнут нормальному лечению и из-за затяжного течения болезни вынужден был писать рапорт о предоставлении отсрочки к отпуску для поездки на лечение на юг вместо возвращения в сл. Красавку.

Камышинским уездным земским собранием от 13.11.1896 г. единогласно избран Почётным мировым судьёй по Камышинскому
уезду Саратовской губернии на трёхлетие с 1896 по 1899 гг.100 Произведён в надворные советники с 10.01.1897 г. со старшинством с 10.04.1892 г.101 Заведовал VI имением с 1.02 по 15.02.1897 г. Перемещён надолжность управляющего во II Царскосельское имение Санкт-Петербургского удельного округа с 6.06.1897 г.102 Неоднократно избирался членом Судебного Присутствия Камы-шинского Уездного Съезда (1898, 1900, 1902, 1904).

Местожительство: г. Гатчина, Санкт-Петербургской губернии (1898, 1900, 1902, 1904). В браке: с Александрой Григорьевной Есиповой (никаким имением не владеет). Родилась 1.09.1851 г., урождённая Есипова, по первому браку Олсуфьева. В некоторых документах ошибочно указана с отчеством Георгиевна [3, л. 3, 18]. В некоторых Интернет-источниках приводятся сведения о трёх браках кн. С. В. Четвертинского: с Екатериной Константиновной Шупинской (1857, Смоленская губ. – 1942, Франция), Александрой Григорьевной Есиповой и баронессой Леониллой Остен-Сакен. В архивных источниках нам удалось обнаружить документальные данные лишь о браке С. В. Четвертинского с А. Г. Есиповой, поэтому приводим в статье сведения именно о ней, не отвергая, впрочем, возможности обнаружения при дальнейших исследованиях информации и о других браках. Ум. ок. 1919 г. Потомства не оставил, ветвь пресеклась.

Награды: орден Св. Станислава 2 ст. (1.01.1885 г.; за отлично-усердную службу и особые труды в звании старшего директора Камышинского тюремного отделения); орден Св. Анны 2 ст. (30.08.1893 г.); медаль на Александровской ленте, учреждённая в память в Бозе почившего Государя Императора Александра III (26.02.1896 г.); серебряная медаль на Андреевской ленте в память Священного коронования Государя Императора Николая II (17.09.1896 г.)103; малая серебряная настольная медаль память Священного коронования Государя Императора Николая II (9.10.1896 г.)104; Высочайше учреждённый от 13.03.1879 г. знак Красного Креста. Иностранные награды: Персидский орден «Льва и Солнца» 2 ст. (7.02.1895 г.; пожалован ЕВ Шахом Персидским).105

1. Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109.
2. Дело о княжеском и дворянском достоинстве Сергея Владимировича Четвертинского. Начато (?) декабря 1878 г., кончено 16 декабря 1878 г. 15 л. // Государственный архив Саратовской области (далее ГАСО). Ф. 19. Оп. 1. Д. 1938.
3. Дело о службе управляющего XII Красавским имением Саратовского удельного округа князя С. В. Святополк-Четвертинского. Начато 23 мая 1895 г., кончено 12 июня 1897 г. 74 л. // ГАСО. Ф. 1211. Оп. 5. Д. 1282.
4. Ревизская сказка крестьян сл. Разливки и Рудни за 1835 г. Начато и
окончено 20 апреля 1835 г. 128 л. // ГАВО. Ф. 299. Оп. 1. Д. 189.
Опубликованные источники:
5. Адрес-календарь Саратовской губернии на 1898 год / под ред. Ф. С. Шиманского. – Саратов, 1898.
6. Адрес-календарь Саратовской губернии на 1900 год. – Саратов,1900.
7. Адрес-календарь Саратовской губернии на 1902 год. – Саратов, 1901.
8. Астафьев Е. В. Уездные предводители дворянства Аткарского, Камышинского и Царицынского уездов Саратовской губернии // Нижне-Волжский исторический сборник Царицынского генеалогического общества. Вып. 1. – Волгоград, 2009.
9. Бобринский А. Дворянские роды, внесённые в Общий Гербовник Всероссийской Империи. Ч. I (до конца XVI столетия) / сост. гр. Александр Бобринской. – СПб., 1890.
10. Васильевич С. Титулованные роды Российской Империи. Опыт подробного перечисления всех титулованных российских дворянских фамилий, с указанием происхождения каждой фамилии, а также времени получения титула и утверждения в нём. – СПб., 1910.
11. Военный орден Св. Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920: биобиблиогр. справочник / отв. сост. В. М. Шабанов. – М., 2004.
12. Волков С. В. Генералитет Российской Империи: энцикл. словарь генералов и адмиралов от Петра I до Николая II. Т. II (Л–Я). – М., 2009.
13. Гребельский П., Думин С., Шумков А., Катин-Ярцев М., Ленчевский Т. Дворянские роды Российской Империи. Т. II (Князья). – СПб., 1995.
14. Доклады и отчёты Аткарской Уездной Земской Управы Чрезвычайному Аткарскому Земскому Собранию 10-го марта 1874 года. – Саратов, 1874.
15. Долгоруков П. Российская родословная книга. Ч. I. – СПб., 1854.
16. Земля моя Руднянская. К 300-летию Рудни / сост.: Н. В. Дергачёва, Е. В. Плотникова, В. Н. Запорожченко. – Рудня, 1999.
17. Минх А. Н. Историко-географический словарь Саратовской губер-
нии. Т. 1. Южные уезды: Камышинский и Царицынский. Вып. 3. – Саратов, 1901.
18. Общий Гербовник дворянских родов Всероссийской империи, начатый в 1797 году. Т. 12.
19. Памятная книжка Российской империи на 1854 год. – СПб., 1854.
20. Памятная книжка Саратовской губернии на 1880 год. Адрес-Календарь и статистическо-справочные сведения / под ред. Ф. М. Преображенского. – Саратов, 1880.
21. Памятная книжка Саратовской губернии на 1904 год. – Саратов, 1904.
22. Перечень дворянских родов Саратовской губернии // ГАСО. Саратов, 2002.
23. Портреты и картины, хранящиеся в Московском главном архиве Министерства иностранных дел. Вып. I. – М., 1898.
24. Русские портреты XVIII и XIX столетий. Т. V, вып. 3. Издание Великого Князя Николая Михайловича. СПб., 1909.
25. Русский биографический словарь / издан под наблюдением председателя Императорского Русского Исторического Общества А. А. Половцова. Т. 22. – СПб., 1905.
26. Русский провинциальный некрополь. Т. 1. Губернии: Архангельская, Владимирская, Вологодская, Костромская, Московская, Новгородская, Олонецкая, Псковская, С.-Петербургская, Тверская, Ярославская и
Выборгской губернии монастыри Валаамский и Коневский. Издание Великого Князя Николая Михайловича. – М., 1914.
27. Списки титулованным родам и лицам Российской Империи. – СПб., 1892.
28. Хованский Н. Ф. Помещики и крестьяне Саратовской губернии. – Саратов, 1911.
29. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. Т. 29(57). – СПб., 1900.

Ж. 1, Moscow 5.9.1876 (div 1881) Katarzyna Szupinska (*19.5.1858); Святополк-Четвертинская Екатерина Константиновна ( ? – 1942, Париж, Сен-Клу), княгиня, урожденная Шупинская. В начале ХIХ в. Шупинским принадлежало село Талашкино близ Смоленска уездному предводителю дворянства Николаю Александровичу Шупинскому. Его жена Е.И. Шупинская была урожденной Толстой. Талашкино перешло к их сыну Константину, который был женат на Елизавете Базилевской. Их дочь Екатерина Константиновна Шупинская унаследовала Талашкино. Выйдя замуж, она поселилась здесь постоянно и занялась улучшением хозяйственного состояния имения. Было расширено стадо молочного скота. В начале 90‑х гг. Святополк-Четвертинская была намерена открыть в Талашкине школу скотоводов. Продав в 1893 г. Талашкино княгине М.К.Тенишевой – своей близкой подруге, Святополк-Четвертинская осталась там жить и продолжила улучшения сельскохозяйственных производств, во всем помогая подруге. Сюда из Брянского имения Тенишевых Хотылево был переведен конезавод породистых рысаков, увеличено стадо, устроен молокозавод, расширены оранжереи. Святополк-Четвертинская всячески помогала М.К. Тенишевой в составлении ее коллекции, устройстве образцовой сельскохозяйственной школы во Фленове, создании художественных мастерских. С большой теплотой о ней отзывались И.Е. Репин, Н.К. Рерих, М.А. Врубель. Это был тот человек, который сопровождал М.К. Тенишеву до конца ее дней.

Воспоминания. Дневники Ольги Базанкур.106
Талашкино. 1909 г.
Вчера кн. Чет[вертинская] б[ыла] мне почему-то не симпатична и я внутренне раздражалась.....
.....
Третьего дня она же мне рассказывала много интересного о высшем о[бщест]ве, в котором вращалась в детстве. Мать её б[ыла] по 1 браку Шупинская, кн. Ч[етвертинская] рождённая – тоже Шупинская, затем [мать] вышла замуж за графа Кушелева-Безбородко[55]. Она была красавица. В неё был влюблён Ал[ександр] II[56] и Ал[ександр] III[57] в бытность ещё свою наследником; однажды её мать и Ал[ександр] III гуляли по парку в Царск[ом] Селе. Девочка бегала около [них] и куда-то забежала. Мать звала: Китти, Китти – не отзывается. Тогда Ал[ександр] III гаркнул во всю мочь: «Ки-и-ту‑у!» – и девочка, как по щучьему веленью, тотчас появилась. Мать сказала, что отныне всегда будет звать её Киту, и сдержала слово, а в Царском одна из лодочек б[ыла] названа Киту.

С вел[иким] княз[ем] Констант[ином] Никол[аевичем] была, по-видимому, связь. После смерти графа Кушелева его вдова проиграла 7 млн. рубл., дом в Пет[ербур]ге – всё, и теперь существует исключительно на Суворовскую пенсию после 3‑го её мужа – кн. Суворова-Рымникского[58].

«С такой красотой, – говорила с горечью кн. Ч[етвертинская], – что бы можно было сделать, а как она употребила своё богатство. Или, напр[имер], сыграть ну, хотя крупную политическую роль, ну, хотя бы даже в любовном отношении прогреметь – нет, ничего подобного; всё уплыло между пальцев, сошло на нет».

Рассказывала о том, как она хорошо узнала аристократию всех стран и народов: австрийскую, французскую, испанскую, немецкую – узнала, чтобы возненавидеть её и всецело отрицать. «Я признаю аристократию духа, ума, сердца...» – говорила она, а я думала: врёшь, лапушка, бессознательно, но врёшь; ты сама – плоть от плоти их и полна надменности и бездны предрассудков, которые отрицаешь только на словах, а ну-ка, попробуй – отрекись всерьёз, вот как требовалось в этой интересной пьесе Минского[59] «Железный призрак», которая была помещена в начале нынешнего года в «Рус[ской] мысли»[60].....

......14 июля.

Сижу на моей любимой скамейке под липою, жарю свою несчастную спину на солнце. ....
Что за трагедия – жизнь кн. Четвертинской, как мне рассказала её отчасти она сама, отчасти – кн. Светлейшая княгиня Е. И. Суворова-Рымникская. Мать её – урождённая Базилевская, дочь знаменитого уральского богача Б[азилевского], кот[орый] нажил 40 милл[ионов]. Судя по портрету, кот[орый] у неё есть, – это поразительный красавец, тонкие, очаровательные черты лица, громадные глаза. 15-ти л[ет] от роду вышла она замуж за смоленского помещика Шупинского, родилась дочь – Екат[ерина] Констант[иновна]. «Я ужасно была в него влюблена, – рассказывает кн. Суворова[61], – и у меня остались такие радостные воспоминания. Мне не было и 20 лет, когда он умер. Он так меня любил, что даже одевал меня сам, не дозволяя ни до чего касаться».
Затем она вышла замуж за графа Кушелева-Безбородко (того самого, который оставил картинную галерею Академ[ии] Худ[ожест]в) и 7 мил[лионов] – жене. У них б[ыл] сын, кот[орый] умер. Умер скоро и граф – и вот тут-то, видимо, начались истории...
Сама кн. Сувор[ова] заминается, когда доходит до этого периода, кн. Четв[ертинская] с горечью рассказывала, как она всё спустила. Кн. же Т[енишева] рассказывала мне такие ужасы, что волос дыбом становится. Но к словам кн. Т[енишевой] я отношусь с опаской – не потому чтобы она лгала сознательно, нет, но, мне кажется, она чудовищно несправедлива, раз дело касается тех, кого она не любит, в своей злобе на этих людей она доходит тогда до геркулесовых столбов, не признавая за ними уже ровно ничего, никаких достоинств. .....
Так и в отношении кн. Суворовой – не знаю, где истина, где пристрастие. Хотя с другой стороны – отзывы самой кн. Ч[етвертинской] чего-нибудь да стоят!

Кн. Т[енишева] говорит про Суворову: о, теперь нельзя иметь об ней понятие! Это всё равно, когда подходите к полуразрушенной Бастилии – она безвредна, п[отому] ч[то] разрушена и пуста, а когда-то... о‑о-о... Это счастье, что эта старуха выжила из ума и ослабла мозгом, иначе с её наклонностью и способностью к интригам – Бог весть, чего бы она понаделала....
...............
Кажется, Ек[атерина] Конст[антиновна] любила какого-то скромного дворянина, соседа по имению, мать немедленно их разлучила и стала подыскивать дочери подходящего жениха. Бабушкой ей быть ни за что не хотелось. Выбор пал на кн[язя] Святополк-Четвертинского. Их было 2 брата, которые б[ыли] воспитаны старою девой тёткой, княжною Четв[ертинской], отказавшейся ради них от замужества, и так как мать их, красавица, умерла рано от чахотки, то все заботы княжны б[ыли] направлены на то, чтобы предохранить их от той же роковой участи и их холили, берегли и нежили, как только могли. Состояние их заключалось в 75000 десятин земли в одном клину в Саратовск[ой] губ[ернии] – многомиллионное, следовательно. Подговорив своих приятелей «испробовать» способности кн[язя] Ч[етвертинского], что выразилось в том, что они его свезли в подобающее место и убедились, что он импотент, – кн[ягин]я С[уворова] успокоилась и стала настаивать, чтобы дочь вышла за него. Та плакала, отказывалась, просила отсрочить. Так протянулось три года, наконец, кн. С[уворова] начала настойчиво требовать согласия.
Кн. Ч[етвертинская] опять просит повременить. Тогда-де произошла такая сцена: кн. Ч[етвертинская] лежала больная в постели, к ней входит мать и требует её согласия на брак. Ч[етвертинская] опять молит подождать. Тогда кн. С[уворова] хватает ножницы и отхватывает свои чудные волосы, кот[орые] были у неё почти до земли, и бросает их в лицо дочери со словами: «А коли так, коли ты не согласна, то вот тебе, я иду в монастырь!». С дочерью обморок. Согласие было дано, и брак состоялся. Приданое делали в Париже у Дусэ, одно бельё стоило 50000 р., бриллиантов – на 200 т. р. Всё это было выставлено, как это принято в Париже. Но так как кн. С[уворова] была тогда уже княгиней Суворовой, а дочь её была m‑elle Шупинская, то значит, начальные буквы их фамилий совпадали[77], то после того, как выставку убрали – всё самое лучшее из белья и бриллиантов оказалось не у новобрачной, а в сундуках кн. С[уворовой].

Весьма скоро, опять-таки по настоянию кн[яги]ни С[уворовой], супруги разошлись. Кн. же Ч[етвертинская] со времени замужества не переставала хворать. Когда они подружились так близко с кн. Т[енишевой] – эта настояла, чтобы кн. Ч[етвертинская] обратилась к женск[ому] доктору. Та – ни за что. Однако здоровье так ухудшилось, что пришлось согласиться. [...] Оказался полип, дело обошлось, к счастью, без операции, он свял и перестал быть угрожающим. [...]

Суворова (урожд. Базилевская, в первом браке Шупинская, во втором – графиня Кушелева-Безбродко, в третьем – св. кн. Суворова-Рымникская), Елизавета Ивановна, светлейшая княгиня (конец 30‑х–нач.40‑х XIX в. – не ранее 04.09.1910) – мать Е.К.Святополк-Четвертинской.

Ж. 2, Moscow, 9.1.1885 Aleksandra Grigorievna Esipova (*St.Petersburg 1.9.1851, +St.Petersburg 12.5.1899);

Ж. 3, Prague 14.4.1904 Bss Leonilla von der Osten-Sacken (*Borislaw 11.6.1849, +Kiev 21.8.1921)

Лит.: Княгина М.К.Тенишева. Впечатления моей жизни. – СПб., 1991; Смоленский вестник, 1890. – № 29; Журавлева Л.С. Княгиня Мария Тенишева. – Смоленск, 1994; Журавлева Л.С. Талашкино. – Смоленск, 1995.

177.166. КОНСТАНТИН СТАНИСЛАВОВИЧ {Konstantin Joseph Maria} (Skidel 4 Sep 1875-Warsaw 30 Oct 1939)

Konstanty ks. Światopełk-Czetwertyński, (4 września 1875 w maj. Skidel w gub. grodzieńskiej — 30 października 1939 w Warszawie), s. Stanisława i Marii z Broel-Platerów, uczeń Gimnazjum Miejskiego w Rydze, student i absolwent Wydziału Rolniczego PR 1894–1903, przyjęty do Arkonii 1894 (nr ew. 586), gospodarował we własnych dobra Kotra Budowla i Skidel w gub. grodzieńskiej, w II RP prezes Rady Naczelnej Kresowego Związku Ziemian, członek Grodzieńskiego Towarzystwa Rolniczego

∞, Warsawa, 28 Dec 1907 Helene Przezdziecka (Warsaw 19 Dec 1875-Lausanne 7 Jan 1966)

177а.166. MARIE-KAROLINE JOSEPHINE (Skidel 7 Aug 1876-Cracow ca 1945);

М., Warsaw 20 Jul 1895 Stefan Dembinski (d.Borkowice 3 Jul 1934)

177б.166. ЯДВИГА {Jadwiga Stephanie Maria Josephine} (Skidel 15 Apr 1878-Krytinga, Lithuania 1939);

М., .Warsaw 1897 Josepf Gf Tyszkiewicz (1868-Helsingfors 20 Jun 1917)

177в.166. STEPHANIE HORTENSE THAIDA MARIE JOSEPHINE (Skidel 1 Dec 1879–21 Jan 1948);

М., Warsaw 30 Jun 1904 Karl Gf Raczynski (Rogalin 30 Jan 1878-Lodz ca 1945)

STANISLAWA ГЕЛИОДОРОВНА

М. Wacław Mazarakow

AUGUSTYNA ГЕЛИОДОРОВНА (*Obarów 1848)

Обарівський маєток — с. Обарів

М. Horyńgród 1870, Pr Janusz Czetwertynski (*1842)

OKTAWIA ГЕЛИОДОРОВНА (\*Obarów 1850)

Другий син Яна Август Мазаракі, власник Рибчинець і У ланова, молодим відвідував навчальний пансіонат проф. Туркевича в Варшаві. Численна то була родина, славетна цнотами християнськими. Август був гостинним, сердечним, набожним, в набожності своїй підтримував істини християнські. Був економним, господарним, помножив статки,

але не скнара. Він охоче приєднався до грона перших засновників музею Коперника в Римі і зараз кожен відвідувач музею може побачити його прізвище вибите на мармурі позаду статуї Коперника.

Одружився із княжною Октавією, наймолодшою дочкою кн. Геліодора і Амелії Стадніцьких-Четвертинських, з якою прожив він у мирі, любові і злагодіі, і яка народила йому Яна, Вінченціо (маршалок шляхти Бердичівського повіту), Софію (вийшла заміж за Німцевича), Евеліну (одружену з Владиславом гр. Дунін-Борковським). Поселилось подружжя в Рибчинецькому палаці, який побудував в 1850р. в стилі пізнього класицизму Ян Мазаракі. Знаходився будинок на низині, мав форму прямокутника, в сукупності був одноповерховий на невисокому підмурку.

М., Horyńgród, August Mazarakow (†31.V.1881)

OLGIERD ЭДМУНДОВИЧ, \*1845*Wyższa Pohoryła

∞, 1883, Antonina Sagatowska

WITOLD ЭДМУНДОВИЧ (*Pohoryle 1850, +Daszow 25.7.1909)

który odbył 15-letnią przymusową służbę w rotach żołnierskich na Zakaukaziu. Miało to pomóc w „wyplenieniu z młodej Pańskiej główki pierwiastów buntu”. Po latach powrócił o żebraczym kiju w rodzinne wołyńskie strony i zapukał do bram pałacowych Daszowa, gdzie mieszkała owdowiała hr. Potocka i … został jej mężem. Założył w majątku szkołę rzemieślniczą, znaną ze swych inkrustowanych wyrobów meblarskich, która po 1905 r. znalazła swe miejsce w Warszawie.

Мария Владимировна Потоцкая дважды была замужем — сначала за графом Адамом Бейдо-Ржевусским (Adam Beydo-Rzewuski) (р.1830), офицером русской армии, умершим в 1878 году, а потом за князем Витольдом Святополк-Четвертинским (Witold ks. Światopełk-Czetwertyński) (1850–1909). Свадьбу с последним сыграли как раз в Дашеве, здесь же он и умер. Князь Витольд Четвертинский был весьма причудливым человеком, чтобы ни сказать странным — в воспоминаниях Леона Липковского он характеризуется как очень красивый, но малокультурный человек и вместе с тем — как очень хороший администратор,ему удалось существенно увеличить доходы имения. Он выстроил в доставшихся от супруги владениях в уманском уезде сахарный завод, который весьма процветал. В 1887 году он затеял в Дашеве последнюю масштабную перестройку, самой значительной из которых была достройка левого двухэтажного крыла, торцом смотрящего на дорогу. Супругу свою он едва ли не обожествлял, она же, простив ему все его странные и иногда не приличные выходки, записала на него все свои капиталы, заводы и передала ему права на вырубку леса вокруг Дашева. После ее смерти в Киеве, муж, помимо того, что полученое по завещавнию супруги полностью покрывало все выплаты по долгам, получил еще в придачу еще седьмую часть доходов от земель общим числом в 24000 десятин.

Однако он не смог в полной мере воспользоваться жениной добротой, потому что видимо она ему была дороже денег — он отправился в мир иной через год после ее смерти. При этом он, в свою очередь, распорядился наследством совершенно непонятным образом — так, земли достались его братьям, а капиталы, акции заводов и движимое имущество Дашевского дворца неожиданно была завещана пану Мазевскому, который был нанят управляющим за несколько лет до этого. Из остального имения супруги, четырнадцатая часть досталась ее дочери от первого брака, Эрнестине, а остальное — ненавистной внучке, Софии, дочери Вацлава, сына Марии от первого брака (у нее и у Витольда своих детей не было). Внучку мать ненавидела по причинам ослушания сына — дело в том, что Вацлав женился вопреки воле матери на дочери киевского театрального антрепренера по фамилии Десхоф. Это, в глазах матери, безусловно был мезальянс. Сын правда умер довольно рано, и вся злоба матери досталась бедной внучке. Правда, позднее, вместе с наследством…\*\* Странно все это конечно. Таким образом, последней хозяйкой Дашева была дочь Вацлава Адамовича, графиня София Вацлавовна Бейдо-Ржевусская (Zofia hr. Beydo-Rzewuska). Её мужем стал Стефан, князяь Подгорский.

Бували ще в Спечинцях молоді Четвертинські. їх бабка, Марія, була матір’ю дідуня Едварда. (Серед родинних пам’яток залишився у мене в Києві її лист, писаний у 1812 році з Парижа до чоловіка). Вітольд, Едвард та Ольгерд Четвертинські, небожи діда Едварда, ровесники мого батька, були свавільники й гультіпаки. Зокрема наймолодший Ольгерд. Два їх свояки, Мар’ян та Лех Бейзими, зі старого українсько-татарського роду, посвячені з Четвертинськими через свою сестру Софію, що віддалася згодом за Едварда Четвертинського, визначалися сильно татарським типом. Зокрема Мар’ян, ровесник і приятель мого батька з дитячих років, відзначався незвичайною добротою та гуманністю. Висвятившись у ченці, присвятив своє життя прокаженим на Мадагаскарі, де й помер у 1913 році. Вітольд та Едвард Святополк-Четвертинські мали на Київщині великі маєтки. Перед першою світовою війною була голосна афера управителя цих маєтків Мазаракого з фальшивством маєткового запису у свою користь і таємничою смертю старого Вітольда Четвертинського.

В 1847 году толи тоска по родине замучала, то ли деньги кончились, но Владимир возвращается в Россию. Его арестовывают за участие в польском восстании и присуждают ему 2 года тюрьмы, свевшиеся однако к проживанию в Киеве, а вскоре вернули и имения. Вместе с тем он подтвердил свое право собственности на Дашевское имение, включавшеее в себя, помимо Дашева, еще 13 сел. А может быть возвращение Владимира Владимировича Потоцкого было связано с тем, что он хотел, чтобы его жена родила именно в его родовом поместье — в Дашеве? Так или иначе, единственная дочь Владимира и француженки, Мария, родилась в 1847 именно в Дашеве. (ум. в 1907).

Мария Владимировна Потоцкая дважды была замужем — сначала за графом Адамом Бейдо-Ржевусским (Adam Beydo-Rzewuski) (р.1830), офицером русской армии, умершим в 1878 году, а потом за князем Витольдом Святополк-Четвертинским (Witold ks. Światopełk-Czetwertyński) (1850–1909). Свадьбу с последним сыграли как раз в Дашеве, здесь же он и умер. Князь Витольд Четвертинский в 1887 году затеял в Дашеве последнюю масштабную перестройку, самой значительной из которых была достройка левого двухэтажного крыла, торцом смотрящего на дорогу. Последней хозяйкой Дашева была дочь Марии Владимировны от первого брака, графиня София Адамовна Бейдо-Ржевусская (Zofia hr. Beydo-Rzewuska). Интересно что ее муж носил титул князя Подгорского. Позже, в 1850‑х Владимир отремонтировал дворец, стоявший частично в руинах после дашевской битвы 2 мая 1831 года, во время польского восстания. Тогда было сожжена половина дворца. Надо сказать, что Дашевский дворец не вызывал особых восторгов у тех, кто там побывал. Автор записок Т. Бобровский, побывавший в Дашеве в середине XIX века, отзывался о нем крайне пренебрижительно — «т.н. «дворец»… безвкусный и снаружи и внутри»…

В мебельном бизнесе участвовали даже титулованные особы. С молодых лет Витольд Святополк-Четвертинский, представитель древнего княжеского рода, пристрастился к ажурным работам по дереву. В особенности его увлекала деревянная мозаика — изображения, составленные из разноцветных кусочков древесины. Вручную эта кропотливая работа требовала много времени, но, применив специальный пильный станок немецкого производства с ножным приводом, князь ускорил свой труд и к тому же намного улучшил качество изделий. Со временем Его сиятельство настолько наловчился, что решил наладить выпуск мебели, украшенной мозаичными рисунками, на продажу. В своем имении (местечко Дашев Киевской губернии — ныне Винницкая область) он в 1890‑е гг. организовал мозаичную, столярную и токарную мастерскую. Четыре работника под наблюдением князя изготавливали искусно отделанные столики, бюро, буфеты и другие предметы. Мало того, что они пользовались спросом среди любителей изящного, — продукция мастерской Святополк-Четвертинского заслужила высокую оценку на различных экспозициях. К примеру, жюри Сельскохозяйственной и промышленной выставки 1897 г. в Киеве отметило сиятельного экспонента золотой медалью.

Ж., Daszow 1882 Css Maria Potocka (*1847 +27.12.1907) (1°-v. Adam hr. Rzewuski)

EDWARD ЭДМУНДОВИЧ (1851–11.11.1911)

Ж., 1885, Zofia Beyzymowna 1861–1941 (*Onaczkowce 1864); ojciec: Jan Beyzym; matka: Olga hr. Stadnicka.

RYSZARD ЭДМУНДОВИЧ ( *1855)

XVI генерація

167.144. STEPHAN ВЛАДИСЛАВОВИЧ (Komargrod 1846)

oficer wojsk tureckich

168.144. EMMANUEL ВЛАДИСЛАВОВИЧ (Komargrod 24 Dec 1850-Drazgowo 6.7.1895);

М., Zyzyn 5 Jun 1888 Maria Феврония Wessel (Zyzyn 4 Sep 18551941 )

ххх.145. JADWIGA БОРИСОВНА (Komargrod 15.11.1840);

М., Dresden 1862 Stanislaw Karski (d.1890)(†24.VIII.1890)

ххх.145. ОЛЬГА БОРИСОВНА Olga; (*1844 †Drezno 1861)

М., Stanisław Ct Czapski

ххх.145. ИДАЛИЯ БОРИСОВНА Idalia (\*1838 †Lwów 1867)

М. Stanisław Brykczynski

169.146. ВЛАДИМИР КАЛИКСТОВИЧ {Wladimir Ludwik Stanislav Adam} (Woronczyn 26.8.1837-Warsaw 20.8. 1918);

zaślubił 1872 Marię hr. Uruską, córkę hr. Seweryna, ochmistrza dworu rosyjskiego, i Hermancii hr. Tyzenhauz; właścicielkę po ojcu ordynacjii milanowskiej w Królestwie Polskiem, której każdy posiadacz, stosownie do rozporządzenia tej ordynacyi, ma nosić nazwisko i tytuł ks. Czetwertyńskiego-Uruskiego Swe tajne związki okupił 8‑letnią katorgą w Usolu, konfiskatą majątków i odebraniem praw publicznych. Z zesłania nie powrócił już, skazany w tej samej sprawie jego brat ks. Ludwik wraz z żoną…

Знакомясь с обширными показаниями князя Владимира Четвертинского, мы еще раз устанавливаем тот факт, что руководство восстанием ни в коем случае не было в руках высшего дворянства. Подсудимый аристократ получил назначение на должность гражданского начальника Луцкого уезда в июне 1863 года, когда национальное правительство в Варшаве было сторонником более радикальных мероприятий, с которыми кн. Вл. Четвертинский принципиально был несогласен. В своих показаниях он описал структуру повстанческой организации: «Вместе с номинацией была прислана инструкция, в которой поручено мне было избрать себе четырех помощников, а именно: 1‑го — по делу skarbowosci, т. е. что избранный мною помощник должен был заниматься сбором денег; 2‑го — по делу opieki; помощник этот должен был заниматься устроением военных госпиталей, амбулансов и заняться вместе с тем покровительством раненым и арестованным. Кроме того, должен был еще заняться устройством женских комитетов, которые бы заготовили корпию и другие необходимые принадлежности для раненых; 3‑го — по делу войны, — помощник этот должен был заняться приготовлением людей, способных носить оружие, их обмундированием и вооружением вообще, и, наконец, 4‑го — по делу opinii publicznej, — помощник этот должен был заняться обсуждением тяжб и разных ссор, случающихся между помещиками в уезде». Приказ революционного правительства для Четвертинского оказывается необязательным. По первому делу — сбору денежных средств, — что считал для себя делом очень трудным, — вместо одного помощника он назначил четверых. По второму же делу — opieki — он вовсе не подчинился распоряжению из Варшавы, «так как… не думал никогда и ни в каком случае делать вооруженного восстания, поэтому считал ненужным заводить ни госпиталей, ни амбулансов, ни женских комитетов, потому что все относилось только к восстанию, которое… считал невозможным, а то, что оставалось по этой секции, т. е. покровительствовать над арестованными, мне казалось, что это может легко исполнять луцкий предводитель дворянства, не думая даже, что, исполняя свою обязанность как предводитель, исполняет вместе с тем, что помещено в инструкции революционного правительства».

«Наконец, — продолжает кн. Четвертинский, — по делам opinii я назначил помощника, который должен был рассуждать ссоры и тяжбы между помещиками, что тоже он мог делать, не зная даже ничего об организации революционного правительства, потому что третейские судьи были всегда дозволены законным правительством». Насколько жонд народовый не доверял тому же кн. Четвертинскому, можно судить из его собственных слов: «Когда я был назначен гражданским начальником, я нашел уже почты устроенными. Каким образом они действовали, я не знал, станциями или курьерами? По моему мнению, какой-то агент революционного правительства учреждал оные почты по всей губернии в одно время, независимо от других начальств. Это мое мнение основывается на том, что когда я получил номинацию и когда еще никто об этом не знал, явился ко мне г. Бачинский (не дворянин) и представил мне номинацию, удостоверявшую его в праве принимать все высылаемые деньги и корреспонденции. На основании этого я передавал ему деньги и рапорта и получал от него разные распоряжения и инструкции».

Из дальнейших показаний Четвертинского можно вполне убедиться в том, что он не был активным деятелем восстания, так как не верил ни в руководителей, ни в своих коллег: «Так как я ни в каком случае не думал делать никаких приготовлений к вооруженному восстанию, поэтому, говоря об этом с г. Пржесмыцким, который исполнял должность моего помощника по делу войны, я спрашивал его о людях, о которых г. Пржесмыцкий сказал, что их нет, потому что все боятся восстания и делать его не думают». Ликвидаторская контрреволюционная деятельность этого сиятельного «борца революции» особенно отражена в следующем показании: «В продолжение 1863 года я получал разные инструкции и распоряжения от Волынского управления (Zarzqd Wolynia), всегда через одного и того же вышепоименованного агента. Между прочим, был приказ об учреждении жандармов. Подобной вещи сделать я уже никаким образом не мог, но просил тотчас же об инструкции для них и не получил». Игнорируя этот приказ, Четвертинский отказался выполнить и приказ об учреждении порохового завода. «Приказано мне было учредить трибунал для обсуждения всех лиц, подлежащих революционному суду, но так как мой помощник г. Васильевский пользовался всеобщим уважением в делах opinii publicznej, то я считал ненужным исполнять это приказание. Приказано мне еще было высылать людей в отряды, которые формировались в Галиции, этого приказания я тоже не исполнил. В октябре или в ноябре месяце помощник мой по делам войны г. Пржесмыцкий просил меня об увольнении. Я же сам, видя зиму и вместе с тем невозможность иностранной войны, а тем самым невозможность всей этой революционной деятельности в крае, отправил в Волынское управление прошение об увольнении».

Кн. Четвертинский также не выполнил приказа об учреждении отдела почты и полиции, который «должен был следить, по словам его, за поступками помещиков и заведывать паспортами и жандармами». В заключение своего показания он заявил,что отказался от всех революционных дел, ибо не верил в успех восстания, а надеялся втайне на иностранную помощь, и одобрил отказ брата от вступления в отряд Добржинского. (1)

Po zwolnieniu z katorgi ks. Włodzimierz ożenił się z Marią z hr. Uruskich, z Milanowa. Tworzyli razem niezwykłą parę. „Księżna milanowska” była przez kilkadziesiąt lat oparciem dla prześladowanych przez Rosję unitów, przyczyniając się do umocnienia wiary i polskości na Podlasiu. Książę Włodzimierz po przywróceniu praw publicznych, tak jak większość żyjących członków rodu, otrzymał potwierdzenie starego tytułu przez Rosję. Obok roli filantropa, społecznika, działacza towarzystw gospodarczych, starał się interweniować na rzecz łagodzenia polityki rusyfikacyjnej. Skompletował w Milanowie odziedziczony po gen. Kropińskim i hr. Uruskim liczący 60 tys. woluminów księgozbiór, który opisał w wydanym własnym nakładem katalogu. Ten „cichy i głęboki patriota, poświęcenia i ofiary pełny”, któremu nie dane było doczekać jutrzenki niepodległości, zawarł opis swego życia w pamiętniku „Na wozie i pod wozem”.

Włodzimierz Czetwertyński (1837–1918)-syn Kaliksta i Zofii z Kropińskich, córki generała i poety Ludwika Kropińskiego, za udział w powstaniu 1863 r. stracił swoje dobra na kresach i został początkowo skazany na dożywocie, następnie na katorgę na Syberii. Po powrocie z zesłania ożenił się z Marią Wandą Uruską, właścicielką dóbr Milanów w Siedleckiem, piastował

wiele stanowisk, prowadził działalność filantropijną i polował. W Milanowie (około 8 km na północ od Parczewa) do dzisiaj znajduje się pałac przebudowany z małego dworku

myśliwskiego Potockich. Znany warszawski architekt Witold Lanci nie tracąc elementów zaczerpniętych z architektury myśliwskiej stworzył w latach 1872–1873 rezydencję niebanalną, rozłożystą, z licznymi pokojami i salami dla wielopokoleniowej rodziny. Pałac wśród okazałego i malowniczego drzewostanu, wyposażony we wspaniałą bibliotekę, meble, obrazy i liczne trofea myśliwskie przywiązywał lokatorów do stron rodzinnych, do praktykowania tradycji łowieckiej.

Włodzimierz Czetwertyński odwiedzał też łowiska w różnych zakątkach Polski i Europy. Często wybierał się na kilkudniowe polowanie do kulikowskiego majątku w powiecie łuckim. Położony po obu stronach rzeki Styr obfitował w zwierzynę. Było to już tak zwane Polesie Wołyńskie. Ziemia dość licha, za to łąki nadrzeczne przepiękne i lasy wspaniałe. W jesieni przyjeżdżałem na przeloty ptactwa, na których spotykało się nadzwyczajne okazy, w zimie zaś na grubego zwierza. Bywały tam łosie, choć nie zawsze, dziki i sarny w wielkiej ilości, z ptaków głuszce, jarząbki itd. Gdy następnie majątek ten skonfiskowano, a po dziesięciu latach zwrócono mi, nic już zwierzyny nie znalazłem, wszystko wyniszczono doszczętnie.

Niezwykłych emocji doświadczył Czetwertyński na Polesiu w Hulewiczowie u Młokosiewiczów. Wśród bielejących brzóz, tych prawdziwych drzew Polesia, ustrzelił rysia. Najprzyjemniejsze wspomnienia łączył z polowaniami w Grodźcu u Ciechanowskiego, gdzie roiło się od zwierzyny. W okolicach Warszawy zdobywał trofea w Jabłonnie u Maurycego Potockiego, w Radziejowicach Adamostwa Krasińskich i w Młochowie Jana Zawiszy. W 1880 r. brał udział w myśliwskiej wyprawie do Berezyny, majątku Augusta Potockiego, położonego w guberni mińskiej, nad brzegiem rzeki tak pamiętnej w dziejach świata: Berezyna, mająca 25 mil kwadratowych obszaru, należała do niezwykle bogatych rewirów. Żyło tam wiele łosi i niedźwiedzi, których rocznie zdobywano 10 sztuk. Na trzytygodniowym polowaniu: padło niedźwiedzi dziewięć i osiem łosiów. W liczbie pierwszych byli przedstawiciele wszystkich gatunków litewskich niedźwiedzi. Były i tak zwane białoszyje, z których jeden zabity przez samego hr. Potockiego rzeczywiście imponujących rozmiarów, również czarnorude, środek co do wielkości zajmujące i na koniec zwane po miejscowemu Murawiejniki (Mrówniki) najmniejsze, żółto-rudego jasnego koloru, i jak twierdzą najzłośliwsze. Jednego z nich zabił hr.

Mielżyński relacjonował w „Łowcu» nr 7/1880 r. Włodzimierz Czetwertyński. Trzy lata później właściciel Milanowa został zaproszony do lasów majątku Porzecze (woj. poleskie) Aleksandra Skirmunta, tym razem na mocarza poleskich błot — łosia. Odróżniano tam dwie odmiany łosi, czarne i bure. W polowaniu brali udział: Henryk Sienkiewicz, Artur Potocki, Stefan Lubomirski i inni. Włodzimierz Czetwertyński miał na rozkładzie potężną łoszę. W sumie padło 12 łosi i 1 dzik. Nie sposób nawet pobieżnie prześledzić wszystkich myśliwskich wypraw Włodzimierza

Czetwertynskiego. Być może za trudne lata spędzone na Syberii, za pomaganie maluczkim, a może za patronowanie polskim myśliwym, darzyło mu się w kniei. Wystarczyło, że westchnął do św. Huberta, złożył się do strzału i odnosił sukces.

Ж., Lemberg 10 Jul 1872. грф. Marie Uruska (Warsaw 10 Jul 1853-Warsaw 18 Apr 1931)

170.146. LUDWIK, +1867;

ożeniony z Maryanną Zagórską, umarł razem z nią bezpotomnie na wygnaniu w mieście Penzie w Rosji 1867.

По делу о раскрытой луцкой революционной организации были привлечены братья князья Четвертинские. Князь Людвик Четвертинский оказался более подготовленным к восприятию совершившихся вокруг событий. Он, в противоположность Чапскому, сумел подойти к крестьянам и обойти своих официалистов, будучи втайне враждебным восстанию. В своем рапорте луцкий исправник говорит, что «князь Л. Четвертинский находится в тесной дружбе с экономическим писарем своим из дворян К. Терлецким и надсмотрщиком винокуренного завода крестьянином Зарембинским (православного исповедания), кои и живут в одной комнате. Он находится в дружбе с другими экономами своего имения и с волостным писарем Васильем Карызеевым (православного исповедания). А Карызеев женат на дворянке Квятковской (католического исповедания) и при нем проживает брат ее Карл Квятковский, воспитанник СПб академии художеств. Четвертинский и с крестьянами имения его обращается благосклонно, часто поит их водкою и заискивает к себе их расположение, которое и успел вполне приобрести от крестьян». (2 Дело № 34 по житомирской описи, стр. 1003, КИАУ.)Однако, хитрый помещик одновременно вел дружбу с помещиком Подчаским, который писал стихи «в вольном духе против увольнения крестьян». И в своих показаниях Л. Четвертинский утверждает о своей непричастности к мятежу: «Во время посещения мною помещика Сераковского (однофамильца со знаменитым вождем восстания в Литве) его управляющий предлагал мне вступить в шайку, но я, верный долгу своему, предложение это отвергнул и тотчас уехал от Сераковского». Он просит суд поставить его «под защиту законов, которые более желают оправдания невиновного, чем обвинения его, и из уважения к очевидной моей правоте и ничем ненарушимой верности моей правительству». (3) В своем показании кн. Л. Четвертинский осуждает восстание, говорит, что он занимается исключительно хозяйством и что он ничего общего не имеет с братом и не знает ничего об участии последнего в восстании.

Ж., Maria Zagorska

ххх.175. EVDOKIA, +young

ххх.175. NADEZHDA, +young

186а.177. MARIE ELISABETH STANISLAWA SOPHIE (Warsaw 24 Jan 1909-Polska Wies 3 Sep 1975)

186.177. KONSTANTIN MARIE JOSEPH (Wilna 11 Aug 1910‑m.i.a.Russia 1940)

186б.177. KAROLINE MARIE JOSEPHINE (Wilna 6 Oct 1913–5 Aug 2009)

WITOLD ЭДВАРДОВИЧ 1897–1974

1920 — Остальные товарищи, а именно: Дембовская Зофия, Гораецкая Вацлава, Юрьевич Антонина, Кассати Ванда, Недзведская Янина, Домбровский Богуслав, Квятушинский Вацлав, Нарбутт Генрих, Порембский Андрей, Пфаффиус Генрих, Рудницкий Тадеуш, Слюжинский Альфред и Четвертинский Витольд были увезены в качестве заложников «от польской буржуазии» в Москву и затем в начале 1920 года возвращены в Польшу, на основании соглашения Польского и Российского Обществ Красного Креста от 2 и 9 ноября 1920 г<ода>. 107.

∞, 10 VIII 1924, Warszawa, Julia Lucyna Lubańska (1903–1985).

КН. EDWARD ЭДВАРДОВИЧ 28 VI 1901 Stryhany — 28 I 1987 Warszawa

nani uczeni nauk technicznych, 1901–1987

Ж., (ślub: dnia 4 VII 1925, Warszawa, par. św. Aleksandra, ): Irena Kiersnowska 1903–1952

Ж., (ślub: dnia 2 X 1953, Warszawa, ): Celina Kiersnowska 1890–1986.

XVII генерація

ххх.168. СОФИЯ ЭММАНУЭЛЕВНА {Sophie} (Warsaw 24.9.1889)

ххх.168. HONORINE MARIA (Drazgowo 3 Jul 1891–19**);

М., Warsaw 15 Sep 1911 Kasimir v.Galen-Bisping (1877–1941)

178.169. СЕВЕРИН ВЛАДИМИРОВИЧ {Severin Franciszek Calixt} (Warsaw 18.4.1873-Edinburgh 19.6.1946)

Князь Северин Франтишек Святополк-Четвертынский (Северин Владимирович Святополк-Четвертинский; польск. Seweryn Franciszek Światopełk-Czetwertyński; 1873—1945) — польский политик из рода Четвертинских. Член Госу- дарственной думы I созыва от Седлецкой губернии.Родился 18 апреля (по другим данным 18 мая) 1873 года в Вар- шаве в дворянской семье. Сын Владзимежа Людвика и Марии Ванды. По окончании реальной гимназии обучался в Рижском политехническом институте. Здесь состоял в студенческом объединении «Аркония». Затем учился в университете в Бонне. Был издателем и совладельцем «Варшавской газе- ты» и газеты «Реформы». В 1904 году Четвертынский стал вице-президентом варшавского Общества благотвори- тельности. С 1905 года был членом Народной лиги. В январе 1903 года вместе с тремя партнерами он создал Акци- онерное общество городских трамваев в Варшаве, и в этом же году они получили концессию на строительство и эксплуатацию трамвайной электрической сети в городе. Инвестиции были получены от немецкого концерна «Сименс и Гальские». Первая трамвайная линия была открыта 26 марта 1908 года. В 1906 году был избран членом I Государственной думы от Седлецкой губернии. Входил в Польское коло, был членом президиума фракции. В 1915 году был начальником Центрального комитета Гражданского общества в России. В период с 1907 по 1917 годы был председателем Центрального сельскохозяйственного общества; в этот же период, с 1914 по 1915 годы был предсе- дателем Центрального гражданского комитета. Также в 1914—1917 годах был членом Национального польского комитета\[en\]. Во время Первой мировой войны протестовал против применения Российской армией в Царстве Польском тактики «выжженной земли». Принимал участие в переговорах, проводимых с военными властями о фор- мировании польской армии в России. В 1918 году был арестован большевиками и находился в тюрьме в Гомеле в течение пяти недель. В мае 1918 года вернулся в Польшу, вступил в Союз землевладельцев. После 1918 года активно участвовал в политической жизни независимой Польши. До Второй мировой войны Четвертынский зани- мался предпринимательской деятельностью: был владельцем фабрики водки в Суховоле, собственником «Отель Европейский» в Варшаве, владел кирпичным заводом. Наряду с этим избирался в Польский сейм в 1922—1927, 1928—1930 и 1930—1935 годах. С марта 1928 по октябрь 1931 был вице-маршалом Сейма. В 1939—1941 годах он жил в собственном имении Суховола Радзыньского повята, где был арестован немцами. Последовательно находил- ся в тюрьме замка в Люблине, в концлагерях Освенцим и Бухенвальд, откуда в апреле 1945 года был освобожден американскими войсками и оказался в Великобритании. Здесь, спустя два месяца — 19 июня 1945 года — он умер от истощения, вызванного условиями пребывания в немецких лагерях (в больнице им. Игнация Падеревского в Эдинбурге). Был похоронен на тамошнем кладбище Маунт-Вернон. С 1898 года был женат на Софии Пржеджекич (1879—1949), у них было семеро детей: пять дочерей и двое сыновей.posel do Dumy Panstwowej rosyjskiej 1906 działacz Narodowej Demokracji, poseł do Dumy i do Sejmu w Polsce Odrodzonej. W okresie I wojny światowej był czynnym działaczem niepodległościowym, więzionym krótko przez bolszewików. Ożeniony z Marią z Przeździeckich z Falent, główną współwłaścicielką Hotelu Europejskiego w Warszawie, zgromadził znaczną kolekcję dzieł sztuki w odziedziczonym po matce Pałacu Uruskich przy Krakowskim Przedmieściu w stolicy. Jego rodzinne dobra na Podlasiu – Brenica, Szpakowizna i Suchowola stanowiły wzorcowe gospodarstwa. W tej ostatniej istniała słynna fabryka wódek gatunkowych. Przeżycia obozowe przyspieszyły śmierć ks. Seweryna w edynburskim szpitalu

Ж., Warsaw, 11 Jun 1898, Sophie Przezdziecka (Warsaw 15 May 1879–1949)

179.169. WLADIMIR FELIKS (Warsaw 9 Jun 1874 — Namur 27 Apr 1951);

znany tenisista i muzyk, inicjator idei konkursów chopinowskich, jeszcze za życia ojca ks. Włodzimierza wywołał skandal towarzyski żeniąc się z piękną córką krawca. Училище правоведения 1896. Губернский секретарь. в отставке. Участник Белого движения. В эмиграции в Польше.

∞, Warsaw Mar 1902 Marie Materno (1877–1939)

180.169. SOPHIE HERMANCE CALIXTE (Milanow 15 May 1875-Warsaw 19 Apr 1937);

m.Warsaw 29 Sep 1897 Ct Wladislaw Leo Zamoyski (Pau 11 Aug 1868–19**)

181.169. LUDWIK RUDOLF (Milanow 12 Jan 1877-Auschwitz 3 May 1941);

Последним знатным владельцем Желудка был князь Людвиг Святополк-Четвертинский … сын Владимира Четвертинского, получившего Желудок во владение в качестве приданого своей жены графини Марии Урусской. Новые владельцы не могли довольствоваться небольшим усадебным домом, который стоял в поместье, и решили возвести здесь роскошный дворец. Строительство началось в 1907 году по проекту архитектора Владислава Маркони. В комплекс также входили парк, мельница, пруд. Буквально через год резиденция была готова. Людвиг Святополк Четвертинский (1877…1941гг.) владел землями по обоим берегам Немана. Всеми хозяйственными вопросами князь

занимался лично. Имел всего одного помощника. Он ввел много новшеств в хозяйственной деятельности. Он был против продажи леса как сырья, а распиливал его на лесопильном заводе в Зачепигах, сортировал и продавал в Германию по более высоким ценам. На Щучинщине в то время было 4 врача и 2 фельдшера. Одного врача и одного фельдшера Людвиг содержал в Желудке на свои средства в построенной им больнице. Медицинское обслуживание было платным. Лица, работающие в учреждениях, должны были платить взносы в «кассу хворых». Если плательщик взносов или члены его семьи заболевали, то лечили их бесплатно.

Интересно решен князем вопрос водоснабжения Желудокского дворца. Вода к нему поступала из родников у дер. Кукини (примерно в 2‑х км от дворца) самотеком. Вода дополнительно фильтровалась и подавалась в резервуар на 3–м этаже здания с помощью насосов, работающих на сжатом воздухе. По рассказам старожилов Курса Антона и Герасимович Франца, жителей дер. Скерси, система подачи воды была настолько экономичной, что для работы насосов в течение месяца достаточно было 2‑х баллонов со сжатым воздухом. Князь никогда не отказывал в помощи нуждающимся, уважал людей трудолюбивых, а буйных и пьяниц выселял за пределы Желудка на хутора. На одно крестьянское хозяйство приходилось по 1,5 га земли. Умер князь Четвертинский в концлагере в 1941 году.

Родился в 1878 г., Имение Миланов Родянского уезда.; поляк; образование высшее; б/п; помещик, имение Желудок. Проживал: обл. Новогрудская обл., уезд щучинский р‑н, имение Желудок. Арестован 24 сентября 1939 г. Приговорен: , обв.: 74 УК БССР — помещик, член партии «Народная демократия». Приговор: освоб. 29.06.40 Реабилитирован 28 июня 1940 г. НКВД СССР.

po siedmiu miesiącach sowieckiego więzienia opuścił je wraz z żoną Różą z ks. Radziwiłłów dzięki interwencji dworu włoskiego. Nie na długo to się zdało gdyż w marcu 1941 r. został aresztowany przez gestapo w Suchowoli wraz z synem ks. Stanisławem Tomaszem oraz bratem ks. Sewerynem i jego córką Marią hr. Grocholską (1899–1991) pod zarzutem współpracy z konspiracją. Wcześniej aresztowano i osadzono na Pawiaku jego drugiego syna ks. Jerzego-Konrada (1907–1977). Ich wojenne losy wyznaczył Oświęcim, gdzie zmarł książę z Żołudka, Mathausen, Buchenwald oraz Ravensbrück.

Rodzina poświęciła bezskutecznie znaczną część fortuny dla wydobycia uwięzionych.

Wspaniałe efekty w tej dziedzinie osiągnął książę Ludwik Światopełk-Czetwertyński (1877–1941), właściciel Żołudka w woj. nowogródzkim. Był to nie tylko wzorowy gospodarz na 17 tys. ha (w tym 13 tys. ha lasów), zasłużony dla Wojewódzkiego Kresowego Związku Ziemian oraz członek Towarzystwa Rolniczego w Lidzie, ale i człowiek przesiąknięty pasją łowiecką. W lasach żołudzkich wilki czyniły znaczne szkody w zwierzostanie i cały wysiłek gospodarzy skierowany był ku temu, by pozbyć się tych nieproszonych gości. Świeżo spadły śnieg ułatwiał tropienie tych rabusi, a niedościgniony wilczarz zwany Wolak ze Skiersiów wielokrotnie dawał popis swoich umiejętności. W czasie tropienia upodobniał się do dzikiego zwierza, kluczył, przypadał do ziemi, nasłuchiwał, rozglądał się lub bezszelestnie pomykał wilczymi ścieżkami. Jednak w dzień wigilijny 1929 roku leśniczy Krzychowski zameldował brak świeżego śniegu. Myśliwi, nie bacząc na złą prognozę wyruszyli do kniei, gdyż liczyli, że wilki złakomią się na podrzucone padłe konie. Skrzypiał zmarznięty śnieg pod ciężkim obuwiem, przemknął zając wypędzony głodem, nad myśliwymi stał zwarty nadniemieński bór. Tradycji zadośćuczynił Ludwik Czetwertyński strzelając wielkiego wilka.

Sylwetka księcia Ludwika Czetwertyńskiego to znowu, prócz prezentacji postaci znakomitego myśliwego, cenny przyczynek do dziejów ziemiaństwa. Właściciel Żołudka został aresztowany w 1939 roku przez NKWD. Więziony jako „społecznie niebezpieczny element» został zwolniony z Łubianki wskutek interwencji u Stalina włoskiej rodziny królewskiej. W 1941 roku został znowu aresztowany, tym razem przez Niemców i osadzony w Oświęcimiu, gdzie zmarł. Przyczyną prześladowania Ludwika Czetwertyńskiego przez wrogów naszego kraju było to, że wywierał znaczący wpływ na postęp rolnictwa i organizacji rolniczych na ziemiach całej Polski, był przyjacielem prezydenta Ignacego Mościckiego i wiódł nieposzlakowane życie.

W międzywojennej historii łowiectwa wybitną postacią był Maurycy Potocki (1804–1949), dziedzic Jabłonnej pod Warszawą. W jego życiu mającym w sobie coś z losów d’Artagnana istniały tylko dwie pasje: szybkie samochody i łowiectwo. Odstąpił od utartego schematu myśliwego-jeźdźca i przesiadł się na szybkie ośmiocylindrowe Bugatti 2300 ccm. Oto jak przebiegało wigilijne polowanie w Jabłonnej w grudniu 1938 roku. „A więc śnieg i silny mróz towarzyszył w dniu tym tradycyjnym wypadom do kniei czy na pola. Piękny był istotnie czas wigilijnego polowania. (…) Prawie wszyscy wzajemnie się znali, wszyscy zaś doskonale się czuli w miłej, beztroskiej atmosferze słonecznego dnia, wśród wspaniale ubielonej dekoracji kniei i na puszystej szacie wyiskrzonego, sypkiego, spadłego w przeddzień śniegu, z młodszych i gęstszych zagajników czyniąc cud pejzażu, jakkolwiek jednocześnie — prawie nieprzebytą dla naganiaczy tajemniczą dżunglę śnieżną.» Podczas śniadania myśliwskiego: „z rondli umieszczonych na płycie kuchennej buchały kłęby pary, jakieś nierozpoznawalne od razu, lecz miłe wonie uderzały w nozdrza zgłodniałych, mamiły dziwnymi kolorami poustawiane na stole butelki. Ten miot okazał się niezmiernie pożądany i ważny, a niosący pociechę za brak liczniejszych.

Po wybuchu II wojny światowej Róża i Ludwik Czetwertyńscy przebywali w Żołudku i tam po 17 września 1939 roku zostali aresztowani i uwięzieni przez NKWD. W ich sprawie interweniował król włoski Wiktor Emanuel poprzez władze niemieckie, będące jeszcze w krótkotrwałej przyjaźni z sowietami. Interwencja okazała się skuteczna i po siedmiu miesiącach Czetwertyńscy zostali zwolnienie. Udali się do Suchowoli w powiecie radzyńskim, gdzie mieszkał brat Ludwika, Seweryn Franciszek ks. Światopełk-Czetwertyński. Niestety, obaj bracia zostali w 1941 roku aresztowani przez Niemców i znaleźli się w Auschwitz-Birkenau. Sewerynowi Franciszkowi udało się przetrwać do końca wojny, natomiast Ludwik, właściciel Żołudka, zmarł wkrótce po uwięzieniu. Jego żona, Maria z Radziwiłłów doczekała się zakończenia wojny — zmarła w 1949 roku w Saint Fontaine w Belgii.

Ж. .Rome 27 Jan 1906 Pss Roza Radziwill (Berlin 26 Nov 1884-St.Fontaine, Belgium 1 Dec 1949)

182.169. MARIE ANIELA SEVERINE (Milanow 6 Jun 1880-Warsaw 10 Jun 1965);

m.Warsaw 10 Sep 1901 Ct Adam Tarnowski (Cracow 4 Mar 1866-Lausanne 10 Oct 1946)

183.169. WANDA JADWIGA MARIE (Warsaw 10 Apr 1890-Warsaw 12 Sep 1979);

m.Warsaw 17 Jul 1912 Ct Andrzej Zoltowski (Godurovo 12 Oct 1881-Auschwitz 4 Sep 1941)

BARBARA ВИТОЛЬДОВНА 13 V 1925 — Warszawa 15 X 1999 — Milanówek

∞, 15 VI 1957, Warszawa, Zdzisław Graliński 1897–1963,

ANNA ВИТОЛЬДОВНА 24 IV 1927 — Warszawa

Mąż (ślub: dnia 4 XII 1948, Warszawa, ): Zygmunt Brykalski 1922–1980,

DARIUSZ ВИТОЛЬДОВИЧ 19 XII 1934 — Łódź 25 VII 1951 — Milanówek

ZOFIA BOGNA ЭДВАРДОВНА (09.04.1926 -)

Mąż (ślub: dnia 18 XII 1951, Warszawa, ): Kazimierz Markiewicz 1917–1986

XVIII генерація

187.178. MARIE JOSEPHE (Warsaw 22 Mar 1899);

m.Warsaw 28 Jun 1921 Ct Michael Grocholski (17 Oct 1891-Planta18 Jan 1924)

188.178. BARBARA Sophie Severine (Suchowola 21 Jun 1900-Warsaw 23 Jul 1970);

m.Suchowola 11 Oct 1925 Ct Remigus Grocholski (4 Sep 1888-Cannes17 Mar 1965)

189.178. ANNA MARIE STANISLAWA (Suchowola 6 Dec 1902-Montresor 26 Oct 1987);

m.Warsaw 29 Feb (Jan?) 1929 Ct Roman Potocki (Warsaw 3 Jun 1893-Cracow 5 Sep 1971)

190.178. ELZBIETA WANDA JOHANNA (Warsaw 5 Dec 1905-Warsaw 16 Jul 1972);

m.Suchowola 11 Oct 1934 Ct Victor Plater-Zyberk (Horodziec 3 Sep 1904)

191.178. WLADIMIR MARIA STANISLAW MACIEJ (Suchowola 21 Sep 1907-Qualicum Beach, Vancouver Island 12 Sep 1965);

Jego dwaj synowie, ks. Włodzimierz (1910–1965) i ks. Stefan (1910–1978), jako oficerowie kawalerii z września 1939 r. wojnę przeżyli w oflagach. Po wojnie Włodzimierz wybrał tułaczy los w Kanadzie.

m.Warsaw 22 Nov 1933 Css Elzbieta Wielopolska (Spala 8 Oct 1913Vancouver 12 Feb 2004)

192.178. STEPHAN GUSTAV JOSEPH (Warsaw 17 Mar 1910-Warsaw 17 Oct 1978);

ks. Stefan, był większym optymistą i powrócił do Warszawy, bez której żyć mu było trudno. Uruchomił na nowo restaurację Hotelu Europejskiego. Trwało to do 1949 r., kiedy Wydział Polityczno-Wychowawczy Wojska Polskiego skonfiskował ją wraz z resztkami Hotelu. On sam wraz z kuzynem ks. Stanisławem ‑Tomaszem zasiedli w 1954 r. na ławie oskarżonych i zostali skazani na ośmioletnie więzienie w charakterze szpiegów imperialistycznych …

Książę Stefan po wyjściu z więzienia był zmuszony opuścić Polskę, ale powrócił dokonując żywota w Pałacu Uruskich, przekazanym po wojnie Uniwersytetowi Warszawskiemu.

Książę Stefan Czetwertyński urodził się w Warszawie 17 marca 1910 r. Matka Zofia Barbara pochodziła z rodziny Przeździeckich, a ojciec Seweryn Cztwertyński był właścicielem większości akcji w spółce posiadającej hotel «Europejski» w Warszawie. Z tego też względu, jak przystało na rodzinną tradycję, naukę zdobywał na Wydziale Prawa Uniwersytetu Warszawskiego i w szwajcarskiej Wyższej Szkole Hotelarstwa w Lausanne-Ouchy, której był wówczas jedynym w Polsce absolwentem. Praktykę zawodową zawodową zaś zdobywał w najznakomitszych hotelach europejskich, m.in. u Cesarza Ritza w Paryżu, w londyńskim «Carltonie» i «National Grand» w Lucernie. Po zakończeniu nauki pracował w rodzinnym hotelu «Europejskim» w Warszawie, zajmując się główniie gastronomią. Jako oficer rezerwy Wojska Polskiego Stefan Czetwertyński brał udział w kampanii wrześniowej 1939 r. Został wówczas wzięty do niewoli i lata II wojny światowej spędził w oficerskim obozie jenieckim w Woldenburgu. Po wojnie uruchomił w ocalałym skrzydle hotelu «Europejskiego», bra-restaurację z dancingiem. Następnie pracę w Dyrekcji Hoteli Miejskich, gdy rodzinne przedsiębiorstwo zostało przejęte przez Akademię Wojskową, a później w Wydziale Hoteli i Gastronomii PBP «Orbis» w Warszawie. Dla powstających pierwszych powojennych pańśtwowych szkół hotelarskich napisał program nauczania przedmiotu hotelarstwo, a w latach późniejszych był współautorem podręcznika «Hotelarstwo». Czetwertyński był inicjatorem wielu szkoleń tworzącej się kadry hotelarskiej w Polsce, członkiem komisji egzaminacyjnych i kwalifikacyjnych, cenionym jurorem w konkursach gastronomicznych oraz organizatorem kuchni polskiej poza granicami Polski. Uchodził za świetnego specjalistę w dziedzinie hotelowego savoir-vivre«u oraz konsultanta w sprawach technicznych i eksploatacyjnych hoteli «Orbis». Współtworzył «Leksykon kycharski» wydany w pięciu językach przez dyrekcję hotelu «Grand» w 1956 r. Uczestniczył w pierwszych latach działalności Zrzeszenia Polskich Hoteli Turystycznych, a wspólnie z sekretarzem generalnym tej organizacji — Bolesławem Zandbergiem — utorował jej drogę do największej hotelarskiej organizacji na świecie — Międzynarodowego Zrzeszenia Hoteli. Za radą Stefana Cztwertyńskiego zrzeszenie przystąpiło do drugiej największej organizacji hotelarskiej na świecie HoReGa. W latach siedemdziesiątych Cztwertyński został mianowany dyrektorem hotelu Inter-Continental w Genewie, w Szwajcarii. Zmarł w 1978 r. po drugiej nieuleczalnej chorobie.

Stefan ks. Światopełk-Czetwertyński, (17 marca 1910 w Warszawie — 10 października 1978 w Warszawie) s. Seweryna (Arkonia) i Zofii z Przezdzieckich, brat stryjeczny Andrzeja (Corona), absolwent Gimnazjum im. Bolesława Chrobrego w Pszczynie, student i absolwent (mgr praw) UW, studiował także hotelarstwo w Ecole Hotelière de Lausanne, przyjęty do Arkonii 1931 (nr ew. 1119), akt. 1931–33, po studiach praktykował w hotelach londyńskich i paryskich (Ritz), a następnie pracował w Hotelu Europejskim w Warszawie, por. rez. w 25 Pułku WLKP, więzień obozu jenieckiego w Woldenbergu, po wojnie prowadził restaurację w Hotelu Europejskim 1945–48, był konsultantem przy budowie nowych hoteli (m.in. Grand Hotel w Warszawie), więziony przez władze komunistyczne pod zarzutem szpiegostwa 1953–56, w 1960 zmuszony do emigracji, wicedyrektor hotelu Intercontinental w Genewie 1964–65, był sekretarzem byłej królowej Włoch Marie-José 196977, na emeryturze zamieszkał w Wersalu pod Paryżem

m.Warsaw 12 Apr 1958 Baronne Marie Greindl (Forest 11 Apr 1915-Verrieres-le-Buisson 26 Dec 1991)

193.178. KRISTINE (b.Suchowola 10 Sep 1918)

194.179. STANISLAW (b.Warsaw 13 Jun 1903);

Ж. 1, (div 1951) Vera Violeta van Ness;

Ж. 2, 27 Dec 1952 Elizabeth Sturgis (b.Minneapolis 17 Jan 1900)

195.179. ROGER (Warsaw 13 Sep 1908-London 10 Nov 1978)

196.181. JERZY KONRAD VINCENZ (Warsaw 19 Feb 1907-Elsene 19 May 1977);

m.Czacz 22 Jun 1936 Css Roza Zoltowska (b.Czacz 11 Nov 1909)

197.181. STANISLAW TOMASZ (b.Warsaw 7 Mar 1910);

m.Warsaw 24 Oct 1933 Bss Eva Buxhoeveden (b.Lublin 27 Jun 1911)

198.181. ANDRZEJ МАРИЯ РАФАЛ (Zoludek 16 Sep 1911-executed by Russians in Skidel Forest 18/23 Sep 1939);

Druga wojna światowa okazała się tragiczna dla starego rodu … Zagładzie wskutek okupacji sowieckiej uległa męska linia Starej Czetwertni ze Skidla. W Skidlu też szukał schronienia ks. Andrzej wraz z żoną Różą z Dembińskich i oboje zostali tam zamordowani przez bolszewików.

m.Roza Dembinska (Borkowice 25 Mar 1915-executed with her husband)

199.181. ROZA (Zoludek 1 Apr 1914-May 1990);

m.Warsaw 15 Oct 1935 Ct Jan Plater-Zyberk (Horodziec 2 Feb 1908-Lausanne 27 Jun 1980)

200.181. MARIE ELZBIETA (b.Zakopane, Poland 21 Mar 1920);

m.1st Grenoble 3 Sep 1943 (annulled 1950) Stefan Zantara (b.Warsaw 1914);

m.2d Paihle, Belgium 30 Dec 1950 Ct Stephan Rostworowski (b.Cracow 3 May 1907)

XIX генерація

201.191. JERZY (b.Warsaw 15 Sep 1937);

pracujący w policji, a wcześniej lotnik w Wietnamie, jest obywatelem amerykańskim.

m.Seattle 20 Jun 1964 Susan-Maria Silvagio (b.Seattle 30 May 1943)

201а.191. KRISTINA (b.Edinburgh 5 Apr 1947);

М., Qualicum 18 May 1968 Tadeusz Baronowski (b.19 Sep 1931)

ххх.192. MARIE ANNA (b.Ixelles 30 May 1960)

202.196. MICHAEL ФЕЛИКС (b.Warsaw 20 Nov 1938);

jest dyplomatą w służbie Królestwa Belgii na placówkach w Azji, Afryce, Ameryce Południowej i Europie Belgian ambassador in Nicosia 1998–2000, Lisbon 2000 and Beirut; xII 3–3‑2003 Françoise Latou 2011.06.01. — Бельгійський дипломат, принц Мішель Святополк-Четвертинський відвідав Український католицький університет. В УКУ він побував у майбутньому університетському містечку, філософсько-богословському і гуманітар- ному факультетах, Львівській бізнес-школі УКУ та іконописній школі. «На мою думку Український католицький університет є важливим для країни та суспільства. Як я розумію, соціальні інституції в Україні були зруйновані і люди досі збентежені питанням власної ідентичності, пошуком цінностей та можливостей розвитку. Такі інституції як УКУ покликані дати відповіді на ці питання», – зазначив Святополк-Четвер- тинський після відвідин УКУ.«Сьогодні я маю можливість бачити як матеріально реалізується проект УКУ. В Україні я вперше, і мене вразило академічне та духовне спрямування вашого університету», – додав бельгійський дипломат.Мішель Святополк-Четвертинський працював послом бельгійського короля в кількох країнах. Родина принца Мішеля походить з Києва і веде свою родову лінію від князя Святополка ІІ. До XVII ст. родина проживала в Україні. Зараз принц Мішель є консультантом іноземних інвесторів в Центральній та Східній Європі.

Ж., Brussels 14 Oct 1971 Kristina Sigurdsson (b.Prague 3 May 1948)

203.196. MARIE GABRIELLE (Czacz 22 Nov 1939-Milanow 15 Feb 1941)

204.196. ANNA MARIE EVA (b.Brussels 17 Feb 1947)

205.196. STANISLAW (b.St.Fontaine, Belgium 17 Nov 1949);

inżynier, przeniósł się na stałe do Polski, gdzie ożenił się z Haliną Szlenkier.

m.Uccle 29 Sep 1973 Marjolaine Plucinska (b.Brussels 20 Sep 1954) 206.196. Maria-Anna Rose (b.Brussels 3 Mar 1954)

207.197. IZABELLA MARIE GABRIELLA (b.Warsaw 14 Jul 1934);

m.(civ) Nivelles 27 Jun 1958 (rel) Warsaw 30 Aug 1958 Philippe du Bois d’Aische (b.Brussels 7 Sep 1930)

208.197. LUDWIK RAFAEL JOZEF (b.Lipiczno, Poland 14 Sep 1935);

Ж., Stockholm 28 Dec 1962 Katarina Klingenstierna (b.Nordkoping, Sweden 10 Oct 1939)

209.197. MARIA-ROZA (b.Warsaw 9 Sep 1937);

М., Montreal 27 Nov 1966 Wladimir Boldireff (b.Rozay-en-Brie 26 Jun 1942)

210.197. ALBRECHT-STANISLAW (b.Warsaw 3 Feb 1940);

Do Polski powrócił wraz z rodziną ks. Albert, jeden z pięciu synów ks. Stanisława Tomasza. Książę Albert wyjechał do Kanady w 1961 roku. Tam skończył studia na Uniwersytecie Mc Gill w Montrealu i zaczął pracować w przemyśle farmaceutycznym. Ale w 1991r., pomimo odniesienia wielu sukcesów w Kanadzie, książę Albert postanowił wrócić na stałe do Polski. Tutaj założył firmę marketingową Bonne Sante, która współpracuje z wieloma polskimi i międzynarodowymi firmami farmaceutycznymi. Razem ze swoją małżonką, Elżbietą Thullie, książę Albert pracuje w wielu organizacjach charytatywnych, które niosą pomoc finansową najbiedniejszym, chorym, a zwłaszcza tym, którzy nie mogą się znaleźć w nowej, postkomunistycznej rzeczywistości.

m.Montreal 11 Nov 1967 Elisabeth Thoullier (b.Cairo 12 Aug 1941)

211.197. SEVERIN ANDRJEZ (b.Warsaw 14 Dec 1941);

Ж., Montreal 20 Dec 1969 Denise Elie (b.Montreal 18 Oct 1949)

212.197. ANDRZEJ ВЛАДИМИР (Konstancin, Poland 13 Feb 1944-Montreal 5 Apr 1976)

213.197. JAN PAWEL (b.Gdynia 7 Jan 1948);

Ж., Rawdon, Canada 19 Jul 1972 Css Anna Tyszkiewicz (b.Klodzko 16 Aug 1947)

214.197. ANIELA (b.Anin, Poland 12 Jul 1950);

М., Rowdon 25 Feb 1978 Ct Andre Charles Brzozowski (b.Agadir 11 Jul 1950)

215.197. DOROTHY (b.Anin 13 Mar 1952);

М., Montreal 23 Apr 1973 Ct Christoph-Maria Tyszkiewicz (b.Gdynia 17 Apr 1951)

XX генерація

207.202. ALEXANDER WLADISLAW (b.Brussel 27 Dec 1975)

Ж. Christine Renee Harrington

208.202. CONSTANTIN НИКОЛАЙ ТИНКО (b.Brussels 20 Feb 1978)

Ж. Paula Marie Prinses Sapieha-Rożańska * Londen 26–4‑1983

209.205. NICOLAS GEORG (b.Montreal 18 Dec 1978)

209а.205. MAXIME (b.Brussels 4 Apr 1988)

Son of Stanislas Czetwertynski

209б.205. OLIVIA

210.208. WLADIMIR LUDWIG STANISLAUS (b.Frankfurt 6 Jul 1963);

m.Montreal 20 Sep 1986 Manon Dore (b.Montreal 19__)

210а.208. EVA BERTA MARGARETA (b.Stockholm 23 Jul 1965);

m.Aylmer, Canada 8 May 1993 Vincenzo Santagati (b.Montreal 5 Nov 1965)

ххх.210. KINGA EWA (b.Montreal 24 May 1968);

m.Michal Polack

ххх.210. PAOLA ROSA (b.Montreal 7 Jan 1971);

m.Jan Prejsnar

ххх.210. ANITA (b.Toronto 16 Sep 1972);

m.14 Jul 2007 Antoine Rostworowski

ххх.210. MAREK (b.Montreal 16 Sep 1981)

х01.211. CHRISTOPH (b.Dorval (Montreal) 11 Jan 1971);

m.Cracow 18 Jun 2005 Elzbieta Morawska х02.211. Stephane (b.Dorval 11 Nov 1973)

х03.211. PETER ANTHONY (b.Montreal 23 Mar 1978) х04.213. Sofia-Maria (b.Montreal 20 Dec 1973)

х05.213. MARIE ELISABETH (b.Montreal 8 Mar 1975)

ххх.213. PAUL (1977-)

х06.214. PAUL (b.New York 15 Dec 1977);

m.Punta Cana, Dominican Republic 14 Jul 2008 Jamie Beth Greig.

XXI генерація

ххх.210. MARIE-CHRISTINE (b.Montreal 11 Sep 1991)

ххх.210. JULIE (b.Laval, Canada 16 Jun 1995)

ххх.210. GENEVIEVE (b.Ottawa 6 May 1998)

ххх.х01. STEFAN SEWERYN (b.Warsaw 27 Feb 2006)

ххх.х01. STANISLAW SEBASTIAN (b.Warsaw 1 Mar 2008)

Сумаріуш документів князів Четвертенських

1495 (7003) г. инд. 13. июня 26. Вильна. — Подтв. лист в. кн. лит. Александра кн. Юр. [Ив.] Четвертинскому на записанную ему бр. Ал-дром дельницу отчины «вечно».
Коп.: 1) РГАДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 101; 2) [AGAD. Metryka Litewska. V. 52–67.]
Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 1. № 191. С. 173.

1679 г., января 19. Грамота царя Фёдора Алексеевича
епископу Луцкому Гедеону Святополк-Четвертинскому.
РГАДА. Ф. 52. Оп. 1. 1679 г. № 1. Л. 121–123.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Четвертинська Яніна Леопольдівна

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

BCz. – Perg. 1278.[↩]
Архив Юго-Западной России, издаваемый комсиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. Ч. 8. Т. 4. Акты о землевладении в Юго-Западной России XV-XVIII вв. С. 17[↩]
Архив Юго-Западной России, издаваемый комсиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. Ч. 8. Т. 4. Акты о землевладении в Юго-Западной России XV-XVIII вв. С. 17[↩]
BCz. – Perg. 1278.[↩]
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. – С. 162.[↩]
BCz. – Perg.1278.[↩]
AS. ‑T . 1. — S. 50, 61 (1458, 1466).[↩]
Ibid. — S. 69–70, 82 (1475, 1483).[↩]
ЛМ. — Кн. 561. — С. 186 (згадка про надання села).[↩]
Заповіт княгині Ганни Масальської датований 20. 06. 1576 р. (Stecki Т. J. Z boru і stepu... — S. 162), але 8. 02. 1584 р. вона клопоталася ще в Луцькому ґродському уряді за свою родичку (Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. З — С. 415–416).[↩]
Woł. 6 k. 233.[↩]
Z. 4 k. 13 od. i 79.[↩]
Коп.: 1) РГАДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 101; 2) AGAD. Metryka Litewska. V. 52–67. Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 1. № 191. С. 173.[↩]
Z. 4 k. 62 od. i 66.[↩]
Коп.: 1) РГАДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 101; 2) AGAD. Metryka Litewska. V. 52–67. Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 1. № 191. С. 173.[↩]
Z. 6 str. 288[↩]
Tamże str. 401.[↩]
Z. 6 str. 451.[↩]
Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440 – 1498): Užrašymų knyga 3. – p. 57.[↩]
Архив ЮЗР. – Ч. VIIІ., Т. ІV. – Киев, 1907. – ІІІ, ст.7–9.; Архив ЮЗР., Ч.VIIІ., Т. ІV. – Киев, 1907. – ІV, ст. 10–11.[↩]
Архив ЮЗР. – Ч. VIII. Т. III. – Киев, 1909. – ХІ, ст. 24–27.[↩]
Archiwum кsiąnżąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887, T. I: 1366–1506 – СХVІІІ, s. 119–120., с. 119–120.[↩]
Archiwum кsiąnżąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów,1887, T. I: 1366–1506 – СХLVІІІ, s. 150.[↩]
Z. 4 k. 63.[↩]
Arch. Sław. I 85[↩]
Pam. T. I cz. 2 str. 5 i ten sam dok. Arch. Sbor. VII 29.[↩]
Karczewski, Replika II 199.[↩]
Zr. dziej. X 160.[↩]
Arch. Sław. I 143.[↩]
Archiwum кsiąnżąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów,1887, T. I: 1366–1506 – СХLVІІІ, s. 150.[↩]
Z. 8 k. 416.[↩]
Z. 22 k. 111, dr. Antonowicz, Hramoty str. 45.[↩]
Z. 22 k. 22.[↩]
Z. 22 k. 29.[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношковичем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др…– Книги 15, с. 69[↩]
Собчук В. Маловідомі актові джерела… – С. 105, № 5 (за ориґіналом).[↩]
Див. про нього: Wolff J. Kniaziowie… – S. 36; LM. – Vilnius, 1997. – [Knyga Nr. 224]. 4‑oji Teismų bylų knyga. – P. 247–248, nr. 292 (згадка в акті 1528 р.).[↩]
Однороженко О. Руські королівські, господарські та князівські печатки XIII – XVI ст. – Харків, 2009. – С. 125, № 414, та сама архівна сигнатура.[↩]
Там же. –
С. 275, рис. 414, 413.[↩]
Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі — ЛННБ України), від. рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 4257 /III, с. 73—76.[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношковичем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др…– Книги 15, с. 69[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношковичем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, .... [↩]
AS. ‑T . 1. — S. 85, 86, 92, 132 (1487, 1487, 1490, 1506); t. 3. — S. 68–69, 91–92, 99–100, 138(1509, 1511, 1512, 1516).[↩]
АS. Т. І. №ХСVІІ. – Р. 92. w listopadzie 1490 roku.[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношковичем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др…– Книги 15, с. 69[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношковичем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Навозе, у Смердыни и др…– Книги 15, с. 69[↩]
Boniecki A. Herbarz Polski… – Т. 4. – S. 3.[↩]
AS. – T. 1. – S. 130–131 (поправки дат див.: ibid. – S. 165).[↩]
Ibid. – T. 3. – S. 119.[↩]
ЛМ. – Кн. 561. – С. 199.[↩]
Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі — ЛННБ України), від. рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 4257 /III, с. 73—76.[↩]
Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі — ЛННБ України), від. рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 4257 /III, с. 73—76.[↩]
Лиетувос метрика: 1528 07 24 Вырокъ подскарбему дворному, п(а)ну Ивану Андреевичу и шури его, кн(я)зем Четвертенским и Сокольским з земяны луцкими Федором Оношкови‐ чем а Иваном Русином, о именья близкость их, люди и земли у Четвертни, у Литогощи, у Подлесях, у Суску, у Копылех, у Годомичах, у Наво‐ зе, у Смердыни и др…—Книги 15 — Страница 69[↩]
Z. 34 k. 270.[↩]
2 Boniecki A. Herbarz Polski… – Т. 4. – S. 3.[↩]
Boniecki A. Herbarz Polski… – Т. 4. – S. 3.[↩]
Архів ЮЗР. – Ч. 8, т. 4. – С. 428.[↩]
ЦДІАК України, ф. 21, оп. 1, спр. 2, арк. 27–28.[↩]
ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 4, арк. 96 зв.[↩]
Boniecki A. Herbarz Polski… – T. 4. – S. 4.[↩]
Ibid.[↩]
ŹD. – T. 19. – S. 36, 137.[↩]
ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 4, арк. 69–70.[↩]
Dobrowolska W. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich… – S. 85. [↩]
Wolff J. Kniaziowie… – S. 38.[↩]
Ibid. – S. 37; ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 8, арк. 252 зв.[↩]
Баранович О. І. Залюднення Волинського воєводства… – С. 100.[↩]
ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 40, арк. 84–89а зв.; Stecki T. J. Wołyń… – Ser. 2. – S. 465–467 (пізніший витяг польською мовою).[↩]
ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 4, арк. 69–70.[↩]
Dobrowolska W. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich… – S. 85. [↩]
Wolff J. Kniaziowie… – S. 38.[↩]
Ibid. – S. 37; ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 8, арк. 252 зв.[↩]
Баранович О. І. Залюднення Волинського воєводства… – С. 100.[↩]
ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, спр. 40, арк. 84–89а зв.; Stecki T. J. Wołyń… – Ser. 2. – S. 465–467 (пізніший витяг польською мовою).[↩]
Д‑р Антоній І. Жінки при Чигиринському дворі / Д‑р Антоній // Хроніка 2000. – 2000. – Вип. 3–4., с. 149[↩]
ЦДІАК України. – Ф. 25 (Луцький ґродський суд). – Оп. 1., спр.264, арк.177–177 зв.[↩]
ЦДІАК України. – Ф. 25 (Луцький ґродський суд). – Оп. 1., спр.262, арк.215 зв.[↩]
ЦДІАУ у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 262, арк. 215–216 зв.[↩]
Фонд 223 Опись 1 т. 2 Дело 621, 2 арк.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 1–7.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 15–23.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., Л. 1–2 об., 5.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 1–7.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 15–23.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., Л. 1–2 об., 5.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 1–7.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., л. 15–23.[↩]
Дело о вводе во владение имением князя Четвертинского его детей. Начато 11 апреля 1860 г., кончено 4 мая 1864 г. 70 л. // Государственный архив Волгоградской области (далее ГАВО). Ф. 242. Оп. 1. Д. 109., Л. 1–2 об., 5.[↩]
Приказ по МИД № 18 от 8.10.1873 г. [2], [3].[↩]
Приказ по МИД № 15 от 28.08.1875 г. [2], [3].[↩]
Протокол № 423 от 14.10.1876 г. [2].[↩]
Именным Высочайшим указом, данным Придворной Конторе от 16.09.1878 г. за собственноручной Его Императорского Величества подписью [2], [3].[↩]
Определением Саратовского дворянского депутатского собрания от 16.12.1878 г. [2]. В перечне Саратовских дворянских родов (ГАСО, 2002) фамилия Четвертинских указана под № 1222 [22, с. 26].[↩]
Утверждён в этой должности Саратовским губернатором от 17.12.1881 г. [3][↩]
Утверждён в этой должности Саратовским губернатором от 4.12.1884 г.; выбыл с должности 5.12.1887 г. по окончании трёхлетия [3].[↩]
Приказом Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернатора от 10.04.1892 г. [3].[↩]
Высочайшим Приказом по гражданскому ведомству за № 13 от 30.03.1895 г. [3].[↩]
Предписанием Главного управления уделов за № 4998 от 19.04.1896 г. [3, л. 66–67].[↩]
Высочайшим Приказом по ведомству Главного управления уделов за № 31 от 9.06.1895 г. [3].[↩]
Разрешение принятия звания получено 30.11.1896 г. [3, л. 44, 47].[↩]
Высочайшим Приказом о чинах гражданских, состоявшимся по Главному управлению уделов от 10.01.1897 г. [3, л. 66–67].[↩]
Приказом по Удельному ведомству [3, л. 57, 67 об.].[↩]
Медаль вручена 21.10.1896 г., свидетельство на медаль за № 11368 получено 21.01.1897 г. [3, л. 32, 53].[↩]
Медаль вручена 31.10.1896 г. [3, л. 34].[↩]
Согласно действовавшим правилам, по факту награждения был сделан запрос Азиатскому департаменту Министерства иностранных дел, после чего последовало Всемилостивейшее соизволение Государя Императора от 27.06.1895 г. на принятие и ношение этого ордена кн. С. В. Святополк-Четвертинским [3].[↩]
http://www.lomonosov.org/article/dnevniki_olgi_bazankur.htm[↩]
Письмо Польского Красного Креста Пешковой, январь 1922 года[↩]