Вінниченко О. О. Заповіт руського воєводи князя Костянтина Вишневецького (31 травня 1641 р.): обставини укладення і внутрішня структура

// Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. — 2020. — Чис­ло 1. С. 155–171

Ано­та­ція. Метою дослід­жен­ня є вве­ден­ня в нау­ко­вий обіг та фор­маль­ний аналіз остан­ньо­го запо­віту русь­ко­го воє­во­ди Костян­ти­на Виш­не­ве­ць­ко­го (помер 1641 р.), пред­став­ни­ка відо­мо­го й замож­но­го волинсь­ко­го князівсь­ко­го роду. Поло­жен­ня цьо­го теста­мен­ту спри­чи­ни­ли скли­кан­ня спе­ціаль­ної сена­торсь­кої нара­ди при королівсь­ко­му дворі, у резуль­таті якої окре­мі перед­смерт­ні роз­по­ряд­жен­ня кня­зя було визна­но про­ти­прав­ни­ми. Це ста­ло уні-
каль­ним випад­ком у від­но­си­нах між українсь­ки­ми маґ­на­та­ми та монархом
Речі Поспо­ли­тої. Доте­пер зміст остан­ньої волі К.Вишневецького був відо­мий істо­ри­кам лише в пере­казі, навіть існу­ва­ли при­пу­щен­ня щодо фаль­си­фіка­ції запо­віту, що й обу­мо­в­лює нау­ко­ву новиз­ну його пуб­ліка­ції. Засто­су­ван­ня мето­ди­ки дипло­ма­тич­но­го аналі­зу, що поля­гає в тек­сту­аль­ній декон­струк­ції та виді­лен­ні типо­вих для ран­ньо­мо­дер­них теста­мен­тів кла­у­зул, доз­во­ляє під­твер­ди­ти автен­тич­ність запо­віту К.Вишневецького. Вис­нов­ки. Фор­ма і внут­ріш­ня будо­ва доку­мен­та типо­ві для того­ча­с­них маґ­натсь­ких і шляхетських
теста­мен­тів, поря­док дис­по­зи­цій мож­на вва­жа­ти взір­це­вим, натомість
моти­ва­ція укла­ден­ня кня­зем акта остан­ньої волі дещо відріз­ня­ла­ся від спо­нук, харак­тер­них для тодіш­ніх запо­ві­да­чів. Хоча К.Вишневецький при­зна­чив кошти на поря­ту­нок душі та визна­чив міс­це похо­ван­ня сво­го тіла, зага­лом теста­тор не про­явив себе над­мі­ру побож­ною люди­ною, також не пра­г­нув дос­ко­на­ло впо­ряд­ку­ва­ти свої май­но­ві спра­ви чи запо­біг­ти мож­ли­вим кон­флік­там нав­ко­ло його спад­ку. Воче­видь про­від­ною метою фіналь­ної волі ста­ро­го кня­зя, дещо дез­орієн­то­ва­но­го несподі­ва­ною смер­тю остан­ньо­го сина, ста­ло пра­г­нен­ня забез­пе­чи­ти май­бут­нє (доб­ро­бут, май­но, освіту, вихо­ван­ня) для внуків й ону­чок – своїх нащад­ків по чоло­ві­чих лініях. Уті­лен­ня цьо­го запо­ві­дач уба­чав у при­зна­чен­ні надій­них опікунів для малоліт­ніх Виш­не­ве­ць­ких із чис­ла кров­них і посво­я­че­них роди­чів, про­те саме ця його теста­мен­то­ва дис­по­зи­ція, як пока­за­ли події най­б­лиж­чих міся­ців, ста­ла нере­аль­ною до вико­нан­ня та навіть при­зве­ла до того, що під­ва­же­ною вияви­ла­ся пра­во­мір­ність само­го заповіту.

Клю­чо­ві сло­ва: ран­ньо­мо­дер­ний запо­віт (теста­мент), спад­ку­ван­ня, перед­смерт­ні роз­по­ряд­жен­ня, фуне­раль­ні прак­ти­ки, князівсь­кий рід Вишневецьких,ранньомодерна мен­таль­ність, релі­гій­ність, шлях­та, шля­хетсь­кий соціум, родин­ні зв’язки.