Александровичі-Вороновицькі

1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ТА ПОХОДЖЕННЯ

Алек­сан­дро­ви­чі-Воро­но­ви­ць­кі (Кміти, Чер­лен­ковсь­кі) — пансь­кий рід, родо­ві зем­лі яко­го були на Брац­лав­щині. Про­то­пла­ста — Олек­сандр, гетьман Свидригайла.

За акто­ви­ми дже­ре­ла­ми дру­гої поло­ви­ни ХV — пер­шої поло­ви­ни ХVІ ст. рекон­стру­ю­ють­ся іме­на братів Олек­сан­дро­ви­чів: Волч­ко, Голен­ко (Мит­ко), Бик (Пет­ро)*, Кміта (Матвій?), Дмит­ро, Юрій. Мав бути ще і сьо­мий брат, але його не вда­ло­ся іден­ти­фіку­ва­ти**. Від Волч­ка пішли Олі­за­ри Волч­ко­ви­чі, які осі­ли на Київ­щині та змі­ни­ли собі гене­а­ло­гію; від Голен­ка (Мит­ка) — Голен­чи­чі, які вигас­ли у пер­шій тре­тині ХVІ ст.; від Бика (Пет­ра) — вигас­ли по жіночій лінії у дру­гій тре­тині ХVІ ст.; від Кміти (Матвія) — Кміти­чі, які вигас­ли напри­кін­ці ХVІ ст.; від Юрія – Воро­но­ви­ць­кі, які вигас­ли у сере­дині ХVІ ст.; від Дмит­ра — Чер­лен­ковсь­кі (дотяг­ну­ли до остан­ньої тре­ти­ни ХVІІ ст.)

Рід Олек­сан­дро­ви­чів у шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі нази­ва­ли Воро­но­ви­ць­ки­ми.1 На це є пря­ма вказів­ка з дже­ре­ла, що його склав брац­лавсь­кий під­ко­морій Лаврин Пісо­чинсь­кий (або для ньо­го) близь­ко 1603 р., в яко­му були викла­дені відо­мо­сті про рід Дуби­ць­ких і Биків Олек­сан­дро­ви­чів, маєт­ки яких по жіночій лінії були успад­ко­вані част­ко­во Дуби­ць­ки­ми, зокре­ма, йшло­ся про маєт­ки Кам’яногірку та Овдіїв­ку.2 Заго­ло­вок тек­сту, який вка­зує на при­зна­чен­ня інфор­ма­цій­но­го пові­дом­лен­ня, пря­мо від­но­сить Биків Олек­сан­дро­ви­чів до роду Вороновицьких:„Єнеалєию (тоб­то гене­а­ло­гію.— В. П.) Воро­но­виц­ко­го выве­сти, што по немъ кому доста­ло. Межи инши­ми Каме­но­гор­ка и євде­ев­ка доста­ласў Быко­ви, сыно­ви его (тоб­то Олек­сандра.— В. П.) с роз­дел­ку з бра­тьею (між сина­ми Олек­сандра.— В. П.). Тот Бык, муж­ско­го потом­ства не зоста(ви)вши, мелъ тол­ко дев­ки“.3 Це над­зви­чай­ної ваги пові­дом­лен­ня, яке свід­чить про те, що сини Олек­сандра розді­ли­ли бать­ківсь­кі маєт­ки і що Бик Олек­сан­дро­вич отри­мав Кам’яногірку і Овдіїв­ку, які успад­ку­ва­ли по жіночій лінії Дуби­ць­кі. Головне те, що Бика Олек­сан­дро­ви­ча від­не­се­но до роду Воро­но­ви­ць­ких („Єне­алєию Воро­но­виц­ко­го выве­сти...“), а це озна­чає, що й інші його бра­ти — Голен­ко (Мит­ко), Волч­ко, Бик (Пет­ро), Кміта (Матвій), Дмит­ро, Юрій так само у шля­хетсь­кій сві­до­мо­сті ото­тож­ню­ва­лись з родом Вороновицьких. 

Згід­но з пере­ка­зом Б. Папро­ць­ко­го, Гре­гор Воро­но­вич, перей­шов­ши на служ­бу до польсь­ко­го коро­ля Вла­ди­слав ІІ Ягай­ла на Поділ­лі, посів маєток Воро­но­ви­цю, з яко­го, власне, і отри­мав від­то­поні­мічне пріз­ви­ще. Отже, і леґен­дар­ний „гетьман“ Свид­ри­гай­ла Олек­сандр, син (чи онук?) Гре­го­ра Воро­но­ви­ча, так само міг іме­ну­ва­ти­ся Воро­но­ви­ць­ким, попри те, що він не зали­шив по собі пря­мих свід­чень в істо­рич­них дже­ре­лах. Однак непря­мо це також дове­де­но іме­ну­ван­ням Воро­но­ви­ць­ки­ми дітей Олек­сандра в дани­нах Кази­ми­ра остан­ньої чвер­ти ХV ст. Так, зокре­ма, зафік­со­ва­но від­то­поні­міч­ні пріз­ви­ща Бика і Волч­ка Олек­сан­дро­ви­чів: „Быку Воро­но­виц­ко­му шуба лисья завый­ко­вая съ клю­ча киевъско­го“4, „Волч­ку Воро­но­виц­ко­му 5 копъ зъ мыта киев­ско­го“ (23. 01. 1489 р., індикт 6)5. Як бачи­мо, при­найм­ні Бика і Волч­ка у вели­кок­нязівсь­кій кан­це­лярії нази­ва­ли Воро­но­ви­ць­ки­ми (це також вка­зує на спільне володін­ня родо­вим маєт­ком), при тому, що це йме­ну­ван­ня не було ста­лим і мог­ло замі­ня­ти­ся патроні­мом „Алек­сан­дро­вич“. Піс­ля роз­поді­лу спад­щи­ни „гетьма­на“ Олек­сандра між його сина­ми Воро­но­ви­ця відій­ш­ла до Юрія, й тому зго­дом, у пер­шій поло­вині ХVІ ст. пріз­ви­ще Воро­но­ви­ць­ких закрі­пи­лось лише за цією лінією Олек­сан­дро­ви­чів, яка зго­дом так само вигас­ла, не зали­шив­ши нащад­ків по чоло­вічій лінії. 

Гераль­дич­на леґен­да Кміти­чів була опи­са­на у пра­цях Б. Папро­ць­ко­го і К. Несе­ць­ко­го. Уважне вичи­ту­ван­ня і порів­нян­ня їхніх текстів свід­чить про те, що ми має­мо спра­ву з дво­ма від­мін­ни­ми вер­сія­ми леґенд, які між собою пога­но узгод­жу­ють­ся і які по-різ­но­му пода­ють від­га­лу­жен­ня роду. Зага­лом оби­д­ва викла­ди поход­жен­ня роду Кміти­чів і нащад­ків Гри­горія Воро­но­ви­ча настіль­ки супере­чать одна одній, що їх не мож­на об’єднувати, а слід роз­гля­да­ти окре­мо. На це також вка­зав і сам К. Несе­ць­кий, коли опи­су­вав гене­а­ло­гію Кміти­чів, бо він ніяк не міг узго­ди­ти вер­сію Б. Папро­ць­ко­го і вер­сію К. Єль­ця сто­сов­но їх поход­жен­ня.6 Спер­шу К. Несе­ць­кий пере­по­ві­дає леґен­ду від К. Єль­ця про те, що один із семи синів Гри­горія Воро­но­ви­ча Матвій спло­див Кирія­на або Кміту (Олек­сандр у цій леґен­ді не фіґу­рує вза­галі), але зго­дом, поси­ла­ю­чись на Б. Папро­ць­ко­го вка­зу­ю­чи на роз­біж­но­сті, все ж таки прий­має його вер­сію і почи­нає опи­су­ва­ти, що саме Матвій був за Кази­ми­ра ІV він­ни­ць­ким і чер­ні­гівсь­ким ста­ро­стою і саме від ньо­го наро­ди­лись двоє синів Криштоф і Семен, остан­ній з яких був бать­ком Філо­на Кміти Чор­но­бильсь­ко­го: „Matwiey syn Hrehorego, według tego com pisał pod Jelcami, ieden z siedmiu braci, spłodził Kiryana albo Kmite, przodka tey Familii: atoli Paprocki y z niego inni twierdzą, że ten Matwiey był starostą winnickim, y od Kazimierza krola iuż był
destynowany na woiewodztwo Kiiowskie, ale...“ У викла­ді гене­а­ло­гії дому Єль­ців К. Несе­ць­кий так само спер­шу подає вер­сію Б. Папро­ць­ко­го, а зго­дом вер­сію К. Єль­ця, вка­зу­ю­чи на їх роз­біж­ність і зазна­ча­ю­чи, що гене­а­ло­гія Єль­ця знає тіль­ки Гре­го­ра (Грид­ка), у яко­го було семе­ро синів. Замість Олек­сандра, у вер­сії Б. Папро­ць­ко­го фіґу­рує Гре­гор (Грид­ко) у вер­сії К. Єль­ця, який мав сімох синів, а Олек­сандр нато­мість зни­кає: „Genealogia wzwyszna
mieniona (Genealogia Domu tego od Jelca Ignacego, officyała kiiowskiego spisana) tylko Hrehorego, czyli Hrydzka, którego sie dmiu synow wylicza. Perwszy był Piotr, ten zostawił synow dwoch, Niemire y Czeresnia czyli Czerasnia...».7

У К. Несе­ць­ко­го гене­а­ло­гіч­на леґен­да роз­га­лу­жен­ня роду Гри­горія (Гре­го­ра) Воро­но­ви­ча викла­де­на під гас­ла­ми Биковсь­ких8, Єль­ців9, Кмітів10, Неми­ри­чів11, Олі­за­рів12, роз­ки­да­них по чоти­рьох томах пра­ці. В гаслі про Чер­лен­ковсь­ких їх поход­жен­ня від Гре­го­ра Воро­но­ви­ча не зга­дуєть­ся. Це свід­чить про те, що К. Несе­ць­кий оми­нув це питан­ня, хоча не міг не зна­ти про спорід­нен­ня. Най­більш деталь­но леґен­ду про Гре­го­ра Воро­но­ви­ча та його нащад­ків виклав К. Несе­ць­кий у гене­а­ло­гіях Єль­ців, Кмітів і Неми­ри­чів, де Чер­лен­ковсь­кі якраз і фіґу­ру­ва­ли. К. Несе­ць­кий не сам дослі­див ці родо­во­ди, а ско­ри­став­ся пра­цею київсь­ко­го єзуїта, офі­ціа­ла Кса­верія (Ігнатія) Єль­ця13, що дає змо­гу дату­ва­ти її виник­нен­ня 1640-ми рр.14 Н. Яко­вен­ко слуш­но наго­ло­си­ла на тому, що „уточ­нен­ня“ коренів сво­го роду єзуїтом Ігнатієм Єль­цем від­бу­лось одра­зу піс­ля вихо­ду у світ три­том­ни­ка Ш. Окольсь­ко­го, який напри­кін­ці 1640‑х рр. опра­ц­ю­вав струн­ку гене­а­ло­гіч­ну схе­му роз­щеп­лен­ня 11 київсь­ких родів, що ніби­то, як і зга­дані Б. Папро­ць­ким та Ш. Окольсь­ким Кміти, взя­ли поча­ток від „рица­ря Гри­ць­ка Ворони“. 

На від­мі­ну від Б. Папро­ць­ко­го, Чер­лен­ковсь­кі були зга­дані у гене­а­ло­гіч­но­му викла­ді Кса­верія (Ігнатія) Єль­ця: вони ніби­то похо­ди­ли від рица­ря Череш­ні, сина Пет­ра Грид­ко­ви­ча (Гри­го­ро­ви­ча). У гене­а­ло­гіч­ній рекон­струк­ції К. Єль­ця ствер­дже­но, що рицар Череш­ня ніби­то засну­вав на Поділ­лі Чер­лен­ків і мав рід­но­го бра­та Неми­ру, який став зас­нов­ни­ком київсь­ко­го роду Неми­ри­чів, тоді як від Череш­ні пішли Чер­лен­ковсь­кі.15

У викла­ді гене­а­ло­гії київсь­ких Неми­ри­чів К. Несе­ць­кий зазна­чає: „Genealogia Jelców, początki Niemirzycow, od Alexandra Woronowicza, hetmana u Swidrygełły xiążęcia, starosty i fundatora Winnic-kiego, wywodzi. Ten (Алек­сандр) albowiem między inszemi synami zpłodził Hrydzka albo Grzegorza, który w siedmiu synach swoich słał się oycem wielu familii, to iest Jelcow, Olizarow, Bykowskich, Tyszow, Kmitow, iakoź niektorzy z tych, Klamry też w herbie swym noszą lubo insym kształtem [...] Piotr, ieden z synow siedmiu Hrydka y naystarszy, zostawił dwoch synów — Niemire y Czeresznią. Od Czereszni poszli Czerlińscy czyli Czerlinkowscy. Od
Niemiere — Niemirzycowie“. Як бачи­мо, в гене­а­ло­гії Неми­ри­чів, за вер­сією К. Єль­ця, зно­ву замі­на міс­ця­ми бать­ка і сина щодо вер­сії Б. Папро­ць­ко­го — Гре­го­ра на Олек­сандра — Олек­сандр стає Воро­но­ви­чем, а Гре­гор пород­жує сімох синів... Нав­мис­на міфо­ло­гі­за­ція очевидна. 

Текст Б. Папро­ць­ко­го щодо Гре­го­ра Воро­но­ви­ча у видан­ні 1584 р. не виклю­чає тако­го про­чи­тан­ня, згід­но з яким Олек­сандр був його ону­ком, а не сином: „Hre[h]or Woronowicz mając syna jednego (Сина не назва­но по імені— В. Полі­щук), który był mężem dzielnym, obrócił się do Litwy na służbę Władysława Jagiełła, tam się potem znacznego opatrzenia dostawszy, żenił. Miał (Хто мав? Єди­ний син Гре­го­ра Воро­но­ви­ча? — В. П.) syna
Alexandra, który był u Swidrygieła hetmanem. Tenże (Олек­сандр — єди­ний онук Гре­го­ра Воро­но­ви­ча? — В. П.) na Podolu mieszkając zbudował i osadził Winnicę, i tamże był starosta, miał synów siedm“.16 Навіть повер­хо­ве зістав­лен­ня вер­сії Б. Папро­ць­ко­го з вер­сією К. Єль­ця засвід­чує, що бать­ко і син були пере­став­лені міс­ця­ми: Олек­сандр Воро­но­вич став бать­ком Гре­го­ра (Грид­ка), тоді як, за вер­сією Б. Папро­ць­ко­го, було навпаки.

Біб­ліо­гра­фія:
Полі­щук В. До історії шля­хетсь­ких родів Схід­но­го Поділ­ля: Чер­лен­ковсь­кі, Житинсь­кі, Хрус­лінсь­кі (пуб­ліка­ція акту 1626 р. на пере­про­даж маєт­ків у Він­ни­ць­ко­му повіті) // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства імені Шев­чен­ка. – Львів, 2022. – Т. 275. – С. 87–139.
Олег Одно­ро­жен­ко (Київ). Шля­хетсь­ка гераль­ди­ка Київсь­кої зем­лі XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. за архів­ни­ми дже­ре­ла­ми та матеріа­ла­ми сфра­гі­стич­ної колек­ції Музею Шере­меть­є­ва // Сфра­гі­стич­ний щоріч­ник · Випуск ІІ.

2. ГЕРАЛЬДИКА ТА СФРАГИСТИКА

Спорід­неність і спільне зем­ле­во­лодін­ня Олек­сан­дро­ви­чів дово­дить­ся і за сфра­гі­стич­ним матеріа­лом. Так, Олек­сандр Алфьо­ров і Олег Одно­ро­жен­ко опуб­ліку­ва­ли опис печат­ки (без про­ма­льов­ки) брац­лавсь­ко­го земсь­ко­го писа­ря Силь­ве­ст­ра Чер­лен­ковсь­ко­го (1627—1645: „Печат­ка „В полі печат­ки іспансь­кий щит, на
яко­му знак у вигляді з’єднаних в стовп двох три­ра­мен­них літер „Т“ над трьо­ма вру­ба­ми; над щитом шолом під шоло­мо­вою коро­ною, в
нашо­лом­ни­ку з кор­ча­ка вини­кає пес, нав­ко­ло щита напет; зго­ри напис: „SC“.17 Най­і­мо­вір­ні­ше, цей герб Чер­лен­ковсь­кі перей­ня­ли піс­ля вига­сан­ня роду Філо­на Кміти Чор­но­бильсь­ко­го напри­кін­ці ХVІ ст. Тож він не може свід­чи­ти про те, яки­ми гер­ба­ми кори­сту­ва­ли­ся Чер­лен­ковсь­кі упро­до­вж ХVІ ст. Їхня гер­бо­ва тра­ди­ція зали­шаєть­ся не дослід­же­ною. Оче­вид­но, цей герб іден­тич­ний гер­бу Кміти­чів „Хоругві“ та відо­мий за печат­ка­ми Семе­на Кміти­ча й Філо­на Семе­но­ви­ча Кміти Чор­но­бильсь­ко­го.18

За леґен­дою, в пере­казі Б. Папро­ць­ко­го (1578, 1584)19 герб „Хоруг­ви“ отри­мав Гре­гор Воро­но­вич (Гре­гор з Воро­но­ви­ці), який під час бою з тата­ра­ми затро­феїв два воро­жі пра­по­ри, при­ніс­ши їх воло­да­рю. Таким чином, Воро­но­вич заслу­жив новий герб, долу­чив­ши його до сво­го родо­во­го гер­ба „Три вру­би“ („Кор­чак“), з яким прий­шов на Поділ­ля.20

Оби­д­ва гер­би ми бачи­мо на гер­бах Кміти­чів — Семе­на Кміти­ча та його сина Філо­на Кміти Чор­но­бильсь­ко­го. К. Несе­ць­кий зазна­чив, що цим гер­бом користуються/​користувались такі києво-поділь­скі роди: Тиші Биковсь­кі21, Чер­лен­ковсь­кі, Гриц­ке­ви­чі, Єль­ці, Кміти Чор­но­бильсь­кі, Олі­за­ри Волч­ко­ви­чі.22 Отже, має­мо ще одне додат­ко­ве під­твер­джен­ня спорід­не­но­сти Олек­сан­дро­ви­чів по гер­бо­вій лінії (прий­нят­тя цьо­го гер­ба інши­ми рода­ми не розглядаємо). 

Унікаль­ним фак­том ужи­ван­ня гер­ба „Хоруг­ви“ є свід­чен­ня його зоб­ра­жен­ня на лож­ках Філо­на Кміти Чор­но­бильсь­ко­го, яке було зафік­со­ване у реєстрі коштов­них речей Філо­на, застав­ле­них по його смер­ті Бог­да­ном Сопі­гою сек­ре­та­рю віленсь­ко­го монет­но­го дво­ру євреєві Мой-
сею (Мой­же­шо­ві) Там­ха­но­ви­чу.23

Родом, який вів свіє поход­жен­ня від Кміти Волч­ко­ви­ча, були пани Кміти­чі (Кміти), нащад­ки третьо­го сина Волч­ка Алек­сан­дро­ви­ча Кміти­ча — пана Бог­да­на (Федо­ра) Алек­сан­дро­ви­ча Кміти. Київсь­кою галуз­зю цьо­го роду були пани Кміти-Чор­но­бильсь­кі, гераль­дич­на спад­щи­на яких від­тво­ре­на як у річ­поспо­литсь­ких гер­бов­ни­ках, так і на печат­ках дру­гої поло­ви­ни XVI ст. Остан­ній бога­тир зем­лі Русь­кої смо­ленсь­кий воє­во­да (1579–1587), гос­по­дарсь­кий наміс­ник вели­ко­лу­ць­кий та оршансь­кий ста­ро­ста Філон Семе­но­вич Кміта-Чор­но­бильсь­кий кори­сту­вав­ся дво­ма печат­ка­ми (від 1567–1582 рр. 24 та 1585 р. 25)), на яких було розта­шо­ва­но знак у вигляді з’єднаних у стовп двох три­ра­мен­них літер Т над трьо­ма вру­ба­ми в рене­сан­со­во­му щиті, над яким зна­хо­ди­вся шолом з наме­том і три стра­у­ся­чих пера в нашоломнику.

Того­ча­с­ні гер­бов­ни­ки Папро­ць­ко­го повто­рю­ють цю інфор­ма­цію і нази­ва­ють гер­ба­ми панів Кміт-Чор­но­бильсь­ких три вру­ба26 і зоб­ра­жен­ня золо­то­го зна­ка у вигляді з’єднаних у стовп двох три­ра­мен­них літер Т на чер­во­но­му полі щита, над яким роз­мі­ще­но шолом з наме­том під шоло­мо­вою коро­ною і п’ять стра­у­ся­чих пер у нашо­лом­ни­ку27.

В “Herbach rycerstwa polskiego” їх пред­став­ле­но в різ­них части­нах чоти­риділь­но­го щита: в пер­шій частині — три вру­ба, в дру­гій частині — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох три­ра­мен­них літер Т у супро­воді двох хре­сти­ків, у третій частині — шести­про­ме­не­ва зір­ка над пів­мі­ся­цем, що лежить рога­ми дого­ри (герб Лелі­ва), в чет­вер­тій частині — віст­ря стрі­ли з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням здо­лу (герб Одро­вонж), над щитом бачи­мо шолом під шоло­мо­вою коро­ною, в нашо­лом­ни­ку — з кор­ча­ка вини­кає пес28.

Цей остан­ній герб повто­ре­но також у піз­ні­шо­му гер­бов­ни­ку Несе­ць­ко­го29, в яко­му, слі­дом за гер­бов­ни­ком Коя­ло­ви­ча30 пред­став­ле­но ще одну вер­сію родо­во­го гер­ба панів Кміт-Чор­но­бильсь­ких: на чер­во­но­му полі золо­тий знак у вигляді двох три­ра­мен­них літер Т у стовп, над щитом — шолом з наме­том під шоло­мо­вою коро­ною, в нашо­лом­ни­ку — пави­чеві пера, над яки­ми — шести­про­ме­не­ва зір­ка31, що уподіб­нює цей герб до гераль­дич­но­го зна­ку панів Алек­сан­дро­ви­чів та Вороновицьких.

Разом із тим, неви­пад­ко­вість наяв­но­сті у родо­во­му гер­бі панів Кміт-Чор­но­бильсь­ких зоб­ра­жен­ня трьох врубів вип­ли­ває з ужи­ван­ня цих гераль­дич­них фігур в яко­сті основ­но­го сюже­ту на печат­ці гос­по­дарсь­ко­го писа­ря (1509–1528) Богухва­ла Дмит­ро­ви­ча Кміти­ча32, якою він кори­став­ся 1515 року. В її полі зоб­ра­же­но герб у вигляді трьох врубів у щиті німе­ць­кої гераль­дич­ної фор­ми33. Від­мін­ність між гер­бом на печат­ці пана Богухва­ла Кміти­ча та гер­бом панів Кміт-Чор­но­бильсь­ких, пояс­нюєть­ся оче­вид­но тією обста­ви­но, що пер­ший нале­жав до молод­шої галузі роду панів Кміти­чів, яка похо­ди­ла від молод­шо­го бра­та пана Бог­да­на (Федо­ра) Олек­сан­дро­ви­ча Кміти, чет­вер­то­го сина Волч­ка Олек­сан­дро­ви­ча Кміти­ча — Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча Кмітича.

При­на­гід­но має­мо зазна­чи­ти, що брац­лавсь­ка галузь роду Кміти­чів — пани Чер­лен­ковсь­кі (Кміти-Чер­лен­ковсь­кі), що похо­ди­ли від молод­шо­го бра­та пана Богухва­ла — Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча Кміти­ча, також кори­сту­ва­ли­ся гер­бом із зоб­ра­жен­ням трьох врубів 34. Щоправ­да, на печат­ці 1628–1630 рр., що нале­жить брац­лавсь­ко­му земсь­ко­му писа­реві Силь­ве­ст­ру Чер­лен­ковсь­ко­му (1628–1659), зна­хо­ди­мо герб, який вираз­но нага­дує родо­вий герб панів Кміт-Чор­но­бильсь­ких — знак у вигляді з’єднаних у стовп двох три­ра­мен­них літер Т над трь­ма вру­ба­ми розта­шо­ва­но в іспансь­ко­му щиті, над яким роз­мі­ще­но шолом з наме­том під шоло­мо­вою коро­ною і кор­чак, з яко­го вини­кає пес, в нашо­лом­ни­ку35.

3. ГЕНЕАЛОГІЯ ТА БІОГРАМИ

ПРОТОПЛАСТА РОДУ

ГРИНЬ­КО СОКОЛЕЦЬКИЙ

Спільне іме­ну­ван­ня Чер­лен­ковсь­ких, Кміти­чів, Биків Воро­но­ви­ць­ки­ми, зафік­со­ване на почат­ку ХVІІ ст. в архіві Пісо­чинсь­ких, не тіль­ки від­си­лає до іме­ни леґен­дар­но­го родо­по­чат­ків­ця Філо­на Кміти-Чор­но­бильсь­ко­го Гре­го­ра Воро­но­ви­ча (за Б. Папро­ць­ким), але й до володін­ня маєт­ком Воро­но­ви­ця Гринь­ком Соко­ле­ць­ким, який він три­мав за під­тверд­ним при­вілеєм гос­по­да­ря Подільсь­кої зем­лі кня­зя Федо­ра Коріа­то­ви­ча від 20. 06. 1391 р.36 Саме цей збіг дав змо­гу сучас­ним українсь­ким гене­а­ло­гам Іва­но­ві Лев­ковсь­ко­му та Сер­гію Невмер­жи­ць­ко­му вису­ну­ти пер­спек­тив­ну гіпо­те­зу про ото­тож­нен­ня Гринь­ка Соко­ле­ць­ко­го з Гре­го­ром Воро­но­ви­чем.37

Змі­на від­то­поні­міч­но­го пріз­ви­ща досить лег­ко пояс­нюєть­ся тек­стом само­го при­вілею Гринь­ко­ві Соко­ле­ць­ко­му, в яко­му пря­мо зазна­чаєть­ся, що даний при­вілей надаєть­ся вна­слі­док поже­жі Соко­ле­ць­ко­го зам­ку, в яко­му згорі­ли попе­ред­ні надан­ня стар­ших князів Коріа­то­ви­чів тому ж Гринь­ко­ві (при­вілей 20. 06. 1391 р. був під­тверд­ним при­вілеєм, а пер­винне надан­ня на Сокіле­ць Гринь­ко Соко­ле­ць­кий отри­мав рані­ше, най­і­мо­вір­ні­ше, що з 1370‑х рр., коли він упер­ше (1374 р.) фік­суєть­ся на служ­бі у князів Коріа­то­ви­чів). Від­так Вороновиця
мог­ла бути обра­на Гринь­ком Соко­ле­ць­ким як нова рези­ден­ція і тоді уже його нащадки
Олек­сан­дро­ви­чі іме­ну­ва­ли­ся уже за назвою посе­лен­ня Вороновиця.

Г. Соко­ле­ць­кий відо­мий як чер­во­но­го­родсь­кий воє­во­да князів Коріа­то­ви­чів 1374 р., був одру­же­ний з доч­кою русь­ко­го кня­зя Андріа­на Він­ни­ць­ко­го; отри­мав як віно у володін­ня маєт­ки від своєї тещі кня­гині Андріа­но­вої Він­ни­ць­кої; до 1380 р. від кня­зя Олек­сандра Коріа­то­ви­ча отри­мав у вислу­гу Соко­ле­ць­ку волость із Соко­ле­ць­ким зам­ком, який згодом
спа­ли­ли тата­ри.38 1388 р. Гринь­ко Соко­ле­ць­кий висту­пив свід­ком у данині князів Костян­ти­на і Федо­ра Коріа­то­ви­чів Неми­рі Бакотсь­ко­му. 1391 р. гос­по­дарі Подільсь­кої зем­лі князі Костян­тин і Федір Коріа­то­ви­чі під­твер­ди­ли Гринь­ко­ві Соко­ле­ць­ко­му при­вілей на Соко­ле­ць­ку волость і віно кня­гині Вінницької. 

Подільсь­кий ста­ро­ста вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла князь Федь­ко Несвізь­кий, який похо­див з князів Він­ни­ць­ких і був родо­по­чат­ків­цем князів Зба­разь­ких, у своїй пер­шій при­сяж­ній гра­мо­ті від 7 верес­ня 1434 р. ново­му польсь­ко­му коро­лю Вла­ди­сла­ву ІІІ Вар­нен­чи­ко­ві заявив свої спад­ко­ві пра­ва на Кре­ме­не­ць­ку, Зба­разь­ку, Він­ни­ць­ку і Хміль­ни­ць­ку воло­сті та пра­во вислу­ги на Сокіле­ць.39 Це свід­чить не тіль­ки про спорід­нен­ня піз­ні­ших князів Зба­разь­ких з ймо­вір­ни­ми нащад­ка­ми Гринь­ка Соко­ле­ць­ко­го Воро­но­ви­ць­ки­ми-Олек­сан­дро­ви­ча­ми (Гринь­ко Соко­ле­ць­кий був одру­же­ний з доч­кою кня­зя Андріа­на Він­ни­ць­ко­го), але й про те, що на той момент Сокіле­ць уже вий­шов із під володін­ня Г. Соко­ле­ць­ко­го та його нащад­ків, які від­так не мог­ли іме­ну­ва­ти­ся Соко­ле­ць­ки­ми. Це дає змо­гу при­пу­сти­ти, що Воро­но­ви­ць­кі так само мали виво­ди­ти своє поход­жен­ня від Гре­го­ра Воро­но­ви­ча (ймо­вір­но­го Гринь­ка Соколецького).

∞, кнж. N. Андри­а­нов­на Вінницька.

ПОКОЛІННЯ І

АЛЕК­САНДР

ПОКОЛІННЯ ІI

ВОЛЧ­КО АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ВОРО­НО­ВИ­ЦЬ­КИЙ (1458, 1488)

Зберіг­ся унікаль­ний ориґі­нал обве­ден­ня гра­ни­ць с. Тулин жито­мирсь­ким ста­ро­стою Жиди­мон­том від 1458 р., в яко­му свід­ка­ми пра­во­вої про­це­ду­ри при­сут­ні „пан Воро­на“ і „пан Волч­ко Алек­сан­дро­вич“.40 Остан­ній, напев­но, нале­жав до роду Олек­сан­дро­ви­чів Вороновицьких 

1488 год Волъ­чъ­ку Воро­но­ви­цъ­ко­му 5 коп з мыта Киев­ско­го41

МИТ­КО ГОЛЕН­КО АЛЕКСАНДРОВИЧ

Путив­льсь­кий намісник

В офі­цій­них доку­мен­тах вели­ко­кня­жої кан­це­лярії іме­ну­вав­ся Мит­ко Олек­сан­дро­вич. Так, путив­льсь­кий наміс­ник Мит­ко Олек­сан­дро­вич фік­суєть­ся на цьо­му уряді
в 1485—1486 рр.42 Під іншим ім’ям Голен­ко фік­суєть­ся разом з бра­том Кмітою Олек­сан­дро­ви­чем свід­ком-печа­та­рем у дар­чо­му акті кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го своїй дядині (дру­жині рід­но­го дядь­ка) кня­гині Марії Семе­но­вій Ровенсь­кій на маєт­ки Сту­ден­ка і Ста­вок у 200 копах гро­шів, які він був винен кня­гині від 9. 08. 1486 р.: „нам±стник путивль­скии Мит­ко Голен­ко“.43 Те, що Голен­ко фіґу­рує пер­шим у спис­ку печа­тарів, свід­чить про його висо­кий соціаль­ний ста­тус і мож­ли­ве спорід­нен­ня з кня­зя­ми Зба­разь­ки­ми і кня­ги­нею Марією Ровенсь­кою. У тому ж акті бачи­мо і сина Голен­ка Юхна з титу­лом пан („пан Голен­чич сын Юхно“). Голен­ко (Мит­ко) Олек­сан­дро­вич мав зем­ле­во­лодін­ня у Він­ни­ць­кій воло­сті — колиш­нє зам­ко­ве село
Перпурівці/​Перпуровичі.44

КМІТА АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ

ста­ро­ста Він­ни­ць­кий, Чер­кась­кий і Путивльський.

Най­біль­ше плу­та­ни­ни вий­шло з Кмітою (Матвієм) Олек­сан­дро­ви­чем, оскіль­ки ім’я Кміти потра­пи­ло у при­вілей-фаль­си­фі­кат Свид­ри­гай­ла пер­шої тре­ти­ни ХVІІ ст. під датою 1431/1446 рр. Бог­дан (Федір), який фіґу­рує в гене­а­ло­гіч­ній рекон­струк­ції Н. Яко­вен­ко, і є тим самим Кмітою (Матвієм). На дум­ку Полі­щу­ка В., його перей­ме­но­ва­но неспра­вед­ли­во.45 В доку­мен­тах ім’я Бог­дан (Федір) як він­ни­ць­кий наміс­ник не трап­ляєть­ся. Це рекон­струй­о­ване ім’я на під­ставі даних пом’яника Києво-Михай­лівсь­ко­го Золо­то­вер­хо­го мона­сти­ря, в яко­му ім’я Федо­ра насправ­ді жіно­чо­го роду у родо­во­му від­мін­ку: „Род пана Семе­на Кми­ти­ча: [пом’янути] Фе(до)ру, пна Семе­на, Фомы“.46 Дру­ге ім’я він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка Бог­дан рекон­струй­о­ва­но з іме­ну­ван­ня матері Кришто­фа і Семе­на Кміти­чів, яка фіґу­рує в акті роз­поді­лу маєт­ків між бра­та­ми від 30. 05. 1527 р., в яко­му вона була назва­на „Бог­да­на Кми­ти­на Огро­фе­на Поло­зов­на“.47 В цьо­му разі ім’я Бог­да­на (не Бог­дан) — це жіно­че ім’я матері братів Кміти­чів; дру­ге — хре­стильне ім’я дру­жи­ни Кміти Олек­сан­дро­ви­ча — Огро­фе­на, яка була з роду Полозів. Якби йшло­ся про іме­ну­ван­ня жін­ки по імені чоло­віка, яко­го, при­пу­сті­мо, зва­ли Бог­дан, то в цьо­му разі було б напи­са­но „Бог­да­но­вая Кми­ти­на“. В цьо­му ж випад­ку іме­нем чоло­віка Бог­да­ни є Кміта. Бог­да­на і була назва­на по імені чоло­віка „Кміті­на“.

Пан Кміта Олек­сан­дро­вич був він­ни­ць­ким наміс­ни­ком у 1485 1490.48 1486 р. (дата згід­но з індик­том 3), серп­ня 9. Чер­лехів (Чер­няхів?). Він­ни­ць­кий наміс­ник пан Кміта Олек­сан­дро­вич (нам±стник в±ницкий пан Кми­та Алекъ­сан­дро­вич) сві­док у да чому акті кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го своїй дядині (дру­жині рід­но­го дядь­ка) кня­гині Марії Семе­но­вій Ровенсь­кій на маєт­ки Сту­ден­ка і Ста­вок у 200 копах гро­шів, які він був винен кня­гині. Пансь­кий титул Кміти Олек­сан­дро­ви­ча та при­кла­дан­ня печат­ки до акта кня­зя Ф. В. Зба­разь­ко­го свід­чить про його над­зви­чай­но висо­кий соціаль­ний ста­тус на Схід­но­му Поділ­лі. У спис­ку печа­тарів посів дру­ге міс­це піс­ля путив­льсь­ко­го наміс­ни­ка Мит­ка Голен­ка. Піс­ля Кміти Олек­сан­дро­ви­ча йдуть «пан Мит­ко Чап­лич, коро­лев дво­ря­нин Сен­ко Поло­зо­вич, а коро­лев дво­ря­нин Сен­ко Смоч­ко, а пан Голен­чич сын Юхно». Дру­ге міс­це у спис­ку печа­тарів може свід­чи­ти про пев­ну спорід­неність з яко­юсь із сторін. Кня­ги­ня Марія Семенів­на була донь­кою кня­зя Михай­ла Сте­пансь­ко­го, у пер­шо­му шлю­бі за сином луць­ко­го ста­ро­сти Неми­ри Реза­но­ви­ча Яко­вом Вой­ною (заги­нув бл. 1460‑х р.), у дру­го­му шлю­бі за кня­зем Семе­ном Васи­ле­ви­чем Несві­ць­ким, Зба­разь­ким і Коло­денсь­ким, від яко­го мала донь­ку Ана­стасію (Настасію).

З черв­ня 1490 р. стає путив­льсь­ким наміс­ни­ком: «В Петръ­ко­ве дано з мыта, декабрь 14 [1486 р.]., «ану Кми­те Алек­санъ­дро­ви­чу 12 копъ з мыта киевъско­го»49 (1486 р.); «Кми­те Алек­санъ­дро­ви­чу 16 копъ гро­шеи тамъ жо в пана Миха­и­ла [Заго­ро­въско­го, з воло­въщи­ны]» (23. 01. 1488 р.)50; «пану Кми­те Алек­санъ­дро­ви­чу 12 копъ» (1488 р.)51; «пану Кми­те Алек­санъ­дро­ви­чу 3 полу­штучъ­ки сук­на з мыта луц­ко­го» (28.10.1488 р.)52; «намест­ни­ку вениц­ко­му пану Кми­те Алек­санъ­дро­ви­чу 10 копъ гро­шеи у Оку­шъ­ка Кале­ни­ко­ви­ча з данъ­ныхъ пеня­зеи звя­голь­скихъ, а с 2 возы соли с клю­ча Луцъ­ко­го» (1488 р.)53; «На Вени­цу дано 100 бочокъ жыта въ ключ­ни­ка луцъ­ко­го, а 60 копъ гро­шеи со скар­бу: 30 копъ намест­ни­ку [вин­ни­цъ­ко­му] пану Кми­те, а 30 копъ земя­номъ »(24.02.1490 р., індикт 7)54; «Кази­миръ, Божьеи мило­стью. Намест­ни­ку путивль­ско­му пану Кми­те Алек­сан­дро­ви­чу» (30.04.1490 р.)55; «пану Кми­те Алек­сан­дро­ви­чу, намест­ни­ку путивль­ско­му, 20 копъ гро­шей з мыта путивль­ско­го» (2.06.1490 р.).56

Зустрі­чаєть­ся в таких пожа­лу­ван­нях королів Кази­ми­ра і Олек­сандра: «1490, апре­ля 30. Лист намест­ни­ку Путивль­ско­му, пану Кми­те Алек­сан­дро­ви­чу. Сда­ча в арен­ду на три года мыта и корч­мы Путивль­ских Киев­ским жидам, Мево­ра­ху и Иеро­елу, и Слуц­ко­му жиду Авраму»[1], «Намест­ни­ку Вениц­ко­му, пану Кми­те Алек­сан­дро­ви­чу, 10 коп гро­шей у Окуш­ка Кали­ни­ко­ви­ча з дань­ных пеня­зей Извя­голь­ских, а 2 возы соли с клю­ча Луцкого»[2], «1494, мая 17. Лист намест­ни­ку Чер­кас­ско­му, пану Кми­те Алек­сан­дро­ви­чу. Раз­ре­ше­ние Киев­ско­му бояри­ну Вас­ку Ерше­ви­чу при­зы­вать и оса­жи­вать людей в его име­нии Мош­ны в Чер­кас­ском пове­те и осво­бож­де­ние их от ясач­ной служ­бы, что­бы они слу­жи­ли Ерше­ви­чу, как слу­жат люди дру­гим Киев­ским боярам».[3]

Пока­зан в гра­мо­ті вели­ко­го кня­зя литовсь­ко-русь­ко­го Олек­сандра, яку він писав у Віль­но 26 берез­ня 1499 року. “Бив нам чолом пан Кми­та Олек­сан­дро­вич і про­сив у нас села в Жито­мирсь­ко­му повіті на ім’я Коро­с­те­шо­во і дан­ни­ків наших: Гурі­на і Васи­ля і їх това­ри­шів і пові­дав перед нами, що тії дан­ни­кі дають нам дані тіль­ки пів тре­тя від­ра меду і осьм відер полу­ддя. Уж ми теє село Коро­с­те­шо­во, і тих дан­ни­ків і їх това­ри­шів йому дали зо всі­ма їх зем­ля­ми, із дан­ню, і зо всі­ма тим, що здав­на до того села належало”. 

1499 р. Кміта під­твер­див у вели­ко­го кня­зя Олек­сандра пра­ва на свої отчин­ні маєт­ки і вислу­ги від Кази­ми­ра й Олек­сандра — Літин у Він­ни­ць­ко­му повіті, Велед­ни­ко­ви­чі у Київсь­ко­му повіті (Овруч), Коро­сти­шів у
Жито­мирсь­ко­му повіті, дан­ни­ка („чоло­ве­ка с его зем­лей“) Ігна­та Закор­ни­ча в Овру­ць­ко­му повіті.57

З опи­су Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1552 року відо­мо «село пана Алек­сан­дро­во Кми­ти­ча Чер­лен­ко­во», де Олек­сандр Кмітич — син Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча Кміти­ча [4], «село Семе­но­во Кми­ти­ча Повтор­цы», тоб­то Пул­тів­ці, «пана Семе­на Кми­ти­ча двор в месте», «село Семе­на Кми­ти­ча Летынь», «дру­гое село пана Семе­на Кми­ти­ча на имя Пел­чев­цы» (ті ж, Пул­тів­ці) з при­сіл­ка­ми Сала­та­ми (тоб­то, Салашами)[5]. Не див­но, що ці ж маєт­ки «Лити­на, Пол­те­вичъ и Сола­ши и дво­ра Вениц­ко­го» 29 берез­ня 1566 року Філон Кміта обмі­няв на Чор­но­биль, Лев­ко­ви­чі і Кобилин.[6] В ревізії Він­ни­ць­ко­го зам­ку від 1545 року в три­ман­ні Семе­на Кміти назва­но ще й село Воня­чин (сучасне Горо­ди­ще Літинсь­ко­го рай­о­ну): «A kotoroie imenie Woniuczyn na tot czas pan Semen Kmitych derżyt od hospodara Jeho Miłosti».[7]

Кміта заги­нув у мос­ковсь­ко­му полоні 1501 р., куди потра­пив, захи­ща­ю­чи від вторг­нен­ня мос­ко­ви­тів Любе­ць­кий замок на Чер­ні­го­во-Сівер­щині. Помер в моск. полоні: «częścią z żalu, częścią z bólu, w okowach w turmie umarl».

Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви Ближ­ніх печер Києво-Печерсь­кої лаври зга­дує запи­са­ний на почат­ку 50‑х рр. XVII ст. рід «по(д)чашиной Кієв­ской» пані Анни Гуле­ви­чів­ни Лоз­чи­ной: Олек­сан­да Кміта, Агре­фі­ну и жену его Поло­зов­ну, Семи­о­на Кміта, Фео­до­ру и жену е(г)о Капу­стян­ку, Філо­на Кміта, Євдо­кію Кміта(н)ку, Іоан­на Гуле­ви­че, Ніко­лая Гуле­ви­ча, Вар­ва­ру Краси(н)скую, Анну Олі­за­ров­ну, Анну (Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви, 2007, с. 40)

∞, Бог­да­на-Огре­фи­на Семенів­на Полозовна.

1. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, изда­ва­е­мая Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 220
2. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, изда­ва­е­мая Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 277
3. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, изда­ва­е­мая Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. Том 27‑й, СПб., 1910. стр. 542
4. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст: Волинь і Цен­траль­на Украї­на. Кри­ти­ка, 2008, стор. 171
5. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 602, 607, 608.
6. Лап­по И. И. Вели­кое Кня­же­ство Литов­ское за вре­мя от заклю­ченія люб­лин­ской уніи до смер­ти Сте­фа­на Баторія, 1569—1586: опыт изслѣ­до­ванія поли­ти­че­ска­го и обще­ствен­на­го строя, Том 1. Тип. И. Н. Ско­ро­хо­до­ва, 1901, стр. 431
7. Źródła dziejowe. T. 6, 1877, S. 114.

ПЕТ­РО БИК АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

Він­ни­ць­кий намісник.

Бик Олек­сан­дро­вич також фіґу­рує у дани­нах Кази­ми­ра ІV: „Быку Воро­но­ви­цъ­ко­му шуба лисья завы­и­ко­вая с клю­ча Киевъско­го“ (1488)58; „Быку Алек­сан­дро­ви­чу, Кми­ти­ну бра­ту, 10 копъ съ коръ­чомъ вру­цъ­кихъ; ему жъ 10 копъ з мыта киев­ско­го, а 2 возы соли съ клю­ча луц­ко­го“ (1488)59; „намест­ни­ку вениц­ко­му Быку Алек­сан­дро­ви­чу 12 копъ съ цын­шо­выхъ гро­шей Гору­хов­скихъ. Дмит­ру Алек­санъ­дро­ви­чу 8 копъ въ ключ­ни­ка луцъ­ко­го съ цын­шо­выхъ гро­шей; а ему жъ 6 копъ з мыта луцъ­ко­го. Земя­номъ вениц­кимъ 2 поста­вы сук­на ново­гонь­ско­го“ (29. 11. 1489 р.).60 Як бачи­мо, Бик Олек­сан­дро­вич, так само, як і його брат, був він­ни­ць­ким намісником*. 

Він заги­нув від татарсь­ко­го напа­ду близь­ко 1498 р. Бик — єди­ний зі синів „гетьма­на“ Свид­ри­гай­ла Олек­сандра, про яко­го зберіг­ся поми­наль­ний запис у пом’янику. Йдеть­ся про пом’яник Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря, в яко­му, на жаль, запис зберіг­ся лише част­ко­во, й тому ми має­мо перелік лише деся­ти хре­стиль­них імен пред­став­ни­ків роду: „Род
пана Быка Олек­сан­дро­ви­ча, ста­ро­сты в±ницкого: Васи­ліа. Васи­ліа. Олек­сандра. Акси­нию, Софию. Оули­а­ну. Димит­ріа. Юріа. Фео­до­ра. Юріа
(далі обрив тек­ста)“.61 Загад­ко­вою є при­сут­ність у цьо­му спис­ку перед іме­нем Олек­сандра, яким, без сум­ніву, є „гетьман“ Свид­ри­гай­ла, який від­бу­ду­вав Він­ни­цю, двох Васи­лів. Чи міг під одним із іме­нем Васи­ля хова­ти­ся Гре­гор Воро­но­вич, важ­ко ска­за­ти? Най­і­мо­вір­ні­ше, що піс­ля вій­ни за Поділ­ля між ВКЛ і Коро­ною Польсь­кою (1430—1438) тяг­лість родо­во­го зем­ле­во­лодін­ня, як і пам’ять про пред­ків, у нових політич­них реаліях була втра­че­на або переінакшена. 

Извест­но так­же, что в 1498 году вели­кій князь Алек­сандр пожа­ло­вал пану Быку Алек­сан­дро­ви­чу чело­ве­ка Мар­тин­ца (Пуп­ко­вич) въ Овруц­комъ пове­те и его двух бра­тьев, Олеш­ка и Сидо­ра, кото­рые „одну пан­цир­ную служ­бу слу­жи­ва­ли“ (ЛМ 6, №270).

В 1497 г. Быку Алек­сан­дро­ви­чу пожа­ло­ва­но име­ние Бры­ле­во в Жито­мир­ском пове­те (ЛМ 6, №242). 28 жовтня 1497 р. датуєть­ся при­вілей Олек­сандра Яґел­лон­чи­ка Бику Олек­сан­дро­ви­чу на маєток Бри­ле­ве у Жито­мирсь­ко­му повіті на умо­вах пожит­тєво­го («до живо­та») володін­ня. У при­вілеї зазна­че­но, що вка­за­ний маєток вислу­жив Нич­кір ще у кня­зя Семе­на Олель­ко­ви­ча. Кази­мир Яґел­лон­чик надав Бико­ві Олек­сан­дро­ви­чу Бри­лівсь­кий маєток на умо­вах пожит­тєво­го догля­ду й утри­ман­ня Нич­кіро­вої дру­жи­ни. Ув’язання у володін­ня здійс­ню­вав поло­ць­кий наміс­ник пан Юрій Пацо­вич. Коли ж листи на маєток згорі­ли, пан Бик Олек­сан­дро­вич звер­нув­ся з про­хан­ням до вели­ко­го кня­зя Олек­сандра нада­ти нові листи на володін­ня Бри­ле­вим. Дока­зом того, що Бик Олек­сан­дро­вич мав листи Кази­ми­ра Яґел­лон­чи­ка, було свід­чен­ня Юрія Пацо­ви­ча про ув’язання його у володін­ня вка­за­ним маєт­ком62, що й дало під­ста­ви для Олек­сандра Яґел­лон­чи­ка вида­ти свій при­вілей Бику Олек­сан­дро­ви­чу на володін­ня маєт­ком Брилеве.

Брац­лавсь­кий під­ко­морій Лаврин Пісо­чинсь­кий (або для ньо­го) склав доку­мент близь­ко 1603 р., в яко­му були викла­дені відо­мо­сті про рід Дуби­ць­ких і Биків Олек­сан­дро­ви­чів, маєт­ки яких по жіночій лінії були успад­ко­вані част­ко­во Дуби­ць­ки­ми, зокре­ма, йшло­ся про маєт­ки Кам’яногірку та Овдіїв­ку.63 Заго­ло­вок тек­сту, який вка­зує на при­зна­чен­ня інфор­ма­цій­но­го пові­дом­лен­ня, пря­мо від­но­сить Биків Олек­сан­дро­ви­чів до роду Воро­но­ви­ць­ких: „Єне­алєию (тоб­то гене­а­ло­гію.— В. П.) Воро­но­виц­ко­го выве­сти, што по немъ кому доста­ло. Межи инши­ми Каме­но­гор­ка и євде­ев­ка доста­ласў Быко­ви, сыно­ви его (тоб­то Олек­сандра.— В. П.) с роз­дел­ку з бра­тьею (між сина­ми Олек­сандра.— В. П.). Тот Бык, муж­ско­го потом­ства не зоста(ви)вши, мелъ тол­ко дев­ки“.64

∞, .... .....

6/2. ДМИТ­РО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Дмит­ро Олек­сан­дро­вич також фіґу­рує у дани­нах Кази­ми­ра ІV: „Дмит­ру Алек­санъ­дро­ви­чу 10 копъ гро­шеи з мыта луцъ­ко­го, а 15 бочокъ ржи с клю­ча Луцъ­ко­го жъ“ (28. 10. 1488 р.)65; „намест­ни­ку вениц­ко­му Быку Алек­сан­дро­ви­чу 12 копъ съ цын­шо­выхъ гро­шей Гору­хов­скихъ. Дмит­ру Алек­санъ­дро­ви­чу 8 копъ въ ключ­ни­ка луцъ­ко­го съ цын­шо­выхъ гро­шей; а ему жъ 6 копъ з мыта луцъ­ко­го. Земя­номъ вениц­кимъ 2 поста­вы сук­на ново­гонь­ско­го“ (29. 11. 1489 р.).66

Дмит­ро Алек­сан­дро­вич в 1529 р. пере­дає в спад­щи­ну сину Олек­сан­дру Дмит­ро­ви­чу, брац­лавсь­ко­му войсь­ко­му, м. Чер­лен­ків [13,с. 162]. Від­то­ді ця гіл­ка носить пріз­ви­ще Чер­лен­ковсь­ких. Його син Юрій Олек­сан­дро­вич зга­дуєть­ся з 1597 р. як брац­лавсь­кий войсь­кий і земсь­кий суд­дя. Іван Юрій­о­вич Чер­лен­ковсь­кий, пра­внук Дмит­ра, три­має як дер­жа­ву с. Тють­ки [7, с. 610]. Під 1603 р. зазна­чені надан­ня двом його нащад­кам: Єро­ни­му — брац­лавсь­ке ловец­тво, Сте­фа­ну — пiд­чаш­ство [7, с. 510]. Ще у 1585 р. Чер­лен­ковсь­кі як близь­кі роди­чі Кмітів роз­ня­ли уго­ду по сели­щу Жога­ло­ве (Жигалів­ка) [7, с. 415]. В 1589 р. їм нале­жить Ново­се­ли­ця, яку чоло­вік застав­ляє дру­жині за 400 кіп гро­шей, а потім пере­дає їй в дожит­тєве кори­сту­ван­ня. Силь­вестр Чер­лен­ковсь­кий, меч­ник брац­лавсь­кий (1620) по бать­ку отри­мує Тють­ки , а в 1624 р. йому під­твер­джу­ють на ньо­го при­вілей [7, с. 636]. На поса­ді брац­лавсь­ко­го земсь­ко­го писа­ря (1628–1659) він у 1634 р. отри­мує Бохо­ни­ки, Кри­щин­ці. Силь­вестр — одна з най­ці­каві­ших поста­тей Брац­лав­щи­ни: він опіку­вав­ся Києво-Моги­лянсь­кою ака­де­мією, що відо­мо із запо­віту Пет­ра Моги­ли [13, с. 163]. В 1647 р. Силь­вестр Чер­лен­ковсь­кий пере­дає свої маєт­ки в заста­ву Яну Дзи­ку, брац­лавсь­ко­му хорун­жо­му [1, с. 443]. Роди­на Чер­лен­ковсь­ких ще в 1623 р. фун­дує у Він­ни­ці кон­вент доміні­кан­ців. В 1670 р. Антоній Чер­лен­ковсь­кий, чер­не­ць-васи­лія­нин, син Силь­ве­ст­ра, дарує Сте­фа­ну Костян­ти­но­ви­чу Пісо­чинсь­ко­му, брац­лавсь­ко­му ста­ро­сті, свої маєт­ки: м. Сели­ще, або Новий Чер­лен­ків, з зам­ком, Ста­рий Чер­лен­ків, Неро­дин­ці, Комарів, Рове­ць, Слобід­ку (Яри­шів­ку), Гри­жин­ці, Юрків­ці, Івонів­ці, Бохо­ни­ки [7, с. 794].

Про­даж вдо­вою Богухва­ла Дмит­ро­ви­ча Рома­но­ва кня­зю К. І. Острозь­ко­му під­твер­джуєть­ся ревізією Жито­мирсь­ко­го зам­ку 1545 р.: „[...] волост Рома­нов, кото­рая была к зам­ку,— с тое воло­сти была дань гро­шо­вая и медо­вая и служъ­ба на замок, в кото­рои воло­сти и тепер естъ осмъ­де­сят служ­об людеи; тую волость упро­сил собе в коро­ля его мило­сти ста­ро­ста жито­мир­скии небож­чик пан Дмитръ, и сын его Б(о)гухвалъ тую волост дер­жал; и по смер­ти его жона про­да­ла небож­чи­ку кн(я)зю Костенъ­ти­ну (тоб­то до 1530 р.— В. П.), и тепер (на час про­ве­ден­ня ревізії.— В. П.) тую волост дер­житъ кн(я)гини Ильи­ная к Чуд­но­ву“. Див.: Ревізія українсь­ких зам­ків 1545 року...— С. 252. Напев­но, жито­мирсь­кий ста­ро­ста Дмит­ро Олек­сан­дро­вич випро­сив собі Романівсь­ку волость у вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Олек­сандра між 1501 і 1506 рр., коли той мав титул польсь­ко­го короля.

∞, ..... ......

ЮРІЙ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

На s. 1183 той же рабо­ты Б. Папроц­кий в раз­де­ле о Кми­тах “коди­ру­ет” очень инте­рес­ную запись: «Филон Кми­та Чер­но­быль­ский, ста­ро­ста Оршан­ский, муж слав­ный, кото­ро­го напрод про­зви­ще пока­зав­ши, нача­ло дела того зац­но­го пока­жет. Тот для того пишет­ся Чер­но­быль­ским, что король Зиг­мунт Август дал ему замок тот за заме­ну име­ний его Подоль­ских, тым бо сам власне назвись­ком назвал, так­же, как и отец его. Когда бра­ту Юрию (Jerzemu) млад­ше­му достал­ся замок их отчиз­ный Вороновиц(ы), (т.е. Мат­вей) не писал­ся Воро­но­виц­ким, толь­ко Кми­та, бо таков был обы­чай в Руси и пото­му не писа­ли чего не три­ма­ли. Тот Юрий (Jerzy) был так­же чело­век знат­ный и муж славный.»

Піс­ля роз­поді­лу спад­щи­ни „гетьма­на“ Олек­сандра між його сина­ми Воро­но­ви­ця відій­ш­ла до Юрія, й тому зго­дом, у пер­шій поло­вині ХVІ ст. пріз­ви­ще Воро­но­ви­ць­ких закрі­пи­лось лише за цією лінією Олек­сан­дро­ви­чів, яка зго­дом так само вигас­ла, не зали­шив­ши нащад­ків по чоло­вічій лінії. 

N. АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

ПОКОЛІННЯ IIІ

ЮХНО ГОЛЕН­ЧИЧ

Фік­суєть­ся разом з бать­ком Мит­ком і дядь­кою Кмітою Олек­сан­дро­ви­ча­ми свід­ком-печа­та­рем у дар­чо­му акті кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го своїй дядині (дру­жині рід­но­го дядь­ка) кня­гині Марії Семе­но­вій Ровенсь­кій на маєт­ки Сту­ден­ка і Ста­вок у 200 копах гро­шів, з титу­лом пан („пан Голен­чич сын Юхно“).
67

ФЕДЬ­КО ГОЛЕНЧИЧ

Дани­ни Кази­ми­ра ІV з Литовсь­кої Мет­ри­ки зафік­су­ва­ли також надан­ня Голен­ці (Мит­ку) та його іншо­му сино­ві Федо­ру: „Федь­ку Солен­чи­чу (дефект транслі­те­ра­ції тек­сту, тре­ба чита­ти „Голен­чи­чу“.— В. П.) (04. 03. 1486 р.)68; „Федь­ку Голенъ­це 10 копъ з мыта киевъско­го“ (28. 10. 1488 р.)69; 1489 р. Федь­ко Голен­чич від­во­зив гро­ші з гос­по­дарсь­ко­го скар­бу київсь­ким кня­зям, панам і зем’янам.70 Між 1492—1501 рр. Федь­ко Голен­чич три­мав село Меще­ру (або Нещерів?) у Київсь­кій зем­лі.71 Був одру­же­ний на татарсь­кій княж­ні з роду Ягол­даєви­чів, а від­так володів яки­мись зем­ля­ми на Сівер­щині, які перей­шли до ньо­го від дру­жи­ни (зг. 1497 р.).72

N. ПЕТ­РОВ­НА БИКІВНА

Іваш­ко Бог­да­но­вич Гостсь­кий був одру­же­ний з доч­кою зем’янина Бика Олек­сан­дро­ви­ча, піс­ля смер­ті яко­го отри­мав дея­кі його володін­ня; у листі на них, вида­но­му 28 січ­ня 1506 р., він фігу­рує як гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин73. [1506 г.] инд. 9. янва­ря 28. Люб­лин. — Указн. лист кор. пол. и в. кн. лит. Алек­сандра намест. овруч. Сень­ку Рома­но­ви­чу о пожа­ло­ва­нии дв-ну Иваш­ку Богд. Гощско­му дан­ни­ка Мар­тин­ца Пуп­ко­ви­ча с бр. в Овруч. пов., «веч­но».

Наступ­на і остан­ня згад­ка про цьо­го із синів Бог­да­на Гостсь­ко­го пов’язана з його участю в поділі луць­ких повіт­ни­ків Іваш­ка, Ігна­та й Бог­да­на Дчусів, здійс­не­но­му в селі Ляхів 13 квіт­ня 1515 р.74

Іван Бог­да­но­вич помер, як і брат його Олек­сандр, схо­же, ще за жит­тя бать­ка, про що свід­чить лаконіч­ний запис у пом’янику Києво-Печерсь­кої Лаври «Род пана Бог­да­на Госко­го. Ива­на. Алек­сандра»75, вне­се­ний, оче­вид­но, Бог­да­ном Сенковичем.

∞, Іван Бог­да­но­вич Гостсь­кий (1506).

НАСТАСІЯ ПЕТ­РОВ­НА БИКІВНА

Кам’яногірка, а також Овдіїв­ка (село, розта­шо­ване пів­ніч­ні­ше Кам’яногірки, біля Пико­ва, зва­ло­ся і Шепіїв­кою; під остан­ньою назвою нині вхо­дить до скла­ду Калинівсь­ко-го рай­о­ну) колись діста­ли­ся Бико­ві, одно­му із синів яко­гось Воро­но­ви­ць­ко­го. Бик зали­шив по собі тіль­ки дочок. Одна з них, Настасія, одер­жа­ла в спа­док Кам яно­гір­ку й Овдіїв­ку. Вона вий­ш­ла заміж за Іва­на Дуби­ць­ко­го, сина дво­ря­ни­на вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Михай­ла Дуби­ць­ко­го (Herbarz Polski, част. 1, т. 5, с. 67. Тут замість Михай­ла помил­ко­во назва­ний Мико­лай), зго­дом запи­са­ла (пода­ру­ва­ла) йому навіч­но ці села та інші маєт­ки (не виклю­че­но, зокре­ма, що й Жорн­ви­ща). Коли Іван помер, вона визна­ла ці добра за дідич­ні володін­ня своїх від ньо­го синів: Пав­ло­ві діста­ли­ся маєт­ки у Вели­ко­му книзів­стві Литовсь­ко­му («в Литвє»), а Олек­сан­дро­ві — «в Бра­слав­ском край», у тому числі Кам яно­гір­ка й Овдіїв­ка (мож­ли­во, і Жорн­ви­ща). Олек­сандр виї­хав на служ­бу «до Вєн­гєрі», де й помер. Його брац­лав­сь­ві добра перей­шли до Пав­ла (ЛНБ НАН Украї­ни, від. руко­писів, ф. 5, on. 1., спр. 4050II, арк. 98–98зв.).

Теста­мент Настасії Пет­рів­ни Биків­ни — дру­жи­ни, нага­дує­мо, Іва­на Михай­ло­ви­ча Дуби­ць­ко­го («Ива­но­воє Михам­лов­ни Дубиц­коє Наста­си Пет­ров­ни Биков­ни»). У теста­мен­ті, скла­де­но­му 12 берез­ня 1565 р. і вне­се­но­му в пінсь­ку ґродсь­ку кни­гу 26 трав­ня того ж року (випис опо­ві­дан­ня з цієї кни­ги умоцо­вані теж покла­ли), ска­за­но, що ще до появи цьо­го доку­мен­та Настасія листом «даро­ва­ла и запи­са­ла … на вєч­ность» Ф. Оле­ші й Опро­си­мії тре­тю части­ну розта­шо­ва­них у Він­ни­ць­ко­му повіті «имєн»» Жорн­вищ і села Овдіїв­ців (sic!) і під­твер­джує це теста­мен­том, а дві части­ни цих маєт­ків заста­ви­ла їм же за 200 кіп литовсь­ких грошів.

∞, Іван Михай­ло­вич Дубицький.

БОГУ­ФАЛ ДМИТ­РО­ВИЧ АЛЕКСАНДРОВИЧ

Про­даж вдо­вою Богухва­ла Дмит­ро­ви­ча Рома­но­ва кня­зю К. І. Острозь­ко­му під­твер­джуєть­ся ревізією Жито­мирсь­ко­го зам­ку 1545 р.: „[...] волост Рома­нов, кото­рая была к зам­ку,— с тое воло­сти была дань гро­шо­вая и медо­вая и служъ­ба на замок, в кото­рои воло­сти и тепер естъ осмъ­де­сят служ­об людеи; тую волость упро­сил собе в коро­ля его мило­сти ста­ро­ста жито­мир­скии небож­чик пан Дмитръ, и сын его Б(о)гухвалъ тую волост дер­жал; и по смер­ти его жона про­да­ла небож­чи­ку кн(я)зю Костенъ­ти­ну (тоб­то до 1530 р.— В. П.), и тепер (на час про­ве­ден­ня ревізії.— В. П.) тую волост дер­житъ кн(я)гини Ильи­ная к Чуд­но­ву“.76 Напев­но, жито­мирсь­кий ста­ро­ста Дмит­ро Олек­сан­дро­вич випро­сив собі Романівсь­ку волость у вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Олек­сандра між 1501 і 1506 рр., коли той мав титул польсь­ко­го короля.

АЛЕК­САНДР ДМИТ­РО­ВИЧ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ

Родо­на­чаль­ник панів Чер­лен­ковсь­ких. Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча фор­маль­но мож­на вва­жа­ти почат­ків­цем роду Чер­лен­ковсь­ких, хоча сам він Чер­лен­ковсь­ким не іме­ну­вав­ся (згід­но з
доку­мен­та­ми 1540—1552 рр.), напев­но, про­до­в­жу­ю­чи усві­дом­лю­ва­ти себе належ­ним до роду Олек­сан­дро­ви­чів. Від­то­поні­мічне пріз­ви­ще пер­шим почав ужи­ва­ти син Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча Юрій. 

Ревізія Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1545 р. засвід­чи­ла, що на той час Чер­лен­ків (разом із Кома­ро­вим) був у влас­но­сті Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча, який на час про­ве­ден­ня ревізії пере­бу­вав в ординсь­ко­му полоні, а його маєт­ка­ми керу­ва­ла дру­жи­на.77 Дру­жи­ною була неві­до­ма на ім’я пред­став­ни­ця шля­хетсь­ко­го роду Мику­линсь­ких: „Алек­сан­дро­вая Дмит­ро­ви­ча Мику­лин­ская, кото­рое муж ув Орд± поиман“.78 Вона вико­ну­ва­ла шля­хетсь­ку зам­ко­ву повин­ність з опра­ви горо­день з двох маєт­ків — Кома­ро­ва і Чер­лен­ко­ва: „[...] за гущин­скою город­нею Алек­сан­дро­вое Дмит­ро­ви­ча город­ня з ыме­ня ее Кома­ро­ва а с Чер­лен­ко­ва, под­ле тое город­ни дв± город­ни п(а)на Семе­на Кми­ти­ча з ым±нья его з Л±тына а с Повтев­цовъ“.79

Ревізо­ри також зазна­чи­ли кіль­кість селянсь­ких гос­по­дарств зі шля­хетсь­ких маєт­ків, зокре­ма, до маєт­ку Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча Чер­лен­ко­ва нале­жа­ло 20 селянсь­ких гос­по­дарств: „в Чер­лен­ко­ве, Алек­сан­дро­вое Дмит­ро­ви­ча им±ньи, два­дцать ч(о)л(о)века“.80 Кома­ро­во не було назва­но, однак, чи йшло­ся про маєток? Город­ня була Чер­лен­ківсь­ка — так вона і нази­ва­ла­ся у ревізії 1552 р.81 Нато­мість у тій же ревізії 1552 р. Кома­ро­вим було назва­но шля­хетсь­кий двір у місті („дво­ры земян­ские в м±сте“): „Кома­ровъ Дени­сов дворъ“; „Сими­ное Кома­ров­ское дворъ, Гриц­ковъ Кома­ровъ Стре­чин­ское дворъ“.82 Про­те наразі не ясно, чи з дво­ру Кома­ро­ва, що у місті Він­ни­ця, йшла зам­ко­ва повин­ність, чи з маєт­ку Кома­ро­во?. Якщо пра­виль­ним є дру­гий варіант, то, най­і­мо­вір­ні­ше, що Кома­ро­во лежа­ло пустим і там не було селянсь­ких гос­по­дарств. Згід­но з доку­мен­том 1670 р. (див. далі), Кома­ро­во як село вхо­ди­ло до маєт­ко­во­го господарства
Черленковських. 

Схо­же, Олек­сандр Дмит­ро­вич таки був викуп­ле­ний з Орди, оскіль­ки у ревізії Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1552 р. назва­но саме його, а не дру­жи­ну, влас­ни­ком маєт­ків і від­по­ві­даль­ним за вико­нан­ня зам­ко­вих повин­но­стей, прав­да, оче­вид­но, що він не брав уча­сти в ревізії, як про це свід­чить ото­тож­нен­ня його з Кміти­чем.83 Це єди­на згад­ка у дже­ре­лах, коли Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча назва­но Кміти­чем. Тоб­то по дядь­ко­ві. Під час ревізії 1552 р. маєток Чер­лен­ків не був облі­ко­ва­ний: ревізо­ри посла­ли­ся на від­сут­ність шлях­ти на міс­цях або їх уряд­ни­ків, як і голов­но­го зам­ко­во­го уряд­ни­ка, що не доз­во­ли­ло про­ве­сти пов­ну фік­са­цію даних.84

На спіль­ність володін­ня Чер­лен­ко­вим між бра­та­ми Олек­сан­дро­ви­ча­ми вка­зує ціка­вий факт із запо­віту вдо­ви Іва­на Воро­но­ви­ць­ко­го Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Саба­ровсь­кої від 11 черв­ня 1574 р., в яко­му вона від­пи­сує своїм ону­кам Філо­ну і Іва­ну Гор­дій­о­ви­чам Мику­линсь­ким чоти­рьох належ­них їй („три чело­ве­ки єтчиз­ных на куни­цы“) з Чер­лен­ко­ва, які були успадко-
вані вдо­вою Іва­на Воро­но­ви­ць­ко­го Марією.85 Таким чином, бачи­мо, що Чер­лен­ків не весь відій­шов до Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча під час поді­лу спад­щи­ни „гетьма­на“ Олек­сандра, а част­ко­во зали­шав­ся у володін­ні інших братів, власне, Юрія Вороновицького.

∞, N. МИКУЛИНСКАЯ.

ІВАШ­КО ЮРIЙ­О­ВИЧ ВОРОНОВИЦЬКИЙ

Іваш­ко Воро­но­ви­ць­кий, імо­вір­но, наща­док Юрія Олек­сан­дро­ви­ча, згід­но з ревізією Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1545 р., володів Воро­но­ви­цею само­стій­но: „За стры­жов­скою городнею
Иваш­ка Воро­но­виц­ко­го з Воро­но­вичъ город­ня“.86 А також спіль­но з Пет­ром Браз­ко­ви­чем і Мись­ком Сте­па­но­ви­чем він володів Тур­бо­вим і
Цабо­ро­вим: „[...] за тою вежою город­ня Пет­ра Браз­ко­ви­ча, а Мис­ка Сте­па­но­ви­ча, а Иваш­ка Воро­но­виц­ко­го з ыме­неи ихъ Туръ­бо­ва а с
Цабо­ро­ва“.87 У ревізії Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1552 р. ревізо­ри зафік­су­ва­ли тіль­ки двір Іваш­ка Воро­но­ви­ць­ко­го у Він­ни­ці („Воро­но­виц­ко­го двор“)88 і під­да­но­го на при­місь­ко­му дворі („дво­рец Кми­ти­чей“?): „люди, што на двор­цы“ — „Дуби­носъ Воро­но­виц­ко­го“.89 Це озна­чає, що на момент ревізії 1552 р. Іваш­ко Воро­но­ви­ць­кий ще був живий.

1574 p., черв­ня 11. Брац­лав. Дар­чий лист Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Саба­ровсь­кої Іва­но­вої Воро­но­ви­ць­кої вну­ко­ві Філо­но­ві, сино­ві своєї доч­ки Пола­гії Іванів­ни Воро­но­ви­ць­кої та небіж­чи­ка Гри­горія Шра­ма, на сели­ще Сиво­вків­ці та чоти­ри “чоло­віки” в маєт­ку Юрія Олек­сан­дро­ви­ча Чер­лен­ковсь­ко­го Чер­лен­ко­ві, з умо­вою, що піс­ля без­по­том­ної смер­ті Філо­на ці маєт­ки має успад­ку­ва­ти інший її внук — Іван Гор­дій­о­вич Микулинський.

Воро­но­ви­цей в 1574 году вла­де­ют отча­сти вдо­ва Ива­на Юрье­ви­ча Воро­но­виц­ко­го, урож­ден­ная Мария (Мил­ка) Васи­льев­на Саба­ров­ская и зять ее Миха­ил Лас­ко (с овруц­ких земян с женой Еле­ной Ива­нов­ной Воро­но­виц­кой (см. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566 – 1606 років / Упор. М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк; Вступ. ст. М. Кри­ку­на. – Л., 2008. – С. 196—1974,№40))

Вооб­ще, наслед­ство Иваш­ко Воро­но­виц­ко­го (1545) и его жены Мил­ки Саба­ров­ской пере­шло их трем доче­рям с мужья­ми —>1) Пела­гея ∞ 1‑й Гри­го­рий Шрам, 2‑й Ян Ежов­ский; 2) Еле­на ∞ Миха­ил Лас­ко (1574); 3) N. ∞ Гор­дей Мику­лин­ский. Так 21 авгу­ста 1609 года Еле­на Мар­ти­но­вая Буто­ви­ча, а 23 апре­ля 1613 года Мару­ша Копи­ев­ская — доче­ри Ива­на Гор­де­е­ви­ча Мику­лин­ско­го про­да­ли свои части в ВОРО­НО­ВИ­Це Сте­фа­ну Залес­ско­му (см. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 75, 561). Уже в 1629 году частя­ми в ВОРО­НО­ВИ­Це вла­де­ют Бог­дан Лас­ко, скарб­ник брац­лав­ский, Гри­го­рий Чечель Суди­мон­то­вич, под­ста­ро­ста вин­ниц­кий, Гальш­ка Залеская с сыно­вья­ми. См. Тари­фа подым­ной пода­ти вое­вод­ства Брац­лав­ско­го 1629 годhttps://runivers.ru/bookreader/book9525/#page/612/mode/1up; Zrodła Dziejowe, T. XX. Warszawa, 1894, Źródła dziejowe. T. XIX , Warszawa; 1889.; в 1664 году — ВОРО­НО­ВИ­Цы в части пп. Чар­нец­ко­го, Сте­фа­на Залесского.

На спіль­ність володін­ня Чер­лен­ко­вим між бра­та­ми Олек­сан­дро­ви­ча­ми вка­зує ціка­вий факт із запо­віту вдо­ви Іва­на Воро­но­ви­ць­ко­го Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Саба­ровсь­кої від 11 черв­ня 1574 р., в яко­му вона від­пи­сує своїм ону­кам Філо­ну і Іва­ну Гор­дій­о­ви­чам Мику­линсь­ким чоти­рьох належ­них їй („три чело­ве­ки єтчиз­ных на куни­цы“) з Чер­лен­ко­ва, які були успадко-
вані вдо­вою Іва­на Воро­но­ви­ць­ко­го Марією.90 Таким чином, бачи­мо, що Чер­лен­ків не весь відій­шов до Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча під час поді­лу спад­щи­ни „гетьма­на“ Олек­сандра, а част­ко­во зали­шав­ся у володін­ні інших братів, власне, Юрія Вороновицького.

∞, МАРІЯ (МИЛ­КА) ВАСИ­ЛІВ­НА САБА­РОВСЬ­КА († 1574).

ПОКОЛІННЯ IV

N. ЮХНОВ­НА або ФЕДОРІВ­НА ГОЛЕНКО

∞, ТИША БИКОВСЬКИЙ.

ПОЛА­ГІЯ ІВАНІВ­НА ВОРОНОВИЦЬКА

До І. Г. Мику­линсь­ко­го пра­во влас­но­сти на Сиво­вків­ці та „чоти­ри чоло­віки“ з Чер­лен­ко­ва пере­хо­ди­ло за умо­ви, що без нащад­ків пом­ре інший спад­коє­ме­ць Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Сабо­ровсь­кої (Іва­но­вої Воро­но­ви­ць­кої) — онук від її доч­ки Пела­гії (Пола­гії) і зятя Гри­горія Семе­но­ви­ча Шра­ма — Філон.91

Отже, Гор­дій Олех­но­вич Мику­линсь­кий був сином Пела­гії (Пола­гії) Іванів­ни Воро­но­ви­ць­кої і бра­том Філо­на Шра­ма по матері: „[...] брат его рожо­ный, а внук мой (Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Сабо­ровсь­кої.— В. П.) Иван Гор­де­е­вич Мику­лин­ский“.92

∞, 1, Гри­го­рий Шрам. Син — Філон Гри­го­ро­вич Шрам

∞, 2, Гор­дій Олех­но­вич Мику­лин­ский († до 1569). Син — Іван Гор­дій­о­вич Микулинський

ОЛЕ­НА ИВА­НОВ­НА ВОРОНОВИЦКАЯ

∞ Миха­ил Лас­ко (1574);

ПОЛА­ГІЯ ІВАНІВ­НА ВОРОНОВИЦЬКА

∞, Ян Єжевський.

1. Так само і Н. Яко­вен­ко в гене­а­ло­гіч­ній рекон­струк­ції родо­во­ду Волч­ко­ви­чів нази­ває Олек­сандра Воро­но­ви­ць­ким (помил­ко­во назва­но­го за дру­гим іме­ну­ван­ням Кмітою, згід­но з при­вілеєм фаль­си­фі­ка­том 1431/1446 рр.). Див.: Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 171.[↩]
2. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1606 років.— С. 841—842.— № 385.[↩]
3. Там само.— С. 842.[↩]
4. 79
   Lietuvos Metrika. Knyga N 4...— л. 66; РИБ.— Т. XXVII.— Стлб. 276.[↩]
5. Там само.— С. 71; РИБ.— Т. XXVII.— Стлб. 286.[↩]
6. [Niesiecki K.] Korona Polska przy złotey wolnosci starożytnemi rycerstwa polskiego i Wielkiego Księstwa Litewskiego kleynotami, naywyższemi honorami, heroicznym męstwemy odwagą, wytworną nauką, a nayperwiey cnotą, pobożnością y swiatobliwością ozdobiona. Potomnym zaś wiekóm na zaszczyt y nieśmiertielną sławię pamiętnych w tey Oyczyznie synow podana.— Lwów, 1738.— T. II.— S. 537.[↩]
7. Див.: [Nie s i e c k i K.] Korona Polska przy złotey wolnosci...— T. II.— S. 423—424.[↩]
8. Там само.— T. I.— S. 230.), Вороничів((Там само.— T. IV.— S. 595.[↩]
9. Там само.— T. II.— S. 423—424.[↩]
10. Там само.— S. 537— 539.[↩]
11. Там само.— T. III.— S. 357.[↩]
12. Там само.— S. 453[↩]
13. Кула­ковсь­кий П. Федір Єле­ць — пред­став­ник панів Київсь­ко­го воє­вод­ства пер­шої поло­ви­ни XVII століт­тя // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства ім. Шев­чен­ка (далі — Запис­ки НТШ). Пра­ці Комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін.— Львів, 2010.— Т. CCLX, кн. 1 / Ред. тому О. Куп­чинсь­кий.— С. 105—146; його ж. Роди­на Єль­ців на Київ­щині у дру­гій поло­вині ХV—ХVІ ст. // Гене­а­ло­гія: Збір­ник нау­ко­вих пра­ць / Упо­ряд. В. В. Тома­зов.— К., 2013.— Вип. 1.— С. 157—174.[↩]
14. Яко­вен­ко Н. Вне­сок гераль­ди­ки у тво­рен­ня „тери­торії з історією“: гераль­дич­ні леген­ди волинсь­кої, київсь­кої і брац­лавсь­кої шлях­ти кін­ця XVI — сере­ди­ни XVII століт­тя // Яко­вен­ко Н. Дзер­ка­ла іден­тич­но­сті. Дослід­жен­ня з історії уяв­лень та ідей в Україні ХVІ — почат­ку ХVІІІ століт­тя.— К., 2012.— С. 188.[↩]
15. [Niesiecki K.] Korona Polska przy złotey wolnosci...— T. III.— S. 355.[↩]
16. Paprocki Â. Herby rycerstwa polskiego...— S. 852.[↩]
17. Алфьо­ров О., Одно­ро­жен­ко О. Українсь­кі осо­бо­ві печат­ки XV—XVII ст. За матеріа­ла­ми київсь­ких архівос­хо­вищ.— Хар­ків, 2008.— С. 183.— № 801.[↩]
18. Алфьо­ров О., Одно­ро­жен­ко О. Українсь­кі осо­бо­ві печат­ки XV—XVII ст. ...— С. 74.— № 309—310.[↩]
19. Paprocki B. Gniazdo Cnoty...— S. 1187.[↩]
20. „Kleynot dawny Woronowiczów, dwie chorągwi, którego używa dziś Kmitha Filon starosta orszański, ten dano przodkowie iego gdy ubiegàiąc nieprzyiacielskie chorąże, wydzierał chorągwie ieszcze za onych ks. ruskich, ten ma być dwie chorągwie żołcie w polu czerwonym“. Цей опис опу­ще­но у дру­го­му видан­ні: Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego...— S. 852.[↩]
21. Див. успад­ку­ван­ня Тишею Биковсь­ким зем­ле­во­лодінь Олек­сан­дро­ви­чів по жіночій лінії від одно­го з Голен­чи­чів, який володів селом Пер­пурів­ці (помил­ко­во „Пре­дурів­ці“) у Він­ни­ць­кій воло­сті та дво­ром у Він­ни­ці, згід­но з ревізією 1552 р.[↩]
22. [Niesiecki K.] Korona Polska przy złotey wolnosci...— Ò. II.— S. 537. Сто­сов­но Олі-
    зарів Волч­ко­ви­чів див.: Одно­ро­жен­ко О. Шля­хетсь­ка гераль­ди­ка Київсь­кї зем­лі ХV —
    пер­шї поло­ви­ни ХVІІ ст. ...— С. 108. Бла­зу­ван­ня: „золо­тий знак у вигляді двох хору­гов (двох три­ра­мен­них літер „Т“ в стовп) на чер­во­но­му полі щита“.[↩]
23. 1587 р., листо­па­да 29. [Віль­но].— „Реестръ спи­са­нья сереб­ра, шатъ так­же и перелъ его мило­сти небо­щи­ка слав­ное паме­ти пана Фило­на Кми­ты Чор­но­быль­ско­го, вое­во­ды смо­лен­ско­го, ста­ро­сты оршан­ско­го...“: „Ложокъ тузи­на одно­го (тоб­то одна дюжи­на.— В. П.) позло­ти­стыхъ гри­венъ 6, деветь ской­цовъ подъ гер­бомъ таким...“ (герб було нама­льо­ва­но в ориґі­налі, і пуб­лі­ка­то­ри доку­мен­та опи­са­ли його так, не розу­мі­ю­чи, що це саме герб: „вида тако­го: про­пис­ная печат­ная бук­ва Т встав­ле­на в строч­ную П“. Див.: Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси.— Виль­на, 1867.— Т. 4.— С. 289—291.— № 75. Це зага­лом було побу­то­вим яви­щем для шлях­ти й ари­сто­кратії того часу зоб­ра­жа­ти свої гер­би на осо­би­стих речах.[↩]
24. НБУВ. ІР. Ф. 2, спр. 20 858; APK. ASang, teka Х, plik 80, 95, 111, 129, 133; teka ХІ, plik 5, 10; ZR, rkps 66, st. 83 (оваль­на, 16×14 мм; оба­біч літе­ри: FK).[↩]
25. НБУВ ІР. Ф. 2, спр. 21 992 (круг­ла, 28 мм; напис по колу: • FILON…[↩]
26. Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1181–1186; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 851–852[↩]
27. Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1187.[↩]
28. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852.[↩]
29. Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 123.[↩]
30. Kojałowicz W. Сompendium. — S. 257–258.[↩]
31. Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 122–123.[↩]
32. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та. — С. 154–155, 162[↩]
33. AGAD. Perg. 7466 (вось­ми­кут­на, 13×11 мм).[↩]
34. Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1181–1183; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852.[↩]
35. ЦДІА­УК. Ф. 256, оп. 1, спр. 144, арк. 3, 7 зв., 27 зв. (вось­ми­кут­на, 17×15 мм; зго­ри напис: SC).[↩]
36. Гру­ша А. Невя­до­ма гра­ма­та Фёда­ра Кары­я­таві­ча за 1391 г. // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд.— Мінск, 2001.— Т. 8, сш. 1/2.— С. 132; „Для леп­шое твер­до­сти...“: Пер­га­мент­ныя даку­мен­ты перы­я­ду Вяліка­га Княз­ства Літоўска­га з фон­даў Нацы­я­наль­на­га гіста­рыч­на­га архі­ва Бела­русі (1391—1566 гг.) / Уклад.: Я. С. Глін­скі, А. А. Жлут­ка, Д.В. Лісей­чык.— Мінск, 2018.— С. 23—24.[↩]
37. Невмер­жи­ць­кий С. О. Під гер­бом Чор­но­го Неми­ри.— С. 125—139. [Лев­ков­ский И.] Князь Федь­ко Несвиж­ский — ключ к рас­кры­тию тай­ны про­ис­хож­де­ния Гринь­ка Соко­лец­ко­го (Гри­го­рия Воро­ни­ча)? — [Елек­трон­ний ресурс].— Режим досту­пу: http://​forum​.vgd​.ru/​1​2​3​1​/​1​8​2​9​0​/​1​3​0​0​.​h​t​m​?​a​=​s​t​d​f​o​r​u​m​_​v​i​e​w&o=[↩]
38. Михай­ловсь­кий В. М. Прав­лін­ня Коріа­то­ви­чів на Поділ­лі (1340-ві — 1394 рр.): соціаль­на струк­ту­ра князівсь­ко­го ото­чен­ня // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал (Київ).— 2009.— № 5.— С. 37—38; його ж. Ела­стич­на спiль­но­та. Подiльсь­ка шлях­та в дру­гiй поло­винi XIV — 70‑х роках XVI столiт­тя.— К., 2012.— С. 34, 37—38, 43. В біо­гра­мі Гринь­ка Соко­ле­ць­ко­го помил­ко­во зазна­че­но надан­ня йому Бако­ти під 1391 р. замість Сокіль­ця, яке отри­мав Неми­ра Бакотсь­кий 1388 р. (С. 43—44); Келем­бет С. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі: ХІІІ — поча­ток ХVІ століть.— Кре­мен­чук, 2017. Кня­ги­ня Він­ни­ць­ка та її зять Гринь­ко Соко­ле­ць­кий.— С. 61, 78; Сав­вов Р. В. Про існу­ван­ня Він­ни­ць­ко­го уді­лу в Подільсь­ко­му князів­стві // Він­нич­чи­на: Мину­ле та сьо­го­ден­ня. Краєзнав­чі дослід­жен­ня. Матеріа­ли ХХІІ все­українсь­кої нау­ко­вої істо­ри­ко-краєзнав­чої кон­фе­рен­ції 22 жовтня 2009 р. До 360-річ­чя утво­рен­ня Укрїнсь­кої Коза­ць­кої дер­жа­ви.— Він­ни­ця, 2009.— С. 184—189; Полі­щук В. Шля­хетсь­кий рід Мику­линсь­ких на Схід­но­му Поділ­лі у ХV — на почат­ку ХVІІ століть:
    гене­а­ло­гія та питан­ня успад­ку­ван­ня Мику­лин­ців від подільсь­ко­го ста­ро­сти князів Коріа­то­ви­чів Гринь­ка Соко­ле­ць­ко­го // Запис­ки НТШ. Пра­ці Істо­рич­но-філо­соф­сь­кої сек­ції / Ред. тому О. Куп­чинсь­кий.— Львів, 2021.— Т. CCLXXIV.— С. 160—166. [↩]
39. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти.— Том пер­ший. ХІV і пер­ша поло­ви­на ХV в.— С. 130.— № 71 (Пер­ша при­сяж­на гра­мо­та 7 верес­ня 1434 р., Кре­ме­не­ць); Там само.— С. 132.— № 72
    (Дру­га при­сяж­на гра­мо­та пер­шої поло­ви­ни квіт­ня 1435 р., с. Чер­няхів (Чер­ни­хов) Зба­разь­кої воло­сти); Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта...— С. 386; Келем­бет С. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі...— С. 101—103.[↩]
40. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти.— К., 1928.— Том пер­ший. ХІV і пер­ша поло­ви­на ХV в.— С. 168[↩]
41. ЛМ4, стр. 286.[↩]
42. [1486 р.], індикт 4, лип­ня 27. Тро­ки.— Лист Кази­ми­ра ІV путив­льсь­ко­му наміс­ни­ку пано­ві Мить­ку Олек­сан­дро­ви­чу з пові­дом­лен­ням про зда­чу в орен­ду путив­льсь­ко­го мита і корч­ми київсь­ким і троксь­ким (тро­ць­ким) євре­ям Сим­хі, Рабєю, Сад­ку, і Сама­ку Дани­ло­ви­чам, Самоділь­ці і Риж­ку. Див.: РИБ.— Т. ХХVІІ.— Стлб. 218—220 (№ 7) і далі: „пану Мит­ку Алек­сан­дро­ви­чу 15 копъ гро­шеи з мыта путивль­ско­го“.— Там само.— Стлб. 290. [↩]
43. Archiwum ksiazat Lubartowiczow-Sanguszkow w Sławucie.— T. І.— S. 121.— № СXIX.[↩]
44. Сучасне с. Пар­пурів­ці у Він­ни­ць­ко­му р‑ні Він­ни­ць­кої обл.— [Елек­трон­ний ресурс].—
    Режим досту­пу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Парпурівці. Іден­ти­фіка­цію цьо­го населеного
    пунк­ту вста­но­вив І. Лев­ковсь­кий, випра­вив­ши помил­ко­ві напи­сан­ня в тексті Литовської
    Мет­ри­ки (кн. ІV). Див. його допи­си на фору­мі ВГД.[↩]
45. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 171, 178. В рекон­струк­ції Н. Яко­вен­ко Бог­дан (Федір) Олек­сан­дро­вич Кміта, він­ни­ць­кий наміс­ник 1500—1501 рр., одру­же­ний на Орфині Поло­зов­ні, є бать­ком Кришто­фа і Семе­на Бог­да­но­ви­чів і дідом Філо­на Кміти Чор­но­бильсь­ко­го, що є помил­ко­вим. Їхнім бать­ком і дідом був Кміта (Матвій) Олек­сан­дро­вич, як і вва­жа­ли всі річ­поспо­литсь­кі гераль­ди­сти. [↩]
46. Де Вит­те Е. И. Древ­ний помян­ник Кие­во-Михай­лов­ско­го (Зла­то­вер­хо­го) мона­сты­ря (ХVІ—ХVІІ вв.) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца.— К., 1903 — Т. 17.— Отд. ІІІ.— С. 10, 24; йогож. Ком­мен­та­рии к древ­ней­шим помян­ни­кам Кие­во-Печер­ской лав­ры и Кие­во-Золо­то­вер­хо­го Михай­лов­ско­го мона­сти­ря // Там само.— К., 1911—1914.— Кн. 22—24.[↩]
47. Опубл. витяг ско­ро­че­но без зазна­чен­ня свід­ків і полю­бов­них діль­чих: Zródla dziejowe.— Warszawa, 1894.— T. XXI: Polska XVI wieku pod wzgladem geograficzno-statystyсznym.— T. X: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijуw—Braclaw).— Dz. 2 / Opisanie przez A. Jabonowskiego.— S. 413—414; Копія: Archiwum Narodowe w Krakowie, zesp. 630 (Archiwum Mlynowskie Chodkiewiczуw), N 972 (Sukcesja papierуw po Sapiehach linii siewierskiej: d) Akta osobiste i majetkowe ukasza i Zofii z Chodkiewiczуw Sapiehуw, odziedziczone przez Lwa Sapiehi, oraz papiery Kmitуw Czarnobylskich z l. 1505—1630 i Pawszуw z l. 1511—1598), k. 527—529.— [Елек­трон­ний ресурс].— Режим досту­пу: https://​www​.szukajwarchiwach​.gov​.pl/​r​u​/​j​e​d​n​o​s​t​k​a​/​-​/​j​e​d​n​o​s​t​k​a​/​1​3​4​6​1​707 [↩]
48. Arсhiwum ksążąt Lubartowiczów-Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobelskiego i B. Gorczaka.— Lwów, 1887.— T. 2.— S. 121.— N CXIX.[↩]
49. Lietuvos Metrika. Knyga N 4 (1479 1491). Ušraźymu knyga 4 [4 Księga wpisуw] / Parengе L. Anužytе. Vilnius, 2004. P. 49; РИБ. Петер­бург, 1910. Т. ХХVІІ: Литов­ская мет­ри­ка. Кн. 2. Отд. 1. Ч. 1: Кни­га запи­сей. Т. 1. Стлб. 233.[↩]
50. Lietuvos Metrika. Knyga N 4… P. 78. [↩]
51. Там само. P. 34; РИБ. Т. XXVII. Стлб. 270.[↩]
52. Там само. P. 79.[↩]
53. Там само. P. 67.[↩]
54. РИБ. Т. XXVII. Стлб. 316.[↩]
55. Lietuvos Metrika. Knyga N 4… P. 43; РИБ. Т. XXVII. Стлб. 220. Лист Кази­ми­ра ІV путив­льсь­ко­му наміс­ни­ко­ві Кміті Олек­сан­дро­ви­чу про зда­чу в орен­ду київсь­ким євре­ям путив­льсь­ко­го мита і кор­чем. [↩]
56. РИБ. Т. XXVII. Стлб. 312.[↩]
57. 39. 1499 р., берез­ня 7. Віль­но.— Під­тверд­ний при­вілей вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Олек­сандра Кміті Олек­сан­дро­ви­чу на отчин­ні маєт­ки. Копія. Збері­гаєть­ся: Archiwum Narodowe w Krakowie, zesp. 630 (Archiwum M ynowskie Chodkiewiczуw), N 972 (Sukcesja papierуw po Sapiehach linii siewierskiej: d) Akta osobiste i maj tkowe ukasza i Zofii z Chodkiewiczуw Sapiehуw, odziedziczone przez Lwa Sapieh , oraz papiery Kmitуw Czarnobylskich z l. 1505— 1630 i Pawszуw z l. 1511—1598), k. 497.— [Елек­трон­ний ресурс].— Режим доступу:
    https://​www​.szukajwarchiwach​.gov​.pl/​s​k​a​n​/​-​/​s​k​a​n​/​a​3​c​8​8​3​6​7​7​3​6​0​b​9​f​2​0​4​3​5​0​b​7​3​7​4​1​0​6​b80
    b1a462c56dcbe9a8a5510dc042ee0e8c [↩]
58. Lietuvos Metrika. Knyga N 4...— Р. 66.[↩]
59. Там само.— Р. 67; РИБ.— Т. XXVII.— Стлб. 276.[↩]
60. Там само.— Р. 84—85; РИБ.— Т. XXVII.— Стлб. 317.[↩]
61. Голу­бев С. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской Лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра Лето­пис­ца.— К., 1892.— Кн. 6.— Отд. III.— С. 32. При­міт­ка С. Голубє­ва: „По-види­мо­му, здесь в под­лин­ни­ке или несколь­ких листов не доста­ет,— и пер­вые три бук­вы сле­ду­ю­щей стра­ни­цы („ніа“) суть окон­ча­ние име­ни утра­чен­но­го листа“.[↩]
62. РГА­ДА. Ф. 389. Оп. 1. Ед. хр. 6. Л. 194.[↩]
63. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1606 років.— С. 841—842.— № 385.[↩]
64. Там само.— С. 842.[↩]
65. Lietuvos Metrika. Knyga N 4...— Р. 81.[↩]
66. Там само.— Р. 84—85; РИБ.— Т. XXVII.— Стлб. 317.[↩]
67. Archiwum ksiazat Lubartowiczow-Sanguszkow w Sławucie.— T. І.— S. 121.— № СXIX.[↩]
68. Lietuvos Metrika. Knyga N 4...— Р. 33. На помил­ко­ву транслі­те­ра­цію пріз­ви­ща Голен­чи­ча як „Солен­чи­ча“ (напи­сан­ня літе­ри „Г“ було про­чи­та­но як „С“) слуш­но вка­зав І. Лев-
    ковсь­кий. Див. допис авто­ра на фору­мі ВГД.— [Елек­трон­ний ресурс].— Режим доступу:
    https://​forum​.vgd​.ru/​f​i​l​e​.​p​h​p​?​f​i​d​=​6​7​7​8​7​2​&​k​e​y​=​1​7​5​4​4​4​184[↩]
69. Lietuvos Metrika. Knyga N 4...— Р. 83.[↩]
70. Там само.— Р. 84: „Паномъ и кня­земъ, и бояромъ, и земя­номъ всимъ киевъским 150 копъ гро­шеи зъ скар­бу на поделъ; а посла­но Федь­комъ Голенъ­кою“. Це був служ­бо­вий обов’язок гос­по­дарсь­ких дво­рян.[↩]
71. 1498 р. „Све­дец­тво кне­ги­ни Пин­ское о име­ня отчиз­ные дво­ре­ни­на гос­по­дар­ско­го Руси­на. Жало­вал г(о)с(по)д(а)ру вели­ко­му кнў­зю дво­ре­н­инъ его м(и)л(о)сти Русин є именья
    свои єтч­инъ­ныи въ Кие­ве є Мещер±, што Солюн­чичъ дер­жить“. Див.: Lietuvos Metrika.
    Knyga N 6 (1494—1506): Užrašymų knyga 6 / Lietuvos istorijos institutas; parengе·
    A. Baliulis.— Vilnius, 2007.— P. 186.— N 283; Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии.— Санкт-Петер­бург, 2012.— № 278.— Т. 1 (6): Сбор­ник доку­мен­тов кан­це­ля­рии вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Алек­сандра Ягел­лон­чи­ка / Сост., ком­мент., вспом. указ.: М. Е. Быч­ко­ва (отв. сост.), О. И. Хору­жен­ко, А. В. Вино­гра­дов.— С. 190—191. І. Лев­ковсь­кий і в цьо­му випад­ку також вва­жає, що ім’я „Солюн­чич“ — це помил­ко­ва транслі­те­ра­ція або варіа­тивне напи­сан­ня пріз­ви­ща „Голен­чич“, що вигля­дає ціл­ком пере­кон­ли­во.[↩]
72. Руси­на Е. Е. Ягол­дай, Ягол­да­е­ви­чи, Ягол­да­е­ва „тьма“ // Сла­вяне и их соседи.—
    Москва, 2001.— Вып. 10: Сла­вяне и коче­вой мир. К 75-летию ака­де­ми­ка Г. Г. Литаврина.—
    С. 145, 147; Акты Литов­ской Мет­ри­ки.— Т. 1.— Вып. 1.— С. 131.— № 339; Lietuvos Metrika.
    Knyga N 6...— P. 156.— N 220.[↩]
73. Акты Литов­ской Мет­ри­ки / Собр. Ф. И. Леон­то­ви­чем. Вар­ша­ва, 1897. Т. 1, вып. 2: 14991507 гг. (далі Акты ЛМ. Т. 1, вып. 1). С. 175, № 737. Коп.: 1) РГА­ДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 301; 2) [AGAD. Metryka Litewska. V. 252–370.]. Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 2. № 737. С. 175 (по коп. 2).[↩]
74. ЦДІАК Украї­ни. Ф. 22, оп. 1, кн. 13, арк. 430. Діль­чий лист дато­ва­но третім індик­том, яко­му тут най­біль­ше від­по­ві­дає 1515 р.[↩]
75. Голу­бев С. Т. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры… С. 78.[↩]
76. Див.: Ревізія українсь­ких зам­ків 1545 року...— С. 252.[↩]
77. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року...— С. 213.[↩]
78. Там само.— С. 213.[↩]
79. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року...— С. 215.[↩]
80. Там само.— С. 220.[↩]
81. Архив ЮЗР.— Ч. VІІ.— Т. 1.— С. 599.[↩]
82. Там само.— С. 607.[↩]
83. Там само.— С. 602: „село пана Алек­сан­дро­во Кми­ти­ча Чер­лен­ко­во“. Див.: Там­са­мо.— С. 607: „Дво­ры земян­ские в месте: [...] Алек­сан­дровъ дворъ“.[↩]
84. Там само.— С. 611.[↩]
85. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1606 років.— С. 196.— № 40: „[...] даю, дарую и симъ листомъ моимъ веч­ны­ми часы запи­сую [...] и в ыме­ню п(а)на Юря Алек­сан­дро­ви­ча, в Чер­лен­ко­ве три чоло­ве­ки єтчиз­ных на куни­цы Нау­мен­ко­ви­чы Игна­то­вы сыны Тиш­ко, Сен­ко, Паш­ко Гир­не­ки, а чет­вер­тыи чело­век на име Липо­вик Миха­и­ло, с подат­ка­ми и с повин­но­стя­ми их...“.[↩]
86. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року...— С. 215.[↩]
87. Там само.— С. 214.[↩]
88. Архив ЮЗР.— Ч. VІІ.— Т. 1.— С. 607 („Дво­ры земян­ские в месте“).[↩]
89. Там само.[↩]
90. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1606 років.— С. 196.— № 40: „[...] даю, дарую и симъ листомъ моимъ веч­ны­ми часы запи­сую [...] и в ыме­ню п(а)на Юря Алек­сан­дро­ви­ча, в Чер­лен­ко­ве три чоло­ве­ки єтчиз­ных на куни­цы Нау­мен­ко­ви­чы Игна­то­вы сыны Тиш­ко, Сен­ко, Паш­ко Гир­не­ки, а чет­вер­тыи чело­век на име Липо­вик Миха­и­ло, с подат­ка­ми и с повин­но­стя­ми их...“.[↩]
91. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр.— С. 196.— № 40.— 1574 р., черв­ня 11. Брац­лав.— Дар­чий лист Марії (Мил­ки) Васи­лів­ни Сабо­ровсь­кої Іва­но­вої Воро­но­ви­ць­кої та небіж­чи­ка Гри­горія Шра­ма на сели­ще Сиво­вків­ці та чоти­ри „чоло­віки“ в маєт­ку Ю. О. Чер­лен­ковсь­ко­го Чер­лен­ко­ві.[↩]
92. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр.— С. 196.— № 40.[↩]