Покоління I
ІВАШКО ВЯЧКОВИЧ-ПРУСЬКИЙ
Івашко Вячкович-Пруський мав п’ятеро дітей — Окушка, Яцька, Занка й Івана та дочку Василису, але троє з них померли бездітними, а Занко залишив сина Мартина, що теж не мав нащадків, тому Яцько як син Василиси й успадкував Пруси.
Жидичинський архімандрит Макарій зі слів покійної матері повідомляв, що Яцьків дід Іван Вячкович-Пруський мав четверо синів та дочку Василису, Яцькову матір, якій мати Макарія доводилася тіткою, але троє синів були бездітними, а четвертий мав сина Мартина, після смерті якого, теж бездітного, його маєток залишився Яцькові. «А так, милостивый княжε, якож добрε того свѣдоми ваша милость, иж тεпεрεшних часовъ нεмало панов радных домовъ опало по нεфартуни их, гдεж и мы, милостивый княжε, нε по тому вжε, якъ прεдки наши мεлис на имεняхъ своих, и инших много князεй, панов много подпало», — скрушно писав архімандрит і бив чолом, щоб залишити Яцька Пруського при материзні, «бо, милостивый княжε, ачколвε εсми парсуна духовная, а вεджε εстлибы на то прийти мѣло, про тую правду и крεвност мою, абых нε былъ в томъ, и присягою моεю тεлεсною того поправити готовъ, бо, милостивый княжε, εстъ власнε крεвный наш».1
Покоління II
ОКУШКО ІВАШКОВИЧ
ЯЦЬКО ІВАШКОВИЧ
ЗАНЬКО ІВАШКОВИЧ
Далі Григорій Сенюта виклав свою версію «близькості» до спірного маєтку, за якою дочка Івашка Калениковича на ім’я Марія, його двоюрідна тітка, була замужем за Занком Пруським і мала з ним сина Мартина, який «умεр, плоду нε зоставивши», а оскільки останній був йому і Промчейкам кровним і їм уже дісталися залишені ним маєтки Войнигів, Жижниківці й Ольшаниця, то й Пруси мали б на них перейти як отчина Калениківни. Яцько підтвердив, що Калениківна, яка доводилася Сенюті двоюрідною тіткою, а Промчейкам — рідною, дійсно була за його дядьком Занком, що він узяв за нею Войнигів, Жижниківці й Ольшаницю та що мав із нею сина Мартина, а коли той помер, спадщина Калениківни перейшла на її кровних Федька і його брата Промчейків. Сенюта ж, продовжив він, не будучи до неї настільки близьким, як останні, з їхнього дозволу викупив заставлене Мартином село Войнигів. Таким чином, усе внесення Калениківни повернулося вже до її родичів, а маєток Пруси був отчиною Занка і його братів, у яку він увів свою жінку, і належить Яцькові як нащадкові Пруських. Далі Яцько пояснив, що Івашко Вячкович-Пруський мав п’ятеро дітей — Окушка, Яцька, Занка й Івана та дочку Василису, але троє з них померли бездітними, а Занко залишив сина Мартина, що теж не мав нащадків, тому Яцько як син Василиси й успадкував Пруси.
∞, Марія Івашківна, донька Івашки Калениковича.
ІВАН ІВАШКОВИЧ
ВАСИЛИСА ІВАШКІВНА
Покоління III
МАРТИН ЗАНКОВИЧ
Крім половини спадщини Дашка Калениковича, Сенюти прибрали до своїх рук маєтки Ольшаниця, Войнигів і Жижниківці, залишені дочкою Івашка Калениковича Марією єдиному синові Мартину, народженому в шлюбі з луцьким повітником Занком Вячковичем-Пруським. Один із них вони придбали в Мартина, а решту два —у його спадкоємців. 1514 р. Мартин Пруський продав село Ольшаниця за 40 кіп грошів литовськими полугрошками й 50 пенязів володимирському городничому Єську Сенютичу та його дружині Ганні4, а 1518 р. покупець виклопотав у монарха підтвердження на це надбання та інші набуту ним нерухомість5. Під час поділу 1536 р. Ольшаниця перепала Роману Сенютичу6. Віддавши
4 ЦДІАК України, ф. 22, оп. 1, кн. 41, арк. 88–88 зв. (30. 06. 2‑го індикту, Луцьк). 5 AS. – T. 3. – S. 174 (27. 06. 1518, Краків). 6 ЛННБ України, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6347, арк. 4–6 зв. (копія підтвердження).
згодом половину спадщини Дашка Калениковича Ярмолинським, Григорій Сенютич оскаржив братову вдову Ганну Хом’яківну перед великим князем у тому, що всупереч дільчому листові не хотіла стояти разом із ним проти родичів і відмовляється компенсувати йому втрату частини володінь, а той направив справу кременецькому старості. З ухвали Фальчевського, винесеної 1541 р. разом із господарськими зем’янами Андрієм Кунівським, Микитою Кутрівським, Федором Корницьким і підстаростою Іваном Бережецьким, довідуємося, що вони розглянувши скаргу без пані Сенютиної, оскільки та не захотіла стати, і зобов’язали її віддати позивачу з чоловікової спадщини родовий маєток Тихомль1, а Ольшаниця так і залишилася за нащадками молодшого із Сенютичів, і згодом вони навіть додавали до родового імені топоантропонім Ольшаницький, утворений від назви цього маєтку. На решту володінь Мартина Пруського, похідних зі спадщини Калениковичів — маєтки Войнигів і Жижниківці, унаслідок того, що він не залишив нащадків, права перейшли на найближчих його родичів по матері Промчейків-Корницьких, та оскільки фінансовий стан останніх був кепський, Григорій Сенютич почав домагатися — очевидно, у порозумінні з родичами — і цієї нерухомості, теж трактуючи її як свою «близькість».
1 Там само, арк. 14 (31. 10. 1541, Кременець; оригінал листа)
Потрапивши десь на початку другого десятиліття XVI ст. до татар у полон і опинившись у Білгороді, Мартин Пруський упросив Костянтина Острозького, якому раніше служив, викупити його з неволі, а затрачені князем 30 кіп грошів 1514 р., після виходу з Орди, записав своєму добродію на селі Жижниківці, де в цей час було троє підданих3. Згодом Грицько й Роман Сенютичі били монарху чолом, щоб дозволив їм викупи цю «близькість» і 1533 р. отримали лист до Іллі Острозького з наказом узяти гроші й повернути маєток4, але реалізувати свій намір не змогли. На початку 1540‑х років за гроші, отримані від Сенюти за Войнигів, Промчейковичі викупили в князя Василя Острозького село Жижниківці5.
3 AS. – T. 3. – S. 114–115.
4 ЛННБ України, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6343, арк. 2 (20. 05. 1533, Вільно; оригінал).
5 Там само, ф. 91, спр. 228.V.3, арк. 20–23 (копії листа про продаж маєтку).
ЯЦЬКО ПРУСЬКИЙ, СИН ВАСИЛИСИ.
Кільканадцять літ Григорій Сенюта настирливо домагався — спочатку з братом Романом, а після його смерті сам — розташованого в Луцькому повіті маєтку Пруси, трактуючи його як спадщину Калениковичів, а відтак і свою «близькість». У листі монарха 1530 р. луцькому старості Федору Чорторийському читаємо, що служебник князя Іллі Острозького пан Грицько Сенюта скаржився разом зі своєю братією на волинського зем’янина Яцька, «штож дεй он дεржить близкость их имѣньε Прусы нѣтъ вѣдома которымъ обычаεмъ и того им поступити ся нε хочεт, в чомъ жε дεй имъ от нεго кривда и шкода вεликая ся дѣεть», у зв’язку з чим великий князь велів, щоб староста поставив його перед собою «и о томъ мεжи ними досмотрεл и справεдливость тому вчинил водлε нынεшних прав нашихъ»3. Усвідомлюючи труднощі, Яцько надумав продати маєток, а коли чутка про цей намір дійшла до Острозького, той виявив бажання купити його. Весною 1531 р. Ілля Костянтинович писав «брату и приятεлю нашому пану Прускому, зεмянину господаря короля εго милости»: «Слышали εсмо, иж Ваша милость продаεт имѣнε своε Пруску, а прото εстлибы Ваша Милость мял волю тоε имѣнε кому иншому продати, ино мы жεдаεм твоεй милости, абы твоя милость рачил того имѣня нам зычити и εго нε продавати никому до тых часов, поки мы сами, даст Бог, на Волыни будεм, а кгды там, даст Бог, на Волыни будεм, мы с твоεю милостью о тоε имѣнε ся сторгуεм, а то бы твоя милость рачил вчинити для жεданя нашεго, яко брат и приятεл наш, а мы такжε для твоεй милости вчиним, в чом ся колвεк могом твоεй милости згодити»4.
3 AS. – T. 3. – S. 366 (20. 11. 1530, Краків).
4 Ibid. – S. 362 (23. 05. 1531, Вільно). Видавець схилявся до думки, що лист, датований тільки днем і місяцем, з’явився 1530 р., але сумнівно, щоб князь займався купівлею маєтку ще за життя батька († 10. 08. 1530).
Оскільки до продажу не дійшло, Сенюта далі скаржився на Яцька, не визнаючи за ним навіть права на топоантропонім, похідний від назви спірного маєтку (у документах, які з’являлися з його ініціативи, той фігурує тільки під особистим ім’ям). 1536 р. монарх знову велів Чорторийському розглянути спір Сенют із Яцьком, на якого вони «вжо нε однокрот» скаржаться за «близкость ихъ на имя Прусы», і вчинити їм справедливість, «жεбы они о том собѣ нεвиннε нε шкодовали и намъ о том больш нε жаловали»1. 1540 р. послання в тій самій справі адресоване вже маршалку Волинської землі і володимирському старості князю Федору Санґушку, і хоча в ньому сказано, щоб у разі відмови оскарженого князь велів йому стати перед судом і «Грицьку Сенютичу и братьи εго сказаньε наконεц учинил водлε обычаю права зεмъского, жεбы они намъ больши того о томъ нε жаловали»2, до розгляду спору знову не дійшло. 1541 р. Сенюта хотів уже «очεвисто мовити» з Яцьком перед монархом за срібло, золото, шати, невільну челядь та чималу кількістьі інших статків на 300 кіп грошів. У разі відмови відповідача стати до права на рок, на який позивач покличе його, великий князь грозив притягнути його силоміць («вѣдай пεвно, ижъ пошлεмъ дεцкого нашого и кажεм тεбε пεрεд нами ку праву поставити»)3. Весною 1543 р. монарх велів новому луцькому старості Андрію Санґушку-Кошерському, щоб «бεз каждоε отволоки» вчинив Сенюті справедливість із Яцьком, звинуваченим у захопленні маєтку Пруси і всіх рухомих речей (срібла, грошей, шат, коней, бидла, пашні, невільної челяді) покійного Мартина Пруського, брата позивача4. Через кілька місяців той видав позов із наказом Яцькові стати перед ним на рок, на який Сенюта покличе5. Коли сторони з’явилися на суд, не чинячи їм розправи, Андрій Михайлович склав новий термін — «под страчεнεмъ права» — «на съεмъ Луцкий на прийдучой нεдѣли посту тεпεрεшнεго». З’їхавшись на вказану дату до Луцька, за порадою приятелів Сенюта й Пруський «тотъ рок ни во што промεжку сεбε обεрнули», зійшовшись на тому, що будуть судитися перед маршалком (тобто Федором Андрійовичем Санґушком), як тільки-но той повернеться від монарха, і «што εго милость промεжку нас найдεть, — читаємо далі, — маεм тεрпити и на том прεстати». Сторона, яка порушить цю домовленість, не тільки втратить предмет спору, а й сплатить монарху заруку на 300 кіп грошів. В якості свідків угоду скріпили своїми печатями луцький владика Феодосій та пани Звір, Михайло Козинський і Єсько Єсениницький, що й були, мабуть, згаданими вище «приятелями»6.
1AS. – T. 4. – S. 37 (19. 06. 1536, Вільно). 2Ibid. – S. 240 (23. 03. 1540, Краків). Разом із листом видано позов (ibid. – S. 239). 3Ibid. – S. 272–273 (30. 01. 1541, Вільно). 4Ibid. – S. 338 (3. 03. 1543, Краків). 5Ibid. – S. 363 (8. 08. 1543).
6Ibid. – S. 377–378 (2. 03. 1544, Луцьк).
Готуючись до наступної зустрічі, сторони намагалися заручитися підтримкою інших осіб, свідченням чого є три листи, два з яких адресовані князю прихильниками позивача, а один — відповідача. Семен Миткович Бабинський, очевидно добре поінформований у предметі спору, оскільки село Пруси межувало з гніздом його роду, бив у своєму посланні Федору Санґушку чолом і на прохання Сенютича, якого називає своїм братом, оповідав: «Якож εст правда, штож тоε имѣнε εго милость пан мой милостивый нεбожчик князь Костянтин [Острозький — СВД] дал был εго мнѣ, тоε имѣнε Прусы, а так я, милостивый княжε, слышачи тоε, штож тыи дѣти Сεнютичи близки εст к тому имѣню, и дал εсми тому покой, а так εго милость пан мой милостивый князь Костянтин дал пану Яцьку тоε имѣнε Прусы до тых часов, покул оныи дѣти будут мѣт лѣта свои», тепер же Яцько не хоче повернути маєток. Далі сказано: «А так я вашой милости, пану моεму, за то покорнε чолом бью, рачи ласку свою панскую вчинити а для покорного чолом битя моεго то вдѣлати мεжи ними а тому Григорю Сεнютичу добрый а ласкавый россудок свой панский чинити, яко въ их близкости, штож я тую ласку вашой милости, пану моεму милостивому, буду отслуговат поволными послугами моими, в чом будεт воля и росказанε вашой милости»1. У листі Федора Промчейковича-Корницького, з яким він послав свого сина, зазначено тільки, що Грицько Сенютич — його родич і він міг би підтвердити це «очивистε», але «з Божого допущεня за нεфартуною моεю, — читаємо далі, — εстεмъ на тот час вεльми форъ», а Яцько, який тримає маєток Пруси, «нε εсть намъ жадным кровнымъ»2. Жидичинський архімандрит Макарій зі слів покійної матері повідомляв, що Яцьків дід Іван Вячкович-Пруський мав четверо синів та дочку Василису, Яцькову матір, якій мати Макарія доводилася тіткою, але троє синів були бездітними, а четвертий мав сина Мартина, після смерті якого, теж бездітного, його маєток залишився Яцькові. «А так, милостивый княжε, якож добрε того свѣдоми ваша милость, иж тεпεрεшних часовъ нεмало панов радных домовъ опало по нεфартуни их, гдεж и мы, милостивый княжε, нε по тому вжε, якъ прεдки наши мεлис на имεняхъ своих, и инших много князεй, панов много подпало», — скрушно писав архімандрит і бив чолом, щоб залишити Яцька Пруського при материзні, «бо, милостивый княжε, ачколвε εсми парсуна духовная, а вεджε εстлибы на то
1 Ibid. – S. 245–246 (4. 05. 1544). Зазначено тільки день і місяць появи листа. На основі згаданого вище листа монарха Санґушку 1540 р. видавець датував його тим самим роком, та якщо перенести його на чотири роки пізніше, як ми тут і зробили, він органічніше вписується в перебіг суперечки.
2 Ibid. – S. 248. Із викладених вище міркувань видавець датує цей лист, у якому час його появи не зазначено, травнем 1540 р., але, як і попередній, він з’явився, скоріше всього, на чотири роки пізніше.
прийти мѣло, про тую правду и крεвност мою, абых нε былъ в томъ, и присягою моεю тεлεсною того поправити готовъ, бо, милостивый княжε, εстъ власнε крεвный наш».2
Федір Андрійович склав сторонам рок на сьому суботу і коли він наступив, розглянув у Володимирі їхню справу. Позивач скаржився, що відповідач «нεт вεдома в которыи обычаи» тримає маєток Пруси, що становить його «близькість», а той відповідав, що це його власність, до якої суперник не має відношення. Сенюта поставив вимогу, щоб Пруський пояснив, «по чому а зачим оныε Прусы дεржит», а той зажадав у відповідь, щоб позивач показав, на якій підставі домагається маєтку і чому тривалий час мовчав за нього. Григорій Єськович пояснив, що «того молчал час нεмалыи для тых причин, иж εсми былъ малъ», а пізніше скаржився на Пруського й брав до нього листи, та коли той заявив, що ніколи їх не бачив, не зміг показати жодного доводу того, що обсилав його цими листами.
Далі Григорій Сенюта виклав свою версію «близькості» до спірного маєтку, за якою дочка Івашка Калениковича на ім’я Марія, його двоюрідна тітка, була замужем за Занком Пруським і мала з ним сина Мартина, який «умεр, плоду нε зоставивши», а оскільки останній був йому і Промчейкам кровним і їм уже дісталися залишені ним маєтки Войнигів, Жижниківці й Ольшаниця, то й Пруси мали б на них перейти як отчина Калениківни. Яцько підтвердив, що Калениківна, яка доводилася Сенюті двоюрідною тіткою, а Промчейкам — рідною, дійсно була за його дядьком Занком, що він узяв за нею Войнигів, Жижниківці й Ольшаницю та що мав із нею сина Мартина, а коли той помер, спадщина Калениківни перейшла на її кровних Федька і його брата Промчейків. Сенюта ж, продовжив він, не будучи до неї настільки близьким, як останні, з їхнього дозволу викупив заставлене Мартином село Войнигів. Таким чином, усе внесення Калениківни повернулося вже до її родичів, а маєток Пруси був отчиною Занка і його братів, у яку він увів свою жінку, і належить Яцькові як нащадкові Пруських.
Далі Яцько пояснив, що Івашко Вячкович-Пруський мав п’ятеро дітей — Окушка, Яцька, Занка й Івана та дочку Василису, але троє з них померли бездітними, а Занко залишив сина Мартина, що теж не мав нащадків, тому Яцько як син Василиси й успадкував Пруси. Оскільки ж позивач далі стояв на своєму, відповідач зажадав, щоб він підтвердив свої претензії відповідними документами «и всεю зεмлεю кнж҃ты и паняты тутошними на Волыни, которыи с того добрε сут свεдоми», а коли Сенюту запитали, які має доводи, він відповів, що про це знає Грицько Промчейкович, поставлений ним як свідок, але той сказав, що за Войнигів, Жижниківці й Ольшаницю правда, а за Пруси «нε свεдом εсми, абы то было тεтки ихъ Калεниковны». На питання, чи є ще який доказ, Сенюта промовчав. Пруський продовжив, що позивач невинно притягав його до права, бо якби маєток Пруси і належав Калениківні, то залишився б Промчейковичам, оскільки вона була їм рідною тіткою, а Сенюті — двоюрідною, і саме вони доводили б свої права, та Промчейковичі добре знають, чий він насправді, і не вступають в отчину Пруських, «нε так, какъ ты», кинув він Сенюті і попросив суд залишити його при материзні. Тоді Сенюта заявив, що відповідач — не сестренець Пруських, а на питання, звідки він знає це і чий же тоді Яцько син, відповів: не знаю, «однож как εсми был мал, матка мнε малому повεдила, иж бы в тых чотырεх братов сεстры нε было. А так по повεданю матки моεи, так как мнε повεдала, и присягнути бых на нεго хотεл, иж он нε сын Василисы а нε Прускихъ сεстрεнεц». «Мы то порозумεвши, — читаємо у рішенні Федора Андрійовича, — иж што ся дотычεт оного имεня Прус, вжε то маεт конεц свои». Справа була викладена в листі й передана «на розумεнε и вырок гдрс҃кии». На остаточний розсуд сторонам слід було з’явитися перед монархом через шість неділь після його приїзду у Велике князівство, а якби він не прибув, то мали стати через вісім неділь після святого Петра перед панамирадами, хто з них буде в цей час у столиці1. Чи їздив пан Сенюта до Вільна, джерела мовчать, а про маєток Пруси, якого він так настирливо домагався, відомо, що під час ревізії 1545 р. городова повиність із нього на Луцький замок лежала вже на Михайлові Козинському2.
1 ЛННБ України, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6386, арк. 4–7 (2. 06. 1544, Володимир; витяг із судових книг маршалка Волинської землі і володимирського старости Федора Санґушка).
2 ЛМ. – Кн. 561. – С. 141.
- AS. Т. 4. – S. 246–247 (29. 05. 1544, Жидичин). Видавець відніс лист, датований днем і місяцем, на 1540‑й рік, але він органічніше вписується в події 1544 р.[↩]
- Ibid. – S. 246–247 (29. 05. 1544, Жидичин). Видавець відніс лист, датований днем і місяцем, на 1540‑й рік, але він органічніше вписується в події 1544 р. [↩]