Капусты

Общие сведения о роде

КАПУ­СТИ /​Kapuśta, Kapuścianka, Капусьцянка/​– русь­кий князівсь­кий рід 15–16 ст., Рюри­ко­ви­чі, віт­ка пере­ми­шльсь­ко-козельсь­ких князів. Його пред­став­ни­ки нале­жа­ли до групи кня­жат-повіт­ни­ків; у 1‑й пол. 16 ст. володі­ли зем­ля­ми на пра­вах вислу­ги й спад­щи­ни на Пн. Київ­щині та Брян­щині. їх володін­ня були роз­ки­дані у Київсь­ко­му Поліс­сі, під Оршею і на Брян­щині. На поч. 17 ст. рід К. зга­сає. Знач­на ч. його маєт­ків у вигляді поса­гу Олек­сан­дри Андріїв­ни перей­ш­ла до рук кн. О.Вишневецького.

Родовод

I генерація

СЕМЁН ПЕРЕ­МЫШ­СКИЙ (1408)

II генерація

ИВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ ПЕРЕМЫШЛЬСКИЙ

Упо­ми­на­ет­ся во Вве­ден­ском синодике.

III генерація

1. КНЯЗЬ ИВАН КАПУ­СТА ИВА­НО­ВИЧ (1475)

князь Капу­ста Іва­навіч, като­ры ў 1475 г. сьвед­чыў у спра­ве кня­зёў Збараскіх.)

2. БОРИС ГОР­ЧАК ИВА­НО­ВИЧ КОЗЕЛЬ­СКИЙ И ПЕРЕМЫШСКИЙ

по мос­ков­ским родо­слов­ным кн. козель­ский (по дру­гим родо­слов­ным — пере­мышль­ский), про­то­пла­ста кня­зей Горчаковых.

Мос­ков­ские родо­слов­цы ука­зы­ва­ют, что он сын Ива­на Михай­ло­ви­ча Пере­мыш­ско­го. Одна­ко здесь веро­ят­но родо­слов­цы пута­ют отца Бори­са с кн. Ива­ном Михай­ло­ви­чем Пере­мыш­ским из Воро­тын­ский), родо­на­чаль­ник Гор­ча­ко­вых. Воз­мож­но, так­же что суще­ство­ва­ние Бори­са — это выдум­ка и все Капу­сты и Пере­мыш­ские-Гор­ча­ки про­изо­шли от Капу­сты Ива­но­ви­ча 1475 года.

По родо­слов­цам выехал вме­сте с отцом и сыном сво­им Федо­ром из Лит­вы на служ­бу к вели­ко­му кня­зю мос­ков­ско­му. От него, чрез вну­ка его Ива­на Федо­ро­ви­ча, по про­зва­нию Гор­ча­ка, про­ис­хо­дят кн. Горчаковы.

Князь Иван Михай­ло­вич Пере­мыш­ский Воро­тын­ский, кото­ро­му родо­слов­цы при­пи­сы­ва­ют отцов­ство Бори­са, в 1492 году при­ни­мал уча­стие в отра­же­нии напа­де­ния крым­ских татар под Мосаль­ском. В 1499 году вме­сте с Одо­ев­ским-Шви­хом выби­вал крым­ских и азов­ских татар из-под Белё­ва и Козель­ска. В 1503 году пытал­ся отво­е­вать вот­чи­ны, остав­ши­е­ся в Литве.

IV генерація

2/1. КН. ФЕДОР ИВАНОВИЧ/БОРИСОВИЧ ГОР­ЧАК ПЕРЕМИШЛЬСКИЙ

Пра Фёда­ра нічо­га ня ведама;
изве­стен толь­ко по родо­слов­ным, где у него вка­за­но отче­ство Бори­со­вич, воз­мож­но одно лицо с Федо­ром Капу­стой Ива­но­ви­чем Перемышским.

Жена: ....

3/1. КНЯЗЬ ТИМО­ФЕЙ ИВА­НО­ВИЧ КАПУ­СТА (1496, † 1515)

був чер­кас. і канів. наміс­ни­ком (1507–11). кара­леўскі чыноўнік,

Атрым­лі­вае пры­вілеі: у 1496 г. о пожа­ло­ва­нии «кня­зю Тимо­фею Ива­но­ви­чу Капу­сте дво­ра Лопо­ши и одно­го чело­ве­ка дан­ни­ка в Брян­ском пове­те» с осво­бож­де­ни­ем его от пла­ты-пого­лов­щи­ны [Акты Литов­ской Мет­ри­ки. Собра­ны Д.Н. Леон­то­ви­чем. Изда­ние Имп. Вар­шав­ско­го уни­вер­си­те­та. Т.1, вып.1, Вар­ша­ва, 1896, С.238]. ; 11.09.1498 г. на сёлы Лопаш, Бра­чо­ва, Рэвень i дань­нікаў Сыці­ча там жа [Литов­ская Мет­ри­ка. Т.1. Санкт-Петер­бург, 1910, Стол­бец 768–769]. В 1497 году меж­ду кня­зем Капу­стой и брян­ским намест­ни­ком кня­зем Федо­ром Ива­но­ви­чем раз­го­рел­ся кон­фликт. Намест­ник пожа­ло­вал­ся вели­ко­му кня­зю Алек­сан­дру, что Тимо­фей Капу­ста неза­кон­но при­со­еди­нил к Лопу­ши “мно­гие зем­ли наши бран­ские”. По делу были допро­ше­ны несколь­ко брян­ских бояр, кото­рые пока­за­ли, что “в Лопо­ши не было ни людей, ни паш­ное зем­ли” и то, что ещё быв­ший вла­де­лец, князь Иван Андре­евич “при­вер­нул к тому Лопо­шу” село Бра­чо­во и поме­стил там 6 семей зем­ле­дель­цев, а так­же село Рев­ны и так­же поме­стил там шесть семей, кото­рые нес­ли повин­ность в виде добы­чи зве­ря в окрест­ных лесах. В ито­ге, вели­кий князь осо­бым при­ви­ле­ем под­твер­дил пра­во кня­зя Тимо­фея Капу­сты на Лопушь, Бра­чо­во и Рев­ны, при этом они были даны ему “в отчи­ну” [ Lietuvos metrika. Knyga Nr.6 (1494–1506). Vilnius, 2007., с. 163 – 164]. Из кон­тек­ста этих доку­мен­тов сле­ду­ет, что Лопошь к вто­рой поло­вине 60‑х – нача­лу 70‑х гг. XV в. при­шло в запу­сте­ние и обез­лю­де­ло. Его воз­ро­дил князь Иван Андре­евич Можай­ский, кото­рый постро­ил «двор себе на том Лопо­ши». Лопошь ста­ла сель­цом, кото­рое за вер­ную служ­бу князь Иван Андре­евич пожа­ло­вал кня­зю Тимо­фею Ива­но­ви­чу Капу­сте. Вели­кий князь Алек­сандр Кази­ми­ро­вич под­твер­дил пра­во Тимо­фея на вла­де­ние Лопо­шью и пере­дал ему дан­ное сель­цо «в вот­чи­ну веч­но». Таким обра­зом, мы можем счи­тать уста­нов­лен­ным соци­аль­ный ста­тус Лопо­ши в послед­ней чет­вер­ти XV в.: вла­дель­че­ское посе­ле­ние – сель­цо, при­чем не бояр­ское, а город­ское, то есть нахо­див­ше­е­ся в част­ном вла­де­нии Брян­ских намест­ни­ков Вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го, а с 1498 г. став­шее наслед­ствен­ным вла­де­ни­ем кня­зя Тимо­фея Капусты.

У 1502 г. атрым­лі­вае пры­вілеі пацьвер­джа­ньне на Рата­лоўку i 10 слу­гаў, у 1506 — на куп­лю маё­мась­ці на рацэ Дубісіі. [2] Пась­ля гэта­га ў хут­кім часе ста­но­віц ца намесь­ні­кам Чар­кас­кім. Часто піс­ля вря­ду­ван­ня на при­кор­дон­них зам­ках достой­ні пред­став­ни­ки нобілі­те­ту у вина­го­ро­ду отри­му­ва­ли знач­ні земель­ні володін­ня або ж підви­щен­ня у влад­них струк­ту­рах ВКЛ. Кн. Ціма­фей Іва­навіч Капу­ста, намесь­нік Чар­кас­кі, піс­ля три­річ­но­го ста­ро­сту­ван­ня в Чер­кась­ко­му зам­ку (з 1508 по 1511 рр.), у лютым 1511 г. атрым­лі­вае пры­вілей на сёлы Мас­э­вічы, Хішы­ма Бела­ве­жу i Радамль у Алеўскіх ула дань­нях Кіеўска­га паве­ту [8, р. 435 –436].. Хут­ка па кінуў паса­ду намесь­ніка Чар­кас­ка­га якую ў лшені таго ж года зай­маў ужо Андр­эй Неміровіч.

Суть позо­ву кня­зя Тимо­фія Капу­сти, фак­тич­но, зво­ди­ла­ся до його про­те­сту про­ти повер­нен­ня маєт­ків Оста­фію Даш­ко­ви­чу. Так ста­ло­ся, що ті з них, які зна­хо­ди­ли­ся у Києві та Київсь­ко­му повіті були коро­лем Олек­сан­дром Ягел­лон­чи­ком пере­дані кня­зю, однак піс­ля повер­нен­ня пана Оста­фія, вже король Сигіз­мунд І вирі­шив від­но­ви­ти колиш­ні його стат­ки. Роз­гляд спра­ви по суті роз­гля­дав­ся у Бере­сті в лип­ні 1511 р. у при­сут­но­сті коро­ля та «панів ради», тоб­то на само­му най­ви­що­му рів­ні Вели­ко­го князів­ства Литовського.

Щоб збе­рег­ти за собою пра­во на маєт­ки О. Даш­ко­ви­ча, Тимо­фій Капу­ста вдав­ся до пря­мо­го напа­ду на честь і достоїн­ство сво­го віза­ві: «…он не ест вашей млсти слу­га доб­рый, але есть зрад­ца бра­та Вашей млсти: как дер­жал от его млсти Кри­чов, тогды с Кры­че­ва, зра­див­ши его млст, бегал к Москве» [6, с. 299–300]. В яко­сті дока­зу своїх слів Тимо­фій Капу­ста пред­ста­вив копію королівсь­ко­го листа з пожа­лу­ван­ням на його ім’я, в яко­му від­по­від­ним чином харак­те­ри­зу­вав­ся сам Оста­фій Даш­ко­вич і пере­да­ва­ло­ся його май­но («в Киев­ском пове­те, и с тыми дво­ры, што он мел в горо­де и в месте Киев­ском») князю.
І саме тут Оста­фій Даш­ко­вич вже зму­ше­ний був перед Сигіз­мун­дом І та пана­ми ради чіт­ко пояс­ни­ти ситу­а­цію з його пере­хо­дом на сто­ро­ну Іва­на ІІІ. Дослів­но він ска­зав наступне: «я, дей, зъеж­чал с Кры­че­ва к Москве, ни кото­рое шко­ды зам­ку и пан­ству его млсти не вчи­нив­ши; ниж­ли мя обмо­ви­ли были мои непры­я­те­ли заочне ку его его млсти; и мене тыи слу­хи зашли, иж бы мя его млсть мел без­винне поима­ти и шыею кара­ти; и я, боя­чи­ся того, подав­ши замок сов сим дво­ра­ни­ну гсдр­ско­му пану Пет­ру Епимаховичу
и объ­явив­шы­ся всим людем, поехал; и потом, быв­ши на Москве, за ся его млсть гсдря нашо­го есми пере­ед­нав­ши на кглейт, до его млсти при­е­хал; и его млсть, гсдр, будучы в тот­час на сой­ме вели­ком со вси­ми паны рада­ми в Бере­стьи, узнав­ши невин­ность мою, отпу­стил ми гнев свой и за ся в лас­ку свою пан­скую при­нял, и име­нья мои все мне поот­да­вал» [6, с. 300].
У зв’язку із заявою Тимо­фія Капу­сти ціл­ком логіч­ною ста­ла вимо­га від панів ради, по-пер­ше, пред­ста­ви­ти не копію на їх роз­гляд, а ори­гі­нал доку­мен­ту з печат­кою, і, по-дру­ге, дати від­по­відь, чи він ще й досі володіє заяв­ле­ни­ми маєт­ка­ми? На оби­д­ва ці питан­ня князь дав нега­тив­ну від­по­відь: сам лист начеб­то як «схо­ван в мене дома», ну а маєт­ки він зму­ше­ний був повер­ну­ти ще рані­ше, «как при­е­хал Оста­фей с Моск­вы, его млсть Алек­сандр корол за ся ему тыи име­ня поот­да­вал» [6, с. 300]. На цьо­му засі­дан­ні були заслу­хані й свід­ки. На жаль, неві­до­мо хто саме, однак відо­мо, що вони були чле­на­ми дію­чої ради («пано­ве рада наша неко­то­рыи»), а, від­по­від­но, нале­жа­ли до вищо­го нобілі­те­ту Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Всі вони одно­знач­но під­т­ри­ма­ли Оста­фія Даш­ко­ви­ча і повністю під­твер­ди­ли його сло­ва. Як вид­но, в пер­шій частині про­мо­ви було звер­ну­то ува­гу на наступ­ні обста­ви­ни: 1) сам Оста­фій був ого­во­ре­ний свої­ми воро­га­ми, 2) король, під­дав­шись цим чут­кам, вирі­шив його ска­ра­ти смер­тю, 3) ряту­ю­чись від мож­ли­во­го пока­ран­ня, він доб­ро­віль­но при­все­люд­но скла­дає з себе пов­но­ва­жен­ня і пере­дає всю міс­це­ву вла­ду пану Пет­ру Єпи­ма­хо­ви­чу, 4) піс­ля чого від’їжджає до Моск­ви. Важ­ли­во заува­жи­ти, що інфор­ма­цію щодо чуток на момент свід­чень вже прак­тич­но перевіри­ти було немож­ли­во (а, судя­чи із засі­дан­ня панів ради, цьо­го навіть ніх­то й не про­бу­вав зро­би­ти), а от при­люд­на части­на не мог­ла не бути загаль­но­ві­до­мою, оскіль­ки саме вона у 1504 р. супро­вод­жу­ва­ла­ся наступ­ним дипло­ма­тич­ним скан­да­лом. Щодо дру­гої части­ни про­мо­ви, то вона також була свід­чен­ням загаль­но­ві­до­мо­го для панів ради фак­ту (оскіль­ки для біль­шо­сті із них він був реаль­ністю, при якій вони були при­сут­ні саме як чле­ни най­ви­що­го управ­лінсь­ко­го орга­ну дер­жа­ви): Олек­сандр Ягел­лон­чик надав Оста­фію Даш­ко­ви­чу, кот­рий вже пере­бу­вав на мос­ковсь­кій служ­бі, охо­рон­ну гра­мо­ту («кглейт»), піс­ля чого колиш­ній воє­во­да зміг спо­кій­но з’явитися на сейм у Бере­сті в 1505 р., дати там свої пояс­нен­ня і повер­ну­ти­ся до Моск­ви; як резуль­тат цієї поїзд­ки – повер­нен­ня Оста­фію всьо­го його май­на, рані­ше конфіскованого.

Пояс­нен­ня, озву­чене паном Оста­фієм, з цьо­го момен­ту стає офі­цій­ним, оскіль­ки воно про­зву­ча­ло перед най­ви­щим орга­ном вла­ди Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го і, біль­ше того, було ще й схва­лене ним. Ухва­ле­на резо­лю­ція зафік­су­ва­ла повне виправ­дан­ня від­по­ві­да­ча: «…коли брат наш со вси­ми паны рада­ми, будучи на сой­ме вели­ком, ему гнев свой отпу­стил и за ся его в лас­ку свою при­нял, и име­ня ему поот­да­вал… Оста­фью и чти его ниче­го не шко­дить; …бо есть Оста­фей в том прав, а нам слу­га доб­рый а вер­ный». Ну а кня­зю Тимо­фію Капу­сті було нака­за­но зни­щи­ти копію пред­став­ле­но­го листа, а ори­гі­нал з печат­кою коро­ля Олек­сандра пере­да­ти до кан­це­лярії: «…кото­рый ж вже лист моцы жад­ное не маеть» [6, с. 301].

Кн. Ціма­фей Іва­навіч Капу­ста, у 1512 г. — пацьвер­джа­ньне на люд­зей у Камя­нец­кім паве­це, у 1514 г. — на пустыя зем­лі Даку­даўш­чы­ну й Шпа­ноўш­чы­ну ды люд­зей у тым жа паве­це. Даклад­на, што памёр у пер­шай пало­ве 1515 г., бо ў кан­цы таго ж году кня­гі­ня Ціма­фе­е­ва Іва­наві­ча Капусь­ці­на Ган­на атрым­лі­вае пацьвер­джа­ньне выш­эй­па­мя­нё­на­га пры­вілею на люд­зей у Камя­нец­кім паве­це. Іхнай дач­кою буд­зе кня­зёў­на Аўдо­ць­ця Капусь­цян­ка, жон­ка Тых­ны Казінскага.

Жена: АННА

2. 1506 (7014) г. инд. 9. апре­ля 7. Виль­на. — Подтв. купч. лист кор. пол. и вел. кн. лит. Алек­сандра кн. Тимо­фею Ив. Капу­сте на им. на р. Дуби­се, куп­лен­ное у бояр. Иваш­ка Мекневича.
Коп.: 1) РГА­ДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 56–56 об.; 2) [AGAD. Metryka Litewska. V. 7–10.]
Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 2. № 742. С. 177 (по коп. 2).
8. LietuvosMetrika. Knyg aNr. 8 (1499 – 1514): Užrašymų knyga 8. / Parengė A. Baliulis,R. Firkovičius, D. Antanavičius. – Vilnius, 1995.
6. Мали­нов­ский И. Сбор­ник мате­ри­а­лов, отно­ся­щих­ся к исто­рии панов-рады Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Томск, 1901. 693 с.

ИВАН ..... ПЕРЕМЫШСКИЙ

суще­ство­ва­ние Ива­на под­твер­жда­ет­ся нали­чи­ем кня­зей Ива­но­ви­чей Пере­мыш­ских в ВКМ в сере­дине 16-го века.

V генерація

4/2. КНЯЗЬ ПЕТР ФЕДО­РО­ВИЧ ГОР­ЧАК КАПУ­СТА (1532,1539)

Гіл­ка Федо­ра Іва­но­ви­ча обір­ва­ла­ся зі смер­тю його сина який був слу­гою (клієн­том) кн. Воло­ди­ми­ра Глинсь­ко­го-Путив­льсь­ко­го. князь Пёт­ра Фёда­равіч, па мянуш­цы Гор­чак (і). Князь Пёт­ра Капу­ста меў прэт­эн­зіі да кня­зя Улад­зі­мі­ра Пуціўль­ска­га, сьцьвяр­джа­ю­чы, што, вяр­нуў­шы­ся з Мас­к­вы, узяў яго на служ­бу, якую той неспад­зя­ва­на кінуў ды забраў коней; асаб­лі­ва абві­на­ва­ч­ваў яго ў самазван­стве, на што апош­ні, калі пацьверд­зіў сваё паход­жа­ньне, у 1532 г. атрым­лі­вае кара­леўскі ліст. Тая спра­ва між кня­зя­мі Пет­рам Гор­ча­кам ды Улад­зі­мірам Баг­да­наві­чам Пуціўль­скім была спы­не­ная ў 1534 г. кара­леўскім раш­э­нь­нем. Той жа князь Пёт­ра Фёда­равіч Капу­ста ў 1539 г. суд­зіц­ца з кня­зем Андр­эем Ціма­фе­еві­чам Капу­стам за тое, што апош­ні пабіў яго­ную жонку.

Жена: ....

5/3. КНЯЗЬ АНДРЕЙ ТИМО­ФЕ­Е­ВИЧ КАПУ­СТА (*ок.1512, † 1571/1572)

брац­лавсь­кий каш­те­лян (1566—1571), ста­ро­ста (дер­жа­ве­ць) овру­ць­кий (1546—1551,1553—1571), брав участь у робо­ті Люб­лінсь­ко­го сей­му 1569, мав двох синів – Пили­па та Іва­на – і двох доньок – Мари­ну та Олександру.

1528 г., мая 8 по пере­пи­си вой­ска Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го князь Анъ­д­рей Тимо­фе­е­вич Капу­ста маеть ста­ви­ти чотыр­на­дцать коней. 1

У 1536 г. атры­маў пры­вілей на палац у Камя­нец­кім паве­це, які мае пра­ва тры­ма­ць на суму 800 коп гро­шай, у 1539 г. суд­зіц­ца з кня­зем Пет­рам Капу­стам. Атры­маў­шы пры­вілей на замак Оўруц­кі, суд­зіц­ца ў 1546 г. з Хри­сто­фо­ром Кмітой (герб Хоруг­ви Кмітів) щодо від­мо­ви остан­ньо­го пере­да­ти йому Овру­ць­кий замок згід­но при­вілею коро­ля Сгіз­мун­да І. Пра­ви­тель вирі­шив від­кла­сти роз­гляд спра­ви. У 1550 г. яшчэ ста­рас­та Оўруц­кі, потым стра­ціў гэтую паса­ду, а ў 1551 ‑1553 гг. як ста­рас­та Оўруц­кі высту­пае Езаф Міха­лавіч Халец­кі. Князь Капу­ста, паўтор­на стаў­шы ста­рас­там Оўруц­кім, заха­ваў гэты тытул да сьмер­ці. Ужо Ў 1555 г. зноў як дзяр­жа­у­ца Оўруц­кі, князь Андр­эй Ціма­фе­евіч Капу­ста атрым­лі­вае пры­вілей на засна­ва­ньне места ў Рата­лоў­цы на Жмуд­зі. У 1564 г. браў удзел у вайне з Мас­к­вою; павод­ле попі­су літоўска­га вой­ска з 1565 г., князь Андр­эй Капу­ста аба­вя­за­ны ставі­ць 25 коней гусар­скіх i 24 такіх жа коней на лас­ку яго кара­леўс­кай мілась­ці. У тым жа год­зе кн, Андр­эй Ціма­фе­евіч Капу­ста, ста­рас­та Оўруц­кі, пацьвяр­джае Іса­ку Ануфраві­чу вало­да­ньне зям­лёю Хада­таўш­чы­на, зва­най Каха­ноўш­чы­на, што нале­жа­ла да зам­ку Оўруц­ка­га, з умо­ваю выка­на­нь­ня зем­скае службы.

При­вілей Сиґіз­мун­да Авґу­ста на брац­лавсь­ке каш­те­лян­ство (каш­те­лянію) овру­ць­ко­му ста­ро­сті кня­зеві Андрієві Тимо­фій­о­ви­чу Капу­сті був вида­ний 25 берез­ня 1566 року 6. 29 берез­ня 1566 р.великий князь литовсь­кий нака­зав брац­лавсь­ко­му каш­те­ля­ну кн. Андрію Тимо­фій­о­ви­чу Капу­сті вве­сти у володін­ня пана Філо­на Кміту Чор­но­биль та та на сели­ща Кубе­лине й Лев­ків­ці в Овру­ць­ко­му повіті, надані в обмін за маєт­ки Літин, Пол­те­ви­чі, Сола­ші та двір у Він­ни­ці у Він­ни­ць­ко­му повіті, віч­ним пра­вом віч­ним пра­вом [4, Л. 52 – 52 об.]. 25 сакавіка 1566 г. мена­ва­ны каш­та­ля­нам Брац­лаўскім; як каш­та­лян Брац­лаўскі й ста­рас­та Оўруц­кі пад­пі­саў у 1569 г. акт ВунИ ды ў тым жа год­зе атры­маў пры­вілей на ўва­х­од у Бела­вес­кую пушчу.
5 берез­ня 1569 р., під час робо­ти польсь­ко-литовсь­ко­го сей­му, який про­хо­див у Люб­ліні (з 1 січ­ня до 12 серп­ня), Сиґіз­мунд Авґуст видав універ­сал про при­єд­нан­ня до Коро­ни Волині, тоб­то Волинсь­ко­го і Брац­лавсь­ко­го воєводств68. 8 берез­ня король закли­кав воє­вод, каш­те­лянів і ста­рост обох воє­водств вико­на­ти при­ся­гу на вір­ність собі і Короні69. На Люб­лінсь­ко­му сей­мі при­сяг­ли князі Р. Ф. Санґуш­ко, А. Т. Капу­ста і Б. Ф. Коре­ць­кий та шлях­ти­чі Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства земсь­кий суд­дя Іван Кош­ка, Гнівош Стри­жовсь­кий, Михай­ло Шаш­ко­вич Дол­бу­новсь­кий і Кін­драт Козарин75. Ці шлях­ти­чі на той час пере­бу­ва­ли при дворі короля76. Князь Андрей Тнмо­еъ­е­вичъ Капу­ста, каш­та­лянъ Бра­слав­ский, ста­ро­ста Овруц­кий, з ымъ­ней своихъ—з Лисов­чичъ и з двор­ца Гриш­ков­ско­го въ пове­те Бере­стей­скомъ ста­вилъ коней 9; а з ыме­ней, въ Жомой­ти лежа­чихъ, з двор­ца Рото­лов­ско­го и з двор­цовъ Поне­мон­ско­го н Про­ме­дев­ско­го коней 11; а з селъ, ...
Памёр каля 1571 г. Похо­ро­нен в Києво-Печерсь­кий мона­стир („в кап­ли­ци, кото­рую сам небо­щик зму­ро­ва­ти дал”).
Яго­ная жон­ка, кня­гі­ня Андр­эе­ва Капусь­ці­на Ган­на Шым­коў­на, у 1561 г. запі­свае на яго свой пасаг — маён­так Рата­лоўку i рухомасьць.

Напри­клад, князь Т. Капу­ста на почат­ку XVI ст. захо­пив «жре­бий Коле­нов­ский» на волинсь­ко­му Поліс­сі, яким володі­ли жителі с. Войсь­ко­го В. Коба­ко­вич, Мак­сим і Прон Олек­си­чі, Федір Мано­вич і Онош­ко Іванович.

Нябож­чык князь Андр­эй Ціма­фе­евіч Капу­ста, каш­та­лян Ерац­лаўскі, ста­рас­та Оўруц­кі, набы­ў­шы ў камор­ніка кня­зя Яна Міха­лаві­ча Масаль­ска­га (цяпер нябож­чы­ка) маён­так Пігай­ны ва ўла­да­нь­нях Эйра­голь­скіх на Жмуд­зі сумай у 400 коп гр., тую суму вус­ным рас­па­ра­дж­э­нь­нем жон­цы, кня­гіні Ганьне Шым­коўне, прызна­чае на сваіх уну­каў, сыноў i дачок кня­зёў­ны Мары­ны Андр­эеў­ны Капусь­цян­кі ды ейна­га мужа Баг­да­на Паўлаві­ча Сапе­гі. Той апош­ні, ста­рас­та Гомель­скі, па сьмер­ці жон­кі, адзі­ны апя­кун над сваі­мі дзе­ць­мі, узяў­шы выш­эй­па­мя­нё­ную суму ад цеш­чы, запі­сам 1574 г. аба­вяз­ва­ец­ца гэтыя гро­шы выпла­ці­ць сваім дзе­цям пароў­ну. Таста­ман­там, склад­зе­ным у Віль­ні 31 траў­ня 1577 г., Андр­эе­ва Ціма­фе­еві­ча Капусь­ці­на, каш­та­ля­на­ва Брац­лаўская, ста­рась­ці­на Оўруц­кая, Ган­на Шым­коў­на запі­свае на сваю дач­ку Аляк­сан­дру Андр­эеў­ну Капусь­цян­ку, уда­ву кня­зя Аляк­сандра Біш­ня­вец­ка­га ды ейна­га сына Ада­ма 1000 коп з Рата­лоўкі на Жмуд­зі, 80 коп з фаль­вар­ку Грыш­чын­ска­га ў паве­це Берась­цей­скім i Алеў­ну; на сваіх уну­каў па нябож­чы­цы дач­цэ, дзя­цей п. Баг­да­на Сапе­гі, ста­рас­ты Гомель­ска­га, 500 коп з Паня­монь­ня, спад­чы­ну па маці — Пра­мяд­зенск, на Віш­ня­вец­кіх ды Сапе­гаў дзе­ля агуль­на­га кары­ста­нь­ня; на сваю ўнуч­ку Соф’ю Сапя­жан­ку Ада­ма­ву Гай­ко­ву сяло Пігай­ны; рухо­мась­ць у рас­па­ра­дж­э­ньне род­на­га бра­та п. Пілі­па Шым­ко­ві­ча. У хут­кім часе па гэтым памерла.
В Вве­ден­ском сино­ди­ку руб­ри­ка: «Рід кня­зя Капу­сти, ста­ро­сти Овру­ць­ко­го (с. 29): Кня­зя Андрія, кня­ги­ню Євдо­кію.» Евдо­кия веро­ят­но имя пер­вой жены Андрея.

Жена 1‑я: ЕВДО­КИЯ МЫЗЯН­КА, дочь земя­ни­на Мызя. Воронне, (Воро­но­во) село Київсь­ко­го повіту, Канівсь­ко­го ста­ро­ства. Спо­чат­ку три­мав зем’я­нин Мизя. 1552 р. нале­жа­ло до Канівсь­ко­го зам­ку, влас­ник князь Андрій Тимо­фій­о­вич Капу­ста, за донь­кою Мизі як віно (це його пер­ший шлюб), там було 15 сімей. Сам князь Андрій був ста­ро­стою овру­ць­ким і каш­те­ля­ном брац­лавсь­ким, крім того вдру­ге одру­жи­вся з Ган­ною Шим­ків­ною, що від­да­ля­ло його осо­би­сто від цьо­го села. З часом перей­шло до Хале­ць­ких і в гродсь­кій книзі київсь­кій 26 люто­го 1612 р. зафік­со­ва­ний запис від Йозе­фа-Яна Хале­ць­ко­го своїй дру­жині Єві Хуза­ков­ні на заста­ву Ржи­ще­ва, Ходо­ро­ва, Гуля­ки, Воро­но­ва за 15 000 зло­тих і того ж дня здійс­ни­ли вза­єм­ний дожи­вот­ний запис у випад­ку смер­ті чоло­віка пере­да­ти кошти «кревним».

Жена 2‑я: АННА ШИМ­КІВ­НА (28.2.1503—19.7.1577), за дани­ми Афа­на­сія Кал­но­фойсь­ко­го, Анна Семеонів­на, Кан­дреєвсь­ка мона­хи­ня, про­жи­ла 54 роки, 4 міся­ці, 19 днів. Була похо­ва­на у Києво-Печерсь­кій лаврі, існу­ва­ла її над­гроб­на таб­ли­ця з епітафією.
Дети: Пилип, Іван, Мари­на та Олександра.

6. РГА­ДА, ф. 389, on. 1, од. зб. 38, арк. 611зв.-612. Ори­гі­нал. Опубл.: И. Мали­нов­ский. Сбор­ник мате­ри­а­лов..., с. 73–74; Н. А. Мак­си­мей­ко. Сей­ми Литов­ско-Рус­ско­го госу­дар­ства... При­ло­же­ние, с. 143–144. Про А. Капу­сту див.: Z. Spieralski. Kapusta Andrzej U PSB, т. 12. Wrocław — Warszawa — Kraków 1966, c. 5–6.
4. РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 50.
68 Akta unji Polski z Litwą... c. 193–196.
69 Там само, c. 200.
75Дневник Люб­лин­ско­го сей­ма 1569 года: Соеди­не­ние Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го с Коро­лев­ством Поль­ским. Санкт-Петер­бург 1869, с. 385,400, 719, 722.

Сфра­ги­стич­ні пам’ятки:

Іл. князь Андрій Тимо­фій­о­вич Капу­ста: Печат­ка від 10.1.1550: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри П з загну­ти­ми в бік доліш­ні­ми кін­ця­ми під стрі­лою вістрям вго­ру; зго­ри літе­ри: АК; оваль­на, роз­мір 16х14 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka VІI, Plik 2. 10.1.1550.
Публ.: Одно­ро­жен­ко О. Капу­ста Андрій Тимо­фій­о­вич // Сайт Sigillum. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​k​a​p​u​s​t​a​-​a​n​d​r​i​j​-​t​y​m​o​f​i​j​o​v​y​ch/

Іл. князь Андрій Тимо­фій­о­вич Капуста:
Печат­ка від 2.11.1558–1.7.1569: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри П з загну­ти­ми в бік доліш­ні­ми кін­ця­ми під стрі­лою вістрям вго­ру; над щитом шолом, в нашо­лом­ни­ку лілія, нав­ко­ло щита намет; зго­ри літе­ри: АК; оваль­на, роз­мір 17х16 мм.
Дже­ре­ла: AGAD, Perg. 636. 1.7.1569. ANK, AS, Teka VІIІ, Plik 107. 2.11.1558.
Пуб­ліка­ції: Kutrzeba S., Semkowicz W. Akta unji Polski z Litwą. – S. 333, n. 148, poz. 41. 1.7.1569. Одно­ро­жен­ко О. Капу­ста Андрій Тимо­фій­о­вич // Сайт Sigillum. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​k​a​p​u​s​t​a​-​a​n​d​r​i​j​-​t​y​m​o​f​i​j​o​v​y​ch/

Іл. князь Андрій Тимо­фій­о­вич Капу­ста: Печат­ка від 22.9.1570: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді літе­ри П з загну­ти­ми в бік доліш­ні­ми кін­ця­ми під стрі­лою вістрям вго­ру; над щитом шолом, в нашо­лом­ни­ку лілія, нав­ко­ло щита намет; зго­ри літе­ри: АК; круг­ла, роз­мір 17 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ХIІ, Plik 26. 22.9.1570.
Публ.: Одно­ро­жен­ко О. Капу­ста Андрій Тимо­фій­о­вич // Сайт Sigillum. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​k​a​p​u​s​t​a​-​a​n​d​r​i​j​-​t​y​m​o​f​i​j​o​v​y​ch/

6/3. КНЯЖ­НА ФЕО­ДО­РА ТИМО­ФЕ­ЕВ­НА КАПУСТЯНКА 

Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви Ближ­ніх печер Києво-Печерсь­кої лаври зга­дує запи­са­ний на почат­ку 50‑х рр. XVII ст. рід «по(д)чашиной Кієв­ской» пані Анни Гуле­ви­чів­ни Лоз­чи­ной: Олек­сан­да Кміта, Агре­фі­ну и жену его Поло­зов­ну, Семи­о­на Кміта, Фео­до­ру и жену е(г)о Капу­стян­ку, Філо­на Кміта, Євдо­кію Кміта(н)ку, Іоан­на Гуле­ви­че, Ніко­лая Гуле­ви­ча, Вар­ва­ру Краси(н)скую, Анну Олі­за­ров­ну, Анну (Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви, 2007, с. 40)

Акты отно­ся­ю­щи­е­ся к ее доч­ке(?) Евдо­кии Семе­новне Кми­тян­ке: 1596 года авгу­ста 29 дня. Меж­ду Ста­ни­сла­вом Ост­ров­ским пана Гре­го­ра Мака­ре­ви­ча судьи зем­ско­го мин­ско­го шафа­рем пов., а Мико­ла­ем Гуле­ви­чем Доль­ским, ключ­ни­ком и город­ни­чим зам­ку Киев­ско­го и мал­жон­кой его Евдо­ки­ей Кмит­чан­кой позв., о недо­три­ма­нье тран­зак­ции щодо выпа­ле­нья в лесах Ива­нов­ских и Мой­се­ев­ских, попе­лов (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897: S. 28).

1604 года июля 28 дня. Меж­ду Андре­ева Неми­ри­че­ва пов., а Лука­шем Сапе­гою позв., о гвал­тов­ное со слу­га­ми и под­дан­ны­ми на лесы пов., влас­ные Перо­гов­ские [т. е., Пер­гов­ские] и Лебе­дин­ские [ Шебе­дин­ские?] нае­ха­нье, людей разо­гна­нье, попе­лу палить забо­ро­не­нье, з грун­тов теж Хочин­ских и Лебе­дин­ских [ Шебе­дин­ских?] з спо­кой­но­го ужи­ва­нья той же пов., без­прав­ное выби­тье (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897: S. 486).

1609 года авгу­ста 12 дня. Меж­ду Яном Понт­ков­ским и мал­жон­кой его Анной Трем­биц­кой пов., а Вац­ла­вом Виль­гор­ским и мал­жон­кой его, а Евдо­тья Кмит­чан­ка позв., в спра­ве выку­пу през пово­дов мает­но­сти села Мой­сей­ко­вич (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897: S. 134).

1613 года апре­ля 30 дня. Меж­ду Мару­ша Неми­ри­чо­ва пов., а Лож­ка, под­ча­шим киев­ским позв., о недо­пу­ще­нье чине­нья экзе­ку­ции за выби­тье з грун­тов Пиро­гов­ских [т. е., Пер­гов­ских] и Мой­сей­ков­ских, назва­ных Обсиц­ко­го [ т. е., Обы­щско­го] и Хочин­ско­го и з лесов тыми уро­чи­ща­ми назва­ных (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897:S. 566).

1613 года авгу­ста 16 дня. Меж­ду Яна и Анна з Трем­биц­ких Понт­ков­ски­ми, а Вац­ла­вом Виль­гор­ским и Овдо­тьей Кмит­чан­кой, мал­жон­кой Мико­лая Гуле­ви­ча, в спра­ве забра­нья села Мой­сей­ко­ви­чи (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897:S. 192).

∞, СЕМЕН МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ КМИТ-ПОДОЛЯНИН

Діти: Евдо­кія Семенів­на Кми­та за Мико­лою Іва­но­ви­чем Гуле­ви­чем Дольським.

7/3. КНЯЖ­НА АВДО­ТЬЯ ТИМО­ФЕ­ЕВ­НА КАПУСТА

Муж: ТИХОН КОЗИНСКИЙ

VI генерація

8/5. КНЯЗЬ ФИЛИПП АНДРЕ­ЕВИЧ КАПУСТА

Умер во мла­ден­че­стве. Похо­ро­нен в Вой­ске в церкви.

9/5. КНЯЗЬ ИВАН АНДРЕ­ЕВИЧ КАПУСТА

Умер во мла­ден­че­стве. Похо­ро­нен в Вой­ске в церкви.

10/5. КНЯЖ­НА МАРИ­НА АНДРЕ­ЕВ­НА КАПУ­СТЯН­КА ( * 1540‑е, † 1570/1574)

Кня­зёў­на Мары­на Андр­эеў­на Капусь­цян­ка, была жон­каю Баг­да­на Паўлаві­ча Сапе­гі, сына ваяво­ды Нава­градзка­га, като­ры 2 траў­ня 1561 г. запі­свае на яе трэц­юю част­ку Галь­ша­наў, ды ў тым жа меся­цы 500 коп гр., якія вінен яму Міка­лай Рад­зівіл, ваяво­да Троц­кі й гет­ман, за част­кі маёнт­каў Стан­ка­ва й Жыты­на; пры гэтым прызна­ец­ца, што, беручы за жон­ку кн. Мары­ну ад ейна­га баць­кі Андр­эя Ціма­фе­еві­ча Капу­сты, ста­рас­ты Оўруц­ка­га, узяў за ёй 1400 коп з Галь­ша­наў, Стан­ка­ва й Жытына.
Нябож­чык князь Андр­эй Ціма­фе­евіч Капу­ста, каш­та­лян Ерац­лаўскі, ста­рас­та Оўруц­кі, набы­ў­шы ў камор­ніка кня­зя Яна Міха­лаві­ча Масаль­ска­га (цяпер нябож­чы­ка) маён­так Пігай­ны ва ўла­да­нь­нях Эйра­голь­скіх на Жмуд­зі сумай у 400 коп гр., тую суму вус­ным рас­па­ра­дж­э­нь­нем жон­цы, кня­гіні Ганьне Шым­коўне, прызна­чае на сваіх уну­каў, сыноў i дачок кня­зёў­ны Мары­ны Андр­эеў­ны Капусь­цян­кі ды ейна­га мужа Баг­да­на Паўлаві­ча Сапе­гі. Той апош­ні, ста­рас­та Гомель­скі, па сьмер­ці жон­кі, адзі­ны апя­кун над сваі­мі дзе­ць­мі, узяў­шы выш­эй­па­мя­нё­ную суму ад цеш­чы, запі­сам 1574 г. аба­вяз­ва­ец­ца гэтыя гро­шы выпла­ці­ць сваім дзе­цям пароў­ну. Таста­ман­там, склад­зе­ным у Віль­ні 31 траў­ня 1577 г., Андр­эе­ва Ціма­фе­еві­ча Капусь­ці­на, каш­та­ля­на­ва Брац­лаўская, ста­рась­ці­на Оўруц­кая, Ган­на Шым­коў­на запі­свае на сваю дач­ку Аляк­сан­дру Андр­эеў­ну Капусь­цян­ку, уда­ву кня­зя Аляк­сандра Віш­ня­вец­ка­га ды ейна­га сына Ада­ма 1000 коп з Рата­лоўкі на Жмуд­зі, 80 коп з фаль­вар­ку Грыш­чын­ска­га ў паве­це Берась­цей­скім i Алеў­ну; на сваіх уну­каў па нябож­чы­цы дач­цэ, дзя­цей п. Баг­да­на Сапе­гі, ста­рас­ты Гомель­ска­га, 500 коп з Паня­монь­ня, спад­чы­ну па маці — Пра­мяд­зенск, на Віш­ня­вец­кіх ды Сапе­гаў дзе­ля агуль­на­га кары­ста­нь­ня; на сваю ўнуч­ку Соф’ю Сапя­жан­ку Ада­ма­ву Гай­ко­ву сяло Пігай­ны; рухо­мась­ць у рас­па­ра­дж­э­ньне род­на­га бра­та п. Пілі­па Шымковіча.
Мары­на памер­ла перад 1574 г. Похо­ро­не­на в Вой­ске в церкви.

Муж: 1560, БОГ­ДАН ПАВ­ЛО­ВИЧ САПЕ­ГА (ок. 1530—1593), госу­дар­ствен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, под­ко­мо­рий белз­ский (с 1566 года), каш­те­лян бере­стей­ский (1579—1585) и смо­лен­ский (1585—1588), вое­во­да мин­ский (1588—1593), ста­ро­ста гомель­ский (1572—1582). До 1579 года вто­рич­но женил­ся на кня­гине Апо­ло­нии Тимо­фе­ев­ны Друц­кой-Соко­лин­ской, доче­ри кня­зя Тимо­фея Юрье­ви­ча Друц­ко­го-Соко­лин­ской (ум. 1585) и Авдо­тьи Баря­тин­ской, от бра­ка с кото­рой детей не имел.

Дети: Нико­лай Криштоф Сапе­га (ок. 1558—1638), вое­во­да мин­ский и ново­груд­ский, Павел Сте­фан Сапе­га (1565—1635), коню­ший вели­кий литов­ский и под­канц­лер литов­ский, Андрей Сапе­га (ум. 1610), ста­ро­ста гомель­ский и белз­ский, Бар­ба­ра Сапе­га, жена чаш­ни­ка вели­ко­го литов­ско­го Пет­ра Воло­ви­ча, София Ага­та Сапе­га, 1‑й муж каш­те­лян грод­нен­ский Петр Гай­ка, 2‑й муж под­ко­мо­рий бере­стей­ский Нико­лай Пац, Реги­на (Анна) Сапе­га, жена мар­шал­ка сло­ним­ско­го Юрия Тризны.

11/5. КНЖ. АЛЕК­САНДРА АНДРЕ­ЕВ­НА КАПУ­СТА (1565, † 1603)

Кня­зёў­на Аляк­сандра Андр­эеў­на Капусь­цян­ка, жон­ка кня­зя Аляк­сандра Аляк­сандраві­ча Віш­ня­вец­ка­га. Кн. Андр­эй Аляк­сандравіч Віш­ня­вец­кі, узяў­шы за жон­ку кня­зёў­ну Аляк­сан­дру, дач­ку кн. Андр­эя Ціма­фе­еві­ча Капу­сты, ста­рас­ты Оўруц­ка­га, а за ёй пасаг на 1800 коп гр., запі­свае на жон­чын пасаг 3600 коп гр. з трэцяй част­кі ўсёй маё­мась­ці Віш­ня­вец­кай, якая даста­ла­ся яму пры пад­зе­ле з бра­там Міха­лам; на памя­нё­ны запіс кня­гі­ня Аляк­сандра Андр­эеў­на Віш­ня­вец­кая 24 сьняж­ня 1565 г. атрым­лі­вае пацьвер­джа­ньне караля.
Піс­ля смер­ті Андрія Капу­сти в 1572 році його маєт­ки успад­ку­ва­ли діти. В «Книзі поборів №32» за 1581 рік села Рокитне, Мой­ше­ви­чи, Біло­віж, Зами­сло­ви­чі, Гор­ло­вич, Овруч (части­на), Бра­гин (поло­ви­на), Мику­ли­чи, Сель­це, Лит­вин, Гле­зо­лбе, Вела­тин запи­сані як влас­ність кня­зя Олек­сандра Виш­не­ве­ць­ко­го. В тому ж доку­мен­ті Рокитне, Зами­сло­ви­чі, Горво­ли­ці, Брані­ков­щи­на зазна­чені як влас­ність пана Пана­са Триз­ни — який, мабуть, володів части­ною пере­ра­хо­ва­них насе­ле­них пунк­тів і, оче­вид­но, уро­чи­щем Триз­на на одной­мен­ній річ­ці біля села Біло­віж. В акті від 17 черв­ня 1595 року в інвен­тарі містеч­ка Велед­ник село Рокитне зга­дуєть­ся як маєток ону­ки Андрія Капу­сти кня­гині Бог­да­ни Філо­нов­ни Друцької–Горської, що дістав­ся їй від рід­но­го бра­та Лаза­ря Філо­но­ви­ча Кмити–Чорнобильського. Акт був скла­де­ний при пере­да­чі кня­ги­нею Бог­да­ною ряду насе­ле­них пунк­тів у заста­ву своє­му чоло­ві­ко­ві кня­зю Юрію Друцькому–Горському.
Таста­ман­там, склад­зе­ным у Віль­ні 31 траў­ня 1577 г., Андр­эе­ва Ціма­фе­еві­ча Капусь­ці­на, каш­та­ля­на­ва Брац­лаўская, ста­рась­ці­на Оўруц­кая, Ган­на Шым­коў­на запі­свае на сваю дач­ку Аляк­сан­дру Андр­эеў­ну Капусь­цян­ку, уда­ву кня­зя Аляк­сандра Біш­ня­вец­ка­га ды ейна­га сына Ада­ма 1000 коп з Рата­лоўкі на Жмуд­зі, 80 коп з фаль­вар­ку Грыш­чын­ска­га ў паве­це Берась­цей­скім i Алеў­ну; на сваіх уну­каў па нябож­чы­цы дач­цэ, дзя­цей п. Баг­да­на Сапе­гі, ста­рас­ты Гомель­ска­га, 500 коп з Паня­монь­ня, спад­чы­ну па маці — Пра­мяд­зенск, на Віш­ня­вец­кіх ды Сапе­гаў дзе­ля агуль­на­га кары­ста­нь­ня; на сваю ўнуч­ку Соф’ю Сапя­жан­ку Ада­ма­ву Гай­ко­ву сяло Пігай­ны; рухо­мась­ць у рас­па­ра­дж­э­ньне род­на­га бра­та п. Пілі­па Шымковіча.
У 1592 г., скла­да­ю­чы запіс на царк­ву Вой­ска, Аляк­сандра Капусь­цян­ка Аляк­сандра­ва Віш­ня­вец­кая зга­д­вае, што яна ўнуч­ка кня­зя Ціма­фея Капу­сты, ста­рас­ты Канёўска­га (і) i дач­ка кня­зя Андр­эя Капу­сты, каш­та­ля­на Брац­лаўска­га, ста­рас­ты Оўруц­ка­га ды Ган­ны Шым­коў­ны i просі­ць маліц­ца за душы сваіх бра­тоў, кня­зёў Пілі­па ды Іва­на й сяст­ры Мары­ны. Вона запо­ві­да­ла 1599 р. похо­ва­ти себе залеж­но від того, звід­ки буде ближ­че пере­во­зи­ти тіло, — або в Києві біля бать­ків, або при церкві родин­но­го маєт­ку Войськ, «де тіла бра­тії і сест­ри» — трьох осіб, що помер­ли раніше.

Муж: КНЯЗЬ ОЛЕК­САНДР ВИШНЕВЕЦЬКИЙ.

Скрипторий

№ 1

Жало­ван­ная гра­мо­та вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Алек­сандра кня­зю Тимо­фею Ива­но­ви­чу Капу­сте на двор Лопашъ и на чело­ве­ка Сыти­ча в Брян­скомъ повете»:

«Въ Бере­стьи, 22 декаб­ря 1496 года.
Самъ Алек­сан­дръ божью мило­стью. Намест­ни­ку бран­ско­му кня­зю Ѳеодо­ру Ива­но­ви­чу и иным намест­ни­ком нашимъ, хто потом от насъ будет Бра­не­скъ дер­жа­ти. Бил намъ чолом дво­ре­н­инъ нашъ князь Тимо­фей Ива­но­вичъ Капу­ста и про­сил в насъ у Бран­скомъ пове­те дво­ра наше­го на имя Лопа­ша. А пове­дил перед нами, штож к тому дво­ру Лопа­шу тяг­нет толь­ко чоты­ри чело­ве­ки. И теж к тому про­сил в насъ одно­го чело­ве­ка дан­ни­ка на имя Сыти­ча и пове­дил пред нами, штож с того чело­ве­ка идет кад меду, а веро лов­чое, а сокол на город. И мы ему тот двор Лопашь и с тыми люд­ми дали и теж того чело­ве­ка Сыти­ча дали есмо ему в данью и зо вси­ми зем­ля­ми паш­ны­ми, и борт­ны­ми, и сено­жа­ты­ми, ис озе­ры, ис река­ми, из бере­ги боб­ро­вы­ми, со всим пото­му, што здав­на к тому дво­ру Лопа­шу и к Сыти­чу при­слу­ха­ло; а и пого­лов­щи­ну с тых людей отпу­сти­ли есмо ему.
Псан в Бере­стьи, дек. 22. индиктъ 15».

№ 2

Гра­мо­та кня­зю Тимо­фею Капу­сте на сель­цо в Брян­ском пове­те Лопошь, Бра­чо­во и Ревны
от 11 сен­тяб­ря 1498 г.

Сам Алек­сандр Божьей Мило­стию намест­ни­ку Брян­ско­му кня­зю Федо­ру Ива­но­ви­чу Жеслав­ско­му и иным намест­ни­кам нашим, хто потом будет от Нас Брянск дер­жа­ти. Пер­во сего бил челом дво­ря­нин Наш, князь
Тимо­фей Ива­но­вич Капу­ста, и про­сил у Нас сель­ца во Брян­ском пове­те, на имя Лопо­ша, а Мы были ему тое сель­цо Лопошь дали, а потом ты кня­же Федо­рое, пове­дал перед Нами, штот бы князь Тимо­фей Капу­ста многии
зем­ли Наши Брян­скии к тому Лопо­шу забрал без Нашое Дани­ны, и мы о том спы­ты­ва­ли у бояр Брняс­ких, Бог­да­на Гри­го­рье­ва и Федо­ра Кол­ок­та­е­ва, и Гри­го­рия Боро­до­ви­чен­ка, и Сте­па­на Сави­ча, и они пове­да­ли перед Нами иж в том Лопо­ши не было ни людей, а ни паш­ное зем­ли, нит­ли князь Иван
Андре­евич (князь Можай­ский – брян­ский намест­ник Вели­ко­го Кня­зя Литов­ско­го – авт.) пры­вер­нул к тому Лопу­шу бояр­ское село Тру­ха­нов­ское, на имя Бра­чо­во, и с пашен­ною зем­лею и поса­дил на той зем­ли шесть чело­ве­ков, и двор бы на том Лопо­ши, а паш­ню наря­дил, а ныне на той зем­ле шесть то служб сидит, и тоже пер­во сего дали само ему к тому ж сель­цу Лопо­шу чело­ве­ка дан­ни­ка – имя Сыти­ча, с кадью меду и с иншию пода­тью, как Нам слу­жил и дань давал, со все­ми его дохо­ды, и с озе­ры, на
имя Зуб­рея, а Нече­ро­га и иные озер­ца, што к нам издав­на при­слу­ха­ют и 3 река­ми и 3 боб­ро­вы­ми гоны, а и тым разы бил Нам челом и про­сил в Нас во Брян­ском пове­те на имя Ревен и пове­дал Нам, штот здав­на тыи Ревны
город­ски­ми были, а не бояр­ские, и Мы тих то бояр вышей писа­ных пыта­ли, а они пове­да­ли Нам штот князь Иван Андре­евич здав­на тыи Рев­ны пры­вер­нул был к тому Лопа­шу и служ­об дей толь­ко одна шесть в тих Рев­нах, и теперь там седять шесть чоло­ве­ков, а служ­ба с тых людей
идет ловиц­кая – зверь сохат. Мы тыи все сель­ца вытей­ме­ня­ныи, Лопош, а Бра­чо­во, а Рев­ны, а дань­ни­ка Сыти­ча дали со все­ми зем­ля­ми пашен­ны­ми и 3 борт­ны­ми, и 3 сено­жа­ты­ми, и 3 боб­ро­вы­ми гона­ми, и 3 река­ми и 3 озе­ра­ми и со вси­ми вхо­ды и прых­о­ды, и с ловы, со всим тым как князь Иван Андре­евич дер­жал и тот 3 лас­ки Нашой, за его служ­бу со всих тых его име­ний и людей дали ему есмо пого­ло­виз­ну ему веч­но, а Нам и Нашим врад­ни­ком его само­го и его людей не мают суди­ти, кому будет до него, либо до людей его какое дело, ино Мы Гос­по­дарь, маем Сами суди­ти або нашим врод­ни­ком… а и дец­ких намест­ни­ком Брян­ским ни его людей не потре­ба дава­ти, а все тыи имен­ная вытебре­ча­ные и людей со все­ми дали
есмо ему у вот­чи­ну веч­но. А на твер­дость тою печать Нашу каза­ли ему в при­ло­же­нии к сему Наше­му листу. Писа­но у Бря­с­лав­ли в лето 7006, месяца

[Литов­ская Мет­ри­ка. Т.1. Санкт-Петер­бург, 1910, Стол­бец 768–769].

№ 3

[1506] 04 07 Потвер­жене кн(я)зю Тимо­фею Капу­сте куп­ли его име­ни у Иваш­ка Мек­не­ви­ча и з езом на реце на Дубисе.

Алекъ­сан­дръ, Божю м(и)л(о)стью корол полским.
Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашим листом, хто на него посмот­рит або чту­чи его вслы­шит, нынеш­ним и напо­том будучимъ, кому будет потребъ того веда­ти. Бил намъ чоломъ дво­ре­н­инъ нашъ кн(я)зь Тимо­фем Ива­но­вичъ Капу­ста и пове­дил перед нами, штож купил в бояри­на нашо­го Ива­шъ­ка Мек­не­ви­ча двор его и с хоро­мы, и со всею зем­лею его куп­ле­ною, и сь сено­жатьми, и з гаи, и зъ лесы, и зъ боло­ты, и со мша­ринь­ам, и з реч­ка­ми, и зь езам на реце на Дуби­си, и тот листь куп­чим на то перед нами покла­дал и бил || [14(7v)] намъ чолом, абы­х­мо то ему потвер­ди­ли нашимъ листам на вечность.
Ино мы, з лас­ки нашое, за его к намъ веръ-ную а пил­ную, нико­ли невмеш­ка­ную служ­бу, тую куп­лю его потвер­жа­емъ симъ нашим листом веч­но ему само­му и его жоне, и их детемъ и напо­томъ будучим их счад­комъ. Нехам он тот дворъ веръ­ху писа­ным, куп­лю свою, дер­жить со всимъ с тымъ, какъ купил, и вод­ле листу купъ­чо­го. Волен онъ то отда­ти и про­да­ти, и заме­нит, и роз­ши­ри­ти, и при­ба­вит, и на цер-ковъ запи­са­га, и к сво­е­му леп­шо­му а въжи­точ-ному обер­ну­ти, какъ самъ нале­пем розу­ме­ю­чи. А на твер­дость того и печат нашу каза­ли есмо при­ло­жи­ти к сему нашо­му листу.
Писан у Вил­ни, в летъ 7014, м(е)с(е)ца ап-рил 7 день, индиктъ 9.
Пр(и) т(ом) б(ы)лм: м(а)р(шалок) дв(ор-ный), д(е)р(жавца) б(е)л(ский) и ут(енский), кн(я)з М(и)х(аило) [Льво­вич Глин­ский] а под(столий), ст(а)р(оста) б(е)р(естеиский), кн(я)з Вас(илий) Лвов(ич) Глинским.1

1. Skelbta: ALM, nr. 742.

Опуб­ли­ко­ва­но: Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 6 (1494–1506): Užrašymų knyga 6 / Lietuvos istorijos institutas; parengė A. Baliulis. Vilnius: LII leidykla, 2007. – 515, [3] p. С. 61

№ 3

1566 р., берез­ня 25. Кни­шин. – При­вілей коро­ля Сиґіз­мун­да Авґу­ста овру­ць­ко­му ста­ро­сті кня­зю Андрієві Капу­сті на брац­лавсь­ке каштелянство.

Жик­ги­монт Авь­густ, Божю млстью корол пол­скии, вεли­кии кнзь литов­скии, рус­кии, прус­кии, жомо­ит­скии, мазо­вεц­кии, ифлянт­скии и иных Jзна­и­муεмъ симъ нашимъ листомъ всимъ поспо­ли­тε и кому будεть
потрε­ба того вєда­ти, нинε­шъ­нимъ и на потомъ будучымъ, што тыхъ часовъ на соимε тεпεр про­шломъ вεли­комъ валь­номъ Вилєнь­скомь пано­вε рада нашы ихъ млсть кнε­жа­та, паня­та, вряд­ни­ки зεм­скиε и двор­ныε, хору­жыε и въси ста­ны рыцεр­ства нашо­го, соиму налε­жа­чыε, жєда­ли насъ, абы­х­мо для лεпъ­шо­го поряд­ку и јзъ­до­бы Рεчы Поспо­ли­тоε здε­шъ­нε­го пань­ства нашо­го Вεли­ко­го кнзь­ства Литовсь­ко­го вря­довъ и достоεнъ­ствъ в нεи новыхъ при­ба­ви­ли и установили.
Гдε ж мы, гсдръ, яко во въсихъ иныхъ потрε­бахъ зεм­скихъ звык­ли про­зь­бы и жад­ли­во­сти пановъ радъ и въсε­го рыцεр­ства нашо­го лас­кавε а мило­стивε у насъ при­и­мо­ва­ти, такъ и въ тои рεчы, при­хи­ливъши учин­ность нашу гсдръ­скую до тоε жад­ли­во­сти ихъ млсти и для доб­ро­го порядъ­ку Рεчы Поспо­ли­тоε, то εсьмо
вдεла­ли и достоεн­ствъ новыхъ кшталъ­томъ тым, яко ся то в пань­ствε нашомъ Корунε Поль­скои захо­вы­ваεть, то εстъ воε­вод­ствъ и кашъ­тε­ля­нии, под­лε воли и бачε­нья нашо­го з радою и зєзь­волєнь­єм пановъ рад нашыхъ при­ба­ви­ли и поста­но­ви­ли. И вжо εсмо нεко­то­рыε с тыхъ достоεн­ствъ пєвъньм јсо­бамъ јбы­ватεлεмъ и роди­чомъ туто­шъ­нε­го пань­ства нашо­го розъ­да­ли и въ лави­цы рады нашоε ихъ заса­ди­ли. Мεжи кото­ры­ми, нε хотячы тєжь мы упо­слε­ди­ти ста­ро­сты јвъру­цъ­ко­го кнзя Анъ­дрεя Тимо­фεεви­ча Капу­сты а бачεчы на зац­ность дому εго и помъ­нεчы на заслу­ги εго, кото­рыε јнъ нам, гсдру, и Рεчы Поспо­ли­тои того пань­ства Вεли­ко­го кнзь­ства з моло­до­сти лεть сво­ихъ и по вεсь час вεку своε­го аж до тыхъ мεсть уста­ви­чъ­нε вεр­ныε и цнотъ­ли­выε и зъ нεма­лымъ накла­домъ а утра­тою маεтъ­но­сти своєє пока­зо­валъ и пока­зы­ва­ти нε пεрεста­ваεть, для тако­выхъ заслугъ εго з лас­ки нашоε гсдръ­скоε дали εсмо εму и сим нашим листом даεм до живо­та εго каш­тε­лянъ­ство Бра­славъ­ля Подоль­ско­го и при­пу­щаεмъ а бεрεмъ εго до лави­цы рады нашоε, ижъ вжо јнъ јть сихъ мεсть маєть каш­тє­ля­ном бра­славъским быти и того достоεнъ­ства и јть­туль мεстъ­ца своε­го в лави­цы рады нашоε, яко то εму јзна­и­мε­но будεть, ужи­ва­ти и повин­но­сти а налεжъ­но­сти своεи в томъ урядє вод­лε поста­но­вε­ня нашо­го и јпи­са­ня јко­ло того в ста­тутε досыт чини­ти до своε­го живо­та. И на то εсь­мо кнзю Анъ­дрεю Капу­стε дали сεс нашъ при­ви­лεи. До кото­ро­го и пεчат нашу при­вε­си­ти каза­ли. Под­пись руки гдръ­скоε εст.
Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566–1606 років. – Львів, 2008. – № 2. – С. 136–137.

№ 4

1572 p., лип­ня 4. Кни­шин. — При­вілей коро­ля Сиґіз­мун­да Авґу­ста мар­шал­ко­ві і воло­ди­мирсь­ко­му город­ни­чо­му Васи­леві Заго­ровсь­ко­му на брац­лавсь­ке каштелянство

Дани­на Васи­лью Заго­ров­ско­мУ на каш­та­лАнѣю бра­слав­скію etc.
Zigmunt August etc.
Oznaimuiemy wszem wobecz i kazdemu zossobna, komu tho wiedziecz naliezy, iz my, maiącz baczenie laskawe na zaslugi vrodzonego Vasilia Zahorowskiego, marszalka naszego, horodniczego wlodzimierskiego, ktoremi on dobrze, cznotliwie, wiemie, nie
lituiącz vtrat maiętnosczi swei, laske nasze krolewskąz mlodych liat swych zaslugowal, tak na dworze naszim, iako tesz będącz w poselstwach do wielkiego kniazia moskiewskiego poszilan, sprawcząna zamkoch naszich vkrainnych і nad ludem naszym i na insze rozne sprawy w sluzbach naszich і Rzeczipos(politey) przekladan, a wszendzie statecznie і vczcziwie, nie vsliedzaiącz przodkow swych, ku nain sie zachowal i na ten czas takze sluzicz i zachowywacz sie w them nie przestawa, onegosmy z sczirzei laski naszei wzgliendem przerzeczonych zaslug, nam і Rzeczypos(politey) naszei przez
niego vczynionych, iemu slusznąnagrode // i na potomne czasy ku sluzbam naszim у
Rzechypos(politey) them chętliwszego vczinicz chczącz, w lawicze rady naszei coronnei prziiącz vmyslilismy, iakoz przimuiemy i iemu castellaniąBraslawla Podolskiego, po zescziu z niego1 vrodzonego kniazia Andrzeia Kapusty, castellana braslawskiego, vacuiączą, dali і them listem naszym dawamy. Ktorego dignitarstwa castellaniei
braslawskiei przerzeczony Vasil Zahorowski, takze mieiscza zwyklego w radzie coronnei у vczcziwosczi, k themu wladzei і wszeliakich przerogatiw, na the castellanią nalezączych, vziwacz ma, iako і pierwszy castellan braslawski, do swego zywota albo do podwyszenia z laski naszei na więtsze dignitarstwo. Czo wszitkim poddanym naszim, iakiegokolwiek stanu і dostoienstwa będączym, zwlascza obywateliom woiewodzstwa braslawskiego, ku wiadomosczi donosimy і rozkazuiemy, aby Vasilia Zahorowskie0 za wlasnego i prawdziwego castellana braslawskiego bycz wiedzącz, onemu // mieiscze, vczcziwoscz, wladze przistoiną, posluszenstwo і wszitkie prerogatiwy zwykle, iako i kniaziu Kapusczie, pierwszemu castellanowi, prziznawali і dosicz themu
czynili, і them, ktorym to naliezy, dosicz czynicz roskazali pod laską naszą. Dlia ktorei rzeczy liepszego swiadecztwa do tego listu naszego pieczęcz nasze coronnąprziwiesicz roskazalismy. Dan w Knyszinie dnia czwarte0 miesiącza lipcza roku Panskiego MDLXXII, panowania naszego XLIII.
Franciscus Crasinski, Za relatią tegoz
R. R vicecancell(ari)us
РГАДА,ф. 389„on. 1,д. 191,л. 292–293 об. Оригінал.

№ 5

1599 года июля 30 дня.Запис делу меж­ду Кми­ти­ча­ми Кришто­фом и Семе­ном мает­но­стей отчиз­ных в зем­ле Киев­ской лежа­чих, кото­рым то дзелом:
мает­ность Велед­ни­ко­ви­чи под Овру­чем и вто­рая мает­ность Коро­с­те­шов под Жито­ми­ром в пове­те Киев­ском лежа­чие, и до того два дво­ры, один дом в зам­ку гос­по­дар­ском Овруч­ском в огро­де, а дру­гий дом в месте, з огро­дом ово­чо­вым и с челя­дью неволь­ной, також с быд­лом в том дво­ре будучим и паш­ня так­же с сено­жа­тью отчиз­ной, кото­рая есть коло гро­да Уру­чо­го — Кришто­фу Кми­ти­чу доста­лись; а на Семе­на Кми­ти­ча — добра на Подо­лью в пове­те Вин­ниц­ком лежа­чие, то есть Литин, Пол­тев­цы и двор под местом Вин­ни­ца, по той сто­роне Буга реч­ки з людь­ми, паш­ня с сено­жатьми и з быд­лом, здав­на до того двор­ца нале­жа­чие, и горо­ди­ще Пиков на Сни­во­де лежа­щее, сей­час пустое, так­же с сели­ща­ми пусты­ми по Сни­во­де и дру­гое горо­ди­ще так­же пустое — Глин­ско, со вси­ма грун­та­ми тых обы­д­вох горо­дищ аж до Чор­но­го шля­ху припадлые.
Семе­но­ви Кми­ти­чу боль­шая часть добр отчиз­ных доста­лась, но в награ­ду к мень­шей части Кришто­фа Кми­ти­ча — служ­ба одна в Волев­ской воло­сти на имя Мале­ви­чи и чет­вер­тая часть в Замыс­ло­вы­чах з Тихо­ном Козин­ским по жене его кн. Овдо­тьи Капу­стян­ке, мает­ность отчиз­ная, дедич­ная и ника­ко­му изме­не­нию не под­ле­жит Семе­ном Кми­ти­чем и при­да­на есть; кото­рых то добр спо­койне ужи­ва­нье для сто­рон обы­д­вох под закла­дом вышей выра­жон­ным на коро­ля его мило­сти и при­я­те­лей дель­чих тым же дзе­лом есть обварована.

Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, S. 413

№ 7

Лист, писа­ный до дер­жав­цы овруц­ко­го кня­зя Андрея Капу­сты, в крив­дах мещан и слугъ зам­ку Овруц­ко­го з упи­са­немъ в нем листу судо­во­го господарского:
„Жык­ги­монътъ Авъгу­стъ, Божъю м(и)л(о)стью король поль­ский, вели­кий князь лито­въский, рус­кий, прус­кий, жомо­ит­ский, мазо­вец­кий и иных. Дер­жав­цы овруц­ко­му, кня­зю Андрею Тимо­фе­ви­чу Капу­сте и инымъ деръ­жав­цамъ нашимъ, хто и напо­томъ тотъ замокъ Овруц­кий отъ насъ дер­жа­ти будуть. Били намъ чоломъ мещане и слу­ги зам­ку нашо­го Овруц­ко­го Мать­фей Тарел­ко а Грид­ко Плак­сичъ сами отъ себе и ото всих потужъ­ни­ков сво­их мещанъ и слугъ зам­ку Овъруц­ко­го и пове­ди­ли передъ нами, ижъ неко­то­рые з них зъ Боже­го допу­ще­нья недав­но про­шлых часовъ з дома­ми и мает­но­стя­ми сво­и­ми пого­ре­ли, межи кото­рою пожо­гою зго­релъ, дей, имъ листъ нашъ судо­вый, кото­рий имъ з роз­судъ­ку нашо­го данъ, яко ся они въ служ­бе и пови­но­ва­то­стях сво­их про­тивъко ста­ро­стамъ нашимъ овруц­кимъ захо­ва­ти мели… Сто­я­ли передъ нами оче­ви­сто, жало­ва­ли намъ мещане и слу­ги наши замъ­ку Овруц­ко­го, кото­рие повинъ­ни в томъ зам­ку нашомъ Овруц­комъ воротъ сте­ре­чи съ щитомъ а з рога­ти­ною на дер­жав­цу нашо­го овруц­ско­го, пана Кришто­фа Кми­ти­ча о томъ, што жъ коли, дей, они на зам­ку у воротъ сте­ре­гуть, и панъ Криштофъ, дей, в тотъ часъ отъ сто­ро­жи их отъ­би­ра­еть, и лаз­ню про себе топи­ти, и дро­ва руба­ти, и воду носи­ти, и пере­ко­пы око­ло дво­ра, гум­на и нивъ сво­их копа­ти, и пло­ты око­ло пол сво­их горо­ди­ти, и рольи на себе, деръ­жав­цу один ден ора­ти, а дру­гии ден тую жъ паш­ню жати имъ кажеть, и в томъ имъ нови­ну уво­дить и труд­но­сти зада­еть. А ку тому, дей, тежъ кони их у сво­их потре­бах подъ речи и подъ слугъ сво­их в подъ­во­ду вер­хо­вую и возо­вую береть, а они на то з веков не повинъ­ни… И мы опы­та­ти каза­ли передъ нами земян, шлях­ты киев­ское, кото­рыи у во Вру­чомъ име­нья свои мають, кото­рых на тотъ часъ нема­ло при насъ было: Федо­ра Елцо­ви­ча, а Сол­та­на Сте­цъ­ко­ви­ча, а Ста­ся а Неме­ри Сури­новъ и … тыи земяне пове­ди­ли и свет­чи­ли передъ нами, же мещане и слу­ги тамош­ние овруц­кие, яко их паметь зне­сеть и яко то отъ отъ­цовъ сво­их слы­ха­ли, на жадъ­ные послу­ги дер­жа­вец сво­их тамош­них овруц­ких ани тежъ подъ­водъ подъ них дава­ти не повинъ­ни, одно мають сте­ре­чи у воротъ зам­ко­вых зъ щитомъ и з рога­ти­ною. И мы, выро­зу­мев­ши тому, и с Паны Рада­ми наши­ми коло того намо­ву вчи­нив­ши, тых мещан и слугъ наших; овруц­ких при ста­рине их заста­ви­ли и симъ листомъ нашимъ зоста­ву­емъ навеч­ность… И на то дали есмо имъ сесь наш листъ, ку кото­ро­му его кро­левъской м(и)л(о)сти отец нашъ и печать свою при­ло­жи­ти роска­зать рачилъ. П(и)санъ у Бере­стьи, подъ леты Боже­го наро­же­нья тися­ча пят­сотъ сорокъ чет­вер­то­го, м(е)с(я)ца авгу­ста тридцатог[о] дня, индик­та вто­ро­го“… Под­писъ руки его м(и)л(о)сти пана Мико­лая Ради­ви­ла, вое­во­ды вилен­ско­го, мар­шал­ка зем­ско­го, канц­ле­ра Великог[о] Князъ­ства Лит(ов)ског[о] Янъ Гай­ко писар».

Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кні­га 43 (1523–1560), Минск, «Бела­рус­ская нау­ка», 2003 год.

№ 8

Гра­мо­та ста­ро­сты Овруц­ко­го, кня­зя Андрея Тимоθе­е­ви­ча Капу­сты, жалу­ю­щая земя­ни­ну Иса­а­ку Онуфріе­ви­чу зем­лю Ходо­тов­щи­ну, подъ усло­віемъ отбы­вать зем­скую гос­по­дар­скую служ­бу. 1565 г. авгу­ста 2.

Roku tysiąc siedmset dwudziestego czwartego, miesiąca decembra dwudziestego dnia.
Na urzędzie grodzkim, w miescie jego królewskiey mości Owruczu, przedemną, Janem Walewskim Lewkowskim, namiesnikiem na ten czas podwoiewodztwa grodzkim generału wojewodztwa Kijowskiego y xięgami ninieyszemi, grodzkiemi, Kijowskiemi, comparens personaliter urodzony jego mość pan Bazyli Rapsztynski, skarbnik Derbski, oryginał listu, od niegdy wielmożnego jego mości pana Andrzeja Tymofeiowicza Kapusty, starosty Owruckiego, niegdy urodzonemu jego mości panu Onufreju Iwanowiczu, przy pieczęci przycisnioney, na ziemie Chodotowszczyzne danego y służącego, stylem ruskim pisany, zbutwiały et vertustate temporis przy końcach poszarpany, praevia manifestatione, quam primum zginiony ad manus devenit offerentis, facta, podał per oblatam y temi iest, z ruskiego na polskie wyłożony, inserowany słowy: Ja, Andrzey Tymofijewicz Kapusta, starosta Owrucki. Dali mnie sprawe poddani hospodarscy Owruccy na ziemianina hospodarskiego, Onofreja Iwanowicza, iakoby on ziemie Chodolowszczyzne, ktora się nazywa Kochanowszczyzną, w zastawiu bez żadney daniny trzymać miał, gdzie ja, za sprawą poddanych hospodarskich, tę ziemie wziąć chiał y ku zamku hospodarskiemu Owruckiemu przywrocić, niżeli syn Onofrijow Isak list bywszego starosty Owruckiego, pana Jesyfa Michajłowicza Chaleckiego, na te ziemie mnie pokazywał, w ktorym napisano iest, że oycu jego Onufreju y dzieciom tę ziemie na służbę hospodarską dał dowoli y prosił mnie Isak Onofrejewicz, abyśmy jego przy tej ziemi wyszpomienioney zachowali, a tak ia, wejrzawszy w list pana Chaleckiego y rozumiejąc to, iż iest lepsza służba hospodarskiej ziemi, aniżeliby miała pusto leżeć, a widząc to, iż on zawżdy, nie omieszkiwając nigdy służby hospodarskiey, z tey ziemi . . . . . . . . . tę ziemie Chodotowszczyzne, mianowano Kochanowszczyzne, w zastawiu według listu pana Chaleckiego, z siedliskiem, z niwami, y z sianożęciami, y z drzewem bartnym do rąk podającego y ze wszystkim, iako się ta ziema z dawna w sobie ma, Isaku Onofrejewiczu na służbę hospodarską ziemską dał, do woli a łaski hospodarskiey; ma on tę ziemie na siebie trzymać y wżywac y służbę wespuł z inszemi ziemiany /104/ Owruckiemi zawsze z niey służyć hospodaru jego miłosti, a podatkow y powinności zamkowych żadnych niema z niey pełnić; y na to jemu dał ten móy lisi pod moią pieczęcią. Pisan w Możeykowie, roku Bozego tysiąc pięcset sześćdziesiąt piątego, miesiąca Augusta wtórego dnia. (Locus sigili) Ktory ze to list, za podaniem y proźbą wysz mianowanego jego mości podawaiącego, a za moim urzędowym przyjęciem, słowo w słowo, iako się w sobie ma, do xiąg ninieyszych, grodzkich generału wojewodstwa Kijowskiego iest ingrossowanny.

Кни­га Кіев­ская грод­ская, 1734 года, листъ 163 на обор. № 38.

№ 9

1544.08.30/1555.01.04 Лист, писа­ный до дер­жав­цы овруцког[о] кн(я)зя Андрея Капу­сты, в крив­дах мещан и слугъ зам­ку Овруц­ко­го з упи­са­немъ в нем листу судо­во­го г(оспода)рского.
// [лист 1 оборот]

Жык­ги­монътъ Авъгу­стъ, Божъю м(и)л(о)стью король поль­ский, вели­кий князь лито­въский, рус­кий, прус­кий, жомо­ит­ский, мазо­вец­кий и иных.
Дер­жав­цы овруц­ко­му, кня­зю Андрею Тимо­фе­ви­чу Капу­сте и инымъ деръ­жав­цамъ нашимъ, хто и напо­томъ тотъ замокъ Овруц­кий отъ насъ дер­жа­ти будуть.
Били намъ чоломъ мещане и слу­ги зам­ку нашо­го Овруц­ко­го Мать­фей Тарел­ко а Грид­ко Плак­сичъ сами отъ себе и ото всих потужъ­ни­ков сво­их мещанъ и слугъ зам­ку Овъруц­ко­го и пове­ди­ли передъ нами, ижъ неко­то­рые з них зъ Боже­го допу­ще­нья недав­но про­шлых часовъ з дома­ми и мает­но­стя­ми сво­и­ми пого­ре­ли, межи кото­рою пожо­гою зго­релъ, дей, имъ листъ нашъ судо­вый, кото­рий имъ з роз­судъ­ку нашо­го данъ, яко ся они въ служ­бе и пови­но­ва­то­стях сво­их про­тивъко ста­ро­стамъ нашимъ овруц­кимъ захо­ва­ти мели. В чомъ, осте­ре­га­ю­чи­ся якое труд­но­сти отъ дер­жа­вецъ тамош­них, били намъ чоломъ, абы­х­мо тотъ судъ с книгъ наших выпи­са­ти и выда­ти имъ веле­ли. Кото­рый, кгды за роска­за­ньемъ нашимъ былъ въ кни­гах канц­ля­реи нашое судо­вых най­ден, роска­за­ли есмо его в сесь нашъ листъ сло­во отъ сло­ва впи­са­ти, кото­рыи ся такъ в собе маеть:
«Жык­ги­монътъ Авъгу­стъ, Божъю м(и)л(о)стью король поль­ский, вели­кий князь литов­ский, рус­кий, прус­кий, жомо­итъ­ский, мазо­вец­ким и иных.
С пору­че­нья воли отъ­ца нашо­го Жик­ги­монъ­та, Божъю м(и)л(о)стью коро­ля пол­ско­го, вели­ко­го кня­зя литов­ско­го, рус­ко­го, прус­ко­го, жомойт­ско­го, мазо­вец­ко­го и иных, смот­ре­ли есмо того дела с Паны Рада­ми наши­ми. Сто­я­ли передъ нами оче­ви­сто, жало­ва­ли намъ мещане и слу­ги наши замъ­ку Овруц­ко­го, кото­рие повинъ­ни в томъ зам­ку нашомъ Овруц­комъ воротъ сте­ре­чи съ щитомъ а з рога­ти­ною на дер­жав­цу нашо­го овруц­ско­го, пана Кришто­фа Кми­ти­ча о томъ, што жъ коли, дей,
// [лист 2]
они на зам­ку у воротъ сте­ре­гуть, и панъ Криштофъ, дей, в тотъ часъ отъ сто­ро­жи их отъ­би­ра­еть, и лаз­ню про себе топи­ти, и дро­ва руба­ти, и воду носи­ти, и пере­ко­пы око­ло дво­ра, гум­на и нивъ сво­их копа­ти, и пло­ты око­ло пол сво­их горо­ди­ти, и рольи на себе, деръ­жав­цу один ден ора­ти, а дру­гии ден тую жъ паш­ню жати имъ кажеть, и в томъ имъ нови­ну уво­дить и труд­но­сти зада­еть. А ку тому, дей, тежъ кони их у сво­их потре­бах подъ речи и подъ слугъ сво­их в подъ­во­ду вер­хо­вую и возо­вую береть, а они на то з веков не повинъ­ни. Надъ то, дей, тежъ, коли они доч­ки свои за кото­ро­го подъ­да­но­го нашо­го г(о)с(по)д(а)ръского замужъ дають або сами за себе, и за сыновъ, и за бра­тью свою такежъ отъ подъ­да­ных наших жоны пай­му­ють, и онъ, дей, береть на них куни­цы, кото­рых они перед тымъ на дер­жа­вецъ нико­ли не даи­ва­ли. Такежъ, дей, и с мир­скии куни­цы, коли ся кото­ро­му з них при­хо­дить посва­ри­ти або поби­ти, береть не по обы­чаю з обу сто­рон, чого здав­на не бывало.
И панъ Криштофъ напро­тив­ку того отъ­поръ чинилъ, ижъ он имъ в томъ нови­ны жад­ное не уво­дить: лаз­ни они про него не топять, дровъ не руба­ють, пере­ко­повъ не копа­ють, поль его не горо­дять, паш­ни на него, на деръ­жав­цу, не оруть и збожъя не жнуть, конеи у подъ­во­ду не дають. И самъ, дей, тое знаю, же они дер­жав­цамъ нашимъ овруц­кимъ на то не повинъ­ни ани подъ­водъ они дава­ти не мають, одно на потре­бу нашу г(о)с(по)д(а)ръскую и зем­скую подъ гон­цовъ. Ниж­ли, дей, воду носи­ти, то, дей, воду носи­ти, то, дей, они и за пер­вых дер­жа­вецъ ноши­ва­ли, а они ку тому предъ­ся не зналися.
И мы опы­та­ти каза­ли передъ нами земян, шлях­ты киев­ское, кото­рыи у во Вру­чомъ име­нья свои мають, кото­рых на тотъ часъ нема­ло при насъ было: Федо­ра Елцо­ви­ча, а Сол­та­на Сте­цъ­ко­ви­ча, а Ста­ся а Неме­ри Сури­новъ и иных, кото­римъ бы они обы­ча­емъ све­до­ми были, повин­но­стей их ста­ро­дав­ных, на што бы они
// [лист 2 оборот]
зам­ку нашо­му, деръ­жав­цамъ нашимъ овруц­кимъ, были повинъни.
И тыи земяне пове­ди­ли и свет­чи­ли передъ нами, же мещане и слу­ги тамош­ние овруц­кие, яко их паметь зне­сеть и яко то отъ отъ­цовъ сво­их слы­ха­ли, на жадъ­ные послу­ги дер­жа­вец сво­их тамош­них овруц­ких ани тежъ подъ­водъ подъ них дава­ти не повинъ­ни, одно мають сте­ре­чи у воротъ зам­ко­вых зъ щитомъ и з рогатиною.
И мы, выро­зу­мев­ши тому, и с Паны Рада­ми наши­ми коло того намо­ву вчи­нив­ши, тых мещан и слугъ наших; овруц­ких при ста­рине их заста­ви­ли и симъ листомъ нашимъ зоста­ву­емъ навеч­ность. Не мають они черезъ то на пана Кришто­фа Кми­ти­ча, дер­жав­цы нашо­го тепе­реш­не­го овруц­ко­го, и напо­томъ будучих деръ­жа­вецъ наших овру­цъ­ких, и их врядъ­ни­комъ, и слу­гамъ ни подъ­водъ в потре­бах их власт­ных не дава­ти, ани лаз­ни не топи­ти, дровъ не руба­ти, и воды не носи­ти, и пере­ко­пов око­ло дво­ровъ и гумеи их не копа­ти, и пло­тов око­ло поль их не горо­ди­ти, и рольи на них, деръ­жа­вецъ, не ора­ти, ани збожъя на ора­ных паш­нях не жати, ниж­ли толь­ко мають они вед­лугъ ста­ро­дав­ное пови­но­ва­то­сти свои у воротъ зам­ку нашо­го тамош­не­го Овъруц­ко­го зъ щитомъ и з рога­ти­ною сто­я­ти и их стеречи.
А што ся доты­четь куниц, кото­рыи они на пана Кришто­фа жало­ва­ли, же онъ их не по дав­но­му обы­чаю на них береть, и коли кото­рий з них, подъ­да­ных наших, пой­меть за себе жону в нашо­го жъ подъ­да­но­го г(о)с(по)д(а)рьского, тамъ дер­жав­цы овруц­ко­му куни­ца быти не маеть. Ниж­ли коли в которог[о] з нихъ пой­меть чоло­векъ земян­ский жону, отъ того чоло­ве­ка земян­ско­го куни­ца прий­деть. А коли кото­рый з них посва­рить­ся або поб[ъ]ються, а не жало­вавъши ся вря­ду зми­рить­ся, тамъ дер­жав­цы куни­ца быти не маеть. Ниж­ли коли ся побъ­ють и вря­ду бои свои обжа­лу­ють, тамъ будуть повин­ни куни­цу дати. Ниж­ли не на обе сто­роне, але тол­ко з одное, кото­рая сто­ро­на бою оног[о] при­чи­ною будеть. А куни­цы дер­жав­цамъ з мир­ское и сва­деб­ное не бра­ти на них бол­шей, одъ­но по два­надца­ти грошей.
И на то дали есмо имъ сесь наш листъ,
// [лист 3]
ку кото­ро­му его кро­левъской м(и)л(о)сти отец нашъ и печать свою при­ло­жи­ти роска­зать рачилъ.
П(и)санъ у Бере­стьи, подъ леты Боже­го наро­же­нья тися­ча пят­сотъ сорокъ чет­вер­то­го, м(е)с(я)ца авгу­ста тридцатог[о] дня, индик­та второго».
И ты бы, кня­же Аяд­рею Капу­сто, дер­жав­цо овруц­кий, и вы, напо­томъ будучие деръ­жав­цы наши тамош­ние овруц­кие, о томъ веда­ли и ку тымъ меща­номъ и слу­гамъ зам­ку нашо­го Овруц­ко­го в томъ во всемъ вод­ле того суда нашо­го г(о)с(по)д(а)ръского с книгъ наших кан­це­ля­рей­ских мено­ви­те натомъ листе нашомъ опи­са­но­го спо­койне захо­ва­ли и з него ничимъ не высту­па­ли, и крив­ды жад­ное имъ надъ тот судъ нашъ не дела­ли конеч­но, абы то инакъ не было.
П[и]сан у Виль­ни, року отъ наро­же­нья Боже­го тися­ча пят­сотъ пят­де­сятъ пято­го, м(е)с(я)ца ген­ва­ра чет­вер­то­го дня.
Под­писъ руки его м(и)л(о)сти пана Мико­лая Ради­ви­ла, вое­во­ды вилен­ско­го, мар­шал­ка зем­ско­го, канц­ле­ра Великог[о] Князъ­ства Лит(ов)ског[о]

Янъ Гай­ко писар

№ 10

Жало­ван­ная гра­мо­та коро­ля Сигиз­мув­да Авгу­ста 23 мѣщанамъ
Овруч­скимъ на зем­ли подъ Овру­чемъ, дан­ный имъ рань­ше мѣст­нымъ дер­жав­цею кня­земъ А. Капу­стою, до воли и лас­ки госи­о­дар­ской, на кунич­номъ тілатѣ, съ осво­бож­деніемъ отъ при­го­на и др. тяг­дыхъ повинностей,
но съ обя­за­тель­ствомъ по преж­не­му испол­нять зам­ко­выя п мосто­выя рабо­ты и давать подымщину.
1564 г. іюня 17-го, въ Бѣльскѣ.
Жик­ги­монтъ Авгу­стъ, Божью мило­стью король Пол­ский и далей.
Дер­жав­цы овруц­ко­му кня­зю Андрею Тимоѳе­е­ви­чу Капусте.
Тыхъ часов ь при­ежд­ча­ли до насъ мещане места нашо­го Овруцкого
на имя Тимошъ Мои­се­е­ви­чу а Артей Юшичъ, а Павелъ Сви­сто­вичъ, бью­чы намъ чоломъ сами отъ себе и отъ иное бра­тьи своее
мещавъ вашихъ Овруц­кихъ, име­немъ Мат­ка Юшы­ча, а Томи­ла Грид­ка, Дмит­ра Соло­гы, Ива­на Бах­ма­та, Оли­за­ра Лизу­на, Гаври­ ла и Фвед­ка Годо­ва­ни­ковъ, Пав­ла Шити­ча, Ива­иа Радю­ко­ви­ча, Мил­ка Сви­сто­ви­ча, Кар­па зъ Маи­комъ а зъ Ѳед­цомъ, Ильи Опа­на­со­вич, Грыш­ка Шалелш­ча, Ман­ко Чобо­та­ра, Лаври­на Вас­ко­ви­ча, Сте­па­на а Рос­ли­ка, и пове­да­ли они передъ нами о томъ, штожъ ты,
яко дер­жав­ца нашъ овруц­кий, бачечы то, лее они, меш­ка­ю­чи въ месте нашомъ Овруц­комъ, вся­кие повин­но­сти ку зам­ку нашому
тамош­не­му Овруц­ко­му нале­жа­чые посиолъ зъ ииы­ми меща­ны­на­ши­ми кунич­ны­ми, кото­рые на пла­те куни­чиомъ седять, поднять
то естъ: город­ню одну у зам­ку нашомъ Овруц­комъ робять и мосту часть свою мостять, и телсъ часть остро­гу _​робять и подым­щы­пу дають. а зем­ли паш­ное и тежъ селищъ и сено­жа­тей кгрун­ту нашо­го гос­по­дар­ско­го зем­ля­но­го тамош­не­го на потре­бу свою они не мають, а розу­ме­ю­чы ты то быти безъ шко­ды нашое господарское,
за про­збою ихъ далъ имъ кгрун­ту нашо­го гос­по­дар­ско­го увъ Овруц­комъ тглхъ земль, кото­рые на паш­ню двор­ную ку полситку
тво­е­му власт­но­му, дер­ле­ав­цы нашо­го тамош­не­го, отлу­чо­ны были, и роз­да­ти еси имъ тые зем­ли велелъ ку селид­бе и вжи­ва­ныо ихъ, даю­чы имъ то на пла­те врочы­щомъ (sic) кунич­номъ дерлса­ти, а съ при­го­ну и з иныхъ вся­ге­ихъ повин­но­стей ихъ выз­во­лилъ еси, до воли и лас­ки иашое гос­по­дар­ское, на што лсъ ты и листъ свой подъ печа­тью и съ под­пи­сью руки сво­ее власт­ное имъ далъ, кото­рый они листъ твой, на то имъ отъ тебе даный, передъ нами пока­зо­ва­ли и
били они намъ чоломъ, абы­х­мо въ томъ лас­ку нашу гос­по­дар­скую вчи­ни­ли и при тыхъ зем­ляхъ нашихъ, отъ тебе имъ на плате
нашомъ вро­чи­щомъ кунич­номъ даныхъ, ихъ зоста­ви­ти каза­ли, якожъ и ты, княл­се Андрею Капу­сто, будучи пры насъ, гос­по­да­ри, въ томъ насъ за ними про­силъ. Ино кгдылсъ они земль паш­ныхъ и
тежъ селищъ и сено­жа­тей кгрун­ту нашо­го зем­ля­но­го Овруц­ко­го ку потре­бе сво­ей не мели, а ты, розу­ме­ю­чы то быти безъ шкоды
нашое гос­по­дар­ское, тые зем­ли верху­ме­не­ные, кото­рые ку полсытку
тво­е­му, дер­жав­цы нашо­го тамош­не­го, па паш­ню двор­ную отлу­чо­ны были, далъ еси имъ на пла­те врочы­щомъ дер­жа­чы, мы,
бачечы въ томъ чолом­би­тье ихъ быти слуш­ное, за лас­ки пашое гос­по­дар­ское, за про­збою тво­ею и чолом­би­тьемъ ихъ то есмо вде­ла­ли, пры тыхъ зем­лехъ нашихъ, вер­ху мено­ви­те опи­са­иыхъ, отъ тебе имъ даиыхъ, зоста­ви­ли и симъ листомъ нашимъ зоста­ву­емъ: исхай они сами, жоны и дети ихъ тые зем­ли нашы въ Овру­чомъ, на паш­ню тобе, дер­жав­цы нашо­му, даныи, вед­ле листу тво­е­го, на то имъ отъ тебе дано­го, на себе дер­жа­ти и на нихъ ся дома­ми сели­ти и ихъ ужы­ва­ти до воли и лас­ки нашое гос­по­дар­ское, а на дер­жав­цу нашо­го тамош­не­го овруц­ко­го въ кож­дый годъ платъ
урочы­стий кунич­ный, вод­ле вели­ко­сти ісгрун­ту зем­ля­но­го и вод­ле поста­но­ве­нья тво­е­го, пото­му, яко и иные кунич­ны­ки тамъ въ Овру­чомъ платъ кунич­ный изъ земль сво­ихъ пла­тять, кож­дый зъ нихъ дава­ти и пла­ти­ти и тежъ пошли­ны вер­ху мепо­ви­те опи­са­ные, кото­рые зъдав­на и тепе­ре ку зам­ку нашо­му Овруц­ко­му они под­нять, то естъ город­шо одну они въ зам­ку нашомъ тамош­немъ Овруц­комъ роби­ти и мосту часть свою мости­ти, и тежъ часть остро­гу роби­ти, и подым­щи­ну дава­ти, и тежъ под­ле знай­де­нья и поста­но­ве­нья быв­шо­го вое­во­ды киев­ско­го, тепе­реш­не­го пана вилен­ско­го, гет­ма­на нашо­го двор­но­го, ста­ро­сты горо­ден­ско­го пана Гри­го­рья Алек­сан­дро­ви­ча Ход­ке­ви­ча, на ставъ нашъ тамош­ний Овруц­кий ходи­ти они мають, а на при­гонъ тамъ вь Овру­чомъ съ того ходи­ти и нико­то­рыхъ иныхъ повин­но­стей они пол­ни­ти не мають.
И ты бы, кня­же Андрею Капу­ста, и вамъ, хто напо­томъ будучымъ дер­жав­цамъ нашымъ овруч­скимъ, хто и напо­томъ тотъ замокъ нашъ Овруц­кий отъ насъ дер­жа­ти будеть, при­і­са­зу­емъ, ижъ бы есге ку тымъ меща­номъ нашымъ Овруц­кимъ вышей поме­не­нымъ въ томъ
ся захо­ва­ли под­ле сего листу и роска­за­нья нашо­го гос­по­дар­ско­го, а крив­ды и пере­ка­зы и затруд­не­нья нико­то­ро­го въ томъ имъ не
дела­ли конеч­но. Иисанъ у Вель­ску лет. Бож. Нарож. 1564 мца июня 17 дня.— Янъ Гай­ко писаръ.
(Кн. Зап. Лит. XXXIX , лл. 540 —541).

ЛМ 1494–1506 гг., кни­га 6, т. 1(6), М.-СПб, Нестор-Исто­рия, 2012,

№ 11

1497 г. сен­тяб­ря 11. Браславль.
К н(ѧ)зю Тимоөею Капȣ­сте на села Лопашъ | а Бра­чо­во а Реве на дан­ни­ка Сыти­ча в Бран­скомъ повете.|

Сам Алек­сан­дръ, бож(е)ю м(и)л(о)стью. | Намест­ни­кȣ браньскомȣ1 кн(ѧ)зю Өедорȣ Ива­но­ви­чȣ и иным наместни|комъ нашим, хто потом будеть ωт насъ Бра­не­скъ дер­жа­ти. Пер­во сего | бил намъ чолом дво­ра­н­инъ нашъ кнѧз(ь) Тимоөеи Ива­но­вичъ Капȣста2 и про­сил | в насъ сел(ь)ца в Бран­скомъ пове­те на имѧ Лопаша3 . И мы были емȣ4 тое сел(ь)цо Лопашъ3 | дали. А потомъ ты, кн(ѧ)же Өедо­ре, пове­дил перед нами, што ж бы кнѧз(ь) Тимо|өеи Капȣ­ста мно­гие зем­ли наши бран­ские к томȣ Лопо­шȣ забрал без нашое | дани­ны. И мы ω том ωпы­ты­ва­ли бор бран­ских Бог­да­на Григор(ь)ева а Өедо|ра Колон­та­е­ва а Григор(ь) Боро­до­ви­чон­ка а Сте­па­на Сови­на. И ωни пове­ди­ли || л. 144 об. перед нами, иж в том Лопо­ши не было ни людеи, а ни паш­ное зем­ли, ниж­ли кнѧз(ь) Иван Анъдрее|вичъ при­вер­нулъ к томȣ Лопо­шȣ борское село Тȣөа­нов­ское на имѧ Бра­чо­во | с паш­ною зем­лею, и поса­дил на тои зем­ли шесть ч(о)л(о)в(е)ковъ семъи и двор был себе на том | и паш­ню нара­дил, а и ныне деи на тои зем­ли шесть жо4 слȣж­объ седит. И теж пер­во | сего дали есмо емȣ к тому ж сел(ь)цȣ Лопо­шȣ ч(о)л(о)в(е)ка дан­ни­ка на имѧ Сыти­ча с кад(ь)ю | медȣ и с ыншою подан(ь)ю, какъ намъ слȣ­жил и дан(ь) давал, и со вси­ми его вхо­ды и при|ходы, и с ωзе­ры, и з река­ми, з боб­ро­вы­ми гоны. А тыми разы бил нам чо|лом и про­сил в насъ сел(ь)ца в Бран­скомъ жо пове­те на имѧ Ревен, а пове­дил намъ, што ж | здав­на тые Рев­ны город­ские быва­ли, а не борские. И мы тых жо бор | бран­скихъ верхȣ­пи­сан­ных пыта­ли, и ωни пове­ди­ли нам, штож кнѧз(ь) Иван Ан|дреевичъ тые Рев­ны при­вер­нул был к тому ж Лопо­шȣ, а слȣж­об деи тол(ь)ко | ωдна есть5 в тых Рев­нах, и тепер(е) тамъ седѧт шесть ч(о)л(о)в(е)ков, служ­ба с тых | людеи идет ловец­ка, звер(ь) сочать. И мы ему тые вси сел(ь)ца вышеи­пи­сан­ные, | Лопо­шо а Бра­чо­во, а Рев­ны, а дан­ни­ка Сыти­ча, дали с паш­ны­ми зем­лѧ­ми | и з борт­ны­ми, и съ сеножат(ь)ми, и з боб­ро­вы­ми гоны, и з река­ми, и с озе­ры, | и со вси­ми вхо­ды и при­хо­ды, и со всим с тым, какъ кнѧз(ь) Иван Анъ­д­ре­евичъ дер|жал. А дали есмо то емȣ ȣ вот­чинȣ. А на твер­дость того и печат(ь) нашȣ ка|зали есмо при­ло­жи­ти к семȣ нашо­мȣ листȣ. П(и)сан в Бра­слав­ли, в лет(о) | 7006, м(е)с(ѧ)ца сен(тѧбрѧ) 11 день. Индиктъ 1. | Прав(ил) гет­ман кн[ѧ]з(ь) Костѧн(тин) Иван(ович) Ѡстроз(скии).»

№ 12

1502 г. сен­тяб­ря 9. Менск.
Потвержен(ь)е кнѧ­зю Тимоөею Ка|пȣсте на дво­рец Рото­лов­кȣ а на десет (ь) | слȣж­объ людеи .
Самъ Алек­сан­дръ, бож(е)ю м(и)л(о)стью корол(ь).

Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашим листом, хто на него посмот­рит, або | чтȣ­чи его ȣслы­шит, кому будет потребъ того веда­ти. Бил намъ | чолом дво­ре­нин нашъ кн(ѧ)зь Тимоөеи Капȣ­ста, што есмо дали емȣ | дво­рецъ з люд(ь)ми ȣ Велен­скомъ пове­те на им Рото­лов­ку, што дер­жал | пан Мор­дас и сынъ его Стас. Тежъ есмо при­да­ли ему к тому двор|цȣ дест(ь) служ­объ з люд(ь)ми Велен­ское ж воло­сти. И бил намъ чоломъ, | абы­х­мо тотъ дво­рец Рото­лов­ку з люд(ь)ми потвер­ди­ли ему нашимъ | листомъ на веч­ность. И мы, вба­чив­ши его служ­бу к намъ вер­ную, | и з лас­ки нашое то есмо вчи­ни­ли и тот дво­рец Рото­лов­ку и тыи лю|ди дест(ь) служ­объ потвер­жа­емъ сим нашим № –листом веч­но и непору|шно емȣ само­му, и его жоне, и их детем, и на потом будȣ­чимъ их || л. 263 счад­комъ з люд(ь)ми и с тыми слȣж­ба­ми, што есмо ему к томȣ двор­цу при­да­ли, | и з землми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и з лесы, и з дȣбро­ва­ми, и з гаи, и зъ боло­ты, | и з сеножат(ь)ми, и зъ река­ми, и з реч­ка­ми, и с ста­вы, и съ ста­ви­щи, и з млы­ны, и з | боб­ро­вы­ми гоны, и з ωзе­ры, и з ловы, и зъ лови­щи, и со вси­ми пла­ты и до|ходы, и со всимъ по томȣ, што здав­на к томȣ двор­цȣ при­слȣ­ха­ло и как | его пан Мор­дасъ и сын его Стас дер­жал. А на твер­дость того и печат(ь) н(а)шу | каза­ли есмо при­ве­си­ти к сему нашо­мȣ листȣ. П(и)сан в Мен­ску, в лето | 7011, м(е)с(ѧ)ца сен(тѧбрѧ) 9 день. Индик[т]ъ 6. | Прав(или) мар(шалок) двор(ныи), нам(естник) мер(ецкии) и ȣт(енскии) | кн[ѧ]з(ь) Мих(аил) Л(ь)вов(ич), мар(шалок), нам(естник) лид(скии) | п(а)н Юр(ии) Ил(ьинич), мар(шалок), нам(естник) вол(ковыискии) п(а)н Воит(ех) Куч(укович).»
«1.85.
Двор гос­по­дар­ский Велена.
Ечус, кня­зя Капу­стин чоло­векъ, на копъ гр. седит.»

№ 7

4) ЛМ 1494–1505 гг.
«№ 18.
1506 г. апре­ля 7.
Виль­на. Потвержен(ь)е кн(ѧ)зю Тимоөею Капȣ­сте кȣп­ли его, | име н ( ь ) ѧ ȣ Иваш­ка Мек­не­ви­ча и з езом на рецє на Дуби­се etc. |
Алекъ­сан­дръ, бож(е)ю м(и)л(о)стью корол(ь) пол(ь)скии. |
Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашим листом, хто на него посмот­рит, або чту­чи | его вс[л]ышит, нынеш­ним и на потом бȣдучимъ, кому будет потребъ того | веда­ти. Бил намъ чоломъ дво­ре­н­инъ нашъ кн(ѧ)зь Тимоөеи Ива­но­вичъ Ка|пуста и повє­дил 1 перед нами, што ж купил в борина нашо­го Ива­шъ­ка Мек­не­ви­ча 2 двор его и с хоро­мы и со всею зем­лею его кȣп­ле­ною, и съ сено|жатьми, и з гаи и зъ лесы 3 № – и зъ боло­ты и со мша­ри­ньем [1] и з реч­ка­ми и зъ езом | на реце на Дȣби­си 4. И тот листъ кȣп­чии на то перед нами покла­дал. И бил || л. 56 об. намъ чолом, абы­х­мо то ему потвер­ди­ли нашимъ листом на веч­ность. Ино | мы з лас­ки нашое, за его к намъ вєръ­ную 1 а пил(ь)ную, нико­ли не вмеш­ка­ную | служ­бу тȣю кȣп­лю его потвер­жа­емъ симъ нашим листом, веч­но ему са|момȣ, и его жоне, и их дєтемъ 1, на потомъ будȣ­чим их счад­комъ. Нехаи | ωн тот дворъ веръ­хȣ писа­ныи, кȣп­лю свою, дер­жить со всимъ с тымь, | какъ купил. И вод­ле листу кȣпъ­чо­го волен ωнъ то ωтда­ти, и про­да­ти, | и заме­ни­ти, и роз­ши­ри­ти, и при­ба­ви­ти, и на цер­ковь запи­са­ти, и к сво|ему леп­шо­му а въжи­точ­но­му ωбер­ну­ти, какъ самъ нале­пеи розȣ­ме­ю­чи. | А на твер­дость того и печат(ь) нашу каза­ли есмо при­ло­жи­ти к сему на|шему листу. Писан ȣ Вил(ь)ни в лєтъ 1 7014 м(е)с(ѧ)ца април(ѧ) 7 день. Индиктъ 9.
| Пр[и] т(ом) б(ы)ли м(а)р(шалок) дв(орныи), д(е)р(жавца) б(е)л(ьскии) и ȣт(енскии) | кн(ѧ)з(ь) М(и)х(аило) а под(столии), ст(а)р(оста) б(е)р(естеискии) кн(ѧ)з(ь) | Вас(илии) Л(ь)вов(ичи) Глинскии.»

№ 7

5) ЛМ кн. 3 1518–1522гг., Минск,
«218.
1522, 17 марта.
Реше­ние по жало­бу Виль­ко­мир­ско­го бояри­на Ста­ни­сла­ва Доб­ко­ви­ча на кня­ги­ню Анну Тимо­фе­ев­ну Капу­сти­ную – о спор­ных землях.
Жало­вал перед нами очи­ви­сте боярин Виль­ко­мир­ско­го пове­та Ста­ни­слав Дуб­ко­вич на кня­ги­ню Тимо­фе­е­вую Ива­но­ви­ча Капу­сти­ную кня­ги­ню Анну: што ж деи она ерив­ды мне вели­ки дела­ет з ыме­нья сво­е­го с Ротоловки.
…И теперь мает того тер­пе­ти, пока кня­зя Капу­стин сын (Andrzey)лет сво­их доро­стеть: бо дей вже тому сыну его девять лет, а еще Доб­ко­вич мает жда­ти до шести лет, как есть обы­чай пра­ва земского.»

№ 7

6) ЛМ – «Пере­пись вой­ска ВКЛ 1567 г.». Рос­сий­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка, т. 33, кн. 3, Петер­бург, 1915
«Каш­та­лян Браславский.
Месяц сен­тяб­ря 18 дня 1567.
Князь Андрей Тимо­фе­е­вич Капу­ста, каш­те­лян Бра­слав­ский, ста­ро­ста Овруц­кий, з ыме­ней сво­их – з Лисов­чичъ из двор­ца Гриш­ков­ско­го в пове­те Бере­стей­ском ста­вил коней 9; а з ыме­ней, в Жемой­тии лежа­чих, з двор­ца Рото­лов­ско­го из двор­цов Поне­ман­ско­го и Про­ме­дев­ско­го коней 11; а з сел, в пове­те Киев­ском лежа­чих коней 5; а з дер­жа­вы свое з Овру­чо­го 20, а з дру­гих коней 20 пове­дил в Овру­чом маю­щи. Особ­ли­во на лас­ку коро­ля его мило­сти ста­вил коней 35. Сумою ста­вил всих коней 80, поло­ви­ца по гусар­ску – с тар­чи, з древ­цы, а поло­ви­ца по казац­ки – з сагай­да­ки, з рога­ти­на­ми; все зброй­но – пнц­ри, пр., тарчи.
Его ж милость князь каш­те­лян ста­вил под­луг уез­лы при тых езд­ных дра­бов пеших 12, а на лас­ку гос­по­дар­скую дра­бов 8; а з дво­их сел застав­ных – 3 Возк­г­ри­нич а 3 Дави­ка­был в пове­те Берестейском.»

1. РИБ. Т. 33. Пг., 1915. л.44[↩]