Александровичі-Вороновицькі

1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ТА ПОХОДЖЕННЯ

Александровичі-Вороновицькі (Кміти, Черленковські) — панський рід, родові землі якого були на Брацлавщині. Протопласта — Олександр, гетьман Свидригайла.

За актовими джерелами другої половини ХV — першої половини ХVІ ст. реконструюються імена братів Олександровичів: Волчко, Голенко (Митко), Бик (Петро)*, Кміта (Матвій?), Дмитро, Юрій. Мав бути ще і сьомий брат, але його не вдалося ідентифікувати**. Від Волчка пішли Олізари Волчковичі, які осіли на Київщині та змінили собі генеалогію; від Голенка (Митка) — Голенчичі, які вигасли у першій третині ХVІ ст.; від Бика (Петра) — вигасли по жіночій лінії у другій третині ХVІ ст.; від Кміти (Матвія) — Кмітичі, які вигасли наприкінці ХVІ ст.; від Юрія – Вороновицькі, які вигасли у середині ХVІ ст.; від Дмитра — Черленковські (дотягнули до останньої третини ХVІІ ст.)

Рід Олександровичів у шляхетському середовищі називали Вороновицькими.1 На це є пряма вказівка з джерела, що його склав брацлавський підкоморій Лаврин Пісочинський (або для нього) близько 1603 р., в якому були викладені відомості про рід Дубицьких і Биків Олександровичів, маєтки яких по жіночій лінії були успадковані частково Дубицькими, зокрема, йшлося про маєтки Кам’яногірку та Овдіївку.2 Заголовок тексту, який вказує на призначення інформаційного повідомлення, прямо відносить Биків Олександровичів до роду Вороновицьких:„Єнеалєию (тобто генеалогію.— В. П.) Вороновицкого вывести, што по немъ кому достало. Межи иншими Каменогорка и євдеевка досталасў Быкови, сынови его (тобто Олександра.— В. П.) с розделку з братьею (між синами Олександра.— В. П.). Тот Бык, мужского потомства не зоста(ви)вши, мелъ толко девки“.3 Це надзвичайної ваги повідомлення, яке свідчить про те, що сини Олександра розділили батьківські маєтки і що Бик Олександрович отримав Кам’яногірку і Овдіївку, які успадкували по жіночій лінії Дубицькі. Головне те, що Бика Олександровича віднесено до роду Вороновицьких („Єнеалєию
Вороновицкого вывести...“), а це означає, що й інші його брати — Голенко (Митко), Волчко, Бик (Петро), Кміта (Матвій), Дмитро, Юрій так само у шляхетській свідомості ототожнювались з родом Вороновицьких.

Згідно з переказом Б. Папроцького, Грегор Воронович, перейшовши на службу до польського короля Владислав ІІ Ягайла на Поділлі, посів маєток Вороновицю, з якого, власне, і отримав відтопонімічне прізвище. Отже, і леґендарний „гетьман“ Свидригайла Олександр, син (чи онук?) Грегора Вороновича, так само міг іменуватися Вороновицьким, попри те, що він не залишив по собі прямих свідчень в історичних джерелах. Однак непрямо це також доведено іменуванням Вороновицькими дітей Олександра в данинах Казимира останньої чверти ХV ст. Так, зокрема, зафіксовано відтопонімічні прізвища Бика і Волчка Олександровичів: „Быку Вороновицкому шуба лисья завыйковая съ ключа киевъского“4, „Волчку Вороновицкому 5 копъ зъ мыта киевского“ (23. 01. 1489 р., індикт 6)5. Як бачимо, принаймні Бика і Волчка у великокнязівській канцелярії називали Вороновицькими (це також вказує на спільне володіння родовим маєтком), при тому, що це йменування не було сталим і могло замінятися патронімом „Александрович“. Після розподілу спадщини „гетьмана“ Олександра між його синами Вороновиця відійшла до Юрія, й тому згодом, у першій половині ХVІ ст. прізвище Вороновицьких закріпилось лише за цією лінією Олександровичів, яка згодом так само вигасла, не залишивши нащадків по чоловічій лінії.

Геральдична леґенда Кмітичів була описана у працях Б. Папроцького і К. Несецького. Уважне вичитування і порівняння їхніх текстів свідчить про те, що ми маємо справу з двома відмінними версіями леґенд, які між собою погано узгоджуються і які по-різному подають відгалуження роду. Загалом обидва виклади походження роду Кмітичів і нащадків Григорія Вороновича настільки суперечать одна одній, що їх не можна об’єднувати, а слід розглядати окремо. На це також вказав і сам К. Несецький, коли описував генеалогію Кмітичів, бо він ніяк не міг узгодити версію Б. Папроцького і версію К. Єльця стосовно їх походження.6 Спершу К. Несецький переповідає леґенду від К. Єльця про те, що один із семи синів Григорія Вороновича Матвій сплодив Киріяна або Кміту (Олександр у цій леґенді не фіґурує взагалі), але згодом, посилаючись на Б. Папроцького вказуючи на розбіжності, все ж таки приймає його версію і починає описувати, що саме Матвій був за Казимира ІV вінницьким і чернігівським старостою і саме від нього народились двоє синів Криштоф і Семен, останній з яких був батьком Філона Кміти Чорнобильського: „Matwiey syn Hrehorego, według tego com pisał pod Jelcami, ieden z siedmiu braci, spłodził Kiryana albo Kmite, przodka tey Familii: atoli Paprocki y z niego inni twierdzą, że ten Matwiey był starostą winnickim, y od Kazimierza krola iuż był
destynowany na woiewodztwo Kiiowskie, ale...“ У викладі генеалогії дому Єльців К. Несецький так само спершу подає версію Б. Папроцького, а згодом версію К. Єльця, вказуючи на їх розбіжність і зазначаючи, що генеалогія Єльця знає тільки Грегора (Гридка), у якого було семеро синів. Замість Олександра, у версії Б. Папроцького фіґурує Грегор (Гридко) у версії К. Єльця, який мав сімох синів, а Олександр натомість зникає: „Genealogia wzwyszna
mieniona (Genealogia Domu tego od Jelca Ignacego, officyała kiiowskiego spisana) tylko Hrehorego, czyli Hrydzka, którego sie dmiu synow wylicza. Perwszy był Piotr, ten zostawił synow dwoch, Niemire y Czeresnia czyli Czerasnia...».7

У К. Несецького генеалогічна леґенда розгалуження роду Григорія (Грегора) Вороновича викладена під гаслами Биковських8, Єльців9, Кмітів10, Немиричів11, Олізарів12, розкиданих по чотирьох томах праці. В гаслі про Черленковських їх походження від Грегора Вороновича не згадується. Це свідчить про те, що К. Несецький оминув це питання, хоча не міг не знати про споріднення. Найбільш детально леґенду про Грегора Вороновича та його нащадків виклав К. Несецький у генеалогіях Єльців, Кмітів і Немиричів, де Черленковські якраз і фіґурували. К. Несецький не сам дослідив ці родоводи, а скористався працею київського єзуїта, офіціала Ксаверія (Ігнатія) Єльця13, що дає змогу датувати її виникнення 1640-ми рр.14 Н. Яковенко слушно наголосила на тому, що „уточнення“ коренів свого роду єзуїтом Ігнатієм Єльцем відбулось одразу після виходу у світ тритомника Ш. Окольського, який наприкінці 1640‑х рр. опрацював струнку генеалогічну схему розщеплення 11 київських родів, що нібито, як і згадані Б. Папроцьким та Ш. Окольським Кміти, взяли початок від „рицаря Грицька Ворони“.

На відміну від Б. Папроцького, Черленковські були згадані у генеалогічному викладі Ксаверія (Ігнатія) Єльця: вони нібито походили від рицаря Черешні, сина Петра Гридковича (Григоровича). У генеалогічній реконструкції К. Єльця стверджено, що рицар Черешня нібито заснував на Поділлі Черленків і мав рідного брата Немиру, який став засновником київського роду Немиричів, тоді як від Черешні пішли Черленковські.15

У викладі генеалогії київських Немиричів К. Несецький зазначає: „Genealogia Jelców, początki Niemirzycow, od Alexandra Woronowicza, hetmana u Swidrygełły xiążęcia, starosty i fundatora Winnic-kiego, wywodzi. Ten (Александр) albowiem między inszemi synami zpłodził Hrydzka albo Grzegorza, który w siedmiu synach swoich słał się oycem wielu familii, to iest Jelcow, Olizarow, Bykowskich, Tyszow, Kmitow, iakoź niektorzy z tych, Klamry też w herbie swym noszą lubo insym kształtem [...] Piotr, ieden z synow siedmiu Hrydka y naystarszy, zostawił dwoch synów — Niemire y Czeresznią. Od Czereszni poszli Czerlińscy czyli Czerlinkowscy. Od
Niemiere — Niemirzycowie“. Як бачимо, в генеалогії Немиричів, за версією К. Єльця, знову заміна місцями батька і сина щодо версії Б. Папроцького — Грегора на Олександра — Олександр стає Вороновичем, а Грегор породжує сімох синів... Навмисна міфологізація очевидна.

Текст Б. Папроцького щодо Грегора Вороновича у виданні 1584 р. не виключає такого прочитання, згідно з яким Олександр був його онуком, а не сином: „Hre[h]or Woronowicz mając syna jednego (Сина не названо по імені— В. Поліщук), który był mężem dzielnym, obrócił się do Litwy na służbę Władysława Jagiełła, tam się potem znacznego opatrzenia dostawszy, żenił. Miał (Хто мав? Єдиний син Грегора Вороновича? — В. П.) syna
Alexandra, który był u Swidrygieła hetmanem. Tenże (Олександр — єдиний онук Грегора Вороновича? — В. П.) na Podolu mieszkając zbudował i osadził Winnicę, i tamże był starosta, miał synów siedm“.16 Навіть поверхове зіставлення версії Б. Папроцького з версією К. Єльця засвідчує, що батько і син були переставлені місцями: Олександр Воронович став батьком Грегора (Гридка), тоді як, за версією Б. Папроцького, було навпаки.

Бібліографія:
Поліщук В. До історії шляхетських родів Східного Поділля: Черленковські, Житинські, Хруслінські (публікація акту 1626 р. на перепродаж маєтків у Вінницькому повіті) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 2022. – Т. 275. – С. 87–139.
Олег Однороженко (Київ). Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної колекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник · Випуск ІІ.

2. ГЕРАЛЬДИКА ТА СФРАГИСТИКА

Спорідненість і спільне землеволодіння Олександровичів доводиться і за сфрагістичним матеріалом. Так, Олександр Алфьоров і Олег Однороженко опублікували опис печатки (без промальовки) брацлавського земського писаря Сильвестра Черленковського (1627—1645: „Печатка „В полі печатки іспанський щит, на
якому знак у вигляді з’єднаних в стовп двох трираменних літер „Т“ над трьома врубами; над щитом шолом під шоломовою короною, в
нашоломнику з корчака виникає пес, навколо щита напет; згори напис: „SC“.17 Найімовірніше, цей герб Черленковські перейняли після вигасання роду Філона Кміти Чорнобильського наприкінці ХVІ ст. Тож він не може свідчити про те, якими гербами користувалися Черленковські упродовж ХVІ ст. Їхня гербова традиція залишається не дослідженою. Очевидно, цей герб ідентичний гербу Кмітичів „Хоругві“ та відомий за печатками Семена Кмітича й Філона Семеновича Кміти Чорнобильського.18

За леґендою, в переказі Б. Папроцького (1578, 1584)19 герб „Хоругви“ отримав Грегор Воронович (Грегор з Вороновиці), який під час бою з татарами затрофеїв два ворожі прапори, принісши їх володарю. Таким чином, Воронович заслужив новий герб, долучивши його до свого родового герба „Три вруби“ („Корчак“), з яким прийшов на Поділля.20

Обидва герби ми бачимо на гербах Кмітичів — Семена Кмітича та його сина Філона Кміти Чорнобильського. К. Несецький зазначив, що цим гербом користуються/користувались такі києво-подільскі роди: Тиші Биковські21, Черленковські, Грицкевичі, Єльці, Кміти Чорнобильські, Олізари Волчковичі.22 Отже, маємо ще одне додаткове підтвердження споріднености Олександровичів по гербовій лінії (прийняття цього герба іншими родами не розглядаємо).

Унікальним фактом уживання герба „Хоругви“ є свідчення його зображення на ложках Філона Кміти Чорнобильського, яке було зафіксоване у реєстрі коштовних речей Філона, заставлених по його смерті Богданом Сопігою секретарю віленського монетного двору євреєві Мой-
сею (Мойжешові) Тамхановичу.23

Родом, який вів свіє походження від Кміти Волчковича, були пани Кмітичі (Кміти), нащадки третього сина Волчка Александровича Кмітича — пана Богдана (Федора) Александровича Кміти. Київською галуззю цього роду були пани Кміти-Чорнобильські, геральдична спадщина яких відтворена як у річпосполитських гербовниках, так і на печатках другої половини XVI ст. Останній богатир землі Руської смоленський воєвода (1579–1587), господарський намісник великолуцький та оршанський староста Філон Семенович Кміта-Чорнобильський користувався двома печатками (від 1567–1582 рр. 24 та 1585 р. 25)), на яких було розташовано знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т над трьома врубами в ренесансовому щиті, над яким знаходився шолом з наметом і три страусячих пера в нашоломнику.

Тогочасні гербовники Папроцького повторюють цю інформацію і називають гербами панів Кміт-Чорнобильських три вруба26 і зображення золотого знака у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т на червоному полі щита, над яким розміщено шолом з наметом під шоломовою короною і п’ять страусячих пер у нашоломнику27.

В “Herbach rycerstwa polskiego” їх представлено в різних частинах чотиридільного щита: в першій частині — три вруба, в другій частині — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т у супроводі двох хрестиків, у третій частині — шестипроменева зірка над півмісяцем, що лежить рогами догори (герб Леліва), в четвертій частині — вістря стріли з подвійним розгалуженням здолу (герб Одровонж), над щитом бачимо шолом під шоломовою короною, в нашоломнику — з корчака виникає пес28.

Цей останній герб повторено також у пізнішому гербовнику Несецького29, в якому, слідом за гербовником Кояловича30 представлено ще одну версію родового герба панів Кміт-Чорнобильських: на червоному полі золотий знак у вигляді двох трираменних літер Т у стовп, над щитом — шолом з наметом під шоломовою короною, в нашоломнику — павичеві пера, над якими — шестипроменева зірка31, що уподібнює цей герб до геральдичного знаку панів Александровичів та Вороновицьких.

Разом із тим, невипадковість наявності у родовому гербі панів Кміт-Чорнобильських зображення трьох врубів випливає з уживання цих геральдичних фігур в якості основного сюжету на печатці господарського писаря (1509–1528) Богухвала Дмитровича Кмітича32, якою він користався 1515 року. В її полі зображено герб у вигляді трьох врубів у щиті німецької геральдичної форми33. Відмінність між гербом на печатці пана Богухвала Кмітича та гербом панів Кміт-Чорнобильських, пояснюється очевидно тією обставино, що перший належав до молодшої галузі роду панів Кмітичів, яка походила від молодшого брата пана Богдана (Федора) Олександровича Кміти, четвертого сина Волчка Олександровича Кмітича — Дмитра Олександровича Кмітича.

Принагідно маємо зазначити, що брацлавська галузь роду Кмітичів — пани Черленковські (Кміти-Черленковські), що походили від молодшого брата пана Богухвала — Олександра Дмитровича Кмітича, також користувалися гербом із зображенням трьох врубів 34. Щоправда, на печатці 1628–1630 рр., що належить брацлавському земському писареві Сильвестру Черленковському (1628–1659), знаходимо герб, який виразно нагадує родовий герб панів Кміт-Чорнобильських — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох трираменних літер Т над трьма врубами розташовано в іспанському щиті, над яким розміщено шолом з наметом під шоломовою короною і корчак, з якого виникає пес, в нашоломнику35.

3. ГЕНЕАЛОГІЯ ТА БІОГРАМИ

ПРОТОПЛАСТА РОДУ

ГРИНЬКО СОКОЛЕЦЬКИЙ

Спільне іменування Черленковських, Кмітичів, Биків Вороновицькими, зафіксоване на початку ХVІІ ст. в архіві Пісочинських, не тільки відсилає до імени леґендарного родопочатківця Філона Кміти-Чорнобильського Грегора Вороновича (за Б. Папроцьким), але й до володіння маєтком Вороновиця Гриньком Соколецьким, який він тримав за підтвердним привілеєм господаря Подільської землі князя Федора Коріатовича від 20. 06. 1391 р.36 Саме цей збіг дав змогу сучасним українським генеалогам Іванові Левковському та Сергію Невмержицькому висунути перспективну гіпотезу про ототожнення Гринька Соколецького з Грегором Вороновичем.37

Зміна відтопонімічного прізвища досить легко пояснюється текстом самого привілею Гринькові Соколецькому, в якому прямо зазначається, що даний привілей надається внаслідок пожежі Соколецького замку, в якому згоріли попередні надання старших князів Коріатовичів тому ж Гринькові (привілей 20. 06. 1391 р. був підтвердним привілеєм, а первинне надання на Сокілець Гринько Соколецький отримав раніше, найімовірніше, що з 1370‑х рр., коли він уперше (1374 р.) фіксується на службі у князів Коріатовичів). Відтак Вороновиця
могла бути обрана Гриньком Соколецьким як нова резиденція і тоді уже його нащадки
Олександровичі іменувалися уже за назвою поселення Вороновиця.

Г. Соколецький відомий як червоногородський воєвода князів Коріатовичів 1374 р., був одружений з дочкою руського князя Андріана Вінницького; отримав як віно у володіння маєтки від своєї тещі княгині Андріанової Вінницької; до 1380 р. від князя Олександра Коріатовича отримав у вислугу Соколецьку волость із Соколецьким замком, який згодом
спалили татари.38 1388 р. Гринько Соколецький виступив свідком у данині князів Костянтина і Федора Коріатовичів Немирі Бакотському. 1391 р. господарі Подільської землі князі Костянтин і Федір Коріатовичі підтвердили Гринькові Соколецькому привілей на Соколецьку волость і віно княгині Вінницької.

Подільський староста великого князя Свидригайла князь Федько Несвізький, який походив з князів Вінницьких і був родопочатківцем князів Збаразьких, у своїй першій присяжній грамоті від 7 вересня 1434 р. новому польському королю Владиславу ІІІ Варненчикові заявив свої спадкові права на Кременецьку, Збаразьку, Вінницьку і Хмільницьку волості та право вислуги на Сокілець.39 Це свідчить не тільки про споріднення пізніших князів Збаразьких з ймовірними нащадками Гринька Соколецького Вороновицькими-Олександровичами (Гринько Соколецький був одружений з дочкою князя Андріана Вінницького), але й про те, що на той момент Сокілець уже вийшов із під володіння Г. Соколецького та його нащадків, які відтак не могли іменуватися Соколецькими. Це дає змогу припустити, що Вороновицькі так само мали виводити своє походження від Грегора Вороновича (ймовірного Гринька Соколецького).

∞, кнж. N. Андриановна Вінницька.

ПОКОЛІННЯ І

АЛЕКСАНДР

ПОКОЛІННЯ ІI

ВОЛЧКО АЛЕКСАНДРОВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ (1458, 1488)

Зберігся унікальний ориґінал обведення границь с. Тулин житомирським старостою Жидимонтом від 1458 р., в якому свідками правової процедури присутні „пан Ворона“ і „пан Волчко Александрович“.40 Останній, напевно, належав до роду Олександровичів Вороновицьких

1488 год Волъчъку Вороновицъкому 5 коп з мыта Киевского41

МИТКО ГОЛЕНКО АЛЕКСАНДРОВИЧ

Путивльський намісник

В офіційних документах великокняжої канцелярії іменувався Митко Олександрович. Так, путивльський намісник Митко Олександрович фіксується на цьому уряді
в 1485—1486 рр.42 Під іншим ім’ям Голенко фіксується разом з братом Кмітою Олександровичем свідком-печатарем у дарчому акті князя Федора Васильовича Збаразького своїй дядині (дружині рідного дядька) княгині Марії Семеновій Ровенській на маєтки Студенка і Ставок у 200 копах грошів, які він був винен княгині від 9. 08. 1486 р.: „нам±стник путивльскии Митко Голенко“.43 Те, що Голенко фіґурує першим у списку печатарів, свідчить про його високий соціальний статус і можливе споріднення з князями Збаразькими і княгинею Марією Ровенською. У тому ж акті бачимо і сина Голенка Юхна з титулом пан („пан Голенчич сын Юхно“). Голенко (Митко) Олександрович мав землеволодіння у Вінницькій волості — колишнє замкове село
Перпурівці/Перпуровичі.44

КМІТА АЛЕКСАНДРОВИЧ

староста Вінницький, Черкаський і Путивльський.

Найбільше плутанини вийшло з Кмітою (Матвієм) Олександровичем, оскільки ім’я Кміти потрапило у привілей-фальсифікат Свидригайла першої третини ХVІІ ст. під датою 1431/1446 рр. Богдан (Федір), який фіґурує в генеалогічній реконструкції Н. Яковенко, і є тим самим Кмітою (Матвієм). На думку Поліщука В., його перейменовано несправедливо.45 В документах ім’я Богдан (Федір) як вінницький намісник не трапляється. Це реконструйоване ім’я на підставі даних пом’яника Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, в якому ім’я Федора насправді жіночого роду у родовому відмінку: „Род пана Семена Кмитича: [пом’янути] Фе(до)ру, пна Семена, Фомы“.46 Друге ім’я вінницького намісника Богдан реконструйовано з іменування матері Криштофа і Семена Кмітичів, яка фіґурує в акті розподілу маєтків між братами від 30. 05. 1527 р., в якому вона була названа „Богдана Кмитина Огрофена Полозовна“.47 В цьому разі ім’я Богдана (не Богдан) — це жіноче ім’я матері братів Кмітичів; друге — хрестильне ім’я дружини Кміти Олександровича — Огрофена, яка була з роду Полозів. Якби йшлося про іменування жінки по імені чоловіка, якого, припустімо, звали Богдан, то в цьому разі було б написано „Богдановая Кмитина“. В цьому ж випадку іменем чоловіка Богдани є Кміта. Богдана і була названа по імені чоловіка „Кмітіна“.

Пан Кміта Олександрович був вінницьким намісником у 1485 1490.48 1486 р. (дата згідно з індиктом 3), серпня 9. Черлехів (Черняхів?). Вінницький намісник пан Кміта Олександрович (нам±стник в±ницкий пан Кмита Алекъсандрович) свідок у да чому акті князя Федора Васильовича Збаразького своїй дядині (дружині рідного дядька) княгині Марії Семеновій Ровенській на маєтки Студенка і Ставок у 200 копах грошів, які він був винен княгині. Панський титул Кміти Олександровича та прикладання печатки до акта князя Ф. В. Збаразького свідчить про його надзвичайно високий соціальний статус на Східному Поділлі. У списку печатарів посів друге місце після путивльського намісника Митка Голенка. Після Кміти Олександровича йдуть «пан Митко Чаплич, королев дворянин Сенко Полозович, а королев дворянин Сенко Смочко, а пан Голенчич сын Юхно». Друге місце у списку печатарів може свідчити про певну спорідненість з якоюсь із сторін. Княгиня Марія Семенівна була донькою князя Михайла Степанського, у першому шлюбі за сином луцького старости Немири Резановича Яковом Войною (загинув бл. 1460‑х р.), у другому шлюбі за князем Семеном Василевичем Несвіцьким, Збаразьким і Колоденським, від якого мала доньку Анастасію (Настасію).

З червня 1490 р. стає путивльським намісником: «В Петръкове дано з мыта, декабрь 14 [1486 р.]., «ану Кмите Алексанъдровичу 12 копъ з мыта киевъского»49 (1486 р.); «Кмите Алексанъдровичу 16 копъ грошеи тамъ жо в пана Михаила [Загоровъского, з воловъщины]» (23. 01. 1488 р.)50; «пану Кмите Алексанъдровичу 12 копъ» (1488 р.)51; «пану Кмите Алексанъдровичу 3 полуштучъки сукна з мыта луцкого» (28.10.1488 р.)52; «наместнику веницкому пану Кмите Алексанъдровичу 10 копъ грошеи у Окушъка Калениковича з данъныхъ пенязеи звягольскихъ, а с 2 возы соли с ключа Луцъкого» (1488 р.)53; «На Веницу дано 100 бочокъ жыта въ ключника луцъкого, а 60 копъ грошеи со скарбу: 30 копъ наместнику [винницъкому] пану Кмите, а 30 копъ земяномъ »(24.02.1490 р., індикт 7)54; «Казимиръ, Божьеи милостью. Наместнику путивльскому пану Кмите Александровичу» (30.04.1490 р.)55; «пану Кмите Александровичу, наместнику путивльскому, 20 копъ грошей з мыта путивльского» (2.06.1490 р.).56

Зустрічається в таких пожалуваннях королів Казимира і Олександра: «1490, апреля 30. Лист наместнику Путивльскому, пану Кмите Александровичу. Сдача в аренду на три года мыта и корчмы Путивльских Киевским жидам, Мевораху и Иероелу, и Слуцкому жиду Авраму»[1], «Наместнику Веницкому, пану Кмите Александровичу, 10 коп грошей у Окушка Калиниковича з даньных пенязей Извягольских, а 2 возы соли с ключа Луцкого»[2], «1494, мая 17. Лист наместнику Черкасскому, пану Кмите Александровичу. Разрешение Киевскому боярину Васку Ершевичу призывать и осаживать людей в его имении Мошны в Черкасском повете и освобождение их от ясачной службы, чтобы они служили Ершевичу, как служат люди другим Киевским боярам».[3]

Показан в грамоті великого князя литовсько-руського Олександра, яку він писав у Вільно 26 березня 1499 року. “Бив нам чолом пан Кмита Олександрович і просив у нас села в Житомирському повіті на ім’я Коростешово і данників наших: Гуріна і Василя і їх товаришів і повідав перед нами, що тії данникі дають нам дані тільки пів третя відра меду і осьм відер полуддя. Уж ми теє село Коростешово, і тих данників і їх товаришів йому дали зо всіма їх землями, із данню, і зо всіма тим, що здавна до того села належало”.

1499 р. Кміта підтвердив у великого князя Олександра права на свої отчинні маєтки і вислуги від Казимира й Олександра — Літин у Вінницькому повіті, Веледниковичі у Київському повіті (Овруч), Коростишів у
Житомирському повіті, данника („чоловека с его землей“) Ігната Закорнича в Овруцькому повіті.57

З опису Вінницького замку 1552 року відомо «село пана Александрово Кмитича Черленково», де Олександр Кмітич — син Дмитра Олександровича Кмітича [4], «село Семеново Кмитича Повторцы», тобто Пултівці, «пана Семена Кмитича двор в месте», «село Семена Кмитича Летынь», «другое село пана Семена Кмитича на имя Пелчевцы» (ті ж, Пултівці) з присілками Салатами (тобто, Салашами)[5]. Не дивно, що ці ж маєтки «Литина, Полтевичъ и Солаши и двора Веницкого» 29 березня 1566 року Філон Кміта обміняв на Чорнобиль, Левковичі і Кобилин.[6] В ревізії Вінницького замку від 1545 року в триманні Семена Кміти названо ще й село Вонячин (сучасне Городище Літинського району): «A kotoroie imenie Woniuczyn na tot czas pan Semen Kmitych derżyt od hospodara Jeho Miłosti».[7]

Кміта загинув у московському полоні 1501 р., куди потрапив, захищаючи від вторгнення московитів Любецький замок на Чернігово-Сіверщині. Помер в моск. полоні: «częścią z żalu, częścią z bólu, w okowach w turmie umarl».

Поменник Введенської церкви Ближніх печер Києво-Печерської лаври згадує записаний на початку 50‑х рр. XVII ст. рід «по(д)чашиной Кієвской» пані Анни Гулевичівни Лозчиной: Олександа Кміта, Агрефіну и жену его Полозовну, Семиона Кміта, Феодору и жену е(г)о Капустянку, Філона Кміта, Євдокію Кміта(н)ку, Іоанна Гулевиче, Ніколая Гулевича, Варвару Краси(н)скую, Анну Олізаровну, Анну (Поменник Введенської церкви, 2007, с. 40)

∞, Богдана-Огрефина Семенівна Полозовна.

1. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 220
2. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 277
3. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 542
4. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст: Волинь і Центральна Україна. Критика, 2008, стор. 171
5. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 602, 607, 608.
6. Лаппо И. И. Великое Княжество Литовское за время от заключенія люблинской уніи до смерти Стефана Баторія, 1569—1586: опыт изслѣдованія политическаго и общественнаго строя, Том 1. Тип. И. Н. Скороходова, 1901, стр. 431
7. Źródła dziejowe. T. 6, 1877, S. 114.

ПЕТРО БИК АЛЕКСАНДРОВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

Вінницький намісник.

Бик Олександрович також фіґурує у данинах Казимира ІV: „Быку Вороновицъкому шуба лисья завыиковая с ключа Киевъского“ (1488)58; „Быку Александровичу, Кмитину брату, 10 копъ съ коръчомъ вруцъкихъ; ему жъ 10 копъ з мыта киевского, а 2 возы соли съ ключа луцкого“ (1488)59; „наместнику веницкому Быку Александровичу 12 копъ съ цыншовыхъ грошей Горуховскихъ. Дмитру Алексанъдровичу 8 копъ въ ключника луцъкого съ цыншовыхъ грошей; а ему жъ 6 копъ з мыта луцъкого. Земяномъ веницкимъ 2 поставы сукна новогоньского“ (29. 11. 1489 р.).60 Як бачимо, Бик Олександрович, так само, як і його брат, був вінницьким намісником*.

Він загинув від татарського нападу близько 1498 р. Бик — єдиний зі синів „гетьмана“ Свидригайла Олександра, про якого зберігся поминальний запис у пом’янику. Йдеться про пом’яник Києво-Печерського монастиря, в якому, на жаль, запис зберігся лише частково, й тому ми маємо перелік лише десяти хрестильних імен представників роду: „Род
пана Быка Олександровича, старосты в±ницкого: Василіа. Василіа. Олександра. Аксинию, Софию. Оулиану. Димитріа. Юріа. Феодора. Юріа
(далі обрив текста)“.61 Загадковою є присутність у цьому списку перед іменем Олександра, яким, без сумніву, є „гетьман“ Свидригайла, який відбудував Вінницю, двох Василів. Чи міг під одним із іменем Василя ховатися Грегор Воронович, важко сказати? Найімовірніше, що після війни за Поділля між ВКЛ і Короною Польською (1430—1438) тяглість родового землеволодіння, як і пам’ять про предків, у нових політичних реаліях була втрачена або переінакшена.

Известно также, что в 1498 году великій князь Александр пожаловал пану Быку Александровичу человека Мартинца (Пупкович) въ Овруцкомъ повете и его двух братьев, Олешка и Сидора, которые „одну панцирную службу служивали“ (ЛМ 6, №270).

В 1497 г. Быку Александровичу пожаловано имение Брылево в Житомирском повете (ЛМ 6, №242). 28 жовтня 1497 р. датується привілей Олександра Яґеллончика Бику Олександровичу на маєток Брилеве у Житомирському повіті на умовах пожиттєвого («до живота») володіння. У привілеї зазначено, що вказаний маєток вислужив Ничкір ще у князя Семена Олельковича. Казимир Яґеллончик надав Бикові Олександровичу Брилівський маєток на умовах пожиттєвого догляду й утримання Ничкірової дружини. Ув’язання у володіння здійснював полоцький намісник пан Юрій Пацович. Коли ж листи на маєток згоріли, пан Бик Олександрович звернувся з проханням до великого князя Олександра надати нові листи на володіння Брилевим. Доказом того, що Бик Олександрович мав листи Казимира Яґеллончика, було свідчення Юрія Пацовича про ув’язання його у володіння вказаним маєтком62, що й дало підстави для Олександра Яґеллончика видати свій привілей Бику Олександровичу на володіння маєтком Брилеве.

Брацлавський підкоморій Лаврин Пісочинський (або для нього) склав документ близько 1603 р., в якому були викладені відомості про рід Дубицьких і Биків Олександровичів, маєтки яких по жіночій лінії були успадковані частково Дубицькими, зокрема, йшлося про маєтки Кам’яногірку та Овдіївку.63 Заголовок тексту, який вказує на призначення інформаційного повідомлення, прямо відносить Биків Олександровичів до роду Вороновицьких: „Єнеалєию (тобто генеалогію.— В. П.) Вороновицкого вывести, што по немъ кому достало. Межи иншими Каменогорка и євдеевка досталасў Быкови, сынови его (тобто Олександра.— В. П.) с розделку з братьею (між синами Олександра.— В. П.). Тот Бык, мужского потомства не зоста(ви)вши, мелъ толко девки“.64

∞, .... .....

6/2. ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Дмитро Олександрович також фіґурує у данинах Казимира ІV: „Дмитру Алексанъдровичу 10 копъ грошеи з мыта луцъкого, а 15 бочокъ ржи с ключа Луцъкого жъ“ (28. 10. 1488 р.)65; „наместнику веницкому Быку Александровичу 12 копъ съ цыншовыхъ грошей Горуховскихъ. Дмитру Алексанъдровичу 8 копъ въ ключника луцъкого съ цыншовыхъ грошей; а ему жъ 6 копъ з мыта луцъкого. Земяномъ веницкимъ 2 поставы сукна новогоньского“ (29. 11. 1489 р.).66

Дмитро Александрович в 1529 р. передає в спадщину сину Олександру Дмитровичу, брацлавському войському, м. Черленків [13,с. 162]. Відтоді ця гілка носить прізвище Черленковських. Його син Юрій Олександрович згадується з 1597 р. як брацлавський войський і земський суддя. Іван Юрійович Черленковський, правнук Дмитра, тримає як державу с. Тютьки [7, с. 610]. Під 1603 р. зазначені надання двом його нащадкам: Єрониму — брацлавське ловецтво, Стефану — пiдчашство [7, с. 510]. Ще у 1585 р. Черленковські як близькі родичі Кмітів розняли угоду по селищу Жогалове (Жигалівка) [7, с. 415]. В 1589 р. їм належить Новоселиця, яку чоловік заставляє дружині за 400 кіп грошей, а потім передає їй в дожиттєве користування. Сильвестр Черленковський, мечник брацлавський (1620) по батьку отримує Тютьки , а в 1624 р. йому підтверджують на нього привілей [7, с. 636]. На посаді брацлавського земського писаря (1628–1659) він у 1634 р. отримує Бохоники, Крищинці. Сильвестр — одна з найцікавіших постатей Брацлавщини: він опікувався Києво-Могилянською академією, що відомо із заповіту Петра Могили [13, с. 163]. В 1647 р. Сильвестр Черленковський передає свої маєтки в заставу Яну Дзику, брацлавському хорунжому [1, с. 443]. Родина Черленковських ще в 1623 р. фундує у Вінниці конвент домініканців. В 1670 р. Антоній Черленковський, чернець-василіянин, син Сильвестра, дарує Стефану Костянтиновичу Пісочинському, брацлавському старості, свої маєтки: м. Селище, або Новий Черленків, з замком, Старий Черленків, Неродинці, Комарів, Ровець, Слобідку (Яришівку), Грижинці, Юрківці, Івонівці, Бохоники [7, с. 794].

Продаж вдовою Богухвала Дмитровича Романова князю К. І. Острозькому підтверджується ревізією Житомирського замку 1545 р.: „[...] волост Романов, которая была к замку,— с тое волости была дань грошовая и медовая и служъба на замок, в которои волости и тепер естъ осмъдесят служоб людеи; тую волость упросил собе в короля его милости староста житомирскии небожчик пан Дмитръ, и сын его Б(о)гухвалъ тую волост держал; и по смерти его жона продала небожчику кн(я)зю Костенътину (тобто до 1530 р.— В. П.), и тепер (на час проведення ревізії.— В. П.) тую волост держитъ кн(я)гини Ильиная к Чуднову“. Див.: Ревізія українських замків 1545 року...— С. 252. Напевно, житомирський староста Дмитро Олександрович випросив собі Романівську волость у великого князя литовського Олександра між 1501 і 1506 рр., коли той мав титул польського короля.

∞, ..... ......

ЮРІЙ АЛЕКСАНДРОВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

На s. 1183 той же работы Б. Папроцкий в разделе о Кмитах “кодирует” очень интересную запись: «Филон Кмита Чернобыльский, староста Оршанский, муж славный, которого напрод прозвище показавши, начало дела того зацного покажет. Тот для того пишется Чернобыльским, что король Зигмунт Август дал ему замок тот за замену имений его Подольских, тым бо сам власне назвиськом назвал, также, как и отец его. Когда брату Юрию (Jerzemu) младшему достался замок их отчизный Вороновиц(ы), (т.е. Матвей) не писался Вороновицким, только Кмита, бо таков был обычай в Руси и потому не писали чего не тримали. Тот Юрий (Jerzy) был также человек знатный и муж славный.»

Після розподілу спадщини „гетьмана“ Олександра між його синами Вороновиця відійшла до Юрія, й тому згодом, у першій половині ХVІ ст. прізвище Вороновицьких закріпилось лише за цією лінією Олександровичів, яка згодом так само вигасла, не залишивши нащадків по чоловічій лінії.

N. АЛЕКСАНДРОВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

ПОКОЛІННЯ IIІ

ЮХНО ГОЛЕНЧИЧ

Фіксується разом з батьком Митком і дядькою Кмітою Олександровичами свідком-печатарем у дарчому акті князя Федора Васильовича Збаразького своїй дядині (дружині рідного дядька) княгині Марії Семеновій Ровенській на маєтки Студенка і Ставок у 200 копах грошів, з титулом пан („пан Голенчич сын Юхно“).
67

ФЕДЬКО ГОЛЕНЧИЧ

Данини Казимира ІV з Литовської Метрики зафіксували також надання Голенці (Митку) та його іншому синові Федору: „Федьку Соленчичу (дефект транслітерації тексту, треба читати „Голенчичу“.— В. П.) (04. 03. 1486 р.)68; „Федьку Голенъце 10 копъ з мыта киевъского“ (28. 10. 1488 р.)69; 1489 р. Федько Голенчич відвозив гроші з господарського скарбу київським князям, панам і зем’янам.70 Між 1492—1501 рр. Федько Голенчич тримав село Мещеру (або Нещерів?) у Київській землі.71 Був одружений на татарській княжні з роду Яголдаєвичів, а відтак володів якимись землями на Сіверщині, які перейшли до нього від дружини (зг. 1497 р.).72

N. ПЕТРОВНА БИКІВНА

Івашко Богданович Гостський був одружений з дочкою зем’янина Бика Олександровича, після смерті якого отримав деякі його володіння; у листі на них, виданому 28 січня 1506 р., він фігурує як господарський дворянин73. [1506 г.] инд. 9. января 28. Люблин. — Указн. лист кор. пол. и в. кн. лит. Александра намест. овруч. Сеньку Романовичу о пожаловании дв-ну Ивашку Богд. Гощскому данника Мартинца Пупковича с бр. в Овруч. пов., «вечно».

Наступна і остання згадка про цього із синів Богдана Гостського пов’язана з його участю в поділі луцьких повітників Івашка, Ігната й Богдана Дчусів, здійсненому в селі Ляхів 13 квітня 1515 р.74

Іван Богданович помер, як і брат його Олександр, схоже, ще за життя батька, про що свідчить лаконічний запис у пом’янику Києво-Печерської Лаври «Род пана Богдана Гоского. Ивана. Александра»75, внесений, очевидно, Богданом Сенковичем.

∞, Іван Богданович Гостський (1506).

НАСТАСІЯ ПЕТРОВНА БИКІВНА

Кам’яногірка, а також Овдіївка (село, розташоване північніше Кам’яногірки, біля Пикова, звалося і Шепіївкою; під останньою назвою нині входить до складу Калинівсько-го району) колись дісталися Бикові, одному із синів якогось Вороновицького. Бик залишив по собі тільки дочок. Одна з них, Настасія, одержала в спадок Кам яногірку й Овдіївку. Вона вийшла заміж за Івана Дубицького, сина дворянина великого князя литовського Михайла Дубицького (Herbarz Polski, част. 1, т. 5, с. 67. Тут замість Михайла помилково названий Миколай), згодом записала (подарувала) йому навічно ці села та інші маєтки (не виключено, зокрема, що й Жорнвища). Коли Іван помер, вона визнала ці добра за дідичні володіння своїх від нього синів: Павлові дісталися маєтки у Великому книзівстві Литовському («в Литвє»), а Олександрові — «в Браславском край», у тому числі Кам яногірка й Овдіївка (можливо, і Жорнвища). Олександр виїхав на службу «до Вєнгєрі», де й помер. Його брацлавсьві добра перейшли до Павла (ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, on. 1., спр. 4050II, арк. 98–98зв.).

Тестамент Настасії Петрівни Биківни — дружини, нагадуємо, Івана Михайловича Дубицького («Ивановоє Михамловни Дубицкоє Настаси Петровни Биковни»). У тестаменті, складеному 12 березня 1565 р. і внесеному в пінську ґродську книгу 26 травня того ж року (випис оповідання з цієї книги умоцовані теж поклали), сказано, що ще до появи цього документа Настасія листом «даровала и записала … на вєчность» Ф. Олеші й Опросимії третю частину розташованих у Вінницькому повіті «имєн»» Жорнвищ і села Овдіївців (sic!) і підтверджує це тестаментом, а дві частини цих маєтків заставила їм же за 200 кіп литовських грошів.

∞, Іван Михайлович Дубицький.

БОГУФАЛ ДМИТРОВИЧ АЛЕКСАНДРОВИЧ

Продаж вдовою Богухвала Дмитровича Романова князю К. І. Острозькому підтверджується ревізією Житомирського замку 1545 р.: „[...] волост Романов, которая была к замку,— с тое волости была дань грошовая и медовая и служъба на замок, в которои волости и тепер естъ осмъдесят служоб людеи; тую волость упросил собе в короля его милости староста житомирскии небожчик пан Дмитръ, и сын его Б(о)гухвалъ тую волост держал; и по смерти его жона продала небожчику кн(я)зю Костенътину (тобто до 1530 р.— В. П.), и тепер (на час проведення ревізії.— В. П.) тую волост держитъ кн(я)гини Ильиная к Чуднову“.76 Напевно, житомирський староста Дмитро Олександрович випросив собі Романівську волость у великого князя литовського Олександра між 1501 і 1506 рр., коли той мав титул польського короля.

АЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ АЛЕКСАНДРОВИЧ

Родоначальник панів Черленковських. Олександра Дмитровича формально можна вважати початківцем роду Черленковських, хоча сам він Черленковським не іменувався (згідно з
документами 1540—1552 рр.), напевно, продовжуючи усвідомлювати себе належним до роду Олександровичів. Відтопонімічне прізвище першим почав уживати син Олександра Дмитровича Юрій.

Ревізія Вінницького замку 1545 р. засвідчила, що на той час Черленків (разом із Комаровим) був у власності Олександра Дмитровича, який на час проведення ревізії перебував в ординському полоні, а його маєтками керувала дружина.77 Дружиною була невідома на ім’я представниця шляхетського роду Микулинських: „Александровая Дмитровича Микулинская, которое муж ув Орд± поиман“.78 Вона виконувала шляхетську замкову повинність з оправи городень з двох маєтків — Комарова і Черленкова: „[...] за гущинскою городнею Александровое Дмитровича городня з ыменя ее Комарова а с Черленкова, подле тое городни дв± городни п(а)на Семена Кмитича з ым±нья его з Л±тына а с Повтевцовъ“.79

Ревізори також зазначили кількість селянських господарств зі шляхетських маєтків, зокрема, до маєтку Олександра Дмитровича Черленкова належало 20 селянських господарств: „в Черленкове, Александровое Дмитровича им±ньи, двадцать ч(о)л(о)века“.80 Комарово не було названо, однак, чи йшлося про маєток? Городня була Черленківська — так вона і називалася у ревізії 1552 р.81 Натомість у тій же ревізії 1552 р. Комаровим було названо шляхетський двір у місті („дворы земянские в м±сте“): „Комаровъ Денисов дворъ“; „Симиное Комаровское дворъ, Грицковъ Комаровъ Стречинское дворъ“.82 Проте наразі не ясно, чи з двору Комарова, що у місті Вінниця, йшла замкова повинність, чи з маєтку Комарово?. Якщо правильним є другий варіант, то, найімовірніше, що Комарово лежало пустим і там не було селянських господарств. Згідно з документом 1670 р. (див. далі), Комарово як село входило до маєткового господарства
Черленковських.

Схоже, Олександр Дмитрович таки був викуплений з Орди, оскільки у ревізії Вінницького замку 1552 р. названо саме його, а не дружину, власником маєтків і відповідальним за виконання замкових повинностей, правда, очевидно, що він не брав участи в ревізії, як про це свідчить ототожнення його з Кмітичем.83 Це єдина згадка у джерелах, коли Олександра Дмитровича названо Кмітичем. Тобто по дядькові. Під час ревізії 1552 р. маєток Черленків не був облікований: ревізори послалися на відсутність шляхти на місцях або їх урядників, як і головного замкового урядника, що не дозволило провести повну фіксацію даних.84

На спільність володіння Черленковим між братами Олександровичами вказує цікавий факт із заповіту вдови Івана Вороновицького Марії (Милки) Василівни Сабаровської від 11 червня 1574 р., в якому вона відписує своїм онукам Філону і Івану Гордійовичам Микулинським чотирьох належних їй („три человеки єтчизных на куницы“) з Черленкова, які були успадко-
вані вдовою Івана Вороновицького Марією.85 Таким чином, бачимо, що Черленків не весь відійшов до Дмитра Олександровича під час поділу спадщини „гетьмана“ Олександра, а частково залишався у володінні інших братів, власне, Юрія Вороновицького.

∞, N. МИКУЛИНСКАЯ.

ІВАШКО ЮРIЙОВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

Івашко Вороновицький, імовірно, нащадок Юрія Олександровича, згідно з ревізією Вінницького замку 1545 р., володів Вороновицею самостійно: „За стрыжовскою городнею
Ивашка Вороновицкого з Вороновичъ городня“.86 А також спільно з Петром Бразковичем і Миськом Степановичем він володів Турбовим і
Цаборовим: „[...] за тою вежою городня Петра Бразковича, а Миска Степановича, а Ивашка Вороновицкого з ыменеи ихъ Туръбова а с
Цаборова“.87 У ревізії Вінницького замку 1552 р. ревізори зафіксували тільки двір Івашка Вороновицького у Вінниці („Вороновицкого двор“)88 і підданого на приміському дворі („дворец Кмитичей“?): „люди, што на дворцы“ — „Дубиносъ Вороновицкого“.89 Це означає, що на момент ревізії 1552 р. Івашко Вороновицький ще був живий.

1574 p., червня 11. Брацлав. Дарчий лист Марії (Милки) Василівни Сабаровської Іванової Вороновицької внукові Філонові, синові своєї дочки Полагії Іванівни Вороновицької та небіжчика Григорія Шрама, на селище Сивовківці та чотири “чоловіки” в маєтку Юрія Олександровича Черленковського Черленкові, з умовою, що після безпотомної смерті Філона ці маєтки має успадкувати інший її внук — Іван Гордійович Микулинський.

Вороновицей в 1574 году владеют отчасти вдова Ивана Юрьевича Вороновицкого, урожденная Мария (Милка) Васильевна Сабаровская и зять ее Михаил Ласко (с овруцких земян с женой Еленой Ивановной Вороновицкой (см. Документи Брацлавського воєводства 1566 – 1606 років / Упор. М. Крикун, О. Піддубняк; Вступ. ст. М. Крикуна. – Л., 2008. – С. 196—1974,№40))

Вообще, наследство Ивашко Вороновицкого (1545) и его жены Милки Сабаровской перешло их трем дочерям с мужьями —>1) Пелагея ∞ 1‑й Григорий Шрам, 2‑й Ян Ежовский; 2) Елена ∞ Михаил Ласко (1574); 3) N. ∞ Гордей Микулинский. Так 21 августа 1609 года Елена Мартиновая Бутовича, а 23 апреля 1613 года Маруша Копиевская — дочери Ивана Гордеевича Микулинского продали свои части в ВОРОНОВИЦе Стефану Залесскому (см. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 75, 561). Уже в 1629 году частями в ВОРОНОВИЦе владеют Богдан Ласко, скарбник брацлавский, Григорий Чечель Судимонтович, подстароста винницкий, Гальшка Залеская с сыновьями. См. Тарифа подымной подати воеводства Брацлавского 1629 годhttps://runivers.ru/bookreader/book9525/#page/612/mode/1up; Zrodła Dziejowe, T. XX. Warszawa, 1894, Źródła dziejowe. T. XIX , Warszawa; 1889.; в 1664 году — ВОРОНОВИЦы в части пп. Чарнецкого, Стефана Залесского.

На спільність володіння Черленковим між братами Олександровичами вказує цікавий факт із заповіту вдови Івана Вороновицького Марії (Милки) Василівни Сабаровської від 11 червня 1574 р., в якому вона відписує своїм онукам Філону і Івану Гордійовичам Микулинським чотирьох належних їй („три человеки єтчизных на куницы“) з Черленкова, які були успадко-
вані вдовою Івана Вороновицького Марією.90 Таким чином, бачимо, що Черленків не весь відійшов до Дмитра Олександровича під час поділу спадщини „гетьмана“ Олександра, а частково залишався у володінні інших братів, власне, Юрія Вороновицького.

∞, МАРІЯ (МИЛКА) ВАСИЛІВНА САБАРОВСЬКА († 1574).

ПОКОЛІННЯ IV

N. ЮХНОВНА або ФЕДОРІВНА ГОЛЕНКО

∞, ТИША БИКОВСЬКИЙ.

ПОЛАГІЯ ІВАНІВНА ВОРОНОВИЦЬКА

До І. Г. Микулинського право власности на Сивовківці та „чотири чоловіки“ з Черленкова переходило за умови, що без нащадків помре інший спадкоємець Марії (Милки) Василівни Саборовської (Іванової Вороновицької) — онук від її дочки Пелагії (Полагії) і зятя Григорія Семеновича Шрама — Філон.91

Отже, Гордій Олехнович Микулинський був сином Пелагії (Полагії) Іванівни Вороновицької і братом Філона Шрама по матері: „[...] брат его рожоный, а внук мой (Марії (Милки) Василівни Саборовської.— В. П.) Иван Гордеевич Микулинский“.92

∞, 1, Григорий Шрам. Син — Філон Григорович Шрам

∞, 2, Гордій Олехнович Микулинский († до 1569). Син — Іван Гордійович Микулинський

ОЛЕНА ИВАНОВНА ВОРОНОВИЦКАЯ

∞ Михаил Ласко (1574);