Друцкие-Любецкие

ДРУЦ­КИЕ-ЛЮБЕЦ­КИЕ / Друц­кія-Любец­кія/ 1 — кня­же­ский род, адно з адгалі­на­ван­няў шыро­ка­га роду кня­зёў Друц­кіх; имя при­ня­то от вла­де­ния Люб­че Луц­ко­го повета.
У роз­ныя часы яны вало­далі істот­ны­мі зямель­ны­мі ком­плек­са­мі ў Аршан­скім, Луц­кім, Пін­скім паве­тах і Нава­груд­скім ваявод­стве Рэчы Пас­палітай, зай­малі важ­ныя паса­ды ў мяс­цо­вай урад­ніц­кай іерар­хіі. Няг­лед­зячы на гэта, спе­цы­яль­ных дасле­да­ван­няў, пры­све­ча­ных Друц­кім-Любец­кім, не так шмат. У пэў­най сту­пе­ні гэта абу­моў­ле­на тым, што нават у параў­нан­ні з іншы­мі галі­на­мі Друц­кіх (перш за ўсё кня­зя­мі Сакалін­скі­мі і Гор­скі­мі) Любец­кія ў перы­яд існа­ван­ня Рэчы Пас­палітай былі сла­ба прад­стаў­ле­ны ў шэра­гах агуль­над­зяр­жаў­най эліты. У прад­стаўнікоў роду атры­ма­ла­ся перай­с­ці з лакаль­на-павя­то­ва­га на дзяр­жаў­ны ўзро­вень толь­кі ў ХІХ ст., калі сын каш­та­ля­на пін­ска­га Фран­ціш­ка кн. Кса­ве­ры (Фран­ці­шак-Кса­ве­ры) Друц­кі-Любец­кі ў 1821–1830 гг. з’яўляўся міністрам фінан­саў Кара­леўства Поль­ска­га ў склад­зе Расій­с­кай імпе­рыі. 2
Най­больш пад­ра­бяз­ны агляд рода­вай гісто­рыі кня­зёў Друц­кіх-Любец­кіх быў здзейс­не­ны яшчэ ў кан­цы ХІХ ст. Юза­фам Воль­фам у зна­ка­мітай пра­цы «Літоўска-рус­кія князі» (1895), дзе на пад­ста­ве пера­важ­на зве­стак Мет­ры­кі ВКЛ было ство­ра­на рада­вод­нае дрэ­ва і аха­рак­тары­за­ва­ны маё­мас­ны стан роду. 3 Аднак, што ўлас­ці­ва пра­цы Ю. Воль­фа ў цэлым, асноў­ная ўва­га была зася­род­жа­на на пад­зе­ях XVI ст. Больш шыро­кі хра­на­ла­гіч­ны пра­ме­жак мае пака­лен­ны роспіс Друц­кіх-Любец­кіх у т. 21 «Зала­той кні­гі поль­скай шлях­ты» Тэа­до­ра Жыхлінь­ска­га (1899), 4 дзе рада­вод давед­зе­ны да кан­ца ХІХ ст., але пака­лен­ні роду, якія жылі ў апош­няй чвэр­ці XVI–XVII ст., наў­прост пра­пуш­ча­ны, адзна­ча­на адно толь­кі, што ў гэты перы­яд «сыход­зя­ць князі Любец­кія на дру­гі план». 5 Знач­на больш мес­ца жыц­ця­пі­сам Друц­кіх-Любец­кіх аддад­зе­на ў «Поль­скім гер­боўніку» Ада­ма Банец­ка­га і Арту­ра Рэіска­га. 6 Аўта­ры выка­ры­сталі мат­э­ры­я­лы Мін­ска­га два­ран­ска­га дэпу­тац­ка­га схо­ду (маг­чы­ма, праз даку­мен­ты, пера­дад­зе­ныя самі­мі Друц­кі­мі-Любец­кі­мі), што даз­волі­ла ўда­клад­ні­ць (фак­тыч­на абверг­ну­ць) гене­а­ла­гіч­ную схе­му, пабу­да­ва­ную Ю. Воль­фам. Апо­ра на выва­до­выя мат­э­ры­я­лы пра­соч­ва­ец­ца так­са­ма ў арты­ку­ле пра Любец­кіх у гер­боўніку Севяры­на Урус­ка­га, 7 але ён вылу­ча­ец­ца край­няй лапі­дар­на­сцю звестак.

У сучас­най гіста­ры­я­гра­фіі асноў­ны націск робіц­ца на вывуч­энне паход­жан­ня кня­зёў Друц­кіх, ран­няй гісто­рыі (XIV–XVI стст.) уся­го роду цал­кам. 8 У тых жа пуб­ліка­цы­ях, дзе гавор­ка ідзе непа­ср­эд­на пра Друц­кіх-Любец­кіх, 9 у асноў­ным паўта­ра­юц­ца выс­но­вы Ю. Воль­фа. Пэў­ным выклю­ч­эн­нем з’яўляецца арты­кул Вяча­сла­ва Насеві­ча ў кні­зе «Памя­ць. Гісто­ры­ка-даку­мен­таль­ная хроніка Луні­нец­ка­га раё­на» (1995), дзе адмыс­ло­ва ага­во­ра­ны вало­дан­ні Друц­кіх-Любец­кіх у XVII ст. 10

Гісто­рыя Друц­кіх-Любец­кіх у кан­цы XV–XVI ст. добра асвет­ле­на кры­ні­ца­мі і грун­тоў­на рас­кры­та ў гіста­ры­я­гра­фіі. Пачы­наль­ні­кам гэта­га адгалі­на­ван­ня, якое тады піса­ла­ся як кня­зя­мі Любец­кі­мі, так і кня­зя­мі Від­зеніц­кі­мі, 11 з’яўляўся кн. Васіль Рыго­равіч Друц­кі, сын яко­га Баг­дан у 1488 г. атры­маў ад цёт­кі па маці Фед­кі з Юршаў Алі­за­ра­вай Шыло­ві­ча­вай маёнт. Люб­ча Луц­ка­га паве­та. Паколь­кі Баг­дан не пакі­нуў нашчад­каў, Люб­ча (ад якой і ўтва­ры­ў­ся пры­до­мак «Любец­кія») перай­ш­ла да яго бра­та Рама­на. Той меў 5 сыноў і дач­ку Ган­ну. З сыноў Васіль і Януш не пакі­нулі муж­чын­скіх нашчад­каў, лінія Дзміт­рыя Рама­наві­ча (павод­ле тэр­мі­на­ло­гіі Ю. Воль­фа, «від­зеніц­кая») перарва­ла­ся на сыне Богу­шы. 12 Да кан­ца XVI ст. дажы­лі нашчад­кі двух сыноў Рама­на Васі­льеві­ча — Баг­да­на (у Ю. Воль­фа — «літоўская» лінія) і Іва­на (у Ю. Воль­фа — «валын­ская» лінія).

Якраз адня­сенне асоб­ных прад­стаўнікоў роду да гэтых галін выклі­кае сум­нен­ні. На дум­ку Ю. Воль­фа, «валын­ская» лінія роду была неш­мат­люд­най і скла­да­ла­ся з сына Іва­на Рама­наві­ча Рыго­ра, яго сына Паў­ла, які пас­ля­доў­на быў суддзёй грод­скім і пад­ста­рас­там луц­кім. У гэтым адгалі­на­ван­ні род мусіў абар­вац­ца на Яне, сыне Паў­ла Іва­наві­ча, які фік­су­ец­ца ў даку­мен­тах як ула­даль­нік шэра­гу маёнт­каў на Валы­ні. 13 Даў­ж­эй­шае жыц­цё зна­ка­міты гене­а­лог надаў лініі нашчад­каў Баг­да­на Рама­наві­ча — «літоўс­кай». Унук апош­ня­га Павел Яну­шавіч, павод­ле выкла­ду Ю. Воль­фа, з’яўляўся баць­кам Іва­на (Яна), які ў 1620–1630‑я гг. з’яўляўся пад­ста­рас­там аршан­скім, і чый сын Міка­лай у сяр­эд­зіне XVIІ ст. атры­маў маёнт­кі Лунін Нава­груд­ска­га ваявод­ства і Пагост Пін­ска­га паве­та, а яго нашчад­кі ў XVІІІ–XІХ стст. зна­ход­зілі­ся ў склад­зе лакаль­най эліты Пінш­чы­ны. 14 Як ужо адзна­ча­ла­ся, менавіта гене­а­ла­гіч­ная схе­ма Ю. Воль­фа атры­ма­ла рас­паў­сюд­жанне ў гіста­ры­я­гра­фіі. Пры гэтым сам аўтар не ўтой­ваў яе гіпатэтычнасці.

Адзі­най пад­ста­вай для зніта­ван­ня Паў­ла Яну­шаві­ча з Міка­ла­ем і яго нашчад­ка­мі з’яўлялася тое, што яны вало­далі адны­мі і тымі ж маёнт­ка­мі, 15 што, як буд­зе пака­за­на ніж­эй, не адпа­вя­да­ла рэчаіснасці.Зусім інакш лёсы «валын­с­кай» і «літоўс­кай» ліній роду прад­стаў­ле­ны ў два­ран­с­кай спра­ве кня­зёў Друц­кіх-Любец­кіх, якая вяла­ся ў Мін­скім два­ран­скім дэпу­тац­кім сход­зе. У змеш­ча­ным у ёй вывад­зе ад 1830 г. Паў­лу Яну­шаві­чу нао­гул не пака­за­на нашчад­каў. 16 Гэта, аднак, не можа быць дока­зам таго, што яго ў іх не было — галі­ны, ад якіх пад­час дока­зу два­ран­ства ў ХІХ ст. непа­ср­эд­на не вывод­зілі­ся наступ­ныя пака­лен­ні, маглі пры ствар­эн­ні гене­а­ла­гіч­най схе­мы пера­ры­вац­ца або нао­гул не адлюстроў­вац­ца. Аднак у тым самым вывад­зе ўла­даль­нік Луні­на і Паго­ста Міка­лай назва­ны сынам пад­ста­рас­тыы аршан­ска­га Іва­на Рыго­раві­ча і праў­ну­кам пачы­наль­ніка «валын­с­кай» лініі Іва­на Рама­наві­ча. 17 Аку­рат схе­ма з два­ран­с­кай спра­вы была адлюстра­ва­на ў гер­боўні­ках А. Банец­ка­га (асаб­лі­ва пад­ра­бяз­на, фак­тыч­на пера­каз выва­да ад 1830 г.). 18 і С. Урус­ка­га (вель­мі сціс­ла). 19 Яе вары­янт маец­ца і ў гене­а­ла­гіч­ных мат­э­ры­я­лах гра­фа Кан­стан­ці­на Ажа­роўска­га. 20 Ціка­ва, што ў іншых роспі­сах К. Ажа­роўска­га Рыгор і Васіль алоў­кам дапі­са­ны ў лік сыноў Іва­на Рама­наві­ча і менавіта ад Рыго­ра вывед­зе­ны Друц­кія-Любец­кія, якія пра­жы­валі ў XVII ст. 21 Вера­год­на, К. Ажа­роўскі спа­чат­ку пры­трым­лі­ваў­ся вер­сіі, выклад­зе­най у «Літоўска-рус­кіх кня­зях» Ю. Воль­фа, а потым стаў схі­ляц­ца да вары­ян­та, зана­та­ва­на­га ў два­ран­с­кай спра­ве роду. Тым не менш погляд Ю. Воль­фа заста­ец­ца пану­ю­чым нават у сучас­най гіста­рыч­най наву­цы. Маг­чы­ма, гэта абу­моў­ле­на як без­умоў­ным аўта­рыт­этам зна­ка­мі­та­га гене­а­ло­га, так і неда­ве­рам да мат­э­ры­я­лаў два­ран­скіх спраў ХІХ ст., якія пера­поў­не­ны неда­клад­на­сця­мі, а часам і віда­воч­ны­мі фальсіфікацыямі.
Пэў­ныя сум­нен­ні выклі­ка­ю­ць і нека­то­рыя акаліч­на­сці, зга­да­ныя ў вывад­зе кня­зёў Друц­кіх-Любец­кіх. Іх пачы­наль­нік Васіль назы­ва­ец­ца сынам не Рыго­ра, як было наса­мр­эч, а Міхаі­ла. Пад­ста­вай для гэта­га стаў ліст вяліка­га кня­зя літоўска­га Казі­мі­ра мяш­ча­нам і люд­зям любец­кім ад 2 каст­рыч­ніка 6990 г. (павод­ле ста­ро­га сты­лю, індыкт 2, дад­зе­ны ў Тро­ках), якім паве­дам­ля­ла­ся аб пера­да­чы кн. Васі­лю Міхай­лаві­чу Любе­ча ў вот­чы­ну. 22 Аднак гэтае наданне не кн. Друц­ка­му, а кн. Васі­лю Міхай­лаві­чу Вяр­эй­с­ка­му і тычыц­ца не Люб­чы ў Луц­кім паве­це, а вядо­ма­га зам­ка Любеч на Кіеўш­чыне. 23 Наколь­кі віда­воч­най была гэтая неда­клад­на­сць ужо для даслед­чы­каў кан­ца ХІХ – пачат­ку ХХ ст. свед­чы­ць тое, што яна не пера­дад­зе­на зна­ё­мым з выва­до­вы­мі мат­э­ры­я­ла­мі А. Банец­кім. 24 Так­са­ма неад­на­ра­зо­ва зга­да­ны выш­эй Павел Яну­шавіч у вывад­зе ад 1830 г. атры­бу­та­ва­ны як сын не Яну­ша Баг­да­наві­ча, а Яну­ша Рама­наві­ча, 25 што з’яўляецца памылкай.
Аднак з улі­кам непе­ра­ка­наў­час­ці дока­заў Ю. Воль­фа схе­му роду, выклад­зе­ную ў вывад­зе ад 1830 г. (і пера­дад­зе­ную А. Банец­кім), не выпа­дае пакі­да­ць без ува­гі. Вар­та пра­аналі­за­ва­ць наяў­ныя звест­кі пра Паў­ла Яну­шаві­ча («літоўская» лінія) і Рыго­ра Іва­наві­ча («валын­ская» лінія) Друц­кіх-Любец­кіх і іх маг­чы­мых нашчадкаў.
Раз­ре­ше­ние поль­зо­вать­ся кня­же­ским титу­лом в Коро­лев­стве Прус­ском 10/21.12.1798. Высо­чай­ше утвер­жден­ным 24.01.1851 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го Сове­та доз­во­ле­но поль­зо­вать­ся кня­же­ским титу­лом в Рос­сий­ской Импе­рии. Дело Депар­та­мен­та Героль­дии Пра­ви­тель­ству­ю­ще­го Сена­та об изго­тов­ле­нии сви­де­тель­ства на кня­же­ское досто­ин­ство Друц­ко­го-Любец­ко­го от 11.03.1880. 26

[nextpage title=«Геральдика и сфрагистика»]

[nextpage title=«Поколенная роспись»]

Поко­лен­ная рос­пись рода кня­зей Друцких-Любецких.

I коле­но Рюрик, князь Новгородский
II коле­но Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
III коле­но Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942–972
IV коле­но Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
V колено ?
VI колено ?
VII колено ?
VIII колено ?
IX колено ?
X колено ?
XI колено ?
XII коле­но Данило
XIII коле­но Миха­ил, князь Друцкой
XIV коле­но Семен Михай­ло­вич, князь Друцкой
XV коле­но Дмит­рий [Михайлович?Семенович], князь Друцкой
XVI коле­но Семен Дмит­ри­е­вич, князь Друцкой
XVII коле­но Гри­го­рий Семе­но­вич Друцкий

XVIII коле­но

1. князь Васи­лий Гри­го­рье­вич Друцкий
каля 1450 г. атры­маў ад вяліка­га кня­зя літоўска­га і кара­ля поль­ска­га Казі­мі­ра пры­вілей на шэс­ць люд­зей каля Оршы, а ў 1466 г. быў свед­кам дара­валь­на­га запі­са кня­зя Сямё­на Фёда­раві­ча Саколін­ска­га на Чар­эй­скі мана­стыр. Яго нашчад­кі пачалі звац­ца кня­зя­мі Любец­кі­мі (ад маёнт­ка Люб­ча на Валы­ні). 27 Падоб­на, што
менавіта гэты князь высту­піў свед­кам 1475–1482 пры пада­ра­ван­ні кня­гіні Марыі села Іва­ну Іль­іні­чу. 28
~ N Юрша

XIX коле­но

2/1. князь Бог­дан Васи­лье­вич Любецкий
Родо­на­чаль­ни­ком гэта­га адгалі­на­ван­ня, якое тады піса­ла­ся як кня­зя­мі Любец­кі­мі, так і кня­зя­мі Від­зеніц­кі­мі 1 з’яўляўся кн. Васіль Рыго­равіч Друц­кі, сын яко­га Баг­дан у 1488 г. атры­маў ад цёт­кі па маці Фед­кі з Юршаў Алі­за­ра­вай Шыло­ві­ча­вай маёнт. Люб­ча Луц­ка­га паве­та. Паколь­кі Баг­дан не пакі­нуў нашчад­каў, Люб­ча (ад якой і ўтва­ры­ў­ся пры­до­мак «Любец­кія») перай­ш­ла да яго бра­та Рамана.

3/1. князь Роман Васи­лье­вич, князь Друц­кий-Любец­кий (1460-✞1520)
кн. Друц­кий-Любец­кий с 1500.

~ Бог­да­на Бог­да­нов­на Сапе­га (?-до 1549)

XX коле­но

4/3. Васи­лий Рома­но­вич, князь Види­ниц­кий и Любецкий

Коро­лев­ский при­двор­ный. Име­но­вал­ся так­же кня­зем Види­ниц­ким. Умер бездетным.

5/3. Дмит­рий Рома­но­вич, князь Види­ниц­кий и Любец­кий (?-✞1558)

Коро­лев­ский при­двор­ный, полу­чив в 1533 г. име­ние Види­ни­цы, име­но­вал­ся обыч­но кня­зем Види­ниц­ким. Пан Андрій Яку­бо­вич Неми­ро­вич, наміс­ник Київсь­кої зем­лі, у 1532 р. вико­ну­вав дору­чен­ня Сигіз­мун­да І Ста­ро­го, сут­ність яко­го поля­га­ла у тому, щоб нада­ти кн. Дмит­ру Рома­но­ви­чу Віде­не­ць­ко­му маєт­но­сті у Київсь­ко­му повіті: Ухобне, Угляд­ко­ви­чі, Білий Берег, Виточів, Мар­ти­но­ви­чі, Хвой­ни­ки, Острі Лядо­ви­чі, Новосіл­ки та двір з пустов­щи­на­ми у Києві, успад­ко­вані від тестя Семе­на Поло­зо­ви­ча за пра­вом близь­ко­сті [РГА­ДА. — Ф. 389. — Оп. 1. — Ед. хр. 17. — Л. 251 об.–252.] . В 1548 г. судил­ся с кня­зем Гри­го­ри­ем Под­бе­рез­ским за пра­во на часть горо­да Друц­ка, при­над­ле­жав­шую умер­ше­му без­дет­ным кня­зю Семе­ну Ямон­то­ви­чу Под­бе­рез­ско­му. Ліст кара­ля Жыгі­мон­та Ста­ро­га, склад­зе­ны ў Кра­ка­ве 3 (13 н. ст.) сакавіка 1532 г. Гэтым даку­мен­там кароль вяр­таў Хвой­нікі, Аст­рагля­давічы і Нава­сёл­кі зяцю С. Пала­зо­ві­ча кня­зю Дзміт­рыю Рама­наві­чу Від­эніц­ка­му (Любецкаму).Калі ў 1558 г. князь Дзміт­рый памёр, яго жон­ка пані Фен­на Пала­зоў­на запі­са­ла маёнт­кі на імя сына Богу­ша Любец­ка­га, але той пакі­нуў свет жывых беспатомным.

Ціка­вую інфар­ма­цыю ў імкнен­ні адстой­ван­ня прын­цыпу выка­нан­ня аба­вяз­каў на дзяр­жа­ву гас­па­дар­скі­мі пад­да­ны­мі сумес­на з пры­ват­наўлас­ніц­кі­мі падае судо­вы раз­гляд спра­вы ў 1541 год­зе паміж кня­зем Дзміт­ры­ем Від­зініц­кім, яго жон­кай і іх пасын­ка­мі, сына­мі нябож­чы­ка кня­зя Іва­на Сен­ска­га, з адна­го боку, і з мяш­ча­на­мі і валаш­ча­на­мі рэчыц­кі­мі – з дру­го­га. Зем­леўла­даль­нікі мелі гас­па­дар­скае вызва­ленне ад выка­нан­ня сваі­мі пад­да­ны­мі роз­ных павін­на­сцяў разам з усѐй Рэчыц­кай волас­цю. Аднак і мяс­цо­выя валас­ная і гарад­ская ўла­ды тры­малі на руках гас­па­дар­скія гра­ма­ты з пацвер­джан­нем аба­вяз­ку выка­нан­ня рэчыц­кі­мі зем­леўла­даль­ні­ка­мі ўсіх павін­на­сцяў і служ­баў разам з астат­няй волас­цю. Таму мяс­цо­выя ўла­ды лічы­лі сябе пра­ва­моц­ны­мі дзей­ні­ча­ць вель­мі рашу­ча і жорст­ка. За адмо­ву люд­зей кня­зя Від­зі­нец­ка­га несці сумес­ныя аба­вяз­кі да іх пры­мя­ня­лі пабоі, забіралі ў іх жыў­на­сць, зня­воль­валі стар­ца і асоб­ных пад­да­ных кня­зя з сяла Калод­чыц­ка­га, спа­га­ня­лі гро­шы і пра­дук­ты хар­ча­ван­ня. Акра­мя таго, пад­да­ныя кня­зя Від­зі­нец­ка­га пры­му­шалі­ся да ўдзе­лу ў рамонт­на-будаўнічых рабо­тах над­зяр­жаў­ных ума­ца­ван­нях. Так, на іх уск­ла­д­ваў­ся аба­вя­зак пас­ла­ць трох чала­век да Гоме­ля і выда­ць на іх яшчэ 6 коп гро­шаў, а да Кіе­ва – 4 чала­век і 10 коп гро­шаў. Уліч­ва­ю­чы скла­да­на­сць спра­вы, яна была адклад­зе­ная да раз­гля­ду самім гас­па­да­ром [Литовь­ска Мет­ри­ка. Кн. 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року / В. Кра­вчен­ко. – Київ, 2005. – 598 с, р. 120 – 122]. На дад­зе­ны момант не ўда­ло­ся высвет­лі­ць, чым завяр­шы­ла­ся ў рэш­це гэтая судо­вая справа.

Ещё одни вла­де­ния, Хвой­ни­ки и Ост­ро­гля­ды, Фен­ны Семе­нов­ны Поло­зо­вич были рас­по­ло­же­ны в Бра­гин­ской воло­сти Мозыр­ско­го пове­та. Как извест­но Бра­гин­ской воло­стью вла­дел князь Миха­ил Васи­лье­вич Зба­раж­ский, родо­на­чаль­ник кня­зей Виш­не­вец­ких. Пры­віле­ем ад 25 каст­рыч­ніка (4 ліста­па­да) 1509 г. волас­ць тым жа кара­лём была аддад­зе­на “до живо­та его” кня­зю Міхаі­лу Васі­льеві­чу Зба­ражс­ка­му, які раней ужо кары­стаў­ся дахо­да­мі з яе “до воли гос­по­даръ­ское”29. У хут­кім часе князь М. Зба­раж­скі, жада­ю­чы атры­ма­ць волас­ць “на веч­ность”, біў чалом кара­лю аб пра­вяд­зен­ні яе абме­жа­ван­ня, што і выка­наў у пачат­ку 1512 г. дзяр­жаў­ца трах­та­мір­скі і дымір­скі І. Кмі­ціч30. 21.12.1514г. атрым­лі­ває ад кара­ля Жыгі­мон­та Ста­ро­га на веч­на­сць “<…> тую волост­ку Бря­гин з местом и с корч­ма­ми, и з мытом, и з горо­ди­щом, и со вси­ми селы, и з люд­ми, кром тых сел, што пер­веи того кому у тои воло­сти будем дали <…>”31. Села «пер­веи того», Аст­рагля­ды і Хой­нікі ўжо нале­жалі оўруц­ка­му намес­ніку Сямё­ну (Сен­ку) Пала­зо­ві­чу и были к 1514 г. изъ­яты из Бра­гин­ской воло­сти. Лістом, склад­зе­ным ў Кра­ка­ве 3 (13 н. ст.) сакавіка 1532 г. кароль кара­ля Жыгі­монт Старогі,вяртаў Хвой­нікі, Аст­рагля­давічы і Нава­сёл­кі, якія пры­гар­нуў быў да Кіеўска­га зам­ку ваяво­да Адр­эй Яку­бавіч Неміро­віч, зяцю С. Пала­зо­ві­ча кня­зю Дзміт­рыю Рама­наві­чу Від­эніц­ка­му (Любец­ка­му) гер­ба “Друцк”32. Калі ў 1558 г. князь Дзміт­рый памёр, яго жон­ка пані Фен­на Пала­зоў­на запі­са­ла маёнт­кі на імя сына Богу­ша Любец­ка­га, але той пакі­нуў свет жывых бес­патом­ным у 1564 г., і яго ўда­ва Ган­на не здо­ле­ла ашчад­зі­ць “добра” ад упар­тых, нават нахаб­ных, дама­ган­няў Мель­хіё­ра Насі­лоўска­га, мужа сяст­ры Богу­ша Фен­ны33. Кня­зёў­на Фен­на Дмит­ров­ка Любец­кая пас­ля смер­ці мужа ў 1568 г. узя­ла шлюб са Шчас­ным (Фелік­сам Ада­ук­там) Хар­лін­скім, запі­саў­шы яму ў выш­эйз­га­да­най гра­ма­це “име­ня свое отчиз­ные, дедиз­ные, мате­ри­стые”34.

∞, ФЕН­НА СЕМЕ­НОВ­НА ПОЛОЗОВНА.

6/3. Бог­дан Рома­но­вич Видиницкий

— князь Види­ниц­кий; коро­лев­ский при­двор­ный. Как и бра­тья име­но­вал­ся кня­зем Види­ниц­ким. Женил­ся на бога­той наслед­ни­це Софии Довой­нян­ке и поло­жил нача­ло вет­ви рода,жившей в Лит­ве. Праз шлюб Баг­да­на Рама­наві­ча Любец­ка­га з літоўс­кай панен­кай Соф’яй Давой­най да яго нашчад­каў перай­шоў у 1530‑я гг. так­са­ма маён­так Лунін у Пін­скім паве­це (сучас­ны Луні­нец­кі раён).

~ София Янов­на Довойна.

7/3. князь Януш Рома­но­вич Види­ниц­кий и Любец­кий (?-1542)

8/3. КН. ИВАН РОМА­НО­ВИЧ ВИДИ­НИЦ­КИЙ И ЛЮБЕЦ­КИЙ (†1548)

Нам заста­ло­ся рас­па­вес­ці пра тую част­ку друц­кіх ула­дан­няў, якая з сама­га пачат­ку нале­жа­ла нашчад­кам Гры­го­рыя Сямё­наві­ча – кня­зям Від­зініц­кім. Сяд­зі­бай, ад якой паход­зі­ць іх про­звіч­ша, быў маён­так Від­зінічы (Відунічы) на поўнач ад Друц­ка. Апра­ча таго, ім нале­жаў маён­так Зага­роддзе на паў­ноч­ны захад ад Друц­ка35. У 1562 г. пры­га­д­ва­юц­ца паселіш­чы, што “пры­слу­халі” да яго: сусед­нія Гасты­нічы, Коца­вічы, Лоў­не­ва, Мура­ванічы, Лаўры­нічы, а так­са­ма больш адда­ле­ны Кія­вец ля верх­ня­га цяч­эн­ня ракі Бобр36. Паколь­кі за іх князь Іван Рама­навіч Любец­кі суд­зіў­ся з пана­мі Гар­на­ста­я­мі – на той час ула­даль­ні­ка­мі спад­чы­ны Васі­ля Тала­чын­ска­га, мож­на мер­ка­ва­ць, што зем­лі Зага­роддзя зна­ход­зілі­ся сумес­на ці церас­па­лос­на з зем­ля­мі маёнт­ка Талачын.
Вынікі гэта­га пра­ц­э­су фік­суе інвен­тар Друц­ка­га зам­ка, склад­зе­ны каля 1560 г. 37 Ён апі­свае част­кі зам­ка­вых ума­ца­ван­няў (вежы і гарод­ні), пад­т­ры­манне якіх было ўсклад­зе­на на пад­да­ных з пэў­ных частак коліш­ня­га Друц­ка­га княст­ва. Наступ­ныя шэс­ць гарод­няў і “дом у сцяне паміж гарод­ня­мі” скла­далі “част­ку кня­зёў Любец­кіх з паней Хар­лін­с­каю” і адно­сілі­ся да маёнт­каў Від­зінічы і Зага­роддзе. На той час яны нале­жалі сумес­на кня­зю Іва­ну Рама­наві­чу Любец­ка­му-Відуніц­ка­му, яго пля­мен­ні­кам Богу­шу Дзміт­ры­еві­чу і Яну­шу Баг­да­наві­чу, а так­са­ма сяст­ры апош­ня­га Ганне Баг­да­наўне, жон­цы поль­ска­га шлях­ці­ча Міка­лая Хар­лін­ска­га. Да іх пры­ля­га­ла “част­ка кня­зёў Сакалін­скіх усіх удзель­нікаў гарод­ні чаты­ры і вежа споль­ная ўездная”.

Пер­шая жон­ка кн. Яна кн. Ган­на Баг­да­наў­на Заслаўская памер­ла ў 1542 г. Дру­гою жон­кою була Палонія Алех­наў­на Кры­ў­цоў­на, дач­ка троц­ка­га ціву­на і гарад­ні­ча­га Але­х­ны Фёда­раві­ча Кры­ў­ца і Ган­ны Сямё­наў­ны Жабян­кі38. Вера­год­на, у Палоніі з кн. Янам дзя­цей не было [Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku /J. Wolff. – Warszawa, 1895., s. 204.)). Піс­ля смер­ті Яна Любе­ць­ко­го Полонія стає жон­кою Іва­на Бори­со­ви­ча Міку­ли­ча. Упер­шы­ню Іван Мікуліч і Палонія Кры­ў­цоў­на як муж і жон­ка зга­да­ны ў даку­мен­це ад 13.09.154939. Апош­ні раз Палонія разам з дру­гим мужам высту­пае ў даку­мен­це ад 9/11.04.155540. Палонія Алех­наў­на Кры­ў­цоў­на мела вяноў­ныя запі­сы ў 1 000 коп гр. на атчыз­ных маёнт­ках пер­ша­га мужа кн. Яну­ша Рама­наві­ча Любец­ка­га Зага­роддзе і Засей з сялом­дан­ні­ка­мі Гас­цінічы і куп­ным двор­цы ў Крэўскім пав. з пажыц­цё­вым меш­кан­нем 13.09 і 3.10.154941. Вый­шаў­шы замуж за Іва­на Мікулі­ча, яна запі­са­ла яму гэтае вена, забяс­пе­ча­нае на маёнт­ку Зага­роддзе. Па дамо­ве ад 30.05.1551 Палонія замест маёнт­каў атры­ма­ла ад бра­тоў пер­ша­га мужа кн. Дзміт­рыя і Іва­на Рама­наві­чаў Любец­кіх (Від­зініц­кіх) гра­шо­вую кам­пен­са­цыю 270 коп гр. за яе вена і ўня­сенне42 Пра атчыз­ныя і мацярыз­ныя маёнт­кі зве­стак няма, вера­год­на, мела пасаг гра­шы­ма і рухо­мас­ця­мі. Дру­гі раз Іван Мікуліч ажаніў­ся з Тамілай Андр­эеў­най Мац­ко­ві­ча, дач­кой валь­кініц­ка­га (аль­кеніц­ка­га) і ляпун­ска­га дз-цы Андр­эя Мац­ко­ві­ча (памёр перад 26.03.1550) і Баг­да­ны Юр’еўны, якая паўтор­на вый­ш­ла замуж за Стэфа­на Янаві­ча Сапе­гу. Упер­шы­ню яны разам як муж і жон­ка зга­да­ны 26.08.156243.

~ кнж. Оле­на Сол­та­нов­на Сокольская

~ кнж. Анна Бог­да­нов­на Заслав­ская, дочь Бог­да­на Ива­но­ви­ча Заслав­ский, кня­зя и Агра­фе­ны Ива­нов­ны Заславской

∞, ПОЛО­НИЯ ОЛЕХ­НОВ­НА КРИ­ВЕ­ЦЬ h. Ostoja (†1555/1562)

9/3. КЖ. АННА РОМА­НОВ­НА ЛЮБЕЦ­КАЯ (1546)

В июле 1565 года супру­га Нико­лая Ости­ка княж­на Ган­на Любец­кая, отве­чая на вызов её в суд, бра­тья­ми мужа: ста­ро­стой Брац­лав­ским Юри­ем и дво­ря­ни­ном гос­по­дар­ским Гри­го­ри­ем Юрье­ви­чем Ости­ка­ми, кото­рые её обви­ни­ли в том, что она яко­бы была повин­на в смер­ти мужа и в том, что она заклю­чи­ла с ним нечест­ное согла­ше­ние и в том, что она без их ведо­ма похо­ро­ни­ла. Она же обви­ни­ла их в напа­де­нии на усадь­бу Ковар­ско, уни­что­же­нии вла­де­ний, достав­ших­ся её доче­ри Ганне Михай­ловне супру­ге кня­зя Льва Сан­гуш­ко­ви­ча Кошир­ско­го. В 1566 князь Лев Сан­гуш­ко­вич был обви­нён супру­гой ста­ро­сты Рум­борк­ско­го и Крев­ско­го Нико­лая Ости­ка Ган­ной княж­ной Любец­кой в том, что он забрал из ящи­ка, где хра­ни­лись день­ги, 3000 чер­во­ных золо­тых и 3014 золо­тых в виде драгоценностей.
В 1570 году князь Лев Алек­сан­дро­вич Сан­гуш­ко­вич Кошир­ский про­дал Оста­фию Воло­ви­чу каш­те­ля­ну Трок­ско­му, под­канц­ле­ру и пр. за 1400 коп денег поло­ви­ну уса­деб Жиро­ви­чи в Дрест­ском пове­те и ули­цу мещан в Бре­сте, отпи­сан­ных ему в веч­ное вла­де­ние его женой Анной Нико­ла­ев­ной Остик, вла­дев­шей всем этим по пра­ву отчи­ны; и зало­жен­ное Воло­ви­чу, её мате­рью Анной Любец­кой супру­гой Пав­ла Соко­лин­ско­го под­ко­мо­рия Витеб­ско­го. В усадь­бе Каа­мень 23 декаб­ря 1571 года Лев Алек­сан­дро­вич Сан­гуш­ко­вич князь Кошир­ский напи­сал заве­ща­ние; в нём он напи­сал, что усадь­бу Любич, кото­рую он полу­чил в при­дан­ное за женой, он при­ка­зы­вал воз­вра­тить сво­ей тёще Анна Рома­новне княжне Любецкой.

~ Мат­вей Дубровский

~ М. Леварт

~ Андрей Непржецкий

~ 1546 Мико­лай Юрье­вич Остик, тож вона не рані­ше 1547 р. наро­ди­ла від ньо­го доч­ку Ган­ну Мико­лаїв­ну, яка в 1564 р., тоб­то у 16−17 років, фігу­рує як дру­жи­на кня­зя Лева Олек­сан­дро­ви­ча Сангушка-Кошерського.

~ кн. Павел Юрье­вич Соколинский

XXII коле­но

10/5. Богуш Дмит­ро­вич (?-1564)

Калі ў 1558 г. князь Дзміт­рый памёр, яго жон­ка пані Фен­на Пала­зоў­на запі­са­ла маёнт­кі на імя сына Богу­ша Любец­ка­га, але той пакі­нуў свет жывых беспатомным.

∞, ГАН­НА МОН­ТО­ВТІВ­НА, яка наро­ди­лась у 1547 р., вже 1564 р., тоб­то в 17 років, удру­ге всту­пає у шлюб як вдо­ва кня­зя Богу­ша Дмит­ро­ви­ча Любецького.

11/5. КЖ. ФЕН­НА ДМИТРИЕВНА

Калі ў 1558 г. князь Дзміт­рый памёр, яго жон­ка пані Фен­на Пала­зоў­на запі­са­ла маёнт­кі на імя сына Богу­ша Любец­ка­га, але той пакі­нуў свет жывых бес­патом­ным у 1564 г., і яго ўда­ва Ган­на не здо­ле­ла ашчад­зі­ць “добра” ад упар­тых, нават нахаб­ных, дама­ган­няў Мель­хіё­ра Насі­лоўска­га, мужа сяст­ры Богу­ша Фен­ны44. Кня­зёў­на Фен­на Дмит­ров­на Любец­кая пас­ля смер­ці мужа ў 1568 г. узя­ла шлюб са Шчас­ным (Фелік­сам Ада­ук­там) Хар­лін­скім, запі­саў­шы яму ў выш­эйз­га­да­най гра­ма­це “име­ня свое отчиз­ные, дедиз­ные, мате­ри­стые”45. Такім чынам, Хой­ні­ка­мі і заўж­ды неад’емнымі ад іх Аст­рагля­да­мі ў апош­няй трэці XVI ст. вало­да­ла кіеўская галі­на роду Харлінскіх.

∞, МЕЛЬ­ХИ­ОР НАСИЛОВСКИЙ

∞, ШЧАС­НЫЙ ХАРЛИНСКИЙ

12/6. ЯНУШ БОГ­ДА­НО­ВИЧ ВИДИ­НИЦ­КИЙ ЛЮБЕЦ­КИЙ (?-1558)

Іван Бары­савіч Мікуліч Апе­ка­ваў сваю пля­мен­ні­цу княж­ну Аўдоц­цю Львоў­ну Сакалін­скую (Кана­плян­ку), дач­ку сва­ёй сяст­ры Ган­ны (Баг­да­ны-Палоніі?), якой нале­жа­ла пало­ва атчызна­га маёнт­ка Новае Сяло. Па дамо­ве ўсіх трох бакоў ад 7.12.1555 гэтая пало­ва маёнт­ка была пера­дад­зе­на ў арэн­ду кн. Яну­шу Баг­да­наві­чу Любец­ка­му і яго жон­цы княжне Васілі­се Львоўне (Сакалін­с­кай), сяст­ры Аўдоц­ці, улас­ні­цы дру­гой пало­вы маёнт­ка46.

∞, КНЖ. ВАСИ­ЛИ­СА ЛЬВІВ­НА КОНОП­ЛЯН­КА СОКОЛИНСКАЯ

Анна Бог­да­нов­на

~ Нико­лай Харлинский

13/8. Иван Ива­но­вич (?-до 1586)

14/8. Васи­лий Ива­но­вич (*каля 1567 21, †задоў­га да 20.01.1595) [10, арк. 287].

Пра­васлаў­ны. Вера­год­на, паха­ва­ны ў Пра­чы­с­цен­скай царкве Друц­ка­га зам­ка 22.У сваім таста­мен­це Павел Яну­шавіч зага­д­ваў паха­ва­ць сябе побач з тру­ной кн. Васі­ля Друц­ка­га-Любец­ка­га, яко­га назы­ваў бра­там. З усіх вядо­мых Друц­кіх-Любец­кіх яму мог адпа­вя­да­ць толь­кі Васіль Іва­навіч. У сваю чар­гу Васіль і яго брат Рыгор назы­ва­ю­ць Паў­ла Яну­шаві­ча «бра­там» пад­час пад­зе­лу ў 1586 г. [10, арк. 274]. Пры­чы­ны тако­га най­мен­ня вызна­чы­ць цяж­ка. Маг­чы­ма, гэтая акаліч­на­сць і абу­мо­ві­ла той факт, што ў вывад­зе ад 1830 г. яны пака­за­ны стры­еч­ны­мі бра­та­мі (гл. выш­эй). У рэчаісна­сці Павел Яну­шавіч прых­од­зіў­ся Васі­лю і Рыго­ру пляменнікам6. Павод­ле пад­зе­лу з бра­там Рыго­рам ад 09.02.1586, атры­маў «рус.кія» вало­дан­ні роду — част­кі ў зам­ку і мяст­эч­ку Друцк, два­ры Від­зенічы, Зага­раддзе, Палон­ная, Засек­лі (з аднай­мен­ны­мі сёла­мі), сёлы Гас.тынічы, Худа­ва, Дакучын, Бялі­ца, Воў­фінічы, Кац­э­вічы, Лялекі, Ара­ва, Кры­вое Друц­ка­га княст­ва [10, арк. 274 адв.–275]. З іх Засек­лі былі пра­дад­зе­ны піса­ру земска­му аршанс­ка­му Андр­эю Васі­льеві­чу Вара­паю (ліст ад 30.12.1586, акты­ка­ва­ны 02.01.1587 у Аршан­скім грод­скім суд­зе) [10, арк. 276–279 адв.]. 04.11.1591 атры­маў дэкр­эт ГТ ВКЛ па спра­ве з Фёда­рам Алех­наві­чам Бар­эй­шам, які пры­суд­зіў яму маёнт. Від­зенічы (з в. Худа­ва, Дакучын) Аршан­ска­га пав., няс­луш­на застаў­ле­ны кн. Юры­ем Друц­кім-Гор­скім Ф. Бар­эй­шу [10, арк. 280–281].
Паколь­кі яго маёнт­кі адыш­лі бра­ту, вера­год­на, не пакі­нуў нашчад­каў. Сум­неў­на, каб нао­гул быў жанатым.
б/​д

15/8. князь Гри­го­рий Ива­но­вич Друц­кий-Любец­кий (*паміж 1551–1567; †неза­доў­га да 20.01.1595) 16 [10, арк. 287].

Роди­те­ли: Князь Іван Рама­навіч Друц­кі-Любец­кі (†1567) і княж­на Але­на Сол­та­наў­на Саколь­ская [10, арк. 274–274 адв.; 58, s. 207–208] (яе 2‑і муж Васіль Цяпін­скі, з якім была ў шлю­бе ў 1580 г. [10, арк. 286]).
3. Бра­ты — Іван (†паміж 1581–1586 гг.) [46, s. 23], Васіль (гл. далей).
Сёст­ры — Баг­да­на (муж — суддзя грод­скі луц­кі Аста­фі Малін­скі), Ма-рына (муж — Пётр Кубліцкі17Мела сына Юрыя, дачок Мары­ну (у 1612 г. уда­ва Кры­шта­фа Даман­ска­га), Зоф’ю (муж — пад­ста­рас­та аршан­скі Абрам Пад­бяр­эз­скі) Куб­ліц­кіх.) 17, Аўдоц­ця (муж — Гер­ма­ген Сяля­ва) Іх шлюб адбы­ў­ся ў 1580 г.18 [10, арк. 274–275 адв.; 46, s. 23].
Ура­даў не зай­маў. Павод­ле пад­зе­лу з бра­там Васілём ад 09.02.1586 (акты­ка­ва­ны 19.02.1586 у Луц­кім грод­скім суд­зе), атры­маў валын­скія вало­дан­ні роду — чацвёр­тую част­ку ў зам­ку, мяст­эч­ку і прад­мес­ці Люб­ча, два­ры Залес­цы і Козін (з аднай­мен­ны­мі сёла­мі), сёлы Руд­ка, Стаў, Падо­лаўка Луц­ка­га пав., пляц у г. Луц­ку [10, арк. 274–274 адв.]. Яшчэ ў 1583 г. рас­па­чаў­ся яго шмат­га­до­вы судо­вы пра­ц­эс з сяст­рой Аўдоц­цяй, якая з пры­чы­ны неат­ры­ман­ня паса­гу прэт­эн­да­ва­ла на 4‑ю част­ку від­зеніц­кіх и валын­скіх вало­дан­няў роду. Спра­ва скон­чы­ла­ся пас­ля смер­ці Рыго­ра дэкр­этам Аршан­ска­га зем­ска­га суда ад 11.10.1595, які стаў на бок Аўдоц­ці і пры­суд­зіў ёй долю ў маёнт­ках у Аршан­скім пав. [10, арк. 281–289]. Паколь­кі від­зеніц­кія маёнт­кі 19 нале­жалі ў 1595 г. сям’і Рыго­ра, то, мож­на мер­ка­ва­ць, што іх раней­шы ўла­даль­нік яго брат Васіль памёр да гэта­га часу.
У 1596 р., під час погре­бу кня­гині Марії
Любе­ць­кої Дру­ць­кої (з Руде­ць­ких), при пере­да­чі її сина, малоліт­ньо­го кня­зя Пав­ла Гри­го­ро­ви­ча Любе­ць­ко­го Дру­ць­ко­го, разом з його маєт­ністю в опіку, було зроб­ле­но опис дво­ру с. Козин. «Двор Коз­инъ­ски­иjстро­гом jго­ро­жо­ныи и въвєсь jсро­жо­ныи. В нtмъ будо­ванt: свєтъ­ли­ца вtли­кая сто­ло­вая, в нєи пeчъ поли­ва­ная, сто­лов три, jбо­ло­ны шкля­ныt, кото­рыt попра­вы потрє­бу­ют, двєри на завtсєх, лавы и зыд­ли в нєи два. При тои
свєт­ли­цы сtн руб­лє­ная, в нєи стол и лава, комин муро­ва­ныи, кото­роt будо­ванt, кгон­ты поби­тоt, потрє­буtт покров­ли ж. Свtтъ­ли­ци впо­ко­и­ная, в нєи пtч бєлая, лавы tст, jбо­ло­ны шкля­ныt потрє­бу­ють поправє­ня, з нєt комъ­на­та, в кото­рои пич пло­хая и лож­ко tсть, при кото­рои свєтъ­ли­цы сtн и комо­ра. В тои коморє кадов­бовъ пять малыхъ и вєли­кихъ з нищим, с тыхъ жє сeнєи пtкар­ня, в
тои пєкаръ­ни лавы tсть и стол, с тоt пtкар­ни комо­ра, в нєи лав три, дtжок двt. Пєрєдъ тымъ будо­ва­нь­tм холод­никъ, в нєм tст стол, лавъ двt. Тоt всє будо­ва­ньt потрє­буtт покры­тя. Вод­лє тоt пtкар­ни сад». 47

~ дач­ка чаш­ніка валын­ска­га [56, s. 131] Мары­на (Мару­ша) Фёда­раў­на Руд­зец­кая (†1596).
Сыны — Павел, Іван. Дач­ка — Аляк­сандра-Маг­да­ле­на (†21.11.1645, муж Іван Гулевіч) 20Мела сыноў Міхаі­ла, Аляк­сандра і дач­ку Ган­ну (яе муж Станіслаў Насі­лоўскі) Гулевічаў.20 [10, арк. 324]. У дзя­цін­стве зна­ход­зілі­ся пад апе­кай мужа цёт­кі суддзі грод­ска­га луц­ка­га Аста­фія Малін­ска­га [10, арк. 290–291].

Евдо­кия Ивановна

~ Hermogenes Sielawa

Бог­да­на Ивановна

~ Eustachy Eugeniusz Maliński

Мари­ан­на Ивановна

~ Piotr Kublicki

XXIII коле­но

16/12. КН. ПАВЕЛ ЯНУ­ШЕ­ВИЧ ДРУЦ­КИЙ ЛЮБЕЦ­КИЙ (*06.1551/1558. †бліз­ка да 16.01.1596)

Бать­ки Князь Януш Баг­да­навіч Друц­кі-Любец­кі (†1558) і княж­на Васілі­са Львоў­на (2‑і муж князь Баг­дан Андр­эевіч Друц­кі-Сакалін­скі) [58, s. 209–210]. Вера­год­на, па айчы­ме часам пісаў­ся кня­зем Друц­кім-Сакалін­скім [29, с. 19].
Пра­васлаў­ны. У таста­мен­це 8загадваў паха­ва­ць сябе ў Пра­чы­с­цен­скай царкве Друц­ка­га замка.

Кара­леўскі два­ранін (на 03.04.1586) [1890, арк. 265], суддзя грод­скі аршан­скі (быў 12.04.1592–01.09.1594) [1, арк. 18–23; 29, с. 19], кліент канц­ле­ра ВКЛ Льва Сапе­гі [1, арк. 287 адв.–290; 25, с. 476].

Разам з ваяво­дам полац­кім Стані­сла­вам Стані­сла­ваві­чам Давой­нам і сва­ёй цёт­кай княж­ной Ган­най Баг­да­наў­най Друц­кай-Любец­кай, жон­кай Міка­лая Хар­лен­ска­га (Хар­лін­ска­га), з’яўляўся спад­ка­ем­цам маёнт­каў (Ішкал­дзь, Лысі­ца, Лунін, Луні­нец Нава­груд­ска­га ваяв.), якія засталі­ся пас­ля Ган­ны Іва­наў­ны Сапе­гі, уда­вы ста­рас­ты чар­кас­ка­га і канеўска­га Яна Пятро­ві­ча Пен­кі-Няміраві­ча 9. Калі лістом ад 22.06.1569 С. Давой­на пера­даў Хар­лен­скім належ­ную ім част­ку маё­мас­ці, было адзна­ча­на, што Павел яшчэ не атры­маў сва­ёй долі, бо з’яўляўся непаў­на­лет­нім [10, арк. 263–263 адв.]. Ён вёў пра­ц­эс за гэтыя маёнт­кі з уда­вой С. Давой­ны княж­ной Бар­ба­рай Іва­наў­най Сала­мя­р­эц­кай (1582–1586) [58, s. 210], у выніку 03.04.1586 адмо­віў­ся на яе кары­с­ць ад сва­ёй долі (12‑й част­кі) у маёнт­ках Ішкал­дзь, Лысі­ца, Вялікі Лунін [10, s. 264–267], уза­мен атры­маў­шы ад яе маёнт. Малы Луні­нец (Луні­нец) [10, арк. 268–273; 36, с. 35]. Аднак неў­за­ба­ве Павел Яну­шавіч паз­бы­ў­ся гэта­га вало­дан­ня. У рэе­ст­ры даку­мен­таў Дзят­лавіц­ка­га мана­сты­ра ад 1641 г. (улас­ніка Лунін­ца ў XVII ст. [36, с. 121–122]) пазна­ча­на, што Павел ужо ў 1580 г. (выпіс з Нава­груд­ска­га (?) грод­ска­га суда ад 15 мая ці чэрве­ня 1580 г.) пра­даў в. Малы Луні­нец каш­та­ля­ну віцеб­ска­му Маль­хе­ру Сноўс­ка­му-Граў­жу і яго жон­цы Бар­ба­ры Янаў­ны Клоч­цы 10. Затым 08.06.1582 Маль­хер пера­даў жон­цы пра­вы на ўсе набы­тыя маёнт­кі, у тым ліку Луні­нец [4, арк. 105, 106 адв.]. Маг­чы­ма, Павел пра­даў Луні­нец Сноўскім у 1580 г., калі фак­тыч­на яшчэ не быў яго ўлас­ні­кам, а пас­ля пагад­нен­ня з Бар­ба­рай Сала­мя­р­эц­кай у 1586 г. гэтая здзел­ка набы­ла моц. Бар­ба­ра Клоч­ка ў 1588 г. збы­ла маён­так жон­цы пад­скар­бія ВКЛ Міка­лая Нару­ш­э­ві­ча Бар­ба­ры [4, арк. 105; 13, с. 337–341; 36, с. 35]. Без­умоў­на тое, што, калі ў 1592–1595 гг. адбы­ваў­ся пад­зел маёнт. Луні­нец паміж Нару­ш­э­ві­ча­мі (ула­даль­ні­ка­мі 11 частак) і Ган­най Баг­да­наў­най, нар. княж­ной Друц­кай-Любец­кай, Хар­лен­скай і яе сына­мі (атры­малі 12‑ю част­ку, якая ў будучым перат­ва­ры­ла­ся ў маёнт. Воль­ка) 11 [4, арк. 92–95], Паў­лу Яну­шаві­чу не нале­жа­ла нія­кай долі ў гэтым зямель­ным комплексе.
Павел вало­даў рода­вы­мі зем­ля­мі ў Аршан­скім пав. [58, s. 210]. Павод­ле таста­мен­та, пера­даў сынам сваю част­ку ў маёнт. Люб­ча і іншых валын­скіх вало­дан­нях 12, спад­чы­ну па баць­ку, а так­са­ма па кня­зях Яну­шы і Дзміт­рыі (?) Рама­наві­чах 13 [1, арк. 287 адв.–290; 25, с. 475–476].

Пас­ля смер­ці Ган­ны, нар. Сапе­гі, Няміравіч маёнт­кі апы­нулі­ся ва ўласна­сці ваяво­ды полац­ка­га С. С. Давой­ны [53, s. 61–63]. Друц­кія-Любец­кія мелі пра­ва на іх, вера­год­на, праз «бліз­кас­ць» жон­кі Баг­да­на Рама­наві­ча Зоф’і Янаў­ны Давой­ны. 10 Бар­ба­ра Янаў­на Клоч­ка назы­ва­ец­ца цёт­кай Паў­ла Яну­шаві­ча. Не ўяў­ля­ец­ца маг­чы­мым вызна­чы­ць пад­ста­вы тако­га пазначэння.
Цяпер вёс­ка Вуль­ка І Луні­нец­ка­га раё­на Брэсц­кай воб­лас­ці. Ган­на маг­ла прэт­эн­да­ва­ць на зям­лю ў Лунін­цы на пад­ста­ве зга­да­на­га выш­эй ліста Стані­сла­ва Давой­ны ад 22.06.1569 і яго ж запі­су ад 02.03.1570, па якім атры­ма­ла млын і ўроч. Дня­пр­эц у маёнт. Луні­нец [4, арк. 29–29 адв., 259–259 адв.]. У XVIII ст. Воль­ка (тады вядо­мая як Вуль­ка Хар­лін­ская) зноў зна­ход­зіла­ся ў руках кня­зёў Друц­кіх-Любец­кіх [2, арк. 386–389 адв.]. Выказ­ваю шчы­рую пад­зя­ку Г. М. Брэ­ге­ру за зва­рот ува­гі на шэраг даку­мен­таў, звя­за­ных з гісто­ры­яй Друц­кіх-Любец­кіх і іх вало­дан­ня­мі ў XVII–XVIII стст.

Такім чынам, не выклі­кае сум­нен­няў, што апі­санне нашчад­каў Паў­ла Яну­шаві­ча ў Ю. Воль­фа (сын Іван, унук Міка­лай) з’яўляецца памыл­ко­вым. Так­са­ма не пра­соч­ва­ец­ца нія­кай сувязі паміж вало­дан­ня­мі Паў­ла (маёнт. Луні­нец, які ў выніку быў ім пра­дад­зе­ны і не перат­ва­ры­ў­ся ў спад­чын­ны) і зем­ля­мі Міка­лая Іва­наві­ча Друц­ка­га-Любец­ка­га, які з 1660‑х гг. стаў ула­даль­ні­кам маёнт. Лунін (не Луні­нец). У 1727 г. пад­час межа­вых спр­э­чак са столь­ні­кам аршан­скім кн. Юза­фам Баг­да­наві­чам Друц­кім-Любец­кім мана­хі Дзят­лавіц­ка­га мана­сты­ра сцвяр­джалі, што яны тры­ма­ю­ць маёнт. Луні­нец па перад­смя­рот­ным запі­се кн. Паў­ла Яну­шаві­ча Любец­ка­га [4, арк. 260–261]. Вера­год­на, у дад­зе­ным выпад­ку яны ўвод­зілі суд у зман. Маён­так стаў уласна­сцю Дзят­лавіц­ка­га мана­сты­ра павод­ле таста­мен­та нава­груд­ска­га шлях­ці­ца Кан­стан­ці­на Баг­да­наві­ча Дол­ма­та [4, арк. 48–56]. Што тычыц­ца Паў­ла Яну­шаві­ча, то, як пака­за­на выш­эй, Луні­нец быў ім пра­дад­зе­ны (а не запі­са­ны мана­сты­ру) і нават не зга­д­ва­ец­ца ў яго тастаменце.

Такім чынам, з 1560-ых гг. пачаў­ся новы этап у гісто­рыі Вяліка­га княст­ва. На Луні­неч­чыне адной з пер­шых прык­мет нова­га часу ста­ла з’яў­ленне дроб­ных шля­хец­кіх маёнт­каў, якія ўжо не былі дадат­ка­мі да вяліз­ных маг­нац­кіх вот­чын. Пер­шым такім маёнт­кам сталі Дзя­це­лавічы, набы­тыя ў Давой­наў Паў­лам Падар­эўскім. Хут­ка іх коль­кас­ць павялічылася.
Станіслаў Давой­на мала пра­жыў пас­ля вяр­тан­ня з мас­коўска­га пало­ну і памёр у 1573 г. Неза­доў­га да смер­ці ён ажаніў­ся з уда­вой пана Хад­кеві­ча, кня­зёў­най Бар­ба­рай Сала­мя­р­эц­кай. Яна і ўсту­пі­ла ў вало­данне яго маёнт­ка­мі. Давой­на не пакі­нуў дзя­цей, як і яго стры­еч­ны брат Станіслаў Андр­эевіч. Аднак у іх была стры­еч­ная сяст­ра Соф’я Янаў­на, якая была жон­кай кня­зя Баг­да­на Друц­ка­га-Любец­ка­га і пакі­ну­ла двух дзя­цей: сына Іва­на (Яну­ша) і дач­ку Ган­ну. На момант зга­сан­ня роду Давой­наў ні Соф’і, ні яе сына Іва­на ўжо не было ў жывых. Блі­ж­эй­шы­мі нашчад­ка­мі засталі­ся Ган­на, якая была жон­кай шлях­ці­ца Міка­лая Хар­лін­ска­га, і мала­ды ўнук, князь Павел Іва­навіч Друц­кі-Любец­кі . Абод­ва яны пра­д’явілі прэт­эн­зіі на част­ку давой­наўс­кай спад­чы­ны. Уда­ва Давой­ны Бар­ба­ра Сала­мя­р­эц­кая доў­га не пага­д­жа­ла­ся прызна­ць гэтыя прэт­эн­зіі, і пра­ц­эс цяг­нуў­ся з 1578 па 1587 г. [20]. Нар­эш­це было дасяг­ну­та пагад­ненне аб пад­зе­ле маёнт­каў, у выніку яко­га, у пры­ват­на­сці, Вялікі Лулін застаў­ся за Бар­ба­рай, а Малы Лулі­нец — за Паў­лам Друц­кім — Любец­кім і яго цёт­кай Харлінскай.

Між тым яшчэ раней, у 1580 г., Павел пра­даў свае пра­вы на част­ку Луні­на за 2 тысячы коп гро­шаў шлях­ці­цу Мель­хіё­ру Сноўс­ка­му па мянуш­цы Граўжы.

Жон­ка — ГАН­НА ПАДО­СКАЯ, у 1596 г. жыла ў маёнт. Ход­цы Аршан.скага пав. [1, арк. 287 адв.–290; 25, с. 473].
Сыны — Якуб, Леў. Доч­кі — Але­на 14, Ган­на, Соф’я [1, арк. 287 адв.–290; 25, с. 475–476]. Ужо А. Банец­кі адзна­чаў, што далей­шы лёс сыноў Паў­ла невя­до­мы [46, s. 22]. Маг­чы­ма, іх далёкі­мі нашчад­ка­мі былі Ваўры­нец Юза­фавіч 15 і Ігнат Тама­шавіч Друц­кія-Любец­кія, якія ў кан­цы XVIII – пер­шай трэці XIX ст. пра­жы­валі ў Чаву­скім пав. Магілёўс­кай губ. [9, арк. 39; 30, с. 25–26].

17/15. ПАВЕЛ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ (?-до 1646)
грод­ский судья 1619, луц­кий под­ста­ро­ста 1630
*каля 1582 23, †паміж 09.10.1640 і 21.10.1644 24.
Баць­ка — Рыгор Іва­навіч князь Друц­кі-Любец­кі (гл. вышэй).23
У 1596 р., під час погре­бу кня­гині Марії Любе­ць­кої Друцької(з Руде­ць­ких), при пере­да­чі її сина, малоліт­ньо­го кня­зя Пав­ла Гри­го­ро­ви­ча Любе­ць­ко­го Дру­ць­ко­го, разом з його маєт­ністю в опіку, було зроб­ле­но опис дво­ру с. Козин.
Як паў­на­праў­ны пачы­нае ўдзель­ні­ча­ць у судо­вых пра­ц­э­с­ах з 1600 г. [46, с. 23].
Пра­васлаў­ны. Член Люб­лін­ска­га пра­васлаў­на­га брацтва (1601 г.) [58, s. 208]. 1 верас­ня 1619 г. пад­пі­саў ліст валын­с­кай шлях­ты аб адкрыц.ці царк­вы, шко­лы і шпіта­ля пры Луц­кім брац­тве [38, с. 12].
Суддзя грод­скі луц­кі (фік­су­ец­ца з 01.09.1619 па 10.05.1627) [10, арк. 302], пад­ста­рас­та луц­кі (зга­д­ва­ец­ца з 25.09.1630 па 05.02.1639) [16, с. 352, 748].

Цэн­трам яго валын­скіх вало­дан­няў быў Козін, дзе змяш­ча­ла­ся сяд­зі­ба [10, арк. 293 адв.]. 28.06.1612 атры­маў (разам з застаў­ны­мі тры­маль­ні­ка­мі маёнт­каў у Аршан­скім пав. Тэа­фі­лам-Рыго­рам Філо­наві­чам Сіпай­лам, Стані­сла­вам Стані­сла­ваві­чам Хам­цом і яго жон­кай пад­суд­каў­най зем­скай аршан­с­кай Ган­най Паўлаў­най Углоўс­кай) адкла­даль­ны дэкр­эт Аршан­ска­га зем­ска­га суда па поз­ве сва­я­коў — пад­ста­рас­ты аршан­ска­га Абра­ма Пад­бяр­эз­ска­га, Юрыя Куб­ліц­ка­га і Мары­ны Даман­с­кай аб атры­ман­ні чвэр­ці ў два­рах Від­зенічы, Зага­раддзе, Палон­ная, с. Худа­ва, зам­ку і мес­це Друц­ку [10, арк. 292–294], 10.10.1617 атры­маў дэкр­эт ГТ ВКЛ, які ска­соў­ваў пера­да­чу 4‑й част­кі ў від­зеніц­кіх маёнт­ках яго цёт­цы Аўдоц­ці Сяляве [10, арк. 295–295 адв.].10 мая 1627 г. Павел разам з бра­там Іва­нам, як улас­нік сяла Люб­ча 25 атры­маў дэкр­эт Луц­ка­га пад­ка­мор­ска­га суда па спра­ве аб раз­ме­жа­ван­ні з сусед­ні­мі маёнт­ка­мі кн. Ежы Заслаўска­га, епіска­па луц­ка­га і аст­рож­ска­га Ера­міі Пача­поўска­га, архі­манд­ры­та жыды­чын­ска­га Іосі­фа Мука­сея-Бака­вец­ка­га, Баль­ца­ра і Аляк­сандра Раец­кіх [10, арк. 302–307 адв.], Апра­ча іх, долі ў ім мелі ваяво­да брац­лаўскі, ста­рас­та жыто­мір­скі кн. Аляк­сандр Заслаўскі, ста­рас­та луц­кі Геранім Янавіч Хар­лен­скі, капітан Шыман і кара­леўскі два­ранін Кры­штаф Хар­лен­скія. З трох апош­ніх Геранім быў уну­кам, а Шыман і Кры­штаф сына­мі княж­ны Ган­ны Баг­да­наў­ны Друц­кай-Любец­кай і Міка­лая Хар­лен­ска­га [4, арк. 92–93 адв]. Вера­год­на, спад­чы­на па ёй ста­ла асно­вай част­кі Хар­лен­скіх у Люб­чы (вало­данне ёй імі зафік­са­ва­на ўжо ў 1604 г. [18, с. 494–517]). Разы­ход­жанне маёнт. Люб­ча па роз­ных руках тлу­ма­чы­ць факт істот­на­га змян­ш­эн­ня коль­кас­ці дымоў, якія нале­жалі Друц­кім-Любец­кім на Валы­ні, з прыклад­на 360 у 1528 г. да 79 у 1629 г. [45, с. 103].09.10.1640 разам з бра­там Іва­нам атры­маў дэкр­эт Луц­ка­га зем­ска­га суда па спра­ве з каню­шым карон­ным, ста­рас­там луц­кім кн. Улад­зі­сла­вам-Даміні­кам Заслаўскім аб сёлах Залес­цы, Тыхо­цін, якія Павел некалі аддаў у заста­ву Баг­да­ну Аме­лья­но­ві­чу, нашчад­кі яко­га пра­далі іх каш­та­ля­ну кра­каўс­ка­му кн. Яну­шу Аст­рожс­ка­му [10, арк. 315–319 адв.].

18/15. князь Ян Гри­го­рье­вич (?-до 1655)

оршан­ский под­ста­ро­ста 1619–1644, депу­тат Оршан­ско­го пове­та на сейм 1636, мар­ша­лок пред­се­да­тель Три­бу­на­ла Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1638
каля 1594 26 [10, арк. 291–293], †паміж 15.09.1649 і 24.02.1651 27[10, арк. 327].У 1612 г. з’яўляўся непаў­на­лет­нім, зна­ход­зіў­ся пад апе­кай бра­та Паўла.
Прав аслаў­ны. 27 ліста­па­да 1619 г. пад­пі­саў скар­гу 28 супра­ць кры­ў­даў, якія нано­сяц­ца пра­васлаў­ным цэрк­вам г. Мін­ска з боку ваяво­ды мін­ска­га Пят­ра Тыш­кеві­ча [41, с. 130–132].
5. Пад­ста­рас­та аршан­скі (фік­су­ец­ца з 18.02.1621 па 09.10.1640), пабор­ца зем­скі аршан­скі (18.02.1621) [10, арк. 296–298, 299 адв., 302, 308–310, 315; 26, с. 224–225], разам з піса­рам вялікім ВКЛ Казі­мірам-Леа­нам Сапе­гам пасол ад Аршан­ска­га пав. на Вар­шаўскі сойм 1637 г. (інструк­цыя ад 11.12.1636) [10, арк. 310–314].
Набыў у Мацея і Гальш­кі, нар. Лас­коўс­кай, Веся­лоўскіх фальв. Піса­роўш­чы­на Аршан­ска­га пав. 29 (пра­даж­ны запіс ад 22.04.1625, акты­ка­ва­ны 05.06.1625 у Аршан­скім зем­скім суд­зе) [10, арк. 299 — 301].21.10.1644 атры­маў дэкр­эт Луц­ка­га зем­ска­га суда аб раз­ме­жа­ван­ні яго маёнт. Козін з вало­дан­ня­мі епіска­па луц­ка­га і аст­рож­ска­га кн. Афа­на­сія Пузы­ны [10, арк. 319–319 адв.], 18.01.1645 выдаў жон­цы запіс аб забес­пяч­эн­ні ўзя­тай у яе пазы­кі ў 3000 зл. на сёлах Козін (разам з два­ром), Пяр­эс­па, Сало­він Луц­ка­га пав. (акты­ка­ва­ны 25.01.1645 у Луц­кім грод­скім суд­зе) [10, арк. 320–323], 21.11.1645 атры­маў дэкр­эт Карон­на­га Тры­бу­на­ла па спра­ве з дач­кой сяст­ры Аляк­сан­дры-Маг­да­ле­ны Ган­най, нар. Гулевіч, Насі­лоўс­кай аб вылуч­эн­ні для яе долі ў маёнт. Люб­ча [10, арк. 324–325 адв.]. Разам з сям’ёй у 1648 г., пад­час насту­пу каза­коў, выехаў у с. Від­зенічы, дзе зна­ход­зіў­ся на пра­ця­гу года [37, с. 209] 30. Як і ў выпад­ку яго бра­та, цэн­трам валын­скіх вало­дан­няў Іва­на быў Козін: 15 04.1649 ён унес у Луц­кі грод­скі суд мані­фест аб зніш­ч­эн­ні маё­мас­ных даку­мен­таў у 1648 г. пад­час напа­ду каза­коў на яго [37, с. 80]. Па стане на 1650 г. на Валы­ні вало­даў 94 дыма­мі (16 — у с. Люб­ча, 7 — у с. Козін, 15 — у с. Пяр­эс­па, 5 — у с. Руд­ка, 12 — у с. Залес­цы, 5 — у с. Тыхо­цін, 1 — у с. Сало­він, 3 (два­ром) — у г. Луц­ку і 30 дыма­мі, спу­сто­ша­ны­мі ў 1648–1649 гг.) [37, с. 454].
Такім чынам, гіпот­э­за Ю. Воль­фа, што Павел і Іван былі баць­кам і сынам, не пац­вяр­джа­ец­ца. Яны з’яўляліся род­ны­мі бра­та­мі і, як і ў выпад­ку папяр­эд­ня­га пака­лен­ня, фак­тыч­на пад­зя­лілі маёнт­кі па геаграфіч.ным прын­цыпе. Павел тры­маў зем­лі на Валы­ні, а Іван — у Аршан­скім паве­це (хоць і захоў­ваў ней­кую долю ў люб­чан­скіх маёнт­ках). Так­са­ма, як у папяр­эд­нім пака­лен­ні, пас­ля смер­ці адна­го з бра­тоў увесь маё­мас­ны ком­плекс Друц­кіх-Любец­кіх скан­ц­эн­тра­ваў­ся ў адных руках. Люб­чан­скія маёнт­кі, віда­воч­на, былі боль­шы­мі за аршан­скія, таму пасля
смер­ці бра­та Іван пера­е­хаў на Валынь, што, між іншым, выкліка­ла адмо­ву ім ад ура­ду пад­ста­рас­ты аршан­ска­га. Фік­су­ец­ца без ура­ду ўжо 21.10.1644, а 21.11.1645 назы­ва­ец­ца былым аршан­скім пад­ста­рас­там [10, арк. 324]. Як і Павел Яну­шавіч, Іван Рыго­равіч быў звя­за­ны з Сапе­га­мі (разам з Казі­мірам-Леа­нам Сапе­гам абра­ны пас­лом на сойм). Маг­чы­ма, кліен­таль­ныя ста­сун­кі ў дачы­нен­ні да Сапе­гаў вынікалі з пры­на­леж­на­сці да шлях­ты Аршан­ска­га пав., у якім Сапе­гі мелі тра­ды­цый­на моц­ныя пазіцыі.
Заява шлях­ти­ча Даніе­ля Іва­ни­ць­ко­го на кня­зя Іва­на Дру­ць­ко­го-Любе­ць­ко­го, який, здав­ши, йому в орен­ду села Люб­че, Заліс­ці і Тихо­тин і зобо­в’я­зав­шись, в разі нев­ро­жаю, від­шко­ду­ва­ти орен­да­реві збит­ки, тепер від­мо­в­ляєть­ся це зро­би­ти. Тут» же реля­ція воз­но­го Волинсь­ко­го воє­вод­ства про знач­ний нев­ро­жай жита, ячме­ню і греч­ки тощо в селах Люб­чо­му, Заліс­цях і Тихо­тині Луць­ко­го! повіту в 1647 р.

~ 1‑я жон­ка — N. Лавей­ка [46, s. 23; 58, s. 210],

~ 2‑я жон­ка — Настас­ся Кісель [10, арк. 320].
Інша така про­те­ста­ція Луць­ко­му гродсь­ко­му суду зга­дуєть­ся у 1651 році. Тоді жов­ніри і челядь коро­гви королівсь­ко­го рот­міст­ра Тома­ша Сапе­ги чини­ли насиль­ства і гра­бун­ки у маєт­но­стях Настасії Дру­ць­кої Любе­ць­кої. Пост­раж­да­ли села Козин, Пере­спа і Люб­че: «Збо­жа роз­ные – жита, греч­ки и ячме­ни, теля­та поре­за­ли, куры, гусы, быд­ла, веп­ры, сви­ни поби­ли, побра­ли, соло­ни­ни, мас­ла, сыры побра­ли, и сро­дзє тыє добра знисчы­ли, под­дан­ных такъ зъу­бо­жи­ли, же од голо­ду неко­то­рые поумирали».
Дзе­ці ад 1‑га шлю­бу 31: сыны Міка­лай (гл. далей), Ян (*да 1637, езуіт), Рыгор (*да 1637), дач­ка Кацяры­на (муж страж­нік мін­скі Тамаш Цад­роўскі, шлюб паміж 02.12.1654 і 06.03.1655) 32 [10, арк. 328, 330 адв.–331].

Аляк­сандра-Маг­да­ле­на ( †21.11.1645)

Муж: Іван Гулевіч.
Дети: Міхаіл, Аляк­сандр і дач­ка Ган­на (яе муж Станіслаў Насі­лоўскі) Гулевічі.

XXIV коле­но

18/16. Якуб (Яков) Павлович

19/16. Лев Павлович

20/16. Але­на Павловна

21/16. Анна Павловна

22/16. София Павловна

23/18. Нико­лай Яно­вич (*да 1633; †паміж 09.06.1668 і 04.06.1671)

Баць­ка — Іван (Ян) Рыго­равіч князь Друц­кі-Любец­кі (гл. вышэй).
Вера­вы­знанне невя­до­ма. Баць­ка, пры­нам­сі, у мала­до­с­ці быў пра­васлаў­ным, але брат Ян — без­умоў­ны католік. Жон­ка Кры­с­ці­на Стат­кевіч — дач­ка зна­ка­мі­та­га аба­рон­цы пра­васлаўя, але яе маці — каль­вініст­ка або каталіч­ка. Павод­ле Т. Кем­пы, Кры­с­ці­на, як і астат­нія доч­кі Баг­да­на Стат­кеві­ча, былі пра­васлаў­ны­мі [47, s. 366; 52, s. 495].

Столь­нік мсціслаўскі (на 02.06.1668) 35 [7, арк. 2–2 адв.]. У «Кам­пен­ды­уме» Аль­бер­та Вію­ка-Кая­ло­ві­ча адзна­ча­на, што бра­там езуітам кн. Друц­ка­га-Любец­ка­га з’яўляўся нена­зва­ны па імені «чала­век, дасвед­ча­ны ў рыцар­скіх спра­вах» [57, s. 46]. Ужо Ю. Вольф з пэў­най засця­ро­гай, але ата­я­сам­ляў іх з Янам і Міка­ла­ем Іва­наві­ча­мі Друц­кі­мі-Любец­кі­мі [58, s. 211]. Маг­чы­ма, Міка­лай пра­явіў сябе ў вай­с­ко­вай сфе­ры пад­час вай­ны з Мас­коўс­кай дзяр­жа­вай (1654–1667 г). Ускос­на пра гэта свед­чы­ць тое, што яго цес­ць Баг­дан Віль­гель­мавіч [57, s. 101] і сва­як­Кры­штаф Янавіч (гл. далей) пры­малі акты­ў­ны ўдзел у вой­нах 1640–1660‑х гг. З вай­с­ко­вы­мі дасяг­нен­ня­мі можа быць звя­за­на і намі­на­цыя на ўрад столь­ніка мсціслаўска­га. Нель­га выклю­ча­ць і таго, што атры­ман­ню паса­ды пас­пры­я­ла ўплы­во­вае ста­но­віш­ча Стат­кеві­чаў у Мсціслаўскім ваявод­стве, дзе Баг­дан Стат­кевіч быў пас­ля­доў­на пад­ка­мо­ры­ем і каш­та­ля­нам [52, s. 493] 36. Ста­ла пра­жы­ваў на «бела­рус­кіх» 37 зем­лях ВКЛ [10, арк. 329].

Атры­маў від­зеніц­кія (вало­даў імі яшчэ ў 1668 г.) [28, с. 257] і люб­чан­скія маёнт­кі (24.02.1651 выдаў мача­се квіт (акты­ка­ва­ны 06.03.1651 у Луц­кім грод­скім суд­зе) аб пры­няц­ці маё­мас­ці, якая заста­ла­ся пас­ля баць­кі [10, арк. 326–327]). З пры­чы­ны пера­да­чы баць­кам част­кі рода­вай маё­мас­ці сва­ёй дру­гой жон­цы, а так­са­ма ў выніку ваен­ных дзе­ян­няў і эпід­эмій валын­скія маёнт­кі Міка­лая і яго бра­тоў істот­на змен­шы­лі­ся —у 1652 г. яны тры­малі толь­кі 11 цэлых дымоў (4 спу­сто­ша­на) у с. Залес­цы, 5 цэлых (15 спу­сто­ша­на) — у с. Люб­ча, 2 цэлыя (4 спу­сто­ша­на) — у с. Тыхо­цін, 2 цэлыя — у с. Руд­ка [37, с. 651]. Гэта ста­ла пад­ста­вай для кан­флік­ту Міка­лая і бра­тоў з мача­хай. 28.01.1655 ён разам з бра­та­мі атры­маў дэкр­эт Луц­ка­га зем­ска­га суда па спра­ве аб пераш­ко­дах з іх боку
ёй у тры­ман­ні застаў­ле­ных мужам Іва­нам маёнт­каў [10, арк. 328–331].Але ў 1668 г. Міка­лай быў ула­даль­ні­кам не толь­кі гэтых істот­на здраб­не­лых у параў­нан­ні з раней­шы­мі часа­мі зямель, але і даволі знач­ных маён­тка­вых ком­плек­саў — Луні­на ў Нава­груд­скім ваявод­стве, Паго­ста ў Пін­скім паве­це, Любаві­чаў у Аршан­скім павеце.

Лунін і Пагост перай­шлі да кн. Міка­лая Друц­ка­га-Любец­ка­га наступ­ным чынам 38. Па стане на 1613 г. гэтыя маёнт­кі зна­ход­зілі­ся ў руках каш­та­ля­на троц­ка­га Юрыя Міка­ла­еві­ча Рад­зіві­ла, які, не маю­чы нашчад­каў, 25.07.1612 запі­саў усю маё­мас­ць стры­еч­ным бра­там — каш­та­ля­ну віленска­му Яну­шу і ваявод­зе віленска­му Кры­шта­фу Крыш.тафавічам Рад­зіві­лам [6, арк. 129; 7, арк. 5–5 адв.]. Таста­мен­там ад 11.02.1613 Юрый Міка­ла­евіч пакі­нуў сваім сёст­рам Зоф’і (муж — мар­ша­лак ВКЛ Кры­штаф Дара­га­стай­скі) і Кацярыне (муж — ста­рас­та ўшполь­скі Пётр Гарай­скі) па 10 тыс. зл. [6, арк. 129; 7, арк. 5 адв.]. Але іх гэта не зада­волі­ла, і яны рас­па­чалі пра­ц­эс супра­ць Яну­ша і Крыш.тафа [6, арк. 150–150 адв.; 11], у выніку яко­га Зоф’я Дара­га­стай­ская і яе муж атры­малі дадат­ко­ва 50 тыс. зл., а Кацяры­на Гарай­ская і яе

Памёр перад сва­ёй жон­кай, таму што апе­ку­ны для яго сыноў прызна­ча­ны па яе сям’я — маёнт­кі Пагост, Лунін, Боб­рык і Хаты­нічы ў Нава­груд­скім ваявод­стве і Пін­скім паве­це, а так­са­ма камяні­цу ў Віль­ні, што было зама­ца­ва­на запі­сам на кары­с­ць сыноў Кацяры­ны Пят­ра і Кры­шта­фа Гарай­скіх ад 07.03.1614 [6, арк. 129 адв., 165–165 адв.; 7, арк. 11 адв.–12; 11, k. 34–37, 43–45].

Пас­ля смер­ці маці Пётр і Кры­штаф пад­зя­лілі маё­мас­ць, пер­шы атры­маў Пагост і Лунін, да дру­го­га адыш­лі Боб­рык і Хаты­нічы [7, арк. 12 адв.]. Пётр ажаніў­ся з дач­кой суддзі зем­ска­га лід­ска­га Ежы Франц­кеві­ча-Рад­зі­мін­ска­га Ган­най, разам з якой 08.03.1633 набыў у бра­та (які не меў дзя­цей) за 30 тыс. зл. фальв. Пара­хонск Пін­ска­га пав. [6, арк. 141 адв.], затым заставіў жон­цы за тыя ж 30 тыс. зл. Лунін і Пара­хонск (запіс ад 10.01.1636) [6, арк. 173; 7, арк. 13]. Дру­гім шлю­бам Ган­на Франц­кевіч-Рад­зі­мін­ская была за пад­ка­мо­ры­ем мсціслаўскім (затым каш­та­ля­нам нава­груд­скім) Баг­да­нам Віль­гель­маві­чам Стат­кеві­чам, пры гэтым сваю адзі­ную дач­ку ад Пят­ра Гарай­ска­га Кацяры­ну яна выда­ла за сына Баг­да­на ад пер­ша­га шлю­бу 39 Міхаі­ла-Улад­зі­мі­ра [7, арк. 13 адв.–14]. Кацяры­на дароў­ным запі­сам ад 02.10.1649 (акты­ка­ва­ным 15.10.1649 у Аршан­скім зем­скім суд­зе) пера­да­ла мужу Міхаі­лу-Улад­зі­мі­ру Стат­кеві­чу спад­чын­ныя па баць­ку маёнт­кі Лунін, Пагост і Пара­хонск, а ён, у сваю чар­гу, запі­саў ёй 60 тыс. зл. на ўлас­ных маёнт­ках Бар­ка­ла­ба­ва і Буй­нічы Аршан­ска­га пав. [6, арк. 142; 7, арк. 14]. Адзі­ным дзі­цем Міхаі­ла-Улад­зі­мі­ра 40 і Кацяры­ны Стат­кеві­чаў была Кацяры­на, якая памер­ла сіра­той у пад­ле­тка­вым узрос­це паміж 27.01.1664 і 05.06.1665 41, пакі­нуў­шы таста­мент ад 10.04.1663 42 [6, арк. 173 адв.]. Такім чынам, на ёй кан­чат­ко­ва перарва­ла­ся лінія нашчад­каў Пят­ра і Ка-цяры­ны, нар. кня­зёў­ны Рад­зівіл, Гарай­с­кай, а так­са­ма муж­чын­ская лінія
нашчад­каў Баг­да­на Віль­гель­маві­ча Стат­кеві­ча. На бага­тыя пага­рай­скія маёнт­кі мела­ся некаль­кі прэтэндэнтаў.
Перш за ўсё дач­ка Ган­ны Франц­кевіч-Рад­зі­мін­с­кай ад дру­го­га шлю­бу (з Баг­да­нам Стат­кеві­чам) Кры­с­ці­на і яе муж кн. Міка­лай Іва­навіч Друц­кі-Любец­кі. Ган­на Франц­кевіч-Рад­зі­мін­ская дароў­ным запі­сам ад 27.01.1664 (акты­ка­ва­ным 11.06.1664 у ГТ ВКЛ 43) фак­тыч­на адмо­віла­ся ад сваіх пра­воў на маёнт­кі на кары­с­ць дач­кі Кры­с­ці­ны і зяця, пера­даў­шы ім застаў­ныя (ад 1‑га мужа Пят­ра Гарай­ска­га) маёнт­кі Лунін і Пагост і неаб­ця­жа­ра­ную пазы­ка­мі пало­ву маёнт. Любавічы Аршан­ска­га пав. (вот­чы­ну Стат­кеві­чаў) [10, арк. 332–333 адв]. Наступ­ным прэт­эн­д­эн­там з’яўляўся стры­еч­ны брат Міхаі­ла-Улад­зі­мі­ра Стат­кеві­ча вядо­мы вай­с­ко­вы дзе­яч часоў вай­ны з Мас­коўс­кай дзяр­жа­вай (1654–1667 гг.) «гене­раль­ны пал­коўнік у Белай Русі» [15, с. 240–241, 248–250; 52, s. 496–498], пад­ка­мо­ры аршан­скі Кры­штаф Янавіч Стат­кевіч, які, павод­ле таста­мен­та Кацяры­ны Міхай­лаў­ны-Улад­зі­міраў­ны, прызна­чаў­ся ўла­даль­ні­кам яе зямель [6, арк. 154, 174; 7, арк. 14 адв.–15]. Нар­эш­це, каню­шы ВКЛ кн. Багу­слаў Рад­зівіл заявіў аб наме­ры вяр­ну­ць Лунін і Пагост у вало­данне свай­го роду, аргу­мен­ту­ю­чы гэта тым, што не заста­ло­ся нівод­на­га пра­мо­га нашчад­ка Кацяры­ны, нар. кня­зёў­ны Рад­зівіл, Гарай­с­кай, праз якую гэтыя зем­лі некалі адыш­лі да Гарай­скіх. Апра­ча таго, Багу­слаў Рад­зівіл не прызна­ваў сапраўд­на­сці запі­су ад 02.10.1649 Кацяры­ны Пятроў­ны Гарай­с­кай свай­му мужу (на гэтыя маёнт­кі) [6, арк. 129–130 адв.; 7, арк. 5 адв.–10 адв.]. Гэта пры­вя­ло да раз­горт­ван­ня шмат­ба­ко­вых судо­вых працэсаў.

У 1665–1667 гг. у Галоў­ным Тры­бу­на­ле ВКЛ, Пін­скім зем­скім і грод­скім судах, Нава­груд­скім зем­скім суд­зе вялі пра­ц­э­сы Кры­штаф Стат­кевіч і Міка­лай-Друц­кі-Любец­кі (разам з жон­кай Кры­с­ці­най Стат.кевіч). У выніку Нава­груд­скі зем­скі суд пас­та­но­вай ад 21.01.1667 ска­са­ваў таста­мент Кацяры­ны Міхай­лаў­ны-Улад­зі­міраў­ны Стат­кевіч (з пры­чы­ны яго скла­дан­ня пад пры­му­сам Кры­шта­фа Стат­кеві­ча), пера­даў маёнт­кі Любавічы і Пара­хонск, а так­са­ма 110 тыс., забяс­пе­ча­ных на роз­ных вало­дан­нях, Друц­кім-Любец­кім, а наконт тры­ман­ня Паго­ста і Луні­на адзна­чыў, што на іх у асоб­ным пра­ц­э­се выка­заў прэт­эн­зіі Багу­слаў Рад­зівіл [6, арк. 154; 7, арк. 14 адв.–15]. Гэтая спра­ва так­са­ма завяр­шы­ла­ся на кары­с­ць Друц­кіх-Любец­кіх дэкр­этам Пін­ска­га зем­ска­га суда ад
02.06.1668, які пры­суд­зіў ім маёнт­кі Лунін і Пагост [7, арк. 2–25 адв.; 8, арк. 1–8 адв] 44. Кн. Міка­лай і Кры­с­ці­на, нар. Стат­кевіч, Друц­кія-Любец­кія, такім чынам, сталі ўла­даль­ні­ка­мі даволі знач­ных маё­мас­ных ком­плек­саў — Луні­на, Паго­ста, Пара­хон­ска і Любаві­чаў 45. Але амаль адра­зу част­ка гэтых маёнт­каў была застаў­ле­на. 05.01.1668 Друц­кія-Любец­кія выка­за­лі намер выку­пі­ць застаў­ле­ныя за 65 тыс. зл. пад­ка­мо­рыю аршанс­ка­му мяст­эч­ка і двор Любавічы [10, арк. 334–335]. Што тычыц­ца палескіх маёнт­каў роду, то па стане на 1668 г. Лунін зна­ход­зіў­ся ў заста­ве за 18 тыс. зл. у архі­манд­ры­та слуц­ка­га Феа­до­сія Васілеві­ча [14, с. 237–238; 36, с. 43; 58, s. 210]. 4 чэрве­ня 1671 г. апе­ку­ны сыноў Міка­лая Друц­ка­га-Любец­ка­га з мэтай пакрыц­ця даў­гоў пера­далі Феа­до­сію Васілеві­чу ў 9‑гадовую арэн­ду маёнт. Пагост з фаль­вар­ка­мі Пагост, Цера­бень, Хмяль-нік, Пла­с­кінь, з вёс­ка­мі Камень, Лоб­ча, Дуб­навічы, Пара­хонск, Бота­ва, Чуха­ва, Даб­раслаўка, Пла­с­кінь, Ліп­нікі, Цера­бень [6, арк. 167–168 адв.]. Тыя ж апе­ку­ны ў 1678 г. гвал­тоў­на адабралі гэтыя зем­лі ў сяст­ры Ф. Васілеві­ча Ліза­ве­ты, наста­я­цель­ні­цы Вілен­ска­га Свя­та-Духа­ва манастыра.
[12, с. 220–222; 36, с. 43; 58, s. 210] 46.

~ Жон­ка — дач­ка каш­та­ля­на нава­груд­ска­га Кры­с­ці­на Баг­да­наў­на Стат­кевіч (†да 04.06.1671). Шлю­бу Міка­лая з Кры­с­ці­най Стат­кевіч маг­ла пас­пры­я­ць наяў­на­сць маёнт­каў у адным (Аршан­скім) паве­це (Від­зенічы Друц­кіх-Любец­кіх і Любавічы Стат­кеві­чаў) 47. Калі пры­ня­ць гіпот­э­зу, што і Міка­лай, і Кры­с­ці­на былі пра­васлаў­ны­мі (гл. выш­эй), суполь­нае вера­вы­знанне так­са­ма маг­ло ста­ць адным з фак­та­раў пры заклю­ч­эн­ні шлюбу.
Дзе­ці — Сымон-Дамінік (кара­леўскі пал­коўнік, пад­столі і столь­нік улад­зі­мір­скі, затым столь­нік оўруц­кі, каш­та­лян мін­скі, разам з бра­там Баг­да­нам акты­ў­на ўдзель­ні­чаў на баку «рэс­пуб­лі­кан­цаў» у гра­мад­зян­скай вайне ў ВКЛ на мяжы XVII–XVIII стст.), Тэа­дор (памёр у мала­до­с­ці), Баг­дан-Казі­мір (столь­нік аршан­скі) 48, якія ў дзя­цін­стве зна­ход­зілі­ся пад апе­кай ваяво­ды троц­ка­га кн. Мар­цы­я­на Агін­ска­га, мар­шал­ка вяліка­га літ. кн. Гілярыя Палубін­ска­га, піса­ра літ. кн. Міха­ла Друц­ка­га-Сакалін­ска­га таста­мен­це [6, арк. 167]. Лунін разам з сусед­нім Паго­стам, якія раней нале­жалі бір­жай­с­кай галіне Рад­зівілаў, нед­зе ў смут­ны час сяр­эд­зі­ны XVII ст. перай­шлі ва ўласна­сць кня­зя Міка­лая Друц­ка­га-Любец­ка­га . Ціка­ва, што яго про­дак Павел Друц­кі-Любец­кі ў кан­цы папяр­эд­ня­га ста­годдзя вало­даў сусед­нім Лунін­цом, які хут­ка збыў Мель­хіё­ру Сноўс­ка­му. Зараз яго нашча­дак зноў пася­ліў­ся ў гэтых мяс­ці­нах, на гэты раз вель­мі тры­ва­ла. Лунін стаў адной з галоў­ных сяліб кня­зёў Любец­кіх. Праў­да, спа­чат­ку Міка­лай Друц­кі-Любец­кі і яго жон­ка Кры­с­ці­на Сцяц­кевіч жылі ў іншых маёнт­ках (буй­ней­шым з іх быў маён­так Любавічы на ўсход­няй мяжы ВКЛ, зараз у Сма­лен­скай воб­лас­ці, які Кры­с­ці­на атры­ма­ла ў спад­чы­ну ад сваіх баць­коў). Лунін яны здалі ў заклад за 50 тыс. зло­тых пра­васлаў­на­му свя­та­ру Тэа­до­ру Васілеві­чу, які быў архі­манд­ры­там Слуц­ка­га мана­сты­ра і адна­ча­со­ва — ігу­ме­нам Дзя­це­лавіц­ка­га мана­сты­ра. У 1688 г. паміж Любец­кі­мі і Васілеві­чам рас­па­чаў­ся зацяж­ны кан­флікт з‑за ўмоў і тэр­мі­ну закла­ду. Кан­флікт цяг­нуў­ся нават у 1678 г., калі ўжо не было ў жывых ні айца Васілеві­ча, ні кня­зя Любец­ка­га. У апош­ня­га засталі­ся непаў­на­лет­нія сыны Сымон і Баг­дан. Іх апе­ку­ны, князі Аляк­сандр Палубін­скі, Мар­цы­ян Агін­скі і Міхал Друц­кі-Сакалін­скі, пас­ля смер­ці Васілеві­ча гвал­тоў­на заха­пілі маён­так і сха­валі даку­мен­ты, з якіх выніка­ла, што тэр­мін закла­ду яшчэ не скон­чы­ў­ся. За гэта сяст­ра Васілеві­ча, манаш­ка Вілен­ска­га Свя­та- Духаўска­га мана­сты­ра, пада­ла на іх у суд [42].
У гэты час у Рэчы Пас­палітай, якую няс­пын­на трэс­ла бара­ць­ба маг­нац­кіх групо­вак, зако­ны дзей­ні­чалі вель­мі сла­ба, пана­ва­ла пра­ва сілы. Яскра­вым прыкла­дам было тое, што ў 1687 г. пас­та­леў­шы Сымон Друц­кі-Любец­кі про­ста заха­піў ула­дан­ні Дзя­це­лавіц­ка­га мана­сты­ра, далучы­ў­шы іх да свай­го маёнт­ка Лунін. Паз­ней ён выму­ша­ны быў вяр­ну­ць чужы маён­так, але ў 1693 г. забраў яго зноў і ўтрым­лі­ваў некаль­кі меся­цаў. Толь­кі ў 1699 г. Сымон і яго брат Баг­дан кан­чат­ко­ва адрак­лі­ся ад уся­ля­кіх прэт­эн­зій на мана­стыр­скія зем­лі Міка­лай (каля 1630 – да 1678) вало­даў Луні­нам і Паго­стам у Пін­скім паве­це, а так­са­ма праз шлюб з Кры­с­ці­най Сцяц­кевіч-Завер­скай набыў вялікі маён­так Любавічы ў Аршан­скім паве­це, на мяжы з Расіяй Пад­му­рак буду­ча­му ўзвы­ш­эн­ню роду, якое адбы­ло­ся ў XVIII ст., заклаў Міка­лай Іва­навіч Друц­кі-Любец­кі. У выніку ўда­ла­га шлю­бу з Кры­с­ці­най Баг­да­наў­най Стат­кевіч, спад­чын­ні­цай знач­ных маёнт­каў згаслай галі­ны Гарай­скіх, ён атры­маў Пагост, Лунін і Любавічы, пра­вы на якія здо­леў адста­я­ць пад­час судо­вых пра­ц­э­с­аў з Багу­сла­вам Рад­зіві­лам і Кры­шта­фам Стат­кеві­чам. У палітыч­ным жыц­ці прад­стаўнікі роду спа­чат­ку адно­сілі­ся да шлях­ты, звя­за­най з Сапе­га­мі, а ў сяр­эд­зіне XVII ст. Міка­лай Іва­навіч быў чала­ве­кам, бліз­кім да магут­ных у той перы­яд Стат­кеві­чаў. У цэлым, князі Друц­кія-Любец­кія ўяў­ля­лі сабой даволі характ­эр­ны прыклад сяр­эд­не­за­мож­най шлях­ты, але нама­ган­ня­мі Міка­лая род істот­на павя­лічыў улас­нае зна­ч­энне, што ста­ла асно­вай для пас­пя­хо­вай кар’еры яго сыноў Сымо­на і Багдана.

24/18. Гри­го­рий (Ежи) Янович

25/18. Ян Янович

монах орде­на иезуитов

26/18. Кате­ри­на Яновна

~ Томаш Цадровский

XXV коле­но

27/23. Симе­он Доми­ник Нико­ла­е­вич (*1660‑е ‑1710)

Усе нарад­зілі­ся пас­ля 1660 г., бо ў 1678 г. яшчэ зна­ход­зілі­ся пад апе­кай. Пра Сымо­на-Дамініка і Баг­да­на-Казі­мі­ра пад­ра­бяз­ней гл. [20; 46, s. 22; 56, s. 128; 58, s. 210–211].Шыман, народ­жа­ны ў 1660‑я гг., у 1697 г. быў пас­лом ад Аршан­ска­га паве­та на валь­ным сой­ме Рэчы Пас­палітай, потым зай­маў паса­ду столь­ніка оўруц­ка­га (у Кіеўскім вавод­стве). Перад самай смер­цю ў 1710 г. ён атры­маў прызна­ч­энне на паса­ду мін­ска­га каш­та­ля­на, але заня­ць яе не паспеў.

Паход­зіў з роду Друц­кіх-Любец­кіх гер­ба «Друцк зме­не­ны», сын Міка­лая, ула­даль­ніка Любавіч (Аршан­скі павет), Луні­на і Паго­ста (Пін­скі павет), і Кры­с­ці­ны Стат­кевіч, дач­кі нова­га­род­ска­га каш­та­ля­на Багдана.
улад­зі­мір­скі ста­ро­ста ў 1695, оўруц­кі столь­нік у 1707, мар­ша­лак Тры­бу­на­ла ВКЛ у 1693. 28 люта­га 1710 года перад смер­цю прызна­ча­ны каш­та­ля­нам менскім.
28 фев­ра­ля 1710 мин­ским каш­те­ля­ном назна­чен Симон Друц­кий-Любец­кий , пред­ста­ви­тель древ­не­го бело­рус­ско­го рода удель­ных потом­ков полоц­ких кня­зей . Одна­ко титул он при­нять не успел из-за смер­ти. 46Спрэчкі з Дзят­лавіц­кім мана­сты­ром (спад­ка­ем­цам Ф. Васілеві­ча) пра­ця­г­ваў сын Міка­лая кн. Сымон Друц­кі-Любец­кі, які ў 1687–1699 гг. суд­зіў­ся з мана­сты­ром у Нава­груд­скім грод­скім суд­зе, Пін­скім зем­скім і грод­скіх судах, Галоў­ным Тры­бу­на­ле ВКЛ. Пад­час кан­флік­ту Сымон Друц­кі-Любец­кі нават часо­ва заха­піў мана­стыр­скі маён­так Луні­нец. Спра­ва скон­чы­ла­ся ў 1699 г., калі князь Друц­кі-Любец­кі квітам ад 01.12.1699 адмо­віў­ся ад прэт­эн­зій да мана­сты­ра [4, арк. 262–267; 6, арк. 348–353; 36, с. 43; 58, s. 210].
столь­ник вла­ди­ми­ро-волын­ско­го пове­та 1695, депу­тат сей­ма от оршан­ско­го пове­та 1698.

~ Яана Гадэбская

~ Фран­тиш­ка Копе­ць (?-п.1750). Фран­ціш­ка ў дру­гі раз вый­ш­ла за кух­міст­ра вяліка­га літоўска­га Кара­ля Залу­с­ка­га і памер­ла ў Любаві­чах 20 ліста­па­да 1756 году.
Дзеці:ад Фран­ціш­кі Копаць.

28/23. Тео­дор Николаевич

памёр у маладосці

29/23. Бог­дан-Кази­мир Николаевич

столь­ник оршанский48, якій ў дзя­цін­стве зна­ход­зілі­ся пад апе­кай ваяво­ды троц­ка­га кн. Мар­цы­я­на Агін­ска­га, мар­шал­ка вяліка­га літ. кн. Гілярыя Палубін­ска­га, піса­ра літ. кн. Міха­ла Друцкага-Сакалінскага.

XXVI коле­но

30/27. Юзеф Шимо­но­вич (?-после 1732)

31/29. Юзеф Бог­да­но­вич (?-до 1762)

столь­ник оршан­ский, титу­ло­вал­ся кн. Друц­кий-Любец­кий, гр. на Люба­ви­чах, Пого­сте, Лунине и Порогоньске
Сымон і Баг­дан Друц­кія-Любец­кія пакі­нулі сыноў з адноль­ка­вым імем Юзэф. Пры раз­мер­ка­ван­ні маёнт­каў паміж імі Пагост і Лунін засталі­ся ва ўла­дан­ні Юзэфа Баг­да­наві­ча, які зай­маў паса­ду столь­ніка Аршан­ска­га паве­та. Ён памёр перад 1762 г., у якім яго ўда­ва Вік­то­рыя Скір­мунт і сын Фран­ці­шак зноў суд­зілі­ся з Дзя­це­лавіц­кім мана­сты­ром. На гэты раз ужо пакры­ўд­жа­ны­мі былі Друц­кія-Любец­кія, чые пад­да­ныя з вёсак Лунін і Воль­ка Хар­лін­ская цяр­пе­лі кры­ў­ды ад мана­стыр­скіх пад­да­ных з Мало­га Лунін­ца Сре­ди них выде­лил­ся Алек­сандр Скир­мунт, сын Мате­уша, город­ни­чий пин­ский, обоз­ный пин­ский (1704), ста­ро­ста вечи­ков­ский (1710– 1740), жена­тый на Кор­не­лии Орда. Он пер­вый сре­ди пред­ста­ви­те­лей рода вла­дел мно­го­чис­лен­ны­ми име­ни­я­ми в Пин­ском, Вил­ко­мир­ском, Ошмян­ском, Мин­ском, Киев­ском пове­тах. По раз­де­лу 1746 г. его 5 сыно­вей из 7, полу­чив име­ния, поло­жи­ли нача­ло новым лини­ям в раз­ных реги­о­нах. Дочь Вик­то­рия была заму­жем (с 1728) за кня­зем Юзе­фом Друц­ким-Любец­ким. После смер­ти мужа в 1762 г. име­но­ва­лась княж­ной-вдо­вой Друц­кой-Любец­кой на Люба­ви­чах, Пого­сте, Лунине и Паро­хон­ске. Ее сын Франц (око­ло 1735–1806), послед­ний каш­те­лян пин­ский (1793), являл­ся пред­ком мно­го­чис­лен­ных пред­ста­ви­те­лей рода.

~ 1728 Вик­то­рия Скир­мунт, дочь пин­ско­го город­ни­че­го Алек­сандра Скирымнута.После смер­ти мужа в 1762 г. име­но­ва­лась княж­ной-вдо­вой Друц­кой-Любец­кой на Люба­ви­чах, Пого­сте, Лунине и Парохонске.

XXVII коле­но

32/31. Фран­ци­шек Юзе­фо­вич (1741–1802)

Депу­тат от пин­ско­го пове­та на сей­мах 1764, 1775, 1776 и 1782 гг., зем­ский судья в 1773 г., мар­ша­лок пин­ско­го пове­та в 1782 г., пин­ский каш­те­лян в 1793 г. Кава­лер орде­нов св. Ста­ни­сла­ва (1785) и Бело­го Орла (1792). После раз­де­лов Поль­ши полу­чил под­твер­жде­ние кня­же­ско­го досто­ин­ства от прус­ско­го коро­ля в 1798 г.

В 1799 году у Сапе­гов Чер­лё­ну купил князь Фран­ти­шек Друц­кий-Любец­кий (1741–1802). Потом вла­дель­ца­ми усадь­бы были его наслед­ни­ки — Фран­ти­шек Кса­ве­ри (1778–1846), извест­ный министр финан­сов Коро­лев­ства Поль­ско­го, жена­тый на Марии Сци­пио дель Кам­по, потом их сын Алек­сандр (1827–1908). Послед­ни­ми вла­дель­ца­ми Чер­лё­ны из рода Друц­ких-Любец­ких были Тере­за и Яни­на, доче­ри Вла­ди­сла­ва и Марии, из Замой­ских (1868–1939).

Выш­эйз­га­да­ны Фран­ці­шак Друц­кі-Любец­кі быў даволі прык­мет­най асо­бай свай­го часу. Сярод шлях­ты Пін­ска­га паве­та ён кары­стаў­ся вялікім аўта­рыт­этам, пас­ля­доў­на зай­ма­ю­чы паса­ды зем­ска­га суддзі (1765), харун­жа­га (1773) і павя­то­ва­га мар­шал­ка (з 1782 г.). Быў ён і кава­ле­рам выш­эй­шых орд­энаў Рэчы Пас­палітай — орд­эна Свя­то­га Стані­сла­ва (1785) і Бела­га Арла (1792). Фран­ці­шак знач­на павя­лічыў паме­ры Лунін­ска­га маёнт­ка, скуп­ля­ю­чы ў дроб­най шлях­ты нава­коль­ныя сёлы.

Тым самым Рэч Пас­палітая няўхіль­на наб­лі­жа­ла­ся да свай­го кан­ца. Моц­ныя сусед­зі — Расій­ская імпе­рыя, Прусія, Аўст­рыя — уво­гу­ле перас­талі лічыц­ца з ёю, а затым перай­шлі про­ста да пад­зе­лу яе тэры­то­рыі паміж сабой. У 1793 г. уся тэры­то­рыя Луні­неч­чы­ны была заня­та расій­скі­мі вой­ска­мі і далу­ча­на да Расіі. Паны, якія пры­неслі пры­ся­гу новым ула­дам, заха­валі свае маёнт­кі. Так адбы­ло­ся і з ула­даль­ні­ка­мі тэры­то­рыі Луні­неч­чы­ны, які­мі на той момант былі мала­лет­ні Дамінік Рад­зівіл (пля­мен­нік Пане Кахан­ку і спад­чын­нік Лах­вы пас­ля смер­ці апош­ня­га ў 1790 г.) і Юзэф Шчыт (улас­нік Кажан-Гард­ка) і выш­эйз­га­да­ны князь Фран­ці­шак Друц­кі-Любец­кі (улас­нік Луніна).

сын Юза­фа Фран­ці­шак (каля 1735 – 1806). У 1764 г. ён быў пас­лом ад Пін­ска­га паве­та на валь­ны сойм, у 1765 г. стаў суддзёй зем­скім, у 1773 – харун­жым, а ў 1782 — мар­шал­кам Пін­ска­га паве­та. У 1792 г. стаў кава­ле­рам орд­эна Бела­га Арла. Быў удзель­ні­кам пра­расій­с­кай Тар­гавіц­кай кан­фед­эра­цыі. Ужо ў час, калі ў пра­ц­э­се дру­го­га пад­зе­лу Рэчы Пас­палітай Пін­скі павет быў заня­ты рус­кі­мі вой­ска­мі, Фран­ці­шак Друц­кі-Любец­кі атры­маў у 1793 г. паса­ду пін­ска­га каш­та­ля­на, ство­ра­ную раш­эн­нем азна­ча­най кан­фед­эра­цыі. У 1794 г. пабу­да­ваў у сваім маёнтк уЛунін мура­ва­ны кас­цёл. Неў­за­ба­ве ў 1795 г. Рэч Пас­палітая спы­ні­ла сваё існа­ванне. Фран­ці­шак перай­шоў у расій­с­кае пад­дан­ства, заха­ваў свае маёнт­кі і ў 1799 г. нават купіў у Сапе­гаў маён­так Чар­лё­ну ў Гро­дзен­скм паве­це. У той час імпе­ра­тар Павел узнавіў дзе­янне на тэры­то­рыі Бела­русі Ста­ту­та 1588 г. Была адно­ў­ле­на і паса­да павя­то­ва­га мар­шал­ка (адпа­вя­да­ла пра­д­вад­зі­це­лю два­ран­ства ў расій­скіх губер­нях). Яе ў 1799 г. заняў стар­шы сын Фран­ціш­ка Ануфрый, а пас­ля яго ран­няй смер­ці ў 1802 г. – дру­гі сын Караль. Аднак і ён памёр заў­час­на, у 1811 г., ва ўзрос­це каля 35 гадоў.
депу­тат от пин­ско­го пове­та на сей­мах 1764, 1775, 1776, 1782, зем­ский судья 1773, мар­ша­лок пин­ско­го пове­та 1782, пин­ский каш­те­лян 1793
Lubecki (Drucki-Lubecki) Franciszek h. Druck (zm. 1806), poseł na sejmy, marszałek i kasztelan piński. Był synem Józefa, stolnika orszańskiego, i Wiktorii ze Skirmuntów. Pochodził z wywodzącego się od Rurykowiczów rodu kniaziów Druckich, których gałąź osiadła od schyłku XV w. w Lubczu w pow. łuckim na Wołyniu i od tej miejscowości przybrała nazwisko Lubeckich. Z końcem XVII w. Druccy-Lubeccy sprzedali Lubecz i główne ich siedziby ustaliły się na Polesiu w pow. pińskim (Pohost, Łunin). Zachowali też część «dynastycznych» dóbr w Orszańskiem i tradycyjnie piastowali powiatowe urzędy orszańskie. Pod względem posiadanych dóbr i znaczenia starożytny ród książęcy przez kilkaset lat nie wyrastał ponad poziom średniej szlachty ziemiańskiej. Dopiero L. drogą spadkobrania połączył w swym ręku wszystkie rozproszone dobra rodzinne. Złożyło się to na półmagnacką fortunę, której trzon stanowiło kilkanaście wsi w Pińskiem, skupionych wokół rezydencji w Pohoście i Łuninie, a którą L. poszerzył drogą ożenków. Osiągał intratę ok. 80 000 złp. rocznie. Stopniowo wysunął się na pierwsze miejsce w pińskim powiecie.
W r. 1764 jako poseł piński na sejm elekcyjny podpisał elekcję Stanisława Poniatowskiego. W r. 1765 został sędzią ziemskim, a w r. 1773 chorążym pow. pińskiego. Jako kandydat popierany przez króla i przez mającą swój głos na pińskim sejmiku rosyjską komendę, został posłem na sejm 1776. Kandydował, również «z woli dworu», na sejmiku poselskim 1780, ale wobec rozdwojenia tego burzliwego sejmiku wycofał się. Kiedy ustaliło się na Litwie współdziałanie partii dworskiej i radziwiłłowskiej, L. krzątał się wokół pińskich spraw powiatowych, uzgadniając je z Warszawą i Nieświeżem. W lutym 1782 został marszałkiem pow. pińskiego i w t. r. «wedle woli» Karola Radziwiłła i Stanisława Augusta posłował na sejm. W kwietniu 1784 sprzedał Potemkinowi zakordonowane w pierwszym rozbiorze dobra rodowe w Orszańskiem (tzw. hrabstwo lubawickie). Jeszcze po 20 latach L. zanotował roszczenia do nie wypłaconej przez Potemkina ani jego spadkobierców sumy 26 000 rubli, a więc faworyt imperatorowej kupował na kredyt. Tradycja rodzinna (na którą powołuje się Smolka) łączyła z tą transakcją dalszą decyzję L‑ego, który w r. 1785 oddał swych młodszych synów (Franciszka Ksawerego i Hieronima) do korpusu kadetów w Petersburgu. Był to krok, który w znacznym stopniu zdeterminował późniejszą karierę «księcia ministra». W czasie litewskiej podróży Stanisława Augusta przed sejmem grodzieńskim 1784 L., na czele urzędników powiatowych, witał króla «wyborną mową» w Pińsku i po magnacku gościł go w Pohoście (9–10 IX). Wkrótce potem otrzymał Order Św. Stanisława (12 II 1785). Na sejm 1786 zatroszczył się o wybór z pow. pińskiego posłów «króla nieodstępnych», a równocześnie «prawdziwych przyjaciół» Radziwiłła. Na sejmiku poselskim 1788 L., wraz z drugim matadorem powiatowym, a swym bliskim przyjacielem chorążym pińskim Ignacym Kurzenieckim, ulegli życzeniu króla i wycofali swoich kandydatów, aby przeprowadzić elekcję wg «układu» hetmana M. Ogińskiego.
Owdowiawszy (ok. 1785), L. ożenił się w r. 1787 z Teresą Strutyńską, dziedziczką emfiteutycznych starostw sejwejskiego i wiażańskiego w pow. grodzieńskim oraz różnych wsi w pow. brasławskim i wiłkomirskim. Wraz z tym pokaźnym posagiem L. przejął proces, który jego teściowa Róża z Platerów Strutyńska prowadziła ze swym drugim zięciem Mikołajem Manuzzi, star. opeskim. Był to głośny spór majątkowy, w którym na rzecz Manuzziego interweniował poseł pruski w Warszawie Luchesini (1789) i który zakończono kompromisem za wstawiennictwem króla (1790). W czasie Sejmu Czteroletniego L. stał na pozycji powiatowego regalisty, wielbił Konstytucję 3 maja i przymawiał się o miejsce w senacie. W styczniu 1792 otrzymał Order Orła Białego. W czasie kampanii 1792 r. bagna i lasy poleskie stanowiły lukę między armią litewską i koronną. W obawie, że Rosjanie mogą się tędy przedostać, aby zajść od tyłu Judyckiego lub Poniatowskiego, król polecał L‑emu, Kurzenieckiemu i M. Butrymowiczowi, aby zorganizowali obywatelską obronę pow. pińskiego. Po bitwie pod Mirem na Polesiu zapanował popłoch. Brak wiadomości o postawie L‑ego w czasie rządów targowickich. Kiedy konfederacja w styczniu 1793 podniosła litewskich marszałków powiatowych do godności kasztelanów, L. został pierwszym (i ostatnim) kasztelanem pińskim (przywilej królewski otrzymał 26 XI 1793). W czasie powstania 1794 r. L., lub któryś z jego synów, znajdował się w Warszawie. Stosownie do ukazu carskiego starał się powrócić do swych dóbr litewskich, ale Rada Najwyższa Narodowa 18 VI 1794 odpowiedziała odmownie i z naganą na memoriał «obywatela księcia Lubeckiego».
Po trzecim rozbiorze L. przeniósł się do emfiteutycznych starostw swojej drugiej żony, które znalazły się w części pow. grodzieńskiego przyłączonej do Prus. W r. 1798 uzyskał od króla pruskiego zatwierdzenie tytułu książęcego, starostwa zostały jednak przejęte przez skarb pruski, z którym Lubeccy toczyli zawiły proces o należne sumy. Pozostawiając dobra pińskie starszym synom, L. w r. 1799 nabył od Sapiehów Czerlonę w pow. grodzieńskim, gdzie spędził ostatnie lata życia w towarzystwie trzeciego syna, Ksawerego. Był akcjonariuszem Kantoru Manufaktur Grodzieńskich.
L. w swej działalności publicznej nie wyszedł poza rolę powiatowego dygnitarza, podniósł jednak majątkową i społeczną pozycję rodziny. Nosił się po polsku, o czym świadczy kontuszowy portret z wyeksponowaną mitrą książęcą. Ufundował cerkiew unicką w Pohoście (1769) i wybudował murowany kościół w Łuninie (1794). Zmarł w Czerlonie z początkiem 1806 r., przeżywszy drugą żonę, bezpotomną Teresę Strutyńską (zm. 13 I 1804), której majątek i procesy przeszły na męża i jego dzieci z pierwszego małżeństwa z Genowefą Olizarówną (ślub w r. 1767). Z małżeństwa tego L. pozostawił 4 synów: Onufrego, Karola, Franciszka Ksawerego (zob.) i Hieronima, oraz 4 córki: Annę, za Józefem Strutyńskim, Józefę, za Wojciechem Pusłowskim, Teresę, za Józefem Scipio del Campo, i Teklę, za Józefem Szczyttem. Poza Ksawerym, synowie nie wyróżnili się, sprawując kolejno urząd marszałków szlachty pow. pińskiego (Onufry w l. 1799–1802, Karol w l. 1802-11, Hieronim w l. 1817–23). L. pozostawił w spadku rozległe dobra oraz 58 000 dukatów długów i 80 000 dukatów wierzytelności. Sprawy majątkowe były skomplikowane, ale wśród potomstwa L‑ego nie zabrakło «spekulacyjnych głów». Z biegłości w tej materii słynęły Teresa Scipionowa i Józefa Pusłowska, której mąż Wojciech miał wybitny talent do interesów i dorobił się wielkiego majątku. Przy boku starszych sióstr i znacznie starszego szwagra Pusłowskiego praktykował przyszły minister skarbu.
Fot. portretu w B. Czart. (Arch. Szczuczyńskie Druckich-Lubeckich, 85); – Słow. Geogr., (Łunin, Pohost, Sejwy); Boniecki; Żychliński, XXI, XXIV; Wolff, Senatorowie W. Ks. Lit.; – Łoza S., Historia Orderu Orła Białego, W. 1922; Michalski J., Sejmiki poselskie 1788, „Przegl. Hist.” T. 51: 1960 s. 362; Mościcki, Gen. Jasiński; Smoleński W., Konfederacja targowicka, Kr. 1903; Smolka S., Polityka Lubeckiego przed powstaniem listopadowym, Kr. 1907 I; – Akty powstania Kościuszki, I; Diariusz sejmu… 1776, W. 1776; Diariusz sejmu… 1782, W. 1782; Puzynina G., W Wilnie i dworach litewskich, Wil. 1928 s. 35; Stanisław August i książę Józef Poniatowski w świetle własnej korespondencji, Wyd. B. Dembiński, Lw. 1904; Vol. leg., VII 293; – „Gaz. Warsz.” 1784 nr 79, 80 (suplementy); – AGAD: Arch. Radziwiłłowskie V/183 nr 8626, Zbiór Popielów 114; B. Czart.: Arch. Szczuczyńskie Druckich-Lubeckich 52, 54, 55, 66 oraz rkp. 728, 732.
Emanuel Rostworowski//http://ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/franciszek-lubecki

~ 1767, ГЕНО­ВЕ­ФА ОЛИ­ЗАР (р.1748 ум.1784)
Дети:♀Teresa Drucka-Lubecka (del Campo);♀ Józefa Drucka-Lubecka (Pusłowska)
декабрь 1778 рож­де­ние ребён­ка: Санкт-Петер­бург, ♂Фран­ти­шек Кса­ве­рий Друц­кий-Любец­кий р. декабрь 1778 ум. май 1846; ♂ # Иеро­ним Друц­кий-Любец­кий р. 15 март 1779 ум. 17 декабрь 1844

XXVIII коле­но

25 Онуф­рий Фран­це­вич (1768–1841)

В 1799—1802 гг. мар­ша­лок пин­ско­го уез­да. Стат­ский совет­ник (1800).
име­ния древ­не­го рода кня­зей-рюри­ко­ви­чей Друц­ких-Любец­ких — Оси­но­вый Горо­док непо­да­ле­ку от Глу­бо­ко­го, где сохра­ня­ет­ся (быть может, в пере­стро­ен­ном виде) шатро­вая цер­ковь 1782 года, воз­ве­ден­ная Онуф­ри­ем Друц­ким — Любец­ким. Памят­ни­ки эти сто­ит посе­тить — они дадут мно­го эсте­ти­че­ских впечатлений.

~ 1800 Eleonora Apolinara Żaba1784-1847

26 Карл-Юзеф-Эги­дий Фран­це­вич (1777- 1815)

Мар­ша­лок пин­ско­го. уез­да в 1802—1811 гг.

~ 1800 Ним­фа Сли­зень (1786–1861)

27 Кса­ве­рий-Фран­ци­шек Фран­це­вич (12.1778–05.1846)

Кса­ве­рий Францевич
Дей­стви­тель­ный тай­ный совет­ник, член Госу­дар­ствен­но­го Сове­та. В 1809 г. был грод­нен­ским уезд­ным мар­шал­ком, затем (1812) грод­нен­ским губерн­ским мар­шал­ком, а с 1813 г. там же граж­дан­ским губер­на­то­ром. С 1815 г. министр внут­рен­них дел и намест­ник Цар­ства Поль­ско­го, поз­же министр финан­сов Цар­ства Поль­ско­го (1821). Князь—создатель Поль­ско­го бан­ка. Талант­ли­вый финан­сист и эко­но­мист, он был сто­рон­ни­ком авто­ном­но­го раз­ви­тия Поль­ши в сою­зе с Рос­сий­ской импе­ри­ей. После Поль­ско­го вос­ста­ния 1830—1831 гг., подав­лен­но­го Рос­си­ей, ото­шел от обще­ствен­ной жиз­ни. Умер в Петербурге.
В 1797 году име­ние Ста­ни­сла­во­во было пода­ре­но каз­ной рос­сий­ско­му гене­ра­лу Руба­ну, кото­рый в 1814 году про­дал его кня­зю Фран­тиш­ку Кса­ве­рию Друц­ко­му-Любец­ко­му . С 1821 года князь Друц­кий-Любец­кий зани­мал пост мини­стра финан­сов Цар­ства Поль­ско­го. Имен­но ему при­над­ле­жа­ла ини­ци­а­ти­ва построй­ки Авгу­стов­ско­го кана­ла. И хотя он прак­ти­че­ски не бывал в Грод­но, его фоль­варк Ста­ни­сла­во­во пре­вра­тил­ся в образ­цо­вое хозяй­ство с кир­пич­ным заво­дом (ста­рый кир­пич­ный завод в рай­оне ули­цы Дзер­жин­ско­го), кото­рый после закры­тия мел­ких заво­дов в рай­оне ули­цы Цег­ля­ной снаб­жал мате­ри­а­лом прак­ти­че­ски все строй­ки Грод­но в XIX – пер­вой поло­вине XX века.k
Кня­зья Друц­кие-Любец­кие ско­ло­ти­ли во вто­рой поло­вине XIX века непло­хой капи­тал, про­да­вая свои зем­ли для рас­ши­ре­ния город­ской чер­ты Грод­но в север­ном направ­ле­нии. Они про­да­ли часть их для построй­ки желез­ной доро­ги и пер­во­го на тер­ри­то­рии Бела­ру­си желез­но­до­рож­но­го вок­за­ла, имен­но там воз­ник «Новый Свет», была постро­е­на окруж­ная боль­ни­ца (до недав­не­го вре­ме­ни зда­ние погранотряда).
Трэці сын Фран­ціш­ка, Фран­ці­шак Кса­ве­ры Друц­кі-Любец­кі (1778 – 1846) быў адмет­ным дзе­я­чом у часы Расій­с­кай імпе­рыі. Ён вучы­ў­ся ў Санкт-Пецяр­бург­скім кад­эц­кім кор­пу­се, удзель­ні­чаў у 1799 г. у паход­зе А. В. Суво­ра­ва ў Італію і Швей­ца­рыю. Пас­ля кан­тузіі вый­шаў у адстаўку. З 1812 г. па чар­зе пас­ля бра­тоў заняў паса­ду пін­ска­га мар­шал­ка. Пад час вай­ны 1812 г. высту­паў на баку Расіі. У 1816 г. часо­ва быў прызна­ча­ны цывіль­ным грод­нен­скім губер­на­та­рам, а з 1826 г. стаў міністрам скар­бу (фінан­саў) у ство­ра­ным пад эгі­дай Расіі Цар­стве Польскім.

~ июнь 1814 ♀Maria Scipio del Campo ( р. 1799 ум. 1874).

28.24. Иеро­ним Фран­це­вич (15.03.1779–17.12.1844)

Пин­ский уезд­ный мар­ша­лок в 1817—1823 гг.

~ 13 июль 1799 ♀ Krystyna Szczyt-Niemirowicz (р. 1781 ум. 1844)
Дети: Łunin, ♂ Эдвин Цезарь Адам Друц­кий-Любец­кий (р. 21 август 1828 ум. 8 август 1901)

хх.24. Жозе­фа Францевна

Пуслов­ский Адам Титус (1803–1854 гг.) — началь­ник вос­ста­ния на Бере­стей­ском Поле­сье в 1831 году, эми­грант. Родил­ся в д.Пески Сло­ним­ско­го уез­да (кре­щён 24.12.1803 г. в Сло­ни­ме), сын Вой­це­ха Пуслов­ско­го (1762–1833, депу­тат Четы­рёх­лет­не­го Сей­ма, мар­ша­лок шлях­ты Сло­ним­ско­го уез­да, хозяй­ствен­ный дея­тель) и княж­ны Жозе­фы Друц­кой-Любец­кой (1776–1830, сест­ра мини­стра финан­сов Коро­лев­ства Поль­ско­го, кня­зя Кса­ве­рия Друцкого-Любецкого ).
рож­де­ние ребён­ка: ♀ Genowefa Pusłowska (Tyzenhauz)
~ ♂ Вой­цех Пусловский

хх.24. Тере­за Францевна

~♂ Józef Scipio del Campo.
Дети:♀Maria Scipio del Campo (р. 1799 ум. 1874).

хх/​24. Aннa Фран­цев­на Drucka-Lubecka 1780

~ 1790 Józef Strutyński 1770

XXIX коле­но

29/25. Игна­тий-Ста­ни­слав-Юзеф Онуф­ри­е­вич (1809–1861)

Оси­но­го­ро­док­ская цер­ковь постро­е­на в 1782 году поме­щи­ком Любец­ким . Чле­ны этой фами­лии все­гда сочув­ствен­но отно­си­лись к инте­ре­сам этой церк­ви; осо­бен­но памят­ны заслу­ги для церк­ви кня­зя Игна­тия Любец­ко­го, кото­рый в 1856 году сво­и­ми издерж­ка­ми капи­таль­но воз­об­но­вил и укра­сил её.
Суще­ство­ва­ние при церк­ви брат­ства, дея­тель­ность попе­чи­тель­ства, кро­ме того неко­то­рые доб­рые обы­чаи в при­хо­де, дают воз­мож­ность не толь­ко содер­жать цер­ковь при­лич­но, но и обес­пе­чи­вать её утва­рью, риз­ни­цей, но и дру­ги­ми при­над­леж­но­стя­ми. Одно лишь неудоб­ство здесь – это раз­бро­сан­ность при­хо­да на далё­кое рас­сто­я­ние от церк­ви, а рав­но дере­вень меж­ду собой. Это обсто­я­тель­ство и нуж­да­ет­ся в новом рас­по­ряд­ке при­хо­да, кото­рый с нетер­пе­ни­ем все­ми ожи­да­ет­ся, и б. может осу­ще­ствит­ся при пред­сто­я­щем урав­не­нии приходов.

~ 1840 Adelajda Światopełk-Mirska h. Białynia (odm.) 1816–1890

княж­на Teresa Онуф­ри­ев­на Друц­кая-Любец­кая 1810

~ 1820 Kazimierz Czudowski 1800

княж­на Paulina Онуф­ри­ев­на Друц­кая-Любец­кая 1810

~ 1820 Mikołaj Doktorowicz-Hrebnicki h. Ostoja (1791–1866)

княж­на Karolina Онуф­ри­ев­на Друц­кая-Любец­кая (1810)

~ 1820 Stanisław Niemirowicz-Szczytt h. Jastrzębiec 1820

княж­на Maria Онуф­ри­ев­на Друц­кая-Любец­кая 1810

~ 1820 Ignacy Chlewiński z Chlewni h. Radwan 1790

хх.26. Оль­герд Юзеф

Olgierd Józef
Несо­мнен­ным досто­ин­ством Любец­ко­го явля­ет­ся уме­ние выслу­шать дру­гих и сохра­нить чужие тай­ны. Ино­гда по этой при­чине он ока­зы­ва­ет­ся в роли «жилет­ки», в кото­рую мож­но спья­ну попла­кать. У Оль­гер­да есть, поми­мо обще­при­ня­то­го, свой лич­ный, свя­то соблю­да­е­мый кодекс чести. Пер­вым пунк­том в нем идет вер­ность — сво­е­му сло­ву и дру­гу. Моло­до­го чело­ве­ка доволь­но лег­ко мож­но выве­сти из себя. Разо­злив­шись, он не повы­ша­ет голо­са, а тихо шипит сквозь зубы. Прав­да, успо­ка­и­ва­ет­ся так же быст­ро, как и заво­дит­ся. Ино­гда пере­па­ды настро­е­ния слу­ча­ют­ся у него без какой-либо види­мой при­чи­ны: он может посре­ди ожив­лен­но­го раз­го­во­ра неожи­дан­но для собе­сед­ни­ка уйти в себя, пере­стать реа­ги­ро­вать на репли­ки, отде­лы­ва­ясь кив­ка­ми нев­по­пад. В хоро­шем рас­по­ло­же­нии духа Любец­кий — при­ят­ный собе­сед­ник: эру­ди­ро­ван­ный, ост­ро­ум­ный, за сло­вом в кар­ман не лезет. Доб­ро­же­ла­те­лен, не зло­па­мя­тен, любит пошу­тить и посме­ять­ся. Скло­нен к иро­нии и само­иро­нии. Будучи «в мино­ре», может мол­чать сут­ка­ми. Опро­вер­гая мне­ние о твор­че­ских лич­но­стях, как о рас­се­ян­ных и взбал­мош­ных субъ­ек­тах, он все­гда собран, наблю­да­те­лен и вни­ма­те­лен к любым мело­чам. Обла­да­тель ана­ли­ти­че­ско­го ума, абсо­лют­но­го музы­каль­но­го слу­ха и хоро­шей слу­хо­вой памя­ти. Неко­то­рая «богем­ность» нату­ры про­яв­ля­ет­ся лишь в отно­ше­нии к день­гам. К ним моло­дой князь отно­сит­ся доста­точ­но лег­ко- как бы труд­но они ему не доста­лись. Из-за финан­со­вых про­блем в депрес­сии не впа­да­ет, может дать в долг ( даже зная, что его вряд ли вер­нут), чем мно­гие без­за­стен­чи­во поль­зу­ют­ся. Он ред­ко всту­па­ет в спо­ры, зато может быть тре­тей­ским судьей из-за при­су­ще­го ему обострен­но­го чув­ства спра­вед­ли­во­сти. Любит фех­то­ва­ние, хотя ника­ких высот в этом искус­стве не достиг — фех­ту­ет имен­но на люби­тель­ском уровне, вер­хо­вую езду (уве­рен­но дер­жит­ся в сед­ле), отлич­но пла­ва­ет, непло­хо тан­цу­ет и рису­ет. Счи­та­ет себя азарт­ным чело­ве­ком, поэто­му избе­га­ет карт, хотя, будучи хоро­шим мате­ма­ти­ком, в попу­ляр­ные игры игра­ет вполне при­лич­но. В совер­шен­стве вла­де­ет поль­ским, англий­ским и фран­цуз­ским язы­ка­ми, гово­рит на ита­льян­ском. Не чита­ет бел­ле­три­сти­ки, не любит моло­ко, курит труб­ку. Не рели­ги­о­зен, но в празд­ни­ки ходит к мес­се. В задум­чи­во­сти тере­бит паль­ца­ми моч­ку уха. Арах­но­фоб, не выно­сит вида кро­ви (гемо­фо­бия), под­вер­жен мор­ской болез­ни, пло­хо пере­но­сит холод.
Кра­сав­цем Оль­гер­да не назо­вешь, но есть в его лице некая магия, кото­рая при­тя­ги­ва­ет к нему взгля­ды. Кро­ет­ся она то ли в серых гла­зах под длин­ны­ми густы­ми рес­ни­ца­ми и уголь­но-чер­ны­ми бровями,то ли в тон­ких, кра­си­во­го рисун­ка губах. Искрив­лен­ный нос с изящ­но выре­зан­ны­ми нозд­ря­ми, узкое лицо с высо­ки­ми ску­ла­ми и чет­ко очер­чен­ным под­бо­род­ком бро­са­ет­ся в гла­за, запо­ми­на­ет­ся. На него необъ­яс­ни­мо хочет­ся огля­нуть­ся в тол­пе. Может, для того, что­бы он в ответ улыб­нул­ся — улыб­ка у Оле­ка необык­но­вен­но яркая и свет­лая. Он высо­ко­го роста, худой, но с раз­ви­той муску­ла­ту­рой (еже­днев­ные заня­тия гим­на­сти­кой и посе­ще­ние фех­то­валь­но­го зала сде­ла­ли свое дело). Пря­мые воло­сы, дли­ной чуть ниже мочек ушей, откры­ва­ют высо­кий чистый лоб. Дви­га­ет­ся гиб­ко и пла­стич­но, лег­кой, по коша­чьи бес­шум­ной поход­кой. Раз­го­ва­ри­вая, слег­ка скло­ня­ет голо­ву к пра­во­му пле­чу, при этом смот­рит пря­мо в гла­за собе­сед­ни­ку. Голос негром­кий, с лег­кой хри­пот­цой, при­ят­но­го темб­ра. Узкие, изящ­ные кисти рук с длин­ны­ми, но очень силь­ны­ми «музы­каль­ны­ми» паль­ца­ми. Основ­ное тре­бо­ва­ние к одеж­де-она не долж­на быть кри­ча­щей и экс­тра­ва­гант­ной. Любец­кий нра­вит­ся жен­щи­нам, но дон­жу­ан­ских спис­ков не ведет, ста­ра­ясь до поры не захо­дить даль­ше обыч­но­го флирта .
11 фев­ра­ля 1808 года на свет появил­ся мла­де­нец муж­ско­го полу. Ново­ис­пе­чен­ный папа­ша — моло­дой кава­ле­рий­ский офи­цер, испа­нец — полу­кров­ка, не успел обра­до­вать­ся появ­ле­нию наслед­ни­ка. Его люби­мая супру­га скон­ча­лась, не сумев опра­вить­ся от тяже­лых родов. Муж­чи­на был скло­нен винить в этом ново­рож­ден­но­го и не пред­став­лял себе, что ему делать с этим кро­хот­ным писк­ли­вым комоч­ком. При­е­хав­шая на похо­ро­ны подру­га его покой­ной жены пред­ло­жи­ла отдать ей мла­ден­ца на усы­нов­ле­ние. Она в тот момент сама жда­ла ребен­ка — уже вто­ро­го- и суме­ла убе­дить сво­е­го супру­га, что там, где двое, тре­тье­му тоже най­дет­ся при­ют. Так ново­рож­ден­ный маль­чик стал сыном кня­зя Юзе­фа-Кар­ла-Эги­дия Любец­ко­го , мар­шал­ка Пин­ско­го уезда.Со вре­ме­нем, у него появи­лись еще бра­тья. Семья была боль­шой и друж­ной. В рос­ко­ши не купа­лись, но и не бед­ство­ва­ли, а уж теп­ла и лас­ки хва­та­ло всем сыно­вьям ‑и род­ным, и при­ем­но­му. От при­е­мы­ша не скры­ва­ли исто­рию его появ­ле­ния в семье. Да и стран­но было бы пытать­ся ута­ить это: сре­ди свет­ло­ко­жих блон­ди­нов-бра­тьев Олек выде­лял­ся тем­ны­ми воло­са­ми и слег­ка смуг­лой кожей: ска­зы­ва­лась при­месь испан­ской кро­ви, кото­рая тек­ла в жилах его био­ло­ги­че­ско­го отца. Тем не менее, он нико­гда не ощу­щал себя «не род­ным» для этих людей, искренне любив­ших его. Когда маль­чи­ку испол­ни­лось семь лет, семью постиг­ло несча­стье. В жар­кий лет­ний пол­день отец решил иску­пать­ся в озе­ре. Види­мо, из-за холод­ной воды судо­ро­гой све­ло ногу, и муж­чи­на уто­нул. Вдо­ва оста­лась одна-оди­не­шинь­ка с шестью маль­чиш­ка­ми, само­му млад­ше­му из кото­рых едва испол­нил­ся месяц. Моло­дая жен­щи­на не ста­ла сидеть, сло­жа руки. Навы­ки, полу­чен­ные в пан­си­оне бла­го­род­ных девиц, где она вос­пи­ты­ва­лась, и при­су­щая ей твор­че­ская жил­ка, поз­во­ли­ли открыть шляп­ную мастер­скую. Она вско­ре нача­ла при­но­сить доход — ее изде­лия ста­ли поль­зо­вать­ся попу­ляр­но­стью у уезд­ных мод­ниц. Кро­ме это­го, мате­ри­аль­ную помощь вдо­ве ока­зы­вал род­ной брат ее покой­но­го мужа — князь Фран­ти­шек Кса­ве­рий Любец­кий . В то вре­мя он был Грод­нен­ским и Вилен­ским граж­дан­ским губер­на­то­ром. В 1821 году князь занял пост мини­стра финан­сов Цар­ства Поль­ско­го. Он пере­ехал в Вар­ша­ву и не смот­ря на то,что сам был на тот момент отцом тро­их детей, забрал с собой двух пле­мян­ни­ков: Оле­ка и его одно­год­ка Зене­ка ( Зено­на ). Они быст­ро нашли общий язык со сво­и­ми дво­ю­род­ны­ми сест­ра­ми и бра­тья­ми. Конеч­но, меж­ду детьми быва­ло все: и дра­ки до пер­вой кро­ви, и оби­ды до слез. Но это не меша­ло им сто­ять горой друг за дру­га, забы­вая о меж­ду­усоб­ных рас­прях, когда гувер­не­ры пыта­лись про­ве­сти дозна­ние, гро­зив­шее кому-то из них нака­за­ни­ем. Прав­да, памя­тью об одной из драк Оле­ку остал­ся сло­ман­ный нос. Про­изо­шло это слу­чай­но, и зла на винов­ни­ка маль­чик не зата­ил. Он рос общи­тель­ным и весе­лым, учил­ся лег­ко, с инте­ре­сом, ему без уси­лий дава­лись ино­стран­ные язы­ки и мате­ма­ти­ка. А еще было заме­че­но, что во вре­мя уро­ков музы­ки, кото­рые дава­ла его кузи­нам при­хо­дя­щая ита­льян­ка-пиа­нист­ка, он ста­рал­ся ока­зать­ся как мож­но бли­же к фор­те­пи­а­но, и не сво­дил глаз с пор­хав­ших по кла­ви­шам паль­цев. Педа­гог пред­ло­жи­ла три­на­дца­ти­лет­не­му Оле­ку немно­го поза­ни­мать­ся — и была удив­ле­на тем, что у под­рост­ка обна­ру­жил­ся абсо­лют­ный музы­каль­ный слух. Прав­да, в этом воз­расте было слож­но навер­сты­вать упу­щен­ное и отра­ба­ты­вать тех­ни­ку игры, но паре­нек про­явил про­сто неви­дан­ное упор­ство и тру­до­спо­соб­ность. В резуль­та­те в восем­на­дцать лет он посту­пил в Вар­шав­скую кон­сер­ва­то­рию. Лишен­ный пред­рас­суд­ков, дядюш­ка не воз­ра­жал про­тив это­го. Отно­сясь к пле­мян­ни­кам по оте­че­ски, он не мин­даль­ни­чал с ними, рав­но как и со сво­и­ми детьми. Счи­тал, что его долг- дать им всем отлич­ное обра­зо­ва­ние, сооб­раз­ное с их при­род­ны­ми наклон­но­стя­ми, а даль­ше пусть стро­ят свою жизнь сами. Зенек к тому вре­ме­ни уже закон­чил Калиш­ский кадет­ский кор­пус и успеш­но дви­гал­ся по карьер­ной лест­ни­це. Обо­им юно­шам были свой­ствен­ны воль­но­дум­ные взгля­ды, в резуль­та­те чего в 1830 году они ока­за­лись в рядах «Обще­ства под­хо­рун­жих». До уча­стия в вос­ста­нии дело не дошло: дядюш­ка, как раз в то вре­мя отбы­вав­ший с мис­си­ей в Петер­бург, добил­ся для Зене­ка пере­во­да туда же, а Оле­ка отпра­вил доучи­вать­ся в Лон­дон­скую кон­сер­ва­то­рию. В 1832 году князь Любец­кий был назна­чен на долж­ность чле­на Госу­дар­ствен­но­го сове­та, и пере­вез всю свою семью в Петер­бург. Сюда же при­е­хал отдох­нуть и пови­дать род­ствен­ни­ков начи­на­ю­щий кон­цер­ти­ро­вать пиа­нист Олек.

30/26. Вла­ди­мир-Рафал Кар­ло­вич (1808–1851)

нахо­дил­ся во вре­мя вос­ста­ния у КП. Высо­чай­ше утвер­жден­ным 1851.01.24 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го сове­та доз­во­ле­но поль­зо­вать­ся в Рос­сии кня­же­ским титулом

31 Зенон-Вир­ги­лий-Михал (1810-до 1846)

32 Гра­ци­ан-Кон­стан­тин-Ян Оси­по­вич (1812–1831)

Участ­ник Поль­ско­го вос­ста­ния 1830—1831 гг. Дво­ря­нин с Пин­ско­го пове­та Мин. Губ. Слу­жил у КП в 4 егер­ском пол­ку рядо­вым. Погиб в бою. По реше­нию МГСК от 23.3.1834 отне­сен к 2 раз­ря­ду зл.
Гре­ціян, князь, дво­ря­нин. 3 Пин. пов. Слу­жив у цар­стві Пол. Учас­ник повстан­ня. Заги­нув у бою,
[В. В. Гар­ба­чо­ва. Удзель­нікі паустан­ня 1830–31 гг на Бела­русі, Мн., 2006, с.134]

33 Юзеф-Кон­стан­тин-Мате­уш (1831-?)

~ &1830 Albertyna ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1830–1841

34 Анто­ний-Боле­слав (1815-до 1846)

хх/​26. Tekla ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1820–1892
~ &1843 Władysław Wodzicki z Granowa h. Leliwa 1807–1890
~ &1858 Michał Aleksy Jan Zbijewski h. Rola 1821–1898

хх/​27. Augusta ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1808–1852

~ &1849 Leon Józef Sykstus Siemieński h. Leszczyc 1802

хх/​27. Julia ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1811–1888
Пуслоўскі Фран­ці­шак Кса­ве­ры (1806 — 1874 гг.), калек­цы­я­нер тво­раў мастацтва, дзе­яч-філан­троп. Нарад­зіў­ся ў в. Пес­кі Слонім­ска­га паве­та (ахрыш­ча­ны 22.IX у Слоні­ме), сын Вой­ц­э­ха і Жазе­фы з Друц­кіх-Любец­кіх , дач­кі Фран­ціш­ка, брат Цітуса.Пуслоўскі быў жана­ты (шлюб 5.IV.1834 г.) на сва­ёй стры­еч­най сяст­ры Юліі з Друц­кіх-Любец­кіх (пам. 1888 г.), дач­цэ Кса­ве­рыя. Дзя­цей не мелі.
~ &1834 Ksawery Franciszek hr. Pusłowski h. Szeliga (odm.) 1806–1874

35/27. Юзеф-Габ­ри­эль-Густав (1817–1870)

хх/​27. Genowefa Maria Paulina ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1821–1867

~ &1839 Władysław Jan Adam Pusłowski h. Szeliga (odm.) 1801–1859

хх/​27. Seweryna ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1824–1881

~ &1840 Jan Ignacy Achilles Zaleski h. Lubicz 1819

36/27. Алек­сандр-Медард-Фран­ци­шек-Кса­ве­рий (1827–1908)

Алек­сандр Ксаверьевич
Браніслаў Медард Друц­кі-Любец­кі, а паз­ней Аляк­сандр Кса­вер’евіч Друц­кі-Любец­кі (польск.: Aleksander Medard Drucki-Lubecki, руск.: Алек­сандр Кса­ве­рье­вич Друц­кий-Любец­кий; 1827—1898) — буй­ны зем­леўлас­нік Расій­с­кай Імпе­рыі, гро­дзен­скі павя­то­вы мар­ша­лак (1862—1863). Нале­жаў да княс­ка­га роду Друцкіх-Любецкіх.
Нарад­зіў­ся ў 1827 г. у сям’і кня­зя Фра­ціш­ка Кса­ве­рыя Фран­ціш­каві­ча Друц­ка­га-Любец­ка­га (1778—1846) і яго жон­кі Марыі Сцыпіён (1793—1874). Марыя Сцыпіён з’яў­ля­ла­ся свай­му мужу Фра­ціш­ку Кса­ве­рыю Друц­ка­му-Любец­ка­му род­най пля­мен­ні­цай, а даз­вол на такі бліз­ка­род­нас­ны шлюб быў атры­ма­ны ад папы рымскага.
Па нара­дж­эн­ні быў хрыш­ча­ны ў каталі­цызм і атры­маў імя «Браніслаў-Медард-Фран­ці­шак-Кса­ве­рый», з якіх звы­чай­на кары­стаў­ся імем «Браніслаў». У 1866 г. Браніслаў змяніў кан­фесію — ахры­с­ціў­ся ў пра­васлаўе і пры­няў імя «Аляк­сандр» («Аляк­сандр Кса­вер’евіч Друцкі-Любецкі»).
Адно­сіў­ся да латы­фундыс­таў. Атры­маў у спад­чы­ну ад баць­кі зем­лі ў Гро­дзен­скай губер­ні (маён­так Чар­лё­на (Чар­лё­на, Лун­на, Стані­сла­во­ва і інш.) у Гро­дзен­скім паве­це; маён­так Шчучын (Шчучын, Кара­леўш­чы­на і інш.) у Лід­скім паве­це), у Мін­с­кай губер­ні (вёс­ка Зага­роддзе ў Пін­скім паве­це) і Цар­стве Поль­скім (маён­так Бал­таў у Келец­кай губер­ні), дзе мелі­ся пры­го­жыя пала­цы і невя­лікія прадпрыемствы[1]. Маён­так Зага­роддзе (Пагост-Зага­род­скі) у 1878 г. наліч­ваў 10 832 дзе­ся­ці­ны зям­лі і кіра­ваў­ся ака­но­мам князя[2].
Пас­ля смер­ці маёнт­кі Чар­лё­на і Шчучын (Чар­лё­на, Лун­на, Стані­сла­во­ва, Шчучын і інш.) атры­маў у спад­чы­ну яго сын — князь Улад­зіслаў Аляк­сандравіч Друц­кі-Любец­кі (1864—1913)[3], а маён­так Бал­таў дру­гі сын — князь Аляк­сандр Аляк­сандравіч Друц­кі-Любец­кі (1861—1926).
У 1862 г. князь Браніслаў Друц­кі-Любец­кі быў абра­ны два­ра­на­мі Гро­дзен­ска­га паве­та на паса­ду гро­дзен­ска­га павя­то­ва­га мар­шал­ка на трох­годдзе. Аднак уся­го тэр­мі­ну не праслу­жыў. Напяр­э­дад­ні Студ­зень­ска­га паўстан­ня (1863—1864) кар­эн­ныя каталіц­кія два­ране-зем­леўлас­нікі літоўска-бела­рус­кіх губер­няў у 1861—1862 гг. спра­ба­валі мір­ным шля­хам даб­іц­ца ад расій­ска­га ўра­да пэў­ных састу­пак у паліты­цы мяс­цо­ва­га кіра­ван­ня (у тым ліку ўвяд­зен­ня аўта­но­міі і адкрыц­ця ў краі ўнівер­сіт­эта), адпраў­ля­ю­чы афі­цый­ныя зва­ро­ты і два­ран­скія дэле­га­цыі ў Санкт-Пецярбург[4]. Іх ліда­ра­мі былі мін­скі губерн­скі мар­ша­лак Аляк­сандр Лапа і граф Вік­тар Стар­жын­скі, які тады выкон­ваў аба­вяз­кі гро­дзен­ска­га губерн­ска­га маршалка[5]. Гэтыя захады былі без­вы­ні­ко­вы­мі. Наа­д­ва­рот, у студ­зені 1863 г. гро­дзен­скі губер­на­тар (1862—1863) Іван Галер заба­раніў два­ра­нам Гро­дзен­скай губер­ні збірац­ца на свае пры­ват­ныя і афі­цый­ныя схо­ды і зага­даў усім заста­вац­ца ў сваіх правін­цый­ных сядзібах[6]. Мес­цам такіх пры­ват­ных схо­даў два­ран Гро­дзен­скай губер­ні да таго часу былі дамы ў Гродне, якія нале­жалі гра­фу Вік­та­ру Стар­жынс­ка­му і кня­зю Брані­сла­ву Друцкаму-Любецкаму[7].
1 сакавіка 1863 г. у знак прат­эс­ту граф Вік­тар Стар­жын­скі, які тады выкон­ваў аба­вяз­кі гро­дзен­ска­га губерн­ска­га мар­шал­ка, падаў у адстаўку з паса­ды мар­шал­ка і раза­слаў цыр­ку­ляр­ны ліст да ўсіх павя­то­вых мар­шал­каў і міра­вых паср­эд­нікаў Гро­дзен­скай губер­ні, у якім заклікаў іх пада­ць у адстаўку і абві­на­ва­ч­ваў расій­скі ўрад у мэта­на­кіра­ва­ным і сіст­э­ма­тыч­ным зама­руд­жан­ні ўнут­ра­на­га развіц­ця «Літ­вы» (г.зн. зямель было­га Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га — літоўска-бела­рус­кіх губер­няў Расій­с­кай Імперыі)[8].
Мар­шал­кі і міра­выя паср­эд­нікі ў сакавіку 1863 г. падалі калек­ты­ў­на ў адстаўку. Нежа­да­ю­чы пакуль пры­ма­ць маштаб­ныя рэпр­эс­іў­ныя захады, расій­скі ўрад замяніў Гале­ра ў кра­савіку 1863 г. на пасад­зе гро­дзен­ска­га губер­на­та­ра гра­фам Улад­зі­мірам Бобрынскім[9], аднак з 1863—1864 гг. паса­ды павя­то­вых і губерн­скіх мар­шал­каў у Заход­нім краі перас­талі быць выбар­ны­мі ад два­ран­ства — на іх пачалі прызна­ча­ць асоб па пас­па­ра­дж­эн­ні расій­ска­га ўрада.
Князь Браніслаў Друц­кі-Любец­кі паз­бег пака­ран­ня за пада­чу ў адстаўку ў сакавіку 1863 г. з паса­ды гро­дзен­ска­га павя­то­ва­га мар­шал­ка, а так­са­ма не ўдзель­ні­чаў у Студ­зень­скім паўстан­ні (1863—1864), таму яго маён­так паз­бег кан­фіска­цыі расій­скім урадам.
Пас­ля падаў­лен­ня Студ­зень­ска­га паўстан­ня (1863—1864) у Заход­нім краі расій­ская ўла­да ўста­наві­ла рэжым выключ­ных зако­наў, галоў­ным чынам, рэпр­эс­іў­на­га харак­та­ру ў адно­сі­нах да мяс­цо­ва­га каталіц­ка­га два­ран­ства, і пра­вод­зі­ла русі­фі­ка­тар­скую паліты­ку: пры­му­со­выя пера­во­ды сялян з каталіцтва ў пра­васлаўе; увяд­зенне з 1870‑х гг. рус­кай мовы замест поль­скай у дадат­ко­вае каталіц­кае наба­ж­эн­ства ў кас­цё­лах; мэта­на­кіра­ва­нае наса­д­ж­энне рус­ка­га («вяліка­рус­ка­га») зем­леўла­дан­ня; служ­бо­выя пера­ва­гі і іль­го­ты для набыц­ця маёнт­каў з казён­ных і кан­фіс­ка­ва­ных зямель для асоб «рус­ка­га паход­жан­ня» і г.д.
Адгу­ка­ю­чы­ся на паліты­ку расій­ска­га ўра­да і заклікі заход­не­русістаў, 28 жніў­ня (ст.ст.) 1866 г. у Віль­ні ў пра­васлаў­ным мана­сты­ры Свя­то­га Духа князь Браніслаў Друц­кі-Любец­кі ахры­с­ціў­ся ў пра­васлаўе і пры­няў новае імя «Аляк­сандр» («Аляк­сандр Кса­вер’евіч Друц­кі-Любец­кі»), а пры абрад­зе хро­сту пры­сут­ні­чаў вілен­скі гене­рал-губер­на­тар (1865—1866) Кан­стан­цін Каўф­ман, аднак не пры­сут­ні­чалі зна­ё­мыя-каталікі, бо лічы­лі пера­ход кня­зя ў пра­васлаўе як русіфікацыю[10][11].
Напяр­э­дад­ні хро­сту ў адкры­тым ліс­це «Мой пера­ход у пра­васлаўе» (1866), спа­чат­ку раза­сла­ным для сва­я­коў і зна­ё­мых, а пас­ля над­ру­ка­ва­ным у роз­ных газе­тах, князь пат­лу­ма­чыў свой крок як раз­рыў з паланіз­мам, вяр­танне да сваіх кара­нёў і адмо­ву ад паўстан­чай прак­ты­кі: «Я думаю, што нам, рус­кім па паход­жан­ні, прод­кі якіх былі праваслаўнымі[12], пера­ход у пра­васлаўе — адзі­ны шлях, які можа пры­нес­ці кары­с­ць краю і пас­таві­ць нас саміх на нату­раль­ную гле­бу. <...> Даволі нашай кры­ві і гро­шай пай­шло на зусім чужыя нам пла­ны. Пара перас­та­ць. <...> Угля­да­ю­чы­ся ў палітыч­нае ста­но­віш­ча, я бачу, з адна­го боку, магут­ную Расію, з мільё­на­мі брац­ка­га наро­ду, з дру­го­га боку — Польш­чу, чужую нам, «заходне-русам». Што дала нам Польш­ча? Доў­гія гады непа­рад­каў, збяд­ненне, анар­хію, заня­пад навук і забыц­цё нашай народ­на­сці. Мова, вера, звы­чаі нашых прод­каў — усё заме­не­на паланіз­мам і каталіцтвам, якія не далі нам ні шчас­ця ў міну­лым, ні над­зеі на леп­шую будучы­ню. Ці мож­на хістац­ца, у які бок пры­ста­ць? У нас нічо­га няма і не павін­на быць з Польш­чай, і Вар­ша­ва для нас і нашых дзя­цей — горад чужы»[13][14](«Виленский Вест­ник», 1866 г., №186). Даслед­чы­кі зна­ход­зя­ць у гэтых заявах Любец­ка­га шмат падаб­ен­ства да тых ідэа­ла­гіч­ных штам­паў, фраз і ляман­та­цый, якія рас­паў­сюдж­валі­ся ў 1860‑х гг. у пуб­ліка­цы­ях заход­не­русістаў, у пер­шую чар­гу — Міхаі­ла Каяловіча[15].
Гэты крок кня­зя быў шыро­ка рас­пра­па­ган­да­ва­ны расій­скім ура­дам і адміністра­цы­яй вілен­ска­га гене­рал-губер­на­та­ра, але не атры­маў ухва­лы ў мяс­цо­ва­га каталіц­ка­га дваранства[16]. Мяс­цо­вая шлях­та, нават тая, якая памя­та­ла, што яе прод­кі былі пра­васлаў­ны­мі і назы­валі сябе два ста­годдзі назад «рус­кі­мі» (па-поль­ску — «русі­на­мі»), упар­та супра­ціў­ля­ла­ся спро­бам русі­фіка­цыі і асі­мі­ля­цыі і была гато­ва цяр­пе­ць уся­ля­кія няго­ды, але захоў­ва­ць каталі­цызм. Сыны і жон­ка кня­зя так­са­ма засталі­ся каталікамі.
↑ Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wrocław – Warszawa – Kraków, 1993. — Cz. 1. Wielkie księstwo Litewskie. Inflanty. Kurlandia. — T. 3. Województwo trockie, Księstwo Żmudzkie, Inflanty Polskie, Księstwo Kurlandzkie. — С. 38, 131.
↑ Дрозд, Д. М. Зем­ле­вла­дель­цы Мин­ской губер­нии, 1861—1900 : спра­воч­ник... С. 193.
↑ Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Wrocław – Warszawa – Kraków, 1993. — Cz. 1. Wielkie księstwo Litewskie. Inflanty. Kurlandia. — T. 3. Województwo trockie, Księstwo Żmudzkie, Inflanty Polskie, Księstwo Kurlandzkie. — С. 38, 131.
↑ Дол­би­лов, М.Д. Рус­ский край, чужая вера... С. 176, 178—179.
↑ Дол­би­лов, М.Д. Рус­ский край, чужая вера... С. 176, 178.
↑ Ком­зо­ло­ва, А.А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ... С 130.
↑ Ком­зо­ло­ва, А.А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ... С 130.
↑ Ком­зо­ло­ва, А.А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ... С 130—131.
↑ Ком­зо­ло­ва, А.А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ... С 133.
↑ Ком­зо­ло­ва, А.А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ... С 189.
↑ Павод­ле тага­час­ных уяў­лен­няў расій­ска­га ўра­да і гра­мад­ства, пера­ход у пра­васлаўе азна­чаў уклю­ч­энне ў склад «рус­ка­га наро­да», адзі­на­га ў трох галі­нах (вяліка­ру­сах, мала­ру­сах і бела­ру­сах), — г.зн. этніч­ную асі­мі­ля­цыю («абру­сенне»), бо ў тыя часы ў Расій­с­кай Імпе­рыі галоў­най этна­вы­зна­чаль­най прык­ме­тай лічы­ла­ся вера­вы­знанне: каб лічыц­ца «рус­кім», трэ­ба было спа­вя­да­ць праваслаўе.
↑ У генео­ла­гаў няма тры­ва­лай дум­кі, ці з’яў­ля­юц­ца князі Друц­кія-Любец­кія нашчад­ка­мі Руры­ка (г.зн. нале­жа­ць да Руры­каві­чаў) аль­бо Гед­зі­мі­на (г.зн. нале­жа­ць да Гед­зі­мі­наві­чаў), але вядо­ма, што ў ран­ніх сваіх пака­лен­нях князі былі пра­васлаў­ны­мі, а толь­кі паз­ней — каталікамі.
↑ Цыту­ец­ца павод­ле: Цьві­кевіч, А. «Запад­но-рус­сизм»: Нары­сы з гісто­рыі... С. 162.
↑ Дол­би­лов, М.Д. Рус­ский край, чужая вера... С. 376.
↑ Цьві­кевіч, А. «Запад­но-рус­сизм»: Нары­сы з гісто­рыі... С. 162.
↑ Дол­би­лов, М.Д. Рус­ский край, чужая вера... С. 376—377.

Дол­би­лов, М. Д. Рус­ский край, чужая вера: Этно­кон­фес­си­о­наль­ная поли­ти­ка импе­рии в Лит­ве и Бело­рус­сии при Алек­сан­дре II / М. Д. Дол­би­лов. — Москва : Новое лите­ра­тур­ное обо­зре­ние, 2010. — 1000 с.
Дрозд, Д. М. Зем­ле­вла­дель­цы Мин­ской губер­нии, 1861—1900 : спра­воч­ник / Д. М. Дрозд. — Минск : Меди­сонт, 2010. — 672 с.
Ком­зо­ло­ва, А. А. Поли­ти­ка само­дер­жа­вия в Севе­ро-Запад­ном крае в эпо­ху Вели­ких реформ / А.А. Ком­зо­ло­ва. — Москва : Нау­ка, 2005. — 383 с.
Памят­ная книж­ка Грод­нен­ской губер­нии на 1862 год. — Грод­но, 1862.
Памят­ная книж­ка Грод­нен­ской губер­нии на 1863 год. — Грод­но, 1863.
Цьві­кевіч, А. «Запад­но-рус­сизм»: Нары­сы з гісто­рыі гра­мадзкай мысь­лі на Бела­русі ў ХІХ і пачат­ку ХХ в. / А. Цьві­кевіч. — 2‑е выд. — Мінск : Наву­ка і тэхніка, 1993. — 352 с.
Швед, В. В. Губерн­скі Грод­на: Апо­вя­ды з гісто­рыі гора­да (канец XVIII — пач­а­так ХХ ст.) / В. В. Швед. — Грод­на, 2002. — 193 с.
Aftanazy, R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej : w 11 t. / R. Aftanazy. – Wrocław – Warszawa – Kraków : Zaklad im. Ossolinskich Wyd-wo, 1993. — Cz. 1. Wielkie księstwo Litewskie. Inflanty. Kurlandia. — T. 3. Województwo trockie, Księstwo Żmudzkie, Inflanty Polskie, Księstwo Kurlandzkie. — 413 s.

~ У 1850 г. ажаніў­ся з замож­най два­ран­кай-каталіч­кай Мары­яй Фелі­цы­яй Шэмет (1833—1897), якая была дач­кой Ежы Шэме­та і Людвікі Мікуль­скай. У шлю­бе меў трох дзя­цей: 1) князь Фран­ці­шак Кса­ве­рый Аляк­сандравіч Друц­кі-Любец­кі (1860—1918) — жон­кай стане Марыя Ацілія Волер; 2) князь Аляк­сандр Аляк­сандравіч Друц­кі-Любец­кі (1861—1926) — жон­кай стане Марыя Журоўская (1873—1927); 3) князь Улад­зіслаў Аляк­сандравіч Друц­кі-Любец­кі (1864—1913) — жон­кай стане гра­фі­ня Марыя Здзі­сла­ваў­на Замой­ская (1868—1939)
Грод­нен­ский уезд­ный пред­во­ди­тель дворянства.
Друц­кий-Любец­кий, кн. Алдр Кса­вер., им. Чер­ле­на 4 ста­на Грод­ненск. у. Грод­нен­ская губер­ния. Грод­нен­ский уезд.
Друц­кой-Любец­кий , Алдр Валер., им. Погост-Заго­род­ный, той же вол., 1 ста­на., Мин­ская губер­ния. Пин­ский уезд.

хх/​27. Jadwiga ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1836–1911

~ &1850 Stanisław Bychowiec h. wł. 1829–1883

37.28. Бро­ни­слав-Богу­мил-Адам (Алек­сандр)

в 1851 Высо­чай­ше утвер­жден­ным 1851.01.24 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го сове­та доз­во­ле­но поль­зо­вать­ся в Рос­сии кня­же­ским титулом.

38.28. Эдин Цеза­рий Адам (21.08.1828, Лунин-08.08.1901,Лунин)

Эдвин Герон., им. Бог­да­нов­ка, Погост Заго­ро­док, вол., 1 ста­на. , Мин­ская губер­ния. Пин­ский уезд.
Рому­альд Зень­ке­вич рабо­тал домаш­ним учи­те­лем детей кня­зя Геро­ни­ма Друц­ко­го-Любец­ко­го (1779–1844) в его име­нии Лунин на Пин­щине. В кня­же­ской рези­ден­ции обра­зо­вал­ся насто­я­щий куль­тур­ный центр. Во сво­ём двор­це князь создал хоро­ший музей и собрал вели­ко­леп­ную биб­лио­те­ку. В име­нии жили и рабо­та­ли худож­ник Миха­ил Куле­ша (1795 или 1800–1863), поэт Павел Гени­юш (1805–1848) и ком­по­зи­тор Гер­ку­ла­нум Кремп­ский (? — ?)... Навер­но, под вли­я­ни­ем сво­их вилен­ских учи­те­лей Ива­на Лобой­ко, Иоахи­ма Леле­ве­ля, пин­чу­ка Лео­на Боров­ско­го (1784–1846) и др. Рому­альд Зень­ке­вич начал соби­рать пес­ни, сказ­ки, леген­ды в окрест­но­стях села Лунин. Боль­ше 200 песен в 1851 году было опуб­ли­ко­ва­но в его тру­де «Народ­ные пес­ни пин­ско­го люду» (парал­лель­но с поль­ским пере­во­дом), кото­рый стал пер­вым сбор­ни­ком полес­ско­го фольк­ло­ра. В его пре­ди­сло­вии Зень­ке­вич [32] напи­сал: » (...) сле­ды обы­ча­ев тут ещё живы с далё­ких сто­ле­тий и мимо них нель­зя прой­ти иссле­до­ва­те­лям». Гени­юш и Кремп­ский помо­га­ли ему в сбо­ре фольк­ло­ра, а ком­по­зи­тор запи­сы­вал мело­дии к собран­ным пес­ням, к сожа­ле­нию, нот­ные запи­си не сохра­ни­лись. Глав­ным науч­ным тру­дом фольк­ло­ри­ста явля­ет­ся ста­тья «Про уро­чи­ща и обы­чаи насе­ле­ния Пин­щи­ны и про его пес­ни», где он иссле­до­вал быт, мен­та­ли­тет и фольк­лор Пин­чу­ков в обще­сла­вян­ском кон­тек­сте. Иссле­до­ва­тель пошел по сто­пам Долен­ги-Хода­ков­ско­го, счи­тая глав­ным источ­ни­ком изу­че­ния древ­ней исто­рии — фольк­лор, топо­ни­ми­ку и архео­ло­ги­че­ские памят­ни­ки, преж­де все­го горо­ди­ща. Зень­ке­вич тоже изу­чал горо­ди­ща: зем­ля­ные валы воз­ле Кожан-Город­ка, Дуб­но­вич, двор Горо­док, кур­ган «Дев­ка» воз­ле Бело­го озе­ра и др., под­дер­жи­вал гипо­те­зу Хода­ков­ско­го о том, что Поле­сье — пра­ро­ди­на сла­вян. Навер­но, от сво­е­го учи­те­ля Ива­на Лобой­ко фольк­ло­рист полу­чил широ­кие сла­вян­ские позна­ния и пони­ма­ние спе­ци­фи­ки полес­ско­го в кон­тек­сте обще­сла­вян­ско­го, что так удив­ля­ет совре­мен­ных иссле­до­ва­те­лей. К боль­шо­му сожа­ле­нию, его актив­ная фольк­ло­ри­сти­че­ская дея­тель­ность была рано пре­рва­на слепотой.

Огром­ная заслу­га Рому­аль­да Зень­ке­ви­ча и в том, что он вос­пи­тал тако­го пат­ри­о­та Поле­сья, как князь Эдвин Друц­кий-Любец­кий (1828–1901). В 1861 году вар­шав­ская «Газе­та поль­ска» (отме­тим, что её редак­то­ром был тогда Ю. Кра­шев­ский) поме­сти­ла сле­ду­ю­щую инфор­ма­цию: «Мы полу­чи­ли от кня­зя Эдви­на Друц­ко­го-Любец­ко­го из Пин­ска пись­мо (от 15 мая) сле­ду­ю­ще­го содер­жа­ния: «Диа­лект поле­шу­ков, будучи пол­но­стью отлич­ным от рус­ско­го и поль­ско­го язы­ков, зна­чи­тель­но услож­ня­ет нау­ку чте­ния в сель­ских шко­лах по бук­ва­рям поль­ским и рус­ским. Сель­ские дети с боль­шим жела­ни­ем учи­лись бы читать на тутей­шем язы­ке, на соб­ствен­ном гово­ре. К сожа­ле­нию, этот говор не име­ет ни одной кни­ги, ни даже про­сто­го бук­ва­ря. С целью исправ­ле­ния тако­го недо­стат­ка про­шу от име­ни всех жите­лей Пин­ско­го уез­да сооб­щить через газе­ту, что мы назна­ча­ем пре­мию (100 руб­лей сереб­ром) за созда­ние бук­ва­ря на полес­ском диа­лек­те. День 1 июня 1862 г. — послед­ний срок при­сыл­ки бук­ва­рей (с ука­за­ни­ем фами­лий авто­ров в запе­ча­тан­ных кон­вер­тах) на кон­курс. Высы­лать на мой адрес. Назна­чен­ные мною лица, решат кому при­су­дить пре­мии. Адрес: кня­зю Эдви­ну Друц­ко­му-Любец­ко­му в Пинск. Дру­гие газе­ты могут пере­пе­ча­тать это объ­яв­ле­ние». Отме­тим, что князь в отли­чие от Зень­ке­ви­ча уже пол­но­стью при­знал само­сто­я­тель­ность полес­ско­го язы­ка. Нам неиз­вест­ны бук­ва­ри, напи­сан­ные к это­му кон­кур­су. Воз­мож­но, далё­ким отго­лос­ком того кон­кур­са было созда­ние в 1875 году пра­во­слав­ным свя­щен­ни­ком Лунин­ской церк­ви Пла­то­ном Тихо­но­ви­чем грам­ма­ти­ки гово­ра села Лунин. Хотя этот говор бли­же к бело­рус­ско­му язы­ку, чем к полесскому.
В 1862 году пер­вы­ми, кто заго­во­рил о стро­и­тель­стве желез­ной доро­ги через Пинск , были круп­ные поме­щи­ки Волын­ской, Грод­нен­ской и Ковен­ской губер­ний, а так­же пин­ский пове­то­вый пред­во­ди­тель дво­рян­ства князь Эдвин Друц­кий-Любец­кий и поме­щик Мин­ской губер­нии Кази­мир Скир­мунт. Они обра­ти­лись к Алек­сан­дру II c прось­бой посо­дей­ство­вать в стро­и­тель­стве Литов­ской желез­ной доро­ги, кото­рая долж­на была свя­зать Бело­сток с Волын­ской губер­ни­ей через линию Пру­жа­ны — Пинск. Импе­ра­тор дал раз­ре­ше­ние, но труд­но­сти эко­но­ми­че­ско­го харак­те­ра и вос­ста­ние 1863 — 1864 годов поме­ша­ли осу­ществ­ле­нию пла­нов. Лишь в 1882 году его пре­ем­ник — Алек­сандр III — одоб­рил пред­ло­же­ние воен­но­го мини­стер­ства о стро­и­тель­стве желез­ной доро­ги Жабин­ка — Пинск дли­ной 138 верст. В дан­ном слу­чае при­ня­ли во вни­ма­ние затруд­нен­ность пере­дви­же­ния войск в здеш­них местах и отсут­ствие удоб­ных путей сооб­ще­ния. А пере­дви­же­ние по вод­ным арте­ри­ям — кана­лам Огин­ско­го и Дне­про­буг­ско­му — зани­ма­ло мно­го вре­ме­ни и обхо­ди­лось доро­го. Вся надеж­да была на желез­ную дорогу.
Вла­де­лец им. Лунин. Пин­ский у. предв. дв.
Сын кн. Геро­ни­ма Л. и Кри­сти­ны Немирович-Щит.

~ 1) [28.04.1859Połoneczka, Białorus] кнж. Ядви­га Рад­зи­вил (* 3.10.1830, † 17.06.1863), из линии гра­фов на Шид­лов­цу, дочь камер­ге­ра, бывш. Ново­груд­ско­го у. предв. дв. кн. Кон­стан­ти­на Р. и 2‑й жены Цецилии/​Целестины Сули­ст­ров­ской. Эти кн. Рад­зи­ви­лы вла­де­ли им. Поло­неч­ка (Ново­груд­ский у.).
Дети: ♂ Feliks Drucki-Lubecki р. 1860 ум. 1920; ♂ Hieronim Drucki-Lubecki (р. 1861 ум. 1919)

~ 2) 1867 Franciszka Klaudia Kaszowska z Kaszowa h. Janina 1844–1915

княж­на Wiktoria Иеро­ни­мов­на Друц­кая-Любец­кая 1826–1841

~ &1840 Ignacy Emanuel Sykstus Wołodkowicz h. Radwan 1808–1852

княж­на Alina Иеро­ни­мов­на Друц­кая-Любец­кая 1826–1901

~ &1843 Ignacy Emanuel Sykstus Wołodkowicz h. Radwan 1808–1852

княж­на Wanda Друц­кая-Любец­кая 1830
~ &1840 Otto Lubiczankowski h. Lubicz 1815–1860

княж­на Albertyna Друцкая-Любецкая1830–1841

~ &1830 Konstanty Józef Mateusz ks. Drucki-Lubecki h. Druck 1813–1841

княж­на Ewelina Друц­кая-Любец­кая (*1830)

~ &1853 Tomasz Kalikst Puszkin 1820

княж­на Эль­ф­ри­да Иеро­ни­мов­на Друц­кая-Любец­кая (* 1820‑е)
~ 1851 Густав Мар­ты­но­вич Гар­тинг (* 1819 † 1879)

XXX коле­но

39.29. Вла­ди­слав-Томаш Игна­тье­вич (1845–1905)

Вла­ди­мир Игнатьевич
Камер­гер дво­ра, почетн опе­кун, шталм. Вла­де­лец родо­вых име­ний, в Вилен. и Ковен. губ. С.-Петербург.
штал­мей­стер, поме­щик Вилен­ской губ.; его пле­мян­ник Лен­ский Вла­ди­мир Гиля­ро­вич (р. 1879), камер-юнкер, упол­но­мо­чен­ный Крас­но­го кре­ста на Даль­нем Восто­ке, чинов­ник с. е. и. в. кан­це­ля­рии по учре­жде­ни­ям имп. Марии. 48
в 1851 Высо­чай­ше утвер­жден­ным 1851.01.24 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го сове­та доз­во­ле­но с отцом поль­зо­вать­ся в Рос­сии кня­же­ским титулом.
1897г. — по прось­бе… ста­ро­сты Оси­но­го­род князь Вла­ди­мир Игна­тье­вич Друц­кий-Любец­кий на свой счёт в 1897 году про­из­вёл капи­таль­ный ремонт Оси­но­гор. церк­ви. Во вре­мя ремон­та устро­ен под цер­ковь новый фун­да­мент, цер­ковь оби­та новы­ми дос­ка­ми, устро­ен новый рез­ной кли­рос… На сред­ства кня­зя Друц­ко­го-Любец­ко­го при­об­ре­те­ны иконы.

~ 1870 Maria Brelin 1854

Maria ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1852–1936

~ &1870 Hilary Łęski h. Ostoja 1834–1920

40/36. Фран­ци­шек-Кса­ве­рий Алек­сан­дро­вич (1860–1918)

~ &1890 Marie Ottilie Woller 1871

41/36. Алек­сандр Алек­сан­дро­вич (1861–1926)

Алек­сандр Алек­сан­дро­вич в 1887 году вер­нул во вла­де­ние Друц­ких-Любец­ких фаб­ри­ку в Цме­лё­ве Радом­ской губер­нии Цар­ства Поль­ско­го, кото­рая до рево­лю­ции сла­ви­лась сво­им пер­во­класс­ным фар­фо­ром и фаянсом.

~ &1893 Maria Żurowska h. Leliwa (1870–1927).

42/36. Вла­ди­слав Алек­сан­дро­вич (1864–1913).

Władysław ks. Drucki-Lubecki (ur. 1864, zm. 7 kwietnia 1913 w Teresinie) – polski ziemianin kresowy i działacz społeczny, właściciel dóbr w Teresinie (1909–1913), prezydent Grodna w 1907.
Był wnukiem ministra skarbu Królestwa Polskiego Franciszka Ksawerego Druckiego Lubeckiego (1778–1846). Żonaty z Marią Joanną z Zamojskich, miał z nią syna Jana (ur. 1894). Studiował na Uniwersytecie w Dorpacie[1]. Odziedziczył po rodzinie liczne majątki na Grodzieńszczyźnie i Polesiu (m.in. w Szczuczynie, Stanisławowie i Poniemuniu). Pod koniec XIX wieku wzniósł pałac w Szczuczynie, który zachował się do chwil obecnych. W 1907 pełnił obowiązki prezydenta Grodna. W 1909 zakupił od Mieczysława Epsteina pałac w Teresinie. Był założycielem i pierwszym prezesem Towarzystwa Automobilistów Królestwa Polskiego. Zginął zamordowany na terenie dóbr w Teresinie na Mazowszu. Jego śmierć stała się początkiem jednego z najdłuższych procesów na ziemiach polskich, oskarżano o nią barona J. K. A. Bispinga von Gallen, ordynata na Massalonach i szambelana papieskiego (został ostatecznie uniewinniony w 1928).
Dobra teresińskie odziedziczył po nim syn Jan Drucki-Lubecki, który w 1927 ofiarował kilkanaście hektarów ziemi zakonowi franciszkanów (w Niepokalanowie). «Panią na Szczuczynie» została żona Maria Joanna Drucka-Lubecka, która w 1930 objęła również kuratelę nad dobrami w Teresinie.
Князь Вла­ди­слав родил­ся в 1864 году и при­хо­дил­ся вну­ком быв­ше­му мини­стру финан­сов Коро­лев­ства Поль­ско­го. Учил­ся в Дерп­те. Женил­ся на Марии Замой­ской, с кото­рой у него было чет­ве­ро детей. Вла­де­лец мно­го­чис­лен­ных име­ний на Грод­нен­щине и Поле­сье. В Грод­но с его фигу­рой счи­та­лись. Мож­но пред­по­ло­жить, что это было свя­за­но в первую оче­редь с тем, что вла­де­ния Друц­ких-Любец­ких под­пи­ра­ли город почти со всех сто­рон. Неслу­чай­но в 1907 году Вла­ди­слав даже стал пре­зи­ден­том Гродно.
Кро­ме того, он являл­ся осно­ва­те­лем и пер­вым пред­се­да­те­лем Това­ри­ще­ства авто­мо­би­ли­стов Коро­лев­ства Поль­ско­го. Князь Любец­кий имел боль­шой крас­ный авто­мо­биль, очень пло­хое зре­ние и шофе­ра-поле­шу­ка, кото­ро­го по пан­ской при­хо­ти все назы­ва­ли Полем. Этот Поль во вре­мя выез­дов обыч­но сидел рядом с хозя­и­ном, и когда тот вел авто­мо­биль, что он обо­жал делать, Поль в послед­ний момент успе­вал ухва­тить­ся за руль и объ­е­хать преграду.

Еще в 1900 году князь Друц­кий-Любец­кий купил име­ние Тере­син в пяти­де­ся­ти вер­стах от Вар­ша­вы, куда осо­бен­но любил при­ез­жать. Наве­щая свое име­ние, он обыч­но отды­хал от дел. «У меня их доста­точ­но в Щучине!» — гово­рил князь, имея в виду свои огром­ные вла­де­ния в Беларуси.
Поз­же, во вре­мя допро­сов, быв­ший лакей кня­зя пока­зал, что его хозя­ин «...был чело­ве­ком очень доб­рым, горя­чим и спо­соб­ным вспы­лить, но дол­го зла он не мог пом­нить. Образ жиз­ни князь вел самый уме­рен­ный, вод­ки и вина не пил, как и не играл, и... за жен­щи­на­ми не уха­жи­вал...» Князь не любил откры­той обще­ствен­ной жиз­ни и боль­ше инте­ре­со­вал­ся хозяй­ством, леса­ми и финан­со­вы­ми дела­ми. Жена его — Мария Зди­сла­вов­на Друц­кая-Любец­кая, пока­за­ла, что «не может най­ти ни одно­го мало-маль­ски осно­ва­тель­но­го пред­по­ло­же­ния о при­чи­нах убий­ства мужа».33-летний Бис­пинг, один из управ­ля­ю­щих дела­ми Севе­ро-Запад­но­го това­ри­ще­ства вино­ку­ре­ния, был хозя­и­ном име­ния Мас­са­ля­ны под Грод­но. Угрю­мый, нераз­го­вор­чи­вый и не-обык­но­вен­но рели­ги­оз­ный, Иван Иоси­фо­вич к людям отно­сил­ся высо­ко­мер­но, лег­ко раз­дра­жал­ся. Прав­да, у Бис­пин­га был один непре­взой­ден­ный талант — он имел нюх на боль­шие день­ги! Кро­ме того, его близ­ким отно­ше­ни­ям с кня­зем спо­соб­ство­ва­ло то, что оба были жена­ты на дво­ю­род­ных сестрах.Был апрель 1913 года. Бис­пинг по при­гла­ше­нию кня­зя при­е­хал в гости в име­ние Тере­син, тот как раз вер­нул­ся из Петер­бур­га. На сле­ду­ю­щий день, обсу­див все теку­щие дела, они вдво­ем отпра­ви­лись на про­гул­ку на паре лоша­дей. Вла­ди­слав Друц­кий-Любец­кий все­гда ста­рал­ся дове­сти гостя до стан­ции лич­но, тем более что в этот раз Бис­пинг осо­бен­но торо­пил­ся на поезд.
Поз­же на пер­вом допро­се он пока­зал, что по доро­ге в лесу их оста­но­ви­ли двое муж­чин, по внеш­не­му виду напо­ми­нав­шие кре­стьян. Они, яко­бы, обра­ти­лись к кня­зю с лич­ной прось­бой, на что Друц­кий попро­сил Бис­пин­га подо­ждать немно­го, пока он пере­го­во­рит. Одна­ко Бис­пинг, видя, что может опоз­дать на поезд, поце­ло­вав­шись, попро­щал­ся с кня­зем и пеш­ком отпра­вил­ся к желез­но­до­рож­ной станции.

Уже после того как дру­зья долж­ны были рас­стать­ся, рабо­тав­шие рядом в име­нии кре­стьяне со сто­ро­ны леса рас­слы­ша­ли два выстре­ла и сдав­лен­ный крик. Бис­пинг, кото­рый дол­жен был отой­ти не так дале­ко, с его же слов, ниче­го это­го не слы­шал... Подо­зре­ва­ет­ся барон Биспинг.
1 мая 1913 года на стра­ни­цах The New York Times появи­лось сооб­ще­ние под гром­ким заго­лов­ком: «Ари­сто­крат обви­ня­ет­ся в убий­стве: барон Бис­пинг, бога­тый зем­ле­вла­де­лец, подо­зре­ва­ет­ся в смер­ти прин­ца Любецкого!»
Пре­ступ­ле­ние в выс­ших сфе­рах все­гда вызы­ва­ло кри­во­тол­ки, а тут речь шла о пред­ста­ви­те­лях самых знат­ных родов, свя­зан­ных кров­ны­ми уза­ми с Рад­зи­вил­ла­ми, Замой­ски­ми и даже с Бур­бо­на­ми! В воз­ду­хе запах­ло сенсацией.
Но то, что вызва­ло инте­рес в дале­кой Аме­ри­ке, при­ве­ло мест­ные выс­шие сфе­ры в насто­я­щий шок.
Тре­во­гу под­ня­ла обес­по­ко­ен­ная при­слу­га, нашед­шая в лесу бро­шен­ных лоша­дей. В два часа ночи 9 апре­ля 1913 г. судеб­ный сле­до­ва­тель Соха­чев­ско­го уез­да Соха­чев полу­чил от жан­дарм­ско­го унтер-офи­це­ра стан­ции Соха­чев све­де­ния, что нака­нуне, 8 апре­ля, вече­ром в гмине Шима­нов в пар­ке име­ния Тере­син было най­де­но тело вла­дель­ца име­ния кня­зя Вла­ди­сла­ва Друц­ко­го-Любец­ко­го. В пар­ке, а ско­рее, в лесу, при­мы­кав­ше­му к име­нию, к юго-восто­ку от бар­ско­го дома, в шагах трид­ца­ти от лес­ной доро­ги, веду­щей от Гер­ман­ско­го шос­се к кня­же­ско­му дому. Князь был одет в охот­ни­чий костюм: жел­тые гет­ры, зеле­ную курт­ку, брон­зо­вые туфли. Его голо­ва лежа­ла, опер­тая на шап­ку, рядом валя­лись трость и очки кня­зя, откры­тые часы с обо­рван­ной цепоч­кой и ключ к ним. Часы оста­но­ви­лись и пока­зы­ва­ли вре­мя — 4.15. При вскры­тии тру­па при­сут­ство­вал сам Вар­шав­ский губер­на­тор — барон Корф. Пред­по­ла­га­лось, что жерт­ве было нане­се­но несколь­ко уда­ров и ране­ния из револь­ве­ра мало­го калибра.
Лич­ные ком­на­ты кня­зя в име­нии тут же были опе­ча­та­ны. Прав­да, все­го через неде­лю после смер­ти Друц­ко­го неиз­вест­ный забрал­ся к нему во дво­рец. Судя по все­му, зло­умыш­лен­ник, если он был один, искал доку­мен­ты. При этом, одна­ко, исчез­ло несколь­ко писто­ле­тов ино­стран­но­го про­из­вод­ства и связ­ка корал­ло­вых бус, кото­рые князь соби­рал­ся раз­дать мест­ной службе.
Сам арест орди­на­то­ра Бис­пин­га вызвал насто­я­щую сен­са­цию. След­ствие дли­лось почти год. Глав­ный мотив, кото­рый рас­смат­ри­вал­ся, — мате­ри­аль­ные инте­ре­сы и чрез­мер­ная вспыль­чи­вость. Засе­да­ние суда откры­лось толь­ко 18 мая 1914 года и, на удив­ле­ние, не вызва­ло сре­ди обще­ствен­но­сти ожи­да­е­мо­го инте­ре­са. Обви­ня­е­мо­го защи­ща­ли три адво­ка­та, в том чис­ле Таде­уш Вруб­лев­ский (в лич­ном архи­ве послед­не­го, в Вильне, до сих пор сохра­ни­лись судеб­ные дела).
На про­цес­се неожи­дан­но всплы­ла и полу­за­бы­тая исто­рия со стрих­ни­ном. Ока­за­лось, на Друц­ко­го уже поку­ша­лись ранее! При­бли­зи­тель­но за год до убий­ства, во вре­мя чае­пи­тия, сде­лав один гло­ток, князь обра­тил вни­ма­ние на горь­кий при­вкус напит­ка в сво­ем ста­кане. Бис­пинг, кото­рый был тогда в гостях, несколь­ко раз хлеб­нул из его ста­ка­на и тоже почув­ство­вал горечь. Поз­же хими­че­ский ана­лиз пока­зал, что в ста­кане кня­зя был стрих­нин, одна­ко сам Друц­кий не стал из это­го раз­ду­вать скан­дал. Ситу­а­ция с чаем повто­ри­лась еще раз — и сно­ва в при­сут­ствии Биспинга.
Наи­бо­лее высо­ко­по­став­лен­ные осо­бы из ари­сто­кра­ти­че­ской сфе­ры выска­за­ли лест­ные отзы­вы о лич­но­сти орди­на­то­ра. Высту­пая перед судом, сам Бис­пинг, при­ся­гая на моги­ле роди­те­лей и сво­ей пер­вой супру­ги, поклял­ся в соб­ствен­ной неви­нов­но­сти. Хотя пули в теле уби­то­го сов­па­да­ли с калиб­ром мау­зе­ра, най­ден­но­го у Бис­пин­га, про­фес­со­ра меди­ци­ны — Тара­ну­хин и Косо­ро­тов, кате­го­ри­че­ски разо­шлись в сво­их взгля­дах. Один одно­знач­но утвер­ждал, что най­ден­ный на уби­том волос при­над­ле­жит орди­на­то­ру Бис­пин­гу, тогда как вто­рой назы­вал подоб­ную одно­знач­ность — абсурдом.
Бис­пин­га так­же обви­ни­ли в под­дел­ке век­се­лей кня­зя на несколь­ко сот тысяч руб­лей, кото­рые, яко­бы, были выстав­ле­ны для дачи взят­ки рос­сий­ским чинов­ни­кам с целью выгод­ной заме­ны грод­нен­ских вла­де­ний, иду­щих под стро­и­тель­ство фор­тов. И на этот счет экс­пер­ты-гра­фо­ло­ги разо­шлись во мне­ни­ях: одни утвер­жда­ли, что под­пи­си на век­се­лях были под­де­ла­ны, тогда как дру­гие кате­го­ри­че­ски высту­па­ли про­тив подоб­но­го вывода.
На суде появи­лись сви­де­те­ли, кото­рые буд­то бы виде­ли Бис­пин­га с револь­ве­ром в лесу рядом с Друц­ким! Подо­зре­ния отно­си­тель­но Бис­пин­га на суде под­твер­ди­ла и дочь уби­то­го — Мария. Одно­вре­мен­но в судеб­ных кулу­а­рах ходи­ли тол­ки о том, что насто­я­щий убий­ца кня­зя при­слал по почте соб­ствен­но­руч­ное при­зна­ние, в кото­ром объ­яс­нил соде­ян­ное сво­и­ми рево­лю­ци­он­ны­ми взглядами…
Член суда Гав­ри­лов выдви­нул votum separatum, счи­тая, что Бис­пинг совер­шил спла­ни­ро­ван­ное убий­ство. В заклю­чи­тель­ном сло­ве про­ку­рор ска­зал: «Навер­ня­ка, когда вы выне­се­те суро­вый и обли­чи­тель­ный при­го­вор, в неко­то­рых сфе­рах зазву­чат голо­са, пол­ные неудо­воль­ствия, и в вашу сто­ро­ну … неудо­воль­ствия. Одна­ко, прой­ди­те мимо них с под­ня­той голо­вой и чув­ством выпол­нен­но­го дол­га. Насту­пит мгно­ве­ние, когда все гла­за обра­тят­ся к правде».
Нако­нец, 13 июня 1914 года, про­зву­чал при­го­вор — лише­ние всех прав и при­ви­ле­гий, кон­фис­ка­ция иму­ще­ства и четы­ре года аре­стант­ских рот. Уже все­го через неде­лю Бис­пинг был выпу­щен под залог в… 100 тысяч руб­лей! Неслы­хан­ная по тем вре­ме­нам сум­ма. Неиз­вест­но, что было бы даль­ше и как бы закон­чи­лось дело, но тут нача­лась миро­вая вой­на. О Бис­пин­ге не то что­бы забы­ли, ско­рее, вла­стям уже ста­ло не до него… А потом при­шло вре­мя рево­лю­ций. Мир менял­ся на гла­зах. Преж­ний обще­ствен­ный уклад ока­зал­ся раз­ру­шен, зато на поли­ти­че­ской кар­те появи­лись новые госу­дар­ства. Сре­ди элит воз­рож­ден­ной Поль­ши память о недав­нем убий­стве была еще слиш­ком све­жа, но теперь на слу­чив­ше­е­ся смот­ре­ли совсем по-дру­го­му. Гово­ри­ли, буд­то кня­зя Друц­ко­го уби­ли по при­ка­зу вели­ко­го кня­зя Нико­лая Нико­ла­е­ви­ча, буд­то бы заме­шен­но­го в финан­со­вых махи­на­ци­ях, а наем­но­го убий­цу, что­бы замять дело, при­сла­ли из Петер­бур­га. Появи­лись сплет­ни о неких «роман­ти­че­ских» отно­ше­ни­ях покой­но­го кня­зя с мате­рью и сест­рой одно­го из сво­их слуг. Дошло даже до того, что, ссы­ла­ясь на сеанс меди­у­ма, утвер­жда­ли, что дух покой­но­го открыл тай­ну цело­го заго­во­ра: его уби­ли евреи, кото­рые хоте­ли полу­чить ред­кий экзем­пляр Талмуда!
И все же апел­ля­ци­он­ный суд в Вар­ша­ве в 1926 году при­знал Бис­пин­га винов­ным в убий­стве в состо­я­нии аффек­та и вновь при­го­во­рил к заклю­че­нию (кро­ме того, про­тив него было воз­буж­де­но вто­рое дело о рас­стре­ле мест­ных кре­стьян вес­ной 1919 года, одна­ко тут суд при­нял сто­ро­ну поль­ско­го землевладельца)...
Уже через год Вер­хов­ный Суд отме­ня­ет преды­ду­щее реше­ние. И вот, через 15 лет после совер­ше­ния убий­ства, вновь назна­чен­ные меди­цин­ские экс­пер­ты опро­верг­ли дово­ды рос­сий­ской Феми­ды про­тив обвиняемого.
5 мая 1928 года Иван — теперь Ян Бис­пинг был пол­но­стью оправ­дан! Остал­ся без отве­та толь­ко один вопрос: кто, соб­ствен­но, убил вла­дель­ца Ста­ни­сла­во­во на самом деле.

Улад­зіслаў Друц­кі-Любец­кі быў гас­па­да­ром знач­ных зямель­ных маёнт­каў у Бела­русі і Польш­чы. У Шчучыне па пра­ек­це архіт­эк­та­ра Тад­э­ву­ша Рас­тва­роўска­га для кня­зя пабу­да­валі палац, які нага­д­ваў вер­саль­скі Малы Тры­я­нон. У 1907 год­зе зем­леўлас­нік стаў прэзід­эн­там Грод­на. Праз два гады ён набыў палац у Тэр­эс­іне пад Вар­ша­вай. Асноў­ным хобі Друц­ка­га-Любец­ка­га былі аўта­ма­білі. Ён стаў стар­шы­нёй Тава­ры­ства аўта­ма­білістаў Цар­ства Поль­ска­га. Кеп­скі зрок не пераш­ка­д­жаў яму ганя­ць на аўта­ма­білі па бела­рус­кіх і поль­скіх даро­гах. Пры гэтым побач з ім заў­сё­ды быў кіроў­ца-бела­рус, які ў выпад­ку небяс­пе­кі стра­ха­ваў гаспадара.
У кра­савіку 1913 года гас­па­дар пала­цу ў Шчучыне быў забіты пры нявы­свет­ле­ных абставі­нах. Напяр­э­дад­ні князь вяр­нуў­ся са сталі­цы Расій­с­кай імпе­рыі ў Вар­ша­ву, і хут­ка ра­зам са сваім стры­еч­ным бра­там, гас­па­да­ром маёнт­ку Маса­ля­ны на Гро­дзен­шчыне і адна­ча­со­ва кіраўніком спраў Паў­ноч­на-Заход­ня­га тава­ры­ства віна­кур­эн­ня Іва­нам Біс­пін­гам, накіра­ваў­ся ў Тэр­эс­ін. Пас­ля абе­ду Друц­кі-Любец­кі пака­заў сва­я­ку новыя мес­цы для паля­ван­ня. Абод­ва вяр­нулі­ся на вяч­э­ру і, як адзна­ча­ла­ся ў мат­э­ры­я­лах след­ства, вель­мі гуч­на спра­чалі­ся па-французску.
Калі барон Біс­пінг пажа­даў вяр­нуц­ца ў Вар­ша­ву, князь Друц­кі выра­шыў улас­на­руч­на адвез­ці гос­ця на вак­зал на фур­ман­цы. Уве­ча­ры цела гас­па­да­ра пала­цу ў Тэр­эс­іне было зной­дзена ў лесе. Ускрыц­цё пака­за­ла, што Друц­кі-Любец­кі быў забіты куля­вы­мі стр­э­ла­мі, адзін з якіх выбіў гарад­зенска­му зем­леўлас­ніку вока.
«Павод­ле дум­кі пра­фе­са­ра кафед­ры судо­вай меды­цы­ны Вар­шаўска­га ўнівер­сіт­эта Тара­ну­хі­на і ўра­ча Саха­ч­эўска­га паве­та Залоўска­га, смер­ць кня­зя насту­пі­ла ў выніку пару­ш­эн­ня цэласна­сці моз­гу, што адбы­ло­ся ў выпад­ку агняст­р­эль­на­га ранен­ня. Дру­гая рана была ў раёне кры­жа і можа быць залі­ча­на да ўзроў­ню цяж­кіх. [...] Кры­ва­вая рас­пра­ва пра­ця­г­ва­ла­ся не больш за 10 хвілін. Князь памёр праз 15–20 хвілін пас­ля атры­ман­ня ранен­няў. Быў забіты за 5–6 гад­зін да моман­ту, калі яго цела было знойдзе­на», — адз­началася ў газе­це «Штод­зён­ны ілюстра­ва­ны кур’ер» за 17 мая 1914 года.
Цела забі­та­га паха­валі ў Шчучыне. На гэтым, аднак, спра­ва не скон­чы­ла­ся. У ноч з 28 на 29 кра­савіка 1913 года невя­до­мыя прабралі­ся ў палац Друц­кіх-Любец­кіх і абра­ба­валі кабі­нет кня­зя. Сярод іншых зніклі некаль­кі піста­ле­таў замеж­най вытвор­час­ці, тан­ныя каралі і… тэч­ка з дзе­ла­вы­мі паперамі.
У маі 1913-га па абві­на­ва­ч­ван­ні ў забой­стве зем­леўлас­ніка са Шчучы­на расій­ская палі­цыя ары­шта­ва­ла баро­на Іва­на Біс­пін­га. Таго сама­га стры­еч­на­га бра­та, што накіра­ваў­ся ў апош­няе пада­рож­жа з забітым. Ака­за­ла­ся, што пада­з­ра­ва­ны не меў алібі. Па яго ўлас­ных сло­вах, ён развітаў­ся з Друц­кім-Любец­кім у лесе, бо той сустр­эў ней­кіх люд­зей і пачаў з імі раз­маў­ля­ць. Аднак на цягнік да Вар­ша­вы Біс­пінг не пас­пеў і выра­шыў ісці пеш­шу ў Блонь, адкуль дае­хаў да сталі­цы Цар­ства Поль­ска­га. Цар­скія след­чыя ў гэта не паве­ры­лі і пачалі раз­бірац­ца ў справе.
У маі 1914 года адбы­ло­ся пер­шае судо­вае пасяд­ж­энне. Пра­ку­рор націскаў, што ў Біс­пін­га былі знойдзе­ны 7 пад­пі­са­ных Друц­кім-Любец­кім вэк­с­а­ляў на прад’яўніка (кож­ны па 50 тысяч расій­скіх руб­лёў). Паз­ней ака­за­ла­ся, што под­пі­сы на даку­мен­тах былі пад­роб­ле­ны­мі. На дум­ку след­ства, абві­на­ва­ч­ва­ны збіраў­ся выка­ры­ста­ць гэтыя гро­шы ў якас­ці хаба­ру для чыноўнікаў Гро­дзен­скай губер­ні, якія павін­ны былі вызвалі­ць зем­лі Біс­пін­га са спі­су тых, што прызна­чалі­ся да будаўніцтва аба­рон­чых умацаванняў.
Далей — больш. След­чыя выявілі, што за год да забой­ства Улад­зі­сла­ва Друц­ка­га-Любец­ка­га яго двой­чы спра­ба­валі атру­ці­ць, пад­сы­паў­шы ў гар­ба­ту стрых­нін. Абод­ва выпад­кі зда­ралі­ся, калі побач быў Біс­пінг. Аднак барон тры­маў­ся і не прызна­ваў сваю віну. След­чым нічо­га не заста­ва­ла­ся, як апыт­ва­ць свед­каў (сярод іншых у палі­цыю былі выклі­ка­ны англій­скі віцэ-кон­сул у Брус­элі Масль Сцікс, князі Свя­та­полк-Мір­скі, Замой­скі, Сапе­га, шэраг гро­дзен­скіх чыноўнікаў).
Хут­ка цар­скія палі­ц­эй­скія ўста­ля­валі, што кулі, які­мі быў забіты Друц­кі-Любец­кі, былі выпуш­ча­ны з піста­ле­та, які нале­жаў Іва­ну Біс­пін­гу. Урэш­це 13 чэрве­ня 1914 года Біс­пінг быў пры­суд­жа­ны да стра­ты ўсіх пра­воў і пры­віле­яў, а так­са­ма да чаты­рох гадоў зня­во­лен­ня ў ары­штанц­кіх ротах. Аднак адва­ка­там атры­ма­ла­ся даб­іц­ца вызва­лен­ня гас­па­да­ра Маса­лян пад заклад у 100 тысяч рублёў.
Хут­ка пас­ля гэта­га пача­ла­ся Пер­шая сусвет­ная вай­на, і пра забой­ства кіраўніка Тава­ры­ства аўта­ма­білістаў Цар­ства Поль­ска­га расій­скія ўла­ды забы­лі. Тым часам кай­зе­раўскія вой­скі аку­па­валі поль­скія зем­лі, увай­шлі ў Бела­русь, і фронт спы­ніў­ся пад Бара­наві­ча­мі і Нарач­чу. Паз­ней зага­да­ла доў­га жыць імпе­рыя Рама­на­вых. У 1919 год­зе пача­ла­ся поль­ска-баль­шавіц­кая вай­на, якая скон­чы­ла­ся пера­мо­гай Дру­гой Рэчы Паспалітай.
Тады ж Польш­чы прый­ш­ло­ся ўзга­да­ць пра гуч­нае забой­ства гас­па­да­ра пала­цаў у Шчучыне і Тэр­эс­іне. Адбы­ло­ся гэта па іні­цы­я­ты­ве… Іва­на Біс­пін­га. Ён вель­мі жадаў быць апраў­да­ным па гэтай спра­ве. Поль­скія ўла­ды атры­малі ад баль­шавікоў 17 тамоў судо­вай спра­вы, якія за кошт асуд­жа­на­га былі перак­лад­зе­ны на поль­скую мову. Хут­ка пас­ля гэта­га пра­ц­эс быў адноўлены.
Аднак барон пра­ця­г­ваў зма­гац­ца. Яго адва­ка­ты накіра­валі скар­гу ў Вяр­хоў­ны суд, супра­цоўнікі яко­га ўба­чы­лі ў пра­ц­э­се пару­ш­эн­ні (напрыклад, у якас­ці свед­кі абві­на­ва­чан­ня поль­скі суд дапы­таў… было­га цар­ска­га пра­ку­ро­ра, які ў 1914 год­зе зай­маў­ся гэтай спра­вай). 23 сакавіка 1927 года спра­ва была накіра­ва­на на дасле­да­ванне. Поль­скія след­чыя выявілі, што перад смер­цю князь Друц­кі-Любец­кі біў­ся з забой­цай і атры­маў цяж­кія паш­код­жан­ні, аднак Біс­пінг не мог іх нанес­ці, бо меў праб­ле­мы з рукой. Урэш­це, 5 мая 1928 года поль­скі Апе­ля­цый­ны суд апраў­даў баро­на і зняў з яго ўсе абвінавачанні.
Сапраўд­на­га забой­цу гас­па­да­ра пала­цаў у Шчучыне і Тэр­эс­іне так і не знай­шлі. Павод­ле адной з вер­сій, князь быў забіты наём­ным забой­цам, яко­га накіра­валі прад­стаўнікі яўр­эй­с­кай дыяс­па­ры Віль­ні. Быц­цам бы ў зем­леўлас­ніка са Шчучы­на была адно з най­больш ста­рых і мала­вя­до­мых выдан­няў Тал­му­да, які той не жадаў пра­да­ва­ць. Урэш­це было выра­ша­на ўзя­ць кні­гу сілай. Гэтым мож­на пат­лу­ма­чы­ць спро­бу ўвар­ван­ня ў палац Друц­ка­га-Любец­ка­га і выкра­данне даку­мен­таў з яго кабі­не­та. Выказ­ва­ла­ся так­са­ма дум­ка, што ў забой­стве кня­зя віна­ва­тыя ней­кія рэва­лю­цы­я­не­ры. На жаль, зараз выяві­ць, хто ж быў сапраўд­ным забой­цай кня­зя і якія былі ў яго маты­вы, не прад­стаў­ля­ец­ца магчымым.
Што ж тычыц­ца Іва­на Біс­пін­га, то да пачат­ку Дру­гой сусвет­най вай­ны ён жыў у сваім маёнт­ку Маса­ля­ны пад Горад­няй. Пас­ля 17 верас­ня 1939 года сям’я баро­на спра­ба­ва­ла ўцячы ад баль­шавікоў, аднак была затры­ма­на НКУС. Барон быў забіты, а яго бліз­кіх ары­шта­валі. Так пай­шоў з жыц­ця галоў­ны фігу­рант гуч­най судо­вай афе­ры пачат­ку ХХ ста­годдзя на бела­рус­кіх і поль­скіх зем­лях. З сабой у магі­лу ён забраў і ўсе пад­ра­бяз­на­сці той справы.
Князь Вла­ди­слав Друц­кий-Любец­кий вла­дел рас­по­ло­жен­ным в 50 вер­стах от Грод­но име­ни­ем Щучин, пло­щадь кото­ро­го состав­ля­ла 9000 деся­тин. Кро­ме это­го, име­ни­ем Ста­ни­сла­во­во воз­ле Грод­но – обшир­ной тер­ри­то­ри­ей с охот­ни­чьим двор­цом, в кото­ром про­жи­вал король Ста­ни­слав Август во вре­мя сво­их визи­тов в Грод­но. Так­же у него были обшир­ные вла­де­ния в Ковен­ской, Мин­ской, Суваль­ской и Вар­шав­ской губер­ни­ях. Его наслед­ни­кам – супру­ге гра­фине Марии Замой­ской, сыну кня­зю Яну, доче­рям кня­ги­ням Марии, Тере­зе и Янине покой­ный оста­вил наслед­ство на общую сум­му око­ло 8 мил­ли­о­нов рублей.
~ 1889 Мария Замой­ская (1868–1939)
43.38(1). Феликс Эдви­но­вич (1860 — 1920)
~ 1901 Bronisława Maria Buchowiecka h. Drogosław 1878–1974
44.38(1). Иеро­ним Эдви­но­вич (1861–1919)
Окон­чил юри­ди­че­ский факуль­тет Петер­бург­ско­го уни­вер­си­те­та. Член Сове­та Мин­ско­го обще­ства сель­ско­го хозяй­ства, пред­се­да­тель прав­ле­ния Мин­ско­го ком­мер­че­ско­го бан­ка. Один год был чле­ном зем­ской упра­вы, но оста­вил служ­бу, не будучи в состо­я­нии рабо­тать с зем­ски­ми чинов­ни­ка­ми по назна­че­нию. Член 1‑й Госу­дар­ствен­ной думы, где состо­ял в груп­пе авто­но­ми­стов. Зем­ле­вла­де­лец Мин­ской губер­нии, акци­о­нер Мин­ско­го ком­мер­че­ско­го бан­ка (в 1912 про­дан Азов­ско-Дон­ско­му ком­мер­че­ско­му банку).
Князь Іеранім Друц­кі-Любец­кі , прад­стаўнік ста­ра­жыт­на­га бела­рус­ка­га два­ран­ска­га роду, быў у Пер­шай Дзяр­жаў­най Думе дэпу­та­там ад Мен­скае губ­эр­ні. Яго­ныя ідэй­на-палітыч­ныя погля­ды за часа­мі рэва­лю­цыі 1905–1906 гадоў былі ў духу часу. Друц­кі-Любец­кі ня толь­кі заха­п­ляў­ся інт­эр­на­цы­я­налісц­кі­мі ідэямі сацы­я­ліз­му, але арганіч­на спа­лу­чаў зь імі і ідэю нацы­я­наль­на­га сама­вы­зна­ч­э­нь­ня Бела­русі. У адным са сваіх думаўскіх выступ­лень­няў у часе абмер­ка­ва­нь­ня зямель­на­га пыта­нь­ня ён заяў­ляў: «Пачу­ць­цё ўласна­сь­ці гэтак глы­бо­ка пра­сяк­ла ў душу жыхар­ства Паў­ноч­на-Заход­ня­га краю, што яно заве гэтую зям­лю сва­ёй зям­лёй, а прын­цып соб­с­кась­ці гэтак грун­тоў­на яму ўлась­ці­вы, што, улас­на кажучы, яно нават ува­жае, што ўся тэры­то­рыя павін­на нале­жа­ць жыхар­ству, якое на ёй жыве».
У гэтых сло­вах кня­зя Друц­ка­га-Любец­ка­га быў выка­за­ны галоў­ны палітыч­ны пас­ту­лят цэлае групы дэпу­та­таў бела­рус­кіх губ­эр­няў, гэтак зва­ных «тэры­та­ры­я­лістаў», што дама­галі­ся ў Пер­шай Дзяр­жаў­най Думе Расіі аўта­но­міі для Бела­русі як пера­ду­мо­вы пра­вяд­зень­ня зямель­нае рэформы.
Друц­кий-Любец­кий Иеро­ним Эдви­но­вич (Drucki-Lubecki Heronim) (1861–1919): ГД — I; ГС(в) — 5. ГД — от Минск. губ. Авто­ном. ГС — от с. зем­ле­вл. Минск. губ. Центр (гр. пол. коло).
Родил­ся Иеро­ним Друц­кий-Любец­кий 2 авгу­ста 1861 года, в памят­ный год отме­ны кре­пост­но­го пра­ва. Но ни в одном спра­воч­ни­ке не ука­за­но место его рож­де­ния. Ответ нахо­дим в его пер­вой речи, про­из­не­сен­ной 4 мая 1906 года в Госу­дар­ствен­ной думе. Он начал так: «Я сам про­ис­хо­жу из Мин­ской губер­нии, т. е. одной из губер­ний Севе­ро-Запад­но­го края, к кото­ро­му при­ме­ня­лись вся­ко­го рода исклю­чи­тель­ные меры и где водво­ри­лось пол­ное цар­ство­ва­ние бюро­кра­тиз­ма. Ни пред­мет, ни место — пото­му что мы теперь отве­ча­ем на трон­ную речь — не поз­во­ля­ют мне рас­про­стра­нят­ся о пото­ках кро­ви, кото­рые про­ли­лись в моем род­ном горо­де даже в день 17 октяб­ря». В Мин­ске 17 октяб­ря пошли слу­хи о цар­ском Мани­фе­сте, кото­рый обве­щал в стране демо­кра­ти­че­ские сво­бо­ды, а на сле­ду­ю­щий день на При­вок­заль­ной пло­ща­ди был рас­стре­лян митинг желез­но­до­рож­ни­ков и уча­щих­ся. Погиб­ло око­ло ста чело­век и в три раза боль­ше ране­но — «пото­ки крови».
Минск — роди­на И. Э. Друц­ко­го-Любец­ко­го, одно­го из вид­ных потом­ков друц­ких кня­зей, исста­ри наде­лен­ных вла­стью и стре­мя­щих­ся делать хоро­шее и полез­ное для Оте­че­ства. Иеро­ним окон­чил Мин­скую город­скую гим­на­зию, потом посту­пил на юри­ди­че­ский факуль­тет Петер­бург­ско­го уни­вер­си­те­та. Учить­ся, забо­тить­ся о сво­ем раз­ви­тии и обра­зо­ва­нии было его и сослов­ной при­ви­ле­ги­ей, и родо­вой тра­ди­ци­ей, и потреб­но­стью души.
В нача­ле XX века Друц­кий-Любец­кий — пред­се­да­тель прав­ле­ния Мин­ско­го ком­мер­че­ско­го бан­ка. Иеро­ним Эдви­но­вич жил инте­ре­са­ми Мин­ска и его зажи­точ­ных граж­дан. Недол­гое вре­мя слу­жил в Мос­ков­ском уни­вер­си­те­те по делу мест­но­го хозяй­ства и само­управ­ле­ния. А с 1903 года — член сель­ско­хо­зяй­ствен­но­го коми­те­та при Мини­стер­стве зем­ле­де­лия, кото­рое тогда воз­глав­лял А. С. Ермо­лов, автор кни­ги «Неуро­жай и народ­ное бедствие».
Как поме­щик, Иеро­ним Друц­кий-Любец­кий — урож­ден­ный агра­рий, посто­ян­но оза­бо­чен­ный про­бле­ма­ми зем­ле­ве­де­ния и зем­ле­поль­зо­ва­ния. Он был не согла­сен с теми, кто оправ­ды­вал голод и гру­бо коман­до­вал мужи­ком. Иеро­ним Эдви­но­вич счи­тал, что бед­ность и пора­бо­щен­ность кре­стьян более все­го зави­сят от отно­ше­ния госу­дар­ства к зем­ле, от форм соб­ствен­но­сти и зем­ле­поль­зо­ва­ния. Поэто­му Друц­кий-Любец­кий неиз­мен­но инте­ре­со­вал­ся не толь­ко нау­кой зем­ле­де­лия сво­ей стра­ны, но и тем, как прак­ти­че­ски реша­ют­ся аграр­ные вопро­сы в Дании, Гер­ма­нии, Фран­ции. Он пре­вос­ход­но знал исто­рию и эко­но­ми­ку сель­ско­го хозяй­ства Бела­ру­си, осо­бен­но Мин­ской губер­нии. Поэто­му не слу­чай­но был выбран депу­та­том пер­вой Госу­дар­ствен­ной думы. Это, несо­мнен­но, при­зна­ние его заслуг перед аграрниками...
В апре­ле 1906 года Иеро­ним Друц­кий-Любец­кий при­е­хал в Петер­бург, где в юно­сти изу­чал граж­дан­ское и земель­ное пра­во, полу­чил уни­вер­си­тет­ское обра­зо­ва­ние, позна­ко­мил­ся со мно­ги­ми уче­ны­ми. И теперь, обо­га­щен­ный опы­том жиз­ни, он не мог обой­ти мол­ча­ни­ем зло­бо­днев­ные темы, пере­рос­шие из про­сто аграр­ных в поли­ти­че­ские. Здесь забо­та о голод­ных кре­стья­нах, кото­рая нико­гда не остав­ля­ла его, еще более подо­гре­ва­ла интел­лек­ту­аль­ную совесть. И он, взой­дя на три­бу­ну Таври­че­ско­го двор­ца, рас­су­ди­тель­но заговорил:
— Я слы­шал от одно­го из ора­то­ров, что для нас все­го бли­же: зем­ля и воля. Конеч­но, стрем­ле­ние к сво­бо­де есть стрем­ле­ние всех чело­ве­че­ских чувств, но если народ стра­да­ет от голо­да, то труд­но даже стре­мить­ся к такой сво­бо­де, и поэто­му самым глав­ным вопро­сом явля­ет­ся аграр­ный вопрос... У раз­ных наро­дов име­ют­ся раз­но­об­раз­ные аграр­ные нуж­ды. Люди стра­да­ют от мало­зе­ме­лья и от мало­про­из­во­ди­тель­но­сти земли.
Для удо­вле­тво­ре­ния народ­ных нужд име­ет­ся, быть может, столь­ко же средств, сколь­ко име­ет­ся раз­лич­ных наци­о­наль­но­стей, а каж­дая наци­о­наль­ность име­ет свои осо­бен­ные иде­а­лы и закон­ные стрем­ле­ния к удо­вле­тво­ре­нию сво­их потреб­но­стей... Я сам рос сре­ди наро­да и знаю, что этот про­стой сель­ско­хо­зяй­ствен­ный народ Бело­рус­сии име­ет так­же свои иде­а­лы. Его иде­ал... — нуж­ды дан­но­го места, нуж­ды дан­ной наци­о­наль­но­сти долж­ны быть удо­вле­тво­ре­ны соглас­но с иде­а­ла­ми этой национальности.
Мы, полу­чив поли­ти­че­ский суве­ре­ни­тет, серьез­но заго­во­ри­ли о наци­о­наль­ной идео­ло­гии, а Друц­кий-Любец­кий сто лет назад осмыс­ли­вал ее зна­че­ние на нашем бело­рус­ском про­стран­стве. При­чем он утвер­ждал, что у нас есть свои иде­а­лы, свои само­быт­ные мораль­но-эти­че­ские каче­ства и свои потреб­но­сти. Одним из иде­а­лов сель­ско­го насе­ле­ния он счи­тал иде­ал земель­ной соб­ствен­но­сти. Одна­ко пояс­нял, что пра­во соб­ствен­но­сти как выс­шее граж­дан­ское пра­во долж­но усту­пать еще более высо­ко­му зако­ну — «удо­вле­тво­ре­нию нужд наро­да». И удо­вле­тво­рять эти потреб­но­сти надо спра­вед­ли­во, без­обид­но, как того жела­ет само мест­ное насе­ле­ние. Ора­тор затро­нул глу­бин­ные про­цес­сы раз­ви­тия сво­е­го наро­да, кото­рый живет не толь­ко кус­ком хле­ба, но и цен­но­стя­ми духа, обре­тен­ны­ми в веках. Этот народ доро­жит тем, что помо­га­ло ему выжить, вос­пи­тать харак­тер и волю. И сего­дня мы пре­вос­ход­но осо­зна­ем одну из наших наци­о­наль­ных осо­бен­но­стей, о кото­рой тогда напом­нил пото­мок Друц­ких кня­зей: бело­рус­ский народ при­рос к зем­ле, «он без этой зем­ли жить не может».
Мно­го вся­ких пере­мен и пре­об­ра­зо­ва­ний про­изо­шло за сто лет, мно­гое в созна­нии людей изме­ни­лось, а пони­ма­ние цен­но­сти зем­ли оста­лось. Она — источ­ник богат­ства, нашей духов­но­сти и силы. Власть сего­дня вер­но откор­рек­ти­ро­ва­ла: без пра­виль­но­го отно­ше­ния к зем­ле и ее тру­же­ни­кам до пол­ных благ не дотя­нешь. Наша зем­ля-кор­ми­ли­ца оши­бок не прощает.
Во вре­мя рабо­ты Гос­ду­мы Друц­кий-Любец­кий вхо­дил в комис­сию по состав­ле­нию про­ек­та адре­са и отве­та на трон­ную речь Нико­лая II, соби­рал и впи­сы­вал недо­стат­ки суще­ству­ю­ще­го строя. Он так­же изби­рал­ся в комис­сию для под­сче­та голо­сов, в кото­рую вхо­ди­ли поме­щик из Псков­ской губер­нии граф П. А. Гей­ден, редак­тор-изда­тель, один из лиде­ров пар­тии каде­тов В. Д. Набо­ков (его отец при Алек­сан­дре III был мини­стром юсти­ции, при­ез­жал в усадь­бу жены Люб­ча Ново­груд­ско­го уез­да) и дру­гие. Наш зем­ляк ни в чем не отста­вал от лиди­ру­ю­щих депу­та­тов и в духов­ном раз­ви­тии чув­ство­вал себя рав­ным. В отли­чие от них он мень­ше высту­пал. Вто­рой раз под­нял­ся на три­бу­ну 24 мая 1906 года. И про­стран­но гово­рил о все тех же про­бле­мах: о нуж­дах кре­стьян и наде­ле­нии их зем­лей, о раци­о­на­ли­за­ции зем­ли и раз­ви­тии сель­ско­го хозяй­ства Мин­ской губернии.
Друц­ко­го-Любец­ко­го радо­ва­ло, что толь­ко в Мин­ской губер­нии есть такие хозяй­ства, кото­рые уме­ли жить со сво­и­ми кре­стья­на­ми, как «при­мер раз­ви­тия зем­ле­дель­че­ской куль­ту­ры». И в то же вре­мя сму­ща­ло, что наде­лы силь­но умень­ши­лись: «мно­гие кре­стьян­ские шну­ры не име­ют в шири­ну даже арши­на». Его вовсе не устра­и­ва­ло, что шну­ро­вое хозяй­ство в Мин­ской губер­нии дает с деся­ти­ны 40 пудов ржи, а рядом нахо­дя­ще­е­ся при­ви­ле­ги­ро­ван­ное хозяй­ство — 80 пудов. Ора­тор знал, что «уби­ва­ю­щее аренд­ное пра­во» исто­ща­ет жизнь наро­да, что его надо огра­ни­чить, и делал сме­лое заклю­че­ние: «нель­зя допу­стить, что­бы один чело­век корыст­но и неспра­вед­ли­во исполь­зо­вал труд другого».
Друц­кий-Любец­кий не был бун­та­рем, тем более рево­лю­ци­о­не­ром, но его либе­ра­лизм вплот­ную под­хо­дил к ради­ка­лиз­му. Его мыс­ли — мыс­ли обра­зо­ван­но­го чело­ве­ка — под­во­ди­ли к тому, что в Рос­сии в первую оче­редь надо решать корен­ной кре­стьян­ский, или земель­ный вопрос. Если же злая ситу­а­ция при­ве­дет стра­ну к голо­ду, ста­рый монар­хи­че­ский строй в Рос­сии нико­му не удаст­ся спа­сти. Аграр­ная стра­на без хле­бо­ро­ба погибнет.
Опа­са­ясь оппо­зи­ции, реше­ния земель­но­го вопро­са в поль­зу кре­стьян, Нико­лай II досроч­но рас­пу­стил первую Госу­дар­ствен­ную думу. И к ходын­ской тра­ге­дии, Кро­ва­во­му вос­кре­се­нью, доба­вил еще один день обще­на­ци­о­наль­но­го позо­ра. Пер­вый урок рос­сий­ско­го пар­ла­мен­та­риз­ма провалился.
Иеро­ним Эдви­но­вич груст­ный вер­нул­ся в свое име­ние Новое Поле под Мин­ском и по-преж­не­му зани­мал­ся без­на­деж­ным хозяй­ством. В 1909 году, выбран­ный чле­ном Госу­дар­ствен­но­го сове­та от зем­ле­дель­цев Мин­ской губер­нии, пере­ехал в Петер­бург. Засе­дал с царем в Зим­нем двор­це, участ­во­вал в обсуж­де­нии вопро­сов пер­во­сте­пен­ной важ­но­сти, но это, как извест­но, уже немно­го зна­чи­ло для буду­ще­го стра­ны. Царизм, поте­ряв­ший руль управ­ле­ния, катил­ся к сво­е­му неиз­беж­но­му кра­ху. Друц­кий-Любец­кий был не толь­ко при­вер­жен­цем ста­ри­ны и ари­сто­кра­ти­че­ских тра­ди­ций, он хоро­шо пони­мал, что кня­же­ское имя в Рос­сии уже ниче­го не зна­чит, а мел­ко­по­мест­ные дво­ряне поте­ря­ли вся­кую силу. В дверь жиз­ни сту­ча­лось неяс­ное новое, оно неумо­ли­мо про­ры­ва­лось, и оста­но­вить его уже было невоз­мож­но. И наше­му кня­зю при­шлось спа­сать­ся в белоэмиграции.
31 декаб­ря 1919 года князь умер в Вар­ша­ве от «испан­ки».

~ 1889♀ Maria Krystyna Goetzendorf-Grabowska (р. 1847 ум. 1946)

45.38(2). Фран­ци­шек-Кса­ве­рий Marian Эдви­но­вич (10.10.1878–1944)

Ojciec — książe Edwin Cezary; matka — Franciszka z d. Kaszowska;
Ukończone Cesarskie Liceum Aleksandryjskie w Petersburgu.
Działalność 1899–1901 i 1914–18 służył w armii rosyjskiej (chorąży, od 1917 podporucznik). Od 1901 prowadził własny majątek Łunin, równocześnie do 1914 odbywał służbę cywilną jako sekretarz kancelarii rosyjskiej Rady Państwa. Za wygłoszenie w Petersburgu patriotycznej mowy w 1915 przez kilka miesięcy więziony w Dyneburgu. 1918–21 w WP. W Polsce niepodległej prezes koła Zw. Ziemian w Łunińcu, radny gminy Łunin, czł. Sejmiku i Wydziału Powiatowego w Łunińcu. Od 1928 czł. Rady Powiatowej BBWR. Od końca l. 30. mieszkał na stałe w Warszawie.
W Senacie III kadencji opiniował budżet Prezydenta RP, Sejmu, Senatu, NIK i Prezydium Rady Ministrów.
соб­ствен­ность кото­ро­го в Паро­хон­ске состав­ля­ла 595 деся­тин зем­ли (все­го же более 17000 деся­тин). Эти обшир­ные вла­де­ния до пер­вой миро­вой вой­ны полу­чил сын Цеза­рия Фран­ти­шек. В 20‑х годах зем­ли под­вер­га­лись пар­цел­ля­ции. В Паро­хон­ске про­жи­ва­ла дочь Фран­тиш­ка Софья, в пер­вом бра­ке носи­ла фами­лию Хомен­тов­ская, во вто­ром — Жуко­виц­кая. За име­ни­ем чис­ли­лось 693 га паш­ни, 5338 га лугов, 9418 га леса, 1400 га иных земель (уп­равляющий — Фай­вел Айзенберг).
ziemianin (majątek Łunin); do 1914 sekretarz kancelarii Rady Państwa w Petersburgu; prezes koła Związku Ziemian na Polesiu; radny gminy Łunin (pow. Pińsk), członek Wydziału Powiatowego.
Senator RP II i III kadencji 1928–35.
Rosyjski Order św. Stanisława (1906) i Order św. Anny (1916).
W 1944 rozstrzelany przez Niemców w Warszawie, wokolicy dzisiejszego placu Na Rozdrożu, w trakcie wysiedlania ludności cywilnej w czasie powstania warszawskiego​.Zm. 1944, zginął w czasie powstania warszawskiego 1944. Grób symboliczny na Cmentarzu Powązkowskim w Warszawie.

~ &1921 Zynajda Gabriela Alberti 1886 (1878-?)

xx.38(2). Jadwiga Эдви­нов­на (1873–1956)

~ &1898 Adolf Marian Załęski h. Prus 1869–1940

XXXI коле­но

46.41. Бог­дан Мари­ан (11.11.1894–07.10.1981)

~ (26.11.1930)Teresa Sapieha-Kodeńska z Krasiczyna Ks, h. Lis Lwów (Lemberg, Lviv), UA Birth: 20 Nov 1905 Krasiczyn, Przemyśl, Galicja, PL

хх/​41. Maria ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1895–1987

~ 1919 Leon hr. Broel-Plater z Broelu h. wł. 1897–1980
~ 1936 Jan Sobański h. Junosza 1871–1945

47/41. Фран­ци­шек-Кса­ве­рий (1897–1960)

~ &1928 Hedwig Caroline Maria hr. von Oppersdorff 1904–1980

хх/​41. Jadwiga ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1903–1988

хх/​41. Aleksandra Maria Róża ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1908–1980

~ &1925 Jan Roman ks. Czartoryski na Klewaniu i Żukowie h. Pogoń Litewska 1898–1986

~ &1941 Andrzej Antoni Władysław hr. Potocki z Złotego Potoka h. Pilawa (Złota) 1910–1988.

хх/​42. Мария Aleksandra Вла­ди­сла­вов­на 1890–1943

~ &1917 Tomasz ks. Lubomirski z Lubomierza h. Drużyna 1892–1969

хх/​42. Jadwiga ks. Drucka-Lubecka h. Druck 1891–1893

48/42. Ян-Мари­ан Вла­ди­сла­во­вич (1898–1990)

После Пер­вой миро­вой дво­рец в Ста­ни­сла­во­во ото­шёл к Яну Друц­ко­му-Любец­ко­му, по мате­ри – Замой­ско­му, кото­рый боль­шую часть вре­ме­ни пред­по­чи­тал про­во­дить в Тере­сине под Вар­ша­вой. После смер­ти отца дво­рец вме­сте с тере­син­ским поме­стьем насле­до­вал князь Ян Друц­кий-Любец­кий. Перед самой II‑й миро­вой вой­ной он про­дал часть поме­стья одно­му из окрест­ных поме­щи­ков. Остав­ши­е­ся зем­ли пода­рил орде­ну фран­цис­кан­цев – там со вре­ме­нем был осно­ван Непо­ка­ля­нув­ский храм, насто­я­те­лем кото­ро­го был св. Мак­си­ми­ли­ан Коль­бе. Немец­кую окку­па­цию дво­рец пере­жил в почти неиз­ме­нив­шем­ся состо­я­нии, так как слу­жил офи­це­рам Люфтваф­фе местом отды­ха, охо­ты и нефор­маль­ных встреч.

хх/​42. Тере­за Вла­ди­сла­вов­на (1899–1997)

~ &1925 Zdzisław Stanisław Kostka hr. Tyszkiewicz-Łohojski h. Leliwa 1901–1941

хх/​42. Яни­на Вла­ди­сла­вов­на (1900–1971)

На восточ­ной окра­ине горо­да на пра­вом бере­гу Нема­на нахо­дит­ся Поне­мунь, памят­ник усадебно-
пар­ко­вой архи­тек­ту­ры XVIII века. Это место было заго­род­ной рези­ден­ци­ей коро­ля Поль­ши Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го. Послед­ний король Речи Поспо­ли­той назы­вал Поне­мунь в чис­ле сво­их излюбленных
мест. И не толь­ко на зем­ле грод­нен­ской. Послед­ний раз монарх бывал здесь во вто­рой поло­вине августа
1795 года вме­сте с фаво­ри­та­ми импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны II, гра­фа­ми Реп­ни­ным и Вол­кон­ским. Люби­ли гостить здесь и дру­гие высо­ко­по­став­лен­ные лица как Речи Поспо­ли­той, так и Рос­сий­ской импе­рии. Пого­ва­ри­ва­ют, что даже П.А. Сто­лы­пин в быт­ность свою грод­нен­ским губер­на­то­ром наве­ды­вал­ся в эти места. В тиши над Неман­ским пар­ком он, веро­ят­но, раз­мыш­лял, как обу­стро­ить импе­рию, сохра­нить ее от надви­га­ю­щих­ся рево­лю­ци­он­ных бурь [1, с. 145]. После окон­ча­тель­но­го раз­де­ла Речи Поспо­ли­той король лишил­ся вла­сти над Поне­му­нью. Над­не­ман­ская усадь­ба ста­но­вит­ся соб­ствен­но­стью Рома­на Лях­ниц­ко­го. Он в
1854 – 1860 годах испол­нял обя­зан­но­сти Грод­нен­ско­го мар­шал­ка. Его отцом был Анто­ний Лях­ниц­кий, член народ­но­го сове­та Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, а с 1794 года – пре­зи­дент горо­да Виль­но. Дочь Рома­на Лях­ниц­ко­го, Веро­ни­ка, ста­ла женой Яна Нем­це­ви­ча, буду­ще­го мар­шал­ка губер­нии. Забот­ли­вый отец пре­под­нес люби­мой доче­ри пода­рок в виде Поне­му­ни. У Веро­ни­ки и Яна Нем­це­ви­чей, един­ствен­ных наслед­ни­ков, Поне­мунь при­об­ре­ла за неболь­шую сум­му кня­ги­ня Ядви­га Друц­кая-Любец­кая. После ее смер­ти в 1905 году име­ние пере­шло к бра­ту Вла­ди­сла­ву. Он являл­ся хозя­и­ном Щучи­на и Ста­ни­сла­во­ва. Послед­ней вла­де­ли­цей Поне­му­ни была его дочь Янина,
В меж­во­ен­ный пери­од Погост — центр гми­ны преобра­зованной из воло­сти. Непос­редственно в местеч­ке про­жи­ва­ло 1020 чело­век (128 като­ли­ков, 155 пра­во­слав­ных, 737 иуде­ев). Дей­ство­ва­ли рели­ги­оз­ные общи­ны и обще­ствен­ные орга­ни­за­ции. Име­ние по-преж­не­му при­над­ле­жа­ло Друц­ким-Любец­ким. До 1939 года им рас­по­ря­жа­лась Яни­на Ско­жев­ская-Огин­ская (90 га паш­ни. 93 га лугов, 2185 га. леса, 1200 га иных территорий).

~ 1927 Кароль Janusz Cezary Ску­жев­ский-Огин­ский (1897–1977)

хх.43. Софья-Катар­жи­на Фелик­сов­на (1902–1991)

Одна из важ­ней­ших и самых актив­ных поль­ских жен­щин-фото­гра­фов меж­во­ен­но­го два­дца­ти­ле­тия. Роди­лась 8 декаб­ря 1902 года в деревне Поро­хонск под Пин­ском, в ари­сто­кра­ти­че­ской семье кня­зей Друц­ких-Любец­ких. Посвя­ти­ла свою жизнь фото­гра­фии и бла­го­да­ря сво­е­му искус­ству была очень зна­ме­ни­та в сере­дине про­шло­го сто­ле­тия. С 1928 года она фото­гра­фи­ро­ва­ла на мало­фор­мат­ную каме­ру Leica. Ее фото­гра­фии пуб­ли­ко­ва­лись в еже­не­дель­ном жур­на­ле «Мир» и пред­став­ля­лись на мно­го­чис­лен­ных выстав­ках в Поль­ше и за рубе­жом. Вме­сте с Таде­у­шем Пшып­ков­ским при­ни­ма­ла уча­стие в пер­вой поль­ской после­во­ен­ной фото­вы­став­ке (1945 год), откры­той в Наци­о­наль­ном музее в Вар­ша­ве и дру­гих поль­ских горо­дах. Насле­дие фото­гра­фа состав­ля­ет око­ло 5000 фото­гра­фий и сде­ла­ны они в 1929–1939 и 1945–1947 годах. В 1947 году Софья Хомен­тов­ская уеха­ла в Арген­ти­ну и фото­гра­фи­ей боль­ше не зани­ма­лась. Скон­ча­лась 20 мая 1991 года в Буэнос-Айресе.

Про­ис­хо­ди­ла из рода Друц­ких-Любец­ких, по линии мате­ри она при­над­ле­жа­ла к Рад­зи­вил­лам. Вос­пи­тан­ни­ца Санкт-Петер­бург­ско­го пан­си­о­на, увле­ка­лась живо­пи­сью. В 9 лет роди­те­ли пода­ри­ли ей кас­сет­ный фото­ап­па­рат «Кодак». Со вре­ме­нем фото­гра­фия ста­ла для Хомен­тов­ской про­фес­си­ей и даже боль­ше – жиз­нен­ной потреб­но­стью. На фото­гра­фи­ях Хомен­тов­ской – меж­во­ен­ное Поле­сье XX в. Живо­пис­ная при­ро­да и мест­ные жите­ли вдох­но­ви­ли ее к твор­че­ству. На сним­ках – род­ные и дру­зья, празд­ни­ки и буд­ни, полес­ская при­ро­да и быт людей, охот­ни­ки, рыба­ки, жен­щи­ны, поло­щу­щие одеж­ду в озе­ре, дети. Свои фото­гра­фии она дела­ла мало­фор­мат­ным фото­ап­па­ра­том «Лей­ка», попу­ляр­ным в нача­ле XX в. От полес­ско­го пери­о­да ее твор­че­ства (1925–1939 гг.) сохра­ни­лось поряд­ка 3 тысяч сним­ков. Хомен­тов­ская пере­еха­ла в Вар­ша­ву за несколь­ко лет до вой­ны. Она участ­во­ва­ла в раз­лич­ных кон­кур­сах и полу­ча­ла при­зы. Сде­лан­ные девуш­кой Хомен­тов­ской сним­ки пуб­ли­ко­ва­лись в Вар­ша­ве наравне с рабо­та­ми про­фес­си­о­на­лов; уже тогда ее фото­гра­фии счи­та­лись нова­тор­ски­ми. Мини­стер­ство ком­му­наль­но­го хозяй­ства при­гла­си­ло ее рабо­тать штат­ным фото­кор­ре­спон­ден­том. Она запе­чат­ле­ла ари­сто­кра­ти­че­скую Вар­ша­ву. Бук­валь­но за несколь­ко дней до напа­де­ния Гер­ма­нии на Поль­шу успе­ла открыть свою выстав­ку. В годы вой­ны фото­гра­фи­ро­ва­ла страш­ные руи­ны. Участ­ни­ца зна­ме­ни­то­го Вар­шав­ско­го вос­ста­ния. Сего­дня по сним­кам фото­до­ку­мен­та­лист­ки мож­но изу­чать исто­рию. Имен­но по сохра­нив­шим­ся сним­кам Хомен­тов­ской, шло вос­ста­нов­ле­ние после­во­ен­ной Вар­ша­вы. В 1945 г. была орга­ни­зо­ва­на выстав­ка «Вар­ша­ва обви­ня­ет» — на фото­гра­фи­ях Хомен­тов­ской мож­но было видеть, каким город был до вой­ны и во что пре­вра­тил­ся после бом­бе­жек. Выстав­ка эта объ­ез­ди­ла почти всю Евро­пу. В 1947 г. фото­граф отпра­ви­лась жить в Лон­дон, затем пере­еха­ла с детьми в Арген­ти­ну. К увле­че­нию фото­гра­фи­ей она уже не вер­ну­лась. Умер­ла в Буэнос-Айре­се, Арген­ти­на. Выпол­ни­ла фото­гра­фии: «Оди­но­кое дере­во» (1930 г.), «Глу­ха­ри» (1930 г.), «На реке Пина» (1930–1937 гг.), «Камыш» (Ок. 1935 г.), «Курень на реке Голь­ча», «Лод­ка с лили­я­ми» (1936 г.), «Полес­ская жен­щи­на» (1936 г.), «Пинск. Собор и рыноч­ная пло­щадь.», «На Поле­сье.», «Ман­ке­ви­чи», «Попыт­ка вытя­нуть авто­мо­биль из боло­та (1930–1939 гг.), «Мани­кюр, педи­кюр. Вар­ша­ва.» (1945 г.), «Пло­щадь Трех кре­стов. Вар­ша­ва» (1945 г.) и др. В Поль­шу ее твор­че­ство вер­ну­лось в 1970‑х гг. Как фото­граф Хомен­тов­ская полу­чи­ла при­зна­ние, ее рабо­ты хра­нят­ся в Исто­ри­че­ском музее Вар­ша­вы и в част­ных кол­лек­ци­ях за рубе­жом. Она посвя­ти­ла свою жизнь фото­гра­фии и бла­го­да­ря сво­е­му искус­ству была очень извест­на в сере­дине про­шло­го сто­ле­тия. А потом были деся­ти­ле­тия забве­ния – до тех самых пор, пока поль­ский фонд «Архео­ло­гия фото­гра­фии» не вер­нул миру имя Хомен­тов­ской. Спе­ци­а­ли­сты ее полес­ское твор­че­ство назы­ва­ют репор­таж­ным, доку­мен­таль­ным и кра­е­вед­че­ским. Выстав­ки фото­гра­фий Хомен­тов­ской про­шли в Наци­о­наль­ном Исто­ри­че­ском музее в Мин­ске и в Музее Бело­рус­ско­го Поле­сья в Пин­ске в 2011 г. Доку­мен­таль­ный фильм «Лето­пись в лучах све­та» о Хомен­тов­ской снял бело­рус­ский доку­мен­та­лист Юрий Гору­лёв. О ней издан аль­бом на бело­рус­ском и поль­ском языках.

~ Хомен­тов­ский

~ Жуко­виц­кий

49/44(1). Кон­стан­тин-Мария Иеро­ни­мо­вич (1893–1940)

Konstanty Drucki-Lubecki, książę herbu Druck (niektóre źródła podają drugie imię — Maria, natomiast Córka, P. Teresa Dangel twierdzi, że Ojciec używał tylko jednego imienia — Konstanty). Urodził się 13 marca 1893r. w Porochońsku na Polesiu. Syn Hieronima i Marii z Grabowskich. Pochodził z rodziny ziemiańskiej (książęcej) . w 1914r. Ukończył Liceum Aleksandrowskie w Petersburgu.
W 1914r. wstąpił do w armii rosyjskiej, gdzie służył podczas I wojny światowej. W 1917r. został mianowany podporucznikiem w 12 Pułku Huzarów.
W grudniu 1917r. przeszedł do oddziałów polskich, do szwadronu rotmistrza Konstantego Plisowskiego w Odessie i odbył wraz z nim przemarsz do Bobrujska, do I Korpusu Polskiego na Wschodzie gen. Józefa Dowbór-Muśnickiego, gdzie służył od marca do maja 1918r. w 3 Pułku Ułanów.
Po rozbrojeniu Korpusu przedarł się do kraju i w grudniu 1918r. wstąpił w Wilnie do Oddziału Konnego Wileńskiej Samoobrony, z którego później sformował się 13 Pułk Ułanów Wileńskich. W pułku tym, w stopniu rotmistrza, brał udział w wojnie bolszewickiej 1918–1921. Początkowo był dowódcą szwadronu, a po awansie do stopnia majora objął dowodzenie pułkiem.
W nocy z 4 na 5 października 1920r. «otrzymał rozkaz atakowania bolszewików swym 3. szwadronem, na czele oddziałów polskich uderzających w kierunku Mińska Litewskiego. Walcząc pod wsią Przyłuki, Łoszyce, a wreszcie o sam Mińsk, rozproszył nieprzyjaciela i umożliwił piechocie zajęcie linii demarkacyjnej.» Za ten bohaterski czyn został odznaczony Krzyżem Srebrnym Orderu Wojennego Virtuti Militari.
Na początku 1922r. został przeniesiony do 23 Pułku Ułanów i w jego barwach w latach 1923–1925 był słuchaczem Wyższej Szkoły Wojennej (WSWoj., 1922–1939) w Warszawie.
W 1918r. ożenił się z Zofią Wańkowicz. Związek trwał krótko i pozostał bezpotomny.
10 września 1924r. ożenił się z Marią Antoniną hrabiną Korwin-Krasińską z Krasnego herbu Ślepowron. Z tego małżeństwa narodziły się dwie córki: Teresa Maria (ur. w 1925r.) i Elżbieta Maria (ur. w 1929r.).
Po otrzymaniu dyplomu naukowego w okresie od 1 października 1925r. do 31 stycznia 1929r. był wykładowcą i dyrektorem nauk w Centrum Wyszkolenia Kawalerii w Grudziądzu.
Informacje dotyczące pobytu Konstantego Druckiego-Lubeckiego w CWK: — Kursy Dowódców Szwadronów (kurs I, od stycznia do połowy sierpnia 1926r. oraz kurs II, prawdopodobnie od lutego do lipca 1927r.) — Historia wojska i kawalerii — mjr SG Konstanty Drucki-Lubecki3)
— Centrum Wyszkolenia Kawalerii — Wykładowcy Geografii i Historii: mjr SG Konstanty Drucki-Lubecki 3)
— Szkoła Podchorążych Rezerwy Kawalerii — wykłady z historii wojen prowadzili: mjr dypl. Konstanty Drucki-Lubecki (...) 4)
— Szkoła Podchorążych Rezerwy Kawalerii — zajęcia z wyszkolenia bojowego i z taktyki prowadzili najpierw ppłk dypl. Rudolf Dreszer i ppłk dypl. Konstanty Drucki-Lubecki (...) 4)
Centrum Wyszkolenia Kawalerii — Dyrektorzy Nauk: 1927–1928 — ppłk dypl. Konstanty Drucki-Lubecki 3)
1 stycznia 1927r. Konstanty Drucki-Lubecki został mianowany podpułkownikiem.
W listopadzie 1928r. objął stanowisko zastępcy dowódcy 13 Pułku Ułanów, zaś od kwietnia 1929r. do kwietnia 1932r. był dowódcą 2 Pułku Szwoleżerów Rokitniańskich w Starogardzie Gdańskim. Barwy tego pułku nosił do końca.
1 stycznia 1932r. został mianowany pułkownikiem dyplomowanym.
Tego roku został przeniesiony do Warszawy na stanowisko kierownika Katedry Taktyki Kawalerii w Wyższej Szkole Wojennej.
We wrześniu 1938r. otrzymał przydział zastępcy dowódcy Wileńskiej Brygady Kawalerii. Stanowisko dowódcy tej brygady objął w sierpniu 1939r.26 września 1939r. płk Drucki-Lubecki z częścią brygady znajdował się we wsi Leszczesna (koło Dernak, na płn-zach od Lwowa), gdzie zostali zaatakowani przez Sowietów. W bitwie pułkownik został ciężko ranny (przestrzelony policzek) i nieprzytomny dostał się do niewoli sowieckiej. Przebywał krótko w szpitalu więziennym, a później w więzieniu w Samborze z grupą innych oficerów. Z tego więzienia wraz ze wszystkimi został wywieziony 17 maja 1940r. do więzienia w Kijowie, skąd dalej w nieznanym kierunku.
Na tej dacie ślad się urywa... Jedyny list Rodzina otrzymała od Pułkownika z więzienia w Samborze. Po wielu latach relację z pobytu we wspólnej celi osobiście przekazał współwięzień, wojskowy lekarz, który ocalał. Po latach nazwisko Konstantego Druckiego-Lubeckiego znalazło się na tzw. «Liście Ukraińskiej — Listy Katyńskiej ciąg dalszy» (poz. 980), przekazanej w 1994r. prokuratorowi Stefanowi Śnieżce przez z‑cę Szefa Służby Bezpieczeństwa Ukrainy — gen. Andrieja Chomicza.Konstanty Drucki-Lubecki został pośmiertnie mianowany generałem brygady rozkazem gen. Władysława Andersa z 11 listopada 1964r. w Londynie.W 1927r. ówczesny dyrektor nauk Obozu Szkolnego Kawalerii mjr SG Konstanty Drucki-Lubecki wydał na prawach rękopisu opracowanie «Historia wojen. Wykłady w wojny światowej 1914–1918r» (Grudziądz, 1927).
W 1934r., na prawach rękopisu, ukazał się skrypt «Taktyka kawalerii. Wykłady I i II kursu» (Warszawa 1934), stanowiący zbiór wykładów i ćwiczeń z taktyki kawalerii I i II kursu (młodszego i starszego rocznika) Wyższej Szkoły Wojennej. Stanowił on oficjalną wykładnię poglądów tej uczelni dotyczących zapisów zarówno części drugiej «Ogólnej instrukcji walki», jak i części trzeciej «Regulaminu kawalerii», traktujących o prowadzeniu działań taktycznych. Autorami tego skryptu byli kierownik Katedry Taktyki Kawalerii Wyższej Szkoły Wojennej, płk dypl. Konstanty Drucki-Lubecki i wykładowca tej katedry mjr dypl. Ziemowit Grabowski. Obaj autorzy skryptu znali się z Wyższej Szkoły Wojennej, którą ukończyli razem w 1925r. (IV promocja). Następnie razem pełnili służbę w Obozie Szkolnym Kawalerii, gdzie ppłk SG Konstanty Drucki-Lubecki był dyrektorem nauk Obozu, a rtm SG Ziemowit Grabowski był wykładowcą taktyki i organizacji.
Кон­стан­тин Drucki-Lubecki, принц Друк герб (неко­то­рые источ­ни­ки гово­рят, что вто­рое имя — Мария, и дочь, Тере­за​П. Dangel гово­рит, что отец исполь­зу­ет толь­ко одно имя — Кон­стан­ти­на). Родил­ся 13 мар­та 1893 года. В Porochońsku Поле­сья. Сын Иеро­ни­ма и Мария Гра­бов­ски. Он про­ис­хо­дил из семьи зем­ле­вла­дель­че­ской (кня­зей). в 1914 году. Закончила
Алек­сан­дро­ва сред­ней шко­лы в Санкт-Петербурге.
В 1914 году. он всту­пил в рус­скую армию, где он слу­жил во вре­мя Пер­вой миро­вой вой­ны. В 1917 году. был назна­чен млад­шим лей­те­нан­том в 12-гусары.
В декаб­ре 1917 года.отправился в поль­ские вой­ска, эскад­ра капи­та­на Кон­стан­ти­на Plisowskiego в Одес­се, и взял с собой в поход Боб­руйск, я поль­ский кор­пус на Восто­ке, гене­ра­ла Джо­зе­фа Dowbór-Muśnicki, где он слу­жил с мар­та по май 1918 года. в 3‑го кава­ле­рий­ско­го полка.
После сня­тия кор­пу­са ворва­лись в стране в декаб­ре 1918 года. он всту­пил в депар­та­мент в Виль­ню­се Виль­нюс Self-лошадь, кото­рая поз­же лег­ла в Виль­ню­се 13-го кава­ле­рий­ско­го пол­ка. В этом пол­ку, к капи­та­ну, при­ни­мал уча­стие в боль­ше­вист­ской вой­ны 1918–1921 гг.Сначала он был коман­ди­ром эскад­ри­льи, и после про­дви­же­ния на основ­ные при­нял коман­до­ва­ние полком.
В ночь с 4 на 5 октяб­ря 1920 года. «Был при­каз ата­ко­вать боль­ше­ви­ков, его тре­тья эскад­ра во гла­ве с поль­ски­ми вой­ска­ми в направ­ле­нии Мин­ска пора­зи­тель­ное Литве.Борьба в деревне Przyłuki, Łoszyce и, нако­нец, тот же Минск, раз­бро­сан­ные вра­га и поз­во­ли­ло пехо­те занять демар­ка­ци­он­ную линию «. За этот подвиг он был награж­ден Сереб­ря­ным кре­стом орде­на Воен­ная Virtuti Militari.
В нача­ле 1922 года.был пере­ве­ден в 23 кава­ле­рий­ский полк, и его цве­та в годы 1923 по 1925 год он учил­ся в воен­ной ака­де­мии (WSWoj., 1922–1939) в Варшаве.
В 1918 году. брак Софьи Вань­ко­ви­ча. Отно­ше­ние было недол­гим, и оста­вал­ся бездетным.
10 сен­тяб­ря 1924.он женил­ся на гра­фине Марии Анто­ни­на Кор­вин-Krasińska из Красне Ари­сто­кра­ти­че­ский. От это­го бра­ка роди­лись две доче­ри, Мария Тере­за​(родил­ся в 1925 году.) И Эли­за­бет Мария (роди­лась в 1929 году.).
После окон­ча­ния в нау­ке с 1 октяб­ря 1925 года. 31 янва­ря 1929.он был пре­по­да­ва­те­лем и дирек­то­ра по нау­ке в Цен­тре кава­ле­рий­ско­го Обу­че­ние в Грудзендз.
Инфор­ма­ция о рези­ден­ции Кон­стан­ти­на Drucki-Lubecki в CWK:
— Коман­ди­ры эскад­ри­лий кур­сы (курс I, с янва­ря по сере­ди­ну авгу­ста 1926 года и курс II, веро­ят­но, с фев­ра­ля по июль 1927 года..) — Исто­рия армии и кава­ле­рии — май­ор Кон­стан­тин Drucki SG-Lubecki3)
— Кава­ле­рий­ский учеб­ный центр — Факуль­тет гео­гра­фии и исто­рии: Основ­ные Кон­стан­тин Drucki SG-Lubecki 3)
— Шко­ла запас­но­го кава­ле­рий­ско­го — лек­ции по исто­рии войн про­ве­ден­но­го май­ор Dipl. Кон­стан­тин Drucki-Lubecki (...) 4)
— Шко­ла кава­ле­рий­ский резерв — дея­тель­ность воен­ной под­го­тов­ке и так­ти­ке, при­ве­ли сна­ча­ла под­пол­ков­ник. Рудольф Dreszer и под­пол­ков­ник. Кон­стан­тин Drucki-Lubecki (...) 4)
Кава­ле­рий­ский учеб­ный центр — дирек­то­ров наук: 1927–1928 — под­пол­ков­ник. Кон­стан­тин Drucki-Lubecki 3)
1 янва­ря 1927.Константин Drucki-Lubecki был назна­чен подполковник.
В нояб­ре 1928 года. он был назна­чен заме­сти­те­лем коман­ду­ю­ще­го 13 кава­ле­рий­ский полк,А с апре­ля 1929 года. по апрель 1932 года. был коман­ду­ю­щим 2‑й кава­ле­рий­ский полк Свет в Ста­ро­гард Rokitniańskich Гдань­ске. Цве­та полк носил до конца.
1 янва­ря 1932.был назна­чен пол­ков­ник выпускник.
В этом году был пере­не­сен в Вар­ша­ву на долж­ность пред­се­да­те­ля кава­ле­рий­ской так­ти­ки в Воен­ной академии.
В сен­тяб­ре 1938 года. был назна­чен заме­сти­те­лем коман­ди­ра кава­ле­рий­ской бри­га­ды Вильнюса.Должность коман­ду­ю­ще­го бри­га­дой взял на себя в авгу­сте 1939r.26 сен­тяб­ре 1939 года. Пол­ков­ник Drucki-Lubecki бри­га­ды было частью дерев­ни Leszczesna (око­ло Dernak, к севе­ро-запа­ду от Льво­ва), где они под­верг­лись напа­де­нию со сто­ро­ны Советов.В бою пол­ков­ни­ка был тяже­ло ранен (насквозь щеку) и бес­со­зна­тель­но­го, попал в плен к Сове­там. Он остал­ся нена­дол­го в тюрем­ной боль­ни­це, а потом в тюрь­ме в Сам­бо­ре с груп­пой дру­гих офи­це­ров. Из этой тюрь­мы, и все было при­ня­то 17 мая 1940.в тюрь­му в Кие­ве, где даль­ше в неиз­вест­ном направлении.
В этот день след обры­ва­ет­ся ... Толь­ко пись­мо, полу­чен­ное от семьи пол­ков­ни­ка из тюрь­мы в Сам­бо­ре. После мно­гих лет отно­ше­ния с рези­ден­ци­ей в общей каме­ре, лич­но пере­дал заклю­чен­ным, воен­ный врач, кто выжил.После мно­гих лет имя-Lubecki Drucki Кон­стан­тин был на т. н. «Пись­мо из укра­ин­ских — Пись­ма рез­ня Про­дол­же­ние» (пункт 980), при­ня­тый в 1994 году. по дове­рен­но­сти Сти­вен Снеж­ка-се Гла­ва Служ­бы без­опас­но­сти Укра­и­ны — гене­рал Андрей Chomicz. Кон­стан­тин Drucki-Lubecki был посмерт­но назна­чен бри­гад­ный гене­рал коман­до­ва­ни­ем гене­ра­ла Вла­ди­сла­ва Андер­са 11 нояб­ря 1964 года. Londynie.W в 1927 году. Затем дирек­тор шко­лы лаге­ря нау­ки кава­ле­рий­ско­го май­о­ра SG-Lubecki Drucki Кон­стан­тин дал пра­во на раз­ра­бот­ку руко­пи­си «Исто­рия войн.Лекции по пер­вой миро­вой войне 1914–1918 «(Grudziądz, 1927).
В 1934 году. На пра­вах руко­пи­си появи­лись в сце­на­рии, «кава­ле­рий­ской так­ти­ки. Лек­ции я и II кур­са» (Вар­ша­ва, 1934), кото­рая пред­став­ля­ет собой сбор­ник лек­ций и упраж­не­ний кава­ле­рии так­ти­ку и II кур­сов (млад­шая и стар­шая еже­год­ник) Воен­ной академии.Это было офи­ци­аль­ное тол­ко­ва­ние про­смот­ра это­го уни­вер­си­те­та для вто­рой части запи­си как «Общие инструк­ции для боя», и часть тре­тья «Пра­ви­ла кава­ле­рии», зани­ма­ю­щей­ся про­ве­де­ни­ем так­ти­че­ских операций.Авторы это­го сце­на­рия были заве­ду­ю­щий кафед­рой кава­ле­рий­ской так­ти­ки Воен­ной ака­де­мии, пол­ков­ник. Кон­стан­тин Drucki-Lubecki и пре­по­да­ва­тель кафед­ры, май­ор Dipl. Ziemowit Гра­бов­ски. Оба авто­ра знал сце­на­рий с воен­ной ака­де­мии, кото­рый окон­чил в 1925 году вме­сте. (IV про­дви­же­ние по службе).В сле­ду­ю­щий раз, сде­лать служ­бу в Кэмп-кава­ле­рий­ское учи­ли­ще, где под­пол­ков­ник Кон­стан­тин Drucki SG-Lubecki был дирек­то­ром науч­но лагерь, и капи­тан С. Г. Ziemowit Гра­бов­ский был пре­по­да­ва­те­лем так­ти­ки и организации.

~ 1920 Zofia Wańkowicz h. Lis (odm.) 1907–1981

~ 1924 Maria Antonina hr. Korwin-Krasińska z Krasnego h. Ślepowron (Korwin) 1899–1987

50/44(1). Юзеф-Мария (1897-?)

xx/44(1). Maria Jadwiga ks. Drucka-Lubecka h. Druck (1890–1945)

~ &1917 Eliasz Priachin 1890

xx/44(1). Krystyna Maria ks. Drucka-Lubecka h. Druck (1900–1921)

Новае Поле. Перад мір­ным дага­во­рам 1921 года тут пра­ход­зі­ла дэмар­ка­цый­ная лінія, пас­ля вёс­ка ўвай­ш­ла ў склад тэры­то­рыі БССР. У цэн­траль­най яе част­цы заха­ваў­ся сяд­зіб­на-пар­ка­вы ком­плекс Друц­кіх-Любец­кіх. Ва ўла­дан­нях ста­ра­жыт­на­га кня­жац­ка­га роду ў між­ва­ен­ны час зна­ход­зіла­ся савец­кая паграніч­ная застава.Друцкім-Любецкім нале­жалі зем­лі было­га Ракаўска­га граф­ства. Пад­час савец­ка-поль­ска­га супра­ць­ста­ян­ня сям’я кня­зя Іерані­ма Друц­ка­га-Любец­ка­га, чле­на Саве­та Мін­ска­га сель­ска­га­спа­дар­ча­га тава­ры­ства і праў­лен­ня Мін­ска­га камер­цый­на­га бан­ка, дэпу­та­та Дзяр­жаў­най думы, пера­е­ха­ла з Нова­га Поля ў Ракаў. Іеранім лічы­ў­ся адным з бага­цей­шых люд­зей Мін­ска пачат­ку міну­ла­га ста­годдзя, памёр у Вар­ша­ве ад «іспан­кі» у 1919 год­зе. Мяжа, якая прай­ш­ла па Бела­русі 18 сакавіка 1921 года, пад­зя­лі­ла лёсы мільё­наў люд­зей. А для нека­то­рых з мір­ных бела­рус­кіх жыха­роў яна ста­ла нао­гул смя­рот­най. Сярод іх княж­на Кры­с­ці­на Друцкая-Любецкая.Больш за 100 тысяч квад­рат­ных кіла­мет­раў зям­лі і 4 мільё­ны жыха­роў Бела­русі апы­нулі­ся пас­ля Рыж­с­кай мір­най дамо­вы ў склад­зе Дру­гой Рэчы Пас­палітай. Дзяр­жаў­ная мяжа паміж дзвю­ма краі­на­мі пад­зя­лі­ла і маён­так Друц­кіх-Любец­кіх, які зна­ход­зіў­ся пад Мінс­кам. Новае Поле заста­ло­ся за баль­шаві­ка­мі, а Ста­ры Ракаў — за палякамі.У 1920 год­зе, перад самым прых­о­дам частак Чырво­най Арміі, жон­ка Ерані­ма Друц­ка­га-Любец­ка­га разам з дач­кой Кры­с­ці­най пера­е­халі за лінію фрон­ту. Боль­шас­ць іх маё­мас­ці заста­ло­ся на савец­кім баку. Жан­чы­ны жылі ў невя­ліч­кім доме ў Ракаве.
Мяжа зна­ход­зіла­ся побач, і кня­зёў­на Кры­с­ці­на любі­ла выязд­жа­ць вяр­хом на тыя мяс­ці­ны, дзе прай­шло яе дзя­цін­ства і дзе зараз пра­ход­зіў кар­дон. Пад­час адной з такіх пра­гу­лак ля вёскі Целя­ш­э­вічы ў маі 1921 года дзяўчы­ну заў­ва­жы­лі савец­кія памеж­нікі. Яе сха­пілі, згвал­цілі, забілі, а паз­ней кінулі цела ахвя­ры на поль­скі бок. Ёй было толь­кі 20 гадоў.

xx/​45. Ludmiła Regina (ur. 1904 lub 1907).

XXXII коле­но

xx/​46. Jan Ksawery (*1931)

xx/​46. Maria Ksawera ks. Drucka-Lubecka h. Druck (*1941)

~ 1960 Emil Stefan Mentel 1916

xx/​46. княж­на Elżbieta Dorota Drucka-Lubecka (*1946)

[nextpage title=«Персоны без места в росписи»]

Друц­кий-Любец­кий Алек­сей кн. (1657,1674) помещ.-Казань‑у.(1674-) ино­зе­мец-Смо­лен­ск‑у.

Друц­кий-Любец­кий Карп (1788) классн.чин.(1788) [Сте­па­нов В.П. Рус­ское служ.дворянство 2‑й пол. XVIII в. СПб.,2000: гг. 88–305]

Друц­кий-Любец­кий Кирилл Федо­ро­вич (1789) классн.чин.(1789) [Сте­па­нов В.П. Рус­ское служ.дворянство 2‑й пол. XVIII в. СПб.,2000: гг. 89–224 90–273 91–292 92–268 93–229 94–237 95–246]

Друц­кий-Любец­кий Миха­ил Кон­стан­ти­но­вич кн. (1909) в 1909 под­пор пех.резервн. бри­га­ды [Общ.сп.офиц. на 1909. См. раз­дел <Биб­лио­те­ка>]

Друц­кий-Любец­кий Ники­та (1786) классн.чин.(1786) [Сте­па­нов В.П. Рус­ское служ.дворянство 2‑й пол. XVIII в. СПб.,2000: гг. 86–318 87–328 88–309 89–300 90–284]

Друц­кий-Любец­кий Алек­сандр Окта­виа­но­вич (1884)
Дата народ­жен­ня: 1884 р.
Міс­це народ­жен­ня: Одесь­ка обл. г. Одесса
Націо­наль­ність: поляк
Соціальне поход­жен­ня: из служащих
Освіта: обр. среднее
Про­фесія / міс­це робо­ти: / бух­гал­тер Глав­кон­то­ры «Горт»
Міс­це про­жи­ван­ня: г. Севастополь
Пар­тій­ність: б/​п
Де і ким зааре­што­ва­ний: арест. 24.11.1937 г. Сева­сто­поль­ским ГО НКВД Кры­ма, ст. 58–6, 10, 11 УК РСФСР: член поль­ско-литов­ской шпи­он­ской организации
Дата аре­шту: 24 листо­па­да 1937 р.
Орган, що засу­див: осуж­ден 13.01.1937 г. Двой­кой НКВД Кры­ма к расстрелу
Реа­біліту­ю­чий орган: реа­би­ли­тир. 06.07.1957 г. Вер­хов­ным судом СССР
Архів­на спра­ва: ГУ СБ Укра­и­ны в Кры­му, д. 016931
Дже­ре­ла відо­мо­стей: Націо­наль­ний банк репресованих

Кон­стан­тин Ало­ис Друц­кий-Любец­кий (ок. 1814 г. — прим. 1864)
Родил­ся около1814 в Вар­ша­ве, Поль­ша Сын отца неиз­ве­стен и [мать неизвестна]
Принц Кон­стан­тин был ран­ним посе­лен­цем Австра­лии и Новой Зелан­дии. Он бежал из Поль­ши после уча­стия в неудав­шей­ся рево­лю­ции 1831 года. Он и его жена эми­гри­ро­ва­ли в Австра­лию в 1838 году с их под­за­го­лов­ка­ми и счи­та­ют­ся одни­ми из пер­вых поль­ских посе­лен­цев в Австралии.
Умер около7 окт 1864в Дани­дин, Новая Зеландия
~ Муж Лоры (Даф­фус) Любек­ки — женат 1835в Лон­доне, Англия
Отец Ало­и­са Даф­фу­са Любец­ко­го и Лау­ры Жозе­фи­ны Погсона
Лау­ра Жозе­фи­на Пог­сон, ранее Любекки
Родил­ся до1859 [место­по­ло­же­ние неизвестно]
Дочь из Кон­стан­ти­на Alois (Drucki-Lubecki) Lubecki и Лау­ра (Duffus) Lubecki
Сест­ра Ало­ис Даф­фус Любецки
Жена Фран­цис­ка Гел­либра­на Пог­со­на — заму­жем 21 мар­та 1877 г.во Всех Свя­тых, Дани­дин, Новая Зеландия
Мать Фрэн­ка Любе­ки Пог­со­на , Лау­ры Гел­либранд Пог­со­на и Неиз­вест­но­го Погсона
умер 15 декаб­ря 1927 годав Аде­ла­и­де, Южная Австралия.

Ало­ис Даф­фус Любецкий
Born [дата неиз­вест­на] [неиз­вест­но место]
Сын от Кон­стан­ти­на Ало­ис (Drucki-Lubecki) Lubecki и Лау­ра (Duffus) Lubecki
Брат Лау­ры Жозе­фи­ны (Любек­ки) Погсона

[супруг (а) неизвестен]
[дети неизвестны]
Жил в Нель­соне, Новая Зелан­дия. Он осно­вал аспи­ран­ту­ру по при­клад­ной нау­ке в Уни­вер­си­те­те Ота­го в 1924 году.
Умер око­ло 1926.

[nextpage title=«Документы и акты»]
Документы

№ 1.

1528 09 04 Листъ кн(я)зεмъ Васи­лью а БогданВидиницкимъ дозволεньɪ‑a в ымε­ню ихъ Люб­чи торгъ, ɪ‑aрмарок, корч­ми­ты и мосто­воε дεр­жа­ти. || [99v]

Жик­ги­монт, Божъю м(и)л(о)стью корол пол­ский, вεли­кий кнѧз литов­ский, рский, пр ский, жомо­итъ­ский, мазо­вε­цъ­кий и иныхъ. Били намъ чоломъ дворɪ‑a нε наши кнѧз Васи­лεй, а кнѧз Бог­дан Романовичи
Види­ни­цъ­киε, абы­хъ­мо доз­во­ли­ли имъ в ыймε­ньи ихъ в Любъ­чи торъгъ и ɪ‑a ръма­рокъ, и коръ­ч­мы мεти, а повε­да­ли намъ, ижъ то торъ­гомъ нашимъ нεш­код­но. К том повε­ди­ли пεрεд нами, ижъ в томъ жε имε­ньи своεмъ справють мостъ на кожъ­дый год и на то наклад нεма­лый накла­да­ють, чεрεз кото­рый жо, дεй, мостъ кпъцы εздɪ‑a ть и тотъ мостъ казɪ‑a ть, а ωни мсят накла­домъ сво­имъ тотъ мостъ завъжъ­ды ωпра­во­ва­ти. И просили
насъ, абы­хъ­мо доз­во­ли­ли имъ на томъ мост мосто­воє брати.
Ино мы з лас­ки нашоε на ихъ чоломъбитьε
то вчи­ни­ли, доз­во­ли­ли εсмо имъ в томъ имε­ньи ихъ Любъ­чи торъгъ и ɪ‑a ръма­рокъ, и коръ­чъ­мы мεти бεз шко­ды торъ­говь и ɪ‑a ръмаръ­ковъ нашихъ, а мосто­во­го на томъ мост доз­во­ли­ли εсмо имъ бра­ти ωтъ кожъ­до­го воза кпεцкого
по грош, а ωтъ конɪ‑a по п(е)н(я)зю длɪ‑a длɪ‑a a ωпра­вы того мост вεчъно.
И на то εсмо имъ дали сεсь нашъ листъ з
нашою пεчатью.
Писанъ  Виль­ни, под лεтъ Бож(ьего) нарож(енья) 1528, м(е)с(я)ца сεн­тεб­ра 4 днѧ, инъ­диктъ 2. Под­пис рки εго королεв­скоε м(и)л(о)
сти.
Пр(и) [том были:] воεв(ода) вил(енский),
кан(цлер), пан Ѡл(брахт) Map(тинович)
Кгаш(тольт), Копот(ь), мар(шалок) и писар.
|| [100]

№ 2.

Ліст кара­ля Жыгі­мон­та І Ста­ро­га, склад­зе­ны ў Кра­ка­ве 3 (13 н.с.) сакавіка 1532 г.

“Жик­ги­монт Божю мило­стю корол
Вое­во­де киев­ско­му, дер­жав­цы свис­лоц­ко­му пану Андрею Яку­бо­ви­чу Неми­ро­ви­ча. Жало­валъ нам дво­ря­н­инъ нашъ княз Дмит­рей Рома­но­вич Виде­нец­кий о томъ, што жъ кото­рые име­ня мелъ дер­жав­ца речиц­кий тесть его, небож­чикъ панъ Семенъ Поло­зо­вичъ най­мя Ухоб­ное, Угляд­ко­ви­чи, Белый Берегъ, Вито­чов, Мар­ти­но­ви­чи, Хвой­ни­ки, Ост­ро­гля­до­ви­чи, Ново­сёл­ки а двор с пустов­щи­на­ми у зам­ку Кие­ве и на месте, и во Вру­чомъ. И тые дей он вси име­ня свои дер­жалъ за дани­ною и листы отца нашо­го Кази­ме­ра, коро­ля, и бра­та нашо­го Алек­сандра, коро­лей ихъ мило­сти и наши­ми, то пакъ дей твоя милость по живо­те его тыи вси име­ня къ сво­имъ рукамъ побралъ без­винне и ему, зятю его, посту­пи­ти ихъ не хочешъ. А онъ як отца нашо­го Кази­ме­ра, коро­ля, такъ тежъ и бра­та нашо­го Алек­сандра, коро­ля его мило­сти, и наши листы твер­до­сти на вси тые име­ня в себе маеть и очъ­коль­ве бы онъ и тых твер­до­стей на то в себе не малъ, а оди­накъ же бы не малъ без воли нашой тых име­ней к сво­имъ рукамъ бра­ти. До чого жъ мы посла­ли дво­ря­ни­на наша­го Ива­на Васи­лье­ви­ча Выштравъку и при­ка­зу­ем тобе, ажо бы еси тых име­ней со всимъ с тымъ кня­зю Дмит­ру посту­пилъ, съ чим будешъ побралъ перед тымъ дво­ря­ни­номъ нашимъ конечъ­но, пакъ ли же бы еси не дба­ю­чи о тое роска­за­нье нашое, тыхъ всихъ име­ней ему ся посту­пи­ти не хотелъ. Мы каза­ли тому же дво­ря­ни­ну нашо­му во вси тыи име­ня кня­зя Дмит­ра моцъ­но увя­за­ти. А кгды дасть Богъ у пань­стве нашом, вели­ком княз­стве лито­въскомъ, будемъ, ока­жемъ к сему на тые име­ня листы твер­до­сти перед собою поло­жи­ти, онъ ихъ мает тогды перед нами положити…
Михай­ло писаръ”
РДА­СА (Расій­скі дзяр­жаў­ны архіў ста­ра­жыт­ных актаў. Мас­ква). Ф. 389 (Літоўская метрыка).А. з.17.А. 251 адв. – 252.
Публікацыя:Андрій Бла­ну­ца // Украі­на в Цен­траль­но-Схід­ній Евро­пі. 2008. № 8. С.69–70.

Гра­мо­ты коро­ля Кази­мі­ра, 1457 года 11 нояб­ря, и вели­кихъ кня­зей литов­скихъ: Алек­сандра, 1500 года авгу­ста 6 дня, и Сигиз­мун­да II, 1545 года декаб­ря 5 дня, слу­жа­щія кня­зьямъ Любец­кимь на имЂніе Люб­чо и на дру­гія имЂнія, нахо­дя­щія­ся въ Волын­ской землЂ.

Року 1569, мЂсе­ца фев­ра­ля 7 дня, в понеделокъ.

При­шод­чы и поста­но­вив­ши­ся оче­ви­сто в зам­ку Луц­комъ, пере­дом­ною, Пет­ромъ Хоме­комъ, под­ста­ро­стимъ Луц­кимъ, ее милость кня­ги­ня Пав­ло­вая Соко­лин­ская, кня­ги­ия Ган­на Рома­нов­на, княж­на Друц­кая и Любец­кая, зъ зятемъ сво­имъ, его мило­стью кня­земъ Львомъ Сан­гуш­ко­ви­чомъ Кошер­скимь, а ee милость кня­ги­на Ива­но­вая Любец­кая, кня­ги­на Оле­на Сол­та­нов­на Сокол­ско­го и пани . . . . . . . Мико­ла­е­вая Хар­лин­ская опо­ве­да­ли оче­ви­сте, при­ви­леи гос­по­дар­скій покла­да­ли на име­ня свои Любец­кое и на иншие име­ня; и не будучи без­печ­ни от непри­я­те­ля голов­но­го паган­ства татаръ, и к тому не маю­чи мест­ца пев­но­го в домехъ и. . . . . . . . . . . пере­сте­ре­га­ю­чи часу при­год­ли­во­го запа­ле­немъ огня и иншихь при­годъ, што за нещас­темъ на люди при­хо­дитъ, а хоте­чи тотъ при­ви­леи гос­по­дарь­скій собе для вше­ля­кихъ при­годъ на мест­цу пев­но­му и без­печ­но­му мети, про­се­чи, абы на вря­де гос­по­дарь­скомъ обяв­ней вычи­танъ и до книгъ кгрод­скихъ былъ запи­санъ, кото­рый при­ви­лей гос­по­дарь­скій такъ ся в собЂ маетъ: »Жик­ги­монтъ Авгу­стъ, Божю мило­стю королъ пол­скій, вели­кий князь Литов­ский, Рус­кий, Прус­кий, Жемо­ит­ский, Мазо­вец­кий и иныхъ. Чинимъ явно симъ нашимъ листомъ, хто на его посмот­ритъ, або чту­чи его услы­шитъ, нинеш­нимъ и на потомъ будучимъ, кому будетъ потре­ба того вЂда­ти: били намъ челомъ дво­рене наши: князь Бог­данъ, князь Дмит­рей, князь Иванъ, князь Янушъ Рома­но­ви­чи Любец­кие, и пове­ди­ли передъ нами, ижъ кото­рое имене свое, Люб­че, въ зем­ли Волын­ской они мають, ино­дей оть людей непри­я­тел­скихъ поган­ства татаръ оно­му име­ню ихъ часто­кротъ вели­кая небез­пе­чь­ность деетъ и кото­рой при­ви­ляхъ листы твер­дость на тое имене свое Люб­че при­слу­ха­ю­чие они въ себе маютъ и кгды ся имъ спра­вы коло того име­ня ихь Люб­ча и гра­ницъ ихъ зъ сусе­ды ихъ оба­пол­ны­ми тра­фя­ютъ и предъ насъ гос­по­да­ря, або пановъ радъ нашихъ, и въ пове­техъ Волын­скихь, въ томъ се позы­ва­ютъ /14/ и розъ­ез­ды чинятъ, тогды они у воже­нью тыхь при­ви­левъ сво­ихъ голов­ныхъ черезъ дале­кость доро­ги и для небез­печ­но­сти отъ людей непри­я­тел­скихъ и отъ огня вели­кую труд­ность прий­му­ютъ; и били намъ чоломъ, абы­х­мо для мен­шой без­печ­но­сти и для вше­ля­кихъ при­годь листы тверъ­до­сти ихъ, кото­рые они на имене свое, Люб­че, в зем­ли волын­ской маютъ и зачимъ его дер­жатъ, каза­ли сло­во оть сло­ва на листе нашомъ выпи­са­ти, и на то листъ нашъ имъ дали, кото­рый бы они, вме­сто онихъ голов­ныхъ при­ви­левъ листовъ сво­ихъ, завж­ды ку обо­роне в потре­бахъ сво­ихъ на пра­ве покла­да­ли; яко жъ напер­вей поло­жи­ли передъ нами на тое име­ня свое, Люб­че, при­ви­лей дЂда нашо­го Кази­ме­ра, коро­ля его мило­сти, и листъ баб­ки сво­ее, паней Феди Oли­за­ро­вой Шило­ви­ча, и дру­гий листъ коро­ля его мило­сти Кази­ме­ра, и тежъ особ­но листы дЂда нашо­го Алек­сандра, коро­ля его мило­сти, въ кото­рыхъ широ­це есть опи­са­но, за кото­рые-дей листы и тепе­ре они тое имене, Люб­че, на себе дер­жатъ, гдежъ мы оныхъ листовъ, черезъ кня­зей Любец­кихь покла­дан­ныхъ, огля­дав­ши и выслу­чав­ши, и бачи­чи речь и про­збу ихъ въ томъ быти слуш­ную и каза­ли ихъ сло­во оть сло­ва все въ сей нашъ листь упи­са­ти, кото­рый жъ такъ се въ собе маетъ: »Самъ Кази­меръ, Божю мило­стю Король пол­ский, вели­кій князь Литов­ский, Рус­кий, кня­жа Прус­кое, Жомо­ит­ский и иныхъ. Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листомъ каж­до­му доб­ро­му, нинеш­нимъ и на потомъ будучимъ, хто на него посмот­ритъ, або чту­чи его услы­шитъ, комужь потре­ба того будетъ веда­ти: пове­ди­ла передъ нами ста­ро­сти­ная Луц­кая, пани Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча, пани Фед­ка, штожъ панъ ее, небож­чикъ панъ Оли­заръ Шило­вичъ, ста­ро­ста Луц­кій, мар­ша­локъ волын­ской зем­ли, будучи доб­рой паме­ти, отхо­дя зъ сего свЂта, даро­валъ и далъ и запи­салъ ей име­ня свои, на имя Здол­би­цу зъ при­сел­комъ з Глин­скомъ, а з Куни­номъ и з инши­ми при­сел­ки, а Горо­ховъ с при­сел­ки, а Люб­че тежъ с при­сел­ки, пра­де­ди­ну, и деди­ну, и отчиз­ну свою власт­ную, а такъ то спра­вилъ, ижъ она вол­на по сво­емъ живо­те тыи име­ня отда­ти тому, кому хочетъ, и обер­ну­ти ихъ под­лугъ сво­ей воли; и вра­зу­мив­ши то пани Оли­за­ро­вайа, штожъ мы слу­гу нашо­го, пана ее, пана Оли­за­ра, мели во чти и в лас­це нашой и тежъ на наше пожа­дане, з воли сво­ее доб­рое а не жад­но­го при­ну­же­ня, волне даро­ва­ла насъ, и дала, и запи­са­ла тыи два име­ня у Волы­ню по сво­емъ живо­те, на имя Здов­би­цу и с при­селъ­ки, а дру­гое имене Горо­ховъ и с при­сел­ки и с пла­ты и зо вси­ми пожит­ки, яко жъ то намъ опра­ви­ла листомъ сво­имъ вЂч­но и непо­руч­но /15/ на веки, и далей била намъ чоломъ и жеда­ла нась, абы­х­мо ей дали и призво­ли­ли имене Люб­чо — пана ее пра­де­ди­ну, и деди­ну, и отчиз­ну, — по ее живо­те отда­ти и запи­са­ти при­ро­жо­нымъ сво­имъ, кому­бы она хоте­ла; ино мы тое поз­во­ли­ли, тое имене Люб­чо по сво­имъ живо­те вол­на она отда­ти и запи­са­ти при­ро­жо­нымъ сво­имъ, кому бы хоте­ла, веч­но на веки, и тежъ вол­на обер­ну­ты то под­лу­гь сво­ей воли; такожъ з нашей лас­ки пожа­ло­ва­ли есмы и отпу­сти­ли с того име­ня — зъ Люб­ча волов­щиз­ну нашу на веки веч­ные; а на твер­дость тыхъ речей каза­ли есмо печать нашу при­ве­си­ти к сему нашо­му листу; а при томъ были: мар­ша­локъ нашь, намест­никъ Сло­ним­скій, панъ Сол­танъ Алек­сан­дро­вичъ, а под­скар­бей нашъ Иваш­ко Литаворъ Бог­да­новъ сынъ Хреб­то­ви­ча, а писаръ нашъ Иваш­ко Гац­ко­вичъ, вла­ды­ка. Писанъ въ Луц­ку, въ лето шесть­ти­сяч­ное девят­сотъ девя­но­сто пятое, мЂся­ца нояб­ря пер­во­го­на­дцать дня, индиктъ 6. Во имя Свя­тыя Трой­цы стан­ся Божя воля. Спри­ви­лемъ гос­по­да­ря коро­ля Кази­ме­ра Пол­ска­го, кня­зя вели­ка­го Литов­ско­го и иныхъ, се я, пани Фед­ка пани Орши­на, доч­ка пана Оли­за­ра Шило­ви­ча, мар­шал­ка волын­скои зем­ли, ста­ро­сты Луц­ко­го, жона, чиню зна­ко­ми­то симъ моимъ листомъ каж­до­му доб­ро­му, нине и потомъ будучимъ, будучи есмо въ доб­ромъ здо­ро­віи, чоломъ есми била гос­по­да­рю, вели­ко­му коро­лю его мило­сти Кази­ми­ру, аже­бы его милость допу­стилъ мене ко име­нямъ моимъ, што мой гос­по­дарь, панъ Оли­заръ, запи­салъ мне отчиз­ны свои име­ня у моемъ веку, на имя — Ходенъ, а Люб­чо, въ Луц­комъ повЂтЂ, — а такъ ми запи­салъ у вот­чиз­ну веч­но и непо­руш­но, вол­на есмы тые име­ня про­да­ти, и заме­ня­ти, и ближ­нимъ сво­имъ дати и по дугаи сво­ей къ церк­ви Божее при­да­ти, какъ хоте­чи, такъ ихъ ку потре­би мне сво­ей при­вер­ну­ти, ино гос­по­дарь, король его милость, под­ле запи­су пана мое­го у тыхъ име­няхъ мене не пору­шилъ; и я, еще будучи въ доб­ромъ здо­ро­вю, пога­дав­ши собе и виде­чи сест­рен­ца сво­е­го, кня­зя Бог­да­на Васи­ле­ви­ча, служ­бу и пил­ность до себе, дала есмы ему по сво­емъ живо­тЂ имене у вот­чиз­ну, на имя Люб­чо, веч­но и непо­руш­но со всимъ съ тымъ, што в тому име­ню зъ века при­слу­ха­етъ, ничо­го не вый­му­ю­чи, такъ какъ и гос­по­даръ мой, панъ Оли­заръ, зо мною поспо­ли­те дер­жалъ с при­сел­ки: з Доро­сы­немъ, а з Сут­кою и Залес­ца­ми, а з ска­за­нымъ ост­ро­вомъ и з ынши­ми при­сел­ки, зъ река­ми, ста­вы и ста­ви­щи, со млы­ны и озе­ра­ми, з ловы, лови­щи, з боб­ро­вы­ми гоны и соко­ли­ми гнез­да­ми, з лесы, зъ дуб­ра­ва­ми, съ пол­ми и сено­жат­ми, и з гра­ни, (кото­рыи идутъ) посе­редъ Мухо­то­локъ, рекою Люти­цею до мосту /16/ к вели­ко­му гостин­цу, вели­кимъ гостин­цемъ до Печат­но­го бро­ду по Трестян­ку, по Чор­товъ Ста­вокъ, Тры­стян­кою, ажъ до Сит­но­го боло­та къ Ива­ниц­кой гра­ни­цы, а по Коро­ва­тую, а по Топо­ри­ще, по Сто­хотъ, Сто­хо­томъ, по Чон­ши, отъ Соко­ра поло­ви­цею реки, мену­ю­чо­и­ся Сви­дин­ки, ажъ до Велиц­ко­го ста­ву, по греб­ли до Сокол­ское доро­ги, Сокол­скою доро­гою ажъ у Мухо­то­ло­ки такъ широ­ко и дол­го, якъ панъ со мною поспо­ли­те дер­жалъ; а сест­ре­нецъ мой, князь Бог­данъ, маетъ отъ гос­по­да­ра мое­го (sic) пана Оли­за­ро­ву душу и мою душу поми­на­ти, и роди­те­лей нашихъ; а воленъ онъ в томъ име­ню про­да­ти, и заме­ня­ти, и ближ­не­му сво­е­му дати, и по души сво­ей к церк­ви Божее при­да­ти, какъ хоте­чи, такъ его ку потре­бизне сво­ей повер­ну­ти; а не надо­бе въ тое име­нее нико­му усту­па­ти­ся, ни бра­ту мое­му род­но­му, ни дотце моей, ни вну­ча­тамъ моимъ, ани ближ­нимъ моимъ; а при томъ была доч­ка моя, кня­ги­ня Маря Семе­но­вая Ровен­ская, а панъ Богъ­данъ Гост­скій Сен­ко­вичъ, ключ­никъ Луц­кій, пот­ча­ший коро­ля его мило­сти; панъ Фед­ко Авра­мо­вичъ, дво­ре­н­инъ коро­ля его мило­сти, панъ Сен­ко Плес­чинъ, панъ Пет­ро Олех­но­вичъ, мар­ша­локъ пана Пет­ра Яно­ви­ча, мар­шал­ка волын­ское зем­ли, ста­ро­сты луц­ко­го, панъ Пет­руш­ко Муше­тичъ, панъ Еско Ело­вичъ, панъ Шим­ко Гану­со­вичъ, панъ Бар­тошъ Юшко­вичъ, A надъ тое сви­дец­ство про лип­шую спра­вед­ли­вость и твер­дость и печать есми свою при­ви­си­ла к сему мое­му листу. Писанъ у Ров­номъ, въ лето шесть­ти­сеч­ное девять­сотъ деве­но­сто шестое, меся­ца июля семый­на­дцать день, индиктъ шостый. Самъ король Кази­меръ, Божю мило­стю, король пол­ский, вели­кий князь лито­въский, рус­кий, кня­жа прус­кое, жомо­иц­кий и иныхъ. Билъ намъ чоломъ князь Бог­данъ Васи­ле­вичъ, а пове­дилъ намъ, што тет­ка его, пани Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча, пани Фед­ка, запи­са­ла ему имене свое, на име Люб­чо, кото­рожъ ей небож­чикъ панъ ее далъ и запи­салъ, а потомъ и мы ей тое имене ей доз­во­ли­ли отда­ти и про­да­ти и листъ нашъ есмо ей (дали) съ при­ви­си­стою печа­тю, и про­силъ насъ, абы­х­мо ему (доз­во­ли­ли) то мети; ино, коли она ему тое имене дала и запи­са­ла ему тое имене, доз­во­ля­емъ мети, зъ сов­симъ, (под­лугъ) запи­су и дани­ны ее, што кто­му име­ню........ она сама мела, а намъ нехай с того (име­ня слу­жить); а на твер­дость того и печать нашу гос­по­дар­скую каза­ли при­ве­си­ти къ сему нашо­му листу. Писанъ у Новомъ месте, сен­теб­ря тре­те­го дня, индик­та семо­го. Самъ Алек­сан­дръ, Божю мило­стю, вели­кий князь литов­ский, рус­кий, жомо­ит­ский и иныхъ. Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листомъ, хто на него посмот­ритъ, /17/ або чту­чи его услы­шитъ, кому жъ того потре­ба будетъ веда­ти: билъ намъ чоломъ князь Романъ Васи­ле­вичъ и пове­дилъ передъ нами, штожъ ста­ро­ста луц­кий, мар­ша­локъ волын­ское зем­ли, небож­чикъ панъ Оли­заръ Шило­вичъ, запи­салъ паней сво­ей, а его тет­це, паней Феди, имене свое отчиз­ное, на имя Люб­чо, и отецъ нашъ, король его милость, то и при­ви­лемъ сво­имъ ей под­твер­дилъ, ижъ она вол­на тое имене Люб­чо отда­ти, и про­да­ти и ближ­не­му сво­е­му запи­са­ти; и она тое имене Люб­чо дала, запи­са­ла сест­рен­цу сво­е­му, кня­зю Бог­да­ну Васи­ле­ви­чу, бра­ту его; и отецъ нашъ, король его милость, на то кня­зю Бог­да­ну и листъ свой далъ, и тыи онъ листы вси, при­ви­ля отца нашо­го, коро­ля его мило­сти, што паней Оли­за­ро­вой доз­во­лилъ запи­са­ти и записъ ее, што она запи­са­ла бра­ту его кня­зю Бог­да­ну и дру­гимъ, листъ отца нашо­го, коро­ля его мило­сти, на то передъ нами вка­зы­валъ и пове­дилъ передъ нами: штожъ того его бра­та, кня­зя Бог­да­на, у живо­те вжо неста­ло, и билъ намъ чоломъ, абы­х­мо, по близ­ко­сти бра­та его кто­му име­ню Люб­чу, его допу­сти­ли; ино мы то, на его чоло­мъ­би­те, учи­ни­ли зъ лас­ки нашой — тое имене Люб­чо, по близ­ко­сти бра­та его, дали есмо ему зо всимъ стымъ, што здав­на к тому име­ню при­слу­ха­етъ и потвер­жа­емъ то симъ нашимъ листомъ веч­но и непо­руш­но ему само­му, и его жоне, и ихъ детемъ, и на потомъ будучимъ ихъ счад­комъ; воленъ онъ то отда­ти, и про­да­ти, и заме­ни­ти, и ближ­не­му сво­е­му запи­са­ти, и ко все­му леп­шо­му и вжи­точ­но­му обер­ну­ти, какъ самъ нале­пей розу­ме­ю­чи; а на твер­дость того и печать нашу каза­ли есмо при­ве­си­ти к сему нашо­му листу. Писанъ у Бобол­цохъ, въ лето семъ­ти­сеч­ное осмое, меся­ца авгу­ста шосто­го дня, индик­та тре­те­го. И што се тычетъ тыхъ при­ви­левъ, передъ нами поло­жо­ныхъ и на семъ листе нашомъ гос­по­дар­скомъ упи­са­ныхъ, мы во всемъ ихъ, чого они за тыми листы (домо­вя­ли­ся), при моцы на веч­ные часы зоста­ву­емъ, на то кня­земъ Любец­кимъ сей нашъ листъ даемъ и, где бы кол­векъ тотъ тепе­реш­ний листъ нашъ при­шолъ и былъ отъ кня­зей Любец­кихъ и пото­мъ­ковъ ихъ ку обо­роне ихъ вка­занъ у пра­ве передъ нами гос­по­да­ремъ, або паны рада­ми наши­ми и ста­ро­ста­ми пове­то­вы­ми волын­ски­ми, и во вся­кихъ спра­вахъ и коло розъ­ез­довъ и гра­ницъ того именъя ихъ Люб­ча, и где кол­векъ на инь­шихъ мест­цахъ, — тогды маетъ тому листу нашо­му во всемъ мест­цо а вера быти дана, такъ яко­бы и тои листы голов­ныи, кото­рыи въ семъ нашомъ листе впи­са­ны, поло­жо­ны были; а на твер­дость того и печать нашу каза­ли есмо при­ве­си­ти к сему нашо­му листу. Писанъ у Вил­ни, /18/ под леты Божо­го наро­же­нья тысе­ча петь­сотъ чотыр­де­сять пято­го, меся­ца декаб­ря пято­го дня, индик­та чет­вер­то­го дня, под­пись власт­ное руки гос­по­дар­ское. Вале­ри­янъ дея­конъ Велин­скій, писаръ. A такъ я тое опо­ве­дане ихъ мило­сти и тотъ при­ви­лей его ихъ мило­сти сло­во отъ сло­ва, с почат­ку ажъ до кон­ца, в кни­ги кгрод­ские запи­са­ты казалъ, съ кото­рыхъ я выпись его милость, князь Левъ Алек­сан­дро­вичъ Санк­гуш­ко­вичъ Кошер­скій, подъ моею печа­тю собе взялъ.

(Кни­га грод­ская Луц­кая, поточ­ная, 1569 года, № 2043, стр. 81).

1. Основ­ная лите­ра­ту­ра: Я. С. Глін­скі Князі Друц­кія-Любец­кія ў кан­цы XVI –XVII ст.: рада­вод, маё­мас­нае ста­но­віш­ча, гра­мад­ска-палітыч­ная дзей­на­сць. // Архi­ва­ры­ус Збор­нік наву­ко­вых паве­дам­лен­няў і арты­ку­лаў. Выпуск 14[↩]
2. Грод­нен­ские губер­на­то­ры (1801–1917 гг.): доку­мен­таль­но-био­гра­фи­че­ские очер­ки / Т. Ю. Афа­на­сье­ва, Р. Ф. Горя­че­ва, В. В. Швед. — Грод­но: Гродн. тип., 2007. — 168 с., с. 19–21; Polski słownik biograficzny. — T. 17. — Wrocław; Warszawa; Kraków:Ossolineum; Wyd-wo PAN, 1972. — 640 s., s. 582–588.[↩]
3. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 202–212.[↩]
4. Żychliński, T. Złota księga szlachty polskiej. — R. 21. — Poznań: Drukarnia Dziennika Poznańskiego, 1899. — 240 s., s. 51, s. 48–56[↩]
5. Żychliński, T. Złota księga szlachty polskiej. — R. 21. — Poznań: Drukarnia Dziennika Poznańskiego, 1899. — 240 s., s. 51.[↩]
6. Boniecki, A., Reiski, A. Herbarz polski. — T. 15. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 396, IV s., s. 20–27.[↩]
7. Uruski, S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. — T. 12. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 228 s., s. 150–153[↩]
8. Варонін, В. Друц­кія князі XIV ста­годдзя // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. — 2002. — Т. 9. — Сш. 1–2. — С. 3–30.; Варо­нин, В. А. Кня­зья Друц­кие в исто­ри­че­ской тра­ди­ции и обще­ствен­но-поли­ти­че­ской жиз­ни Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го сере­ди­ны XIII – сере­ди­ны XVI в. / В. А. Воро­нин // Друцк: Друцк и Друц­кая волость (кня­же­ство) в ІX–XІI вв., лето­пись древ­них сло­ев, кня­зья Друц­кие и их вла­де­ния в XІІІ–XVIІІ вв., ремес­ло, про­мыс­лы, тор­гов­ля (по дан­ным архео­ло­гии, нумиз­ма­ти­ки, пись­мен­ных источ­ни­ков), памя­ти архи­тек­ту­ры и объ­ек­ты туриз­ма. — Минск: Бела­рус­кая наву­ка, 2014 — С. 211–219.; Кузь­мин, А. В. Опыт ком­мен­ти­ро­ва­ния к актам Полоц­кой зем­ли вто­рой поло­ви­ны XIII – нача­ла XV в. // Древ­няя Русь. Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. — 2007. — № 4. — С. 50–68.; Лиц­ке­вич, О. В. Пору­чи­тель­ство рус­ско-литов­ской зна­ти за ноби­ля Бра­тошу Кой­лу­то­ви­ча // Бела­рус­кая даўні­на. — Вып. 1. — Мінск, 2014. — С. 29–58., с. 39–42; Насевіч, В. Л. Друц­кае княст­ва і князі Друц­кія // Друцк ста­ра­жыт­ны: Да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да / Рэд. кал.: Г. П. Паш­коў (гал. рэд.) і інш. — Мінск, 2000. — С. 49–91; Рыб­чо­нок, С. Родо­сло­вие кня­зей Друц­ких в XІV–XVII вв. // Друцк: Друцк и Друц­кая волость (кня­же­ство) в ІX–XІI вв., лето­пись древ­них сло­ев, кня­зья Друц­кие и их вла­де­ния в XІІІ–XVIІІ вв., ремес­ло, про­мыс­лы, тор­гов­ля (по дан­ным архео­ло­гии, нумиз­ма­ти­ки, пись­мен­ных источ­ни­ков), памя­ти архи­тек­ту­ры и объ­ек­ты туриз­ма. — Минск: Бела­рус­кая наву­ка, 2014 — С. 219–234, с. 219–227.[↩]
9. Вой­то­вич, Л. Кня­жа доба: порт­ре­ти еліти. — Біла Церк­ва: Вида­ве­ць Олек­сандр Пшон­ківсь­кий, 2006. — 782 с., с. 304; Нар­бут, А. Н. Гене­а­ло­гия Бело­рус­сии. — Вып. 2 (XVI–XVIII вв.). — Москва: Анна, 1994. — 168 с., с. 113–115; Насевіч, В. Л. Друц­кае княст­ва і князі Друц­кія // Друцк ста­ра­жыт­ны: Да 1000-годдзя ўзнік­нен­ня гора­да / Рэд. кал.: Г. П. Паш­коў (гал. рэд.) і інш. — Мінск, 2000. — С. 49–91, с. 61, 64, 71, 73; Насевіч, В. Друц­кія Любец­кія // Вялі­кае Княст­ва Літоўс­кае: Энцы­кла­пе­дыя. — У 2 т. — Т. 1: Аба­лен­скі — Кад­эн­цыя. — Мінск : Бел­Эн, 2005. — С. 602.; Рыб­чо­нок, С. Родо­сло­вие кня­зей Друц­ких в XІV–XVII вв. // Друцк: Друцк и Друц­кая волость (кня­же­ство) в ІX–XІI вв., лето­пись древ­них сло­ев, кня­зья Друц­кие и их вла­де­ния в XІІІ–XVIІІ вв., ремес­ло, про­мыс­лы, тор­гов­ля (по дан­ным архео­ло­гии, нумиз­ма­ти­ки, пись­мен­ных источ­ни­ков), памя­ти архи­тек­ту­ры и объ­ек­ты туриз­ма. — Минск: Бела­рус­кая наву­ка, 2014 — С. 219–234, с. 219–227; Соб­чук, В. Д. Від корін­ня до кро­ни: Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шля­хетсь­ких родів Волині XV – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. — Кре­ме­не­ць: Кре­ме­не­ць­ко-Почаївсь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-архі­тек­тур­ний запо­від­ник, 2014. — 508 с, с. 50–51; Яко­вен­ко, Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя / Н. Яко­вен­ко, 2‑е вид. — Київ: Кри­ти­ка, 2008. — 471 с., с. 322–323.[↩]
10. Насевіч, В. Л. У склад­зе Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га // Памя­ць: Гісто­ры­ка-даку­мен­таль­ная хроніка Луні­нец­ка­га раё­на / Укл. Т. В. Кана­пац­кая. — Мінск, 1995. — С. 29–45., с. 35–43.[↩]
11. Ад назвы маёнт­ка Від­зенічы (Від­зінічы) Аршан­ска­га пав. (цяпер — вёс­ка Тала­чын­ска­га раё­на Віцеб­скай воб­лас­ці).[↩]
12. Яко­вен­ко, Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя / Н. Яко­вен­ко, 2‑е вид. — Київ: Кри­ти­ка, 2008. — 471 с., с. 322–323; Boniecki, A., Reiski, A. Herbarz polski. — T. 15. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 396, IV s., s. 20–21; Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 202–207[↩]
13. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 207–208.[↩]
14. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 208–211.[↩]
15. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 210.[↩]
16. Спра­ва аб два­ран­скім паход­жан­ні роду Друц­кіх-Любец­кіх // НГАБ. — Ф. 319. — Воп. 2. — Спр. 1890. — 495 арк., арк. 41 адв.–42 адв.[↩]
17. Спра­ва аб два­ран­скім паход­жан­ні роду Друц­кіх-Любец­кіх // НГАБ. — Ф. 319. — Воп. 2. — Спр. 1890. — 495 арк., арк. 42–44.[↩]
18. Boniecki, A., Reiski, A. Herbarz polski. — T. 15. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 396, IV s., s. 22–24.[↩]
19. Uruski, S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. — T. 12. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 228 s., s. 151.[↩]
20. Гене­а­ла­гіч­ныя мат­э­ры­я­лы па гісто­рыі родаў кня­зёў Друц­кіх, Друц­кіх-Любец­кіх, Друц­кіх-Сакалін­скіх, Друц­кіх-Азяр­эц­кіх і іншых // НГАБ. — Ф. 694. — Воп. 1. — Спр. 32. — 32 арк., арк. 18.[↩]
21. Гене­а­ла­гіч­ныя мат­э­ры­я­лы па гісто­рыі родаў кня­зёў Друц­кіх, Друц­кіх-Любец­кіх, Друц­кіх-Сакалін­скіх, Друц­кіх-Азяр­эц­кіх і іншых // НГАБ. — Ф. 694. — Воп. 1. — Спр. 32. — 32 арк., арк. 9, 19–21 адв.[↩]
22. Спра­ва аб два­ран­скім паход­жан­ні роду Друц­кіх-Любец­кіх // НГАБ. — Ф. 319. — Воп. 2. — Спр. 1890. — 495 арк., арк. 16, 39, 235.[↩]
23. Lietuvos Metrika. Kn. 4 (1479–1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė L. Anižytė. — Vilnius: Žara, 2004. — 285 p., p. 116; Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa: Drukiem J. Filipowicza, 1895. — XXV, 698 s., s. 202–203.[↩]
24. Boniecki, A., Reiski, A. Herbarz polski. — T. 15. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1912. — 396, IV s., s. 20.[↩]
25. Спра­ва аб два­ран­скім паход­жан­ні роду Друц­кіх-Любец­кіх // НГАБ. — Ф. 319. — Воп. 2. — Спр. 1890. — 495 арк., арк. 41 адв.[↩]
26. РГИА, ф.1343, оп.49, д.556[↩]
27. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S.59.[↩]
28. НГАБ. Ф.694. Воп.4. Спр.1903.[↩]
29. Lietuvos Metrika. Kniga Nr. 8 (1499 — 1514) / A. Baliulis ir kt. — Vilnius: Mokslo ir enciklopedj leidykla, 1995. — 649 p., с. 431.[↩]
30. Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі ў Мін­ску (НГАБ) — Ф. 333. — Воп. 9. — Спр. 59, 263.[↩]
31. Kniga Nr. 9 (1511–1518) / K. Pietkiewicz — Vilnius: Zara, 2002. — 615 p., с. 240–241.[↩]
32. Бла­ну­ца, А. Земель­ні надан­ня Сигіз­мун­да і Ста­ро­го на Українсь­кі зем­лі Вели­ко­го Князів­ства Литовсь­ко­го / А. Бла­ну­ца // Украї­на в Цен­траль­но- Схід­ній Евро­пі — Київ, 2008. — № 8 (даку­мент) — С. 69–70.; іл. № 16.[↩]
33. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od czternastego wieku / J. Wolff — Warszawa, 1895. — 724 s., s. 206–207.[↩]
34. Архив ЮЗР — Ч. 8. — Т. 6: Акты о зем­ле­вла­де­нии в Юго-Запа­дой Рос­сии XV-XVIII вв. — Киев, 1911. — 624 с., с. 224–227.[↩]
35. НГАБ. Ф. КМФ-18. Спр. 249. Арк. 280 – 282.[↩]
36. Гэта выні­кае з таго, што адну дага­вор­ную гра­ма­ту Вітаўт пад­пі­саў у 1406 г. пад час зна­ход­жан­ня “в нашем двор­це в Копус­се”. Гл.: Полоц­кие гра­мо­ты / Сост. А. Л. Хорош­ке­вич. – М., 1977. Вып. 1. С. 108 – 113.[↩]
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy ... S. 370.[↩]
38. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 240., с. 675.[↩]
39. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 237., с. 243 адв.[↩]
40. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 34., с. 335.[↩]
41. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 237., c. 243 адв., 270.[↩]
42. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 237., c. 511 адв., 512 адв.; НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 34., c. 335.[↩]
43. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 259., c. 63 адв.; НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 260, с. 306 адв.[↩]
44. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od czternastego wieku / J. Wolff — Warszawa, 1895. — 724 s., s. 206–207.[↩]
45. Архив ЮЗР — Ч. 8. — Т. 6: Акты о зем­ле­вла­де­нии в Юго-Запа­дой Рос­сии XV-XVIII вв. — Киев, 1911. — 624 с., с. 224–227.[↩]
46. НГАБ. КМФ-18. Воп. 1. Спр. 246., c. 547, 547 адв.[↩]
47. ЦДІАК Украї­ни. Ф. 25, оп.1, спр. 49, арк. 758 763 зв. 23[↩]
48. РГИА, ф. 1631, 549 ед. хр., 1845–1917.[↩]