Стародубські Сіверські

от

Материалы по генеалогии и просопографии

Вни­ма­ние! Ниже­из­ло­жен­ная рос­пись явля­ет­ся рекон­струк­ци­ей. При­вет­ству­ет­ся критика.

СТА­РО­ДУБ­СКИЕ — кня­же­ский род неиз­вест­но­го про­ис­хож­де­ния, веро­ят­но чер­ни­гов­ские Рюри­ко­ви­чи 1, по част­но­му мне­нию авто­ра сай­та «Гене­ограф» от них про­изо­шли кня­зья Зве­ни­го­род­ские в ВКМ и кня­зья Корец­кие в ВКЛ.

Про­ис­хож­де­ние ста­ро­дуб­ских (Чер­ни­гов­ско­го) кня­зей не ясно. В исто­рио­гра­фии выска­зы­ва­лось мне­ние, что князь Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич Ста­ро­дуб­ский был сыном кня­зя Пат­ри­кея Нари­мун­то­ви­ча 2. Одна­ко Нари­мун­та в кре­ще­нии зва­ли Гле­бом, а дед кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча, веро­ят­но, носил имя Давида.

Аргу­мен­том на користь литовсь­ко­го поход­жен­ня Дави­да може слу­жи­ти те, що його сину та ону­кам, окрім сіверсь­ко­го Ста­ро­ду­ба, нале­жа­ло кіль­ка сіл у корін­ній Литві, прак­тич­но поряд з володін­ня­ми князів Голь­шансь­ких (див. ниж­че). З іншо­го боку, доб­ре відо­мо, що охре­щені литовсь­кі князі у дже­ре­лах фігу­ру­ють, в основ­но­му, під свої­ми язич­ни­ць­ки­ми іме­на­ми (той же Дов­монт, сини Геди­мі­на та Оль­гер­да, Віто­вт). Окрім того, у Длу­го­ша під 1336 р. Пат­ри­кій Дави­до­вич назва­ний «русь­ким» кня­зем. Як бачи­мо, нічо­го кон­крет­но­го про корін­ня дано­го князівсь­ко­го роду ска­за­ти не можна.

Про­ис­хож­де­ние Дави­да неиз­вест­но. В псков­ских лето­пи­сях он назы­ва­ет­ся кня­зем. Воз­мож­но, был сыном кня­зя псков­ско­го Дов­мон­та. Неко­то­рые иссле­до­ва­те­ли назы­ва­ют его бра­том Гедимина.

Історична географія

Кар­та рас­по­ло­же­ния лето­пис­ных горо­дов ХІІ-ХV вв. Автор Осад­чий Е. Н.

По дан­ным архео­ло­ги­че­ских рас­ко­пок укреп­лён­ные горо­ди­ща Ста­ро­дуб­ской воло­сти нахо­дят­ся по бере­гам Сред­не­го тече­ния Судо­сти и её пра­вых при­то­ков и верх­не­го тече­ния Сно­ва. Ста­ро­дуб­ская груп­па горо­дов была изо­ли­ро­ва­на от бли­жай­ших воло­стей ради­ми­чей и вяти­чей неза­се­лён­ны­ми поло­са­ми зем­ли на запа­де, севе­ре и восто­ке. На севе­ре — это боло­ти­стая и лес­ная область исто­ков Уне­чи, Ель­ни и Дуб­ны. На восто­ке — обшир­ная неза­се­лён­ная поло­са зем­ли с левой сто­ро­ны Судо­сти и Дес­ны, тянув­ша­я­ся до Севе­рян­ских воло­стей и бас­сейне р. Кле­ве­ни и Сей­ма. От Нов­го­род-Север­ской воло­сти на юге ста­ро­дуб­ские горо­да отде­ля­лись неза­се­лён­ны­ми обла­стя­ми ниж­не­го тече­ния Судо­сти, части сред­не­го тече­ния Дес­ны и Рев­ны лево­го при­то­ка Снова.6

Геральдика и сфрагистика

12 октяб­ря 1398 г. вели­кий князь литов­ский Вито­вт на встре­че с вели­ким маги­стром Тев­тон­ско­го орде­на Конра­дом фон Юнгин­ге­ном на о. Салин (на Немане, близ устья Невя­жи) заклю­чил мир­ный дого­вор 3. Уча­стие вель­мож из окру­же­ния Вито­вта в заклю­че­нии Салин­ско­го дого­во­ра неод­но­крат­но ого­ва­ри­ва­лось уже в пре­ли­ми­нар­ном Горо­ден­ском дого­во­ре, а в его эсха­то­ко­ле был даже при­ве­ден пере­чень гаран­тов, кото­рые долж­ны были при­ве­сить свои печа­ти к гра­мо­там о «веч­ном мире». Спи­сок гаран­тов Салин­ско­го дого­во­ра немно­го отли­ча­ет­ся от переч­ня, утвер­жден­но­го зара­нее*, но в обо­их переч­нях при­сут­ству­ет князь Алек­сандр Ста­ро­дуб­ский. Под­лин­ни­ки литов­ских экзем­пля­ров Салин­ско­го дого­во­ра 1398 г. до наших дней не дошли, тогда как оба орден­ских эк-зем­пля­ра сохра­ни­лись в архи­ве вели­ких маги­стров Тев­тон­ско­го орде­на (в соста­ве исто­ри­че­ско­го Кёнигсберг­ско­го архи­ва, ныне в Бер­лине, в Сек­рет­ном госу­дар­ствен­ном архи­ве Прус­ско­го куль­тур­но­го насле­дия). При этом от орден­ских гра­мот, что­бы лишить их пра­во­вой силы, ото­рва­на часть печа­тей. Это объ­яс­ня­ет­ся тем, что сто­ро­ны вер­ну­ли друг дру­гу гра­мо­ты во испол­не­ние усло­вий Мель­нен­ско­го «веч­но­го мира» 1422 г. (Die Staatsverträge. № 2. S. 9). Опи­са­ние печа­тей литов­ско­го лати­но­языч­но­го экзем­пля­ра Салин­ско­го дого­во­ра сохра­ни­лось в транс­сумп­те поме­зан­ско­го епи­ско­па Гер­хар­да от 9 авгу­ста 1419 г., кото­рый под­го­то­ви­ли пуб­лич­ные нота­рии Иоганн Штер­н­хен из Бар­тен­штей­на и Кас­пар Сарто­рис из Илау, кли­ри­ки соот­вет­ствен­но Вар­мий­ско­го и Поме­зан­ско­го дио­це­зов, по пред­став­ле­нию Гри­го­рия из Бишоф­свер­де­ра — бра­та Тев­тон­ско­го орде­на, капел­ла­на вели­ко­го маги­стра Миха­э­ля Кюх­мей­сте­ра 4.

Опи­са­ние шестой печа­ти в этом транссумпте:

Sextum sigillum mediocre rotundum predicttis litteris similiter in pressula pergamenea subappendens de cera communi rubei coloris impressum, in cuius medio talis fi gura: /см.рис.2/, prout cognosci poterant, videbatur; littere vero circumferenciales legi non poterant ex eo, quod Rutenicales erant.
Cetera sigilla propter Rutenicales caracteres describi non poterant et diver-sa signa.

Шестая печать сред­няя, круг­лая, при­ве­ше­на к выше­на­зван­ной гра­мо­те так­же на пер­га­мен­ном ремеш­ке, оттис­ну­та на обыч­ном вос­ке крас­но­го цве­та, в сере­дине ее вид­не­лась такая фигу­ра: /см.рис.2/ , насколь­ко уда­лось раз­гля­деть; букв же, напи­сан­ных по окруж­но­сти, про­честь не уда­лось из-за того, что они были русскими.

Рис. 2. Фраг­мент тек­ста транс­сумп­та Салин­ско­го дого­во­ра, выпол­нен­но­го в 1419 г., с изоб­ра­же­ни­ем зна­ка на печа­ти кня­зя Алек­сандра Ста­ро­дуб­ско­го. Пер­га­мен. GStAPK, Perg.-Urk. Schiebl. 53, Nr. 2
Соста­ви­те­ли транс­сумп­та 1419 г. опи­сы­ва­ли печа­ти в том поряд­ке, в кото­ром они были при­ве­ше­ны к Салин­ско­му дого­во­ру, а там их поря­док соот­вет­ство­вал поряд­ку пере­чис­ле­ния гаран­тов в кор­ро­бо­ра­ции акта. Пер­вые шесть мест в ней зани­ма­ют кня­зья: Вито­вт, Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич, Сигиз­мунд Кей­с­ту­то­вич, Геор­гий Пин­ский, Миха­ил Заслав­ский и Алек­сандр Ста­ро­дуб­ский. Печа­ти этих кня­зей, за исклю­че­ни­ем Алек­сандра Ста­ро­дуб­ско­го, извест­ны по под­лин­ни­кам и опи­са­ни­ям. Вла­ди­мир Оль­гер­до­вич, Сигиз­мунд Кей­с­ту­то­вич и Юрий Нари­мон­то­вич Пин­ский дей­стви­тель­но поль­зо­ва­лись печа­тя­ми с изоб­ра­же­ни­я­ми всад­ни­ков (при­чем на печа­ти Юрия Нари­мон-тови­ча всад­ник пора­жал дра­ко­на), а Миха­ил Явну­тье­вич — с изоб­ра­же­ни­ем льва 5. Что же каса­ет­ся зна­ка Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча, вос­про­из­ве­ден­но­го прус­ски­ми нота­ри­я­ми (рис. 2), то он пол­но­стью иден­ти­чен зна­ку, извест­но­му по моне­там это­го князя.

К сожа­ле­нию, неиз­вест­но, какой была печать Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча, при­ве­шен­ная к его при­сяж­ной гра­мо­те коро­лю Вла­ди­сла­ву Ягай­лу и поль­ской Короне от 31 декаб­ря 1400 г. К насто­я­ще­му вре­ме­ни эта печать утра­че­на, но еще сохра­ня­лась к 1782 г., когда был сде­лан спи­сок этой гра­мо­ты для Ада­ма Нару­ше­ви­ча: «U dołu na zawiasce pargaminowej wisi pieczęć, u której na jednej stronie znak jakiś, na drugiej napis ruski wyciśniony», — отме­тил писарь 6. Печа­ти доста­точ­но тща­тель­но опи­сы­вал (и даже ино­гда пере­ри­со­вы­вал изоб­ра­жен­ные на них зна­ки) в чер­но­ви­ке инвен­та­ря кра­ков­ско­го Корон­но­го архи­ва буду­щий канц­лер Ян Замой­ский в 60‑е гг. XVI в.
(AGAD, AZ, rkps 33). Одна­ко в этом инвен­та­ре при­сяж­ная гра­мо­та Алек­сандра Пат­ри­кее-вича про­пу­ще­на. Мож­но лишь пред­по­ла­гать, что «какой-то знак» на печа­ти при гра­мо­те 1400 г. был иден­ти­чен зна­ку, вос­про­из­ве­ден­но­му в транс­сумп­те Салин­ско­го дого­во­ра. Знак Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча был до сих пор изве­стен лишь по его моне­там (рис. 3).

Дже­ре­ла:

С.В. Поле­хов, Несо­хра­нив­ша­я­ся печать кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го // Сред­не­ве­ко­вая нумиз­ма­ти­ка Восточ­ной Евро­пы. Вып. 6. М., 2017

Нумизматика

Убе­ди­тель­но атри­бу­ти­ро­вать моне­ты Алек­сан­дру Пат­ри­ке­е­ви­чу уда­лось лишь В. В. Зай­це­ву, кото­рый смог пол­но­стью про­честь леген­ду, напи­сан­ную «про­тив часо­вой стрел­ки и как бы по спи­ра­ли»: ПЕЧТЬ КНЗѦ ОЛК­САНДРА ПТР, а так­же обра­тил вни­ма­ние на аре­ал нахо­док, соот­вет­ству­ю­щий Ста­ро­дуб­ско­му кня­же­ству. Ранее эти моне­ты из-за непол­но­го про­чте­ния леген­ды при­пи­сы­ва­лись Вито­вту, Дмит­рию-Кори­бу­ту Оль­гер­до­ви­чу или одно­му из чер­ни­го­во-север­ских кня­зей, зави­си­мых от послед­не­го. Чекан­ку этих монет В.В. Зай­цев дати­ро­вал пери­о­дом вто­рой поло­ви­ны 80‑х — нача­ла 90‑х годов XIV в. 7.

Рис. 3. Моне­та кня­зя Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го. Фото­гра­фия и про­ри­сов­ка В.В. Зайцева
У Ноў­га­рад-Север­скай зям­лі Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га свае мане­ты чакані­ла адра­зу некаль­кі княст­ваў: улас­на Ноў­га­рад-Север­скае княст­ва, Ста­ра­дуб­скае княст­ва, а ткса­ма Бран­с­кае княст­ва. Пер­шы­мі свае мане­ты сталі чакані­ць прад­стаўнікі дына­стыі, што правілі ў Ста­ра­дуб­скім княст­ве – Пат­ры­кей Давы­до­вич і яго сын Аляк­сандр 8. Усе іх мане­ты ўяў­ля­ю­ць сабой насле­да­ванне зала­та­ар­дын­скім дзен­гам і маю­ць як міні­мум на адным з бакоў выя­ву – нечы­таль­нае перай­манне араб­скіх літар. Аляк­сандр Пат­ри­ке­е­вич чаканіў срэб­ны дзенг дыя­мет­рам каля 16 мм вагой 1,23–1,48 г. [9. Чакан­ка адбы-вала­ся ад імя само­га кня­зя, пра што свед­чы­ць яго княс­кі знак, а так­са­ма над­піс “ПЕЧТЬ КNЗЯ ОЛКСNД­РА” на адным з бакоў мане­ты. На зва­рот-ным баку мане­ты раз­меш­ча­ны нечы­таль­ны араб­скі над­піс (мал. 7). Гэты ста­ра­дуб­скі дзенг з’яўляецца насле­да­ван­нем мане­там хана Джані­бе­ка ІІ і чаканіў­ся каля 1367–1370 гг. 

Мане­ты яшчэ адна­го ста­ра­дуб­ска­га кня­зя Пат­ры­кея Давы­до­ви­ча ўяў­ля­лі сабой насле­да­ванне дзен­гам хана Муха­ме­да Буля­ка, якія ён чаканіў у 1370‑х гг. Дзенг кня­зя Пат­ры­кея (мал. 8) з’яўляецца срэб­най мане­тай вагой 0,65–1,64 г з выя­вай нечы­таль­ных араб­скіх над­пі­саў на абодвух баках, пры­чым, на адным з бакоў маец­ца княс­кі знак, амаль ана­ла­гіч­ны зна­ку на мане­тах Аляк­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча (выка­ры­станне адна­го ці падоб­на­га княс­ка­га зна­ка баць­кам і сынам ці бра­та­мі ў той час было няр­эд­кай з’явай) 10. У якас­ці манет кня­зя Пат­ры­кея атры­бу­юц­ца так­са­ма і дзен­гі некаль­кі інша­га тыпу, якія на абодвух баках маю­ць нечы­таль­ныя араб­скія над­пі­сы, не маю­ць княс­ка­га зна­ку і з’яўляюцца насле­да­ван­нем дзен­гам Муха­ме­да Буля­ка, іх вага скла­дае 0,81–0,92 г. (мал. 9). Як бачым, вага дзен­гаў Пат­ры­кея Нары­мон­таві­ча зні­жа­на ў параў­нан­ні з вагой дзен­гаў яго бра­та Аляк­сандра. Д. Гулец­кі звяр­тае ўва­гу на тое, што вага татар­скіх і север­скіх мане­таў Пат­ры­кея суад­но­сіц­ца як 2:3 11. Нам невя­до­ма даклад-на, калі Пат­ры­кей пакі­нуў север­скі стол, але, нап­эў­на, гэта зда­ры­ла­ся ў пачат­ку 1380‑х гг., што, калі ўлічы­ць хра­на­ло­гію чакан­кі татар­скіх манет, дае маг­чы­мас­ць дата­ва­ць яго дзен­гі прыклад­на 1372–1380 гг. Ста­ра­дуб­скае княст­ва не зазна­ла заме­ны мяс­цо­вых князів на Кей­с­ту­таві­чаў да 1406 г., калі пас­ля праў­лен­ня нашчат­каў Пат­ры­кея Давы­до­ви­ча Ста­ра­дуб быў адда­зе­ны Вітаўтам яго бра­ту Жыгі­мон­ту Кей­с­ту­таві­чу. Аднак сваіх манет пас­ля Пат­ры­кея ў Ста­ра­дуб­скім княст­ве, па ўсёй бач­на­сці, ужо не білася.

Генеалогия

I генерація

КН.ДАВИД

поса­да наміс­ни­ка Горо­денсь­ко­го, яку Пат­ри­кій зай­мав до 1365 р., у 1‑й чвер­ті XIV ст. зна­хо­ди­ла­ся в руках зна­ме­ни­то­го кня­зя Дави­да, «каш­те­ля­на Гар­ти (Город­на)», актив­но­го учас­ни­ка бороть­би з німе­ць­ки­ми хре­сто­нос­ця­ми. Неод­но­ра­зо­во зга­дуєть­ся про­тя­гом 1314 – 1326 рр. 12. Про те, що Давид був кня­зем, див. у Псковсь­ких літо­пи­сах під 6831 (1323) р. 13.

Дана обста­ви­на, вра­хо­ву­ю­чи по бать­ко­ві Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча, осо­би­сто для нас не зали­шає сум­нівів у тому, що цей князь і був наміс­ни­ком Кей­с­ту­та у Город­ні, сином зга­да­но­го пол­ко­вод­ця Геди­мі­на, який отри­мав цю поса­ду, так би мови­ти, у спа­док і «за заслу­ги» сво­го бать­ка. Поход­жен­ня Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча від Дави­да Горо­денсь­ко­го опо­се­ред­ко­ва­но під­твер­джу­ють і ті обста­ви­ни, за яких він упер­ше зга­дуєть­ся у 1336 р. – як учас­ник похо­ду Геди­мі­но­ви­чів на Мазо­ве­ць­ку зем­лю. Адже зга­дає­мо, що у 1324 р. ана­ло­гіч­ний похід на Мазо­вію, здійс­не­ний за роз­по­ряд­жен­ням Геди­мі­на, очо­лив саме Давид Горо­денсь­кий 14, а через два роки остан­ній був під­ступ­но вби­тий мазо­ве­ць­ким шлях­ти­чем 15. Тому участь Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча, єди­но­го «русь­ко­го» кня­зя, у поході 1336 р., ціл­ком мож­на роз­ці­ню­ва­ти як про­до­в­жен­ня діяль­но­сті його бать­ка, а також і як пом­сту за вби­вство Давида. 

Що сто­суєть­ся поход­жен­ня Дави­да Горо­денсь­ко­го, то це питан­ня, як відо­мо, з при­чи­ни від­сут­но­сті дже­рел зали­шаєть­ся від­кри­тим. В. М. Таті­щев нази­ває його сином Дов­мон­та Псковсь­ко­го (до втечі з Лит­ви – кн. Нальщансь­кий, † 1299), віро­гід­но, на під­ставі того, що у 1323 р. литовсь­кий князь Давид також був запро­ше­ний до Пско­ва для бороть­би з хре­сто­нос­ця­ми 16. Однак досить мало­віро­гід­но, щоб псковсь­кий літо­пи­се­ць міг про­мов­ча­ти про таке поход­жен­ня Дави­да, зва­жа­ю­чи на дуже висо­ку попу­ляр­ність Дов­мон­та у Пско­ві. Ім’я Дави­да свід­чить про його пра­во­славне віро­спо­ві­дан­ня, але це ще не дово­дить його належ­но­сті до Рюри­ко­ви­чів, оскіль­ки не мож­на виклю­ча­ти прий­нят­тя хри­сти­ян­ства і литовсь­ким кня­зем – наміс­ни­ком русь­ко­го Город­на. Аргу­мен­том на користь литовсь­ко­го поход­жен­ня Дави­да може слу­жи­ти те, що його сину та ону­кам, окрім сіверсь­ко­го Ста­ро­ду­ба, нале­жа­ло кіль­ка сіл у корін­ній Литві, прак­тич­но поряд з володін­ня­ми князів Голь­шансь­ких (див. ниж­че). З іншо­го боку, доб­ре відо­мо, що охре­щені литовсь­кі князі у дже­ре­лах фігу­ру­ють, в основ­но­му, під свої­ми язич­ни­ць­ки­ми іме­на­ми (той же Дов­монт, сини Геди­мі­на та Оль­гер­да, Віто­вт). Окрім того, у Длу­го­ша під 1336 р. Пат­ри­кій Дави­до­вич назва­ний «русь­ким» кня­зем. Як бачи­мо, нічо­го кон­крет­но­го про корін­ня дано­го князівсь­ко­го роду ска­за­ти не можна.

Про­ис­хож­де­ние Дави­да неиз­вест­но. В псков­ских лето­пи­сях он назы­ва­ет­ся кня­зем. Воз­мож­но, был сыном кня­зя псков­ско­го Дов­мон­та. Неко­то­рые иссле­до­ва­те­ли назы­ва­ют его бра­том Гедимина.

Впер­вые упо­ми­на­ет­ся в хро­ни­ке Дус­бур­га под 1314 годом как руко­во­ди­тель обо­ро­ны Ново­груд­ка во вре­мя оса­ды горо­да тев­тон­ца­ми: хотя сам город был сожжён, Давид отбил штурм зам­ка и совер­шил вылаз­ку в тыл орден­ско­го отря­да, где захва­тил весь обоз с про­ви­ан­том и аму­ни­ци­ей и 1500 лоша­дей, в резуль­та­те кре­сто­нос­цы вынуж­де­ны были снять оса­ду и повер­нуть назад. В 1319 году воз­глав­лял поход на Прус­сию, в 1323 — на Доб­жинь­скую зем­лю. В том же году два­жды помог Пско­ву в борь­бе с дат­ча­на­ми и ливон­ски­ми рыца­ря­ми, вме­сте с пско­ви­тя­на­ми совер­шил опу­сто­ши­тель­ный поход в Эст­лян­дию (будучи избран псков­ским кня­зем, Давид все же оста­вал­ся в ВКЛ у Гедимина).

Пер­вый исто­рио­граф ВКЛ Мацей Стрый­ков­ский писал, что Геди­мин окру­жил Дави­да боль­ши­ми поче­стя­ми, выдал за него свою стар­шую дочь[2] (дру­ги­ми источ­ни­ка­ми дан­ный факт не под­твер­жда­ет­ся) и дал в лен осо­бый удел.

При­мер­но в 1324 был назна­чен грод­нен­ским каш­те­ля­ном (ста­ро­стой). В 1324 во гла­ве войск Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го совер­шил удач­ный поход в Мазовию.

В 1326 годах «Давид Лит­вин из зам­ка Грод­но» (так в Annalista Thorunensis), при под­держ­ке поль­ско­го коро­ля Локет­ка, вторг­ся в Бран­ден­бург­скую мар­ку. Во вре­мя похо­да был убит в сво­ем шат­ре одним из участ­во­вав­ших в похо­де поль­ских рыца­рей Андже­ем Гостом, веро­ят­но, под­куп­лен­ным крестоносцами.

По леген­де, похо­ро­нен в Грод­но у стен Бори­со­глеб­ской (Колож­ской) церк­ви. В нача­ле XXI в. на пред­по­ла­га­е­мом месте уста­нов­лен памят­ный камень-знак, его име­нем назва­на одна из улиц в цен­тре города.

Жена: ?дочь Гедимина?.

IІ генерація.

ПАТ­РИ­КИЙ ДАВИДОВИЧ

в польсь­кій хроні­ці Яна Длу­го­ша містить­ся звіст­ка, що 16 жовтня 1336 р. литовсь­кі князі, сини Геди­мі­на Оль­герд, Кей­с­тут та інші, а також русь­кий Пат­ри­кій Дави­до­вич («Patricius filius David Ruthenus») здійс­ни­ли віро­лом­ний напад на Мазо­ве­ць­ку зем­лю 17.

Про­тя­гом 1356 – 1365 рр. у дже­ре­лах неод­но­ра­зо­во зга­дуєть­ся литовсь­кий князь Пат­ри­кій (Patryky, Patirke, Patrike, Paterky de Garten), учас­ник війн Оль­гер­да та Кей­с­ту­та Геди­мі­но­ви­чів з прус­сь­ки­ми хре­сто­нос­ця­ми, який від імені Кей­с­ту­та управ­ляв одним з його володінь – Город­ном (суч. м. Грод­но в Біло­русі). Біль­шість цих зга­док містить­ся у прус­сь­ко-орденсь­кій Хроні­ці Віган­да Мар­бурзь­ко­го, а також і в двох ори­гі­наль­них актах XIV ст. 21 січ­ня 1356 р. князі Кей­с­тут, Оль­герд та Пат­ри­кій Город­ненсь­кий (Kynstud, Algart et rex Paterky vulgariter (по-про­сто­му) de Karten) здійс­ни­ли успіш­ний напад на Прус­сію 18. За Длу­го­шем, кн. Patrikyg ще рані­ше, у 1348, 1353 та 1354 рр. брав участь у похо­дах Оль­гер­да та Кей­с­ту­та на Прус­сію, при­чо­му у пер­шо­му випад­ку він назва­ний їхнім бра­том (Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 231, 247, 248). Однак єди­ним дже­ре­лом Длу­го­ша про ці події, без сум­ніву, була саме Хроніка Віган­да; тим часом у латинсь­ко­му пере­кла­ді остан­ньої, зроб­ле­но­му, як доб­ре відо­мо, спе­ціаль­но на замо­в­лен­ня Длу­го­ша, нія­кий Пат­ри­кій не зга­дуєть­ся. Очіль­ни­ка­ми пер­шо­го похо­ду 1352 р., який у Длу­го­ша помил­ко­во від­не­се­ний ще до 1348 р. (пор. подро­би­ці), у Віган­да висту­па­ють лише «reges Lithwanorum». Похід 1353 р. на Resel (Resil) очо­ли­ли «оби­д­ва язич­ни­ць­кі королі (ambo reges paganorum)», тоб­то Оль­герд та Кей­с­тут. Наре­шті, похід 1354 р. на Wartenberg, за Віган­дом, також здійс­ни­ли «Kynstute, Algard cum bayoribus etc. (з бояра­ми і т. д.)» 19. Без сум­ніву, в усіх трьох випад­ках ім’я Пат­ри­кія є доми­слом само­го Длу­го­ша, досить харак­тер­ним для цьо­го хроні­ста; це тим більш оче­вид­но, що учас­ни­ком похо­ду 1354 р. назва­ний також кн. Ски­ри­гел­ло – осо­ба для дано­го часу ціл­ком фан­та­стич­на. Піз­ні­ше ім’я Пат­ри­кія також фігу­рує у Длу­го­ша май­же в усіх пові­дом­лен­нях про литовсь­ко-орденсь­кі вій­ни, в т. ч. й тоді, коли у Віган­да воно від­сут­нє. 13 серп­ня 1358 р. Кей­с­тут, кн. литовсь­кий, «воло­дар Тро­ць­кий, Грод­ненсь­кий і т. д.», маю­чи супереч­ки про кор­дон з кн. Зємо­вітом Мазо­ве­ць­ким, при­зна­чив для вирі­шен­ня цьо­го питан­ня комісію у скла­ді «duces et boyaros nostros videlicet super Patryky, Woyszwilt et Aykszy, Olizar et Waskonem Kerdejewicz». З’їхавшись у Город­ні з мазо­ве­ць­кою комісією, вони вста­но­ви­ли кор­дон між литовсь­ки­ми зем­ля­ми, а саме «districtum nostrum (тоб­то Кей­с­ту­та) Grodnensem», і зем­ля­ми Зємо­віта – окру­га­ми Віз­ненсь­ким та Гоняд­зенсь­ким 20 У 1360 р., під час тери­торіаль­ної супереч­ки на кор­доні Прус­сії з Мазо­вією, на питан­ня орденсь­ко­го мар­шал­ка, чи не з’являвся там Кей­с­тут, міс­цеві поля­ки від­по­ві­ли: «Не Кей­с­тут, але (були) Пат­рик та його син (non Kynstute, sed Patirke et filius suus)» 21. У берез­ні 1361 р. Кей­с­тут, Пат­ри­кій та Оль­герд (Kynstud, Patirky et Algard) на кор­доні з Прус­сією були ата­ко­вані хре­сто­нос­ця­ми, при­чо­му «Paterky» лед­ве зміг вря­ту­ва­ти­ся вте­чею, на від­мі­ну від Кей­с­ту­та, захопле­но­го у полон 22. На почат­ку 1364 р. прус­сь­кі та англійсь­кі рица­рі спу­сто­ши­ли око­ли­ці Город­на (Garten), з при­во­ду чого «rex dictus Patrike» роз­по­чав мир­ні пере­го­во­ри з орденсь­ким мар­шал­ком. Це ста­ло при­чи­ною того, що «у наступ­но­му році Кей­с­тут (Kynstud) дав йому (Пат­ри­ку) іншу зем­лю, тому що був при­я­те­лем Орде­на, у Русь­кій зем­лі» 23. Наре­шті, 14 люто­го 1365 р. «королі» Кей­с­тут, Оль­герд, Пат­ри­кій Город­ненсь­кий і Олек­сандр (Kynstud, Algart, Paterky de Garten et rex Alexander), з 4000 війсь­ка, здійс­ни­ли чер­го­ве вторг­нен­ня до Прус­сії 24.

У старій польсь­кій історіо­гра­фії пану­ва­ло пере­ко­нан­ня, що зга­ду­ва­ний Пат­ри­кій (у біль­шо­сті робіт він фігу­рує зі схи­б­ле­ною фор­мою імені – Патирк) був стар­шим сином Кей­с­ту­та. Це пере­ко­нан­ня зас­но­ване на тому, що у хроні­ках Я. Длу­го­ша, М. Мєховсь­ко­го, М. Кро­ме­ра, т. зв. Бихов­ця та М. Стрий­ковсь­ко­го переліки синів Кей­с­ту­та містять ім’я Пат­ри­кія. Однак необ­хід­но вра­хо­ву­ва­ти, що у цих піз­ніх дже­ре­лах гене­а­ло­гія литовсь­ких князів XIV ст. викла­де­на з рядом гру­бих поми­лок, тому й їх свід­чен­ня про Пат­ри­кія Кей­с­ту­то­ви­ча ціл­ком мож­на поста­ви­ти під сум­нів. Скорі­ше за все, у кін­це­во­му під­сум­ку всі вони похо­дять з хроніки Длу­го­ша – авто­ра, схиль­ність яко­го до над­зви­чай­но віль­но­го вико­ри­стан­ня своїх дже­рел, вклю­ча­ю­чи «кон­стру­ю­ван­ня» істо­рич­них фак­тів на осно­ві влас­них здо­га­док чи навіть вига­док, є загаль­но­ві­до­мою 25. Інші сини Кей­с­ту­та тут пере­ра­хо­вані пра­виль­но, однак Бутав Кей­с­ту­то­вич помил­ко­во від­не­се­ний до синів Оль­гер­да, так само, як Нари­мунт і Любарт реаль­но – сини Геди­мі­на. У Хроні­ці Бихов­ця серед синів Кей­с­ту­та зга­дуєть­ся Андрій Гор­ба­тий Поло­ць­кий, насправ­ді – син Оль­гер­да 26. Зазна­чи­мо, що у Євреї­новсь­ко­му літо­пи­су, єди­но­му, де містить­ся перелік Оль­гер­до­ви­чів, ана­ло­гіч­ний з Хронікою Бихов­ця, серед Кей­с­ту­то­ви­чів поі­мен­но названі лише Віто­вт, Андрій Поло­ць­кий і Жиги­монт, про інших же ска­за­но: «А три в моло­до­сти сво­ей без пло­ду и без удѣ­лов помер­ли» 27. У Хроні­ці ж Бихов­ця замість цих анонім­них князів фігу­ру­ють Пат­ри­кій, Товти­вил та Вой­дат – так само, як у Длу­го­ша. Оскіль­ки вка­за­на хроніка відо­ма лише з видан­ня Т. Нар­бу­та, а остан­ній «про­сла­ви­вся» дуже віль­ним від­но­шен­ням до своїх дже­рел і навіть пря­ми­ми фаль­си­фіка­ція­ми, то ціл­ком мож­ли­во, що іме­на трьох Кей­с­ту­то­ви­чів «додав» з Длу­го­ша сам Нар­бут. Це тим більш віро­гід­но, що ні Пат­ри­кій, ні Товти­вил, ні Вой­дат у литовсь­ко-русь­ких літо­пи­сах жод­но­го разу біль­ше не зга­ду­ють­ся. Не мож­на ціл­ком виклю­ча­ти й того, що їх іме­на запо­зи­чив з польсь­кої хро­но­гра­фії (Мєховсь­ко­го чи Кро­ме­ра) сам автор Хроніки Бихов­ця. У Хроні­ці Стрий­ковсь­ко­го перелік синів Кей­с­ту­та повністю повто­рює Длу­го­ша. Однак про Пат­ри­ка Кей­с­ту­то­ви­ча тут наве­де­но додат­ко­ві відо­мо­сті: його уді­лом були «Bransko, Zurasz i Stramele» (на Під­ля­ш­ші), а сам князь, «про­вів­ши вели­кі вій­ни з прус­сь­ки­ми хре­сто­нос­ця­ми», начеб­то був вби­тий тата­ра­ми у 1398 р. 28. Це – одне з тих «ори­гі­наль­них пові­дом­лень» Стрий­ковсь­ко­го, досто­вір­ність яких є біль­ше ніж сум­нів­ною; зокре­ма, якщо Пат­рик, брат вел. кня­зя Віто­вта, заги­нув у 1398 р., то чому він жод­но­го разу не зга­дуєть­ся у дже­ре­лах про­тя­гом 1380 – 1390‑х рр.? Від­зна­чи­мо ще, що у старій польсь­кій історіо­гра­фії впев­неність у тому, що Пат­ри­кій був сином Кей­с­ту­та, була настіль­ки міц­ною, що при­зве­ла навіть до «виправ­лен­ня» тек­сту дже­ре­ла. За Віган­дом і Длу­го­шем, неза­ба­ром піс­ля похо­ду 1352 (за Длу­го­шем 1348) р. ана­ло­гіч­ний похід на Прус­сію здійс­нив анонім­ний князь Смо­ленсь­кий, який у ньо­му і заги­нув. Й. Фогт та Е. Рачинсь­кий, пер­ші видав­ці Віган­да, чомусь ото­тож­ни­ли цьо­го кня­зя з Пат­ри­ком Кей­с­ту­то­ви­чем 29, мабуть, на під­ставі свід­чен­ня Длу­го­ша про участь Пат­ри­кія у попе­ред­ньо­му поході. Однак у Віган­да загиб­лий князь Смо­ленсь­кий ясно назва­ний «filius fratri sui», тоб­то­си­ном бра­та Кей­с­ту­та 30. Тим часом у видан­ні Фог­та-Рачинсь­ко­го замість цьо­го стоїть про­сто «filius» (син), а у польсь­ко­му пере­кла­ді гово­рить­ся, що князь Смо­ленсь­кий «лед­ве не заги­нув»! 31. З цьо­го видан­ня дану гру­бу помил­ку перей­няв І. Дани­ло­вич, у яко­го вка­за­но, ніби­то Віганд нази­ває Пат­ри­ка 1352 р. «Rex de Smalentz», а остан­ньо­го – сином Кей­с­ту­та 32.

Якщо ж ми звер­не­мо­ся до свід­чень сучас­ни­ка, Віган­да Мар­бурзь­ко­го, то поба­чи­мо, що в ньо­го Пат­рик жод­но­го разу (з чоти­рьох випад­ків) сином Кей­с­ту­та не назва­ний; хоча, якби це було справ­ді так, то слід визна­ти досить див­ним, що хроніст ніяк не від­зна­чив дано­го фак­ту. Наре­шті, сам Кей­с­тут, у доку­мен­ті 1358 р. при­зна­ча­ю­чи Пат­ри­кія «голо­вою комісії» з визна­чен­ня литовсь­ко-мазо­ве­ць­ко­го кор­до­ну, своїм сином його також не нази­ває (див. вище). Нага­дає­мо також відо­мий факт, що Кей­с­тут до кін­ця жит­тя зали­шав­ся язич­ни­ком, а тому досить мало­віро­гід­но, щоб він назвав сво­го стар­шо­го сина хри­сти­янсь­ким іме­нем Пат­ри­кій, тоді як всі його інші чис­лен­ні сини отри­ма­ли іме­на литовсь­ко-язич­ни­ць­кі (най­мо­лод­ший з них, Жиги­монт, був охре­ще­ний вже піс­ля смер­ті бать­ка, а його пер­ше, язич­ни­ць­ке ім’я зали­шаєть­ся неві­до­мим 33. Таким чином, пові­дом­лен­ня Длу­го­ша (та зас­но­ва­них на ньо­му більш піз­ніх польсь­ко-литовсь­ких хронік) про наяв­ність у Кей­с­ту­та сина Пат­ри­кія, слід визна­ти лише здо­га­дом само­го хроніста.

Ім’я пер­шо­го кня­зя Ста­ро­дубсь­ко­го, саме з цим титу­лом, нам відо­ме лише зі зна­ме­ни­то­го Любе­ць­ко­го сино­ди­ка (пом’янника), а також близь­ко­го до ньо­го Пом’янника Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври. У цих пам’ятках серед князів, діяль­ність яких упев­не­но від­но­сить­ся до XIV ст., зустрі­чає­мо «Кн(я)зя Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча Ста­ро­дуб­ска­го, пріем­ша­го агг(е)лскій образъ, и кн(я)гиню его Еле­ну, с(ы)на ихъ кн(я)зя Иоан­на» 34. Зва­жа­ю­чи на рід­кісне ім’я Пат­ри­кія та його титул, без­умов­но, мова йде про бать­ка більш відо­мо­го кня­зя – Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча Ста­ро­дубсь­ко­го. Він також запи­са­ний у Вве­денсь­ко­му пом’яннику, але без титу­ла «Ста­ро­дубсь­ко­го» 35, який неод­но­ра­зо­во зга­дуєть­ся у дже­ре­лах про­тя­гом 1397 – 1407 рр.

В історіо­гра­фії доне­дав­на домі­ну­ва­ло пере­ко­нан­ня, що Пат­ри­кій Дави­до­вич був однією осо­бою з Пат­ри­кієм Нари­мун­то­ви­чем – ону­ком вел. кня­зя литовсь­ко­го Геди­мі­на, який мав отри­ма­ти Ста­ро­дуб від вел. кня­зя Оль­гер­да або Воло­ди­сла­ва-Ягай­ла. З літо­писів про Пат­ри­кія Нари­мун­то­ви­ча відо­мо лише те, що у 1383 – 1387, а потім удру­ге у 1397 р., він був слу­жи­лим кня­зем у Нов­го­роді Вели­ко­му 36. Впев­неність у його тотож­но­сті з Пат­ри­кієм Дави­до­ви­чем базу­ва­ла­ся на тому, що його бать­ко, Нари­мунт Геди­мі­но­вич († 1348), при хре­щен­ні був назва­ний Глі­бом; а це ім’я роз­гля­да­ло­ся немов би як синонім імені Давид, оскіль­ки один зі зна­ме­ни­тих дав­ньо­русь­ких свя­тих, кн. Гліб Воло­ди­ми­ро­вич (брат Бори­са), носив хре­стильне ім’я Дави­да. Упер­ше вер­сію про «Глі­ба-Дави­да Нари­мун­да Геди­мі­но­ви­ча» запро­по­ну­вав архіє­пис­коп Філа­рет (Гумілевсь­кий), хоча він, слі­дом за кн. П. Дол­го­ру­ко­вим, помил­ко­во вва­жав Пат­ри­кія не сином, а ону­ком Нари­мун­та 37. Надалі Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча з Пат­ри­кієм Нари­мун­то­ви­чем-Глі­бо­ви­чем ото­тож­ню­ва­ли В. Б. Анто­но­вич, Р. В. Зотов, М. С. Гру­шевсь­кий, Ю. Пузи­на, С.-М. Кучинсь­кий, Ф. М. Шабуль­до, О. В. Руси­на та інші 38. Менш поши­ре­ною є інша дум­ка, за якою Пат­ри­кій Дави­до­вич Ста­ро­дубсь­кий не був тотож­ний Нари­мун­то­ви­чу, похо­дя­чи з дав­ньо­русь­кої дина­стії Рюри­ко­ви­чів 39.

Остан­ній період сво­го жит­тя Пат­ри­кій Дави­до­вич, як це вип­ли­ває з запи­су Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, про­вів на кня­жін­ні у сіверсь­ко­му Ста­ро­дубі. Впер­ше Ста­ро­дуб, як литовсь­ке володін­ня, зга­дуєть­ся у груд­ні 1379 р., коли в похід на ньо­го були від­прав­лені мос­ковсь­кі війсь­ка 40. Скоріш за все, це місто було при­єд­нане до ВКЛ разом з Чер­ні­го­вом – за нашою дум­кою, в період між 1372 та 1375 рр., – і тоді ж було від­дане у володін­ня Пат­ри­кію Дави­до­ви­чу 41. У 1388 р. серед «ducum Lythuanorum et Ruthenorum», які гостю­ва­ли при дворі коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла у Поль­щі, зга­дуєть­ся анонім­ний «duce Starodubski» 42; цим кня­зем міг бути як Пат­ри­кій, так і, що більш віро­гід­но (з хро­но­ло­гіч­них мір­ку­вань), уже хтось із його синів.

Близь­ко 1390 р. Віто­вт осо­би­сто свід­чив (перед уря­дом Тев­тонсь­ко­го орде­ну): «Так, у Русь­кій зем­лі бага­то зам­ків і тери­торій було здо­бу­то – те все вони (Оль­герд і Кей­с­тут) поді­ли­ли на попо­лам» 43. Отже, части­ну здо­бу­тої Сіверсь­кої зем­лі Оль­герд мав від­сту­пи­ти Кей­с­ту­ту. Ми вва­жає­мо, що цією части­ною і був Ста­ро­дуб, а також Рильськ, які Кей­с­тут від­дав своє­му дав­ньо­му васа­лу – Пат­ри­кію Дави­до­ви­чу, який до 1365 р. був його наміс­ни­ком у Город­ні, а потім отри­мав якийсь уділ «у Русь­кій зем­лі» (кня­зем Рильсь­ким піз­ні­ше був молод­ший син Пат­ри­кія, Федір). У про­тив­но­му разі дове­ло­ся б визна­ти, що Оль­герд пору­шив умо­ву з Кей­с­ту­том, а саме зали­шив за собою всю Сівер­щи­ну в її пов­но­му скла­ді (вер­сія Ю. Пузи­ни, С.-М. Кучинсь­ко­го, Ф. М. Шабуль­до). Ще менш віро­гід­но, що Оль­герд, нічим не поді­лив­ши­ся з Кей­с­ту­том, від­дав Ста­ро­дуб Пат­ри­кію Нари­мун­то­ви­чу (Р. В. Зотов, М. С. Гру­шевсь­кий). Наре­шті, ціл­ком мож­ли­во, що вер­хов­на вла­да саме Кей­с­ту­та над Ста­ро­ду­бом піз­ні­ше, на почат­ку XV ст., відо­бра­зи­ла­ся у тому, що це місто було пере­дане у володін­ня його молод­шо­му сину Жиги­мон­ту (Сигіз­мун­ду).

Окрім Ста­ро­ду­ба, Пат­ри­кій Дави­до­вич зберіг також і дея­кі незнач­ні володін­ня у корін­ній Литві. Так, у прус­сь­ко­му вказів­ни­ку литовсь­ких доріг 1385 р. зга­дуєть­ся «Patrickindorf», тоб­то «село Пат­ри­кія», що зна­хо­ди­ло­ся на від­стані одно­го пере­хо­ду від Голь­шан, по дорозі в Рудо­мин (суч. Руда­ми­на, пів­ден­ні­ше Віль­ню­са) 44. На те, що тут маєть­ся на ува­зі саме Пат­ри­кій Дави­до­вич, ука­зує згад­ка у цьо­му ж рай­оні, око­ли­цях Голь­шан – Ошмян, володінь його синів Іва­на та Олек­сандра, які відо­мі нам з інших дже­рел (див. наступ­ний абзац). З цієї ж при­чи­ни, здаєть­ся, мож­на заклю­чи­ти, що Пат­ри­кій у 1385 р. все ще був живим; адже в про­тив­но­му разі зга­дане село, по ана­ло­гії, мало бути назване по імені реаль­но­го влас­ни­ка, когось із його синів. Утім, одно­знач­но цьо­го ствер­джу­ва­ти не мож­на. За свід­чен­ням Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, Пат­ри­кій Дави­до­вич помер у чер­нец­тві: «Кнзя Пат­ри­кія Двдо­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го при­им­ша­го Аггл­ский обра(з), и Кня­ги­ню его Еле­ну, и Сыно(в) ихъ, Кнзя Ива­на». Ім’я його дру­жи­ни, Оле­ни, неві­до­мо­го поход­жен­ня, також відо­ме лише з цьо­го джерела. 

Жена: ЕЛЕ­НА

IІІ генерація.

ОЛЕК­САНДР ПАТ­РИ­КІЄВИЧ СТА­РО­ДУБСЬ­КИЙ (1360.1407),

Син Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча, Олек­сандр Пат­ри­кієвич Ста­ро­дубсь­кий, зга­дуєть­ся про­тя­гом 1360 – 1407 рр. (саме з таким титу­лом – з 1397 р.). Кн. Олек­сандр Пат­ри­кієвич, зга­дуєть­ся лише у прус­сь­ко­му вказів­ни­ку доріг 1385 р., де по дорозі з Сурвілі­шок до Голь­шан, в одно­му пере­ході до остан­ніх (бук­валь­но за 5–10 км) зга­дуєть­ся рези­ден­ція «Олек­сандра сина Пат­ри­ка» («Alexander Patirkens son»).

Ста­ро­дуб­ское кня­же­ство, Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич. Вре­мя чекан­ки — 1386–1393 гг.

Кн. Олек­сандр Пат­ри­кієвич Ста­ро­дубсь­кий був осо­бою для сво­го часу досить зна­ною. Під­су­мує­мо всі звіст­ки, що збе­рег­ли­ся про його діяль­ність. 1365 р., 14 люто­го – «rex Alexander», разом з Кей­с­ту­том, Оль­гер­дом та Пат­ри­кієм Горо­денсь­ким брав участь у поході на Прус­сію 45. 1385 р. – зга­дуєть­ся рези­ден­ція «Олек­сандра сина Пат­ри­ка» («Alexander Patirkens son»), розта­шо­ва­на у Литві за 5–10 км від Голь­шан (див. вище). 1388 р., сер­пень – у Ново­му Місті (суч. Нови Кор­чин, Польща), при дворі коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, серед інших «ducum Lythuanorum et Ruthenorum» зна­хо­ди­вся «duce Starodubski» 46. Чи був то Олек­сандр Пат­ри­кієвич, чи його брат Іван, чи, мож­ли­во, ще їхній ста­рий бать­ко, точ­но неві­до­мо. 1389/1392 р. – зна­хо­дя­чись у Віль­ні, Олек­сандр Пат­ри­кієвич пору­чи­вся за яко­гось Бар­то­ша Кой­лу­то­ви­ча, при­чо­му він пере­ра­хо­ва­ний остан­нім з чоти­рьох князів-пору­чи­телів (навіть піс­ля Оль­ги­мун­та – Іва­на Голь­шансь­ко­го) 47. До речі, це ще один аргу­мент про­ти того, що Олек­сандр був ону­ком Нари­мун­та, чле­ном прав­ля­чої дина­стії Гедиміновичів.

Коли саме Олек­сандр Пат­ри­кієвич успад­ку­вав Ста­ро­дубсь­ке князів­ство, точ­но неві­до­мо. У Хроні­ці Длу­го­ша пові­дом­ляєть­ся, що у жовтні 1393 р. король Вла­ди­слав-Ягай­ло, поми­рив­ши Віто­вта зі Ски­ри­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем, до обі­ця­но­го Ски­ри­гай­лу Київсь­ко­го князів­ства додав ще Кре­мі­не­ць, Ста­ро­дуб та Старі Тро­ки 48. Важ­ко ска­за­ти, наскіль­ки досто­вір­ним є це свід­чен­ня. З одно­го боку, в дано­му фраг­мен­ті своєї пра­ці Длу­гош, без сум­ніву, кори­сту­вав­ся дже­ре­ла­ми з королівсь­ко­го архіву, між іншим, гра­мо­тою Віто­вта від 3 жовтня 1393 р. 49 Також немає нічо­го див­но­го в тому, що учас­ни­ки уго­ди, домо­вив­шись відібра­ти Київ від Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча, зро­би­ли те саме сто­сов­но володінь наба­га­то слаб­шо­го кня­зя Ста­ро­дубсь­ко­го. Але навіть якщо ми й виз­нає­мо пові­дом­лен­ня Длу­го­ша досто­вір­ним, це ще не озна­чає, що умо­ва 1393 р. була повністю реалі­зо­ва­на на прак­ти­ці. Зокре­ма, Ста­рих Трок Ски­ри­гай­ло точ­но не отри­мав. Тим не менш, все ж не мож­на повністю виклю­ча­ти того, що під час київсь­ко­го кня­зю­ван­ня Ски­ри­гай­ла, у 1394 – 1397 рр. 50, він справ­ді володів Ста­ро­ду­бом, відібра­ним від Олек­сандра Патрикієвича (?).

Печать кн. Алек­сандра Ста­ро­дуб­ско­го (1387–1394) в виде про­ри­сов­ки в инвен­та­ре Я. Замойского.
1397 р., 6 січ­ня (на свя­то Хре­щен­ня) – кн. Олек­сандр Пат­ри­кієвич Ста­ро­дубсь­кий при­їж­д­жав у гості до Моск­ви 51. Надалі, як поба­чи­мо, він про­до­в­жу­вав під­т­ри­му­ва­ти друж­ні сто­сун­ки з Мос­ковсь­кою дер­жа­вою. 1398 р., 23 квіт­ня – вел. кн. Віто­вт, уклав­ши у Город­ні попе­ред­ню уго­ду з Тев­тонсь­ким орде­ном, зобов’язався на його рати­фіка­цію при­ве­сти з собою ряд вель­мож, які, оче­вид­но, були при­сут­ні­ми на пере­го­во­рах; серед них вка­за­ний і «Alexander Patrykiegen son» (при­чо­му він зга­да­ний піс­ля Іва­на Оль­ги­мун­то­ви­ча, як і в акті 1389/1392 р.) 52. Справ­ді, при рати­фіка­ції цієї уго­ди 12 жовтня того ж року, на німансь­ко­му ост­ро­ві Салін, серед свід­ків з литовсь­кої сто­ро­ни зга­дуєть­ся «dux Alexander de Starudup» (тепер уже перед Іва­ном Голь­шансь­ким) 53. 1400 р., 31 груд­ня – біля озе­ра Кру­ди, між Город­ном та Мере­чем, кн. Олек­сандр Пат­ри­кієвич Ста­ро­дубсь­кий видав гра­мо­ту, в якій при­сяг­нув піс­ля смер­ті вел. кня­зя Віто­вта не шука­ти собі інших гос­по­дарів, окрім коро­ля Вла­ди­сла­ва (Ягай­ла) та Коро­ни Польсь­кої 54. 1402 р. – кн. О. П. Ста­ро­дубсь­кий, разом з Семе­ном-Лугвенієм Оль­гер­до­ви­чем (Мсти­славсь­ким), під Любутсь­ком зустрі­ли кн. Роди­сла­ва Оль­го­ви­ча Рязансь­ко­го, який ішов похо­дом на Брянськ; литовсь­кі князі роз­гро­ми­ли рязан­ців та поло­ни­ли само­го Роди­сла­ва, яко­го відісла­ли до Віто­вта 55.

1403 р., 8 жовтня, видав свою доч­ку Агрип­пі­ну (Огро­фе­ну) заміж за кн. Андрія Дмит­ро­ви­ча (Можайсь­ко­го), бра­та вел. кня­зя Васи­ля Мос­ковсь­ко­го; весіл­ля від­бу­ло­ся у Москві 56. 1406 р., вере­сень, під час литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни (т. зв. «сто­ян­ня на Плаві») «herczog Allexander von Starodub» заду­мав перей­ти на сто­ро­ну Моск­ви, але зав­час­но був зааре­што­ва­ний Віто­втом; про це остан­ній пові­дом­ляв у листі вели­ко­му магіст­ру Тев­тонсь­ко­го орде­ну від 13 жовтня 57. 1407 р, 3 лип­ня – Віто­вт пові­дом­ляв орденсь­ко­му мар­шал­ку, що кн. Олек­сандр Ста­ро­дубсь­кий є живим та здо­ро­вим 58. На цьо­му звіст­ки дже­рел про Олек­сандра ури­ва­ють­ся; мож­ли­во, він так і помер у литовсь­кій в’язниці. В історіо­гра­фії пере­ва­жа­ю­чою є дум­ка, що зго­дом Олек­сандр Пат­ри­кієвич був звіль­не­ний, замість Ста­ро­ду­ба отри­мав Зве­ни­го­род (не піз­ні­ше 1408 р.), а потім Коре­ць на Волині, став­ши зас­нов­ни­ком роду князів Коре­ць­ких. Насправ­ді ж Коре­ць­кі похо­ди­ли від іншо­го Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча – молод­шо­го з трьох синів Пат­ри­кія Нари­мун­то­ви­ча, а не Давидовича.

Олек­сандр Пат­ри­кієвич Ста­ро­дубсь­кий був одним з неба­гатьох литовсь­ко-русь­ких уділь­них князів, які напри­кін­ці XIV ст. кар­бу­ва­ли свою влас­ну моне­ту. Сріб­ні «ден­ги» цьо­го кня­зя, що місти­ли­ся, голов­ним чином, у скла­ді скар­бів 1390‑х рр., були іден­ти­фі­ко­вані лише у 2007 р. На авер­сі цих монет зоб­ра­же­ний т. зв. «князівсь­кий знак», нав­ко­ло яко­го досить упев­не­но читаєть­ся леген­да (у дзер­каль­но­му відо­бра­жен­ні): «Печ(а)ть кн(я)зя Ол(е)кс(а)ндра П(а)тр(икиевича)» (остан­нє сло­во з трьох букв помі­щене все­ре­дині, по боках від зна­ку); реверс же пред­став­ляє собою непро­читне наслі­ду­ван­ня легенд татарсь­ких дир­хе­мів. Що сто­суєть­ся «князівсь­ко­го зна­ку», то він прак­тич­но іден­тич­ний зна­ку Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, кня­зя нов­го­род-сіверсь­ко­го та вел. кня­зя чер­ні­гівсь­ко­го (з таким титу­лом він запи­са­ний у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку). Навряд чи це мож­на пояс­ни­ти якось інак­ше, ніж тим, що Олек­сандр Ста­ро­дубсь­кий визна­вав свою васаль­ну залеж­ність від Кори­бу­та – голов­но­го пра­ви­те­ля Сівер­щи­ни 59. Це мог­ло мати міс­це в період з 1382-го (вби­вство Кей­с­ту­та та вте­ча за кор­дон Віто­вта) по 1392 р. (на почат­ку наступ­но­го року Кори­бут потра­пив до неволі, втра­тив­ши свої сіверсь­кі володіння).

Неза­ба­ром піс­ля аре­шту Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча (1406 р.) Ста­ро­дуб, разом з Брянсь­ком, було пере­да­но у володін­ня Швит­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Остан­ній у 1408 р., «спа­лив­ши зам­ки Bransko et Starodub, які отри­мав від Вла­ди­сла­ва коро­ля Польсь­ко­го та Олек­сандра (Віто­вта) вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го», виї­хав на служ­бу до вел. кня­зя Васи­ля Дмит­ро­ви­ча Мос­ковсь­ко­го 60. Разом зі Швит­ри­гай­лом до Моск­ви емі­гру­ва­ло також кіль­ка дріб­них князів, серед яких у літо­пи­сах пер­ши­ми вка­за­ні Пат­ри­кій Зве­ни­го­родсь­кий та Олек­сандр Зве­ни­го­родсь­кий 61.

Запи­сан во Вве­ден­ском синодике.

КН. ІВАН ПАТРИКІЄВИЧ

Кн. Іван Пат­ри­кієвич, окрім Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, зга­дуєть­ся лише у прус­сь­ко­му вказів­ни­ку доріг 1385 р., де на шля­ху між Солеч­ни­ка­ми (суч. литовсь­кий Шаль­чінін­кай, на кор­доні з Біло­рус­сю) та Ошмя­на­ми вка­зане «село Іва­на сина Пат­ри­кія» («Ywandorfe Patrikeson») 62. Побли­зу зна­хо­ди­ли­ся також і володін­ня його бра­та Олек­сандра: по дорозі з Сурвілі­шок до Голь­шан, в одно­му пере­ході до остан­ніх (бук­валь­но за 5–10 км) зга­дуєть­ся рези­ден­ція «Олек­сандра сина Пат­ри­ка» («Alexander Patirkens son») 63. Хто з братів був стар­шим, точ­но ска­за­ти немож­ли­во; більш віро­гід­но, що Олек­сандр, оскіль­ки він ще у 1365 р. разом з бать­ком брав участь у поході на Прус­сію. Іван Пат­ри­кієвич, скоріш за все, нена­дов­го пере­жив сво­го бать­ка або навіть помер ще за його жит­тя. Не виклю­че­но, що він міг володіти яко­юсь част­кою Ста­ро­дубсь­ко­го князів­ства. 64

Запи­сан в Вве­ден­ском помян­ни­ке: «Кнзя Пат­ри­кія Двдо­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го при­им­ша­го Аггл­ский обра(з), и Кня­ги­ню его Еле­ну, и Сыно(в) ихъ, Кнзя Ивана».

КН. АНДРЕЙ ПАТ­РИ­КЕ­Е­ВИЧ ЛУКОМ­СКИЙ И СТАРОДУБСКИЙ

князь Луком­ский и Ста­ро­дуб­ский, по Стрий­ковсь­ко­му родо­на­чаль­ник кня­зей Луком­ских. Ста­ро­ду­бом в кон­це XIV вла­де­ли Пат­ри­ке­е­ви­чи — вну­ки леген­дар­но­го кн. Дави­да Горо­денсь­ко­го. Не имея допол­ни­тель­ных све­де­ний, кото­рые бы опро­верг­ли утвер­жде­ние Стрый­ков­ско­го, сле­ду­ет при­знать кня­зя Андрея Пат­ри­ке­е­ви­чем из Стародубских. 

У 1386 р. під час бун­ту поло­ць­ко­го кня­зя Андрія Оль­гер­до­ви­ча у Луком­лі був його васал Андрій. Це міг бути син тра­кайсь­ко­го кня­зя Андрій Гор­ба­тий, але міг бути і з Андрей Пат­ри­ке­е­вич, бать­ко жін­ки Вітовта.

В сино­ди­ке КПЛ име­ет­ся поми­на­ние «кня­зя Пат­ри­кия, кня­зя Андрея», в кото­рых мож­но видеть того же Пат­ри­кия Дави­до­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го и его тре­тье­го сына. 

ФЕДІР ПАТ­РИ­КІЄВИЧ РИЛЬСЬ­КИЙ († 12.8.1399),

Молод­шим сином Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча, піс­ля Олек­сандра та Іва­на, напевне, був Федір. Про ньо­го збе­ре­гла­ся єди­на літо­пис­на звіст­ка, що у зна­ме­ни­тій битві на Вор­склі 12 серп­ня 1399 р. серед багатьох інших князів заги­нув Федір Пат­ри­кієвич Рильсь­кий 65. У біль­шо­сті інших літо­писів Федір Пат­ри­кієвич помил­ко­во назва­ний кня­зем Волинсь­ким, оскіль­ки до ньо­го від­не­се­но титул попе­ред­ньо­го у переліку кня­зя, Дмит­ра Дани­ло­ви­ча (Волинсь­ко­го-Острозь­ко­го); це доб­ре вид­но з порів­нян­ня текстів.)) Навряд чи мож­на сум­ні­ва­ти­ся в тому, що він успад­ку­вав Рильськ від бать­ка, сіверсь­кі володін­ня яко­го, в тако­му разі, не обме­жу­ва­ли­ся одним Стародубом.

ВАСИЛЬ N РИЛЬСЬКИЙ

Сином же Федо­ра Пат­ри­кієви­ча, а мож­ли­во, бра­том, досить логіч­но визна­ти Васи­ля Рильсь­ко­го; цей князь у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку поми­наєть­ся всьо­го через один запис піс­ля Пат­ри­кія Дави­до­ви­ча Ста­ро­дубсь­ко­го з сином Іва­ном (їх розді­ляє лише ім’я кн. Бори­са Михай­ло­ви­ча Тверсь­ко­го, † 1395). 66. Також віро­гід­ним є при­пу­щен­ня С.-М. Кучинсь­ко­го, що у 1408 р., під час від’їзду до Моск­ви Швит­ри­гай­ла, а також кіль­кох дріб­них князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі, Василь Рильсь­кий зберіг вір­ність Литовсь­кій дер­жаві. Саме через це ані він, ані рильсь­кі бояри, на від­мі­ну від бояр дея­ких інших сіверсь­ких міст, не зга­дуєть­ся в літо­пис­но­му пові­дом­лен­ні про цю еміграцію.

АГРИП­ПІ­НА (ОГРО­ФЕ­НА) ПАТРИКІЄВНА

1403 р., 8 жовтня – видав свою доч­ку Агрип­пі­ну (Огро­фе­ну) заміж за кн. Андрія Дмит­ро­ви­ча (Можайсь­ко­го), бра­та вел. кня­зя Васи­ля Мос­ковсь­ко­го; весіл­ля від­бу­ло­ся у Москві. 67.

IV генерація.

ФЕДІР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ СТА­РО­ДУБ­СКИЙ И ПУТИВЛЬСКИЙ

Во Вве­ден­ском Печер­ском сино­ди­ке поми­на­ют кня­зей: Пат­ри­кея Дави­до­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го, Алек­сандра Пат­ри­ке­е­ви­ча и Федо­ра Алек­сан­дро­ви­ча Ста­ро­дуб­ско­го 68.

У тому ж пові­дом­лен­ні 1408 р., відра­зу піс­ля Пат­ри­кія та Олек­сандра Зве­ни­го­родсь­ких, висту­пає кн. Федір Олек­сан­дро­вич з Путив­ля. «Кн. Пат­ри­кѣй Зве­ни­го­род­ский и кн. Алек­сан­дръ Зве­ни­го­род­ский же, и ис Путив­ля кн. Федоръ Алек­сан­дро­вич (…)» 69. Саме таким слід визна­ти почат­ко­ве читан­ня наве­де­ної цита­ти. Тим часом в інших зве­ден­нях виді­лені кур­си­вом спо­луч­ни­ки «же и» від­сут­ні; але якщо дея­кі видав­ці пра­виль­но про­ста­ви­ли знак коми, який у дав­ньо­русь­ких текстах не вжи­вав­ся, піс­ля сло­ва «Зве­ни­го­род­ский» 70 – піс­ля слів «из Путим­ля», які, таким чином, ста­ли від­но­си­ти­ся до попе­ред­ньо­го кня­зя Олек­сандра Зве­ни­го­родсь­ко­го. Саме собою пере­бу­ван­ня у пів­ден­но­му Путив­лі Олек­сандра Зве­ни­го­родсь­ко­го досить сум­нівне. До того ж, у тако­му випад­ку Федір Олек­сан­дро­вич, на від­мі­ну від всіх інших князів у переліку, «зали­шаєть­ся» без вказів­ки на своє удільне володіння.Як при­пу­стив М. С. Гру­шевсь­кий, він міг бути сином Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча Ста­ро­дубсь­ко­го, оскіль­ки в сусід­ньо­му Рильсь­ку (в тексті оче­вид­на опис­ка чи дру­карсь­ка помил­ка – «в Путив­лю») сидів син Пат­ри­кія Федір († 1399) 71. Ця ж вер­сія, як дове­де­ний факт, була прий­ня­та і в польсь­кій історіо­гра­фії 72. Оста­точ­но вона під­твер­ди­ла­ся піс­ля пуб­ліка­ції пом’янника Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври, де запи­са­но «кня­зя Фео­до­ра Алек­сан­дро­ви­ча, Ста­ро­дуб­ско­го», який міг бути лише сином Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча 73. Най­віро­гід­ні­ше, що Федір Олек­сан­дро­вич отри­мав Путивль від вел. кня­зя Віто­вта, піс­ля смер­ті бать­ка у 1407/1408 р., замість кон­фіс­ко­ва­но­го у Олек­сандра Ста­ро­ду­ба. При­найм­ні Путивль навряд чи міг нале­жа­ти ще само­му Олек­сан­дру Пат­ри­кієви­чу, оскіль­ки з XIV ст. це істо­рич­но сіверсь­ке місто адміністра­тив­но вхо­ди­ло до скла­ду Київсь­кої, а не Сіверсь­кої зем­лі 74. Що ж сто­суєть­ся титу­лу­ван­ня Федо­ра Олек­сан­дро­ви­ча у пом’яннику кня­зем Ста­ро­дубсь­ким, то навряд чи його мож­на сприй­ма­ти лише як родо­ве «пріз­ви­ще», які у князівсь­ко­му сере­до­ви­щі того часу прак­тич­но ще не вжи­ва­ли­ся. Скоріш за все, Федір повер­нув­ся з Моск­ви до ВКЛ разом зі Швит­ри­гай­лом у 1410 р. 75, піс­ля чого й отри­мав від Віто­вта свою родо­ву «отчи­ну» – Ста­ро­дубсь­ке князів­ство. У тако­му разі Федір Олек­сан­дро­вич помер не піз­ні­ше 1422 р., коли з титу­лом кня­зя Ста­ро­дубсь­ко­го («dux Starodubensis») впер­ше висту­пає вже Сигіз­мунд, молод­ший брат Віто­вта 76.

Персони без місця та сумнівні

КН. ВАСИ­ЛІЙ ПАТ­РИ­КЄЄВИЧ І ЙОГО ДОНЬ­КА МАРІЯ ВОРОТИНСЬКА

В сино­ди­ке риз­ни­цы Тро­и­це-Сер­ги­е­ва мона­сты­ря отме­че­на сре­ди имен обыч­ных вклад­чи­ков при­сут­ство­ва­ла память «кня­зю Пат­ри­кею (Воро­тын­ские), кня­зю Васи­лию, кня­гине Марии» 77. Судя по запи­си речь в дан­ном слу­чае шла об кня­гине Марии Васи­льевне Пат­ри­ке­е­вой Воро­тын­ской. Ред­кое имя Пат­ри­кий при­сут­ство­ва­ло так­же в памя­ти рода кня­зя Дмит­рия Воро­тын­ско­го из сино­ди­ка Иоси­фо-Воло­ко­лам­ско­го мона­сты­ря 1597 г. При этом женой Федо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го была Мария Кори­бу­тов­на. Дру­гая Мария Воро­тын­ская (жена Федо­ра Юрье­ви­ча) есть в запи­си кня­зей Воро­тын­ских из сино­ди­ка Успен­ско­го собо­ра: «кня­гине Марьи княж Федо­ро­ве Юрье­ви­ча Воро­тын­ска­го и сыну ее кня­зю Миха­и­лу». Позд­нее Воро­тын­ские кня­зья тре­бо­ва­ли от бра­тии одо­ев­ско­го Ана­ста­со­ва мона­сты­ря в 1557 г. «пети и обед­ни слу­жи­ти по кня­зе Фео­до­ре Юрье­ви­че Воро­тын­ском». Сле­дом упо­ми­нал­ся корм по кня­зе Миха­и­ле Федо­ро­ви­че 78. Сре­ди извест­ных сыно­вей Пат­ри­кия Нари­мун­то­ви­ча Васи­лия не наблю­да­ет­ся. Был кн. Васи­лий Рыль­ский из Вве­ден­ско­го помян­ни­ка, кото­ро­го неко­то­рые запи­сы­ва­ют в сыно­вья Пат­ри­кия Давы­до­ви­ча. И был выехав­ший в Моск­ву князь Пат­ри­кий Фёдо­ро­вич Звенигородский. 

Скрипторий

№ 1

[1387–1394], feria sexta. Виль­но. Кня­зья Дмит­рий (Оль­гер­до­вич), Миха­ил Евну­тье­вич, Оль­ги­монт и Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич, а так­же несколь­ко бояр, в том чис­ле Пек­ш­те, его сын Суди­монт, Гаштольд, пору­ча­ют­ся за Бра­тошу Койлутовича.

Ори­ги­нал в XVI в. хра­нил­ся в Корон­ном архи­ве в Кра­ко­ве. Опи­сан в инвен­та­ре Я. Замой­ско­го, состав­лен­ном в послед­ние годы прав­ле­ния коро­ля Сигиз­мун­да Авгу­ста (1569–1572).
Копия 1. Инвен­тарь Яна Замой­ско­го. Регест запи­сан под номе­ром XI в 4‑м томе инвен­та­ря в раз­де­ле «Lituaniae» сре­ди груп­пы реге­стов, оза­глав­лен­ных «Lituaniae ex reuisione Varsauiensi». Ранее инвен­тарь хра­нил­ся в Биб­лио­те­ке орди­на­ции Замой­ских в Вар­ша­ве, где имел сиг­на­ту­ру Ms. 1603. В насто­я­щее вре­мя: AGAD. F. 358. BOZ, nr. 33. Inwentarz Archiwum Koronnego Jana Zamojskiego. T. IV. S. 605 (по ста­рой паги­на­ции – 675).

Основ­ные пуб­ли­ка­ции: Semkowicz W. O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlachtą polską w Horodle roku 1413 // Miesięcznik Heraldyczny. R. 6. 1913. № 11–12. S. 180–181; R. 7. 1914. № 3–4. S. 52–53 (упо­ми­на­ния); Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. T. 12. Kraków, 1919. S. 166 (упо­ми­на­ние); Лиц­ке­вич О.В. Пору­чи­тель­ство литов­ско-рус­ской зна­ти за ноби­ля Бра­тошу Кой­лу­то­ви­ча (1387–1394 гг.) // Бела­рус­кая даўні­на. Вып. 1. Мн., 2014. С. 29–58 (по фото­сним­ку копии 1, предо­став­лен­но­му С. В. Поле­хо­вым; пере­вод на рус­ский язык, ком­мен­та­рий по персоналиям).

Элек­трон­ная вер­сия сде­ла­на по послед­ней пуб­ли­ка­ции: «В ори­ги­наль­ном тек­сте реге­ста зна­ки пре­пи­на­ния рас­став­ле­ны не совсем после­до­ва­тель­но. В неко­то­рых слу­ча­ях запя­тые постав­ле­ны, в неко­то­рых нет. Поэто­му мы сочли необ­хо­ди­мым выде­лить те зна­ки пре­пи­на­ния, кото­рые вне­се­ны в текст нами, – они постав­ле­ны в квад­рат­ные скоб­ки. Кро­ме того, в текст вне­сен зна­чок |, кото­рым обо­зна­че­ны кон­цы строк. Сокра­ще­ния рас­кры­ва­ют­ся, и вос­ста­нов­лен­ные нами части слов так­же поме­ща­ют­ся в квад­рат­ные скоб­ки. Бук­вы, пере­дан­ные над­строч­ны­ми знач­ка­ми (напри­мер m, n), вно­сят­ся в текст и обо­зна­ча­ют­ся кур­си­вом». Изоб­ра­же­ние про­ри­си одной из печа­тей здесь не при­во­дит­ся (оно есть в статье).

Russicae L[itte]ra1 ducis Demetrij et ducis Michailo Geunutouicz, ducis Olgi|mundi, ducis Al[e]x[a]ndri Patrikyouicz[,] Mingailonis cum fratre Surgilo, | K2 Pextis et filij eius Sudimunt[,] 3–3 Gastouti[,] 4–4 Kirdiies5[,] | Montwit6 7- magni ducis Skirgalonis boiari ‑7 Leonis Snirixeuicz[,] Juani | Russanouicz[,] Butiuit Rakuteuicz[,] Maniuit 8–8 Pomikudouicz, Dir|mant Souininouicz9[,] Butrim Souiczouicz[,] Dougert Solkuteuicz10, Kinieit[,] | Voistout Suireikouicz11[,] Lalusz Kirstoutouicz, quibus 12–12 | Bratosz Koilutouicz ad fideiussionem recipiunt.
Vilnae, fe[ria] 6. Sine | anno. Cum sigillis seniorum ex ipsis, primo quod in medium appensum est | Pogonia, s[e]c[u]ndo13, tercio 14–14 omisso, quarto obliterato, quinto 15–15 | in cera sup[er]lin[iente]16. № XI.

1 Над стро­кой повто­ре­но: Russicae.
2 Так в ори­ги­на­ле: отдель­но сто­я­щая заглав­ная бук­ва K.
3–3 Зачерк­ну­то: Gastolti.
4–4 Зачерк­ну­то: Kirdois.
5 Вопре­ки чте­нию В. Сем­ко­ви­ча (Kirdites) мы не нахо­дим в этом сло­ве бук­вы t. Хотя пред­по­след­няя бук­ва чита­ет­ся неуве­рен­но, мы пред­по­ла­га­ем, что это бук­ва e, может быть, несколь­ко видо­из­ме­нен­ная из-за помар­ки писаря.
6 Вопре­ки чте­нию О. Галец­ко­го (Montwil) послед­няя бук­ва име­ни явно чита­ет­ся как t, а не l. В реге­сте вооб­ще нет слу­ча­ев, что­бы твер­дое «л» пере­да­ва­лось с помо­щью поль­ской бук­вы ł (ср., напри­мер, Michailo). А в име­ни Montwit послед­няя бук­ва име­ет чет­ко обо­зна­чен­ную попе­реч­ную пере­кла­ди­ну и весь­ма похо­жа по напи­са­нию, напри­мер, на вто­рую бук­ву t в сло­ве Kirstoutouicz и на послед­нюю бук­ву t в сло­ве Butiuit.
7–7 Каки­ми зна­ка­ми пре­пи­на­ния выде­лить эту груп­пу слов, неяс­но, посколь­ку совсем неоче­вид­но, кто имен­но здесь назван бояри­ном кня­зя Скир­гай­лы – Montwit или Leon Snirixeuicz.
8–8 Зачерк­ну­то: Pamigu.
9 Тре­тья бук­ва в сло­ве напи­са­на с боль­шим нажи­мом, чем осталь­ные, и может быть про­чи­та­на и как u, и как n. Види­мо, что­бы устра­нить пута­ни­цу, писарь поста­вил над бук­вой допол­ни­тель­ный зна­чок в виде под­ко­вы окруж­но­стью вниз.
10 Вопре­ки чте­нию В. Сем­ко­ви­ча (Solkuleuicz) сло­во отчет­ли­во чита­ет­ся как Solkuteuicz, то есть с бук­вой t, а не l. Напи­са­ние букв в пред­по­след­них сло­гах иден­тич­но напи­са­нию букв в сло­ве Rakuteuicz.
11 Заглав­ная бук­ва S по напи­са­нию почти иден­тич­на заглав­ным бук­вам S в сло­вах Sudimunt, Skirgalonis, но верх­няя пет­ля напи­са­на с помар­кой. Вто­рая бук­ва может быть про­чи­та­на и как u, и как n.
12–12 Зачерк­ну­то: fideiussione p.
13 Сло­во напи­са­но над строкой.
14–14 Зачерк­ну­то quarto, но запя­тая после tercio остав­ле­на (види­мо, по недосмотру).
15–15 Здесь в ори­ги­на­ле поме­щен рису­нок, см. ниже.
16 Сло­во чита­ет­ся неуве­рен­но. Необыч­на фор­ма бук­вы s. Бук­ва u соеди­не­на с бук­вой p очень длин­ной чер­той. Фор­ма бук­вы p тоже несколь­ко отли­ча­ет­ся от фор­мы бук­вы p в дру­гих сло­вах (напри­мер recipiunt, primo). Воз­мож­но, это сокра­ще­ние для per.

О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel​.by/​d​o​k​/​d​0​5​1​.​htm, 2010.I.27, 2018.VII.05.

№ 2

1400.[XII.31], оу пѧтокъ оу канунъ с(вя)т(о)го ѡбрѣ­за­ниѧ Х(ристо)ва. Близ озе­ра Кру­ды меж­ду Город­ном и Мере­чем. Ста­ро­дуб­ский князь Алек­сандр Пат­ри­ке­е­вич при­ся­га­ет, что в слу­чае смер­ти вели­ко­го кня­зя Вито­вта при­зна­ет сво­им госу­да­рем коро­ля Поль­ши Вла­ди­сла­ва (Ягай­ла) и будет сохра­нять вер­ность Короне Польской.

Ори­ги­нал в XVI в. нахо­дил­ся в Корон­ном архи­ве в Кра­ко­ве. Опи­сан в инвен­та­ре М. Кро­ме­ра (1551): «1400. Alexander dux Starodubensis promittit post mortem Vitoldi se alium dominum nolle habere, praeter regem Poloniae». В XIX в. попал в Импе­ра­тор­скую пуб­лич­ную биб­лио­те­ку в Санкт-Петер­бур­ге. В насто­я­щее вре­мя: Рос­сий­ская наци­о­наль­ная биб­лио­те­ка в Санкт-Петер­бур­ге. Ф. 293 («Запад­но­рус­ские акты»), оп. 1, № 2. Пер­га­мен высо­той 130 мм, шири­ной 320 мм, заклад­ка для печа­ти 30 мм. От печа­ти оста­лась толь­ко пер­га­мен­ная лента.
Копия 1. Биб­лио­те­ка Чарто­рый­ских в Кра­ко­ве. Теки Нару­ше­ви­ча, т. 10, с. 59, № 14. Копия сде­ла­на по рас­по­ря­же­нию А. Нару­ше­ви­ча 1782.VII.29. При этом при­ве­де­но опи­са­ние печа­ти: «U dołu na zawiasce pargaminowej wisi pieczęć, u której na jednej stronie znak jakiś, na drugiej napis ruski wyciśniony».

Основ­ные пуб­ли­ка­ции и лите­ра­ту­ра: Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. Т. 1. 1340–1506. СПб., 1846. С. 28–29, № 17; Gołębiowski Ł. Dzieje Polski za panowania Jagiellonów. T. 1. Warszawa, 1846. S. 88; Daniłowicz I. Skarbiec dyplomatów papiezkich, cesarskich, królewskich, książęcych. T. 1. Wilno, 1860. S. 322, № 723 (по инвен­та­рю М. Кро­ме­ра); Голо­вац­кий Я.Ф. Памят­ни­ки дипло­ма­ти­че­ско­го и судеб­но-дело­во­го язы­ка рус­ско­го в древ­нем Галиц­ко-Вла­ди­мир­ском кня­же­стве и в смеж­ных обла­стях в XIV-XV сто­ле­ти­ях. Львов, 1867. С. 20, № 21; Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. T. 6. Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae. 1376–1430 / Collectus opera A. Prochaska. Kraków, 1882. S. 71, № 230; Собо­лев­ский А.И., Пта­шиц­кий С.Л. Палео­гра­фи­че­ские сним­ки с рус­ских гра­мот пре­иму­ще­ствен­но XIV века. СПб., 1903. Табл. 48 (фак­си­ми­ле); Крым­ский А. Укра­ин­ская грам­ма­ти­ка. Т. 1, вып. 2. М., 1908. С. 507; Розов В.А. Українсь­кі гра­мо­ти. Том 1. XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. Київ, 1928. С. 61–62, № 34; Akta unji Polski z Litwą. 1385 — 1791. Kraków, 1932. S. 33, № 36 (по ори­ги­на­лу, транс­ли­те­ра­ция латин­ским алфа­ви­том, дата: 1400.XII.31); Гра­мо­ти XIV ст. / Упо­рядк., вступн. стат­тя, комен­тарі і слов­ни­ки-покаж­чи­ки М.М. Пещак. Київ, 1974. С. 145–146 (по изда­нию В.А. Розо­ва, добав­лен фото­сни­мок ори­ги­на­ла). — Элек­трон­ная вер­сия сде­ла­на по изда­ни­ям В. А. Розо­ва, «Akta unji» и фото­сним­ку оригинала.

Дата: празд­ник Обре­за­ния Гос­под­ня (Circumcisio Domini) отме­ча­ет­ся 1 янва­ря. В 1400 г. его «канун», то есть 31 декаб­ря, дей­стви­тель­но при­хо­дил­ся на пятницу.

Се ѧзъ, кнѧз Алек­сандъ [sic] Пат­ри­кѣе­вич Ста­ро­дуб­ски [sic].
Зна­ме­нит чини­мы симъ нашимъ | листомъ, аже слю­бую и слю­бил есми и цѣло­вал есми кре­стъ по смер­ти нашго г(о)с(по)д(а)рѧ, вели|кого кнѧз(я) Вито­вта не иска­ти ми иныхъ гос­по­да­ревъ мимо нашег мило­го госпо|дарѧ кролѧ Вло­ди­сла­ва пол­ско­го и Кору­ны Пол­скоѣ. Не ѡтлу­чи­ти ми сѧ еѣ ни|которымъ вере­ме­немъ безо лсти и без хитрости.
На крѣ­пость сему нашем | листу нашю печѧт при­вѣ­си­ли есмо оув озе­ра оу Круды1 межи Город­на и Мереч | по Розтвѣ Х(ри)с(то)вѣ оу пѧтокъ оу канунъ с(вя)т(о)го ѡбрѣ­за­ниѧ Х(ристо)ва по наро­же­ньи С(ы)на | Божье­го тисѧчь лѣтъ и чоты­ри ста лѣтъ.

1 Воз­мож­но про­чте­ние: Крудъ.

На обо­ро­те позд­ней­шие запи­си: 1) Alexander Patrzykyewicz Starodubsky promittit Regno Poloniae assistere post mortem Witholdi (XVI в.). 2) 1400. 3) Datum apud locum Krud inter Grodno et Merecz. 4) № 36. 5) Rta

О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel​.by/​d​o​k​/​d​1​2​1​.​htm, 2010.X.01.

  1. Стані­слав Келем­бет. Князі Ста­ро­дубсь­кі та Рильсь­кі: сере­ди­на XIV – поча­ток XV століть.[↩]
  2. Stadnicki K. Synowie Gedymina wielko-władcy Litwy. Monwid – Narymunt – Jewnuta – Koriat. Lwow, 1881. S. 37–42; Wolff J. Rόd Gedimina. S. 16–18; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów / Biblioteka Genealogiczna. T. 2. Poznań; Wrocław, 1999. S. 21–27, 28–30, 31–32[↩]
  3. Пуб­ли­ка­ции доку­мен­тов Горо­ден­ско­го и Салин­ско­го дого­во­ров 1398 г. см.: Die Staatsverträge des Deutschen Ordens in Preussen im 15. Jahrhundert. Bd. 1 (1398–1437) / Hrsg. von E. Weise. Kö-nigsberg, 1939 (= 2. Auf l . Marburg, 1970). № 1–3. S. 7–13 (здесь же ука­за­ны про­чие пуб­ли­ка­ции; см. так­же: Лiц­кевiч А.У., 2010. С. 75–85). Ана­лиз под­го­тов­ки и содер­жа­ния Салин­ско­го дого­во­ра см.: Neitmann K., 1986. S. 150–153; Błaszczyk G., 2007. S. 70–99; Kubon S., 2016. S. 61–123[↩]
  4. GStAPK, Perg.-Urk. Schiebl. 53, Nr. 2 (RHD. Pars 2. № 1991). Два дру­гих транс­сумп­та литов­ско­го лати­но­языч­но­го экзем­пля­ра (GStAPK, Perg.-Urk., Schiebl. 62, Nr. 6, 8) выпол­не­ны по под­твер­жде­нию Ягай­ла 1404 г., кото­рое таких опи­са­ний не содер­жит.[↩]
  5. Gumowski M., 1930. S. 723, 724, 700–701 (имел­ся в виду Юрий Нари­мон­то­вич, нахо­див­ший­ся неко­то­рое вре­мя в Нов­го­ро­де, а не Юрий Вой­да­то­вич, как пред­по­ла­гал М. Гумов­ский), 708.[↩]
  6. AUPL. № 36. S. 33. В насто­я­щее вре­мя гра­мо­та хра­нит­ся в Отде­ле руко­пи­сей Рос­сий­ской наци-ональ­ной биб­лио­те­ки. Ф. 293 (Запад­но­рус­ские акты). Оп. 1. Ед. хр. 2.[↩]
  7. Зай­цев В.В., 2007. Новые наход­ки ран­них монет Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в Рос­сии // СНВЕ. Вып. 2. М. С. 123–125; Зай­цев В.В., 2016. Рус­ские моне­ты XIV–XVII вв. Очер­ки по нумиз­ма­ти­ке. М., 2016. С. 72–79.[↩]
  8. Козу­бовсь­кий, Г. А. Сіверсь­кі моне­ти 14 ст. / Г. А. Козу­бовсь­кий. – К., 1992. – 40 с., с. 4–38[↩]
  9. Мане­ты Бела­русі (да 1707 г.): давед­нік / склад.: Д. Гулец­кі, А. Гра­мы­ка, А. Кры­ва­руч­ка. – Мінск: І. П. Логві­наў, 2007. – 2016 с., с. 53–55[↩]
  10. Мане­ты Бела­русі (да 1707 г.): давед­нік / склад.: Д. Гулец­кі, А. Гра­мы­ка, А. Кры­ва­руч­ка. – Мінск: І. П. Логві­наў, 2007. – 2016 с., с. 54–55; 25, с. 16–22[↩]
  11. Мане­ты Бела­русі (да 1707 г.): давед­нік / склад.: Д. Гулец­кі, А. Гра­мы­ка, А. Кры­ва­руч­ка. – Мінск: І. П. Логві­наў, 2007. – 2016 с., с. 54[↩]
  12. Петр из Дус­бур­га. Хро­ни­ка зем­ли Прус­ской. – М., 1997. – С. 173–186, по покаж­чи­ку[↩]
  13. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. V. – Вып. 2 [Псков­ские лето­пи­си. – М., 1955. – Вып. 2]. – С. 22, 23).[↩]
  14. Петр из Дус­бур­га. Хро­ни­ка зем­ли Прус­ской. – С. 184[↩]
  15. Puzyna J. Narymunt Gedyminowicz // Miesiecznik Heraldyczny. – 1930. – № 3. – S. 36 (поси­лан­ня на робо­ти Коце­бу та Хале­ць­ко­го).[↩]
  16. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. V. – Вып. 2 [Псков­ские лето­пи­си. – М., 1955. – Вып.2]. – С. 22, 23.[↩]
  17. Długosz J. Opera omnia. – Cracoviae, 1876. – Т. XII. Historiae polonicae libri XII. T. III. – P. 172. В ста­ро­му польсь­ко­му пере­кла­ді тут допу­ще­но гру­бу помил­ку – «Patrycy syn Daniela» (Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście Przekład K. Mecherzyńskiego. – Kraków, 1868. – Т. III. Ks. IX, X – S. 162).[↩]
  18. Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 522.[↩]
  19. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 516–518, 520.[↩]
  20. Kodeks dyplomatyczny Księstwa Mazowieckiego. – Warszawa, 1863. – S. 73–74, № LXXX (Datum et actum in Grodno feria tercia proxima infra octauas Beati Laurencij Martiris gloriosi).[↩]
  21. Codex diplomaticus Prussicus. – Königsberg, 1848 – Bd. 3. – S. 115, № 87; див. також про цей епізод: Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 525.[↩]
  22. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 527–528; Bd. 3. – S. 80.[↩]
  23. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 544–545.[↩]
  24. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 549.[↩]
  25. Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 406; ця звіст­ка повто­ре­на у більш піз­ніх хроні­ках: Miechowita M. Cronica Polonorum. – Kraków, 1521. – P. CCLXIIII; Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 349.[↩]
  26. ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 43.[↩]
  27. ПСРЛ. – Т. XXXV. – С. 223, 224.[↩]
  28. Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, zmodska i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 58[↩]
  29. Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – Poznanie, 1842. – S. 94–95.[↩]
  30. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 518.[↩]
  31. Chronica Wigandi Marburgensis: Kronika Wiganda z Marburga. – S. 95–96.[↩]
  32. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych... – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 193–194, № 400.[↩]
  33. Wolff J. Rod Gedimina. – Krakow, 1886. – S. 62.[↩]
  34. Сино­дик Любец­ко­го Анто­ни­ев­ско­го мона­сты­ря. – Чер­ни­гов, 1902 (фак­си­мільне видан­ня). – Арк. 20; Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 18 (запис прак­тич­но повто­рює цито­ва­ний з Любе­ць­ко­го сино­ди­ка).[↩]
  35. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерської
    лаври. – С. 19).[↩]
  36. ПСРЛ. – М., 2000. – Т. III. – С. 379, 389; М., 2000 [Пг.-Л., 1915–1929]. – Т. IV. – Ч. 1. – С. 345, 347 (нов­го­род­ці прий­ня­ли мос­ковсь­ких наміс­ни­ків, піс­ля чого Пат­ри­кій, оче­вид­но, зму­ше­ний був поки­ну­ти місто).[↩]
  37. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние Чер­ни­гов­ской епар­хии. – Чер­ни­гов, 1874. – Кн. V. – С. 44, прим. 66.[↩]
  38. Келем­бет С. М. Сіверсь­кі князі Нари­мун­то­ви­чі // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2011. – № 2[↩]
  39. Wolff J. Rod Gedimina. – Krakow, 1886. – S. 17 (утім, тут автор помил­ко­во від­но­сив Пат­ри­кія до роду пів­ніч­но-русь­ких кн. Ста­ро­дубсь­ких, нащад­ків вел. кн. Воло­ди­ми­ро-Суз­дальсь­ко­го Все­во­ло­да «Вели­ке гніз­до»); Леон­то­вич Ф. И. Очер­ки исто­рии литов­ско-рус­ско­го пра­ва // Жур­нал Мини­стер­ства народ­но­го про­све­ще­ния. – 1893. – Декабрь. – С. 274, прим. 2; Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów. – Poznań;Wroclaw, 1999. – S. 29.[↩]
  40. ПСРЛ. – М., 2000 [Пг., 1922]. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 138.[↩]
  41. Деталь­ні­ше див.: Келем­бет С. М. Сіверсь­кі князі Нари­мун­то­ви­чі // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2011. – № 2. – С. 4–5. До наве­де­но­го тут огля­ду історіо­гра­фії з питан­ня, коли саме Пат­ри­кій (ніби­то Нари­мун­то­вич) отри­мав Ста­ро­дуб, дода­мо ще при­пу­щен­ня Я. Тень­говсь­ко­го, ніби­то це мог­ло ста­ти­ся піс­ля литовсь­ко­го похо­ду 1369 р., під час яко­го заги­нув кн. Семен Дми­ро­вич Кра­пи­ва Ста­ро­дубсь­кий (Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów. – Poznań; Wroclaw, 1999. – S. 30–31). Дослід­ник не знав, що назва­ний князь нале­жав до роду пів­ніч­но­русь­ких кн. Ста­ро­дубсь­ких, які не мали нічо­го спіль­но­го з сіверсь­ким Ста­ро­ду­бом.[↩]
  42. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 /​Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1896. – Т. XV.– S. 76.[↩]
  43. Ліц­кевіч А. У. «Мема­ры­ял Вітаўта» – пер­шая хроніка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га // Бела­рус­кая дум­ка. – 2009. – № 2. – С. 94.[↩]
  44. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 700.[↩]
  45. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 549.[↩]
  46. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1896. – Т. XV. – S. 76.[↩]
  47. Ця поруч­на гра­мо­та відо­ма лише з реге­сти в Інвен­тарі Кра­ківсь­ко­го корон­но­го архіву, укла­де­но­му Я. Замойсь­ким в 1560‑х рр., див.: Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum Komisji Historycznej. – Kraków, 1919.– T. XII. – Czesc I. – S. 166. О. Хале­ць­кий викла­дає її зміст так: «Poręczenie kniaziów: Dymitra, Michała Jawnutiewicza, Olgimunta i Aleksandra Patrykiewicza, oraz szeregu bojarów (m. i. «Montwil magni ducis Skirgalonis boiari») za Bartosza Kojlutowicza, datowane z Wilna, «feria sexta», bez podania roku». Гра­мо­та була укла­де­на не рані­ше груд­ня 1388 р., коли до Лит­ви повер­нув­ся з Моск­ви Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший (оче­вид­но – пер­ший з пору­чи­телів), і не піз­ні­ше 1392 р., коли Ски­ри­гай­ло втра­тив поса­ду наміс­ни­ка у ВКЛ і від­по­від­ний їй (у русь­ко­мов­них актах) титул вели­ко­го кня­зя.[↩]
  48. Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 502.[↩]
  49. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II. / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1891. – Т. XII. – S. 471. Зміст обох дже­рел прак­тич­но спів­па­дає, аж до точ­ної дати уго­ди.[↩]
  50. Гру­шевсь­кий М. С. Історія Украї­ни-Руси. – К., 1993. – Т. IV. – С. 173, 474.[↩]
  51. Карам­зин Н. М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. – СПб., 1842. – Кн. II. – Т. V. – Стб. 100, прим. 254. Оче­вид­но, ця звіст­ка запо­зи­че­на зі втра­че­но­го Трої­ць­ко­го літо­пи­су, оскіль­ки у всіх інших літо­пи­сах вона від­сут­ня. Пра­виль­ність пере­кла­ду року на січ­не­вий від Р. Х. під­твер­джує пов­на дата у попе­ред­ньо­му пові­дом­лен­ні (15 січ­ня у понеді­лок).[↩]
  52. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Crakoviae, 1882. – Т. VI. – S. 54; польсь­кий пере­клад: Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów… – Т. I. – S. 315, № 394.[↩]
  53. Codex diplomaticus Lithuaniae, e codicibus manuscriptis, in archive secreto Regiomontano asservatis / Ed. E. Raczyński. – Vratislaviae, 1845. – P. 256 (за тран­с­умп­том 1419 р.); Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów… – Т. I. – S. 315, № 395.[↩]
  54. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. I. XIV в. та пер­ша поло­ви­на XV в.– С. 61–62, № 34. Гра­мо­та вида­на 1400 р., у п’ятницю на кануні Обрі­зан­ня Хри­сто­во­го, тоб­то 31 груд­ня, яке у 1400 р. дійс­но при­па­да­ло на п’ятницю.[↩]
  55. ПСРЛ. – М., 2004 [М.; Л., 1949]. – Т. XXV. – С. 231, і т. д.[↩]
  56. ПСРЛ. – М., 2004 [М.; Л., 1949]. – Т. XXV. – с. 232.[↩]
  57. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe. – S. 136.[↩]
  58. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe. – s. 150.[↩]
  59. Бар­эй­ша Ю. Аб атры­бу­цыі і дата­ван­ні дзвюх манет Алексін­ска­го скар­бу // Бан­каўскі вес­нік. – 2007. – Май. – С. 65–67; Зай­цев В. В. Новые наход­ки ран­них монет Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в Рос­сии // Сред­не­ве­ко­вая нуміз­ма­ти­ка Восточ­ной Евро­пы. – М., 2007. – Вып. 2; Ряб­це­вич В. Н. О моне­тах Нов­го­род-Север­ско­го и Ста­ро­дуб­ско­го уде­лов Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го (послед­няя чет­верть XIV в.) // Там само, с. 138–159; Зай­цев В. В. «Север­ские» моне­ты с «кня­же­ским зна­ком», 80‑е гг. XIV в. // Нумиз­ма­ти­ка. – 2011. – № 1. – С. 18–20 (від­но­сить до кар­бу­ван­ня Ста­ро­дубсь­ко­го князів­ства, мож­ли­во, ще Пат­ри­кія Нари­мун­то­ви­ча, дво­сто­рон­ні ане­пі­граф­ні наслі­ду­ван­ня з «князівсь­ким зна­ком», біль­шість яких знай­де­но на півд­ні Брянсь­кої області). Крім того, низ­ку екзем­плярів цих монет мож­на зустріти в мере­жі Інтер­нет, напр. один з кра­щих: http://​rus​-moneta​.ru/​b​i​g​_​g​.​p​h​p​?​m​o​n​_​i​d​=​2​866. «Князівсь­кий знак» на моне­тах Олек­сандра Пат­ри­кієви­ча, порів­ня­но з моне­та­ми Кори­бу­та, хоча дуже і дуже незнач­но, все ж дещо видоз­мі­не­ний, нага­ду­ю­чи собою «про­цвіт­лий хрест».[↩]
  60. Długosz J. Opera omnia. – Т. XII. – P. 571. Зазна­чи­мо, що в історіо­гра­фії існує дум­ка, ніби­то Брянськ рані­ше також нале­жав Олек­сан­дру Пат­ри­кієви­чу, за Ф. І. Леон­то­ви­чем – про­тя­гом 1399 – 1401 рр., за С.-М. Кучинсь­ким – піс­ля 1401 р. Кучинсь­кий вва­жав, окрім того, що Олек­сандр володів ще і Чер­ні­го­вом! Про без­під­став­ність і неприй­нят­ність цих при­пу­щень див.: Руси­на О. В. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – К., 1998. – С. 106–107; Келем­бет С. М. Сіверсь­кі князі Нари­мун­то­ви­чі // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2011. – № 2. – С. 6.[↩]
  61. ПСРЛ. – Т. XXV. – С. 237, і т. д[↩]
  62. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 699.[↩]
  63. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 706–707. Від­сут­ність князівсь­ко­го титу­лу нас бен­те­жи­ти не повин­на, оскіль­ки відра­зу піс­ля Олек­сандра зга­дуєть­ся, також без титу­лу, «Ongemundes hoff Galschan», тоб­то кн. Іван Оль­ги­мун­то­вич Голь­шансь­кий.[↩]
  64. Scriptores rerum Prussicarum. – Bd. 2. – S. 706–707. Від­сут­ність князівсь­ко­го титу­лу нас бен­те­жи­ти не повин­на, оскіль­ки відра­зу піс­ля Олек­сандра зга­дуєть­ся, також без титу­лу, «Ongemundes hoff Galschan», тоб­то кн. Іван Оль­ги­мун­то­вич Голь­шансь­кий.[↩]
  65. 70. ПСРЛ. – Т. IV. – Ч. 1. – С. 386; М., 2000 [СПб., 1897]. – Т. XI. – С. 174.[↩]
  66. Сино­дик Любец­ко­го Анто­ни­ев­ско­го мона­сты­ря. – Чер­ни­гов, 1902 (фак­си­мільне видан­ня). – Арк. 20. Про смерть кн. Бори­са Михай­ло­ви­ча Тверського
    див. напр.: ПСРЛ. – Т. XXV. – С. 222. Щоправ­да, у Вве­денсь­ко­му пом’яннику піс­ля Бори­са Михай­ло­ви­ча, перед Васи­лем Рильсь­ким, запи­сані ще князі Дмит­ро Дру­ць­кий (зга­дуєть­ся у 1373 р.), Дани­ло Рома­но­вич Ново­сильсь­кий (поча­ток XV ст.) та якийсь Все­во­лод Устийсь­кий (Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пе-черах Києво-Печерсь­кої лаври // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 18). Який же поря­док був у спіль­но­му про­то­гра­фі обох сино­ди­ків, ми не знає­мо.[↩]
  67. ПСРЛ. – М., 2004 [М.; Л., 1949]. – Т. XXV. – С. 232[↩]
  68. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви… С. 18–19.[↩]
  69. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. VI. – Вып. 2. – Стб. 28; М., 2005 [СПб., 1910]. – Т. XX. – С. 225[↩]
  70. ПСРЛ. – Т. VIII. – С. 82; Т. XXIV. – С. 174), то інші (напр. ПСРЛ. – Т. XXV.– С. 237[↩]
  71. Гру­шевсь­кий М. С. Історія Украї­ни-Руси. – Т. IV. – С. 455.[↩]
  72. Puzyna J. Potomstwo Narymunta Gedyminowicza // Miesiecznik Heraldyczny. – 1931. – № 5. – S. 109, і т. д.[↩]
  73. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври. – С. 18–19. Сам Олек­сандр Пат­ри­кієвич запи­са­ний у пом’яннику дещо ниж­че, через три імені піс­ля Федо­ра Олек­сан­дро­ви­ча. Але хро­но­ло­гіч­на систе­ма у цій частині пам’ятки містить грубі «збої» навіть для князів однієї родин­ної лінії. Досить ска­за­ти, що кн. Роман Ново­сильсь­кий, запи­са­ний без­по­се­ред­ньо перед Федо­ром Олек­сан­дро­ви­чем, поми­наєть­ся піс­ля своїх двох синів, Дани­ла та Васи­ля Рома­но­ви­чів Ново­сильсь­ких, і навіть піс­ля ону­ка Васи­ля Льво­ви­ча, а бать­ко остан­ньо­го, Лев Рома­но­вич Ново­сильсь­кий – вза­галі більш ніж через два­дцять імен піс­ля сина! (там само).[↩]
  74. Деталь­ні­ше див.: Руси­на О. В. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – С. 108–109.[↩]
  75. ПСРЛ. – Пг., 1922. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 186.[↩]
  76. Dogiel M. Codex diplomaticus Regni Poloniae et Magni Ducatus Litvaniae. – Vilnae, 1764. – T. IV. – P. 114, № 90.[↩]
  77. ОР РГБ. Ф. 304/III. № 25. Л. 11, 65.[↩]
  78. Тро­иц­кий Н.И. Одо­ев­ский Ана­ста­сов Бого­ро­ди­це-Рож­де­ствен­ский мона­стырь (упразд­нен­ный) // Туль­ские древ­но­сти. Тула, 2002. С. 278[↩]