Халецькі

ХАЛЕ­ЦЬ­КІ герб власний/​Абданк (Гале­ць­кі, Chalecki) — боярсь­кий рід українсь­ко-біло­рус. поход­жен­ня. За однією, більш поши­ре­ною, вер­сією, разом із Тиш­ке­ви­ча­ми і Сте­ць­ки­ми є однією з гілок київ. боярсь­ко­го роду Кале­ни­ко­ви­чів, за іншою — нащад­ка­ми чер­ніг. бояр. Пер­ші носії пріз­ви­ща фік­су­ють­ся в доку­мен­тах 15 ст. Родин­ни­ми уза­ми пов’язаний з укр. рода­ми Три­пільсь­ких, Дідо­ви­чів, князів Голов­чинсь­ких, Кро­шинсь­ких і Масальсь­ких, а також з рядом родів Речі Посполитої(Копці, Оборсь­кі, Полу­бенсь­кі, Сапі­ги, Стра­винсь­кі, Юди­ць­кі та ін.). Родо­вим гніз­дом Хале­ць­ких було м‑ко Хальч (нині село Вєт­ківсь­ко­го р‑ну Гомельсь­кої обл., Біло­русь). Вони нале­жа­ли до найвп­ли­во­ві­ших родів Речи­ць­ко­го пов. У 16—17 ст. мали також міц­ні пози­ції на Київ­щині (володі­ли Ржи­щівсь­кою воло­стю) та Жито­мир­щині (володі­ли Вільсь­кою воло­стю). Родо­вий герб — варіант гер­ба «Абданк». Під­не­сен­ня роду слід пов’язати з іме­нем, насам­пе­ред, Михай­ла Михай­ло­ви­ча Хале­ць­ко­го (кін. 15 ст. — піс­ля 1534), київ. город­ни­чо­го і овру­ць­ко­го ста­ро­сти (див. Ста­ро­ство). Його син Йосип Михай­ло­вич (р. н. невід. — п. 1559) обій­мав поса­ду гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка (із 1554), овру­ць­ко­го ста­ро­сти (1544—53), чер­кас. і канівсь­ко­го ста­ро­сти (1555—59), брав участь у пере­го­во­рах Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го з Мол­до­вою та Моск. д‑вою, тур­бу­вав­ся про обо­ро­ну сте­по­вих кор­донів ВКЛ.

Рід мав чер­ні­гівсь­ке корін­ня, похо­див із чер­ні­гівсь­ких бояр, а у ХVІ ст. зро­бив стрім­ку кар’єру, здо­був також міц­ні пози­ції у Київсь­ко­му воє­вод­стві, особ­ли­во в його Овру­ць­ко­му та Жито­мирсь­ко­му повітах. Хале­ць­кі мали шлюб­ні зв’язки з відо­ми­ми у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му (далі – ВКЛ) і Речі Поспо­ли­тій рода­ми Буд­зил, Весе­ловсь­ких, Коп­ців, Масальсь­ких, Оборсь­ких, Полу­бенсь­ких, Потіїв, Пшез­де­ць­ких, Рає­ць­ких, Сапіг, Стра­винсь­ких, Юди­ць­ких та ін. Рід Хале­ць­ких швид­ко зміц­ню­вав­ся, здо­бу­вав знач­ні зем­ле­во­лодін­ня, в т.ч. й у Речи­ць­ко­му повіті, де він став одним із най­ба­гат­ших та най­знач­ні­ших родів у ХVІІ–ХVІІІ ст. Хале­ць­кі постій­но бра­ли участь у речи­ць­ких сей­ми­ках, деле­гу­ва­ли своїх пред­став­ни­ків на сей­ми Речі Поспо­ли­тої, обій­ма­ли голов­ні поса­ди у Речи­ць­ко­му повіті. Цей рід пов’язаний з Украї­ною не тіль­ки на ранньому
ета­пі своєї історії. Дея­кі з його пред­став­ни­ків (на жаль, важ­ко ска­за­ти до якої гіл­ки роду вони нале­жа­ли) бра­ли участь у Націо­наль­но-виз­воль­ній війні
українсь­ко­го наро­ду (1648–1658). Одна роди­на Хале­ць­ких нале­жа­ла до коза­ків-реєст­ров­ців Мас­лівсь­кої сот­ні Канівсь­ко­го пол­ку («Есь­ко Халец­кий, Сав­ка Халец­кий, Вих­тор Халец­кий»), а пред­став­ни­ки дру­гої – були запи­сані до
Андрієвої сот­ні того ж пол­ку («Хве­дор Халец­кий» і, воче­видь, його сини чи
пле­мін­ни­ки «Мики­та Хале­чен­ко», «Мики­та Халечченко»).

У ХVІІІ ст. рід утра­тив здо­буті пози­ції, а з падін­ням Речі Поспо­ли­тої зов­сім захи­рів. Про цей дуже роз­га­лу­же­ний рід час від часу писа­ли дослід­ни­ки, особ­ли­во біло­русь­кі й польсь­кі, почи­на­ю­чи від авторів знаменитих
гер­бов­ни­ків та родо­слов­ців ХVІІ–ХVІІІ ст., напри­клад Бар­то­ша Папроцького.та Кас­па­ра Несе­ць­ко­го. В сучас­ній історіо­гра­фії окре­мих аспек­тів його історії.торкалися Оскар Гале­ць­кий – відо­мий польсь­кий істо­рик, який дово­ди­вся рід­нею Хале­ць­ким, також Юзеф Вольф, Ната­ля Яко­вен­ко, Ната­ля Сліж та ін.

Родо­вим гніз­дом Хале­ць­ких було містеч­ко Хальч на пра­во­му боці р. Сожі (нині – село у Віт­ковсь­ко­му р‑ні Гомельсь­кої обл., яке зна­хо­дить­ся у трьох кіло­мет­рах на захід від Віт­ки). Почат­ки роду ідуть від яко­гось Миш­ка, який жив напри­кін­ці ХІV ст. Він мав кіль­кох синів, у т.ч. Кале­ни­ка й Пав­ла, від яких похо­дять від­по­від­но роди Тиш­ке­ви­чів та Хале­ць­ких. У 1437 р. вели­кий князь литовсь­кий Свид­ри­гай­ло надав Пав­лу замість Сновсь­ка містеч­ко Хальч, від яко­го похо­дить і родо­ве пріз­ви­ще. У 1496 р. Олек­сандр Ягел­лон­чик надав Чер­ні­гів кня­зеві Можайсь­ко­му, але чер­ні­гівсь­кі бояри Хале­ць­кі були звіль­нені від несен­ня служ­би цьо­му князеві. 

Дже­ре­ло:
Юрій Мицик. Хале­ць­кі – про­від­ний шля­хетсь­кий Речи­ць­ко­го краю у XVІІ — XVIII ст.
Основ­ні дже­ре­ла і література:
Алфьо­ров О., Одно­ро­жен­ко О. Українсь­кі осо­бо­ві печат­ки ХV–ХVІІ ст. за
матеріа­ла­ми київсь­ких архівос­хо­вищ. – Хар­ків, 2008.
Архів Голов­ний Актів Дав­ніх у Вар­шаві (АГАД). – Ф. «Архів Радзивіллів»
(АР).
Акти Жито­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду: 1590 рік. 1635 рік. – Жито­мир, 2004.
Анто­но­вич В.Б. Моя спо­відь. Вибрані істо­рич­ні та пуб­лі­ци­стич­ні тво­ри. –К.,1995.
Гва­нь­їні О. Хроніка євро­пейсь­кої Сар­матії. – К.,2008.
Гру­шевсь­кий М.С. Історія Украї­ни-Руси. – К., 1995. – Т. VІІ; К., 1996. –
Т. ІХ. – Ч. 1.
Кни­га Київсь­ко­го під­ко­морсь­ко­го суду (1584–1644). – К., 1991.
Пам’ятки історії Схід­ної Євро­пи. – Острог – Вар­ша­ва — Москва, 1999.
Реєстр Війсь­ка Запо­розь­ко­го 1649 року. – К., 1995.
Русь­ка (Волинсь­ка) Мет­ри­ка. – К., 2002.
Сліж Н. Шля­хец­кі род Халец­кіх у гісто­рыі Рэчыц­ка­га паве­та // Шостыя
між­на­род­ныя Доў­на­раўв­скія чытан­ні. – Гомель, 2008. – Ч. 2. – С. 62–81.
Энцы­кла­пе­дыя гісто­рыі Бєла­русі. – Мінск, 2003. – Т. 6.
Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця ХІV до сере­ди­ни ХVІІ ст.
(Волинь і Цен­траль­на Украї­на). –К., 1993; (2‑е вид.: К., 2008).
Boniecki A. Herbarz polski.-Warszawa, 1906.-T. IX.- Cz.1.
Cіechanowicz J. Rody rycerskie Wielkiego księstwa Litewskiego. – Rzeszów,
2001. – T. II.
Chachaj M. Zagraniczna еdukacja Radziwiłłów. – Lublin, 1995.
Chrapowicki J.A. Diariusz. – Warszawa, 1978. – Cz. 1; 1988. – Cz. 2.
Gorczyński S., Kochanowski J., Jońca A. Herby szlachty polskiej. – Warszawa,
1990.
Herbarz polski Kaspra Niesieckiego. – Lipsk, 1839. – T. IV.
Katalog rękopisów biblioteki Polskiej Akademii nauk w Krakowie. Sygnatury
6001–6194. – Wrocław – Warszawa – Kraków, 1991.
Konopczyński W. Konfederacja barska. – Warszawa, 1991. – T. 2.
Lietuvos Metrika. (1499–1514). – Vilnius, 1995.
Lietuvos Metrika. (1387–1546). – Vilnius, 1998.
Lietuvos Metrika. (1522–1529). – Vilnius, 2001.
Lietuvos Metrika. (1569–1571). – Vilnius, 2001.
Lietuvos Metrika. (1540–1541). – Vilnius, 2003
Lietuvos Metrika. (1479–1491). – Vilnius, 2004.
Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2006.
Lietuvos Metrika. (1494–1506). – Vilnius, 2007.
Lietuvos Metrika. (1522–1530). – Vilnius, 2007.
Lietuvos Metrika. (1566–1574). – Vilnius, 2000.
Lietuvos Metrika. (1524–1529). – Vilnius, 2008.
Metryka Litewska. Księga wpisów nr 131. – Warszawa, 2001.
Niezabitowski S. Dzienniki 1695–1700. – Poznań, 1998.
Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów (wiek XVII). –
Wrocław, 1961.
Polski słownik biograficzny. – Wrocław–Warszawa–Kraków, 1964–1965. –
T. XI.
Prinke R., Sikorski A. Krółewska krew. Polscy potomkowie Piastów i innych
dynastii panujących. – Poznań, 1997.
Radziwiłł B. Autobiografia. – Warszawa, 1979.
Sęczys F. Szlachta wylegitymowana w Krółewstwie Polskim w latach 1836–
1861. – Warszawa, 2000.
Stroynowski A. Opozycja sejmowa w dobie rządów Rady Nieustającej. – Łódź,
2005.
Uruski S. Herbarz szlachty polskiej. Rodzina. – Warszawa, 1909. – T. VI.
Urzędnicy Wielkigo księstwa Litewskiego. Spisy. T. I. Województwo Wileńskie
XIV–XVIII wiek. – Warszawa, 2004.
Urzędnicy wojewsztwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV–XVIII wieku. Spis. –
Kornik, 2002.
Zychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1881. 

Wstęp: Herb ich przedstawia Abdanka, na którego środku stoi strzała złamana, żeleźcem w górę. W szczycie hełmu skrzydło sępie przeszyte strzałą. Aktem, którym Aleksander Jagiel. nadał 1496 r. Czerniechów księciu Możajskiemu, Chaleccy, bojarowie czerniechowscy, wyjęci zostali od obowiązku pełnienia z dóbr swoich służby temuż księciu (ML. 5 f. 89).

Хале­ць­кі вжи­ва­ли спе­ци­фіч­ну форму
гер­ба «Абданк» («Абда­не­ць», «Габ­да­не­ць», «Бял­кот­ка», «Лен­ка­ва», Скуба»).
Тра­ди­цій­ний герб «Абданк» зоб­ра­жує на чер­во­но­му полі своєрід­ну срібну
стріч­ку (подіб­ну до літе­ри W), звер­ху якої нама­льо­ва­но стрі­лу гостряком
дого­ри. Над щитом бачи­мо таку ж стріч­ку або про­філь золо­то­го лева, який
три­має у лапах зга­да­ну стріч­ку. Звер­ху гер­ба Хале­ць­ких зоб­ра­же­но лицарський
шолом, а на ньо­му – стрі­лу гост­ря­ком вліво, при­чо­му вона про­би­ває чорне орлине чи ястру­бине перо. Кла­сич­ний «Абданк» вжи­ва­ли десят­ки шля­хетсь­ких родів Речі Поспо­ли­тої, як от: Абра­мо­ви­чі, Бого­ви­чі, Богу­ць­кі, Богу­славсь­кі, Боровсь­кі, Божи­мінсь­кі, Буча­ць­кі, Бут­ке­ви­чі, Волинсь­кі, Дов­гял­ли, Гаштоль­ди, Гом­бро­ви­чі, Гара­бур­ди, Гро­ми­ки, Завадсь­кі, Конарсь­кі, Куни­ць­кі, Маховські,
Нар­бу­ти, Оборсь­кі, Язловецькі,особливо ж Хмель­ни­ць­кі (дея­кі вва­жа­ють, що варіант гер­ба Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го швид­ше нага­дує варіант гер­ба «Сиро­ком­ля») та Виговсь­кі. Дея­кі ж з Хале­ць­ких мали особ­ли­вий варіант
гер­ба, оскіль­ки в їхньо­му варіан­ті було зоб­ра­жен­ня стрі­ли, дея­кі вживали
своєрід­ні варіан­ти гер­ба «Абданк». Так, Андрій Хале­ць­кий, речи­ць­кий земсь­кий писар, вжи­вав «Абданк», над щитом яко­го замість стрі­ли був напис: «ANDR» (1576). У дея­ких видан­нях ствер­джуєть­ся, що Хале­ць­кі мали герб «Сиро­ком­ля», але тут, оче­вид­но, непо­ро­зу­мін­ня, тим біль­ше, що оби­д­ва герби
дуже подіб­ні між собою. Польсь­кий хроніст Шимон Окольсь­кий зга­дує Хале­ць­ких гер­бу «Сам­сон», але тут також, пев­но, якесь непорозуміння. 

Pisali się: na Bartkowie,

Про­то­пла­ста рода.

Михай­ло (Мись­ко, Миш­ко) (ХІV ст.).

Боярин із Чер­ні­гів­щи­ни (Сновськ).
Мав сина Каленика.

ІІ

Кале­ник І Миш­ко­вич (дру­га поло­ви­на ХІV ст.).

Був одру­же­ний з Огре­фі­ною (?). Мав п’ятьох синів (Пав­ло, Кале­ник, Єсь­ко (Йосип), Андрій, Федір), від яких пішли роди Хале­ць­ких, Коз­ловсь­ких і Кале­ни­ко­ви­чів, а від одно­го з остан­ніх (Тиш­ка Кале­ни­ко­ви­ча) – роди Тиш­ке­ви­чів (Тиш­ко­ви­чів), Ску­ми­них-Тиш­ке­ви­чів і Олехновичів.

Пав­ло Мишкович

Син Кале­ни­ка І, але йме­ну­вав­ся не
патроні­мом (Кале­ни­ко­вич), а по-дідо­ві (Миш­ко­вич). Воло­дар Сновсь­ка. Був при­хиль­ни­ком вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Свид­ри­гай­ла. Коли остан­ній втра­тив Чер­ні­гівсь­ке князів­ство, але отри­мав Гомель, то надав у 1437 р. Пав­лу Миш­ко­ви­чу Хальч на Гомель­щині замість Сновсь­ка, і таким чином від Пав­ла без­по­се­ред­ньо пішли Хале­ць­кі. Пав­ло Миш­ко­вич мав чоти­рьох синів
(Оста­фій, Андрій, Гри­горій, Богдан).

ІV

ОСТА­ФІЙ ПАВЛОВИЧ 

V

1)

Поколін­ня І

2) Михай­ло Оста­фій­о­вич (помер піс­ля 1511, за інши­ми дани­ми – піс­ля 1521). 

Видат­ний дипло­мат ВКЛ, ймо­вір­но, був р. наміс­ни­ком (1511). Мав влас­ний герб (варіант гер­бу «Абданк»). Дістав маєт­но­сті у 1486 р. від Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка. У гра­мо­ті від 24.04.1486 р. зга­дуєть­ся, що йому дали з путив­льсь­ко­го мита 6 коп гро­шей. Віді­грав видат­ну роль у татарсь­кій політи­ці вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Олек­сандра. Остан­ній звіль­нив його маєт­но­сті з‑під вла­ди кня­зя Можайсь­ко­го, який зна­хо­ди­вся у Чер­ні­го­ві. Був
послом до Золо­тої Орди у 1496–1497, 1500–1501 рр. У 1500 р. доби­вся укла­ден­ня сою­зу золо­то­ор­динсь­ко­го хана Ших-Ахма­та з пра­ви­те­ля­ми Польсь­ко-Литовсь­кої дер­жа­ви, ске­ро­ва­но­го про­ти Мос­ковсь­ко­го князів­ства, яке перед цим загар­ба­ла Чер­ні­го­во-Сівер­щи­ну. У 1501 р. брав участь у анти­мос­ковсь­ко­му поході Ших-Ахма­та, вна­слі­док яко­го Чер­ні­го­во-Сівер­щи­на, де були маєт­но­сті і Х., була на пев­ний час повер­не­на ВКЛ. Помил­ко­ва пере­орієн­та­ція ВКЛ на союз з Кримсь­ким хан­ством при­зве­ла до втра­ти цих над­бань. Михай­ло начеб­то осе­лив тоді під Речи­цею одно­го із членів хансь­кої роди­ни, від якого.бере поча­ток татарсь­ка лінія Хале­ць­ких. Імо­вір­но саме йому пра­ви­тель ВКЛ Олек­сандр (як свід­чить його універ­сал від 25.03.1504) дав рані­ше корч­му в Мози­рі на рік. 

Мав сина Михай­ла і доч­ку («Фур­со­ву»), яка оче­вид­но, двічі вихо­ди­ла заміж (за Фур­са і за київсь­ко­го зем’янина Дани­ла Дідо­ви­ча), мала від Дідо­ви­ча кіль­кох синів, в т.ч. Васи­ля Дани­ло­ви­ча Дід­ко­ви­ча (Дідо­ви­ча, Дідка)
(помер піс­ля 1549 р.). В.Д. Дідо­вич мав синів Гапо­на, Жда­на і Федо­ра Дідо­ви­чів-Три­пільсь­ких, а також доч­ку Бог­да­ну, яка воче­видь двічі вихо­ди­ла заміж (у пер­шо­му шлю­бі – за київсь­ким під­столієм Моще­ни­ць­ким, у дру­го­му – за шлях­ти­ча Михай­ла Спрась­ко­го). Вона помер­ла до 7.05.1513 р., і М. Спрась­кий успад­ку­вав по ній поло­ви­ну спір­ної маєт­но­сті Стримячичі.

3) Йосип Оста­фій­о­вич (помер бл. 1506 р.).

Р. город­ни­чий (між 1501– 1506 рр.).

4) Гара­сим Андрій­о­вич (помер піс­ля 1559).

При­двор­ний коро­ля Сигіз­мун­да І (1511), жито­мирсь­кий зем’янин (1540). На Жито­мир­щині йому нале­жа­ли маєт­но­сті Хоте­ни­чі і Колод­зе­во. Мав двох синів (Бог­дан і Василь).

5) Бог­дан Григорович. 

6) Юрій Богданович. 

Зга­дуєть­ся 1551 р. Мав сина Іва­на (Яна).

VI

1) Бог­дан Гарасимович. 

Зга­дуєть­ся у 1572 р. У 1569 р. Василь і
Бог­дан Хале­ць­кі (сини Гара­си­мa, пом. 1559 р.) володі­ли Вільсь­кою воло­стю у Жито­мирсь­ко­му повіті. Одну части­ну з Вільсь­ком вони про­да­ли Коре­ць­ким у 1572 р. Дру­гу – з Іва­но­ви­ча­ми та Колодіїв­кою про­дав Василь у 1575 р. (вже піс­ля смер­ті бра­та) Костян­ти­но­ві Острозькому.

2) Василь Гарасимович. 

Зга­дуєть­ся у 1575 р.

3) Іван (Ян) Юрій­о­вич (кіне­ць ХVІ ст.?).

Поколін­ня ІІ

МИХАЙ­ЛО МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ХАЛЕ­ЦЬ­КИЙ (кіне­ць ХV ст. – піс­ля 11.10.1534),

київсь­кий город­ни­чий (1512), овру­ць­кий ста­ро­ста (не піз­ні­ше 1523 р.). Він про­хо­див як сві­док на записі Пав­ші (1512), начеб­то, був послом ВКЛ до Кримсь­ко­го хан­ства (1521). У гра­мо­ті Сигіз­мун­да І від 24.11.1522 р., адре­со­ваній овру­ць­ко­му ста­ро­сті М.М. Хале­ць­ко­му йшло­ся про спір­ну з овру­ць­ки­ми міща­на­ми корч­му. У такій же ролі (овру­ць­кий ста­ро­ста, овру­ць­кий дер­жав­ця) М. Хале­ць­ко­го зга­ду­ють дея­кі інші офі­цій­ні доку­мен­ти 1523–1530 рр. Так, в іншій гра­мо­ті Сигіз­мун­да І від 29.09.1524 р. зга­дуєть­ся «лист судо­вый овруц­ко­го дер­жав­цы п. Михай­ла Михай­ло­ви­ча Халец­ко­го и дер­жав­цы речиц­ко­го, п. Семе­на Полозовича». 

Ще в одній гра­мо­ті коро­ля від 8.08.1527 р.
визна­чав­ся наступ­ник М. Хале­ць­ко­го на поса­ді овру­ць­ко­го ста­ро­сти (Тиш­ко Козинсь­кий). Згід­но з попи­сом 1.05.1528 р. він зна­чить­ся серед горо­денсь­ких бояр, як овру­ць­кий «дер­жав­ца» став на чолі осо­би­сто­го заго­ну в 16 кін­нот­ни­ків, що було на той час бага­то як для шлях­ти­ча серед­ньої руки. 19.03.1523 р. король Сигіз­мунд І пода­ру­вав йому Стри­мя­ти­ць­ку луку понад Дні­пром, а він її потім про­дав своїм роди­чам шлях­ти­чам Трипільським.

Михай­ло був одру­же­ний з кня­ги­нею N Костян­тинів­ною Кро­шинсь­кою, що ствер­джує і лист Сигіз­мун­да І (1531). Від неї мав двох синів (Йосип і Оста­фій) та дві доч­ки (Федо­ра, яка вий­ш­ла заміж за Кор­са­ка, і Кате­ри­на (помер­ла до 1568 р.), яка вий­ш­ла заміж за Бене­дик­та Васи­льо­ви­ча Про­та­се­ви­ча, тро­ць­ко­го ключника). 

Згід­но із запо­вітом само­го Михай­ла, скла­де­ним у Овручі 11.10.1534 р., він велів синам Йоси­пу і Оста­фію пере­да­ти поло­ви­ну маєт­но­сті Стри­мя­ти­чі своє­му пле­мін­ни­ку, пану Васи­лю Дед­ко­ви­чу (Дед­ку). Пер­шу поло­ви­ну цієї маєт­но­сті він уже пере­дав йому своїм листом, напи­са­ним у Віль­ні 14.07.1527 р. Запо­віт було вико­на­но, тим біль­ше, що ана­ло­гіч­на вимо­га місти­лась і у листі коро­ля Сигіз­мун­да І до київсь­ко­го воє­во­ди А.Немирича від 19.03.1523 р. Ці Стри­мя­ти­чі діста­ли­ся М. Хале­ць­ко­му до 1523 р. від «Фур­со­вої» – бабу­сі В. Дедо­ви­ча по матері.

VIІ

1) Оста­фій (Остап) Михай­ло­вич (помер піс­ля 1537). 

У 1537 р. Сигіз­мунд І нака­зав гомельсь­ко­му ста­ро­сті дати Оста­фію та Йоси­пу Михайловичу
Хале­ць­ким їхню маєт­ність Хальч, яку забрав рані­ше мос­ковсь­кий князь Іван ІІІ. Мав сина Богдана.

2) Йосип Михай­ло­вич (помер 1559, за інши­ми дани­ми – 1562), 

гос­по­дарсь­кий мар­ша­лок (з 1554). Зга­дуєть­ся у 1533 р. серед поваж­них осіб – свід­ків про­да­жу зем­лі у Горо­денсь­ко­му повіті. У 1537 р. разом з бра­том Оста­фієм повер­нув на під­ставі при­вілею коро­ля Сигіз­мун­да І родо­ву маєт­ність Хальч, піс­ля того як Гомельсь­кий повіт повер­нув­ся від Мос­ковсь­кої дер­жа­ви до ВКЛ. Піз­ні­ше отри­мав кіль­ка сіл у Речи­ць­ко­му повіті, що поси­ли­ло вплив роду у цьо­му регіоні. У 1541 р. став королівсь­ким дво­ря­ни­ном, а у 1544–1553 рр. – овру­ць­ким ста­ро­стою, від­зна­чи­вся від­бу­до­вою міс­це­во­го зам­ку. Разом з інши­ми пана­ми-рада­ми уклав мир­ний дого­вір з Мол­давією (15.12.1551), брав участь у пере­го­во­рах з мос­ковсь­ки­ми дипло­ма­та­ми (вес­на 1558). Це не було випад­ко­вим, оскіль­ки з 1555 р. Йосип Х. був чер­кась­ким та канівсь­ким ста­ро­стою і здійс­ню­вав захо­ди щодо поліп­шен­ня обо­ро­ни сте­по­вих кор­донів ВКЛ. Він пра­г­нув залу­чи­ти до цьо­го і Мос­ковсь­ку дер­жа­ву, але вод­но­час пере­стері­гав, щоб під цим при­во­дом вона не захо­пи­ла українсь­кі зем­лі, був про­ти пла­ну Іва­на ІV збу­ду­ва­ти замок на Дні­прі між Чер­ка­са­ми та о. Хор­ти­цею. Піс­ля його смер­ті у 1559 р. на цій поса­ді його спад­коєм­цем став князь Михай­ло Вишневецький.

овру­ць­кий ста­ро­ста (пом. 1559 р.), був нато­мість влас­ни­ком части­ни Ржищівської
воло­сті у Київсь­ко­му повіті.

Був три­чі одру­же­ним. Пер­ша дру­жи­на княгиня
Доб­рох­на Голо­ви­чинсь­ка, доч­ка кня­зя Матвія Мики­ти­ча Голо­ви­чинсь­ко­го (удо­ва по кня­зю Федо­ру Дру­ць­ко­му-Горсь­ко­му), у 1538 р. король Сигіз­мунд І під­твер­див їй запис, даний її пер­шим чоло­віком. Дру­га дру­жи­на Ган­на Дмит­рів­на Кор­сак. Тре­тя дру­жи­на Федо­ра Копе­ць (помер­ла у 1578), яка після
смер­ті Йоси­па вий­ш­ла заміж за мар­шал­ка Бене­дик­та Юра­гу (піс­ля 1565). Від цих трьох шлю­бів Йосип Х. мав п’ятеро синів (Андрій, Дмит­ро, Костян­тин – від пер­ших двох шлю­бів, Іван, Василь – від третьо­го шлю­бу), від імені яких його сини Андрій та Василь пози­ва­ли у 1562 р. до суду свою мачу­ху – Федо­ру Копе­ць. Мав він також дочок Регі­ну (від Доб­рох­ни чи Ган­ни), яка ста­ла дру­жи­ною литовсь­ко­го під­канц­ле­ра Пав­ла Сапі­ги, Софію і Мари­ну (від третьо­го шлю­бу). Софія вий­ш­ла заміж за Мар­ти­на, сина берестейського
воє­во­ди Юрія Тишкевича. 

Андрій, Дмит­ро та Іван ста­ли про­то­пла­ста­ми трьох гілок роду Хале­ць­ких, з яких лінія Дмит­ра вигас­ла, а дві інші існу­ва­ли ще на почат­ку ХХ ст.

VІІI

1) Юрій Богданович. 

Помер без­діт­ним.

2) Андрій Йоси­по­вич (помер до 6.02.1595, за інши­ми дани­ми – до 1598),

стар­ший син Йоси­па і Доб­рох­ни, р. мар­ша­лок, дво­ря­нин Сигіз­мун­да-Авгу­ста (з 1560), зга­дуєть­ся у пописі литовсь­ко­го рицар­ства (1567), р. писар земсь­кий (1569), р. земсь­кий суд­дя (з 1579), р. повіто­вий мар­ша­лок (з 5.02.1589) і деле­гат на сейм, під­пи­сав акт Люб­лінсь­кої унії (1.07.1569). Того ж року направ­ле­ний до Моск­ви, щоб пові­до­ми­ти царя Іва­на ІV про Люб­лінсь­ку унію і пере­да­ти йому листа щодо обмі­ну поло­не­ни­ми. Мав роз­ло­гі маєт­но­сті на Київ­щині (Ржи­щевсь­ка волость) і на Волині, де під­т­ри­му­вав при­яз­ні сто­сун­ки з відо­мим емі­гран­том, кня­зем Андрієм Курбсь­ким. У 1580–1581 рр. був воче­видь, лано­вим побор­цею. У1591 р. пред­став­ник Волині на Люб­лінсь­ко­му Трибуналі. 

Свою част­ку Халь­ча пере­дав молод­шо­му бра­ту Іва­ну, але про­до­в­жив свою діяль­ність у Р. повіті, де дістав від Сте­фа­на Баторія нові маєт­но­сті. Части­ну Ржи­щівсь­кої воло­сті у Київсь­ко­му повіті отри­ма­ли троє з‑поміж чоти­рьох синів Йоси­па – Андрій, річи­ць­кий суд­дя (пом. l598 p.), Василь (пом. бл. l588 р.) та Ян, литовсь­кий меч­ник (пом. 1615 р.)48. Пер­ший з них зре­штою купив у 1588 р. решту Ржи­щівсь­кої воло­сті, що доти пере­бу­ва­ла в руках Кор­ди­шів. Його спад­коєм­ця­ми були сини – Пет­ро (пом. l602 p.), Фран­ці­шек (пом. піс­ля 1598 p.) і Юзеф
(Юзе­фіан, пом. піс­ля 1625 p.), вони також успад­ку­ва­ли володін­ня дядька.

Був одру­же­ний з Гальш­кою (Єли­за­ве­тою) Хваль­чевсь­кою, доч­кою ковельсь­ког ста­ро­сти Фран­цис­ка Хваль­чевсь­ко­го, остан­ні відо­мо­сті про яку від­но­ся­ть­ся 1590 р. Того року (13 верес­ня) вона скар­жи­ла­ся до жито­мирсь­ко­го гродсь­ко­го уря­ду на біло­цер­ківсь­ко­го під­ста­ро­сту кня­зя Дмит­ра Кур­це­ви­ча-Були­гу, який, ско­ри­став­шись від­сут­ністю її чоло­віка (Андрія), 8.09.1590 р. напав із заго­ном у
3 тис. кін­но­ти на її поса­го­ве містеч­ко і погра­бу­вав його. Андрій Йоси­по­вич мав з нею кіль­кох дітей, насам­пе­ред синів Фран­ціска, Йоси­па (Юзе­фа, Юзе­фія­на) і Пет­ра. Дво­ма остан­ні­ми опіку­вав­ся ще у 1604 р. їхній дядь­ко Іван, литовсь­кий мечник.

Дмит­ро Йоси­по­вич (не рані­ше 1550 – між 10–25.01.1598), земсь­кий під­скар­бій литовсь­кий і писар ВКЛ (з 4.04.1590), сена­тор. Був ціни­те­лем мистецтва, зали­шив по собі також колек­цію фла­мандсь­ких гобе­ленів. Син
Йоси­па і його третьої дру­жи­ни Федо­ри Копе­ць (доч­ка писа­ря ВКЛ?). Кар’єру роз­по­чав як дво­ря­нин коро­ля Сте­фа­на Баторія, кот­рий поста­вив його на від­нов­ле­ний уряд литовсь­ко­го меч­ни­ка (11.10.1579 – 1588). У 1581 р. став
подат­ко­вим шафа­ром, нала­го­див міц­ні зв’язки з віленсь­ким воє­во­дою Кришто­фом Рад­зи­ви­лом і литовсь­ким канц­ле­ром Левом Сапі­гою, у 1587 р.
брав участь в похо­ван­ні Сте­фа­на Баторія і обран­ні ново­го коро­ля, був мар­шал­ком Віленсь­ко­го листо­па­до­во­го з’їзду, мар­шал­ком сей­му 1589 р. 

3.02.1588 р. при­зна­че­ний Сигіз­мун­дом ІІІ на поса­ду литовсь­ко­го надвірного
під­скар­бія і пере­бу­вав на ній до 1590 р. Май­же одно­час­но (3.05.1589) дістав
поса­ду віленсь­ко­го дерев­ни­чо­го, на котрій пере­бу­вав до смер­ті. Дмитро
виправ­дав довір’я коро­ля, за що був щед­ро обда­ро­ва­ний численними
маєт­но­стя­ми, повер­нув собі маєт­ність Рожан­ку, вику­пив­ши її від Паців.
Блис­ку­чий фінан­сист, про­вів низ­ку успіш­них заходів, у т.ч. й про­ти магнатів,
що дало йому мож­ливість напов­ни­ти і знач­но зба­га­ти­ти дер­жав­ний скарб. Брав
актив­ну участь і у політич­но­му жит­ті ВКЛ, насам­пе­ред як дипло­мат (про­ва­див
пере­го­во­ри з пред­став­ни­ка­ми Габс­бур­гів щодо ство­рен­ня анти­ту­ре­ць­кої ліги,
брав участь у пере­го­во­рах з Іспанією та Шве­цією, керу­вав також сеймовою
комісією по роз­ме­жу­ван­ню ВКЛ з Під­ля­ш­шям). У 1592 р. був старостою
моги­левсь­ким, васи­лись­ким, бжни­ць­ким і опесь­ким, а у 1597 р. – берестей-
ським та юрборксь­ким. Спо­чат­ку був пра­во­слав­ним, під­т­ри­му­вав Коложський
мона­стир під Грод­ном, але бл. 1591 р. перей­шов у като­ли­цизм, зблизився
з Пет­ром Скар­гою, став актив­ним при­хиль­ни­ком Бере­стейсь­кої унії 1596 р.,
навіть як однин із королівсь­ких комі­сарів (поруч з М. Рад­зивіл­лом – «Сиріт-
кою» та Л. Сапі­гою) взяв участь у її укла­дан­ні. Вів актив­ну бороть­бу проти
повстан­ців С. Нали­вай­ка та Г. Лобо­ди на тери­торії Біло­русі у 1594–1595 рр.,
про що зали­шив цін­ні свід­чен­ня у своїх листах до Кришто­фа Радзивілла,
гетьма­на ВКЛ, напи­са­них пере­важ­но у 1587–1597 рр. У них містить­ся чимало
важ­ли­вих даних про дії Г. Лобо­ди і С. Нали­вай­ка і їхніх повстан­ців на терито-
рії Біло­русі (Моги­лев, Хальч), про політич­ні та фінан­со­ві спра­ви державної
ваги. У листі від 25.07.1592 автор пові­дом­ляв про своє недав­нє перебування
у Бере­сті, де зна­хо­ди­лась його тяж­ко хво­ра вагіт­на дру­жи­на (Регі­на?), яка
наро­ди­ла йому доч­ку N, але та невдо­взі помер­ла. (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. –
№ 1901). Зга­дуєть­ся у листах і про від­куп­лен­ня від Паців своєї маєтності
(Рожан­ка).
Чет­вер­тий з‑поміж синів Єси­фа, Дмит­ро, литовсь­кий під­скар­бій (пом. 1598 р.), успад­ку­вав литовсь­кі володіння. 

Був одру­же­ний з Регі­ною Дибовсь­кою, доч­кою кни­шинсь­ко­го під­ста­ро­сти, від цьо­го шлю­бу мав чоти­рьох синів, з яких від­зна­чи­ли­ся Мико­лай Криштоф і Олек­сандр. Регі­на по смер­ті чоло­віка вий­ш­ла заміж за Пав­ла Сте­фа­на Сапі­гу, коню­шо­го, а потім під­канц­ле­ра ВКЛ. Зберіг­ся її лист до одно­го з князів
Рад­зивіл­лів (1598) (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1898). 

3) Іван (Ян) Йоси­по­вич (помер 20.08.1610, за інши­ми дани­ми – 1615 або
1618), син Йоси­па Михай­ло­ви­ча, надвір­ний мар­ша­лок у 1588–1589 рр., мечник
ВКЛ з 1589 р. Був одру­же­ний з Ган­ною Весе­ловсь­кою, доч­кою мар­шал­ка ВКЛ.
У 1604 р. вона пода­ру­ва­ла йому части­ну Ржи­ще­ва. Від цьо­го шлю­бу Іван мав
синів Вла­ди­сла­ва Юрія (Єжі), Ієроні­ма Кази­ми­ра та доч­ку N, яка вийшла
заміж за поль­но­го писа­ря ВКЛ (з 1654), мар­шал­ка ВКЛ (з 1669) Олександра
Гілярія Полу­бинсь­ко­го (помер у 1670). На дум­ку С. Урусь­ко­го (воче­видь
помил­ко­ву) Іван був одру­же­ний із Софією Копе­ць і зга­да­них двох синів мав
саме від неї.
4) Костян­тин Йоси­по­вич (помер піс­ля 1567). Був одру­же­ний з Пелагеєю
Кото­вич, яка по смер­ті чоло­віка вий­ш­ла заміж за Кришто­фа, сина полоцького
воє­во­ди Олек­сандра Іловського.
5) Василь Йоси­по­вич (помер до 1578).

IX. Лінія Андрія

1) Фран­ціск (Фран­ці­шек). Син Андрія Йоси­по­ви­ча. Помер бездітним.
2) Йосип (Юзеф, Юзе­фіян) (др. пол. ХVІ ст. – піс­ля 1640). Син Андрія
Йоси­по­ви­ча. Р. побор­ця (1581). Мож­ли­во, саме цей Йосип Халецький
зга­дуєть­ся у дея­ких видан­нях під 1589 р. як лано­вий побор­ця. Разом з батьком
брав участь у Лівонсь­кій вій­ні, зокре­ма виз­во­ляв Поло­цьк, брав участь у
похо­дах під Вели­кі Луки і Псков.
Піс­ля від­носно ран­ньої смер­ті двох братів, які до того ж
не зали­ши­ли нащад­ків, увесь Ржи­щів із око­ли­ця­ми отри­мав Юзеф.
Він був остан­нім пред­став­ни­ком роду, що мав маєт­ки на Київщині.
У 1625 р. Юзеф про­дав свої київсь­кі володін­ня Вороничам49.
26.03.1618 р. Сигіз­мунд ІІІ видав при­вілей на с. Ржи­щев у Київсь­ко­му воє­вод­стві «обы­ва­те­ле­ви зем­ли Киев­ское» «Юзе­фо­ви
Яно­ви Халец­ко­му». 14.02.1619 р. вида­но новий декрет, цьо­го разу у спірній
справі щодо неслуш­но­го стя­гу­ван­ня мита між київсь­ки­ми міща­на­ми та
Юзе­фія­ном Хале­ць­ким. Він був влас­ни­ком Ржи­ще­ва і у 1640 р. Мав чотирьох
синів (Михай­ло, Фран­ціск, Пет­ро, Томаш).
49 BJ 4503, k. 4; Ukrai​.na, 1/43, 70, 76, 11/19, 41, 96, 154, 178, 213, 236, 319, 498, ІІІ/596; Барано -
вич О., Насе­ле­ние пред­степ­ной Укра­и­ны в XVI в., «Исто­ри­че­ские запис-
ки», т. 32, 1950, с. 208; Rulikowski E., Opis powiatu kijowskiego, Kijów–
Warszawa, 1913, s. 133–134; SGKP, «Rżyszczów».
3) Пет­ро. Син Андрія Йоси­по­ви­ча. Р. мар­ша­лок (?) (1644). Був одружений
з Ган­ною Сапі­гою, від якої мав двох синів (Михай­ло і Якуб). Мож­ли­во, це той
самий Пет­ро Хале­ць­кий, який зга­дуєть­ся у 1646 р. як влас­ник Чоло­бо­вич, що
був одру­же­ний з Ган­ною, доч­кою усвятсь­ко­го ста­ро­сти СапіАндрія

X

1) Михай­ло Йоси­по­вич. Помер бездітним.
2) Фран­ціск (?–1649). Заги­нув під час Націо­наль­но-виз­воль­ної війни
українсь­ко­го наро­ду (1648–1658).
3) Пет­ро (?–1664). Заги­нув під час караль­них акцій на Україні.
4) Томаш (?–1664). Заги­нув під час караль­них акцій на Україні.
5) Михай­ло Пет­ро­вич. Помер бездітним.
6) Якуб Пет­ро­вич. Р. столь­ник. Під­пи­сав у скла­ді шлях­ти Мінського
воє­вод­ства елек­цію Авгу­ста ІІ (1697) і акт Оль­кені­ць­кої кон­фе­де­ра­ції 1700 р.
Мав трьох синів (Олек­сандр, Антоній, Раймунд).
ХІІ
1) Олек­сандр. Син Яку­ба. Р. під­ча­ший, під­пи­сав акт елек­ції Авгу­ста ІІ
у скла­ді шлях­ти Мінсь­ко­го воє­вод­ства (1697), зга­дуєть­ся в пере­писі шляхти
ВКЛ під Оль­кіні­ка­ми (1700). Мав двох синів (Юзеф, Антоній).
2) Антоній. Син Яку­ба. Р. столь­ник (1742). Мав трьох синів (Фран­ціск,
Ігні­ци, Ян). Збе­рег­ло­ся 5 листів оче­вид­но саме цьо­го Антонія, написаних
у 1733–1750 рр. з Віль­на, Слу­ць­ка і Хал­ча (до під­канц­ле­ра ВКЛ, одно­го з
князів Рад­зивіл­лів і до його дру­жи­ни, до п. Яно­ви­ча, наміс­ни­ка гродської
кан­це­лярії Нов­го­родсь­ко­го воє­вод­ства). Особ­ли­во важ­ли­вим є лист з Хальча
від 24.04.1736 р., у котро­му містить­ся скар­га на крив­ди, зав­дані авто­ру листа
і Халь­чу рад­зивіл­лівсь­ки­ми жов­ніра­ми під коман­ду­ван­ням яко­гось поручика
(«з фун­да­мен­ту спу­сто­шив бро­вар, також двори…відібрав», забрав жито із ям,
селянсь­кі коні, навіть «кіль­ка­де­сят руш­ни­ць і кіль­ка гаків­ни­ць» самого
Антонія). Була зав­да­на вели­ка шко­да і ксьон­дзам – місіо­не­рам у Халь­чу, які
згід­но з фун­ду­шем Антонія Х. мали там орен­ди на 1000 зл. Через цю руїну
місіо­не­ри муси­ли «виї­ха­ти з місії», поки­ну­ти Хальч. У листі до Яновича
Антоній зга­ду­вав про свої гро­ші, покла­дені у єзуїтсь­ко­му кля­шторі в Нов-
город­ку (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1900).
3) Рай­мунд. Син Яку­ба. Ксьон­дз домініканець.
ХІІІ
1) Юзеф. Син Олек­сандра. Помер бездітним.
2) Антоній. Син Олек­сандра. Р. під­ко­морій (1751–1760). У 1751 р. Антоній
із сином Кази­ми­ром мали кон­флікт через Хальч з кня­зя­ми, бра­та­ми Михай-
лом та Ієроні­мом Рад­зивіл­ла­ми, але зазна­ли пораз­ки. Про взят­тя Хальча
25.05.1751 р. доклад­но йдеть­ся у скарзі А. і К. Хале­ць­ких на князів,
від­зна­чаєть­ся, зокре­ма, що Рад­зивіл­ли кину­ли про­ти них 10 тис. війсь­ка із
Слу­ць­ка, Кри­че­ва тощо, в т.ч. й запо­розь­ких коза­ків. Збе­рег­ли­ся дані, що під
час штур­му рад­зивіл­лов­ці стрі­ля­ли «з гар­мат…, з руш­ни­ць, кида­ю­чи бомби,
саме містеч­ко запа­ли­ли, понад двісті дідич­них під­да­них халецьких…забили,
жінок і малих дітей, також і інших гос­по­дарів у ріці Сож пото­пи­ли», забили
в зам­ку шлях­ти­чів Михай­ла Вековсь­ко­го і Юзе­фа Вой­ни­ць­ко­го, взя­ли великий
полон, погра­бу­ва­ли місто. Зано­то­ва­но навіть іме­на пост­раж­да­лих (АГАД. –
Ф. АР. – Відд.2. – Кн. 46. – С.441–445). Син Антонія, одру­же­ний з княгинею
Рад­зи­вил, вря­ту­вав­ся, пере­п­лив­ши на коні Сош (АГАД. – АР. – Від. 5. –
№ 6016. – Арк. 15). Про пораз­ку Антонія йдеть­ся і у коза­ць­кій думі, складеній
запо­рож­ця­ми пол­ков­ни­ка Дани­ла, які бра­ли участь у взят­ті Халь­ча (див.
дода­ток). Ціка­во, що коза­ки пре­зир­ли­во нази­ва­ли Антонія і його прихильників
«пили­пів­ця­ми», тоб­то «пили­по­на­ми», як тоді часто іме­ну­ва­ли старообрядців.
Остан­ні дійс­но про­жи­ва­ли побли­зу Халь­ча, але вва­жа­ти, що като­лик Антоній
був «пили­по­ном», зви­чай­но ж не доводиться.
Антоній був одру­же­ний з Євфи­мією (доч­кою ново­сельсь­ко­го старости?),
від якої мав двох синів (Юзеф, Казимир).
3) Фран­ціск. Син Антонія. Тро­ць­кий земсь­кий суд­дя (1763). Зберігся
його один лист від 9.04.1751 р., напи­са­ний із Кіци­на до кня­зя Радзивілла (?).
(АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1902).
4) Ігна­ци. Син Антонія. Р. город­ни­чий (до 1765–1768), р. під­столій (1768–
1778, мож­ли­во, з 1766). Був одру­же­ний з N, мав від неї сина Кароля.
Збе­рег­ло­ся 2 його листа, писа­них з Сте­по­вич та Рога­че­ва від 17.01. та
10.02.1750 р. до кня­зя Рад­зи­ви­ла. У пер­шо­му з них він виба­чаєть­ся за те, що не
може поки­ну­ти сей­мик (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1903).
5) Ян. Син Антонія. Бацунсь­кий страж­ник (1750–1766), р. лов­чий (1766–
1768), р. під­столій (?). Був одру­же­ний з Ядві­гою Оборсь­кою, від якої мав сина
Ципрія­на. У 1754 р. він з дру­жи­ною взяв у заста­ву від Сапіг с. Міліювку
(Милуїв­ку?). Збе­рег­ло­ся 2 листи Яна, напи­са­них 3.03.1754 і 29.05.1767 рр. до
кня­зя Рад­зивіл­ла. Дру­гий з цих листів під­пи­са­ний Яном як р. пограничним
суд­дею (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1904). 

ХІV
1) Юзеф. Син Антонія. Р. ста­ро­ста (1764), р. лов­чий (1770–1794), був
депу­та­том на кон­во­ка­цій­но­му і елек­цій­но­му сей­мах 1764, під­пи­сав акт
елек­ції (1764).
2) Кази­мир. Син Антонія. Р. обоз­ний, р. ста­ро­ста (?), р. під­ко­морій (1781),
кава­лер орде­на св. Стані­сла­ва. Учас­ник кон­флік­ту 1751 р. за Хальч. Був
одру­же­ний з Маріан­ною «з Рако­шів» (Раковсь­кою), мав у цьо­му шлю­бі сина
Яна-Кази­ми­ра і доч­ку Марію, яка вий­ш­ла заміж за брест-литовського
хорун­жо­го Шуйсь­ко­го. Ймо­вір­но, саме цьо­го Кази­ми­ра збе­рег­ло­ся 17 листів,
напи­са­них пере­важ­но у 1728–1733 рр. (остан­ні дато­вані 1761 р.), до князя
Рад­зивіл­ла (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1906).
3) Кароль. Син Ігна­цьо­го. Р. під­столій (?) . Помер бездітним.
4) Ципріян. Син Яна. Бацунсь­кий ста­ро­ста, мар­ша­лок шлях­ти Бельського
повіту. Був одру­же­ний з N, від якої мав сина Леона.
5) Маріан­на. Вид­но доч­ка Антонія, одру­же­на з Юзе­фом Стані шевським
(зга­дуєть­ся у 1760 р.).
ХV
1) Ян-Кази­мир. Син Кази­ми­ра. Королівсь­кий шам­бе­лян, р. підстолій,
р. під­ко­морій (1796). Помер без­діт­ним. Мож­ли­во, саме цей Ян Хале­ць­кий як
рот­містр брав участь у кам­панії 1792 р. про­ти російсь­кої армії.
2) Леон. Син Ципрія­на. Губернсь­кий сек­ре­тар. Був одру­же­ний з N, мав від
неї чоти­рьох синів (Аль­фред, Боле­слав, Олек­сандр, Павло).
ХVІ
1) Аль­фред. Син Леона.
2) Боле­слав . Син Леона.
3) Олек­сандр. Син Лео­на. Депу­тат шлях­ти Рога­човсь­ко­го повіту.
4) Пав­ло. Син Лео­на. Під­пол­ков­ник російсь­кої армії (1863).
ІХ. Лінія Дмитра.
1) Мико­лай Криштоф (бл. 1589 – 7.04.1653), син Дмит­ра Йосиповича
і Регі­ни Дибовсь­кої, дипло­мат, меч­ник литовсь­кий (з 23.08.1615 до 1650),
вол­ки­ни­ць­кий і лопуш­ни­ць­кий ста­ро­ста, нов­го­родсь­кий воє­во­да (з 2.06.1650).
Спо­чат­ку нав­чав­ся у Віленсь­кій ака­де­мії, потім виї­хав у 12-річ­ну закордонну
подо­рож, побу­вав у Італії, Іспанії та Фран­ції, разом з бра­том Олександром
нав­чав­ся в Лувенсь­ко­му універ­си­теті (Бель­гія) у видат­но­го філо­со­фа Юста
Ліп­сія (Лувен), потім – у Паризь­ко­му універ­си­теті (Фран­ція). У 1605 р.
в Пари­жі видав «Рито­ри­ку» сво­го викла­да­ча Шимо­на Коле­ра (пере­ви­да­на
у Кра­ко­ві 1648 р.). У 1606 р. видав влас­ний твір – пане­гірик на честь Яна
Замойсь­ко­го, корон­но­го канц­ле­ра і вели­ко­го гетьма­на корон­но­го. У 1607 р. в Сор­бон­ні брав участь у дис­путі у при­сут­но­сті коро­ле­ви­ча Вла­ди­сла­ва Вази
(май­бут­ньо­го коро­ля Вла­ди­сла­ва ІV). Повер­нув­ся на бать­ків­щи­ну у 1610 р.,
став королівсь­ким при­двор­ним, отри­мав Оль­ке­ни­ць­ке ста­ро­ство. У 1614 р. це
ста­ро­ство разом із іншим (лей­пунсь­ким), що діста­ло­ся у спа­док від бабусі
(Ган­ни Клод­зінсь­кої, уродж. Масальсь­кої) під­твер­дже­но за ним великим
кня­зем литовсь­ким. У 1619 р. Х. отри­мав також Олитсь­ке ста­ро­ство. Пізніше
(1651 р.) був зму­ше­ний зай­ня­ти­ся роз­ме­жу­ван­ням своїх маєт­но­стей з маєтно-
стя­ми кня­зя Олек­сандра Рад­зивіл­ла, мар­шал­ка ВКЛ. За пану­ван­ня Сигізмунда
ІІІ нерід­ко вико­ну­вав дипло­ма­тич­ні функ­ції, брав участь у вій­ні про­ти шведів
під пра­по­ра­ми литовсь­ко­го гетьма­на Рад­зивіл­ла. Зокре­ма, його хоруг­ва під
коман­ду­ван­ням Твор­ковсь­ко­го від­зна­чи­ла­ся при облозі Пяр­ну, його куз­ні та
пуш­кар­ні виго­тов­ля­ли боє­при­па­си для литовсь­кої армії. Брав актив­ну участь
у політич­но­му жит­ті ВКЛ, 18 разів оби­рав­ся депу­та­том на сей­ми Речі
Поспо­ли­тої, був учас­ни­ком елек­ції коро­ля Вла­ди­сла­ва ІV (від Троцького
воє­вод­ства), актив­но під­т­ри­му­вав кан­ди­да­ту­ру на пре­стол Речі Поспо­ли­тої Яна
Кази­ми­ра. Був ревним като­ли­ком, засну­вав кля­штор фран­цис­кан­ців у Вільні,
а грод­ненсь­ко­му єзуїтсь­ко­му коле­гіу­му надав у 1647 р. палац у Гродно,
с. Горо­стов, філь­ва­рок Кол­ба­син. Від­мо­в­ляв­ся від дея­ких важ­ли­вих адміні-
стра­тив­них посад, волі­ю­чи зай­ма­ти­ся літе­ра­тур­ною твор­чістю, сла­ви­вся як
«вче­ний муж», автор багатьох книг. У 1618 р. видав латинсь­кою та польською
мова­ми збір­ник «Але­горії», потім свій най­біль­ший твір, присвячений
Бого­ма­тері («Binarium Chaltcifnus...», Vilnae, 1642). Похо­ва­ний 11.09.1653 р.
чен­ця­ми-фран­цис­кан­ця­ми у скле­пі в Оль­кені­ках. Удо­ва Мико­лая Криштофа
пере­да­ла с. Дов­гя­лан­ку в Оль­ке­ни­ць­ко­му ста­ро­стві Тро­ць­ко­го воєводства
Олек­сан­дру Бра­ці­шевсь­ко­му. Це село було спа­лене російсь­ки­ми війсь­ка­ми у
1656 р. Збе­рег­ло­ся 6 листів Мико­лая Кришто­фа, напи­са­них ним до князів
Рад­зивіл­лів у 1621–1651 рр. У листі від 29.06.1621 р. йдеть­ся про оборону
Вол­ке­ни­ць­ко­го ста­ро­ства від «інфляндсь­ких та мос­ковсь­ких воя­ків», а у листі
від 24.11.1651 р., напи­са­но­му з Олкінік, до кня­зя Оле­канд­ра Людвіка
Рад­зивіл­ла, вели­ко­го мар­шал­ка литовсь­ко­го, сво­го «кума», йдеть­ся про
роз­ме­жу­ван­ня «маєт­но­сті моєї Чер­ні­гівсь­кої від маєт­но­сті вашої кня­жої мості
Ков­чинсь­кої» (АГАД. – Ф. АР. – Відд.5. – № 1908). Мико­лай Криштоф
одру­жи­вся у 1613 р. із австрійсь­кою дво­рян­кою Марією Лео­но­рою Штибихін,
але дітей у цьо­го подруж­жя не було. За дея­ки­ми дани­ми, у ньо­го була ще одна
дру­жи­на (Анна Сапі­га, доч­ка усвятсь­ко­го ста­ро­сти Сапі­ги), але і від цього
шлю­бу дітей у ньо­го не було.
2) Олек­сандр Дмит­ро­вич (помер до 12.10.1651), лідсь­кий маршалок
(з 7.12.1623), мар­ша­лок рицарсь­ко­го кола (1627). Син Дмит­ра Х. і Регіни
Дибовсь­кої. Нав­чав­ся разом з бра­том Мико­лаєм Кришто­фом у Лувенському
універ­си­теті (Бель­гія), від­зна­чав­ся гли­бо­кою еру­ди­цією та ораторськими
здіб­но­стя­ми. Піс­ля повер­нен­ня на бать­ків­щи­ну був при­двор­ним Сигіз­мун­да ІІІ, дістав від цьо­го коро­ля маєт­ність Ростов­ля­ни на Грод­нен­щині (1609).
Одру­жи­вся у 1609 р. з Ган­ною Божи­мінсь­кою. Дістав від тестя (Мацея
Божи­мінсь­ко­го) віленсь­ке вій­тів­ство, на котро­му його затвер­див король
28.10.1610 р. Бра­ти 5.06.1612 р. поді­ли­ли бать­ківсь­ку спад­щи­ну. Ставши
королівсь­ким сек­ре­та­рем, Олек­сандр зрік­ся віленсь­ко­го вій­тів­ства (31.03.1620),
але ще пев­ний час вико­ну­вав ці обов’язки до пере­да­чі їх Т. Більдзюкевичу.
Брав актив­ну участь у політич­но­му жит­ті Лідсь­ко­го повіту, депу­ту­вав­ся від
ньо­го на сей­ми 1627, 1629, 1632 рр., у 1627 був мар­шал­ком посольсь­кої ізби
сей­му. На сей­ми­ку Тро­ць­ко­го воє­вод­ства (1629) був деле­го­ва­ний на посаду
чле­на віленсь­ко­го Трибуналу.
У 1638 р. взяв дру­гий шлюб, цьо­го разу з Гальш­кою Іза­бе­лою Дунін-
Рає­ць­кою, доч­кою мінсь­ко­го воє­во­ди, з якою мав двох синів Оста­фія та
Гедео­на Олек­сандра. Овдо­вів­ши, Гальш­ка вий­ш­ла вдру­ге заміж за Гедеона
Михай­ла Триз­ну (1652) литовсь­ко­го під­скар­бія, а втретє – за Криштофа
Пото­ць­ко­го, литовсь­ко­го під­ча­шо­го. Збе­рег­ло­ся 17 листів Олек­сандра Х. до
кня­зя Рад­зивіл­ла, напи­са­них з Рожан­ки, Ліди, Віль­на, Дзе­вя­то­ви­чів та ін. Тут
йдеть­ся пере­важ­но про гос­по­дарсь­кі та фінан­со­ві спра­ви, зга­дуєть­ся маєтність
Олек­сандра – Дера­жинсь­кий філь­ва­рок, скар­ги на «свавіль­ні купи», які
напа­да­ли у 1624 р. на його маєт­но­сті (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1899). 

Х

1) Оста­фій Олек­сан­дро­вич, син Олек­сандра і Гальш­ки (уродж. Раєцької).
Доміні­кансь­кий чернець.
2) Геде­он-Олек­сандр Олек­сан­дро­вич (помер 25.02.1696). Син Олександ-
ра і Гальш­ки (уродж. Рає­ць­кої). Покоєвий коро­ле­ви Марії Людвіки, мав
у 1665 р. дуель з іншим покоєвим – Ієроні­мом Пет­ри­ковсь­ким, за що обидва
були усу­нені від дво­ра. Поми­лу­вані зав­дя­ки заступ­ництву «Мари­сень­ки» –
Марії Собесь­кої, дру­жи­ни май­бут­ньо­го коро­ля Яна ІІІ. Учас­ник елек­ції короля
Михай­ла Виш­не­ве­ць­ко­го (1669) від Віленсь­ко­го воє­вод­ства. Лідський
мар­ша­лок, ново­сельсь­кий ста­ро­ста (з 1672), мар­ша­лок литовсь­ко­го трибуналу
(1685). Одру­же­ний з Євфи­мію, доч­кою упи­ць­ко­го під­ко­морія Яна-Казимира
Млеч­ко (помер­ла піс­ля 1698), яка у пер­шо­му шлю­бі (23.01.1668) була за
Мико­лою Валерія­ном Цеха­новсь­ко­го. Від цьо­го шлю­бу Геде­он Олек­сандр мав
доч­ку Регі­ну (вий­ш­ла заміж за мсти­славсь­ко­го каш­те­ля­на Марціяна
Огинсь­ко­го) і сина Мар­ція­на Домініка.
ХІ
1) Мар­ціян Домінік. Син Гедео­на-Олек­сандра і Євфи­мії (урод. Млечко).
Р. хорун­жий (1713), ново­сельсь­кий ста­ро­ста (з 1696). Пол­ков­ник. Згадується
в пере­писі шлях­ти ВКЛ під Оль­кіні­ка­ми (1700). У 1703 р. засну­вав домінікан-
ський кля­штор в м. Холо­пе­ни­чах Мінсь­ко­го воє­вод­ства. Був одру­же­ний з Кон­стан­цією (помер­ла 1704/1705), доч­кою інфляндсь­ко­го підкоморія
і віжансь­ко­го ста­ро­сти Вла­ди­сла­ва Соко­ловсь­ко­го (помер 1701) і мав від неї
доч­ку Євфи­мію, яка у 1727 р. вий­ш­ла заміж за Антонія Хале­ць­ко­го (з гілки
Андрія Хале­ць­ко­го). Дру­гою дру­жи­ною М.Д. Хале­ць­ко­го ста­ла у 1706 р. (?)
Фелі­ція­на Керс­новсь­ка, від якої він мав доч­ку Тек­лю. Остан­ня вий­ш­ла заміж
(піс­ля 1734) за тро­ць­ко­го скарб­ни­ка, кня­зя Антонія Масальсь­ко­го. Другий
шлюб (піс­ля 1742) Тек­ля взя­ла з нов­го­родсь­ким під­ча­шим Узловсь­ким. На них
гіл­ка Дмит­ра Хале­ць­ко­го обірвалася.
ІХ. Лінія Іва­на (Яна)
1) Ієронім Кази­мир. Cтар­ший син Яна Х. та Ган­ни Весе­ловсь­кої. Був
депу­та­том сей­му (1648), учас­ни­ком елек­ції коро­ля Яна Кази­ми­ра (1649),
при­двор­ним цьо­го ж коро­ля (1653–1654), осів на Під­ля­ш­ші, при­дбав там
маєток Барт­ков (вна­слі­док чого став писа­ти­ся також «з Барт­ко­ва»), став
під­лясь­ким лов­чим (1659). Як пред­став­ник шлях­ти Дро­ги­ць­кої зем­лі брав
участь в елек­ції коро­ля Михай­ла Виш­не­ве­ць­ко­го (1669). Зберіг­ся лист,
оче­вид­но, саме цьо­го Кази­ми­ра до мар­шал­ка ВКЛ (Олек­сандра Гілярія
Полу­бинсь­ко­го?), дато­ва­ний 1670 р. Тут зга­дуєть­ся про «нашо­го батька»
мсти­славсь­ко­го воє­во­ду (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1905). У разі, якщо цей
вираз вжи­тий не образ­но, то слід визна­ти, що Вла­ди­слав Єжі обій­мав також і
цю поса­ду. Ієронім Кази­мир був одру­же­ний з Кате­ри­ною Оборсь­кою, від якої
мав сина Яку­ба Філі­па, під­лясь­ко­го лов­чо­го (1689), кот­рий на елекційному
сей­мі під­т­ри­му­вав кан­ди­да­ту­ру прин­ца Кон­де. Під­пи­сав акт елек­ції Авгу­ста ІІ.
2) Вла­ди­слав Юрій (Єжі) (30.05.1606 – 4.02.1668), страж­ник ВКЛ
(з 8.04.1656). Син Яна Х. та Ган­ни Весе­ловсь­кої. Наро­ди­вся у Вага­но­ві на
Бере­стей­щині. По смер­ті бать­ка вихо­ву­вав­ся дядь­ком чи дідом по матері
Васи­лем Коп­цем, нов­го­родсь­ким каш­те­ля­ном. При поділі спад­щи­ни з братом
саме йому дістав­ся Хальч. Вчи­вся у школі в Пул­тусь­ку (1619–1621), з 1625 р.
роз­по­чав кар’єру про­фесій­но­го війсь­ко­во­го (у квар­ця­но­му війсь­ку, потім
у гусарсь­кій хоругві). У скла­ді караль­них військ С. Конец­польсь­ко­го брав
участь у при­ду­шен­ні націо­наль­но-виз­воль­них повстань 1625 і 1630 рр.,
у польсь­ко-шведсь­кій вій­ні у дру­гій поло­вині 20‑х рр. ХVІІ ст. Потім зайнявся
пере­важ­но родин­ни­ми спра­ва­ми, осів у Халь­чі, понад 10 разів обирався
депу­та­том на сей­ми Речі Поспо­ли­тої, в т.ч. 1642 і 1648 рр., під­пи­сав елекцію
1648 р., чоти­ри рази оби­рав­ся до литовсь­ко­го Три­бу­на­лу, був на ньому
мар­шал­ком (1649). Повер­нув­ся до актив­ної війсь­ко­вої діяль­но­сті з початком
Націо­наль­но-виз­воль­ної вій­ни, діяв у Біло­русі та на Поліс­сі, брав участь у
Бере­сте­ць­кій битві 1651 р. З 1653 р. брав участь у всіх похо­дах коро­ля Яна-
Кази­ми­ра (гусарсь­кий рот­містр, потім пол­ков­ник). З момен­ту, коли у війну
про­ти Речі Поспо­ли­тої всту­пи­ла Мос­ковсь­ка дер­жа­ва, пере­бу­вав у лавах військ
ВКЛ під коман­ду­ван­ням гетьма­на Яну­ша Рад­зивіл­ла, від­зна­чи­вся у боях під Любе­чем, Шкло­вом, Шепе­ле­ви­ча­ми, Боб­руйсь­ком, за що отри­мав Мозирське
ста­ро­ство (7.02.1655). Фаміль­ний архів ева­ку­ю­вав до Бихо­ва, але той загинув
під час взят­тя Бихівсь­кої фор­те­ці коза­ка­ми (6.12.1655). Піс­ля падін­ня Віль­на і
змі­ни політич­ної орієн­та­ції кня­зем Я. Рад­зивіл­лом про­рвав­ся на Під­ля­ш­шя і
став під пра­по­ри Пав­ла Сапі­ги (був у ньо­го поруч­ни­ком гусарсь­кої хоругви),
зали­ши­вся вір­ним Яну Кази­ми­ру, який надав йому 8.04.1656 р. уряд страж-
ника ВКЛ, що був вакант­ним по смер­ті Г. Мирсь­ко­го. Май­же одночасно
(30.04.1656) він отри­мав також мозирсь­ке вій­тів­ство по смер­ті попередника –
М. Фронц­ке­ви­ча. Вла­ди­слав був послом до цьо­го коро­ля, від імені війсь­ка вів
(разом з С. Кмі­ці­цем) пере­го­во­ри з кня­зем Богу­сла­вом Рад­зивіл­лом (1659).
Від­зна­чи­вся у боях за Вар­ша­ву, при взят­ті Тико­ці­на, поході Полу­бинсь­ко­го до
Прус­сії (1656–1658), пере­мож­ній битві під Полон­кою (1660), де литовські
війсь­ка роз­би­ли росіян, був неод­но­ра­зо­во пора­не­ний. У 1659 р. отримав
містеч­ко Мол­чадзь і села Міц­ке­ви­чі, Савче­ви­чі, Бор­ки та ін. у Слонімському
повіті Нов­го­родсь­ко­го воє­вод­ства, яке 14.07.1661 р. король і сейм затвердили
за ним пожит­тєво, під­крес­лив­ши, що він заслу­жив це своєю служ­бою (як
рот­містр, пол­ков­ник і реґі­мен­тар) Сигіз­мун­ду ІІІ, Вла­ди­сла­ву ІV і власне
Яну­Ка­зи­ми­ру. За дея­ки­ми дани­ми, був і мозирсь­ким ста­ро­стою (1656), і навіть
обоз­ним ВКЛ. 17–18.05.1660 р. пере­дає маєт­но­сті Мозирсь­ко­го староства
сино­ві Кази­ми­ру. Був депу­та­том на сей­мі 1666 р., брав посиль­ну участь
у інших дер­жав­них та політич­них спра­вах. Похо­ва­ний у бернардинському
мона­сти­рі у Несвіжі.
Одру­жи­вся у 1634 р. з Кри­сти­ною Стра­винсь­кою, доч­кою рогачевського
ста­ро­сти, при­чо­му його він­чав уніатсь­кий мит­ро­по­лит Йосиф Вельямін
Рутсь­кий. У цьо­му шлю­бі Вла­ди­слав Юрій (Єжі) мав чоти­рьох синів (Кароль
Кази­мир, Криштоф, Богу­слав і Боле­слав). 24.05.1660 р. було під­твер­дже­но її
пра­ва як дру­жи­ни страж­ни­ка ВКЛ Вла­ди­сла­ва Юрія на Мол­чадсь­ке староство,
що було пов’язано з віро­гід­ним розір­ван­ням шлю­бу. Один з 8 збережених
листів Вла­ди­сла­ва Єжи (від 4.02.1651, із Жвір­на) адре­со­ва­ний дружині,
«Кри­стині Каз­новсь­кій Мод­зе­левсь­кій» (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1913).
У іншо­му листі (від 1.08. 1662 р. з Косо­ва), адре­со­ва­но­му поль­но­му писареві
ВКЛ Олек­сан­дру Гілярію Полу­бинсь­ко­му, йшло­ся про виїзд до нього
з Украї­ни Сомчен­ка (вну­ка Яки­ма Сомка!) у справі своєї тіт­ки (Сте­фа­ни­ди
Нечай, доч­ки Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го!). У цьо­му ж листі місти­ло­ся прохання
пере­да­ти при­віт «пані писа­ревій, моїй м. п. сест­рі». В дея­ких видан­нях існує
плу­та­ни­на: ця N іме­нуєть­ся дру­жи­ною, а не сест­рою Хале­ць­ко­го, відповідно
сест­рою О.Г. Полубинського. 

Х
1) Якуб Філіп (др. пол. ХVІІ ст. – поч. ХVІІІ ст.). Син Ієроні­ма Казимира
та Кате­ри­ни Оборсь­кої. У 1666р. заста­вив маєт­ність Щеп­лу­цін. Як пред­став­ник шлях­ти Дро­ги­ць­кої зем­лі був учас­ни­ком елек­ції коро­ля Михай­ла Вишне-
вець­ко­го (1669). Разом зі шлях­тою Під­лясь­ко­го воє­вод­ства брав участь
в елек­ції Яна ІІІ (1674). Під­лясь­кий лов­чий (з 1689), кот­рий не підтримував
кан­ди­да­ту­ру прин­ца Кон­де, але вре­шті під­пи­сав акт елек­ції Авгу­ста ІІ. Помер
без­діт­ним. Оче­вид­но, він про­хо­дить у дже­ре­лах під іме­нем Яку­ба з Барткува,
лов­чо­го під­лясь­ско­го, який був депу­та­том від Дро­ги­ць­кої зем­лі. Разом
з інши­ми шлях­ти­ча­ми Під­лясь­кої зем­лі під­пи­сав елек­цію Авгу­ста ІІ (1697). За
інши­ми дани­ми, він про­те­сту­вав про­ти обран­ня Авгу­ста ІІ. Помер бездітним.
Мож­ли­во, саме його перу нале­жить неда­то­ва­ний лист, який зберігається
в АГАД (Ф. АР. – Відд. 5. – № 1914).
2) Кароль Кази­мир (1635 (?) – піс­ля 1681 р.). Син Вла­ди­сла­ва Єжі
і К. Стра­винсь­кої. Мозирсь­кий ста­ро­ста (з 1663) Ще за жит­тя бать­ка отримав
від ньо­го маєт­но­сті в Мозирсь­ко­му ста­ро­стві (17.05.1660), а потім за батьків-
ські заслу­ги поса­ду мозирсь­ко­го вій­та (29.07.1661), зго­дом мозирського
ста­ро­сти (1668). Збе­рег­ло­ся 4 листи Каро­ля Кази­ми­ра, напи­са­них у 1663–
1681 рр. Вони адре­со­вані кня­зю Богу­сла­ву Рад­зивіл­лу та іншим особам.
У листі від 28.07.1678 р. Король Кази­мир нази­ває сво­го бать­ка «столь­ни­ком»
(АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1907).
Був одру­же­ний з Маріан­ною Огінсь­кою, доч­кою литовсь­ко­го польного
гетьма­на Яна Огінсь­ко­го (у пер­шо­му шлю­бі була за кня­зем Михайлом
Масальсь­ким, горо­денсь­ким хорун­жим, піс­ля смер­ті Каро­ля Кази­ми­ра вийшла
заміж втретє, за Костян­ти­на Вой­но-Яси­не­ць­ко­го). Від шлю­бу з Маріанною
Кароль Кази­мир мав сина Михай­ла та доч­ку Кате­ри­ну Фран­ціш­ку. Остання
вий­ш­ла заміж за радунсь­ко­го ста­ро­сту Кришто­фа Рудо­ми­на Дуся­ць­ко­го, а по
його смер­ті – за вітебсь­ко­го воє­во­ду Кази­ми­ра Олек­сандра Потія.
3) Богу­слав. Син Вла­ди­сла­ва Єжі і К. Стра­винсь­кої. Р. під­ко­морій (1670–
1674). Мав трьох синів (Пет­ро, Кле­менс, Стані­слав) і доч­ку Констанцію.
Остан­ня вий­ш­ла заміж за поло­ць­ко­го під­ко­морія Бене­дик­та Пшездзецького.
Дея­кі дослід­ни­ки (Н. Сліж) не ноту­ють Богу­сла­ва, вва­жа­ють, що нащадки
Хале­ць­ких по цій лінії пішли від Боле­сла­ва Олек­сандра. Інко­ли трапляється
згад­ка про ще одно­го сина Богу­сла­ва – Олек­сандра, але це, оче­вид­но, помилка.
4) Боле­слав Олек­сандр (піс­ля 1635 – піс­ля 1670). Син Вла­ди­сла­ва Юрія
Х. та Кри­сти­ни (уродж. Стра­винсь­кої). Р. під­ко­морій (1670), учас­ник елекції
коро­ля Михай­ла Виш­не­ве­ць­ко­го від Мінсь­ко­го воє­вод­ства. Мав сина
Домініка.
5) Криштоф (піс­ля 1635–1655). Син Вла­ди­сла­ва Юрія Хале­ць­ко­го. та
Кри­сти­ни Стра­винсь­кої. Під час польсь­ко-російсь­кої вій­ни 1654–1667 рр.
вря­ту­вав бать­ко­ві жит­тя у боях під Шкло­вом (1655), але невдо­взі заги­нув у
бою під Шепелівцями.
ХІ

1) Михай­ло (12.11.1679 – 24.01.1715), обоз­ний ВКЛ. Син Каро­ля Казимира
Х. і Маріан­ни Огінсь­кої. Наро­ди­вся у Весе­ях. Став мозирсь­ким старостою
(1695), але був фак­тич­но поз­бав­ле­ний уря­ду свої­ми політичними
про­тив­ни­ка­ми – Сапі­га­ми. На почат­ку 90‑х рр. ХVІІ ст., коли одна із хоругв
Сапіг ста­ла на зимо­ві квар­ти­ри у Халь­чі, Михай­ло Х. роз­гро­мив її. У 1696 р.
був депу­та­том на елек­цій­но­му сей­мі, який обрав новим коро­лем Речі
Поспо­ли­тої Авгу­ста ІІ, був депу­та­том на сей­мі коро­на­цій­но­му і наступного
року. Уже як пол­ков­ник нале­жав до чис­ла най­вір­ні­ших при­хиль­ни­ків Августа
ІІ, вів бороть­бу за повер­нен­ня Мозирсь­ко­го ста­ро­ства, але зміг повер­ну­ти­ся на
цю поса­ду лише по смер­ті став­ле­ни­ка Сапіг – Котовсь­ко­го (22.01.1701).
у 1700 р. під­пи­сав під Оль­ке­ни­ка­ми акт кон­фе­де­ра­ції про­ти Сапіг, керував
обло­гою остан­ніх у Бихо­ві (1702 р.). Учас­ник пере­го­ворів ВКЛ з царем Петром
І, під­пи­сав литовсь­ко-російсь­кий дого­вір (чер­вень 1703). Учас­ник Сандомир-
ської кон­фе­де­ра­ції (1704), вів бороть­бу про­ти пре­тен­ден­та на королівську
коро­ну Стані­сла­ва Лещинсь­ко­го, вна­слі­док чого тимча­со­во втра­тив Мозирське
ста­ро­ство і був зму­ше­ний від­сту­па­ти на Украї­ну, де з’єднався з коронним
гетьма­ном Сенявсь­ким. Піс­ля понов­лен­ня на пре­столі Авгу­ста ІІ і зміцнення
його пози­цій у ВКЛ, повер­нув­ся на бать­ків­щи­ну і був при­зна­че­ний обозним
ВКЛ (31.10.1709). Коман­ду­вав гусарсь­кою хоруг­вою у 1710–1714 рр., крім того
влас­ним коштом набрав хоругву п’ятигорців (лег­кої кін­но­ти). С.Уруський
вва­жає, що він помер у 1733 р., встиг­нув­ши під­пи­са­ти акт елек­ції. Збереглося
його 4 листа, напи­са­них у 1701–1714 рр. до калусь­ко­го під­ча­шо­го Радзивілла
та р. ста­ро­сти Ієроні­ма Кло­ко­ць­ко­го. Лист до остан­ньо­го написаний
2.12.1701 р. (АГАД. – Ф. AР. – № 1909. Помер без­діт­ним у Варшаві.
2) Пет­ро. Син Богу­сла­ва. Існу­ють при­пу­щен­ня, що саме він був учасником
Сан­до­мирсь­кої кон­фе­де­ра­ції у 1708 р.
3) Кле­менс. Син Богу­сла­ва Х. Мав сина Казимира.
4) Стані­слав. Третій син Богу­сла­ва Х. Сло­нимсь­кий під­ко­морій (1712).
Збе­рег­ло­ся 9 листів С. Хале­ць­ко­го, напи­са­них до одно­го з князів Рад­зивіл­лів у
1702–1711 рр., в яких йдеть­ся пере­важ­но про пере­бу­ван­ня авто­ра в Олиці
(1710–1711 рр.), де він зай­мав­ся гос­по­дар­чи­ми спра­ва­ми (АГАД. – Ф. АР. –
Відд. 5. – № 1911). Є ще одна спра­ва яко­гось іншо­го Стані­сла­ва Хале­ць­ко­го, у
котрій містить­ся один лист 1703 р., адре­со­ва­ний комен­дан­то­ві Оли­ки Петру
Девон­ші (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1910). На нашу дум­ку, це і є той самий
С. Хале­ць­кий, третій син Богу­сла­ва. Мав сина Болеслава.
5) Домінік. Син Боле­сла­ва Олек­сандра. Р. під­ко­морій. Був одру­же­ний з
Кри­сти­ною Вой­на, вдру­ге із Схо­ла­сти­кою. Мав сина Казимира.
ХІІ
1) Боле­слав. Син Стані­сла­ва. Сло­нимсь­кий під­ко­морій (1760–1773). Увій-
шов у зброй­ний кон­флікт з Рад­зивіл­ла­ми за родо­ву маєт­ність Хальч (1749–
1754), але без успі­ху. Мав сина Станіслава.
2) Кази­мир. Син Кле­мен­са. Р. підстароста.
3) Кази­мир. Син Домініка. Р. ста­ро­ста, мар­ша­лок (?) Речи­ць­ко­го повіту
(1778). Мав дру­жи­ну – N Жабу, а також двох дочок. Одна з них (Кон­стан­ція)
вий­ш­ла заміж за сво­я­ка – р. під­ко­морія Кази­ми­ра Антонія Хале­ць­ко­го. Друга
доч­ка (Ган­на Куні­гун­да) (1723–1765) вий­ш­ла заміж за Аль­брех­та Радзивілла,
при­ніс­ши йому у поса­гу Хальч, що викли­ка­ло про­тест з боку сво­я­ків. У цьому
шлю­бі наро­ди­ло­ся 4 дітей: Домінік (1754–1798), Алої­за, Марія, Барбара.
ХІІІ
1) Стані­слав (помер 9.05.1805, за інши­ми дани­ми – 16.02.1802). Син
Боле­сла­ва. Королівсь­кий шам­бе­лян (камер­гер), ста­ро­ста прушельський,
хорун­жий п’ятигорський (1760), суд­дя гродсь­кий віленсь­кий (23.04.1771–1775
чи 1778). Збе­рег­ло­ся 8 листів С.Халецького, напи­са­них з Комо­ро­ва у 1767–
1782 рр. (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1912). Був одру­же­ний з Тео­до­рою Засс.
Мав від неї сина Пет­ра Вінцентія.
ХІV
1) Пет­ро Він­цен­тій (1765 – поч. ХІХ ст.). Син Стані­сла­ва Х. і Теодори
Засс. Королівсь­кий шам­бе­лян (камер­гер) (з 4.02.1792). Учас­ник повстання
Т. Костюш­ка, у трав­ні 1794 р. деле­гат Завілейсь­ко­го повіту до Найвищої
Литовсь­кої Ради. Був одру­же­ний з Юліа­ною Цеха­но­віч (за інши­ми даними
Чехо­вич), від якої мав двох синів: Кае­та­на Людвіка та Віль­гель­ма Матеуша.
2) Оста­фій. Син Боле­сла­ва і Кон­стан­ції. Засі­дав у судах Р. повіту.
3) Адам. Син Боле­сла­ва і Кон­стан­ції. Суд­дя Р. гра­нич­ний. Мав сина Яна-
Казимира. 

ХV
1) Віль­гельм Мате­уш. Син Пет­ра Він­цен­тія Х. та Юліяа­ни Цеха­но­віч. Був
одру­же­ний з Ель­вірою Чехо­віч. Учас­ник повстан­ня про­ти Російсь­кої імперії
1830–1831 рр., за що царсь­кою вла­дою у ньо­го були кон­фіс­ко­вані маєт­но­сті у
Віленсь­кій губернії.
2) Кае­тан Людвік (1808–1872, за інши­ми дани­ми він помер у 1889 р.). Син
Пет­ра Він­цен­тія Хале­ць­ко­го та Юліа­ни Цеха­но­віч. Був одру­же­ний з Пауліною,
гра­фи­нею Бро­ель-Пля­тер, доч­кою Людвіка, каш­те­ля­на Цар­ства Польського.
Влас­ник маєт­но­сті Стані­славів у Віленсь­кій губ.
3) Ян-Кази­мир (1860–?). Син Адама.
Іси­дор і Анджей, сини Фелі­ція­на, які дове­ли своє шля­хетсь­ке походження
у 1846 р. і запи­сані до кни­ги дво­рян Мінсь­кої губернії.
Пред­став­ни­ки неі­ден­ти­фі­ко­ва­них гілок роду:
Потап Хале­ць­кий (?). У судо­во­му виро­ку від 22.11.1540 р. зга­дуєть­ся про
«вряд­ни­ка ….неста­нов­ско­го Пота­па и сына его Халецкого».
Щенс­ний Хале­ць­кий, що зга­дуєть­ся (1579) як луць­кий підстароста.
Ядві­га Хале­ць­ка, яка вий­ш­ла заміж за мозирсь­ко­го хорун­жо­го Йосипа
Буд­зи­ла (1613).
Василь, про­бощ соко­ловсь­кий (1692).
Андрій – під­пи­сав у скла­ді шлях­ти Нурсь­кої зем­лі елек­цію Авгу­ста ІІ
(1697).
2) Кази­мир. Син Боле­сла­ва (?). Р. обоз­ний (1793). Одру­же­ний з Констан-
цією N, від якої мав двох синів: Оста­фія і Адама.
N Хале­ць­ка – дру­жи­на кня­зя Шуйсь­ко­го, бере­стейсь­ко­го хорунжича.
Олек­сандр Гале­ць­кий (Хале­ць­кий) – бусь­кий під­столій (Буськ Белзького
воє­вод­ства) (1768–1778).
Ігна­ци Хале­ць­кий (др. пол. ХVІІІ ст.). Суб­де­ле­гат гродсь­кий бецький
(1782).
* * *
Стані­слав Гале­ць­кий (Хале­ць­кий), який у 1782 р. у перемиському
гродсь­ко­му суді довів своє шля­хетсь­ке поход­жен­ня. Мав сина Юзефа.
Юзеф Гале­ць­кий (Хале­ць­кий). Син Стані­сла­ва. Слу­жив у львівсь­ких судах
(1832). Мав сина Антонія.
Антоній Гале­ць­кий. Син Юзе­фа. Слу­жив у львівсь­ких судах (1832).
* * *
Андрій. Мав сина Вінцентія.
Він­цен­тій. Син Андрія. Довів своє шля­хетсь­ке поход­жен­ня у Віленській
губер­нії (1820).
* * *
Євген Отто­но­вич Хале­ць­кий (? – піс­ля верес­ня 1923) – високопоставлений
чинов­ник у Кате­ри­но­славі (нині – Дні­про­пет­ровськ). Під­т­ри­му­вав дружні
кон­так­ти з видат­ним українсь­ким істо­ри­ком Д.І.Яворницьким (у відділі
руко­писів Дні­про­пет­ровсь­ко­го істо­рич­но­го музею збе­рег­ло­ся 7 листів Є.
Хале­ць­ко­го до Явор­ни­ць­ко­го за 1916–1923 рр.). Був одру­же­ний з Марією Пет­рів­ною (уродж. Проні­ною?). З 1921 р. – в емі­гра­ції, два роки (1921 –
гру­день 1922) жив з дру­жи­ною та її дядь­ком П. Ф. Проні­ним у Стам­булі, потім
(з груд­ня 1922 р.) – у Сер­бії, при­чо­му 1.03.1923 р. осі­ли у м. Сомбор (вул.
патріар­ха Бран­ко­ви­ча, 24) у про­він­ції Бачка.
Хри­сти­янсь­ка лінія татарсь­ко­го роду Халецьких
І
Хале­ць­кий Авра­ам (ост. тре­ти­на ХVІІІ ст. – піс­ля 1812). Організатор
литовсь­ко­го пол­ку у ВКЛ у 1812 р. Мав сина Альберта.
ІІ
Альберт
ІІІ
Ян Хале­ць­кий-Амітансь­кий (помер бл. 1883), гер­бу «Абданк». Походив
із с. Амін­ти під Рей­за­ми Тро­ць­ко­го повіту. Слу­жив у лейб-гвар­дії Гроднен-
сько­му гусарсь­ко­му пол­ку, гене­рал-май­ор російсь­кої армії. Під час повстання
про­ти Російсь­кої імпе­рії 1863–1864 рр. перей­шов на польсь­кий бік, дію­чи під
пріз­ви­щем Амітансь­кий (Анітансь­кий), нале­жав до вищо­го офіцерства
російсь­кої армії яке перей­ш­лои на польсь­кий бік. Діяв спо­чат­ку в Гали­чині, де
фор­му­вав повстансь­кі війсь­ка. Очо­лив кін­но­ту Волинсь­ко­го пол­ку, але
вна­слі­док насам­пе­ред забо­ро­ни вла­ди Австрійсь­кої імпе­рії Волинсь­кий полк
дове­ло­ся роз­пу­сти­ти. Діяв на емі­гра­ції в Пари­жі. Ймо­вір­но, похо­ва­ний на
кла­до­ви­щі у Монморенсі. 

Андрій Йоси­по­вич (р. н. невід. — п. до 1595)
обій­мав ряд важ­ли­вих посад у Речи­ць­ко­му воє­вод­стві, від­зна­чи­вся як дипло­мат. Влас­ник знач­них маєт­но­стей на Київ­щині та Волині, при­я­тель кн. А.Курбського. Видат­ну роль в історії ВКЛ віді­грав сена­тор Дмит­ро Йоси­по­вич (не рані­ше 1550 — 1598), земсь­кий під­скар­бій литовсь­кий і писар ВКЛ (із 1590), дипло­мат і колек­ціо­нер, який зали­шив по собі цінне зібран­ня фла­мандсь­ких гобе­ленів. Особ­ли­во від­зна­чи­вся як фінан­сист, який про­вів ряд успіш­них заходів, знач­но зба­га­тив­ши держ. скарб­ни­цю. Спо­чат­ку був пра­во­слав­ним, під­т­ри­му­вав Колозь­кий мона­стир під Грод­ном (нині місто в Біло­русі), але бл. 1591 перей­шов у като­ли­цизм, збли­зи­вся з П.Скаргоюі став при­хиль­ни­ком Бере­стейсь­кої цер­ков­ної унії 1596, був одним із трьох королів. комі­сарів під час її укла­дан­ня. Про­во­див актив­ну бороть­бу про­ти повстан­ців С.Наливайка та Г.Лободи на тери­торії Біло­русі 1594—95, про що зали­шив цін­ні свід­чен­ня у своїх листах до кн. К.Радзивілла Перуна. 

Вла­ди­слав-Юрій (Вла­ди­слав-Єжі; 1606—68)
— страж­ник ВКЛ (із 1656), мозирсь­кий ста­ро­ста (1668). У скла­ді військ Речі Поспо­ли­тої брав участь у ряді війн, у при­ду­шен­ні коза­ць­ких повстань на укр. тере­нах 1625, 1630, 1648—58. Від­зна­чи­вся в боях за Вар­ша­ву, при здо­бут­ті Тико­ці­на (нині місто Під­лясь­ко­го воє­вод­ства, Польща), у поході кн. О.-Г.Полубинського до Прус­сії (1656—58), пере­мож­ній битві під Полон­кою (нині село Брестсь­кої обл., Біло­русь; 1660), де литов. війсь­ка роз­би­ли мос­ковсь­кі. Мико­лай-Криштоф (бл. 1589 — 1653) разом із бра­том Олек­сан­дром отри­мав блис­ку­чу освіту: спо­чат­ку — у Віленсь­кій ака­де­мії, потім — у період 12-річ­ної закор­дон­ної подо­ро­жі (Гол­лан­дія, Італія, Іспанія, Фран­ція, зокре­ма навч. в Лувенсь­ко­му ун-ті й Сор­бон­ні; Париж). Видав 1605 в Пари­жі «Рито­ри­ку» сво­го викла­да­ча Ш.Колера (пере­ви­да­на в Кра­ко­ві 1648), наступ­но­го року — влас­ний твір (пане­гірик на честь Я.Замойського, корон­но­го канц­ле­ра і вели­ко­го гетьма­на корон­но­го), 1618 — збір­ник «Але­горії», а потім — свій най­біль­ший твір, при­свя­че­ний Бого­ма­тері («Binarium Chaltcifnus...», Vilnae, 1642). За прав­лін­ня Сигіз­мун­да III Ваза нерід­ко вико­ну­вав дипло­ма­тич­ні функ­ції. Був ревним като­ли­ком, під­т­ри­му­вав фран­цис­кан­ців у Віль­ні (нині м. Віль­нюс) та єзуїтсь­кий коле­гіум у Грод­но. Почи­на­ю­чи з 2‑ї пол. 17 ст., рід Х. зане­пав. Хоча його пред­став­ни­ки, як і рані­ше, бра­ли актив­ну участь у діяль­но­сті валь­них сей­мів та шля­хетсь­ких сей­ми­ків, воєн­них діях, але їхній вплив обме­жу­вав­ся кор­до­на­ми Речи­ць­ко­го пов. За рос. прав­лін­ня долу­чи­ли­ся до рос. дво­рян­ства. Окре­мі з Х. бра­ли участь у повстан­ні Т.Косцюшка, у польсь­ко­му повстан­ні 1830—1831 та польсь­ко­му повстан­ні 1863—1864. Оче­вид­но, дея­кі з Х. поко­за­чи­ли­ся, при­найм­ні окре­мі осо­би з таким пріз­ви­щем зна­чать­ся серед коза­ків Канівсь­ко­го полку.

Існу­ють одной­мен­ні роди ін. поход­жен­ня, напр., один із них іде від тата­ри­на, посе­ле­но­го під Халь­чем у 16 ст. З його пред­став­ни­ків най­ві­до­мі­шим був Ян Хале­ць­кий-Амітансь­кий (р. н. невід. — п. бл. 1883), гене­рал-май­ор рос. армії, який під час польс. повстан­ня 1863—64 при­мкнув до повстан­ців та фор­му­вав у Гали­чині військ. заго­ни, а потім був актив­ним дія­чем польс. емі­гра­ції в Парижі.

Один із синів Галш­ки Фран­циш­ків­ни Фаль­чевсь­кої Фран­цишк, народ­же­ний у пер­шо­му шлю­бі з Андрієм Хале­ць­ким, «до шко­лы в Луцъ­кy ходилъ», про­жи­ва­ю­чи в цей час у луць­ко­го міща­ни­на Щас­но­го Жолу­дя. Українсь­ке повсяк­ден­ня ран­ньо­мо­дер­ної доби. –. – С. 625–626

Хале­ць­кий Андрій Єсифович
— Фал­чевсь­ка Галш­ка Францишківна
ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. і, спр. 13, арк. 560–570 зв.;
спр. 19, арк. 236 ЗВ.-238 зв.
5 3 2
552 Хале­ць­кий Єсиф
ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. і, спр. 16, арк. 223 ЗВ.-224 зв.
4 3 1

Harasim Andrzejowicz Chalecki, dworzanin królewski 1511 r., nazwany ziemianinem żytomierskim 1540 r., gdzie posiadał Chotenice i Kołodziewo (ML. 11 f. 971 i Arch. I. Z. Ros. VII. 1). ¶ Michajło Chalecki, namiestnik rzeczycki 1511 r. Syn jego Michajło Michajłowicz, świadek na zapisie Pawszy 1512 r. (Arch. I. Z. Ros. I. 6), starosta owrucki 1522 r., żonaty był z ks. Konstantynówną Kroszyńską, o czem potwierdzenie króla Zygmunta z 1531 r. oddania ks. Kroszyńskiej w posiadanie dworu dubieńskiego przekonywa (ML. 24 f. 146 i 41 f. 379). Synów pozostawił dwóch: Józefa i Ostafa, oraz córki: Fedię za Korsakiem i Katarzynę za Benedyktem Wasilewiczem Protasewiczem, klucznikiem trockim (Kniaź.). Król Zygmunt zlecił w 1537 r. staroście homelskiemu wydać dworzanom, Jesipowi i Ostafowi, synom niegdy Michajła Chaleckiego, dzierżawcy owruckiego, dobra ich ojczyste Chalczę, zabrane poprzednio przez wielkiego księcia moskiewskiego, Iwana Wasilewicza, a obecnie zwrócone i przyłączone do starostwa homelskiego (ML. 30 f. 80 i 23 f. 563). ¶ Jesip Michajłowicz, starosta owrucki 1551 r., żonaty był 1‑o v. z Dobrochną, córką ks. Matfieja Mikitynicza, wdową po ks. Fedorze Horskim; król Zygmunt potwierdził jej w 1538 r. zapis uczyniony przez pierwszego męża (ML. 30 f. 233). Drugą jego żoną była Hanna Dymitrówna Korsakówna, a trzecią Teodozya Kopciówna, którą jako wdowę, marszałkowę hospodarską, starościnę czerkawską i kaniowską, pozwali 1562 r. pasierbowie, Andrzej i Wasil, w imieniu swojem, braci i sióstr (Kniaź.). ¶ Józef miał kilku synów, z których znani mi są: Dymitr, Jan, Wasil i Andrzej. Dymitri Jesipowicz, z dworzanina królewskiego miecznik litewski 1579 r., podskarbi nadworny 1588 r., w końcu podskarbi ziemski, czyli wielki, i pisarz W. Księstwa Litewskiego 1590 r. W 1589 r. był marszałkiem sejmowym w Warszawie. W 1592 roku był starostą mohilewskim, wasiliskim, berżnickim i opeskim (Akta VIII), a w 1597 r. starostą brzeskim i jurborgskim. Z Reginy Dybowskiej syn Aleksander (M. 127 f. 63; Pac.), marszałek lidzki i marszałek koła poselskiego 1627 roku (V. L.), żonaty z Elżbietą Rajecką, 2‑o v. żoną Krzysztofa Potockiego, podczaszego litewskiego (Pac.). Z niej syn Gedeon Aleksander (Pac.), starosta nowosielski 1672 r., żonaty z Eufemią z Mleczków, podsędkówną upicką, 1‑o v. Ciechanowiecką (Pac. i Sig. 14 f. 111), miał córkę Reginę za księciem Marcyanem Ogińskim, kasztelanem mścisławskim (Kniaź.). Jego synem był podobno Krzysztof, miecznik litewski 1615 r., wojewoda nowogrodzki 1650 r. ¶ Jan, syn Józefa, marszałek litewski 1588 r., miecznik litewski 1589 r., zmarły 1615 r., żonaty z Anną Wiesiołowską (Woł. II f. 192), która mu w 1604 r. darowała część Rzyszczewa (Bracł. II f. 1893). ¶ Andrzej, syn Józefa, pisarz ziemski 1569 r.; a sędzia ziemski rzeczycki 1584 r., pozostawił dwóch synów: Józefiana i Piotra, nad którymi sprawował opiekę w 1604 roku stryj ich Jan, miecznik litewski (Bracł. II f. 1893). Józefian, właściciel Rzyszczewa 1640 roku (Kij. IV B f. 231). Szczęsny, podstarości łucki 1589 roku. ¶ Jadwiga za Józefem Budziłą, chorążym mozyrskim 1613 r. (Kij. II C f. 30). Piotr, dziedzic Czobołowic, żonaty z Anną Sapieżanką, starościanką uświatską, w 1646 r. (Sap.). Jan Władysław, dworzanin królewski, z województwem mińskiem, a Hieronim Kazimierz z województwem podlaskiem pisali się na elekcyę Jana Kazimierza. W liczbie elektorów króla Michała spotykamy: Bolesława Aleksandra, podkomorzego rzeczyckiego, z województwa mińskiego, Gedeona z województwa wileńskiego, Hieronima Kazimierza i Jakóba z ziemi drohickiej. ¶ Hieronim Kazimierz, dworzanin królewski 1653 r. i łowczy podlaski 1659 r., z żony, Katarzyny Oborskiej, miał syna Jakóba Filipa, który 1666 roku zastawił Szczeplucin. Ten to Jakób pisał się z województwem podlaskiem na obiór Jana III-go, a 1692 r. był łowczym podlaskim (Zap. Lub. 43 f. 780; 46 f. 321; 50 f. 643). Władysław Jerzy, starosta mozyrski i strażnik W. Księstwa Litewskiego 1656 r. Kazimierz Karol, starosta mozyrski 1668 r., żonaty z ks. Maryanną Ogińską, hetmanówną polną litewską, 1‑o v. księżną Massalską, a 3‑o v. Konstantową Wojniną Jasieniecką. Miał z niej córkę Franciszkę, 1‑o v. za Krzysztofem Rudominą Dusiatskim, starostą raduńskim, a 2‑o v. za Kazimierzem Aleksandrem Pociejem, wojewodą witebskim, i syna Michała, który był po ojcu starostą mozyrskim i oboźnym W. Księstwa Litewskiego 1709 r. (Kniaź. i Akta IV). N. z żony Eufrozyny ks. Połubińskiej, 2‑o v. Gedrojciowej zostawił córki: Konstancyę Przysiecką, podstolinę połocką, i Teresę za Danielem Wojną, podkomorzym witebskim 1679 r. (Kniaź.). Maryanna, żona Samuela Horbaczewskiego, wojskiego rzeczyckiego 1700 roku (Sap.). ¶ Bogusław, podkomorzy rzeczycki, z powiatem rzeczyckim, a Jakób z województwem podlaskiem podpisali elekcyę Jana III-go. Bazyli, dziekan bielski, proboszcz sokołowski 1692 r. (Perp. Czers. 14 C f. 147). Andrzej z ziemią nurską, Aleksander, podczaszy, Jakób, stolnik, rzeczyccy, i Michał, starosta mozyrski, z województwem mińskiem, a Jakób na Bartkowie, łowczy podlaski, z województwem podlaskiem podpisali elekcyę Augusta II-go. Dominik, chorąży rzeczycki 1713 r. Antoni, podkomorzy rzeczycki 1759 r., ożeniony z Eufemią Chalecką, starościanką nowosielską (Kniaź.); syn jego Józef pisał się z powiatem rzeczyckim na elekcyę Stanisława Augusta. Ignacy, horodniczy 1765 r., a podstoli rzeczycki 1766 roku. Aleksander, podstoli buski 1768 r. Jan, podstoli rzeczycki, z żoną, Jadwigą z Oborskich, biorą 1754 r. w zastaw Milijówkę od Sapiehów (Sap.). ¶ Kazimierz, pułkownik i poseł rzeczycki, starosta rzeczański, podpisał elekcyę Stanisława Augusta. Był on następnie w 1765 r. marszałkiem rzeczyckim i kawalerem orderu Św. Stanisława 1778 roku. Konstytucya z 1775 r. wspomina o synie jego Janie. Ten Jan, szambelan Stanisława Augusta, 1778 r., otrzymał w 1790 r. przywilej na odprawianie targów i jarmarków w Złobinie, w powiecie rzeczyckim (Akta XIII). Jan, strażnik 1765 r., a łowczy rzeczycki 1766 r. Józef, łowczy rzeczycki 1770 r. Stanisław, sędzia grodzki wileński 1771 r. Tekla, starościanka nowosielska, żona ks. Antoniego Massalskiego 1743 r. Kajetan, zmarły 1889 r., żonaty był z Pauliną z hr. Broël Platerów, córką Ludwika, kasztelana Królestwa Polskiego. ¶ Ignacy Chalecki h. Habdank, subdelegat grodzki biecki, 1782 r. w sądzie grodzkim bieckim dowiódł szlachectwa. Stanisław Halecki udowodnił pochodzenie swoje szlacheckie 1782 r. w sądzie grodzkim przemyskim, a Józef, syn jego, wraz z synem Antonim w Wydziale Stanów we Lwowie 1832 r. (Goł.).