ХАЛЕЦЬКІ герб власний/Абданк (Галецькі, Chalecki) — боярський рід українсько-білорус. походження. За однією, більш поширеною, версією, разом із Тишкевичами і Стецькими є однією з гілок київ. боярського роду Калениковичів, за іншою — нащадками черніг. бояр. Перші носії прізвища фіксуються в документах 15 ст. Родинними узами пов’язаний з укр. родами Трипільських, Дідовичів, князів Головчинських, Крошинських і Масальських, а також з рядом родів Речі Посполитої(Копці, Оборські, Полубенські, Сапіги, Стравинські, Юдицькі та ін.). Родовим гніздом Халецьких було м‑ко Хальч (нині село Вєтківського р‑ну Гомельської обл., Білорусь). Вони належали до найвпливовіших родів Речицького пов. У 16—17 ст. мали також міцні позиції на Київщині (володіли Ржищівською волостю) та Житомирщині (володіли Вільською волостю). Родовий герб — варіант герба «Абданк». Піднесення роду слід пов’язати з іменем, насамперед, Михайла Михайловича Халецького (кін. 15 ст. — після 1534), київ. городничого і овруцького старости (див. Староство). Його син Йосип Михайлович (р. н. невід. — п. 1559) обіймав посаду господарського маршалка (із 1554), овруцького старости (1544—53), черкас. і канівського старости (1555—59), брав участь у переговорах Великого князівства Литовського з Молдовою та Моск. д‑вою, турбувався про оборону степових кордонів ВКЛ.
Рід мав чернігівське коріння, походив із чернігівських бояр, а у ХVІ ст. зробив стрімку кар’єру, здобув також міцні позиції у Київському воєводстві, особливо в його Овруцькому та Житомирському повітах. Халецькі мали шлюбні зв’язки з відомими у Великому князівстві Литовському (далі – ВКЛ) і Речі Посполитій родами Будзил,
Веселовських, Копців, Масальських, Оборських, Полубенських, Потіїв, Пшездецьких, Раєцьких, Сапіг, Стравинських, Юдицьких та ін. Рід Халецьких швидко зміцнювався, здобував значні землеволодіння, в т.ч. й у Речицькому повіті, де він став одним із найбагатших та найзначніших родів у ХVІІ–ХVІІІ ст. Халецькі постійно брали участь у речицьких сеймиках, делегували своїх представників на сейми Речі Посполитої, обіймали головні посади у Речицькому повіті. Цей рід пов’язаний з Україною не тільки на ранньому
етапі своєї історії. Деякі з його представників (на жаль, важко сказати до якої гілки роду вони належали) брали участь у Національно-визвольній війні
українського народу (1648–1658). Одна родина Халецьких належала до
козаків-реєстровців Маслівської сотні Канівського полку («Есько Халецкий,
Савка Халецкий, Вихтор Халецкий»), а представники другої – були записані до
Андрієвої сотні того ж полку («Хведор Халецкий» і, вочевидь, його сини чи
племінники «Микита Халеченко», «Микита Халечченко»).
У ХVІІІ ст. рід утратив здобуті позиції, а з падінням Речі Посполитої зовсім захирів. Про цей дуже розгалужений рід час від часу писали дослідники, особливо білоруські й польські, починаючи від авторів знаменитих
гербовників та родословців ХVІІ–ХVІІІ ст., наприклад Бартоша Папроцького.та Каспара Несецького. В сучасній історіографії окремих аспектів його історії.торкалися Оскар Галецький – відомий польський історик, який доводився ріднею Халецьким, також Юзеф Вольф, Наталя Яковенко, Наталя Сліж та ін.
Родовим гніздом Халецьких було містечко Хальч на правому боці р. Сожі (нині – село у Вітковському р‑ні Гомельської обл., яке знаходиться у трьох кілометрах на захід від Вітки). Початки роду ідуть від якогось Мишка, який жив наприкінці ХІV ст. Він мав кількох синів, у т.ч. Каленика й Павла, від яких походять відповідно роди Тишкевичів та Халецьких. У 1437 р. великий князь литовський Свидригайло надав Павлу замість Сновська містечко Хальч, від якого походить і родове прізвище. У 1496 р. Олександр Ягеллончик надав Чернігів князеві Можайському, але чернігівські бояри Халецькі були звільнені від несення служби цьому князеві.
Джерело:
Юрій Мицик. Халецькі – провідний шляхетський Речицького краю у XVІІ — XVIII ст.
Основні джерела і література:
Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки ХV–ХVІІ ст. за
матеріалами київських архівосховищ. – Харків, 2008.
Архів Головний Актів Давніх у Варшаві (АГАД). – Ф. «Архів Радзивіллів»
(АР).
Акти Житомирського гродського уряду: 1590 рік. 1635 рік. – Житомир,
2004.
Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. –
К.,1995.
Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – К.,2008.
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. VІІ; К., 1996. –
Т. ІХ. – Ч. 1.
Книга Київського підкоморського суду (1584–1644). – К., 1991.
Пам’ятки історії Східної Європи. – Острог – Варшава — Москва, 1999.
Реєстр Війська Запорозького 1649 року. – К., 1995.
Руська (Волинська) Метрика. – К., 2002.
Сліж Н. Шляхецкі род Халецкіх у гісторыі Рэчыцкага павета // Шостыя
міжнародныя Доўнараўвскія чытанні. – Гомель, 2008. – Ч. 2. – С. 62–81.
Энцыклапедыя гісторыі Бєларусі. – Мінск, 2003. – Т. 6.
Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст.
(Волинь і Центральна Україна). –К., 1993; (2‑е вид.: К., 2008).
Boniecki A. Herbarz polski.-Warszawa, 1906.-T. IX.- Cz.1.
Cіechanowicz J. Rody rycerskie Wielkiego księstwa Litewskiego. – Rzeszów,
2001. – T. II.
Chachaj M. Zagraniczna еdukacja Radziwiłłów. – Lublin, 1995.
Chrapowicki J.A. Diariusz. – Warszawa, 1978. – Cz. 1; 1988. – Cz. 2.
Gorczyński S., Kochanowski J., Jońca A. Herby szlachty polskiej. – Warszawa,
1990.
Herbarz polski Kaspra Niesieckiego. – Lipsk, 1839. – T. IV.
Katalog rękopisów biblioteki Polskiej Akademii nauk w Krakowie. Sygnatury
6001–6194. – Wrocław – Warszawa – Kraków, 1991.
Konopczyński W. Konfederacja barska. – Warszawa, 1991. – T. 2.
Lietuvos Metrika. (1499–1514). – Vilnius, 1995.
Lietuvos Metrika. (1387–1546). – Vilnius, 1998.
Lietuvos Metrika. (1522–1529). – Vilnius, 2001.
Lietuvos Metrika. (1569–1571). – Vilnius, 2001.
Lietuvos Metrika. (1540–1541). – Vilnius, 2003
Lietuvos Metrika. (1479–1491). – Vilnius, 2004.
Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2006.
Lietuvos Metrika. (1494–1506). – Vilnius, 2007.
Lietuvos Metrika. (1522–1530). – Vilnius, 2007.
Lietuvos Metrika. (1566–1574). – Vilnius, 2000.
Lietuvos Metrika. (1524–1529). – Vilnius, 2008.
Metryka Litewska. Księga wpisów nr 131. – Warszawa, 2001.
Niezabitowski S. Dzienniki 1695–1700. – Poznań, 1998.
Pamiętniki Samuela i Bogusława Kazimierza Maskiewiczów (wiek XVII). –
Wrocław, 1961.
Polski słownik biograficzny. – Wrocław–Warszawa–Kraków, 1964–1965. –
T. XI.
Prinke R., Sikorski A. Krółewska krew. Polscy potomkowie Piastów i innych
dynastii panujących. – Poznań, 1997.
Radziwiłł B. Autobiografia. – Warszawa, 1979.
Sęczys F. Szlachta wylegitymowana w Krółewstwie Polskim w latach 1836–
1861. – Warszawa, 2000.
Stroynowski A. Opozycja sejmowa w dobie rządów Rady Nieustającej. – Łódź,
2005.
Uruski S. Herbarz szlachty polskiej. Rodzina. – Warszawa, 1909. – T. VI.
Urzędnicy Wielkigo księstwa Litewskiego. Spisy. T. I. Województwo Wileńskie
XIV–XVIII wiek. – Warszawa, 2004.
Urzędnicy wojewsztwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV–XVIII wieku. Spis. –
Kornik, 2002.
Zychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1881.
Wstęp: Herb ich przedstawia Abdanka, na którego środku stoi strzała złamana, żeleźcem w górę. W szczycie hełmu skrzydło sępie przeszyte strzałą. Aktem, którym Aleksander Jagiel. nadał 1496 r. Czerniechów księciu Możajskiemu, Chaleccy, bojarowie czerniechowscy, wyjęci zostali od obowiązku pełnienia z dóbr swoich służby temuż księciu (ML. 5 f. 89).
Халецькі вживали специфічну форму
герба «Абданк» («Абданець», «Габданець», «Бялкотка», «Ленкава», Скуба»).
Традиційний герб «Абданк» зображує на червоному полі своєрідну срібну
стрічку (подібну до літери W), зверху якої намальовано стрілу гостряком
догори. Над щитом бачимо таку ж стрічку або профіль золотого лева, який
тримає у лапах згадану стрічку. Зверху герба Халецьких зображено лицарський
шолом, а на ньому – стрілу гостряком вліво, причому вона пробиває чорне орлине чи яструбине перо. Класичний «Абданк» вживали десятки шляхетських родів Речі Посполитої, як от: Абрамовичі, Боговичі, Богуцькі, Богуславські, Боровські, Божимінські, Бучацькі, Буткевичі, Волинські, Довгялли, Гаштольди, Гомбровичі, Гарабурди, Громики, Завадські, Конарські, Куницькі, Маховські,
Нарбути, Оборські, Язловецькі,особливо ж Хмельницькі (деякі вважають, що варіант герба Богдана Хмельницького швидше нагадує варіант герба «Сирокомля») та Виговські. Деякі ж з Халецьких мали особливий варіант
герба, оскільки в їхньому варіанті було зображення стріли, деякі вживали
своєрідні варіанти герба «Абданк». Так, Андрій Халецький, речицький земський писар, вживав «Абданк», над щитом якого замість стріли був напис: «ANDR» (1576). У деяких виданнях стверджується, що Халецькі мали герб «Сирокомля», але тут, очевидно, непорозуміння, тим більше, що обидва герби
дуже подібні між собою. Польський хроніст Шимон Окольський згадує Халецьких гербу «Самсон», але тут також, певно, якесь непорозуміння.
Pisali się: na Bartkowie,
І
Михайло (Мисько, Мишко) (ХІV ст.).
Боярин із Чернігівщини (Сновськ).
Мав сина Каленика.
ІІ
Каленик І Мишкович (друга половина ХІV ст.).
Був одружений з Огрефіною (?). Мав п’ятьох синів (Павло, Каленик, Єсько (Йосип), Андрій, Федір), від яких пішли роди Халецьких, Козловських і Калениковичів, а від одного з останніх (Тишка Калениковича) – роди Тишкевичів (Тишковичів), Скуминих-Тишкевичів і Олехновичів.
ІІІ
Павло Михайлович (Мишкович).
Син Каленика І, але йменувався не
патронімом (Каленикович), а по-дідові (Мишкович). Володар Сновська. Був прихильником великого князя литовського Свидригайла. Коли останній втратив Чернігівське князівство, але отримав Гомель, то надав у 1437 р. Павлу Мишковичу Хальч на Гомельщині замість Сновська, і таким чином від Павла безпосередньо пішли Халецькі. Павло Мишкович мав чотирьох синів
(Остафій, Андрій, Григорій, Богдан).
ІV
Остафій Павлович
Халецький. Згадується 1454 р. Був вихователем дітей київського князя Олелька. Посол до Молдавії. Мав трьох синів (Григорій, Михайло, Йосип).
2) Андрій Павлович Халецький.
Згадується 1496 р. Мав сина Гарасима.
3) Григорій Павлович Халецький (помер 1474 р.).
Інколи його помилково ідентифікують з київським митрополитом Григорієм Болгарином.
4) Богдан Павлович Халецький.
Згадується 1496 р. Очевидно, саме він обіймав посаду віленського підключника (1.07.1486 – 9.11.1507), у джерелах він згадується як Богдан (Богданець) Павлович.
V
1) Григорій Остафійович.
Згадується наприкінці ХV ст.
2) Михайло Остафійович (помер після 1511, за іншими даними – після
1521).
Видатний дипломат ВКЛ, ймовірно, був р. намісником (1511). Мав власний герб (варіант гербу «Абданк»). Дістав маєтності у 1486 р. від Казимира Ягеллончика. У грамоті від 24.04.1486 р. згадується, що йому дали з путивльського мита 6 коп грошей. Відіграв видатну роль у татарській
політиці великого князя литовського Олександра. Останній звільнив його
маєтності з‑під влади князя Можайського, який знаходився у Чернігові. Був
послом до Золотої Орди у 1496–1497, 1500–1501 рр. У 1500 р. добився укладення союзу золотоординського хана Ших-Ахмата з правителями Польсько-Литовської держави, скерованого проти Московського князівства, яке перед цим загарбала Чернігово-Сіверщину. У 1501 р. брав участь у антимосковському поході Ших-Ахмата, внаслідок якого Чернігово-Сіверщина, де були маєтності і Х., була на певний час повернена ВКЛ. Помилкова переорієнтація
ВКЛ на союз з Кримським ханством призвела до втрати цих надбань. Михайло начебто оселив тоді під Речицею одного із членів ханської родини, від якого.бере початок татарська лінія Халецьких. Імовірно саме йому правитель ВКЛ Олександр (як свідчить його універсал від 25.03.1504) дав раніше корчму в Мозирі на рік. Мав сина Михайла і дочку («Фурсову»), яка очевидно, двічі
виходила заміж (за Фурса і за київського зем’янина Данила Дідовича), мала від Дідовича кількох синів, в т.ч. Василя Даниловича Дідковича (Дідовича, Дідка)
(помер після 1549 р.). В.Д. Дідович мав синів Гапона, Ждана і Федора Дідовичів-Трипільських, а також дочку Богдану, яка вочевидь двічі виходила заміж (у першому шлюбі – за київським підстолієм Мощеницьким, у другому – за шляхтича Михайла Спраського). Вона померла до 7.05.1513 р., і М. Спраський успадкував по ній половину спірної маєтності Стримячичі.
3) Йосип Остафійович (помер бл. 1506 р.).
Р. городничий (між 1501– 1506 рр.).
4) Гарасим Андрійович (помер після 1559).
Придворний короля Сигізмунда І (1511), житомирський зем’янин (1540). На Житомирщині йому належали маєтності Хотеничі і Колодзево. Мав двох синів (Богдан і Василь).
5) Богдан Григорович.
6) Юрій Богданович.
Згадується 1551 р. Мав сина Івана (Яна).
VI
1) Богдан Гарасимович.
Згадується у 1572 р. У 1569 р. Василь і
Богдан Халецькі (сини Гарасимa, пом. 1559 р.) володіли Вільською волостю у Житомирському повіті. Одну частину з Вільськом вони продали Корецьким у 1572 р. Другу – з Івановичами та Колодіївкою
продав Василь у 1575 р. (вже після смерті брата) Костянтинові Острозькому.
2) Василь Гарасимович.
Згадується у 1575 р.
3) Іван (Ян) Юрійович (кінець ХVІ ст.?).
4) Михайло Михайлович (кінець ХV ст. – після 11.10.1534),
київський городничий (1512), овруцький староста (не пізніше 1523 р.). Він проходив як свідок на записі Павші (1512), начебто, був послом ВКЛ до Кримського ханства (1521). У грамоті Сигізмунда І від 24.11.1522 р., адресованій овруцькому старості М.М. Халецькому йшлося про спірну з овруцькими міщанами корчму. У такій же ролі (овруцький староста, овруцький державця) М. Халецького згадують деякі інші офіційні документи 1523–1530 рр. Так, в іншій грамоті Сигізмунда І від 29.09.1524 р. згадується «лист судовый овруцкого державцы п. Михайла Михайловича Халецкого и державцы речицкого, п. Семена Полозовича».
Ще в одній грамоті короля від 8.08.1527 р.
визначався наступник М. Халецького на посаді овруцького старости (Тишко Козинський). Згідно з пописом 1.05.1528 р. він значиться серед городенських бояр, як овруцький «державца» став на чолі особистого загону в 16 кіннотників, що було на той час багато як для шляхтича середньої руки. 19.03.1523 р. король Сигізмунд І подарував йому Стримятицьку луку понад Дніпром, а він її потім продав своїм родичам шляхтичам Трипільським.
Михайло був одружений з княгинею N Костянтинівною Крошинською, що стверджує і лист Сигізмунда І (1531). Від неї мав двох синів (Йосип і Остафій) та дві дочки (Федора, яка вийшла заміж за Корсака, і Катерина (померла до 1568 р.), яка вийшла заміж за Бенедикта Васильовича Протасевича, троцького ключника).
Згідно із заповітом самого Михайла, складеним у Овручі 11.10.1534 р., він велів синам Йосипу і Остафію передати половину маєтності Стримятичі своєму племіннику, пану Василю Дедковичу (Дедку). Першу половину цієї маєтності він уже передав йому своїм листом, написаним
у Вільні 14.07.1527 р. Заповіт було виконано, тим більше, що аналогічна вимога містилась і у листі короля Сигізмунда І до київського воєводи А.Немирича від 19.03.1523 р. Ці Стримятичі дісталися М. Халецькому до 1523 р. від «Фурсової» – бабусі В. Дедовича по матері.
VIІ
1) Остафій (Остап) Михайлович (помер після 1537).
У 1537 р. Сигізмунд І наказав гомельському старості дати Остафію та Йосипу Михайловичу
Халецьким їхню маєтність Хальч, яку забрав раніше московський князь Іван ІІІ. Мав сина Богдана.
2) Йосип Михайлович (помер 1559, за іншими даними – 1562),
господарський маршалок (з 1554). Згадується у 1533 р. серед поважних осіб – свідків продажу землі у Городенському повіті. У 1537 р. разом з братом Остафієм повернув на підставі привілею короля Сигізмунда І родову маєтність Хальч, після того як Гомельський повіт повернувся від Московської держави до ВКЛ. Пізніше отримав кілька сіл у Речицькому повіті, що посилило вплив роду у цьому регіоні. У 1541 р. став королівським дворянином, а у 1544–1553 рр. – овруцьким старостою, відзначився відбудовою місцевого замку. Разом з іншими панами-радами уклав мирний договір з Молдавією (15.12.1551), брав участь у переговорах з московськими дипломатами (весна 1558). Це не було випадковим, оскільки з 1555 р. Йосип Х. був черкаським та канівським старостою і здійснював заходи щодо поліпшення оборони степових кордонів
ВКЛ. Він прагнув залучити до цього і Московську державу, але водночас перестерігав, щоб під цим приводом вона не захопила українські землі, був проти плану Івана ІV збудувати замок на Дніпрі між Черкасами та о. Хортицею. Після його смерті у 1559 р. на цій посаді його спадкоємцем став князь Михайло Вишневецький.
овруцький староста (пом. 1559 р.), був натомість власником частини Ржищівської
волості у Київському повіті.
Був тричі одруженим. Перша дружина княгиня
Доброхна Головичинська, дочка князя Матвія Микитича Головичинського (удова по князю Федору Друцькому-Горському), у 1538 р. король Сигізмунд І підтвердив їй запис, даний її першим чоловіком. Друга дружина Ганна Дмитрівна Корсак. Третя дружина Федора Копець (померла у 1578), яка після
смерті Йосипа вийшла заміж за маршалка Бенедикта Юрагу (після 1565). Від цих трьох шлюбів Йосип Х. мав п’ятеро синів (Андрій, Дмитро, Костянтин – від перших двох шлюбів, Іван, Василь – від третього шлюбу), від імені яких його сини Андрій та Василь позивали у 1562 р. до суду свою мачуху – Федору Копець. Мав він також дочок Регіну (від Доброхни чи Ганни), яка стала дружиною литовського підканцлера Павла Сапіги, Софію і Марину (від третього шлюбу). Софія вийшла заміж за Мартина, сина берестейського
воєводи Юрія Тишкевича.
Андрій, Дмитро та Іван стали протопластами трьох гілок роду Халецьких, з яких лінія Дмитра вигасла, а дві інші існували ще на початку ХХ ст.
VІІI
1) Юрій Богданович.
Помер бездітним.
2) Андрій Йосипович (помер до 6.02.1595, за іншими даними – до 1598),
старший син Йосипа і Доброхни, р. маршалок, дворянин Сигізмунда-Августа (з 1560), згадується у пописі литовського рицарства (1567), р. писар земський (1569), р. земський суддя (з 1579), р. повітовий маршалок (з 5.02.1589) і делегат на сейм, підписав акт Люблінської унії (1.07.1569). Того ж року направлений до Москви, щоб повідомити царя Івана ІV про Люблінську унію і передати йому листа щодо обміну полоненими. Мав розлогі маєтності на Київщині (Ржищевська волость) і на Волині, де підтримував приязні стосунки з відомим
емігрантом, князем Андрієм Курбським. У 1580–1581 рр. був вочевидь, лановим поборцею. У1591 р. представник Волині на Люблінському Трибуналі.
Свою частку Хальча передав молодшому брату Івану, але продовжив свою діяльність у Р. повіті, де дістав від Стефана Баторія нові маєтності. Частину Ржищівської волості у Київському повіті отримали троє з‑поміж чотирьох синів Йосипа – Андрій, річицький суддя (пом. l598 p.), Василь (пом. бл. l588 р.) та Ян, литовський мечник (пом. 1615 р.)48. Перший з них зрештою купив у 1588 р. решту Ржищівської волості, що доти перебувала в руках Кордишів. Його спадкоємцями були сини – Петро (пом. l602 p.), Францішек (пом. після 1598 p.) і Юзеф
(Юзефіан, пом. після 1625 p.), вони також успадкували володіння дядька.
Був одружений з Гальшкою (Єлизаветою) Хвальчевською, дочкою ковельськог старости Франциска Хвальчевського, останні відомості про яку відносяться 1590 р. Того року (13 вересня) вона скаржилася до житомирського гродського уряду на білоцерківського підстаросту князя Дмитра Курцевича-Булигу, який, скориставшись відсутністю її чоловіка (Андрія), 8.09.1590 р. напав із загоном у
3 тис. кінноти на її посагове містечко і пограбував його. Андрій Йосипович мав з нею кількох дітей, насамперед синів Франціска, Йосипа (Юзефа, Юзефіяна) і Петра. Двома останніми опікувався ще у 1604 р. їхній дядько Іван, литовський мечник.
Дмитро Йосипович (не раніше 1550 – між 10–25.01.1598), земський
підскарбій литовський і писар ВКЛ (з 4.04.1590), сенатор. Був цінителем
мистецтва, залишив по собі також колекцію фламандських гобеленів. Син
Йосипа і його третьої дружини Федори Копець (дочка писаря ВКЛ?). Кар’єру
розпочав як дворянин короля Стефана Баторія, котрий поставив його на
відновлений уряд литовського мечника (11.10.1579 – 1588).
У 1581 р. став
податковим шафаром, налагодив міцні зв’язки з віленським воєводою
Криштофом Радзивилом і литовським канцлером Левом Сапігою, у 1587 р.
брав участь в похованні Стефана Баторія і обранні нового короля, був
маршалком Віленського листопадового з’їзду, маршалком сейму 1589 р.
3.02.1588 р. призначений Сигізмундом ІІІ на посаду литовського надвірного
підскарбія і перебував на ній до 1590 р. Майже одночасно (3.05.1589) дістав
посаду віленського деревничого, на котрій перебував до смерті. Дмитро
виправдав довір’я короля, за що був щедро обдарований численними
маєтностями, повернув собі маєтність Рожанку, викупивши її від Паців.
Блискучий фінансист, провів низку успішних заходів, у т.ч. й проти магнатів,
що дало йому можливість наповнити і значно збагатити державний скарб. Брав
активну участь і у політичному житті ВКЛ, насамперед як дипломат (провадив
переговори з представниками Габсбургів щодо створення антитурецької ліги,
брав участь у переговорах з Іспанією та Швецією, керував також сеймовою
комісією по розмежуванню ВКЛ з Підляшшям). У 1592 р. був старостою
могилевським, василиським, бжницьким і опеським, а у 1597 р. – берестей-
ським та юрборкським. Спочатку був православним, підтримував Коложський
монастир під Гродном, але бл. 1591 р. перейшов у католицизм, зблизився
з Петром Скаргою, став активним прихильником Берестейської унії 1596 р.,
навіть як однин із королівських комісарів (поруч з М. Радзивіллом – «Сиріт-
кою» та Л. Сапігою) взяв участь у її укладанні. Вів активну боротьбу проти
повстанців С. Наливайка та Г. Лободи на території Білорусі у 1594–1595 рр.,
про що залишив цінні свідчення у своїх листах до Криштофа Радзивілла,
гетьмана ВКЛ, написаних переважно у 1587–1597 рр. У них міститься чимало
важливих даних про дії Г. Лободи і С. Наливайка і їхніх повстанців на терито-
рії Білорусі (Могилев, Хальч), про політичні та фінансові справи державної
ваги. У листі від 25.07.1592 автор повідомляв про своє недавнє перебування
у Бересті, де знаходилась його тяжко хвора вагітна дружина (Регіна?), яка
народила йому дочку N, але та невдовзі померла. (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. –
№ 1901). Згадується у листах і про відкуплення від Паців своєї маєтності
(Рожанка).
Четвертий з‑поміж синів Єсифа, Дмитро, литовський підскарбій
(пом. 1598 р.), успадкував литовські володіння.
Був одружений з Регіною Дибовською, дочкою книшинського підстарости,
від цього шлюбу мав чотирьох синів, з яких відзначилися Миколай Криштоф
і Олександр. Регіна по смерті чоловіка вийшла заміж за Павла Стефана Сапігу,
конюшого, а потім підканцлера ВКЛ. Зберігся її лист до одного з князів
Радзивіллів (1598) (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1898).
3) Іван (Ян) Йосипович (помер 20.08.1610, за іншими даними – 1615 або
1618), син Йосипа Михайловича, надвірний маршалок у 1588–1589 рр., мечник
ВКЛ з 1589 р. Був одружений з Ганною Веселовською, дочкою маршалка ВКЛ.
У 1604 р. вона подарувала йому частину Ржищева. Від цього шлюбу Іван мав
синів Владислава Юрія (Єжі), Ієроніма Казимира та дочку N, яка вийшла
заміж за польного писаря ВКЛ (з 1654), маршалка ВКЛ (з 1669) Олександра
Гілярія Полубинського (помер у 1670). На думку С. Уруського (вочевидь
помилкову) Іван був одружений із Софією Копець і згаданих двох синів мав
саме від неї.
4) Костянтин Йосипович (помер після 1567). Був одружений з Пелагеєю
Котович, яка по смерті чоловіка вийшла заміж за Криштофа, сина полоцького
воєводи Олександра Іловського.
5) Василь Йосипович (помер до 1578).
IX. Лінія Андрія
1) Франціск (Францішек). Син Андрія Йосиповича. Помер бездітним.
2) Йосип (Юзеф, Юзефіян) (др. пол. ХVІ ст. – після 1640). Син Андрія
Йосиповича. Р. поборця (1581). Можливо, саме цей Йосип Халецький
згадується у деяких виданнях під 1589 р. як лановий поборця. Разом з батьком
брав участь у Лівонській війні, зокрема визволяв Полоцьк, брав участь у
походах під Великі Луки і Псков.
Після відносно ранньої смерті двох братів, які до того ж
не залишили нащадків, увесь Ржищів із околицями отримав Юзеф.
Він був останнім представником роду, що мав маєтки на Київщині.
У 1625 р. Юзеф продав свої київські володіння Вороничам49.
26.03.1618 р. Сигізмунд ІІІ видав привілей на с. Ржищев у Київському воєводстві «обывателеви земли Киевское» «Юзефови
Янови Халецкому». 14.02.1619 р. видано новий декрет, цього разу у спірній
справі щодо неслушного стягування мита між київськими міщанами та
Юзефіяном Халецьким. Він був власником Ржищева і у 1640 р. Мав чотирьох
синів (Михайло, Франціск, Петро, Томаш).
49 BJ 4503, k. 4; Ukrai.na, 1/43, 70, 76, 11/19, 41, 96, 154, 178, 213, 236, 319, 498, ІІІ/596; Барано -
вич О., Население предстепной Украины в XVI в., «Исторические запис-
ки», т. 32, 1950, с. 208; Rulikowski E., Opis powiatu kijowskiego, Kijów–
Warszawa, 1913, s. 133–134; SGKP, «Rżyszczów».
3) Петро. Син Андрія Йосиповича. Р. маршалок (?) (1644). Був одружений
з Ганною Сапігою, від якої мав двох синів (Михайло і Якуб). Можливо, це той
самий Петро Халецький, який згадується у 1646 р. як власник Чолобович, що
був одружений з Ганною, дочкою усвятського старости СапіАндрія
X
1) Михайло Йосипович. Помер бездітним.
2) Франціск (?–1649). Загинув під час Національно-визвольної війни
українського народу (1648–1658).
3) Петро (?–1664). Загинув під час каральних акцій на Україні.
4) Томаш (?–1664). Загинув під час каральних акцій на Україні.
5) Михайло Петрович. Помер бездітним.
6) Якуб Петрович. Р. стольник. Підписав у складі шляхти Мінського
воєводства елекцію Августа ІІ (1697) і акт Олькеніцької конфедерації 1700 р.
Мав трьох синів (Олександр, Антоній, Раймунд).
ХІІ
1) Олександр. Син Якуба. Р. підчаший, підписав акт елекції Августа ІІ
у складі шляхти Мінського воєводства (1697), згадується в переписі шляхти
ВКЛ під Олькініками (1700). Мав двох синів (Юзеф, Антоній).
2) Антоній. Син Якуба. Р. стольник (1742). Мав трьох синів (Франціск,
Ігніци, Ян). Збереглося 5 листів очевидно саме цього Антонія, написаних
у 1733–1750 рр. з Вільна, Слуцька і Халча (до підканцлера ВКЛ, одного з
князів Радзивіллів і до його дружини, до п. Яновича, намісника гродської
канцелярії Новгородського воєводства). Особливо важливим є лист з Хальча
від 24.04.1736 р., у котрому міститься скарга на кривди, завдані автору листа
і Хальчу радзивіллівськими жовнірами під командуванням якогось поручика
(«з фундаменту спустошив бровар, також двори…відібрав», забрав жито із ям,
селянські коні, навіть «кількадесят рушниць і кілька гаківниць» самого
Антонія). Була завдана велика шкода і ксьондзам – місіонерам у Хальчу, які
згідно з фундушем Антонія Х. мали там оренди на 1000 зл. Через цю руїну
місіонери мусили «виїхати з місії», покинути Хальч. У листі до Яновича
Антоній згадував про свої гроші, покладені у єзуїтському кляшторі в Нов-
городку (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1900).
3) Раймунд. Син Якуба. Ксьондз домініканець.
ХІІІ
1) Юзеф. Син Олександра. Помер бездітним.
2) Антоній. Син Олександра. Р. підкоморій (1751–1760). У 1751 р. Антоній
із сином Казимиром мали конфлікт через Хальч з князями, братами Михай-
лом та Ієронімом Радзивіллами, але зазнали поразки. Про взяття Хальча
25.05.1751 р. докладно йдеться у скарзі А. і К. Халецьких на князів,
відзначається, зокрема, що Радзивілли кинули проти них 10 тис. війська із
Слуцька, Кричева тощо, в т.ч. й запорозьких козаків. Збереглися дані, що під
час штурму радзивілловці стріляли «з гармат…, з рушниць, кидаючи бомби,
саме містечко запалили, понад двісті дідичних підданих халецьких…забили,
жінок і малих дітей, також і інших господарів у ріці Сож потопили», забили
в замку шляхтичів Михайла Вековського і Юзефа Войницького, взяли великий
полон, пограбували місто. Занотовано навіть імена постраждалих (АГАД. –
Ф. АР. – Відд.2. – Кн. 46. – С.441–445). Син Антонія, одружений з княгинею
Радзивил, врятувався, перепливши на коні Сош (АГАД. – АР. – Від. 5. –
№ 6016. – Арк. 15). Про поразку Антонія йдеться і у козацькій думі, складеній
запорожцями полковника Данила, які брали участь у взятті Хальча (див.
додаток). Цікаво, що козаки презирливо називали Антонія і його прихильників
«пилипівцями», тобто «пилипонами», як тоді часто іменували старообрядців.
Останні дійсно проживали поблизу Хальча, але вважати, що католик Антоній
був «пилипоном», звичайно ж не доводиться.
Антоній був одружений з Євфимією (дочкою новосельського старости?),
від якої мав двох синів (Юзеф, Казимир).
3) Франціск. Син Антонія. Троцький земський суддя (1763). Зберігся
його один лист від 9.04.1751 р., написаний із Кіцина до князя Радзивілла (?).
(АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1902).
4) Ігнаци. Син Антонія. Р. городничий (до 1765–1768), р. підстолій (1768–
1778, можливо, з 1766). Був одружений з N, мав від неї сина Кароля.
Збереглося 2 його листа, писаних з Степович та Рогачева від 17.01. та
10.02.1750 р. до князя Радзивила. У першому з них він вибачається за те, що не
може покинути сеймик (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1903).
5) Ян. Син Антонія. Бацунський стражник (1750–1766), р. ловчий (1766–
1768), р. підстолій (?). Був одружений з Ядвігою Оборською, від якої мав сина
Ципріяна. У 1754 р. він з дружиною взяв у заставу від Сапіг с. Міліювку
(Милуївку?). Збереглося 2 листи Яна, написаних 3.03.1754 і 29.05.1767 рр. до
князя Радзивілла. Другий з цих листів підписаний Яном як р. пограничним
суддею (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1904).
ХІV
1) Юзеф. Син Антонія. Р. староста (1764), р. ловчий (1770–1794), був
депутатом на конвокаційному і елекційному сеймах 1764, підписав акт
елекції (1764).
2) Казимир. Син Антонія. Р. обозний, р. староста (?), р. підкоморій (1781),
кавалер ордена св. Станіслава. Учасник конфлікту 1751 р. за Хальч. Був
одружений з Маріанною «з Ракошів» (Раковською), мав у цьому шлюбі сина
Яна-Казимира і дочку Марію, яка вийшла заміж за брест-литовського
хорунжого Шуйського. Ймовірно, саме цього Казимира збереглося 17 листів,
написаних переважно у 1728–1733 рр. (останні датовані 1761 р.), до князя
Радзивілла (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1906).
3) Кароль. Син Ігнацього. Р. підстолій (?) . Помер бездітним.
4) Ципріян. Син Яна. Бацунський староста, маршалок шляхти Бельського
повіту. Був одружений з N, від якої мав сина Леона.
5) Маріанна. Видно дочка Антонія, одружена з Юзефом Стані шевським
(згадується у 1760 р.).
ХV
1) Ян-Казимир. Син Казимира. Королівський шамбелян, р. підстолій,
р. підкоморій (1796). Помер бездітним. Можливо, саме цей Ян Халецький як
ротмістр брав участь у кампанії 1792 р. проти російської армії.
2) Леон. Син Ципріяна. Губернський секретар. Був одружений з N, мав від
неї чотирьох синів (Альфред, Болеслав, Олександр, Павло).
ХVІ
1) Альфред. Син Леона.
2) Болеслав . Син Леона.
3) Олександр. Син Леона. Депутат шляхти Рогачовського повіту.
4) Павло. Син Леона. Підполковник російської армії (1863).
ІХ. Лінія Дмитра.
1) Миколай Криштоф (бл. 1589 – 7.04.1653), син Дмитра Йосиповича
і Регіни Дибовської, дипломат, мечник литовський (з 23.08.1615 до 1650),
волкиницький і лопушницький староста, новгородський воєвода (з 2.06.1650).
Спочатку навчався у Віленській академії, потім виїхав у 12-річну закордонну
подорож, побував у Італії, Іспанії та Франції, разом з братом Олександром
навчався в Лувенському університеті (Бельгія) у видатного філософа Юста
Ліпсія (Лувен), потім – у Паризькому університеті (Франція). У 1605 р.
в Парижі видав «Риторику» свого викладача Шимона Колера (перевидана
у Кракові 1648 р.). У 1606 р. видав власний твір – панегірик на честь Яна
Замойського, коронного канцлера і великого гетьмана коронного. У 1607 р. в Сорбонні брав участь у диспуті у присутності королевича Владислава Вази
(майбутнього короля Владислава ІV). Повернувся на батьківщину у 1610 р.,
став королівським придворним, отримав Олькеницьке староство. У 1614 р. це
староство разом із іншим (лейпунським), що дісталося у спадок від бабусі
(Ганни Клодзінської, уродж. Масальської) підтверджено за ним великим
князем литовським. У 1619 р. Х. отримав також Олитське староство. Пізніше
(1651 р.) був змушений зайнятися розмежуванням своїх маєтностей з маєтно-
стями князя Олександра Радзивілла, маршалка ВКЛ. За панування Сигізмунда
ІІІ нерідко виконував дипломатичні функції, брав участь у війні проти шведів
під прапорами литовського гетьмана Радзивілла. Зокрема, його хоругва під
командуванням Творковського відзначилася при облозі Пярну, його кузні та
пушкарні виготовляли боєприпаси для литовської армії. Брав активну участь
у політичному житті ВКЛ, 18 разів обирався депутатом на сейми Речі
Посполитої, був учасником елекції короля Владислава ІV (від Троцького
воєводства), активно підтримував кандидатуру на престол Речі Посполитої Яна
Казимира. Був ревним католиком, заснував кляштор францисканців у Вільні,
а гродненському єзуїтському колегіуму надав у 1647 р. палац у Гродно,
с. Горостов, фільварок Колбасин. Відмовлявся від деяких важливих адміні-
стративних посад, воліючи займатися літературною творчістю, славився як
«вчений муж», автор багатьох книг. У 1618 р. видав латинською та польською
мовами збірник «Алегорії», потім свій найбільший твір, присвячений
Богоматері («Binarium Chaltcifnus...», Vilnae, 1642). Похований 11.09.1653 р.
ченцями-францисканцями у склепі в Олькеніках. Удова Миколая Криштофа
передала с. Довгяланку в Олькеницькому старостві Троцького воєводства
Олександру Брацішевському. Це село було спалене російськими військами у
1656 р. Збереглося 6 листів Миколая Криштофа, написаних ним до князів
Радзивіллів у 1621–1651 рр. У листі від 29.06.1621 р. йдеться про оборону
Волкеницького староства від «інфляндських та московських вояків», а у листі
від 24.11.1651 р., написаному з Олкінік, до князя Олекандра Людвіка
Радзивілла, великого маршалка литовського, свого «кума», йдеться про
розмежування «маєтності моєї Чернігівської від маєтності вашої княжої мості
Ковчинської» (АГАД. – Ф. АР. – Відд.5. – № 1908). Миколай Криштоф
одружився у 1613 р. із австрійською дворянкою Марією Леонорою Штибихін,
але дітей у цього подружжя не було. За деякими даними, у нього була ще одна
дружина (Анна Сапіга, дочка усвятського старости Сапіги), але і від цього
шлюбу дітей у нього не було.
2) Олександр Дмитрович (помер до 12.10.1651), лідський маршалок
(з 7.12.1623), маршалок рицарського кола (1627). Син Дмитра Х. і Регіни
Дибовської. Навчався разом з братом Миколаєм Криштофом у Лувенському
університеті (Бельгія), відзначався глибокою ерудицією та ораторськими
здібностями. Після повернення на батьківщину був придворним Сигізмунда ІІІ, дістав від цього короля маєтність Ростовляни на Гродненщині (1609).
Одружився у 1609 р. з Ганною Божимінською. Дістав від тестя (Мацея
Божимінського) віленське війтівство, на котрому його затвердив король
28.10.1610 р. Брати 5.06.1612 р. поділили батьківську спадщину. Ставши
королівським секретарем, Олександр зрікся віленського війтівства (31.03.1620),
але ще певний час виконував ці обов’язки до передачі їх Т. Більдзюкевичу.
Брав активну участь у політичному житті Лідського повіту, депутувався від
нього на сейми 1627, 1629, 1632 рр., у 1627 був маршалком посольської ізби
сейму. На сеймику Троцького воєводства (1629) був делегований на посаду
члена віленського Трибуналу.
У 1638 р. взяв другий шлюб, цього разу з Гальшкою Ізабелою Дунін-
Раєцькою, дочкою мінського воєводи, з якою мав двох синів Остафія та
Гедеона Олександра. Овдовівши, Гальшка вийшла вдруге заміж за Гедеона
Михайла Тризну (1652) литовського підскарбія, а втретє – за Криштофа
Потоцького, литовського підчашого. Збереглося 17 листів Олександра Х. до
князя Радзивілла, написаних з Рожанки, Ліди, Вільна, Дзевятовичів та ін. Тут
йдеться переважно про господарські та фінансові справи, згадується маєтність
Олександра – Деражинський фільварок, скарги на «свавільні купи», які
нападали у 1624 р. на його маєтності (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1899).
Х
1) Остафій Олександрович, син Олександра і Гальшки (уродж. Раєцької).
Домініканський чернець.
2) Гедеон-Олександр Олександрович (помер 25.02.1696). Син Олександ-
ра і Гальшки (уродж. Раєцької). Покоєвий королеви Марії Людвіки, мав
у 1665 р. дуель з іншим покоєвим – Ієронімом Петриковським, за що обидва
були усунені від двора. Помилувані завдяки заступництву «Марисеньки» –
Марії Собеської, дружини майбутнього короля Яна ІІІ. Учасник елекції короля
Михайла Вишневецького (1669) від Віленського воєводства. Лідський
маршалок, новосельський староста (з 1672), маршалок литовського трибуналу
(1685). Одружений з Євфимію, дочкою упицького підкоморія Яна-Казимира
Млечко (померла після 1698), яка у першому шлюбі (23.01.1668) була за
Миколою Валеріяном Цехановського. Від цього шлюбу Гедеон Олександр мав
дочку Регіну (вийшла заміж за мстиславського каштеляна Марціяна
Огинського) і сина Марціяна Домініка.
ХІ
1) Марціян Домінік. Син Гедеона-Олександра і Євфимії (урод. Млечко).
Р. хорунжий (1713), новосельський староста (з 1696). Полковник. Згадується
в переписі шляхти ВКЛ під Олькініками (1700). У 1703 р. заснував домінікан-
ський кляштор в м. Холопеничах Мінського воєводства. Був одружений з Констанцією (померла 1704/1705), дочкою інфляндського підкоморія
і віжанського старости Владислава Соколовського (помер 1701) і мав від неї
дочку Євфимію, яка у 1727 р. вийшла заміж за Антонія Халецького (з гілки
Андрія Халецького). Другою дружиною М.Д. Халецького стала у 1706 р. (?)
Феліціяна Керсновська, від якої він мав дочку Теклю. Остання вийшла заміж
(після 1734) за троцького скарбника, князя Антонія Масальського. Другий
шлюб (після 1742) Текля взяла з новгородським підчашим Узловським. На них
гілка Дмитра Халецького обірвалася.
ІХ. Лінія Івана (Яна)
1) Ієронім Казимир. Cтарший син Яна Х. та Ганни Веселовської. Був
депутатом сейму (1648), учасником елекції короля Яна Казимира (1649),
придворним цього ж короля (1653–1654), осів на Підляшші, придбав там
маєток Бартков (внаслідок чого став писатися також «з Барткова»), став
підляським ловчим (1659). Як представник шляхти Дрогицької землі брав
участь в елекції короля Михайла Вишневецького (1669). Зберігся лист,
очевидно, саме цього Казимира до маршалка ВКЛ (Олександра Гілярія
Полубинського?), датований 1670 р. Тут згадується про «нашого батька»
мстиславського воєводу (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1905). У разі, якщо цей
вираз вжитий не образно, то слід визнати, що Владислав Єжі обіймав також і
цю посаду. Ієронім Казимир був одружений з Катериною Оборською, від якої
мав сина Якуба Філіпа, підляського ловчого (1689), котрий на елекційному
сеймі підтримував кандидатуру принца Конде. Підписав акт елекції Августа ІІ.
2) Владислав Юрій (Єжі) (30.05.1606 – 4.02.1668), стражник ВКЛ
(з 8.04.1656). Син Яна Х. та Ганни Веселовської. Народився у Ваганові на
Берестейщині. По смерті батька виховувався дядьком чи дідом по матері
Василем Копцем, новгородським каштеляном. При поділі спадщини з братом
саме йому дістався Хальч. Вчився у школі в Пултуську (1619–1621), з 1625 р.
розпочав кар’єру професійного військового (у кварцяному війську, потім
у гусарській хоругві). У складі каральних військ С. Конецпольського брав
участь у придушенні національно-визвольних повстань 1625 і 1630 рр.,
у польсько-шведській війні у другій половині 20‑х рр. ХVІІ ст. Потім зайнявся
переважно родинними справами, осів у Хальчі, понад 10 разів обирався
депутатом на сейми Речі Посполитої, в т.ч. 1642 і 1648 рр., підписав елекцію
1648 р., чотири рази обирався до литовського Трибуналу, був на ньому
маршалком (1649). Повернувся до активної військової діяльності з початком
Національно-визвольної війни, діяв у Білорусі та на Поліссі, брав участь у
Берестецькій битві 1651 р. З 1653 р. брав участь у всіх походах короля Яна-
Казимира (гусарський ротмістр, потім полковник). З моменту, коли у війну
проти Речі Посполитої вступила Московська держава, перебував у лавах військ
ВКЛ під командуванням гетьмана Януша Радзивілла, відзначився у боях під Любечем, Шкловом, Шепелевичами, Бобруйськом, за що отримав Мозирське
староство (7.02.1655). Фамільний архів евакуював до Бихова, але той загинув
під час взяття Бихівської фортеці козаками (6.12.1655). Після падіння Вільна і
зміни політичної орієнтації князем Я. Радзивіллом прорвався на Підляшшя і
став під прапори Павла Сапіги (був у нього поручником гусарської хоругви),
залишився вірним Яну Казимиру, який надав йому 8.04.1656 р. уряд страж-
ника ВКЛ, що був вакантним по смерті Г. Мирського. Майже одночасно
(30.04.1656) він отримав також мозирське війтівство по смерті попередника –
М. Фронцкевича. Владислав був послом до цього короля, від імені війська вів
(разом з С. Кміціцем) переговори з князем Богуславом Радзивіллом (1659).
Відзначився у боях за Варшаву, при взятті Тикоціна, поході Полубинського до
Пруссії (1656–1658), переможній битві під Полонкою (1660), де литовські
війська розбили росіян, був неодноразово поранений. У 1659 р. отримав
містечко Молчадзь і села Міцкевичі, Савчевичі, Борки та ін. у Слонімському
повіті Новгородського воєводства, яке 14.07.1661 р. король і сейм затвердили
за ним пожиттєво, підкресливши, що він заслужив це своєю службою (як
ротмістр, полковник і реґіментар) Сигізмунду ІІІ, Владиславу ІV і власне
ЯнуКазимиру. За деякими даними, був і мозирським старостою (1656), і навіть
обозним ВКЛ. 17–18.05.1660 р. передає маєтності Мозирського староства
синові Казимиру. Був депутатом на сеймі 1666 р., брав посильну участь
у інших державних та політичних справах. Похований у бернардинському
монастирі у Несвіжі.
Одружився у 1634 р. з Кристиною Стравинською, дочкою рогачевського
старости, причому його вінчав уніатський митрополит Йосиф Вельямін
Рутський. У цьому шлюбі Владислав Юрій (Єжі) мав чотирьох синів (Кароль
Казимир, Криштоф, Богуслав і Болеслав). 24.05.1660 р. було підтверджено її
права як дружини стражника ВКЛ Владислава Юрія на Молчадське староство,
що було пов’язано з вірогідним розірванням шлюбу. Один з 8 збережених
листів Владислава Єжи (від 4.02.1651, із Жвірна) адресований дружині,
«Кристині Казновській Модзелевській» (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1913).
У іншому листі (від 1.08. 1662 р. з Косова), адресованому польному писареві
ВКЛ Олександру Гілярію Полубинському, йшлося про виїзд до нього
з України Сомченка (внука Якима Сомка!) у справі своєї тітки (Стефаниди
Нечай, дочки Богдана Хмельницького!). У цьому ж листі містилося прохання
передати привіт «пані писаревій, моїй м. п. сестрі». В деяких виданнях існує
плутанина: ця N іменується дружиною, а не сестрою Халецького, відповідно
сестрою О.Г. Полубинського.
Х
1) Якуб Філіп (др. пол. ХVІІ ст. – поч. ХVІІІ ст.). Син Ієроніма Казимира
та Катерини Оборської. У 1666р. заставив маєтність Щеплуцін. Як представник шляхти Дрогицької землі був учасником елекції короля Михайла Вишне-
вецького (1669). Разом зі шляхтою Підляського воєводства брав участь
в елекції Яна ІІІ (1674). Підляський ловчий (з 1689), котрий не підтримував
кандидатуру принца Конде, але врешті підписав акт елекції Августа ІІ. Помер
бездітним. Очевидно, він проходить у джерелах під іменем Якуба з Барткува,
ловчого підлясьского, який був депутатом від Дрогицької землі. Разом
з іншими шляхтичами Підляської землі підписав елекцію Августа ІІ (1697). За
іншими даними, він протестував проти обрання Августа ІІ. Помер бездітним.
Можливо, саме його перу належить недатований лист, який зберігається
в АГАД (Ф. АР. – Відд. 5. – № 1914).
2) Кароль Казимир (1635 (?) – після 1681 р.). Син Владислава Єжі
і К. Стравинської. Мозирський староста (з 1663) Ще за життя батька отримав
від нього маєтності в Мозирському старостві (17.05.1660), а потім за батьків-
ські заслуги посаду мозирського війта (29.07.1661), згодом мозирського
старости (1668). Збереглося 4 листи Кароля Казимира, написаних у 1663–
1681 рр. Вони адресовані князю Богуславу Радзивіллу та іншим особам.
У листі від 28.07.1678 р. Король Казимир називає свого батька «стольником»
(АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1907).
Був одружений з Маріанною Огінською, дочкою литовського польного
гетьмана Яна Огінського (у першому шлюбі була за князем Михайлом
Масальським, городенським хорунжим, після смерті Кароля Казимира вийшла
заміж втретє, за Костянтина Войно-Ясинецького). Від шлюбу з Маріанною
Кароль Казимир мав сина Михайла та дочку Катерину Францішку. Остання
вийшла заміж за радунського старосту Криштофа Рудомина Дусяцького, а по
його смерті – за вітебського воєводу Казимира Олександра Потія.
3) Богуслав. Син Владислава Єжі і К. Стравинської. Р. підкоморій (1670–
1674). Мав трьох синів (Петро, Клеменс, Станіслав) і дочку Констанцію.
Остання вийшла заміж за полоцького підкоморія Бенедикта Пшездзецького.
Деякі дослідники (Н. Сліж) не нотують Богуслава, вважають, що нащадки
Халецьких по цій лінії пішли від Болеслава Олександра. Інколи трапляється
згадка про ще одного сина Богуслава – Олександра, але це, очевидно, помилка.
4) Болеслав Олександр (після 1635 – після 1670). Син Владислава Юрія
Х. та Кристини (уродж. Стравинської). Р. підкоморій (1670), учасник елекції
короля Михайла Вишневецького від Мінського воєводства. Мав сина
Домініка.
5) Криштоф (після 1635–1655). Син Владислава Юрія Халецького. та
Кристини Стравинської. Під час польсько-російської війни 1654–1667 рр.
врятував батькові життя у боях під Шкловом (1655), але невдовзі загинув у
бою під Шепелівцями.
ХІ
1) Михайло (12.11.1679 – 24.01.1715), обозний ВКЛ. Син Кароля Казимира
Х. і Маріанни Огінської. Народився у Весеях. Став мозирським старостою
(1695), але був фактично позбавлений уряду своїми політичними
противниками – Сапігами. На початку 90‑х рр. ХVІІ ст., коли одна із хоругв
Сапіг стала на зимові квартири у Хальчі, Михайло Х. розгромив її. У 1696 р.
був депутатом на елекційному сеймі, який обрав новим королем Речі
Посполитої Августа ІІ, був депутатом на сеймі коронаційному і наступного
року. Уже як полковник належав до числа найвірніших прихильників Августа
ІІ, вів боротьбу за повернення Мозирського староства, але зміг повернутися на
цю посаду лише по смерті ставленика Сапіг – Котовського (22.01.1701).
у 1700 р. підписав під Олькениками акт конфедерації проти Сапіг, керував
облогою останніх у Бихові (1702 р.). Учасник переговорів ВКЛ з царем Петром
І, підписав литовсько-російський договір (червень 1703). Учасник Сандомир-
ської конфедерації (1704), вів боротьбу проти претендента на королівську
корону Станіслава Лещинського, внаслідок чого тимчасово втратив Мозирське
староство і був змушений відступати на Україну, де з’єднався з коронним
гетьманом Сенявським. Після поновлення на престолі Августа ІІ і зміцнення
його позицій у ВКЛ, повернувся на батьківщину і був призначений обозним
ВКЛ (31.10.1709). Командував гусарською хоругвою у 1710–1714 рр., крім того
власним коштом набрав хоругву п’ятигорців (легкої кінноти). С.Уруський
вважає, що він помер у 1733 р., встигнувши підписати акт елекції. Збереглося
його 4 листа, написаних у 1701–1714 рр. до калуського підчашого Радзивілла
та р. старости Ієроніма Клокоцького. Лист до останнього написаний
2.12.1701 р. (АГАД. – Ф. AР. – № 1909. Помер бездітним у Варшаві.
2) Петро. Син Богуслава. Існують припущення, що саме він був учасником
Сандомирської конфедерації у 1708 р.
3) Клеменс. Син Богуслава Х. Мав сина Казимира.
4) Станіслав. Третій син Богуслава Х. Слонимський підкоморій (1712).
Збереглося 9 листів С. Халецького, написаних до одного з князів Радзивіллів у
1702–1711 рр., в яких йдеться переважно про перебування автора в Олиці
(1710–1711 рр.), де він займався господарчими справами (АГАД. – Ф. АР. –
Відд. 5. – № 1911). Є ще одна справа якогось іншого Станіслава Халецького, у
котрій міститься один лист 1703 р., адресований комендантові Олики Петру
Девонші (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1910). На нашу думку, це і є той самий
С. Халецький, третій син Богуслава. Мав сина Болеслава.
5) Домінік. Син Болеслава Олександра. Р. підкоморій. Був одружений з
Кристиною Война, вдруге із Схоластикою. Мав сина Казимира.
ХІІ
1) Болеслав. Син Станіслава. Слонимський підкоморій (1760–1773). Увій-
шов у збройний конфлікт з Радзивіллами за родову маєтність Хальч (1749–
1754), але без успіху. Мав сина Станіслава.
2) Казимир. Син Клеменса. Р. підстароста.
3) Казимир. Син Домініка. Р. староста, маршалок (?) Речицького повіту
(1778). Мав дружину – N Жабу, а також двох дочок. Одна з них (Констанція)
вийшла заміж за свояка – р. підкоморія Казимира Антонія Халецького. Друга
дочка (Ганна Кунігунда) (1723–1765) вийшла заміж за Альбрехта Радзивілла,
принісши йому у посагу Хальч, що викликало протест з боку свояків. У цьому
шлюбі народилося 4 дітей: Домінік (1754–1798), Алоїза, Марія, Барбара.
ХІІІ
1) Станіслав (помер 9.05.1805, за іншими даними – 16.02.1802). Син
Болеслава. Королівський шамбелян (камергер), староста прушельський,
хорунжий п’ятигорський (1760), суддя гродський віленський (23.04.1771–1775
чи 1778). Збереглося 8 листів С.Халецького, написаних з Коморова у 1767–
1782 рр. (АГАД. – Ф. АР. – Відд. 5. – № 1912). Був одружений з Теодорою Засс.
Мав від неї сина Петра Вінцентія.
ХІV
1) Петро Вінцентій (1765 – поч. ХІХ ст.). Син Станіслава Х. і Теодори
Засс. Королівський шамбелян (камергер) (з 4.02.1792). Учасник повстання
Т. Костюшка, у травні 1794 р. делегат Завілейського повіту до Найвищої
Литовської Ради. Був одружений з Юліаною Цехановіч (за іншими даними
Чехович), від якої мав двох синів: Каетана Людвіка та Вільгельма Матеуша.
2) Остафій. Син Болеслава і Констанції. Засідав у судах Р. повіту.
3) Адам. Син Болеслава і Констанції. Суддя Р. граничний. Мав сина Яна-
Казимира.
ХV
1) Вільгельм Матеуш. Син Петра Вінцентія Х. та Юліяани Цехановіч. Був
одружений з Ельвірою Чеховіч. Учасник повстання проти Російської імперії
1830–1831 рр., за що царською владою у нього були конфісковані маєтності у
Віленській губернії.
2) Каетан Людвік (1808–1872, за іншими даними він помер у 1889 р.). Син
Петра Вінцентія Халецького та Юліани Цехановіч. Був одружений з Пауліною,
графинею Броель-Плятер, дочкою Людвіка, каштеляна Царства Польського.
Власник маєтності Станіславів у Віленській губ.
3) Ян-Казимир (1860–?). Син Адама.
Ісидор і Анджей, сини Феліціяна, які довели своє шляхетське походження
у 1846 р. і записані до книги дворян Мінської губернії.
Представники неідентифікованих гілок роду:
Потап Халецький (?). У судовому вироку від 22.11.1540 р. згадується про
«врядника ….нестановского Потапа и сына его Халецкого».
Щенсний Халецький, що згадується (1579) як луцький підстароста.
Ядвіга Халецька, яка вийшла заміж за мозирського хорунжого Йосипа
Будзила (1613).
Василь, пробощ соколовський (1692).
Андрій – підписав у складі шляхти Нурської землі елекцію Августа ІІ
(1697).
2) Казимир. Син Болеслава (?). Р. обозний (1793). Одружений з Констан-
цією N, від якої мав двох синів: Остафія і Адама.
N Халецька – дружина князя Шуйського, берестейського хорунжича.
Олександр Галецький (Халецький) – буський підстолій (Буськ Белзького
воєводства) (1768–1778).
Ігнаци Халецький (др. пол. ХVІІІ ст.). Субделегат гродський бецький
(1782).
* * *
Станіслав Галецький (Халецький), який у 1782 р. у перемиському
гродському суді довів своє шляхетське походження. Мав сина Юзефа.
Юзеф Галецький (Халецький). Син Станіслава. Служив у львівських судах
(1832). Мав сина Антонія.
Антоній Галецький. Син Юзефа. Служив у львівських судах (1832).
* * *
Андрій. Мав сина Вінцентія.
Вінцентій. Син Андрія. Довів своє шляхетське походження у Віленській
губернії (1820).
* * *
Євген Оттонович Халецький (? – після вересня 1923) – високопоставлений
чиновник у Катеринославі (нині – Дніпропетровськ). Підтримував дружні
контакти з видатним українським істориком Д.І.Яворницьким (у відділі
рукописів Дніпропетровського історичного музею збереглося 7 листів Є.
Халецького до Яворницького за 1916–1923 рр.). Був одружений з Марією Петрівною (уродж. Проніною?). З 1921 р. – в еміграції, два роки (1921 –
грудень 1922) жив з дружиною та її дядьком П. Ф. Проніним у Стамбулі, потім
(з грудня 1922 р.) – у Сербії, причому 1.03.1923 р. осіли у м. Сомбор (вул.
патріарха Бранковича, 24) у провінції Бачка.
Християнська лінія татарського роду Халецьких
І
Халецький Авраам (ост. третина ХVІІІ ст. – після 1812). Організатор
литовського полку у ВКЛ у 1812 р. Мав сина Альберта.
ІІ
Альберт
ІІІ
Ян Халецький-Амітанський (помер бл. 1883), гербу «Абданк». Походив
із с. Амінти під Рейзами Троцького повіту. Служив у лейб-гвардії Гроднен-
ському гусарському полку, генерал-майор російської армії. Під час повстання
проти Російської імперії 1863–1864 рр. перейшов на польський бік, діючи під
прізвищем Амітанський (Анітанський), належав до вищого офіцерства
російської армії яке перейшлои на польський бік. Діяв спочатку в Галичині, де
формував повстанські війська. Очолив кінноту Волинського полку, але
внаслідок насамперед заборони влади Австрійської імперії Волинський полк
довелося розпустити. Діяв на еміграції в Парижі. Ймовірно, похований на
кладовищі у Монморенсі.
Андрій Йосипович (р. н. невід. — п. до 1595)
обіймав ряд важливих посад у Речицькому воєводстві, відзначився як дипломат. Власник значних маєтностей на Київщині та Волині, приятель кн. А.Курбського. Видатну роль в історії ВКЛ відіграв сенатор Дмитро Йосипович (не раніше 1550 — 1598), земський підскарбій литовський і писар ВКЛ (із 1590), дипломат і колекціонер, який залишив по собі цінне зібрання фламандських гобеленів. Особливо відзначився як фінансист, який провів ряд успішних заходів, значно збагативши держ. скарбницю. Спочатку був православним, підтримував Колозький монастир під Гродном (нині місто в Білорусі), але бл. 1591 перейшов у католицизм, зблизився з П.Скаргоюі став прихильником Берестейської церковної унії 1596, був одним із трьох королів. комісарів під час її укладання. Проводив активну боротьбу проти повстанців С.Наливайка та Г.Лободи на території Білорусі 1594—95, про що залишив цінні свідчення у своїх листах до кн. К.Радзивілла Перуна.
Владислав-Юрій (Владислав-Єжі; 1606—68)
— стражник ВКЛ (із 1656), мозирський староста (1668). У складі військ Речі Посполитої брав участь у ряді війн, у придушенні козацьких повстань на укр. теренах 1625, 1630, 1648—58. Відзначився в боях за Варшаву, при здобутті Тикоціна (нині місто Підляського воєводства, Польща), у поході кн. О.-Г.Полубинського до Пруссії (1656—58), переможній битві під Полонкою (нині село Брестської обл., Білорусь; 1660), де литов. війська розбили московські. Миколай-Криштоф (бл. 1589 — 1653) разом із братом Олександром отримав блискучу освіту: спочатку — у Віленській академії, потім — у період 12-річної закордонної подорожі (Голландія, Італія, Іспанія, Франція, зокрема навч. в Лувенському ун-ті й Сорбонні; Париж). Видав 1605 в Парижі «Риторику» свого викладача Ш.Колера (перевидана в Кракові 1648), наступного року — власний твір (панегірик на честь Я.Замойського, коронного канцлера і великого гетьмана коронного), 1618 — збірник «Алегорії», а потім — свій найбільший твір, присвячений Богоматері («Binarium Chaltcifnus...», Vilnae, 1642). За правління Сигізмунда III Ваза нерідко виконував дипломатичні функції. Був ревним католиком, підтримував францисканців у Вільні (нині м. Вільнюс) та єзуїтський колегіум у Гродно. Починаючи з 2‑ї пол. 17 ст., рід Х. занепав. Хоча його представники, як і раніше, брали активну участь у діяльності вальних сеймів та шляхетських сеймиків, воєнних діях, але їхній вплив обмежувався кордонами Речицького пов. За рос. правління долучилися до рос. дворянства. Окремі з Х. брали участь у повстанні Т.Косцюшка, у польському повстанні 1830—1831 та польському повстанні 1863—1864. Очевидно, деякі з Х. покозачилися, принаймні окремі особи з таким прізвищем значаться серед козаків Канівського полку.
Існують однойменні роди ін. походження, напр., один із них іде від татарина, поселеного під Хальчем у 16 ст. З його представників найвідомішим був Ян Халецький-Амітанський (р. н. невід. — п. бл. 1883), генерал-майор рос. армії, який під час польс. повстання 1863—64 примкнув до повстанців та формував у Галичині військ. загони, а потім був активним діячем польс. еміграції в Парижі.
Один із синів Галшки Францишківни Фальчевської Францишк, народжений у першому шлюбі з Андрієм Халецьким, «до школы в Луцъкy ходилъ», проживаючи в цей час у луцького міщанина Щасного Жолудя. Українське повсякдення ранньомодерної доби. –. – С. 625–626
Халецький Андрій Єсифович
— Фалчевська Галшка Францишківна
ЦДІАК України, ф. 26, оп. і, спр. 13, арк. 560–570 зв.;
спр. 19, арк. 236 ЗВ.-238 зв.
5 3 2
552 Халецький Єсиф
ЦДІАК України, ф. 25, оп. і, спр. 16, арк. 223 ЗВ.-224 зв.
4 3 1
Harasim Andrzejowicz Chalecki, dworzanin królewski 1511 r., nazwany ziemianinem żytomierskim 1540 r., gdzie posiadał Chotenice i Kołodziewo (ML. 11 f. 971 i Arch. I. Z. Ros. VII. 1). ¶ Michajło Chalecki, namiestnik rzeczycki 1511 r. Syn jego Michajło Michajłowicz, świadek na zapisie Pawszy 1512 r. (Arch. I. Z. Ros. I. 6), starosta owrucki 1522 r., żonaty był z ks. Konstantynówną Kroszyńską, o czem potwierdzenie króla Zygmunta z 1531 r. oddania ks. Kroszyńskiej w posiadanie dworu dubieńskiego przekonywa (ML. 24 f. 146 i 41 f. 379). Synów pozostawił dwóch: Józefa i Ostafa, oraz córki: Fedię za Korsakiem i Katarzynę za Benedyktem Wasilewiczem Protasewiczem, klucznikiem trockim (Kniaź.). Król Zygmunt zlecił w 1537 r. staroście homelskiemu wydać dworzanom, Jesipowi i Ostafowi, synom niegdy Michajła Chaleckiego, dzierżawcy owruckiego, dobra ich ojczyste Chalczę, zabrane poprzednio przez wielkiego księcia moskiewskiego, Iwana Wasilewicza, a obecnie zwrócone i przyłączone do starostwa homelskiego (ML. 30 f. 80 i 23 f. 563). ¶ Jesip Michajłowicz, starosta owrucki 1551 r., żonaty był 1‑o v. z Dobrochną, córką ks. Matfieja Mikitynicza, wdową po ks. Fedorze Horskim; król Zygmunt potwierdził jej w 1538 r. zapis uczyniony przez pierwszego męża (ML. 30 f. 233). Drugą jego żoną była Hanna Dymitrówna Korsakówna, a trzecią Teodozya Kopciówna, którą jako wdowę, marszałkowę hospodarską, starościnę czerkawską i kaniowską, pozwali 1562 r. pasierbowie, Andrzej i Wasil, w imieniu swojem, braci i sióstr (Kniaź.). ¶ Józef miał kilku synów, z których znani mi są: Dymitr, Jan, Wasil i Andrzej. Dymitri Jesipowicz, z dworzanina królewskiego miecznik litewski 1579 r., podskarbi nadworny 1588 r., w końcu podskarbi ziemski, czyli wielki, i pisarz W. Księstwa Litewskiego 1590 r. W 1589 r. był marszałkiem sejmowym w Warszawie. W 1592 roku był starostą mohilewskim, wasiliskim, berżnickim i opeskim (Akta VIII), a w 1597 r. starostą brzeskim i jurborgskim. Z Reginy Dybowskiej syn Aleksander (M. 127 f. 63; Pac.), marszałek lidzki i marszałek koła poselskiego 1627 roku (V. L.), żonaty z Elżbietą Rajecką, 2‑o v. żoną Krzysztofa Potockiego, podczaszego litewskiego (Pac.). Z niej syn Gedeon Aleksander (Pac.), starosta nowosielski 1672 r., żonaty z Eufemią z Mleczków, podsędkówną upicką, 1‑o v. Ciechanowiecką (Pac. i Sig. 14 f. 111), miał córkę Reginę za księciem Marcyanem Ogińskim, kasztelanem mścisławskim (Kniaź.). Jego synem był podobno Krzysztof, miecznik litewski 1615 r., wojewoda nowogrodzki 1650 r. ¶ Jan, syn Józefa, marszałek litewski 1588 r., miecznik litewski 1589 r., zmarły 1615 r., żonaty z Anną Wiesiołowską (Woł. II f. 192), która mu w 1604 r. darowała część Rzyszczewa (Bracł. II f. 1893). ¶ Andrzej, syn Józefa, pisarz ziemski 1569 r.; a sędzia ziemski rzeczycki 1584 r., pozostawił dwóch synów: Józefiana i Piotra, nad którymi sprawował opiekę w 1604 roku stryj ich Jan, miecznik litewski (Bracł. II f. 1893). Józefian, właściciel Rzyszczewa 1640 roku (Kij. IV B f. 231). Szczęsny, podstarości łucki 1589 roku. ¶ Jadwiga za Józefem Budziłą, chorążym mozyrskim 1613 r. (Kij. II C f. 30). Piotr, dziedzic Czobołowic, żonaty z Anną Sapieżanką, starościanką uświatską, w 1646 r. (Sap.). Jan Władysław, dworzanin królewski, z województwem mińskiem, a Hieronim Kazimierz z województwem podlaskiem pisali się na elekcyę Jana Kazimierza. W liczbie elektorów króla Michała spotykamy: Bolesława Aleksandra, podkomorzego rzeczyckiego, z województwa mińskiego, Gedeona z województwa wileńskiego, Hieronima Kazimierza i Jakóba z ziemi drohickiej. ¶ Hieronim Kazimierz, dworzanin królewski 1653 r. i łowczy podlaski 1659 r., z żony, Katarzyny Oborskiej, miał syna Jakóba Filipa, który 1666 roku zastawił Szczeplucin. Ten to Jakób pisał się z województwem podlaskiem na obiór Jana III-go, a 1692 r. był łowczym podlaskim (Zap. Lub. 43 f. 780; 46 f. 321; 50 f. 643). Władysław Jerzy, starosta mozyrski i strażnik W. Księstwa Litewskiego 1656 r. Kazimierz Karol, starosta mozyrski 1668 r., żonaty z ks. Maryanną Ogińską, hetmanówną polną litewską, 1‑o v. księżną Massalską, a 3‑o v. Konstantową Wojniną Jasieniecką. Miał z niej córkę Franciszkę, 1‑o v. za Krzysztofem Rudominą Dusiatskim, starostą raduńskim, a 2‑o v. za Kazimierzem Aleksandrem Pociejem, wojewodą witebskim, i syna Michała, który był po ojcu starostą mozyrskim i oboźnym W. Księstwa Litewskiego 1709 r. (Kniaź. i Akta IV). N. z żony Eufrozyny ks. Połubińskiej, 2‑o v. Gedrojciowej zostawił córki: Konstancyę Przysiecką, podstolinę połocką, i Teresę za Danielem Wojną, podkomorzym witebskim 1679 r. (Kniaź.). Maryanna, żona Samuela Horbaczewskiego, wojskiego rzeczyckiego 1700 roku (Sap.). ¶ Bogusław, podkomorzy rzeczycki, z powiatem rzeczyckim, a Jakób z województwem podlaskiem podpisali elekcyę Jana III-go. Bazyli, dziekan bielski, proboszcz sokołowski 1692 r. (Perp. Czers. 14 C f. 147). Andrzej z ziemią nurską, Aleksander, podczaszy, Jakób, stolnik, rzeczyccy, i Michał, starosta mozyrski, z województwem mińskiem, a Jakób na Bartkowie, łowczy podlaski, z województwem podlaskiem podpisali elekcyę Augusta II-go. Dominik, chorąży rzeczycki 1713 r. Antoni, podkomorzy rzeczycki 1759 r., ożeniony z Eufemią Chalecką, starościanką nowosielską (Kniaź.); syn jego Józef pisał się z powiatem rzeczyckim na elekcyę Stanisława Augusta. Ignacy, horodniczy 1765 r., a podstoli rzeczycki 1766 roku. Aleksander, podstoli buski 1768 r. Jan, podstoli rzeczycki, z żoną, Jadwigą z Oborskich, biorą 1754 r. w zastaw Milijówkę od Sapiehów (Sap.). ¶ Kazimierz, pułkownik i poseł rzeczycki, starosta rzeczański, podpisał elekcyę Stanisława Augusta. Był on następnie w 1765 r. marszałkiem rzeczyckim i kawalerem orderu Św. Stanisława 1778 roku. Konstytucya z 1775 r. wspomina o synie jego Janie. Ten Jan, szambelan Stanisława Augusta, 1778 r., otrzymał w 1790 r. przywilej na odprawianie targów i jarmarków w Złobinie, w powiecie rzeczyckim (Akta XIII). Jan, strażnik 1765 r., a łowczy rzeczycki 1766 r. Józef, łowczy rzeczycki 1770 r. Stanisław, sędzia grodzki wileński 1771 r. Tekla, starościanka nowosielska, żona ks. Antoniego Massalskiego 1743 r. Kajetan, zmarły 1889 r., żonaty był z Pauliną z hr. Broël Platerów, córką Ludwika, kasztelana Królestwa Polskiego. ¶ Ignacy Chalecki h. Habdank, subdelegat grodzki biecki, 1782 r. w sądzie grodzkim bieckim dowiódł szlachectwa. Stanisław Halecki udowodnił pochodzenie swoje szlacheckie 1782 r. w sądzie grodzkim przemyskim, a Józef, syn jego, wraz z synem Antonim w Wydziale Stanów we Lwowie 1832 r. (Goł.).