Корибутовичі

Общие сведения о роде

Сфрагістика і геральдика

Выка­ры­станне стар­эй­шым сынам Кары­бу­та Жыгі­мон­там у 1410 і 1420‑я гг. на сця­гах паду­лад­най яму харуг­вы выя­вы вая­ра з узня­тым мячом на кані (гл. апі­санне і выя­вы на с. кні­гі 281–282, 499 (№ 11/2)), якая пры­сут­ні­чае і на пячат­цы бра­та кня­зя, Іва­на, ад 29.11.1430 г.81, пры гераль­дыч­най (а не эмбле­ма­тыч­най) семан­ты­цы вобра­за верш­ніка трэ­ба трак­та­ва­ць не столь­кі ў якас­ці рада­во­га (заў­ва­жу – верш­нік на кані на пячат­ках Дзміт­рыя-Кары­бу­та ўзбро­е­ны сулі­цай, а не мячом, с. 8–9, 481), коль­кі дына­стыч­на­га сім­ва­ла. Пра гэта свед­чы­ць пры­вілей поль­ска­га кара­ля Улад­зі­сла­ва бра­там і “кроў­ным сваім” (“consangwineos nr&os”) кня­зям Іва­ну, Аляк­сан­дру і Міхаі­лу Чар­та­рый­скім ад 14.06.1442 г. аб надан­ні ім пра­ва кары­стац­ца пячат­кай, якую ўжы­валі іх дзед і баць­ка, з выя­вай каня, на като­рым сяд­зі­ць узбро­е­ны муж з выня­тым мячом у руцэ82 (даку­мент упер­шы­ню апуб­лі­ка­ва­ны яшчэ ў 1578 г. па копіі з кан­фір­ма­цый­на­га ліста Жыгі­мон­та Аўгу­ста ад 25.05.1569 г.83)

81 Тэкст гра­ма­ты вядо­мы па копіі і рэгес­це XVI ст., гл. іх пуб­ліка­цыю ў [Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. Дина­сти­че­ская вой­на в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском в 30‑е годы XV века. Москва, 2015. С. 515–517]; апі­санне пячат­кі трэця­га назва­на­га ў гра­ма­це свед­кі-гаран­та (“Іва­на Кары­бу­таві­ча малод­ша­га”) да нас данёс Я.Замойскі: “Sigillu& tertiu& Pogonia” [AGAD. Archiwum Zamoyskich. № 33. S. 693].
82 BCz. Perg. 13064
83 Paprocki B. Gniazdo cnoty. Kraków, 1578. S. 1205

Дже­ре­ло: Бар­эй­ша, Юрый. Адказ на рэц­эн­зію на кні­гу “Кня­жанне Дзміт­рыя-Кары­бу­та ў Нова­га­рад­ку (1382–1393 гг.) па свед­чан­нях пра­са­па­гра­фіі і нуміз­ма­ты­кі” і некаль­кі новых штрых­оў да тапа­гра­фіі зна­хо­дак манет Кары­бу­та і гераль­ды­кі Кары­бу­таві­чаў / Юрый Бар­эй­ша. – Мінск: “Энер­га­пр­эс”, 2023. – 80 с., іл. ISBN 978–985-7298–12‑9

Поколенная роспись

IІI генерація від Гедимина

15/1. КОРИ­БУТ-ДМИТ­РО ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ (*1350‑е, † бл.1405)

«Demetrius alias Coributh, dux Litwaniae, dominus et haeres de Novogodek».1

Князь сіверсь­кий (бл. 1370 — 1392 рр.), чер­ні­гівсь­кий [?] (1401 — бл.1405 рр.). За най­більш досто­вір­ним переліком Оль­гер­до­ви­чів, що містить­ся у скла­ді пів­ніч­но-русь­ких літо­писів та, в ціло­му, «вит­ри­мує перевір­ку» доку­мен­таль­ни­ми дани­ми, Кори­бут був шостим сином Оль­гер­да та най­стар­шим – від його дру­го­го шлю­бу з князів­ною Тверською8. Вка­за­ний шлюб з Уля­ною, доч­кою кн. Олек­сандра Михай­ло­ви­ча Тверсь­ко­го, від­був­ся у 1349 р.9. А отже, народ­жен­ня її стар­шо­го сина, Кори­бу­та, мож­на досить впев­не­но від­но­си­ти до почат­ку 1350‑х рр.10. Дато­вані відо­мо­сті дже­рел про цьо­го Оль­гер­до­ви­ча є наступними.

1375 р, 2 берез­ня – «Кей­с­тут (Keinstut), король литовсь­кий, з трьо­ма сина­ми бра­та сво­го коро­ля Оль­гер­да (Algerden), разом з сином коро­ля Смо­ленсь­ко­го, також Андрій, король Поло­ць­кий (Plozeke)», здійс­ни­ли напад на Лівонію, де спу­сто­ши­ли маєт­ки архіє­пис­ко­па Ризького11. Я. Ніко­дем слуш­но вва­жає, що тут мають­ся на ува­зі три стар­ших сини Оль­гер­да від дру­го­го шлю­бу – Ягай­ло, Ски­ри­гай­ло та Кори­бут, – зга­дані окре­мо від їхньо­го стар­шо­го зве­де­но­го бра­та Андрія Поло­ць­ко­го. Але при цьо­му дослід­ник робить, як на нас, не досить пере­кон­ли­вий вис­но­вок: «Жоден з них не був назва­ний по імені, що може єдине свід­чи­ти, з пер­спек­ти­ви хре­сто­нос­ців, про їхню не дуже вид­ну роль. Або інши­ми сло­ва­ми про те, що не мали окре­мих уділів, оскіль­ки в про­тив­но­му разі було б то помі­че­но, як у випад­ку Андрія Ольгердовича»12.

1381 р. – «Кори­бут брат коро­ля (Kaributo frater regis)», разом з цим «коро­лем» Ягай­лом та його дядь­ком, кн. Кей­с­ту­том Тро­ць­ким, брав участь у поході на замок
Тев­тонсь­ко­го орде­ну «Beyeren» у Прус­сії.2 Піс­ля його п’ятиденної обло­ги, литовсь­кі князі укла­ли з рица­ря­ми-хре­сто­нос­ця­ми мир­ну угоду13. 1382 р., неза­дов­го перед 25 трав­ня – Кей­с­тут, на той час вел. кн. Литовсь­кий, зали­шив­ши у Віль­ні сина Віто­вта, «поидѣть к Северь­ско­му Нову­го­род­ку на кня­зя Кор­бу­та». Під час обло­ги Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го Віто­вт пові­до­мив бать­ка, що Ягай­лу вда­ло­ся заво­лодіти Віль­ною (12 черв­ня), через що Кей­с­тут зму­ше­ний був повер­ну­ти­ся до Литви14. При­чо­му цей похід «in Russia» мав для Кей­с­ту­та скан­даль­ні наслід­ки («cum scandalo»), оскіль­ки «Rutenis» встиг­ли пере­би­ти 500 його людей15. 1 листо­па­да того ж року Ягай­ло, «вели­кий король» Литовсь­кий, та Ски­ри­гай­ло, «гер­цог» Тро­ць­кий, на ост­ро­ві порубіж­ної річ­ки Дубіс­си укла­ли три уго­ди з Тев­тонсь­ким орденом:
1) про пере­да­чу йому, в подя­ку за війсь­ко­ву допо­мо­гу (про­ти Кей­с­ту­та), Жмудсь­кої зем­лі; 2) про перемир’я та союз з орде­ном на чоти­ри роки; 3) ана­ло­гіч­ну гра­мо­ту про перемир’я, у якій обі­ця­ють також прий­ня­ти хри­сти­ян­ство разом зі своїм наро­дом. Ці три доку­мен­ти засвід­чи­ли всі п’ятеро єди­но­кров­них братів Ягай­ла та Ски­ри­гай­ла, пер­шим з яких зга­дуєть­ся «Cariebut»16.
1385 р., 14 серп­ня – Ягай­ло, вел. кн. Литовсь­кий, у Креві видав зна­ме­ни­тий акт унії з Польщею, який засвід­чи­ли його бра­ти «Scirgalono, Coribut, Vitoldo, Ligwen, ducibus Litwanorum»17. Тоді ж Ягай­ло дав лист послам коро­ле­ви Угорсь­кої та Польсь­кої Єли­за­ве­ти, у яко­му під­твер­джу­вав всі обі­цян­ки своїх послів до неї, за що пору­чи­ли­ся ті ж самі його брати18.

1386 р., 18 квіт­ня – Свя­то­слав Іва­но­вич, вел. кн. Смо­ленсь­кий, узяв у обло­гу Мсти­славль, пра­г­ну­чи повер­ну­ти це місто від ВКЛ до Смо­ленсь­ка. На 11‑й день обло­ги під Мсти­слав­лем з’явилася допо­мо­га: спо­чат­ку смоль­ня­ни поба­чи­ли «стягъ, еже есть полкъ раті Литовь­скіа, в нем­же бѣ князь вели­кий Скири(ли)гаило Олгер­до­вичь, а мало подалѣ дру­гий полкъ, князь Кори­бутъ братъ его», а також полк Семе­на-Лугве­ня та Віто­вта. 29 квіт­ня на р. Вохрі під Мсти­слав­лем від­бу­ла­ся бит­ва, в якій смо­ленсь­кі війсь­ка були роз­гром­лені, при­чо­му заги­нув і сам Свя­то­слав; піс­ля цьо­го литовсь­кі князі погна­ли­ся за ними до Смо­ленсь­ка, з яко­го взя­ли викуп та «всю свою волю взяа­ша (…) а на кня­женіи на Смо­лень­скомъ изь сво­еа руки поса­ди­ша кня­зя Юрья Свя­то­сла­ви­ча, а бра­та его, кня­зя Глѣ­ба, съ собою повѣ­до­ша в Литовь­скую землю»19.

23 жовтня того ж року, у волинсь­ко­му Луць­ку, «Дмит­ро інак­ше Кори­бут князь Литовсь­кий, пан і отчич з Ново­грод­ка (Demetrius alias Coributh dux Litwaniae, dominus et haeres de Novogrodek)», видав при­сяж­ну гра­мо­ту на вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву (Ягай­лу), коро­леві Ядвізі та Короні польсь­кій.3

1387 р., лютий – король Вла­ди­слав-Ягай­ло, повер­нув­ши­ся з Поль­щі до Лит­ви зад­ля її хри­сти­яні­за­ції, з цією метою при­зна­чив на 20 люто­го з’їзд у Віль­ні, куди запро­сив і своїх братів: князів Ски­ри­гай­ла Тро­ць­ко­го, Віто­вта Гро­денсь­ко­го, Воло­ди­ми­ра Київсь­ко­го та Кори­бу­та Новогродського21. Дійс­но, вка­за­ні князі засвід­чи­ли у Віль­ні три королівсь­кі акти, видані на під­т­рим­ку като­ли­циз­му у ВКЛ: 1) 17 люто­го – надан­ня віленсь­ко­му костьо­лу св. Стані­сла­ва і Вла­ди­сла­ва, що мав ста­ти кафед­рою єпар­хії, зам­ку «Turogno» (Тау­ро­гіне) з кіль­ко­ма воло­стя­ми та села­ми, а також дея­ких володінь і доходів у Віль­ні. При цьо­му були при­сут­ні «principibus Skirgalone Troczensi, Wlodzymyro Kyyowyensi, Corybutho Novogrodensi, Vitowdo Grodnensi Lithuanie»22; 2) 20 люто­го – при­вілей на сво­бо­ди литовсь­ким боярам, які прий­ня­ли като­ли­цизм або вика­за­ли такий намір; серед князів-свід­ків Кори­бут Ново­гродсь­кий тут зга­да­ний піс­ля Вітовта23; 3) 22 люто­го – поста­но­ву про захо­ди щодо поши­рен­ня като­ли­циз­му у ВКЛ, зокре­ма забо­ро­ну шлю­бів між литов­ця­ми-като­ли­ка­ми і руси­на­ми-пра­во­слав­ни­ми, якщо остан­ні не перей­дуть на като­ли­цизм, під загро­зою тілес­но­го пока­ран­ня (свід­ки ті ж самі, що і в доку­мен­ті 17 лютого).24 При цьо­му сам Кори­бут-Дмит­ро, як і зга­дані тут же його бра­ти Воло­ди­мир та Ски­ри­гай­ло-Іван, збе­рег­ли вір­ність пра­во­слав­но­му віросповіданню25. В спис­ке сви­де­те­лей были трок­ский князь Скир­гай­ло, грод­нен­ский князь Вито­вт, ново­груд­ский князь Кори­бут, мсти­слав­ский князь Кори­гай­ло (Кази­мир), кер­нов­ский князь Вигунд (Алек­сандр), мазо­вец­кие кня­зья — Ян и Земо­вит, а так­же лица Поль­ско­го коро­лев­ства — познан­ский вое­во­да Бар­тош из Висен­бур­га, сан­до­мир­ский каш­те­лян Кри­стин и др. 4.

1388 р., 26 квіт­ня – у польсь­кій Лєн­чи­ці («Лучи­ци») низ­ка князів та бояр, серед яких названі «Семен Ясма­но­вич Тру­бе­ць­ский воє­во­да» і «Сущь вое­во­да Нов­гр­дь­ский», пору­чи­ли­ся за сво­го воло­да­ря, яко­го нази­ва­ють «князь велеб­ный Дмит­рий, инм име­нем Кори­бут, князь Нов­го­ро­дь­ский и Сверьский, гос­по­дарь нашь милый». Його «повелнніем» вони при­ся­га­ють «за него и за его дти, иже со всею сво­ею зем­лею и с горо­ды врен будет коро­ле­ви и коро­ли­ци и ихъ дтемъ, и корун поль­ской, а ни ихъ коли отста­нет. Пак ли бы его ж Богъ не дай, хотел бы коли отста­ти тонъ и сны (?!) князь Кори­бут, а либо его дти, явно а либо тай­но, тогда мы со всимъ посполь­ством зем­ли его хочем его отста­ти и его дтей, а ни в чемъ его не хочемъ послуш­ни быти, але коро­ля Поль­ско­го Воло­ди­сла­ва, и его коро­ли­ци, и его дтий, и корун поль­ской врни хочемъ быти, а нико­ли ж не хочемъ отста­ва­ти, и на вки, и во вшит­ки часы нико­ли ихъ не отстати»26. Тре­ба дума­ти, що якісь під­ста­ви для видан­ня такої гра­мо­ти дійс­но мали існу­ва­ти, оскіль­ки за жод­но­го іншо­го уділь­но­го кня­зя ВКЛ чле­ни його ради, наскіль­ки нам відо­мо, не пору­ча­ли­ся. А 18 трав­ня того ж року, у Кра­ко­ві, сам «Дмит­рий инмъ име­немъ Кори­бут князь Литов­ский» видав, уже дру­гу піс­ля 1386 р., при­сяж­ну гра­мо­ту на вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву, коро­леві Ядвізі та короні польській27.

10 серп­ня того ж 1388 р. вели­кий магістр Тев­тонсь­ко­го орде­ну скар­жи­вся папі Римсь­ко­му, що Віто­вт з бра­том Конра­дом, а також «Karobud», брат коро­ля Польсь­ко­го, та кн. Юрій, з литовсь­ко-русь­ким війсь­ком під­ступ­но напа­ли та здо­бу­ли замок Віз­ну, від­да­ний у заста­ву орде­ну кн. Зємо­вітом Мазо­ве­ць­ким, який і доте­пер держать28. 1389/90 р., перед 19 січ­ня – литовсь­кий боярин Суде­мунт тер­мі­но­во при­був до «коро­ля Кори­бу­та (regem Karibot)», пові­до­мив­ши йому, що Віто­вт з рица­ря­ми Тев­тонсь­ко­го орде­ну хоче захо­пи­ти Віль­ну. Вна­слі­док цьо­го віленсь­кий замок було при­ве­де­но у бой­о­ву готов­ність, і Віто­вт, з’явившись перед ним, від штур­му відмовився29.

У сере­дині люто­го 1390 р. сам король Вла­ди­слав-Ягай­ло, при­був­ши до ВКЛ, узяв у обло­гу Город­но – уділь­ну сто­ли­цю Віто­вта, що пере­бу­вав тоді у Прус­сії. «Князь Ново­гродсь­кий Кори­бут, один з рід­них братів коро­ля, віро­спо­ві­дан­ня гре­ць­ко­го, при­був­ши осо­би­сто, при­вів прав­до­подіб­но біль­ше ніж хто-небудь з князів литовсь­ких рица­рів і то від­мін­них, одна­ко­во як щодо озброєн­ня, так і коней». Неза­ба­ром на допо­мо­гу Город­ну при­був Віто­вт з хре­сто­нос­ця­ми, але, незва­жа­ю­чи й на це, 7 квіт­ня замок здав­ся королю30.

1392 р., близь­ко січ­ня – Віто­вт з рица­ря­ми-хре­сто­нос­ця­ми здійс­нив напад на Ліду (місто у 50 км пів­ніч­но-захід­ні­ше Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го), де їх зустрів «Karbuth der koning (Karibot regem)»; у кри­вавій битві він був роз­би­тий, сам лед­ве не потра­пив­ши до поло­ну, і навіть утра­тив свій прапор-хоругву31.

Піс­ля того, як король Вла­ди­слав-Ягай­ло виму­ше­ний був при­зна­чи­ти Віто­вта Кей­с­ту­то­ви­ча кня­зем-наміс­ни­ком ВКЛ (за русь­ки­ми дже­ре­ла­ми – вели­ким кня­зем), тер­пе­ць Дмит­ра-Кори­бу­та, як то мовить­ся, уві­рвав­ся. Визна­ю­чи, за волею бать­ка, вла­ду своїх молод­ших, але рід­них братів Ягай­ла та Ски­ри­гай­ла, він не зби­рав­ся роби­ти те ж саме сто­сов­но молод­шо­го бра­та дво­юрід­но­го, з яким, до того ж, остан­ні роки вів від­кри­ту вій­ну. У січ­ні (люто­му?) 1393 р. «князь Кор­бут Олгир­до­вичь начя в непо­слу­шенств быти у вели­ко­го кня­зя Вито­вта, и начат зби­ра­ти вои свои, и пои­де про­ти­ву. Князь же вели­кыи Вито­вт посла вои свои, Васи­ля Боре­и­ко­ви­чя и Кги­ни­ви­ла про­ти­ву ему, и сту­пи­ша­ся вои на мсто на Недо­ку­дов, и побе­же­ни быша вои кня­зя Кор­бу­та, и поча­ша бгати, и поби­то их мно­го. Сам же князь вели­кыи (!) Кор­бут бежи в Новъго­ро­док и опол­чи­ся, ту же бе и кня­ги­ни его и дети. Князь же вели­кыи Вито­вт съб­ра вси вои свои и сам пои­де к Ново­го­род­ку и Нов­го­ро­док озма и кня­зя Кор­бу­та и кня­ги­ню его и дти в няц­тво посла»32. Міс­це бит­ви у цито­ваній редак­ції литовсь­ко-русь­ко­го літо­пи­су вка­за­но як «Недо­ку­до­во», так само й ще в одній33; але у п’яти інших редак­ціях – «Докудово»34. Дійс­но, на пів­до­розі між Ново­груд­ком та Лідою до сьо­год­ні існує сели­ще Доку­до­во. У літо­пи­сах сто­ли­ця Кори­бу­та, Нов­го­ро­док, фігу­рує без уточ­нен­ня «Сіверський»35. А у прус­сь­кій хроні­ці Йоган­на Посіль­ге, на осно­ві якої, до речі, й датуєть­ся похід Віто­вта, пря­мо вка­за­но, що у полон до ньо­го потра­пив «Karbuth czu Cleyne Nowgart» (у Мало­му Нов­го­роді). Під цією ж назвою у тому ж дже­релі наступ­но­го року зга­дуєть­ся, без­пе­реч­но, саме Новгородок-Литовський36.

В ув’язненні у Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла Дмит­ро-Кори­бут про­був від­носно недов­го. 14 листо­па­да того ж 1393 р. за ньо­го пору­чи­вся його тесть, вели­кий князь Олег Іва­но­вич Рязансь­кий: «(…) пору­чи­ли есмо у вели­ко­го коро­ля, у Воло­ди­сла­ва Божьей мило­сти Пол­ско­го, Литов­ско­го, Рус­ко­го и иныхъ мно­гих земль гос­по­да­ря, за его бра­та за кня­зя за Кори­бу­та, иже быти ему врну и послуш­ну сво­е­го бра­та вели­ко­го коро­ля пре­же напи­са­но­го, а нико­то­рымъ вре­ме­нем его не отста­ти, ани про­тивъ ему быти ни дломъ, ни сло­вом, ни помыс­ломъ, ани про­тивъ тыхъ, што суть подъ его рукою. Пак ли бы зят мой княз Кори­бутъ што мыс­лилъ или што бы хотлъ учи­ни­ти или бы учи­нилъ про­тивъ сво­е­го бра­та коро­ля и про­тывъ тыхъ, штожъ суть подъ его рукою послуш­ни, а за моею пору­кою, тогды мы княз Олегъ, его тесть и его поруч­никъ, има­мы у томъ во всемъ оста­ти наше­му коро­лю Воло­ди­сла­ву пре­же напи­са­но­му, а само­го кня­зя Кори­бу­та има­мы поста­ва­ти передъ коро­лемъ безо лсти и без хитрости»37.

1394 р., серпень/​вересень – «Karboth und Wytowt» висту­пи­ли до Рудо­мі­на нзустріч рица­рям-хре­сто­нос­цям, що йшли вій­ною на Віль­но; але литовсь­ко-русь­ке війсь­ко було роз­би­те від­ді­лом орденсь­кої армії38.

Апош­няя звест­ка пра Аль­гер­давi­ча як пра дзей­ную асо­бу адзна­ча­на лета­пi­са­мi яго удзе­лам сумес­на з Вiта­у­там, Лугве­нем i Свi­дры­гай­лам у вайне пад Сма­ленскам ‑сямiтыд­нё­вай абло­зе гора­да, яе зняц­цем («по Вели­цi дни отсто­упи прочь», то-бок неуза­ба­ве пас­ля 30.03.1404 r.) i спу­ста­ш­эн­нем Сма­лен­скай зям­лi5. Хра­на­ло­гiя сма­лен­скiх пад­зей у лета­пi­сах супяр­эч­ная, бо адра­зу уда­клад­ня­ец­ца пра яе пра­цяг­лас­ць «в сю вес­ноу». Пад­зеi адбы­валi­ся агу­лам «З мiся­цu», як пер­ша­па­чат­ко­ва лаканiч­на паве­да­мiу нау­га­род­скi лета­пi­сец.6 У гэтым выпад­ку пазна­ча­ны кнiж­нi­кам тэр­мiн цал­кам адпа­вя­дае iнт­эр­ва­лу часу памiж Вялiкд­нем 1404 г. (30 сакавiка) i узяц­цем Сма­лен­ска 26.06.6912 г. («мiся­ца июня в 26, в чет­вер­токъ»7, што маг­чы­ма пад 6912 г. ад ств. св. толъ­кi у 1404 г. Хут­ка пас­ля сма­лен­скай кам­панii Кары­бут памёр, паколъ­кi ужо ад 17.08.1405 г. яга сынам Жыгi­мон­там апе­ка­ва­у­ся Ягай­ла.8

М. Стрий­ковсь­кий, литовсь­ко-польсь­кий хроніст 2‑ї поло­ви­ни XVI ст., пові­дом­ляє, що вза­мін за Нов­го­род-Сіверсь­ке князів­ство, кон­фіс­ко­ване у 1393 р., Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич отри­мав від Ягай­ла й Віто­вта новий уділ на Поділ­лі та Волині – Брац­лав, Він­ни­цю, Соко­ле­ць і Кре­ме­не­ць, а зго­дом сам побу­ду­вав зам­ки Виш­не­ве­ць та Зба­раж, став­ши зас­нов­ни­ком кня­жих родів Зба­разь­ких і Вищневецьких41. Однак у попе­ред­ніх робо­тах ми пока­за­ли, що тра­ди­ція про поход­жен­ня вка­за­них родів від Кори­бу­та є вигад­кою, запро­ва­д­же­ною одним з кн. Зба­разь­ких лише у сере­дині XVI ст. Пові­дом­лен­ня ж Стрий­ковсь­ко­го про дру­гий, Брац­лавсь­ко-Кре­ме­не­ць­кий уділ Кори­бу­та – це лише влас­на «рекон­струк­ція» хроні­ста, зроб­ле­на через ото­тож­нен­ня ним кн. Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча з кн. Федь­ком Несвізь­ким, який у гра­мо­ті 1434 р. нази­вав зга­дані міста своїм «дер­жан­ням» або «вот­ни­ною»; з дани­ми цьо­го доку­мен­та Стрий­ковсь­кий був знай­о­мий через хроніку М. Кро­ме­ра, який сам і уклав пер­ший опис Корон­но­го архіву, де він зберігався42.

Отже, пере­хо­ди­мо до питан­ня про реаль­ні володін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, які скла­да­ли­ся з двох тери­торіаль­них ком­плексів – литовсь­ко­го та сіверсь­ко­го. Як ми бачи­ли, у 1393 р. фак­тич­ною сто­ли­цею Кори­бу­та, де пере­бу­ва­ла його роди­на, без­пе­реч­но, був Нов­го­ро­док-Литовсь­кий; від цьо­го міста, напевне, похо­дить і його титул у при­сяж­ній гра­мо­ті 1386 р.: «dominus et haeres de Novogrodek». Про це ж опо­се­ред­ко­ва­но свід­чать і ще кіль­ка фак­тів. У дав­ньо­му єван­гелії Лав­ра­шевсь­ко­го мона­сти­ря, що зна­хо­ди­вся побли­зу Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, між інши­ми, вмі­ще­но і дар­чий запис вели­ко­го кня­зя Дмит­ра Ольгердовича43. Тут же, у дещо піз­ні­ших запи­сах, зга­ду­ють­ся пани Гав­со­ви­чі та Бєлі­ко­ви­чі, які іден­ти­фі­ку­ють­ся як пред­став­ни­ки ново­грудсь­кої шлях­ти сере­ди­ни – 2‑ї поло­ви­ни XV ст. Їхні­ми пред­ка­ми, воче­видь, були Гавс та Бєлік – бояри Дмит­ра-Кори­бу­та, зга­дані у поруч­ній гра­мо­ті за ньо­го 1388 р.44. Наре­шті, у кіль­кох км від Ново­груд­ка у 2010 – 2011 гг. було знай­де­но три унікаль­них моне­ти, що містять зоб­ра­жен­ня «князівсь­ко­го зна­ку» Корибута45 (про ньо­го див. нижче).

За свід­чен­ням литовсь­ко-русь­ко­го літо­пи­су, у сере­дині XIV ст. Нов­го­ро­док-Литовсь­кий нале­жав Коріа­ту Геди­мі­но­ви­чу (†1358/1366). Троє його стар­ших синів не піз­ні­ше 1360‑х рр. зро­би­ли­ся кня­зя­ми на Поділ­лі, а молод­ший, Федір, ніби­то успад­ку­вав бать­ків Нов­го­ро­док, звід­ки при­був на Поділ­ля лише піс­ля смер­ті стар­ших братів, тоб­то аж напри­кін­ці 1380‑х рр.46 Однак остан­нє свід­чен­ня є помил­ко­вим, хоча б тому, що у 1388 р. Федір Коріа­то­вич зга­дуєть­ся як кн. Подільсь­кий, спів­пра­ви­тель стар­шо­го бра­та Костянтина47. У гра­мо­ті вел. кня­зя Віто­вта 1401 р. він забез­пе­чує бра­ту Сигіз­мун­ду володін­ня поло­ви­ною Нов­го­род­ка («medietate Novogrodeg»), що колись нале­жа­ла його ж бра­там Вой­да­ту та Товтивілу48. З них Вой­дат Кей­с­ту­то­вич єди­ний раз зга­дуєть­ся у 1362 р., а Товтивіл-Конрад, якщо віри­ти Длу­го­шу, заги­нув у 1390 р.

Сином Вой­да­та ціл­ком міг бути Юрій, син бра­та Віто­вта, «herczoge de Nogarten», який зга­дуєть­ся у 1384 та, оче­вид­но, 1390 р.49 Отже, вихо­дить, що Кори­бут Оль­гер­до­вич міг володіти лише поло­ви­ною Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства. Такий досить див­ний, на пер­ший погляд, поділ Нов­го­род­ка між дво­юрід­ни­ми бра­та­ми насправ­ді ціл­ком від­по­ві­дав умо­вам уго­ди, що існу­ва­ла між їхні­ми бать­ка­ми, Оль­гер­дом і Кей­с­ту­том – всі нано­во здо­буті «горо­ди» і воло­сті діли­ти між собою на пополам50. Біль­ше того, близь­ко 1390 р. Віто­вт осо­би­сто свід­чив перед керів­ниц­твом Тев­тонсь­ко­го орде­ну: «Так, у Русь­кій зем­лі бага­то зам­ків і тери­торій було здо­бу­то – те все вони (Оль­герд і Кей­с­тут) поді­ли­ли на пополам»51. Отже, звід­си вип­ли­ває ціл­ком логіч­ний вис­но­вок, що піс­ля смер­ті бра­та Коріа­та, сини яко­го пере­бра­ли­ся на Поділ­ля, Оль­герд та Кей­с­тут розді­ли­ли його Нов­го­род-Литовсь­ке князів­ство між собою. Свою поло­ви­ну Оль­герд і надав сину Дмит­ру-Кори­бу­ту, щоправ­да, неві­до­мо, чи ще за влас­но­го жит­тя, чи лише у запо­віті 1377 р. Ціл­ком мож­ли­во, що у 1382 – 1384 рр., коли Товтивіл Кей­с­ту­то­вич та Юрій Вой­да­то­вич (?), разом з Віто­втом, пере­бу­ва­ли поза межа­ми ВКЛ52, Кори­бут володів також і їхньою поло­ви­ною Нов­го­род­ка, отри­мав­ши її від Ягай­ла – подіб­но тому, як Кей­с­ту­то­ве Тро­ць­ке князів­ство, «отчи­на» Віто­вта, було надане Ски­ри­гай­лу. Те ж саме сто­суєть­ся й періо­ду піс­ля 1389 р., коли, за свід­чен­ням само­го Віто­вта, «у мого бра­та кня­зя Тев­тиві­ла відібрав він (Вла­ди­слав-Ягай­ло) назад усе, що йому надав»53. Мож­на при­пу­сти­ти, що і однією з при­чин «бун­ту» Кори­бу­та про­ти Віто­вта на почат­ку 1393 р. було те, що той став вима­га­ти повер­нен­ня спад­щи­ни своїх братів.

Піс­ля звіль­нен­ня Дмит­ра-Кори­бу­та з ув’язнення, у листо­па­ді 1393 р., напевне, він отри­мав назад і свою власне-литовсь­ку «отчи­ну». Здаєть­ся, лише цим мож­на пояс­ни­ти що на почат­ку XV ст. його стар­ший син та спад­коє­ме­ць титу­лу­вав­ся як «Sigismundus Koributi Dei gratia dux Nouogrodiensis»54. Досить віро­гід­но також, що до скла­ду Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства вхо­див і замок Лошеськ (Лоск), при­близ­но у 80-ти км пів­ніч­но-схід­ні­ше Нов­го­род­ка, яким до 1440‑х рр. володів кн. Федір Корибутович55. Так­же в 1392 (или в 1392/93)—1404/05 гг. Дмит­рий Кори­бут, будучи лишен­ным Нов­го­род Север­ско­го (и/​или Нов­го­род­ско­го) кня­же­ния, вла­дел, в част­но­сти, с. Забе­ре­зы­нье, пере­шед­шим затем к его сыну Феда­ру («дер­жал княз Кори­бутъ Забе­ре­зы­нье и потомъ княз Федоръ…»)9. В даль­ней­шем это село доста­лось Юшке (Юрию) Римо­ви­до­ви­чу, потом­ки кото­ро­го по назва­нию села име­но­ва­лись Забе­ре­зин­ски­ми. Лав­ри­шев­ский мона­стырь нахо­дил­ся в 30 км от Заберезынья.

Пере­хо­ди­мо до питан­ня про сіверсь­кі володін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та. Як ми бачи­ли, у дато­ва­них дже­ре­лах про них збе­рег­ло­ся лише два свід­чен­ня. У 1382 р. фак­тич­ною сто­ли­цею кня­зя був Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий. А у 1388 р. Дмит­ро-Кори­бут титу­лу­вав­ся кня­зем Сіверсь­ким, а серед його слуг зга­дуєть­ся «Тру­бе­ць­ский воє­во­да». Труб­чевськ (Тру­бе­цьк), без­пе­реч­но, він отри­мав не рані­ше 1380 р., оскіль­ки до того це місто було сто­ли­цею уді­лу Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го: у груд­ні 1379 р., під час похо­ду мос­ковсь­ких військ на Сівер­щи­ну, «князь Труб­че­скыи Дмітрий Олгер­до­вич несталъ на бои (…) но выиде изъ гра­да съ кня­ги­нею сво­ею и з дтми и съ бояры сво­и­мии пріе­ха на Моск­ву въ рядъ къ кня­зю вели­ко­му Дмит­рею Ивановичю»56.

Щоправ­да, польсь­кий істо­рик С.-М. Кучиньсь­кий вва­жав літо­писне пові­дом­лен­ня про від’їзд Дмит­ра Стар­шо­го до Моск­ви недо­сто­вір­ним як за змі­стом, так і за хро­но­ло­гією, ого­ло­сив­ши його ком­бі­на­цією XVI ст., віро­гід­но, скла­де­ною в інте­ре­сах знат­ної роди­ни кн. Тру­бе­ць­ких! «Рекон­струк­ція реаль­них подій» за Кучиньсь­ким (хоча й не впов­ні послі­дов­на) в ціло­му має наступ­ний вигляд. Мос­ковсь­кий похід на Сівер­щи­ну від­був­ся вже піс­ля Кули­ковсь­кої бит­ви 1380 р. Дмит­ро ж Оль­гер­до­вич ще рані­ше перей­шов на бік Моск­ви і він брав участь у цьо­му поході разом з бра­том, Андрієм Поло­ць­ким (на мос­ковсь­кій служ­бі з 1377 р.). Оче­вид­но, саме він захо­пив Труб­чевськ – «звід­си потім літо­пи­си мог­ли від­зна­чи­ти, що цей князь прий­шов на мос­ковсь­ку служ­бу з Труб­чевсь­ка». Однак на допо­мо­гу Сівер­щині висту­пив не хто інший, як сам вел. кн. Ягай­ло. Роз­гро­мив­ши Андрія під Ста­ро­ду­бом, він пішов до Труб­чевсь­ка про­ти Дмит­ра, який ««не ста­нул на бой» – тіль­ки не з Моск­вою, оскіль­ки до неї втік, а з лит­ви­на­ми». Мос­ковсь­кі війсь­ка не вою­ва­ли Брянськ, «оскіль­ки сам князь брянсь­кий прий­мав участь в поході»; мож­ли­во, літо­пи­си сплу­та­ли його з іншим учас­ни­ком похо­ду, кн. Дмит­ром Михай­ло­ви­чем Волинсь­ким. Від мос­ко­ви­тів же Труб­чевськ захи­щав не Дмит­ро Брянсь­кий, а його молод­ший брат Дмит­ро-Кори­бут, власне кн. Труб­чевсь­кий, «а літо­пи­си – маю­чи одно­го Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча в Труб­чевсь­ку, дру­го­го у Москві – про­сто не змог­ли інак­ше розв’язати труд­но­сті, як визна­ти, що є то один і той самий князь»57.

Такою є «нау­ко­ва мето­ди­ка» польсь­ко­го істо­ри­ка! Зро­зу­мі­ло, що ста­ви­ти­ся подіб­ним чином до літо­пис­них дже­рел є ціл­ком непри­пу­сти­мим. З при­во­ду хро­но­ло­гії зазна­чи­мо, що літо­пис наво­дить не про­сто дату, а пов­ну дату почат­ку мос­ковсь­ко­го похо­ду на Сівер­щи­ну – 9 груд­ня у п’ятницю 6887 р.; за кален­дар­ним роз­ра­хун­ком, вка­за­ні чис­ло та день тиж­ня дійс­но спів­па­да­ли саме у 1379 р. Що ж сто­суєть­ся міфіч­ної «пре­па­ра­ції» літо­пис­но­го тек­сту, то в усіх основ­них зве­ден­нях (за винят­ком ско­ро­че­них редак­цій, на які нама­гав­ся поси­ла­ти­ся Кучиньсь­кий) він читаєть­ся одна­ко­во, почи­на­ю­чи з Рогожсь­ко­го літо­пис­ця, скла­де­но­го, як відо­мо, на почат­ку XV ст. Біль­ше того, Кучиньсь­кий навіть запе­ре­чу­вав кня­зю­ван­ня у Труб­чевсь­ку до 1380 р. Дмит­ра Стар­шо­го, вва­жа­ю­чи, що це місто, разом зі Ста­ро­ду­бом, нале­жа­ло Андрію Оль­гер­до­ви­чу Поло­ць­ко­му. При цьо­му дослід­ник поси­лав­ся на таке сум­нівне дже­ре­ло, як т. зв. Хроніка Бихов­ця, де уді­лом Він­голь­та (?)-Андрія Оль­гер­до­ви­ча назва­ний Труб­чевськ (тоді як реаль­ний Андрій Поло­ць­кий вза­галі пока­за­ний сином Кей­с­ту­та!), а в іншо­му міс­ці зга­дуєть­ся міфіч­ний кн. Андрій Лукомсь­кий та Ста­ро­дубсь­кий, ніби­то тесть Вітовта58. Кучиньсь­кий вва­жає, хоча цьо­го разу й не ствер­джує, що Оль­герд близь­ко 1370 р. дійс­но міг нада­ти Труб­чевськ (і Ста­ро­дуб) сину Андрію та що остан­ній брав участь у поході 1380 р. у яко­сті пре­тен­ден­та на «свою ста­ру волость»59. Отже, звід­си вип­ли­ває, що Дмит­ро-Кори­бут мав отри­ма­ти Труб­чевськ піс­ля від’їзду Андрія до Моск­ви у 1377 р. Насправ­ді, зро­зу­мі­ло, це є нере­аль­ним. Повто­рює­мо, Дмит­ро-Кори­бут міг отри­ма­ти Труб­чевськ лише піс­ля того, як Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, кн. Труб­чевсь­кий, у груд­ні 1379 р. виї­хав до Моск­ви, тоб­то, скоріш за все, у 1380 р., а, мож­ли­во, й ще пізніше.

Що сто­суєть­ся Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, то щодо дати його надан­ня Дмит­ру-Кори­бу­ту зго­ди в історіо­гра­фії не існує. За дум­кою С. Смоль­ки, це ста­ло­ся лише піс­ля вокня­жін­ня у Віль­ні Кей­с­ту­та, тоб­то у 1381 р.60. Г. Паш­ке­вич вва­жав, що Дмит­ро-Кори­бут був поса­д­же­ний на Сівер­щині восе­ни 1380 р.61. Але з таки­ми вер­сія­ми ми пого­ди­ти­ся не може­мо. Ще В. Б. Анто­но­вич писав, що сам Оль­герд сіверсь­кі зем­лі «роз­поді­лив між чле­на­ми своєї роди­ни»; щоправ­да, част­кою Дмит­ра-Кори­бу­та дослід­ник, окрім Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, помил­ко­во вва­жав Брянськ62. Про те, що свій сіверсь­кий уділ Дмит­ро-Кори­бут отри­мав ще від бать­ка, писа­ли також Р. В. Зотов63 та Ф. І. Леонтович64. М. С. Гру­шевсь­кий спра­вед­ли­во зазна­чав: «На свою руку як би вони (пер­ші литовсь­кі князі Сівер­щи­ни. – С. К.) мог­ли діста­ти­ся сюди? Оче­вид­но, вони діста­ли свої воло­сти, бодай голов­ні їх части, уже гото­ви­ми від яко­гось силь­ній­шо­го литовсь­ко­го кня­зя, що здо­був­ши, роз­дав їх в дер­жа­ви. В такім разі оче­вид­но був то Ольгерд»65. Поча­ток кня­жін­ня Дмит­ра-Кори­бу­та на Сівер­щині ще за жит­тя бать­ка прий­мав Т. Василевський66. Тієї ж дум­ки дотри­муєть­ся й Ян Тень­говсь­кий, зазна­чив­ши, що «князь той не був при­сут­нім під час литовсь­ко-хре­сто­нос­них (кри­жа­ць­ких) пере­го­ворів, що завер­ши­ли­ся трак­та­том 29 IX 1379 року, у той час як його молод­ший брат Линг­вен при­ві­сив до того акту влас­ну печат­ку. Оскіль­ки Ново­грод Сіверсь­кий був знач­но від­да­ле­ний від Віль­на та Трок. Оль­гер­до­вич міг отри­ма­ти у володін­ня Ново­грод Сіверсь­кий близь­ко 1375 року. Прав­до­подіб­но також вже тоді прий­няв пра­во­славне хре­щен­ня й отри­мав ім’я Дмитра»67. Однак Я. Ніко­дем ука­зав, що аргу­мент Тень­говсь­ко­го насправ­ді нічо­го не вар­тий, оскіль­ки Оль­герд помер ще за два роки до 1379 р. Нато­мість сам Ніко­дем, голов­ним чином на під­ставі звіст­ки лівонсь­кої хроніки, де у 1375 р. три безі­мен­ні сини Оль­гер­да названі окре­мо від їхньо­го стар­шо­го бра­та Андрія Поло­ць­ко­го, дохо­дить вис­нов­ку, що ці та інші Оль­гер­до­ви­чі, сини Уля­ни Тверсь­кої, за жит­тя бать­ка влас­них уділів не мали (див. вище). Не отри­мав Дмит­ро-Кори­бут Сівер­щи­ни й відра­зу піс­ля смер­ті Оль­гер­да, оскіль­ки брав участь у поході «коро­ля» Ягай­ла та Кей­с­ту­та на замок «Beyeren» у Прус­сії (за Ніко­де­мом – у 1380 р.). «Той сум­нів похо­дить з гео­гра­фіч­но­го поло­жен­ня, оскіль­ки сіверсь­кі зем­лі не сусі­ди­ли з орденсь­кою дер­жа­вою. Якби Кори­бут був у той час само­стій­ним кня­зем на литовсь­ко­му схід­но­му плац­дар­мі, Ягай­ло не дору­чав би йому зав­дан­ня війн з хре­сто­нос­ця­ми. (…) але на міс­ці був з пев­ністю, маю­чи близь­ко два­дця­ти років, Линг­вен, кот­рий у 1379 р. разом з Ягай­лом під­пи­сав тро­ць­кий мир з орде­ном. Коли б Кори­бут був кня­зем сіверсь­ким, вели­кий князь вислав би з Кей­с­ту­том Линг­ве­на». Вре­шті-решт Ніко­дем при­єд­нуєть­ся до дум­ки Г. Паш­ке­ви­ча, за якою Кори­бут отри­мав Сівер­щи­ну від Ягай­ла лише восе­ни 1380 р.68.

Однак і аргу­мен­ти Я. Ніко­де­ма його вер­сію дове­сти не спро­мож­ні. Те, що у 1375 р. молоді Оль­гер­до­ви­чі не названі за іме­на­ми та зга­дані окре­мо від Андрія Поло­ць­ко­го, жод­ним чином не свід­чить про від­сут­ність у них влас­них уділів. Дану обста­ви­ну ціл­ком мож­на пояс­ни­ти тим, що Андрій був, прак­тич­но, на ціле поколін­ня стар­шим за них і володів роз­ло­гим Поло­ць­ким «королів­ством», що меж­ува­ло з Лівонією – бать­ків­щи­ною хроні­ста. Дмит­ро-Кори­бут вою­вав з хре­сто­нос­ця­ми й піс­ля 1380 (тре­ба 1381) р., у 1388 та 1392 рр., коли точ­но був кня­зем Сіверсь­ким. Це й не див­но, оскіль­ки його основ­ним володін­ням в істо­рич­но­му цен­трі ВКЛ був Нов­го­ро­док-Литовсь­кий. Дійс­но, пря­мих свід­чень про при­на­леж­ність Дмит­ру-Кори­бу­ту пів­ден­ної Сівер­щи­ни за жит­тя Оль­гер­да ми не має­мо, але це ціл­ком мож­на пояс­ни­ти над­зви­чай­но ску­пою дже­рель­ною базою. Нага­дує­мо, за нашим пере­ко­нан­ням, Вели­ке князів­ство Чер­ні­гівсь­ке було при­єд­нане до ВКЛ між 1372 та 1375 рр. Віро­гід­ні­ше за все, саме тоді Оль­герд, вже будучи у пев­но­му кон­флік­ті зі свої­ми сина­ми від пер­шо­го шлю­бу, біль­шу части­ну здо­бу­тих сіверсь­ких земель і надав стар­шо­му сину Уля­ни Тверсь­кої – Дмитру-Корибуту.

До чис­ла цих земель, окрім Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, нале­жав також і Чер­ні­гів. Про це ми дові­дує­мо­ся, в пер­шу чер­гу, з наступ­но­го запи­су у пом’янниках князів Чер­ні­гівсь­ких (Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври та Любе­ць­ко­го): «Вєлик(ого).Кн(я)з(я) Димітрія Чер­ни­гов­ско­го и Бра­та єго Кн(я)з(я) Ива­на. Вєлик(ого) Кн(я)з(я) Ива­на Скиргайла»69. Сприй­ма­ю­чи текст цьо­го запи­су бук­валь­но, вихо­ди­ло б, що у ньо­му поми­на­ють­ся три осо­би: вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, його брат Іван та вел. кн. Іван-Ски­ри­гай­ло (Оль­гер­до­вич). Однак уже архіє­пис­коп Чер­ні­гівсь­кий Філа­рет (Гумілевсь­кий), а за ним Р. В. Зотов вва­жа­ли, що насправ­ді мова має йти про двох синів Оль­гер­да, Дмит­ра та Ски­ри­гай­ла-Іва­на. «Сло­ва Сино­ди­ка (…) ми розу­міє­мо так, що укла­дач Сино­ди­ка хотів ними вис­ло­ви­ти, що брат Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го, князь Іоанн (тро­ць­кий), був зго­дом вели­ким кня­зем (київсь­ким). Філа­рет, віро­гід­но, на під­ставі порів­нян­ня Любе­ць­ко­го сино­ди­ка з інши­ми, що були у його вико­ри­стан­ні, у цій стат­ті не повто­рює двічі імені Іоан­на, чим і роз’яснює справу»70. Дійс­но, у випис­ках Філа­ре­та, зроб­ле­них ніби­то з Любе­ць­ко­го сино­ди­ка (а фак­тич­но, як вип­ли­ває з їхньо­го змісту, є ком­пі­ля­цією з кіль­кох подіб­них пам’яток), цито­ва­ний вище запис читаєть­ся так: «В. к. Димит­рія чер­ниг. и бра­та его к. Іоан­на, в. к. Скиригайла».71

Вар­то зазна­чи­ти, що Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший у пом’янниках запи­са­ний дещо ниж­че, без вели­кок­нязівсь­ко­го титу­лу, з сина­ми Іва­ном та Михайлом72, які відо­мі також і за родо­від­ни­ми кни­га­ми. А звід­си вип­ли­ває, як спра­вед­ли­во зазна­чив Р. В. Зотов, що з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го у сино­ди­ку запи­са­ний Дмит­ро-Кори­бут, з інших дже­рел відо­мий як кн. Нов­го­род-Сіверсь­кий­73. Одно­час­но тако­го ж вис­нов­ку дій­шов Ф. І. Леон­то­вич (вва­жа­ю­чи, що Дмит­ро-Кори­бут спо­чат­ку жив у Чер­ні­го­ві, а потім перей­шов до Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го, зали­шив­ши Чер­ні­гів Скиригайлу)74, а неза­ба­ром його під­т­ри­мав, хоч і не в кате­го­рич­ній фор­мі, також М. С. Грушевський75.

З тотож­ністю Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча та вел. кня­зя Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го не пого­ди­вся С.-М. Кучиньсь­кий. Голов­ний аргу­мент польсь­ко­го дослід­ни­ка поля­гає у тому, що титул кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го навіть піз­ні­ше (у період прав­лін­ня Швит­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча) ще не втра­тив сво­го онзна­чен­ня, тоді як «жоден акт Кори­бу­та не містить хоча б най­мен­шо­го натя­ку на його прав­лін­ня у Чер­ні­го­ві, жоден літо­пис, жодне джерело»76. Однак ниж­че ми поба­чи­мо, що таке твер­джен­ня, навіть не раху­ю­чи запи­су в пом’янниках, не зов­сім від­по­ві­дає дійс­но­сті. А головне, з літо­пис­но­го пові­дом­лен­ня 1382 р. вип­ли­ває, що фак­тич­ною сто­ли­цею Дмит­ра-Кори­бу­та був Нов­го­род-Сіверсь­кий; саме тому він титу­лу­вав­ся «кня­зем Нов­го­родсь­ким і Сіверсь­ким», що жод­ним чином не виклю­чає фак­ту при­на­леж­но­сті йому також і Чер­ні­го­ва. Інші аргу­мен­ти С.-М. Кучиньсь­ко­го, по суті, не мають вза­галі нія­ко­го реаль­но­го зна­чен­ня. Напри­клад, він зви­ну­ва­чує Зото­ва, ніби­то той при інтер­пре­та­ції запи­су Любе­ць­ко­го сино­ди­ка уні­фіку­вав два імені – «Иwа­на» та «Иоан­на»: «Якби це була одна й та сама осо­ба, то наві­що були вжи­ті два напи­сані по-різ­но­му імені?»! Ціка­во, кому на Русі прий­шло б до голо­ви розріз­ня­ти двох різ­них Іоан­нів замі­ною кири­лич­ної літе­ри «w» (оме­ги) на «о» та про­пус­ком однієї «н»? Далі, Кучиньсь­кий зазна­чає, що у сино­ди­ку князі зви­чай­но поми­на­ли­ся разом з дру­жи­на­ми та дітьми, але Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий запи­са­ний без таких, тоді як у Дмит­ра-Кори­бу­та було кіль­ка синів. Однак поми­нан­ня разом з кня­зем його роди­ни у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку зов­сім не є обов’язковим пра­ви­лом, щодо чого мож­на наве­сти бага­то при­кла­дів. Та й хіба не мог­ло бути тако­го, щоб дру­жи­на та сини Дмит­ра-Кори­бу­та помер­ли через знач­ний час піс­ля його смер­ті (про Кори­бу­то­ви­чів це відо­мо точ­но), будучи ще живи­ми на момент вне­сен­ня його імені до сино­ди­ка? Ще одну при­чи­ну, з якої Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го не мож­на ото­тож­ню­ва­ти з Кори­бу­том, Кучиньсь­кий вба­чає у тому, що остан­ній у русь­ких дже­ре­лах зга­дуєть­ся під своїм литовсь­ко-язич­ни­ць­ким іме­нем, яке у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку не вка­зане, тоді як у випад­ку з Іоан­ном-Ски­ри­гай­лом там наве­дені оби­д­ва його імені77.

Але якщо вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, за дум­кою польсь­ко­го істо­ри­ка, не міг бути сином Оль­гер­да та бра­том Ски­ри­гай­ла, то ким же він тоді вза­галі був? У від­по­відь на це питан­ня Кучиньсь­кий про­по­нує два варіанти.
1) Дмит­ро нале­жав до прав­ля­чої дина­стії Геди­мі­но­ви­чів; не виклю­че­но, що цим кня­зем був Дмит­ро Коріа­то­вич (Михай­ло­вич Волинсь­кий), воє­во­да на мос­ковсь­кій служ­бі, який міг повер­ну­ти­ся до ВКЛ разом з Дмит­ром Оль­гер­до­ви­чем Стар­шим (у 1388 р.) або дещо пізніше.
2) Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий похо­див зі ста­рої русь­кої дина­стії – тоді у ньо­му слід вба­ча­ти «або вцілі­ло­го нащад­ка роду Свя­то­сла­ви­чів, або при­бу­ло­го звід­ки-небудь та, за зго­дою Лит­ви, прав­ля­чо­го напри­кін­ці XIV ст. у Чер­ні­го­ві Рюри­ко­ви­ча». В остан­ньо­му випад­ку таким емі­гран­том міг бути, зокре­ма, кн. Дмит­ро Гали­ць­кий (Гали­ча-Мерсь­ко­го), вигна­ний зі сво­го князів­ства Дмит­ром Мос­ковсь­ким (у 1363 р.). Однак сам Кучиньсь­кий схи­ляв­ся до дум­ки, що «Дмит­ром чер­ні­гівсь­ким був син Рома­на Михай­ло­ви­ча, Дмит­ро Рома­но­вич, який помер у 1414 р.». Він, «як і його бать­ко, не помер на троні чер­ні­гівсь­ко­му. Прав­до­подіб­но, був усу­ну­тий не піз­ні­ше 1401 – 6 рр., під час війн на сході»78. Дійс­но, у Тверсь­ко­му літо­писі є пові­дом­лен­ня про смерть 12 жовтня 1414 р. кн. Дмит­ра Рома­но­ви­ча, але без жод­ної вказів­ки на його титул та походження79. Наба­га­то логіч­ні­ше було б при­пу­сти­ти, що у цьо­му пів­ніч­но-русь­ко­му зве­ден­ні мав­ся на ува­зі хтось із князів Пів­ніч­но-Схід­ної, а не дале­кої для літо­пис­ця Пів­ден­ної Русі. Ми вва­жає­мо, що таким міг бути лише Дмит­ро Рома­но­вич – пред­став­ник роду кн. Яро­славсь­ких, син Рома­на Васи­льо­ви­ча (зас­нов­ни­ка м. Рома­но­ва) та онук Васи­ля Дави­до­ви­ча Яро­славсь­ко­го († 1345)80.

Що ж сто­суєть­ся Дмит­ра-Кори­бу­та, то він, за вер­сією С.-М. Кучиньсь­ко­го, у Чер­ні­го­ві ніко­ли не кня­зю­вав. Його пер­шим та основ­ним володін­ням був Нов­го­род-Сіверсь­кий, при­єд­на­ний до Лит­ви ще до 1363 р. А потім, піс­ля зра­ди Дмит­ра Стар­шо­го у 1380 р., під вла­ду Дмит­ра-Кори­бу­та були пере­дані також Труб­чевськ і Брянськ81. При­чо­му сто­сов­но Брянсь­ка це твер­джен­ня польсь­ко­го істо­ри­ка не лише голо­слівне, але й супере­чить тому фак­ту, що на момент від’їзду Дмит­ра Стар­шо­го Брянськ зна­хо­ди­вся у сфері впли­ву Москви82.

Ще одну інтер­пре­та­цію запи­су Любе­ць­ко­го (та Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­го) сино­ди­ка запро­по­ну­вав Ф. М. Шабуль­до. За його дум­кою, з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го тут поми­наєть­ся скорі­ше не Дмит­ро-Кори­бут, а Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, який володів Чер­ні­го­вом у сере­дині – напри­кін­ці 1370‑х рр.83 Про при­на­леж­ність Чер­ні­го­ва до володінь Дмит­ра Стар­шо­го писа­ли ще В. Б. Антонович84 та Ю. Вольф85. Однак ні вони, ні Ф. М. Шабуль­до не звер­ну­ли ува­гу на факт, під­крес­ле­ний Р. В. Зото­вим та Ф. І. Леон­то­ви­чем: Дмит­ро Стар­ший, без вели­кок­нязівсь­ко­го титу­лу, запи­са­ний в іншій стат­ті Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, при­чо­му разом з сина­ми, відо­ми­ми також і за свід­чен­ня­ми дав­ніх родо­водів (див. вище).

Наре­шті, О. В. Руси­на, на під­ставі бук­валь­но­го сприй­нят­тя тек­сту пом’янника, слі­дом за С.-М. Кучиньсь­ким вва­жає, що запи­сані там кн. Іван та вел. кн. Іван-Ски­ри­гай­ло були різ­ни­ми осо­ба­ми. А отже, вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий, брат пер­шо­го з них, не може бути ото­тож­не­ний ні з Дмит­ром-Кори­бу­том, ні з Дмит­ром Стар­шим Оль­гер­до­ви­ча­ми, про кня­зю­ван­ня яких у Чер­ні­го­ві інші дже­ре­ла нічо­го не повідомляють86.

За нашим же пере­ко­нан­ням, з титу­лом вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го у пом’янниках запи­са­ний все-таки Дмит­ро-Кори­бут, брат Іва­на-Ски­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Кон­струк­ція їхньої фра­зи, де двічі повто­рене ім’я Іва­на (Іоан­на), не супере­чить такій вер­сії хоча б тому, що ана­ло­гіч­на кон­струк­ція – коли одна й та ж сама осо­ба титу­луєть­ся кня­зем, а потім тут же вели­ким кня­зем, – зустрі­чаєть­ся в пом’янниках і рані­ше. Зокре­ма, мова йде про поми­нан­ня вел. кня­зя Оле­га III Рома­но­ви­ча (кіне­ць XIII ст.): «Велик(ого) Кн(я)з(я) Рома­на ста­ро­го Чєр­ни­гов­ско­го и Кн(я)гиню єго Анну и С(ы)на єго Кн(я)з(я) Олга Рома­но­ви­ча, Вєлик(ого) Кн(я)sя Чєр­ни­гов­ско­го (…) Ино­ка Лєонтія»87.

Ще одним, дуже важ­ли­вим дока­зом на користь тотож­но­сті вел. кня­зя Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го та Дмит­ра-Кори­бу­та є вклад­ний запис, умі­ще­ний у Єван­гелії Лав­ра­шевсь­ко­го мона­сти­ря XIV ст.: «Сє язъ вєли­кыі княз Дмит­риі Олгир­до­вичь (…) далъ єсмь с(вя)тоі Б(огороди)ци Гнид­ко­ви­ча Лук­но Пятип* *є і озе­ра і Мори­но (…)»88. Вели­ким кня­зем не міг титу­лу­ва­ти­ся ні пра­ви­тель Брянсь­ка, ні Труб­чевсь­ка (уді­ли Дмит­ра Стар­шо­го), ні Нов­го­ро­да-Сіверсь­ко­го. Пра­во на такий титул, оче­вид­но, мог­ло дава­ти лише володін­ня Чер­ні­го­вом – дав­ньою сто­ли­цею одной­мен­но­го вели­ко­го князів­ства. А звід­си зро­зу­мі­ло, що вел. кн. Дмит­ро Оль­гер­до­вич Лав­ра­шевсь­ко­го єван­гелія – це та ж сама осо­ба, що й запи­са­ний у пом’янниках вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий. Що це був саме Дмит­ро-Кори­бут, певним чином під­твер­джує ще й сама гео­гра­фія його вкла­ду: Лав­ра­шевсь­кий мона­стир зна­хо­ди­вся побли­зу Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, який, разом із Сівер­щи­ною, також нале­жав цьо­му Оль­гер­до­ви­чу (див. вище).

Повто­рює­мо, в інших дже­ре­лах Дмит­ро-Кори­бут не зветь­ся кня­зем Чер­ні­гівсь­ким не тому, що він не володів Чер­ні­го­вом, а тому, що його фак­тич­ною сіверсь­кою сто­ли­цею був Нов­го­род. Оче­вид­но, литовсь­кий кня­жич (чи сам Оль­герд?), будучи чужин­цем і пер­шим пред­став­ни­ком нової дина­стії, з цієї при­чи­ни переніс центр Сівер­щи­ни та свою рези­ден­цію до Нов­го­ро­да, не бажа­ю­чи про­жи­ва­ти у Чер­ні­го­ві, якнай­тіс­ні­ше пов’язаному з дина­стією Оль­го­ви­чів, сто­ли­цею яких це місто було про­тя­гом трьох століть. У пом’янниках же, яким був вла­сти­вий цер­ков­ний кон­сер­ва­тизм, Дмит­ро-Кори­бут був назва­ний вели­ким кня­зем Чер­ні­гівсь­ким в силу дав­ньої тра­ди­ції про пер­шість чер­ні­гівсь­ко­го сто­ла. Отже, володін­ня­ми Дмит­ра-Кори­бу­та у пів­ден­ній Сівер­щині слід визна­ти Нов­го­род, Чер­ні­гів (віро­гід­но, з 1372/1375 р.) та Труб­чевськ (з 1380 р. чи й пізніше).

Хиб­на вер­сія про при­на­леж­ність йому Брянсь­ка є або наслід­ком пере­п­лу­ту­ван­ня з Дмит­ром Стар­шим (К. Стад­ні­ць­кий, В. Б.Антонович), або без­під­став­ною гіпо­те­зою (С.-М. Кучиньсь­кий та дея­кі інші). У реаль­но­сті Брянсь­ком з 1372/1375 й до своєї заги­белі у 1401 р. володів Роман Михай­ло­вич, спо­чат­ку у яко­сті союз­ни­ка Моск­ви, а потім – васа­ла Вітовта89. Інші ж знач­ні міста Сівер­щи­ни – Ста­ро­дуб, Рильськ та, віро­гід­но, Путивль – у 1370 – 1400‑х рр. нале­жа­ли кн. Пат­ри­кію Дави­до­ви­чу, його синам та онукам90.

Неза­ба­ром піс­ля аре­шту Дмит­ра-Кори­бу­та, на почат­ку 1393 р., його сіверсь­кі володін­ня були надані Федо­ру Любар­то­ви­чу вза­мін за кон­фіс­ко­ва­ний Воло­ди­мир-Волинсь­кий: 23 трав­ня того ж року цей князь видав при­сяж­ну гра­мо­ту коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу й коро­леві Ядвізі, у якій зга­дує, що вони «дали ми зем­лю до сво­ей воли на имя Сверьскую со вс городми»91. Піс­ля звіль­нен­ня Дмит­ра-Кори­бу­та, у листо­па­ді 1393 р., Сівер­щи­ни назад він вже не отри­мав. Чер­ні­гів близь­ко 1395 р., скоріш за все, було повер­ну­то Рома­ну Михайловичу92, а на почат­ку 1404 р. нада­но Швит­ри­гай­лу Ольгердовичу93. Швит­ри­гай­ло ж ще у 1400 р. отри­мав, разом з Поділ­лям, Нов­го­род-Сіверсь­кий: «lands in (зем­лі у) der Walachie und Podolyen und Nawgardin das beste hus»94; мова тут жод­ним чином не може йти про Нов­го­ро­док-Литовсь­кий («Cleyne Nowgart, Cleyne Nowgardin») – спільне володін­ня Кори­бу­та та Віто­вта (див. вище). Не зміг Кори­бут, на від­мі­ну від поло­ви­ни Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го, й пере­да­ти Сівер­щи­ну своїм синам. Так, Швит­ри­гай­ло у серп­ні 1420 р. титу­лу­вав­ся як «duce Czirnyeowiensi», а його титул у доку­мен­ті від 27 лип­ня 1422 р. свід­чить, що йому нале­жа­ли всі три сіверсь­ких міста, котрі колись ста­но­ви­ли уділ Дмит­ра-Кори­бу­та: «Boleslaus alias Swidrigail dei gracia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szeworet Trubeczensis dominus etc.»95.

Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич був одним з неба­гатьох уділь­них князів ВКЛ, які кар­бу­ва­ли свої влас­ні моне­ти. Впер­ше таку моне­ту іден­ти­фіку­вав М. І. Догель: на її авер­сі зоб­ра­же­но меч, нав­ко­ло яко­го читаєть­ся (у дзер­каль­но­му відо­бра­жен­ні) напис «дко­ри­бтво», а на ревер­сі – «князівсь­кий знак» в ото­чен­ні гру­бо­го наслі­ду­ван­ня арабсь­кій леген­ді. Цей «князівсь­кий знак» пред­став­ляє собою, умов­но кажу­чи, покла­де­ну на бік «вісім­ку» з крап­ка­ми у її колах, увін­ча­ну посе­ре­дині хре­стом (див. рис. злі­ва). Догель зазна­чив, що точ­но такий же знак зоб­ра­же­ний на печат­ці кн. Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча 1433 р. (див. рис. по цен­тру), а отже, є «родо­вим гер­бом цієї гіл­ки Ольгердовичів»96. Піз­ні­ше було вияв­ле­но ще кіль­ка типів монет Дмит­ра-Кори­бу­та як з іме­нем кня­зя, так і без, але з зоб­ра­жен­ням меча і (або) «князівсь­ко­го зна­ка» та татарсь­ки­ми наслі­ду­ван­ня­ми або нечи­та­бель­ни­ми кири­лич­ни­ми напи­са­ми. Зупи­ня­ти­ся на роз­гляді цих типів, що є спе­ци­фіч­ною сфе­рою нуміз­ма­ти­ки, ми не буде­мо, обме­жив­ши­ся вказів­кою літе­ра­ту­ри питання97. Що сто­суєть­ся хро­но­ло­гії кар­бу­ван­ня, зокре­ма, одно­го з най­стар­ших типів з дво­сто­рон­ні­ми татарсь­ки­ми наслі­ду­ван­ня­ми та «князівсь­ким зна­ком», І. Хро­мо­ва писа­ла: «Хро­но­ло­гіч­ні межі емісій (1370‑і – 1380‑і роки) визна­ча­ють­ся зав­дя­ки враху­ван­ню кіль­кох фак­торів. По-пер­ше, май­стер з Сіверсь­ко­го князів­ства, копі­ю­ю­чи моне­ти Мухам­ма­да (1370 – 1375 рр. – С. К.), не бачив монет ані Буля­ка, ані Ток­та­ми­ша, що поча­ли кар­бу­ва­ти­ся 1380 р. По-дру­ге, слід вра­хо­ву­ва­ти незнач­ну кіль­кість самих монет Кори­бу­та. Все це обме­жує ниж­ню дату кар­бу­ван­ня кін­цем 70‑х рр. XIV ст.»98.

Пере­важ­на біль­шість монет Дмит­ра-Кори­бу­та похо­дить зі скар­бів та пооди­но­ких зна­хі­док на тери­торії Київ­щи­ни, Сівер­щи­ни та при­лег­лих до неї пів­ніч­но-схід­них регіонів. Однак є й пока­зо­ві винят­ки: вище вже зга­ду­ва­ло­ся, що три моне­ти, з «князівсь­ким зна­ком» Кори­бу­та на авер­сі та нечи­та­бель­ним кири­лич­ним напи­сом на ревер­сі, було знай­де­но в око­ли­цях Ново­груд­ка (його власне-литовсь­кої сто­ли­ці), а одна така моне­та похо­дить з тери­торії Віленсь­ко­го Ниж­ньо­го замку99. Тим не менш, навряд чи мож­на сум­ні­ва­ти­ся у тому, що монет­ний двір Кори­бу­та зна­хо­ди­вся на Сівер­щині, скоріш за все, у його сто­ли­ці – Нов­го­роді. Лише цим мож­на пояс­ни­ти вмі­щен­ня на біль­шо­сті його монет татарсь­ких наслі­ду­вань. Вар­то також наго­ло­си­ти, що ці наслі­ду­ван­ня, при­най­мі чита­бель­ні – хана Мухам­ма­да (монет 1370 – 1375 рр.), «в кон­тексті аналі­зу зоб­ра­жень можуть сим­волі­зу­ва­ти загаль­ну залеж­ність від Орди Мамая (…) Відо­мо лише про існу­ван­ня пев­ної уго­ди між Оль­гер­дом та Мамаєм щодо «вихо­ду» дани­ни із земель Пів­ден­но-Захід­ної Русі»100.

Щодо поход­жен­ня та зна­чен­ня «князівсь­ко­го зна­ку» Дмит­ра-Кори­бу­та, ще М. І. Догель звер­нув ува­гу на його оче­вид­ну близь­кість до зна­ку на най­дав­ні­ших рязансь­ких моне­тах, вва­жа­ю­чи запо­зи­че­ним саме від них. В. Н. Ряб­це­вич вва­жав, що Дмит­ро-Кори­бут узяв за осно­ву сво­го зна­ку рязансь­ку там­гу, допов­не­ну звер­ху хре­стом, піс­ля того, як одру­жи­вся на доч­ці вел. кня­зя Оле­га Іва­но­ви­ча Рязансь­ко­го (ніби­то у 1386 р.). Дослід­ник навіть схи­ляв­ся до дум­ки, що вико­ри­стан­ня кня­зем Сіверсь­ким цьо­го зна­ку від­би­ва­ло його пев­ні пре­тен­зії на стіл Вели­ко­го князів­ства Рязанського101! Вели­ку схо­жість рязансь­кої та сіверсь­кої там­ги, аж до наяв­но­сті кра­пок на кін­ці «завит­ків», від­зна­ча­ла І. Хромова102. Цей факт не міг не визна­ти й В. В. Зай­цев, ука­зав­ши, що саме через подіб­ність до ран­ніх різ­но­видів зна­ків князів Рязансь­ких та Пронсь­ких нечис­лен­ні сіверсь­кі моне­ти з «князівсь­ким зна­ком», аж до недав­ньо­го часу, в зібран­нях Ерміта­жу та Дер­жав­но­го істо­рич­но­го музею збері­га­ли­ся серед монет Вели­ко­го князів­ства Рязанського103.

Тим не менш, В. В. Зай­цев вва­жав, що «князівсь­кий знак» вжи­вав­ся сіверсь­ки­ми кня­зя­ми ще до Дмит­ра-Кори­бу­та. У своїй стат­ті 2007 р. дослід­ник при­пу­стив, що пер­шим його міг кар­бу­ва­ти на своїх моне­тах Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, кн. Брянсь­кий і Трубчевський104. Але у стат­ті 2011 р. про це вже нічо­го не гово­рить­ся, а про один з най­стар­ших типів монет зі зна­ком – дво­сто­рон­ні татарсь­кі наслі­ду­ван­ня, котрі біль­шість інших нуміз­матів від­но­си­ли до Кори­бу­та, – Зай­цев пише, що вони мог­ли кар­бу­ва­ти­ся або «кня­зя­ми міс­це­вої чер­ні­гівсь­кої дина­стії, які зали­ши­ли­ся у Сіверсь­кій зем­лі, або литовсь­ки­ми пра­ви­те­ля­ми, які отри­ма­ли свої уді­ли в резуль­таті розді­лу про­сто­рих володінь брянсь­ко­го кня­зя (Дмит­ра Стар­шо­го, яко­го Зай­цев вва­жає воло­да­рем ледь не всієї Сівер­щи­ни. – С. К.)». Зокре­ма, тро­хи ниж­че, в основ­но­му на під­ставі топо­гра­фії пооди­но­ких зна­хі­док, дослід­ник дохо­дить вис­нов­ку: «У сукуп­но­сті наяв­ні дані доз­во­ля­ють вва­жа­ти саме Ста­ро­дубсь­ке князів­ство міс­цем виго­тов­лен­ня дво­сто­рон­ніх наслі­ду­вань з «князівсь­ким зна­ком»»; мож­ли­во, вони кар­бу­ва­ли­ся Пат­ри­кієм Нари­мон­то­ви­чем (реаль­но – Дави­до­ви­чем) Ста­ро­дубсь­ким. А ще ниж­че Зай­цев зазна­чає: «Відо­мі імен­ні дєнь­ги цьо­го кня­зя, на яких знак від­сут­ній (…) Отже, Кори­бут став вико­ри­сто­ву­ва­ти знак вже піс­ля почат­ку кар­бу­ван­ня монет зі своїм іме­нем. Зро­бив він це, оче­вид­но, у дру­гій поло­вині 1380‑х рр. і, мож­ли­во, за при­кла­дом інших сіверсь­ких князів, які вико­ри­сто­ву­ва­ли подіб­ний сим­вол». «Однак, як вка­зу­ють скар­би, знак, увін­ча­ний хре­стом, подіб­ний тому, що вико­ри­сто­ву­вав Кори­бут, з’являється на «сіверсь­ких» моне­тах, при­най­мі, одно­час­но з рязансь­кою там­гою. Таким чином, цей знак вар­то роз­гля­да­ти лише як один з різ­но­видів там­ги чи зна­ка князівсь­кої влас­но­сті, що широ­ко вико­ри­сто­ву­вав­ся у русь­ких зем­лях в остан­ній чвер­ті XIV – на почат­ку XV ст.»105.

Однак нам вис­нов­ки В. В. Зай­це­ва зда­ють­ся не досить пере­кон­ли­ви­ми. Про жод­них князів-Рюри­ко­ви­чів у Сівер­щині в цей період, окрім вел. кня­зя Рома­на Михай­ло­ви­ча, нам нічо­го не відо­мо, у пом’янниках кн. Чер­ні­гівсь­ких вони не запи­сані. Дмит­ро-Кори­бут, як голов­ний воло­дар Сівер­щи­ни, навряд чи став би запо­зи­чу­ва­ти «князівсь­кий знак» у кня­зя Ста­ро­дубсь­ко­го. А подіб­ність цьо­го зна­ку до рязансь­кої там­ги є настіль­ки близь­кою, що навряд чи можуть зали­ша­ти­ся сум­ніви у поход­жен­ні пер­шо­го від дру­гої, вра­хо­ву­ю­чи одру­жен­ня Кори­бу­та на доч­ці Оле­га Рязансь­ко­го. Разом з тим, без­сум­нів­ним є факт вико­ри­стан­ня «князівсь­ко­го зна­ку» не лише Кори­бу­том. Зокре­ма, він умі­ще­ний на моне­тах кн. Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча Ста­ро­дубсь­ко­го та, мож­ли­во, його бра­та Федо­ра Рильсь­ко­го. Але тут знак все ж має тро­хи видоз­мі­не­ний вигляд: «кола» його гори­зон­таль­ної «умов­ної вісім­ки» звер­ху не дове­дені до кін­ця, нага­ду­ю­чи якір чи сим­вол т. зв. «про­квіт­ло­го хре­ста». Навряд чи це мож­на пояс­ни­ти якось інак­ше, ніж тим, що вка­за­ні князі визна­ли свою васаль­ну залеж­ність від Дмит­ра-Кори­бу­та – голов­но­го пра­ви­те­ля Сіверщини.106

Однак навряд чи «князівсь­кий знак» мож­на трак­ту­ва­ти, як це роб­лять дея­кі дослід­ни­ки, і як «герб» само­го Кори­бу­та. Спра­ва в тому, що на печат­ках цьо­го кня­зя (збе­рег­ли­ся дані про три їхні екзем­пля­ри – при доку­мен­тах від 14 серп­ня 1385, 23 жовтня 1386 та 18 трав­ня 1388 рр.) містить­ся зов­сім інше зоб­ра­жен­ня – т. зв. «литовсь­ка Погонь». В одно­му варіан­ті – це верш­ник упра­во зі спи­сом у правій руці.

Дру­жи­на: кнж. АНА­СТАСІЯ ОЛЕ­ГІВ­НА РЯЗАНСЬ­КА, доч­кою Оле­га Іва­но­ви­ча, вел. кн. рязансь­ко­го (23, т.2, N 67, c. 104).

Діти: 1) Жиги­монт († 1435), кн. Нов­го­род-Литовсь­кий (до 1424 р.), який у 1422 – 1423 рр. був «губер­на­то­ром» Чесь­ко­го (Богемсь­ко­го) королів­ства від імені вел. кня­зя Віто­вта, у 1424 р. сам про­го­ло­ше­ний коро­лем Чехії (але не коро­но­ва­ний), де пра­вив фак­тич­но до 1427 р., повер­нув­ся до ВКЛ у 1431, а оста­точ­но лише у 1434 р.; 2) Федір († 1440/1447), кн. Лошесь­кий (оче­вид­но, пів­ніч­ної части­ни Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства – див. вище), на трьох доч­ках яко­го ця галузь Оль­гер­до­ви­чів і вигас­ла; 3) Іван († піс­ля 1431). Також у Дмит­ра-Кори­бу­та відо­мі дві доч­ки: 1) Оле­на († 1449 чи піз­ні­ше), з 1407 р. дру­жи­на Яну­ша II († 1424), кн. Рати­борсь­ко­го у Сілезії; 2) Марія, вида­на заміж за кн. Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тинсь­ко­го († 1482/83)121.

IV генерація від Гедимина

КН. СИГІЗ­МУНД КОРИ­БУ­ТО­ВИЧ († 1435),

кн. Нов­го­род-Литовсь­кий (до 1424 р.), який у 1422 – 1423 рр. був «губер­на­то­ром» Чесь­ко­го (Богемсь­ко­го) королів­ства від імені вел. кня­зя Віто­вта, у 1424 р. сам про­го­ло­ше­ний коро­лем Чехії (але не коро­но­ва­ний), де пра­вив фак­тич­но до 1427 р., повер­нув­ся до ВКЛ у 1431, а оста­точ­но лише у 1434 р. Сын Дмит­рия-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча. Бра­тья — Федор и Иван. Сест­ры — Ана­ста­сия (жена кня­зя Васи­лия Михай­ло­ви­ча Твер­ско­го), Еле­на (жена кня­зя Яну­ша II Рати­бор­ско­го) и Мария (жена кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го). Ско­рее все­го, умер без потомства.

— князь, учас­ник гуситсь­ких війн та гро­ма­дян. (Свид­ри­гай­ло­вої) вій­ни у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му 1432—40. 2‑й син Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, бра­та Ягай­ла, та Ана­стасії, доч­ки рязансь­ко­го кн. Оле­га Івановича. 

В нача­ле 1393 г. после пора­же­ния в бит­ве под Недо­ку­до­вым от рати Вито­вта под коман­до­ва­ни­ем его бояр Васи­лия Борей­ко­ва (Бори­со­ви­ча) и Гин­ви­ла Димит­рий Кори­бут бежал в Нов­го­ро­док Литов­ский. Оса­жден­ный в горо­де вме­сте с женой и детьми, он сдал­ся в плен Вито­вту и был им отправ­лен в Поль­шу 10. 14 нояб­ря 1393 г. Олег Ива­но­вич пору­чил­ся перед Вито­втом за сво­е­го зятя 11.

Ад 17.08.1405 г. Жыгi­мон­там апе­ка­ва­у­ся Ягай­ла.12. Раней 16.01.1407 г. («D(omi)nico die post octavas Epiphanie D(omi)ni»13)) Улад­зiслау-Ягай­ла i Вiта­ут вялi пара­мо­вы пра шлюб Але­ны Кары­бу­та­у­ны («Helena, Tochter des Herzog Coribut»14) з рацi­бор­скiм кня­зем Яном II († 1424) из рода чеш­ских Пше­мыс­ли­дов 15. «На сiнехъ» (пры пала­цы) Вiта­у­та выхо­ува­ла­ся i дач­ка Кары­бу­та Мар’я, выдад­зе­ная Кей­с­ту­тавi­чам замуж пас­ля 1410 г.16 (вера­год­на, у 1420‑я гг.) за кня­зя Фёда­ра Лъво­вi­ча Вара­тын­ска­га.17

Его род­ная сест­ра Еле­на († после 1449), будучи при Кра­ков­ском дво­ре, перед 16 янва­ря 1407 г. вышла замуж за раци­бор­ско­го князя 

Взяв участь у Грюн­вальдсь­кій битві 1410. Участ­вуя в сра­же­нии, князь Сигиз­мунд коман­до­вал 51‑й хоруг­вью 18. В дан­ное вре­мя он не являл­ся вла­де­тель­ным кня­зем, посколь­ку нахо­дил­ся на коро­лев­ской служ­бе. Поэто­му понят­но, поче­му имя кня­зя Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча 1 фев­ра­ля 1411 г. не было вклю­че­но в текст Торунь­ско­го мира ВКЛ с Тев­тон­ским орде­ном. 1414 від­зна­чи­вся у вій­ні з Тев­тонсь­ким орде­ном (взяв замок Пра­бу­ти-Ресен­бург біля Елб­лон­га). Того ж року їздив послом до волось­ко­го воє­во­ди Мір­чі (по допо­мо­гу про­ти хрестоносців). 

Сбли­же­ние кня­зей Сигиз­мун­да, Федо­ра и Ива­на Кори­бу­то­ви­чей с литов­ским вели­ким кня­зем Вито­втом про­изо­шло лишь после побе­ды над кре­сто­нос­ца­ми в «Вели­кой войне», когда акту­аль­ным стал вопрос о борь­бе за Чеш­скую коро­ну про­тив Габс­бур­гов 19. У 1418—19, віро­гід­но, пере­бу­вав у Литві, мож­ли­во відві­дав двір вел. кн. литов. Віто­вта. Остан­ній 1422, у поро­зу­мін­ні з Ягай­лом, при­зна­чив С.К. наміс­ни­ком до Чехії (у той момент, коли вел. кн. литов. пого­ди­вся прий­ня­ти чесь­ку коро­ну з рук гуси­тів). С.К. мав під рукою бл. 5—7 тис. війсь­ка, набра­но­го пере­важ­но на Волині, Поділ­лі та в Гали­чині (біль­шість — під­дані польс. коро­ля). Вою­вав успіш­но у Моравії. З пере­мін­ним успі­хом нама­гав­ся кон­солі­ду­ва­ти всі політич­ні сили Чехії нав­ко­ло тро­ну. Пра­во­сл. князь віль­но прий­мав при­ча­стя за гуситсь­ким зраз­ком, що катол. світом тлу­ма­че­но як під­т­рим­ка єресі Польщею та Лит­вою. Поро­зу­мін­ня Віто­вта і Ягай­ла з нім. і угор. коро­лем Сигіз­мун­дом Люк­сем­бур­гом зму­си­ло С.К. навес­ні 1423 зали­ши­ти Чехію. При дворі Ягай­ла його прий­ня­ли підо­зрі­ли­во, при­му­си­ли уро­чи­сто зрек­ти­ся кон­так­тів із гуси­та­ми та обій­шли в наданнях.

Пра­жа­ни, які збе­рег­ли доб­рі спо­ми­ни про прав­лін­ня С.К., запро­по­ну­ва­ли йому чесь­ку коро­ну. Від­так він 11 черв­ня 1424 з вели­ким заго­ном, до яко­го долу­чи­лась і части­на рица­рів, зібра­них у Кра­ко­ві для похо­ду про­ти гуси­тів, рушив до Чехії. Ягай­ло ого­ло­сив С.К. поза зако­ном і кон­фіску­вав його маєт­но­сті. У Чехії С.К. не вда­ло­ся об’єднати гуси­тів нав­ко­ло сво­го тро­ну (табо­ри­ти три­ма­ли­ся над­то неза­леж­но), і з 1426 він нама­гав­ся домо­ви­ти­ся з катол. світом. 17 квіт­ня 1427, за нере­алі­зо­ва­ну спро­бу наки­ну­ти пра­жа­нам цю про­гра­му силою, С.К. ув’язнили (спо­чат­ку — в Празі, а зго­дом — у зам­ку Вальд­штейн біля Тур­но­ва). Та вже в жовтні 1428 він звіль­ни­вся і про­до­в­жив вою­ва­ти в Моравії як зви­чай­ний гуситсь­кий кон­до­ть­єр. Ходив з табо­ри­та­ми похо­дом на Силезію навес­ні 1430, де став воло­да­рем завой­о­ва­ної Гли­ви­ці (нині м. Гліві­це Силезь­ко­го воє­вод­ства, Польща). Про­бу­вав поро­зу­мітись із Ягай­лом. Із цією метою 1431 відві­дав Кра­ків, де нано­во спа­лах­нув його задав­не­ний кон­флікт із кра­ківсь­ким єпис­ко­пом Збі­гне­вим Олес­ни­ць­ким. Тоді ж втра­тив Гли­ви­цю та спро­бу­вав наве­сти кон­так­ти з вел. кн. литов. Свид­ри­гай­лом. Остан­нє оста­точ­но ском­про­ме­ту­ва­ло його в очах Ягай­ла. По роз­гро­мі табо­ри­тів під Липа­на­ми (30 трав­ня 1434) ста­но­ви­ще С.К. в Чехії ста­ло без­вигляд­ним. Він оста­точ­но вирі­шив пов’язати свою долю зі Свидригайлом. 

Пора­же­ние ради­каль­ной части гуси­тов в бит­ве у Липан 30 мая 1434 г. заста­ви­ло его отпра­вить­ся к Свид­ри­гай­лу, кон­так­ты с кото­рым он пытал­ся уста­но­вить еще в 1431 г. Посколь­ку марш­рут поездки
Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча к Свид­ри­гай­лу шел через Поль­шу, Прус­сию и Ли-
вонию, это обес­по­ко­и­ло Русдор­фа и Людви­га фон Лан­дзее, кото­рый к тому
момен­ту стал ком­ту­ром Христ­бур­га и счи­тал­ся экс­пер­том по отношениям
с ВКЛ. По сове­ту послед­не­го князь был задер­жан ливон­ским маги­стром, а
Русдорф 19 авгу­ста 1434 г. напи­сал Свид­ри­гай­лу, спра­ши­вая, про­пу­стить ли
к нему Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча20. Он упо­ми­на­ет­ся в рас­ход­ных кни­гах Риги и Реве­ля за осень 1434 г. В пись­ме ано­ним­но­го поль­ско­го духов­но­го лица в Базель со ссыл­кой на прус­ских куп­цов, при­ез­жа­ю­щих в Поль­шу, гово­рит­ся, что Сигиз­мунд Кори­бу­то­вич год про­был в Прус­сии, полу­чая жало­ва­нье от кре­сто­нос­цев (LECUB. Bd. 8. № 846. S. 491, Anm. 2; № 986. S. 597) 

Сигиз­мунд при­был в Лит­ву с наем­ни­ка­ми лишь в авгу­сте 1435 г. Сами эти наем­ни­ки, по единодушному
сви­де­тель­ству источ­ни­ков, про­ис­хо­ди­ли из Чехии и Силе­зии; «Смо­лен­ская хро­ни­ка» добав­ля­ет к ним «руку­жан», т.е. австрий­цев. Из посла­ния ливон­ско­го ланд­мар­ша­ла вели­ко­му маги­стру, напи­сан­но­го после
бит­вы, извест­но, что в ней участ­во­вал некий Сигиз­мунд из г. Этц в Австрии (LECUB.
Bd. 8. № 1007. S. 617). Все­мир­ная хро­ни­ка любек­ско­го доми­ни­кан­ца Германа
Кор­не­ра гово­рит об уча­стии в бит­ве «доб­рых людей» из Саксонии,
Вест­фа­лии и Гель­дер­на21, т. е. реги­о­нов Гер­ма­нии, под­дер­жи­вав­ших тесные
кон­так­ты с Ливо­ни­ей. Хро­нист уточ­ня­ет, что их целью было совер­ше­ние рыцар­ских дея­ний, т. е. это были не наем­ни­ки, а «гости» в соб­ствен­ном смысле
сло­ва (40 из них всту­пи­ли в Тев­тон­ский орден). 1435 під Віль­ко­ми­ром (нині м. Укмер­ге, Лит­ва) С.К. очо­лю­вав піхо­ту лівон­ців (1,5 тис. воя­ків при 300 возах). Був при­хиль­ни­ком мир­них пере­го­ворів. У невдалій для при­хиль­ни­ків Свид­ри­гай­ла битві (від­бу­ла­ся 29—30 серп­ня 1435) був тяж­ко пора­не­ний і потра­пив у полон, де пово­ди­вся по-лицарсь­ко­му гід­но. Невдо­взі помер (за різ­ни­ми вер­сія­ми: від ран; від отру­ти; втоп­ле­ний з нака­зу вели­ко­го кн. литовсь­ко­го Сигізмунда). 

18 фев­ра­ля 1436 г. гнез­нен­ский архи­епи­скоп Вой­цех Яст­шем­бец в пись­ме вели­ко­му маги­стру вспо­ми­нал о его жало­бах на задерж­ку под Позна­нью вар­мий­ско­го кано­ни­ка Фелик­са с посла­ни­я­ми Свид­ри­гай­ла и Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча (“Scribit et aliam lit-
eram excellencia vestra pro quodam canonico Warmiensi domino Felice, qui detentus erat
cum quibusdam literis Switrigellonis et Sigismundi Coributhi diff amatorys contra regem et
regnum circa Poznaniam”) (GStAPK. OBA 7153). Посколь­ку Сигиз­мунд Кори­бу­то­вич в
резуль­та­те Виль­ко­мир­ской бит­вы попал вилен, где вско­ре и умер, — отправ­лять пись-
ма в Прус­сию вме­сте со Свид­ри­гай­лом он мог не поз­же авгу­ста 1435 г. Инте­рес­но то, что
вар­мий­ский епи­скп Фран­циск, сто­рон­ник жест­ко­го кур­са орден­ско­го руко­вод­ства по
отно­ше­нию к Поль­ше (по этой при­чине устра­нен­ный вели­ким маги­стром из делегации
на пере­го­во­рах о дол­го­сроч­ном пере­ми­рии 1433 г.), из поли­ти­че­ских сооб­ра­же­ний не
гну­шал­ся кон­так­тов с извест­ным «ере­ти­ком» Сигиз­мун­дом Корибутовичем.

2. На хоруг­ви Сигиз­мун­да Кори­бу­то­ви­ча была изоб­ра­же­на «Пого­ня» — ска­чу­щий всад­ник в крас­ном поле (Dlugossii J. Annales).

3. Впер­вые упо­ми­на­ет­ся при коро­лев­ском дво­ре в 1405 г. Был смер­тель­но ранен в Виль­ко­мир­ской бит­ве 1435 г. (соглас­но «Смо­лен­ской хро­ни­ке», погиб в самой бит­ве, чего не под­тер­жда­ют совре­мен­ные источ­ни­ки). (ПСРЛ, 35, с. 35, 58, 77,107)

4. В 1418 и 1420 гг. упо­ми­на­ет­ся как Нов­го­род-Север­ский князь (KDW. Т. 8. № 817. S. 58–59; BP. Т. 4. № 735. Р. 138; Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. Ill; уже в 1422 г. Нов­го­ро­дом-Север­ским вла­дел Свид­ри­гай­ло). Нахо­дясь в Чехии, вла­дел г. Гливицами.

5. В 1422 г. отправ­лен в Чехию как намест­ник Витовта.

6. Коман­до­вал одной из хоруг­вей в Грюн­вальд­ской бит­ве 1410 г. Неод­но­крат­но бывал при коро­лев­ском дво­ре, в 1412 г. сопро­вож­дал Ягай­ла в поезд­ке в Вен­грию. В 1422 г. был отправ­лен в Чехию как намест­ник Вито­вта, но вско­ре пере­стал под­чи­нять­ся ему и Ягай­лу. Уже в 1431 г. пытал­ся завя­зать кон­так­ты со Свид­ри­гай­лом. В 1434 г. через Пру­сию и Ливо­нию пере­брал­ся к Свид­ри­гай­лу. Участ­во­вал на его сто­роне в Виль­ко­мир­ской бит­ве (Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 110–113).

7. Като­лик, впо­след­ствии при­нял гусит­ский обряд.

КН. ФЕДІР КОРІ­БУ­ТО­ВИЧ († 1440/1447),

кн. Лошесь­кий (оче­вид­но, пів­ніч­ної части­ни Нов­го­род-Литовсь­ко­го князів­ства – див. вище), на трьох доч­ках яко­го ця галузь Оль­гер­до­ви­чів і вигас­ла. Отец — Дмит­рий-Кори­бут Оль­гер­до­вич. Мать — Ана­ста­сия Оле­гов­на Рязан­ская, вдо­ва кня­зя Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Друц­ко­го. Бра­тья — Сигиз­мунд и Иван. Сест­ры — Ана­ста­сия (жена твер­ско­го кня­зя Васи­лия Михай­ло­ви­ча), Еле­на (жена рати­бор­ско­го кня­зя Яну­ша II), Мария (жена кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го) (Tеgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 110–117). Пра­во­слав­ный. В 1454 г., соглас­но запи­си в Еван­ге­лии апра­кос XV в., «кня­ги­ни Наста­сья Феод(о)рова Корь­бу­то­ви­ча» запи­са­ла «въ ц(е)ркви Пр(е)ч(и)стое» деся­ти­ну от ржи и яро­го жита по кня­зе Федо­ре и по себе.22

К Мель­нен­ско­му дого­во­ру при­ве­сил печать с Х‑образной фигу­рой (Dokumenty. S. 77), к акту унии 1432 г. — печать с фигу­рой в виде кре­ста с дву­мя кру­га­ми вни­зу (Одно­ро­жен­ко О. А. Гераль­ди­ка членів гос­по­дарсь­кої ради. С. 159–160).

Впер­вые упо­ми­на­ет­ся как гарант Мель­нен­ско­го дого­во­ра 1422 г., в послед­ний раз — в 1440 г. Умер до 1447 гг. 1422/22/IX, над озе­ром Мель­но при вели­ко­му князі Віто­вті, піс­ля трьох синів Воло­ди­ми­ра Оль­ґер­до­ви­ча ста­вить під­пис “Федір Кори­бут” (Fedor Korybut) 23. 1431/19/VI, в Хріст­мем­лю (Сhristmemlu) при вел. кн. Свид­риґай­лу, піс­ля кня­жат Симео­на (Лінг­ве­ня / Lingweniu) Оль­ґер­до­ви­ча, Жиг­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча, Олель­ки Воло­ди­ми­ро­ви­ча (Оль­ґер­до­ви­ча) ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Korybuthowicz) 24.

В сен­тяб­ре 1431 г. бере­стей­ским намест­ни­ком был один из сыно­вей Кори­бу­та: «от кня­зя Рус­ско­го Бере­стья, сына бра­та поль­ско­го коро­ля, кня­зя Кори­бу­та» (“vom herczoge vom Reuschen Briske, des koniges von Polan brudir sone, herczoge Carweites”25). Это мог быть как Иван, так и Федор Кори­бу­то­вич. 1432/II/8 у листі вій­та з Бря­та­ну з Вол­ко­вись­ка до Вели­ко­го Магіст­ра, зга­дуєть­ся “кн. Федір Кори­бу­то­вич” як ста­ро­ста подільсь­кий 26. 1432/X/15/X в Ґрод­ні акт унії литовсь­ко-польсь­кої і її дотри­ман­ня через Вел. Кн. Жиг­мун­та під­твер­джує і піс­ля кня­жат Олек­сандра і Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­чів (Оль­ґер­до­ви­чів) і Симео­на Іва­но­ви­ча ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Korybuthowicz) 27. 1433/I/20 после свер­же­ния Свид­ри­гай­ла у Тро­ках акт унії вел. кн. Жиг­мун­та з Польщею, який закрі­плю­вав залеж­ність Поділ­ля і Волині від Коро­ни i піс­ля князів: Михай­ла (Зиґ­мун­то­ви­ча), Олель­кa, Іва­на і Андрія Воло­ди­ми­ро­ви­чів, ста­вить під­пис “Федір Кори­бу­то­вич” (Fedor Koributhowicz) 28.

Меж­ду янва­рем 1433 г. и осе­нью 1435 г. пере­шел на сто­ро­ну Свид­ри­гай­ла. Попал в плен под Виль­ко­ми­ром 1 сен­тяб­ря 1435 г. (ПСРЛ. Т. 35. С. 35, 58, 77, 107). В 1440 г. над бере­гом Німа­ну кня­жа­та, пани і шлях­та литовсь­ка віта­ли Вел. Кн. Кази­ми­ра, Яґел­лон­чи­ка який мав обій­ня­ти вели­кок­нязівсь­кий трон у Віль­но, серед них був і кн. “Хот­ко Кори­бут” (Сhothko) Chwod’ko–Fed’ko–Fedor) Koributh duces) 29.

У 1444/1447 р. кня­ги­ня Ана­стасія, вже вдо­ва Федо­ра, пові­дом­ля­ю­чи про видан­ня доч­ки Анни заміж за пана Пет­ра Мон­ти­гір­до­ви­ча, декла­рує пере­да­чу їм обом зам­ку Лошеськ (Лоск у Ошмянсь­ко­му повіті). При­чо­му Пет­ро зобов’язується Ана­стасію «коръ­ми­ти до живо­та и чти­ти, какъ жо то матъ­ки роди­те­ля своє­го», а двох інших її дочок вида-ти заміж «какъ оть­цю дєтьми сво­и­ми». (До речі, ця гра­мо­та запе­ча­та­на печат­кою, від­тиск якої іден­тич­ний зна­ку на печат­ці Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча 1433 р.) 30.

Русь­кі літо­пи­си вка­зу­ють, що не мав нащад­ків; польсь­кі гене­а­ло­ги, зокре­ма, Стрий­ковсь­кий Мацей, від ньо­го виво­дять роди князів Пори­ць­ких, Воро­не­ць­ких, Виш­не­ве­ць­ких, Зба­разь­ких. 1911 року дослід­ник Юзеф Пузи­на висту­пив з тезою про його іден­тич­ність з Федо­ром Несві­ць­ким, що викли­ка­ло гаря­чу дискусію.

Вла­дел Забе­ре­зы­ньем, уна­сле­до­ван­ным от отца, Лос­ком (Лоше­ском) и Мяде­лем (LM. Кп. 11. Р. 135–136; AGAD. AR. Dz. X. Sygn. 383. S. 10; Semkowicz W. bosk і wygasniçcie Korybutowiczôw). Сигиз­мунд Кей­с­ту­то­вич пожа­ло­вал Мядель Андрею Сако­ви­чу, а Забе­ре­зы­нье — Юрию Римо­ви­до­ви­чу, от кото­ро­го пошли Забе­ре­зин­ские (LM. Кп. 6. № 483. Р. 284–285).

∞, АНА­СТАСІЯ, кня­ги­ня Лось­ка. Несе­ць­кий Кас­пер його дру­жи­ною назвав княж­ну Твері. Діти: Анна Федорів­на (? — піс­ля 1493) — дру­жи­на земсь­ко­го мар­шал­ка литовсь­ко­го Пет­ра Мон­ти­гер­до­ви­ча; Васи­лі­са (? — ?) — зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр.; Марія (? — ?) — зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр.

ІВАН КОРІ­БУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1431).

Няма уво­гу­ле анiя­кiх дад­зе­ных пра ула­дан­нi Іва­на Кары­бу­тавi­ча (акра­мя няп­эу­най згад­кi пра паса­ду ста­ро­сты берас­цей­ска­га адна­го з сыноу Кары­бу­та («Carweites») ад верас­ня 1431 г.31)), якi тым не менш 06.09.1431 г. на бера­зе ракi Стыр пад Луц­кам освед­чыу паруч­ную гра­ма­ту польска­му кара­лю за палон­ных ВКЛ разам з iншы­мi нобi­ля­мi, амаль пало­ва като­рых (4 з 9) даклад­на былі волын­скі­ми зем­ле­улас­ні­ка­ми32, а маёнт­кі ці не усіх астат­ніх невядомыя.

В сен­тяб­ре 1431 г. бере­стей­ским намест­ни­ком был один из сыно­вей Кори­бу­та: «от кня­зя Рус­ско­го Бере­стья, сына бра­та поль­ско­го коро­ля, кня­зя Кори­бу­та» (“vom herczoge vom Reuschen Briske, des koniges von Polan brudir sone, herczoge Carweites”33). Это мог быть как Иван, так и Федор Корибутович.

∞, N. N., во вто­рой бра­ке за кн. Бори­сом Ива­но­ви­чем Глин­ским34. Вто­рой брак вдо­вы был заклю­чен не ранее янва­ря 1432 г., когда Иван Кори­бу­то­вич был еще жив.35

КНЖ. ОЛЕ­НА КОРІ­БУ­ТОВ­НА († 1449 чи пізніше),

Раней 16.01.1407 г. («D(omi)nico die post octavas Epiphanie D(omi)ni»36)) Улад­зiслау-Ягай­ла i Вiта­ут вялi пара­мо­вы пра шлюб Але­ны Кары­бу­та­у­ны («Helena, Tochter des Herzog Coribut»37) з рацi­бор­скiм кня­зем Яном II († 1424) из рода чеш­ских Пше­мыс­ли­дов 38.

∞, 1407, ЯНУШ II († 1424), кн. Рати­борсь­кий у Сілезії.

КН. МАРІЯ КОРІБУТОВНА,

«На сiнехъ» (пры пала­цы) Вiта­у­та выхо­ува­ла­ся дач­ка Кары­бу­та Мар’я, выдад­зе­ная Кей­с­ту­тавi­чам замуж пас­ля 1410 г.39 (вера­год­на, у 1420‑я гг.) за кня­зя Фёда­ра Лъво­вi­ча Вара­тын­ска­га.40 В Воро­тынск на сва­дьбу с Федо­ром Воро­тын­ским Марию Кори­бу­тов­ну отво­зи­ли князь Семен Вязем­ский, князь Дмит­рий Шути­ха, а так­же Гри­го­рий Про­та­сьев.41

У 1505 р. про свої пра­ва на Лоск, яким тоді володів вже Стані­слав Кіш­ка (зять Пет­ра Яно­ви­ча), заявив князь Іван Яро­сла­вич, на тій під­ставі, що його дру­жи­на була доч­кою Марії Кори­бутів­ни 42. Оче­вид­но, у дано­му випад­ку князь Іван мав на ува­зі, що вона зали­ши­ла­ся най­б­лиж­чою родич­кою (дво­юрід­ною сест­рою) Анни Федорів­ни – остан­ньої влас­ни­ці Лос­ка за пра­вом кров­но­го спадку.

∞, Кн. Федор Льво­вич Воро­тинсь­кий († 1482/83).

V генерація від Гедимина

КН. АННА ФЕДО­РОВ­НА КОРИ­БУТ ЛОС­КАЯ (* ... , 1493, † ....)

дач­ка Фёда­ра Карыбутавіча.

У 1444/1447 р. кня­ги­ня Ана­стасія, вже вдо­ва Федо­ра, пові­дом­ля­ю­чи про видан­ня доч­ки Анни заміж за пана Пет­ра Мон­ти­гір­до­ви­ча, декла­рує пере­да­чу їм обом зам­ку Лошеськ (Лоск у Ошмянсь­ко­му повіті). При­чо­му Пет­ро зобов’язується Ана­стасію «коръ­ми­ти до живо­та и чти­ти, какъ жо то матъ­ки роди­те­ля своє­го», а двох інших її дочок вида­ти заміж «какъ оть­цю дєтьми сво­и­ми». (До речі, ця гра­мо­та запе­ча­та­на печат­кою, від­тиск якої іден­тич­ний зна­ку на печат­ці Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча 1433 р.) 43.

Ган­на пас­ля смер­ці яе пер­ша­га мужа Пятра­ша Ман­ці­гір­даві­ча († паміж 09.08.1459 і 20.05.1463 гг.119) паўтор­на пабра­ла­ся шлю­бам з даклад­на неід­эн­ты­фі­ка­ва­ным кня­зем Яну­шам († да 09.07.1489 г.; гл. пад­ра­бяз­ней у 120).
Най­ве­ра­год­ней­шым канды­да­там на ідэн­ты­фіка­цыю дру­го­га мужа Ган­ны з’яўляецца ўнук Улад­зі­мі­ра Аль­гер­даві­ча Кіеўска­га Януш Іва­навіч (які памёр “безѣтенъ”121), што пра­па­на­ваў яшчэ ў 1895 г. Ю.Вольф122. Ган­на Фёда­раў­на Кары­бу­таві­ча і Януш Іва­навіч Улад­зі­міравіч давод­зілі­ся адзін адна­му тра­ю­рад­ны­мі сяст­рой і бра­там, то-бок іх шлюб з пунк­ту гле­джан­ня кананіч­на­га рэлі­гій­на­га пра­ва не даз­ва­ляў­ся. Тым не менш падоб­ныя шлю­бы з палітыч­ных пры­чын і /​ці даз­во­лу цар­коў­ных іерар­хаў час­ця­ком дапус­калі­ся, у тым ліку і для патом­ства Кары­бу­та (гл. прыкла­ды ў 123), да таго ж іх пра­баб­кі (жон­кі Аль­гер­да) былі роз­ны­мі асо­ба­мі. Пра­па­на­ва­ная Ю.Вольфам ідэн­ты­фіка­цыя, апроч інша­га, дае маг­чы­мас­ць праў­да­па­доб­на рас­тлу­ма­чы­ць пара­дак­саль­ны факт захоў­ван­ня і выяў­лен­ня неза­доў­га да 15.06.1605 г. “v Popá Krewskiego” (Крэ­ва зна­ход­зіц­ца за 10 км ад Лос­ка, а хут­ч­эй за ўсё, менавіта крэўс­кай царкве нада­ла дзе­ся­ці­ну Настас­ся Фёда­ра­вая Кары­бу­таві­ча 30.12.1454 і 22.02.1455 гг., с. 24–27) пер­шай вядо­май і сен­са­цый­на ўспры­ня­тай у Віль­ні копіі пас­лан­ня мітра­паліта (элек­та) Місаі­ла і русін­с­кай зна­ці да Папы Сік­ста IV ад 14.03.1476 г. (гл. с. 124 27–28 кні­гі), галоў­ны­мі свец­кі­мі адрас­ан­та­мі яко­га былі род­ны і стры­еч­ны бра­ты кня­зя Яну­ша.44

119 ПГ-2015. Т. 2. С. 414; Пятраўс­кас Р. Літоўская зна­ць у кан­цы XIV-XV ст. С. 335
120 Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. T. 7. R. 1924–1925. Kraków, 1926. S. 197–209. S.
203–206 121 ПСРЛ. Т. 7. Лето­пись по Вос­кре­сен­ско­му спис­ку. Санкт-Петер­бург, 1856.
С. 255 122 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. S. 4–5, 213 123 Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999.
S. 33, 66, 87, 93, 110, 115, 149, 159, 225.

∞, ПЕТ­РАШ МОН­ТИ­ГЕР­ДО­ВИЧ, земсь­кий мар­ша­лок литовський.

∞, КН. ЯНУШ ІВА­НО­ВИЧ ВОЛО­ДИ­МЕ­РО­ВИЧ ОЛЬГЕРДОВИЧ.

А у 1492/1493 р. кня­ги­ня Яну­ше­ва (за дру­гим чоло­віком) звер­таєть­ся до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра з заявою, у якій, зазна­чив­ши, що піс­ля смер­ті «нєко­му ся моєю душєю пєча­ло­ват, не маю жад­но­го при­ро­жє­но­го собє, лише пана Пєт­ра воє­во­ды Троц­ко­го», пові­дом­ляє про запо­віт йому Лос­ка. При цьо­му доч­ка Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча під­креслює, що дід Пет­ра Яно­ви­ча – пан Пет­раш, дру­жи­ною яко­го вона колись була, – влас­ним коштом видав заміж її сестер 45. Пет­ро воє­во­да Тро­ць­кий був ону­ком пер­шо­го чоло­віка Анни, сином її пасин­ка)46. Окрім того, у 1505 р. про свої пра­ва на Лоск, яким тоді володів вже Стані­слав Кіш­ка (зять Пет­ра Яно­ви­ча), заявив князь Іван Яро­сла­вич, на тій під­ставі, що його дру­жи­на була доч­кою Марії Кори­бутів­ни 47. Оче­вид­но, у дано­му випад­ку князь Іван мав на ува­зі, що вона зали­ши­ла­ся най­б­лиж­чою родич­кою (дво­юрід­ною сест­рою) Анни Федорів­ни – остан­ньої влас­ни­ці Лос­ка за пра­вом кров­но­го спадку.

Чоло­вік 1‑й:

Чоло­вік 2‑й: ЯНУШ

ВАСИ­ЛІ­СА ФЕДОРІВНА (? — ?)

— зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр. 48.

МАРІЯ ФЕДОРІВ­НА (? — ?)

— зга­дуєть­ся в док­мен­тах 1444—1447 рр. 49.

1. Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą 1385–1791 (далей ‑AUPL). Кraków, 1932. S.13.[↩]
2. Die Chronik Wigands von Marburg (her. Hirsch Т.) // Scriptores rerum Prussiacarum (далей ‑SRP). В. 2 (her. Нirsch, Тор­реn М., Strehlke Е.). Leipzig, IH63.S.429–662. S.606[↩]
3. AUPL. S. 13.[↩]
4. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529. Tudziez rozprawy sejmowe i tychze prawach od roku 1544 do roku 1563 / Wydał L. Działyński. Poznań, 1841. 573 s., s. 1—2[↩]
5. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. С. 395–397; ПСРЛ. Т. 17. Ст. 50; ПСРЛ. Т. 6. В.1. Со­фийская пер­вая лето­пись стар­шеrо изво­да. Москва, 2000. Ст. 523; ПСРЛ. Т. 11. Лето­пис­ный сбор­ник, име­ну­е­мый Пат­ри­ар­шей· или Нико­нов­ской лето­писью (про­дол­же­ние). Москва, 2000. С. 189.[↩]
6. ПСРЛ. Т. 3. Нов­го­род­ская пер­вая лето­пись стар­ше­го и млад­ше­го изво­дов. Москва, 2000. С. 398; ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. С. 395–396.[↩]
7. ПСРЛ. Т. 4. Ч. 1. С. 397; ПСРЛ. Т. 6. В. 1. Ст. 523.[↩]
8. Rachunki dworu króła Wladyslawa Jagielly i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 (wyd. Piekosinski F.). Кraków, 1896. S. 302.[↩]
9. Archiwum Glówne Akt Dawnych. Archi-. Archiwum Radziwiłłów. Dz. X. Sygn. 383. S. 10. Село Забе­ре­зы­нье (ныне д. Забре­зье; бел. Забр­эз­зе): центр сель­со­ве­та Воло­жин­ско­го р‑на Мин­ской обл. (Назвы насе­ле­ных пунк­таў Рэс­пуб­лікі Бела­русь. Нар­ма­ты­ў­ны давед­нік. Мін­ская воб­лас­ць / І.А. Гапо­нен­ка, І.Л. Капы­лоў, В.П. Лем­ц­ю­го­ва і інш. Мінск, 2003. С. 121.[↩]
10. ПСРЛ.Т. 35. С. 71. Л. 25 об. — 26 об.; С. 89. Л. 448–448 об.; С. 101. Л. 70 об. — 71; С. 137. Л. 80 o6.; C. 159. JI. 258; C. 185, 206.JI. 68; C. 227. JI. 492; SRP. Bd. 3. S. 185 и др. О при­чи­нах воен­но­го выступ­ле­ния Кори­бу­та про­тив Вито­вта подроб­нее cM.: Nikodem J. Bunt Świdrygiełły w Witebsku. S. 10—12, 14.[↩]
11. AU. №32.5.29–30; Гра­мо­ти ХIV ст. / Упо­ряд., вступ.ст., комент.і слов.-покаж. М. М. Пещак. Київ, 1974. № 61. С. 118 (с датой — 1393 г.) Под­лин­ник.[↩]
12. Rachunki dworu króła Wladyslawa Jagielly i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 (wyd. Piekosinski F.). Кraków, 1896. S. 302.[↩]
13. Silesiacarum Rerum Scriptores (ed. Sommasberg F. W.). Lipsiae, 1729. S. 951 (№ XLIX[↩]
14. Weltzel А . Geschichte der Stadt Ratibor. Ratibor. 1861. S. 87.[↩]
15. Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonów. S. 16; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. S. 85, 86, 106, 113—114, 315. Tabl. VII.[↩]
16. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczбw. S. 114.[↩]
17. Бес­па­лов Р.А. О хро­но­ло­гии жиз­ни кня­зя Фёдо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го. // Вест­ник РГГУ. Серия «Исто­рия. Фило­ло­гия. Куль­ту­ро­ло­гия. Восто­ко­ве­де­ние». № 21 (101). Москва, 2012. С. 24–40. С. 27.[↩]
18. Dlugossii J. Annales. Liber 10–11. P. 93, 104; Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem krzyżackim w latach 1409—1411. Wyd. 2. Warszawa, 1960.S. 173, 240, 349, 412–413.[↩]
19. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. S. 179; Фло­ров­ский А. Чехи и восточ­ные сла­вяне в Х‑ХVIII вв.// Вопро­сыи сто­рии. 1947. №8. С.68;
    Macek J. Husyci na Pomorzu i w Wielkopolsce. Warszawa, 1955; Hek R. Problem słowiański w historiografii czeskiej // Europa — Słowiańszczyzna — Polska. S. 299—301; Krzyzaniakowa J., Ochmański J. Władysław II Jagiełło. S. 269, 271–272, 275, 279, 336; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. S. 110—113; Nikodem J. Polska i Litwa wobec husyckich Czech w latach 1420—1433: Studium o polityce dynastycznej Władysława Jagiełły i Witolda Kiejstutowicza. Poznań, 2004; Paner A. Luksemburgowie w Czechach. Historia polityczna ziem czeskich w latach 1310—
    1437. Gdańsk, 2004 u np.[↩]
20. GStAPK. OF 13. S. 39; крат­кое содер­жа­ние: LECUB. Bd. 8. № 846.[↩]
21. Die Chronica novella des Hermann Korner. S. 560. § 1608.[↩]
22. Лин­ни­чен­ко И. А. Запись XV века // Архео­ло­ги­че­ские изве­стия и замет­ки. 1895. Т. 3. № 12. С. 422–423[↩]
23. Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1359.[↩]
24. [Hildebrand H.] Liv- Est- und Curländisches Urkundenbuch, Bd. VIII, begründet von F. G. v. Bunge, im Auftrage der baltischen Ritterschaften und Städte fortgesetzt von H. Hildebrand. [Далі Hildebrand ]. Riga-Moskau, 1884. VIII. ¹ 462; Danilowicz J. Skarbec dyplomatów. T. 2. № 1545.[↩]
25. GStAPK. OBA 5784.[↩]
26. List wуjta z Bratjanu do Wielkiego Mistrza Zakonu z dnia 8 lutego 1432 r. // MH. 1913. № 11–12. S. 191–192.; Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1592.[↩]
27. Danilowicz J. Skarbec dyplomatуw. T. 2. № 1630.[↩]
28. Barwiński В. Zygmunt Kejstutowicz W. Ks. Lit. Rus. S. 155.[↩]
29. Długosz J. Annales seu cronicae incliti regni Poloniae. T. 8. S. 252.[↩]
30. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej. – Kraków, 1932–1948. – T. I. – S. 213, Nr 189.[↩]
31. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 269–270 (пр. 48.[↩]
32. SeCDQ. Т. 1. S. 70; Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 216.[↩]
33. GStAPK. OBA 5784.[↩]
34. LM. Kn. 6. № 530. P. 312.[↩]
35. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia. S. 116–117.[↩]
36. Silesiacarum Rerum Scriptores (ed. Sommasberg F. W.). Lipsiae, 1729. S. 951 (№ XLIX[↩]
37. Weltzel А . Geschichte der Stadt Ratibor. Ratibor. 1861. S. 87.[↩]
38. Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonów. S. 16; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. S. 85, 86, 106, 113—114, 315. Tabl. VII.[↩]
39. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczбw. S. 114.[↩]
40. Бес­па­лов Р.А. О хро­но­ло­гии жиз­ни кня­зя Фёдо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го. // Вест­ник РГГУ. Серия «Исто­рия. Фило­ло­гия. Куль­ту­ро­ло­гия. Восто­ко­ве­де­ние». № 21 (101). Москва, 2012. С. 24–40. С. 27.[↩]
41. LM.
    Kn. 6. № 530. P. 312; о хро­но­ло­гии см.: Бес­па­лов Р. А. О хро­но­ло­гии жиз­ни кня­зя Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го.[↩]
42. LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 6. – P. 312, Nr 530.[↩]
43. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej. – Kraków, 1932–1948. – T. I. – S. 213, Nr 189.[↩]
44. о. Назар Заторсь­кий. “Послан­ня Мисаї­ла” за Смо­ленсь­ким спис­ком. // Українсь­кий архео­гра­фіч­ний щоріч­ник. В. 18. Т. 21. Київ, 2013. С. 401–428. С. 410[↩]
45. Там само, s. 453–454, Nr 453.[↩]
46. Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów. – S. 204–207 (тут доку­мен­ти про Лоск наве­дені у ско­ро­чен­ні, повністю вони були видані піз­ні­ше, також за участі Сем­ко­ви­ча – див. вище); Tęgowski J. Pochodzenie kniaziów Iwana i Fiodora Nieświckich. – S. 134.[↩]
47. LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 6. – P. 312, Nr 530.[↩]
48. Babińska М., Пoле­міка членів польсь­ко­го това­ри­ства гераль­дич­но­го. С. 86.[↩]
49. Babińska М., Пoле­міка членів польсь­ко­го това­ри­ства гераль­дич­но­го. С. 86.[↩]