Волинські

Загальні відомості про рід

Волын­ские князья — 

Тер­ри­то­ри­аль­ную ос­но­ву кня­же­ст­ва со­став­ля­ли зем­ли пле­мен­но­го сою­за во­лы­нян. Древ­ней­ши­ми гор. цен­тра­ми В.-В. к. яв­ля­лись Во­лынь (го­род, дав­ший на­зва­ние кн-ву) и Чер­вен (см. в ст. Чер­вен­ские го­ро­да). В 980‑х гг. ки­ев­ский кн. Вла­ди­мир Свя­то­сла­вич ос­но­вал г. Вла­ди­мир (Вла­­ди­­мир-Во­лы­н­ский), став­ший опор­ным пунк­том вла­сти ки­ев­ско­го кня­зя на Во­лы­ни и но­вым адм. цен­тром Юго-Зап. Ру­си. Круп­ней­ши­ми го­ро­да­ми В.-В. к. в 11–13 вв. яв­ля­лись Белз, Бе­ре­стье (ны­не Брест), Луцк, Холм (ны­не Хелм). На за­па­де кн-во гра­ни­чи­ло с Поль­шей и Венг­ри­ей, на се­ве­ре – с зем­ля­ми ли­тов. пле­мён, на вос­то­ке – с Ки­ев­ским кня­же­ст­вом, на юге – с Га­лиц­ким кня­же­ст­вом. В 12–13 вв. тер­ри­то­рия В.-В. к. про­сти­ра­лась от р. Зап. Буг и его при­то­ков на се­ве­ре, по те­че­нию рек Веп­ра и Ну­ра на за­па­де, до вер­ховь­ев р. Се­рет (при­ток р. Днестр) на юге и р. Случь (при­ток р. При­пять) на вос­то­ке. Его по­гра­нич­ны­ми пунк­та­ми на се­ве­ре бы­ли го­ро­да Бе­ре­стье, Дро­ги­чин (ны­не Дро­хи­чин), на за­па­де – го­ро­да Су­тейск и Чер­вен, на вос­то­ке – До­ро­го­буж, Ост­рог, Чар­то­рыйск, Пе­ре­соп­ни­ца, Кор­ческ, да­лее на юг – Вы­го­шев и Бужск.

С кон. 10 в. В.-В. к. на­хо­ди­лось в по­ли­тич. за­ви­си­мо­сти от ки­ев­ских кня­зей, здесь пра­ви­ли их сы­но­вья. В 1087–1098 во В.-В. к. кня­жил Да­вид Иго­ре­вич. В 1097–1100 раз­го­ре­лась Во­лын­ская вой­на, по­сле ко­то­рой во В.-В. к. во­кня­жил­ся Яро­слав Свя­то­пол­чич (пра­вил в 1100–18). По­сле кон­флик­та ки­евско­го кн. Вла­ди­ми­ра Все­во­ло­до­ви­ча Мо­но­ма­ха и Яро­сла­ва Свя­то­пол­чи­ча в 1118 В.-В. к. пе­ре­шло под кон­троль ки­ев­ско­го кня­зя. Здесь кня­жи­ли сы­но­вья Вла­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха Ро­ман (1118–19) и Ан­д­рей (1119–35). В сер. 12 в. во В.-В. к. скла­ды­ва­ет­ся собств. кня­же­ская ди­на­стия, ос­но­ва­те­лем ко­то­рой стал внук Вла­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха – Изя­слав Мсти­сла­вич (1135–42, 1149–50, 1150–51). Во В.-В. к. пра­ви­ли его бра­тья – Свя­то­полк Мсти­сла­вич (1148–49, 1150, 1151–54) и Вла­ди­мир Мсти­сла­вич (1154–56), а за­тем сын – Мсти­слав Изя­сла­вич (1156–1170) и внук – Ро­ман Мсти­сла­вич (1170–88, 1188 – ок. 1199). Во 2‑й пол. 12 – 13 вв. отдель­ные кня­же­ские сто­лы поя­ви­лись в Луц­ке, Бел­зе, Бе­ре­стье и др. го­ро­дах. Ок. 1199 кн. Ро­ма­ну Мсти­сла­ви­чу уда­лось объ­е­ди­нить В.-В. к. и Га­лиц­кое кн-во в еди­ное Га­­ли­ц­ко-Во­лы­н­ское кня­же­ст­во. По­сле ги­бе­ли Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча (1205) его сы­но­вья Да­ни­ил Ро­ма­но­вич и Ва­силь­ко Ро­ма­но­вич вплоть до 1238 ве­ли про­дол­жи­тель­ную вой­ну за вос­ста­нов­ле­ние сво­их кня­же­ских прав. В ре­зуль­та­те раз­де­ла их сфер влия­ния в Га­­ли­ц­ко-Во­лы­н­ском кн-ве во В.-В. к. во­кня­жил­ся Ва­силь­ко Ро­ма­но­вич, по­сле его смер­ти (1269 или 1271) – его сын Вла­ди­мир Ва­силь­ко­вич (ум. 1288), за­ве­щав­ший свои вла­де­ния двою­род­но­му бра­ту – луц­ко­му кн. Мсти­сла­ву Да­ни­ло­ви­чу (ум. 1300?). По­сле смер­ти по­след­не­го В.-В. к. ото­шло во вла­де­ние га­лиц­ких кня­зей – Юрия Льво­ви­ча (1301–08) и его сы­на Ан­д­рея Юрь­е­ви­ча (1308 – не позд­нее 1323), а за­тем Бо­ле­сла­ва Юрия Трой­де­но­ви­ча (1323–40). В 1‑й пол. 14 в. Вост. Во­лынь ока­за­лась под вла­стью ли­тов. кня­зей, а в 1340 бо́льшая часть В.-В. к. во­шла в со­став Вел. кн-ва Ли­тов­ско­го и Польши.

Лит.: Ан­д­рия­шев А. М. Очерк ис­то­рии Во­лын­ской зем­ли до кон­ца ХIV сто­ле­тия. К., 1887; Па­шу­то В. Т. Очер­ки по ис­то­рии Га­­ли­ц­ко-Во­лы­н­ской Ру­си. М., 1950; Кот­ляр Н. Ф. Фор­ми­ро­ва­ние тер­ри­то­рии и воз­ник­но­ве­ние го­ро­дов Га­­ли­ц­ко-Во­лы­н­ской Ру­си IХ–ХIII вв. К., 1985; он же. Га­­ли­ць­­ко-Во­­лин­сь­­ка Русь. Київ, 1998; Гру­шевсь­кий М. С. Iсторія Ук­раїни–Ру­си. Київ, 1992–1993. Т. 2–3; Май­о­ров А. В. Га­­ли­ц­ко-Во­лы­н­ская Русь. Очер­ки со­­ци­­аль­­­но-по­­ли­ти­­че­ских от­но­ше­ний в до­мон­голь­ский пе­ри­од. Князь, боя­ре и го­род­ская об­щи­на. СПб., 2001; Dąbrowski D. Rodowód Romanowiczów, książąt halicko-wołyńskich. Poznań; Wrocław, 2002; Bartnicki M. Po­li­tyka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 1217–1264. Lublin, 2005.

Поколінний розпис

I Рюрик, князь Новгородский 
II Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945 
III Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942–972
IV Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015 
V Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978‑1054 
VI Все­во­лод I, вели­кий князь Киев­ский 1030–1093 
VII Вла­ди­мир II Моно­мах, князь Киев­ский 1053–1125 
VIII Мсти­слав I, вели­кий князь Киев­ский 1075–1132 

IX генерація

1. ИЗЯ­С­ЛАВ-ПАН­ТЕ­ЛЕЙ­МОН МСТИ­СЛА­ВИЧ († 1154)

X генерація

2/1. МСТИ­СЛАВ-ФЕДОР ИЗЯ­С­ЛА­ВИЧ († 13.08.1170)

Помер 13.08.1170 р. (112, стб.547). Князь пере­я­с­лавсь­кий (1146–1149, 1151–1154 рр.), пере­соп­ни­ць­кий (1155–1156 рр.), волинсь­кий (1156–1170 рр.) і київсь­кий (15.05.1167 — 12.03.1169, 22.02.1170–13.04.1170). Тала­но­ви­тий пол­ко­во­де­ць і політик. «Сей князь зрос­ту не вель­ми вели­ко­го, але широ­кий пле­чи­ма і міц­ний, як його лук лед­ве хто натяг­ну­ти міг, лицем кра­си­вий, волос­ся куче­ряве і корот­ке носив, муж­нім був у битві, люби­тель прав­ди, хоро­бро­сті його зара­ди всі князі його боя­лись і шану­ва­ли, хоча часто і з жін­ка­ми і з дру­жи­ною весе­ли­вся, але ні жін­ки, ні вино ним не володі­ли. вірі завжди до роз­пра­ви і роз­по­ряд­ку був гото­вий, для того мало спав, а бага­то книг читав, і у радах про роз­пра­ву з вель­мо­жа­ми вправ­ляв­ся, і дітей своїх сум­лін­но в тому настав­ляв, кажу­чи їм, що честь і виго­да кня­зя поля­гає у пра­во­суд­ді, роз­праві і хоро­бро­сті» (1468, c. 176).У 1151 р. одру­жи­вся з Агне­сою, доч­кою польсь­ко­го кня­зя Боле­сла­ва III Кри­во­усто­го (1739, s.180).

3/1. NN ИЗЯ­С­ЛАВ­НА 

У 1143 р. вида­на за дру­ць­ко­го кня­зя Рогво­ло­да Рогво­ло­до­ви­ча (120, c. 167).

4/1. ЕВДО­КИЯ ИЗЯСЛАВНА 

Бл. 1151 р. вида­на за Мєш­ка III Ста­ро­го, на той час познансь­ко­го князя.

5/1. ЯРО­СЛАВ ИЗЯ­С­ЛА­ВИЧ (* 1134/1136, † 26.06./20.07.1176)

Князь турівсь­кий (1146–1148 рр.), нов­го­родсь­кий (1148–1154 рр.), луць­кий (1154–1180 рр.) і київсь­кий (12.1173 — кіне­ць 02.1174, поча­ток 03.1174 ‑кіне­ць 06.1174).

Про­ис­хож­де­ние кня­зя по отцу не вызы­ва­ет сомне­ний. Оно раз­лич­ны­ми спо­со­ба­ми под­твер­жда­ет­ся источ­ни­ка­ми. Его матерь была пер­вая жена Изя­с­ла­ва, не явля­ю­ща­я­ся, одна­ко, род­ствен­ни­цей Фри­дри­ха I Бар­ба­рос­сы (O. Баль­цер и К. Ясин­ский). Родил­ся после сере­ди­ны 1133 г., но до 1136 г. Об этом сви­де­тель­ству­ет допол­ня­ю­ие друг дру­га дан­ные: самый стар­ший, извест­ный по источ­ни­кам сын Яро­сла­ва, Все­во­лод, женил­ся в 1166/1167 г. Сум­ма мини­маль­ной раз­ни­цы воз­рас­та меж­ду отцом и потом­ком, а так­же коли­че­ство лет, по дости­же­нии кото­рых мож­но всту­пить в брак, дает око­ло 30 лет. Яро­слав не мог, таким обра­зом, появить­ся на свет после 1136/1137 г.; пер­вое упо­ми­на­ние о нем дати­ру­ет­ся 6654 (1146/1147) г., когда он получил
Туров. В то вре­мя он дол­жен был как мини­мум при­бли­жать­ся к взрос­ло­му ворас­ту; стар­ший брат кня­зя, Мсти­слав, родил­ся, по всей види­мо­сти, вско­ре после 15.04.1132 г., что опре­де­ля­ет terminus post quem рож­де­ния Яро­сла­ва на сере­ди­ну 1133 г. (если он был сле­ду­ю­щим после Мсти­сла­ва Изяславичем). 

Несо­мнен­но, Яро­слав был моло­же сво­ей сест­ры, неиз­вест­ной по име­ни, выдан­ной в 1144 г. за Рогво­ло­да Васи­лия Бори­со­ви­ча, и моло­же Мсти­сла­ва. Был он, несо­мнен­но, стар­ше сле­ду­ю­ще­го бра­та, Яро­пол­ка, родив­ше­го­ся в 1143–1147 г., и как мини­мум одной сест­ры, упо­ми­на­е­мой Киев­ской лето­пись при роди­те­лях, под 6657 (1149) г. Отдель­ным вопро­сом явля­ет­ся, была ли то Евфи­мия, вто­рая жена Меш­ка III Старого.

Сфра­ги­сти­че­ские дан­ные слиш­ком сла­бы для того, что­бы мож­но было при­нять мне­ние Яни­на в отно­ше­нии име­ни, дан­но­го ему при кре­ще­нии (А. Ф. Лит­ви­на и Ф. В. Успенский).

Яро­слав умер меж­ду 1174/1175 и 20.07.1176 г., бли­же к дате ad quem. Дату его смер­ти поз­во­ля­ет уточ­нить ана­лиз груп­пы дпев­не­рус­ских упо­ми­на­ний, содер­жа­щих­ся в Хро­ни­ке Яна Длу­го­ша. Соглас­но поль­ско­му лето­пис­цу, поль­зу­ю­ще­му­ся в том слу­чае, несо­мнен­но, лето­пис­ны­ми сви­де­тель­ства­ми, кон­чи­на Изя­с­ла­ви­ча насту­пи­ла «sub idem tempus», как и смерть Михал­ко Юрье­ви­ча (26.06.1176 г.), и пред­ше­ство­ва­ла захва­ту Кие­ва Свя­то­сла­вом Все­во­ло­до­ви­чем (20.07.1176 г.). Яро­слав был похо­ро­нен, по всей веро­ят­но­сти, в церк­ви св. Федо­ра в Кие­ве, семей­ном некро­по­ле Мстиславичей.

Яро­слав женил­ся не позд­нее 1150–1152 г. Невоз­мож­но досто­вер­но опре­де­лить про­ис­хож­де­ние жены Яро­сла­ва, кото­рая была, по всей веро­ят­но­сти, его един­ствен­ной женой. Агу­мен­ты, состав­ля­ю­щие осно­ву гипо­те­зы о том, что то была дочь коро­ля Чехии Вла­ди­сла­ва II, не выдер­жи­ва­ют кри­ти­ки (Б. Кше­мень­ская). Одна­ко мож­но заду­мать­ся о том, не женил­ся ли Яро­слав на доче­ри Иго­ря Олго­ви­ча († 1147 г.)? Но это пред­по­ло­же­ние опи­ра­ет­ся на слиш­ком сла­бые дока­за­тель­ства (кри­те­рий име­ни: стар­шие Изя­с­ла­ви­чи носи­ли име­на Все­во­лод и Инг­вар). В един­ствен­ном бра­ке кня­зя на свет появи­лись четы­ре извест­ных источ­ни­кам сына: Все­во­лод, Инг­вар, Мсти­слав и Изя­с­лав, а так­же предположительно
дочь, выдан­ная за пред­ста­ви­те­ля туров­ской линии Рюиковичей.

Джерело:.Домбровский Д. Яро­слав Изя­с­ла­вич. Еще раз о необ­хо­ди­мо­сти даль­ней­ших иссле­до­ва­ний гене­а­ло­гии Рюриковичей.

6/1. ЯРО­ПОЛК-СТЕ­ФАН ИЗЯ­С­ЛА­ВИЧ († 7.03.1168)

Помер 7.03.1168 р. (112, стб. 539). Князь шумсь­кий і бузь­кий (1157–1168 рр.). У 1166 р. вдру­ге одру­жи­вся з Марією (1149–1189 рр.), доч­кою чер­ні­гівсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Оль­го­ви­ча (112, стб. 528; 118, с. 78; 714, с. 271).

XI генерація

7/2. РОМАН МСТИ­СЛА­ВИЧ (* бл.1152 † 19.06.1205)

Наро­ди­вся бл.1152 р. Заги­нув 19.06.1205 р. під Зави­хво­стом (276, t.2, р.440,555; 230, t.9, р.172–176; 1468, с. 173–174). Князь нов­го­родсь­кий (1168–1170 рр.), воло­ди­мирсь­кий (1170–1187, 1188–1205 рр.), гали­ць­кий (1187–1188, 1199–1205 рр.) і київсь­кий (поча­ток — сере­ди­на 02.1204). Один з най­вид­ній­ших політи­ків сво­го часу, тво­ре­ць Гали­ць­ко-Волинсь­кої дер­жа­ви, пам’ять про яко­го збе­ре­гла­ся надов­го. «...на зріст хоч не вель­ми вели­кий, але широ­кий і над­мір­но силь­ний, лицем крас­ний, очі чор­ні, ніс вели­кий з горб­ком, волос­ся чорне і корот­ке, вель­ми яр був у гніві, косен язи­ком, коли сер­ди­вся, не міг дов­го сло­ва вимо­ви­ти; бага­то весе­ли­вся з вель­мо­жа­ми, але п’я­ним ніко­ли не бував. Бага­то жінок любив, але ні одна ним не володі­ла. Воїн був хоро­брий і хит­рий на шику­ван­ня пол­ків, що наоч­но про­де­мон­стру­вав, коли угрів вели­ке війсь­ко з малим своїм роз­бив. Все жит­тя своє у вій­нах про­ва­див, мно­гі пере­моги отри­мав, а єди­ною пере­мо­же­ний був» (1468, с. 174–175).Між 1170–1180 рр. одру­жи­вся з Пред­сла­вою, доч­кою овру­ць­ко­го кня­зя Рюри­ка Рости­сла­ви­ча. Згід­но В.Татищева, бл. 1198 р. фак­тич­но роз­лу­чи­вся з дру­жи­ною і віді­слав її до бать­ка (1468, с. 167). Це пові­дом­лен­ня част­ко­во під­твер­джує при­сут­ність кня­гині з бать­ка­ми 24.09.1199 р. на тор­же­ствах у Виду­би­чах (112, стб.709–710). У 1204 р. вона, разом з бать­ка­ми, була насиль­но постри­же­на в чер­ни­ці (87, с.368). Ще до того бл. 1200 р. Роман одру­жи­вся з доч­кою візан­тійсь­ко­го імпе­ра­то­ра Іса­а­ка II Анге­ла та Мар­га­ри­ти-Марії, доч­ки угорсь­ко­го коро­ля Бели III (1750, р.26; 378, с.1–53). Напев­но шлюб був резуль­та­том уго­ди, укла­де­ної посоль­ством у скла­ді Твер­дя­ти Остро­ми­ри­ча, Неда­на, Дома­жи­ра і Негва­ра, яке у сере­дині 1200 р. бачив у Кон­стан­ти­но­полі Добри­ня Ядрей­ко­вич (87, с.369; 2088, р.269–279; 1780, s.85). Ім’я кня­гині — Анна — вста­нов­ле­но на під­ставі того, що над її моги­лою у Воло­ди­ми­рі-Волинсь­ко­му внук Мсти­слав Дани­ло­вич у 1289 р. поста­вив кап­ли­цю св.Іоакими та Анни. Запи­си у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.260) та Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 1) пере­ко­на­ли нас, що дру­гим іме­нем кня­гині було Оле­на. У 1219 р. піс­ля того як її стар­ший син Дани­ло Рома­но­вич одру­жи­вся з доч­кою Мсти­сла­ва Удат­но­го, кня­ги­ня ста­ла чер­ни­цею. Нам здаєть­ся, що кня­ги­ня Оле­на, чер­ни­ця, яка була на похо­ро­нах Воло­ди­ми­ра Василь­ко­ви­ча у 1288 р. і яку Л. Мах­но­ве­ць вва­жав вдо­вою Рома­на Дани­ло­ви­ча (87, с.444) була Анною-Оле­ною. Вихо­дя­чи з цьо­го мож­на дату­ва­ти її смерть 1289 р. Вер­сія Г.Грали, за якою дру­гою дру­жи­ною Рома­на була Марія із знат­но­го візан­тійсь­ко­го роду Кама­те­рос (Євфро­синія Кама­те­рос була дру­жи­ною Олексія III), про­сто здо­гад­ка, на наш погляд, не достат­ньо аргу­мен­то­ва­на (1822, s. 116–117).Обставини і при­чи­ни заги­белі Рома­на зали­ша­ють­ся дис­кусій­ни­ми. Напев­но при­чи­ною заги­белі Рома­на був його похід на допо­мо­гу німе­ць­ко­му коро­лю Філіто­ві IV Гоген­шта­у­фе­ну, який був одру­же­ний з Іри­ною, доч­кою Іса­а­ка II Анге­ла, тоб­то рід­ною сест­рою Анни-Оле­ни. З такою вер­сією погод­жу­ють­ся пові­дом­лен­ня­ци­стеріансь­ко­го аба­та Аль­беріка, а також гіпо­те­зи С.Томашівського, М.Кордуби, В.Пашуто та ін. (504, с.30). Схо­же, що вони зустрі­ча­ли­ся осо­би­сто, бо не випад­ко­во ж князь Роман Мсти­сла­вич пожерт­ву­вав на честь св.Петра мона­сти­рю бене­дик­тин­ців у Ерфур­ті 20 гри­вень сріб­ла, за що був зара­хо­ва­ний до фун­да­торів цьо­го мона­сти­ря (1630, c. 116). Мож­ли­во спіл­ку­ван­ня з ото­чен­ням Філі­па Гоген­шта­у­фе­на і тих кіл німе­ць­кої знаті, які від­сто­ю­ва­ли прин­ци­пи вибор­но­сті кай­зе­ра, під­штовх­ну­ли Рома­на до ідеї «доб­ро­го поряд­ку» — змі­ни прак­ти­ки успад­ку­ван­ня та вибор­но­сті київсь­ко­го кня­зя (495, с.32–37), хоча сто­сов­но автен­тич­но­сті цьо­го дже­ре­ла існу­ють поваж­ні сумніви.

8/2. СВЯ­ТО­СЛАВ-АГА­ФО­НИК МСТИ­СЛА­ВИЧ († 1172/1183)

Помер у 1172 р. в Бере­сті (за В. Тати­ще­вим) (1468, с. 96) чи у 1193 р. (за В. Кад­луб­ком) (276, t.2, s.408–409, 412), що більш віро­гід­но. Князь бере­стейсь­кий (з 1170 р.). М. Баум­гар­тен вва­жав Свя­то­сла­ва нерід­ним, а адап­то­ва­ним сином Мсти­сла­ва Ізя­с­ла­ви­ча (1750, р. 23, 25; 378, с. 1–53), для чого особ­ли­вих під­став немає.

9/2. КН. ВСЕ­ВО­ЛОД МСТИ­СЛА­ВИЧ († 04.1195)

Помер у квіт­ні 1194 р. і був похо­ва­ний у Воло­ди­ми­рі в соборі Бого­ма­тері (112, стб.704). Князь белзь­кий (бл. 1180–1195 рр.) і воло­ди­мирсь­кий (1187–1188 рр.). Запис у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.261) доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що його хре­стиль­ним іме­нем було Дмитро.

10/5. КН. ИНГ­ВАР ЯРО­СЛА­ВИЧ († бл.1220)

Помер бл. 1220 р. Князь луць­кий (1180 — бл. 1220 рр.) і київсь­кий (07.1201 ‑16.01.1202; сере­ди­на 01.1203 ‑16.02.1203; дру­га поло­ви­на 02.1204). У 1183 р. у супереч­ці з бра­том Все­во­ло­дом втра­тив Луцьк (112, стб.630–631). До 1186 р. не тіль­ки повер­нув собі вер­хо­вен­ство на Волині, але й про­гнав Все­во­ло­да і три­мав Доро­го­буж. У 1205 р. нама­гав­ся утри­ма­ти Воло­ди­мир (112, стб.721)

11/5. КН. ВСЕ­ВО­ЛОД ЯРО­СЛА­ВИЧ († піс­ля 1209)

Помер піс­ля 1209 р. (112, стб.332). Князь доро­го­бузь­кий (1180–1186 ? рр.) і луць­кий (1183 р.). Напев­но піс­ля 1186 р. був вигна­ний з Волині. У 1209 р. пере­бу­вав при чер­ні­гівсь­ко­му дворі, тоді воро­жо­му до волинсь­ких князів. У 1166 р. одру­жи­вся з Мал­фрі­дою, доч­кою турівсь­ко­го кня­зя Юрія Яро­сла­ви­ча (118. С.131).

12/5. КН. ИЗЯ­С­ЛАВ ЯРО­СЛА­ВИЧ († 02.1195)

Помер у люто­му 1195 р. (112, стб.707). Напев­но був шумсь­ким кня­зем з 1180 р. (504, с.56).13/5. Мсти­слав Яро­сла­вич Немой (1183,† 1226)В 1183 году Мсти­слав участ­во­вал вме­сте со Свя­то­сла­вом Все­во­ло­до­ви­чем Киев­ским, Рюри­ком Рости­сла­ви­чем, галиц­ки­ми и пере­я­с­лав­ски­ми вой­ска­ми в похо­де на полов­цев, завер­шив­шем­ся побе­дой на реке Оре­ли. В 1207 году вме­сте с Алек­сан­дром белз­ским ходил на Вла­ди­мир-Волын­ский, а в 1211 году вме­сте с вен­гра­ми, поля­ка­ми и дру­ги­ми волын­ски­ми кня­зья­ми при­шел на помощь Дани­и­лу Рома­но­ви­чу Галиц­ко­му в борь­бе с кня­зем Галиц­ким Вла­ди­ми­ром Иго­ре­ви­чем и его бра­том Романом.После изгна­ния галиц­ки­ми бояра­ми Дани­и­ла и его мате­ри и вто­рич­но­го поса­же­ния их в Гали­че вен­гер­ским коро­лём Андра­шем II Арпа­дом Мсти­слав был при­гла­шён в Галич бояра­ми в 1212 году. Дани­ил с мате­рью бежа­ли в Вен­грию, король сно­ва пошёл на Галич. Мсти­слав был изгнан, и пре­стол нена­дол­го занял боярин Вла­ди­слав Кор­ми­ли­чич. Почти сра­зу кра­ков­ским кня­зем Леше­ком Белым был орга­ни­зо­ван поход на Галич, в кото­ром участ­во­ва­ли и вой­ска Мстислава.По смер­ти стар­ше­го бра­та Инг­ва­ря (ок. 1220) Мсти­слав занял луц­кий пре­стол, оста­вив за собой Пересопницу.В 1223 году Мсти­слав вме­сте с Дани­и­лом участ­во­вал в бит­ве на реке Кал­ке, в кото­рой погиб­ли двое его пле­мян­ни­ков: Изя­с­лав Инг­ва­ре­вич Доро­го­буж­ский и Свя­то­слав Инг­ва­ре­вич Шумский.Перед смер­тью заве­щал Луцк Дани­и­лу Рома­но­ви­чу, пору­чив ему сво­е­го сына Ива­на (вско­ре умер­ше­го), в нару­ше­ние прав сво­их стар­ших пле­мян­ни­ков Яро­сла­ва и Вла­ди­ми­ра Инг­ва­ре­ви­чей. Яро­слав занял Луцк, но усту­пил его Дани­и­лу в обмен на дру­гие уделы

14/6. КН. ВАСИЛЬ­КО ЯРО­ПОЛ­ЧИЧ (* бл.1151 † 1182)

Наро­ди­вся бл. 1151 р. Помер у 1182 р. Князь шумсь­кий (1168–1180 рр.) і доро­ги­чинсь­кий (1180–1182 рр.). Пре­тен­ду­вав на Бере­стя (1181 р.), піс­ля невда­чі втік у Польщу і, мож­ли­во, при­сяг­нув Лєш­ко­ві Біло­му (1468, с. 127–128). Відо­мо­сті В.Кадлубека ніби Василь­ко запо­вів своє князів­ство Поль­щі не від­по­ві­да­ють дійс­но­сті — піс­ля ньо­го у Доро­ги­чині сидів його син. Був зятем мазо­ве­ць­ко­го кня­зя, напев­но, Боле­сла­ва IV Куче­ря­во­го (1739, s.l 88)

XII генерація

15/7. КЖ. ФЕО­ДО­РА РОМА­НОВ­НА († піс­ля 1200)

Помер­ла піс­ля 1200 р. У 1187 р. вида­на за Василь­ка, вну­ка Яро­сла­ва Осмо­мис­ла, сина­Во­ло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча від попа­ді (113, с.32; 114, с. 145). У 1188 р. остан­ній роз­лу­чи­вся з нею на вимо­гу сво­го бать­ка через пре­тен­зії Рома­на на гали­ць­кий престол.

16/7. КЖ. ОЛЕ­НА РОМА­НОВ­НА († піс­ля 1241)

Помер­ла піс­ля 1241 р. Вида­на за чер­ні­гівсь­ко­го кня­зя Михай­ла Все­во­ло­до­ви­ча бл. 1188–1190 рр.

17/7. КН. ДАНИ­ЛО РОМА­НО­ВИЧ, КОРОЛЬ РУСІ (* 1202 † 1264)

Наро­ди­вся у 1202 р. Помер у 1264 р. Князь гали­ць­кий (1205–1206, 1211–1212, 1230–1232, 1233–1234,1238–1264 рр.), воло­ди­мирсь­кий (1205–1208,1215–1238 рр.), київсь­кий (зима 1239/1240 — 6.12.1240), гали­ць­ко-волинсь­кий (1238–1264, король з 1256 р.). 

Був одру­же­ним двічі: у 1219 р. з Анною, доч­кою Мсти­сла­ва Удат­но­го († до 1252 р.) та до 1252 р. з доч­кою литовсь­ко­го кня­зя Довспрун­ка, сест­рою Товтиві­ла, пле­мін­ни­цею Мін­дов­га (599; 602; 1589; 585; 1243; 875; 881, с.97–110). Д. Дом­бровсь­кий пер­ший шлюб від­но­сить до лип­ня 1217 р., а дру­гий датує періо­дом між 1242–1245 рр. (1782, s.43–50). Так як польсь­кий дослід­ник погод­жуєть­ся з гіпо­те­зою М.Грушевського, яку під­т­ри­мав Б.Влодарський, що шлюб від­був­ся невдо­взі піс­ля здо­бут­тя Мсти­сла­вом Гали­ча, то сто­сов­но пер­шої дати роз­біж­но­стей немає. Ми від­но­си­мо цю подію (слі­дом за М. Гру­шевсь­ким, І. Кри­п’я­ке­ви­чем та М. Кот­ля­ром) до 1219 р., не прий­ма­ю­чи поправ­ки Л. Мах­нов­ця. Дата дру­го­го шлю­бу зали­шаєть­ся неві­до­мою. Вона зале­жа­ла, перш за все від дати смер­ті Анни Мсти­слав­ни (яка неві­до­ма), а а не від кон’­юк­ту­ри гали­ць­ко-литовсь­ких сто­сун­ків. Це мог­ло тра­пи­ти­ся і між 1242–1245 рр., і піз­ні­ше, у будь-яко­му випад­ку до 1252 р.

1246 и 1248 гг. ста­ла неиз­вест­ная по име­ни дочь Довспрун­ка — (не род­но­го) бра­та вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Мин­дов­га. Их сыном был насле­до­вав­ший Вла­ди­ми­ру Василь­ко­ви­чу Мсти­слав (II) Дани­ло­вич: пер­вый Мсти­слав (от бра­ка с доче­рью Мсти­сла­ва Уда­ло­го) умер ребен­ком ранее 1240 г. Родив­ша­я­ся в 70‑е годы Ана­ста­сия Мсти­слав­на в 1299 или 1300 г. вышла за доб­жинь­ско­го кня­зя Семо­ви­та I Кази­ми­ро­ви­ча (род­но­го бра­та Локетка).

Впер­ше про пере­бу­ван­ня стар­шо­го сина Рома­на Мсти­сла­во­ви­ча в Гали­чі діз­нає­мо­ся з літо­пис­но­го запи­су, при­свя­че­но­го подіям піс­ля заги­белі «само­держ­ця всієї Русі», між 19 черв­ня – серп­ня та, може, верес­нем 1205 р.: «[…] бѣ по смр­ти Рома­но­вѣ сни­мал­сѧ король со ает­ро­вью сво­ею [матір’ю Дани­ла і Василь­ка Рома­но­ви­чів.] во Сано­цѣ [тепер – місто Сянок Під­кар­патсь­ко­го воє­вод­ства, Польща.] . при­ѧлъ бо бѣ Дани­ла . како мило­га сна сво­е­го . ѡста­вилъ бо бѣ оу него . заса­доу . Мок­ъѧ вели­ка­го . слh­поwко­го . и Короч­ю­на Вълп­та . и сна его . Вито­ми­ра . и Бла­ги­ню . инъ­эи Оуг­ры мно­ги . и за то не смѣ­ша Гали­чанѣ. ничто же ство­ри­ти . бѣ бо инѣхъ мно­го Оугоръ»1. Нехіть містян до Рома­но­ви­чів за кіль­ка міся­ців увін­ча­ла­ся зго­дою при сюзе­рені­теті угорсь­ко­го коро­ля Андрія ІІ (Andreas, 1205–1235) прий­ня­ти на сто­лич­но­му пре­столі сіверсь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Іго­ре­ви­ча (1171 – піс­ля 1210/1211). Як наслі­док, перей­ма­ю­чись за своє жит­тя та жит­тя дітей десь у берез­ні – квіт­ні 1206 р. «[…] кнѧ­ги­ни же Рома­но­ва­ае. взем­ше дѣтѧтѣ свои . и бѣжа в Воло­ди­мерь. И еще же хотѧ­щю Воло­ди­ме­роу . иско­ре­ни­ти пле­мѧ Рома­но­во . поспѣ­ва­ю­щимъ же без­бож­нымъ Гали­ча­номъ»2.

Вдру­ге Дани­ло Рома­но­вич у віці близь­ко 10–11ти років при­був до Гали­ча в ар’єрґарді чис­лен­но­го угорсь­ко­го війсь­ка та окре­мих гали­ць­ких бояр напри­кін­ці літа – на почат­ку осені 1210/1211 р., щоб усу­ну­ти від
вла­ди князів Іго­ре­ви­чів і для інтроні­за­ції зі зго­ди Андрія ІІ. Успішне завер­шен­ня похо­ду увін­ча­ло­ся інтроні­за­цією моло­до­го воло­да­ря в соборі Успін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці у верес­ні 1210/1211 р. Далі «Дани­лоу же кнѧ­жа­щю в Гали­чи . тако мла­доу соущоу . аеко и мтрии сво­е­ии не позна .
мино­ув­шю же вре­ме­ни . Гали­чанѣ же выгна­ша Дани­ло­воу . мтрь изъ Гали­ча»3, що Д. Дом­бровсь­кий датує сере­ди­ною 1212 р.4 Від­по­від­но до уго­ди із Рома­но­вою вдо­вою в серп­ні 1205 р. Андрій ІІ набув прак­тич­но­го сюзе­рені­те­ту над зем­ля­ми її малоліт­ніх дітей із пра­вом ужи­ван­ня титу­лу Galitiae Lodomeriaeque Rex (див.: Воло­щук М. М. «Русь» в Угорсь­ко­му королів­стві.) Виму­шене втру­чан­ня Арпа­дів у гали­ць­кі спра­ви, при­бут­тя до сто­ли­ці чима­ло­го угорсь­ко­го війсь­ка під коман­ду­ван­ням став­ле­ни­ка коро­ля бояри­на Воло­ди­сла­ва Кор­миль­чи­ча («Воло­ди­слав же воh­ха в Галичь . и вок­нѧ­жисѧ и сѣде на столh») при­зве­ли вре­шті до того, що десь вліт­ку 1213 р. «Данилъ же ѡиде с мтрью сво­ею в Лѧхи . ѡпро­си­всѧ ѡ королѧ»5.

Втретє якийсь час у жовтні 1219 р. Дани­ло Рома­но­вич на про­хан­ня сво­го тестя, гали­ць­ко­го кня­зя Мсти­сла­ва Мсти­сла­во­ви­ча зали­шав­ся в обло­же­но­му Гали­чі, стри­му­ю­чи натиск спіль­них угорськопольських сил під
коман­ду­ван­ням, імо­вір­но, бояри­на Суди­сла­ва та краківськосандомирського кня­зя Леше­ка Біло­го (Lesthko Albus, 1194–1227): «Мьсти­сла­воу не мог­шоу бить­сѧ съ Все­во­ло­вич6.

Вчет­вер­те князь Дани­ло виру­шив здо­бу­ва­ти Галич, який пере­бу­вав у руках сина коро­ля Андрія ІІ – Андрія (Andreas, 1210–1234), на про­хан­ня якоїсь части­ни гали­чан на почат­ку квіт­ня 1230 р.: «[…] кнѧ­зю же Данилови
боудо­ущоу во Оуг­ровь­с­цѣ [тепер – село Ново­угрусь­ке Любо­мльсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої області, Украї­на] . при­сла­ша Гали­чанѣ реко­уще аеко Соуди­славъ шелъ есть во Пони­зье . а коро­ле­вичь в.Галичи wсталъ . а пои­ди бор­же […] Дани­ло­ви же при­ѣ­хав­шоу . ко Гали­чю . Галичь бо бѣ сѧ затво­рилъ»7. Части­на містян від­вер­то не бажа­ла бачи­ти волинсь­ко­го кня­зя в себе на пре­столі, тому, допо­ки «Дани­лѣ сто­аше Оугль­ни­цѣхъ [тепер – міс­цевість між Гали­чем і селом Бов­ше­вом Гали­ць­ко­го рай­о­ну ІваноФранківської області, Украї­на] . на березѣ Дне­стра выѣ­хав­шимъ же Гали­ча­номъ . и Оугромъ и стрѣлѧ­шасѧ на ледоу». Але воче­видь гали­ць­ка знать зпоза Гали­ча, кот­ра при­єд­на­ла­ся до військ Дани­ла, допо­мог­ла йому ввій­ти до міста: «[…] и при­де же Дьмѧнъ со вси­ми боѧ­ры Галич­кы­ми . со Мило­сла­вомъ . и со Воло­ди­сла­вомъ . и со мно­ги­ми боѧ­ры Галич­кы­ми»8. Поділ міс­це­вих еліт на воро­же та при­хиль­но нала­што­ва­них щодо кня­зя у даль­шій пер­спек­тиві вияви­вся не на користь остан­ньо­го. Утри­ман­ня Гали­ча три­ва­ло недов­го. Постій­ні змо­ви і зама­хи на його жит­тя зму­си­ли стар­шо­го Рома­но­ви­ча до почат­ку осені 1231 або до почат­ку 1232 рр. вко­т­ре поки­ну­ти столицю.

Вп’яте волинсь­кий воло­дар зі своїм молод­шим бра­том при­був з війсь­ком під сті­ни Гали­ча, який кон­тро­лю­ва­ли угорсь­кий принц Андрій і
боярин Суди­слав, взим­ку 1233–1234 р.: «Данилъ же . и Васил­ко [Рома­но­вич, біля 1203–1269.] . и wдна­ко идо­ста к Гали­чю . стрѣто­ша и бол­шаа поло­ви­на Гали­ча»9. Втім зано­то­ва­на біль­ша поло­ви­на еліт сто­ли­ці, рад­ше серй­озне перебіль­шен­ня в авторсь­кій рецеп­ції літо­пи­су, адже десь напри­кін­ці трав­ня 1235 р. «Дани­ло­ви оувѣ­дав­шоу кра­мо­лоу ихъ [гали­ць­кої знаті.] изи­и­де Оуг­ры»10. Новим гали­ць­ким кня­зем став Михай­ло Все­во­ло­до­вич із дина­стії чер­ні­гівсь­ких Оль­го­ви­чів, одру­же­ний на стар­шій сест­рі Дани­ла Рома­но­ви­ча, ймо­вір­но – Олені11. На той час вже буду­ва­ли нову сто­ли­цю май­бут­ньо­го коро­ля Русі в Хол­мі, тому опа­ну­ван­ня Гали­ча в пер­спек­тиві, крім гос­по­дарсь­ко­го зис­ку в тор­гів­лі та пев­ної сатис­фак­ції за рані­ше втра­чені мож­ли­во­сті, для ньо­го тепер мало й ідео­ло­гіч­ний сенс, адже титу­ляр­ни­ми воло­да­ря­ми Гали­ча і Гали­ць­кої зем­лі зали­ша­ли­ся угорсь­кі королі, яким це пра­во в серп­ні 1205 р. нада­ла мати Дани­ла Романовича.

Вшо­сте волинсь­кий князь при­був під сті­ни Гали­ча десь вліт­ку 1238 р., коли зали­ше­ний у місті кня­зем син Михай­ла Все­во­ло­до­ви­ча – Рости­слав (близь­ко 1219 – піс­ля 1264) від­пра­ви­вся з війсь­ком у похід на Лит­ву. Місто, отже, не було кому захи­ща­ти: «Боу же поспѣв­шоу при­де вѣсть Дани­лоу . во Холъ­мѣ боудо­ущю емоу . аеко Рости­славъ сошелъ есть на Литвоу со вси­ми боѧ­ры […] Данилъ со воии
. со Холъ­ма . и быв­шю емоу . тре­тии днь оу Гали­чи […] Артѣ­мью [гали­ць­ко­му єпис­ко­по­ві. – М. В.] . и дворь­ско­моу Гри­го­рью . воз­бранѧ­ю­щоу емоу . оузрѣв­ши­ма же има . аеко не може­та оудерь­жа­ти гра­да . ико малод­шна блюдѧ­щасѧ . w пре­да­ньи гра­да изи­и­до­ста слез­на­ма wчи­ма и wслаб­ле­номь лицемь . и лиж­ю­ща оуста своѧ . аеко не имѣ­ю­ща вла­сти кнѧ­жень­ае сво­е­го . рѣста же с ноужею . при­и­ди кнѧ­же Дани­ло при­и­ми градъ Дани­ло же вни­де во градъ свои . и при­и­де ко прч­стѣстѣи Бци . и приѧ столъ ѡца сво­е­го и wбли­чи побѣ­доу . и поста­ви на Нѣмѣчь­скыхъ вратѣхъ [тепер – мікро­то­понім у селі Кри­лосі Гали­ць­ко­го рай­о­ну ІваноФранківської області, Украї­на] хоро­уговь свою»12. Втім на тлі мон­гольсь­кої загро­зи, пере­бу­ва­ю­чи від верес­ня 1240 р. в Угор­щині, невда­ло нама­га­ю­чись одру­жи­ти сво­го сина Лева (1225–1301) із котро­юсь з доньок коро­ля Бели IV (Bela, 1235–1270), князь Дани­ло до Гали­ча вже не повер­нув­ся. Його володін­ня на рубе­жі 1240–1241 рр. спу­сто­ши­ли кочів­ни­ки і це зму­си­ло його поневіря­ти­ся в зем­лях Мазо­вії, а потім на Волині.

Оста­точне вклю­чен­ня Гали­ча та Гали­ць­кої зем­лі до скла­ду своїх володінь при­па­ло аж на сер­пень 1245 р. за наслід­ка­ми пере­моги в битві під Яро­сла­вом над об’єднаними угорськопольськими сила­ми під коман­ду­ван­ням бана Філі і кня­зя Рости­сла­ва Михай­ло­ви­ча, а також попе­ред­ньо­го впро­до­вж 1241–1244 рр. при­ду­шен­ня міс­це­вої боярської
опо­зи­ції. Закрі­пив це при­єд­нан­ня успіш­ний візит стар­шо­го Рома­но­ви­ча до хана Бату 1246 р., визнан­ня його сюзе­рені­те­ту через отри­ман­ня ярлика.на прав­лін­ня у своїх зем­лях, куди також вхо­див Галич. Однак центр його діяль­но­сті змі­сти­вся до Хол­ма, чим і пояс­нюєть­ся ску­пість «гали­ць­ких
відо­мо­стей» так зва­но­го Галицько/​Волинського літо­пи­су дру­гої поло­ви­ни 40 – почат­ку 90х рр. ХІІІ ст.

18. КН. ВАСИЛЬ­КО РОМА­НО­ВИЧ (* бл.1205 † 1269) 

Наро­ди­вся бл.1203 р. (118, с. 324). Помер у 1269 р. (113, с. 344). Князь белзь­кий (1207–1211 рр.), бере­стейсь­кий (1208–1210,1219–1228 рр.), пере­мильсь­кий (1209–1219 рр.), пере­соп­ни­ць­кий (1225–1229 рр.), луць­кий (1229–1238 рр.) і волинсь­кий (1238–1269 рр.). 

Про­бле­ма шлю­бів Василь­ка Рома­но­ви­ча зали­шаєть­ся дис­кусій­ною. Фигу­ра кня­ги­ни Дуб­рав­ки оста­ет­ся доволь­но зага­доч­ной. О суще­ство­ва­нии у Василь­ко Рома­но­ви­ча жены с таким име­нем мы узна­ем из пап­ско­го посла­ния Инно­кен­тия IV галиц­ко-волын­ско­му кня­зю от 5 декаб­ря 1247 г. (см. [АИ. Т. I. С. 67. № 76; Боль­ша­ко­ва 1976. С. 128–129]). Из это­го тек­ста сле­ду­ет так­же, что она состо­я­ла со сво­им мужем в 3‑й сте­пе­ни род­ства, что, каза­лось бы, долж­но облег­чить ее иден­ти­фи­ка­цию. Одна­ко все, что мы зна­ем о бра­ках Василь­ко Рома­но­ви­ча из рус­ских источ­ни­ков, весь­ма пло­хо соот­но­сит­ся с теми ука­за­ни­я­ми, кото­рые мы обна­ру­жи­ва­ем в посла­нии Инно­кен­тия IV. Это поро­ди­ло неиз­беж­ную дис­кус­сию о про­ис­хож­де­нии этой кня­ги­ни. Наи­ме­нее веро­ят­на, как кажет­ся, точ­ка зре­ния, что она была доче­рью Юрия Все­во­ло­ди­ча Суз­даль­ско­го, о бра­ке с кото­рой сооб­ща­ют лето­пи­си [ПСРЛ. Т. XV: Твер­ская лето­пись. Стб. 346; Т. XL. С. 116 под 1226 г.]. См. подроб­нее: [Голу­бин­ский. Т. II. 1‑я поло­ви­на тома. С. 876; Baumgarten 1927. P. 44, 45–46. Tab. X. № 17. P. 47–49. Tab. XI. № 5; Наза­рен­ко 2001. С. 583; Dąbrowski 2002. S. 86–88, 91– 98], с ука­за­ни­ем литературы.

~ 1) Пер­шою його дру­жи­ною була доч­ка воло­ди­ми­ро-суз­дальсь­ко­го кня­зя Юрія Все­во­ло­до­ви­ча. Шлюб цей від­був­ся у 1226 р. (113, с.336). Пер­ша дру­жи­на ніяк не мог­ла бути у третій сту­пе­ні родин­них зв’яз­ків з Василь­ком Рома­но­ви­чем (бул­ла папи Інно­кен­тія IV від 5.12.1247 р. уза­ко­нює саме такий шлюб) (20, т. 1, N 76; 428, с. 128–129), що виклю­чає її тотож­ність з Дуб­рав­кою, назва­ною у цьо­му документі. 
~ 2) Ми прий­має­мо вер­сію Д. Дом­бровсь­ко­го, згід­но якої до 1247 р. Василь­ко Рома­но­вич одру­жи­вся вдру­ге з доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Конра­да Кази­ми­ро­ви­ча (1781, s. 221–233). Ця вер­сія не супере­чить мір­ку­ван­ням М.Баумгартена, які прий­няті також інши­ми дослід­ни­ка­ми (1750, р. 48–49; 1811, tabl. VII, XIX, s. 139): пра­внук Боле­сла­ва Кри­во­усто­го Василь­ко в 1246 или 1247 г. женил­ся вто­рым бра­ком на сво­ей тро­ю­род­ной сест­ре — доче­ри Конра­да I Мазо­вец­ко­го (и рус­ской княж­ны) Дуб­рав­ке, кото­рая с пере­хо­дом в пра­во­сла­вие при­ня­ла имя Еле­на. Их сын Вла­ди­мир Василь­ко­вич дово­дил­ся кузе­ном буду­ще­му поль­ско­му коро­лю Вла­ди­сла­ву Локет­ку (отцу Кази­ми­ра Великого).

19/7. КЖ. САЛО­МЕЯ-ЄВФРО­СИНІЯ РОМАНІВНА [?] 

Вва­жа­ло­ся, що у 1228 р. була вида­на за схід­но­по­морсь­ко­го кня­зя Свя­то­плу­ка († 1266 р.) Сало­мея Дани­лів­на (290, р.505; 1249, с.423). Але поси­лан­ня В. Пашу­то на польсь­кі дже­ре­ла вияви­ли­ся помил­ко­ви­ми: у них не зга­дуєть­ся Сало­мея Дани­лів­на, На цю помил­ку люб’яз­но звер­нув нашу ува­гу Д. Дом­бровсь­кий. У дже­релі з XVI ст. Сало­мея назва­на доч­кою Рома­на, що було прий­ня­то М. Баум­гар­те­ном (1740, р.48–49). За нові­ши­ми польсь­ки­ми дослід­жен­ня­ми гдансь­кий князь Свя­то­плук був одру­же­ний двічі: бл. 1223 р. з Євфро­синією, яка помер­ла 23.08.1235 р., та Ірмін­гар­дою, зга­да­ною в доку­мен­ті від 5.04.1252 р. (2014, t.l, s.269–275). Поход­жен­ня Євфро­синії незнане. Це мог­ло бути хре­стильне ім’я Сало­меї. Тоді вона була доч­кою Рома­на від Анни-Оле­ни і наро­ди­ла­ся бл. 1204–1205 р.

20/9. КН. ОЛЕК­САНДР ВСЕ­ВО­ЛО­ДО­ВИЧ († піс­ля 1234)

Помер піс­ля 1234 р., напев­но у гали­ць­кій в’яз­ни­ці (112, стб.771–772). Князь белзь­кий (1195–1208, 1215–1233 рр.) і воло­ди­мирсь­кий (1208,1209–1215 рр.). 

сын Все­во­ло­да, внук Мсти­сла­ва, пра­внук Изя­с­ла­ва-Пан­те­лей­мо­на Мсти­сла­ви­ча-Федо­ро­ви­ча. Кн. белз­ский и вла­ди­ми­ро-волын­ский. В лето­пис­ных источ­ни­ках князь фигу­ри­ру­ет исклю­чи­тель­но под сво­им хри­сти­ан­ским име­нем Алек­сандр.13 Есть осно­ва­ния пола­гать, что оно сов­ме­ща­ло в себе функ­ции родо­во­го и кре­стиль­но­го. Точ­ная дата рож­де­ния и обсто­я­тель­ства имя­на­ре­че­ния неиз­вест­ны, впер­вые князь упо­ми­на­ет­ся в Ипа­тьев­ской лето­пи­си под 1205 г. в каче­стве кня­зя вла­ди­ми­ро-волын­ско­го. Таким обра­зом, Алек­сандр Все­во­ло­дич явля­ет­ся едва ли не самым ран­ним из извест­ных по источ­ни­кам обла­да­те­лей име­ни Алек­сандр в дина­стии Рюри­ко­ви­чей. О том, кто имен­но из свв. Алек­сан­дров был патро­наль­ным свя­тым кня­зя, мы ниче­го не знаем.

Ж., Був одру­же­ний з доч­кою Воло­ди­ми­ра Рюри­ко­ви­ча (112, стб.765).

Биб­лио­гра­фия: Лит­ви­на А. Ф., Успен­ский Ф. Б. Выбор име­ни у рус­ских кня­зей в X–XVI вв.: Дина­сти­че­ская исто­рия сквозь приз­му антро­по­ни­ми­ки. М.: «Индрик», 2006. С. 463.

21/9. КН. ВСЕ­ВО­ЛОД ВСЕ­ВО­ЛО­ДО­ВИЧ († піс­ля 1215) 

Помер піс­ля 1215 р. (112, стб.721, 729). Князь чер­венсь­кий (1207–1212 рр.) і белзь­кий (1211–1215 рр.).

22/9. КЖ. ОЛЕ­НА [?] ВСЕ­ВО­ЛОДІВ­НА

За Длу­го­шем, вер­сію яко­го прий­ма­ють ряд істо­ри­ків, у 1163 р. вий­ш­ла за польсь­ко­го кня­зя Кази­мі­ра Спра­вед­ли­во­го († 5.05.1194 р.) (2028, s. 14–19). У 1163 р. Все­во­лод Мсти­сла­вич не міг мати доч­ки, бо він сам наро­ди­вся не рані­ше 1155 р. Тому О.Бальзер вва­жав дру­жи­ну Кази­мі­ра доч­кою Рости­сла­ва Мсти­сла­ви­ча, а М.Баумгартен вза­галі не вірив в її існу­ван­ня. С.Кентшинський вису­нув досить прав­до­подіб­ну вер­сію, що Оле­на була дру­гою дру­жи­ною Кази­мі­ра з якою він одру­жи­вся бл. 1185 р. (1882, s. 200–209). Запе­ре­чен­ня Т.Василевського цієї вер­сії досить сут­тєві, але повністю її не спро­сто­ву­ють (2094, s. 115–120). На цей час Оле­на мог­ла мати бл. 14 років, а те, що вона була близь­кою родич­кою Кази­мі­ра мог­ло від­сту­пи­ти на дру­гий план з огля­ду на політич­ні виго­ди цьо­го шлю­бу. Тіс­ний союз белзь­ких князів з поля­ка­ми ніби також свід­чить на користь вер­сії С.Кентшиньского. За тра­ди­цією, Оле­на засну­ва­ла мона­стир побли­зу Пліснеська.

23/10. КН. ІЗЯ­С­ЛАВ ІНГ­ВА­РЕ­ВИЧ († 31.05.1223)

Заги­нув 1.06.1223 р. у битві на р.Калці (111, стб.509; 118, с.132; 121, с.92). Князь доро­го­бузь­кий (бл.1220–1223 рр.).

24/10. КН. СВЯ­ТО­СЛАВ ІНГ­ВА­РЕ­ВИЧ († 31.05.1223)

Заги­нув 1.06.1223 р. у битві на р.Калці. Князь шумсь­кий (бл. 1220–1223 рр.). У літо­писі зга­да­ний без бать­ко­во­го імені, однак, вра­хо­ву­ю­чи, що Шумсь­ке князів­ство зали­ша­ло­ся волинсь­ким уді­лом, мож­на не сум­ні­ва­ти­ся, що Свя­то­слав був сином Інг­ва­ра Ярославича.

25/10. КН. ЯРО­СЛАВ ІНГ­ВА­РО­ВИЧ († піс­ля 1229) 

Помер піс­ля 1229 р. Князь пере­мильсь­кий (бл.1220 ? — 1223, 1228 — ? рр.), шумсь­кий (1223–1227 рр.), луць­кий (1227–1228 рр.) і меджи­бізь­кий (1228 — ? рр.). Був одру­же­ний з доч­кою смо­ленсь­ко­го кня­зя Рома­на Рости­сла­ви­ча (1750, р.60).

26/10. КЖ. ГРЕ­МИ­СЛА­ВА ІНГ­ВАРІВ­НА († піс­ля 13.06.1258)

Помер­ла піс­ля 13.06 — до 24.12.1258 р. У 1207 р. вида­на за кра­ківсь­ко­го кня­зя Лєш­ка Біло­го († 23.11.1227 р.). Була реген­шою в молоді роки його сина Боле­сла­ва Огид­ли­во­го і актив­но під­т­ри­му­ва­ла волинсь­ких князів (1739, s.388; 276, t.2, p.552, 803, 836–839, 876, 938; t.3, p.46, 162–169, 677, 715; t.4, р.776).

27/13. КН. ИВАН МСТИ­СЛА­ВИЧ († 1227)

Князь луць­кий і чарто­рийсь­кий (1226–1227 рр.), един­ствен­ный сын и наслед­ник Мсти­сла­ва Яро­сла­ви­ча Немо­го, участ­ни­ка бит­вы на Кал­ке. Ива­ну посвя­ще­но един­ствен­но изве­стие Галиц­ко-Волын­ской лето­пи­си. Его отец при живых пле­мян­ни­ках от стар­ше­го бра­та оста­вил удел сыну, пору­чив его Дани­и­лу Рома­но­ви­чу Волын­ско­му, тем самым нару­шив пра­ва сво­их пле­мян­ни­ков от стар­ше­го бра­та. Затем умер и сам Иван. Тогда Яро­слав Инг­ва­ре­вич занял Луцк (а частью кня­же­ства с г. Чарто­рый­ском овла­де­ли сыно­вья Рости­сла­ва Пин­ско­го), но вско­ре Дани­ил захва­тил Луцк и отдал его бра­ту Василь­ку. Яро­слав полу­чил Пере­миль и Меджи­бо­жье. О жене Ива­на и о потом­ках ниче­го не известно.

28/14. КН. NN ВАСИЛЬ­КО­ВИЧ († 1192) 

Помер у 1192 p. Князь доро­ги­чинсь­кий (1182–1192 рр.).

XIII генерація

29/17. КН. ІРАК­ЛІЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ (* бл. 1223 † до 1240) 

Наро­ди­вся бл.1223 р. Помер до 1240 р. (113, с.160, 333).

30/17. КН. ЛЕВ-ОНУФРІЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ (* м.1225/1229 † бл. 1301) 

Наро­ди­вся бл. 1228 р. (пер­ша згад­ка під 1233 р.). Помер бл.1301 р. (з цією датою, запро­по­но­ва­ною Й.Х.Енглем (1796 р.) та М.Карамзіним і під­т­ри­ма­ною Д. Зуб­ри­ць­ким, І.Шараневичем, В.Антоновичем та ін. пов’я­за­ні поваж­ні сум­ніви, які сто­су­ють­ся гра­мот кня­зя за 1299–1302 рр., визна­них фаль­си­фі­ка­та­ми). Князь пере­ми­шльсь­кий (бл.1240–1269 рр.), белзь­кий (піс­ля 1245 — 1269 рр.) і гали­ць­кий (1264 ‑бл.1301 рр.), пре­тен­ду­вав на литовсь­ку (1269 р.) та польсь­ку (1289 р.) спад­щи­ну, здо­був володін­ня на Закар­пат­ті та Люб­лінсь­ку зем­лю. Згід­но тра­ди­ції став чен­цем і помер у мона­сти­рі св. Онуфрія у Лав­ро­ві. Однак кап­ли­ця, до якої тра­ди­ція при­в’я­зу­ва­ла його моги­лу, вияви­ла­ся будо­вою XVII-XVIII ст. (1289; 1062, с.278). Більш ран­ня церк­ва у Лав­ро­ві не знай­де­на, хоча мона­стир був закла­де­ний у XIII ст. Відо­мо­сті про його смерть у Спась­ко­му мона­сти­рі, так само як і вер­сія від­най­ден­ня у 1767 р. бага­тої гроб­ни­ці кня­зя, сріб­ло з якої пішло на від­нов­лен­ня мона­сти­ря, дуже непев­ні. Бл. 1250–1251 рр. одру­жи­вся з Кон­стан­цією, доч­кою угорсь­ко­го коро­ля Бели IV (2099,485‑4881; 217, t.7, р.216). Вона помер­ла до 1300 р. Іме­нем Лева назва­но місто Львів, яке ста­ло сто­ли­цею Гали­ць­ко­го королів­ства ще в остан­ній чвер­ті XIII ст. (504б с.90–96).

Про­аналі­зу­вав­ши відо­мо­сті дже­рел та вер­сії дослід­ни­ків, про­від­ний польсь­кий гене­а­лог Діаріуш Дом­бровсь­кий, від­ніс час народ­жен­ня кня­зя до періо­ду між 1225 та 1229 рр., з чим, напев­но, мож­на погодитися8 .Хресне ім’я кня­зя — Онуфрій (про це свід­чать патро­наль­ні хра­ми і мона­сти­рі у Льво­ві та Лав­ро­ві; при­чо­му у Лаврівсь­ко­му мона­сти­рі зна­хо­ди­ла­ся части­на мощей св. Онуфрія9, виве­зе­на з Візан­тії матір’ю Лева10; мона­стир у Лав­ро­ві роз­бу­до­ву­вав­ся у ХІІІ ст. і пере­бу­вав під постій­ною ува­гою кня­зя, який вирі­шив тут закін­чи­ти свої дні11). Лев Дани­ло­вич був дру­гим сином Дани­ла та Анни Мсти­слав­ни піс­ля Ірак­лія, який наро­ди­вся між 1221–1225 рр.13 і помер до 1240 р. 14 По його смер­ті Лев Дани­ло­вич зали­ши­вся най­стар­шим серед Рома­но­ви­чів. Восе­ни 1240 р., маю­чи намір укла­сти уго­ду з Угор­щи­ною перед загро­зою мон­гольсь­ко­го насту­пу і скрі­пи­ти її шлю­бом Лева з доч­кою коро­ля Бела ІV, Дани­ло Рома­но­вич з сином виї­хав до дво­ру угорсь­ко­го коро­ля: «… пре­же того ѣхалъ бѣ Дани­ло кн҃зь ко коро­ле­ви Оуг­ры, хотѧ имѣти с ни҃ любовь сватьства»15. Але угорсь­кий король недо­оці­нив мон­гольсь­кої загро­зи і не захо­тів укла­сти союз з своїм колиш­нім васа­лом: «И не бы любо­ви межи има и воро­тисѧ ѡ҃ королѧ…16» 

При­був­ши у Синєвидсь­ко (нині Верх­нє Синєвидне) на почат­ку 1241 р. і зупи­нив­шись у мона­сти­рі св. Бого­ро­ди­ці, Дани­ло Рома­но­вич зустрів­ся з пото­ка­ми біжен­ців, які втіка­ли перед мон­го­ла­ми. Не ризик­нув­ши йти далі з мали­ми сила­ми назустріч воро­гам, князь повер­нув­ся в Угор­щи­ну, де зали­шив Лева Дани­ло­ви­ча («… и ѡста­вивъ сн҃а сво­е­го Оугрѣхъ и выдасть и воу роуцѣ Гали­ча­номъ вѣдаа невѣрь­ствие ихъ про то его не поѧ с собою»17). Від­бу­ва­ло­ся це, оче­вид­но, до пере­хо­ду мон­голів через Вере­ць­кий пере­вал (12 берез­ня 1241 р.), коли пере­бу­ван­ня в угорсь­ких зем­лях ще зда­ва­ло­ся без­печ­ні­шим. 11 квіт­ня 1241 р. угорсь­ке війсь­ко було роз­гром­лене на р. Шайо. Лев Дани­ло­вич, схо­же, зали­шав­ся десь у Закар­пат­ті в комітаті Берег або Спіш. У квіт­ні 1241 р. разом з гали­ць­ки­ми бояра­ми він при­був у Воло­да­ву побли­зу Хол­му, де зустрів­ся з батьком18. З того часу моло­дий князь справ­ді вже не зла­зив з коня. Схо­же, що
виру­ша­ю­чи з сином до Угор­щи­ни, де пла­но­ва­на уго­да мала бути закріп­ле­на шлю­бом, Дани­ло Рома­но­вич надав сино­ві Пере­ми­шльсь­ке князівство. 

На почат­ку 1244 р., коли в Пере­ми­шльсь­ке князів­ство вторг­нув­ся пре­тен­дент на гали­ць­кий пре­стол Рости­слав Михай­ло­вич, який отри­мав допо­мо­гу від сво­го тестя угорсь­ко­го коро­ля Бели IV, вра­хо­ву­ю­чи молоді роки та малий бой­о­вий досвід Лева, бать­ко при­слав йому на допо­мо­гу заго­ни белзь­ко­го кня­зя Все­во­ло­да Олек­сан­дро­ви­ча, двірсь­ко­го Андрія та бояри­на Яко­ва. Ця пер­ша бит­ва, в якій номі­наль­но коман­ду­вав Лев Дани­ло­вич, від­бу­ла­ся на р. Січниці, 
лівій при­то­ці Виш­ні, у Пере­ми­шльсь­кій зем­лі і закін­чи­ла­ся пораз­кою. Літо­пи­се­ць від­зна­чив, що белзь­кий князь «Все­волъдъ не помо­же имъ и наво­ро­ти конь свои на бѣгъ»19. Все ж манев­ри гали­ць­ко­го війсь­ка і бит­ва на р. Січ­ни­ці дали мож­ливість Дани­ло­ві Рома­но­ви­чу зібра­ти основ­ні сили і зму­си­ти пре­тен­ден­та від­сту­пи­ти в Угорщину. 
У наступ­но­му році в зна­ме­ни­тий битві під Яро­сла­вом 17 серп­ня 1245 р. Лев Дани­ло­вич коман­ду­вав пол­ком лівої руки, який зіграв в цій битві одну з вирі­шаль­них ролей. Фраг­мент у Гали­ць­ко-Волинсь­ко­му літо­писі, при­свя­че­ний цій битві, без­пе­реч­но, нале­жить до воїнсь­ких пові­стей, які потра­пи­ли до скла­ду цьо­го зведення20, і авто­ра­ми яких були учас­ни­ки подій з боярсь­ко-дру­жин­но­го сере­до­ви­ща, які доб­ре розу­мі­ли­ся на війсь­ко­вій справі. Через це в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні фахо­вий доклад­ний опис бит­ви май­же без літе­ра­тур­них штам­пів: «Лво­ви же дѣть­скоу соущоу поро­учи и Васил­ко­ви храб­роу соущоу боѩри­ноу и крѣп­коу и да и сте­ре­жеть его во брани»21. Так як князь Лев, про­хо­дя­чи лицарсь­кої нау­ки, був ще детеск, тоб­то нале­жав до най­мо­лод­шої з трьох кате­горій (детеск, отрок і гридь), бать­ко дору­чив бояри­ну Василь­ку Гав­ри­ло­ви­чу, обері­га­ти кня­зя та утри­му­ва­ти його від
поспіш­них та неро­зваж­них поступ­ків на полі бою. 

Напев­но в цій битві Лев Дани­ло­вич здо­був посвя­ту в лица­рі, бо автор повісті спе­ціаль­но від­зна­чив його сутич­ку з угорсь­ким пол­ко­вод­цем («ѡ того же гор­да­го Филю Львъ младъ сы изло­ми копье свое»23) і наступ­ний тріумф моло­до­го кня­зя («Львъ ста на мѣстѣ вои­номъ посредѣ тро­упьѩ ѩвляѧюща
побѣ­доу свою»24). Пере­ме­на Дани­ла Рома­но­ви­ча у битві під Яро­сла­вом і наступне внор­му­ван­ня сто­сун­ків з Золо­тою Ордою піс­ля поїзд­ки до Бату, який при­знав за Дани­лом Гали­ць­ку і Волинсь­ку зем­лі, зму­си­ли Белу IV від­мо­ви­ти­ся від під­т­рим­ки Рости­сла­ва Михай­ло­ви­ча і укла­сти уго­ду з сусі­да­ми, скріп­ле­ну шлю­бом Лева Дани­ло­ви­ча з доч­кою угорсь­ко­го коро­ля Кон­стан­цією. Шлюб цей дату­ють періо­дом між 1246–1251 рр.25, най­віро­гід­ні­ше, він від­був­ся десь між дру­гою поло­ви­ною 1246 та пер­шою поло­ви­ною 1247 р. 26 Кон­стан­ція помер­ла тро­хи рані­ше мужа десь піс­ля 1287/1288 р. 27 Нав­ко­ло цьо­го шлю­бу, осо­би самої кня­гині, чис­ла і долі їх дітей також виста­чає легенд і супере­чок істориків28, части­ну з яких мож­на від­не­сти до зви­чай­них курйозів29. Піс­ля пере­моги під Яро­сла­вом та одру­жен­ня з Кон­стан­цією ста­но­ви­ще та ста­тус Лева Дани­ло­ви­ча знач­но зрос­ли, про що мож­на суди­ти хоча б на під­ставі бул­ли папи Іно­кен­тія IV від 27 серп­ня 1247 р. 30 

Піс­ля 1245 р. Лев Дани­ло­вич отри­мав до Пере­ми­шльсь­ко­го князів­ства ще й Белзь­ке князів­ство. Саме засну­ван­ня Льво­ва на межі цих князівств є поваж­ним свід­чен­ням тако­го ста­ну речей. На дум­ку Іва­на Пас­лавсь­ко­го, це від­бу­ло­ся між 1240 та 1256 рр. 31 Вва­жаю, що це скорі­ше ста­ло­ся піс­ля 1245 р., коли піс­ля бит­ви під Яро­сла­вом Белзь­ке князів­ство перей­шло до Лева Дани­ло­ви­ча, і до 1256 р., коли має­мо пер­шу згад­ку про Львів, як існу­ю­че місто32. Сере­динне поло­жен­ня Льво­ва між Пере­ми­шльсь­ким та Белзь­ким князів­ства­ми на пересі­чен­ні шляхів з Пере­ми­ш­ля та Бел­за до Гали­ча най­кра­ще від­по­ві­да­ло місту, назва­но­му в честь кня­зя, який володів обо­ма цими князів­ства­ми. Жодне з дже­рел не дає під­став вва­жа­ти зас­нов­ни­ком Льво­ва Дани­ла Рома­но­ви­ча. Нав­па­ки, так звані біло­русь­ко-литовсь­кі літо­пи­си (Архео­ло­гіч­но­го това­ри­ства, Рачинсь­ко­го, Оль­шевсь­кий, Євреї­новсь­кий та Румянцевський33), авто­ри XVI–XVIII ст. (Себастіан Мюн­стер, Мар­тин Кро­мер, Олек­сандр Гва­нь­їні, Бар­тош Папро­ць­кий, Матвій Стрий­ковсь­кий, Мартин
Гру­не­вег, Йоганн Аль­н­пек, Симе­он Окольсь­кий, Бар­то­ло­мій Зімо­ро­вич), а
також один акто­вий доку­мент кін­ця XVI ст. вва­жа­ли зас­нов­ни­ком міста кня­зя Лева34. На Гали­ць­кій бра­мі міста був латинсь­кий напис: «Князь Лев поклав мені під­ва­ли­ни. Нащад­ки дали ім’я Леонтополіс». 

У 1249 р. бачи­мо кня­зя Лева у скла­ді гали­ць­ко-волинсь­ких військ в литовсь­кій усо­би­ці на сто­роні Товти­ви­ла. Бать­ко дору­чив йому само­стій­ний похід на Слонім36. Зимою 1251–1252 рр. він зно­ву разом з пінсь­ки­ми кня­зя­ми висту­пив у похід про­ти литовсь­ких військ на під­т­рим­ку Товти­ви­ла, взяв­ши участь у бит­вах на озері Зьяті та р. Щар’ї 37. 

У 1252–1253 рр. Рома­но­ви­чі взя­ли участь у бороть­бі за «Австрійсь­ку спад­щи­ну». Незва­жа­ю­чи на те, що вій­на за «Австрійсь­ку спад­щи­ну» (1246–1278) має широ­ку нау­ко­ву літе­ра­ту­ру, перш за все австрійську38, німецьку39, угорську40, чеську41, польську42, українсь­ку та російську43, бага­то її аспек­тів зали­ша­ють­ся дис­кусій­ни­ми. Лев Дани­ло­вич взяв якнай­ак­тив­ні­шу участь в цій війні53. Разом з бать­ком і кра­ківсь­ким кня­зем Боле­сла­вом Сором’язливим, одру­же­ним з сестрою
Кон­стан­ції Куне­гун­дою, він вторг­нув­ся в чесь­кі зем­лі на почат­ку літа 1253 р. 
Біля міста Коз­лій (нині Коз­лє на березі Одри в Опольсь­кім воє­вод­стві) Лев з
литов­ця­ми князів Товтиві­ла та Едиві­ла і пол­ком двірсь­ко­го Андрія від­ді­ли­вся від основ­них сил і став пусто­ши­ти чесь­кі зем­лі, відволі­ка­ю­чи сили чесь­ко­го коро­ля від похо­ду в Австрію. Потім він вчас­но підій­шов під Опа­ву, обло­же­ну Дани­лом Рома­но­ви­чем та поляками54. Зимою 1253–1254 рр. Лев Дани­ло­вич вже очо­лю­вав похід у ятвязьку
зем­лю про­ти кня­зя Сте­кин­та. В ході цієї вій­ни з нака­зу коро­ля Дани­ла він швид­ким мар­шем пере­ки­нув війсь­ко до Бако­ти і при­вів до поко­ри бояри­на Милія, який став ординсь­ким баскаком55. В кін­ці 1254 р. Лев Дани­ло­вич їздив в Угор­щи­ну до сво­го тестя Бели IV, напев­но, для під­твер­джен­ня союзу65. Зимою 1254–1255 рр. князь Лев очо­лив караль­ний похід у верхів’я Пів­ден­но­го Бугу у Болохівсь­ку зем­лю, князі якої як ординсь­кі дан­ни­ки під­т­ри­ма­ли емі­ра Курем­су (Корен­цу, Куру­ми­ші) 66. 

Наступ­ної зими 1255–1256 рр. здійс­нив похід до Ново­груд­ка на допо­мо­гу бра­то­ві Рома­но­ві та прий­няв участь у вій­ні з ятвя­га­ми, у якій літо­пи­се­ць від­зна­чив його винят­ко­ву мужність67. Поки йшла бороть­ба за золо­то­ор­динсь­кий пре­стол, Дани­ло­ві Рома­но­ви­чу вда­ва­ло­ся успіш­но вою­ва­ти з ординсь­ким еміром Курем­сою. Він готувався
до похо­ду на Київ. Літом–осінню 1256 р. війсь­ка зби­ра­ли­ся біля Возвягеля, 
куди висту­пив і Лев Дани­ло­вич. Литовсь­кі союз­ни­ки готу­ва­ли­ся висту­пи­ти­на допо­мо­гу: «при­сла­ша Мин­довгъ к Дани­лоу: при­шлю к тобѣ Рома­на и Ново­го­род­цѣ а бы пошелъ ко Възъ­вѧ­г­лю ѡто­уда и къ Кыевоу»68. У 1258 р. брат Бату — Бер­ке наре­штi став пов­но­влас­ним ханом Золо­тої Орди. Сво­го часу під час похо­ду Бату на Русь йому допо­ма­га­ли війсь­ка огланів (царе­ви­чів) з інших орд. У 1256 р. на допо­мо­гу Хула­гу для завою-
ван­ня Іра­ну висту­пи­ли війсь­ка Джу­чидів, очо­лені пле­мін­ни­ка­ми Бату, огла­на­ми Кулі — сином Орду, Бала­ка­ном — сином Шиба­на та Тата­ром — сином Бува­ла. Хула­гу мав пере­да­ти Джу­чи­дам Азер­бай­джан, але не тіль­ки не зро­бив цьо­го, але й сам зро­бив своєю сто­ли­цею Тебріз. А далі він почав зви­ну­ва­чу­ва­ти Джу­чидів у під­сту­пах. Бер­ке споді­вав­ся уник­ну­ти усо­би­ці, але не зби­рав­ся від­мо­в­ля­ти­ся від належ­них Джу­чи­дам земель69. Перш ніж демон­стру­ва­ти свою силу, Бер­ке потріб­но було наве­сти поря­док у своїх тилах. Тому на Волинь було посла­но одно­го з кра­щих ординсь­ких пол­ко­вод­ців Бурун­дая. У 1258 р. «при­де Боуран­да со силою великою»70. Як пока­за­ли піз­ні­ші події, ординсь­кий воєна­чаль­ник отри­мав зав­дан­ня з міні­маль­ни­ми затра­та­ми від­но­ви­ти залеж­ність від Орди галицько-волинських
земель.

31/17. КЖ. ПЕРЕ­Я­С­ЛА­ВА ДАНИ­ЛОВ­НА († 12.04.1283)

Помер­ла 12.04.1283 р. Бл. 1248 р. була вида­на за мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Земо­ви­та І († 23.06.1262) (1739,8.313–320).

32/17. КЖ. NN ДАНИ­ЛОВ­НА

У 1250 р. вида­на за воло­ди­ми­ро-суз­дальсь­ко­го кня­зя Андрія Яро­сла­ви­ча (121, c. 137–138).

33/17. КЖ. СОФИЯ ДАНИ­ЛОВ­НА

У 1259 р. вида­на за гра­фа Генрі­ха V Блан­кен­бург-Шварц­бур­га († 1285 р.) (1750, р.49; 1856,1, tafel.157; 1068, с.75)

34/17. КН. РОМАН ДАНИ­ЛО­ВИЧ (* бл.1230 † бл.1261)

Наро­ди­вся бл. 1230 р. Помер бл.1261 р. Гер­цог Австрії (1252–1254 рр.), князь ново­грудсь­кий (1251–1256 ?рр.) і холмсь­кий [?] (? — бл. 1261 рр.). 

Був одру­же­ний двічі. 27.06.1252 р. з Гер­тру­дою Бабен­берг, пле­мін­ни­цею остан­ньо­го австрійсь­ко­го гер­цо­га з дина­стії Бабен­бер­гів Фрідрі­ха II, який заги­нув у битві на Лей­ті у черв­ні 1246 р., вдо­вою за чесь­ким коро­лем Вла­ди­сла­вом II та баденсь­ким гер­цо­гом Гер­ма­ном. В умо­вах вій­ни за Австрійсь­ку спад­щи­ну, ряту­ю­чи Рома­на від поло­ну, Гер­тру­да доб­ро­віль­но пого­ди­ла­ся на розрив шлю­бу. Вона помер­ла 24.04.1288 p. (l l O, N 60; 236, t.2, p.289; t.3, р.312; 197, р.599). Бл. 1255 р. одру­жи­вся з Оле­ною, доч­кою вол­ко­вись­ко­го кня­зя Глі­ба. На дум­ку ряду дослід­ни­ків саме її (а не вдо­ву Рома­на Мсти­сла­ви­ча) зга­да­но під 1288 р. в описі похо­рон волинсь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Василь­ко­ви­ча (378, с. 1–53). Запис у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.263) доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що хре­стильне ім’я кня­зя було Тимофій.

Роман був третім сином вели­ко­го гали­ць­ко-волинсь­ко­го кня­зя Дани­ла Рома­но­ви­ча та його дру­жи­ни Анни, доч­ки слав­но­звіс­но­го Мсти­сла­ва Удат­но­го. Наро­ди­вся він близь­ко 1230 р. Подіб­но до стар­ших братів Ірак­лія (помер 1240 р.) та Лева (дожив до почат­ку XIV ст.) Роман не мав влас­но­го князівсь­ко­го сто­лу, а жив біля бать­ка. В цен­тралі­зо­ва­но­му Гали­ць­ко-Волинсь­ко­му князів­стві часів Дани­ла про­сто не існу­ва­ло уділь­них князівств. Напри­кін­ці 1248 р., як спо­ві­щає Гали­ць­ко-Волинсь­кий літо­пис, «при­слав король угорсь­кий до Дани­ла, про­ха­ю­чи його допо­мо­ги, тому що в той час у ньо­го йшла вій­на з нім­ця­ми». Під «нім­ця­ми» в дано­му разі слід розу­міти Австрію. Угорсь­ко-австрійсь­ка вій­на роз­по­ча­ла­ся ще 1246 р. У черв­ні того року заги­нув австрійсь­кий гер­цог Фрідріх Бабен­сберг у битві з угорсь­ким війсь­ком на р. Лей­ті. За серед­ньо­віч­ною леген­дою (що від­би­ла­ся в піз­ньо­му українсь­ко­му, так зва­но­му Густинсь­ко­му літо­писі XVII ст.), він втра­тив жит­тя від руки «русь­ко­го коро­ля», тоб­то Дани­ла Гали­ць­ко­го. Але князь Дани­ло в той час ще й гад­ки не мав про те, що кіль­ко­ма рока­ми піз­ні­ше втру­тить­ся в австрійсь­кі справи.Данило від­гук­нув­ся на про­хан­ня угорсь­ко­го коро­ля Бели IV й «прий­шов до ньо­го, іспол­чив­ши (об’єднавши в пол­ки) людей своїх. Нім­ці диву­ва­лись татарсь­ко­му озброєн­ню: коні були в личи­нах і шкіря­них коя­рах (тоб­то захи­щені від воро­жих стріл і мечів), а люди — в коль­чу­гах, й сяй­во вели­ке було від пол­ків і від блис­ку зброї». (Гали­ць­ко-Волинсь­кий літопис).Причина угорсь­ко-австрійсь­кої вій­ни була звич­ною для серед­ньо­віч­чя. Фрідріх Бабен­сберг не зали­шив спад­коєм­ця, тому Австрія як вимо­роч­ний (порож­ній, що зали­ши­вся без гер­цо­га) лен мала відій­ти до сюзе­ре­на цьо­го гер­цо­га, гер­мансь­ко­го імпе­ра­то­ра Фрідрі­ха II. Однак папа Іно­кен­тій IV, що воро­гу­вав з імпе­ра­то­ром, про­ти­ви­вся цьо­му. Й коли на почат­ку 1247 р. угорсь­кий король Бела IV пові­до­мив папу про свій намір заво­лодіти Австрією, той обі­цяв йому свою підтримку.Для нашої теми в усій цій історії важ­ли­вим є те, що Дани­ло Гали­ць­кий також вис­ло­вив заці­кав­леність в австрійсь­кій спад­щині. У сере­дині 1248 р. у Бра­ти­славі (як ста­ло відо­мо із захід­них дже­рел) від­бу­ла­ся нара­да, на якій гали­ць­ко-волинсь­кий князь і угорсь­кий король обго­во­рю­ва­ли долю Австрії. Та поки Бела IV зволі­кав із похо­дом на Відень, папа обрав серед мож­ли­вих пре­тен­ден­тів на австрійсь­ку коро­ну пле­мін­ни­цю покій­но­го Бабен­сбер­га Гер­тру­ду, що мала чоло­віка, австрійсь­ко­го марк­гра­фа Гер­ма­на. Обра­же­ний на папу, Бела IV про­тя­гом 1248–1250 рр. вчи­нив кіль­ка напа­дів на австрійсь­кі зем­лі, що не при­нес­ли йому особ­ли­во­го успі­ху. В одній з таких кам­паній взяв участь Дани­ло Рома­но­вич. Похід об’єднаного русь­ко-угорсь­ко­го війсь­ка став­ся вліт­ку 1248 р. і був спря­мо­ва­ний на Відень, де тоді були Гер­тру­да з Гер­ма­ном. Здо­бу­ти Відень не пощастило.Як роз­по­ві­дає гали­ць­кий літо­пи­се­ць, Дани­ло повер­нув­ся з похо­ду додо­му без тро­феїв і будь-яких політич­них досяг­нень. Імпе­ра­тор Фрідріх зби­рав­ся посла­ти війсь­ко про­ти Бели IV й гали­ць­ко-волинсь­ко­го кня­зя, але до вій­ни не дій­шло — у Прес­бурзі угорсь­кий король зустрів­ся з посла­ми імпе­ра­то­ра і якось влад­нав кон­флікт. Тим часом марк­граф Гер­ман енер­гій­но дома­гав­ся здійс­нен­ня спад­коєм­них прав дру­жи­ни на австрійсь­кий пре­стол, і папа під­твер­див закон­ність його дома­гань. Спра­ва йшла до нової угорсь­ко-австрійсь­кої вій­ни, аж рап­том у жовтні 1250 р. Гер­ман рап­то­во помер, зали­шив­ши Гер­тру­ду з сином. За ким 13 груд­ня зали­шив світ й імпе­ра­тор Фрідріх II. Імперсь­кі наміс­ни­ки витіс­ни­ли Гер­тру­ду з Австрії, і вона пода­ла­ся до Угор­щи­ни, де пере­да­ла свої дідич­ні пра­ва на трон коро­лю Белі.Поки австрійсь­кі баро­ни зби­ра­ли­ся про­го­ло­си­ти гер­цо­ги­нею молод­шу сест­ру Фрідрі­ха Бабен­сбер­га Кон­стан­цію, до гри втру­ти­вся чесь­кий коро­ле­вич Отто­кар (чесь­ке ім’я Пше­ми­сл II). 

Напри­кін­ці 1251 р. він вдер­ся з війсь­ком до Австрії й силою зму­сив баронів обра­ти його гер­цо­гом. А в люто­му наступ­но­го року Отто­кар закрі­пив своє ста­но­ви­ще в Австрії, одру­жив­шись з літ­ньою Мар­га­ри­тою Бабен­сберг, стар­шою з сестер покій­но­го гер­цо­га, ще й вдо­вою гер­мансь­ко­го імпе­ра­то­ра Фрідрі­ха II.Саме в цей час з гли­бо­кої тіні висту­пає на політич­ну аре­ну Дани­лів син Роман. Якщо бук­валь­но іти слі­дом за роз­по­від­дю Гали­ць­ко-Волинсь­ко­го літо­пи­су, іні­ціа­ти­ва його залу­чен­ня до австрійсь­ких справ вихо­ди­ла від Бели IV: «Король угорсь­кий став шука­ти допо­мо­ги, бажа­ю­чи захо­пи­ти Німе­ць­ку зем­лю (Австрію). Він послав ска­за­ти Дани­ло­ві: «При­шли до мене сина сво­го Рома­на, і я від­дам за ньо­го сест­ру гер­цо­га й пере­дам йому Німе­ць­ку землю!»Немає сум­ніву в тому, що, вдав­шись до подіб­но­го манев­ру, Бела IV роз­ра­хо­ву­вав рука­ми гали­ць­ко-волинсь­ко­го кня­зя заво­ю­ва­ти Австрію для само­го себе. Зро­зу­мі­ло також, що втри­ма­ти Австрію (яка не мала кор­до­ну з Рус­сю) Дани­ло­ві було б важ­ко, навіть немож­ли­во. Навряд чи досвід­че­ний політик і стра­тег гали­ць­ко-волинсь­кий князь не зда­вав собі спра­ву з цьо­го. Чому ж він дав Белі IV втяг­ти себе до зазда­ле­гідь сум­нів­ної вій­ни за австрійсь­ку спадщину?Можна дума­ти, князь Дани­ло почу­вав­ся тоді настіль­ки могут­нім, що роз­ра­хо­ву­вав силою зброї втри­ма­ти Рома­на на віденсь­ко­му пре­столі. Адже саме в ці роки було здо­бу­то ряд пере­мог над ордою Курем­си. Мабуть, у Дани­ла були свої резо­ни, про які ми ніко­ли не діз­нає­мось. Та, вихо­дя­чи з даль­шо­го роз­вит­ку подій, дово­дить­ся визна­ти його рішен­ня встря­ну­ти в зма­ган­ня за австрійсь­ку спад­щи­ну стра­те­гіч­ною помилкою. 

Гали­ць­кий книж­ник засвід­чує, що Бела IV «видав за Рома­на гер­цо­го­ву сест­ру і уклав (з Дани­лом) уго­ду, яку через її «мно­же­ство» тут (літо­пи­се­ць) не пере­пи­сав». Судя­чи з доклад­но­сті уго­ди, її доб­ре роз­ро­би­ли дипло­ма­ти обох сторін. Перед нами доказ того, що літо­пи­се­ць ско­ри­став­ся з доку­мен­та вели­кок­нязівсь­ко­го архіву. Дех­то з істо­ри­ків гадає, що спо­чат­ку, навес­ні 1252 р., було під­пи­са­но русь­ко-австрійсь­кий дого­вір, а вже піс­ля того, в сере­дині року, Роман при­був до Австрії й одру­жи­вся з Гер­тру­дою. Уро­чи­ста цере­монія того дина­стич­но­го шлю­бу від­бу­ла­ся в зам­ку Гім­берг (літо­пи­се­ць нази­ває його Непер­цем) побли­зу Від­ня. Так Роман Дани­ло­вич став австрійсь­ким герцогом.На цьо­му літо­пи­се­ць зали­шає Рома­на з дру­жи­ною в тому зам­ку Гім­берг і пере­хо­дить до опи­су мас­штаб­ної вій­ни Бели IV і Дани­ла про­ти чесь­ко­го пре­тен­ден­та Пше­мис­ла-Отто­ка­ра. Вона роз­по­ча­ла­ся вліт­ку 1253 р. Тоді Роман був ото­че­ний чесь­ким війсь­ком у Гім­бер­гу й потра­пив у скрутне ста­но­ви­ще. Дани­ло­ві, аби виз­во­ли­ти сина, нічо­го не зали­ша­ло­ся, як під­т­ри­ма­ти акцію Бели IV. Гали­ць­ко-Волинсь­кий воло­дар разом з польсь­ким кня­зем Боле­сла­вом Сором­ли­вим (одру­же­ним із доч­кою Бели IV) вдер­ся до Сілезії й Моравії, земель Отто­ка­ра. Із схо­ду на вируч­ку Рома­но­ві поспі­ша­ли якісь угорсь­кі загони.Данилів похід при­вів до роз­гро­му силь­них чесь­ких фор­те­ць Опа­ви й Глуб­чи­ці, здо­бут­тя зам­ків Нас­си­де­ля й Фул­ш­тей­на. Були спу­сто­шені порубіж­ні зем­лі Сілезії й Моравії. Але голов­ної мети — виз­во­лен­ня Рома­на з обло­ги — цей похід не досяг.Блокований у Гім­бер­гу Роман Дани­ло­вич все ж таки зали­шав­ся однією з чіль­них фігур політич­ної шахів­ни­ці, на якій розі­гру­ва­ла­ся доля Австрійсь­ко­го гер­цог­ства. Гали­ць­кий книж­ник виявив чудо­ву обізнаність з обста­ви­на­ми жит­тя Рома­на в тому зам­ку й про­по­зи­ція­ми, які роби­ли­ся йому угорсь­ким коро­лем і чесь­ким коро­ле­ви­чем. Книж­ник нарікає на Белу IV: «Король угорсь­кий дав обіт­ни­цю вели­ку Рома­но­ві, та не вико­нав її. Зали­шив він його в місті Непер­ці (Гім­бер­гу) й пішов геть... Він обма­ню­вав його, бажа­ю­чи при­влас­ни­ти його міста».Відтоді Роман Дани­ло­вич зали­ши­вся сам на сам з коро­ле­ви­чем Отто­ка­ром. Як мовить­ся в Гали­ць­ко-Волинсь­ко­му літо­писі, «часто ж при­хо­див на Рома­на гер­цог. А одно­го разу він прий­шов з вели­чез­ним війсь­ком, і вони бились... Він не зміг взя­ти міста (Гім­бер­га) обле­сли­ви­ми обі­цян­ка­ми й ска­зав Рома­но­ві: «Залиш коро­ля угорсь­ко­го... Німе­ць­ка зем­ля буде розді­ле­на (мною) з тобою». Однак гали­ць­кий кня­жич від­ки­нув заман­ли­ву про­по­зи­цію Отто­ка­ра — відій­шов­ши від невір­но­го Бели IV, він втра­чав най­мен­ші шан­си втри­ма­ти­ся в Австрії, адже у допо­мозі бать­ка він на той час, мабуть, зневірився. 

Роман вирі­шив про­до­в­жу­ва­ти спи­ра­ти­ся на угорсь­ко­го коро­ля й пере­дав Белі IV Отто­ка­ро­ві сло­ва, про­ха­ю­чи допо­мо­ги. Тоді, наре­шті, король ски­нув маш­ка­ру дру­га й захис­ни­ка Рома­но­ви­чів: «А той (Бела IV) не наді­слав йому (Рома­но­ві) допо­мо­ги, але він вима­гав у ньо­го міст у власне володін­ня, обі­ця­ю­чи дати вза­мін інші міста в Угорсь­кій зем­лі», — тоб­то, щоб Роман посту­пи­вся йому части­ною Австрії, на яку поши­рю­ва­ла­ся вла­да Гер­тру­ди. Але гер­цо­ги­ня пора­ди­ла Рома­но­ві від­мо­ви­ти коро­лю. Літо­пи­се­ць ско­ри­став­ся далі з живо­го свід­чен­ня оче­вид­ця того, як жилось Рома­но­ві в обло­же­но­му вже біль­ше року війсь­ком Отто­ка­ра Гім­бер­гу: «А було так, що (якась) баба потай ходи­ла купу­ва­ти їжу в місті Від­ні й при­но­си­ла їм (Рома­но­ві й Гер­труді). Такий був голод, що вже зби­ра­лись їсти (коней)». Спра­ву було про­гра­но. Роман зро­зу­мів, що йому не бути австрійсь­ким гер­цо­гом. Гали­ць­кий книж­ник зоб­ра­жує спра­ву так, ніби сама Гер­тру­да, пере­ко­нав­шись у без­на­дій­но­сті ста­но­ви­ща, мови­ла Рома­но­ві: «Кня­же! Йди до сво­го бать­ка!» Та він не міг виб­ра­ти­ся з обло­же­но­го Гім­бер­га. Тоді один із при­біч­ни­ків Гер­тру­ди «прий­шов із силою (воїнів)» і вивів Рома­на з фор­те­ці. Це ста­ло­ся або напри­кін­ці 1253-го, або на почат­ку 1254 р. 

Так нещас­ли­во закін­чи­ла­ся австрійсь­ка одіс­сея Дани­ло­во­го сина. Вій­на за австрійсь­ку спад­щи­ну була однією з неба­гатьох, які про­гра­вав у своїй дов­гій політич­ній кар’єрі Дани­ло Галицький.Після усу­нен­ня з гри Рома­на Дани­ло­ви­ча Бела IV з Отто­ка­ром за посе­ред­ниц­твом папи Іно­кен­тія IV поді­ли­ли між собою спад­щи­ну Бабен­сбер­га. А Роман подав­ся кня­жи­ти до Ново­груд­ка в Чор­ній Русі, одер­жа­но­го ним від дав­ньо­го при­я­те­ля, сина вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Мен­дов­га Вой­шел­ка. Так із австрійсь­ко­го гер­цо­га він пере­тво­ри­вся на уділь­но­го кня­зя в Литві. Піс­ля розри­ву з Гер­тру­дою (пев­но, папа Іно­кен­тій IV роз­лу­чив її з Рома­ном, навіть не спи­тав­ши у того зго­ди) Роман одру­жи­вся вдру­ге, побрав­шись з доч­кою вол­ко­вийсь­ко­го кня­зя Глі­ба Єле­ною. Разом із Ново­груд­ком він одер­жав від Вой­шел­ка ще й місто Слонім із воло­стю, теж у Чор­ній Русі. 

Пото­му як Роман повер­нув­ся з Австрії, гали­ць­кий літо­пи­се­ць втра­чає до ньо­го інте­рес. У цьо­му немає нічо­го див­но­го, адже вчо­раш­ній гер­цог став уділь­ним, дру­го­ряд­ним кня­зем у залеж­ній від Лит­ви Чор­ній Русі. Він зга­дуєть­ся хіба що при­на­гід­но у роз­по­віді про похід на Лит­ву татарсь­ко­го пол­ко­вод­ця Бурун­дая 1258 р., в яко­му був зму­ше­ний узя­ти участь брат Дани­ла Гали­ць­ко­го Василь­ко Рома­но­вич: «Василь­ко їздив (Литовсь­кою зем­лею) і вою­вав разом з Бурун­даєм. Роз­шу­ку­вав він сво­го небо­жа Рома­на» — зна­чить, той ще кня­жив у Чор­ній Русі.Остання згад­ка про Рома­на Дани­ло­ви­ча в Гали­ць­ко-Волинсь­ко­му літо­писі від­но­сить­ся до того само­го 1258 р. і є загад­ко­вою: «Вой­шелк захо­пив сина його (Дани­ла) Рома­на». Тоді вна­слі­док похо­ду Василь­ка, хай і про­ти його волі, на Лит­ву сто­сун­ки між гали­ць­ко-волинсь­ки­ми й литовсь­ки­ми кня­зя­ми загост­ри­лась. Мабуть, тому вчо­раш­ній друг і покро­ви­тель Рома­на Вой­шелк схо­пив його, споді­ва­ю­чись вимі­ня­ти на когось із своїх роди­чів, що пере­бу­ва­ли в полоні у Данила. 

Як писав відо­мий львівсь­кий істо­рик XIX ст. Д. Зуб­ри­ць­кий, «моло­дий Роман про­пав наза­вжди; з того часу літо­пи­си біль­ше не зга­ду­ють про ньо­го, і він, напевне, був уби­тий Вой­шел­ком». Істо­ри­ки наступ­них часів зага­лом поді­ля­ли таку дум­ку. Однак Роман тоді не заги­нув. Польсь­кі хроніки XIII ст. спо­ві­ща­ють, що якийсь Роман 1259 р. при під­т­рим­ці мазо­ве­ць­ко­го війсь­ка висту­пив про­ти кня­зя Кази­ми­ра. Ян Длу­гош, яко­му було відо­мо бага­то хронік XIII ст., серед них і не знані істо­ри­ка­ми, кон­кре­ти­зу­вав ці відо­мо­сті й заува­жив, що 1259 р. мазо­ве­ць­кий князь Земо­вит ско­ри­став­ся з допо­мо­ги Рома­на Дани­ло­ви­ча у супер­ниц­тві з кра­ківсь­ким кня­зем Кази­ми­ром. Це ста­ло­ся вліт­ку, а восе­ни того року Роман, за свід­чен­ням польсь­кої «Вели­кої хроніки» XIII ст., брав участь у поході татар Бурун­дая на Польщу. Заги­нув він, за непря­ми­ми відо­мо­стя­ми іно­зем­них дже­рел, 1260 р.

35/17. КН. МСТИ­СЛАВ ДАНИ­ЛО­ВИЧ († піс­ля 1292)

Помер піс­ля 1292 р. (112, стб.938–939). Князь луць­кий (1264-піс­ля 1292 рр.) і воло­ди­мирсь­кий (1288 — піс­ля 1292 рр.). Бл. 1253 р. одру­жи­вся з доч­кою поло­ве­ць­ко­го хана Тей­га­ка (112, стб.818). Недав­но Д. Дом­бровсь­кий вису­нув вер­сію щодо існу­ван­ня двох Мсти­славів, пер­ший з яких був сином від Анни Мсти­слав­ни і помер моло­дим, а дру­гий наро­ди­вся від доч­ки Довспрун­ка (1783, s. 101–135). Незва­жа­ю­чи на ряд ори­гі­наль­них думок, ця вер­сія зали­шаєть­ся гіпо­те­зою. Хоча діяль­ність Мсти­сла­ва до 1271 р. не знай­ш­ла від­бит­ку у літо­пи­сах, це ще нічо­го не дово­дить. Про багатьох князів вза­галі не збе­рег­ло­ся жод­них відо­мо­стей у тих літо­пи­сах, які до нас дій­шли. Що ж сто­суєть­ся гіпо­те­зи про існу­ван­ня молод­шо­го сина Мсти­сла­ва Дани­ло­ви­ча — Воло­ди­ми­ра (чи його вну­ка), то вона, на наш погляд, помил­ко­ва (504, с.84).

36/17. КН. ШВАРН ДАНИ­ЛО­ВИЧ († 1269)

Помер у 1269 р. (112, стб.868). Князь холмсь­кий (1264–1269 рр.) і вели­кий князь литовський(1264–1269 рр.). У 1255 р. одру­жи­вся з доч­кою Мін­дов­га і сест­рою Вой­шел­ка, який у 1264 р. усту­пив йому литовсь­кий пре­стол (378, с.47–51).

37/17. КН..NN ДАНИ­ЛО­ВИЧ († бл.1253)

Помер бл. 1253 р. немо­в­лям (113, с.333).

38. КЖ. NN ДАНИ­ЛІВ­НА († бл.1253)

Помер­ла бл. 1253 р. немо­в­лям (113, с.333).

39/18. КН. ВОЛО­ДИ­МИР-ІВАН ВАСИЛЬ­КО­ВИЙ († 10.12.1288)

Наро­ди­вся піс­ля 1247 р. Помер 10.12.1288 р. Князь волинсь­кий (1269–1288 рр.). У 1263 р. одру­жи­вся з Оле­ною, доч­кою брянсь­ко­го кня­зя Рома­на Михай­ло­ви­ча. Визнач­ний книж­ник (осо­би­сто пере­пи­сав щонай­мен­ше два Єван­гелія апра­кос і Апо­стол, від­чу­ваєть­ся його участь у реда­гу­ван­ні літо­писів) та будів­ни­чий. Збу­ду­вав бага­то хра­мів, у які вкла­дав доро­гі іко­ни та кни­ги у доро­гій оправі. Тіль­ки в церк­ву св.Георгія у Любо­млі було вкла­де­но 34 кни­ги (1210, с.26–31; 1243, с. 109–130).

40/18. КЖ. ОЛЬ­ГА ВАСИЛЬ­КІВ­НА (* піс­ля 1247 † піс­ля 1288) 

Наро­ди­ла­ся піс­ля 1247 р. Помер­ла піс­ля 1288 р. У 1259 р. вида­на за чер­ні­гівсь­ко­го кня­зя Андрія Все­во­ло­до­ви­ча († 1262 р.) (112, стб.848).

41/20. КН. ВСЕ­ВО­ЛОД ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († піс­ля 1245) 

Помер піс­ля 1245 р. (учас­ник бит­ви під Яро­сла­вом) (112, стб.798–799). Князь белзь­кий (1241-піс­ля 1245 рр.).

42/20. КЖ. АНА­СТАСІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА 

Між 1244–1247 рр. вида­на за мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва І († 25.02.1248), який володів­Сан­до­мирсь­ким та Сєрадзсь­ким князів­ства­ми. Піс­ля його смер­ті вий­ш­ла за угорсь­ко­го маг­на­та Дмит­ра, надвір­но­го суд­дю (1739, tabl. VI, р.8, s.8; 1750, р.58).

43/20. КЖ. NN ОЛЕКСАНДРІВНА 

Вида­на за польсь­ко­го маг­на­та Пет­ра з Кра­ко­ва (1750, р.58).

44/25. КН. БОРИС ..... († піс­ля 1234) 

У 1234 р. зга­да­ний як князь меджи­бізь­кий (112, стб.774). Меджи­біж був одним з цен­трів Болохівсь­кої зем­лі. Нав­ко­ло про­бле­ми поход­жен­ня болохівсь­ких князів три­ває дис­кусія (600, с.69–139; 6016 с.155–186; 604, с.1–63; 1271; 1137, с.102–143; 560, с.3–11; 567, с.155–161, 535–536; 335, с.20–31; 1335, с.52–60; 990, с.99–104; 1471, с.164–175; 908, с.25–26, 55–56; 494, с.17–18; 498, с.158–159; 893). їх вва­жа­ли тузем­ни­ми кня­зя­ми на зра­зок Кон­дув­дия, аси­мі­льо­ва­ни­ми полов­ця­ми (вер­сія Д. Зуб­ри­ць­ко­го, під­т­ри­ма­на І.Шараневичем, Н. Мол­ча­новсь­ким та ін., повністю спро­сто­ва­на архео­ло­гіч­ни­ми дослід­жен­ня­ми, які не зали­ша­ють сум­нівів, що Болохівсь­ка зем­ля була густо засе­ле­на нащад­ка­ми полян, древ­лян та ули­чів); бояра­ми, які висту­па­ли про­ти об’єд­нав­чої політи­ки Дани­ла Рома­но­ви­ча (вер­сія М.Котляра); сільсь­ки­ми кня­зя­ми-суд­дя­ми, ана­ло­гіч­ни­ми під­кар­патсь­ким у селах на волось­ко­му праві (вер­сія А.Петрушевича, як і попе­ред­ня не зов­сім узгод­жуєть­ся з дже­ре­ла­ми, адже Боле­слав пря­мо звер­нув­ся до Дани­ла: «це не твої вої­ни, вони є окре­ми­ми кня­зя­ми», «братією» нази­вав їх і київсь­кий князь Ізя­с­лав Мсти­сла­вич, крім того літо­пис­ці ніко­ли не плу­та­ли бояр з кня­зя­ми, а у пом’я­ни­ках титул «князь» іноді пере­пи­са­ний сот­ні раз); Оль­го­ви­ча­ми, які вцілі­ли тут піс­ля тра­гедії 1211 р. (М.Карамзін, МАр­ци­ба­шев, М.Квашнін-Самарін, Р. Зотов). Помил­ка остан­ніх поля­га­ла у тому, що вони вва­жа­ли кня­зя Ізя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, який у 1235 р. захо­пив Київ і вима­гав у Дани­ла Рома­но­ви­ча повер­ну­ти свою «братію» — болохівсь­ких князів, Оль­го­ви­чем, тоді як цей князь був Смо­ленсь­ким Моно­ма­хо­ви­чем. Вра­хо­ву­ю­чи цей факт М.Баумгартен спра­вед­ли­во вва­жав болохівсь­ких князів нащад­ка­ми Інг­ва­ра Яро­сла­ви­ча, які збе­рег­ли тіль­ки цю части­ну його володінь. На його дум­ку у Бори­са було ще два бра­ти, які три­ма­ли Болохів (1750, р.60–62). Справ­ді, Волинсь­кі Моно­ма­хо­ви­чі були «братією» для Смо­ленсь­ких Моно­ма­хо­ви­чів. Вва­жа­ю­чи, що їх пра­ва на Луцьк і Схід­ну Волинь ваго­мі­ші від прав Дани­ла Рома­но­ви­ча, ці князі і їх нащад­ки мог­ли бути в опо­зи­ції до Дани­ла Гали­ць­ко­го. Крім того без­по­се­ред­нє сусід­ство з ордин­ця­ми зму­шу­ва­ло їх до спів­пра­ці з ними. Болохівсь­кі князі, як і вва­жав М.Баумгартен, були бра­та­ми або нащад­ка­ми кня­зя Бори­са Ярославича.XIV колено

45/30. КН. ЮРИЙ ЛЬВО­ВИЧ (* 24.04.1252 (1257?) † 24.04.1308)

Наро­ди­вся 24.04.1252 р. (чи 1257 ?). Помер 24.04.1308 р. Князь белзь­кий (бл.1269–1301 рр.), король гали­ць­кий і князь воло­ди­мирсь­кий (1301 ‑1308 рр.). 

~ 1) У 1282 р. одру­жи­вся з доч­кою тверсь­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Яро­сла­ви­ча († бл. 1286 р.). 

~ 2) У 1287 р. одру­жи­вся вдру­ге з Євфи­мією, доч­кою куявсь­ко­го кня­зя Кази­мі­ра Конра­до­ви­ча († 18.03.1308 р.) (1750, р.47, 50).1289 или 1290 г. женил­ся вто­рым бра­ком на доче­ри Кази­ми­ра Куяв­ско­го Евфи­мии, род­ной сест­ре Локет­ка и дво­ю­род­ной — Вла­ди­ми­ра Васильковича.

46/30. КЖ. СВЯ­ТО­СЛА­ВА ЛЬВОВ­НА († 1302)

Помер­ла у 1302 р. у мона­сти­рі кла­ри­сок у Ста­ро­му Сон­чі (983, с.223), де пере­бу­ва­ла і її тіт­ка Кінга.

47/30. КЖ. АНА­СТА­СИЯ ЛЬВОВ­НА († 12.03.1335)

Помер­ла 12.03.1335 р. Перед 1301 р. вида­на за доб­жинсь­ко­го кня­зя Земо­ви­та († 1306 р.). При своїх синах Лєш­ку (1302–1316 рр.), Вла­ди­славі (1303–1352/1357 рр.), Кази­мі­ру (1304–1316 рр.) і Боле­славі (1305–1326/1329 рр.) була реген­шею. Вла­ди­слав у 1323 р. пре­тен­ду­вав на Гали­ць­ку спад­щи­ну (1739, р.345–347).

КЖ. ЕЛЕ­НА ЛЬВОВНА 

в 1270‑е годы вышла за одно­го из силез­ских кня­зей, Кази­ми­ра II Бытом­ско­го. Ее дочь Мария (ум. 1317) ста­ла пер­вой женой буду­ще­го вен­гер­ско­го коро­ля Кар­ла Робер­та (из Анжуй­ской дина­стии) — пра­пра­вну­ка Белы IV и, сле­до­ва­тель­но, тро­ю­род­но­го пле­мян­ни­ка сво­ей супруги.
 
48/34. КЖ. МАРИЯ РОМА­НОВ­НА (* 1253/54 † ?) 

Наро­ди­ла­ся 1253/54 р. Вихо­ву­ва­ла­ся у матері Гер­тру­ди в Австрії. Вида­на за загребсь­ко­го бана Сте­фа­на IV (567, с.76, 518–519). Сред­не­ве­ко­вые австрий­ские источ­ни­ки сооб­ща­ют, что «рус­ский король» (так они назы­ва­ют Рома­на), поки­дая Австрию, оста­вил свою жену бере­мен­ной. Мария, дочь Рома­на и Гер­тру­ды, роди­лась в 1253 или 1254 году, уже после отъ­ез­да сво­е­го отца из Ав-стрии. Таким обра­зом, рас­сказ Янса Эни­ке­ля о «доче­ри рус­ско­го коро­ля» содер­жал пря­мую отсыл­ку к поли­ти­че­ским реа­ли­ям сво­е­го вре­ме­ни. Как раз в нача­ле 1270‑е годов, когда Янс Эни­кель писал свою «Все­мир­ную хро­ни­ку», Мария достиг­ла совер­шен­но­ле­тия и вышла замуж за пред­ста­ви­те­ля знат­но­го вен­гер­ско­го рода Йоахи­ма Гуткеледа. 

51/35. КН. ДАНИ­ЛО МСТИ­СЛА­ВИЧ († піс­ля 1280).

Востан­нє зга­да­ний під 1280 р. (112, стб.882). Напев­но помер при жит­ті бать­ка, або ж невдо­взі піс­ля ньо­го без нащад­ків, бо у 1301 р. Юрій Льво­вич вже титу­лу­вав­ся воло­ди­мирсь­ким князем.

52/39. КЖ. ІЗЯ­С­ЛА­ВА ВОЛО­ДИ­МИ­РІВ­НА († піс­ля 1288) 

Помер­ла піс­ля 1288 р. Адап­то­ва­на доч­ка Воло­ди­ми­ра Василь­ко­ви­ча і Оле­ни Романів­ни, даль­ша доля якої незнана.

53/41. КЖ. ГРЕ­МИ­СЛА­ВА ВСЕВОЛОДІВНА 

Вида­на за опольсь­ко­го кня­зя Боле­сла­ва († 14.05.1314) (1750, р.58–59).

XV генерація

54/45. КН. МИХАЙ­ЛО ЮРЬЕ­ВИЧ (* 1283 † 1286)

Наро­ди­вся у 1283 р. Помер у 1286 р. (1750, р.47, 52).

55/45. КН. АНДРЕЙ ЮРЬЕ­ВИЧ (* бл.1289 † до 25.05.1323) 

Наро­ди­вся бл. 1289 р. Помер до 21.05.1323 р. (дата листа Вла­ди­сла­ва Локєт­ка до папи Іоан­на XXII з пові­дом­лен­ням про смерть Андрія та Лева) при незна­них обста­ви­нах, мож­ли­во у бороть­бі з ордин­ця­ми (567, с.120–121, 527–529; 930, с.152; 1605, с.22–23; 504, с.98–99). Князь гали­ць­кий і воло­ди­мирсь­кий (1308–1323 рр.). У фаль­си­фі­каті гра­мо­ти Лева Дани­ло­ви­ча (1301 р.) титу­ло­ва­ний кня­зем Ярославським
В гра­мо­тах 1320 г., выдан­ных куп­цам Кра­ко­ва и Тору­ни, титу­лу­ет­ся «dux ladomiriensis et dominus terre Rusie» и «dux Ladimiriae et dominus Russie» [Куник А.А. Объ­яс­ни­тель­ное вве­де­ние к гра­мо­там и лето­пис­ным ска­за­ни-ям, каса­ю­щим­ся исто­рии Чер­вон­ной Руси в XIV в., с при­ло­же­ни­ем под­лин­ных тек­стов // Боле­слав-Юрий II, князь всей Малой Руси. СПб., 1907. С. 113–197: 150‒151; Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa. 1257–1506. Кraków, 1879. Cz. 1.: 14‒15].

56/45. КН. ЛЕВ ЮРІЙ­О­ВИЧ († до 25.05.1323)

Помер до 21.05.1323 р. Князь луць­кий (1308–1323 рр.). Мож­ли­во, що його дру­жи­ною була сест­ра гло­говсь­ких князів Генрі­ха II та Яна (504, c. 100). Запис у Києво-Печерсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз.262) доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що його хре­стиль­ним іме­нем було Дмитро.
Отже, достат­ньо обґрун­то­ва­ним вигля­дає наступ­ний погляд: Андрій та Лев Юрій-
ови­чі – сини коро­ля Юрія Льво­ви­ча від дру­го­го шлю­бу. Андрій наро­ди­вся бл. 1289 р., Лев – слі­дом за ним. Андрій ще за жит­тя діда отри­мав уділ у гали­ць­кій частині з цен­тром у Яро­славі, а по смер­ті бать­ка став сюзе­ре­ном дер­жа­ви з титу­лом воло­да­ря Русі і кня­зя воло­ди­мирсь­ко­го. Лев отри­мав Схід­ну Волинь з Луць­ком і пів­ніч­но-схід­ни­ми зем­ля­ми, князі яких були васа­ла­ми гали­ць­ко-волин ських князів. Про­во­дя­чи політи­ку збе­ре­жен­ня своїх володінь, він всту­пив у союз з київсь­ким кня­зем Стані­сла­вом-Терен­тієм Іва­но­ви­чем, а піс­ля пораз­ки під Ірпе­нем зумів закін­чи­ти вій­ну ком­про­міс­ним миром з Гедиміном.Напевно, постій­на кон­фрон­та­ція з Ордою і при­ве­ла до май­же одно­час­ної заги­белі Андрія та Лева Юрій­о­ви­чів, яка тра­пи­ла­ся в кін­ці вес­ни 1323 р. – до 21.05.1323 р. (дата 
листа Вла­ди­сла­ва Локєт­ка до папи Iоан­на ХХII з повi­дом­лен­ням про смерть Андрiя 
та Лева) за незна­них обставин25. Роз­га­да­ти загад­ку цієї май­же одно­час­ної смер­ті двох 
моло­дих князів навряд чи поща­стить. Скорі­ше всьо­го піс­ля похо­ду Геди­мі­на на Київ 
в бороть­бу втру­ти­ла­ся Орда і оби­д­ва князі в бороть­бі з ордин­ця­ми, заги­ну­ли але брак 
дже­рел не доз­во­ляє повністю від­ки­ну­ти або під­т­ри­ма­ти жод­ну з вер­сій. Найменш 
віро­гід­ною за цих обста­вин вигля­дає вер­сія випад­ко­вої смер­ті обох князів.
Ще одна загад­ка пов’язана з Левом Юрій­о­ви­чем. У 1308 р. дій­шло до сою­зу коро­ля Юрiя Льво­ви­ча i бавар сько­го гер­цо­га Отто III. Цей союз міг насту­пи­ти по смер­ті або заги­белі угор ської коро­ле­ви Марії Львів­ни і бути скрiп­ле­ний шлю­бом Льва Юрiй­о­ви­ча з незна­ною з iменi сест­рою Агне­си, дру­жи­ни Отто III. Я.Яблонов ський, поси­ла­ю­чись на Кро­ме­ра, назвав дру­жи­ну Любар­та Геди­мi­но­ви­ча (доч­ку Льва Юрiй­о­ви­ча) Бушою, що може бути ско­ро­чен­ням вiд Богу­сла­ви. Вiд Ябло­новсь­ко­го це iм’я запо­зи­чи­ли Т.Нарбут та М.Карамзiн, бо у Кро­ме­ра iменi кня­гинi не наве­де­но, а Зiмо­ро­вич назвав її Євфи­мiєю. Це остан­нє iм’я засвiд­чене i пом’яниками. Отже, дру­жи­ною Льва Юрiй­о­ви­ча, напев­но, була поль­ка (тому i його доч­ка мала поль ське iм’я) – сест­ра Агне­си. Остан­нє доз­во­ли­ло її бра­там гло­гов ським кня­зям Генрi­ху II та Яну пре­тен­ду­ва­ти у 1323 р. на 
Гали­ць­ко-Волинсь­ку спад­щи­ну, при­чо­му їх пре­тен­зiї були визнанi папою26. Вони 
муси­ли мати якісь дина­стич­ні під­ста­ви, а не про­сте бажання.

Подіб­ні зв’язки ціл­ком в рус­лі політи­ки гали­ць­ко-волин ських князів. Перебуваючи 
в кон­фрон­та­ції з хана­ми Золо­тої Орди і вико­ри­сто­ву­ю­чи запе­к­лу бороть­бу останніх 
з Хула­гуї­да­ми за Азер­бай­джан, Рома­но­ви­чі, при­род­но, шука­ли збли­жен­ня з західними 
пра­ви­те­ля­ми. В міру об’єднання і зміц­нен­ня поль ських земель потріб­но було мати 
союз­ни­ків і з чис­ла опо­нен­тів кра­ків ських князів.Запис у Києво-Печер сько­му пом’янику (поз.262) доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що хресним 
iме­нем кня­зя Лева було ім’я Дмитро.
Отже, із паву­ти­ни сум­нівів та улам­ків дже­рел про­сту­па­ють обри­си порт­ре­ту пра­вну­ка коро­ля Дани­ла Рома­но­ви­ча, вну­ка кня­зя Лева Дани­ло­ви­ча і молод­шо­го сина коро­ля Юрія Льво­ви­ча, який вигля­дає гід­ним спад­коєм­цем своїх попе­ред­ни­ків, потужним 
пра­ви­те­лем Схід­ної Волині, який боров­ся за збе­ре­жен­ня дідів ської спад­щи­ни і, на-
пев­но, впав у бороть­бі з ординцями.

57/45. КЖ. МАРІЯ ЮРІЇВ­НА (* до 1293 † 11.01.1341)

Наро­ди­ла­ся до 1293 р. Помер­ла 11.01.1341 р. Бл.1301 р.видана за соха­чевсь­ко­го ічерсь­ко­го кня­зя Трой­де­на Боле­сла­ви­ча († 13.03.1341 р.) (1739, s.453; 276, 1.5, р.880–881). Їх син Боле­слав-Юрій успад­ку­вав гали­ць­кий пре­стол у 1323 р.

КЖ. АНА­СТА­СИЯ ЮРЬЕВНА 

зимой 1319/20 г. ста­ла супру­гой Алек­сандра Михай­ло­ви­ча Тверского. 

XVI генерація

58/56. КЖ. ЄВФИ­МІЯ (БУША ?) ЛЬВІВ­НА († до 1349) 

Помер­ла до 1349 р. Бл. 1321/23 рр. вида­на за Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча († 1384 р.) (504, с. 98–100).

59/57. КН. БОЛЕ­СЛАВ-ЮРІЙ ТРОЙ­ДЕ­НО­ВИЧ († 1340)

Син Марії Юріїв­ни і соха­чевсь­ко-черсь­ко­го кня­зя Трой­де­на Боле­сла­ви­ча. Помер у 1340 р. Гали­ць­ко-волинсь­кий князь (1323–1340 рр.). У 1331 р. одру­жи­вся з Офкою-Евфи­мією, доч­кою Геди­мі­на († 5.02.1342) (2111, s.7–8)

Недостовірні персони

49/34. КН. ВАСИЛЬ­КО РОМА­НО­ВИЧ (* 1256/60 † поч. XIV ст.) 

< кня­зья Острож­ские и Заслав­ские Ми роз­гля­да­ли про­бле­му поход­жен­ня князів Острозь­ких і пов’я­за­ну з нею поле­міку у ряді дослід­жень (506, с.355–367; 493, с.122–123; 500, с.90–92; 504, с.123–127). Фаміль­на тра­ди­ція роди­ни, яку зафік­су­ва­ли сучас­ни­ки Б.Папроцький (1584 р.), І.Потій (1598 р.), З.Копистенський та Г. Смот­ри­ць­кий, прий­ня­та піз­ні­ше К. Стад­ни­ць­ким, Д. Зуб­ри­ць­ким, Г.Власьєвим, М.Баумгартеном та інши­ми, на наш погляд, від­по­ві­дає дійс­но­сті: князі Острозь­кі похо­дять від Василь­ка Рома­но­ви­ча, який наро­ди­вся між 1256–1260 рр., а помер на почат­ку XIV ст., три­мав Слонімсь­ке князів­ство (1281 — піс­ля 1282) і, мож­ли­во, Острозь­ке князів­ство (поча­ток XIV ст.). Вер­сія Рад­зі­мінь­ско­го про поход­жен­ня Острозь­ких від незна­них конун­гів вікін­гів, які осі­ли на Волині мало не в часи Рюри­ка, виклю­чаєть­ся хоча б від­сут­ністю там варязь­ких матеріалів. Вер­сія Ю.Пузини, за якою Дани­ло Острозь­кий був вну­ком Нари­мун­та Геди­мі­но­ви­ча, не під­твер­дже­на поваж­ни­ми аргу­мен­та­ми і запе­ре­чуєть­ся фраг­мен­та­ми Холмсь­ко­го пом’я­ни­ка. На дошкуль­ні міс­ця вер­сії M. Мак­си­мо­ви­ча щодо поход­жен­ня Острозь­ких від турівсь­ких Ізя­с­ла­ви­чів ми також вка­зу­ва­ли як у назва­них дослід­жен­нях так і вище, при аналізі від­по­від­них фраг­мен­тів Києво-Печерсь­ко­го та інших пом’я­ни­ків. Ретель­ні дослід­жен­ня пом’я­пи­ків при­ве­ли І. Миць­ка до вис­нов­ку, що Острозь­кі похо­дять від Волинсь­ких Моно­ма­хо­ви­чів (1121, с.49–56). Прав­да, він вва­жає, що князь Дани­ло Острозь­кий був вну­ком Мсти­сла­ва Дани­ло­ви­ча, а не Рома­на Дани­ло­ви­ча. Наші запе­ре­чен­ня цієї вер­сії викла­дені при роз­гляді пом’я­ни­ків. Незва­жа­ю­чи на цю незнач­ну роз­біж­ність, це дослід­жен­ня не тіль­ки під­крі­пи­ло основ­ні наші попе­ред­ні вис­нов­ки, але й повністю спро­сту­ва­ло вер­сії М. Мак­си­мо­ви­ча та Ю. Пузи­ни, які ще мали прихильників.Нижче пода­но уточ­нені й допов­нені на базі дослід­жен­ня пом’я­ни­ків гене­а­ло­гіч­ні таб­ли­ці князів Острозь­ких (табл. 17) і їх від­га­лу­жен­ня князів Заславсь­ких (табл. 18).50/34. Мария Рома­нов­на­За­пис у Супральсь­ко­му пом’я­ни­ку (поз. 10) доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що у Рома­на Дани­ло­ви­ча та Оле­ни Глібів­ни була доч­ка Марія, яка вий­ш­ла за турівсь­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Юрійовича.

КН. ДМИТ­РО [?1 († піс­ля 1368)

Помер піс­ля 1368 р. Слі­дом за С.Кучинським ми вва­жає­мо подільсь­ко­го кня­зя Дмит­ра, який разом з Хаджи­беєм і Кут­лу­бу­ги потер­пів пораз­ку у битві на Синіх водах у 1362 р. русь­ким кня­зем, нащад­ком болохівсь­ких князів, які вцілі­ли під ординсь­ким про­тек­то­ра­том на Поділ­лі (504, с. 106–107)

КН. ФЕДІР ДМИТ­РО­ВИЧ († піс­ля 1362) 

У XIX ст. архі­манд­рит вір­ме­но-като­ли­ць­кої церк­ви Мінас Медічі (Бжкянц) від­най­шов латинсь­ку копію гра­мо­ти, дато­ва­ної 1062 р., зроб­ле­ну у 1641 р.: «Ось від вели­ко­го кня­зя Федо­ра Дмит­ро­ви­ча косо­га­ць­ким вір­ме­нам. [Ті], які схо­чуть сюди прий­ти [і] прий­дуть мені на допо­мо­гу, я дам волю на три роки, а коли буде­те підо мною, хто де захо­че, там віль­но посе­лить­ся». У супереч­ці В. Міка­е­ля­на з Я. Даш­ке­ви­чем сто­сов­но дату­ван­ня гра­мо­ти, без­пе­реч­но, пра­вий остан­ній (606, с.4–18; 1122, с. 11–18). Гра­мо­та не мог­ла бути вида­на в XI ст., коли не існу­ва­ло кня­зя Федо­ра Дмит­ро­ви­ча. У XIV ст. у Сол­хаті (Суда­ку) існу­ва­ла знач­на вір­менсь­ка колонія («косо­хатсь­ким вір­ме­нам» Я. Даш­ке­вич про­по­нує чита­ти як «ко сол­хатсь­ким вір­ме­нам», що не викли­кає запе­ре­чень). При дату­ван­ні гра­мо­ти за вір­менсь­ким гри­горіансь­ким кален­да­рем (1062 р. при­близ­но від­по­ві­дає 1362 р.) у латинсь­кій копії мож­на було лег­ко допу­сти­ти помил­ку. Князь Федір Дмит­ро­вич міг бути сином подільсь­ко­го кня­зя Дмит­ра, який зали­ши­вся на Поділ­лі піс­ля від­сту­пу бать­ка з ордин­ця­ми по пораз­ці на Синіх Водах і послав у Крим свій заклик по допо­мо­гу перед загро­зою насту­пу Корятовичів.

1. Ипа­тьев­ская лето­пись. – Стб. 717.[↩]
2. Там же. – Стб. 718.[↩]
3. Там же. – Стб. 727.[↩]
4. Dabrowski D. Daniel Romanowicz krol Rusi. – S. 75.[↩]
5. Ипа­тьев­ская лето­пись. – Стб. 729.[↩]
6. Там же. – Стб. 733–734.[↩]
7. Там же. – Стб. 758.[↩]
8. Там же. – Стб. 759.[↩]
9. Там же – Стб. 771.[↩]
10. Там же. – Стб. 774.[↩]
11. Дом­бров­ский Д. Гене­а­ло­гия Мсти­сла­ви­чей. – С. 304–308.[↩]
12. Ипа­тьев­ская лето­пись. – Стб. 777.[↩]
13. Ср., напри­мер: [ПСРЛ. Т. II. Стб. 721 под 1205 г.; Т. II. Стб. 728 под 1210 г.][↩]