Шаховичі-Соломерецькі

Герб Равич князей Соломерецких. Автор Сергій Шелудько

Общие сведения о роде

СОЛОМЕРЕЦКИЕ — (укр. Соломирецькі или Соломерецькі; пол. Sołomierecki или пол. Sołomereccy, бел. Саламярэцкiя) — білоруський князівський магнатський рід гербу Равич, нащадки смоленських Рюриковичів. Початок веде від вітебського князя Костянтина Ростиславича. Іноді Соломирецьких називали Шаховичами.

Пов’язаний був з родинами Чарторийських, Пронських, Владик, Глібовичів. Перші представники були захисниками православної віри у Білорусі, підтримували церковні братства у Bеликому князівстві Литовському. Згодом окатоличилися. Цей рід згас 1641 року. Пачынальнікам роду лічыцца Іван Дзмітрыевіч Шах, унук смаленскага князя Святаслава Глебавіча (памёр у 1310). Іван Дзмітрыевіч меў сыноў Юрыя, Фёдара і Сямёна. Сын Юрыя — Васіль, згодна з некаторымі меркаваннямі, быў пачынальнікам расійскага дваранскага роду Тацішчавых. Ад Фёдара або Сямёна паходзіць уласна род Саламярэцкіх. Прадстаўнікі роду ў асноўным займалі пасады ва ўсходняй Беларусі (Мсціслаў, Магілёў, Крычаў). Пазней адна галіна роду перасялілася ў Пінскі павет. Былі праваслаўнымі, але ў XVII стагоддзі перайшлі ў каталіцтва. Род згас у 1641 годзе са смерцю Яна Уладзіслава Саламярэцкага.

Родовод князів Соломерецьких по Вольфу. Таблиця К. Петкевича

Księgi rodosłowne w zasadzie zgodnie podają, że kn. Iwan Dmitriewicz Szach pierwszy kniaź Sołomerski (tak w or.) pozostawił trzech synów: Jurija, Fedora i Semena kniaziów Sołomerskich. Z nich kniaź Fedor miał być protoplastą rodziny Sołomereckich. 1 «Глава 22.192.Род Татищевых», podaje, że kn. Hleb syn Światosława Smoleńskiego miał syna Dymitra, a ten syna Iwana Szacha, a ten dzieci Jurija, Fedora, Semena, zaś Juri syna Wasyla Tatiszcza, przodka Tatiszczewych. To samo znajdujemy w wydanej w 1854 r. przez P. Dołgorukiego księdze rodosłownej 2, gdzie w XIII pokoleniu nr 28. występuje kn. Gleb Rościsławowicz Smoleński † 1277, w XIV pokoleniu nr 36 – kn. Światosław Glebowicz † 1310, w XV pokoleniu nr 47 – kn. Dmitrij Światosławowicz Smoleński (bez daty), w XVI pokoleniu nr 71 – Iwan Dmitriewicz Szach kniaź Sołomierskij, XVII pokoleniu nr 110 – Jurij Iwanowicz Sołomerskij, nr 111 – Fedor Iwanowicz Sołomerskij, родоначвльник угасших князей Соломерецких, nr 112 – Semen Iwanowicz Sołomerskij.

Inaczej genealogię Sołomereckich przedstawia księga rodoslowna ze zbiorów Biblioteki Świętego Synodu 3: у князя Глебa Святославича сын князь Дмитрей; а у князя Дмитрея дети, князь Ивaн Дах, да князь Иван Шах, и от того повелисе Соломерские князи, служат в Литве. W kopii (spisku) A, tej samej księgi, mowa jest nie o Sołomerskich a o kniaziach Smoleńskich służących w Litwie. Powyższe kieruje uwagę na opisanych przez J. Wolffa kniaziów o nazwisku „Szach, Szachowicz”, gdzie uczony ten wymienia równolegle kn. Iwana Dymitrowicza Szacha, protoplastę Sołomereckich oraz żyjącego w połowie XV wieku kn. Iwana Dymitrowicza, wnuka kn. Hleba Światosławowicza Smoleńskiego († 1399). 4 Jego potomkami zdaniem J. Wolffa byli kn. Andrzej Szach, podpisany jako świadek, obok pana Andrzeja Sakowicza i kn. Michajła Daniuszewicza, zapisu z około połowy XV w. przez Iwana Zenowiewicza Olechnie Pugaczowi majątku Sutkowskie. 5 Datę wyznacza tu występowanie w dokumentach Andrzeja Sakowicza w l. 1432–1465. Drugim potomkiem kn. Iwana Dymitrowicza Szacha miał być kn. Wasyl Iwanowicz Szachowicz.

J. Wolff usiłował pogodzić sprzeczne informacje źródłowe mówiące o pochodzeniu kniaziów Sołomereckich od książąt Smoleńskich. Mianowicie, informację z moskiewskich ksiąg rodosłownych, że protoplasta Sołomereckich, kniaź Iwan Dymitrowicz Szach był synem kniazia Dymitra Hlebowicza, wnukiem w. ks. smoleńskiego Hleba Światosławowicza († 1399), z istnieniem w XV w. Wasyla Sołomereckiego, bowiem Dymitr Hlebowicz wzmiankowany w 1433 r. miał syna Iwana Dymitrowicza młodszego o przydomku Szach, a ten synów Andrzeja i Wasyla, używających nazwisk Szach lub Szachowicz6. Tymczasem opisany w księgach rodosłownych Iwan Dymitrowicz Szach miał trzech wspomnianych synów, z których Wasyl jest przodkiem bojarskiej rodziny Tatiszczewów, a skoro tak, to przodkiem Sołomereckich był jeden z pozostałych braci Jurij lub Fedor. Wobec milczenia źródeł J. Wolff uznał, że Iwan Dymitrowicz Szach, to wnuk ks. smoleńskiego Światosława Hlebowicza († 1310), syn Hleba Światosławowicza, który żył w I połowie XIV. 6

Література та джерела
Н.Сліж, Род Саламярэцкіх на Могілёўшчыне ў XVI – першай палове XVII ст., [w:] Мінулае і сучаснасць Магілёва, зборнік навуковых прац, уклад. І.А. Пушкін, Могілёў 2001, s. 56–63; Н.Сліж, Смейныя адносіны і шлюбныя стратегіі Саламярэцкіх у 16 – першай полове 17 ст., „Гістарычны Алманах”, tom 11/2005, s. 86–122; Н.Сліж, Малодшая галіна княжацкага роду Саламярэцкіх на Піншчыне, „Arche”, 3(102) сакавік 2011, s. 225–234; T. Kempa, Sołomerecki Wasyl Iwanowicz, kniaź (zm. 1540), PSB, t. XL/3, z. 166, 329–330; T. Kempa, Sołomerecki Iwan Wasylewicz, kniaź (zm. 1578), PSB, tamże, s. 327–329: T. Kempa, Sołomerecki Bohdan Iwanowicz, kniaź (zm. 1602), tamże, s. 327–328; T. Kempa, Sołomerecki Mikołaj Lew, kniaź (zm. 1626/7), tamże, s. 329; T. Kempa, Sołomerecka z Hosckich (Hojskich) Regina (zm. 1645), tamże, s. 325–326; J. Wolff, Kniaziowie litewsko ruscy od końca XIV wieku, Warszawa 1895, s. 493–505; Niesecki K. Herbarz Polski. T.VII. Lipsk, 1841. S. 456; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim Кsistwie Litewskimw XVi XVI wieku. Warszawa, 1887. S. 328–330; Krzysztof Pietkiewicz К. Pierwsi kniaziowie Sołomereccy // Inter Regnum et Ducatum, red.: Guzowski Piotr, Liedke Marzena, Borody Krzysztof, Instytut Badań nad Dziedzictwem Kulturowym Europy (2018), s. 427–440.

Геральдика та сфрагистика

Jednak najwcześniejsze potwierdzone źródłowo użycie tego herbu Rawicz przez Sołomereckich pochodzi listu kn. Wasyla Iwanowicza Sołomereckiego starosty mohylewskiego, wystawionego w Mohylowie, z 23 IV 1537 r. Jest to przekład polski przedłożonego przez Żyda Salomona Tykocina dokumentu dla Jana Dzierzgowskiego kasztelana ciechanowskiego i starosty warszawskiego i rady warszawskiej, zawierający wyjaśnienia w sprawie sfałszowanego łoju kupionego w Mohylowie przez żyda Joachima z Tykocina, za co miał sprawę w Warszawie. Do tego litu kn. Wasyl przyłożył pieczęć z herbem Rawicz44. W 1616 r. herb kniaziów Sołomereckich opublikował Melecjusz Smotrycki, w wydanym w Jewiu przekładzie Nauk Ewangelii przypisywanych patriarsze konstantynopolitańskiemu Kalistowi, gdzie pod tytułem „Na starożytny klejnot ich miłości książąt Sołomereckich”, znalazł się poniższy wizerunek 45.

44 W. Kuraszkiewicz, A. Wolff, Zapiski i roty polskie XV–XVI wieku z ksiąg sądowych Ziemi Warszawskiej, Kraków 1950, nr 2494, s. 259–260, Jidem qui supra sst. sigillo obsignatam dicto Raviczi. Za zwrócenie uwagi na ten dokument dziękuję panu dr Tomaszowi Jaszczołtowi.
45 Евангелле учительное, Евье 1616. Wizerunek herbu podaję za wydawnictwem: Українська поезія. Кінець XVI — середина XVII ст., упорядники В. П. Колосова, В. І. Крекотень, Київ 1978, natomiast tekst panegiryku z reprodukcji strony starodruku w: Вялікае княства Літоўскае. Энцыклопедыя ў двух тамах, т. 2, К–Я, Мінск 2006, s. 537, niestety druk barwny niskiej jakości uniemożliwia wykorzystanie herbu.
Слáвү, въ томъ старожитномъ и презáцном дóмү
Квитнүчүю, и дáвныхъ ѿ вѣков никóмү
Не тайнүю, клейнóты въ Гéрбахъ выражáютъ,
А цнóтү, дѣльность, вѣрү спóлне высвѣдчáют.
Тым сѧ бовѣмъ зáцныи дѡмы прославляют
И прáве под самóє нéбо вывышáютъ

Litery cyrylickie Б К С, zapewne oznaczają Богдан Князь Соломерецкий (pisownia zmodernizowana). Na tarczy czteropolowej w krzyż znalazły się herby: 1. ojczysty Rawicz; 2. macierzysty Leliwa; 3. babki ojczystej Pogoń; 4. babki macierzystej Trąby. Z powyższego można wnosić, że jest to prawdopodobnie herb kn. Bohdana Iwanowicza Sołomereckiego, syna Iwana Wasylewicza Sołomereckiego h. Rawicz i Anny, córki Jana Juriewicza Hlebowicza wojewody wileńskiego i kanclerza h. Leliwa. Babką macierzystą była Zofia Pietkowiczówna, która była córką Stanisława Michajłowicza Pietkowicza, marszałka hospodarskiego i namiestnika brzeskiego, herbu Trąby. Jest natomiast problem z babką ojczystą, którą była córka Iwana Jakowicza Władyki, pisarza wielkoksiążęcego, herbu nieznanego. Wygląda na to, że zamiast jej herbu znalazł się tu herb prababki ojczystej nieznanej z imienia kn. Aleksandrówny Czartoryskiej h. Pogoń.

Література і джерела:
Krzysztof Pietkiewicz К. Pierwsi kniaziowie Sołomereccy // Inter Regnum et Ducatum, red.: Guzowski Piotr, Liedke Marzena, Borody Krzysztof, Instytut Badań nad Dziedzictwem Kulturowym Europy (2018), s. 427–440.

Родовод

Протопласти роду

Рюрик князь Новгородский
Игорь Рюрикович, великий князь Киевский +945
Святослав I Игоревич, великий Киевский 942–972
Владимир I, великий князь Киевский +1015
Ярослав I Мудрый, великий князь Киевский 978‑1054
Всеволод I, великий князь Киевский 1030–1093
Владимир II Мономах, князь Киевский 1053–1125
Мстислав I, великий князь Киевский 1075–1132
Ростислав, великий князь Киевский +1168
Давид, князь Смоленский 1120–1197
Мстислав, князь Смоленский +1230
Ростислав, князь Смоленский

Родовод князів Соломерецьких. Версія Криштофа Петкевича

XIII генерация от Рюрика

КН. КОНСТАНТИН РОСТИСЛАВИЧ ВИТЕБСКИЙ (1262. 1267)

XIV генерация от Рюрика

КН. ЮРИЙ КОНСТАНТИНОВИЧ БЕРЕЗУЙСКИЙ

XV генерация от Рюрика

1. КОНСТАНТИН ЮРЬЕВИЧ ФОМИНСКИЙ И БЕРЕЗУЙСКИЙ (нач. XIV)

По всей видимости жил в первой пол. 14 в. «Бархатная книга» называет его князем Фоминским и Березуйским. Родословная роспись потомков Федора Константиновича Красного († 1387) имеет ряд заголовков. Таких, например, как «Род Фоминских князей и от них Карповы» 7, «Родъ Фоминскихъ князей и Березуйскихъ» 8 и др. В ней князь Константин называется то Фоминским 9, то Березуйским 10. Наиболее полный заголовок содержит Рум. ред.: «Род Фоминских князей и Березуйских от князя Костянтина Березуйского» 11. По мнению А.В.Кузьмина носил прозвище «Липята».

XVI генерация от Рюрика

2/1. КН. РОМАН КОНСТАНТИНОВИЧ ФОМИНСКИЙ (сер. XIV)

Князь Фоминский. По всей видимости его бывшие владения были упомянуты в московско-литовском договоре 1449 г.: «...и князя Романова Фоминского, и их братьи, и братаничов отчыны, земли и воды...» . Записан в синодике Татищевых. Жил в сер. XIV в.

XVII генерация от Рюрика

3/2. КН. ФЕДОР РОМАНОВИЧ (1386)

Служилый князь Великого князя смоленского Юрия Святославича, подписал договор последнего с королем Ягайло в 1386 г.

4/2. ЮРИЙ РОМАНОВИЧ «РОМЕЙКОВИЧ»

Записан в синодике Татищевых.

XVIII генерация от Рюрика

5/3. КН. ВАСИЛИЙ ФЕДОРОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ

Записан во Введенском помяннике с титулом Соломерецкий.

6/4. ВАСИЛИЙ ЮРЬЕВИЧ ТАТИЩЕ († до 1440‑х)

известия о Василии Юрьевиче Татище относятся к 40‑м гг. XV века, когда он упоминается в качестве послуха при купчей в Дмитровском уезде 12. Там же в Дмитровском уезде в Берендееве стане на реке Истре известно село Васильевское-Татищево, которое в 60‑х гг. XVI в. принадлежало Симонову монастырю 13. И в дальнейшем почти все известия о Татищевых связаны с Дмитровским уездом.

В синодике, составленный И. П. Татищевым записано: «Род думного дворянина Игнатия Петровича Татищева... князя Константина, князя Романа, Георгия, Василия, Федора, Григория, Анну, Петра...» 14. Согласно этой легенде, князья Соломирские — предки дворян Татищевых. По родословию, помещенному в «Бархатной книге», «У Княж Глебова сына Святославича Смоленского, у Князя Дмитрея, 2 сын Князь Иван Шах. У Князя Ивана Шаха дети: Юрья, да Федор, да Семен Соломерские. У Юрья сын Василей Татищ. У Василья Татища дети: Федор большой, да Дмитрей, да Федор меньшой», от которых и пошел род Татищевых[7]. Та же версия приведена в алфавитной росписи к «Бархатной книге»: «Татищевы. Произошли от Смоленских Князей. Название получили от тех, которые поехали в Литву, и там служили называясь Соломерскими, так как и по выезде в Россию слыли уже Соломерскими. После у одного из них был сын Василей Татищ...» 15. Другой документ, использованный Ю. В. Татищевым — местническая челобитная Михаила Игнатьевича Татищева 1598 г. на В. Я. Щелкалова, в которой он, в частности, показывает: «Федор Писемский в родстве нашем мне брат меньшой, а менши меня пятью месты» 16. Вряд ли в споре с таким влиятельным лицом, как Щелкалов 17, Татищевы могли бы позволить себе оперировать недостоверной или неподкрепленной документально информацией. Сведения о родстве Татищевых с Писемскими сохранились также в малоизвестном родословце из собрания Пискарева, в котором родословие Татищевых озаглавлено: «Род Татищевых, да Писемских, от Соломерских князей» 18.

БОРИС ЮРЬЕВИЧ ПИСЕМСКИЙ

XIX генерация от Рюрика

7/5. КН. СЕМЕН ВАСИЛЬЕВИЧ

Записан во Введенском помяннике, вероятно умер при жизни отца. Возможно родоначальник князей Мунчей (?).

8/5. КН. ФЕДОР ...... ШАХ (* ...., 1447/1459, † ....)

[1447 г. июня 25 — 1459 г. февраля 17]. — Приговор суда пол. нам. Андрея Саковича, пол. бояр и местичей по делу между [пол. местичем] Евлашком Козчичем и Александром Оскерчиничем о части оз. Солонец].

9/5. КН. АНДРЕЙ ...... ШАХ (* ...., 1456,1486, † ....)

Андрей Шах, возможно, идентичен тому Шаху, который без титула упоминается в грамоте № 144 в качестве слуги Петра Монтигирдовича, а в грамоте 27 августа 1486 г. в качестве свидетеля вместе с Андреем Саковичем, при написании данной Иваном Зиновьевичем дядьковичу своему Олехну Пугачу на имение Сутковское 19. В листе Богдана и Юрия Андреевичей Саковича о разделе их владений от 19 июня 1473 г. в качестве свидетеля упоминается князь Андрей Шах 20. Он же фигурирует в перечне свидетелей грамоты об основании костела в Березинах сразу после Андрея Саковича 21. Вполне вероятно, что он принадлежал к окружению Саковичей.

XX генерация от Рюрика

11/9. КН. ИВАН ФЕДОРОВИЧ ШАХОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (* ...., † ....)

державний діяч Великого князівства Литовського. Також називався Іван Шахович-Соломирецький. Походив зі впливового білоруського роду князів та магнатів Соломирецьких гербу Равич. Приблизно в середині 1470‑х років оженився на доньці Олександра Чорторийського, одного з очільників повстання проти великого князя Сигизмунда Кейстутовича.

Про саму діяльність князя Івана відомо небагато. Za Kasprem Niesieckim, że ów Iwan Wasylewicz w 1501 r. kierował obroną zamku mścisławskiego i odparł oblężenie wojsk moskiewskich. 22 Обіймав посаду Мстиславського старости (призначено Яном Ольбрахтом або Олександром Ягеллончиком). Про подальшу долю немає відомостей.

O Iwanie wiadomo tylko pośrednio, z akt majątkowych kn. Wasila Iwanowicza Sołomereckiego, namiestnika kiernowskiego, luboszańskiego i w końcu starosty mohylewskiego w latach 1520–1540. W tych aktach mianowany jest on wyłącznie Wasilem Iwanowiczem, zatem dziad jego nie jest źródłowo poświadczony. W następnym pokoleniu syn Wasila, znowu Iwan Wasilewicz (†1582), wspomniany już kasztelan mścisławski, on lub jego ojciec, obaj zasłużeni w obronie Mścisławia kilkakrotnie atakowanego w XVI w. przez Wojska Moskiewskie, stali się pierwowzorem rzekomego Iwana Wasilewicza Sołomereckiego, który miał w 1501 r. odeprzeć najeźdźców spod Mścisławia, co opisali Bartosz Paprocki, Szymon Okolski, Wojciech Wijuk Kojałowicz, a za nimi Kacper Niesiecki1. 23

∞, КНЖ. [......] ОЛЕКСАНДРІВНА ЧОРТОРИЙСЬКА, дочь Олександра Васильовича Чорторийського. Померла молодою. Дети: Василий (1490—1560), наместник Могилевский. Частка Лагожскага маёнтка з сялом Плешчаніцы і часткай Харэцкай воласці на той час усё яшчэ заставалася ў пажыццёвым карыстанні сястры Сямёна, княгіні Аўдоцці Мажайскай. У наступным 1525 г. было дасягнута пагадненне, што ў выпадку смерці Аўдоцці яе маёнтак падлягае падзелу на тры часткі. Дзве з іх (з сялом Калодзезі на Смалявіччыне) павінны былі адысці да князёвен Чартарыйскіх і іх мужоў, трэцяя ж, з Плешчаніцамі, мусіла дастацца іншаму пляменніку Аўдоцці — князю Васілю Іванавічу Шаховічу-Саламярэцкаму, які быў сынам яе рана памёршай сястры. 24 Гэтае пагадненне было выканана пасля смерці Аўдоцці Мажайскай, каля 1530 г.

КЖ. ...... ...... СОЛОМЕРЕЦЬКА

Ее существование возможно с высокой долей достоверности и обусловлено размещением герба Равич в четырехчастном гербе кн. Семена (Фридриха) Глебовича Пронского как герба своей прабабки по отцу. А так как гербом Равич среди знати ВКЛ пользовались только князья Соломерецкие, то вероятно женой князя Юрия Пронского была княжна из этого рода.

∞, КН. ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ ПРОНСЬКИЙ.

XXII генерация от Рюрика

8/6. КН. ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ ШАХОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (1510, † 1540)

наместник могилевский. Гнездо родовое, Соломеречи над рекой с тем же самым названием, находилося в пов. минском. С. был сыном Ивана Васильевича i дочери князя Александра Васильевича Чарторыйского.

В 1510 г. получил С. с казны господарской 20 кop гр. лит. и 14 локтей аксамита; это было вероятно вознаграждение за службу на дворе господарском. В 1512 г. выступал как державца керновский. По отказу от этой державы получил 13 VI 1519 от Сигизмунда I разрешение на выкуп волости любошанской с рук дворянина королевского, и одновременно своего швагра, Яна Завиши. Однако, вероятно не выполнил условия транзакции, потому что держава эта оказалась поздней в руках Юрия Немировича. 16 I 1520 король отдал ему державу – наместничество замка могилевского (над Днепром) с волостями до живота, 21 II пожалование получило уточнение: за одолженую королю сумму 1500 коп гр. отдал С. на три года Могилев с волостями, 5 XII 1522 он получил от польского короля Сигизмунда I Старого подтвердительный привилей на пожизненное владение замком в Могилеве и Могилевской волостью, получил все дани с этих земель: «денежные, бобровые, куничные, медовые, трактирные». Тогда же Василий Соломерецкий подал прошение относительно продления срока его наместничества, которое было удовлетворено. С. стал ответственным за оборону одного из важнейших замков на восточных рубежах Литвы, в свете напряженной ситуации в отношениях с Москвой это означало, что Сигизмунд I имел уважение до его организационных талантов. Поэтому С. проводил много времени в замке в Могилеве, o чем свидетельствуют многочисленные документы, в которых он выступал как свидетель. Согласно переписи 1528 г. ставил со своих владений 15 коней. У інструкцыі вялікага князя да гетмана ВKЛ аб парадку роспуска войска загадвалася пакінуць «дела і порохі і кулі» ў Магілёве пад наглядам В.І. Саламярэцкага (1534). Hа наступны год Жыгімонт Стары загадаў яму адправіць людзей на будаўніцтва ўмацаванняў у Гомеле пасля ўзяцця горада войскамі ВКЛ. Як магілёўскі намеснік В.І. Саламярэцкі таксама атрымліваў запрашэнні ўдзельнічаць у соймах. 25 С. трактовал наместничество могилевское как хорошее źródło do увеличения своих доходов. В 1536 г. король в ответе на жалобу холопов писал ему, чтобы он самовольно не подымал пошлин торговых в Могилеве. Как наместник могилевский получал регулярные вызовы для участия в сеймах литовских, неизвестно однако, какова была его активность на этом поприще.

Szereg danych źródłowych pozwala bez wątpliwości stwierdzić, że ów kn. Wasyl Szachowicz oraz kn. Wasyl Iwanowicz Sołomerecki występujący w latach 1512–1540 to ta sama osoba. Pierwszą wskazówką jest to samo imię ojca – Iwan. Drugą, poświadczone sprawowanie przez kn. Wasyla Sołomereckiego funkcji namiestnika luboszańskiego 26, którą sprawował równolegle kn. Wasyl Szach, o czym dowiadujemy się z w wyroku Zygmunta Starego z ok. 1516 r., zawartego w Drugiej Księdze Spraw Sądowych Metryki Litewskiej, gdzie wspomniani są podskarbi ziemski Awram Ezofowicz i namiestnik luboszański kn. Wasil Szachowicz posłani z nieudaną mediacją w sporze pani Chrebtowiczowej z Jurijem Ościkiem 27.

Trzecią wskazówkę, wymagającą szerszego przedstawienia, znajdujemy w aktach kupna sioła Prilepy w pow. mińskim przez metropolitę kijowskiego Josifa 28. Trzy dokumenty informujące o tej transakcji opublikowała w XIX w. petersburska Komisja Archeograficzna z oryginałów przechowywanych w Archiwum b. Metropolitów Unickich znajdującym się w XIX w. przy Najświętszym Synodzie, obecnie w Rosyjskim Państwowym Archiwum Historycznym w Petersburgu. Pierwszy z tych dokumentów, to wydany w Wilnie 15 IX 1512 r. akt sprzedaży przez kn. Wasyla Iwanowicza Sołomereckiego i jego żonę Annę sioła Prilepy nad Usiażą arcybiskupowi metropolicie kijowskiemu Josifowi prawem wieczystym ze wszystkimi ludźmi i pożytkami, i w granicach w jakich kupił to sioło ojciec Anny, pisarz Iwan Jackowicz Władyka, od kn. Semena Czartoryskiego za 120 kop gr z oddaleniem praw wszystkich krewnych 29. Drugi akt sprzedaży o podobnej treści wystawił w Nowogródku 21 II 1518 r. Jan Zawisza z żoną Mariną 30, którym za zgodą króla Zygmunta sprzedał metropolicie kijowskiemu Josifowi swoich własnych dziedzicznych ludzi, 10 danników imiennie wymienionych, sioła Prilep z ich ziemiami i wszelkimi pożytkami, z dokładnym opisem granic tego majątku, oraz daniną miodową idącą na cerkiew w Użugościu. Jednocześnie Jan Zawisza oświadczył, że sprzedawane sioło jest własnością dziedziczną jego żony Mariny, które otrzymała w dziale po przodku Dorgim, który miał połowę tego Prilepu, bo druga połowa Prilepu wcześniej należała do Łohojska, „którą już tę połowę ojciec metropolita Josif kupił od kniazia Wasila Szachowicza wieczyście” 31. «Бо другая половина того Прилѣпа перед тым къ Логозску прислухала, ино вжо тую половину отец митрополлитъ Іосифъ купилъ въ князя Василья Шаховича вѣчно». Trzeci dokument to wystawione w Krakowie 7 V 1518 r. potwierdzenie Zygmunta Starego metropolicie Josifowi zakupu sioła Prilepy, gdzie jeszcze raz potwierdzono, że sprzedającymi byli kn. Wasil Iwanowicz Sołomerecki i Jan Zawisza. 32 Dodatkowym potwierdzeniem, że Wasyl Iwanowicz Sołomerecki i Wasyl Szachowicz to ta sama osoba jest cytowany przez N. Sliż testament Hanny Wasilewny Sołomereckiej († 6 VI 1550 r.) żony podskarbiego Iwana Hornostaja, gdzie występuje ona jako Hanna Wasilewna Szachowicza 33.

С. владел имением Соломерече, Городком Соломерецким (городок Семковский), Плещенице, Будиниче в пов. минском и Домжеричи в пов. оршанском. В 1512 продал вместе с женой половину села Прилепы митрополиту киевскому Иосифу Солтану. В 1525 купил Осташин в пов. новгородском. Приобрел за 400 коп гр. лит. у бурмистра виленского Ярмолы Столовича усадьбу каменную в Вильно, по соседству с каменным домом Ольбрахта Гаштольда. Частка Лагожскага маёнтка з сялом Плешчаніцы і часткай Харэцкай воласці на той час усё яшчэ заставалася ў пажыццёвым карыстанні сястры Сямёна, княгіні Аўдоцці Мажайскай. У наступным 1525 г. было дасягнута пагадненне, што ў выпадку смерці Аўдоцці яе маёнтак падлягае падзелу на тры часткі. Дзве з іх (з сялом Калодзезі на Смалявіччыне) павінны былі адысці да князёвен Чартарыйскіх і іх мужоў, трэцяя ж, з Плешчаніцамі, мусіла дастацца іншаму пляменніку Аўдоцці — князю Васілю Іванавічу Шаховічу-Саламярэцкаму, які быў сынам яе рана памёршай сястры 34. Гэтае пагадненне было выканана пасля смерці Аўдоцці Мажайскай, каля 1530 г.

С. и его жена принадлежали к группе дарителей Церкви православной. Церковь и монастырь у Старом Соломерече имеют довольно долгую историю. Они принадлежали князьям Соломерецким, которые основали там церковь под названием Святого Покрова і мужской монастырь. Точная дата основания церкви Святыя Пакровы и монастыря в Соломеречах неизвестна,и первый фундушный документ не найден. Томаш Кемпа высказал мнение, что монастырь мог быть основан Василием Ивановичем Соломерецким. Самый ранний документ – его фундушная запись (1540 г.), где указывается існаванне семейного склепа в церкве, в которой уже были похоронены его родители. В. Соломерецкий записал церкви селян и пожелал, чтобы далее его опекала жена Анна Владыка (?–1560 гг.) и сыновья Андрей (?–1541 гг.), Иван (?–1582 гг.), Юрий (?–1559 гг.) и Богдан (?–1665 гг.). Также он подарил Евангелие. В списке документов, которые хранились в собрании Генриха Татуры в рукописном отделе Библиотеке Академии наук СССР адзначаецца пра Евангелле: «Евангелие XVI века с длинной и интересной вкладной 1540 г. князя Василия Ивановича Соломерецкого, монастырю Покрова Богородицы во Соломеричах с указанием на цену рукописи и заклятиями». Позднее это Евангелие патрапіла ў Куцеінскі монастырь. Про его было сказано, что оно имело очень красивое оформление. Умер в 1540 г. (перед 8.IX) и похоронен в церкви в Соломеречах. Вместе с сыновьями Иваном, Юрием и Богданом его жена Анна подтвердила фундуш этой церкви (1558 г.).

∞, перед 1512, АННА ИВАНОВНА ВЛАДЫКА (?–1560), дочь Ивана Ясковича Владыки (?–1499 гг.) , писаря Великого князівства Литовського. Дети: Марина; Богдан (д/н–1565), староста рогачевский, пинский; Юрий (д/н—1559), староста ошмянский в 1549–1550 роках; Андрій (д/н–1541); Федір (д/н–1540), наместник медницкий; Владимир, умер молодым; Иван (д/н–1578) и дочери Алена, Марина, Барбара, Анна.

Литература: Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Sołomerecze, Wysock); Niesiecki; Paprocki; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; – Dovnar-Zapolskij M., Gosudarstvennoe chozjajstvo Velikago Knjažestva Litovskago pri Jagellonach, Kiev 1901 I; Jankowski C., Powiat oszmiański, Pet. 1896 I 28; Jarušević A., Revnitel’ pravoslavija knjaz Konstantin Ivanovič Ostrožskij i pravoslavnaja litovskaja Rus’ v ego vremja, Smolensk 1897; Kolankowski L., Zygmunt August, Lw. 1913; Ljubavskij M., Litovsko-russkij sejm, Moskwa 1900; – Akty Juž. i Zap. Ross., I 147; Akty Zap. Ross., II 7–8, 101–3; Antonovič, Gramoty Velikago Knjažestva Litovskago, Kiev 1868 s. 151; Arch. Sanguszków, III; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I; Lietuvos Metrika, kn. 1 (1), 4 (224), 6 (225), 8 (8), 10 (10), 11 (11), Vilnius 1995–8; Opisanie dokumentov i bumag chranjaščichsja v Moskovskom Archive Ministerstva Justicii, XXI; Russkaja istoričeskaja biblioteka, Pet. 1915 XXXIII; Sbornik materialov Rady V. Kn. Lit.; Smotric’kij M., Na starožitnyj klejnot ich milostej knjažat Solomirickich, w: Ukraïnska poezija. Kinec XVI – počatok XVII St., Wyd. V. P. Kolosova, V. I., Kyïv 1978 s. 165; – Lietuvos Mokslų Akademijos bibliotekos w Wil.: F. 21, nr 1210.].

КЖ. АННА ВАСИЛЬЕВНА ШАХОВИЧ СОЛОМИРЕЦКАЯ (1530,1538)

∞, КН. ГРИГОРИЙ ИВАНОВИЧ ОДИНЦЕВИЧ БАГРИНОВСКИЙ (* около 1490, умер в 1559)

XXIII генерация от Рюрика

9/7. КН. АНДРЕЙ ВАСИЛЬЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (†1541)

Андрей Васілевіч Саламярэцкі ажаніўся ў 1540 г. на ўдаве Мацвея Мікіціча — Таміле Міхалаўне Мсціслаўскай. Андрэй памёр на наступны год. Таміла перайшла ў каталіцызм і выйшла за гаспадарскага маршалка (1482 г.) Яна Забярэзінскага (?—1544 гг.). Ад імя сваёй жонкі А.Саламярэцкі скардзіўся на крайчага ВиЛ Грыгорыя Грыгоравіча Осціка з‑за пазыкі. Апошні па-зычыў у Тамілы 500 коп літоўскікгрошаў, а пасля яшчэ 200 і не вярнуў у тэрмін. Y адказ крайчы ВКЛ распавёў, што кацеў аддаць ёй доўг, але толькі частку, а яна адмовілася яе прымаць. Грошы былі вернутыя праз год пасля вызначанага тэрміну. Калі вяртаў 200 коп праз свайго служэбніка, то апошняга збілі каля варот маёнтка Т. Мсціслаўскай. 3 ім быў яе служэбнік, які, на думку Г.Г.Осціка, павінен быў ведаць куды падзеліся грошы23. Андрэй памёр на наступны год без нашчадкаў. Таміла прыняла каталіцкую веру і выйшла за гаспадарскага маршалка (1482) Яна Забярэзінскага (7–1544). 35

∞, КНЖ. ТАМІЛА МІХАЙЛІВНА МСЦІСЛАЎСКАЯ (†1555), д. князя Міхаіла Мсціслаўскага.

10/7. КН. ИВАН ВАСИЛЬЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (1552, †1578)

молодший син Василя Соломирецького, намісника Могильовського та Ганни Владики. Староста Пинский (?-1552), наместник Глуский и Дубошенский (1554—1555), Глуский и Дубошенский (1555—1556), староста Мстиславский и Радомский с 1558, першы кашталян мсціслаўскі з 1566, значний державний діяч Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Засновник молодшої лінії роду Соломирецьких. Походив з білоруського магнатського роду Соломирецьких гербу Равич. Про дату народження нічого невідомо.

Завдяки батьківському впливу розпочав державну кар’єру. У 1541 році призначається державцем (намісником) Айнської волості (сучасне м. Гайна). Через декілька років призначається пінським старостою. 1544 року мати подарувала Іванові свій маєток Старий Семкав. У 1552 році поступається посадою державця Айнського на користь старшого брата Богдана. Посаду старости пінського передав Ходкевичу. Невдовзі разом з братом Богданом досягли угоди з іншим братом Юрієм щодо відмови останнього від мамчиної спадщини. За це йому було подаровано маєток Гаголіци.

У 1554 році призначається намісником Глуським і Дубошенським. Останню замінив на Биховську. У 1556 році король Сигізмунд Август забрав у нього Глуське намісництво. У 1558 році стає старостою Мстиславським і Радомським. На цих посадах сприяв православній церкві, зведенню храмів.
У 1566 році стає першим каштеляном Мстиславським. У 1567 році призначають королівським ротмістром. Взимку 1568/1569 тримав загін у 200 вершників, отримуючи на них «заплату» з скарбниці Речі Посполитої. У 1569 році після деякого коливання підтримав Люблінську унію, якою було утворено Річ Посполиту. Помер у 1578 році у Мстиславі.

Печатка кн. Івана Васильовича Соломирецького

П е ч а т к а від 1572 р. кн. Івана Васильовича Соломирецького (1540–1578):
В полі печатки бароковий щит, на якому ведмідь, на якому сидить панна під короною; над щитом шолом, навколо щита намет (герб Рава); згори літери: • I • V • S •.
кругла, розмір 26 мм.
Джерела:
AGAD, Perg. 8675. 1572 р.

Карьера публичную начал как дворянин на дворе господарском. Был им уже в 1538 г.. В мае 1558 получил староства мстиславское и радомское. С этого момента, в связи с начавшейся в то время войной ВКЛ с Москвой, брал участие в организации обороны Литвы. Проводил за посредничеством своих людей разведывательную деятельность на территории московского государства. В начале 1562 информировал Сигизмунда Августа o большой концентрации войск московских в Смоленске. Во время сейма виленского 1566 г. получил (16 III) новосозданную должность каштеляна мстиславского, zatrzymując posiadane dotychczas starostwa. W październiku 1566, во время подготовки к войне с Москвой, Сигизмунд Август наказал С‑ому, чтобы nie opuszczał zamku w Mścisławiu oraz by uszczelnił granicę. В начале 1569 zwrócił się S. do króla o przekazanie zaległego żołdu dla załogi zamku w Mścisławiu; pod rozkazami S‑ego pozostawało tam wówczas 400 drabów oraz dodatkowo 200 jazdy. Były więc to poważne siły. Король приказал natychmiast swemu подскарбию выплатить żołd, a S‑emu polecił, by miał baczenie na ruchy wojsk moskiewskich. Rychło po zawarciu trzyletniego rozejmu z Iwanem Groźnym siły stacjonujące w Mścisławiu poważnie zredukowano. В мае 1572 S. сообщал Zygmuntowi Augustowi информацию o приготовлениях хана крымского Девлет Гирея к атаке на Москву, которая и правда произошла в lipcu t.r.

По смерти Сигизмунда Августа, брал участие в 1573 г. в элекции Генриха Валуа. В августе 1575 участвовал в съезде сенаторов литовских в Вильно, где дискутировал о теме угрозы ВКЛ и Ливонии со стороны Москвы. В других съездах сенаторов литовских в это время не брал участие. Во 2. пол. 1575 и в след. г. prowadził bowiem działania wywiadowcze i organizował obronę przeciw Moskwie. W czerwcu 1576 zawiadomił Stefana Batorego o znacznej koncentracji wojsk moskiewskich przy granicy z W. Ks. Lit., w związku z czym w lipcu 1576 król nakazał mu, by przygotowywał się do wojny, ale nie prowokował żadnych starć na granicy. Jednocześnie polecił hetmanowi polnemu lit. Krzysztofowi Radziwiłłowi, by przekazał dodatkowo pod komendę S‑ego do zamku w Mścisławiu 100-konną rotę. W styczniu 1577 Stefan Batory znów pisał do S‑ego i innych pogranicznych starostów na wschodzie, by nie dali się sprowokować stronie moskiewskiej do niepotrzebnych incydentów granicznych.

S. był właścicielem Sołomerecz, Gródka Sołomereckiego (Siemkowskiego), Pleszczenicz w pow. mińskim oraz Ostaszyna w woj. nowogródzkim. Po śmierci pierwszej żony procesował się przez kilka lat o wiano z jej ojcem Pawłem Sapiehą. Proces ten prawdopodobnie przegrał i musiał oddać Sapieże 1000 kop gr. lit. Druga żona wniosła S‑emu majątek Kelmy z włością Dobikinty na Żmudzi. S. starał się powiększyć swoje posiadłości o dobra leżące wokół Sołomerecz i Gródka. Rozpoczął skupowanie rozległego majątku Siemków od kolejnych przedstawicieli rodziny Rekuciów. W r. 1541 otrzymał od Zygmunta Augusta dzierżawę aińską, która pozostawała w jego ręku do r. 1552, kiedy to przejął ją młodszy brat S‑ego Bohdan. W zamian S. dostał dzierżawy: hłuską i doboszeńską. W r. 1555 zamienił dzierżawę doboszeńską na bychowską. W r. 1556 Zygmunt August odebrał S‑emu jego obie włości hospodarskie, prawdopodobnie w związku z obietnicą nadania dochodowych starostw mścisławskiego i radomlskiego (1558), które w r. 1566 przynosiły 573 kop gr. lit. rocznego dochodu, nie licząc dodatkowych intrat w naturze. We wrześniu 1576 wdał się S. w zatarg z władzami miejskimi Mińska, co wiązało się zapewne z konfliktem o włość krupecką. Spór ten zakończył się już po jego śmierci.

S. był wyznawcą prawosławia; informacje H. Merczynga (oparte na liście sporządzonej w r. 1569 na potrzeby Habsburgów), jakoby był ewangelikiem, nie znajdują żadnego uzasadnienia w źródłach. Pozostawał w bliskich kontaktach z wyższymi hierarchami prawosławnymi w Rzpltej (m.in. z metropolitą kijowskim Makarym II). Dbał o rozwój Cerkwi prawosławnej na wschodnich terenach W. Ks. Lit., zarówno w swoich prywatnych dobrach, jak i na obszarze podlegającym jego jurysdykcji. Kilkakrotnie obdarował monaster w Sołomereczach nowymi hojnymi nadaniami. Zapisał m.in. na jego rzecz sioła Borowlany i Bondacze. Ostatnie wzmianki źródłowe dotyczące S‑ego pochodzą z 1. poł. 1577 r. W styczniu 1579 najpewniej już nie żył, ponieważ król Stefan Batory kierował swoją gramotę do sprawcy (tymczasowego administratora) star. mścisławskiego. Śmierć S‑ego musiała więc nastąpić niedługo przedtem, zapewne w r. 1578; został pochowany w cerkwi Pokrowskiej przy sołomereckim monasterze.

S. dwukrotnie wchodził w związki małżeńskie. Pierwsza żona Bohdana Sapieżanka (zm. 1550), córka marszałka hospodarskiego Pawła Sapiehy (zob.), nie dała mu potomków. W końcu 1550 poślubił Annę Hlebowiczównę (zm. krótko po 1586), córkę woj. wileńskiego Jana (zob.), z którą miał syna Bohdana (zob.) oraz córki: Marynę (zm. po 1593), żonę łowczego lit. Jana Naruszewicza (zob.), i Barbarę (zm. po 1587), zamężną za 1.v. Konstantym Chodkiewiczem, 2.v. woj. połockim Stanisławem Dowojną (zob.). Barbara już po śmierci drugiego męża (zm. 1573) zasłynęła z pieniactwa i awanturnictwa, szczególnie w województwach brzeskim lit. i nowogródzkim, gdzie leżała większość dóbr, które zostawił jej Dowojna.

Першы раз Іван Саламярэцкі ажаніўся з Багданай, дачкой гаспадарскага маршалка Паўла Іванавіча Сапегі (7–1579) і Алены Гальшанскай (?- да 1557). Ж’онка пакодзіла з праваслаўнай сям’і. Яе бацька Павел Іванавіч даваў аквяраванні на цэрквы50. Яна памерла да 1550 г., не пакінуўшы нашчадкаў. Яе бацька судзіўся з Іванам за тое, што ён не аддаў яму яе пасаг (500 коп літоўскік грошаў), рукомыя рэчы на тую ж суму і 1000 коп вена, запісанага ёй Іванам на сваім маёнтку. Hа разбіральніцтва справы Саламярэцкі не з’явіўся (1553)51. Бацька жонкі меў права патрабаваць вяртання пасагу ў сям’ю, бо яна не склала тэстамент перад смерцю, дзе было б указана, што пасаг даруецца мужу. Рашэнне магло быць прынята на карысць П.Сапегі.

Іван Саламярэцкі ўзяў другую жонку з сям’і віленскага ваяводы (1542), канцлера ВКЛ (1546) Яна Глябовіча і Ганны Станіславаўны Барташэвіч — Ганну. Яна мела яшчэ 4 сястры: Соф’ю, Альжбету, Хрысціну, Ядвігу. Вяселле адбылося ў 1551 г. Разам са сваімі сёстрамі яна ўдзельнічала ў працэсе супраць сваёй мачакі Ганны Фёдараўны Заслаўскай аб спадчыне бацькі і маці ў Жамойці52. Ганна Глябовіч запісала Івану Саламярэцкаму 1/3 мацярыстых маёмасцяў (двор Келмы з касцёлам, з воласцю Дабікінскай і з возерам, палац Панірскі, дамы ў Вільні і Коўне, увесь пасаг (1552)). Разам з жонкай Іван удзельнічаў у падзеле маёмасці паміж сёстрамі, якая засталася пасля іх дзеда Станіслава Барташэвіча. Ён пазычыў у Ганны 2492 коп літоўскіх грошаў на дзвюк частках маёнткаў Саламярэч і Гарадок, Гогаліца, Асташына, Плешчаніцы (1555). Гэта звычайная сітуацыя, калі маёмасныя справы паміж мужам і жонкай фіксаваліся ў дакумента. Такім чынам імкнуліся абараніць правы на маёмасць і пазбегнуць спрэчнык падзелаў маёмасці і судовых разбіральніцтваў.

14 чэрвеня 1555 г. зафіксавана скарга Ганны на намесніка жамойцкага біскупа за наезд на яе маёнтак Гогаліцы і збіццё падданы~. Праз свайго ўмацаванага53 Івана Солтанавіча яна скардзілася на роднага брата жамойцкага біскупа Венцлава Вербіцкага Юрыя (1558). Пасля смерці біскупа ён стаў яго спадкаемцам і адпаведна пачаў патрабаваць яго даўгі. Іван Саламярэцкі пазычыў у Венцлава 280 коп літоўскік грошаў на 1/5 маёнтка Касута, якім валодала яго жонка разам з 4 сёстрамі. Саламярэцкія не вярталі пазыку, таму Юры Вярбіцкі «рабіў шкоды» гэтай частцы маёнтка. Суд прыняў рашэнне: грошы выплаціць Вярбіцкаму, а Саламярэцкім пакінуць іx частку ў маёнтку Касута. Юры Вярбіцкі патрабаваў яшчэ 100 коп літоўскіХ грошаў, пазычанык на гэтык часткак раней (1558), але Саламярэцкія адмаўляліся выплаціць доўг. Ганна аддала ў заставу Еве Баркулабаўне Саламярэцкі Гарадок з мястэчкам, замкам, вёскамі Hялідавічы, Забалоцце, Сялюты (1583). Праз тры гады яна перадала гэтую маёмасць сыну Багдану. 36 Ганна перажыла свайго мужа Івана Саламярэцкага. Свой тэстамент яна напісала 24 красавіка 1593 г. Амаль уся яе маёмасць перайшла сыну Багдану. У 1595 г. ён падараваў сваім сёстрам па частцы маёнтка Цітаўляны ў Берасцейскім ваяводстве. 37

Нашчадкі В.І. Саламярэцкага не пакідалі без увагі царкву і манастыр. Яго сын Іван працягваў сямейныя традыцыі па падтрымцы праваслаўя. Ён меў кантакты з вышэйшымі іерархамі праваслаўя ў Рэчы Паспалітай, клапаціўся аб развіцці праваслаўнай царквы ў сваіх маёнтках і на ўсходняй тэрыторыі ВКЛ. Некалькі разоў мціслаўскі кашталян запісваў фундушы Саламярэцкаму манастыру 38. Іван Васільевіч Саламярэцкі перадаў Пакроўскай царкве сяло Бондачы ў маёнтку Бараўляны Менскага павета, якое купіў у 1575 г. у кіеўскага падкаморыя Дзмітрыя Скуміна Тышкевіча (1576 г.) 39. Дакумент пацвярджае інфармацыю пра месца пахавання продкаў і бацькоў І.В. Саламярэцкага. Аўтар жадаў, каб яго з другой жонкай пахавалі там, што і было зроблена пасля іх смерці. Ураднік Саламярэцкага Гарадка Ян Краеўскі перадаў сяло ігумену Макарыю Сілічу і яго намесніку Ігнацію Івашанцэвічу ў жніўні 1756 г. (гл. дадатак) 40. Крыніца ўтрымлівае звесткі пра 7 чалавек, якія былі аддадзены на службу ў манастыр, іх імёны і прозвішчы. Былі апісаны іх павіннасці: «цяглая служба – па капе грошай, а з дрэва бортнага – па пуду мёду і куніцы дзявочыя» (падатак, які выплачваўся падданымі, калі яны выдавалі замуж сваіх дачок) 41, а таксама выконваць «усялякую працу ў Бараўляне». Дакумент замацаваны пячаткай Івана Саламярэцкага з выявай гербу Равіч, на якім лацінскія літары ўверсе I[wan] S[ołomerecki] – Іван Саламярэцкі, ніжэй – K[asztelan] M[scisławski] – кашталян мсцілаўскі. Пазней дакумент быў пададзены для пераактыкацыі манахам Куцеінскага кляштару ў аршанскія гродскія кнігі 13 верасня 1758 г. 42.

Умер Иван в 1578 г. В сентябре Анна Глебовичевна в письме к дочери Барбаре писала с сожалением о ее отсутствии на похоронах отца по причине плохого состояния здоровья. Барбара была вынуждена повернуть домой с середины дороги43.

Анна Соломерецкая написала свой завещание в Соломерецком Городке 27 апреля 1593 г. В Менском гродском суде оно было записано 1 мая этого же года. Причиной для составления документа последней воли стала тяжелая болезнь. Свою душу Анна поручала Богу и св. Троицы. Сына Богдана она просила похоронить ее тело в крипте Соломерецкой церкви, где находилось тело ее мужа. В документе отмечалось, что Богдан почтительно относился к ней, помогал после смерти мужа в решении всевозможных дел, заплатил за нее долги в размере 15 000 коп литовских грошей. Он получил ее имение Кельмы, вена – 2492 копы литовских грошей, которые муж записал на 1/3 своих владений и движимое имущество, имение Семково в Менском повете, имение и двор Буйничи в Оршанском повете, двор Косово, сёлы Ледневичи и Оболь в Витебском воеводстве. А. Соломерецкая подарила сыну Богдану движимое имущество, которые записал ей муж в своем завещании (1586), и имение Кельмы в 1586 г.44 Обычно, имущество матери делилось поровну между всеми детьми. Однако в данном случае дочери не получили ничего даже перстня, что довольно редкое явление. Возможно, это было сделано раньше. В документе А. Соломерецкая апеллировала к Статуту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где записано, что приобретенное имущество лицо может подарить, кому захочет. Из перечисленных владений только Кельмы были материнским имуществом. В данном случае отмечается нарушение законодательства. При обращении в суд сестры имели возможность выиграть процесс. Дошло ли до этого неизвестно, но в 1595 г. Богдан подарил своим сестрам по части имения Титовляны в Берестейском воеводстве45.

∞, 1‑я, БОГДАНА ПАВЛОВНА САПЕГА (†1550), донька Павла Івановича Сапеги, господарського маршалка, дітей не було;

∞, 2‑я, ГАННА ЯНОВНА ГЛЕБОВИЧ (1593), донька Яна Глебовича, канцлера Великого князівства Литовського і Ганны Станіславаўны Баткашэвіч.

Дети: Богдан (д/н‑1602), староста Кричевський; Барбара, Марина.

[Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Siemków, Sołomerecze); Niesiecki; Paprocki; Merczyng H., Zbory i senatorowie, II 259, 263; Sapiehowie, I 125, 139; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Dovnar-Zapolskij M., Gosudarstvennoe chozjajstvo Velikago Knjažestva Litovskago pri Jagellonach, Kiev 1901 I; Kolankowski L., Zygmunt August, Lw. 1913; Kotarski H., Wojsko polsko-litewskie podczas wojny inflanckiej 1576–1582, Studia i Mater. do Hist. Wojsk. T. 16: 1970 cz. 1 z. 2 s. 110; Lappo I.I., Litovskij statut 1588 goda, Kaunas 1934 I 330–2; tenże, Velikoe Knjažestvo Litovskoe za vremja ot zaključenija Ljublinskoj unii do smerti Stefana Batorija (1569–1586), Pet. 1901; Ljubavskij M., Litovsko-russkij sejm, Moskva 1900; Maksimejko N. A., Sejmy litovsko-russkogo gosudarstva do Ljublinskoj unii 1569 g., Charkov 1902; Pičeta V. I., Agrarnaja reforma Zigizmunda Augusta v litovsko-russkom gosudarstve, Moskva 1958 s. 496; – Acta Hist., XI 40; Akty Vil. Archeogr. Kom., XXXIII; Akty Zap. Ross. II 97, III 97, 106–7, 191, 206–7, 240, 299; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I 44–5; Arch. Sanguszków, VII; Belorusskij archiv drevnich gramot, Izd. I. Grigorovič, Moskva 1824 I 19–20; Lietuvos Metrika, kn. 7(564), Vilnius 1996; Mal’cev A.N., Barkulabovskaja letopis, „Archeografičeskij ežegodnik” 1960, Moskva 1962 s. 314; Noailles E., Henri de Valois et la Pologne, Paris 1867 III 414; Opis dokumentov Vilenskago Centralnogo Archiva drevnich aktovych knig, I; Pamiętnik Teodora Jewłaszewskiego, nowogródzkiego podsędka 1546–1604, Wyd. T. Lubomirski, W. 1860 s. 29; Rukopisnoe otdelenie Vilenskoj publičnoj biblioteki, Vil’na 1871 I; Sbornik materialov Rady V. Kn. Lit.; Script. Rer. Pol., I 154; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. V, nr 17959 s. 271–275; Lietuvos Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos rankraštynas w Wil: F. 21 nr 1211, 1213.].

51 1ГАБ у Менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 93.
52 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. ~. 496.
53 умацаваны—асоба, якая выконвала функцыі адваката, прадстаўляла інтарэсы шляхты ў судах ВКЛ.

11/7. КН. ФЕДОР ВАСИЛЬЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (? — каля 1540)

староста медніцкі.

12/7. КН. БОГДАН ВАСИЛЬЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (? — 1565)

аінскі дзяржаўця (1555) і рагачоўскі стараста (1560). Жыгімонт Аўгуст звяртаўся да яго як да рагачоўскага дзяржаўцы ў 1562 г. Ён быў абавязаны перадаць у валоданне пушкару Мсціслаўскага замку Логвіну Грыковічу двор, пляц з агародам у Мсціславе. Y другім лісце паведамлялася, што Ларка Дзмітравіч разам з братамі прасіў пакінуць ім зямлю Яноўшчыну і дом з пляцам у Рагачове, якімі валодаў памерлы іx айчым Васіль Шуміка. Вялікі князь прыняў станоўчае рашэнне, улічваючы таксама просьбу рагачоўскага дзяржаўцы110. На Багдана падаў скаргу Жыгімонту Аўгусту пінскі і тураўскі ўладыка (1563). 3 маёнтка Рычаў Б.Саламярэцкі забраў людзей, запісанык яго бацькамі на царкву Yспення Св.Прачыстай у Тураве, чым прычыніў ёй шкоды. Жыгімонт Аўгуст сваёй уладай забараніў шкодзіць царкве. Яго жонкай была Фядора Юр’еўна Гальшанская († каля 1576). Гэта дало яму права ўдзельнічаць у падзеле маёмасці Гальшанскік і атрымаць трэцюю частку на Дубровіцы і Высоцку (Пінскі пав.), Шэшолы (Віленскі пав.), Крошты, Больнікі (1558). Праз тры гады Багдан і Фядора падалі скаргу на Алізара Кердзея і яго жонку Ганну Гальшанскую. Апошнія абвінавачваліся ў тым, што не аддалі частку дакодаў з Дубровіц, Высоцка і Рычава. У 1564 г. Багдан браў удзел ў вайне з Масквой 46.

∞, КЖ. ФЯДОРА ГАЛЬШАНСКАЯ (? — каля 1576), д. князя Юрыя Гальшанскага-Дубровіцкага.

13/7. КН. ЮРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (? — 1559)

староста ашмянскі ў 1549—1550 быў ашмянскім дзяржаўцай з 1549 г. па 1550 г. Ён ажаніўся на дачцы Сямёна Багдановіча Адзінцэвіча і Настассі Іванаўны Сангушкі — Ганне. У 1555 г. ён меў працэс з сваёй цешчай. Калі яго не было ў маёнтку Плешчыніцы, яна прыехала туды і забрала сваю дачку разам з рэчамі. Юрый адмовіўся ад сваёй долі ў падзеле маёнткаў маці. За гэта браты Іван і Багдан аддалі яму маёнтак Гаголіцы (пасля яго смерці маёнтак вярнуўся да маці, а яна падаравала яго дачцы Барбары). Памёр ён у 1559 г.

Юрый Васільевіч (?-1559) быў ашмянскім дзяржаўцам з 1549 па 1550 г. Жонка гаспадарскага маршалка (1521–1551) Васіля Андрэевіча Палубінскага (7–1551) 47 Соф’я Паўлаўна падала скаргу на яго за невяртанне доўгу ў 20 коп літоўскіх грошаў (1546). Юрый ажаніўся з Ганнай, дачкой гаспадарскага двараніна, гарадзенскага гараднічага, любашанскага дзяржаўцы Сямёна Багданавіча Адзінцэвіча (7–1566) 48 і Настассі Мінайлаўны Сангушкі. Яна была княгіняй па бацькоўскай і мацярынскай лініям. Абодва праваслаўныя роды былі старажытныя і ўплывовыя. Адзінцэвічы мелі валоданні на ўскодзе ВКЛ. Так, Сямён Багданавіч атрымаў пацвярджэнне на маёмасць у Полацкім ваяводстве (1506). 49 Сангушкі займалі важныя пазіцыі сярод праваслаўных родаў. На жаль, гэты шлюб быў бяздзетным. У 1555 г. Юрый меў судовы працэс са сваёй цешчай. Калі яго не было ў маёнтку Плешчаніцы, яна прыекала туды і забрала сваю дачку разам з рэчамі. Он адмовіўся ад сваёй долі пры падзеле маёнткаў маці. 3а гэта браты Іван і Багдан аддалі яму маёнтак Гогаліцы. Пасля яго смерці маёнтак вярнуўся да маці, а яна падаравала яго дачцы Барбары. За 1600 г. у кнізе Менскага гродскага суда змешчана паведамленне вознага пра дастаўку позвы ў суд Багдану Іванавічу і Івану Багданавічу Саламярэцкім. Скардзілася мсціслаўская ваяводзіна і ашмянская старосціна Гальшка Глябовічаўна аб невяртанні пазыкі ікдзядзькам Юрыем Саламярэцкім у суме 2100 коп літоўскікгрошаў, запісанык на Плешчаніца~. 3 іx 1000 коп ён запісаў на вена жонцы Ганне за ўнесены пасаг, 1000 — пазычыў у яе, а 100 — у цешчы. Пасля яго смерці пляменнікі павінны былі аддаць доўг. Y гэты ж год Г.Глябовічаўна атрымала позву ад І.Б.Саламярэцкага. 50

∞, КН. АННА АДЗІНЦЭВІЧ, д. князя Сямёна Федоровича Адзінцэвіча.

—/7. КЖ. АЛЕНА ВАСИЛЬЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ († 1529/1530)

замуж за сына Юрыя Янавіча Забярэзінскага, гаспадарскага маршалка і ашмянскага дзяржаўцу (1522 г.) Мікалая (?—1526 гг.). Алена памерла ў 1529 ці 1530 годдзе, пакінуўшы даўгі, а малых дзяцей — сіротамі.

Васіль Іванавіч выдаў Алену (?-1529) замуж за гаспадарскага маршалка і ашмянскага дзяржаўцу Мікалая (7–1526), сына Юрыя Янавіча Забярэзінскага. Пра гэты шлюб В.І.Саламярэцкі дамаўляўся з Юрыем Забярэзінскім. 51 Прадстаўнікі гэтага роду ўжо даўно прынялі каталіцызм. М.Ю.Забярэзінскі атрымаў прывілей на застаўное трыманне двара Ашмяны ў Віленскім пав. ад Яна Янавіча Забярэзінскага за даўгі (1522), а наступны прывілей у 1524 г. — на ўтрыманне Дарсунішскага двара ў Ашмянскім пав. ад віленскага ваяводы Альбрэкта Гаштольда. 52 Алена скардзілася на падчашага ВКЛ Яна Мікалаевіча Радзівілавіча за гвалтоўны наезд на пушчу пры яе двары Крывіцкім, дзе «частку ласей пабіў, а частку забраў, людзей збіў і параніў, ручніцы, рагаціны і сеці забраў» (1525). Я.М.Радзівілавіч абвінаваціў яе ў тым жа злачынстве. Падчашаму ВКЛ было загадана абараняць пушчу ад Алены. Падчас працэсу высветлілася, што яна маркоўскую землю і мясцовык людзей трымала без даніны, таму ёй было загадана выплаціць грошы пад зарукаю 3000 коп літоўскікгрошаў.53 У 1528 г. Жыгімонт Стары забараніў Алене крыўдзіць юдзей маркоўскай зямлі. 54

За ўнесены пасаг (1000 чырвонык залатык) Алене было запісана вена на замку Камень у памеры 2000 чырвонык залатык, што пацвердзіў вялікі князь у 1527 г. Алена нарадзіла дачку Ганну, якая выйшла замуж за валынскага маршалка Пятра Пятровіча Кішку (?-1550). Яго адзіным сынам быў Станіслаў (?-1552), другі шлюб з Ганнай Радзівіл не даў яму нашчадкаў. Разам з Забярэзінскімі ён трымаў замак і маёнтак Камень. Пасля смерці Станіслава Багдан Васільевіч Саламярэцкі патрабаваў выпаціць яму вена. Суд Паноў Рады пастанавіў выканаць яго патрабаванне (1555). Гэтая справа разглядалася яшчэ ў Галоўным Трыбунале ВКЛ у 1584 г. паміж І.Б.Саламярэцкім і Б.І.Саламярэцкім з аднаго боку і сваякамі С.Кішкі падляшскім ваяводам Мікалаем Кішкам (?-1587) і жамойцкім старостам Янам Кішкам (1547–1592) з другога. Алена запісала ў тэстаменце 2000 чырвоных залатых І.В.Саламярэцкаму і яго брату Ф.В.Саламярэцкаму, якія па праву спадчыны перайшлі Багдану і Івану. Аднак удакуменце яна адзначала, што бацька і брат атрымаюць грошы пры ўмове, калі ў яе не будзе дзіцяці. Аднак М.Забярэзінскі і А.Саламярэцкая мелі дачку. Улічваючы гэтыя абставіны, суд прыняў рашэнне, што яе запіс на сваякоў моцы мець не можа. 55 Крыніцы сведчаць, што ў Алены было больш знешніх турбот, чым сямейных. Пасля яе смерці праблемы ўзніклі ў сваякоў менавіта з‑за яе спадчыны. Праз яе Саламярэцкія парадніліся з Забярэзінскімі і Кішкамі, але гэтая галіна роду далей за ўнука не пайшла.

—/7. КНЖ. МАРИНА ВАСИЛЬЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Першым мужам Марыны быў Уладзімір Юр’евіч Гальшанскі Дубравіцкі (?—1545 гг.). Другім стаў гаспадарскі маршалак (1572 г.) — Іван Аляксандравіч Солтан (?—1577 гг.). Вядома, што ў другім шлюбе было 4 сыны: Давыд, Яраслаў, Іван, Аляксандр.
Першым мужам Марыны (7‑пасля 1579) быў сын князя Юрыя Іванавіча Гальшанскага Дубровіцкага і Юліяны Яраслаўны Yладзімір («7- 1545). Гэтая галіна Гальшанскік асела ў Дубровіцы ў Пінскім пав. Муж быў праваслаўнага веравызнання. Y дом мужа Марына ўнесла пасаг у памеры 2600 коп літоўскік грошаў. Пасля смерці мужа яна пагадзілася атрымаць толькі 900, якія былі запісаны ёй Янушам Гальшанскім Дубровіцкім* на Станькаве. Y 1551 г. жонка Юрыя Іванавіча Гальшанскага Марыя Андрэеўна разам з сынам Сямёнам вярнула Марыне грошы і такім чынам выкупіла маёнтак. Аднак Марыя Андрэеўна падала скаргу за нанесенне шкодаў і неправільную выплату серабрашчызны. Паводле пастановы Жыгімонта, Аўгуста Марына павінна была кампенсаваць шкоды, а па серабрашчызне справа адкладвалася з‑за адсутнасці сведкаў.
Другім яе мужам стаў гаспадарскі маршалак (1572) Іван Аляксандравіч Солтан (7–1577). Вядома, што ў другім шлюбе ў яе было чатыры сыны: Давыд, Яраслаў, Іван, Аляксандр. Hа Марыну і яе сыноў скардзіліся святары віленскай царквы Святое Прачыстае за тое, што яны 7 год не выплочвалі штогадовыя 8 коп літоўскік грошаў з двара ў Вільні, як гэта было прызначана ў тэстаменце Івана Гушчы. Стэфан Баторый абавязаў іктэрмінова выплаціць грошы (1579). 56 Абодва мужа Марыны былі праваслаўнага веравызнання. Асаблівасці ікшлюбныкадносінаў не занаваліся ў дакумента~. Дзеці былі толькі ў другім шлюбе. І.Солтан займаў высокую пасаду і пастаянна быў заняты ў дзяржаўнык справах. Гальшанскія і Солтаны мелі высокі статус у ВКЛ, таму абодва шлюбы былі прэстыжныя і падвышалі статус Саламярэцкі.

∞, 1‑й, КН. ВЛАДИМИР ЮРЬЕВИЧ ГОЛЬШАНСКИЙ (? — 1545),

∞, 2‑й, ИВАН АЛЕКСАНДРОВИЧ СОЛТАН, маршал господарский (? — 1577).

—/7. КЖ. БАРБАРА ВАСИЛЬЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Многія з гэтых намеснікаў мелі па суседству з Айненскай воласцю ўласныя вотчыны, а таксама знаходзіліся ў сваяцтве паміж сабой. Першаму з іх, Яцку Ратомскаму, непадалёку належаў маёнтак Беларуч (Беларучы), які, напэўна, папярэдне вылучыўся са складу Заслаўскага княства. Пазней адным з саўладальнікаў гэтага маёнтка быў яго сын Канстанцін Ратомскі. У 1551 г. ён меў канфлікт з іншым саўладальнікам, Цімафеем Фёдаравічам Лопатам (гэта, дарэчы, першае з вядомых нам упамінанняў Беларучы). 57 За жонку ж Канстанцін Ратомскі меў князёўну Барбару Саламярэцкую, браты якой па чарзе былі айненскімі намеснікамі. Пасля смерці Ратомскага каля 1554 г. яна аднавіла шлюб з сынам Васіля Цішкевіча Каленікам (яго імя чамусці часта післася ў форме «Каляніцкі», нібыта прозвішча). Апошні стаў апекуном маёнткаў малалетняга на той час пасынка — Лаўрына Канстанцінавіча Ратомскага. Бацькам Барбары, Івана і Багдана Саламярэцкіх быў той самы князь Васіль Іванавіч Шаховіч-Саламярэцкі, сын князёўны Чартарыйскай, які каля 1530 г. атрымаў Плешчаніцы з даннікамі ў Харэцкай воласці ў спадчыну па княгіні Мажайскай. Жонкай яго (а з 1540 г. — удавой) была Ганна Ўладычанка, дачка пісара Івана Ўладыкі, які некалі набыў у князя Чартарыйскага маёнтак Сялец і палову Калодзезяў. Яна валодала часткай Галіцы побач з Беларуччу і Астрошыцамі, якую завяшчала ў 1560 г. дачке Барбары, на той час жонцы Каляніцкага Цішкевіча. Мужніны ж маёнткі яна падзяліла з сынамі, пра што захавалася ўпамінанне, датаванае 1558 г. Пры гэтым падзеле Ганне дастаўся маёнтак Саламерач (у сучасным Мінскім раёне), а яе сынам Івану, Юрыю і Багдану Саламярэцкім — маёнтак Плешчаніцы з аддаленымі сёламі Домжарыцы і Будзінічы, да якога адносілася таксама частка сяла Хатаевічы (сучасны Акцябр) недалёка ад Плешчаніц. 58

Яшчэ адзін фундацыйны запіс быў зроблены сынам Барбары Васілеўны Саламярэцкай (?–пасля 1580 г.) і Канстантыя Яцкавіча Ратомскага Лаўрынам. Ён запісаў ігумену Макарыю Сілічу штогадовую выдачу 10 пудоў мёду з сяла Бараўляны Саламярэцкаму манастыру (1583 г.)59

Барбара Васільеўна (7‑пасля 1582) першы раз выйшла замуж за Канстанта Яцкавіча ратомскага. Ён запісаў ёй маёнтак Айнаровічы Менскага пав. (1542) У іх нарадзіўся сын Лаўрын (7–1594). Яго смерць наступіла ад кваробы паміж 7 і 11 лютым 1594 г. Тэстамент сведчыць, што ён і яго бацькі былі праваслаўнага веравызнання. Oстрскі староста Лаўрын Канстанцінавіч прасіў панаваць яго побач з целамі яго продкаў у царкве Св. Прачыстае ў Вільні. Другой жонцы княгіне Алене Грыгораўне Друцкай-Горскай ён запісаў усю рукомую маёмасць навечна, на маёнткак айчыстык Глевін (Глівін?) і Беларучча ў Менскім пав. 1000 коп літоўскік грошаў доўга. Ён жа падараваў ёй сяло Хатаевічы, маёнтак Yзла з сёламі (Ашмянскі пав.), дом у Вільні, в.Раконцішкі Віленскага пав., 60 аседлык валокаў ва Yпіцкім пав., сёлы Дрэгча і Рэванічы ў Менскім пав.

Як паведамляе крыніца, усе дзеці былі ад першага шлюбу з дачкой берасцейскага ваяводы Юрыя Тышкевіча Зоф’яй60. Канстанцін, Грыгорый, Марына і Алена як няпоўнагадовыя перадаваліся ў апеку другой жонцы, а не старэйшаму сыну Мінаілу, які быў дарослым. Ён атрымаў ад бацькі ў пажыццёвае карыстанне Острскае староства, сяло Якімовічы ў Мазырскім пав. і маёнтак Трусава ў Менскім пав. Сёлы Барысавічы і Казловічы ў Мазырскім пав., якія Л.Ратомскі атрымаў ад Стэфана Баторыя за выслугу, адышлі Канстанціну, а Грыгорыю — Рудыя Белкі ў Мазырскім пав. Y роўны падзел паміж усімі братамі прызначаліся айчыстыя маёнткі Мікновічы, Церыбава і Рэшыва ў Мазырскім пав. і сёлы ў Аршанскім пав. Л.Ратомскі вылучыў грошы на вынаванне і адукацыю Канстанціна і Грыгорыя. Пры гэтым ён загадаў адправіць іx на службу: Канстанціна — да віленскага ваяводы Крыштафа Радзівіла, а Грыгорыя — да канцлера ВКЛ Льва Сапегі. Старэйшык дачок ён ужо выдаў замуж: Аляксандру — за Грыгорыя Корсака, а Зоф’ю — за мазырскага земскага пісара Адама Руцкога, і кацеў, каб Фядору таксама, як і сясцёр выдала А.Друцкая-Горская з пасагам і выправай «за каго вызначыць Бог». Апекунамі былі прызначаны князь Фёдар Грыгор’евіч Горскі (кутчэй за ўсё брат другой жонкі), крычаўскі стараста Багдан Саламярэцкі (стрыечны брат), менскі войт Іван Быкоўскі, Яраш Воўчак (земянін Менскага пав., уладальнік маёнтка Крайск)61.

Другім яе мужам быў гаспадарскі маршалак (1560) і гомельскі староста Каленіцкі Васілевіч Тышкевіч (?-1576)62. Яны абмяняліся даравальнымі лістамі ў 1556 г. У судовай справе за 1582 г. Грыгорый Андрэевіч Мазаровіч скардзіўся на ўрадніка Барбары Тышкевіч Якава Прыбыцька за вывоз сялян і і<смаёмасціз сяла Лускоўскае двара Відагошча ў яе двор Беларуч63. Сужэнцы Барбары К.Ратомскі і К.Тышкевіч былі праваслаўныя. З тэстамента Л.Ратомскага зразумела, што яго бацька памёр, калі ён быў яшчэ малым, бо К.Тышкевіча ён называе айчымам. Дзяцей у гэтым шлюбе кутчэй за ўсё не было.

М. 1, КАНСТАНТИН ЯЦКОВІЧ РАТОМСКИЙ. Ён запісаў ёй маёнтак Айнаровічы (1542 г.).

М. 2, КАЛЕНІЦКІ ВАСІЛЕВІЧ ТЫШКЕВІЧ. Яны абмяняліся даруючымі лістамі ў 1556 годзе. Дети: Лаўрын Тышкевич. Ён памёр без нашчадкаў і ўсю маёмасць запісаў жонцы Алене Горскай.

—/7. КЖ. АННА ВАСИЛЬЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ (†1550)

стала другой жонкай заможнага і ўплывовага гаспадарскага пісара (1512–1558), земскага падскарбія (1531–1558), наваг радскага ваяводы (1551)34 Івана Гарнастая (?-1558). Ён быў ўплывовай асо бай у ВКЛ, адыгрываў не апошнюю ролю пры двары вялікага князя літоў скага. Гэта быў яго другі шлюб. У шлюбе нарадзіліся Гаўрыла (1515–1588,менскі ваявода і стараста ў 1566 г., берасцейскі ваявода ў 1576 г., жанаты з Барбарай Ласкай), Іван (1520–1566, дарсунішскі намеснік, жонка Ульяна Багавіцінаўна (?-1575)35), Гермаген (?-1553, пісар ВКЛ), Астафій (1530 – пасля 1586), Настасся (жонка Рамана Сангушкі, потым Ф.Кміты), Ганна (жонка Б.Епімаха, потым Ю.Гардыны), Алена (жонка Ю.~адкевіча) і дачка з невядомым імем, жонка Л.Палубінскага36. Пасля смерці Ганны І.Гарнастай ажаніўся трэці раз. Навагарадскі ваявода быў праваслаўнага веравызнання, аб чым сведчыць яго фундуш на срэбраныя рукамый і паходню Прачысценскай царкве ў Вільне (1556)37, яго фундушы царкве Барыса і Глеба ў Гародні38, а таксама пахаванне яго ў. царкве39.
З тастамента І. Гарнастая вядома, што Ганна Саламярэцкая ўсе свае рухомыя рэчы (ланцугі, шаты, кубкі, каўшы і інш.) размеркавала па між дзецьмі. Каштоўнасці пайшлі дочкам на выправы. Частка рэчаў была аддадзена Настассі і Яўгеніі, калі І. Гарнастай сам іх выдаваў замуж пасля смерці жонкі. Для Настассі былі зроблены з перлаў брам кі і каўнеры. Рэшта камянёў была аддадзена мітрапаліту Макарыю ў саборную Прачысценскую царкву ў Вільні за ўспамін душы Сала мярэцкай64.

Ганна Саламярэцкая памерла ў 7 гадзін раніцы 6 чэрвеня 1550 г. Аб гэтым сведчыць ліст на адыход душы, які быў складзены кіеўскім мітра палітам Макарыем (гл. дадатак 3). Пачатак дакумента апісвае мізэрнасць гэтага свету. Далей адзначаны жаль І. Гарнастая па прычыне смерці яго цнатлівай і шляхетнай жонкі. У дакуменце згадваецца паходжанне Ганны, яна называецца Ганна Васілеўна Шаховіча. Княгіня была пахавана ў дзень смерці ў жаночым манастыры Святой Тройцы ў Вільні, каля свайго бацькі Васіля Іванавіча і брата Фёдара перад царкоўнымі варотамі, каля левага кліраса, недалёка ад амбона. Згадванне гэтых фактаў паказваепра існаванне ў гэтай царкве сямейнай крыпты Саламярэцкіх. У канцы дакумента адзначаецца пра суправаджэнне цела да месца пахавання, ад праўленне службаў аб дараванні яе душы грахоў92. Ганна (Іаана) была пазначана ў памянніку Супрасльскага манастыра93. Крыніца ўнікальная па сваім змесце і значэнні. З тастамента І. Гар настая можна меркаваць, што падобныя лісты клаліся ў труну. Чаму захаваўся гэты — невядома. Верагодна быў напісаны ў двух экземпля рах. На сённяшні дзень гэта адзіны выяўлены падобны дакумент. Да зволіць сабе лісты ад мітрапаліта на адыход душы маглі толькі вельмі заможныя асобы шляхетнага паходжання.І. Гарнастай пісаў тастамент, калі быў здаровым. Таму месцы для пахавання былі абраны два, у залежнасці ад месца смерці. У выпадку здарэння недалёка ад Вільні склеп павінны былі змураваць у манасты ры Святой Тройцы, каля слупа правага кліраса, недалёка ад амбона. Там была пахавана яго жонка Ганна Васілеўна Саламярэцкая [AGAD, Zbiór Dokumentów Pergaminowych, sygn. 8662.].

М., ІВАН ГАРНАСТАЙ (?—1558 гг.) гаспадарский пісар (1512—1558 гг.), земский падскрабій (1531—1558 гг.), навагарадскога ваяводы (1551 г.). Був одружений з удовою по Корейві, після смерті якої успадкував усі її маєтності. На думку Е. Руліковського, це була Пузовська65. Після цього ще двічі одружувався з представницями князівських родів: з Ганною Василівною Соломерецькою та з Марією Богданівною Заславською66, удовою кн. Василя Толочинського67. З княжною Соломерецькою мав двох синів: Гаврила та Івана. Із княжною Заславською мав теж двох синів: Остафія і Єрмогена68. За Бонецьким, Уруським та Вольфом, які спираються на акти з Литовської Метрики, четвертого сина звали саме Єрмоген. Він у 1550 р. мав справу з Шостаком, а 1551–1552 pp. згадується як писар і королівський маршалок69. Помер до квітня 1553 р. Мав у дідичному володінні Соколів під Слонімом70.

Дети: У шлюбе нарадзіліся Гаўрыла (1515—1588 гг., менскі ваявода і староста (1566 г.), берасцейскі ваявода (1576 г.), жанаты на Барбары Ласкай), Іван (1520—1566 гг., дарсунішскі намеснік, жонка — Ульяна Багавіціўна), Гермаген (?—1553 гг., пісар ВКЛ), Астафій (1530 — пасля 1586), Настасся (жонка Рамана Сангушкі, потым Ф. Кміты), Ганна (жонка Б. Епімаха, потым Ю. Гардына), Алена (жонка Ю. Хадкевіча) і невядомая дачка (жонка Л. Палюбінскага). Іван Остафійович Горностай із Ганною Соломерецькою мав також дочок: Євгенію, дружину Юрія Ходкевича, стольника литовського; Настасію, спершу дружину князя Григорія Васильовича Сангушка-Ковельського, а потім Філона Семеновича Кміти; Олену, одружену з Петром Дмитровичем Корсаком, державцею оршанським; Ганну — за Богданом Епімахом, потім за Юрієм Якубовичем Гординою; невідому на ім’я — за князем Левом Полубенським [29]. Всього мав 7 дочок [30].
34 Lulewich H., Rachuba A. Urz~dnicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego XIV-XVIII wieku. Spisy. Kórnik, 1994. S. 210.
35 Ульяна была малодшай дачкой Міхаіла Богуша Багавіцінавіча (?-1529). Ён узгадвае ў тэстаменце дарсунішскага намесніка І.Гарнастая сярод апекуноў яго сям’і. Памерла Ульяна ў 1575 г., аб чым сведчыць рэестр рухомых рэчаў (грошы, посуд, дакументы, вопратка і інш.), які быў складзены пасля яе смерці наваградскім возным. Lietuvos mosklг akademijos Bibliot ekas rankrasciг skpyrius. F. 16–9; Акты относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. Т. 1. 1361–1598. СПб., 1863. С. 75–77.
36 Насевіч В.Л. Гарнастаі // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Т. 2. Мінск, 1994. С. 488. Маркевіч А. піша пра 7 дачок. Markiewicz A. Hornostaj Iwan // Polski Slownik Boiograficzny. T. IX. Wroclaw, Warszawa, Krak6w, 1960–1961. S. 627.
37 Lietuvos mosklц akademijos Bib~iotekas rankrasciц skpyrius. F. 40–42.
38 Орловский Е. Гродненская старина. Ч.1. Гродна, 1910. С. 65.
39 Markiewicz A. Hornostaj Iwan // Polski Slownik Boiograficzny. T. IX. Wroclaw, Warszawa, Kraków, 19601961. S. 627628; Niesecki K. Herbarz Polski. T. IV. Lipsk, 1839. S. 375–376

XXIV генерация от Рюрика

КН. БОГДАН-ОЛИМПИЙ ИВАНОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (*1 пол. XVI в — † 7.09.1602)

Представитель княжеского рода Соломерецких (Рюриковичи). Единственный сын каштеляна мстиславского князя Ивана Васильевича Соломерецкого (? — 1578), и Анны Яновны Глебович. О жизни князя Богдана Соломерецкого более всего известно из «Баркулабовской летописи». Року 1579. Пан Андрей Гудовский, урядник баркулабовский, собравши войско немалое, пешого и конного люду триста с паном Филоном и з его милостью князем Богданом Соломерецким, старостою кричевским, а надо всими тыми войсками люду учтивого яко шесть тисечей пан Андрей Гудовский гетманом был; под Смоленском и Рославлем так места выжгли, волости, села попустошили; под замком Смоленским моцно и охотне штурм мели, толко не дал им господь бог его достати, албо выняти; з ласки божое з добычею великою до домов своих здоровы з доброю славою приехали. В 1580 году он был назначен старостой кричевским и овруцким.

8 августа 1583 года женился на представительнице рода Корсак. Року 1583, месяца септеврия 8 дня. Его милость князь Богдан Соломерецкий, староста кричевский и луцкий [так в рукописи; должно быть «олучицкий» — прим.публикаторов], приехавши з войска з службы з двору его кр[олевское] милости с под Пскова, по взятию, панну Евву Баркулабовну, старостянку дисенскую, у стан малженский за себе взял, а веселе было у месте Виленъском.1585 — Того ж року 1585. У пост Филипов у пущи Сидоровской его милость князь Богдан Соломерецкий побил лосей десять великих, а вепров диких великих осмь, где тепер село Сутоки и Махова... 1586 — а потом в том же Вендорожи року 1586 во великий пост церков святаго Покрова сооружена и попу Вендорожскому его милость князь Богдан Соломерецкий тую церков отдал, бо тая была первей парафея Баркулабоская [так в публикации – О.Л. ], парафея отца Алексея Гавриловича Мстиславца, отца Феодора Филипповича Могилевца. священником Федором Могилевцем была составлена известная Баркулабовская летопись, отражающая важнейшие события того времени и являющаяся важнейшим документальным источником многих имевших место в то время событий. Первые записи отражают период середины XVI столетия (Брестский сейм, строительство Могилевского замка, захват Полоцка Иваном Грозным и проч.). Еще одной особенностью и достоинством данной летописной хроники является то, что сам автор был «из народа», поэтому отражал историю с точки зрения простых людей, живым белорусским языком и без прикрас. Так что такие исторические мемуары можно считать вполне достоверными. Року 1590, месяца июня 29, у Берестю литовском на Рождество Иоана Предтечи был собор за митрополита Рагозу, а за владыку полоцкого Терлецкого, нижли на том зьезде ничого доброго не вчинили. На который собор и его милость князь Богдан (Соломерецкий), староста кричевский и олучицкий, посылал попа своего баркулабовского Федора Филиповича (...).Року 1592 о мясопустах, его милость князь Богдан Соломерецкий, староста кричовский и олучицкий, Буйничи, Чайки откупил и у волоки поволочив, а пред тым было многих розных панов — князей Соколенских, князей Мосалских, князей Крашинских, пана Филона и далей. Того ж року 92. Его милость князь Богдан Соломерецкий, староста кричевский и олучицкий, слободы осадил, село Махова и Сутоки.

Анна Соломерецкая, его мать, написала свой завещание в Соломерецком Городке 27 апреля 1593 г. В Менском гродском суде оно было записано 1 мая этого же года. Причиной для составления документа последней воли стала тяжелая болезнь. Свою душу Анна поручала Богу и св. Троицы. Сына Богдана она просила похоронить ее тело в крипте Соломерецкой церкви, где находилось тело ее мужа. В документе отмечалось, что Богдан почтительно относился к ней, помогал после смерти мужа в решении всевозможных дел, заплатил за нее долги в размере 15 000 коп литовских грошей. Он получил ее имение Кельмы, вена – 2492 копы литовских грошей, которые муж записал на 1/3 своих владений и движимое имущество, имение Семково в Менском повете, имение и двор Буйничи в Оршанском повете, двор Косово, сёлы Ледневичи и Оболь в Витебском воеводстве. А. Соломерецкая подарила сыну Богдану движимое имущество, которые записал ей муж в своем завещании (1586), и имение Кельмы в 1586 г.71 Обычно, имущество матери делилось поровну между всеми детьми. Однако в данном случае дочери не получили ничего даже перстня, что довольно редкое явление. Возможно, это было сделано раньше. В документе А. Соломерецкая апеллировала к Статуту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где записано, что приобретенное имущество лицо может подарить, кому захочет. Из перечисленных владений только Кельмы были материнским имуществом. В данном случае отмечается нарушение законодательства. При обращении в суд сестры имели возможность выиграть процесс. Дошло ли до этого неизвестно, но в 1595 г. Богдан подарил своим сестрам по части имения Титовляны в Берестейском воеводстве72.

В 1593 году за заслуги перед государством получил от польского короля и великого князя литовского Сигизмунда III Вазы привилей на села в Могилевском повете: Хадушевичи, Дасовичи, Гощево, Сирадовичи и Новоселки, принадлежавшие его тестю Баркулабу Корсаку. В 1597 году князь Богдан Соломерецкий для воспитания своих детей пригласил Лаврентия Зизания, а затем Мелетия Смотрицкого. Вместе с женой активно поддерживал православную церковь. Был одним из основателей Виленского братства, занимался расширением его школы. Року 1599. У вилию Рожства Христова по старому, рачил быти на чести у Баркулабове у его м[и]л[ости] князя Богдана Соломерецкого его м[и]л[ость] пан Лев Сапега з многими зацными паны велможными у месте Боркулабове. Того ж року 99, месеца генваря 6 дня у волторок, князь Петр Жижемский, староста речицкий, рачил заручити панну Крыстину у его м[и]л[ости] князя Богдана Соломерецкого, старосты крычевского и олучицкого; а веселе было року 1600, во светом Крещении в неделю.

В 1594 году предоставил значительный вклад в церковь святого великомученика Георгия (церковь на Илбинской горе в Могилеве). По воле Богдана Соломерецкого, выраженной в завещании, в Буйничах на правом берегу Днепра возле Могилева был основан Буйничский Свято-Духов монастырь. 7 сентября 1602 года князь Богдан Иванович Соломерецкий скончался в своём имении (село Борколабово).Того ж року 602. За кроля Жикгимонта Третего, за митрополита Патея отщепенца, за владыку полоцкого Гедеона, за светейшаго патриархи кир Гедиона, месеца септебря 7 дня со олторка на среду о полночи, канон Рожства Святыя Богородицы, славный пан хрестиянски пан побожный, церкви божой миловник, князь Богдан Соломерецкий, во святом крещении называемый Алимпей, его м[и]л[ость] староста крычовский и олучицкий, на старостве своем во граде Крычове переставился в добром сумненю и памети; а погребено при славной памети пану отцы Иване в Соломеричах в церкви святого Покрова. Того ж року князь Иван Соломерецкий у Высоцку переставился.
Крычаўскі (1580 г.) і Оўлучскі староста Багдан Саламярэцкі (?—1602 гг.) часта ўзгадваўся ў «Баркулабаўскім летапісе». 8 жніўня 1583 г. Багдан Саламярэцкі ажаніўся на Еве Баркулабаўне. Баркулаб Іванавіч Корсак заклаў замак Баркулабава ў 1564 г., які потым перайшоў Еве.

«Баркулабаўскі летапіс» утрымлівае апісанне штодзённага жыцця сям’і крычаўскага старосты Багдана Саламярэцкага. Ён атрымаў прывілей ад караля на сёлы ў Магілёўскім павеце: Хадушэвічы, Дасовічы, Белавічы, Сірадовічы і Навасёлкі, якія належалі цесцю Баркулабу Іванавічу (1593 г.). Багдан Іванавіч актыўна падтрымліваў праваслаўную царкву. У Буйнічах на правым беразе Дняпра каля Магілёва, па волі Багдана Саламярэцкага, выказанай у тэстаменце, быў заснаваны жаночы манастыр у канцы XVI ст. Багдан Саламярэцкі і яго жонка Ева далі фундуш на царкву Святога Вялікамучаніка Георгія (царква на Ілбінскай гары ў Магілёве, 1594 г.). Падтрымка праваслаўнай царквы і яе абарона — гэта была палітыка роду Саламярэцкіх.

білоруський князь та магнат гербу Равич, політичний діяч Речі ПосполитоїПоходив з впливового роду Соломирецьких. Син Івана Соломирецького ад 2 шлюбу, каштеляна Мстиславського, та Ганни Глебович. Про життя князя Богдана більш за все відомо з «Баркулабовського літопису». У 1580 році призначається старостою Кричевським та Овруцьким. 8 серпня 1583 року він зашлюбив представницю магнатського роду Корсаків. За заслуги перед державою у 1593 році отримав від короля Сигізмунда III привілей від короля на села в Могилівському повіті: Хадушевічи, Дасовічи, Гощево, Сірадовічи і Новосілки. У 1597 році для виховання своїх дітей запросив Лаврентія Зизанія, а згодом Мелетія Смотрицького.Разом із дружиною активно підтримував православну церкву. Був один із заснвоників Віленського братства, опікувався розбудової його школи. У 1594 році надав значний внесок на церкву святого великомученика Георгія (церква на Ільінській горі у Могильові). У Буйнічах на правому березі Дніпра біля Могильова, з волі Богдана Соломирецького, вираженої у заповіті, було засновано жіночий монастир. Заснував у Висоцьку православну церкву Іспіння Пресвятої Богородиці і виділив для неї вісім волоків землі. Проте конкретна дата заснування цієї церкви не відома. 1599 року брав участь у Віленському з’їзді православної церкви проти унії.
Помер Богдан Іванович Соломирецький у своєму маєтку 7 вересня 1602 року.

Інфармацыя аб дзейнасці царквы і манастыра ў XVIІ–XVІIІ стст. прадстаўлена ў рэестрах. Рэестр дакументаў па размежаванню Саламярэцкага манастыра і Міёрскага манастыра за 17 снежня 1776 г. утрымлівае найменне 109 дакументаў па Саламярэцкаму манастыру – 12 па Міёрскаму і 2 па Саламярэччу. Некаторыя дакументы не маюць даты. На той час пры манастыры захоўваліся дакументы па Бондачах, пачынаючы з 1541 г. са скаргі Скуміна Львовіча Тышкевіча на менскага гараднічага Міхаіла Сямёнава, які прымушаў яго падданых з сёл Бондачы, Сяльцо і Забашэвічы выконваць працы на менскім замку. Копія гэтага дакумента змешчана ў Зборы дакументаў аб прыналежнасці сяла Бондачы Саламярэцкаму манастыру 1541–1776 гг.73. Паводле рэестра вядома, што ігумен Генадзь выступаў у судовых справах аб Бондачах у 1615 г. Ева і яе сын Багдан Саламярэцкія пазычылі 40 коп літоўскіх грошаў на с. Бондачы ў Юрыя Скуміна Тышкевіча, але не выплацілі іх у адведзены тэрмін. У выніку судовых працэсаў сума павялічылася да 1350 коп, і Саламярэцкія вымушаны былі аддаць сяло Ю. Тышкевічу (1613–1617 гг.) [НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 1–5, 25–35 адв.]. Наступны рэестр дакументаў па вёсцы і водрубу Бараўляны за 1601–1796 гг. быў складзены ў Самацевічах у чэрвені 1909 г. Ён пералічваў 25 дакументаў, быў напісаны на польскай мове на 2 аркушах 74. У ім адзначаны дакументы па размежаванню Бондачаў і Бараўлян з іх уладальнікамі Юрыем Скуміным Тышкевічам і княгіняй Евай Корсакаўнай Саламярэцкай і яе сынам Багданам (12.09.1617), менскімі базыльянкамі Св. Духа і Саламярэцкай царквой (02.06.1616, 08.10.1760, 07.07.1763 і 14.10.1763). Межы гэтых вёсак высвятляліся ў судах два стагоддзі.

starosta krzyczewski i ołuczycki. Był synem Iwana (zob.) i Anny z Hlebowiczów.
С. рос при дворе Сигизмунда Августа, by potem szukać kariery w wojsku. По смерти отца starał się bezskutecznie o star. mścisławskie. Brał udział в войне Стефана Батория с Москвой: во врем компании полоцкой 1579 r. dokonał najazdu na okolice Рославля i wraz ze star. оршанским Филоном Кмитой pustoszył земли смоленские, dochodząc pod mury samego Smoleńska. Na początku 1580 dostał w dożywocie dzierżawę krzyczewską i ołuczycką. Po skończonej wojnie z Moskwą S. ożenił się (8 IX 1583) z wdową po ks. Januszu Czartoryskim, Ewą (Jewdokią), córką star. dziśnieńskiego Borkołaba Korsaka (zob.). Małżeństwo to ze względu na dobra, jakie w wyniku jego zawarcia przeszły w ręce S‑ego, связало его с przygranicznymi ziemiami ВКЛ, stąd, choć nie pełnił on żadnego oficjalnego urzędu, odgrywał jednak pewną rolę we wzajemnych stosunkach Rzpltej z Moskwą, szczególnie w odniesieniu do kontaktów przygranicznych. Przekazywał królowi oraz litewskim senatorom aktualne informacje o sytuacji na granicy i w państwie moskiewskim. W styczniu 1596, w czasie kozackiej rebelii, oddziały Semena Nalewajki zajęły m.in. należący do S‑ego zamek Borkułabów i splądrowały okoliczne wsie. S. wziął udział w pościgu wojsk lit. pod wodzą podkomorzego trockiego Bogdana Ogińskiego za uchodzącymi z Litwy kozackimi rebeliantami. W lipcu t.r., w związku z rezygnacją B. Ogińskiego z dowodzenia wojskiem lit., kanclerz Lew Sapieha, radząc hetmanowi Krzysztofowi Radziwiłłowi «Piorunowi», by rozważył możliwość powierzenia dowództwa nad wojskami lit. któremuś z doświadczonych wodzów, wymienił wśród nich S‑ego.
W r. 1596 został S. wybrany na deputata do Tryb. Lit. w Wilnie z woj. mińskiego. Na początku XVII w. zaangażowany był znowu w sprawy moskiewskie. W czerwcu 1602, w związku z głodem, który w następstwie nieurodzaju oraz grabieży dokonywanych przez wojska inflanckie zapanował we wschodniej części W. Ks. Lit., skarżył się Radziwiłłowi, że przeszło stu gospodarzy z podległych mu dzierżaw uciekło do państwa moskiewskiego. S. pisał w tej sprawie do wojewodów moskiewskich, aby wydali mu zbiegów, jednakże nie przyniosło to rezultatu. W tym samym czasie (czerwiec 1602) któryś z Sołomereckich (być może chodziło jednak o stryjecznego brata Bohdana – Iwana Bohdanowicza) był królewskim deputatem do rozmów z komisarzami moskiewskimi w kwestii skorygowania granicy W. Ks. Lit. z Moskwą.
S. należał do opiekunów Cerkwi prawosławnej w Rzpltej. W r. 1586 zbudował w Wendoroży nową cerkiew parafialną, która została poświęcona w r.n. W r. 1588 założył w Krzyczewie jedno z pierwszych bractw cerkiewnych na terenach wschodniej Białorusi. W lipcu 1593 ustanowił nowy fundusz dla cerkwi Preczysteńskiej w Bujniczach, a rok później postawił nową cerkiew p. wezw. św. Jerzego w Borkułabowie; powstał przy niej także monaster. S. zbudował również cerkiew w założonym przez siebie miasteczku Bogdanowo.
S. należał do wytrwałych przeciwników unii brzeskiej, co doceniał patriarcha aleksandryjski M. Pigas, który listownie umacniał go w oporze przeciw unii. Na synod w Brześciu Lit. w październiku 1596 wysłał S. swego przedstawiciela – nieznanego z imienia księdza prawosławnego, związanego z którąś z dwu cerkwi znajdujących się w Borkułabowie. Z inicjatywy S‑ego powstał jeden z dokładniejszych opisów obrad obu stron (zwolenników synodu i przeciwników unii). Opis ten stanowi część tzw. Latopisu Borkułabowskiego, świadczącego o szerokości mecenatu S‑ego na polu prawosławia, ponieważ nie ulega wątpliwości, że Latopis powstawał pod auspicjami S‑ego i przekazuje zarazem jego poglądy. S. mimo wrogości do unii brzeskiej i propagowania kultury ruskiej, stał zdecydowanie na gruncie wierności wobec Rzpltej. Był też w znacznym stopniu spolonizowany, o czym świadczy choćby fakt, że nieliczne zachowane jego listy zostały napisane w języku polskim. Na oficjalnych dokumentach podpisywał się jednakże po rusku.
Na zjeździe ewangelików i prawosławnych w Wilnie w r. 1599, mimo nieobecności S‑ego, obrano go wraz ze stryjecznym bratem Iwanem Bohdanowiczem do grona prowizorów, którzy mieli «obmyślać pokój cerkwi i zborów naszych chrześcijańskich». We wrześniu 1600 wraz z żoną wysłał list do bractwa stauropigialnego we Lwowie z zachętą do wytrwania w oporze przeciwko unii brzeskiej. Informował w nim także o powrocie do Lwowa członka bractwa – Ławrentija (Wawrzyńca) Zizanii, który przebywał przez pewien czas w Borkułabowie jako nauczyciel ich syna Bohdana. Od kwietnia 1600 nauczycielem syna Sołomereckich był Melecjusz Smotrycki; następnie stał się on opiekunem Bohdana podczas jego studiów na protestanckich uczelniach w Cesarstwie (m.in. w r. 1607 w Lipsku).
W wyniku działu przeprowadzonego ze stryjecznym bratem Iwanem Bohdanowiczem (kwiecień/maj 1582) zatrzymał S. miasteczko Sołomerecze i wieś Stare Sołomerecze oraz Gródek w pow. mińskim. Konsekwentnie skupował majątki sąsiadujące z tymi posiadłościami. Do posiadanej już wcześniej części Siemkowa, odziedziczonej po matce, dokupił następną od Eliasza Rekucia w r. 1599. Nabył także (we wrześniu 1590) od podsędka połockiego Fiodora Szauła majętność Kasyn z siołami Kowszów i Kuszlew. S. posiadał po matce Kelmy i włość Dobikinty na Żmudzi, które sprzedał Janowi Grużewskiemu w r. 1591. Znaczne posiadłości (Borkułabów, część Bujnicz, Szupień w pow. orszańskim, Zalesie, Orechowno w woj. połockim) wniosła mu także jego żona jako jedyna spadkobierczyni Borkołaba Korsaka. S. był właścicielem kamienic w Mińsku i Wilnie, gdzie posiadał nadto młyn. Oprócz nabytków w pow. mińskim kupował majątki leżące w pow.: orszańskim (część Bujnicz i Czajki) i witebskim (Ledniewicze i Obol). Otrzymał też przywileje królewskie na Połonicę w woj. mścisławskim (1596) oraz na Chotowicze w pow. mińskim (1598). Z majątków, które wniosła mu żona, sprzedał zaś Zalesie (1585) i Orechowno (1591). S. prowadził ożywioną działalność kolonizacyjną. Osadzał miasta (Borkułabów, Bogdanowo), zakładał nowe wsie (Machowa, Sutoki). W swoich majątkach przeprowadzał też reformę włóczną. S. zmarł 7 IX 1602 w Krzyczewie i został pochowany w klasztornej cerkwi Pokrowskiej w Starych Sołomereczach.
Крычаўскі (1580) і оўручскі стараста Багдан Саламярэцкі (7–1602) (пры крышчэнніатрымаў яшчэ адно імя Алімпій) быў адзіным нашчадкам Івана. Рос ён пры двары Жыгімонта Аўгуста, дзе распачаў вайсковую кар’еру. Багдан прымаў удзел у полацкай кампаніі супраць Масквы пад началам Стэфана Баторыя (1579), разам з аршанскім старостам Філонам Кмітай спусташаў смаленскія землі, дайшоў да муроў Смаленска. Хоць не займаў высокік пасадаў, але як бацька і брат адыгрываў пэўную ролю ў адносінакпаміж ВКЛ і Маскоўскім княствам, перадаваў інфармацыю аб падзеякна мяжы.
Y студзені 1596 г. казацкія войскі пад началам С.Налівайкі занялі замак Баркулабаў і навакольныя вёскі. Гэта падштуринула Багдана прыняць удзел у выправе супраць казакоў пад кіраўніцтвам трокскага падкаморыя Багдана Агінскага. Крычаўскі стараста абіраўся дэпутатам на Трыбунал ВКЛ. Y дакуменце ад 19 снежня 1596 г. стаіць яго подпіс на польскай мове: «Z woiewodstwa Mienskiego Bohdan Soіomerecki«60. Y пачатку 17 ст. ён зноў быў заняты «маскоўскай праблемай». Y сувязі з голадам 1602 г., які наступіў з‑за неўраджая і рабаўніцтва інфлянскік войскаў, сяляне сталі збягаць у суседную дзяржаву. Б.Саламярэцкі вымушаны быў звярнуцца да маскоўскік ваяводаў, каб яны вярнулі збеглы~. Аднак гэта не прынесла вынікаў61. Як бачым, на грамадска-палітычную дзейнасць Багдана Саламярэцкага паўплывала геаграфічнае палажэнне яго маёнткаў, блізкасць да каралеўскага двара, сямейная палітыка Саламярэцкік, у якой важнае месца займала імкненне да высокага статуса ў рэгіёне.
Шэраг дакументаў у Менскім гродскім судзе за 1582 г. прысвечаны спрэчнаму падзелу маёмасці паміж Багданам Іванавічам і Іванам Багданавічам Саламярэцкімі. Бацька Багдана Іван Васільевіч пакінуў маёнткі Асташына (Навагарадскі пав.), Гогаліца, Плешчаніцы, Гарадок, Саламярэч (Менскі пав.). Першыя тры пры падзеле дасталіся Івану, апошнія два — Багдану. Млын у Вільні дзяліўся пароўну. Багдан павінен быў выкупіць у жамойцкага старосты (1579) Яна Кішкі (?-1592)62 з заставы сяло Замазкі ў маёнтку Асташына, а Прылепамі, Дамжэрыцай і Данічамі яны валодалі разам. 7 красавіка Багдан і яго маці Ганна Глябовіч заявілі, што Іван не прыенаў на сустрэчу, дзе павінны былі канчаткова размеркаваць маёмасць. Праз 3 дні Іван падаў заяву аб змене падзелу: яму — Гарадок, Саламярэч, а Багдану — Асташына, Гогаліца, Плешчаніцы. 21 красавіка жонка Івана Марэта скардзілася на менскага вознага Шчаснага Кашу за тое, што ён прывёз ёй «непраўны» ліст на валоданне Саламярэччам Ганнай і Багданам. Праз два дні такая ж скарга была напісана Іванам Саламярэцкім. Маці і сыну надакучыла спрачацца ў судзе са сваяком, і яны закапіліСаламярэчча. 28 красавіка менскі возны Мікалай 3апольскі спрабаваў увесці ў валоданне Саламярэччам Івана, але Ганны і Багдана не было ў маёнтку, а іx ураднік не пусціў вознага75. Yвесь судовы працэс.

60 Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). P. 117, 122.
61 Kempa T. Solomerecki Bohdan lwanowicz. S. 326–327.
62 Tazbir J. Kiszka Jan // Polski Slownik Biograficzny. T. XII. Warszawa-WroclawKraków, 1967. S. 507–508.
63
Ганна выступала разам з сынам, бо на гэтык маёнткак ёй было запісана вена. Жаданне І.Саламярэцкага валодаць старажытнай айчыстай маёмасцю зразумела, але Багдан, як сын Івана 13асільевіча, меў больш правоў на Гарадок і Саламярэч. Да таго ж такое размеркаванне маёмасці было запісана ў бацькоўскім тэстаменце. Рэдкімі былі выпадкі, калі ўсе бакі заставаліся задаволеныя падзелам. Сямейныя спрэчкі з‑за падзелу маёмасці сталі звычайнай справай для таго часу, што паказваюць земскія і гродскія кнігі.

Гэта быў не адзіны працэс, дзе ўзгадвалася імя Багдана Саламярэцкага. Разам з маці ён скардзіўся на свайго апекуна Юзафа 13іньковіча, што той не перадаў маёнтак Сёмкавічы (1582). Праз свайго служэбніка Амброжыя Пятровіча Багдан падаў скаргу на шлякцянку Менскага пав. Аўдоццю Стужынскую за пакос сена ў Саламярэччы (1582). Сустракаюцца скаргі з‑за падданы~. Яго ўмацаваны скардзіўся на падданыкЯна Янавіча Рэкуця, якія пашкодзілі 10 коней Саламярэцкага (1582)64. Yраднік Б.Саламярэцкага Станіслаў Пятровіч паведаміў у скарзе на шляиціца Мікалая Янавіча Стужынскага, што 8 кастрычніка 1600 г. той з падданымі збіў і параніў падданага князя Івана Караля65. Таксама былі скаргі на падданык Б.Саламярэцкага. іjівун менскага земскага суддзі Грыгорыя Макаравіча Паўлюк Мішуковіч скардзіўся на падданыкБ.Саламярэцкага Мінкова Кузьміча, Івана Лыцковіча і Івана 13ерабеевіча з вёскі Часанаў, што яны 17 сакавіка (1600) прывезлі да сябе падданага земскага суддзі і зараз яго там наваюць. Ляснічыя пінскага старасціча Аляксандра Крошынскага Ляўко Сцепанавіч і іjішко Фёдаравіч падалі скаргу на падданыкБ.Саламярэцкага з маёнтка Гарадок, што яны з намовы свайго пана высяклі лес пры маёнтку Заценскім у Менскім пав. і звезлі яго ў Саламярэч (1600)66. Такога тыпу дакументы часта сустракаюцца ў кнігак гродскік судоў. Нанясенне шкоды суседзям праз сваік падданык у тыя часы было звычайнай справай. Y дадзенык выпадкак уладальнікі маёнткаў таксама былі адказныя за злачынства падданы~.
Лёсавызначальнай падзеяй у жыцці крычаўскага старосты стаў шлюб. «Баркулабаўскі летапіс» паведамляе, што 8 жніўня 1583 г. Багдан Саламярэцкі ажаніўся з Евай Баркулабаўнай. 13яселле адбылося ў 13ільні. Жонка пакодзіла з сям’і свіслацкага дзяржаўцы, падстаросты магілёўскага (1555) і дзісенскага старосты (1566) Баркулаба Іванавіча Корсака (?- 1576) і Паланеі 13асільеўны Крошынскай (7–1594). Бацька Евы быў даволі ўплывовай асобай ва ўскоднім рэгіёне, аб чым сведчаць універсалы
64 тамсама. С. 182, 245, 248.
65 НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 1206.
66 тамсама. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 264 адв., 555 адв.-556.
ЖыгімОнта Аўгуста. У ік вялікі князь звяртаўся да Баркулаба Іванавіча з патрабаваннем забяспечыць пОбыт пОльскага вОйска ў ПОлацкім ваявОдстве, у мястэчкак ЛукОмля, Ула, ДунілОвічы, ГлыбОкае, Мядзель і Барысаў (1562). Б.І.КОрсак атрымаў ад гаспадара «навечна» сялО Кушліні ў ПОлацкай зямлі (1559), манастыр Св. Івана Прадцечы-на-ВОстраве ў ПОлацку «да жывОта» (1562) і сялО Хадуцічы ў Магілёўскай вОласці «да вОлі і ласкі гаспадарскай, і да ачышчэння» (1563). Б.І.КОрсак пачаў будаваць замак у Баркулабава ў 1564 г. Замак заняў зручную ў тактычным плане мысавую пляцОўку на высОкім беразе каля ўпадзення р.Cтругі ў ДняпрО. Па перыметру ўмацавання пракодзіў вал з драўлянымі забудовамі. Закладаўся замак з паселішчам у разгар ЛівОнскай вайны, якая закранула Баркулабава. Да 1568 г. тут было пабудавана дзве царквы. У 1597 г. паселішча ўжо дасягнула статуса мястэчка. Пасля бацькі ім валодала дачка Ева. Летапісец адзначае, штО дзісенскі стараста разам з Раманам Хадкевічам заклаў замкі Дзісна, Варонічы, Лепля, Чашнікі і засяліў там людзей. Памёр Баркулаб Корсак 20 жніўня 1576 г. у Дзісенскім старастве ў замку Дзісенка. Панаваны быў у царкве Св. Прачыстай Багародзіцы ў Вільні. Яго жонка перажыла мужа. Прыняўшы святыя таінствы, яна памерла ў прысутнасці свайго свяшчэнніка ў «святліцы Буйніцкай». Панавалі Паланею не побач з мужам, а ў царкве ў Баркулабава. Маці Баркулаба Марыя Гітаўна, якая скОнчыла сваё жыццё ў Баркулабава, была пакавана ў царкве Св. Епаса ў Магілёве67. У гэтай сям’і не існавала традыцыі сямейнага склепу. Паланея КрОшынская запісала дачцы маёнтак КрОштаў, які знакодзіўся ў Наваградскім ваявОдстве. Шлюб Багдана Саламярэцкага з Евай КОрсак быў вельмі выгОдным. Ён замацОўваў сацыяльныя пазіцыі Саламярэцкік ва ўскОднім рэгіёне ВКЛ і, адпаведна, сярОд праваслаўнай шлякты, а таксама значна палепшыў маёмасны стан.
30 траўня 1592 г. Багдан Саламярэцкі выкупіў Буйнічы і Чайкі ў Філона Кміты Чарнобыльскага, Солтанаў, Масальскік і КрОшынскік і зрабіў там валочную памеру. У гэтым жа годзе заснаваў слабоды Махава і Сутокі. Летапісцам адзначаецца яго ўдзел у вайскОвык кампаніяк супраць Масквы (1579) і паўстанцаў Севярына Налівайкі (1596). Багдан Саламярэцкізаклаў мястэчка на рацэ Дашкоўцы, назваў яго Багданава ў гонар свайго імя і імя сына і даў мясцлвым падданым волю на 15 гадОў

67 Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. Мн., 1975. C. 115, 118, 146; Метрыка Вялікага княства ЛітОўскага. Кн. 44. (1559–1566). C. 41–47, 68–69, 77–78, 95; НГАБ у Менску. КМФ. 18, вОп. 1, ад.з. 228. Арк. 96–96 адв.; ткачОў М.А. Замкі і людзі. Мінск, 1991. C. 149–150; Насевіч В.Л., УдальцОў В.М. Баркалабава // Энцыклапедыя гістОрыі Беларусі. Т. 1. Мінск, 1993. C. 307.
68 Насевіч В.Л., Віталёва В.В. Буйнічы // Энцыклапедыя гістОрыі Беларусі. т. 2. Мн., 1994. C. 120; ПОмнікі старажытнай беларускай літаратуры. C. 115, 118, 122, 134, 135.
пры такой станоўчай фінансавай карціне Б.Саламярэцкаму не ўдалося пазбегнуць пазыкаў. Ён своечасова не выплаціў пазыкі ў 1000 коп літоўскіх грошаў К».>рыю Куле і яго жонцы, а Пятру Бернацкаму ў 924 коп літоўскік грошаў (1600)71. Крычаўскі стараста аддаў у заставу сяло Сялюты (маёнтак Сёмкаўскі Гарадок) менскаму падкамораму Мікалаю Рэкуцю на тры гады за 300 коп літоўскі. грошаў (1615)72. Гэта была тыповая сітуацыя для многік шля~ецкік сям’яў, калі з аднаго боку пашыраліся маёнткі, а з другога недакоп наяўных грошаў прымушаў пазычаць.
Багдан Iванавіч актыўна падтрымліваў праваслаўную царкву. Ён заклаў у Крычаве адно з першыхцаркоўнык брацтваў на ўскодзеВКЛ (1588), даў новы фундуш для Прачысценскай царквы ў Буйнічак (1593), заклаў манастыр і новую царкву Св. К».>рыя ў Баркулабава, пабудаваў царкву ў Багданаве73. На царкоўны сабор, які праводзіўся 29 ліпеня 1590 г. у Берасці, ён адправіў баркулабаўскага свяшчэнніка Фёдара Філіпавіча. Крычаўскі стараста падараваў святару царквы Св.Багародзіцы ў Буйнічах 2 пляцы і 2 валокі зямлі (1593). Багдан і яго жонка Ева далі фундуш на царкву Св. Вялікапакутніка Георгія (царква на Іллінскай гары ў Магілёве, 1594) i каля яе заснавалі мужчынскі манастыр. Багдан папрасіў Афанасія Тарлецкага «жыць тут з браціяй«74. Магчыма ён фундаваў царкву Св.Мікалая ў Саламярэччы, якая ўзгадваецца ў кнізе Менскага гродскага суда за 1600 г.75
69 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 498.
70 Kempa T. Solomerecki Bohdan lwanowicz. S. 326–327.
71 НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з 1. Арк. 603, 866–867, 1181–1181 адв.
72 Grodek Semkowski // Stownik Geograf~czny. Zeszyt ХІП. T. 1V. Warszawa, 1881. S. 827.
73 Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz. S. 326–327.
74 Белорусский архив древних грамот. Ч. 1. М., 1824. С. 72; Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. С. 123, 131, 188, 209.
75 НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк.100 адв.

Разам з братам Іванам крычаўскі староста прымаў удзел у Віленскім з’ездзе, накіраваным супраць царкоўнай уніі (1599)76. Ён падтрымліваў сувязі з праваслаўнымі брацтвамі. Y лісце, адрасаваным львоўскаму брацтву, пісалася пра цвёрдасць, трываласць у праваслаўнай веры, бо павялічылася колькасць людзей, якія ненавідзяць праваслаўе. Ліст быў напісаны разам з жонкайЕвай Баркулабаўнай Корсак (1 верасня 1600 г.)77. Яго жонка дала два грунты — Ясінскі і Сятчэскі — у Менскім ваяводстве на фундацыю царквы ігумену манастыра Св.Апосталаў. Фундацыя была зроблена з бласлаўлення Канстанцінопальскага патрыярка. Для выканання гэтага распараджэння былі прызначаныя апекунамі польны гетман ВКЛ Крыштаф Радзівіл, менскі земскі суддзя Марцін Валадковіч і яго зяць Багдан Сцяцкевіч78. Падтрымка праваслаўнай царквы і яе абарона — гэта была палітыка роду Саламярэцкі~. Факты ўказваюць на значную ролю Багдана Саламярэцкага ў праваслаўным руку, яго актыўную падтрымку царквы рознымі шлятамі. Жонка была яго аднадумцам і паплечнікам у гэтай справе. Разнастайная інфармацыя сведчыць пра тое, што крычаўскі стараста быў цікавай асобай. Ён карыстаўся павагай сярод шлякты, асабліва праваслаўнык вернікаў. Памёр Багдан Саламярэцкі 7 верасня 1602 г. у Крычаве, а па~аваны быў у сямейным склепе царквы Св.Пакровы ў Саламярэччы79.
76 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od koncа cztesnastego wieku. S. 498.
77 Археографический сборник документов относяпихся к истории Северо-западной Руси. Т. 4. Вильна, 1851. С. 241.
78 НГАБ у Менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 200.
79 Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. С. 146.
Z małżeństwa z Ewą z Korsaków, 1.v. Czartoryską (zm. 1626), S. pozostawił syna Bohdana oraz cztery córki: Krystynę, poślubioną w styczniu 1600 star. rzeczyckiemu Piotrowi Żyżemskiemu, Reginę (zm. po r. 1634), żonę chorążego słonimskiego Jurija Mieleszki, Marynę (zm. krótko po r. 1627), zamężną za chorążym wileńskim Marcjanem Górskim, Helenę (zm. 1640), żonę 1.v. podkomorzego witebskiego Kacpra Szwykowskiego (zm. 1619), 2.v. podkomorzego witebskiego i kaszt. nowogródzkiego Bohdana Stetkiewicza.

Багдан Іванавіч Саламярэцкі актыўна ўдзельнічаў у жыцці праваслаўнай суполкі. Ён заклаў у Крычаве адно з першых царкоўных брацтваў на ўсходзе ВКЛ (1588), новую царкву Св. Юрыя ў Баркулабаве і манастыр, пабудаваў царкву ў Багданаве, даў новы фундуш для прачысценскай царквы ў Буйнічах (1593 г.) [Kempa T. Sołomerecki Bohdan Iwanowicz // Polski Słownik Biograficzny. T. XL/3. Zeszyt 166. Warszawa–Kraków, 2001. S. 326–327.]. На царкоўны сабор, які праводзіўся 29 ліпеня 1590 г. у Берасці, ён адправіў свайго баркулабаўскага святара Фёдара Філіпавіча. Крычаўскі староста падараваў святару царквы Святой Багародзіцы ў Буйнічах 2 пляцы і 2 валокі зямлі (1593 г.). Багдан Саламярэцкі і яго жонка Ева далі фундуш на царкву Святога Вялікапакутніка Георгія (царква на Іллінскай гары ў Магілёве, 1594 г.). Пры царкве заснавалі мужчынскі манастыр. Багдан папрасіў Афанасія Тарлецкага жыць тут з браціяй [Белорусский архив древних грамот. Ч. 1. М., 1824, с. 72; Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. Мн., 1975., с. 123, 131, 188, 209]. Магчыма, ён фундаваў царкву Св. Мікалая ў Гарадку Саламярэцкім. Менскі возны Станіслаў Воўк прыводзіў каля яе да прысягі падданых Гальяша Рэкуця, што зафіксавана ў кнізе Менскага гродскага суда за 1600 г. [НГАБ. Ф. 1727, воп. 1, спр. 1., арк. 100 адв.]. Падтрымка праваслаўнай царквы і яе абарона – гэта было палітыкай роду Саламярэцкіх. Канечне, асноўную ўвагу яны ўдзялялі сямейнаму храму ў Саламярэччы. Багдан Саламярэцкі памёр 7 верасня 1602 г. у Крычаве і быў пахаваны ў сямейнай крыпце царквы Святыя Пакровы ў Саламярэччы [Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. Мн., 1975., с. 146].

Цяжка меркаваць, ці падтрымліваліся царква і манастыр пасля яго смерці іншымі сваякамі, бо фундацыйныя запісы за першую палову XVIІ ст. не знойдзены, таксама як і тэстаменты дзяцей Б. Саламярэцкага, дзе маглі ўзгадавацца царква і манастыр. Пасля згасання роду Саламярэцкіх іх
маёмасцю сталі валодаць іншыя людзі.

∞, ЕВА БАРКУЛАБОВНА КОРСАК, дочь Боркулаба Ивановича Корсака (?–1576), свислочского державцы, могилевского подстаросты (1555) и дисненского старосты (1566) и Поланеи Василевны Крошинской (?–1594). Року 1578, месяца генвара 2 на Стретение Господне [так в рукописи; сретение праздновалось 2 февраля — прим. публикаторов] князь Януш Чорторийский панну Евву Баркулабовну, дочку пана Баркулабову, в стан малженский за себе взял.

Дети: Богдан (1589–1630), Кристина, Алена, Марина, Регина.

[PSB (Korsak Borkołab); Słown. Geogr. (Gródek Siemkowski, Sieluty, Siemków, Sołomerecze); Boniecki; Sapiehowie, I 116; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; – Charlampovič K., Zapadnorusskija pravoslavnyja školy XVI i načala XVII veka, Kazan’ 1898; Chodynicki K., Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska 1370–1632, W. 1934; Frick D. A., Meletij Smotryckyj, Cambridge (Mass.) 1995; J. B., Opisanie historyczno-statystyczne powiatu rossieńskiego guberni kowieńskiej, Wil. 1874 s. 99; Kempa T., Konstanty Wasyl Ostrogski, Tor. 1997; Łukaszewicz J., Dzieje kościołów wyznania helweckiego w Litwie, P. 1842 I 131; Tkačou M. A., Zamki i ljudzi, Minsk 1991 s. 150; Vajtovič N. T., Barkulabauski letopis, Minsk 1977; – Akty Vil. Archeogr. Kom., VI, VIII, XIV, XXXVI; Akty Zap. Ross., IV 240; Archeografičeskij Sbornik Dokumentov, I, II, V, X; Archiwum domu Sapiehów, Wyd. A. Prochaska, Lw. 1892 I 136, 150–1, 350; Belorusskij archiv drevnich gramot, Izd. I. Grigorovič, Moskva 1824 I 72; Heidenstein R., Dzieje Polski…, Pet. 1857 I 331; tenże, Pamiętniki wojny moskiewskiej, Wyd. J. Czubek, Lw. 1894; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo sprendimai 1583–1656, Par. V. Raudeliunas, A. Baliulis, Vilnius 1988; Mal’cev A. N., Barkulabovskaja letopis, „Archeografičeskij ežegodnik” 1960, Moskva 1962 s. 291–320; Opis dokumentov Vilenskago centralnogo archiva drevnich aktovych knig, II, III, Vil’na 1904; Polnoe sobranie russkich letopisej, Moskva 1975 XXXII 174–92; [Zaleski Samuel Szycik], Drzewo dobre na drugi dzień pogrzebu […] Heleny X. Sołomireckiej Bogdanowej Stetkiewiczowej […] na kazaniu w cerkwi monastera kuteinskiego wystawione roku 1640, 11 Novembre, [Kutein ?, 1640]; – AGAD: Arch. Radziwiłłów, Dz. II, supl. 270, Dz. V nr 14829; AP w Kr.: Zbiór Rusieckich, rkp. 66 s. 199–201; Lietuvos Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos rankraštynas w Wil.: F. 18 nr 135, F. 21 nr 1146, 1215, 1217, 1220.].

КНЖ. БАРБАРА ИВАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

родилась в семье Ивана Соломерецкого (?–1578) и Анны Глебовичевны (?– 1593). Отец занимал ряд должностеи, королевский дворянин (1538), аинский (1541), Глусский (1554) и дубашинский (1554) державца (последнюю державу сменил на быховскую в 1556 г., Сигизмунд Август отдал ее Ходкевичу), мстиславский и радомльский староста (1558), первый мстиславский кашталян (1569).

Барбара первый раз вышла замуж за Константина Ходкевича (?–1571), который был сыном Юрия Александровича Ходкевича (?–1569) и Евгении Горностаевны76. Они были в родственных отношениях, муж приходился Барбаре двоюродным племянником. Ее тетя Анна Соломерецкая вышла замуж за Ивана Горностая. У них, среди прочих детей, родилась дочь Евгения, которая и стала женой Ю. Ходкевича77. Исходя из веновной и долговой записей, брак Константина и Барбары состоялся в сентябре 1570 г. Документы были составлены в замке в Соломеречье в один день 15 сентября и записаны в книги Менского гродского суда, а впоследствии перенесены в Городненский земский суд. Константин Ходкевич за приданое в сумме 2000 коп литовских грошей и 1000 в движимом имуществе записал жене вена 6000 коп на 1/3 имущества, которое предполагалось получить при разделе с братьями. В случаи его смерти 6000 коп должны будут выплатить братья. А если Барбара умрет без наследников, то приданое возвращалось Ивану Соломерецкому. Одновременно К. Ходкевич одолжил у жены 2000 коп под имение Берестовица, на котором уже был долг в 4000 коп78. Отец Константина уже умер на то время. Иван Соломерецкий вместе с женой А. Глебовичевной устраивал судьбу дочери. За Барбарой дали довольно большой приданое и при этом известно, что у К. Ходкевича были материальные трудности, связанные с долгами отца. Возможно, здесь был расчет на владения, которые в будущем он должен был получить после разделения наследства. Но заметим, что долговые записи могли еще выступать как форма передачи имущества жене. Однако это была не единственная долговая запись. Константин Ходкевич одолжил у служебника отца Яна Демидовича, у своего служебника Миколая Брезинского, у шляхтича Семена Глушковского (1568), у Шимона Грибовского (1570), вместе с Барбарой у своего служебника Петра Бискуповского (1571)79.

Брак был очень коротким. В апреле 1571 г. К. Ходкевич сильно болел и не мог уже выезжать из имения. 5 апреля в Берестовице он составил завещание, а 12 июня Барбара послала служебника П. Бискуповского вписать его в Городенский земский суд. Похоронить должны были в Супрасльском монастыре. Барбару, которая была на то время беременна, муж передал под опеку гетману ВКЛ Григорию Ходкевичу, жемойтскому старосте Яну Геронимовичу. За приданное подтверждалась вена 8000 коп на имении Берестовица, т.е. на части, что будет получена после разделения с братьями. В завещании не объяснялось, что в сумму входила вена и долг. Дополнительно за хорошее к себе отношение назначал 2000 коп на имуществе матери, которое она внесла в дом отца и подарила ему. Также ей должны были отдать деньги, потраченные на погашение долгов отца и на приданое сестре. Барбара получала движимое имущество. Отдельно оговаривалась судьба будущего ребенка в соответствии с полом. В случае рождения сына жена должна была заниматься его воспитанием и образованием. После отправить во двор смоленского каштеляна Григория Тризны, где раньше воспитывались сам Константин и дети его отца от второго брака. Для этой цели выделялось 2000 коп. Выслуга отца, имение Клепачи, жена могла держать до совершеннолетия сына. А если будет дочь, то ее нужно было воспитать прилично и выдать замуж с приданым 2000 коп. В случае смерти сына жена возвращала 5000 коп братьям80.

Завещание Константина – это единственный документ, свидетельствующий о беременности Барбары. Что произошло, точно трудно сказать, но потомков у Константина не осталось. 30 мая 1571 г., когда приехали опекуны Григорий и Ян Ходкевичи, чтобы разобрать дела после покойного, Барбара была вынуждена перенести все на другой день по причине слабого здоровья81. Можно только высказать мнение, что или был выкидыш, или ребенок умер после рождения. Опекуны занимались документами, составили их реестр, список долгов Юрия и Константина Ходкевичей. Из реестра следует, что Константин, как старший сын, хранил у себя родительские документы. Реестр и завещание Константина остались у Барбары. В держание ей было передано имение Тростеница82, которое находилось недалеко от Супрасля83. Долгое время между Барбарой и Ходкевичами шли судебные споры из-за имущества. В 1586 г. было заключено соглашение между ней и братьями первого мужа – Юрием и Иеронимом. Она отдала им имение Тростеница, а они отказали требовать от нее долг84.

Полоцкий воевода Станислав Довойна жалуется виленскому епископу Валерьяну на свою жену Барбару Соломерецкую. Избила мужа и уехала, забрав бланки с мужниной печатью. Зачем — вскоре выяснилось: грозная дама вписала туда якобы долг супруга за имение Вселюб на 10.000 копъ литовских грошей. А имение–то Станиславу и принадлежало! Более того, Довойна жалуется, что жена и ранее его избивала, а однажды чуть не сожгла живьем.
Барбара (7–1573) першы раз выйшла замуж за цырынскага цівуна Філіпа Ліманта. К.Нясецкі сцвярджае, што яго род пакодзіў з Фларэнцыі. Год (1572–1573) яна была ў шлюбе за каталіком, полацкім ваяводам (1542) Станіславам Давойнай (7–1573). На той момант ён ужо вызначаўся багатым жыццёвым і сямейным вопытам. С.Давойна зрабіў выдатную кар’еру: праявіў сябе як гаспадарлівы ваявода, узначальваў пасольства ВКЛ у Маскву, абараняў Полацк падчас Лівонскай вайны і патрапіў разам з першай жонкай Петранелай Радзівіл у палон. Яна памерла ў Mаскоўскім княстве, а яе цела абмянялі на цела Пятра Шуйскага. Там жа С.Давойна склаў тэстамент, у якім на карысць Жыгімонта Аўгуста запісаў 1/3 сваікмаёмасцяў (1566).

Разам з сёстрамі жонкі і і„ сужэнцамі (Ганнай (1526–1600) і віцебскім ваяводам Станіславам Пятровічам Кішкай, Альжбетай (7–1565) і бельскім ваяводам Іеранімам Сіняўскім) удзельнічаў у падзеле маёмасці па смерці іx бацькі віленскага ваяводы Mікалая Радзівіла (1552). Другі шлюб узяў з Даротай Касцевіч, удавой па князю Я.Галаўчынскаму (1568). Y 1580 г. Барбара атрымала пацвярджэнне на валоданне маёткам Ішчольна з фальваркам Ваўчынскім у Лідскім пав., які перайшоў ёй ад Станіслава Давойны. Яшчэ ён запісаў ёй чатыры маёнткі ў Наваградскім пав. Павел Янушавіч Друцкі-Любецкі прэтэндаваў на гэтую спадчыну і ў выніку працэсу атрымаў Лунінец (1587).

Пасля смерці другога мужа Багдана «праславілася» сваімі авантурнымі прыгодамі ў Пінскім і Навагарадскім пав.85 Дзяцей яна не мела. Веравызнанне першага мужа невядома, К.Хадкевіч быў праваслаўным, а С.Давойна — каталіком. Дадзеная інфармацыя дае магчымасть толькі часткова рэканструяваць асаблівасці сямейнага жыцця Багданы.

В сентябре Анна Глебовичевна в письме к дочери Барбаре писала с сожалением о ее отсутствии на похоронах отца по причине плохого состояния здоровья. Барбара была вынуждена повернуть домой с середины дороги86.

Анна Соломерецкая, ее мать, написала свой завещание в Соломерецком Городке 27 апреля 1593 г. В Менском гродском суде оно было записано 1 мая этого же года. Причиной для составления документа последней воли стала тяжелая болезнь. Свою душу Анна поручала Богу и св. Троицы. Сына Богдана она просила похоронить ее тело в крипте Соломерецкой церкви, где находилось тело ее мужа. В документе отмечалось, что Богдан почтительно относился к ней, помогал после смерти мужа в решении всевозможных дел, заплатил за нее долги в размере 15 000 коп литовских грошей. Он получил ее имение Кельмы, вена – 2492 копы литовских грошей, которые муж записал на 1/3 своих владений и движимое имущество, имение Семково в Менском повете, имение и двор Буйничи в Оршанском повете, двор Косово, сёлы Ледневичи и Оболь в Витебском воеводстве. А. Соломерецкая подарила сыну Богдану движимое имущество, которые записал ей муж в своем завещании (1586), и имение Кельмы в 1586 г.87 Обычно, имущество матери делилось поровну между всеми детьми. Однако в данном случае дочери не получили ничего даже перстня, что довольно редкое явление. Возможно, это было сделано раньше. В документе А. Соломерецкая апеллировала к Статуту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где записано, что приобретенное имущество лицо может подарить, кому захочет. Из перечисленных владений только Кельмы были материнским имуществом. В данном случае отмечается нарушение законодательства. При обращении в суд сестры имели возможность выиграть процесс. Дошло ли до этого неизвестно, но в 1595 г. Богдан подарил своим сестрам по части имения Титовляны в Берестейском воеводстве88.

∞, 1°, КОСТЯНТИН ЮРІЙОВИЧ ХОДКЕВИЧ (?–1571), троцький каштелян, сын Юрия Александровича Ходкевича (?–1569) и Евгении Горностаевны.

∞, 2°, 1572, СТАНІСЛАВ ДАВОЙНА, воєводи полоцького; Год (1572—1573) яна была ў шлюбе за полацкім ваяводай Станіславам Давойнай (?—1573 гг.).

∞, 3°, ФІЛІП ЛІМАНТА.

КНЖ. МАРИНА-РАИНА ИВАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

стала жонкай лоўчага ВКЛ (1589 г.) — Яна Напушэвіча (?— каля 1613 г.), разам з мужам ёй быў дадзены прывілей на пажыццёвае валоданне Ладзеяй. Наиболее вероятно, что она приняла религию мужа, кальвиниста, так как в завещании матери и А. Соломерецкой называется ее другое имя Раина. Причем мать однозначно пишет, что раньше была Мариной, а стала Раиной 89.

Другая дачка Марына стала жонкай сына падскарбія ВКЛ Мікалая Нарушэвіча і Барбары Кунцэвіч лоўчага ВКЛ (1589) — Яна (?-каля 1613). Ён быў кальвіністам. Я.Нарушэвіч удзельнічаў у выправе Стэфана Баторыя пад Пскоў. У шлюбе нарадзілася чатыры сыны: жамойцкі кашталян Аляксандр, Ежы, лаздзеўскі стараста Уладзіслаў, Жыгімонт 90. У дакуменце за 1591 г. адзначаецца, што Марына змяніла імя і стала Раінай 91. 3 чым гэта было звязана дакладна невядома, але на той час адбыцца гэта магло толькі ў выніку перакоду ў іншае веравызнанне. Яна памерла пасля 1593 г 92. 3вестак пра яе яшчэ менш, чым пра Барбару. Яны абмяжоўваюцца кароткімі біяграфічнымі дадзенымі, па якім не магчыма зрабіць разгорнутыя высновы.

Анна Соломерецкая, ее мать, написала свой завещание в Соломерецком Городке 27 апреля 1593 г. В Менском гродском суде оно было записано 1 мая этого же года. Причиной для составления документа последней воли стала тяжелая болезнь. Свою душу Анна поручала Богу и св. Троицы. Сына Богдана она просила похоронить ее тело в крипте Соломерецкой церкви, где находилось тело ее мужа. В документе отмечалось, что Богдан почтительно относился к ней, помогал после смерти мужа в решении всевозможных дел, заплатил за нее долги в размере 15 000 коп литовских грошей. Он получил ее имение Кельмы, вена – 2492 копы литовских грошей, которые муж записал на 1/3 своих владений и движимое имущество, имение Семково в Менском повете, имение и двор Буйничи в Оршанском повете, двор Косово, сёлы Ледневичи и Оболь в Витебском воеводстве. А. Соломерецкая подарила сыну Богдану движимое имущество, которые записал ей муж в своем завещании (1586), и имение Кельмы в 1586 г.93 Обычно, имущество матери делилось поровну между всеми детьми. Однако в данном случае дочери не получили ничего даже перстня, что довольно редкое явление. Возможно, это было сделано раньше. В документе А. Соломерецкая апеллировала к Статуту ВКЛ 1588 (разд. 8, ст. 2), где записано, что приобретенное имущество лицо может подарить, кому захочет. Из перечисленных владений только Кельмы были материнским имуществом. В данном случае отмечается нарушение законодательства. При обращении в суд сестры имели возможность выиграть процесс. Дошло ли до этого неизвестно, но в 1595 г. Богдан подарил своим сестрам по части имения Титовляны в Берестейском воеводстве94.

М., ЯН МИКОЛАЕВИЧ НАРУШЕВИЧ; ловчий литовський, сына подскарбия ВКЛ Миколая Нарушевича и Барбары Кунцевичевны, кальвинист 95

КН. ИВАН БОГДАНОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (? — 1602)

перасяліўся ў Пінскі павет. Яму перайшла частка спадчыны Гальшанскіх. І.Саламярэцкі часта ўзгадваўся ў судовых справа~. У прыватнасці, ён судзіўся з Багданам Саламярэцкім. Ураднік маёнтку Плешчаніцы паскардзіўся на падданык віцебскага ваяводзіча Lтаніслава Станіслававіча Кішкі Зобіна Мікіту Аярэмавіча і Якіма Бахновіча (1600). 20 снежня 1600 г. яны спыніліся ў Плешчаніцакі звезлі «венчаныкжонак» Гардзея L«труковіча і Якуба Грышковіча, узялі грошы і вопратку. Падаў скаргу ўраднік Алены Друцкай-Горскай (жонкі стрыечнага брата Лаўрына Ратомскага) Марцін Мацвеевіч на падданыхз маёнтка Гогаліца з сяла Малчацкага Андрэя Кандратовіча і яго жонку Ганну, якія ноччу з 28 на 29 снежня 1600 г. таксама гвалтам вывезлі з маёнтка Беларуч жанчыну з дзецьмі і маёмасцю. Ураднік Дароты Санкавічоўны з маёнтка 13язынскае (Менскае ваяводства), якое яна атрымала ў заставу ад віленскага земскага суддзі Яна Остыка, скардзіўся на падданык І.Саламярэцкага з маёнтка Плешчаніцы (у той час яго арэндаваў Ян Учунмук) з сяла Яцкавічовае. Lтасюк і Сідар 13яжовічы, 13ойцэк Лят, Антон і Ясючок Мадэлевічы, Мідко Акрэмавіч 13яжовіч і сын яго Іван з памочнікамі 13 красавіка 1600 г. увечары пад’екаліда сяла Бязводнае і звезлі з Плешчаніцы баяр Фёдара Вяжовіча, яго жонку Агапу і дзяцей Ярмолу і Гапона з жонкай Марынай і сынамі Грыгорыем, Іванам і Мацвеем з маёмасцю. Менская гродская кніга ўтрымлівае інвентар маёнтка Плешаніцы (1600). Дакумент значна паш-коджаны, таму цалкам аднавіць выгляд гэтага ўладання немагчыма. На тэрыторыі маёнтка знакодзіўся дом, дзе былі каморы і святліцы з пячамі і комінамі, новая і старая стайні, сырніца, дзве пуні, лазня, свіран, пякарня, кукня, піўніца, кузня, два агароды, млын з грэбляй 96. Гродскія кнігі даюць магчымасць даведацца пра скаргі, арэнды і нават пра выгляд маёмасці.

112 13ерагодна Малгажата прыняла праваслаўе і змяніла імя.
113 Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. C.146, 218; Wolff J.
Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 49, 500; Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. Lipsk, 1841. S. 361; T. V. Lipsk, 1841. S. 298.

Ж. 1, КНЖ. БЕАТА ДОЛЬСКАЯ

Ж. 2, Марета (Малгажата) Миколаевна Лысакоўская, д. Мікалая Лысакоўскага, любачоўскага кашталяна. У тестаменті від 20 травня 1604 р. «панеє Марета з Лысакова кнегиня Ивановоє Соломерецкоє» просила поховати її во Володимирськом домініканськом монастирi Пресвятої Тройці, а син мав передати ченцям 100 золотих. У заповітi збереглися свідчення про пожертви притулкові від кн. Соломерецької Іванової Марети з Лисакова (20 травня 1604 р.) — «шпиталеви полскому»50 золотих і «руському» — 10 97.

XXV генерация от Рюрика

КН. БОГДАН-ИСАКИЙ БОГДАНОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (*30.06.1589 — †1630)

Представитель княжеского рода Соломерецких (Рюриковичи), сын князя Богдана Ивановича Соломерецкого (? — 1602) и Евы Корсак.

Року 97. Во великий пост его м[и]л[ость] князь Богдан именем Исакий у месте Баркулабове почал учитися по руску грамоте и по кгрецку; а был бакаларем пан Лаврентий Зизаний, человек навченый, з места Виленского прибавленый. А родился его м[и]л[ость] князь Богдан в року 88.Воспитывался в духе верности православию. В конце 1590‑х годов отец пригласил известного учителя и проповедника Мелетия Смотрицкого, под руководством которого молодой Богдан Соломерецкий проходил обучение. Впоследствии они вместе выехали на учебу в Европу. Б. Б. Соломерецкий учился в университетах Бреслау, Нюрнберга, Лейпцига и Виттенберга. После своего возвращения из-за границы в 1604 году женился на представительнице рода Сапег, в то же время он продолжал дело отца относительно поддержки православия в Литве и Белоруссии. Вместе с князем Богданом Огинским Богдан Соломерецкий поддерживал деятельность Виленского и Минского православных братств.

В 1620 году князь Богдан Соломерецкий был назначен старостой кричевским. В 1626 году решил в своем имении Барколабово учредить монастырь для противодействия унии. Однако этот план не успел воплотить, вследствие внезапной смерти в 1630 году. Его дело завершила дочь Елена со своим мужем Богданом Стеткевичем.
Багдан пачаў вучыцца ў Лаўрэнція Зізанія ў 5 год. Потым яго аддалі вывучаць лацінскія навукі ў Мяленція Сматрыцкага (1600 г.). Ева Баркулабаўна і яе зяці: віцебскі падкаморы Каспер Швыхоўскі, віцебскі харунжы Марцыян Гурскі, слонімскі харунжы Юры Мялешка каралеўскім рэскрыптам атрымалі права апякаць Багдана Багданавіча і яго маёмасць (1618 г.). Ён меў псіхічнае захворванне.
Syn Bohdan (1589–1630), star. krzyczewski i ołuczycki po ojcu, ze względu na postępującą chorobę umysłową, został w marcu 1618 oddany pod prawną kuratelę matki i szwagrów. Po śmierci matki objął jednak ojczyste i macierzyste majątki w swoje posiadanie; w r. 1626 ufundował męski monaster i cerkiew Świętego Ducha w Borkułabowie. білоруський князь та магнат гербу Равич, один з найбільш послідовних захисників православної віри у Речі Посполитій. Походив з впливового князівського роду Соломирецьких. Син князя Богдана Івановича Соломирецького та Єви Корсак. Точне місце народження невідомо, це один з маєтків родини під Мінськом. Виховувався у дусі вірності православ’ю. Наприкінці 1590‑х років батько запросив відомого вчителя та проповідника Мелетія Смотрицького, під орудою якого молодий Соломирецький проходив навчання. Згодом вони разом виїхали на навчання до Західної Європи. Соломирецький студіював в університетах Бреслау, Нюрнбергу, Лейпцігу, Віттенбергу.
По поверненню у 1604 році одружується на представниці роду Сапіг, водночас він продовжив справу батька щодо підтримки православ’я у Литві та Білорусі. Разом із князем Богданом Огинським Богдан Соломирецький підтримував діяльність Віленського і Мінського братств. У 1620 році він стає кричевським старостою. У 1626 році вирішив у своєму маєтку Барколабово заснувати Свято-Духівський монастир для протидії унії з РКЦ. Втім цей план не встиг втілити, внаслідок раптової смерті у 1630 році. Його справу завершила сестра Олена.Прадстаўнік княжацкага роду Саламярэцкіх (Рурыкавічы). Сын князя Багдана Іванавіча Саламярэцкага (? — 1602) і Евы Корсак.

Герб к. Богдана Богдановича Соломерецкого

Багдан Багданавіч Саламярэцкі нарадзіўся 30 мая 1589 года ў Крычаве. Яго хросным быў нейкі жабрак, пры хрышчэнні атрымаў другое імя Ісакі Далмацкі. Выхоўваўся ў духу вернасці праваслаўю. З 5 гадоў Багдан пачаў вучыцца ў Лаўрэнція Зізанія, а ў канцы 1590‑х гадоў бацька запрасіў іншага вядомага настаўніка і прапаведніка Мялеція Сматрыцкага, пад кіраўніцтвам якога малады Багдан Саламярэцкі праходзіў навучанне. Пасля яны разам выехалі на вучобу ў Еўропу. Багдан вучыўся ва ўніверсітэтах Брэслаў, Нюрнберга, Лейпцыга і Вітэнберга.
Пасля свайго вяртання з‑за мяжы ў 1604 працягваў справу бацькі адносна падтрымкі праваслаўя ў Літве і Беларусі. Разам з князем Багданам Агінскім Багдан Саламярэцкі падтрымліваў дзейнасць Віленскага і Менскага праваслаўных брацтваў.
У 1620 у князь Багдан Саламярэцкі быў прызначаны старостам крычаўскім. У 1626 у вырашыў у сваім маёнтку Баркалабава заснаваць Свята-Духаў манастыр для процідзеяння уніі. Аднак гэты план не паспеў ўвасобіць з прычыны раптоўнай смерці ў 1630 годзе. Яго справу завяршыла сястра Алена з мужам Багданам Статкевічам.
нарадзіўся ў Крычаве 30 м ая 1589 г. Пры sрышчэнні Багдан атрымаў другое рэлігійнае імя Ісакі Далмацкі. Хросным быў нейкі жабрак. Кіруючыся рэлігійнымі матывамі шлякта часта запрашала на гэтую ролю жабракоў. Y гонар бацькі яго назвалі Багданам. Гэтае імя часта ўжывалася ў Саламярэцкі~. Багдан пачаў вучыцца ў Лаўрэнція Зізанія з 5 гадоў. Потым вучыўся ў Мялеція Сматрыцкага (1600)80. Традыцыйна шлякецкія дзеці атрымлівалі пачатковую адукацыю ў натнікнастаўнікаў. Нярэдка гэта былі самыя адукаваныя людзі свайго часу. Пазней М.Сматрыцкі быў яго апекуном падчас вучобы ў пратэстанцкік установаку Нямеччыне81. Ён быў аўтарам эпіграмы на герб Саламярэцкіт, надрукаванай у «Евангеллі» (1616)82.
80 Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. . С. 122, 134, 136.
81 Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz. S. 326.
82 Саверчанка І. Aurea medio critas. Кніжна-пісьмовая культура Беларусі. Адраджэнне і ранняе барока. Мн., 1998. С. 22.
Аўдавеўшы, Ева Баркулабаўна была вымушана самастойна вырашаць розныя сямейныя праблемы. Яна фігуравала ў разнастайнык судовык справак. Y выніку шматлікік разбіральніцтваў з‑за яе падданык і дзяржаўнык падданык, якія чынілі шкоды на мяжы маёнтка Баркулабава і Магілёўскай воласці, была праведзена новая мяжа паміж гэтымі ўладаннямі (1604), якую зацвердзіў вялікі князь (1605)83 . Менскі райца зафіксаваў, што Ева Баркулабаўна не аддала Даніэлю Маслёнку 160 коп літоўскік грошаў, мёд, вепраў, кароў, жыта і інш. (1618). Разам з сынам яна заставіла сяло Раманавічы, якое належала да Старык Саламярэч, за 800 коп літоўскік грошаў Марыне Стужынскай (1618), а сяло Нялідавічы — за 717 коп літоўскік грошаў (1617). Е.Саламярэцкая судзілася з Крыштафам Рэкуцем у менскім гродскім судзе і Галоўным Трыбунале ВКЛ (1619). Праз год яна скардзілася на яго за закоп зямлі і абразу яе і сына84 . Як бачым, жыццё гэтай жанчыны было насычанае турботамі.
Ева Баркулабаўна і яе зяці — віцебскі падкаморы Каспер Швыйкоўскі, віцебскі каружы Марцыян Гурскі, слонімскі каружы Юры Мялешка — каралеўскім рэскрыптам атрымалі права апекаваць Багдана Багданавіча і яго маёмасць (1618) у сувязі з псікічным закворваннем (1618- 1626). Судовая справа Евы Баркулабаўны і Багдана з сынам Дзмітрыя Скуміна Тышкевіча Юрыем пра выплату апошняму пазыкі змяшчае інфармацыю (1613–1617), што Багдан не з’явіўся ў суд з‑за кваробы (1617). Яны пазычылі ў Юрыя Скуміна Тышкевіча 40 коп літоўскік грошаў пад заставу сяла Бондачы, але не выплацілі ік у тэрмін. Y выніку судовык працэсаў сума вырасла да 1350 коп, і Саламярэцкія вымушаны былі аддаць сяло Ю.Тышкевічу85.
Паралельна з гэтай справай ішла іншая — аб вяртанні 15 падданык з сяла Бондачы86. 3‑за кваробы Б.Б.Салямярэцкі не прысутнічаў на судовык паседжанняк, дзе абвінавачваўся ў падробцы тэстамента В.Дарагастайскага87. Наогул сын дастаўляў Еве Корсакаўне шмат турботаў. Кніга менскага гродскага суда за 1615 — 1620 гг. утрымлівае застаўныя запісы і скаргі на Б.Б.Саламярэцкага за нявыплату пазыкаў. Ён пазычыў 400 коп літоўскік грошаў у свайго слугі пана Станіслава Пятровіча і яго жонкі Палонні Іванаўны і заставіў ім маёнтак Саламярэч (1616). Своечасова не былі вернутыя Фёдару Наркевічу 240 коп літоўскік грошаў (1616), Ані-
83 НГАБ у Менску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 88. Арк. 216 адв.-220 адв.
84 Тамсама. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 662–663, 857 адв.-860, 863 адв.-865 адв., 931 адв., 1083; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). P. 295- 296.
85 НГАБ у Гародне. Ф. 525, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 25–35 адв.
86 НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 353–354.
87 Тамсама. Арк. 285, 325–335 адв.
кею Паўлавічу — 130 коп літоўскік грошаў (1616). Y выніку паводле пастановы суда з усімі выдаткамі Багдан Багданавіч павінен быў выплаціць Анікею 862 коп літоўскікгрошаў (1616). Ён аддаў у заставу сяло Сялюты, якая належала да Саламярэцкага Гарадка, за 400 коп літоўскік грошаў Аўдоцці Yладычанцы Янавай Стужынскай і яе дачцэ Марыне (1616). Аднак свой запіс не прызнаў. Толькі пасля судовай справы яны былі ўведзеныя менскім возным Пятром Казлоўскім у застаўное ўладанне. Не аддаў пазыку 800 коп літоўскікгрошаў Станіславу Бяліцкаму (1618). Маці вымушана была выплаціць за сына 5290 коп літоўскік грошаў жыду Ювелу Абрамавічу і яго маці, якія Багдан узяў у яго бацькі Абрама Беняшавіча (1618). Крыніцы сведчаць, што ў гэты час ён ужо захварэў88. Адсутнасць менскікземскікі гродскік кніжак за 1620 — 1639 г. не дае магчымасці цалкам прадставіць сітуацыю зкваробай. Крычаўскі старасціч знакодзіўся пад апекай маці і сваякоў з 1618 г., але ўжо ў 1617 г. ён не прысутнічаў ў суда~. Характар хваробы ў дакументакне пазначаны. Магчыма фінансавыя растраты вымусілі Еву Баркулабаўну пайсці на гэты крок, каб закаваць маёмасць.
Па праву спадчыны Багдан валодаў маёнткамі Саламярэцкім Гарадком, Саламярэччам, якое потым перайшло да сястры Алены Сцяцкевіч, і Баркулабавым. Y апошнім ён даў фундацыю на заснаванне манастыра і царквы (1626), якім адпісаў вёскі Касцянку, Воранаўку, СтайкіФундацыю даў свайму настаўніку Мялецію Сматрыцкаму89. Багдан працягваў традыцыю падтрымкі праваслаўя.
88 Тамсама. Арк. 113 адв.-114, 162–162 адв., 176–177, 200–200 адв., 239–239 адв., 782 адв.-783, 839–839 адв.
89 Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-западной Руси. Т. 2. С. 34–35; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca cztemastego wieku. S. 499.

Інфармацыя аб дзейнасці царквы і манастыра ў XVIІ–XVІIІ стст. прадстаўлена ў рэестрах. Рэестр дакументаў па размежаванню Саламярэцкага манастыра і Міёрскага манастыра за 17 снежня 1776 г. утрымлівае найменне 109 дакументаў па Саламярэцкаму манастыру – 12 па Міёрскаму і 2 па Саламярэччу. Некаторыя дакументы не маюць даты. На той час пры манастыры захоўваліся дакументы па Бондачах, пачынаючы з 1541 г. са скаргі Скуміна Львовіча Тышкевіча на менскага гараднічага Міхаіла Сямёнава, які прымушаў яго падданых з сёл Бондачы, Сяльцо і Забашэвічы выконваць працы на менскім замку. Копія гэтага дакумента змешчана ў Зборы дакументаў аб прыналежнасці сяла Бондачы Саламярэцкаму манастыру 1541–1776 гг. [НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 6]. Паводле рэестра вядома, што ігумен Генадзь выступаў у судовых справах аб Бондачах у 1615 г. Ева і яе сын Багдан Саламярэцкія пазычылі
40 коп літоўскіх грошаў на с. Бондачы ў Юрыя Скуміна Тышкевіча, але не выплацілі іх у адведзены тэрмін. У выніку судовых працэсаў сума павялічылася да 1350 коп, і Саламярэцкія вымушаны былі аддаць сяло Ю. Тышкевічу (1613–1617 гг.) [НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 1–5, 25–35 адв.]. Наступны рэестр дакументаў па вёсцы і водрубу Бараўляны за 1601–1796 гг. быў складзены ў Самацевічах у чэрвені 1909 г. Ён пералічваў 25 дакументаў, быў напісаны на польскай мове на 2 аркушах 98. У ім адзначаны дакументы па размежаванню Бондачаў і Бараўлян з іх уладальнікамі Юрыем Скуміным Тышкевічам і княгіняй Евай Корсакаўнай Саламярэцкай і яе сынам Багданам (12.09.1617), менскімі базыльянкамі Св. Духа і Саламярэцкай царквой (02.06.1616, 08.10.1760, 07.07.1763 і 14.10.1763). Межы гэтых вёсак высвятляліся ў судах два стагоддзі.

~ КАТЕРИНА ЛЬВОВНА САПЕГА, донька Лева Сапіги.

КНЖ. КРИСТИНА БОГДАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

У 1599 г. Хрысціну заручылі з старэйшым сынам старосты рэчыцкага Яраша Жыжэмскага і Багданы Драцкай Горскай — рэчыцкім старостай Пётрам Жыжэмскім (?—1618 гг.).
6 студзеня 1599 г. Хрысціну (?-пасля 1634) заручылі са старэйшым сынам рэчыцкага старасты Яраша Жыжэмскага і Багданы Друцкай-Горскай рэчыцкім старастам (1589) Пятром Жыжэмскім (?-1618). Праз год адбылося вяселле. Y 1600 г. яны атрымалі прывілей на сяло Востраў-Язёркі ў Рэчыцкім пав. Y шлюбе нарадзілася тры сыны Крыштаф, Ян і Адам 99.

~ КНЯЗЬ ПЕТР ЯРОШЕВИЧ ЖИЖЕМСКИЙ.

АЛЕНА БОГДАНОВНА (д/н—1640)

Алена была замужам двойчы. Першым яе мужам быў віцебскі падкаморы Каспер Швыйкоўскі (?-1619), пратэстант па веравызнанню. Гісторыю гэтай шлюбнай пары прышлося рэканструяваць па падложным дакументам, якія выявіў Зміцер Яцкевіч. Яны былі прадстаўлены Гартынскімі для атрымання дваранства ў Расейскай імперыі. Замест прозвішча Швыйкоўскік Гартынскія ўпісалі сваё прозвішча і атрымалася, што Каспер Гартынскі ажаніўся з Аленай Саламярэцкай. Y дакументакбыло зменена толькі прозвішча, а факталагічны матэрыял занаваўся.
Для Каспера Швыйкоўскага гэта быў ужо другі шлюб. Iмя яго першай жонкі — Кацярына Стэфанаўна Роская. Y шлюбе нарадзіліся Крыштаф, Ян і Зоф’я Ганна, будучая жонка Яна Стаброўскага. На момант смерці бацькі (1619) яны былі ўжо дарослымі і мелі свае сем’і. Менавіта таму сыны і зяць былі прызначаны апекунамі для Алены і дзвюкня поўнагадовык дачок Кацярыны і Ганны. Y 1612 г. віцебскі падкаморы пазычыў у сваёй жонкі 1368 коп і 36 грошаў і заставіў на гэтую суму маёнтак Сяльцо і фальварак Машкоўскі з сёламі, а таксама падданыкуКуцейне з арэндаю Куцеінскаю і Сялецкаю, з млынам. 25 чэрвеня гэтага ж года аршанскі енерал* (генерал) Iван Ляшовіч увёў яе ў валоданне гэтай маёмасцю. Алена запісала мужу свой пасаг 5000 коп літоўскік грошаў і рукомыя рэчы на суму 2360 коп літоўскік грошаў, а таксама 1368 коп і 36 грошаў, якія ён пазычыў у яе (1612). Пасля таго, як яна выйшла другі раз замуж, Ян Стаброўскі пачаў супраць яе працэс (1625–1629). Паводле тэстаменту Каспера Швыйкоўскага95 (21 чэрвеня 1619 г.) яна магла «сядзець на ўдоўім стольцы» і трымаць маёмасць пажыццёва або да другога шлюбу, які і стаў прычынай судовай справы. Я.Стаброўскі лічыў, што яна няпраўна трымала апеку і патрабаваў перадаць апякунства на сябе. Аршанскі земскі суд не змог вырашыць справу і перадаў яе ў Галоўны Трыбунал ВКЛ. Вышэйшы апеляцыйны суд адзначыў, што апеку над дочкамі ў ВКЛ заўсёды трымала маці, і занаваў за ёй апеку.
К.Швыйкоўскі запісаў Кацярыне і Ганне па 1000 злотык пасагу на сваік маёнткак (у падложнык дакументак— 10 000 злотык), а таксама — вена для Алены Саламярэцкай. Старэйшая дачка выйшла замуж за Даждбога Шэмета і атрымала спачатку 700 злотык, а пасля яшчэ 300. Yсе грошы павінны былі выплаціць сыны ад першага шлюбу, што і было зроблена да 1636 г. Другая дачка пабралася шлюбам з Халецкім96. Шлюб Алены Саламярэцкай з Касперам Швыйкоўскім быў даволі трывалым.
* Галоўны з павятовых возных — Н.С.
95 AGAD.Archiwum Tyzenhauzów, sign.C‑2. K. 387–396 (дакумент выяўлены Г. Брэгерам).
96 НГАБ у Менску. Ф. 2219, воп. 1, ад.з. 24. Арк. 90–110 адв.; тамсама. Ад.з. 1. Арк. 411–411 адв.; AGAD. Archiwum Tyzenhauzów, sign.C‑2. K. 387–396.

Паводле даравальнага запісу, муж добра ставіўся да Алены, а яна даравала яму доўг. Муж запісаў ёй забеспячэнне і пакінуў апеку над дзецьмі.
Другі шлюб быў з мсціслаўскім падкаморым і кашталянам (1644), наваградскім кашталянам і ваяводам (1646) Багданам Вільгельмавічам Заверскім-Сцяцкевічам (7–1651). Ен мог адбыцца ў перыяд з 1622 па 1625 г. Б.13.Сцяцкевіч паходзіў з праваслаўнай сям’і браслаўскага падкаморыя 13ільгельма Сцяцкевіча і Ганны Багданаўны Агінскай. Бацькі Ганны Багдан Мацвеевіч Агінскі і Раіна 13аловіч актыўна падтрымлівалі праваслаўную царкву97. Ганна падаравала ёй дом з плацам у Менску (1619)98. 13ільгельм Сцяцкевіч і стрыечны брат Алены Лаўрын Ратомскіўзгадваліся сярод апекуноў фундацыі царкве Св.Пятра і Паўла ў ленску, якую зрабіла жонка маршалка 13КЛ Багдана Сцяцкевіча Аўдоцця Грыгораўна Друцкая-Горская (1619)99. Алена і Багдан 13ільгельмавіч купілі ў Швыйкоўскіх сяло Куцейны з прысёлкам Паддубцы ў Аршанскім пав. і запісалі яго на Богаяўленскі мужчынскі манастыр (1623). Надпіс на сцяне Богаяўленскай царквы адзначаў у якасці заснавальнікаў Алену, яе сына мсціслаўскага падкаморыя Фёдара, яго жонку Алену і іх дзяцей (1635). Y алтары царквы былі пакладзены мошчы Св.Панцеляймона, Св.Арцемія і Св.Анастасія Персяніна.
Па прыкладу Алены і Багдана маці апошняга Ганна разам з другім сынам аршанскім харужым Янам, падаравала гэтаму манастыру Белікоўскую зямлю (1629). Y Куцейнах яшчэ быў заснаваны Б.Сцяцкевічам і яго маці Yспенскі жаночы манастыр (1631). Алена і Багдан пацвердзілі фундуш яе брата Багдана і падаравалі Баркулабаўскаму манастыру маёнтак Буйнічы ў Аршанскім пав. (1633). Y гэтым жа годзе ў Буйнічах быў заснаваны імі Буйніцкі Святадухаўскі манастыр. Магілёўскае праваслаўнае брацтва атрымала ад іх пляц у Магілёве (1637). Сярод сведкаў, якія падпісалі фундуш, быў зяць Даждбог Шэмет. Алена памерла ў 1640 г. і была пахавана ў Куцеінскім манастары100. На смерць Алены было на-пісана пакавальнае казанне Самуэлем Шыцікам-Залескім, яюе было прамоўлена на другі дзень пасля панавання ў Куцеінскім манастыру. Тэкст напісаны на старапольскай мове. Гэта даволі рэдкі выпадак казання ў праваслаўным асяроддзі. Аўтар адзначыў набожнасць Алены, пералічыў яе фундацыі, згадаў пра дапамогу кворым і бедным, аxарактарызаваў як добрую жонку і маці101.

Пасля смерці жонкі Б.Сцяцкевіч фундаваў праваслаўны жаночы манастыр у Баркулабава і запісаў яму востраў Борак (дняпроўскі?) са ставам і млынам. У дакуменце адзначалася, што гэтую фундацыю яны планавалі зрабіць з жонкай, але яе смерць перашюдзіла здзейсніць гэты план разам. Ігумену Куцеінскага манастыра Iллі Труцэвічу даручаў вылучыць ігуменню і сясцёр для заснавання манастыра. Абодва манастыры павінны былі дапамагаць адзін аднаму. Пратэктарамі пакідаліся сын Мінаіл і дочкі (1641). Улічваючы, што манастырская зямля была неўрадлівай, ён даў яшчэ адзін фундуш манастыру на агарод у Баркулабава (1643). Сын Мінаіл як дзедзіч маёнтка Баркулабава пацвердзіў фундацыі бацьюў Баркулабаўскаму манастыру (1652)102. Сям’я Багдана і Алены вызначалася актыўнай фундатарскай дзейнасцю, падобна як і сям’я бацьюў Алены. Муж адзначаў, што яны былі аднадумцамі ў гэтай справе. Сямейнае вынаванне і традыцыя падтрымкі праваслаўнай царквы спрыяла ікзгодзе.
97 А13АК. Т. 11. Акты Главного Литовского трибунала. 13ильна, 1880. С. 85–88, 104–107.
98 Собрание древних грамот и актов городов минской губернии, православных монастырей, церквей и по разным предметам. минск, 1848. С. 123–126.
99 Тамсама. С. 120–122.
100 Акты относяпиеся к истории КЛжной и Западной России... Т. 2. 1599–1637. Санкт-Петербург, 1865. С. 91–92; Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-западной Руси. Т. 2. 13ильна, 1867. С. 55–56, 61–64; НГАБ у менску. Ф. 1775, воп. 1, ад.з. 7; Ярашэвіч А.А. Куцеінскі Богаяўленскі манастыр // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Т. 4. мінск, 1997. С. 321; Ярашэвіч А.А. Куцеінскі Yспенскі манастыр // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Т. 4. С. 321; Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ki~stwa Litewskiego 1386–1795. Krakow, 1885. S. 62; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 49; Ярашэвіч А.А. Буйніцкі Святадухаўскі манастыр // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Т. 2. мінск, 1994. С. 119.
101 Zaleski S.Sz. Drzewo dobre na drugi dzіeп pogrzebu Wielmozney Panіey Нeleny X. Solomereckiey Bogdanowey St etkіewіczowey P odkomorzyn ey мscislawskiey. [Kuteiny], 1640. Hа тытульным лісце не пазначана месца друку, але вядома, што ў 1631–1632 гг. тут дзейнічаў друкар Собаль Спірыдон. Калі ён выекаў у Буйнічы, то друкарская праца была працягнута манакамі да 1655 г., да вывазу кляштара маскоўскім царом Аляксеем Міхайлавічам у Цвер. Гл., Drukarze dawnej Polski od XV do XVIII wieku. Zeszyt 5: Wielkie Ksi~stwo Litewskie / oprac. A.KaweckaGryczowa, K.Korotajowa, W.Krajewski. Wroclaw—Krak6w, 1959. S. 141.
102 Акты относяпиеся к истории Западной России. Т. 5. 1633–1699. Санкт-Петербург, 1853. С. 68–72; АВАК. Т. 11. С. 132–133; Аркеографический сборник документов относяпиися к истории Северо-западной Руси. Т. 2. Вильна, 1867. С. 71–73.

В 1626 г. князь Богдан Соломерецкий подписал дарственный акт об основании мужского Барколабовского Свято-Духова монастыря, отведя ему среди прочих земель, еще и села Костянку «прозываемое Сутоки», Вороновку (Воронино) и Холмы (Стайки). Данный монастырь, не смотря на название, разместился в Буйничах.
В 1641 г. в одном километре южнее Барколабово при впадении реки Лахвы в Днепр, швагер Соломерецкого Богдан Стеткевич основал женский Вознесенский монастырь. Фактически своим появлением барколабовская обитель обязана тому обстоятельству, что в Кутеинском женском монастыре (г. Орша) количество монахинь увеличилось до такой степени, что монастырь их просто не мог уместить. Поэтому часть инокинь перевели из этого монастыря в Барколабовский. Новый монастырь относился к Киевской митрополии и был подчинен могилевской епархиальной власти. Для поддержания материального благополучия вновь образованной обители жалованной грамотой Б. Стеткевича от 24 июня 1641 г. были приписаны 6 волок земли (1 волока – 21, 36 га) на пашню возле реки Ректы (ныне безымянный ручей) с мельницей на ней, а также дано разрешение ловить рыбу в реке и пруде при мельнице. Затем 30 апреля 1652 г. по просьбе игумена Кутеинского монастыря И. Труцевича сын Б. Стеткевича Михаил отделил из дарственной своего предка в пользу Барколабовского монастыря половину сел Костянки и Холмы, а также 50 волок земли. Этот поступок был обусловлен ростом количества монахинь в Барколабовской обители и, соответственно, необходимостью их содержания. Монахи из Буйнич пошумели по этому поводу, но землю у них отняли.
БОРКОЛАБОВСКИЙ В ЧЕСТЬ ВОЗНЕСЕНИЯ ГОСПОДНЯ ЖЕНСКИЙ МОНАСТЫРЬ
[Барколабовский, Баркулабовский], в урочище Барок в имении Баркола (совр. с. Борколабово Быховского р‑на Могилёвской обл.), на берегу Днепра. Владевший Барколой кн. Богдан Богданович Соломерецкий в 1626 г. задумал основать в имении общежительный Свято-Духов мон-рь на 25 насельников для противодействия унии (см. ст. Брестская уния), насильственно насаждавшейся среди правосл. населения Речи Посполитой. Кн. Соломерецкий назначил на содержание мон-ря помимо земель Барколы еще 3 села. Скорая кончина князя помешала устройству обители. Его намерения осуществили мстиславский подкоморий Богдан Вильгельмович Стеткевич и его супруга Елена Богдановна, дочь кн. Соломерецкого, унаследовавшие владения князя. Свято-Духов мон-рь супруги основали в 1633 г. в своем имении Буйничи (см. Буйничский мон-рь), в Барколе же при участии Могилёвского еп. Сильвестра (Коссова) была создана жен. обитель в честь Вознесения Господня. Грамотой Стеткевича от 24 июня 1641 г. мон-рю предоставлялись замок в Оршанском повете, имение Баркола, в т. ч. остров и урочище Барок, а также право на рыбную ловлю в Днепре (участок от мон-ря до Быхова). Стеткевич подчинил Б. м. муж. кутеинскому в честь Богоявления Господня мон-рю (учрежденному Стеткевичем ок. 1623), игум. кутеинского мон-ря Иоилю (Труцевичу) поручил устроить новоучрежденную обитель по образцу жен. Кутеинского Успенского мон-ря, основанного матерью Стеткевича. Из Кутеинского жен. мон-ря в Б. м. перевели часть насельниц, заимствовали общежительный устав. Настоятели кутеинских мон-рей игум. Иоиль и игум. Фотиния (Киркоровна) должны были заложить в Б. м. «церкви и келии и что потреба будет, муром и деревом будовати». Стеткевич завещал Б. м. «пребывать навсегда в Православии» и в подчинении К‑польскому Патриарху, в юрисдикции к‑рого в те годы состояла Западнорусская митрополия.

~ 1) КАСПЕР ШВЫЙКОЎСКІ (?—1619 гг.),

~ 2) БАГДАН ВІЛЬГЕЛЬМАВІЧ СЦЯЦКЕВІЧ (?—1651 гг.),
мстиславльського підкоморій, мсціслаўскі кашталян (1644 г.), навагарадскі кашталян і ваявода (1646 г.)
Дети:Олена — друга дружина гетьмана Івана Виговського.

КНЖ. МАРИНА БОГДАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ († 1630)

Першы раз Марына (?-пасля 1627) выйшла замуж за Войцака (?- 1613), сына смаленскага і мсціслаўскага ваяводы Пятра Монвіда Дарагастайскага і Барбары Шэметаўны. Яна ўнесла пасаг 7000 коп літоўскіх грошаў. Муж запісаў ёй 5000 юп літоўскік грошаў на маёнтак Новы двор (Менскі пав.), 2000 — на Вірну (Рэчыцкі пав.) і столькі ж — на Халопенічы (Менскі пав.). Войцах Дарагастайскі не займаўся грамадскай і палітычнай дзейнасцю, а бавіў час у забавак, марнуючы грошы і маёмасць жонкі. Ён заклаў маёнткі Халопенічы і Вірна розным асобам. Новым запісам забяспечыў іx Марыне на вечнае валоданне. Шматлікія пазыкі вымусілі Дарагастайскага прадаць Халопенічы за 10 000 коп літоўскіх грошаў Станіславу Мацеевічу За...арэўскаму і яго жонцы Аляксандры Ваўжынцаўне Дамінікоўскай (1610). Марына Саламярэцкая пад прымусам паставіла свой подпіс пад дакументам. Атрыманыя грошы пайшлі Дарагастайскаму.

В. Дарагастайскі памёр 3 жніўня 1613 г. ад параненняў, атрыманых у час паходу ў межы Вялікага Маскоўскага княства (6, лл. 284–292 зв.) ў маёнтку Новы Двор, які на той час быў у застаўным валоданні Адама Валадковіча і яго жонкі Кацярыны Дарагастайскай. Тэстамент не быў складзены.
Дзяцей у ваяводзіча смаленскага і Марыны Саламярэцкай не было і ўсю багатую спадчыну па ваяводзе смаленскім захапіла ўдава Войцаха Дарагастайскага. М. Саламярэцкая даволі хутка знайшла сабе новага мужа — віленскага наружага (1612—1633) Марцыяна Вацлававіча Гурскага (?—1633), які ўвакодзіў у склад свецкік сенатараў кальвіністаў (1614) 100. Iх дачка Хрысціна выйшла замуж за віленскага наружага Станіслава Крышкоўскага, які таксама быў пратэстантам 101.

Валадковічы, не спадзяючыся на хуткую згоду Марыны Саламярэцкай, яшчэ да яе шлюбу з харужым віленскім, прадпрынялі рашучыя крокі і “гвалтоўна” захапілі нейкую частку спадчыны па Войцаху Дарагастайскім. Зразумела, што дзеянні Валадковічаў выклікалі незадавальнне ў Марыны Саламярэцкай і яе сваякоў. У актавыя кнігі судоў Менскага павета была ўнесена пратэстацыя Саламярэцкай на дзеянні Адама Валадковіча (НГАБ, ф 1727, воп. 1, с. 12., л. 87). У свою чаргу сясцри памерлага, а менавіта жонка менскага земскага падсудка Марціна Валадковіча Дароты, жонка менскага гараднічага Адама Валадковіча Кацярыны, жонка Багдана Казінскага Раіны і ўдавы Яна Унихоўскага Барбары Дарагастайскіх подали скаргу на Марыну Саламярэцкую. Апошняя разам з братам Багданам, Марцыяном Горскім і Янам Окунем абвінавачваліся ў фальсіфікацыі тэстаменту і актыкацыі яго ў Менскім гродскім судзе, а таксама ў тым, што ўсю маёмасць В.Дарагастайскага яна запісала сабе. 7 кастрычніка 1616 г. Менскі гродскі суд прыняў дэкрэт па скарзе сясцёр ваяводзіча смаленскага і іх мужоў на дзеянні Марцыяна Горскага і яго жонкі (НГАБ. Ф 1727, воп. 1, с. 2, лл. 284–291 зв.). Судовыя справы па спадчыне ваяводзіча смаленскага працягваліся да 1617 г. (Брэгер Г. II., л. 21).

7 кастрычніка 1617 г. суд не змог прыняць рашэння па справе. Пазней яна разглядалася ў Галоўным Трыбунале ВКЛ і была зноў адпраўлена ў Менскі гродскі суд. Падчас другога разгляду суд устанавіў, што Марына ставіла подпісы пад прымусам, пацвердзіў запісы на Вірна, Халопенічы і Новы двор, якія былі зроблены ў ранейшык дакумента: і таксама запісаны ў тэстаменце першага мужа (1617). Зафіксавана, што яна разам з другім мужам заплаціла пазыкі В. Дарагастайскага (больш чым 5000 коп літоўскік грошаў) 102. У выніку шматлікіх судовых працэсаў Горскім прышлося саступіць частку былых уладанняў Войцаха Дарагастайскага яго сёстрам.

Марцыян выступаў з жонкай у судовых справах з 1616 г., таму шлюб мог быць заключаны ў перыяд 1614 — 1616 г. Разам з ім яна выкупіла з заставы маёнтак Вірна з сёламі, слабадамі і востравамі ў мозырскага старосты Бальтазара Стравінскага (1616) 103. У позве Аляксандры Канстанцінаўне Лукомскай, якая на той час была другі раз замужам за князем Аляксандрам Сакалінскім, адзначалася, што слуга М.Саламярэцкай Мікалай Гышка быў адпраўлены ў Вільню з пустымі бланкамі дакументаў («мембранамі»), дзе былі пастаўлены подпісы і пячаткі В. Дарагастайскага і ягонай жонкі. Аднак ён знік з гэтымі дакументамі (1616). А.Лукомская падала скаргу аб тым, што В.Дарагастайскі пазычыў у яе 800 коп літоўскікгрошаў і не вярнуў. М.Саламярэцкая пад прысягай заявіла, што не брала гэтыкгрошаў. Па рашэнню Менскага гродскага суда яна была вызвалена ад выплаты пазыкі (1618) 104.

Пасля шлюбу з Марынай Багданаўнай князёўнай Саламярэцкай харужы віленскі атрымаў магчымасць прэтэндаваць на спрэчныя землі ў
ваколіцах Менска. Саламярэцкая прынесла ў дом Горскага большую частку земляў, якімі валодаў ваяводзіч смаленскі. У валоданне Горскага трапілі вялікія абшары земляў у ваколіцах Менска і ён лічыўся зямянінам Менскага ваяводства. Асноўная іх частка знаходзілася ў сяле Новы Двор, які быў размешчаны непадалёку ад Менска. Разам з гэтымі землямі Марцыян Горскі атрымаў у спадчыну і канфлікт з менскімі месцічамі, які, на час яго шлюбу з Марынай Саламярэцкай, доўжыўся каля 40‑а гадоў. Дарагастайскія валодалі Новым Дваром, з прылеглымі да яго сёламі з 1573 г., і ўжо з тых часоў пачаліся непаразуменні ўладальнікаў сяла з менскімі месцічамі. Землі Новага Двара межаваліся з землямі каралеўскага места Менска, што з’яўлялася падставай для ўзнікнення вострых канфліктаў з менскімі месцічамі з‑за сенажацяў на берагах Свіслачы, ворных земляў і пушчаў, якія прылягалі да Новага Двара.

Пасля шлюбу з Марыянай Багданаўнай Саламярэцкай на Марцыяна Горскага
спалі нечаканыя і вельмі цяжкія абавязкі па “куратэліі” над братам жонкі, Багданам, цяжка хворым “умыслова” 105. Разам з іншымі зяцямі пані Евы Баркалабаўны Корсакаўны Багданавай Іванавіча Саламярэцкай, старасціны крычаўскай, ён прасіў у караля дазволу апеквацца над Багданам Багданавічам князем Саламярэцкім, каралеўскім дваранінам, “якому бог з волі сваёй святой наведзіць рачыў хваробай, якая ў галаву заходзіць і ад незупольнага розуму ў сваіх справах не поўнасцю праўна чыніць і сваёй уласнасцю не можа распараджацца”. 1 сакавіка 1618 г. кароль пацвердзіў зяцям пані Баркалабаўны: Каспру Швейкоўскаму, падкаморыю віцебскаму, Марцыяну Горскаму, харужаму віленскаму, і Юрыю Мялешку, харужаму слонімскаму, выканне абавязкаў “па распараджэнню маёмасцю хворага да таго часу, пакуль ён не дойдзе да розуму, калі бог яго да розуму зноў правіць рачыць”.

Другі муж запісаў ёй на пажыццёвае валоданне Пакаждзінпы і Плікі (1621). Марына і Марцыян набылі маёнтак Новы двор у Менскім ваяводстве (1617) ад сясцёр Дарагастайскага 106. Сямейнае жыццё М.Саламярэцкай ўскладнялася разнастайнымі фінансавымі праблемамі, якія стварыў В.Дарагастайскі. Ік прыйшлося вырашаць яшчэ пасля яго смерці. Дзяцей з першым мужам не было. Колькасць дзяцей народжаны« у другім шлюбе невядома. Ёсць толькі звесткі пра дачку Хрысціну. Пасля смерці Марыны князёўны Саламярэцкай, якая мела месца да 1630 г. Марцыян Горскі ўзяў апошні шлюб з Крыстынай Здановічаўнай.

∞, 1°, Войцех Петрович Монвід Дорогостайский (?- 1613), сын смаленскага і мсціслаўскага ваяводы Пятра Монвіда Дарагастайскага і Барбары Шэметаўны.

∞, 2°, 1614/1616, Марціан Вацлававіч Горский († 1635), віленскі харунжы.

КНЖ. РЕГИНА БОГДАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ (?—пасля 1634)

Рэгіна стала жонкай ашмянскага каружага Юрыя Мялешкі (?—да 1641). Ён быў сынам слонімскага войскага (1576), земскага пісара (1578), гаспадарскага маршалка (1580) Абрама Данілавіча (?— 1602) і Ганны Бачанцы. А.Д.Мялешка быў жанаты двойчы, другая жонка — Багдана Вайнянка. Юрый і яго сястра Гальшка нарадзіліся ў першым шлюбе. Канчаткова яны атрымалі нерукомыя і рукомыя рэчы пасля маці ў 1595 г. 3‑за маёмаснык прэтэнзій дзяцей ад першага шлюбу А.Д.Мялешка размеркаваў карыстанне маёмасцю. Дочкам запісаў выправу на Дзевяткавічак (Сломінскі павет), стаў і млын у гэтым маёнтку атрымала другая жонка, а ўтрыманне яго — сын (1595). Падчас наезду казакоў на Слонімскі павет Ю.Мялешка ўзброіў насельніцтва для абароны ад ік, што было адзначана ў Канстытуцыі сойма за 1616 г. Ён абіраўся паслом на сойм 1627 г.91

Ю.Мялешка і яго жонка Рэгіна пазычылі ў Яна Хамшэя і яго жонкі Ганны Кенсоўскай 5000 злотык, заставіўшы фальварак Восава на тры годы 1634 — 1637 (1634). Раіна Саламярэцкая запісала мужу рукомыя рэчы і 20 000 злотык на сваік маёнткак, а пасля прасіла Галоўны Трыбунал ВКЛ дазволіць ёй гэтым карыстацца (1633). Яна выступіла супраць мужа ў судовым працэсе з‑за фальварка Рубаўшчызна пры Баркулабаве (1632–1633)92. Сямейнае жыццё гэтай пары часткова асвятляе фундацыйны запіс стрыечнай унучкі Ю.Мялешкі Гелены Геларыі Грабінскай, манакіні базыльянскага м анастыра пры царкве Св. Тройцы ў Менску (1641). 3 яго становіцца вядом а, што ашмянскі каружы моцна кварэў перад смерцю, у яго не было нашчадкаў. Ён трымаў у пажыццёвым валоданні Старыя Саламярэччы, Саламярэцкі Гарадок, Сёмкава і да ік прыналежачыя фальваркі. Тэстаментам запісаў бацькам манакіні Яну Грабінскаму і Зоф’і Салагубаўне і ік дзецям фальварак Сёмікаў (Сём каў), рукомую маёмасць і 86000 злотык. Усю суму м анакіня падаравала манастыру93. Гэтую інфармацыю пацвярджаюць выплаты пазыкаў Ю.Мялешкай з Саламярэчча і Саламярэцкага Гарадка. Ён атрымаў позвы аб сплаце пазыкаў Б.Б.Саламярэцкага (1629). Слонімскі каружы выплаціў за г.ву Баркулабаўну 500 коп літоўскі грошаў (1630), якія яна пазычыла ў Самуэля Краеўскага і яго жонкі Хрысціны Пракапавічоўны аддаўшы ў заставу 10 падданык са Старык Саламярэч у 1626 г. Ён працягваў справу аб пазыкак з М.Стужынскай і выплаціў ёй 1000 коп літоўскік грошай (1633–1634) 107.

91 Niesecki K. Herbarz Polski. T. V. Lipsk, 1841. S. 397.
92 Lulewich H., Rachuba A. цrz~dnicy centralni i dost ojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. S. 220; НГАБ. Ф. 1785, воп. 1, ад.з. 14. Арк. 96–99 адв.; Lietuvos mosklцakademijos BiЫiotekasrankrasciцskpyrius. F.21–1222. 24–27, F. 18–135. l. 287, 408.
93 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 499; Kempa T. Solomerecki Bohdan 1wanowicz // Polski Slownik Biograficzny. T. XL/3. Zeszyt 166. S. 327; НГАБ. Ф. 1727, воп.1, ад.з. 3. Арк. 215–216 адв.
94

Муж: ЮРИЙ МЕЛЕШКО, ашмянскага харунжыя

НИКОЛАЙ-ЛЕВ ИВАНОВИЧ СОЛОМИРЕЦЬКИЙ (*д/н —1626)

державний діяч Речі Посполитої, каштелян смоленський. Походив з роду магнатів Соломирецьких гербу Равич. Старший син Богдана Соломирецького, старости кричевського, та Єви Корсак. Народився десь між 1584 та 1586 роками. З 1597 року виховувався разом з братом Богданом під орудою Лаврентія Зізанія, згодом Мелетія Смотрицького.

У 1602 році після смерті батька успадкував родинні маєтності (зокрема Дубровицьку область, міста Гощу і Висоцьк) та титул князя. У 1608 році стає підкоморієм Пінським. Брав участь у війні проти Московського царства в 1609–1611 роках, звитяжив під час облоги Смоленька.
У 1613 році обирається делегатом від шляхти Пінського повіту до сейму в Варшаві. Того ж року жорстко придушив повстання селян й міщан міста Висоцьку. Після цього подав скаргу до Володимирського ґродського суду на дії козацьких полків Топежина, Шульжина, Старинського, які зупинилися у його володіннях на два тижні і «…називая себя полковниками королевской служби, они разорили маетности местечка Висоцк, Дубровици, села до них надлежаще, сплюндрували и внивеч их обернули заїхавши на имения в количестве 5 тисч человек…».
1616 року стає депутатом Трибуналу Великого князівства Литовського від шляхти Пінського повіту. У 1623 році призначається каштеляном Смоленським. На цій посаді залишався до самої смерті у 1626 році. Усі володіння успадкував молодший брат Богдан.
У 1620 р. за 12000 злотих Маєр Давидович орендував у смоленського каштеляна князя Миколая Лева Соломирецького та його дружини Раїни Гаврилівни Гойської маєтки у Пінському повіті: м. Висоцьк і с. Ворони на чотири роки, а село Теребежово – на три роки. Однак після трьох років він за домовленістю з власниками повернув їм усі маєтки, натомість отримав компенсацію. Зі свого боку Маєр «облятував» (вписав до книг) у Луцькому ґроді квит, в якому повідомляв про поверненя подружжю маєтків, а також орендовного листа та інвентаря маєтку ЦДІАУК. – Ф. 25, оп. 1, Спр. 137, арк. 737 зв.–738; спр. 139, арк. 891 зв..

Sołomerecki (Sołomierecki, Sołomirecki) Mikołaj Lew, kniaź (zm. 1626/7), podkomorzy piński, kasztelan smoleński. Był prawnukiem Wasyla Iwanowicza (zob.), wnukiem Bohdana Iwanowicza, starosty rochaczewskiego, synem Iwana Bohdanowicza. Matką jego była najprawdopodobniej Małgorzata, córka kaszt. chełmskiego Mikołaja Łysakowskiego (zob.), (nie jest jednak pewne, czy była ona jedyną żoną Iwana, możliwe, że jego pierwszą małżonką była Beata Dolska).
Dn. 25 VI 1608 został S. mianowany podkomorzym pińskim. W r. 1613 obrano go posłem na sejm nadzwycz. W drodze do Warszawy dowiedział się o rabunku przez Kozaków swoich majątków: Wysocka, który stanowił główną rezydencję S‑ego, oraz Dubrowicy. W związku z tym S. zawrócił, by oszacować straty, a następnie wniósł oficjalną skargę do grodu we Włodzimierzu Wołyńskim, stwierdzając w niej, że Kozacy uniemożliwili mu wywiązanie się z poselskich obowiązków. Mimo nieobecności na sejmie, wybrano go na komisarza do ewentualnych traktatów ze skonfederowanym wojskiem i zbuntowanymi wojskami kozackimi. W r. 1616 był deputatem do Tryb. Lit. z pow. pińskiego. Dn. 3 II 1623 otrzymał awans na kasztelanię smoleńską. Być może, iż to on był w r. 1630 ponownie deputatem na Tryb. Lit. z pow. pińskiego.
Główny kompleks majątkowy S‑ego stanowiły rozległe posiadłości położone nad Horyniem w pow. pińskim, w pobliżu granicy z woj. wołyńskim: Wysock, Dubrowica (Dąbrowica), Terebieżów, Stolin. Oprócz tego duże majątki na Wołyniu (Hoszcza, Sokół) wniosła mu w posagu żona. Z dóbr należących od dawna do Sołomereckich posiadał też Pleszczenicze w pow. mińskim, które w r. 1611 sprzedał Enochowi Kawieczyńskiemu. S. zmarł w końcu 1626, bądź na początku r.n.
Żoną S‑ego była Regina, córka kaszt. kijowskiego Gabriela Hosckiego (zob. Sołomerecka Regina). Z małżeństwa tego pochodzili syn Jan Władysław oraz pięć córek: Katarzyna (zm. po r. 1645), żona wojskiego pińskiego Romana Jelskiego, a po jego śmierci zakonnica w prawosławnym monasterze przy cerkwi św. Barbary w Pińsku, Engracja Anna (zm. po r. 1646), zamężna za kaszt. wendeńskim Henrykiem Kaszowskim, Domicella (zm. 1659), żona kaszt. mińskiego Mikołaja Czetwertyńskiego (zob.), Mareta (Marta) (zm. po r. 1674), poślubiona Kazimierzowi Naruszewiczowi oraz Helena (zm. po r. 1668), żona 1.v. Aleksandra Korycińskiego, 2.v. krajczego lit. Krzysztofa Sapiehy (zob.).
Syn Jan Władysław (zm. 1641) był ostatnim męskim potomkiem rodu, gdyż jego małżeństwo z Anną Wołłowiczówną, podkomorzanką trocką, pozostało bezdzietne. Dn. 9 XII 1629 otrzymał nominację na marszałkostwo pińskie. W r. 1638 posłował na sejm jako poseł z woj. brzeskiego-litewskiego. Został wówczas wyznaczony na komisarza do rozgraniczenia pow. łuckiego od pow. pińskiego. W r. 1642, po jego śmierci, spłonął zamek w Wysocku; podczas tego pożaru zniszczeniu ulec miało rodowe archiwum Sołomereckich.
Після смерті Гаврила Романовича його володіння успадкував син Роман, а далі, оскільки останній не залишив нащадків, вони перейшли на дочку Раїну, якій судилося бути останньою представницею роду Гостських. 24 червня 1637 р. Раїна на Гощі Соломерецька видала в Луцьку лист, за яким свої маєтки в Кременецькому повіті, успадковані після батька й брата село Ридомль із замком і фільварком, село Устечко з двором і фільварком, село Хотовичі
та придбану батьком частину села Лосятин подарувала волинському каштелянові князю Миколаю на Клевані та його дружині Ізабеллі з Корця Чорторийським243. У Луцькому повіті маєток Курозвони, що включав двір, фільварок і село, «в ключу Гойском лежачие», як уже згадувалося, 2 січня 1639 р. Раїна Гаврилівна записала заснованому нею монастиреві архангела Михаїла244. Містечко Гоща разом із мурованим замком, село Терентіїв та четверту
частину Сенненської пущі в серпні 1642 р. придбав київський митрополит Петро Могила, який того самого року перепродав ці надбання Адамові Киселю245. Решту володінь княгиня Соломерецька передала дітям, які 28 вересня 1640 р., ще за її життя, вчинили поділ246. Євграфія, заміжня за Генриком із Високого Кашовським, взяла села Блудів, Андрусів і Бранів; Доміцела, дружина князя Миколая Святополк-Четвертенського, отримала містечко Курчиці або Сокол із замком, фільварками й передмістям у Волинському воєводстві та належні до нього села Ходорки, Карпилівка з двором і фільварками, Чайлю (мабуть, Цвільки), Полочанинівка, Осова з двором і фільварком, Покощів, Зарівні й Тайки, що лежали з протилежного боку р. Случі в Київському воєводстві; села Сенів, Тудорів і Бокшин перейшли, очевидно, до Марети, оскільки в 1648 р. перебували в руках Казимира Нарушевича247, що був її чоловіком248.
Мікалай Леў зрабіў больш удалую кар’еру, чым яго бацька. Ён быў пінскім падкам орым (1608), смаленскім кашталянам (1623), абіраўся паслом на сойм (1613). Y 1613 г. ён падаў скаргу ва Yладзімірскі гродскі суд на казакоў, якія напалі на яго маёнткі Высоцк і Дубровіцы і абрабавалі іx. Быў дэпутатам Трыбуналу ВКЛ ад Пінскага пав. (1616). Мікалай Леў прадаў маёнтак Плешчаніцы менскаму падкамораму Яноку Кавячынскаму (1611). Яго сын менскі падкаморы Крыштаф Кавячынскі пакінуў за ўраднікам Плешчаніц Стэфанам Ліпскім і яго сынамі 5 валок і 3 засценкі ў гэтым маёнтку (1629). Пры гэтым ён адзначыў, што С.Ліпскімеўікправам застаўным ад М.Саламярэцкага, а пасля ён узнагародзіў таго гэтымі землямі за добрую службу, і гэта было закавана яго бацькам. Пінскі падкаморы прадаў таксама і Гогаліцы, пра што паведаміў Адам Пашкевіч, калі даваў вольную свайму падданаму з гэтага маёнтка Хаме Андрэевічу Саладоўніку (1616)115.
М.Л.Саламярэцкі больш часу стаў праводзіць у Пінскім пав. і яго інтарэсы сканцэнтраваліся на гэтай мясцовасці, магчыма таму ён вырашыў прадаць маёнткі, якія знакодзіліся ў Менскім пав. Пінскі возны Павел Лубкоўскі ў лісце Генры~у Кашэўскаму і яго жонцы Энграцыі Саламярэцкай як уладальнікам Высоцка адзначыў, што Мікалай Леў спрыяў атрыманню ім пасады пінскага вознага, даў яму ў пажыццёвае валоданне маёмасць Дворышка з ўрочышчам Дзмыкаўшчызна, якое знакодзілася каля Высоцка (1646). Папярэдні дакумещдадзены П.Лубкоўскім згарэў. Y новым дакуменце ён пісаў, што верне маёмасць, а на ёй застанецца толькі 200 злотыв, якія запісала яму Раіна Саламярэцкая116. Y адрозненні ад старэйшай галіны, інтарэсы М.Л.Саламярэцкага былі сканцэнтраваны на Пінскім пав. Ён імкнуўся мець сваіклюдзей на пасадакі падтрымліваць іx.
114 НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 3. Арк. 48–48 адв., 56–56 адв., 335–336, 345 адв.-346 адв., 1413–1413 адв., 604–605 адв., 850–851.
115 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czte~nastego wieku. S. 500–501; Hejnosz W. Belzecki Bartlomej // Polski Slownik Biograficzny. T.1. Krakow, 1935. S. 414; НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 200 адв.-201 адв.; ад.з. 3. Арк. 409- 410; Kempa T. Solomerecki мikolaj Lew. S. 329.
116 НГАБ у Менску. Ф. 1771, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 510–512.
Пінскі падкаморы быў жанаты з дачкой кіеўскага кашталяна Габрыэля Госцкага і Кацярыны Елавіцкай Рэгінай (7–1645). Пасля смерці брата Рамана яна стала адзінай спадкаемцай бацькоўскай маёмасці. Прынесла мужу маёмасці Гошча і Сокал, што знакодзіліся на Валыні. Яна была выкавана ў арыянскім веравызнанні, а пад ўплывам мужа прыняла праваслаўе. Рэгіна зліквідавала арыянскі збор у Гошчы, заснавала там праваслаўны манастыр пры Мінайлаўскай царкве (1639) і запісала яму вёску Куразваны. Разам з сынам павялічыла фундуш Успенскай царкве ў Высоцку, запісаўшы ёй сяло Вежыцы. У дакуменце адзначыла, што царква павінна знакодзіцца пад наглядам пінскага брацтва, да якога яна належала, а святары з Высоцка павінны былізакаваць вернасць Канстанцінопальскаму патрыярку. Пазней гэтай царкве была запісана сенажаць (1642). Пасля смерці сына Рэгіна дала запіс кіеўскаму мітрапаліту Пятру Магіле на маёмасць Гошчы і сяло Цярэнцева і частку Сененскай пушчы (1644), па просьбе пратапопа царквы ў Высоцку запісала ёй Мікольскі
ес (1644). Яшчэ былі дзве царквы ў Дубровіцы — Памерыцкая і Мікалаеўская, аднак невядома, ці рабіліся ім фундацыі.
Калі памёр муж, яна апекавалася няпоўнагадовымі дзецьмі Янам Уладзіславам, Кацярынай, Энграцыяй, Даміцэлай, Марэтай, Аленай. У 1645 г. у Высоцку яна напісала тэстамент. Рэгіна прасіла, каб яе пакавалі па праваслаўнаму абраду і размеркавала маёмасць паміж дочкамі. На той час сын ужо памёр117. У апошнія гады Рэгіна мела фінансавыя праблемы і традыцыйна для шляХты вырашала ікшлянам пазыкаў. Яна пазычыла ў Нестара Ясінскага 20 000 злотых, якія запісала на замку Высоцкім, двары і сяле Злоты з фальваркам, замку Дамброўскім і сяле Крывіцы. Ясінскі мог карыстацца гэтай маёмасцю да выплаты пазыкі ў 1647 г. (1643)118. Рэгіна Госцкая аддала ў арэнду сёлы Варобін і Сялец з 1645 па 1652 г. шлякціцам Валынскага ваяводства і Пінскага пав. Канстанцыю Грычыне і Марыі Златалінскай за 4000 злотык (1645)119. Калі тэрмін арэнды скончыўся, яна ўжо памерла, і маёмасць ад арэндатараў прымала яе дачка Марэта разам з мужам Казімірам Нарушэвічам.
117 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 500–501; Kempa Т. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; АВАК. Т. 33. Акты относящиеся к истории Западно-русской церкви. Вильна, 1908. С. 344; НГАБ у Менску. Ф. 1733, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 9–9 адв.; Kemра Т. Solomerecka z Hosckich Regina. S. 325–326;1ndeks alfabetyczny miejscowo§cі dawnego Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. Cz.1. A‑K. Wilno, 1929. S. 251.
118 Національна бібліотека Украiни імені В.1.Вернадського. lнститут рукописув. Ф. П. Ne 8271.
119 Тамсама. Ф. П. Ne 8280.

Жена: РЕГІНА /РАЇНА, ІРИНА/ ГАВРИЛОВНА ГОЙСКАЯ ( * ...., + 1645) — представниця українського шляхетського роду, відома меценатка, поборниця православ’я. Не слід плутати з Регіною Соломирецькою, донькою Богдана Соломирецького, старости Кричевського.Походила з роду Гойських гербу Кердей. Донька Романа Гойського, київського каштелян, овруцького старости, та Олександри Немирич. Здобула гарну домашню освіту. Замолоду вийшла заміж за князя Миколу Соломирецького. Мала в шлюбі 2 доньки.У 1638 році отримала у спадок місто Гощу, яке стала місцем її постійного перебування. Заснувала в Гощі для протидії католикам та социніанам православний монастир Св. Михайла з вищою школою (переведену з Вінниці), «абы еретические науки над православною религиею больш не триумфовали». Згодом стала зватися Гощинською академією. Княгиня зріклася права патронату над монастирем, викреслила його з‑під управління Луцько-Острозьких владик, які могли перейти в унію, і віддала в підпорядковання Митрополитові Петрові Могилі і собору Київського Братського монастиря. В 1639 році в м. Гощі за ініціативи Регіни Соломирецької було відкрито кілька православних елементарних шкіл і було закрито социніанську. Першими ректорами в Гощі 1639 року були ігумен Ігнатій Оксенович-Старушевич, Інокентій Гізель.
Також підтримувала Пінське братство. Відомо, що у 1640 року пожертвувала «на братство Богоявления при церкви Св. Духа один пляц с домом подле церкви Воскресенской, а другой дом и пляц, заселённый мещанами, за монастырём Пречистой, которые прежде имели быть отданы монастырю Варваринскому».
Померла близько 1642 року. Залишила частину великого спадку для монастиря св. Михаїла і академії в Гощі.
Раїна Гаврилівна з Гойських, дружина смоленського каштеляна кн. Миколи Соломерецького, у фундушному запису від 2 січня 1639 р. зазначала, що Гощанському монастирю, заснованому нею при Михайлівській церкві, належать
усі володіння цього храму (ґрунти, десятини, чинші тощо) [1]. Обитель (наголошено, що вона повинна завжди залишатися православною) зі школою мали бути, на думку фундаторки, дієвим засобом для боротьби з социніянами, до яких належав її брат Роман, попередній власник Гощі. Своє негативне ставлення до протестантів вона засвідчила тим, що «знесла домов лютерских (лютеран. – С. Г.) з фундаменту сорок, где толко церков и монастыр на том местцу стоят, а подданыє проч се розошли». Про це у зв’язку з намаганням Раїни Соломерецької зменшити податок у червні 1642 р. Луцькому ґродському уряду «до ведомости доносил» її підданий гощанський міщанин Григорій Береза [2]. Згаданий фундуш на прохання ігумена Інокентія Ґізеля в 1640 р.
підтвердив король Владислав ІV («Лист конфирмации» від 4 червня): «list fundacy urodzoney Re.giny Sołomiereckiey, ktorym monaster w miastecz.ku Hosczy fundowany, y wies Kurozwony do tegoz exstir pando Haresim aryanow nadała, stwierdzamy y umocniamy» [3]. Однак повернемося до заснування обителі, бо згаданий фундушний запис не містить відомостей про дату цієї події. Серед дослідників одностайної думки з цього приводу немає. Деякі обмежувалися загальним «у першійполовині XVII ст.» [4], інші називали рік: 1638 [5] або 1639 [6]. Можна твердити, що монастир засновано вже після смерті брата Раїни – київського каштеляна, володимирського старости Романа Гойського, тоді, коли вона успадкувала його маєтки. У липні 1634 р. Романа ще згадано як власника замка і міста Гоща [7], а вже 24 липня 1635 р. возний «увязал» Раїну Соломерецьку у володіння всіма маєтками, успадкованими нею після смерті брата [8]. Отже, монастир засновано у період з другої половини 1635 до 1639 р., однак визначити точну дату на підставі відомих нам свідчень неможливо.
Фундацію обителі підтримала дружина Романа Гойського – Олександра Немиричівна на Черняхові. У записі «апробации» від 25 червня 1639 р. вона зазначала, що монастир засновано при кам’яній Михайлівській церкві на Гощанському передмісті, яка «przez mnie własnym kosz.tem y nakładem erigowana iest», а відписане чернечій спільноті село Курозвони перебувало в її, Олександри, заставному володінні. Вона дозволила Раїні Соломерецькій викупити маєток і зауважила, що фундацію монастиря «in toto aprobuie, ratifi cuie» [9]. Через місяць, 30 липня, возний «увязал» ігумена і ректора Ігнатія Оксеновича з усією чернечою спільнотою у володіння Михайлівською церквою і Курозвонами [10].

Вірогідно, результатом домовленості між Раїною та Олександрою був продаж (запис від 28 червня 1639 р.) першою «братовой моєй» замку і міста Гощі з передмістями та селами, до нього «приналежачими». Зауважимо, що монастир не згадано [11]. Правда, невдовзі Гоща знову перейшла під владу Раїни Соломерецької. Так, 28 вересня 1640 р. возний Філіп Кутелевський свідчив, що Юрій на Черняхові, залишившись «сукцесором всих добр по зошлой» Олександрі Гойській, які «час немалый в посесии своєй тримал», за певну суму грошей (не зазначено, яку саме) передав «место Госчу з замком» і кількома селами Раїні Соломерецькій, «яко дедичце», й зазначеного дня відбулося «увязане» [12]. Через два роки записом від 2 серпня 1642 р. вона «nieodzowną darowizną resignowała» місто Гощу київському православному митрополиту Петру Могилі, «wyiąwszy tylko monaster przy cerkwie Swiętego Michała, przeze mnie fundowany, w grun.tach y granicach swoich tak lezący, wziąwszy od rzeczki Hosczy prosto linią mimo pole mieskie do goscinca Horbakowskiego, z miasta idącego, y tym.ze goscincem około cerkwie az do uliczki, ktora się poczyna za dworem pana Samuela Wyszetrawski prosto ku browarowi arędarskiemu y rzeki Horyni» [13]. Чи то Гоща не дуже цікавила митрополита, чи то з якихось інших причин через півроку, а саме 23 грудня 1642 р., він подарував місто чернігівському каштеляну Адаму Киселю [14], Вище ми зазначали, що, засновуючи монастир, Раїна Соломерецька в інтересах чернечої спільноти змогла домовитися з Олександрою Гойською. Однак пізніше у Раїни Гаврилівни виник конфлікт з іншими родичами. У липні 1642 р., тобто ще до передачі Гощі митрополитові Петру Могилі, ченці позивали її «до запису фундации єє мл монастыра Гойского и села Курозвон» у зв’язку з претензіями нащадків і спадкоємців Настасії та Маруші, доньок Романа Гойського, на володіння четвертою частиною монастиря з його маєтками (з боку Маруші Романівни Петрової Хом’якової це діти Максима Хом’яка: Олександр, Самуель, Юрій, Галшка і Єва; з боку Настасії Романівни – її онуки і сукцесори від третього чоловіка Валентія Вкринського: Адам, Криштоф, Павло, Самуель і Анна) [17]. Із «листу одрочного од суду земского Луцкого», віднесеного в липні 1644 р. ченцям і Хом’якам, дізнаємося про зміст конфлікту: «до выделеня четвертоє часты в добрах всих Гостских по
зошлой Марушы Гостского Петровой Хомяковой взглядом неотданя посагу» (вірогідно, аналогічними були претензії Вкринських) [18]. Ченці, у свою чергу, скаржилися на безпідставні, на їхню думку, вимоги від родичів фундаторки. Так, 4 грудня 1645 р. возний відніс позов до згаданих нащадків Максима Хом’яка щодо «выделку четвертоє части добр Курозвон и фундации монастыра» [19]. Однак суд вирішив справу на користь Вкринських і Хом’яків, бо відомо, що 17 січня 1647 р. возний був у Гощі для «увязаня» їх «в тыє добра за суму пинезей двакротсто тысечей золотых». Правда, місцевий староста «шляхетный» Самуель Бартковський заборонив це робити і не заплатив згаданої грошової суми. [20]. Після смерті Раїни Соломерецької такі самі претензії до монастиря мали її доньки і спадкоємці (кн. Доміцела Миколаєва Чорторийська, «Єнграция» Генрикова з Високого Кашевська, Гелена Олександрова Яцкова Корицинська, «булгаковская» старостина Марта Казимирова Нарушевичова), і 1 лютого 1646 р. Луцький земськийсуд розглядав скаргу на них ігумена з ченцями у зв’язку з відбиранням монастирської землі («о выдел якоєс часты в добрах гойских, а межи иншими в добрах селе Курозвонах»). Згідно з рішенням суду ґрунти мали повернути позивачам21]. Подальший перебіг подій у цій справі нам невідомий. Зазначимо, що ситуація навколо згаданого конфлікту ускладнювалася такими інцидентами, як, наприклад, пограбування в серпні 1642 р. монастирськими підданими 211 кіп жита і 25 кіп пшениці («в копы зложоного») на тудоровському ґрунті Марти Соломерецької та її чоловіка Казимира Нарушевича [22].
Діти: Гелена, дружина 1) Яцека Олександра Корицінського, сандомирського хорунжого; 2) Фрацішека Кшиштофа Сапіги, стольника великого литовського; Доміцела (д/н — 1659), дружина князя Миколая Четвертинського; Ганна Евграція, дружина Генріка Кашовського, віленський каштелян.
243 ЦДІАК України. Ф. 22, оп. 1, кн. 43, арк. 3538.
244 Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Почаев,1889. Т. 2: Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский. С. 712713. Дату листа див.: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od koсca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 501.
245 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1898. Т. 2. С. 242248.
246 Woщyniak. Z przeszщoъci Hoszczy.... S. 1720. 247 Архив ЮЗР. Ч. 7. К., 1890. Т. 2. С. 454. 248 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 502.
[Słown. Geogr. (Wysock); Niesiecki; Wolff, Kniaziowie lit.-rus.; tenże, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Aftanazy R., Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, Wr. 1992 I cz. 2 s. 33, 142, 145, 164; tenże, Materiały do dziejów rezydencji, W. 1988 Va; Byliński J., Dwa sejmy z roku 1613, Wr. 1984; Charlampovič K., Zapadnorusskija pravoslavnyja školy XVI i načala XVII veka, Kazan’ 1898; Čistovič I., Očerk istorii zapadno-russkoj Cerkvi, S. Pet. 1884 II 281; Stecki T. J., Z boru i stepu. Obrazy i pamiątki, Kr. 1888 s. 227; – Akta grodz. i ziem., X 246; Akty Vil. Archeogr. Kom., XXXIII, XXXVI; Arch. Jugo-Zap. Rossii, III cz. 1 s. 188–9; Radziwiłł, Pamiętnik, I; Vol. leg., III 251, 937; Źródła dziej., XXI; – B. Nauk. PAU i PAN w Kr.: rkp. 5969 k. 7–17; – Lietuvos valstybes istorijos archyvas w Wil.: F. 1280 op. 1 nr 1428; – Informacje Henryka Lulewicza z W. na podstawie: AGAD: Arch. Radziwiłłów II (nieuporządkowane), AP w Kr.: Arch. Młynowskie Chodkiewiczów, rkp. 50 s. 3, 21, Rossijskij gosudarstvennyj archiv drevnich aktov w Moskwie: F. 389 (Metryka Lit.) k. 78v.–79.].

КНЖ. КАТЕРИНА ИВАНОВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Па звесткам Ю.Вольфа, яна была замужам за бельскім падкаморым Барталамеем Бялжэцкім (?-каля 1638).

XXVI генерация от Рюрика

КНЖ. ЯН-ВЛАДИСЛАВ НИКОЛАЕВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ ( * ...., + 1641)

/Ян Уладзіслаў Саламярэцкі/
державний діяч Речі Посполитої. Останній представник чоловічої статі роду Соломирецьких.Син Богдана Соломирецького, старости Кричевського, та Катерини Сапіги. Був наймолодшою дитиною цього подружжя. Здобув гарну освіту. Виховувався в православній вірі. Замолоду оженився на представниці родини Воловичів. У 1630 році втратив батька. Незабаром після цього перейшов в католицтво.
У 1631 році призначається маршалком Пінським. У 1633—1638 роках мав конфлікт з Афанасієм Філіпповичем з Дубойського монастиря, який був ревним захисником православ’я та противником унії, яку підтримував Соломирецький. У 1638 році обирається послом на сейм у Варшаві від шляхти Пінського повіту.
Водночас надавав кошти на спорудження греко-католицьких церков. У 1639 році завдяки його фундушу зведено греко-католицьку церкву у містечку Висоцьку. 6 жовтня 1639 року. Після смерті Льва Миколая, князя Соломарецького, дружина його Раїна княгиня Гощанська Соломерецька, каштелянова Смоленська (?-1645) та їх син Ян Владислав Соломерецький, маршалок Пінський підтвердили актом — записом у Пінському гродському суді стародавній фундуш «своїх предків» «…тую фундацію потверждаем и записуемо вечними часи..» для служителів висоцької церкви Успіння Пресвятої Богородиці в такому вигляді: протопопу Данилу Федоровичу Мощинському три волоки землі, священику отцю Василю Пархомовичу два волоки землі, дияконові отцю Євтихію Матвійовичу два волоки землі, паламару одну волоку землі садиби в м. Висоцьк, право безкоштовного помолу хліба і крім цього дарємо село Вежиці (тепер Рокитнівського району). Умовою залишається: 1) щоб священики цієї церкви зважди у православній вірі і послушництві Богоявленського Пінського православного братства «в нагляді і охайності»; 2) щоб паламар, який обирається зі згоди обох священників і диякона був під владою «отця протопопа».
Перебуваючи у дружніх стосунках з Смотрицьким Мелетієм (разом навчалися в університеті в Німеччині), князь Соломарецький Ян – Владислав часто запрошує його до себе в гості. Письменник, полеміст, церковний діяч Смотрицький навіть деякий час проживав у Висоцьку.
Раптово помер у 1641 році.
Апошні прадстаўнік роду СаламярэцкікЯн Уладзіслаў (7–1641) быў пінскім маршалкам (1631), паслом на сойм 1638 г. ад Берасцейскага ваяводства. Яго прызначылі камісарам па размежаванню Луцкага і Пінскага пав. Ён ўзгадваецца ў лісце куплі-продажу пінскага падчашага Яна Пратасовіча і яго жонкі Зоф’і Тымінскай часткі маёнтка Магільна (Пінскі пав.) берасцейскаму старосце Яну Каралю за 5000 злотык(1653). Раней Ян Уладзіслаў разам з пінскім падкаморым Кунцэвічам дзяліў гэтую маёмасць. Верагодна, што ён прыняў каталіцызм, бо М.Сматрыцкі ўзгадвае Саламярэцкік сярод княскік родаў, якія пакінулі праваслаўе да 1610 г. Ускосна гэта пацвярджае фундуш каталіцкаму касцёлу. Яго жонкай была дачка трокскага падкаморыя Пятра Валовіча Ганна (7–1669). Пасля смерці мужа яна выйшла замуж другі раз за пісара ВКЛ Казіміра Паца (7–1653). У 1642 г. згарэў замак у Высоцку і родавы ар~іў Саламярэцкік быў знішчаны125. На Яне Уладзіславе гісторыя роду Саламярэцкіксканчваецца. Род згас.
Пасля смерці сына Рэгіна разам з дочкамі судзілася з бярэзінскім і дуброўскім плябанам Войцекам Падбускім. Ян Уладзіслаў запісаў у тэстаменце фундуш на езуіцкі касцёл Св.Казіміра ў Дубровіцы. Аднак з‑за яго ~варобы дэкрэтам Трыбунала ВКЛ дадзены дакумент быў скасаваны, і маёмасць засталася ў сям’і (1645–1648). Ксёндз касцёла Св.Казіміра аддаў фундуш Яна Уладзіслава Рэгіне (1645)126. Рэгіна Саламярэцкая не перажыла гэты судовы працэс. Праз год пасля яе смерці (1646) адбыўся канчатковы падзел маёмасці Саламярэцкіх, якая засталася пасля бацькі, маці і брата, паміж сёстрамі.

Жена: ГАННА (д/н — 1669), донька Петра Воловича, троцького підкоморія.

Діти: Катерина; Марина; Олена (д/н — після 1668).

125 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkoncaczternastego wieku. S. 501–502; Kemрa Т. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; Саверчанка І. Aurea mediocritas... С. 151.
126 Національна бібліотека Украiн~ імені В.1.Вернадського. lнститут рукописув. Ф. П. Ne 7618, 7619, 7641, 7642, 7648; Indeks alfabetyczny miejscowo§ci dawnego Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. Cz. 1. A‑K. Wilno, 1929. S. 251.

КНЖ. КАТЕРИНА НИКОЛАЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

Кацярына (7‑пасля 1645) выйшла замуж за пінскага войскага Рамана Ельскага. Прадстаўнікі гэта роду займалі пасады ў Пінскім пав. Гэты шлюб быў накіраваны на замацаванне пазіцый Саламярэцкікна мясцовым узроўні. Муж запісаў ёй вёску Мокрую Дубраву ў пажыццёвае карыстанне. 15 сакавіка ён адпісаў кухмістру ВКЛ (1608) Мікалаю Трызне (?-1640)120 вёскі Мокрая Дубрава, Маладзельчына, Мярэчыца, Варачэвічы, Пню~і і Нечатаў у Пінскім пав. пажыццёва, на выпадак смерці Ельскага і яго жонкі (1630). Гэта быў апошні дакумещскладзены пінскім войскім. Хутка ён памёр, не пакінуўшы нашчадкаў. Кацярына стала манакіняй праваслаўнага манастыра Св.Варвары ў Пінску121.

~ РОМАН ЕЛЬСКИЙ.

120 Lulewich H., Rachuba A. Urz~dnicy cenralni i dostojnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego... S. 245.
121 Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj // Polski Slownik Biograficzny. T. IV. Krakбw, 1939. S.364;Nagielski M. Sapiega Krzysztaf//Polski Slownik Biograficzny. T.XXXV/1. Zesz.144. Warszawa-Wroclaw-Krak6w, 1993. S. 70–76; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 501–502.
122 Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. S. 258, T.VII. S. 456; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy odkonca czternastego wieku. S.501–502; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew.
S. 329; Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj. S. 364.
122 Niesecki K. Herbarz Polski. T. ?II. S. 258, T.VII. S. 456; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy odkonca czternastego wieku. S.501–502; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew.
S. 329; Nieë J. Czetwertynski-Swiatopelk Mikolaj. S. 364.

КНЖ. АННА ЕНГРАНЦИЯ НИКОЛАЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ (1645,1664)

В 1645 рік, переживши на чотири роки свого сина, Раїна Соломарецька помирає. Перед смертю вона пише у Висоцьку заповіт, в якому просить щоб поховали її за православним обрядом і розподіляє тогочасні володіння Соломарецьких між своїми дочками. 1 лютого 1646 року у Висоцькому замку, який на той час вже був відбудований, спадкові володіння були розділені між його чотирма сестрами Соломерецькими як було в заповіті. яка була замужем за венденським каштеляном Генріхом Кашовським з Підляського воєводства отримала: замок Висоцьк, містечко Висоцьк при ньому село Висоцьк, фільварок Бродець, село Удрицьк, село Річицю, село і фільварок Миляч, село Жадінь (Жадень), село Бухлічи, що належало до маєтку Вороні (тепер Столінський район), село і фільварок Тумень з млинами і ставом, села Гнойно (тепер Єльне Рокитнівського району), Сехи, Клесів (тепер Сарненського району). Згідно відомостей К. Насецького, вони мали сина Яна, який став гнезненським, краківським і луцьким каноніком і люблінським «офіціалом». Кашовський потім продав спадщину дружини (Висоцьк) пінському військовому Арнольду Гедройцу.
(1646) адбыўся канчатковы падзел маёмасці Саламярэцкіх, якая засталася пасля бацькі, маці і брата, паміж сёстрамі. Ведэнскі кашталян Генрык Кашэўскі і Энграцыя атрымалі замак і мястэчка Высоцк і сяло Высоцк пры ім, фальварак Бродзіц, сяло Удрыцка, сяло Рэчыца, сяло і фальварак Мілач, сяло Задзень, сяло Бугліч, якое належыла да маёмасці Варонінскай, сяло і фальварак Тумен з млынамі і ставам, сёлы Гнойна, Клесава, Сехава. Казімір Нарушэвіч і Марэта ўзялі палову замка і мястэчка Дубровіца, фальварак і сяло Варобін, сяло Сялец з манастыром і царквой Св.Мікалая, сяло і фальварак Злота, сёлы Крупа, Крывіца, Людыня. Аляксандар Карыцінскі і Алена сталі ўладальнікамі двара і сяла Тэрбешаў, мястэчка Столін, сёлаў Лукі, Гарадзішча, Смародзька, Дзярэўня, Глінка, Рэчыца. Менскі кашталян Мікалай Чацвярцінскіі Даміцэла атрымалі сяло і фальварак Струка, сёлы Вароны, Буклічы, Секава, Ачнечка, Векаровічы, Будымле127. Вядэнскі кашталян Генрык Кашэўскі і Энграцыя прадалі Высоцк пінскаму войскаму Арнольфу Гедройцю і яго жонцы Марыне Ласоцкай, якія перапрадалі маёмасць каралеўскаму гетману Паўлу Цяцеры за 120 000 злотык (1664)128. Пасля Высоцкам валодалі Гедройцы, П.Цяцера, пінскі езуіцкі касцёл, а Дубровіцай — Дольскія, Вішнявецкія, Агінскія129.
127 Тамсама. Ф. ІІ. Ne 7984.
128 11ГАБ у Менску. Ф. 1733, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 582–583.
129 Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. WarszawaWroclaw-Krakбw, 1992. S. 33, 164.

~ ГЕНРИХ КРАШЕВСКИЙ.

КНЖ. ДОМИЦЕЛЛА НИКОЛАЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ

~ НИКОЛАЙ ЧЕТВЕРТИНСКИЙ

КНЖ. МАРЕТА НИКОЛАЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ (?-1675)

В 1645 рік, переживши на чотири роки свого сина, Раїна Соломарецька помирає. Перед смертю вона пише у Висоцьку заповіт, в якому просить щоб поховали її за православним обрядом і розподіляє тогочасні володіння Соломарецьких між своїми дочками. 1 лютого 1646 року у Висоцькому замку, який на той час вже був відбудований, спадкові володіння були розділені між його чотирма сестрами Соломерецькими як було в заповіті. Марета Миколаївна дружина Казиміра Нарушевича одержала половину замку і містечко Дубровицю, фільварок і село Воробин, село Селець з монастирем і церквою Святого Миколая, село і фільварок Золоте, села Крупу (Крупове), Кривицю, село Людинь. Марета і Казимір не залишили після себе потомків і їх власність перейшла до своячениці Марини Іванівни Соломерецької. Судові справи свідчать про те, що родина весь час переживала матеріальні проблеми. Марета, скоріше всього прийняла католицизм, тому що нею, хворою, піклувалися пінські єзуїти.
Марэта (?—пасля 1675) выйшла за булгакаўскага старасту Казіміра Нарушэвіча, якіпрыкодзіўся блізкім сваяком Яну Нарушэвічу, мужу Марыны (гл. вышэй). Яна прадала сваяку крайчаму ВКЛ Яну Каралю Дольскаму палову Дубровіцкага мястэчка (1674), а ў тэстаменце запісала яму 100 000 злотык пол~скік (1675). Яе імя ўзгадваецца ў судовым працэсе з Іванам Трэцяком. Пінскі енерал Раман Яцкоўскі засведчыў у каце пінскага мешчаніна Лукаша Крывіцы пабітыкпадданыкІвана Грынцэвіча Дзегцяра, Стэфана і Фёдара Янцэлевічаў. Яны былі паранены 27 чэрвеня 1666 г. падчас наезду М.Саламярэцкай на вёску Крывіцы, якая прыналежыла да яе маёмасці Дубровіца. Марэта апратэставала скаргу. Паводле яе версіі, едучы праз Крывіцы, яна ўбачыла высечаныя і вывезеныя з Сялецкай пушчы дрэвы і закацеларазабрацца. Іван Дзягцяр стаў абражаць яе «карчэмнымі словамі» і пагражаў «куляй у бок». 3 намовы гаспадара ён у якасці аргументу выкарыстоўваў ручніцу. Яна вымушана была трываць пагрозы і скаргі. Потым пае~ала да двара І.Трэцяка, дзе зноў яе абразілі. Пасля гэтага яна цяжка за:варэла. Пінскі енерал Ян Yшаду пацвердзіў, што застаў яе цяжка кворую ў пінскім езуіцкім калегіуме 10 ліпеня 1666 г.123

Муж: КАЗИМИР НАРУШЕВИЧ (?- до 1667), булаковський староста.

123 Wo1ffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy odkoncaczternastego wieku. S. 501–502; Kempa
T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329; НГАБ. Ф. 1733, воп.1, ад.з. 3. Арк. 441 адв., 434–435 адв.

КНЖ. АЛЕНА НИКОЛАЕВНА СОЛОМЕРЕЦКАЯ (1678)

Недостовірні персони

7/6. КН. БОГДАН ИВАНОВИЧ СОЛОМЕРЕЦКИЙ (1520)

Про старшего сына сведений почти не осталось. Один раз он упоминается как свидетель в документе Константина Острожского каля 1520 г., напісаным у Смалявічах. Возможно, его не существовало, так как есть подозрение, что документ сфальсифицирован.

sfałszowany dokument wystawiony rzekomo przez kn. Konstantego Iwanowicza Ostrogskiego, kasztelana wileńskiego i hetmana w Smolewiczach 27 III 1507. Badacze problemu zakwestionowali jedynie datę, nieprawdopodobną, ze względu na to, że kn. Ostrogski wrócił z niewoli moskiewskiej dopiero jesienią 1507 r. Analizowany dokument to oczywisty falsyfikat opublikowany w 1867 r. z kopii dostarczonej Wileńskiej Komisji Archeograficznej przez niejakiego pana Stawrowicza8.
Dokumentem tym Konstanty Iwanowicza Ostrogski nadaje dobra cerkwi Św. Mikołaja w Smolewiczach. Zarówno język dokumentu pełen polonizmów, formularz, przedmiot darowizny i lista świadków są anachroniczne. Dokument otwiera inwokacja z nietypową formułą Trójcy Świętej dla dokumentów ruskich kancelarii litewskiej pierwszych dekad XVI w.9 Dalej następuje obszerna arenga, zaczynająca się od słów wskazujących, że mamy do czynienia z pisarzem tworzącym dokument pod wpływem tradycji polskiej, na co wskazują cytowane sformułowania i określenia (podaję w transkrypcji fonetycznej): Niech sie to stanie…; dobrodiejstwa; aby na każdym miestie imie Jego wyznawane i uwielbiene było, tu tylko wystarczy słowo miestie zastąpić słowem miejscu i mamy tekst polski; dwukrotnie użyte słowo передъсевзятье – przedsięwzięcie; вздячъне – wdzięcznie; въ онымъ крулевствѣ – w onym królestwie. Ten krótki przegląd, nie wyczerpujący wszystkich wątpliwych słów i zwrotów, wskazuje na język końca XVI, lub początku XVII w. Dalej następuje intytulacja wskazująca na użycie polskiego przekładu łacińskiej formuły proinde ego – przeto ja (Пре то я Коистантин…). Później w narracji znajdujemy takie sformułowania jak: nabożenstwo odprawowali, Tytuły pan wileński hetman najwyższy, użyte przez kn. Konstantego Ostrogskiego są poprawne, co wskazuje, że wzorowano się na jakimś dokumencie z lat 1511/1513–152210. W narracji znajdują się inne jeszcze anachronizmy wskazujące na powstanie dokumentu najwcześniej w drugiej połowie XVI wieku. Po pierwsze, powołanie się darczyńcy na swobody i wolności szlacheckie zapisane w prawach W. Ks. Litewskiego, co raczej należy wiązać z okresem po unii lubelskiej. Po drugie, przedmiot darowizny musiał powstać po pomiarze

8 Археографический сборник документов, относящихся к истории северо-западной Руси (dalej ASD), т. 1, Вильна 1867, № 7, стр. 5–7.
9 Tamże, s. 5, Въ имя светое а нераздѣлимое Троицѣ, Бога Отца и Сына и Духа Светого аминъ.
10 Urzędnicy W. Ks. Litewskiego. Spisy, T. I, Województwo wileńskie XIV–XVIII wiek, red. A. Rachuba, Warszawa 2004, s. 108, nr 369, gdzie podano dwie nominacje kn. Ostrogskiego na kasztelana wileńskiego w czerwcu 1511 r. i 21 IX 1513 r. i awans na wojewodę trockiego 25 III 1522; hetmanem był w l. 1497–1500 i 1507–1530.

włócznej, skoro opiewa na wołoki dwie gruntu pasznogo zъ ogorodami, sianożatьmi wo tri zmieny, ogorod toje cerkwi nad ozierom morgi dwa. Po trzecie, obowiązki i władza nad wiernymi, jaką duchownym cerkwi w Smolewiczach kn. Ostrogski daje. Mają oni nie tylko nauczać i do chwały bożej namawiać, ale mają upominać i nieposłusznych karać, a parafianie ojcom swiaszczenikom (duchownym) we wszystkich sprawach dopomagać. W formułach końcowych kn. Ostrogski stwierdza, że pieczęć swoją przyłożył i ręką podpisał. Na świadków poprosił ludzi zacnych, ziemian tego powiatu, którzy tego będąc świadkami pieczęci swoje przyłożyli i rękoma podpisali: Jerzy Skumin Tyszkiewicz, Iwan Stetkiewicz i Bohdan Iwanowicz Wasilewicz, kniaź Sołomerecki11. Szczególne znaczenie dla uznania opisywanego dokumentu za falsyfikat ma umieszczenie po wymienionej liście świadków i formule datacyjnej formuły podpisów, charakterystycznej dla dokumentów tworzonych zgodnie z II i III Statutem Litewskim12. Podpisany pod dokumentem Jerzy Skumin Tyszkiewicz, to zapewne wojski miński, starosta brasławski występujący w latach 1626–164013, drugi, Iwan Stetkiewicz, rzeczywiście występujący na początku XVI w. był ojcem Bohdana Stetkiewicza h. Kościesza (†1586 r.) marszałka hospodarskiego, dworzanina, rotmistrza JKM, starosty kokenhauskiego i marszałka hospodarskiego14. Jego pojawienie się w tym akcie wynika zapewne z powinowactwa Stetkiewiczów z kn Sołomereckimi, bo prawnuk owego Iwana, Bohdan Wilhelmowicz Stetkiewicz (†ok. 1651) był mężem Maryny (†1640), córki Bohdana Iwanowicza Sołomereckiego (†1602) 109. Właśnie ten Bohdan Iwanowicz Wasylewicz Sołomerecki, a nie brat Wasyla Iwanowicza z Tablicy 1. jest osobą występującą w sfałszowanym dokumencie rzekomo wystawionym przez kn. Konstantyna Ostrogskiego. Był on wnukiem Iwana Wasilewicza Sołomereckiego kasztelana mścisławskiego (†1582). Przyjęcie przez Józefa Wolffa za dobrą monetę danych tego dokumentu dorowadziło go stwierdzenia, że żyjący w XV wieku kn. Wasil Sołomerecki miał syna Iwana Wasilewicza Sołomereckiego, żonatego z córką kn. Aleksandra Wasilewicza Czartoryskiego, który pozostawił synów Bohdana i Wasila. „Pierwszy podpisem swym kniaź

11 ASD I, s. 7, z zachowaniem pisowni wydawcy: Писанъ в Смолевичахъ. Под лѣты Божого нароженья тысяча патсотъ семого, мѣсеца Марта двадцать семого дня, индыкта десятого. Константинъ Иванович Острожский, пан Виленский, гетманъ найвысшый. Богдан Иванович Василевичъ князь Соломерецкий рукою власною. Ежый Скумин Тишковичъ рукою власною. Иванъ Статкевичъ рукою власною.
12 II Statut W. Ks. Litewskiego, rozdz. IV, art. 75 (Статут Вялікага княства Літоўскага 1566 года, Мінск 2003); III Statut W. Ks. Litewskiego, rozdz. IV art. 82, O dovodech listovnych, wymagają własnoręcznego podpisu.
13 Urzędnicy, nr 4625, s. 590.
14 H. Lulewicz, Stetkiewicz (Steckowicz) Bohdan h, Kościesza, PSB s. 491–492.
15

Bohdan Iwanowicz Wasilewicz Sołomerecki położonym około 1520 r. w Smolewiczach w zapisie kniazia Konstantego Ostrogskiego stwierdza istnienie ojca i dziada”. 110 W ten sposób do rodowodu kniaziów Sołomereckich wprowadzony został nieistniejący kniaź Wasyl Sołomerecki i jego nieistniejący syn Bohdan.

Приложения

№ 1. [1447 г. июня 25 — 1459 г. февраля 17]. — Приговор суда пол. нам. Андрея Саковича, пол. бояр и местичей по делу между [пол. местичем] Евлашком Козчичем и Александром Оскерчиничем о части оз. Солонца

LVIA. F. 599. Apyr. 1. B. 43. L. 7. Подлинник — А. Бумага, 20×29,7×19,5×30.
Пометки. На обороте в кв. А ближе к верхнему левому углу грамоты пр. крндш. ПМ‑1 (фол.): 7 об (XX в.).
В кв. Е в перевернутом на 180° виде коричн. чрнл. ПМ‑2: з Оскеркою ѡ ѡзеро (XVI–XVII вв.).
Ниже ПМ‑2 в перевернутом на 180° виде др. поч. коричн. чрнл. ПМ‑3: z Oskierkoju o oziero (XVIII в.).
Ниже ПМ‑3 в перевернутом на 180° виде др. поч. коричн. чрнл. ПМ‑4: z Oskierko o iezioro (XIX в.).
В кв. Е и Н ниже ПМ‑4 в перевернутом на 180° виде пр. крндш. ПМ‑5 (фол.): 7 ОБ (XX в.).
На лицевой стороне в кв. А на верхнем поле ближе к верхнему правому углу грамоты пр. крндш. ПМ‑6 (фол.): 7 (XX в.).
Списки: Б) LVIA. F. 599. Apyr. 1. B. 43. L. 8, первая пол. XIX в., бумага (по А).
Публ.: а) Mienicki. № 2. С. 896–899 (по А); б) ПГ. Вып. 1. № 80. С. 168–170 (по А).
Репрод.: а) Груша. 2015б. Рис. 13.

+ Сии суд судил пан Ѡндрѣи Сакович, намѣстник полоцкии, и з боѧры полоцкими и с мѣстич(и). |
Искалъ Евлашко Козчич на Ѡлександрѣ на Ѡскерчинич(е) оу ѡзерѣ оу Солонци собе доли0. А мо|лыть Евлашко так: «Моѧ землѧ пришла к тому ѡзepy к Солонцю. Чому мнѣ доли нетъ оу том | ѡзерѣ0? А к другому ѡзеру0 к Рѧсну моѧ землѧ пришла и твоѧ, Александрѣ, ино мнѣ | оу том ѡзере оу Рѧснѣ половица0 а оу Солонцѣ1. Чого длѧ менѣ не пустиш(ь)0? А моѧ землѧ | тако ж пришла, как2 и твоѧ0». И Ѡл(е)ѯ(а)ндро молыть0: «То ѡзеро Солонцѣ нашѣ питомое | и ѡтрублено нам0, а есть и рубежи0». И просили оу нас0 ездоковъ0.
И мы посылали боѧрина | полоцког(о) пана Микиту Ѡплечуева0 а слугу нашог(о) Миклаша Чеха0. И ѡни, там езди|вшо, тог(о) не досмотрѣли, конца не вчинили0, толко принесли к нам рүбежи0. И Евлашко | молыть0: «То, деи, рубежи неправыи0». И запросили оу нас других ездоков0. И мы посла|ли боѧрина полоцког(о) Ходѡра Радкович(а)0 а Миклаша, тог(о) жо нашог(о) слугу, Чеха.
И Ходѡpъ Радко|вич там ездил0, а собрал мног(о) людеи добрых0, да тых ребежов3 и с мужми смотрили, и ѡтказал | нам, што ж, деи, неправыи0 рубежи вси мужи положили0, а правых рубежов не нашли0. И мы | Ѡлександра оу том0 повинили4. А ещо Ѡл(е)ѯ(а)ндро ставил0 ставил5 собе своеи земли | рубеж0 ѡт Евлашковыи земли по речку6 Глубочицу0. Ино земци Евлашку0 ѡтвели | рубеж по дорогу0. Ино таѧ речка Глубочица оу Евлашковѣ земли4. И ездоки измери|ли ѡт речки до дороги0, ино полпѧтадесѧтъ сажон0. Ино Ѡл(е)ѯ(а)ндро и в том виноватъ | стал, што Евлашкову землю заходил собою0. А потом Евлашко молыть Ѡл(е)ѯ(а)ндру: | «Был нам и с тобою ѡ том ѡзерѣ Солонци7 рядъ0 перед добрыми людми0. А давалъ | ты мнѣ, Ѡл(е)ѯ(а)ндро, четвѣртую долю сам оу том ѡзере оу Солонци0, ино ѧ не хотел | имати0». И Ѡл(е)ѯ(а)ндро молыть: «Не давал есми0». И послалисѧ на добрыи люди0, на мѣстич(и) | и на землѧнѣ, на свои8 суседи, на имѧ на Пахомъѧ на Ѡдинца, а на Филка9 | Чиковчинич(а)0, а на Ивана Ѡникъевич(а), а на Яцка на Козчич(а), а на Васка на Красавку, | а на Пилипка на Телитчинич(а). И мы тых поставити велели перед собою0 и ѡпросили | есмо ихъ0. И тыи добрыи люди рекли так: «Правда и есть, были есмо при том рѧду | межи ихъ, ино давал Ѡлександро Евлашку10 четвѣртую долю оу том ѡзepe оу | Солонци0, ино Евлашко не хотелъ, не брал0». И мы по тых добрых людеи людованью | Евлашка есмо ѡправили и присудили есмо Евлашку оу том ѡзере оу Солонци | долю, поколь Евлашкова землѧ пришла, потол(ь) ему оу том ѡзере оу Солонци ходи|ти, и нороть при своем березе класти0, и в порубежних речках ѡт своего перега11 ему норот(ь) | класти, и где его землѧ пришла.
А при том были боѧрѣ полоцкии: кн(ѧ)зь Федоръ Шахъ, | пан Ѧцко Григорьевич, пан Микита Ѡплечуевъ, братъ Ѧцковъ Сенко0 Мокидернѧтич, | Волфромѣи9 Шипило, Сенко Гридкович, Ѧцко Ходѡрович0, а мѣстичов добрых людеи мног(о) | было.
А хто наш судъ сии12 рушить, велик[ому королю ви]ны13 дасть гривну золота. | П(и)сал дьѧкъ панскии писарь на имѧ Те[шко]14.

1 далее нап. и зач. буква
2 далее чернильная клякса
3 так в ркп., след. чит. рубежов
4 далее две тчк., образующие горизонтальную лн.
5 так в ркп. — повтор 6 у испр. из и 7 далее нап. и зач. рад 8 далее нап. и зач. суди 9 передано через «ферт» 10 далее знак в виде волнистой лн.
11 так в ркп., след. чит. берега 12 первая и испр. из у 13 под кустодией, в кв. ск. — по фотоснимку первой пол. XX в. в том же деле (л. 6) 14 под кустодией, в кв. ск. — по публ. Р. Меницкого.

№ 2. 1486, августа 27. Присужденіе имѣнія Судковскаго пани Агафьѣ Олехновой Пугачовой и ея сыну Астафью Олехновичу противъ пана Юрія Зеновьевича, объявившаго подложнымъ листъ своего отца Ивана Зеновьевича, которымъ было записано это имѣніе Олехну Пугачу.

Дѣло разсмотрѣно великимъ княземъ съ панами радою. Декретъ Одехновой Пугачовой и сыну ее Остаѳъю Олехновичусъ паномъ Юремъ Зеновъевичомъ о имен[ь]е Сутковъское.

Самъ Казимиръ, Божъю милостью. Смотрели есмо перво сего, будучи въ Городъне, съ паны радою нашою. Жаловала намъ. Агаѳъя Олехновая1 Пугачова съ своимъ сыномъ Астаѳъемъ Олехновичомъ на нана Юря Зеновъевича и положила передъ нами листъ отъца его, небожъчика нана Ивана Зеновъевича, ніто записалъ дядьковичу своему Олехну Пугачу отъчизну свою, именье на имя Сутьковъское, што Ахматъ держалъ, и тежъ 2 люди тые, што мы ему придали къ 3 тому именью; а записалъ такимъ обычаемъ, ижъ по его животе въ тое именье нихто не мелъ въступатися; а сыну своему пану Юрю въ томъ имен[ь]ю отъписалъ люди, кушнера а сокольника, а Войковича Лабеничане, а Синъковичы, 4 а Яневичи; а светъки, которіе 5 при томъ были, какъ то писалъ,— панъ Анъдрей Саковичъ а князь Анъдрей Шахъ, 6 а князь Михаиле Данюшевичъ. И панъ Юрей былъ тогды тому листу отца своего приганидъ, а рекъ: не естъ то правый листъ отца моего, але то естъ листъ ѳалыпивый. И Пугачова послалася на тые светъки, на князя Анъдрея Шаха а на князя Михаила Данюшевича, а панъ Анъдрей Саковичъ вжо былъ тогды вмеръ. И панъ Юрей къ тому тогды рекъ: ажъ бы тые светъки сами передъ || нами стали Л. 124 и светъчили то. И мы писали до нихъ, ажъ бы къ намъ пріехали и светъчили; и они въ тотъ часъ были прихворели, сами къ намъ не могли пріехать и листомъ своимъ къ намъ о томъ сведоцство свое отъписали. И положила передъ нами пани Олехнова Пугачова тотъ ихъ листъ сведъчоный. Пишуть къ намъ въ листе своемъ, светъчачы, ижъ то естъ листъ правый а добрый, которимъ далъ и записалъ небожъчикъ панъ Пвашъко Зеновъевичъ братаничу своему Олехну Пугачу тое именье, на имя Судъковъское. И досмотревшы есмо о томъ съ паны радою нашою, и виделосе намъ и паномъ раде нашой, ижъ то речъ есть давная, а передъ тымъ люди одинъ другому такіи записы незъвычайные даивали, а то было межи люд[ь]ми держано, а собе въ томъ верили. И, досмотревшы, есмо врадили такъ: тое именье, на имя Сутьковъское, присудили нани Одехновой Пугачовой и ее сыну Астаѳъю Олехновичу, а пану Юрю Зеновъевичу въ то не надобе въступатися; нижли только тые люди, которіе выписаны въ листу отъца его, въ томъ именьи ему—кушнеръ а сокол[ь]никъ и иные вышей писаные — тые есмо пану Юрю присудили подле листа отъца его. Писанъ въ Троцехъ, августъ 27 день, инъдик[т]ъ 4.
А при томъ былъ панъ Ол[ехно] Суди[монтовичъ], во[евода] Вил[енскій], кан[цлеръ]; а во[евода] Троц[кій], панъ Бог[данъ] Андреевичъ], мар[шалокъ] зем[скій]; а панъ Мик[одай] Ради[виловичъ], нам[естникъ] Смод[енскій]; а панъ Станиславъ] Яновичъ, ст[ароста] Жом[ойтскій], и иныхъ пановъ много.

1 Въ оригиналѣ конецъ слова подправленъ, и слово можетъ быть прочитано также: «Олехновна». а Въ оригиналѣ это слово сильно подправлено. 3 Въ оригиналѣ «к» исправлено изъ другой буквы. 4 Въ оригиналѣ «Синъковичы» переправлено въ «Синъковичы. 6 Въ оригиналѣ въ этомъ словѣ буква «к» исправлена изъ другой буквы. 6 Въ оригиналѣ Шахъ исправлено изъ «Сихъ».

№ 3. Фундацыйны запіс мсціслаўскага кашталяна Івана Саламярэцкага Пакроўскаму манастыру ў Саламярэччах.

Za roskazaniem pana mego Mlsciwego kniazia Ywana Solomereckiego Kaszteliana y Starosty Mscislawskiego, y kniachyni iego Hanny hlebowny Woiewodziancy Wilenskiey, podalem w dzierzenie siolo prozywaiemo Bondaczy Borowliany usych cztyry sluzby yhumienu monastyra Pokrowskiego w Solomeryczach Makaryia Siliczy y namiesniku Jego Ihnatiio Ywaszencеwiczy roku 1576 miesionca awgusta 15 dnia u subotu, ludzi tego siola, Korniey Siemionowicz, Sierhiey Korneiewicz, Michiey Korneiewicz, Choma Ostapkowicz, Stiepan Ywaszowicz Kowzun, Marcin Ywaszowicz Kowzun, Nikipor Waskowicz, Plieszczeniec Maion tyie ludzi slużuc do monastyra Pokrowskiego slużboio tiahloio z ziemi dawac po kopie hrosziey a z drewa bortnego po pudu miodu y kunicu dziewoczio, y wszelka robotu robic iak y Borowlianie, y na to dalem ten list yhumienu Solomereckiemu z pieczęcię pana y podpisem ręki mey. Jan Kraewsky uradnik dwora y Horodka Solomereckiego ręka swa podpisal.

Пераклад на беларускую мову

Па загаду майго пана Міласцівага князя Івана Саламярэцкага, кашталяна і старосты мсціслаўскага, і княгіні яго Ганны Глебаўны, віленскай ваевадзянцы, даў у валоданне сяло, якое называцца Бондачы Бараўляны, усе чатыры службы ігумену Пакроўскага манастыра Макарыю Сілічу і намесніку яго Ігнацію Івашэнцэвічу ў 1576 годзе месяцы жніўні 15 дня ў суботу, людзі з таго сяла: Карней Сямёнавіч, Сяргей Карневіч, Міxей Карневіч, Хама Астапковіч, Сцяпан Івашовіч Коўзун, Марцін Івашовіч Коўзун, Нікіпар Васковіч Плішчэнец. Павінны гэтыя людзі служыць Пакроўскаму манастыру, службу цяглую даваць з зямлі па капе грошай, а з дрэва бортнага па пуду мёду і куніцы дзявочыя, і ўсялякую працу рабіць як у Бараўляне, і на то даў гэты ліст Саламярэцкаму ігумену з пячаткай пана і подпісам маёй рукі. Ян Краеўскі, ураднік двара ў Саламярэцкім
Гарадку Падпісаў уласнай рукой.

Аддзел рукапісаў Бібліятэкі Літоўскай Акадэміі навук. Ф. 21‑1211.

№ 4. 1555.08.12. Лист боярину Добошенскому Гришку Козловичу на зешшцу в Добосне у Брыковичах, до воли г(о)с(по)д(а)ръское.

Жыкгимонътъ Авъгустъ, Божъю м(и)л(о)стью король польский, великий князь литовский, руский, пруский, жомоитский, мазовецкий и иных.
Деръжавцы глушскому и быховскому князю Ивану Васильевичу Соломирецкому.
Билъ намъ чоломъ бояринъ нашъ добышенъский державы твоее на ймя Гришко Трошкевича Козловича и поведилъ передъ нами, ижъ ты за прозбою его далъ ему ку земли его в Добосне землицу пустовъскую, заросль, на ймя у Бриковичах на плате нашомъ г(о)с(по)д(а)ръскомъ держати на дванадъцати грошех, на што онъ и листъ твой в себе маеть. И передъ нами его указывалъ и билъ намъ чоломъ, абыхмо ласку нашу г(о)с(по)д(а)ръскую вчинили, а при той землицы у Добосне его водле листу твоего зоставили.
Ино кгды.ж будеть тая землица у Бриковичах в пусте лежала, а пожитку и плату намъ з нее не бывало, мы того Гриш[ка] Казловича при той землицы у Добосне на имя у Бриковичах зоставили. Нехай онъ самъ и его жона, и дети тую земълицу водлугъ листу твоего до воли и ласки нашое г(о)с(по)д(а)ръское на себе деръжать и ее вживають, а в кождый годъ с того плату на насъ, г(о)с(по)д(а)ря, по дванадъцати грошей платить.
И ты бы, княже Иване Соломерецкий, и напотомъ будучие державцы наши глушские и быховские о томъ ведали и его в томъ водле того листу и росказанья нашего спокойне заховали конечно, абы то инакъ не было.

П[и]сан у Вильни, лета Божег[о]
// [лист 18]
нароженья 1555, м(е)с(я)ца авъгуста 12 день.

Метрика Великого Княжества Литовского. Книга 43. Дело 16.

№ 5. 01.07.1536, Грамата вялiкага князя Лiтоўскага Жыгiмонта I сялянам Магiлёўскай воласцi (вытрымкi).

Жикгимонт. Ознаменуем тым то нашым листом, што жаловали нам мещане и вол. Могилевская на державцу могилевского кн. Василья Ивановича Соломирецкого.аж бы он ч кривды и тяжкости им великие делал, и брал на них узъезды по 70 коп грошей, а за полюдованье 60 коп грошей, а жита по 100 бочек, a oвca по 100 бочек, а сена по 100 воз, а по 20 яловиц, а по 12 сторожов на кождый год и о инышых тяжкостех своих жаловали. Якож мы з рамени нашого господарского казали того межы ними досмотрети комисарем нашим, который при дворе нашом судять, маршалку нашому кн. Андрею Михайорвичу Коширскому, а конюшему дворному, державцы кричовскому и менскому, пану Василью Богдановичу Чижу, а тивуну виленскому, державцы ушпольскому и пеняньскому и радуньскому пану Шимку Мацковичу, а городничему городенскому, державцы любошаньскому кн. Семену Одинцевичу, а секретару нашому латинскому, державцы скерстомонскому пану Павлу Нарушевичу. Они, того досмотревши, нам отказали. Якож мы того суда их реистр казали перед нами вычести и, выслухавши достаточне того реистру их, на том есмо зоставили…
А за полюдованье мають ему давати 60 коп грошей На узкую личбу, как и перед тым даивали, к чому ся теж и сами знали, а на живность жита 80 бочок, а овса 80 бочок, а сена 80 воз, а яловиц 16 на кождый год з волости, а з места мають давати по 20 бочок жита, а 20 бочок овсаа по 20 воз сена, а по 4 яловицы также в кождый год. А мають они тое жито давати державцы з близких сел, который облизу Могилева живуть, на день св. Николы зимнего, а з дальних сел мають давати на божье нароженье, а остаточный рок на три кроли, то ест на крещенье А естли бы на тыи 3 роки не выдали, тогды маеть то на них отправити. А отдаючы тое збожье, мають давати записного от бочки по пенезю.
А по 6 сторожов давати з места и з волости до замку ему послуги пешых, кром кликунов, а тыи сторожи, послугуючи ему, не мають не хмелев, ани горшков, ани ведер, ани каких стравных речей покуповати, одно мають послуговати державцы, коней его пасвити не мають…
А змирские куницы мають давати по 12 грошей узких могилевцы, а чужоволостец маеть змирскую куницу давати по старому.
А вины великие и малые мають быти на нас, господаря, нижли державцы маеть быти повинное от каждого рубля по 10 грошей. А то все мають и подданыи наши давати державцы на узкую личбу…
А который они меты мечуть на место и на волость на свои потребы, тых они метов не мають кидати на подданных наших без ведома и без воли державцы нашого, бо для таковых мет их подданным нашим тяжкость великая ся дееть и многий з них ся от того ся проч расходять и для того дань наша гинеть.

И во всем ся в том маеть державца с ними заховати водле уставы нашое.

И на тое есмо им дали сесь наш лист. Писан у Вильни под лета 1536 месяца июля 1 день, индикта 9.

БЭФ. Т. 1. Мн., 1959. С. 195–198.
Вiшнеўскi А.Ф., Юхо А.Я. Гiсторыя дзяржавы i права Беларусi: У дакументах i матэрыялах (са старажытных часоў да нашых дзён). — Мн., 1998. — С. 88–89.

№ 6. 1525.04.12 Потверженье кн(я)зю Василю Ивановичу Соломерецкому на именья Осташин и Плещиничи, на вечность, водлугъ листу едналного Федка Гневошевича а Василя Тишковича.

Жикгимонт.
Чинимъ знаменито симъ нашимъ листомъ и далей. Билъ намъ чолом державца могилевскии княз Василеи Ивановичъ Соломириискин и покладалъ перед нами листъ на паркгамине дворанъ нашихъ Федка Гневошевича а Василья Тишковича и их жонъ, дочок кн(я)зя Семена Алексанъдровича Чарториского, у которомъ жо стоить, штож тетка тых жонъ их кнегини Анъдреевая Можамская кнегини Овдотья для недостатьку своего и для долъговъ, и тежъ выправуючи слугъ на службу земскую, позычила у того сестренъца своег(о), брата жонъ ихъ, у кн(я)зя Василя Соломирицского п(е)н(я)зи, шаты, кони и иньш речи такъ много, сумою всего шестьсоть копъ грошем, в котором же суме записала ему два дворы свои — Колодези а Плещиничы – со всимъ, а к тому онъ окупилъ своими властными п(е)н(я)зъми именье Осташинъ, которое было от кн(я)зя Чарторииского, которое ж именье мы дали были в том суме держати Богдану Левковичу за то, што есмо ему на кн(я)зи Семене Чарторискомъ присудили полъпята ста копъ и тридцать копъ и пятънадцать копъ грошем за Ортыл и к тому земли Осташинъекое неколко ему ж присудили есмо напротивко земли ортылское, ино небощикъ князъ Семенъ початокъ тое сумы п(е)н(я)зем сто копъ и пятнадцать копъ грошем Богдану Левковичу заплатилъ, а што на звышъ остало было тое сумы п(е)н(я)зеи, ино Богданъ Левковичъ тые п(е)н(я)зи полъ- четверта ста копъ грошем безъ полъторы копы и без пяти грошем у кн(я)зя Василя Соломирецъекого взялъ. А за тую землю, которая была тому Левковичу присужона, онъ взялъ у кн(я)зя Василья ж полътретя ста копъ и полъторы копы и пять грошем. Того всего княз Василем Соломсре^ским за Осташинъ далъ шестьсо/и копъ грошем. Ино тые дворане наши Федъко Гневошевичъ а Василем Тишковичъ и зъ жонами своими ачколвек по тьсти своемъ кн(я)зи Семене Чарторискомъ и по те/ице жонъ своих кне-гини Овдотьи Можамское к тымъ именьямъ Плещиничомъ а к Колодезел» близкостью жонъ своихъ могли бы примти, нижли бачачи они зашлость тыхъ именем у князя Василья Соломирицского у великом суме п(е)н(я)зем и к тому наполъняючи тетки жонъ своих с нимъ ся згодили едналнымъ обычаемъ до- броволне пришодши зъ жонами своими перед воеводу виленьского, канъцълера нашего, старосту бельского и мозырского, п(а)на Олбрагга Мартиновича Кгаштолъта, князь Василем Соломирицъским принялъ в томъ во всемъ вышем мененом суме п(е)н(я)зем на вечность тые именя Осташинъ со всимъ, какъ княз Семенъ Чарториским держалъ, з бояри и з людми того двора, и со всими землями ихъ, а Плещеничи со всемы селы, которые к тому двору прислухаютъ, з Домжиричи и з Будиничи, и з людьми, которые живутъ, в оселищахъ, с всеми приселки, и з землями пашными и бортными, и з озеромъ Ротаемъ, и з тою половицою, што перед тымъ к Лого- иску волочивали, тыхъ обеюхъ половиц озера они кн(я)зю Василью ся поступили, а люди того || [325у] Федка Гневошевича и Васильевы Тишковиче у тое озеро не мают никоторого уступу мети, и к тому з ынши- ми озеры и пожи/яками тыхъ именем, и со всимъ по тому, какъ кн(я)гини Овдотья, тетъка жонъ их, тыи именья держала, кромъ тыхъ людей и бояр логомскихъ, котории будуть седети у Плещиничахъ и у в иншихъ сельцохъ, то тыи бояре пред ся мають дер- жати, што будуть перед тымъ за кн(я)гиню Овдотью держали, а котории села логомские у заставе, в тые села кн(я)зь Василем такъже ничимъ ся не маеть уступовати, нижли тыи дворане наши Федко Гневошевичъ а Василем Тишкович мають тые села повыкуповати подлугъ близкости жонъ своих. И княз Василем Соломирицским по животе тое тешки жонъ их кнегини Овдотьи Можамское посту- пилъ имъ именья Колодезем также со всимъ, што было ему записано в записе кнегини Оедотиномъ в шестисотъ копахъ грошем. А к тому они у кн(я)зя Василья доняли сто копъ грошем, з доброю волею своею тых вышем реченъныхъ именем Осташина а Плещиничъ с тыми всими вышем писаными селцы и с озери, какъ тетъка жонъ их держала, вырекли ся и кн(я)зю Василью их отступили ся вечно и навеки непорушно, ему самому и его кн(я)гини, и их детемъ, и на- потомъ будучимъ их щадкомъ и блиленимъ, и потомъкомъ ихъ. И вжо маеть то быти молъчано от них самыхъ и от жонъ и детей, и внучатъ, и блиленихъ их на вечный часы. Котором же ихъ згоде, листу едналному, панъ Ольбрахтъ его м(и)л(о)сть воевода вилен- ским и з иншими некоторими паны и врядниками нашими печати свои прикладали.
И билъ намъ чоломъ кн(я)зь Василек Соломирицскин, абыхмо на то дали ему нашъ листъ и тые имена вышей писаный потвердили имъ нашимъ листомъ на вечность. Ино мы, вглянувши в тотъ их листъ ед- нальньш || [326(222)] и з ласки нашое, на его чоломъбитье, то вчинили: на то дали ему сесъ нашъ листъ и тыи именья Осташинъ а Плещиничи подлугъ того ихъ еднанья и змовы, и листу, потвержаемъ сим нашимъ листомъ вечно кн(я)зю Василью Соломирецскому и его кнегини, и их детемъ, и напотомъ будучимъ щадкомъ их, и ближнимъ, со всими людми тыхъ именем и их всими землями пашньшн и бортными, и сеножатьми, з гаи и лесы, и дубровы, и з ловы зверынъными и пташыми, и с озеры, и з реками, и з речками, и ставы, и з млины и их вымелки, и з бобровыми гоны, и зъ службами и входы0 всими тыхъ людей и земль, и з даньми грошовыми и медовыми, и з бобровыми и ку- ничными, и з дяклы оржаными и овъсяными, и со всими иными платы и доходы, и по- житъки, которими колвекъ имены могуть названы або менены быти. Нехан княз Василеи и его потомки тыи именья вышем писаный деръжать со всимъ с тымъ подле еднанья их и листу едналного тыл: дворанъ нашихъ Федка Гневошсвича а Василья Тишковича. И воленъ онъ и его потомки тамъ дворы и ставы справовати и люди осаживати, и прибавляти, и розширати, и к своему лепъшому и вжиточному обороча- ти, какъ сами налепем розумеючи. А на твердость того и печать нашу казали есмо привесити к сему нашому листу. П(и)сан у Кракове, под лет Божег(о) нарож(енья) 1000 пятсот 25, м(е)с(е)ца апреля 12 д(е)нь, индик(т) 13. Рука королевская. Ивашко Горностаи, писар, наместник дорсунишский.

Лиетувос метрика: Книга 12.

№ 7. Выпис из книг замку гродского Киевского от 10 июня 1576 года.

Пришодши до враду его королевской милости перед мене Остафия Ивановича Ружинского наместника воеводства Киевского врожоный его милость пан Иван Солтанович покладал передо мной лист его милости князя Василия Ивановича Соломерецкого паном Солтаном даный с печатью и подписом руки свои просячи мене аби тот лист до книг гродских Киевских вписаный был, и такие это суть слова:

Я князь Василий Иванович Соломерецкий чиним знаменито сим нашим листом хто на него посмотрить албо чтучи его услышит сес час и потом будучим людем кому тое потреба будет ведати што дей бил передо мной чолом его милость пан Иван Гринкович Солтанович оповедал и покладал передо мною лист на пергаменте писаный славное памяти Александра Великого князя Литовского в року 1494 в Вильне 12 сентября индикта 12 их милостям Илье а Гринку отцу и деду Солтанам, што они выслужили землю Смолину ве власну со всеми ужытки боры, лесы, озеры, болоты, речки, гоны бобровыми и куничными и иншими ужытки к той земли прислухаючими и целыми што земли прилегаючих островов моих неподалёку межи сёлы Стодоличи а Липляны волости Убортское а ку земли моей Смолиной волости Каменецкое прилеглые со всемы ужытки тых островов прозываемых острова: Осова, Ливпачова, Пахова, Лада, Посечиски, Тиврова, Залчан, Королева, Вайна, Узбевака и Вордова, которые первей прислухали были водле делу Каменецкой волости, што князь Андрей Можайский впредь держивал и потом по его животу Авдотья жона его, а после живота Александра а Зофия дочки князя Семёна Александровича Чарторыйского водле того делу од Логойского замку опришей (отдельно) лежачое в року 1500 отделённое оны потом Александра а Зофия з мужами своими вечностью мне одступили и продали и до воли вечное надали, то взнаючи на просьбу чоломбитную и верную отчивость ку мне его самого и твёрдость отцу его и деда наданую, мне острова и ужитки всеми. пчолы, борти, при мне тыи будучими, что земли липлянское а Стодоличи волости Уботское знаки граничными по деревах рубаючи одделил и одделяю и одграничаю, а што которые ужытки по затые островы лежат от Липлян а Стодолич волости Убортское навеки вечное ему самому детям его и потомству их одделяю и надаю которое отграничение тых островов од земли моее и дельницы водле запису продажного початок мают так: почавши од Чорных островов рубежами натёсанными по деревах идучи до княжих болот од туль так деревом натёсанным до речки Тивровка и острова Тиврова той остров ку земли моее одделил а одтуль у мехча болотами идучи знаки по деревах рубаючи до речки Перетимили, а од той речки перешли идучи знаками натёсанными у перекоп. Землю тую перекопано на делы а од того граного на взбочь идучи рубежи на деревах чинечи до речки Уборти болотами великими гаями идучи аж до речки Колы знаки граничные урочищах тых починил и людям вступавшим через тые знаки поделаные заказал в што сам и нихто инши от мене в тым правом там уступовати не мает також од Липлян и отцы духовные в Стодоличи волости Убортское уступу чинити не мают и про паметь есть мой лист под печатью моей и подписом руки моее пану Солтановичу Гринковичу даю.
Писан в Новодворце под лето Божего нароженья 1526. индикта 14. У того запису печать одна подпис руки такий: Князь Василей Иванович Соломирицкий руку свою подписал и печать приложил который то запис увнёс у книги гродские Киевские на что и выпис под печатью моею пан Солтанович взял и ему выдан. Писан в Киеве. Писар гродский киевский.

№ 8. 1563.Х.30. Вильно. Король Польши, в. к. л. Сигизмунд Август подтверждает пожалования мстиславского старосты князя Ивана Васильевича Соломерецкого церкви святых Иакима и Анны в Мстиславле

1563.Х.30. Вильно. Король Польши, в. к. л. Сигизмунд Август подтверждает пожалования мстиславского старосты князя Ивана Васильевича Соломерецкого церкви святых Иакима и Анны в Мстиславле; листы Соломерецкого предоставил для подтверждения поп этой церкви Михаил Василевич: «В одном описует, иж он ему дал церков на Михайловском з селцом и з землею церковною и з бортною землицею на пограничы, которую первей поп на имя Киприан Сокевич держал; а в другом листе описует, иж ему дал неделю в церкви соборной С(вя)гое Троицы, которая влусте остала, до которое пред тым сем попов бывало служили Божую службу».
БГАМЛИ (Белорусский государственный архив-музей литературы и искусства, г. Минск), ф. 6, оп. 1 (Фонд И. Григоровича, коллекция Г. В. Юдина), Д. 3, л. 37–37об. Выписка, выданная 11 января 1778 г. из книг Могилевского главного суда, хранилась в Могилевском архиерейском архиве под № 53.

1556 октября 17. Продажа Костюшки Юревского двора в Полоцке С. Давойне

Орігінал: Archiwum Główne Akt Dawnych (далее: AGAD), Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 324.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[1] Я Кастюшко Гридкович Юревъскии вызнавам то на себе тым листом моим кому будет того ведати штож продал есми в замку у Полоцку подле двор г(оспо)д(а)рскии светлочко на подклети и с коморою и стаиню его м(и)л(о)сти пану Станиславу Станиславовичу Довоину воеводе полоцкому за три копы грошеи литовских при том были за прозбою моею печати свои приложили к тому листу пан Василеи Андреевич Селява и пан Томаш Прилуцкии врадникъ панеи игумени полоцкое. А про лепшую твердость я Кастюшко Гридкович Юревъскии и свою есми печат приложил к тому листу моему вызнаному. П(и)сан в Полоцку. Лет(а) Бож(его) нарож(еня) 1556 м(е)с(е)ца октебра 17 ден.

1574 мая 14. Лист С. Довойны о соглашении с Б. Соломярецкой

Орігінал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 324.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[1] Я Станислав Станиславович Довоина воевода полоцкии ознаимую тым листом моим доброволным записом иж штом обвинил и на врадех господарскихъ оповедалем и записывалом так жем жалобу чынил перед велебным в Бозе княземъ Валерыяном бискупомъ виленским на малжонку мою паню Барбару Ивановну кнежну Соломерецкую иж она препомнешы Бога прысеги и прыстоности своее торгнуласе была рукою своею на мене малжонка своего и к тому несмачные трунки и пирожки мне зъ ее воли давано албо теж сама задавала и в стане малжонском непристоине и неучтиве ми се заховала, а к тому змовившысе з некоторыми слугами моими забрала ми прывиля и листы вси и записы которы листы был записал именя свои межы которыми то записами подмен подо мною была учынила а звлаща около именя Ищолны на которая и самъ одно дожывотное мел так же наготовалом был мамрамов колко для некоторых потребъ моих слат до Кракова до короля его м(и)л(о)сти межы которыми был мамрам один под одною печатю моею учыненыи, а на иншые печати месца были оставлены так же и в тых других мамранех месца оставлены для иншых печаток на которых мамранех пилных справы мои справоват водле потребы. На што было дано у Кракове справоватисе мела. Где ж она змовившысе с хлопяты моими тые ми мамрамы вси забравшы с ними проч уехала. А потом яко ме слухи дошли на тых мамранех смела собе записыват сумы болшые и некоторые именя на Вселюбю о чымом яко жыв не мыслил гдежем еи одно десет тысачеи коп грошеи на Вселюбю записалом был и на врадем сознал, которые мамрамы под моею одною печатю ач месца были и на иншые печати если на их сумы або што иншого писано то фалшыве и без ведомости моее але яко печатников не знаю такое их о то не просил. Так же рухомых речеи золото и серебра немало побравшы зъехала проч в чомъ все прав не постувпишы чынило то с нею у права духовного у которого она не становилася и уникаючы од права записала была тые все мои именя повинному брату своему пану Гаврылу Горностаю воеводе и старосте менскоему державцы каменецкому. А так я видечы такое замешане в тых правах позвалем был позвомъ земским менскимъ пана воеводу менского яко того обонроцу жоны моее што шыреи в позве ест описано. А иж се была зъголотила у мылне [2] малжонка моя бы ми в суду духовного не становилася и того се не справовала штом еи задал. А так я за радаю некоторых прыятелеи моих абых прышол до прудшого конца позвалом ее жону свою позвомъ гроцким и земским, а то для того если бы ми позов которым збила абы на которомъ колвек враде буд гроцком албо земскомъ неотволочную справедливост мел. А так ним тым роки прыпадали ужыла ме прозбами своими малжонка моя с прыятеми своими и дала ми се во всемъ винною а вызнавшы грех свои во всемъ в том пустилася на милосерде моее а будучы чоловеком хрестиянским статечнымъ а к тому з белою головою не з мущызною тогды за прозбою и жеданемъ и радою его м(и)л(о)сти ясне велможного пана пана1 Миколая Радивила княжати на Дубинках и Биржахъ воеводы виленского его м(и)л(о)сти князя Миколая Паца бискупа киевского и иных зацных людеи которые на тот час пры том были под таким спосабом если зъ нею застановил иж оддати в том листе писаное за дванадцат недел мает се зъехат до Новогородка а узявшы по двух або по трех прыятелеи так же ми мает жона моя вернути вси листы и прывилея и мамрамы неписаные которые у мене на в покою на столе моем взяла и с ними зъехала, так же и записы тые которые я еи дал на именя мое мне оддати, так же и того слугу Дышля зъбега моего которыи з нею о мене зъехал пред тыма прыятелми поставит мае которые тые прыятели нашы сполне высажоные мают угленут в тые во вси записы будут ли слушъне справлены то пры не зостат мает а где бы иначеи яко ме слухи доходет же змовившысе с писаром моимъ Беняшом записала собе все вечностю еще за моего жывота о чем ем я николи не мыслил тогды тые ж прыятели нашы во всем то межы нами мерковат и становит мають и што их м(и)л(о)сть слушъне и пристоине выинадут я под цнотою и верою моею обецую все то зыстит а вед же тепер под такимъ обычаем еи малжонцы своеи одпущаю и позвов по нее выданы попират не буду до того часу аж тот рок прыидеть которого прыятели нашы звердет се и в тые записы и в справу всю углянут так же и на его м(и)л(о)сть пана воеводу менского позвов попират не буду до тогожъ часу поки се зъ малжонкою своею прыятелске росправлю а где бы [6] тая жона моя възгордишы теперешънею ласкою моею слову обетницы своеи и записови досыт не учынила а на тот се рок в Новгородку с прыятелми своими не становила и тых прыятелев листов и записов и мамрамов моих на он час там не положыла и слуги того Дышъля с которым уехала не постановила тогды ведле листу своего которыи ми в тои справе на себе дала во всим заруки и обовязки свое упадати мает водлуг которого ее записа я напротивку ее всемъ заховатисе и першых жалобъ и оповяданя моего так духовного права яку и у светского ведле позвов мои до конца доведить и попират маю так же и напротивку пану воеводе мескому ведле своего поступовати буду и на том дал тот мои лист под моею печатю и власным подписомъ руки моее а пры том были того добре сведомы их м(и)л(о)сть панове и прыятеле и едначы нашы его м(и)л(о)сть пан Доменик Пац каштелян смоленскии, подкоморыи берестеискии а его м(и)л(о)сть пан Каленицкии Василевич Тишкевич маршалок госпадарскии, державца радошъковскии и его м(и)л(о)сть княз Якубъ Александрович Свирскии дворанин господарскии которые их м(и)л(о)сть панове а прыятели нашы за устною и очевитою прозбою моею будучи того добре сведоми яко едначы нашы печати свои до сего моего запису прыложыт рачыли. Писан у Дережнои року 1574 м(е)с(е)ца мая 14 дня.

1 Так в докуменце.

1577 мая 8. Свидетельство ошмянского возного Лаврина Войденя на похоронах С. Давойны

Орігінал: AGAD, Archiwum Radziwiłłów, dz. 23, teka 147, plik 16.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[98] Я Лаврин Миколаевичъ Воиден возныи г(о)с(по)д(а)рьскии повету Ошменьского сознаваю то тымъ моим квитом иж деи року теперешнего 1577 м(е)с(е)ца мая 5 дня в неделю был есми у велможного пана его м(и)лости п(а)на Миколая Юревича Радивила кнежати на Дубинках и Биржах воеводы виленского, канцлера Великого Князства Литовского, старосты ошмянского, лидского, мозырского, державцы борисовского в ыименью Довоиновским во Вселюби того дня менованого яго на рокъ як его м(и)лости п(а)на воеводы виленского зложоныи ку похованью тела небожчыка п(а)на Станислава Станиславовича Довоины воеводы полоцкого с приятелы а кревными небожчыка п(а)на Довоиновыми з маршалком его к(о)ровлескои м(и)лости, судею земским новогородскимъ, державцою куренецкимъ его м(и)л(о)стю паном Мальхером Жыкгмонтовичомъ Сновскимъ Кгравжемъ изъ малжонкою его пани Барбарою Яновною Клочковною а зъ зятем ихъ воискимъ городенскимъ, ротмистром его королевское милости паном Григоремъ Воиною и с Миколаем Харлинским и его малжонкою пани Ганною Богдановною Любецкого а княземъ Павлом Янушевичом Любецкимъ. И те ж с пани Андреевою Подаревскою пани Ганною Довоиновую и пани Павловою Подаревскую хоружиною новгородскою пани Ганъною Гаиковною и з ыными повинными а кревными небожчыка пана Довоиновыми. И тамъ того дня вышеи памененого в неделю его м(и)лость панъ воевода виленскии с тыми кревными небожчиковскими становичи некоторые речи межи собою а на в покою погребу телу небожчика п(а)на Довоиновому звышъ менованому яко на року зложоном вделать не рачил, але его м(и)лость тому погреба тела пана Довоиновому прекладаючы аж на пришлую середу м(е)с(е)ца мая 8 дня року теперешнего 1577 яко тые ж верху помененые повинные и кревные [99] небожчика пана Довоиновы там же во Вселюби не отеджаючы нигде того дня середы на погребъ тела пана Довоинового за размовами на в покою зъ его м(и)л(о)стю будучи ожидали. А кгды тот день серада м(е)с(е)ца мая 8 дня року теперешнего 1577 припалъ на тот ден еще по рану приятели а кревные небожчыка пана Довоиновы особы вышеи менованые сами от себе и от иных приятелеи своих кревных небожчыка пана Довоиновых через дворянина его к(о)роля м(илости) пана Гарасима Левковича и передо мною вознымъ поветовым ошменскимъ Лавриномъ Миколаевичом Воиденем и перед возным повету Волковыиского Станиславомъ Стригою а вознымъ земли Новгородское Яном Раецкимъ оказовали и давали до рукъ его милости пану воеводе виленскому лист его королевское милости упоминаныи писаныи в жалобе тых всих особ вышеи помененых кревных небожчыковских. В котором листе пише абы его милост пан воевода виленскии имъ выдал тело небожчика пана Станислава Станиславовича Довоина воеводы полоцкого кревного приятеля их ку похованью. Так теж иж бы его м(и)л(о)ст поворачал именья его м(и)л(о)сти пана Довоиновы вышеи помененого которые деи его м(и)л(о)сть до держания своего забрал и теж иж бы его м(и)л(о)сть поворачал привиля и листы и маетности небожчыка пана Довоиновы што якобы выименю его м(и)л(о)сти п(а)на Довоиновомъ Вселюбенском при теле забрано было яко деи то ширеи а достаточнеи на том листе описано и доложоне тот лист короля его м(и)л(о)сти и копею з него слово в слово списаную его милости пану воеводе виленскому тот Гарасимъ Левкович [100] дворанин кор(олескои) его м(и)л(о)сти передо мною возным ошменским и перед тыми возными вышеи поменеными до рукъ давалом тогды его милост пан воевода виленскии тот лист кор(оля) его м(и)л(о)сти в руках своих мевши тую копею заразомъ перед собою с тым листом скориговати росказавши оную копею про собе зоставивши листъ мне за се до рукъ вернути рачалъ яко ж по вычитанию того листу его м(и)л(о)сть пан Сновскии самъ от себе и от малжонки своее вышеи менованое и от иных вчастниковъ приятелевъ их пану воеводе виленскому мовилъ иж деи мы в местечку Довоиновомъ в Болотном с тымъ листом у в(ашеи) м(и)л(о)сти милостивы пане перво сего были и копею з него списанную подовали яко ж деи в(аша) м(и)л(о)сть за обнесенным того листу на потомъ через лист свои подписаным руки своее рокъ ку погребу тела небожчыка пана Довоинова намъ зложити рачил в ыменю Довоиновском в Ыщольне по святе тепер недавно прошлом Великодни во две недели. А потом деи в(аша) м(и)л(о)сть моими милостивыи пан так же через писанье листу своего с подписаньемъ руки своее тот погребъ телу п(а)на Довоиновому преложил и на другии час то есть на неделю тепер прошлую вышеи менованую по святе Великодни в чотыри недели некоторыи час мы тепер ачъ не до Ищолны але до Вселюбу взявшы ведомост з стороны а не от в(а)шеи м(и)л(о)сти ку в(а)шеи м(и)л(о)сти зъехали хотечи водлугъ листу короля его м(и)л(о)сти одержати до которого бы тыя их въ его милости с тым листомъ короля его м(и)л(о)сти и докладанья роковъ его м(и)л(о)сть пан воевода виленскии признати рачилъ а потом написанье того листу к(о)р(олевского) его м(и)л(о)сть пан воевода виленскии тыми словы поведить рачил. Иж лист короля его м(и)л(о)сти вчиве приимаю яко в немъ пишет иж бых я тело небожчика п(а)на Довоиново имъ яго близкимъ а кревным небожчиковским ку похованью отдал и именя небожчиковские такъ теж скарбы, [101] маетности, привиля и листы по смерти небожчиковскои зосталые поворочал. А так его милост панъ воевода виленскии поведить рачил иж деи я того тела небожчика пана Довоина вамъ ку похованю не выдамъ, але ему самъ с пани воеводиною полоцкою погребъ учтиве водле належнасти тут в костеле Въселюбском дня нынешнего учиню. А имене и скарбы, маетности, привиля и листы небожчика пана Довоиновы я и без вшелякого позванья з ними прыятелы а кревными небожчика п(а)на Довоиновыми завжды росправитися буду готов, а не будет ли хотети они без права за мною обыити я и правне з ними ся о то росправити буду готовъ и то покаже зачимъ именеи в держанью есть але деи то добре ведаю иж в ыименьях тых Довоиновских никому иному кривды болшое не зтолько князю Любецкому яко повинному а кревному небожчиковскому а иные деи за близкост свою от небожчика п(а)на Довоина досыт слушную нагроду мают а князя деи Любецкому и тепер в тых именьях небожчиковских есть мает быти властност его которая на него належит а при погребе небожчика п(а)на Довоиновомъ они яго кревные естли бы хотели были нехаи будуть то их на воли буде. А потом его м(и)л(о)сть пан Сновскии самъ от себ и от инших приятел а кревных небожчика п(а)на Довоиновых вышеи помененых и теж пана Каспора Ириковича и пановъ Немировичовъ и Немировен и пановъ Щитовъ так же заразомъ до его м(и)л(о)сти воеводы виленского мовил парипытывался где бы печат его м(и)л(о)сти п(а)на Довоинова воеводы полоцкого по смерти зосталая на сесь часъ была. На то его м(и)л(о)сть пан воевода поведить рачилъ иж тая печат пана п(а)на Довоинова въ его милости есть вжо от полтера года [102] запечатована некоторых особъ которую тепер на погребе небожчиковским збити а гербъ сказити и ажу естли того потреба будет або теж и на час иншии далшии тую печать задержати могу теж потом его м(и)л(о)сть пан Малхер Жикгмонтович Сновски маршалок его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти, судя земскии новгородскии, державца куренецкии и вси иные особы вышеи менованые так же и пан Каспор Ириковичъ подкомории белскии и панове Немировичы и от Немировен и панове Щитове поведили кгды ж деи в(а)ша м(и)л(о)сть милостивы панеи воеводо намъ кровнымъ и повиноватым небожчиковскимъ тела п(а)на Довоинова ку похованью выдати не рачиш одно самъ в(аша) м(и)л(о)сть хочеш тое тело поховати на воли в(ашеи) м(и)л(о)сти ест кгвалтомъ того се у в(ашеи) м(и)л(о)сти допирати не можем а ни хочемъ, але о тое и о все то яко в листе его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти писаном есть поменено где того месте есть утекати се будем и то всех и милост тым дворанином его к(о)р(олевскои) м(и)л(о)сти паном Гарасимом Левковичом и тым вознымъ повету Новгородского Яном Раецкимъ и мною возным Лаврином Миколаевичом Воиденем и теж возным повету Волковыиского Станиславом Стричею осветчивши се от его м(и)л(о)сти пана воеводы виленского и пошли проч. И на то если далъ тот мои квит под моею печатю для записанья до книг гродских ошменских. Писан на Вселюби. Лет(а) Бож(его) нарож(еня) 1577 м(е)с(е)ца мая 8 дня.

1580 марта 8. Свидетельство возного М. Токаревского о препятствиях оформить на Тростенице сумму 8 000 коп литовских грошей

Орігінал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[496] Выпис с книг замку г(о)с(по)д(а)рского староства берестеиского. Лета Бож(его) нарож(еня) 1580 м(е)с(е)ца марца 22 дня. Передо мною Остафъем Воловичом п(а)номъ виленскимъ, канцлером великог(о) кн(я)зтва литовъског(о), старостою берестеискимъ и кобринъским. Ставши обличне на враде возныи повету Берестеиского Мартинъ Конашевич Токаревскии вчинил созналъ и до книг ест от будучи посланымъ съ суду моего кгродского берестеиского з листом увязчимъ писаным до ее м(и)л(о)сти п(а)ни Станиславовое Довоиновое воеводиное полоцкое п(а)ни Барбары Ивановны кнежны Соломерецкое на увязанье его м(и)л(о)сть Гаврило Горностая воеводу берестеиского, старосту менского, державцу каменецког(о) за суму п(е)н(е)зеи осемъ тисечеи копъ гр(о)шеи литовских его м(и)л(о)сти на п(а)не воеводинои полоцкои присужоно вы именя ее м(и)л(о)сти в повете Берестеи- ского лежачие. А так деи дня учорашнег(о) у неделю року вышеи писаног(о) приехавши он возныи до двора Тростенецког(о) пытал если бы п(а)ни воеводиная полоцкая въ дворе была. Тивон ее поведил же ее м(и)л(ость) у дворе ест до которое деи он возныи до светлицы был пошол. То пак деи в том ч(а)се поткавши его в сенных дверех Филип Лимонтъ з ыншими слугами ее м(и)л(о)сти п(а)ни воеводиное и заступивъши до светлицы двери поведили ему ж панее их и врадника ее м(и)л(ости) нетъ. Его возного и стороны пытали пошто бы они там ездили. А потом деи врадник тростенецкии Федор з светлицы к нимъ вышол которыи деи врадник и слуги ее м(и)л(ости) его возного до самое п(а)нее не допустили и Филипъ деи Лимонт з рукъ ег(о) возного лист увязчии выторгнул, а другии деи служебникъ ее м(и)л(ости) п(а)ни воеводиное полоцкое Крыштофъ Воина у шию его возного был из двора пхал што деи он возныи стороною при немъ будучею служебником ее м(и)л(ости) п(а)неи Василевое Коптевое Яном Хоинскимъ а Иваном Ивановичом Фолковацкимъ свет час. А кгды деи з двора Тростенецког(о) сеи де до Берестя поехали тогды тоже служебникъ п(а)ни воеводиное полоцкое Крыштофъ Воина которыи деи его возного в шию бъючи пхал самочвир с товарыши своими з слугами п(а)ни воеводиное погонивши деи его возного в дорозе соромотил и льжил. Которое сознане возного до книг кгродскихъ староства берестеиского записано ест. Писан у Берести. Юрии Бобрович писаръ кгродскии берест(еискии).

Без даты. Описание ущерба Г. Горностая из-за имения Куриловичи

Оригінал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[747] Ведле запису не достава о Куриловичи. На первеи Села Крынекъ, в которомъ следов 50. Села Комотович, в котором ч(е)л(о)в(е)ка 30. Двора в Куриловичах з будованемъ.
Коня Сидоровского и Онкеевщизны што здавна
до того именя належыть. Того потребную абы мы с тым всимъ Куриловичы были поданы. В Берестю присужоно ми осмъ тисечеи копъ, пересудъ дано а ним се право скончило пят сотъ копъ але коштовало. Позвала ми позвомъ ущыпливым до Берестя.
А потомъ до двору потягала ме не раз для чого шкодую о три тисечеи золотых як со ми то мает нагородить. Позвала ми также ущыпливым позвом штом для ее записовал с княземъ Любецкимъ которые записы мои вернути мела, чому досит не учинила [748] але ме позвавшы до шкод прывела за то абы ми ведля запису своего заруки заплатила. Кдыж не да свеи потребы але для еи м(и)л(о)сти част записовалъ. Записов и мамраму его от его м(и)л(о)сти пана воеводы виленского што с ме се записовала под доброй словом побравшы от мене противные того ми не вернула. За то водля запису своего в заруки десеть тисечеи впала. Которых всих шкод и утратъ моих што мене освобожаючи панеи и ме и догожаючи многим потребам ее м(и)л(о)сти коштуетъ о сорок тисечеи золотых. А пани мне за то дала Куриловичи именя пустое которого до сего часу не маю болш пожытку толки три Бобронку. [749] А иж того и меньш пустого Курыловичъ ведля запису своего и суду берестеиского сполна не поступила. Але чинечи мне над запис свои перексуз а менуючы2 село Крынки именемъ своим суд кгродскии перед его м(и)л(остю) пана виленского позывала. То ми за то в заруки тридцат тисечеи копъ попали а асобно в другие заруки иж увязаня возному и самому врадови завъсказане осем тисечь копъ гр(о)шеи не поступила. За то все абы ми3 абы досит учинила и в том именю Куриловском ведля запису своего успокоене мне уделяла. А чого первей не поступила то тепер з нагородою подала. А на позвы пане которыми мене она позывала будет ли ихъ хотела попирать и о все што [750] бы одно слушне мяноват хотела то здавамъ на розсудокъ их м(и)л(о)сть панов приятелъ на томъ переставаючы што их м(и)л(ость) межи нам выналезком своим знаидуть.

2 Слово надписано сверху над зачеркнутым и мене. 3 После это слово фраза зачеркнута.

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Документ написан на небольших листах. Сшит так, что
часть слов попала в шев и некоторые невозможно прочитать. Оригінал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[755] Кгды пан Костантын Ходкевич умер пан виленскии Ходкевич опекун пустил тую славу иж с причыны жоны его с того света зъшол тако жеш прозбами его м(и)л(о)сти пана виленского ужыл абы того так не славил и загамовале што вшак же мамрамов од него доставшы а других и сама подписавшы давала межы жыды мсцибоговские прибираючы болшыи долгъ нижли небожщык позычал, а по смерти тестаментъ одменила и не тот, але фалшывыи до враду перенести дала за што строкатые возники дала, а урад прекупила. Другого мужа пана Станислава Довоина змовившысе зъ слугами и прекупившы их написала два записы на Ищолну один дожывотныи, а другии вечностю, тот дожывотным чытано перед небощыком, а коли его подпоила учынила подмен и дала тен што вечность собе на нимъ написала подписат. А он сам не мел вечности одно дожывота. А кгды се доведал небощык тых непрыстоиных ее штук, она уехала проч побравшы мамрамы на столе з Дышълемъ, которые были зъготованы до Кракова где пан Довойна опатрывшы на враде правне с нею чынил ото нижли се она зъголотила а иж и тым было трудно вынист дала ку на себе запис иж то все што шло о горло и о потстивост яко застановил с первеи зъ его м(и)л(о)сть паном воеводою виленскимъ поеднавсе а потом из малжонкои поровнал и успокоил. Тому всему досыт не учынила але выбавившы его до Тростеницы там [756] еще фалшывые записы справившы на тых мамрамех што побрала и утекла собе сумы записала неслушные и пренесла през возного до кгроду берестейского, где бы то так мело тогды бысмы вси своих маетностеи не были певни кгдыж там идеть о колко десять тысячеи. А коли мусел умерет зъ ее прычыны тогды потреба была окупит Болотную и на иншые долги а иж еи нихто вереть не хотел упросила мене ижем се з нее записал. Тепер змовившысе з Лимонтом над змову падавала мои мамрамы и сполне трапет мене и презыскают фалшыве утворившы собе записы неслушъные и врады непрысегал прекупуючы и суды небожные которые зарукам улакомившеесе непрыстоине сказуют. А штом своихъ пенезей дал на Болотную, то фалшыве и непрыстоине прекупившы лидски суд и с того мене зъсадила. Своихъ записов што мъне учынила у Курыловичы запреласе але не треба тому се дивоват кгдыж за прысегою власным малжонкомъ своим смела таким фалшъ и подступок учынить, а што мне. С книг короля его м(и)л(о)сти прывилеи вырутила што пан Довоина подкомореи короля его м(и)л(о)сти Ищолну записал а смела фалшыве королю его млсти дать справу иж бы муж ее мел вечность што правдиве николе не покажет и пока[757]жу то едналным записом от ее малжонка иж не так есть але она и дожывотного прывиля не видела у мужа своего бо зараз спалил разгневавшысе и тому смела дат такую справу королю его м(и)л(о)сти якобы тот запис которыи она собе съфалшовала место дожывотя вечност собе смела написат же бы мел пан Довоина передо мною в Менску сознавать што николи правдиве не покажеть, а если сознавал тогды свое дожывотное записал бо и самъ вечности не мел, а то се доведе матрыками короля его м(и)л(о)сти в которых есть тые записы дожывотные пана Довоинины а в коморах таких прывилев белымъ головамъ не дають ено на сойме людямъ заслужоным рыцером с которого с котораго с над не кажды обачыл може иж в том подступок и здрада. Яко в том и в каждои речи ест значно до таких
справ бо выгодившы час коли пани Хоружына з Лысицы была выехала оно колкодесят татар зобравшы слала на Лысицу, дети и челяд што было в одну избу заперет казала, а бабу свою посадила очы закрывшы и ключы до паса прывязавшы. А потомъ з возным прышъли, пытат пани Хоружыное если Лысицу поступит баба ее зараз ключы подала поступуючы Лысицу, а пани Хоружыная в Новгородку была и то цна та и доброе сумънене и возныи не был винен бо зезнал так яко было иж очы закрыла потом еднала и за все досыт учынила. С книг бискупих справы тые которые [758] з мужом своим около собе мела прекупила и вырутила але есть значно иж было. Семиловскии перевел право на неи перевел коп
осемдесятъ казала его забит наславшы на вес сама третего. Прездецъкии такеж перевел право иж ему была винна она само чвартого в дорозе забит казала и за то еднала. Якую потвар записала на его м(и)л(о)сть пана воеводу виленского коли ее зъ Вселюби выгнали о сто тисечеи написала. Также и на мене потвар зложыла и записала в Лиде якобых еи был остал винен осемъдесят тисечеи копъ грошей литовских и позвала мене мандатомъ до короля его м(и)л(о)сти а потом обачывшысе иж бы такового фалшу довести не могла еднала мене и дала Курыловиче которые своимъ фалшом выкрутила и записов се запрела але то еи не новина добресе в том вытвочыла такми мое добродеиство отдала. Уехала была з мамрамами во Вселюбъ там пан Довойна зобравшы татаров выпудил ее зъ великого зе лжывостю и ганбою. Дом сама спалила великии в Тростеницы и зложыла потвар на пана Степановича иж якобы мел наехать и гвалтомъ и спалил и дала до книг [759] цедулу записат а кгдысе доведала же пана Степановича не было вскоч послала до подписка аб еи тое цедулы троха до поправы прыслав аже бы4 не записовал, а кгды ее доставшы уже записовати не казала бо бы сама в тои потвары застала. Смела теж фалшыве на пана Барсобу розбор записат а пана Барсобы вон час в краю не было и то пры неи застало. Брат своего рожоного князя Богдана с Келмъ мало не выпотварыла аж я ее одвел и прешъкодилъ у его м(и)л(о)сти пана старосты жомоицъкого иж своее подступъное спробы и мысли не довела а зато дала сем тисечеи копъ през пана Служку. Фалшывыи запис собе справила глумечы мое записы и до понаместника новгороцкого Буины дала уписат якобых сам на враде мел сознавать што окажесе ее фалшъ значне жеи николи а ни запису не давал а ни на враде не сознавал а теж перед понаместникомъ так великие справы не идуть и ее цноту кажды може обачыть. Писала до мене и казала с паном воеводою виленским становить о именя и мамрамъ послала штом написал ведле потребы. А ним я лист написал а она писала до пана воеводы абы ничого зо мною не чынил я маетность стартил и поваснил людеи [760] немало ту кажды обач здраду и подъступъство ее што окаже писмомъ.
А коли был пан Довоина барзо трудныи до угоды
бо без пана воеводы виленского никого почынать не хотел тогды была наготовала простырадло зъ смолою хотечы его у в Ищолне из домом спалит и тые были по готову што то чынит мели ажем ее зъ великою неволею од того одвел окажу то листами власное руки ее писаными. И иные справы яко се обходила веле бы се писат
мусело также и с князем Любецкимъ неслуханые подступъки и фалшы венцъ были. А тую ж фалшъ непрыстоины учынила не тылко подо мною але и урад новгороцъкии подступила иж място мене воеводы когос иншого ставила перед урадомъ якобых мел зознать тот фалшывы запис которого собе непрыстоине утворыла а урад новгороцкии вызнав то перед его м(и)л(о)стю паном воеводою новгороцкимъ иж ме николи перед собою не выдал зознаваючы жадных записов и ту фалшывы здрадливыи а не прыстоины подступок учынила. [761] Regiestr. Dowod na P. Dowoyniną.

4 Подчеркнуты слова.

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Документ без начала. Местами поврежден, что обозначено квадратными скобками. Документ хранится в: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 322.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[762] Шукать в книгах выпису року семдесят четвертого м(е)с(е)ца августа десятого дня. Другого выпису шукать в року семдесят семом м(е)с(е)ца октебря трынадцатого дня. Третего выпису шукать в року осемъдесят четверт[ого] м(е)с(е)ца апреля шестнадцатого дня. В року семъдесят третемъ за пана Можеика коли был подстаростимъ шукать выпису што возныи сознавал Кругелскии.
Выпису у книгах шукать о забите Семиловского
од воеводиное полоцкое. Выпису з матрык за писарства пана подскар[бия] пана Воины о Ищолну. У Вилни шукать оповеданя пана Довоино[го] скаржыл на сваю жону. А в Лиде шукать о Прездецъкого яко яго его казала забити. Выпис узять о Куриловиче. Выпис узять у Ежовое и месцкии узять. Пана писара каменецк[…] Выпис оповеданя д[…] Казала о одоевцы […] Мои теж выпис […] Выпис яко […] Листъ выпис Выпис яко […]

1587 ноября 24 дня. Фальсификат. Лист Гаврилы Горностая о продаже имения Петеш

Приложение 8. , 1587

Фальсификат, хранится в: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 366.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[294] Врожоныи пане Андрысу Фондерфлете прыятелю мне зычливыи пры тымъ ознамуюи В(ашеи) м(и)л(ости) иж я для пилных потребъ моих будучи тут в Менску продалъ на вечность именье свое Петешу еи м(и)л(ос)ти панеи Барбаре княжне Соломерецкои бывшои воеводинои полоцкои за певную суму п(е)н(е)зеи за чотыры тисечы копъ грошеи личбы литовское и право свое вечное на еи м(и)л(ос)ти влилъ а ижемъ тое имене первеи сего во двухъ тисечах копах грошеи заставою В(ашеи) м(и)л(ости) завел про то В(ашеи) м(и)л(ости) ознамую иж бы В(ашеи) м(и)л(ости) свои п(е)н(е)зи от пани воеводиное полоцкое княжны Барбары Соломерецкое прынявшы тое имене зо всимъ правомъ своим поводле реестру В(ашеи) м(и)л(ости) данного подал и поступил не задаючы еи м(и)л(ос)ти трудности и собе шкоды. Дан у Менску року 1587 м(е)с(е)ца ноябра 24 дня. Року 1588 м(е)с(е)ца мая 27 дня тая копия дана через мене возного повету виленского Станислава Воропая пану Андрысу купъцу места виленского. В(ашеи) м(и)л(ости) зыч(ливы) пр(иятел)

1588 сентября 15 дня. Лист Барбары Лацкой о имении Петеш Барбаре Ивановне Соломерецкой и Филиппу Лиманту

Документ закреплен собственной печатью Б. Лацкой
с буквами” B “и”L»
Оригінал: AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 366.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[309] Дворанину его королевское м(и)л(ос)ти пану Филипу Лимонту и малжонце твоеи м(и)л(ос)ти Барбаре Ивановне княжне Соломерецкои што ваша м(и)л(ос)ть позвали позвомъ земским повету виленского мещанина господарского места виленского Андрыса Фондерфлета о то якобы небощык его м(и)л(ос)ть пан Гаврыло Иванович Горностаи воевода берестеискии пан малжонок мои будучы потребен пенезеи в року минуломъ 1586 узявъшы у тебе Барбаро Соломерецкая 4000 копъ грошеи за тую 4000 копъ продал на вечность имене свое отчызное ему от брата вечным деломъ позосталое лежачое в повете Виленскомъ названое Петешу зо всими людми из будованемъ дворным зо всимъ на все якосе тое имене само в собе мает нижли якобы первеи того его м(и)л(ос)ть пан воевода берестеискии малжонок мои у некаторои суме пенезеи а меновите в 1000 злотых чырвоных тое имене зо всимъ и збожемъ встыркахъ зложоным и засеенымъ до часу завел был мещану виленскому небощыку Себестыяну Михновичу по которого смерти якобы до держаня своего прышолъ до того имене одновившы собе право якобы твоя м(и)л(ос)ть пане Филипе Лимонте и с тою малжонкою своею маючи собе вжо на томъ именю вечность не однокроть пенези отдавати мел. А он якобы тых пенезеи прымовати од вас не хотел о чомъ шыреи и достаточне на томъ позве земскомъ виленскомъ од вашеи м(и)л(ос)ти написано и доложоно есть. А так я вашеи м(и)л(ос)тямъ тымъ листомъ моимъ ознаимую иж его м(и)л(ос)ть пан воевода берестеискии яко того именя менованого тобе княжно Соломерецкая вечностю николи не передавал так и моцы ниякое од мене не мел кгдыж тое имене есть мое власное которе од часу немалого за правом своимъ держалам и тот помененыи Андрыс Фондерфлетъ за правом моимъ од мене держал. А иж ваша м(и)л(ос)ть вечности яко ест правом своимъ под ним того именя моего доходите и ку браню пенезеи оного припозываете зо мною от яко власност мою правомъ ее не роспаршы которого именя он яко до часне од мене держачыи никому в одказе о то быти не повинен и я тот позов земъскии виленскии с того именя моего яко власная пани добръ тыхъ [310] зношу и если ваша м(и)л(ос)ть якое право на тое имене мое помененое Петешу у себе быти менуете тогды под правомъ посполитымъ сежу кгды буду слушъне о то позвана указатемъ есть у права готова иж то ест имене мое власное а не небощыка воеводы берестеиского малжонка моего о чомъ ваша м(и)л(ос)ть од мене ведаючи абы есте жадного переводу права на томъ именю моем не чынили и не препаршы мене правомъ трудности ни якое задавали постерегаючы в томъ порадку права посполитого статутем и конституцыями обварованого. Писан в Болоткове. Лета Божего нароженя 1588 м(е)с(е)ца сентебра 15 дня. Гаврыловая Горностаевая воеводиная берестеиская Барбара з Ласка. Reka swa.

1595 июня 22. Завещание Барбары Ивановны Соломерецкой

Документ хранится в: AGAD, Archiwum Radziwiłłów, dz. 23, teka 68, plik 1.
Публ.: Слиж Н. Княжна Барбара Соломерецкая (?-1595) безнаказанная преступница, часть II // Textus et Studia, nr 3(31), 2022, s. 7–42.

[281] Выпис с книгъ справ судов головных трыбунальных отъправованых у Вильни. Лета от нароженья Сына Божего 1595 м(е)с(е)ца июня 22 дня. Перед нами судьями головъными на трыбуналъ у Великом Князъвстве Литовском з воеводствъ, земель и поветов на рокъ теперешнии 1595 обраными постановившысе очевисто его м(и)л(о)ст панъ Филипъ Лимонт опеведал и покладалъ тестамент остаточное воли небощыцы малжонъки своее кнежъны Баръбары Ивановны Соломерецкои собе даныи ижъ она зъходечы з сего света описала именя и маетъност свою што кому маеть нажелать за жывота своего постерегаючы абы на потом розтырка и незгоды около маетности ее по смерти позасталои недеело, около чого шыреи в том тестаменте описано и доложоно ест. Которы тестамент покладавъшы и оповедавшы просил абы до книгъ головных трыбуналных былъ вписанъ. А так мы суди того тестаменту оследавшы за прозбою его до книг вписати дали и такъ се в собе слово у слова маеть. Во имя Пана Бога усемогущого у Троицы едыного стансе ку вечно памети. Я Барбара Ивановна княжна Соломерецкая Филиповая Лимонтовая, ижъ будучы мне от Пана Бога на теле моем хоробою навежона але на смылеи целом розуме цело захована и маючы я то на доброи печи иж кожды чоловек мешкаючы на свете ничого певнеишого видети перед очима своими ни маеть одно смерть тую дочасную которая усих на свете рожоных людеи оходить про то, то люди звыкли остаточную волю свою для ведомости людеи на свете мешкаючим на писме оставовати. Кгды жъ без писма уси речи с памети людское сплывают и въ забите прыходять. Про то кгды Пан Бог в Троицы едыныи духа моего отъ тела моего грешънего до хвалы своее святое узять будет рачыл тогды малъжонокъ мои милыи панъ Филипъ Лимонт тело мое грешъное у костеле моем Ишолнъском учътиве поховати маеть. Дети тежъ мои з нимъ малъжонокомъ моимъ спложоные сыны два Юря и [282] Миколая и дочъку Еву тот же малъжонок мои яко опекун прырожоны у вопеце свое маеть их меть. Лечъ же усилными прозбами моими прошу сестры своее рожоное ее милост панее Яновое Нарушевичовое ловчиное Великого Князста Литовъского панеи Раины Ивановны княжны Соломерецкое абы она для мешканя и твиченья тую дочку мою панню Еву у дом свои до себе узяти рачыла, которои тои дочце моеи малъжонок мои а отецъ ее поки она в стан малъженскии поидеть маеть даватьи до ее милост пане ловъчиное по сту злотых польских для потребъ ее, а кгды летъ доростеть в стан светыи малъженъскии поидеть тогды малъжонокъ мои а отецъ ее пан Филипъ Лимонт мает еи дат посагу готового гроша тисечу копъ грошеи а у выправе другую тисечу копъ грошеи то ест усего пять тысечеи злотых польских. А есть ли бы до того часу и на малъжонъка моего Пан Богъ смерть допустити рачыл, тогды сынове мои а братя ее тотъ посаг увесь яко се вышеи поменило з ымень отъдати еи мають. А ижъ теж маючи вольност у праве пополитом описаню ижъ именя набытые волно кождои особе и тестаментомъ кому хотя записовать. Про то я первеи сего записом ураводне учыненым описала есми дожывотное мешкане на именях моих набытых малъжонъку моему милому пану Филипу Лимонту то ест на Ищолне, на Щутине и на воичинах и на всих фольваркахъ здавна до тых именъ прислухаючых што шыреи на тым томъ записе есть описано. Которы тот запис и симъ тестаментомъ моим ствержаю до того ж тому ж уперед речоному малъжонъку своему вечьность записую именье мое Болотную лежачую у повети Лидском которое мне ест записано навечност з вольным шафунъком от малжонъка моег(о) першого5 годное памети п(а)на Станислава Довоина воеводы полоцкого которое имене на сес час ест у заставе у пана Михаила Фронцъковича подкоморего полоцкого и того ж именя люди которых заставила была небощику пану Мартину Палецкому и тепер ихъ держыть малжонъка его м(и)л(ости) которое тое вси имены и люди по смерти моеи тот малжонок мои такъ выкупившы або не выкупуючи кому хотя вечност того именья отьдать продать яко хотечы того именя шафовати. Къ тому именье названое Петешу лежачое у повете Виленском которое тое именье мне и малжонъку моему пану Филипу Лимонъту [283] ест вечьностю описанное от пана Еронима Горностая воеводича берестеиского листы и прывилея до рук нашыхъ отдалъ а тую я половицу мне водле запису належачую тымъ тестаменътомъ моимъ тому жъ малжонку моему у вечныи и вольныи шафунокъ его описую. А къ тому именье мое оть перъшого ж малъжонъка моего его м(и)л(ости) пана Станислава Довоины воеводы полоцъкого з ыменьем Ишкольтю вечностю мне записаное названое Лунин Великии перво того лежачи у повете Новгородском а тепер водлугъ заграниченя поветовъ у повете Пинском, которое тое имене Великии Лунин тому ж малъжонку моему пану Филипу Лимонту на вечност описую листы, записы, прывилея на тыя именя належачые малъжонъку есми отъдала волен ужо по жывоте моимъ тотъ малжонокъ мои панъ Филипъ Лимонтъ тое именье Болотную зо всими его шырокастями у тых заставъниковъ выкупивъша альбо и не выкупившы такъ же имене Петешу, именья Лунин Великии кому хотя отдати продати и подлугъ уподобанья своего шафовать на вечность. Речи тежъ мои рухомые такимъ кольвекъ обычаем бы се назъвать именит могли тые уси тым тестаментом моим тому ж малжонъку моему описую и его дарую. А што се дотычы долъговъ моих такъ на тых именях описаных и инъшых которые долъги водлугъ ведомости своее и права слушного тот же малъжонокъ мои продавши же ему записаных заплатити маеть. А што ся межъ дотычет именя моего Исколти лежачого в повете Новгородском котороем была завела заставою еи м(и)л(ости) княжне Юревои Олелковича княжне Слуцкои панеи Катерыне с Тенчына а потом еи же милости и вечьност былам того именя пустила и записала которую вечност еи милость з милости своее прыятелское против мене листом своимъ у Радовне учиненымъ скасовавшы одно собе в цале суму деветь тысечеи копъ грошеи оставила ижъ од мене самое она сама потомки ее такъ же от потомъковъ моих небольшую суму пенезеи одно деветь тысечеи копъ грошеи прынят и не вжываючы права своего вечистого тое имене узявшы тую суму зо въсим правом которе от мене узела и вернути мела и мели. Тогды кгды детеи моих Панъ Богъ вспоможе и выкупити усхочуть того удерьжачых волно доходить буде усих тежъ блискотеи спадковъ детемъ моих по мнеи [284] належачых такъ по матьце мне належачых иншыхъ припалых малжонок мои имъ доходить маеть. Челедь моя дворную во всих фольваръкахъ усих по жывоте моем малъжонокъ мои вольными их учынить маеть и я тым тестаментомъ волных чыню. А штос я дотычет панеи служэбныхъ шляхтянокъ тым усимъ за службы их малъжонокъ мои водлугъ реестру моего с подписом руки моеи кожъдои заплатити и отправити маеть. А иж есми суду земъского виленъского пры справованю того тестаменъту моего мети не могла с тое прычыны иж на сес час суди а ни подсудка у повете виленском такъ але к враду кгродского зуполного, але для лепъшое веры и певнеишое ведомости ужылим прозбами моими до того справованя тесътаменъту моего его милость п(а)на Мальхера Петькевича писара земского виленъского, пана Щасного Богуматки писара кгродского виленского, его м(и)л(исть) пана Яроша Волчъка, а пана Петра Гарабурды. До которого сего тестаменту моего печат свою прыложыламъ и руку властную подписала. А их милост пановъ особ выше менены просилам очевисте абы их милость печать свои прыложить и руки свои подписат рачыла. Што их милость будучи того добре ведоми и за очевистою а устьною прозбою моею до сего тестаменъту моего печати свои прыложыт и руки свои подписать рачыли. Которыи сес тестамент мои властное а очевистое воли моее я Барбара Ивановна Соломерецкая достаточне справивши и его запечатовавшы даламъ и зоставила малъжонъкови моему пану Филипу Лимонъту. Писанъ у Вильне. Лета Божого нароженя 1595 месеца мая 23 дня. У того тестаменту печатеи прытяненых пять и подъписъ рукъ тыми словы. Barbara Sołłomierecka Filipowa Limontowa ręk swą. Мальхеръ Петькевичъ земъскии виленъскии писаръ рука властъна. Oczewidti od samey iey msczi paniey FFilipowey Limontowey ksiezny Barbary Sołłomiereckiey proszony Szczęsny Bohumatka pisarz grodski wilenski własną ręką swą. Jarosz Wołłczek ręką własną. Петръ Гарабурда властною рукою. [285] Которыи тотъ тестаментъ передъ нами покладаныи за прозбою п(а)на Филипа Лимонта до книгъ головных трыбунальных есть вписанъ. С которого вписаня и сес выпис под печатю земскою воеводства виленъского его м(и)л(о)сти пану Филипу Лимонту ест выдан. Писанъ у Вильни.

5 Давойна ошибочно называется первым мужем.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Слиж Н. В. Княжна Барбара Соломерецкая (?–1595) – безнаказанная преступница, части I и ІІ

Родословная книга князей и дворян российских и выезжих …известна под названием Бархатной Книги, Москва 1787, s. 53–54[↩]
Российская родословная книга, изд. кн. П. Долгоруким, С.Петербург 1854, s. 142–144[↩]
Родословная книга в трех списках, синодальным и двух других, „Временник Императорского Московского общества истории и древностей Российских”, Кн. 10, 1851, s. 55[↩]
J. Wolff, Kniaziowe, s. 518[↩]
LM 12, nr 97, s. 123, akt wzmiankowany w wyroku Kazimierza Jagiellończyka z 27 VIII 1486 r. w sprawie Juria Zenowiewicza przeciw Agafii Olechnowej Pugaczowej, gdzie zapis ten uznano za bardzo dawny.[↩]
J. Wolff, Kniaziowie, hasło Smoleński, s. 460, i Szach, Szachowicz, s. 518.[↩]
РИИР. Вып. 2. С. 40. Л. 604; РГАДА. Ф. 196. Oп. 1. № 1529. Л. 171.[↩]
БК. Ч. 2. Глава 34. С. 207; РГАДА. Ф. 181. № 173/278. Л. 150; ОР РНБ. Q XVII.№ 3. Л. 280; и др.[↩]
РИИР. Вып. 2. С. 40. Л. 604; РГАДА. Ф. 196. On. 1. № 1529. Л. 171; Ф. 181.№ 20/25. Л. 846 об., № 67/90. Л. 79; Родословная книга. С. 251; ПСРЛ. Т. 43. С. 258.Л. 474 об.; и др.[↩]
РИИР. Вып. 2. С. 165. Л. 152; РГАДА. Ф. 181. № 174/280. Л. 96; ОР РНБ. Q IV.^ 272. Л. 274 об.; и др.[↩]
РИИР. Вып. 2. С. 165. Л. 152.[↩]
АСЭИ. Т.1. М., 1952. С.135.[↩]
Там же. С.387; АФЗХ. Л., 1983. С.140.[↩]
Татищев Ю. В. Татищевы и Писемские // Сборник статей, посвященных Л. М. Савелову. М., 1915. С.72.[↩]
Родословная книга князей и дворян Российских... С.79.[↩]
Татищев Ю. В. Татищевы и Писемские // Сборник статей, посвященных Л. М. Савелову. М., 1915.. С.70.[↩]
СИЭ. Т.16. М., 1976. С.383–384.[↩]
Татищев Ю. В. Татищевы и Писемские... С.74.[↩]
РИБ. Т. 27. Стб. 407; LM. Kn. 4. № 97. P. 123–124[↩]
Jablonskis K. Archyvinės smulkmenos // Praeitis. T. 2. Kaunas, 1933. P. 412–436. № 3. P. 420[↩]
KDKW. № 224. S. 249[↩]
K. Niesiecki, Herbarz polski, T. VIII, Lipsk 1841, s, 456.[↩]
Niesiecki K., Herbarz polski, t. VIII, s. 436, Iwan Sołomerecki kniaź, starosta Mścisławski w r. 1501, zamku Mścisławskiego przeciwko Moskwie szturmującej kawalersko bronił, i nieprzyjaciela od niego odpędził. To samo W. Wijuk-Kojałowicz, za Paprockim i Okolskim: Alberti Wiiuk Kojałowicz nomenclator familiarum…, rkps Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrainy, F 5 (Rękopisy Ossolineum) sygn. 358. s. 374, Solomerecki ducalis familia antiquitus kniazy vocabuntur. Paprocki fol. 666, Okolski t.1, fol. 60. Iwanus dux Sołomerecki, capit(aneus) Mstislaviens(is) 1501 arcem Mstislaviam contra Moscos fortissimo defendit hostemque repulit.[↩]
Метрыка. Спр. 12. Арк. 220.[↩]
Малиновский И. Сборник материалов относящихся к истории панов Рады Великого княжества Литовского // Известия императорского Томского университета. Kн. 21. Томск, 1902. С. 94–95; Описание документов и бумаг хранящихся в Московском архиве Министерства юстиции. Kн. 21. Москва, 1915. С. 249, 253; Пичета В.И. Белоруссия и Литва XV-XVl вв. Москва, 1961. С. 205; HГАБ у Менску. KМФ 18, воп. 1, ад.з. 12. Арк. 92; Памятники истории Восточной Европы. Источники XV-XVll вв. Т. Vl. Pадзивилловские акты из собрания Pоссийской национальной библиотеки. Первая половина XVI в. Москва, Варшава, 2002. С. 119–123, 143–144; Kempa T. Solomerecki Wasyl Iwanowicz. S. 329–330; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 493.[↩]
T. Kempa, Sołomerecki Wasyl …, s. 329.[↩]
Русская историческая библиотека, Т. XX, Литовская Метрика, т. 1 [Книги судных дел], С.-Петербург 1903, kol. 945–946.[↩]
J. Wolff, Kniaziowe, s. 518[↩]
Акты, относящиеся к истории Западной России (dalej AZR), t. II, nr 78 I, s. 101–102.[↩]
K. Pietkiewicz, Kieżgajłowie i ich latyfundium do połowy XVI w., Poznań 1982, s. 48; Urzędnicy centralni i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku. Spisy, oprac. H. Lulewicz i A. Rachuba, Kórnik 1994, nr 1283, s. 164, jest to Jan Janowicz Zawisza, dzierżawca żyżmorski, podstoli w l. 1519–1526, żonaty z Mariną Dorgiewiczówną, córką Michny Dorgiewicza[↩]
AZR I, nr 69, s. 58–59[↩]
AZR II, nr 78 II, s. 102–103.[↩]
Н. Сліж, Сямя Івана Горностая, подскарбія ВКЛ, Białoruskie Zeszyty Historyczne, nr 38/2012, s. 23, gdzie powołuje się na AGAD, perg 8662 oraz AGAD Archiwum Potockich z Radzynia, sygn.. 317, k. 20.[↩]
Метрыка. Спр. 12. Арк. 220.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 495; Lulewich H., RachubaA. Uгzednicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. S. 252.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 61, 151, 256–258; ад.з. 19. Арк. 45, 170, 181, 197 адв., 456–457; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 497; Grodek Semkowski // Slownik Geograficzny. Zeszyt XIII. T. IV. Warszawa, 1881. S. 827.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 19. Арк.170 адв.[↩]
НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1, арк. 8‑8 адв., 13 адв.[↩]
НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1, арк. 8‑8 адв., 13 адв.[↩]
Аддзел рукапісаў Бібліятэкі Літоўскай Акадэміі навук (Lietuvos mosklř akademijos Bibliotekas rankraščiř skpyrius). Ф. 21–1211.; НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк.16[↩]
Горбачевский Н. Словарь древнего актового языка Северо-Западного края и Царства Польского. Вильна, 1874, с. 60[↩]
НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 16[↩]
Archiwum Główne Aktów Dawnych (далее: AGAD), Archiwum Potockich z Radzynia (далее: APR), sygn. 324, k. 59–60.[↩]
НГАБ, ф. 1324, воп. 1, спр. 11, арк. 52–52 адв.[↩]
НГАБ, ф. 694, воп. 1, спр. 19, арк. 170 адв.; Lietuvos mosklų akademijos Bibliotekas rankraščių skpyrius (далее: LMABRS), f. 21–1217.[↩]
Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. С. 146, 218.; А13АК. Т. 6. Вільна, 1869. C. 46; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 500.[↩]
Lulewich H., Rachuba A. Urzednicy centralni i dostojnicy Wielkiego Ksiestwa Litewskiego... S. 230.[↩]
Баравы Р.В., Насевіч В.Л., Чарняўская Л.Л. Адзінцэвічы // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Т. 1. мінск, 1993. С. 54.[↩]
Улапик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. москва, 1986. С. 30–32.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy odkonca czternastego wieku. S. 495; Boniecki A. Poczet rodoww Wielkim Ksistwe Litewskim. S. 328; НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 1. Арк. 359–359 адв., 1157 адв., 1175–1176 адв.[↩]
Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai (1583–1655). Vilniaus, 1988. P. 47.[↩]
Описание документов и бумаг хранящихся в Московском архиве… Кн. 21. С. 268, 278.[↩]
НГАБ у Менску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 12. Арк. 66 адв.-67 адв.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 494.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 18. Арк. 287–287 адв.; Описание документов и бумаг хранящихся в Московском архиве... Кн. 21. С. 309; Siedziby Kiszków i Radziwillбw na Bialorusi w XVI-XVII wieku. Opisy z zasobu Archiwum Glownego Akt Dawnych / Oprac. J.Zawadzki. Warszawa, 2000. S. 15; Lietuvos Vyriausiojo Tribunolo Sprendimai... P. 45–49.[↩]
Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-западной Руси. Т. 3. Вильна, 1869. С. 47–48; Wolff J. Kniaziowie litewsko-тивсу odkonca czternastego wieku. S. 107–111, 494.[↩]
Метрыка. Спр. 239. Арк. 213.[↩]
Wolff J. Kniaziowie ... S. 493 — 494.[↩]
НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 5 адв.[↩]
Зоф’я нарадзілася ў першым шлюбе Ю.Тышкевіча з удавой па lллінічу. Niesecki K. Herbarz Polski. T. 9. Lipsk, 1842. S. 176.[↩]
АВАК. Т. 8. Акты Виленского гродского суда. Вільна, 1875. С. 471–475.[↩]
Метрыка Вялікага княства Літоўскага. Кн. 44 (1559–1566) / Падрыхт. А.1.Груша. Мінск, 2001. С. 105, 186.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy oд konca czternastego wieku. S. 495; АВАК. Т. 36. Акты Минского гродского суда. 1582–1590 гг. Вильна, 1912. С. 48.[↩]
AGAD, Archiwum Potockich z Radzynia, sygn. 317, k. 20.[↩]
Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego...- S. 125.[↩]
Яковенко H. M. Українська шляхта...- С. 159.[↩]
Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341.[↩]
Paprocki В. Herby rycerstwa polskiego...- S. 850, Папроцький не вказує імені третьої дружини, а її синів називає Остафієм і Власним.[↩]
Boniecki A. Poczet rodów...- S. 86; Wolff J. Senatorowie...- S. 268.[↩]
Boniecki A. Herbarz Polski...- S. 341.[↩]
НГАБ, ф. 1324, воп. 1, спр. 11, арк. 52–52 адв.[↩]
НГАБ, ф. 694, воп. 1, спр. 19, арк. 170 адв.; Lietuvos mosklų akademijos Bibliotekas rankraščių skpyrius (далее: LMABRS), f. 21–1217.[↩]
НГАБ у Гродна. Ф. 525, воп. 1, спр. 1., арк. 6.[↩]
НГАБ. Ф. 123, воп. 1, спр. 57[↩]
АВАК. Т. 36. Акты Минского гродского суда. 1582–1590 гг. Вильна, 1912. С. 11- 12, 23, 24, 29, 33–35, 40, 53–55.[↩]
J. Jasnowski, Chodkiewicz Jerzy (Jury) [в:] PSB, t. 3, Kraków 1937, c. 369.[↩]
Н. Сліж, Лёс дзяцей Івана Гарнастая…, c. 53.[↩]
НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 6, арк. 774–786.[↩]
НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 4, арк. 283–285 адв., 399 адв.–403 адв.; спр. 6, арк. 410–413, 718–721.[↩]
НГАБ, ф. 1755, воп. 1, спр. 6, арк. 406–410.[↩]
Археографический сборник документов относящихся к истории Северо-западной Руси [далее: АС], т. 4, Вильна 1867, c. 243.[↩]
Тростеница – старое владение Ходкевичей. G. Kirkiene, Korzenie rodu Chodkiewiczów, BZH 2002, nr 17, c. 51.[↩]
АС, т. 4, c. 242–245; J. Wolff, op.cit., c. 497; T. Kempa, Sołomerecki Iwan Wasylewicz, c. 327–329.[↩]
НГАБ, КМФ-18, cпр. 279, aрк. 380–382.[↩]
Niesecki K. Herbarz Polski. T.V. Lipsk, 1841. S.101; НГАБ у менску. Ф. 694, воп. 1, ад.з. 19. Арк. 45; Археографический сборник документов, относяпцихся к истории Северо-западной Руси. Т. 3. Вильна, 1867. С. 242–245; Акты, относяпиеся к истории Западной России собранные и изданные археографическою комиссиею. Т. 3.1544–1587. Санкт-Петербург, 1848. С. 153; Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy od konca czternastego wieku. S. 497; Описание документов и бумаг храняпихся в Московском архиве... Кн. 21. Москва, 1915. С. 462, 465; Сагановіч Г. Давойна Станіслаў // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. T. 3. Мінск, 1996. С. 187; Kempa T. Solomerecki lwan Wasylewicz. S. 327–329.[↩]
Archiwum Główne Aktów Dawnych (далее: AGAD), Archiwum Potockich z Radzynia (далее: APR), sygn. 324, k. 59–60.[↩]
НГАБ, ф. 1324, воп. 1, спр. 11, арк. 52–52 адв.[↩]
НГАБ, ф. 694, воп. 1, спр. 19, арк. 170 адв.; Lietuvos mosklų akademijos Bibliotekas rankraščių skpyrius (далее: LMABRS), f. 21–1217.[↩]
LMABRS, f. 21–1217; AGAD, Archiwum Radziwiłłów [далее: AR], dz. 23, teka 68, plik 1, k. 275–280.[↩]
Wasilewski Т. Naruszewicz Jan // Polski Stownik Biograficzny. Т.ХХП/3. Z.96. Wroclaw—Warszawa—Krak6w, 1977. S.564.[↩]
Lietuvos Vaistybes istoriajos archyvas. F. 1172. 1. 2621. 36 a.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 497; Kempa T. Solomerecki lwan Wasylewicz. S. 327–329.
[↩]
НГАБ, ф. 1324, воп. 1, спр. 11, арк. 52–52 адв.[↩]
НГАБ, ф. 694, воп. 1, спр. 19, арк. 170 адв.; Lietuvos mosklų akademijos Bibliotekas rankraščių skpyrius (далее: LMABRS), f. 21–1217.[↩]
Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku, Warszawa 1895, c. 497.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 3. Арк. 48–48 адв., 56–56 адв., 335–336, 345 адв.-346 адв., 1413–1413 адв., 604–605 адв., 850–851.[↩]
ЦДІА України у Києві, ф. 25, on. 1, спр. 72, арк. 288–288 зв[↩]
НГАБ. Ф. 123, воп. 1, спр. 57[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-rusty odkoncacztemastego wieku. S. 499, 628; Помнікі старажытнай беларускай літаратуры. С. 135; НГАБ у Менску. КМФ 18, воп. 1, ад.з. 73. Арк. 45 адв.[↩]
Беларускі дзяражаўны музей гісторыі рэлігіі. НВ 5574/78.[↩]
Urzędnicy Wielkiego Ksi~stwa Litewskiego. S. 87.[↩]
Брэгер Г. Хацохова. Мн., 2001. С. 20–21. НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 284 адв.-291, 225–335 адв.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2. Арк. 173 адв.-174 адв.[↩]
НГАБ у Менску. Ф. 1727, воп. 1, ад.з. 2.. Арк. 240–240 адв., 354 адв.-356 адв.[↩]
НГАБ. кмф 18, воп. 1, с. 93, л. 162[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca cztemastego wieku. S. 499.[↩]
НГАБ. Ф. 1324, воп.1, ад.з. 4. Арк. 32–33, 27–29 адв.; ад.з. 11. Арк. 39–40; ад.з. 14. Арк.1–2.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. S. 501–502; Nagielski М. Sapiega Krzysztaf. S. 70–76; Kempa T. Solomerecki Mikolaj Lew. S. 329.[↩]
T. Kempa, Stetkiewicz Bohdan (Teodor) Wilhelmowicz Zawierski h. Kosciesza, tamże s. 493–496.[↩]
J. Wolff, Kniaziowie, s. 493.[↩]

Общие сведения о роде

Геральдика та сфрагистика

Родовод

Протопласти роду

XIII генерация от Рюрика

XIV генерация от Рюрика

XV генерация от Рюрика

XVI генерация от Рюрика

XVII генерация от Рюрика

XVIII генерация от Рюрика

XIX генерация от Рюрика

XX генерация от Рюрика

XXII генерация от Рюрика

XXIII генерация от Рюрика

XXIV генерация от Рюрика

XXV генерация от Рюрика

XXVI генерация от Рюрика

Недостовірні персони

Приложения

№ 3. Фундацыйны запіс мсціслаўскага кашталяна Івана Саламярэцкага Пакроўскаму манастыру ў Саламярэччах.

№ 4. 1555.08.12. Лист боярину Добошенскому Гришку Козловичу на зешшцу в Добосне у Брыковичах, до воли г(о)с(по)д(а)ръское.

№ 5. 01.07.1536, Грамата вялiкага князя Лiтоўскага Жыгiмонта I сялянам Магiлёўскай воласцi (вытрымкi).

№ 7. Выпис из книг замку гродского Киевского от 10 июня 1576 года.

1556 октября 17. Продажа Костюшки Юревского двора в Полоцке С. Давойне

1574 мая 14. Лист С. Довойны о соглашении с Б. Соломярецкой

1577 мая 8. Свидетельство ошмянского возного Лаврина Войденя на похоронах С. Давойны

1580 марта 8. Свидетельство возного М. Токаревского о препятствиях оформить на Тростенице сумму 8 000 коп литовских грошей

Без даты. Описание ущерба Г. Горностая из-за имения Куриловичи

Без даты. Перечень преступлений Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Без даты. Перечень преступлений Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

1587 ноября 24 дня. Фальсификат. Лист Гаврилы Горностая о продаже имения Петеш

1588 сентября 15 дня. Лист Барбары Лацкой о имении Петеш Барбаре Ивановне Соломерецкой и Филиппу Лиманту

1595 июня 22. Завещание Барбары Ивановны Соломерецкой

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем

Без даты. Перечень преступлений
Б. Соломерецкой, описанный Г. Горностаяем