Дашковичі / Дашкови

1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ТА ПОХОДЖЕННЯ

Дашковичі — боярський рід, землевласники Київського повіту. В ВКЛ было несколько родов Дашковичей. Один из них — василишские бояре. А в нач. 16 в. князь Василий Глинский был василишским наместником, что обусловило связь Глинского с Дашковичами.

Складною для вирішення є й проблема родоводу О.Дашкевича. Ш. Старовольський зазначив, що він не був шляхетського походження. М. Ґліщинський повідомляє, що воно є невідомим, але було значним, оскільки його називають Троцьким воєводою, а Київський воєвода Андрій Немирич був його шурином, та й серед приятелів був сам князь Костянтин Іванович Острозький. Казимір Пуласький теж нічого певного не стверджує з приводу цієї проблеми, а лише зазначає, що давні джерела називають його селянином (chłopem) з‑під Овруча, підданим князя Костянтина Острозького, у чому засумнівався іще Юліан Бартошевич у своїй статті про О.Дашкевича до «Encyklopedii powszechniej». К. Пуласький дотримується думки, що із князем К.Oстрозьким його поєднували родинні узи. А походження мало б бути значимішим, оскільки сам О.Дашкевич, окрім маєтків, які отримав за королівську службу, володів іще й батьківськими та материнськими помістями. Більшість польських дослідників схиляються до думки, що він походив із заможної боярської родини, яка проживала на Київщині, оскільки саме тут знаходилась переважна більшість його «батьківських та материнських маєтностей». Сучасне видання «Encyklopedia kresów», даючи високу оцінку діяльності О.Дашкевича на ниві боротьби проти татар, обходить це питання мовчанкою.

Связь московского рода Дашковых с василишскими боярами Дашковичами, и в частности с Остафием Дашковичем установил исследователь Алексей Бабенко. 6 марта 1686 г. представителями рода дворян Дашковых в ПРД Разрядного приказа была подана родословная роспись, к которой прилагались копии шести документов, подтверждающих «службы» Дашковых в 1615–1663 гг. В родословной росписи предком дворян Дашковых был назван некий «муж честен» Дашек, выехавший из Большой Орды к великому князю Василию Ивановичу и крещеный в православие с именем Даниила:

Род Дашковых.
К великому князю Василью Ивановичю всеа Русии выехал из Болшие Орды муж честен, а татарское имя ему Дашек, а во крещенье имя ему Данило.
[У Дан]ила сын Иван прозвище Старой, бездетен, другой сын Александр – [безде]тен, третей сын Федор – прозвище Бетюк, четвертой сын Григор[ей] – прозвище Гур, пятой сын Василей, шестой сын Федор – прозвище Щелепех.

В рукописном синодике Троице-Сергиева монастыря (список 1575 г.) содержится весьма любопытная поминальная запись. На л. 179 об., 180 читается поминание «Великого князя Святослава, великого князя Всеволода, князя Костянтина, инока Даниила, Михаила, Александра». Сверху над строкой киноварью написано «Дашковича». На первый взгляд логичным может выглядеть предположение о том, что запись относится к кому-то из рода смоленских князей Дашковых. Однако, три последних имени не имеют княжеского титула, при этом в роду князей Дашковых нам неизвестны ветви, потерявшие княжеский титул. Довольно странным выглядит и перечень лиц с княжескими титулами. «Великий князь Святослав» — несомненно, великий князь смоленский Святослав Иванович, родоначальник ряда княжеских родов, в родословцах XVI-XVII вв. писавшихся как «князья смоленские». Упоминание «великого князя Всеволода» относится, по всей видимости, к предку боярского рода Всеволожей. Именно с великокняжеским титулом он записан в родовом поминании Всеволожей-Заболоцких в синодике Переяславского Успенского Горицкого монастыря. Запись «Князя Константина», вероятнее всего, подразумевает лицо, которое считали своим предком многочисленные потомки Фоминских князей. По всей видимости, упомянутый в синодике Александр Дашкович — это представитель нетитулованного дворянского рода Дашковых, которого возможно отождествить с Александром, показанным в родословной сыном Даниила — «Дашека». Записанные перед именем Александра Дашковича имена без княжеских титулов, судя по всему, принадлежат его деду и отцу. Запись может быть датирована временем незадолго до 1538/39 г., поскольку в расположенном на том же л. 179 об. поминании рода князя И. Ф. Овчины-Телепнева-Оболенского его отец Федор и брат Борис записаны, но имени самого князя Ивана Федоровича (ум. 1539 г.) в тексте пока еще нет.

В документальных источниках Московского государства впервые нетитулованные Дашковы отмечены в Дворовой тетради. Среди «литвы дворовой» из Малого Ярославца числится Андрей Михайлов сын Дашков с сыном Иосифом. По Рязани служил Васюк Шестаков сын Дашков, который, судя по всему, является одним лицом с «рязанцем» Василием Ивановым сыном Дашковым, погибшим при сожжении Москвы крымскими татарами в 1571 г. В родословной росписи имя Василия присутствует, но там он показан сыном самого Даниила-Дашека. Также известно, что Ивановичем был и Федор Бетюк (отец алексинского дворянина Богдана, упомянутого в боярском списке 1588/89 г.), но указанный в росписи как «Данилович». Возвышение рода Дашковых произошло благодаря деятельности двух видных воевод времен Смуты — Петра Гурьевича (Григорьевича) и его племянника, Аксентия Яковлевича Дашковых. Значительным служилым человеком первой пол. XVII в. был и сын Аксентия, Яков. К концу XVII в. Дашковы служат в стольниках, стряпчих, московских дворянах, имеют своих представителей в Думе в лице думных дворян Андрея и Василия Яковлевичей.

В актах Литовской метрики в нач. XVI в. упоминаются несколько Дашковичей. Вряд ли «московские» Дашковы имеют отношение к витебским боярам Дашковичам. На первый взгляд, маловероятна и их принадлежность к киевскому роду знаменитого Остафия Дашковича. Однако, в великом княжестве Литовском вышеупомянутые Дашковичи были далеко не единственными. Так, 13 июля 1503 г. господарский писарь Игнат получил подтвердительный лист короля и великого князя Александра Казимировича на заложенную ему василишскими боярами Ваской Михайловичем и его «братаничем» Станькой Дашковичами «отчинную дельницу». В лице «братанича» Станьки, надо полагать, выступает «тот самый» Остафий Дашкович, в 1504 — 1508 гг. служивший на Москве. Здесь «братанич» употреблено в значении двоюродного брата, а не племянника, а Станько — уменьшительное от Евстафий (Останя, Станя, Станько). Интересно, что в записи «рода пана Ивана Дашковича и пани его» также присутствуют имена Константина и инока Даниила, что находит свои параллели с именословом помянника Александра Дашковича в Синодике ТСМ. В документе также упоминается и Василишский наместник короля, князь Василий Львович Глинский.

С учетом вышесказанного можно попытаться реконструировать реальную генеалогию Дашковых. Родоначальником «ордынцев» Дашковых является, по всей видимости, василишский боярин в ВКЛ Михаил Дашкович («пан Иван Дашкович», отец Остафия, был его братом), у которого было не менее пяти сыновей — Иван Старый, Василий, Александр, Андрей, Иван Шестак. Иван Старый и Александр, по сведениям росписи, были бездетны. Сведения росписи о бездетности Ивана подтверждаются вышеупомянутым документом из Литовской метрики от 13 июля 1503 г. Василий Михайлович остался в Литве — 14 июня 1518 г. королевский дворянин Васко Дашкович получил подтверждение на земли в Ковенском и Кричевском поветах. Четвертый Михайлович, Андрей, как указано выше, служил по Малому Ярославцу. Малый Ярославец — бывшее владение князя М. Л. Глинского, пожалованное ему за выезд, что может указывать на возможную службу Андрея Дашкова этому князю. У Ивана Шестака — сыновья Федор Бетюк, Григорий Гур, Василий и Федор Лепех; от них и ведут свой род «ордынцы» Дашковы. В их родословии по каким-то причинам отсутствуют Михаил Дашкович и его сын Иван Шестак, а в «сыновья» Дашку составители росписи определили его реальных внуков и правнуков. Подобное «выпадение» колен в родословной росписи не является единичным случаем. Например, то же самое наблюдается и в родословной росписи Совиных, из которой «выпал» сам родоначальник фамилии — Григорий Сова Карпов сын Мурзин, а его прозвище «Сова» приписали сыну, Ивану Совичу.

Можно предположить, что, воспользовавшись отсутствием в летописных источниках имени своего предка среди соратников князя М. Л. Глинского, перешедших в декабре 1508 г. на московскую службу, потомки выезжих литвинов Дашковы (Дашковичи) получили определенную свободу в «реконструкции» собственного родословия. Поминальная запись рода Александра Дашкова (Дашковича) в Синодике Ризницы Троице-Сергиева монастыря демонстрирует довольно раннюю (первая треть XVI в.) попытку создания родословной традиции «нововыезжего» рода путем приписки к князьям-однофамильцам. Однако, по каким-то причинам эта версия в родословных росписях Дашковых не отразилась, и «в народ» пошла «ордынская» легенда позднего (вероятно, сер. XVII в.) происхождения.
!!!ps По мнению некоторых авторов в центральном щитке герба Дашковых изображен польский герб Gwiazdzic. На самом деле, это вариант шляхетского герба Daszkiewicz (вверху справа), в свою очередь, представляющего из себя измененный герб Korybut

В дарчій Монастиреві Пречистої Богородиці у Києві, Остап Дашкович підписався у 1515 році: «Остафій Ивановичъ Дашкевичъ (М. Л. 39 фол. 32).

2. ГЕРАЛЬДИКА ТА СФРАГИСТИКА

На Білорусі і Волині відомі Дашкевичі двох гербів: «Леліва» і «Корибут». Чи вони були одного походження вияснити не вдалося. За геральдистами ксьондзом В. Кояловичем (17 ст.) та ксьондзом К.Нєсецьким (18 ст.) належав Остап до герба «Леліва», що, очевидно, правильно, бо Дашковичі гербу «Корибут» появлюються лише з половини 16 ст. На сьогодні прийнято зображати поруч із образом Остафія Дашковича (створеного польським художником Я. Матейком наприкінці ХІХ ст.) як ілюстративний матеріал його герб (особливо – в інтернет-ресурсах). Із цим гербом був випущений навіть жетон горілчаної марки «Гетьман». Поширеним є й опис цього герба, запозичений у польських геральдистів ХVIII–ХІХ ст.

Насправді герба у Остафія Дашковича ніколи не було! Про цей герб з’явилася інформація ще у відомій геральдичній праці К. Нєсєцького (Kasper Niesiecki; 1682–1744 рр.). Він навіть писав про його нащадків. Але він не знав, що у О. Дашковича дітей насправді не було; все майно О. Дашковича по його смерті перейшло до його сестри Милохни. Та у виданні праці К. Нєсєцького 1838 р. додатково з’явилася ще й інформація про якогось Леона Антоні Дашковіча 1763 р., зафіксованого в Віленських актах. Найімовірніше сталася звичайна плутанина. На території Білорусії дуже поширеними були прізвища як Дашкович, так і Дашкевич. Їх представники проживали у Новогрудському, Браславському і Гродненському повітах та якраз і належали до родів гербів «Корибут» і «Лялів» [1, с. 213]. Але не можна виключити й іншого варіанту: можливо, К. Нєсєцкі скористався інформацією якогось шахрая, котрий просто бажав приєднатися до слави О. Дашковича. Варто відмітити ще, що в жодних документах, жодних свідченнях початку ХVI ст. (та й більш пізніших) не зафіксовано наявність герба у О. Дашковича і його родини.

Дашкович Остафій, староста черкаський:
Печатка від 1527 р.: В полі печатки іспанський щит, на якому знак у вигляді стріли вістрям вгору над шестипроменевою зіркою та півмісяцем, що лежить рогами догори; над щитом шолом, в нашоломнику п’ять страусових пер, навколо щита намет, кругла, розмір 28 мм.
Джерела: ЦДІАК, ф. 220, оп. 1, спр. 662. 1527 р. Публ.: Олег Однороженко. Електроннмй ресурс: https://sigillum.com.ua/stamp/dashkovych-ostafij/

3. ГЕНЕАЛОГІЯ ТА БІОГРАМИ

ПОКОЛІННЯ І

КОНСТАНТИН

В Синодике ризницы ТСМ 1575 г.: «Великого князя Святослава, великого князя Всеволода, князя Костянтина, инока Даниила, Михаила, Александра». Сверху над строкой киноварью написано «Дашковича». Запись, по всей видимости, должна датироваться 1530-ми гг.

Синодик КПЛ: “Род пана Ивана Дашковича и пани его. Константина. Иноку Оулиану. Инока Данилия. Марию. Остафия. Агафона. Димитрия…”

ПОКОЛІННЯ ІI

ДАШКО КОНСТАНТИНОВИЧ

Документи Деп. Герольдії не дають змоги з певністю вивести, хто власне був Дашко. Одначе, беручи на увагу ту історичну обставину, що після захоплення Київської Землі в XIV ст. литовськими князями більшість південноруських князів та бояр, почали переходити на литовську службу та переїздити зі зруйнованої та спустошеної Київщини на Литву-Русь, де вони діставали різні адміністративні посади та маетности, можна припустити, що Дашко, який належали до відомих київських родів, теж пішли за прикладом інших, (М. Любавскій, Литовско-Русскій Сейм, 1901 р. стор. 155–156, та В. Антонович, Монографій по исторій Западной и Юго-Западной Росіи, 1885 г., 247–249).

У такому разі, за хронологічними порівнаннями можна вважати, що цей Дашко був власне маршалком двору литовського князя Свидригайла (1437 р.), до якого висновку приходить у своїх дослідах також проф. А. Любарський (Литовско- Русскій Сейм, 1901 г., стор. 155–156).

ПОКОЛІННЯ ІII

ІВАШКО ДАШКОВИЧ

Перш за все, ми його бачимо у Поменнику Києво-Печерської лаври. Крім того, цей момент фіксується у дарчому записі 1510 р., даному на Пустинно-Микільський монастир, та у документі 1541 р., стосовно передачі володінь на Михайлівський Видубицький монастир.1. Але, на жаль, відомостей про життя і діяльність Івана Дашковича фактично немає. Проте, Богдан Бучинський висловив думку, що він згадується у 1456 р. як киянин, який отримує нагороди «з київського мита» від короля Казимира IV.2 Справді, у прибутково-витратних записах «писаря господареского Федки» бачимо два наступних записи: «Дашковичу Ивашку 15 копь з мьта киевского» та «Ивашку Дашковичу шуба лисья завыйковая з мыта киевского».3 Вони можуть свідчити про те, що батько Остафія був жителем Києва та виконував якісь державні доручення.

МИХАЙЛО ДАШКОВИЧ

Василишский боярин.

ПОКОЛІННЯ ІV

ОСТАФІЙ ІВАНОВИЧ ДАШКОВИЧ,

намісник Кричевський (1502–04). староста Черкаський. Канівський та Курбський (1508–35). пан воєвода Трокський (1502), намісник Чечерський і Пропойський (1529).

(Остап, Євстахій; р.н. невід.–1535) – військ. і держ. діяч. Походив зі шляхетського роду з Овруча. На поч. 16 ст. одержав від вел. кн. литов. Олександра. Кричевське староство (див. Староство), яке межувало з Великим князівством Московським. Під час однієї з сутичок із моск. військами Д. потрапив у полон. Зважаючи на його заслуги, вороги запропонували Д. перейти на службу до вел. кн. моск. Івана III Васильовича. Однак уже 1507 він вернувся в Україну і зайняв посаду канівського, а згодом і черкас. старости. Перебуваючи на пд. прикордонні, організував оборону Великого князівства Литовського від нападів кримських татар. Установив тісні контакти з козацтвом: надавав козакам матеріальну підтримку, насамперед зброєю та продовольством. З допомогою козаків Д. здійснив чимало походів на Кримське ханство, а 1515 та 1521 – у рос. землі. 1532 відбив напад крим. хана Саад-Гірея І на Черкаси. А через рік (1533) подав на розгляд польс. сеймові проект оборони України від татар, в якому пропонував звести на нижньому Дніпрі кілька фортець. Через брак коштів реалізувати задум не вдалося. Однак до кінця життя Д. зміцнював обороноздатність укр. земель.Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, Д.Дорошенко та ін. історики вважали Д. одним із перших козац. гетьманів та організаторів запороз. козацтва. Насправді ж стосунки Д. з козаками мали неофіц. характер, а відзначився він насамперед як військ. і держ. діяч литов. доби. Господарський замок Остапа Дашковича був у Канівському повіті (Литовська метрика, кн. перепису ч.б). Той же Коялович пише, що Остап Дашкович молодою людиною побував у Німеччині і Франції. Ще в 1457 році Каїзімир Ягеллончик, у своїй участь ній грамоті русько-литовській шляхті, дозволив їй вільний виїзд закордон «для набьіванія л іп ш о ї фортуни, а любо для цвіченья въ учинкахъ рьщер<жихъ». Отже наш а ш ляхта стала широко користуватися цим привілеєм та їздити закордон для служби чужим великим панам, або королям, вчення в університетах та, звичайно, для розваги.

Про життя Останове в його молодих роках, крім тих даних, які подав Коялович, ми нічого не знаємо, але можемо собі легко уявити, що він вж е був військовою людиною та набував собі ті знання і досвід, які так придалися йому пізніше. В 1501 році він був воєводою великого князя Олександра Литовського та, разом з князем Михайлом Ізяславським, виступив проти московських військ. 14-го листопада під Мстиславом литовське військо зазнало страшної поразки та згубило до 7000 люду. Рік після того, Остап Дашкович, як намісник Кричевський, нападає на московські по граничні землі, страшно пустошить їх, грабує і палить села, про що доносить цареві кн. Ряполовський. Історик В. Карамзін пише, що в 1502 році москалі полонили Остапа (том 6‑ий).

Із полону він утік, або був звільнений на певних нам невідомих умовах, бо в 1503 році він, разом із кількома ш ляхтичами Кричевськими і майном, повернувся до Москви і вступив на службу до вел. кн. Івана III Васильовича. Король польський Олександр Ягеллончик (1501—1506), дізнавш ися про це страшно розгнівався і через литовського посла М. Кунцевича заж адав його видачі, обвинувачуючи Остапа, що він забрав із собою чуже майно. Москва відмовилася йэго видати і покликалася на старе право, по якому Остап, як людина «мітна», має право служити вільно кому схоче, а крім того, казали москалі, вони за ним нічого злого не добачають. Цікаво, що майже через 50 років, другий славний козацький вождь кн. Дмитро Вишневецький (козак Байда), користаючися тим ж е неписаним правом вільної служби шляхетської, теж вступив на службу до Москви.

У 1507 році вел. князь Московський Василій ПІ Іванович, вислав Остапа Дашковича з військом допомогти кн. Михайлу Глинському, який підняв повстання на Литві. Цей кн. Глинський був людиною дуже гордою і авантюрником. Цілу молодість він перебував за кордоном. Спочатку був на службі в Імператора Германського Максиміліяна, потім служив курфюрсту саксонському Альбрехту і брав участь.

За найбільш певний рік смерти Остапа Дашковича слід уважати 1535 р. Як видно з даних судового процесу двоюрідного небожа Остаповогб Семена Дашкович-Горбацького. Остап не був одружений. а той. хто називав себе його законним сином, якийсь Михайло (?). виявився самозванцем. і його не визнали ні сестри Остапові, ні нащадки Семенові. Історик А. Бонецкі зв’язує свояцтво Остапа Дашковича також з родом Ходкевичів тому, що Іван Ходкевич називав Остапа своїм «братанком». З цього можна вивести, що дід Остапів — Дашко був одружений з удовою Ходька. батька Іванового Ходкевичевого.

Маєтки Остафія Дашкевича
— землі в межах сучасного Києва, відомих під назвою Воскресенка;
— Трахтемирів із Зарубинецьким монастирем (записав Києво-Печерській Лаврі у Києві; невдовзі після цього Трахтемирів був зруйнований татарами, Лавра віддала його Київському замку);
— дідичні маєтки Жубровичі, Воляншину, с. Лука на Роставиці, с. Носов на Кам’яниці та ін. успадкувала в 1536 р. сестра О.Дашкевича Мілохна.

Йому належав великий земельний наділ в Києві; подарував храму на честь Воскресіння Христового (отримав назву Воскресенка, збереглися до нашого часу): «Воскресенська слобідка (тобто „історична“ Воскресенка)
простягалася між Дніпром і, орієнтовно, сучасним бульваром Перова. Вона відома з XVI століття як „земля Євстафієва“ або „Євстафіївська земля“ (востаннє згадана у XVIII столітті), що належала кошовому отаману Запорізького козацтва Остапу (Євстафію) Дашкевичу, який подарував ці землі Воскресенській церкві (знаходилася на Подолі і також побудована коштом Дашкевича). Звідси й походить назва майбутньої слобідки».

Обширные имения эти, по смерти Остафия Дашковича, перешли к старшей племяннице его по сестре, Духне, вышедшей замуж за земянина Стефана Дублянского в 1530 г., сын которого Григорий по причине больших долгов продал, в 1578 году, эти вотчины разбогатевшему киевскому мещанину (из крещеных татар) Андрею Кошколдовичу, зятю киевского войта Василия Черевчея.

МИЛОХНА ІВАНІВНА ДАШКОВИЧ,

була одружена двічі — уперше з Тишкевичем, удруге з Немирою. Вона отримала другу частину маетности Остапа Дашковича (привілей короля польського і наслідного князя Литовського Сиґізмунда І, виданий 25 лютого 1536 року). Згідно з рішенням короля, все майно Дашкевича і його маєтки перейшли до Богдани, доньки сестри Остапової Милохни. Духна Борисовна Тишкевич,одружена з земянином Дублянським, дочка їх одержала по смерти свого дядька Остапа частину його маетностей (містечка: Басань і Биків та 9 сел); Обширные имения эти, по смерти Остафия Дашковича, перешли к старшей племяннице его по сестре, Духне, вышедшей замуж за земянина Стефана Дублянского в 1530 г., сын которого Григорий по причине больших долгов продал, в 1578 году, эти вотчины разбогатевшему киевскому мещанину (из крещеных татар) Андрею Кошколдовичу, зятю киевского войта Василия Черевчея.

∞, 1°, Борис Тишкевич; Діти: мала від Анастасію і Духну. Перша пішла в манастир, а друга вийшла заміж за Дублянського.

∞, 2°, Немира. Діти: Богдана Немиричовна, племянница (сестрична) Остафия Дашковича — Богдана. була замужем за Олизаром Волчковичем (М. Л. 28 фол. 108).

ІВАН СТАРЫЙ МИХАЙЛОВИЧ ДАШКОВИЧ († до 1503)

в родословной Дашковых присутствует Иван Старый Дашкович, показанный бездетным.

В привилее господарскому писарю Игнату от 13.07.1503 г. сообщается что василишские бояре Василий Михайлович “и з братаничем его” Станькой Дашковичем пытались оспорить заложенные у вышеупомянутого писаря свои родовые вотчины. Похоже, что “братанич Станько” — это тот самый Остафий Дашкович. Известно, что братаничем называли не только племянника, но и двоюродного брата. Уменьшительное Станько в большинстве случаев — это не от Станислав, а от Евстафий (Остафий — Останя — Станя, Станько). То, что в данном случае упоминается двоюродный брат, а не племянник подтверждается формулой из документа: Такеж жаловали намъ тот же Васко Михамловичъ з братаничомъ своимъ Станкомъ Дашковичомъ и съ сынми своими на Игната, ижбы он держал под собою именье, делницу брата их небожчика Иванову Михаиловича.

б/д

АЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ ДАШКОВИЧ

В Синодике ризницы ТСМ 1575 г. есть запись: «Великого князя Святослава, великого князя Всеволода, князя Костянтина, инока Даниила, Михаила, Александра». Сверху над строкой киноварью написано «Дашковича». Запись, по всей видимости, должна датироваться 1530-ми гг.

Виїхав у Москву.

ВАСИЛИЙ МИХАЙЛОВИЧ ДАШКОВИЧ

Василий Михайлович остался в Литве — 14 июня 1518 г. королевский дворянин Васко Дашкович получил подтверждение на земли в Ковенском и Кричевском поветах.

АНДРЕЙ МИХАЙЛОВ ДАШКОВ

Андрей Михайлов сын Дашков с сыном, литва дворовая по Малому Ярославцу. Малый Ярославец — бывшее владение князя М. Л. Глинского, пожалованное ему за выезд, что может указывать на возможную службу Андрея Дашкова этому князю.

ИВАН МИХАЙЛОВИЧ ДАШКОВИЧ, ПР. ШЕСТАК

У Ивана Шестака — сыновья Федор Бетюк, Григорий Гур, Василий и Федор Лепех; от них и ведут свой род «ордынцы» Дашковы.

ПОКОЛІННЯ V

ФЕДОР ИВАНОВИЧ ДАШКОВ, БЕТЮК

ГРИГОРИЙ ИВАНОВИЧ ДАШКОВ, ПР. ГУР,

ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ ДАШКОВ

ФЕДОР ИВАНОВИЧ ДАШКОВ, ПР. ЛЕПЕХ

Де-Витте Е. Комментарии к древнейшим помянникам Киево-Печерской Лавры и КиевоМихайловского монастыря. Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. Т. ХХІII. Выпуск III, с. 4–15, 31–32.[↩]
Бучинський Б. Початки політичної карієри Остафія Дашковича. Записки наукового товариства імені Тараса Шевченка. Т. СХ. Кн. 1. Львів, 1913. С. 23–43., с. 29.[↩]
Акты литовско-русского государства, изданные М. Довнар-Запольским. Вып. 1. Москва, 1899. 258 с. , с. 31.[↩]