Гедиміновичі

от

ДИНАСТІЯ ГЕДИМІНОВИЧІВ

Общие сведения

ГЕДИ­МИ­НО­ВИ­ЧИ –

Стар­шин­ство синів Геди­мі­на зали­шаєть­ся дис­кусій­ним. Це ж сто­суєть­ся існу­ван­ня Віто­вта Геди­мі­но­ви­ча, яко­го не зга­дує жоден літо­пис­ний реєстр Геди­мі­но­ви­чів. Ю. Пузи­на вва­жав, його най­стар­шим з Геди­мі­но­ви­чів, який заги­нув 6.07.1336 р. (1991, s. 131). Цю вер­сію недав­но під­т­ри­ма­ли А. Нік­жен­таітіс (1933, s.16) та Я. Тен­говсь­кий (2071, s.147). Нам зда­ють­ся слуш­ни­ми засте­ре­жен­ня Т. Васи­левсь­ко­го з цьо­го при­во­ду (2095, s.192). Ми також не вва­жає­мо достат­ньою аргу­мен­та­цію Ю. Пузи­ни. Так само без достат­ніх під­став, на наш погляд, дея­кі дослід­ни­ки вва­жа­ють доч­кою Гедим­ша дру­жи­ну козельсь­ко­го кня­зя Андрія­на Мсти­сла­ви­ча (2071, s. 146). Літо­пи­си нази­ва­ють її доч­кою Гаман­та. При наяв­но­сті вели­ко­го чис­ла литовсь­ких дина­стів це скорі­ше спо­тво­рене ім’я Оль­гі­ман­та ніж Гедиміна.

Лит.: Stadnicki K. Synowie Gedymina. Lwów, 1849–53. T. 1–2; idem. Bracia Władysława Jagiełły Olgierdowicza. Lwów, 1867; idem. Koryjat Gedymi­nowicz i Koryjatowicze // Roz­prawy i sprawo­zdania z posiedzeń Wyd­zia­łu Historyczno-Filo­zoficznego Akademii Umie­jętności. Kraków, 1877. T. 7; Wolff J. Ród Gedimina. Kraków, 1886; idem. Kniaziowie Li­tewsko-Ruscy od koń­ca czternastego wieku. Warsz., 1895; Bonie­cki A. Poczet rodów w Wielkiém Księstwie Li­tewskiém w XV i XVI wieku. Warsz., 1887; Лю­бав­ский М. К. Об­ласт­ное де­ле­ние и ме­ст­ное управ­ле­ние Ли­то­в­ско-Рус­ско­­го го­су­дар­ст­ва ко вре­ме­ни из­да­ния 1‑го Ли­тов­ско­го Ста­ту­та. М., 1892; Chodynicki K. Geneza dy­nastii Giedymina // Kwartalnik Historyczny. 1926. Rok 40. № 4; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich // Ateneum Wileńskie. 1930. Rok 7. № 3/4; Puzyna J. Narymunt Gedymi­no­wicz // Mie­sięcznik Heraldyczny. 1930. Rok 9. № 3; idem. Korjat i Korjatowicze // Ateneum Wileńskie. 1930. Rok 7. № 3/4; idem. Potom­stwo Na­ry­munta Gedyminowicza // Miesięcz­nik Heral­dyczny. 1931. Rok 10. № 7/8; idem. Kim był i jak się naprawdę nazywał Pukuwer, ojciec Gie­dy­mina // Ateneum Wileńskie. 1935. Rok 10; idem. Korjat i Korjatowicze oraz sprawa po­dolska // Ateneum Wileńskie. 1936. Rok 11; Šležas P. Ar Gediminaičiai kilę iš Žemaičių? // Athenaeum. 1935. T. 6. № 1; Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. Warsz., 1936; Jakštas J. Naujausi Ge­di­mino dinastijos kilmés tyrinėjimai // Lietu­vos Praeitis. Kaunas, 1940. T. 1; Ох­мань­ский Е. Ге­ди­ми­но­ви­чи – «пра­вну­ки Ско­ло­мен­до­вы» // Поль­ша и Русь. М., 1974; Фло­ря Б. Н. Ро­до­сло­вие ли­тов­ских кня­зей в рус­ской по­ли­ти­че­ской мыс­ли XVI в. // Вос­точ­ная Ев­ро­па в древ­но­сти и сред­не­ве­ковье. М., 1978; Быч­ко­ва М. Е. Со­став клас­са фео­да­лов Рос­сии в XVI в. М., 1986; Kiaupa Z., Matulevičius A. Ge­diminiiačiai. [Vilnius], 1989; Nikžentaitis A. Gediminas. Vilnius, 1989; Tęgowski J. Pierw­sze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań; Wrocław, 1999.

Поколенная роспись

Про­то­пла­ста І

1. СКА­ЛИ­МОНТ?

Про­то­пла­ста ІІ

БУДИ­КИД

ПУТУВЕР(†1294/1295)

Путувер Буди­вид (Путувер[1], Люта­вор, лат. Putuwerus[1]; — вели­кий князь литов­ский, отец Вите­ня, Вои­на и, веро­ят­но, Геди­ми­на, брат Буди­ки­да. Родо­на­чаль­ник дина­стии, позд­нее извест­ной как Гедиминовичи[1]. Единственным[1] надёж­ным источ­ни­ком, в кото­ром упо­ми­на­ет­ся Пуку­вер, явля­ет­ся хро­ни­ка Пет­ра фон Дус­бур­га. В ней под 1291 годом он назы­ва­ет­ся «литов­ским коро­лём» (лат. Rex Lethoviae), отпра­вив­шим вой­ско сво­е­го сына Вите­ня в поход на поль­ские зем­ли. Готи­че­ский шрифт, кото­рым напи­са­на хро­ни­ка, поз­во­ля­ет про­чи­тать имя кня­зя как Putuwerus или, что менее веро­ят­но, Lutuwerus[1]. Соглас­но Е. Охмансь­ко­му, Пуку­вер имел ещё сыно­вей — полоц­ко­го кня­зя Вои­на и киев­ско­го кня­зя Фёдора[2].

В позд­нем источ­ни­ке извест­ном как Хро­ни­ка Быхов­ца о Витене упо­ми­на­ет­ся, что он был «з име­ня дер­жа­чо­го в Жомой­ти речо­но­го Эйра­го­ла», что может сви­де­тель­ство­вать о жемайт­ском про­ис­хож­де­нии Пуку­ве­ра. Тео­дор Нар­бут при­во­дил леген­ду о мор­ском пира­те Люта­во­ре, осно­ва­те­ле Эйра­го­лы, полу­чив­шем Полоц­кое кня­же­ство после убий­ства Трой­на­та в 1264 году[3]. При этом Нар­бут яко­бы исполь­зо­вал поль­ско­языч­ную «Ров­дан­скую руко­пись», кото­рую кро­ме него никто не видел[1]. Эдвар­дас Гуда­ви­ч­юс отме­ча­ет, что Бутвид был суб­мо­нар­хом при жиз­ни сво­е­го бра­та Будикида.[4] Поль­ский исто­рик Юзеф Пузы­на пред­по­ло­жил, что Пуку­вер может быть одним лицом с упо­мя­ну­тым в Ипа­тьев­ской лето­пи­си под 1289 годом Буди­ки­дом или, что более веро­ят­но, его бра­том Будивидом[1][5]. Ежи Охмань­ский отме­чал, что в «Задон­щине» Оль­гер­до­ви­чи назы­ва­ют себя «вну­ка­ми Геди­ми­но­вы­ми, пра­вну­ка­ми Ско­ло­мен­до­вы­ми» и на осно­ва­нии это­го пред­по­ло­жил, что отца Пуку­ве­ра зва­ли Сколоменд[1][2]. По мне­нию Сти­ве­на Роуэл­ла, Ско­ло­менд мог быть и тестем Гедимина[6].

1.Насевіч В. Л. Путувер // Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бела­русі: У 6 т. — Т. 6. — Кн. 1. — Мінск, 2001. С. 8.
2. Охмань­ский Е. Геди­ми­но­ви­чи — «пра­вну­ки Ско­ло­мен­до­вы» // Поль­ша и Русь. — М.: Нау­ка, 1974. — С. 358—364.
3. Narbutt T. Dzieje starożytne narodu Litewskiego. — T. 4. — S. 310—313.
4. Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 года. — Фонд име­ни И. Д. Сыти­на BALTRUS, 2005.
5. Puzyna J. Kim był i jak sie naprawdę nazywał Pukuwer ojciec Giedymina // Ateneum Wileńskie. — T. 10. — 1935. — S. 1–43.
6. Rowell S. C. Iš viduramžių ūkų kylanti Lietuva. — V., 2001.

І

ВІТЕНЬ

В позд­нем источ­ни­ке извест­ном как Хро­ни­ка Быхов­ца о Витене упо­ми­на­ет­ся, что он был «з име­ня дер­жа­чо­го в Жомой­ти речо­но­го Эйра­го­ла», что может сви­де­тель­ство­вать о жемайт­ском про­ис­хож­де­нии Пуку­ве­ра. Тео­дор Нар­бут при­во­дил леген­ду о мор­ском пира­те Люта­во­ре, осно­ва­те­ле Эйра­го­лы, полу­чив­шем Полоц­кое кня­же­ство после убий­ства Трой­на­та в 1264 году[3]. При этом Нар­бут яко­бы исполь­зо­вал поль­ско­языч­ную «Ров­дан­скую руко­пись», кото­рую кро­ме него никто не видел[1].

1. ГЕДИ­МІН († 1341)

Пана­ванне Г. пача­ло­ся паміж каст­рыч­ні­кам 1315 (апош­няя згад­ка Віце­ня) і чэрве­нем 1317, калі аб’ектам напа­ду Тэўтон­ска­га орд­эна стаў замак Гед­зі­мін, назва­ны ў гонар свай­го засна­валь­ніка. Не паз­ней 1320 Г. засна­ваў мура­ва­ны замак у Віль­ні, які стаў з таго часу яго галоў­най рэзід­эн­цы­яй. Пач­а­так яго пана­ван­ня вызна­чы­ў­ся ствар­эн­нем у ВКЛ сама­стой­най пра­васлаў­най мет­ра­поліі, пад­па­рад­ка­ва­най непа­ср­эд­на пат­ры­яр­ху (з цэн­трам у Нова­га­род­ку, існа­ва­ла з 1317 па 1330), і спро­бай нар­малі­за­ва­ць ста­сун­кі з каталіц­кім Захадам. Каля 1321 Г. пабу­да­ваў у Віль­ні кас­цёл для мана­хаў-фран­цы­с­кан­цаў і аднавіў такі ж кас­цёл у Нова­га­род­ку, спа­ле­ны ў выніку напа­ду кры­жа­коў. У маі 1323 Г. праз Рыгу звяр­нуў­ся з шэра­гам лістоў да рым­скай курыі, Ган­зей­ска­га саю­за, сак­сон­скіх рэзід­эн­цый Фран­цы­с­кан­ска­га і Даміні­кан­ска­га орд­энаў. У гэтых лістах Г., тыту­ла­ва­ны «кара­лём Літ­вы і Русі, ула­да­ром і кня­зем Жамой­ці», выказ­ваў намер пры­ня­ць каталіц­кае хрыш­ч­энне, запра­шаў мана­хаў і май­строў роз­ных спе­цы­яль­на­сцяў на пера­ся­ленне ў ВКЛ, гаран­та­ваў ім роз­ныя іль­го­ты і пры­вілеі. 2.10.1323 Г. заклю­чыў мір з рыж­скім ацы­біску­пам і магістра­там Рыгі. Межы ВКЛ і Лівон­ска­га орд­эна абвяш­чалі­ся адкры­ты­мі для ганд­лю і воль­на­га пера­мяш­ч­эн­ня люд­зей. Адно­сі­ны з Тэўтон­скім орд­энам на прус­кай мяжы засталі­ся варо­жы­мі, на пач. 1324 адбы­ў­ся шэраг напа­даў на Жамой­ць, у ліпе­ні – абло­га літоў­ца­мі орд­эн­ска­га зам­ка Хрыст­ме­мель. У каст­рыч­ніку 1324 папа Іаан ХХІІ накіра­ваў сваіх лега­таў, упаў­на­ва­жа­ных ахры­с­ці­ць Г. Аднак у апош­ні момант Г. адмо­віў­ся ад хрыш­ч­эн­ня, зада­воліў­шы­ся мірам з Тэўтон­скім орд­энам, заклю­ча­ным у ліста­пад­зе з дапа­мо­гай легатаў.

У тыя ж гады Г. раз­гар­нуў экс­пан­сію на Русі. Пер­шы­мі яе пра­ява­мі сталі вакня­жанне ў Віцеб­ску на пачат­ку 1320‑х сына Г. Аль­гер­да, які неза­доў­га да таго ажаніў­ся з дач­кой апош­ня­га віцеб­ска­га кня­зя з роду Руры­каві­чаў, і саюз з Цвяр­скім княст­вам, зама­ца­ва­ны шлю­бам дач­кі Г. Марыі з цвяр­скім кня­зем Дзміт­ры­ем Міхай­лаві­чам (1320). У 1322 іншы зяць Г. і яго намес­нік у Гародне Давыд Гарад­зен­скі стаў на карот­кі час кня­зем Пско­ва, што пры­вя­ло да выхаду Пско­ва з‑пад кан­тро­лю Вяліка­га Ноў­га­ра­да. У 1323 адбы­ў­ся набег літоўска­га вой­ска на наў­га­род­скую волас­ць Лукі (Вялікія Лукі). Пад ула­ду ВКЛ (каля 1322?) перай­шлі Берас­цейш­чы­на і Пад­ля­ш­ша, аб чым паве­дам­ля­ю­ць познія бела­рус­ка-літоўскія лета­пі­сы, але ўскос­на іх пац­вяр­джае адсут­на­сць гэтых зем­ляў у пераліку ваяво­даў Галіц­ка-Валын­ска­га княст­ва 1335. Вера­год­на, далуч­энне Берас­ця адбы­ло­ся ў выніку ваен­най акцыі Г. Акты­ві­за­цыя паліты­кі на Русі выкліка­ла кан­флікт з Зала­той Ардой. Пад час візіту пап­скіх лега­таў Г. быў моц­на заня­ты татар­скі­мі спра­ва­мі, а ў 1325 адбы­ў­ся татар­скі паход на ВКЛ. Тым не менш сфе­ра ўплы­ву Г. на Русі няўхіль­на пашы­ра­ла­ся. Мен­скі князь Васіль быў васа­лам Г. і ў 1326 удзель­ні­чаў у яго пасоль­стве ў Ноў­га­рад, выні­кам яко­га ста­ла заклю­ч­энне міра з Ноў­га­ра­дам і аднаў­ленне міра з Лівоніяй. У Полац­ку тады кня­жыў брат Геды­мі­на Воінь, які ўзна­чаліў тое ж пасоль­ства. У Пско­ве пас­ля Давы­да (у 1327–29) кня­жыў цвяр­скі князь Аляк­сандр Міхай­лавіч, які аба­піраў­ся на пад­т­рым­ку Г. Пад непа­ср­эд­ную ўла­ду Г. адыш­лі ў 1320‑я гг. Таро­пец­кае і Ржэўс­кае княст­вы на поўна­чы Сма­лен­скай зям­лі (ржэўскія гара­ды Асе­чан і Рас­на на верх­няй Вол­зе зга­д­ва­юц­ца як «літоўскія» ў 1335). Адна­ча­со­ва Г. завя­заў цес­ныя зносі­ны з Польш­чай, вяс­ной 1325 аддаў­шы сваю дач­ку Алдо­ну (у хрыш­ч­эн­ні Ган­ну) за Казі­мі­ра, сына кара­ля Улад­зі­сла­ва Лакат­ка. У 1326 Г. накіра­ваў вой­ска ў 1200 кон­нікаў на чале з Давы­дам Гарад­зен­скім, якое спу­сто­шы­ла зем­лю варо­жа­га Польш­чы Бран­д­эн­бург­ска­га маркграфства.

У 1328 Г. умя­шаў­ся ў кан­флікт паміж рыж­скім магістра­там і Лівон­скім орд­энам – нап­эў­на, спад­зе­ю­чы­ся, што гэта пры­вяд­зе да лікві­да­цыі орд­эна. Восен­ню 1329 ён па прось­бе рыжан спу­сто­шыў ула­дан­ні орд­эна, а вяс­ной 1330 – ула­дан­ні рыж­ска­га арцы­біску­па. Аднак кан­флікт скон­чы­ў­ся пара­ж­эн­нем гара­джан і заклю­ч­эн­нем іх міра з орд­энам (30.03.1330), што пры­вя­ло да аднаў­лен­ня вай­ны паміж ВКЛ і кры­жа­ка­мі. Сумес­ны напад прус­кай і лівон­скай галін орд­эна на Жамой­ць адбы­ў­ся ўжо ў сакавіку 1330. У адказ у верас­ні Г. пас­лаў вой­ска на дапа­мо­гу польска­му кара­лю, які ажыц­цявіў напад на Прусію. У далей­шым напа­ды орд­эн­скіх рыца­раў на ВКЛ сталі рэгу­ляр­ны­мі: яны адбы­валі­ся ў 1332, 1333 (тады лівон­скае вой­ска на ладдзях дасяг­ну­ла Полац­ка), 1334 (так­са­ма да Полац­ка), 1339, 1340.

Аднаў­ленне вай­ны на захад­зе не спы­ні­ла ўплы­ву ВКЛ на ўсход­нія спра­вы, але ўсклад­ні­ла іх. Пас­ля смер­ці ў 1330 літоўска­га мітра­паліта Філа­фея мітра­полія не была адно­ў­ле­на (не паз­ней 1336 пера­не­се­на ў Галіч). Саюз­нік Г. Аляк­сандр Цвяр­скі ў 1329 стра­ціў Пскоў, але ў 1331 паўтор­на атры­маў яго «из литов­скыя рукы» і заста­ваў­ся пскоўскім кня­зем да 1337. У 1331 Г. зра­біў няў­да­лую спро­бу пра­вес­ці на вакант­ную паса­ду наў­га­род­ска­га епіска­па свай­го стаў­лен­ніка Арсенія. Пра памер уплы­ву Г. на Русі ў гэты час свед­чы­ць тое, што альт­эр­на­ты­ў­ны канды­дат у епіска­пы, яко­га Г. імкнуў­ся пера­ха­пі­ць, пра­е­хаў з Валы­ні ў Ноў­га­рад толь­кі круж­ным шля­хам праз Бранск і Тар­жок, пры­чым ля Кіе­ва яго ледзь не заха­піў мяс­цо­вы князь Фёдар, які яўна дзей­ні­чаў у інтар­э­с­ах Г. Саюз­ні­ка­мі Г. былі ў той час сма­лен­скі князь Іван Аляк­сандравіч, казель­скі Аляк­сандр Мсці­сла­вавіч (так­са­ма жана­ты з дач­кой Г.). У 1331 Г. аддаў яшчэ адну дач­ку Яфі­мію за галіц­ка-валын­ска­га кн. Баля­с­ла­ва-Юрыя. У 1333 сын Г. Нары­монт (Глеб) быў запро­ша­ны кня­зем у Ноў­га­рад, што было пра­явай палітыч­на­га саю­за паміж ВКЛ і Ноў­га­ра­дам, накіра­ва­на­га супра­ць мас­коўска­га кня­зя Іва­на Каліты. Аднак Г. паз­бя­гаў адкры­та­га кан­флік­та з Мас­квой і ў тым жа год­зе аддаў дач­ку Аўгу­сту за Сямё­на, сына Каліты. Да 1338 Нары­монт з’ехаў з Ноў­га­ра­да і стаў кня­жы­ць у Полац­ку і, маг­чы­ма, Пін­ску, але заха­ваў сваіх намес­нікаў у шэра­гу валас­цей, пада­ра­ва­ных яму наў­га­род­ца­мі (Лад­а­ге, Арэш­ку, Кар­э­ле і пало­ве Капор’я). Бела­рус­ка-літоўскія лета­пі­сы паве­дам­ля­ю­ць пра зава­яванне Г. Кіеўс­кай зям­лі, але гэты сюж­эт боль­шас­ць даслед­чы­каў лічы­ць міфіч­ным. Кіе­вам у 1331–63 вало­даў князь Фёдар, які пад­па­рад­коў­ваў­ся татарска­му бас­ка­ку. Часам яго ата­я­сам­лі­ва­ю­ць з бра­там Г., але больш вера­год­на, што гэты Фёдар не меў дачы­нен­ня да літоўска­га кня­жац­ка­га рода, хаця часам дзей­ні­чаў у саю­зе з Г. Маг­чы­ма, спро­бы пашы­ры­ць уплыў ВКЛ на Кіеў выклікалі новы татар­скі паход у 1338. У 1340 памёр апош­ні галіц­ка-валын­скі князь Юрый-Баляс­лаў, што даз­волі­ла ўлад­ка­вац­ца на Валы­ні малод­ша­му сыну Г. Любар­ту. Кан­чат­ко­вы пад­зел галіц­ка-валын­с­кай спад­чы­ны паміж ВКЛ, Ардой і Польш­чай скон­чы­ў­ся ўжо пас­ля смер­ці Г. Ён загі­нуў, нап­эў­на, зімой 1341 пры абло­зе орд­эн­ска­га зам­ка Бай­ер­бур­га. Існуе так­са­ма вер­сія пра атруч­энне Г.

Пад пана­ван­нем Г. ВКЛ перат­ва­ры­ла­ся ў моц­ную ўсход­не­еўра­пей­скую дзяр­жа­ву, тэры­то­рыя якой за гэты час павя­лічы­ла­ся ўдвая. Апра­ча сталі­цы Віль­ні, мура­ва­ныя зам­кі былі ўзвед­зе­ны ў Мед­ні­ках, Лід­зе, Крэ­ве, Віцеб­ску. Пача­ло­ся запа­зы­чанне пер­шых эле­мен­таў заход­не­еўра­пей­с­кай куль­ту­ры. Адна­ча­со­ва Г. паклаў пач­а­так шыро­кай экс­пан­сіі на Русі, якая пра­доў­жы­ла­ся ў наступ­ныя дзе­ся­ці­годдзі. Яго шмат­лікія нашчад­кі ўтва­ры­лі дына­стыю Гедымінавічаў.

Кр.: Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów ..., posługujących do krytycznego wyjaśnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i ościennych im krajów. T. 1. – Wilno, 1860; Посла­ния Геди­ми­на / Под­го­то­ви­ли В. Пашу­то и И. Шталь. Виль­нюс, 1966.

Літ.: Анто­но­вич В. Б. Очерк исто­рии Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го до поло­ви­ны XV сто­ле­тия. Киев, 1878; Ник­жян­тай­тис А. Геди­ми­нас // Виль­нюс, 1990. № 4; Насевіч В. Л. Пачат­кі Вяліка­га княст­ва Літоўска­га: Пад­зеі і асо­бы. Мн., 1993; Rowell S. C. Lithuania ascending: A pagan empire within east-central Europe. 1295–1345. Cambridge, 1994.

Адно­сі­ны паміж Віце­нем і яго пера­ем­ні­кам Геды­мі­нам роз­ныя кры­ні­цы выкла­да­ю­ць па-роз­на­му. Адзі­ны даку­мент, сучас­ны Геды­мі­ну,— гра­ма­та рыж­ска­га магістра­та ад 1322 года — назы­вае Віце­ня яго бра­там і папяр­эд­ні­кам. Аднак у далей­шым пашы­ры­лі­ся два іншыя мер­ка­ван­ні. Бела­рус­ка-літоўскія лета­пі­сы XVI ста­годдзя ліча­ць Геды­мі­на сынам Віце­ня, а поль­ская і мас­коўская вер­сіі ўво­гу­ле адмаў­ля­ю­ць іх род­нас­ныя сувязі. Геды­мін нібы­та быў слу­гой ці нават хало­пам, які забіў свай­го гас­па­да­ра і заха­піў яго ўла­ду. Тэн­д­эн­цый­на­сць гэтых вер­сій віда­воч­ная. Што ж даты­чы­ць літоўс­кай тра­ды­цыі, то ўяў­лен­ні пра Геды­мі­на як сына Віце­ня маглі ўзнік­ну­ць таму, што паміж імі была знач­ная роз­ні­ца ва ўзрос­це. Геды­мін нарад­зіў­ся прыклад­на ў пачат­ку ці ў сяр­эд­зіне 1270-ых гадоў і пера­жыў свай­го бра­та прак­тыч­на на цэлае пака­ленне — на 25 гадоўЛітва якраз зна­ход­зіц­ца на папяр­эд­нім віт­ку эва­лю­цый­най спіралі — на ста­дыі ўтвар­эн­ня цэн­тралі­за­ва­най ран­не­кла­са­вай дзяр­жа­вы. На пра­ця­гу папяр­эд­ніх дзе­ся­ці­годдзяў некаль­кі кня­жац­кіх родаў вялі бара­ць­бу не за пад­зел «сфе­раў уплы­ву» ў Літве, а за вяр­хоў­ную ўла­ду. Пера­мож­цам вый­шаў «род Калюм­наў» — нашчад­кі Путуве­ра. Іншыя князі (вера­год­на, родзічы Трайдзе­на), якія засталі­ся ў дзяр­жа­ве, перай­шлі на пала­ж­энне слу­жы­лых кня­зёў, фак­тыч­на — асаб­лі­ва пры­віле­я­ва­ных баяр. На самым пачат­ку свай­го пана­ван­ня Геды­мі­ну ўда­ло­ся лікві­да­ва­ць ачаг пат­эн­цы­яль­най пагро­зы — заха­пі­ць і пака­ра­ць смер­цю прэт­эн­д­эн­та на веліка­кня­жац­кі тытул Пялю­зе, які пра­ця­г­ваў слу­жы­ць тэўтон­цам. З’яў­ленне нова­га палітыч­на­га цэн­тра на Русі не прай­шло міма ўва­гі і кан­стан­ці­но­паль­ска­га пат­ры­яр­ха. Пра гэта свед­чы­ць яго даз­вол засна­ва­ць каля 1317 года сама­стой­ную мітра­полію з цэн­трам у Ноў­га­род­ку, што ахо­плі­ва­ла полац­кае і тураўс­кае епіскап­ст­вы. Літоўскім мітра­палітам стаў Феа­філ, які ўпа­мі­на­ец­ца на гэтай пасад­зе да 1329 года. 

Літоўскі ўла­дар не пра­ма­руд­зіў выка­ры­ста­ць спры­яль­нае ста­но­віш­ча. Даволі хут­ка ён пад­па­рад­ка­ваў свай­му кан­тро­лю сумеж­ныя княст­вы і зем­лі (на тэры­то­рыі сучас­най Бела­русі). Нека­то­рыя з іх мелі сувязі ўжо з Віце­нем — так, нага­да­ем, Полац­кая зям­ля згад­зіла­ся пры­ня­ць літоўска­га кня­зя ў 1307 год­зе. Пры Геды­міне полац­кім кня­зем з’яў­ля­ец­ца яго брат Воінь (у гэтай якас­ці ён высту­пае ў 1323 год­зе), але адно­сі­ны Полач­чы­ны з Літ­вой маю­ць дага­вор­ны, дына­стыч­ны характар.

На ўсход ад Полач­чы­ны ляжа­ла Віцеб­ская зем­ля, князь якой (нека­то­рыя бела­рус­ка-літоўскія лета­пі­сы назы­ва­ю­ць яго Яра­сла­вам) не меў сыноў. У 1317 год­зе Геды­мін заклю­чыў з ім і мяс­цо­вы­мі бая­ра­мі пагад­ненне: дач­ка кня­зя Марыя выход­зі­ць за Геды­мі­на­ва­га сына Аль­гер­да, яко­га пас­ля смер­ці Яра­сла­ва віцяб­ляне пры­ма­ю­ць у якас­ці свай­го кня­зя. Так і адбы­ло­ся даволі хут­ка — у 1320 год­зе. Част­ка даслед­чы­каў лічы­ць, што Аль­герд прай­шоў фар­маль­ны абрад хрыш­ч­эн­ня, хаця па сут­на­сці ён заста­ваў­ся прых­іль­ні­кам паган­ства («вог­не­па­клон­ні­кам», як назваў яго кан­стан­ці­но­паль­скі пат­ры­ярх). Маг­чы­ма, што хрыш­ч­эн­ня ўво­гу­ле не было: ёсць звест­кі, што Аль­герд знач­на паз­ней, у 1350-ыя гады, калі дама­гаў­ся аднаў­лен­ня мітра­поліі ў Літве, абя­цаў у выпад­ку ста­ноў­ча­га раш­эн­ня пат­ры­яр­ха пры­ня­ць пра­васлаўе. Улад­ка­ванне Аль­гер­да ў Віцеб­ску, нап­эў­на, супра­ва­д­жа­ла­ся заклю­ч­эн­нем тако­га ж дага­во­ра, як раней у выпад­ку з Полац­кам: «не рухати ста­ри­ны» і не ўме­ш­вац­ца ва ўнут­ра­ныя спра­вы Віцебшчыны.

Нап­эў­на, нешта падоб­нае адбы­ло­ся і з Пін­скім княст­вам, у якім паз­ней кня­жыў Нары­монт Геды­мі­навіч. Праў­да, нія­кіх сля­доў пагад­нен­ня паміж Пінс­кам і вялікі­мі кня­зя­мі літоўскі­мі ў больш позні час не пра­соч­ва­ец­ца. Таму не выклю­ча­на, што Пінш­чы­на і ўсё Палес­се былі захопле­ны ў выніку чыста ваен­най акцыі. Вель­мі вера­год­на, што, пры­нам­сі, у Давыд-Гарад­ку і Дуб­ро­ві­цы са Сця­пан­ню пры гэтым заха­валі­ся мяс­цо­выя князі (паз­ней яны буду­ць зга­д­вац­ца ў лета­пі­сах). Праз некаль­кі дзе­ся­ці­годдзяў на поўд­зень ад Палес­ся, на Усход­няй Валы­ні, з’я­вяц­ца пра­васлаў­ныя князі Аст­рож­скія, Нясвіц­кія, Чац­вяр­цін­скія — так­са­ма вера­год­ныя нашчад­кі тура­ва-пін­скіх ці сця­пань­скіх уладароў.

На пачат­ку ўла­да­ран­ня Геды­мі­на адбы­ў­ся і яго кан­флікт з Галіц­ка- Валын­с­кай Рус­сю. Паў­ноч­ны ўскра­ек Улад­зі­мі­ра-Валын­ска­га княст­ва — Пад­ля­ш­ша і Берас­цейш­чы­на — перай­шоў пад кан­троль Літ­вы. У гэты момант дзяр­жа­ва Геды­мі­на набы­ла межы, якія амаль супа­далі з сучас­ны­мі межа­мі Літ­вы і Беларусі.

Далей­шы ход пад­зей на «рус­кім напрам­ку» дзе­ян­няў Геды­мі­на заста­ец­ца дыс­кусій­ным. Нека­то­рыя бела­рус­ка-літоўскія лета­пі­сы, а ўслед за імі М. Стрый­коўскі, пры­вод­зя­ць паданне аб вялі­кай вайне, што адбы­ла­ся паміж Геды­мі­нам і галіц­ка-валын­скі­мі кня­зя­мі пас­ля захо­пу Пад­ля­ш­ша і Берас­ця. Нека­то­рыя дэталі ў гэтым апа­вя­дан­ні з’яў­ля­юц­ца віда­воч­на памыл­ко­вы­мі: улад­зі­мір­скі князь назва­ны не Андр­эем, а Улад­зі­мірам, побач з ім дзей­ні­чае загад­ка­вы князь Станіслаў Кіеўскі (быц­цам бы про­дак паз­ней­шых кня­зёў Разан­скіх, што не адпа­вя­дае рэчаісна­сці), а так­са­ма Раман Бран­скі (такі князь сапраў­ды кня­жыў у Бран­ску, але пас­ля 1310 года ён зні­кае з лета­пі­саў). На гэтай пад­ста­ве част­ка даслед­чы­каў уво­гу­ле лічы­ць паданне цал­кам негіста­рыч­ным, неве­ра­год­ным. Іншыя ж зыход­зя­ць з таго, што ў ім адлюстра­валі­ся, хаця і ў ска­жо­ным выгляд­зе, рэаль­ныя факты.

Паданне сцвяр­джае, што пас­ля захо­пу Геды­мі­нам Дра­гічы­на і Берас­ця князі Улад­зі­мір (Андр­эй Улад­зі­мір­скі?) і Леў Луц­кі (трэ­ба было б — Галіц­кі?) рушы­лі на Літву. У адказ Геды­мін з апал­ч­эн­нем пала­чан і жамой­таў увар­ваў­ся на Валынь, у бітве з ім улад­зі­мір­скі князь загі­нуў. На наступ­ны год пад Кіе­вам, на рацэ Ірпень, адбы­ла­ся бітва літоў­цаў з луц­кім, кіеўскім, пера­яс­лаўскім і бран­скім кня­зя­мі, на баку якіх былі і тата­ры. Бітва быц­цам бы так­са­ма скон­чы­ла­ся пера­мо­гай Геды­мі­на, пас­ля чаго ён пасад­зіў у Кіе­ве свай­го намес­ніка — кня­зя Аль­гі­мон­та Гальшанскага.

Калі такія пад­зеі сапраў­ды мелі мес­ца, то яны маглі адбыц­ца ў 1322 год­зе: годам раней Андр­эй і Леў былі яшчэ жывыя (аб гэтым свед­чы­ць дата­ва­ны запіс адна­го з луц­кіх даку­мен­таў), а ўжо ў 1323 год­зе Улад­зіслаў Лака­ток пісаў да папы Іаа­на XXII пра смер­ць «двух апош­ніх рус­кіх кня­зёў, якія з’яў­ля­лі­ся для нас цвёр­дай аба­ро­най супра­ць лютых татар». Але не выклю­ча­на, што яны памер­лі без удзе­лу Геды­мі­на, бо іншыя вары­ян­ты тых жа бела­рус­ка-літоўскіх лета­пі­саў даю­ць зусім не такія звест­кі пра абставі­ны пад­па­рад­ка­ван­ня Валы­ні Літве. Геды­мін быц­цам бы ажаніў свай­го сына Любар­та з дач­кой улад­зі­мір­ска­га кня­зя, пас­ля чаго Любарт пачаў кня­жы­ць ва Улад­зі­мі­ры і Луц­ку. Дар­эчы, гэта зда­ец­ца больш вера­год­ным, бо Валынь паз­ней мела такі ж фед­эра­ты­ў­ны ста­тус у склад­зе Вяліка­га княст­ва Літоўска­га, як Полацк і Віцебск.

Аднак і ў гэтай вер­сіі не ўсё глад­ка. Любарт быў адным з малод­шых сыноў Геды­мі­на і ў 1322 год­зе не мог дасяг­ну­ць шлюб­на­га ўзрос­ту. Да таго ж ёсць звест­кі, што Андр­эй пакі­нуў не толь­кі дач­ку, але і сына Юрыя, які кня­жыў яшчэ ў 1335 год­зе. Так што адно­сна вай­ны Геды­мі­на за Валынь і Кіеў, маг­чы­ма, рацыю маю­ць тыя, хто ўво­гу­ле не пры­мае на веру гэтае лета­піс­нае паведамленне.

КН. ВОИН ПОЛОЦ­КИЙ

Соглас­но Воль­фу, был тре­тьим сыном Буди­ви­да, бра­том Геди­ми­на и Витеня[1]. Впер­вые упо­ми­на­ет­ся в 1324 году[2] как князь полоц­кий — в 1326 году, когда он вме­сте с кня­зем мин­ским Васи­ли­ем и кня­зем Фёдо­ром Свя­то­сла­во­ви­чем участ­во­вал в посоль­стве вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Геди­ми­на в Нов­го­род для заклю­че­ния мир­но­го дого­во­ра с нов­го­род­ца­ми и ливон­ски­ми рыца­ря­ми. Более в источ­ни­ках не упо­ми­на­ет­ся. Учи­ты­вая извест­ные фак­ты похо­дов ливон­ских рыца­рей на Полоцк в 1333 и 1334 годах, мож­но пред­по­ло­жить, что Воин был убит во вре­мя одно­го из них. В 1338 году кня­зем полоц­ким назван уже Нари­монт Геди­ми­но­вич. В источ­ни­ках так­же упо­ми­на­ет­ся сын Вои­на Люб­ка, уби­тый в 1342 году в бит­ве с ливон­ски­ми рыцарями[2].

1. Wolff J. Rod Gedimina. — Krakow, 1886. — S. 6.
2. Vainius // Tarybų Lietuvos enciklopedija / ed. J.Zinkus. — Vilnius: Lithuania: Vyriausioji enciklopedijų redakcija, 1988. — Т. IV. — pp. 419.

КН. ФЕДОР

Наконт Кіе­ва ёсць яшчэ адна вер­сія. Крыху паз­ней, у 1331 год­зе, там упер­шы­ню пас­ля Баты­ева нашэс­ця ўпа­мі­на­ец­ца мяс­цо­вы князь Фёдар. Яго імя супа­дае з імем адна­го з бра­тоў Геды­мі­на, звест­кі пра яко­га заха­валі­ся ў грэ­час­кім збор­ніку XIV ста­годдзя ў Вать­ткане. (У адным з запі­саў збор­ніка паве­дам­ля­ец­ца: «Даў Фёдар, брат Геды­мі­на, сяр­эбра­ных каўкіеў два».) Гэты факт выклікаў зда­гад­ку, быц­цам бы менавіта брат Геды­мі­на кня­жыў у Кіе­ве пас­ля захо­пу гора­да Літ­вой. Сапраў­ды, кіеўскі князь Фёдар у адзі­ным выпад­ку свай­го з’яў­лен­ня ў лета­пі­се дзей­ні­чае ў інтар­э­с­ах Геды­мі­на — спра­буе пера­ха­пі­ць наў­га­род­ска­га епіска­па, яко­му супра­ць волі вяліка­га кня­зя надаў сан улад­зі­мір­скі мітра­паліт (Геды­мін пад­т­рым­лі­ваў інша­га прэт­эн­д­эн­та на наў­га­род­скі епіскап­скі пасад). Аднак побач з Фёда­рам дзей­ні­чае татар­скі бас­как, што свед­чы­ць, пры­нам­сі, пра двай­ную залеж­на­сць Кіе­ва — ад Літ­вы і Арды. Ды і супад­зенне імё­наў ні аб чым яшчэ не гаво­ры­ць. Фёда­рам мог звац­ца ў хрыш­ч­эн­ні і Воінь Полац­кі. Сярод пад­руч­ных Геды­мі­на вядо­мы іншы князь — Фёдар Свя­та­славіч, выхад­зец са Сма­лен­шчы­ны (сын Свя­та­сла­ва Мажай­ска­га, а ў кан­цы жыц­ця — князь у Дара­га­бу­жы). Ён ува­х­од­зіў у склад пасоль­ства Геды­мі­на ў 1323 год­зе разам з Воі­нем Полац­кім і Васілём Мен­скім. Гэты князь у сва­ёй заблы­та­най палітыч­най кар’е­ры мог ней­кі час зай­ма­ць і кіеўскі пасад.

II

2/1. NN ГЕДИ­МІНІВ­НА

У бара­ць­бе супра­ць Орд­эна Геды­мін меў выдат­на­га памоч­ніка — кня­зя Давы­да, які быў намес­ні­кам у Горадне, а затым фак­тыч­на галоў­ным ваяво­дам. Паход­жанне гэтай асо­бы даклад­на невя­до­мае. Тэўтон­скі храніст Дус­бург назы­вае яго гарад­зен­скім «капіта­нам» (намес­ні­кам), кня­жац­кі тытул Давы­да зга­д­вае толь­кі пскоўскі лета­пі­сец. Сувязь кня­зя с Пско­вам (пскавічы звяр­талі­ся да яго па дапа­мо­гу супра­ць лівон­цаў) парад­зі­ла мер­ка­ванне, што ён быў сынам Даў­мон­та-Ціма­фея Пскоўска­га. Аднак Давыд мог быць і нашчад­кам якой­сь­ці з былых кня­жац­кіх дына­стый Ноў­га­род­чы­ны ці Пінш­чы­ны. Яго ўзвы­ш­энне пача­ло­ся яшчэ пры Віце­ню, але асаб­лі­ва ярка пал­ка­вод­чы талент пра­явіў­ся на пачат­ку пана­ван­ня Геды­мі­на. Прак­тыч­на ні адна пера­мо­га над кры­жа­ка­мі як у аба­рон­чых, так і ў насту­паль­ных апе­ра­цы­ях не абы­ход­зіла­ся без удзе­лу Давы­да. Геды­мін нават аддаў за яго сваю дачку.
Вида­на за грод­ненсь­ко­го ста­ро­сту Дави­да († 1326 р.), одно­го з вид­ні­ших литовсь­ких пол­ко­вод­ців (2111, s. 7). У 1322 р. Псков запро­сив його на допо­мо­гу про­ти хре­сто­нос­ців. У 1323 р., очо­лю­ю­чи литовсь­кі війсь­ка, зав­дав хре­сто­нос­цям кіль­ка пора­зок (1246, с. 393). Брав участь у поході на Бере­стя у 1324 р., а також, мож­ли­во, на Доб­жинсь­ку зем­лю у 1323 р.

3/1. МОН­ВІД ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († піс­ля 1339 р.?) 

Все, що сто­суєть­ся осо­би Мон­ві­да зали­шаєть­ся дис­кусій­ним. Б.Папроцький, напри­клад, вва­жав, що у Геди­мі­на було двоє синів із схо­жи­ми іме­на­ми: Монт­від і Мон­від, але це не під­твер­джуєть­ся жод­ни­ми дже­ре­ла­ми. Зустрі­чаєть­ся і інша фор­ма цьо­го імені — Монівід. У 1413 р. на Горо­дельсь­ко­му сей­мі герб Лелі­ва прий­няв віленсь­кий воє­во­да Мон­від, але він не міг бути сином Геди­мі­на. Це також вно­сить про­бле­ми щодо нащад­ків Мон­ві­да Геди­мі­но­ви­ча і воє­во­ди Монвіда.

Згід­но т. з. Раудансь­ко­го літо­пи­су Мон­від наро­ди­всяу 1276 р. від пер­шої дру­жи­ни (2048, s. 15). З огля­ду на мож­ли­ву дату народ­жен­ня само­го Геди­мі­на це не мож­на прий­ня­ти. Помил­ко­во назва­ний кня­зем кара­чевсь­ким. Цю помил­ку поміти­ли ще у XVII ст. Був кня­зем кер­новсь­ким та слонімсь­ким (140, с. 61, 97, 110, 115, 120, 132, 153, 181, 201, 222). Остан­ня досто­вір­на згад­ка від­но­сить­ся до 1339 р. На нашу дум­ку неза­ба­ром помер, бо ні він, ні його нащад­ки не бра­ли участі у наступ­них подіях XIV ст. За Коя­ло­ви­чем у 1382 р. Ягай­ло відібрав у Мон­ві­да його зем­лі (257, s. 132). Це ста­ло одним з аргу­мен­тів Г.Василевського, який вва­жає Мон­ві­да най­мо­лод­шим з синів Гедим­ша (2095, s. 193–194), що супере­чить всім відо­мим перелі­кам синів Геди­мі­на. Ця вер­сія має при­хиль­ни­ків (2071, s. 148).

4/1. ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА ГЕДИ­МІНІВ­НА (*1302/1304, † 1364) 

Бл. 1316 р. вида­на за пло­ць­ко­го кня­зя Вац­ла­ва (Бан­ка) Боле­сла­ви­ча († 1336 р.) . Дату­ван­ня її шлю­бу зали­шаєть­ся дис­кусій­ним: без сум­ніву це ста­ло­ся до 24.04.1321 р. Народ­жен­ня Єли­за­ве­ти мож­на від­не­сти до періо­ду між 1302–1304 рр.

5/1. НАРИ­МУНТ-ГЛІБ ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 2.02.1348)

Заги­нув 2.02.1348 р. Наро­ди­вся від пер­шої дру­жи­ни. Всі варіан­ти дату­ван­ня його народ­жен­ня апріор­ні. Князь ладо­зь­кий (1333 — ? рр.), пінсь­кий (кіне­ць 1330-х- 1348 рр.). Піс­ля Вої­на дея­кий час пра­вив у Поло­ць­ку (97, с.98). У 1333 р. перей­шов на служ­бу до Нов­го­ро­да Вели­ко­го, де отри­мав Ладо­гу, Орє­шек, Корельсь­кий горо­док з Корельсь­кою зем­лею та поло­ви­ну Копор’я. У кін­ці 1330‑х рр. утвер­ди­вся в Пінсь­ку (126, стб.72; 1990). Нари­мунт, схо­же, був одру­же­ний три­чі: пер­ша дру­жи­на незна­на з імені та поход­жен­ня; в кін­ці 1330‑х рр. він одру­жи­вся з Анною, доч­кою Василь­ка Рома­но­ви­ча, мож­ли­во кня­зя Острозь­ко­го, вдо­вою кня­зя пінсь­ко­го († бл. 1345); у 1345 р., мож­ли­во, одру­жи­вся з ордин­кою (506, с.258–360).

6/1. ЄВНУТ-ІВАН ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († піс­ля 1366/​до 1386) 

Вел. кн. литовсь­кий (l 341 ‑l 345 pp.), кн. іже­славсь­кий (1347 — піс­ля 1366 pp.). Напев­но був най­мо­лод­шим сином пер­шої дру­жи­ни Геди­мі­на («Явнутіс» — «най­мо­лод­ший») (2095, s. 192), яка мог­ла помер­ти при родах. За запо­вітом Геди­мі­на отри­мав вели­кок­нязівсь­кий пре­стол, але був ски­не­ний вна­слі­док змо­ви Оль­гер­да і Кей­с­ту­та. Втік у Псков, потім пере­бу­вав у Нов­го­роді та Москві, де 23.09.1346 р. був хре­ще­ний під іме­нем Іва­на. Не захо­тів, щоби його вико­ри­сто­ву­ва­ли воро­ги Лит­ви і пого­ди­вся на Іже­славсь­ке князів­ство. У 1352 р. в угоді з Кази­міром III висту­пає як стар­ший попе­ре­ду Кей­с­ту­та. Але поміт­ної політич­ної ролі не віді­гра­вав (2048, s.32). Ю.Вольф вва­жав, що Євнут помер піс­ля 1366 р. (2111, s.34). У 1386 р. його вже не було в живих. Народ­жен­ня Євну­та від­но­сять до 1304–1306 рр. (2071, s.147–148), з чим мож­на погодитися.

7/1. ОЛЬ­ГЕРД ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 05.1377)

Князь вітебсь­кий (до 1327 — 1351 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1345–1377 pp.). Його народ­жен­ня дату­ють 1305–1307 рр. (2071, s. 148). Він був най­стар­шим з дітей дру­гої дру­жи­ни, тоб­то наро­ди­вся через 1–2 роки піс­ля Євну­та. Помер у трав­ні 1377 р. (2051; 2052; 2053). Був одру­же­ний три­чі: до 1327 р. з незна­ною з імені та поход­жен­ня лит­вин­кою; у 1339 р. з Анною, доч­кою вітебсь­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Васи­льо­ви­ча († бл. 1350 р.); у 1351 р. з Уля­ною, доч­кою тверсь­ко­го кня­зя Олек­сандра Михай­ло­ви­ча († 1391 р.) (2096, s. 673–682). Згід­но запи­су у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.4, 207) хри­сти­янсь­ким іме­нем Оль­гер­да було Дмитро.

ЖЕНА 1‑Я: ...... ......, литвинка.

ЖЕНА 2‑Я: КНЖ. АННА ВИТЕБСЬКА

ЖЕНА 3‑Я: (1351) КНЖ. УЛЯ­НА (ИН. МАРИ­НА) ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ТВЕРСЬ­КА под 6900 г.: «Toe же вес­ны пре­ста­ви­ся кня­ги­ня Оль­гир­до­ва Улья­на, дщи кня­зя Алек­сандра тфер­ска­го, наре­чен­на во мни­ше­ском чину Мари­на; и поло­же­на бысть в пеще­ре на Кие­ве» 1.

8/1. МАРІЯ ГЕДИ­МІНІВ­НА († 1349) 

У 1320 р. вида­на за тверсь­ко­го кня­зя Дмит­ра Михай­ло­ви­ча Гріз­ні очі († 1325 р.) (2111, s.7).

9/1. КЕЙ­С­ТУТ ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 1382) 

Був кров­ним бра­том Оль­гер­да від однієї матері. Від­не­сен­ня його народ­жен­ня до 1307–1309 рр. (2071, s.148) мож­на прий­ня­ти. У 1382 р. під­ступ­но захопле­ний на пере­го­во­рах пле­мін­ни­ком Ягай­лом і заду­ше­ний. Князь тро­ць­кий (до 1341 — 1382 рр.) (2051; 2052; 2053). Бл. 1343–1344 рр. одру­жи­вся з Биру­тою, яка замо­ло­ду була язи­чесь­кою жри­цею (втоп­ле­на у 1382 р.) (2078, s.399–412).

10/1. КОРІАТ-МИХАЙ­ЛО ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († піс­ля 1358)

Помер піс­ля 1358 р. Князь ново­грудсь­кий (до 1345 — піс­ля 1358 рр.) (2047; 2048; 1992, s.425–454).

11/1. АЛЬ­ДО­НА-АННА ГЕДИ­МІНІВ­НА († 28.07.1339)

28.06.1325 р. вида­на за польсь­ко­го коро­ле­ви­ча Кази­ми­ра († 1370 р.) (1211, s.7).

12/. ЛЮБАРТ-ДМИТ­РО ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 4.08.1383)

Князь луць­кий (бл.1323–1324, 1340–1383 рр.), любарсь­кий (схід­но­во­линсь­кий) (1323- 1340 рр.), вел. кн. волинсь­кий (1340–1383 рр.), гали­ць­кий (1340–1349, 1353–1354, 1376–1377 рр.) (2049; 504, с.101–104; 507, с.153–168).

После смер­ти Андрея и Льва Юрье­ви­чей под­держ­ка Поль­ши и Вен­грии поз­во­ли­ла занять галиц­ко-волын­ский кня­же­ский стол Боле­сла­ву-Юрию II ‒ сыну мазо­вец­ко­го кня­зя Трой­де­на из дина­стии Пястов и Марии Юрьев­ны Галиц­кой, сест­ры Андрея и Льва Юрье­ви­чей. Све­де­ний о месте пре­бы­ва­ния Дмит­рия-Любар­та во вре­мя кня­же­ния Боле­сла­ва-Юрия II в Гали­ции и на Волы­ни не сохра­ни­лось. Харак­тер род­ствен­ных свя­зей Любар­та-Дмит­рия с Рома­но­ви­ча­ми точ­но не уста­нов­лен, но его при­зна­ние в каче­стве леги­тим­но­го пра­ви­те­ля после смер­ти Юрия II-Боле­сла­ва и дли­тель­ная борь­ба за галиц­ко-волын­ское наслед­ство сви­де­тель­ству­ют о том, что они суще­ство­ва­ли [Вой­то­вич Л.В. Польща, Мазо­вія, Лит­ва й Угор­щи­на у бороть­бі за спад­щи­ну Рома­но­ви­чів // Гали­ць­ко-волинсь­кі етю­ди. Біла Церк­ва, 2011. С. 353–379: 363‒379; Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 года. М., 2005: 124–125, 127, 146; Прес­ня­ков А.Е. Лек­ции по рус­ской исто­рии. Т. 2. Вып. 1. Запад­ная Русь и Литов­ско-Рус­ское госу­дар­ство. М., 1939: 66‒69; Шабуль­до Ф.М. Зем­ли Юго-Запад­ной Руси в соста­ве Вели­ко­го кня­же-ства Литов­ско­го. Киев, 1987: 32–40, 47–52; Włodarski B. Polska I Ruś: 1194–1340. Warszawa, 1966: 242‒260]. Глав­ным опор­ным пунк­том этой борь­бы на Волы­ни для Любар­та стал Луцк. При нем в сере­дине XIV в. вокруг горо­да воз­во­дят­ся камен­ные укреп­ле­ния [Терсь­кий С.В. Лучеськ X–XV ст. Львiв, 2006: 50], про­во­дят­ся рабо­ты в кафед­раль­ной церк­ви Ио-анна Бого­сло­ва [Малев­ская М.В. Цер­ковь Иоан­на Бого­сло­ва в Луц­ке ‒ вновь откры­тый памят­ник архи­тек­ту­ры XII века // Древ­не­рус­ское искус­ство. Иссле­до­ва­ния и атри­бу­ции. СПб., 1997. С. 9–35: 30], где, как сооб­щал в 1585 г. епи­скоп Кирилл Тер­лец­кий, Любарт был похо­ро­нен 2.

В бело­рус­ско-литов­ских лето­пи­сях изло­же­ны две вер­сии вокня­же­ния Любар­та на Волы­ни ‒ посред­ством бра­ка с доче­рью вла­ди­мир­ско­го кня­зя или полу­че­ния уде­ла из рук вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Геди­ми­на. По сооб­ще­нию Лето­пис­ца вели­ких кня­зей литов­ских, «Любор­та при­нял воло­ди­меръ­скыи князь к доть­це во Воло­ди­мер и в Луцесь­кь и во въсю зем­лю Волын­скую» [ПСРЛ. М., 1980. Т. 35.: 61, 110, 115, 133]. Пер­вая часть Лето­пис­ца, где содер­жит­ся дан­ное сооб­ще­ние, пред­став­ля­ет собой памят­ник, сохра­нив­ший­ся толь­ко в латин­ском пере­во­де со ста­ро­бе­ло­рус­ско­го ‒ «Origo regis Jagyelo et Wytholdi ducum Lithuanie» 3, кото­рый, как было уста­нов­ле­но иссле­до­ва­те­ля­ми, точ­нее пере­да­ет неко­то­рые пер­во­на­чаль­ные чте­ния ста­ро­бе­ло­рус­ско­го тек­ста 4, чем спис­ки пер­во­го бело­рус­ско-литов­ско­го сво­да 1446 г., куда Лето­пи­сец вошел в каче­стве одной из состав­ных частей. Выска­за­ны раз­ные мне­ния о вре­ме­ни напи­са­ния «Origo regis»: 1) 1393 или 1430 гг. 5; 2) 1398 г. 6; 3) 1390 г. [Суши­ць­кий Т.П. Захід­но­русь­кі літо­пи­си як пам’ятки літе­ра­ту­ри. Ч. 2 // Збір­ник Істо­рич­но-філо­ло­гіч­но­го від­ді­лу Все­украïнсь­коï ака­де­мiï наук. Киïв, 1929. Т. 1: 149]; 4) 1382–1392 гг. 7; 5) XV в. 8. В пер­вой чет­вер­ти XVI в. был создан вто­рой бело­рус­ско-литов­ский свод, извест­ный в трех редак­ци­ях ‒ крат­кой, рас­ши­рен­ной и пол­ной 9. Если крат­кая редак­ция, пред­став­лен­ная лето­пи­сью Кра­син­ско­го [ПСРЛ. М., 1980. Т. 35: 133], сооб­щая о бра­ке Любар­та Геди­ми­но­ви­ча, еще сле­ду­ет тек­сту «Origo regis», то в спис­ках рас­ши­рен­ной (Оль­шев­ском, Архео­ло­ги­че­ско­го обще­ства, Румян­цев­ском) и пол­ной (Рачин­ско­го, Евре­и­нов­ском) редак­ций появ­ля­ет­ся новая трак­тов­ка обсто­я­тельств полу­че­ния Любар­том кня­же­ния на Волы­ни от Геди­ми­на: «Любар­ту дал Воло­ди­мер и Луческ, и зем­лю Волын­скую» [ПСРЛ. М., 1980. Т. 35: 97, 154, 181, 201, 222]. Это же сооб­ще­ние чита­ет­ся в Хро­ни­ке Быхов­ца, при состав­ле­нии кото­рой, как пола­га­ет В.А. Чеме­риц­кий, была исполь­зо­ва­на пол­ная редак­ция вто­ро­го бело­рус­ско-литов­ско­го лето­пис­но­го сво­да [Чамя­рыц­кі В.А. Бела­рус­кія лета­пі­сы як пом­нікі літа­ра­ту­ры. Узнік­ненне і літа­ра­тур­ная гісто­рыя пер­шых зво­даў. Мiнск, 1969: 170‒171]. По мне­нию М.А. Юча­са, соста­ви­те­лем Хро­ни­ки Быхов­ца была исполь­зо­ва­на пере­ра­бо­тан­ная часть Лето­пи­си вели­ких кня­зей литов­ских 10. Из ска­зан­но­го сле­ду­ет, что сооб­ще­ние о пере­да­че Геди­ми­ном Любар­ту вот­чин на Волы­ни появи­лось в резуль­та­те позд­ней­ше­го редак­ти­ро­ва­ния тек­ста «Origo regis» в пер­вой чет­вер­ти XVI в.

Помер 1383 р. Дату смер­ті доз­во­ляє уточ­ни­ти запис свя­ще­ни­ка церк­ви св.Катерини Іва­на на пере­пи­саній ним Псал­ти­рі (4.08.1384 р.) в річ­ни­цю смер­ті вели­ко­го кня­зя Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча. Ця кни­га збері­гаєть­ся у Фло­рен­ції в біб­ліо­те­ці Лорен­цо Медічі (1455А, N 347, с.349).

Ж.1, 1323/1324, Агри­пи­на († до 1349 р.). Ім’я кня­гині Агри­пи­на надій­но засвід­чене Пом’я­ни­ком Федо­ра Любар­то­ви­ча (1120, с.51–53).

Ж.2., 1349, Оль­га-Ага­фія, доч­кою ростовсь­ко­го кня­зя Костян­ти­на Васи­льо­ви­ча, яка помер­ла піс­ля 1386 р. (коли висту­пає у гра­мо­ті кн. Федо­ру Дани­ло­ви­чу Острозькому).

13/2. ОФКА-ЄВФИ­МІЯ ГЕДИ­МІНІВ­НА († 5.02.1342)

Помер­ла 5.02.1342 р. У 1331 р. вида­на за гали­ць­ко-волинсь­ко­го кня­зя Боле­сла­ва-Юрія Трой­де­но­ви­ча († 1340 р.) (2111, s.7–8).

14/2. АЙГУ­СТА-АНА­СТАСІЯ ГЕДИ­МІНІВ­НА (* бл. 1320, † 11.03.1345, Москва) 

кня­ги­ня Мос­ков­ская и вели­кая кня­ги­ня Вла­ди­мир­ская, пер­вая жена (с 1334 г.) кня­зя Мос­ков­ско­го и вели­ко­го кня­зя Вла­ди­мир­ско­го Симео­на Ива­но­ви­ча. Отец – Геди­мин, вели­кий князь Литов­ский (1316–1341 гг.). Мать – Евна Полоц­кая, дочь полоц­ко­го кня­зя Ива­на Все­во­ло­до­ви­ча, вто­рая жена Геди­ми­на11. Неко­то­рые иссле­до­ва­те­ли пола­га­ли, что лич­ность Евны вымыш­ле­на, т.к. ее имя упо­ми­на­ет­ся толь­ко в «Хро­ни­ке Быхов­ца» в свя­зи с ее смер­тью12.

Точ­ная дата рож­де­ния кня­ги­ни неиз­вест­на. Учи­ты­вая дату ее сва­дьбы, мож­но пред­по­ло­жить, что Айгу­ста роди­лась око­ло 1320 г. В 1333/34 гг.13 ее выда­ли замуж за сына Ива­на Кали­ты Симео­на (Семе­на) Ива­но­ви­ча. Симео­ну тогда шел 17‑й год, и брак, по всей види­мо­сти, носил дипло­ма­ти­че­ский харак­тер14.

В кре­ще­нии Айгу­ста при­ня­ла имя Ана­ста­сия. У нее роди­лось двое сыно­вей, умер­ших, впро­чем, в мла­ден­че­стве15 и дочь, Васи­ли­са. В. А. Куч­кин пола­га­ет, что дочь была пер­вен­цем в семье кня­зя16.

Имя Айгусты–Анастасии фигу­ри­ру­ет в свя­зи с рос­пи­ся­ми Спа­со-Пре­об­ра­жен­ско­го собо­ра Мос­ков­ско­го Крем­ля: кня­ги­ня на свои день­ги при­гла­си­ла гре­че­ских масте­ров17.

Скон­ча­лась Айгуста–Анастасия 11 мар­та 1345 г. от чумы. Была похо­ро­не­на в собо­ре Спа­са Пре­об­ра­же­ния на Бору Мос­ков­ско­го Крем­ля. Захо­ро­не­ние не сохра­ни­лось18.

∞, 1333, Семен Іва­но­ви­ча Гор­до­го († 27.04.1353), вел. кн. воло­ди­мирсь­кий і московський.

Дети: Васи­лий Симео­но­вич (1336–1337 гг.); Кон­стан­тин Симео­но­вич (1340–1340 гг.)19; Васи­ли­са Симео­нов­на, жена кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча Кашинского

ЛЮБ­КА ВОИНОВИЧ

В источ­ни­ках так­же упо­ми­на­ет­ся сын Вои­на Люб­ка, уби­тый в 1342 году в бит­ве с ливон­ски­ми рыцарями[2].

Vainius // Tarybų Lietuvos enciklopedija / ed. J.Zinkus. — Vilnius: Lithuania: Vyriausioji enciklopedijų redakcija, 1988. — Т. IV. — pp. 419.

ПЕЧАТКИ

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

  1. Пис­ка­рев­ский лето­пи­сец (ПСРЛ 34, с. 143).[↩]
  2. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. Киев, 1859. Ч. 1. Т. 1: 207[↩]
  3. ПСРЛ. СПб., 1907. Т. 17: 219–226; ПСРЛ. М., 1980. Т. 35: 115–117; Prochaska A. Przekład ruskiego latopisa ks. litewskich na jȩzyk łaciński // Kwartalnik historyczny. Lwów, 1888. R. 2. Z. 2. S. 196–205: 196‒205[↩]
  4. Чамя­рыц­кі В.А. Бела­рус­кія лета­пі­сы як пом­нікі літа­ра­ту­ры. Узнік­ненне і літа­ра­тур­ная гісто­рыя пер­шых зво­даў. Мiнск, 1969: 104‒105; Smolka S. Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego: rozbiór krytyczny // Pamiętnik Akademii Umiejętności w Krakowie. Kraków, 1889. Т. 8. S. 1–55: 34‒49[↩]
  5. Smolka S. Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego: rozbiór krytyczny // Pamiętnik Akademii Umiejętności w Krakowie. Kraków, 1889. Т. 8. S. 1–55: 48[↩]
  6. Jakubowski J. Studya nad stosunkami narodowościowymi na Litwie przed Unią Lubelską // Prace Towarzystwa Naukowego Warszawskiego. Warszawa, 1912. № 7: 19–20[↩]
  7. Чамя­рыц­кі В.А. Бела­рус­кія лета­пі­сы як пом­нікі літа­ра­ту­ры. Узнік­ненне і літа­ра­тур­ная гісто­рыя пер­шых зво­даў. Мiнск, 1969: 115[↩]
  8. Лиц­ке­вич О.В. «Лето­пи­сец вели­ких кня­зей литов­ских» и «Повесть о Подо­лье»: опыт ком­плекс­но­го кри­ти­че­ско­го раз­бо­ра. СПб., 2019: 151[↩]
  9. Чамя­рыц­кі В.А. Бела­рус­кія лета­пі­сы як пом­нікі літа­ра­ту­ры. Узнік­ненне і літа­ра­тур­ная гісто­рыя пер­шых зво­даў. Мiнск, 1969: 158‒162[↩]
  10. Ючас М.А. Хро­ни­ка Быхов­ца // Лето­пи­си и хро­ни­ки. 1973 г. М., 1974. С. 220–231: 227‒228[↩]
  11. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999., s. 702.[↩]
  12. Ула­щик Н.Н. Под­го­тов­ка к печа­ти и изда­ние тома XVII «Пол­но­го собра­ния рус­ских лето­пи­сей» // Лето­пи­си и хро­ни­ки: Сб. ста­тей. 1973 г. М., 1974. С. 360–368., c. 367–368.[↩]
  13. ПСРЛ. Т. XVIII. Симео­нов­ская лето­пись. СПб., 1913., c. 92.[↩]
  14. Гуда­ви­ч­юс Э. Исто­рия Лит­вы с древ­ней­ших вре­мен до 1569 года. М., 2005., c. 105; 7, c. 80.[↩]
  15. ПСРЛ. Т. XVIII. Симео­нов­ская лето­пись. СПб., 1913., с. 92, с. 93.[↩]
  16. Куч­кин В.А. Мос­ков­ские Рюри­ко­ви­чи (гене­а­ло­гия, демо­гра­фия) // Исто­ри­че­ский вест­ник, 2013, № 04 (151). С. 6–73., с. 14.[↩]
  17. Воро­нов А.А. Спа­со-Пре­об­ра­жен­ский мона­стырь на Бору // Мона­сты­ри Мос­ков­ско­го Крем­ля. М., 2009., c. 75; 4, с. 89.[↩]
  18. Пано­ва Т.Д. Крем­лев­ские усы­паль­ни­цы. Исто­рия, судь­ба, тай­на. М., 2003., c. 90; 5, c. 20[↩]
  19. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999., s. 702–703.[↩]