Воронецькі

Общие сведения о роде

Воро­нец­кие — кня­же­ский род, отрасль кня­зей Несвиц­ких, про­ис­хо­дя­щих от неиз­вест­ной вет­ви Рюри­ко­ви­чей. Цен­тром уді­лу Воро­не­ць­ких було с.Ворончин у Луць­ко­му повіті, Пори­ць­ке і Три­стенсь­ке князів­ства також були волинсь­ки­ми уділами.

Герб кня­зей Воро­нец­ких вне­сен в «Общий Гер­бов­ник», часть XII, под № 5

Поколінний розпис роду

I генерація

1. КН. ФЕДОР ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ЗБА­РАЖ­СКИЙ († піс­ля 1514)

~ BARBARA ILINICZANKA

II генерація

2.1. ЮРИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ВОРО­НЕЦ­КИЙ († піс­ля 1577)

Князь воро­не­ць­кий (піс­ля 1514 — піс­ля 1577 рр.).

У січ­ні 1549 р. Сигіз­мундр ІІ Август своїм листом інфор­му­вав коро­ле­ву Бону, кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сту пана Пет­ра Семаш­ка та Пет­ра Заго­ровсь­ко­го про затяж­ний кон­флікт нав­ко­ло спір­них володінь кня­зя Федо­ра Михай­ло­ви­ча Виш­не­ве­ць­ко­го з кня­зя­ми Олек­сан­дром, Юрієм та Вой­ною Федо­ро­ви­ча­ми Воро­ни­ць­ки­ми, що розта­шо­ву­ва­ли­ся під Мідинсь­кою дуб­ро­вою. Князь Ф.М. Виш­не­ве­ць­кий названі зем­лі ще рані­ше від­су­див у роди­ни князів Зба­разь­ких (у листі ука­за­но: «дей, пер­выи сего мел он пра­во за листы наши­ми коми­сей­ны­ми с кня­ги­нею Ган­ною Андре­евою Зба­раз­скою и с пана­ми ее кня­зем Мико­ла­ем, кня­зем Щефа­ном, кня­зем Юрем, кня­зем Вла­ди­сла­вом Зба­раз­ски­ми о зем­ли их поспо­ли­те и судей с обу сто­рон на тои зем­ли пен­ные выводили»25). Кон­флікт не було вичер­па­но піс­ля пер­шо­го разу, коли гос­по­дар «дав нау­ку» кон­флік­ту­ю­чим сто­ро­нам вирі­ши­ти спір шля­хом комі­сарсь­ко­го суду із залу­чен­ням своїх суд­дів. У листі пові­дом­ля­ло­ся, що «за кото­рым, дей, зру­че­ньем их (суд­дів. — Авт.) оное пра­во межи ними кон­ца при­ня­ти не мог­ло и, недо­ко­нав­ши тых гра­ниц, оттол зъе­ха­ли проч»26. Тоб­то ефек­ту комі­сарсь­ким судом так і не було досяг­ну­то. Тер­п­ля­чи вели­кі шко­ди й збит­ки, зав­час­но зафік­су­вав­ши їх у від­по­від­но­му реєстрі, князь Ф.М. Више­не­ве­ць­кий скар­жи­вся на князів Воро­ни­ць­ких, про­ся­чи у вели­ко­го кня­зя доз­во­лу взя­ти свої­ми суд­дя­ми осіб, яким було адре­со­ва­но даний лист гос­по­да­ря (тоб­то коро­ле­ву Бону й панів Пет­ра Семаш­ка та Пет­ра Заго­ровсь­ко­го), а Воро­ни­ць­кі на свій роз­суд також мог­ли взя­ти своїх суд­дів. Сигіз­мунд ІІ Август таким чином задо­воль­нив про­хан­ня пози­ва­ча, а також «поклав рок» для роз­гля­ду комі­сарсь­ки­ми суд­дя­ми даної спра­ви за два­надцять неділь піс­ля 22 січ­ня 1549 р. Вер­дикт гос­по­да­ря вар­то заци­ту­ва­ти, так як він демон­струє стан­дарт­ну дис­по­зи­цій­ну фор­му­лу у спра­вах щодо маєт­ко­вих спорів: «И вы бы с тыми судя­ми их поспол ся зго­див­ши, там на тые зем­ли, кото­рые они мену­ють быти сво­и­ми власт­ны­им, выеха­ли и о бо всех крив­дах его, о чом кол­век на них будет жало­ва­ти, межи ними досмот­ре­ли и спра­вед­ли­вость тому вчи­ни­ли, а мы до них писа­ти веле­ли, при­ка­зу­ю­чи аж бы они на тот рок на тые зем­ли судей сво­ихъ выве­ли и сами ку пра­ву ста­ли и пра­ва были послуш­ни во всем»27. У разі ж ігно­ру­ван­ня роз­по­ряд­жен­ня гос­по­да­ря кня­зя­ми Воро­ни­ць­ки­ми, вели­кий князь нака­зу­вав суд­дям скарж­ни­ка вине­сти вирок «вод­ле Ста­ту­ту пра­ва земского».

Пасол на элек­цый­ны сойм 1573.
1582 — інвен­тар забу­до­ви маєт­ку Ворон­чин, скла­де­ний у черв­ні 1582 р. при пере­да­чі села кн. Юрієм Воро­ни­ць­ким зі Зба­ра­жа своє­му сину Яну­шу. Основ­на ува­га воз­но­го, який склав та завірив доку­мент, при­ді­ле­на будів­лям та їх обла­шту­ван­ню меб­ля­ми і гос­по­дар­чи­ми еле­мен­та­ми. Про при­сіл­ки, які нале­жа­ли до маєт­ку, зга­да­но побіж­но, під­дані не зга­ду­ють­ся зовсім.

Скар­га «слу­жеб­ни­ка» пані Михай­ло­вої Козинсь­кої 1569 р. Тут пові­дом­ляєть­ся, що «князь Юрей Воро­ниц­кий наслав­ши моц­но, кгвал­томъ вряд­ни­ка сво­е­го Воро­ниц­ко­го, на имя Дешъ­ка Куп­чи­ча, з бояры, з слу­га­ми и вси­ми под­да­ны­ми сво­и­ми Воро­ниц­ки­ми (…) на имене ее мило­сти Осми­го­ви­чи (…)», захопле­них у полон під­да­них Козинсь­кої та наг­ра­бо­ване май­но «до име­ня Ворон­чи­на а оттол на Боло­ховъ под Зба­раж до име­ний сво­их тамош­нихъ отпро­ва­ди­ти казалъ (…)» [Даш­ке­вич Н. П. Еще разыс­ка­ния и вопро­сы о Боло­хо­ве и болоховцах //
Уни­вер­си­тет­ские изве­стия. – К., 1899. – № 1. –с. 4, 12–14 (Кни­га К. Ц. Арх. (Луц­кая) № 2043, л. 107–110, № 108).] . Відо­мо, що князі Юрій та Вой­на Федо­ро­ви­чі Воро­не­ць­кі з бать­ківсь­ких маєт­ків у Зба­раж­чині отри­ма­ли Опре­лов­ці (на р. Гніз­дич­ній, при­то­ці Гніз­ни, тече відра­зу на захід від Зба­ра­жа) та Вла­ша­нов­ці (на при­то­ках верхів’я Жира­ку, при­то­ку Горині, на пів­ден­ний схід від Виш­нев­ця) [РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192. [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр.192]. – Л. 10 об.-11 (т. зв. «Русь­ка мет­ри­ка»); Wolff J. Kniaziowie… – S. 392 (звід­ти ж); Соб­чук В. З історії… – С. 237]. Вони, мабуть, й були тими володін­ня­ми кня­зя Юрія, куди він «на Боло­ховъ под Зба­раж» нака­зав відісла­ти поло­не­них а наг­ра­бо­ване майно.

У маєт­ку князів Воро­ни­ць­ких було три жит­ло­ві будів­лі – дво­по­вер­хо­вий буди­нок («дом о дву вер­хох, изба вели­кая»), і окре­мо «изба вели­кая» та «ыздеб­ка». Наяв­ність чисель­них кім­нат – «комор» не тіль­ки в жит­ло­вих, але і в гос­по­дарсь­ких при­мі­щен­нях доз­во­ля­ла роз­мі­сти­ти знач­ну кіль­кість слуг, запа­си про­до­воль­ства та ін. Двір також мав всі необ­хід­ні гос­по­дарсь­кі будів­лі. Дві кух­ні, дві пекар­ні, бро­вар, пив­ни­ця, кри­ни­ця («студ­ня»), сир­ник, голуб­ник, вули­ки, сад та город забез­пе­чу­ва­ли його жителів у при­го­ту­ван­ні їжі та напоїв. Необ­хід­ні гос­по­дарсь­кі функ­ції вико­ну­ва­ли лаз­ня, складсь­ке при­мі­щен­ня («шопа»), стай­ня та ін. Двір також мав обо­рон­ні спо­ру­ди – «веж­ка» та «бро­ня». Усі будів­лі вико­на­но з дере­ва, за виклю­чен­ням однієї муро­ва­ної кух­ні. Вар­то від­міти­ти, що послі­дов­ність опи­сан­ня при­мі­щень скла­да­лась при їх без­по­се­ред­ньо­му послі­дов­но­му візу­аль­но­му огляді, що дає мож­ливість залу­чи­ти його до здійс­нен­ня рекон­струк­цій забу­до­ви жит­ло­во-гос­по­дарсь­ко­го ком­плек­су шля­хетсь­ко­го двору.

Mówią o tym materiały „Postanowienia Sejmowego” z Wilna datowane na 1.05.1528, gdzie jest wzmianka traktująca o obowiązku stawienia wspólnie z bratem jednego konia.
Już wówczas dało się zauważyć znaczne zubożenie tej linii rodowej — po jej wydzieleniu z domu Zbarażskiego — bowiem stawienie jednego konia wspólnie z bratem w czasie, gdy krewni wystawiali po koni piętnaście, jest tego dowodem. Powodów takiego stanu rzeczy było zapewne wiele. Między innymi zapewne zbytnie rozrodzenie i związane z tym podziały dóbr oraz to, że byli najmłodszą gałęzią rodu.

~ KATARZYNĄ UCHAŃSKĄ, wzmiankowaną w latach 1528 – 1577.

3/1. КН. ЕФРО­СИ­НИЯ ФЕДОРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1544)

~ кн. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ КОЖАНОВИЧ-ВЕЛИЦЬКИЙ

4/1. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ ПОРИ­ЦЬ­КИЙ († бл.1560)

Князь пори­ць­кий (1526–1560 рр.).

~ БАР­БА­РА УХАНСЬКА

5. СОФІЯ ФЕДОРІВ­НА ПОРИ­ЦЬ­КА († піс­ля 1529)

~ NN ЛЯХОВСЬКИЙ

6. КН. СТЕ­ФАН ВОЙ­НА ФЕДО­РО­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († бл.1565)

Князь три­стенсь­кий (1526–1565 рр.).

~ кнж. БОГ­ДА­НА ЧЕТВЕРТИНСКАЯ.

III генерація

7.2. КН. ЯКУБ ЮРЬЕ­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († 1598)

wzmiankowany w latach 1558 – 1598. Biskup kijowski, prawdopodobny biskup krakowski. Szef poselstwa polskiego do Ołomuńca we wrześniu 1587 roku, w związku z kandydatura Maksymiliana Habsburga na tron polski.

сек­ре­тарь Коро­ля Сигиз­мун­да Авгу­ста, ксендз, назна­чен епи­ско­пом Жмуд­ским в 1574 г., но не при­нял это­го зва­ния. В 1585 г. назна­чен епи­ско­пом Киев­ским. Во вре­мя бес­ко­ро­ле­вья после смер­ти Сте­фа­на Бато­рия под­дер­жал австрий­ско­го кан­ди­да­та на трон Эрц­гер­цо­га Мак­си­ми­ли­а­на и вме­сте с частью шлях­ты про­воз­гла­сил его Коро­лем Поль­ским. Одна­ко Коро­лем стал Сигиз­мунд III Ваза, и князь Воро­нец­кий лишил­ся киев­ской епи­скоп­ской кафед­ры, так как папа рим­ский не утвер­дил его в этом звании.

Кор. сек­ре­тар (1568 р.), біскуп київсь­кий (1585–1588 рр.).
У 1568 кара­леўскі сакра­тар і два­ранін. У 1570 про­башч гера­нён­скі, пля­бан ковен­скі, адна­ча­со­ва з 1578 про­башч ловіц­кі і скер­невіц­кі (Польш­ча), з 1594 пля­бан кей­дан­скі. У 1578 прызна­ча­ны Жыгі­мон­там Аўгу­стам жамойц­кім біску­пам, а ў 1585 Ста­фа­нам Бато­ры­ем — кіеўскім біску­пам, але абод­ва разы не быў зацвер­джа­ны (у 1585—88 тыту­ла­ваў­ся біску­пам-намі­на­там кіеўскім).

8.2. КН. МИХАЙ­ЛО ЮРЬЕ­ВИЧ († піс­ля 1586)

коро­лев­ский дво­ря­нин (при­двор­ный). Вало­даў маёнт­ка­мі ў Чэр­скай зям­лі (Мазо­вія).
przy czym najbardziej znanym są dzieje jego syna Michała i żony tegoż — Barbary Giżanki — niegdysiejszej nałożnicy króla Zygmunta Augusta, który upodobał ją sobie z uwagi na łudzące podobieństwo do Barbary Radziwiłłówny.

wzmiankowany w latach 1573 – 1586. Prawdopodobnie młodszy od brata Janusza. Urodzony zapewne około 1550 – 1555 roku – zmarł przed rokiem 1593. Nie ma na to jednak przekonywujących dowodów. Z uwagi na jego rozrodzoną linię rodową, omówiony został w tej kolejności. Był dworzaninem królewskim już w roku 1574. W dniu 14.07.1573 zawarł związek małżeński z Barbarą Giżanką — *? – † w maju 1589 roku, mieszczką warszawską, córką Jana Giży — rajcy warszawskiego — i nałożnicą króla Zygmunta Augusta. Dziedzic m.in. Bronowa, Kalinowa i Bożejewa, oraz Rudy z puszczą Dibli, Przytuły Wólki i Brzozowej Wólki w ziemi wiskiej, które przejął w posagu za Giżankę. Małżeństwo to było tematem wielu ówczesnych sensacji, a to z uwagi na związki Giżanki z królem. Michał Woroniecki przeniósł się z Wołynia na Mazowsze, gdzie dzierżył dobra w Starej Warce i Ostrołęce nad Pilicą. Zapewne dla lepszych i bliższych kontaktów z dworem królewskim w Warszawie. Poseł na sejm, pieniacz i awanturnik, stronnik dworu austriackiego. Ze związku tego pochodzi potomstwo:
Ta linia rodowa zajaśniała na firmamencie dziejów nagle i tak samo nagle, po niezbyt długim czasie — zgasła. Był to być może wynik postępującej pauperyzacji, może – w jednej z linii – efekt pozostałego echa związków Giżanki z królem – co wstydliwe było — albo też zaniku substancji męskiej w efekcie wojennych wypraw, tak wówczas licznych na niespokojnych Kresach. W każdym jednak razie nie zachowało się z tego okresu zbyt wiele dokumentów, a dotyczących tej linii rodowej.

Odnaleziono wielu nie zidentyfikowanych Woronieckich, których koneksje i pozycja wskazywałyby na ścisły związek z tą linią, ale… zbyt niepewne to dowody, a hipotez jakże wiele.

Potomkowie tej linii — mimo wspomnianej wyżej pauperyzacji — w większej części pozostali na Mazowszu. Wtopili się w warszawskie mieszczaństwo, a w części zostając na coraz bardziej okrojonych dobrach – chłopieli.

Mimo braku dokumentów – a co za tym idzie dowodów – wydaje się, że dzisiejsi mieszczańscy Woronieccy zamieszkali w Warszawie i okolicach (oczywiście nie wszyscy), to potomkowie Michała i Giżanki.

Oczywiście to hipoteza, choć nie bezpodstawna, bowiem mimo obecnej sytuacji, przedstawiciele tych rodzin zachowali w rodzinnej pamięci świadomość mitry książęcej.

Powróćmy do Michała Woronieckiego – wzmiankowanego w latach 1573 – 1586. Ten niewątpliwy awanturnik, pieniacz, birbant i dworzanin królewski, umiał dbać o swoje interesy. Zanim jednak wprzęgnięty zostanie w krąg okoliczności związanych z Grójeckiem, przyjrzyjmy się – choćby pobieżnie — jego czasom i protektorowi, królowi Zygmuntowi Augustowi. Oczywiście w zakresie niezbędnym dla dalszej treści rozważań.

Największym i najbardziej znanym obiektem królewskich uczuć była jego druga żona Barbara Radziwiłłówna. Nie ma potrzeby przytaczać tu dziejów tego związku, bo jest on powszechnie znany. Jedno jest pewne, była to tragiczna miłość, a skutki jej i owego małżeństwa daleko idące.

Po śmierci Barbary, król podupadł na zdrowiu, popadł w głęboką depresję i zaniedbał sprawy państwowe. Stał się odludkiem, dziwakiem i wielce podatnym na wszelkiego rodzaju sugestie — mistykiem.

Zapadł na nieuleczalną potrzebę zobaczenia ukochanej, zatracając rzeczywistość. Do legendy już przeszła słynna scena, w której mistrz Twardowski ducha Barbary przywołał.

W roku 1569 na wawelskim zamku – o czym pisał w roku 1573 Johann Ghysaeus (Jan Giża) – o północy z 7 na 8 stycznia miało miejsce spotkanie króla z Barbarą. Twardowskiego tam podobno nie było – o czym świadczą późniejsi biografowie – bowiem zastąpił go tam wówczas „Wielki Ożóg”, jak zwano nieznaną z nazwiska czarownicę z Błonia. Monarcha na widok ukochanej krzyknął z radości i rzucił się do niej, ale...w porę świece zdmuchnięto.

„...mało brakowało, a króla nie można by zatrzymać i rzuciłby się na jej łono i zapragnąłby słodkich uścisków, gdyby Twardowski króla nie odciągnął i zatrzymał (...) aż mara zniknęła...”.
Istotnie w zapamiętaniu swoim król ledwie życia nie postradał...W istocie była to wielka mistyfikacja, afera na miarę czasów, bowiem zaaranżowana przez braci Mniszchów, pociągnęła za sobą poważne następstwa. Ci cyniczni dworzanie – ród ich z Czech się wywodził — odegrali wielce niegodziwą rolę na dworze niewiele już znaczącego władcy. Wykorzystując jego słabość, otaczali go różnymi mistyfikantami, czarnoksiężnikami, sprowadzali kobiety i...wykorzystując jego stan psychiczny, trwonili państwowe pieniądze, kupcząc urzędami w jego imieniu. Oni to – wg współczesnych im relacji „zasoby Rzeczypospolitej albo zabrali, albo roztrwonili”.

Obaj bracia znali słabości króla. Jeden z Mniszchów – Mikołaj – odkrył w klasztorze bernardynek zakonnicę. Była nią Barbara Giżanka, córka zamożnego, warszawskiego rajcy Jana i Anny. Nie tylko imię miała identyczne, ale i łudząco podobna była do zmarłej królowej. Wystarczył tylko drobny zabieg, aby ponownie wzbudzić u władcy nieokiełznane uczucie. Obaj nędznicy sądzili, że Giżanka będzie bezwolnym w ich ręku narzędziem, co oczywiście wykorzystać zamierzali i co też spełniło się w pewnym sensie.

Giżanka urodziła monarsze córkę – także Barbarę, a jakżeby inaczej — dla której władca był bardzo hojny. Również dla matki, jej rodziny i...naturalnie rodziny Mniszchów. Barbarze darował wówczas 20 000 czerwonych złotych i urządził okazały pałac w Bronowie. To ogromny na owe czasy majątek.

Król zmarł 7.07.1570 w ulubionym Knyszynie. Fakt ten zmienił sytuację i status Giżanki, ale...jej pozycja była już wówczas dość mocna, zaś posiadane majątki sadowiły ją wśród tzw. dobrych partii. Inna sprawa, że majątki te nie zawsze we właściwy — i uczciwy — sposób nabyte zostały.

Barbara zawarła związek małżeński w dniu 14.07.1573 roku z księciem Michałem Woronieckim, urodzonym prawdopodobnie około 1550 – 1555 roku –– na co nie ma jednak przekonywujących dowodów — synem Jurija Fedorowicza księcia Zbarażskiego i Katarzyny Uchańskiej. Był dworzaninem królewskim już w roku 1574, dziedzicem m.in. ww. dóbr Bronowo, Kalinowo i Bożejewo, oraz Rudy z puszczą Dibli, Przytuł Wólki i Brzozowej Wólki w ziemi wiskiej, które przejął w posagu za Giżankę. Małżeństwo to było tematem wielu licznych sensacji, a to z uwagi na przeszłość Giżanki. Nie miało to dla Michała żadnego znaczenia, był przecież człowiekiem epoki i to wielce obrotnym. Zlikwidował majątki żony na Mazowszu Północnym i przeniósł się z Wołynia na Mazowsze Południowe, przejmując dobra w Starej Warce i Ostrołęce nad Pilicą. Oczywiście miało to znaczenie dla jego kontaktów z dworem królewskim. Zmarł przed rokiem 1593.

O Barbarę starało się wówczas wielu dworzan, ale wybrała ona księcia z uwagi na jego koneksje rodzinne i znaczenie polityczne. Książę adoptował pierworodną córkę Giżanki, pochodzącą ze związku królewskiego i spłodził w małżeństwie jeszcze sześcioro dzieci. Jedynym znanym z imienia potomkiem był Florian. Pozostałych chowano wstydliwie w klasztorach, bo przeszłość matki nie wróżyła im dobrego losu. Lokacje były tak dyskretne, że ujawniono tylko dwóch braci zakonników, a i to nie jest pewne. Musieli być dobrze zakonspirowani...
Książęcy małżonkowie wsławili się licznymi procesami majątkowymi w ziemi wiskiej, po których osiedli w Grójeckiem. Księżna zmarła w maju 1589 roku. Jej córka – Barbara (dziecko królewskie), wyszła – niezbyt dobrze – w roku 1593 za mąż, poślubiając Jakuba Zawadzkiego, pisarza skarbu koronnego, dziedzica dóbr Kośmin pod Grójcem, nabytych za jej posag.

Woronieccy tkwili w grójeckim dość długo, bowiem prawie do końca wieku XIX. Nie sądzę, aby mieli świadomość powiązań z owymi sensacyjnymi wydarzeniami, bowiem rodzina znacznie się już wówczas spauperyzowała.

Długo natomiast za nimi ciągnęła się sprawa dóbr posiadanych przez Giżankę. Najbardziej kontrowersyjną była sprawa zaginięcia w chwili śmierci Zygmunta Augusta, sławnej kolekcji pereł – i nie tylko — Barbary Radziwiłłówny. Udział w niej Giżanki i Mniszchów nie jest klarowny. Wskazywały na to dowody odnalezione przy okazji ujawnienia w okresie międzywojennym tych klejnotów wśród innych, znajdujących się w...osobistym skarbcu królowej angielskiej Elżbiety.

Oczywiście nie jest to jedyna sensacja związana z Giżanką i jej protektorami, braćmi Mniszechami. Sprawa zagarnięcia dóbr królewskich przez ww. ciągnęła się latami i w zasadzie nigdy nie została zakończona, a skarby nie odnalezione. Fragmenty ich pojawiały się tu i ówdzie – także na zagranicznych aukcjach – ale ich pochodzenie było tak rozmyte, iż trudno było podejrzanym w sprawie, proces wytoczyć.

Barbara pochodziła z patrycjuszowskiej rodziny mieszczan warszawskich, której protoplastą był przybyły w roku 1511 z Frankonii — Baltazar Giza. Była to wówczas jedna z najbardziej zamożnych rodzin warszawskich, w której posiadaniu znajdowało się 16 kamienic, oraz wiele licznych folwarków i ról poza miastem. Spokrewniona z dwoma znanymi rodami z Warszawy: Baryczkami i Fukierami, tworzyła klan nie do rozbicia. Ten toczył długotrwałe procesy o jej testament, oczywiście bez skutku.
Jej — i jej męża — dobra w grójeckim, są zapewne dalekim echem jej związku z królem, oraz w dziwny i tajemniczy sposób zaginionych skarbów monarchy. Nie ulega wątpliwości, że najbliższy dostęp do nich w chwili śmierci władcy mieli Mniszchowie i Giżanka, a co potrafili zapewne wykorzystać. Ich ogromna fortuna – poza królewskimi darowiznami – powstała szybko. Kto wie, jakie informacje zawierają teksty transakcji zakupu dóbr w księgach ziemskich czerskich?
Sprawa ich nabywania, jak i sprawa zaginięcia królewskich skarbów łączy się przecież bezsprzecznie. O skarbach, procesach i udziale w tym wyżej wymienionych, napisano już wiele, ale o grójeckich dobrach Giżanki i jej potomstwa jeszcze nic....Kto wie, jaką część państwowej kasy z czasów Zygmunta Augusta ulokowano na dobrach prywatnych w Grójeckiem?
Jak widać, dzieje książęcej rodziny Woronieckich – licznej zresztą i znanej — otarły się o Grójeckie. To wielce interesujący historycznie region, w którym – właśnie z powodu bliskości dworu królewskiego – osiadało wiele znanych w dziejach rodzin. Jak ponętna to była dzielnica – położona na trakcie łączącym stolicę z Krakowem – świadczą liczne tu pałace i dwory, do dziś urzekające położeniem i historią.

~ БАР­БА­РА ГІЖАНКА

9.2. КН. АНДРЕЙ ЮРЬЕ­ВИЧ († бл.1580)

Kop. сек­ре­тар (1577 р.), лєн­чинсь­кий канонік (з 1577 р.). wzmiankowany w latach 1573 – 1579. Urodził się prawdopodobnie około 1555 roku – zmarł około roku 1580. W roku 1577 był już sekretarzem króla Stefana Batorego, a rok później nawet kanonikiem łęczyckim. Wybrał stan duchowny, a to dzięki protekcji wuja prymasa Uchańskiego, sam bowiem nie miał dobrych notowań, ale protektor był możny i ustosunkowany. Kształcił się w Rzymie – otrzymał tam nawet kilka beneficjów — nie miał jednak powołania do stanu duchownego.
Вучы­ў­ся ў Рыме

10.2. КН. ЯНУШ ЮРЬЕ­ВИЧ († піс­ля 1603)

Про­башч ловіц­кі, дэкан гнез­нен­скі, кара­леўскі пад­скар­бі. Вало­даў Варон­чы­нам, Като­вай Воляй і Між­лес­сем у Луц­кім пав.

wzmiankowany w latach 1571 – 1621. Urodził się prawdopodobnie około 1550 roku. Dziekan gnieźnieński i proboszcz łowicki, potem kanonik tej kapituły. W roku 1579 zrzekł się beneficjów i został koniuszym na dworze prymasa, a po jego śmierci w roku 1581 – został podskarbim królewskim. Był stronnikiem Maksymiliana Habsburga, uczestnik poselstwa do Ołomuńca w orszaku swojego brata Jakuba. Dziedzic Huszlewa, Woronczyna, Mezylesia, Stydyna i Woli Kotowej. Zwany Januszem Zbaraskim.

1582 — інвен­тар забу­до­ви маєт­ку Ворон­чин, скла­де­ний у черв­ні 1582 р. при пере­да­чі села кн. Юрієм Воро­ни­ць­ким зі Зба­ра­жа своє­му сину Яну­шу. Основ­на ува­га воз­но­го, який склав та завірив доку­мент, при­ді­ле­на будів­лям та їх обла­шту­ван­ню меб­ля­ми і гос­по­дар­чи­ми еле­мен­та­ми. Про при­сіл­ки, які нале­жа­ли до маєт­ку, зга­да­но побіж­но, під­дані не зга­ду­ють­ся зов­сім. У маєт­ку князів Воро­ни­ць­ких було три жит­ло­ві будів­лі – дво­по­вер­хо­вий буди­нок («дом о дву вер­хох, изба вели­кая»), і окре­мо «изба вели­кая» та «ыздеб­ка». Наяв­ність чисель­них кім­нат – «комор» не тіль­ки в жит­ло­вих, але і в гос­по­дарсь­ких при­мі­щен­нях доз­во­ля­ла роз­мі­сти­ти знач­ну кіль­кість слуг, запа­си про­до­воль­ства та ін. Двір також мав всі необ­хід­ні гос­по­дарсь­кі будів­лі. Дві кух­ні, дві пекар­ні, бро­вар, пив­ни­ця, кри­ни­ця («студ­ня»), сир­ник, голуб­ник, вули­ки, сад та город забез­пе­чу­ва­ли його жителів у при­го­ту­ван­ні їжі та напоїв. Необ­хід­ні гос­по­дарсь­кі функ­ції вико­ну­ва­ли лаз­ня, складсь­ке при­мі­щен­ня («шопа»), стай­ня та ін. Двір також мав обо­рон­ні спо­ру­ди – «веж­ка» та «бро­ня». Усі будів­лі вико­на­но з дере­ва, за виклю­чен­ням однієї муро­ва­ної кух­ні. Вар­то від­міти­ти, що послі­дов­ність опи­сан­ня при­мі­щень скла­да­лась при їх без­по­се­ред­ньо­му послі­дов­но­му візу­аль­но­му огляді, що дає мож­ливість залу­чи­ти його до здійс­нен­ня рекон­струк­цій забу­до­ви жит­ло­во-гос­по­дарсь­ко­го ком­плек­су шля­хетсь­ко­го двору.

11.2. АЛЕК­САНДР ЮРЬЕ­ВИЧ († піс­ля 1582)

Пле­бан. wzmiankowany w roku 1582. Urodzony prawdopodobnie około 1552 roku. Był duchownym, proboszczem w Dudzie.

12.6. СТА­НИ­СЛАВ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ ВОЙ­НИЧ ТРИ­СТЕН­СКИЙ ВОРО­НЕЦ­КИЙ († до 1598)

Князь три­стенсь­кий (бл. 1565 — до 1598 рр.).

1594.10.2 — Жало­ба кня­ги­ни Мари­ны Воро­нец­кой о томъ, что мужъ ея князь Ста­ни­славъ безъ ея ведо­ма пере­велъ на имя бра­та име­ния Щуринъ и Ясе­нов­ку, кото­рыя рань­ше запи­сал ей в обес­пе­че­ние дол­га и в пожиз­нен­ное пользование.Князь Воро­нец­кий пере­хит­рил сам себя: свое пошат­нув­ше­е­ся финан­со­вое поло­же­ние он решил попра­вить за счет семьи сына. Сын похло­по­тал перед тещей и князь Ста­ни­слав полу­чил в долг изряд­ную сум­му. А потом ему при­шла в голо­ву вооб­ще пре­крас­ная мысль: женить­ся на теще сына. Мари­на Гуле­ви­чев­на уха­жи­ва­ния при­ня­ла и вско­ре ста­ла име­но­вать себя кня­ги­ней, сов­ме­стив для млад­ше­го Воро­нец­ко­го зва­ния тещи и маче­хи одно­вре­мен­но. Брак в то вре­мя был делом ответ­ствен­ным — толь­ко цер­ков­ной цере­мо­нии совер­шен­но не было доста­точ­но. Вот как раз до офи­ци­аль­но­го при­зна­ния Мари­ны супру­гой князь Ста­ни­слав совер­шил роко­вую ошиб­ку — поти­хонь­ку пере­пи­сал неко­то­рые име­ния бра­тьям. На беду это ока­за­лось имен­но то иму­ще­ство, кото­рое обес­пе­чи­ва­ло его дол­ги перед Мари­ной и уже ранее пере­дан­ные в ее управ­ле­ние. Гнев оскорб­лен­ной жен­щи­ны был стра­шен. Моло­до­му кня­зю Воро­нец­ко­му при­шлось ока­зать­ся перед слож­ным выбо­ром: в кон­флик­те сле­до­ва­ло встать на сто­ро­ну отца или тещи-маче­хи. Млад­ший Воро­нец­кий ока­зал­ся реа­ли­стом и пол­но­стью под­чи­нил­ся мате­ри жены. А кня­зю Ста­ни­сла­ву при­шлось пря­тать­ся у бра­тьев, про­жи­вая в их име­ни­ях толь­ко из милости.

1605 p., жовтня 27. / Люто­го 27 – Запис про ствер­джен­ня кн. Стані­сла­вом Воро­ни­ць­ким куп­чої його синів Пет­ра і Стані­сла­ва брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му на маєт­ки в сс. Капу­стин­ці і Кус­ків­ці, док. № 153, арк. 907 зв, – 910.

~ 1) NN ХОМ’ЯК

~ 2) МАРИ­НА ГУЛЕВИЧ

13.6. КН. ЛЕВ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ ВОЙ­НИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († піс­ля 1597)

Під­ста­ро­ста кре­ме­не­ць­кий (1566–1568 рр.), під­ста­рас­та пін­скі ў 1582—86, кре­ме­не­ць­кий гродсь­кий суд­дя (1584–1597 рр.), пасол на элек­цый­ны сойм 1573. Меў маёнт­кі ў Луц­кім пав. 

У доку­мен­тах Кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суду зна­хо­ди­мо чима­ло виписів, що сто­су­ють­ся наїздів на шляхетські
доми. Для при­кла­ду мож­на наве­сти скар­ги кня­зя Льва Воро­не­ць­ко­го, суд­ді Кре­ме­не­ць­ко­го гродсь­ко­го суду, на пана Лаврі­на Пісо­чинсь­ко­го за захоплен­ня спад­ко­во­го рухо­мо­го і неру­хо­мо­го май­на1. За період з 1592 по 1598 рр. має­мо 9 справ, в яких то Пісо­чинсь­кий, то Воро­не­ць­кий зви­ну­ва­чу­ють один одно­го в наїз­дах і гра­бе­жах2.

27.08.1582 р. вла­ди­ка Кири­ло Тер­ле­ць­кий вніс скар­гу до бере­стейсь­ких гродсь­ких книг на пінсь­ко­го під­ста­ро­сту кня­зя Лева Вой­ну Воро­не­ць­ко­го, який погра­бу­вав церк­ву Свя­то­го Духа в Пінсь­ку. 1601 року князь Воро­не­ць­кий у своє­му теста­мен­ті засвід­чив про надан­ня церкві Св. Трій­ці у с. Тата­ринів­ці Кре­ме­не­ць­ко­го повіту маєт­ків у цьо­му ж селі, а також земель і під­да­них у Крас­но­му Лузі, Яки­мов­цях, Юсков­цях та Загір­цях. Зга­ду­ва­ло­ся, що тата­ринівсь­ка церк­ва була ним самим зму­ро­ва­на і саме там князь запо­ві­дав похо­ва­ти своє тіло піс­ля смер­ті. Пиль­ну­ва­ти вико­нан­ня умов теста­мен­ту було дору­че­но кня­зям Зба­разь­ким, які від­зна­чи­ли­ся як послі­дов­ні при­хиль­ни­ки унії. 1617–1619 рр. у кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді роз­гля­да­ла­ся спра­ва про пору­шен­ня умов теста­мен­ту кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го посе­со­ра­ми с. Тата­ринів­ці. Князі Зба­разь­кі зви­ну­ва­чу­ва­ли посе­сорів у неза­кон­но­му володін­ні земель, при­пи­са­них покій­ним кня­зем до тата­ри­но­ве­ць­кої церк­ви Св. Трій­ці. У цій супереч­ці на боці Зба­разь­ких висту­пив уніатсь­кий мит­ро­по­лит Йосиф Рутсь­кий з капіту­лою, а також насто­я­тель зга­да­ної церк­ви о.Леонтій. Цей факт свід­чить, що на момент роз­гля­ду спра­ви церк­ва Св. Трій­ці була уніатсь­кою. Тео­ре­тич­но цей храм міг бути пра­во­слав­ним на момент напи­сан­ня теста­мен­ту (1601 рік), однак цей факт вигля­дає мало­віро­гід­ним3.

Кри­сти­на Андріїв­на, дру­жи­на кня­зя Лева зі Зба­ра­жа Вороницького,1621 р. укла­ла з чоло­віком уго­ду під зару­кою 2000 золо­тих «на голе речен­ня сло­ва», з якої дові­дує­мо­ся, що через непо­ро­зу­мін­ня кіль­ка разів пози­ва­ла його, щоб роз­лу­чи­ти­ся, але до завер­шен­ня спра­ви не дохо­ди­ло; тепер же, коли при­пав чер­го­вий тер­мін її роз­гля­ду, не допус­ка­ю­чи до суду, домо­ви­ли­ся, що він поверне запи­си на 2000 польсь­ких золо­тих, які має від тестя, вона від­дасть адре­со­ва­ний їй запис на 4000 золо­тих, звіль­нять одне дру­го­го від усіх про­те­ста­цій, реля­цій воз­них і скарг, а також чоло­вік від­дасть зали­шені в ньо­го речі, піс­ля чого ста­нуть перед духов­ним судом і роз­лу­чать­ся 4. За теста­мен­том бра­та Мико­лая 1621 р. Кри­сти­на Андріїв­на отри­ма­ла 3000 золо­тих на маєт­ку Вой­ни­ця та рухо­мі речі, які зали­ши­ли­ся піс­ля нього1. Дея­кий час ця з дочок Андрія Кли­мен­то­ви­ча дер­жа­ла село Милов­ші, орен­ду яко­го успад­ку­ва­ла, мабуть, піс­ля бать­ків, у зв’язку з чим про­тя­гом 1624—1627 рр. кон­флік­ту­ва­ла з Жиди­чинсь­ким мона­сти­рем за ґрун­ти цьо­го маєтку2. Кри­стині Андріїв­ні тотож­на чер­ни­ця Мелен­тія з Козе­рад Бого­ви­тинів­на Воро­ни­ць­ка, яка 1639 р. запо­ві­ла похо­ва­ти її поряд із моги­лою бра­та Мико­лая в церкві Хре­сто­воз­дви­женсь­ко­го братсь­ко­го мона­сти­ря в Луць­ку й зали­ши­ла на цей храм забор­го­вані їй 900 золотих3.

1 Памят­ни­ки… – Т. 2. – С. 21–22. 2 Горін С. Жиди­чинсь­кий Свя­то-Мико­лаївсь­кий мона­стир… – С. 355–356.
3 Його ж. Мона­сти­рі… – С. 225 (17. 07. 1639).

~ 1) МАРИ­НА АНДРІЇВ­НА КУНЕВСЬКА;

~ 2) КРИ­СТИ­НА АНДРІЇВ­НА БОГО­ВИ­ТІ­НА, донь­ка Андрія Кли­мен­то­ви­ча і Мару­ши Гри­горів­на Болбас-Розтоцької.

14.6. КН. МАТИС СТЕ­ФА­НО­ВИЧ ВОЙ­НИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ (1577, +1613)

син Юрія та княж­ни Мику­линсь­кої??, підвоє­во­да київсь­кий (1584–1592 рр.), столь­ник київсь­кий (з 1592 р.).

Зокре­ма, згід­но з побо­ро­вим реєстром Луць­ко­го повіту 1577 року, з Три­сте­ня він пла­тив за 6 димів по 16 гро­шей, 5 город­ни­ків по 6 гро­шей, 4 город­ни­ки по 2 гро­ші. Матуш у 1584–1592 рр. був підвоє­во­дою київсь­ким, а з 1592 р. ~ київсь­ким столь­ни­ком, помер близь­ко 1613 року.

Через чоти­ри дні піс­ля смер­ті Андрія Юхно­ви­ча Куневсь­ко­го, а саме 7 берез­ня 1576 р., його дру­гий внук Андрій Ієво­вич Куневсь­кий з’явився в Куневі з воз­ним Кре­ме­не­ць­ко­го повіту Васи­лем Рилом. Разом з ним сюди при­бу­ли як свід­ки князь Матис Воро­ни­ць­кий, Гав­ри­ло Сошенсь­кий і Кін­драт Посник. При­бут­тя їх було спри­чи­нене пре­тен­зією Андрія на поло­ви­ну Куне­ва, що нею володів Лаврин, як на свою влас­ність («до сот­чиз­ньї своє влас­ноє»), оскіль­ки Андрій вва­жав себе по пря­мій чоло­вічій лінії («по мечу») спад­коєм­цем, при­чо­му єди­ним, маєт­ко­вої спад­щи­ни сво­го діда.Відомо також про наїзд на ту саму поло­ви­ну Куне­ва, здійс­не­ний кня­зя­ми Кири­ком Ружинсь­ким і Мати­сом Воро­ни­ць­ким 9 берез­ня 1576 р., через шість днів піс­ля смер­ті Андрія Куневсь­ко­го. У наїзді, про який діз­нає­мо­ся зі скар­ги П. Бучайсь­ко­го, вис­лов­ле­ної від сво­го й дру­жи­ни своєї імені 15 берез­ня перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом, взя­ло участь кіль­ка­де­сят осіб «з роз­нь­ім вро­жа­е­м’ь», які, «лежа­чи и мєш’ь­ка­ю­чи» в кунівсь­ких під­да­них, сило­мі­ць бра­ли на коней сіно й овес та всі­ля­ку жив­ність, пово­ди­ли­ся, «іако голов­ньш нєп­риштєл». Ці під­дані 10 берез­ня роз­по­ві­ли про дії напад­ни­ків воз­но­му Бог­да­но­ві Копте­ви­ць­ко­му. Цей, до речі, ще застав у Куневі М. Воро­ни­ць­ко­го «ст> поч’ь­то­м’ь немальімт>»89. При­чи­ну наїз­ду П. Бучайсь­кий обхо­дить мовчанням.
У 1583 році князь Матуш від­дав село в орен­ду яко­мусь Фран­цу Кру­шу. Орен­дар, нама­га­ю­чись стяг­ну­ти з селян якнай­біль­ше при­бут­ків, при­му­шу­вав крі­па­ків пра­ц­ю­ва­ти на пан­щині весь тиждень. Тому селя­ни май­же не мали часу оброб­ля­ти свою зем­лю. Почи­на­ють­ся масо­ві втечі селян з Три­сте­ня. Най­біль­ша – у 1590 році, коли з села втек­ло одра­зу десять родин під­да­них кня­зя. 13 берез­ня 1593 року князь Матуш Воро­не­ць­кий подав до луць­ко­го гродсь­ко­го суду заяву про аре­шт сво­го колиш­ньо­го під­да­но­го — втіка­ча Гри­ць­ка, який 12 берез­ня того ж року спро­бу­вав органі­зу­ва­ти вте­чу двом роди­нам з Три­сте­ня, але був спій­ма­ний князівсь­ким урядником.

Віро­гід­но, напри­кін­ці 1583 р. чи на почат­ку 1584 р. київсь­ким наміс­ни­ком став волинсь­кий князь Матуш Воро­не­ць­кий. Вже у січ­ні 1584 р. на ньо­го скар­жи­вся київсь­кий міща­нин Василь Крив­ко­вич, бо князь відібрав у ньо­го різне май­но, яке, прав­да, зго­дом повер­нув [15, с. 5]. У серп­ні 1584 р. він, вже як голо­ву­ю­чий на київсь­ко­му гродсь­ко­му суді, роз­гля­дає спра­ву між Яну­шом Острозь­ким та Пет­ром Семаш­ком [16, с. 89]. У листо­па­ді 1585 р. на Воро­не­ць­ко­го скар­жить­ся київсь­кий магістрат, оскіль­ки той не вико­нав його вимог про при­пи­нен­ня шин­ку­ван­ня дея­ки­ми сло­бо­жа­на­ми [15, с. 28]. У берез­ні 1588 р. вой­ов­ни­чий наміс­ник забрав у мит­ро­по­ли­чо­го бояри­на Андрія Залесь­ко­го поло­ви­ну ґрун­ту і хло­па. Прав­да, піс­ля листа Острозь­ко­го (1588.03.27) він мав все повер­ну­ти попе­ред­ньо­му влас­ни­ку [17, с. 219].

Нами обра­ний за при­клад кон­флікт, у яко­му перебіг подій вихо­дить за межі розу­мін­ня зви­чай­но­го наїз­ду. Він від­був­ся навес­ні 1582 р. між рід­ни­ми бра­та­ми – кня­зя­ми Мату­шем та Левом Воро­не­ць­ки­ми. Заяви та скар­ги обох сторін, які збе­рег­ли­ся у луць­ких гродсь­ких кни­гах [9], пока­зу­ють стрім­кість роз­вит­ку подій неза­ба­ром піс­ля при­їз­ду з Пінсь­ка на Волинь кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го. Пінсь­кий під­ста­ро­ста князь Лев мав від­бу­ти з посоль­ством до Моск­ви, супро­вод­жу­ю­чи сво­го патро­на – брац­лавсь­ко­го воє­во­ду, кре­ме­не­ць­ко­го та пінсь­ко­го ста­ро­сту кня­зя Яну­ша Зба­разь­ко­го. Однак, на нашу дум­ку, корот­ке повер­нен­ня («на час малый») кня­зя Лева до своїх маєт­ків лише загост­ри­ло дав­ні вза­є­ми­ни братів. Їхні маєт­ки Три­стень (Три­стень – село Луць­ко­го повіту Волинсь­ко­го воє­вод­ства, нині село Три­стень Рожи­щенсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої області.) і Баб’є (Баб’є – село Луць­ко­го повіту Волинсь­ко­го воє­вод­ства, нині село Квіт­не­ве Рожи­щенсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої області.) зна­хо­ди­ли­ся поруч, і тому еко­но­міч­ні та осо­би­сті інте­ре­си сторін лег­ко мог­ли обер­ну­ти сто­сун­ки з бра­терсь­ких і доб­ро­сусідсь­ких у воро­жі, як це й сталося.

Доку­мен­ти, подані нами у пуб­ліка­ції, ілюстру­ють не тіль­ки ета­пи кон­флікт­ної ситу­а­ції, але й спо­сіб при­ми­рен­ня – запро­шен­ня на зва­ний обід («учту»). Ще з дав­ніх часів спільне вжи­ван­ня їжі мало свід­чи­ти про доб­рі наміри учас­ни­ків тра­пе­зи по від­но­шен­ню один до одно­го, від­нов­лен­ня та зміц­нен­ня родин­них та при­я­тельсь­ких зв’язків [6, 85].
Запро­ше­ний на «учту» до сво­го бра­та князь Матуш Воро­не­ць­кий при­був, як це було заве­де­но, у супро­воді декіль­кох шлях­ти­чів – влас­но­го почту. Серед них виді­ля­ють­ся пани Мико­лай Гуле­вич та Ян Напольсь­кий – особ­ли­во наб­ли­жені до кня­зя осо­би. Князь Матуш був одру­же­ний з сест­рою Гуле­ви­ча Наста­сею [10, 341], а пан Напольсь­кий, воче­видь через кла­но­ві зв’язки, зго­дом стає дру­гим чоло­віком Федо­ри, ще однієї сест­ри пана Мико­лая [2, 193, 201]. Тож і ворож­не­ча, і при­ми­рен­ня були спіль­ною спра­вою кла­но­во­го угрупо­ван­ня, членів яко­го пов’язувала не тіль­ки шля­хетсь­ка солі­дар­ність, але й родин­ні стосунки.
У справі фігу­рує шлях­тич Стані­слав Пре­сми­ць­кий, слу­жеб­ник стар­шо­го з братів Воро­не­ць­ких – кня­зя Стані­сла­ва. Він був при­сут­ній на «учті», ймо­вір­но, як пред­став­ник третьої сто­ро­ни, при­найм­ні на це натя­кає князь Лев в одній із скарг (Доку­мент 7). Пре­сми­ць­кий зга­дуєть­ся серед слу­жеб­ни­ків кня­зя Стані­сла­ва ще 1576 р. як пост­раж­да­лий у справі про побит­тя кня­зем Мату­шем Воро­не­ць­ким слуг сво­го бра­та [3, 163].

Однак зустріч братів завер­ши­ла­ся не при­ми­рен­ням, а еска­ла­цією кон­флік­ту, вна­слі­док зброй­ної сутич­ки були уби­ті і пора­нені з обох сторін. Кож­на сто­ро­на викла­дає фак­ти, вихо­дя­чи із влас­но­го бачен­ня, має «свою прав­ду». Роз­гля­да­ю­чи пред­став­лені доку­мен­ти, спро­бує­мо рекон­стру­ю­ва­ти справж­ній перебіг подій кон­крет­ної кон­флікт­ної ситуації.
Пер­ший про­яв ворож­нечі доку­мен­ти фік­су­ють у понеді­лок 26 берез­ня 1582 р. У цей день князь Матуш зі свої­ми людь­ми напав на слуг бра­та, які проїж­д­жа­ли «доро­гою звык­лою» через три­стенсь­кі володін­ня Мату­ша (Доку­мент 2). Напад­ни­ки віді­бра­ли коней, які були під­го­тов­лені для посольсь­кої подо­ро­жі пінсь­ко­го під­ста­ро­сти. Князь Лев не заба­ри­вся з від­по­від­дю. Вже в ніч із понеділ­ка на вів­то­рок він на чолі озброє­но­го заго­ну здійс­нив напад на Три­стенсь­кий маєток сво­го бра­та (Доку­мент 1). Як пра­ви­ло, такі напа­ди супро­вод­жу­ва­ли­ся погра­бу­ван­ням, руй­ну­ван­ням будівель, побит­тям самих гос­по­дарів, їхніх слуг та під­да­них. Наразі зав­да­на шко­да деталь­но не зазна­че­на: у скарзі кня­зя Мату­ша дії напад­ни­ків опи­са­но лише загаль­ни­ми фра­за­ми «… побил, пора­нил… побрал, погра­бил…». Кон­крет­них пре­тен­зій пост­раж­да­лий не висуває.

Через кіль­ка днів сто­ро­ни вирі­ши­ли зами­ри­ти­ся. Саме про це досить деталь­но опо­ві­дає князь Матуш (Доку­мент 4), викла­да­ю­чи свою вер­сію подій. Згід­но із запи­сом у чет­вер 29 берез­ня князь Лев запро­шує на «учту» сво­го бра­та з наб­ли­же­ним ото­чен­ням. Серед супро­во­ду зга­ду­ють­ся Якуб Велеб­новсь­кий, Мико­лай Гуле­вич, Ян Напольсь­кий, Андрій Єло­вич Букоємсь­кий. Піс­ля при­віт­но­го прий­о­му та гостин­но­го застіл­ля, коли всі були вже напід­пит­ку, а гос­по­дар дому вий­шов про­вод­жа­ти гостей, «учта» несподі­ва­но завер­ши­ла­ся кри­ва­вою сутич­кою. У той час, коли Мико­лай Гуле­вич та князь Лев, про­ща­ю­чись, обій­ма­ли­ся, один зі слу­жеб­ни­ків остан­ньо­го вистрі­лив Гуле­ви­чу в ногу. У розу­мін­ні кня­зя Мату­ша, це начеб­то було сиг­на­лом для зазда­ле­гідь під­го­тов­ле­них до бою людей кня­зя Лева, які, кіль­кіс­но пере­ва­жа­ю­чи, поби­ли і пора­ни­ли гостей та вики­ну­ли їх геть із двору.

Заува­жи­мо: свід­чен­ня Лева Воро­не­ць­ко­го, запи­сані до гродсь­ких книг, вигля­да­ють дещо заплу­та­ни­ми. 31 берез­ня (Доку­мент 3) він вка­зує, що його брат князь Матуш на чолі заго­ну з 60 чоло­вік при­був до Баб’євого дво­ру. Попри те, що він був прий­ня­тий з миром («я ему хле­ба и трун­ку сво­е­го в дому сво­емъ не боро­нил»), Матуш несподі­ва­но напав на гос­по­да­ря. Однак у свід­чен­нях воз­но­го (Доку­мент 5), який 31 берез­ня огля­дав заподіяні шко­ди у Баб’євому дворі та зафік­су­вав скар­гу кня­зя Лева, зазна­че­но, що князь зви­ну­ва­чу­вав у напа­ді Мико­лая Гуле­ви­ча. У скарзі, запи­саній до книг 4 квіт­ня (Доку­мент 6), пові­дом­ляєть­ся, що князь Матуш зі свої­ми людь­ми три­мав бра­та в облозі про­тя­гом кіль­кох днів – з 29 берез­ня «аж до сего часу», тоб­то до подан­ня скар­ги, бло­ку­вав­ши не тіль­ки двір, але й доро­ги, так що ніх­то не міг вий­ти і пові­до­ми­ти зам­ко­вий уряд. Також вка­зуєть­ся, що вони, забив­ши на смерть Яна Кри­ве­ць­ко­го, «…тело нет ведо­ма где поде­ли». Про­те з попе­ред­ніх доку­мен­тів діз­нає­мо­ся, що напад­ни­ки поки­ну­ли Баб’є в пер­ший же день піс­ля захо­ду сон­ця, а посла­не­ць пінсь­ко­го під­ста­ро­сти був у Луць­ку 31 берез­ня для запи­су скар­ги. Також і воз­ний із шлях­тою-свід­ка­ми цьо­го ж дня без­пе­реш­код­но огля­ну­ли наслід­ки напа­ду, в тому числі і труп Яна Кри­ве­ць­ко­го. Неузгод­женість у свід­чен­нях мож­на пояс­ни­ти бажан­ням братів при­хо­ва­ти дея­кі фак­ти або пода­ти їх у вигід­но­му для себе світлі.

Разом з тим оби­дві сто­ро­ни пові­дом­ля­ють: спер­шу зустріч у Баб’єму дворі мала ціл­ком мир­ний харак­тер, що мож­на вва­жа­ти об’єктивним фак­том. За наши­ми спо­сте­ре­жен­ня­ми, князь Лев нама­гав­ся влад­на­ти непо­ро­зу­мін­ня з бра­том, адже його чека­ла три­ва­ла поїзд­ка до Моск­ви. Віро­гід­но, князь Матуш також мав намір при­пи­ни­ти ворож­не­чу. При­найм­ні він зі свої­ми людь­ми кіль­кіс­но був у мен­шо­сті і спо­чат­ку мусив зали­ши­ти міс­це кон­флік­ту, навіть не забрав­ши тіло заби­то­го на смерть Андрія Єло­ви­ча Букоємсь­ко­го. То ж почи­на­ти бій­ку було не в його інте­ре­сах. Оби­дві сто­ро­ни сві­до­мо пішли на при­ми­рен­ня і, ймо­вір­но, лише через при­кру випад­ко­вість взя­ли­ся за зброю. При­пус­кає­мо, що постріл, вна­слі­док яко­го було пора­не­но Гуле­ви­ча, від­був­ся некон­тро­льо­ва­но та несподі­ва­но для всіх, через алко­гольне сп’яніння. Адже існу­вав вели­кий ризик, що слу­га міг влу­чи­ти й у влас­но­го пана. Але цей необе­реж­ний постріл спро­во­ку­вав зброй­ну сутич­ку. Гості, які з втра­та­ми поки­ну­ли двір, швид­ко повер­ну­ли­ся з нови­ми сила­ми (від­стань між Три­сте­нем та Баб’є близь­ко 4 км), захо­пи­ли Баб’є, де бло­ку­ва­ли кня­зя Лева в будин­ку. Піс­ля настан­ня темря­ви вони поки­ну­ли маєток, але в наступ­ні дні сутич­ки продовжувались.
Сто­ро­ни зви­ну­ва­чу­ва­ли одна одну у вби­встві Стані­сла­ва Пре­сми­ць­ко­го, слу­жеб­ни­ка кня­зя Стані­сла­ва. Віро­гід­но, він заги­нув випад­ко­во в запалі бою, коли непри­ціль­ний постріл міг вра­зи­ти будь-кого.

Тож цей кон­флікт між бра­та­ми Воро­не­ць­ки­ми, який забрав жит­тя трьох людей, не має про­до­в­жен­ня серед актів луць­ких гродсь­ких книг. Ми не зна­хо­ди­мо записів ні про май­но­ві пре­тен­зії, ні про роз­гляд спра­ви на судо­вих роч­ках. Віро­гід­но, як і біль­шість подіб­них епізодів з жит­тя шлях­ти XVI ст., родин­на супереч­ка була зала­год­же­на полю­бов­но, з ураху­ван­ням зав­да­них збит­ків та інте­ресів сторін.

Епізод 1585 p., коли коза­ки муси­ли вида­ти уря­ду голов­них іні­ціа­торів утоп­лен­ня королівсь­ко­го посла Глу­бо­ць­ко­го і при­сла­ли кіль­кох до вар­ти в Київсь­кий замок. Наміс­ник київсь­ко­го воє­во­ди кн[язь] Воро­ни­ць­кий їх до зам­ку не схо­тів прий­ня­ти, а ска­зав, щоб їх сте­рег­ли міща­ни; міща­ни про­те­сту­ва­ли, що то не є їх обов’язок, що в київсь­кій рату­ші, «яко на Україні» нема потріб­но­го «везе­ня моц­но­го», і вони самі від коза­ків «в домах наших, яко на Укра­и­ны, во всем месте Киев­ском о здо­ро­вю сво­ем небез­печ­ны», тому про­си­ли кн[язя] Воро­ни­ць­ко­го в’язнів взя­ти собі, але той рішу­че не схо­тів, обі­цяв дати вар­ту, але на пись­мі того дати і воз­ним освід­чи­ти не схо­тів; тож міща­ни впе­ред на уряді гродсь­кім зня­ли з себе вся­ку одві­чаль­ність. Кіне­ць неві­до­мий, але лег­ко зро­зу­мі­лий – коза­ки мог­ли собі зараз втек­ти, аби не стя­га­ти на міщан жад­но­го кло­по­ту «яко на Україні» («Архив Юго-Запад[ной] Рос­сии», ч. ІІІ, т. І, нр. 7, пор. «Исто­рию вос­со­еди­не­ния» П.Куліша, І, с. 134 – 135).

Гет­ма­ном послуш­ных коро­лю каза­ков был тогда князь Михай­ло Рожин­ский, сын покой­но­го Бог­да­на. «Вме­сте с дру­ги­ми каза­ка­ми, това­ри­ща­ми сво­и­ми запо­рож­ски­ми» (ска­за­но в совре­мен­ном акте) он при­знал винов­ны­ми в этом убий­стве один­на­дцать запо­рож­ских каза­ков. Пре­ступ­ни­ки были при­сла­ны ими в око­вах, к намест­ни­ку киев­ско­го вое­во­ды, кня­зю Мату­шу из Зба­ра­жа Воро­ниц­ко­му, что­бы он содер­жал их в киев­ском зам­ке под стра­жею, впредь до коро­лев­ско­го суда. Но князь Воро­ниц­кий, не смот­ря на свое слу­жеб­ное поло­же­ние, был свя­зан боль­ше с каза­ка­ми, неже­ли с коро­лев­ским пра­ви­тель­ством. Он отпра­вил узни­ков к вой­ту и его рад­цам, пред­ста­ви­те­лям киев­ской маг­де­бур­гии, чтоб они запер­ли их при сво­ей рату­ше. Те, в свою оче­редь, были постав­ле­ны в затруд­ни­тель­ное поло­же­ние отно­си­тель­но каза­ков. Они про­те­сто­ва­ли про­тив нару­ше­ния сво­их прав и обяви­ли, что не обя­за­ны при­ни­мать и сто­ро­жить подоб­ных пре­ступ­ни­ков. «В таком слу­чае, ска­зал им на это князь Воро­ниц­кий, я велю поста­вить каза­ков перед вами или перед рату­шею и оста­вить на сво­бо­де, на вашу ответ­ствен­ность». Напрас­но мещане пред­став­ля­ли, что у них при рату­ше нет креп­кой тюрь­мы, что рату­ша вся постро­е­на из дере­ва, и что они сами в сво­их домах не без­опас­ны от казац­ко­го свое­воль­ства. Вое­вод­ский намест­ник отка­зал­ся поса­дить пре­ступ­ни­ков под стра­жу в зам­ке; обе­щал толь­ко дать в помощь меща­нам, для содер­жа­ния сто­ро­жи, ремес­лен­ни­ков и дру­гих людей «зам­ко­во­го при­су­ду». Даже в зам­ко­вую киев­скую кни­гу не поз­во­лил запи­сать про­то­кол об этом деле, так что мещане были при­нуж­де­ны вне­сти свое пока­за­ние в зам­ко­вые жито­мир­ские кни­ги, в кото­рых и сохра­нил­ся этот инте­рес­ный акт, сви­де­тель­ству­ю­щий о бес­си­лии коро­лев­ской вла­сти в Укра­ине даже и при Бато­рии. Неиз­вест­но, чем кон­чи­лось дело убийц коро­лев­ско­го посла, но мож­но почти навер­ное утвер­ждать, что они бежа­ли, ибо не напрас­но мещане, в сво­ем про­те­сте, рас­про­стра­ни­лись о том, что у них в Кие­ве, как горо­де укра­ин­ском, нет при рату­ше такой креп­кой тюрь­мы, как в иных коро­лев­ских горо­дах, и что сами они веч­но долж­ны опа­сать­ся за свою жизнь от свое­воль­ства каза­ков, «яко на Украине».

~ АНА­СТА­СИЯ ГУЛЕ­ВИЧ, дочь Яну­ша Фёдо­ро­ви­ча и Анны Бор­зо­бо­га­той Красненской.

хх.6. СОФИЯ СТЕ­ФА­НОВ­НА ВОЙ­НИЧ († піс­ля 1569)

IV генерація

15.8. МИКО­ЛА МИХАЙ­ЛО­ВИЧ († піс­ля 1602)

Князь воро­не­ць­кий (піс­ля 1586 † піс­ля 1602 рр.).wzmiankowany w latach 1601 – 1610. Urodzony prawdopodobnie w okresie pomiędzy 1573 – 1586 – zmarł około 1614. Wzmianka o nim z roku 1614 pochodzi z dokumentu sprzedaży dóbr Zelawino i Jelity w ziemi czerskiej, na rzecz Pilichowskiego. W roku 1602 nabył on od brata Stefana jego części na dobrach w Ostrołęce i Zakrzewie. On to wykupił z rąk rodzeństwa wszelkie dobra mazowieckie skupiając je w swym ręku. Nic nie wiadomo o jego małżeństwie i ewentualnych potomkach.

16.8. СТЕ­ФАН {Stefan} († піс­ля 1614)

Князь воро­не­ць­кий (піс­ля 1586 † піс­ля 1614 рр.).wzmiankowany w latach 1601 – 1614. Był duchownym

17.8. ЯКОВ {Jakub} († піс­ля 1621)

Князь воро­не­ць­кий (піс­ля 1586 † піс­ля 1621 рр.). Wzmiankowany w latach 1601 – 1621. Urodzony prawdopodobnie między 1573 – 1586. Dziedziczył części dóbr mazowieckich, sprzedane potem bratu Mikołajowi. Posiadał też po ojcu prawa do dóbr na Wołyniu, o które procesował się z Leszczyńskimi. Jego żoną była prawdopodobnie Elżbieta Liszkowska. Pozostało po nim prawdopodobnie potomstwo, ale nie jest znane. Istnieje domniemanie, że ta gałąź pozostała wierna carom rosyjskim.

18.8. ФЛОРІАН-ТОМАШ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ Florian Tomasz (* 1586 † 1615)

ксендз, при­ор доми­ни­кан­ско­го монастыря.
wzmiankowny w latach 1586 – 1615. Urodzony prawdopodobnie w kwietniu lub maju roku 1586. Był zakonnikiem. W młodym wieku – rok 1613 był już przeorem zakonu OO Dominikanów w Warszawie. Uczestniczył w procesie rodziny w sprawie testamentu ojca dotyczącego dóbr Trysteń, Babie, Jasieniówka i Szczurzyn.

хх.8. БАР­БА­РА МИХАЙ­ЛОВ­НА ЯГЕЛЛОНКА

Barbara Jagiellonka (Woroniecka) – *8.09.1571 Warszawa – wzmiankowana ostatnio 5.06.1615 w Warszawie.
Prawdopodobnie nieślubna córka Zygmunta Augusta i Barbary Giżanki – uznana i uposażona przez monarchę. Po zawarciu małżeństwa matki z Michałem Woronickim, została przez niego uznana. Przed 6.12.1593 zawarła związek małżeński z Jakubem Zawadzkim pisarzem skarbu koronnego. W tym samym roku małżonkowie zakupili od Adama Dzierżanowskiego — kanonika i oficjała warszawskiego — dobra Kośmin położone w Grójeckiem w ziemi czerskiej, które Giżanka posiadała do śmierci.

~ Яков Завадский

хх.8. АННА ВОРОНЕЦЬКА

Anna Woroniecka – wzmiankowana w roku 1601. Zawarła związek małżeński z Janem Kosińskim herbu Rogala. Posesorka dóbr Ostrołęka i Zakrzew pod Warką.

хх.8. КАТЕ­РИ­НА ВОРОНЕЦЬКА

Katarzyna Woroniecka. Zawarła związek małżeński z Jakubem Pilchowskim herbu Rogala — dworzaninem królewskim, który to w roku 1592 zapisał jej „pewne sumy” na dobrach Sobienie, Grodzisk i Ostrów w ziemi czerskiej. Był on także dziedzicem dóbr Krobice, Babice, Jelity i Zelawina. Pozostawił czterech synów: Adama, Jana – dziedzica dóbr Sobienie, Grodzisk i Ostrów, oraz Jerzego i Stefana.

~ ЯКОВ ПИЛХОВСКИЙ

19.12. ЯНУШ СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († до 1604)

Князь три­стенсь­кий (до 1598 — до 1604 рр.).

У таких випад­ках подаль­ший судо­вий про­цес був лише засо­бом у вій­ні з супро­тив­ни­ком зад­ля його ослав­лен­ня, аби «на почти­вом был доткненый»28. Так, справі кн. Стані­сла­ва Воро­не­ць­ко­го з Яцком Біло­сто­ць­ким пере­ду­ва­ли дві вкрай супереч­ливі скар­ги про наїзд, дато­вані одним днем. В одній з них Василь Біло­сто­ць­кий скар­жи­вся на кн. Яну­ша Воро­не­ць­ко­го, який «за ведо­мо­стю, радою и насла­нем» дру­жи­ни Марії Іванів­ни з Біло­сто­ць­ких, маю­чи при собі при­я­телів і слуг, най­шов на його дім в Біло­му Сто­ці з метою вби­ти, «сло­вы неучти­вы­ми соро­мо­тил», з луків і руш­ни­ць у двір стрі­ляв, в дім доби­вав­ся, вік­на і двері руба­ю­чи, ледь його Кін­драт Сми­ковсь­кий і Яцко Біло­сто­ць­кий оборонили29. Інша скар­га була пода­на до ґро­ду кня­зем Яну­шем Воро­не­ць­ким на Яцка і Васи­ля Біло­сто­ць­ких, які висте­жи­ли його того ж таки дня, коли він пішов до лаз­ні мити­ся, підій­шли з поміч­ни­ка­ми з «роз­ным ору­жем, войне нале­жа­чим», вчи­ни­ли крик і поча­ли доби­ва­ти­ся до сере­ди­ни з метою його вби­ти. Він, «лед­во за Божю помочю ач не рукою обо­рон­ною, але яком мог», втік до сво­го дво­ру. Напад­ни­ки, «хоте­чи умыс­лу сво­е­му досыт учи­ни­ти, а мене невинне на смертъ заби­ти, замор­до­ва­ти», «армат­но» поча­ли штурм, стрі­ля­ли з луків і руш­ни­ць, одно­го слу­гу пора­ни­ли, а інших, кого зло­ви­ли, поби­ли. До того ж поза­би­ра­ли з лаз­ні різ­ні речі, а також виве­ли з дво­ру коней, що їх Яцко Біло­сто­ць­кий «в домъ свой упро­ва­дил и на пожи­токъ свой обернул»30.

1607 . Люто­го 21 – Позов кн. Раї­ни Воро­не­ць­кої опіку­ну кн. Яну­шу Воро­не­ць­ко­му за при­влас­нен­ня спад­ко­вої части­ни май­на, док. № 31, арк. 687, 688.Кременецький земсь­кий суд
Кни­га № 14 (1607 р., лютий). Люто­го 20 – Зізнан­ня воз­но­го Кре­ме­не­ць­ко­го повіту Гри­горія Гуляль­ни­ць­ко­го про вру­чен­ня кн. Яну­шу Воро­ни­ць­ко­му позо­ву від кн. Раї­ни Воро­ни­ць­кої за неві­до­крем­лен­ня її поса­гу, док. № 197, арк. 966 зв., 967.

20.12. ПЕТР СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ († піс­ля 1597)

Крім шука­чів при­год до козацтва при­лу­ча­лись і пред­став­ни­ки кри­мі­наль­но-шля­хетсь­ко­го еле­мен­ту, досить роз­по­всюд­же­но­го в умо­вах шля­хетсь­кої анар­хії. Один при­клад спро­би тако­го поко­за­чен­ня доб­ре відо­мий. Взим­ку 1596 року на Волині дія­ла “свавіль­на купа” шлях­ти­чів у скла­ді Оста­фія Слу­ць­ко­го, Андрія Гансь­ко­го та ще кіль­кох шлях­ти­чів і слуг. їхні­ми спіль­ни­ка­ми були пред­став­ни­ки відо­мих волинсь­ких родів князі Пет­ро і Януш Воро­ни­ць­кий і Олек­сандр Гуле­вич. Наро­бив­ши чима­ло бід, люди Слу­ць­ко­го вирі­ши­ли тіка­ти з Волині, і “Гансь­кий небіж­чи­ка Слу­ць­ко­го намо­вив, аби ся учи­нив сот­ни­ком і, зібрав­шись, їхав до війсь­ка Лобо­ди­но­го”, щоб потім на Київ­щині зво­ди­ти рахун­ки з яки­мись свої­ми воро­га­ми. Вони дійс­но ста­ли іме­ну­ва­ти себе коза­ка­ми, і так само ста­ли нази­ва­ти їх оточуючі104.
20 люто­го в «акті-жалобі» коро­стя­тинсь­ко­го ота­ма­на Зен­ця на кня­зя Пет­ра Воро­ни­ць­ко­го і пана Олек­сандра Гуле­ви­ча читає­мо, що вони гра­бу­ва­ли село і оди­на­дця­ти селя­нам (ред. пра­во­слав­ним, щоб не слу­ха­ли уле­сли­вих речей уніатів) відрі­за­ли вуха.

луць­кий ста­ро­ста Олек­сандр Семаш­ко зви­ну­ва­чу­вав острозь­ко­го свя­ще­ни­ка Дем’яна Нали­вай­ка, що він із заго­на­ми кня­зя Пет­ра Воро­ни­ць­ко­го та пана Олек­сандра Гуле­ви­ча, які під­т­ри­му­ва­ли повстан­ня, напа­ли на належне йому м. Тучин, розо­ри­ли маєток, забра­ли коней та худо­бу і знай­шли при­ту­лок в Острозі.

1605 p., жовтня 26. / Люто­го 26 – Лист кн. Пет­ра Воро­ни­ць­ко­го на про­даж брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му маєт­ку с. Капу­стин­ці, док. № 152, арк. 905 – 907.Кременецький земсь­кий суд Кни­га № 14 (1607 р., лютий)
/605 p., жовтня 27. / Люто­го 27 – Запис про ствер­джен­ня кн. Стані­сла­вом Воро­ни­ць­ким куп­чої його синів Пет­ра і Стані­сла­ва брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му на маєт­ки в сс. Капу­стин­ці і Кус­ків­ці, док. № 153, арк. 907 зв, – 910.,

1607 Люто­го 27 – Лист князів Стані­сла­ва і Пет­ра Воро­ни­ць­ких на про­даж брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му с. Кус­ків­ці, Кре­ме­не­ць­ко­го повіту, док. № 158, арк. 920 – 923.
561. Люто­го 27 – Лист кн. Стані­сла­ва Воро­ни­ць­ко­го про під­твер­джен­ня куп­чої його синів Пет­ра і Стані­сла­ва брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му на сс. Кус­ків­ці і Капу­стин­ці, док. № 159, арк. 923, 924.
1605 p., жовтня 26. / Люто­го 27 – Лист князів Пет­ра і Стані­сла­ва Воро­ни­ць­ких на про­даж брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му маєт­ків в с. Кус­ків­ці і Капу­стин­ці, док. № 167, арк. 937 – 939.

21.12. СТАНІ­СЛАВ СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ († до 1606)

В ана­ло­гіч­ній справі кн. Стані­слав Воро­не­ць­кий позвав Яцка Біло­сто­ць­ко­го до ґродсь­ко­го суду про наїзд і отри­мав декрет на свою користь, поза­як від­по­ві­дач на про­цес не з’явився. У від­по­відь Біло­сто­ць­кий оскар­жив судо­ве рішен­ня, заявив­ши, що не одер­жу­вав позо­ву, і своєю чер­гою роз­по­чав про­цес про­ти кня­зя, інкри­мі­ну­ю­чи йому неправ­ди­ве зви­ну­ва­чен­ня, чим «до осла­ве­ня его (Біло­сто­ць­ко­го. — Н.С.), яко теж и до невин­ное труд­но­сти при­пра­вил». Суд, вислу­хав­ши кон­тро­вер­сії сторін, нака­зав Яцку при­ся­гою під­твер­ди­ти, що не знав про позов, однак той, за доз­во­лом Воро­не­ць­ко­го, вніс замість при­ся­ги пев­ну суму гро­шей («позва­ная сто­ро­на за поз­во­ле­немъ пово­до­вое сто­ро­ны одку­пи­ла­ся копою при­ся­ги, кото­рую мела на неве­до­мост одер­жа­но­го посту­пъ­ку учи­ни­ти»). Суд ска­су­вав свій попе­ред­ній декрет і нака­зав Біло­сто­ць­ко­му при­сяг­ну­ти в тому, що не наїз­див, гра­бе­жу не чинив, ран не зав­да­вав. Вимо­га суду була вико­на­на, тож оскар­же­ний наза­вжди звіль­няв­ся від обвинувачень26.

/1605 p., жовтня 27. / Люто­го 27 – Запис про ствер­джен­ня кн. Стані­сла­вом Воро­ни­ць­ким куп­чої його синів Пет­ра і Стані­сла­ва брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му на маєт­ки в сс. Капу­стин­ці і Кус­ків­ці, док. № 153, арк. 907 зв, – 910.,

Люто­го 27 – Лист князів Стані­сла­ва і Пет­ра Воро­ни­ць­ких на про­даж брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му с. Кус­ків­ці, Кре­ме­не­ць­ко­го повіту, док. № 158, арк. 920 – 923.
561. Люто­го 27 – Лист кн. Стані­сла­ва Воро­ни­ць­ко­го про під­твер­джен­ня куп­чої його синів Пет­ра і Стані­сла­ва брац­лавсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Зба­разь­ко­му на сс. Кус­ків­ці і Капу­стин­ці, док. № 159, арк. 923, 924.

~ ЕЛЬЖ­БЕ­ТА БОГУШЕВИЧ

22.12. ТОМАШ СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ († до 1604)

23.12. ЮРІЙ СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ († 1641)

Князь три­стенсь­кий (до 1604–1621 рр.), воро­не­ць­кий (1621–1641 рр.).

Згід­но з новіт­ні­ми дослід­жен­ня Юрій був сином Стані­сла­ва Вой­ни­ча, кня­зя тристенського249. Князь Юрій упер­ше висту­пає 23 люто­го 1616 р., коли вніс заяву до кре­ме­не­ць­ких земсь­ких книг про нез’явлення до суду челяд­ни­ка кня­зя Льва Зба­разь­ко­го для вирі­шен­ня якоїсь фінан­со­вої справи250. 31 січ­ня 1625 р. Юрій як опікун дітей помер­ло­го Ада­ма Хом’яка-Смордовського, сина бра­та його матері, пози­вав на сей­мо­вий суд Стані­сла­ва Сат­ковсь­ко­го й київсь­ких міщан щодо погра­бу­ван­ня й пора­нен­ня А.Хом’яка251. У груд­ні 1637 р. він пози­вав на три­бу­нал острозь­ких міщан на пред­мет погра­бу­ван­ня у ньо­го в Ново­му місті (частині Остро­га) кіль­кох тисяч зло­тих і стрі­лян­ня з руш­ни­ць та мушкетів252. 16 лип­ня 1637 р. Юрій під­пи­сав листа волинсь­кої шлях­ти до пере­ми­шльсь­ко­го єпис­ко­па С.Гулевича з вимо­гою повер­ну­ти луць­кі земсь­кі кни­ги, що зна­хо­ди­ли­ся у нього253. Князь Ю.Воронецький брав участь у різ­них війсь­ко­вих екс­пе­ди­ціях. Волинсь­кий сей­мик 1641 р. про­сив коро­ля наго­ро­ди­ти кня­зя за це, а також за пере­бу­ван­ня сво­го часу у шведсь­ко­му полоні254. Юрій спо­ві­ду­вав православ’я: брав участь в обран­ні Захарії Копи­стенсь­ко­го києво-печерсь­ким архі­манд­ри­том у 1624 р.,
двох пре­тен­ден­тів на поса­ду київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та в 1632 р. — Пет­ра Моги­ли й Михай­ла Лозки. 

Упи­сав­ся до Пом’яника Луць­ко­го братства255. У 1629 р. кня­зеві нале­жали села Щурин і Ясенів­ка у Луць­ко­му повіті, де нара­хо­ву­ва­ло­ся 28 димів256. У 1634 р. Щурин він зда­вав в орен­ду Андрієві Підгороденському257. Мав сина Михайла258.

~ NN МИКУЛИНСЬКА

249 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та... С. 303; Вой­то­вич Л. Уділь­ні князів­ства Рюри­ко­ви­чів і
Геди­мі­но­ви­чіву XII—XVI ст. (таб­ли­ці). Львів, 1996. Табл. 46.
250 Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Вип. III. С. ЗО.
251 РГА­ДА, ф. 389, он. 1, д. 209, л. 334об.-336.
252 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 211, арк. 301 зв.-302зв.
253 Там само. Спр. 206, арк. 431—432.
254 Архив ЮЗР. Ч. И. Т. 1. С. 277.
255 Гэлу­бев С. Киев­ский мит­ро­по­лит Петр Моги­ла... Т. 1. При­ло­же­ния. С. 272; Гру­шевсь­кий М.
Історія Украї­ни-Руси. Т. VIII—1. С. 170; Пом’яник... С. 14.
256 Бара­но­вич О. Залюд­нен­ня... С. 62,149.
257 ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 194, арк. 837–839зв.
25Х Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 2. С. 440.

хх.12. МАРИ­НА СТАНІСЛАВІВНА

~ АЛЕК­САНДР БІЛОСТОЦЬКИЙ

хх.12. ОЛЕК­САНДРА СТАНІСЛАВІВНА

~ NN ШАШКЕВИЧ

хх.12. АПО­ЛОНІЯ СТАНІ­СЛАВІВ­НА {ПЕЛА­ГЕЯ}

Назва­на доч­ка Кришто­фа Лабунсь­ко­го княж­на Пела­гія Воронецька.

Пер­ша дру­жи­на Кришто­фа Богухва­ло­ви­ча мала сест­ру, доч­ки якої Мару­ша та Пела­гія, пород­жені з кня­зем Стані­сла­вом Воро­не­ць­ким, оси­ро­тів­ши, вихо­ву­ва­ли­ся в сім’ї тітки68. Молод­шу з них, яка­фі­гу­рує також­під іме­нем Полонія, пан­Ла­бунсь­кий вва­жав своєю пасер­би­цею. Завер­шен­ня запи­су листа в акто­ву кни­гу: “А напис на тыле того листу над печат­ми в тые сло­ва писа­ный: Лист от мене, Кры­што­фа Лабун­ско­го, даный п[а]ну Дани­е­лю Сави­чу на три тисе­чи золо­тых пол­ских, то ест на дви гото­вых, а тре­тую – [в] выпра­ве, кото­рые даю в поса­зе по доч­це моей кн[я]жне Поло­ний Воро­ниц­кой” 69. 17 листо­па­да 1595 р. сест­ри Воро­не­ць­кі, стар­ша з яких була вже за луць­ким повіт­ни­ком Іва­ном Біло­сто­ць­ким, суди­ли­ся з чоло­віком покій­ної тіт­ки, щоб він вико­нав її волю, опри­люд­не­ну перед чис­лен­ни­ми свід­ка­ми, і від­дав її посаг і при­ві­нок, запи­сані в сумі 1 500 кіп гро­шів на селах Тит­ків і Хода­ків, та рухо­мі речі на 8 000 золо­тих. Бра­ку­ва­ло доку­мен­тів, і суд від­хи­лив цю вимогу70. У листі дру­гій дру­жині на “дожи­вот­тя”, вида­но­му 1598 р., Криштоф Богухва­ло­вич спе­ціаль­но застеріг, щоб вона спла­ти­ла Пела­гії, коли та вий­де заміж, із села Кор­пи­лів­ка 500 золотих71. Із фраг­мен­ту запи­су іншо­го листа цьо­го пана Лабунсь­ко­го, що зберіг­ся в кре­ме­не­ць­кій земсь­кій книзі, дові­дує­мо­ся, що коли Пела­гія вихо­ди­ла заміж за Даніе­ля Сави­ча, він дав йому свій лист ”на три тисе­чи золо­тых пол­ских, то ест на дви гото­вых, а тре­тую [в] выправе”72. 16 листо­па­да 1607 р. Пела­гія та її чоло­вік пра­ву­ва­ли­ся з удо­вою і дітьми кня­зя Острозь­ко­го, щоб ті від­да­ли їм 14 000 золо­тих, недо­пла­че­них кня­зем Кришто­фо­ві Лабунсь­ко­му за при­дба­ний у ньо­го маєток, оскіль­ки 12 000 золо­тих із цієї суми остан­ній при­зна­чив своїй пасер­би­ці як посаг, і решту 2 000 також запи­сав їй73. Корон­ний три­бу­нал, куди спра­ву пере­ве­ли з Кре­мен­ця за апе­ля­цією, визнав вимо­гу закон­ною, і 13 листо­па­да наступ­но­го року пози­ва­чі вже кви­ту­ва­ли відповідачів74. 19 листо­па­да 1616 р. Сави­чі зно­ву суди­ли­ся в Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді з удо­вою і дітьми кня­зя О. Острозь­ко­го – тепер вони дома­га­ли­ся спла­ти 500 золо­тих або пере­да­чі в посесію села Корпилівка75. Спра­ва зно­ву піш­ла на три­бу­нал, але чим вона закін­чи­ла­ся – неві­до­мо. 28 люто­го 1616 р. сини княж­ни Пела­гії (дав­но вже покій­ної) Бази­лій і Сте­фан Сави­чі кви­ту­ва­ли в Кре­мен­ці шлях­ти­ча Юзе­фа Фри­ка­ча за спла­ту їм 1 000 золо­тих, які Криштоф Лабунсь­кий запи­сав їхній матері зверх поса­гу, оскіль­ки ця сума при­па­ла на дав­но опу­сті­лий двір пана Лабунсь­ко­го в Кре­мен­ці, на міс­ці яко­го Фри­кач спо­ру­див будинок76.

~ ДАНIЕЛЬ САВИЧ

68 ЦДІА­УК. Ф. 22. Оп. 1. . Од. зб. 9. Арк. 241 зв.-243 зв.
69 Там само. Од. зб. 17. Арк. 338.
70 Там само. Од. зб. 9. Арк. 241 зв.-243 зв.
71 Там само. Од. зб. 11. Арк. 96–97.
72 Там само. Од. зб. 17. Арк. 338.
73 Там само. Од. зб. 15. Арк. 70 зв.-71.
74 Там само. Од. зб. 16. Арк. 93–94 зв.
75 Там само. Од. зб. 24. Арк. 282–284.
76 Там само. Од. зб. 49. Арк. 71–73.

хх.12. АВДО­ТІЯ СТАНІ­СЛАВІВ­НА († піс­ля 1627)

~ МИКО­ЛА ШАШКЕВИЧ

хх.12. АННА І СТАНІСЛАВІВНА

-NN MOPEН­ДA

хх.12. АННА II СТАНІСЛАВІВНА

~NN ТРИ­ПІЛЬСЬ­КИЙ

хх.12. МАРІЯ СТАНІСЛАВІВНА

~ NN РОГОЗИНСЬКИЙ

24.14. СТЕ­ФАН С. МАТЕ­УША ВОРОНЕЦЬКИЙ

Його нащад­ки князі Воро­не­ць­кі у XVII ст. ста­ли писа­ти­ся Вой­ни і втра­ти­ли князівсь­кий титул.

~ кнж. БАР­БА­РА СОКОЛЬСЬКА

Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р., спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на­во­линсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Богдана/​Богумила (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни­Ми­ко­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка­по­мер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років).Саме вони в 1620– 1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія. Позов до суду кня­зям Сокольсь­ким, Воро­не­ць­ким та іншим осо­бам за скар­гою архі­манд­ри­та Віленсь­ко­го мона­сти­ря Св. Трій­ці Лева Кре­в­зи. Позвані до суду зви­ну­ва­чу­ва­ли­ся у від­мо­ві вико­на­ти волю покій­но­го чен­ця Софронія Сокольсь­ко­го про дару­ван­ня мона­сти­рю Св. Трій­ці волинсь­ких маєт­но­стей Мих­линів та Божів. Збит­ки, зав­дані мона­сти­рю дія­ми позва­них до суду, визна­че­но в 3 тис. кіп литовсь­ких гро­шей. Зга­дуєть­ся, що о. Софроній Сокольсь­кий склав дар­чий лист на мона­стир Св. Трій­ці 1614 року та вніс його до акто­вих книг Віленсь­ко­го земсь­ко­го суду.Луцьк, року 1619, листо­па­да 30....Барбарε Сте­фа­но­вой зε Зба­ра­жа кня­и­ги Воро­ниц­кой с тым же пре­ре­чо­ным мал­жон­ком и ωпе­ку­номъ твоим.

25.14. КН. МИХАЙ­ЛО-МИКО­ЛАЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, С. МАТЕ­УША († піс­ля 1648)

Под­ста­ро­ста и под­во­е­во­да вла­ди­мир­ский (1638). Його нащад­ки князі ВОРО­НЕ­ЦЬ­КІ вигас­ли у XVII ст.

~ КОН­СТАН­ЦІЯ СТЕМП­КОВСЬ­КА, дочь Габ­ри­э­ля, каш­те­ля­на браславского.

26.14. КН. ЛЕВ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, С. МАТЕ­УША (1616,1621)

1616 Жовтня 2. / Листо­па­да 16 – Апе­ля­ція мона­хів Віленсь­ко­го мона­сти­ря в справі захоплен­ня пп. Лося­тинсь­ки­ми, Стри­би­ля­ми та ін. земель, які запо­вів мона­сти­рю кн. Лев Воро­не­ць­кий у сс. Тата­ринів­ці, Крас­на Лука, Юсків­ці та Загір­ці, док. № 102, арк. 121 – 124.
Жовтня 2. / Листо­па­да 16 – Апе­ля­ція київсь­ко­го мит­ро­політа Руць­ко­го в справі захоплен­ня п. Мари­ною Пень­ка­ве­ць­кою доку­мен­тів на спад­ко­ві маєт­ки покій­но­го кн. Льва Воро­не­ць­ко­го, док! № 105, арк. 128 зв. – 130.

«У випад­ку пору­шен­ня подруж­ньої вір­но­сті потер­пі­ла сто­ро­на або пря­мо звер­та­ла­ся до духов­но­го суду з вимо­гою роз­лу­чен­ня, під­да­ю­чи цим самим вин­ну сто­ро­ну ризи­ку кри­мі­наль­ної від­по­ві­даль­но­сті, оскіль­ки декрет духов­но­го суду пере­да­вав­ся у світсь­кий суд для вирі­шен­ня даль­ших, особ­ли­во матеріаль­них, питань, або ж, як бува­ло най­часті­ше, таке подруж­жя, при­хо­ву­ю­чи свою гань­бу, роз­лу­ча­ло­ся за вза­єм­ною зго­дою під пре­тек­стом незгід­но­го жит­тя або хво­ро­би. Так вчи­ни­ли князь Лев Воро­не­ць­кий і його дру­жи­на Кри­сти­на Бого­ви­тинів­на. Дов­го вони гань­би­ли одне одно­го, заси­па­ю­чи світсь­кі й духов­ні суди скан­даль­ни­ми скар­га­ми, аж вре­шті взя­ли­ся за розум і у 1621 році за участю роди­чів укла­ли між собою фор­маль­ну «поста­но­ву», згід­но з якою зобов’язалися зни­щи­ти всі свої попе­ред­ні скар­ги й позо­ви і, став­ши перед судом духов­ним, роз­лу­чи­ти­ся начеб­то з при­чи­ни хво­ро­би чи якоїсь іншої при­чи­ни, яка б не без­че­сти­ла ні ту, ні іншу сторону».

Жена: ХРИ­СТИ­НА АНДРІЇВ­НА БОГО­ВИ­ТИНІВ­НА КОЗЕ­РАДСЬ­КА, доч­ка Андрія Кли­мен­то­ви­ча Бого­ви­ти­на Козе­радсь­ко­го Колес­ни­ць­ко­го, волинсь­ко­го столь­ни­ка, та Марії Гри­горів­ни Бол­басів­ни Ростоцької.

хх.14. ХЕЛЕ­НА

~ СЕМЕН ВІТОНIЗЬКИЙ

хх.14. ОЛЕК­САНДРА († піс­ля 1604)

~ 1). ІВАН БОЛБАС-РОЗТОЦЬКИЙ

~ 2). КРИШТОФ ЄЛОВИЦЬКИЙ

IV генерація

27.21. ПАВ­ЛО СТАНІ­СЛА­ВО­ВИЧ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ († піс­ля 1630)

войсь­кий київський.

Пав­ло Вой­нич володів на Подолі будин­ком у Вос­кре­сенсь­кої пара­фії, мав комо­ри на рин­ку та хутір. Його доч­ка Агри­пи­на була дру­жи­ною куп­ця і бур­го­міст­ра Пет­ра Тихо­но­ви­ча, який мав двір у При­ти­ць­ко-Микільсь­кій пара­фії та інші маєтності.

28.23. МАЦЕЙ ЮРЬЕВИЧ

29.24. ЯН СТЕФАНОВИЧ

30.24. АНДРЕЙ СТЕФАНОВИЧ

хх.24. АЛЕК­САНДРА СТЕФАНОВНА

~ САМУ­ЭЛЬ СЕМАШКО

31.24. МАР­ТИН МИХАЙЛОВИЧ

1648 р. січ­ня 25. – Застав­ний запис воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти Даніе­ля Стемп­ковсь­ко­го, даний шлях­ти­чу Мар­ці­ну Воро­не­ць­ко­му, у яко­го Стемп­ковсь­кий пози­чив 3500 золо­тих і в забез­пе­чен­ня пози­ки від­дав йому в заста­ву сім селян у селі Хрин­ни­ках Луць­ко­го повіту, пра­цею яких Воро­не­ць­кий має кори­сту­ва­ти­ся аж до того часу, поки йому не буде повер­не­но борг, засте­ре­жен­ням, що зазна­чені селя­ни під загро­зою штра­фу й кари повин­ні купу­ва­ти напої тіль­ки в шин­ках і корч­мах Стемп­ковсь­ко­го ...[Украї­на перед виз­воль­ною вій­ною 1648–1654 рр. : 3бірка доку­мен­тів (1639–1648 рр.) / Відп. ред. М. Н. Пет­ровсь­кий, К. Г. Гус­ли­стий. АН УРСР. Інсти­тут історії Украї­ни; Управ­лін­ня дер­жав­ни­ми архі­ва­ми МВС УРСР; Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1946. – 256 с.]

1648 р. січ­ня 27. – Застав­ний запис шлях­ти­ча Мар­ці­на Воро­не­ць­ко­го, даний Кате­рині Мури­но­ви­чевій, за яким остан­ня, пози­чив­ши Воро­не­ць­ко­му 1300 золо­тих, бере в заста­ву у ньо­го на три роки трьох під­да­них у с. Ясе­неві і чоти­рьох під­да­них у містеч­ку Рай­міс­ці Луць­ко­го повіту з умо­вою три­ма­ти їх у заставі і далі, якщо борг не буде вчас­но повер­не­но ...223.

Пра­во­слав­на шлях­тян­ка Тео­фі­ла Рого­зинсь­ка, дру­жи­на Мар­ти­на Воро­не­ць­ко­го, у своє­му теста­мен­ті (12 квіт­ня 1676 р.) про­си­ла чоло­віка похо­ва­ти її на тери­торії пра­во­слав­ної свя­тині — біло­сто­ць­ко­го мона­сти­ря, яко­му від­пи­са­ла 200 зло­тих. Цю суму мали пере-дати під час похо­ван­ня чен­цям, зобов’язавши їх чита­ти соро­ко­усти. Крім
того, 30 зло­тих чоло­вік мусив роз­да­ти різ­ним шпи­та­лям; така ж сума перед­ба­ча­ла­ся на соро­ко­уст церкві у Рай­го­роді, де про­жи­ва­ла роди­на теста­тор­ки 5

~ ТЕО­ФІ­ЛА РОГОЗИНСЬКА

32.25. ВАЛЕ­РИ­АН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1630–1700)

~ СОФИЯ ЯНЕВСКАЯ.

КН. АНДЖЕЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИХАЛА

VI генерація

хх.27. АГРИП­ПИ­НА ПАВЛОВНА
~
33.31. СТА­НИ­СЛАВ МАРТИНОВИЧ

~ кнж. ГЛИНСКАЯ

34.31. АЛЕК­САНДР МАРТИНОВИЧ

35.32. ВЛА­ДИ­СЛАВ ВАЛЕ­РИ­А­НО­ВИЧ (ум. до 1720)

столь­ник Вен­ден­ский, ста­ро­ста Луц­кий. посол с Волы­ни до коро­ля 1703.

~ ДОРО­ТА ЛИСИЦ­КАЯ (-1730), дочь Людви­ка, меч­ни­ка львов­ско­го и Тео­фи­лии Замойской.

VII генерація

36.33. ВОЙ­ЦЕХ СТАНИСЛАВИЧ

~ ЛЮДВИ­КА ЧЕХОВСКАЯ

37.33. ФРАН­ТИ­ШЕК СТАНИСЛАВИЧ

38.34. СТЕ­ФАН АЛЕКСАНДРОВИЧ

39.35. СТЕ­ФАН ВЛАДИСЛАВИЧ

40.35. ВАЛЕ­РИ­АН ВЛАДИСЛАВИЧ

судья грод­ский Кременецкий.

Жало­ба кня­зя Вале­ри­а­на Воро­нец­ко­го о том, что кре­стьяне из Плос­ки­ров­ской воло­сти, буд­то скры­ва­ясь в его гумне от рус­ских и казац­ких войск, сожгли его жит­ни­цу. 1734. Июня 17;

41.35. ЯН ВЛАДИСЛАВИЧ

кано­ник Познаньский

42.35. ФРАН­ТИ­ШЕК МИХАЛ ВЛАДИСЛАВИЧ

43.35. МИКО­ЛАЙ-АНТО­НИЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН ВЛА­ДИ­СЛА­ВА († 1710)

каш­те­лян Чер­ни­гов­ский, ста­ро­ста Сродский.

∞, Тере­за Рыдзинская

VIII генерація

44.36. АНДЖЕЙ ВОЙЦЕХОВИЧ

камер­гер Поль­ско­го Коро­ля Ста­ни­сла­ва-Авгу­ста, кава­лер бавар­ско­го орде­на св. Губер­та и почет­ный Маль­тий­ский кавалер.

~ МАГ­ДА­ЛЕ­НА ГРУШЕВСКАЯ

45.37. ФЛО­РИ­АН ФРАНТИШЕКОВИЧ

46.42. ИГНА­ЦИЙ-БАЗИ­ЛИЙ ФРАНТИШЕКОВИЧ

пол­ков­ник поль­ских войск.

~ ХЕЛЕ­НА.

КН. ФРАН­ТИ­ШЕК-КСА­ВЕРІЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИКОЛАЯ

КН. ЯН ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИКОЛАЯ

КН. АВГУСТ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИКОЛАЯ

КН. ВЛА­ДІ­СЛАВ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИКОЛАЯ

КН. МАК­СИ­МІЛІАН-ДІОНІЗІЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН МИКОЛАЯ

хх.43. ДОРО­ТА ВОРО­НЕ­ЦЬ­КА, ДОЧЬ МИКОЛАЯ

донь­ка чер­ні­гівсь­ко­го каш­те­ля­на Мико­ли, дідич­ка маєт­ків Берез­на, Крут­нів на Поділлі.

Муж: АНТОНІЙ МЯН­ЧИН­СКИЙ (1691 — перед 30 квіт­ня 1774), каш­те­ля­ном под­ляс­кий. Бать­ко — Ата­на­зій Вален­тій Мьон­чиньсь­кий. Матір — дру­жи­на бать­ка Геле­на Луш­ковсь­ка гер­бу Кор­чак. Пер­ша дру­жи­на — Юсти­на з Блен­довсь­ких, донь­ка тере­бо­в­льсь­ко­го під­ча­шо­го Сте­фа­на. Дітей не мали. Дру­га — княж­на Доро­та Воронецька.

Діти: Лєон — ста­ро­ста іно­влодсь­кий; Юзеф — ста­ро­ста лоси­ць­кий, гене­рал фран­цузь­ких військ[1]; Каєтан Адам — дідич Миро­по­ля, Тай­курів, Радивилова[2]; Антоні­на — дру­жи­на мінсь­ко­го, тро­ць­ко­го воє­во­ди Юзе­фа Рад­зивіл­ла; Тере­за — дру­жи­на чес­ни­ка вели­ко­го литовсь­ко­го Міха­ла Роні­ке­ра; Анна — дру­жи­на Пла­ци­да Курдвановского.

IX генерація

КН. ГЕН­РИХ-ВІН­ЦЕН­ТІЙ ВОРО­НЕ­ЦЬ­КИЙ, СИН АНДЖЕЯ (*1790, † 1839)

47.44. КАЛИКСТ РУДОЛЬФ ИГНА­ЦИЙ АНДЖЕ­Е­ВИЧ (1795— 29.12.1880),

офи­цер рус­ской гвар­дии. Утвер­жден в кня­же­ском досто­ин­стве в Цар­стве Поль­ском в 1821 г.

~ (1826) Ане­лия Гостомская.

КН. ЮЗЕФ ВОРОНЕЦЬКИЙ,СИН ФЛОРИАНА

гене­рал поль­ских войск.

∞, Тео­до­ра Вылковыйская.

КН. КАРОЛЬ ВОРОНЕЦЬКИЙ,СИН ФЛОРИАНА

АНТО­НИЙ ПЕТР БАЗИ­ЛИ­Е­ВИЧ (1780-)

~ БАР­БА­РА

?/?. ФРАН­ТИ­ШЕК ВОРОНЕЦКИЙ

В 1820‑х роках влас­ни­ком Кам’янки Волось­кої в доку­мен­тах зазна­че­ний вже Фран­циск Воро­не­ць­кий (Woroniecki), дру­жи­ною яко­го була кня­ги­ня Сюзан­на Воро­не­ць­ка, з гра­фів Яворсь­ких. Князі Воро­не­ць­кі поши­ри­ли двірсь­кі гос­по­дарсь­кі забу­до­ви: спер­шу, у 1829 р., побу­ду­ва­ли нову сади­бу в кла­си­ци­стич­но­му сти­лі, з вось­ми­ко­лон­ним пор­ти­ком (меш­каль­ний дім на при­сіл­ку Заста­ва, що у Ста­ро­му Селі), а зго­дом, у 1832 р., – зало­жи­ли там парк та оран­же­рею. Цю сади­бу назва­ли вели­ким дво­ром, щоб відріз­ни­ти від мен­шо­го дво­ру, що був у Боб­рої­дах і нази­вав­ся Горай­цем. В ті часи селя­ни були вже дещо багат­ші. Дех­то мав по 4 коні, 2 воли, 2– 4 коро­ви. Але ста­ном на 1821 р. мали відроб­ля­ти 12 днів панщини37. Люди мали горо­ди в 30-ти, а то і біль­ше міс­цях, в серед­ньо­му по 4 мор­ги поля (1 морг = 0,57 га) всієї зем­лі. Багаті гос­по­дарі зароб­ля­ли про­да­жею коней, худо­би, а також пере­ве­зен­ням товарів (хлі­ба, риби, солі тощо) для євреїв з Рави-Русь­кої до Льво­ва і назад. Мали по дві пари коней: одну до виїз­ду, а дру­гу до роботи.

29 черв­ня 1840 р. Фран­циск Воро­не­ць­кий, пору­чик ЦК Армії Австрійсь­кої, про­дає Кам’янку Волось­ку зі всі­ма філь­вар­ка­ми, при­сіл­ка­ми і при­на­леж­но­стя­ми, забу­до­ва­ми, меш­каль­ня­ми, конюш­ня­ми, з корч­ма­ми, мли­на­ми і цегель­нею, з гон­чар­ня­ми, поля­ми, лука­ми, ліса­ми, з повин­но­стя­ми і дани­на­ми під­да­них, з пра­вом про­пі­на­ції, пре­зен­та­ції парохів Яно­ві Чай­ковсь­ко­му (Czaykowski) за 190 000 злотих38

Жена: СЮЗАН­НА ЯВОРСКАЯ

37 Див., напр.: Спи­сок жителів с. Кам’янка Волось­ка з зазна­чен­ням вико­ну­ва­ної ними пан­щи­ни і наяв­но­сті вели­кої рога­тої худо­би (1821) // ЦДІА Украї­ни у м. Льво­ві, ф. 777 (Чай­ковсь­кі), оп. 1,спр. 14, с. 1.
38 Спра­ва про про­даж з аук­ціо­ну маєт­ку Чай­ковсь­ко­го Рома­на на користь сина Яна // ЦДІА Украї­ни у м. Льво­ві, ф. 777 (Чай­ковсь­кі), оп. 1, спр. 27, арк. 1.

X генерація

БОЛЕ­СЛАВ КАЛИКС­ТО­ВИЧ (17.8.1829-)

~ 1) МАРИЯ ЗЕЛИНСКАЯ

~ 2) ЙОЗЕ­ФА НАЛИЧ

МИХАЛ КАЛИКС­ТО­ВИЧ (18.5.1832-)

АДАМ ЮЗЕ­ФО­ВИЧ (1800–1864)

гене­рал рус­ской армии, Люб­лин­ский губерн­ский пред­во­ди­тель дво­рян­ства, утвер­жден в кня­же­ском досто­ин­стве (потом­ствен­но) Рос­сий­ской Импе­рии Высо­чай­ше утвер­жден­ным мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го Сове­та от 5 июня 1852 г. В 1814 из камер-пажей пере­ве­ден в лейб-гавр­дии Кава­лер­гард­ский полк кор­не­том. В 1832 уво­лен от служ­бы с чином гене­рал-май­о­ра. Впо­след­ствии пред­во­ди­тель дво­рян­ства Люб­лин­ской губер­нии, где вла­дел поме­стья­ми Рей­з­виц и Гол­ко­во. Высо­чай­ше утвер­жден­ны­ми 1844.06.28 и 1852.06.05 мне­ни­я­ми Госу­дар­ствен­но­го сове­та с нис­хо­дя­щим их потом­ством, Утвер­жден в кня­же­ском достоинстве.

~ ЛЕО­КА­ДИЯ ПОТОЦ­КАЯ (+1876)

ИЕРЕ­МИЯ ЮЗЕФ ЛЮД­ГАРД ГЕР­КУ­ЛЯН АНТО­НО­ВИЧ (1804–1877),

«из Зба­ра­жа», пан на Гуж­ле­ве на Под­ля­шье, лите­ра­тор, исто­рик. При­знан в потом­ствен­ном кня­же­ском досто­ин­стве Рос­сий­ской Импе­рии Высо­чай­ше учре­жден­ным мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го Сове­та от 28 июня 1844 г. Вме­сте с ним утвер­жде­ны его брат, Мари­ан-Эва­рист-Игна­тий (Игна­ций), и сест­ра, Элеонора-Анна.

~ ФЕЛИ­ЦИЯ ИЖИЦКАЯ

МАРИ­АН ЭВА­РИСТ ИГНА­ЦИЙ (1813–1856)

ЛЮЦИ­АН АНТО­НО­ВИЧ (1808–21.11.1875, Варшава)

/​Lucjan Grzegorz Eustachy/

капи­тан пол­ка Познань­ской кава­ле­рии войск поль­ских, участ­ник вос­ста­ния 1830—1831 гг., офи­цер войск испан­ских до 1843, награж­ден золо­тым кре­стом орде­на Вир­ту­ти Милитари.

~ MARIANNA BIBIANNA ANTONINA ЛУЧЕВ­СКАЯ (1833- 21.6.1879,Warszawa, Mazowieckie, Poland), дочь Adam Łuszczewski h. Korczak и Teofila Łuszczewska
Эле­о­но­ра-Анна Антоновна

XI генерація

ВЛА­ДИ­СЛАВ ФРАН­ТИ­ШЕК БОЛЕ­СЛА­ВО­ВИЧ (1863-)

Otóż w końcu wieku XIX, podmogielnickie dobra Wężowiec zakupili Władysław Franciszek Woroniecki (*1863 -†1949) i jego żona Zofia Hermenegilda Gostomska, której ród herbu Nałęcz idzie z rawskiego, z gniazda Gostomia pod Nowym Miastem. Dobra Wężowiec jeszcze w roku 1959 stanowiły obszar 328 ha.

МАРИ­АН АНДЖЕЙ БОЛЕ­СЛА­ВО­ВИЧ (1867-)

СТА­НИ­СЛАВ БОЛЕСЛАВОВИЧ

ВЛА­ДИ­МИР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1859–1935)

СТЕ­ФА­НИЯ МИХАЙЛОВНА

ГЕН­РИХ АДА­МО­ВИЧ (-1872)

МЕЧИ­СЛАВ АДА­МО­ВИЧ (ur. 1848, zm. 1908)

/​Mieczysław/​

камер-юнкер Рос­сий­ско­го Импе­ра­тор­ско­го Дво­ра. – ziemianin i działacz społeczny (gałąź lubelska).

Syn Adama i Leokadii z Potockich (1809–1876). 26 stycznia 1876 r. w parafii św. Krzyża (Warszawa) ożenił się z Marią hr. Drohojowską z Drohojowa h. Korczak, z którą miał: córki: Marię (1877–1963), Elżbietę; Różę (1885–1962), Teresę (1893–1948); synów: dominikanina i sługę bożego Jacka (1878–1949), Jana (1880–1960), Stefana (1883–1948), Henryka Marię Wojciecha (1886–1948)[1].
kamerjunker cesarza rosyiskiego
Urodzony w roku 1848zmarł dnia 5 IV 1908 — Rapallo
Przypisy
↑ Mieczysław ks. Woroniecki h. Korybut. www​.sejm​-wielki​.pl. [dostęp 23.7.2014].

НАТА­ЛЬЯ МАРИЯ АДА­МОВ­НА (1846-)

ЛЮДО­МИР ИЕРЕ­МИ­Е­ВИЧ (1850–1913)

Вла­де­лец добр в Гуж­ле­во в Сед­лец­кой губ.

~ (5.7.1877) КОН­СТАН­ЦИЯ ШЛЮ­БОВ­СКАЯ (1854–3.1.1902)

Павел Люци­а­но­вич (1856–1922)

/​Paweł Adam Maria/

Вла­де­лец добр Бели­це в пове­те соха­чев­ском Вар­шав. губ.

~ (11.9.1884, Чер­нов­цы) МАРИЯ МАН­КОВ­СКАЯ (13.12.1860-), дочь Эме­ри­ка и Тек­лы Липковской.

МИХАЛ ЛЮЦИ­А­НО­ВИЧ (1860–1928)

XII генерація

ZOFIA ZYTA

Z małżeństwa tego pochodziło pięcioro dzieci, z których to najmłodsza Zofia Zyta -*1908, wprowadziła grójeckie na łamy międzywojennej prasy sensacyjnej. Ta absolwentka studiów muzycznych w Lille, Brukseli i Paryżu zawarła związek małżeński z Janem Karolem Topfer«em, nadleśniczym w lasach ordynatów Zamoyskich pod Jarosławiem. Wybranek był znanym birbantem, ale...uczucia są ślepe. Małżeństwo to przetrwało rok zaledwie. Stało się jednak przyczyną wielu głośnych skandali, których bohaterką była Zofia, znana ze swej ekscentryczności i feminizmu. W dniu 20.11. 1930 roku – w afekcie podobno – 23 – letnia wówczas księżniczka, zastrzeliła 40 – letniego przemysłowca a swojego adoratora Brunona Boy«a, za co osadzono ją w więzieniu Fordon, w którym spędziła niespełna 3 lata.

Po II Wojnie Światowej zamieszkała w Mogielnicy. Była znaną i wielce ekscentryczną osobą, której sława – z uwagi na szokującą wówczas postawę — daleko poza Mogielnicę wychodziła. Pod koniec życia zamieszkała w Milanówku, gdzie zmarła około 1982 roku.

Dwór w Wężowcu spłonął na początku lat sześćdziesiątych, zamykając grójeckie dzieje tej linii Woronieckich. Dziś po nim pozostało jedynie siedlisko, otoczone okołem starodrzewu.

А эта коло­рит­ная пер­со­на была не толь­ко зна­ме­ни­тей­шей свет­ской льви­цей меж­ду­во­ен­ной Поль­ши, но и самой насто­я­щей княж­ной. Зофья Зита Воро­нец­кая – пред­ста­ви­тель древ­ней дина­стии литов­ских кня­зей гер­ба Кори­бут. Одна­ко, жизнь ее мало похо­ди­ла на жизнь ска­зоч­ной прин­цес­сы. Любов­ная связь с извест­ным аль­фон­сом того вре­ме­ни, неким Бру­но Боем, ста­ло для Зофьи насто­я­щим про­кля­ти­ем. Их отно­ше­ния на пер­вый взгляд каза­лись иде­аль­ны­ми. До того само­го вре­ме­ни, пока Бру­но не обна­ру­жил, что княж­на то – нищая и ника­ко­го бас­но­слов­но­го наслед­ства, на кото­рое он так рас­счи­ты­вал, дав­ным-дав­но не суще­ству­ет. Когда-то, Воро­нец­кие были одной из бога­тей­ших семей, но после неза­ви­си­мо­сти Поль­ши – поте­ря­ли все свое состо­я­ние. Пове­де­ние аль­фон­са с того дня рез­ко изме­ни­лось, и он вся­че­ски изде­вал­ся над Зофьей, не гну­ша­ясь даже самых отвра­ти­тель­ных физи­че­ских мето­дов. В кон­це кон­цов, Воро­нец­кая не выдер­жа­ла и уби­ла сво­е­го горе-любов­ни­ка, вса­див в его бес­сер­деч­ную грудь 7 пуль.

ВЛА­ДИ­СЛАВ ВЛАДИСЛАВОВИЧ

Kolejnym potomkiem Zofii i Władysława książąt Woronieckich z Wężowca był ich syn – Władysław. W roku 1930 – z jemu tylko znanych powodów – utracił pracę w Warszawie i przeniósł się do majątku rodziców w Wężowcu pod Mogielnicą. Rodzice nie przyjęli go dobrze. Powodem była w gruncie rzeczy bieda, w jakiej ta książęca przecież rodzina wówczas się znajdowała.

Książę Władysław imał się różnych zajęć. Podejmował pracę najemną u bogatych chłopów, kopał ziemniaki w sąsiednich majątkach, a nawet był brukarzem przy budowie dróg. Były to w zasadzie prace sezonowe, a i to nie ciągłe. Niestety uzyskane w ten sposób pieniądze, nie wystarczały mu na utrzymanie i…książę głodował.

Głód hamuje ustalone zasady i Władysław w związku z tym dopuszczał się drobnych kradzieży w tym, kur, jaj, chleba, ziemniaków i innych artykułów spożywczych z …kuchni rodziców, którzy – też biedni – strawy i pomocy mu odmawiali.

Być może mieli swoje powody, ale…w 1935 roku złożyli na syna do Sądu Grodzkiego w Grójcu aż 19 doniesień o zabór mienia, w tym jedno o kradzież wiązki drewna. Książę przyznawał się do stawianych mu zarzutów, usprawiedliwiając się, że czynił to z głodu i nędzy. Ponadto – jak mówił: „po utracie posady, znalazłem się bez środków do życia i musiałem szukać schronienia u rodziców w ich majątku, ale oni przyjęli mnie bardzo niegościnnie”.

Władysława juniora skazano na dwa miesiące aresztu, ale ten odwołał się od wyroku. Sąd Okręgowy w Warszawie wyrok uchylił, a sędzia – znany warszawski prawnik i oryginał — Stanisław Koziełł – Poklewski w jego uzasadnieniu twierdził, że Władysław mieszkając z rodzicami, miał prawo do strawy i ogrzewania. Ponadto chciał na siebie zarabiać i nie gardził żadną pracą.

Sprawa ta była głośną także w salonach stolicy, ale…nikt księciu z pomocą nie przyszedł. Wiele artykułów w tej sprawie drukował „Kurier Warszawski w 1935 roku.

Nie ulega wątpliwości, że wiele innych – nie mniej sensacyjnych wątków – przyniosłyby badania hipotek majątków grójeckich, w których ślady tych rodzin są niewątpliwe. Jednak wpływ tej rodziny na dzieje dzierżonych przez nią dóbr jest bezsprzeczny. Kto wie, ile rodzin grójeckich skoligaconych z Woronieckimi, idzie od królewskiej alkowy...?
Ta nie odkryła jeszcze wielu swoich tajemnic...

ГЕН­РИХ ВЛАДИСЛАВОВИЧ

ЯНУШ МАРИ­А­НО­ВИЧ

ГЕН­РИХ ВЛА­ДИ­МИ­РО­ВИЧ (1891–1942)

АДАМ МЕЧИ­СЛА­ВО­ВИЧ (23.12.1879-)

Adam, bo takie było chrzcielne imię Sługi Bożego Jacka Woronieckiego, urodził się w książęcej rodzinie herbu Korybut 21 grudnia 1878 r. w Lublinie, pod ówczesnym zaborem rosyjskim[1]. Był przygotowywany do odziedziczenia majątku w Kaniem i wysłany na studia przyrodnicze do Fryburga Szwajcarskiego[2]. Po ich zakończeniu rozpoczął u tamtejszych dominikanów studia z filozofii i teologii[3] i zawiązał dozgonną przyjaźń z Réginaldem Garrigou-Lagrangem[4]. W 1909 r. obronił pracę doktorską z teologii na temat głównych podstaw socjologii tomistycznej[5].

Bez wątpienia jego studia wpisały się w nurt odrodzenia neotomistycznego zainicjowany pod koniec XIX wieku przez Leona XIII encykliką Aeterni Patris[6] i miały zaowocować krzewieniem tomizmu w Polsce. Zanim jednak wstąpił do Zakonu Braci Kaznodziejów zmagał się z łaską powołania. Pod koniec życia napisał:
„Późno ukochałem cię, kapłaństwo Chrystusowe, i dziś łzy przesłaniają mi oczy, gdy to piszę, a piszę ku przestrodze młodych, aby nie marudzili na drodze powołania, aby od pierwszej chwili umiłowali całą siłą duszy to święte znamię kapłaństwa, będące szczególnym udziałem w kapłaństwie Chrystusowym, dowodem największego zaufania, jakie Bóg może okazać człowiekowi”[7].

W 1909 roku, jako brat Jacek, syn klasztoru w Petersburgu, rozpoczął we Włoszech nowicjat. Zadaniem polskiego zakonnika miała być odnowa zakonu dominikańskiego na terenach polsko-rosyjskich[8]. Jednak problemy zdrowotne, rozwijająca się wagotonia, postawiły jego dalszą formację pod znakiem zapytania. Ostatecznie o jego losach rozstrzygnął sam generał Zakonu, o. Cormier, rozpoznając powołanie Woronieckiego jako nie tylko indywidualne, ale „wyrażające myśl o wiele szerszą i wyższą”[9]. Woroniecki złożył śluby wieczyste w 1911 r. w Düseldorfie[10]. Wybuch I wojny światowej zmienił miejsce jego desygnaty zakonnej z Petersburga na Kraków.
Klasztor św. Alberta we Fryburgu Szwajcarskim, gdzie o. Jacek Woroniecki pracował zaraz po złożeniu ślubów wieczystych od 1911 do 1913 r.
Klasztor św. Alberta we Fryburgu (Szwajcaria), gdzie o. Jacek Woroniecki pracował zaraz po złożeniu ślubów wieczystych (1911–1913).

W 1919 r. o. Jacek Woroniecki przeniósł się na Katolicki Uniwersytet Lubelski, gdzie pracował przez dziesięć lat, m.in. pełniąc funkcję rektora, wykładając teologią moralną i etykę oraz zachęcając młodzież akademicką do studiów nad św. Tomaszem. Pedagogika i etyka były nie tylko domenami jego naukowej działalności, ale przede wszystkim narzędziami formowania wielu osób w duchu wiary katolickiej i tomizmu[11]. W tym czasie wydał swoją najważniejszą pracę teologii moralnej – Katolicką etykę wychowawczą, którą oparł na Summie św. Tomasza. Tym samym umieścił cel pedagogiki w wymiarze wiecznym, w przemianie człowieka, której celem jest Bóg. O procesie wychowania pisał jako o kształtowaniu rozumu, woli i uczuć przez usprawnianie w człowieku jego cnót moralnych i zwalczanie wad. Jego dzieło miało charakter praktyczny, powoływał się na historię i literaturę, które znał doskonale[12]. Jako patriota ogromną wagę przywiązywał do pięknego i wyrazistego posługiwania się językiem polskim. Swoją pracę Około kultu mowy ojczystej zadedykował „pierwszemu pokoleniu polonistów w odrodzonej ojczyźnie”. Napisał:
„Kto zdaje sobie sprawę z tego, że od opanowania mowy ojczystej zależy coś więcej, niż sama tylko łatwość poprawnego wyrażania się w mowie i piśmie, że z niem związane jest całe opanowanie świata myśli, całe wyrobienie umysłowe, a co za tem idzie i zdolność oddziaływania na innych? Kto dostrzega, że tym ośrodkiem, koło którego winna się krystalizować cała kultura każdego narodu, nie może być co innego, jak kult mowy ojczystej?”[13].

O mocy i skuteczności wychowawczo-duszpasterskiej działalności ojca Jacka Woronieckiego świadczą jego wybitni wychowankowie: o. Józef Maria Bocheński nazwał Woronieckiego swoim „guru” i „najmądrzejszym człowiekiem jakiego w życiu spotkał”[14], Stefan Świeżawski traktował go jako jednego ze swoich duchowych mistrzów i „jeden z najprzedniejszych umysłów w Polsce”[15], a kardynał Stefan Wyszyński 25 lat po śmierci Woronieckiego będzie go wspominał jako „ostrożnego, umiarkowanego, a przede wszystkim wszechstronnego”[16].

W latach 1929–1933 o. Jacek Woroniecki pełnił funkcję profesora w Uniwersytecie Angelicum w Rzymie. Wykładał teologię moralną i spekulatywną oraz pedagogikę. Za wybitne osiągnięcia w dziedzinie teologii otrzymał w 1930 r. najwyższy w Zakonie tytuł naukowy: Mistrza Świętej Teologii[17].

Nauka teologii była ważnym z elementów zadania, które powierzył Woronieckiemu Zakon, tj. odnowienia dominikańskiej Prowincji na ziemiach wschodnich. O. Jacek zakładał dominikańskie kolegia i wykładał we Lwowie, Warszawie i Krakowie, w tym ostatnim także podczas niemieckiej okupacji[18]. Jako socjusz prowincjała dążył do odnowienia w Zakonie pracy naukowej i apostolskiej, zgodnie z pierwotnym dominikańskim powołaniem. Stopniowo przenosił akcent działalności polskich dominikanów z małych klasztorów do mniej licznych, ale liczebniejszych ośrodków w wielkich, uniwersyteckich miastach. Dla realizacji misji apostolskiej w Rosji, Woroniecki założył Zgromadzenie Sióstr Dominikanek Misjonarek.Biskup Kazimierz Kowalski stwierdził:
„Kto odziedziczył i chowa w swej duszy odblask ducha św. Tomasza z Akwinu, ten niewątpliwie będzie apostołem. […] Nie dziwna tedy, że tomista tej miary co o. Jacek Woroniecki, żyjący i oddychający pełnią tomizmu, był też w każdym calu swej osobowości i w każdym zakątku swojego życia apostołem”[19].

Sługa Boży, o. Jacek Woroniecki zmarł w opinii świętości 18 maja 1949 r. Trwa jego proces beatyfikacyjny.

ЯН МЕЧИ­СЛА­ВО­ВИЧ (1880–1960?)

СТЕ­ФАН МЕЧИ­СЛА­ВО­ВИЧ (1883–1948)

ГЕН­РИХ МЕЧИ­СЛА­ВО­ВИЧ (1886–1948)

МАРИЯ МЕЧИ­СЛАВ­НА (30.8.1877-)

~ 23.1.1901 ВЛА­ДИ­СЛАВ ЛАСОЦКИЙ

ЭЛЬЖ­БЕ­ТА МЕЧИ­СЛАВ­НА (1881-)

~ 12.10.1901 Павел Юржевич

РОЗА МЕЧИ­СЛАВ­НА (1885-)

ТЕРЕ­ЗА МЕЧИ­СЛАВ­НА (29.11.1893-)

ЗЫГ­МУНТ ЛЮДО­МИ­РО­ВИЧ (1878-)

СТЕ­ФА­НИЯ ПАВ­ЛОВ­НА (14.9.1886-)

КАЗИ­МЕЖ ПАВ­ЛО­ВИЧ (1888-)

ЛЮЦИ­АН ЭМЕ­РИК ПАВ­ЛО­ВИЧ (1885-)

МАРИЯ ПАВ­ЛОВ­НА (1890-)

КОН­СТАН­ТИН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1900-)

АДАМ ЭДМУНД МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1901–1980)

КРИШТОФ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1910–1972)

XIII генерація

АНДЖЕЙ ГЕН­РИ­ХО­ВИЧ ВЛАДИМИРОВИЧ

ТЕРЕ­ЗА ГЕНРИХОВНА

МИХАЛ ЗИГ­МУНД КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ (1933-)

ЯН КШИШТОФ КШИШТО­ВИЧ (1956-)

МАРИЯ ХЕЛЕ­НА КРИШТО­ФОВ­НА (1958-)

XIV генерація

ПАВЕЛ АДАМ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1957-)

ГУБЕРТ МИХАЛ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (1968-)

АЛЕК­САНДРА МИХАЙ­ЛОВ­НА (1973-)

XV генерація

АДАМ МИХАЛ ПАВ­ЛО­ВИЧ (1986-)

• ГУБЕРТ КШИШТОФ ПАВ­ЛО­ВИЧ (1988-)

Adam Klaudiusz Woroniecki (ur. 1794, zm. 1863) – ziemianin, generał wojsk rosyjskich i marszałek szlachty guberni lubelskiej (gałąź lubelska). Ożenił się z Leokadia Potocka h. Lubicz (1809–1876), z którą miał: córkę: Natalię Marię (1836–1904), synów: Henryka (1838–1873) i Mieczysława (1848–1908)[1].

Przypisy

Wincenty Woroniecki, Korybut (ur. ok. 1780 r.) – książę, pułkownik, szef sztabów pułków napoleońskich, kawaler Orderu Virtuti Militari.
Pochodził z rodziny książąt Woronieckich, będący gałęzią kniaziów Nieświckich. Ożenił się z Zuzanną Jaworską, ok. 1800 r. Miał córkę Annę Woroniecką, która wyszła za mąż w 1825 r. za Zygmunta Piotra Łosia, i Ignację Woroniecką, poślubioną przez Piotra Stadnickiego ze Żmigrodu.
23 czerwca 1809 r. został, obok Adama Biedrzyńskiego, szefem sztabu 10 pułku piechoty napoleońskiej.
22 lipca 1809 r. mianowano go szefem szwadronu 11. pułku Księstwa Warszawskiego. Zwolniony 11 stycznia 1812 r., przeszedł jako szef szwadronu 11 sierpnia 1812 r. do 3 pułku szwoleżerów Gwardii, a 11 kwietnia 1813 r. do 1. pułku szwoleżerów Gwardii. Skierowano go 1 sierpnia 1813 r. jako szefa szwadronu do 7. p. szwoleżerów.
Walczył, m.in.; w obronie Drezna. Po kapitulacji Drezna; 11 listopada 1813 r. wzięty do niewoli austriackiej. Zwolniony z niewoli, wrócił do kraju.

Kalikst Woroniecki (ur. 1795, zm. 1879) – książę, ziemianin i oficer wojsk rosyjskich (gałąź płocka).
Syn Andrzeja Woronieckiego (1750–1819) i Magdaleny Gruszeckiej (ur. 1760). Ożenił się z Anielą Gostomską (1801–1856), z którą miał synów: Władysława Feliksa (ur. 1828), Bolesława Stanisława Zygmunta[1].

Przypisy
. ANTONI WORONIECKI — WSPOMNIENIE W 10. ROCZNICĘ ŚMIERCI
Ks. Antoni Just

Urodził się w dzień primaaprilisowy 1907 r. — w dzień, kiedy można do woli naszych bliźnich różnorakimi łgarstwami i kłamstewkami zwodzić. Był gawędziarzem i — jak się to dawniej powiadało — facecjonistą nieprzeciętnym. W sławetnym grodzie piotrkowskim ukończył również nie mniej sławetne Gimnazjum im. B. Chrobrego. Po uzyskaniu matury w 1925 r. złożył podanie z prośbą o przyjęcie w poczet alumnów WSD we Włocławku. Choć alumn Antoni Woroniecki otrzymał tam po I roku wspaniałe świadectwo z wieloma ocenami bardzo dobrymi i dobrymi (jedynie z języka hebrajskiego otrzymał ocenę dostateczną), przeniósł się do łódzkiego Seminarium Duchownego, gdzie ukończył studia filozoficzno-teologiczne. Urzędowy dokument z 1 października 1929 r. stwierdza, że ukończył je z oceną bardzo dobrą. Po uzyskaniu dyspensy — ze względu na zbyt młody wiek- został wyświęcony w katedrze łódzkiej przez bp. Wincentego Tymienieckiego 6 października 1929 r.
Po tym dniu nastapiła istna lawina różnorakich nominacji, które dowodzą wszechstronności uzdolnień Nominata oraz o należytym wywiązywaniu się z przyjętych obowiązków. Był więc wikariuszem, prefektem szkół, kapelanem sióstr (Urszulanek i Pasterek), notariuszem Sądu Biskupiego, kanclerzem Kurii Biskupiej, obrońcą węzła małżeńskiego, a przy tym udzielono mu pozwolenia na studiowanie prawa kanonicznego na Wydziale Teologicznym Uniwersytetu Warszawskiego. Na tymże Wydziale 28 czerwca 1935 r. uzyskał stopień doktora Prawa Kanonicznego.
W czasie okupacji pracował jako wikariusz najpierw w parafii św. Antoniego w Tomaszowie Mazowieckim, a potem w parafii św. Jacka w Piotrkowie Tryb. oraz w Łodzi, w parafii Podwyższenia Krzyża Świętego. 3 sierpnia 1945 r. otrzymał nominację na wicerektora Seminarium Duchownego, zaś 19 lutego 1947 r. na rektora WSD w Łodzi. I jako rektor prawie 30 lat przewodził tejże Uczelni — kompetentnie, jak przystało na prawnika, a zarazem zręcznie niwelując w sposób dyplomatyczny różnorakie ataki skierowane na tę instytucję ze strony reżimu komunistycznego. Przesyłając 6 sierpnia 1976 r. dekret zwalniający ks. Woronieckiego z obowiązku rektora WSD, ówczesny ordynariusz bp J. Rozwadowski napisał: „Proszę, by Przewielebny Ksiądz Prałat prowadził nadal wykłady prawa kanonicznego dla alumnów. Przewielebny Ksiądz Prałat zechce przyjąć ode mnie wyrazy jak najserdeczniejszego podziękowania za dotychczasową, blisko 30-letnią pracę na stanowisku rektora Seminarium, za wszelki trud włożony w formację duchową i intelektualną kandydatów przygotowujących się do kapłaństwa, za tworzenie seminaryjnej wspólnoty przełożonych, profesorów i alumnów oraz za osobisty przykład prawdziwie kapłańskiej postawy. Niech łaska Boża i wdzięczność tylu kapłanów naszej diecezji, wychowanków Przewielebnego Księdza Prałata, będą Jego radością po długie lata życia”.
W związku z 50. rocznicą święceń kapłańskich ks. A. Woronieckiego, bp Rozwadowski poprosił Ojca Świętego o apostolskie błogosławieństwo dla Jubilata, którego określił jako lojalnego, gorliwego, przykładnego, oddanego Kościołowi, cieszącego się powszechnym szacunkiem duchowieństwa i wiernych.
Ks. Woroniecki został odznaczony rokietą i mantoletem, godnością kanonika honorowego, szambelanem papieskim, prałatem domowym Ojca Świętego, kustoszem i scholastykiem Kapituły Katedralnej Łódzkiej i wreszcie infułatem. Pod koniec sierpnia 1989 r., podczas obiadu w refektarzu seminaryjnym, nastąpił częściowy paraliż (wylew), powodujący niemożność przemieszczania się. Z racji na potrzebę stałej opieki, znów zamieszkał w gmachu seminaryjnym, z czego się bardzo cieszył, jako że z Seminarium bardzo się zżył i traktował je jako najbliższy dom. Znalazł tu troskliwą opiekę (s. Wirginia) oraz możliwość częstych odwiedzin księży i kleryków. Od Wielkiego Czwartku 1990 r. codziennie, w towarzystwie różnych kapłanów, koncelebrował Mszę św. Po raz ostatni odprawił Mszę św. koncelebrowaną w przeddzień śmierci. Zmarł 5 maja 1995 r., opatrzony świętymi sakramentami, przeżywszy 88 lat, w tym 66 lat kapłaństwa.
Abp Władysław Ziółek na rozpoczęcie Mszy św. żałobnej powiedział: „Wraz ze śmiercią Księdza Infułata odeszła bezpowrotnie historia łódzkiego Kościoła. I odeszła w jubileuszowym roku 75-lecia łódzkiej diecezji. Nikt jej tak nie zgłębił jak On, nikt tak jak On nie miał takiej niezrównanej pamięci”.
Tak więc, w wielkim skrócie, wygląda bardzo ciekawe i fascynujące życie ks. inf. Woronieckiego — niewątpliwie jednej z najbardziej barwnych i najbardziej zasłużonych postaci łódzkiego prezbiteratu. Archiwalne zapiski jak najbardziej to potwierdzają. Ale prócz archiwalnych adnotacji pozostała jeszcze żywa pamięć tych, którzy mieli szczęście być blisko Księdza Infułata. Do takich szczęśliwców mogę również zaliczyć siebie. Moje kontakty i spotkania z ks. Woronieckim zaczęły się zanim wstąpiłem do Seminarium. Nie wiem jak to się stało, ale jeden z moich profesorów Gimnazjum im. Chrobrego w Piotrkowie dowiedział się, że się wybieram do Seminarium. Powiadomił mnie, że Ksiądz Rektor będzie określonego dnia w parafii Najświętszego Serca Jezusowego w Piotrkowie, i radził bym się przedstawił i prosił o przyjęcie do tegoż Seminarium. Tak też uczyniłem. W zakrystii kościoła zastałem dwóch księży. Nie znając żadnego, pomyślałem, że rektorem Wyższego Seminarium Duchownego musi być ten „okazalszy”. Gdy odpowiednio tytułując zwróciłem się do tegoż właśnie księdza, ów wyprowadził mnie z błędu i wskazał na właściwą osobę. Ksiądz Rektor uśmiechnął się tylko i dokładnie mi wskazał, jakie dokumenty i pod jakim adresem mam złożyć. Gdy to uczyniłem, otrzymałem powiadomienie, że zostałem przyjęty w poczet alumnów łódzkiego Seminarium i tak 14 września 1954 r. rozpoczął się mój „żywot kleryka poczciwego”.
W październiku tegoż roku Seminarium obchodziło 25-lecie święceń kapłańskich Księdza Rektora. Wśród nas zaledwie 20-latków powstała taka oto, spontanicznie cicha, szeptana propaganda: „Ależ ten nasz rektor jest stary!”. Z czasem dopiero zaczęliśmy odkrywać wielkie walory intelektu i szerokiego wachlarza zainteresowań oraz bogactwa kulturowego naszego Księdza Rektora. Podziwialiśmy jego piękne przemówienia z okazji różnych uroczystości kościelnych, jak również z okazji licznych wówczas powitalnych przemówień z racji wizyt znanych ludzi kultury (pisarzy, poetów), których bp Klepacz chętnie i często zapraszał. Z owych powitalnych przemówień ujawniało się oczytanie Księdza Rektora, znajomość literatury, jak również historii Polski. Bo chociaż był z wykształcenia prawnikiem i wykładał w Seminarium, to z zamiłowania i pasji był znawcą naszych dziejów ojczystych. Twierdził przy tym, że nie warto poznawać naszej historii z oficjalnie obowiązujących podręczników, zwłaszcza z epoki w PRL‑u, ale z pamiętników wielkich mężów stanu i ludzi kultury. Bogactwo osobowości Księdza Infułata dane mi było poznać, gdy stałem się przez wiele lat stołownikiem seminaryjnego refektarza i gdy z radością czekaliśmy wszyscy na przyjście Księdza Rektora. Ileż humoru, radości i ożywienia wnosił ten człowiek do profesorskiego grona. Znany był z wielkiego poczucia humoru, trafnych, a wielce dowcipnych powiedzonek i sytuacyjnych żartów. Nawet gdy relacjonował rzeczy proste i zwyczajne, tak niezwyczajnie potrafił opowiadać, że wszyscy słuchali z wielkim zainteresowaniem. Był niezwykłym gawędziarzem.
Nawet w trudnym czasie choroby zachował pogodę ducha oraz życzliwy i pełen serdeczności kontakt z otoczeniem. Przynajmniej raz w tygodniu starałem się odwiedzić Księdza Infułata w jego prywatnej — jak żartował — „klinice Gemelli”. Zawsze był czymś zajęty: albo czytał, albo oglądał telewizję, bądź się modlił czy słuchał radia. Do końca zachował wspaniałą pamięć. Ale i o nim pamięć pozostała żywa. Ilekroć odwiedzam groby moich bliskich na Starym cmentarzu w Piotrkowie, nie omijam grobu śp. Księdza Infułata i zawsze z radością w sercu stwierdzam obecne tam złożone świeże kwiaty i zapalone znicze. Jak długo żyć będą jego wdzięczni wychowankowie — tak długo trwać będzie pamięć w naszych sercach.

PS. Długoletni dyrektor Liceum im. B. Chrobrego w Piotrkowie Tryb. Zenon Bartczak, obecnie organizator muzeum tegoż Liceum, przygotowuje księgę pamiątkową, poświęconą wybitnym wychowankom piotrkowskiego Liceum. Wśród wyróżnionych absolwentów znalazł się — najzupełniej słusznie — ks. Antoni Woroniecki.
Edycja łódzka 20/2005

Ks. Michał Woroniecki, duszpasterz Polaków w ZSRR.

Michał Woroniecki ur. się 23.12.1908 r. w Nowej Wilejce w rodzinie inteligenckiej. W czasie I wojny światowej wraz z rodzicami został ewakuowany do Petersburga. Po zakończeniu działań wojennych, powrócił wraz z rodzicami do Nowej Wilejki, gdzie podjął naukę w szkole prowadzonej przez ks. Misjonarzy. W 1924 r. zgłosił się do Niższego Seminarium Duchownego ks. Misjonarzy w Wilnie. Po czterech latach nauki przeniósł się do szkoły średniej w Krakowie, gdzie w 1931 r. uzyskał maturę. Następnie wstąpił do Wyższego Seminarium Duchownego ks. Misjonarzy. W 1935 r. przyjął święcenia kapłańskie.
Pierwszą palcówką ks. Woronieckiego była parafia św. Krzyża w Warszawie. Po roku został przeniesiony do Krakowa, gdzie wykładał matematykę i geografię w niższym seminarium duchownym. W 1937 r. został kapelanem w szpitalu we Lwowie. Posługiwał w nim do zajęcia miasta przez wojska sowieckie. We Lwowie przeżył okupację sowiecką a następnie niemiecką. Po włączeniu polskich ziem wschodnich do ZSRR, nie zdecydował się na wyjazd wraz z repatriantami. W grudniu 1945 r. został proboszczem w parafii Łysków na Wileńszczyźnie.
25.09.1949 r. ks. Woroniecki został aresztowany przez agentów MGB w Brześciu n. Bugiem, po zarzutem przechowywania literatury antysowieckiej oraz prowadzenia propagandy przeciwko kołchozom. 13.07.1949 został skazany przez Trybunał Wojenny MWD obwodu brzeskiego na 25 lat łagrów, pozbawienie praw obywatelskich na 5 lat i konfiskatę majątku. Prowadzący śledztwo oficer MGB Matwiejewicz powiedział do niego: Wyślę cię do kopalni miedzi, popracujesz tam dwa lata i zdechniesz.
Ks. Woroniecki trafił do łagru Dżeskazgan-Rudnik w Kazachstanie. Wraz z innymi uwięzionymi tu księżmi prowadził ukryte życie religijne. Pierwszą mszę św. w ukryciu doprawił w Boże Narodzenie 1949 r. Potem takich eucharystii sprawował jeszcze 840.
Ks. Woroniecki odzyskał wolność w lipcu 1956 r. Powrócił na teren republiki białoruskiej i we wrześniu 1956 r. został proboszczem w parafii Różana, gdzie ocalała zaledwie garstka katolików. Ponieważ był to jedyny kościół katolicki w okolicy, przybywali do niego wierni z miejscowości odległych nieraz nawet o kilkadziesiąt kilometrów. Jako aktywność duszpasterska sprowadzała na niego różne szykany. M.in. był karany grzywnami za spowiadanie dzieci i przygotowanie ich do pierwszej komunii świętej. W latach 60-tych XX wieku mógł odprawiać Mszę św. tylko w niedzielę i jeden w tygodni dzień powszedni.
W 1958 r. ks. Woroniecki wystąpił do sądu rehabilitację. Sąd uwolnił go z części zarzutów i zmniejszył wyrok do 5 lat pozbawienia wolności.
Ks. Woroniecki przepracował w Różanej 34 lata. Prace duszpasterską łączył z pasją kolekcjonerską. Jej efektem było stworzone przy kościele unikatowe muzeum, w którym zgromadził najcenniejsze przedmioty z zamkniętych, przeznaczonych na zniszczenie kościołów. Niektóre z eksponatów pochodzą nawet z XVII w. Prawdziwymi rarytasami są zwłaszcza ornaty wykonane z pasów słuckich.
W 1990 r., po erygowaniu diecezji grodzieńskiej, bp Tadeusz Kondrusiewicz mianował ks. Woronieckiego oficjałem sądu biskupiego w Grodnie. Rok później został wikariuszem generalnym diecezji grodzieńskiej. W 1991 r. podjął wykłady języka greckiego, ascetyki i lektury biblijnej w grodzieńskim seminarium duchownym. Jednocześnie był ojcem duchowym alumnów. Jego gorliwość zyskał mu olbrzymi szacunek i autorytet wśród alumnów.

Ks. Michał Woroniecki zm. 10.06.1998 r. w Grodnie. Jego pogrzeb stał się wielką manifestacją religijną i patriotyczną. Spoczął na cmentarzu bernardyńskim w Grodnie.

Воро­нец­кие (с Зба­ра­жа) князья

(угас­ший род про­ис­шед­ший от литов­ских князей)
Пред­ка кня­зей Воро­нец­ких — кня­зя Федо­ра Васи­лье­ви­ча, вну­ка пер­во­го кня­зя Зба­раж­ско­го — кня­зей Геди­ми­но­ва рода. У кня­зя Федо­ра Васи­лье­ви­ча было три сына и две доче­ри: Софья — за Ляхов­ским и Дру­жа­на — за Велиц­ким. Бра­тья их были: 1) князь Алек­сандр Федо­ро­вич — на Поры­тье Порыц­кий; 2) князь Семен Федо­ро­вич — на Ворон­че Воро­нец­кий, жена­тый на Фели­ци­яне Чехонь, и 3) тоже Воро­нец­кий — князь Юрий Федо­ро­вич. Послед­ний имел двух сыно­вей — духов­ных лиц рим­ско-като­ли­че­ской церк­ви: Яко­ва-Миха­и­ла-Геор­гия, капел­ла­на коро­ля Сте­фа­на Бато­рия, и Сте­фа­на-Симо­на-Алек­сандра, епи­ско­па киев­ско­го (1588 г.).

У кня­зя Сте­па­на Федо­ро­ви­ча Воро­нец­ко­го было три сына. Из них 1) Семен-Ста­ни­слав от бра­ка с Хомя­ко­вой имел без­дет­ных сыно­вей Ива­на и Пет­ра, а от вто­ро­го бра­ка с Гуле­вич оста­вив­ше­го потом­ство сына Ста­ни­сла­ва; 2) Лев Сте­па­но­вич не имел потом­ства, хотя и женат был на Мари­ане Куниц­кой, и 3) Мат­вей Сте­па­но­вич, столь­ник киев­ский, в бра­ке с Ана­ста­си­ею Гуле­вич оста­вил трех сыно­вей и двух доче­рей: Алек­сан­дру — за Стоц­ким и Ека­те­ри­ну — за Питовским.

Ста­ни­слав Семе­но­вич (Ста­ни­сла­вич), жена­тый два раза, от пер­вой жены Ели­за­ве­ты Богу­ше­вич имел сына Пав­ла и пять доче­рей, а от вто­ро­го бра­ка — двух сыно­вей: Фому и Юрия, жена­то­го на Мику­лин­ской. Сест­ры их были: Мария — за Бело­стоц­ким, Алек­сандра — за Шаш­ке­ви­чем, Апол­ло­ния — за Сави­чем и Анна — за Морен­дзин­ским. Потом­ство от послед­не­го из бра­тьев — Юрия было: сыно­вья Мат­вей и Сте­фан и доче­ри: Анна — за Три­поль­ским и Мари­ан­на — за Рогозинским.

Потом­ство сыно­вей столь­ни­ка киев­ско­го кня­зя Мат­вея Сте­па­но­ви­ча извест­но нам сле­ду­ю­щее. Лев Мат­ве­е­вич (млад­ший) от Хри­сти­ны Бого­ви­ти­ной имел ли детей — нам неиз­вест­но. Стар­ший же сын Сте­пан Мат­ве­е­вич от бра­ка с Вар­ва­рою Сокуль­ской имел дочь Алек­сан­дру — за Семаш­ком да сыно­вей: Ива­на и Юрия Сте­па­но­ви­чей. А вто­рой брат преды­ду­ще­го — Миха­ил Мат­ве­е­вич имел двух сыно­вей: Мар­ты­на и Вале­ри­а­на Михай­ло­ви­чей. У Мар­ты­на был сын Алек­сандр и внук Вавр­же­нец Алек­сан­дро­вич. А у Вале­ри­а­на Михай­ло­ви­ча — сын Вла­ди­слав, отец 1) Нико­лая Вла­ди­сла­во­ви­ча, каш­те­ля­на чер­ни­гов­ско­го (жена­то­го на Тере­зе Рыд­зин­ской, от кото­рой имел он дочь — за каш­те­ля­ном под­ляс­ким Мян­чин­ским); 2) кня­зя Вале­ри­а­на Вла­ди­сла­во­ви­ча и 3) кня­зя Сте­фа­на Вла­ди­сла­во­ви­ча. О их потом­стве нам ниче­го не известно.
ВОРО­НЕЦ­КИЙ АДАМ ИОСИ­ФО­ВИЧ 1800–1864

Князь Мак­сі­міл­лян Вара­нец­кі і яго жон­ка Анэ­ля (з Мян­жын­скіх) Рад­зівіл, што тры­малі заклад­ным пра­вам рад­зівілаўскія маёнт. Целя­ко­ва (1766) і Кой­да­на­ва (1778).

ВОРО­НЕЦ­КИЙ АДАМ ИОСИ­ФО­ВИЧ 1800–1864. В 1814 из камер-пажей пере­ве­ден в лейб-гавр­дии Кава­лер­гард­ский полк кор­не­том. В 1832 уво­лен от служ­бы с чином гене­рал-май­о­ра. Впо­след­ствии пред­во­ди­тель дво­рян­ства Люб­лин­ской губер­нии, где вла­дел поме­стья­ми Рей­з­виц и Гол­ко­во. Отец ИОСИФ ФЛО­РИ­А­НО­ВИЧ, поль­ский гене­рал. Мать ВЫЛ­КО­ВЫЙ­СКАЯ ТЕО­ДО­РА. Жена ПОТОЦКАЯ
ЛЕО­НА­ДИЯ (ум. 1876). Дети:
ГЕН­РИХ ум. 1872,
МЕЧЕ­СЛАВ, камер-юнкер,
НАТА­ЛЬЯ МАРИЯ, р. 1846.

Сте­фан Шимон Алек­сан­дер (Яків Юрій­о­вич) Воро­не­ць­кий (пом. 1588[1] /1598) — князь, пред­став­ник роду Воро­не­ць­ких, като­ли­ць­кий релі­гій­ний діяч. Київсь­кий єпис­коп РКЦ (1585—88). За інши­ми дани­ми, зокре­ма, Єжи Дуні­на-Бор­ковсь­ко­го, також — за К. Несе­ць­ким, Оре­стом Левицьким[2] — його «поспо­ли­те ім’я» — Яків (Якуб) Юрій­о­вич. Королівсь­кий сек­ре­тар (1568, 1578), . За дани­ми Єжи Дуні­на-Бор­ковсь­ко­го, Кас­пе­ра Несе­ць­ко­го, був номі­но­ва­ний на поса­ду Кра­ківсь­ко­го єпис­ко­па РКЦ коро­лем С. Баторієм, не отри­мав­ши зго­ди Папи. Король Сигіз­мунд ІІІ Ваза переш­ко­див його вход­жен­ню на посаду.[1] Гнез­ненсь­кий, лови­ць­кий канонік, єпис­коп-номі­нат жмудсь­кий (1574).[3]

При­міт­ки Редагувати

1601 р. волинсь­кий князь Лев Воро­не­ць­кий склав теста­мент, в яко­му під­твер­див надан­ня уніатсь­кій церкві Св. Трій­ці с. Тата­ри­но­ве­ць Кре­ме­не­ць­ко­го повіту маєт­но­стей у тому ж селі. Крім того, цей храм отри­мав маєт­ки Крас­ний Луг, Яки­мо­ве­ць, Юско­ве­ць та Заго­ре­ць. Князь Воро­не­ць­кий пода­ру­вав також церкві єван­геліє і сріб­ні речі2.
Так, у 1636 р. луць­кий земсь­кий писар Семен Гуле­вич Воютинський1 фун­душ­ним запи­сом від 30 січ­ня у селі Білий Сток засну­вав мона­стир Св. Духа, яко­му на утри­ман­ня надав цей маєток (з усі­ма пожит­ка­ми, дохо­да­ми та під­да­ни­ми з їх робо­та­ми, чин­ша­ми, подат­ка­ми и повин­но­стя­ми, а також замок и при­го­ро­док там же)2. 31 січ­ня воз­ний пере­дав його у посесію ігуменаСимеона3. На той час Білий Сток був досить вели­ким селом: у 1629 р. воно нара­хо­ву­ва­ло 49 димів4. Прав­да, як поба­чи­мо далі, не все воно нале­жа­ло оби­телі. Нам неві­до­мі будь-які пре­тен­зії в цей час щодо пра­ва мона­сти­ря на біло­сто­ць­кі ґрун­ти. Однак через кіль­ка років роз­по­чи­наєть­ся кон­флікт з Олек­сан­дром Біло­сто­ць­ким, який, володі­ю­чи части­ною Біло­го Сто­ку, дово­див, що є влас­ни­ком від­пи­са­ної мона­сти­реві зем­лі з мли­ном. невдо­взі Біло­сто­ць­кий помер і міс­це його у конфлікті«зайняв» його сест­ре­нец кн. Юрій Воро­не­ць­кий (яко новый посе­сор по смер­ти небож­чи­ка пана Олек­сандра Бело­стоц­ко­го в селе Белом Сто­ку на пев­ных частех сук­цес­си­ве буду­чо­го). Згід­но з від­най­де­ни­ми свід­чен­ня­ми, спо­чат­ку актив­ні­ше діяв князь. Як скар­жи­ли­ся ігу­мен Сева­стян Селе­ць­кий з чен­ця­ми, 25 берез­ня 1640 р. він напав на млин і побив пере­бу­ва­ю­чих у ньо­му законни-

ков Ісайю Сми­ковсь­ко­го та Йоси­фа Юрій­о­ви­ча. Наступ­но­го дня кн. Воро-

нець­кий також при­ї­хав до мли­на, де поба­чив тих самих чен­ців. Цьо­го разу не

поща­сти­ло лише Сми­ковсь­ко­му, яко­го зно­ву побили14. У резуль­таті Юрій

Воро­не­ць­кий ово­лодів мли­ном (пам’ятаємо, що в черв­ні 1639 р. чен­ці звинува-

тили Олек­сандра Біло­сто­ць­ко­го в захоплен­ні мли­на, який, віро­гід­но, монасти-

реві вда­ло­ся повер­ну­ти під свою вла­ду піс­ля його смер­ті) і в черв­ні ігумен

скар­жи­вся на ньо­го у зв’язку з выби­тем з млы­на, побит­тям двох чен­ців і

мона­стирсь­ко­го підданого15. 28 трав­ня ста­ло­ся ще одне побит­тя, піс­ля чого

мона­стир пози­вав кня­зя у зв’язку з наїз­да­ми на пово­до­ву части­ну Біло­го Сто­ку, де він не тіль­ки б’є под­да­ных отцов бело­стоц­ких, а й різ­ні крив­ды чинит16.

Однак чен­ці не обме­жу­ва­ли­ся лише судо­ви­ми позо­ва­ми. Як скар­жи­вся кн. Воро­не­ць­кий на вла­ди­ку Силь­ве­ст­ра, деди­ча пев­ных частей добр села Бело­го Сто­ку, та ігу­ме­на Сева­стя­на Селе­ць­ко­го з чен­ця­ми, яко дер­жа­чи­ми оных добр, від­по­ві­да­чі, маю­чи з собою змо­ву и поро­зу­мене от часу нема­ло­го для того, щоб поз­бу­ти­ся пози­ва­ча як посе­со­ра пев­ної части­ни Біло­го Сто­ку постій­но вла­што­ву­ва­ли напа­ди на його володін­ня. Напри­клад, 20 лип­ня 1640 р., коли Василь Кру­ковсь­кий, біло­сто­ць­кий слу­га и уряд­ник Юрія Воро­не­ць­ко­го і, від­по­від­но, дозор­ца добр кне­жа­ти, вер­тав­ся з поля додо­му і йшов без­брон­ный разом з дру­жи­ною Ган­ною Мира­новсь­кою повз мона­стир, ігу­мен, маю­чи на кне­жа­ти єго мл гнев, з кри­ком бий, забий разом з поміч­ни­ка­ми наки­нув­ся на уряд­ни­ка. Як пояс­ню­вав пост­раж­да­лий, ігу­мен нама­гав­ся таки­ми дія­ми розі­г­на­ти під­да­них кня­зя, яко­го в той час не було в тых краях17.

У 1641 р. сто­ро­ни обмі­ня­ли­ся скар­га­ми. Так, 29 квіт­ня мона­стир пози­вав Воро­не­ць­ко­го, який, не веда­ти за яким пра­вом част в Белом Сто­ку по небож­чи­ку пану Алек­сан­дре Бело­стоц­ком осяг­нув­ши […] кры­в­ды и шко­ды, так отцом мона­сты­ра пре­ре­чо­но­го, яко теж и под­да­ным чинит, грун­ты, ого­ро­ды под­да­ным забираєт18. 2 трав­ня вже князь скар­жи­вся на вла­ди­ку Силь­ве­ст­ра та ігу­ме­на Сева­стя­на з чен­ця­ми, які выме­ру, с того млы­на пово­до­во­го при­хо­дя­чо­го, тоб­то збі­ж­жя, греч­ки, соло­дов взя­ли и пограбили19 . Інших свід­чень про кон­флікт кн. Юрія Воро­не­ць­ко­го з мона­сти­рем нами не віднайдено.

Між іншим, мона­стир також мав про­бле­ми з отри­ман­ням щоріч­них 600 золо­тих, від­пи­са­них чен­цям Семе­ном Гуле­ви­чем при засну­ван­ні оби­телі в

Документи

№ 1

№ 1. 1582, берез­ня 27, Луцьк. Опо­ві­дан­ня кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го на сво­го бра­та кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го, який напав на маєток Три­стень і погра­бу­вав його підданих
Спра­ва кн(я)зя Мату­ша Вороницкого
Року 1582 м(еся)ца мар­ца 27 дня
Пере­до мною, Вой­техом Ветес­ким, на тот час буду­чо­го на мест­цу его м(и)л(о)сти пана Ста­ни­сла­ва Пет­ров­ско­го, под­ста­ро­сте­го луц­ко­го, от его вел­мож­ной м(и)л(о)сти пана Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го, ста­ро­сты луцкого.
Его м(и)л(о)сть княз Матушъ Воро­ниц­кий зе Зба­ра­жа через шля­хет­но­го Ива­на Вир­жев­ско­го опо­ве­дал се на вря­де кгрод­ском луц­ком на кня­зя Лва Воро­ниц­ко­го зе Зба­ра­жа, под­ста­ро­сте­го пин­ско­го, бра­та сво­е­го рожо­но­го, тыми сло­вы што ж, дей:
«С понед­лка на вол­то­рок вно­чи, то есть м(е)с(я)ца мар­ца два­дцат шосто­го дня в року тепе­реш­немъ осм­де­сят вто­ромъ, княз Лев Воро­ниц­кий, под­ста­ро­стий пин­ский, сам с помоч­ни­ка­ми сво­и­ми ноч­ным обы­ча­ем, маю­чи, дей, из собою окол­ко десят коней, нае­хал неве­до­ме на дом и на двор его м(и)л(о)сти кн(я)зя Мату­ша Воро­ниц­ко­го в Три­сте­ни, хоте­чи, дей, его само­го здо­ро­вя поз­ба­ви­ти и мает­ность его побра­ти. Побилъ, пора­нил, помор­до­вал, яко кгвал­тов­никъ покою поспо­ли­то­го, мает­ность под­дан­ных три­стен­скихъ кн(я)зя Матошо­выхъ побрал, погра­бил, самъ с помоч­ни­ка­ми своими».
И про­сил, абы тако­вое опо­ве­жене его до книг вря­до­вых при­ня­то и запи­са­но было.
Што я запи­са­ти казалъ.
Цен­траль­ний дер­жав­ний історичний
архів Украї­ни, м. Київ. (далі – ЦДІАУК),
ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 252 зв.–253.

№ 2

№ 2. 1582, берез­ня 28, Луцьк. Скар­га кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го на кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го, який погра­бу­вав його слуг і бояр побли­зу маєт­ку Тристень
Опо­ве­дане его м(и)л(ости) кн(я)зя Вороницкого
Року 1582 м(е)с(я)ца мар­ца 28 дня
Писал и при­сы­лал на вряд кгрод­ский луц­кий до мене, Вой­те­ха Ветес­ко­го, буду­чо­го на мест­цу пана Ста­ни­сла­ва Пет­ров­ско­го, под­ста­ро­сте­го луц­ко­го, от его вел­мож­ное м(и)л(о)сти пана Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го, ста­ро­сты луц­ко­го, его м(и)л(о)сть княз Лев зе Зба­ра­жа Воро­ниц­кий, под­ста­ро­стий пин­ский, жалу­ю­чи и опо­ве­да­ю­чи тыми сло­вы, ижь дей:
«Я, маю­чи пил­ные потре­бы, зъе­хал есми на час малый до дому сво­е­го Бабъ­его з уря­ду его м(и)л(о)сти кн(е)жати вое­во­ды бра­слав­ско­го, п(а)на и повин­но­го мое­го, ис ста­ро­ства пин­ско­го, для выпра­вы до Моск­вы при его м(и)л(о)сти кн(я)зю вое­во­де бра­слав­ском яко при после. И хоте­чи, абых побы­вал у отчизне сво­ей, вез­де казал есми про­тивъ себе при­е­хати слу­гам и бояром з ыменъя сво­е­го, от Зба­ра­жа, з Вере­щакъ, с тыми кон­ми, на кото­рыхъ я се до Моск­вы гото­валъ, из воз­ни­ка­ми. А, ижь, я пер­вей при­е­халъ до именъя сво­е­го Бабъ­его, а нижь тые слу­ги мои, про (Так у тексті, потріб­но «при том».) том ихъ ожи­дал в ыйме­ню сво­емъ Бабъ­емъ, абы ми при­бы­ли с кон­ми. Якожь дня учо­раш­не­го, в понед­локъ, тые слу­ги и бояре мое с кон­ми с тыми, на кото­рых се я выпра­во­вал при его м(и)л(о)сти кн(я)зю вое­во­де бра­слав­ском яко при после до Моск­вы, и з воз­ни­ка­ми еха­ли до именъя мое­го Бабъ­є­го доро­гою звык­лою мимо име­ней кн(я)зя Мату­ша Воро­нец­ко­го Три­стен, то пакъ княз Матуш Воро­нец­кий, сам осо­бою сво­ею из слу­га­ми, выпад­ши з дво­ра сво­е­го Три­сте­ня, тые верх­о­пи­са­ные кони мое в слугъ и бояр моихъ побрал и погра­бил. А то мено­ви­те воз­ни­ки зо всим убе­ромъ, коней поч­то­выхъ два­надцат из сед­ла­ми и иншихъ шкод мне нема­ло починил».
И про­сил его м(и)л(о)сть княз Лев Воро­ниц­кий, абы то было записано.
А так я тое опо­ве­дане и жало­бу его м(и)л(о)сти до книг кгрод­скихъ луц­кихъ запи­са­ти казал.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 258–258 зв.

№ 3

№ 3. 1582, берез­ня 31, Луцьк. Скар­га кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го на кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го, який, при­ї­хав­ши з озброє­ним заго­ном до його маєт­ку Баб’є, був прий­ня­тий гостин­но, але несподі­ва­но напав на гос­по­да­ря і три­мав його в будин­ку у облозі
Опо­ве­дане его м(и)л(ости) кн(я)зя Лва Вороницкого
Року 1582 м(е)с(я)ца мар­ца 31 дня
Писал и при­сы­лал на вряд кгрод­ский луц­кий до мене, Вой­те­ха Ветес­ко­го, на тот час буду­чо­го на мест­цу пана Ста­ни­сла­ва Петровског(о), под­ста­ро­сте­го луц­ко­го, от его вел­мож­ное м(и)л(ос)ти пана Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го, ста­ро­сты луц­ко­го, его м(и)л(о)ст княз Лев зе Зба­ра­жа Воро­ниц­кий, под­ста­ро­стий пин­ский, опо­ве­да­ю­чи и жалу­ю­чи тыми сло­вы, иж:
«Дня оно­гдаш­не­го, м(е)с(я)ца мар­ца два­дцат девя­то­го дня, в чет­вергъ, княз Матуш зе Зба­ра­жа Воро­нец­кий, при­е­хав­ши до мене в дом до Бабе­го з нема­лым поч­том людей помоч­ни­ков сво­их, кото­рых он сам лепей зна­ет и име­на их веда­ет, о шест­де­сят коней, яко ж я ему хле­ба и трун­ку сво­е­го в дому сво­емъ не боро­нил. Кгды вже былъ доб­рый мыс­ли, яко­бы хотечы ехати з дво­ра мое­го, кгды вышолъ на дворъ все­да­ти на кони, яко мне се годи­ло домо­во­му гос­по­да­ре­ви вышол есми за нимъ, то пакъ княз Матушъ Воро­нец­кий, не маю­чи до мене и до слугъ моихъ жад­ное потре­бы, безъ отпо­ве­ди, але заразомъ самъ рукою сво­ею добыв­ши шаб­ли, слу­жеб­ни­ка мое­го Ста­ни­сла­ва Хрус­лиц­ко­го, доб­ро­го поц­ли­во­го (Так у тексті, потріб­но «поц­ти­во­го».) шлях­ти­ча, шкод­ли­ве зра­нилъ, с кото­рыхъ ранъ не ведаю будетъ ли живъ. А потомъ сам же с тыми слу­га­ми и помоч­ни­ка­ми сво­и­ми до мене само­го з добы­ты­ми брон­ми ско­чил, хоте­чи мене о горъ­ло при­пра­витъ. Я, виде­чи кгвалт на себе такий, муся­ломъ в домъ свой в сени убегъ з неко­то­ры­ми служ­ка­ми сво­и­ми замкну­ти­се. То пак княз Матуш Воро­нец­кий, не хоте­чи поки­ну­ти умыс­лу сво­е­го, в томъ дому моемъ, почен­ши од нешпор­ное годи­ны ажь до захо­ду слон­ца добы­вал, две­ри, окна пору­бал, одно за помочю Божю мене в том дому моемъ не добыл, тол­ко з дво­ра мое­го выехав­ши, слу­жеб­ни­ки его слу­гу мое­го Яна Кри­вец­ко­го насмертъ замор­до­ва­ли и заби­ли, и иныхъ под­да­ныхъ моих нема­ло поби­ли и поранили».
И про­силъ мене ег(о) м(и)л(о)ст княз Лев зе Зба­ра­жа Воро­нец­кий, абых я его м(и)л(о)сти з уря­ду воз­но­го при­дал ку огля­да­ню того кгвал­ту, зби­тя, зра­не­ня и замор­до­ва­ня насмерть тог(о) слу­ги ег(о) м(и)л(о)сти.
А, иж, я на сес час при вря­де воз­но­го не мел, я его м(и)л(о)сти лист мой до воз­но­го дал, а тую жало­бу его м(и)л(о)сти до книг кгрод­ских луц­ких запи­са­ти есми казал.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 268–268 зв.

№ 4

№ 4. 1582, квіт­ня 1, Луцьк. Скар­га кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го на сво­го бра­та Лева Воро­не­ць­ко­го, який, запро­сив­ши його 29 берез­ня 1582 року на учту до маєт­ку Баб’є, під­ступ­но з озброє­ни­ми людь­ми напав на ньо­го та його слуг, побив і поранив

Жало­ба кн(я)зя Мату­ша Воро­ниц­ко­го на кн(я)зя Лва Воро­ниц­ко­го жъ
Року 1582 м(е)с(я)ца апре­ля 1 дня
Писал и при­сы­лалъ на вряд кгрод­ский луц­кий до мєне, Вой­те­ха Ветец­ко­го, на тот часъ буду­чо­го на мест­цу п(а)на Ста­ни­сла­ва Пет­ров­ско­го, под­ста­ро­сте­го луцког(о), от его вель­мож­ное м(и)л(о)сти п(а)на Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го кн(я)зьства Литов­ско­го, ста­ро­сты луц­ко­го, его м(и)л(о)сть кн(я)зь Матушъ зе Зба­ра­жа Воро­ни­цъ­кий, жало­ю­чи (Так у тексті, потріб­но «жалу­ю­чи».) и опо­ве­да­ю­чи тыми сло­вы, ижъ:
«Дня онодашнег(о) в року тепер иду­чом тисе­ча пять­сот осмъ­де­сятъ вто­ромъ, м(е)с(я)ца мар­ца два­дцать девя­то­го дня, у чет­вергъ, братъ мой княз Левъ Воро­ниц­кий, упро­сив­ши нас на учту в домъ свой до Бабъ­его через пана Яку­ба Велеб­нов­ско­го, рот­мист­ра его коро­лев­ское м(и)л(о)сти, п(а)на Мико­лая Гуле­ви­ча, шури­на мое­го, п(а)на Яна Напол­ско­го, яко людей без­печ­ных, убез­пе­чив­ши нас пот­чти­вымъ сло­вомъ сво­имъ. Тамъ же, кгды есь­мо в домъ при­е­ха­ли, сперъ­ву был нам рад, често­валъ насъ, а потомъ, кгды есь­мо вжо под­пив­ши, собе до дому мое­го Три­сте­ня ехать хот­ли, кони слу­ги н(а)ши в рукахъ дер­жа­ли, кн(я)зь Левъ, убез­пе­чив­ши насъ поко­емъ а не маю­чи до нас жад­ное при­чи­ны, одно умыслне напол­нив­ши­ся воли и зло­го умыс­лу сво­е­го, напер­вей, з роз­ка­за­нья его влос­но­го, слу­га кн(я)зя Лвовъ Войт­ко Мико­ла­е­вичъ, маю­чи корот­кую руч­ни­цу в рукав­ кожу­ха турецког(о), кгды обла­пилъ панъ Мико­лай Гуле­вичъ кн(я)зя Лва, жек­г­на­ю­чи­ся («Жек­г­на­ю­чи­ся» – про­ща­ю­чись [4, 282].) з ним, он с тое руч­ни­цы корот­кое у ногу пра­вую п(а)на Гуле­ви­ча постре­лилъ. За тымъ зара­зом братъ мой кн(я)зь Левъ самъ заво­лалъ кгвал­ту слугъ сво­ихъ и под­да­ныхъ, абы з руч­ниц на насъ стре­ля­ли. Мы, виде­чи тако­вый злый умыслъ его, до коней ся уда­ли, хоте­чи з дво­ра уеж­дать, в том ч(а)се кн(я)зь Левъ воро­та у дво­ре замкнуть казалъ, жес-мо не мог­ли уехати. А у дво­ре ута­е­ны были уси под­да­ные его села Бабъ­его о сто чолов­ка з роз­ным оружъ­емъ войне нале­жа­чим. Тамъ же, кром всее бояз­ни Божое и мото­сти (!) хре­сти­янъ­ское, насъ самыхъ поби­ли, постре­ля­ли, пора­ни­ли и полу­пи­ли, и одно­го нашо­го учти­во­го чоло­ве­ка шлях­ти­ча Андрея Ело­ви­ча Буко­е­мъ­ско­го окрутне насмерть с пол­га­ку кн(я)зь Левъ забилъ и замор­до­валъ. А до мене само­го з ручъ­ницъ, кгды есми сто­ял поспо­лу з слу­гою бра­та мое­го кн(я)зя Ста­ни­сла­ва Воро­ниц­ко­го Ста­ни­сла­вомъ Пре­смыц­кимъ, стре­ле­но, в томъ ч(а)се мене самог(о) хиби­ли, а того а того (У тексті повтор «а того».) Ста­ни­сла­ва Пре­смыц­ко­го под­ле мене застре­ле­но и заби­то насмерть. А п(а)на Мико­лая Гуле­ви­ча и инъ­шихъ слугъ нашихъ поби­то, пора­не­но и окрутне помор­до­ва­но и полу­пе­но, и шко­ды нема­лые нам почи­не­но, с кото­рых ран не в­даю если будуть ли живи. А т­ло трупъ небожъ­чи­ка Андрея Ело­ви­ча Буко­ем­ско­го, каза­въши там же у дво­ре сво­емъ у Бабъ­ем у город­ню вне­сти. А нас, кол­ко лед­во живых, з дво­ра проч выгнал».
И про­сил его м(и)л(о)сть кн(я)зь Матушъ Воро­ниц­кий, абы то было записано.
А такъ я тою жало­бу и опо­ве­дане его до книг кгрод­скихъ луц­ких запи­са­ти казалъ.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 269–270.

№ 5

№ 5. 1582, квіт­ня 2, Луцьк. Визнан­ня воз­но­го Яць­ка Гуляль­ни­ць­ко­го про огля­дан­ня ран кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го та його слуг, пора­не­них у маєт­ку Баб’є в резуль­таті напа­ду пана Мико­лая Гулевича
Сознане Яцка Гулял­ниц­ко­го в спра­ве кн(я)зя Лва Вороницъкого
Року 1582 м(е)с(я)ца апре­ля 2 дня
Пере­до мною, Вой­техом Ветес­ким, на тот час будучим на мест­цу п(а)на Ста­ни­сла­ва Пет­ров­ско­го, подстаростег(о) луц­ко­го, от его вел­мож­ное м(и)л(о)сти п(а)на Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го кн(я)зьства Литовског(о), ста­ро­сты луц­ко­го, поста­но­вив­ши­ся оче­ви­сто воз­ный пов­ту Луцког(о) Яцко Гулял­ниц­кий, ку запи­со­ва­ню до книг кгрод­скихъ луц­кихъ тыми сло­вы вызнал, иж, дей:
«Року тепер идучог(о) осмъ­де­сят второг(о), м(е)с(я)ца мар­ца трид­цать пер­во­го дня, будучи мн­ за при­да­нем уря­до­вым, маю­чи я при собе двох шлях­ти­чов, Яна Струневског(о) а Гри­го­ря Кры­лев­ско­го, был есми на спра­ве его м(и)л(о)сти кн(я)зя Лва зе Зба­ра­жа Воро­ниц­ко­го, подстаростег(о) пин­ско­го, у дво­ре его Бабем. Там же за ока­зо­ва­ньем его м(и)л(о)сти видил есми на нем самом неда­ле­ко уха пра­во­го рана кры­ва­вая битая, а в слу­жеб­ни­ка его Ста­ни­сла­ва Хрус­лиц­ко­го через око пра­вое рана тятая шкод­ли­вая, а в бояри­на Ярмол­ца видил рану тятую под ухом пра­вым, а на пал­ци вели­ком у руки л­вое такъ же рана тятая. Ока­зо­ва­но теж ми чоло­ве­ка забитог(о), лобъ роз­би­тый, которог(о) того заби­то­го его м(и)л(о)сть кн(я)зь Лев назвал назвис­ком и имям Яном Кривєц­кимъ. Так же ока­зо­вал мн­ сам его м(и)л(о)сть кн(я)зь Левъ в дво­ре сво­ем в Бабемъ воро­та пору­ба­ные и окна, две­ри в дому посе­чо­ные, обо­ло­ны повы­би­ва­ны, и кулю в сте­ну встре­ле­ную. Кото­рое зби­те, зра­нене и заби­те того слу­жебъ­ни­ка сво­е­го Яна Кри­вец­ко­го, так же и пору­бане кгвал­тов­ное зна­ков кгвал­тов­ныхъ в дому его м(и)л(о)сти Бабин­ском менил быти от п(а)на Мико­лая Гуле­ви­ча в року тепе­реш­немъ осмъ­де­сят вто­ром, м(е)с(я)ца мар­ца два­дцать девятог(о) дня».
А так я тое оче­ви­стое сознане воз­но­го до книг кгрод­ских луц­ких запи­са­ти казалъ.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 272–272 зв.

№ 6

№ 6. 1582, квіт­ня 4, Луцьк. Скар­га кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го на кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го, який, вдер­шись до маєт­ку Баб’є, взяв дім кня­зя Лева у обло­гу. При цьо­му було заби­то та пора­не­но декіль­ка слуг
Жало­ба кн(я)зя Льва Вороницког(о)
Року 1582 м(е)с(я)ца апри­ля 4 дня
При­шед­ши на върядъ кгрод­ский луц­кий до мене, Вой­те­ха Ветес­ко­го, буду­чо­го на мест­цу пана Ста­ни­сла­ва Пет­ро­въско­го, подъ­ста­ро­сте­го луцъ­ко­го, отъ его велъ­мож­ное мило­сти пана Алекъ­санд­ра Пронъ­ско­го, столъ­ни­ка Вели­ко­го князъ­ства Лито­въско­го, ста­ро­сты луцъ­ко­го, его мило­стъ князъ Левъ зе Зба­ра­жа Воро­ниц­кий, подъ­ста­ро­стий пинъ­ский, опо­ве­да­ю­чи и жалу­ю­чи на его мило­стъ кня­зя Мату­ша Воро­ни­цъ­ко­го о томъ, ижь, дей:
«Его м(и)л(о)стъ року тепер иду­чо­го тисе­ча пят­сотъ осмъ­де­сятъ вто­ро­го, м(е)с(я)ца маръ­ца двадъ­цатъ девя­то­го дня, нае­хав­ши моц­но кгвал­том з вой­скомъ нема­лымъ коней о шестъ­де­сятъ, зъ слу­га­ми, при­я­тель­ми, и помочъ­ни­ка­ми сво­и­ми, мено­ви­те з неякимъ паномъ Велебъ­нов­скимъ, паномъ Мико­ла­емъ Гуле­ви­чомъ, паномъ Наполь­скимъ и с паномъ Кра­со­въскимъ, урядъ­ни­комъ блу­до­въскимъ, и з н­якимъ паномъ Васи­льемъ и з ыны­ми мно­ги­ми людъ­ми и помочъ­ни­ка­ми сво­и­ми, до дъво­ра мое­го Бабъ­его, тамъ же ся дей у дъворъ мой у воро­та кгвал­то­въне ула­ма­ли. А я, видя­чи неспо­соб­но­стъ свою напро­тивъку ихъ, муселъ, сколь­ко мя слугъ сво­ихъ, до с­ней ку светъ­ли­цы усту­пи­ти, и въ томъ дому запер­ся есъми. То пакъ его мило­стъ кн(я)зь Матушъ с помочъ­ни­ка­ми сво­и­ми въ томъ дому моемъ добы­валъ мя о коль­ко год­инъ, хоте­чи мене о горъ­ло при­пра­ви­ти, вола­ю­чи: «Бий, забий!», и про­силъ сам князъ Матушъ слугъ сво­ихъ: «Дай­те, дей, ми огъ­ню, спа­лю его з домомъ». А кгды жь ужо оба­чилъ князъ Матушъ с тыми помочъ­ни­ка­ми сво­и­ми, ижь мя в томъ дому не былъ, то пак слугъ моих, кото­рые ся зо мною до тог(о) дому не втис­ну­ли, одног(о) уцтивог(о) шлях­ти­ча Ива­на Кривецког(о) насмерть заби­ли, и тело нет ведо­ма где поде­ли, а другог(о) так­же учъ­ти­во­го шлях­ти­ча Ста­ни­сла­ва Хруслицког(о), слуг(у) моег(о), шкод­ли­ве рани­ли черезъ око, што нетъ ведо­ма, будет ли живъ, такъ тежъ под­дан­но­го мое­го Ермо­ла Гав­ри­ло­ви­ча зра­ни­ли шкод­ли­ве, нетъ ведо­ма будеть ли живъ. А слу­жеб­ни­ка его м(и)л(о)сти кн(я)зя Ста­ни­сла­ва зе Зба­ра­жа Воро­ниц­ко­го, бра­та мое­го, кото­рый при мне былъ для освет­че­нья того кгвалъ­ту, такъ же уцти­вый шлях­тич, Ста­ни­слав Пре­смыц­кий, насмерть забитъ, кото­ро­го мн­ была дати рачи­ла ее м(и)л(о)сть кн(е)гини Ста­ни­сла­во­вая сто­ро­ною, без быт­но­сти пана малъ­жонъ­ка сво­е­го, для для (Повтор у тексті.) освет­че­нья того кгвал­ту, кото­ро­го-мъ се спо­де­вал от кн(я)зя Мату­ша Вороницкого.
А иже‑м, того кгвал­тов­но­го нае­ха­ня на домъ свой до вря­ду в(а)шей м(и)л(о)сти заразомъ не отнес с тыхъ при­ч­инъ, иже-мъ самъ былъ от кн(я)зя Мату­ша Воро­ниц­ко­го и з слу­га­ми во дво­ре моемъ Бабъ­емъ, почав­ши от дня два­дцать девя­то­го м(е)с(я)ца мар­ца аж до сего часу, в обле­же­ню. А иныхъ слугъ сво­ихъ, по доро­гахъ пил­ну­ю­чи, абы з сто­ро­ны моее слу­ги мои до вря­ду з опо­ве­да­ньемъ не еха­ли, розо­слалъ, роска­зу­ю­чи слу­гамъ сво­имъ, абы, хто бы от мене ехати мелъ, има­ли, до вря­ду не допускали.
Про то, иже-мъ теперъ с того обле­же­нья вышол, вашей мило­сти то все, яко ся зо мною д­яло, устне ку ведо­мо­сти, яко вря­до­ви, доно­шу, и про­шу, абы тое опо­ве­да­нье мое было до книгъ кгрод­скихъ луцъ­кихъ записано».
Што я, все ку ведо­мо­сти сво­ей вря­до­вой при­пу­стивъши, тое опо­ве­да­нье его м(и)л(о)сти кн(я)зя Лва Воро­ниц­ко­го до книг кгрод­скихъ луц­кихъ запи­са­ти казалъ.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 286–287 зв.

№ 7

№ 7. 1582, квіт­ня 8, Луцьк. Визнан­ня воз­но­го Тара­са Гуляль­ни­ць­ко­го про огля­дан­ня заби­тих і пора­не­них слуг кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го під час напа­ду кня­зя Мату­ша Воро­не­ць­ко­го на маєток Баб’є
Спра­ва кн(я)зя Лва Вороницъкого
Року 1582 м(е)с(я)ца апре­ля 8 дня
Пере­до мною, Вой­техомь Ветес­кимъ, на тотъ часъ будучимъ на местъ­цу пана Ста­ни­сла­ва Пет­ров­ско­го, под­ста­ро­сте­го луц­ко­го, от его вель­мож­ное м(и)л(о)сти пана Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го кн(я)зства Литов­ско­го, ста­ро­сты луц­ко­го, став­ши оче­ви­сто, воз­ный пове­ту Луц­ко­го Тарасъ Гулял­ниц­кий ку запи­са­нью до книгъ кгрод­скихъ луц­кихъ вызналъ тыми сло­вы, ижъ:
«Я, будучи при­да­ный з уря­ду от в(а)шей м(и)л(о)сти на спра­ву его м(и)л(о)сти кн(я)зя Лва зе Зба­ра­жа Воро­ниц­ко­го, под­ста­ро­сте­го пинъ­ско­го, на огле­да­нье кгвал­тов­но­го нае­ха­нья на двор его м(и)л(о)сти в ыме­нью Бабъ­емъ и заби­тя и пора­не­ня слугъ его м(и)л(о)сти, ино-мъ сего дня ездилъ и види­ло-мъ при его м(и)л(о)сти и за ока­зо­ва­ньемъ от его. И, маю­чи при собе на тотъ часъ шлях­ту людей доб­рыхъ, Яна Стревъско­го а Мат­фея Бога­ти­ка, види­ло-мъ слу­жеб­ни­ка его м(и)л(о)сти Ста­ни­сла­ва Хрус­лиц­ко­го вель­ми шкод­ли­ве через око пра­вое ране­но­го, а дру­го­го слу­гу его м(и)л(о)сти Ермо­ла Гав­ри­ло­ви­ча, в него на шие рану кры­ва­вую. А пер­вей сего, м(е)с(я)ца мар­ца трид­цать перъ­во­го дня, быле-мъ тежъ на спра­ве у его м(и)л(о)сти во йме­нью его во дво­ре Бабъ­ем. Такъ же, за ока­зо­ва­ньем его м(и)л(о)сти, маю­чи я при собе шлях­ту людей доб­рых, Яна Стру­нев­ско­го а Матф­я Богат­ка, видилъ есми у дво­ре воро­та пору­ба­ные и сени так же, и въ свет­ли­цы окна шък­лы­ные поби­ты, и обо­ло­ны пору­ба­ные, и кули у сте­нах свет­лич­ных устре­ле­ные, и слу­жеб­ни­ка его Ста­ни­сла­ва Пре­смыц­ко­го, кото­рый, дей, былъ при­данъ от кн(е)г(и)ни Ста­ни­сла­во­вое Воро­ниц­кое сто­ро­ною, кгды спо­де­вал того кгвал­тов­но­го наез­ду от кн(я)зя Мату­ша, насмерть кулею з руч­ни­цы у чоло забитъ.
Тое усе его м(и)л(о)сть кн(я)зь Воро­ниц­кий кн(я)зь Левъ пере­до мною, воз­ным, пове­дилъ, ижъ, дей, то усе кгвал­тов­ное нае­ха­нье, помор­до­ва­нье маю и пора­не­нье от кн(я)зя Мату­ша зе Зба­ра­жа Воро­ниц­ко­го и от при­я­те­лей, помоч­ни­ковъ и от слугъ его».
Кото­рое ж я сознане воз­но­го до книгъ кгрод­скихъ луц­кихъ запи­са­ти казалъ.
ЦДІА­УК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 299 зв.–300 зв.

Літе­ра­ту­ра

1. Бла­ну­ца А.В. Соціаль­но-ста­но­ва зумо­в­леність шля­хетсь­ких наїздів на Волині у дру­гій поло­вині XVI ст. // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. – Київ, 2003. – №4. – С. 103–111.
2. Ворон­чук І. Родо­во­ди волинсь­кої шлях­ти ХVI – пер­шої поло­ви­ни ХVIІ ст. (рекон­струк­ція родин­них струк­тур: мето­до­ло­гія, мето­ди­ка, дже­ре­ла). – К., 2009. – 511 с.
3. Ворон­чук І. Насе­лен­ня Волині в ХVI – пер­шій поло­вині ХVIІ ст.: роди­на, домо­гос­по­дар­ство, демо­гра­фіч­ні чин­ни­ки. – К., 2012. – 712 с.
4. Гіста­рыч­ны слоўнік бела­рус­кай мовы. – Вып. 9 (Доро­го­цен­ный – Жере­бей). – Мінск, 1989. – 296 с.
5. Маль­чен­ко О. Шля­хетсь­кі наїз­ди у світ­лі маєт­ко­вих актів кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. (війсь­ко­вий аспект) // Київсь­ка ста­ро­ви­на. – Київ, 1997. – №3–4. – С.94–114.
6. Стар­чен­ко Н. Вби­вство князів Чет­вер­тинсь­ких 1576р.: судо­вий про­цес та зами­рен­ня на Волині в кін­ці XVI ст. // Соціум. – Київ, 2007. – №7. – С.83–110.
7. Стар­чен­ко Н.П. Дещо про спо­ку­су дже­рел та паст­ки інтер­пре­та­цій (на при­кла­ді справ про шля­хетсь­кі наїз­ди на Волині напри­кін­ці XVI ст.) // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. – Київ, 2009. – №6. – С.165–182.
8. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – Том ІІ: Ста­тут Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1566 року / За ред. С. Ківа­ло­ва, П. Музи­чен­ка, А. Пань­ко­ва. – Оде­са, 2003. – 558 с.
9. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ. – Фонд 25 (Луць­кий гродсь­кий суд). – Опис 1. – Спра­ва 26.
10. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). – Видан­ня дру­ге, пере­гля­ну­те і виправ­лене. – К., 2008. – 472 с.

№ 8

1647 р., серп­ня 6. Люб­лін. – Випис з книг голов­них три­бу­нальсь­ких консерват(1) Київсь­ко­го воє­вод­ства року тися­ча шість­сот сорок сьо­мо­го, міся­ця серп­ня шосто­го дня.

Перед Судом ниніш­нім Голов­ним Три­бу­нальсь­ким Корон­ним Люб­лінсь­ким тра­пи­лась спра­ва з реєст­ру судо­во­го за приволанням2возного гене­ра­ла шля­хет­но­го Матя­ша Вільсь­ко­го між урод­жо­ни­ми кня­жа­та­ми їх мило­стя­ми Михай­лом зі Зба­ра­жа Воро­ни­ць­ким, під­ста­ро­стою воло­ди­мирсь­ким, Геле­ною зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го Семе­но­вою Вітонізь­кою, з небіж­чи­ка кня­зя Матя­ша зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, столь­ни­ка київсь­ко­го, народ­же­ни­ми, Олек­сан­дром Вол­ковсь­ким, покій­ною княж­ною Софією зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­кою Льво­вою Вол­ковсь­кою народ­же­ним, і кня­жа­та­ми Яном і Андрієм зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ки­ми з покій­но­го кня­жа­ти Сте­фа­на Мату­со­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го народ­же­ни­ми, і кня­жам Пав­лом зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ким із Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча народ­же­ним, Анною Шаш­ке­ви­чів­ною Силь­ве­ст­ро­вою Чер­лен­ковсь­кою, писа­ро­вою земсь­кою брац­лавсь­кою, також нащад­ка­ми Мари­ни Шаш­ке­ви­чів­ни Бог­да­но­вої Крас­носільсь­кої, що з цьо­го світу відій­ш­ла, урод­жо­ни­ми Мари­ною Яно­вою Карс­ни­ць­кою, Кате­ри­ною Костян­ти­но­вою Мор­ми­льо­вою, Олек­сан­дрою, Хри­сти­ною, Тео­філією, Ган­ною, Настасією, доч­ка­ми, і Тео­до­рем, сином, Крас­носільсь­ки­ми, Філо­нем Єло­ви­ць­ким, войсь­ким воло­ди­мирсь­ким, Олек­сан­дрою Пав­ло­вою Виш­ковсь­кою, Анною Андріє­вою Бур­ча­ко­вою, Полонією Пав­ло­вою Паш­ковсь­кою, нащад­ка­ми і влас­ни­ми доч­ка­ми Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, також Гальш­кою Пет­ро­вою Хоїнсь­кою і пан­ною Маг­да­ле­ною Морен­дзян­ка­ми, доч­ка­ми Анни Про­ко­по­вої Морен­дзи­ної, що з цьо­го світу відій­ш­ла, доч­ки того ж Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, Пет­ром і Яном Мировсь­ки­ми і панією Мару­шею Мировсь­ко­го Пав­ло­вою Масе­ви­чів­ною, нащад­ка­ми і влас­ни­ми спад­коєм­ця­ми всіх маєт­ків колись княж­ни Анни Чет­вер­тинсь­кої, що з цьо­го світу відій­ш­ла, доч­ки кня­зя Матвія Чет­ве­ринсь­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, дідич­ки маєт­ків, в ори­гі­наль­но­му позо­ві деталь­но опи­са­них, дру­жи­ни колись най­я­с­ні­шо­го кня­зя Кори­бу­та Зба­разь­ко­го, воє­во­ди брац­лавсь­ко­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, хто статі чоло­ві­чої дорос­лі самі осо­би­сто, а недо­рос­лі і статі жіно­чої заміж­ні і пан­ни за при­сут­но­сті й жит­тя їхніх чоло­віків і опікунів, їм за пра­вом належ­них, пози­ва­ча­ми, а вель­мож­ни­ми їх мило­стя­ми пана­ми Юрієм, Дмит­ром і Костян­ти­ном, сина­ми, Анною і Бар­ба­рою, доч­ка­ми, нащад­ка­ми покій­них кня­зя Яну­ша Кори­бу­та Виш­не­ве­ць­ко­го, коню­шо­го корон­но­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, і вель­мож­ної княж­ни Євгенії Кате­ри­ни Тиш­ке­ви­чів­ни, пер­шо­го замі­ж­жя Яну­шо­вої Виш­не­ве­ць­кої, коню­шої корон­ної, ста­ро­сти­ної кре­ме­не­ць­кої, а дру­го­го — княж­ни Олек­сан­дро­вої Людви­ко­вої Рад­зи­ви­ло­вої, мар­шал­ко­вої Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, за жит­тя й при­сут­но­сті їхніх опікунів, як при­род­них, так і запи­са­них, позва­ни­ми, з апе­ля­ції, що поста­ла з декре­ту суду земсь­ко­го він­ни­ць­ко­го, з років свя­то­трої­ць­ких виго­ло­ше­но­го у році мину­ло­му тися­ча шіст­сот сорок чет­вер­то­му міся­ця черв­ня сьо­мо­го дня між вище назва­ни­ми сто­ро­на­ми за при­поз­вом Голов­ним Три­бу­нальсь­ким Корон­ним Люб­лінсь­ким, вида­ним від пози­ва­чів по позва­них до зга­да­ної апе­ля­ції на тер­мін суд­жен­ня кон­сер­ват тепе­ріш­ніх, від­нов­лю­ю­чи цю спра­ву по смер­ті тих, що з цьо­го світу відій­шли, а саме, матері кня­жат Виш­не­ве­ць­ких княж­ни Рад­зи­ви­ло­вої, мар­шал­ко­вої Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, однієї з позва­них, також покій­ної Анни Про­ко­по­вої Морен­дзи­ної, доч­ки Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го і помер­лої панії Крас­но­сельсь­кої, пози­ва­чів, і то в справі, пору­шеній пози­ва­ча­ми і покій­ни­ми вище зга­да­ни­ми Морен­дзи­ною і Крас­носільсь­кою сто­сов­но позва­них і покій­ної зга­да­ної матері позва­них на вище зга­да­них роках земсь­ких він­ни­ць­ких про те, що оскіль­ки зга­да­на посе­ред­ни­ця тепе­ріш­ніх пози­ва­чів колись урод­жо­на княж­на Анна Чет­вер­тенсь­ка, що з цьо­го світу відій­ш­ла, будучи дідич­кою маєт­ків, що лежать у Брац­лавсь­ко­му воє­вод­стві, а саме, міста і зам­ку Неми­ро­ва, села Коро­вай­ної, села Фостів­ців, села Боб­ло­ва Ста­ро­го, села Боб­ло­ва Ново­го, села Бай­ра­ків­ки, села Верб­ки, села Гли­нян­ця, села Ники­порів­ців, села Луки, села Мед­ве­жої, села Стріль­чи­не­ць, села Сокіль­ця, містеч­ка Пече­ри, села Яро­шів­ки, села Кузь­ми­не­ць, містеч­ка Сокіль­ця, села Ярмо­ли­не­ць, села Осташ­ків, села Мань­ків­ки, села Носів­ців, уро­чищ і лісів Кенсь­ких, містеч­ка Вій­тів­ців, села Сит­ків­ців, села Лобів­ців, села Джу­рин­ців, села Юрків­ців, села Біл­ків, села Бун­дурів, села Соро­ко­тя­жи­не­ць, села Зару­ди­не­ць, що нале­жать до клю­ча Неми­рівсь­ких ґрун­тів, сели­ща Золоч­кі­ве­ць і уро­чи­ща Ста­ви Чет­вер­тинсь­ких, непо­далік від Лісів, ставів серед­ньо­го, ниж­ньо­го і мало­го на річ­кою Бер­шад­дю з інши­ми річ­ка­ми і уро­чи­ща­ми поса­д­же­них, міста Бодів­ки, міста Бала­банів­ки, міста Бер­ша­ді над річ­кою Бер­шад­дю, міста Соколів­ки, села Телі­жи­не­ць, села Булаїв­ки, села Рош­ки, міста і зам­ку Живо­то­ва, містеч­ка Ска­ли з інши­ми набут­ка­ми, міста і зам­ку Босів­ки, міста і зам­ку Даше­ва, міста і зам­ку Лади­жи­на, міста і зам­ку Тер­ле­ць, міста Соболів­ки, міста Побір­чи­не­ць (Poborczyńce) або Тьми, неда­ле­ко від річ­ки Дох­ни поса­д­же­них, уро­чищ і селищ, які над річ­кою Дох­ною поса­д­жені, сели­ща Бабан­ців і його уро­чищ і лісів, Рогів­ця, Ката­ши­на, містеч­ка і ґрун­тів, до них при­на­леж­них, в тих же ґрун­тах Ставсь­ких, лісів і долин Липо­ве­ць­ких, як і інших уро­чищ Юрківсь­ких, Бор­ківсь­ких, лісу Киріїв­ки, а тепер на тому ґрун­ті містеч­ка і зам­ку, назва­них Киріїв­кою, оса­д­же­них, й інших осад на тих же ґрун­тах, міст і місте­чок, за зга­да­но­го кня­зя пана воє­во­ди брац­лавсь­ко­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, в стан свя­тий заміж­ній піш­ла і ці маєт­ки з собою відра­зу ж в дім кня­жат Зба­разь­ких внес­ла і впро­ва­ди­ла, а потім, двох синів, тоб­то, Юрія і Кришто­фа Зба­разь­ких, наро­див­ши, з цьо­го світу відій­ш­ла, по смер­ті якої зга­дані кня­жа­та Юрій, каш­те­лян кра­ківсь­кий, і Криштоф, коню­ший корон­ний, потом­ства жод­но­го по собі не зали­шив­ши, з цьо­го світу відій­шли, піс­ля чого ці зга­дані маєт­ки по смер­ті зга­да­ної княж­ни Зба­разь­кої, воє­во­ди­ни брац­лавсь­кої, оскіль­ки вже жод­ної кро­ві в домі кня­жат Зба­разь­ких з нею народ­же­ної не було, тепе­ріш­нім пози­ва­чам з‑поміж інших спад­коєм­ців, як близь­ких по кро­ві до небіж­ни­ці, пра­вом при­род­нім і спад­ко­вим спра­вед­ли­во нале­жать. А позвані, не маю­чи жод­ної пра­во­вої під­ста­ви і спорід­не­ної при­на­леж­но­сті до цих маєт­ків, неслуш­но їх здо­бу­ли, у чому й пожит­ків усі­ля­ких, що з тих маєт­ків над­хо­дять, зажи­ва­ють, а пози­ва­чам тепе­ріш­нім, незва­жа­ю­чи на бага­то­ра­зо­ве нага­ду­ван­ня про те, скіль­ки на їхню част­ку цих маєт­ків нале­жить, посту­пи­тись і повер­ну­ти не хочуть, роб­ля­чи це на вели­ку крив­ду і шко­ду тепе­ріш­нім пози­ва­чам, які собі з част­ки своєї нара­хо­ву­ють річ­них при­бут­ків, що при­па­да­ють з тих маєт­ків, але при­влас­не­них позва­ни­ми і їхні­ми опіку­нам, на шість разів по сто тисяч кіп гро­шей литовсь­ких, не вра­хо­ву­ю­чи при цьо­му назва­них маєт­ків. І так, коли пози­ва­чі, вихо­дя­чи з част­ки своєї, за повер­нен­ня собі тих маєт­ків, без­під­став­но і без­прав­но позва­ни­ми набу­ти­ми, того, скіль­ки на част­ку пози­ва­чам нале­жить, і від­шко­ду­ван­ня назва­них збит­ків, позва­них на вище названі роки земсь­кі він­ни­ць­кі позо­вом листов­ним позва­ли, то цей же суд земсь­кий він­ни­ць­кий піс­ля контроверсій5 обох сторін упов­но­ва­жен­ня обом сто­ро­нам нака­зав пока­за­ти. Піс­ля цьо­го декре­ту пози­ва­ю­ча сто­ро­на цю спра­ву за апе­ля­цією до суду Голов­но­го Три­бу­на­лу Люб­лінсь­ко­го на сесію суд­жен­ня тепе­ріш­ніх кон­сер­ват в межах належ­но­го тер­мі­ну без при­по­зву пода­ла, про що даний декрет апе­ля­ції і увесь цієї спра­ви пра­во­вий про­цес у собі містить. Тоді на ниніш­ньо­му року із зга­да­но­го декре­ту апе­ля­ції і тер­мі­ну, що в ньо­му містить­ся, спра­вед­ли­во у цій справі при­па­ло­го, сто­ро­ни оби­дві, пози­ва­ю­ча через кня­жа Михай­ла Воро­не­ць­ко­го, під­ста­ро­сто­го воло­ди­мирсь­ко­го, а позва­на через пана Цирія­ка Калі­шевсь­ко­го, упов­но­ва­же­них своїх, в суді ниніш­ньо­му ста­ли і у цій справі про­цес прав­ний, між собою маю­чи, кон­тро­вер­ту­ва­ли. Суд ниніш­ній Голов­ний Три­бу­нальсь­кий Корон­ний Люб­лінсь­кий, цих кон­тро­вер­сій їхніх вислу­хав­ши і оних доб­ре зро­зу­мів­ши, вна­слі­док того, що пози­вач всіх спі­вспад­коєм­ців і влас­ни­ків маєт­ків, про які йде мова, не при­по­звав і жод­но­го про­це­су згід­но з Волинсь­ким пра­вом не отри­мав, позва­них від тепе­ріш­ньої судо­вої сесії звіль­няє. Що все для пам’яті до книг запи­са­но, з яких і цей випис під печат­тю воє­вод­ства Київсь­ко­го вида­ний. Напи­са­ний у Любліні.

Печат­ка.
Кори­гу­вав Лах­но­вич, влас­ною рукою.
Мико­лай Стоїнсь­кий, писар з Люби Под­ко­лянсь­кий, своєю влас­ною рукою.
Стані­слав Зока, депу­тат воє­вод­ства Маль­борсь­ко­го, влас­ною рукою.
Вой­цех Пже­ци­шевсь­кий, меч­ник і депу­тат воє­вод­ства Плоцького.
Ян Гуле­вич, депу­тат воє­вод­ства Волинського.
Мико­лай Свя­то­полк Чет­вер­тенсь­кий, депутат.
Перевірив Духанич.

(Пере­клад з польсь­ко­го ори­гі­на­лу, копія яко­го містить­ся в осо­би­сто­му архіві допи­су­ва­ча і має бути опуб­лі­ко­ва­на у дру­го­му томі май­бут­ньо­го збір­ни­ка доку­мен­тів Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства, для видан­ня ого­ло­шуєть­ся пошук спонсорів).

Князь Кипри­ан Воро­нец­кий, участ­ник поль­ско­го вос­ста­ния, был посе­лен в Кур­гане в 1833 г. Н. И. Лорер опи­сы­ва­ет занят­ный слу­чай из его бое­вой био­гра­фии. Воро­нец­кий, будучи ране­ным, был остав­лен на поле боя. Один из рус­ских офи­це­ров решил его изру­бить до смер­ти, несмот­ря на моль­бу о поща­де. Офи­цер не уни­мал­ся, тогда поляк писто­лет­ным выстре­лом убил его. Уби­тый рус­ский офи­цер ока­зал­ся пле­мян­ни­ком гене­ра­ла. Пле­нен­но­го Воро­нец­ко­го ожи­да­ла смерт­ная казнь. Но в послед­ний момент, когда на шее плен­ни­ка висе­ла пет­ля, казнь отме­ни­ли. Н. И. Лорер объ­яс­ня­ет быст­рую пере­ме­ну в реше­нии гене­ра­ла полу­чен­ной депе­шей, в кото­рой при­ка­зы­ва­лось остав­лять плен­ных поля­ков в живых. Таким обра­зом, Воро­нец­кий остал­ся жив и был отправ­лен в Сибирь. Насколь­ко эта исто­рия прав­ди­ва не извест­но. Вполне веро­ят­но, это – вымыш­лен­ная бра­ва­да, кото­рую ссыль­ный князь рас­ска­зы­вал сво­им това­ри­щам по изгна­нию. Доку­мен­таль­но зафик­си­ро­ва­но, что князь К. Воро­нец­кий, ранен­ный в Подо­лии, 10 декаб­ря 1831 г. был при­го­во­рен на житие в Сибирь с лише­ни­ем всех прав состо­я­ния и титу­ла, а так­же наслед­ства. 12 октяб­ря 1832 г. офи­ци­аль­ным местом посе­ле­ния была опре­де­ле­на Паде­рин­ская волость Кур­ган­ско­го округа.

В Сиби­ри К. Воро­нец­кий ожи­да­ли труд­но­сти и мате­ри­аль­ные лише­ния. Н. И. Лорер назы­ва­ет его «бед­ня­ком, достой­ным жало­сти». Более снис­хо­ди­те­лен к нему А. Е. Розен. В сво­их «Запис­ках декаб­ри­ста» он дает такую харак­те­ри­сти­ку поля­ку: «Ста­рец 80 лет с глу­бо­ки­ми сабель­ны­ми уда­ра­ми на голо­ве, но поль­зо­вал­ся завид­ным здо­ро­вьем, румя­нец играл на изруб­лен­ных лани­тах; каж­дый день ужин его состо­ял из десят­ка кру­то сва­рен­ных яиц». Что­бы хоть как-нибудь облег­чить жизнь быв­ше­го кня­зя семья декаб­ри­ста М. М. Нарыш­ки­на при­гла­ша­ла его «раз­де­лять с ними тра­пе­зу, а Воро­нец­кий вызы­вал­ся в знак бла­го­дар­но­сти ходить еже­днев­но на базар для заку­пок к их обще­му сто­лу». После отъ­ез­да семьи А. Е. Розе­на из Кур­га­на в 1837 г. Воро­нец­кий посе­лил­ся в их кур­ган­ском доме на ули­це Дво­рян­ской. Одна­ко про­жил он в нем недол­го. 14 янва­ря 1837 г. был под­пи­сан доку­мент об отпус­ке денег для каза­ка, «име­ю­ще­го коман­ди­ро­вать­ся за пре­про­вож­де­ни­ем воз­вра­ща­ю­ще­го­ся на Роди­ну быв­ше­го кня­зя Воро­нец­ко­го до горо­да Тоболь­ска». Выде­ля­лось 44 руб­ля 95 копе­ек. Он поки­нул Кур­ган в 1838 г.

Jacek Woroniecki (ur. 21 grudnia 1878 w Lublinie, zm. 18 maja 1949 w Krakowie) – polski duchowny katolicki, dominikanin, Sługa Boży Kościoła katolickiego. Teolog, pedagog, etyk, moralista i filozof-scholastyk. Wieloletni nauczyciel akademicki i profesor Wydziału Teologii Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego oraz Papieskiego Uniwersytetu Świętego Tomasza z Akwinu, rektor KUL w latach 1922–1924 oraz założyciel Zgromadzenia Sióstr Dominikanek Misjonarek Jezusa i Maryi. Jeden z najwybitniejszych polskich tomistów, posiadacz najwyższego dominikańskiego tytułu naukowego – mistrza świętej teologii – oraz pionier odrodzenia dominikańskiego na ziemiach polskich po odzyskaniu niepodległości w 1918 roku.

Spis treści
Biografia Edytuj

Pochodzenie i młodość Edytuj
Adam Marian Tomasz Pius Leon Woroniecki urodził się 21 grudnia 1878 roku w Lublinie[1]. Pochodził z bardzo starego rodu książąt Woronieckich, który był gałęzią kniaziów Nieświckich. Wychowywał się w majątku Kanie koło Chełma należącym do jego rodziców – księcia Mieczysława Woronieckiego i Marii z Drohojowskich[2][3]. Był drugim z ośmiorga dzieci[4][5]. W domu zapewniono mu wszechstronny rozwój intelektualny[1], interesowały go nauki humanistyczne i literatura. Uczył się dobrze, lubił sporty, był dobrym jeźdźcem, przez krótki czas uprawiał strzelectwo[6]. Od dzieciństwa wyróżniał się wysoką religijnością[2][7].

Początkową edukację odbierał w domu od sprowadzonej z Anglii guwernantki[8]. W 1892 roku został przyjęty do drugiej klasy IV Gimnazjum Męskiego w Warszawie, które ukończył zdaniem egzaminu maturalnego w 1898[1]. Nakłoniony przez ojca rozpoczął służbę wojskową w pułku huzarów grodzieńskich w Warszawie, co miało mu otworzyć drogę do najwyższych urzędów[2][9]. Służbę ukończył w randze korneta[10]. Od 1899 roku studiował na katolickim Uniwersytecie Fryburskim w Szwajcarii i uzyskał licencjat wpierw z nauk przyrodniczych (1902), a następnie z teologii (1905)[10].

Kapłaństwo Edytuj

Tablica pamiątkowa w Kościele św. Jacka na warszawskim Nowym Mieście poświęcona o. Woronieckiemu
W 1905 wstąpił do Seminarium Duchownego w Lublinie (w wyborze stanu duchownego utwierdził go o. Honorat Koźmiński), gdzie 10 marca 1906 otrzymał święcenia kapłańskie z rąk biskupa Franciszka Jaczewskiego[2]. Biskup Jaczewski powierzył mu obowiązki osobistego sekretarza i kapelana. O. Woroniecki jednocześnie do końca 1907 roku wykładał w lubelskim seminarium katechetykę oraz Pismo Święte, pełnił również funkcję prefekta w Prywatnym Męskim Gimnazjum im. Stefana Batorego[11][12]. Następnie wyjechał ponownie do Szwajcarii, aby kontynuować studia[13]. Ukończył je w 1909 roku doktoratem z teologii pt. Główne podstawy socjologii tomistycznej[2][a]. 10 września 1910 roku, po obronie tytułu i po śmierci ojca wstąpił do zakonu dominikanów[14], gdzie otrzymał imię zakonne Jacek[15]. Po odbyciu skróconego nowicjatu w klasztorze w Fiesole koło Florencji złożył śluby zakonne 11 października 1911 roku[16]. Następnie przez jeden semestr uzupełniał studia na Collegium Angelicum, po czym został skierowany do Fryburga, gdzie zajmował się formacją księży studentów i był także kapelanem młodzieży uniwersyteckiej[2][17].

W latach 1913–1914 przebywał w dominikańskim klasztorze w Berlinie[1]. Lata 1914–1919 spędził w Krakowie; wykładał etykę w tamtejszym dominikańskim Studium Generalnym[2]. Uporządkował również istniejące w tej placówce archiwum dokumentów pergaminowych[13]. W 1916 generał zakonu o. Ludwig Theissling zaoferował o. Woronieckiemu katedrę filozofii na Angelicum, jednak propozycja nie mogła zostać przyjęta z powodu wojny[18]. W 1918 został powołany do Polskiej Akademii Umiejętności[19].

W 1919 roku o. Woroniecki rozpoczął wykłady teologii moralnej i etyki na Katolickim Uniwersytecie Lubelskim[2]. Jednocześnie był dyrektorem konwiktu księży studentów[13]. W czasie wojny polsko–bolszewickiej był kapelanem lotnym Wojska Polskiego[20]. Był członkiem Wojewódzkiego Komitetu Obrony Narodowej w Lublinie w 1920 roku[21]. W 1922 roku został wybrany rektorem uczelni w miejsce zmarłego na gruźlicę ks. prof. Idziego Radziszewskiego[2][22]. Okres rządów rektorskich o. Woronieckiego był naznaczony kłopotami finansowymi, które potęgował spadek wartości waluty[4]. Były to najtrudniejsze lata w historii uniwersytetu. W ocenie biskupa Mariana Fulmana dzięki skutecznym staraniom o pozyskanie funduszy udało mu się uratować uczelnię przed upadkiem. Przyczynił się również do rozwoju naukowego uczelni dzięki staraniom o pozyskiwanie najlepszych wykładowców krajowych i zagranicznych[9][13]. Ze względu na pogarszający się stan zdrowia musiał złożyć dymisję ze stanowiska rektora w marcu 1924 roku[23], pozostał jednak dziekanem Wydziału Teologicznego[4]. Najważniejsze pisma o. Woronieckiego powstały w okresie, gdy przebywał w Lublinie[2][4].

Marcin Stanisław Gillet, Jacek Woroniecki i Henryk Jakubiec
22 sierpnia 1929 został mianowany profesorem teologii moralnej i pedagogiki na papieskim uniwersytecie dominikańskim Angelicum w Rzymie[2]. Wówczas otrzymał tytuł magistra świętej teologii, najwyższy dominikański tytuł naukowy[24]. Z powodu złego stanu zdrowia w 1933 roku musiał wracać do kraju[13]. Objął we Lwowie kierownictwo nad dominikańskim studium filozoficzno-teologicznym, wykładał teologię moralną, patrologię i historię Kościoła[2]. W 1934 roku polska prowincja dominikanów nabyła plac na warszawskim Służewie, na którym stanął dominikański klasztor. Ojciec Woroniecki, pełniący wówczas funkcję syndyka, w porozumieniu z generałem zakonu o. Gilletem podjął decyzję o finansowaniu budowy ze sprzedaży majątków dominikańskich leżących na Kresach[25]. Za tę decyzję spotkała go krytyka środowisk prawicowych, zarzucano mu „wyzbywanie się narodowego dziedzictwa na rzecz Ukraińców i Żydów”[26]. Jego planem było zniesienie małych, prowincjonalnych klasztorów w Polsce i skierowanie działalności polskich dominikanów na duże ośrodki miejskie i uniwersyteckie[13]. W ocenie polskiego historyka Jerzego Kłoczowskiego, ojciec Jacek Woroniecki w dużym stopniu przyczynił się do odrodzenia Zakonu Kaznodziejskiego w Polsce po odzyskaniu niepodległości w 1918 roku[27].

W 1932 założył Zgromadzenie Sióstr Dominikanek Misjonarek Jezusa i Maryi, którego celem w zamyśle o. Woronieckiego miało być ewangelizowanie ludności rosyjskiej na terenach, gdzie silne wpływy miał ateistyczny komunizm sowiecki[2]. Zgromadzenie działało początkowo poprzez wyjazdy misyjne. Po upadku ZSRR powstały placówki w Fastowie, Kijowie i Rokitnie na Ukrainie, Lipawie i Kuldīdze na Łotwie oraz w Orle w Rosji[28]. Powstała również placówka w Boliwii[29].

Od 1937 do 1939 pracował w Warszawie, gdzie zainicjował budowę studium dominikańskiego i pełnił tamże funkcję rektora[2]. W 1938 roku Kapituła prowincjonalna mianowała go postulatorem do spraw beatyfikacji i kanonizacji[13]. W latach 1938–1939 był redaktorem „Szkoły Chrystusowej”[2]. Wybuch II wojny światowej zastał go w Krakowie i tam już o. Woroniecki pozostał do końca życia. Prowadził wykłady dla zakonników dominikańskich, wygłaszał rekolekcje, kończył wcześniej rozpoczęte książki[30]. Jego uczniem był wówczas o. Mieczysław Krąpiec[2][30].

Od 1944 ze względu na zły stan zdrowia poświęcił się wyłącznie pisaniu[31]. Naonczas napisał monografię poświęconą św. Jackowi oraz dokończył pisanie książki pt. Pełnia modlitwy[13]. 3 kwietnia 1948 roku po raz ostatni odprawił Mszę świętą[32]. Zmarł 18 maja 1949 roku wskutek ciężkiego ataku serca. Pogrzebany został w Krakowie na Cmentarzu Rakowickim[33][31]. W 1960 roku szczątki zostały przeniesione do Kościoła św. Jacka w Warszawie[9]. Proces beatyfikacyjny o. Woronieckiego został zainicjowany 7 grudnia 2004[34][31]. Rolę postulatora pełni dominikanin, o. Andrzej Potocki[35]. Ulica na lubelskiej dzielnicy Wrotków nosi jego imię[36].

O. Woroniecki chorował na wagotonię, uremię i neurastenię[37][38][39]. Znał 10 języków obcych[40].

Myśl Edytuj

O. Jacek Woroniecki czerpał przede wszystkim z myśli św. Tomasza z Akwinu[4]. Niemal każda jego praca miała w sobie coś z myśli Akwinaty[2]. O. Woroniecki swój osąd myśli św. Tomasza zawarł w pracy Katolickość tomizmu[2][b]. Podkreślał uniwersalizm tomizmu[41]. Zdaniem o. Bocheńskiego, o. Woroniecki był najwybitniejszym ówcześnie żyjącym polskim tomistą[42].

Był niechętny „nowinkom pedagogicznym” i sprzeciwiał się skoncentrowaniu pedagogiki na samym dzieciństwie[43]. Głosił potrzebę ześrodkowania jej wysiłków również na dążeniu do pełni rozwoju cech przyrodzonych i nadprzyrodzonych u człowieka dorosłego[2]. Celem wychowania w jego ujęciu winno być wykształcenie sprawności pomagających w funkcjonowaniu w wieku dojrzałym[44]. Ponieważ o ocenie moralnej danego postępku przesądza zgodność decyzji człowieka z własnym – omylnym – sumieniem, za najważniejsze zadanie pedagogiki uznawał odpowiednie wychowanie sumienia[9]. Hagiografia była dlań doniosłym środkiem wychowawczym[2].

Głównym polem pisarstwa o. Woronieckiego była etyka. Korzystając z myśli św. Tomasza, stworzył etykę wychowawczą, którą zawarł w 2‑tomowym dziele Katolicka etyka wychowawcza. Zarysował w niej chrześcijański model wychowania[45]. Kładł w niej nacisk nie na postępowanie i normy moralne, lecz przede wszystkim na cechy charakteru i wychowanie, również samego siebie – poprzez własny wysiłek[46]. Podkreślał istotność samowychowania, czyli własnego, dobrowolnego i świadomego wysiłku w budowaniu własnego człowieczeństwa[47]. Etyka była dlań ściśle powiązana z pedagogiką, gdyż etyka opisuje określony ideał, natomiast pedagogika wskazuje drogę jego realizacji[48][49].

Krytykował tzw. intelektualizm moralny, czyli prymat rozumu kosztem wolnej woli człowieka[2][c]. Był przeciwnikiem indywidualizmu, który jego zdaniem przyczyniał się do szerzenia egoizmu, osłabienia religijności i pojawiania się postaw antyspołecznych[50][9]. Indywidualizmowi przeciwstawiał personalizm[51]. Walczył również z sentymentalizmem, czyli postawą, w której istotą przeżycia religijnego jest uczucie; o. Woroniecki uznawał je za drugorzędne wobec rozumu i woli[52][2]. Piętnował fideizm, który w jego osądzie upośledzał aspekt rozumowy w wierze[53]. W książce Około kultu mowy ojczystej przekonywał, że nauka w szkole średniej, zamiast być nauczaniem niepowiązanych ze sobą przedmiotów, powinna być oparta na jednym przedmiocie głównym, tzn. uczeniu wyrażania się w mowie i w piśmie w języku polskim[54][55][56].

о запро­са свя­за­на с поис­ком архив­ной инфор­ма­ции и доку­мен­тов о рож­де­нии мое­го пра­де­душ­ки, пра­ба­буш­ки, их сына и двух доче­рей, одна из кото­рых явля­ет­ся моей бабушкой.
Извест­ные сведения:
1. Пра­де­душ­ка — КНЯЗЬ Воро­нец­кий Ста­ни­слав Ста­ни­сла­во­вич (г.р*1865–70?), родил­ся на тер­ри­то­рии Поль­ши, позд­нее став­шей Запад­ной Лит­вой, като­ли­че­ско­го вероисповедания.
2. Пра­ба­буш­ка — КНЯЖ­НА Воро­нец­кая (имя и отче­ство неиз­вест­ны), (г.р._??), иудей­ско­го вероисповедания.
3. СЫН – Воро­нец­кий Эду­ард Ста­ни­сла­во­вич (гр1894–95),1912 уехал в Аме­ри­ку. полу­чил обра­зо­ва­ние архитектора
4. ДОЧЬ- Воро­нец­кая Анна Ста­ни­сла­вов­на (гр.1900), позд­нее вышла замуж и эми­гри­ро­ва­ла в Грецию1930.(в заму­же­стве Киприоти)в
5. ДОЧЬ – Воро­нец­кая Вале­рия Ста­ни­сла­вов­на (гр1904 ‑1981), в годы рево­лю­ции с мате­рью ока­за­лась в Одес­се и не вер­ну­лись на роди­ну, про­жи­ва­ли в доме гра­фа Ворон­цо­ва в Одес­се. ВВС вышла замуж и роди­ла 4 детей.
Зна­е­те об этой семье ? МОжет быть дади­те цен­ный совет по поис­ку дока­за­тельств рож­де­ния, бра­ко­со­че­та­ния, утвре­жде­ния в титуле.
Зара­нее искренне благодарю!

№ 1

Теста­мент кня­зя Лева Воро­не­ць­ко­го із роз­по­ряд­жен­ня­ми про роз­поділ його май­на. Поряд з іншим, під­твер­джує надан­ня на церк­ву Св. Трій­ці маєт­ків у селах Тата­ринів­ці, Крас­ний Луг, Юсків­ці, Яки­мов­ці та Загір­ці. На церк­ву князь пожерт­ву­вав також єван­геліє та сріб­ні речі. Зга­дуєть­ся, що храм Св. Трій­ці був зве­де­ний коштом Лева Воро­не­ць­ко­го і при ньо­му мав бути шпиталь.
Кре­ме­не­ць, року 1601, жовтня 12.

(Доку­мент без початку.)
[...] // ωсоб­ливε маεт­но­сти моεε рухо­моε над тую мал­жон­цε моεй пεрвε запи­са­ноε то εст
золо­та сεрεб­ра гро­шεй гото­вых в поло­жε­ню гдε колвεкъ будучих так­жε цины миди ста­да быд­ло гумεн пасεкъ и инших збо­ров вшε­ля­ких спря­тов домо­во­го и збо­жа вовсих имε­нях моих в гум­нεх зло­жо­но­го и на полю заси­я­ноε и дол­гов моих сумъ пиняж­ных на маεт­но­стях запи­са­ных и на руч­ных запи­сах ωт пεв­ных ωсобъ мнε вин­но зоста­лых кото­рую я сам ωсоб­ливε кром мал­жон­ки моεε и з особ­ли­вых про­вεн­тов моих набыл тую так роспра­вую и тым тεста­мεн­том ωстат­нεε воли моεε запи­сую Напрод што ся доты­чεт сумъ пиняж­ных гото­вых и в поло­жε­ню гдε колвεк будучих так­жε золо­та сεрεб­ра шат пεрεл клεй­но­тов цини мhди стад быд­ла конεй εзд­ных рин­штун­ковъ збож гумεн пасεк и инших спря­тов домо­вых што ωдно рεчю рухо­мою мяно­ват и назы­ват можε так жε сумы пнзεй тися­чи копъ гро­шεй литов­ских мнε ωт мал­жон­ки моεε най­мε­ню Тата­ри­нов­цах Яки­мов­цах на Крас­ной Луцε запи­са­ноε то я всε яко ся вышεй помε­ни­ло так жε и тую суму пнзεй тися­чу копъ гро­шεй литов­ских с посε­сиεю тых добр Тата­ри­но­вεц Яки­мо­вεц и Крас­ноε Луки до ωтда­ня εε ωт потом­ковъ нεбож­чи­ка пна Кунав­ско­го мал­жон­цε моεй милой панε Маринε Σло­ви­чов­нε с Кунε­ва даю дарую и вεч­нε нинεш­ним тεста­мεн­том запи­сую и пра­во всε на тую суму тися­чу копъ гро­шεй литов­ских ωт нεε на нεм вли­тоε и мнε слу­жа­чоε на помεнε­ную мал­жон­ку мою вли­вам кром сумъ тол­ко инших ωт пεв­ных ωсоб мнε вин­ныхъ и на маεт­но­стях уищо­ных и рεчεй рухо­мых нижεй в том тεста­мεн­тε моεм помεнε­ных и пεв­ным ωсо­бам запи­са­ных до тых мал­жон­ка моя ниц мεти нε маεт, и ωвшεм пра­во εε жад­ноε на них захо­дит нε можεт алε тол­ко тыми рεча­ми рухо­мы­ми и сума­ми пиняж­ны­ми ωт мεнε εй запи­са­ны­ми мал­жон­ка моя милая вод­лε воли своεε шафо­ват и ужи­ват ма
А што ся доты­чε частεй моих имεнεй сεла Тата­ри­но­вεц сεла Яки­мов­цов сεла Крас­но Луки сεла Юско­вεц сεла Загорεц мал­жон­цε моεй по ωтцу пра­вом дεдич­ным про­ро­жо­ным налε­жа­чих а ωт нεε мнε вεч­но­стю запи­са­ных // тую част мою дεдич­ную ωт мал­жон­ки моεε мнε вол­но­сти запи­са­ных в тых помεнε­ных имε­нях в людεх кгрун­тεх ста­вах млы­нεх и вовсих пожит­ках и при­налεж­но­стях их на цεр­ковъ Тата­ри­нов­скую чεрεз мεнε зму­ро­ва­ную зало­жεнε Свεтоε Трой­ци гдε тhло моε лεжа­ти будεт для фалы божоε и хова­ня при нεй слуг цεр­ков­ных и убо­гих шпи­тал­ных абы сε в нεй уста­вич­нε фала божεя ωтпра­во­ва­ла и мно­жит мог­ла даю дарую и нинεш­ним тεста­мεн­том ωстат­нεε волεю моεю вεч­нε запи­сую а подав­цεю дозор­цεю и вла­сти­тεлεм тых добр мал­жон­ку мою до живо­та εε чиню и нинεш­ним тεста­мεн­том εε назна­чамъ а по живо­тε εε вεл­мож­но­го пна εго млсти кнжа­ти Яну­ша Зба­раз­ско­го воε­во­ды бра­слав­ско­го ста­ро­сту крε­мянεц­ко­го а по εго млти потом­ки с чад­ки εго млсти поки ωдно з потом­ков с чад­ков εго млсти по εго млсти ста­вит будεт тако­вы спо­со­бом жε мал­жон­ка моя милая до живо­та своε­го а по живо­тε εε εго милост пан воε­во­да бра­слав­ский так­жε потом­ки и щад­ки εго млсти поки ωдно их по εго милост будεт тую цεр­ков Тата­ри­нов­скую и тыε добра вышпо­мεнε­ныε в дозорε шафун­ку ωбо­ронε ωпатръ­но­сти своεε мεти и духов­ных до тоε цεрк­ви пода­ват з дохо­дов и всих пожит­ков их тых добр свε­щε­ни­ков дяков вод­лε потрε­бы для фалы божεε такъ жε и убо­гих шпи­тал­ных при той цεрк­ви Тата­ри­нов­скоε ховат так жε ...... цεр­ков­ныε до нεε спра­во­ват потрε­ба­ми достат­ка­ми и ωхεн­до­ст­вы вшε­ля­ки­ми тую цεр­ковъ ωпа­тро­ватъ яко­бы уста­вич­нε яко напо­важ­нεй быт можε в нεй фала божεя ωтпра­во­ва­ла и множила
До того ωсоб­ливε на тую цεр­ковъ Тата­ри­нов­скую Свεтоε Трой­ци запи­сую и сим тεста­мεн­том ωстат­нεε воли моεε дарую εван­гε­лиε срεб­ром ωправ­ноε а на ωбра­ды цεр­ков­ныε з рεчεй моих рухо­мых вышпо­мεнε­ных кубокъ срεбр­ный позло­ти­стый лыш­ку срεбр­ную позо­ло­ти­стую до того куб­ка так жε и нахрεст сри­бр­ный той жε цεрк­ви срεбр­ный ковшъ ...... ...... ...... срεб­ра с кото­ро­го можε хрст срεбр­ный зро­бит то всε на тую цεр­ков Тата­ри­нов­скую // запи­сую што всε мал­жон­ка моя по живо­тε моεм до тоε цεрк­ви ωтда­ти маεтъ и повин­на будεтъ
Што сε доты­чεт сум пиняж­ных кото­рыε я за пεв­ны­ми запи­сы на маεт­но­стях запи­са­ныε так жε на записεх руч­ных в пεв­ных ωсобъ маю а мεно­ви­тε сумы εго млсти пна воε­во­ды бра­слав­ско­го на маεт­но­сти Пин­ской мεно­ви­тε сεлε Суш­нε сεлε Сваш­чо­ви­чах а сεлε Ста­хо­вε запи­сом руч­ным внεсε­ною трох тисεчε и двох сот золо­тых пол­ских такъ жε тεж сумы пнзεй пол­пεти тисячεй золо­тых пол­ских у мεнε чεрεз εго млстъ пна воε­во­ду бра­слав­ско­го позы­чо­ноε и наи­мε­нях Ниж­ков­цах Заго­рю Пана­сов­цε ωбы­чаεмъ застав­ным внεсε­ноε и уищо­ноε в кото­рых сумах я тыε добра ωт εго млсти аж до того часу дεр­жал тεды я тыε сумы то εст суму на тых имε­нях Пин­ских внεсε­ную и тыε имε­ня в нεй по живо­тε моεм εго млсти кнжа­ти Юрю Зба­раз­ско­му ста­ро­сти пин­ско­му нинεш­ним тεста­мεн­томъ даю дарую и вεч­нε запи­сую и всε пра­во своε на εго млсти вливам
А суму пнзεй пол­пεтε тиса­чεй золо­тых пол­ских наи­мε­нях Ниж­ков­ских мнε внεсε­ную и уищо­ную и тыε добра в нεй я εго млсти кнжа­ти Кришто­фу Зба­раз­ско­му воε­во­ди­ч­у­б­ра­слав­ско­му даю дарую и нинεш­ним тεста­мεн­том моим вεч­нε запи­сую вшак жε их милост кнжа­та Зба­раз­скиε кож­дый з их млсти тых добръ и сум поки в них тыε добра дεр­жа­ти будεтъ мал­жон­цε моεй панε Маринε Σло­ви­чов­нε с Кунε­ва на кож­дый рокъ до живо­та εε албо до постя замужъ по сту золо­тых дава­ти маютъ и повин­ны будут
А што сε тεж доты­чεтъ частεй моих воимε­ню Сεрεд­цу и при­сεл­ках в учас­ни­ков сεрεтεн­ских вεч­но­стю поку­пε­ных тыε части всh з их вси­ми при­налεж­но­стя­ми и пожит­ка­ми по живо­тε моεм εго млсти кнжа­ти Кришто­фу Зба­раз­ско­му даю дарую на всh потом­ныε часы нинεш­нεм жε тεста­мεн­томъ вич­нε запи­сую и тыε всh пра­ва на тыε всh части мнε налε­жа­чиε и слу­жа­чиε на εго млсти вли­ваю а ωсоб­ливε тому ж εго мл кнжа­ти Кришто­фу Зба­раз­ско­му з рεчεй моих // рухо­мых вышпо­мεнε­ных запи­сую даю дарую мhл­ни­цу и налив­ку срεбр­ную позло­ти­стую што всε εго милост с тых рεчεй моих рухо­мых мал­жон­ка моя милая дат маεт и повин­на будεтъ Так тεж што сε доты­чεтъ сумы пнзεй на Вεрε­ща­ках и при­сεл­ках Лεдо­хов­цε ωт тогож εго млсти пна воε­во­ды бра­слав­ско­го ωбы­чаεм застав­ным мнε запи­са­ноε пол­то­ры тисε­чи золо­тых кото­рую я пεрвε того мал­жон­цε моεй запи­сал кото­рыε добра ωт мεнε εго милост пан воε­во­да бра­слав­ский Прεв­дою дεр­жал тεды тою ωстат­нεю волεю моεю так мсти хочу абы εго милост пан воε­во­да бра­слав­ский тыε добра Вεрε­ща­ки с тым при­сол­ком Прεв­дою до живо­та мал­жон­ки моεй дεр­жал и ужи­валъ а на кож­дый рокъ з них мал­жон­цε моεй нε вεд­лε арεн­ды своεй алε тыл­ко по сту золо­тых пол­ских до живо­та εε давал а по живо­тε εε тую суму с тых добр кому ωна εε ωтпи­шεт ωтда­ти маεт и винεн будεт а по εго млсти потом­ство εго млсти
При том тεжъ што ся доты­чεт добръ Пан­ко­вεц кото­рыε я ωт бра­та своε­го кнзя Маты­са Воро­ниц­ко­го за пεв­ным пра­вом сво­им про­тив поста­но­вε­ня моε­го дεр­жу тεды тоε имεнε Пан­ков­ци имεнε Бабьε водл запи­совъ моих пεр­ших и того тεста­мεн­ту так жε мал­жон­цε моεй милой по живо­тε своεм запи­сую даε даруε1 и пра­во своε всε за кото­рым я тыε добра дεр­жал на мал­жон­ку мою вли­ваю маεт и вол­на будεт мал­жон­ка моя за тым жε пра­вомъ моимъ и за сим тεста­мεн­том тых добр Пан­ко­вεц и Бабε­го дεр­жа­ти и вшε­ля­ких пожит­ков з них ужи­ват из бра­том моимъ князεм Маты­сом вод­лε воли своεε вшε­ля­коε поста­но­вεнε ωных чинит и вод­лε воли своεε кончит.
Кото­ро­го того тεста­мεн­ту ωстат­нεε воли моεε я εкзε­ку­то­ром и ωпεку­ном стар­шим и голов­нεй­шим до того всε­го вεл­мож­но­го пна кнжа­ти Яну­ша Зба­раз­ско­го воε­во­ду бра­слав­ско­го ста­ро­сту крε­мянεц­ко­го // запи­сую и εго млсти мал­жон­ку мою и всю маεт­ност вышпо­мεнε­ную в опεку ωбо­ро­ну и ωпарт­ност пору­чаю уни­жонε и покор­нε εго млсти про­шу абы εго милост звык­лоε мило­сти­воε лас­ки и доб­ро­ти своεε пан­скоε про­тив мεнε то для мнε умнал и тоε пра­ци под­няв­шисε мал­жон­цε моεй милой и всεй то маεт­но­сти мило­сти­вым паном и ωпεку­ном ωбо­рон­цεю быти рачил а при εго мл тεж за ωпεку­ны тол­ко мал­жон­цε моεй пна Мака­ра Лидо­хов­ско­го писа­ра а пна Яна Либи­шεв­ско­го вод­лε послу­ги и пра­ци вовсих потрε­бах мал­жон­ки моεй пна Мар­ти­на Кро­то­ви­ча назна­чаю и их млсти про­шу абы их милост до εгож млсти за ωпεку­ны мал­жон­цε моεй быт из εго мило­стю паном воε­во­дою бра­слав­ским мал­жон­ку мою ωт кривдъ боро­ни­ли на то εсми мал­жон­цε моεй милой панε Маринε Кунεв­ской дал сεс мой тεста­мεнт ωстат­нεε воли моεε с пεча­тю ис под­пи­сом руки моεε
А при том спра­во­ва­ню того тεста­мεн­ту ωстат­нεε воли моεε были и того доб­рε свε­до­мы их мл пано­вε а при­ятε­ли моε то εст εго милост ксон­дзъ Ста­ни­слав зε Жова плε­бан крε­мянεц­кий εго милост пан Томаш Бεлεц­кий под­ста­ро­сти крε­мянεц­кий εго милост пан Ста­ни­слав Нεкоц­кий кото­рыε будучи того всε­го доб­рε свε­до­мы за уст­ною и ωчεви­стою про­збою до сεго тεста­мεн­ту ωстат­нε воли моεε пεча­ти своε при­ло­жит и руки влас­ныε под­пи­сат рачили
Писан у Крε­мян­цу року ωт наро­жε­ня Исус Хри­ста Сына Божо­го тися­ча шεст­сот пεр­шо­го мсца ωктεб­ра вто­ро­го­на­дцат дня

У того тεста­мεн­ту пεчатεй чоты­ри и под­пис рук тыми словы
Lew Zbaraza Woronicky Soltanowicz wlasna reka swa
Xiad Stanislaw pleban krzemienecky [re]ka swa
Thomasz Bielecky podstarosci krzemienecky [reka swa] //
Stanislaw Niegocky reka wlasna ...

ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, спр. 14, арк. 808–810зв.

№ 1

Позов до суду панам Кор­ни­ць­ким, Пісо­чинсь­ким, Стри­ба­лям, а також іншим осо­бам у справі про супереч­ку між ними та мит­ро­по­ли­том Йоси­фом Рутсь­ким за маєт­ки уніатсь­кої церк­ви Св. Трій­ці у с. Тата­ринів­ці Кре­ме­не­ць­ко­го повіту. Зга­дуєть­ся, що цей храм було зве­де­но кня­зем Левом Воро­не­ць­ким, який і запи­сав на ньо­го маєт­ки Тата­ринів­ці, Крас­на Лука, Яки­мо­ве­ць, Юско­ве­ць та Заго­ре­ць. У судо­вій справі на боці мит­ро­по­ли­та висту­па­ли коля­то­ри маєт­ків зазна­че­ної церк­ви — князі Криштоф та Юрій Зба­разь­кі. Кре­ме­не­ць, року 1619, жовтня 2.

Випис із акто­вих книг кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суду від 16 листо­па­да 1619 р.

...Жик­ги­монт Трεтий бжию млстию корол пол­ский etc.
Уро­жо­ным Юрю Кгри­го­рю Про­мчей­ком Коръ­ниц­кимъ, Алек­сан­дро­ви Песо­чин­ско­му с Куне­ва а Несте­фа­но­вой Пашъ­ке­ви­чо­вой Кате­рине Бог­да­но­вой Лося­тин­ской Про­мъ­чей­ков­нам Коръ­ниц­кимъ Марине // Яко­вой Печ­ка­вец­кой и Федо­ре Ста­ни­сла­во­вой Ходу­бул­ской Ласто­ве­цъ­кимъ Пав­лу Сошен­ско­му; и Гри­го­рю Ласто­ве­цъ­ко­му Марине Ласто­ве­цъ­кой Вой­це­хо­вой Боля­нов­ской Юзе­фо­ви Яну Бале­ви Пав­ло­ви Яроц­ко­му и уро­жо­ной пне Федо­ре Пет­ро­вой Стры­бы­ле­вой и пнε Аннε Юзе­фо­вой Фли­тул­ско­го Дало­тец­ким и само­му пну Пет­ро­ви Стры­бы­ле­ви зо всих добръ вших при­ка­зуε­мо абы вεр­но­стъ вша перед судом зεм­ским Кре­менεц­ким на роках зεм­ских кре­ме­нец­ких кото­рыε в року тепе­реш­немъ тисε­ча шεст­сот девя­том надцат в шεст недел по свя­том Михай­ле святε рым­ском при­па­дут и суди­тисε мают ωблич­нε и зави­тε сами ста­ли на жало­бу и прав­ноε попи­ранε высо­цε вεлеб­но­го в Бозε ωтца Иωси­фа Вεля­ми­на Руцъ­ко­го мит­ро­по­ли­та Киεвъско­го, Гали­цъ­ко­го и всея Руси и капи­ту­лы цεрк­ви Свεтоε Трой­ци мона­сты­ра Вилен­ско­го закон­ни­ковъ свεто­го Васи­лия и вεлъ­мож­ных Юря под­ча­шо­го коронъ­но­го пинъ­ско­го и сокалъ­ско­го а Кры­што­фа коню­шо­го кре­ме­нец­ко­го солец­ко­го ста­ро­стов кня­жат Зба­разъ­ких яко коля­къ­то­ров добръ на цεр­ковъ Тата­ри­но­вεц­кую запи­са­ныхъ, // кото­рыε вас пни Паш­ко­ви­чо­вая пни Стры­бы­ле­вая и пни Фли­тус­кая з быт­но­стю мал­жон­ковъ сво­их яко ωпεку­нов а вεр­но вшу иншиε всh самых через сεбе позы­ва­ют ω то Иж што зошлый Лев зе Зба­ра­жа Воро­ниц­кий маю­чи ωт мал­жон­ки своεε Мари­ны Кунев­ское дедич­ныε, части пев­ныε добръ Тата­ри­но­вец Крас­ноε Луки Яки­мо­вεцъ Юско­вец и Загорεц собε запи­са­ныε ωныε на цεр­ковъ Тата­ри­но­вец­кую Свεтоε Трой­ци через нεго зму­ро­ва­ную далъ даро­валъ и веч­ны­ми часы запи­салъ взгля­дом Юско­вецъ Яки­мо­вецъ и Загорεц маю­чи собе до ров­но­го дhку ωтдε­ле­ныε село Тата­ри­нов­ци, и Крас­ную Луку ωных ажъ до живо­та своε­го в спо­кой­ной посе­сии а по смεр­ти εго пово­до­вε нине­шъ­ниε и до сего часу εст а иж вεр­но­стъ вша ωпрочъ учас­ни­ковъ яки­мо­вεц­кихъ пово­дом акцию име­ней сво­их въ воε­вод­ствε Волын­ском в пове­те Луц­ком лежа­чихъ ωдно Мих­ли­на а дру­го­го Божо­ва и тим запис свой на парк­га­менε напи­сав­ши до книг зεм­ских вилен­ских в року про­шлом тисе­ча шест­сот чотыр­на­дца­том мца ωкте­б­ра шосто­го дня на роках зем­ских михал­ских пεрεд зупол­ным судом сознал и ωн же самъ тот выпис с книг зем­ских вилен­ских дав­ши на парк­га­мене напи­са­ти печат­ми судей и под­пи­сом рукъ их вед­ле пра­ва напол­нив­шы // з ωным ωри­и­на­лом само­го запи­су до себе взял для пере­не­се­ня любо созна­ня до книг зем­ских луц­ких того поту* в кото­ром тые добра лежат и так для несу­же­ня роков зεм­ских прεз увес час ωт даты сознанъя запи­су до книг вилεн­ских того запи­су своε­го нε сознал а потом рых­ло с того свεта зшол А вεр вша такъ тот запис ωри­и­нал­ный даро­виз­ны име­ней поме­не­ных чер­нъ­цом мана­сты­ра Вилен­ско­го яко и выпис с книг зεмъ­ских вилεн­ских ...... на пар­га­ме­нах писа­ные з ынши­ми спра­ва­ми ...... взя­ли­стε и в себε ωно­го яко ...... будучи тому досыт чини­ти повин­ны тот запис до книг зεм­ских луц­ких созна­ти не ωзна­ли­сте и при собе ωныε задεр­жа­ли есте а за тим и тых поме­не­ных добр поло­ви­ци села Мих­ли­на и Божо­ва тым пово­домъ не усту­пи­ли­сте и ωных мимо вше­ля­кую належ­ност и слуш­ност ужи­ва­етε ку вεли­кой крив­дε и шко­де их кото­рых собε шацу­ю­чи в то поме­не­ных добр быти ωт вεр вшоε мену­ют на три тисе­чи копъ гр литов­ских абысте теды вεр вша пεрεд судом зεм­ским Луц­ким на року вышεй ωзна­чо­ном зави­тε ста­ли на то всε и што вεр вша часу пра­ва ...... ширей зада­ва­но и выве­де­но будет правне ωтпо­ве­да­ли тые запи­сы на поме­не­ные име­ня пово­домъ ωтда­ли добр сεла Мих­ли­на и Божо­ва по поло­ви­цы их зо всhмъ усту­пи­ли шко­ды поме­не­ныε запла­ти­ли и ... ... усправедливили
Писан в Луц­ку року тисе­ча шεст­сот­но­го дεвет­над­це­то­го мца октяб­ра тре­на­дца­то­го дня ...
ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 26, арк. 871зв.-872зв.

№ 1

1647 р., серп­ня 6. Люб­лін. Випис з книг голов­них три­бу­нальсь­ких консерват1 Київсь­ко­го воєводства

Року тися­ча шіст­сот сорок сьо­мо­го, міся­ця серп­ня шосто­го дня.
Перед Судом ниніш­нім Голов­ним Три­бу­нальсь­ким Корон­ним Люб­лінсь­ким тра­пи­лась спра­ва з реєст­ру судо­во­го за приволанням2 воз­но­го гене­ра­ла шля­хет­но­го Матя­ша Вільсь­ко­го між урод­жо­ни­ми кня­жа­та­ми їх мило­стя­ми Михай­лом зі Зба­ра­жа Воро­ни­ць­ким, під­ста­ро­стою воло­ди­мирсь­ким, Геле­ною зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го Семе­но­вою Вітонізь­кою, з небіж­чи­ка кня­зя Матя­ша зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, столь­ни­ка київсь­ко­го, народ­же­ни­ми, Олек­сан­дром Вол­ковсь­ким, покій­ною княж­ною Софією зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­кою Льво­вою Вол­ковсь­кою народ­же­ним, і кня­жа­та­ми Яном і Андрієм зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ки­ми з покій­но­го кня­жа­ти Сте­фа­на Мату­со­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го народ­же­ни­ми, і кня­жам Пав­лом зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ким із Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча народ­же­ним, Анною Шаш­ке­ви­чів­ною Силь­ве­ст­ро­вою Чер­лен­ковсь­кою, писа­ро­вою земсь­кою брац­лавсь­кою, також нащад­ка­ми Мари­ни Шаш­ке­ви­чів­ни Бог­да­но­вої Крас­носільсь­кої, що з цьо­го світу відій­ш­ла, урод­жо­ни­ми Мари­ною Яно­вою Карс­ни­ць­кою, Кате­ри­ною Костян­ти­но­вою Мор­ми­льо­вою, Олек­сан­дрою, Хри­сти­ною, Тео­філією, Ган­ною, Настасією, доч­ка­ми, і Тео­до­рем, сином, Крас­носільсь­ки­ми, Філо­нем Єло­ви­ць­ким, войсь­ким воло­ди­мирсь­ким, Олек­сан­дрою Пав­ло­вою Виш­ковсь­кою, Анною Андріє­вою Бур­ча­ко­вою, Полонією Пав­ло­вою Паш­ковсь­кою, нащад­ка­ми і влас­ни­ми доч­ка­ми Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, також Гальш­кою Пет­ро­вою Хоїнсь­кою і пан­ною Маг­да­ле­ною Морен­дзян­ка­ми, доч­ка­ми Анни Про­ко­по­вої Морен­дзи­ної, що з цьо­го світу відій­ш­ла, доч­ки того ж Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го, Пет­ром і Яном Мировсь­ки­ми і панією Мару­шею Мировсь­ко­го Пав­ло­вою Масе­ви­чів­ною, нащад­ка­ми і влас­ни­ми спад­коєм­ця­ми всіх маєт­ків колись княж­ни Анни Чет­вер­тинсь­кої, що з цьо­го світу відій­ш­ла, доч­ки кня­зя Матвія Чет­ве­ринсь­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, дідич­ки маєт­ків, в ори­гі­наль­но­му позо­ві деталь­но опи­са­них, дру­жи­ни колись най­я­с­ні­шо­го кня­зя Кори­бу­та Зба­разь­ко­го, воє­во­ди брац­лавсь­ко­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, хто статі чоло­ві­чої дорос­лі самі осо­би­сто, а недо­рос­лі і статі жіно­чої заміж­ні і пан­ни за при­сут­но­сті й жит­тя їхніх чоло­віків і опікунів, їм за пра­вом належ­них, пози­ва­ча­ми, а вель­мож­ни­ми їх мило­стя­ми пана­ми Юрієм, Дмит­ром і Костян­ти­ном, сина­ми, Анною і Бар­ба­рою, доч­ка­ми, нащад­ка­ми покій­них кня­зя Яну­ша Кори­бу­та Виш­не­ве­ць­ко­го, коню­шо­го корон­но­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, і вель­мож­ної княж­ни Євгенії Кате­ри­ни Тиш­ке­ви­чів­ни, пер­шо­го замі­ж­жя Яну­шо­вої Виш­не­ве­ць­кої, коню­шої корон­ної, ста­ро­сти­ної кре­ме­не­ць­кої, а дру­го­го — княж­ни Олек­сан­дро­вої Людви­ко­вої Рад­зи­ви­ло­вої, мар­шал­ко­вої Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, за жит­тя й при­сут­но­сті їхніх опікунів, як при­род­них, так і запи­са­них, позва­ни­ми, з апе­ля­ції, що поста­ла з декре­ту суду земсь­ко­го він­ни­ць­ко­го, з років святотроїцьких3 виго­ло­ше­но­го у році мину­ло­му тися­ча шіст­сот сорок чет­вер­то­му міся­ця черв­ня сьо­мо­го дня між вище назва­ни­ми сто­ро­на­ми за припозвом4 Голов­ним Три­бу­нальсь­ким Корон­ним Люб­лінсь­ким, вида­ним від пози­ва­чів по позва­них до зга­да­ної апе­ля­ції на тер­мін суд­жен­ня кон­сер­ват тепе­ріш­ніх, від­нов­лю­ю­чи цю спра­ву по смер­ті тих, що з цьо­го світу відій­шли, а саме, матері кня­жат Виш­не­ве­ць­ких княж­ни Рад­зи­ви­ло­вої, мар­шал­ко­вої Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, однієї з позва­них, також покій­ної Анни Про­ко­по­вої Морен­дзи­ної, доч­ки Стані­сла­ва Стані­сла­во­ви­ча зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го і помер­лої панії Крас­но­сельсь­кої, пози­ва­чів, і то в справі, пору­шеній пози­ва­ча­ми і покій­ни­ми вище зга­да­ни­ми Морен­дзи­ною і Крас­носільсь­кою сто­сов­но позва­них і покій­ної зга­да­ної матері позва­них на вище зга­да­них роках земсь­ких він­ни­ць­ких про те, що оскіль­ки зга­да­на посе­ред­ни­ця тепе­ріш­ніх пози­ва­чів колись урод­жо­на княж­на Анна Чет­вер­тенсь­ка, що з цьо­го світу відій­ш­ла, будучи дідич­кою маєт­ків, що лежать у Брац­лавсь­ко­му воє­вод­стві, а саме, міста і зам­ку Неми­ро­ва, села Коро­вай­ної, села Фостів­ців, села Боб­ло­ва Ста­ро­го, села Боб­ло­ва Ново­го, села Бай­ра­ків­ки, села Верб­ки, села Гли­нян­ця, села Ники­порів­ців, села Луки, села Мед­ве­жої, села Стріль­чи­не­ць, села Сокіль­ця, містеч­ка Пече­ри, села Яро­шів­ки, села Кузь­ми­не­ць, містеч­ка Сокіль­ця, села Ярмо­ли­не­ць, села Осташ­ків, села Мань­ків­ки, села Носів­ців, уро­чищ і лісів Кенсь­ких, містеч­ка Вій­тів­ців, села Сит­ків­ців, села Лобів­ців, села Джу­рин­ців, села Юрків­ців, села Біл­ків, села Бун­дурів, села Соро­ко­тя­жи­не­ць, села Зару­ди­не­ць, що нале­жать до клю­ча Неми­рівсь­ких ґрун­тів, сели­ща Золоч­кі­ве­ць і уро­чи­ща Ста­ви Чет­вер­тинсь­ких, непо­далік від Лісів, ставів серед­ньо­го, ниж­ньо­го і мало­го на річ­кою Бер­шад­дю з інши­ми річ­ка­ми і уро­чи­ща­ми поса­д­же­них, міста Бодів­ки, міста Бала­банів­ки, міста Бер­ша­ді над річ­кою Бер­шад­дю, міста Соколів­ки, села Телі­жи­не­ць, села Булаїв­ки, села Рош­ки, міста і зам­ку Живо­то­ва, містеч­ка Ска­ли з інши­ми набут­ка­ми, міста і зам­ку Босів­ки, міста і зам­ку Даше­ва, міста і зам­ку Лади­жи­на, міста і зам­ку Тер­ле­ць, міста Соболів­ки, міста Побір­чи­не­ць (Poborczyńce) або Тьми, неда­ле­ко від річ­ки Дох­ни поса­д­же­них, уро­чищ і селищ, які над річ­кою Дох­ною поса­д­жені, сели­ща Бабан­ців і його уро­чищ і лісів, Рогів­ця, Ката­ши­на, містеч­ка і ґрун­тів, до них при­на­леж­них, в тих же ґрун­тах Ставсь­ких, лісів і долин Липо­ве­ць­ких, як і інших уро­чищ Юрківсь­ких, Бор­ківсь­ких, лісу Киріїв­ки, а тепер на тому ґрун­ті містеч­ка і зам­ку, назва­них Киріїв­кою, оса­д­же­них, й інших осад на тих же ґрун­тах, міст і місте­чок, за зга­да­но­го кня­зя пана воє­во­ди брац­лавсь­ко­го, ста­ро­сти кре­ме­не­ць­ко­го, що з цьо­го світу відій­шов, в стан свя­тий заміж­ній піш­ла і ці маєт­ки з собою відра­зу ж в дім кня­жат Зба­разь­ких внес­ла і впро­ва­ди­ла, а потім, двох синів, тоб­то, Юрія і Кришто­фа Зба­разь­ких, наро­див­ши, з цьо­го світу відій­ш­ла, по смер­ті якої зга­дані кня­жа­та Юрій, каш­те­лян кра­ківсь­кий, і Криштоф, коню­ший корон­ний, потом­ства жод­но­го по собі не зали­шив­ши, з цьо­го світу відій­шли, піс­ля чого ці зга­дані маєт­ки по смер­ті зга­да­ної княж­ни Зба­разь­кої, воє­во­ди­ни брац­лавсь­кої, оскіль­ки вже жод­ної кро­ві в домі кня­жат Зба­разь­ких з нею народ­же­ної не було, тепе­ріш­нім пози­ва­чам з‑поміж інших спад­коєм­ців, як близь­ких по кро­ві до небіж­ни­ці, пра­вом при­род­нім і спад­ко­вим спра­вед­ли­во нале­жать. А позвані, не маю­чи жод­ної пра­во­вої під­ста­ви і спорід­не­ної при­на­леж­но­сті до цих маєт­ків, неслуш­но їх здо­бу­ли, у чому й пожит­ків усі­ля­ких, що з тих маєт­ків над­хо­дять, зажи­ва­ють, а пози­ва­чам тепе­ріш­нім, незва­жа­ю­чи на бага­то­ра­зо­ве нага­ду­ван­ня про те, скіль­ки на їхню част­ку цих маєт­ків нале­жить, посту­пи­тись і повер­ну­ти не хочуть, роб­ля­чи це на вели­ку крив­ду і шко­ду тепе­ріш­нім пози­ва­чам, які собі з част­ки своєї нара­хо­ву­ють річ­них при­бут­ків, що при­па­да­ють з тих маєт­ків, але при­влас­не­них позва­ни­ми і їхні­ми опіку­нам, на шість разів по сто тисяч кіп гро­шей литовсь­ких, не вра­хо­ву­ю­чи при цьо­му назва­них маєт­ків. І так, коли пози­ва­чі, вихо­дя­чи з част­ки своєї, за повер­нен­ня собі тих маєт­ків, без­під­став­но і без­прав­но позва­ни­ми набу­ти­ми, того, скіль­ки на част­ку пози­ва­чам нале­жить, і від­шко­ду­ван­ня назва­них збит­ків, позва­них на вище названі роки земсь­кі він­ни­ць­кі позо­вом листов­ним позва­ли, то цей же суд земсь­кий він­ни­ць­кий піс­ля контроверсій5 обох сторін упов­но­ва­жен­ня обом сто­ро­нам нака­зав пока­за­ти. Піс­ля цьо­го декре­ту пози­ва­ю­ча сто­ро­на цю спра­ву за апе­ля­цією до суду Голов­но­го Три­бу­на­лу Люб­лінсь­ко­го на сесію суд­жен­ня тепе­ріш­ніх кон­сер­ват в межах належ­но­го тер­мі­ну без при­по­зву пода­ла, про що даний декрет апе­ля­ції і увесь цієї спра­ви пра­во­вий про­цес у собі містить. Тоді на ниніш­ньо­му року із зга­да­но­го декре­ту апе­ля­ції і тер­мі­ну, що в ньо­му містить­ся, спра­вед­ли­во у цій справі при­па­ло­го, сто­ро­ни оби­дві, пози­ва­ю­ча через кня­жа Михай­ла Воро­не­ць­ко­го, під­ста­ро­сто­го воло­ди­мирсь­ко­го, а позва­на через пана Цирія­ка Калі­шевсь­ко­го, упов­но­ва­же­них своїх, в суді ниніш­ньо­му ста­ли і у цій справі про­цес прав­ний, між собою маю­чи, кон­тро­вер­ту­ва­ли. Суд ниніш­ній Голов­ний Три­бу­нальсь­кий Корон­ний Люб­лінсь­кий, цих кон­тро­вер­сій їхніх вислу­хав­ши і оних доб­ре зро­зу­мів­ши, вна­слі­док того, що пози­вач всіх спі­вспад­коєм­ців і влас­ни­ків маєт­ків, про які йде мова, не при­по­звав і жод­но­го про­це­су згід­но з Волинсь­ким пра­вом не отри­мав, позва­них від тепе­ріш­ньої судо­вої сесії звіль­няє. Що все для пам’яті до книг запи­са­но, з яких і цей випис під печат­тю воє­вод­ства Київсь­ко­го вида­ний. Напи­са­ний у Любліні.
Печатка.
Кори­гу­вав Лах­но­вич, влас­ною рукою.
Мико­лай Стоїнсь­кий, писар з Люби Под­ко­лянсь­кий, своєю влас­ною рукою.
Стані­слав Зока, депу­тат воє­вод­ства Маль­борсь­ко­го, влас­ною рукою.
Вой­цех Пже­ци­шевсь­кий, меч­ник і депу­тат воє­вод­ства Плоцького.
Ян Гуле­вич, депу­тат воє­вод­ства Волинського.
Мико­лай Свя­то­полк Чет­вер­тенсь­кий, депутат.
Перевірив Духанич.
(Пере­клад з польсь­ко­го ори­гі­на­лу, копія яко­го містить­ся в осо­би­сто­му архіві допи­су­ва­ча і має бути опуб­лі­ко­ва­на у дру­го­му томі май­бут­ньо­го збір­ни­ка доку­мен­тів Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства, для видан­ня ого­ло­шуєть­ся пошук спонсорів).
1 кон­сер­ва­ти – судо­ві сесії Голов­но­го Корон­но­го Три­бу­на­лу в Люб­ліні, вищої апе­ля­цій­ної інстан­ції для Кра­ківсь­ко­го, Сан­до­мирсь­ко­го, Русь­ко­го, Подільсь­ко­го, Під­лясь­ко­го, Белзь­ко­го, Люб­лінсь­ко­го, Волинсь­ко­го, Київсь­ко­го, Брац­лавсь­ко­го і Чер­ні­гівсь­ко­го воє­водств Речі Посполитої.
2 при­во­лан­ня – офі­цій­ний виклик.
3 роки – судо­ві засі­дан­ня земсь­ко­го суду, які три­ва­ли про­тя­гом двох тиж­нів у визна­че­ний тер­мін, а саме: михай­лівсь­кі – піс­ля 29 верес­ня, свя­то­трої­ць­кі – піс­ля Трій­ці, три­крольсь­кі – піс­ля 6 січ­ня [див.: Кни­га київсь­ко­го під­ко­морсь­ко­го суду (1584–1644) / Під­гот. Боряк Г.В., Гирич Т.Ю., Гіс­цо­ва Л.З., Кра­вчен­ко В.М., Нім­чук В.В., Сер­гій­чук Г.С., Страш­ко В.В., Яко­вен­ко Н.М.; Ін‑т мовознав­ства АН Украї­ни; Архео­гра­фіч­на комісія АН Украї­ни; Ін‑т історії АН Украї­ни; Центр. держ. іст. архів Украї­ни в Києві. – К.: Наук. дум­ка, 1991. – 339+[5] с. – (Пам’ят­ки українсь­кої. мови. Серія акто­вих джерел)].
4 при­по­зов – повтор­ний позов для матеріаль­но­го від­шко­ду­ван­ня у вирі­шеній судом справі.
5 кон­тро­вер­сії – наве­ден­ня в суді аль­тер­на­тив­них доказів супро­тив­них сторін.

Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ (далі – ЦДІА­УК). – Фонд 25. – Опис 1. – Спра­ва 26.

№ 1

№1. 1582, черв­ня 8; 1582, черв­ня 5. Луцьк; Ворон­чин. Впи­сан­ня до книг луць­ко­го гродсь­ко­го суду інвен­та­ря забу­до­ви маєт­ку Ворон­чин Луць­ко­го повіту при увя­зан­ні в ньо­го кня­зя Яну­ша Воро­ни­ць­ко­го зі Збаража.

[Арк. 542] Спра­ва кн(я)зя Яну­ша Вороницког(о).
Року (15)82 м(е)с(я)ца июня 8 дня.
Пере­до мною, Фал­ле­емъ Бере­жец­кимъ, будучим на месть­цу пана Ста­ни­сла­ва Петровског(о), подъ­ста­ро­сте­го луц­ко­го, от его вел­мож­ное м(и)л(ости) п(а)на Алек­сандра Прон­ско­го, стол­ни­ка Вели­ко­го кн(я)зьства Литов­ско­го, ста­ро­сты луц­ко­го, став­ши оче­ви­сто на вря­де, воз­ный пове­ту Луц­ко­го Яцко Гулял­ниц­кий ку запи­са­нью до книгъ кгрод­скихъ луц­кихъ сознал тыми сло­вы, ижъ:
«Року теперъ иду­чо­го осмъ­де­сят вто­ро­го м(е)с(я)ца июня пято­го дня, маю­чи я при собе шлях­ту Яна Дуб­ров­ско­го а Яро­ша Мако­вец­ко­го, был есми на потре­бе его м(и)л(о)сти кн(я)зя Яну­ша Зба­раз­ско­го ку увя­за­нью в ыме­нья, то ест Воронъ­чин и при­сел­ка кь ему нале­жа­чие Сты­день, Волю Кото­ву, Межи­ле­се, Воло­со­ву Волю, кото­рые име­ня отецъ его м(и)л(о)сти кн(я)зь Юрей Воро­ниц­кий дал и на веч­ность даро­вал. Яко же-мъ воз­ный име­нья его м(и)л(о)сти кн(я)зя Яну­ша Воро­ниц­ко­го за доб­ро­вол­ным посту­пе­ньемъ отца его м(и)л(о)сти уве­залъ и тые име­нья и все што кол­векъ мает­но­сти || [Арк. 542 зв.] было, инъв(е)нътаръ списал».
Кото­рый инъ­вен­тар пере­до мною подъ печа­тью и с под­пи­сомъ руки сво­ее поло­жил и про­сил, абы былъ до книг кгрод­скихъ луц­кихъ впи­санъ. Которог(о) я впи­са­ти казалъ, и такъ ся в собе мает:
Инъв(е)нътаръ домо­въства все­го в сел- Ворон­чине, в року тисе­ча пять­сотъ осмъ­де­сятъ вто­ро­го, м(е)с(я)ца июня пято­го дня. Напродъ домъ с при­ез­ду о дву веръ­хох, изба вели­кая, в ызбе шафа вели­кая, сто­лов два, оконъ шесть, лав чоты­ри, п‑чъ поли­ва­ный. С тое избы комо­ра, передъ избою кга­нокъ, столъ одинъ на кганъ­ку, две лаве, з сеней комор две и две­ри двое, кух­ня муро­ва­ная, на гор- две комо­ре, всход на гору одинъ, с тыхъ сеней, идучи на долъ, всходъ вели­кий, над всхо­домъ кгон­та­ми поби­то, веж­ка малая, на всхо­де на вежъ­це коморъ­ка малая, у бъроне комо­ра одна и тарасъ у броне, лава одна, воро­та одны, на доле изба вели­кая дра­ни­ца­ми поби­та, в ызбе печъ поли­ва­ный, комин, лавъ три, столъ одинъ, оконъ две скля­ных в ызбе, с тое избы комо­ра, окно одно, лавъ две, с тои избы сенъ, в сеняхъ кух­ня, две­ри с кух­ни на ого­род, воро­та вєли­кие на ого­родъ, з с‑ней истеб­ка, оконъ три з ыздеб­ки, комо­ра, две ложи, под­ле избы вели­кое на доле || [Арк. 543] ого­ро­докъ, под­ле ого­род­ка сыръ­никъ, всход одинъ, две гал­це, пекар­ни две, сень, з сеней три комо­ры, лав три, печъ, оконъ три, в с‑нехъ лава одна, сто­лик, сту­па, стом­поръ, пекар­ня дру­гая, с пекар­ни сень, в пекар­ни две лаве, оконъ три, з сеней комо­ра, бро­вар, студ­ня, озле бро­ва­ру лаз­ня, коморъ­ка в под­во­ру, в ого­ро­де стай­ня, перед стай­нею шопа, пивъ­ни­ца, обо­ра, за пекар­нею хле­вов три, колеш­ня, межи ними огро­дов пять, садов три, гум­но, в гумне сто­до­ла одна и полов­никъ, воро­та двое до гум­на, голуб­ни­ков два, в под­дво­ру бчо­лы чво­ры. До того дво­ра сел пять: Ворон­чин, Сты­день, Воля Кото­ва, Межи­ле­се, Воло­со­ва Воля. Ста­до кляч ста­рыхъ сем лон­скихъ, три кля­чи того року, жере­бять трое.
То все, што ся тутъ выше поме­ни­ло, его м(и)л(о)сть кн(я)зь Юрей Зба­раз­ский зо вс-мъ тым, двор и име­нье Воронъ­чин и тые села мено­ва­ные, пере­до мною, воз­нымъ пов-ту Луцког(о), Я(ц)комъ Гулял­ниц­кимъ и передъ шлях­тою люд­ми доб­ры­ми паномъ Яномъ Дуб­ро­въскимъ а паномъ Яро­шом Мако­вец­кимъ, сыну сво­е­му его м(и)л(о)сти кн(я)зю Яну­шу Зба­раз­ско­му подалъ и посту­пил. До котро­го инвен­та­ру я, воз­ный, шлях­та, печа­ти свои при­ло­жи­ли. Есмо писанъ у Воронъ­чине. Яцко Гулял­ниц­кий воз­ный влас­ною рукою, Янъ Дуб­ров­ский влас­на ренка.

Кото­рое ж сознане || [Арк. 543 зв.] воз­но­го и тотъ мено­ва­ный реестръ до книг кгрод­скихъ луц­кихъ запи­са­ти казал.

1. Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Опи­си акто­вих книг ХVІ–ХVІІ ст. — К., 1959. — Вип. І. — C. 181. [↩]
2. Там само. — C. 90, 110, 120, 131, 135, 145.[↩]
3. ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, спр. 14, арк. 808–810 зв.; ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, спр. 29, арк. 121зв.-123 зв.[↩]
4. Архив ЮЗР. – Ч. 8, т. 3. – С. 569–572 (28. 04. 1621, Луцьк).[↩]
5. Ф. 25, оп. 1, спр. 407, арк. 295–296.[↩]