Єловицькі чи Яловицькі (пол. Jełowiccy) власного гербу — український шляхетський рід. Деякі дослідники вважали рід нащадками князів Переяслава. Його представники володіли маєтками і займали важливі посади, зокрема, у Кременецькому повіті 15–17 ст. Протопласта роду — Панько Єловицький, який у середині XV ст. отримав від польського короля Казимира IV Ягеллончика у володіння Ланівці та інші населені пункти Волині. Зважаючи, що родина Єловицьких зберегла родове прізвище-топоантропонім навіть після втрати Ялович, Н.Яковенко висловила припущення про давність коріння роду.1
Геральдика та сфрагистика.
Наявність в Єловицьких власного герба – «Брами табірної». Ще Ш.Окольський, описуючи герб Єловицьких, зазначав, що його було отримано «від руських князів» («a Ducibus Russiae»)18. Наприкінці XVI ст. Б.Папроцький подав цей герб (див. ілюстрацію), зарахувавши до нього – крім Єловицьких – також якийсь «дім Хавейловичів»19 (у пописі війська Великого князівства Литовського серед волинських зем’ян справді згадується Лев Хвале леєвич20).
Натомість у першій половині XVIII ст. К.Несецький, посилаючись на історика і геральдика XVII ст. А.Кояловича, твердив, що Єловицькі мали б бути споріднені із князями Оґінськими та Пузинами, котрі послуговувалися подібним гербом21. Однак в протестації 1625 р. цікаві відомості щодо герба Єловицьких, назва якого («Боженець», а не «Брама табірна») і опис (хрест і хоругва, а не брама з хрестом) не відповідають поданим у пізніших генеалогічно-геральдичних довідниках.
3. Родовод та біограми Єловицьких.
I КОЛIНО
Пашко Єловицький
Документально засвідчена історія роду Єловицьких сягає середини XV ст., коли волинський шляхтич Пашко Єловицький отримав від великого князя Казимира Яґеллончика4 пожалування на маєтки Лановець, Грушова і Чернеч-городок у Кременецькому повіті (село, а згодом містечко Лановець стане головним центром родових володінь у наступні століття). Упорядники матеріалів Єловицьких подають, що це сталося 1444 р.2
Родове прізвище Пашка походило від назви села Яловичі (Єловичі) в Луцькому повіті, проте на той час маєток уже був родом втрачений. Принаймні жодних згадок про володіння ним представниками Єловицьких у джерелах немає, а на середину XV ст. маєток перебував у власності вдови великого князя Свидриґайла. З переказу змісту привілею Свидригайла 1437 р. в записі однієї зі справ кінця XVI ст. в Руській Метриці довідуємося, що від цього монарха Павло отримав у Луцькому повіті село Посників у верхів’ї р. Путилівки, село Єловичі з присілками Ворсин і Котелів на р. Стир та село Мильче на безіменній притоці р. Ікви, а в Кременецькому – відоме вже нам із привілею Вітовта село Новий Став на р. Полтві, село Ільківці по сусідству з ним на р. Жерді, село Носовиця на р. Ікві, село Стіжок на одній із приток р. Ікви та монастир святого Сави, причому монарх трактував ці надання як компенсацію за відібраний у реципієнта маєток Велбичі [5, кн.199, л.49 об.–51 об.]. Останнє з поселень, розташоване в Луцькому повіті на одному з допливів р. Стубли, 1433 р. Свидригайло надав вихідцеві з Польського королівства Ленкові Зарубичу [14, с.126–127].
Після утворення на Волині на грані 1442–1443 рр. окремого князівства Свидригайла, яке проіснувало в межах Луцького й Володимирського повітів аж до смерті цього з Ольгердовичів [38, s.6–50], Павло Єловицький залишився, очевидно, прихильником центрального литовського уряду, бо всі свої маєтки на підвладній Свидригайлу території, за винятком хіба що села Мильче, розташованого на межі з Кременецьким повітом, він утратив. Про село Єловичі з присілками відомо, що воно належало потім удові Свидригайла, після смерті якої Казимир Ягайлович передав його вихідцеві з Москви князю Іванові Крокотці [3, спр.140/I.2, арк.33–33 зв.]. Село Стіжок і монастир святого Сави в Кременецькому повіті теж недовго перебували в руках Павла, якщо тільки дійшло до вступу у володіння ними, оскільки в інвентарі подання Кременця черговому з намісників монарха, складеному в першій половині 80‑х рр. XV ст., серед іншого читаємо й про данину на користь великого князя «у Стожъку» [11, стб.371–372]; а крім того, пред’являючи 1590 р. в спорі за ґрунти згаданий вище привілей 1437 р., Савин Єловицький спеціально застерігав, що не претендує на згадані в цьому акті село Стіжок і монастир святого Сави, оскільки вони ніколи не належали його роду [5, кн.199, л.126–127 об.]. Казимир Ягайлович, за лаконічними недатованими реґестовими записами в Литовській Метриці, надав Павлові Єловицькому маєтки Чернечгородок, Грушова й Плотниця під Пінськом [19, p.57] та село Ланівці й дворище Жоваківці в Кременецькому повіті на Волині [19, p.64]. У згадці кінця ХVІ ст. другий
із привілеїв датується 8 січня 1443 р., але замість Жоваківців тут фігурує дворище Воронівці [5, кн.199, л.49 об.–51 об., 126–127 об.]
9 липня 1463 р. пан Пашко Яловицький був одним із свідків поділу князями Василієм, Семеном і Солтаном Васильовичами Збаразькими отчини, здійсненого ними перед луцьким старостою Михайлом Монтовтовичем.3
3. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. – Ф. 91 (Колекція Радзимінських). – Оп. 1 (спр. 140/І.2, 192/V.1, 198/V.3).
5. Российский государственный архив древних актов. – Ф. 389 (Литовская Метрика). – Оп. 1 (кн. 196, 199).
11. Литовская Метрика. – СПб., 1910. – Отд.1, ч.1: Книги записей. – Т.1.
14. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. – Т. 1: XIV в. і перша половина XV в
17. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Sko.bielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
19. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440 – 1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A. Baliulis
38. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915.
II КОЛIНО
Михайло Павлович
III КОЛIНО
Яцько Михайлович
Яцько та Івашко (у 1469 р. стали свідками продажу братами Цеценевськими свого маєтку князеві Олександрові Сангушку)7.
З патроніма пана Лешницького довідуємося, що його батька звали Яцком [4, спр. 6321, арк.12–12 зв.]. У листі про межі виділених Гаврилові маєтків, виданому в Луцьку близько 1518 р., останній фігурує як «Якимεц, старεц, сынъ пана Михаилов Яловицкого» [4, спр.6321,
арк.2], а серед свідків однієї з приватноправових угод, датованої в Кременці 1484 р., він значиться як «Яцько Єловицький» [17, s.64, 161].
Із згаданого вище листа Якимця Яловицького про межі володінь, виділених синові
Гаврилові, довідуємося, що синові Микиті він дав розташований під Кременцем маєток Лішня, а синові Богданові – село Вознесіння по сусідству з містом Дубно [4, спр.6321, арк.2].
4. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1 (спр. 55/1е, 6283, 6314, 6321,6334, 6359, 6370).
17. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Sko.bielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
Івашко
В 1497 р. посвідчив продаж маєтків князеві Михайлу Олександровичу Сангушку)8
Інша гілка нащадків Павла
– похідна від його внука Івашка, яка залишила за собою започатковане ним прізвище, за дільчим листом 1567 р., володіла в Кременецькому повіті селами Кам’яниця, Носовиця, Туриковичі, Заболоття, Пирятин, Загірці й Мильче, розташованими компактною групою в басейні р. Ікви на південний захід від Дубна, селом Мирогоща на допливі р.Ікви на схід від Дубна та згаданим вище нам селом Ланівці з присілками Млинівці, Забужани й Оришківці на р. Жерді, а в Луцькому – село Плоске за два десятки км на північний захід від Острога [2, № 1151; 7, кн.1, арк.27–29]. Один із маєтків у Луцькому повіті – село Волкошів – 1522 р. нащадки Павла продали Костянтину Івановичу Острозькому [18, s.216–217].
2. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. – Ф. 46 (Архів Єловицьких). – Тека XXI, сер. III (№ 1 151, 1 176
18. Archiwum xx. Sanguszków w Sławucie / Wyd. przez B. Gorczaka. – Lwów, 1890. – T. 3: 1432–1534.
Федько та Юхно
Ддворяни великого князя Александра, які в 1499 р. отримали привілей на добра Івашков)9.
9 ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXV. – №7009.
- Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С.140–141; Її ж. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Вид. 2‑ге. – К., 2008. – С.153–154.[↩]
- Львівська національна наукова бібліотека України ім. В.Стефаника НАНУ (далі – ЛННБ). – Відділ рукописів. – Ф.46 (Єловицькі). – Тека XXI. – №1145). Відповідно, цей же рік подано й у: Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1893. – Rocz.XV. – S.217.[↩]
- Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506, s.55.[↩]