Оношки Вітонізькі

Загальні відомості про рід

Онош­ки-Вітонізь­кі — зем’я­ни Луць­ко­го повіту, отри­ма­ли своє пріз­ви­ще-при­до­мок від села Вітоніж.

Дже­ре­ло: Яні­шевсь­кий Сер­гій. Сторін­ка­ми дав­ньої історії сіл Немир, Рай­мі­сто, Вітоніж, Ясенів­ка. Від най­дав­ні­ших часів до 1914 року. С. 1–31.

Сфрагістика

На печат­ці Федо­ра Онош­ке­ви­ча від 1537 р. у німе­ць­ко­му щиті було зоб­ра­же­но знак у вигляді літе­ри W з загну­ти­ми в бік кін­ця­ми під хре­стом: “Onoszko h. Jacyna. O tych Jacynach Niesiecki obszernie dosi pisze patrz fol. 424, daje mu tylko herb i nazywa Jacyna zupełnie inny jak widzilismy na pieczątie przy podpesu Fiodora Onoszkiewicza na akcie przedażnym 1537 r. […] przez Łaskowiczow x. Andrzejowi Sanguszce”.1 Щодо інфор­ма­ції Несе­ць­ко­го про вико­ри­стан­ня родом Онош­ке­ви­чів гер­ба Яци­на (під­ко­ва кін­ця­ми додо­лу в супро­воді стрі­ли вістрям уго­ру та п’ятикінцевого хре­ста)2, то в дано­му випад­ку він скорі­ше за все сплу­тав відо­мо­сті про рід київсь­ких зем’ян Онош­ке­ви­чів з Яци­на­ми-Онош­ко­ви­ча­ми, що меш­ка­ли в Оршансь­ко­му повіті.

Дже­ре­ло: Одно­ро­жен­ко Олег. Шля­хетсь­ка гераль­ди­ка Київсь­кої зем­лі XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. за архів­ни­ми дже­ре­ла­ми та матеріа­ла­ми сфра­гі­стич­ної колек­ції Музею Шере­меть­є­ва // Сфра­гі­стич­ний щоріч­ник. Випуск ІІ.

Сфра­гістіч­ні пам’ятки

1. Витонізь­кий Михай­ло, земя­нин волинсь­кий: Печат­ка від 1570 р.: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри W під вру­бом; зго­ри літе­ри: МW. вось­ми­кут­на, роз­мір 14х12 мм. Дже­ре­ла: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 213. 1570 р.; Sigillum. Музей Шере­меть­євих. [Элек­трон­ный ресурс]. URL: https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​v​y​t​o​n​i​z​k​y​j​-​m​y​h​a​j​lo/ (дата обра­ще­ния: 14.11.2023).

Витонізь­кий Михай­ло, земя­нин волинсь­кий: Печат­ка від 1570 р.:

Поколінний розпис

I генерація

ОНОШ­КО ПАШКОВИЧ

“Пану Мико­лаю Неми­ро­ви­чу чоло­век Яко­вец Онош­ков­ский до воли, занюж (оскіль­ки — О.Р.) тот Онош­ко поехал к Олел­ку” (РДА­ДА. — Ф. 389, on. 1, спр. 3. — Арк. 50 зв.); “Пану Мико­лаю Неми­ро­ви­чу члк Сако­вец Онок­штов­ский до воли, занюв (!) тот Онош­ко поехал к Олел­ку” (Bibl. Czart. — № 2329. — S.49)).

II генерація

Федір Онош­ко­вич Вітонізький

У 1475 році зга­дуєть­ся луць­кий зем’янин шлях­тич Онош­ко Вітонізь­кий, який отри­мав своє пріз­ви­ще-при­до­мок саме від села Вітоніж. Саме тут, він мав маєт­но­сті та про­жи­вав у шля­хетсь­ко­му дворі. 5 жовтня цьо­го року князь Михай­ло Іва­но­вич Рого­ви­ць­кий про­дав свою маєт­ність Дажев (Сьо­год­ні село Дож­ва) пану Федо­ру Онож­ку Вітонізь­ко­му. У тексті запи­су йдеть­ся: «…с люд­ми, с пол­ми, из сєно­жат­ми, з боло­ты и з дуб­ро­ва­ми – виняв­ши за трєтию част зо всихъ имєнєй моих отчиз­ныхъ, выслу­же­ныхъ и куп­ле­ныхъ… про­дал єсми тоє имєнє Дажев пну Фєдо­ру Онож­ку Вито­низ­ко­му за двєстє коп
широ­кихъ гро­шей моне­ты чєскоє и за кожух бобровый
сук­номъ поръ­пры­я­номъ (пуру­пу­ро­вим) кры­тый и за два
воз­ни­ки сєрыє…». Своїм нащад­кам забо­ро­няв потім
втру­ча­ти­ся у володін­ня Даж­вою під зару­кою у 300 кіп
гро­шей коро­лю та ще 300 кіп гро­шей само­му Оношку
Вітонізь­ко­му.3

У 1490 році Онош­ко суди­вся з Іваш­ком Семаш­ко­ви­чем та його бра­та­ми щодо маєт­но­стей в селі Зденіж (сучас­ний Озденіж, Луць­ко­го рай­о­ну). Як наслі­док, згід­но із королівсь­ким виро­ком зму­ше­ний був посту­пи­ти­ся Семаш­кам.4 Ще одну згад­ку про Онош­ка Вітонізь­ко­го зустрі­чає­мо у листо­па­ді 1490 року. Тоді він про­дав свій двір у Луць­ку із зем­лею та сіно­жат­тю Марії Ровенсь­кій, що зна­хо­ди­вся «…про­мєж ормєн­скоє црк­ви и кап­лан­ско­го дому на бере­зи Сты­ря…». Сума опе­ра­ції ста­но­ви­ла 30 кіп широ­ких гро­шей.5 Судя­чи з усьо­го, Онош­ко Вітонізь­кий, як і його нащад­ки, був пред­став­ни­ком дріб­ної шлях­ти, що пере­бу­ва­ла на служ­бі у більш замож­них шлях­ти­чів. Сам Онош­ко Вітонізь­кий у доку­мен­тах фігу­рує як земя­нин луць­кий. Хоча його поход­жен­ня наразі недосліджено.

Дослід­ни­ця Наталія Яко­вен­ко вка­зує, що він був одру­же­ний із Ган­ною Юріїв­ною Чет­вер­тенсь­кою, донь­кою кня­зя Юрія Михай­ло­ви­ча на Чет­верт­ні Чет­вер­тенсь­ко­го.6 Для того, щоб отри­ма­ти родо­ві маєт­но­сті своєї дру­жи­ни, за її пора­дою вбив бра­та Ган­ни Юрів­ни Вац­ла­ва Чет­вер­тинсь­ко­го. За це вели­кий князь литовсь­кий Кази­мир поз­ба­вив Онош­ка пра­ва на спад­щи­ну князів Чет­вер­тинсь­ких. Це під­твер­джуєть­ся зго­дом, коли у 1528 році Федір Онош­ко­вич Вітонізь­кий пре­тен­ду­вав на маєт­но­сті своєї матері Ган­ни Юрів­ни Чет­вер­тинсь­кої. Йому від­мо­ви­ли, якраз поси­ла­ю­чись на попе­ред­ній вирок щодо Онош­ка.7

Зго­дом Онош­ко Вітонізь­кий опо­се­ред­ко­ва­но зга­дуєть­ся у записі від 1518 року. А запи­сом від 15 листо­па­да 1521 року він, разом із свої­ми сина­ми Андрієм та Федо­ром Вітонізь­ки­ми пере­да­вав дві воло­ки сіно­жаті в Щер­сівсь­кій пущі за рікою Німан, (сучас­на Біло­русь) та поло­ви­ну лугу там же, мона­сти­рю у Лав­ри­шеві (сучас­на Біло­русь). Оче­вид­но, що Онош­ко мав там якісь маєт­но­сті та, мож­ли­во, звід­ти й похо­див. Щоправ­да, біло­русь­кий дослід­ник Євген Глін­скі вка­зує, що цей фун­ду­ше­вий доку­мент Онош­ка Вітонізь­ко­го та його синів для мона­сти­ря є піз­ні­шим фаль­си­фі­ка­том.8

У 1528 році має­мо відо­мо­сті й про обов’язок шлях­ти­чів Вітонізь­ких у війсь­ку Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Оче­вид­но, що Онош­ко на той час вже помер, адже у пере­писі зга­дуєть­ся його син Федір Онош­ко­вич, який мав пода­ти до війсь­ка 2 коней10. Шлях­ти­чі Вітонізь­кі, як влас­ни­ки маєт­но­стей у Вітоні­жі, зга­ду­ють­ся й при ревізії Луць­ко­го зам­ку, що від­бу­ва­лась у 1545 році. Вони мали обов’язок догля­да­ти та ремон­ту­ва­ти город­ні (скла­до­ва части­на зам­ко­вої сті­ни), що були в Околь­но­му зам­ку Луць­ка. Василь та Федір Онош­ко­ви­чі з Вітоні­жа, сини Онош­ка Вітонізького,
від­по­ві­да­ли за кіль­ка таких горо­день. Одна з них розта­шо­ву­ва­ла­ся поруч із Пінсь­кою вежою. Вітонізь­кі три­ма­ли город­ню разом із паном Сер­би­ном з Хоро­хо­ри­на та кня­зя­ми Воро­не­ць­ки­ми. Вка­зу­ва­ло­ся, що вона потре­бує опра­ви. Інша город­ня, за яку також усі вони від­по­ві­да­ли, була поруч із город­нею панів Рого­зинсь­ких. Її також «…вєр­ху трє­ба опра­ви­ти…». Окре­мо Федір та Василь Вітонізь­кі «…з Вито­ни­жа…» мали нагля­да­ти за однією з горо­день за вели­ким мостом. Вона розта­шо­ву­ва­ла­ся між город­ня­ми князів Воро­не­ць­ких та шлях­ти­ча Стих­на Єни­ча. Як вка­зу­ва­ло­ся в описі «…тая город­ня добра єст…»11. У 1552 році зно­ву про­во­ди­вся опис Луць­ко­го зам­ку і також зга­да­но город­ню обох братів Вітонізь­ких, Сер­би­на та Воро­не­ць­ких. Тоді її
харак­те­ри­зу­ва­ли як мало не всю поби­ту та не обма­за­ну. Дру­гу їхню ж город­ню тоді харак­те­ри­зу­ва­ли як доб­ру, але не накри­ту. У доб­ро­му стані також була тоді й город­ня за мостом.

З вище­ска­за­но­го бачи­мо, що у Онош­ка Вітонізь­ко­го було щонай­мен­ше троє синів Андрій, Федір та Василь. Усі вони й далі писа­ли­ся як Вітонізь­кі з родо­вим маєт­ком у Вітоні­жі. Щоправ­да, надалі у доку­мен­тах фігу­рує лише Василь Вітонізький.

10 Пера­піс вой­ска Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кні­га 523. Кні­га пуб­ліч­ных спраў 1. Мінск: Бела­рус­кая наву­ка, 2003. 449 с.
11 Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року / Під­го­ту­вав В. Кра­вчен­ко. Київ, 2005. С.137.

У 1561 році опо­се­ред­ко­ва­но зустрі­чає­мо Васи­ля Вітонізь­ко­го на сторін­ках Луць­кої зам­ко­вої кни­ги. Він фігу­рує як пору­чи­тель у справі вику­пу із заста­ви маєт­но­сті Зубиль­но бра­та­ми Бог­да­ном, Яцком, Семе­ном та Михай­лом Дроз­денсь­ки­ми у Пет­ра Костюш­ко­ви­ча. Щоправ­да, офор­мив­ши викуп він не видав бра­там листа, який би давав пра­во їм повер­та­тись до Зубиль­на та зви­ну­ва­чу­ва­ли у намо­ві Костюш­ко­ви­ча здійс­ню­ва­ти напа­ди на маєт­но­сті. Тож Бог­дан Дроз­денсь­кий пози­вав Васи­ля Вітонізь­ко­го до суду. У справі про вручення
позо­ву вка­зуєть­ся, що виж (судо­вий уряд­ник) Они­кій Пугач разом із уряд­ни­ком Бог­да­на Дроз­денсь­ко­го Яць­ком Дяком при­бу­ли до Вітоні­жа і вру­чи­ли та про­чи­та­ли позов без­по­се­ред­ньо Васи­лю Вітонізькому13. Наступ­но­го, 1562 року, на Васи­ля Вітонізь­ко­го скар­жи­вся земя­нин Іван Біло­сто­ць­кий, за те, що наніс йому тяж­ких ран14.

У 1565 році зно­ву від­бу­вав­ся попис війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Тоді Михай­ло Вітонізь­кий, син Васи­ля, подав до Війсь­ка литовсь­ко­го 2 коні (верш­ни­ки). А у 1567 році «…Васи­лей Вито­низъ­ский с пове­ту Луц­ко­го кони 3 а дра­ба 1…», тоб­то мав пода­ти до війсь­ка 3 коні та 1 пішо­го. Ціка­во, що він зга­дуєть­ся тут серед слуг брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Рома­на Сан­гуш­ка, які в 1567 році при ньо­му слу­жи­ли «…въ Чашникахъ...»15. У 1570 році Василь Вітонізь­кий пози­чив земя­ни­ну Андрію Коро­ваю 90 кіп литовсь­ких гро­шей під заста­ву його части­ни маєт­ку в Гру­шов­ні (Гру­шів­ка,

13 Луць­ка зам­ко­ва кни­га 1560–1561 рр./Підготували В. М. Мой­сієн­ко, В. В. Полі­щук. Луцьк, 2013. 733 с.
14 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва № 2036/​сост. О.И. Левиц­кий. Киев, 1883.
15 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. Том 33. Литов­ская мет­ри­ка. Отдел 1. Часть 3: Кни­ги пуб­лич­ных дел. Пере­пи­си вой­ска Литов­ско­го. Пет­ро­град, 1915. 702

Ковельсь­ко­го рай­о­ну) разом із під­да­ни­ми його селя­на­ми.9 У неді­лю, 9 черв­ня 1570 року, Василь Вітонізь­кий скар­жить­ся в Луць­ко­му уряді на під­да­них кня­зя Лева Вой­ни­ча Воро­не­ць­ко­го з села Баб’є (сьо­год­ні село Квіт­не­ве, Луць­ко­го рай­о­ну), які напа­ли на поля у Вітоні­жі та погра­бу­ва­ли вули­ки з бджо­ла­ми і поко­си­ли сіно. Воз­ний, яко­го Василь Вітонізь­кий запро­сив огля­ну­ти шко­ди, свід­чив, що на ост­ро­ві Боб­ров­ці бачив «…повєри­в­ны дєрє­ва зо бчо­ла­ми…», лише одне ціле з бджо­ла­ми лиши­лось і інші селя­ни з Баб’я собі побра­ли. Далі там же воз­ний бачив поко­шені сіно­жаті, з яких части­на була в копи­цях, а інша части­на «…на покосєх лєжитъ нєгрєбє­ноє…». Коли ж воз­ний разом із супро­вод­жу­ю­чою шлях­тою рушив до Баб’я там міс­це­вий війт та уряд­ник кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го пові­до­ми­ли йому, що про бджіл нічо­го не зна­ють, а сіно поко­си­ли за вказів­кою само­го кня­зя і «…єщє дєи коси­ти будємъ бо дєи тои кгрунтъ кнзя пана нашо­го…».10
Оче­вид­но, що міс­цевість під назвою Боб­ров­ці була спір­ною і розта­шо­ву­ва­лась на межі обох посе­лень. Бо сутич­ки щодо неї про­до­в­жу­ва­лись і за кіль­ка років. 29 люто­го 1572 року Себастьян Опа­лонсь­кий, уряд­ник кня­зя Лева Вой­ни­ча Воро­не­ць­ко­го (у тексті Зба­разь­кий) скар­жи­вся «…на земє­ни­на гос­по­дар­ско­го пана Васи­лия Вито­низ­ко­го…», що той разом із свої­ми під­да­ни­ми із Вітоні­жа зброй­но напав на уро­чи­ще Боб­ро­ве­ць. Цьо­го разу в справі вка­зуєть­ся, що це уро­чи­ще зна­хо­дить­ся в межах села Баб’є, що було влас­ністю князів Воро­не­ць­ких. Там напад­ни­ки забра­ли скир­ту сіна «…в кото­рой было возов шесть­де­сят…» і «…до дво­ра сво­е­го вито­низ­ко­го…» те сіно повез­ли.11

Того ж 1572 року, у черв­ні, до суду скар­жи­вся Богуш Зає­ць Луковсь­кий, «…упо­моцо­ва­ный…» кня­гині Ган­ни Дес­по­тів­ної, вдо­ви брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Рома­на Сан­гуш­ка. Він пози­вав­ся від імені кня­гині на «…зємє­ни­на гсподр­ско­го…» Васи­ля Вітонізь­ко­го. Ще перед своєю смер­тю князь Роман Сан­гуш­ко дав Вітонізь­ко­му сріб­ло в заста­ву за 200 кіп гро­шей литовсь­ких. Тож позов сто­су­вав­ся саме повер­нен­ня того сріб­ла дру­жині та нащад­кам кня­зя. Як зазна­чав у позо­ві Богуш Зає­ць «…ее млсти княг­ня Ган­на Дес­по­тов­на єст гото­выє с пном Васи­лєм Вито­низ­ским через мене умоцо­ва­но­го своє­го … роспра­ву при­ня­ти…», тоб­то, ймо­вір­но вирі­ши­ти спра­ву. Щоправ­да, якраз у цей час у Вар­шаві від­бу­вав­ся сейм, тож «судо­ві роч­ки» (час, коли від­бу­вав­ся суд), судя­чи з усьо­го, були призу­пи­нені: «…одно ж дєи на сей час для сой­му вал­но­го вар­шав­ско­го роки тепєрєш­ниє троєц­киє не естъ сужо­ныє…». Від­так спра­ву запи­са­ли до акто­вих книг. Ціка­во, що роком рані­ше, у листо­па­ді 1571 року, гро­ші за застав­лене сріб­ло через воз­но­го Дах­на Гуляль­ни­ць­ко­го пере­да­ва­ли Васи­лю Вітонізь­ко­му, але той від­мо­ви­вся взя­ти їх і сріб­ло не повер­нув. Про це воз­ний мав би пові­до­ми­ти до уря­ду і запи­са­ти в акто­ві кни­ги та цьо­го не зро­бив.12

Тра­гіч­на подія за участі селян із Вітоні­жа ста­ла­ся 1 черв­ня 1572 року. Під­дані Васи­ля Вітонізь­ко­го Сав­ко Овеч­ка, Сте­ць­ко Дуд­ка та Пар­хом Іван­ко перей­ня­ли на дорозі в межах села Ось­ми­го­вич Ізраї­ла Мош­ко­ви­ча, який йшов з Глу­хо­ви­ці (неі­ден­ти­фі­ко­ва­ний насе­ле­ний пункт) до Ось­ми­го­вич. Його погра­бу­ва­ли та вби­ли, а від­так «…пас­ту­хи под коло­да­ми нашли наго­го…». Уряд­ник з Ось­ми­го­вич на ім’я Юхим, свід­чив, що вби­тий був під­да­ним кня­зя Андрія Курбсь­ко­го, який на той час мав Ось­ми­го­ви­чі за влас­ність. Як зго­дом свід­чив воз­ний Дах­но Гуляль­ни­ць­кий, яко­го від­пра­ви­ли огля­да­ти тіло, «…видел голо­ву всю на кус­ки зру­ба­ну, однош тол­ки щоку ис под нєю єст…», а також огля­дав коло­ду, де пас­ту­хи знай­шли тіло і там «…видєл под­лє тои коло­ди нос и щоку чоло­вєч­ские лєжа­чиє…». Крім того, з вби­то­го зня­ли «…одно­ря­док люн­ский голу­бый, кото­рий сто­итъ две копи гро­шей, жупи­цу люн­скую синюю кото­рая кошто­ва­ла копу гро­шей убран­нє бєлоє мурав­скоє за кото­роє дал трид­цатъ гро­шей … гото­вых взя­ли три копи, ножи угор­скиє из поя­сом зако­ва­ным за што дал два­надцатъ гро­шей шап­ку за кото­рую был далъ осм гро­шей…». Далі воз­ний разом із ось­ми­го­ви­ць­ким уряд­ни­ком Юхи­мом їзди­ли до Вітоні­жа про­си­ти Васи­ля Вітонізь­ко­го щоб вчи­нив спра­вед­ливість на своїх під­да­них. Він обі­цяв опи­та­ти їх та, якщо хтось буде вин­ний, вчи­ни­ти спра­вед­ли­во. А роз­по­відь воз­но­го запи­са­ли в Луць­ку акто­ву книгу20.

Відо­мий польсь­кий дослід­ник Олек­сандр Ябло­новсь­кий подає цікаві відо­мо­сті з побо­ро­вих реєстрів 1570, 1577 і 1583 років. У таких відо­мо­стях вка­за­но хто саме, за що і скіль­ки пла­тив із своїх маєт­но­стей. Так, бачи­мо, що у 1570 році з Вітоні­жа пла­тив Василь Вітонізь­кий за 27 димів, 25 город­ни­ків по 4 гро­ші, 2 реміс­ни­ки по 2 гро­ші та 5 пут­них слуг по 20 гро­шей. У 1577 році як плат­ни­ка поборового
подат­ку з Вітоні­жа бачи­мо Михай­ла Васи­льо­ви­ча Вітонізь­ко­го. Він пла­тив звід­си за 27 димів по 10 грошей,
10 город­ни­ків по 4 гро­шей, 8 город­ни­ків по 2 грошей,
2 реміс­ни­ки по 2 гро­шей та 3 бояри­ни по 20 грошей.
Точ­но такі ж дані містять­ся в побо­ро­во­му реєстрі за
1583 рік. Лише тогоріч додав­ся пода­ток за 2 колесовий
млин21. У даних побо­ро­во­го реєст­ру бачи­мо, що у
Вітоні­жі крім селян, що про­жи­ва­ли у 27 димах, була й
знач­на кіль­кість город­ни­ків. Вони були дещо нижчою
кате­горією селян. Крім того, зазна­ча­ють­ся й ремісники,
а також пут­ні слу­ги. Вони ста­но­ви­ли категорію

20 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 323 зв.-324.
21 Jabłonowski A. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. 8. Źródła dziejowe. Ziemie ruskie. Wołyń i Podole. Warszawa, 1889. 504 s.

най­ниж­чо­го про­шар­ку шлях­ти, й, оче­вид­но, виконували
якісь функ­ції при дворі, будучи, напри­клад, урядниками
шля­хетсь­ко­го двору.

8 січ­ня 1573 року Михай­ло Вітонізь­кий запи­сав своїй дру­жині Софії Окорсь­кій як віно тре­тю части­ну своїх маєт­но­стей у Вітоні­жі, що ста­но­ви­ла зага­лом на
суму 800 кіп литовсь­ких гро­шей. Крім того, записував
дру­жині й тре­ти­ну усіх своїх «…рєчєй рухомыхъ…».
Також у записі йдеть­ся, що коли б Михай­ло помер раніше
ніж дру­жи­на, то та мала б пра­во те запи­сане їй майно
«…отда­ти, про­да­ти, даро­ва­ти, запи­са­ти… якъ єдно
воля єє на то будєтъ…». Нато­мість Михай­ло Вітонізький
отри­мав від дру­жи­ни 200 кіп гро­шей литовсь­ких посагу,
а також інших 200 кіп гро­шей «…в золо­ти, в сєрєбрє, в
шатахъ, в пер­лахъ, в конєхъ, в быд­лє и в иншихъ рєчахъ
рухомыхъ…»22. Крім того, вона зазна­ча­ла, щоб в разі
без­діт­ної смер­ті її май­но потра­пи­ло до рук саме чоловіка,
а не кров­них роди­чів. Софія Окорсь­ка була доч­кою, на
той момент помер­ло­го, шлях­ти­ча Олех­на Окорського.
Десь у цей період, ймо­вір­но, поми­рає Василь
Вітонізь­кий, від­так надалі у доку­мен­тах фігуруватиме
його син Михай­ло. Щоправ­да, вар­то зазна­чи­ти, що на час
запи­су віна, Василь Вітонізь­кий, ймо­вір­но ще жив.
У 1575 році Михай­ло Вітонізь­кий був одним із
послів від Волинсь­ко­го воє­вод­ства на з’їзд шлях­ти у
Стен­жи­ці. З’їзд від­бу­вав­ся під час безкоролів’я, коли
нама­га­ли­ся обра­ти ново­го коро­ля. Це, ймо­вір­но, свідчить
про висо­кий ста­тус Михай­ла Вітонізь­ко­го серед
того­час­ної міс­це­вої шляхти23. У січ­ні 1575 року на
Михай­ла Васи­льо­ви­ча Вітонізь­ко­го скаржився
слу­жеб­ник кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го. Будучи у той час в
Хоро­хо­рині, маєт­но­стях Михай­ла Сер­би­на, того

22 Архив Юго-запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комиссией
для раз­бо­ра древ­них актов: в 35 тт.: Ч. 8., Т. ІІІ: Акты о брач­ном и
семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI-XVII вв. Киев, 1909.
С.272–273.
23 Літвін Г. З наро­ду Русь­ко­го. Шлях­та Київ­щи­ни, Волині та
Брац­лав­щи­ни (1569—1648). Київ: Дух і Літе­ра, 2016. С.442.

слу­жеб­ни­ка перей­няв на шля­ху та побив Михайло
Вітонізь­кий із свої­ми слугами24.
У 1581 році зустрі­чає­мо повсяк­час­ні скар­ги на
Михай­ла Васи­льо­ви­ча Вітонізь­ко­го з боку княгині
Вар­ва­ри Зба­разь­кої з Козинсь­ких. Вона скар­жи­ла­ся, що
той, разом із свої­ми під­да­ни­ми із Вітоні­жа здійснював
напа­ди на її маєт­но­сті в Осьмиговичах25. Михайло
Вітонізь­кий ж в свою чер­гу скар­жи­вся навза­єм. Одну з
таких скарг зустрі­чає­мо на сторін­ках Володимирської
акто­вої кни­ги. Згід­но із запи­са­ною скар­гою, 31 липня
1581 року під­дані Михай­ла Васи­льо­ви­ча Вітонізь­ко­го за
його вказів­кою зібра­ли­ся на «…толо­ку ку зво­жє­ню овса
моє­го влост­но­го двор­но­го с поля моє­го прозываємого
вро­чи­щомъ Зао­бо­вя…», тоб­то мали звез­ти овес з поля до
дво­ру у Вітоні­жі. Зага­лом було 152 вози на яких
вмі­сти­ло­ся 304 копи жато­го вів­са (мож­ли­во цифра
перебіль­ше­на, але саме так пише в тексті скар­ги). Під час
пере­ве­зен­ня збі­ж­жя доро­гою до Вітоні­жа княгиня
Вар­ва­ра Зба­разь­ка з Козинсь­ких «…сама осо­бою своєю и
маю­чи при собє почот людєй нєма­лыи…» всі вози з
кінь­ми та жатим вів­сом «…побра­ла и погра­би­ла и до
имє­ня своє­го Ловищъ отпро­ва­ди­ла…». Крім того,
Михай­ло Васи­льо­вич Вітонізь­кий надав свід­чен­ня двох
шлях­ти­чів Яна Калу­совсь­ко­го та Михай­ла Літинського,
які «…на то очи­ма сво­и­ми глєдє­ли, кгда єє млсть кнгня
Зба­ражзкая овєс пна Вито­низ­ско­го бра­ла и грабила…»26.
3 лип­ня 1586 року у Луць­ко­му уряді
ось­ми­го­ви­ць­кий уряд­ник пана Андрія Фір­лея Мойсей
Горейн (мож­ли­во непра­вильне напи­сан­ня прізвища)
скар­жи­вся на «…зємє­ни­на повєту луц­ко­го…» Михайла
Вітонізь­ко­го. 1 лип­ня він, зібрав­ши біль­ше сот­ні кінних

24 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.35, лист.32 зв.
25 Еру­са­лим­ский К. Ю. На служ­бе коро­ля и Речи Поспо­ли­той. М.; СПб.:
Нестор-Исто­рия, 2018. С.417–418.
26 Стра­те­гії та риту­а­ли кон­флік­ту: шля­хетсь­кий соціум Волині зламу
XVI і XVII ст. Дже­ре­ла та інтер­пре­та­ції / Упо­ряд. Н. П. Старченко;
Відп. ред. Г. В. Боряк. НАН Украї­ни. Інсти­тут історії Украї­ни. Київ:
Інсти­тут історії Украї­ни, 2020. 615 с.

та піших людей, озброє­них коса­ми, своїх під­да­них з
Вітоні­жа, разом з там­теш­нім його уряд­ни­ком на ім’я
Тру­ша, напа­ли на село Лови­ще «…Осми­го­ви­чомъ
налє­жа­чо­го…». Там вони напа­ли на сіно­жаті, що
нале­жа­ли міс­це­вим селя­нам Супру­ну Мель­ни­ку, Кар­пу і
Оста­пу Клю­чені (мож­ли­во не пра­вильне написання
пріз­ви­ща). Коли ж ті поба­чи­ли, що їхнє сіно косять, то
прий­шли про­си­ти «…обы­чаєм сусєд­ним абы имъ кгвалту
нє чини­ли и сєно­жа­ти их нє коси­ли и той влас­но­сти их
покой дали…». Але замість того, щоб погамуватись,
напад­ни­ки «…ста­ли их бити и мор­до­ва­ти…». Тоді ті
селя­ни з Ловищ див­ля­чись на «…тако­вый кгвалт…» дали
зна­ти своїм сусі­дам і разом поча­ли ті сіно­жаті боронити.
«…того вряд­ни­ка вито­низ­ско­го Тру­ша и подданых
вито­низ­ских на тых сєно­жатєх сво­их кото­рых могли
тых из коса­ми пой­ма­ли а иншиє из сєножатєй
поути­ка­ли…». Тих кого пій­ма­ли «…до уря­ду близ­шо­го до
замъ­ку воло­ди­мєр­ско­го на вряд отда­но…» і там справу
«…обжаловано…»27.
За кіль­ка днів, 6 лип­ня 1586 року, до Луцького
уря­ду звер­нув­ся вже Василь Вітонізь­кий, просячи
воз­но­го, щоб той огля­нув його поби­тих підданих.
Зав­дя­чу­ю­чи опи­су воз­но­го ми має­мо наго­ду дізнатися
іме­на того­ча­с­них селян, а також уряд­ни­ка Вітоні­жа, які
пост­раж­да­ли в резуль­таті сутич­ки. У Пана­са Тишковича
була рана на голо­ві, кри­ваві рани на правій та лівій
руках, від пле­ча і аж до зап’ястя. У ньо­го забра­ли косу,
яка кошту­ва­ла 8 гро­шей. В іншо­го селя­ни­на на ім’я
Нестер (мож­ли­во не пра­вильне напи­сан­ня) також були
рани на голо­ві, руках та нозі, а забра­но шап­ку за 4 гроші
і косу за 8 гро­шей. В Мики­ти Тиш­ко­ви­ча були зранені
голо­ва, плечі і ліва рука, а також «…бок лєвый збитий
синий…». У ньо­го погра­бо­ва­но косу за 8 гро­шей та пояс з
мошон­кою (гама­не­ць) в якій було 4 гро­ші. В ще одного
селя­ни­на, ім’я яко­го про­чи­та­ти не вда­лось, воз­ний бачив
рану биту по хреб­ту. Він також втра­тив у сути­ч­ці косу за

27 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.35, лист.645–645зв.

8 гро­шей. Їх усіх поби­ли та ув’язнили в дворі шляхтича
Андрія Фір­лея в Ось­ми­го­ви­чах. Там вони сиді­ли цілу ніч,
а потім були випущені.
Чи не най­біль­ше пост­раж­да­ли ті селя­ни, яких
повез­ли до зам­ку у Воло­ди­мир. Зокре­ма, в урядника
Вітонізь­ко­го Тру­ша Зан­ко­ви­ча було на правій стороні
голо­ви дві рани тятих і руку пра­ву зби­то. У Занка
Ярмо­ло­ви­ча по хреб­ту рани сині, в ньо­го пограбовано
сер­мя­гу та шап­ку за 30 гро­шей. В Пет­ра Хоми­чи­ча на
голо­ві бита рана, а сути­ч­ці він втра­тив сер­мя­гу і косу
зага­лом за 32 гро­шей. У Мис­ка Паци­ни­ча на обох руках
биті рани сині. В ньо­го також забра­ли косу за 8 грошей.
В Тим­ка Яро­ше­ви­ча рани биті кри­ваві, і теж втратив
косу за 9 гро­шей. У Фед­ка Тро­хи­мо­ви­ча рани по хреб­ту і
руках биті сині. В ньо­го погра­бу­ва­ли сер­мя­гу та косу у
сумі на 30 гро­шей. Вони роз­по­ві­ли воз­но­му, що їх пан
воє­во­да Андрій Фір­лей нака­зав спо­чат­ку поби­ти, а потім
до Воло­ди­ми­ра до зам­ку повез­ти. Усі вони пере­бу­ва­ли в
ув’язнені аж поки Михай­ло Вітонізь­кий не взяв їх на
поруки.
Крім того пост­раж­да­ли й інші селя­ни з Вітоніжа,
яким, оче­вид­но, поща­сти­ло повер­ну­ти­ся піс­ля сутички
додо­му. У Яна Деце­ви­ча воз­ний бачив «…рану кривавую
и вел­ми шкод­ли­вую…» у хреб­ті, вище поя­са. У Близка
(мож­ли­во помил­ко­во напи­са­но), Яцка Толпижича,
Анто­на Сам­со­на (мож­ли­во помил­ко­во напи­са­но) Самойла
Кули­на, Воло­са Кури­ло­ви­ча, Анто­на Сєно­ти­ча, Ілка
Куце­ви­ча, Пав­ла Олеш­ко­ви­ча, Сен­ка Мок­ру­ши­ча, Леска,
Ман­ка Мок­ру­ши­ча, Іваш­ка, Пили­па Паци­ни­ча, Зенка
Ярмо­ло­ви­ча, Іваш­ка Пащені, Сидо­ра Лико­ти­ча, Панаса,
Юска, Гри­ця Лако­ти­ча, Іваш­ки Роман­чи­ча, Лан­ка також
воз­ний бачив чис­лен­ні пора­нен­ня і всі вони свід­чи­ли про
втра­ти у сути­ч­ці щонай­мен­ше коси, а поде­ку­ди й
сер­мя­ги, соки­ри, пояс чи шап­ку. Чи ненайбільше
пост­раж­дав Матвій Поро­хов­ня. Воз­ний свід­чив, що той
має «…раны тятыє, вел­ми шкод­ли­выє…» на шиї та на
лівій щоці і неві­до­мо чи живий буде.

Ціка­во, що Михай­ло Вітонізь­кий, записуючи
скар­гу до Луць­ких акто­вих книг опо­вів дещо іншу версію
цієї події. Ніби­то на його під­да­них напали
«…за кгвал­тов­нымъ насланєм за властным
роска­за­нъ­єм…» пана Андрія Фір­лея і його дружини.
Напад очо­лю­вав ось­ми­го­ви­ць­кий уряд­ник Мойсей
Горейн. Він наслав слуг, гай­дуків, бояр і своїх під­да­них з
Ось­ми­го­вич. А сама ж сутич­ка від­бу­ва­лась «…на власном
кгрун­те єго вито­низ­ском на сєно­жа­ти на врочищу
Зао­бо­въю…». Як бачи­мо обо­піль­ні скар­ги стосувалися
спір­ної тери­торії між Лови­ща­ми та Вітоні­жем, урочище
Заобов’я, яке міс­цеві меш­кан­ці Ловищ сьогодні
нази­ва­ють Забів’є28.
У квіт­ні 1592 року Михай­ло Вітонізь­кий був
одним з тих, хто отри­мав позов у справі про образи
при­чи­нені міс­це­вою шлях­тою Луць­ко­му єпис­ко­пу Кирилу
Тер­ле­ць­ко­му. Воз­ний Луць­ко­го повіту Тимофій
Брансь­кий свід­чив, що роз­во­зя­чи позо­ви, «…уткнулъ
тыє поз­вы у воро­та во дво­рахъ…» зокре­ма «…єго млсти
пну Михай­лу Вито­низ­ско­му у Витонижи…»29.
У шлю­бі Михай­ла Васи­льо­ви­ча Вітонізь­ко­го з
Софією Окорсь­кою було зага­лом 5 дітей. Сини Семен,
Михай­ло та Федір, а також дві донь­ки. Одна з яких Ганна
була одру­же­на із Гніво­шем Гуле­ви­чем Дрозденським.
Федір Михай­ло­вич Вітонізь­кий, ймо­вір­но, помер не
лишив­ши спад­коєм­ців. Маєт­но­сті у Вітоні­жі піс­ля смерті
Михай­ла Васи­льо­ви­ча та Софії Окорсь­кої перей­шли до
їхніх синів Семе­на та Михайла.
Має­мо цікаві відо­мо­сті із теста­мен­ту (запо­віту)
Софії Окорсь­кої, який запи­са­ли у Луць­кі акто­ві книги
10 люто­го 1628 року, оче­вид­но вже піс­ля її смерті.
Михай­ло Васи­льо­вич Вітонізь­кий також зга­дуєть­ся у
ньо­му як небіж­чик. Сам запо­віт писа­ний Софією у

28 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.35 лист 676–679.
29 Архив Юго-запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комиссией
для раз­бо­ра древ­них актов: в 35 тт.: Ч. І., Т. І: Акты, отно­ся­щіе­ся къ
исторіи пра­во­слав­ной церк­ви въ Юго-Запад­ной Рос­сіи. Киев, 1859.
640 с.

Вітоні­жі 9 листо­па­да 1627 року. Ціка­во, що текст
теста­мен­ту писа­ний польсь­кою мовою. Згід­но із його
відо­мо­стя­ми тіло Софії Окорсь­кої мало бути похо­ване в
міс­цевій церкві у Вітоні­жі «…a ciało jako ziemne ziemi
oddaję ktore aby pochowane było w cerkwie w Witonizu…».
Усе май­но рухо­ме та неру­хо­ме пере­да­ва­ла у спа­док двом
своїм синам Михай­лу та Семе­ну. Також зга­дує, що ще
один син Федір на той час вже помер. Молод­шо­му синові
Михай­лу Михай­ло­ви­чу Вітонізь­ко­му, з тієї суми, що
лишив її чоло­вік мало діста­тись 400 зло­тих готових
гро­шей. Ще на 200 зло­тих, не маю­чи «…gotowizny…»
запи­су­ва­ла худо­бою, зокре­ма бид­ла 20 поголів’я, з них
6 коров, 4 яло­ви­ць та 10 «…podciolkow…». Також ове­ць і
кіз з ягня­та­ми та козе­ня­та­ми, зага­лом 40 поголів’я. Крім
худо­би на тій сумі пере­да­ва­ла молод­шо­му сину і бджоли.
До того ж обом синам пере­да­ва­ла част­ку сріб­ла, що
лиши­ло­ся від чоло­віка. А також цер­ковне сріб­ло, яке
Семен Вітонізь­кий отри­мав від там­теш­ньо­го священника
Єли­сея Ста­ве­ць­ко­го. Запо­ві­да­ла, щоб між бра­та­ми не
було жод­них пра­во­вих супере­чок «…zadnej trudnosci
prawnej oto nie było…». Ціка­во, що крім синів згадувала
Софія Окорсь­ка у своє­му теста­мен­ті і служ­ни­цю свою
Овдю­ту (мож­ли­во помил­ко­во напи­сане ім’я), яка мала
отри­ма­ти належ­ну наго­ро­ду за свою служ­бу від
молод­шо­го сина Михайла30.
Цей теста­мент під­твер­джує існу­ван­ня церк­ви у
Вітоні­жі ста­ном на поча­ток XVII ст. Про це також
свід­чать запо­віти інших Вітонізь­ких. Зокрема,
у 1620 році Вітонізь­ка Мар­ци­бе­ла (її можна
іден­ти­фіку­ва­ти як донь­ку котро­гось із Вітонізьких)
також запо­ві­да­ла похо­ва­ти себе в церкві у Вітоні­жі, а
крім того пожерт­ву­ва­ла на тутеш­ній храм ризи та 10 кіп
литовсь­ких гро­шей. Зго­дом, у 1641 році також у
міс­це­во­му хра­мі запо­ві­дав похо­ва­ти себе і Семен
Михай­ло­вич Вітонізь­кий. Церк­ва на той час була,
оче­вид­но, пра­во­слав­ною. При­найм­ні, дослід­ник Михайло

30 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.160, лист 110.

Дов­би­щен­ко вка­зує, що і Софія Окорсь­ка, і Марцибела
Вітонізь­ка, і Семен Вітонізь­кий сповідували
хри­сти­ян­ство схід­но­го обряду31.
Фак­тич­но через рік піс­ля смер­ті матері, ймовірно,
поми­рає й Михай­ло Михай­ло­вич Вітонізький.
При­найм­ні, про це свід­чить його теста­мент від
1628 року. Михай­ло Михай­ло­вич Вітонізь­кий був
одру­же­ний з Кате­ри­ною Коріатовичівною
Кур­це­ви­чів­ною Були­жан­кою. Лишив піс­ля себе сина
Вац­ла­ва та донь­ку Вар­ва­ру. Пев­ний час його част­кою у
Вітоні­жі володів дру­гий чоло­вік Кате­ри­ни Курцевичівни
Олек­сандр Вон­со­вич. Ціка­во, що Михай­ло Михайлович
Вітонізь­кий був пер­шим у родині, хто перей­шов з
православ’я до уніат­ства. А його діти, зокре­ма, Варвара
вже були римо-като­ли­ка­ми. У своє­му запо­віті він просив
похо­ва­ти його в Успенсь­ко­му соборі міста Володимира.
Також він вка­зу­вав, що в разі смер­ті дітей по смерті
дру­жи­ни всі маєт­ки Вітонізь­ко­го мали відійти
Успенсь­ко­му собо­ру у Володимирі32.
У 1628 році в одній із Луць­ких акто­вих книг
містять­ся дані щодо пла­ти подим­но­го податку
шлях­ти­ча­ми зі своїх маєт­но­стей. Так, дру­жи­на Михайла
Михай­ло­ви­ча Вітонізь­ко­го Кате­ри­на Курцевичівна
пла­ти­ла з части­ни Вітоні­жа з 14 димів
(«…pulcztyrnastu…») по 15 гро­шей, за 5 огородників
по 6 гро­шей і 4 ого­род­ни­ки по 4 гро­ші, за одного
реміс­ни­ка пла­ти­ла 4 гро­ші, за одно­го боярина –
30 гро­шей, з мли­на, що мав 1 коле­со (мен­ший за
стан­дарт­ний млин) пла­ти­ла 24 гро­шей. Вона ж пла­ти­ла з
части­ни села Окорськ, яка, оче­вид­но лиши­ла­ся у спадок
Михай­лу Вітонізь­ко­му від матері Софії Окорсь­кої як
мате­риз­на. Такі ж суми запи­сані і для Семена
Вітонізь­ко­го. Він також мав як мате­риз­ну село Окорськ.

31 Дов­би­щен­ко М. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах (кіне­ць XVI—
пер­ша поло­ви­на XVII ст.). Київ, 2008. 882 с.
32 Ворон­чук І. О. Насе­лен­ня Волині в XVI — пер­шій поло­вині XVII ст.:
роди­на, домо­гос­по­дар­ство, демо­гра­фіч­ні чин­ни­ки: Моно­гра­фія. Київ,
2012. 712 с.

Зага­лом і Семен Вітонізь­кий, і Кате­ри­на Курцевичівна
пла­ти­ли із своїх маєт­но­стей по 121 злотому33.
Дещо інші дані наво­дить дослід­ник Олексій
Бара­но­вич. Він подає ста­ти­стич­ні дані на основі
подим­но­го подат­ку ста­ном на 1629 рік. Так, на цей час
від части­ни села Вітоніж за 39 димів платила
Алек­сан­дро­ва Вон­со­ви­чо­ва, тоб­то та ж таки Катерина
Кур­це­ви­чів­на, яка на той момент одру­жи­ла­ся вдру­ге із
Олек­сан­дром Вон­со­ви­чем. А Семен Вітонізь­кий, згід­но із
дани­ми Олексія Бара­но­ви­ча пла­тив за 36 димів у
Вітоні­жі. Вони ж обоє три­ма­ли і части­ни села Окорськ34.
18 серп­ня 1631 року на сторінках
Воло­ди­мирсь­ких акто­вих книг зустрі­чає­мо протестацію
Кате­ри­ни Кур­це­ви­чів­ни Були­жан­ки Вон­со­ви­чів­ни проти
орен­да­то­ра її поло­ви­ни маєт­но­стей у Вітоні­жі Яна
Мури­но­ви­ча. Він разом із дру­жи­ною своєю Катериною
піс­ля того, як взя­ли в орен­ду части­ну Вітоні­жа почали
міс­це­вих селян «…робо­та­ми и податками
незвы­ча­и­ны­ми…» обкла­да­ти. На відробіток панщини
залу­ча­ли навіть челяд­ни­ків (слуг), які були у селянських
гос­по­дар­ствах. Опи­су­ють­ся деталі відробіт­ку панщини:
«...же ско­ро толъ­ко поч­нєт дни­ти, теды зара­зом до
робо­ты вихо­ди­ти кажут, а з робо­ты аж годи­на аль­бо двє
в ночъ пус­ча­ют…». Тоб­то до робо­ти селя­ни долу­ча­ли­ся з
само­го ран­ку і до ночі. Крім того, вка­зу­ва­ло­ся, що біля
кож­но­го плу­гу по троє челяді має бути, щоб коли один
від­лу­чаєть­ся їсти, двоє пра­ц­ю­ва­ли. Від такої надмірності
пост­раж­да­ли не лише селя­ни, але й їх худо­ба «…яко и
быд­ло, волы и кони бар­зо понєн­дзи­ли и похудєли…».
Селя­ни через вели­ку кіль­кість двір­ної робо­ти нічо­го не
роб­лять у своїх гос­по­дар­ствах «…не орут, сєно­жатєй нє
косят и збож­жа ти єсче и до того часу, нє маю­чи часу на
тую свою робо­ту волъ­но­го…». Серед повинностей

33 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.160, лист.1272
34 Бара­но­вич О.І. Залюд­нен­ня Украї­ни перед Хмель­нич­чи­ною. Ч. 1:
Залюд­нен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства в пер­шій поло­вині XVII ст. Київ,
1930. 155 с.

зазна­ча­ють­ся також і сто­ро­жо­ві обов’язки. Щоночі до
дво­ру по двох або трьох селян залу­ча­ли сторожувати.
Коли ж хтось не при­хо­див чи на сто­ро­жу­ван­ня чи на
робо­ту до дво­ру, то за кож­ні нер­об­лені день і ніч мали
пла­ти­ти по 15 гро­шей від осо­би. Крім того, без жодного
доз­во­лу до тих робіт на свою користь подружжя
Мури­но­ви­чів залу­ча­ло коней, «…там в Вито­ни­жу на
паши будучих…», які нале­жа­ли Кате­рині Курцевичівні.
Через що двоє з тих коней робо­чих «…бар­зо частыми
робо­та­ми и доро­га­ми знєн­дзи­ли, выху­ди­ли, посад­ни­ли и
прав­нє внивєч обер­ну­ли…», забра­ли собі та повер­та­ти не
хочуть. Чим зав­да­ли шко­ди на 1500 зло­тих. Воз­ний Ждан
Непельсь­кий, який їздив до Вітоні­жа, огля­дав волів та
коней та опи­ту­вав міс­це­вих селян, все підтвердив.
А скар­гу запи­са­ли до Воло­ди­мирсь­ких акто­вих книг35.
У 1637 році зустрі­чає­мо скар­гу нащадків
Михай­ла Михай­ло­ви­ча Вітонізь­ко­го та Катерини
Кур­це­ви­чів­ни «…пана Вац­ла­ва, сына, и пани Варвары,
цор­ки…». Вони зно­ву скар­жи­ли­ся на Мури­но­ви­чів, що
через їх поряд­ку­ван­ня з Вітоні­жа втек­ло 12 селян із
свої­ми пожит­ка­ми та рема­нен­том. Серед них селянин
Депи­на (мож­ли­во помил­ко­ве про­чи­тан­ня), який мав двоє
волів та дві коро­ви та семе­ро ове­ць; Пет­рик, який мав
кля­чу з жереб­цем і вола; Дани­ло Пили­пе­ня, в яко­го було
двоє волів, коро­ва та теля; Мар­тин Пели­пе­ня, що також
забрав з собою двоє волів, коро­ву та теля; Лес­ко Занчин
пішов з дво­ма вола­ми; Мар­тин мав вола і коро­ву; Фрей
Умиз­ло (мож­ли­во помил­ко­ве про­чи­тан­ня) також мав вола
і коро­ву; Юхим Чай­ка Силич мав кля­чу і вола; Яким
При­стюк (мож­ли­ве непра­вильне про­чи­тан­ня) мав два
вола та дві яло­ви­ці; Гапон При­сту­па повів із собою два
воли і двоє коней; Денис пішов із трьо­ма вола­ми, однією
кля­чею, дво­ма коро­ва­ми та п’ятьма коза­ми; Клисик

35 Вос­со­еди­не­ние Укра­и­ны с Рос­си­ей: Док. и мате­ри­а­лы: В 3 т. Т. 1:
1620–1647 / АН СССР. Инсти­тут исто­рии; АН УССР. Институт
исто­рии; Ред­кол.: П. П. Гуд­зен­ко и др. Москва: Изд-во АН СССР, 1953.
586 с.

Пота­пе­ня­та мав кля­чу, вола і бика. Крім того, орендатори
наро­би­ли й інших шкод, таких же, зга­да­них у попередній
скарзі кіль­каріч­ної давності36.
Слід ска­за­ти, що ці втечі були не пер­ши­ми і не
остан­ні­ми. У 1624 році з Вітоні­жа втек­ло 3 підданих
Кате­ри­ни Кур­це­ви­чів­ни Вон­со­вич. А у січні-лютому
1644 року з части­ни Вітоні­жа, яка нале­жа­ла Андрію
Вітонізь­ко­му селя­ни втек­ли до маєт­но­стей Андрія Фірлея
в село Осьмиговичі37. А у 1646 році з села Вітоніж пішли
меш­кан­ці «…Никон з жоною, и чотыр­ма сынами
Кон­дра­том, Дани­лом, Стє­па­ном, Иваном…»
38.
Судя­чи із зали­ше­но­го у 1641 році тестаменту,
десь у цей час поми­рає Семен Михай­ло­вич Вітонізький.
Він був одру­же­ний із Геле­ною Воро­не­ць­кою зі Збаража,
донь­кою київсь­ко­го столь­ни­ка, діди­ча Рай­мі­ста та
Три­сте­ня Мату­ша Воро­не­ць­ко­го. Вона помер­ла у вир
подій Хмель­нич­чи­ни, у 1649 році. Як і Семен Вітонізький
Геле­на Воро­не­ць­ка лиша­ла­ся пра­во­слав­ною і заповідала
бути похо­ва­ною в пра­во­слав­но­му мона­сти­рі в селі
Загорів. У подруж­жя лиши­вся, ймо­вір­но, лише син
Андрій Вітонізь­кий, бо в своє­му теста­мен­ті Гелена
Воро­не­ць­ка зга­ду­ва­ла, що її донь­ки похо­вані також в
мона­сти­рі в Загорові39.
Події Хмель­нич­чи­ни сут­тєво впли­ну­ли на
роз­ви­ток Вітоні­жа. В записі Луць­кої акто­вої кни­ги від
23 груд­ня 1648 року містить­ся скар­га Варвари
Вітонізь­кої та її чоло­віка Про­ко­па-Міха­ла Венцковського.
Там опо­ві­даєть­ся, що «…подъ часъ рєбє­лии козац­коє и
зъбун­то­ва­ня хлоп­ства про­тив­ко Речипосполитоє…»

36 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.160, лист 993–995 зв.
37 Селянсь­кий рух на Україні 1569–1647: збір­ник доку­мен­тів і
матеріалів. Київ: Нау­ко­ва дум­ка, 1993. 535 с.
38 Ворон­чук І. О. Насе­лен­ня Волині в XVI — пер­шій поло­вині XVII ст.:
роди­на, домо­гос­по­дар­ство, демо­гра­фіч­ні чин­ни­ки: Моно­гра­фія. Київ,
2012. С.213.
39 Націо­наль­но-виз­воль­на вій­на в Україні. 1648–1657. Збір­ник за
доку­мен­та­ми акто­вих книг/​упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страш­ко. Київ,
2008. 1011 с.

у верес­ні-листо­па­ді 1648 року, міща­ни і селя­ни з Мосора,
під­дані Андрія Фір­лея, «…подъ про­тек­стомъ козаковъ…»
напа­да­ю­чи на нав­ко­лиш­ні маєт­но­сті, напа­ли та
погра­бу­ва­ли й части­ну Вітоні­жа, що була у володінні
Вар­ва­ри Вітонізь­кої та Про­ко­па-Міха­ла Венцковського40.
У люто­му 1650 року воз­ний Луць­ко­го повіту Прокоп
Гого­ле­вич вру­чив позов до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу, а
також два позо­ви до Луць­ко­го гродсь­ко­го суду, шляхтичу
Андрію Фір­лею. Позо­ви сто­су­ва­ли­ся погра­бу­ван­ня та
спа­лен­ня дво­ру Андрія Вітонізь­ко­го у селі Вітоніж
під­да­ни­ми Андрія Фір­лея міща­на­ми та селя­на­ми з
Мосорсь­кої волості.
29 лип­ня 1650 року Андрій Вітонізький
скар­жи­вся перед Луць­ким гродсь­ким уря­дом щодо
заподіян­ня йому, його слу­гам та підан­ним у Вітоніжі
шко­ди і збит­ків польсь­ки­ми жов­ніра­ми під
коман­ду­ван­ням рот­міст­ра Яна Кон­дра­ць­ко­го та
Олек­сандра Залесь­ко­го поруч­ни­ком волось­кої корогви
кня­зя Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го і їх челяддю.
Польсь­ке війсь­ко впро­до­вж лип­ня 1650 року сто­я­ло в
дворі Про­ко­па-Міха­ла Венц­ковсь­ко­го та Варвари
Вітонізь­кої у Вітоніжі41.
У 1649 році сей­мом Речі Поспо­ли­тої було ухвалено
вве­ден­ня подвій­но­го подат­ку з метою випла­ти військам,
які бра­ли участь в Зборівсь­кій кам­панії 1649 року.
Зго­дом також запро­ва­д­жу­ва­ли­ся подат­ки, які мали б
спла­чу­ва­ти волинсь­кі шлях­ти­чі на користь польського
війсь­ка. Вра­хо­ву­ю­чи чис­лен­ні збит­ки зав­дані під час
вій­ни, знач­на кіль­кість волинсь­ких шлях­ти­чів не
спла­чу­ва­ла цей пода­ток і оскар­жу­ва­ла збір показуючи
змі­ни в кіль­ко­сті димів в маєт­ку. Власне зав­дя­ки таким

40 Архив Юго-запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комиссией
для раз­бо­ра древ­них актов: в 35 тт.: Ч. 8., Т. IV: Акты о землевладении
в Юго-Запад­ной Рос­сии в XV-XVIІI вв. Киев, 1907. С.379.
41 Націо­наль­но-виз­воль­на вій­на в Україні. 1648–1657. Збір­ник за
доку­мен­та­ми акто­вих книг/​упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страшко.
Київ, 2008. 1011 с.

оскар­жен­ням, має­мо мож­ливість про­слід­ку­ва­ти змі­ни у
ста­но­ви­щі гос­по­дарств, зокре­ма й села Вітоніж.
У 1649 році в частині села, що нале­жа­ла Варварі
Вітонізь­кій та Про­ко­пу-Міха­лу Венц­ковсь­ко­му було лише
10 димів. Як свід­чив селя­нин Кін­драт Риб­ка «…в сєлє
Вито­ни­жу на поло­ви­ци єго млсти дымовъ бол­шєи над
10 нє машъ, азъ 29 под­да­ныє, такъ перед тим яко и под
час коза­чъ­чиз­ны в року 1648, з коза­ка­ми пошли, и на
тот час одни пуст­ка­ми зоста­ют, а дру­гиє под тот жє
час пороз­би­ра­ниє и попалє­ниє…». Як бачи­мо, велика
части­на меш­кан­ців Вітоні­жа долу­ча­ла­ся до козацького
повстан­ня і втіка­ли з маєтностей.
У 1650–1655 роках в частині Прокопа
Венц­ковсь­ко­го лиша­ло­ся 10 димів. Про їх кількість
свід­чив селя­нин Семен Гуць­ко­вич. Решту димів, як
зазна­ча­ло­ся, спа­ли­ли тата­ри і коза­ки у 1648–1649 роках.
В частині Андрія Вітонізь­ко­го у 1650 році із 44 димів, які
були згід­но із попе­ред­нім подат­ко­вим тарифом,
лиши­ло­ся лише 20. Про змен­шен­ня кіль­ко­сті димів
свід­чив селя­нин з Вітоні­жа Ярмол Юрче­ня «…кото­риє,
такъ тєпєръ прєз нєпры­ятє­ля корон­но­го, яко и пєрєд
тым прєз роз­ныє при­пад­ки, зни­с­ча­ли и спусътошали…».
Слід ска­за­ти, що у влас­но­сті Андрія Вітонізь­ко­го крім
Вітоні­жа пере­бу­ва­ла части­на Окорсь­ка, а також село
Іван­чи­ці, як мате­риз­на від Геле­ни Воро­не­ць­кої. У нього
ж в 1653 році лиши­ло­ся у Вітоні­жі 14 димів, про що
свід­чив селя­нин Вась­ко Баран­чук. У 1654 році у частині
Андрія Вітонізь­ко­го було вже 10 димів. Селя­нин Тиміш
свід­чив «…дєсят убы­ло, албо­вємъ тата­ро­вє єдъних
попа­ли­ли, дру­гих пости­на­ли, трєтих подданыхъ
тата­ро­вє в нєво­лю забрали…»42.
У 1656 році помер­ла Вар­ва­ра Вітонізька,
лишив­ши свої част­ки маєт­но­стей чоло­віку Прокопу-
Міха­лу Венц­ковсь­ко­му. Вар­ва­ра була римо-католичкою

42 Націо­наль­но-виз­воль­на вій­на в Україні. 1648–1657. Збір­ник за
доку­мен­та­ми акто­вих книг/​упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страш­ко. Київ,
2008. 1011 с.

за віро­спо­ві­дан­ням і в своє­му теста­мен­ті заповідала
похо­ва­ти себе у Зату­ре­ць­ко­му костелі отців августиніан.
Цьо­му ж косте­лу вона запо­ві­да­ла 500 зло­тих, а також на
шпи­таль у Затур­цях 50 злотих43.
Цікаві дані містять­ся в пере­писі подимного
тари­фу Волинсь­ко­го воє­вод­ства за 1662 рік. У той час
оби­дві части­ни Вітоні­жа пере­бу­ва­ли в орен­дах. Одна у
луць­ко­го гродсь­ко­го писа­ря Шимо­на Петрушевського,
який пла­тив тут з 5 димів 8 зло­тих. Дру­га половина
Вітоні­жа була в орен­ді у Сте­фа­на Стані­шевсь­ко­го, який
також пла­тив з 5 димів 8 зло­тих. Діди­чем однієї з частин,
оче­вид­но, лишав­ся Про­коп-Міхал Венц­ковсь­кий. Бачимо
його як плат­ни­ка подат­ків з Окорсь­ка. Інша частина,
воче­видь, лиша­лась в дру­жи­ни Андрія Вітонізь­ко­го, яка
пла­ти­ла пода­ток з Іван­чи­ць. Мож­на ствер­джу­ва­ти, що
ста­ном на 1662 рік Андрій Вітонізь­кий вже помер44.
Згід­но з матеріа­ла­ми пого­лов­ної податі Луцького
повіту 1677–1679 років з части­ни Вітоні­жа платив
пода­ток Сте­фан Вітонізь­кий. Він був сином Андрія
Вітонізь­ко­го, що під­твер­джує також його право
володін­ня бать­ківсь­кою мате­риз­ною селом Іван­чи­ці у цей
час. У Вітоні­жі Сте­фан пла­тив за 13 осіб 13 зло­тих. Про
дру­гу части­ну Вітоні­жа не вка­за­но. Мож­на припустити,
що нею володів Ян Вітонізь­кий. Адже він вказується
діди­чем части­ни села Окорськ. Його можна
іден­ти­фіку­ва­ти як дру­го­го сина Андрія Вітонізького.
Оче­вид­но, якась части­на нале­жа­ла й нащадкам
Венц­ковсь­ких. Ймо­вір­но, Ян та Сте­фан були останніми
пред­став­ни­ка­ми чоло­ві­чої лінії Вітонізь­ких, що мали
від­но­шен­ня до маєт­но­стей на Волині і зокре­ма у
Вітоніжі45.

43 Дов­би­щен­ко М. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах (кіне­ць XVI—
пер­ша поло­ви­на XVII ст.). Київ, 2008. 882 с.
44 Архив Юго-запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комиссией
для раз­бо­ра древ­них актов [в 35 тт.].: Ч. 7. Т. ІІІ: Акты о заселении
Юго-Запад­ной Рос­сіи. Киев, 1905. С.89–170.
45 Там же. С.209–275.

  1. ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 585–586; Piekosiński F. Herbarz szlachty polskiej wieków średnich. — S. 147–150, мал. 799.[]
  2. Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІV. — S. 424.[]
  3. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. I: 1366–1506/Pod kierownictwem Z. L. Radzimińskiego. Lwów, 1887. S.72.[]
  4. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 4: (1479–1491). Віль­нюс, 2004. 293 с.[]
  5. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. I: 1366–1506/Pod kierownictwem Z. L. Radzimińskiego. Lwów, 1887. S.92.[]
  6. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV — до сере­ди­ни XVII століт­тя. Волинь і Цен­траль­на Украї­на. Київ: Кри­ти­ка, 2008. С.305.[]
  7. «Для леп­шое твер­до­сти…»: пер­га­мент­ныя даку­мен­ты перы­я­ду Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га з фон­даў Нацы­я­наль­на­га гіста­рыч­на­га архі­ва Бела­русі (1391–1566 гг.), уклад. Я. С. Глін­скі, А. А. Жлут­ка, Д. В. Лісей­чы­каў, Мінск: Бела­русь, 2018. 143 с.[]
  8. Там же.[]
  9. Цен­траль­ний Дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни м. Киє­ва (далі – ЦДІАК) Ф. 25, оп. 1, спр. 12, лист 231 зв.-233 зв.[]
  10. ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.12, лист. 377 зв.-379.[]
  11. ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 133[]
  12. ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 313 зв.-314.[]