Аксаки (Оксаки, Aksakowie, Akszakowie) – шляхетський рід власного герба, у XV–XVІІI ст. – землевласники в Овруцькому і Київському повітах Київського воєводства, Луцькому і Кременецькому повітах Волинського воєводства. Родове гніздо – село (згодом містечко) Норинськ Овруцького повіту Київського воєводства (нині село Овруцького району Житомирської області). Після втрати резиденції на початку XVII ст. – село Мотовилівка Київського повіту Київського воєводства (нині село Велика Мотовилівка Фастівського району Київської області).
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПОХОДЖЕННЯ РОДУ АКСАК.
Родина татарського походження, нащадки Федора Аксака, який жив наприкінці XV – на початку XVI ст. На думку Наталі Яковенко, в книзі якої “Україна аристократична” я це все випорпала, Аксаки “прийняли протекцію великого князя литовського Ольгерда разом з опальним династом Золотої Орди Мансур-Кіятом Мамайовичем після поразки Мамая в Куликовській битві”. Мамайовичі – то і є пізніші Глинські. А Аксаки згодом поділилися, якась їх частина вимандрувала до Московського князівства, пізніше підправила прізвище на Аксакових – і в 19 столітті один з членів роду прославився тим, що написав на мотив “Красуні й чудовиська” казку, яку назвав “Аленьким цветочком”, а його син придумав концепцію слов’янофільства.
Натомість “наші” Аксаки послужили князю Ольгерду і дістали невелику земельну вислугу на Поліссі. В 1515 році в документах згадується Федір Аксак, схоже, що він був не тільки першим “документальним” Аксаком, але й представником першого християнського покоління роду: йому навіть нікого було вписати в дуже престижний Пом’яник Києво-Печерського монастиря через відсутність предків-християн.
Література:
Rulikowski E. Opis powiatu Wasylkowskiego pod względem historycznym, obyczajowym i statystycznym. – Warszawa, 1853. – S. 134–136; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1899. – T. 1. – S. 25–27; Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. – Warszawa, 1904. – T. 1. – S. 19–20; Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1839. – Т. 2. – S. 15–17; Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S. 190–193, 371–372; Urzędnicy województw kijowskiego i czerniechowskiego XV-XVIII wieku. Spisy / Opr. E. Janas i W. Kłaczewski. – Kórnik, 2002. – S. 55; Білоус Н. Київ наприкінці XV – у першій половині XVII століття. Міська влада і самоврядування. – Київ, 2008. – С. 281; Litwin H. Równi do równych. Kijowska reprezentacja sejmowa 1569–1648. – Warszawa, 2009. – S. 69–72; Літвін Г. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569–1648). – Київ, 2016. – С. 258–259.Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної кОлекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ.Джерела:
Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф. 21, оп. 1, спр. 57, арк. 154–154 зв.; спр. 62, арк. 423–423 зв.; Малиновський И. Сборник материалов, относящихся к истории Панов-Рады Великаго княжества Литовськаго. Добавление. – Томск, 1912. – С. 51.
ГЕРАЛЬДИКА ТА СФРАГИСТИКА.
Складніше виглядає ситуація з родом панів Аксаків, прізвище яких мало б вказувати на тюркське походження цього роду. Але, з одного боку, серед імен представників цього роду зовсім не зустрічаємо тюркських 1, а з іншого — їх геральдична спадщина має виразну подібність з гербами руських родів (у першу чергу з гербом панів Ощовських 2), але аж ніяк не з тамгами тюркомовних народів. Так, на печатці київського підвоєводи (1594–1599) та земського судді (1599–1627) Яна Мартиновича Аксака від 1594–1597 рр. зображено знак у вигляді двох трикутників з’єднаних вершинами в стовп, між якими є стріла вістрям вліво в ренесансовому щиті, над яким розташовано забороло з наметом і три страусячих пера в нашоломнику 235.
На іншій його печатці від 1594–1601 рр. бачимо подібний герб, але цього разу зображення знаку в півкруглому бароковому щиті доповнено лілією згори236. Печатка від 1595 р. мала в своєму полі аналогічний герб у ренесансовому щиті, але зі стрілою розвернутою вістрям вправо і без позащитових елементів повного герба 237. На печатці від 1597–1599 рр. в точності повторено зображення з печатки від 1594–1601 рр., але без лілії в горішній частині родового знака 238. Цей же знак у вигляді двох трикутників, з’єднаних вершинами в стовп, між якими — стріла ві-стрям вліво, розміщено в овальному бароковому щиті на печатках від 1603 р. 239 та 1609–1628 рр. 240 Знак зі стрілою вістрям вправо в півкругло-му щиті, над яким розташовано забороло з наметом і три страусовячих пера в нашоломнику, знаходимо на печатці Яна Мартиновича від 1612–1616 рр. 241 Аналогічно представлено цей герб також на печатці від 1624 р., але цього разу в овальному щиті, над яким замість заборола зображено шолом під короною242.Печатка київського земського судді (1627–1651) Стефана Аксака від 1629–1641 рр. представляє родовий герб схожим чином — знак у вигляді двох трикутників, з’єднаних вершинами в стовп, між якими стріла ві-стрям вправо в іспанському щиті, над яким вмі-щено шолом з наметом під шоломовою короною і п’ять страусячих пер у нашоломнику, в супроводі довколового напису: + STEPHA : AXAK : IVDEX : TER : KIIOVI : CAPI : OSTRE….243. Аналогічну конструкцію має родовий герб панів Аксаків та-кож у гербовниках Руліковського244 та Кояловича. Останній, крім того, визначає забарвлення цього герба: на червоному полі срібний знак у вигляді двох трикутників, з’єднаних вершинами в стовп, між якими стріла вістрям вліво245. Необхідно за-значити, що в гербовнику Руліковського подано ще одну видозміну герба Аксаків — два трикутни-ки, з’єднані вершинами в пояс 246, що ще більш виразно зближує дану кон-струкцію з гербом панів Ощовських. Нарешті, натуралістично осмис-лену видозміну родового герба панів Аксаків зустрічаємо в гербовнику Несецького — на червоному полі серце (що, очевидно замінило собою трикутник), яке пронизує стріла 15.
NOTES
1. Boniecki A. Herbarz Polski. — T. I. — S. 25–26.
2. Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1128; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. —S. 863; Kojałowicz W. Сompendium. — S. 21; Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. VІІ. — S. 208.
235 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 20 941, 21 993 (овальна, 16×14 мм; згори літери: IA).
236 APK. ASang, teka ХХІ, plik 19; teka ХХІІІ, plik 54, st. 249; plik 74; teka ХХІV, plik 57, st. 435, 443, 457 (восьмикутна, 16×14 мм; згори літери: ІА).
237 APK. ASang, teka ХХІ, plik 59, 95 (овальна, 16×14 мм; згори літери: IA).
238 ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 37, арк. 1; ф. 256, оп. 1, спр. 53, арк. 3 зв.; Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники Юго-Западного края. —Вып. І. — С. 5, мал. 25 (восьмикутна, 15×14 мм; згори літери: A¤).
239 Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники Юго-Запад-ного края. — Вып. І. — С. 5, мал. 26 (восьмикутна, 15×14 мм; згори літери: IA, праворуч літера: K).
240 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 254, 23 255, 23 256; ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 75, арк. 23; ф. 2228, оп. 1, спр. 227, арк. 6, 40 зв., 46 (овальна, 28×23 мм).
241 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІІ, арк. 819 (“Pieczęć Jana Aksaka 1612 r.”); НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 262, 23 263; MNK, rkps 892, t. IІІ, k. 2 (овальна, 30×26 мм; напис по колу: • IAN • AKSAK:… IA • ZIEMSSKI: KIIOWS).
242 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 17 436 (восьмикутна, 15×13 мм; згори літери: IA, здолу літери: SZK).
243 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 13 (“pieczątka Stefana Aksaka”); НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 20 965, 21 995, 23 261, 23 271; ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 12, арк. 35; спр. 75, арк. 5 зв., 10, 14 зв.; APK. ZR, rkps 65, st. 49, 57 (овальна, 27×23 мм).
244 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/ІI, арк. 665 (“Akszak v. Aksak h. pierwotny”); спр. 7444/IІІ, арк. 813 (“Aksak”).
245 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 21.
246 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІІ, арк. 813 (“Aksak”).
247 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІІ. — S. 15–16.
ДЖЕРЕЛО:
РОДОВIД
I.
1. ФЕДIР АКСАК
Найперша згадка про власника Норинська 1 відноситься до 1456 р. — дати надання київського князя Семена Олександровича Лазару Браєвичу цього поселення на тих самих правах, на яких його давніше тримав Андрій Мишкович 2. Протягом кількох наступних десятиліть про Норинськ згадок немає. Із ліквідацією Київського удільного князівства ця територія перебувала під зверхністю великого литовського князя і “тягнула” до Овруцького замку. 1517 р., за свідченням “Географічного словника Польського королівства”, великий князь Жигимонт передав Норинськ Федору Аксаку як “вислугу” 3.
1.Тепер Норинськ Овруцького р‑ну Житомирської обл.
2. Книга Київського підкоморського суду (1584–1644) / Академія наук України; Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні; Археографічна комісія; Інститут історії; Центральний державний історичний архів України у м. Києві; підг. до вид. Г. В. Боряк, Т. Ю. Гирич, Л. 3. Гісцова та ін. — К.: Наукова думка, 1991. — С. 75.
3. Т. 7. — S. 179.
II.
2/1. ГРИГОРIЙ ФЕДОРОВИЧ АКСАК
В описі Овруцького замку 1545 р., фіксуються уже два власники Норинська: Григорій Аксак та Олександр Кисіль. Григорію, онукові Федора Аксака, належало тут 8 димів та 8 служб, з яких “подачки дают полсемы копы грошей а кадь меду”, а Киселю — 4 служби, з яких він платив “подачку” 3 копи і 20 грошів8. До Норинська, очевидно, “тягнуло” й село Путиловичі9, теж “вислуга” Аксака на 3 служби, за які він сплачував 3 копи та кадь меду10.
Hrehory Fedorowicz Aksakow ma sprawę w 1549 r. z Kisielem, o najazd dóbr Noryńskich (M. L. 65 f. 500).
3/1. МАРТИН ФЕДОРОВИЧ † П. 1569
менший, Мартин, вирушив робити кар’єру до столиці – Вільні. Там він здобув протектора в особі канцлера Миколая Радзивілла (брата романтичної королеви Барбари). Тим часом Григорій Аксак помер, Мартин повернувся додому, відсудив спадок від братової Овдотеї, а племінники. якщо вони були, невідь-де поділися.
III.
4/3. ІВАН МАРТИНОВИЧ АКСАК ( † 1627)
wzmiankowany w aktach żytomierskich pod 1586 r. (Op. żyt. 8), był w 1592 r. podwojewodzim i poborcą kijowskim, a w 1600 r. sędzią ziemskim. W raz z żoną; Barbarą Klińską, posiadał różne wsie ze starostwa ostrskiego, które syn jego Stefan, przy rewizyi tego starostwa w 1622 r., jako dziedziczne wykazał (Źr. Dziej. V f. 128).
P 1624, p. 1627 Dokument,relacja El. 1624, Z. Lasocki, op. cit., s. 4.
Інша частина Норинська, с. Путиловичі та половина с. Жеревці перейшли від Анни Зубової до Яна Аксака25, а той 1588 р. спершу продав власну частку Василю Мощанському, а у 1602 р. всі норинські володіння — Олександру Острозькому.В. Антонович (особо обратите внимание на слова “его не решался кассировать ни трибунал, ни королевский задворный суд, хотя бы он явственно противоречил справедливости”): Ян Аксак, киевский подвоеводий, впоследствии судья земский киевский, представлял тип весьма близкий к Василию Ходыке. Происходя из захудавшего земянского рода, владевшего лишь небольшим сельцем Путиловщиною в Овруцком повете, он упорно, не разбирая средств, всю жизнь скоплял имущество и оставил детям в собственность 4 местечка с замками и 15 сел в воеводствах Киевском и Волынском. Карьерой своей Аксак был обязан главным образом своим юридическим познаниям и способностям. О нем установилось мнение, как о самом опытном знатоке судопроизводства по Литовскому статуту, и современники высказывают наивно в похвалу Яну Аксаку то, что он умел всякий приговор так обставить, что его не решался кассировать ни трибунал, ни королевский задворный суд, хотя бы он явственно противоречил справедливости. Исполняя обязанности киевского подвоеводия и судьи, Аксак, опираясь на свою репутацию первоклассного юриста, всегда готов был, конечно, за соответственное вознаграждение, покривить душой, оправдать виновного и обвинить правого, пример чему был выше представлен в деле Ходыки с Крывковичем;Батько — Мартин, перебував на службі в канцлера ВКЛ Миколи Радзивілла[1] Посади: суддя земський, підвоєводакиївський у 1595—1600 роках за воєводи князя Костянтина Василя Острозького. У нього домашнім вчителем служив майбутній гетьман Петро Конашевич.[2]
1594 чи 1595 року остерський боярин, учасник повстання К. Косинського Юрій Рожновський, син Семена, який назвав себе внуком князя Яцька Половця, показав йому документи на право спадщини князя, які викрав з канцелярії Остерського замку. 1602 чи 1603 року вони уклали угоду, за якою Аксак брав під своє покровительство Ю. Рожновського взамін за половину маєтків. Аксак 1604 року отримав лист короля, за яким маєтки до вирішення справи умовно передавались ЮР, який на другий день «продав» їх ІА. Королівська канцелярія 1613 року видала лист на право володіння цими ж землями королівському секретарю Захарію Єловицькому. ІА не допустив останнього до маєтків, виконання «операції» доручив сину Стефану. останній посеред села Літківці оточив його озброєними челядниками на конях, облаяв «найгострішими словами», сказав забиратися геть.
Припускають, що на сметрому ложі став католиком, заповів поховати себе в одній крипті з тілом дружини у домініканському костелі св. Миколая у Києві.
У той час головною маєтністю роду булаполовина Норинської волості (Норинськ) в Овруцькому повіті. Іван (Ян)Аксак мав звязки з київським воєводою Костянтином Острозьким.Той призначив Івана підвоєводою (1592–1600 рр.). Мабуть, Іванмав значні заслуги, бо вже у 1594 р. отримав у пожиттєве володіннякоролівщину Гуляники (Мотовидіївку) у Білоцерківськомустаростві. Приблизно у той самий час він напевно був обдарований«навіки» волостю Світильнів у Остерському старостві. Такийдокумент не зберігся, але про його існування свідчать подальші події.Зрештою цей привілей призвів до тривалої суперечки за маєтокРожни. Аксаки вважали їх – мабуть, слушно, – частиною спадковихСвітильнівських володінь. Безлад у королівській канцелярії призвівдо того, що одночасно було видано привілеї на держання Рожнів,визнаючи їх королівщиною. У цю плутанину втрутився ще йсамозваний «князь Рожнівський», висунувши власні претензії на цімаєтності. Суперечка тривала десятиріччями, проте Іванові так і невдалося долучити рожнівські володіння до своєї отчини. До тогож у нього було чимало клопоту й із Норинською волостю. Йогоінтересам шкодила і суперечка між нащадками половинимаетностей Киселів. Зрештою, після складних правових ігор, щовідбувалися у 1602–1607 рр., усі, хто мав «пай» у норинських володінняхвключно з Аксаком, вирішили продати їх волинському воєводіОлександрові Острозькому. В Івана залишилися Світильнів іГуляники. Він також мав маєтності на Волині (Судилків). На підставітрохи пізніших даних про розмір Іванових володінь можнатвердити, що на момент смерті у 1627 р. у його київських маетностях булобл. 590 димів, а у волинських – бл. 260. На місце Філона Стрибиля намісника прийшов ще один представник місцевої аристократії – Ян Аксак, який обіймав цю посаду у 1594 – 1599 рр., а після того став київським земським суддею. Саме з прізвищем Аксака вперше згадується у 1595 р. і титул київського підвоєводи [1, с. 70]. Можливо, саме цей знавець юридичних тонкощів спромігся отримати ширше коло повноважень, ніж воєводський намісник. Аксак вперше започаткував практику заміщення себе як підвоєводи іншими особами. У 1599 р. в одному з документів зазначається: «На вряді його королівської милості гродському Київському переді мною, Криштофом Сулімовським, будучи на місці врядовому від його милості пана Аксака, підвоєводи київського» [1, с. 114]. Після 1600 р. посада підвоєводи частіше вживається в офіційній титуляції київських чиновників.Дружина — шляхтичка з Галичини Барбара Кльонська. Діти: Марко, Стефан — суддя земський київський; — остерський, бобрівницький староста, власник Остра і великих земельних маєтків на Остерщині; Михайло; NN, донька; NN, донька.
Книга Київського підкоморського суду (1584 – 1644) / відп. ред. В. Німчук. – К.: думка, 1991. – 344 с.
IV.
5/4. МАРКО ІВАНОВИЧ
помер раніше батька бездітним, служив у коронному обозі.
6/4. СТЕФАН ІВАНОВИЧ († П.1627)
суддя земський київський; — остерський, бобрівницький староста, власник Остра і великих земельних маєтків на Остерщині; виступав проти козаків і міщан, які відстоювали свої права, вороже ставився до сел.-козацького повстання (1637), яке очолили Мурко і Носко, і до визвольної війни 1648—54. Боячись народного гніву, втік з України. Stefan, syn Jana, w 1630 r., sędzia ziemski kijowski, wykupił 1637 r. starostwo ostrskie od Zaleskiego. Był i starostą bobrownickim. Umarł w 1664 r. Z pierwszej, nieznanej nam żony, Niesiecki pisze, że była nią Zofia Łuszczanka, marszałkówna mozyrska. miał synów Jana i Gabryela, z drugiej Katarzyny Czołhańskiej, Michała i Aleksandra.У 1613 році польський король Сигізмунд ІІ віддав землі Аксаків своєму секретарю Захарію Яловицькому. Проте Аксаки не зважали на королівські декрети і не дозволили Яловицькому зайняти ці землі. Між Аксаками і Яловицькими починається довге протистояння. Щоб утихомирити войовничих Аксаків король призначає Стефана Аксака остерським старостою, що авто- матично закріпило за ним ці землі. У цей час значно зростають повинності селян, Не в найкращому становищі опинилися і бояри, в яких шляхта, підтриму- вана владою, поступово відбирає їхні землі. Після смерті Стефана Аксака бо- ротьба за броварські землі точиться вже всередині роду: його племінник Ян захопив Гоголів, Світильню, Богданівку, Красилівку, Бобрик, Рожівку, Плоске, Русанів і Рудню, вдова Стефана Катерина відібрала у Габріеля Аксака Димерку.Родинний переказ стверджував про його перебування на Січі та обрання під час одного з походів кошовим. Мав прізвисько Будилович. Траплялося, що козаки-побратими приїжджали до нього в Гуляники по справедливий розсуд.[1]
Посади: київський земський суддя, староста Острозький. Фундатор будівництва готичного Домініканського костелу святого Миколая (пізніше Петропавлівська церква (Поділ)) у Києві 1610 (1640) року майже навпроти головного входу до Флорівського жіночого монастиря. За даними Каспера Несецького, на монастир пожертвував 20000 злотих. Був власником великого «двору» на Житньому торгу в місті.
Стефан Аксак — староста остерський, бобрівницький староста, власник Остра і великих земельних маєтків на Остерщині. Виступав проти козаків і міщан, які відстоювали свої права. Вороже ставився до сел.-козацького повстання(1637), яке очолили Мурко і Носко, і до визвольної війни 1648—54. Боячись народного гніву, втік з України.
У першому заповіті 1647 року надав перевагу дітям від 2‑го шлюбу, сини від першого шлюбу зі стрийком Михайлом в другій половині травня 1648 року збройно «наїхали» на маєток у Мотовилівці, звідки забрали все майно із замку, взявши з собою старого хворого батька на Волинь. Він зумів вирватись з полону, у березні 1650 склав новий заповіт, в якому позбавив синів з 1‑го шлюбу майна.[2].
Ці маєтності успадкували сини Стефан та Михайло.Другому з них дістався Світильнів, волинські володіння та права нарожнівські маєтності. Стефан уже в 1625 р. отримав від батькаГуляники за згодою короля. Він перебрав від брата клопіт іззаокруглення спадкових родових маетностей біля Остра та околични королівщин. Напевно, величезною полегкістю у цій справі булоотримання ним у 1630 р. Остерського староства. Проте суперечкиточилися ще довго. Лише у 1636 р. Стефан отримав судоверішення про визнання володінь Крохалів спадковими, а у 1642 р. такийсамий декрет стосовно маетностей Рожни, які він через два рокивикупив у брата. Дохід від королівщин давав йому змогунагромаджувати нові спадкові володіння. У 1632 та 1635 рр. він двомавиплатами купив у Солтанів Княжичі та Солтановичі, а у 1642 р.Гоголівську волость (Гоголів) у Миколая Глібовича (спадщина Корецьких). Наступне надбання – Мухоїдовичі з околицями, купленіу Служків, – він невдовзі продав митрополитові Петру Могилі (непізніше 1640 р.) У 1640 р. Стефанзосередив у своїх руках 2336 димів, з‑поміж яких 883 припадали наспадкові маєтності. Пятьма роками пізніше він володівщонайменше 2849 димами, з‑поміж них 1396 спадкових. У тому таки 1645 р.до родових володінь Аксаків на Київщині треба додати спадщинуМихайла – бл. 330 димів. Тож Стефана можна зарахувати доверстви латифундистів, Михайла – до заможної шляхти. Обидва братитримали у своїх руках згадані маєтності до кінця досліджуваногоперіоду. Померли вони у 1650 р.Окрім Мартина всі згадані Аксаки посідали високі уряди вКиївській землі. Іван і Стефан почергово виконували функціїземського судді, перший – у 1599–1627 рр., другий – у 1627–1650 рр.Михайло отримав уряд київського підстолія – одним із останніхнадань Владислава IV, у лютому 1648 р. Житомирський сеймикнеодноразово обирав Аксаків послами на сейм: Івана у 1603,1613 (нанадзвичайний сейм), 1615 та 1620 рр., Стефана у 1625, 1626, 1632(конвокаційний), 1637, 1639, 1640, 1642 рр. Іван був також одниміз кандидатів шляхти на уряд київського підкоморія у 1602 р. імаршалком бунтівного київського сеймика у 1607 р.1Стефан Аксак походив з давнього київського панського роду татарського походження58, який користувався власним гербом, син київськогоземського судді Яна Мартиновича Аксака (пом. 1627 р.). У шлюбі зСофією, дочкою мозирського маршалка Юзефа Лозки, мав синів Яна і Габріеля, від другої дружини Катерини Чолганської — Михайла, Марка іОлександра59, завдяки чому набув широкі зв’язки з представниками прав-лячої еліти у Київському воєводстві. Брав участь у різних військовихкампаніях, зокрема, битві під Хотином, за що в 1627 р. отримав під-твердження від короля Зигмунта ІІІ на володіння королівщиною Гуля-ники (Мотовилівка), а в 1634 р. — королівський привілей на Остерськестароство60. В 1627 р. завдяки батькові і протекції київського воєводиТомаша Замойського набув уряд київського земського судді, який тримавдо смерті (1650)61. Сім разів репрезентував Київщину на сеймах (1625, 1626, 1632, 1637, 1639, 1640, 1642)62. Висилав своє приватне військопроти козаків (1637) і татар (1644, 1646)63. У 1638 і 1642 рр. входив доскладу королівської граничної комісії з розмежування Чернігівськоговоєводства від Московської держави64. У 1640‑х провадив низку судовихпроцесів з сусідами через збереження прав на володіння в Остерськомустаростві65. Крім королівщини, його родині належало ще 1417 димів уКиївському воєводстві66. В 1636 р. Стефан Аксак придбав у Яна Кіри-ковича Солтана за 9 тисяч злотих містечко Солтанівку і село Соловіївкуна р. Стугна, а також село Данилівку над р. Бобриця, містечко Княжичінад р. Ірпінь і село Старі Княжичі; в 1644 р. у Михайла Аксака — селоСтарий Рожів і містечко Новий Рожів, у 1646 р. — містечка Русанів іГоголів67. Перейшов з православ’я на католицизм, став фундатором кос-телу в Гуляниках та ктитором київських домініканців68.
Дружина 1‑ша Софія Йосипівна Лозчанка (Лущанка, Ложчанка[1]), донька маршалка Мозира, небога фундаторки Київських братських школи та монастиря Галшки Гулевич[1]. Діти: Ян — стольник київський; Гаврило (Ґабріель).
Дружина 2‑га Катерина Чолганська. Дiти Олександр, Михайло,[3] Марко[1]), 5 доньок.
Яковенко Н. Аксаки, правнуки Тамерлана… — С. 333.
3. Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — Т. 1. — Cz. 2. — S. 13.
58 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ століття. Волинь іЦентральна Україна. — Вид. 2. — К., 2008. — С. 162, 168, 212.
59 Rulikowski E. Motowidłowka // Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa; 1885. — T. 6. — S. 744–746.
60 Rulikowski E. Motowidłowka… — S. 743–744; Urzędnicy województwa kijowskiego i czernihowskiego… — S. 55.
61 Лист Яна Аксака до Томаша Замойського, 17.09.1627 // AGAD, Archiwum Zamoy.skich, sygn. 718, k. 17; Яковенко Н. Українська шляхта… — С. 211.
62 Litwin H. Równi do równych… — S.104.
63 Там само.
64 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої… — С. 205, 231.
65 Там само. — С. 283; Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронноїканцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівськевоєводства) 1569–1673. — К., 2002. — С. 693. — № 153.
66 Яковенко Н. Українська шляхта… — С. 214.
67 НБУВ. — ІР. — Ф. 1, спр. 4104, № 722, 741, 1526; ІІ, № 1140. 68 Rulikowski E. Motowidłowka… — S. 745.
МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1630)
Михайло Аксак купив маєтності на Київщині в Яна Дзіка, а саме Трибешів і Денеші (1645 р.). Був вбитий татарами під час нападу на Гуляники, там похований.
NN ІВАНІВНА
дружина Ґрабі (пол. Grabi), по смерті чоловіка стала монахинею-домініканкою у Львові[4]Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — S. 13
NN ІВАНІВНА
дружина Йосифа Халецького[1]
Niesiecki K. Korona polska przy złotej wolności… — S. 13
V.
ЯН СИН СТЕФАНА АКСАК
stolnik kijowski i rotmistrz i Gabryel bracia, synowie Stefana, sędziego kijow., starosty ostrskiego i bobrownickiego, procesują macochę swoją Katarzynę 1651 r. (Arch. J. Z. R. VI. 1. i Zap. Lub. 42 f. 1312), którą rok przedtem, wypłacając jej pewną sumę, nazywają najukochańszą matką (Kij. VI E. f. 6). посол до сейму 1654;
ГАБРИЕЛЬ АКСАК, СИН СТЕФАНА († 1655),
sędziego ziemskiego kjowskiego, starosty ostrogskiego i bobrownickiego, dzielnego rycerza, i Zofii z Łożków, marszałkówny mozyrskiej. W bitwie pod Konstantynowem 25 lipca 1648 r. walczył pod Wiśniоwieckim jako «młody pachołek, mając z sobą 300 koni swoich». Pierwszy uderzył na Kozaków i odznaczył się męstwem. Pod-czas elekcji 17 listopada 1648 r. głosował z województwem kijowskim na Jana Kazimierza. Należał wraz z bratem swoim, Janem, który się również odznaczył w walkach z Kozakami, późniejszym stolnikiem kijowskim i rotmistrzem królewskim, na czele własnej chorągwi pancernej, do obrońców Zbaraża 1649 r. Następnie zastępował stryja na stanowisku porucznika i dowodził kwarcianą chorągwią pancerną. Od 1652 roku przewodził już własnej chorągwi. Zginął trzy lata później w 1655 r. podczas wyprawy przeciwko Kozakom (lub Szwedom). Mniej więcej w tym samym czasie na polu bitwy zginął też jego starszy brat. Obaj bracia Aksakowie, skrzywdzeni majątkowo z poduszczenia macochy, Katarzyny z Czołhańskich, najechali dobra ojcowskie, wskutek czego wydziedziczeni zostali przez ojca. W r. 1651 prawowali się z macochą o spadek. Gabriel Aksak jest pierwowzorem «młodego lwiego pacholęcia, pana Aksaka, tego samego, który pod Konstantynowem nieśmiertelną okrył się sła.wą», kilkakrotnie wspomnianego w «Ogniem i Mieczem» Henryka Sienkiewicza. Wg powieści zginął podczas generalnego szturmu Zbaraża 13 lipca 1649 roku, z ręki pułkownika kozackiego Burłaja, którego z kolei na tamten świat miał wyprawić Zagłoba. Losy prawdziwego Aksaka były jednak odmienne. W rzeczywistości pod Zbarażem został tylko ranny.
Zob.: Zygmunt Lasocki, „Aksak Gabriel”, [w:] PSB, t. I, Warszawa 1935, s. 38; Marceli Kosman, „Lwie pacholę Pana Henryka”, [w:] „Mówią Wieki”, 1965, nr 8 // http://www.wilanow-palac.pl/lwie_pachole_pana_henryka.html
Михал син Стефана АксакMichał, podstoli kijowski i Gabryel, podpisali z woj. kijowskiem elekcyę Jana Kazimierza. Michał i żona jego Katarzyna z Ziemblickich, nabyli 1645 roku od Dzika miasto i dobra Denesze (Arch. J. Z. Ros. VII. 1). Za konsensem królewskim z 1649 roku wziął Michał w dzierżawę starostwo wareckie od Kazanowskiego (M. 191 f. 224 i 354).
Александр син Стефана Аксак
syn Stefana, był podczaszym kijowskim.
Марек син Стефана Аксак
sędziego zs. kijowskiego, w imieniu Józefa i Barbary, dzieci niegdy Aleksandra, obierał plenipotentów 1683 r.(Zap. Lub. 60 f. 1055). Marek, wojski kijowski 1696 r., żonaty z Aleksandrą z Dąbrowskich. Procesuje się ona z Czarnieckimi 1682 r. (Woł. IX f. 182).
VI
Йозеф син Александра
Józef pisał się z woj. bełskiem na elekcyę Augusta II-go. W 1718 r. Marcin, syn Marka, wojskiego kijowskiego i Józef, syn Aleksandra, podczaszego kijowskiego, sukcesorowie Stefana sędziego, procesują się z Morsztynami i Denhoffem (Kij. IX f. 410).
Мартин син Марка
W 1718 r. Marcin, syn Marka, wojskiego kijowskiego i Józef, syn Aleksandra, podczaszego kijowskiego, sukcesorowie Stefana sędziego, procesują się z Morsztynami i Denhoffem (Kij. IX f. 410).
Jan syn Marka. Kazimierz
skarbnik kijowski 1704 r., żonaty z Konstancyą Czołhańską (Arch. J. Z. R. I. 4),
ТЕРЕЗА
~ Курдвановский
VII
Marcin син Казимира
skarbnik kijowski 1715 r. (Bracł. XV f. 1333). W. 1718 r. był posesorem Warkowic w woj. wołyńskiem. (Kij. IX f. 402). ¶ Marcyan, stolnik żytomierski 1720 r., z Katarzyny Popielówny 1 v. Tarnowskiej, 3 v. Lanckorońskiej, pozostawił dwóch synów, Jana i Gabryela i córkę Kunegundę (R. 1742. Bracł. XVI f. 699).
Феліціян син Казимира
VIII
ҐАБРІЕЛЬ СИН МАРЦИНА АКСАК
син житомирського стольника, і Катажини з Попелів. Королівський шамбелян 1751 р., королівський підкоморій, генерал-майор коронних військ. В 1751 р. з братом Яном, равіцьким старостою, поділили спадок по батькові: Ґабріель отримав містечко Пряжів і сс. Іванківці, Городище і урочище Карпилівка, а Ян сс. Велика Татаринівка і Дениші з руднею в Житомирському повіті.
Одружений з Доміцелею з Куропатніцьких
(ЦДІАК України, Ф. 11, on. 1, спр. 42, арк. 353; Ф. 2, on. 1, спр. 45, арк. 193–194; Boniecki, 1.1, s. 26).
Ян син Марцина Аксак Maryanny Wesslówny–/Kunegunda
Dembińscy h.Nieczuja
Arnolf Stefan Dembiński (ur.1704 – zm.1758), podczaszy krakowski
1 ż. Marianna Bobrownicka h. Doliwa [ur.+/-1705 – zm.1744]
ojc. Stefan Bobrownicki, chorąży bracławski (s. Adama B. i Marianny Kąsinowskiej)
mat. Anna Stetkiewicz
2 ż.(.śl.1745) Kunegunda Aksak h. własnego [ur.+/-1705]
ojc. Marcjan Aksak, stolnik żytomierski (s.Kazimierza A. i Konstancji Czołhańskiej)
mat. Katarzyna Popiel h. Sulima (c. Stanisława P. i Katarzyny Dembińskiej).
IX
KAJETAN СИН ЯНА
szambelana Stanisława Augusta, posła wołyńskiego, którego w 1790 r. kwituje Zdunikowska (DW. 106 f. 1490).
Gabryel, generał, żonaty był z Domicellą Kuropatnicką (Kij. XII f. 1479. R. 1756 i DW. 113 f. 1087). Stefan w 1765 r. wojski, w 1778 r. cześnik łucki, w 1779 r. podstoli, a w 1789 r. stolnik włodzimierski, otrzymał w 1790 r. order Ś. Stanisława. W 1778 r. był kandydatem do kasztelanii lwowskiej, a w 1786 r. do kasztelanii lubaczowskiej (M. P.).Stanisław w 1709 r. (Arch. J. Z. R. VI. 1).
1) Казімір — скарбник київський; 2) Марко — войський київський; 3) Михайло — підстолій київський, був одним з керівників шляхетського ополчення Київського воєводства, сформованого для придушення селянсько-козацького повстання; 4) Стефан — суддя земський київський; 5) Ян — стольник київський, посол до сейму 1654; 6) Степан — остерський староста, власник Остра і великих зем. маєтків на Остерщині. Останній виступав проти козаків і міщан, які відстоювали свої права. Він вороже ставився до сел.-козацького повстання (1637), яке очолили Мурко і Носко, і до визвольної війни 1648—54. Боячись народного гніву, втік з України.
Известно только, что во время Александра, князя Литовского, Гуляники были уже во владении Филиппа Ивашкевича, предоставленные ему королевскою властию за заслуги. По смерти Ивашкевича, Жигмунт 1‑й в 1528 году подтвердил вдове его и детям Феодору и Анне пожалование князем Александром зделанное, и сверх того, во внимание его заслугам, присовокупил для них и другия некоторый имущества в воеводстве Киевском. Феодор Филиппович умерь бездетным н Гуляники достались, по праву наследства, его сестре Анне, которая вышла замуж за Франца Касперовича Радзиминскаго, подкомория Полоцка го и полковника королевскнх войск. Но имение недолго было во владении Радзиминских. Во время одного из нашествий татар, Гуляники совершенно опустошены, а владельцы бежали в глубину Литвы…В 1560 году князь Константин Острожский, воевода Киевский, дарить это имение Ивану Мотовиловцу, как собственность государственную. От этого Мотовиловца Гуляники переименованы Мотовиловкою. Неизвестна участь как этого нового обладателя Мотовиловки, так и его наследников. Кажется вина их удаления от владения имением та, что они были православные и россияне подобно князю Острожскому, наделившему их имением. Почему, по принятой польским правительством системе, король Жигмунд 111‑й в 1595 году дарить Мотовиловку Яну Аксаку, Киевскому земскому судье, на праве ленном, с силою кадука; а затем, удовлетворяя просьбу отца, тот же король предоставляет имение сыну его Стефану Аксаку, привилегиею, данною в Варшаве 1623 года. Между тем Михаил Радзиминский, сын Франца, чудесно спасшийся в детстве от татар, достигши совершеннолетия, начал иск с Яном Аксаком, домогаясь имения. Дело это шло сначала в Киевском городском суде; истец утверждал, что Ян Аксак овладел имением его собственным дедичным названным Гуляниками и в нем уже осадил несколько сот людей, пользуется доходами с пасеки стреляния дичи, а также рыбных ловель, устроил ставы и млыны; каждый год полу-часть дохода с имения более нежели 300 коп грошей литовских. Впрочем, не один Радзиминский называл себя дедичем этих добр. К ним также объявил претензию Юрий Рожновский, называвший себя потомком князей зе Сквира-Половцов Рожновских, давних владетелей Гуляник. Процесс этот судом городским Киевским, по апелляции, был перенесен в трибунал Любельский. Но скоро один по другом окончили жизнь и Ян Аксак и Михаил Радзиминский н Юрий Рожновский. Трибунал приказал разобрать и решить претензии всех сторон в годичный строк особой комиссии вольного коронного сейма, которая 1625 года и присудила Гуляники Яну Радзиминскому, сыну покойного Михаила. Право ленное, наданное Стефану Аксаку уничтожено, а претензии наследников Рожновского признаны за неосновательные. Того же еще года Ян Радзиминский продал Гуляники братьям Стефану и Михаилу Аксакам, за сумму 50,000 злотых Польских. считая каждый злотый по 30 грошей. Причем в продажном акте было выговорено, что продается все: «с людьми подданными мещанами в местечке живущими, также на хуторах; на селах бывшими данниками, и на каких бы то нибыло повинностях, поселившимися с чиншами, зе вшитскими их падатками и повинностями, зе ставами, млынами и их вымелками, с борами, лесами, з дубровами, полями, синожатями, реками, с гонами бобровыми (теперь и слуху о бобрах в этих местах нет леса и дубровы также почти истреблены), озерами, с ловами птичьими и рыбьими, кулем ее вшисткими пожитками: В последствии времени один Стефан Аксак, судья земский Киевский заделался, дедычем Гуляник, но силе заделки 1630 года с братом своим Михаилом. Таким образом имение это непрерывно оставалось во владении его дома до 1729 года, в котором, по смерти Иосифа Аксака, Мотовиловка с окрестными селами досталась в наследство родной сестре его Терезе Курдвановской, а впоследствии заделалось собственностью ея потомком: Курдвановских, Куропатницких, Метельских и Руликовских. В 1749 году Иосиф Руликовский, подчаший Бельский заплатил почти всем совладельцам Мотовиловского имения, исключая двух небольших частей Метельского и Скринецкого, которые части свои продали уже сыну Иосифа Игнатию Руликовскому. Сын Игнатия Эдуард Руликовский владелец половины Мотовиловки. по правую сторону Стугны лежащей, известен описанием уезда Васильковского, составленным на польском языке .[Похидевич. Сказания о населенных мѣстностях Киевской губернии или статистическия.
Цим наступником був Ян Акс.ак, підвоєвода київський, якому король Зигмунд III в 1595 р. надав власне у пожиттєву власність “пустелю Гуляники або інакше Мотовилівку”. Родовим гніздом Ак-саків був з давніх-давен Ножинськ і Путилівщина в О^уцькому.noS Дідом Яна Аксака був Федір Аксак, або Аксак, а батьком – Григорій Мартин, одружений з Аполонією Хрищиновою. Ян Аксак, або Аксак, був видатною особою свого часу. Був він довіреною особою князя Костянтина Острозького, воєводи київського, а доказом того, як довіряв йому князь, є те, що зробив його своїм заступником, тобто, підвоєводою в Києві, де сам рідко бував.
Чесний характер поєднав в Аксакові велику завзятість, і після смерті «Костянтина С^грозького (1604) з підвоеводи перейшов він в крісло земського київського судді. В молодості в ІнФлянтах і в Москві він мужньо командував своїм загоном, і пізніше його громадські заслуги в різних установах (в 1609-11,13–14) гарну пам’ять про нього залишили.
Становище Речі Посполитої в 1608–13 pp. з‑поміж важливих доручень призначили Яна Аксака, щоби він визначив відповідні місця на Україні під будівництво Фортець для охорони кордонів. А був він особистістю здатною виконати це завдання, бо не тільки палко взявся за цю справу і місця ш визначив, але і сам в свіжо наданій “пустелі”, Гуляниках, “з великою відвагою для здоров’я та майна, поселившись, замок збудував і містечко заснував на зло недругам св. Хреста”. По суті, від цього часу вже рушилися набіги ординської навали. Тож одного разу, коли татарські грабіжники підійшли аж під Гуляники, тут дано їм належну відсіч. Бій відбувся в полі, татари були розбиті, але Михайло Аксак, двоюрідний брат Яна, в обороні Гуляник мужньо боровся і загинув смертю героя. Сьогодні ще збереглася ця могила.
Люстрашї так описують стан тогочасних Гуляник і замку: “Гуляники або Мотовилівка новозаснована на порожньому місці і на самому Чорному шляху на великі кошти і стараннями Яна Аксака з замком збудована. В цьому замку 4 вежі охоронні, кожна у дві стіни, з валами довкола глибокими і високими, також з будівлями довкола, а довкола міста також вали, і огорожа у дві стіни і 6 веж більших і 1*5 менших. Все, шо више було перелічено, створено не без великих коштів і, слушно, шо “їх королівська Величність і Річ’ Посполита” буде цінувати це. В тому місці є більше, ніж 300 заселених будинків, і було би більше, але самовільно розійшлися, а за ними їхні жінки і діти з міста вислано для охорони козаків. Не добули ті мішани слободи свого терміну, але до семи років могли жити і прав своїх дотримувались. А повинність їхня така: багатші кінно зі зброєю мають охороняти містечко від ворога зі своїм орендатором, або його намісником, а біднишим зі зброєю біля мурів; чинш по 1 золотому багатші повинні давати. Ремісники повинні займатися ремеслом, а бідніші давати по півзолотого. Гарматники тільки за послуги і ядра ще й кожухи давали. Оренди з млиг.шів і гуралень на ■гой час не було,; це належало до замку; а коли була оренда, то давала 400 золотих. У Фільварку не було жодної роботи, тільки кожен робив своїм плугом і своїм коштом. Ставків спускних жодних не було. Правильно би мати в кварті оренду на новому місці, як на той час мало бути, тобто, 400 золотих вклавши, видавши на мито урядника і потреби челяді, котрої На тому місці коштує 240 золотих, .а від 160 належить кварти з цього 32 золотих”. (Люстрація воєводства київського з 1616 р. ). А в 162 5 р. , як бачимо, Зигмунд III дозволяє Янові Аксакові окремим привілеєм, щоби своє право власності на Гуляники відступив своєму синові СтаФанові, “котрий (слова’привілею), як в молодому віці у Москві за короля Стефана, так і за щасливе панування наше на Україні проти ворогів св. Хреста також під Хотином поряд з королевичем Владиславом, сином Нашим, з певним числом людей, мужність свою показав”. Однак, в цьому ж привілеї не забуває застерегти, щоби той Стефан Аксак, “яко власник маєтку Гуляники до незвичайних робіт і податків не примушував, лісів не спустошував, одним словом, берег їх і охороняв. . . “. Однак, маєток той протягом багатьох років був обтяжений важким судовим процесом, Аж двоє на нього знайшлося претендентів. Першим був Михайло Радимінський, колишнє вці- ліле немовля, як вище говорилося, під час нападів татарів на Гуляники, він тепер заявив ■ про свої права на Гуляники; другим був Єжи Рожновський, який походив ніби з Половців зі Сквіра-Рожиновських, колись також, як нам відомо, власників Гуляник. Однак, Ян Аксак таку мав популярність в воєводстві, так умів з’єднати шляхту в своїх інтересах, що у 1618 р. київська шляхта своїм послом на сеймі радить клопотати, щоби “в справі з Радзишнським і Рожновським, яка декілька років на сеймах тягнеться, король милостиво розглянув, а своїм справедливим декретом прийняв рішення, також заслуги, працю і кошти судді Аксака пам’ятав”. (Arch. J. Z. R. І, 127). Тим часом, Ян Аксак не дочекався кінця тих справ і помер 1627 р. , бо вже під цим роком читаємо листа Станіслава Лубенського, єпископа Плоцько-го, до короля з проханням, шоби цей же король затвердив СтеФана Аксака після смерті його батька суддею київського земства (Голубев, Петро Могила, стр. 243. ). Ян Аксак, відчуваючи близьку смерть, в Сидилкові (на Волині) дня 7 липня написав останню волю, в якій просив,’ аби поховати його у домініканців у Києві, де вже спочивають останки його жінки Барбари з Кльонських і сина Марка; нз ц»?й костел і монастир в Києві він записав 2000 золотих, як теж на імші монастирі як: в Заславі, Львові, Константанові, Підкамені, Острозі, Ляховцях окремі суми заповів. Заповів також, щоби сини його СтеФан і Михайло дочці його і своїй сестрі Катерині, незаміжній, дали посаг, коли вийде заміж, 4000 золотих, а 1000 на придане, крім того, 4 сивих коней зі стада для “прекрасної карети, також мають дати їй 12 кляч з жеребцями і б без жеребців”. Тим часом, ше за життя Аксака, як Михайло Радзимінський, так і Єжи Рожновський відійшли у інший світ; на їх місці вели далі його справу Ян Радзимінський (син помс-рлого Михайла) і виступаючі в правах померлого теж Єжи Рожновського, з дочками його одружені: Михайло Хмара Міляновський, Марцінкевич і Нєкрашевич. Справа так довго тягнулась, нарешті в 1629 г. декретом сейму була вирішена на користь Яна Радзимінсько^о: віддати йому Гуляники вирішено. Що стосується справи спадкоємців Єжи Рожновського, то тим же декретом вимоги їхні були визнані несправедливими і назавжди були відхилені, оскільки виявилось, що той Єжи Рожновський був самозванцем. Шлях цього псевдокнязя’ Рожновського був наступний. Мав то бути боярин острозький зі села Рожнів і, як вірнопідданий, слуга старости острозького Ратомського, викравши у нього ж документи, в яких засвідчувалось, що Рожни і інші маєтки належали колись князям Рожновським, втік з ними і, видавши себе зз> потомка Рожновсь-ких, ‑виступив з претензіями на їх маєтки, як: Гуляники, Рожнів і інші. ‘ Ян Радзимінський недовго володів Гуляниками, тобто Мото-вилівкою, рік після виграшу справи продав їх Стефанові Аксакові, судді київського земства за певну готівку, 50000 золотих, рахуючи кожен«золотий по ЗО грошів. Але не тільки справу Гуляник вдалося Стефанові Аксакові полагодити мирно: батько залишив йому і другу справу із Захаріяшем Єловицьким за Світильнів і Рожни; вдова Єло-вицького віддала ті маєтки Аксакові, зупинивши виплату. За традицією, Стефан Аксак ніби в молоді роки перебував на Низі, і там, навіть, був кошовим. Перспектива, яка відкривалась для його військових зацікавлень, привела його туди.
В,1630 р. він зробив поділ з братом Михайлом: сам взяв Гуля-ники і Св і тильн і б з селом Рудньою над Трубчем; а Михайлові залишились: старе село Рожни з двором і слободою, з містечком Рожни над р. Десною, замок і місто Судилків, Білокриниця Березна, Лон-чична і Красноеілка. “Кожний, як йшлося в кінці того поділу, з потомками і нащадками своїми повинні користуватись тими маєтками, на слободі заселити людей, осаджуючи за бажанням і своєю волею”. Стефан Аксак спочатку оженився з Софією Ложчанкою і мав з нею синів Яна і Габрієля, але коли вона померла, то оженився з Катериною Чолганською. Шлюбний обряд відбувся у батьків Чолганських в Хульовпян на Волині. Шлюб давав о.Павло Міровський.
Відомий є панегірик того ж о. Міровського, видрукуваний під назвою “5рй**Ишц, сіішГ, Тущ, мшимо се&е на rapsmw ®*ш-
нку, як то колись тогочасні панегірики довільно поводились з родовими знаками-руськими печатками. Первісний печатний знак Ак-саків щодо Форми мало відрізнявся і був подібний до гербу Ощевсь-ких, (об. у Окольського);, тобто, зображав два трикутники один під другим, кінцями доторкуючись між собою, із стрілою, пробитою в середині. Герб той нагадував скандинавське руно Tip’. Тим часом, з власної ініціативи о, Міровський намалював в цьому гербі Аксаків, відомого вже добре від Кояловича (в його рукописі про герби литовські), не два триангули (трикутники), але два серця, одне під одним, пробиті стрілою, і звідти наступне за ним вже, як за пані матір’ю, Окольський і Несєцький той герб так змінений представили, тільки не два серця, але одне, пробите стрілою. Стефан Аксак. вдруге оженившись, будучи старостою острозьким і бобровьицьким на Задніпров’ї, мав там також свої маєтки, вибрав собі за постійне місце Гуляники або Мотовилівку.
Він збудував католицьку каплицю на замку, в якій капеланом був о. Беллім. В 1637 р. мотовилівські маєтки через докупівлю від двох братів Івана і Федора Кіриковичів Солтанів міст Солтащвки і Соловіївки (сьогодні м. Солтанівки) над р. Стугною, Данилівни над р.Бобрицею, Забожа і Княжич над Ірпінем отримали.незвичайний приріст. Всі ті закуплені маєтки коштували СтеФанові Аксакові 24000 золотих, Але в 1637 р. почались козацькі бунти. Безпорядки, які розпалювали Мурко і Носко, охопили і задніпровські маєтки Стефана Аксака і Адама Кісіля, з яких “ті панове, хоча дуже багаті, остерігаючись за своє життя, – каже Окольський, мусіли втікати не гостинцем власним, бо краще додає т?ой, – ликове здоров’я,-. ніж шовкова смерть”. (tirr Иб>)).
В МотОвилівці, однак, було тихо і звідти, під час бунту в Остраниці, СтеФан Аксак вислав проти збунтованих козаків 120 коней під керівництвом Висоцького, який, з’єднавшись з людьми єпископа Со-коловоького з Фастова, під командуванням ротмістра Побятинського під Диміром купу свавільних козаків Пожарського розгромили і знищили. (Kontynuacja іі5Фі),
В 1644 р. Стефан Аксак до батькових спадкових маєтків докуповує ще від брата Михайла на Задніпро’ї Рожни, Здимірку і Богдані вку за 30000, і в цьому ж році набожний борець за віру будує на власні кошти костел св. Миколая о.домініканів в Києві на Подолі, сьогодні то церква при Петропавлівському монастирі.