Острозький Костянтин Іванович (*1460/1463, † 10.08.1530)

КН. КОН­СТАН­ТИН ИВА­НО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ (*1460/1463, † 10.08.1530)

вели­кий гетьман литов. (1497–1500, 1507–30), брац­лавсь­кий i вiн­ни­ць­кий намiс­ник (1497–1500, 1507–1516, 1518–1530), луць­кий ста­ро­ста та мар­ша­лок Волин. зем­лі (1507–30), віленсь­кий каш­те­лян (з 1513), тро­ць­кий каш­те­лян (з 1522), князь. Молод­ший син кн. Іва­на Васи­льо­ви­ча Острозь­ко­го і Марії Іванів­ни – донь­ки кн. Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Бєльсь­ко­го. Один з най­ви­дат­ні­ших пол­ко­вод­ців сво­го часу.

Вва­жаєть­ся про­тек­то­ром пра­во­сл. церк­ви, доку­мен­таль­но зафік­со­ва­но його пожа­лу­ван­ня на хра­ми і мона­сти­рі. На його кло­по­тан­ня 1511 король польс. і вел. кн. литов. Сигіз­мунд I під­твер­див пра­во київ. пра­во­сл. ієрар­хів на авто­ном­ний церк. суд та адм. управ­лін­ня без втру­чан­ня світсь­кої влади.

Одру­жу­вав­ся двічі: упер­ше – з донь­кою ново­грудсь­ко­го воє­во­ди, княж­ною Тетя­ною Семенів­ною Голь­шансь­кою (1509), удру­ге – із кня­ги­нею Олек­сан­дрою Семенів­ною Слу­ць­кою, дво­юрід­ною ону­кою остан­ньо­го київ. кн. Семе­на Олель­ко­ви­ча. Від пер­шо­го шлю­бу мав сина Іллю (н. 1510), від дру­го­го – сина Васи­ля (Васи­­ля-Костян­ти­­на; н. 1526 або 1527) та донь­ку Софію, кот­ра помер­ла у дитя­чо­му віці.

Похо­ван у м. Турів. Згід­но із влас­ним роз­по­ряд­жен­ням був похо­ва­ний у Свя­то-Успен­сь­­ко­­му соборі Києво-Печерсь­­кої лаври (24 верес­ня 1530). 1579 його син Василь-Костян­тин вста­но­вив над похо­ван­ням мар­му­ро­вий скульп­тур­ний над­гро­бок робо­ти відо­мо­го львів. скульп. Себастіа­на Чеше­ка. Скульп­тур­на ком­по­зи­ція, де гетьман був зоб­ра­же­ний у позі спля­чо­го рица­ря, заги­ну­ла під час Дру­гої світо­вої вій­ни, коли собор було підір­ва­но (1941).

∞, 1°, КЖ. ТАТЬЯ­НА СЕМЕНІВ­НА ГОЛЬ­ШАНСЬ­КА (†1521/1522).

∞, 2°, КЖ. АЛЕК­САНДРА СЕМЕНІВ­НА СЛУ­ЦЬ­КА (ум. после 1556 г.).

Córka kniazia Semena Michajłowicza i księżny Anastazji Mścisławskiej, księżna Aleksandra Semenowna, poślubiła w 1523 r. kniazia Konstantego Iwanowicza Ostrogskiego (1460–1530), hetmana wielkiego litewskiego, kasztelana wileńskiego, wojewodę trockiego 1. Intercyza ślubna między Konstantym Ostrogskim a jego drugą żoną Alexandrą, księżniczką słucką z roku 1520, którą kniaź Ostrogski wziął za żonę według obrządku greckiego. Księżniczka otrzymała w posagu tysiąc złotych czerwonych węgierskich i wyprawę o wartości 3000 kop groszy litewskich 2.

Aleksandra Słucka to druga żona kniazia, pierwszą natomiast była (ok. r. 1509) Tatiana, córka księcia Semena Juriewicza Holszańskiego. Z pierwszego małżeństwa kniaź pozostawił syna Eliasza; kniaź posiadał olbrzymie majętności, jakie uzyskał głównie z nadań hospodarskich udzielanych mu tytułem nagrody za sukcesy wojenne i wynagrodzenia za ponoszone w wojnie nakłady. 3. Księżna Aleksandra miała z kniaziem Konstantym syna Konstantego Wasyla i córkę Zofię, która zmarła w wieku dziecięcym. Wychowaniem kniazia Konstantego Wasyla Ostrogskiego (około1524/​1525 ‑1608)48, późniejszego marszałka ziemi wołyńskiej, woje￾wody kijowskiego zajęła się jego matka Aleksandra Semenówna Ostrogska (księżna zmarła po 1556 r.) 4. Wychowywał się pod opieką matki w Turowie, a jego majątkiem zarządzał starszy brat Ilia (Eliasz).

26 лип­ня 1522 р. у Віль­но К.І. Острозь­кий уклав уго­ду про одру­жен­ня з кн. Олек­сан­дрою* Семенів­ною Олель­ко­вич-Слу­ць­кою, пра­о­ну­кою київсь­ко­го кн. Олель­ка Воло­ди­ми­ро­ва­ча і дво­юрід­ною ону­кою остан­ньо­го київсь­ко­го кн. Семе­на Олель­ко­ви­ча. Сто­ро­ну наре­че­ної репре­зен­ту­ва­ли мати-вдо­ва Ана­стасія (згід­но з опо­від­дю Стрий­ковсь­ко­го, у 1508 р. гетьман виз­во­лив її з татарсь­кої неволі)5 та її син і брат Олек­сан­дри Юрій Семе­но­вич Слу­ць­кий, з яки­ми гетьман “у вечи­стую при­язнь и в кров­ное ся звя­за­нье зашол” через шлюб із Олек­сан­дрою “вод­ле обь­і­чая зако­ну нашо­го хри­сти­янсь­ко­го гре­че­с­кай вери”.6 У кон­трак­ті вка­зу­ва­ло­ся, що у випад­ку народ­жен­ня новою дру­жи­ною сина й інших дітей, усі діти Острозь­ко­го мають поді­ли­ти бать­ко­вий спа­док порів­ну, а бать­ко їх так само має “мило­вать”, як і сво­го первіст­ка від пер­шо­го шлю­бу Іллю; при цьо­му всі діти кня­зя мають пра­во на рів­ну част­ку, й жоден не може виді­ля­ти­ся один над іншим7. Посаг, окрім того, мав скла­да­ти 1 000 золо­тих угорсь­ких червін­ців та коштов­но­сті (клей­но­ди, золо­то, сріб­ло, пер­ли, шати) не менш ніж на 3 000 коп гро­шей литовсь­ких, за це Острозь­кий зобов’язувався запи­са­ти дру­жині 1/3 маєт­ків, як це було зроб­ле­но щодо пер­шої дру­жи­ни.8 У випад­ку пору­шен­ня уго­ди про шлюб вин­на сто­ро­на зобов’язана була спла­ти­ти 8 000 коп гро­шей (4 000 — про­ти­леж­ній сто­роні, 4 000 — коро­лю).9 Дата шлю­бу в угоді не була зазна­че­на, лише вка­за­но, що нині гетьман “для служ­би гос­по­дар­ской” їде до Мінсь­ка, а від- так немає мож­ли­во­сті визна­чи­ти точ­ний час він­чан­ня й шлю­бу; це стане зро­зу­мі­лим лише піс­ля повер­нен­ня з похо­ду: “Тоді я відра­зу без жод­ної від­мо­ви, окрім служ­би гос­по­дарсь­кої чи хво­ро­би, її милість княж­ну Олек­сан­дру собі за дру­жи­ну взя­ти маю”.10

В угоді зі Слу­ць­ки­ми сам Острозь­кий пояс­нює дру­ге одру­жен­ня намо­вою інших: “3 волі Божої, за при­пи­сом гос­по­да­ря нашо­го коро- ля їх мило­сті і вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Жиги­мон­та, і сам за влас­ною волею та за намо­вою дея­ких панів і при­я­телів моїх”.11 Серед “приятелів”-учасників шлюб­ної уго­ди були: “оте­ць наш” мит­ро­по­лит Йосиф, “гос­по­дин і доб­родій мій” Богуш-Бого­ви­ти­но­вич (зять Острозь­ко­го, чоло­вік сест­ри) — під­скар­бій земсь­кий, мар­ша­лок і писар королівсь­кий та вели­кок­нязівсь­кий, ста­ро­ста сло­нимсь­кий та кам’янецький. Окрім них, ще й свід­ки при під­пи­сан­ні акта: “зять наш милий” кн. Юрій Іва­но­вич Дуб­ро­ви­ць­кий (чоло­вік сест­ри), “брат наш” кн. Михай­ло Іва­но­вич Заславсь­кий, кн. Іван Михай­ло­вич Виш­не­ве­ць­кий та писар гос­по­дарсь­кий Іван Михай­ло­вич.12

Зазна­чи­мо також, що шлюб був укла­де­ний з дотри­ман­ням тра­ди­ції — через рік піс­ля смер­ті Тетя­ни Голь­шансь­кої та завер­шен­ня обов’язкового “часу жало­би”. Він­чан­ня від­бу­ло­ся 1523 p., піс­ля повер­нен­ня кня­зя з чер­го­во­го похо­ду про­ти татар. У літе­ра­турі вка­зуєть­ся, ніби зберіг­ся текст гра­мо­ти архі­манд­ри­та Йоси­па Кобринсь­ко­го від 8 верес­ня 1526 p., де під­твер­джуєть­ся закон­ність шлю­бу, взя­то­го цер­ков­но13. Дже­ре­ла не засвід­чу­ють гуч­но­го весіл­ля із запро­си­на­ми всьо­го нобілі­те­ту ВКЛ. Гра­мо­та 1526 р. опо­се­ред­ко­ва­но доз­во­ляє при­пу­сти­ти, що весіл­ля було доволі скром­ним і обме­жу­ва­ло­ся цер­ков­ним обря­дом, якщо виник­ла потре­ба через три роки офі­цій­но­го під­твер­джен­ня закон­но­сті шлю­бу. Мабуть, “татарсь­ка загро­за” і в цьо­му випад­ку зво­ди­ла осо­би­сте жит­тя вели­ко­го гетьма­на до корот­ких “мит­тєво­стей щастя”. За своєю новою дру­жи­ною князь взяв “вена тися­чу золо­ты­хь чер­ле­ны­хь вгор­скихь, важ­ны­хь, доб­рых, а к тому у кле­и­но­тахь, в золо­те, у сереб­ре, у пер­ла­хь, у шатахь и в иншь­ых речах, того все­го вне­се­нья ее мило­сти к нему оша­цо­вал его милость три тися­чи копь гро­шей литов­скои монеть“.14 Своїй дру­гій дру­жині, “бачаы ее милость к собе цноть­ли­вое захо­ва­нье, напро­тив­ку вне­се­нья ее к собе” гетьман запи­сав (28 черв­ня 1527 p., королівсь­ке під­твер­джен­ня 18 серп­ня 1527 р.)15 віно­ве у 6 тис. коп литовсь­ких гро­шей на Сати­еві, Туро­ві, Кру­пі з Поворсь­ком і Кото­вим, Тара­со­ві, що ста­но­ви­ло ледь не тре­ти­ну його володінь. Ціка­во, що сто­сов­но Туро­ва, Острозь­кий під­твер­див, що запи­сав його в раху­нок віна в 1 000 коп гро­шей своїй пер­шій покій­ній дру­жині, але оскіль­ки вона “еще за живо­та сво­е­го, яко тьім вне­се­ньем всим, так и тим веном сво­им его милость даро­ва­ла и тот запись свой за ся ему отда­ла”, то гетьман “тот запис свой ста­рий тим сво­им листом умо­ра­ет и ни при жад­ной моцы его зостав­ля­ет”. Як бачи­мо, і цьо­го разу віно­вий запис Острозь­кий здійс­ню­вав через п’ять років піс­ля шлю­бу — своєрід­ний “випро­бов­ний тер­мін”, хоча його війсь­ко­ві вип­ра- ви та мож­ли­ва заги­бель вима­га­ли б оформ­лен­ня віно­во­го відра­зу піс­ля отри­ман­ня поса­гу. Кня­ги­ня отри­ма­ла пра­во володіти запи­са­ни­ми чоло­віком маєт­ка­ми “до живо­та сво­е­го” й мог­ла від­пи­са­ти це своє віно “кому будеть воля”, згід­но зі зви­чаєм та пра­вом. Спіль­них дітей — Васи­ля та Софію мати мала утри­му­ва­ти до їх пов­но­літ­тя. Коли ж Васи­лю випов­нить­ся 15 років, тоді вони з Іллею мали порів­ну поді­ли­ти бать­ко­ву отчи­ну, вислу­ги та куп­ле­ну зем­лю. Софії ж бра­ти мали дати в посаг і віно по дві части­ни, а кн. Олек­сандра — тре­тю части­ну з своїх володінь.16 Мож­на при­пу­сти­ти, що народ­жен­ня дітей від дру­гої дру­жи­ни та погір­шен­ня ста­ну здоров’я Костян­ти­на Іва­но­ви­ча, а також “тиск” Слу­ць­ких при­му­сив його запи­са­ти віно­ве зад­ля збе­ре­жен­ня прав дру­гої дружини. 

Дові­ра Слу­ць­ких до Острозь­ко­го при укла­дан­ні шлюб­ної уго­ди була все ж така вели­ка, що гетьман не робив запи­су віно­во­го в час домо­в­ле­но­сті про шлюб, навіть піс­ля само­го шлю­бу. У тексті віно­во­го 1527 р. це пояс­ню­ва­ло­ся так: “И ач-кол­век на он час за непо­спеш­но­стью своєю иже мило­сти вена напро­тив­ку того не запи­сал, а одна­ко жь его милость, бачучы ее мило­сти к собе цнот­ли­вое захо­ва­нье, напро­тив­ку вне­се­нья ее к собе, запи­сал ее мило­сти кня­ги­ни сво­ей” все те, про що вже йшло­ся. Ця воля кня­зя була затвер­дже­на коро­лем Жиги­мон­том 123 груд­ня 1528 р. А через два дні король затвер­див і надан­ня Острозь­ким своїй дру­жині маєт­ку Сло­венсь­ке з усією воло­стю, під­да­ни­ми та прибутками466.17 Це надан­ня гетьман здійс­ню­вав “видячн ее, кне­ги­ни сво­ее, доб­рое а цнот­ли­вое и во вьсемь поволь­ное и покор­ное захо­ва­нье к собе, яко прь­іслу­ши на доб­рое маль­жень­ство, без жад­ное намо­ви и при­пу­же­нья, самь своєю доб­рою волею и з особ­ли­вое лас­ки сво­ее дал и даро­валь”.18 Звіс­но, подіб­на фор­му­ла була певним штам­пом, однак не мож­на запе­ре­чу­ва­ти гли­бо­ко­го почут­тя ста­ро­го гетьма­на до моло­дої дру­жи­ни. Зага­лом оби­д­ва його шлю­би, незва­жа­ю­чи на їхню тра­ди­цій­ну стра­те­гію вибо­ру вигід­ної пар­тії, як може­мо при­пу­сти­ти, були щас­ли­ви­ми. Зви­чай­но, це не засвід­че­но пря­мо в доку­мен­тах (та й чи мог­ло бути засвід­че­но?), про­те самі зазна­чені дари Острозь­ко­го дру­жині, на наш погляд, якраз і є тими “доку­мен­та­ми любо­ві”, котрі, на жаль, потрак­то­ву­ють­ся лише в еко­но­міч­но­му клю­чі. Так само ми не може­мо сто­від­сот­ко­во ствер­джу­ва­ти, що цито­вані фра­зи про “милость” та доб­рі сто­сун­ки були лише фор­маль­ни­ми штам­па­ми й нічо­го не зна­чи­ли для обох одружених. 

Олек­сандра Слу­ць­ка помер­ла, згід­но з тра­ди­цій­ною вер­сією, невдо­взі піс­ля сво­го чоло­віка (12 лип­ня 1531 р. — за А. Каль­но­фойсь­ким). Ця дата ціл­ком нере­аль­на, оскіль­ки ще 1537 р. на її ім’я був вида­ний королівсь­кий при­вілей на тор­ги у Тара­со­ві.19 Згід­но з Л. Вой­то­ви­чем, кня­гині не ста­ло піс­ля 1556 р. Однак ще в люто­му-черв­ні 1562 р. вона сама вела свої май­но­ві та судо­ві спра­ви,20 ЗО серп­ня 1563 р. кн. Аль­брехт адре­су­вав листа живій кня­гині Олек­сан­дрі Слу­ць­кій-Острозь­кій, а вже 3 черв­ня 1564 р. вона зга­да­на у королівсь­ко­му листі як покій­на. Це дало під­ста­ви Т. Кем­пі визна­чи­ти час смер­ті кня­гині в про­між­ку між дво­ма остан­ні­ми згад­ка­ми.21 А Л.М. Рома­новсь­кий ствер­джу­вав, що в лубенсь­ко­му архіві Острозь­ких бачив ліст коро­ля Жиги­мон­та II Авгу­ста до кн. Васи­ля Острозь­ко­го, в яко­му зга­дуєть­ся про смерть матері кня­зя 1562 р.22 Дея­кі дослід­ни­ки вва­жа­ють, ніби саме вона була похо­ва­на в Успенсь­ко­му соборі поряд з чоло­віком, що від­по­ві­да­ло родин­ній тра­ди­ції Олель­ко­ви­чів-Слу­ць­ких. Утім, як зазна­чи­мо ниж­че, це при­пу­щен­ня малой­мо­вірне в світ­лі похо­ван­ня поряд з Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем членів його пер­шої роди­ни (дру­жи­ни та сина).

Немає фото

1. List między księciem Konstantym Ostrogskim, a księżną Anastazją Słucką i synem jej Jerzym ks. Słuckim, o pojęcie w stan małżeński księżniczki Aleksandry Słuckiej[↩]
2. T. Malinowski, A. Przezdziecki, Źródła do dziejów Polskich. Wilno 1844, t. II, s. 425–428, s. 271–272.[↩]
3. Z. Wojtkowiak, Ostrogski Konstanty Iwanowicz, książę. PSB. Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk 1979, t. XXIV, s. 488–489.[↩]
4. J. Wolff, Kniaziowie litewsko-ruscy…, s. 331.[↩]
5. Przezdziecki A. Jagiellonki polskie w XVI wieku. — T. II. — Krakow, 1868. — S. 45.[↩]
6. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844. — T. 2. — S. 425–428.[↩]
7. Zrzodla do dziej6w polskich. — Wilno, 1844. — T. 2. — S. 427–429.[↩]
8. АЗР. — T. 2. — № 157. — C. 191–192; ЛНБ BP. Ф. 5, on. 1, спр. 11.1802, арк. 8 зв.[↩]
9. Там само. [↩]
10. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844. — S. 425–428; Przezdziecki A. Jagiellonki polskie w XVI wieku. — T. II. — Krakow, 1868. — S. 46.[↩]
11. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. II. — Wilno, 1844.-S . 425–426.[↩]
12. Zrodla do dziejow polskich / M. Malinowski, A. Przezdziecki. — T. 11. — Wilno, 1844.-S . 426,428.[↩]
13. Шумовсь­кий П. Остріг. Істо­рич­ний нарис. — Мар­гет, Він­ні­пег, 1964. ‑С. 62.[↩]
14. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001. — № 694. — С. 531.[↩]
15. Stecki TJ. Z boru і stepu: Obrazy і pamiqtki. — Krakow, 1888. — S. 9 (поси­лан­ня на лубенсь­кий архів № 235).[↩]
16. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001. — № 694. — С. 531 ‑532; АЗР. — Т. 2. — № 157. — С. 191 ‑192; Ossolineum (Wroclaw), № 534,633 (ста­ра нуме­ра­ція за львівсь­ким інвен­та­рем); ЛНБ ВР. Ф. 91 Рад­зи­мінсь­ких, спр. 181/VI‑4, ч. З, арк. 16, ч. 5, арк. 137 зв.-140 зв.
    [↩]
17. Сло­венсь­ке з при­сіл­ка­ми Полонія, Ілемчі, Білая у Віденсь­ко­му повіті К.І. Острозь­кий отри­мав від коро­ля. — РГА­ДА. Ф. 389, on. 1, спр. 196, арк. 257–258 зв.[↩]
18. Литов­ская мет­ри­ка. Кни­га запи­сей 12 (1522–1529). — Виль­нюс, 2001.
    — № 695. — С. 533.[↩]
19. Wolff J. Kniaziowie... — S. 351.[↩]
20. ЦДІА­УК. Ф. 25, спр. 4, арк. 30–30 зв., 112 зв.[↩]
21. Kempa Т. Konstanty Wasyl Ostrogski. — S. 172.[↩]
22. Рома­нов­ский Л.M. О Кон­стан­тане Ива­но­ви­че кня­зе Острож­ском. — С. 209, прим. 2.[↩]