Немиричі

На почат­ку XVI ст. Неми­ри­чі нале­жа­ли до київсь­ко­го слу­жи­ло­го бояр­ства: їх упер­ше зга­да­но в подіях повстан­ня князів Глинсь­ких як слуг цьо­го роду тюрксь­ко­го поход­жен­ня. Ця обста­ви­на, як і зафік­со­вані в дже­ре­лах пер­шої тре­ти­ни XVI ст. шлюб­ні кон­так­ти Неми­ри­чів з пред­став­ни­ка­ми київсь­ких боярсь­ких родин гада­но тюрксь­ко­го коре­ня, наштовхує на при­пу­щен­ня, що вито­ки роду теж нале­жить шука­ти в сере­до­ви­щі перебіж­чи­ків з Орди, які прий­ма­ли про­тек­то­рат вели­ко­го литовсь­ко­го кня­зя, осі­да­ю­чи на погра­нич­чях дер­жа­ви. Пер­ший відо­мий на ім’я пред­став­ник роду Неми­ра Гриз­ке­вич (Грид­ке­вич?), вика­зав­ши змо­ву Глинсь­ких, перей­шов на служ­бу до кн. Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го. Цей вчи­нок, а також вдалі одру­жен­ня Неми­ри­но­го сина Іваш­ка, дали поштовх до стрім­ко­го зрос­тан­ня роди­ни в соціаль­но­му та еко­но­міч­но­му плані. Гене­а­ло­гіч­ні леген­ди, яки­ми на добрих пів­то­ра століт­тя піз­ні­ше почав обро­ста­ти впли­во­вий рід, мали неба­га­то спіль­но­го з реаль­ністю, оскіль­ки шука­ли для Неми­ри­чів «шля­хет­ні­шо­го» корін­ня, ніж було насправ­ді, серед литовсь­кої знаті з ото­чен­ня вели­ко­го кня­зя. Що ж до пер­со­наль­но­го скла­ду роду, то нами в дослід­жу­ва­ний період зафік­со­ва­но 29 його пред­став­ни­ків у чоло­вічій та 17 пред­став­ни­ць у жіночій лініях. Ці циф­ри обій­ма­ють усіх членів роду, який на зла­мі XVI – XVII ст. розді­ли­вся на дві гіл­ки (олевсь­ку й черняхівську). 

2. Пер­ші маєт­ки Неми­ри­чів були або вислу­га­ми, або спад­щи­ною, отри­ма­ною по дру­жи­нах, і зна­хо­ди­ли­ся пере­важ­но в Овру­ць­ко­му та Мозирсь­ко­му повітах. З часом аре­ал зем­ле­во­лодінь почав пере­мі­щу­ва­ти­ся на пів­день, тоді як маєт­ки на Мозир­щині було втра­че­но. Спо­чат­ку при­ро­щен­ня від­бу­ва­ли­ся через обмін володін­ня­ми, а зі зміц­нен­ням сво­го фінан­со­во­го ста­но­ви­ща Неми­ри­чі в пер­шій чвер­ті XVII ст. поча­ли актив­но ску­по­ву­ва­ти цілі воло­сті: Горош­ківсь­ку, Топо­рись­ку, Норинсь­ку та Лугинсь­ку, а дещо піз­ні­ше – Ісай­ківсь­кий ключ. Пара­лель­но нагро­ма­д­жен­ня зем­ле­во­лодінь ішло через фінан­со­ві обо­руд­ки іншо­го ґатун­ку: пози­ча­ю­чи влас­ни­кам маєт­ків гро­ші, Неми­ри­чі пере­би­ра­ли на себе пев­ні насе­лені пунк­ти в яко­сті заста­ви, які з пли­ном часу або за зго­дою колиш­ніх гос­по­дарів, або й сило­мі­ць закрі­плю­ва­ли за собою вже як спад­ко­ву влас­ність. Саме в такий спо­сіб, за наши­ми під­ра­хун­ка­ми, до їхніх рук мог­ло перей­ти щонай­мен­ше 15 насе­ле­них пунк­тів у Жито­мирсь­ко­му та Овру­ць­ко­му повітах. Ще одним засо­бом роз­ши­рен­ня володінь слу­гу­ва­ло оса­д­жен­ня нових посе­лень («слобід»), до яких пере­ма­ню­ва­ли під­да­них із чужих маєт­ків (у дже­ре­лах зафік­со­ва­но 58 випад­ків тако­го роду).

У харак­тері адміністру­ван­ня воло­стя­ми між чер­няхівсь­кою та олевсь­кою лінія­ми роду існу­ва­ли пев­ні від­мін­но­сті. Пред­став­ни­ки пер­шої, нащад­ки Матвія Єси­фо­ви­ча, май­же не роз­ши­рю­ва­ли тери­торію Олевсь­кої воло­сті, успад­ко­ва­ної від фун­да­то­ра май­но­вої поту­ги роду, Єси­фа Іва­но­ви­ча Неми­ри­ча. Івни­ць­ку волость вони вза­галі про­да­ли, а Чор­но­бильсь­ку втра­ти­ли за нев­ста­нов­ле­них обста­вин. Прин­ци­по­во відріз­няв­ся і спо­сіб успад­ку­ван­ня земель. Якщо пред­став­ни­ки чер­няхівсь­кої гіл­ки, нащад­ки Андрія Єси­фо­ви­ча, нама­га­ли­ся не пору­шу­ва­ти ціліс­но­сті маєт­ко­вих ком­плексів, пере­да­ю­чи кож­но­му зі спад­коєм­ців по 1 – 2 воло­сті, то сини, а потім і ону­ки Матвія з олевсь­кої гіл­ки діли­ли кожен маєток на рів­ні части­ни, що об’єктивно утруд­ню­ва­ло веден­ня гос­по­дар­ства, а також пород­жу­ва­ло кон­флік­ти між спад­коєм­ця­ми. Зага­лом, олевсь­кій гіл­ці роду нале­жа­ла най­біль­ша волость, якщо не вра­хо­ву­ва­ти ліво­бе­реж­ні маєт­ки, яка зай­ма­ла 2209 км2, а разом з Івни­ць­кою та Чор­но­бильсь­кою воло­стя­ми – 2625 км2, що ста­но­ви­ло залед­ве 18% від пло­щі усіх володінь Неми­ри­чів у Київсь­ко­му воєводстві.

Зра­див­ши князів Глинсь­ких під час повстан­ня 1507 р. і набув­ши про­тек­ції кн. Костян­ти­на Острозь­ко­го, Неми­ра та його син Іван зміц­ни­ли свою пози­цію, що забез­пе­чи­ло кар’єрне зрос­тан­ня і сино­ві Іва­на Єси­фу. Своєю чер­гою, сини Єси­фа, Матвій та Андрій, на межі XVI – XVII ст. запо­чат­ку­ва­ли, від­по­від­но, олевсь­ку та чер­няхівсь­ку лінії роду. Шлюб­ни­ми парт­не­ра­ми Неми­ри­чів про­тя­гом XVI ст. були пред­став­ни­ки (пред­став­ни­ці) пере­важ­но київсь­ких та волинсь­ких пансь­ких і князівсь­ких родин. Почи­на­ю­чи з XVII ст. їхнє коло роз­ши­рюєть­ся за раху­нок урод­жен­ців Малої Поль­щі, голов­ним чином з про­те­стантсь­ких сімей, що пояс­ню­ва­ло­ся спіль­ною кон­фесій­ною належністю.

Зав­дя­ки родин­ним зв’язкам та покро­ви­тель­ству кн. Костян­ти­на Острозь­ко­го вони про­бу­ва­ли зро­би­ти кар’єру при вели­кок­нязівсь­ко­му дворі, про що свід­чать земель­ні надан­ня Іваш­ко­ві Неми­ри­чу на корін­них литовсь­ких тере­нах, однак уже піс­ля 1520‑х років згад­ки про них зни­ка­ють. Володін­ня на Київ­щині поча­ли скла­да­ти­ся передусім зав­дя­ки гос­по­дарсь­ким надан­ням та зем­лям, отри­ма­ним у посаг за жін­ка­ми. Най­рані­ші згад­ки сто­су­ють­ся Мозирсь­ко­го повіту, де Неми­ри­чам нале­жа­ло 5 сіл, а також 1 село в Любе­ць­ко­му повіті. Про­те піс­ля пере­да­чі Мозирсь­ко­го повіту до скла­ду ВКЛ тутеш­ні маєт­ки посту­по­во перей­шли в інші руки, так само як і тери­торіаль­но близь­кі до них села на край­ній пів­но­чі Олевсь­кої воло­сті. Тож може­мо спо­стері­га­ти посту­по­вий рух Неми­ри­чів з пів­но­чі на пів­день, де, освоїв­ши тери­торію Овруч­чи­ни та пів­ніч­ної части­ни Київ­щи­ни, вони набу­ва­ють воло­сті у Жито­мирсь­ко­му повіті, а зго­дом і на ліво­му березі Дніпра. 

Окре­мо слід виді­ли­ти активне освоєн­ня тери­торії нав­ко­ло Овру­ча, запо­чат­ко­ване піс­ля отри­ман­ня Сте­фа­ном Неми­ри­чем у 1623 р. уря­ду овру­ць­ко­го ста­ро­сти. Тоді, крім ста­ро­стинсь­ких маєт­ків, Сте­фан і його нащад­ки (Вла­ди­слав та Юрій), які також три­ма­ли цю королів­щи­ну, кори­сту­ва­ли­ся дохо­да­ми з т. зв. «боярсь­ких сіл», а також зас­но­ву­ва­ли на їхніх ґрун­тах сло­бо­ди і нові села. Не гре­бу­ва­ли вони і сило­вим захоплен­ням сусід­ніх ґрун­тів, яке часом мас­ку­ва­ло­ся під заставне ув’язання. Тут же, в Овру­ць­ко­му повіті, Неми­ри­чам, крім пооди­но­ких маєт­ків, нале­жа­ло кіль­ка воло­стей. Хро­но­ло­гіч­но пер­шою серед них ста­ла Олевсь­ка, отри­ма­на в посаг за дру­жи­ною Іваш­ка Неми­ри­ча, спад­коє­ми­цею бояри­на Юхна Обер­ней­о­ви­ча. Піз­ні­ше до Іваш­ко­во­го сина Єси­фа перей­шли маєт­ки князів Виш­не­ве­ць­ких, а дея­кі посе­лен­ня були отри­мані в обмін на інші володін­ня, куп­лені або закріп­лені шля­хом застав чи оренд. Зага­лом, якщо напри­кін­ці XVI ст. Олевсь­ка волость Неми­ри­чів скла­да­ла­ся з 1 міста і 19 сіл, то до сере­ди­ни XVII ст. вона вже налі­чу­ва­ла 2 міста, 1 містеч­ко та бл. 40 сіл і рудень, збіль­шив­шись, таким чином, удвічі. 

Решта воло­стей в Овру­ць­ко­му повіті була куп­ле­на Сте­фа­ном Неми­ри­чем, а піз­ні­ше його сином Юрієм: ідеть­ся про Норинсь­ку й Лугинсь­ку воло­сті, а також Ісай­ківсь­кий ключ. Піс­ля при­дбан­ня їхні межі роз­ши­рю­ва­ли­ся шля­хом купів­лі сусід­ніх сіл, оса­д­жен­ня слобід чи сило­во­го від­би­ран­ня суміж­них земель. Так, Лугинсь­ка волость, яка на момент купів­лі нара­хо­ву­ва­ла 12 насе­ле­них пунк­тів, попов­ни­лася 9 села­ми; Норинсь­ку волость при­дба­ли у скла­ді міста Норинсь­ка і 6 сіл, а на сере­ди­ну XVII ст. тут було вже 3 міста, 9 сіл та 2 руд­ні; Ісай­ківсь­кий ключ первіс­но обій­мав 3 села та 1 місто, а через кіль­ка років доку­пи­ли ще 4 села.

Пер­ші володін­ня у Київсь­ко­му повіті зга­ду­ють­ся з сере­ди­ни XVI ст., про­те утри­ма­ти за собою Неми­ри­чам вда­ло­ся лише При­борсь­ку волость, яку вони, мож­ли­во, успад­ку­ва­ли від князів Полов­ців Рожи­новсь­ких. Тут їм нале­жа­ло 1 місто (При­борськ) та 15 сіл і 1 острів. Остан­нім із при­дбань на Київ­щині став ком­плекс земель, від’єднаних від Чер­кась­ко­го ста­ро­ства на ліво­му березі Дні­п­ра: його купив Юрій Неми­рич 1643 р. Незва­жа­ю­чи на пре­тен­зії інших осіб, воєн­ні дії і змі­ну політич­ної ситу­а­ції, Юрію Неми­ри­чу вда­ло­ся збе­рег­ти цей маєток за собою і пере­да­ти в спа­док сину Теодору.

У Жито­мирсь­ко­му повіті Неми­ри­чам нале­жа­ли Горош­ківсь­ка (Гре­жансь­ка), Івни­ць­ка, Топо­рись­ка, Чер­няхівсь­ка і Шерш­нівсь­ка воло­сті. Як і в інших повітах, шля­хи набут­тя цих земель були різ­ни­ми: посаг за жін­ка­ми (Чер­няхів), обмін (Івни­ця), купів­ля (Гре­жа­ни, Топо­ри­ща, Шерш­ні). Ці маєт­ко­ві ком­плек­си теж з часом роз­рос­та­ли­ся. Так, на момент при­дбан­ня Горош­ківсь­кої воло­сті вона скла­да­ла­ся із 18 сіл та 2 міст, а піз­ні­ше попов­ни­лася ще 5 міста­ми та 21 селом. Те саме сто­суєть­ся Шерш­нівсь­кої воло­сті: Сте­фан Неми­рич купив тут первіс­но 2 містеч­ка та 5 сіл, а далі оса­див 1 містеч­ко та при­єд­нав силою 1 ґрунт із ост­ро­вом (ще щодо 5 сіл інфор­ма­ції про обста­ви­ни їхньо­го пере­хо­ду до Неми­ри­чів немає). Івни­ць­ка волость, яку Єсиф Неми­рич вимі­няв на два маєт­ки Олевсь­кої воло­сті, на момент обмі­ну скла­да­ла­ся з одно­го лише с. Івни­ці, а через кіль­ка деся­ти­літь нара­хо­ву­ва­ла м. Івни­цю та 7 сіл. Ще одна волость, Чер­няхівсь­ка, потра­пи­ла до Неми­ри­чів як посаг Обер­неїв­ни, дру­жи­ни Іваш­ка. У сере­дині XVI ст. тут існу­ва­ло лише Чер­няхівсь­ке сели­ще та Іван­ків, але вже напри­кін­ці XVI ст. Єсиф Неми­рич оса­див тут 14 сіл, одне з яких піз­ні­ше пере­тво­ри­ло­ся на місто. Його іні­ціа­ти­ву про­до­в­жив син Андрій, оса­див­ши одну сло­бо­ду, а далі – онук Сте­фан, який засну­вав 4 села.

На сьо­год­ні Неми­ри­чам при­свя­че­но кіль­ка роз­ві­док, які, за винят­ком двох-трьох новіт­ніх ста­тей, не можуть задо­воль­ни­ти сучас­но­го дослід­ни­ка. Коли йдеть­ся про рід у ціло­му, то його історію затор­ку­ють гене­а­ло­гіч­ні нари­си кін­ця ХІХ – почат­ку ХХ ст. у гер­бів­ни­ках А. Боне­ць­ко­го, С. Урусь­ко­го, а також у пра­цях К. Пулась­ко­го та Є. Іва­новсь­ко­го. Близь­ким до них є одне з т. зв. «істо­рич­них опо­ві­дань» А. Рол­ле (1882 р.). З пер­спек­ти­ви інте­ре­су до про­те­стантсь­кої актив­но­сті чер­няхівсь­кої гіл­ки Неми­ри­чів напи­са­но стат­тю П. Вік­то­ровсь­ко­го (1912 р.), про­те на вто­рин­но­му фак­та­жі, що був запо­зи­че­ний з роз­від­ки О. Леви­ць­ко­го про Рефор­ма­цію в Україні. У новіт­ній історіо­гра­фії поки що єди­на стат­тя про мож­ливі вито­ки роду нале­жить Н. Яко­вен­ко (1996 р.). 

Хро­но­ло­гіч­но пер­шу вер­сію вито­ків роду подає Б. Папро­ць­кий (1584 р.), виво­дя­чи Неми­ри­чів від київсь­ко­го рица­ря з ото­чен­ня вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го. У сере­дині XVII ст. Неми­ри­чів поча­ли ото­тож­ню­ва­ти з Неми­ро­ви­ча­ми – литовсь­ким пансь­ким родом, один з пред­став­ни­ків яко­го в пер­шій поло­вині XVI ст. був київсь­ким воє­во­дою (Ш. Окольсь­кий, В. Коя­ло­вич). Вре­шті, К. Несе­ць­кий у сере­дині XVIII ст. пов’язав київсь­ких Неми­ри­чів з волинсь­ким родом Немир Реза­но­ви­чів. Усі три вер­сії знай­шли своїх при­хиль­ни­ків серед дослід­ни­ків ХІХ та ХХ ст., про­те вони ста­ви­ли­ся обе­реж­ні­ше до пошуків пер­шо­зас­нов­ни­ка роду, роз­по­чи­на­ю­чи його історію від київсь­ко­го земсь­ко­го суд­ді Єси­фа Неми­ри­ча чи його бать­ка Іва­на (А. Боне­ць­кий, Ю. Вольф, Є. Іва­новсь­кий, М. Косто­ма­ров, В. Липинсь­кий, В. Рулі­ковсь­кий, С. Урусь­кий, О. Фотинсь­кий, А. Ябло­новсь­кий). У наші дні Н. Яко­вен­ко запро­по­ну­ва­ла шука­ти тюрксь­кі вито­ки Неми­ри­чів, виво­дя­чи їх із золо­то­ор­динсь­кої знаті, яка прий­ня­ла сюзе­рені­тет вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го на зла­мі XIV – XV ст., осів­ши на тери­торії Овруччини.

Дже­ре­ло: Задо­рож­на О. Ф. Род Неми­ри­чей в шля­хет­ской кор­по­ра­ции Киев­ско­го вое­вод­ства: иму­ще­ствен­ный ста­тус и поли­ти­че­ская дея­тель­ность (XVI – сре­ди­на XVII ст.).

Гераль­ди­ка та сфрагистика.

під почат­ку XVI ст. похо­дять пер­ші відо­мо­сті про гер­ботво­рен­ня панів Неми­ри­чів. На печат­ці пана Іва­на Неми­ри­ча від 1514 р. у німе­ць­ко­му щиті було зоб­ра­же­но знак у вигляді літе­ри Х із загну­ти­ми кін­ця­ми і пере­кла­ди­ною здо­лу 112. В інший спо­сіб знак мож­на опи­са­ти як
такий, що скла­даєть­ся з літе­ри А в доліш­ній частині та верх­ньої части­ни літе­ри Х — у горіш­ній. Щоправ­да, гер­бов­ник Рулі­ковсь­ко­го подає відо­мо­сті про дещо іншу кон­струк­цію гер­ба Неми­ри­чів, спи­ра­ю­чись навід­би­ток печат­ки незна­но­го зімені пред­став­ни­ка цьо­го роду від 1563р. — у рене­сан­со­во­му щиті знак у вигляді літе­ри Х з загну­ти­ми кін­ця­ми під літе­рою А113. Втім, у дано­му випад­ку може­мо мати спра­ву з невір­ним про­ри­сом печат­ки, оскіль­ки піз­ні­ший сфра­гі­стич­ний матеріал не під­твер­джує цієї інформації.

Так, на пер­шій печат­ці київсь­ко­го земсь­ко­го суд­ді (1566–1598) Єси­фа Іва­но­ви­ча Неми­ри­ча від 1571 р. знак має звич­ний вигляд літе­ри Х з загну­ти­ми кін­ця­ми і пере­кла­ди­ною здо­лу в рене­сан­со­во­му щиті, над яким зна­хо­дить­ся шолом з наметом114. На його дру­гій печат­ці від 1583–1585 рр. 

Родо­вий знак бачи­мо в пів­круг­ло­му баро­ко­во­му щиті 115, а на третій, від 1587–1589 рр., — зно­ву в рене­сан­со­во­му щиті в супро­воді шоло­ма з наме­том і трьох стра­у­ся­чих пер в нашо­лом­ни­ку 116. Подіб­ну кон­струк­цію має герб на пер­шій печат­ці сина Єси­фа Іва­но­ви­ча — пана Матвія Неми­ри­ча від 1603 р., але цьо­го разу родо­вий знак роз­мі­ще­но в щиті іспансь­кої гераль­дич­ної форми117. А на дру­гій печат­ці Матвія Єси­фо­ви­ча від 1625 р. герб скла­даєть­ся з чоти­риділь­но­го рене­сан­со­во­го щита, на яко­му в пер­шій частині зоб­ра­же­но родо­вий знак у вигляді літе­ри Х з загну­ти­ми кін­ця­ми і пере­кла­ди­ною здо­лу, в дру­гій частині — знак у вигляді хре­ста з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням здо­лу (герб роду Ско­бей­ків — бабки
за бать­ківсь­кою лінією Ско­бей­ків­ни, донь­ки пана Йор­да­на Ско­бей­ка) 118, в третій — знак у вигляді віст­ря стрі­ли з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням здо­лу, в чет­вер­тій — три лілії в стовп, над щитом вмі­ще­но шолом з наме­том під шоло­мо­вою коро­ною і три стра­у­ся­чих пера в нашо­лом­ни­ку 119. Піз­ні­ші річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ни­ки від­тво­рю­ва­ли родо­вий герб панів Неми­ри­чів лише в загаль­них рисах, від­чут­но видоз­мі­нив­ши його — замість родового
зна­ку на чер­во­но­му полі бачи­мо дві пере­хре­щені ско­би (клямри), а в нашо­лом­ни­ку лілію120

112 ЦДІА­УК. Ф. 220, оп. 1, спр. 655, арк. 1 (оваль­на, 14×13 мм; зго­ри напис: ИВАН).
113 ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/IІІ, арк. 811 (“Pieczęcie na urzędowem regestrze rzeczy
Dachnowey Kraseńskey 1563 r.”); Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. — S. 304,
il. 532.
114 ЦДІА­УК. Ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 555 (вось­ми­кут­на, 13×13 мм).
115 НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 23 365; ЦДІА­УК. Ф. 221, оп. 1, спр. 17, арк. 4 (вось­ми­кут­на,
15×12 мм; зго­ри літе­ри: ІN).
116 APK. ASang, teka ХVІІ, plik 71; plik 72, st. 482; teka ХVІІ а, plik 18, 19, 56; plik 32
(оваль­на, 18×16 мм; зго­ри літе­ри: ІN).
117 ЦДІА­УК. Ф. 221, оп. 1, спр. 3, арк. 4 (вось­ми­кут­на, 16×15 мм; зго­ри літе­ри: МИ).
118 Яко­вен­ко Н. Вито­ки роду Неми­ри­чів // Mapa Mundi. Зб. наук. пра­ць на пошану
Я. Даш­ке­ви­ча з наго­ди його 70-річ­чя. — Львів — Київ — Нью-Йорк, 1996. — С. 170–171,
176–177.
119 ЦДІА­УК. Ф. 256, оп. 1, спр. 79, арк. 32 (оваль­на, 18×16 мм; зго­ри літе­ри: SN). 120 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 88; Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 106.
Олег Одно­ро­жен­ко (Київ). Шля­хетсь­ка гераль­ди­ка Київсь­кої зем­лі XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. за архів­ни­ми дже­ре­ла­ми та матеріа­ла­ми сфра­гі­стич­ної кОлек­ції Музею Шере­меть­є­ва // Сфра­гі­стич­ний щоріч­ник · Випуск ІІ.

І

Немі­ра

«Опи­са­нье све­децтва, вчи­не­но­го черезъ Неми­ру, въ спра­ве Сури­но­во зъ Доро­ти­чомъ, кото­рие се на него сосла­ли о земъ­ли, в того Сури­на подъ Доро­ти­чомъ упро­шо­ные», кото­рый я дати­рую 1509 годом. Здесь Неми­ра высту­па­ет, как ста­ро­жил овруч­ский, пре­крас­но осве­дом­лён­ный с исто­ри­ей рода Велавских.

«Духов­ное заве­ща­ние пана Ива­на Бул­га­ка Лиси­чен­ка Кие­во-Печер­ско­му мона­сты­рю на сво­е­го наслед­ствен­на­го кре­стья­ни­на Фео­до­ра въ с. Реми­зо­ви­чахъ (Овруч. пов.), съ земель­ны­ми его вла­де­ни­я­ми и денеж­ны­ми пла­те­жа­ми, а так­же на сели­ще Бузу­ко­во», от 5 янва­ря индик­та 12-го, кото­рый не толь­ко я, а и А. Ябло­нов­ский дати­ру­ет 1509 годом. Здесь Неми­ра — овруч­ский пан — Неми­ра Гриз­с­ке­вич (Гриц­ко­вич), кото­рый при­сут­ству­ет вовсе не слу­чай­но при состав­ле­нии заве­ща­ния Бул­га­ком Лиси­чем, посколь­ку они сво­я­ки (сват) — дочь Бул­га­ка Федя ещё пока заму­жем за сыном Неми­ры Гриц­ко­ви­ча — Ивашком.

В доку­мен­те от 7 авгу­ста 1510 года, при­ве­дён­ном выше: Неми­ра Гриц­ко­вич по сове­ту сына Иваш­ка донёс Кон­стан­ти­ну Острож­ско­му о пла­нах Глин­ских (баналь­ное пре­да­тель­ство сво­их патро­нов), чем не толь­ко выго­ро­дил себя, а и сво­е­го сына Иваш­ка Неми­ри­ча: Иваш­ко Неми­ричь билъ нам чоломъ и пове­дилъ перед нами, штожъ он меш­калъ въ зрадъ­ци нашо­го у Ива­на Глин­ско­го, а тое рады их не былъ све­домъ, и коли вже вро­зу­мелъ по нихъ, ижъ они тако­вую [зра­ду] вмыс­ли­ли и ста­ли напро­тивъку насъ гос­по­да­ра, онъ послалъ отца сво­е­го Неми­ру до гетъ­ма­на нашог(о), кн(я)зя Косътянъ­ти­на Ива­но­ви­ча Острозъ­ско­го, при­ро­жо­но­му г(о)с(по)д(а)ру сво­е­му, служити

ІІ

Іваш­ко Немирич 

пол. Iwaszko, — коро­лев­ский дво­ря­нин и чер­но­быль­ский дер­жа­вец (1514—1524). Пер­вый из рода, кто рас­ши­рил родо­вые вла­де­ния в Овруц­ком повете.

Боярин Іваш­ко Неми­рич слу­жив при дворі київсь­ко­го воє­во­диІ­ва­на Льво­ви­ча Глинсь­ко­го, бра­та кня­зя Михай­ла Льво­ви­ча Глинсь­ко­го, який очо­лив у 1508 р. повстан­ня про­ти польсь­ко-литовсь­кої вла­ди. Іваш­ко Неми­рич і доніс коро­лю Жиги­мон­ту 1 Ста­ро­му про те, що на під­мо­гу повста­лим з Моск­ви іде полк на чолі з Даш­ко­ви­чем.1 За цей донос піс­ля при­ду­шен­ня повстан­ня він отри­мав в наго­ро­ду села і вели­чез­ні земель­ні наді­ли. Серед маєт­но­стей, які мав у 1514 р. Іван Неми­рич, зна­хо­ди­ли­ся і с. Меле­не­ви­чі та зем­ля Тупа­чо­лов­щи­на в Зауш­ші. Доб­рою тра­ди­цією знаті і замож­них бояр у той час було обда­ро­ву­ва­ти хра­ми і мона­сти­рі коштов­но­стя­ми і маєт­ка­ми. Так вчи­нив і Іваш­ко Неми­рич. 17 листо­па­да 1514 р. він пода­ру­вав Київсь­ко­му Микільсь­ко-Пустин­но­му мона­сти­реві «чело­ве­ка сво­е­го, выслу­же­но­го на гос­по­да­ри моемъ, на ймя Олек­сея и зъ бра­тею его, Узившь­ской воло­сти, зъ Меле­не­вичъ, [де він] поспо­ли­то живетъ, зъ его зем­лею борт­ною, и зъ нива­ми, и сено­жат­ми и со всимъ на все, какъ ся тая очиз­на у собе маетъ, ничо­го на томъ собе не остав­ля­ю­чи, Све­то­му Нико­ле на мона­стырь Пустын­ский по душе сво­ей, и листы на того чело­ве­ка твер­до­сти свои казатъ есми его мило­сти, игу­ме­ну Све­то­го Нико­лы, дати веч­но и непо­руш­но. … При томъ были и тому доб­ре све­до­мы, пан Федоръ Елецъ [та інші]».2

Іван Неми­рич ще двічі повер­таєть­ся до цьо­го доку­мен­та — в 1529 р. і 1543 р. Остан­ній раз він дарує Київсь­ко­му Микільсь­ко­му Пустин­но­му мона­сти­реві Тупа­чо­ловсь­ку зем­лю. На зво­ро­ті доку­мен­та є напис: «Zapis na ziemie Tupaczolowska».3 («Пом’яник Київсь­ко­го Микільсь­ко-Пустин­но­го мона­сти­ря» не зберіг­ся, та не виклю­че­но, що саме в цьо­му «Пом’янику» були запи­сані чле­ни роди­ни Іва­на Неми­ри­ча). З подаль­ших доку­мен­тів вип­ли­ває, що у влас­ність мона­сти­ря від­хо­ди­ла тіль­ки поло­ви­на Тупа­чо­ловсь­ких грун­тів. (Між іншим, це – пер­ша згад­ка про тепе­ріш­нє с. Мелені в Жито­мирсь­кій області, і віро­гід­но, Тупа­чо­лов­щи­на, це — уро­чи­ще Тупи­ці, непо­далік від села). А Єль­цям на Овруч­чині нале­жа­ло серед інших село Хода­ки.4 Мож­ли­во, в наго­ро­ду за свої війсь­ко­ві заслу­ги боярин Київсь­ко­го зам­ку Василь Мит­ко­вич у цей період одер­жує с. Меле­не­ви­чі, яке перед тим нале­жа­ло Іва­ну Неми­ри­чу, і до сво­го родо­во­го пріз­ви­ща він додає нове — Меленевич. 

В 1529 году он полу­чил при­ви­лей постро­ить на левом бере­гу реки Ирша ниже Мали­на замок и зало­жить посе­ле­ние. Эта мест­ность, назван­ная Горо­ди­ще, ста­ла наслед­ствен­ной соб­ствен­но­стью рода Неми­ри­чей. Сам же Чер­няхів, який зго­дом став одним із цен­трів володінь Неми­ри­чів, дістав­ся їм у спа­док від третьої дру­жи­ни київсь­ко­го зем’янина Іваш­ка Неми­ри­ча, доч­ки Йор­да­на Ско­бей­ка: у ревізії 1545 р. його назва­но «мате­риз­ною по Ско­бей­ку» Єси­фа Неми­ри­ча.5 Ста­ном на 1552 р. тут було лише Чер­няхівсь­ке сели­ще, яке адміністра­тив­но «тяг­ну­ло» до Жито­мирсь­ко­го зам­ку.6

~ 1) Федя Болгакова.

~ 2) сест­ра Юхна Обернеевича.

~ 3) доч­ка Йор­да­на Скобейка.

ІІІ

ЄСИФ ІВАШ­КО­ВИЧ † 1598 

київсь­кий земсь­ко­го суд­ді (1566–1598 рр.),
P 1598 Relacja Ukraina..., op. cit.. Dz. 2, s. 373.

Уже у 1569 р. він володів Чер­няхівсь­кою воло­стю (Чер­няхів) у Жито­мирсь­ко­му повіті, сусід­ні­ми, розта­шо­ва­ни­ми в Овру­ць­ко­му повіті, маєт­ка­ми нав­ко­ло Шерш­ні, При­бірсь­кою воло­стю (Прибірськ/​Приборськ) над Тете­ре­вом, олевсь­ки­ми зем­ля­ми (Олевськ) у пів­ніч­но-захід­но­му куті воє­вод­ства, а також Кузь­ми­ча­ми з око­ли­ця­ми у його пів­ніч­ній частині. Цей остан­ній маєток пан суд­дя обмі­няв 1588 р. в Бог­да­на Деш­ковсь­ко­го на Івни­цю непо­далік Жито­ми­ра. До цьо­го мож­на дода­ти ще кіль­ка сіл, роз­ки­да­них по Овру­ць­ко­му повіті, але названі чоти­ри ком­плек­си володінь, без­пе­реч­но, були опо­рою доб­ро­бу­ту Немиричів. 

У ревізії 1545 р. Чер­няхів назва­но «мате­риз­ною по Ско­бей­ку» Єси­фа Неми­ри­ча [6]. Ста­ном на 1552 р. тут було лише Чер­няхівсь­ке сели­ще, яке адміністра­тив­но «тяг­ну­ло» до Жито­мирсь­ко­го зам­ку [7]. У листо­па­ді 1560 р. Єсиф Неми­рич досяг зго­ди з київсь­кою зем’янкою Михай­ло­вою Лещинсь­кою «o bliskost» тре­ти­ни маєт­ків її сест­ри, дру­жи­ни Іва­на Ско­бей­ка (Ску­бей­ко­ви­ча) [8]. Віро­гід­но, Ско­бей­ко був без­діт­ним дво­юрід­ним бра­том Єси­фа Неми­ри­ча і на момент укла­дан­ня уго­ди вже помер. Саме за таких умов май­бут­ній земсь­кий суд­дя міг пре­тен­ду­ва­ти на його володін­ня, які, оче­вид­но, й роз­ши­ри­ли Чер­няхівсь­ку волость.

Про­тя­гом кіль­кох деся­ти­літь Єси­фу Неми­ри­чу дове­ло­ся обсто­ю­ва­ти в суді своє пра­во на Чер­няхів та око­ли­ці. Біль­ше того, у подим­но­му реєстрі 1571 р. вза­галі немає згад­ки про цей маєток. Таку обста­ви­ну мож­на пояс­ни­ти як звіль­нен­ням від подат­ків у зв’язку з лока­цій­ним при­вілеєм, так і невизна­ченістю ста­ту­су посе­лен­ня 1. 

З одно­го боку, під 10 січ­ня 1571 р. зга­дуєть­ся чер­няхівсь­кий уряд­ник Єси­фа Неми­ри­ча Ярмо­ла (Дуб­ни­ць­кий), а з іншо­го – вліт­ку того само­го року Кір­дей Леміш заявив про свої пра­ва на місто Чер­няхів [9]. 5 листо­па­да 1571 р. дато­ва­на скар­га Андрія Сави­ча Леме­ша на Неми­ри­ча про наїзд на сусід­ні з чер­няхівсь­ки­ми селе­ць­кі ґрун­ти 2[10]. З Леме­ша­ми домо­ви­лись про роз­ме­жу­ван­ня і наси­пан­ня коп­ців [11] між села­ми Єси­фа Неми­ри­ча Андрієвом і Стир­та­ми та маєт­ка­ми Леме­шів у Вели­ко­му Бежо­ві 3 й Федорів­ці 4. Ця супереч­ка час від часу спа­ла­ху­ва­ла з новою силою, а в кон­флік­ті бра­ли участь нові фігу­ран­ти, зокре­ма волинсь­кий воє­во­дич князь Юхим Коре­ць­кий і його слу­га Гри­горій Паш­ко­вич. Пер­ші згад­ки про «niekotoryie roznicy» ще з бать­ком кня­зя Юхи­ма, Богу­шем Коре­ць­ким, нале­жать до 1546–1549 рр. Тоді вда­ло­ся досяг­ти зго­ди [12], але в чому поля­га­ла суть роз­біж­но­стей – неві­до­мо. Мож­ли­во, йшло­ся про Чер­няхів, бо зго­дом князь Юхим неод­но­ра­зо­во нама­гав­ся його при­влас­ни­ти. Так, Матвій Неми­рич, який«за [з]лtцtнъtмъ» від бать­ка три­мав у 1583–1584 рр. Чер­няхівсь­кий двір, 26 верес­ня 1584 р. подав скар­гу до Жито­мирсь­ко­го зам­ко­во­го суду на кня­зя Юхи­ма Коре­ць­ко­го, який ніби­то вчи­нив наїзд на волость, пре­тен­ду­ю­чи на Чер­няхів і дов­ко­лиш­ні села – Ста­рий Чер­няхів, Дівоч­ки„ Гор­ба­ші, Отро­ко­ви­чі, Кия­ни­цю (Киян­ку) та Висо­ке [13]. Імо­вір­но, Коре­ць­кий спи­рав­ся на якесь неві­до­ме нам судо­ве рішен­ня, бо 29 верес­ня 1584 р. при­їж­д­жав до Чер­ня­хо­ва на ув’язання, про­те Єсиф Неми­рич нака­зав сино­ві замкну­ти­ся в зам­ку. Зустріч­ний позов про­ти Коре­ць­ко­го було роз­г­ля­ну­то 1591 р. у Люб­лінсь­ко­му три­бу­налі, де 11 черв­ня вине­се­но рішен­ня, зміст яко­го так само неві­до­мий [14]. Збе­ре­гла­ся також згад­ка за 1590 р. про затри­ман­ня людь­ми Єси­фа Неми­ри­ча май­бут­ньо­го запо­розь­ко­го «стар­шо­го» Яро­ша Чоно­ви­ць­ко­го та відібран­ня у ньо­го яки­хось листів [15]. Мож­ли­во, цей інци­дент був теж пов’язаний із супереч­кою Неми­ри­ча та Коре­ць­ко­го за Черняхів.

Чер­го­вим ета­пом уста­лен­ня тери­торії Чер­няхівсь­кої воло­сті мож­на вва­жа­ти межо­вий акт 29 груд­ня 1595 р. про вста­нов­лен­ня кор­до­ну між містеч­ком Чер­ня­хо­вом, влас­ністю Воро­ни­чів Кро­ш­нею і зем­ля­ми Жито­мирсь­ко­го ста­ро­ства [16]. У 1643 р. ман­да­том коро­ля Вла­ди­сла­ва IV ці межі було підтверджено.

У запо­віті Єси­фа Неми­ри­ча 1598 р. зазна­ча­ло­ся, що між його сина­ми роз­поді­ле­но ті маєт­ки, які вони мог­ли вико­ри­сто­ву­ва­ти до його смер­ті, й ті, що мали бути поді­лені піс­ля неї [17]. З огля­ду на слаб­ке фізичне та роз­умо­ве здоров’я двох із синів – Іва­на та Семе­на бать­ко запи­сав пер­шо­му дожи­вот­ним пра­вом село Крас­носіл­ля.7 Інші сини, Матвій та Андрій, були від­сто­ро­нені від цієї воло­сті. Якби Іван мав сина, то Крас­носіл­ля перей­шло б до ньо­го, якби дочок – Матвій з Андрієм мали б забез­пе­чи­ти їх віном. Про­те засте­ре­жен­ня щодо Крас­носіл­ля ніко­ли не було виконане.

Чер­няхівсь­ка волость згід­но зі зга­да­ним запо­вітом пере­хо­ди­ла у спа­док ону­ко­ві Єси­фа Неми­ри­ча Сте­фа­ну.8

6. Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року / під­гот. В. Кра­вчен­ко. – К., 2005. – С. 242 (Арк. 116 зв.).
7. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии (далі – Архив ЮЗР). – К. : Типо­гра­фия Г. Т. Кор­чак-Новиц­ко­го, 1886. – Ч. 7. – Т. 1 : Акты о засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии. – С. 149.
8. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в м. Києві (далі – ЦДІАК Украї­ни). – Ф. 228. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 239 зв.
9. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 49. – Оп. 2. – Спр. 1333. – Арк. 1 ; Інсти­тут руко­пи­су Націо­наль­ної біб­ліо­те­ки Украї­ни ім. В. І. Вер­надсь­ко­го (далі – ІР НБУВ). – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 244.
10. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 339.
11. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 432 зв.–433 зв.
12. Там само. – Ф. 228. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 45 зв.
13. Акто­ва кни­га Жито­мирсь­ко­го місь­ко­го уря­ду кін­ця XVI ст. (1582–1588 рр.) / під­гот. М. Бой­чук. – К., 1965. – С. 50–51, 109–116, 122.
14. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 4.
15. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 27–28.
16. ІР НБУВ. – Ф. 2. – Спр. 1448. – Арк. 40–40 зв.
17. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 52 зв.–53.
18.
19. 

ІV

Semen Jesypowicz † 1605

жито­мирсь­кий столь­ник. Поділ спад­щи­ни вияви­вся склад­ним, до того ж від запо­віту Сей­фа мали виго­ду лише двоє нащад­ків: син Матвій та онук Сте­фан (син Андрія). До 1602 р. бра­ти володі­ли маєт­ка­ми спіль­но. Потім най­стар­ший — Семен спро­бу­вав оскар­жи­ти запо­віт, однак невдо­взі помер (у 1605 р.), не
зали­шив­ши нащадків.

МАТВІЙ ЄСИ­ФО­ВИЧ † 1613

P 1601 Dokument Man. 1601.

Піс­ля смер­ті Семе­на від­був­ся оста­точ­ний поділ мает­но­стей. Матвій (пом. 1613 р.) отри­мав Олевськ та Івни­цю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Сте­фан — Чер­няхів, При­бірськ і Шерш­ні. Іван (пом. піс­ля 1618 р.) був зму­ше­ний задо­віль­ни­ти­ся сим­воліч­ною част­кою у вигляді двох сіл: Костюш­ко­ви­чів під
Овру­чем і Мед­вед­но­го над Сло­веч­ною на само­му кор­доні з Литвою.

Iwan Jesypowicz † po 1618

Піс­ля смер­ті Семе­на від­був­ся оста­точ­ний поділ мает­но­стей. Матвій (пом. 1613 р.) отри­мав Олевськ та Івни­цю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Сте­фан — Чер­няхів, При­бірськ і Шерш­ні. Іван (пом. піс­ля 1618 р.) був зму­ше­ний задо­віль­ни­ти­ся сим­воліч­ною част­кою у вигляді двох сіл: Костюш­ко­ви­чів під
Овру­чем і Мед­вед­но­го над Сло­веч­ною на само­му кор­доні з Литвою.

Він суди­вся за належ­ну йому част­ку спад­щи­ни до кін­ця жит­тя. Піс­ля його смер­ті май­но діста­ло­ся вдо­ві як опікун­ці малоліт­ніх синів Іва­на та Михай­ла (24 дими у 1628 р.). Про­те молоді Неми­ри­чі не про­до­в­жи­ли судо­вої супереч­ки. Вони про­ва­ди­ли жит­тя аван­тю­ри­стів під ору­дою таких ватаж­ків на при­кор­дон­ні, як Криштоф Неми­рич чи Самій­ло Лащ. Іван зре­штою опи­ни­вся у лавах запо­розь­ких коза­ків (у 1649 р.). Маєт­но­сті діста­ли­ся його дво­юрід­но­му пле­мін­ни­ку Юрію (у 1647 р.).

Andrzej Jesypowicz † 1607

P 1607 Literatura PSB, t. 22, s. 819.
Піс­ля смер­ті Семе­на від­був­ся оста­точ­ний поділ мает­но­стей. Матвій (пом. 1613 р.) отри­мав Олевськ та Івни­цю, Андрій (пом. 1607 р.) та його син Сте­фан — Чер­няхів, При­бірськ і Шерш­ні. Іван (пом. піс­ля 1618 р.) був зму­ше­ний задо­віль­ни­ти­ся сим­воліч­ною част­кою у вигляді двох сіл: Костюш­ко­ви­чів під
Овру­чем і Мед­вед­но­го над Сло­веч­ною на само­му кор­доні з Литвою.

V

Федо­ра Іванів­на Немирич

∞, Алек­сандр Ганский.

Іван Іва­но­вич †

? P Literatura A. J. Rolle, Niemierycze..., op. cit., s. 22.
Піс­ля смер­ті бать­ка май­но дісталося
вдо­ві як опікун­ці малоліт­ніх синів Іва­на та Михай­ла (24 дими у 1628 р.). Про­те молоді Неми­ри­чі не про­до­в­жи­ли судо­вої супереч­ки. Вони про­ва­ди­ли жит­тя аван­тю­ри­стів під ору­дою таких ватаж­ків на при­кор­дон­ні, як Криштоф Неми­рич чи Самій­ло Лащ. Іван зре­штою опи­ни­вся у лавах запо­розь­ких коза­ків (у 1649 р.). Маєт­но­сті діста­ли­ся його дво­юрід­но­му пле­мін­ни­ку Юрію (у 1647 р.).

Michał Iwanowicz † po 1628

P Literatura Op. cit., s. 22.

Krzysztof Matwijowicz † 1618
P Literatura Op. cit.
Олевськ та Івни­ця піс­ля смер­ті Матвія у 1613 р. перей­шли до його чоти­рьох синів — Кришто­фа, Мико­лая, Семе­на та Олек­сандра. Троє стар­ших зали­ши­ли­ся в історії Київ­щи­ни як відо­мі аван­тю­ри­сти. Особ­ли­во дошку­ляв міс­це­вим меш­кан­цям Криштоф як ота­ман вата­ги, що скла­да­ла­ся з коза­ків, колиш­ніх жов­нірів, банітів (вигнан­ців), зубо­жі­лої шлях­ти тощо. У 1618 р. його зло­ви­ли, засу­ди­ли на ґродсь­ких роч­ках за участі вели­кої кіль­ко­сті шлях­ти і стра­ти­ли у Києві 1619 р. Мико­лай і Семен, віро­гід­но, сховалися
від репресій, оскіль­ки зник­ли з актів якраз у той самий час.

Mikołaj Matwijowicz † po 1620
P Literatura Op. cit.
Олевськ та Івни­ця піс­ля смер­ті Матвія у 1613 р. перей­шли до його чоти­рьох синів — Кришто­фа, Мико­лая, Семе­на та Олек­сандра. Троє стар­ших зали­ши­ли­ся в історії Київ­щи­ни як відо­мі авантюристи. 

Semen Matwijowicz † po 1620
P Literatura Op. cit.

Олек­сандр Matwijowicz † 1648

P 1619, 1624, 1629,1648 Dokument List 1619; El. 1624; Prot. 1629; A. J. Rolle, Niemierycze..., op. cit., s. 22.
Влас­ни­ком успад­ко­ва­них піс­ля Матвія маєт­ків від­то­ді зна­чи­вся лише най­мо­лод­ший серед братів — Олек­сандр (пом. 1648 р.). Про­те він
навряд чи був успіш­ним гос­по­да­рем. У 1624 р. Олек­сандр про­дав Івни­цю Анджею Збо­ровсь­ко­му й, віро­гід­но, саме тоді ж Кисо­ри­чі в
Олевсь­кій воло­сті — Іллі Бабинсь­ко­му. Ці втра­ти він тіль­ки част­ко­во ком­пен­су­вав купів­лею в Сол­танів части­ни Біло­ко­ро­ви­чів. Однак у 1628 р. його як влас­ни­ка бл. 370 димів іще мож­на було зараху­ва­ти до замож­ної шлях­ти, озна­кою якої висту­па­ло володін­ня багатьма села­ми. Так само й у 1640 р. — з його 482 дима­ми, з‑поміж яких, щоправ­да, понад 390 пере­бу­ва­ло в заставі (Олевсь­ка волость, пере­важ­но у дво­юрід­но­го пле­мін­ни­ка Юрія). Олек­сан­дро­ві вда­ло­ся бл. 1646 р. вику­пи­ти із заста­ви Олевськ. Через два роки, на почат­ку селянсь­ких заво­ру­шень цей пред­став­ник «коза­ць­кої» лінії Неми­ри­чів був уби­тий запо­розь­ки­ми повстан­ця­ми. Пра­во на володін­ня маєт­ка­ми успад­ку­вав його єди­ний син Єсиф.

Богу­ми­ла Матвій­ов­на Немирич

— жена пин­ско­го столь­ни­ка Андрея Терлецкого.

Сте­фан Андрій­о­вич Немирич

київсь­кий під­ко­морій (1619 р., пом. 1630 р.)
Чер­няхівсь­ка волость згід­но зі зга­да­ним запо­вітом пере­хо­ди­ла у спа­док ону­ко­ві Єси­фа Неми­ри­ча Сте­фа­ну [19]. На цей момент вона скла­да­ла­ся з таких сіл: Осни­ки, Висо­ке, Дре­че­во (Дру­чо­во), Славів, уро­чи­ще Хмелів, Борт­ни­ки, Крас­ни­ще 1, Іван­ків, Гри­цен­ка, Вид­ра, Цар­луг, Дуди, Киян­ка. Саме ці села були пере­дані Матвієві, дядь­ко­ві Сте­фа­на, у заста­ву сумою 10 тис. зол., оче­вид­но, ще його бать­ком. Нама­га­ю­чись зали­ши­ти їх за собою, Матвій у 1600 р. вніс цей запис до три­бу­нальсь­ких книг у Люб­ліні, однак 24 лип­ня 1602 р. йому дове­ло­ся посту­пи­ти­ся цими маєт­ка­ми Андрієві Неми­ри­чу та його дру­жині Мару­ші як опіку­нам сво­го сина [20]. Щой­но зга­дане роз­по­ряд­жен­ня Єси­фа Неми­ри­ча було тоді ж, у 1598 р., опро­те­сто­ване Семе­ном Єси­фо­ви­чем і за ухва­лою Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу із запо­віту нале­жа­ло вилу­чи­ти пункт про пере­да­чу Чер­ня­хо­ва непов­но­літ­ньо­му Сте­фа­ну. Своєю чер­гою, Єсиф доби­вся через Київсь­кий земсь­кий суд, очіль­ни­ком яко­го був, під­твер­джен­ня запи­су на користь ону­ка. Щоправ­да, це не зупи­ни­ло подаль­ших скарг: пер­шу з них
подав Матвій Єси­фо­вич восе­ни 1600 р., а наступ­на надій­ш­ла від Семе­на у січ­ні 1602 р. [21].
Най­і­мо­вір­ні­ше, із роз­поді­лом спад­щи­ни пов’язаний також позов Матвія Єси­фо­ви­ча до бра­та Андрія, дато­ва­ний 30 серп­ня 1601 р. [22].
Вод­но­час 8 люто­го 1602 р. ще один брат, Семен Єси­фо­вич, без­успіш­но нама­гав­ся отри­ма­ти від київсь­ких земсь­ких уряд­ни­ків випис про маєт­ки, які він мав успад­ку­ва­ти за теста­мен­том бать­ка. Не вда­ло­ся йому доби­ти­ся цьо­го й рані­ше – під час Михай­лівсь­ких років 1600 р., що від­бу­ва­ли­ся в Овручі, коли він пози­вав сво­го бра­та Матвія про рів­ний поділ бать­ко­вих маєт­ків [23]. Так чи
інак­ше, але вліт­ку 1602 р. Чер­ня­хо­вом володі­ли Іван і Семен, яким адре­су­вав­ся декрет Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу про ув’язання в цей маєток Яну­ша Заславсь­ко­го [24]. Утім, як поба­чи­мо піз­ні­ше, Чер­няхів таки зали­ши­вся у влас­но­сті ону­ка Єси­фа Неми­ри­ча, Сте­фа­на, і далі перей­шов у спа­док його нащад­кам [25].

Тимча­сом Матвій, незва­жа­ю­чи на «від­да­лен­ня» від Чер­няхівсь­кої воло­сті, про­до­в­жу­вав кори­сту­ва­ти­ся там­теш­ні­ми маєт­ка­ми і піс­ля смер­ті бать­ка, що при­зво­ди­ло до кон­флік­тів із бра­том Андрієм. Зокре­ма, 16 черв­ня 1600 р. Люб­лінсь­кий три­бу­нал виніс ухва­лу за позо­вом Андрія та його дру­жи­ни Мару­ші до Матвія, де пред­ме­том спо­ру був Чер­няхів [26] (оче­вид­но, йшло­ся про зга­ду­ване вище пере­дан­ня заста­ви). 16 берез­ня 1602 р. Андрій вдру­ге подав позов на Матвія до три­бу­на­лу, зви­ну­ва­тив­ши його в тому, що за спри­ян­ня київсь­ко­го ґродсь­ко­го суд­ді і київсь­ко­го чаш­ни­ка Філо­на Стри­би­ля він зумів упи­са­ти до акто­вих книг «фаль­ши­вий» запис на Висо­ке й Осни­ки (13 лип­ня три­бу­нальсь­ким декре­том цей запис було ска­со­ва­но) [27].

Оче­вид­но, до пов­но­літ­тя Сте­фа­на його спад-
щиною опіку­вав­ся бать­ко. Саме від ньо­го його
дру­жи­на Мару­ша успад­ку­ва­ла одне із сіл Чер-
няхівсь­кої воло­сті, «ново тtпtр jсt­дать поча-
лоt» – Кори­ти­ща [28].
Коли у 1607 р. до Люб­лінсь­ко­го трибуналу
зно­ву надій­ш­ла спра­ва про поділ маєт­ків, тепер уже за позо­вом Іва­на Єси­фо­ви­ча Неми­ри­ча, Чер-
няхівсь­ка волость скла­да­ла­ся з зам­ку і містечка
Чер­ня­хо­ва, сіл Отро­ко­ви­чі, Іван­ків, Стир­ти, Ді-
воч­ки, Осни­ки, Висо­ке, Гор­ба­ші, Коритища,
Славів та дво­ру Крас­носіл­ка. Піс­ля три­ва­лої тя-
гани­ни 17 серп­ня 1609 р. три­бу­нал усі ці села
при­су­див Сте­фа­ну Неми­ри­чу, який тоді мешкав
у Чер­ня­хо­ві [29].
Одно­час­но зі спо­ра­ми щодо пра­ва власності
точи­ли­ся супереч­ки про межі Чер­няхівсь­кої во-
лості. Так, на почат­ку XVII ст. від­но­ви­вся старий
кон­флікт із влас­ни­ком сусід­ньо­го Бежо­ва Яко-
вом Леме­шем [30]. За декре­том Люблінського
три­бу­на­лу від 2 листо­па­да 1609 р., потріб­но бу-
ло про­ве­сти нове роз­ме­жу­ван­ня між Стиртами
та Бежо­вом, поно­вив­ши «роз­ко­пані» межо­ві коп-
ці, наси­пані ще 1571 р. Декрет зобов’язував Сте-
фана Неми­ри­ча забез­пе­чи­ти при­сут­ність на цій
про­це­дурі київсь­ко­го під­ко­морія, про­те ні сам
Неми­рич, ні під­ко­морій на неї не з’явилися [31].
Чим закін­чи­ла­ся спра­ва, неві­до­мо, але конфлікт
зала­год­же­но не було. 3 січ­ня 1611 р. Сте­фан Не-
мирич скар­жи­вся на Яко­ва Леме­ша та його дру-
жину Пала­гею Ходи­чан­ку Кри­ни­ць­ку, закидаю-
чи їм зве­ден­ня на ньо­го накле­пу. До Немирича
начеб­то дій­шли чут­ки, що Леме­ші звинуватили
його в тому, що 28 листо­па­да 1610 р. він уночі
разом із Пет­ром Віль­горсь­ким та інши­ми, «на-
ехав­ши кгвал­том яко­бы на дом его в Бежове,
вло­мив­шис в дом его, до окон свет­лич­ных якобы
при­пад­ши, окрик яко­бы учи­нив­ши, с пол­га­ков стре­лял, шаб­ля­ми окна пору­бал» та пора­нив пані Леме­шо­ву. Опро­те­сто­ву­ю­чи заяву Леме­ша, Сте­фан ствер­джу­вав, що він у той час пере­бу­вав не в Чер­ня­хо­ві, а в При­борсь­ку, про що «ведо­мост люд­ская да Б(о)г высвяд­чи» [32].
Оче­вид­но, суд задо­воль­нив позов Неми­ри­ча, бо 10 січ­ня 1611 р. на його вимо­гу до Бежо­ва було від­не­се­но позов Яко­ву Леме­шу «до выко­на­ня при­се­ги в декре­те кгрод­ском киев­ском мено­ва­ное и выра­жо­ное» [33]. Віро­гід­но, Леміш від­мо­ви­вся при­ся­га­ти, що спо­ну­ка­ло Неми­ри­ча до наїз­ду на Бежів. Не випад­ко­во, мабуть, тоді пост­раж­да­ла коза­ць­ка вата­га Гри­горія Паш­ко­ви­ча, що, оче­вид­но, було від­лун­ням дав­ні­шої супереч­ки між кня­зем Юхи­мом Коре­ць­ким та Єси­фом Неми­ри­чем за Чер­няхів, адже Гри­горій Паш­ко­вич нази­вав себе слу­гою кня­зя. Отже, вно­чі 11 січ­ня 1611 р. Сте­фан Неми­рич зі свої­ми слу­га­ми, бояра­ми та під­да­ни­ми наї­хав на Бежів, але ще до наїз­ду, вран­ці, в селі з’явилися коза­ки і «ния­кий» Паш­ко­вич «з людом сво­им, с кон­ми, воза­ми». Люди Неми­ри­ча поча­ли «оных коза­ков» із домі­вок Леме­шо­вих під­да­них «воло­чи­ти, бити, заби­ва­ти, мает­но­сти бра­ти, возы, кон з гос­под их з сєла... бра­ти» й від­во­зи­ти до Черняхова.
Не заспо­коїв­шись на цьо­му, вони далі взя­ли­ся зби­ва­ти зам­ки з комор Леме­шо­вих під­да­них і за-бира­ти звід­ти май­но, кажу­чи, що все то – коза­ць­ке. Сам Леміш пере­бу­вав тоді у Києві на земсь­ких роч­ках. Повер­нув­шись, він поба­чив двох уби­тих і кіль­кох пора­не­них коза­ків й одра­зу ж віді­слав їх до Жито­ми­ра, де піс­ля від­по­від­но­го огля­ду покій­ним було вчи­не­но «звы­к­лый погреб» [34].
Наступ­но­го дня, 14 січ­ня, у жито­мирсь­ко­му суді вже Сте­фан Неми­рич скар­жи­вся на Паш­ко­ви­ча, нази­ва­ю­чи його «виво­лан­цем», який при-
став до запо­рож­ців і разом з ними здійс­ню­вав «роз­бое, наез­ды и кгвал­ты на мает­но­сти шля­хет­ские». Ніби­то обра­ний коза­ка­ми за «стар­шо­го і пол­ков­ни­ка» [35], він зібрав до 8 тис. осіб, з яки­ми напа­дав на Чер­няхівсь­ку, Шерш­нівсь­ку та При­борсь­ку воло­сті. Серед пост­раж­да­лих від наїздів були названі місто Чер­няхів, містеч­ко Андріїв, села Крас­носіл­ка, Тро­ко­ви­чі, Гор­ба­ші, Висо­ке, Дівоч­ки, Стир­ти, Іван­ків і Кори­ти­ща. Свавіл­ля, побит­тя й мор­ду­ван­ня під­да­них та ґвал­ту­ван­ня жінок і дів­чат по всіх маєт­ках чини­ли­ся про­тя­гом літа 1610 р. Нама­га­ю­чись від­ку­пи­ти­ся від Паш­ко­ви­ча, Неми­рич пода­ру­вав йому двох добрих коней, які кошту­ва­ли 200 талярів, а також дав йому 50 зол. Про­те Паш­ко­вич не заспо­коїв­ся і 9 січ­ня 1611 р. наї­хав на містеч­ко Сте­фанів, де напав на уряд­ни­ка і слу­гу Неми­ри­ча Яна Рож­ковсь­ко­го та, «при­ве­зав­ши до шии пово­роз, при коню его вести роска­зал» [36]. 10 січ­ня 1611 р. він наї­хав на Андріїв й убив чер­няхівсь­ко­го міща­ни­на Семе­на Сухо­ре­бро­го; 14 січ­ня воз­ний Адам Пет­ровсь­кий огля­дав у Чер­ня­хо­ві тіло покій­ни­ка, а також під­стре­ле­но­го в ногу коня Олек­сандра Мирсь­ко­го і 70 поби­тих андріївсь­ких під­да­них. У своїй скарзі Сте­фан Неми­рич зви­ну­ва­тив Леме­ша у змо­ві з Паш­ко­ви­чем та зве­ден­ні накле­пу, начеб­то це він, Неми­рич, убив Паш­ко­ви­ча й побив Леме­шо­вих бежівсь­ких під­да­них [37].
Про завер­шен­ня спра­ви з Яко­вом Леме­шем відо­мо з воз­нівсь­ких кви­тів: сто­ро­ни домо­ви­ли- ся про роз­ме­жу­ван­ня, яке від­бу­ло­ся 16–18 берез­ня 1611 р. і під час яко­го було наси­па­но 32 коп­ці від Яри­лівсь­ко­го поля аж до Єпан­чинсь­ко­го ґрун­ту. Остан­ній копе­ць вста­нов­ле­но зне­по­далік річ­ки Вид­реї [38].

Ще однією неста­біль­ною межею на пів­но­чі був кор­дон із Топо­ри­щенсь­кою воло­стю Олі­за­рів Волч­ко­ви­чів, які неод­но­ра­зо­во втор­га­ли­ся у Чер­няхівсь­ку волость, а 1610 р. захо­пи­ли ґрун­ти, що нале­жа­ли до Чер­ня­хо­ва та Андріє­ва [39]. Не менш про­блем­ним був кор­дон із Вільсь­кою воло­стю кра­ківсь­ко­го каш­те­ля­на кня­зя Яну­ша Острозь­ко­го. Супереч­ка з влас­ни­ка­ми Вільсь­ка три­ва­ла не один рік, навіть піс­ля роз­ме­жу­ван­ня 1610 р., за яким до Вільсь­кої воло­сті відій­шли Іва­но­ви­чі, Груш­ки, Нове Поле (Ново­піл­ля) і Зоро­ків. Сте­фа­ну Неми­ри­чу зали­ша­ли­ся Чер­няхів, Славів, Сілен­щи­на, Мок­рен­щи­на, Гор­ба­ші й Тро­ко­ви­чі [40]. На почат­ку 1636 р. Неми­ри­чі зви­ну­ва­чу­ва­ли вже спад­коєм­ця Острозь­ких кня­зя Домініка Заславсь­ко­го у зазі­хан­ні на горо­ди­ще Славів, а також на при­влас­нен­ня чер­няхівсь­кої сіно­жаті, що ста­ло­ся ще за кня­зя Яну­ша. Деталь­ні­ше про це йшло­ся у двох апе­ля­ціях Неми­ри­чів, упи­са­них до судо­вих книг під 25 жовтня 1636 р., де йдеть­ся про заво­лодін­ня дідом від­по­ві­да­ча, Яну­шем Острозь­ким, чер­няхівсь­ки­ми ґрун­та­ми, горо­ди­щем Сла­во­вом, Осни­ка­ми, Гор­ба­ша­ми та Отро­ко­ви­ча­ми, а також уро­чи­ща­ми, що роз­мі­щу­ва­ли­ся на межі між воло­стя­ми, про­те нале­жа­ли до чер­няхівсь­ких володінь [41]. Вре­шті, у 1647 р. вільсь­кий дер­жав­ця Алек­сандр Цеклинсь­кий, вко­т­ре про­бу­вав при­влас­ни­ти славівсь­кі ґрун­ти [42].
Точи­ли­ся супереч­ки і з сусі­да­ми Щеніївсь­ки­ми за уро­чи­ще Вер­хо­руд­дя: Неми­ри­чі вва­жа­ли його части­ною села Висо­ке, а Щеніївсь­кі нази-
вали Вол­чо­вом і від­но­си­ли до Щенії­ва [43]. За кіль­ка років до смер­ті Сте­фан Неми­рич від­пи­сав части­ну маєт­ків у пожит­тєве володіння
дру­жині Мар­ті Вой­на­ровсь­кій. Із її заяви 1621 р. про те, що на цих­маєт­ках лежить тягар «obligów» [44], діз­нає­мо­ся про їх склад: містеч­ко Андріїв­ка, села Янків 1 і Стир­ти. У теста­мен­ті Сте­фа­на Неми­ри­ча опікун­кою дітей, а отже, і маєт­ків назва­но дру­жи­ну. Пер­ша вер­сія запо­віту була запи­са­на 20 серп­ня 1628 р. до люб­лінсь­ких три­бу­нальсь­ких книг, а дру­га скла­де­на 24 люто­го 1630 р. у Горош­ках. Запо­віт 1630 р. не змі­нив суті попе­ред­ньо­го доку­мен­та, а лише уточ­нив перелік маєт­ків, що мали перей­ти в роз­по­ряд­жен­ня вдо­ви та дітей. На Чер­ня­хо­ві й Андрієві він запи­сав їй 20 тис. зол., а синам запо­ві­дав піс­ля досяг­нен­ня пов­но­літ­тя поді­ли­ти зем­лі порів­ну. Донь­ка мала отри­ма­ти посаг і випра­ву від матері. Згід­но з поправ­ка­ми, вне­се­ни­ми до дру­гої вер­сії запо­віту, піс­ля досяг­нен­ня пов­но­літ­тя стар­шим сином, поки решта дітей не доро­сте до «działu wieczysytego», дру­жи­на має роз­по­ряд­жа­ти­ся поло­ви­ною маєт­ків, посту­пив­шись іншою поло­ви­ною стар­шо­му сино­ві [45].
Чер­няхівсь­ка волость напри­кін­ці жит­тя київсь­ко­го під­ко­морія май­же не відріз­ня­ла­ся від тієї, яку він сам отри­мав у спа­док. Щоправ­да, у
подим­но­му тари­фі 1629 р. зга­дуєть­ся ще й село Щуро­ва, не зафік­со­ване у переліку ста­рих осад 2. До цієї ж воло­сті від­не­се­но село Сілен­щи­на [46], зга­ду­ване в роз­ме­жу­ван­ні Чер­няхівсь­кої та Вільсь­кої воло­стей 1610 р. Оче­вид­но, йдеть­ся про Воли­цю Силенсь­ку, оса­д­же­ну на зем­лях Сілен­щи­ни Гре­жансь­кої воло­сті (див. про це далі), на томість у переліку від­сут­ні Кия­ни­ця, уро­чи­ще Хмелів, Кори­ти­ща, Гри­цен­ки, Вид­ра, Цар­луг і Дуди. Отри­мав­ши спа­док у 1607 р., він енер­гій­но зай­няв­ся збіль­шен­ням своїх мает­но­стей. Потріб­ний для цьо­го капітал йому забез­пе­чи­ла вда­ла фінан­со­ва політи­ка. Сте­фан брав чис­лен­ні пози­ки під заста­ву окре­мих сіл і вод­но­час давав пози­ки під заста­ву вели­ких зем­ле­во­лодінь — напри­клад, Ружинсь­ким або Горностаям.
Він також орен­ду­вав Овру­ць­ке ста­ро­ство на під­ставі при­ват­ної уго­ди зі ста­ро­стою Пав­лом Руд­зь­ким за зго­дою коро­ля. У чис­лен­них супереч­ках за май­но він вда­вав­ся до сили, напа­дів і при­му­су. Зав­дя­ки всьо­му цьо­му він бл. 1625 р. здійс­нив ще кіль­ка вда­лих угод, вна­слі­док чого при­дбав три вели­кі воло­сті: Гре­чансь­ку (Гре­ча­ни) в опіку­на малоліт­ніх кня­зен­ків Пронсь­ких Рафа­ла Лей­денсь­ко­го, Топо­рись­ку (Топо­ри­ще) у спад­коєм­ців Ада­ма Олі­за­ра та Норинсь­ку (Норинськ) у Стані­сла­ва Любо­мирсь­ко­го (успад­ко­ва­ну від Олек­сандра Острозь­ко­го). У всіх своїх маєт­ках він про­ва­див інтен­сив­ну осад­ни­ць­ку діяль­ність, одно­час­но здійс­ню­ю­чи дріб­ні купів­лі для заокруг­лен­ня зем­ле­во­лодінь. У такий спо­сіб Сте­фан став одним із най­за­мож­ні­ших людей Київ­щи­ни. Згід­но з подат­ко­вим тари­фом 1628 р. він був чет­вер­тим зем­ле­влас­ни­ком воє­вод­ства й посту­пав­ся лише трій­ці князів — Домініку Заславсь­ко­му, Каро­лю Коре­ць­ко­му та Яре­мі Виш­не­ве­ць­ко­му, опи­нив­шись, таким чином, у колі «україн­них» лати­фун­ди­стів. При цьо­му пам.ятаймо, що від 1624 р. він був овру­ць­ким ста­ро­стою. Сте­фан орен­ду­вав також Овру­ць­ке ста­ро­ство (від 1624 р., пом. 1630 р.), яке перей­шло до його сина Вла­ди­сла­ва (від 1642 р., пом. 1653 р.).
Під час татарсь­ко­го напа­ду на українсь­кі зем­лі, най­біль­ше — на тери­торію Волинсь­ко­го воє­вод­ства 13 — 15 верес­ня 1621 р. у гали­чансь­ко­му маєт­ку (села Гали­ча­ни, Збо­ро­шів і Скри­го­ло­ви Луць­ко­го повіту), належ­но­му київсь­ко­му під­ко­морієві Сте­фа­но­ві Неми­ри­чу (бать­ко відо­мо­го Юрія Неми­ри­ча), тата­ри вби­ли 144 літ­ніх чоло­віків, а стар­ших жінок, які нама­га­ли­ся втек­ти разом з ону­ка­ми, наздо­гна­ли й пото­пи­ли в боло­ті. Нато­мість усіх моло­дих чоло­віків, жінок і дів­чат забра­ли в полон. Уряд­ни­ка Яна Стані­славсь­ко­го, який захи­щав «нема­лый спрятъ» і «шка­ту­лу» з доку­мен­та­ми, напад­ни­ки пору­ба­ли шаб­ля­ми. Піс­ля від­хо­ду татар під­дані С. Неми­ри­ча з іншо­го його маєт­ку — Голя­ти­на, зби­ра­ли тіла загиб­лих із гали­чансь­кої маєт­но­сті «по полях и дуб­ро­вах», і зво­зи­ли на цвин­тар біля церкви53.ЦДІАК Украї­ни. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 123. — Арк. 835 зв. — 836 зв. — Акт 813.Не одра­зу піс­ля татарсь­ко­го напа­ду, а в листо­па­ді та навіть у груд­ні 1621 р. й піз­ні­ше, запи­си про розо­рен­ня вно­си­ли до акто­вих книг шлях­ти­чі — без­по­се­ред­ні учас­ни­ки Хотинсь­кої бит­ви, які на той момент повер­та­ли­ся додо­му. Зга­ду­ва­ний С. Неми­рич від­зна­чав, що його гали­чансь­кий маєток у Луць­ко­му повіті було розо­ре­но тата­ра­ми 13 — 14 верес­ня, а він тоді «был на послузє Речи Поспо­ли­тоє в обо­зе зъ их мл. паны гет­ма­ны — з вели­кимъ литов­скимъ и пол­ным коронъ­нымъ въ вой­ску про­тив­ко пога­номъ тур­комъ и татаромъ«63.ЦДІАК Украї­ни. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 123.Арк. 835 зв. — 836 зв. — Акт 813. С. Неми­рич повер­нув­ся з обо­зу додо­му у Чер­няхів (нині — Жито­мирсь­ка обл.) дуже хворим.

Сте­фан помер у 1630 р., зали­шив­ши володін­ня своїм трьом синам — Юрієві, Вла­ди­сла­во­ві та Сте­фа­но­ві, з‑поміж яких лише пер­ший досяг повноліття6. 15 та 16 берез­ня 1630 р. Мар­ту Вой­на­ровсь­ку було вве­де­но у Чер­няхівсь­ку волость: Осни­ки, Слобід­ку, части­ну Хода­ків 3, місто Ста­рий і Новий Чер­няхів, містеч­ко Андріїв, філь­ва­рок і селоІ­ван­ків, села Стир­ти, Дівоч­ки, село і філь­ва­рок Некра­ші, села Тро­ко­ви­чі, Гор­ба­ші, Щуро­ву (на під­ставі запи­су 1625 р. у роз­мірі 20 тис. зол.). Ще через два дні, 18 берез­ня, повто­ре­но введен-
ня в містеч­ко Андріїв, села Стир­ти й Іван­ків [47]. Крім успад­ку­ван­ня та засну­ван­ня нових сіл, Неми­ри­чі роз­ши­рю­ва­ли свої володін­ня шля­хом захоплен­ня чужих ґрун­тів й оса­д­жен­ня на них слобід. Одна з таких спроб датуєть­ся лютим 1608 р., коли Мару­ша Хреб­то­ви­чів­на та її син Сте­фан на щеніївсь­ко­му ґрун­ті наси­па­ли греб­лю, вко­па­ли на орних зем­лях стовп на сло­бо­ду, а 27 квіт­ня поча­ли буду­ва­ти млин і ста­ви­ти хати [55]. Ще одна акція від­бу­ла­ся 16 квіт­ня наступ­но­го року. Тоді Сте­фан Неми­рич ніби­то за намо­вою матері наї­хав на сели­ще й ниви Щеніївсь­ких над річ­кою Лучи­щов­кою, вио­рав поля, нака­зав уко­па­ти в уро­чи­щі Вер­хо­руд­дя стовп на сло­бо­ду, навіз дере­ва для будів­ництва та почав оса­д­жу­ва­ти людей, що було засвід­че­но воз­ним 4 листо­па­да 1609 р. [56]. Із Щеніївсь­ки­ми того само­го року точився
про­цес у Люб­ліні. Зі змісту декре­ту від 18 серп­ня дові­дує­мо­ся, що Щеніївсь­кі зви­ну­ва­чу­ва­ли Сте­фа­на Неми­ри­ча та Мару­шу Хреб­то­ви­чів­ну у захоплен­ні їхньої сіно­жаті, ста­ву та мли­на й оса­д­жен­ні сло­бо­ди на їхніх зем­лях [57]. Важ­ко вста­но­ви­ти, чи йдеть­ся про зга­да­ну вище сло­бо­ду, чи про різ­ні. Зва­жа­ю­чи на те, що надалі у дже­ре­лах зга­дуєть­ся лише одна сло­бо­да, мож­на при­пу­сти­ти, що її було оса­д­же­но у два прийоми.
Подіб­ним чином Сте­фан Неми­рич діяв на іншо­му погра­нич­чі своїх володінь, захо­пив­ши части­ну земель села Сілен­щи­на Гре­жансь­кої воло­сті над шля­хом, що вів із Чер­ня­хо­ва до Гру­шок. Уліт­ку 1609 р. було досяг­ну­то поро­зу­мін­ня у цій справі [58]. Подіб­на уго­да зафік­со­ва­на також у 1613 р. з уточ­нен­ням, що цей ґрунт розта­шо­ву­вав­ся під горо­ди­щем Сла­во­вим і до ньо­го нале-жало уро­чи­ще й острів за річ­кою [59]. Оче­вид­но, це закін­чен­ня спра­ви, на яку натрап­ляє­мо ще під 1602 р. – про при­влас­нен­ня Андрієм Неми­ри­чем ґрун­ту Пронсь­ких у Сілен­щині [60]. Пер­ша спро­ба була тоді невда­лою, але перед 1604 р. уже Сте­фан наслав на Сілен­щи­ну сво­го уряд­ни­ка й утвер­ди­вся там [61]. Оче­вид­но, саме тоді було роз­по­ча­то оса­д­жен­ня Воли­ці Силенсь­кої на цьо­му ґрун­ті [62].
19. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43–43 зв.
20. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 55–56, 90.
21. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43 зв.–44.
22. Там само. – Арк. 39 зв.
23. Там само. – Арк. 52 зв.–53.
24. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 72.
25. Див., зокре­ма, згад­ки за 1605 та 1609 рр.: ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 129 зв. ; Спр. 5. – Арк. 297 зв.
26. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 47.
27. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 74–74 зв. ; Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 88.
28. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 114.
29. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 95, 128, 142 ; ЦДІА­КУкраї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 119 зв., 161–161 зв.
30. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – Т. X. – С. 129, 130.
31. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 357.
32. Акто­ва кни­га Жито­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го уря­ду 1611 року / Упо­ряд. А. М. Матвієн­ко, В. М. Мой­сієн­ко. – Жито­мир : Інсти­тут українсь­кої мови НАН Украї­ни ; Жито­мирсь­кий­держ. пед. ун‑т ім. І. Фран­ка. Пів­ніч­но­українсь­кий діа­лек­то­ло­гіч­ний центр ; Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м. Києві, 2002. – С. 38–39.
33. Там само. – С. 171.
34. Там само. – С. 55–57.
35. Про аван­тю­ри Паш­ко­ви­ча, насправ­ді рот­міст­ра затяж­ної коро­гви в мос­ковсь­кій кам­панії, див.: Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси : в 11 т., 12 кн. серія Пам’ятки / М. Гру­шевсь­кий. – К. : Нау­ко­ва дум­ка, 1991–1999. – Т. 7.– 1995. – С. 339–341.
36. Акто­ва кни­га Жито­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го уря­ду 1611 року / Упо­ряд. А. М. Матвієн­ко, В. М. Мой­сієн­ко. – Жито­мир : Інсти­тут українсь­кої мови НАН Украї­ни ; Жито­мирсь­кий­держ. Пед. ун‑т ім. І. Фран­ка. Пів­ніч­но­українсь­кий діа­лек­то­ло­гіч­ний центр ; Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний ар-хів Украї­ни у м. Києві, 2002. – С. 62.
37. Там само. – С. 59–61, 65–68.
38. Там само. – С. 255–256.
39. Там само. – С. 36.
40. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 268–274.
41. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 55 зв., 78, 79.
42. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 12. – Арк. 23 зв.
43. Див. скар­ги Єси­фа Неми­ри­ча на наїзд та виве­зен­ня збі­ж­жя у 1587 та 1588 рр.: ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 274, 336 зв.
44. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 608.
45. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 11. – Спр. 8. – Арк. 179–181.
46. Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 1. – С. 359–360.
47. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 211 зв.–212, 213.
55. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 88–88 зв.
56. Там само. – Арк. 102–102 зв., 358–358 зв.
57. Jabłonowski A. Вказ. пра­ця. – T. X. – С. 144.
58. Там само. – С. 182–183.
59. Там само. – С. 573.
60. Там само. – С. 449.
61. Там само. – С. 492, 511.
62. Діло­ва мова Волині і Наддні­прян­щи­ни XVII ст. / АН УРСР; інсти­тут мовознав­ства ім О. О. Потеб­ні / В. В. Нім­чук (ред.), В. В. Нім­чук (під­гот.). серія (Пам’ятки українсь­кої мовиXVII ст. Серія акто­вих доку­мен­тів і гра­мот). – К. : Нау­ко­ва­дум­ка, 1981. – С. 68.

VI

Єсиф Олек­сан­дро­вич
Юрій Сте­фа­но­вич Неми­рич (+1659)
київсь­кий під­ко­морій (1641 р.,).
Неми­рич здо­був блис­ку­чу євро­пейсь­ку освіту. Нав­чав­ся у зна­ме­ни­тій Раківсь­кій ака­де­мії, цен­трі соци­ніансь­ко­го руху, де при­вер­нув до себе ува­гу Мар­ті­на Руа­ра, який від­ре­ко­мен­ду­вав його відо­мо­му філо­со­фу та політи­ку Гуго Гроцію.

Далі Неми­рич манд­рує Євро­пою — Гре­ція, універ­си­те­ти Лей­де­на й Амстер­да­ма; нав­чан­ня в Окс­фор­ді й Кем­бри­джі, слу­хав лек­ції у Паризь­кій Сор­боні. Цей період у Євро­пі був часом роз­квіту сус­піль­них наук. «Всі ці ідеї зна­хо­дять від­гук у враз­ливій душі моло­до­го українсь­ко­го шлях­ти­ча. Його дер­жав­ний іде­ал, який він спо­чат­ку хоче здійс­ни­ти в межах Речі Поспо­ли­тої, а потім в українсь­кій коза­ць­кій дер­жаві — ідея рес­пуб­лі­кансь­кої феде­ра­тив­ної дер­жа­ви типу Гол­лан­дії чи Швей­ца­рії» [6:155]. Нав­чав­ся Неми­рич також у Паду­ансь­ко­му універ­си­теті в Італії та Швейцарії.

Неми­рич був над­зви­чай­но здіб­ним мате­ма­ти­ком. Най­визнач­ні­ший на той час про­фе­сор мате­ма­ти­ки Раківсь­кої ака­де­мії Іоахім Штег­ман, дру­ку­ю­чи в 1630 році свою пра­цю «Institutionum Mathematica», при­свя­тив розділ «Гео­мет­рія» своє­му учневі Юрію Неми­ри­чу [11:67]. Свої знан­ня з гео­мет­рії Неми­рич яскра­во про­де­мон­стру­вав під час Коно­топсь­кої бит­ви — розта­шу­ван­ня військ було справ­ді гео­мет­рич­но точ­ним [12:80].

Закін­чу­ю­чи освіту в Сор­боні, тала­но­ви­тий юнак, яко­му про­ро­ку­ва­ли вели­ку нау­ко­ву кар’єру, видав влас­ний твір, напи­са­ний лати­ною під назвою «Discursus de bello moskovitico» («Роз­від­ка про Мос­ковсь­ку вій­ну»), яка була вида­на в Пари­жі 1634 р. У ньо­му він висту­пив як тео­ре­тик та істо­рик веден­ня вій­ни. Ця кни­га була реак­цією на вій­ну між Польщею та Мос­ко­вією. Ціка­во, що тут вис­лов­ле­но політич­ні іде­а­ли моло­до­го Неми­ри­ча й пода­но ретель­ний опис порад щодо веден­ня бой­о­вих дій. Вод­но­час перед нами — гаря­чий патріот своєї Бать­ків­щи­ни: «мій скром­ний, але від­по­від­ний до цієї хви­ли­ни і мого талан­ту вияв моєї любо­ві до Віт­чиз­ни» [12: 78].

Він різ­кий про­тив­ник Мос­ко­вії, яку не прий­має через тем­но­ту й рабсь­кий послух: «Мос­ко­ви­нам вда­ло­ся заве­сти у себе рабсь­ку залеж­ність… Так, що всі вони раби, ніко­ли справж­ньої сво­бо­ди не зна­ли, тепер не зна­ють і зна­ти не бажа­ють» [12:78]. Перу Неми­ри­ча нале­жить ряд пра­ць тео­ло­гіч­но-про­те­стантсь­ко­го змісту, зокре­ма, вида­ний лати­но­мов­ний трак­тат «Опис і виклад духов­но­го арсе­на­лу хри­сти­ян», низ­ка моли­тов і гім­нів, скла­де­них для соци­ніансь­ких громад.

Піс­ля повер­нен­ня на бать­ків­щи­ну в 1637 р. Юрій одру­жуєть­ся з донь­кою каш­те­ля­на Люб­лінсь­ко­го Слуп­ни­ць­ко­го і Вар­ва­ри Лещинсь­кої Лиза­ве­тою-Іза­бе­лою. Це дало змо­гу ввій­ти в близь­ке коло роду, чле­ни яко­го зай­ма­ли висо­кі дер­жав­ні посади.

У 1638 р. Юрія від­си­ла­ють послом на Вар­шавсь­кий сейм, на яко­му ствер­джуєть­ся декрет щодо вигнан­ня соци­ніан з Рако­ва. Піс­ля Раковсь­кої ката­стро­фи Неми­рич прий­няв у себе вигна­них соци­ніан, в числі яких були бра­ти Стоїнсь­кі. За вір­ну служ­бу Неми­рич надав їм один зі своїх маєт­ків у с. Минийки.

У той час пова­га до ньо­го вирос­ла настіль­ки, що шлях­та вису­ває його на поса­ду київсь­ко­го під­ко­морія, незва­жа­ю­чи на те, що він був соци­ніа­нин. Части­на като­ли­ць­кої шлях­ти під­т­ри­мує його кан­ди­да­ту­ру, але голов­ним про­те­же Неми­ри­ча був гетьман Конец­польсь­кий, яко­го він знав як визнач­но­го військового.

У 1648 р. Неми­рич був при­сут­ній на сей­мі при ухвалі рішен­ня, що ста­ви­ло поза зако­ном релі­гій­ні гро­ма­ди, які запе­ре­чу­ва­ли дог­мат Свя­тої Трій­ці. Таким чином, усі антит­ринітарії одра­зу й наза­вжди опи­ни­лись поза межа­ми зако­ну. Піс­ля таких подій Юрій Неми­рич на дея­кий час зали­шає вели­ку політи­ку. Як зазна­чає Липинсь­кий: «Части­ну непо­ко­за­че­ної шлях­ти доля з‑над Дні­п­ра, аж над Вис­лу загна­ла і на рин­ки Вар­ша­ви та інших польсь­ких міст вики­ну­ла» [13:93].

Вибух народ­но­го повстан­ня під про­во­дом Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го застає Неми­ри­ча зне­на­ць­ка. На сей­ми­ку 1649 р. його оби­ра­ють пол­ков­ни­ком поспо­ли­то­го рушен­ня Київсь­ко­го воє­вод­ства. Юрій Неми­рич бере участь у бою під Збо­ро­вом про­ти коза­ків. Піс­ля укла­дан­ня Зборівсь­ко­го дого­во­ру він повер­таєть­ся назад і за зго­дою сей­му зай­маєть­ся обо­ро­ною київсь­ко­го Поліс­ся [14:210].

Неми­ри­ча дея­кі істо­ри­ки, такі як Т. Яко­в­лє­ва і Я. Тазбір, зви­ну­ва­чу­ють у пере­хо­дах із однієї сто­ро­ни на іншу. На нашу дум­ку, на такі дії його штов­ха­ла нездат­ність цен­траль­но­го польсь­ко­го керів­ництва вирі­ши­ти «українсь­ку» про­бле­му, тому пред­став­ни­ки сві­до­мої еліти польсь­кої Украї­ни йшли до козацтва. Таким був не один Юрій, бо краї­на зра­ди­ла їх, забув­ши попе­ред­ні бой­о­ві заслуги.

На сей­мі 1654 р. між коро­лем і Неми­ри­чем виник­ла гост­ра супереч­ка й оста­точ­но зневіре­ний у мож­ли­вих змі­нах у Поль­щі, Неми­рич пори­ває з нею та пере­хо­дить на бік шведсь­ко­го коро­ля. У листо­па­ді наступ­но­го року під Сан­до­ми­ром Юрій Неми­рич разом із части­ною емі­гран­тів українсь­кої шлях­ти скла­дає при­ся­гу шведсь­ко­му коро­лю Кар­лу Густа­ву, на боці яко­го пере­бу­вав до 1657 р. Мож­на з упев­неністю ска­за­ти, що два роки у Шве­ції ста­ли своєрід­ним ста­жу­ван­ням українсь­ко­го дипло­ма­та. Він дуже погли­бив там свої знан­ня з юрис­пру­ден­ції, осяг­нув чима­ло сек­ретів між­на­род­ної політи­ки, набув широ­кої еру­ди­ції в спра­вах про­то­ко­лу й ети­ке­ту [15:24].

Але надії, що, мож­ли­во, шве­ди заве­дуть бажа­ний спо­кій і лад в Україні, не зов­сім виправ­да­ли себе. На питан­ня про виз­во­лен­ня й звіль­нен­ня Украї­ни, Карл Густав дав таку від­по­відь: «Я не можу вою­ва­ти ані з коза­ка­ми, ані з Моск­вою, бо це мої союз­ни­ки, хіба всту­пи­ти з ними в пере­го­во­ри, коли вони були б супро­тив­ні, я знав би, що далі роби­ти» [13:199].

Піз­ні­ше настає корін­ний пере­лом поглядів Неми­ри­ча, й у 1657 р. він всту­пає на служ­бу до Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го. Цей крок при­зво­дить до ще біль­ших нау­ко­вих супере­чок нав­ко­ло цієї осо­би­сто­сті. Дея­ких істо­ри­ків це штов­хає до пов­ної нега­тив­ної оцін­ки Юрія, хоча при цьо­му вони нази­ва­ють Неми­ри­ча вина­хід­ли­вою і від­чай­душ­ною люди­ною [16:147]. Юрій Неми­рич був всьо­го-на-всьо­го заруч­ни­ком тих подій, зра­дже­ний своєю краї­ною, роз­ча­ро­ва­ний мар­ни­ми надія­ми на шведів.

Доку­мен­таль­ні свід­чен­ня щодо появи Неми­ри­ча в коза­ць­ко­му таборі досить супереч­ливі, але відо­мо, що Хмель­ни­ць­кий із радістю прий­няв таку осві­че­ну й тала­но­ви­ту люди­ну, зро­бив його навіть пол­ков­ни­ком Ніжинсь­ко­го й Чер­ні­гівсь­ко­го пол­ків. «І хоч сте­по­вих маєт­ків не повер­нув… але дав йому скарб, належ­ний йому як стар­шині Війсь­ка Запорізь­ко­го, за його служ­бу дер­жаві» [13:200].

Піс­ля смер­ті Хмель­ни­ць­ко­го Неми­рич стає пра­вою рукою Іва­на Виговсь­ко­го. Отри­мав­ши від сво­го попе­ред­ни­ка ряд неви­рі­ше­них про­блем, Виговсь­кий зму­ше­ний був про­во­ди­ти не вель­ми попу­ляр­ні захо­ди, що при­зве­ло до появи в Україні ряду пар­тій, які вису­ва­ють своїх кан­ди­датів на гетьман­ство [17:91–92].

При Виговсь­ко­му також утво­ри­ла­ся пар­тія, яка й під­ня­ла його до ста­ту­су гетьма­на. «Душею цієї пар­тії був найо­сві­чені­ший від усіх Юрій Неми­рич, кот­рий мав най­біль­ший вплив на гетьма­на… Під його впли­вом Виговсь­кий і пар­тія його зами­сли­ли поєд­на­ти Украї­ну з Польщею на феде­ра­тив­них осно­вах, тоб­то, щоб Украї­на ста­ла авто­ном­ною дер­жа­вою…» [18:175].

Москва підо­зрю­ва­ла, що це Неми­рич схи­лив Виговсь­ко­го до сою­зу, і вима­га­ла висла­ти його з Украї­ни. У політич­них колах Речі Поспо­ли­тої ста­ло відо­мо, що Юрій є авто­ром багатьох дого­ворів коза­ків із поля­ка­ми, і що це саме його ідея зро­би­ти феде­ра­тив­ний союз із Річ­чю Поспо­ли­тою [19:9]. В Украї­ну про­до­в­жу­ють іти листи з Моск­ви з вимо­га­ми негай­но відісла­ти геть «нім­чи­ка», «Люте­ра» і «єврея». Ці вимо­ги не прой­шли без­слід­но, вони посія­ли недо­ві­ру в коза­ків до Неми­ри­ча, що зму­си­ло його повер­ну­ти­ся до православ’я.

Про це відра­зу ста­ло відо­мо в като­ли­ць­ко­му й соцініансь­ко­му сере­до­ви­щі. Тепер колиш­ні його одно­дум­ці диви­лись на ньо­го як на зрад­ни­ка, а воро­ги нази­ва­ли його «пере­верт­нем» [8:116]. На всі напад­ки російсь­кої сто­ро­ни Юрій від­по­вів своєю дипло­ма­тич­ною робо­тою. Він бере участь у пере­го­во­рах із мос­ковсь­ки­ми мужа­ми, в резуль­таті чого російсь­кий посол Кикін ні з чим повер­таєть­ся до Моск­ви. І наре­шті Неми­рич висту­пає із «Мані­фе­стом Війсь­ка Запорізь­ко­го до євро­пейсь­ких дворів з вияв­лен­ням мотивів розри­ву з Моск­вою», у яко­му гово­ри­ло­ся, що «Москва готує нам ярмо неволі, насам­пе­ред, внут­ріш­ньою гро­ма­дянсь­кою вій­ною… то ми зму­шені під­ня­ти закон­ну обо­ро­ну та взя­ти­ся до сусідів із про­хан­ням про допо­мо­гу для своєї свободи».

Цією мані­фе­ста­цією Юрій Неми­рич пояс­ню­вав при­чи­ни розри­ву з Моск­вою. Таке від­но­шен­ня було ціл­ком зро­зу­мі­ле, бо Москва була занад­то чужа для Неми­ри­ча, і він пре­крас­но бачив мос­ковсь­ку так­ти­ку поши­рен­ня хао­су в Україні шля­хом під­бу­рю­ван­ня коза­ць­кої чер­ні про­ти старшин.

Саме Юрій Неми­рич опра­ц­ю­вав тео­рію й кон­цеп­цію утво­рен­ня на тере­нах українсь­ких Вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го та з допо­мо­гою гетьма­на Виговсь­ко­го навіть його про­го­ло­сив. Саме рукою Неми­ри­ча було напи­са­но первіс­ний варіант дого­во­ру, ухва­ле­но­го 6 верес­ня 1658 р. на Раді в Гадячі. Гадя­ць­ка уго­да перед­ба­ча­ла: «Украї­на, тоб­то зем­лі у Воє­вод­ствах Чер­ні­гівсь­ко­му, Київсь­ко­му і Брац­лавсь­ко­му, стає віль­ною і неза­леж­ною краї­ною і знов єднаєть­ся з Королів­ством Польсь­ким і Вели­ким Князів­ством Литовсь­ким під назвою Вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го… під зверх­ністю коро­ля польсь­ко­го, котро­го оби­ра­ють усі три наро­ди разом; Вели­ке Князів­ство Русь­ке саме поряд­кує свої­ми внут­ріш­ні­ми спра­ва­ми. Най­ви­ща зако­но­дав­ча вла­да нале­жить Раді, кот­ра скла­даєть­ся з послів од усієї Украї­ни» [20:37].

Один із дослід­ни­ків Гадя­ць­кої уго­ди, В’ячеслав Буд­зи­новсь­кий, дав таку харак­те­ри­сти­ку пак­там: «Гадя­ць­кі стат­ті дока­зу­ють, що під цим погля­дом наша нація випе­ре­ди­ла всі інші нації Євро­пи май­же на двісті років… Вони є пер­шою ясною і най­пов­ні­шою націо­наль­ною про­гра­мою в Євро­пі» [11:21–22].

При під­твер­джен­ні Гадя­ць­кої уго­ди на Вар­шавсь­ко­му сей­мі до вступ­но­го сло­ва був запро­ше­ний Юрій Неми­рич. На щастя ця його про­мо­ва нале­жить до тих неба­гатьох пам’яток про Неми­ри­ча, які збе­рег­ла нам історія. Ця про­мо­ва — над­зви­чай­но ціка­вий зра­зок ора­торсь­ко­го мистецтва тих часів, вона засвід­чує висо­кий сту­пінь освіти й літе­ра­тур­но­го хисту авто­ра. З почут­тям влас­ної гід­но­сті як пред­став­ни­ка само­стій­ної нації вона вико­на­на від почат­ку й до кін­ця: «Ми народ­жені у сво­боді; вихо­вані у сво­боді, і як віль­ні люди нині повер­тає­мо­ся до неї. І гото­ві уми­ра­ти за неї… разом з усією нашою Віт­чиз­ною» [22:259]. Це викли­ка­ло бурю невдо­во­лен­ня в Сенаті. Поля­ки про­те­сту­ва­ли, але польсь­кий посол Беньовсь­кий, один із голов­них іні­ціа­торів Гадя­ць­кої уго­ди, запро­по­ну­вав сей­му прий­ня­ти вимо­ги українсь­кої сто­ро­ни, а надалі зро­би­ти по-своєму.

Москва не мог­ла про­ба­чи­ти гетьма­ну само­стій­ної політи­ки, спря­мо­ва­ної на від­рив Украї­ни від пів­ніч­но­го сусі­да. Навес­ні 1659 р. сто­ти­сячне мос­ковсь­ке війсь­ко князів Ромо­да­новсь­ко­го, Тру­бе­ць­ко­го та Пожарсь­ко­го перей­шло кор­дон Украї­ни, руй­ну­ю­чи й зни­щу­ю­чи все на своє­му шля­ху. Мос­ковсь­кі війсь­ка підій­шли до Коно­то­па, обо­ро­ною яко­го керу­вав ніжинсь­кий пол­ков­ник Г. Гуля­ни­ць­кий. У битві під Коно­то­пом 28–29 черв­ня 1659 р. Виговсь­кий пока­зав себе як видат­ний так­тик і стра­тег: «Під Путив­лем Виговсь­кий роз­бив остан­ніх росіян і виз­во­лив Гуля­ни­ць­ко­го з обло­ги в Коно­то­пі. Потім напу­стив татарсь­кі заго­ни дале­ко в Моск­ву» [23:120]. Піс­ля такої блис­ку­чої пере­моги українсь­ко­му війсь­ку від­кри­ва­лась доро­га на Моск­ву, захи­ща­ти яку було прак­тич­но ніко­му. Але про­ти Виговсь­ко­го висту­пи­ла внут­ріш­ня опо­зи­ція на чолі з пол­ков­ни­ка­ми І. Без­па­лим, Т. Цец­ю­рою, Я. Сомком та В. Золо­то­рен­ком. У бороть­бі за гетьмансь­ку була­ву пре­тен­ден­ти про­яв­ля­ли над­зви­чай­ну жорстокість.

Що ж до само­го Юрія Неми­ри­ча, який 1 верес­ня 1659 р. пере­бу­вав у Ніжині в дер­жав­них спра­вах, то він зумів утек­ти. Але в несподі­ваній сути­ч­ці з заго­ном селян-повстан­ців під с. Сви­дов­цем на Чер­ні­гів­щині Юрій Неми­рич заги­нув [24:51]. Так заги­нув тво­ре­ць і канц­лер Вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го, видат­ний політич­ний діяч і дипло­мат Украї­ни, тала­но­ви­тий воєна­чаль­ник Юрій Неми­рич, один із найо­сві­чені­ших людей сво­го часу.

Воєн­ні події, що охо­пи­ли всю Украї­ну, тра­гіч­но від­би­ли­ся на соци­ніан­стві. Оскіль­ки діячі руху вихо­ди­ли пере­важ­но з шля­хетсь­ких родин, вони не мог­ли зали­ша­ти­ся поза війсь­ко­ви­ми опе­ра­ція­ми. Біль­шість соци­ніан у цій вій­ні в сере­дині 50‑х рр. перей­ш­ла в табір шведсь­ко­го коро­ля і його союз­ни­ків. Як наслі­док — польсь­кий уряд на Вар­шавсь­ко­му сей­мі 1658 р. прий­няв рішен­ня про вигнан­ня соци­ніан із Речі Поспо­ли­тої. Їм дали дворіч­ний строк на впо­ряд­ку­ван­ня май­но­вих справ. Біль­ша части­на послі­дов­ни­ків течії емі­гру­ва­ла в Німеч­чи­ну, Фран­цію, Англію та Гол­лан­дію. Ті, хто зали­ши­вся на бать­ків­щині, перей­шли в като­ли­цизм чи православ’я, аби збе­рег­ти жит­тя. На почат­ку 1660‑х рр. в Україні ще існу­ва­ли пооди­но­кі соци­ніансь­кі громади.
Не збе­рег­ло­ся свід­чень, коли саме було вико­на­но волю Сте­фа­на Неми­ри­ча щодо поді­лу маєт­ків між матір’ю і стар­шим сином. Про­те відо­мо, що 1636 р. бра­там Неми­ри­чам нале­жа­ли Некра­ші, Тро­ко­ви­чі, Гор­ба­ші, Висо­ке, Осни­ки, Горо­ди­ще, Чер­няхів і Славів [48]. Через чоти­ри роки склад маєт­ків, яки­ми в цій воло­сті роз­по­ряд­жав­ся стар­ший Сте­фанів син Юрій Неми­рич, дещо змі­ни­вся: до Чер­ня­хо­ва, Крас­носіл­ки (Некра­шів), Осни­ків та Тро­ко­ви­чів дода­ли­ся Іван­ків, Дівоч­ки та Щуро­ва [49]
Поділ маєт­ків між бра­та­ми від­був­ся 14 жовтня 1646 р. у Горош­ках [50]. Чер­няхів із воло­стю дістав­ся най­мо­лод­шо­му Сте­фа­ну. Про­те через неспо­кій­ні часи на Київ­щині про­це­ду­ри вве­ден­ня у пра­во не від­бу­ло­ся, лише було впи­са­но акт поді­лу маєт­ків у Торуні в там­теш­ні кни­ги [51]. На прак­ти­ці маєт­ки ще якийсь час зали­ша­ли­ся нерозді­ле­ни­ми. Напри­клад, під 1647 р. зга­дуєть­ся славівсь­кий ґрунт як спільне володін­ня Юрія, Вла­ди­сла­ва та Сте­фа­на Неми­ри­чів [52].
Він же до 1643 р. управ­ляв усією бать­ківсь­кою маєт­ністю. Юрій не обме­жи­вся роз­ши­рен­ням родо­вих воло­стей на київсь­ко­му Поліс­сі, а
також удав­ся до освоєн­ня сте­по­вої Украї­ни. У 1643 р. за зго­дою від коро­ля він набув у Стані­сла­ва Ґурсь­ко­го денне пра­во на «ухо­ди» на річ­ках Вор­ск­ла та Оріль (зем­лі при впа­дін­ні цих річок у Дні­п­ро). Інтен­сивне освоєн­ня цих земель без­по­во­рот­но пере­рвав напад кон­ку­рен­та за ці маєт­но­сті — бра­та гетьма­на Стані­сла­ва Пото­ць­ко­го. Про­те навіть без цих сте­по­вих зем­ле­во­лодінь лати­фун­дія Юрія Неми­ри­ча перед поді­лом із бра­та­ми мала вели­чез­ні роз­міри. У 1640 р. в ній налі­чу­ва­ло­ся 4524 дими, що мож­на було порів­ня­ти із київсь­ки­ми володін­ня­ми влас­ни­ка острозь­кої орди­на­ції Домініка Заславсь­ко­го. Лати­фун­дія Неми­ри­ча, що за роз­міра­ми посту­па­ла­ся лише «Лубенсь­кій дер­жаві» кня­зя Яре­ми, проіс­ну­ва­ла до 1643 р.,коли бра­ти Неми­ри­чі здійс­ни­ли пер­ший з‑поміж кіль­кох поділ бать­ківсь­кої спад­щи­ни. Чер­няхівсь­ка волость зали­ши­ла­ся їхньою спіль­ною влас­ністю. При­бірськ і Норинськ отри­мав Вла­ди­слав, Гре­ча­ни та Топо­ри­ще зали­ши­ли­ся Юрієві, тож вони і далі вхо­ди­ли в еліту най­ба­гат­ших зем­ле­влас­ни­ків Київ­щи­ни в остан­ні роки перед уже неда­ле­ким коза­ць­ким повстанням
48. ІР НБУВ. – Ф. 1. – Спр. 4104. – Арк. 55 зв., 56, 74, 77, 78.
49. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 883 зв., 890.
50. Там само. – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765.
51. SGKP. – T. 9.– S. 197.
52. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24.
Вла­ди­слав Сте­фа­но­вич Немирич
Поділ маєт­ків між бра­та­ми від­був­ся 14 жовтня 1646 р. у Горош­ках [50]. Чер­няхів із воло­стю дістав­ся най­мо­лод­шо­му Сте­фа­ну. Про­те через неспо­кій­ні часи на Київ­щині про­це­ду­ри вве­ден­ня у пра­во не від­бу­ло­ся, лише було впи­са­но акт поді­лу маєт­ків у Торуні в там­теш­ні кни­ги [51]. На прак­ти­ці маєт­ки ще якийсь час зали­ша­ли­ся нерозді­ле­ни­ми. Напри­клад, під 1647 р. зга­дуєть­ся славівсь­кий ґрунт як спільне володін­ня Юрія, Вла­ди­сла­ва та Сте­фа­на Неми­ри­чів [52].
Його бать­ко Сте­фан орен­ду­вав також Овру­ць­ке стро­ство (від 1624 р., пом. 1630 р.), яке перей­шло до його сина Вла­ди­сла­ва (від 1642 р., пом. 1653 р.).
50. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765.
51. SGKP. – T. 9.– S. 197.
52. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24.
Сте­фан Сте­фа­но­вич Немирич
Поділ маєт­ків між бра­та­ми від­був­ся 14 жовтня 1646 р. у Горош­ках [50]. Чер­няхів із воло­стю дістав­ся най­мо­лод­шо­му Сте­фа­ну. Про­те через неспо­кій­ні часи на Київ­щині про­це­ду­ри вве­ден­ня у пра­во не від­бу­ло­ся, лише було впи­са­но акт поді­лу маєт­ків у Торуні в там­теш­ні кни­ги [51]. На прак­ти­ці маєт­ки ще якийсь час зали­ша­ли­ся нерозді­ле­ни­ми. Напри­клад, під 1647 р. зга­дуєть­ся славівсь­кий ґрунт як спільне володін­ня Юрія, Вла­ди­сла­ва та Сте­фа­на Неми­ри­чів [52].
У 1664 р. дідич Чер­няхівсь­кої воло­сті Сте­фан Неми­рич виї­хав за кор­дон. Це дало при­від Йозе­фу Каро­лю Неми­ри­чу, сину Олек­сандра Матвій­о­ви­ча, взя­ти 30 черв­ня 1664 р. ці маєт­ки в опіку [53]. У 1680 р. Сте­фан повер­нув­ся разом із сином Вла­ди­сла­вом, який осе­ли­вся у Чер­ня­хо­ві. Волость зали­ша­ла­ся за Неми­ри­ча­ми до почат­ку ХІХ ст. [54].

Піс­ля смер­ті Юрія Неми­ри­ча його брат Сте­пан узяв на себе пов­но­ва­жен­ня голо­ви роди­ни. Пере­бу­ва­ю­чи в тіс­них зв’язках із польсь­ки­ми бра­та­ми, він був настіль­ки вра­же­ний їх вигнан­ням із краї­ни, що в 1663 р. з цілою роди­ною пішов у доб­ро­вільне вигнання.

Зумів­ши збе­рег­ти дея­кі капіта­ли роди­ни, Сте­пан шукав мож­ли­во­сті посе­лен­ня в Німеч­чині. Наре­шті в 1664 р. кур­фюрст німе­ць­ких земель доз­во­лив йому купи­ти маєток в Неєн­дор­фі, який став осе­ред­ком для його синів-вигнан­ців [7:52]. Номі­наль­но пере­бу­ва­ю­чи на служ­бі кур­фюр­ста, Сте­пан Неми­рич став гене­ра­лом арти­лерії, а потім дипло­ма­тич­ним аген­том Поль­щі [8:108]. Піс­ля смер­ті дру­жи­ни Гри­зель­ди Неми­рич у 1680 р. отри­мує запро­шен­ня від коро­ля Яна Собесь­ко­го повер­ну­ти­ся в Польщу, що він і робить. Саме тут він укла­дає шлюб із Тере­зою Ополінсь­кою, доч­кою київсь­ко­го воє­во­ди Кришто­фа [9:221].
50. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – – Спр. 11. – Арк. 764 зв.–765.
51. SGKP. – T. 9.– S. 197.
52. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп.1. – Спр. 12. – Арк. 23–24.
53. Там само. – Спр. 15. – Арк. 65.
54. SGKP. – T. 9. – S. 197 ; T. 15. – Cz. 1. – S. 368.
7. Kot S. Georges Niemyrycz. — Paryz, 1960. — 77 s.
8. Tazbir J. Bracia Polscy na wygnanii. — Warszawa, 1977. — 283 s.
9. Мод­за­левсь­кий В. Мало­російсь­кий родо­слов­ник. — Т. 1. — Київ, 1908. — 258 с.

Костян­тин Стефанович
пере­бу­вав на служ­бі у бран­ден­бурзь­ко­го кур­фюр­ста [10:158].
Boniecki A. Herbarz polski. T. XIV. — Warszawa, 1911. — 617 s.
Кшиштоф син Стефана
бас­но­пи­сец, ари­ан­ский писатель-полемист.
був одру­же­ний із Мари­ною Ожа­ровсь­кою, разом з якою вхо­див до руху польсь­ких братів. Піс­ля ньо­го зали­ши­ла­ся пам’ятка, яка свід­чить про його висо­ку куль­ту­ру та обізнаність із тво­ра­ми захід­них авторів. У 1699 р. у Крос­но непо­далік Бран­ден­бур­гу він видав неве­ли­ку збір­ку «Bajki Aesopowe wirszem wolnym», при­свя­че­ну польсь­ко­му коро­ле­ви­чу (в май­бут­ньо­му коро­лю Авгу­сту III) [10:137].
Boniecki A. Herbarz polski. T. XIV. — Warszawa, 1911. — 617 s.
Вла­ди­слав син Сте­фа­на Неми­рич (ум. 1706),
вер­нул­ся с отцом домой в 1680 году, при­нял като­ли­цизм, каш­те­лян пола­нец­кий и ста­ро­ста новоселецкий
Юрій Стефанович
Юрій заги­нув, беру­чи участь у війсь­ко­вих діях у Голландії.

Кароль Юзеф син Вла­ді­сла­ва Немирич,
похо­ро­нен 9 июня 1755 года в Ровно
Август син Вла­ді­сла­ва Немирич,
каш­те­лян поланецкий

Бона­вен­ту­ра Немирич
син Каро­ля і Антоні­ни з Єловіцьких.
Ново­се­ле­ць­кий ста­ро­ста. Одру­же­ний з Анге­лею-Гоно­ра­тою з Кжи­ць­ких, з якою мав сина Ген­ри­ка та доньок Домініку і Ката­жи­ну. Помер до 1775 р. В тому році Ген­рик був зга­да­ний як дідич Чер­няхівсь­ко­го клю­ча (ЦДІАК Украї­ни, Ф. 11, оп. 1, спр. 39, арк. 132 зв.; спр. 63, арк. 13, 22; BK, sygn. 1241/2, k. 87; Uruski, t. XII, s. 104).

Ген­рик
Домініка
Катажина

*********

Неми­ри­чі часто бува­ли також посла­ми від жито­мирсь­ко­го сей­ми­ка на валь­ний сейм: Єсиф три­чі (у 1570, 1576, 1582 рр.), Сте­фан п.ять разів (у 1607,1611,1618,1619,1623 рр.), а Юрій шість разів (у 1632 р., два сей­ми у 1637, 1638, 1639, 1641 рр.). 

Niemirycz Bonawentura h. Klamry

Шля­хетсь­кий рід Неми­ри­чів у спра­вах цер­ков­них: волинсь­кі акцен­ти (кіне­ць XVI – тре­тя чверть XVII ст.)
квіт­ня 11, 2013

Актив­ність Неми­ри­чів у XVI–XVII ст. про­яв­ля­ла­ся не тіль­ки в напря­мі ком­плек­та­ції маєт­ків та справ, що сто­су­ва­ли­ся жит­тя власне Київ­щи­ни. Оби­дві лінії Неми­ри­чів, що були зас­но­вані сина­ми Єси­фа Неми­ри­ча, Матвієм – олевсь­ка та Андрієм – чер­няхівсь­ка, від­зна­чи­ли­ся актив­ною участю у цер­ков­них спра­вах. Тут слід зазна­чи­ти, що від­но­си­ни між дво­ма лінія­ми роду були доволі напру­же­ни­ми, і не в остан­ню чер­гу через роз­біж­но­сті в релі­гій­но­му питан­ні. По суті, на при­кла­ді Неми­ри­чів мож­на яко­юсь мірою від­сте­жи­ти ті тен­ден­ції, що були харак­тер­ні для українсь­ких регіонів Речі Поспо­ли­тої кін­ця XVI – третьої чвер­ті XVII ст. загалом.
Ігор Бур­ней­ко, учи­тель історії загаль­но­освіт­ньої шко­ли І–ІІІ сту­пе­нів с. Під­бе­рез­зя Горохівсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої області

Шля­хетсь­кий рід Неми­ри­чів, попри дея­кі сум­ніви, біль­шість дослід­ни­ків вва­жа­ють “гніз­до­вим” київсь­ким родом. І вар­то пого­ди­ти­ся, що така дум­ка не є без­під­став­ною. Ми ж вирі­ши­ли відій­ти від тако­го уза­галь­нен­ня і погля­ну­ти на спра­ви “зблизь­ка”. Власне від­сут­ність окре­мої пра­ці, при­свя­че­ної Неми­ри­чам, яка мог­ла б роз­ста­ви­ти акцен­ти у різ­них сфе­рах діяль­но­сті пред­став­ни­ків цьо­го шля­хетсь­ко­го роду, під­штовх­ну­ла нас до того неве­лич­ко­го дослід­жен­ня, спря­мо­ва­но­го на уточ­нен­ня ролі Неми­ри­чів у релі­гій­но­му жит­ті Речі Поспо­ли­тої зага­лом та участі у цер­ков­них спра­вах Волині зокре­ма. Щоправ­да, Неми­ри­чі через їхню “актив­ну жит­тєву пози­цію” не зали­ши­ли­ся зов­сім не помі­че­ни­ми, голов­но через таку коло­рит­ну постать, як Юрій Немирич.

Читай­те також: Юрій Неми­рич – видат­ний пред­став­ник коза­ць­кої стар­ши­ни сере­ди­ни XVII століття

Окре­му інфор­ма­цію про цер­ков­ні спра­ви Неми­ри­чів ми може­мо від­най­ти у доку­мен­тах Люб­лінсь­ко­го та Луць­ко­го пра­во­слав­них братств, у пра­цях Мико­ли Косто­ма­ро­ва, Михай­ла Гру­шевсь­ко­го та В’ячеслава Липинсь­ко­го. З робіт остан­ньо­го окре­мо мож­на виді лити доб­ре аргу­мен­то­ва­ну стат­тю “Аріянсь­кий сой­мик у Кисе­лині” [11]. Окре­мо слід зга­да­ти про пра­ці, при­свя­чені особі Юрія Неми­ри­ча. Це, зокре­ма, стат­тя Іго­ря Лось­ко­го “Юрій Неми­рич – канц­лер вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го”, стат­ті Яну­ша Тазбі­ра та кни­ги Стані­сла­ва Кота і Михай­ла Бри­ка, що вий­шли дру­ком за кор­до­ном. Згад­ки про кон­фесій­ну діяль­ність Неми­ри­чів є також у фун­да­мен­таль­ній пра­ці Наталі Яко­вен­ко “Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на)” та ґрун­тов­но­му дослід­жен­ні Михай­ла Дов­би­щен­ка “Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст.”. Утім, най­пер­ше Неми­ри­ча­ми заці­ка­ви­ли­ся укла­да­чі польсь­ких гер­бів­ни­ків, а оскіль­ки, як уже зазна­ча­ло­ся вище, не всі дослід­ни­ки впев­нені у київсь­ко­му корін­ні роду і за однією із вер­сій Неми­ри­чів вва­жа­ють “волин­ця­ми”, наве­де­мо коро­тень­кий огляд. Так, Бар­тош Папро­ць­кий – укла­дач гер­бів­ни­ка 1584 р., спи­ра­ю­чись на гене­а­ло­гіч­ну тра­ди­цію, вва­жає Неми­ри­чів нащад­ка­ми русь­ких князів Заго­му­ленсь­ких та Ілго­ви­ць­ких, наразі істо­ри­кам не відо­мих. Ту ж вер­сію у XVIII ст. повто­рив уче­ний-єзуїт Кароль Несе­ць­кий. За Шимо­ном Окольсь­ким, Неми­ри­чі були литовсь­ко­го поход­жен­ня, і з ним у цьо­му питан­ні пого­ди­вся литовсь­кий тео­лог, істо­рик і гераль­дист Вой­тех Коя­ло­вич, а в старій українсь­кій історіо­гра­фії цю дум­ку під­т­ри­мав Мико­ла Косто­ма­ров, допов­нив­ши її тезою про первіс­но нов­го­родсь­ке поход­жен­ня роду. Вре­шті уклад­ни­ки сучас­них польсь­ких гер­бов­ни­ків запро­по­ну­ва­ли вер­сію, за якою Неми­ри­чі ото­тож­ню­ють­ся із від­га­лу­жен­ням роду волинсь­ко­го зем’янина – Неми­ри Реза­но­ви­ча, луць­ко­го ста­ро­сти в 1445–1452 рр., актив­но­го при­біч­ни­ка і при­двор­но­го кня­зя Свид­ри­гай­ла [16, 161]. У наш час гене­а­ло­гією роди­ни заці­ка­ви­ла­ся київсь­ка дослід­ни­ця Ната­ля Яко­вен­ко. Обґрун­то­ва­но спро­сто­ву­ю­чи наве­дені вище вер­сії, вона вису­ває тезу про тюрксь­ке поход­жен­ня роду, мож­ли­во, навіть із сере­до­ви­ща автох­тон­них тюрксь­ких васалів князів Київсь­кої Русі [16]. Але оскіль­ки те при­пу­щен­ня спи­раєть­ся на вели­ку кіль­кість мір­ку­вань гіпо­те­тич­но­го харак­те­ру, вини­кає низ­ка запи­тань, які став­лять його під сумнів.

Зре­штою попри те, що основ­ний маєт­ко­вий ком­плекс Неми­ри­чів роз­мі­ще­ний на Київсь­ко­му Поліс­сі, зафік­со­ва­но і їхні володін­ня на Волині. Зокре­ма Сте­фан Неми­рич, київсь­кий під­ко­морій (1619–1630 рр.) [17, 211], бать­ко відо­мо­го Юрія Неми­ри­ча був діди­чем 89 димів Луць­ко­го повіту: Гали­чане – 34, Кол­мів – 22, Збо­ро­шів – 16, Збо­ри­шів – 17 димів [4]. За дани­ми Оле­ни Бірюлі­ної, Сте­фан володів 13 дима­ми Луць­ко­го повіту і був посе­со­ром понад 110 димів у Тор­го­ви­ць­кій воло­сті Луць­ко­го повіту [6, 12], а брат Юрія Неми­ри­ча в третьо­му коліні із так зва­ної олевсь­кої лінії Іван (Юзеф)-Кароль Неми­рич поса­гом за дру­жи­ною Геле­ною Кра­си­ць­кою, отри­мав у володін­ня Вели­ць­кий ключ (або його части­ну), що на Ковель­щині (с. Вели­цьк (Wielick; нині село Вели­цьк), с. Селе­ць (Szielec; нині с. Сіль­це), с. Угли (Huhly; нині с. Угли), с. Арша­но­ви­чі (Arszanowiczy; нині с. Арсе­но­ви­чі), с. Куха­ри (Kuhary; нині с. Кухарі), містеч­ко Янов­ка (Janówka; нині с. Іванів­ка) [8].

Читай­те також: Ево­лю­ція політич­них поглядів українсь­ких інте­лек­ту­алів XVI-XVIII століть

Утім актив­ність Неми­ри­чів у XVI–XVII ст. про­яв­ля­ла­ся не тіль­ки в напря­мі ком­плек­та­ції маєт­ків та справ, що сто­су­ва­ли­ся жит­тя власне Київ­щи­ни. Оби­дві лінії Неми­ри­чів, що були зас­но­вані сина­ми Єси­фа Неми­ри­ча, київсь­ко­го земсь­ко­го суд­ді (1566–1598 рр.) [17, 211], Матвієм – олевсь­ка та Андрієм – чер­няхівсь­ка, від­зна­чи­ли­ся актив­ною участю у цер­ков­них спра­вах. Тут слід зазна­чи­ти, що від­но­си­ни між дво­ма лінія­ми роду були доволі напру­же­ни­ми [14], і не в остан­ню чер­гу через роз­біж­но­сті в релі­гій­но­му питан­ні. По суті, на при­кла­ді Неми­ри­чів мож­на яко­юсь мірою від­сте­жи­ти ті тен­ден­ції, що були харак­тер­ні для українсь­ких регіонів Речі Поспо­ли­тої кін­ця XVI – третьої чвер­ті XVII ст. зага­лом. Якщо олевсь­кі Неми­ри­чі збері­га­ють вір­ність православ’ю і через те, що на почат­ку XVII ст. у Києві не було пра­во­слав­но­го брат­ства, фік­су­ють­ся поміж стар­ших брат­чи­ків спо­чат­ку Люб­лінсь­ко­го (збе­рег­ло­ся зобов’язання волинсь­кої шлях­ти (оче­вид­но, що не тіль­ки волинсь­кої. – Б. І.) від 1601 р. захи­ща­ти Люб­лінсь­ке пра­во­славне брат­ство від усі­ля­ких кривд, під яким є під­пис і “суди­ча” земсь­ко­го київсь­ко­го Матвія Неми­ри­ча [1, 38]), а потім Луць­ко­го Хре­сто­воз­дви­женсь­ко­го брат­ства [3]. Зокре­ма, зберіг­ся під­пис сина зга­да­но­го вже Матвія Олек­сандра Неми­ри­ча під “Дого­во­ром між стар­ши­ми і молод­ши­ми брат­чи­ка­ми про нагляд за будів­ниц­твом шко­ли, церк­ви і при­тул­ку” від 1619 р. [2, 40]. Утім, під­пис міг бути достав­ле­ний і піз­ні­ше [7].

Вод­но­час чер­няхівсь­ка лінія Неми­ри­чів пори­ває із православ’ям і пере­хо­дить до при­хиль­ни­ків ново­вір­ства, точ­ні­ше, до його ради­каль­но­го напря­му – антит­ринітар­ства. Як саме це від­бу­ло­ся, ска­за­ти важ­ко. Ігор Лось­кий ствер­джу­вав, що нова віра прий­ш­ла в сім’ю Неми­ри­чів, коли уже зга­да­ний Андрій одру­жи­вся з “Хреб­то­ви­чів­ною родом”, що нале­жа­ла до попу­ляр­ної тоді у Речі Поспо­ли­тій антит­ринітарсь­кої сек­ти “Pia matrona” [14, 175]. Зга­да­на Хреб­то­ви­чів­на, а точ­ні­ше Мару­ша Хреб­то­ви­чів­на-Богу­ринсь­ка [16, 175], похо­ди­ла з дав­ньо­го волинсь­ко­го шля­хетсь­ко­го роду Хреб­то­ви­чів-Богу­ринсь­ких [17, 207], тож вигля­дає ціл­ком зако­но­мір­но, коли мати вихо­вує своїх дітей у дог­мах нової віри. Отже вихо­дить, що “ново­вір­ство” до Неми­ри­чів занес­ло “волинсь­ким вітром”, але зберіг­ся теста­мент від 1611 р., в яко­му зазна­че­но, що Мару­ша Хреб­то­вич-Богу­ринсь­ка за віро­визнан­ням схід­но­го обря­ду була похо­ва­на в церкві села Богу­ри­на [10, 607]. Мож­ли­во, поми­ли­вся Ігор Лось­кий, який не вка­зує дже­ре­ла тієї інфор­ма­ції, мож­ли­во, були якісь при­чи­ни, що змі­ни­ли релі­гій­ні пере­ко­нан­ня Мару­ші перед смер­тю, або це про­сто ней­мо­вір­ний збіг імені та пріз­ви­ща. Через те, що немає інших дже­рел, напев­но про це гово­ри­ти важ­ко. Про­те саме в часи Сте­фа­на Неми­ри­ча, сина Андрія Неми­ри­ча та Мару­ші Хреб­то­ви­чів­ни-Богу­ринсь­кої, антит­ринітар­ство зай­має міц­ні пози­ції в Чер­ня­хо­ві. Сте­фан одру­жуєть­ся з Марією Вой­на­ровсь­кою, також антит­ринітар­кою, і зас­но­вує пер­ший у Чер­ня­хо­ві антит­ринітарсь­кий (аріансь­кий) “збір” [14, 123]. За таких умов сум­ні­ва­ти­ся у “пра­виль­но­сті” вихо­ван­ня дітей зга­да­но­го подруж­жя (сини Юрій, Вла­ди­слав, Сте­фан та донь­ки Кате­ри­на, Софія, Геле­на) не доводиться.

З‑поміж усіх дітей най­кра­щу освіту здо­бу­ває Юрій. Спо­чат­ку бать­ки від­да­ють його на нав­чан­ня до Раківсь­кої ака­де­мії, кот­ра на межі XVI–XVII ст., по суті, була цен­тром антит­ринітар­ства Речі Поспо­ли­тої [17, 221]. Піс­ля закін­чен­ня в 1631 р. Раківсь­кої ака­де­мії Юрій Неми­рич виру­шив до Захід­ної Євро­пи. Мар­тін Руар, рек­тор Раківсь­кої ака­де­мії, дає йому реко­мен­да­ції до своїх знай­о­мих, зокре­ма до дуже відо­мо­го в ті часи філо­со­фа і політи­ка – Гуго Гро­ція, яко­му Руар якнай­теп­лі­ше реко­мен­дує Юрія Неми­ри­ча і про­сить допо­мог­ти йому в його студіях [14, 124]. В Євро­пі Юрій студі­ює в універ­си­те­тах Лей­де­на і Базе­ля [5, 1751], в Копен­га­гені та Окс­фор­ді [14, 124], в Амстер­да­мі, Кем­бри­джіта Сор­бон­ні [17, 221].

Читай­те також: Латинсь­ка мова у засвоєн­ні євро­пейсь­ких освіт­ніх тра­ди­цій вищою медич­ною шко­лою Украї­ни (части­на І)

Нема­ло часу Юрій Неми­рич при­ді­ляв і робо­ті з пером. Під час пере­бу­ван­ня в Пари­жі видаєть­ся його трак­тат на про­те­стантсь­ку тема­ти­ку “Опис і виклад духов­но­го арсе­на­лу хри­сти­ян”. Вихо­дить дру­ком бро­шур­ка під назвою “De bello Moscovitico” (1634 р.), при­свя­че­на польсь­ко-мос­ковсь­кій вій­ні [14, 125], відо­мо назви ще двох пра­ць Юрія – це аріансь­кі “Молит­ви і гім­ни” (1650 р.) та комен­тар на Послан­ня до Ефе­сян під назвою “Periphrasis et paraphrasis Panopliae Christianorum”, але вони, най­і­мо­вір­ні­ше, лиши­ли­ся в руко­писі [14, 127]. Піс­ля повер­нен­ня на бать­ків­щи­ну Юрій брав актив­ну участь у вій­нах Вла­ди­сла­ва IV на чолі влас­ної хоруг­ви, отож части­на дослід­ни­ків ува­жає, що саме тоді він зару­чи­вся тією під­т­рим­кою при королівсь­ко­му дворі, якою зго­дом не раз кори­став­ся, зокре­ма й для обо­ро­ни ново­вір­ства [14].

Як бачи­мо, навіть до почат­ку XVII ст. у Речі Поспо­ли­тій релі­гійне жит­тя харак­те­ри­зуєть­ся знач­ною віро­тер­пи­містю, яка виро­би­ла­ся здебіль­шо­го зав­дя­ки чин­ни­кам внут­ріш­нім і не в остан­ню чер­гу через дина­стич­ні вій­ни 30–40‑х років XV ст. Таке ста­но­ви­ще речей з дру­гої поло­ви­ни XVI ст. почи­нає зазна­ва­ти серй­оз­ної транс­фор­ма­ції, а зго­дом і демон­ту­ван­ня, здебіль­шо­го під впли­вом чин­ни­ків зов­ніш­ніх, таких як євро­пейсь­ка като­ли­ць­ка реак­ція. Як слуш­но зазна­чає Михай­ло Дов­би­щен­ко, “за гаря­чи­ми супереч­ка­ми про прав­ди віри насправ­ді сто­я­ло питан­ня, до якої Євро­пи – като­ли­ць­кої чи про­те­стантсь­кої − будуть в пер­спек­тиві нале­жа­ти зем­лі Поль­щі та Лит­ви” [10, 3]. Фак­том є те, що Юрій повер­нув­ся на Бать­ків­щи­ну для того, щоби ста­ти одним із най­пал­кі­ших та най­по­туж­ні­ших обо­рон­ців антит­ринітар­ства в Речі Поспо­ли­тій. Він уряд­жує дис­пу­ти з пред­став­ни­ка­ми інших віро­спо­ві­дань, органі­зо­вує аріансь­кі з’їзди і сам зай­маєть­ся про­па­гу­ван­ням віри (про його писем­ну діяль­ність зазна­ча­ло­ся вище). Він є щед­рим меце­на­том справ, що сто­су­ють­ся антит­ринітар­ства (аріан­ства) [14, 127].

Читай­те також: Про­бле­ма унії у тво­рах Стані­сла­ва Орі­ховсь­ко­го (поч. ХVІ ст.)

Кри­тич­ним для антит­ринітаріїв Речі Поспо­ли­тої став 1638 р., коли сей­мо­вою поста­но­вою було лікві­до­ва­но Раківсь­ку ака­де­мію, а про­фе­сорів ска­ра­но на вигнан­ня із краї­ни [10, 411]. Крім того, рішу­че забо­ро­ня­ли­ся збо­ри антит­ринітаріїв, так що вони муси­ли перей­ти до яко­гось із доз­во­ле­них обрядів, в іншо­му разі їм загро­жу­ва­ла суво­ра кара аж до кон­фіска­ції маєт­ків і бані­ції. Юрій Неми­рич на тому ж сей­мі 30 квіт­ня органі­зо­вує вне­сен­ня про­те­сту про­ти цієї поста­но­ви, на яко­му під­пи­су­ють­ся не тіль­ки пред­став­ни­ки аріан­ства, а й пра­во­слав­ні (князь Чет­вер­тенсь­кий) і навіть дея­кі като­ли­ки, однак про­тест було від­хи­ле­но [14, 128]. Уже через міся­ць ліде­ри аріан­ства з усієї Речі Поспо­ли­тої зби­ра­ють­ся у Кисе­лині, що на Волині (нині у Лока­чинсь­ко­му рай­оні), й пишуть листа до воє­во­ди Віленсь­ко­го і гетьма­на Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Кришто­фа Рад­зивіл­ла, кот­рий був відо­мим про­тек­то­ром усіх диси­ден­тів Речі Поспо­ли­тої, з про­хан­ням про захист. Під цим про­хан­ням під­пи­са­ли­ся Юрій Неми­рич, Юрій Чап­лич-Шпа­новсь­кий із сином Олек­сан­дром і небо­жем Андрієм, Адам Гуле­вич-Вою­тинсь­кий, аріансь­кі міністри – Андрій Вишо­ва­тий, Іван Шліх­тінг – автор соцініансь­ко­го “визнан­ня віри”, пере­кла­де­но­го на кіль­ка євро­пейсь­ких мов, Криштоф Любі­не­ць­кий та інші. І хоча це про­хан­ня нія­ких прак­тич­них наслід­ків не мало, в Україні аріан­ство ще з десять років мало гар­ний при­ту­лок [10, 411–412]. Про те, наскіль­ки потуж­ним був на той час Юрій Неми­рич, свід­чить такий епізод. 1641 р., тоб­то вже піс­ля слав­но­звіс­ної сей­мо­вої поста­но­ви, Юрій не тіль­ки не зрікаєть­ся аріан­ства та актив­но його патро­нує, а ще й вису­ває свою кан­ди­да­ту­ру на уряд під­ко­морія київсь­ко­го, крім того, на жито­мирсь­ко­му сой­ми­ку, де вирі­шу­ва­ло­ся це питан­ня, на заки­ди като­ли­ків про те, як же він, не віря­чи в дог­мат Свя­тої Трій­ці, буде кля­сти­ся нею, скла­да­ю­чи під­ко­морсь­ку при­ся­гу, він при­все­люд­но доз­во­лив собі такий жарт: “Не тыл­ко в трый­ку, але бы и в чвур­ку, былем сво­го допял, при­се­гл был” [17, 221]. Піс­ля цьо­го зав­дя­ки пану Тиш­ке­ви­чу, про­тек­то­ру като­лицтва на Київ­щині, під­ні­маєть­ся вели­кий шум. Однак король затвер­джує Юрія на тому уряді, до того ж на його захист стає єпис­коп Київсь­кий і корон­ний рефе­рен­дар, а потім єпис­коп Вар­мійсь­кий, родич Неми­ри­чів Вац­лав Ліщинсь­кий [14, 129].

Тим часом біль­ша части­на антит­ринітаріїв зна­хо­дять при­ту­лок у Кисе­лині під патро­на­том Юрія Чап­ли­на [10, 411] та у Чер­ня­хо­ві під про­тек­цією Юрія Неми­ри­ча. При цьо­му Юрій Неми­рич стає одним із фун­да­торів аріансь­кої шко­ли ака­де­міч­но­го типу в Кисе­лині [5, 1751]. Тож, воче­видь, не зов­сім мож­на пого­ди­ти­ся із дум­кою М. Дов­би­щен­ка про те, що Неми­рич на Волині був лише гостем [10, 412]. Зго­дом, у 1640 р., Юрій бере шлюб із Єли­за­ве­тою Слу­пи­ць­кою, донь­кою люб­лінсь­ко­го каш­те­ля­на, фана­тич­но від­да­ною аріан­ству. Молоді осі­ли в Горош­ках і засну­ва­ли в зам­ку аріансь­ку кап­ли­цю, в якій по черзі прав­лять служ­бу бра­ти Сто­юнсь­кі або Вишо­ва­тий [14, 128]. Про­те наступ на антит­ринітаріїв три­вав і надалі, що про­яв­ля­ло­ся вже у судо­вих позо­вах про­ти їх покро­ви­телів − Олек­сандра та Андрія Чап­ли­чів (1640–1644 рр.) [10, 414], Юрія Неми­ри­ча в 1646 р., коли судо­вий при­пис нака­зу­вав йому замкну­ти аріансь­кі збо­ри і запла­ти­ти 10 000 зло­тих кари. Від­так Ю. Неми­рич даре­м­но про­те­сту­вав про­ти цьо­го на сей­мі 1647 р. [11, 196]. Мож­ли­во, пре­ам­бу­лою того судо­во­го про­це­су ста­ла така подія. 1646 р. воз­ний подав позов пану Вес­пасіа­ну Беневсь­ко­му та вій­то­ві м. Рафалів­ки Дани­ло­ві Баль­це­ро­ви­чу за скар­гою чор­то­рийсь­ко­го пле­ба­на Пав­ла Весе­ловсь­ко­го. Вони зви­ну­ва­чу­ва­ли­ся в органі­за­ції у с. Собес­чич “аріансь­ко­го збо­ру”. При цьо­му при вру­чен­ні позо­ву був при­сут­ній “аріансь­кий міністр” Андрій Вишо­ва­тий [10, 414−415]. Місто ж Рафалів­ка (Рафа­лов) було у влас­но­сті Юрія Неми­ри­ча [15, 4], під його ж про­тек­цією пере­бу­ва­ли оби­д­ва бра­ти Сто­юнсь­кі та Андрій Вишо­ва­тий. І. Лось­кий іні­ціа­то­ром тієї спра­ви нази­ває вже зга­ду­ва­но­го Яну­ша Тиш­ке­ви­ча [14, 130]. В тако­му разі Яну­шу Тиш­ке­ви­чу част­ко­во вда­ло­ся досяг­ну­ти своєї мети.

Остан­ній шанс узя­ти реванш в антит­ринітаріїв випав у 1648 р., коли помер король Вла­ди­слав ІV, і геть усі “диси­ден­ти” на чолі з Яну­шем Рад­зиві­лом і Юрієм Неми­ри­чем роз­по­чи­на­ють акцію на користь кан­ди­да­ту­ри на польсь­кий трон семи­го­родсь­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да Рако­ція. В цю агіта­цію втаєм­ни­чу­ють і Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го. Однак ста­рий Рако­цій помер, а на польсь­кий пре­стол всту­пив Ян ІІ Кази­мир – колиш­ній монах орде­ну єзуїтів, і у 1648 р. на елек­цій­но­му сей­мі ухва­ле­но додат­ко­ву поста­но­ву до зако­ну про волю визнань у Речі Поспо­ли­тій, за якою воля при­зна­ва­ла­ся лише тим спо­ві­дан­ням, які визна­ва­ли дог­му про Свя­ту Трій­цю. Отже, всі антит­ринітарії вияви­лись поза зако­ном. Юрій Неми­рич уніс про­те­ста­цію, на яку корон­ний канц­лер Юрій Осолінсь­кий від­по­вів репро­те­ста­цією, зазна­ча­ю­чи, що Неми­рич як єре­тик не має пра­ва вза­галі кла­сти сво­го під­пи­су під поста­но­ва­ми сей­му. Зно­ву поча­ли зга­ду­ва­ти, що Юрій Неми­рич не по пра­ву зай­має уряд під­ко­морія. Але зав­дя­ки впли­во­вим зв’язкам Юрій із бра­та­ми міг зали­ши­ти­ся на сей­мі, не боя­чись репресій. А потім ще й пої­ха­ти до Кра­ко­ва на коро­на­цій­ні свя­та [14, 131].

Читай­те також: Юзе­фо­вич Ян. Літо­пис подій у Пів­ден­ній Русі

Утім, справж­ні випро­бу­ван­ня в аріансь­кої шлях­ти, як і в пра­во­слав­ної, були ще попе­ре­ду. Так олевсь­кі Неми­ри­чі опи­ни­ли­ся посе­ред тієї пра­во­слав­ної шлях­ти, яка, не визнав­ши козач­чи­ни, була від­штовх­ну­та долею в інший бік так, що вже зга­да­ний вище влас­ник Вели­ць­ко­го клю­ча зас­но­вує кар­мелітсь­кий мона­стир в Олевсь­ку (1669–1670 рр.). Звіс­но, що він мусив дба­ти про від­по­від­ний світо­гляд і своїх волинсь­ких під­да­них [9, 29]. Вод­но­час Юрій піс­ля про­ва­лу Нової ліги, в якій він брав участь на боці шведсь­ко­го коро­ля, повер­тає до козацтва і прий­має православ’я. Польсь­кі істо­ри­ки тра­ди­цій­ним моти­вом цьо­го вчин­ку вва­жа­ють фінан­со­ві виго­ди. Вини­кає питан­ня, чому він ще рані­ше не перей­шов на като­ли­цизм. І. Лось­кий вис­лов­лює дум­ку щодо долі, якої зазна­ло геть усе польсь­ке ново­вір­ство в ті часи, коли у бороть­бі двох вираз­них і скри­сталі­зо­ва­них світів уся­кі фор­ми посе­ред­ні мусять зги­ну­ти [14, 123].

Якщо кон­кре­ти­зу­ва­ти цю дум­ку, то мож­на зро­би­ти ще одне при­пу­щен­ня. Річ у тім, що до 1648 р. шля­хетсь­ка анар­хія і слаб­кість цен­траль­ної вла­ди дава­ли широ­кий про­стір для дій. Тож хоча Юрію і було неви­гід­но та ризи­ко­ва­но три­ма­ти­ся ново­вір­ства, та все ж він мав поле для маневрів та резер­ви для бороть­би. Коли ж роз­па­ла­ся Нова ліга, ті резер­ви було вичер­па­но. З одно­го боку, вна­слі­док актив­них дій на боці шведсь­ко­го коро­ля він оста­точ­но порвав із Польщею, де ново­вір­ство, а тим паче антит­ринітар­ство, уже не мог­ло існу­ва­ти пуб­ліч­но. З іншо­го боку, в коза­ць­кій Україні навіть і не ста­ви­ло­ся питан­ня про мож­ливість того, щоб хтось зі стар­ши­ни міг не визна­ва­ти православ’я, адже цей фак­тор був одним із кри­теріїв довіри. Тож ті, що нале­жа­ли до яко­гось із напря­мів ново­вір­ства, в часи Хмель­нич­чи­ни повер­ну­ли, за незнач­ним винят­ком, або до като­ли­циз­му, або до православ’я – куди кому було ближче.

Читай­те також: Ана­ло­гії між віро­спо­від­ни­ми іде­я­ми люте­ран­ства та релі­гій­ни­ми погля­да­ми Г.С. Сковороди

Вис­но­вок. Отож, у під­сум­ку вар­то зазна­чи­ти, що Неми­ри­чі з часу своєї появи на сторін­ках доку­мен­тів, без сум­ніву, є “земя­на­ми киев­ски­ми”, про­те вони від­зна­чи­ли­ся актив­ністю у релі­гій­них спра­вах не лише Київ­щи­ни. Участь олевсь­ких Неми­ри­чів у жит­ті Люб­лінсь­ко­го і Луць­ко­го пра­во слав­них братств та поміт­на роль Юрія Неми­ри­ча у жит­ті антит­ринітарсь­кої гро­ма­ди, коли він висту­пав і в ролі тео­ло­га, і в ролі про­тек­то­ра та захис­ни­ка антит­ринітаріїв на сей­мах та в Люб­лінсь­ко­му три­бу­налі, і в ролі одно­го з фун­да­торів шко­ли в Кисе­лині, брав актив­ну участь у дис­пу­тах, тоб­то був таким собі “Острозь­ким” для антит­ринітаріїв, робить цей рід невід’ємною част­кою історії Волині. Звіс­но, що це дослід­жен­ня через низ­ку при­чин не може вва­жа­ти­ся вичерп­ним. Наразі від­кри­ти­ми є ряд питань, зокре­ма про віро­спо­ві­дан­ня Мару­ші Хреб­то­ви­чів­ни-Богу­ринсь­кої, про поход­жен­ня волинсь­ких маєт­ків Сте­фа­на Неми­ри­ча, про те, наскіль­ки актив­но він про­во­див “про­світ­ни­ць­ку” робо­ту в тих маєт­ках, тощо. Ці та інші питан­ня чека­ють подаль­ших досліджень.

Дже­ре­ла та література
1. Архивъ Юго­за­пад­ной Рос­сіи, изда­ва­е­мый Вре­мен­ною ком­мисіею для раз­бо­ра древ­них актовъ, высо чай­ше учре­жден­ною при Кіев­скомъ Волын­скомъ, Подоль­скомъ и Волын­скомъ гене­ралъ-губер­на­то­ре. – Ч. ІІ.– Т. І : Поста­нов­ленія дво­рян­скихъ про­вин­ци­аль­ныхъ сей­ми­ковъ въ Юго­за­пад­ной Рос­сіи (1569−1654 гг.). – Кіевъ : В уни­вер. типо­гра­фіи, 1861. – 532 с.
2. Ката­лог колек­ції доку­мен­тів Київсь­кої архео­гра­фіч­ної комісії, 1362–1899 р.– К.: Наук. дум­ка, 1971. – 184 с.
3. Пом’яник. Волинсь­ке край­о­ве­Брат­ст­во­свя­то­гоАп­о­сто­ла АндріяПервозваного(Луцьке Хре­сто­воз­дви женсь­ке): Від року Божо­го 1618-го і далі / ред. кол.: О. Бірюлі­на, А. Бон­дар­чук, М. Хіль­ко.– Луцьк : Волин. обл. друк., 2000. – 72 с.
4. Бара­но­вич О. Залюд­нен­ня Украї­ни перед Хмель­нич­чи­ною. Волинсь­ке воє­вод­ство / О. Бара­но­вич. – К.: ВУАН, 1930. – 156 с.
5. Енцик­ло­пе­дія украї­нознав­ства. Т.5 [Пере­вид. вУкраїні]. – Л.: НТШ, 1996. – 2000 с.
6. Бірюлі­на О. Воло­ди­мирсь­кий під­ста­ро­ста Ян Вой­на­ровсь­кий та рід Вой­на­ровсь­ких на Волині / О. Бірюлі­на // Мину­ле і сучасне Волині та Поліс­ся : Воло­ди­мир-Волинсь­кийв історії Украї­ни та Волині : зб. наук. пр. : матеріа­ли XIV Волин. наук. іст.-краєзн. конф., при­свяч. 13‑й річ­ни­ці неза­леж­но­сті Украї­ни і 680‑й річ­ни­ці надан­ня Воло­ди­ми­ру-Волинсь­ко­му Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва.– Луцьк, 2004. – С 12, 13.
7. Бірюлі­на О. Міща­ни з Луць­ка та “иных мест” на сторін­ках Луць­ко­го братсь­ко­го пом’яника / О. Бірюлі­на // Пам’ятки сакраль­но­го мистецтва Волині : матеріа­ли VIII Між­нар. наук. конф., м. Луцьк, 13−14 груд. 2001 р.– Луцьк, 2001.
8. Бірюлі­на О. Неопуб­лі­ко­вані руко­пис­ні дже­ре­ла з родин­но­го архіву Єло-Малинсь­ких до історії сіл Вели­ць­ко­го клю­ча / О. Бірюлі­на // Мину­ле і сучасне Волині та Поліс­ся : Ковель і ковель­ча­ни в історії Украї­ни та Волині : матеріа­ли XII Все­укр. наук. іст.-краєзн. конф., при­свяч. 12‑й річ­ни­ці Неза­леж­но­сті Украї­ни і 485‑й річ­ни­ці надан­ня Кове­лю Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва : зб. наук. пр.: у 2‑хч.– Луцьк : Надстир’я, 2003. – Ч. 1. – С. 295–298.
9. Дов­би­щен­ко М. В. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах (кіне­ць XVI – пер­ша поло­ви­на XVII ст.) / М. В. Дов­би­щен­ко. – К.: ППСер­гій­чук М. І., 2008. – 882 с.
10. Волынь. Исто­ри­че­ские судь­би Юго-Запад­но­го­к­рая. – СПб. : Изд. П. Н. Батюш­ков, 1888. – 228 с.
11. Липинсь­кий В. Аріянсь­кий сой­мик в Кисе­лині на Воли­ни в маю 1638 р. При­чи­нок до історії аріян­ства на Україні / В. Липинсь­кий // Запис­ки НТШ. – Л., 1910. – Т. 96. – Кн. ІV. – С. 41−57.
12. Липинсь­кий В. Украї­на на пере­ло­мі 1657−1659. Заміт­ки до історії українсь­ко­го дер­жав­но­го будів­ниц тва в XVII століт­ті / В. Липинсь­кий.– Філа­дель­фія : Схід­но-європ. дослід. ін‑т ім. В. К. Липинсь­ко­го, 1991. – 472 с.
13. Липинсь­кий В. Участь шлях­ти у вели­ко­му українсь­ко­му повстан­ні під про­во­дом Бог­да­на Хмель­ни­ць кого // Тво­ри. Архів. Студії. Т.2: Тво­ри / В. Липинсь­кий; [за ред. Є. Зиб­лі­ке­ви­ча, Є. Плі­зю­ра]. – Філя­дель­фія; Пен­сіль­ванія : Схід­но-європ. дослід. ін-тім. В. К. Липинсь­ко­го, 1980. – 638 с.
14. Лось­кий І. Юрій Неми­рич – канц­лер Вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го / І. Лось­кий // Хроніка–2000. – К., 1995. – № 1. – С. 118–135.
15. Фотын­ский О. Юрий Неми­рич. Эпи­зод из исто­рии Волы­ни XVII века / О. Фотын­ский // Волын­ский исто­ри­ко-архео­ло­ги­че­ский сбор­ник. – Вып. 1. – Жито­мир, 1896. – С. 1−7.
16. Яко­вен­ко Н. Вито­ки роду Неми­ри­чів / Н. Яко­вен­ко // Mappa Mundi : зб. наук. пр. на поша­ну Я. Даш кеви­ча з наго­ди його 70-річ­чя.– Л.; К.; Нью-Йорк : Вид-воМ. П. Коць, 1996. – С. 156–177.
17. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. Волинь і Цен­траль­на Украї­на / Н. М. Яко­вен­ко. – Вид. 2‑ге, пере­гл. і випр.– К.: Кри­ти­ка, 2008. – 472 с.

1. Гру­шевсь­кий М. «Історія Украї­ни-Руси», т.4, (XIV-XVI віки- від­но­си­ни політич­ні),- К.: «Нау­ко­ва дум­ка», 1993.- С. 486.[↩]
2. Дер­жав­ний архів Київсь­кої області (ДАКО). Ф.782, оп.1, спр.7452.[↩]
3. Цен­траль­ний Дер­жав­ний Істо­рич­ний Архів Украї­ни в м. Києві (ЦДІА­УК). Опис Ф.220, (дода­ток, запис 614).[↩]
4. Яко­вен­ко Н.М. «Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV — до сере­ди­ниXVII століт­тя. Волинь і Цен­траль­на Украї­на». – К.: Часо­пис «Кри­ти­ка», 2008.- С. 193.[↩]
5. Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року / під­гот. В. Кра­вчен­ко. – К., 2005. – С. 242 (Арк. 116 зв.).[↩]
6. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии (далі – Архив ЮЗР). – К. : Типо­гра­фия Г. Т. Кор­чак-Новиц­ко­го, 1886. – Ч. 7. – Т. 1 : Актыо засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии. – С. 149.[↩]
7. SGKP. – T. 9. – S. 196.[↩]
8. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 11. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 43–43 зв.[↩]