МИКУЛИНСЬКІ, герб власний — руська родина з Поділля.
Література та джерела:
Національна бібліотека України
ім. В. І. Вернадського. Інститут рукописів, 23367, 23369; Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, від. рукописів, ф. 91 (Радзімінські), спр. 82, арк. 17; AGAD w Warszawie, Metryka Koronna, sygn. 157, k. 138—139; AGAD w Warszawie, AZ, sygn. 279; sygn. 652, k. 21; sygn. 733, k. 59, 681; AP w Krakowie, AS, Teki Rzymskie, teka XXVI, N 84; BCzart., sygn. 2468, k. 158; Ukraina.— Dz. I.— S. 103, 126 — 128, 134, 140; Dz. II.— S. 153, 304, 306, 312, 399, 404, 522, 525, 541—542, 554, 557, 559, 561—562, 581, 620; Dz. III.— S. 710; Опись
актовой книги Кіевскаго Центральнаго Архива, означенной по списку онаго № 9...— С. 24,
26, 47; Опись актовой книги Кіевскаго Центральнаго Архива N9 12: Книга житомирская
гродская, записовая и поточная, 1611 г. / Составилт» И. П. Новицкій.— К., 1877.— С. 8, 31; Опись актовой книги Кіевскаго Центральнаго Архива N9 14: Житомирская гродская записовая и поточная книга 1630 г. / Составиль И. П. Новицкій.— К., 1880.— С. 8, 24, 27, 52; Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. І.— С. 228; Ч. 7.— Т. II.— С. 14, 400— 401, 409; Документи Брацлавського воєводства...— С. 119, 196— 197, 233, 284—285, 600; Metryka Ruska (Wołyńska)...— S. 233, 344, 551; Herbarz Polski...— 1900.— T. П.— S. 265, 345; 1905.— T. Vin.— S. 242; 1912.— T. 15.— S. 130; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku.— Warszawa, 1895.— S. 41, 43; Pułaski K. Kronika polskich rodów...— Brody, 1911.— T. I.— S. 50; T. II.— S. 157; Яковенко H. Українська шляхта...— C. 190; Mazur K. W stronę integracji z Koroną...— S. 424; Litwin H. Napływ szlachty polskiej...— S. 210.
2. Геральдика та сфрагистика
......
3. Генеалогія та біограми.
I
Богдан
Грамота князя Свидригайла, датована 1431 роком, стверджує, що татари воєводу Богдана Микулинського «за Браславлем... убили і вторгнувши в повіт Браславський...замок Вінницький добувши спалили».
II
Іван Богданович Микулинський
Богдан Микулинський погиб в бою з Татарами. Жінка його и Син Іван попали в неволю татарську и вони були викуплені кн(язем) Свидригайлом й їм було відновлено їх маєткові права53.
III
Карп Іванович Микулинський
в Лятичівській актовій книзі початку XVIII ст., згадується, що Татари, напавши на Брацлавський замок, захватили всі “твердости” земянина Богдана Микулинського надані йому кн(язем) Витовтом “на имeня его отчызные села МыкулинциLXXII, БорковьLXXIII, НовоселицюLXXIV, РогLXXV и ПочапынциLXXVI, у повити Браславськомь лежачые”52. Коли саме видано Витовтом документ на ці села, невідомо, але з того запису Свидригайла видно, що в 1431 р. володів Микулинцями внук Богдана – Карп Іванович Микулинський, з цього можна вважати, що надання це було дуже ранне, певне за часів першого володіння Витовтом Поділлям. Перераховані вище села існують і тепер з такими назвами, як і раніш, при чому Рог називається тепер Ріжок Микулинський; всі вони на Заході від Вінниці – по р(і)ч(кам) Згарі та Ровку.
52 Антонович и Козловський, Грамоты великихь князей Литовскихь, Кіевь 1868, №4; Молчановскій, 321. 53 Тр.[?], ІХ, 582.
Супрун Іванович Микулинський
Серед інших службових людей, які отримали привілеї Казимира ІV джерела називають також і Супруна Івановича Микулинського [Документи Брацлавського воєводства 1566 – 1606 років / Упор. М. Крикун, О. Піддубняк; Вступ. ст. М. Крикуна. – Львів, 2008. – 1220 с, c. 285].
IV
Іван Супрунович Микулинський
Саме йому в 1551 р. було видано королем Сигізмундом І нову грамоту на підтвердження володіння ним Почапинцями. В той час донька Івана Супруновича Мотрона Почапинська вийшла заміж за слуцького боярина Лева Звіровича Волковича [9, c. 228]. Згідно люстрації 1552 р., в Почапинцях проживало 29 чоло-вік, з яких 4 було на правах «слободних», тобто на певний термін звільнених від сплати податків [5, c. 56].
9. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящий при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. VІІ, Т. І. Акты о заселении Юго-Западной России – К.: Тип. императорского университета св. Владимира, 1886. – 647 с.
5. Отамановський В. Д. Вінниця в XIV – XVII століттях: Історичне дослідження / В. Д. Отамановський. – Вінниця, 1993. – 462 с.
V
Олехно Іванович (1530, 1545)
У середині XVI ст. єдиним занотованим у джерелах представником роду був Олехно (1530, 1545 рр.). Напевно його синами були брати Гордій (пом. 1569 р.) і Петро (пом. після 1570 р.).
VI
Гордій [Олехнович] (пом. 1569 р.)
Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.).Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Микулинці), Poczapińce (Почапинці), Borków (Бірків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Черепашинці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.
Вони успадкували батькові Микулинці, Почапинці, Борків, Новоселицю та Ріжок біля Вінниці на кордоні з Подільським воєводством, Супрунів — трохи далі на північ від головного комплексу землеволодінь, а також Черепашинці ще далі на північ, на кордоні з Київським воєводством56. Землеволодіння були напевно поділені на рівні частини.
Петро [Олехнович] (пом. після 1570 р.).
Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.). Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Микулинці), Poczapińce (Почапинці), Borków (Бірків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Черепашинці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.
VII
Іван Гордійович Микулинський
Частка Гордія перейшла до його сина Івана, який, однак, загинув у 1594 р. Його було вбито під час заворушень, повязаних із діями козаків Наливайка у Брацлаві та околицях. У Івана Гордійовича, одруженого з Регіною Григорівною з Чечелів, були тільки дочки, які позбулися Микулинців на користь троюрідного брата Яна, онука Петра (див. далі), а успадковані по бабусі Пелагії Вороновицькій частки у Вороновиці продали Стефанові Залеському. Невідомо, скільки дочок мав Іван Гордійович. У джерелах зустрічаємо Олену (пом. після 1646 р.) Мартинову Бутовичеву (1609 р.), у другому шлюбі Валентову Хлебовську, у третьому шлюбі Стефанову Львову (1642 р.), а також Настасію (пом. після 1647 р.) Федорову Проскурову-Сущанську.
~ Регіна Григорівна з Чечелів.
Іван Петрович (пом. 1614 р.)
Частка Петра перейшла до його синів Михайла й Івана після сплати сестрам — Софії, дружині Ярмоли Мелешка і невідомій на імя дружині Богдана Козака Базановича-Звенигородця. Іван був відомою фігурою і мав на Брацлавщині високий статус. У 1589 р. він став брацлавським земським писарем, й того ж року був обраний послом на сейм57. Брав участь у поході Дмитрія Самозванця. Напевно, саме у Москві Іван зблизився з Тишкевичами, результатом чого став вдалий шлюб із Барбарою, дочкою Фридриха Тишкевича та сестрою Януша, майбутнього київського воєводи. Тесть відступив на його користь багату королівщину Нехворощ у Київському воєводстві (1611 р.). Окрім частки у Микулинцях Іван володів також купленими у Лозків частинами маєтків Дзюньків біля Погребищ та Сутиска, Ворошилівцями, Тивровом, Жуківцями біля Вінниці. Іван помер у 1613 р., залишивши єдиною спадкоємицею дочку Анну.
~ Барбара, дочка Фридриха Тишкевича та сестрою Януша, майбутнього київського воєводи.
Михайло Петрович (пом. після 1580 р.)
Михайло мав двох синів, Яна (Івана) та Матиса.
Софія Петрівна
Частка Петра перейшла до його синів Михайла (пом. після 1580 р.) й Івана (пом. 1614 р.) після сплати сестрам — Софії, дружині Ярмоли Мелешка і невідомій на імя дружині Богдана Козака Базановича-Звенигородця.
~ Ярмоли Мелешко
............ Петрівна Микулинська
~ Богдан Козак Базанович-Звенигородець.
VIII
Олена Іванівна (пом. після 1646 р.)
~ Мартин Бутович (1609 р.),
~ у другому шлюбі Валентову Хлебовську,
~ у третьому шлюбі Стефанову Львову (1642 р.).
Настасія Іванівна (пом. після 1647 р.)
∞, Федор Проскура-Сущанський.
Анна Іванівна Микулинська
дочка Івана Петровича Микулинського.
Вона позбулася брацлавських володінь здебільшого на користь двоюрідного брата Яна і переїхала на Київщину, де господарювали її почергові чоловіки — Єжи Харленський (шлюб 1617 р.) і Лукаш Вітовський (шлюб 1628 р.).
~ Єжи Харленський (шлюб 1617 р.)
~ Лукаш Вітовський (шлюб 1628 р.).
Ян (Іван) Михайлович
Маруша продала свою частину Микулинців батьковому братові Яну в 1613 р.
Ян у підсумку зосередив у своїх руках значну більшість родових землеволодінь. У шлюбі з Марушею Гнівошівною Стрижовською він мав кількох дітей, із яких до дорослого віку дожили.
Матис Михайлович
Спадкоємицями Матиса були лише дочки: Маруша (пом. 1641 р.) у першому шлюбі Федорова Коліївська (у другому — за Федором Четвертенським, 1624 р.) і Ганна, по чоловіку Бушковська. Маруша продала свою частину Микулинців батьковому братові Яну в 1613 р.
~ Маруша Гнівошівна Стрижовська
ІХ
Олександр Іванович Микулинський (пом. 1639 р.)
У цьому поколінні Микулинські продовжили православну традицію роду. Вони належали до кола заможних родин воєводства. Реєстр подимного 1629 р. нотує три частини у микулинецьких маетностях: 128 димів Олександра, 196 — Романа та 27 — Ганни з Микулинських Бушковської. Родина зберігала високий майновий статус до 1648 р. Спадкоємцями Олександра були Іван та Олександр.
Потрапив у ворожий полон у битві під Цецорою (17 вересня – 7 жовтня 1620 р.).
Олександр Мікулинський згадується як ротмістр і брацлавський поборца ще 1642 р.
В 1601 р. Почапинці належали Івану Микулинському, Брацлавсь-кому земському писареві, а в 1629 р. вони разом з Ріжком уже згадуються у власності його сина Олександра. Невідомо яким чи-ном Почапинці перейшли до іншого власника, але в 1664 р вони знаходились у власності Стефана Волинського. В той самий час в селі знаходилось два млини [4, c. 284, 383].
У 1629 р. за 21 дим у Новоселиці Камянецький сплачував 10 злотих, 15 грошів. Власник Почапинець і Ріжка Александр Микулинський за 128 димів сплачував 64 злотих [15, c. 397, 400, 407].
4. Документи Брацлавського воєводства 1566 – 1606 років: Збірник документів / Упорядники М. Крикун, О. Піддубняк. Вступ М. Крикун. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка.
15. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящий при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Материалы для истории местного управления в связи с истории сословной организацыи, Акты Барского староства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. императорского университета св. Владимира, 1894. – 483 с.
Володимир Іванович Микулинський(† 1620),
Переказуючи документи, Е. Руліковський навів інформацію про те, що 1620 р. ротмістр Володимир Микулинський із жовнірами своєї роти здійснив наїзд на сусідній маєток Якушинці і ледве не вбив власника маєтку Яна
Якушинського, однак наступного 1621 р., при повторному наїзді на Якушинці цей ротмістр з роду Микулинських сам був убитий. Брати вбитого Олександр і Роман Микулинські, судилися з Яном Якушинським у справі про вбивство, проте програли справу і винуватець був виправданий.1
Справа про загибель брацлавського шляхтича Володимира Микулинського, що тяглася у суді близько чотирьох років, зафіксована майже на всіх своїх етапах, що є доволі рідкісним та унікальним явищем. Цей конфлікт був спричинений довготривалими суперечками між двома заможними шляхетськими родами Микулинських та Якушинських. Судовий процес розпочався 21 травня 1620 р. з протестації до ґродського суду Івана Якушинського про вчинення наїзду на його володіння у с. Якушинцях (на території Брацлавського воєводства) шляхетними Володимиром Микулинським, паном Поплавницьким поручником пана Ублинского, паном Ожиґалком (в оригіналі – Ожикгалком) та іншими. За версією Якушинського, вище згадані пани спровокували бійку, у якій він та його челядь змушенні були оборонятися. Зі зустрічною протестацією 25 травня 1620 р. виступили Роман та Олександр Микулинський (брати загиблого) – за їхньою версією Володимир із згаданим вище товариством 20 травня 1620 р. після полювання завітали у гості до Івана Якушинського. Саме у цей час в Івана гостював його брат, шляхетний пан Кублицький, який мав давній конфлікт з Володимиром. У своїй скарзі Микулинські запевняли, що п’яний Кублицький спровокував бійку, і саме він наніс їхньому брату смертельний удар. Також брати звинувачували Івана Якушинського в тому, що він, замість того щоб гамувати Кублицького, ще більше інспірував його на конфлікт. Ще одним свідком цієї події був Богдан Ободенський, вітчим Івана Якушинського, з яким він давні суперечки. У 1621 р. справа потрапила до трибунальського суду, і з цього року до процесу був залучений князь Стефан Четвертинський, як опікун Романа
Микулинського, якому, як зазначає суд, було на вигляд близько п’ятнадцяти років. Князь був чоловіком Анни Микулинської (сестри Романа, Олександра та Володимира). Олександр Микулинський був відлучений від судової процесії, бо потрапив у ворожий полон у битві під Цецорою (17 вересня – 7 жовтня 1620 р.). У цьому ж 1621 р. своїм декретом трибунальський суд наказав зробити додаткове розслідування урядникам вінницького земського суду. Це розслідування не дало жодних значимих результатів. Іван Якушинський всякчас уникав засідань трибунальського суду посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Врешті решт, судова тяганина завершилася 23 серпня 1624 р. декретом Трибуналу, в якому цей інцидент вважали наїздом на володіння, вже покійного тоді пана Кубліцького учасником оборони дому, а пана Іван Якушинського – свідком та постраждалим від наїзду. [Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка, відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг імені Ф. П. Максименка, 1806 IV рук. “Starożytne słowiańskie dokumenta należące do wsi Jakuszyniec. Artura (?) Rusanowskiego”.]
Роман (*ок. 1605, 1648)
Реєстр подимного 1629 р. нотує три частини у микулинецьких маетностях: 128 димів Олександра, 196 — Романа та 27 — Ганни з Микулинських Бушковської. Роман дожив до часів Хмельницького. За володіння 196 димами у Новоселиці, Микулинцях і Боркові Роман Микулинський у 1629 р. сплачував 98 злотих.
15. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящий при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Материалы для истории местного управления в связи с истории сословной организацыи, Акты Барского староства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. императорского университета св. Владимира, 1894. – 483 с.
Ганна (Оксинія, пом. 1638 р.)
~ у першому шлюбі Ярмолинська,
~ у другому — Стефанова Четвертенська (шлюб 1616 р.).
Маруша Матвіївна (пом. 1641 р.)
~ у першому шлюбі Федорова Коліївська
~ (у другому — за Федором Четвертенським, 1624 р.)
Ганна Матвіївна
Реєстр подимного 1629 р. нотує три частини у микулинецьких маетностях: 128 димів Олександра, 196 — Романа та 27 — Ганни з Микулинських Бушковської.
~ по чоловіку Бушковська.
X
Іван Олександрович
Олександр Олександрович
3.1. Особи не долучені до родоводу.
Микулинський (Миколинський?) Атанасій
Священик церкви св. Миколая у Володимирі, член капітули. Згадується 1604–1617 Площанский В.М. Прошлое Холмской Руси. — Вильна, 1899. — Т. 1. — С. 264. АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 431 ЦДІАК України, ф. 27, оп. 1, спр. 23, арк. 316зв.-317.
ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 49, арк. 596зв.-597зв., 798зв.- 801.
Микулинський (Микулицький) Василій
«Инстикгатор духовный церкви головное Луцкое свтое Иоанна Богослова»
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 331.
Микулинський (Миколинський?) Філон
1603 р. на з’їзді волинської шляхти в Любліні ра зом з іншими його учасниками підписав заяву на ім’я короля та Сенату, в якій заявив про прийняття унії і закликав державних мужів Речі Посполитої надати підтримку З’єднаній Церкві.
Z dziejw Ukrainy. — Kijw, 1912. — S. 120.
4. Документи і акти.
Варто розпочати з «Грамот великихъ князей литовскихъ» з періоду від 1390‑х по
1569 рік, які були видані 1868 року у київській типографії під редакцією
Володимира Антоновича та Костянтина Козловського (посилання на першодрук: http://lib.kdais.kiev.ua/files/gramoti.pdf). Згідно із грамотою №4, яка
була переписана авторами старослов’янською мовою та латиною з так званої «Книги
гродская летичевская, 1714 г. № 5253, стр. 177 на обор.» саме до 1 половини 15 сторіччя відносяться
перші документальні згадки про село Почапинці.
У грамоті читаймо: «4.Грамота великаю князя
Свидригайла, утверждающая границы им Ђнія земянина Брацлавскаго, Карпа
Ивановича Микулинскаго. 1431
года , мая 31 дня .
Feria quarta
ante festurn nativilatis gloriosissimae virginis Mariae proxima Anno Domini
millesimo septingenfesimo decimo quarto.
Ad officium et
acta presentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia personaliter veniens
generosus Thomas Zalivski, obtulit officio presenti et ad acticandum porrexit
literas graniciales seu confirmationem commissotialem, ruthenico idiomate
scriptas, ratione limitum inter bona Poczapinske et Miculinske, per serenissimum
regem poloniae Vladislaum datas, manuque ejusdem propria et secretarii
subscriptas et sigillo in caera rubra in appenso serico rubro insignitas, in
personam generosi Karp Ivanovicz Miculinski servientia, de tenore verborum
tali. Significamus presentibus literis nostris quorum interest universis et
singulis, productas fuisse coram nobis literas infra scriptas ex actis
castrensibus, Latyczoviensibus de actu sabbatho post festum Sancti Martini
Pontificis proximo, anno Domini millesimo sexcentesimo trigesimo primo
authentice emanatas, continentes in se literas privilegii illustrissimi
principis Swidrigayło, idiomate Ruthenico scriptas , generoso Karp Iwanowicz
Miculinski datas et per nobilern Jacobum Czervielski ad acticandum oblatas;
supplicatumque est nobis ut easdem literas aucthorita- /7/te nostra regia
aprobare et confirmare dignaremur. Quarum quidem litterarum ea est, quae
sequitur series: »Мы, Свыдрыгайло, Великій Князь, чинымо знаменито нынешнымъ и потомъ будучимь веку людемъ, ижъ, прышовшы передъ насъ земянинъ нашъ повету Браславского, Карпъ Ивановичъ Микулинскій, билъ чоломъ, покладалъ передъ нами лыстъ отъ князя Василія Сангушковича, державцы нашого Браславского и дворанъ нашихъ: Тыхона
Слупыци, Васила Омелковича, и Семена Юзыповича, што есмо имъ первей сего велилы
именя его Мыкулинскіе объихаты, грани положыты и крывду его, што менуетъ одъ земянъ
Браславскихъ и бояръ Хмельныцкихъ, розсудыты; ведже оны тое все учинылы, грамоту
свою видомя (sic)
дали ему; и просилъ насъ, абы есмо ему тое потвердылы; ино мы тую грамоту въ книгу
Дьякови нашому упысаты велилы и такъ е напысано: за повелиниемъ велыкого князя Свыдрыгайла,
васылый Сангушковичъ, державця Браславскій и мы дворане господарскіе: Тыхонъ Слупыця,
Василій Омелковичъ, и Семенъ Юзыповычъ, былысмо у земянина повету Браславского,
пана Карпа Ивановыча Мыкулынского, в именю его Почапынцяхъ и покладалъ передъ намы
лыстъ господара его мылости, Велыкого Князя Швыдрыгайла, которымъ пышетъ, абысмо
крывду его зъ земяны Браславскими и бояры Хмелныцкимы разсудылы. и грани около маетностей
его учинылы: ино мы послалы вижа замку Браславского, пана Хацка до земянъ Браславскихъ:
пана Максыма Тымковыча, пана Ярмолу, пана Евсея и пана Кмыту; также до бояръ Хмелныцкихъ:
пана Васка, пана Кондрата и пана Евсея. абы до насъ прыиехалы и зъ паномъ Карпомъ
потокмылыся (sic);
ведже оны не хотилы, мовячи; »не поЂдемъ тамъ, бо мы о томъ ведаемъ, але своеи петки
земли пылнуемо,« — а ведже мы, по долгу лысту господарского, зъ паномъ Карпомъ чыныты
грани поехали, и колы есмо проихалы черезъ лісъ Почапинский до долыни Кобелыка,
вгору рички Згару, где насъ панъ Карпъ припроводылъ, указуючи одЂколя грунтъ
его починаетъ, ажъ тамъ есмо, при той долыни Кобелыку, засталы бояръ
Хмельницкихъ, пана Васка и пана Кондрата, зъ людми ихъ, которые намъ поведалы:
же одъ той долыни по правой стор
- Rulikowski E. Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna).— S. 297.[↩]