Корецькі

Загальні відомості

Корец­кие (польск. Korecki) — угас­ший в сере­дине XVII века рус­ско-литов­ский кня­же­ский род гер­ба «Пого­ня» из чис­ла Геди­ми­но­ви­чей. 1

Рід князів Коре­ць­ких гіпо­те­тич­но похо­дить від литовсь­ких князів Геди­мі­но­ви­чів гер­бу Пого­ня. Зас­нов­ни­ком роду тра­ди­цій­но вва­жаєть­ся онук Нари­мун­та Геди­мі­но­ви­ча кн. Олек­сандр Пат­ри­кій­о­вич, який на почат­ку ХV ст. отри­мав у дани­ну місто Коре­ць з при­лег­ло­стя­ми у пів­ден­но-схід­ній Волині. У зни­ще­но­му поже­жею межи­рі­ць­ко­му архіві до 1570 р. збері­гав­ся при­вілей вели­ко­го кня­зя Віто­вта (1347–1430) на вси име­ня его (кн. Олек­сандра Пат­ри­кій­о­ви­ча — В.П.) отчиз­нье, кото­рье мел у Вели­ком княз­стве Литов­ском. Корец­кие дол­гое вре­мя оста­ва­лись неиз­вест­ны­ми в ВКМ, пока неожи­дан­но не про­яви­лись в самом кон­це XV в., полу­чив поме­стья в Нов­го­род­ской зем­ле. При этом Корец­кие дру­гих линий про­дол­жать вла­деть зем­ля­ми в окрест­но­стях волын­ско­го горо­да Корец. А. В. Кузь­мин счи­тал, что кня­зья Корец­кие не были потом­ка­ми назван­но­го ранее Пат­ри­кия Нари­мун­то­ви­ча. Не понят­но, одна­ко, их при­сут­ствие в офи­ци­аль­ной родо­слов­ной рос­пи­си это­го рода. По сво­е­му ста­ту­су они в сере­дине XVI в. замет­но усту­па­ли Щеня­те­вым и Бул­га­ко­вым (Голи­цы­ным и Куракиным).

Один із синів цьо­го кня­зя — Василь — зали­ши­вся на бать­ко­вій вислузі, а інший — Семен — подав­ся до Моск­ви, осів там і засну­вав росій­ський рід Коре­ць­ких 2. У дина­стич­ній вій­ні 1430‑х років Василь Коре­ць­кий не брав, здаєть­ся, участі. Мож­ли­во навіть, що дея­кий час він пере­бу­вав за межа­ми Волині, бо Коре­ць опи­ни­вся в руках Васи­ля Острозь­ко­го. У зв’язку з пере­тво­рен­ням части­ни Волині вліт­ку 1442 р. в князів­ство Свид­риґай­ла, а від­так і про­сто­ро­вим від­ри­вом Кре­ме­не­ць­ко­го повіту й Брац­лав­щи­ни від маси­ву Вели­ко­го князів­ства (Київсь­ка зем­ля стано­вила вже дер­жа­ву Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ви­ча) Кази­мир Яґай­ло­вич зверну­вся до воло­да­ря Остро­га з про­хан­ням від­сту­пи­ти Коре­ць із воло­стю на де­який час до Кре­мен­ця з умо­вою забра­ти потім назад, як тіль­ки Луцьк пе­рейде до ста­ро­сти, при­зна­че­но­го віденсь­ким дво­ром 3. Вели­кий князь спо­дівався утво­ри­ти таким чином кори­дор, який зв’язав би Пів­ден­ну Волинь і Східне Поділ­ля з під­влад­ни­ми йому полісь­ки­ми зем­ля­ми 4. Якщо цей про­ект і реалі­зу­ва­ли тоді, то нена­дов­го, бо восе­ни наступ­но­го року Свид­риґай­ло нака­зу­вав уже коре­ць­ким боярам і зем’янам, щоб слу­жи­ли Васи­лю Олек­сан­дро­ви­чу так, як слу­жи­ли рані­ше його бать­ко­ві 5. Крім нада­но­го Віто­втом Кор­ця з окру­гою, Коре­ць­ким нале­жа­ла ще на Волині Тор­го­ви­ць­ка волость, вислу­же­на ними на почат­ку XVI ст. 6.

Чоло­ві­чу лінію роду обір­ва­ла перед­час­на смерть Саму­е­ля-Каро­ля Коре­ць­ко­го (f 12. 02. 1651 7), що не дожив навіть до трид­ця­ти років і не зали­шив нащад­ків, а оста­точ­но він згас 1669 р. зі смер­тю тіт­ки остан­ньо­го Іза­бел­ли, удо­ви Мико­лая-Юрія Чор­то­рийсь­ко­го 8

Матей Стрий­ковсь­кий вивів Коре­ць­ких від Дмит­ра Оль­ґер­до­ви­ча9. Оскіль­ки польсь­кі хроні­сти не зна­ють тако­го, а пишуть нато­мість про Оль­ґер­до­во­го сина Бута­ва, Шимон Окольсь­кий скон­стру­ю­вав як зас­нов­ни­ка роду Бута­ва-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча, а Вой­тех Коя­ло­вич і Кас­пер Несе­ць­кий пішли услід за ним10. 3 істо­ри­ків XIX ст. Воло­ди­мир Анто­но­вич вва­жав во­лодарів Кор­ця нащад­ка­ми Кори­бу­та Оль­ґер­до­ви­ча 11, а Юзеф Вольф — Нари­мун­то­ви­ча­ми 12 Юзеф Пузи­на про­бу­вав на почат­ку XX ст. дове­сти, що рід похо­див від Олек­сандра Чет­вер­тенсь­ко­го, яко­го виво­див, у свою чер­гу, від Острозь­ких 13, але піз­ні­ше від­мо­ви­вся від цієї дум­ки 14. Сучас­ні дослід­ники прий­ма­ють вер­сію Вольфа.

Несмот­ря на, каза­лось бы, одно­знач­ные сви­де­тель­ства родо­слов­цев о про­ис­хож­де­нии кня­зей Корец­ких от Геде­ми­на через его сына Нари­мун­та-Гле­ба, и пре­тен­зии литов­ских Корец­ких на оное, сомне­ния все-таки есть. Соб­ствен­но, под­твер­жден­ные дан­ные о про­ис­хож­де­нии пер­вых Корец­ких от Нари­мун­та Геди­ми­но­ви­ча отсутствуют.

9 нояб­ря 1443г. князь Свид­ри­гай­ло пред­пи­сал корец­ким боярам слу­жить кня­зю Васи­лию так же, как слу­жи­ли его отцу Алек­сан­дру 15. Неяс­но, пожа­ло­вал ли Свид­ри­гай­ло Васи­лию Корец тогда же, или под­твер­дил ста­рое пожа­ло­ва­ние. О служ­бе кня­зя Васи­лия или его отца Свид­ри­гай­ле ниче­го не извест­но. Во вся­ком слу­чае, в доку­мен­тах они не засве­ти­лись, ни во вре­мя дина­сти­че­ской вой­ны 1432–1438г.г., ни до нее. С. В. Поле­хов скур­пу­лез­но разо­брал дан­ные о сто­рон­ни­ках Свид­ри­гай­лы, упо­мя­ну­тых в источ­ни­ках, но Корец­ких там нет. Васи­лий или Семен Алек­сан­дро­ви­чи Корец­кие не высту­па­ли ни гаран­та­ми при заклю­че­нии дого­во­ров, ни пору­чи­те­ля­ми за кого-либо. Сын Васи­лия, князь Иван Васи­лье­вич, был намест­ни­ком Крас­но­сель­ским в 1492г. Пре­тен­до­вать на про­ис­хож­де­ние начал, похо­же, его внук, князь Богуш Федо­ро­вич, на печа­ти кото­ро­го и появи­лась «Пого­ня». На печа­ти его дяди, кня­зя Ива­на Ива­но­ви­ча, «Пого­ни» нет. Как и на ран­ней печа­ти само­го Богу­ша Федоровича.

Ко вре­ме­ни кня­зя Богу­ша же отно­сить­ся и пер­вое сохра­нив­ше­е­ся упо­ми­на­ние литов­ски­ми Корец­ки­ми их пред­ка, кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча. 21 янва­ря 1571г. дати­ро­ва­но заяв­ле­ние от име­ни кня­зя Богу­ша о пожа­ре в его зам­ке Межи­рич, в кото­ром, поми­мо про­че­го, сго­ре­ли мно­гие акты 16. Вто­рым номе­ром ука­зан при­ви­лей вели­ко­го кня­зя Вито­вта «пред­ку кня­зя его мило­сти князь Алек­сан­дру Пат­ри­ке­е­ви­чу, на все име­ния его отчин­ные , кото­рые имел в вели­ком кня­же­стве Литов­ском, под печа­тью маестат­ною, с напи­сью всех кня­зей и панов рад вели­ко­го кня­же­ства дан­ный». Тре­тьим ука­зан под­твер­ди­тель­ный при­ви­лей Свид­ри­гай­лы кня­зю Васи­лию Алек­сан­дро­ви­чу, упо­мя­ну­тый выше. Утвер­ждать, вос­ста­нов­ле­но ли содер­жа­ние доку­мен­тов по уце­лев­шим клоч­кам, или же со слов кня­зя, затруднительно.

Тра­ди­ци­он­но счи­та­ет­ся, что упо­мя­ну­тый князь Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич был сыном Пат­ри­кея Нари­мун­то­ви­ча и вну­ком Гле­ба-Нари­мун­та. Одна­ко, это не явля­ет­ся непре­лож­ным фак­том. Слож­ность заклю­ча­ет­ся в том, что в дан­ное вре­мя, сере­дине XIV-нача­ле XV веков, жили три кня­зя по име­ни Пат­ри­кий. Стар­шим, оче­вид­но, был Пат­ри­кий Дави­до­вич Ста­ро­дуб­ский, жив­ший в сер. XIV века. Он поми­на­ет­ся и в Вве­ден­ском сино­ди­ке: «Кнзя Пат­ри­кія Двдо­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го при­им­ша­го Аггл­ский обра(з), и Кня­ги­ню его Еле­ну, и Сыно(в) ихъ, Кнзя Ива­на..» Вряд ли тут речь идет о сыне Нари­мун­та-Гле­ба . Иссле­до­ва­ния А.Ф. Лит­ви­ной и Ф.Б Успен­ско­го пока­зы­ва­ют, что князь, носив­ший имя Глеб, необя­за­тель­но был кре­щен как Давид. Далее, в 1383–86 гг. и в 1398 г. в Нов­го­род Вели­кий при­ни­мал кня­зя Пат­ри­кея, и тот был сыном Нари­ман­та. «А в Новъго­род при­и­ха­ша князь Пат­ри­кии Нари­ман­то­вич, и при­я­ша его нав­го­род­ци , и даша ему корм­ле­ние : ОрЂ­ховъ город , КорЂль­скыи город, и пол-Копо­рьи горо­да и Луское село.» Даль­ней­шая судь­ба его неяс­на, счи­та­ет­ся, что в 1408 г. он при­был на Моск­ву вме­сте с Свид­ри­гай­лой, одна­ко в лето­пи­сях речь идет о кня­зе Пат­ри­кии Зве­ни­го­род­ском 17. Это уже тре­тий Пат­ри­кей, и мож­но пред­по­ло­жить, что он был из Чер­ни­гов­ских Ольговичей.

Прав­да, в Вве­ден­ском сино­ди­ке поми­на­ют­ся кня­зья Корец­кие: «Глеб, Пат­ри­кей, Иосиф, Васи­лий, Миха­ил, Алек­сандр, Лев, Евлаш­ко, Федор….», все­го 26 кня­зей, пред­по­след­ним сто­ит Богуш-Евфи­мий, его потом­ки были уже като­ли­ка­ми. Одна­ко, толь­ко часть поми­на­е­мых лиц иден­ти­фи­ци­ру­ет­ся как Корец­кие. Осталь­ные же, веро­ят­но, род­ствен­ни­ки. Или ока­за­лись в спис­ке под пером свод­чи­ка. Напри­мер, Лев, Алек­сандр и Васи­лий, види­мо, сыно­вья Ива­на Васи­лье­ви­ча, уби­тые под Соко­лом в 1519г., Миха­ил-зять, Миха­ил Гуле­вич, но кто такие Иосиф и Евлаш­ко и где Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич? Не впи­са­ли ли Гле­ба зад­ним чис­лом? Или это Глеб Лизи­но­вич, тесть Ива­на Васильевича?

Офи­ци­аль­ная вер­сия про­ис­хож­де­ния — от Нари­ман­та-Гле­ба Геди­ми­но­ви­ча — не под­вер­га­лась сомне­нию ни в ВКЛ, ни в Мос­ко­вии, хотя впер­вые дан­ная вер­сия была «озву­че­на» лишь в 1540‑х гг. Уже в Румян­цев­ской ред. родо­слов­ных книг Мос­ков­ско­го госу­дар­ства в 7‑й гла­ве «Нача­ло госу­да­рей литов­ских» князь Семен Алек­сан­дро­вич (родо­на­чаль­ник мос­ков­ской вет­ви Корец­ких) пока­зан сыном кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча, кото­рый, в свою оче­редь, был млад­шим (тре­тьим) сыном Пат­ри­кия Нари­ман­то­ви­ча. При этом ника­ких про­те­стов со сто­ро­ны дру­гих мос­ков­ских Геди­ми­но­ви­чей-Нари­ман­то­ви­чей по дан­но­му пово­ду не посту­па­ло. Счи­та­ет­ся, что про­ис­хож­де­ние кня­зей Корец­ких от Геди­ми­на под­твер­жда­ет­ся поми­наль­ны­ми спис­ка­ми это­го кня­же­ско­го рода, сохра­нив­ших­ся в неко­то­рых киев­ских синодиках.

Све­де­ния о пред­ста­ви­те­лях этой фами­лии на мос­ков­ской служ­бе отсут­ству­ют вплоть до их появ­ле­ния на нов­го­род­ских поме­стьях. Вполне веро­ят­но, что потом­ки А. П. Корец­ко­го все это вре­мя нахо­ди­лись в родо­вых вла­де­ни­ях, отку­да пере­бра­лись в Моск­ву в кон­це XV в. под пат­ро­наж к вли­я­тель­ным род­ствен­ни­кам. Их появ­ле­ние в Нов­го­ро­де син­хрон­но сов­па­ло с опа­лой Пат­ри­ке­е­вых: име­на Корец­ких содер­жат­ся в при­пис­ках к пис­цо­вой кни­ге с дати­ров­кой «7007» и «7008». 18. Четы­ре бра­та, Иван Боль­шой, Волох, Иван Мень­шой и Васи­лий, полу­чи­ли 109 обеж в Дерев­ской пятине. В мос­ков­ских родо­слов­цах , у Алек­сандра Корец­ко­го пока­зан один сын Семен.

4 листо­па­да 1386 р. Ягай­ло пере­дав кн. Федо­ру Дани­ло­ви­чу Острозь­ко­му в спад­ко­ву дідич­ну влас­ність.19 Ціна – бути вір­ним під­лег­лим Ягай­ла і Коро­ни. Тою ж таки датою Вла­ди­слав Ягай­ло уже разом з кн. Вито­втом роз­ши­рю­ють володін­ня Федо­ра Острозь­ко­го, нада­ю­чи йому «zamek Ostrog wraz z przyległymi doń obwodami, t.j.: Korzec, Zasław, Chłapotyn (нині Крас­но­став. – Авт.), Iwanin […]» 20 та ін. Далі в пра­цях польсь­ких істо­ри­ків дов­гий час пану­ва­ла вер­сія, що піс­ля Федо­ра Острозь­ко­го Коре­ць­ким князів­ством пра­вив (якийсь – Авт.) Бутав Дмит­ро (інко­ли Костян­тин) Оль­гер­до­вич. Про це читає­мо, напри­клад, в гаслі «Korzec», вмі­ще­но­му в ГСПК: «Korczesk nadany został ks. Teodorowi Ostrogskiemu, a następnie ks. Dymitrowi Butawowi, synowi Olgierda a wnukowi Gedymina, od którego wiedzie się ród ksiąźąt Koreckich».21 Зре­штою, цю вер­сію в 1895 р. пере­кон­ли­во ану­лю­вав Ю. Вольф. Він довів, що 11‑й син Оль­гер­да (за лит. хронікою О. Бихов­ця; 3‑тя ред.). «Dmitrey Korecki» та він же 12‑й (за Я. Длуґо­шом), але вже з іме­нем «Butaw», є не що інше, як «bałamuctwo» — заблуд­жен­ня.22 На разі Бутав, уточ­нює істо­рик, це син в. кн. Кей­с­ту­та [Геди­мі­но­ви­ча].23 В Оль­гер­да був син, Дмит­ро, але його литовсь­ке ім’я – Кори­бут, а не Бутав.24 Вис­но­вок Воль­фа: польсь­кі дже­ре­ла, зазви­чай, бала­мут­но виво­дять кн. Коре­ць­ких від «urojonego» – при­ду­ма­но­го сина Оль­гер­да, Бута­ва Дмит­ра.25 Кн. Коре­ць­кі мали на печат­ці «Пого­ню», а ста­ро­дав­ній пом’яник їх роду роз­по­чи­наєть­ся іме­на­ми Глі­ба, Пат­ри­кія і т. д., тоб­то Нари­мун­та і його сина.26 Таким чином, під­су­мо­вує істо­рик, факт, що князі Коре­ць­кі похо­ди­ли від Олек­сандра, сина Пат­ри­кія Нари­мун­то­ви­ча, не викли­кає жод­них сумнівів.

Читає­мо: «А у Нари­ман­та сын был князь Пат­ри­кей, а у Пат­ри­кея были три сыны: […] да князь Олек­сандр Коретц­кой»; «А у тре­тье­го сына (sic: літо­пис­на помил­ка: слід було писа­ти ону­ка. – Авт.) у Нари­ман­то­ва у Олек­сандра у Корец­ко­го сын князь Семен…». 27

Єди­ним, до того ж, некон­крет­ним дока­зом про отри­ман­ня Кор­ця кн. Олек­сан­дром є згад­ка Ш. Окольсь­ко­го про (неіс­ну­ю­чий) при­вілей Свид­ри­гай­ла за листо­пад 1443 р. щодо надан­ня Кореч­чи­ни його сино­ві, кн. Васи­лю із зазна­чен­ням, що колись кор­ча­ни вже слу­жи­ли його батькові.

Помянники

Пере­чень титу­ло­ван­ных лиц из древ­ней­ше­го сино­ди­ка КПЛ нач. 16 в. (по Голубеву):

Род кня­зей Корец­ких: Кня­зя Гле­ба, Кня­зя Пат­ри­кия, Кня­зя Иоси­фа, Кня­зя Васи­лия, Кня­зя Фео­до­ра (запи­са­но на полях), Кня­зя Миха­и­ла, Кня­зя Алек­сандра, Кня­зя Льва, Кня­зя Иоан­на, Кня­зя Евлаш­ка, Кня­зя Фео­до­ра, Кня­зя Гри­го­рия, Кня­зя Фому, Кня­зя Иоан­на, Кня­зя Фео­до­ра, Кня­зя Нико­лу, Кня­зя Васи­лия, Кня­зя Васи­лия, Кня­зя Льва, Кня­зя Симео­на, Кня­зя Иоан­на, Кня­зя Андрея, Кня­ги­ню Авдо­тью... (далее ряд имен без титу­лов) Кня­зя Симео­на... Кня­ги­ню Марию, Кня­ги­ню Марию, ... Кня­зя Иса­кия, ... Княж­ну Мат­ро­ну, Княж­ну Улья­ну, Кня­ги­ню Агра­фе­ну, Княж­ну Татья­ну, Кня­ги­ню Евпрак­сию, ... Княж­ну Васи­ли­су, Княж­ну Фео­до­ру, Кня­зя Иоанна...

Пер­вые два име­ни спис­ка иден­ти­фи­ци­ру­ют­ся, как при­над­ле­жа­щие Гле­бу-Нари­ман­ту Геди­ми­но­ви­чу и его сыну Пат­ри­кию. Одна­ко, далее запи­са­но семь имен, кото­рые с доста­точ­ной уве­рен­но­стью мож­но отне­сти к кня­зю Ива­ну Васи­лье­ви­чу (Иосиф — веро­ят­но ино­че­ское имя) и его сыно­вьям, умер­шим в пер­вой четв. 16 в. (трое из них — Васи­лий, Алек­сандр, Лев — погиб­ли 2 авгу­ста 1519 в бит­ве под Сока­лем). Т.е. нали­цо труд­но­объ­яс­ни­мый про­пуск двух поко­ле­ний пред­ков — в спис­ке отсут­ству­ют Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич и его сыно­вья Васи­лий и Семен. Далее в спис­ке ука­зан князь с ред­ким име­нем Евлах. Из дру­гих источ­ни­ков извест­ны кня­зья Евлах Алек­сан­дро­вич Зве­ни­го­род­ский и некий Евлаш­ко Теля­ти­на (воз­мож­но, это одно и то же лицо). Пат­ри­кий (брат Алек­сандра Федо­ро­ви­ча) и Глеб (брат Евлаш­ки, пле­мян­ник Пат­ри­кия Федо­ро­ви­ча) так­же при­сут­ство­ва­ли сре­ди кня­зей Зве­ни­го­род­ских — чер­ни­гов­ских Оль­го­ви­чей. Для «пол­но­го ком­плек­та» надо доба­вить, что тестем Ива­на Васи­лье­ви­ча Корец­ко­го был князь Глеб Лизинос-Острожецкий.

Геральдика і сфрагистика

Князь Богуш Федо­ро­вич, на печа­ти кото­ро­го и появи­лась «Пого­ня». На печа­ти его дяди, кня­зя Ива­на Ива­но­ви­ча, «Пого­ни» нет. Как и на ран­ней печа­ти само­го Богу­ша Федо­ро­ви­ча. На печа­тях 1547г. и 1552г. изоб­ра­жен гераль­ди­че­ский лев. По мне­нию О.Однороженко, лев мог быть «заим­ство­ван» из семьи мате­ри, Анны Михай­лов­ны Жижем­ской, кото­рая (семья) выво­ди­ла свой род от вели­ких смо­лен­ских кня­зей. «Пого­ня» появ­ля­ет­ся на печа­ти Богу­ша в 1569г. Впро­чем, женат он был на Анне Михай­ловне Сан­гуш­ко, чей род шел от кня­зя Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, а гер­бом потом­ков Сан­гуш­ко Федо­ро­ви­ча был рыцарь с зане­сен­ным мечом, пеший или кон­ный. Судя­чи з іко­но­гра­фії печа­ток Богу­ша Коре­ць­ко­го, на яких спо­чат­ку бу­ло зоб­ра­жен­ня лева28, а напри­кін­ці 1560‑х років на змі­ну йому з’явилася ли­товська Пого­ня29), цей репре­зен­тант роду пози­ціо­ну­вав себе нащад­ком Ґедиміна.

Клас­си­че­ская же «Пого­ня литов­ская» появ­ля­ет­ся на печа­ти его сына, кня­зя Иоахи­ма в 1601г.

Извест­ны печа­ти само­го Гле­ба-Нари­мун­та, воз­мож­но, его сыно­вей Алек­сандра и Пат­ри­кия, пра­вну­ка Ива­на Юрье­ви­ча Пат­ри­ке­е­ва с изоб­ра­же­ни­ем «соколь­ни­ка», по опре­де­ле­нию С.Е.Рассадина.

Печа­ти Алек­сандра Ива­но­ви­ча Носа, пра­вну­ка, види­мо, Нари­мун­та изоб­ра­же­на «Пого­ня»( Akta Unji Polski z Litwa,№59) Соглас­но Ю.Пузыне, «Пого­ня» же была на печа­ти Юрия Ива­но­ви­ча Носа. С дру­гой сто­ро­ны, не у всех Геде­ми­но­ви­чей на печа­тях изоб­ра­жа­лась «Пого­ня». Так, не было ее у сыно­вей Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча, у Сан­гуш­ко Федо­ро­ви­ча, у Федо­ра Кори­бу­то­ви­ча, одна­ко изоб­ра­жа­лась она на хоруг­ви бра­та послед­не­го, Сигиз­мун­да. Печа­ти же Корец­ких (ран­ние) не укла­ды­ва­ют­ся в тра­ди­цию Наримунтовичей.

У річ­поспо­литсь­ких гер­бов­ни­ках XVII – XVIII ст. [14, с. 19; 26, с. 228] у яко­сті гер­ба роду Коре­ць­ких зазна­че­на Пого­ня Литовсь­ка, яка є дер­жав­но-дина­стич­ним гер­бом, який закріп­ле­ний за кня­жи­ми рода­ми, що походіять від Ґеди­мі­на. У вір­ші XVII ст. автор­ства освіт­ньо­го та цер­ков­но­го дія­ча, архі­манд­ри­та і зас­нов­ни­ка типо­гра­фії Чер­ні­го­ва, Кири­ла Тран­квіліо­на-Став­ро­ве­ць­ко­го «На ста­ро­жит­ний герб ясне осве­цо­ных и вел­мож­ных их мило­стей кня­жат Корец­ких» [124, c. 272; 125, c. 233] нада­но опис кня­жо­го гер­ба Корецьких:

У тому пріз­ви­щі князів Корецьких
Такий сенс [їхньо­го] зна­ку – сим­во­лу смі­ли­во­сті і цноти:
Лицар, упо­ва­ю­чись смі­ливістю, ого­ле­ний меч в руці його,
Кінь пусти­вся швид­ко навздогін,
За непри­я­те­лем в широ­ко­му полі,
Лица­ря смі­ли­во­го вико­ну­ю­чи волю.
Непри­я­телі пада­ють розстріляні,
Тру­пи всю­ди, поля кров’ю залиті.
В том зви­тя­га пов­на і знаменита,
Всіх цнот і муд­ро­сті гніз­до увите –
Само­ель Кару­льо­вич, князі Корецькі. 

Зазна­че­на у вір­ші інфор­ма­ція, без­за­пе­реч­но, тіс­но пере­плітаєть­ся з рані­ше зга­да­ни­ми опи­са­ми Погоні Литовської.
Про­тя­гом три­ва­ло­го часу не було жод­них сум­нівів у тому, що саме Пого­ня Литовсь­ка була єди­ним гер­бом роду Коре­ць­ких, а на існу­ван­ня іншої гераль­дич­ної тра­ди­ції нічо­го не вка­зу­ва­ло. Втім, знай­дені нещо­дав­но печат­ки князів Коре­ць­ких від пер­шої поло­ви­ни XVI ст. вка­зу­ють на існу­ван­ня і іншої гераль­дич­ної тра­ди­ції, зов­сім не пов’язаної за змі­стом з Пого­нею литовсь­кою. В резуль­таті, ста­ло відо­мо, що Пого­ня Литовсь­ка з’явилася на гер­бі Коре­ць­ких лише на зла­мі XVI – XVII ст., що і зумо­ви­ло її відо­бра­жен­ня в гер­бов­ни­ках та гер­бов­ній поезії [107, c. 149].
Окрім того, вже від почат­ку XIV ст. спо­стері­гаєть­ся вико­ри­стан­ня пере­хід­но­го типу між Пого­нею русь­кою і Пого­нею литовсь­кою, який фор­му­вав­ся під впли­вом русь­кої гераль­дич­ної тра­ди­ції на литовсь­кий дер­жав­но-дина­стич­ний герб. Подіб­ний сюжет вико­ри­сто­ву­вав­ся і на маєста­тич­ній печат­ці коро­ля Вла­ди­сла­ва Ягай­ла від 1388–1434 рр., на якій зоб­ра­же­но кін­но­го лица­ря, в правій руці яко­го – меч, а лівій – щит з дво­ра­мен­ним хре­стом, а під копи­та­ми коня – змій. В описі печат­ки роди­ча роду Дольсь­ких, Юрія Нари­мун­то­ви­ча, зазна­че­но схо­жий сюжет – озброє­ний верш­ник на коні, під копи­та­ми яко­го змій [108, c. 430; 146; 147; 150; 179; 188; 189; 195]. 

До Погоні Литовсь­кої, у гор­ботво­рен­ні роди­ни Коре­ць­ких домі­ну­ва­ли сюже­ти, пов’язані з русь­ким гераль­дич­ним колом, серед яких видоз­мі­ни Русь­ко­го лева і Погоні Русь­кої. Гераль­дич­но сти­лі­зо­ва­на фігу­ра лева зоб­ра­же­на на мат­ри­ці мід­ної печат­ки Іва­на Васи­льо­ви­ча, кня­зя Коре­ць­ко­го (піс­ля 1483–до 1502 рр.), яка датуєть­ся кін­цем XV століт­тя [183] (Рис. 25). Печат­ка круг­ла, роз­мір 20 мм. По колу виграві­ю­ва­но напис: + ПЄЧАТ * ИВАН * ВАСИ­ЛЕИ. Подібне зоб­ра­жен­ня при­сут­нє і на печат­ках Богу­ша Євфи­мія Федо­ро­ви­ча, кня­зя Коре­ць­ко­го (1522–1576), від 1552–1561 [154] та 1570 років [108, c. 429; 172].

Ще однією з най­більш ран­ніх знай­де­них печа­ток цьо­го роду є печат­ка Іва­на Іва­но­ви­ча († піс­ля 1517р.) кня­зя Коре­ць­ко­го від 1517 року (Рис. 26). Сфра­гіс має оваль­ну фор­му роз­міром 18х12 мм та леген­ду, яку вда­ло­ся роз­пізна­ти лише част­ко­во: ... WA ... АНД ... КОРЕ ..., в цен­трі зна­хо­дить­ся зоб­ра­жен­ня лева та хре­ста [169].

Наступ­на видоз­мі­на гер­ба Коре­ць­ких про­де­мон­стро­ва­на на печат­ці Богу­ша-Євфи­мія Федо­ро­ви­ча від 1547 року (Рис. 27). Печат­ка має вось­ми­кут­ну фор­му і роз­мір 16х14 мм. В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му зоб­ра­же­но лева, повер­ну­то­го ліво­руч. Між перед­ні­ми лапа­ми лева – знак у вигляді роз­двоє­ної здо­лу стрі­ли, а під живо­том – хрест і знак у вигляді літе­ри «Е» [109, c. 408; 158; 170]. Сим­воліка гер­бу, зоб­ра­же­но­го на цій печат­ці, опо­ви­та таєм­ни­ця­ми і несподі­ва­ни­ми зна­хід­ка­ми. Перш за все, на печат­ці при­сут­нє роз­маїт­тя кня­жих зна­ків, що огор­та­ють фігу­ру лева. Нині їх поход­жен­ня і зна­чен­ня зали­ша­ють­ся неві­до­ми­ми. По-дру­ге, така ж доля спіт­ка­ла фігу­ру лева, про при­чи­ну появи яко­го на гер­бі князів Коре­ць­ких не збе­рег­лось жод­них відо­мо­стей [107, c. 149–150].

Про поход­жен­ня третьої печат­ки (Рис. 28) хоч і немож­ли­во щось ствер­джу­ва­ти, про­те мож­на вис­ло­ви­ти три при­пу­щен­ня. По-пер­ше, роз­ду­му­ю­чи про при­чи­ни саме тако­го гераль­дич­но­го рішен­ня, мож­на про­ве­сти ана­ло­гію між гер­бом Коре­ць­ких 1547 р. та гераль­ди­кою Королів­ства Русь­ко­го, в якій зоб­ра­жен­ня лева зай­ма­ло про­відне міс­це [68, c. 254–255; 88, c. 6–8; 101, c. 222–249]. Князі Коре­ць­кі на почат­ку XV ст. отри­ма­ли володін­ня у волинсь­кій частині Русь­кої дер­жа­ви [81, c. 300]. Це мог­ло спо­ну­ка­ти їх до закар­бу­ван­ня фак­ту зна­ход­жен­ня їхньо­го князів­ства на тере­нах Русі у влас­но­му гер­бі, що було типо­вою прак­ти­кою для того часу. При­кла­дом такої тен­ден­ції є вико­ри­стан­ня русь­ко­го дер­жав­но-дина­стич­но­го гер­ба, що зоб­ра­жує Св. Юрія, кня­зя­ми Коріа­то­ви­ча­ми литовсь­ко­го поход­жен­ня [107, c. 150]. Вираз­ним при­кла­дом подіб­ної прак­ти­ки є круг­ла печат­ка роз­міром 35 мм, Олек­сандра Коря­то­ви­ча кня­зя Воло­ди­мирсь­ко­го (1366–1370) і гос­по­да­ря Подільсь­кої зем­лі (1370–1380) (Рис. 22). В полі печат­ки зна­хо­дить­ся Св. Юрій на коні, що влу­чає спи­сом змія. Ліво­руч від Юрія зоб­ра­же­но дере­во, а окреслює ком­по­зи­цію коло­ва леген­да, вико­на­на маюс­куль­ним шриф­том: + S’ ALEZANDRI DVS’ VLADIMIRIES • [5, c. 157; 6, c. 689; 174; 175;178].

Окрім того, вар­то заува­жи­ти, що зоб­ра­жен­ня лева на князівсь­ких гер­бах було доволі роз­по­всюд­же­ним яви­щем на волинсь­ких зем­лях. Лев також при­сут­ній на гер­бі князів Вели­ць­ких (Рис. 29), які мали володін­ня з цен­тром у Вели­ць­ку побли­зу Кове­ля, які вони отри­ма­ли від вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча [59, c. 548]. Хоча поход­жен­ня Вели­ць­ких є нев­ста­нов­ле­ним [81, c. 358], про­те вико­ри­стан­ня лева у їхньо­му гер­бі може вка­зу­ва­ти на русь­ке поход­жен­ня. Втім, на при­кла­ді гер­бів Коре­ць­ких та Коря­то­ви­чів стає зро­зу­мі­лим, що наяв­ність русь­ких сюжетів в родо­вих гер­бах не може бути без­умов­ним аргу­мен­том у визна­чен­ні поход­жен­ня роду.

При обго­во­рен­ні питан­ня про поход­жен­ня гер­ба Коре­ць­ких від русь­ко­го дер­жав­но­го гер­ба, вар­то взя­ти до ува­ги той факт, що між появою зоб­ра­жен­ня лева в яко­сті гер­ба Королів­ства Русь­ко­го та появою цієї фігу­ри на гер­бі Коре­ць­ких існує знач­ний розрив у часі. Більш ґрун­товне вив­чен­ня цієї теми мож­ли­во лише у випад­ку зна­ход­жен­ня від­по­від­них гераль­дич­них пам’яток XV століт­тя [107, c. 152]. 

За дру­гою вер­сією поход­жен­ня гер­ба князів Коре­ць­ких бере корін­ня від одно­го з дер­жав­них гер­бів Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го – лева, який епізо­дич­но з’являється на вели­кок­нязівсь­ких моне­тах часів прав­лін­ня Віто­вта [17, с. 13–16] та печат­ках окре­мих литовсь­ких князів [144; 145], на фор­му­ван­ня яких впли­ну­ла гераль­дич­на тра­ди­ція русь­ких дер­жав­них утво­рень. Незва­жа­ю­чи на це, при­чи­ни вико­ри­стан­ня тако­го гер­ба на печат­ці Богу­ша-Євфи­мія Коре­ць­ко­го зали­ша­ють­ся неві­до­ми­ми, особ­ли­во з ураху­ван­ням доволі три­ва­ло­го про­між­ку часу [107, c. 152].
Остан­нє при­пу­щен­ня зас­но­ване на мож­ли­во­му впливі смо­ленсь­кої вели­кок­нязівсь­кої гераль­ди­ки. Анна Михай­лів­на, мати Богу­ша-Євфи­мія Федо­ро­ви­ча, одно­го з влас­ни­ків рані­ше зазна­че­них печа­ток, була пред­став­ни­цею роду Жижемсь­ких, що є від­га­лу­жен­ням смо­ленсь­кої дина­стії [81, c. 245–246]. Осно­ву гер­ба князів Жижемсь­ких ста­но­вив лев [162; 163; 192], який також при­сут­ній на смо­ленсь­ко­му вели­кок­нязівсь­ко­му гер­бі від сере­ди­ни XIV століт­тя [138, c. 173, 221; 168]. В той же час постає питан­ня чи міг Богуш-Євфи­мій взя­ти герб матері у яко­сті сво­го влас­но­го, знех­ту­вав­ши гераль­дич­ною спад­щи­ною пред­ків по чоло­вічій лінії, що було нети­по­вим для русь­кої гераль­ди­ки. Ці питан­ня зали­ша­ють­ся від­кри­ти­ми [107, c. 152–153].

Зоб­ра­жен­ня лева на гер­бі Коре­ць­ких зустрі­чаєть­ся неод­но­ра­зо­во, дока­зом цьо­го є дві печат­ки Богу­ша-Євфи­мія Федо­ро­ви­ча від 1552–1561 [165] (Рис. 28) та 1570 років [176] (Рис. 30). На пер­шій печат­ці фігу­ра лева зна­хо­дить­ся все­ре­дині щита в супро­воді галу­зок. На дру­гій – без­по­се­ред­ньо в полі печатки.
Вар­то заува­жи­ти, що гер­ботво­рен­ня князів Коре­ць­ких не обме­жуєть­ся стрі­ла­ми і лева­ми. На інших печат­ках кня­зя Богу­ша Євфи­мія Федо­ро­ви­ча, які вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся май­же одно­час­но зі вже зга­да­ни­ми, зустрі­чаєть­ся ще один герб, що також має пря­ме від­но­шен­ня до дер­жав­но-дина­стич­ної спад­щи­ни. На печат­ках кня­зя, які пере­бу­ва­ли у вико­ри­стан­ні у 1569–1573 [191, 152] (Рис. 31) і 1572 рр. [193] (Рис. 32), зоб­ра­же­ний озброє­ний верш­ник на коні, під копи­та­ми яко­го лежить змій. 

Зоб­ра­жен­ня верш­ни­ка на коні, що вби­ває змія має пара­лелі відра­зу в двох дер­жав­но-дина­стич­них гер­бах Литовсь­ко-Русь­кої дер­жа­ви – у Погоні Литовсь­кій та Погоні Русь­кій. З Пого­нею Литовсь­кою зоб­ра­жен­ня на гер­бі Коре­ць­ких збли­жуєть­ся іко­но­гра­фіч­но та за харак­те­ром озброєн­ня рица­ря, а з дру­гим – наяв­ністю змія під копи­та­ми коня. Таке поєд­нан­ня сюжетів мож­на обґрун­ту­ва­ти наміром князів Коре­ць­ких відо­бра­зи­ти як своє поход­жен­ня від Ґеди­мі­на, так і факт роз­мі­щен­ня своїх володінь на русь­ких зем­лях [107, c. 154].

На печат­ці Богу­ша Євфи­мія Федо­ро­ви­ча від 1572 р. спо­стері­гаєть­ся подіб­ний сюжет, про­те з уск­лад­не­ною іко­но­гра­фією. В цій печат­ці зоб­ра­жен­ня верш­ни­ка зна­хо­дить­ся в тур­нір­но­му щиті, нав­ко­ло яко­го цілий ряд поза­щи­то­вих еле­мен­тів пов­но­го гер­ба: шолом під князівсь­кою коро­ною, сім стра­у­со­вих пер в нашо­лом­ни­ку та намет [193].

Подібне зоб­ра­жен­ня при­сут­нє і на печат­ках наступ­но­го кня­зя – Яхи­ма Богу­шо­ви­ча, кня­зя Коре­ць­ко­го (1576–1612 рр.), від 1586 (Рис. 33) та 1596–1597 роках [153] (Рис. 34). На пер­шій печат­ці зоб­ра­жен­ня роз­мі­щене в пів­круг­ло­му баро­ко­во­му щиті [190]. А на дру­гій – на рене­сан­со­во­му, замість меча в руці лица­ря шаб­ля [160]. Лише на остан­ній печат­ці Яхи­ма Коре­ць­ко­го від 1601 р. (Рис. 35) при­сут­нє кла­сичне зоб­ра­жен­ня Погоні Литовсь­кої – лица­ря на коні, що три­має в правій руці меч, в лівій – щит, на яко­му дво­ра­мен­ний хрест [166], яке річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ни­ки і фік­су­ють зго­дом в яко­сті гер­ба Корецьких.

Родовід

Гене­а­ло­гія українсь­кої гіл­ки князів Коре­ць­ких доб­ре дослід­же­на у пра­цях Ю. Воль­фа (2112, s. 174–176) та Ю. Дубовсь­ко­го (1794). Уточ­нені таб­ли­ці були при­ве­дені у Н.Яковенко (1700, с.284–285) та у нас (505, табл.34). Дана таб­ли­ця вра­хо­вує остан­ні уточ­нен­ня з враху­ван­ням відо­мо­стей пом’яників.

IV генерація от Гедиміна.

1. АЛЕК­САНДР [ПАТ­РИ­КЕ­Е­ВИЧ?]

по родо­вой тра­ди­ции и поми­наль­ным запи­сям сын Пат­ри­кия Нари­ман­то­ви­ча-Гле­бо­ви­ча. Сыно­вья Пат­ри­кия роди­лись, види­мо в 1380‑х гг. в Нов­го­ро­де, а Алек­сандр был самым млад­шим. Выезд Федо­ра и Юрия Пат­ри­ке­е­ви­чей на Моск­ву про­изо­шел не из ВКЛ, а из Нов­го­ро­да, где они сиде­ли на при­го­ро­дах до пере­да­чи этих самих при­го­ро­дов Юрию Смо­лен­ско­му. Веро­ят­ным видит­ся пред­по­ло­же­ние Куч­ки­на о бра­ке Юрия с млад­шей доче­рью Дмит­рия Дон­ско­го, Анной, до 1406 г., учи­ты­вая, что мат­ри­мо­ни­аль­ны­ми дела­ми сво­их детей зани­ма­лась непо­сред­ствен­но их мать, вдов­ству­ю­щая вели­кая кня­ги­ня Евдо­кия Дмит­ри­ев­на. Мож­но пред­по­ло­жить, что Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич оста­вал­ся в Нов­го­ро­де, а выехать в ВКЛ мог вме­сте с кня­зем Лугве­ни­ем Оль­гер­до­ви­чем в 1412 г. Может, даже нахо­дил­ся какое-то вре­мя у послед­не­го на служ­бе, как кня­зья Пор­хов­ские. Это есте­ствен­ным обра­зом объ­яс­ня­ло бы невы­со­кий ста­тус пер­во­го кня­зя Корецкого.

Пер­вый князь Корец­кий так­же мог быть из род­ни Острож­ских, имея вви­ду сле­ду­ю­щее упо­ми­на­ние в Холм­ском сино­ди­ке: «Anna religiosa et filius ejus Patritius».

На пер­шу тре­ти­ну ХVI ст. Михай­ло Кром від­но­сить рід князів Коре­ць­ких до
тих кня­жат, які нале­жа­ли до слу­жи­лої дріб­но­ти 30. До цьо­го істо­рик додає, що доб­ро­бут князівсь­кої дріб­но­ти визна­чав­ся служ­бою, і тому їхній центр ува­ги зосе­реджу­вав­ся на вели­кок­нязівсь­ко­му дворі, так що дріб­ні кня­жа­та ціну­ва­ли гос­по­дарсь­ку служ­бу дуж­че за свої маєт­ки 31. Про­те ніх­то з роду князів Коре­ць­кихне дося­гав таких адміністра­тив­них висот, ніх­то так не пере­ма­гав у набу­ван­ні урядіві титулів, як Богуш Федо­ро­вич. Саме за його жит­тя потуж­ність родуост­а­точ­но зміц­нілаі він досяг ваго­мо­го впли­ву на Волині. Так, у 1528 р. серед про­шар­ку волинсь­ких князів Коре­ць­кі посі­да­ли вось­ме міс­це за май­но­вим показ­ни­ком: їм нале­жа­ло 480 димів на двох пред­став­ни­ків роду, а в 1570 р., згід­но з побо­ро­вим­реєстром, до Кореч­чи­ни, уособ­ле­ної кня­зем Богу­шем, нале­жа­ло 1159 димів 32. У 1629 р. Кореч­чи­на посі­да­ла за залюд­неністю третє міс­це серед кня­жи­хво­лодінь Украї­ни– 6344 димів 33. Що ж до соціаль­ної зна­чи­мо­сті, то на сере­ди­ну ХVI ст. Коре­ць­кі вже нале­жа­ли до групи голов­них кня­жат, посі­да­ю­чи в ній при­близ­но шостий щабель 34. Цей факт ста­вить питан­ня про змі­ну міс­ця князів Коре­ць­ких у регіо­наль­них струк­ту­рах вла­ди, власне у волинсь­ко­му сус­піль­стві, оскіль­ки їм доволі швид­ко­в­да­ло­ся виви­щи­тисяз дріб­них кня­жат до чис­ла голов­них. Показ­ни­ка­ми, що визна­ча­ють ієрар­хічне міс­це у серед­ньо­віч­но­му сус­піль­стві, є, як відо­мо, родо­від, зем­ля та уря­ди (при­чет­ність до вла­ди), при­чо­му зга­дані показ­ни­ки вза­є­мо­по­в’я­за­ні, бо поход­жен­ня, зем­ле­во­лодін­ня та репре­зен­та­ція вла­ди тіс­но поєд­нані в єди­но­му­ме­ханіз­мі вла­ди, що фор­муєть­ся як її роз­поділ поміж влас­ни­ка­ми землі.

V генерація от Гедиміна.

2/1. КН. ВАСИЛЬ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ (1443?)

Пер­шим спад­коєм­цем Кор­ця, віро­гід­но, став дру­гий син кн. Олек­сандра – Василь. У 1443 р. Свид­ри­гай­ло (остан­ній уділь­ний князь Волині) під­твер­джує при­вілей Віто­вта на Коре­ць: при­ви­лей вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла, кото­рый он кня­зю Васи­лю Алек­сан­дро­ви­чу, потвер­жа­ю­чи того при­ви­лея вели­ко­го кня­зя Вито­вта на вси име­ня литов­ские 35 (за реєстром зни­ще­но­го архіву). Цей при­вілей під­по­ряд­ко­ву­вав бояр Коре­ць­кої воло­сті кня­зям Коре­ць­ким, виклю­ча­ю­чи їх з‑під вели­кок­нязівсь­кої зверх­но­сті. Від наступ­но­го вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Кази­ми­ра (1440–1492) кн. Василь Олек­сан­дро­вич Коре­ць­кий отри­мав ще один під­твер­джу­валь­ний при­вілей на Корець.

3/1. СЕМЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

родо­на­чаль­ник мос­ков­ской вет­ви Корецких.

Све­де­ния о пред­ста­ви­те­лях этой вет­ви рода на мос­ков­ской служ­бе отсут­ству­ют вплоть до их появ­ле­ния на нов­го­род­ских поме­стьях. Вполне веро­ят­но, что потом­ки А. П. Корец­ко­го все это вре­мя нахо­ди­лись в родо­вых вла­де­ни­ях, отку­да пере­бра­лись в Моск­ву в кон­це XV в. под пат­ро­наж к вли­я­тель­ным род­ствен­ни­кам. Их появ­ле­ние в Нов­го­ро­де син­хрон­но сов­па­ло с опа­лой Пат­ри­ке­е­вых: име­на Корец­ких содер­жат­ся в при­пис­ках к пис­цо­вой кни­ге с дати­ров­кой «7007» и «7008».

Нет и ника­ких сле­дов пре­бы­ва­ния Семе­на Алек­сан­дро­ви­ча Корец­ко­го на мос­ков­ской служ­бе. Меж­ду тем, потом­ки не толь­ко кня­зя Юрия Пат­ри­ке­е­ви­ча, у кое­го «Бог в кике», но и менее успеш­но­го Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча, дядей кня­зя Семе­на, соглас­но родо­слов­цам, отсле­жи­ва­ют­ся по доку­мен­там. В послед­ней чет­вер­ти XV века Федор Кри­вой, внук Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча, был намест­ни­ком кня­зя Бори­са Волоц­ко­го в Воло­ко­лам­ске, а пра­внук-Васи­лий Лущи­ха, бояри­ном того же Бори­са Волоц­ко­го. Отсут­ствие же све­де­ний о Корец­ких, может ука­зы­вать на их позд­ний выезд на Моск­ву, воз­мож­но, во вре­мя Стран­ной вой­ны 1486–94г.г.

VІ генерація от Гедиміна.

4/2. КН. БОГУШ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ († піс­ля 1483)

Князь коре­ць­кий (піс­ля 1443 — піс­ля 1483 рр.). На під­ставі запи­су у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.99) мож­на вва­жа­ти, що його хре­стильне ім’я було Федір.

5/2. КН. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ († до 1502)

Князь коре­ць­кий (піс­ля 1483 ‑до 1502 рр.), наміс­ник крас­носільсь­кий (з 1492 р.).

У 1488–1489 рр. від Кази­ми­ра отри­мав якісь дріб­ні надан­ня 36. Наступ­ним кро­ком збіль­шен­ня земель­но­го фон­ду став посаг його дру­жи­ни – княж­ни Васи­ли­си, донь­ки кн. Глі­ба Лизи­но­со­ви­ча, піс­ля смер­ті яко­го у 1493 р. усі його зем­лі за спад­ком відій­шли до зятя, що було під­твер­дже­но при­вілеєм вел. кн. Олек­сандра 37.

Долу­чен­ня до інсти­тутів вла­ди було зна­ме­но­ване номі­на­цією Іва­на Коре­ць­ко­го на уряд наміс­ни­ка крас­носільсь­ко­го (бл. 1492 р. Красне — гос­по­дарсь­кий двір під Луць­ком), що, як пожа­лу­ван­ня вели­ко­го кня­зя, вклю­ча­ло Коре­ць­ко­гов систе­му репре­зен­та­ції офі­цій­ної вла­ди. Іншим фак­том, що свід­чить про зміц­нен­ня сус­піль­них пози­цій роду Коре­ць­ких, є меж­уван­ня кор­донів з сусід­ні­ми мож­но­вла­дця­ми: кн. Іва­ном Чет­вер­тенсь­кий 38, кн. Іва­ном Заславсь­ким (Жеславсь­ким) 39, кн. Іва­ном Острозь­ким (Крас­ним, 1464–1505) 40. Тут ми зно­ву звер­тає­мо­ся до реєст­ру зни­ще­но­го межи­рі­ць­ко­го архіву, де, згід­но з заявою кн. Богу­ша Коре­ць­ко­го, було три роз­везд­ньх листа на перк­га­мене... в кото­рых гра­ни мено­ви­те опи­са­нье 41. Показ­ни­ком еко­но­міч­но­го зрос­тан­ня Кореч­чи­ни напри­кін­ці ХV ст. мож­на вва­жа­ти дани­ну на ярмар­ки у Кор­ці: лист нада­ня деду мое­му кня­зю Ива­ну на два ярмар­ки у Кор­цы 42.

∞, кн. Васи­ли­са Глібів­на Лизо­носів­на (1511). Діти: Федір, Іван, Василь, Лев та Олек­сандр і донь­ка Ганна.
6/3. КН. ДАНИ­ЛО СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРЕЦЬКИЙ

Судя по зем­ле­вла­де­нию его потом­ков, поме­стье Д. С. Корец­ко­го рас­по­ла­га­лось в Шелон­ской пятине и дости­га­ло вое­вод­ско­го окла­да – 50 обеж. Он упо­ми­нал­ся в 1502 г. в раз­ряд­ной кни­ге: «А люди были… ноуго­родц­ких всех пятин, опри­чон­но кня­зя Дани­ла Семе­но­ви­ча Корец­ко­го з бра­тьею». 43 Его потом­ки вошли в состав эли­ты нов­го­род­ской корпорации.

7/3. КН. ИВАН БОЛЬ­ШОЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ (1500)

поме­щик Вельев­ско­го пого­ста Дерев­ской пяти­ны: «Въ Вельев­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волост­ка Фео­до­ров­ская, Яков­ля сына Селез­не­ва... Отда­на Ива­ну Бол­шо­му да Воло­ху, кня­жо Семе­но­вымъ детемъ Корет­ко­го, лета 7008-го. 44 ... Въ Вельев­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волость Про­ко­фьев­ская, Юрье­ва сына Скачелского...Отдана Ива­ну Бол­ше­му да Воло­ху, кня­жо Семе­нымъ детем Корет­ко­го, лета 7000 осма­го. 45″

Све­де­ния о пред­ста­ви­те­лях этой фами­лии на мос­ков­ской служ­бе отсут­ству­ют вплоть до их появ­ле­ния на нов­го­род­ских поме­стьях. Веро­ят­но, что потом­ки А. П. Корец­ко­го все это вре­мя нахо­ди­лись в родо­вых вла­де­ни­ях, отку­да пере­бра­лись в Моск­ву в кон­це XV в. под пат­ро­наж к вли­я­тель­ным род­ствен­ни­кам. Их появ­ле­ние в Нов­го­ро­де син­хрон­но сов­па­ло с опа­лой Пат­ри­ке­е­вых: име­на Корец­ких содер­жат­ся в при­пис­ках к пис­цо­вой кни­ге с дати­ров­кой «7007» и «7008».

8/3. КН. СЕМЕН ВОЛОХ СЕМЕ­НО­ВИЧ (1500)

поме­щик Вельев­ско­го пого­ста Дерев­ской пяти­ны: «Въ Вельев­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волост­ка Фео­до­ров­ская, Яков­ля сына Селез­не­ва... Отда­на Ива­ну Бол­шо­му да Воло­ху, кня­жо Семе­но­вымъ детемъ Корет­ко­го, лета 7008-го. 46 ..Въ Вельев­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волость Про­ко­фьев­ская, Юрье­ва сына Скачелского...Отдана Ива­ну Бол­ше­му да Воло­ху, кня­жо Семе­нымъ детем Корет­ко­го, лета 7000 осма­го. 47″

9/3. КН. ИВАН МЕНЬ­ШОЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРЕЦ­КИЙ (1500)

поме­щик Рютин­ско­го пого­ста Дерев­ской пяти­ны. “Отда­на Ива­ну Мен­шо­му да Васи­лью, кня­жим Семе­но­вымъ детемъ Коретц­ко­го, лета 7007. Въ Рутин­скомъ пого­сте вели­ко­го кня­зя волость оброч­ная Ива­нов­ская Мар­ко­ва.» 48. «Въ Рутин­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волость оброч­ная Михай­лов­ская, Сте­па­но­ва сына Валошиньского...Отдана Ива­ну Мен­шо­му да Васи­лью, кня­жим Семе­но­вымъ детемъ Коретц­ко­го, лета 7007.» 49

Его имя отсут­ству­ет в родо­слов­ных книгах.

10/3. КН. ВАСИ­ЛИЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ (1500, †1500/1543)

поме­щик Рютин­ско­го пого­ста Дерев­ской пяти­ны. “Отда­на Ива­ну Мен­шо­му да Васи­лью, кня­жим Семе­но­вымъ детемъ Коретц­ко­го, лета 7007. Въ Рутин­скомъ пого­сте вели­ко­го кня­зя волость оброч­ная Ива­нов­ская Мар­ко­ва.» 50. «Въ Рутин­скомъ же пого­сте вели­ко­го кня­зя волость оброч­ная Михай­лов­ская, Сте­па­но­ва сына Валошиньского...Отдана Ива­ну Мен­шо­му да Васи­лью, кня­жим Семе­но­вымъ детемъ Коретц­ко­го, лета 7007.» 51

В послед­ний раз упо­мя­нут в Пла­теж­ной кни­ге Дерев­ской пяти­ны 1542–43г. Речь идет о его поме­стье, сам князь, види­мо, уже умер.

Его имя отсут­ству­ет в родо­слов­ных книгах.

VІІ генерація от Гедиміна.

4/3. КН. ФЕДІР ІВА­НО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ († 20.III.1512/17.ТХ.1513.)

Князь коре­ць­кий (до 1502 — 1522 рр.). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 105). Згід­но реєст­ру кти­торів Києво-Печерсь­кої лаври А.Кальнофойського (поз.45) його хре­стильне ім’я було Григорій.

Федір і його брат Іван пере­бу­ва­ли (згад­ка від 1512 р.) на двірсь­кій служ­бі в яко­сті гос­по­дарсь­ких дво­рян 52. Від 8 верес­ня 1508 р. у Литовсь­кій Мет­ри­ці зано­то­ва­на випла­та кн. Федо­ру Коре­ць­ко­му (як і багатьом іншим волин­цям) се соляньх пеня­зей луц­ких – 10 кіп гро­шей 53. А від 12 верес­ня 1510 р., уже зі скар­бу, кн. Ф. Коре­ць­кий зно­ву отри­мав таку ж суму 54

Близь­ко 1512 р. Кореч­чи­на була роз­поді­ле­на (вчи­нен­ня дєлу) між сина­ми, що осо­би­сто під­твер­ди­ла їхня мати 55. Однак троє молод­ших синів – Василь, Лев та Олек­сандр — заги­ну­ли у битві з тата­ра­ми при Сокалі у 1519 р. і нащад­ків по собі не лиши­ли. Наступне роз­ши­рен­ня зем­ле­во­лодін­ня пов’я­зуєть­ся з бра­та­ми Федо­ром († 1513) та Іва­ном († піс­ля 1517). Йдеть­ся про при­вілей Жиги­мон­та І Ста­ро­го на Тор­го­ви­ць­ку волость (ключ), яку було нада­но двом братам,на той час дво­ря­нам гос­по­дарсь­ким (при­вілей від 20, ГУ. 1512 р.. 15 індикта,згідно з Юзе­фом Вольфом35), 14 жовтня 1569 р. кн. Б.Ф. Коре­ць­кий­по­дав для запи­сув луць­кі­земсь­кі кни­ги­при­вілей на Тор­го­ви­цю з помил­ко­вою датою — 21 лип­ня 1520 р. 56 Помил­ко­вість цієї дати непря­мо під­твер­джуєть­ся дво­ма фак­та­ми: в описі Київсь­ко­го зам­ку (близь­ко 1520 р.), скла­де­но­го для Жиги­мон­таІ, серед тих, хто в Киев­ской зем­ле меня дер­жит, вка­за­на кня­ги­ня Коре­ць­ка 57 — на той час уже вдо­ва по небіж­чи­ку кн. Федо­ру Іва­но­ви­чу Коре­ць­ко­му. Іншим фак­том є при­вілей гос­по­дарсь­ко­му писа­рю Михай­лу Васи­льо­ви­чу (зг. 1510, ї 1545 ) на Сви­ню­хи у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті від 23 берез­ня 1512 р., індикт 15 (Юзеф Вольф подає іншу, мож­ли­во, помил­ко­ву дату або дату під­твер­джен­ня — 1522 р.). де зазна­че­но, шо пер­вей сего дали есмо ему село в Луць­комь пове­те на имя Тор­го­ви­цу и потомб, как» он быль на служ­бе нашой в посель­стве в Оре­де, и мы без него тое село Тор­го­ви­цу, взем­ши к нашим рукамь, и отда­ли дво­ря­ном нашимь кня­зю Ива­ну а кня­зю Федо­ру Коре­ць­ким 58. А втім, сум­ніви роз­ві­ює під­твер­джу­валь­ний при­вілей Жиги­мон­та І, даний кня­гині Федо­ро­вій Коре­ць­кій 17 (31) верес­ня 1513 р. (збе­ре­же­ний у копії ХVII ст.) на маєт­ки у Київсь­ко­му повіті (Суща­ни, Конон­че, Без­ра­ди­чі), вислу­жені її чоло­віком кня­зем Федо­ром Іва­но­ви­чем Коре­ць­ким дали есмо кня­зю ее небож­чи­ку.. име­ня села в Києв­ском пове­те зра­дец наших и кня­зя Ива­на Глин­ско­го в Оле­не­ку (в Олевсь­ку) на имя Сущане, а Михай­ла Гаги­но­ва на имя Конон­че а Без­ра­ди­чи 59. Цей доку­мент доз­во­ляє уточ­ни­ти інфор­ма­цію Юзе­фа Воль­фа про те, що у 1508 р. бать­ко кн. Богу­ша Коре­ць­ко­го отри­мав у вислу­гу не тіль­ки Суща­ни 60, але ще й Конон­че та Без­ра­ди­чі, а також вста­но­ви­ти рік смер­ті кн. Федо­ра Іва­но­ви­ча Коре­ць­ко­го – між 20.III.1512 та 17.IХ.1513.

Як свід­чить текст зга­да­но­го вище при­вілею на Тор­го­ви­ць­ку волость, остан­ня скла­да­ла­ся з шести сіл: дали им двор наш в Луц­ком пове­те на имя Тор­го­ве­ци села того дво­ра: Лиха­чов­ку, Вол­ни­че, Рудлев, Бабо­ло­ки, Белый Берег, Рудле­ве­ць 61. Ціка­во, що бра­ти отри­ма­ли волость не спіль­но, не нав­піл, а в нерів­ній про­пор­ції: две части кня­зю Федору(тобто, стар­шо­му бра­ту – Гене­ограф), а тре­тюю част кня­зю Ива­ну (молод­шо­му бра­ту – Гене­ограф) во всем вечне и на веки непо­руш­но. Пере­ва­га стар­шо­го бра­та Федо­ра- — бать­ка Богу­ша — фік­суєть­ся і рані­ше, коли у 1507–1508 рр. він, як і бага­то інших воли­нян, отри­мав у вислу­гу київсь­кі володін­ня Глинсь­ких піс­ля відо­мо­го зако­ло­ту. Нато­мість про­даж молод­шим бра­том Іва­ном родо­во­го маєт­ку Суско свід­чив про послаб­лен­ня його пози­цій (маєток було про­да­но в 1517 р. кн. Федо­ру Чор­то­рийсь­ко­му: имене на имя Суско свое отчиз­ноє власт­ноє... вдел­ное от матъ­ки моее и от всей бра­ти моеи ... за полъ­тре­тят­цать (тоб­то за 12,5 — В.П.) коп гро­шей полу­грош­ко­вых ) 62. Таким чином, дру­ге роз­ши­рен­ня Кореч­чи­ни слід пов’я­за­ти з іме­нем Федо­ра Іва­но­ви­ча і від­не­сти на 1508–1512 рр., коли від Жиги­мон­та І були отри­мані вислу­ги на Київ­щині та Тор­го­ви­ць­ка волость на Волині. Поряд з тим, його долу­чен­ня до вла­ди обме­жи­лось «почат­ко­вою схо­дин­кою» дво­ря­ни­на гос­по­дарсь­ко­го, що, мож­ли­во, пояс­нюєть­ся перед­час­ною смер­тю кня­зя: адже на момент смер­ті його сину Богу­шу було близь­ко трьох років. Юзеф Вольф при­пус­кає, що дітей було біль­ше, але вижив один Богуш, бо в 1522 р. кня­ги­ня Ган­на Коре­ць­ка у судо­вій справі з Гойсь­ки­ми на вели­кок­нязівсь­ко­му суді висту­па­ла разом з сина­ми: жало­ва­ла нам княж­на Федо­ро­вая Ива­но­ви­ча Корец­кая кня­ги­ня Ган­на ис сына­ми сво­и­ми, кня­жат Корецкими...

Щодо кня­гині Ган­ни, то Вольф помил­ко­во подає один факт, який мож­на розт­лу­ма­чи­ти у сен­сі роз­ши­рен­ня Кореч­чи­ни. У серп­ні 1528 р. кня­ги­ня була позва­на до суду Мих­ном Сват­ко­ви­че­му справі про спа­док сво­го дядь­ка Неми­ри, пер­шо­го чоло­віка кня­гині Ган­ни, який усвоє­му теста­мен­ті в яко­сті віна від­пи­сав їй тре­ти­ну своїх маєт­ків у екві­ва­лен­ті 600 кіп гро­шей. Пле­мін­ник Неми­ри оскар­жив перед вели­ким кня­зем пра­во­ву­чин­ність віна і виграв спра­ву, тоді як Юзеф Вольф зазначає,ніби Ган­на Коре­ць­ка отри­ма­ла під­твер­джен­ня теста­мен­ту Неми­ри. Цей судо­вий лист нещо­дав­но було над­ру­ко­ва­но­укор­пусі книг Литовсь­кої Мет­ри­ки з ньо­го бачи­мо, наскіль­ки про­бле­ма­тич­ним було від­пи­са­ти­за межі роду зем­лю навіть у фор­мі віна, Ціка­во, що сам запо­ві­дач Немир­ау своє­му теста­мен­ті перед­ба­чив мож­ли­ву невід­по­від­ність віно­во­го запи­су: А тоте таста­мент и перввій запис­на вено ей дало на розум (тоб­то, до пра­во­во­го рішен­ня — В.П.) кня­зя воє­во­дьі его млсти троц­ко­го (К. І. Острозь­ко­го – Гене­ограф) ест­ли бы был слушный,абы был дер­жан, ест­ли бы не был слуш­ный, абы попра­вил. Кн. Острозь­кий не визнав чин­ність цьо­го запи­су і, видя­чи тот теста­мент неслуш­ный, абы дер­жан был (кнг. Коре­ць­кою – Гене­ограф) тое имене Яро­сла­ви­чи з рук ее вынял и взя­ли к нашим рука­ми к зам­ку нашо­му Луц­ко­му 63. Ціка­во, що прий­ня­тий через рік Пер­ший Ста­тут ВКЛ доз­во­ляв удо­вам сидіти на віно­ваній зем­лі лише до наступ­но­го одру­жен­ня (Розд. ІV. Арт 2: О пустыи вдо­вы, кото­рыи детей не мають): а ест­ли замуж не пой­деть, тогды маєть таки до живо­та на тре­тей части седе­ти, а на ближ­ние все имене маєть прий­ти...) 64. Арти­кул 5 уточ­ню­вав дане поло­жен­ня: А пак ли бы замуж пошла, тогды маєть име­нье на чом была, близ­ким заста­ви­ти 65.

Ж., КНЖ. АННА МИХАЙ­ЛІВ­НА ЖИЖЕМСЬКА

5/3. КН. ІВАН ІВА­НО­ВИЧ († 1517)

Князь коре­ць­кий (до 1502 ‑1517 рр.).

Близь­ко 1512 р. Кореч­чи­на була роз­поді­ле­на (вчи­нен­ня дєлу) між сина­ми, що осо­би­сто під­твер­ди­ла їхня мати 66. Про­даж молод­шим бра­том Іва­ном родо­во­го маєт­ку Суско свід­чив про послаб­лен­ня його пози­цій (маєток було про­да­но в 1517 р. кн. Федо­ру Чор­то­рийсь­ко­му: имене на имя Суско свое отчиз­но­ге власт­ноє ... вдел­ноє оть мать­ки моее .. и от всей бра­ти моги .. за поло­тре­тят­цать (тоб­то за 12,5 — В.П.) коп гро­шей полугрошковых)19.

2 лип­ня 1517 року князь Іван Іва­но­вич Коре­ць­кий та його дру­жи­на Фeд­ка про­да­ють свій маєток в Сусь­ку з усі­ма реча­ми та пра­ва­ми кня­зю Федо­ру Міхай­ло­ві­чу Чарто­рийсь­ко­му за 25 коп гро­шей (1 копа = 60 гро­шей)67.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 103).

Ж., ФЕДЬ­КА.

6/3. КН. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ († 1519) 

Князь коре­ць­кий (до 1502 ‑1519 рр.).

Близь­ко 1512 р. Кореч­чи­на була роз­поді­ле­на (вчи­нен­ня дєлу) між сина­ми, що осо­би­сто під­твер­ди­ла їхня мати 68. Однак троє молод­ших синів – Василь, Лев та Олек­сандр — заги­ну­ли у битві з тата­ра­ми при Сокалі у 1519 р. і нащад­ків по собі не лишили.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 107).

7. КН. ЛЕВ ІВА­НО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ († 1519) 3

Князь коре­ць­кий (до 1502 ‑1519 рр.).

Близь­ко 1512 р. Кореч­чи­на була роз­поді­ле­на (вчи­нен­ня дєлу) між сина­ми, що осо­би­сто під­твер­ди­ла їхня мати 69. Однак троє молод­ших синів – Василь, Лев та Олек­сандр — заги­ну­ли у битві з тата­ра­ми при Сокалі у 1519 р. і нащад­ків по собі не лишили.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 102).

8/3. КН. ОЛЕК­САНДР ІВА­НО­ВИЧ († 1519) 

Князь коре­ць­кий (до 1502 ‑1519 рр.).

Близь­ко 1512 р. Кореч­чи­на була роз­поді­ле­на (вчи­нен­ня дєлу) між сина­ми, що осо­би­сто під­твер­ди­ла їхня мати 70. Однак троє молод­ших синів – Василь, Лев та Олек­сандр — заги­ну­ли у битві з тата­ра­ми при Сокалі у 1519 р. і нащад­ків по собі не лишили.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 101).

9/3. КНЖ. АННА ІВАНІВ­НА КОРЕ­ЦЬ­КА († піс­ля 1512)

У 1512 р., уже піс­ля смер­ті бать­ка, княж­на Ган­на була вида­на заміж за Михай­ла Збро­хо­ви­ча Гуле­ви­ча, за що у посаг від своєї матері та п’ятьох братів отри­ма­ла маєток Пере­ка­ли 71. Цей маєток ста­но­вив володін­ня матері, тоб­то нале­жав роду князів Лизиносовичів.

М., МИХАЙ­ЛО ЗБРО­ХО­ВИЧ ГУЛЕ­ВИЧ. Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 104).

КН. ВЛА­ДИ­МИР ... КОРЕЦ­КИЙ (ум. до 1542–43г.),

поме­щик Вельев­ско­го рого­ста Дерев­ской пяти­ны. В пер­вый и послед­ний раз упо­мя­нут в Пла­теж­ной кни­ге Дерев­ской пяти­ны 1542–43г. Речь идет о его поме­стье, сам князь, види­мо, уже умер. Воз­мож­но, Вла­ди­мир- хри­сти­ан­ское имя Волоха?

КН. БОГ­ДАН ДАНИ­ЛО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ (†1539/1556)

Упо­мя­нут в раз­ря­дах как пол­ко­вой голо­ва в 1538–40г.г. на Коломне. С ним без­успеш­но мест­ни­чал князь Б.А. При­им­ков-Ростов­ский. Он умер в 1543 г., а его поме­стье пере­шло к жене Офро­си­нье и сыну Ива­ну. 15 октяб­ря 1556 г. дати­ро­ва­на чело­бит­ная его вдо­вы , кня­ги­ни Ефро­си­ньи. 72 Она же дала вклад по его душе в ТСМ в 1559 г. 73

VIII генерація от Гедиміна.

10/4. КН. БОГУШ-ЄВФИ­МІЙ ФЕДО­РО­ВИЧ (* бл.1510, † 19.08.1576).

Князь коре­ць­кий (1522–1576 рр.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1539–1548 рр.), брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1548–1576 рр.), луць­кий (XII.1560–1576 рр.), воє­во­да волинсь­кий (4.VII.1572–1576 рр.), зве­ни­го­родсь­кий ста­ро­ста (номі­наль­ний титул) в 1570‑х рр.

Наро­ди­вся близь­ко 1510 року у родині волинсь­ко­го кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча Коре­ць­ко­го та кня­гині Ган­ни Михай­лів­ни Жижемсь­кої. Хре­щене ім’я,яке він отри­мав, було Євфи­мій 74. Невідомо,чи досяг би князь Богуш такої потуж­но­сті і впли­во­во­сті, як би не той факт, що він уже з моло­дих років зали­ши­вся май­же єди­ним спад­коєм­цем маєт­ків роду Коре­ць­ких. Троє його дядь­ків — Василь, Лев і Олек­сандр – заги­ну­ли у ката­стро­фіч­но­му татарсь­ко­му погро­мі під Сока­лем 1519 р. 75, поки­нув­ши цей світ без нащад­ків. Чет­вер­тий дядь­ко – Іван – зали­шив по собі єди­ну донь­ку Ган­ну, яка одру­жи­ла­ся з кн. Іва­ном Васи­льо­ви­чом Масальсь­ким. У три­на­дцять років моло­дий кня­жич зали­ши­вся без бать­ка (бл. 1513 р.). а ще через дев’ять років – у 1582 р. – з світу піш­ла його мати. Загад­ко­ві обста­ви­ни насиль­ни­ць­кої смер­ті кня­гині Ган­ни викли­ка­ли підо­з­ру у її братів, щодо неї ніби­то був при­чет­ний моло­дий князь 76. Він відвів від себе зви­ну­ва­чен­няі зміг повер­ну­ти до себе дові­ру з боку вели­ко­го кня­зя Жиги­мон­та І Ста­ро­го та його сина Жиги­мон­та Авгу­ста. Ця дові­ра наоч­но про­яви­лась у двірсь­кий служ­бі кня­зя Богу­ша: 1532 р. він упер­ше фік­суєть­ся як гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин, Іншим свід­чен­ням цієї служ­би є реєстр спа­ле­но­го у груд­ні 1570 р. межи­рі­ць­ко­го архіву кня­зя 77. Щодо самої служ­би, то, як зазна­чав Михай­ло Гру­шевсь­кий, її метою була королівсь­ка лас­ка та пов’я­за­ні з нею бене­фі­ції, поче­сті, уря­ди і титу­ли і особ­ливі пра­ва на ці заслу­ги для нащад­ків. Служ­ба була настіль­ки важ­ли­вою, що на плат­ню гос­по­дарсь­ким дво­ря­нам – юрк­гельт – мог­ли не звер­та­ти ува­ги. На юрк­гельт не виста­ча­ло готів­ки, однак дво­ря­ни лег­ко зва­жа­ли на «кри­зу» пла­то­спро­мож­но­сті вели­кок­нязівсь­кої скарб­ни­ці: в архіві кня­зя Б. Коре­ць­ко­го серед іншо­го, погорі­ли листы при­по­ми­наль­ные, ижи заслу­жо­ное не запла­чоне 78.

Печат­ка від 10.1.1547–18.9.1547: в полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му лев вліво, три­має знак у вигляді роз­двоє­ної здо­лу стрі­ли, здо­лу хрест і знак у вигляді літе­ри Е; зго­ри літе­ри: BK; вось­ми­кут­на, роз­мір 16х14 мм.
Джерела:ANK, AS, Teka VI, Plik 62. 10.1.1547.BCz, Perg. 878. 18.9.1547 р.

Печат­ка від 29.10.1552–21.5.1561: в полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му лев, здо­лу паго­ни; зго­ри літе­ри: BK; оваль­на, роз­мір 15х13 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka VІI, Plik 84; Teka IХ, Plik 27. 29.10.1552–21.5.1561.

Пере­пис литовсь­ко­го війсь­ка 1528 року фік­сує 18-річ­но­го кн. Богу­ша Коре­ць­ко­го як зобо­в’я­за­но­го ста­ви­ти на потре­бу гос­по­да­рю 5 зброй­них верш­ни­ків. У екві­ва­лен­ті до селянсь­ких господарств.(1 кінь — 8 служб — 24 дими. 5 верш­ни­ків вистав­ля­ли­ся при­близ­но з 40 служб або 120 димів. Зро­зу­мі­ло, щоце була не вся Кореч­чи­на, оскіль­ки влас­них верш­ни­ків мала вистав­ля­ти мати кн. Богуша,а також його дво­юрід­на сест­ра Ган­на, одру­же­на кн. Іва­ном Масальським,які разом володі­ли поло­ви­ною Кор­ця, вна­слі­док чого у пере­писі 1528 р. кн. Масальсь­кий іме­ну­вав­ся Масальський–Корецький. Одна­че напри­кін­ці 1520‑х – на почат­ку 1530‑х рр. ця поло­ви­на Кор­ця стає пред­ме­том супереч­ки між кн. Богу­шем та кн. Масальсь­ким, що позна­чи­лось вза­єм­ни­ми крив­да­ми та тра­ди­цій­ни­ми демон­стра­ція­ми сили (вза­єм­ні наїз­ди слуг). Одно­знач­но мож­на твер­ди­ти, що кн. Богуш зма­гав­ся за викуп та повер­нен­ня отчин­но­го володін­ня, оскіль­ки уже у 1532 р. кн. Іван Масальсь­кий отри­мав дозвіл вели­ко­го кня­зя на про­даж поло­ви­ни Кор­ця, моти­ву­ю­чи це тим, що кн. Б. Коре­ць­кий регу­ляр­но зав­дає їм шко­ди. Від­лун­ням цієї супереч­ки, мож­ли­во, був і позов Коре­ць­ко­го до вели­кок­нязівсь­ко­го суду (разом (?) з мар­шал­ком волинсь­кої зем­лі кн. Андрієм Сан­гуш­ко­ви­чем Кошерсь­ким). Про що йшло­ся – невідомо,бо, судя­чи з запи­су спра­ви від 29 берез­ня 1534 р., судо­ве засі­дан­ня було від­кла­дене за при­чи­ною гос­по­дарсь­кої служ­би (вій­на з мос­ковсь­ким князів­ством). Зга­да­ну поло­ви­ну Кор­ця вику­пив у Масальсь­ко­го кн. Богуш,бо за пра­вом близь­ко­сті йому нале­жа­ло пер­шо­чер­го­ве пра­во вику­пи­ти отчин­ні землі.

У 1537 р., у ході спо­ру кн. Коре­ць­ко­го з Жиди­чинсь­ким мона­сти­рем за деся­ти­ну з тор­го­ви­ць­ких маєт­ків, з’я­су­ва­ло­ся, що князь мав пере­да­ти Тор­го­ви­цю Іва­но­ві Масальсь­ко­му ніби­то за яко­юсь уго­дою, як це вид­но з про­мов судо­вих сторін та свід­ків: А князь Богуш про­тив­ку того мовил: «Я дей, архи­манд­ри­те, тобе отка­зо­ва­тине буду (щодо деся­ти­ни на Жиди­чинсь­кий мона­стир з тор­го­ве­ць­ких маєт­ків — Гене­ограф), бо вже Тор­го­ви­цу про­ме­нял кня­зю Ива­ну Масаль­ско­му». И тут жепе­ред нами и перед кня­зи и паны (судо­ва спра­ва роз­гля­да­лась на сей­ми­ку Волинсь­кої зем­лі — Гене­ограф) князь Иван Масаль­ский напро­тив­ку того рек кня­зю Богушу:«Я дей, кня­же Богушу,о тое имене Тор­го­ви­цу с твоєю мило­стю умол­ву маю меня­ти; под­ле ж которь­їх име­ней архи­манд­рит име­нуєт зем­лю Рудлев­скую ис тобою позь­ваєт, тых я име­ней твойх тор­го­виц­ких еще у сво­ее моци не маю, еще есми с тобою име­ней не менял...» 79. З огля­ду на існу­ван­ня якоїсь міно­вої уго­ди, мож­на гіпо­те­тич­но при­пу­сти­ти, що кн. Коре­ць­кий не вику­пив, а обмі­няв поло­ви­ну Кор­ця у кн. І. Масальсь­ко­го на маєт­ки Тор­го­ви­ць­кої воло­сті. Не випад­ко­воу 1531 р. він нама­гав­ся отри­ма­ти у вели­ко­го кня­зя під­твер­джу­валь­ний при­вілей на Тор­го­ви­цю, що, як твер­дить Юзеф Вольф, йому не вда­ло­ся зро­би­ти 80. При­найм­ні, у 1545 р., згід­но з ревізією Луць­ко­го зам­ку, Тор­го­ви­ця раху­ва­ла­ся за кн. Масальсь­ким (город­ня Тор­го­виц­кая кня­зя Ива­на Масаль­ско­го), а викуп­ле­на була тіль­ки піз­ні­ше, що засвід­чує реєстр зни­ще­но­го поже­жею межи­рі­ць­ко­го архіву, де зафік­со­ва­но при­ви­лей на Тор­го­ви­цу, потвер­жа­ю­чи куп­лю кня­жую у кня­зя Васи­ля Масал­ско­го; в том же при­ви­лю, потвер­жа­ю­чи, доз­во­ляєть будо­ва­ти замок, оса­жи­ва­ти место, ярмар­ки два... а тор­гь во вто­рок; волио­сти мьсте­кие и мытаб!, Отже, Тор­го­ви­цю було викуп­ле­но від сина Іва­на Масальсь­ко­го Васи­ля, у 1550‑х або 1560‑х рр. (за Воль­фом, Іван Масальсь­кий володів нею ще й у 1552 році)??.

Судя­чи з напо­лег­ли­во­сті Богу­ша Коре­ць­ко­го у повер­нен­ні поло­ви­ни Кор­ця та вику­пі Тор­го­ви­ці, може­мо гово­ри­ти про пра­г­нен­ня до «зби­ран­ня отчи­ни». Цей мотив про­сте­жуєть­ся і на інших фак­тах. Так, зга­ду­ва­ний вище маєток Суско, який у 1517 р. кн. Іван Коре­ць­кий (дядь­ко Богу­ша) про­дав кн. Чор­то­рийсь­ко­му, також, схо­же, був викуп­ле­ний Богу­шем Корецьким’3. Те саме бачи­моу теста­мен­ті Богу­ша Коре­ць­ко­го, де зга­ду­ють­ся викуп­лені ним зем­лі по зеш­ло­му кня­зю Бог­дане Путивль­ском име­нях Боро­вой, Яро­вой, Кой­ло­ве, Стай­кох под Києвом в Туле­бе в Золо­ти­ной ... так на мене, яко и на инших всьх повин­ньх и крев­ньх моих з наро­ду кня­зей Жижем­ских спа­ло­го и пра­вом при­ро­жоньм сполне при­хо­дя­чо­го. Маєт­ки збід­ні­ло­го роду Жижемсь­ких були застав­лені під борг у сумі 500 кіп гро­шей, який опла­тив кн. Богуш, з пра­вом для інших спад­коєм­ців викуп­ля­ти свою част­ку. У 1569 р. Боро­ве та Яро­ве вже нале­жа­ли кня­зю (побо­ро­вий реєстр подим­щи­ни за сей­мо­вою ухва­лою 1569 р). Це досить вели­кі села, які налі­чу­ва­ли: 34 димів, б ого­род­ни­ків, 11 пустих димів (Боро­ве); 25 димів, 4 ого­род­ни­ки, 8 пустих димив» Третє село — Глуш­ко­ви­чи – неві­до­мо­го над­ход­жен­ня (15 димів, 2 ого­род­ни­ки, 8 пустих дима). Отже, щодо отчи­ни ки. Б. Ф. Коре­ць­ко­го мож­на під­су­му­ва­ти, що почи­на­ю­чи з 1530‑х рр., особ­ли­во піс­ля заги­белі матері (1532 р.), князь спря­мо­ву­вав свої зусил­ля на об’єд­нан­ня отчин­них­та спад­ко­вих земель, вику­по­ву­ю­чи їх від­но­вих влас­ни­ків (кн. Ф.М.Чорторийський) або спад­коєм­ців (кн. Масальський).

Піс­ля смер­ті гетьма­на кн. К. I. Острозь­ко­го мож­ливість вислу­ги від вели­ко­го кня­зя сут­тєво обме­жуєть­ся, бо за його вря­ду­ван­ня були роз­дані май­же всі гос­по­дарсь­кі зем­лі на Волині (105 сіл, 6 зам­ків і 2 воло­сті), що засвід­чи­ла ревізія волинсь­ких зам­ків 1545 р. Також немає свід­чень, аби Коре­ць­кий отри­му­вав вислу­ги за межа­ми Волині. Від­так, зали­ша­ли­ся тіль­ки такі шля­хи влас­ни­ць­кої актив­но­сті, як кулів­ля та заста­ва земель. Волинсь­кий зем’я­нин Олек­сандр Джу­са заста­вив кня­зю Богу­шу свою спад­ко­ву части­ну Тесо­ва. На засі­дан­ні вели­кок­нязівсь­ко­го суду ста­ро­ста жито- мире­кий князь Богуш Корец­кий высту­пив­ши, опо­ве­даль, иж тот Тесовь на тот час (23 черв­ня 1546 р. — В.П.) єсть в него в заста­ве вжо от» году... И когда (О. Джу­са — В.П.) был питан от гос­по­да­ря о осе­лость, он пове­дил, же осе­лость моя вся есть у кня­зя ста­ро­сты. Інша пред­став­ни­ця роду Джусів, Ана­стасія Бог­данів­на Джу­сян­ка Тесовсь­ка, вже дарує кн. Коре­ць­ко­му усі свої спад­ко­ві маєт­ки iмене замок Тесов... (заста­ва від бра­та Олек­сандра Джу­си – 340 кіп гро­шей та судо­ве від­шко­ду­ван­ня від ньо­го ж у роз­мірі 278 кіп гро­шей — В.П.) дала даро­ва­ла и на веч­ность мне (кн. Коре­ць­ко­му– В.П.) запи­са­ла. Й к тому еще, кото­рие име­ня ее отчиз­ные, мате­ри­стые, куп­ле­нои ввслу­же­нье, в кото­рвх части пра­вом при­ро­жонвм на ее при­хо­дят, то есть в Тесо­ве, в Боча­ни­ць, в Сад­кох, в Нов­го­род­чи­чох и в Болот­ков­цох, в Ромей­ко­ви­чох, в Вил­го­ри, в Яли­ков­цох, в Колес­ни­кох, в Хре­но­ве, в Буха­ро­ве, в Заве­зо­ве; свій дар Джу­сян­ка обу­мо­ви­ла утис­ка­ми збо­ку одно­кров­ни­ків: дел­ни­цу ее дер­жат, а ей яко во власт­ной отчизне ее, ров­но­го делу дати и посту­пи­ти не хочут... о чом она и тепер з ними в пра­ве сто­ит. Фак­ти купів­лі та заста­ви маєт­ків на користь кн. Коре­ць­ко­го зустрі­ча­ють­ся не тіль­ки на Волині, але й за міс­цем його служ­би у Брац­лавсь­ко­му та Він­ни­ць­ко­му повітах. Напри­клад, щой­но цито­ва­ний запо­віт кня­зя фік­сує заста­ву у Брац­лавсь­ко­му повіті від зем’ян­ки Ган­ни Іванів­ни Копи­сте­ринсь­кої та її чоло­віка Сте­ць­ка Носковського(за 30 кіп гро­шей) 81.

Вза­галі ж, за при­близ­ни­ми під­ра­хун­ка­ми, напри­кін­ці жит­тя кн. Б. Ф. Коре­ць­кий володів п’ятьма міста­ми (Коре­ць, Межи­річ, Тор­го­ви­ця, Килі­кив, Маре­нин) та 65 села­ми (Zrodla dzeijowie — Т. 19. — S. 44–45., РSВ. — Т. ХІV. ‑S. 58.)), Однак слід мати­на ува­зі, що дея­кі з ука­за­них міст лише­за жит­тя кня­зя отри­ма­ли при­вілей на місь­ку органі­за­цію (напри­клад, Тор­го­ви­ця). Мож­ливі й інші неяс­но­сті. Так, у побо­ро­во­му реєстрі 1570 р. Килі­кив назва­ний містеч­ком, однак у 1577 р. він фігу­рує у переліку селищ у теста­мен­гі Коре­ць­ко­го (1576) Маре­нин зга­дуєть­ся як замок и место, а за реєстром 1577 р.– це село з деся­тьма дима­ми??, У вінов­но­му записі Юхи­ма Богу­ше­ви­ча Коре­ць­ко­го своїй дру­жині Ган­ні Янов­ні Ход­ке­вич (17 трав­ня 1581. Віль­но) маєток Маре­нин є зам­ком, место­ми воло­стю, тоді як Киліків скла­даєть­ся з места и волости.

У 1540–1543 рр. Коре­ць­кий від­пи­сує два свої київсь­кі маєт­ки (бать­ківсь­кі вислу­ги) двом київсь­ким мона­сти­рям: Софійсь­ко­му – село Без­ра­ди­чі на річ­ці Стугні82 та Пустин­но-Микільсь­ко­му – село Конон­че «у пове­те Киев­ском, у Кане­ве»83.

Без­по­се­ред­ня діяль­ність кня­зя, луць­ко­го ста­ро­сти на уряді май­же не про­сте­жуєть­ся. Уряд­ни­ки часто від­кла­да­ють спра­ви до при­їз­ду ста­ро­сти. Кни­га фік­сує лише кіль­ка випад­ків, коли ста­ро­ста прий­мав пев­ні рішен­ня зі сво­го уря­ду. Так, зокре­ма, запис № 378 скар­ги гос­по­дарсь­ко­го зем’янина Мики­ти Кутровсь­ко­го, в яко­му роз­гляд спра­ви пере­но­си­вся до при­їз­ду ста­ро­сти84. Оче­вид­но, до ста­ро­сти направ­ля­ли­ся ті спра­ви, які самі уряд­ни­ки і повіто­ві суд­ді не нава­жу­ва­ли­ся розв’язувати, як, ска­жі­мо, у цій справі про вби­вство шля­хетсь­ко­го сина іншим шлях­ти­чем. Пока­зо­во, що сам кн. Б. Ф. Коре­ць­кий за про­то­ко­ла­ми записів упер­ше фік­суєть­ся на уряді в Луць­ку лише через п’ять з поло­ви­ною років піс­ля його отри­ман­ня – 28. ІV. 1566 р.85 Заса­ди під­лег­ло­сті фік­сує теста­мент кн. Б. Ф. Коре­ць­ко­го 1576 р. Зга­да­них у теста­мен­ті «слуг», оче­вид­но, мож­на сприй­ма­ти як особ­ли­во наб­ли­же­них осіб, при­чо­му харак­тер­но, що саме вони обій­ма­ли судо­во­ад­міністра­тив­ні поса­ди на Луць­ко­му зам­ко­во­му уряді. Це, зокре­ма: Борис Іва­но­вич Сова – луць­кий під­ста­ро­ста в 1560.12. – 1563 рр., Василь Васи­льо­вич Деш­ковсь­кий, луць­кий зам­ко­вий писар (1560.12. – 1562 рр.), луць­кий зам­ко­вий воріт­ний Вой­тех Кра­совсь­кий, Гри­горій Дани­ле­вич – луць­кий ґродсь­кий суд­дя, Семен Іва­но­вич Хреб­то­вич Богу­ринсь­кий – луць­кий ґродсь­кий писар86.

При­зна­чен­ня на уряд луць­ко­го ста­ро­сти збі­г­ло­ся в часі з почат­ком Лівонсь­кої (Інфлянтсь­кої) вій­ни (1558–1570, 1576–1582), яка роз­по­ча­ла­ся в 1558 р., хоча актив­ні бой­о­ві дії литовсь­ко-русь­ко­го війсь­ка поча­ли­ся саме в 1561 р. Кн. Богуш Коре­ць­кий був при­зна­че­ний голов­но­ко­ман­ду­ва­чем волинсь­ко­го опол­чен­ня, чим по суті замі­нив мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі кн. Васи­ля-Костян­ти­на Костян­ти­но­ви­ча Осто­зь­ко­го, який на той час зі сво­го уря­ду київсь­ко­го воє­во­ди пови­нен був сте­рег­ти пів­ден­ні кор­до­ни ВКЛ на Київ­щині. 12 трав­ня 1562 р. шля­хетсь­кі війсь­ка з українсь­ких земель під керів­ниц­твом кн. Богу­ша Коре­ць­ко­го мали зібра­ти­ся під Речи­цею у верх­ньо­му Подніпров’ї87. Луць­кий ста­ро­ста пови­нен був коор­ди­ну­ва­ти війсь­ко­ву діяль­ність з най­ви­щим гетьма­ном ВКЛ, зокре­ма, здійс­ню­ва­ти пере­дис­ло­ка­цію військ за його нака­зом. Перед­ба­ча­ло­ся, що шля­хетсь­ке війсь­ко з українсь­ких земель, власне з Волині, буде при­кри­ва­ти від мос­ковсь­ких військ тери­торію пів­ден­но-схід­ної Біло­русі та пів­ніч­но-схід­ної Украї­ни88. Таким чином, не зва­жа­ю­чи на те, що Лівонсь­ка вій­на роз­по­ча­ла­ся офі­цій­но у 1558. Під час Лівонсь­кої кам­панії кн. Б. Ф. Коре­ць­кий нале­жав до най­ви­що­го керів­ництва литовсь­ко-русь­ко­го війсь­ка і вхо­див до кола най­ви­що­го гетьма­на Мико­лая Ради­ви­ла Рудо­го, поль­но­го гетьма­на Гри­горія Ход­ке­ви­ча, земсь­ко­го столь­ни­ка Яна Ход­ке­ви­ча, рога­чівсь­ко­го ста­ро­сти Бог­да­на Соло­міре­ць­ко­го, жито­мирсь­ко­го ста­ро­сти кн. Рома­на Сан­гуш­ка, брац­лавсь­ко­го (литовсь­ко­го) ста­ро­сти Юрія Ости­ка, остерсь­ко­го дер­жав­ці Філо­на Кміти89. Навес­ні 1565 р. він від­зна­чи­вся дещо поспіш­ною бой­о­вою акцією вглиб мос­ковсь­ко­го війсь­ка на схід­но­му погра­нич­чі в рай­оні Смо­ленсь­ка, здійс­не­ну спіль­но з кн. Андрієм Курбсь­ким90. Ціка­во, що кн. Андрій Курбсь­кий у третьо­му послан­ні до царя Іва­на Гроз­но­го зга­ду­вав бой­о­ві дії спіль­но з кн. Богу­шем Коре­ць­ким: «Так жо и от коро­ля Сигиз­мун­да Авгу­ста при­нуж­ден бых Луц­кие (тоб­то, Вели­кі Луки. – Г.) вло­сти вое­ва­ти. И тамо зело сте­рег­ли есмы вку­пе со Корец­ким кня­зем, иже бы невер­ные церк­вей божи­их не жгли и не разо­ря­ли»91. Похід під Поло­цьк і Вели­кі Луки у верес­ні-жовтні 1564 р. військ литовсь­ко­го гетьма­на Мико­лая Ради­ви­ла, у скла­ді яких були А. Курбсь­кий та кн. Б. Ф. Коре­ць­кий, під­твер­джуєть­ся також і офі­цій­ним мос­ковсь­ким літо­пи­сом92. Під єре­ти­ка­ми, які бра­ли участь у поході, Курбсь­кий мав на ува­зі, ймо­вір­но, като­ли­ків та протестантів.

Від­по­від­но до запо­віту кн. Б. Ф. Коре­ць­кий у 1576 р. від­пи­сує влас­но­го бой­о­во­го коня Сте­фа­ну Баторію на знак від­да­но­сті своє­му коро­лю й пано­ві і як сим­вол війсь­ко­вої доблесті.

Князь Богуш дов­гий час вико­ри­сту­вав герб «Лев» (1547, 1552–1561, 1570 рр.)93. І тіль­ки напе­ре­до­дні Люб­лінсь­кої унії 1569 р., на хви­лі вели­кої гер­бо­вої транс­фор­ма­ції литовсь­ко-русь­кої ари­сто­кратії, піс­ля того як Жиги­монт Август зрік­ся своїх доменіаль­них прав на Вели­ке князів­ство Литовсь­ке у 1564 р., Коре­ць­кий почи­нає вжи­ва­ти вели­кок­нязівсь­кий герб «Пого­ня»94. Князь кори­сту­вав­ся кіль­ко­ма печат­ка­ми вод­но­час, зокре­ма для засвід­чен­ня доку­мен­тів з луць­ко­го зам­ко­во­го уря­ду, але таких доку­мен­тів збе­рег­ло­ся оди­ни­ці. В 1569 р. Литовсь­ка Мет­ри­ка фік­сує запис про втра­ту кня­зем влас­ної печат­ки в Люб­ліні піс­ля відві­дин гостей95. Піс­ля чого в 1570‑х рр. з’являється нова печат­ка на якій фігу­рує титул луць­ко­го, брац­лавсь­ко­го і він­ни­ць­ко­го ста­ро­сти96.

∞, 1°, КН. АННА АНДРІЇВ­НА САН­ГУШ­КО. Шлюб бездітний.

∞, 2°, МАРІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА ЧАПЛИЧ.

11. КНЖ. АННА ФЕДОРІВ­НА († 1532)

Реєстр кти­торів Києво-Печерсь­кої лаври А.Кальнофойського (поз.48) засвід­чив, що вона ста­ла чер­ни­цею під іме­нем Анастасії.

Пере­пис литовсь­ко­го війсь­ка 1528 р. фік­сує Ган­ну, одру­же­ну з кн. Іва­ном Масальсь­ким, які разом володі­ли поло­ви­ною Кор­ця, вна­слі­док чого у пописі 1528 р. кн. Масальсь­кий іме­ну­вав­ся Масальсь­кий Коре­ць­кий97.

∞, кн. Іван Васи­льо­вич Мосальсь­кий Корецький.

КН. ИВАН БОГ­ДА­НО­ВИЧ КОРЕЦЬКИЙ

поме­стье Б.Д. Корец­ко­го пере­шло к жене Офро­си­нье и сыну Ива­ну. Послед­ний – «живет на Москве у госве­ли­ко­го кня­зя». Как и дру­гие знат­ные нов­го­род­цы, И. Д. Корец­кий оста­вил нов­го­род­скую служ­бу, полу­чив поме­стье в Доро­го­бу­же. 98.

В родо­слов­цах ска­за­но, умер молод, в при­ка­зе был. 15 октяб­ря 1556 г. дати­ро­ва­на чело­бит­ная его мате­ри, кня­ги­ни Ефро­си­ньи 99. Она же дала вклад по его душе в ТСМ в 1559г. 100. Из чело­би­той вид­но, что Иван умер поз­же отца, посколь­ку за ним была 51.5 обжа отцов­ско­го поме­стья. Судя по все­му, речь идет о той же воло­сти в Рютин­ском пого­сте, «вели­ко­го кня­зя волость оброч­ная Ива­нов­ская Мар­ко­ва», что полу­чи­ли Иван Мень­шой и Васи­лий. М.М. Бен­ци­а­нов пишет, что князь Иван Бог­да­но­вич был пере­ве­ден в Доро­го­буж, но дает ссыл­ку на ука­зан­ную чело­бит­ную, в кото­рой нет ни сло­ва о переводе.

Есть ука­за­ние на дачу кня­зю Ива­ну поме­стья в Доро­го­бу­же. Толь­ко то гра­мо­та ц. Ива­на Васи­лье­ви­ча нов­го­род­ским дья­кам по чело­би­тию вдо­вой кня­ги­ни от 2 октяб­ря 7064г (1555г.). И «печа­ло­вал­ся» по кня­гине сам мит­ро­по­лит Мака­рий. Суть в том, ранее, в июле, сына ее пожа­ло­ва­ли поме­стьем в Доро­го­бу­же, 600 четей, но поме­стья он не полу­чил. Дру­гих поме­стий и вот­чин, кро­ме как отцов­ско­го, за ним не было. И поме­стье это, 51.5 обжи было в Шелон­ской пятине, а не в Дерев­ской, где Корец­ких испо­ме­сти­ли ок. 1500г. 101 Не в И точ­но, в ПКНЗ‑6 у Бара­но­ва 102 упо­мя­ну­ты все трое, сам князь Бог­дан, его жена Ефро­си­нья и сын Иван. Погост Дре­мяц­кой. Кня­зя Бог­да­на:»... в живо­те не ста­ло лета 7051, а оста­лась кня­ги­ня Офросенья,да сын князь Иван, а живет на Москве у госу­да­ря у вели­ко­го кня­зя...». Июль 1555г.- это бой на Судь­би­щах. В нем участ­во­ва­ла часть Госу­да­ре­ва двора.

Со смер­тью Ива­на Бог­да­но­ви­ча, род на Москве извелся.

IX генерація от Гедиміна.

14/10. КН. ЮРІЙ БОГУ­ШО­ВИЧ († до 1576)

Вне­се­ний до реєст­ру кти­торів Києво-Печерсь­кої лаври А.Кальнофойського (поз.47).

15/10. КН. ЮХИМ БОГУ­ШО­ВИЧ († 1612)

Князь коре­ць­кий (1576–1612 рр.).

Відо­мі кіль­ка коре­ць­ких орен­дарів. Так, у лип­ні 1598 р. кн. Юхим Коре­ць­кий пере­дав Коре­ць, «то єст мещан з их вше­ля­кою пови­но­стю, так­же и села, ку нем нале­жа­чиє» в заставне володін­ня межи­ре­ць­ко­му єврею Ана­хи­му Мош­ко­ви­чу (до того ж сте­пансь­ко­му орен­да­реві) 103. У верес­ні 1598 р. зга­дуєть­ся «Єся Ици­євич, арен­дар корец­кий» 104, а в квіт­ні 1616 р. – Зел­ман «Єнто­но­вич» 105.

Ган­на Іванів­на Ход­ке­ви­чів­на Юхи­мо­ва Коре­ць­ка в запо­віті від 30 берез­ня 1626 р. від­пи­са­ла Коре­ць­ко­му жіно­чо­му мона­сти­рю 18800 золо­тих, худо­бу і шість коней 106.

Ж., 29.5.1581, Ган­на Янів­на Ход­ке­вич (†1621).

X генерація от Гедиміна.

16/15. САМІЙ­ЛО (* бл.1586 † 1622)

Князь коре­ць­кий (1612–1622 рр.). Заги­нув у туре­ць­ко­му полоні.

Ж., кн. Кате­ри­на Могила.

17/15. КАРОЛЬ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ, С. ЮХИ­МА (* бл.1588 † 1633)

Ж., Анна Потоцька.

Князь коре­ць­кий (1612–1633 рр.), каш­те­лян волинсь­кий (1622–1633 рр.).

18/15. ЛАВІНІЯ КОРЕ­ЦЬ­КА, Д. ЮХИ­МА († 1641)

Ж., 1609 кн.Ян Оль­брахт Рад­зивіл († 1626 р.).

19/15. МАР­ЦИ­БЕЛ­ЛА († 1648)

М. 1, Мико­ла Глі­бо­вич; 2). Ян Раковський

20/15. КНЖ. ІЗА­БЕЛ­ЛА († 1669)

М , 1617 кн. Мико­ла Чор­то­рийсь­кий († 1662 р.).

21/15. КНЖ. ГЕЛЕНА

М., МАР­ТИН КАЛИ­НОВСЬ­КИЙ († 1652 р.)

22/15. КНЖ. СОФІЯ (ин. СЕРА­ФИ­МА) КОРЕ­ЦЬ­КА († 20.3./25.4.1633)

най­дав­ні­ше свід­чен­ня від 28 трав­ня 1627 року 107, остан­нє – 20 берез­ня 1633 р. (25 квіт­ня цьо­го року її зга­да­но як помер­лу) 108. В 1626 р. її мати Ган­на Юхи­мо­ва Коре­ць­ка в запо­віті писа­ла: «в келії моєї донь­ки Сера­фи­ми, яка є чер­ни­цею Коре­ць­ко­го мона­сти­ря» 109. Май­же напев­но вже в цей час Сера­фи­ма була ігу­ме­нею, бо навряд чи вона в своє­му мона­сти­рі мог­ла задо­воль­ни­ти­ся міс­цем про­стої черниці.

Відо­мо, що кн. Кри­сти­на Виш­не­ве­ць­ка запи­сом від 28 трав­ня 1627 р. за 32000 золо­тих про­да­ла коре­ць­кій ігу­мені Сера­фи­мі Коре­ць­кій свої маєт­ки в Овру­ць­ко­му повіті, а саме міста Олек­сан­дрів («про­зы­ває­мый Кли­нец») і Діво­чин з їхні­ми села­ми, «мено­ви­те Ореш­ки, Палаєв­счиз­ну, Кли­по­всчиз­ну, Нага­стає, Куры­я­ны, Зенов­цы, Яку­бов­цы, Шышо­лы, Шки­ло­ны, Жологд, Пар­ше­ву с при­сел­ка­ми, Ада­мов­ку, Воро­биєв­ку, Пав­лов­цы», а також двір в Овру­ці 110. Своєю чер­гою ігу­ме­ня Сера­фи­ма в запо­віті від 20 берез­ня 1633 р. від­пи­са­ла Коре­ць­ко­му мона­сти­реві Олек­сан­дрів «з при­на­леж­но­стя­ми» 111. Дослід­ник К. Левитсь­кий писав про купів­лю Сера­фи­мою Коре­ць­кою міста Олек­сан­дро­ва з вісь­мо­ма села­ми, які вона в 1633 р. запо­ві­ла оби­телі, але не поси­лав­ся на дже­ре­ла 112. Заува­жи­мо, що в доку­мен­тах зга­да­но дев’ять сіл. Так, у зв’язку із скар­гою ігу­мені Сера­фи­ми Ярмо­линсь­кої на київсь­ко­го під­ко­морія Юрія Неми­ри­ча, який у черв­ні 1638 р. наслав своїх під­да­них «на влас­ныє грун­ты и поля пово­до­выє пер­шов­скиє» 113. Ігу­ме­ня Сера­фи­ма Коре­ць­ка в 1633 р. запо­ві­ла мона­сти­рю не лише маєт­ки, а й від­пи­са­ла чер­ни­цям пра­во на її посаг (45000 золо­тих) і на отри­ман­ня всіх гро­шей, які вона від­да­ла різ­ним осо­бам у борг 114.

Ана­стасія («Ата­на­сия») Ярмолинська

(рід­на сест­ра Сера­фи­ми): під 14 серп­ня 1645 р. і 26 черв­ня 1646 р. зга­дуєть­ся як чер­ни­ця Коре­ць­кої оби­телі 115, ігу­ме­нею назва­на в запи­су від 27 люто­го 1652 року 116. Ця дата супере­чить свід­чен­ню про насто­я­тель­ку Сера­фи­му в 1654 р., однак брак інфор­ма­ції дає змо­гу лише при­пус­ка­ти, що Ана­стасія очо­лю­ва­ла оби­тель нетри­ва­лий час. Зазна­чи­мо, що у доку­мен­тах згад­ки про цих сестер як ігу­менів Луць­ко­го і Коре­ць­ко­го мона­сти­рів нерід­ко взаємозаперечні.

XI генерація от Гедиміна.

23/16. КНЖ. АННА САМІЙ­ЛІВ­НА КОРЕ­ЦЬ­КА (* 1618 † 1639)

запи­сом від 6 трав­ня 1637 р. доб­ро­віль­но від­мо­ви­ла­ся від своїх прав патро­на на Коре­ць­кий жіно­чий мона­стир, зазна­чив­ши, що вона з нащад­ка­ми та посе­со­ри її маєт­ків «не можуть втру­ча­ти­ся» у спра­ви мона­сти­ря 117. Згід­но з цим запи­сом, воз­ний 29 серп­ня 1637 р. «подал» мона­хи­ням Коре­ць­ку оби­тель, «при церк­ви зало­же­ня вне­бо­взя­тя пан­ны Марии буду­чую» 118.

М., 1636 Андрій Лещинсь­кий († 1651 р.).

24/17. КН. ОЛЕК­САНДР († до 1621 ?)

25/17. САМІЙ­ЛО-КАРОЛЬ СИН КАРО­ЛЯ (* 1621 † 1651)

Князь коре­ць­кий (1633–1651 рр.).

сином Каро­ля Яна Коре­ць­ко­го та Анни з роду Пото­ць­ких. Дядь­ком його був слав­ний вой­ов­ник Самій­ло Коре­ць­кий (бл.1586–1622 рр.), кот­рий прий­няв смерть як і леґен­дар­ний Бай­да-Виш­не­ве­ць­кий – був стра­че­ний тур­ка­ми у Стам­булі. Мати Самій­ла Каро­ля помер­ла рано, а бать­ко пішов із жит­тя, коли сино­ві випов­ни­ло­ся 12 років. Як єди­ний наща­док імені та бага­тих маєт­но­стей князів Коре­ць­ких, юнак здо­був доб­ру освіту – нав­чав­ся 1634 р. у Ґра­ці (сто­ли­ця слов’янської Шти­рії в Австрії) та 1641 р. в італійсь­кій Падуї. За при­кла­дом бать­ка утри­му­вав знач­ні при­ват­ні війсь­ко­ві під­розді­ли. 30 січ­ня 1644 р. його полк (400 коней) брав участь у битві під Охма­то­вим. Щоправ­да, само­го моло­до­го маґ­на­та тоді на міс­ці не було, але він через це явно був зао­хо­че­ний здо­бу­ти й осо­би­сту війсь­ко­ву славу.

Незва­жа­ю­чи на від­мо­ву княж­ни Анни
втру­ча­ти­ся в спра­ви чер­не­чої спіль­но­ти, кн. Коре­ць­кі зали­ша­ли­ся влас­ни­ка­ми мона­сти­ря. Так, Саму­ель-Кароль, дво­юрід­ний брат Анни Самій­лів­ни, в запи­су від 27 черв­ня 1640 р. вка­зав, що він, «успад­ку­вав­ши родин­ні маєт­ки і не бажа­ю­чи пору­шу­ва­ти роз­по­ряд­жен­ня своїх пред­ків», під­твер­див чер­ни­цям їхнє пра­во на фун­душ, зроб­ле­ний його тіт­кою, ігу­ме­нею Сера­фи­мою 119, тоб­то пра­во на володін­ня маєтками.

Навес­ні непо­год­но­го 1643 р. спа­лах­ну­ла супереч­ка між Саму­елем Каро­лем Коре­ць­ким та Мико­лаєм Чор­то­рийсь­ким, кот­рий, як знає­мо, разом з Аль­бер­том Стані­сла­вом Рад­зивіл­лом і Стані­сла­вом Пото­ць­ким опіку­вав­ся май­ном моло­дих Коре­ць­ких піс­ля смер­ті їхньо­го бать­ка (1633 р.) – яблу­ком роз­бра­ту ста­ли 150 тис. зло­тих. Рад­зивілл, кот­рий у своє­му щоден­ни­ку доволі уїд­ли­во комен­ту­вав любов М.Чорторийського до чужо­го добра, втру­ти­вся у цей кон­флікт (як деся­тьма рока­ми рані­ше – у його вза­є­ми­ни з Ст.Потоцьким) і «за п’ять годин, із Божою поміч­чю, повер­нув дав­ню зго­ду» 120.

Ж. 1, Мар­ціа­на Лігеза;

Ж. 2, Софія Опалінська.

26/17. КНЖ. ЄВФРО­СИНІЯ (* 1623 † 1647)

Як нотує Аль­берт Стані­слав Рад­зивіл у своє­му щоден­ни­ку у січ­ні 1633 р. він пере­бу­вав в Оли­ці, де князь від­да­вав­ся «від­по­чин­ку й роз­ду­мам». 12 люто­го до ньо­го наві­дав­ся при­я­тель – вели­кий корон­ний гетьман і кра­ківсь­кий каш­те­лян Стані­слав Конец­польсь­кий «з юрбою слуг і чима­лою кіль­кістю коней». Із ним при­ї­хав щой­но при­зна­че­ний вели­ким корон­ним хорун­жим брат Кшиштоф, кот­рий пле­кав намір одру­жи­ти­ся з княж­ною Єфро­синією – доч­кою волинсь­ко­го каш­те­ля­на Каро­ля Коре­ць­ко­го, що помер у трав­ні 1633 р. Вона меш­ка­ла непо­далік, за милю від Оли­ки, у Кле­вані, у зам­ку сво­го опіку­на Мико­лая Чор­то­рийсь­ко­го. Від­так чоло­віки втрьох виру­ши­ли в доро­гу. «Однак, – зано­ту­вав канц­лер, – коли пиха [хорун­жо­го] погре­бу­ва­ла кра­сою пан­ни та ста­ро­жит­ністю її роду й зре­кла­ся заду­му, від­сту­пив­шись від княж­ни, ми весе­ло повер­ну­ли­ся додо­му. Решту днів того міся­ця (йдеть­ся про лютий – Гене­ограф) я про­вів на [мисли­всь­ких] заба­вах в Оли­ці та Яблон­но­му» 121.

За пів­ро­ку, 7 листо­па­да 1633 р., Аль­берт Стані­слав Рад­зивілл, при­зна­че­ний одним з опікунів дітей небіж­чи­ка, брав участь у похо­ван­ні кня­зя в родо­во­му Кор­ці. Подія ледь не кошту­ва­ла канц­ле­ро­ві жит­тя, коли, не вит­ри­мав­ши ваги чис­лен­них гостей, част­ко­во обва­ли­ла­ся зам­ко­ва тера­са. Опікун­ство теж вияви­ло­ся спра­вою не з лег­ких, адже два інших опікуни,
визна­чені королівсь­ким нака­зом, – брац­лавсь­кий воє­во­да Стані­слав Пото­ць­кий і князь Мико­лай Чор­то­рийсь­кий, який засту­пив Каро­ля Коре­ць­ко­го на поса­ді волинсь­ко­го каш­те­ля­на й був одру­же­ний із його сест­рою Іза­бел­лою, – дба­ли не так про інте­ре­си сиріт, як про влас­ний пожи­ток. Від­так Рад­зивілл став посе­ред­ни­ком між дво­ма чоло­ві­ка­ми, котрі «вою­ва­ли за чуже доб­ро», але зре­штою «пого­ди­ли­ся не забу­ва­ти про свої обов’язки».

М., М. Стемпковський.

Персони без місця та сумнівні

КН. ВАСИ­ЛІЙ ПАТ­РИ­КЄЄВИЧ І ЙОГО ДОНЬ­КА МАРІЯ ВОРОТИНСЬКА

В сино­ди­ке риз­ни­цы Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря отме­че­на сре­ди имен обыч­ных вклад­чи­ков при­сут­ство­ва­ла память «кня­зю Пат­ри­кею (Воро­тын­ские), кня­зю Васи­лию, кня­гине Марии» 122. Судя по запи­си речь в дан­ном слу­чае шла об кня­гине Марии Васи­льевне Пат­ри­ке­е­вой Воро­тын­ской. Ред­кое имя Пат­ри­кий при­сут­ство­ва­ло так­же в памя­ти рода кня­зя Дмит­рия Воро­тын­ско­го из сино­ди­ка Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­го мона­сты­ря 1597 г. При этом женой Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го была Мария Кори­бу­тов­на. Дру­гая Мария Воро­тын­ская (жена Федо­ра Юрье­ви­ча) есть в запи­си кня­зей Воро­тын­ских из сино­ди­ка Успен­ско­го собо­ра: «кня­гине Марьи княж Федо­ро­ве Юрье­ви­ча Воро­тын­ска­го и сыну ее кня­зю Миха­и­лу». Позд­нее Воро­тын­ские кня­зья тре­бо­ва­ли от бра­тии одо­ев­ско­го Ана­ста­со­ва мона­сты­ря в 1557 г. «пети и обед­ни слу­жи­ти по кня­зе Фео­до­ре Юрье­ви­че Воро­тын­ском». Сле­дом упо­ми­нал­ся корм по кня­зе Миха­и­ле Федо­ро­ви­че 123. Сре­ди извест­ных сыно­вей Пат­ри­кия Нари­мун­то­ви­ча Васи­лия не наблю­да­ет­ся. Был кн. Васи­лий Рыль­ский из Вве­ден­ско­го помян­ни­ка, кото­ро­го неко­то­рые запи­сы­ва­ют в сыно­вья Пат­ри­кия Давы­до­ви­ча. И был выехав­ший в Моск­ву князь Пат­ри­кий Фёдо­ро­вич Звенигородский.

1. Основ­ные источ­ни­ки: Соб­чук В. Д. Від корін­ня до кро­ни : Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шляхет­ських родів Волині XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. — Кре­ме­не­ць. Кре­ме­не­ць­ко-Почаївсь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-архі­тек­тур­ний за­повідник, 2014. — 508 с.[↩]
2. Нов­го­род­ские пис­цо­вые кни­ги... — Т. 1. — Стб. 218, 408 (згад­ки про синів кня­зя Семе­на Коре­ць­ко­го, 1499, 1500).[↩]
3. Halecki О. Ostatnie lata Świdrygiełły... — S. 52, przyp. 1 (23. 09. 1442, Тро­ки).[↩]
4. Ibid — S. 52–53.[↩]
5. Okolski S. Orbis Polonus... — Vol. 1. — P. 547 (9. 11. 7‑го індик­ту, Луцьк).[↩]
6. AS. — Т. 3. — S. 96–97 (при­вілей Сигіз­мун­да І, 21. 07. 1512, Кра­ків).[↩]
7. Jerlicz J. Latopisiec albo Kroniczka... — Т. 1. — S. 119.[↩]
8. Stecki T. J. Z boru i stepu... — S. 206.[↩]
9. Stryjkowski М. О początkach... — S. 264; ejusdem. Kronika... — Т. 2. — S. 58.[↩]
10. OkolskiS. Orbis Polonus... — Vol. 1. — P. 546 (1641); Kojalowicz-Wijuk W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego... — S. 4; Niesiecki К. Herbarz polski... — T. 5. — S. 228.[↩]
11. Анто­но­вич В. Содер­жа­ние актов о коза­ках... — С. XIX.[↩]
12. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 173.[↩]
13. Puzyna J. O pochodzeniu kniazia Fedka Nieświzkiego... — S. 81—82.[↩]
14. Ejusdem. Daniło ks. Turowski... — S. 253–254.[↩]
15. Halecki, Ostatni lata Swidrygielly, с. 58, 291[↩]
16. АЮЗР, ч. 8, т.4, XXIV, с. 127[↩]
17. ПСРЛ, т.18, с. 154; т. 25, с.237[↩]
18. НПК. Т. 1. Ст. 218, 221, 408, 413, 415.[↩]
19. AS. – Т. І. – Dok. V. – S. 5.[↩]
20. Ibidem. – Dok. VI. – S. 6–7.[↩]
21. SGKP. – T. IV. – S. 432. Не знав іншої вер­сії щодо поход­жен­ня кн. Коре­ць­ких і Ю. Дунін-Карві­ць­кий, кот­рий у пра­ці «Опо­ві­дан­ня істо­рич­ні в історії око­ли­ці Случі та її при­ток» (Кра­ків, 1897 р.), с. 104, спи­ра­ю­чись на пере­дан­ня, повто­рене у хроні­ці М. Стрий­ковсь­ко­го, писав, що Бутав Костян­тин Оль­гер­до­вич «wziął w dziale tę czeęść Wołynia» – отри­мав за поді­лом ту части­ну Волині і на ске­ля­сто­му узгір’ї, кот­ре під­но­сить­ся над закру­том ріки Кор­чи­ка, збу­ду­вав силь­ний обо­рон­ний замок.[↩]
22. Див., напр.: Wolff J. Ród Gedimina… – S. 84.[↩]
23. Ціка­во, що попри це уточ­нен­ня п. Л. Вой­то­вич, поряд з Бута­вом-Генрі­хом Кей­с­ту­то­ви­чем (таб­ли­ця 48. Геди­мі­но­ви­чі. Кей­с­ту­то­ви­чі), бачить серед синів Оль­гер­да навіть не одно­го, а двох Дмит­рів: Дмит­ра Кори­бу­та (його, мов­ляв, з Дмит­ром Бута­вом про­бу­вав ото­тож­ни­ти Ф. Шабуль­до; і Л. Вой­то­вич вва­жає, що «така інтер­пре­та­ція також мож­ли­ва»); і «Дмит­ра Бута­ва Оль­гер­до­ви­ча; ІІІ поколін­ня», себ­то «Дмит­ра, кн. Труб­чевсь­ко­го і Брянсь­ко­го, який заги­нув у 1399 р. в битві на р. Вор­склі» (Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи (кіне­ць ІХ – поча­ток XVI ст.): склад, сус­піль­на і політич­на роль. Істо­ри­ко-гене­а­ло­гічне дослід­жен­ня. – Львів, 2000. Пар.: 1.7. Пом’яники як дже­ре­ла з гене­а­ло­гії кня­жих. родин Любе­ць­кий пом’яник. Розд. 7. Князівсь­ка вер­ства в добу уділь­них князівств; сер. ХІІІ – поч. ХVI ст.).[↩]
24. Пор., напр.: Wasilewski T. Daty urodzin Jagiełły i Witolda: Przyczynek do
    genealogii Giedyminowichów // Przegląd Wschodni. – 1991. – Zeszyt 1. – S. 18.
    За най­но­ві­ши­ми дослід­жен­ня­ми цьо­го авто­ра, у яких він поси­лаєть­ся на Звід
    мит­ро­по­ли­та Куп­рія­на від 1408 року, дру­гим сином Оль­гер­да був Dmitrej, а шостим – Koribut. В будь-яко­му випад­ку, ні той, ні дру­гий не мали жод­но­го від­но­шен­ня до Кор­ця.[↩]
25. Щодо справж­ньо­го Бута­ва, тоб­то Бута­ва (Butawda) Кей­с­ту­то­ви­ча, то він під час хре­щен­ня отри­мав ім’я Ген­ри­ка. Про його долю в сти­с­ло­му викла­ді див., напр.: Tęgowski J. Czy Kiejstut Giedyminowic był dwukrotnie żonaty? // Przegląd Wschodni. – Wawszawa, 1998. – Zeszyt 3 (19). – Т. V. – S. 401, 406, 407, 409.[↩]
26. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy оd końca czternastego wieku. – Warszawa,
    1895. – S. 172.[↩]
27. ПСРЛ. – Санкт-петер­бург, 1856. – Т. VII: Лето­пись по Вос­кре­сен­ско­му спис­ку. – С. 254, 255.[↩]
28. Одно­ро­жен­ко O. Князівсь­ка гераль­ди­ка... — Мал. 256–257, 260 (1547,1552,1570).[↩]
29. Там само. — Мал. 261–262 (1569, 1572[↩]
30. Кром М.М. Меж Русью и Лит­вой. Запад­но­ру­секне зем­ли в систе­ме рус­ско-литов­ских отно­ше­ний кон­ца ХV – пер­вой тре­ти ХVI века. М., 1995. — С. 105–106.[↩]
31. Там же. — 113.[↩]
32. Zrodla dziejowe, Т. 19. — S.14.[↩]
33. Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХIV до сере­ди­ни ХVIІ ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). — К., 1993. — С. 99.[↩]
34. Там же. – С.102.[↩]
35. Голу­бев С. Древ­ний помян­ник... — С.127[↩]
36. Arhiwarium Кsаzаt Lubartiwiczow-Sanguszkow — Lwow, 1887. — Т. 1. — номер 93; Wolff. Кпіаzіоwie... – s. 173.[↩]
37. Wolff. Кпіаzіоwie... – s. 173.[↩]
38. Ймо­вір­но, це Іван Олек­сан­дро­вич Чет­вер­тенсь­кий. У реєстрі згорі­ло­го архіву цей акт не дато­ва­но, вка­за­но лише на існу­ван­ня під­тверд­но­го при­вілею Кази­ми­ра (1440–1492) на цей роз’їзд­ний лист. Згад­ка про Хла­по­тин як володін­ня Іва­на Чет­вер­тенсь­ко­го дово­дить, що це саме той князь, яко­му Свид­ри­гай­лоу 1432 р. (1) пожа­лу­вав Хла­по­тин. Остан­ні фік­са­ції кн. Іва­на цо доку­мен­тах при­па- дають на 1446 та 1451 рр. (Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 172.) Наяв­ність роз’їзд­но­го листа з кн. Іва­ном Коре­ць­ким та під­тверд­но­го при­вілею Кази­ми­ра можуть вка­зу­ва­ти на те, що кн. Іван Чет­вер­тенсь­кий помер наба­га­то піз­ні­ше.[↩]
39. Іван Юрій­о­вич Заславсь­кий († бл. 1514–1516). У 1485 р.був вітебсь­ким наміс­ни­ком (Архив ЮЗР.–Ч.8. ‑Т.4. С. 128.). Наяв­ність підверд­но­го при­вілею Олек­сандра на роз’їзд­ний лист зки. Іва­ном Коре­ць­ким віро­гід­но вка­зує на 1492–1502 рр. його появи. Про ньо­го див.: Wolff. Кnіаzіоwie... — s. 597.[↩]
40. Хро­но­ло­гія меж­уван­ня земель з Іва­ном Острозь­ким також вста­нов­люєть­ся за наяв­ністю під­тверд­но­го при­вілею Олек­сандра, який має при­па­да­ти на 1492–1502 рр.[↩]
41. Архив ЮЗР. – Ч.8. – Т.4. – С.128.[↩]
42. Там же. — С. 129.[↩]
43. ПКНЗ. М., 2009. Т. 6. С. 111; Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. (далее – РК 1475–1605). М., 1977. Т. 1. Вып. 1. С. 78.[↩]
44. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 217–218[↩]
45. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 220–221[↩]
46. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 217–218[↩]
47. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 220–221[↩]
48. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 408[↩]
49. НПК, т.1, СПб, 1859г.стб. 413–415[↩]
50. НПК, т.1, СПб, 1859г. стб. 408[↩]
51. НПК, т.1, СПб, 1859г.стб. 413–415[↩]
52. Архив ЮЗР. — Ч. 8. — Т. 6. — С. 130.[↩]
53. Там же. — 134.[↩]
54. Литовсь­ка Мет­ріка. Кnуgа. 8. (1499 1514) / Рагеш 4. Уів­каш­тайе. — Мії­пі­це, 1995. Кn. 8.– Р. 403.[↩]
55. Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 173.[↩]
56. Архив ЮЗР. — К., 1907. — Ч.8.Т.4–С.134 ‑136.[↩]
57. Сбор­ник ста­тей и мате­ри­а­лов по исто­рии Юго-Запад­ной Рос­сии изда­ває­мый киев­ской комисє­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов.– Вьш. 2. — К., 1916. – с.8.[↩]
58. Архив ЮЗР.– К., 1907. — Ч. 8. — Т.4.–С. 221.[↩]
59. Інсти­тут Руко­пи­су. Націо­наль­на біб­ліо­те­ка Украї­ни ім. В. Вер­надсь­ко­го. — Ф. 301. — Спр. 217. — Арк. 5. (Далі — ІР НБУВ).[↩]
60. При­вілей на Суш­ща­ни над­ру­ко­ва­но: Іеміоз Меє­гіка (1499 ‑1514)... — Кн. 8. — (Листе кня­зю Федо­ру Корец­ко­му на село в києвие­комь пове­те ув Олев­ску назва­ное Суща­ни, што зрадци Иван Глин­ский дер­жаль 1508, індикт 11). Див. також номер.552,576[↩]
61. Архив ЮЗР. — Ч. 8. — Т.4. — С.135.[↩]
62. Там же. – стр.66–67[↩]
63. Ibid. — s. 252[↩]
64. Ста­тут Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го 1529 года. — Минск,1960. — С. 55.[↩]
65. Там же. — С. 56[↩]
66. Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 173.[↩]
67. Дже­ре­ло : https://​polona​.pl/​i​t​e​m​/​k​n​i​a​z​-​i​w​a​n​-​i​w​a​n​o​w​i​c​z​-​k​o​r​e​c​k​i​-​z​-​z​o​n​a​-​f​i​e​d​k​a​-​s​p​r​z​e​d​a​j​e​-​o​j​c​o​w​i​z​n​e​-​s​w​o​j​a​-​s​u​s​k​-​z​e​-​w​s​z​y​s​t​k​i​m​i​,​N​D​M​z​N​j​E​z​N​j​U​/​0​/​#​i​n​f​o​:​m​e​t​a​d​ata[↩]
68. Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 173.[↩]
69. Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 173.[↩]
70. Wolff. Кnіаzіоwie... – s. 173.[↩]
71. Arhiwarium Кsаzаt Lubartiwiczow-Sanguszkow – Lwow, 1887. – Т. ІІІ. – s. 304–305. Wolff. Кпіаzіоwie... – s. 173.[↩]
72. ДАИ, т.1, №52, с.97[↩]
73. Вклад­ная кни­га ТСМ, с.121[↩]
74. Згід­но з запи­сом до пом’я­ни­ка Межи­гірсь­ко­го мопа­сти­ря: Кузь­мук О.Поменник Межи­гірсь­ко­го мона­сти­ря: спро­ба систем­но­го аналі­зу // Про­се­мі­нарій. Медієві­сти­ка, історія церк­ви, нау­ки і куль­ту­ри. – Вип. 4. – К., 2000. – С. 94 [↩]
75. Гру­шевсь­кий М.С.Історія Украї­ни-Руси. – К., 1995 — Т. УП. — С. 28. (Далі – ІУР). [↩]
76. Вольф, С.173[↩]
77. Архив ЮЗР. – Ч.8. — Т.6.– С. 130.[↩]
78. Архив ЮЗР. — Ч. 8. — Т. 6. — С. 130.[↩]
79. Архив ЮЗР. — Ч.1. –Т.6. — К., 1888. ‑с.22–26.[↩]
80. Вольф, с.174[↩]
81. Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та... — С. 110, 115[↩]
82. ІР НБУВ. – Ф. 301, спр. 217. – Арк. 111 зв.-113. [↩]
83. ІР НБУВ. – Ф. 301, спр. 219. – Арк. 4–4 зв.[↩]
84. «Што єго млст кнѧз Богуш Ѳєдо­ро­вич Корєц­кии, ста­ро­ста луц­кии, бра­слав­скии и вѣниц­кии ѡ заби­тє сына пн҃а Мики­ты Кутров­ског• зло­жил рок Ѳєдо­ру Хмарє•, абы пасын­ка своєг пана Яцка Шибєн­ског ку пра­ву в зам­ку Луц­ком ста­вил.» (№ 378, арк. 267 зв.).[↩]
85. Там само. – Ф. 25, оп. 1, спр. 8, арк. 110 зв.
    [↩]
86. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25, оп. 1, спр. 5. – Арк. 26 зв.[↩]
87. Януш­ке­вич А. Вялі­кае Княст­ва Літоўс­кае і Інфлянц­кая вай­на 1558–1570 гг. – Мінск, 2007. – С. 78.[↩]
88. Там само. – С. 78.[↩]
89. Там само. – С. 124.[↩]
90. Там само. – С. 96.[↩]
91. Пере­пис­ка Ива­на Гроз­но­го с Андре­ем Курб­ским. – М.: Нау­ка, 1979. – С. 108–109.[↩]
92. ПСРЛ. Т. XXIX. Стб. 340.[↩]
93. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ – ХVІ ст. Monumenta Rutheniae Heraldica. Volumen II. – Хар­ків, 2009. – С. 104.[↩]
94. Там само. – С. 104. [↩]
95. Ragauskienė R. Tłoki pieczętne Wielkiego Księstwa Litewskiego w XVI w. (na podstawie Metryki Litewskiej). Materjały do archeologii prawa // Сфра­гі­стич­ний щоріч­ник. Вип. І. – К., 2011. – С. 355.[↩]
96. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки ХІІІ – ХVІ ст. Monumenta Rutheniae Heraldica. Volumen II. – Хар­ків, 2009. – С. 104.[↩]
97. Wolff J. Kniaziowie ... – S. 173.[↩]
98. РК 1475–1598. С. 94, 96, 98; ПКНЗ. Т. 6. С. 111; Допол­не­ния к актам исто­ри­че­ским, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею (далее – ДАИ). СПб., 1846. Т. 1. № 52. С. 93.[↩]
99. ДАИ, т.1, №52, с.97[↩]
100. Вклад­ная кни­га ТСМ, с.121[↩]
101. ДАИ I, с. 93.[↩]
102. При­пра­воч­ная пис­цо­вая кни­га И. Г.Белеутова 1550–51г.[↩]
103. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 53, арк. 251 зв.[↩]
104. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 54, арк. 43[↩]
105. 12, спр. 125, арк. 716[↩]
106. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1, спр. 69, арк. 85 зв.[↩]
107. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 154, арк. 936 зв.[↩]
108. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 187, арк. 355[↩]
109. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 69, арк. 85 зв.[↩]
110. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 154, арк. 936–937[↩]
111. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 187, арк. 356[↩]
112. Левит­ский К. Хра­мо­зда­ние на Волы­ни / К. Левит­ский // Волын­ские епар­хи­аль­ные ведо­мо­сти. – 1916. – № 2 (Часть неофи­ци­аль­ная). – С. 18–24. – Биб­лиогр. в тек­сте, 19[↩]
113. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 2227 (Колек­ція доку­мен­тів Волинсь­ко­го музею). – оп. 1., спр. 220, арк. 1–2[↩]
114. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 187, арк. 360 зв. – 362[↩]
115. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м.
     Києві [далі – ЦДІАК Украї­ни]. – ф. 11 (Жито­мирсь­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 11, арк. 476; ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1, спр. 244, арк. 731[↩]
116. 12, спр. 186, арк. 1104 зв.[↩]
117. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1, спр. 206, арк. 703–705 зв.; ЦДІАК Украї­ни. – ф. 26 (Луць­кий земсь­кий суд). – оп. 1., спр. 40, арк. 764–766 зв.[↩]
118. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1, спр. 208, арк. 563 зв.[↩]
119. ЦДІАК Украї­ни. – ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – оп. 1., спр. 200, арк. 5 зв. 6[↩]
120. Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce / Opr. A.Przyboś, R.Żelewski. – II, s.361[↩]
121. Radziwiłł A.S. Pamiętnik o dziejach w Polsce / Opr. A.Przyboś, R.Żelewski. – I, s.360[↩]
122. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Л. 11, 65.[↩]
123. Тро­иц­кий Н.И. Одо­ев­ский Ана­ста­сов Бого­ро­ди­це-Рож­де­ствен­ский мона­стырь (упразд­нен­ный) // Туль­ские древ­но­сти. Тула, 2002. С. 278[↩]